словник | перекладачка | факти | тексти | програми
щодо | посилання | новини | гостьова книга | пошук
початок << тексти  << автор  << зміст  << сторінка

КВІНТ ГОРАЦІЙ ФЛАКК
САТИРИ

КНИГА ДРУГА 
1
Кажуть одні, що я надто їдкий, що не раз переходжу
Межі в сатирі своїй, але є ще й такі, що вважають
Кожен рядок мій безкровним, слабким, і таких ото віршів,
Кажуть, по тисячі може будь-хто видавати щоденно.
Що тут робити, Требатію? - "Спокоєм пробуй втішатись".-
Як це? Покинути вірші? -"Авжеж!"-Непогана порада.
Тільки ж не спиться мені.- "Хто сну потребує міцного,
Тричі, змастившись олією, Тібр нехай вплав подолає.
Потім, під ніч, хай добірним вином ще й шлунок закропить.
Ну, а коли вже так рвешся до віршів, одважся вславляти
Дії незламного Цезаря, тут вже сторицею, певно,
Труд твій окупиться".-Рад би я, батьку, але для такого
Сил мені брак: описати загін, що списами наїживсь,
Галла, що гине з уламком стріли, або парфа, що раптом
Падає, мертвий, з коня - це далеко не кожен зуміє.
"Ну, але чесність і силу його ти б міг прославляти,
Як Сціпіона Луцілій вславляв?"-Та вже б постарався,
Тільки б нагода була: недоречним віршем нізащо
Я б не посмів надоку чувать Цезарю: він за той несмак
Тут же й хвицьнути б міг лестуна, мовби кінь норовистий.
"Все ж воно краще, аніж Номентанів або Пантолабів
Лаяти віршем їдким за розтратливість чи за гультяйство:
Всяк і кляне, й уникає тебе, хоч його й не чіпаєш".
Що ж тут робити? Мілоній, наприклад, одразу ж танцює,
Хай тільки в голову вдарить вино й подвояться лампи.
Кастор-кіньми живе; його брат, що з яйця того ж вийшов,-
Боєм кулачним. Скільки голів - стільки й нахилів різних.
Я от люблю неквапливі думки свої віршем снувати,
Так і Луцілій робив, що від нас, зрозуміло, був кращий.
Всі таємниці свої він звіряв, наче вибраним друзям,
Книгам своїм: чи горе якесь, чи то радість заблисне,-
Тут же над ними й схилявсь, і тому-то на кожнім листочку,
Мов на обітній табличці, відбилось життя його довге.
Йду вслід за ним, чи назвеш апулійцем мене, чи луканцем,
Бо ж і тому, і цьому венузієць підорював межі,
Посланий, каже переказ, туди, щоби краєм безлюдним
Ворог у Рим не прорвавсь (бо могли ж у той час проти нього
Ті племена, апулійці й луканці, піднятись оружно).
Врешті цей стилос, яким я пишу, не загрожує людям,-
Він захищає мене, мов той меч, який вкладено в піхву.
Я б і не зблискував ним, та на мене всякчас лиходії
Речі недобрі кують. О Юпітере, владарю-батьку!
Ржа хай проїсть ту занедбану зброю, щоб лиш на мій спокій
Зуба ніхто не гострив. Але хто таки гавкне на мене
(Краще хай зразу від того відмовиться!),-плакати буде:
Пісню глузливу про нього складу громадянам на втіху.
Цервій доносом грозить, Канідія - зіллям отруйним,
Вироком-Турній-суддя: коли справу твою він вестиме-
Значить, рятунку не жди. Бо так воно є від природи:
Чим вирізняється хтось, то тим і бере свою жертву.
Сам поміркуй: нащо вовкові зуб, нащо роги-бикові?
Знає те вовк, як і бик, по природі своїй, без науки.
От і довір марнотратнику Сцеві стару його матір -
Він її пальцем не займе, ласкавий (але ж хіба дивно
Те, що на роги вовк не бере, а бик не кусає?)
Ні. Підсолоджена медом цикута їй віку вкоротить.
Годі. Кінчатиму вже: чи то жде мене старість погідна,
Чи наді мною-вже смерті крило; чи вельможею буду,
Чи бідняком; чи у Римі, чи доля пошле на вигнання-
Барви мінливі життя будуть грати на вірші моєму.
"Так не натішишся, сину, життям: охолонуть до тебе
Й друзі впливові твої". (А чому ж не боявся Луцілій,
Вперше йдучи по тій стежці слизькій, з лицеміра зривати
Шкуру блискучу, в якій він пишавсь, приховавши під нею
Геть перегниле нутро? Чи мстив йому Лелій, чи, може,
Той, хто по праву прозвавсь Африканським; чи в серці на нього
Злобу таїли за те, що Метеллові смів докоряти
Словом гризьким або Лупа неславити віршем солоним?
Всіх він за барки хапав - і дрібноту, й обранців народу.
В ласці його лише чесність була та близькі її друзі.
Навіть, коли Сціпіон і Лелій, мудрець добродушний,
Справи лишали й шумливу юрбу, щоб у тиші спочити,-
З ним жартівливу розмову вели вони, поки варилась
їм на вечерю капуста. І я, хоча родом і хистом
Нижчий од нього,-з великими жив; цього вже ніколи
Заздрість мені не простить. Не раз мене, ніби й крихкого,
Взявши на зуб свій, надломить його й тоді лиш оцінить
Міцність мою. Ти не згоден зі мною, Требатію вчений?
"Згоден в усьому. А все-таки зваж на мою осторогу:
Від глузування -лиш крок до біди. Ти не знаєш, до речі,
Що нам священний закон про те каже: "Якщо хтось про когось
Пісню лайливу складе, то до суду покликаний буде!"
Що ж, нехай так, якщо пісня брехлива, але коли й Цезар
Пісню ту схвалить, коли в ній осміяно те, що направду
Посміху гідне, а той, хто писав її, сам без догани?
"Сміхом закінчиться суд, і майнеш собі, вільний, додому".

