|
2
Пройди, нічні гультяї, знахарі, жартуни і флейтистки,
Словом, дрібнота міська, весь цей вуличний люд галасливий,
Враз посмутнів і примовк: Тігеллій-співець упокоївсь.
От хто розщедритись міг! А цей-мідяком найдрібнішим
Друга не виручить (слави розтратника, бачте, боїться!),
Хай би той друг на очах його з голоду й холоду гинув.
Він - і дідизну свою, й увесь свій по батькові спадок
Так і впихає в горлянку неситу; на різні присмаки
Вже й позичати почав. А спитай-но, чому він те робить?
"Щоб не вважали мене скупарем, дрібничковим, нікчемним",-
Так відповість він. Ну що ж... Хто похвалить його, хто осудить.
Он і Фуфідій-багач марнотратцем боїться прозватись:
Маючи вдосталь полів і на приріст позичених грошей,
Він загрібає собі й по дванадцять відсотків щорічно,
І, що бідніший боржник, то з більшим злом його тисне.
В кігтях його - й юнаки, які, тогу дорослу вдягнувши,
Все ще бояться суворих батьків. "О Юпітере славний!-
Вигукнеш тут,- але ж, певно, й видатки нечувані в нього,
Як і прибутки!"-Та ба! Хочеш вір, хочеш ні, а багач той-
Сам собі ворог лихий. Не менше він сам себе мучить,
Ніж у Теренція мучився батько, що рідного сина
Вигнав із дому було й доживав свої дні самотою.
Може, спитають, до чого ці приклади,-ось що відмовлю:
Дурень, обходячи крайність одну, в протилежну впадає!
Так у Мальтіна землею волочиться довга туніка,
В іншого - ледве до стегон сягає, така вже коротка.
Чути козлом від Горгонія, чимось п'янким-від Руфілла.
Де ж середина? Один про таку лише мріє, в якої
Пишно звисає до п'ят підшита оборкою стола;
Іншому-тільки повію б найти в комірчині смердючій.
"Славно!"-Катон привітав одного із знайомих, що вийшов
Саме з такої нори. Привітавши, додав, як на мене,
Мудрі слова: "Якщо хіть розпирає когось, то вже краще
Хай до повії спішить, ніж мав би заміжніх псувати".
"Ну, за таке не похвалиш мене",- посміхнувсь Купіенній,
Ласий на тоншу красу, що під складками білої столи.
Є ж і такі, які заздрять розпусникам. Тут саме впору
їм нагадати про те, що не так-то розпуснику й добре:
Інколи він насолоди лизне, та якою ціною,
Серед яких небезпек і яка в насолоді тій гіркість! -
Той із покрівлі сторчма полетів, того батогами
Геть засікли, той тікав, та в руках розбишак опинився.
Той, щоб життя зберегти, розпрощатися мусив з грошима.
Слуги сечею того полили. Одного ж перелюбця -
Трапилось навіть таке-гостролезим ножем оскопили.
"Так йому й треба",- втішалися всі, за винятком Гальби.
В нижчій верстві цей товар не такий небезпечний принаймні.
Вільновідпущениць взяти хоча б: до них і Саллюстій
Липне, мов справжній блудник, та якби при своїм щиросерді
Розумом ще керувавсь, якби знав, що, між іншим, і щедрість
Має якісь свої межі, тоді й дарував би повії,
Скільки потрібно, й, зберігши майно та ім'я своє добре,
Щедрого слави б зажив. Але ж ні: він на кожному кроці
Любить хвалитись одним: "На матрону я досі й не глянув!"
Так і Марсей, славнозвісній Орігіні роздарувавши
Батьківський спадок, садибу й майно, опісля вихвалявся:
"Я ось, відколи живу, заміжньої ще й не торкнувся".
Хай, припустім, це повія була чи якась танцівниця,-
Втішного мало тут і для майна, і, тим паче,- для честі.
Так уникаєш окремих людей, а не хиби, хоч саме
В ній, а не в них,- усе зло. Чи дідизни, чи доброї слави
Ти зберегти не зумів, де б не сталось це,- злом буде завжди.
Значить, з повією ти чи з матроною,- блуд-таки блудом.
Віллій в зяті намірявся до Сулли, вподобавши Фавсту
(Все-таки Сулли дочка!), але сумно цей замір скінчився:
Там стусанів нахапавсь, ще й понюхав заліза, й за двері
Вилетів тут же, а Фавста гостила в цей час Лонгарена.
Хай на той сором озвалася б тут його стать чоловіча:
"Що це з тобою таке? Чи ж тоді, коли я закипаю,
Мусиш мені лиш таку подавати, що вдягнена в столу
Й консулом батько її, до того ж великий і славний?"
Що він на те б одповів: "Лиш таку, від славетного батька!"
Як постає проти цього природа, наставниця мудра,
Вдосталь всього даючи нам! Умій лиш дари ті приймати
Так, як належить. Навчись розрізняти, до чого потрібно
йти, а від чого-тікати. Хіба не шукаєш причини
Болю свого: чи десь зовні вона, чи в твоїй-таки хибі?
Словом, матрон не займай, щоб не каявсь, коли доведеться
Більше зазнати біди, ніж солодкого плоду спожити.
Справді-бо, та, що в смарагдах зелених і білих перлинах
(Як не милуйся, Керінфе!), ось цій безіменній повії
Не дорівняє ні стрункістю ніг, ні округлістю стегон.
Зваж, окрім того ще, як свій товар виставляє повія:
Що продає вона,-те й на виду; якщо й має щось краще,-
Надто не хвалиться тим, не приховує й вади своєї.
Є в тому глузд, що, купуючи коней, вельможа, звичайно,
З них не знімає опони: буває, купець, захопившись
Виглядом гордим коня, слабких його ніг не завважить:
"Он яка шия крута, який зад, яка зграбна голівка!"
Так ось і ти не дивись на красиве й принадливе оком,
Як у Лінкея, зірким, на гидке ж, як в тієї Гіпсеї,-
Оком незрячим: "О ручки, о ніжки!" Вона ж-сухозада,
Ніс-завеликий, задовга стопа в неї, стан-закороткий.
Що ж у матрони ти можеш оглянути? Тільки обличчя:
Решта - під одягом довгим, якщо це не Катія, звісно.
Скільки тут тих заборон! Усе тут обведене валом
(Ось що розпалює хіть 1), що не крок-то нова перешкода:
Челядь уся, ті, що гасять вогонь, носильники, слуги,
Стола, опущена ген аж до п'ят, а поверх ще й накидка -
Все наче заздрить тобі, щоб до зерня, бува, не добрався.
В іншої-все на виду: через коську прозору тканину
Бачиш її, мовби голу; оцінюєш ноги та стегна,
Всю окидаєш очима. Чи хочеш того, щоб у тебе
Вирвали гроші спочатку й тоді лиш товар показали -
В дурнях, мовляв, зоставайсь. По заметах мисливець, буває,
Зайця прудкого жене, на підбитого ж - навіть не гляне.
"Я і в любові такий,- він підспівує,- що під рукою -
Те й оминаю, а мчуся за тим, що тікає від мене".
Пісенька ця, сподіваєшся, тузі твоїй щось зарадить,
Біль заспокоїть, розвіє журбу, втихомирить неспокій?
Чи не корисніше звідувать те, які межі природа
Пристрастям нашим дала, що потрібно їй конче, а в чому
Можна й відмовить, відтявши в житті від пустого-вагоме?
Змучений спрагою, певно, не станеш лише золотого
Кухля шукати; голодний,-не будеш усім гидувати,
Крім павича або камбали. Так і тоді, коли раптом
Хіть тебе пройме, а тут є служниця, з якою відразу
Можеш зійтись, то невже б ти волів таки луснути врешті?
