Відразу після того, як Іштван і Ян провели Ліду до пігмеїв і повернулися на буксир, Станєв запросив їх у рубку.
— Нас залишилося троє,— оглянув друзів штурман.— Вести такий караван утрьох навіть у звичайних умовах неможливо. І все ж таки я пропоную плисти далі, більше того,— без зупинок. Для цього кожному з нас необхідно взяти на свої робочі місця харчі й воду...
— Плисти без зупинок не лише вдень, а й вночі,— додав Ян. Підтримую, - підняв руку Іштван.
— Приймається,— погодився Петер. Пливемо і вночі! Тоді — вперед!..
За кілька хвилиЬ караван відчалив і вийшов на середину ріки. Під бортами завирувала зустрічна течія, намагаючись збити караван назад, але машина запрацювала натужніше, і він почав набирати ходу.
Йшли весь день. Увечері, не зупиняючись, повечеряли. Відразу почало хилити на сон. І, щоб не заснути, Петер тихенько заспівав.
— Петере, ти, коли співаєш, то співай,— позіхаючи, мовив по рації Ян.
— Я й забув, що рація ввімкнена,— спохопився Станєв.
— Ввімкнена. Ввімкнена...
— А чому так серйозно, Яне?
— І без твого мугикання хилить на сон.
— Ну, що ж, тоді слухай. Всічко. Зараз сон твій прожену. Про що заспівати? Про кохання?..
— Про що хочеш, про те й співай. Тільки не мугикай. Станєв хвильку подумав.
— Я тобі краще вірша розкажу.
— Вірша так вірша. Я згодний на вірша.
— Називається він, друже, «Камчія». Знаєш, що таке Камчія?
— Ні. Не знаю.
— Камчія — це річка, яка впадає в Чорне море поблизу Варни. Слухай...— Петер почав читати. Та так голосно, що Іштван почув крізь шум машини і висунувся в ілюмінатор.
...Камчія закохана у море. В Камічії палке і вірне серце:
Гори зупиняють білопінну, А вона, мов звір у клітці, б'ється, Рветься то на північ, то на південь. Південь її кличе, північ вторить, Та вона вертає знов до моря. Крізь проломи і завої гострі Камчія виблискує сталево, 1 спливають, наче білі кості, Брилами обчесані дерева. І зненацька відступають гори — Ось воно, твоє кохане море! Камчія дісталася до моря!...
— Гарний вірш! Сам склав? — запитав Сабо.
— Ну, що ти, Іштване? Якби я такі вірші писав, то був би поетом, а не моряком. Написав цього вірша наш болгарський поет Атанас Мочуров. Я, правда, вірша не всього прочитав. Початок і кінець забув...
— Ну й не дуже переживай, що забув,— підтримав по рації розмову Ян, радий нагоді розігнати сон.— Твоя забудькуватість, так би мовити, нормальна. А що говорити, коли великі люди забувають... От французьким письменником Анатолем Франсом стався прямо-таки анекдотичний випадок... Ян замовк.
— Що там трапилось?.. Чому замовк? — нетерпеливо запитав його Петер.— Давай — про Франса.
— Зачекай. Саме заміряю глибину... Ага, нормальна... Так от, якось до Анатоля Франса прийшов його приятель і прочитав на дверях записку: «Буду об одинадцятій годині. Анатоль». У цей час сходами піднімався сам господар. Зупинившись біля дверей і прочитавши записку, він сказав уголос: «Анатоля ще нема, буде об одинадцятій»,—і пішов назад.
Петер засміявся.
— Що він тобі смішне розповів? — запитав Іштван з ілюмінатора.—Розкажи.
Петер коротко переповів розповідь Яна.
— Я теж знаю історію, яка трапилась з письменником...— почав було Іштван.
— Зачекай,— мовив Петер.— На ось рацію Райдуги. Ввімкни її розповідай, щоб і Ян слухав. Сабо взяв рацію.
—Яне, чуєш мене?
— Чую, Іштване. Зробив нарешті свій хід?
— Та киньте ви ті шахи!.. Тільки й знаєте: шахи й шахи!.. Наче. на світі більше немає нічого цікавого, крім них!..
— Не нервуй, штурмане,— мовив примирливо Іштван.— Зараз грати не будемо. Я ж кажу: про письменника теж знаю історію...
