Смерть Агеранги приголомшила Райдугу і Ліду. Приголомшила своєю жорстокістю й таємничістю. Юнка загинула від загадкового Есамби. Хто такий Есамба? Чи, можливо, що таке Есамба?.. Звір?..
Людина?.. Думав Райдуга, допомагаючи Ліді, вкрай розхвильованій, піднятися трапом на буксир. А там, де лежала вже мертва Агеранга, плакали пігмеї: жінки голосили, чоловіки втирали скупі сльози.
— Померла,— хитнув головою Райдуга до Іштвана, Яна і Петера, які чекали їх з Лідою на палубі.
Олег Дмитрович підійшов до своєї каюти, його погляд упав на папірець, що виднівся з-за ручки дверей. Розгорнув його. Записка була написана англійською мовою. Неуважно, все ще думаючи про смерть Агеранги, пробіг її очима, але нічого не втямив. Почав читати ще раз: «Капітане, перш ніж приступити до радикальних дій, вважаю за необхідне попередити вас і домовитися з вами мирно. Вашому караванові необхідно негайно повернути назад. Якщо через годину ви цього не зробите, я приступлю до дій. Тоді кожного з вас чекає участь дівчини-пігмейки... Незнайомець».
Райдуга спочатку не повірив своїм очам. Кому заважає у цій глушині караван? Пігмеям? Але ж вони не те, що писати, говорити по-англійському не вміють. Лише Хераф їх виручає. А хлопчик такого написати не може. Та й чи тримав він коли-небудь у житті ручку? Райдуга прочитав записку ще раз. Сумніву більше не було: екіпажеві погрожують. Згадав слова вождя про якогось Есамбу, що був причетний до смерті Агеранги. А в записці погрожували саме такою розправою над членами екіпажу. Отож, є зв'язок між Есамбою, смертю дівчини і запискою...
Райдуга замислився. Рішення визріло блискавично. Збіг трапом. По обличчю хльоснула гілка прибережного куща.
Він ішов до пігмеїв.
Племені на березі уже не було. З-за кущів долинав плач жінок. Райдуга деякий час пробирався крізь зарості на ті голоси. Вийшов на невеличку галявину, яка майже повністю ховалася під розлогою зеленою кроною величезного баобаба. Біля підніжжя цього тропічного велета збилися пігмеї. Райдуга підійшов ближче. Пігмеї розступилися, пропускаючи його наперед. Але капітан зупинився за їхніми спинами: йому й так було видно невеличку прямокутну яму. З неї виліз напівголий юнак і, обтрушуючись від жовтої землі, щось мовив до вождя. Сейл подав знак. Чотири юнаки піднесли тіло дівчини, загорнуте в пальмове листя, до ями, поклали на її краю. Дужче заголосили жінки. Особливо впадала коло мертвої мати — дружина вождя, але сам вождь не зронив і сльозини. Його вигляд виражав скорботу, а плакати йому, як вождеві, напевно, не належало.
Юнак, який щойно' виліз з ями, знову стрибнув туди і почав ногами втрамбовувати дно, старанно вирівнюючи. Затим підняв руки. Чотири пігмеї обережно подали йому тіло дівчини. Райдугу здивувала сила юнака. Хлопець сам, без сторонньої допомоги, опустив тіло на дно, вхопився руками за краї ями і легко вистрибнув з неї.
Батько померлої — вождь Сейл — нахилився, взяв жменьку землі і кинув у яму...
«Ритуал поховання такий, як у нас,— подумав Райдуга.— Лише домовини немає...» Все це його настільки вразило, що він забув, чого прийшов до пігмеїв. Хотів уже йти назад на буксир, коли його хтось смикнув ззаду за штанину. Оглянувся. Біля нього стояв Хераф. Хлопчик пальцем поманив його вбік. Відійшли. Хераф запитав:
— Бвана хотів щось?
— Хотів.
— Хераф слухає бвану.
— Чи не бачив ти поблизу великих людей?
— Не бачив,—мовив хлопчик.—Запитай вождя. Але у нього горе. Пізніше.
Райдуга повернувся на буксир уже присмерком. Ввійшов до себе в каюту, ввімкнув світло і почав знімати сорочку, щоб вмитися. Стягуючи її через голову, почув, як щось важке влетіло в ілюмінатор і гепнулось об стіл. Одним порухом вивільнив голову і... завмер. Перед ним на столі свічкою стояла змія. її зеленкуватолиснючий тулуб дугою вигнувся назад. Змія готова була щомиті нанести блискавичний смертельний удар йому в обличчя. Червонуваті очі з холодною нерухомістю гіпнотизуюче дивилися на Райдугу. З глибокої пащеки раз за разом висувався з сичанням роздвоєний ріжок язичка, шия надулася, мов міх, і була схожа на макогінчик. Йому видалося, що він усміхнувся, бо вигляд змії прикував його до місця, а всі м'язи ніби наштрикнулися на холодний зміїний погляд і відмовлялися підкорятися його волі.
