Free Web site hosting - Freeservers.com


 Get a domain & site:

NОВА DОБА
Александер Мінковський
КЕРЕНСЬКИЙ

Її звати Елен, по-російськи — Альонушка. На моє запитання, чи можна так до неї звертатися, вона прихильно всміхається. Випиваємо ще по склянці кислуватого «Божоле». Задушлива пивничка здається червоною — від пурпурового абажура настільної лампи. У пивничках на Грінвіч-Вілліджі збираються митці. Альонушка — політолог, працює в Колумбійському університеті над дисертацією про тоталітаризм, щойно склала іспит у професора Бжезінського, але вона справжній митець, хоча й досі не створила нічого вагомого. Митець — то характер: вразливість, мінлива вдача, фантазія, здеформована особистість, оригінальне мислення. Доробок митця залежить від його наполегливості. Альонушці вже стукнуло сорок, але ніякого сліду по собі вона не лишила й навряд чи лишить, хіба що серед приятелів — літераторів, акторів, художників. Відвідувачі приходять, пурпурові й розмиті в примарному світлі, випивають по чарчині, й, продемонструвавши своїх анемічних дівчат в окулярах, мовчки зникають. Залишаємося наодинці з Альонушкою, тепер знову можна розмовляти по-російському. Меблі в пивничці чудернацькі, за стіл править грубо обтесаний пень, поряд якийсь геть вилинялий трон з позолотою, на підлозі матрац, катеринка, малахітові шахи.

— Граєш? — питає Альонушка.

Ми сідаємо за шахівницю; я граю знехотя, аби дати шанс господині; я вмію це робити, бо не випадає давати жінці мат на десятому ході, отож програю на одинадцятому. Другу партію граю вже інакше. В третьому поєдинку граю запекло, застосовую карколомні комбінації, світу божого не бачу за фігурами, які зникають у спосіб цілком магічний. Не хочу більше програвати, жадаю пояснень. Виявляється, Альонушка час од часу виграє у Фішера, а на світових змаганнях займає високі місця. Тепер вона робить мені люб'язні компліменти й радить зайнятися теорією. Повертаюся до вина. При останній пляшці здобуваюсь на відчайдушне запитання: чи то правда, ніби вона з Корейським?..

Альонушка спокійно підтверджує.

А я тиждень тому навіть не знав, що Керенський ще живий. Скільки ж йому років? Сто? З якої речі, тільки дев'яносто. А на вигляд він значно молодший. Гарний.

Що може робити сорокарічна жінка з мало не столітнім чоловіком? Я про це, звичайно, не Питаю — не так ще сп'янів; Альонушка всідається на матрац, підгинає ноги і, втупившись у кривавий абажур, говорить про кохання запаморочливе, захоплююче, про шаленство, гідне гімназиста, який пише вірші, телефонує ночами, запитуючи, сама вона чи з кимось, вимагає звіту за кожну годину, проведену нарізно, шепоче слова, мов той Ромео. Може, треба прожити вік і чимось надзвичайним заслужити на ласку небес, аби послали вони почуття таке свіже, осяйне й водночас трагічне, бо свідоме власної приреченості.

— А ти?

— Я його кохаю.

«Керенки» — були такі гроші в Росії після Лютневої революції, нічого не варті кольорові папірці. То перша асоціація з Керенським.

Народився він у Симбірську, там, де й Володимир Ульянов, обидва ходили до однієї гімназії, в якій був директором батько Керенського. Коли Олександр, брат Володимира, вчинив замах на царя, власті зажадали виключити Володимира з гімназії. Старий Керенський відмовився, тож Володимир Ульянов закінчив гімназію. «Як ви вважаєте, пане прем'єр,— запитав у Керенського-молодшого через сімдесят років американський журналіст,— чи сталася б Жовтнева революція, якби ваш батько виконав вимогу властей?» Керенський відповів з іронічною посмішкою, що не атестати зрілості вирішують долю світу, Ульянов же навчався добре, поводивсь належним чином і виключення його з гімназії було б явним порушенням прав людини.

Молодим адвокатом Керенський виступав на політичних процесах, захищаючи революціонерів. 1913 року, коли в Києві було сфабриковано справу Менделя Бейліса, звинуваченого в ритуальному вбивстві — кров християнська на єврейській маці,— Керенський палко розвінчував царське судочинство, за що сам отримав вісім місяців ув'язнення.

Згодом Керенський очолив «трудовиків» — політичне угруповання, яке боролося за розподіл землі між селянами, проти нерівності між станами і націями, загальне й рівне виборче право. Після Лютневої революції він отримав у Тимчасовому уряді портфель міністра юстиції. Потім — воєнного міністра. В липні 1917 року став прем'єром, а у вересні оголосив Росію республікою; обіцяв закінчити війну з німцями, але не зробив цього, натомість запровадив в армії смертну кару. Не здійснив земельної реформи, не запровадив восьмигодинного робочого дня, не розв'язав національної проблеми.

