Кажуть: гуртом можна й батька бити. Аби тільки знати за що. Це жарт, та головне тут не «батько», а «гуртом». До такого висновку дійшов Микита, поплававши на човні по холодному озері. Він повісив на капроновий шнур молоток без ручки і, опускаючи його на дно, розраховував металом натрапити на метал, а вже тоді, встановивши місце сейфа, залишити буйок і ламати голову над вирішенням другого питання. Змарнувавши день, Микита зрозумів, що це не той шлях. Він подумав увійти в контакт з піонерським табором.
Так у таборі «Металіст» з'явився новий вихователь Микита Єгорович Сорокаліт. Він увесь час проводив на озері, навчаючи відпочиваючих користуватися ластами, пірнати під воду й триматися там якомога довше. Як виявилося, дід Захарій мав рацію, розповідаючи про коньяки та шампанське. Справді, сам вихователь на глибині двох метрів під кручею в намулі виловив пляшку шампанського і дві банки «шпротів». А хлоп'яки дістали кілька навеличких пляшок «пепсі-коли». Видно, начальник, що тут відпочивав, був уже одною ногою чи, може, обома в тому комунізмі, який обіцяв людям і який його тримав у доброму тілі.
Не лише комарі не давали спати Микиті Сорокаліту, а й думки. Ламав голову, як знайти скарби, адже вони тут, ніхто їх не виймав. Коли б не така муляка. Мабуть, засмоктало так, що ніяким молотком не дістанеш. А шкурка вичинки варта. Правий дід Захарій, коли б у сейфі не було чогось коштовного, завідуючий бази так не побивався б, не ховав би від фашистів і взагалі від людей. Дістати другий сейф він не наважувався, бо... ясне діло. До озера не було доступу простим смертним.
Що ж робити?
Навіть уві сні Микита бовтався у муляці, розгрібав і чманів без повітря. Одне слово, намул став його ворогом на все життя.
Для обслідування дна потрібен батискаф.
Іще чого! Може, викликати водолазів? Тоді вся затія нічого не варта. Той, хто знайде скарб, той його й забере, а ти залишишся з носом. І без серйозної підготовки і обладання нічого не вдієш. Намислив справді робити саморобний батискаф з допомогою юнаків, але цей задум розвалився вщент ще до його втілення. Справа н тім, що перша черга відпочиваючих збиралася додому, а через два-три дні мала заїхати нова. Що серйозне можна заробити з такою тимчасовою публікою?
Обставини примусили Микиту Сорокаліта роззирнутися навколо. Обдивився все і що ж побачив? Під горою на протилежному березі озера в садочках десятки, та де там, сотні хаток з балкончиками і верандами, з розмальованими причілками і кольоровими парканчиками. То дачі городян. Звичайно, що там є така ж публіка, як тут у таборі, звичайно, що той контингент більш постійний, люди там живуть все літо.
Щоб познайомитися з хлопчаками-дачниками, з усіма разом, Микита вирішив створити свою дитячу футбольну команду й викликати на змагання команду дачників.
Як тільки поселилася нова зміна, вихователь Сорокаліт розпочав свою затію. Футбол — це така гра, проти якої не встоїть навіть запрограмований музикант чи вдумливий очкарик. Тому-то на галявині між наметами і лісом юрмилися хлоп'яки, виполюючи бур'ян, розрівнюючи майбутнє поле, зрізаючи горбочки й купини й засипаючи та забиваючи дерном ямки. Сам Микита Єгорович, діставши у місті старі волейбольні сітки, зшивав їх до купи, готуючи для футбольних воріт.
Було створено дві команди з бажаючих. Одна з них носила пісок від озера й посипала місця біля воріт, а друга розмічала й посипала попільнухою межі штрафного майданчика, воротарського і центра поля. Коли люди в чомусь зацікавлені, їх підганяти не треба. Головне — зацікавити. Микита це зрозумів давно, а зараз лише спостерігав за роботою.
Прокинувся Микита рано. Лежав і, поглядаючи в стелю намету, де верхній кутик просвічувався раннім промінням сонця, будував плани на сьогодні. Ось скоро сурма подасть команду, і табір оживе. Як в армії. А тут же не армія. Може, відмінити і сурму, і підйом, і взагалі армійський розклад? Демократія так демократія! Нехай собі хто хоче лежить, спить, дрімає чи вилежується. А тоді... Ні! — сам себе обірвав Микита. Це не демократія, а розвал порядку. Адже все в природі має якийсь свій порядок. День — ніч, зима — літо... А як б'ється серце? У точному ритмі, а коли той ритм порушується, ; організм втрачає тонус, хворіє, а там і до біди недовго...
За цими думками і застав його сигнал сурми, який полинув Кудись вдалину, в туман, що заліг над озером, і далека крейдяна гора, що на тому боці відлинула його, прикотила назад, не прийняла. Мабуть, недовподоби дачникам такі сингали. У них свій розклад, своє життя. Та від сусідів не відгородишся, на озері ліс не посадиш.
Сьогодні футбольний матч між табірною командою «Металіст» ¦і дачниками, які свою «збірну» назвали «Акванавти». Чому саме «Акванавти», та тому, що вони там щось майструють, пов'язане з водою. Саме це й зацікавило Микиту. Саме це й примусило сісти на свій старенький велосипед і здійснити подорож на той бік озера.
Як виявилося, хлоп'ята вже давно розпрощалися з ліжками. Хіба можна спати, коли тебе чекає цікаве заняття. Микита ще здаля почув дзенкання молотка по металу. Орієнтуючись по цьому звуку, він приїхав до кам'яної будки на березі озера в кущах. Це хатка сторожа. У нього тут дача, не гірша, ніж у всіх, а свою службову будку він здав в оренду хлоп'ятам, які туди, у невеличкий дворик, понавозили з міста металевого брухту. В хатці зробили верстат, полиці для інструменту. А їхній керівник чи майстер, теж з дачників, привіз навіть електрозварювальний апарат. Микита застав хлоп'ят за роботою.
Тут кожен чимсь займався і на гостя намагалися не звертати уваги. Микита відчував, що людині, яка захоплена своєю справою, сторонні очі заважають і навіть дратують. Спробуй стати за спиною, художника, коли він працює. Та на допомогу Микиті бог послав Василька. Зустрілися, ніби земляки в далекому краю.
— Привіт, супутнику! — простягнув руку Микита, і Василько запишався у долоню.— Що значить — земляки! — Микита взяв робочого стільчика, всівся й дістав сигарети.
