Але ніхто з моряків не поспішав залишати берег, їх ніби щось утримувало на цьому п'ятачку серед безмежного тропічного лісу. Що саме? Коли б кожного з них запитали, ніхто не відповів. Але кожний з них десь у підсвідомості жалкував, що востаннє на цій землі і, коли підніметься на буксир, то більше не ступить на неї.
— Спати?!—удавано здивовано перепитав Яна Іштван.— партію хто кінчатиме? Рейс підходить до кінця, і партія має бути завершена,— механік дістав з кишені шахи.— Хід мій. Боїшся мату?
— Ти мене геть розгнівав! — у тон Іштвану відповів Ян, також дістаючи з кишені шахи.— Тепер тримайся. Закінчую партію за п'ять феодів і даю тобі мат.
— Мат ти одержиш, Яне, а не я. Пішов! Кінь на «Є п'ять». Капітане, суди нас.
— Згодний. Тільки ж як? Я не бачу ваших ходів і як розташовані на дошці фігури,— мовив Райдуга.
— Кожний з нас тобі показуватиме свій хід. Ось дивись,— нахилився до Олега Дмитровича, який сидів на стільці. Сабо.— Я пішов.
— Не переломайся, Іштване. Я ближче до землі,— підніс до Райдуги і свої шахи Морава.— Мені легше згинатися. Мій хід у відповідь!..
До них підійшов Петер, який перед цим піднявся на буксир і приніс з собою карту.
— Давайте краще всі разом подивимось, чи правильно я наніс на карту фарватер річки. Можливо, комусь знадобиться. Олег Дмитрович уважно розглянув карту.
— На третьому повороті ріки не позначив скелю. А там вона звисає низько над водою і може принести чимало шкоди караванові.
Станєв позначив місце знаходження скелі. Розгорнув другу половину карти, де була відображена ділянка ріки вище по течії.
— Тут ви без мене йшли,— мовив Райдуга.
— Ми її переглянемо з механіком і боцманом. Іштване,—звернувся Петер до Сабо,— цей валун правильно нанесений, чи ні? [ — Правильно,— присів біля штурмана і капітана механік, бо нерез свій високий зріст не міг здаля розгледіти карту: електролампочка світила збоку.— Тут саме ми проходили на малих оборотах. Так, перевіряючи на карті кожну позначку, Станєв звертався то до Іштвана, то до Яна: чи бува не пропустив чого. Коли закінчив, иамріяно мовив:
— Піти б ще раз по цій річці. Пройшли б її удвоє швидше. Петер не договорив. З рубки буксира долинув зумер радіотелефону.
— «Співдружність» викликає! — вигукнула Ліда.— Ліхтеровоз повернувся! Чекає на нас!
— Так, друзі, кличуть! — зрадів і Райдуга.
— Ура-а-а! — в один голос загукали Станєв, Морава і Сабо.
— Зараз же—в путь! В путь! — скомандував Райдуга. Вони піднялися на буксир.
— «Дунай» слухає! — взяв трубку Олег Дмитрович. Капітана оточила тісним колом його невеличка команда.
— Здоров був, синку! — почувся радісний голос Глушкова. Доброго здоров'я, Костянтине Федоровичу!
— Як почуваєтесь? Все гаразд?
— Та ніби все в нормі.
— Знаємо, знаємо дещо з ваших пригод. Зустрінемось — розкажете. А зараз мені доручено познайомити вас з радіограмою. Щойно одержали. Уряди чотирьох наших країн дякують вам за успішно завершений рейс. Крім того країнам, які входять до «Морського ліхтера» подана нота протесту у зв'язку з терористичними акціями проти вашого екіпажу.
— От і прекрасно! — з притаманною їй запальністю мовила Ліда.— Так їм і треба, бандюгам!
— Уряд Орландії,— продовжував Глушков,— попросив управління «Євроліхтера» по тій річці, де ви пройшли, відкрити судноплавну лінію. Так що через рейс підете знову по ній.
— А чому через рейс? — перепитав Сабо, скориставшись зі свого високого зросту і нагнувшись з-за плеча Райдуги до трубки.— Чому не відразу назад? Адже в Орландії чекають на допомогу. Те, що ми доставили, їм мало.
— Так вирішило управління «Євроліхтера». Зараз уже підготовлений і чекає на «Співдружність» інший караван з іншим екіпажем. А ви підете через рейс...
Моряки швидко зібрали на березі речі. Перенесли їх на буксир. Загримів ланцюг якоря. Райдуга тричі натиснув тифон. Три прощальні гудки розітнули нічний спокій тропічного лісу. Коли ж могутній промінь прожектора освітив річку, а затим берег, моряки побачили при самій воді купку напівголих людей — все плем'я пігмеїв вийшло їх проводжати. Пігмеї мовчки стояли і дивилися на буксир. Про що вони думали в цю хвилину? Можливо, жаліли оцих білих високорослих людей, які залишають їхній прекрасний край і пливуть невідомо куди, а вірніше, туди, де постійно їх переслідує Есамба; чи, можливо, жаліли себе, що їм доводиться залишатися в цьому хоч і прекрасному, але суворому краї, серед глибокої ночі, серед безкрайнього тропічного лісу. І все ж таки про що б вони не думали, вони залишалися вдома. Додому поспішав й екіпаж «Дунаю».