Уже кілька днів по всьому узбережжі бурхав шторм, а капітанові пінаса, що стояв на якорі в гавані, кортіло пливти до Вест-Індії. Хоч як його переконували цього не робити — все надаремно. Він тільки лаявся. Це був високий на зріст дужий чоловік, який звик наказувати і не звик до непослуху. Капітан він був добрий, справжній морський вовк. Найлютіша негода не лякала його. Найсильніший ураган був йому до вподоби більше, ніж байдужна тиша обвислих вітрил. На його судні бунтів не знали. Досить було йому подати знак, як усі, від юнги до штурмана, мов ошпарені, мчали до нього. Капітан чудово знав, чого хоче, тому завжди чинив на власну руку, а воля його стала законом. Зрештою, жоден капітан не плавав так швидко й так безпечно. Чи не він відбув останнє плавання на Яву за Три місяці й чотири дні, тоді як іншим на це потрібно було щонайменше півроку? А тепер на заваді йому стояв вітер, і то вже досить довго. Закипаючи люттю, капітан кидався з кутка в куток своєї каюти, з недобрим блиском у очах раз у раз виходив на верхню палубу, видивлявся то на небо, то на воду, жадібно ковтав повітря, лаявся і гнівно стискав кулаки.
— Завтра вирушаю! — нарешті гукнув капітан до штурмана, так наче кидав йому виклик, проте це був виклик Богові й людям.
— Завтра перший день великодня, капітане! — почулось у відповідь. — Ніхто в такий святий день у море не виходить.
Капітан тільки насупився, зблиснув очима й відрубав:
— Я звик виходити в море коли схочу!
— Тільки не в день Христа,— пробурмотів штурман.
— Я виходжу в море коли схочу, зрозумів?!
Штурман промовчав і спустився на шканці. Капітан на мить спалахнув гнівом, кинувся зопалу за штурманом — міцне слівце так і крутилось на язиці,— одначе біля східців схаменувся й повернув назад. Стиснуті кулаки він заклав за спину, рот йому перекривився, і вся постать стала тепер начебто нижчою і ширшою. А тим часом вітер гнав хмари низько над водою просто на судно, і здавалося, ніби вони разом з хвилями ладні проковтнути його. Капітан споглядав усе це з подиву -гідною зневагою. Він чекав отак уже цілих чотири дні. Чотири дні змарновано! Це прикро, але найгірше те, що він відчув своє безсилля. Не він господар на судні, не він господар на морі, не він господар своїх вчинків. Здавалося, шторм позбавив його права голосу на судні. А може, то якась вища сила, що панує на морях? І він має так просто скоритися? Кого і що йому терпіти над собою?.. Похмуро вдивлявся капітан у збурену воду. Вітер шалено гнав із заходу високі хвилі, а над ними погрозливо неслися хмари. Шторм із завиванням шарпав ванти, ніби насміхаючись над капітаном. Пригадалися всі попередження, які йому довелось вислухати за останні дні: «Ти не вийдеш із гавані, капітане! Тебе одразу приб'є до пристані. Та якби навіть вдалося вийти, то хвилин через десять підеш на дно годувати акул!» Не вийти з гавані?! Годувати акул?! Йому?.. Капітан подумки вилаявсь і якось недобре посміхнувся. Хай їм сто чортів, це ми ще побачимо!
— Завтра вирушаю! — невдоволено повторив він.
Тієї ночі капітан спав міцно, як людина, впевнена в собі, хоча штормило ще дужче, ніж у попередні ночі. Як тільки розвиднилось, він звелів свистати всіх нагору.
— Вирушаємо! — кинув він коротко й наказав підняти всі вітрила. І ту ж мить зустрів запитливий штурманів погляд.
— Вирушаємо, штурмане! — У капітановому голосі пролунали нотки тріумфу.
— Вирушаємо, капітане! — проказав за ним штурман.
Матроси притьмом кинулися до линв. Вони виходять з гавані! У них капітан відважний! У них капітан герой! Матроси пишалися своїм капітаном.
Аж раптом ударили дзвони. Вмить усі замовкли. То подала голос церква:
Христос воскрес!
