СЛЬОЗИ ВІТЧИЗНИ РОКУ 1636
Спустошені ми вкрай, кругом росте зневіра.
Насильство диких орд, стрясає світ картеч
І навісна сурма, і кров'ю ситий меч —
Пожерли праці плід — пощо така офіра?
Горять міста довкруг, наругу терпить віра,
Жінки зґвалтовані, знущань пекельний смерч,
Повсюди жах, ганьба, ти — раб і не переч,
Чума, руїни, смерть. Чи є стражданням міра?!
Через міські вали невпинно знов і знов
Три шестиліття вже потоком рине кров
І гори мертвяків, спинили наші ріки.
Та що там жах, вогонь, голодна смерть, війна,
Що — біль, чума, ганьба, наруга ця страшна,
Коли скарби душі з нас вирвано навіки!
ЗАГИБЕЛЬ МІСТА ФРЕЙШТАДТА
Які страхіття ще у місті цім побачу?
Лик голоду блідий і тінь чуми в додачу,
Гармат нещадний грім на голови впаде,
Ось груба солдатня, нагарбавши, іде,
А потім ніч ночей понад усі страждання
Біду нам принесе і жалібне волання.
І Фрейштадт ниць упав, немовби у борвій
Додолу пада кедр у час смертельний свій.
І не піднять його. За гори сонце сіло,
Засяяли зірки, Морфей ступав несміло,
Тривоги ворог злий — глибокий супокій
Склепляв повіки всім і сон снував тремкий.
Як раптом крик злетів! О, перекотом грому
Лунав той смертний крик здавалося, нікому
Не поминуть біди!.. Вітриська вили злі,
Аж місяць угорі закляк в нічній імлі,
Так в корчах неземних стогнало, вило місто,
Будинок падав ниць, а іскри вверх вогнисто —
Весь Фрейштадт запалав, стовпи здіймались диму
І все валилося у пащу невситиму,
Лише зола і прах... Де був величний храм —
Лиш каменю гора, пожежа тут і там.
Де пишні зали? Де? Очам не йму вже віри.
Де ратуша міська? Якої ще офіри
Від тебе ворог жде?! О Фрейштадт,— горя вщерть!
Невже твій кожен дім приречений на смерть?
Невже не знайдеться для порятунку сили?
І тільки мури, що від ядер аж двигтіли,—
Увесь рятунок твій? О Боже, це кінець!
Невже таки настав нам смертний рішенець?
Так хворий падає, якого смерть скосила
(Що може лікар тут — рука його безсила).
Так, ніби вже настав страшного суду час,
І в пеклі громовім людський потонув глас —
Все стане прахом, все. Біжать нещасні люди
Із дітьми на руках — їх плач нестерпний всюди.
О діти! Тут для нас лише наруга й страм,
Дістанеться лиш смерть, руїни в спадок вам!
На землю звергнуте лежить, конає місто,
Мов купа дров сухих тріщить, тремтить вогнисто.
Ні небу не вдалось, ні лютим ворогам
Так знищити тебе, як ти понищив сам.
Коли розтане ніч, як не вдивляйсь — дарма,
Лиш купа агарища серед димів німа.
Змертвіло все, кінець... І тільки головешки.
Навколо корчаться будинків чорні рештки,
Змішалось в пеклі цім земля, будинки, люд.
І через сотні літ, можливо, тут знайдуть
Обвуглений скелет — вогню нещасна жертва.
Як боляче мені — земля, здається, мертва,
Не воскресить її. О музи чарівні,
Усі ваші пісні згоріли у вогні,
Тепер над нами скрізь, як смерті передвістя,
Священні сторінки кружляють з жовтим листям
І те, що розум наш у світі цім досяг,—
Все гине в мить одну у мене на очах.
Скарби усіх мистецтв, що берегли віками,
Тепер, неначе грязь, ми топчемо ногами.
О світу марнота! Як встояти людині,
Коли все те, що час беріг, вже гине нині?
Серед вогню і стріл що може тут людина,
Коли тріщить метал, неначе та крижина.
Чи знайдеться такий, хто б не злякавсь гріха,
Коли його сам Бог покарою страха,
Бо цей пекельний гріх, мов невигойна рана,
Вогнем понищив все — як після урагану.
О, глянь, Німеччино, із кременю твого
Нечисті викресали це вогненне зло.
