Понуро дивився заплаканий хлопчик, як матір ховають, понуро, спідлоба він слухав Сіддхартху, що назвав його рідним сином і прихистив у Васудевиній хижі. Блідий сидів хлопчик цілими днями на пагорбі мертвих, не хотів їсти, не хотів нікого бачити, не хотів нічого знати, всіляк упирався долі.
Шкода було Сіддхартсі сина, він шанував жалобу малого й дав йому спокій. Він розумів, що хлопчик його не знає й не може любити як батька. Помалу Сіддхартсі робилося очевидно, що в своїх одинадцять років хлопчик уже розбещений, мамин пестунчик, він зріс у багатстві, звик до вишуканих страв, до м'якої постелі, привчився наказувати слугам. Розумів Сіддхартха, що пригнічений горем, розпещений хлопчик не зразу й не доброхіть призвичаїться до чужини й нужди. І він ні до чого малого не силував, дещо робив замість нього сам, завжди вибирав йому все найсмачніше. Сподівавсь, що помалу, терпінням і ласкою все ж прихилить до себе сина.
Багатим і щасливим називав себе Сіддхартха, коли доля послала йому малого. Але час минав, а хлопець був такий самий чужий і похмурий, на вдачу він виявивсь гордий, примхливий, не бажав за холодну воду братись, не шанував старих, обривав у Васудевиному садку плоди, і Сіддхартха почав розуміти, що з сином до нього прийшло не щастя і спокій, а страждання і клопіт. Але він любив цього хлопчика, і страждання та клопіт, що принесла любов, йому були миліші, ніж щастя та радість без сина.
Відколи у хижі з'явивсь юний Сіддхартха, старі поділили між собою роботу. Васудева знов перебрав на себе самого обов'язки перевізника, а Сіддхартха, щоб бути ближче до сина, клопотався у господарстві та на городі.
Час минав, довгі місяці ждав Сіддхартха, що син зрозуміє його, що прийме любов, що, може, відповість на неї. Довгі місяці ждав і Васудева — ждав і мовчки спостерігав усе це. І якось, коли Сіддхартха-молодший своєю впертістю й примхами знов завдав батькові глибокої рани, розбивши йому обидві миски з рисом, увечері взяв Васудева товариша вбік і завів з ним розмову.
— Ти вже даруй,— сказав він,— але я хочу побалакати з тобою від щирого серця. Я ж бачу, любий, як ти страждаєш, бачу, як тобі тяжко. Син завдає тобі клопоту. Завдає хлопець клопоту і мені. Це Пташеня звикло до іншого гніздечка, до іншого життя. Від багатства, від міста погнали його не відраза й пересит, як тебе,— він мусив покинути все те проти власної волі. Я питався у річки, о друже, питався багацько разів. Але річка тільки сміється — з мене сміється, сміється з мене і з тебе. Глупота наша річку просто дивує. Вода прагне до води, а молодість прагне до молодості. Тут не те місце, де твій син зможе розвиватися. Поспитай річку сам, послухай її сам!
Засмучено дивився Сіддхартха в привітне товаришеве обличчя, в рясних зморшках якого постійно гніздилась веселість.
— Несила мені із ним розлучатись,— промовив Сіддхартха тихо, сором'язливо. — Дозволь мені, друже, почекати ще трохи! Я ж бо за нього борюся, я хочу любов'ю, терпінням, привітністю прихилити його до себе. Річка й до нього повинна колись озватись, він теж покликаний.
Усмішка у Васудеви потеплішала.
— Ну звісно, він теж покликаний, його теж дало вічне життя. Та чи знаємо ми, ти і я, до чого цей хлопець покликаний, до якого шляху, до яких діянь, до яких страждань? Немало йому доведеться страждати, серце ж бо в нього черстве і горде, страждання таким випадають чималі, багато вони помиляються, чинять багато неправедного, беруть на себе багато гріхів. Скажи мені, любий мій, чи ти виховуєш сина? Чи ти його силуєш? Чи б'єш? Чи караєш?
— Ні, Васудево, нічого цього я не роблю.
— Я знаю. Ти ні до чого його не силуєш, ти не б'єш його, не попихаєш ним, бо знаєш: те, що м'яке, дужче за те, що тверде. Вода дужча за камінь, любов дужча за силу. Дуже добре, хвалю тебе. Та чи не помиляєшся ти, гадаючи, ніби його не силуєш, не караєш? Чи так не накидаєш ти хлопцеві пут своєї любові? Чи не ганьбиш ти його щодня, чи ще більш не обтяжуєш своєю добротою й терпінням? Чи ти не силуєш цього зманіженого, гордовитого хлопця жити під однією стріхою з двома старцями, які перебиваються самими бананами, і яким рис — це вже ласощі, думки яких не можуть стати його думками, серця у яких старі, тихі й б'ються зовсім не так, як у нього? Хіба все це для хлопця — не примус, не покара?