— Та й про письменників уже досить,— засміявся Станєв.— Ніби не моряки, а студенти.
— Я пропоную послухати Яна,— втрутився Іштван.— Розкажи, Яне, що то за схема в тебе. Ти її оберігаєш наче заповіт якийсь.
— Про яку схему ти говориш?
— Про той папірець, який ти залишав на зберігання у пігмеїв.
— А-а. Зрозумів,— мовив Ян.— Ніякої таємниці в цьому немає. Перед рейсом оцим мій батько запитав мене: «Яне, ти гасаєш по світу, а дома цікавіше. Перебудова йде. Ламаються адміністративно-догматичні канони...
— Все одно, батьку, світ неповторний у своїй цікавості. Канони хай ламаються, а я хочу бачити світ. Чи правильно ми все тут ламаємо.
Батько зітхнув, витяг зі скрині цю схему, дав мені. «Візьми, синку,— каже.— Тут червоним олівцем відзначено місце, де твого діда розстріляли. Візьми, щоб не забув, куди повертатися з тих далеких доріг...» Мій дід очолював одну з підпільних антифашистських груп. Його розстріляли на пустирі... Це місце поруч з нашим будинком. Воно позначене хрестиком на схемі. Колись вам покажу неодмінно.— Тоді це була околиця, пустирі навколо. А зараз зелені здавалося, що достатньо маленького поштовху, незначної допомоги і ліхтер сповзе з коси. Сидячи на носі ліхтера, він навіть розгойдувався, допомагаючи буксирові. Затим оглядівся, чи нема поблизу крокодилів, стрибнув у ріку. Води було по коліна. Серед прибережного нагромадження плавника вибрав добрячого дрючка, почав ним підважувати ліхтер, один кінець загнавши під днище, а в інший впираючись плечем. І, як не дивно, справді, допоміг, чи, можливо, від того, що гвинт вимив пісок з-під днища, ліхтер зрушив з місця. Ян, відкинувши дрючка вбік, хотів було побігти за караваном, який відпливав на середину ріки, але не зміг. Його щось тримало за ногу. Оглянувся. В штанину правої ноги, нижче коліна, зубами вчепився крокодил. «Таки проґавив! — майнула докоряюча думка.— Та в цій каламуті хіба помітиш!» Боцман рвонувся вперед. Затріщала штанина. Але крокодил клацнув зубами і перехопив її ближче до ноги. Ян почав вириватися. Та з цього нічого не виходило. Тоді він повернувся і рацією вгатив крокодила по голові. Рація розлетілася в друзки, а звір лише кліпнув очима, ще раз клацнув щелепами, і гострий біль пронизав Яна: крокодил зубами зачепив ногу. Вода навколо відразу стала червоною.
Боцман подумав, якщо крокодил клацне щелепами ще раз, то відкусить ногу. Треба було щось робити. Гукати на допомогу? Іштван і Петер через шум двигуна все одно не почують, та й коли б почули, не змогли б допомогти: знаходились вони далеко і доки добігли б, крокодил зробив би свою чорну справу. Долю Яна вирішували секунди.
Морава відчув, що йому в голові паморочиться. Ще якась мить і він втратить свідомість. Крокодил, не кліпаючи, дивився на моряка. Ян, не усвідомлюючи, що робить, великими пальцями обох рук з усієї сили натиснув на ці витрішкуваті «скельця». Звір від болю заревів, розімкнув щелепи. Боцман кинувся за караваном, який відійшов на середину ріки і почав зупинятися. Нога боліла, але в голові просвітліло.
Недокликавшись Яна по рації, Петер послав Іштвана на передній ліхтер дізнатись, що трапилося. Добігши на «вістря» каравану і помітивши боцмана серед червоної від крові води, механік, не роздумуючи, стрибнув у річку йому на допомогу. Обхопив товариша однією рукою, другою, загрібаючи воду, підплив до ліхтера. Підсадив на нього Яна, затим виліз сам. Роздер штанину. Оглянув рану.
— Пошматував добряче, але кістка ціла. Маєш щастя. Прокусив лише м'язи.
Іштван зняв з Яна ремінь, вище рани перетягнув ним ногу. Кров перестала текти. Взяв боцмана на плечі, поніс до буксира.
— Що трапилося?! — з тривогою в голосі запитав Петер, побачивши їх ще здаля.