7 листопада його політичну кар'єру перервав залп «Аврори».

Альонушка народилася в Маньчжурії: удома в них розмовляли російською мовою, в школі — китайською. Вона ще володіє французькою, бо цієї мови навчали в усіх добрих сім'ях. Альонушка не належить до жінок, самий погляд на яких у чоловіків перехоплює подих; треба вдивитись, аби зробити відкриття, що очі в Альонушки великі, темні й неспокійні, повні вуста ніби створені для поцілунків, гарні вуха до половини виглядають з-під хвилі чорного прямого волосся, аскетично зібраного в вузол. Ніякої губної помади, туші, парфумів. Светр, джинси. Зморшка між бровами. Дуже білі, трохи нерівні зуби.

— Де ти з ним познайомилась?

У Лондоні, кілька років тому; хотіла щось про нього написати, довго розшукувала, ледве знайшла в одному будинку для перестарілих — покинутого синами, занедбаного, без засобів до існування, в очікуванні кінця. Він був буркотливий і недовірливий, з погордливою посмішкою сприйняв її рішення витягти його звідти.

Розум Альонушки створений для гамбітів і комбінацій; вона продумала, як спонукати доброчинні товариства до капіталовкладень у спокійну старість персони З минулих часів. Кого це цікавить? Але гроші даються за щось, отож Альонушка виставила на аукціон засургучований пакет з політичним архівом колишнього прем'єр-міністра Росії. Що в середині — таємниця. Відкрити дозволяється через стількись там років після смерті Керенського. Хто ризикне? Може, в пакеті такі секрети, що аж гей...

Ризикнув якийсь американський університет: сто тисяч доларів з виплатою протягом п'яти років. Корейський перебрався до Нью-Йорка. Незабаром він почав сліпнути й вимагав постійного догляду медсестри, а сама лиіііе квартира обходилася в п'ятсот доларів щомісяця. Грошей було обмаль, зате він повернувся до життя. Може, це їх і зблизило з самого початку: пожертвуване і повернуте життя.

Корейський швидко сліпнув. Очі бралися полудою, проти якої медицина була безсила. Він упізнавав Альонушку по кроках, диханню; чекав на неї й вибухав гнівом щоразу, коли затримувалася на заняттях в університеті або з якоїсь іншої причини. Умовляв жити з ним. Не міг зрозуміти, як вона прив'язана до свого кутка в Грінвіч-Вілліджі, підозрював, що має коханця, зривався, знову телефонував і холодно перепрошував. Коли ж Альонушка була при ньому, він бурчав щось про дуреп, які самі себе переконують, ніби закохалися в старого діда, а то насправді звичайні жалощі з домішкою снобізму.

— Годі прикидатися! — гримів він гнівно.— Мені не треба ні жертв, ні милостини! Я певен, у тебе хтось є. Виходь за нього. Я не маю права зв'язувати тобі руки!

— Я кохаю тебе.

— Кохати таку руїну? Дурниці! Хіба що тебе підіслали. Тоді вже Альонушка скипала гнівом:

— Добре! Я йду від вас, Олександре Федоровичу. Досить з мене.

— Прощавай, люба...

Вона не могла дивитися на сльози в куточках збляклих нерухомих очей. Мирилися без слів, самими доторками. Легка прозора долоня старого гладила її волосся, пестила щоки, вуста. Потріскували дрова в каміні, линула музика Чайковського...

Останній ковток «Божоле». Вже ніч. На звивистих вуличках Грінвіч-Вілліджа повно кольорових обірванців, ущерть заповнені кав'ярні, в підворіттях торгують білим порошком, у крамничках продають східні пахощі; кружляє хоровод прихильників Крішни, хтось грає на гітарі, дівчата цілуються з хлопцями, вуличні продавці смажать шиш-кебаб, каштани, кукурудзу.

— Можеш познайомити мене з ним? — запитую я нерішуче.

— Навіщо?

— Не знаю. Але дуже кортить.

— Він тепер, власне, нікого не приймає. Соромиться сліпоти. Спробуємо, може тебе прийме.

Іст-Сайд — це найліпша місцина: срібна стрічка Гудзону, смуги зелені, скляна плеската споруда 00Н, а трохи далі, в парку, невеличкий палац мера. В елегантному будинку навпроти двері нам відчиняє спритний портьє. Посміхається до Альонушки, цікавиться здоров'ям. Ступаємо пухнастим килимом холу, минаємо пальми в горщиках і безшумним ліфтом піднімаємось на п'ятий поверх. За три хвилини четверта.

— Трохи зарано...— хвилюється Альонушка.

