словник | перекладачка | факти | тексти | програми
щодо | посилання | новини | гостьова книга | пошук
початок << тексти  << автор  << зміст  << сторінка

КВІНТ ГОРАЦІЙ ФЛАКК
О Д И

КНИГА ЧЕТВЕРТА 
ДО ВЕНЕРИ
Що це? Знов на бої нові
Шлеш, Венеро, мене? Зглянься, молю, молю!
Я не тон вже, не той, що був
При Кінарі моїй, тож не схиляй мене,
Грізна мати бажань палких,
Під солодке ярмо, бо неподатливим
Став на п'ятім десяткові.
Йди на клич молодих, їм залюбки сприяй!
Саме в пору б тобі свій ключ,
Ясних лебедів ключ до Павла Максіма
Завернути, якщо комусь
Маєш серце пройнять, гідне вогню твого.
Бо й вродливий,і знатний він,
І вступитись готов за потерпілого;
Всюди - перший, за що б не взявсь.
Ось йому б і нести прапор, Венеро, твій.
Подолавши суперника
Та дарунки його - статую з мармуру
Під покрівлею з кедра він
Сам для тебе зведе біля Альбанських вод.
Там, овіяній ладаном,
Лірні струни тобі ніжно бринітимуть,
Там у парі з сопілкою
На фрігійськім ладу флейта звучатиме.
Тільки в тебе задивлені,
Там два рази щодня хлопці з дівчатами
Тричі будуть об землю бить
Білостопо в танку, наче ті салії.
Я ж - нікого й не жду тепер;
На взаємну любов де вже надіятись!
Ні, п'ючи, об заклад не б'юсь,
Ні вінком повесні вже не вінчаю скронь.
Так чому ж, Лігуріне мін,
Серед ночі, бува, вперту сльозу змахну?
Так чому ж на півслові я,
Красномовний колись, мовлення дар гублю?
То я в снах - біля тебе вже,
То вже знову ловлю десь понад хмарами,
То по Марсовім полі мчу,
То пірнаю в ріку, гордий, услід тобі.

ДО ЮЛА АНТОНІЯ
З Піндаром хто б смів позмагатись, Юле,-
Той, немов Ікар, чиї крила воском
Скріплені були, найменує, впавши,
Море прозоре.
Мов стрімкий потік, чиї води в повінь
Ринуть, буйні, з гір, береги розмивши,
Рветься так з глибин непомірне дужа
Піндара мова.
Феба лавр йому, лиш йому належить,
Чи слова нові в дифірамбі смілім
Котить він, чи мчить від законів ритму
Звільненим віршем.
Славить він богів чи їх кров - героїв,
Що від Їхніх рук прийняли кентаври
По заслузі смерть, як і та Химера
Вогненнодишна,
Чи вславляє тих, що з Еліди гордо
Йдуть - хай кінник це, хай борець кулачний -
Піснею, що їх величає більше,
Ніж сотня статуй.
Чи при діві спів, що їй смерть забрала
Жениха, почне, щоб із мли підняти
Силу й дух його, й золоті звичаї
Ген аж до неба.
З повним вітром мчить той діркейський лебідь,
Хай лише до хмар він скерує лет свій;
Я ж, мов та бджола, що, віддавшись праці
Там, на Матіні,
Пильно мед бере з чебрецю п'янкого,
Скромний спів сную у гайку, при вогких
Тібура струмках - працьовитий лірник
Льоту низького.
Так услав же ти голоснішим плектром
День, коли в вінку переможець Цезар
Через Горб Святий прожене під списом
Диких сігамбрів.
Рівного йому не давали досі
Світу ні боги, ні ласкава доля
Й не дадуть уже, хоч би й вік прадавній
Золотом зблиснув.
Дні ясні вславляй, всенародні грища,
Форум, що замре, коли те прохання
Сповнять нам боги - й переможний Август
Знов буде з нами.
Ось і я тоді - якби той мій голос
Був примітний там - пошаную співом
Цезаря прихід: "У віках нам слався,
Сонце прекрасне!"
Поки йтиме він, ми не раз гукнемо:
"Гей, тріумфе!" - "Гей!" - одгукнеться місто:
Скрізь на вівтарях ми богам ласкавим
Ладан запалим.
Ти складеш корів та волів по десять
На жертовник, я - лиш бичка, що в полі
Серед пишних трав, полишивши матір,
Гладшає нині.
Мов на темнім тлі тонкосерпий місяць
Сяє в третю ніч, так і ріжки в нього,
Й знак, мов снігу слід, на чолі ясніє,
Весь же він - жовтий.