— Крокодил укусив за ногу,— скривившись від болю, відповів Ян.
— Дуже?!.
— Добряче,— мовив Іштван, піднімаючись разом з Яном на буксир.
— Ходити зможеш, Яне? — не маючи змоги відірватись від стерна, навіть оглянутися, бо караван зносило течією і треба було його «утримувати», допитувався Петер.
Знову за Яна відповів Іштван.
— На жаль... Рана глибока. Багато втратив крові. Щоб зараження ще не було.
— Ти зроби Янові протистовбнячний укол, Іштване. А потім посип рану стрептоцидом і забинтуй її. Аптечку візьми в кают-компанії.
Іштван виніс аптечку і почав налаштовувати шприц. У нього не відразу все виходило. Але, хоч і невміло, він таки зробив Янові укол, забинтував рану.
Відчувши полегшення, Морава заговорив:
— Вам удвох не справитись з «возом». Треба заміряти глибину, спрямовувати караван, керувати ним і дивитися за машиною...
Крізь стиснуті зуби Яна вирвався тихий стогін. Чоло вкрилося краплинами поту. Полегшення змінювалося нестерпним болем. 1 лише по напруженому жовтавому обличчю Морави було видно, які великі страждання в цю хвилину він витримує.
— Тобі, Яне, треба лежати і не рухатись,— мовив Петер.— Іштване, намости йому побільше матраців.
— Я лежати без діла не буду. Біль затихає,— полегшено зітхнув Ян.— Ви вдвох не справитесь...
— Спробуємо...
— Нічого з цього не вийде. Я пропоную ось що: намостіть мені повище біля стерна. Я сяду і керуватиму караваном. Руки ж у мене цілі. Це там, на ліхтері, щоб заміряти глибину, треба стояти, а тут можна й сидіти... А туди підеш ти, Петере. Візьми, рацію Райдуги і по ній даватимеш мені команди. Ти, Іштване, як .і до цього, забезпечуватимеш роботу машини.
— Витримаєш? — запитав Петер.— Тобі ж навіть поворухнутися не можна.
— Витримаю. Я й не рухатимуся. Лише руками буду стерно «перебирати».
— Ну, що ж, тоді спробуємо. Дійсно, в нас іншого виходу немає,—погодився Станєв.
За кілька хвилин біля стерна Іштван намостив з матраців підвищення, схоже на крісло. Переніс в нього Яна, і Петер передав боцману стерно.
— Призвичаюйся.
Ян покрутив стерно вправо, вліво, додав обертів машині. Караван поступово рушив.
— Молодець! — мовив Петер.— Я побіг на передній ліхтер. Всічко.
Проте, Мораві не так легко було впоратися зі стерном. Як він не намагався тримати в спокої хвору ногу, на неї все одно передавалося напруження. І кожний поворот стерна йому коштував нестерпного болю. Боцман обливався потом, в очах йому темніло, але він, зібравши всю свою волю, тримався, боячись лише одного—знепритомніти, У такі хвилини він затихав, затиснувши в руках стерно, прислухався до рації, щоб не пропустити команди Петера. Станєв, знаючи про стан товариша, намагався всіляко допомогти йому керувати караваном. Він безперервно передавав дані не лише про глибину, а й відстань до берегів, приблизні градуси повороту. Або просто говорив:
— Яне, відпочинь. Тут фарватер прямий. Лише тримай.
Так ішли весь день, ніч і ще півдня. Ліс закінчився. Зорові моряків відкрилася безмежна рівнина, скалічена ураганом. На ній не було видно жодного деревця, жодного кущика, навіть трава змішалась з землею і лише де-ін-де пробивалася до сонця.
Все частіше й частіше зустрічалися козулі, що прийшли до річки напитися води і пощипати травичку (біля води вона відросла). Забачивши караван, вони кидалися врозтіч.
Почали зустрічатися й бегемоти — цілими сім'ями й подинокі. На відміну від рухливих козуль, вони підкреслено-флегматично викупувалися в прибережній твані, байдуже проводжаючи поглядами караван...
Станєв скомандував зупинитися і прийшов на буксир.
— Давай, Яне, швиденько змінимо тобі пов'язку.
— Варто було зупинятися через це. Тільки час втрачаємо.