Я не такий: мене вабить любов невисока й дешева.
Деякі крутять: "додай", "підожди", "чоловік хай від'їде",-
Тих Філодем посилає до євнухів, маючи справу
Тільки з дешевими: кликнеш таку-й за хвилину приходить.
Хай, проте, щирою буде: якщо не струнка й не білява,-
Хай вдовольняється тим, чим природа її наділила.
Ляже така побіч мене, пригорнеться,- й Ілію бачу,
Бачу й Егерію в ній; яких лиш імен не даю їйі
Серед утіх не боюсь, щоб, гляди, чоловік не наскочив,
Як то буває. Тріщать тоді двері, зчиняється гавкіт,
Ходором ходить весь дім, зіскакує зблідла хазяйка
З ложа свого, лементує служниця (поб'ють за сприяння!),
Страшно за посаг спокушеній, кари й спокусник боїться.
Треба тікать, не озувши ноги, попустивши туніку,
Щоб не набратись ганьби, щоб і гроші, й свій зад рятувати.
Той нещасливець, хто так ось піймавсь. Тут погодиться й Фабій.
3
Всі співаки вже такі: попроси їх у дружньому колі
Щось заспівати-мовчать, а не просиш, тоді й починають
Пісню якусь безкінечну. Таким був сардінець Тігеллій.
Цезар, що й змусити б міг, хай би дружбою батька й своєю
Став заклинати його, не домігся б, напевно, нічого.
Сам же він, тільки-но з'явиться хіть, від яйця аж до яблук
Ні на хвилину не мовкне, то високо пнеться: "О Вакху!",
То пробасить-загуде, мов четверта струна щонайгрубша.
От хто ні в чому не знав рівноваги: то мчить, наче й справді
Тиснуть його вороги, то наче б на маківці в нього -
Кіш із начинням Юнони. То в нього рабів зо дві сотні,
То десятьма вже обходиться. То владарями й вождями
Вуха протуркує всім, то зненацька: "Мені б ото столик,
Хай і триногий, сільничку та плащ груботканий на зиму -
Й інших речей не торкнусь". Вдовольняється, бач, необхідним.
Що ж. А ти нині мільйон йому дай - і, найдалі до тижня,
Зникне й мідяк з гаманця; до зорі не склеплятиме ока,
Вдень зате з ліжка не стягнеш його. Просто диво, наскільки
Сам він собі не до пари! "А що,- запитають,- чи в тебе
Вад не буває?"-Ще й скільки! Та інші й, можливо, дрібніші.
З Новія Меній сміявсь поза очі, та хтось йому кинув:
"Ніби себе ти не знаєш чи, думаєш, нам не відомо,
Хто ти такий?" Але той відрубав: "Я собі вибачаю".
Так любить дурень себе, й за таке його слід поганьбити!
Хай ти каправий і, може, тому, мов крізь дим якийсь, бачиш
Хиби свої, то чому їх у друзях висліджуєш пильно,
Наче орел чи той змій епідаврський? А що, коли раптом
Глянуть вони в свою чергу на тебе уважнішим оком?
"Надто гнівливий цей друг твій. Такого не схвалять сьогодні
Ті, що тонкий мають смак". Ну що ж. Посміятися можна:
Тогу, мовляв, він не так підіп'яв, і взуття завелике,
Ще й по-сільському підстригсь. Та знайди мені кращу людину,
Кращого друга, ніж він. У такому незграбному тілі
Рідкісний хист притаївсь. Та приглянься-но ближче до себе
Оком хазяйським: ану, яка хиба й в тобі проростає!
Всяке ж засіяти може чи звичка лиха, чи природа -
Від бур'яну лиш вогнем очищають занедбане поле.
Зважмо й на те, що закоханий навіть найгіршої вади
В любки своєї не бачить, а то ще й милується нею!
Так он Бальбін не натішиться й досі поліпом у Гагни.
От якби в дружбі ми так помилялись! Сама доброчесність
Помилку ту йменувала б достоїнством. Батько ж ніколи
З синових вад не глузує. Чому ж, коли йдеться про друзів,
Ми безсердечні такі? Косоокого сина, скажімо,
Зайчиком батько назве; коли ж син той на зріст іще менший,
Ніж недоносок-Сізіф-курчатком його називає.
В іншого ноги криві, та для батька він просто "ведмедик".
Той-плоскостопий, та батько радіє: "Мій-повагом ходить".
Так і до друзів постався: скупого назви бережливим.
Вибач хвалькові: на друзів, мовляв, цей рівнятися хоче.
Той - непривітний якийсь і поводиться надто зухвало,
То правдомовним, сміливим назви його; цей гарячиться,
Значить, такого вважай запальним, але не божевільним.
Ось що єднає людей і схиляє до справжньої дружби.
Ми ж обертаємо кожну чесноту в її протилежність,
Лиш би заляпати посуд прозорий: того, який скромно,
Тихо живе, диваком називаєм; того, хто повільний,
Вже й до тупих зараховуєм. Цей, уникаючи зради,
Голого боку свого не розкриє непевній людині
(Лихо навчить, коли житимеш там, де на кожному кроці -
Підступи й заздрість їдка!), і за це ми його називаєм
Хитрим і скритним, хоч він лише стриманий завжди
й розважний.
Хто простоти не соромиться (так було й я. Меценате,
В домі твоєму любив повестись), від думок чи від книги,
Кинувши слово якесь, відірве,- вже ми в гніві на нього:
"От і зживися з таким! Грубіян, недотепа, та й годі!"
Як нерозважно ті вироки ми одні одним виносим!
Нібито є хтось на світі без хиб! Серед кращих найкращий
Той, в кого менше їх. Зваживши хиби мої і чесноти,
Приятель схилиться (й слушно цілком!) до чеснот, якщо в мене
Більше їх, звісно, ніж хиб; якщо й дружба моя йому мила.
Потім на тій же вазі в свою чергу і я його зважу.
Хочеш, щоб друг твоїх струпів не бачив, то й сам ти глузливо
В прищик його не вдивляйсь. Якщо ласки ти хочеш від когось,
Вмій вибачати й комусь: так велить нам сама справедливість.
Врешті, якщо нам не вирвати з коренем жодної хиби,-
Гніву, скажімо (тримається ж дурнів!),- то де ж тоді розум?
Саме йому треба важити й міряти кожну провину,
Щоб відповідним до злочину завжди було й покарання.
Хай хтось слугу б розіп'яв лиш за те, що, збираючи посуд,
Залишок риби доїв чи хлебнув прохолодної юшки,
Певно, безумнішим, ніж Лабеон, ти назвав би такого.
Є й дивовижніші хиби: твій друг не вгодив тобі чимось,
Щось чи не так він зробив, чи не те (не простити такого
Міг би хіба що відлюдок якийсь) -вже на нього гнівишся,
Вже уникаєш його, як боржник уникає Рузона,
Бо, до тих клятих календ не сплативши ні чиншу, ні грошей,
Мусив би, мов полоненик, що шию під меч підставляє,
Слухати, як той лихвар виголошує власні писання.
Друг мій вплямив моє ложе вином чи розбив ненароком
Чашку, яку сам Евандр колись виробив, чи, зголоднілий,
Взяв собі перший рум'яне курча, що було на підносі
Ближче до мене, то маю картати чи менше любити
Друга свого? Тоді що б я робив, якби друг той, скажімо,
Вкрав щось, чи зрадив мене, чи слова свого не дотримав?
