Третій день Микита Єгорович гасав на своєму горбоконику, дістаючи в колгоспі все потрібне для нового агрегату, писав заяви, виписував накладні й залишав розписки.
Третій день його команда знаходилася між небом і землею. Купалися на пляжі, неподалік від піонерського табору, бо там, де дачі, рибу ловити можна, а купатися незручно, обривчастий берег, і муляка закипає бульбами, насичуючи повітря смородом.
Микита Єгорович хвилинки вільної не мав, щоб заскочити до них. А така довга відсутність Сорокаліта розхолоджувала хлопців, наводила на нехороші роздуми. Особливо тоді, коли тебе під'юджують і хіхікають за спиною. Все це, звичайно, Рая. Це вона сіє підозру щодо Микити Єгоровича і його дружби з Ляною Григорівною. Це вона пророкує класичний фінал такої дружби: одруження і все інше, що з того витікає. А в сімейного чоловіка, звісно, нема вільного часу для таких дурниць, як спускання під воду...
Сонце було в зеніті, і вся бригада акванавтів разом з дівчатами Іриною, Раєю і маленькою Каринкою зібралися йти додому. Раптом Боцман, що більше від усіх переживав відсутність Сорокаліта, мовив до товаришів:
— Увага! Не треба паніки! — він приклав до очей зігнуті трубками пальці рук, ніби дивився через бінокль, і став коментувати те, що бачив і що бачили інші.— Прибув якийсь вантаж! Це добре. Краще, коли привозять, ніж коли вивозять. Щось габаритне і важке, бо здорові дядьки зсовують той пристрій униз по дрючках...
Так, справді, в цей час у дворику сторожової будки розвантажували пристрій — насос і двигун, встановлені на металевих полозах. Коли машина поїхала назад, а хлоп'ята підійшли і мимоволі вишикувалися, спостерігаючи за тим, як Микита Єгорович відмиває під умивальником руки від мазути, Рая подала голос:
— Будемо поливати городи дачникам і заробляти гроші.
— Точно! — підійшов до них Микита Єгорович.— Молодчина дівчино! Ти дивишся в корінь! Перш за все нам потрібні гроші. Якщо ми думаємо про справжній батискаф чи батисферу, потрібні чималі гроші. І ми їх заробимо!
— Що-о, справді будемо поливати? — розчаровано мовив Боцман.
— На поливі багато не заробиш. Ми відкриваємо золоту жилу! Час настав такий, що люди, які мислять і діють, мають можливість за свою працю одержували належну винагороду!
Микита Єгорович у доступній формі виклав хлопцям свої плани добування муляки з дна озера. Показав документи, які свідчили про те, що з колгоспом укладено угоду на поставку на поля сухого намулу, по-науковому — сапропелю.
Агрегат належить встановити на плоту і з дна озера подавати намул разом з водою на берег.
— Цього літа ми попрацюємо, заробимо грошей, які будемо складати на книжку, а наступного літа поїдемо на море. Взимку розробимо план і креслення справжнього батискафа. Ознайомимося з усім тим, що вже є на світі. Прочитаємо все написане про вивчення морського дна і будівництво батискафів. Всі твори француза Іва Кусто...
— І ви думаєте, що на муляці можна заробити гроші? — засумнівався Володя.— Та ще такі, яких би вистачило на будівництво батискафа і поїздку на море?
— Я вам сказав, що це — золота жила! — переконував Микита Єгорович, хоча думав у цей час не стільки про батискаф і сапропель, скільки про дно озера і металевий сейф, у якому, за словами діда, має бути щось вагоміше за цю затію.
Розуміючи стан хлоп'яків, без яких йому не обійтись, Микита Єгорович малював їм прекрасні картини, але намагався не відриватися від реальності. Праця й справді не важка. Хтось один сидить на плоту біля двигуна і шланга, що смокче муляку з дна озера. На березі черговий чи двоє з лопатами і сапами спрямовують воду з мулякою у якісь ямки чи загати, де б намул осідав, а вода стікала поступово назад у озеро чи просочувалася в землю. Фізичне навантаження мізерне. Тут може ходити з сапою навіть Василько. Якщо все піде гаразд, то працювати можна у дві, а то й у три зміни. Третю — нічну, Микита Єгорович бере на себе, про що й сказав хлоп'ятам.