Зрештою махає рукою, натискує кнопку дзвінка. За дверима чути кроки, схвильовані голоси. Відчиняє нам темношкіра медсестра в білому халаті. В глибині просторого передпокою бачу чоловіка в сірих штанях і білій сорочці з крапчастою вишневою краваткою-метеликом.

— Пиджак! — волає розпачливо, не рухаючись із місця Керенський.— Мой п ид ж а-а-а к...

Альонушка нахилилася до медсестри, перекладає російське слово. Медсестра зникає, повертається з піджаком, допомагає Керенському одягтися. Він зупиняється посеред передпокою, а потім рушає назустріч мені чітким, упевненим кроком. Він дрібний і сухорлявий, густе біле волосся стрижене «під їжачок»; риси шляхетні, сповнені гідності. Простягає мені руку:

—Здравствуйте. Керенский, Александр Федорович. Хапаю завислу -в повітрі правицю, сам рекомендуюсь. Чоловічки очей за грубими скельцями окулярів у старого безбарвні й розширені. Доброзичлива усмішка. Дві глибокі зморшки від ніздрів до підборіддя. Вік виказує шия:

зморщена, худа, з різкими сухожиллями.

— Милости прошу! — Олександр Федорович плавним жестом запрошує мене до салону.

Кімната біла, дуже світла, з вікнами на річку, я-'с ю плавають екскурсійні судна. Трохи старовинних речей. На стіні картина у важких позолочених рамцях, щось під РубеНса, й два сучасні натюрморти в простім обрамленні. Бар з напоями. На низькому столику сигара, кава з молоком. Від стіни до стіни - м'який диван. Приємний аромат одеколону.

Керенський безпомильно прямує до свого крісла. Це скорше трон: з широкими різьблецими підлокітниками, позолотою, пурпуровим плюшем. Вільно всідається, розстібає сюртук, кладе ногу на ногу, ніби закликаючи й мене до розкутості. Але все марно. Якась величавість, дистанція, бар'єр, котрих не можна переступити: жива людина й — історія.

Альонушка це збагнула. Ледь усміхається до мене, підводить ближче до господаря, припрошує запалити. Спершу Корейського: подає йому вогонь. Потім наливає в три чарочки віскі, кидає по кубику льоду. Керенський затягується, відпиває ковток. Люб'язно цікавиться, звідки так добре знаю російську мову— адже я не росіянин. Я трохи ніяково пояснюю, що в Росії провів дитинство, у воєнні роки, на півночі, в республіці Комі...

— Де?

Я не можу пригадати дореволюційну назву того краю, тож перераховую назви міст: Сиктивкар, Ухта, Воркута. Олександр Федорович киває, що нарешті зрозумів. Перепитує:

— Були там на засланні?

— Так, з батьками. Потім мешкали в Куйбишеві...

— У Самарі,— підказує Альонушка.

— С а м а р а-г о р о д о к... — посміхається Керенський, заплющує очі й на мить замовкає, поринувши в минулі роки й знайому далину...— Як вам на півночі жилося?

Розповідаю про голод, про доброзичливих комі, що ділилися з нами останньою картоплиною, згадую воєнні зведення, побожну віру в Сталіна, який зупинив фашизм, повернув нам батьківщину.

— Великий був чоловік,— мовить Керенський.— Таких було двоє — Петро Перший і Сталін. Вони зробили Росію могутньою.

— Хвалиш Сталіна? — кривиться Альонушка.— Того деспота?

— Тільки деспотизм спроможний витворити з хаосу й убозтва справжню велич,— відповідає Олександр Федорович.— По-доброму в політиці не досягнеш нічого. Я запізно це збагнув. Примус, міцна дисципліна і велич мети виправдовують усі муки. Сила Росії була приспана, він її розбудив...

— Але якою ціною! — втручається Альонушка.

— До чого тут ціна, коли йдеться про могутність народу! — Керенський гнівно здвигає плечима, міцно потягує з чарки й навпомацки шукає попільничку, щоб загасити цигарку. Альонушка делікатно підсовує попільничку до нього.— Промисловий велетень, воєнний колос! То все його заслуга. Він перепустив народ через пекло й збудив у ньому гідність. Сьогодні кожен рахується з Росією. Скільки разів ми рятували світ,— звертається Корейський до мене; сповнений спокійної задуми, піднімає чарку.—1812 року—від Наполеона, 1914-го—від кайзера, 1945-го—від Гітлера...

— Правда,— визнаю я.

— Бідний народ, замучений... І незнищенно великий. Ще не раз доведеться йому рятувати світ від загибелі.

Він шукає чарку, яку щойно сам був поставив. Потрапивши пальцем в напій, Корейський відсмикує руку з таким виразом, ніби обпікся, червоніє, совається в кріслі.

