Free Web site hosting - Freeservers.com


 Get a domain & site:

NОВА DОБА
Александер Мінковський
ПОВЕРНЕННЯ БЛУДНОГО СИНИ
(Збагнути, себе)

Бабин дівер, одружений із сестрою тітчиного чоловіка, брат якого... Без водки не разберешь, ким ми з Вільямом доводились один одному. Ну, та хай там хоч як—він мій дядько, отож я кажу йому «дядьку», гостюю в його будиночку, вислуховую плутані розповіді про його батька, що емігрував з Польщі 1905 року, Вільямові тоді минав рік, а його брата, Тадеуша, ще й на світі не було. Вільям вийшов на пенсію робітником фірми «Кодак», Тадеушеві, який служить у магістраті, ще далеко до пенсії. З ним я маю познайомитися сьогодні ввечері.

— Бідолашний Тед,— зітхає Вільям.— І в нього, і в мене — по синові, але мій зробив кар'єру, став менеджером великої трикотажної фабрики, мешкає в Каліфорнії, тридцять тисяч прибутку на рік, чудова дружина, четвірко гарних пуцьвірінків, щороку новий «каділлак»; а син Тадеуша... Не кожному, мабуть, судилось тішитися власними дітьми.

Я чекаю дальшого пояснення. Вільям одпиває ковток розведеного віскі, сумно хитає головою.

— Бідний Тед,— повторює він ще раз.— Його ж Дональд так гарно починав. До речі, Дональд — твій ровесник. Тільки де його доля мордує? Батько з матір'ю не мають поняття. Мабуть, у тім пеклі, осередді блуду й розпусти, пристановищі божевільних — у Нью-Йорку. Звідти часом надходять загадкові листи, завбільшки як телеграми, тоді Тедова дружина тайкома надсилає кілька доларів синові-марнотратнику. Тед ніколи цього не дозволив би: «Отакий він? Хай сам собі раду дає І»

А починав Дональд таки справді непогано. Вихований, ввічливий син. Зразковий учень у школі. Наречена — панночка з гарної сім'ї. Батько дівчини має великий галантерейний магазин, Дональд з часом перейме справу, придбає будинок, «каділлак», наплодить гурт гарно вихованих дітей, уступить до гольф-клубу, може, навіть стане членом магістрату. Так він починав.

Аж раптом — бомба.

Коротка записка батькам: «Вибачайте, рідні. Тут я не дам собі ради. Нудно. Пошукаю деінде місця під сонцем, не майте на мене зла, відізвуся. Дональд».

— За тиждень вернеться,— гнівно мовив Тед.— Як біда притисне — вмить знайде дорогу до батьків, перестань плакати, стара!

Але Дональд не повернувся ні за тиждень, ні за рік. Ані навіть за п'ять років. Панночка з гарної сім'ї знайшла собі ще кращого чоловіка, їхній галантерейний


магазин тепер став будинком торгівлі.- Дональдові товариші позакінчували коледжі й мають посади в престижних фірмах. Тед посивів. Не скаржиться, не шукає сина, ні з ким не хоче про нього розмовляти. Мовчанка. Димить важка люлька.

— А що ж з Дональдом? - запитую я.

— Та ніби бачили його на сцені якогось театрика в Грінвіч-Вілліджі,— відповідає Вільям.— Інші кажуть — став професіональним гравцем у покер. Писав статті до якихось журнальчиків. Дно. Май на увазі, коли розмовлятимеш з дядьком Тедом — ані слова про Дональда.

Ми причепурилися, лаштуючись у гості. Дядько Вільям помічає, що краватка в мене не дуже гарна, позичає сзою. Сам одягає перстень, убирається у картатий піджак, штани із штучної тканини. Коли вже зібралися виходити, озивається телефон.

— Та невже?!—волає дядько Вільям, знявши трубку, а обличчя йому аж задерев'яніло. — Тед! Really? Really, Тед?! Congratulations!' Дядько Вільям кладе трубку.

— Що сталося? — запитую я.

— Дональд повернувся.

Бувають збіги обставин, яких літераторові пробачити не можна. Однак у житті може трапитися всяке. Дональд справді повернувся додому під час мого візиту в Рочестер.