— Яне, ти терпляча людина. Інший на твоєму місці вовком завивав би,— мовив Петер, оглядаючи ногу товариша.— Від болю обличчя твоє посіріло. Іштване, берись до роботи, а я «потримаю» караван.
Іштван змінив пов'язку. Янові стало легше. Він тепер міг не те що вільно поворухнутися, а й спинатися на ногу. Сабо знову вмостив його в «крісло» перед стерном. Не гаючись, рушили далі.
Ріка випрямилась. Фарватер видно було далеко вперед. Ян додав швидкості. Сподівалися ось-ось побачити ознаки цивілізованого життя. Але лише вранці наступного дня Петер і Ян майже одночасно помітили далеко попереду купку людей.
Люди стояли на пагорбку і радісно махали руками, підстрибували, обнімалися. Але чомусь назустіч не бігли. Лише згодом, коли караван наблизився до них, від групи відділився один з чоловіків, підійшов ближче до води. Махнув рукою, мовляв, причалюйте. Ян повернув стерно, зменшив оберти машини, і за кілька хвилин караван м'ягко пристав до берега. Іштван кинувся спускати трап, але чоловік на березі заперечливо помахав рукою і по-російські мовив:
— Вам сходити на берег не можна — карантин. Після стихійного лиха — лютує холера...
— А ви хто будете? — запитав Петер, який віддав якір на передньому ліхтері і прийшов на буксир.
— Я радянський лікар Максимов. Працюю в оцій країні вже майже рік. Вибачте за таку зустріч: ближче підійти один до одного ми не можемо...
— А як бути з вантажем? — подав голос Ян.
— Відчепите ліхтери. Далі ми їх потягнемо слонами. Ніби на підтвердження слів Максимова, з-за пагорбка високий негр вивів двох слонів, обвішаних упряжем.
— Просто так, без документів, передавати вантаж ми не будемо. Ми маємо знати, що потрапить він за призначенням,— вийшов з машинного відділення Іштван.— Повірити на слово...
— Ось мій радянський паспорт,— Максимов показав паспорт. — На ньому герб моєї країни. А це ось, на пагорбку, представники уряду.
— Ми розуміємо, товаришу Максимов, але ж...— підвівся на ноги і, шкутильгаючи, підійшов до борта Ян.
— Ви маєте рацію. Так просто передати дорогоцінний вантаж було б не правильно.
Максимов щось гукнув неграм на іхній мові. Ті зникли по інший бік пагорбка. Через хвилину звідти з'явилося кілька десятків обірваних, знеможених людей.
Лікар показав на них.
— Хлопці, вантаж піде саме для таких знедолених. У мене інших доказів немає...
Петер і Іштван відчепили ліхтери від буксира.
— Спасибі вам, хлопці,— зітхнув Максимов.— Ви вчасно доставили вантаж. Вчасно. Обняти б вас!.. Мітинг би!.. На руках би вас пронести!.. Та не можна... Ще день, і я не знаю, як повернулася б доля цього народу. Ліки вчора скінчилися. Харчів уже теж майже немає... По радіо ми чули, що ви повели караван. Москва передала навіть, коли ви орієнтовано прибудете. Отож і чекаємо вас з учорашнього дня...
- Це добре, що ви зустріли нас,— мовив Іштван.— Нам треба поспішати назад. У джунглях залишилися наші товариші. Тож поспішаймо!
— Капітан і буфетниця? По радіо називали їх у складі команди. Це мої співвітчизники?
— Так, вони з Радянського Союзу.
— А що трапилося з ними?
— Нас переслідували терористи. Капітан Райдуга пішов до них, щоб ми могли продовжувати рейс. А буфетниця залишилася в пігмеїв, щоб йому допомогти.
— Тоді не гайте жодної хвилини. Поспішайте. А ми з свого боку зробимо все, щоб весь світ дізнався про тих бандитів. Попрошу виступу по державному радіо. Виступлю сам...
Тим часом погоничі впрягли в караван слонів і потягли ного вздовж берега далі.
Петер взявся за стерно.
— Ну, що ж, лікарю, прощавайте.
— Прощавайте, хлопці! Спасибі вам велике! — Максимов помахав їм рукою, повернувся і стомлено пішов до гурту людей, які чекали на нього.
Петер вивів буксир на середину ріки, розвернув його за течією...