І в цей час я з жахом помічаю, що в нього розстебнута ширінка — зверху до низу. Альонушка теж це помітила й прикусила губу. Що буде, коли він сам це збагне, випадково натрапивши долонею на розстебнуту змійку? Зомліє від сорому?

— Ви ходили до школи з Ульяновим,— заквапився я скоромовкою,— певно, знали його, дискутували з ним...

— Та не дуже,— холодно озивається Корейський.— Він був старший за мене. Знаю лише, що він подобався дівчатам; хоч удався невисокий на зріст, але ставний. Дві шмаркачки з нашого класу були закохані в нього.— Корейський замислюється, а Я тривожно спостерігаю за його правицею, яка знову щось лапає на столику. Аби лиш не налапала розстебнуту змійку...— Ніколи не зможу цього збагнути. Чому народ пішов за ним? Адже він його, народу, не знав! Типовий інтелігент, вихований матір'ю в дусі старої німецької культури. Постійно переховувався за кордоном... Чим він зумів захопити маси?

— Може, ідеєю?..—відгукуюсь я півголосом.—Особистість... Корейський нетерпляче поводить плечима:

— Я міг їм перешкодити. Якби завершив війну й уклав мир з німцями. Але мої генерали, блискучі воєначальники, полум'яні патріоти Колчак і Денікін... не дозволили. А народові все остогидло, народ хотів миру, спокою. Більшовики зуміли скористатися з цього.— Нахилившись уперед, Корейський намацує моє плече, кладе на нього неважку долоню: — Але в усьому винна Англія. Так, так, Англія! Це вона допомогла більшовикам прийти до влади.

— Як це? —кажу я.—Не розумію.

— І ніхто не розуміє. Тим часом це дуже просто, хлопче. Росія була для

Англії небезпечним конкурентом, якого належало спинити. Англійці вважали, що більшовизм турне Росію в хаос принаймні на сторіччя. Тому й не надавали нам обіцяної допомоги. Ну й що? Прорахувалися. Що таке сьогоднішня Англія проти Росії? Порошинка!

— Дозвольте, Олександре Федоровичу, запитати. Коли б історія розпорядилась інакше... що б ви зробили з Польщею?

Корейський морщиться, просить цигарку. Альонушка подає йому запалену, доливає спорожнілу чарку. А я все позираю з острахом на розстебнуті штани: рука старого мало не зачіпає латунних зубчиків змійки...

— Ну що таке, відверто кажучи, Польща? Штучне утворення. Вона ніколи не цінувала незалежності, не вміла використати свій шанс. Ваші воєводи та графи один перед одним липли до царів...Сварки, зради, підкуп. Ну, воювати ви вміли. Вміли й мріяти, але мислити по-державному так і не навчилися. В росіян у крові шаноба до влади, а полякам будь-яка влада — не до смаку. А без поваги до влади, без покори нічого не доб'єшся. Повстання і розділи... Будь-яку перемогу ви повертали проти себе.— Корейський посміхнувся: — Але в мене тоді були важливіші клопоти, я не мав часу думати про вас. Даруйте за відвертість, юначе.

Мене охоплює роздратування, а разом з тим і сміливість:

— Чи то правда, що ви втекли з Зимового палацу в жіночому вбранні? Уявляю собі його в широкій сукні, рудій перуці, черевичках на високих підборах, уявляй, як він, накульгуючи, дріботить чорним ходом. І ледве стримую посмішку.

— Неправда,— спокійно відповідає старий.— Коли брали Зимовий, я був у Кронштадті. Не міг я бути в двох місцях одночасно. Комендант Кронштадта зрештою виявився ще гіршим, ніж ота жіноча сукня. Хам...— Корейський кривиться, немов йому заболів зуб: — Витурив мене з кабінету. Я став вимагати, щоб він наказав своїм офіцерам заприсягти Тимчасовому урядові, а він відповів, що російський солдат присягає тільки раз, і вигнав з кабінету. Тож як я міг подолати більшовиків?!..

Мені здавалося, старий переживає ті хвилини так живо, ніби все це відбувається зараз, у цю мить, і ще можна втрутитися "в них, запобігти. Він розпашівся, аж сапав. На скронях виступив піт. Тонкі пальці вчіплюються в плюш підлокітників.

— Паскуда той комендант,— мовить Альонушка.

— Сволочь! — сапає Корейський, шукає чарку, ковзає пальцем по розстебнутій змійці, на щастя, не усвідомлюючи цього; нарешті налапує чарку й робить добрячий ковток.

— Не пий стільки,— просить тихенько Альонушка.

— Та що там,— відмахується він і звертається до мене: — Я вам таки розповім дещо. Я все докладно обдумав, часу мав досить. Тоді треба було подолати в собі інтелігентську м'якотілість, відкинути лібералізм і діяти твердо, рішуче. Я мав мудрих радників і відважних вояків. Якби прогнав був і тих, і тих, якби викрив підступні плани англійців і уклав мир з німцями,— історія повернула б інакше.