Мені він не сподобався: брудні витерті джинси, розтягнений светр, обличчя із сардонічним, зверхнім виразом. Хоч сам високий і гарний, але в скупих рухах відчувається небезпечна плавність хижака. Дональд не вписувався в товариство, яке того вечора зібралось у білім помешканні дядька Тадеуша: бізнесмени, відповідальні службовці з магістрату, лікар-психіатр, відомий архітектор,— усі витончено елегантні, винятково люб'язні, ясніють відполірованими до блиску зубами. Може, в мені зануртувала заздрість, бо ж саме я мав бути зіркою вечора:

«Наш родич from Poland, a writer!»2 А тим часом зіркою став Дональд, хоча, мабуть, він до того особливо не прагнув. Сидів у кутку, випнувши з фотеля довгі ноги в розтоптаних кросовках, і курив сигарету за сигаретою! На запитання гостей відповідав уривчасто, лаконічно, однак із чемною усмішкою.

— Повернувся назавжди, Дональде?

— Ні.

— Працюєш? Заперечний,рух головою.

— Одружився? Презирливий потиск плечем.

— Добре тобі там, у Нью-Йорку?

— Yes.

— Які плани?

— Жодних.

Тед перервав цей допит. Він приніс із іншої кімнати й розгорнув перед товариством диплом доктора права з красиво видрукованим ім'ям Дональда. Всі замовкли, в тому числі і я. Нечупара почервонів, зиркнув на батька з докором, пробурмотівши щось невиразне. Гості кинулися його вітати, дехто прискіпливо вивчав диплом.

— Незабаром мій син складе державний іспит,— повідав Тед.— Отримає дозвіл на адвокатську практику, а потім...

Він запитально .глянув на Дональда, але той ще глибше поринув у фотель. Гості наперебій заговорили, вже й контору відкрили Дональдові в Рочестері, намічали майбутніх клієнтів.

— Але справи вестимеш, як годиться, за традицією, Доне,— поплескував його по плечі власник будівельної фірми.— Про всілякі дурощі, ге-ге-ге, забудь, тут не Нью-Йорк, тут справжня Америка.

Стіл заставили тарілками, Вільям шепнув мені, що то все улюблені страви Дона, і це було насправді так, бо мій кузен жадібно накинувся на креветки,


полядвицю й телятину, їв як не в себе, не звертаючи уваги на гостей. В очах його матері застиг смуток: вона ще раз переконалася, що її син у Нью-Йорку страшенно голодує.

Нарешті помітили й мене. Власник будівельної фірми поклав мені руку на плече і запитав з променистою усмішкою, чи не вважаю я, що вони тут, в Америці, переживають золотий вік.

Я обережно відповів, що цілковитої певності не маю. Власник сипонув доказами: наддостаток товарів у магазинах, доступні ціни, робітники в розкішних лімузинах, котедж на одну родину — будь ласка, купуй у кредит, нічим не обмежена свобода.

— У нас, друже, кожен може стати президентом.

— А негр? — почувся голос Дональда з протилежного краю столу.— А комуніст?

— Ну, знаєш! — жахнувся підприємець.

— То спробуй ти стати президентом,— повів далі Дональд.— Хіба тобі не відомо, скільки коштує виборча кампанія?

— Мені це байдуже,— буркнув власник будівельної фірми.— Але в нас можна сказати президентові все що завгодно. Візьміть хоча б оті антиурядові мітинги, коли у В'єтнамі тривала війна...

— Певна річ,— підтакнув Дональд насмішкувато.— Наш уряд хитрий, дає людям викричатись, а робить своє. Досконала метода, Джіме. Людина, якій влада дозволила протестувати, вже не страшна. Повертається додому і всідається перед телевізором з почуттям виконаного обов'язку.

Мені вже доводилося чувати такі розмови. Отож я заходився обгризати баранячу ніжку, не бажаючи спростовувати підприємця. Особисто він таки справді переживав золотий вік: прибув до Штатів після війни зі жменею родинних коштовностей, завдяки вдалим махінаціям нажився, із стопроцентним баришем продаючи робітникам «Кодака» одноквартирні будиночки на виплат. Буття визначає свідомість.

Але й Дональд уже застарий для світоборчих поривань. Як би ви сприйняли обшарпаного сорокарічного чолов'ягу, що повернувся з докторським дипломом і наміром працювати в одній з найпрекрасніших фірм? Американський адвокат має бути людиною дещо консервативною, солідною, такою, що викликає довіру у своєї клієнтури. Така передумова. Світоборчі погляди та юнацька фантазія щезають одразу по отриманні диплома. Це я зрозумів, спостерігаючи натовпи мітингуючої молоді, колони студентів, що сунули Бродвеєм і розбивали шиби в Хемікаль-банку. Поліція не заважала — сутичка з молоддю вийшла б дорожче, а банк застрахований. На ранок у вікнах Хемікалю блищатимуть нові шибки, студенти ж ґречно стоятимуть у черзі до каси, щоб зреалізувати чеки, надіслані з дому татусями.