Нас спопелить воно! Коли ж погасне злоба
І чорних тих років забудеться жалоба,
Ти голову свою піднімеш, мов колись,
Вона із царства мертвих вознесеться ввись
Понад вогонь і дим і хмаровиська чорні,
І розцвіте вінець — троянди неповторні.
І мудреця рука тебе підніме з праху,
Мине пора скорбот, розрухи, горя, страху,—
Все знову оживеї Де зараз плач, волання,
Без міри і кінця біда несе страждання,—
Там радість спалахне і зазвучать пісні
І храми возведуть у рідній стороні.
Із попелища знов постане нове місто,
Під сонцем осяйним розквітне урочисто,
А заржавілий меч та сталь важких кольчуг
Навік перекують на молот, серп і плуг.
Я плачу, та думки далеко так летять
У цей непевний час страждання і проклять,
У цьому плині днів ми за життя вже мертві
І множимо нужду у вічній круговерті.
Як винести цей біль, смертельний цей удар,
Вже випита до дна гірка отрута чвар,
І те, що в Фрейштадті чума ще не пожерла,
Докінчать геть усе вогонь й гарматні жерла.
Невже оце, що я тримаю у руках —
Від міста Фрейштадта? — Лише зола і прах.
НА XXV НЕДІЛЮ ПО СВЯТІЙ ТРІЙЦІ
Матв., 24
Відколи світ стоїть, хто знав подібну скруту?
Де ще так владарює тиранії гидь?
Де ще так зло свою задовольняє хіть?
В якому ще краю жорстоким вбивцям духу
Безкарно все мина? Тут чесність, мов брехуху,
В кайданах повели. А правосуддя спить.
У храмі божому антихрист вірі вчить —
Лиш єресь доліта — сягає мого слуху.
О Боже, доки ж люд твій буде боязкий?!
Укороти цей вік — задовгий і тяжкий,
Аби нас сатана не встиг ввести в оману.
О радосте моя, о істино душі,
На крилах беркута винось мене мерщій
Зі світу хтивості, гнилизни і дурману!
ДО БЕЗНЕВИННОГО СТРАДНИКА
Вогонь, смола і гак, ніж, кліщі і кайдани,
Сокира, плаха, хмиз, розплмлений свинець,
Кінь лютий, ніби чорт, пет^у насамкінець —
Не порівняти з тим, які ти маєш рани.
Бо хто за правду йшов крізь чорні урагани
І хто зі лжею став на свій останній герць —
Про того скажуть всі: «За істину борець» —
І вже його вінець довіку не зів'яне.
Живий — тому, що вмер, вознісся так — бо впав
І, падаючи, знов над світом повставав,—
Здолати не змогла наклепників лавина.
Та сам Господь хіба не йшов ось так на смерть
Заради істини у світу круговерть?
Бо тільки правда — є мета християнина!
САМОТНІСТЬ
Живу в самотині, що більша від пустелі,
Блукаю в болотах, у хащах — сам не свій.
То слухаю птахів, то крик сичів страшний;
Довкола тільки ліс і неприступні скелі.
Палацу зрікся. Я в чужій оселі.
Дивлюсь, як люд бреде в самотину глухий,
І їх надії всі стають на грунт хисткий,—
Під вечір змучені, на ранок знов веселі.
Печера, череп, хмиз, кістяк, що ось лежить,
Все вказує мені — життя то тільки мить;
Зів'яну й відійду, як квітка однорічна.
Облуплена стіна, забутий богом край —
Дорожчі навіть є за той жаданий рай,
Бо ж вірю, що душа немеркнуча і вічна!
НА ЗАВЕРШЕННЯ РОКУ 1648
Жорстокий роче, геть з тортурами жаскими!
З собою забери мої страждання й страх!
Хай згинуть злидні, біль — за мертвими твій шлях!
І не стискай душі кайданами важкими!
О Боже, все ніщо з турботами твоїми,
Невже мої літа пощезнуть по світах?
Ти свічкою не дай згоріти на вітрах
І сонця не гаси з роками молодими!
Як нас тільки не цькували,
Мов худобу убивали!
О, дай, Всевишній, нам хоч дух перевести!
Дай цю жменьку літ дожити,
Щоб кохати міг, радіти.
І силу, віру дай — жаданий мир знайти!
