Одного багатообіцяючого дня 1960 року науковці Національної радіоастрономічної об серваторії м. Грін Бенк, штат Західна Вірджі нія (США), настроїли радіотелескоп на частоту, що нею, на їхню думку, користуються інопланетяни для зв'язку з Землею. Телескоп направили на Іпсилон Ерідана—не дуже віддалену зірку, подібну до Сонця. «Майже відразу ми спіймали сигнал: здавалося, він був саме такий, який ми шукали,— згадує астроном Френк Дрейк, керівник експерименту, що отримав назву «Проект Озма» — на честь принцеси чарівної країни 03. — Ніхто раніше не займався чимось подібним, тдж ми не могли нічого передбача ти. Та попри есе вірили, що всі сонячні системи в нашій галактиці заселені».
Учасники «Проекту Озма» вирішили були, що стали свідками поворотного моменту в історії людства. Однак, проаналізувавши дані й навівши довідки, зрозуміли, що натрапили на земний сигнал — виною всього були секретні випроЬування військових засобів радіоелектронного захисту. Дослідники знову взялися до роботи, спрямувавши телескоп на іншу зірку й випробовуючи нові діапазони. Проте не почули .більше нічого, і «Проект Озма» завершив своє існування.
Починаючи з 1960 року, було проведено близько 50 експериментів, які тепер носять назву СЕТІ (англійська абревіатура від слів «пошуки позаземного розуму».) Спроби робилися в багатьох країнах, використовувалося найдосконаліше обладнання, але висновки були невтішні: «Обстежено 674 близькі зірки, не виявлено нічого»;
«Обстежено п'ять найближчих галактик, не виявлено нічого»; «Обстежено все небо, не виявлено нічого».
«Обстежено — не виявлено нічого» — ось результат усіх без винятку програм СЕТІ. Чи означає це, що ми самотні?
Найхимерніший у світі пристрій для пошуків позаземного розуму встановлено на гірському хребті над мальовничим містечком у штаті Нова Англія, в годині їзди на захід від Бостона.
Саме там фізик Пол Горовіц з Гарвардського університету збудував радіотелескоп з аналізатором сигналів, який можна порівняти хіба що з надкомп'ютером — апарат водночас обстежує 8,4 мільйона космічних радіодіапазонів. Він розбиває радіоспектр на надзвичайно вузькі відтинки: що вужчий радіосигнал, то більша вірогідність того, що він штучний. Горовіц жартує, що протягом п'яти років прослуховування космосу вони «відкрили двічі Сонце». Але більше нічого.
На думку вчених, контакти з будь-якою позаземною цивілізацією найімовірніше будуть встановлені за допомогою радіо; через те програма СЕТІ — передусім поле діяльності радіоастрономи. А що стежити можна лише за незначною частиною величезної кількості радіочастот, то кожен, хто спрямовує свій пристрій у небо, мусить вибрати той чи той канал. У 1959 році фізики Корнелльського університету Філіп Моррісон і Джузеппе Кокконі висловили таку думку: оскільки найпоширенішим елементом у Всесвіті є водень, який випромінює природні радіохвилі у порівняно безшумній частині радіоспектру, то саме у цих частотах слід чекати появи сигналу від розумних істот. Більшість учасників програм СЕТІ погодилися з цим і, беручи до уваги те, що це частота гідроксильного радикалу, який, з'єднуючись з воднем, утворює воду, цю головну ділянку пошуку згодом охрестили «водяною діркою». Супераналізатор Пола Горовіца прослуховує кілька частотних діапазонів у «водяній дірці».
Найперші дослідження, такі як «Проект Озма», припускали, що позаземні цивілізації якось дізналися про Землю і спрямували свої потужні передавачі прямо на нас. Але оскільки Земля і будь-який позаземний радіопередавач перебувають у русі відносно одне одного, то такий сигнал майже напевно зазнає змін через ефект Допплера (так само, як, приміром, тон сирени «швидко? допомоги» змінюється залежно від того, наближається вона чи віддаляється), а сучасні комп'ютери не здатні їх розрізнити. У гарвардського супераналізатора чутливіше «вухо». Воно робить поправку на ефект Допплера, що є результатом багатьох різних рухів і прослуховує кілька сусідніх діапазонів одночасно, це дає змогу розпізнати позаземний радіопромінь, який прочісує галактику на зразок променя маяка.
Першим внеском Пола Горовіца в пошуки позаземного розуму стала створена ним «течка СЕТІ» — портативний аналізатор сигналів, який можна було приєднувати до телескопів, задіяних у звичайній радіоастрономії. В 1982 роЦі він отримав дозвіл встановити цей прилад на найбільшому в світі радіотелескопі, що міститься в дослідному центрі США Аресібо в Пуерто-Ріко. Чаша цього телескопа, розмірами з маленьку долину, прослухала тоді райони 250 близьких зірок. Дослідники не почули нічого.
Згодом Горовіц розпочав експерименти зсупераналізатором. Цей аналізатор і система в Огайському університеті — єдині пости прослуховування, постійно задіяні в програмі СЕТІ. Радянська, французька, голландська, західнонімецька, австрійська та інші програми включаються в пошуки час від часу. Ще одним бастіоном СЕТІ є дослідний центр NASA в Північній Каліфорнії.
Свого часу СЕТІ була дуже популярною галуззю науки. У шістдесяті роки перед вів Радянський Союз, який виділяв значні кошти на дослідження космічного простору, почасти тому, що ця ідея якнайкраще відповідала деяким догматам наукового соціалізму. Радянські філософи вважали: більш розвинені інопланетяни переконливо доведуть, що природні сили, а не божественне начало лежать в основі життя, що наука всесильна; а ще, можливо, ті розвинені цивілізації виявляться побудованими згідно із законами діалектики. Інопланетяни, певно, відчують повагу до тих, з ким вони першими встановили контакт, а також поділяться військовими таємницями — несусвітне припущення, але на ті часи радянські військові дослідники хапалися за такі ідеї, як, приміром, подорож у часі, шукаючи протидію західним економічним та технологічним перевагам.
У сімдесяті роки, після запуску космічних зондів НАСА, лідерство захопили науковці США. Карл Саган зажив слави як захисник «екзобіологічної» теорії, тобто привнесення життя з космосу, і творець зашифрованих послань про Землю, що їх викарбували на деяких зондах МАСА на випадок, якщо ці маленькі космічні кораблі колись будуть знайдені розумними істотами. Поп-культура, що традиційно зображувала космічних зайд лихими загарбниками, стала схилятися до думки, що вони можуть бути непоганими, навіть симпатичними хлопцями. Широкі космічні дослідження, прискорений розвиток астрономічного обладнання і те, що ніхто, зрештою, не знав, порожні інші зоряні системи чи, може, сповнені життя, зробили СЕТІ модним.
Та з плином часу цей блиск через брак результатів потьмянів. Кон'юнктурні міркування відсунули СЕТІ на задній план. Науковці провадять дослідження передусім завдяки дотаціям і повинні давати результати, щоб виправдати затрачені кошти. Після того, як низка експериментів СЕТІ виявилась безрезультатною, більшість фондів перестали цікавитись пошуками. Не в силах переконати своїх спонсорів, Горовіц мусив звернутися до кінорежисера Стівена Спілберга, який виділив 100 тисяч доларів для створення супераналізатора.
Мрії про славу також розвіялись. На зорі існування СЕТІ кожен дослідник прагнув першим зафіксувати повідомлення інопланетян, знаючи, що здобуде цим широке визнання. Ця перспектива існує й досі, але тридцять років безплідного прослуховування неба в пошуках ознак життя переконали більшість учених у тому, що краще заробляти на прожиток звичайними способами. Отож тепер «мантію» СЕТІ одягли після таких зірок, як Саган, трудяги на зразок Горовіца і Роберта Діксона, керівника огайського проекту. Обидва вони — скромні, тихі вчені, з дивакуватою поведінкою, що пояснюється довгим перебуванням у лабораторіях без вікон. Обидва, як більшість науковців, померли б від страху, виступаючи по телебаченню.
Тих прихильників СЕТІ, які ще лишилися, об'єднують дві причини: по-перше, палке бажання дізнатися, що може бути там і як далеко кінцева межа розвитку людства; по-друге, майже безмежна віра в те, що людство не може бути самотнім.