— З такими поглядами в Рочестері не зробиш адвокатської кар'єри,— просторікує підприємець.— Час бути серйознішим, Доне.

Власне, на цих словах Дональд по-змовницькому підморгує мені, і між нами, незважаючи на відстань і довжину столу, пролягає незрима лінія, перша ознака порозуміння. І гадки не було, що ми заприятелюємо.

Черговий збіг обставин; у Нью-Йорку ми з Доном сусіди — він мешкає на Ріверсайд-Драйві за двісті метрів од мене, у двокімнатній квартирі з каміном і видом на Гудзон. Колись це була вулиця найбагатших — двоповерхові будинки з колонами, огорожі, парк навпроти, свіжий подих річки в спекотні літні дні. Сьогодні, коли розрісся й наблизився Гарлем, сягнувши берегів Гудзону, Ріверсайд перестав бути безпечною вулицею. Багатії втекли, квартири тут подешевшали. Треба бути відважною людиною, щоб пройтися Ріверсайдом увечері, поліція щоразу знаходить тут забитих, ночами чути розпачливі волання пробі. Покидьки суспільства полюбляють такі місця поруч з власним лігвом, Ріверсайд від Гарлема поряд, на випадок чого можна втекти парком, а в Гарлемі серед ночі поліція не шукатиме.

Дон часто повертається додому вночі. З усміхом покликається на теорію імовірностей; на Ріверсайд-Драйві мешкає кільканадцять тисяч жителів, а коли взяти до уваги, що напади трапляються кожної другої-третьої ночі, то до тебе 


черга не швидко дійде. Тим паче, коли ти в потертих джинсах. До небезпеки можна звикнути, знаю це з власного досвіду.

Сидимо над .шахівницею в кімнаті з каміном. Є тут дірява канапа, ще дірявіший фотель, покритий чорним плюшем, стіл, збитий з необструганих дощок. У каміні витанцьовують червоні язички. За вікном темно-синє плесо й далекі вогні Нью-Йорка. Дон атакує на королівському фланзі, має зайвого слона, позиційну перевагу і — програє. Програє сьогодні вчетверте, хоча щоразу був упевнений у перемозі.

Він зривається з канапи, на худому обличчі печать гніву:

— Що за халепа?! Адже цю партію мав виграти я!

Він грає краще за мене, але я помітив одну його ваду: доки здобуде відчутну перевагу, Дон грає уважно й винахідливо, та щойно її доможеться, він утрачає увагу, його ходи стають неточними, тактика — прямолінійною. Отже, я вичікую, поки він здобуде перевагу, а тоді розпочинаю свою контратаку. Дон не може цього збагнути, а я не збираюся йому пояснювати. Люблю грати з людьми запальними й вигравати.

Дон — запальний. Там, у Рочестері він розповідав батькові про ночі, проведені у Грінвічі біля столика для гри в покер. Дядько Тед слухав насупившись, із люлькою в зубах, сповнений холодного презирства й осуду. А проте я спостеріг в його очах якийсь дивний блиск.

— І ти поставив на все? — спитав він у сина.

— На цілих триста доларів,— відповів з усмішкою Дональд.— Мав чотири тузи, був переконаний, що виграю... Позичив у Річарда сотню. А на ранок мав вісімсот доларів.

Батько сопів, очі в нього аж горіли. Пізніше Дон пояснив усе це так:

— Він ніколи не ризикував, ніколи не ставив усього на карту. Тому заздрить мені. Я мусив кілька разів розповідати йому про різноманітні розиграші, докладно розтлумачувати, скільки було в банку, скільки виграв і скільки програв. Під кінець зіграли Партію. Батько мало не дістав сердечний напад, програвши двадцять доларів.

— Такий скнара?

— Анітрохи. Обіцяв мені кілька тисяч на відкриття контори, якщо залишуся в Рочестері.

— І ти залишишся?

— Не знаю. Поки що мені добре так, як є.

