Раптовий вихід з «Пінк Флойд» основного композитора, автора багатьох пісень, вокаліста й гітариста Сіда Барретта ще в часи становлення групи давно обернувся в легенду, що її розповідали й переповідали сучасники вечорами біля вогнища за полумиском горохового супу.
Через 20 років після народження руху хіпі влітку 1967-го «Пінк Флойд» знову привернули загальну увагу завдяки не менш драматичній події — залишив групу безумовний лідер ансамблю, його основний творчий потенціал протягом довгого часу Роджер Уотерс. Безперечно, початок слави «Пінк Флойд» поклав Сід — досить згадати таку їхню класику, як «Естрономі Домейн» або хіти, що входили до списків кращих пісень року: «Арнольд Лейн», «Постеж за грою Емілії». Однак саме Роджер привів групу до вершини на початку сімдесятих альбомом «Зворотний бік Місяця» — найкращим альбомом усіх часів.
Тільки навіженство Сіда спричинило його вихід з групи. Він був шалений геній, переповнений ідеями, постійно постачав групу «сировиною», але змиритися з його анархізмом на сцені й поза нею вони не могли. Розкол викликав чимало суперечок і б¦айок, що живуть і досі.
Протягом цих років Роджер Уотерс пережив особисту творчу кризу, хоча, зрештою, ніколи не був архіодержимий рок-музикою. Так чи так, розпад групи мав гіркий присмак жовчі й викликав справжнє юридичне бойовище за право музикантів, що лишилися, називатися «Пінк Флойд», підтверджуючи вагомість їхнього внеску в успіх ансамблю.
Між цими двома драматичними подіями був час справжніх здобутків «Пінк Флойд». Група досягла такого художнього рівня й домоглася такого комерційного успіху, який і не снився її членам за часів студентства, коли вони заради власної втіхи грали ритм-енд-блюз.
Утім, як з'ясувалося, «Пінк Флойд» були не жартом, не сновидінням, а якнаипереконливішою реальністю. Але й досі їх вважають не від світу цього, огорнутими аурою таємничості, що збереглася навіть після того, як пішов Барретт. Хоч альбоми, що продавалися мільйонними тиражами скрізь по світу, мали б покласти край цій легковажній думці.
Слава й авторитет групи росли так стрімко, що це нагадувало народження нового всесвіту.
Зараз там, у другому всесвіті, очікується потужний вибух. І поки всі чекають закінчення процесу «Пінк Флойд» — Роджер Уотерс , ми маємо досить часу, щоб озирнутися назад і, як астрономи, уважно вдивитися в ту безодню простору й часу, з якої постав цей космічний феномен — «Пінк Флойд».
Автори таких альбомів, як «Атомне серце матері», «Втручання», «Зворотний бік Місяця», «Тварини», «Стіна» і «Останній удар», вийшли з так званого «андерграунда», де групу дуже полюбляли, її створення пов'язують, як правило, з літом 1967 року, коли світ протягом якоїсь миті приголомшила соціальна революція під девізом «Мир і любов». А проте група виникла двома роками раніше й виступала під різними назвами. До першого складу ансамблю входили:
Роджер Уотерс. Народився 9 вересня 1944 року. В групі грав на лідер-гітарі. Його шкільними товаришами були Сід Барретт і Деив Гілмор. Роджер вирішив стати архітектором і навчався в політехнічному інституті, де зустрівся з Річардом Раптом і Ніком Мейсоном.
Рік Райт народився 28 липня 1945 року. Закінчив середню школу в Хабердешері. В 17 років поступив до політеху, щоб теж вивчати архітектуру, але раніше брав уроки гри на фортепіано і віддавав перевагу музиці.
Нік Мейсон народився 27 січня 1945 року в Бірмінгемі, проте дитинство його минуло в Хемпстеді. Навчався в загальноосвітній школі й паралельно — гри на скрипці й фортепіано. Пізніше захопився барабанами, а в майбутньому мріяв вивчитися на архітектора. В Хайгейті він жив у студентському гуртожитку в одній кімнаті з Райтом. Після них там оселилися Роджер Уотерс і Сід Барретт.