В голові блискавично промайнула картина з дитинства.
Якось він знайшов у клуні глибокі шахтарські калоші і порізав їх на рогатки. Мати, дізнавшись, схопила його однією рукою за комір, а в другій, затиснувши макогона, почала гамселити ним по м'якому місцю. Не будь у хаті великого дзеркала, можливо, йому й не так дісталося б. Але він, кружляючи, повертався обличчям до дзеркала і всю кумедну картину лупцювання бачив. Отож, і реготав. А мати сердилася ще дужче. Так продовжувалося доти, аж доки мати не гепнула макогоном об підлогу, і він розлетівся на друзки.
«Гепнути б так і цією змією об підлогу,— подумав Райдуга.— Але ж як її ухопити? Не встигну і поворухнутися—одержу від неї смертельну дозу отрути...»
Піп робити? Не стояти ж отак? Він ніяк не міг зосередитись.
Сорочка ще провисала на руках. Разом з сорочкою почав повільно зводити руки вгору. Повільно, дуже повільно... Секунди, хвилини тяглися довго, мов години, а міліметри здавалися кілометрами. Хотілося плюнути на обережність і підвести руки ривком. Але стримував себе. Адже знав, що який би блискавичний ривок він не зробив, змія його випередить і вкусить.
Змія ще більшою дугою вигнула свій тулуб.
Ось уже сорочка на рівні плечей. Ось вона поступово закриває шию, підборіддя. Залишається тільки розвести руками, щоб натягнути її.
Змія втупилася в нього. Ніби відчуваючи наміри людини, вона почала розгойдуватися ще різкіше, її вже ніщо не могло зупинити. Вона коливалася під дією отрути, яка непокоїла її. Змія зробила останню амплітуду, відхилившись перед нападом. Райдуга рвонув руки вгору і розтягнутою сорочкою відгородив своє обличчя від неї. Тієї ж миті голова змії ударила в сорочку, прорвала її. Та роздута шия застрягла в дірці. Райдуга звів витягнуті руки, стискаючи шию змії. Довгий тулуб скрутився в тугий клубок, затим розправився і обвився навколо голої руки капітана слизькими холодними кільцями. Але то вже були передсмертні корчі. Поступово зміїний тулуб почав втрачати пругкість, і капітан пожбурив його у відкритий ілюмінатор. Тієї ж миті під ілюмінатором затріщали кущі: крізь зелену стіну рослин хтось утікав від буксира в глиб лісу. Так, ворог почав діяти. Капітан втомлено присів на край дивана. У роздумах минав час. Вже давно над тропічним лісом висіялися зорі, а він не міг нічого придумати. За хащами, де зупинилися пігмеї, вдарили бубони. Спочатку несміло, ніби боячись порушити вечірню тишу, а потім дужче і через кілька хвилин уже гриміли, наводячи смуток на все живе.
Олег Дмитрович вийшов на палубу. З-за вершин дерев виплив місяць. Темрява відступила за чорну стіну лісу. Річка вкрилася мереживом блискіток. Раптом у ритм бубонів увірвався дивний глухий рев. Він усе наростав. Страхітливий низький звук. По спині Райдуги заходили мурахи. З кают повибігали члени екіпажу.
— Хто знає, що таке Есамба? Чи хто такий Есамба? — запитав у них Райдуга.
За всіх відповів Петер Станєв.
— Не знаємо, капітане. Але це загадкове ревисько має щось спільне з таємничим Есамбою. І нічого доброго воно не віщує.
— Прошу кожного з вас бути обережним. На берег не спускатися без особливої на те потреби. Нас хтось переслідує. Таємні вороги прислали нам петицію, а військовою мовою це називається ультиматум,— Райдуга дістав з кишені записку.—Вони вимагають, щоб ми повернули караван назад. Якщо не послухаємось, знищуватимуть нас, як убили дівчину-пігмейку...
Капітан не договорив: бубони несподівано замовкли, і з лісу долинув відчайдушний людський крик. Крик наближався. За кілька хвилин уже вирізнявся лемент жінок, тріск гілок під ногами людей. Разом з людьми наближалося до ріки і загадково-страхітливе рикання.