Він ніде не працює, на життя заробляє писаниною. Коли закінчуються гроші, вимикає телефон, зачиняється на два дні й строчить інформаційні брошурки про фінансово-економічне становище котроїсь із європейських країн — для бізнесменів, що шукають, куди вигідніше вкласти капітал. Видавництво забезпечує матеріалами й сплачує по вісімсот доларів за брошуру. Дональд міг би регулярно співробітничати з видавництвом—пером володіє добре, роботи вистачає, але йому ліньки. До письмового столу сідає лише тоді, коли залишається без гроша.

А запити в нього невеликі. Плата за притулок, шмат м'яса, запеченого в каміні, пачка сигарет. Алкоголю не вживає, марихуани теж. Але що має за собою, то це бурхливе минуле: з десяти років, проведених поза домом, три промандрував автостопом по Сполучених Штатах. Побачив, по суті, всю країну. Пив джин з випадковими волоцюгами, курив «зілля» й гашиш, потрапив до комуни хіппі, спав з довговолосими дівчатами без імен, працював уривками на фермах, на вугільних шахтах, мідних рудниках, на рибальських суднах і військових базах. Грав навіть у якомусь театрику на Грінвіч-Вілліджі...

Дональдове обличчя хмурніє. Він згадує Джоан, кохання палке й разом з тим абсурдне, згадує, скільки програв партій у шахи й скільки спік у каміні яловичини,

— Чому ти пішов з дому? — запитую.— Що сподівався знайти?

— Це було ввечері,— усміхається Дональд.— Ми сиділи за столом в нас удома, батько розповідав якісь плітки зі своєї служби, мати бряжчала посудом, Бетті, моя наречена, тримала мене за коліно під столом, по телебаченню показували місцеві вісті. І раптом я побачив себе на місці батька. Мій син з нареченою, тарілки, місцеві вісті. Галантерейна крамничка, Ковентрі-клуб, будиночок з басейном, рахунок у банку... Вранці я втік з дому.


— Що сподівався знайти? — нагадав своє запитання.

— Життя.

— Знайшов?

— Наша країна величезна, й немає в ній двох однакових людей. Я знаю, як добувають мідь, латають сіті, вмію грати на саксофоні й утікати від поліції. Знаю дзю-до й гангстерський сленг, можу протягом години роздобути кожному з нас порцію ЛСД.

— А докторське звання? Дональд посміхається.

— Не знаю,— визнає він ніяково,— може, для батьків старався, а може, просто так, з фантазії. Шматок паперу.

Шах. Я сподівався, що він побачить, навіть провокував, віддав без жалю два пішаки, а він погнався за легкою здобиччю, кинув в атаку всі фігури, не думаючи про короля, який лишився без захисту, точнісінько як у тій казці. Я стримую його атаку, а коли мені щастить сховатися в кут, піти в надійний захист, він уже не може шахувати. Тоді я б'ю зненацька: мат на четвертому ході.

Дональд гримає кулаком об стіл, аж фігури падають.

— Знову!...—кричить він.— Так само, як із Джоан...

Познайомилися вони в театрику на Грінвіч-Вілліджі. Ставилась пародія на «Гамлета», пристрасний гротеск, у якому Дональд — Гамлет з'ясовував, хто має бути, а хто ні й чому, а Офелія топилась у ванні, знявши розкішний пеньюар. Це була безталанна акторка, але театр не мав коштів на зірок і мусив миритись із зневажливим свистом, що припинявся лише тоді, коли 'Джоан знімала пеньюар. Після однієї з вистав, на якій свистіли особливо голосно, Дональд запросив Джоан до кав'ярні «Оливковий сад». Просто з жалю до дівчини. Після четвертої склянки довідався, що Джоан ненавидить театр, а працює, бо краще бути поганенькою Офелією, ніж піддаватися гінекологічним дослідженням перед камерою продуцентів свинських фільмів. Певний час вона змушена була займатися подібним, аби мати змогу сплачувати за навчання на соціологічному факультеті Нью-Йоркського університету. До диплому залишався ще рік, отож мусила й цей рік Зносити свист та галас. Але якось витримає, аби лиш власник театру не вигнав.

Після шостої чарки Дональд відвіз її на таксі до себе додому. Була ніч, як багато інших, на Грінвіч-Вілліджі у цій справі обходяться без особливих церемоній, партнери по-діловому з'ясовують смаки, приймають душ і приступають до діла.