2
Перше добро - вдовольнятись малим - найпевніше, найвище!
(Так наставляю не я: це Офелл, селянин, свою мудрість,
Хоч і не тонко, зате переконливо нам викладає).
Вчіться, однак, не за пишним столом те добро здобувати,
Де притупляється зір од безглуздого блиску, де розум
Поглядів хибних уперто тримається, нехтує кращим.
Тут ось, натще, поговоримо! -"Як це натще?"-Постараюсь
Вам пояснити. Суддя, який в руки привчивсь зазирати,
Правду погано вже бачить. Коли на коні норовистім
Скачеш за зайцем, бува, чи коли, непридатний для гарту
Римських військових занять, легковажно, за звичаєм грецьким,
Гониш м'яча і, віддавшись тій грі, забуваєш про справжню
Працю важку, чи, метаючи диск, розтинаєш повітря,-
Спраглий, голодний, тоді ось попробуй відкласти примхливо
їжу сільську чи вино, не присмачене медом гіметським.
Раптом твій ключник, скажімо, пропав, а розбурхане море
Риби тобі не дало, то й звичайним посоленим хлібом
Шлунок свій вмить заспокоїш. А чим пояснити це, знаєш?
Ось чим: не в запахах рідкісних страв насолода найвища,
Лиш у самому тобі. Тому піт - це найкраща приправа.
Тим-то блідого й одутлого серед переситу й блуду
Устриця вже не привабить, ні лящ, ні тетеря залітна.
Ось тобі курка, скажімо, й павич: павичем ти, напевно,
Тішити б став піднебіння своє, хоч хвалив би я курку.
Вигляд речей тебе й тут підманув би: мов, рідкісна птиця,
Золотом ціниться! Сам різноколірний хвіст чого вартий!
Нібито справа в хвості. Чи й те пір'я їси, яке хвалиш?
Може, й в окропі павич такий красень? Так-от, коли м'ясом
Зовсім не кращий од курки павич, то тебе, зрозуміло,
Звабила зовнішність. От воно що! Або ось іще приклад:
Хто тобі скаже, чи з Тібру щупак цей зубастий, чи з моря?
Де собі хлюпався він: чи в самому гирлі, чи, може,
Ген між мостами? Барбулю ти хвалиш і знов по-дурному:
"Бач, здоровенна яка!"-і тут же нарізуєш дрібно-
Вигляд тебе полонив. Щупаків довжелезних, одначе,
Мовби й не бачиш, а знаєш чому? Бо щупак од природи
Довгий буває, барбуля ж ота, навпаки,- невелика.
Шлунок голодний хіба зневажатиме їжу звичайну? -
"Все ж, коли тісно їй в мисці великій, то й глянути любо",-
Каже ласун, який горлом своїм перевершив би й гарпій.
Австре, повій! Хай ті страви протухнуть! Щоправда, такому
Й свіже смаку не пробудить уже, коли шлунок зіпсуто
Надміром їжі, коли гіркуватий щавель або редька
Більш помічні, ніж кабан або камбала. Скромність, одначе,
Видно ще й нині на пишних столах: ще кладуть, як водилось,
Темну оливку й звичайне яйце. Чи ж давно дивувались,
Як це Галлоній-окличник осетром свій стіл заставляє?
"Дивно! Хіба в ті часи ще не хлюпалась камбала в морі?"
Камбала в морі, лелека - в гнізді проживали спокійно,
Поки їх претор-ласун не вподобав і ви за ним, звісно.
Хай ухвалили б тепер, що з нирка найсмачніша печеня,-
Тут же й підхопить це римський юнак, зіпсуватись готовий.
Скромне життя ще не значить - скупе, бо хіба ж це розумно,
Хиби, наприклад, тієї уникнувши, в цю потрапляти?
Так розважає й Офелл, пригадавши тут Авідієна.
Псом його звуть недарма: п'ятирічні оливки та терен-
Ось його звичні харчі. До вина ж не торкнеться нізащо,
Поки вже геть не прокисне. А зайде часами весілля,
Свято якесь чи уродини,- як і годиться, у білім
Служить гостям, та такою олією він власноручно
Кропить капусту, бува, що й у носі від неї закрутить.
Так і тремтить над усім і лиш оцту не лічить по краплях.
Як мудрецеві тут бути, скажи? За взірець кого брати?
Звідси, як кажуть, загрожує вовк, а звідти - собака.
Чистий - ні брудом людей не вражає, ані марнославним
Блиском не сліпить очей. Не роби, як той сивий Альбуцій:
Ще й розпоряджень рабам не давав, а вже за недбалість
Ганить їх; Невія теж не наслідуй: гостям він помиї
Замість води з неуваги подав; це-хиба не менша.
Зваж тепер добре на всі переваги скромної їжі.
Будеш, по-перше, здоровий: вибагливі страви-шкідливі,
В тому ти сам пересвідчивсь, коли, втихомиривши голод,
Милу полегкість відчув. А спробуй-но ти після устриць
Пару дроздів ще ковтнути, варене змішати з печеним,-
Ласощі в жовч переміняться. Десь аж до самого горла
Збурений слиз підступатиме. Глянь лиш, якими блідими
Гості встають із-за столу, що гнувся від різних наїдків,
Тіло, надміру насичене вчора, пригнічує й душу:
Частку небесного подуву в землю затоптує, гасить.
Інший-поїсть нашвидку та здрімне собі, й тут же до праці
Звично й бадьоро стає. Але й він не від того, щоб часом
Дещо собі попустити: чи то коли днина святкова
З обігом року надлине, чи, може, змарнівши, захоче
Трохи набратися тіла, чи то коли старість про себе,
Хоч непомітно, а все ж нагадає: мовляв, озирнися-
Вже й шануватись пора. Ну а ти, що розм'як у безділлі
В розквіті сил своїх, чим ти потішиш себе, коли раптом
Ляжеш, недужий, чи просто заглибишся в немічну старість?
Люди, давно колись, м'ясо кабаняче стухле хвалили,
Та не тому, що без нюху були, а щоб гість запізнілий
Краще таким підкріпився, ніж мав би ще свіжим те м'ясо
Сам ненажера-господар спожити. Якби то в ту пору
Я народивсь на землі молодій між тим праведним людом!
Може, ти слави шукаєш, солодшої людям над пісню? -
Знай же: ті рідкісні риби не тільки розтрату приносять-
В них і ганьба, і велика неслава. Тебе ще, крім того,
Рідні й сусіди зненавидять. Сам себе, врешті, проклявши,
Смерті шукатимеш марно, бо й клоччя не зможеш купити,
Щоб усукати петлю. "Не мене це стосується,-скажеш,-
Травзія так наставляй, а моїми грошима принаймні
Зо три володарі ситі були б". А чому ж не пустити
В обіг надлишку того? Без гроша голодує, скажімо,
Чесна людина, а ти - пересичений. Там ось падіння
Храмам прадавнім загрожує. Чом з тої купи багатства
Жменьки хоча б не відпустиш вітчизні, чому, нечестивче?
Думаєш, поки життя, доти й будеш улюбленцем долі?
Ні! Насмішиш таки й ти ворогів! Коли трапиться лихо,
Хто тобі зблисне надійною стійкістю: той, що в достатках
Пестив і тіло розніжене, й душу, чи той, хто втішався
Лиш необхідним, малим, і надій не плекав на майбутнє,
Вміючи, наче мудрець, зустрічати війну під час миру?
Вір мені, я ще з дитинства свого пам'ятаю Офелла:
Він і тоді ще, на цілому полі, ніскільки не ширше
Жив, ніж тепер. На своїм, але вже розмежованім полі,
Стрінеш і нині його, поселенця з худобою, з дітьми.
"Ні, не траплялось таке,- повідає Офелл,- щоб у будень
Щось, крім капусти, я їв чи шматочка копченого м'яса.
Навіть тоді, коли рідкісний гість зазирне а чи зайде
Милий сусід перемовитись тихо при днині сльотливій,
Риби міської на стіл я не клав-не було в ній потреби:
Курка була до смаку чи козля, потім - фіги й горіхи,
Врешті, рясні виногрона давав я на закуску скромну.
Тут починалася гра, і хто схибив, той пив додатково
Добрій Церері на славу, щоб високо в полі п'ялися
Стебла тугі, щоб задуму з чола нам вино проганяло.
Хай же лютує Фортуна, хай знову готує нам бурю!
Що нам відніме вона? Чи збідніли ж ми, друзі, хоч трохи
З тої пори, коли тут-отой власник новий походжає?
Вже ж не його, не мене і не ще когось робить природа
Власником вічним цієї землі: той - нас проганяє,
Завтра - його прожене чи то власна пиха, чи двозначне
Слово закону, або-вже напевно-цупкий спадкоємець.
Нині це поле Умбрена; Офелловим звалося вчора.
Врешті, воно - нічиє, а лише для короткого вжитку
З рук переходить до рук. Тож кріпіться та будьте готові
Щонайжорстокіший долі удар, не здригнувшись, прийняти!" 

3
"Рідко пишеш мені: чотири рази до року
Візьмеш пергамен, черкнеш пару слів - і стираєш їх зразу,
Сам себе лаючи: сплячка, мовляв, і вино-не найкращі
Друзі поета. А що буде далі? Ти ж сам сюди нишком
Від сатурналій утік. Так от напиши щось, тверезий,
Гідне твоїх обіцянок. Наважся... Не йде, бачу, діло.
То, бач, перо не таке, то свій гнів на стіні ти зганяєш,
Начебто чимсь допекла вона світлим богам і поетам.
Ой, не таким під ту крівлю, в той закут сільський, ти заходив!
Скільки-то задумів-мрій видавав твій промовистий вигляд!
Скільки ти книг набирав! Платона всього і Менандра,
Ще й Архілоха в супутники взяв, а з ним-Евполіда.
Може, тому ти примовк, щоб своїх ворогів задобрити?
Так ти знеславиш себе. Прожени-но ти краще сонливість,
Ту нечестиву сирену, інакше увесь свій доробок
Сам же зведеш нанівець".-За цю раду боги і богині
Хай, Дамасіппе, пошлють голяра тобі. Звідки, одначе,
Знаєш так добре мене? - "Зруйнувавшись на ринку дощенту,
Власних справ я позбувсь і зайнявсь, таким чином, чужими.
Все я цікавивсь колись, чи не в тій, бува, бронзовій мисці
Мив собі ноги лукавий Сізіф; помічав я відразу
Місце, де схибив різець, де метал загрубо відлився.
Легко й стотисячну статую міг я тоді оцінити.
Ну, а в купівлі садів і будинків я перший знавець був.
Так мене люди й прозвали Меркурієм; всі перехрестя
Знали в обличчя мене".- Чув і я про те. От і дивуюсь,
Як ти прогнав ту недугу? Але, як на диво, відразу-
В іншу потрапив: бува, в голові або в грудях одляже,
В серці ж - заколе. Буває й таке, коли хворий на сплячку
Ранком прокинувсь та й ну з кулаками до лікаря рватись.
Тільки б на тебе таке не найшло, а все решта-дрібниця!
"Марно втішаєшся, любий: весь світ, та й ти сам-божевільний.
Так нас принаймні Стертіній повчав: те проникливе слово
З уст його я перейняв, коли бороду, мудрих ознаку,
Він відпустить мені радив на втіху, додому вернутись
Кроком веселим од мосту Фабріція; в розпач упавши,
Голову вкрив я тоді й намірявсь уже в воду стрибнути.
Вже був і крок я зробив, але він перейняв мене справа:
Стій! Бережись нерозумного вчинку! Гризе тебе, бачу,
Сором безглуздий: боїшся між дурнями дурнем вважатись.
Що ж таке дурість, одначе? Якщо лиш один ти дурієш-
Кидайся стрімголов з мосту того, не скажу тобі й слова.
Дурнем є той - нас повчає Хрісіпп і Хрісіппова школа -
Хто, мов сліпець той, навпомацки йде, не бачачи правди.
Так навмання й весь народ може йти і народні обранці,
Крім мудреця. Поясню тобі й те, чому все-таки дурні
Ті, що й тебе нині мають за дурня. У лісі частенько
Блудом іде мандрівець; але кожен, хто збився з дороги,
Тим бездоріжжям блукає по-своєму: той піде вліво,
Вправо звертатиме цей - обох їх на різні дороги
Помилка спільна виводить. Ото й називай себе дурнем!
Хто насміхається з тебе, той, вір мені, сам не мудріший,
Сам він з таким же хвостом. Є різні дивацтва: одне з них-
Страх без причини: тремтить хтось, бува, серед чистого поля-
Скелі, вогню чи води він боїться. А ось протилежність
Теж неабияка-шал! У вогонь поривається дехто,
В пінистий вир, і хай мати гукає такому і батько,
Люба сестра й свояки в один голос: "Постій! Бережися!
Яр он глибокий, он скеля стрімка!" -не пильніше б те слухав,
Ніж отой Фурій колись, що виконував роль Іліони;
П'яний, заснув він, і марно йому глядачі скандували:
"Мамо, я кличу тебе!" Так і всі ви чманієте здуру.
Я довести це берусь. Дамасіпп - мов, дурний, бо купує
Статуї давні. Хай так. А хто вірить йому, той розумний?
Ось я кажу тобі: "Річ ця-твоя. Повертати не треба".
Хто тоді зробить дурницю: чи той, хто прийматиме вдячно
Мій подарунок, чи той, хто, руки не простягти, упустить
Те, що ласкаво послав йому сам прудконогий Меркурій?
Декого вписуй хоч сотні разів у лихварський рахунок
Нерія й навіть Цикути, закуй у потрійні кайдани,-
З пастки тієї Протеєм він випорсне, хоч би й до суду
Ти приволік його,- з тебе ж глузуючи, з лиха чужого,
Він в кабана переміниться, в дерево, камінь, шуліку.
Дурень живе по-дурному; розумний-керується глуздом.
Значить, Переллія дурнем назви, який так легковірно
В тебе розписку бере, хоч до смерті ти боргу не сплатиш.
Тож підсмикніть свої тоги зручніше й послухайте пильно
Ви, які бліднете, прагнучи срібла і марної слави,
Ви, що попухли з переситу, й ви, чию душу струхлілу
їсть забобон чи напасть якась інша,- до мене підходьте,
Хай поясню вам, що ви-божевільні. Шикуйтесь у чергу!
Ось і скупі. Чемерицю їм відрами треба носити,
Мало таким Антікіри всієї. Один з них-Стаберій:
Він спадкоємцям велів на плиті своїй висікти суму
Спадку свого, а як ні, то юрбі влаштувати гостину
Так, як припише їм Аррій: сто пар гладіаторів дати,
Потім - пшениці ужинок річний із полів африканських.
"Прав я чи ні-не повчай: ти не дядько, а мій спадкоємець!"
Так міркував наш Стаберій. З якою метою, одначе,
Він спадкоємцям своїм заповів у плиту вкарбувати
Суму своїх заощаджень? До самої смерті вважав він
Вбогість найбільшою з хиб і тому ненастанно боявся