ДО МЕЛЬПОМЕНИ
Хто відчув у колисці ще,
Мельпомено, хоч раз лагідний погляд твій,-
Вже того не вславлятимуть
Ні кулачні бої, ні переможний біг
Колісниці ахейської.
Ні в делійськім вінку гордо не стане він,
Вождь, в яснім Капітолію
Після вдалих боїв, де він мечем своїм
Збив погрози володарів.
Лиш тібурські струмки, лиш ті гаї густі
В еолійських піснях йому
Славу вічно живу - славу співця дадуть.
Молодь Рима, владики міст,
В миле коло співців нині й мене взяла,
Вшанувавши мій хист - і ось
Вже не жалить мене заздрість уїдлива.
Ти, що звук чарівний дала
Лірі цій золотій. Музо Піерії,
Ти, що й тих безголосих риб
Наділити б могла голосом лебедя,
Твій це дар, що на мене всяк
Пальцем вкаже: "Це він, римських пісень творець"
Що творю я, що милий всім,
Коли так - то це твій, твій, Мельпомено, дар.

ДО РИМА
Таким орел є, блискавки-месниці
Крилатий сторож,- серед птахів йому
Юпітер владу дав, як тільки
Він Ганімеда для нього викрав,-
Природна звага ще пташеням його
З гнізда зігнала, де він трудів не знав,
А там йому весняний вітер,
Хмари прогнавши, зміцнив у леті
Слабкі ще крила; вже й на овець тоді
Стрілою падав, потім до гаддя бравсь,
Відчувши, що таке для нього
Справжні бої та багатша здобич.
Таким і лев є: щойно згодований
Грудьми левиці,- й по чагарях уже
На сарну мчить, що в тій хвилині
Звідає міць молодого зуба,-
Таким і Друза в битвах побачили
В Ретійських Альпах горді вінделіки,
Що з рук сокир не випускають,
Як амазонки; звідкіль цей звичай-
Сказати годі: врешті, й не слід усе
Нам, смертним, знати - грізні загони їх,
Звитяжні досі, склавши зброю
Перед вождем-юнаком, пізнали,
В чім сила хисту, що до кінця розвивсь
У тому домі благословенному,
Пізнали, що дала турбота
Августа про молодих Неронів.
Потомство дужих - дужий виводить рід:
Бики та коні мають в крові своїй
Снагу батьків: голубку ніжну
Пара суворих орлів не зродить.
Наука живить нахил природжений,
А виховання - дух загартовує;
Та вже як звичаї псуються -
В злочинах дар благородний тоне.
Що ти Неронам, Риме, завдячуєш -
Метавр посвідчить, де Газдрубал упав,
Посвідчить день ясний, що темну
Пітьму невдач розігнав і вперше
Промінням слави зблиснув над Лацієм,
Відколи афр той мчав по Італії,
Немов по морю Сіцілійськім
Евр, мов сосниною - хижий пломінь.
Отож відтоді, в битвах гартуючись,
Юнацтво римське множило міць свою,
І знов боги нам заясніли
В храмах, де поравсь лихий пунієць.
Тоді, підступний, вже й Ганнібал озвавсь:
"Ми - вовча здобич, оленів стадо ми!
Не битви нам тепер шукати -
Відступу: в ньому й тріумф наш нині.
Народ, що, Трою спалену кинувши,
Етруським морем аж до Авзонії
Дітей, батьків старих, пенатів -
Рідних божків - перевіз одважно,-
Як дуб алгідський: іноді б'є по нім
Дзвінка сокира, він же, підрубаний,
Наснагу й стійкість непохитну
Навіть од вістря того черпає.
Ось так і Гідра - як не рубав її
Геракл могутній - знову зросталася.
Не знала див таких Колхіда
Ні Ехіонові древні Фіви.
У море кинеш - кращим він випірне;
Об землю вдариш - сам переможця він,
Зметнувшись, кине, й ту звитягу
Вдови повік пам'ятати будуть.
До Карфагена вже не спішитиме
Мій вісник гордий: гасне вже, гасне вже
Надія вся, нема нам долі,
Відколи наш Газдрубал загинув!
Усе під силу воїнам Клавдіїв,
Бо й сам Юпітер - їм за захисника:
Розумні рішення на війнах
їх із найтяжчих пригод рятують".

