За свої дев'яносто п'ять років мій дядько Сайлас перепробував багато справ, і ось настав час, коли він пішов у гробарі.
Солбрукський цвинтар лежав далеко від села на невеличкому пустирі серед пагорбів річкової долини. Не було такого місяця, щоб одягнений у лахміття дядько Сайлас не копав там ями. Працював він цілий день, самотньо порпаючись у синювато-бурій глині, і товариство йому складали тільки птахи, що видзьобували із свіжої землі черв'яків. Малий, бридкий і потворний, він мав вигляд кам'яної химери, що впала з даху невеличкої церковки,- такого собі старезного карлика, який протягне ще бозна-скільки й далі копатиме могили іншим.
Якось Сайлас довбався у південному кутку цвинтаря. Видався погожий, але спекотний травневий день. Серед високої й густої трави та надгробків уже сяяли золотисті квіти.' Опівдні Сайлас упорався з ямою і вирішив підживитися.
Досі весна стояла дуже суха й прохолодна, але цього дня навіть на дні могили сонце припікало, мов у середині літа.
У ямі було так гарно, що Сайлас тут і влаштувався підобідати. Поївши хліба з м'ясом, він запив усе те холодним чаєм, який завжди тримав у пляшці від пива. Після їди його почало хилити на сон, і кінець кінцем тут-таки, на дні ями, він і задрімав-гидко роззявивши мокрого рота й тримаючи на коліні пляшку.
Проспавши хвилин п'ятнадцять-двадцять, дядько Сайлас прокинувся від чийогось пильного погляду й підвів очі. Над ямою хтось стояв - наче жінка. Сайлас був приголомшений і здивований тим, що тут узагалі з'явилася жива душа, а жінка позирала згори на нього й чомусь роздратовано тицяла в траву своєю довгою парасолькою. Жінка була худюща, бліда й мала потворне обличчя, її черевики здалися Сайласові здоровенними-здоровенними, а з-під грубої чорної спідниці виглядала велетенська, як дирижабль, темна нога. Не встиг Сайлас її добре роздивитись, як вона накинулася на нього й, розмахуючи парасолькою, заходилася звинувачувати в неробстві та неповазі. Жінка хитала головою і раз у раз тупала ногою. А тоді витягла вниз до Сайласа свою тонку шию і суворо запитала, чому це він смокче пиво у святому, призначеному для небіжчика місці.
Цієї блаженної хвилини Сайласа - червоні, як стигла вишня, губи, такі самі червоні очі та ніс - було важко відрізнити від п'яного матроса. Та коли дядько працював, він Айв тільки одне: холодний чай. Правда, з віскі, але все ж таки чай!
Сайлас зачекав хвилин п'ять, поки жінка вибалакається, тоді скинув капелюха й скіазав:
- Добридень, мадам! Погляньте, які гарні тут квіти!
- Чого нд скажеш про вашу поведінку. І де - на святій землі! До того ж ви п'яний!
- Ні, мадам. Хоч я й не проти б...
- А пиво? Невже не можна було обійтися тут без пива? Сайлас подав їй пляшку.
- Мадам,- сказав він,- це питво не зашкодить і мусі. Не завдасть воно шкоди й вам.
- Це через нього порозпадалися тисячі сімей в усій Англії!
- Холодний чай,- мовив Сайлас.
Жінка гні»Но фиркнула й знову тупнула ногою.
- Холодний чай?!
- Атож, мадам, холодний чай.-Сайлас відіткнув пляшку й подав її жінці. - Самі скуштуйте, якщо не вірите.
- Дякую. Тільки ж не нахильці!
- Гаразд. У мене є кухлик. - Сайлас покопався в кошику, знайшов залізного кухлика, налив чаю і простяг жінці.
- Скуштуйте, мадам. Скуштуйте. Від цього погано не стане.
- Гаразд, - нарешті сказала незнайомка, нахилилася по кухлика, взяла його і обережно доторкнулася до нього тонкими губами.
- Так, це справді щось схоже на чай.
- Авжеж, звичайнісінький чай, мадам! Заварений вранці. Та ви, бачу, не п'єте. Випийте до дна!
Жінка зробила ковток, тоді набрала повен рот.
- Освіжає, чи не так? - поцікавився Сайлас.
- Так, дуже освіжає.
- Допивайте. У мене є ще. Мабуть, ви йдете здалеку?