Вмерти, збіднівши хоча б на мідяк, бо тоді вже, напевно,
Дурнем назвав би й себе. Адже все, навіть наші чесноти:
Слава, пошана, краса, всі пишноти землі, як і неба,-
Все від багатства залежить; хто має його, той-правдивий,
Славний, міцний..."-"І мудрець він?"-"Не тільки мудрець,
а й володар,
Словом, ким хоче, тим буде". Отак він прославитись думав,
Гроші збиваючи замість чеснот. Його протилежність -
Грек Арістіпп. Той золото чисте велів своїм слугам
Сипати просто в пісок серед Лівії: надто повільно
Йшли вони з тим вантажем. То де тут більше дивацтво?
Приклад невдалий, однак, бо спір не розв'яжеш питанням.
Що, коли хтось накупує кіфар, хоч до музики вухо
Надто туге в нього? Що, коли той, хто не схильний до шевства,
Купить і шило, й копил? А той, хто не зносить торгівлі,-
Снасті й вітрила? Таких усі люди цілком справедливо
Мали б за дурнів або божевільних. Хіба ж їм не пара
Той, хто, згрібаючи золото й гроші, ніколи не знає,
Що з ними, власне, робити, хто й пальцем їх не торкнеться,
Мовби то святість була? Хай господар, на купі пшениці
Лігши з кийком у руці, щоб її стерегти від злодіїв,
Сам не наважиться взяти для себе й зерними дрібної,
Листям гірським одганяючи голод. Або, засмоливши
Тисячу амфор хіоського, триста тисяч - фалерну
В винному погребі, сам хай дешевий кисляк попиває;
Хай на солом'яній потерті спить (хоч пора й шануватись:
Восьмий десяток ось-ось переступить!), а ковдру пухову
В скрині між тим доїдає вже міль,- то лиш декому, може,
В око впаде отаке божевілля, бо люди здебільша -
В цій же хворобі. Навіщо ж, богам ненависний старче,
Так пильнувати? Щоб син чи відпущеник, чи спадкоємець
Потім те все пропили? Чи тому, щоб тобі не забракло?
Скільки ж то треба, щоб кожного дня до тієї капусти
Дати олії, дорожчої трохи, й пригладити нею
Миршаве сиве волосся? Чому ж,-коли й справді охоче
Живишся крихтами,- крадеш, лукавиш, гребеш звідусюди?
От і дошукуйсь тут глузду! Якщо б ти ні сіло ні впало
Став каменюки жбурляти в людей чи в рабів своїх власних,
Тут же назвали б тебе божевільним. А ти ось дружину
Губиш петлею, отрутою-матір, то як це назвати?
Може, кмітливістю? Що ж! Ти не в Аргосі те витворяєш,
Де свою матір зарізав Орест, охоплений шалом.
Думаєш, він ошалів уже вбивцею? Може, раніше,
Поки меча не зігрів у крові материнській, не гнались
Фурії люті за ним? Навпаки, відтоді, коли вперше
Люди назвали Ореста шаленим, йому б не зумів ти

Кинути докір якийсь: ні Піладу мечем, ні Електрі
Він не грозив, тільки лаяв обох їх: "Он Фурія люта!" -
Так він сестру обзивав. Не ласкавішим був і до друга:
Що нашептав йому гнів, те й викрикував прямо в обличчя.
Вбогий Опімій,-хоч золотом-сріблом набиті мав схови,
Славний ще й тим, що з кампанського кухля вином найдешевшим
Ледь закроплявся при святі, оденками кислими - в будні,-
Впав, занедужавши, в сплячку. І вже спадкоємець раденький
Біля ключів тупцював та на скрині позиркував ласо.
Тут, проте, лікар меткий навинувсь і знайшов на ту сплячку
Ось який спосіб. На стіл, біля самого хворого, дзвінко
Гроші сипнув він, ще й кликнув людей, щоб те все рахували.
Хворий тут миттю на ноги зметнувсь. Тоді лікар до нього:
"Глянь, спадкоємець усе загребе, якщо сам не доглянеш".
"Навіть коли ще живу?"-"Щоб жити-спочатку прокинься".
"Як це?" - "А так: поки кров ще хоч трохи струмить в твоїх
жилах,
Дай свому шлунку якоїсь поживи, і то якнайшвидше!
Годі вагатись! Ось каші поїж".- "А скільки та каша
Коштує?" - "Мало".- "А все ж?" - "Вісім асів".- "Нізащо!
Нізащо!
З голоду згинути краще стократ, ніж отак розоритись!"
Хто ж не шаленець тоді? Хто мудрець? А як зі скупими?
Дурні вони й божевільні. Виходить, що хто не скупиться,
Той при здоровім умі? -Аж ніяк. Це вже, стоїку, дивно!
Що ж, припустім, тобі скаже Кратер: "Ти здоровий на шлунок".
Тут же й радітимеш? Ні. Є ж нирки й легені ще в тебе.
Може й у них загніздитись хвороба, не менш небезпечна.
Так воно й тут: хоч он той не скупий, не кривоприсяжний
(Хай за це славить богів!), але ж він-марнославний, зухвалий,
Значить, нехай в Антікіру пливе, бо однакова ж дурість-
Кинути в море майно чи й пальцем його не торкнутись!
Сервій Оппідій, багач, між двома своїми синами
На Канузійських полях дві посілості мав розділити.
Кажуть, він кликнув їх, смерть свою чуючи, й мовив з постелі:
"Авле, я бачив не раз: ти, було, кісточок та горіхів
Кинув за пазуху - й тут же програв або друзям роздав їх.
Ти ж рахував їх, Тіберію, мовчки й ховав кудись нишком.
От я й боюсь, щоб не впали в дві крайності ви непомітно:
Ти - щоб не став Номентаном, а ти - щоб не вдався в Цикуту.
Поки не пізно, молю вас пенатами: ти-віднімати,
Ти ж - додавати не важся ні крихти до того, що батько
Вам як достатнє відміряв, до того, що в рамках природи.
Далі - обидва мені присягніть, що до марної слави
Вас не тягтиме, бо хто з вас едилом чи претором стане,
Хай буде проклятий він, хай в ганьбі та безчесті звікує!
Спадок пустити на біб, на горох, на люпин, аби тільки

