І порохи, і Тори вже нема,
Гниють у бочці плісняві сувої.
У тишині торкається сліпма
Самотній промінь темряви сумної.
О стіни храму, стіни ці святі!
Народу й духу схов у часоплині.—
Чому ви стоїте у німоті,
Розкинувши ці довгі чорні тіні?
Чи бог пішов навік од цих руїн
І вже до вас не верне більше він?
Покинуті, похмурі, мовчазні,
Скорботою німою оповиті,
Згадали ви зі мною давні дні,
А чи синів, розвіяних по світі?
Питайте, я чекаю запитань
Про всіх синів з далекої долини.
Здолала нас ворожа чорна хлань,
З Ахору я прийшов під рідні стіни,—
Вернувся я, знеславлене дитя,—
Звитяжцям не судилось вороття.
Немов жебрак похилений стою.
Мій храме, ми спустошені з тобою.
Зруйнованість оплакую свою
Чи плачу над руїною святою?
Твої сини, птахи твої сумні,—
Так тінь майне і у конарах щезне,-
Розвіялись вони по чужині,
Покинувши кубло твоє старезне.
Вони помруть, забувши рідний храм,
Чи інша смерть судилася синам?
Мої шляхи — полин і ковила.
Божисту славу втрачено в розстанні.
Вода під саму душу підійшла -
Я відчував ті дотики останні.
Твій прихисток, твоя затишна тінь —
Рятунок мій, душа моя нетлінна,
І серце досі сповнене стремлінь,
Дарма, що підгинаються коліна,
Що спорожнілий, став на твій поріг,
Я бога спас, і бог мене зберіг.
Не хочу ні шаленства, ні ганьби,
Відтак любов'ю житиму палкою,
Таж ми неправди лютої раби —
Вернися, мій жаданий супокою!
Мені не оскверняти божих див
І права первака не придавати,—
Брехню зневажу,—бог мені. судив
Не левом бути — з вівцями вмирати.
Ні пазурів, ні ікол чотирьох, —
Вся сила — богу, все життя — то бог.
Мов ящірці зіщуленій луска —
Для мене духу вічного фортеця.
Далека та хвилина чи близька —
Коли до бою вийти доведеться,
Біля правиці завше буде бог,
Я битимусь в шаленому пориві,
Нестримно йтиму з ним до перемог.
Лежать убиті леви злотогриві.
Живло — травинка, висохла й німа,
Лиш подув божий — і його нема.
Та не навчився бити мій кулак,
Я сили не віддав питву і блуду —
Я для пісень родився і відтак
Я, бранець правди, їх співати буду,
В усіх кінцях небес мої пісні,
У горнім горлі кожної істоти,
І вже простує правда в тишині,
І голосів божистих не збороти.
Ні звуків, ані слів ізвіддалік —
Слова божисті лишаться навік.
Моє ім'я зневажив лиходій,
Воно ж без плям перелюбу і крові
На тій межі, останній і святій,
Постане знаком божої любові.
І знатимуть: відлюдник-мандрівець
Білоголовий брів між лиходії,
Бісівську силу звівши нанівець,
Очистив душі, юрбам дав надії,—
Він тільки й мав, що срібло голови,
Торбину, костур, тихі молитви,
Намете шемів, не впадеш повік!
Я з купи праху відбудую стіни.
Мій храме, ти у темряві не зник!
Мій храме, ти відродишся з руїни!
Постане для прийдешніх поколінь
Храмина і просторіша, і вища,
Проллється світло, відтіснивши тінь,
І божий дух сяйне з-під хмаровища.
Уздрить усе живе: загинув лох,
Зів'яла квітка, та навіки — бог.