![]() |
![]() |
словник | перекладачка | факти | тексти | програми | ![]() |
![]() |
щодо | посилання | новини | гостьова книга | пошук | ||
початок ![]() ![]() ![]() ![]()
|
![]()
Кажуть одні, що я надто їдкий, що не раз переходжу Межі в сатирі своїй, але є ще й такі, що вважають Кожен рядок мій безкровним, слабким, і таких ото віршів, Кажуть, по тисячі може будь-хто видавати щоденно. Що тут робити, Требатію? - "Спокоєм пробуй втішатись".- Як це? Покинути вірші? -"Авжеж!"-Непогана порада. Тільки ж не спиться мені.- "Хто сну потребує міцного, Тричі, змастившись олією, Тібр нехай вплав подолає. Потім, під ніч, хай добірним вином ще й шлунок закропить. Ну, а коли вже так рвешся до віршів, одважся вславляти Дії незламного Цезаря, тут вже сторицею, певно, Труд твій окупиться".-Рад би я, батьку, але для такого Сил мені брак: описати загін, що списами наїживсь, Галла, що гине з уламком стріли, або парфа, що раптом Падає, мертвий, з коня - це далеко не кожен зуміє. "Ну, але чесність і силу його ти б міг прославляти, Як Сціпіона Луцілій вславляв?"-Та вже б постарався, Тільки б нагода була: недоречним віршем нізащо Я б не посмів надоку чувать Цезарю: він за той несмак Тут же й хвицьнути б міг лестуна, мовби кінь норовистий. "Все ж воно краще, аніж Номентанів або Пантолабів Лаяти віршем їдким за розтратливість чи за гультяйство: Всяк і кляне, й уникає тебе, хоч його й не чіпаєш". Що ж тут робити? Мілоній, наприклад, одразу ж танцює, Хай тільки в голову вдарить вино й подвояться лампи. Кастор-кіньми живе; його брат, що з яйця того ж вийшов,- Боєм кулачним. Скільки голів - стільки й нахилів різних. Я от люблю неквапливі думки свої віршем снувати, Так і Луцілій робив, що від нас, зрозуміло, був кращий. Всі таємниці свої він звіряв, наче вибраним друзям, Книгам своїм: чи горе якесь, чи то радість заблисне,- Тут же над ними й схилявсь, і тому-то на кожнім листочку, Мов на обітній табличці, відбилось життя його довге. Йду вслід за ним, чи назвеш апулійцем мене, чи луканцем, Бо ж і тому, і цьому венузієць підорював межі, Посланий, каже переказ, туди, щоби краєм безлюдним Ворог у Рим не прорвавсь (бо могли ж у той час проти нього Ті племена, апулійці й луканці, піднятись оружно). Врешті цей стилос, яким я пишу, не загрожує людям,- Він захищає мене, мов той меч, який вкладено в піхву. Я б і не зблискував ним, та на мене всякчас лиходії Речі недобрі кують. О Юпітере, владарю-батьку! Ржа хай проїсть ту занедбану зброю, щоб лиш на мій спокій Зуба ніхто не гострив. Але хто таки гавкне на мене (Краще хай зразу від того відмовиться!),-плакати буде: Пісню глузливу про нього складу громадянам на втіху. Цервій доносом грозить, Канідія - зіллям отруйним, Вироком-Турній-суддя: коли справу твою він вестиме- Значить, рятунку не жди. Бо так воно є від природи: Чим вирізняється хтось, то тим і бере свою жертву. Сам поміркуй: нащо вовкові зуб, нащо роги-бикові? Знає те вовк, як і бик, по природі своїй, без науки. От і довір марнотратнику Сцеві стару його матір - Він її пальцем не займе, ласкавий (але ж хіба дивно Те, що на роги вовк не бере, а бик не кусає?) Ні. Підсолоджена медом цикута їй віку вкоротить. Годі. Кінчатиму вже: чи то жде мене старість погідна, Чи наді мною-вже смерті крило; чи вельможею буду, Чи бідняком; чи у Римі, чи доля пошле на вигнання- Барви мінливі життя будуть грати на вірші моєму. "Так не натішишся, сину, життям: охолонуть до тебе Й друзі впливові твої". (А чому ж не боявся Луцілій, Вперше йдучи по тій стежці слизькій, з лицеміра зривати Шкуру блискучу, в якій він пишавсь, приховавши під нею Геть перегниле нутро? Чи мстив йому Лелій, чи, може, Той, хто по праву прозвавсь Африканським; чи в серці на нього Злобу таїли за те, що Метеллові смів докоряти Словом гризьким або Лупа неславити віршем солоним? Всіх він за барки хапав - і дрібноту, й обранців народу. В ласці його лише чесність була та близькі її друзі. Навіть, коли Сціпіон і Лелій, мудрець добродушний, Справи лишали й шумливу юрбу, щоб у тиші спочити,- З ним жартівливу розмову вели вони, поки варилась їм на вечерю капуста. І я, хоча