Капітан сусідньої флейти' перехилився через фальшборт верхньої палуби:
— Вирушаєш? — гукнув він, і вітер підхопив його слова.
— Вирушаю!—прокричав у відповідь капітан пінаса.
— Хіба не чуєш? — знов гукнув капітан із флейти й показав у той бік, звідки долинали великодні дзвони.
— Я вирушаю!
— Хіба не бачиш? — І капітан флейти застережно підніс руку до затягненого хмарами неба.
— Я вирушаю!
— Буде велике лихо, чоловіче! Не ступиш ти більше на берег! Та капітаном уже заволоділа гординя. Він більше ніколи не ступить на берег? Ха-ха! Лякати надумав?!
— Я вирушаю. Навіть якщо мені доведеться пливти й цілу вічність, я все одно вирушаю!
Капітан перевів погляд на свою команду й наказав поставити всі вітрила.
Серед матросів запала дивна тиша. Як вибратися з гавані? Вітрила лиховісне лопотіли, лавірувати у цій тісній гавані не було змоги. Матроси чули, як капітан на флейті щось гукав. Чого йому треба? Але послухайте, що відповів їхній капітан: «Я вирушаю!» Тож як ним не пишатись! Чуєте, той інший капітан знову щось гукнув. Він їх застерігає. А їхній капітан знову гордо йому відповів. Цього разу вони розібрали всі слова. Ого, ви тільки послухайте: «Навіть якщо мені доведеться плисти й цілу вічність, я все одно вирушаю!» Матроси поквапно закріплювали останні линви, а ті, що стояли на бушприті, підняли останнє вітрило. Ними заволоділа гординя, як і їхнім капітаном. Вітер так само шарпав ванти, непокірно лопотіли вітрила. Бемкали дзвони. Матроси мовчки піднімали якорі...
Усі чекали подальших команд капітана, який велично й німотно застиг на юті. Проте команд не було. Капітан усе ще стояв нерухомо, очі його були втуплені у простір, і здавалося, ніби він одійшов у вічність. Завмерли й матроси. Шторм і далі тріпав ванти, чути було, як гудуть дзвони... І раптом вітрила напнулися проти вітру!
Натовп заповнив усю пристань. На суднах, що стояли довкола, зчинився гармидер. Сталося щось незбагненне! Вітрила пінаса напнулися проти вітру, немовби якась невидима сила владала ними штормові наперекір. Так судно й вийшло з гавані. Вся команда на ньому завмерла, принаймні так здавалося здалеку. Неймовірно!..
А може, така воля Всевишнього? Гули великодні дзвони, а проте судно вирушило! Чи не в останнє своє плавання?.. З уст в уста люди переказували слова, що їх вигукував у гордині капітан. Це ж виклик самому Богові! Гомін на пристані стих. Жах зціпив усім уста. Дзвони бамкали все гучніше. Шторм не вщухав. Судно випливало у відкрите море, а люди дивились йому вслід, сповнені тривожних передчуттів. І тут на очах у всіх з'явився великий чорний птах і почав кружляти навколо щогли. Страх скував людям серця. Чи то не сонце осяяло вітрила? Проте сонце сховали хмари! Чи не спалахнула пожежа? Одначе на судні ні полум'я, ні диму не видно! Вогнисто яскрились вітрила, а корпус судна став чорним, як ніч. Чи це не наслання? Чи не прокляття небес? У всіх аж у душі похололо. Дехто з жінок уже боязко напинав на голову верхню спідницю, щоб не бачити усього цього. А решта й далі з тривогою дивились у бік моря. Судно йшло проти вітру. Висока хвиля востаннє підхопила його, і воно зникло назавжди. Тремтячи зі страху, проказуючи молитви, люди рушили по домівках. Шторм завивав, дзвони гули...
До Вест-Індії пінас так і не прибув. Не повернувся він і до рідної гавані. Ні чутки на батьківщину, ні звістки власникові судна, ні вітання рідним. Може, корабель потонув? Але море не викинуло на берег ніяких уламків, жодного утопленика.
