Йшли без рубки. Напнули над містком брезент, щоб хоч трохи захистити стернового від спекоти. Райдуга і Станєв змінювалися біля стерна через півгодини. Довше витримати на розпеченому містку не можна було. Змінившись, кожний з них спершу відром черпав з річки воду, обливався, затим спускався в кают-компанію, де працював кондиціонер, лягав на підлогу і так куняв до наступної вахти. Діставалося від спеки й Іштвану в машинному відділенні. Щоправда, він пристосувався: віддраїв усі ілюмінатори, люки, біля входу в машинне відділення прилаштував могутній вентилятор і час від часу ставав під тугий струмінь прохолодного повітря.
Ян Морава на попередньому ліхтері теж пристосувався. З віття зробив дашок. Крім цього прив'язав до відра канат і кожних десять хвилин обливався водою, дістаючи її з глибини.
Найскрутіше — Ліді, біля гарячої плити. Але дівчина мужньо терпіла. Обід зготувала вчасно.
Так увесь день кілька молодив людей-вели караван по річці. Лише надвечір, коли спало сонце, дихати стало легше. Скелясті береги змінилися положистими. Пігмеї, помітивши це, пожвавішали, загомоніли. Райдуга вибрав більш-менш зручне місце для нічної стоянки, спрямував караван до берега. І тільки-но він причалив, пігмеї, весело перегукуючись, попрямували до трапа.
— Куди ж ви?! — стурбовано запитала Ліда по-англійському.
— Додому,— відповів Хераф.
— Додому?! — здивувалася дівчина.— А де ж ваш дім? Навколо дрімучі ліси.
— Там буде,— показав хлопчик на зарості, куди Сейл вів своє плем'я.— Ми обдурили Есамбу! Ми не боїмося! Есамби немає!
Незабаром пігмеї вийшли на галявину і там, де стіною починався ліс, поскидали до купи свої небагаті пожитки, розбрелися в різні боки: жінки збирали ягоди, чоловіки зрізали короткими, нерівними, схожими на серпи, ножами жердини і з бананових дерев — велике лапате листя. Через деякий час все це було знесене в одне місце, і чоловіки взялися споруджувати хижі. Робота в них ішла легко, весело, ніби вони гралися. Незабаром біля підніжжя величезних дерев виріс ряд маленьких, приземкуватих споруд. Пігмеї зібралися посеред галявини, розклали вогнище, прилаштували над ним широку жаровню, і жінки почали смажити щойно зібрані горішки. Запах смаження крізь хащі доходив до річки, розпалював апетит у моряків, що й без того добряче зголодніли.
— Вечеряти, Лідо! Вечеряти!..— загукали Станєв і Сабо.—Давай їсти...
— Тільки неси всічко,— додав уже сам Сабо, дивлячись з усміхом на Петера.
Але штурман сприйняв те на повному серйозі чи можливо лише удав, що так сприйняв. Поплескав Іштвана по плечу.
— Молодець. Болгарську мову засвоюєш успішно... Райдуга по рації запросив на вечерю Мораву, і всі вони разом спустилися в кают-компанію, їли мовчки.
З поселення пігмеїв долинули перші несмілі удари бубона. Вони
наростали, частішали, і ось уже їх підхопила мелодія якоїсь пісні.
— От люди веселі,— порушила мовчання Ліда, підливаючи запашного борщу в миски.— Не живуть, а граються. Ніяких тобі проблем. Знай — пісні, танці...
Ліду підтримав Іштван.
— Що й казати, легке мають життя. Не те, що ми: поначіплювали на себе цивілізованих умовностей і ні з місця без них. Навіть без ложки, виделки, стола не можемо обійтися в такому плаванні, як це. Команду скоротили, щоб не було зайвого вантажу, а бачків і мисок набрали хтозна-скільки...
— Знайшли життя легке,— засміявся Станєв.— Хотів би я бачити вас на їхньому місці. Дорогі мої, хіба ви не бачите, що ті пісні і танці — самозахист від суворості життя. Вони постійно борються за своє існування, а піснями і танцями підбадьорюють себе.
Райдуга в розмову не встрявав. Він подумки аналізував події, які сталися за день. Найбільше його непокоїло те, що не може знайти відповіді на запитання: хто вбив дівчину-пігмейку? Хто підкинув йому в каюту змію? Хто скинув з вершини на буксир брилу? Сумніву не було — це зробила одна і та ж група людей. Хто вони? Він не знав. Проте втвердився в рішенні, відповідь треба шукати серед пігмеїв. Ні, він був далекий від думки про участь племені в злочинах проти екіпажу. Але тут іншого джерела інформації, крім племені, не було. Тільки пігмеї, знаючи добре ліс, своїми розповідями можуть навести на вірний шлях пошуку ворога. Треба, що б то не стало, переговорити з вождем сьогодні. Повечерявши і побажавши команді смачного. Райдуга підвівся з-за столу.
— Капітане, можливо, все ж таки рубку поставимо на зворотньому шляху?