ДО АВГУСТА
Сину добрих богів, славний захиснику
Римлян, гордосте їх, де забарився ти?
Сам же раді батьків скоро вернутися
Дав ти слово - ждемо ж тебе!
Дай, щоб край твій втішавсь променем сонячним,
Щоб обличчя твоє, наче весна, йому
Знов заблисло, тоді - й день мов яснішає,
Й сонце сяє відрадніше.
Ніби мати, бува, сина з дороги жде,
Нот же, мовби на зло, все не дає йому
В море вийти; вже рік він побивається
На чужині; як матінка
Шепче то молитви, то вже обітниці,
То ворожить собі, в берег задивлена,-
Так, тамуючи біль, вірна вітчизна жде,
Жде повернення Цезаря.
Віл безпечно тепер нам борозну веде,
Знов Достача в поля вийшла з Церерою,
Морем судна пливуть - море спокійне вже,
Вірність - нині без огріху.
Вже ніяка ганьба нам не плямить сім'ї:
Добрий звичай, закон скверні поклали край.
Мати горда тепер: син її в батька вдавсь.
Кара - йде вже за злочином.
Хто боїться парф'ян, скіфа суворого?
Хто - германців, дітей краю жорстокого,
Поки Цезар - вождем? Хто б то війни лякавсь
Нині в дикій Іберії?
Не марнуючи дня, всяк на горбах своїх,
Де є стовбур який - з ним і лозу ріднить;
Дома, після вина, радо вшановує
Серед інших богів - тебе.
Шле тобі молитви, щедро й вино тобі
Повним келихом ллє; в нього між ларами
Є й твоє божество: в Греції Кастора
І Геракла шанують так.
"Дай Гесперії мир, добрий керманичу,
Мир і свято в віках!" - так, ще не пивши, ми
Вранці мовимо - й так вже за вином, коли
Сонце моря торкається.

ДО АПОЛЛОНА
Фебе, міць твою за язик Ніоби
Звідав рід її, і спокусник Тітій,
Звідав сам Ахілл, що велику Трою
Мав уже взяти.
Перший воїн він, але - після тебе,
Хоч Фетіди син, голубої німфи,
Хоч і вежі він потрясав дарданські
Списом жахливим.
Все ж і він упав, наче кедр підтятий,
Наче ясен той під напором Евра,
Впав на повен зріст, у троянський порох
Голову склавши.
Не зненацька б він, у коні сховавшись,
Що Мінерві в дар був облудно даний,
На троян напав, що пили-гуляли
В домі Пріама,-
Ні! Лицем в лице перемігши, грізний,
Він в огонь- о жах! - немовлят би кинув,
Не щадив би й тих, що тоді в утробі
Матері зріли.
Та, на щастя, твій і Венерин голос
Сам Юпітер вчув - і вказав Енею,
Де закласти мур для нового міста
В кращу годину.
Ти, що Муз навчив ударяти в струни,
Ти, що в Ксанфі звик омивать волосся,
Я прошу тебе - й про Камени Давна
Дбай, Агіею!
Надихнув мене, до дзвінкої пісні
Феб дав хист мені, він назвав поетом.
Вибрані з дівчат, благородні хлопці!
Діва Делійська
Дбає все про вас-її стріл несхибних
Не уникне лань, ані рись проворна -
На лесбійський лад, що його вам пальцем
Я вибиваю,
Славте ви як слід і Латони сина,
Й ту, що в темну ніч нам обличчям сяє,
Дбає про плоди й місяці по колу
Водить ковзкому.
Пройде час- і ти, вже заміжня, скажеш:
"Милий для богів у столітнє свято
Я співала гімн, що його навчив нас
Віщий Горацій".