У Молочному Шляху, нашій галактиці, нараховується приблизно сто мільярдів зірок-сонць. Сучасні прилади можуть вести спостереження ще за десятьма мільярдами галактик, набагато більших за нашу. За ними може існувати іще величезна кількість галактичних островів — можливо, їх безліч, а отже, безліч сонць. Інтуїція підказує, що в такому широкому небосхилі має битися багато сердець.
«Я майже певен, що галактика багата на життя різних форм і розмірів і що будь-яка цивілізація, з якою ми вступимо в контакт, виявиться набагато мудрішою за нашу,— зазначає Горовіц. — Вважати себе найвищим досягненням Всесвіту—хіба це не думка посередності!»
Розмірковування над позаземними формами життя підштовхнули дослідників СЕТІ до вивчення багатьох суміжних проблем: як утворюються планети, як зароджується життя, чи можливі міжзоряні подорожі, чи неминуча еволюція, як можуть виглядати позаземні істоти. Ці теми — саме про них ітиметься далі — надихають друге покоління дослідників СЕТІ.
Перспектива ніколи нічого не знайти не відштовхує вірних послідовників СЕТІ. Швидше надихає на нові пошуки, оскільки незнаходження очікуваного важить не менше за відкриття невідомого. Остаточний висновок учених про відсутність інших розумних істот мав би надзвичайне соціальне й політичне значення, попереджаючи сварливі земні уряди про те, що вони несуть відповідальність не лише за своїх громадян, а й за саме життя як таке.
10 жовтня 1986 року гарвардська система
зафіксувала сигнал, що його, за словами Горовіца, весь світ визнав
за справжній. Аналізатор сигналів суперкомп'ютера не могли ввести в оману
якісь незвичайні передачі земного походження. Горовіц відчув те, що дослідники
СЕТІ, навчені важким досвідом,
звикли гамувати,— трепет хвилювання.
Але коли вчений спрямував антену телескопа в зареєстровані координати,
то почув лише тріск статичних розрядів. Чотири рази гарвардська система
вихоплювала явні радіопередачі, можливо, позаземного розуму, але жодного
разу вони не повторювалися.
Інші дослідники отримували схожі результати. Астроном з Лос-Анджелеського університету Бенжамін Цуккерман і його колега з Чікагського університету Патрік Палмер обстежили 700 близьких зоряних систем у пошуках сигналів життя: протягом чотирьох років на початку сімдесятих вони працювали з телескопом у Грін Бенк, що його свого часу використовували для «Проекту Озма». За цей час вчені записали десять відхилень, можливо, штучного походження, які не повторювались. Хоча астрономи з професійних міркувань часто не розголошують координати зоряних скупчень, Цуккерман і Палмер, відмовившись від подальших пошуків, повідомили інших дослідників про гадані координати джерел сигналів.
У штаті Огайо ввійшов до історії так званий випадок «ОГО!». Перевіряючи записи про обстеження неба напередодні, черговий науковець знайшов інформацію, яка мала таке очевидне позаземне походження, що написав на берегах сторінки «ОГОІ». Протягом місяців група астрономів вздовж і впоперек обстежувала латочку неба, звідки надійшло те «ОГОІ». Проте й цього разу джерела не виявили.
«Дуже дивно,— зауважує Діксон. — Час від часу ми спостерігаємо речі, які не можемо пояснити. Та коли хочемо подивитися на них ще раз, їх не знаходимо».
Щоб осягнути масштабність завдання, яке постало перед СЕТІ, треба знати, що під радіо науковці розуміють увесь радіоспектр; телебачення, мікрохвилі і радари. Радіо ефективне лише тоді, коли відомі частота і напрямок. Наприклад, якщо людина стоятиме під щоглою потужно? радіостанції, але її приймач буде настроєний на іншу станцію, вона навіть не здогадається про існування першої. А якщо, скажімо, захоче прийняти телевізійну програму з Чікаго, спрямувавши антену свого телевізора на Сент-Луїс, то навряд чи отримає чітке зображення.
І ще одна властивість радіохвиль: на своєму шляху вони проходять крізь безліч предметів (тому радіо- і телеприймачі можуть працювати в приміщенні)—але самі вони достатньо довгі, щоб закрутитися навколо чогось дрібного. Це означає, що радіосигнали можуть подолати значні відстані, їх не розпорошать і не поглинуть хмари пилу і вони будуть прийняті на кінцевому пункті без значних спотворень. Радіопередавач космічного зонду «Піонер-10», який вийшов за межі Сонячної системи 1983 року, випромінює сигнали потужністю лише вісім ват, однак їх чути й на Землі. А ось підтримувати зв'язок з «Піонером-10» можна лише завдяки тому, що НАСА точно знає, на якій частоті працює передавач і де перебуває космічний апарат.
Якщо порівняти величезну кількість придатних космічних радіодіапазонів зі ста мільярдами зірок, на які слід спрямувати антени радіотелескопів і додати до цього безрезультатність пошуків — СЕТІ огортає сум, але у відчай впадати не варто.
«Ми тепер напевне знаємо, що небо не кишить сигналами, спрямованими на нас, як вважали вчені»,— зазначає Горовіц. Зайве казати, що частотні діапазони «водяної дірки», які видаються нам цілком логічними для зосередження на них зусиль, могли видатися так само логічними для когось поза межами Землі. Деякі вчені запропонували прослуховувати частоти ізотопу тритію, який використовується для виготовлення водневої бомби і може свідчити про високий рівень технічного розвитку. Горовіц, відохочений від «водяної дірки» п'ятьма роками космічної тиші, нещодавно перемкнув гарвардський приймач на інший ізотоп водню — частоту, вільну від природного шуму. Будь-який зафіксований там сигнал майже напевне буде штучного походження.
В ідеалі весь небесний спектр можна прослуховувати системою на зразок велетенського поліційного радіопеленгатора. 1971 року група вчених на зустрічі в Еймсі запропонувала побудувати грандіозну мережу радіотелескопів, які отримали назву «циклопи». Ці телескопи могли б з високою чутливістю обстежувати велику кількість радіочастот. Вартість проекту сягала десяти мільярдів доларів. Спорудження «циклопів» було визнано марними витратами і офіційну заявку так і не подали. Незадовго перед тим розглядався більш економічний проект, що передбачав використання існуючих радіотелескопів, які б обстежили тисячу подібних до Сонця зірок у безпосередній близькості до Землі, а також прослухали б усе небо в пошуках потужних сигналів.
Оскільки шанси натрапити на випадковий позаземний сигнал майже нульові, більшість учених вважає, що виявити іншу цивілізацію можна тільки в тому випадку, якщо вона посилає сигнали, призначені, щоб їх помітити:
тим, хто прослуховує космос належним чином і на логічно обгрунтованих частотах.
За словами професора Массачусетського технологічного інституту філіпа Моррісона, якщо хтось хоче сховатись, то марно його розшукувати.
Цілком можливо, що надзвичайно складний детектор, на зразок гарвардської системи, міг би перехопити позаземний «витік», тобто неминуче випромінювання радіо- і телевізійних передач з іншої планети. Але це смілива гіпотеза. Для цього планета-джерело повинна бути поруч, а телескопи — випадково скеровані точнісінько на неї.
Так само важко сподіватися на те, що чужа цивілізація довідається про наше існування, якщо ми, бажаючи заявити про себе, будуватимемо космічні маяки. Радіо існує вже понад століття, але більшість сигналів занадто слабкі, щоб вийти за межі земної атмосфери. Лише з появою телебачення, сигнали якого достатньо потужні, щоб прорватися в космос, земляни стали робити свій внесок у галактичний радіофон. Довжина Молочного Шляху становить 100000 світлових років: досягнення нашої радіотехніки здатні охопити не більше одного відсотка цього обширу. Спливуть тисячоліття, перш ніж якась гідна уваги частка галактики матиме можливість перемовлятися з нами по радіомережі.
