Минулого тижня мені зателефонував мій друг художник Пітер Гелент.
— Вікторе,— благальне сказав він,— ти повинен негайно приїхати до мене в майстерню. Ти мені потрібний. І прихопи якнайбільше грошей.
Видершись на четвертий поверх темними рипучими сходами й увійшовши до Пітерової майстерні, я побачив, що мій друг дуже збуджений. Широкими кроками він міряв приміщення. Сама майстерня теж мала незвичайний вигляд. Замість хаосу розкиданих абияк картин, у ній панував цілковитий лад. Кращі роботи було виставлено вподовж стін, решту акуратно складено за ліжком. У майстерні — вперше за багато років — було досить чисто прибрано, пензлі й фарби зібрані, брудний посуд вимитий, ліжко застелене. І Пітера було не впізнати. Він поголився, його розпатлане волосся було гладенько зачесане, светр випраний, а штани випрасувані.
— Пітере,— вигукнув я,— чи можу я першим поздоровити тебе? Вона чарівна й до того ж багата спадкоємиця? Коли буде оголошено про шлюб?
Пітер труснув головою й глянув на мене. Я був до краю здивований, побачивши в його очах сльози.
— Вікторе, друже,— сказав він,— ти повинен допомогти мені.
— Звичайно,— сказав я.— Хіба я тобі не друг? Я зроблю все, що від мене залежить.
Пітер відвернувся й втупивсь у вікно.
— Вікторе, ти повинен допомогти мені вмерти.
Я не став розпитувати чи переконувати його. Адже він просив у мене допомоги, а не поради. А справжній друг тримає язика за зубами, і тільки руки його простягнуті назустріч.
— Вікторе,— вів далі Пітер.— Я придбав отруту. Так, я хочу вмерти, тому що не бажаю жити в тому світі, в якому ми нині живемо. Я хочу, щоб моя смерть стала протестом проти сучасного суспільства.
— Мабуть, це не важко,— відказав я.— Склянка ц тебе знайдеться?..
— Це набагато важче, аніж тобі здається,— мовив Пітер. — Я вже збирався прийняти отруту, як раптом уявив, що моє самогубство можуть неправильно витлумачити. Розумієш, Вікторе, в мене немає грошей. Коли я порішу із собою, мене виявить поліція. Вони подивляться на ці стіни і збагнуть, що я був художник. Потім перевірять мої кишені і не знайдуть там грошей. Тоді газети повідомлять, що покінчив рахунки з життям іще один -художник-невдаха... Я хочу вмерти,— повторив Пітер з гіркотою в голосі,— не тому, що не маю грошей, а публіка надто темна, щоб оцінити мої картини. Я хочу вмерти не як невдаха, а як людина, що не терпіла нужди. Зрозумій, Вікторе: щоб моя смерть стала переконливим протестом і справила належне враження, мені не можна вмерти без грошей. Отже, прошу тебе, найближчого мого друга, дати мені сто доларів. Я покладу їх у кишеню, а вже потім прийму отруту. Тоді ніхто не скаже, що я вбив себе через злидні. Моя смерть стане приводом для роздумів про причини, з яких художник, маючи сто доларів в кишені, покінчив життя самогубством. Таким чином, випливе правда, і мій вчинок досягне своєї мети.
— Пітере,— сказав я.— Я твій друг, а справжні друзі не сперечаються й не намагаються нав'язати свою думку. Ти жертвуєш життям, аби виказати протест суспільству. Все, що я можу зробити, друже,— це пожертвувати сотнею доларів. Як краще — дати її тобі дрібними купюрами чи однією стодоларовою?
— Мабуть, краще однією,— задумливо одказав Пітер.— Я ніколи не тримав у руках таку велику купюру. Цікаво хоч ненадовго відчути це. До того ж, вона більше скидатиметься на плату за картину, аніж на останні кошти.
— Пітере,— мовив я не без хвилювання,— ось твоя стодоларова купюра. Мені дуже не вистачатиме тебе, любий друже.
— Дякую,— просто сказав Пітер, приймаючи гроші.— Ти дав мені можливість померти так, як я хочу. Чи багатьом із нас так щастить? Ти справжній і благородний друг, Вікторе.
— Для друга це звичайна річ,— скромно відповів я.
— Якщо хочеш мати мою картину,— вів далі Пітер,— то будь-яку з них...
