Це сталося о 4.00 холодного жовтневого ранку 1967 року. Повертаючись додому з далекої подорожі, містер Крістофер Гарнер зупинився відпочити біля ферми Маршвуд у селищі Хатерлей неподалік Ексетера. Загорнувшись у ковдру, він солодко спав у своєму «лендровері» на головній дорозі, що вела до Дартмура.
Раптом хтось постукав у бокове скло. Гарнер прокинувся і з подивом побачив світляну пляму, що бігала по кабіні. Доки він збирався з думками, помітив обличчя поліцейського, котрий зазирав у вікно. Дивуючись, якого біса йому потрібно, Гарнер відчинив дверцята, щоб запротестувати, бо ж він не порушив правил. А може, подумалось, із дартмурської тюрми утік якийсь в'язень і 'тепер поліція прочісує район? Однак поведінка констебля розвіяла його підозри: вибачившись, страж порядку попросив допомоги.
— Яка вам потрібна допомога? — запитав водій, виходячи з «лендровера». Поряд з його машиною на дорозі зупинився поліцейський автомобіль; біля нього стояв ще один офіцер. Перший полісмен показав рукою на темний обрій, де, за його словами, було щось таке, на що Гарнер мав звернути увагу, аби засвідчити, що обидва констеблі при здоровому глузді.
Там, у небі, куди показав полісмен, мерехтіло скупчення вогнів, які на очах Гарнера утворили хрест, що почав віддалятися.
Ця подія спричинила «тарілковий бум», який не вщухав майже тиждень.
Через кілька годин про надзвичайний випадок дізналася вся країна. Заголовки ранкових газет повідомляли: «Поліцейський автомобіль переслідує зіркоподібний НЛО протягом чотирнадцяти миль», «Поліція женеться за літаючим хрестом», «Літаюча штука» збиває з пантелику двох констеблів»...
З'ясувалося, що двоє патрульних поліцейських — констеблі Кліффорд Вайкотт і Роджер Віллі,— проїжджаючи дорогою А 3072 між Окіхемптоном і Голсуорті, побачили в небі дивний об'єкт, який, здавалося, намагався визначити, що вони роблять. Перебуваючи неподалік від них,— попереду й зліва,— він сяяв виразно, але не засліплював очі, безгучно рухаючись над вершечками дерев. Звичайно, це не був жоден з відомих типів сучасних літаків.
Поліцейські повідомили по радіо на свою дільницю, що зустріли якийсь нерозпізнаний літаючий об'єкт і розпочинають стеження. Коли вони подалися вперед, об'єкт також почав рухатися, немов хотів зберегти попередню дистанцію: і що хутчіше їхали вони, то скоріше мчав він. Поліцейський автомобіль досяг швидкості 90 миль за годину, його заносило на поворотах, він злітав на пагорки й пірнав у долини, намагаючись наздогнати дивний об'єкт, однак зміг скоротити відстань лише на 400 ярдів.
Зрозумівши, що вони ніколи не наздоженуть цієї «штуки», Вайкотт і Віллі знизили швидкість і припинили погоню, їм дуже не хотілося б рапортувати, що вони розбили машину через «літаючу тарілку».
Інцидент набув широкого розголосу, спростувавши твердження, що газети більше не цікавляться НЛО і схильні висміювати подібні повідомлення.
Наступного дня Вайкотт заявив на прес-конференції: «Світло не було пронизливим, але мерехтіло досить яскраво. Воно мало зіркоподібну форму, наче пробивалося крізь мокре скло, і хоч ми розвинули швидкість 90 миль за годину, трималося на тій самій відстані від нас».
Перш ніж зникнути, сказав констебль, ця «штука» сполучилась з іншим об'єктом — також великим, хрестоподібним, надзвичайно яскравим і безгучним. Обидва полісмени наголошували на дуже високій швидкості об'єктів, особливо першого. «Здавалося, він знав, що ми женемося за ним»,— заявили вони.
Співробітники аеродрому біля Чівенора відкинули припущення, що «літаючий хрест» міг бути літаком. Жоден з відомих їм типів літаків не відповідав описаним констеблями технічним даним — не міг літати із швидкістю, меншою 50 миль за годину, зависати нерухомо, а потім розвивати надзвукову швидкість.
Протягом кількох наступних днів дедалі більше людей почало повідомляти про появу «літаючих хрестів» та інших повітряних об'єктів, що мали форму сигар і «фейєрверкових коліс». Цілий цирк фантастичних «літаючих машин», здавалося, з'явився в нічному небі над Британією. Упродовж перших 48 годин кільканадцять надійних свідків заявили про подібні спостереження. Серед них було чимало поліцейських та інженерів Бі-бі-сі, що обслуговували передавач у Дартмурі.
В понеділок 30 жовтня «Дейлі експресе» під заголовком «Дивися: це — НЛО» писала:
«Наприкінці тижня четверо поліцейських і священик спостерігали кілька НЛО. їх бачили домогосподарка, двоє фермерів та багато інших людей. Звідусіль надходять повідомлення: «Потужні джерела світла», «Літаючий хрест Лоуренса». Секретар міністра Ре Жан Гемл із Труро (Коонуолл) спостерігав «літаючий хрест» упродовж трьох хвилин. Поліцейський констебль Мітчел Сендс, заступивши на зміну з двома колегами у Лансінгу (Західний Суссекс), о 5.20 побачив об'єкт у вигляді сріблястої точки, що світилася і, як він заявив, швидко рухалася в небі.
Коли фермери Джон Браун і Мервін Гарст пасли корів біля Боскастла (Корнуолл), у небі з'явилася «вогненна куля».
У Дартмурі неподалік Прінстона четверо школярів спостерігали два об'єкти — «літаючий хрест» і сигароподібний вогонь.
Саутгемптонський полісмен Джон Уайткомб, проїжджаючи зі своєю родиною через Портсмут, побачив НЛО. «Він скидався на м'яч для регбі чи на соусницю,— розповідав полісмен,— і був такий яскравий, що я мусив затулити рукою очі».
Місіс Джеффрі Клейтон, дружина банківського клерка із Стоук-Ньювінгтона, побачила два білих «пальці» вогню, що вертикально стирчали в небі. Потім вони сполучилися й помчали на схід, немов ракета...»
Бум, який розпочався із спостережень двох полісменів за «літаючим хрестом», знаменував собою найвищу точку всіх випадків появи НЛО над Британськими островами за останнє десятиліття. Протягом 1967р. в міністерство оборони надійшло 362 повідомлення від людей найрізноманітніших професій з усіх кінців країни. Ця кількість спостережень втричі перевищувала звичайну. Багато повідомлень надійшло і 25 років тому, але тоді, 1959-го, було зареєстровано лише 22 випадки.
У зв'язку з жовтневим «бумом» Пітер Міллс, депутат-консерватор з Торрінгтона (Девон) зробив два запити в палаті общин. Він зажадав від міністра оборони «доповісти, за яких обставин бачили нерозпізнаний літаючий об'єкт у районі Окіхемптона (Девон), і повідомити про плани, розроблені на той випадок, якщо НЛО з'являться знову». Друге запитання Міллс сформулював так: «Літаючий об'єкт, описаний як зіркоподібний хрест, більший за сучасний літак, був НЛО чи британським літаком?»
У відповідь Мерлін Ріс, заступник міністра оборони в справах Королівських ВПС, заявив:
«Ми отримали кілька повідомлень про об'єкти, які з'являлися в небі над Північним Девоном у жовтні. Розслідування показало, що деякі з них були літаками, інші —джерелами світла, викликаними впливом планети Венера. Однак природу окремих вогнів не вдалося з'ясувати». І він додав: «Можу запевнити вас, що жоден з цих нерозпізнаних вогнів не був позаземним об'єктом. Існують інструкції для аеродромів ВПС, які вимагають повідомляти про незвичайні об'єкти в небі, є і методи розслідування цих, а також інших повідомлень, котрі надходять з різних джерел. На мою думку, було б зайвим вживати додаткових заходів».