ДО МАНЛІЯ ТОРКВАТА
Білі вже збігли сніги. На луги повертається зелень,
Знов кучерявиться гай.
В красній обнові земля, і знову, спадаючи, води
В'ються в своїх берегах.
Грації з німфами враз, одкинувши одяг прозорий,
В танці кружляють собі.
Рік, і година, й та мить, останок милої днини,
Радять: безсмертя не жди.
Зиму змагає весна, її ж переборює літо
Й гине само, як лише
Осінь розсипле плоди, за нею - на сон лиш багата -
Вже підбігає зима.
Тоншає місяця серп і знов ясніє уповні,
Ми ж, коли канем туди,
Звідки Еней не вернувсь, де Анк, де Тулл можновладний,-
Порохом, тінню стаєм.
Хтозна, чи зволять боги до годин, що майнули, додати
Частку й наступного дня?
Чим свою душу вгостиш - лиш того спадкоємець жадливий
Не загребе вже собі.
Тож, коли вмреш і коли над тобою в усім своїм блиску
Мінос вершитиме суд -
Ні красномовство, ні рід, ні побожність велика, Торквате,
Сонця не верне тобі.
Так і Діані самій не вдалось юнака Гіпподіта
Чесного звідти звільнить.
Так і летейських оков з дорогого йому Пірітоя
Навіть Тесей не зіб'є.

ДО ЦЕНЗОРІНА
Радо друзям своїм я чи то б келихи,
Цензоріне, оддав, чи старовинну мідь,
Чи триніжок, а він - як перемоги знак -
Дужим грекам служив; мав би найкращий дар
Ти, якщо б я ще й тим, друже, багатий був,
Що нам Скопас - різцем, пензлем - Паррасій дав:
Цей - у фарбах пливких, той - міг у мармурі
Зобразить як людей, так і з богів когось.
Я ж не маю того; врешті коштовності
Ні до хисту твого, ні до майна не йдуть:
Вірші - втіха твоя; їх піднести б я міг
У дарунок тобі, ще й оцінить його.
Ні стовпів кам'яних слово карбоване,
Що посмертне життя гордим вождям дає,
Ні пунійця грізьба, що несподівано
Впала лихом страшним на його ж голову,
Ні пожежа, що в ній слід Карфагена зник,
Так не славить того, ймення кому дала
Ним в той пам'ятний день скорена Африка,
Як натхненна хвала Музи Калабрії.
Хай мовчав би сувій - плату яку б ти взяв
За заслуги свої? Ілії й Марса син -
Ким він був би тепер, хай лише б Мовчанка
Заздро окрила від нас подвиги Ромула?
Так Еака, було, вирвала з хвиль страшних
Стіксу - сила співців: слово могутнє їх,
Щоб до світлих осель перевести його.
Гідним слави й хвали Муза безсмертя дасть,
До небес піднесе. Так і Геракл-герой
П'є жаданий нектар побіч Юпітера.
Так Тіндара сини, зорями сяючи,
З моря судна слабкі в бурю вихоплюють.
Так, звінчавши чоло бростю зеленою,
Вакх і наші палкі здійснює задуми.

ДО ЛОЛЛІЯ
Не відлунає - вір мені - те, що я,
При гомінливім Авфіді зроджений,
Співав, зріднивши небувало
Віщі слова з передзвоном ліри.
Хоч перше місце древній Гомер посів,
Та не забуті - Піндар, Алкей грімкий,
Сумний кеосець, не затих ще
Струн Стесіхора поважний гомін,
Ні те, що жартом Анакреонт співав,
Не вмерло нині. Досі так солодко
Бринить струна, що їй звіряла
Тугу свою еолійська діва.
Чи лиш Єлену Лакедембнянку,
Волоссям пишним зваблену й одягом,
Розшитим золотом, і царським
Почтом, отак засліпив коханець?
І Тевкр не вперше вміло стрілу пускав
Кідонським луком. Троя не раз була
В облозі. Не одні лиш, дужі,
Ідоменей і Сфенел бували
В боях, що гідні слави пісенної.
Суворий Гектор і Деїфоб палкий
Не вперше за жінок цнотливих
Та за дітей прийняли удари.
Жили герої й до Агамемнона,
Та ніч бездонна їх, неоплаканих,
Забутих криє: не складав їм
Жоден співець голосної пісні.
Безвісна мужність - як і безділля те,
Що йде в могилу. Тож не мовчатиму
Про тебе, Лоллію, не дам я
Заздрій Мовчанці звести безкарно
В бліду непам'ять стільки трудів твоїх!
Ні сили духу, ні прозорливості
Тобі не бракне як у щасті,
Так і в біді - до кінця ти чесний.
Обман жадливий строго караючи,
Принаді грошей не піддавався ти;
Не одного лиш року консул -
Доти ще й будеш ним, поки судиш,
Над зиском чесність високо ставлячи,
Дари злочинця геть одкидаючи,
І поки честь, мов зброю світлу,
Гордо нестимеш крізь люд зіпсутий.
Не той щасливий, в кого достатки є,-
Це лиш омана. Славу щасливого
По праву дай тому, хто вміє
Божі дари споживать розумно,
Кому й убогість буде за подругу,
Зате неслава - гірша за смерть саму.
Такий за друзів, за вітчизну
Голову й нині складе безстрашно.