"Всі наші хиби - однакові". Спробуй, одначе, пізнати
Правду, керуючись тим: тут обуриться й вигода спільна,
Мати природного права, чуття наше й звичаї наші.
В давні часи, як лише розповзлись по землі, молодій ще,
Всякі створіння, безмовні, гидкі,-за нору чи за жолудь
Кігтями бились, а там - кулаками, киями, та скоро
Блиснув і меч (підказало життя, як гартується зброя!).
Зринуло й слово між тим, заясніли, колись безіменні,
Речі, думки й почуття-й од війни відсахнулися люди.
Муром обводити стали міста й видавати закони,
Щоб лиходій, перелюбець, грабіжник лякалися кари.
Ще й до Єлени ганебну війну спричиняла розпуста,
Гинули люди й тоді, та безславно: неначе ті звірі,
Рвались, де трапиться, хіть вдовольнити; слабкого сильніший
Тут же вкладав: так ведеться й сьогодні в бичачому стаді.
Страх перед кривдником - ось що людей привело до закону.
Глянь у літописи світу сього - й пересвідчишся в тому.
Зло від добра відрізнити природа сама неспроможна,
Хоч вона вчить, чого прагнути нам, чого ж - уникати.
Врешті, сам розум підкаже, що той, хто в чужому городі
Шкоди капусті завдав, і той, хто нічною порою
Храм обікрав, провинились по-різному. Значить, потрібна
Міра якась, щоб, який в кого гріх, таку й кару отримав.
Щоб не свистів там батіг, де й прутиком досить махнути.
Ну, а що різкою хльоснеш того, кому й кия замало,
Я не боюсь, адже стверджуєш сам, що всі злочини - рівні,
От як крадіжка й розбій, і грозишся тією ж косою
Зрізати все це, велике й мале, як лише повновладдям
Люди наділять тебе. Але ж той, хто мудрець, як відомо,-
Той і вельможа, і швець, і красунь, і володар... Виходить,
Прагнеш того, що вже маєш? "Та ні, не второпав ти, видно,
Що наш Хрісінп мав на думці: "Мудрець, хоч не шиє для себе
Ні ходаків, ні сандалів, та все-таки швець він".-Чому ж то?
"Ну, а чому Гермоген - музикант і співак знаменитий
Навіть тоді, як мовчить? Чи Алфен: він вважається й досі
Вправним шевцем, хоч майстерню замкнув і розпродав приладдя.
Так і мудрець наш: до чого б не взявсь-ні на волос не схибить.
Чим не володар?" Але пустуни того, видно, не знають:
Той за полу, цей за бороду смиче. Якби не твій посох,-
Роєм упали б на тебе. І так, вишкіряючись вовком,
Мало не луснеш, найвищий владарю, з безсилої люті.
Словом, коли в товаристві Кріспіна (ото й увесь почет!)
В лазню обідрану йдеш з мідяком у кишені, владарю,-
Я - біля друзів зичливих, їх нехотя, може, й ображу,-
'Все ж не гнівляться вони. Тож і я за дрібні їх провини
Серця не маю на них, і щасливіше вік свій звікую
Я, громадянин простий, аніж ти-велемудрий володар!
4
Арістофан і Кратін, Евполід і всі інші поети,
Ті правдолюбні мужі, прастарої комедії гордість,
Вільно карали того, хто таки заслуговував кари -
Злодія, вбивцю, розпусника, хто чи то так, чи інакше
Слави лихої зажив,- ось того й виставляли на посміх.
Радо й Луцілій у тім їх наслідував: сіль перейнявши,
Він лише розміри й стопи змінив. Меткий на язик був,
Гостре, живе мав чуття, лише вірш укладав якось грубо-
Мав уже вдачу таку. "Підігну,- похвалявся він,- ногу
Й так, на одній стоячи, зо дві сотні придумаю віршів".
Плив каламутне, й було там до чого ще праці докласти.
Бракло не слів, а завзяття, щоб віршем слова ті зв'язати
Так, як мистецтво велить. А тих слів!.. Але краще я змовчу,
Хай не присниться Кріспін. Ось мізинцем кивнув він: "Ану лиш
В руки табличку-й ходім; хай визначать місце, годину,
Свідків, а там вже побачимо, скільки хто віршів напише.
Як тут не скласти подяки богам, що помірний та скромний
Розум у мене? Тому й говорю я так мало й так рідко.
Ти ж, коли любо тобі, то на міх на ковальський рівняйся:
Так, як і він, напинайсь, поки, врешті, й залізо не зм'якне.
Фанній-собою вдоволений; він і влаштовує огляд
Творів своїх і погруддя свого. Та зате невідомі
Вірші мої: їх читати прилюдно боюсь, бо ж немало
Гідних догани людей, і сатира їм, бач, не до серця.
Пальцем вкажи навмання-й на такого напевно натрапиш:
Той од жадоби сп'янів, а того марнославство з'їдає.
Той на заміжніх усе заглядається, інший - на хлопців.
Полиском срібла захоплений той, а бронзою-Альбій.
Той, непосидливий, все щось міняє: від східних окраїн
Ген до країв призахідного сонця, не знаючи втоми,
Мчить стрімголов, наче куряви стовп, ошалілий під вітром,
Лиш би до зиску дійти й не розтратити круглої суми.
Всі вони, звісно, поета клянуть і лякаються віршів:
"Сіно на рогах у нього,- кричать,-утікайте, хто може!
Вразить і друга такий, хай лиш капосним сміхом прорветься.
Щось там нашкрябає він - і, дивись, вже мале і велике
Гострить собі язика по дорозі з пекарні чи з річки".
Що ж, може, й так. Та дозволь, хай і я тут слівце яке вставлю.
Ось що, по-перше, скажу: обдарованим, справжнім поетом
Я б не наваживсь назвати себе, бо ж одне віршування -
Це ще далеко не все. Чи назвеш ти поетом такого,
Хто, як і я, до буденної звик, низькорослої мови?
Ні. Цим іменням звеличуй того, кому небо послало
Розум глибокий і хист, і високість натхненного слова.
Тож і вагались не раз, чи комедії, власне, підходить
Слово "поезія": запалу зовсім позбавлена й сили,
Як у словах, так і в діях. Коли б не в'язав її розмір -
Бесіда чиста була б. "Але гнів хіба ж їй недоступний?
Батько он так і кипить, що синок до розпусниці липне,
Знатну покинувши, з посагом; геть очманівши, нарешті,
Вип'є - і гайда під ніч, ще й завидна, бува, на гуляння
зі смолоскипом в руці". Воно так... Та, скажімо, Помпоній:
Ще б не таке він почув, коли б жив його батько сьогодні.
Словом, із мови буденної путнього вірша не вийде:
От розладнай його - й міг би вже будь-хто в житті чи на сцені
Лаятись ним, як той батько в комедії. Так ось поплутай
Те, що пишу я тепер, а Луцілій колись, і місцями
Наші слова поміняй: початкове хай стане кінцевим-
Що з нас останеться? Спробуй, однак, учинити так само
З віршем, скажімо, таким: "І коли чорнокрила Незгода
Брами війни відчинила, запори важкі позбивавши..." -
В кожному слові, хоч як не розкидуй, поета впізнаєш.
Ну, але годі про те, чи поемою можна вважати
Вірші мої. Поміркуєм над іншим: чи ти справедливо
Дивишся оком кривим на сатиру. Ось Капрій і Сульгій,
Два скаржники, все винюхують, нишпорять, люті й охриплі,
Страх на злочинців наводять. Та хто за собою не чує
Жодного злочину,- той жартуватиме з їхніх донесень.
Хай би ти й схожий на Целія був, розбишаку, чи Бірра,-
Все ж би не мусив лякатись мене: я ж не Капрій, не Сульгій.