— Чим займаєтеся, хлопці?
— Ділом,— відповів не досить чемно вилицюватий, у картузі з крабом Шурик Шовкопляс — «Боцман».
_ А ви що, не бачите!— почувся задирикуватий, насмішливий дівчачий голос.— Це ж корабели! Вони будують підводного човна! — і зловтішне хіхікання.
Микита обернувся й побачив на стежці двох дівчат років по дванадцять-тринадцять і з ними невеличке дівча. Завітали Ірина з сестричкою Каринкою та Іринчина подруга Рая Величко.
Розвідка була вдалою. Микита розвідав, що хлоп'яки будують батискаф для розвідки озера, яке, як їм сказали, має три дна. Та озеро це, так би мовити,— програма мінімум, а велика мета попереду. У них був і керівник, чи, як вони його називали, генеральний конструктор, який одружився і виїхав кудись на північ. Поїхав, покинувши на призволяще таку працездатну команду. Микита сказав, що з такими хлоп'ятами можна гори переставляти з місця на місце, і пообіцяв свою персональну допомогу.
Повертаючись назад, розмірковував про те, що й сам думав про батискаф, та останнім часом відійшов від таких думок. По-перше, це ж дуже складне пристосування. Навіть якщо робити оте, що замислили собі «акванавти», й то багато чого потрібно. Проста металева бочка з віконцем із скла. Це можна зробити. Герметичну кришку, петлі, трос. Але з човна її не спустиш. Потрібна лебідка. А для лебідки треба якщо не великий пліт, то капітальний пірс.
Це теж можна зробити, якщо докласти зусиль, та хлоп'яки завзяті, вони все, що треба, з-під землі дістануть. Головне людину зацікавити. Тільки що це дасть? Майже нічого. Той батискаф опуститься в одному місці, зануриться в муляку, і... вся експедиція на цьому закінчиться. Ні, це нічого не дає.
Але й без цього не обійтись.
Потрібна розвідка дна. Може, воно й справді потрійне. Яка глибина? Якщо велика, то без аквалангів не треба й рипатись. Та й акваланги нічого не дадуть. Припустимо, що сейф лежить на глибині. Що ти з ним зробиш? Доведеться брати величезний трос, який би діставав з глибини аж до берега. Тоді чіпляти його трактором й тягти. Таке вночі без зайвих свідків не зробиш, а коли так, то все літо проваландаєшся, а результат в тебе заберуть і спасибі не скажуть. На біса цей дурний клопіт?
Зрештою Микита дійшов висновку, що найпростіший і надійний шлях — це батискаф, розвідка дна, а там, як-то кажуть, товкач муку покаже...
Увечері в присутності болільників з обох сторін відбувся футбольний матч. Щоправда, не було тут ні світлового табло, ні коментарів, ні навіть лав для сидіння, але були обабіч поля підвищення, пагорби з купинами і кущами. Для дорослих поприносили ящики, що зібрали біля їдальні і господарських приміщень.
Як доведено, сила емоцій не залежить від величини стадіону. Тут були й аплодисменти, й вигуки, й тихий шелест, ніби вітерець пробігав по верхівках тополь. Василько в картузі Боцмана нуль уваги на сусідок Ірину і Карину та ще й зазнайкувату Раю, яка завжди чогось морщить кирпатого носика і все критикує.
— Вперед, вперед, вперед! — репетує Василько, розмахуючи руками.
— Ну да, хмикає Рая.— Вперед, вперед, а вони — назад, назад!— Все те, що захоплює Ірину, у Раї викликає насторогу, а то й відразу. Махнувши безнадійно рукою, вона мовила недбало:
— Та все одно продують!
— Звідки ти взяла? — сердилася Ірина.
— Ти що, не бачиш по грі? — запишалася всезнайка.— У них же троє з ЮШС. Професіонали! Вони ж наших, як хлопчаків...
— Але це не чесно! — обурилася Іринка.
— А Ванько летить! — стискує кулачки Василько.
— Чи й не летить! Я в третьому класі так бігала... А може, й краще,— плюхає насіння Рая.— Хіба на таких ногах швидко побіжиш...
— Ох, молодці, молодці! Носяться, як ошпарені! — похвалив сторож — дядько Олексій.— Та ще в таку спеку! Вже й сонця не видно, а дихати нічим...
— Чи й не носяться! — хмикнула Рая.— Це ж у першому таймі, подивимося, як вони бігатимуть у другому.
— А в другому таймі наші випустять Міщенка! — мовив хлопець, що стояв за спинами дівчат.— Той поносить їх!..
— По калюжах? — не змовчала Рая.
— По яких калюжах? — здивувалася Іринка,
— Ти що, не бачиш? Он за тополями суне сюди хмара! — уточнила Рая, очима вказавши праворуч, у бік озера.
Ніби на її замовлення упали перші краплі дощу. Іринка задерла голову, підставляючи тим краплям розпашіле лице. Рая дістала парасольку й, повісивши над головою, спробувала захистити від дощу подругу. Іринка відхилилася, приказуючи:
— Нащо! Це літній дощик.
Рая дістала з торбочки носовик й подала подрузі.
— Нащо? — здивувалася та.
— Носа витиратимеш від літнього дощику.
— Ур-ра-а! — зарепетував Василько, а за ним і всі ті, що були на цьому боці поля.— Го-ол!.. Що-о?
Як виявилося, суддя — Микита Єгорович — не зарахував гол. Хтось був у офсайді. Дачники аплодували судді, а всі, хто за «Металіста», репетували кожен на свій лад:
— Нечесно! — кричав один.
— Підсуджує! — репетував інший.
— Суддю на мило! — закликав третій.
— Правильно! — подав свій басовитий голос сторож. Матч закінчився невтішно для «Акванавтів», хоча вони викладалися повністю. Микиті Єгоровичу треба було подивитися на них у грі. Він знав, що людина повністю проявляється в екстремальних ситуаціях. Так, справді, гра була дуже чесною, оскільки в «Металісті» грало троє з юнацької спортивної школи. Але в цій грі кожен мав свій інтерес. Микита роздивився своїх майбутніх однодумців, так би мовити, в ділі, зблизька, а вони мали нагоду побачити гру «професіоналів». Мало того, вихователь Сорокаліт за підготовку і організацію такого матчу одержав подяку від начальства. А це теж згодиться.