Входити в цирк павичем та стовбичити в статуї мідній,
Хоч ні окрайка землі вже нема, ні гроша за душею!
Може, заслуханий в оплески, заздрий на славу Агріппи,
Ти, наче лис той, що крутить хвостом, хочеш видатись
левом?" -
"Чом не дозволиш, Атріде, землею прикрити Аянта?"-
"Владар я!" - "Що ж, я - плебей, то й мовчу".- "Мій наказ -
справедливий.
Хто ж сумнівається в тому, хай скаже, що має на думці.
Я дозволяю тим разом".- "Боги хай тобі допоможуть,
Владарю, знищити Трою дотла й повернутись додому!
Значить, розмову з тобою вести по-простому я можу?"-
"Можеш!"-"Чому ж це Аянт, наймогутніший після Ахілла,
Ще дотепер непохований, хоч від ахейців не раз він
Смерть одвертав? Чи, на радість Пріама і Трої, стліває
Той, через кого синів її рідна земля ще не криє?"
"В шалі він сотні овець перебив, а кричав, що пускає
Кров Менелаю, Уліссу й мені".- "Але й ти, нечестивче,
Милу дочку, мов телицю, поклав на жертовник в Авліді.
Ще й наостанку їй голову сіллю й мукою посипав!
Що на те скажеш?" - "А що тут казати?" - "Аянт же, до речі,
Хай божевільний, косив лиш овець: ні дружини, ні сина
Він не торкнув. Хай Атрідам грозив, але ж Тевкра не рушив,
Та й на Улісса меча не підняв".- "Наші судна незрушно
Ждали вітрів ходових, щоб покинути берег ворожий.
От я й власкавив богів тоді кров'ю..." - "Своєї дитини,
О божевільний?"- "Своєї, це так. Та чому божевільний?"
"Той, кому видива, шалом навіяні, зір застеляють,
Хто й не в гарячці, а марить, того й назвемо божевільним.
Отже, й різниці нема, чи з нерозуму шал той, чи з гніву.
Що ж. Хай у приступі шалу Аянт убивав тих овечок;
Ти ж ради марної слави спокійно вчинивши той злочин,
Чесним вважаєш себе, хоча серце й душа в тебе-хворі.
От, припустім, хтось на ноші саджає біленьку овечку,
Слуг приставляє до неї, вдягає, дарує прикраси,
"Крихітко!" - кличе - "Білявко!" - шукає їй знатного мужа,
Наче б це доня його,- то претор забрав би в такого
Право на спадок і родичам дав би його під опіку.
Хто ж, навпаки, свою доню пожертвував замість овечки,
Той при своєму умі? Аж ніяк. Ось тому, де нерозум -
Там і саме божевілля; де злочин-там і нестяма.
Словом, де прагнення слави блискучої, там неодмінно
Дикий свій голос подасть оп'яніла від крові Беллона!"
Силою думки пора довести, що й розтратник - шаленець.
Тільки-но спадок до рук прибере - пару тисяч талантів -
Тут же й велить, щоб усі рибаки, різники, птахолови,
Всі, що розпродують пахощі й овочі, вся та голота

З вулиці Тусків, лайлива, розгнуздана,- всі щоб до нього
Ще перед світом прийшли. Ну і як? Щойно світ - вже їх повно.
Звідник від імені всіх: "Чим багата вся наша громада,
Те вже, повір нам,-твоє. Володій ним хоч нині, хоч завтра".
Слухай-но, що відповів їм на те наш юнак благородний:
"Ти хоч ночуй у луканськім снігу, а мені до обіду
Вепр має бути. А ти мені риби достань, хоч і в бурю.
Бач, я лінивий, а розкіш люблю; їй ціну, проте, знаю:
Десять тисяч бери; й тобі даю десять. Для тебе ж-
Тридцять, бо жінка твоя, хоч і в північ гукну,-прибігає".
Син Есопа задумав мільйон одним махом ковтнути:
З вуха Метелли перлину він зняв, розчинив її в оцті
Й випив душком. Чи це розумніше, аніж цю перлину
Кинути в річку прудку чи поосто в смердючу клоаку?
Квінта Аррія діти, брати, один одного гідні,
По марнотратству й розпусті близнята, щодня на сніданок
Лиш солов'їв замовляли для себе; куди їх приткнути:
Мітити крейдою їх чи, немов божевільних,-вугіллям?
Хай заманеться старому хатки будувати та гратись
В чіт і лишку, та прут осідлати, та ще до візочка
Мишу впрягти,-божевільним назвуть. А якщо таки справді
Розум тобі доведе, що закоханий - теж мов дитина?
Що забавлятись трирічним у поросі й тридцятирічним
Біля повії в сльозах упадати-однакові речі?
Отже, питаю: ти б міг спромогтись на таку переміну,
Як Полемон у свій час,-позбутись ознак божевілля:
Тих подущин, обручок та пов'язок? Під чаркою, кажуть,
Нишком вінок він зірвав собі з шиї: його сколихнуло
Слово того мудреця, що, голодний, повчав своїх учнів.
Яблуко впертому хлопцю даєш-не бере: приголубиш-
Впреться ще більш. Не даси-скаже: "Дай!" Так закоханий
стане,
Хоч і прогнали його, під дверми: "Піти геть чи вернутись?
Вже б і ввійшов, та ось просить сама. І що тут робити?
Знов завагавсь,-увійти, поки просить, чи, може, тепер ось
Саме пора мені збутись тих мук? Проганяє і кличе...
Гм. Увійти? Таки ні. Хоч до ніг мені впала б. Нізащо!"
Раб, набагато кмітливіший, каже між тим: "Де немає
Ні розуміння, ні міри, там годі, мій пане, й шукати
Глузду якогось. Така-то вже вада тієї любові:
В ній то війна, то вже мир. І якби хтось усталити взявся
Те, що пливке, як вода, що сліпе, як сама випадковість,
) Той надаремно б трудивсь, і не більше б йому пощастило,
Ніж, коли б раптом надумав шаліти розумно й доладно".-
Як це? - "А так: ти ось зернятка з яблук піценських до стелі
Знай підкидаєш, раденький. То ти при здоровому глузді?
Щось про кохання белькочеш беззубо, то це розумніше,

Ніж будувати хатки ? Додай ще до дурості крові -
Будеш мечем розгрібати вогонь. Ось ще один приклад:
Марій, недавно зарізавши Геллу, з найближчої скелі
Сам поспішив тоді стрімголов кинутись. Чим не шаленець?
От і оправдуй його за той шал, а потому засуджуй
Як лиходія-за злочин, змінивши, по суті, лиш назви!
Був один вільновідпущеник, літній вже; він спозаранку,
Вимивши руки, натще оббігав перехрестя й щоразу
Так ось волав: "О боги! Хоч мене ви врятуйте від смерті!
Хоч одного! Хіба важко це вам?" А при тім був здоровий:
Вуха мав чуйні й очі зіркі, та за розум, напевно,
Власник таки потерпав, надумавши з рук його збути.
З роду Мененія,- каже Хрісіпп,- вся ця братія вийшла.
"Батьку-Юпітере! Горе - від тебе, від тебе ж - і радість! -
Молиться мати.- Вже скоро півроку, як син мій хворіє.
Збий ту гарячку, що сушить його,- і в той день, коли сам ти
Постити людям велиш, він зарані стоятиме голий
В Тібрі". І що ж? Коли б лікар чи випадок вирвав од смерті
Хлопця того, то його таки мати сама б доконала,
Тим божевільним купанням ізнову його застудивши.
Що ж так затьмарило розум тій матері? Страх забобонний.
Ось яку зброю по-дружньому дав мені славний Стертіній,
Восьмий мудрець, щоб того, хто щипне мене,-тут же провчив я.
Хто божевільним назве, той відразу почує: "Оглянься,
Друже, за спину свою, приглянься до ноші своєї!"
Хай тобі, стоїку, нині заможніше й краще живеться,
Ніж до розорення! Ти ось назвав не одне божевілля.
Як от моє ти назвеш? Бо я от неначе й здоровий.
Так видається й Агаві, яка на свій тирс настромила
Голову рідного сина! Ну що ж, переконливий доказ.
Нікуди дітись. Виходить, я - дурень, а той божевільний.
Та поясни мені врешті, яка це недуга так точить
Душу мою? "Ось послухай: по-перше, ти все щось будуєш,
Тобто високих наслідуєш. Сам від п'яти до верхівки
Ледве двох ліктів сягаєш, а ще тобі смішно з Турбона:
Он, мов, щеня, а яке ж запальне та кусливе при зброї!
Ну, а ти сам хіба менше смішний, коли пнешся в усьому
До Мецената свого дотягтись? Як нема в тобі й крихти
Схожості з ним, то й змагатись дарма! Якось в полі телятко
Всіх жабенят потовкло, лиш одне врятувалося чудом.
От воно й каже до мами, що саме тоді повернулась:
"Ну вже й хижак нас топтав!" - "Ось такий?" - напнувшись,
питає
Жаба стара.- "Зо два рази ще більший",- мале відмовляє.
"Ну то вже, мабуть, такий",-роздуваючись, як тільки може,
Жаба питає, а їй жабеня: "Такою не будеш,
Хоч би ти й луснула тут". Чи не йдеться й про тебе в тій байці?