Сід Барретт народився 6 січня 1946 року в Кембріджі, де закінчив школу. З 16 років почав самостійно навчатися гри на гітарі. Як бас-гітарист виступав з різними місцевими групами, що виконували переважно блюзові композиції. Сід приятелював з Девідом Гілмором, який часто допомагав йому порадами. Свого часу це стало йому в нагоді, й коли Гілмор заступив Сіда в ансамблі, деякі критики вважали, що Барретт помітно вплинув на творчість Гілмора, хоча насправді все було навпаки. Саме Дейв навчив Сіда різноманітних ритмічних фігур, запозичених у «Роллінг стоунз». Займалися вони, як правило, під час перерв між лекціями в технічному коледжі та протягом обіднього відпочинку.
Пізніше, коли Сід переїхав до Лондона, щоб навчатися в Камбервеллському художньому інституті, відбулася його зустріч з Роджером Уотерсом. Вони жили в одній кімнаті, разом писали пісні, і обидва любили грати на соло-гітарі.
Студенти політехнічного інституту створили свою групу, яка постійно міняла назви:
«Сигма-б», «Т-подібні», «Багатосмертні» й, нарешті, «Архітектурні абдаби», пізніше — «Верескливі абдаби».
До складу ансамблю входили Рік, Нік, Роджер, Клайв Меткалф на бас-гітарі та два вокалісти — Кейт Ноубл і Джуліет Гейл. Грали вони в стилі ритм-енд-блюз, відчуваючи значний вплив «Роллінг стоунз». «Абдаби» не зажили успіху й розпались. Джуліет вийшла заміж за Райта, а в ансамблі відбулася реорганізація. Були запрошені ще два гітаристи — Сід Барретт і Боб Клоуз. Боб грав до цього в джаз-ансамблі, а Сід, як справжній хіпі, був переповнений безумними музичними ідеями. Боб групу не влаштував. Зрештою, Cijjvy дали лідер-гітару, а Роджеру — бас. Блискучу нову назву групі вигадав Сід, поєднавши імена двох американських блюзменів — Пінка Андерсона і Флойда Каунсіла. Не досить впевнений дебют відбувся в клубі «Каунтдаун» у лондонському Пелес-Гейті в грудні 1965 року. Роджер Уотерс згадує: «Ми грали з восьмої вечора й до першої ночі, а заробили аж 15 фунтів». Наближався час, коли стала очевидною обмеженість чистого ритм-енд-блюзу. Той блюзовий бум в Англії тривав уже кілька років, кожний музикант робив спроби позбутися одноманітних штампів. Ансамбль «Ярдбердз» першим почав виконувати більш оригінальні композиції. Водночас «Пінк Флойд» відкрили, що протягом трихвилинного звучання акорду вони можуть набагато розширити діапазон імпровізації. Знайомі блюзові ритми стали глухішими, видозмінилися і обернулися на рушійну силу вільних форм, що передавали найтонші звукові нюанси. Це підхопили і «Крім», і Джіммі Хендрікс, і ряд інших ансамблів, які вели пошук прогресивніших музичних форм.
А раптовий спалах молодіжного руху хіпі під назвою «Країна квітів» дав благодатне середовище для експериментування. Молодь вимагала нових звуків, і що химерніших, то краще. Комбінуючи музичні композиції Сіда й Роджера, спираючись на їхній віртуозний інструментал, «Пінк Флойд» швидко знайшли саме те, чого чекала публіка.
Освічені, багаті розумом і уявою «Пінк Флойд» зовсім не нагадували собі ватагу шизиків з божевільними очима. А проте їхня холодна стриманість і природна інтелігентність, як не дивно, викликали захоплення в «дітей квітів». Адже вони різко відрізнялись від усереднених ансамблів нічних пабів.
Навіть коли «Пінк Флойд» перейшли у відкритий музичний світ 60-х років, то не втратили загальної поваги. Члени групи розмовляли вишуканою англійською мовою, в кожному з них відчувалась упевненість, кожний додавав до загальної справи щось особисте. Вони відрізнялись від навколишнього середовища. Лондонські хіпі, кількість яких невпинно зростала, закохалися в «Пінк Флойд» за їхній привабливий вигляд, барвисті сорочки, вузенькі штани, проте найголовніше, безперечно, за притягальну і водночас тривожну музику з химерними й ексцентричними текстами пісень.