ДО ЛІГУРІНА
Повен гордості ти, поки краса - щедрий Венери дар -
В тебе, та підожди: перший пушок прийде неждано - й ось
Зріжуть кучері ці - в'ються тепер аж до рамен вони.
Де рум'янець палав, наче в троянд, о Лігуріне, там
Заріст піде шорсткий. Саме тоді, глянувши в дзеркало
Й не впізнавши себе, зойкнеш не раз: "Чом того серця я,
Що такі почуття будить тепер, хлопцем не мав або -
При таких почуттях свіжість тих лиць чом не вертається?"
Де не глянь, там рух: і служниці, й слуги
Все за чимсь біжать то туди, то звідти.
Вже вогонь заграв, заструмів до неба
Синявим димом.
Не дивуйсь, однак, на яке то свято
Кличу я тебе: відсвяткуєм іди -
День, що навпіл ним поділився квітень,
Місяць Венери.
День цей, вір мені, я шаную більше,
Ніж уродин день: Меценат од нього
Лік веде рокам, що на нас невпинно
Йдуть-напливають.
Телеф, ким ти сниш,- не для тебе пара:
Інша вже, на жаль,-і зваблива, й знатна o
Владно править ним, закувавши міцно
В пута солодкі.
Від жадливих мрій Фаетона попіл
Хай одверне нас; хай Пегас крилатий,
Той, що скинув геть верхівця земного
Беллерофонта,
Попередить нас: уникай нерівні,
Знай свою межу й не ширяй над нею
Ти й у мріях-снах. А тепер, остання
З тих, що любив я,-
Вже ж мені, повір, не кохати більше,-
Вивчи пісню цю й заспівай для мене
Солодко її - й одлетять із вітром
Чорні турботи.

ДО ФІЛЛІДИ
Є ще в мене глек, у якім п'яніє
Сік альбанських грон ось дев'ятий рік вже,
В'ється плющ в саду, для вінків селеру
Знайдеш, Філлідо.
Гарно так тобі в цім вінку зеленім!
Кличе дім гостей і сміється сріблом,
Спраглий вівтар жде у рясній вербені
Крові ягнятка.

ДО ВЕРПЛІЯ-ТОРГОВЦЯ
Ось весни посланець - легіт із Фракії
Дме в вітрило туге, море вигладжує;
Вже не мерзнуть луги, вже не клекочуть так
Ріки, снігом заводнені.
Вже й гніздо собі в'є - тужить за Ітісом
Прокна, та, що навік цілий Кекропа рід
У неславу ввела, люто за хіть гидку
Покаравши володаря.
Ось уже й пастухи біля овець гладких,
Лігши в травку м'яку, тішать сопілкою
Бога, друга отар, друга Аркадії,
Де на горах - лісів шапки.
Час би й горло змочить; хочеш, Вергілію,
Пити Лібера дар - сік із каленських лоз -
Значить, треба тобі, знатної молоді
Друже, нарду налить взамін.
Нарду пляшечка враз виманить амфору,
Що дрімає собі в склепі Сульпіціїв.
Змити тугу в'язку, мрію окрилити
Може тільки вино п'янке.
Хочеш тих насолод - то поспішай до нас,
Тільки не впорожні, бо не збираюсь я
Так от лити тобі - келих по келиху -
Даром, наче багач який.
Геть же гаянки всі! Гетьте, про зиск думки!
Жар сумний спогадай - і до тих справ своїх,
Поки можна, додай трішки хоч пустощів:
Любо впору й гульнуть собі!