Творів моїх і в книгарні нема, й на стовпі їх не хвалять.
Люд не обслинить їх, пальцем пітним Гермоген не торкнеться.
їх лише друзям я зрідка читаю, та й то хіба змусять,
Звісно, не будь-де почну й не для всіх, як, буває, читають
Посеред Форуму, в гущі людей; залюбки й у купальні
Дехто читає: там голос, мовляв, аж гуде під склепінням.
От і милується ним. А чи впору гуде, чи доречно-
Байдуже їм, недотепам.- "А ти таки звик дошкуляти,-
Часто мені дорікають,- кольнеш і вже радий!"- Стривайте,
Звідки цей докір? Чи, може, хто з тих, із якими дружив я,
Кинув його? Буває ж такий, що позаочі й друга
Геть обчорнить, ще й обмовнику, встрявши в розмову, підтакне.
Слави дотепного прагне такий, а щоб гурт розсмішити,-
Піде на все: таємницю довір йому-тут же розплеще.
Ось в кому зло, громадянине римський, таких бережися!
Бачим три ложа не раз; на них прилягло до обіду
Скрізь по дві пари гостей. Один-кепкуванням всіх кропить,
Крім головного, хто воду дає. Але хай лише Лібер
Глибоко в душу проникне, то він і його таки вжалить.
Ти - проти злобних, а цей ось, по-твоєму, щирий, дотепний,
Гарного тону знавець? Коли ж я посміюсь, що нудотно
Пройда Руфілл напахтивсь, а козлом від Горгонія чути,-
Заздрісним, жовчним тобі видаюсь. А коли в товаристві
Зайде розмова про кражу Петіллія Капітоліна,
Як ти озвешся на те? Чи не так ось ти звик захищати:
"Капітоліна ще хлопцем я знав: ми й тоді вже дружили.
Часто, бувало, до нього звертавсь - не відмовить, поможе.
Рад я, що в Римі він, жив і здоров... А все-таки дивно,
Як це від суду він спритно так вислизнув!" Ось вона, чорна
Кров каракатиці! Ось вона, ржа нищівна, найїдкіша!
Ні! Така хиба в мій вірш не закрадеться, в серце-тим паче.
Що в моїх силах, лиш те обіцяю. Коли ж при нагоді
Декому й кину там слово якесь, може, зайве, чи дотеп
Трохи загострий,- вибачливим будь, не відмов, якщо ласка,
В тому, до чого я звик: це мій добрий, мій люблячий батько
Хиби чужі, щоб уникнути їх, мене вчив підмічати.
Так, коли жити мені він дораджував чесно й правдиво,
Аж до кінця вдовольняючись тим, що він сам заощадив,-
"Глянь,-додавав,-як ославився Альбія син; а до чого
Бай докотивсь! Непогана наука для тих, що марнують
Батьківський спадок!" А вже як, було, про повій зговорились,-
Тут же вставляв: "Не наслідуй Сцетана".
Коли ж про перелюб,-
Радив згадати Требонія: "Ось яку славу здобуде
Той, хто піймавсь на гарячім. Чому ж усе-таки краще
Те - вибирати в житті, а від цього - тікати, з'ясує
Вчений тобі у свій час; мені ж бо належить, гадаю,
Звичаї давні, передані нам,- тобі прищепити.
Дбати про чесність твою, про життя, за наставника бути,
Поки без нього ще важко тобі. Та як тільки зміцнієш
Тілом і духом своїм,-ось тоді собі й плавай без корка!"
Так мене, хлопця, напучував він. Чи велів щось робити -
Тут же за приклад когось обирав: "На таких-от рівняйся!",
Кращих мужів нагадавши при тому; чи то боронив він:
"Це по-дурному й нечесно,-казав,-сумніваєшся, бачу,
Ніби й не чув ти про славу лиху ось, наприклад, такого..."
Як од переситу хворий, злякавшися смерті сусіда,
Менше почав наїдатися ("смерть не жартує",-подумав),
Так і хлоп'ят ще вразливих од блуду відстрашує часто
Приклад чужої неслави. На щастя, і я так уникнув
Хиб найстрашніших. Зостались дрібніші; на них, сподіваюсь,
Глянеш крізь пальці. А втім - може, й їх я позбудуся з часом,
Може, щось приятель щирий підкаже, можливо, ще й сам я
Стану мудріший. Бо й справді: чи ляжу, чи вийду пройтися,-
Б'юся з думками, мов сам собі ворог: "Ось так було б краще,
Так ось повівшись-я б жив спокійніш; а ось так-догодив би
Друзям. А цей ось негарно повівсь; чи й мені ненароком
Випало б так повестись по-дурному?" Ось так я з собою
Подумки мову веду. При нагоді ж, немов для забави,
Сяду й усе те спишу. Це - одна з моїх хиб невеликих.
Може, хоча б за таке мені вибачиш. Ну, а не схочеш -
Цілий загін віршувальників (їх набереться чимало!)
Прийде в підмогу мені, а тоді ми й тебе силоміццю,
Мов іудеї, затягнемо враз до своєї громади!
5
Значить, залишивши Рим гомінкий, ми в Аріції тихій
В скромнім заїзді спочили (зі мною ще грек був: славетний
Ритор Геліодор), а далі крізь Аппіїв форум
Ледь протискались ми в гущі людей: гендлярів, мореплавців.
Ми розділили цей шлях, натомившись; бувалий мандрівець,
Певно, б не став на попас, та зате й натрясло б його добре.
Тут поганюча вода. Кленучи свій живіт вередливий,
Зиркаю люто на друзів, що й гадки не мали кінчати
Пізній обід. А між тим, повиваючи тінями землю,
Ніч западає, готова ось-ось заясніти зірками.
Щось перевізникам слуги кричать, перевізники-слугам:
"Гей же! Сюди завертай! Ти набрав зо три сотні вже. Досить!
Поки дійшло до платні, поки, врешті, запряжено мула,
Ціла година спливла. Розкумкались жаби в болоті,
Тне комашня - не заснеш. А тут ще якийсь подорожній
І перевізник, п'яненькі, про подруг далеких горлають,
Пнуться що сил-хто кого. Знемігшись, заснув подорожній.
Стих і напарник його: зачепивши за камінь мотузку,
Мула пустив на траву й захропів горілиць за хвилину.
Ось уже й дніє. Прокинулись. Чуємо-човен на місці.
Тут як не скочить якийсь запальний, як не стане шмагати
Прутом вербовим погонича й мула по чому попало!
Десь о четвертій заледве зсадили нас якось на берег.
Там, в твоїй хвилі, Фероніє, схлюпнувши руки й обличчя,
Ще зо три милі тяглись ми, поївши, та ось перед нами -
Анксур на маківках гір, що здаля вапняками біліють.
Ждали ми тут Мецената й Кокцея; їх послано з Риму
В справі важливій: вже так повелось, що посварених друзів
Саме вони примиряли, схиляючи знову до згоди.
Поки я змащував чорною маззю запалені очі,
Вже прибули Меценат і Кокцей з Капітоном Фонтеєм,
Світським бувальцем, що весь був як з голки (Антоній, до речі.
З ним найщиріше дружив). І ось залишаємо Фунди,
Раді, що претора Луска Авфідія спекались врешті.
Ну й насмішив нас той скриба! В своїй облямованій тозі
Вийшов до нас, і, хоч день був,-попереду йшли з ліхтарями.
Далі - спочинок у місті Мамуррів. Мурена гостинно
Нас забезпечив житлом; Капітон-непоганим обідом.