Лондонські хіпі були спадкоємцями бітників із Сохо. Ще 1965 року значний потік американських «біт-поетів» ринув до Лондона, проповідуючи різноманітні ідеї, головним чином про принади ЛСД, медитацію й філософські принципи «Країни квітів». Піддатливі голови англійської молоді, як свого часу — американської, швидко всотували нові віяння. Лондонське хіпове середовище, подразнене поп-музикою, створило нові ансамблі, клуби, новий одяг і, ясна річ, нову музику. Це був хвилюючий час.
Світ поділився на два табори. На нормальних і «біснуватих». Нормальні носили костюми, жили нудним, але звичним життям і геть нічого не чули про якихось «біснуватих», про існування «андерграун-да». Бути в «підпіллі» означало тоді читати лише свою газету «Інтернешнл тайме», вчащати лише до своїх клубів, на зразок «НЛО» чи «Мідл Ерс» тощо. Одне слово — пригода. Вживання ЛСД ще не переслідувалося законом, і тільки незначна частина лондонців скуштувала принади цього «димаря», скрученого з трьох великих газет, у яких спокійно мешкали таргани, нічого не відаючи про наміри своїх господарів. Усе почалося задовго до того, як преса і державний істеблішмент виявили в країні існування підпільної культури й ужили всіх можливих заходів, щоб зганьбити «дітей квітів» і покласти край ідеалізму. Але поки воно існувало й викликало захоплення, вплив руху хіпі на поп-музику виявився приголомшливим.
«Андерграунд» бере свій початок десь з лютого 1966 року, коли вдень у «Марк-кла-бі» на Уордауе-стріт проводилися «сешнз» (збори), що дістали неофіційну назву «стихійне підпілля». Сходилися, як правило, поети, актори, музиканти показати свої сили на хеппенінгах. Не було ні реклами, ні оголошень, однак люди збиралися — хто в чому.
«Пінк Флойд» розвивали вільну форму імпровізації, супроводжуючи музику кольоровими і світловими ефектами. Так під час одного з перших виступів у Ессекському університеті над головами учасників ансамблю демонструвалися різні кінофільми. «Пінк Флойд» стали постійними учасниками зборів у «Марк-клабі», і тому їх вважають піонерами «андерграунда».
Музику «Пінк Флойд» охрестили психо-делічною. Більшість іноземних критиків, намагаючись відшукати корені нового музичного явища, дійшли висновку, що група переймає ідеї з-за океану, зокрема із Західного узбережжя Америки. Насправді ж «Пінк Флойд» ніколи не чули ні «Джеффер-сон ерплейн», ні «Грейтфул дед». Коли нарешті музиканти потрапили до Америки й почули виступи згаданих груп, які вважалися головними виразниками музичних ідей «Країни квітів» США, то були невимовне здивовані тим, що левова частка пісень цих провідних американських ансамблів грунтується на суто блюзових композиціях.
Психоделічну музику «Пінк Флойд» порівнювали з новим світовідчуттям, що викликає в людини вживання ЛСД, а саме — з світловими й кольоровими галюцинаціями. Психоделія стала загальним терміном для означення всього того, що виходило за традиційні рамки — від одягу до музики. Яскраві, райдужні барви й химерні форми асоціювалися з наркотичними ефектами, і тому музика «Пінк Флойд» з їхніми позаземними звуками відповідала стану ейфорії, притаманної «дітям квітів», хоча жоден з ансамблю навіть не куштував ЛСД.
У тому ж «Марк-клабі» музиканти познайомилися з Пітером Дженнером та Ендрю Кінгом, які згодом стали їхніми менеджерами. І- ще одна помітна постать лондонської підпільної сцени — Джо Бойд, перший продюсер «Пінк Флойд». Трохи пізніше ансамбль з «Марк-клаба» перейшов до зручнішого «НЛО». Під час концерту в лондонському клубі «фрі-скул» група вперше застосувала мистецтво світлотехніки. «Мистецтво світлотехніки» звучить надто сильно. У ті часи проектували звичайні слайди над головою музикантів. Часом слайди перегрівалися й спалахували, часом проектор починав вібрувати й хилитися набік. Все виглядало аматорськи порівняно з сучасною світлотехнікою, якою керують БОМ і яка коштує мільйон доларів. Але тоді це нововведення, крім суто чуттєвого, поклало початок зоровому сприйняттю музики «Пінк Флойд».