Після гри вся команда «Металіста» залишилася для розмови з Микитою Єгоровичем. Він попросив Боцмана відвести своїх до альтанки. Команда без ентузіазму рушила до зеленого склепіння — дах і ребристі стіни альтанки були заплетені хмелем. Без охоти йшли хлоп'ята тому, що судійство Микити Єгоровича їм не сподобалося. Мабуть, це типова «хвороба» серед спортсменів навіть високого класу. І взагалі, хто буває задоволений рішенням судді? Тільки той, хто виграє. І це не лише в спорті, а й у народному суді.
— Грали ви погано,— сказав Микита Єгорович.— Воно й зрозуміло, ніякої зіграності. Індивідуальна гра ще нічого, а пас... не туди. Що не пас, то під ноги чужому. Коли хочете знати, то у футболі і хокеї виграє та команда, яка більше зіграна, яка з допомогою паса проносить м'яч до чужих воріт, заплутує оборону, знов-таки пасом, бо не встигаєш навіть водити очима за м'ячем, коли грає прекрасна команда, а в результаті гол і... перемога. Все це, звичайно, теорія.
— А на практиці ви не маєте бажання потренувати нас? — запитав Боцман.
Микита Єгорович помітив, що Боцман тут не лише капітан команди, але й лідер колективу. Виходить, що всі свої задуми належить втілювати через цього хлопця. Та він не збирається виховувати з них футболістів, вони йому потрібні для своєї мети.
— Ні, у мене інша пропозиція. У кого є бажання грати в футбол, може записатися в спортивну школу, а моя стихія — вода! Маю бажання допомогати вам будувати й провести випробовування батискафа.
Говорив і уважно стежив за виразом очей хлоп'яків. Першим ляснув у долоні Василько, який був тут, як довісок до брата Володі. Засвітилися очі і в інших. Домовилися зустрітися завтра в майстерні, чи то пак у хліві-сторожці, на березі озера о десятій ранку.
Цього ж вечора Микита прикотив на своєму ветерані-велосипеді до діда Захара, бо той був у такому віці і в такому стані, що всього можна чекати вдень і вночі. І вік, і стан зробили з цього відлюдька безвольну істоту, яка скучала за людьми, за спілкуванням. Старий був щиро вдячний онукові і радий був якось йому догодити. Микита наносив води в хату, поставив два великих чавуни і затопив плиту дровами. Старому пора викупатись. А сам, пораючись, гомонів, бо відчував, що хата скучила за людським голосом.
— А вам хіба чути нашу сурму? — запитав здивовано.
— Та ще й як! Я ото всю ніч кручуся, а на зорі ніби провалююсь у безодню. А як сурма та подасть голос, прокидаюсь. Та не лише сурма! Там у вас у таборі є якась жіночка, в неї голос, що та сурма! Як зарепетує, аж луна котиться!
— А-а, то ж вона у мегафон! А голос у неї нормальний, навіть приємний. У нас там є сторож, так у того й без мегафону голос, як у Шаляпіна, хоч я його ніколи не чув.
— Та що ти все про когось, та про щось. Кажи вже про діло. Як ти там пірнав, шукав? А то я лежу тут, а думки мої всі там, біля озера.
— А я, дідусю, плавав човном і пірнав. Дістав навіть кілька пляшок шампанського, а того, що треба, не намацав. Ніяких, навіть приблизних ознак. Доведеться копати фундаментальне.
— Як?
— А так. Робити батискаф.
— Що це за сатана?
— Ну, як вам сказати, таку бочку з віконцем, із шлангом. На тросі спускати на дно й обслідувати. На велику глибину я ж без повітря не пірну. Одне слово, починаю з пірса. Тільки у мене ні грошей, ні матеріалів. А це ж дістань у місті та привези. Дістати я ще зможу, збереглися старі зв'язки, а привезти? Одна ходка з міста сюди коштує полтинник.
— Скільки? — здивувався старий.
— Ну, полтинник, як на вашу мову — півсотні!
— П'ятдесят рублів?!! Показилися, це ж дорого!
— У доларах дешевше. Я оце думаю, чи не організувати й собі якийсь кооператив? Як вважаєте, діду?
— Лавку?
— Та ні, ви не в курсі діла. Завтра пораненьку мотону у місто. Розбудете мене, щоб не запізнитися на автобус. А то у вас тут і до автобуса... можна літаком! Два кілометри пішки! Поїхав би велосипедом, так ні в кого його залишити там, біля зупинки. Ні, з транспортом у нас діло швах!
— Йди сюди ближче, Микитко! — а коли онук підійшов до дивану, на якому старий лежав так, несерйозно, ніби відпочивав від лежання в ліжку, мовив чомусь приглушеним голосом, довірливо: — А якщо нам купити свій транспорт?
— За що? — вирвалося у Микити.— І де?
— Он хлопець, що хата в мене в городі, купив собі нового автомобіля, а старенького свого продає. І не дорого. За тисячу. Як ти дивишся?
— А гроші?
— Нашкребемо. То й що?
— Уявляю собі той агрегат за тисячу! — усміхнувся Микита.
— Але ж їздить. Він на ньому, скільки я пам'ятаю, гасає, як навіжений вдень і вночі. Може, візьмемо, доки добудемо скриню з озера? А тоді можна буде приглядіти і щось краще?
«Запорожець», навіть виходячи з заводу, має вигляд несерйозний, кожна деталь, кожна частина говорить про його пролетарське походженння, а старий, та ще й застарілої марки, облуплений і з повітрязаборниками по боках — «вухастий», він нагадував віслюка, якому три чисниці до смерті. Одначе й відвернутися від нього нелегко, оскільки він мав і привабливий бік — ціну. Так, справді, це не «мерседес», не «форд» і не «тойота», навіть не його молодший брат ЗАЗ, але й ціна відповідна ! Він у п'ятдесят разів дешевший від названих іноземних марок і в дванадцять разів дешевший за щасливого родича.
Ціна переважала всі «за» і «проти».
Микита Єгорович запізнився на зустріч зі своєю командою акванавтів, зате він приїхав увечері на своєму лимузині і урочисто вибачився, бо мав справді переконливу причину.
А наступного ранку він зупинив свого автомобіля біля міського ринку, де працювали бульдозери, розвалюючи старі сарайчики, що вважалися магазинами, готуючи місце під нові приміщення. МАЗи завантажувалися кранами й вони від'їздили повні глини, каменю й різного сміття. Дивився на цю картину Микита Єгорович, і в його голові народжувалися думки стратегічного плану.