— Ми ж домовились, штурмане, ставити треба зараз, але не дуже кріпити. Знімати знову доведеться... Ставте без мене.
— А ви куди, капітане? — запитала Ліда.
— Піду до пігмеїв, може, щось довідаюсь...
— І я з вами, Олегу Дмитровичу.
— Не треба, Лідо. Коли я буду сам, пігмеї більше розкажуть. Вони перед тобою ніяковіють.
— Вони ніяковіють перед її красою, капітане,— мовив Петер.
— Цілком можливо.
— Не «можливо», а точно.
— Згодний. Домовимось, товариші,— звернувся Райдуга вже до всіх. На всяк випадок. Мало, що може трапитись. Якщо мене до ранку не буде, ведіть караван без мене. Нам, головне, не втратити час. Невидимий ворог цього прагне. А рейс повинен завершитись вчасно й успішно. Так от, мені, можливо, вдасться відвести увагу наших переслідувачів. Зустрінемось на цьому місці, коли ви повертатиметесь назад.
Помітивши, як Ліда весь час поривається заперечити, капітан додав:
— Зайвих запитань не треба. Старшим призначається Станєв, як і належить за статутом. Пам'ятайте: ми маємо справу, очевидно, з терористами. Судно поодинці не залишайте...
Райдуга відійшов від ріки метрів двадцять, коли попереду затріщали хащі. Хтось від нього втікав. Капітан кинувся за ним, але через кілька метрів зупинився: перед його обличчям висів наштрикнутий на зламану гілочку папірець. Зірвав його, пробіг поглядом написане. «Ми тебе попереджали письмово. Застерігали нашими легкими діями. Ти нас не послухав і не повернув назад. Тепер жалкуватимеш! Есамба наш зголоднів! Незнайомець».
Хащі тріщали все далі й далі від Райдуги, і наздоганяти втікача не було рації: все одно не наздогнав би. Капітан попрямував до поселення.
Танок пігмеїв набирав силу. Одні танцюючі сіпались усім тілом, другі стояли на місці, але дужче розхитувалися, заплющивши очі, треті мотали головами в такт бубона з такою рішучістю, що можна було подумати, ніби то не голови, а таракуцьки, надіті на шарніри. Як тільки Райдуга підійшов, в центрі кола з'явився пігмей середніх років. Невеличке черевце, під яким теліпалося бананове листя, не заважало йому виробляти ногами кренделі. Райдуга його не бачив удень на каравані. «Можливо, просто не помітив»,— подумав капітан. Олегові Дмитровичу впало в вічі те, що навколо пігмея утворилося вільне місце. Танцюючі ніби цуралися його, трималися від нього далі. А пігмей розхитувався, підстрибував, щось вигукував. Несподівано він підбіг до Райдуги і вишкірився на нього, наче хотів укусити. Олег Дмитрович відчув огиду. Пігмей наблизився майже впритул. Весь його вид палав ненавистю, ніби промовляв: коли б не люди навколо нас, я вчепився б тобі в обличчя зубами. І я це зроблю при першій же можливості. Райдуга навіть подумав: чи н^ цей тип кинув йому в каюту змію, чи не він підкладав записки. Звичайно, писати їх він не писав, але міг виконувати чиюсь волю.
Раптом обличчя пігмея застигло, витрішкуватий погляд ковзнув повз капітана і з острахом завмер. Райдуга хотів озирнутися, але в цю хвилину серед пігмеїв зчинилася паніка. Вони розбігалися, хапали на руки дітей і втікали до лісу.
Крізь галасливу метушню капітан почув у себе за спиною тріск гілля. Оглянувся. В кількох метрах від нього поміж кущами щодуху бігла Ліда. її наздоганяв розлютований слон. Голова звіра з настовбурченими вухами височіла над заростями. Налиті кров'ю маленькі очі втупилися в дівчину, а довгий хобот ось-ось мав схопити її за плечі. В цю мить Райдуга кинувся між звіром і дівчиною, підсадив її на ближнє дерево, а затим ухопився за гілляку сам, підтягся. Слон промчав, але за кілька метрів зупинився, повернувся назад і хоботом потягся до Райдуги. Та капітан і Ліда піднялися вище. Проте слона це аніскільки не збило з пантелику. Він уперся в дерево лобом і навалився на нього своїм багатотонним тулубом. Дерево нахилилося, та розлютованій дикій купі м'язів не вдалося його звалити. Але звір не відступав. Розставив ширше ноги, підняв хобот і взявся трощити гілля. Дівчина притислась до капітана. Райдуга, осідлавши товсту гілляку, однією рукою підтримував Ліду, а іншою ухопився за ліану.
— Я не хотіла, Олегу Дмитровичу... Я зійшла на берег...— виправдовувалася дівчина.
— Тримайтеся! Міцніше тримайтеся!..
— Мені стало страшно за вас. Ви пішли... Я за вами, а тут він... слон...