родом і хистом Нижчий од нього,-з великими жив; цього вже ніколи Заздрість мені не простить. Не раз мене, ніби й крихкого, Взявши на зуб свій, надломить його й тоді лиш оцінить Міцність мою. Ти не згоден зі мною, Требатію вчений? "Згоден в усьому. А все-таки зваж на мою осторогу: Від глузування -лиш крок до біди. Ти не знаєш, до речі, Що нам священний закон про те каже: "Якщо хтось про когось Пісню лайливу складе, то до суду покликаний буде!" Що ж, нехай так, якщо пісня брехлива, але коли й Цезар Пісню ту схвалить, коли в ній осміяно те, що направду Посміху гідне, а той, хто писав її, сам без догани? "Сміхом закінчиться суд, і майнеш собі, вільний, додому". 2 Перше добро - вдовольнятись малим - найпевніше, найвище! (Так наставляю не я: це Офелл, селянин, свою мудрість, Хоч і не тонко, зате переконливо нам викладає). Вчіться, однак, не за пишним столом те добро здобувати, Де притупляється зір од безглуздого блиску, де розум Поглядів хибних уперто тримається, нехтує кращим. Тут ось, натще, поговоримо! -"Як це натще?"-Постараюсь Вам пояснити. Суддя, який в руки привчивсь зазирати, Правду погано вже бачить. Коли на коні норовистім Скачеш за зайцем, бува, чи коли, непридатний для гарту Римських військових занять, легковажно, за звичаєм грецьким, Гониш м'яча і, віддавшись тій грі, забуваєш про справжню Працю важку, чи, метаючи диск, розтинаєш повітря,- Спраглий, голодний, тоді ось попробуй відкласти примхливо їжу сільську чи вино, не присмачене медом гіметським. Раптом твій ключник, скажімо, пропав, а розбурхане море Риби тобі не дало, то й звичайним посоленим хлібом Шлунок свій вмить заспокоїш. А чим пояснити це, знаєш? Ось чим: не в запахах рідкісних страв насолода найвища, Лиш у самому тобі. Тому піт - це найкраща приправа. Тим-то блідого й одутлого серед переситу й блуду Устриця вже не привабить, ні лящ, ні тетеря залітна. Ось тобі курка, скажімо, й павич: павичем ти, напевно, Тішити б став піднебіння своє, хоч хвалив би я курку. Вигляд речей тебе й тут підманув би: мов, рідкісна птиця, Золотом ціниться! Сам різноколірний хвіст чого вартий! Нібито справа в хвості. Чи й те пір'я їси, яке хвалиш? Може, й в окропі павич такий красень? Так-от, коли м'ясом Зовсім не кращий од курки павич, то тебе, зрозуміло, Звабила зовнішність. От воно що! Або ось іще приклад: Хто тобі скаже, чи з Тібру щупак цей зубастий, чи з моря? Де собі хлюпався він: чи в самому гирлі, чи, може, Ген між мостами? Барбулю ти хвалиш і знов по-дурному: "Бач, здоровенна яка!"-і тут же нарізуєш дрібно- Вигляд тебе полонив. Щупаків довжелезних, одначе, Мовби й не бачиш, а знаєш чому? Бо щупак од природи Довгий буває, барбуля ж ота, навпаки,- невелика. Шлунок голодний хіба зневажатиме їжу звичайну? - "Все ж, коли тісно їй в мисці великій, то й глянути любо",- Каже ласун, який горлом своїм перевершив би й гарпій. Австре, повій! Хай ті страви протухнуть! Щоправда, такому Й свіже смаку не пробудить уже, коли шлунок зіпсуто Надміром їжі, коли гіркуватий щавель або редька Більш помічні, ніж кабан або камбала. Скромність, одначе, Видно ще й нині на пишних столах: ще кладуть, як водилось, Темну оливку й звичайне яйце. Чи ж давно дивувались, Як це Галлоній-окличник осетром свій стіл заставляє? "Дивно! Хіба в ті часи ще не хлюпалась камбала в морі?" Камбала в морі, лелека - в гнізді проживали спокійно, Поки їх претор-ласун не вподобав і ви за ним, звісно. Хай ухвалили б тепер, що з нирка найсмачніша печеня,- Тут же й підхопить це римський юнак, зіпсуватись готовий. Скромне життя ще не значить - скупе, бо хіба ж це розумно, Хиби, наприклад, тієї уникнувши, в цю потрапляти? Так розважає й Офелл, пригадавши тут Авідієна. Псом його звуть недарма: п'ятирічні оливки та терен- Ось його звичні харчі. До вина ж не торкнеться нізащо, Поки вже геть не прокисне. А зайде часами весілля, Свято якесь чи уродини,- як і годиться, у білім Служить гостям, та такою олією він власноручно Кропить капусту, бува, що й у носі від неї закрутить. Так і тремтить над усім і лиш оцту не лічить по краплях. Як мудрецеві тут бути, скажи? За взірець кого