Головні ідеологи руху хіпі, виступаючи проти матеріалізму, разом з тим були енергійними ділками. За божественним запахом фіміаму ховалося земне користолюбне бажання робити справи і гроші. «Пінк Флойд» також захопила зіркова лихоманка й прагнення якнайшвидше розбагатіти. Але приналежність до альтернативної культури несла в собі протиріччя з державним істеблішментом, який більше вірив у репресії та атомні бомби.
Через кілька років по тому, як «Пінк Флойд» скуштували перших принад слави і грошей, вони запросили мене пообідати в одному дорогому ресторані. Я запам'ятав той випадок не через бесіду з членами групи, які поставилися до мене особливо поважно, ввічливо й доброзичливо, а головним чином через відразливого типа, представника «вищого світу», який під час обіду підійшов до нас і безцеремонне гаркнув:
«Що б я здох, це вони!». Даремно він вибрав їх об'єктом для демонстрації своєї класової вищості, адже своєю вимовою й інтелектом кожен член ансамблю міг легко дати відсіч будь-якому нахабі. Проте вони його просто проігнорували. Той їхній вчинок наче сфокусував їхнє ставлення до публіки, яка не завжди їх розуміла і через яку вони зазнавали невиправданих наскоків.
Вагомим кроком до злету став виступ «Пінк Флойд» на вечорі, присвяченому заснуванню газети «Інтернешнл тайме», який відбувся 11 жовтня 1966 року у приміщенні «Раунд-хауза». Це був старий, порожній протягом ряду років гараж. За задумом драматурга Арнольда Уескера, він мав перетворитися на артистичний центр. Першими до місця збору прибули хіпі. Майже три тисячі чоловік взяли участь у буйному святі, яке тривало всю ніч. Це був фейєрверк світла і барв, демонструвалися підпільні кінофільми, виступали різні ансамблі. Проте найекстравагантніше виглядала сама публіка. Майже всі — в лахмітті, з намистом і дзвіночками на шиї, з небаченим макіяжем на обличчях.
Того разу «Пінк Флойд» грали перед найбільшою аудиторією за всю історію їхніх виступів і вперше стали свідками зворотньої психоделічної реакції натовпу на їхню музику. У репертуар входили композиції Бо Дідлі «Той, що біжить по дорозі» і Сіда Барретта «Інтерстеллар овердрайв» (щось на зразок прискорювача для зоряних мандрів) та «Естроном! Домейн». Коли члени групи виконували свої партії, де переважали виючі звуки в обрамленні похмурих змінних гітарних тонів, Сід Барретт катав підлогою підшипники, нанизані на держак сокири.
З грудня в «Раунд-хаузі» був влаштований черговий «велетенський шиз» на чолі з «Пінк флойд». За кілька днів вони виступили в «Роял-Алберт-холі», а 12 грудня в «Марк-клабі», після чого їхні виступи стали регулярними — щочетверга. Це дало можливість підліткам з околиць Лондона познайомитися з музикою «Пінк Флойд», а також заохотити на концерти опівнічників, яким вранці не треба було підніматися на роботу чи йти до школи.
Незабаром «Пінк Флойд» почали виходити з «підпілля» й виступати разом з тогочасними авторитетними групами, дістаючи непогану пресу. Під час різдвяних свят вони давали концерти разом з такими корифеями, як «Ху» та «Мув». А 1967 року «Пінк Флойд» вже витіснили «Ху» зі сцени. На той час група вирішила стати професійною й залишити навчання в інституті. Тільки Нік Мейсон не покидав надії знову зайнятися архітектурою, щойно розбагатіє.
Насправді ж ансамбль зажив такого блискавичного успіху, що про повернення до минулого не могло бути й мови. 1967 року, коли «Бітлз» випустили свій уїдливий альбом «Сержант Пеппер», «Пінк Флойд» дебютували в серпні альбомом «Флейтист біля світанкової брами». Раніше вони записали на студії грамзапису свій перший сінгл — пісню Сіда Барретта «Арнольд Лейн».
Коли «Пінк Флойд» збиралися підписати контракт з фірмою «Полідор», «Ай-ем-ай» запропонувала їм більший авторський гонорар. І хоча пісня «Арнольд Лейн» вже була випущена Джо Бойдом, після підписання контракту з «Ай-ем-ай», керівництво компанії наполягло на її перезаписі. Продюсером першого альбому став Норман Сміт.
Компанія, підписуючи контракт, намагалася подарувати слухачам чарівних молодих поп-музикантів, відмежовуючись тим самим від «андерграунда» та буму, здійнятого через наркотики.
