Зачнемо ми тую пісню
Про поліський город Небель,
Що на шляху прип'ятянськім
Аж до моря держить ключ.
Там, де ріки тихоплинні
Обіймаються, мов сестри.
Розляглося, наче море,
Сине озеро Небель.
І нікому не злічити
Тих річок і переходів,
Тих шляхів, що від правіку
Город Небель пильнував.
Та не так високі вежі
І не так дубові стіни.
Як Василькова сторожа
Пильно город стерегла
Читаю легенду, записану в 1937 році, і бачу: не терпиться Савичу сказати
своє слово.
— Знаю,— починає він.— Це про дзвін мечів на дні озера...
Десь там на північ від Прип'яті, серед лісів і боліт, жило плем'я ятвягів. А їхньому князю Скомунду хотілося стати найславетнішим і найбагатшим на Поліссі і в Литві. І пішли ятвяги війною на мирні села й городи своїх сусідів. Вимели до зернини засіки, забрали всю худобу в Загородді, сплюндрували Пінськ, а Скомундові цього ще мало.
Почув князь, що на Прип'яті є багатий Небель, і повів свої ватаги лісовими нетрями, через болота і пущі, на південь. «Ні меч, ні стріла не бере нашого Скомун-да,—нахвалялися нападники,—він чародій».
А як глянули на величний Небельський замок, омитий з трьох боків водою, то, як зграя вовків, кинулися через перешийок на півострів. Одчинилися важкі брами замку, вийшли назустріч їм хоробрі витязі, і почалася люта січа. Небельці стояли муром, відбивали ворогів, і мусила поріділа зграя аж за Ясельду одступити. І сказав тоді Скомунд: «То озеро порятувало Небель. Узимку ми погостюємо у тому замку. Як тільки крига скує озеро та ріки — рушимо в похід».
Не чекали в Небелі біди, але на вежах пильнували вартові-дозорці і вдень і вночі. І ось засурмили тривогу: з лісу на лід чорними клубками викотилось чужинське військо. Знову одчинились важкі брами замку, і насупроти нього стали небельські юнаки-звитяжці.
Бились довго, зчервоніла крига, і падали ятвяги, як снопи. Та не витримав лід такого тягару, прогнувся, тріснув — і все військо як рубалось, так і пішло на дно. А Скомунд учепився за крижину, видряпався якось і щез у лісі. «Чародій»,—повірив дехто. Та піймав його князь Василько і наказав йому голову відрубати й настромити на дубову палю.
— І чародійство не помогло,— докидає слово Савич.
Я ж читаю:
І на озері Небельськім,
Де колись був город Небель,
На півострові високім
Залишилося сільце.
А в оселі тій убогій
Є переказ серед люду
Про ятвязькіі напади
Та про княжих юнаків
Є переказ, що у Неблі
Уночі на дні озернім,
Як мине велика буря
Чути січу, чути бій.
Чути, як мечі брязкочуть
По щитах та по шоломах
Як в повітрі свищуть стріли
І стинаються списи...
«Чути січу, чути бій»... І справді, не одна тут була січа, не один бій. У 1262 році, коли литовські загарбники пограбували і спалили волинське містечко Мельницю, князь Василько вирішив відомстити їм. Битва відбулася на небельському півострові. Ось як про це розповідається в Галицько-волинському літописі: «Князь Василько поїхав за ними зі своїм сином Володимиром, із боярами й слугами... Догнали їх коло города Небля. Литва ж стояла коло озера. Як побачили, що надійшов князь Василько, приготували свої частини до бою по своєму звичаю, себто стали в трьох рядах за щитами. Василько також приготував свої полки, пішов проти них, і почалася битва. Та литва не видержала й кинулася до втечі, але дарма, не можна було втекти, бо довкруги було озеро. Отже русь почала рубати їх, деякі з них потонули в озері й так побито їх усіх...»
— До речі,— каже Савич,— місцеві жителі вважають, що до півострова поганим людям не так то й легко добратись... Раніше довго сперечались, варто чи не варто вимощувати дорогу до Кутина. Старі застерігали:
«Нема до нас дороги — нема злодіїв, буде дорога — прийдуть злодії...» Але все ж дорогу вимостили, бо хіба то життя, коли село відокремлене од світу?