Щастям осяяв нас ранок наступного дня в Сінуессі:
Друзі тут нас перестрінули: Плотій, Вергілій і Варій,
Світлі душею, світліших ніколи й земля не носила.
Так, як горнусь до них я, ще ніхто не горнувсь ні до кого.
Скільки ж то втіхи було! Як радісно ми обнімались!
Хто над усе не любитиме друга? Хіба божевільний.
В першім дворі, що самотньо туливсь при Кампанському
мості,-
Знову зупинка. Тут солі та дров нам дали, як ведеться.
В Капуї з мулів опівдні, здається, зняли їхню ношу.
Взявся до гри Меценат. Вергілій і я- задрімали:
М'яч не для тих, в кого шлунок слабий або очі сльозливі.
Потім Кокцей нас прийняв у чудовій господі на взгір'ї
Біля Кавдійських садиб. Ось тепер ти нам коротко. Музо,
Зважся співати про те, як стялися тоді в поєдинку
Мессій Кікірр і Сармент і яким вони хваляться родом.
Мессій від осків славетних походить. Хазяйка Сармента
Ще при здоров'ї. Такі ото предки давали наснагу
Нашим сміливцям. Сармент розпочав: "Так ти з носорогів
Рід свій виводиш?" Регочем. А той: "Ну що ж, не перечу..."
Ще й головою мотнув. А Сармент: "Як то добре, що рога
Втяли тобі! Ти й без нього битливий, а ще якби ріг той,-
Ну й клопоту було б!" А рубець таки добрий був в нього:
Мов лемешем хто креснув по чолі від брови й до чуприни.
Так посміявшись уволю з тієї прикмети кампанців,
Ще й понукав бідняка до пастушого танцю Кіклопа:
Мов, не потрібно ні маски тобі, ні котурнів на ноги!
Не сплохував і Кікірр: "Ти повісив,-питає Сармента,-
В храмі ланцюг свій? Хазяйка ж ніскільки, відколи ти скриба,
Права свого над тобою не втратила. Все-таки дивно,
Що спонукало до втечі тебе? Хирлякові такому
Жменьки муки, щоб голодним не бути, цілком вистачає".
Весело всім. Тож ніхто й не помітив, коли споночіло.
Прямо відтіль - в Беневент. Гостинний хазяїн квапливо
Смажив худючих дроздів, та вже так метушився, що мало
Сам не зайнявся: вогонь, перебігши по кухні старезній,
Стелю було вже лизнув, але тут перелякані слуги
Й гості голодні взялись рятувати найперше обід наш,
Потім начиння якесь, і таки запобігли пожежі.
Звідси вже мріли на овиді милі горби Апулійські,
Спалені вітром сухим. На них не зійшли б ми нізащо
(Духу б не стало), якби біля Трівіка в заїзді скромнім,
Стомлені, ми не спочили; щоправда, й сплакнулось там трохи:
Дим од вологого хмизу з печі по всій хаті зміївся.
Тут я до півночі, дурень, чекав на дівчисько брехливе,
Врешті, заснув горілиць, але те гарячкове чекання
Так розпалило мене, що й вві сні мені втіхи ввижались:
Ранком живіт мій і постіль моя ще як слід не просохли.
Ще понад двадцять миль протряслись ми звідсіль
на колесах"
Поки прибились в містечко; воно, хоч у вірш тут не влазить,
Надто примітне зате, бо тут і вода продається,
Хліб знаменитий, щоправда, тому розторопний мандрівець
Добре тут ним запасається: далі ж Канузій, а в ньому
Хліб-мов той камінь, водою ж і кухля свого не наповниш.
От і повір, що те місто заклав Діомед нездоланний!
Тут покидає нас Варій; прощаючись, плачемо потай.
Ледь доплелися ми в Руби; дорога далека, й на лихо
Саме розмив її дощ, і хоча й розпогодилось потім,
Легше від того не стало: дорога все гірша вела нас
Ген аж у Барій, багатий на рибу. Зіпсований настрій
Гнатія нам підняла, побудована німфами в гніві.
Тут - намагались запевнити нас - на священнім порозі
Ладан горить без вогню. Іудею Апеллі пасує
Вірити в те, не мені; я певен: боги безтурботно
Десь між світами живуть. Якщо й трапиться чудо в природі -
Смішно й гадати, що це, мов, боги розгнівились на небі.
Ось і Брундізій. Кінець і дорозі, й моєму писанню.
6
Ні, ти не звик, Меценате,- хоч знатністю роду з тобою
Жоден етруск із захожих лідійців не міг би рівнятись,
Хоч по вітцеві й по матері предки твої у походи
Грізні дружини водили колись,-ти не звик, як-то інші,
Дерти орлиного носа свого перед людом незнатним,
Передо мною, скажім, в кого батько-відпущеник вбогий.
Ти не зважаєш, як інші, на те, від якого хто батька,
Лиш би освічений був; ти підкреслюєш те справедливо,
Що з простолюддя й Туллій наш був, що й до нього чимало
Вийшло з-під крівлі низької мужів, які шлях свій життєвий
Чесно пройшли й піднялись до вершин небувалої слави.
Ну а Левін, хоч і має ім'я (його предок Валерій
Вигнав Тарквінія Гордого),-й мідного аса не вартий.
Так оцінили його, і то хто? Ти знаєш-народ наш,
Той, хто не раз навіть дурня готов до небес піднімати,
Будь-кому радий служити, аби лиш був рід його славний,
Зліпки шануючи й титули. Як тут мені повестися?
Я ж бо і в тім од юрби відійшов так далеко-далеко!
Піп ж, хай народ, забуваючи Деція (він, мов, незнатний)
Славить Левіна того, хай цензорським стилосом Аппій
В списках закреслить мене, безіменного, що ж, по заслузі:
Власної шкіри триматись не вмів. Але зоряна слава
Тягне за повозом світлим своїм, наче той тріумфатор,
І безіменних, і знатних. А все ж, чи то, Тіллію, варто
Знов нашивати кайму, на цей раз-на військову туніку?
Заздрість високим страшна; низького вона не займає.
Спробуй ремінчиком чорним голінку свою обв'язати,
Ширшу нашити кайму вздовж грудей-і на кожному кроці
Чутимеш: "Хто це такий? Звідки родом він? Хто його батько?"
Є ж такий Барр, що хворіє одним: красунем видаватись,
Де не появиться-там вже й палає дівоча цікавість:
Як, мов, той Барр? Чи красивий з лиця, які зуби, волосся,
Ноги які в нього й стегна? В подробицях все обговорять.
Так і про того, хто долею римлян обравсь піклуватись,
Щастям Італії, спокоєм храмів святих, неодмінно
Всяка дрібнота вивідує: "Хто його батько, хто мати,
Чи не рабиня, бува?"-наче й справді те муситься знати.
"Гей! Так це ти, Діонісія син чи Дами-сірійця,
Смієш зі скелі штовхать громадян, оддавати їх Кадму?"
"Новій, однак, не зі мною сидить, а на сходинку нижче.
Нині він тим є, ким батько мій був".- "А себе вже йменуєш,
Певно, Павлом чи Мессалою? Новій, так той голосистий:
Скільки б возів не гриміло на Форумі, скільки б не грало
Труб похоронних,- заглушить. За те його й ставимо вище".
Ну, але годі про це. Повернуся до себе. Мій батько-
Вільновідпущеник. Тож і на зуб узяли мене люди.
Нині-за те, що з тобою дружу, Меценате; раніше-
Те їх пекло, що трибуном я став на чолі легіону.
Різні причини! Якщо на той чин вони скоса дивились
(Може, й по-праву), то що їм до дружби моєї з тобою?