Минав рік за роком. Люди вже й думати забули про пінас, крім, хіба, якоїсь нещасної вдови, що гнула горба за шматок хліба, чи самотньої бабусі. За тих часів судна часто не повертались додому. До того ж, коли пінас відпливав, сталися такі загадкові події. Тож і не дивно, якщо судно потонуло! Так міркували собі люди й потроху забували про нього.
Через багато років один капітан, вертаючись з Ост-Індії додому, обгинав мис Доброї Надії. Ішов він лише під одним вітрилом, рвучкий східний вітер гнав судно вперед. Раптом з лівого борту виплив з-поза низьких хмар якийсь корабель. Може, він виринув з морської пучини? Перший помітив його один старий матрос. Чого він тільки не бачив на своєму віку, але від такого видовища чуб у нього став дибки. Вітрила на кораблі були криваво-червоні й напнуті проти вітру! Зі страху матрос закричав не своїм голосом. Миттю збіглась уся команда. Корабель під повними вітрилами проплив мимо. Корпус його був чорний, чорні були й щогли. Ні на палубі, ні на вантах нікого не видно. Верхівки щогл повивало синювате сяйво, в якому кружляв великий чорний птах.
— Це привид! — крикнув хтось. — Гукніть капітана! Та перше ніж вийшов капітан, корабель зник — так само раптово, як і з'явився. Капітан узяв матросів на глузи.
— Привид? Самі ви привиди! Ану мерщій до роботи! Всі на свої місця, якщо не хочете, щоб вас протягли під кілем!
І вони попливли далі. А старий матрос ще довго не міг заспокоїтись. Адже він виразно бачив перед собою корабель-привид: низький ніс із голландським левом на ньому, стеньга на бушприті й висока пласка корма.
— Це пінас,— пробурмотів він. Таке судно йому траплялося бачити ще замолоду. То були старовинні судна. Вже саме це свідчило, скільки років минуло відтоді, як той бунтівний капітан покинув свій порт.
— Це був голландський пінас,— не вгавав старий і все хитав головою. — Криваво-червоні вітрила, чорні щогли!.. Бути біді!
А наступного дня шторм пригнав судно до берега й розбив його вщент об скелі. Серед тих небагатьох, хто врятувався, був і старий матрос. Уже пізніше, вдома, він розказав про те, що з ним сталося і кого він у цьому звинувачує. Багато хто вірив йому, проте траплялися й такі, що заходилися сміхом. Так воно вже буває...
Згодом усе частіше й частіше стали долітати нові чутки про корабель-привид. То його бачили зблизька, майже поруч, а то лише здалеку. Блідо-синє сяйво огортало щогли, його мерехтіння густо відбивалось на всій палубі. Яскріли червоні вітрила, а щогли були чорні. І ніде — жодної живої душі. Пливло судно швидко, і бачили його, на диво, тільки поблизу мису Доброї Надії. Здавалося, воно ніяк не може ввійти у води Індійського океану, ба більше — йому наче перешкоджала в цьому якась сила. Що то корабель-привид, сумніву не було. Він приносив нещастя всім суднам, які траплялися йому назустріч. Незабаром таке судно розбивалось об скелі, або на ньому спалахувала пожежа, або виникала пошесть, або зчинявся бунт. Страх охоплював матросів на саму лише згадку про корабель-привид. Душа тікала в п'яти, коли їм здавалось, що вони бачать удалині якесь мерехтіння. А вдома кожен, хто слухав ці розповіді, починав тремтіти з жаху. Корабель-привид і далі борознив морські простори, наганяючи страх на моряків.