ДО ЛІКИ
Вчули, Ліко, боги голос благань моїх,
Ліко, вчули боги! В'янеш і все-таки
Що є сил молодишся,
П'єш, танцюєш, негіднице!
Купідона й собі зірваним голосом
Маниш, п'яна, та ба! - він причаївсь уже
На рум'яному личку
Хії, в цитру заслуханий.
Як ту гілку суху гордо минає він,
Так, зістарена, й ти нині страшиш його:
Зморшки зрили обличчя,
Зжовкли зуби, в волоссі - сніг.
Вже ні коський багрець, ні самоцвітів блиск
Не повернуть тобі, Ліко, минулого:
День крилатий у фасти
Раз назавжди вписав його.
Де рум'яна краса, де та хода легка?
Що з тієї в тобі, Ліко, лишилося,
Чарівної, що нишком
Крала серце моє й була
Перша з-поміж усіх - після Кінари лиш -
У мистецтві й красі? Жаль, що Кінарі тій
Доля вік вкоротила...
Ліці ж - довгі літа дала,
Мов вороні старій, щоб юнаки палкі
Надивитись могли та й насміятися,
Як, стліваючи, в попіл
Смолоскип обертається.

ДО АВГУСТА
Які старання наших сенаторів
Чи всіх квірітів, захід який би зміг
Віддати, Августе, належне
Праці твоїй, вшанувавши гідно
Тебе, найбільший з-поміж володарів,
Під тим склепінням неба широкого?
Тебе в бою пізнав недавно
Гордий вінделик, який не знає
Законів Риму. Військом твоїм наш Друз
Побив генавнів - люд непокірливий -
І скорих бревнів; та й не раз він,
Силу явивши свою, з землею
Зрівняв їх замки посеред Альп стрімких.
Та незабаром старший з Неронів дав
Гарячий бій могутнім ретам -
І переміг при знаменнях добрих,
На полі бою грізно зринаючи,
Щоб тут же й стяти всіх, хто життя своє
Шанує менше, ніж свободу;
Як ото Евр ударяє хвилю,
Коли Плеяди скопище хмар протнуть,
Так він, завзятий, шлях прокладав собі
Крізь юрми ретів, так коня він
Гнав ошалілого в гущу бою.
Як часом Авфід, пінячи хвилю, мчить
Землею Давна, через Апулію,
І в шалі тім, бикоподібний,
Поле врожайне грозить залити,-
Ось так і Клавдій варварів панцирні
Метав загони, все бойовище вкрив
Тілами, косячи круг себе
Ворога,- вождь, що не знав поразки.
Бо ти дав військо, ти скерував його,
Богів схилив ти; саме в той день, коли
Навколішках Александрія
Брами в порожній палац відкрила,
Нову звитягу - трьох п'ятиліть вінець -
Дала Фортуна, й за перемоги ті
Тобі, владарю, присудила
Слави жаданої блиск і шану.
На тебе інди з захватом дивляться,
Кантабр, недавно вільний ще, й скіф-блукач,
І перс - на тебе, охоронче
Нив італійських і влади Риму!
Вже й Істр холодний, вже й прудководий Тігр,
І Ніл, що й досі витік ховає свій,
І Океан, оселя чудиськ,
Той, що британам шумить далеким,
І галл, що й смерті не налякається,
І край іберів - всі вже впокорені;
Вже й войовничий люд - сігамбри,
Зброю відклавши, тебе шанують.