Ти ж не заради пихи, не з лестивими дружбу заводиш -
Гідних, обачний, шукаєш. Однак похвалитись не можу,
Що випадково з тобою здружитись мені пощастило.
Ні, нас не випадок звів. Це колись дорогий наш Вергілій
Мову про мене повів, потім Варій. І ось, пам'ятаю,
Вперше ввійшов я в твій дім. Промимрив щось два чи три слова
Й тут же затнувсь, мов хлопчак боязкий: не мені ж похвалятись
Ясністю роду чи безкраєм піль, які об'їжджаю
На сатурейськім коні, тому просто сказав тобі, хто я.
Коротко й ти відповів своїм звичаєм. Так і розстались.
Місяць минув, потім другий, і лиш на дев'ятий ти знову
Кликнув мене й своїм другом назвав. Я, звичайно, пишаюсь
Тим, що сподобавсь тобі, хто полови з зерном не мішає,
Хто не по знатності судить - по чистому серцю й по вчинках.
Тож, коли хиби мої - незначні й лиш місцями вражають
Душу мою, загалом незіпсовану,- от, як, буває,
Родимки бачиш на тілі міцнім,- якщо людям у вічі
Прямо дивлюсь,-бо не жадібний я, не горнусь ні до бруду,
Ні до повій,- якщо чесний і чистий, і друзям я милий
(Так я хвалю вже себе!),-в тому батька заслуга велика.
Власник окрайка землі, він усе ж не хотів свого сина
В школу до Флавія слати; туди поспішали пихато
Центуріонів синки, з камінцями й табличками торбу
Через плече перевісивши зліва, куди ще вкладали
Вісім дзвінких мідяків раз на місяць, платню за науку.
Він попри вбогість послав мене в Рим: хай, мов, син мій здобуде
В Римі освіту, де вчаться сенатора й вершника діти.
Хто в колотнечі міській спостеріг чепурного хлопчину
Серед рабів-супровідників, подумки, може, й позаздрив:
"От кому, видно, ще дід заощаджував гроші на спадок!"
Скільки б, однак, я не мав там наставників, батько не зводив
Ока свого непідкупного з мене. Та що там казати!
Він чистоту мою виплекав, першу з окрас, оберігши
Сина не тільки від вчинків лихих, а й від помислів ницих.
Хоч, може, й знав, що колись дорікне хтось: мовляв, через нього
Й син як окличник живе з мідяків чи, за прикладом батька,-
Як побирач. Але сам я на долю свою б не жалівся.
Нині за це я тим більшу хвалу йому й дяку складаю!
Ні! Не жалітиму я,-хіба глузду позбудусь,-що в мене
Батько бідар, як то скиглять: мовляв, не мене звинувачуй
В тому, що предки мої - простого, незнатного роду.
Ні! Я далекий від них не лише на словах, а й думками.
Навіть коли б од якоїсь межі нам природа веліла
Знов розпочати вже пройдений шлях і батьків обирати -
Інших обрали б тоді честолюбці, підхожих для себе,
Я-при своїх би лишивсь: не для мене-бо ті, що гордяться
Кріслом високим та в'язками лікторів. "Він божевільний!"-
Охнула б темна юрба, й ти один лиш схвалив би, можливо,
Те, що цю ношу, незвичну, важку, я рішуче відкинув.
Бо не для мене вона: довелося б лестити багатим,
Поки багатство збиватиму сам; довелося б на повіз
Брати й того, і сього: одинцем тоді ж не поїдеш
Навіть в село підміське. Скільки слуг і ридванів, і коней
Мусив би мати тоді! А сьогодні-хоча б до Таренту
Можу рушати й на мулі безхвостім, дарма, що поклажа
Стегна обдерла йому, а їздець постирав усю спину.
І не закинуть мені, що скуплюсь, як тобі це закинуть,
Преторе Тіллію. їдеш ото по Тібурській дорозі-
П'ять хлопчаків за тобою з вином і всіляким начинням.
Ні. Мені ліпше-таки, ніж тобі, сенаторе славний,
Ніж багатьом-багатьом серед вас. При бажанні, буває,
Йду собі сам, куди очі ведуть; поцікавлюсь, по чому
Хліб чи капуста, затруся між людом облудного цирку,
Часто й на Форум вечірній зверну, подивлюсь, як ворожать.
Потім - додому, до каші й до овочів. Скромну вечерю
Три хлопчаки подають; на моєму столі, що з простого
Білого мармуру-миска, черпак, два глиняні кухлі,
Дзбан для вина вузькошиїй, дешевий, з кампанської глини.
Далі вже й спати кладусь, не турбуючись тим, що раненько
Треба спішити на площу, де Марсій усім своїм видом
Так і кричить: хай, мовляв, навинеться тут Новій Молодший!
Десь до дев'ятої сплю. Прогулявшись, я в тиші мрійливій
Щось почитаю або попишу. Олією потім
Добре змащусь (не тією, однак, яку Натта смердючий
Краде з міських ліхтарів). Коли ж сонце скупатись порадить,
Марсове поле, награвшись у м'яч, я на лазню зміняю.
Снідаю потім, але не захланно: аби лиш не дуже
Вдень мене голод діймав, і дозвіллям втішаюся дома.
Так тільки той проживе, хто звільнився від пут марнославства.
Я сподіваюсь, що й далі так житиму-краще й миліше,
Ніж, коли б квестором батько мій був, чи мій дід, чи мій дядько.
7
Як насміявсь над вигнанцем Рупілієм, званим Володар,
Мішанець Персій за злобу його гноєтворну, отруйну,
Знають, здається мені, всі цирульники й каправоокі.
Персій, багач, пильнуючи зиску свого в Клазоменах,
Щось не поладив з Рупілієм, так що дійшло в них до суду.
Впертий, гнівливий був; перед таким присмирнів би й володар.
Високо носа він дер, а лаявсь так хльостко, що навіть
Барра й Сісенну не раз випереджував білими кіньми.
Та повернусь до Рупілія. Марно було їх мирити,
Бо ж у сутяжників звичай такий, як і в тих, що віч-на-віч
Стануть до бою; між Гектором-сином Пріама-й Ахіллом
Теж було гнів спалахнув і посварених ятрив, аж поки
Не розсудила їх смерть, і по праву: обох же по вінця
Повнила мужність найвища. Коли ж ось така ворожнеча
Між слабодухими зайде або коли сильний із слабшим
Бій розпочне, як колись Діомед із Главком-лікійцем,-
Слабший таки відступає, та ще й переможцю уклінно
Шле подарунки. Отож перед претором Брутом, що саме
В Азії правив багатій, зітнулись Рупілій і Персій:
Хтозна, чи Бакхій і Біт дорівняли б тій парі добірній.
Вбігли обоє, рвучкі, запальні,- аж глянути любо!
Персію слово дали. Що не скаже він-сміх вибухає:
Брута й когорту його до того вже хвалить, що, врешті,
Сонцем Азії Брута назвав, а щасливим сузір'ям -
Почет його, крім Рупілія, звісно: це пес, мов, що з неба
На хліборобів, ненависний, шкіриться. Весь аж запінивсь,
Наче зимовий потік, що вирує в незайманім лісі.
Тут пренестінець того крикуна, що зливав його брудом,
Хльоснув лайками й собі. Так не раз виноградар облає
Грубо того, хто, проходячи мимо, його роздратує
Ще й передражнить: "куку!" й чкурне собі геть од старого.
Персій наш, грек, заволав, італійського оцту сьорбнувши:
"Бруте, богами тебе заклинаю, тобі вже ж не вперше
Владарів брати за горло! Чому ж ось цього не хапаєш?