Міллс, не вдовольнившись цією відповіддю, запитав: «Чи не здається вам, шановний заступнику міністра, що тема, порушена нами, становить неабиякий інтерес не лише для Південного Заходу, а й для всієї країни? Як узгоджується ваша відповідь з повідомленням двох поліцейських офіцерів та інженерів з Хессарі-їор, що літаючі об'єкти перебували над районом понад годину?»
Ріс сказав: «Я публікував подробиці розслідувань за кілька останніх років, але жодне з них не дає підстав для висновку, що з'являлися нерозпізнані об'єкти в тому значенні, яке ви маєте на увазі. Більше того, в нас є вичерпні радарні огляди висот над нашими островами й над усією Європою і жоден з них не засвідчує існування чогось такого, про що б ми нічого не знали».
Потім Pica запитали, чи він упевнений, що міністерство оборони надалі повідомлятиме результати наукового аналізу подій, пов'язаних з НЛО? «Я можу запевнити вас у цьому,— відповів він.— Взагалі це не входить в обов'язки тих, хто несе відповідальність за дотримання безпеки в повітрі. Але ми консультуємося з цих питань у компетентних вчених, зокрема психологів».
Pica попросили пояснити зміст інструкцій його міністерства, в яких зазначалося, що окремі об'єкти «можуть бути або не бути літаками».
Його відповідь зводилася до того, що повідомлення про НЛО часто надходять через багато тижнів після спостережень, коли деякі деталі вже втрачені й розслідування ускладнюється. Але ніщо, додав він, не свідчить про те, що декотрі з нерозпізнаних об'єктів були космічними кораблями, керованими «марсіанами чи ще кимось».
Як і слід було сподіватися, згадка про марсіан викликала сміх, а містер Шінвелл з опозиції запитав: «Чи не хоче уряд сказати, що існування нерозпізнаних літаючих об'єктів становить загрозу експансії Інопланетян? І чи не хочете ви таким чином відвернути увагу народу, зокрема виборців, від економічних проблем?»
«Знаючи реакцію публіки на деякі газетні повідомлення,— сказав Ріс,— я можу сподіватися, що подібна інформація не вплине на моїх шановних колег!»
Як видно з цих кількох цитат, усе, що стосується НЛО не тільки над Британією, а й у всьому світі, фактично намагаються подати як нісенітницю. Але якщо палата общин чи більшість її депутатів лишилися задоволеними, то цього не можна сказати про всіх людей. «Чим був «літаючий хрест» — звичайним літаком, групою літаків, що дозаправлялися пальним? Чому ж вони тоді безгучно висіли над верхівками дерев? А як бути з вражаючим стрибком швидкості, завдяки якому вони вмить зникли з поля зору? Особливо це стосується другого «хреста», що його бачили констеблі Віллі та Вайкотт.
Звичайно, «літаючий хрест» не слід видавати за аномалію, викликану впливом планети Венера — хоч би як яскраво вона світилася. Венера не може пливти над верхівками дерев, а поліцейські офіцери, звичні до нічних патрульних поїздок, особливо на відкритій місцевості, ще раніше бачили б цю планету безліч разів — так часто, що, мабуть, не могли б не впізнати її!
Та хоч би як тлумачили появу об'єктів під час жовтневого «буму», єдино раціональне пояснення «літаючого хреста» дав містер Ріс, заявивши, що ці вогні не можуть бути «позитивно ідентифіковані». Отже, як вважає «Санді експресе», загадка НЛО залишається нерозгаданою. Минуло понад шість місяців після жовтневого «буму», коли констеблі Віллі та Вайкотт давали інтерв'ю телепрограмі, але вони все ще були знічені тим, що тоді побачили, і обидва, як самі заявили, охоче прийняли б будь-яку правдоподібну версію, однак такоі не існувало.
Невідомо, чи можна пояснити «літаючий хрест» загальновживаними термінами. В одному ми впевнені — його бачили, притому компетентні спостерігачі. Він не був звичайним навіюванням. Якби його спостерігали при світлі дня, а не в темряві, можливо, не виникло б ніякої загадки, хоч важко припустити, що звичайний літаючий об'єкт поводився б так, як описують поліцейські.
Це міркування ми навели у зв'язку із ще екстраординарнішим повідомленням — про появу дивного об'єкта серед ясного дня неподалік тих місць, де вперше з'явився «літаючий хрест». Цей випадок тоді не викликав особливого інтересу, але він мав багато спільного з окіхемптонським спостереженням.
Повідомлення надіслав містер Ангус Брукс, колишній службовець фірми ВОАС, який займався літаками «комета». Брукс — п'ятдесятирічний чоловік, добрий сім'янин, розважлива людина; він не мріяв про участь у спостереженнях задля власного престижу й не хворів на галюцинації.
Повідомлення Брукса було ґрунтовним і деталізованим як людини, досвідченої в адміністративних справах і розвідувальній діяльності — адже він під час війни займався розвідкою у ВПС. Повідомлення мало такий вигляд:
«Повідомлення Ангуса Брукса про НЛО в Мойн-Даунсі.
1,5 милі на північ від Рінгстед-Бей, між Веймутом і Лулворт-Коув (Дорсет, Англія).
Дата спостереження: 26.10.1967. Час: з 11.25 по 11.47; британський літній час.
Місце: квадрат 755 833 оглядової карти (1 дюйм—1 миля) аркуша 178-Т карти Великобританії.
Погода під час спостереження: ясне небо з невеликими скупченнями низьких хмар. Сила вітру — 8 балів».
НЛО, що про нього йшлося в повідомленні, не був подібним до жодного з об'єктів, описаних на той час. Брукс одразу ж намалював його.
Того дня він гуляв з собаками І, щоб сховатися від дошкульного вітру, ліг горілиць у невеликій улоговині на схилі пагорка.Раптом над районом Портленда з'явилася смужка туману, що нагадувала слід, залишений літаком.
Та невдовзі Брукс зрозумів, що це не туман, а щось інше — бо «слід» не видовжувався, не розривався 1 не розсіювався. Навпаки, він почав спускатися з неймовірною швидкістю. І тоді Брукс побачив апарат дуже дивної форми. На висоті 200—300 футів він несподівано загальмував під дією потужної зворотної тяги, вирівнявся і повис над землею приблизно за 400 ярдів від того місця, де лежав Брукс.
Це був барабаноподібний предмет з чотирма балками, які нагадували фюзеляжі. Коли апарат ринув униз, заходячи з боку моря, один з його фюзеляжів був спрямований вперед, а інші — складені ззаду, наче пір'їни на хвості птаха. Згодом, коли він завис у повітрі, хвостові фюзеляжі розкрилися, немов спиці колеса, на однаковій відстані один від одного, утворивши хрест з барабаноподібною коробкою посередині.
Відтак апарат поволі розвернувся на 90 градусів за годинниковою стрілкою і завмер, не реагуючи на дуже сильний вітер. Здавалося, він зроблений з якогось прозорого матеріалу. Не було чути жодного звуку — ні під час появи апарата, ні тоді, коли він завис на однаковій відстані від Уїнфрітської атомної електростанції і Портлендської станції підводного захисту, за милю від берега, де розташувалася база зв'язку ВПС біля Рінгстед-Бей.
Апарат висів 22 хвилини, потім набув попереднього вигляду — з одним фюзеляжем, спрямованим вперед (але не тим, що раніше), а три інших утворили лінію позаду. За мить він зірвався з місця й, набираючи швидкість, зник у небі за Уїнфрітом. У повідомленні для міністерства оборони Брукс зазначав, що сам він не відчув нічого особливого, але візит апарата явно вплинув на одного з його псів — східноєвропейську вівчарку Тану. Якщо перед цим вона вдоволено вибрикувала, то з появою апарата почала дратуватися — не підкорялася наказові «сидіти», штовхала лапами свого господаря, немов спонукуючи його змінити місце. Інший собака, далматської породи, ніяк не реагував на НЛО.
Коли я відвідав Брукса через кілька місяців, його відвертість справила на мене, як і на всіх інших, хто його знав, приємне враження. Йому було дуже прикро, що ніхто в районі, крім нього, не бачив цього апарата. Ми побували на тому місці, звідки він спостерігав за НЛО, і воно мене вразило своєю ізольованістю.
