Першими українськими емігрантами, що прибули до Канади майже 100 років тому, 7 вересня 1891 року, були Іван Пилипів (Пилипівськии) і Василь Єлиняк з села Небилів (нині Рожнятівського району Івано-Франківської області).
Іван Пилипів був грамотною людиною, Василь Єлиняк не вмів ні писати, ні читати. Після них прибували переселенці із Східної Галичини і Північної Буковини. Переважно люди неписьменні. То була ще спорадична еміграція українців до Канади. Але з 1896 року вона вже набрала масовий характер — з галицьких і буковинських сіл виїздили у заокеанський край цілі сім'ї. Вони селилися на «гомстедах» (земельних наділах) у трьох степових провінціях Західної Канади, які нині відомі як Манітоба, Саскачеван і Альберта.
На початку XX століття там швидко виростали українські колонії (поселення), їм навіть давали українські назви: Коломия, Сокаль, Тернополь, Шевченко, Збруч, Мирнам і т. д. Емігранти приїздили з дітьми, тож потрібні були школи. І власті дозволили відкрити такі школи. Але виникла проблема: діти, котрі приїхали з України, не розуміли своїх англомовних учителів.
Щоб розв'язати це складне питання, провінціальні уряди вирішили підготувати українсько-англійських учителів.
1905 року у Вінніпезі уряд Манітоби організував Учительський українсько-англійський семінар. Майже одночасно почали діяти семінари в Ріджайні (провінція Саскачеван) та у Вегревіллі (провінція Альберта), охоплюючи в середньому по 20-30 слухачів.
Тим часом кількість українських поселенців у Канаді збільшувалась буквально з кожним днем. І вони надумали звернутись через галицьку пресу, газети «Громадський голос» і «Діло», до української інтелігенції, особливо вчителів, запрошуючи допомогти в тій важливій справі.
У львівській газеті «Громадський голос» 21 червня 1907 року був опублікований лист М. П. Бсрезинського з містечка Гімлі в провінції Манітоба. Вже тоді у Канаді жило понад 100 тисяч українців (в провінції Манітоба понад ЗО тисяч). Для дітей переселенців повідкривали школи, але навчали в них англійці, німці і французи. М. П. Березинський закликав тих у «старому краю», які мали гімназіальну (середню) освіту, щоб приїздили до Канади «до праці для свого темного брата», запевняючи, що вони будуть щиросердечно прийняті і в силу можливостей матеріально винагороджені.
Через п'ять років шкільний інспектор Осип Мегас опублікував у львівській газеті «Діло» (28 листопада 1912 року) статтю «Українське шкільництво у Канаді». Автор повідомив, що, крім парохіальних (церковних), у Канаді на початку XX століття не було українських приватних шкіл. Канадський шкільний закон дозволяв вчити дітей рідної мови у державних школах, якщо «тростізи» (шкільні опікуни) погодяться. Правда, той закон вказував, що «наука рідної мови не повинна усувати, або змінювати принцип шкільного закона щодо плану науки приписної (викладової) англійської мови». Українські діти опановували також, підкреслював Осип Мегас, і українську історію. Ці уроки відбувались між 3 і 4 годиною кожного шкільного дня. Визнаючи, що україномовних учителів бракує, Осип Мегас, однак, не вважав за потрібне виводити із «старого краю» вчорашніх гімназистів, котрі, в свою чергу, не володіли як слід мовою англійською.
Англосаксонські шовіністи були невдоволені тим, що в українських поселеннях у державних школах одну годину на день навчали українською мовою. Спершу наступ почався у провінції Альберта.
Влітку 1913 року інспектор шкіл Р. Флечер звільнив багатьох українських учителів, між ними таких відомих, як Микола Гавінчук, Василь Козловський, Іван Геник, Пантелеймон Божик, М. Гошко, Я. Микитюк, ніби за те, що «вони не знали по-англійськи». Але то була очевидна брехня, бо вони навчалися в канадських коледжах, а деякі, як, наприклад, Іван Геник здобули освіту в Манітобському університеті. Коли шкільна рада околиці Коломия вислала депутацію до міністра освіти Альберти Дж. Бойла з протестом, він її виганьбив і насміявся над нею, грубо заявляючи, що «Канада англійська земля», тому в канадських школах невільно навчати іншими мовами, крім англійської.
У зв'язку з тим розгорнулась завзята боротьба між міністром освіти Альберти Дж. Бойлом і членами шкільних рад Коломиї, Станіславова і Буковини. Власті прагнули будь-що зламати опір українських фермерів, які вимагали, щоб їхніх дітей учили не тільки по-англійськи, а й по-українськи. Коли міністерство освіти, наприклад, насильно прислало до поселення Буковина англійського вчителя, який мав заступити українського, то люди намагалися не допустити його до школи. Зчинилася бійка, в результаті якої українська фермерка Марія Каліцька була заарештована, а пізніше засуджена на двомісячне ув'язнення. Марія відбувала кару у тюрмі «Меклавд» з півторарічною дитиною на руках.
Відгомін тієї боротьби пройшов і в «старому краї» (Галичині і Буковині), про неї заговорила газета «Діло» (29 липня 1913 року).
Незважаючи на опір з боку англійських шовіністів, навчання української мови в державних школах Манітоби, Саскачевану і Альберти продовжувалось. Учительські семінари у Брендоні, Ріджайні і Вегривіллі кожного шкільного року випускали десятки фахівців, які, крім англійської, знали й українську мову.