ДО АВГУСТА
Я славить війни й завоювання бравсь,
Але по струнах вдарив сам Феб тоді,
Щоб човник свій не смів я гнати
В море Тірренське. Твій вік плодами
І злотом ниви. Цезарю, сяє нам;
Він стяги наші в храм наш, Юпітеру,
Вернув, однявши їх у парфів,
Він зачинив, завершивши війни,
Прадавню браму сторожа Януса,
І на свавілля, лад запровадивши,
Вузду накинув; злодіянням-
Шлях перетяв, одродив чесноти,
Що рід латинів, славу Італії,
Колись живили й ширили міць її,
Величну міць, від сходу сонця -
Й до гесперійського небосхилу.
При владі-Цезар; значить, ні заколот,
Ані насильство нам не загрожують,
Ні гнів, що меч кує й криваву
Поміж краями незгоду сіє.
Ні той, хто з Істру п'є повноводого,
Ні перс непевний, ні Танаїсу син,
Ні сер, ні гет повік не підуть,
Августе, проти твоїх законів.
А ми за кухлем - будень чи свято це,-
Зігріті даром щедрого Лібера,
З жінками й дітьми вшанувавши
Звичаєм предків богів ласкавих,
Лідійську флейту взявши, про подвиги
Вождів, про Трою, славу Анхісову
Й нащадків милої Венери,
Як і колись, в давнину,- співаймо!

ПІСНЯ ВІКОВОГО СВЯТА
Світлий Фебе, й ти, лісова Діано!
Вас, відколи світ, самоцвіти неба,
Славить люд земний, тож і нині вчуйте
Спів наш благальний!
В день, коли велить ворожба Сівілли,
Щоб найкращі з нас - і дівчата, й хлопці -
Для богів, що Рим семиверхий люблять,
Пісню співали.
Сонце щедре! Ти, що нам дні чергуєш
Повозом ясним і з висот проміння
Ллєш,- не бач, не знай понад Рим нічого
Більшого в світі!
Впору й легко плід матерям вивільнюй,
Май в опіці їх, Ілітіє-діво,
Хай волієш ти Генітали ймення,
Хай і Люціни.
Рід примножуй наш і сприяй сенату,
Щоб його закон про стійке заміжжя
Щедрий приріст дав, обновивши Рим наш
Людним потомством.
Співи й ігри ті хай нам час вертає
Тричі в світлий день, як і в ніч погідну,
Хай лиш круг його сто десятим роком
Знову зімкнеться.
Ви, в чиїх піснях - лише правда. Парки!
Що вже дано нам, що з речей постійним
Термін-бог зробив,- долучіть до того
Й добре майбутнє.
Хай земля, на хліб та стада багата,
Дасть вінок ясний з колосків Церері,
Струм цілющих вод і небесний подув
Плід нехай живлять.
Стріли в сагайдак, Аполлоне, вклавши,
Глянь на хлопців тих, що тебе благають.
Ти ж почуй дівчат, о дворога Люно,
Зір володарко!
Тож, якщо цей Рим колись ви заклали,
І, якщо свій дім і свій край змінивши,
Шляхом рятівним на етруський берег
Вийшли троянці,
Ті, що їх Еней, переживши Трою,
Крізь вогонь провів на веління ваше,
Щоб той шлях важкий окупивсь набутком
Більшим од втрати,-
Вчіть, боги, добра нашу юнь тямущу,
Спокій шліть, боги, сивині старечій,
Щастя, славу й рід - неминущий, плідний
Ромула внукам.
Все, про що, биків для вас білих склавши,
Цезар, кров Анхіса й Венери, просить,
Грізний у бою, а до тих, що впали,
Ніжний,- сповніте!
Сил його морських і загонів піших
Перс боїться вже, і сокир альбанських;
Ждуть велінь його донедавна горді
Скіфи й індійці.
Спокій, Вірність, Честь, Соромливість давня
Й Мужність, хоч вона й не верталась довго,
Йдуть вже, йдуть до нас, і Достача повний
Ріг нахиляє.
І коли віщун Аполлон, якого
Люблять дев'ять Муз,- хто сріблистим луком
Сяє й від хвороб життєдайним хистом
Люд вибавляє -
Радо бачить свій Палатинський вівтар,
То в нові віки, все багатші й кращі,
Лацій наш і Рим хай веде він нині
Й завжди щасливо.
Й та, що Авентін посідає й Алгід,
Вже п'ятнадцятьох, що благають, чує,
Як і тих дітей: їх прохання діва
Слухає пильно.
Добру думку цю, що й Юпітер-батько
Пісню нашу вчув, несемо додому
Ми, що хором тут і Діані, й Фебу
Гімн одспівали. 
вгору
 
Без реклами
2004-03-22 14:36:37
TopList
© 2000-2003, Київ, Соломко Валентин -- ідея та наповнення, графічне опрацювання -- проєкт дизайн, змiнено -- 20.05.2003 12:34:24