Це вже, повір мені, діло твоє, твій обов'язок навіть!"
8
Був я смоковниці пнем, завадою всім, але якось
Тесля спинивсь біля мене: "Ану з нього лавку змайструю...
Ні, передумав,-Пріапа зроблю". Відтоді й одганяю
Звідси птахів і злодіїв: правиця і сук той червоний
(Ось він зухвало стирчить) одганяють злодіїв, а прутом,
Що на моїй голові, я лякаю птахів, щоб не сміли
Шкоди городам новим завдавати. Сюди, пам'ятаю,
Звозили трупи. Умре якийсь раб у тісній комірчині -
Раб же сюди й приставляв його тіло на марах убогих.
Так і стлівали гуртом тут останки злиденного люду:
Тут і сміхун Пантолаб, і внук гультяя Номентана.
Тисячу стіп уподовж, а впоперек-триста: ці межі
Стовп визначав, тої спадщини мертвих німий охоронець.
Нині - й живі Есквілін заселяють. Тут чисте повітря,
Сонячним пагорбом любо пройтись, де, немовби ще вчора,
Сумно вражаючи зір, вишкірялись оголені кості.
Часто я бачу, як тут сновигають і звірі, й злодії.
Та щонайгірше - це відьми ті кляті, що все каламутять
Душі людей примовлянням своїм або зіллям труйливим.
Ні перешкодити їм, ні звести їх зі світу не можу.
Хай лише вигляне місяць мандрівний, вони вже никають:
То якісь трави отруйливі рвуть, а то кості збирають.
Бачив якось я Канідію: чорну полу підібгавши,
Йшла вона, боса, розпатлана; старша, Сагана,-за нею.
З виду обидві страшні, блідолиці, та ще й завивали
Так, що морозом мене обдало. Розгребли вони, бачу,
Нігтями землю; зубами шматуючи чорне ягнятко,
Кров його в яму зливали, щоб звідти до них на розмову
Тіні з'явились. Були в них зображення, дві якісь ляльки:
Менша із воску, а більшенька-вовняна; більша, здавалось,
Кару якусь готувала тій меншій і та, покорившись,
Мовчки, по-рабському звісила голову, вмерти готова.
Тут обізвалися відьми: одна закликала Гекату,
Інша-страшну Тісіфону. Тоді й почалось: розбрелися
Пси якісь чорні кругом, заклубилися змії, а місяць,
Взявшись рум'янцем, зайшов за надгробок, щоб свідком не бути.
Хай же ворони, якщо я брешу, мою голову зразу
Вимажуть білим послідом, а нижню мою половину
Хай опаскудять ті покидьки всякі, почавши з Ворана.
Зрештою, зайві подробиці тут, як Сагана, скажімо,
Виючи, з тінями мову вела; чи як бороду вовчу
З зубом смугастої змійки ті дві чарівниці квапливо
В землю зарили; як лялька, що з воску, нараз спалахнула
Полум'ям синім; чи те, як, усім своїм тілом здригнувшись,
Я нечестивих таки покарав за все бачене й чуте:
Духу набрався, напнувсь, та як бахнув, аж зад мені луснув,
Наче напнутий міхур, а ті відьми - щодуху до міста.
Зуб загубила Канідія, штучне волосся - Сагана.
Зілля своє розтрясли по дорозі; в обох позлітали
З рук обручки зачаровані. Справжня тобі чудасія!
9
Йшов я було по дорозі Святій - люблю так пройтися,
Думку при тім снуючи про дрібне щось, заглиблений в себе.
Тут підбігає якийсь - його прізвище ледве згадав я -
Хап мене спритно за руку: "Привіт! Як ся маєш, мій любий?" -
"Добре,-кажу,-побажаю й тобі, чого сам собі зичиш".-
Йде він за мною. Тож я: "Маєш справу яку?" Той одразу:
"Знаєш мене: я ж учений, поет".- "О, тим більше,-кажу я,-
Буду тебе поважати". А вже тільки й думки у мене,
Як би то вирватись: то поспішу, то тупцюю на місці,
То до слуги щось шепну, аж у піт мене вдарило врешті.
"Мав би я вдачу Болана,- майнула заздрісна думка,-
Швидко б такого відшив!" А той, не вгаваючи, хвалить
То передмістя, то Рим. Я - ні слова. Та він мою хитрість,
Видно, збагнув: "Ти не проти б уже розпрощатися, бачу! -
Шкода зусиль: куди ти-залюбки туди й я попрямую,
До товариства тобі".- "А чи варто,- кажу,- я зібрався
Друга навідати: хворий він; ти ж його навіть не знаєш.
Ген аж за Тібром домівка його, аж під Цезарським садом".-
"Що ж, я готов. Не лінюсь. Та й роботи не маю. Ходімо!"
Тут я вже вуха, сумний, опустив, як осел, що нарешті
Рушив-таки з нелегким вантажем. Той знов починає:
"Скоро захопишся мною - наскільки я сам себе знаю -
Більше, ніж Віском чи Варієм: хто ж бо так віршів багато,
Швидко складе так, як я? Чи в танці хтось м'якший, в'юнкіший?
Пісню ж коли затягну, то вже заздрість бере й Гермогена".
Тут я таки не змовчав: "А є в тебе матір чи рідні,
Хто б хоч натішивсь тобою?"- "Та де тамі Не маю нікого:
Всіх поховав".-"От щасливі,-подумав я,-черга на мене.
Що ж, добивай! Видно, доля така, бо й стара сабінянка
Так ще малому сказала мені, коли випав мій жереб:
"Ворога меч не зведе його з світу, ні зілля отруйне,
Кашель не зсушить, ні млява подагра, ні колька у боці -
Віку вкоротить йому балакун. Ось тому ненастанно
Хай стережеться людей говірких, як лиш стане дорослий".
Ось уже й Вести святиня; вже сонце над полудень, бачу.
Саме тоді мій супутник на суд мав явитись негайно
В справі своїй, бо інакше б програв її. От він і каже:
"Слухай, загляньмо туди, якщо ласка твоя, на хвилинку!"
"Що ти,- кажу,- я вже й так опізнивсь, та й законів не знаю.
От хочеш вір, хочеш ні". Завагався він: "Що тут робити?
Кинути суд чи тебе?" - "Звичайно ж мене!"-"Ну, нізащо!" -
Твердо сказав і пішов перед мене. За ним, покорившись,
Мов полонений, бреду. "Меценат не гордує тобою? -
Кинув питання.- Не всякого ж він підпускає до себе.
От хто з Фортуною в згоді! Коли б ти й мене ще в те коло
Якось увів, то й прибічника б мав там, повір, ділового:
Хоч би я збоку десь був, але - хай не ступлю з того місця -
Швидко б ти інших позбувсь!"- "Не так живемо, як гадаєш;
Дім цей не любить незгод, там підступності входу немає:
Той виділяється розумом, інший, скажімо, багатством -
Що мені, врешті, до того? Там кожному знайдеться місце".
"Годі й повірити в те".- "Але так воно є",- відмовляю.
"Що ж, я тим більше бажанням горю з Меценатом зійтися".
"От і чудово! Хіба ж перед хистом твоїм він устоїть?
Зважся! Наскільки спочатку твердий він, настільки потому
Зм'якне, податливим стане".- "Та вже не схибну, постараюсь!
Слуг підкуплю; проженуть мене нині,-постукаю завтра.
Висліджу пору догідну: зустрівши його на розпутті,
Може, й додому ось так проведу. Без марудної праці
Що б нам досталось? Таке вже життя!" Поки так він мудрує,
Друга мого перестріли ми раптом, Арістія Фуска.