До речі, в першому сінглі «Пінк Флойд» не було жодного натяку на хіпі чи наркоманію. У пісні розповідалося про молодого хлопця на ім'я Арнольд, який отримував фізичне задоволення, одягаючи жіночу білизну.
Мати Сіда і мати Роджера здавали тоді дівчатам кімнати. Одного разу з білизняної мотузки загадково зникли дівчачі трусики й ліфчики. Вважали, що їх поцупив якийсь маніяк. Ні Роджер, ні Сід не мали ніякого відношення до цього, але їхню безневинну пісеньку звинуватили в розпусті, і навіть одна з радіостанцій заборонила її трансляцію.
Після того як пісня «Арнольд Лейн» посіла одне з чільних місць у списку популярності серед сінглів, група почала запис свого першого альбому. «Пінк Флойд» також знаходили час для концертів у провінційних клубах, хоч їх там і зустрічали ворожо. З великими труднощами їхні напівмістичні пасажі-марення торували шлях до слухачів, які найчастіше не сприймали ввічливих, вишуканих членів групи, іноді навіть закидували порожніми бляшанками з-під пива. Проте час робив свою справу — музику ансамблю починають розуміти. Дуже тепло сприйняли виступи «Пінк Флойд» у Північній Ірландії, де групі вдалося зупинити заворушення в Белфасті.
Свою першу платівку група робила на студії «Еббі Роуд», де в сусідній кімнаті «Бітлз» працювали над «Сержантом Пеппе-ром». Це було в квітні. «Пінк Флойд» узяли участь у 14-годинній виставі під назвою «Кольоровий сон», яка відбувалася в Алек-сандр-пелесі, в північній частині Лондона. Влаштували шоу з приводу закриття поліцією газети «Інтернешнл тайме». «Кольоровий сон» знаменував завершення епохи хіпі, яку остаточно зжер вогонь Алтамонта 1969 року.
А «Пінк Флойд» усе помітніше виривалися із злиденності. Ансамбль віддавав перевагу виступам на фестивалях. На концертах, що відбувалися в таких торговельних центрах, як «Куїн-Елізабет-хол» у Лондоні, «Пінк Флойд» сміливо експериментували й вдосконалювали своє звучання, не ризикуючи отримати пляшкою з-під пива по голові чи по барабану.
Концерт у «Куїн-Елізабет-холі» відбувся 12 травня 1967 року. Саме тут група вперше використала стереосистему й виконала пісню «Травневі ігри», що пізніше ввійшла до композиції «Постеж за грою Емілії». Сінгл, записаний у травні 1967 року, мав колосальний успіх.
Фірма грамзапису постійно допомагала групі вдосконалювати техніку звуку. В «Куїн-Елізабет-холі» був уперше випробуваний і квадрофонічний ефект. Для цього в глибині залу встановили дві додаткові акустичні системи. Загальне регулювання велося з чорного ящика, що отримав назву «азімутальний координатор».
Може, використання дедалі складнішої техніки чи зрослі вимоги слухачів, суперечки щодо музичного стилю, на якому відбивалися безглузді витівки Барретта, а то й усе це разом призвело до того, що автор двох перших хітів «Пінк Флойд» Сід Барретт почав «випадати» з колективу.
Я не впевнений, але схоже, що надмірне захоплення ЛСД викликало в Барретта' типові ознаки психічного захворювання, які я бачив у деяких своїх знайомих, котрі віддавали належне чомусь міцнішому, ніж російська горілка. Пригадую, як колись зустрівся з Сідом перед початком концерту «Блайнд дейт» («Побачення з незнайомцями»), щоб узяти в нього інтерв'ю для газети «Молоді мейкер». Під час розмови до кімнати, де панував напівморок, зазирнули брати Блекхілли, Пітер та Ендрю. Сід страшенно перелякався, а я почув, як один з них прошепотів: «Він з ним р о з м о в-л я є». Пригадую, я відчув навіть гордість, що в такий важкий час був єдиним співрозмовником Сіда. Мабуть, це сталося завдяки Джіму Рівсу, запис якого я дав прослухати Барретту. Це була найбільш «зсунута» музика за всю історію існування «андерграунда». І Сід сприйняв її як належне.
