До ріки поверталися не поспішаючи: Райдуга почував себе дуже. кволо. Та й треба було щось їсти. Пігмеї полювали на дичину. Робили це вони просто, ніби гралися. Двох юнаків з сіткою посилали далеко вперед. Юнаки натягували її в кущах, а самі залягали по боках. Пігмеї, з якими йшли Олег Дмитрович і Ліда, розходилися півколом, при цьому били хто в що гаразд, заганяючи звірину. Кожний такий загін завершувався успішно: в сітку обов'язково потрапляла козуля, або якийсь птах. Набралося чимало живності. Зупини лися, щоб підсмажити м'ясо і попоїсти. Та тільки-но розіклали вогнище, як здалеку, з-за вершин дерев, долинув ледь чутний гудок буксира: у-у-ууу!..
— Наші! —застрибала Ліда.— Наші повернулися, Олегу Дмитровичу! Чекають на нас! Мерщій на буксир! Там я вам наготую такого смаження!.. Такого!!. І вашим людям сподобається, Херафчику!..
Пігмеї не стали перечити Білій Красуні. Вирушили в путь. Але згодом до Ліди й Райдуги підійшов Хераф.
— Біла Красуня не може готувати по-нашому. Вождь просить: ми зготуємо м'ясо в землі.
Ліда погодилася. Тільки попросила, щоб м'ясо солили сіллю, яку вона принесе з буксира.
Через кілька годин вони добулися річки. На великий подив усіх, навіть пігмеїв, біля берега стояв лише буксир — ліхтерів не було. Райдуга і Ліда спочатку стурбувалися, але коли побачили, як радісно їх зустрічають Станєв, Сабо, Морава — заспокоїлись. Адже, коли б щось трапилось з ліхтерами, Станєв і Сабо, а за ними, накульговуючи, й Ян не бігли б їм назустріч такі усміхнені. Але Ліда не витримала і ще здалеку запитала:
— Та й де ж ліхтери поділи, лицарі?
— Здали ліхтери,— спокійно відповів Петер.
— Здали? Кому? — на блідому обличчі капітана знову з'явилася стурбованість.
— Та не хвилюйся, капітане, все гаразд,— обняв Райдугу Петер і, відчуваючи під руками його схудле, зранене тіло, відступив крок назад.
— Все вже минулося, Петере. Розповім пізніше. Кому ж ви все-таки здали ліхтери?
— Нас зустріла група людей, яку вислали наперед. Ту групу очолював лікар з Радянського Союзу Максимов. Він нам заборонив вести караван далі: у населеній частині острова, де пройшов ураган, зараз лютує епідемія холери. Ліхтери ми відчепили і їх потягли вище по річці слонами... А ти, капітане, бачу з того світу повернувся... Поджентльменськи вчинив, Олегу Дмитровичу: Ліду обміняв на себе.
Коли ми про це дізналися від пігмеїв, вирішили, щоб то не було, а караван проведемо...
— Як?! -— вигукнула Ліда.— Олег Дмитрович через мене здався тим бандитам?! А ви мені про це сказали?! Гадала: вони мене самі відпустили. Тримали ж весь час із зав'язаними очима...
— Ті бандюги так просто не відпустили б,— мовив Сабо.— А ми тобі, Лідо, не говорили, щоб ти зі своїм гарячим характером не накоїла лиха.
— Капітане, завдяки тобі, ми провели караван,— втрутився в розмову Морава.— Увагу тих молодчиків відволік на себе. До речі, хто вони?
— Один з них найманець компанії «Морський ліхтер». «Морському ліхтерові» наш рейс став поперек горла.
— Конкуренція,— мовив Станєв.
— Не тільки,— продовжив Райдуга.— У цих краях вони переховують наркотики і бояться, що ті склади будуть знайдені. Так от, представники, а точніше, справжній найманий терорист, використав проти нас місцеве таємне товариство «люди-леопарди», щоб все списати на них. Мовляв, убивства — то справа рук фанатиків, які вірять у божество — звичайну воскову кульку. В засуху кулька зморщується, а щоб ті зморшки розправились, кульку треба кинути в рідину. От і придумав хтось для місцевих фанатиків: кулька — божество і його треба напувати кров'ю людини... Іншими словами, не бачене в наш час варварство...
Доки Райдуга розповідав про свої пригоди, пігмеї під керівництвом Ліди, зготували смаженину, розклавши вогнище на березі річки. Стемніло. Вечеряли біля багаття. Затим ударив бубон, почався танок. Танцювали всі крім Райдуги і Морави, які все ще відчували слабкість. Станєв, Сабо запросили на танець дівчат-пігмейок і почали їх навчати європейським танцям. Ліда танцювала з Херафом, який ледь діставав їй до пояса, але стрибав, сіпаючи руками й ногами чи не найкраще.