Брукс не сумнівався, що бачив інопланетний корабель. Він не виявив чогось такого, що б свідчило про життя на його борту. Під кожним Із фюзеляжів залягла тінь, мабуть, від жолобків, але там не було видно ні ілюмінаторів, ні вікон, через які члени екіпажу могли б вести спостереження.
«Коли апарат завис у повітрі, я порівняв його з «кометою» і дійшов висновку, що він у діаметрі має близько 175 футів,—сказав мені Брукс. — Спочатку я боявся, що мене виявлять і заберуть з собою, навіть хотів залишити на тому місці свій ціпок, аби в такий спосіб подати знак, де я був. Але збагнувши, що мене надійно маскує зелена куртка, заспокоївся».
Брукс заявив, що не хотів нікому нічого розповідати, бо тих, хто бачив НЛО, мали за шахраїв, навіть за божевільних. Коли він, повернувшись додому в село Овермайн, сказав своїй дружині: «Щойно я бачив одну з тих штук»,— то почув у відповідь: «Ах, облиш!»
Згодом він розповів про цей випадок місцевому священику. Поліцейський офіцер, який почув це, порадив йому звернутися в поліцію Веймута. Крім того, Брукс зв'язався з персоналом Уїнфрітської АЕС, аби з'ясувати, чи там не виявили якихось побічних ефектів, йому відповіли, що нічого особливого не було. Те саме заявили співробітники американської бази. Брукса найбільше розчарувало те, що ніхто не захотів брати участь у цій справі. Люди, до яких він звертався, відмовлялися, хоч про цей випадок повідомили радіо і телебачення.
Невдовзі Брукс зустрівся з науковцями міністерства оборони. Вони запропонували таке пояснення: Брукс бачив бульбашку повітря або частинку трави, яка потрапила в його око. Оскільки він лежав, то міг заснути. Можливо, це був звичайний сон. А собака злякався, що його господар лежить нерухомо, і намагався підняти його.
Таке пояснення не суперечить здоровому глуздові, але Брукс впевнений, що він бачив машину, не подібну до жодної із створених на Землі.
Все це нагадує кумедні випадки того періоду, коли вперше над Африкою почали з'являтися літаки. Сільського хлопця, котрий заявив, що над його головою пролетів дивовижний апарат, узяли на глум. З нього насміхалися, доки новина про польоти не дійшла до села.
«До випадку в Мойн-Даунсі я мало цікавився нерозпізнаними літаючими об'єктами,— сказав Брукс.—Тепер я дійшов висновку:
існує щось таке, що потребує вивчення, і чим швидше ми зрозуміємо це, тим краще буде для нас».
З власної Ініціативи він розіслав повідомлення про випадок у Мойн-Даунсі в усі організації, які досліджують «літаючі тарілки», сподіваючись, що ще хтось спостерігав подібне явище.
Коментуючи цей випадок у журналі «Флаїнг соусер рев'ю», інженер-дизайнер Р. X. Уїндер писав: «Тепер я не можу пригадати чогось подібного, хоч, здається, цей апарат нагадує «літаючу зірку», яку бачили в той самий час. Важко зрозуміти призначення чотирьох фюзеляжів. Вони аж ніяк не поліпшують аеродинамічних властивостей і, мабуть, не сполучені з двигуном. Я так вважаю тому, що центральний диск нагадує «тарілку», а «тарілки» такого розміру, як ми знаємо, здатні літати і без фюзеляжів. Можна припустити, що цей об'єкт — модифікована «літаюча тарілка» якогось особливого призначення, настільки важливого, що довелося піти на явне ускладнення...»
Уїндер, який досліджував феномен НЛО з 1952 p., не сумнівався, що Брукс бачив апарат. А ось як висловилися про це троє дослідників з міністерства оборони:
«Шановний містере Брукс!
1. Як і було домовлено під час нашої зустрічі, надсилаю Вам висновки стосовно Вашого повідомлення про об'єкт, який Ви спостерігали біля Овермайна 26 жовтня.
2. Інформацію, отриману від Вас як у письмовій, так і в усній формі, ретельно перевірено. Ми також перевірили всі можливі види діяльності в цьому районі, які могли б підтвердити Ваше спостереження, однак не виявили нічого особливого. Незважаючи на повідомлення в місцевій пресі, по радіо і телебаченню, ми не отримали ніяких додаткових свідчень. Точка, з якої Ви вели спостереження, досить віддалена. Ми розмовляли з місцевим фермером, котрий протягом останнього місяця працював на тракторі біля дороги й жив у фургоні на протилежному схилі пагорка. Важко повірити, що об'єкт ISO футів завдовжки висів над обрієм 22 хвилини і його, крім Вас, ніхто не бачив.
3. Безперечно, описане Вами явище дивовижне й суперечить усьому Вашому досвідові, пов'язаному з авіацією. Однак ми не можемо погодитися з Вашим висновком, що це був керований літальний апарат унікальної конструкції. Інформація, отримана від Вас, здається, дає змогу раціональніше інтерпретувати те, що Ви бачили.
4. Пропонуємо таке пояснення. Вранці 26 жовтня 1967 p. Ви гуляли зі своїми собаками поблизу Мойн-Даунса і, сховавшись від штормового вітру, побачили в небі щось подібне до яскравої зірки. І це відбувалося при світлі дня. Спочатку з'явився інверсійний слід. Такі сліди залишають літаки високо в небі. Але це не стосується подальшого розвитку подій. Те, що Ви побачили згодом, було флотером — оптичним явищем, викликаним частинкою рослинної клітковини, яка потрапила до Вашого ока. Подібні смітинки є в очах багатьох людей і сприймаються органами зору як палички чи диски на яскравому тлі чистого неба. Вам кілька років тому в зв'язку з пошкодженням ока вживили трансплантат, тож не виключено, що описаний Вами апарат був оптичним ефектом у вигляді темної лінії, з паличкоподібними елементами. Нисхідний і поперечний рух «об'єкта» пояснюється природним переміщенням флотера. Маловірогідним є те, що він міг. залишатися нерухомим протягом 22 хвилин. Але Ви сказали, що Вам здалося, ніби спостереження тривало менше, ніж 22 хвилини, які показав годинник. Отже, цілком можливо, що, лежачи на землі після прогулянки при сильному вітрі, Ви стомилися й заснули чи задрімали.
5. У жовтні було опубліковано чимало повідомлень про НЛО. Під впливом публікацій, а також оптичного ефекту Ви побачили уві сні апарат складної конструкції. Відстань до нього, його розмір і поведінка—все це результат тих процесів, які досить часто супроводжують швидкий сон. Дивовижність Вашого сновидіння можна пояснити тим, що Ви лежали на незвичному місці, просто неба, а не появою якогось загадкового об'єкта.
6. Я розумію, що Ви можете відкинути наші висновки, але інформація, котру ми отримали, спонукала нас висловити власну думку про цю справу. Як уже зазначалося, в Дорсеті того дня нічого особливого не відбувалося і, незважаючи на повідомлення в пресі, не знайшлося жодного свідка описаної Вами події. Ми не можемо заперечувати, що в безкраїх просторах Космосу існує інше розумне життя — це було б інтелектуальною зверхністю. Але, разом з тим, немає і доказів того, що нерозпізнані літаючі об'єкти — інопланетні кораблі.
За даними нашої радарної служби, над Великобританією не було зареєстровано випадків таємної повітряної діяльності. Що ж до Вашого повідомлення, то воно не дає підстав сумніватися в цих висновках.
7. Дозвольте подякувати Вам за Вашу докладну й цікаву інформацію, за гостинність і співробітництво з містером Дікінсоном, містером Кассі й зі мною під час нашого візиту до Вас у лютому.
Щиро Ваш Л. Акхорст»
До групи експертів входили: Джон Дікінсон, учений з Фарнборо; Алек Кассі, психолог з Королівських ВПС; письменник Леслі Акхорст, співробітник секретаріату міністерства оборони.
Ангус Брукс виклав свою думку про цей висновок у листі Л. Акхорсту від 28 квітня 1968 року. Він, зокрема, писав:
«Даю відповідь на Ваші зауваження за параграфами. Параграф 2.