Початок був банальний, зате середина — вже ні. Дональд намагається все мені пояснити, Шукає підходящі слова, запинаючись 1 не знаходячи. В чому полягає незвичайність дівчини? Суб'єктивна річ. Романтика? Навальне пробудження почуттів? Тони й напівтони шепоту? Аромат шкіри? Звабливий погляд очей, сповнених Щастя? Лихо його зна. Не було тієї ночі витончених любощів. Дональд згорів одразу, аж сам здивувавсь, а потім розмова до світанку, милування сходом сонця, мерехтливі хвилі вранішнього Гудзону, тепло пальців, мовчання.

— Я боявся, що не схоче лишитись,— мовив тихо він.— Ти не можеш уявити, як я боявся, що вона подякує й піде собі, й ми бачитимемося тільки в театрі, просто колеги, знайомі, так уже повелось у нашому колі, спільна ніч ні до чого не зобов'язує, просто було приємно, дякую, на все добре.

Дон удавано байдужим тоном запропонував лишитись у нього.

— Звичайно,— відповіла вона,— хіба може бути інакше. Здавалося, й для Джоан ця ніч стала особливою. А потім таких ночей було безліч, може, не зовсім таких, особливо наприкінці, коли щось почало псуватися.

— Немає на світі двох однакових людей,— бурмоче Дональд.— Найкраще — коли одна людина сильніша, а друга слабкіша. Джоан була рівним партнером. Характер мала не згірш від мого, і ми стикалися лобами щокроку. Вона забагато пила, а я не зношу алкоголю. Ночами до неї телефонували якісь підозрілі типи, безцеремонне докоряли мені, що я егоїст, бо тільки для себе тримаю таку чудову дівчину. Розповідали про пережиті з Джоан неповторні миті. А вона сміялася й казала, щоб я не забивав її голову кимось, хто для неї не існує.

Гадаю, Дональд мав би сприймати все це як данність, але він не був здатний на таке. Надто вже звик, щоб дівчата шанували його звички і пристрасті. Джоан


жадала від нього покинути покер і серйозніше вивчати право. На той час він виношував амбітну мрію стати великим актором. Джоан йому сказала впрост, що хоч вона і нездара, але й він був відсутній, коли бог таланти ділив.

— Граєш непогано,—додала Джоан,—але таких, як ти,—тисячі, тебе не візьмуть у жоден порядний театр.

Напевне, Дональд у глибині душі й сам те знав, але зовсім інша річ — почути таке від власної дівчини.

Дон спалахнув, атакував пристрасно, не дбаючи про оборону. Заявив, що на злість їй стане славетним актором, і почав на цілі ночі тікати для гри в покер. Сміявся з її соціологічних студій, радикальних поглядів, планів на майбутнє. Хотів зламати Джоан, підкорити своїй волі, змусити до послуху. Оскільки вона допізна сиділа над підручниками, телефонував у її присутності до інших дівчат і запрошував на побачення:

— Моя вчена саме вирішує епохальні проблеми, то, може, ми тим часом... Він хотів мати Джоан тільки для себе. Чого ж прагнув насправді?

— Людина шкодить сама собі,—кидав у простір Дональд, прикурюючи цигарку від недопалка,— така в неї шалена вдача, мовби мусить спокутувати смертний гріх, але це затягує її в безодню...

Отож, атакував, не думаючи про оборону, а Джоан дедалі дужче замикалася в собі, мовчала. Це мало б його насторожити, але не насторожило. Він згромадив навколо неї всі свої бойові фігури й нарешті здобув перевагу: міг уже досхочу грати в покер і при ній домовлятися з дівчатами, міг кпити з неї чи не озиватися цілими днями. Коли дійшов висновку, що здобув повну перемогу, запросив Джоан до китайського ресторану, завалив стіл екзотичними делікатесами, а при качці по-пекінськи запропонував руку й серце. Джоан посміхнулася. Наступного ж дня зникла.

Дональд не Вірив, чекав, телефонував до спільних знайомих, погрожуючи, що прийде з поліцією, якщо не віддадуть йому Джоан. Порвав якісь її нотатки, котрі вона забула взяти. Пішов з театру й напився вперше в житгі. Вечорами стовбичив удома; ану ж раптом повернеться — а ключів із собою не взяла.

Дональд сподівався чого завгодно — авантюр, сцен, кохання йому на злість, тільки не втечі. Навіть записки не лишила. Він пантрував біля університету, де вона навчалась, але був уже травень, академічний рік закінчився, потім Дональ-дові сказали, що Джоан склала всі іспити, одержала диплом, тож і шукати її тут немає більше сенсу. В Америці не запроваджено паспортів і прописки, якщо хтось хоче, може успішно щезнути.