— І самі будете вночі? — засумнівалася Рая і багатозначно усміхнулась.
— Можу тебе взяти, щоб не так нудно було,— відказав Микита Єгорович, відбрив, так би мовити, гостроязику.
— Нащо вам ми, у вас є старші. Ляна Григорівна, наприклад, з якою буде вам веселіше. На весілля покличете?
— Обов'язково, тільки ж це не скоро,— не розумів Микита Єгорович, до чого все це.
Є на світі люди, яким здається, що вчора все було прекрасно, сьогодні гірше, а завтра буде якщо й не гірше, то й не краще. Пішов сніжок, всі навколо радіють, адже це якось підійме настрій, а такий відкопилить губу і скаже: а чого радіти, він все одно розтане. Людина живе на світі. Теж нічого радісного, все одно помре. Микита Єгорович дивився на Раю і думав, що така навіть на весіллі скаже:
«А що тут хорошого? Зараз розлучень більше, ніж заручень та шлюбів».
Навчені гірким досвідом і підбурювані Раєю, хлопці не вірили в надійність і довготривалість їхнього, як каже Микита Єгорович, кооперативу. І тільки тоді, як Ляна Григорівна погодилася допомагати цьому кооперативу в роботі, Рая прикусила язичка, а всі інші з повною віддачею взялися до роботи.
Голова колгоспу приїхав на озеро, щоб на власні очі побачити, що тут намислив оцей городянин, онука діда Сорокаліта. Приїхав і побачив те, на що навіть не міг сподіватися.
Микита Єгорович і Ляна Григорівна в човні, один кінець тонкого металевого троса прив'язали до пенька, другий тягли по воді, щоб прикріпити до стовбура верби й відгородити великий кут води. Вибирати сапропель потрібно, починаючи від берега. Трос напнули майже над водою, але як не напружувалися, середина все одно провисла й торкалася води.
— Та це не страшно,— запевнив свою підручну Микита Єгорович.— Трос оцинкований, іржі не боїться. Спочатку пліт рухатиметься по один бік троса, що ближче до берега, а потім...
Хлопці тим часом бродили у воді навколо плота, забиваючи гвіздки й обплутуючи дротом дрючки для надійності. По краях прибивали рейки, щоб інструмент чи гайка, що випали з рук, не котилися у воду. Анатолій Іларіонович здивувався, з якою запопадливістю вони все це виконували.
— Чим ти їх так заохотив, як мурахи працьовиті? — гукнув він Сорокаліту.
— Нічим. Це просто розкріпачена праця! — весело відказав Микита Єгорович, повертаючи човна до берега.— Це ж авансом, а що буде, як побачать результати своєї праці?
Зробили по краю плота ще й бильця. Поставили триніг над двигуном, а в ньому повісили електричну лампочку. Кабель тягнеться з берега від стовпа. Все враховано, все вирахувано. У воронку залита вода, шланг опущено в озеро, але не до дна. Повен бак бензину. Шнур на пусковому шківу. Микита Єгорович глипнув на голову колгоспу, що все ще стояв на березі, голосно мовив:
— Боже поможи! — і рвонув на себе заводний ремінь. Все вже перевірене й вивірене. Двигун запрацював з півоберта, загомонів, задимів спочатку, а потім присмирнів у розміреному робочому ритмі. Пожежна «кишка», що широкою стрічкою лежала на поплавцях від плота до берега, поступово стала округлятись. Вода просочувалася в отвори й дірочки, над шлангом підіймалися невисокі фонтанчики, утворюючи на вечірньому сонці невеличкі, іграшкові веселки.
На березі вода зі шланга витікала в бур'ян. Хлоп'яки обступили калюжу. Вода спочатку була чиста, та вже через секунду, другу, третю пішла каламутна, а далі з мулякою.
— Ура-а! — зарепетував першим Василько й на манір буровиків, що радіють першому фонтану нафти на новій буровій (як це показують по телевізору), почав набирати в пригорщу каламутної води й хлюпати собі в обличчя. Заодно хлюпнув і Каринці, що зовсім цього не чекала. На лиці майже нічого не залишилося, зате біле платтячко стало рябим.
Згодом потекла рідина схожа на мазут.
