Він відчував, як спливають порожні години, линучи понад мертвими спогадами про те давнє кохання. Порожнє життя, і він самітний, зовсім самітний. Сам. на сам із життям.
Тільки й залишилось у нього, що мисливство та карти, і цим він міг якось виправдовувати своє життя. Правда, журби він не відчував, його щиросерда натура не приймала печалі.
— Чому ви не одружуєтесь? — запитала його якось ключниця.
— А нащо воно мені здалося? Є речі, сеньйоро Рохеліє, яких не треба шукати,— вони приходять самі.
Дон Рафаель вірив у випадок. Може, тільки задля потреби вірити в щось і не відчувати порожнечі в думках.
Одного ранку, виходячи з дому, він наткнувся на пакунок, покладений під дверима, нахилився і побачив, що пакунок ворушиться. Підняв — пакунок теплий. Розгорнувши шмаття, він побачив у себе на руках новонароджену дитину. Дивлячись на неї, подумав: «Ого, яку здобич подарувала мені доля!»
Поправивши рушницю на ремені, дон Рафаель повернувся в будинок,— ступаючи дуже обережно, щоб не розбудити дитини,— і тихенько постукав у двері.
— От я й приніс,— сказав він ключниці.
—Що?
— Здається, дитину... її підкинули нам під двері.
— Що робитимемо? Ну... ясно, будемо виховувати!
—Хто?
— Ми з вами.
— Я? Я не буду!
— Знайдемо годувальницю.
— Та чи ви при своєму розумі, сеньйоре? Що треба зробити, то це повідомити суддю, а тоді здати немовля в притулок!
— Бідолашечка! Нізащо!
Невдовзі лікар дона Рафаеля знайшов годувальницю, дівчину-покритку, яка народила мертву дитину.
— Найкраще,— розсудила ключниця,— щоб вона забрала дитину до себе.
— Ні,— відрубав дон Рафаель. — Це дуже небезпечно, я не довіряю матері дівчини. Тут, тільки тут! Під моїм наглядом! Ми з вами його викохаємо! І не треба засмучувати дівчину, сеньйоро Рохеліє, бо від неї залежить здоров'я немовляти.
Емілія, годувальниця, мала двадцять років, була висока на зріст, у її чорних очах не згасала лагідна усмішка, а вологі, ледь розтулені вуста нагадували стиглу вишню.
— А як ви його охрестите, доне Рафаелю? — запитала сеньйора Рохелія.
— Як свого сина.
— Та ви збожеволіли! На шиї в нього образок. А що, коли взавтра з'являться справжні батько й мати і впізнають немовля?
— Батько й мати для нього — я. Я не винуватець його народження, але моя заслуга в тім, що він живе.
Тепер донові Рафаелю не було вже коли думати про мисливство та карти! Дні були заповнені вщерть, у будинку розпукувалося нове життя, ясне та нехитре, і, щоб хлопчик не плакав, доводилося навіть не досипати ночей, заколисуючи його.
— Який же він гарний, мов те сонечко, сеньйоро Рохеліє! І, здається, нам пощастило з годувальницею.
— Якби вона тільки знов не взялася за своє...
— Це я беру на себе. Борони її Боже, щоб таке сталося, вона має піклуватися про дитину! Та я не думаю... Вона розчарувалась у своєму нареченому, він телепень, і вона вже ненавидить його... Що ж до мене, то я купив йому квитка до Америки, її просто одурено, сердешну...
— Не вірте... не вірте...
Емілія була зовсім не дурна, і геройський вчинок шляхетного старого безженця її просто зачарував. Вона зразу полюбила хлопчика, мов рідна мати.
— Ой, сонечко моє, як мені буде жаль, коли доведеться тебе покинути! — лебеділа вона, горнучи дитину до грудей.
Дон Рафаель з Емілією проводили довгі години, стоячи біля колиски немовляти і спостерігаючи, як воно прицмокує уві сні.
— Чи ж не людина! — розчулювався дон Рафаель.
І починав наспівувати колискову, згадуючи своє власне, призабуте вже дитинство. Погойдувалася колиска, а серце батькове щасливо тьохкало...
«Яка з неї чудова матір!» — думав дон Рафаель про Емілію.
Та раптом прийшла страшна хвороба, а з нею — дні та ночі, сповнені туги та жури. Поки маля не одужало, дон Рафаель звелів Емілії спати з дитиною в одній кімнаті з ним.
— Але ж, сеньйоре,— відмагалася вона,— чи ж гоже мені спати тут? Як так можна?
— Дуже просто,— відповів він,— спи, та й квит! Нарешті лікар сказав, що дитину врятовано.
— Врятовано! — радісно вигукнув дон Рафаель і обійняв Емілію, яка плакала від щастя.
— Знаєш що,— сказав він, не випускаючи її з обіймів і дивлячись на дитину, яка всміхалася і виглядала здоровісінькою.
— Що? — запитала вона, відчуваючи, як тенькає її серце.
— Оскільки ми обоє вільні й ні з ким не зв'язані, бо я не думаю, що ти ще зберігаєш пам'ять про того дурня, який, може, давно вже в Тукумані, і оскільки ми обоє батько й мати одної й тої самої дитини — поберімося, та й годі!
— Але ж, доне Рафаелю... — зашарілася дівчина.
— Слухай, любонько, коли ми це зробимо — в нас іще можуть бути діти...
Останній довід переконав Емілію, і незабаром вони побралися. І були дуже щасливим подружжям, а це не так мало, і народили аж десятеро дітей. З цього приводу щиросердий дон Рафаель, який з мисливця та картяра нараз перетворився на батька великої родини, частенько повторював слова, що випливали з його практичної філософії:
— Випадок теж, як мовиться,— великий чоловік!