1. Були повідомлення про появу в цьому районі зіркоподібного й стрілоподібного апаратів. Вони нагадують мойн-даунський НЛО з його «фюзеляжами».
2. У день Вашого візиту один селянин був на тому боці долини, що й ми, а інший пройшов дорогою з протилежного боку. Це свідчить про надзвичайно обмежений рух у цьому просторому й віддаленому регіоні. Можливо, того дня я був там один. Упродовж останніх восьми місяців я переконався, що нічого дивного в цьому немає.
Параграф 3.
1. Чиєсь повідомлення про НЛО може обернути відкриту недовіру на висновки, орієнтовані на «домінуючу більшість». Мені б не хотілося про це говорити, але неприйняття Вами моєї інтерпретації цього, як Ви погоджуєтесь, дуже дивного явища пов'язане із згаданою обставиною. Ваш параграф 4 лише підтверджує цю думку.
Параграф 4.
1. Я бачив не «інверсійний слід». Як відомо, літаки залишають у небі сліди у вигляді довгих смуг. А те, що я спостерігав, скоріше нагадувало сонячне світло, яке, відбившись від апарата, зникло.
2. Флотер (до чого ж невдала назва!) мовою жаргону означає помилку, хибне визначення. Фахівці вважають, що світляні цятки, подібні до апарата, які були б здатні опускатися й підніматися в полі зору, перетинати це поле, нерухомо зависати й виходити з нього,— це нонсенс.
Звичайно, погляд не може залишатися нерухомим. Також неможливо, щоб одночасно в правому й лівому оці з'явилися цятки однакової форми. Після імплантації рогівки два роки тому мій зір лише поліпшився;
і взагалі я ніколи- не бачив світляних плям. Окрім того, відомо, що паличкоподібних цяток не буває.
3. Я не казав Вам, що мені здалося, ніби це явище тривало короткий час. Просто я так зацікавився і захопився, що втратив відчуття часу. Мене зачарувала конструкція апарата і його неагресивна поведінка.
4. Незалежно від погоди й сили вітру, я щодня прогулююся дві години на свіжому повітрі й не зупиняюся, щоб відпочити, як ніколи не робив цього, йдучи до контори. І щоб заснути по дорозі... вибачте! Непереконливим є і Ваше пояснення, чому вівчарка спонукувала мене піти з того місця.
5. Вважається, що причина сновидінь — насамперед особисті мотиви, а не щоденні новини. До того ж, я мало цікавився повідомленнями про НЛО.
6. Мої дані про відстань до апарата, його розмір і поведінку були безпосереднім враженням від цього об'єкта.
7. Вівчарка не підкорялася наказові «сидіти» протягом того і двох наступних днів (є свідки), була роздратована. Це можна пояснити тим, що поява апарата налякала її; можливо, вона зазнала впливу потужного УВЧ-сигналу.
Параграф 6.
1. Я, на відміну від Вас, був безпосереднім свідком цієї події. А можливості експертної комісії обмежуються технічним, медичним і науковим аналізом повідомлень. Тому Ваші висновки не змінили моєї власної думки про мойн-даунський НЛО.
Якщо спочатку в мене й не було наміру встрявати в історію, то тепер з'явилося бажання все це докладно обміркувати. Думаю, що «чергові ілюзії» та «привиди» послужать стимулом для розширення діяльності Вашого міністерства, і я хотів би поділитися з Вами результатами своїх досліджень під час нашої дискусії.
Буду радий бачити Вас у наших краях. З приємністю згадую нашу зустріч. І хтозна, можливо, наступного разу мойн-даунський НЛО надасть Вам сумнівну «привілею» побачити його.
Мої найкращі побажання Джону Дікінсону, Ал.еку Кассі і, звичайно, Вам.
Ваш Ангус Брукс 28 квітня 1968 p.»
З наведеного листа видно, що його автор — не та людина, котра могла б випадково заснути, а тоді, прокинувшись, не второпати — спала вона чи ні. Випадок над Мойн-Даунсом — дивовижна загадка. Можливо, описаний Бруксом об'єкт І був «літаючим хрестом», який саме так виглядає при світлі дня.
Звичайно, можна знайти й інші пояснення, над якими досі ніхто не замислювався.
Та як би то не було, а мойн-даунське явище, на мій погляд, слід вважати
справжнім НЛО — тобто реальним об'єктом, а не порошинкою в оці спостерігача.
Якщо НЛО — це пілотовані космічні кораблі з інших світів, то ми стикаємося з прикрим фактом: їхні команди не бажають зав'язувати з нами знайомство. В усякому разі, ніхто не може сказати, що вони хоча б намагалися встановити контакт. Напевно, для «літаючих тарілок» приземлитися, скажімо, в Гайд-парку не важче, ніж у Каліфорнійській пустелі. Та ба, вони цього не роблять, точніше — ще не робили,
Виникає сумнів, чи наша зустріч з ними взагалі відбудеться. Деякі люди стверджують, що бачили венеріанців, марсіан чи ще там когось; а як усі інші? Можна поставити питання й так: чи є реальні докази того, що НЛО десь приземлялися?
Якби якийсь літак з іншої частини світу, порушивши повітряний простір Британії, сів у полі й відразу ж злетів, то він напевно залишив би якісь докази свого візиту — навіть якби ніхто не бачив його.
Треба визнати, що там, де спостерігали приземлення НЛО, не знаходили на грунті незаперечних доказів його посадки — принаймні на Британських островах. А проте, були дивні випадки й лишалися сліди на місцевості, що їх пов'язують з існуванням НЛО.
Невдовзі після великого осіннього «буму» 1967 p. недільні газети опублікували статтю «НЛО завдає шкоди фермерським полям на острові Уайт», де говорилося: «Цілий тиждень сільськогосподарські експерти й фахівці з аеронавтики досліджували дивні лійкоподібні вирви, що вкрили ячмінне поле вузькою смугою три чверті милі завдовжки. Учені на чолі з Леонардом Крампом, фахівцем з аеронавтики Британської вертольотної корпорації, заявили: «Це, безумовно, слід, залишений нерозпізнаним літаючим об'єктом, який заходив на посадку».
Цей висновок не здивував фермерів, котрим належали ті понівечені поля. Хоч вони не вірили в «літаючі тарілки», дати цій напасті якесь альтернативне пояснення не могли, бо тут у той час не було ні бурі, ні вітру, ні дощу.
Містер Крамп після розмови з уфологами сказав: «Ми перевірили все, що можна було перевірити, але не виявили навіть натяку на причину».
Висновок, що посівам завдала шкоди «літаюча тарілка», вчені зробили не на підставі аналізу лійкоподібних вирв. Ще перед тим, як вони з'явилися, учні Уїппінгемської початкової школи спостерігали неподалік Ньюпорта (острів Уайт) нерозпізнаний літаючий об'єкт.
Це сталося 10 липня 1967 p. о чверть на десяту ранку. Двоє хлопців, ідучи до школи, несподівано побачили в безхмарному небі молочно-білий диск. Вони не могли спостерігати за ним, бо поспішали на урок. О 10.30, коли розпочалася перерва, там уже нічого не було.
Але незабаром у західній частині неба з'явився той самий чи, може, якийсь інший об'єкт. Його бачило кільканадцять школярів. Цей дивний об'єкт був більший за автобус і рухався на захід. Раптом він затремтів, наче листок од вітру, й почав безладно падати. Однак вирівнявся біля самого обрію і зник за деревами.
На цьому все закінчилося — об'єкт більше не з'являвся.
Того вечора один з хлопців помітив з автобуса якісь дивні плями, що вкрили ячмінне поле вздовж дороги Ньюпорт — Іст-Каус. У своєму повідомленні Крамп зазначає: «Обстеження показало, що зазнали пошкоджень великі ділянки поля (кожна до шести ярдів завширшки). Там було вчавлено в грунт або вирвано стебла. Ці ділянки мають майже правильну круглу форму. В деяких лійкоподібних вирвах (більшість закручена за годинниковою стрілкою) лежать потрощені стебла, а в інших взагалі нічого нема — рослини зникли. Фермери кажуть, що на цих ділянках колоски ячменю виглядають так, наче їх вимолотили».