І розпочалася робота. Звичайна, повсякденна, у дві зміни, бо Микита Єгорович, прочергувавши другу половину ночі, не міг сидіти за кермом свого горбоконика. А сидіти треба було, оскільки він сам був і за начальника, і за постачальника.
Добутий матеріал висихав, тріскався, але дуже легко кришився, перетворюючись на сажу. Щоб встановити його риночну, так би мовити, ціну, Микита Єгорович, узгодивши це з головою колгоспу, вивісив щит, де пропонував дачникам купувати надзвичайно якісне добриво.
Місцеві селяни, що проїздили цим шляхом понад озером, теж читали написане, але купувати не поспішали. По-перше, у них городи внизу, це у дачників на пісках, а по-друге, вони ще не знали, що воно.
Першу машину купив за сто карбованців сивоголовий інтелігент. Микита Єгорович зрозумів, що прогресом рухає мозок. Чоловік розумової праці, мабуть, читав журнали чи чув по телебаченню і взяв до уваги відкриття. Простий дядько на таке на наважиться, скаже, ще бог його знає, яке воно, а гроші чортячі! Він не розуміє, що для посіву не варто шкодувати нічого, оскільки прислів'я твердить: що посієш, те й пожнеш. Чим більше вкладаєш у майбутній врожай, тим більше одержиш.
Микиті Єгоровичу пригодилося десь вичитане, що на Сахаліні, де за царизму жили вислані, дозволялося будь-кому брати собі землю й займатися господарством. В такому разі знімалася охорона. Брали землю не лише селяни, а й люди іншого стану. Як не дивно, а врожаї у інтелігентів були вищі, ніж у безграмотних селян. Людина, що живе і діє навпомацки, не може відірватися від засвоєного досвіду, вона змушена бути консервативною.
Коли була продана десята машина, голова колгоспу зупинив цю вільну торгівлю і наказав вивозити сапропель на шпиль й засипати під намет. Наступного року ці добрива підуть під кавуни, на яких спеціалізується колгосп. На чистому піску навіть кавун не росте. А якщо йому дати добриво під корінець, та ще таке, він дуже швидко й надійно вхопиться за грунт. Для кавуна головне вхопитися за грунт, не загинути на перших порах, а тоді корінь проб'ється до ґрунтової води і ніяка посуха йому не страшна. Навпаки, згодом чим більше тепла, тим солодші будуть кавуни і дині.
Як би там не було, а кооператив «Акванавт» зібрався у повному складі в своєму штабі, щоб підбити баланс роботі і заробіткам.
Була неділя. Чергувати на плоту у другу зміну випало Володі, Зоріку Ткачу по прізвиську Гумірабік — на березі. Зорік — хлопець ненадійний і не пристосований до роботи, пов'язаної з машинами, з молотком і терпугом. Він нелегально пише вірші, як і Володя, грає на гітарі і пробує малювати. Тому-то ставити його на двигун не можна. Заглухне, він його до ранку не заведе.
Збиралося на дощ. Гриміло десь за горою, і навіть над головою потріскував якийсь сухий і неприємний грім, небом пробігала синя блискавка, і тоді на якийсь час очі нічого не бачили. Володя сидів під дощовиком, обмахуючись бур'яниною від комарів.
— Зо-орік! — подав голос Володя, щоб перевірити на місці той і чи не заснув.— Як ти там? В тебе є плащ, бо дощ надходить?
— Ні-і, нема.
— Я так і думав! Як же ти виходиш на чергування?
— Було так гарно.
— А тепер буде погано! Якщо почнеться дощ, пересунь шланг в ямку за кущами, а сам тоді сховайся в сарайчику! Та не засни, бо там затишно і тепло!
Аж тут налетів вихор, зашелестів листям плакучих верб на березі, погнав хвилі по озеру, розгойдав пліт. Володя скочив на ноги й ухопився за триніг. Дощовик злетів з пліч, але він встиг вхопити його за полу. Накинув на голову. По напнутому целофану забарабанили крупні краплі дощу. Пліт погойдувало, але він стояв на місці, чинячи опір вітрові і хвилям. Володя поправив брезентовий чохол на двигуні, щоб часом дощ не позаливав свічки чи не замкнув проводку.