Стали. "Звідки? Куди?" Бачу, добре він знає поганця.
От і моргаю йому, то сіпну за рукав, то торкнуся
Ліктя його, то щипну таки добре: мовляв, змилостися,
Вирятуй друга з біди! Але де там! Він далі жартує,
Мовби нічого й не бачить, а я аж скипаю од гніву.
"Слухай,- кажу,- ти якось натякав, що зі мною віч-на-віч
Хочеш про щось говорити".- "Так-так. Прийде час-
поговорим:
Нині ж тридцята субота в юдеїв; поважні розмови
В свято, як знаєш, небажані".-"Я в забобони не вірю".
"Так, але я трохи слабший, на жаль, як і всяка дрібнота.
Вибач. До скорої зустрічі!" Чорне сонце для мене,
Видно, зійшло того дня! Утік нечестивий, лишивши
Друга свого під ножем! Та тут позивач випадково
Нас перейняв. "Ти, поганче, куди?"-закричав. А до мене:
"Будеш за свідка?" А я уже й вухо йому підставляю.
Силою гонить базіку на суд. Людей назбиралось!..
Крик, метушня... Ось так Аполлон мене вирвав од смерті!
10
Хибиш, Луцілію, й ти: доведу я це кожному, взявши
В свідки Катона, твого оборонця. Він вірші невдалі
Тут же готов підрівняти й підправити; в цьому він значно
Тонший і м'якший від того, кого ще з дитинного віку
Прут і кийок наставляв, щоб було кому потім рішуче,
Як і годиться ученим-граматикам, стати на захист
Давніх поетів, яким не спішить наша молодь сьогодні
Шану належну складати. Але повернуся до діла.
Вірші Луцілія-ще раз кажу я-хисткою стопою,
Якось нерівно біжать. Хоч як ти ним не захоплюйсь -
Тут проти правди таки не попреш. Але сіль ту, якою
Місто не раз протирав він, хвалю я на тому ж листкові.
В іншому ж я не підтакну йому, бо тоді б випадало
Й міми Лаберія справжнім, високим мистецтвом назвати.
Тож домогтися того, щоб читач розсміявсь мимоволі,-
Це ще далеко не все, хоч і тут якийсь хист мусить бути,-
Стислість-передусім; щоб віршована мова струміла
Вільно, не скована надміром слів, що натомлюють вухо.
Щоб і грайливо пливла вона, й повагом; щоб у тій мові
Голос поета й промовця звучав, і того, який вміє
Сили свої берегти: не розтратить їх там, де достатньо
Кинути дотеп тонкий. Саме жарт, а не мова злостива
Нам помагає не раз розв'язати заплутану справу.
Добре знали це ті, що комедію давню творили
(В них цього й нам би повчитись!), та їх, бач, не зволять читати
Ні Гермоген-чепурун, ні мавпій той, їх інше цікавить:
Всі вони знай в один голос підспівують Кальву й Катуллу.
"Славний Луцілій ще й тим, що йому пощастило змішати
Грецькі й латинські слова".-Запізнілий ти, бачу, цінитель:
Те, що й Піфолеонтові з Родосу легко вдавалось,
Маєш за подвиг? - "Але ж такі мови - латинська і грецька -
В суміші, мов із хіоським фалерн, припадають до смаку!"
Справді? У віршах лишень чи й у прозі також? Припустімо,
Славні промовці Валерій Корвін і Публікола Педій
В справі Петіллія слово взяли й ненароком, забувши
Рід свій і мову свою, наче ті канузійці двомовні,
Стали навмисно слова перемішувать - рідні з чужими,
Як ти до цього б поставивсь? По-грецькому вірші писати
Бравсь навіть я у свій час, хоч по цей бік моря родився.
Та серед ночі - а сни тоді віщі - Квірін, об'явившись,
Так присоромив мене: "Носив би ти дрова до лісу-
Меншу б дурницю робив, ніж оте, що надумав робити:
Грецьких поетів юрба-незліченна, її не примножиш".
Хай же надутий Альпін добиває поволі Мемнона,
Хай до кінця вже спотворює Рейн - я для втіхи своєї
Трохи грайливо пишу, та не з тим, щоб ті речі для Тарпи
В людному храмі читать чи в театрі щодня виставляти.
Де, як не в тебе, Фунданію, вміє повія так влучно
Кинути слово метке, де ще Дав над похилим Хремесом
Так поглузує не раз? Шестистопними віршами славить
Дії володарів наш Полліон, а пісню епічну
Мужньо веде розпломінений Варій. Тонкий і мрійливий,
Музам сільським уподобавсь Вергілій. Та, щодо сатири,
Де послизнувся Варрон Атацин та й інших чимало,-
Я її краще писав, хоча й не досяг того вміння,
Що винахідник її, тому не посмів би торкнутись
Лавра, який обвиває чоло його в славі найвищій.
Щодо Луцілія - ще раз кажу: він плив каламутне -
В зайвім суттєве губилось. А втім, на самого Гомера
Пильно, по-вченому глянь: чи не виловиш хиби й у нього?
Чи не насмілився й Акція-трагіка дещо змінити
Той же дотепний Луцілій? Чи й з Еннія він не сміявся?
Чи, докоряючи їм, він чола не підняв тоді вище?
Що ж заважає мені, над Луцілієм нині схилившись,
Думати: "Що це? Природа його чи природа предмета
Гладше писати йому не дозволила: так-бо віршує,
Начебто дбав лиш про те, щоб у вірш, бува, не втиснути
Поспіхом зайву стопу та щоб віршів таких зо дві сотні
Скласти ще зранку, натще, і стільки ж-після обіду".
Віршами так, мов потік, проривався й Кассій Етруський.
Кажуть, по смерті він спалений був на своїх-таки книгах:
Стільки набралося їх. Луцілій-дотепніший, тонший;
Навіть вірша одшліфовує краще, ніж той, який грубо
Пісню, що грекам чужою була, починав укладати,
Ніж стародавніх поетів юрба. Та коли б випадково
Він серед нас нині жив, з давнини зісковзнувши в сьогодні,-
Довго б свій вірш він прополював, поки б не визрів нарешті
Витвір мистецтва. Частенько при тому потилицю б чухав,
Нігті б собі одгризав, підправляючи впертого вірша.
Часто свій стиль повертай! Лиш тоді може вийти з-під нього
Вірш, який варто не раз прочитати. Юрбі не догоджуй:
Вмій обійтись кількома читачами, хіба що ті твори
В школі глухій малюкам нетямущим волієш читати.
"Перші ряди мені плещуть в долоні-й того з мене досить!):
Гордо сказала Арбускула, темним освистана людом.
Хай і мені дошкуляє Пантілій; хай поза очі
Лає Деметрій, нехай з дурноти язика свого чеше
Фанній, п'ючи в Гермогена Тігеллія! Лиш би схвалили
Те, що пишу. Меценат і Вергілій, і Плотій, і Варій,
І незрівнянний Октавій, і Фуск мій, і Віски обидва.
Далі годиться назвати - але не для лестощів, звісно,
Не для пихи - й тебе, Полліоне, й тебе ще, Мессало,
Й брата твого; до них шанобливо й вас долучаю,
Бібуле, Сервію, як і тебе, наш Фурнію щирий.
Інших не згадую тут, моїх добрих, освічених друзів.
Жду, проте, схвального слова від них, та якщо б тій надії
Вірш мій не міг дорівняти, було б мені важко на серці.
Геть же, Тігеллію, звідси з Деметрієм! Гетьте обоє!
Серед школярок на лаві шкільній досхочу собі плачте.
Хлопче! Мерщій допиши в мою книжечку й ці побажання.