брати? Звідси, як кажуть, загрожує вовк, а звідти - собака. Чистий - ні брудом людей не вражає, ані марнославним Блиском не сліпить очей. Не роби, як той сивий Альбуцій: Ще й розпоряджень рабам не давав, а вже за недбалість Ганить їх; Невія теж не наслідуй: гостям він помиї Замість води з неуваги подав; це-хиба не менша. Зваж тепер добре на всі переваги скромної їжі. Будеш, по-перше, здоровий: вибагливі страви-шкідливі, В тому ти сам пересвідчивсь, коли, втихомиривши голод, Милу полегкість відчув. А спробуй-но ти після устриць Пару дроздів ще ковтнути, варене змішати з печеним,- Ласощі в жовч переміняться. Десь аж до самого горла Збурений слиз підступатиме. Глянь лиш, якими блідими Гості встають із-за столу, що гнувся від різних наїдків, Тіло, надміру насичене вчора, пригнічує й душу: Частку небесного подуву в землю затоптує, гасить. Інший-поїсть нашвидку та здрімне собі, й тут же до праці Звично й бадьоро стає. Але й він не від того, щоб часом Дещо собі попустити: чи то коли днина святкова З обігом року надлине, чи, може, змарнівши, захоче Трохи набратися тіла, чи то коли старість про себе, Хоч непомітно, а все ж нагадає: мовляв, озирнися- Вже й шануватись пора. Ну а ти, що розм'як у безділлі В розквіті сил своїх, чим ти потішиш себе, коли раптом Ляжеш, недужий, чи просто заглибишся в немічну старість? Люди, давно колись, м'ясо кабаняче стухле хвалили, Та не тому, що без нюху були, а щоб гість запізнілий Краще таким підкріпився, ніж мав би ще свіжим те м'ясо Сам ненажера-господар спожити. Якби то в ту пору Я народивсь на землі молодій між тим праведним людом! Може, ти слави шукаєш, солодшої людям над пісню? - Знай же: ті рідкісні риби не тільки розтрату приносять- В них і ганьба, і велика неслава. Тебе ще, крім того, Рідні й сусіди зненавидять. Сам себе, врешті, проклявши, Смерті шукатимеш марно, бо й клоччя не зможеш купити, Щоб усукати петлю. "Не мене це стосується,-скажеш,- Травзія так наставляй, а моїми грошима принаймні Зо три володарі ситі були б". А чому ж не пустити В обіг надлишку того? Без гроша голодує, скажімо, Чесна людина, а ти - пересичений. Там ось падіння Храмам прадавнім загрожує. Чом з тої купи багатства Жменьки хоча б не відпустиш вітчизні, чому, нечестивче? Думаєш, поки життя, доти й будеш улюбленцем долі? Ні! Насмішиш таки й ти ворогів! Коли трапиться лихо, Хто тобі зблисне надійною стійкістю: той, що в достатках Пестив і тіло розніжене, й душу, чи той, хто втішався Лиш необхідним, малим, і надій не плекав на майбутнє, Вміючи, наче мудрець, зустрічати війну під час миру? Вір мені, я ще з дитинства свого пам'ятаю Офелла: Він і тоді ще, на цілому полі, ніскільки не ширше Жив, ніж тепер. На своїм, але вже розмежованім полі, Стрінеш і нині його, поселенця з худобою, з дітьми. "Ні, не траплялось таке,- повідає Офелл,- щоб у будень Щось, крім капусти, я їв чи шматочка копченого м'яса. Навіть тоді, коли рідкісний гість зазирне а чи зайде Милий сусід перемовитись тихо при днині сльотливій, Риби міської на стіл я не клав-не було в ній потреби: Курка була до смаку чи козля, потім - фіги й горіхи, Врешті, рясні виногрона давав я на закуску скромну. Тут починалася гра, і хто схибив, той пив додатково Добрій Церері на славу, щоб високо в полі п'ялися Стебла тугі, щоб задуму з чола нам вино проганяло. Хай же лютує Фортуна, хай знову готує нам бурю! Що нам відніме вона? Чи збідніли ж ми, друзі, хоч трохи З тої пори, коли тут-отой власник новий походжає? Вже ж не його, не мене і не ще когось робить природа Власником вічним цієї землі: той - нас проганяє, Завтра - його прожене чи то власна пиха, чи двозначне Слово закону, або-вже напевно-цупкий спадкоємець. Нині це поле Умбрена; Офелловим звалося вчора. Врешті, воно - нічиє, а лише для короткого вжитку З рук переходить до рук. Тож кріпіться та будьте готові Щонайжорстокіший долі удар, не здригнувшись, прийняти!" 