А віршування? Хіба не роздмухуєш ним божевілля?
Хто віршував при здоровому розумі? Так от і в тебе!
Вже не кажу про гнівливість...- "Замовч!"-А широкі замашки
Не по прибутках? - "Про себе згадай!" -А вже щодо хлопців,
Щодо дівчат, за якими впадаєш!..-"Ну годі вже, годі,
Дурню великий, хоч ти пожалій мене, меншого дурня!" 



4
Катію! Звідки? Куди? - "Мені ніколи: мушу вписати
Свіжі думки в ту науку нову, що стоїть нині вище,
Ніж Піфагора й Сократа вчення, ніж Платонова мудрість!"
Ой, як не в пору тебе я гукнув! Ти вже вибач, будь ласка.
Мабуть, і думку якусь обірвав, але це вже дрібниця:
Пам'ять не зрадить тобі: чи така вже вона від природи,
Чи від мистецтва-однаково нею пишатися треба.
"Так! Я таки заклопотаний, як би то все спам'ятати,
Все-таки речі тонкі, та й у вірш вони вплетені тонко".
Хто ж твоїм вчителем був? Чи з наших людей він, чи зайшлий?
"Викладу лиш настанови, а хто їх уклав - таємниця.
Тож пам'ятай, що довгасте яйце-смачніше, ніж кругле:
В ньому й біліший білок і твердіший жовток; у такому
Замкнена стать чоловіча. Капуста з сухішого поля
Значно солодша, ніж та, яка з підміського городу:
Надмір вологи псує її смак. А коли в надвечір'я
Гість завітає до тебе, то перше, ніж курку варити,-
Кинь ще живою її у фалерн, та щоб він молодий був,-
М'ясо розм'якне й само по собі розтаватиме в роті.
Гриб луговий від природи найкращий; натрапиш на інший-
Будь обережний. Лиш той не хворітиме протягом літа,
Хто по обіді щодня буде їсти шовковицю темну,
Зірвану ще при росі, поки сонце не вбилося в силу.
Мед із фалерном міцним дораджував пити Авфідій.
Ти ж, навпаки, щось розріджене пий, поки шлунок порожній.
Мед щонайрідший, скажім, твої нутрощі краще промиє.
На затверділий живіт помагають дрібні черепашки
Та низькорослий щавель, але мусиш до того додати
Біле коське вино. Як лиш місяць, заледве наставши,
Знов починає рости, тоді й устриці повняться соком.
Тільки не в кожному морі виводиться рід їх поживний.
Навіть лукрінський слимак від багрянки байської кращий.
Устриці славні в Цірцеях, морські їжаки - з-під Місена;
Ну, а Тарент - гребенястими скойками хвалиться здавна.
Хай не посміє ніхто хизуватись мистецтвом обідів,
Поки найтонших відтінків смаку досконало не вивчить.
От накупи найдорожчої риби - того ще замало:

Треба й підсмажити так, і підливою так присмачити,
Щоб пересичений гість на лікоть свій знову оперся.
Дикий умбрійський кабан, що жививсь жолудьми, хай вгинає
Тацю важку перед гостем, що прісного м'яса не зносить,
Бо лаврентійський, що їсть очерет,- нічого не вартий.
Де виноградник, там дика коза несмачна переважно.
Спинка зайчихи плідливої-це для знавця лакоминка.
Вік і властивості птиці чи риби на смак розрізнити
Досі ніхто не навчивсь; я один володію тим хистом!
Дехто все ласощі різні вигадує. Теж нерозумно
Лиш на однім зосередитись. В іншого тільки й турботи,
Щоб найсмачніше вино було в нього, і навіть не гляне,
Як там приправили рибу, яку їй підливу готують.
Виставиш масик надвір під зоряну ніч-і до ранку
Небо додасть чистоти йому й тонкості; легіт розвіє
Запах його терпкуватий. Затям: полотняним цідилком
Ти зіпсуєш те вино: пропаде його смак своєрідний.
Той, хто суррентське вино заправляє осадком фалерна,
Хай голуб'яче яйце в нього кине: жовток поступово
Йтиме до дна, забираючи й всю каламуть із собою.
Хто перепивсь, тому смажений краб і слимак африканський
Сил додають, а салат лише плаває в шлунку, неначе
В кадобі винному. М'ясом, ковбасами шлунок ослаблий
Рад покріпитись: тоді він усе споживати готовий,
Навіть таке, що з найгіршої кухні, аби лиш гаряче.
Варто й в підливах ще тямити смак. Ось проста, наприклад,-
Змішують свіжу солодку олію з вином загустілим.
Рибним розсолом її заправляють, але неодмінно
Тільки таким, який проїдає бочки візантійські.
Трав запашних ще наріж, доведи до кипіння ту суміш,
Потім корінфським шафраном посип, а коли вже відставиш,
Стільки олії додай, скільки містить оливка венафрська.
Яблука з Тібура начебто й кращі на вид, ніж піценські,
Соку в них обмаль зате. Виноград кампанський сушений
В глек засипай; альбанський-в диму якнайдовше видержуй.
Я його вперше до яблук подав; я ще винайшов першим
Осад розсолу й вина. Я навчив, щоб у блюдцях довкола
Білий перець яснів, поцяткований чорною сіллю.
Той он три тисячі видав за рибу й (небачена дурість!)
В мисці тісній подає її, звиклу гуляти по морю.
Нудно стає, коли келих береш, а на ньому - відбитки
Пальців раба, який ласував нишком. Або, вже допивши,
Осад в'язкий запримітиш на денці. Хіба ж то так важко
На мідяка тих шматин накупити, мітелочок, тирси?
Ні. А недбальство-ганьба, ще й яка! Он квітчасту долівку
Віник липкий заплямив. Там он постіль брудна визирає
З-під пурпурового гірського килима. Хай ти не в силі
Стіл свій заставити так, як багач,- за таке не обмовлять.
Гірше, коли не подбаєш про те, на що зовсім не треба
Ні спорожняти свого гаманця, ні зусиль докладати".
Катію вчений 1 Богами молю тебе, щирістю дружби:
Йтимеш до вчителя - кликни й мене, піду на край світу.
Все ти, щоправда, по пам'яті виклав, але ж не завадить
З перших уст перейняти ту мудрість. До того ж обличчя,
Сам його вигляд... Ти був коло нього, щасливчику, й, може,
Звиклий, не ціниш того. Поможи мені, спраглому, швидше
Те джерело віднайти, щоб і сам я, припавши до нього,
Тих настанов зачерпнув, що ведуть до надземного щастя! 



5
Ще мені ось що порадь, коли ласка, Тіресію віщий:
Як домогтися майна, яке втратив я? Бачу, смієшся,
Хоч не до сміху мені.- "Чи не досить тобі, хитрунові,
Врешті, на батьківський берег зійти, поклонитись пенатам?"
О правдомовний віщуне, мій біль ти давно передбачив:
Глянь, я убогий, нагий повертаюсь до рідного дому,
Де і кошари, й загони пустують... А що без багатства
Рід і хоробрість? Ніщо! Як та водорость, хвилею гнана.-
"Так і кажи-тебе вбогість лякає? Ну що ж, тоді слухай,
Як до багатства дійти. Перепав тобі ласий шматочок,
От хоч би дрізд,- ти з дарунком тим гайда туди, де в достатках
Віку свого доживає багач. А дозріють у тебе
Яблука й інші солодкі плоди,- ще до того, ніж ларам
їх дарувати-його почастуй: він у більшій пошані.
Хай він без роду, хай клятвопорушник, хай руки у нього
В братній крові, хай він раб-утікач - ти охоче погодься
Бути йому за супутника".- "Як? Біля Дами брудного
Мусив би я увихатися? Я, хто під мурами Трої
Ставив чоло найхоробрішим воїнам?"-"Що ж, залишайся
Далі убогим".- "Ну, ні! Вже краще візьму себе в руки.
Ще не таке я колись переносив. Повчай же, віщуне,
Як би то вбитися в гроші мені".- "Повторю тобі ще раз
Раду свою: у старих багачів хитромудре виловлюй
їх майнові заповіти. Натрапиш, бува, на такого,
Хто відгризе лиш приманку з гачка, над ловцем насміявшись,-
Носа не вішай тоді, а мистецтво своє вдосконалюй.
От розглядатиме суд якусь справу малу чи велику,
Ти захищай лиш багатого (звісно, якщо він бездітний),
Хай і наклепник він, хай і брехун; а того, хто невинен,
Хто бездоганний, але в кого син та дружина плідлива,-
Можеш покинути. "Квінте!"-всміхнувшись, почни чи,
скажімо,-
"Публію! (так от, по імені звернешся-й тим його купиш)