Спочатку думали, що понівечена лише ділянка біля школи, але, як показала аерозйомка, були вражені й три інші ділянки. Смуга пошкоджень простяглася вздовж загорожі, причому вихори увійшли в такий тісний контакт із полем лише на початку смуги. Цікаво, що довжина смуги пошкоджень збігається з відрізком шляху, який, за словами хлопців, об'єкт подолав після зниження.
«Коли фермери дізналися про розміри пошкоджень,— пише Крамп,— вони й не думали звалювати вину не погоду, яка тими днями була просто чудовою. Один з фермерів сказав: «Здасться, тут промчала якась навіжена тварюка».
Якби це корова, відбившись від стада, забрела сюди, вона б не могла скоїти такої шкоди. На сусідніх ланах лишилися коров'ячі сліди, але там не виявили нічого особливого. Не витримує критики й припущення, що ячмінь витолочили собаки — навіть цілі зграї цих невеликих тварин були б нездатні так понівечити збіжжя.
А може, ячмінь поліг від шквального вітру? Коли звернулися за консультацією до метеоролога, той заявив, що це — абсурд, бо смуга пошкоджень, яка простяглася вздовж придорожньої загорожі, завертала майже під прямим кутом, обминаючи напівзруйнований барак. Окрім того, сильний вітер було б чути здалеку.
Під час обстеження смуги пошкоджень уфологи знайшли багато великого каміння, а також зібрали 130 пір'їн лісового голуба. Але з'ясувати причину спустошень їм не вдалося. З усіх гіпотез не суперечить фактам лише одна — що апарат невідомої конструкції, приземлившись на полі внаслідок аварії, промчав уздовж придорожньої загорожі й знову піднявся в повітря. Якби це був літак чи вертоліт, його б вдалося виявити.
Крім загадкового спустошення ячмінних ланів на острові Уайт, були й інші дивовижні випадки, які заінтригували населення Британії. Ще в липні 1963 p. щось подібне сталося на картопляному полі в Чарлтоні біля Шафтсбері (Уїлтшір). Ця історія набула широкого розголосу, бо туди запросили поліцію і армійську групу для знешкодження бомб.
Фермер Рой Бланшар, працюючи на своєму картопляному полі, натрапив на кратер діаметром 8 футів, який виглядав так, наче з нього вичерпали землю велетенською ложкою. Бланшар не сумнівався, що кратер утворився внаслідок приземлення космічного корабля. «Звичайно, я не бачив його,— сказав він репортерам,— але це не могло бути чимось іншим. На поле сів корабель з космосу і всмоктав мій ячмінь і мою картоплю».
Комусь могли спасти на думку й Інші пояснення, але Бланшар, дотримуючись своєї версії, навмисне викликав з Госгема (Суссекс) команду для знешкодження бомб. Вони кілька годин порпалися в кратері, намагаючись виявити метал.
Обстеження чарлтонського кратера несподівано ускладнилося появою джентльмена, котрий заявив, що йому, австралійському астрофізику, який досліджував дві інші подібні ями на сусідніх полях, усе ясно: тут, на полі Бланшара, приземлилася через якусь несправність «літаюча тарілка», а потім знову злетіла. Залишені нею сліди нагадують ями, виявлені в Австралії у 1954—1955 pp. і у Франції 1958 p. Він бачив ці сліди в Австралії на власні очі і вважає, що вони з'явилися внаслідок приземлення космічного корабля.
«Дейлі телеграф», яка писала про чарлтонську загадку, повідомила, що цим австралійцем був доктор Рендалл, викликаний армійськими фахівцями для консультації. На його думку, «тарілка» мала 500 футів у діаметрі, важила 600 тонн, а ії екіпаж складався з 50 осіб.
Рендалл звернув увагу на «обсмалену» траву і притрушене попелом листя біля загорожі, звідки, на його думку, злетів космічний корабель. На запитання «Дейлі телеграф» він відповів так: «Цей корабель прилетів з району Урана. Щоб повернутися назад, йому потрібно кілька років. Вони знову з'являться тут, побувавши у Франції.
Вважаємо,-що Їхня місія мирна й дослідницька. Мабуть, вони вкрай стурбовані атомними вибухами на Землі, бо їхня стабільність, очевидно, залежить від нашої. Вони випередили нас у науковому розвитку щонайбільше на сто років. Тип їхнього космічного апарата ми здатні зрозуміти І можемо збудувати такий самий корабель уже в цьому сторіччі».
Це був вражаючий матеріал. Однак подальше дослідження спростувало висновок, що трава біля загорожі була обсмалена. Насправді вона потемніла внаслідок нападу борошнистої роси (попелюхи). Відтак армія заявила, що вона не знає ніякого доктора Рендалла. Ніхто не звертався до нього по допомогу й він не є офіційною особою.
Коли прилади виявили метал, армія розпочала розкопки, щоб з'ясувати, чи не утворився кратер від падіння бомби. Найортодоксальніші вчені висунули іншу «раціональну» верею—про метеоритне походження кратера.
І коли викопали півфунтовий камінь, який, здавалося, був оплавлений, питання вважали вирішеним.
Однак це задовольнило не всіх. 29 липня 1963 p. член парламенту Патрік Волл з Холтемпрайса (представник Консервативної партії) звернувся до військового міністра із запитом: що знайшла армійська команда і чи є докази того, що до утворення чарлтонського кратера причетний позаземний об'єкт?
М-р Годбер: «Армійська команда, розкопавши кратер у Чарлтоні, не знайшла доказів цього. Невеликий об'єкт, що його спочатку мали за метеорит, виявився уламком місцевої породи й не міг спричинити виникнення кратера».
Звертаючись до двох офіційних представників Королівських ВПС, котрі обстежували кратер, Волл запитав, яких результатів було досягнуто і чи продовжуватиметься дослідницька робота.
Відповідь: «У мене немає підстав вважати, що випадок, який стався в даному районі, потребує подальших досліджень з боку ВПС».
1 серпня Волл зробив ще один запит: чому кратером цікавиться армія? Годбер відповів:
«Армія хотіла лише з'ясувати, чи є в кратері бомба, що не вибухнула. Але бомби не виявилося і команда виїхала звідти 26 липня».
Із сказаного не важко зрозуміти, що власті ухилялися від вирішення чарлтонської справи. Однак для прихильників версії про «літаючу тарілку» важливим є те, що причину утворення кратера визнали в палаті общин невідомою. Засновник і колишній редактор «Флаїнг соусер рев'ю» Вовні Жірван, котрий завзято критикував ставлення Уайт-холу до НЛО, назвав це визнання «глибоко переконливим». У своєму повідомленні він зазначав, що кратер — велика загадка і це визнано офіційно.
Якраз Жірван був перший, хто опублікував докладний опис кратера: «Кратер — тарілкоподібна заглибина восьми футів у діаметрі й близько чотирьох дюймів завглибшки. В центрі — яма, що має в діаметрі (за даними різних авторів) від п'яти дюймів до фута і 'в глибину — три фути. Від неї розходяться радіальне чотири жолоби (кожен по чотири фути завдовжки і фут завширшки)».
Жірван наводить слова фермера Роя Бланшара, а якого брав інтерв'ю: «В кратері не лишилося й сліду картоплі чи ячменю — ні стебел, ні листя, ні коріння. Ця штука була такою важкою, що навіть каміння перетворила на порох. Вона опустилася дуже тихо. Не було чутно ніякого гуркоту. Я вважаю, що тут приземлявся космічний корабель з іншого світу».
Як зазначає Жірван, місцевий поліцейський констебль Антоні Пенні бачив у небі оранжевий об'єкт, який зник біля того поля, де виявили дивні сліди. А півфунтовий метеорит, додає Жірван, це — уламок звичайного бурого залізняка. Таке каміння часто зустрічається в грунтах Південної Англії. Породу визначив д-р Ф. Г. Кларінгболл, доглядач мінералогічного відділу в Британському музеї.