3 "Рідко пишеш мені: чотири рази до року Візьмеш пергамен, черкнеш пару слів - і стираєш їх зразу, Сам себе лаючи: сплячка, мовляв, і вино-не найкращі Друзі поета. А що буде далі? Ти ж сам сюди нишком Від сатурналій утік. Так от напиши щось, тверезий, Гідне твоїх обіцянок. Наважся... Не йде, бачу, діло. То, бач, перо не таке, то свій гнів на стіні ти зганяєш, Начебто чимсь допекла вона світлим богам і поетам. Ой, не таким під ту крівлю, в той закут сільський, ти заходив! Скільки-то задумів-мрій видавав твій промовистий вигляд! Скільки ти книг набирав! Платона всього і Менандра, Ще й Архілоха в супутники взяв, а з ним-Евполіда. Може, тому ти примовк, щоб своїх ворогів задобрити? Так ти знеславиш себе. Прожени-но ти краще сонливість, Ту нечестиву сирену, інакше увесь свій доробок Сам же зведеш нанівець".-За цю раду боги і богині Хай, Дамасіппе, пошлють голяра тобі. Звідки, одначе, Знаєш так добре мене? - "Зруйнувавшись на ринку дощенту, Власних справ я позбувсь і зайнявсь, таким чином, чужими. Все я цікавивсь колись, чи не в тій, бува, бронзовій мисці Мив собі ноги лукавий Сізіф; помічав я відразу Місце, де схибив різець, де метал загрубо відлився. Легко й стотисячну статую міг я тоді оцінити. Ну, а в купівлі садів і будинків я перший знавець був. Так мене люди й прозвали Меркурієм; всі перехрестя Знали в обличчя мене".- Чув і я про те. От і дивуюсь, Як ти прогнав ту недугу? Але, як на диво, відразу- В іншу потрапив: бува, в голові або в грудях одляже, В серці ж - заколе. Буває й таке, коли хворий на сплячку Ранком прокинувсь та й ну з кулаками до лікаря рватись. Тільки б на тебе таке не найшло, а все решта-дрібниця! "Марно втішаєшся, любий: весь світ, та й ти сам-божевільний. Так нас принаймні Стертіній повчав: те проникливе слово З уст його я перейняв, коли бороду, мудрих ознаку, Він відпустить мені радив на втіху, додому вернутись Кроком веселим од мосту Фабріція; в розпач упавши, Голову вкрив я тоді й намірявсь уже в воду стрибнути. Вже був і крок я зробив, але він перейняв мене справа: Стій! Бережись нерозумного вчинку! Гризе тебе, бачу, Сором безглуздий: боїшся між дурнями дурнем вважатись. Що ж таке дурість, одначе? Якщо лиш один ти дурієш- Кидайся стрімголов з мосту того, не скажу тобі й слова. Дурнем є той - нас повчає Хрісіпп і Хрісіппова школа - Хто, мов сліпець той, навпомацки йде, не бачачи правди. Так навмання й весь народ може йти і народні обранці, Крім мудреця. Поясню тобі й те, чому все-таки дурні Ті, що й тебе нині мають за дурня. У лісі частенько Блудом іде мандрівець; але кожен, хто збився з дороги, Тим бездоріжжям блукає по-своєму: той піде вліво, Вправо звертатиме цей - обох їх на різні дороги Помилка спільна виводить. Ото й називай себе дурнем! Хто насміхається з тебе, той, вір мені, сам не мудріший, Сам він з таким же хвостом. Є різні дивацтва: одне з них- Страх без причини: тремтить хтось, бува, серед чистого поля- Скелі, вогню чи води він боїться. А ось протилежність Теж неабияка-шал! У вогонь поривається дехто, В пінистий вир, і хай мати гукає такому і батько, Люба сестра й свояки в один голос: "Постій! Бережися! Яр он глибокий, он скеля стрімка!" -не пильніше б те слухав, Ніж отой Фурій колись, що виконував роль Іліони; П'яний, заснув він, і марно йому глядачі скандували: "Мамо, я кличу тебе!" Так і всі ви чманієте здуру. Я довести це берусь. Дамасіпп - мов, дурний, бо купує Статуї давні. Хай так. А хто вірить йому, той розумний? Ось я кажу тобі: "Річ ця-твоя. Повертати не треба". Хто тоді зробить дурницю: чи той, хто прийматиме вдячно Мій подарунок, чи той, хто, руки не простягти, упустить Те, що ласкаво послав йому сам прудконогий Меркурій? Декого вписуй хоч сотні разів у лихварський рахунок Нерія й навіть Цикути, закуй у потрійні кайдани,- З пастки тієї Протеєм він випорсне, хоч би й до суду Ти приволік його,- з тебе ж глузуючи, з лиха чужого, Він в кабана переміниться, в дерево, камінь, шуліку. Дурень живе по-дурному; розумний-керується глуздом. Значить, Переллія дурнем назви, який так легковірно В тебе розписку бере, хоч до смерті ти боргу не сплатиш. Тож підсмикніть свої тоги зручніше й послухайте пильно Ви, які бліднете, прагнучи срібла і марної слави, Ви, що попухли з переситу, й ви, чию душу струхлілу їсть забобон чи напасть якась інша,- до мене