Раптом Володя відчув, як пліт повернуло й почало відносити на середину. У чому справа? Кинувся до троса. Так і є! Один кінець, той що був прив'язаний до пенька, відірвався. А може, пеньок трухлявий, не витримав, зламався. Тягнучи на себе трос, Володя нарешті зупинив пліт. Треба було заглушити двигун, але він не міг відпустити трос. Та налетів вітер, він скинув чехол у воду, а дощ позаливав свічки.
Зрозумівши, що далі протилежного берега пліт не попливе, а чохол може потонути, Володя кинув трос і стрибнув у воду. Володя кинув чохол на пліт, а сам вхопився за край і почав штовхати його до берега. Залишалось кілька метрів до очерету, що ріс на мілині, як Володю щось шкрябнуло за ногу. Відчув, що на дні якісь колючі гілки й коряги. Вирішив обійти їх і... став на щось пласке й слизьке. Камінь? Звідки він? Хитнувся назад і почав ногами обмацувати плиту чи щось схоже на неї. Точно. Вона неширока. Пірнув, і вхопившись за гілку, що колола йому ноги, став обмацувати той предмет. Аж воно не плита, а мабуть, камінь з могили. Сантиметрів тридцять заввишки і біля метра завдовжки. Товщина його десь біля сорока сантиметрів. Раптом намацав щось подібне на отвори для ключів. Випірнув і, важко дихаючи, вхопився руками за край плота, який краєм уткнувся в очерет.
Нарешті хлопець вибрався на берег, добряче поколовши ноги в очереті, де було чимало дрібних гострих черепашок. Кинувся попід вербами до хлівця, а в якому дрімав Зорік.
— Спиш! — вигукнву Володя й увімкнув світло.
— Ой, не треба, зараз буде повно комарів! -— пробурчав Гумірабік.
— Не з'їдять! Ти чуєш мене, соня! Я знайшов скарб! Може чув, що наші, коли відступали у війну, поскидали в озеро всі сейфи, що везли на схід! Тут, казали, таке багатство!
— Нащо поскидали? — невдоволено бурчав співбесідник, йому хотілося спати, а в такому стані людині нічого не миле, навіть скарб.
— Бо німці оточили! Як ти не розумієш! Так от на дні біля кута нашого плоту, під карчамаччям і якимсь гіллям у муляці сейф! Ти чуєш? Я його обмацав! Точно сейф! Треба там якось прив'язати пліт, щоб його не погнало кудись з того місця, а завтра, як приїде Микита Єгорович, добудемо його з води! А то він обіцяв якусь золоту жилу! Оце буде золота жила, уявляєш?!!
Вночі була сильна злива, і Микита Єгорович не наважився їхати зранку, доки не протряхне дорога біля озера. Там чорнозем і взагалі грунт такий, що ложка води, — миска грязюки. Приїхав він лише пообіді. Приїхав і ще здаля побачив, якого лиха наробила стихія.
— Ну що, набідокурили тут без мене? — запитав він свою команду, переступивши поріг сарайчика-майстерні.— Чого носи повісили, це нормальне явище! До нього належить бути готовим і не нюні розпускати, а все ставити знов на свої належні місця. А ви стільки часу сидите? І стільки часу простоює агрегат?
— Трос відірвало й понесло,— розповідав Володя.— Я чіплявся за другий кінець і підтягнувся до берега. Двигун залило. Треба розбирати, чистити свічки і всю проводку.
— Так чого ж ви,— почав було Микита Єгорович і замовк, пригадавши, що сам заборонив хлопцям мати справу з електрикою.
Хлоп'ята переглянулися, і всі погляди на якусь мить зупинилися на Володі. Пауза насторожила Микиту Єгоровича.
— Іще якась неприємність?
— Навпаки,— мовив Володя загадково.— Ви чули, що у війну наші відступали й поскидали в озеро скарби, щоб не дісталися фашистові?
Оце так секрет! Микита Єгорович отетерів. У вухах задзвеніло від такого запитання. Виходить, вони все знають? Як і звідки? Треба б якось прореагувати, проказати, що все це вигадки, та гра в байдужість не виходила. Зібравшись з духом сказав:
— Ну, чув, то й що?
— Так то правда.