Але не виключено, що нас підслуховують. Якщо справді міжзоряні подорожі такою мірою важкі, як про те кажуть деякі вчені, то розвинена цивілізація мусить задовольнятися посиланням автоматичних зондів до сонячних систем з планетами, на яких може існувати життя. Зонди провадитимуть спостереження і спокійно слухатимуть — можливо, протягом багатьох віків — наші радіо- і телевізійні передачі, підсилюватимуть їх і відсилатимуть додому для аналізу.
Вчені вважають, що, в разі прослуховування нашої Сонячної системи, найкращим місцем для підслуховуючого пристрою є пункти L у близькому космосі, де тяжіння Місяця і Землі врівноважуються, або в поясі астероїдів, де такий пристрій важко помітити серед тисяч об'єктів неправильної форми. Починаючи з 1979 року, пункти L обстежуються телескопами, радіотелескопами і радарами. Схоже, там нічого немає. 1983 року НАСА вивело на орбіту ІРАС (англ. абревіатура: інфрачервоний астрономічний супутник), телескоп, що працює в інфрачервоному спектрі. ІРАС обстежив астероїдний пояс і виявив кілька тисяч нових астероїдів, але не знайшов ніяких штучних джерел тепла— нічого, що могло б бути енергетичною установкою космічного зонду або двигуном зоряного апарата.
Досліджували й інші можливості. Астроном Джілл Тартер з дослідного центру в Еймсі обстежив центр галактики в пошуках потужних пульсуючих сигналів. Інша група вивчала близькі зірки, шукаючи ознак випромінювання від звалищ відходів атомних реакторів. Фізик Фрімен Дайсон з Прінстонського університету висловив припущення, що розвинена цивілізація може розібрати одну чи кілька планет своєї сонячної системи й з їхніх уламків вибудувати велетенську шкаралупу, яка б затримувала сонячну енергію, розширюючи придатну для життя зону. Зорі, обгорнуті «сферами Дайсона», матимуть властивості, що не зустрічаються в природі; американські й радянські астрономи обстежили чимало зірок, шукаючи натяків на такі споруди, але нічого не виявили.
Теоретично діапазон радіопередач безмежний. Горовіц вирахував, що пристрій розміром із радіотелескоп в Аресібо, обладнаний відповідним передавачем (він повинен бути потужніший за будь-який з тих, що нині існують, але технологічно може бути збудований), міг би спілкуватися з подібним пристроєм будь-де в галактиці, якщо знати правильну частоту і напрям. Розмова, однак, була б з величезними паузами. 1974 року Саган з колегами використали Аресібо для передачі зашифрованого послання до скупчення зірок на відстані 25 тисяч світлових років від Землі. Радіохвилі рухаються зі швидкістю світла:
якщо цей сигнал приймуть і зрозуміють, мине загалом 50 тисяч років, поки ми отримаємо відповідь.
Радіо — не єдиний засіб, за допомогою якого представники позаземних цивілізацій можуть сповістити про своє існування. Цивілізації, які оволоділи потужними джерелами енергії, здатні побудувати дуже яскраві маяки, не виключено, що і з використанням лазерів. Виявлення таких оптичних явищ не потребує пошуку радіодіапазонів, і спостерігач відразу здогадається, що це — продукт розумової діяльності. Інопланетяни, які володіють потужною енергією, можуть також привертати до себе увагу, розміщуючи джерела світла, мікрохвиль чи ще чогось у незвичному порядку, скажімо, квадратом. На жаль, люди, які стежать за небом з незапам'ятних часів — спершу неозброєним оком, згодом за допомогою телескопа — не помітили жодних таких знаків, ані штучних, ані природних.
Невдовзі після того, як «Проект Озма» закрили, Френк Дрейк зібрав на конференцію фізиків і астрономів. Там він оголосив так зване рівняння Дрейка—математичну модель для передбачення існування інопланетян. Це рівняння і досі домінує в наукових обговореннях проблеми, чи самотні ми.
На конференції 1960 року Дрейк, нині декан природничого факультету Каліфорнійського університету в Санта-Крус, спираючись на своє рівняння, припустив, що в нашій галактиці розпорошено близько мільйона цивілізацій. Чимало з присутніх там учених підтримали його висновок.
Але, за словами Джеймса Трефіла, фізика з університету Джорджа Мейсона, все, про що ми дізнавалися після 1960 року, підривало віру в справедливість Дрейкового рівняння. Сам Дрейк, переглянувши рівняння, сьогодні схиляється до скромнішої цифри в десять тисяч розумних цивілізацій у Молочному Шляху. Трефіл же за допомогою рівняння Дрейка отримав лише одну — тобто нас.
Перемінною величиною в рівнянні виступає кількість інших планет. 1960 року вважалося, що галактика сповнена ними. Але досі жодної за межами нашої Сонячної системи не виявили.
П'ять років тому група астрономів оголосила про відкриття «коричневого карлика», напівпланети, напівсонця, існування якого раніше вважалося гіпотетичним. «Карлик» обертається довкола зірки Ван Вісброк 8. Це повідомлення викликало помітне хвилювання, одначе всі наступні спроби спостерігати об'єкт зазнали невдачі. На початку 1987 року астрономи з Корнелльського університету і Каліфорнійського технологічного інституту виявили товстий диск речовини, що обертався навколо зірки ХЛ Таурі: такі диски передували народженню планет. Згодом ще одного можливого «коричневого карлика» відкрив Бенжамін Цуккерман з колегами біля зірки Гіклас 29-38. Зараз астрономи намагаються підтвердити це відкриття.
Той факт, що досі не відкрито жодної «позасонячної» планети, не відохочує астрономів від пошуків. Зрештою, планети не світяться і випромінюють обмаль тепла, виявити їх набагато важче за зірки. Відкриття навіть сусідньої планети—і то вже подія. Вчені продовжують сперечатися, чи існує десята планета в нашій Сонячній системі. Віддалені планети вираховуються астрономами теоретично — наприклад, шукають зірки, які «коливаються», що може свідчити про гравітаційний вплив невидимого супутника. Такий спосіб досліджень надзвичайно копіткий.
Деякі філософи стверджують, ніби живим істотам не конче необхідне тверде тіло — розум може існувати у вигляді чистої думки, в схрещенні магнітних полів палаючої зірки чи в якійсь іншій дивній формі. Проте на сьогодні єдине відоме нам життя пов'язане з тілом і в основі його лежить вуглець. Здоровий глузд підказує, що якнасамперед слід шукати саме такого життя, а при ньому існування планет — необхідна передумова. Припустимо, що, врешті, позасонячну планету знайдено, тоді передусім необхідно дослідити атмосферу на наявність кисню. Кисень є ключовим елементом у відомих нам вищих формах органічного життя, яке, в свою чергу, виступає головним підтримувачем кисневої атмосфери. Адже кисень легко з'єднується з іншими елементами — скажімо, із залізом, утворюючи іржу,— і якби життєвий процес постійно не поповнював планетарні запаси кисню, весь цей газ вичерпався б на хімічні реакції.
Первісна атмосфера Землі складалася, мабуть, з азоту і двоокису вуглецю. Близько трьох мільярдів років тому з'явилися рослини, які почали невтомно поглинати вуглекислий газ і виробляти кисень. Після двох мільярдів років цих зусиль атмосфера наситилась киснем такою мірою, що змогла підтримувати внутрішнє біологічне згорання, яке забезпечило тварин достатньою кількістю енергії для активного способу життя. Як наслідок, близько мільярда років тому з'явилися перші тварини. Зважте на підтекст: якщо позаземні астрономи міркували так само, то мусили б визнати Землю придатною для життя вже мільярд років тому.
Поміркуйте над двома цифрами: 3,8 мільярда і п'ятдесят сім. 3,8 мільярда—кількість років від зародження перших примітивних організмів до появи розумного життя — гомо сапієнс. А п'ятдесят сім років—проміжок часу від винаходу радіо, коли людство оголосило світу про своє існування, до вибуху першої водневої бомби, коли воно винайшло засіб покласти край своїй історії.
Якщо мислячим істотам потрібно так багато часу для появи, а знищувати себе вони вчаться майже блискавично, то життя може спорадично виникати й зникати, й кожні кілька ер у Всесвіті лунають непочуті заклики про допомогу чи пропозиції дружби.