підходьте, Хай поясню вам, що ви-божевільні. Шикуйтесь у чергу! Ось і скупі. Чемерицю їм відрами треба носити, Мало таким Антікіри всієї. Один з них-Стаберій: Він спадкоємцям велів на плиті своїй висікти суму Спадку свого, а як ні, то юрбі влаштувати гостину Так, як припише їм Аррій: сто пар гладіаторів дати, Потім - пшениці ужинок річний із полів африканських. "Прав я чи ні-не повчай: ти не дядько, а мій спадкоємець!" Так міркував наш Стаберій. З якою метою, одначе, Він спадкоємцям своїм заповів у плиту вкарбувати Суму своїх заощаджень? До самої смерті вважав він Вбогість найбільшою з хиб і тому ненастанно боявся Вмерти, збіднівши хоча б на мідяк, бо тоді вже, напевно,
Кинути докір якийсь: ні Піладу мечем, ні Електрі
Входити в цирк павичем та стовбичити в статуї мідній,
З вулиці Тусків, лайлива, розгнуздана,- всі щоб до нього
Ніж будувати хатки ? Додай ще до дурості крові -
А віршування? Хіба не роздмухуєш ним божевілля?
4 Катію! Звідки? Куди? - "Мені ніколи: мушу вписати Свіжі думки в ту науку нову, що стоїть нині вище, Ніж Піфагора й Сократа вчення, ніж Платонова мудрість!" Ой, як не в пору тебе я гукнув! Ти вже вибач, будь ласка. Мабуть, і думку якусь обірвав, але це вже дрібниця: Пам'ять не зрадить тобі: чи така вже вона від природи, Чи від мистецтва-однаково нею пишатися треба. "Так! Я таки заклопотаний, як би то все спам'ятати, Все-таки речі тонкі, та й у вірш вони вплетені тонко". Хто ж твоїм вчителем був? Чи з наших людей він, чи зайшлий? "Викладу лиш настанови, а хто їх уклав - таємниця. Тож пам'ятай, що довгасте яйце-смачніше, ніж кругле: В ньому й біліший білок і твердіший жовток; у такому Замкнена стать чоловіча. Капуста з сухішого поля Значно солодша, ніж та, яка з підміського городу: Надмір вологи псує її смак. А коли в надвечір'я Гість завітає до тебе, то перше, ніж курку варити,- Кинь ще живою її у фалерн, та щоб він молодий був,- М'ясо розм'якне й само по собі розтаватиме в роті. Гриб луговий від природи найкращий; натрапиш на інший- Будь обережний. Лиш той не хворітиме протягом літа, Хто по обіді щодня буде їсти шовковицю темну, Зірвану ще при росі, поки сонце не вбилося в силу. Мед із фалерном міцним дораджував пити Авфідій. Ти ж, навпаки, щось розріджене пий, поки шлунок порожній. Мед щонайрідший, скажім, твої нутрощі краще промиє. На затверділий живіт помагають дрібні черепашки Та низькорослий щавель, але мусиш до того додати Біле коське вино. Як лиш місяць, заледве наставши, Знов починає рости, тоді й устриці повняться соком. Тільки не в кожному морі виводиться рід їх поживний. Навіть лукрінський слимак від багрянки байської кращий. Устриці славні в Цірцеях, морські їжаки - з-під Місена; Ну, а Тарент - гребенястими скойками хвалиться здавна. Хай не посміє ніхто хизуватись мистецтвом обідів, Поки найтонших відтінків смаку досконало не вивчить. От накупи найдорожчої риби - того ще замало: Треба й підсмажити так, і підливою так присмачити,
5 Ще мені ось що порадь, коли ласка, Тіресію віщий: Як домогтися майна, яке втратив я? Бачу, смієшся, Хоч не до сміху мені.- "Чи не досить тобі, хитрунові, Врешті, на батьківський берег зійти, поклонитись пенатам?" О правдомовний віщуне, мій біль ти давно передбачив: Глянь, я убогий, нагий повертаюсь до рідного дому, Де і кошари, й загони пустують... А що без багатства Рід і хоробрість? Ніщо! Як та водорость, хвилею гнана.- "Так і кажи-тебе вбогість лякає? Ну що ж, тоді слухай, Як до багатства дійти. Перепав тобі ласий шматочок, От хоч би дрізд,- ти з дарунком тим гайда туди, де в достатках Віку свого доживає багач. А дозріють у тебе Яблука й інші солодкі плоди,- ще до того, ніж ларам їх дарувати-його почастуй: він у більшій пошані. Хай він без роду, хай клятвопорушник, хай руки у нього В братній крові, хай він раб-утікач - ти охоче погодься Бути йому за супутника".- "Як? Біля Дами брудного Мусив би я увихатися? Я, хто під мурами Трої Ставив чоло найхоробрішим воїнам?"-"Що ж, залишайся Далі убогим".- "Ну, ні! Вже краще візьму себе в руки. Ще не таке я колись переносив. Повчай же, віщуне, Як би то вбитися в гроші мені".- "Повторю тобі ще раз Раду свою: у старих багачів хитромудре виловлюй їх майнові заповіти. Натрапиш, бува, на такого, Хто відгризе лиш приманку з гачка, над ловцем насміявшись,- Носа не вішай тоді, а мистецтво своє вдосконалюй. От розглядатиме суд якусь справу малу чи велику, Ти захищай лиш багатого (звісно, якщо він бездітний), Хай і наклепник він, хай і брехун; а того, хто невинен, Хто бездоганний, але в кого син та дружина плідлива,- Можеш покинути. "Квінте!"-всміхнувшись, почни чи, скажімо,- "Публію! (так от, по імені звернешся-й тим його купиш) Мужність твоя покорила мене. В плутанині законів