Якось відразу, ніби проламалася стіна, розсунулися прибережні хащі, і на тонку смугу берега висипало плем'я пігмеїв. Чоловіки в одну мить утворили захисне півколо навкруг жінок і дітей, наготувавши до бою списи, луки. Вони знаходили в собі сили не відступити перед ворогом, що з хвилини на хвилину міг напасти з темної хащі. Райдугу і його товаришів вразила ця самопожертва маленьких людей. Голос Есамби пролунав зовсім близько, трішки ліворуч, і чоловіки разом, ніби за командою, повернулися в той бік обличчям, жінки підняли на руках своїх дітей, благаючи моряків узяти їх. Ліда встигла підхопити лише двох малюків, коли Хераф гукнув жінкам, щоб вони бігли до трапа. Райдуга, Сабо, Морава кинулися допомагати їм піднятися на буксир. Станєв за ці кілька секунд побував на камбузі і вже щосили гатив макогоном у кришку від бачка.
Ніч наповнилась бабахканням, наче пострілами. Від незнайомих звуків знову зчинився переполох серед звірів і птаства. Проте він тривав недовго. Як тільки Станєв перестав бити в кришку, через кілька хвилин гам у лісі змовк. Не чути було й голосу Есамби. Лише пігмейки ойкали біля надбудови. До них приєдналися чоловіки.
На буксирі стало тіснувато. Райдуга розпорядився, щоб чоловіки-пігмеї пройшли на ліхтери, а жінки з малими дітьми розміщалися в каютах. Але Сейл заперечливо похитав головою.
— Бвана,— мовив Хераф.— Вождь просить розмістити усіх жінок разом. Розмістити аж на далекій посудині (Хераф мав на увазі перший ліхтер). Чоловіків—на ближній.
— Жінкам з дітьми затишніше буде в каютах,— пояснив капітан вождеві, гадаючи, що той чогось не зрозумів.
Хераф переклав його слова Сейлу. Той відповів.
— Ні,— категорично заявив хлопчик.— Жінки будуть оплакувати Агерангу. Голоси легко долинають її душі під відкритим небом. Чоловіки танцями проганятимуть злих духів.
— Ну, що ж,— зітхнув Райдуга.— Якщо в вас такий звичай, нехай буде по-вашому.
Плем'я без зайвої метушні розділилось: чоловіки окремо, жінки окремо. Жінки перебралися на дальній ліхтер. Незабаром звідти долинув речитатив у кілька голосів, затим до них приєдналися голоси інших жінок. І ось уже цілий хор заголосив. Плач жінок підтримали бубони, що вдарили на ліхтері ближньому, де розмістилися чоловіки. Бубонам почав вторити глухий звук якогось інструмента. Чоловіки пішли в неспішний танок.
Голосіння жінок, удари бубонів наростали. Моряки спочатку сприймали все це, як звичайний ритуал оплакування, але, коли голосіння і танок досягли апогею, відчули, що ними оволодів гнітючо-містичний настрій. Вони вже самі були ладні пуститися в той танок. Проте Райдуга знайшов у собі силу волі і порушив важке мовчання.
— Час відпочивати. На палубі залишається лише вахтовий. Трап підняти.
— А вечеряти? — стурбовано запитала Ліда.
— Вечеряйте без мене. Мені щось не хочеться,— мовив Райдуга і попрямував до своєї каюти.
Капітан роздягнувся, ліг на ліжко, не розбираючи постіль. Але незабаром постукали в двері.
— Хто там?
— Я,— почувся за дверима Лідин голос...— Принесла вам, Олегу Дмитровичу, повечеряти. Всі вечеряли, а ви ні. Так не годиться.
— Лідо, може, вже завтра вранці і повечеряю, і поснідаю? Зараз не хочеться їсти.
— Олегу Дмитровичу, ви відповідаєте за свою ділянку роботи, а я — за свою... Рейс важкий. Отож, будьте ласкаві, відчиняйте і вечеряйте.
Райдуга підвівся з ліжка, одягея і відчинив двері. Ліда ввійшла з розносом у руках, на якому парували борщ і смаження, а також вигравала бурштином склянка компоту.
— Лідо, незручно, що ви принесли вечерю в каюту... Я що? Якийсь диктатор, чи що?
— А мені зручно дивитись на вас, Олегу Дмитровичу? — стишивши голос, щоб ніхто не чув, мовила дівчина. Ви ж капітан, який ви приклад подаєте екіпажеві...
Ліда дорікала Райдузі, розставляючи на столі тарілки, але в голосі її не відчувалося ані тіні прикрості. Навпаки, обличчя дівчини аж сяяло від задоволення, їй приємно було пригощати капітана, і вона цього не приховувала. А Райдуга спостерігав за нею, мовчав. І лише, коли Ліда все розставила на столі і присіла скраєчку на дивані, він, посміхнувшись, мовив:
— Лідо, ви така сувора...
— З вами, чоловіками, інакше не можна... Ото, Олегу Дмитровичу, ви капітан на містку, а я — на камбузі і в кают-компанії.