Знічено дивився Сіддхартха в землю.
— То що ж тепер діяти, як ти гадаєш? — тихо озвався він. І сказав Васудева:
— Одведи хлопця в місто, одведи його в материн дім. Там, либонь, ще зосталися слуги, їм його й припоручи. А як слуг там уже не зосталось, то знайди йому вчителя — не задля науки, а щоб Сіддхартха був з іншими хлопцями та дівчатами. Щоб жив у своєму світі. Про це ти ніколи не думав?
— Ти зазирнув мені просто в душу,— сумно промовив Сіддхартха. — Я думав про це вже не раз. Та скажи, як же віддати у світ цей хлопця, чиє серце і так черстве? Чи не здолає його погорда, чи не занапастить він себе насолодами й владою, чи не повторить усіх помилок свого батька, чи не зав'язне, не пропаде безнадійно в сансарі?
Ясно сяйнула усмішка в перевізника; він лагідно торкнувся Сіддхартхиного плеча й промовив:
— А спитай про це в річки, друже! Сам почуєш, як вона посміється з цього! Невже ж ти гадаєш, що чинив свої глупства, аби вберегти від них сина? А хіба вбережеш ти його від сансари? Як? Наукою, молитвами чи вмовляннями? Любий мій, невже ж ти забув оту давню історію — повчальну історію про брахманського сина Сіддхартху, яку ти колись розказав мені тут, на цьому ж таки місці? Хто вберіг саману Сіддхартху від сансари, від гріха, від неситості, від безумства? Чи вберегло б його батькове благочестя, напучення вчителів, власні знання й шукання? Який батько, який учитель уберіг би його від того, щоб зажив він своїм життям, сам пізнав увесь бруд у житті, сам на себе узяв провину, сам випив гіркого трунку, сам шлях свій знайшов? Невже ти гадаєш, любий, що шляху цього хтось уникне? Скажімо, синок твій — і тільки тому, що ти його любиш, що тобі так кортить уберегти його від болю, страждань і розпуки? Та навіть якби ти десять разів замість нього помер, то й цим би не перебрав його долі на себе й на дрібку.
Ще ніколи Васудева не говорив так багато. Сіддхартха щиро подякував, у зажурі пішов до хижі і довго не міг заснути. Васудева йому не .сказав нічого такого, про що він не думав і не знав уже й сам. Думав і знав, а зробити нічого не міг; надто любив він хлопчика, надто сильна була його ніжність, надто сильний був страх утратити сина. Чи. втрачав він коли через щось так голову, чи любив кого так нестерпно, так сліпо, так безнадійно і все ж так щасливо?
Несила було Сіддхартсі послухатись товаришевої поради, несила було віддати сина. Він і далі дозволяв малому попихати собою, і далі терпів від нього наругу. Сіддхартха мовчав і ждав; щодня починав він німу боротьбу ласкавості, безмовну війну терпіння. І Васудева мовчав і ждав — розважливо, лагідно, поблажливо. В терпінні вони обидва були майстри.
Одного разу, коли хлопцеве обличчя особливо нагадало Сіддхартсі про
Камалу, на думку йому несподівано спали слова, що їх вона якось промовила
— колись давно, ще в їхній юності. «Ти не можеш любити»,— сказала Камала,
і він погодився з нею і порівняв себе з зіркою, а звичайних людей — із
листям, що опадає. І все ж у тих її словах Сіддхартха відчув і докір. Він
і справді ніколи не міг ні через кого втратити голову, нікому не віддавався
цілком, не закохувався до безтями, не вчиняв задля любові дурниць, ніколи
не був він на таке здатний, і в цьому, як йому тоді здавалося, полягала
велика різниця між ним і звичайними людьми. Але тепер, відколи поруч з'явився
син, тепер і він, Сіддхартха, став
звичайнісінькою людиною, що когось любить, через когось страждає, втрачає
в любові голову, вчиняє задля любові дурниці. Тепер і його нарешті пойняла,
хоч і пізно, ця найглибша, найдивовижніша пристрасть, тепер і він страждав
через неї, страждав гірко й усе ж таки був щасливий, усе ж таки був якийсь
інший — чимось оновлений, на щось багатший.