6 Ось чим не раз я богам надокучував: поля б окраєць, Дім та садок, та струмочок дзвінкий, що й у спеку не мовкне, Ще якби гай зеленів... Та боги мені щедро послали Те, чим я навіть не снив. Тому й не прошу вже нічого. Хай лиш майно те. Меркурію, довго хазяїну служить. Я ж ні шахрайством, нечистий на руку, його не примножив, Ні, навпаки, поринаючи в блуд, не пускатиму з вітром. Я не молюсь, як той дурень, бува: "От, якби ще той кутик Якось собі приорати: рівненька була б моя нива! От би наткнутись на горщика з сріблом! Було ж таке диво: Наймит один відкопав цілий скарб, і те поле, де щойно Спину він гнув, те й купив, багачем уже, з ласки Геракла". Ні! Мені досить того, що я маю. Прошу одного лиш: "Хай і худібка, й все інше товстіє, а тоншає - розум. Хай та посілість моя твою ласку. Меркурію, чує". Ось я й осів серед гір, утікач од шумливого Рима. Що ж нашепне мені тут невибаглива муза сатири? Тут марнославство не їсть мене, осінь не так дошкуляє Вітром свинцевим, що темні покоси кладе Лібітіні. Боже досвітній! Або (якщо так називатись волієш) Янусе! Люди-бо з волі богів починають од тебе Всякі труди! Не гнівись, коли й вірш той почну я тобою. Хто ж, як не ти, мене в Римі затемна ще з ліжка зганяє: "Гей! Ти ручитись мав нині! Спіши, бо залишишся в дурнях!" От і рушай, хоч поземка свистить, хоч замрячене сонце Ледве що тягне свій повіз низький по зимовому небу. Врешті й поруку я дав як належить, та що мені з того? Ось я вже борсаюсь в натовпі, чую докори повільних: Ну й розігнавсь! Та чи ти очманів? Не в абиякій справі, Мабуть, отак поспішаєш? А може, згадав Мецената, От і біжиш, мов шалений, змітаючи все на дорозі?" Солодко чути це, що не кажи. Та ось піднімаюсь На Есквілін. Тут від справ незліченних дарма й ухилятись: Так і наскакують зліва і справа: "Прохав тебе Росцій Завтра о другій у претора бути". "Є справа поважна, Спільна й нова, тому скриби благають, щоб ти про ту справу Нині, бува, не забув. То гляди ж, не запізнюйся, Квінте!" "Хай Меценат прикладе тут печатку, зроби це для мене". "Спробую!" - "Що там казати! - підморгує.- Схочеш, то зробиш!" Так! Скоро восьмий летітиме рік, як у вибране коло Друзів своїх мене взяв Меценат, щоб було кому часом Сісти до повозу з ним чи ото-як буває в дорозі- Зрідка скупим перекинутись словом: "Котра там година?" "Що там у цирку? Чи міг би зрівнятися з Сіром Галліна?" "Ранки холодні вже... Вдягнешся легко-зубами задзвониш". Речі такі й балакливому можна прилюдно звіряти. Все ж відтоді мені заздрять постійно; щодня, щохвилини Заздрих очей усе більше: на грища піду з Меценатом Чи до театру загляну-"Улюбленець долі!"-зашепчуть. Хлюпне холодною хвилею чутка тривожна по місту - Всяк не дає мені й кроку ступити: "Ну, що там чувати? Ти ж біля самих богів, то й справи їх знати повинен. Що там про даків ти чув?" - "Та нічого".- "Ти далі жартуєш!" "Бий мене грім, коли чув я хоч слово!" - "А де намічають Воїнам Цезаря землі давати? В Італії будуть Наділи ті чи в Сіцілії?" Я їм своє: "Та не знаю!" Вже й присягаюсь. Та де там! Ззираються, з дива не сходять: Хтозна, чи є де такий, щоб аж так тримав таємницю! Марно день промина, і не раз я зітхну молитовне: Де ти, жадане село! Чи колись, метушню ту забувши, То стародавній сувій розгорну, то, поринувши в мрії, Солодко в тіні здрімну, заколисаний тихим дозвіллям? Ну, а коли ж то на скромний мій стіл подаватимуть знову Біб, дорогий Піфагору, та зелень, присмачену салом? Ночі, вечері божественні! Вогнище тихе... Довкола- Я