Довжелезні дрючки-балки дещо підточені шашіллю, може, на будівництво дачі не згодяться, а для плота це те, що треба! Чому для плота? Та тому, що пірс нічого не дасть. В одному місці опустиш свій пристрій, обдивишся — пусто, а далі що? Пірс же не перенесеш. А пліт може обійти все озеро. Тільки пліт і ніяких вагань. Дід не підведе. Все, що треба для озера, видасть! Микита Єгорович підійшов до «шкоди» з довгим кузовом і ровів комерційну розмову про те, що оті стовпи, які бульдозер закопує, слід відібрати й відвезти за місто. Водій погодився, але сказав, що вибирати, виносити й навантажувати тут нікому. Якщо це зробить хтось, він відвезе, хоча це й ризиковане, адже за місто. Не гаячи часу, Микита Єгорович погнав свого горбоконика за місто, на дачі за озером, а через годину автомобіль летів назад, набитий хлоп'ятами. Мурахами заметушилися вони на розваллях, серед білої куряви. Тягли обсипані глиною дрючки на тротуар і складали на купу. Що не скажи, коли люди в чомусь зацікавлені, їх підганяти ні окриком, ні плакатом не треба. На будівництві плота він був за прораба.
Яке добро — свій автомобіль. Треба скоби? Будь ласка! Микита майнув до міста, дістав на будівництві арматурних прутів, завіз у колгоспну кузню, «відстебнув», як він каже, червінця ковалеві і привіз сотню скіб. Ланцюг добув у цеху металобрухту. Ото бездонна криниця будь-яких металевих предметів. Микита як подивився, що туди привозять з різних підприємств, то вхопився за голову. Під прес йде таке, що слугувало людям сто років! Там цілі мотки новісінького дроту, сотні кілограмів! Бідони, банки, браковані ванни, де лише десь цятка чорна чи тріснула емаль. Дозволили б забирати потрібне людям, а натомість приносити справді таку ж вагу металу, так ні. Що з воза впало, те пропало...
Та вже бог з ним, про те нехай думають господарі підприємств. У Микити свій клопіт. На манір Остапа Бендера він мусить розбагатіти своїм шляхом. У своєму короткому житті він вже перепробував чимало різних напрямів і все не те, все кінчалося тупиком.
Розводив нутрій, навіть одружився для того, щоб не на одні руки. Нічого не вийшло, нутрії, коли його не було дома, попрогризали загородки й розбіглися, бо були голодні. Дружина не поділяла життєвих планів чоловіка. Мабуть, тому й сім'я ця розпалася. Тоді Микита звернув увагу, що на приймальному пункті порожнього посуду став працювати хлопець з вищою освітою. Не минуло й року, як біля того пункту вже стояв автомобіль «Жигулі» шостого випуску. Микита всілякими правдами й неправдами влаштувався теж на таку посаду в сусідньому районі. Та'не минуло й року, як його вигнали. Дякував богу, що хоч не судили.
Микита Єгорович передав по акту своє господарство більш спритному в цих справах молодикові, розписався за гроші, що вирахували за недостачу, й вискочив сухим з води.
Класики повчають, що життя — це боротьба. А за що люди у всі віки боролися? За краще життя. Якийсь час Микита Єгорович працював на заводі у відділі технічного контролю. Сто сорок карбованців на місяць і сімдесят карбованців премії за квартал. Це не те що для життя, для існування на світі — мало. Як же боротися за покращання долі? З ким? Всі люди поставлені в такі умови, що боротися неможливо. Станеш випускати більше продукції, тобі зріжуть розцінки і зарплата залишиться на тому ж рівні.
Настали нові часи. Є можливість боротися. Щоправда, не як хижаки, хто в кого вирве більший шмат, а боротися в розумінні працювати, заробляти. Чим більше зробиш якісної продукції, тим більше матимеш зиску. І не на десять відсотків, як було колись, не на двадцять, а на сто, двісті, а то й тисячу! Чим більше зробиш, тим більше матимеш і ти, і держава, якій заплатиш якийсь там процент. Ось цей момент не проґавити б, бо хто його знає, що буде завтра.
Створюються кооперативи, люди самі собі начальство. Микита теж горить бажанням, та що робити без початкового капіталу? Он під горою працював кооператив по виробництву шлакоблоків — це ж будівельний матеріал, дефіцит, який люди, як-то кажуть, з руками відривають. Людям користь, і кооператорам добро. Але ж вони починали не з голими руками. Хлопці збирали гроші на автомобілі, а вклали їх у будівництво примітивного пристрою. Якщо ж поталанить Микиті Єгоровичу зі скарбами на дні, він має на меті купити машину, про яку він прочитав у журналі. Американці зробили такий пересувний апарат, що робить цеглу чи блоки з будь-якого матеріалу, з піску, з каміння чи навіть з глини, а то й чорнозему. І не треба ні цементу, ні гравію чи жужелиці. Підігнав машину під кручу, увімкнув електричний двигун і все. Металеві лапи самі гребуть з кручі пісок чи креймахи, збризкують якоюсь клейкою речовиною, пресують і викидають готову продукцію.
І машина недорого коштує, всього сорок тисяч доларів, це, як на комерційні ціни, біля двохсот сорока тисяч карбованців. Для простого смертного дорогувато, але ж яка машина! З нею всіх конкурентів можна заткнути за пояс і вийти в міліонери прямим курсом. Ось для чого згодились би скарби, що лежать на дні озера без діла.
Такі думки додавали сил і бажання працювати. Звичайно, з помічниками про це ні гу-гу, малі ще займатися бізнесом. Хоча, там у них, як-то кажуть, за бугром, бізнес не вважається криміналом, навпаки його прищіплюють з малих літ. Може, тому вони й живуть по-людськи. Доки наші акселерати шикуються на лінійках у таборах та цілуються поза кущами, там такі їхні ровесники займаються ділом, входять в життя не утриманцями, що сидять на шиї у тата і держави, а повноправними громадянами, які працюють, і мають...
Може, й своїх залучити до пошуків? А що це дасть? Працюють вони й без того завзято, а на випадок невдачі, буде велике розчарування. Ні, мабуть, не треба. Робимо батисткаф — спробу зануритися під воду. Якщо все гаразд, тоді будемо обдумувати подальші плани, пов'язані з морем.
Микита думав про хлопців, навіть гадки не маючи, що саме в цей час вони якраз перемивають його кісточки. Дівчаткам нічого робити, і вони прийшли до хлопців у майстерню. Вони лише спостерігали спочатку за діями ровесників, слухали їхні технічні розмови.