За сучасними підрахунками наш Всесвіт з'явився близько п'ятнадцяти мільярдів років тому. Такий велетенський проміжок часу дає поживу для уяви. Якщо прийняти його за один рік, то перші рептилії з'явилися під Різдво. Досить сказати, що історичний період людства—близько десяти тисяч років—це лише 0,00006 відсотка приблизного віку Всесвіту.
Також за останніми даними. Сонце й Земля утворилися приблизно п'ять мільярдів років тому. Це означає, що нашої Сонячної системи ще не було, коли Всесвіт існував уже десять мільярдів років. Відштовхуючись від цього, оптимісти СЕТІ вважають, що інопланетяни розвинутіші за нас. Якщо припустити, що земний 3,8-мільярдолітній цикл розвитку життя є «типовим», то створіння на стародавніших планетах могли з'явитися, розквітнути й побудувати галактичні цивілізації, коли наша планета ще являла собою хмару невагомого пилу.
Проте, на переконання деяких астрономів, стародавні планети не повинні нагадувати Землю. Більшість важких елементів, необхідних для формування кори і мантії, мабуть, виділилися не за Великого Вибуху, а під час спалахів наднових зірок: спостереження за надновою 1987-А певною мірою підтверджують це припущення. В доісторичному космосі було багато наднових, але скільки їх мусило спалахнути, щоб у просторі накопичилося достатньо, металу для формування планет, напевне сказати важко. Те саме стосується й Інших гіпотез — приміром, скільки часу минуло, перш ніж матерія почала акумулюватися в нашій галактиці й інших подібних системах.
Отож утворення великих твердих об'єктів типу Землі могло бути відносно недавнім явищем. Справді, Земля може виявитись першопрохідцем: оскільки вибухи наднових зірок постійно збільшують обсяг важких елементів, що надходять у розпорядження планетарної кузні, сонячні системи поки нечасто трапляються серед зірок, які передують «генерації» нашого Сонця, але стануть звичайними для пізніших утворень. Не слід забувати, що утворення зірок триває й досі, як на світанку існування Всесвіту. Молоді зірки продовжують формуватися з хмар космічного пилу й спалахувати — деякі в нас під боком.
Коли Земля утворилася, вона не мала ні атмосфери, ні океанів, легкі елементи, що складають повітря й воду, перебували під земною корою. В міру стискання планети вулкани й гейзери виносили повітря й воду на поверхню. І тут стався один з перших великих збігів.
Якщо планета не має достатньої маси, то будь-який газ, що потрапляє на поверхню, поступово вивітрюватиметься у простір. З іншого боку, якщо планета завелика, то II внутрішня температура оберне воду на пару. Маса Землі виявилася ідеальною як для утримання атмосфери, так і збереження води в рідкому стані.
Далі, Земля обрала собі зірку якнайпотрібнішого розміру. Якби вона виникла біля великої зірки, ви б не читали ці рядки. Великі зорі настільки розпечені й так швидко спалахують надновими, що будь-яка планета коло них не встигне охолонути, не кажучи про зародження на ній життя. Маленькі зірки сяють так довго, що астрономи можуть про це лише здогадуватись, бо протягом існування світу ще не вигоріла жодна з них. Але для отримання достатнього тепла від мало? зірки планета мусить обертатися якнайближче до сонячної поверхні. Теоретично, на такій тісній орбіті планета не зможе обертатися відносно зорі, так само як Місяць завжди повернуто до нас одним боком. Одна півкуля вічно перегріватиметься, тоді як над іншою пануватиме ніч.
Отже, як великі, так і малі зірки є, очевидно, несприятливими факторами для життя. Також можна відкинути багатозоряні сонячні системи (в яких дві чи більше зірок обертаються одна довкола одної): астрономи висловлюють припущення, що в таких системах не існує планет. Якщо ж життя є в таких зоряних печах, як квазари, то ми навряд чи спроможні його розпізнати.
Таким чином, залишаються середні зірки на зразок Сонця. Вони сяють мільярди років і протягом свого «основного періоду» (власне, для нашого Сонця — це час, що минув від зародження життя на Землі) горять із гідною подиву стабільністю. Велика частка зірок у Молочному Шляху — середнього розміру, а це означає вірогідність існування при них значної кількості потенційно населених сонячних систем.
Майкл Харт, астроном з м. Арнольд, штат Меріленд, роками бентежив дослідників СЕТІ своїми працями, в яких доводив, що для життя на планетах потрібна ціла низка неймовірних збігів.
Найбільш дратівливе Хартове обчислення стосується того, що він називає «постійно придатною для життя зоною». Якби Земля оберталася на орбіті всього на п'ять відсотків ближче до Сонця, то, за словами Харта, зазнала б парникового ефекту: на поверхні була б нестерпна спека, а океани випарувалися б. Свідчення цьому — Венера: ближча до Сонця на 28 відсотків, ця планета має майже непроникну для світла атмосферу, з високим вмістом двоокису вуглецю, й поверхню, розпечену до 900 градусів. А якби, навпаки, відсунути орбіту лише на один відсоток, вважає Харт, то планета навіки покрилася б кригою. Нещодавно й інші вчені підтримали Хартову концепцію наявності життєвої зони, але з уточненням, що вона має бути ширшою — можливо, для планет земного типу зона сягає орбіти Марса.
Суперечки точаться з приводу того, чи мають елементи, що на них грунтується органічна хімія, такі самі властивості за інших умов. Цікаво, що у Всесвіті, наскільки ми бачимо, фізичні закони й хімічні елементи скрізь однакові. А це означає, що, певно, немає альтернативних форм хіміТ, за якими може будуватися життя, котре не потребуватиме земних умов. Незважаючи на те, що на Марсі, очевидно, є вода, вона перебуває в замороженому стані і, схоже, завжди в ньому перебувала. Для життя байдуже — крига чи граніт: ні те ні інше не створюють умов для росту й харчування клітини. Астрономи не знайшли навіть натяку на органічну діяльність на Місяці, зонди «Вікінг», які сідали на Марс, також отримували негативні результати. Отже, в двох місцях, що якнасамперед обстежувалися в пошуках життя, незалежного від кисню, води й помірного клімату, не виявили нічого.
Хоч у визначенні життя якоїсь одностайності не досягнуто, всі дослідники погоджуються, що живе створіння мусить володіти системою для накопичення й розмноження інформації про свою будову. В земних організмів це РНК і ДНК. Основною складовою обох с вуглець — це, власне, і є однією з причин, чому ми називаємо себе вуглецевою формою життя. Вуглець мас субатомну будову, яка дозволяє йому утворювати навдивовижу складні молекули, що, в свою чергу, виявилося найкращим для зберігання докладної інформації, такої як, скажімо, таємниця життя. Спіральні волокна людської ДНК мають у своєму складі понад шість мільярдів виразних молекулярних компонентів, причому кожен побудовано з вуглецевих сполук, які складні самі по собі. Амінокислоти, цукри, жири та інші цеглинки, з яких побудоване органічне життя, також спираються на властивості вуглецю.
За низької температури молекули, в основі яких лежить вуглець, не можуть отримувати рідку воду, необхідну їм для біологічного функціонування. А якщо підвищити температуру на кілька сот градусів за Фаренгейтом, то дорогоцінні ланцюжки, в яких закодовано життя, будуть розірвані; вони просто згорять. Тож вуглець може служити основою для життя лише за умов, які наближуються до земних.
Ось тут і виникає несподівана перешкода. Такі хімічні елементи, як вуглець, надзвичайно рідкісні. У природі подібну субатомну будову мас кремній — через те письменники-фантасти часто пишуть про кремнієві форми життя. Але кремній, як і вуглець, може утворювати складні молекули, здатні накопичувати інформацію, у винятково вузькому діапазоні тиску й температур. Усі ж інші придатні для цього елементи зустрічаються порівняно з вуглецем і кремнієм ще рідше.
Як бачимо, навіть якщо у Всесвіті планети обчислюються мільярдами, тільки невелика кількість їх має потрібний розмір і рухається у тій чарівній, постійно придатній для життя зоні. Тут виникає наступне запитання: якщо необхідні умови все-таки існують, що дає поштовх зародженню життя?