НА ЗАВЕРШЕНІ» РОКУ 1650
Минули чорні дні гонінь, страждань і скрути.
У піхви меч страшний сховали назавжди,
Настав жаданий мир, розквітли знов сади,
Замість шалених сурм пісні хвалебні чути.
Щоки пашать не з сорому і не з осмути,
Спадає з серця гніт, лишаючи сліди,—
Воно пережило і лютий смерч біди,
І віроломний страх, і знадний смак отрути.
Боже, ми такі стражденні, все, що ти послав, знесли,
Хто ще знав подібні муки і нестерпний біль хули,
Хто ще знав таке падіння?!
Ледве дишимо, та вірим — мир нас верне до життя.
Дай нам спокою і сили, мирних років для звитяг,
Ти, хто обіцяв спасіння!
ДО ПОРТРЕТА МІКОЛАЯ КОПЕРНИКА
О тричі мудрий дух! Муж — більше, ніж великий!
Ні ночі грізний час, ні марево безлике,
Навіть святоші злі здолати не змогли
Твій ум, що вивів люд із глупої імли.
Розвіяв маячню — старечу ту судому,
Та й істину повів, що рух завжди в живому,
І таїну відкрив одвічної пітьми —
Що обертаємось навколо Сонця ми.
Ця метушня мине — тут все недовгочасне,
Лиш велич бо твоя, як Сонце, непогасне!
ГРОБНИЦЯ КЕСАРЯ
Воздвигли, ніби храм, на гріш гіркий бідноти
Гробницю Кесарю. Минули вже скорботи.
Тепер руйнує все, спустошує війна,
І труп його шматує зграя псів жахна,
А мармур дорогий порозтягали люди —
Лиш купа сміття із величної споруди,—
Грабують завжди тих, хто грабував усіх.
Жалкує кревний брат: «Який великий гріх!
Грабують мертвого—одежі геть роздерті».
І я шкодую теж: як жаль, що після смерті.
ДО ЗЛОЯЗИКОГО
Облудний, злий пліткар,— із скривленої пащі
Скверноти язика зміюками повзуть.
Скаженіший за пса й затяту псячу лють,
Ти є хитрющий лис — від нього геть не кращий.
Ти трійла ненасить у череві ледащім,
Від голови до п'ят — весь потолочі суть,
Барліг драконячий, де гади всі живуть,
Триклятий дідько ти,— усе зведеш нінащо.
Твої слова січуть, як меч у дні нашесть,
В вогні б тобі горіть за те, що крадеш честь,
За наклепи й брехню тебе б колесувати.
Та язичисько твій твій тебе й занапастить,
Тебе послухаєш - і зрозумієш вмить:
Хто жив без Господа - тому Господь відплатить.
УТІХИ СВІТУ З ГОРЕМ НЕРОЗЛУЧНІ
Без горя — радощів, без суму втіх немає.
Хто, де, коли свій хрест спромігся обминуті.?
Без колючок ніде троянди не цвітуть;
Хто зовні всміхнений, той в серці біль ховає.
Услід пошані йдуть і клопоти безкраї.
Достатки теж турбот багато завдадуть,
Та й безтурботному черв'як журби, мабуть,
І розум стомлений, і душу пожирає.
Та що там і казать! Відколи сонця диск
Освітлює мій вид пожовклий, наче віск,
Я ще не мав і дня, коли б забув тривогу.
Ти, світе, сліз юдоль! Блаженні тільки ті,
Що, перш ніж прикрощів дізнать в земнім житті,
Із лона матері у рай знайшли дорогу.
ЗАКЛЮЧНИЙ СОНЕТ
Скорботу звідав я чорнішу, ніж могила,
Блукання, злигодні, знущання ворогів,
Зазнав меча й вогню, смерть друзів пережив,-
Терпіти мусив те, що й стерпіти несила.
Тяжка біда мені в кулак перо встромила,—
Все, що було, списав, узявши в горя слів.
Аж ось і заздрощі, мов дим, що закурів
Чадною смугою, як свічка догоріла.
Ну, що ж, гарчіть, гризіть, обмовники бридкі,
Бо де троянда, там відразу ж колючки.
Та не погине ввік, що процвітати має.
Мов зернятка, в землі притоптані колись,
В блакить високими деревами знялись,
Так вами гноблене всіх вас перетриває.