«Значення цього уламка бурого залізняка тепер стає очевидним,— пише Жірван. — Якщо від чарлтонського об'єкта логічно очікувати дивних реакцій, то можна припустити, що він якимось чином намагнітив цей уламок породи, очевидно, внаслідок близькості силового поля. Насамперед, це доводить, що сама подія — не жарт. Можна було б щось підлаштувати на поверхні поля, але ніхто не береться стверджувати, що уламок бурого залізняка підклали. Як вважає Британський музей, він був у грунті тривалий час.
Я певен, що в липні на полі фермера Бланшара приземлилася, а потім знову злетіла машина невідомого походження. Поведінка армійських фахівців лише підтверджує цю гіпотезу. Суть справи краще за всіх висловив сам Бланшар, коли, вислухавши різні пояснення, запитав: «А куди поділися мої рослини?»
Жірван вважає, що д-р Рендалл з'явився в Чарлтоні лише для того, щоб спантеличити дослідників. Він діяв за таким принципом:
якщо ви вірите комусь, чий авторитет поза підозрою, а потім з'ясовується, що ця людина говорила дурниці, то й усе дослідження разом з поважними фактами ви поставите під сумнів. За словами Жірвана, «уранова теорія» набула такого широкого розголосу тому, що Рендалл вдавав із себе фахівця, пов'язаного з командою для знешкодження бомб. Сержант Джеймс Рест, як він заявив, зустрів Рендалла у Вумері. Той сказав йому: «Можете послатися на мене як на фахівця в галузі «літаючих тарілок». Але Південна команда із Сейлсбері згодом пояснила цю дивну заяву сержанта його хвилюванням.
«Якщо хвилювання в умовах звично? роботи призвело до хибних висновків,— коментує Жірван,— то що могло б статися, якби члени цієї команди на той час займалися справжнім ділом?»
Щоб пролити світло на чарлтонську історію, Жірван почав досліджувати причини виникнення на Британських островах інших загадкових ям і кратерів, котрі було виявлено як до, так і після утворення чарлтонського кратера. Чи не найцікавіший з-поміж них — це кратер, що з'явився неподалік Фламборо Хед. Молодик, який косив сіно на фермі свого батька, побачив невелику заглибину десять футів завширшки, котрої раніше там не було. Про це заявили в поліцію, але її співробітники не змогли пояснити, звідки вона взялася. Яма мала зубчасті краї з тріщинами. Крім того, навколо була розкидана земля.
Вестморлендські фермери Білл Річардсон і Джон Радд виявили на схилах гори Дафтон два кратери, один з яких мав приблизно шістдесят ярдів у діаметрі й близько двох футів завглибшки. Скидалося на те, що грунт вимила вода упродовж вузької улоговини, але місцеві жителі пригадали, що півстоліття тому подібні кратери з'являлися й на верхівці гори, дивуючи Тхніх батьків.
Чоловік, що косив траву в парковому районі Брістоля, натрапив на вирву й викликав команду для знешкодження бомб. Дехто вважав, що там упав метеорит. 27 липня Бі-бі-сі повідомила: «Три загадкових кратери. Команда для знешкодження бомб оглянула їх на полі біля Сангухара (Дамфрістшір). Не було виявлено жодних ознак металу чи вибухівки. Кратери подібні до тих, що були на схилі пагорба у Східному Лосіані. Тепер іх досліджують учені».
Для міських жителів, котрі звикли до бетону, асфальту й граніту, повідомлення про ями в грунті не є сенсаційним, бо осідання землі в містах — часте явище. Вода, витікаючи з пошкоджених труб, вимиває підґрунтя й поверхня осідає. Але на полях земля може бути якою хочете, тільки не твердою — вона швидко пом'якшується й вимивається зливами. Тому, на мій погляд, не слід дивуватися, побачивши в полі яму, навіть великих розмірів.
У полі може впасти метеорит і залишити там свій слід. Тварини також риють ями. Бувши репортером-початківцем, я досліджував походження загадкового кола в Чайслехарстській громаді, що мало в діаметрі двадцять п'ять футів і було оточене невеликим рівчаком. Спочатку ми думали, що це — археологічна знахідка. Але невдовзі я познайомився з вісімдесятирічним селянином, який розповів мені, що тут колись об'їжджали коней місцевих дворян. Конюх стояв у центрі розчищеного майданчика, тримаючи в руках віжки, а кінь під свист батога мчав навколо нього.
Звичайно, це не означає, що подібне пояснення можна запропонувати для понівечених ячмінних полів на острові Уайт або чарлтонського кратера. Поки що ці випадки залишаються незбагненними. Ми можемо або забути про них узагалі (як це зробила більшість людей), або завести на них досьє (так вчинив лише дехто), сподіваючись, що колись з'являться додаткові матеріали.
Найдивовижнішою особливістю обох інцидентів є зникнення рослин — їх
наче вирвали з корінням і видалили якимось механічним засобом. Та хоч як
це робилося, немає сумніву, що тут ні при чому властивості грунту. Отже,
припущення, що полям завдали шкоди «літаючі тарілки», котрі через якусь
несправність приземлялися, а після ремонту знову злітали, не фантастичніше
за всі інші версії.
Якщо НЛО — позаземні об'єкти, а це припущення найкраще пояснює їхню природу, то цікаво було б дізнатися, звідки вони прилітають.
Космос незбагненне великий і гостей можна чекати звідусіль. Але якщо зважити на те, що вони, мабуть, підвладні тим самим фізичним законам, які обмежують діяльність людини, то обсяг пошуків значно звужується. Так, простір і час є непереборною перешкодою для твердження, що НЛО, якщо вони до того ж — пілотовані космічні кораблі з інших світів, прилітають з-поза меж Сонячної системи.
Найближчою до Сонця зіркою в нашій Галактиці (Чумацькому Шляху) є Альфа Центавра, віддалена від нас на чотири з половиною світлові роки'. Якщо об'єкт мчить з околиць Альфи Центавра до Землі зі швидкістю світла (180 тис. миль за секунду), то дістанеться він до нас лише через чотири з половиною роки; стільки ж часу потрібно йому, щоб повернутися назад. Отже, такий політ забрав би в когось значну частину життя.
Ми звикли до наших власних технологічних чудес, тому нам не важко уявити расу надістот, які перемогли смерть від природних причин і можуть жити тисячу років; для них, звичайно, десятилітня подорож не така вже й неприйнятна. Дехто вважає, що космічні мандрівники, вивівши свій корабель на потрібний курс, поринають у стан анабіозу. І це не фантастичне припущення, бо й наші земні вчені успішно займаються проблемами гіпотермії для тривалого зберігання людей у стані анабіозу; разом з тим вони намагаються розгадати таємницю старіння.
Як відомо, Земля — єдина населена планета Сонячної системи, куди також входять Меркурій, Венера, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон і, як припускають астрономи, трансплутонові планети. Отже, навколо Сонця рухається ще принаймні вісім небесних тіл з їхніми природними супутниками, кожне з яких могло б бути батьківщиною наших гостей із Космосу.
Що нам відомо про ці планети? Взагалі чимало, але коли йдеться про деталі,— не так уже й багато. Всі наші спостереження, крім виконаних з дистанційно керованих автоматичних зондів, були зроблені за допомогою телескопів. Намагаючись щось розгледіти крізь неспокійну атмосферу, ми скидаємося на істот, які сидять на дні ставка й хочуть з'ясувати, що відбувається у повітрі й на суходолі. Можна зрозуміти, яку спотворену уяву мають риби про птахів, котрі пролітають у повітрі, слимаків, які плавають на поверхні води, людей, що з'являються на березі.
Атмосфера, яка викликає мерехтіння зірок уночі, спотворює все, що ми бачимо в небі, і якщо наші висновки, зроблені на підставі спостережень з відстані мільйонів миль, ми вважаємо правильними, то помиляємося.
Однак є загальні передумови, які враховуються при визначенні того, що на тій чи іншій планеті може існувати життя у відомих нам формах. Усе життя на Землі залежить від Сонця, яке дало поштовх його зародженню в морі й постачає нас енергією; тому можна зробити висновок, що життя, яким ми його знаємо, немислиме на планетах, надто віддалених від Сонця, бо вони отримують мало світла й тепла. Там можуть існувати лише невідомі нам форми життя.