— А краще б зробити два отвори для рук,— міркував Боцман.— Це ж просто, два отвори у бочці, приварюємо два патрубки коротенькі, на них надіваємо гумові гофріровані труби, на кінцях — гумові рукавиці.
— Просто та не дуже! — заперечував Володя.— Де ти візьмеш такі гумові та ще й гофріровані труби? Ну, рукавиці, ясно, можна дістати в електриків. А як прикріпити трубу до металевого патрубка?
— Це елементарно. На хомутики візьмемо...
Каринка розглядала оцинковану бочку з привареними петлями, з отвором і квадратним віконцем, до якого Володя підганяв прозору пластину плексигласу, з повагою, дивилася, як на щось недосяжне для її розуму, а Рая все морщила носика й намагалася причепитися будь до кого, підколоти, висловити свою недовіру. Одне слово, зануда та й годі.
— І в цьому відрі ви хочете під воду?—смикала вона плечиком.— Цікаво, хто ж наважиться залізти в цю мишоловку?
— Та я! — вигукнув Василько.
— Хіба що!
— Думаєш, тому, що малий? — втрутився в розмову Володя.
— Ні, тому що дурний ще, не розуміє.
— Тоді сам полізу!
— Ой, теж мені Діоген! — засміялася Рая штучним сміхом.— Як же ти там помістишся, хіба що частинами? — І знову сміх.
Володя не витримав і ловкими рухами забрався у бочку, присів навпочіпки. Рая підійшла ближче, зазирнула, ніби не вірила, що бочка має дно, і, знизивши плечима, мовила:
— І все одно у вас нічого не вийде.
— Ти так думаєш?
— Переконана. Самі ви нуль без палочки, а оцей ваш генеральний побавиться тиждень-другий і майне світ за очі!
— Чого це він майне?
— А чого майнув Валентин Костянтинович?
— Ну, здрастє! Прирівняла. Валентин Костянтинович одружився.
— Ви думаєте, що цеп не може одружитись?
Останній аргумент примусив всіх замислитись. Рая торжествувала. Вона ходила від верстака до бочки, від бочки до стовпа з тисками, на яких Володя, затиснувши болта, прикручував гайку. Рая продовжувала:
— Одружиться ваш Микита Єгорович і тю-тю-у!
— Та ми й без нього,— почав було Володя, та Рая перебила.
— Опустите під воду бочку?
— Не віриш?
— Чому? Вірю. Опустити можна, та підняти як?
— Лебідкою, як же ще! Бочка ж на ланцюгу.
— А як ланцюг обірветься?
— Ой, та ну тебе! — відмахнувся Володя.— А як, а як!.. В цей час до дворика під'їхав на старенькому велосипеді чорнобородий дідуган — сторож дач. Поставив машину в холодок і почав приглядатися до бочки, де Боцман прилагоджував гумову прокладку під патрубок.
— І що це буде? Чи секрет?
— Батискаф! — пояснив Василько, оскільки старші мовчали, а дід чекав відповіді.— Під воду пірнати! Такий підводний човен! На дно опускається і там...
— Що?! — насторожився старий.
— Будемо раків ловити,— невдоволено пояснив Боцман, не любив, коли питають під руку.
— І якого біса під водою робити? На суші мало місця? — бурчав старий.— Ще наробите лиха. Ви ж не порожню бочку опускатимете?
— Як це порожню? —дивувався Василько.—Там буду я!
— Так,— мовила Іринка.— Це наш акванавт.
— Акванавт? — повторив незнайоме слово сторож і додав недбало: — Сопливий. Я скажу батькові, то він швидко наведе порядок. Під воду закортіло, ніби землі їм мало...
Наїждженим шляхом до озера мчав «Запорожець». Машина взяла трохи ліворуч, щоб не заважати транспортові, якщо такий нагодиться, й заглухла. Микита Єгорович вискочив, привітався, скинувши догори руку, й почав знімати з багажника величезний і важкий бублик чорного шланга.
Першими дівчата помітили на передньому сидінні блондинку, що байдужими очима поглядала на метушню у дворику. Рая пхикнула в кулак і штовхнула ліктем подругу, вказавши очима на блондинку, та Іринка й сама вже побачила.
— А що я казала!—хіхікнула Рая, закопилюючи губку.
— Нащо такий важкий? — питав Боцман, вкладаючи шланг біля дрючків.— У нас же є шланг.
— То не шланг,— відмахнувся Микита Єгорович.— То кишка! Він тонкостінний, його водою зліпить і хана! Дихати буде нічим. А це такий, що витримає навіть десятиметрову глибину!— Із багажника дістав кропив'яний мішок зі скарбами.— Приготуйте баранці, прогоніть по кілька разів у тисках, а я приїду, поприварюю і будемо пробувати на герметичність! Я недовго, ось Ляну Григорівну відвезу до табору й повернуся! — закінчив, пірнаючи в машину.
«Запорожець» заторохтів, заскреготів шестернями, затрясся, як у лихоманці, а тоді зірвався з місця й помчав так, ніби за ним гналися. Рая зухвало походжала серед «акванавтів». Руки в боки, усмішечка і примружені очі. Хлопці й самі зрозуміли, в чому справа, чого це вона розходилася. На її під'юджування, підколювання і взагалі на всі її теревені не звертали уваги, але... Якось так виходить, що вона бачить далі всіх, і життя тече за її пророкуванням. А що коли й цей одружиться?
Розтривожені «акванавти», чекаючи біди з одного боку, забули що вона може прийти з протилежного. А біда — штуковина каверзна, вона любить дивувати своєю появою.
Тому-то Василько щодня першим прибігав до сторожевого хлівчика, спочатку приглядався до батискафа — бочки з віконцем, патрубками і кришкою на баранцях, потім обмацував руками й забирався всередину, обживаючи апарат.
Цього разу він прикотив сюди на братовому велосипеді ще раніше. Ледь не впав, побачивши розгардіяш у дворі. Кому ж вони стали на заваді? Тиски вирвано з землі, догори дном стирчить із води батискаф. Навколо погром. Хтось тут попоходив, підбурюваний злістю. На кого і на що?
Приїхав на велосипеді темнобродий сторож. Обдивився все навкруги й похитав головою, співчуваючи. Справа в тім, що він сторожує тільки взимку, а влітку покладає надії на те, що тут вдень і вночі люди. Коли зібралися всі, крім Микити Єгоровича, старий висловив припущення:
— Звісно хто, рибалки вночі. Коли риба не ловиться, вони кидають вудки і шастають по городах. Гнати їх треба подалі звідси. А то вдень вони вивідають усе, а тоді вночі орудують. Такий паскудний люд пішов, он у сто тридцять третьому номері восени з корінням викопали виноград. Хіба ж ото варить кебета, кореня всього він все одно не відкопав, перерубав. Тон кущ кореня у новому грунті хирітиме три-чотири роки. Та за цей час із чубука кращий корінь виросте! Ото краще попросив би чубуків і не брав гріха на душу...