У 1953 році науковці Гарольд Юрей і Стенлі Міллер провели один з найдиаовижніших дослідів двадцятого століття. Вони змоделювали в закритій посудині первісну атмосферу Землі. Тоді пропустили через неї електричні заряди, відтворивши блискавки. Без подальшого втручання прості молекули утворили амінокислоти й цукри. Інші дослідники отримали такі самі наслідки, піддавши складові первісної атмосфери дії ультрафіолету та іншої іонізуючої радіації, моделюючи сонячні й космічні промені, значно інтенсивніші у давні періоди.
Повідомлення про те, що біологічну субстанцію можна отримати чисто природним процесом, викликало радість науковців і переляк церковників. Проте, поміркувавши, доведеться визнати, що відбулося не так уже й багато. Хоча бульйон у пробірці Юрея та Міллера містив усі складові частини, потрібні для виникнення життя, він, однак, не ожив. Це був усього лише цікавий розчин. Досі, як і тоді, ніхто не знає, що спонукало свого часу хімічні елементи до життя. Походження життя, мабуть, найбільша наукова загадка на сьогодні.
Оптимісти, посилаючись на досліди, подібні до експерименту Юрея — Міллера, вірять, що зародженню життя сприяє фундаментальний характер фізичних законів. Організми виникатимуть всюди, якщо тільки умови будуть сприятливими, як це відбувалося в усіх куточках Землі. А що природний добір спонукає до здатності мислити, то, певно, з'являться й розумні істоти. Відоме нам життя пережило льодовикові періоди, космічну радіацію, ядерну зиму,— чи то внаслідок зіткнення з кометами та метеорами, чи то від штучно витвореної технології масового знищення. Принаймні на Землі життя довело свою пристосованість і витривалість.
Песимісти вказують на випадковість виникнення таких складних молекул, як нуклеїнова кислота ДНК. Майкл Харт вирахував імовірність появи функціонального відтинку ДНК і отримав одиницю, поділену на десять з тридцятьма нулями. Так само мала ймовірність утворення із субатомних частинок самородків золота, свинцю чи якихось інших важких елементів. Нам відомий один неорганічний процес — спалах наднової,— що є каталізатором для утворення важких елементів, проте нічого не відомо про той неорганічний процес, який би покликав до життя молекулярний ланцюжок. Надзвичайно мала ймовірність, вирахувана Хартом, не відкидає цього:
жоден гравець у покер не може виключити, що хтось із партнерів витягнув таку саму комбінацію. Але Хартові обчислення передбачають надзвичайну рідкісність явища — скажімо, одна жива планета на галактику.
Очевидно, що стрибок від неживого до живого можливий — зрештою, ми тому свідки. Але навіть послідовники Дарвіна не в силах пояснити, яким саме чином. На дослідження проблеми виникнення життя виділяється мало коштів, оскільки — принаймні на перший погляд — відповідь не матиме практичного застосування. Науковці займаються цією проблемою переважно у вільні години, заробляючи викладанням чи практичними дослідженнями і проводячи експерименти подумки, а не в лабораторних приміщеннях — саме так Ейнштейн відкрив свою теорію ймовірності. Відповідь може мати не менш глибокі наслідки.
Дослідники розглядають чотири основні типи гіпотез: життя виникло внаслідок якогось процесу, схожого на природний добір: життя виникло внаслідок промислу Божого; життя виникло десь-інде і було привнесене на Землю; життя виникло якимось іншим шляхом — «X». Що ж, подивимось.
На своєму хімічному рівні життя — це постійне самовідтворення інформації. Немає сумніву, що природа може створювати лише безладну інформацію. А якщо певний механізм, скажімо, ген, здатний накопичувати і передавати ту інформацію, може скластися враження, ніби знання виникло з «нічого».
Канадський астроном Едвард Арджайл підрахував, що хімічні речовини, які реагують навмання, можуть створити не більше 200 біт інформації. Щоб побудувати одноклітинний організм, потрібно 6 мільйонів біт, а для створення людини — близько 240 мільйонів біт.
Це один із доказів проти твердження, ніби еволюція є творцем життя, оскільки логіка його витікає з вивчення вже живих організмів.
Джералд Соффен, який керував експериментами 4-І&СА з пошуків життя за допомогою космічних зондів «Вікінг», визначив такі головні віхи в зародженні життя: розвиток органічних сполук; самовідтворення цих сполук; виникнення клітини для ізоляції цих сполук від зовнішнього середовища; фотосинтез — клітина отримує змогу використовувати сонячну енергію для росту і руху; і, нарешті, утворення ДНК.
«Важко навіть собі уявити, як це відбувалося,— сказав Соффен на одній з конференцій. — Після того, як досягнута стадія одноклітинного організму з генами, починають діяти закони еволюції, але найперші зрушення — суцільна таємниця».
І останній доказ: якщо іскра життя спалахнула без чийогось втручання іззовні, то гомо сапієнс може також створювати життя. Чому виникнення життя має випадковий характер — сталося в далекому минулому і не може повторитися тепер? Це творіння повинно бути таким легким, що його здатна виконати природна система за повного браку інформації. Якщо ця система спромоглася створити життя один раз, чому не може робити це знову й знову?
Біологи стверджують, що для повторного створення життя необхідно точно відтворити доісторичні умови, і якщо та перша іскра була чистою випадковістю, безліч спроб можуть виявитись безплідними. Переконливий аргумент. Але знання про доісторичні умови постійно вдосконалюються. І, певно, наука, накопичуючи знання, зможе зменшити ймовірні похибки, щоб повторити той несвідомий акт природи в умовах загального хаосу. Поки біологи не створять життя за своїм бажанням, не можна пояснити його виникнення тільки плином часу.
Те, що науковці віддають перевагу теоріям випадкового виникнення життя, пояснюється як особистими, так і аналітичними причинами. Ці теорії відводять головну роль у біології та онтології генам, структурам, такою мірою схожим на комп'ютери, що вчені відчувають глибоку симпатію до них. А природний добір першою з усіх світових сил висуває логіку — чисту й неупереджену — на логіці вчені добре знаються; професійні угруповання, ясна річ, підтримують ту точку зору, яка виставляє їх у вигідному світлі. Було 6 помилково, приміром, закидати дарвінівському механізму, буцімто він «сліпий». Звісно, окремі мутації, які є двигуном еволюції, виникають випадково, однак усе інше, що стосується системи, виглядає напрочуд вмотивованим. Корисні гени зберігаються, від шкідливих система позбувається; організми дедалі ускладнюються; у результаті з'являється мисляча істота, здатна осягти все це розумом.
Якщо припустити божественне походження життя, це не означатиме, що Бог може помістити будь-яку істоту деінде в просторі. Коли мільярди років історії природи не є чудовою підробкою — аж до фальшивих сузір'їв, симуляції періодів радіоактивного розпаду скель і оманливих відкладів окам'янілостей на дні моря,— то Бог мав задіяти ті самі сили, що їх зараз досліджують і документують науковці. Якщо саме Бог створив людину, запустивши чотирьохмільярдорічний еволюційний процес — можливе пояснення божественного походження життя,— то в такому випадку Всевишній був обмежений у Всесвіті приблизно тими самими природничими берегами, які визначають життя. І якщо базова хімія життя вимагає хоч приблизних земних умов, то божественне втручання і промисел, спрямовані на зародження життя, скористалися принципами, які мало відрізняються від досліджених наукою; вони не вступатимуть у фундаментальні протиріччя з наукою, як це намагаються подати в суперечках з приводу творіння.
Опит науковців із СЕТІ виявив одну дивовижну рису—серед цих прогресивно мислячих чоловіків і жінок, котрі працюють над питанням глибоко духовного значення, жоден не замислився над вищезгаданою проблемою. А втім, якби вони й замислились, то їхні колеги, мабуть, підняли б їх на глум. Перевага раціонального мислення над піднесеним протягом цього століття, певно, є справедливою компенсацією за гніт науки з боку релігії в минулому. Так чи так, поляризація суперечки, нацьковування науки проти духу, так, наче ці дві сили не можуть співіснувати, виглядає наслідком запізнілого просвітління.
Оскільки розгублена наука не може пояснити появу життя на Землі, деякі вчені дійшли висновку, що життя мало започаткуватися десь-інде. Цю теорію, що отримала назву панспермії, підкріпили дивовижні відкриття сучасної науки.