Мужність твоя покорила мене. В плутанині законів
Я-наче в рідному домі: візьмусь до найважчої справи.
Око скоріш мені вирвуть, аніж допущу, щоб суперник
Скривдив тебе хоч на макове зерня. Поклавшись на мене,
Ні глузувань, ані втрат не зазнаєш. Отож преспокійно
Дома відлежуйсь собі". По тім слові-до діла берися
Якнайзавзятіше. Хоч би од лютого палу Канікул
Статуї тріскались, хоч би начинений віршами Фурій
Геть позапльовував Альпи снігами-терпи і кріпися!
"Глянь-но - хтось ліктем сусіда торкне - а це таки справді
Друг, який вміє горою стояти, завзятий, рішучий!"
Це нажене в твої сіті тунців. А коли випадково
Син занеможе в сім'ї багача, ось тоді ти вже тонко
Втрися в довір'я його, прислужись і тим самим розвієш
Сумнів, що ти на бездітних чигаєш. Ось так непомітно
Другим у черзі на спадок стоятимеш. Тут, припустімо,
Хлопця того таки взяв собі Орк - ось тоді вже, будь ласка,
Звільнене місце займай. Тут рідко зраджує жереб.
Ще про таке пам'ятай: як дадуть заповіт прочитати-
Знітившись, лиш головою кивни, а між тим, блискавично
Скинувши оком, попробуй вловити на першій табличці
Другий рядок: чи, крім тебе, ще й інші не мітять на спадок.
Ну, а проґавиш, то вже тебе й скриба з міської сторожі
Так ошукає, як лис ту ворону! Тоді й насміється
Хитрий Коран над Назікою, тим шукачем заповітів!"-
"Що це? Бредня чи пророцтвом затемнений глум наді мною?)
"Що має статись, що ні - проголошую я, Лаертіде.
Сам Аполлон перед зором моїм одкриває майбутнє".-
"Що ж означає та оповідь дивна, з'ясуй, якщо можна".
"Саме тоді, коли грізний парф'янам юнак із ясного
Роду Енея підіб'є мечем і моря, й суходоли,
Видасть Назіка дочку свою, станом струнку, за Корана,
Щоб, таким чином, позбутись боргів, напозичених в нього.
Зять той влаштує таке: заповіт простягаючи тестю,
Тут же й читати попросить. Назіка, немов соромливо,
Мовчки прогляне-й за голову схопиться: там щодо нього
Сказано тільки одне - щоб як слід за покійником плакав.
Ще одна рада. Якщо багача, що звихнувся на старість,
Жінка підступна до рук прибере чи відпущеник хитрий,-
Знюхайся з ними, хвали їх, аж поки тебе не похвалять.
Це не завадить. Та передусім до господаря дому
Ти підлеститись зумій. Може, вірші складатиме здуру-
Ти похвали. А коли він блудник- не чекай, аж попросить:
Сам Пенелопу до нього веди".- "Та хіба ж вона піде,
Скромна й цнотлива? її й женихи спокушали юрбою,
Марно старались, однак: не зійшла вона з чесного шляху".-
"Бач, така молодь тоді повелася, скупа на дарунки.
Наїдків дай їй-забуде й про любощі; так Пенелопа
Чесність свою зберегла. Але хай хоч разок засмакує,
Що таке зиск, ще й з тобою поділиться - ти її й буком
Не відженеш од того багача, як собаку - від кістки.
В Фівах - тоді я вже сивим був - так одну жінку ховали
Згідно її заповіту (стара була хитрою, видно!):
Змащений труп її ніс спадкоємець, до пояса голий -
Вислизнусь, думала, й мертвою з рук його; певно, юнак той
Добре їй в'ївсь в печінки. От і знову для тебе наука:
Діла свого не занедбуй, але й не запалюйсь над міру.
Хто мовчазний і насуплений, той балакливих не любить.
"Так" або "ні" йому інколи кидай - і вся тут розмова.
Стій, як той Дав у комедії, очі втупивши в землю.
Будь насторожі проте: подме вітерець прохолодний-
Голову вкрити порадь, а плечем, ідучи перед нього,
В тисняві шлях прокладай; він базіка-настав своє вухо;
Любить хвальбу - вихваляй його, поки, руками зметнувши,
Сам не зупинить: "Та годі вже, годії"-вдувай йому в вуха
Ту похвалу, щоб сопів, як той міх роздувальний у кузні.
Ну, а коли він помре, й наяву вже ти, вільний, почуєш:
Чверть мого спадку хай мій спадкоємець, Улісс, посідає",
Жалібно зойкнеш тоді: "Незабутній мій Дамо, невже ж то
Нині не стало тебе, мого друга, моєї опори?"
Тут випадало б утерти й сльозу, як удасться сплакнути.
Тільки гляди, щоб крізь сльози, бува, не проблиснула радість.
Пам'ятник гарний постав. Хай сусіди за похорон пишний
Хвалять тебе. Коли ж той, хто з тобою ділитиме спадок,
З часом бухикати стане, скажи, що ти рад хоч сьогодні
З частки своєї чи дім свій, чи наділ йому відступити:
Що, мов, заплатиш,- те й буде. Але Прозерпіна сувора
Тягне вже, чую, мене... От і все. Зоставайся здоровий! 



6
Ось чим не раз я богам надокучував: поля б окраєць,
Дім та садок, та струмочок дзвінкий, що й у спеку не мовкне,
Ще якби гай зеленів... Та боги мені щедро послали
Те, чим я навіть не снив. Тому й не прошу вже нічого.
Хай лиш майно те. Меркурію, довго хазяїну служить.
Я ж ні шахрайством, нечистий на руку, його не примножив,
Ні, навпаки, поринаючи в блуд, не пускатиму з вітром.
Я не молюсь, як той дурень, бува: "От, якби ще той кутик
Якось собі приорати: рівненька була б моя нива!
От би наткнутись на горщика з сріблом! Було ж таке диво:
Наймит один відкопав цілий скарб, і те поле, де щойно
Спину він гнув, те й купив, багачем уже, з ласки Геракла".
Ні! Мені досить того, що я маю. Прошу одного лиш:
"Хай і худібка, й все інше товстіє, а тоншає - розум.
Хай та посілість моя твою ласку. Меркурію, чує".
Ось я й осів серед гір, утікач од шумливого Рима.
Що ж нашепне мені тут невибаглива муза сатири?
Тут марнославство не їсть мене, осінь не так дошкуляє
Вітром свинцевим, що темні покоси кладе Лібітіні.
Боже досвітній! Або (якщо так називатись волієш)
Янусе! Люди-бо з волі богів починають од тебе
Всякі труди! Не гнівись, коли й вірш той почну я тобою.
Хто ж, як не ти, мене в Римі затемна ще з ліжка зганяє:
"Гей! Ти ручитись мав нині! Спіши, бо залишишся в дурнях!"
От і рушай, хоч поземка свистить, хоч замрячене сонце
Ледве що тягне свій повіз низький по зимовому небу.
Врешті й поруку я дав як належить, та що мені з того?
Ось я вже борсаюсь в натовпі, чую докори повільних:
Ну й розігнавсь! Та чи ти очманів? Не в абиякій справі,
Мабуть, отак поспішаєш? А може, згадав Мецената,
От і біжиш, мов шалений, змітаючи все на дорозі?"
Солодко чути це, що не кажи. Та ось піднімаюсь
На Есквілін. Тут від справ незліченних дарма й ухилятись:
Так і наскакують зліва і справа: "Прохав тебе Росцій
Завтра о другій у претора бути". "Є справа поважна,
Спільна й нова, тому скриби благають, щоб ти про ту справу
Нині, бува, не забув. То гляди ж, не запізнюйся, Квінте!"
"Хай Меценат прикладе тут печатку, зроби це для мене".
"Спробую!" - "Що там казати! - підморгує.- Схочеш,
то зробиш!"
Так! Скоро восьмий летітиме рік, як у вибране коло
Друзів своїх мене взяв Меценат, щоб було кому часом
Сісти до повозу з ним чи ото-як буває в дорозі-
Зрідка скупим перекинутись словом: "Котра там година?"
"Що там у цирку? Чи міг би зрівнятися з Сіром Галліна?"
"Ранки холодні вже... Вдягнешся легко-зубами задзвониш".
Речі такі й балакливому можна прилюдно звіряти.
Все ж відтоді мені заздрять постійно; щодня, щохвилини
Заздрих очей усе більше: на грища піду з Меценатом
Чи до театру загляну-"Улюбленець долі!"-зашепчуть.
Хлюпне холодною хвилею чутка тривожна по місту -
Всяк не дає мені й кроку ступити: "Ну, що там чувати?
Ти ж біля самих богів, то й справи їх знати повинен.
Що там про даків ти чув?" - "Та нічого".- "Ти далі жартуєш!"
"Бий мене грім, коли чув я хоч слово!" - "А де намічають
Воїнам Цезаря землі давати? В Італії будуть
Наділи ті чи в Сіцілії?" Я їм своє: "Та не знаю!"
Вже й присягаюсь. Та де там! Ззираються, з дива не сходять:
Хтозна, чи є де такий, щоб аж так тримав таємницю!
Марно день промина, і не раз я зітхну молитовне:
Де ти, жадане село! Чи колись, метушню ту забувши,
То стародавній сувій розгорну, то, поринувши в мрії,
Солодко в тіні здрімну, заколисаний тихим дозвіллям?
Ну, а коли ж то на скромний мій стіл подаватимуть знову
Біб, дорогий Піфагору, та зелень, присмачену салом?
Ночі, вечері божественні! Вогнище тихе... Довкола-
Я й мої друзі їмо. Не дармує й метка моя челядь:
Живиться всякими лишками. Приписи зайві, безглузді
Гостя не в'яжуть у домі моєму-п'ємо, як хто хоче:
Той, хто себе почуває на силі,- міцнішого вип'є;
Інший-легкого наллє собі. Слово по слову-й по колу
Мова пішла. Не про вілли чужі, не про те, чи й насправді
Вправно танцює Лепор, а про речі, що кожній людині
Вкрай необхідні, близькі: чи в багатстві, чи, може, в чеснотах
Криється щастя людське? Чи лиш вигода в дружбі, чи, може,
Вище якесь почуття, і в чому ж таки полягає
Справжня природа добра та який його прояв найвищий?
Цервій, сусід мій, не раз навіть байку доречну приточить.
Мова якось-то зайшла про Ареллія; хтось аж прицмокнув:
От, мов, живе, розкошуючи! Цервій всміхнувся: "Колись-то
Миша сільська запросила міську, свою давню знайому,
В гості, в низеньку нору. Господиня нори по-сільському,
Вбого й ощадно жила, та для гості таки не скупилась:
Всю свою душу в гостину вкладала. Та що там казати!
Був тут горох, був овес (не зважала на скромні запаси!),
Навіть родзинки й сальце недогризене вийняла з схову.
"Може, хоч тим догоджу їй",- гадала сільська. Але де там!
Гостя все кривиться. Щось як і візьме на зуб для годиться -
Тут же те й сплюне гидливо. Сама господиня тим часом
Десь у кутку на торішній полові кукіль споживала.
Врешті озвалась міська: "І як це ти зносиш, небого,
Урвища й зарості ці? Чи, бува, не гадаєш довіку
Нидіти тут і не відати, що таке вулиці, люди?
Гайда! Довірся мені! Як живе-значить, має померти
Всяке створіння, велике й мале. Не судилось нікому
З пастки тієї втекти. І тому, дорога, поки можна,
Хоч налюбуймось життям, пам'ятаючи, як його мало!"
Миша сільська на ту мову міської аж рота розкрила.
Потім, на ноги зметнувшись, моторно майнула за нею.
Ось і дрібочуть вони навпростець, щоб у пору вечірню
Шуснути разом до міста. Вже й ніч своїм зоряним возом
Півнебосхилу пройшла, як вони опинились обидві
Наче в якомусь палаці. На ложах слонової кості
Пурпуром сяють м'які покривала, а там, трохи далі,
В кошиках,-гори тарелів наскидано; де не поглянеш-
Всюди недоїдки всякі святкової, видно, вечері.
Гостю сільську на те сяюче ложе як слід примостивши,