— От і розділили владу. Гаразд, Лідо, я згодний,— покуштувавши наваристого борщу, Райдуга заплющив очі.— Лідо, ви чародійка. Такий борщ приготували...— Схилився над тарілкою.
Дівчина притихло дивилася, з яким апетитом капітан їсть, і на душі в неї ставало радісно. Райдуга раптом відчув те душевне тепло. Подивився на неї довгим пильним поглядом, задумливо поколупав виделкою смаження в тарілці.
— Що ви, Олегу Дмитровичу?..— ніби й непомічаючи пильного погляду капітана, ніби й не рахуючись з його задумливістю, защебетала Ліда, не приховуючи радісних іскорок в очах.— Не до смаку вам?.. Га, Олегу Дмитровичу?..
— Та чого там, Лідо... Чого..Смачне...— мовив Райдуга. Ліда помітила замішання капітана. І коли б не траурні удари бубонів, не плач жінок, що долинали в каюту, вона, напевно, заспівала б. Та все ж на хвильку забулася. Бубони затихли. Увірвалося голосіння жінок. Стало тихо. Аж до моторошного тихо. Це її повернуло до дійсності.
— Чому вони замовкли? — пошепки запитала дівчина.
— Хто зна. Мабуть, оплакування закінчилося,— відповів Райдуга і додав: —Лідо, ви знову перейшли на шепіт.
— Це в мене ще з дитинства. Тільки настає в темряві тиша, я й переходжу на шепіт. Малою мене мати часто залишала одну. Сама йшла на ферму д&їти корів. Не поверталася до самого смерку. Сиджу на підвіконні, граюся ляльками, а на дворі сутеніє, на селі собаки валують, я й розмовляю голосно сама з собою, або наспівую колискових лялькам. Та коли вже зовсім темніло, вмовкали собаки, я й переходила на шепіт. Хоча шепотіла я не лише зі страху, а ще й тому, що не хотіла порушити таємничності вечора. Куди не глянеш—темрява. Як не вслуховуєшся—тиша. І, чесно кажучи, жалкувала, коли мати поверталася. Материні кроки чулися здаля. Спочатку важкі її чоботи гупали по замерзлій вулиці, потім на воротах подвір'я лунав наказове голос: «Доню, ввімкни світло! Сидиш у вікні: бачу ж!» Я з жалем повертала вмикач. Але лише лампочка спалахувала, жаль змінювався радістю, що, нарешті, прийшла мати, що в нашій хаті затишно й світло...
Знову вдарили бубони, знову заголосили пігмейки.
— Оплакування ще не закінчилося,— перервала свою розповідь Ліда.— Агеранги жаль. Горе для батьків, рідні...
— Так, жити б їй і жити...
— Допомогти вже не можна було...—Ліда змахнула сльозу, зібрала посуд, вийшла з каюти.
Райдуга довго не міг заснути. Чи то заважали бубони й голосіння, чи то розхвилювався горем пігмеїв. Думки кружляли хаотично, немов переполохані граки в осінньому небі. «Ліда... Коли всміхається, то на підборідді поглиблюється ямочка... Очі... Хіба їй плавати... Сьогодні день... Ну і день видався. Прямо з детективного роману Агати Крісті... Ситуація серйозна. Недооцінювати Незнайомця не можна. Це підступний, жорстокий ворог. Як він познущався над Агерангою... Комусь наш караван у цих дрімучих лісах поперек горла став... Треба бути готовому до всього. Ні, вночі Незнайомець не повинен діяти. Йому заважають пігмеї на палубах та й вахта...»
Райдуга поступово заглиблювався у сон. Але це йому полегшення не принесло, не давали відпочити розумові, тілу, а ніби він натягував на голову важке вологе простирадло. Проте згодом побачив уві сні світлий, сонячний день. Вони з Петерем Станєвим купаються в Дунаї. Та ось на них суне величезна хвиля, точніше,— гора води. Ось-ось накриє. Коли раптом він бачить Петера на вершині тієї гори. Хоче його запитати, як він вибрався туди, але не може, бо набрав повний рот води. Петер здогадався, про що він хоче його запитати, і крикнув: «Та зіпнися на ноги! Капітане, на ноги стань і випростайся на весь зріст!» Став на ноги і — о диво! — не потонув! Ноги його ковзають на поверхні води, мов водні лижі, і він піднімається схилом гори до її вершини. Аж ось і Петер. Ні, не лише він. Тут і Ян, і Іштван, і Ліда! Вони обнімаються. Радіють висоті. Але раптом гора під ногами починає танути, ніби сніг, тільки швидше. Сідає її вершина прямо на очах, а коло підніжжя виростає гриб з пари. Він розростається, дістає до них. Пара забиває їм дихання...
Райдуга підхопився. Витер піт з чола. «Ху ти біс!»—мовив і» уголос, ліг на інший бік і заснув знову.