Добір шлягерів у репертуарі ансамблю також мав певні негативні наслідки. Хоч група не бажала на кожному концерті повторювати відомі два шлягери Сіда Барретта, публіка, переважно молодь, висловлювала невдоволення й роздратування, якщо не чула улюблених пісень, на які витратила гроші. Але найуразливішим місцем ансамблю була апаратура. Гучних пісень групи підсилювачі не витримували. «Пінк Флойд» просили фірми електронного устаткування випускати міцнішу й надійнішу техніку, і ті, зрештою, прислухались.
5 серпня 1967 року з'явився перший альбом «Пінк Флойд» — «Флейтист біля світанкової брами», до якого увійшли пісні «Естрономі Домейн», «Люціфер на ім'я Сем», «Мати Матільди», «У полум'ї», «Силовий контакт», «Візьми стетоскоп і піди прогуляйся», «Інтерстеллар овердрайв», «Гном», «Частина 24», «Опудало й велосипед». В Англії альбом посів шосте місце, хоча більшість шанувальників «Пінк Флойд» залишилися невдоволеними якістю звучання.
У тому ж 1967 році в розмові з Роджером Уотерсом я зауважив, що групі буде складно зберегти популярність, якщо вона продовжуватиме грати в стилі арт-рок. Тоді мало хто уявляв, наскільки успішно «Пінк Флойд» розв'яжуть це завдання.
Розповідає Роджер Уотерс: «Нас постійно дратувало те, що заради популярності доводилося виступати деінде, навіть у непристосованих для концертів залах. Та й аудиторія була нам цілковито ворожою. Спочатку виступав якийсь маловідомий колектив з примітивною пісенькою в стилі соул, а тоді оголошували наш вихід. Самі розумієте, як важко працювати за таких умов, та ще й отримувати лише п'яту частину зароблених грошей. А проблеми з апаратурою? Підсилювачі виходили з ладу, мікрофони були такою мірою примітивні, що чудові тексти пісень Сіда ніхто практично не чув. З нашою музикою виступати на танцмайданчиках ми вже не могли».
Отоді в Роджера і з'явилася ідея про створення такого собі мандрівного шапіто. Всередині намету він пропонував встановити широкий екран (З X 5 м) для демонстрації фільмів і слайдів і подорожувати великими містами з концертною програмою.
Восени 1967 року «Пінк Флойд» поїхали до США, де зазнали невдачі. Сід на той час став практично некерованим.
Роджер пригадує: «Коли пісню «Постеж за грою Емілії» хотіли зняти для американського телебачення, Сід раптом відмовився імітувати спів губами». Після виступу безтямно вперся в журналістів очима і не схотів відповідати на їхні запитання. Може, журналісти того й заслуговували, однак це зовсім не сприяло авторитету групи в США. Ансамбль мусив анулювати всі свої виступи й повернутися додому.
Наприкінці року, 22 грудня, «Пінк Флойд» виступили на концерті «Різдво на планеті» в залі лондонської «Олімпії», що нагадувала величезний, до того ж занедбаний сарай. Сід остаточно втратив інтерес до гри. В «Олімпії» він просто стояв стовпом на сцені. Це був його останній виступ з «Пінк Флойд».
У січні 1968 року Роджер запросив до Лондона свого товариша по Кембріджу Дейва Гілмора. Спочатку вирішили, що Гілмор гратиме на гітарі, а Сід, як і раніше, складатиме пісні. Менеджери «Пінк Флойд» і чути не бажали про ухід Барретта, вважаючи його основним композитором, сіллю ансамблю. Але, зрештою, зауважили, що через Сідові витівки групу майже не запрошують для концертних програм.
Десь у середині березня Сід Барретт остаточно порвав з «Пінк Флойд» і анулював контракт з менеджерами. Якийсь час група відчувала себе покинутою, не знаючи, куди йти. Це був переламний момент і в історії ансамблю, можливо, один з найдраматичніших. Наступний сінгл групи «А було б так добре» виявився відвертою невдачею, що викликала реакцію: «Я ж вам казав...» Сід випустив у січні 1970 року сольний альбом «Сміх шибеника», який знайшов своїх шанувальників, хоча в занадто вузькому колі. Потім Сід закинув музику, погладшав, полисішав і заховався в своїй однокімнатній квартирі, відмежувавшись від світу.
У червні 1969 року «Пінк Флойд» випустили свій другий альбом «Повне блюдце секретів», до якого ввійшли пісні «Нехай буде більше світла», «Пам'ятаю той день», «Важелі керування на серці сонця», «Капрал Клегг», «Повне блюдце секретів», «Угору-донизу» та «Блюз тюремного ансамблю».