Сіддхартха добре розумів, що ця любов, ця його сліпа любов до сина — не що інше, як пристрасть, почуття, вельми властиве звичайній людині, що це — сансара, каламутне джерело, темна заводь. І заразом він усе ж таки усвідомлював, що вона, ця його пристрасть — не абищо, вона потрібна, і живить її його власна сутність. І цієї насолоди також треба зазнати, цими стражданнями також треба перестраждати, ці дурниці також треба вчинити.
А Сіддхартха-молодший тим часом штовхав батька на ці дурниці, примушував старого запобігати, щодня принижував його своїми примхами. В цього батька не було нічого такого, що викликало б у нього, сина, захват, не було нічого такого, чого б він, син, боявся. Він був славний чоловік, цей батько, славний, добродушний, лагідний чоловік, може, навіть глибоко благочестивий, може, навіть святий... Але все це були не ті чесноти, що ними можна було прихилити до себе хлопця. Цей батько, що тримав його в убогій хижі бранцем, навіював на нього нудьгу, просто-таки навіював нудьгу, і те, що на кожну шкоду він відповідав усмішкою, на кожну наругу — привітним словом, на кожну лиху витівку — добром, саме ці хитрощі старого підлизня й викликали найбільшу відразу. Краще б уже батько тупнув на нього ногою чи дав йому прочуханки!
І ось настав день, коли глузд у Сіддхартхи-молодшого вийшов з покори й відверто виступив проти батька. Той саме загадав хлопцеві роботу — назбирати хмизу. Однак хлопець не зрушив з місця; він уперто, люто стояв посеред хижі, тупав ногою, зціплював кулаки й у нападі гніву ненависно, зневажливо кричав батькові в обличчя.
— Збирай свій хмиз сам! — вигукував малий з піною на губах. — Я тобі не наймит! Я ж знаю, ти мене не вдариш — у тебе й рука не підніметься. Я знаю, своїм благочестям і потураннями ти хочеш день при дні мене карати й принижувати. Ти хочеш, щоб я став такий, як ти,— такий самий благочестивий, та лагідний, та мудрий! Але я —ти чуєш?! —я на зло тобі радше піду грабувати, вбивати й попаду до пекла, ніж стану таким, як ти! Я тебе ненавиджу, ти мені не батько, хоч би й десять разів був у моєї матері полюбовником!
Гнів і розпач вихлюпували в ньому через край, виливались на батька потоком лихих, жорстоких слів. Потім хлопчик вискочив з хижі й повернувся аж пізно ввечері.
А другого ранку він зник. Зник із дому й луб'яний козубок у два кольори — в ньому перевізники зберігали мідні та срібні монети, якими люди платили їм за переправу. Зник і човен — потім Сіддхартха побачив його на другому березі. Хлопець утік.
— Я піду за ним,— сказав Сіддхартха; після того хлопчачого крику напередодні він усе ще тремтів від образи. — Дитині не можна блукати в лісі самій. Ще пропаде. Треба зв'язати пліт, Васудево, й перепливти на той бік.
— Плота ми зв'яжемо,— відповів Васудева,— й човна, що його малий украв, заберемо. Але самого хлопця не доганяй, друже, він уже не дитина, раду собі дасть. Він хоче дістатись до міста і має слушність, не забувай цього. Хлопець робить те, що проґавив зробити ти. Він дбає про себе, йде власною стежкою. Ох, Сіддхартхо, ти, бачу, страждаєш, але з твоїх страждань можна тільки посміятись, і скоро ти сміятимешся з них і сам.
Сіддхартха не відповів. У руках він уже тримав сокиру й одразу заходився зрубувати бамбук, а Васудева став допомагати йому зв'язувати перевеслами стовбури докупи. Потім вони попливли через річку, течія знесла їх далеко вниз, і на другому боці плота довелося волочити попід берегом угору.
— А нащо ти взяв із собою сокиру? — спитав Сіддхартха в товариша.
— Про всяк випадок — якщо весло з човна загубилося,— відповів Васудева. Але Сіддхартха здогадався, про що подумав товариш. Він подумав, що хлопець, мабуть, викинув весло чи поламав, щоб зігнати злість і помститись,
а також щоб вони не пустилися за ним навздогінці.
Весла в човні й справді не було. Васудева показав на дно човна, всміхнувся й подививсь на товариша так, наче хоті в промовити: «Невже ти не бачиш, що хоче сказати тобі син? Невже ти не бачиш, що він не хоче, щоб його наздоганяли?» Але вголос Васудева про це й словом не прохопився. Він мовчки заходивсь майструвати нове весло. А Сіддхартха попрощався й вирушив шукати втікача. Васудева не став стримувати товариша.