- Так. Іду пішки від самого Бедфорда. Я й не думала, що це буде так далеко. Літа вже не ті...
- Та що ви! - сказав Сайлас. - Не ті літа? На вигляд вам років двадцять. - Він узяв свій піджак і розстелив його на свіжій землі край могили.
- Сідайте і відпочиньте. Посидьте, помилуйтеся квітами.
На подив Сайласа, жінка сіла. Потім надпила ще чаю й промовила:
- Мабуть, скину капелюшка. - Вона так і зробила й поклала капелюшка на коліна.
- Не ті літа? - не вгавав Сайлас. - Та ви, мадам, ще дитина, просто пташеня! От коли проживете стільки, як я, тоді побалакаємо. Я пригадую навіть Кримську війну!
- Та невже? - здивувалася жінка. - Ви, либонь, прожили багате й цікаве життя.
- Так, мадам.
Вона ледь помітно всміхнулася - вперше за весь час.
- Пробачте, що я з вами так розмовляла. Мене прикро вразила думка, що на цвинтарі хтось може пити.
- Маєте рацію, мадам. Але я вже багато років і в рот не беру нічого міцного. Колись траплялось... Я не завжди був такий доброчесний.-Старий Сайлас ступив із пляшкою до жінки ближче й запропонував: - Давайте наллю ще, мадам.
Вона підставила кухлика, і Сайлас налив його по вінця.
- Спасибі,- мовила незнайомка. Тепер вона, розімліла від чаго, запаху квітів та сонця, Що пекло їй у непокриту голову, мала досить привабливий вигляд. Вона стала більше схожою на жінку.
- Але ж тепер ви кращий?
- Так, мадам. - І Сайлас кивнув головою, справляючи враження чоловіка вельми зажуреного. - Так, мадам. Тепер я значно кращий.
- І довго вам довелось боротися з пияцтвом?
- Чи довго, мадам? Так, довго. Довелося поборотись... - Він пересунув набакир капелюха.
- Скільки ж?
- Мадам,- замислено мовив Сайлас, прихилившись спиною до стінки ями,- я народився в голодні часи. У кепські часи, мадам, дуже кепські... Харчі й вода були погані. Дуже погані. А ще хвороби... Тож ми пили пиво, мадам. Усі пили пиво. Навіть немовлята. Я боровся з пивом цілих вісімдесят років чи й більше.
- І нарешті здолали його?
- Так,- відповів мій дядько, який за вісімдесят років випив більше, ніж потрібно, щоб запустити водяний млин. - Я його здолав. - Він знов підніс до рота пляшку від пива. - Нічого, крім холодного чаю!.. Мадам, давайте я наллю вам іще.
- Це дуже мило я вашого боку.
Сайлас налив їй ще кухлик холодного чаю, і вона, сидячи на сонечку край ями, попивала його і з кожним ковтком ставала все привітнішою.
- І нічого дивного в тому не було,- пояснив мені згодом Сайлас. - Тоді ми пили зимовий чай. Річ у тім, що я роблю літній чай і зимовий. У літньому віскі не багато, а от у зимовому - куди більше. Того дня зранку було прохолодно, і я не перейшов із зимового чаю на літній.
Вони просиділи за холодним чаєм ще з півгодини, і дядько все розповідав їй про своє життя-буття. І не тільки про те, як покинув пити пиво та лаятись, але й про те, як відмовився від жінок, від гри на перегонах, усіляких сумнівних справ, брехні й узагалі від усього, від чого людина здатна відмовитись.
Коли він кінець гінцем виліз із ями й потис тій жінці на прощання руку, вона, певно, вже вірила, що мій дядько - глибоко побожний, бездоганний чоловік.
Назад жінка пішла так само гордо, як і прийшла, от тільки обличчя в
неї було тепер червоне-червоне. Більше Сайлас її ніколи не бачив. Але того
самого дня до поїзда, що відходив за чверть до третьої із Солбрука, ввійшла
жінка з великою парасолькою в одній руці і з букетом квітів у другій. У
задушливому переповненому вагоні запахло чимось міцнішим, ніж холодний
чай. Жінка здавалася трохи збудженою і весь час розмовляла, розмовляла...
Вона розповідала про якогось чоловіка, що його зустріла на цвинтарі.
- Доброчесна він людина,- все казала вона.
- Дуже доброчесна!