Я вірю йому, бо він уміє справляти враження, образно висловлюватись. Тільки пізніше, після візиту, усвідомлюю всю несправжність тодішніх відчуттів, абсурдність припущень типу «а що було б», сам характер співвідношення між історією й світом старечих мрій і фантазій. А може, я помилявся? Та ні, бо варіантів історії не перевіриш у лабораторії: насправді є тільки один-єдиний варіант. Те, Що з часом здається помилкою, в тодішній ситуації могло бути оптимальним вирішенням. Можливостей просто не можна передбачити, оскільки вони не вписуються в химерну діаграму людських настроїв, розташування зірок, примх природи й інших таємничих чинників, що покеровують поведінкою мас. Хай думає колишній прем'єр, ніби за сприятливих умов йому пощастило б змінити перебіг історії; нині він тільки старий, засушений чоловічок, якому більма заступають світ...

Я несміливо цікавлюсь цінністю політичного архіву, закупленого у Керенського тим університетом. Олександр Федорович хитро посміхається й киває на Альонушку, як соліст на диригента:

— А це вже запитуйте в неї...

І чомусь заводить розмову про тридцять сьомий рік. Він тоді жив у Парижі зі своїм камердинером Іваном, простим російським хлопцем, відданим йому безмежно. Служив Іван у Керенського два роки, не вимагав платні й так дбав про Олександра Федоровича, немов то був його рідний батько. Коли той занедужав, Іван провів біля його ліжка шість днів і ночей, не склепивши ока. Завжди сам готував, прибирав, ходив по крамницях, а вечорами грав на гармошці й співав старовинних російських пісень. Корейський полюбив Івана. Хлопець поняття не мав про політику, до білої гвардії потрапив чисто випадково, сумував за рідним селом Демидівкою над Волгою. Про це село він оповідав так образно й з такими подробицями, Що згодом Корейський уже напам'ять знав усі тамтешні родоводи, хто з ким, хто кого й навіщо; любив ті уявні мандри до Демидівки, хлопця мав за сина, час од часу співав разом з ним тужливих пісень під гармонію... А котроїсь ночі, прокинувшись, побачив над собою Івана з пістолетом у руці. «Ну, стріляй,— мовив він до нього.— Тільки цілься добре, щоб не схибив». Іван не зміг вистрелити, попросив його відвернутися до стіни, двічі бабахнув у стелю, спорожнив сейф із документами, яких на той час було ще чимало, попросив вибачення й зник. За хвилину від воріт од'їхав автомобіль з погашеними фарами.

— А ті папірці, що пішли на аукціон... б а р а х л о,— посміхається Олександр Федорович і поволеньки підводиться з трону: — Даруйте, я втомився,— каже він мені, Альонушку ж просить: — А ти залишся.

— На жаль,— мовить вона,— мушу йти до університету, Олександре Федоровичу. В мене лекція.

— Брешеш!..—чую старечий шепіт.—3 ним хочеш піти...

— Присягаюсь тобі, Сашо...

Ще якусь мить вони перешіптуються. Тоді Керенський, опанувавши себе, з гідністю, мовчки проводжає нас до ліфта.

— Жив і живу для Росії,— промовляє він сухо, подаючи мені руку.— Жити для своєї країни — то найвища мета. Хай вам щастить.

Я заходжу в ліфт перший. Краєм ока помічаю, як Альонушка цілує Корейського в щоку, щось шепоче йому на вухо. Старий ствердно киває. Я кидаю погляд на його штани й заспокоююсь, бо змійка затянута: напевно, робота Альонушки...

Минув добрий рік, й ось я знову в Манхеттені. Та сама пивничка на Грінвіч-Вілліджі, пурпуровий абажур, шахи з малахіту. На Альонушці чорний светр і штани, волосся теж чорне, але не таке, як раніше, а посмуговане сріблом.

— Ти вже знаєш? — питає вона.

— Так,— відповідаю я.— Варшавське радіо теж повідомило.

— Міг ще довго жити, але не хотів. Просто вирішив померти. Виходимо на вулицю. Вечірня задуха насичена вологою з океану, повітря мерехтить на тлі рухомої неонової реклами. Заходимо до крамнички, Альонушка купує фунт гусячого паштету й пиво в картонному пакеті. Розповідає, що Керенський якось спіткнувся, впав, зламав ногу. В такому віці кістки в людини не зростаються, але в нього зрослася враз, ніби в молодого: лікарі спершу не могли повірити. Керенський же зшаленів, розтрощив тумбочку в лікарняній палаті, а професорові заявив, що ліг до лікарні помирати, а не видужувати.