Нічого того не відаючи, Микита Єгорович гасав по місту на своєму горбоконику у пошуках лебідки. І здається, знайшов.
Двоє жестяників знімали біля триповерхового будинку старі, проіржавілі линви й чіпляли нові, свіжопофарбовані. Та не самі линви заволоділи увагою Микити, а пристосування для роботи. Один з них сидів на стільці, точніше — висів, бо від стільця линва тягнулася вгору на ролик під дахом, а звідти вниз до лебідки, прикріпленої до кузова вантажного моторолера. Другий чоловік стояв на землі й клацав ручкою лебідки, ніби качав воду помпою. Працював без натуги, однією рукою, а другий, що завис на стільці біля стіни, піднімався вгору. Ось така лебідка й потрібна Микиті Єгоровичу для їхнього батискафа. Щоправда, тут людина і нічого більше, а там буде ще й металева споруда, але вода підтримає. У воді предмети втрачають частину своєї ваги...
Таку списану лебідку він добув у залізничному депо. Майже за спасибі, якщо не враховувати дружні взаємини з начальником. Задоволений, у доброму настрої мчав по трасі, пригадуючи слова примітивного віршика, якого вчив колись у школі: <Все вдається, все біжить, тільки жити, тільки жить!..» Гадки не мав, що його чекає.
...Линув час, закінчили майструвати пліт. Микита Єгорович перевірив кожну скобу, якими було скріплено дрючки, кожну дошку, якими застелили зверху, щоб не ламати ноги в щілинах. Приробили уключини, а весла Микита Єгорович привіз, позичивши списані у таборі. Батискаф і лебідка на своїх місцях. Можна було б обійтись, як думав Микита Єгорович, капроном, та металевий трос надійніше.
Скільки радощів було, коли вся команда, відштовхнувшись від берега, опинилася на плоту, що непомітно й тихо рухався назустріч сріблястим хвилям.
— Всі на середину! — командував Микита Єгорович.— Не скупчуватися на одному краю! Боцман, приймай команду, а ми займемося своєю справою. Костя, на лебідку! Володя, задраїти кришку батискафа!
— Як? — образився Василько, у якого, як-то кажуть, сльози на кілочку.— А я? — адже він цього моменту чекав давно, а тепер на нього ніякої уваги. Засмість людини туди вкинули мішок з піском.
— Ти — людина! — зробив відкриття Микита Єгорович.— А ми людей бережемо! Спочатку треба провести спробу так, ухолосту. Перевірити герметичність!
Вода — річ підступна, вона знаходить всі невидимі щілини. Все, що на березі вважається надійним, під водою виявилося неякісним. Опустили батискаф, протримали десять хвилин, витягли і побачили у віконце, що на дні бочки хлюпає вода. Але вода-водою, а спущено під воду чотири метри троса. Всього чотири! А казали, що глибина неймовірна! Хоча це ж недалеко від берега. А нащо те «далеко»? Хіба вночі, поспішаючи, вони гнали човна на середину? Мабуть, відпливли трохи від берега й турнули, розраховуючи на те, що доведеться ж піднімати?..
Випробування й усунення недоліків закінчили, коли вже вечоріло. Тоді підпливли до берега, ланцюгом прив'язали пліт до плакучої верби, що росла корінням із води, забрали весла та інструменти й розійшлися, щоб завтра вранці розпочати випробування уже з людиною.
— Ти чого не спиш? — питала Василька мати, почувши, як він товчеться на старому дивані, який доживав свого віку на дачі. Пружини під ним грали і виспівували.
— Думаю! — мовив Василько по паузі.
— Мислитель! — відказала бабуся.
— І про що твої думки? — присіла до нього на ліжко мати.
— Про все,— відказав Василько, ухиляючись.
Лише Володя знав, про що думає його брат. Знав, та не сказав, навіть не натякнув про це, бо дорослі не завжди розуміють дітей. Не дай бог довідаються, що Василькові завтра спускатись під воду, обов'язково внесуть у це діло свої корективи.
Останнім часом Василько дивує не лише бабусю, а й матір та батька. Встає рано, вмивається. А то було не добудишся. Діловий, заклопотаний, навіть снідати забуває.
Сьогоднішній ранок не був виключенням.
Василько й цього разу став свідком чергового розгрому. Комусь їхній задум не дає спокою. Плота нема під берегом. Його відв'язано й відіпхнуто майже на середину озера. Коли зійшлися старші, почали гадати, хто б міг таке зробити? Мабуть, молодий, бо старий на середину озера не попливе.
— А чого йому пливти на середину,— заперечив Боцман.—Гарно веслом відштовхни, він самотужки туди дійде.
Як би там не було, а довелося роздягатися й пливти за плотом. Повернули на місце, не підозрюючи більше ніякої капості. А вона була. Микити Єгоровича ще нема, сидіти так нудно, вирішили спробувати без нього.
Та й нащо чекати, коли вже все на мазі. Принесли весла, ящик з інструментом. Костя Хімік десь дістав рятівне коло, облуплене й полиняле. Василько водив очима від одного з акванавтів до другого, чекаючи команди.
— Ну? — Боцман чомусь глянув на Володю.
Василько все це зрозумів так, як і належало. Швиденько, по-мавп'ячому заліз на бочку й пірнув униз, як проробляв це на березі десяток разів.
— Задраїти кришку!
Бочку накрили відкинутою кришкою, в петлі просилили баранці й почали закручувати. Володя взяв кінець чорного шланга, по якому мусить поступати повітря в батискаф, і проказав у отвір:
— Васильку, як ти там? — притулив кінець шланга до вуха. Почувши відповідь, кивнув Боцманові і сказав: — Все гаразд. Та коли що, ми ж почуємо і назад!
— Віра! — подав команду Боцман, і Костя поклацав рукояткою лебідки.
Батискаф відірвався від дощок і завис у повітрі на ролику, через який проходив трос. Двоє хлопців стали з обох боків батискафа й відвели від краю плота.
— Майна! — прозвучав голос Боцмана.