й мої друзі їмо. Не дармує й метка моя челядь: Живиться всякими лишками. Приписи зайві, безглузді Гостя не в'яжуть у домі моєму-п'ємо, як хто хоче: Той, хто себе почуває на силі,- міцнішого вип'є; Інший-легкого наллє собі. Слово по слову-й по колу Мова пішла. Не про вілли чужі, не про те, чи й насправді Вправно танцює Лепор, а про речі, що кожній людині Вкрай необхідні, близькі: чи в багатстві, чи, може, в чеснотах Криється щастя людське? Чи лиш вигода в дружбі, чи, може, Вище якесь почуття, і в чому ж таки полягає Справжня природа добра та який його прояв найвищий? Цервій, сусід мій, не раз навіть байку доречну приточить. Мова якось-то зайшла про Ареллія; хтось аж прицмокнув: От, мов, живе, розкошуючи! Цервій всміхнувся: "Колись-то Миша сільська запросила міську, свою давню знайому, В гості, в низеньку нору. Господиня нори по-сільському, Вбого й ощадно жила, та для гості таки не скупилась: Всю свою душу в гостину вкладала. Та що там казати! Був тут горох, був овес (не зважала на скромні запаси!), Навіть родзинки й сальце недогризене вийняла з схову. "Може, хоч тим догоджу їй",- гадала сільська. Але де там! Гостя все кривиться. Щось як і візьме на зуб для годиться - Тут же те й сплюне гидливо. Сама господиня тим часом Десь у кутку на торішній полові кукіль споживала. Врешті озвалась міська: "І як це ти зносиш, небого, Урвища й зарості ці? Чи, бува, не гадаєш довіку Нидіти тут і не відати, що таке вулиці, люди? Гайда! Довірся мені! Як живе-значить, має померти Всяке створіння, велике й мале. Не судилось нікому З пастки тієї втекти. І тому, дорога, поки можна, Хоч налюбуймось життям, пам'ятаючи, як його мало!" Миша сільська на ту мову міської аж рота розкрила. Потім, на ноги зметнувшись, моторно майнула за нею. Ось і дрібочуть вони навпростець, щоб у пору вечірню Шуснути разом до міста. Вже й ніч своїм зоряним возом Півнебосхилу пройшла, як вони опинились обидві Наче в якомусь палаці. На ложах слонової кості Пурпуром сяють м'які покривала, а там, трохи далі, В кошиках,-гори тарелів наскидано; де не поглянеш- Всюди недоїдки всякі святкової, видно, вечері. Гостю сільську на те сяюче ложе як слід примостивши, Так увихається миша міська, хоч фартух їй підв'язуй:
7 Довго тут слухаю й сам би тобі щось сказав, але страшно: Раб я усе-таки.- "Даве, це ти?"-Еге ж, твій набуток, Чесний слуга, що трудитись готов без принуки, та в міру, Так що не вмру тобі скоро.- "Гаразд. На те й вільність груднева, З давніх давен так велось,- говори вже, що маєш на мислі". Деякі люди до зла так і пнуться, кохаються в блуді. Інші-хисткі, все вагаються: то про добро помишляють, То вже поринули в зло. Та візьмімо хоча б того Пріска: То в нього перснів аж три, а то - жодного; вкрай він несталий, Що не година - то іншу кайму нашиває на тогу. То він в палаці живе, то в таку вже нору забереться, Звідки й вільновідпущеник, певно, соромився б вийти. То він тиняється в Римі, то, глянь,- вже мудрує в Афінах, Видно, на нього таки з пелюшок завзялися Вертумни. А Воланерій, як тільки хірагра йому (по заслузі!) Пальці скрутила, найняв собі тут же за плату щоденну Спільника гри, що збирав і зсипав кісточки замість нього. От вона, сталість завидна! Щоправда, в лихому, та все ж то Краще вже так, ніж услід тому Пріскові свій посторонок То волочити по самій землі, то струною напнути. "Що ти верзеш і на кого, негіднику, тут натякаєш?" "Як то на кого? На тебе!"- "З якої ж то речі, паскудо?" "Хвалиш ось предків, їх звичаї, щастя... А що, коли б раптом Бог наділив їхнім щастям тебе? Його б радо прийняв ти? Хвалиш, як видно, не серцем - устами, або й полюбивши Щастя таке, не прямуєш до нього, бо так глибоченько Вгруз у болото в'язке, що й ногою рухнути вже годі. В Римі ти мариш селом; на селі-аж до неба підносиш Рим величавий. Якщо не запросить ніхто на вечерю- Хвалиш свою тоді, скромну, й немовбито хтось батогами Гнав тебе в гості, радієш: "От добре, що нині не мушу Йту кудись пити!" Та вже як тобі Меценат перекаже В гості зайти, хай під вечір, ото вже тоді галасуєш:
Їх називають у вас. Чи не зв'язані й ми так з тобою?