У Вінніпезі влітку 1913 року був організований Курс вищої освіти, де викладали поет Петро Карманський і Петро Крижанівський, які спеціально приїхали з Галичини. Тоді ж у Вінніпезі понад 150 українських учителів зібралися на свій з'їзд. Виступаючи перед ними з промовою, міністр освіти Манітоби Г. Р. Колдвелл сказав, що до Учительського українсько-англійського семінару у Брендоні буде прийнято ще 20 нових слухачів. Міністр повідомив також, що протягом двох місяців до шкіл надійдуть українські підручники. З доповіддю «Значення рідної мови» виступив Орест Жеребко, а Т. Д. Фарлей говорив про роль українських учителів.
Треба зазначити, що слухачі Учительського українсько-англійського семінару в Манітобі часто зверталися до української громадськості в Галичині з проханням допомогти їм літературою і пресою. У зверненні «до всеї свідомої суспільности» в Східній Галичині, що було опубліковане на сторінках «Громадського голосу», зокрема, просили Видавничу спілку, Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, товариство «Просвіта», редакції «Літературно-наукового вісника», газет «Діло» і «Громадський голос» подарувати їм «дещо з своїх книжок». Звернення закінчувалось словами:
«Помочи просимо не в грошах, не в хлібі, а в науці — в книжках та часописах. Ми, ученики, бідні тепер 1 не маємо спромоги набути те все за гроші, тому звертаємося до Вас...»
Але Дамоклів меч далі висів над українськими школами в Канаді. Англосаксонські шовіністи не припиняли свого наступу. Особливо гостро постало питання під час провінціальних виборів у Альберті. Тоді один з українських учителів Микола Гавінчук опублікував у «Громадському голосі» (11 вересня 1913 p.) статтю, в якій закликав українських фермерів обрати «своїх послів» (депутатів), які відстоювали б їхні інтереси. Він нагадав, що на попередніх виборах були обрані такі, які не стали на захист, коли провінціальний уряд виганяв усіх руських (українських) учителів з руських (українських) шкіл, а на їх місце впихав англійських шовіністів, які не вчили, а катували українських дітей на взірець польських учителів-шовіністів у Галичині.
Далі Микола Гавінчук буквально писав:
«В котрих округах фармери остро стояли при своїм, щоби не пустити свого учителя із своєї школи, так там правительство відобрало всі книжки від секретаря і поскидало «тростізів» (місцевих опікунів шкіл). Там тепер саме правительство рядить школою».
І далі:
«Тепер вся руська дітвора осталася без рідної школи, а навіть по-англійськи не може навчитися, бо мусить мучитися з учителем чужинцем, котрий не уміє дати навіть пояснення до слова, а при тім збиткується мов кат над руською дитиною.
По всіх колоніях (поселеннях) руські фермери задумують будувати приватні школи, де б могли учити руські учителі, а уряд не мав би права вигнати їх. А може, і з приватної школи позволять собі вигонити, як і публічних? Хто знає».
До речі, боротьба українських фермерів в обороні своїх шкіл у провінції Альберта широко висвітлена у «Споминах» Василя Чумера, опублікованих 1942 року в Едмонтоні.
У 1915 році почався наступ на двомовні школи в Манітобі. Англосаксонські шовіністи, послуговуючись фальшивками і вигадками, говорили і писали, що, мовляв, навчання в тих школах української мови завдає великої шкоди в сприйнятті учнями англійської мови. Газета «Вінніпег фрі пресе» тоді опублікувала 60 редакційних статей проти двомовних шкіл у Манітобі, тобто проти шкіл, в яких, крім офіційної мови (англійської), навчали українських дітей мови рідної.
Провінціальний уряд Манітоби під натиском англосаксонських шовіністів вирішив покінчити з такими двомовними школами. Восьмого березня 1916 року тутешній парламент схвалив закон, яким остаточно заборонялось навчання українською мовою. Скоро після того було заборонено навчання українською мовою і в інших степових провінціях Західної Канади в Саскачсвані й Альберті. Тоді ж були ліквідовані учительські українсько-англійські семінари.
Необхідно підкреслити, що в 1915 — 1916 роках у Манітобі було 120 шкіл, в яких навчали, крім офіційної англійської, також і української мови, в Альберті — 130, в Саскачевані — понад 200. Разом понад 450.
У тих школах протягом понад десятирічного їх існування, незважаючи на перешкоди з боку англосаксонських шовіністів, навчалися рідної мови десятки тисяч дітей українських поселенців. Саме тому перше й друге покоління українських емігрантів у Канаді добре зберегли рідну мову і добре нею володіли. Вони і поповнили лави культурно-освітніх товариств і гуртки художньої самодіяльності, що тоді організовувались у різних місцевостях Канади, були читачами і передплатниками українських газет, що тоді почали виходити в країні. Без тих шкіл, звичайно, ситуація помітно ускладнилася б, а процес асиміляції був би швидший і дошкульніший. Значення тих перших українських шкіл велике. Воно поки що належно не висвітлене й не поціноване в працях українсько-канадських істориків.
Між першою і другою світовими війнами при українських культурно-освітніх товариствах у різних місцевостях Канади існували приватні школи, в яких дітей навчали української мови, історії, літератури, географії України. Наприклад, при Товаристві Український робітничо-фермерський дім від 1920 до половини 1940 року функціонували десятки українських дитячих шкіл.
Після другої світової війни в багатьох місцевостях Канади в публічних (державних) школах навчають дітей української мови, якщо є відповідний контингент учнів, котрі бажають її вивчати.
Але це тема, яку слід би вияснити в окремому листі.