— Та киньте ви вірити в різні там плітки! — сердився Микита Єгорович.— Коли була та війна. І хто це знає? Хто бачив? А якщо бачили, то чому не повитягали? Все! Кінчаємо про вигадки, беремося до діла! Боцман, на човен, тягніть кінець троса на місце, як тільки плот підтягнете сюди до берега, я займусь двигуном...
— Так то правда! — стояв на своєму Володя.— Я знайшов сейф!
— Де-е? — аж похитнувся Микита Єгорович. Він уже встав було, та повернувся й сів на лаву.— Де, кажу?
— На дні. Он там, де стоїть зараз пліт, куди його підбило. Я наступив на нього ногою, а тоді пірнув і увесь обмацав. Точно сейф. Тільки до половини замулений і слизький.
Мовчки вставши Микита Єгорович поспіхом поскидав з себе одяг і, вхопивши за руку Володю, скомандував:
— Пішли!
Перший порив був кинутися швидше, стрибнути у воду й самому переконатися, але стримав себе, бо... належало обмізкувати, як же тепер бути, коли такий секрет розсекречено? Все пропало. Доведеться здавати державі, а тоді винагороду ділити на всю братію. Хіба заради цього він кинув роботу і товчеться тут з цими недорослями? Хоча останнім часом і це заняття йому подобалося. Вільний, сам собі хазяїн, робота клеїться, а там підуть і добрі гроші. Чого ще треба? — зупнився на березі біля високого очерета.
Володя в плавках зачвакав по муляці.
— Йдіть за мною.
Микита Єгорович пішов слідом, все ще не знаючи, як бути, що робити далі. Хоча віри не йняв у те, що це правда.
— Обережно, Микито Єгоровичу, тут накидано гілля. Ой, уже! — зупинився Володя по пояс у воді.
— Що вже?
— Наколовся. Коліно.
Володя нахилився й потягнув з води гілочку, яка виявилася донькою великої гілляки. Намірився кинути її на берег, та Сорокаліт перехопив її і став приглядатися до колючок.
— Акація,— зробив висновок він.— Володю, як ти думаєш, звідки тут акація? По березі озера верби ростуть, калина, ну ще кислиці. Акація у лісосмузі. Хтось же притяг гілляку з лісосмуги?
— Та й не одну. Оце місце все захаращене чомусь таким гіллям.
— Понаносило вітром? Виключено, адже вітрові належало пронести таке важке гілля через городи, через кущі й дерева. Для цього вітер мусив мати не тільки руки й ноги, а ще й голову,— говорив Микита Єгорович, витягаючи з води гілку за гілкою й передаючи їх Володі. А той виносив і викидав гілля на берег.
Пліт стояв, уткнувшись одним своїм кутом в очерет під берегом, а протилежний кут ніби показував місце розташування скарбу. Тримаючись руками за пліт, Микита Єгорович місив ногами намул і відвертався від бульб, що пузирились на воді, лопаючись, стелили над водою болотяний слід. Володя уважно спостерігав за Сорокалітом.
— Ні, то ви вже дуже далеко, ближче трохи! Ще ближче.
— Стій! — підняв руку Микита Єгорович.— Воно! Він ще якийсь час потоптався, ногами обмацуючи предмет, а тоді, затуливши носа, пірнув під воду. На тому місці розійшлися піняві кола. Та ось він випірнув і потяг за собою ще одну гілляку. Пішов до берега, приказуючи:
— Точно! Щось є, але засмоктане в муляку так, що доведеться чіпляти тросом і тягнути трактором. Ти поміть зараз точніше, щоб не шукати ще раз!
— Помітив, Микито Єгоровичу! Ось напроти цього стовбура верби, на глибині, де кінчається кут плота!
— Ти в армії ще не служив? Не знаєш, що за орієнтир можна брати лише нерухомі предмети. А так ти візьмеш собі орієнтиром гарбу з сіном, а вона постояла та й поїхала собі...
Команда, що спостерігала з берега за діями свого керівника, посунула за ним до «штабу». Всі чекали, що скаже їхній ватажок, а він мовчав, бо й сам не знав, що сказати. Точніше, як викрутитися з цього становища, бо нічого нікому про це говорити не хотілося. Здивувало Микиту Єгоровича те, що темнобородий сторож дач теж був на березі і спостерігав за бовтанням у воді. Вже у дворі біля сарайчика він запитав між іншим
— Щось загубили? Де?