8 Як там гостина вдалась у заможного Насідієна? Вчора я кинувся був за тобою, аж, чую, у нього Ти ще від полудня п'єш.- "Ще й як удалась! На подібній Хтозна, чи й буду коли".- Ану-ну, розкажи, якщо ласка, Що напочатку зацитькало вам животи буркотливі? - "Звісно, луканський кабан, при легкому впольований Австрі (Так нам принаймні господар сказав). Біля кожного-зелень, Редька, приправ усіляких чимало,- усе, що дратує Шлунок розслаблений: рибний розсіл і винний осадок. Ледве ми з першим упорались,- бачимо, вправний прислужник Чимсь пурпуровим змахнув-і протерто вже стіл наш кленовий. Другий - недоїдки спритно підмів, щоб гостям при обіді Смак не пропав; коли враз-із цекубом Гідасп міднолиций Входить поважно, мов діва афінська з начинням Церери. Слідом-Алкон із хіоським, не скропленим хвилею моря. Тут і господар озвавсь: "Яке, Меценате, волієш? Ось і альбанське, й фалерн. Добирай до смаку-не забракне". Гідний вискочня такт! Але з ким до такого обіду Сісти тобі пощастило, Фунданію, рад би я знати! "Я - на найвищому місці приліг, біля Віска, а нижче - Варій, здається; а там з Балатроном Сервілієм поруч- Сів і Вібідій: обох їх привів Меценат для розваги. Між Номентаном і Порцієм мав своє місце й господар. Порцій ковтав пиріжки, не марнуючи час на жування,- Тим він і сміх викликав. Номентан лише пальцем повчав нас. Де там яка дивина, бо ж усі ми, запрошені гості, Навіть на устрицях, рибі та птиці не дуже-то добре Там визнавались: цілком із них вигнали смак їх звичайний. Ще ж коли нутрощі камбали й ромба (як це з'ясувалось Трохи пізніше) на стіл подали,- я лиш кліпав очима. Тут він мене втаємничив, що яблука, зірвані з віток Саме тоді, коли місяць щербиться, рум'яняться густо. Що тут до чого- його запитай. А між тим Балатрону Каже Вібідій: "Якщо не вп'ємось,-невідомщені ляжем. Більших нам кухлів!" - гукнув. Аж сіпнуло господаря, бачу. Зблід, мов стіна, бо ж ніхто не лякав його так, як такий-от Вічний пияк, бо й злословити рад, і, хоч як не старайся,- П'яний не чує тонкого смаку піднебінням отерплим. Повнять уже Балатрон і Вібідій місткі аліфанські Кухлі вином; не дармуємо й ми-лише булькає дзвінко. Нижні ряди змилостились, проте, й не пристали до гурту. Ось і мурену внесли, на тарелі простерту; довкола Плавають раки в підливі густій. "Іще не метала,- Гордо господар сказав,- після нересту м'ясо вже гірше. Ну, а в підливі - венафрські оливки, що першими в році Сік свій пустили в давильні, і юшка з риб іберійських; Далі-вино п'ятирічне, тутешнє, однак, не заморське. Поки ще вариться все це, хіоського варто додати: Тільки таке сюди йде; трохи білого перцю й, нарешті, Оцту, в який замінилося з часом вино метімнійське. Дику капусту з оманом гірким підказав я варити Вперше; Куртілій-морських їжаків, до того ж-немитих: Так їм на смак дорівняти, кажу, й черепашка не зможе".
|
![]() |
|
||||
© 2000-2003, Київ, Соломко Валентин -- ідея та наповнення, графічне опрацювання -- проєкт дизайн, змiнено -- 20.05.2003 12:34:25 |