Так увихається миша міська, хоч фартух їй підв'язуй:
Носить за стравою страву й сама, як ото господиня,
Що подає, те й лизне язичком. А сільська на багрянцю
Аж розляглась собі, рада-радісінька тій переміні,-
Паня, та й годі! Аж тут... як не рипнуть десь голосно двері!
Миші ті-стрімголов з ложа. Забігали, заметушились,
Ледве живі з переляку, по тім величезнім покою.
Ще ж як мисливські собаки нечуваний гавкіт зчинили
Так, що луна розляглась,-"Ну, ні!-пропищала селянка.-
Не по мені це життя! Прощавай! Волію безпечно
Там, у норі лісовій, сухий свій кукіль доїдати!" 



7
Довго тут слухаю й сам би тобі щось сказав, але страшно:
Раб я усе-таки.- "Даве, це ти?"-Еге ж, твій набуток,
Чесний слуга, що трудитись готов без принуки, та в міру,
Так що не вмру тобі скоро.- "Гаразд. На те й вільність груднева,
З давніх давен так велось,- говори вже, що маєш на мислі".
Деякі люди до зла так і пнуться, кохаються в блуді.
Інші-хисткі, все вагаються: то про добро помишляють,
То вже поринули в зло. Та візьмімо хоча б того Пріска:
То в нього перснів аж три, а то - жодного; вкрай він несталий,
Що не година - то іншу кайму нашиває на тогу.
То він в палаці живе, то в таку вже нору забереться,
Звідки й вільновідпущеник, певно, соромився б вийти.
То він тиняється в Римі, то, глянь,- вже мудрує в Афінах,
Видно, на нього таки з пелюшок завзялися Вертумни.
А Воланерій, як тільки хірагра йому (по заслузі!)
Пальці скрутила, найняв собі тут же за плату щоденну
Спільника гри, що збирав і зсипав кісточки замість нього.
От вона, сталість завидна! Щоправда, в лихому, та все ж то
Краще вже так, ніж услід тому Пріскові свій посторонок
То волочити по самій землі, то струною напнути.
"Що ти верзеш і на кого, негіднику, тут натякаєш?"
"Як то на кого? На тебе!"- "З якої ж то речі, паскудо?"
"Хвалиш ось предків, їх звичаї, щастя... А що, коли б раптом
Бог наділив їхнім щастям тебе? Його б радо прийняв ти?
Хвалиш, як видно, не серцем - устами, або й полюбивши
Щастя таке, не прямуєш до нього, бо так глибоченько
Вгруз у болото в'язке, що й ногою рухнути вже годі.
В Римі ти мариш селом; на селі-аж до неба підносиш
Рим величавий. Якщо не запросить ніхто на вечерю-
Хвалиш свою тоді, скромну, й немовбито хтось батогами
Гнав тебе в гості, радієш: "От добре, що нині не мушу
Йту кудись пити!" Та вже як тобі Меценат перекаже

В гості зайти, хай під вечір, ото вже тоді галасуєш:
"Гей! Чи оглухли? Засвічуйте світло! Ану ворушіться!"
Місця собі не знаходиш, а Мульвій та інші похлібці
Йдуть з-під порога з нічим і такого тобі вже назичать,
Що й повторити незручно. "Ну хай уже,- злиться один з них,-
Я-баламут, пустоцвіт і пияк з пияків, і хто хочеш;
Хай і, гасаючи всюди, винюхую запах поживи,
Ти - такий самий, як я, може, й гірший, хіба красномовством
Хиби свої наряджати навчився!" А що, коли й справді
Ти ще дурніший, ніж я, хоч було й заплатив ти за мене
Суму мізерну: лиш декілька сотень... Ну-ну, ти хоч нині
Волі рукам не давай, не вишкірюйсь до мене так люто.
Ось оповім, що на вухо шепнув мені сторож Кріспіна.
Ти на заміжніх усе заглядаєшся. Дав - на повію.
Блудимо, значить, обоє. Кого ж розпинати скоріше?
Та, що в обійми приймає мене, догола роздягнувшись,
Під ліхтарем найяснішим, що годить мені при забаві,
Як тільки може й уміє, немов жеребцеві якому,-
Тут же без слова й відпустить, і я не гризуся, що завтра
Інший її обніматиме, кращий, багатший за мене.
Ти ж і відзнаки, й вбрання своє римське, і перстень знімаєш,
Драним, смердючим плащем напахчене криєш волосся,
В Даму бридкого зміняючись нишком. Чи ж ти не насправді
Раб той, за кого себе видаєш? Ось тебе манівцями
Потай ведуть. Ти тремтиш... Боязливість чи хіть переможе?
Де ж тут різниця, чи найманцем підеш на смерть від заліза,
Від батогів та вогню, а чи, носом упершись в коліна,
В скрині сидиш, куди впхнула служниця тебе, що сприяє
Пані блудливій? За це їх обох, як невірну дружину,
Так і служницю, карає господар хіба ж не по праву?
Ну, а тим більше-коханця. Вона ж зостається при тому
В домі своєму й одежі своїй, уступаючи радше
З остраху, як ото жінка, й у запал твій, звісно, не вірить.
Ти ж під ярмо йдеш свідомо й господарю гнівному в руки
Все віддаси - весь набуток, життя, своє тіло і славу.
Вирвавсь насилу з душею-пора б уже стати обачним.
Де там! Кортить тебе знов наражатись на страх, на загибель.
Ще раз і ще раз ти раб! Навіть звір, коли вирветься з сітей,
Хоч би який був дурний, а туди вже не лізтиме вдруге.
"Я не розпусник",- відмовиш. То я в такім разі не злодій,
Бо не торкну твого срібла, скажімо, лякаючись кари.
Страх цей усунь-і природа брикне, мовби кінь без вуздечки.
Ти повелитель мій? Ти, що стільком і малим, і великим
Людям коришся й речам, кого й претор, торкаючись тричі
Прутом своїм, увільнити не зможе з тих пут добровільних?
Зваж на таке ще, до речі: буває, що й раб тямовитий
Купить раба для підмоги собі чи підміни, чи як там