До цього століття хіміки вважали, що більшість вуглецевих молекул витворюються лише живими істотами. З винайденням спектроскопічної астрономі? ця теорія зазнала краху. Понад 150 простих вуглецевих сполук було виявлено у космосі, деякі з них зібрані у велетенські хмари. Паралельно відкрили, що певний клас метеорів містить речовину, яка лежить в основі ДНК,
Вуглецеві молекули в космічному просторі неживі. Але якщо такі речовини здатні витримати подорож, то чи не може якась «насінна" сполука, подібна до генів, переноситися з планети на планету?
Таке припущення, що на перший погляд видається божевільним, висловив на початку століття Нобелівський лауреат, шведський хімік Сванте Аргеніус. Згодом подібні теорії дістали підтримку — передусім від одного з піонерів дослідження ДНК Френсіса Кріка і відомого британського астронома Фреда Хойла. Крік дійшов такої думки, бо вважає, що ДНК надто складна, аби сформуватися протягом якихось 3,8 мільярда років. Хойл припускає, що раптові спалахи епідемій можна пояснити проходженням Землі крізь хмари споровидних молекул. Жоден учений не має підтверджень своТх поглядів — вони суто теоретичні. Однак не варто відмітати їх тільки тому, що вони мають присмак дешевого кіно. Не слід також відкидати і теорію «направлено? панспермії» — тобто активного привнесення життя іншою расою.
Згідно з фундаментальною теорією природного добору, все живе на Землі мас спільного предка: одну молекулу чи низку хімічних елементів, які зробили стрибок від неживої матері? до життя. Підтвердженням такого спільного предка є хоча б той факт, що з багатьох можливих амінокислот усі живі створіння на Землі використовують лише двадцять.
Докази на користь спільного предка часто наводять для підтвердження теорії Дарвіна:
у цей спосіб пояснюють, що амеба стала рибою, риба ссавцем і так далі. Проте обмеженість такої схеми життя може бути й аргументом на користь божественного втручання: якби не Бог, то комбінації амінокислот не знали б меж. Або й аргументом на підтримку теорії про створення життя іншими істотами, які перенесли на Землю існуючу систему живої хімії.
Письменник і вчений Артур Кларк якось висловив припущення, що цивілізація може засівати галактику, посилаючи маленькі автоматичні зонди, начинені генетичною сировиною, яку вони викидатимуть у атмосферу планет. Інші припускають, що за такий «космічний транспорт» можуть правити звичайнісінькі кульки з хімічних елементів, які можна запускати без значних зусиль і витрат.
Панспермічні теорії, втім, не відповідають на питання, яким чином започатковано життя і звідки воно поширилось. Прихильники теорій зауважують, що коли буде знайдено позаземне джерело життя, тоді ми й отримаємо відповідь.
Нарешті, можна припустити, що життя почалося в якийсь інший спосіб. Нині з-поміж теорій про таке «Хо-пояснення домінує гіпотеза, запропонована хіміком із Шотландії Грехемом Кернз-Смітом. Погоджуючись, що важко збагнути, як вуглецеві сполуки «ожили», Кернз-Сміт висловив припущення, що життя виникло у формах, які складаються з крихітних пласких кристалів, виявлених у глині. Ці кристали мають деякі рудиментарні ознаки життя: вони збираються й, відтворюючи свою будову, передають найпростішу спадкову інформацію. У глині часом знаходять структури, схожі на клітини, які, можливо, захищали «праживі» молекули від розчинення хімічними елементами з навколишнього середовища.
Кернз-Сміт вважає, що жива хімія спершу керувалася цією найпростішою кристалічною пам'яттю. Коли почали розвиватися попередники ДНК, вони викликали генетичний переворот, забравши владу над напівживою глиною. Однак і ця теорія має свої недоліки, на яких не варто і зупинятися. Важливіше те, що вона викликала бурю серед науковців, адже навіть таким примітивним поясненням виникнення життя не можна знехтувати.
Заперечуючи існування позаземної цивілізації, кажуть, що інопланетяни не сиділи б прикутими до своєї планети, а колонізували багато світів. В такому випадку їх було б легко знайти, тоді як зараз СЕТІ нагадує пошуки голки в копиці зі ста мільярдів зірок. Справді, неземляни мали б уже з'явитися на нашій планеті — і не у вигляді НЛО, а у плоті.
Енріко Фермі, один з винахідників атомної бомби, казав, що відсутність прибульців на Землі найкраще свідчення тому, що їх не існує. Дійсно, просте питання Фермі: «Де вони?» — стало девізом для скептиків СЕТІ в науковому середовищі. Воно не втратило гостроти й досі. Відповідь на нього вирішить і проблему можливості міжзоряних перельотів.
Космічні відстані вимірюються у світлових роках. Найближчу до нашого Сонця зірку — Проксіму Центавра — відділяють чотири з половиною світлові роки. Це типова відстань між зірками у Молочному Шляху. Найближча, подібна до нашої галактики, Туманність Андромеди лежить за два мільйони світлових років.
Що ж означають такі відстані практично? Світло рухається зі швидкістю 300 000 кілометрів за секунду. Найшвидший виготовлений людиною апарат — «Піонер-10» — розвиває швидкість 40 кілометрів на секунду, тобто менше однієї десятої відсотку швидкості світла. Рухаючись з такою швидкістю, «Піонер-10» летітиме до Проксіми Центавра 33 000 років, а щоб перетнути нашу галактику, йому знадобиться 744 мільйони років, і 15 мільярдів років — стільки часу існує Всесвіт — забере подорож через міжгалактичний простір від Молочного Шляху до Андромеди.
Можливо, колись збудують досконаліші двигуни за ті, що запускали в космос «Піонер-10»: у них використовуватиметься атомна енергія, термоядерний синтез чи антимате-рія (вона таки існує). Але й цього може виявитися недостатньо для подорожей до зірок.
За словами Френка Дрейка, «міжзоряні мандрівки можуть виявитися такими важкими, що жоден розумний вид не стане витрачати на це сили».
Одна з Ейнштейнових гіпотез твердить, що швидше за світло рухатись неможливо. Численні спроби вчених спростувати цю думку зазнавали невдачі: голлівудські вигадки про гіперпростір та стрибки через нього не знаходять підтвердження навіть у найфантастичніших галузях фізики. Далі Ейнштейн вказує, що чим швидше рухається об'єкт, тим більшою стає його маса. Коли швидкість об'єкта наближається до світлової, маса його зростає до нескінченності, й необхідна казкова енергія, щоб примусити його рухатися хоч трохи швидше. Отож навіть гіпотетичні двигуни на антиматерії — найкращому енергетичному джерелі, можливому за відомих фізичних законів, бо вся маса пального перетворюється на енергію,— не здатні надати космічному кораблеві надсвітлової швидкості.
Для того, щоб космічний корабель рухався із швидкістю, близькою до швидкості світла, потрібні будуть не сліпучі кристали ділітію з фільмів про зоряні війни, а надзвичайно громіздкі баки з пальним. Яким буде той двигун, можна лише гадати; зазначимо тільки, що для міжзоряної подорожі корабля типу «Шаттл» із швидкістю 0,99 швидкості світла знадобиться близько двох з половиною мільйонів тонн антиречовини — вага двох дюжин авіаносиих крейсерів.
Сьогодні антиречовину можна отримати лише у вигляді кількох субатомних часток, що робить її справді безцінною. Передбачають, що в двадцять першому столітті зможуть отримувати антиречовину по ціні десять мільйонів доларів за міліграм, тобто 9,1 квадрільйона доларів за тонну (це тільки вартість палива, не кажучи вже про корабель). Антиречовина має, однак, і багато негативних якостей. Тож, навіть якщо майбутні відкриття зроблять вартість виготовлення антиречовини прийнятною, космічні подорожі зі швидкістю, близькою до швидкості світла, залишаться недосяжними за умови, що у Всесвіті не існує якогось невідомого нам фундаментального закону, такого, як вигин простору. (Втім, маленькі двигуни на антиречовині, мабуть, колись успішно використовуватимуться в межах нашої Сонячної системи.)