У тісному подвір'ячку на Маліген-Плейсі сушиться білизна. В позеленілій квартирі першого поверху мешкає наш спільний приятель, перекладач з італійської Сальваторе. Кажуть, талановитий чолов'яга; якби йому платили за рівень перекладу, був би мільйонером, але він береться за надзвичайно складні твори, які важко видати, отож і живе тільки на вині та сирі. Паштет з гусячих потрошків дуже любить. В очах цього худезного чоловіка виграє природна веселість, якій не страшна жгідна біда; колись був комуністом, тепер сам не знає, хто він, або не хоче казати. Сальваторе обнімає мене—аж кості тріщать,—голосно регоче:

— Ну!.. Повернувся?..

Керенський його не любив. Ревнував до нього Альонушку, а їй дорікав за дружбу з «брудним волоцюгою». Перед самою смертю в'їдливо закинув Альонушці, мовляв, Сальваторе її втішить, отож нехай, ради бога, перестане схлипувати, бо це дратує.

Чому він вирішив померти? Остогидла власна неміч, атрофовані м'язи, в які запаковано його людський дух? Утома? Може, сподівання на зміни? Жінка, в котрої я наймаю житло, теж дуже стара; її звати Марія Толстая, вона пам'ятає Ясну Поляну («занапастили її комуністи...»), пам'ятає свого діда в личаках, у сорочці, підперезаній шворкою, бородатого, схиленого над аркушем паперу. Вона схожа на нього, але висока, міцна, з грубим обличчам російської селянки. На стінах її спальні висять невідомі фотографії автора «Війни і миру». Графиня працює над книжкою про діда, пише чудові поезії, статті до газет, читає лекції в якомусь учбовому закладі, дає приватні уроки російської мови. Живе мало не на самому алкоголі. Ніхто не знає, скільки їй років, кого в житті кохала, від кого народила дочку, яка живе в Чехословаччині. Графиня Марія, груба, мужикувата жінка, не злякалася темношкірого бандита, що напав був на неї в Гарлемі: крикнула йому гнівно в обличчя, що сама потребує грошей, буде з ним битися, якщо до того дійде, однак пропонує зробити ремонт у її помешканні — тоді поділиться з ним доларами. Бандитові спочатку заціпило, потім він зареготав, сховав ніж і... прийняв пропозицію. Я сам бачив, як він вимахував щіткою, стоячи на козлах. Потім вони пили вдвох «Столичну», й графиня дала йому сто доларів — мабуть, уперше в житті чесно зароблені гроші.

Графиня про смерть і не помишляє. Ніколи досі не хворіла, дивується, як може боліти зуб,— то все одно, якби боліло волосся. Щодня викурює по сорок сигарет, любить сміятися, спортивним кроком годинами перемірює Манхеттен. Мабуть, нудьгує за батьківщиною — кожен російський емігрант вовком виє з ностальгії, але нікому того не показує. В графині це — родинна гордість. Графиня закохана в Америку, підтримує республіканців, волосся фарбує в яскраво-рудий колір.

Олександр Федорович не терпів Америки, відкриває мені Альонушка, вважав американців за примітивних шмаркачів, наділених здібностями до різних штучок і вмінням збивати гроші.

... А ти не готуєшся збивати гроші? — регоче з Альонушки Сальваторе.— Майбутня мільйонерка! Я бачу тебе наскрізь...

Здається, уперше в житті Альонушка влаштувалась на справжню роботу, в якомусь бюро, але пробула там недовго: один з клієнтів фірми, містер С., запросив її на .вечерю й сказав, що знає про неї достатньо, тож пропонує утворити спільну корпорацію для торгівлі з Радянським Союзом. Справа вже частково налагоджена. Містер С. бере на себе зв'язки з американськими підприємцями, Альонушка ж вестиме переговори з Москвою: знає мову, сама росіянка, якось порозуміється.

Альонушка теж дещо знала про пана С. — він помітна фігура у Вашінгтоні, має доступ до Білого дому; про нього кажуть, ніби він один з тих, хто фінансував програму польоту людини на Місяць, має, зрештою, багато й інших заслуг перед Пентагоном. З банківським рахунком справи зараз гірші, але засмучуватися не варто — незабаром посипляться мільйони.

— Яку платню я матиму? — запитала Альонушка.

Містер С. пояснив, що компаньйон зарплати не отримує, натомість йому належить частина прибутку. Першу поїздку до Москви їй доведеться здійснити власним коштом, однак на прибуток чекати недовго, він їй це гарантує. Чи не могла б вона виїхати негайно?

Альонушка прийняла пропозицію. Звільнилася з того бюро, позичила грошей і придбала квиток на літак; вона давно мріяла побувати в Москві.

— Тільки не заходьте там у приватні контакти,— застеріг містер С.— Ви будете офіційним представником поважної корпорації.