Їх називають у вас. Чи не зв'язані й ми так з тобою?
Ти - наді мною господар, а служиш, нещаснику, іншим;
Наче та забавка, крутишся, хай лиш сіпне хто за нитку.
Хто ж тоді вільний? Мудрець, що навчивсь володіти собою:
Вбогість йому не страшна, не лякає ні смерть, ні кайдани.
Пристрасті влади не мають над ним, не шукає він слави,
Весь-бо він-сам у собі і на кулю округлістю схожий:
Що б не торкнулось іззовні його - відпаде, зісковзнувши.
Тут і Фортуна відступить, безсила. Такій ось людині
Міг би ти чимсь дорівняти? Бува, якась жінка попросить
Кілька талантів у тебе; то випхне за двері ще й хлюпне
Воду криничну в обличчя, то знову поманить. Попробуй,
Скинь те ярмо осоружне! - "Я вільний!" Чи ж пак?
Але хто ж це
Пужалном тут же кольне і до послуху знов навертає?
Перед картиною Павсія станеш, бува, й занімієш.
Я ж, мов дурний, коли й сам, роззявляючи з подиву рота,
Стану навшпиньки й дивлюсь на зображення чорно-червоні
Рутула, Фульвія, Пацідеяна, що в цирку зітнулись,
Наче живі: то удар завдають, то щитом одбивають.
Я тоді, бачиш, роззява; а ти, хоч так само стовбичиш,-
Мудрий знавець і найтонший цінитель старого мистецтва.
Хай спокушуся на пряник пахучий - і я вже нікчема.
Ну, а тебе за багатим столом до чеснот вже не тягне?
Тут ми, щоправда, не рівні: поласую чимсь-і відразу
Власною шкурою мушу платити; а ти, що з'їдаєш
Ласощі значно дорожчі, чому не несеш за це кари?
Все ж і ті ласощі згіркнуть колись, якщо міру перейдеш.
Зрадять і ноги тоді, перетруджені тілом одутлим.
Раб твій, хлопчина, скребло проміняв на одне виногроно -
Він уже й злодій. А хто ж тоді той, що на різні приправи
Спадок розпродав? Хіба ж він не раб? А додай, що не всидиш
Навіть годинки з самим лиш собою. А вже на дозвіллі -
Сам ти не свій, уникаєш себе, мов той раб полохливий.
То проганяєш турботу вином, то вже сном, але марно:
Всюди, куди б не тікав ти, супутниця чорна - з тобою.
"Де б мені каменя взяти?" - "Навіщо?" - "Чи списа якого?" -
"Що з ним таке? Чи то з глузду він з'їхав, чи вірші складає?" -
"Геть мені звідси! Бо підеш дев'ятим на поле сабінське!" 



8
Як там гостина вдалась у заможного Насідієна?
Вчора я кинувся був за тобою, аж, чую, у нього
Ти ще від полудня п'єш.- "Ще й як удалась! На подібній
Хтозна, чи й буду коли".- Ану-ну, розкажи, якщо ласка,
Що напочатку зацитькало вам животи буркотливі? -
"Звісно, луканський кабан, при легкому впольований Австрі
(Так нам принаймні господар сказав). Біля кожного-зелень,
Редька, приправ усіляких чимало,- усе, що дратує
Шлунок розслаблений: рибний розсіл і винний осадок.
Ледве ми з першим упорались,- бачимо, вправний прислужник
Чимсь пурпуровим змахнув-і протерто вже стіл наш кленовий.
Другий - недоїдки спритно підмів, щоб гостям при обіді
Смак не пропав; коли враз-із цекубом Гідасп міднолиций
Входить поважно, мов діва афінська з начинням Церери.
Слідом-Алкон із хіоським, не скропленим хвилею моря.
Тут і господар озвавсь: "Яке, Меценате, волієш?
Ось і альбанське, й фалерн. Добирай до смаку-не забракне".
Гідний вискочня такт! Але з ким до такого обіду
Сісти тобі пощастило, Фунданію, рад би я знати!
"Я - на найвищому місці приліг, біля Віска, а нижче -
Варій, здається; а там з Балатроном Сервілієм поруч-
Сів і Вібідій: обох їх привів Меценат для розваги.
Між Номентаном і Порцієм мав своє місце й господар.
Порцій ковтав пиріжки, не марнуючи час на жування,-
Тим він і сміх викликав. Номентан лише пальцем повчав нас.
Де там яка дивина, бо ж усі ми, запрошені гості,
Навіть на устрицях, рибі та птиці не дуже-то добре
Там визнавались: цілком із них вигнали смак їх звичайний.
Ще ж коли нутрощі камбали й ромба (як це з'ясувалось
Трохи пізніше) на стіл подали,- я лиш кліпав очима.
Тут він мене втаємничив, що яблука, зірвані з віток
Саме тоді, коли місяць щербиться, рум'яняться густо.
Що тут до чого- його запитай. А між тим Балатрону
Каже Вібідій: "Якщо не вп'ємось,-невідомщені ляжем.
Більших нам кухлів!" - гукнув. Аж сіпнуло господаря, бачу.
Зблід, мов стіна, бо ж ніхто не лякав його так, як такий-от
Вічний пияк, бо й злословити рад, і, хоч як не старайся,-
П'яний не чує тонкого смаку піднебінням отерплим.
Повнять уже Балатрон і Вібідій місткі аліфанські
Кухлі вином; не дармуємо й ми-лише булькає дзвінко.
Нижні ряди змилостились, проте, й не пристали до гурту.
Ось і мурену внесли, на тарелі простерту; довкола
Плавають раки в підливі густій. "Іще не метала,-
Гордо господар сказав,- після нересту м'ясо вже гірше.
Ну, а в підливі - венафрські оливки, що першими в році
Сік свій пустили в давильні, і юшка з риб іберійських;
Далі-вино п'ятирічне, тутешнє, однак, не заморське.
Поки ще вариться все це, хіоського варто додати:
Тільки таке сюди йде; трохи білого перцю й, нарешті,
Оцту, в який замінилося з часом вино метімнійське.
Дику капусту з оманом гірким підказав я варити
Вперше; Куртілій-морських їжаків, до того ж-немитих:

Так їм на смак дорівняти, кажу, й черепашка не зможе".
Тут накриття, що звисало над нами, з високої стелі
Раптом зірвавшись, по ласощах тих як не вдарить,- аж чорна
Курява стала стовпом, як, бува, аквілон її гонить
Полем кампанським. Ми ждали біди, та коли все вляглося,
Знов пожвавішали. Тільки господар зажурений пхинькав,
Ніби на поминках сина, і хтозна, який тій пригоді
Був би кінець, але тут Номентан передбачливим словом
Так його втішив: "Гай-гай! Чи з богів ще хтось може. Фортуно,
Більше знущатись над нами, ніж ти? Така вже ти рада
Все нам звести нанівець!" Тут Варій, не стримавши сміху,
В хусточку пирснув. Тоді Балатрон, поглумитись охочий,
Мовить: "Таке-то життя. Повелося вже так, що ніколи
Слава напруженій праці твоїй дорівняти не хоче.
Ось як тепер: чи ж не дбав ти про те, щоб гостивсь я тут гойно!
Все ж на твоїй голові: щоб і хліб зарум янився в міру,
Щоб і підлива смачною була, щоб охайно та вправно
Слуги на стіл подали; перекреслює все випадковість:
Раптом паде накриття, як то бачили ми, чи, буває,
Хтось із прислуги спіткнувсь - і розбилася таця на друзки.
Тож на обіді-немов на війні: не в удачі, а в скруті
Зблискує хистом своїм найчастіше і вождь, і господар".
Насідієн обізвавсь: "Хай безсмертні тебе обдарують
Тим, чого сам собі зичиш, прихильний, сердечний мій гостю!"
Змовкши, взуває сандалі. А гості, на кого не глянеш,
Враз, наче змовники ті, зашептались про щось таємничо".-
Справді багато я втратив. А що розсмішило вас потім? -
"Слухай-но. Поки Вібідій, стурбований долею бутля,
Чи не розбився, бува,- випитує слуг і при тому
Кухлем порожнім гримить: пора б, мовляв, наповняти;
Поки регоче сміхун Балатрон, а за ним-усі гості...
Знов появляється Насідієн із чолом прояснілим,
Долю зрадливу мистецтвом високим готов подолати:
Вносять за ним журавля на підносі, вірніш, його кусні,
Сіллю й мукою посилані щедро; потому-печінку
Білої гуски, що фігами живлена; далі приносять
Заячі плечі: вони ж бо солодші на смак, аніж стегна.
Тут і дроздів подали, підрум'янених легко; нарешті -
Ще й голубів, яким куприки зрізано. Все це, як бачиш,
Ласощі справді казкові, коли б не повчав нас господар,
Що воно й як воно. Ми ж як один, щоб на ньому помститись,
Нишком собі розійшлись, тих розхвалених страв не торкнувшись,
Мовби влила в них отруту Канідія - чорну, зміїну". 


вгору
 
Без реклами
2004-03-22 14:37:27
TopList
© 2000-2003, Київ, Соломко Валентин -- ідея та наповнення, графічне опрацювання -- проєкт дизайн, змiнено -- 20.05.2003 12:34:25