Та лише розтанцювалися, коли бубон нараз замовк. Пігмеї стихли, звернувши свої погляди в бік лісу. З-за дерев вибіг чоловічок з животиком. Райдуга його відразу впізнав: кілька днів тому він корчив гримаси перед капітаном. Підбіг до купи смаженого м'яса, вхопив перший-ліпший шматок. Вигляд у чоловічка був знеможений, ніби він щойно вирвався з пельки самого диявола. Озираючись на людей затравленим поглядом, позадкував було назад до лісу. Та йому вчасно заступив дорогу Сейлі і щось гукнув, тикнувши пальцем V його плече. Чоловічок злякано-заперечливо захитав головою. Вождь, не спускаючи суворого погляду з нього, відламав від куща гнучкого прута.
Райдуга зрозумів: Сейлі про щось допитується в чоловічка, а той заперечує. Вождь погрозливо наступав на пігмея. Здавалося, що він зараз битиме його прутом. Але Сейлі і не думав цього робити. Втупившись поглядом у чоловічка, він пішов навколо нього колами, вдаряючи прутом об землю. З кожним колом вождь ударяв по землі все сильніше й частіше. Чоловічок перестав їсти м'ясо, знітився ще більше, не зводячи переляканого погляду з вождя. Проте, він ще знаходив у собі сили заперечувати Сейлі. Кола, які описував вождь, ставали все вужчими. Прут здіймав пісок уже біля ніг чоловічка. Ось він майже зачепив його пальці. І раптом чоловічок не витримав. Скрикнув, упав ниць перед вождем.
Важке зітхання пронеслось між пігмеями. Стиснувши кулаки, вони пішли на чоловічка. Та вождь підняв руку, і пігмеї зупинилися. Затим Сейлі щосили вдарив прутом по спині чоловічка. На коричневій шкірі виступила кривавиця. Пігмеї схвально загукали. Вождь все дужче й дужче шмагав чоловічка, який вужем звивався на піску, вищав, просячи помилування. Нарешті, не витримавши, він кинувся тікати в ліс під улюлюкання пігмеїв.
За кілька хвилин пігмеї заспокоїлись. Сейлі підійшов до Райдуги. Хераф, як завжди, підбіг і переклав його слова:
— Вождь виявив лютого ворога племені — помічника Есамби. Він допомагав людям Есамби. Запродав їм свою душу...
Райдуга згадав, як під час кривавих оргій на галявині за ватажком — високорослим негром — «людей-леопардів» увивався товстенький розмальований пігмей. Тоді його не можна було впізнати. Лише сторожкі, повні кровожерливого нетерпіння погляди кидав він у бік Райдуги. Чоловічок готовий був першим кинутися на нього...
Херафів голос дійшов до свідомості Райдуги.
— Бвана, він не повернеться. Ми не приймемо. Один довго не протримається. Він заслуговує такої ганебної смерті. Заслуговує, бвана...
Хераф замовк. Щоб якось розрядити гнітючу тишу, Ліда запропонувала:
— В нас же є кінопроектор і фільми, а ми ні разу не дивилися кіно. Іштване, ти, здається, за сумісництвом кіномеханік, давай сюди своє господарство.
— І те правда,— пристав на Лідину пропозицію Петер,— ще жодного фільму не дивились.
За кілька хвилин Стаиєв і Хераф, який заліз на ближнє дерево і намотав на сук мотузок, розправляли білий екран. Пігмеї півколом усілися навколо вогнища, з цікавістю позирали на квадрат білого полотна. Тим часом Іштван переніс з буксира апаратуру, металеві коробки зі стрічками, розіклав складаний столик, на ньому встановив кінопроектор. Від металевого брязкоту незнайомих предметів погляди пігмеїв стали настороженими. Дехто з них навіть нетерпеливо за-совався на місці, готовий кожної миті кинутися навтьоки. Стримував їх лише спокійний вигляд білих людей.
Сабо підвів електрику від електродвигуна буксира, ввімкнув проектор. Ударив могутній сніп світла. На білому полотні висвітлилась рамка. Іштван підправив її і, вимкнувши проекцію, почав заправляти стрічку. Погляди пігмеїв були прикуті до його рук. Та ось з'явилися титри, а затим під могутню тривожну музику один за одним почали пікірувати на міста і села фашистські літаки. Від тривожної музики, від завивання пікірующих бомбардувальників, від вибухів бомб пігмеї посхоплювалися. З повними очима жаху роззиралися навкруги. На екрані з'явилася чорна цятка. Вона все збільшувалася, перетворюючись у літак, що з завиванням летів прямо на глядачів. Здавалося, він ось-ось вилетить з екрана, пронесеться над головами людей, скидаючи на них свій смертоносний вантаж. Пігмеї не витримали. Вони з галасом кинулися врозтіч.