Цієї умови Альонушці не пощастило дотримати. Від тітки в Лос-Анджелесі вона дістала адреси московських родичів, зателефонувала їм і провела в них кілька чудових вечорів. Один з родичів виявився партійним працівником, і вона до ранку говорила з ним на найрізноманітніші теми. Вранці обоє дійшли висновку, що вони дуже схожі, можливо, завдяки спільним генам, а може, через звичайні людські чесноти. Ігор розпитував її про Корейського; його зацікавили погляди старого державного діяча на переваги деспотизму. Альонушка вточнила, що Корейський мав на оці не брутальний примус, а скорше свідому дисципліну, суворий, але справедливий уклад, порядок, який усі шанують, якщо він забезпечує людям суспільний поступ і статок. Олександр Федорович бачив тільки два варіанти—або цей порядок, або нещадну «вільноамериканську» стихію, в якій нема місця для сентиментів, де дужчий пожирає слабшого, горлаючи про свободу. Корейському не імпонувала така свобода. На його думку, неконтрольована стихійність призведе до самознищення, бо це конфронтація протилежностей, вияв найбільш ницих імпульсів, арена для лихих інстинктів, які дрімають мало не в кожній людині. Людям потрібна міцна влада, послідовна в кожному конкретному випадку, без винятків і відступів. А демократія? Так, але в межах закону; інакше вона переростає в анархію, безумство, заперечення самої себе.

Ігоря цікавило, як Корейський уявляв собі гарантії справедливості в умовах тієї дисципліни: чи повнота влади не вчинить перевороту в найдоброчесніших головах?

Альонушка відповіла: цю проблему Корейський не встиг до кінця розробити. Він бачив її розв'язання в правових нормах, відповідній виборчій системі, але усвідомлював, що можновладці ніколи добровільно не відмовляються від влади...

Родичання не перешкоджало Альонушці виконувати службові обов'язки. Вона зав'язала контакти з відповідними відомствами, підготувала грунт для візиту пана С. Всіх зацікавили її пропозиції, росіяни були готові обговорити умови контракту.

Я слухаю Альонушку, намагаюся зрозуміти технічні терміни й цифрові викладки. Одно ясно: якщо за діло взятися як слід, то й наслідки будуть відповідні.

— Чи я не казав? — сміється Сальваторе. Вона вже справжня мільйонерка! Чи не позичиш п'ятдесят доларів?

— Сьогодні ще НІ,— відповідає Альонушка,— але з кожного мого мільйона матимеш незабаром п'ятдесят тисяч.

Сальваторе налагоджує стерео, слухаємо індонезійську музику, приходять якісь люди, зносять пляшки вина, сир, пахуче італійське коріння, пастрамі, копчену грудинку. Голосна балачка кількома мовами одночасно, жестикуляція, сміх.

— Ти хотіла мені розповісти, як він помер,— нагадую Альонушці.

— Не зараз. Зателефонуй наприкінці тижня...

Наприкінці тижня автоматичний секретар інформує мене, що особа, з якою я хотів переговорити, перебуває в службовому відрядженні. Я здогадався, що Альонушка знову в Москві.

Я вже не мешкаю в графині Толстої. Одержав на території Колумбійського університету кімнату з кухнею й щедро вмеблював їх речами, що їх можна знайти на вулиці: треба тільки десь найняти вантажний автомобіль. Багатії люблять оновлювати вмеблювання. По середах перед елегантними будинками на Іст-Сайді завжди повно крісел і тапчанів, столів і телевізорів, різного електроприладдя, радіоприймачів, книжкових полиць і книжок. Можна коверзувати, кривитися й добирати речі за якимось певним стилем. Потім лахмітник продезинфікує й почистить вам усе це за кілька доларів. Якби якийсь спритник перевіз ці дармові розкоші до порту, варто було б зафрахтувати цілий пароплав...

Альонушка вдирається до моєї хати без попередження, відсапуючись, без жодного слова наливає склянку польської горілки і вихиляє. Аж тоді кидає оскаженіло:

— Сволочь!

Я ні про що не питаю. Терпляче жду, поки сама захоче розповісти про те, як у Москві все до дрібниць підготувала, контракт готовий до підпису, умови прекрасні, лишається тільки поставити автограф. Повернулася вчора. Містер С. холодно вислухав її повідомлення, подякував і повідомив, що йому дуже прикро, але їхнє співробітництво закінчилося: Альонушка не дотримала умов. Яких?! Зайшла в приватні контакти з росіянами. Він попереджав. Йому доповіли, що вона зустрічалася з родичами, заводила різні знайомства, навіть занадто близькі. Таке враження, що ви забули про все на світі. Не в моїх інтересах, але довіряти вам далі не можемо...

— Лайдак! Навіть не відшкодував мені поїздку.

— А хіба ти не уклала з ним ніяких угод?