Згодом виявилось, що на судні таки була команда. Якось один капітан Ост-Індської компанії опинився поблизу мису Доброї Надії. На кормі його судна був герб Батавії, на носі — різьблене зображення яванської красуні. Те купецьке судно вийшло у своє перше плавання, і було б дуже прикро, якби з ним щось сталося. День випав гарний, ясний, судно підпливало до Каапстада. Ішло воно під повними вітрилами. Раптом до нього на великій швидкості стало наближатись інше судно. Виринуло воно зненацька, майже поруч, із підвітряного боку, й перетинало курс купецького су на. Йшло те друге судно під голландським прапором і мало досить дивну форм/: низький ніс із стеньгою на бушприті, висока корма. На купецькому судні спочатку гадали, що воно ось-ось змінить курс. Але даремно! Аж тут вони побачили на юті капітана. Ось зараз він дасть команду, подумали вони. Його білявий чуб розвівався на вітрі, проте сам він немовби завмер. Більше на палубі нікого не було. Змініть курс, змініть курс, хай вам чорт! На купецькому судні вдіяти вже нічого не могли, було надто пізно. Пінас просто перегородив їм шлях. Зараз вони вріжуться в нього! Від страху вся команда несамовито закричала. Але вони легко пройшли крізь пінас, і ніхто не відчув поштовху, не почув тріску! Неушкоджене купецьке судно попливло далі, А корабель-привид? І він поплив собі далі.
Команда скам'яніла від дива. Здавалося, синювате мерехтіння так і манить усіх за собою. На юті все ще нерухомо стояв капітан, високий і худорлявий, вітер куйовдив йому білявий чуб, обличчя його було зморщене, бліде й сірувате, а очей не було — були тільки очні ямки, чорні, без блиску, мертві. Худа біла рука немов зрослася з бортом.
— Ви бачили птаха? — нарешті порушив хтось тишу. — Над великою щоглою?
— А мертвого капітана бачили? — озвався ще хтось зі страхом у голосі.
— І більше жодної живої душі! Ні штурмана, ні матросів!
— Вони всі лежали на палубі! — мовив ще хтось.
— На палубі?
— Хіба ти не бачив? Не бачив, як вони підводили голови?!
— Так, вони всі лежали на палубі,— підтвердив сигнальник із спостережного посту на щоглі.
Раптом усі замовкли і з острахом подивились на море. Куди подівся пінас? Він зник так само несподівано, як і з'явився. Судно мерців з'являлось і зникало — звідки, куди?
— А прапор бачили?
— Голландець?
— Так, то голландець!
— Летючий голландець!
Усі голосно засміялись, приховуючи страх. Що їх тепер чекає?.. Ще того ж таки дня зірвався шторм і, як соломинку, переламав фок-щоглу. На щастя, цим усе й скінчилось. У самому зіткненні з Летючим голландцем, судно не зазнало пошкоджень. Ні найменших. На різьбленій фігурі на носі й то не було ні подряпинки.
Відтоді Летючий голландець і борознить океан. Минають роки. Кожне судно проживає своє життя. Молодим і свіжим спускають його на воду, старим і втомленим знаходить воно спочинок десь біля останньої пристані. Як і люди. Тільки Летючий голландець не знає спочинку.
«Навіть якщо мені доведеться пливти й цілу вічність, я все одно вирушаю!..»
Пінас так ніколи й не зазнає спочинку. На це прирік судно і його команду гордий капітан. Безперестанно напинаються криваво-червоні вітрила, безперестанно гнуться під натиском штормів щогли, безперестанно блукає у водах океану майже зотліле судно, марно намагаючись обминути мис Доброї Надії. Чи є якась надія в тих бідолах?
Кажуть, раз у сім років спокій на хвилю приходить на судно. Тоді десь на рейді розлягається гуркіт якірних ланцюгів, і над водою чути глухий голос. Діставши відповідь, той голос глухо сповіщає: «Пошта!» Шурхотить шкіряна сумка. З'являється рука й починає роздавати листи. Дивні адреси на тих листах. Там стоять прізвища давно померлих людей, давно забуті назви вулиць. Ходить поголос, нібито команда Летючого голландця не усвідомлює, що плаває вже віками. Плаває собі й плаває. «Навіть якщо мені доведеться пливти й цілу вічність!..»
Чи Летючий голландець, цей вічний мандрівець, знайде коли спочинок? Спочинок, властивий кожному створінню. Хто знає. Чи покається його капітан, чи спокутує гординю, що спонукала його зробити вибір проти волі небес? Хто знає... Чи переважить у ньому покора, що має бути в кожній людині?.. Давно вже не стрічали того корабля на морських широтах. Може, він знайшов нарешті спочинок?