Ну, там, де пліт.
Та ні,— відмахнувся Микита Єгорович. А чого ж ви там ковбасилися?
— Діду! — весело вигукнув Микита Єгорович.— Будете все знати, то борода...— подивився й махнув рукою.— Вам однієї вистачить... Купалися ми там з Володею. А чого це вас так цікавить?
— Дивно. Всі купаються на пляжі, а ви барложитесь у муляці.
— Дивно? — зиркнув у глибокі очі старого Микита Єгорович.— А мені дивно інше. Хто в озеро накидав гілок колючої акації? Адже її на березі нема. Хтось же наносив з лісосмуги. Наносив тоді, коли тут на дачах вже нікого не було...
— Дивись, он у хлопця кров з ноги,— кивнув сторож на Володю.— Залийте гасом, щоб не загноїлася...— а сам пішов у сторожку й почав складати в торбу якісь пожитки. На нього вже не звертали уваги.
Щоб не тягти час, Сорокаліт наказав команді напнути трос так, як він і був, а сам поїхав за трактором. Можна було б і лебідкою, та незручно, ні до чого її кріпити. І потім, діставши, треба буде його транспортувати кудись. Та й відкрити — теж проблема. Микита Єгорович перш за все завернув додому і доповів старому, що сейф знайшли. Так, як і казав дід,— недалеко від берега. Хто накидав туди колючих гілок, дід не знає і ключів від сейфа в нього нема. Він же був лише їздовим.
Як не ламав голову Микита Єгорович, виходу не знаходив. Доведеться все робити прилюдно, інакше можна влипнути в серйозну халепу. Трактор був зайнятий на городництві. Звільниться лише увечері. Тоді й приїде На озеро. Микита Єгорович повернувся сам. А тут нова сенсація. Виявляється, що стовп чи пеньок, до якого кріпився один кінець троса, хтось підпиляв. І знову, постало питання: хто?
— Хто? — запитав уголос Микита Єгорович.
— Та це наш бородань,— упевнено заявив Боцман.
— Звідки в тебе така підозра?
— Це не підозра. Він раніше потихеньку нам шкодив. І гілля — його робота! І тут...— Боцман вказав пальцем на сліди гумових чобіт, де підошва мала «сосонку»,— Це ж його чоботи! Ми спеціально не топтали слідів на сирому біля пенька.
— Він тут зараз? — насторожено запитав Микита Єгорович.
— Спить у холодку за штабом.
— Пішли! Зараз все з'ясуємо! — мовив Микита Єгорович, рішу' че крокуючи берегом.
Під наметом, де любив відпочивати у спеку старий, його не було. Не було його і в сторожці. Зникли всі його речі, одяг, що висів на стіні, Микита Єгорович побачив у кутку гумові чоботи, підійшов, підняв, повернув підошвою — «сосонка».
Що все це означає? Якщо він знав про сейф, то чому не зробив спроби дістати його? Задля чого закидав те місце колючими гілками? Не мав змоги дістати? Скільки завгодно. Взимку тут нікого... Хоча! Озеро охороняється круглий рік. Мабуть, він чекав. Дочекався, а тут ми... Не дійшовши висновку, Микита Єгорович спрямував свої роздуми в інший бік: як зберегти скарб? Зараз прийде трактор, накинемо петлю троса, витягнемо на берег, а далі?..
...Витягли.
Почекали, доки стече багнюка. Не даючи висохнути, лопатою обшкребли все, що поприростало до металу, який покрився товстим прошарком іржі і дрібних пузириків, що нагадували собою темну спину камбали. Відкинули борт причепу, поклали дрючки й гуртом витягли його вгору, посунули на середину й, набившись навколо нього на платформу, гуртом повезли до кузні, бо тут його не відчинити. Поїхали всі, бо цікаво.
Сорокаліт не радів знахідці. Діяв і говорив то роздратовано, то просто сердито.
Коваль—сивоголовий, просичений вугільним чадом і тютюновим димом, коли скинули знахідку на землю, підійшов, уважним професійним оком обдивився сейф і мовив, зітхнувши:
— Таку сатану нічим не візьмеш, тільки автогеном...
— Але ж обережно!— попередив його Микита Єгорович.