— Жодної! Все на словах. Повірила скурвому синові!.. Якби жив Олександр Федорович, вчасно застеріг би мене...

— Оце тобі комбінативний розум шахіста! — не втримуюся, пирскаю од сміху.— Наша чудова слов'янська наївність. Багато розтринькала?

— Кілька тисяч, усі позичені. Але я все поверну, влаштуюся знову на роботу... Чуєш? І я все-таки не жалкую. Чудово було в Москві. Як ти думаєш... якби перебратися туди назавжди, чи дозволили б мені передплачувати «Нью-Йорк тайме»?..

Уже в лікарні Корейський запропонував Альонушці одружитися з нею. Вона відмовила. Він сухо завважив, що наближається смерть, а хотів би переписати свій заповіт на Альонушку. Спадщина небагата, але щось таки лишилося. Можуть бути гонорари за перевидання книжок.

— Не помреш,— заперечила Альонушка.— Лікар сказав, що кістка зростається. Незабаром повернешся додому.

— Не повернуся. Вирішив померти тут.

Має дев'яносто років, Нажився. Та й гроші за проданий архів кінчаються. З милостини жити не буде. Старий сліпий Корейський нікому не потрібний. Росія його не покличе. Світ летить, аж бризки знімаються, світ щодалі все мент Зрозумілий, зовсім шалений. Це не для нього. Повмирали друзі й вороги, вмер сам час, у якому він існував,— настала і його черга. Має досить розуму, аби збагнути це і зважитися.

— А я? — тихо запитала Альонушка.

— Вибач. Я був для тебе лише тягарем. Зловживав своїм правом, експлуатував тебе. Приречені мусять відходити. Влаштуєш собі життя, може, з тим-таки італійцем Сальваторе. Ти молода й гарна.

— Хочу, здоб ти жив.

— Навіщо? Набридла мені темрява. М'язи атрофуються, пропадає слух і нюх, нутрощі працюють щораз кволіше. Треба це прискорити.

— Сашо!..

— Більше не приходь.

І Керенський розпочав боротьбу з життям, так як боровся колись зі смертю — вперто, непоступливо. Найперше відмовився приймати ліки. Але він був так феноменально обдарований природою, що це не допомагало. Тоді він заявив лікарям, що віднині не прийматиме їжі, й просив дати йому спокій.

Лікарі не мають права виконувати подібні бажання. Корейського прив'язували до ліжка шкіряними пасами й ставили крапельницю. Якось йому пощастило висмикнути голку з вени. Відтак медсестра не відходила од нього ані на крок. Організм чинив опір, не підкорявся волі.

Керенський просто казився на самий вигляд лікарів, плював їм в обличчя. Вони зносили й це, спокійно виконуючи свій обов'язок. У старечому тілі билося міцне, як дзвін, серце.

Керенський не озивався навіть до Альонушки. Може, не чув її благань. Тільки раз обернув до неї обличчя, спотворене стражданням, і дико закричав:

— Пошла вон!..

Слабшав, але жив. Професор запевнив Альонушку, що після втручання психіатрів стан пацієнта покращає: є такі легкі психотропні ліки, які паралізують упертість.

— Хочете паралізувати йому мозок? — запитала вона.

— Це необхідно.

Після тижня змагань Керенський попросив викликати Альонушку й залишити їх наодинці.

— Не дають мені померти,— промовив спокійно він.— Мусиш мені допомогти. Купити героїну — його продають у вашому районі. Альонушка відчула, що вмовляння втратили сенс.

— Гаразд,— відповіла вона по хвилі.— Задля тебе я ладна піти до в'язниці. Що треба зробити? — Альонушка схилялася над ліжком: — Тут усе на очах у лікарів. Удома — зовсім інше, сам розумієш. Припини голодування, прийми ліки. Тоді тебе випишуть.

— Удома Мені допоможеш? Присягни,,. ім'ям нашої Вітчизни. Вона заприсяглася, знаючи, що не зможе дотримати слова. Керенський

попросив чашку бульйону.

Він одужував неймовірно швидко. Альонушка щодня приходила, читала

вголос поезії Єсеніна й Блока, з задоволенням спостерігаючи, як старече обличчя

береться легеньким рум'янцем.

— У тебе Чудовий вигляд! — повідала вона сьомого дня.
Керенський усівся в ліжку, намацав її долоню і вп'явся в неї нігтями.

— Сволочь!... Утішаєшся!... Збрехала, не хочеш допомогти.

— Але ж...

— Вон!... Вон отсюда!...

З тієї миті він уже ні до кого не озивався. Його знову прив'язували до ліжка шкіряними пасами, ставили крапельницю. Легкі психотропні ліки, на подив спеціалістів, не діяли. Дихав натужно й спазматичне.

Помер на дванадцятий день.



Ukrainian banner network