Затріщала відкинута собачка запобіжника, бочка чмокнула об воду й тихо стала занурюватися. Раптом ще недавно натягнутий струною трос одірвався від лебідки й полетів у воду слідом за батискафом. На якусь мить всі закам'яніли. Ніхто не чекав такого, адже трос надійно закріплено за валик лебідки. Кинулися туди, аж з валика хтось витяг шплінт, який тримав петлю троса. Оце була друга капость, і більш страшна, ніж перша. Не довго думаючи. Боцман скинув картуза, а тоді сорочку й штани й шубовснув у воду. Пірнув на глибину за тросом. Володя вхопив кінець шланга й запитав:
— Васильку, як ти там? Не забився?
— Гу-гу-гу! — почулося у відповідь.
— Спокійно! Не кричи, кажи тихо, як ти там?
— Сиджу! — почулося весело, адже він гадки не мав, що сидить на дні по-справжньому, без надійного зв'язку з плотом.— Темно! Нічого не видно, сама муляка!
На третій раз Боцман випірнув з кінцем троса. Як виявилося, тут не глибоко, але на дні за сотні літ зібралося чимало муляки.
Трос прив'язали до валика й почали накручувати. Боцман стояв поряд з лебідкою і приказував, пересилюючи тяжке дихання:
— Я ж казав, що баласт треба було чіпляти зверху, а не кидати всередину батискафа! Були б мішки з піском на гаках зверху, я скинув би, і батискаф сам виплив би на поверхню!
— Догори дном! — уточнив Володя.— А в ньому ж людина! Одне слово, батискаф уже був на плоту, і всі побачили у віконце приліпленого з середини до скла носа. Василько почувався прекрасно. Це був єдиний чоловік, який нічого не знав про пригоду з тросом і який у першу чергу міг постраждати від цього, якби не завзятість Боцмана та й усієї команди. Не встигли відгвинтити баранці й випустити на волю першого у цих краях акванавта, як почули свист.
На березі стояв облуплений «Запорожець», а його власник сварився кулаком. Він бачив метушню на плоту, бачив, як витягали батискаф. Рухи якісь поспішні, знервовані. Микита Єгорович подумав, що хлоп'яки наважилися на самовольство й натворили шкоди. Та Василько, який вискочив з бочки, як той дух із пляшки, заспокоїв його. Біди не трапилося.
Після доброго прочухана своїм підлеглим Сорокаліт залякав їх тим, що кине цю затію, якщо в команді не буде належної дисципліни. Підписку він з кожного не брав, але нагородив поглядом таким, від якого очі самі опускалися долу.
Та не це головне.
Власна дисципліна піддається контролю, а що робити з отим шкідником, який заважає роботі, який псує пристрій і намагається перешкодити грандіозному задумові? Хто він і чому це робить? Може, й справді рибалки, що сидять то тут, то там під кущами на березі, де нема очерету? Але ж їм це не заважає.
Проведена спроба примусила Микиту Єгоровича замислитись. Справді, що можна бачити з віконця батискафа, коли на дні метрової товщини муляка? Звичайно, пліт може переміщатись. Але й навпомацки складно щось знайти. Треба придумати щось надійніше. А тим часом встановити засаду й спіймати того, хто намагається завадити роботі.
Все пригадували так, як напередодні, нібито завтра вони почнуть вже справжню роботу по вивченню дна. Прив'язали пліт ланцюгом до дерева й замкнули на величезний замок.
Микита Єгорович намазався купленим в аптеці мастилом від комарів, взяв вудку й замаскувався неподалік в кущах так, що йому було видно пліт на світлому тлі неба, яке відбивалося у воді. Часу не марнував, ловив рибу і навіть вдало, бо біля ніг у відрі вже хлюпалося кілька окуньків.
Понад очеретами качка водила свій виводок, вчила малих пірнати, не підіймаючи бризк. Вже було за північ, і Микита, як-то кажуть, збирався змотувати вудки, як на плоту забовваніла тінь людини, що рухалася обережно, злодійкувато. Микита поклав вудку й поспішив берегом у тому напрямі. Зупинився за кущем, щоб переконатися, що це справді зловмисник. Що ж він робить? Відкручує кришку батискафа. Відкрутив і що? Взяв під пахву й виходить на берег.
Микита вийшов із сховища й перетнув шлях незнайомцеві.
— Ой,—здригнувся той, побачивши перед собою високу постать молодика. Кришка випала з-під пахви, дзенькнула об каміння. Перед Микитою стояв чорнобородий сторож. Він так розгубився, що навіть не кинувся втікати.
— І що це ви робите, діду Мартине?
— А ви що ото замислили, трохи хлопця не втопили! — пішов у наступ старий, бо й справді, казати більше нічого.
— Так це ви рятуєте хлопця?
— І хлопця, і... тут я намітив зробити собі кладку, щоб... ловити рибу, а ви...
Так і розійшлися, не порозумівшись. Микита Єгорович ламав голову, намагаючись відгадати, що штовхає старого на ці темні витівки? Ні, те, що він каже,— брехня й вигадки, а що насправді — розгадати складно.
Та ця подія поступилася місцем більш важливим. Треба було обмацувати дно. Звичайно, не все, частину, лише під цим берегом. Однак під водою якісь кущі, вони не дають змоги пройти щупові зверху. Туди треба заглянути. А як добратись, не піднявши муляку? Мабуть, не один день, не один тиждень ще ламав би голову, якби на очі не потрапила замітка в газеті під назвою: «Багатство під ногами». Виявилося, що то не муляка в озері, а багатство. Його належить дістати...
А як? Пліт вже є. Потрібен простий пристрій, двигун і шланги. Один шланг, опущений у воду, засмоктує муляку разом з водою і через другий шланг подає на берег. Там вода стікає, а муляка залишається. А то вже не муляка, а, як пишеться в газеті,— сапропель. Назва незвична, але звикати до неї доведеться. Без цього сапропелю не знайти на дні озера металеву скриню з коштовностями.
Люди в селі встають рано, це Микита Єгорович знав і тому завів і поставив будильник на шосту. Щоправда, це був зайвий клопіт. Дід у нього точніший за будь-який будильник. Тільки скажи коли, в який час, і він тебе безпомилково, без годинника розбудить. Одне слово, Микита не проспав. Мотонув на своєму «Запорожці» у місто й звідти прикотив на «Ниві» з товаришем. Чому на «Ниві», а тому, що в нас ще до цих пір зустрічають людину по одежі, а проводжають... теж по тому, в чому вона зодягнена й на чому приїхала. Справа в тім, що Микита Єгорович підкотив на «Ниві» до вікон колгоспної контори, вийшов із машини і гепнув дверцятами з таким розрахунком, щоб з контори виглянули у вікно. Голову колгоспу Анатолія Ііларіоновича, розмашистого авантюриста, ласого до чарки, але й до роботи беручкого, Микита знав. Знав і слабину його натури — тримати носа за вітром.