— А що в ньому?— запитав коваль.
— Звідки мені знати,— невдоволено відказав Микита Єгорович.— Коли втікали, то все кидали. Може, коштовності, гроші і ще що... Звідки нам знати? Ось заглянемо в середину і все побачимо.
Автогеном випалили метал навколо замка й підняли важкі, подвійні чи спарені дверцята. Проіржавіли і завіси. Коваль підважив дверцята ломом, і вони з тихим потріскуванням піднялися. Сейф був набитий паперами, вони розбухли від води, що просочилася в середину, мабуть, ще тоді, коли його скинули в озеро. Чи то іржа, чи верхні прошарки паперу, набухнувши, не пропустили воду далі. На документах розпливлося чорнило, але залишилося все надруковане типографською фарбою.
Коваль витяг першу папку, стрічки якої відпали, підняв верхню палітурку, і на першому ж документі всі побачили металевого орла з розкинутими крильми. А в лапах у нього коло і свастика.
Ця картина Микиту Єгоровича ошелешила. Виходить, що він шукав одне, а знайшлось зовсім інше. Якщо, відступаючи, наші щось кидали в озеро, то й німці теж, утікаючи, ховали сліди своїх чорних вчинків у воду. Подивилися інші папки. Все, написане чорнилом розпливлося й вицвіло. Щоправда, якісь документи, надруковані на машинці латинським шрифтом, були в такому стані, що можна прочитати.
Приховуючи своє розчарування й тамуючи в собі радість з приводу того, що секрет діда Сорокаліта залишається поки що секретом, Микита Єгорович сказав, що все це належить передати куди слід. Він сам у місті заїде куди треба і за цими «скарбами» приїдуть. А поки що вони будуть тут, у кузні.
— Тепер мені ясно, хто накидав колючого гілля в озеро, хто підпиляв пеньок і взагалі заважав нам робити свою справу,— говорив Микита Єгорович, коли вони поверталися до себе в «штаб».— Я думаю, що наш сторож вже сюди не повернеться. Він зник назавжди. А марно. Якби він знав, що сейф нашого виробництва, він би не зникав...
— Нашого?— запитливо подивився на нього Володя.— А при чому тут чиє виробництво? Він зник, бо, мабуть, боявся, що його прізвище є в німецьких списках?
— Володю, ти молодець! Здогадався, в чому справа, а сейф наш. Видно по тому, що пропускав воду. Думаю, що німецький зотлів би, а води не пропустив. Дід цього не знав і все життя тремтів і оберігав місце, де, мабуть, при ньому було поховано цей металевий ящик з документами. Жаль, звичайно, що не скарби були в сейфі, а що поробиш, у нас свій скарб, своя золота жила! Якщо нам ніхто не заважатиме, до осені ми матимемо на рахунку круглесеньку суму...
Здогадки виправдалися. Не було сторожа і наступного ранку. Акванавти вже відремонтували свій агрегат, і він запрацював на повну потужність.
Сторожка перейшла у повне володіння акванавтів, і вони запросили дівчат, щоб ті навели в ній порядок. Працювали весело й завзято.
Серед дівчаток був один мужчина — Василько. Він плутався під ногами і давав вказівки:
— А вікно немите!— ще й пальцем показував.
— Оце ми приберемо, пофарбуємо усе, а завтра повернеться сторож і скаже, киш звідси!— казала Рая, старанно водячи щіточкою по дверях. Вона фарбувала їх у голубий колір, а планки залишала, щоб потім пройтись по них білим.
Сорокаліт тим часом, намалювавши карту озера, ламав голову з приводу пошуків справжнього скарбу. Коли люди втікають, то їм бракує часу запливати на середину озера. Тим паче, шо вони розраховують повернутися. Навіть німці й ті потопили документи недалеко від берега. Виходить, що шукати належить не далі, як на десяток — півтора десятка метрів від берега. Значить, треба переносити фронт роботи агрегату не на глибину, а вбік, понад берегом. Щоправда, буде складність, куди зливати цю чорну емульсію, біля самої води дачні ділянки. Доведеться домовлятися. Це можна утрясти, залишається головне питання, яке не має розв'язання взагалі: як дістати сейф, якщо його буде знайдено? Як його спорожнити так, щоб не було жодного свідка?