— Я не можу вибирати,— пробурмотів я. Усвідомлюючи, що чекає на Пітера, й не бажаючи заважати, я потис йому руку й пішов геть. Мій маленький дарунок — сто доларів,— здавалося, підніс його од розпачу мало не до щастя. Чого ще можна було жадати?
Я повернувся додому. Приблизно по годині знову задзвонив телефон. Це був Пітер.
— Вікторе? Я хочу запитати тебе...
— Пітере,— нерішуче перебив я,— ти... прийняв?..
— Так, я прийняв отруту,— відповів Пітер.— За годину буду мертвий. Але я зателефонував, щоб запитати тебе. Як ти гадаєш, Вікторе, мені лишити записку, яка б усе пояснила? Боюся, що мене знайдуть бовдури, і вони не зрозуміють мою смерть як протест, коли все точно не сформулювати. З іншого боку, записка — це банально й буржуазне, чи не так?
— Записка — це справді надто ординарно,— погодився я.— Вибач, що втручаюся, але я б запропонував тобі вмерти перед твоїм останнім полотном, де символічно зображено занепад нашої цивілізації й твою відмову піти з нею на компроміс. Гадаю, в цьому разі навіть поліція й репортери збагнуть, чому ти наклав на себе руки.
— Дякую тобі.— Голос Пітера тремтів од вдячності.— Ти таки справжній друг. Прощавай, Вікторе!
— Прощавай, Пітере!
Минула година. І тоді я знов подумав про мого друга, який уже звів порахунки з життям. Нараз прийшла думка про те, як він, можливо, мучиться, якщо доза отрути виявилась недостатньою для самогубства. Я вагався лише кілька секунд, а потім помчав до майстерні. Сама думка, що мій друг, може, корчиться в муках, була нестерпна. А що, як він живий і змінив своє рішення вмерти,— тоді, напевне, я зміг би ще врятувати його.
Я злетів по сходах до майстерні Пітера й завмер. Він лежав на підлозі перед своєю останньою картиною, як я й порадив йому. В його правиці був пензель, ще вологий від фарби, наче він убив себе в ту саму мить, коли останнім мазком завершив цей твір.
В його лівій руці був затиснутий клаптик паперу. Я нахилився, щоб подивитись, і був приголомшений, побачивши прощальну записку. Останньої миті, усупереч моїй пораді, він усе-таки написав її. Однак я не подумав про нього погано. Може, він не усвідомив мої слова як належить — адже був у стані сильного емоційного стресу.
У записці пояснювалося причину його смерті, згадувалося про гроші в кишені, й узагалі, коли її прочитати, не лишалось сумнівів щодо характеру його протесту.
Я захотів упевнитись, що Пітер поклав гроші в кишеню. Він був такий легковажний, що цілком міг забути зробити це. І я зрадів, знайшовши купюру в правій кишені його штанів. Мої побоювання були безпідставні. Він не забув.
Я вдивлявся в мертве обличчя друга — воно видавалося задоволеним й умиротвореним. Він помер, як того бажав, і мої сто доларів допомогли йому в цьому. Я пішов з майстерні.
Наступного дня на останній сторінці місцевої газети було вміщено маленьке повідомлення про те, що Пітер прийняв отруту. Оскільки в його майстерні не виявлено ніяких харчів, а в кишенях грошей, то можна дійти висновку, говорилося в замітці, що на такий відчайдушний вчинок його штовхнули злидні й безвихідність.
Годі й казати, як мене схвилювала Пітерова записка, чудово ним складена й розбірливо написана. Я подумав був надіслати її в наші газети, аби всі знали про благородну причину його смерті й про те, як гідно він помер. Та я вагався. Зрештою, яке значення має думка незнайомих людей, від яких Пітерові було так гірко все життя? Навіщо паплюжити останню мить його тріумфу над суспільством, дозволяючи знущатися над його почуттями, глузувати з найзаповітнішого? В ім'я чого давати суспільству змогу завдати ще одного удару людині, яка вже не спроможна боротися?
До того ж у записці необачно згадується про сто доларів, і, якщо я надішлю її до газет, поліція обов'язково повернеться до цієї справи, почне ставити зухвалі запитання, й не виключено, що конфіскує ці гроші, які — я певен — Пітер не пошкодував би для мене, як я не пошкодував їх для нього, коли він цього потребував.
Зрештою, якщо пам'ять про життя й благородну смерть людини залишається в серці й свідомості хоча б одного справжнього друга, то людина ця жила — чи померла — не марно.