Довго блукав Сіддхартха лісом, поки збагнув, що нікого він тут не знайде. Або, міркував він, хлопець уже вийшов з лісу й прибився до міста, або, якщо він іще десь тут, від переслідувача однаково ховатиметься. Поміркувавши ще трохи, Сіддхартха збагнув, що й сам не дуже турбується про сина, бо в глибині душі певен: хлопець і не пропав, і не загрожує йому в лісі небезпека. І вже ж таки Сіддхартха невтомно йшов і йшов — тепер уже не для того, щоб урятувати хлопця, а тому, що не міг не йти, йшов тільки для того, щоб, може, побачити сина ще раз. Так він дійшов до міста.
На широкій вулиці в передмісті Сіддхартха спинився біля входу до мальовничого гаю, що в давні часи належав Камалі. Тут Сіддхартха колись уперше побачив її в паланкіні. Минуле ожило в його серці, і він знов побачив себе перед цими ворітьми — голого, бородатого молодого саману з припорошеним пилюкою чубом. Довго стояв Сіддхартха, дивлячись крізь відчинені ворота в гай, де під крислатими деревами походжали в жовтих рясах ченці.
Довго стояв у задумі він, і перед зором його пропливали картини, і він наслухав історію свого життя. Довго стояв він і дививсь на ченців, і бачив не їх, а юного Сіддхартху, і бачив, як під високими деревами походжає юна Камала. Виразно бачив Сіддхартха себе, бачив, як його пригощає Камала, як він приймає перший її поцілунок, як спогорда, зневажливо згадує про свої брахманські часи, як гордо і спрагло починає мирське життя. Побачив Сіддхартха і Камасвамі, слуг побачив, бенкети, гравців у кості й музик, побачив Камалину співочу пташку у клітці, прожив тим життям іще раз, вдихнув сансару, став знову старим, стомленим, знову відчув відразу, знову відчув бажання себе погасити, знов перейнявсь раюванням від священного Ом.
Довго стояв Сіддхартха біля воріт до гаю й нарешті збагнув, що пригнало його сюди бажання безглузде, що сину він не поможе, що набиватись йому не має права. Глибоку, мов рана, любов до втікача відчував у серці Сіддхартха й воднораз усвідомлював, що цю рану йому дано не для того, щоб її вередити, а щоб вона розквітла й засяяла.
І те, що рана ще не розквітла і не засяяла, навіяло на Сіддхартху смуток. Там, де була заповітна мета, що привела його сюди, вслід за втікачем сином, зяяла тепер сама порожнеча. Зажурено сів Сіддхартха на землю, відчуваючи, як у серці щось умирає, відчуваючи порожнечу й не бачачи вже ні розради, ні мети. Так він сидів, заглиблений у себе, й чекав. Цього він навчився в річки —цього одного: чекати, мати терпіння, слухати. Отож він сидів, прислухався, сидів у вуличній пилюзі, прислухався до серця, чув, як воно б'ється стомлено й сумовито, ждав голосу. Не одну годину просидів Сіддхартха — згорбившись, прислухаючись, і картини перед його зором уже не поставали, він поринав у порожнечу, поринав усе глибше й глибше, не розбираючи дороги. І коли рана в ньому почала пекти вогнем, він нечутно промовив Ом, і це Ом сповнило все його єство. Ченці в гаю вже побачили Сіддхартху й, оскільки він сидів багато годин і його сивий чуб уже вкрила курява, один із них вийшов за ворота й поклав на землю перед ним два банани. Старий ченця не помітив.
Із цього заціпеніння Сіддхартху вивела чиясь рука, що торкнулась його плеча. Цей доторк, лагідний, несміливий, він упізнав одразу й прийшов до тями Сіддхартха підвівсь і привітався з Васудевою, що прийшов сюди вслід за ним. Задивившись у погідне Васудевине обличчя, в невеличкі, мовби сповнені самим усміхом зморшки, у веселі очі, Сіддхартха всміхнувся й собі. Нарешті він уздрів на землі й два банани, узяв їх, дав одного перевізникові, а другого почав їсти сам Потім мовчки вирушив з Васудевою назад до лісу й повернувся на перевіз. Жоден із них не розмовляв про те, що цього дня сталося, жоден не згадав хлопцевого їм я жоден і словом не обмовився про втечу малого, про рану. В хижі Сіддхартха ліг неї своє ложе; згодом прийшов Васудева й приніс йому чашку кокосового молока. Але Сіддхартха вже спав.