Увійшовши до кабінету, зняв солом'яного бриля, вклонився й почав чекати, доки голова звільниться від жінки, яка насідала на нього, вимагаючи поливальника на городництво, бо той, що був, взяв в оренду гектар низу й вирощує огірки.
— Я теж можу взяти гектар! — кричала вона.
— Бери, хто тобі не дає,—смикав плечем голова.—Тільки не низу, а там, на шпилі, на пісочку!
— Батькові своєму віддай, який розумний! — сердилася жінка.— На пісочку сосна росте, а я маю вирощувати городину. Даси мені гною машин десяток на той гектар?
— Я дам! — встряв в розмову Микита Єгорович.
— А ти хто такий? — повернулася до нього жінка.
— Яка різниця! — підняв руки Микита Єгорович.— Я сказав, що дам вам десять МАЗів добрив, кращих за будь-який чорнозем! Анатолію Іларіоновичу, я затримаю вашу увагу на кілька хвилин, але ви не пошкодуєте! Я напав на золоту жилу!
— Виставити охорону? — пожартував голова.
— Поки що не треба,— запевнив Микита Єгорович, підходячи до столу, й, повернувшись до вікна, став читати з газети: «За даними вчених-фахівців, в нашій державі поклади сапропелю — якісного органічного добрива, що збільшує, як показала практика, врожаї овочевих і зернових культур в кілька разів, складають 100 мільярдів тонн. Але добувають його лише на озерах Ново (Ярославська область) і Маарду (Естонія) в мізерних кількостях.
Ще в 1922 році Володимир Ілліч Ленін писав, що майбутнє врожаїв Середньої Росії лежить в болотах і озерах. Та до сьогодні сапропель знаходиться лише в природі, його не добувають і не використовують в широких масштабах.
Парадоксальна ситуація — в державі в дефіциті продовольство, люди і все живе навколо вбивається хімією (мінеральними добривами і пестицидами), земля втрачає родючість, а під ногами лежить речовина, що вирішує всі подальші найскладніші проблеми — продовольчу і екологічну. А наша господарська система глуха й сліпа до цього.
Рада Міністрів СРСР повинна в терміновому порядку, врешті-решт, наважитися на індустріалізацію видобутку, на широкомасштабні розробки і використання сапропелю і заміну ним хімізації. Все це мусить бути враховане в розробці плану на цей і найближчі роки».
Микита Єгорович закінчив читати й подивився на голову запитливо, чекаючи його реакції.
— Я вже чув про це. Що воно за штуковина?
— Ви чули? Це універсальне добриво, яке збиралося тисячами років на дні озера. Це всі живі істоти, що відмирали, залягали там і перетворювалися на таке добриво, яке не снилося навіть курям з їхнім послідом! Я знаю ваші землі, точніше — ваші піски. Окрім низу у вас же самі супіски. В мене є пропозиція, як підняти родючість ваших полів на сто процентів!
Оскільки Микита Єгорович говорив у не зовсім серйозному тоні, то й голова все те сприймав відповідно. Все це розмови, а розмовами наша дійсність вже починає захлинатися. Кажуть, спочатку було слово. А в нас і спочатку, й потім, і завтра все слова, слова і слова. А слова, як гроші, незабезпечені товаром. Чим їх більше, тим менша їх вага, тим менше їм віри. А зрештою вони починають викликати відразу. Мабуть, дійде до того, що всі заклики, лозунги, обіцянки буде заборонено, як сигнали автомобілів на вулиці. Про це думав Анатолій Іларіонович, споглядаючи молодика, що стояв посеред кабінету й теревенив про щось, допомагаючи собі жестами.
— Так що ви скажете на це? — запитав Микита Єгорович, здивований глибокодумним мовчанням голови.
— На що?
— Ну, я пропоную свої послуги. В мене є люди, є пліт, є озеро, в якому сапропелю вистачить на всі ваші поля. Ви мені даєте в оренду один трактор з причепом, двигун з насосом, навантажувач і ще деякі дрібниці. Сапропель я буду продавати вам по божеській ціні, а зароблене пополам. Чого ж ви мовчите?
— Думаю.
— Не підходять умови?
— Ні, не влаштовує назва.
— Яка? — здивувався Микита Єгорович.
— Са-про-пель? — проказав по складах і знизав плечима.
— А при чому тут назва?
— Е, що не кажи, все починається з назви. Он у нас сусідній колгосп називається «Друга п'ятирічка». І що ти думаєш, у них врожаї й зараз на рівні часів другої п'ятирічки! Вони все ще боряться за стопудовий врожай. А ми на низових масивах маємо вже по чотириста!
— Так з допомогою сапропелю ви матимете такий врожай на всіх полях! Дивіться, думайте, тільки не довго, а то...
— А то що буде? — мружив око голова.
— Я обійдусь і без вас!
— А озеро? За оренду озера все одно доведеться платити мені проценти.
— Коли вже на те пішло, а воно, як бачу, таки пішло, то озеро державне. Як і вся земля вашого колгоспу. Ви ото декому роздали землю в оренду, а це ж порушення закону! Колгосп не має права віддавати землю в оренду. Він сам орендатор у держави. А про озеро й згадувати не слід.
— Якщо ти так ставиш питання, я тобі доведу, що озеро колгоспне,— натис на кнопку в столі, і до кабінету заглянула сивоголова жінка.— Оксано Петрівно, де карта наших угідь?
— План? — перепитала жінка.
— Ну, план.
— Здаюсь! — підняв руки Микита Єгорович.— Озеро ваше. В такому разі вам доведеться платити за те, що я його вам очищу й підготую для розведення риби. Ви мені заплатите за роботу, а дачники платитимуть по сто карбованців за машину сапропелю. Отож матиму подвійну вигоду.
— Слухай, чоловіче, ти молодий та ранній. В мене нема юриста. Не хочеш на цю посаду? Зарплата хороша, харчі виписуватиму з комори.
— Спасибі за довір'я, Анатолію їларіоновичу, але в мене руки сверблять до роботи. Тим більше, що мене чекає бригада.
Голова подумав-подумав та й зрештою погодився на виставлені умови, бо справа перспективна. Микита Єгорович повертався до своєї юної бригади в доброму настрої.