Ліда підхопилася і побігла за Херафом, на ходу пояснюючи йому, що й до чого. Мовляв, це ж лише кіно, а не насправді. Боятися не треба. Вона його просила, щоб він розповів це іншим пігмеям. Та хлопець її й слухати не дотів. Він разом з усіма пігмеями щодуху мчав від екрана в ліс. Дівчина, переконавшись, що всі її намагання даремні, повернулася до вогнища.
— Іштване, заправ іншу стрічку.
— Яку?
— Де б не було війни.
Іштван перебрав кілька коробок, знайшов якусь малознайому оперетку. В тропічному лісі голос співачки залунав несподіванно по-домашньому. Але пігмеї не поверталися.
— Налякались війною, а тепер і на пісню не йдуть,— мовив Ян.— О, та ось з-за дерева визирає Хераф. Херафе, йди-но сюди.
Хлопець підійшов, показав на екран і заперечливо похитав головою, мовляв, не треба, того показувати. Сабо вимкнув апарат. Залишилася горіти підвішана до гілляки лампочка. Розбуджені світлом, вибухами бомб, свистом пікіруючих літаків, піснею співачки, здійняли галас шимпанзе. Вони так знервовано вищали, що заглушали Херафа, і Янові доводилося раз за разом перепитувати його.
— Наші люди бояться цього,— Хераф знову показав пальцем на екран, затим на кінопроектор.— Це є Есамба. Есамба ваш — великих білих людей. Ви його повинні знищити.
Хлопчик більше нічого не сказав. Повернувся, повільно пішов у поселення.
— От тобі й раз,— розвів руками Петер.— Хотіли як краще зробити, а вийшло не по-людськи. Може, піти до пігмеїв і пояснити все?
— А що ти пояснюватимеш? — запитав Морава.— Про бомби їм розповіси, про війну?
— Про кіно. Що все це гра, неживе і немає чого його боятися.
— До нас вождь іде,— мовила Ліда.— От ти йому й поясни про все це.
Вождь підійшов. За ним підбіг і Хераф. Звертаючись до всіх відразу, вождь почав говорити. Хераф перекладав:
— Вождь висловлює вам, білим людям, своє співчуття. Живете ви в страшному світі. На кожному кроці вас чатує Есамба. Дух Есамби постійно витає над вами. Нас переслідує Есамба теж, але ми його не бачимо. Ви ж бачите його в себе щодня. Це страшно. Вам треба залишатися тут, у нас. Там у себе ви не можете сховатися від Есамби. У вас немає лісу. Страшно так жити, як ви. Ваш Есамба навіть послав з вами свій дух і свого помічника,— вождь з деяким острахом глянув у бік проектора і екрана.— Та ви не бійтеся. Ми той дух проженемо в ліс. Він зникне...
Вождь підняв з землі прут, яким декілька хвилин тому бив чоловічка з черевцем, стьобнув ним у повітрі, ніби випробовуючи, чи не втратив він своєї пругкості. Потім зайшов наперед кінопроектора і втупився поглядом в об'єктив. Райдуга і Петер переглянулися, мовляв, треба щось робити, а то від апарата залишиться брухт, коли Сейлі почне стьобати його прутом. Здавалося, від очікування подальших дій вождя замовкли навіть шимпанзе на деревах. Стало тихо. Так тихо, що було чути, як у лісі тріснула і впала з дерева на землю гнила гілка, напевно, зламавшись від власної ваги. На той тріск оглянувся Сейлі. В цю хвилину Ліда зірвала з гілляки біле простирадло екрана і накинула на кінопроектор. Коли ж вождь повернув голову в бік апарата, його погляд об'єктива не знайшов. Сказавши щось Херафові, вождь пішов до хижин. Хлопчик побіг за ним, радісно вигукуючи:
— Помічник Есамби сховав своє око! Помічник Есамби відступив. Завтра з сонцем вождь прожене і дух Есамби!..
— Отак...— розвів руками Петер, мовляв, що поробиш: у пігмеїв своє поняття про світ, у нас своє.
— Звичайно,— погодився з ним Сабо.— Як пігмеям не пояснюй, вони не зрозуміють...
— Зрозуміють,— заперечила Ліда.— Завтра вранці я розповім їм про кіно.
— Ну, а сьогодні час уже спати, люди добрі,— позіхнув Морава.—Збираймо помічників Есамби і гайда на буксир.