Отже, ми змушені вилучити зі списку як надто холодні планети Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун і Плутон. Залишаються Меркурій, Венера і Марс. Але Меркурій розташований близько до Сонця, тому там для відомого нам життя надто жарко. Фактично для істот, подібних до тих, які зустрічаються на Землі, залишаються дві планети — Венера і Марс. Однак тільки Марс може бути другим населеним світом.
Червона планета здавна інтригує людей — особливо починаючи з 1877 p., коли італійський астроном Скіапареллі, розглядаючи Марс у телескоп у своїй обсерваторії в Мілані, побачив на його поверхні ледь помітні лінії і назвав їх «каналами». Це італійське слово, що означає протоки, рівчаки, тріщини, було перекладене як «канали», тобто рівчаки штучного походження. За нього вхопився світ. Виходило, що Марс населений — і можливо, істотами, подібними до нас.
Канали доброзичливо сприйняли у США після того, як Персиваль Ловелл, досліджуючи їх, заявив, що ці лінії з невеликими круглими цятками в місцях перетинів — ірригаційна система, створена розумними істотами для зрошування посушливої планети. Але Марс надто віддалений від нас (він максимально наближається до Землі на відстань 35 млн. миль) і цікавість до нього швидко знизилася. Коли французький астроном Ежен Антоніаді 1929 p. заявив, що канали — ілюзія, викликана величезною відстанню, це нікого не засмутило.
Багаторічні спостереження дали змогу астрономам створити досить докладну карту Марса. Він нагадує нашу планету, хоч його маса становить половину земної. Марс обертається навколо своєї осі за 24 години 37 хвилин. Період його обертання навколо Сонця — 687 діб. Відповідно й пори року на Марсі триваліші, ніж на Землі. Червона планета має атмосферу. За переміщенням хмар було визначено середню швидкість вітру, що становить 60 миль за годину. Чітко спостерігаються полярні шапки, які то збільшуються, то зменшуються, залежно від сезонів. З чого б їм складатися, як не з кристалів снігу та криги?
Дві третини поверхні Марса мають рожево-оранжеве забарвлення (звідси й назва — Червона планета). Це, мабуть, пустелі. Там спостерігають темні смуги, колір яких час від часу змінюється, що нагадує сезонне чергування земної рослинності. Багато років вважалося, що марсіанська флора представлена чимось на взірець лишайників, здатних пережити різкі перепади температур. Радянські вчені висунули нові гіпотези, за якими марсіанська рослинність нагадує кактуси. Такі висновки були зроблені на підставі точних аналізів відбиття світла від кактусів у пустельних районах Землі і на їх порівнянні зі спектральними аналізами темних зон Марса. Але ніхто не може нічого гарантувати, доки нога людини не ступить на Червону планету.
На Марсі, як відомо, вже побували американські й радянські безпілотні космічні апарати, які сфотографували його поверхню й передали цінну наукову Інформацію. На знімках не виявилося чогось такого, що свідчило б про канали, викопані розумними істотами, а також ознак рослинного та тваринного життя. Навпаки, з'ясувалося, що Марс пустельний, як і Місяць. Але ж і Земля на знімках, виконаних із супутника Тірос, орбіта якого віддалена лише на кілька сотень миль, виглядає цілком пустельною. З цього можна було б зробити висновок, що наша планета ненаселена, позбавлена рослинності й води. Одне слово, не заперечуючи наукової цінності фотографій, які надходять з околиць Червоної планети, можна сказати, що вони не дають остаточної відповіді на питання, чи є життя на Марсі. Але, здається, незабаром усе з'ясується. Хоч подорож до Марса й назад триватиме вісімнадцять місяців, цей термін не стане непоборною перешкодою для тренованої людини. Як СРСР, так і США планують здійснити пілотовані польоти до Марса ще до кінця XX сторіччя. Разом з тим до Червоної планети й надалі вирушатимуть апарати, оснащені чутливими приладами, які здійснюватимуть м'яку посадку по радіо. Автомати передадуть нам інформацію про температуру й атмосферу Марса.
Венера. Дані про цю планету на 1968 рік, які, зокрема, були передані радянською автоматичною міжпланетною станцією «Венера-4», а також отримані працівниками Корнелльського університету (США) засобами радіолокаційної зйомки, свідчать про те, що фізичні умови на поверхні Венери унеможливлюють існування там відомих нам форм життя.
Місяць. Ще кілька років тому чимало людей вважало, що Місяць — найімовірніше місце в Сонячній системі, звідки можуть діяти НЛО, якщо вони взагалі існують. Хоч Місяць віддалений від Землі лише на чверть мільйона миль, він був далекий і загадковий. Астрономи, озброївшись потужними телескопами, виявили тисячі кратерів на його поверхні й нанесли їх на карту. Вони бачили дивні тумани й спалахи світла, однак було ясно, що там немає ні рослинного, ні тваринного життя.
Але, як зазначали ентузіасти-уфологи, досліджувалася лише поверхня Місяця. То- чи слід було вважати суто фантастичною можливість існування в глибинних його печерах якихось (великих чи маленьких, розумних чи нерозумних) форм життя?
Місяць не такий уже й загадковий. На ньому побували астронавти; вони їздили по його поверхні в своєму електричному автомобілі й не виявили там жодних ознак життя. Та чи можемо ми категорично заперечувати, що Місяць відіграє свою роль у загадці «літаючих тарілок»? Адже він — ідеальне місце для організації відвідувачами з Космосу шпигунських місій. Чи ми точно знаємо, що відбувається (або не відбувається) на зворотному боці Місяця, котрий ніколи не повертається до Землі й тому мало вивчений? Щодо цього є деякі міркування.
Звичайно, нами могли зацікавитись наші сусіди з Альфи Центавра чи з Інших пунктів Космосу. Однак не виключено, що НЛО — вихідці з Сонячної системи, точніше з самої Землі. Людство зустрічається з ними упродовж всієї історії. Якщо це так, то, можливо, НЛО існували ще задовго до того, як людина навчилася писати й читати. Припустімо, що ми лише тепер почали сприймати ці феномени такими, якими вони є насправді; припустімо, що поряд з людством існує й інший вид земних істот, технологія яких перевершила нашу власну й здатна контролювати такі сили, які нам важко навіть уявити. Припустімо, що ми лише тепер досягли такого рівня розвитку, коли можемо розпізнати ознаки цього розуму та його машин — якщо вони не вдаються до маскувальних заходів.
Для людини, котра вважає, що ми розгадали всі таємниці Космосу, такі припущення — нонсенс. Але ми, найвірогідніше, тільки наближаємося до величезного поля досліджень. Це навіть не вірогідність, а певність, бо кожне нове досягнення відкриває нові вражаючі обрії для подальших досліджень і відкриттів. Запущено повітряного змія — і через деякий час надзвукові лайнери борознять моря і океани. Розщеплено атом — і отримуємо атомну енергію. Передано найпростіший радіосигнал — і в кожен дім приходить телебачення. Піднялася сигнальна ракета —'і Місяць та планети очікують вивчення. Розгадано генетичний код — і вся людська цивілізація може зазнати фундаментальних змін... Висловлюючись сучасною мовою — все можливо.
А що, коли ці інші земні істоти не хочуть змішуватися з нами чи зберігають свої таємниці? А що, коли вони незбагненио старі в еволюційному плані й приховують, за винятком випадкових похибок, докази свого існування? А що, коли вони здатні, як припускає Алан Уотс, генерувати силові поля для викривлення радарних променів ; залишатися невидимими?
Звичайно, це досить спекулятивний (умоглядний) підхід до проблеми НЛО, але через відсутність реальної можливості пояснити цей феномен припустимі будь-які спекуляції; визнавши, що це хоч якоюсь мірою реально, ми повинні запитати себе: звідки, з якого місця на Землі вони з'являються?
Жителі міст і сіл у густозаселених регіонах мають хибне уявлення про Землю. Наше життя здається їм усталеним — усе, мовляв, досліджено, не лишилося місць, куди б не ступала нога людини. Насправді ж ученими добре вивчено менше чверті земної поверхні;
ще й досі залишаються незаселеними величезні регіони в Радянському Союзі, Китаї, Тібеті, Індії, Австралії та Африці, Північній Америці, Канаді, на Алясці, біля північного та південного полюсів. Усе це — холодні незатишні райони, де мало кому з нас хотілося б жити; можливо, ми б і не змогли адаптуватися до надто суворого клімату. Зате істоти, що про них мовиться, здатні пристосуватися до будь-яких умов — навіть підводних. А три чверті земної поверхні вкриває вода, і ми лише починаємо проникати в ці райони.