По шести місяцях він отримав від неї листівку з Європи. Вітання. Джоан висловлювала жаль, що все так склалося.

— Ну й що? — запитую я.

— А що ж,— усміхається Дональд,— усе гаразд. Сплю з гарними дівчатами, у покер мені щастить, я навіть здобув той осоружний докторський диплом, мабуть, тому, Що Джоан у це не вірила. А тепер ще хочу перемогти тебе в шахи.

Мені спало на думку, що в їхніх стосунках вона була чоловіком, а він — жінкою. Оскільки це незвично, то стався вибух. Мій кузен американець, у його біографії немає ні будинків, що розсипаються від бомб, ні есесівських вовкодавів, що терзають людей на вокзалі в Бялостоку, ані голоду в сибірському селі. Він сам режисер своєї пригоди 1 шахіст, хоча вміє тільки добре атакувати.

П'ємо каву в кубинському кафетерії під парасолями, я міцну, а Дональд — розведену молоком. Бродаеєм іде студентська демонстрація, лайка сиплеться на адресу обох президентів — Колумбії й США, із допомогою ручного мегафона молодь вигукує гасла, полісмени тільки посміхаються.

— Я теж бував на демонстраціях,— каже Дональд.— Майстер світоборчих промов. Після однієї такої демонстрації мені запропонували місце в театрі.

— Ти й тепер пішов би з ними? — запитую я.

— Якби знову мав двадцять років,— відповідає Дональд.— Балаканиною нічого не зміниш. Але вони ще в це вірять, і дай їм боже.

— А в що віриш ти? — звертаюся я по паузі.— В що хотів би зіграти?


Дональд не поспішає з відповіддю. Допиває свою розведену каву, закурює, сонно потягується.

— Спекотно,— бурмоче він.— Тут, у Нью-Йорку, нікудишній клімат, немає нічого гіршого, ніж волога задуха... Навіщо мав би грати?

— Ну, як і кожен...— кажу я невпевнено. Тоді Дональд оповідає мені історійку про черниць, які дали обітницю мовчання. Репортерові телебачення пощастило взяти в однієї з них інтерв'ю.

— Дивовижно! — вигукує Дональд.— Черниця, яка протягом багатьох років не зронила жодного слова, висловлювалася напрочуд ясно, багатою мовою, з глибокою розважливістю.

Репортер той удався до провокації. Запитав, чи не е викривленням ідеї людського існування бездіяльна споглядальність ченців, їхнє неробство, тупе мовчання. «Людина,— сказав він,— тим відрізняється від звіра, що розмовляє і працює». «Звірі теж працюють і спілкуються між собою,— заперечила черниця,— сумніваються чи роздумують. У нашому розумінні споглядальність, самозаглиблення — то не розмова з богом, а тільки безперервний діалог із самим собою. Людина сповнена протиріч і не має часу їх розплутувати, з'ясовувати, бо займається, як їй Здається, справами важливішими. Тому люди, шановний пане, й нещасливі. Ми весь свій час присвячуємо зіставленню протиріч, які нас роздирають. Хочемо пізнати себе, і це єдиний шлях до здійснення.» «Здійснення чого?» — запитав журналіст, але відповіді не почув. Черниця тільки всміхнулася й знову поринула в своє мовчання.

— Ти вступив би до такого ордену? — глузливо запитую я Дональда.

— А я вже вступив,— відповідає Дональд.— Віддавна, тільки не знав про це. Що тут можна зробити? Машина вже рухається за власними законами, навіть президент буває безсилим її зупинити. Можна здійняти галас або робити гарну міну, на одно виходить. Ці крикуни завтра самі нарощуватимуть банківські рахунки, завше було так, тільки раніше ми не мали мегафонів.

А проте Дональд так і не поринув у споглядальність, самозаглиблення. Через кілька тижнів блискуче склав державний іспит на адвоката і, коли я зайшов до нього на партію в шахи, Дональд пакував речі.

Він був збентежений, невиразно посміхався. Довгонога блондинка пакувала йому валізу.

— Їду в Рочестер,— мовив він.— Старим зрештою теж належить борг віддати, матері шкода, розумієш...

— Розумію,— відповів я.

— Нічого ти не розумієш! — вибухнув Дональд.— Мабуть, думаєш, при-смокчусь до відомого адвоката, потім відкрию власну контору, одружусь, нароблю дітей. Так?

— Не знаю,— сказав я, з жалем поглядаючи на закинуту в кут шахівницю.