Багато дослідників визнає, що космічні кораблі зможуть досягти однієї десятої швидкості світла. Астрофізик Ерік Джонс, який працює в Національній лабораторії в Лос-Аламосі, вирахував, що для розгону великого міжзоряного корабля потрібно буде в двадцять п'ять разів більше енергії, ніж її зараз виробляється на Землі протягом року. Така цифра, можливо, виглядає приголомшливою, але зважаючи на те, якими темпами зростало виробництво енергії протягом індустріальної ери, Джонс вважає, що колись така космічна подорож стане можливою. За швидкості в одну десяту світлової релятивістська проблема зникає — її місце займає проблема часу. Подорож до Проксіми Центавра триватиме сорок років.
Мабуть, мріяти можна лише про один вид космічної експедиції — на «повільних» кораблях: подорож в один бік, з метою колонізації. Якщо ви забажаєте здійснити мандрівку до іншої сонячної системи і не повернутися назад, то сорок років видадуться прийнятли-вими, особливо, якщо стане можливим анабіоз.
Певною мірою похмурі сучасні прогнози про наявність і заселеність планет за межами нашої Сонячної системи не виключають перспективи космічного експансіонізму. Для зародження життя потрібні рідкісні умови. Та коли життя досягло рівня мислячих істот і винайшло техніку, для нього відкриваються цілковито нові сфери існування. Сьогодні людина працює під арктичною кригою, на орбіті та ще в багатьох місцях, неприродних для неї. Не виключено, що колись людина колонізує Марс та інші, позбавлені життя тіла нашої Сонячної системи (скажімо, супутники Сатурна та Юпітера, якщо не самі планети). Серед оптимістів побутує прислів'я: «Чи є життя на Марсі? Немає, але обов'язково буде». Вчені також вважають, що зрештою зможуть «оземлянити» негостинні планети — змінити їх відповідно до нашого смаку, використовуючи космічні дзеркала й лінзи для підігріву, а також велетенські заводи для переробки атмосфери тощо. Вірогідно, що винахідливі інопланетяни також на це здатні. Мислячі істоти та їхні механічні створіння можуть чудово вкладатися в природну схему з того погляду, що поширять життя туди, де природа не змогла цього зробити без сторонньої допомоги.
Думка про колонізацію Всесвіту дуже хвилює вірних послідовників СЕТІ, бо очевидна відсутність поселень у нашому кутку галактики є ще одним доказом того, що інші розумні істоти не існують. Будь-яка розвинена позаземна цивілізація, старіша від нашої, мала достатньо часу, щоб заселити Молочний Шлях. Але, як свідчать факти, поки що ніхто цього не зробив.
А проте, не слід відкидати думку про поступове заселення космосу. Майже напевно тривалість людського життя з часом зросте. Деякі оптимісти-біологи вже зараз визначають середню «природну» тривалість життя в 110 років, припускаючи, що медицина, харчування й фізична культура зроблять свою справу. Окрім того, дехто вважає, що не існує фундаментальних причин для руйнування тіла. Генна інженерія може покласти край багатьом типовим процесам старіння й продовжить людське життя до кількох століть.
Наших довгожителів-нащадків тривалі космічні подорожі не лякатимуть: в минулому колоністи долали труднощі заради можливості жити в новому світі, створеному власними руками. Якщо в майбутньому на нас чекають екологічні катастрофи, ядерні конфлікти чи ще якісь глобальні нещастя, то це дасть значний поштовх до колонізації космосу.
Джонс вирахував, що, використовуючи міжзоряні кораблі, які рухатимуться зі швидкістю одна десята швидкості світла, і дотримуючись схеми, коли кожна нова колонія висилатиме інших переселенців, людство зможе заселити всю галактику менше ніж за 50 мільйонів років. Для нас такий відтинок часу видається надзвичайно довгим, але а масштабах космосу — це коротка мить.
Давайте на хвилину замислимось, якою буде колонізована галактика. Людина розвинулася з дивакуватої мавпи, що використовувала гостре каміння як знаряддя праці, до більш-менш розумного сучасного створіння приблизно за два мільйони років. Якщо ми не переб'ємо одне одного або не збожеволіємо, то ким станемо через п'ятдесят мільйонів років?
Припустімо, що генну інженерію використовуватимуть лише з конструктивною метою. Колоністи, заселяючи планети, на яких умови різнитимуться від земних, змінюватимуть свої гени, щоб пристосуватися до нового середовища. Прибулець, який навідається до нашої галактики після кількох ер таких переробок, знайде багато світів, заселених «різноманітними» расами, і, мабуть, не повірить, що всі вони вийшли з єдиного людського кореня.
Розглянемо ще один аспект. Якщо швидкість світла с справді абсолютним бар'єром, то космічні колоніТ з усіх поглядів отримають незалежність від земно? метрополії. Найістотніше те, що ці поселення будуть недосяжними для війни, яка може спалахнути на Землі.
«Якщо ви хочете зруйнувати розумне життя з допомогою ядерної війни, то покваптесь, бо коли ми станемо проникати в глибокий космос, людину вже не вдасться знищити»,— передбачає Майкл Гарт.
Сьогодні нам здасться, що технічний прогрес штовхає цивілізацію до прірви небуття. Але припустімо, що людське суспільство промине період надзвичайного ризику (період, у якому ми живемо), а затим розпочнеться ера, в якій технологія радше захищатиме життя, ніж загрожуватиме йому,— наприклад, розпорошивши людство на великих відстанях. Це світлий промінь наді? для всього людства. Таке розселення також зробить менш моторошним усвідомлення відсутності інших розумних істот, які здійснили б такий самий прорив у космос.
Якби, прокинувшись одного ранку, ми побачили над Білим домом сріблясту тарілку, то хоч не хоч мусили б спілкуватися з нею. Але якщо інопланетяни контактуватимуть за допомогою радіо, в нас буде вибір: відповідати їм чи ні. Рішення залежатиме від того, якими ми уявлятимемо собі чужинців.
З науково? фантастики ми знаємо, що всі прибульці розмовляють англійською мовою із середиьозахідним акцентом, що їхні чоловіки носять вільні металеві тоги, а жінки зодягнені у модні бікіні і що жоден чужинець у цілій галактиці не здатен влучно вистрілити. Втім, дослідники СЕТІ вірять у те, що прибульці не будуть вороже настроєні. За словами Горовіца, «СЕТІ — це захисний механізм. Цивілізації, які не набули мудрості відмовитися від війн, знищили б себе задовго до того, як вийти в космос; тож ті, хто намагатиметься встановити з нами контакти, не становитимуть, безперечно, загрози».
Дрейк наголошує, що навіть уривчасті радіопереговори з чужинцями матимуть помітну користь. «Проста позитивна чи негативна відповідь на питання, чи варто досліджувати термоядерну енергію, заощадить Землі десятки мільярдів доларів»,— зазначає він.
Наді? фахівців СЕТІ великою мірою пояснюються їхнім глибоким переконанням у нездоланності світлового бар'єра. Справді, прихильники СЕТІ повинні в це вірити: інакше передача сигналів може стати безвідповідальним вчинком, бо здатна навести завойовників на Землю. На жаль, єдиний відомий нам приклад — історія людства — підказує, що технічний прогрес і мудрість не завжди йдуть пліч-о-пліч. Наша техніка змінилася майже казково протягом останніх 2000 років, але міжнародна політика й досі не багато різниться від тої, якою була за Римської імперії.
Зустріч з чужою цивілізацією може сповнити нас радістю, бо засвідчить, що ядерна технологія не обов'язково призводить до Армагеддону. Проте альтернативи кінця світу можуть виявитися невтішними. Позаземна цивілізація здатна уникнути саморуйнування огидними способами: глобальною диктатурою, контролем над думками; цей ряд можна продовжувати.
Припустімо, ми одержали послання, розшифрували його і прочитали теплі вітання •й пропозиції миру. Як визначити: йдуть вони від щирого серця чи удавані? Чи за тисячу років войовничі фанатики не змінили колишній шляхетний уряд? Окрім того, немає підстав сподіватися, що на тій чи тій планеті існуватиме один-єдиний уряд, слово якого буде законом. Маємо приклад Землі. Позаземному емісарові, який прямуватиме до нашої планети, важко буде вирішити, з ким мати справу. Зі Сполученими Штатами, які вважають себе країною номер один? З 00Н, що береться відповідати за долю людства? З Китаєм, найчисленнішою державою? Чи вести переговори на рівних з кожною із 160 суверенних країн? Так само і контакт з чужою цивілізацією може складатися з безлічі суперечливих атестацій, з джерел, правдивість яких перевірити нам буде неможливо.