Того ж місяця ансамбль виступив з концертом у Гайд-парку, а потім вирушив у турне по США. Цього разу лідер-гітарою був Дейв Гілмор і жодних суперечок та чвар серед членів групи не виникало.
Концептуально «Пінк Флойд» зростав на очах. Була вирішена проблема антуражу концертних виступів. Скажімо, 14 квітня 1969 року на черговій виставі в «Алберт-холі» серед юпітерів заховали велике морське чудисько, що своєю раптовою появою нажахало не лише слухачів, а й організаторів концерту.
Того ж року група випустила подвійний альбом «Уммагумма», комбінований варіант концертного виступу й студійного запису. До нього входила пісня «Обережніше із сокирою, Юджіне».
На початку сімдесятих «Пінк флойд» почали активно працювати в кінематографі. їхні три пісні прозвучали у стрічці М. Анто-ніоні «Забріскі-пойнт». Але найзначнішою подією тих часів стало турне з концертною програмою «Мати з атомним серцем». Однойменний альбом «Пінк Флойд» був записаний на «Еббі Роуд» і побачив світ у жовтні 1970 року. Багато хто пам'ятає конверт тієї платівки з намальованою коровою, яка озирається.
Якщо оцінювати за сучасними стандартами, то ранні композиції «Пінк Флойд» виглядали досить-таки слабенько. Погано сприймалися на слух, особливо коли струнні, духові й хорові партії поєднувалися із звучанням електрогітари й ударних. Часом порушувався темп. Скажімо, у «Матері з атомним серцем», хоча сама композиція розвивала цілий ряд цікавих тем. Наступний альбом «Пінк Флойд» «Втручання» з'явився тільки через два роки в листопаді 1971-го.
А в березні 1973-го група записала свій найвизначніший диск — «Зворотний бік Місяця». З цією програмою «Пінк Флойд» виступали в залі лондонського «Ерлз-корту», супроводжуючи музику різноманітними ефектами; приміром, на сцені відбувалася цілком правдоподібна авіакатастрофа.
«Зворотний бік Місяця» був блискавичним проривом. Спеціальні ефекти — від божевільного реготу до сюрреалістичного електронного звуку — наче гіпнозували публіку, та й власне звучання ансамблю набуло більшої професійності. А пісня «Гроші» з цього альбому потрапила до списку найкращих пісень року. Всі тексти належали перу Роджера Уотерса. Цей альбом став, так би мовити, першим ідейним альбомом групи. Він зажив великої популярності. Було розпродано десять мільйонів примірників, а попит не зникає й досі. Альбом залишається в списку 200 найпопулярніших платівок усіх часів. А одна західнонімецька фірма, що спеціалізується переважно на перезапису, випустила альбом на компакт-диску.
Ансамбль стрімко вискочив у ранг найбагатших в Англії. Але реакція членів групи була стриманою і відчуженою. Наступний альбом «Пінк Флойд» «Прикро, що тебе немає поруч» вийшов з великою напругою у вересні 1975 року.
Далі, через 2 роки, з'явився альбом «Тварини». Ще до початку роботи стався один курйозний випадок. Музиканти вирішили на обкладинку альбому винести знімок здорової рожевої свині, що зависла над електростанцією. Одна із західнонімецьких фірм виготовила надувну свиню, яку наповнили гелієм. Коли надута свиня піднялась угору, один з тросів, що її утримував, луснув. Рожеве чудисько попливло над Лондоном на висоті понад п'ять кілометрів. Пілоти реактивного лайнера по прибутті в аеропорт «Хітроу» розповідали, що бачили в небі свиню, яку переслідував вертоліт. Нарешті вона впала на території однієї з ферм графства Кент.
А попереду в «Пінк Флойд» була робота над «Стіною», ідею створення якої запропонував Роджер Уотерс ще 1975 року. Альбом відбивав дослідження музикантами причин зрослої психологічної порожнечі, бар'єра, що виникає між виконавцем і аудиторією. «Стіна» стала основою добротного театрального шоу, коли на сцені звели справжній цегляний мур і демонстрували на ньому мультфільми Джеральда Скарфа. Як альбом, так і шоу мали небачений успіх, а «Чергова цеглина в стіні, частина 2-а» — «антишкільна пісенька» — стала однією з кращих року.