— Брешеш! — мовив Дональд.— Знаю, що ти думаєш. Але я не піддамся, запевняю тебе. Приїдеш — побачиш.

Я приїхав і побачив. Дональд справді не піддався. Не шукаючи протекції, він узяв банкову позичку й відкрив власне бюро. Початкуючий адвокат не має шансів на поважну клієнтуру, Дональд, власне, на неї і не розраховував — відкрив контору в негритянському гетто й поринув у справи, які не обіцяли грошей, а тільки клопіт. Він гриз ті справи як несамовитий. Цей сплюх і сибарит з'являвся в бюро о сьомій ранку, йшов додому о шостій вечора, а потім працював удома до півночі. Придбав собі величезного англійського вовкодава з кличкою Річард, на якому випробовував свої судові виступи. Пес облизувавсь або шкірив зуби,

— Витримаєш? — запитав я в Дональда.

— Я тобі колись казав, що найбільше боюся нудьги. Тут є що атакувати. Маю клієнтку, заарештовану за проституцію. Пройшла через ліжка добре тут знаних і шанованих панів. Один позбавив її цноти, пообіцяв, по суті, дитині, чи то взяти її заміж, чи вдочерити, а потім передав колезі, і так тривало цілий рік, поки дівчина опинилася на панелі. Вродлива, досконало розвинена фізично мулаточка, але ж їй тільки чотирнадцять років!

Чи не боїться він розплутувати такі справи? Боявся б, коли б прагнув адвокатської кар'єри. Але Нью-Йорк завжди прийме блудного сина, партнери


посунуться й дадуть місце біля столика для гри в покер, видавництво замовить кілька брошур. Отож — гра, розвага, забавка?

— Атака. Вже задля того, що я тут закрутив, варто посидіти в Рочестері. Батько наляканий, але мовчить, не намагається перешкоджати. Все це йому навіть трохи імпонує. Адже ніколи не чинив того, до чого насправді мав бажання. Сам розумієш.

Ми зіграли партію в шахи. Дональд почав шалено, затиснув Мене в глухий кут, примусив віддати коня і два пішаки. Мій король пережив важкі хвилини, але зрештою сховався за барикадою на ферзевому фланзі.

Потім Дональд програв.

Я не був у Штатах рік, і коли приїхав знову, було цікаво, чи знайду Дональда в Нью-Йорку. Думав, Дональд не витримав і повернувся на Ріверс-Драйв, бо ця вулиця йому до вподоби. Я зайшов до тієї довгоногої блондинки, але вона відтоді нічого про нього не чула; до видавництва Дон також не звертався.

Тоді я зателефонував у Рочестер, незабаром почув довгі гудки, а потім бас мого кузена. Наступного дня я вилетів до Рочестера.

Тепер Дональд мешкав побіля тінистої алеї, вздовж якої вишикувалися елегантні вілли й палацики. В одній з таких вілл і займав Дональд перший поверх із величезною терасою, вітальнею, їдальнею та спальнею, з просторим залом для гостей. Зал був увесь із шкіри та нікелю, бар заставлений різнокольоровими пляшками, оригінальна канапа в ружах, а на ній згорнулася клубочком темноволоса, з ангельським личком Ліс, біля канапи — кудлатий вовкодав Річард, інтимний напівморок, Моцарт з величезних стереорепродукторів під стелею.

Контора його на головній вулиці, він тримає її у спілці з відомим адвокатом. Представництва кількох великих фірм, засмагла секретарка з бездоганними манерами, диктофон, квіти, візитні картки.

— Як ся маєш?

— Не найгірше. Вистачає, аби сплачувати банкову позичку і зручне життя. Коли розкручусь, буде краще.

Я не розпитую, як закінчилася його практика в негритянському гетто, а сам Дональд про це не згадує. Прогулюємось каштановою алеєю, молодики в новісіньких комбінезонах підстригають траву перед палациками, діти бовтаються в присадибних басейнах, мигтять на кортах тенісні м'ячі.

— Отож, усе гаразд? — озиваюся я. — Батьки, мабуть, щасливі. Та твоя чорнявка схожа на статуетку з порцеляни.

Хиже Дональдове обличчя розпливається в усмішці:

— Все о'кей. А я йшов до всього цього непотрібно кружною дорогою. Мої ровесники вже давно зробили кар'єру, а я тільки починаю. Не бійся, наздожену. Хочеш іще щось запитати?

— Ні,— хитаю я головою.