З іншого боку, на чужій планеті може існувати не один, а кілька видів розумних істот. Те, що на Землі такого нема, ще не є правилом, навіть доказом, що згодом становище не зміниться. А що як ми дізнаємося про планету, на якій борються кілька видів розумних істот і кожен по-своєму правий?
Джеймс Трефіл з Університету імені Джорджа Мейсона застерігає: якщо еволюція в інших світах розвивається за приблизно однаковими для всіх законами, тобто виживають* найсильніші, то чужинці й досі можуть бути агресивними, войовничими, швидкими на розправу. В такому випадку розраховувати на невлучність чужинців безглуздо. Якщо послання надійде з далекого далеку, чи не варто нам з оборонних міркувань припустити, що неземляни знають більше про світловий бар'єр, і відмовчатись?
Найбільше непокоїть у природному доборі на Землі те, що найрозумнішими є хижаки. Більшість тварин з гострим розумом — плотоїдні: полювання вимагає тактики, схеми дії, для зграйних тварин ще й узгодженості в діях, а це в свою чергу спонукає мозок до роботи. Хоча військове минуле людства перебільшене в науково-популярній літературі (скажімо, немає доказів, що наші кроманьйонські предки воювали з неандертальцями), можна з -упевненістю стверджувати, що сучасна Людина розумна походить від мисливців, так само, як безперечно і те, що протягом усього історичного періоду людство відзначалося жорстокістю. Не найкраща ознака «розумності».
Чи можна сподіватися, що в інших світах панують не хижаки? Так. Не всякий відбір сприяє хижацтву. У бобра розвинувся будівничий талант для спорудження житла, а не для того, щоб заганяти жертву в пастку; здатність птахів орієнтуватися під час міжконтинентальних міграцій не має нічого спільного з убивством. Неземний інтелект, який розвинувся від стадних тварин, чи? древні інстинкти вимагають жертвувати задля загального захисту, а не нападати, вважатиме можливість взаємного винищення такою ж дивною, як секта менонітів видається нашим військовим теоретикам.
З іншого боку, думка про те, що природний добір в інших світах близький до нашого, може і радувати, бо означатиме, що «людська» природа набагато глибша, ніж нам здавалось. Інопланетяни, виявившись не чужими в прямому розумінні цього слова, можуть продемонструвати багато знайомих рис: цікавість, товариськість, виявитись веселими, здатними отримувати задоволення від мистецтва й поважати святість життя.
Теоретизування з приводу контактів з чужинцями, як правило, розглядають культурний шок, страх перед вторгненням, необхідність розсекречення технічних таємниць. Усі згодні, що першим ми мусимо поставити неземлянам запитання: «Як ви зуміли послати промінь заряджених часток потужністю 10 000 мегаджоулів?» Уявіть їхнє спантеличення, якби ми запитали: «Чи ви бачили Бога?»
У багатьох релігіях існує вчення про те, що християни охрестили царством Божим — тобто, ідея про кінцевість людських страждань, коли небу урветься терпець щодо зла і запанує довершена справедливість, Бог возвістить про себе і стане правити світом. Іудаїзм, іслам 1 християнство вчать про прийдешнє одкровення Боже. Отож якщо ми сконтактуємо з якоюсь стародавньою чужою цивілізацією і вона засвідчить, що протягом тисячоліть мандрує космосом, але не зустрічала Бога, не отримувала божественного благословення, тоді земній вірі буде завдано жорстокого удару-
З іншого боку, якщо чужинці таки зустрічалися з Усевишнім і повідомлять нам подробиці, людське суспільство буде зворушене до самих основ.
Підсумуємо можливості існування життя в інших світах.
Ми не самі. Науковий пошук позаземних істот, який, за розрахунками, не може дати швидких наслідків, просто ще не намацав потрібного місця. Може існувати безліч заселених планет — деякі намагаються вступити з нами в контакт, інші уникають спілкування. Після налагодження зв'язку обмін повідомленнями, мабуть, зведеться до радіопереговорів з довжелезними паузами — принаймні якщо не винайдуть способу подолати світловий бар'єр для космічних подорожей 1 радіоповідомлень.
Ми були не самі. Припустімо, мислячі істоти трапляються досить часто, але, хоч як це гірко, визнаймо і те, що цивілізації опановують зброю швидше за мудрість. Життя виникає і зникає: воно нагадує лінію фронту з аванпостами, які розквітли, а тоді канули в небуття.
В цьому випадку контакт не виключений. Будь-яке радіоповідомлення, надіслане загиблою цивілізацією, мандруватиме галактикою протягом багатьох тисячоліть. Гинуча цивілізація може залишити «пам'ятник» — архів і застереження проти божевілля — з маяком, щоб полегшити пошуки.
— Коли ви читаєте стару книжку,— зазначає Роберт Діксон зі штату Огайо,— не має значення, шо її автоо помео чи навіть ціла культура вже не існує. Якщо книжка мудра, читач однаково черпає з неї.
Ми самі в цій галактиці. Можливо, скептики мають рацію: шанси життя такою мірою мізерні, що не варто розраховувати більше ніж на одну заселену планету в галактиці. Тоді Молочний Шлях у нашій владі — зруйнувати його чи зробити квітучим.
Можливо, це вища логіка — виділяти цілу галактику одному виду мислячих істот. Зважаючи на фанатизм і жорстокість людей, мабуть, важко сподіватися на співіснування в злагоді багатьох високорозвинених рас. Одвічний конфлікт неминучий, якщо тільки потенційних ворогів не розділяють велетенські відстані, що зашкоджають їм розпочати бійню. Неймовірні відстані між галактиками — нездоланні навіть за швидкості світла — для деяких філософів є незбагненною таємницею. Та, може, вона не така вже й незбагненна, як здається.
Ми самотні. Можливо, жодна планета не знала життя, незалежно від того скільки є зірок, придатних для нього. Але вони ніколи його не знатимуть.
Така перспектива надає нашому існуванню два протилежні сенси. З одного боку, життя — це щасливий випадок, привабливий, але позбавлений суттєвого значення, така собі ляпка, що створила гарну картину. З другого—життя важко переоцінити. Якщо Земля—єдиний прихисток життя, тоді космічне підприємство даватиме зиск, коли ми навчимося ставитися одне до одного з повагою. Знищивши себе, ми позбавимо сенсу весь процес творіння.
Ми перші. Зважаючи на вік Всесвіту, людина думає, що в неї мають бути попередники. Ми сподіваємося, що інші істоти стануть для нас тим, ким є вчитель для найгіршого учня. Але за іншими вимірами, творіння лише почалося. Зорі утворюються й досі. Всесвіт може існувати в десять, у сто разів довше або й вічно. Припустивши, що життя зароджується без стороннього втручання, ми дійдемо висновку, що 15 мільярдів років—не такий уже й довгий шлях до першого успіху. А якщо світом править Бог, то хто відає, що передбачає такий його розклад?
Радіотелескоп університету штату Огайо, завбільшки з два футбольні майданчики, розташовано на оточеній лісом галявині, до якої веде багниста дорога від містечка Льюїс Сентер. Починаючи з 1973 року — коли велетенський пристрій почав слухати голоси зірок — науковці, студенти, місцеві жителі приїздять сюди послухати Всесвіт.
На природних діапазонах Всесвіт шелестить, як далекий вітер. А що устаткування дуже чутливе, то треноване вухо здатне виділити ледь помітні відхилення в шепотінні — наприклад, коли неподалік пролітає літак. Варто людині стати в середину чаші рефлектора під час роботи телескопа, і природне радіовипромінення тіла змусить відхилитися стрілки приладів у крайнє праве положення.
У лабораторіях, призначених для прийому сигналів, тихо — в таких місцях люблять зосереджуватися вчені. Чути, як переспівуються коники, як далекі зітхання вантажних поїздів вітають огайські краєвиди. Зірки ж мовчать.