«Останній удар», що з'явився 1983 року, був останнім альбомом, створеним групою разом з Роджером Уотерсом. Замислений він був як «реквієм по мрії повоєнного часу». З цією концертною програмою ансамбль не виступав — мабуть, не знайшли форми, як донести її до слухачів. До того ж вона швидше нагадувала сольну роботу Роджера Уотерса. Незабаром він випустив свій сольник — «Мандрівка автостопом: за і проти». В запису взяли участь Ерік Клептон (гітара) й ударник Енді Ньюмарк. Під час сольних концертів Роджер виконував і старі твори «Пінк Флойд», забарвлюючи їх звуковими та світловими ефектами, мультфільмами Джеральда Скарфа.
Все йшло до того, що «Пінк Флойд» мав припинити своє існування. Мейсон і Гілмор прагнули зберегти якщо не стиль чи образ групи, то хоча б її назву. Уотерс, навпаки, був проти колишньої назви. Що ж до Райта, то він вийшов з групи ще 1983 року і зайнявся сольною роботою.
1987 року адвокати Роджера Уотерса оголосили його позов, в якому стверджувалося, що за період від 1967-го по 1983 роки «Пінк Флойд» випустили кілька альбомів, які досягли небаченого успіху завдяки композитору, автору текстів пісень, продюсеру і творчому лідеру Роджеру Уотерсу. І досі точиться суперечка, чи правомірні члени групи без Роджера Уотерса залишити за собою колишню назву і зберегти за собою все майно. Хоч газети повідомляють про закриття справи, Уотерс поки що не відмовився від своїх прав.
Тим часом він випустив новий сольний альбом «Радіо КАОС». Після річної співпраці з новим ансамблем «Блідінг харт бенд» («Серця, що кровоточать») альбом було записано на студії фірми «Ай-ем-айв. До ансамблю увійшли відомі музиканти — Мел Коллінз (саксофон), вокаліст і гітарист Енді Фееруезе Лоу. В запису взяли участь Уельський чоловічий хор та співак Пол Керрек.
У цьому альбомі розповідається про те, як на одній вигаданій американській радіостанції «КАОС» працює непокірний диск-жокей. З допомогою вміння свого товариша Біллі підслуховувати телефонні розмови, він веде боротьбу з керівництвом за зміст музичних програм. Два приятелі оголошують війну ринковій музичній мафії.
Випадково робота над новим альбомом збіглася із закриттям справжньої радіостанції «КМЕТ» у Лос-Анджелесі, працівники якої оголосили керівництву бойкот з приводу того, що на догоду комерційним акулам рок-музику принесли в офіру диско-музиці. Колишній диск-жокей радіостанції Джім Ледд узяв участь у створенні останнього альбому Уотерса. Роджер випустив також сінгл «Радіохвилі» (11 травня), який пізніше ввійшов до альбому.
«Радіо КАОС» склало основу концертних гастролей Роджера Уотерса наприкінці 1987 року. Вони розпочалися в серпні в Європі, з вересня по жовтень були продовжені в США, в листопаді — в Японії і, нарешті, в грудні — в Австралії. Концертне шоу було поставлене Фішер-Парком, який працював ще з «Пінк Флойд». Тому не дивно, що, крім композицій з нового альбому, до шоу входять частково «Стіна» і «Зворотний бік Місяця».
«Пінк Флойд» також записали новий альбом без Уотерса. Замість нього нікого не запросили. Вокал і лідер-гітару взяв на себе Дейв Гілмор.
Як відомо, причиною суперечки «Пінк Флойд» — Уотерс став альбом «Стіна». Ідея створення альбому належить Роджеру, але він надто вже принизив роль інших членів групи. Уотер почав вимагати зміни назви ансамблю в грудні 1985 року, однак вони і досі вважають себе «Пінк Флойд» і не мають наміру поступатись. Як не дивно, в запису нового альбому взяв участь Рік Райт, який збирається поїхати з ними на гастролі одразу по виході платівки. З такої ситуації, що склалась, вимальовується один-єдиний вихід. Щоб покласти край обопільним претензіям колишніх друзів, треба, аби Нік, Рік і Дейв відродили стару назву — «Верескливі абдаби» — й умовили Сіда Барретта повернутися на сцену. Вам судити, що це — мрія чи жарт.