Таким чином, учені можуть дуже легко пояснити НЛО в рамках природних, усім зрозумілих термінів. На думку офіційних дослідників, більшість НЛО мають пояснення. Але якщо навіть з'ясується, що наш світ ніколи не відвідували пілотовані космічні кораблі чи безпілотні дослідницькі зонди з Космосу, то це не означає: такого взагалі не може статися!
Думка, що Земля — унікальна планета, а люди — єдині у Всесвіті розумні істоти, безнадійно застаріла. Неможливість цього доведена математично. Розумне життя, хоч у якихось інших, невідомих нам формах, повинно бути поширеним явищем, бо для нього можуть виникати сотні й тисячі сприятливих умов навіть у нашій Галактиці. Проблема, з нашого погляду, полягає в тому, як вступити в контакт z ними, якщо вони не хочуть цього? Ми вже послали космічні зонди до Марса, Венери, Юпітера, що є блискучим технологічним досягненням людства, щоправда, недостатнім для діяльності в космічному масштабі. Згодом ми (або наші нащадки) придумаємо щось ефективніше. Але яки> заходів нам вжити сьогодні? Чи треба взагал щось робити? Звичайно, ми повинні діяти. Ми приймаємо сигнали в радіодіапазоні. Інтенсивність прослухування Космосу дедалі зростає, відкриваються нові й нові радіоджерела.
Не так давно газета «Нью-Йорк тайме» у редакційній статті поставила питання: «Чи вступить нарешті людство в контакт з мережею космічного зв'язку, Існування якої у розвинутих галактичних цивілізацій уже давно припускається, хоч ніколи не було доведено?» Це питання виникло в зв'язку з відкриттям пульсарів — пульсуючих радіоджерел, що їх астрономи назвали МЗЧ («маленькими зеленими чоловічками»). Вражаючою особливістю цих джерел є їхня потужність і регулярність повторення сигналів, котру вчені спочатку мали за спробу якоїсь надцивілізації привернути до себе увагу. Та невдовзі з'ясувалося, що пульсари випромінюють енергію в усіх напрямках, а також сигнали в дуже широкому діапазоні частот, що було б явним марнотратством. Тому вони дійшли висновку: МЗЧ — природний феномен.
Однак від твердження про Існування надцивілізацій не можна просто відмахнутися, бо ніхто не дасть гарантії, що в майбутньому ми не перехопимо сигналів з Космосу, які виявляться засобом зв'язку. Це може статися через п'ятдесят років або навіть завтра.
Коментуючи в одній з радянських газет відкриття пульсарів, естонський учений, академік Г. Наан зазначає: «Тридцять років тому проблема міжпланетного й міжзоряного зв'язку здавалася фантастичною. Двадцять років тому вона була суто академічною. Сьогодні вона стає практичним завданням. Пілотовані космічні польоти переконують нас, що в недалекому майбутньому ми зможемо вступити в прямі контакти з іншими цивілізаціями».
Якщо ми вступимо в контакт, то з якою цивілізацією — котра перебуває на вищому чи нижчому рівні розвитку, ніж наша? Як пише Наан, «маловірогідно, що ми зможемо вступити в контакт з істотами, менш розвинутими за нас». Але найцікавіша частина у міркуваннях Наана — це його погляд на те, як ці чужі істоти поставляться до нас — якщо ми їх взагалі зацікавимо. Тут, на його думку, є три можливості.
По-перше, вони можуть виявити до нас інтерес і прагнути взаєморозуміння, намагаючись якнайбільше дізнатися про людство й засвідчуючи йому свою прихильність. Така ситуація здається ідеальною. Вони могли б дати нам надзвичайно важливу наукову, технологічну, художню та іншу інформацію, а також застерегти нас від небезпечних і фатальних помилок — скажімо, щоб ми не нехтували ті напрями наукового розвитку, котрим належить майбутнє, або уникали кроків, які ведуть до забруднення навколишнього середовища чи до самознищення.
Друга можливість полягає в тому, що чужі Істоти розумітимуть людство, але не виявлятимуть до нього інтересу. В цьому зв'язку Наан пише: «Якщо інша цивілізація досягла дуже високого рівня розвитку, то, можливо, вона сприйматиме нас так, як ми сприймаємо мурашок. Чого ми можемо навчити мурашок, від чого застерегти?»
І третє: наявність інтересу, але відсутність розуміння нас. «Так, ми можемо цікавити їх лише з практичного—скажімо, гастрономічного — погляду».
Можна було б запропонувати й четверту можливість — відсутність як інтересу, так і розуміння. Але припустивши, що чужа цивілізація надсилає сигнали, вірогідність цього слід відкинути. Наан вважає необхідним розширити пошуки у Космосі. Якщо інші цивілізації здатні виявити нас, ми ніяк не зможемо приховати свого існування.
«Коли ми вступимо в космічний контакт,— робить висновок академік Наан,— нашими співрозмовниками будуть напевно високорозвинені істоти. Це дасть нам змогу зрозуміти наше місце в Космосі й на щаблях космічної еволюції, що є одним з найважливіших аспектів космічної перспективи. Контакт допоможе нам розвинути ширший погляд на речі.
Адже ми — продукт відповідної соціальної, біологічної та космічної еволюції... Впевненість в абсолютній перевазі нашого власного шляху еволюції — як і всього земного «нашогo» —одна з найнаївніших ілюзій. Час, визначений для нас у космічному масштабі, ще не минув, бо ми надто недосконалі й не вичерпали усіх можливостей соціального розвитку».
Слід мати на увазі, що відвідувачі з інших світів — прихильно чи вороже настроєні — навряд чи будуть подібними до нас, навіть зовні. Навпаки, найвірогідніше, що вони так само відрізнятимуться від нас, як ми відрізняємося від інших Істот (від мурашки до страуса), котрі співіснують з людством на Землі. Цю думку з доброю дозою гумору висловив на щорічному з'їзді Британської асоціації сприяння прогресові науки в Саутгемптоні 1964 p. Дж. Т. Вільямс. Професор ботаніки Саутгемптонського університету викликав захоплення великої аудиторії своїми ідеями про «людей» — або чудовиськ — з Космосу, котрі, як він заявив, пройшли цілком відмінний від нашого еволюційний шлях і є представниками життєвої системи, яка радикально відрізняється від нашої. Зокрема, їхні тіла можуть складатися з інших речовин, таких, як мінерали чи олово.
Щоб життя передавалося наступним поколінням, вважає професор, необхідні досить складні хімічні сполуки, які містили б спадкову інформацію для простого виготовлення своїх власних копій. У нас цю роль відіграють сполуки вуглецю і фосфору. Хоч ніхто й не знає, чи здатні ефективно діяти якісь інші системи, логічно припустити, що деякі з них цілком можливі — наприклад, ті, котрі складаються із сполук вуглецю і фтору, фосфору й азоту, кремнію і кисню.
Гіпотетичним істотам Із цих сполук необхідні розчини, але не вода, як нам, а, скажімо, рідкий аміак. Професор Вільямс пропонує модель «юпітеріанської людини», що живе в океані рідкого аміаку й не може існувати поза цим середовищем. А як вам ідея про «меркуріанців» з кремнію, яким життєво необхідне середовище з розтоплених солей? А «люди» з фосфору, азоту й хлору, що повинні дихати не киснем, а хлором?
Висловлюючи ці Ідеї у жартівливій манері, професор Вільямс ставив собі за мету стимулювати уяву молодих учених і довести їм, що жукоокі монстри з науково-фантастичних оповідань не є абсурдом. Такий погляд цілком закономірний, бо тепер, коли людство виходить у Космос, перед ним постає одне з найважливіших завдань — якщо ми колись зустрінемо розумних істот, визначити, чи справді обдаровані вони розумом?