Ми мовчимо. Сонце сідає за дерева, спекотно, повітря тремтить над розпеченим асфальтом, яким пропливає безліч блискучих авто; в Дональда теж сріблястий «мустанг-Марк-ІІІ» спортивного типу, саме для молодого адвоката на порозі кар'єри.

— Ну, то сам тобі дещо розповім,— каже Дональд.— На перший погляд усе здається таким, як здається. Але я граю. Кожної миті можу встати й повернутися туди, звідки прийшов. Може, так 1 зроблю котрогось дня.

— То була б дурість,— усміхаюсь я.

— Може, так і зроблю,— повторює розгнівано Дональд.— Труджуся як віл, а коли повертаюсь додому, на мене чекають два клубочки — Річард і Ліс. Вона гарна, але дурепа, говорити з нею нема про що. Хоче жити моїм життям, готувати їжу й народжувати дітей. Просить купити телевізор.

— Купи.

— Ніколи не мав телевізора,

— Ну, то матимеш.

— Відчепися! — мовить нарешті Дон.— Ніколи не одружуся з отією ідіоткою! Не хочу мати дітей! Типи з Грінвіч-Вілліджа вже відправили молебінь за мою душу, але вони поспішили, я ще покажу себе за картярським столиком, побачиш!... — Він замовкає, спересердя підбиває носком елегантного черевика


камінчик і тихо промовляє: — Був у психіатра. Не хотілося б кривдити ту малу, але колись я вижйну її разом із псом. Вона ніколи не проганяє його й годує ласощами. Геть розбестила. А я не маю бажання обростати салом. Я хотів би... — Дональд уриває на півслові. Я питаю в нього:

— Що сказав психіатр? Дональд невдоволено бурчить:

— Мушу збагнути себе. Він обіцяв мені допомогти, мав уже чимало таких пацієнтів. Авторитетний лікар, наукові титули... Обіцяв, що після двадцяти сеансів я горітиму бажанням одружитися з Ліс.

Ті психоаналітики — не блеф. Регулюють психічну діяльність, лікують сном. Унаслідок впливу на зони пересиченості багато пацієнтів отямлюється. Після двадцяти сеансів по сто доларів кожен Дональд зрозуміє, яке то глупство було гибіти в шахті, різатись у покер і кохати Джоан. Розсудливий американець дбає про свої інтереси й не захоплюється дурницями, а якщо вже грає, то в гольф або на скрипці — для родини. Жодних самозаглиблень, дивацької журби, неспокійних марень, це шкодить і особистості, й суспільству, Хочеш знати, звідки в тебе дражливість? Певно, мама дала ляпанця, коли тобі був рік. Та образа запосідає людину, якщо вчасно не розгадати, в чому справа, гризе й непокоїть, западає в потаємні глибини душі. Але, на щастя, живуть серед нас психоаналітики, фахівці з потаємних лабіринтів душі людської.

— Браво, Дональде,— кажу я.— І скільки ж сеансів ти вже прийняв?

— Ще ніскільки, й навряд чи взагалі прийматиму.

Ми знову мовчимо, нам подають випити, дехто розкланюється з паном меценатом, Дональд відповідає зубатою американською посмішкою. Ані слова про Джоан. Невже він більше й не згадує про неї? Спогад минулої юності? Мабуть, піде таки на той перший сеанс. Потім на другий, шістнадцятий... Хто його зна. То його справа.

Повертаємось додому опівночі. Ліс і Річард уже сплять, Дональд причиняє двері до спальні, витягає шахи, й ми сідаємо грати.

Ураганна атака. Мій король потерпає, оборона тріщить. Вичікую відповідного моменту, коли можна буде контратакувати, згромаджую фігури на королівському фланзі. Втрачаю пішака, потім туру, але мене не лякає той перший штурм.

Нарешті атака згасає. Це саме та мить, коли час рушати моїм фігурам, щоб через кілька ходів знищити супротивного короля. Але цього разу Дональдів король не зовсім голий, його захищає ферзь у супроводі двох коней, пішаки створюють додатковий захист.

Утримую позиції. Підтягаю підкріплення, заглиблююсь у королівський фланг чорних. Бачу щілину, є шанс на перемогу, король утікає...

— Шах...

То проголошує Дональд. Я хочу відійти королем і не маю куди, хочу захиститись, і не маю чим.

— Мат... — констатую я здивовано.

— Мат,— підтверджує Дональд.— Ти забув про захист. Дві наступні партії закінчуються так само.



Ukrainian banner network