— Тримайтеся, Лідо!.. Дивіться —дивіться он!..— Райдуга кивком голови показав на двох пігмеїв, які зі списами в руках підкрадалися до слона. Ліда помітила їх. Замовкла. Вона впізнала вождя Сейла і молодого пігмея Фейзі, які кошачою ходою, маневрували між кущами, так щоб не зачепити жодної гілочки, щоб не зламати сухої стеблини, підкрадалися до розлютованого звіра. Слон, напевне, запідозрив недобре, перестав трощити гілля і став прислухатися. Сейл і Фейзі завмерли. Вони стояли, мов манекени, жодним порухом не проявляючи ознак життя. Звір принюхався, але маленький вітерець ледь дихав з протилежного від пігмеїв боку, тому відчути їх слон не міг. Проте це відвернуло ного увагу від Райдуги і Ліди. Потоптавшись, слон попрямував до хиж. Сейл і Фейзі теж рушили за ним, тримаючись проти вітерця.
Райдуга і Ліда ніяк не могли збагнути: для чого пігмеї підкрадаються до слона. Невже отими невеличкими списами хочуть убити такого велета?! Було смішно й думати про це: двоє людей зростом з одинадцятирічну дитину намагаються вполювати звіра чотирометрової висоти і п'ятитонної ваги. Та ще й чим? Списами?! Але по вигляду пігмеїв капітан і дівчина зрозуміли, а через кілька хвилин переконалися, що саме це вони і збираються зробити. Адже мисливці використовували найменшу можливість, щоб наблизитися до слона. А ось їм особливо не доводиться й критися від нього, бо звір підбіг до крайньої хижі, почав її топтати ногами. Навколо здійнялася така тріскотнява, що, коли б за ним відкрито бігла сотня пігмеїв, він їх не почув би. Вождь підбіг до лівої задньої ноги слона. В наступну хвилину до правої ноги прилаштувався Фейзі. їхні погляди промацували кожний м'яз на цих величезних ногах-тумбах, відшуковуючи саме той, який їм потрібний. Сейл і Фейзі одночасно звели списи для кидка, цілячись у підколінні впадини. Капітанові й Ліді все це добре було видно: слон зробив півколо і, атакуючи наступну хижу, йшов до них боком. Тепер вітерець дув на нього і мисливців теж збоку. Звір міг кожної миті почути біля себе маленьких людей і розтоптати їх. Порятунку в мисливців уже не могло бути, оскільки вони знаходились дуже близько від слона, власне,— під ним. І він таки їх почув. Зупинився. Та в цю мить зблиснули металеві наконечники списів і вп'ялися в півкоління обох задніх ніг. Слон заревів,по-вернувся на місці, кинувся на смільчаків, які ледь устигли вислизнути з-під нього, зробив за ними кілька кроків і почав незграбно завалюватися назад.
— Молодці! — скрикнула Ліда, але в наступну хвилину запитально глянула на Райдугу.— Що вони йому зробили?
— Списами перерубали сухожілля задніх ніг,— відповів капітан і додав: — Добре, що так усе обійшлося, а то нам з вами, Лідо, не бачити б рідних країв. Більше ні кроку з буксира без дозволу!
— Навіть до трапа не буду наближатися, капітане... Слон напівлежав, обпираючись на передні ноги. Сейл і Фейзі відразу повернулися до нього. Тепер уже звір не був небезпечний. З лісу повибігали інші пігмеї, озброєні луками, списами. Оточили слона. Він ревів, форкав, але підвестися не міг. У звіра полетіли списи, стріли, палиці. Доки Райдуга і Ліда злазили з дерева, доки йшли до місця полювання, слон уже лежав на землі забитий, їм назустріч вибіг Хераф.
— Вождь хвилюється... Райдуга обняв хлопчика за плечі.
— Обійшлося...
— Слон дуже небезпечний, бвана. Одинак. Лихі люди поранили ного і навели на нас. Це був слон-убивця.
Пігмеї танцювали, сміялися, стрибали, ходили на руках по зеленому килимі трави — їхній радості не було меж. До щасливого гурту чоловіків приєдналися жінки й діти. Під загальний радісний лемент чоловіки викопали неглибоку, але широку яму, розпалили в ній вогонь, а затим, коли нагоріло достатньо жару, відрізали від слонової туші найсмачніші частини, поклали їх на жар. Все це накрили зеленим листям і засипали землею. Зверху знову розклали вогнище, навколо якого пустилися в танок.
Вождь настільки був зайнятий, що Райдузі ніяк не випадало з ним поговорити. Сейл то давав вказівки, то копав яму, то збирав хмиз. «Уже за трапезою поговорю — вирішив капітан.— Не вік же буде смажитись це м'ясо». І справді, довго не довелося чекати. Незабаром запах смаженини наповнив галявину. На її краю з'явилися звірі. Спочатку їх було мало і вони трималися на віддалі від людей, але запах смаженого м'яса був настільки заманливо-апетитний, що звірів збиралося все більше й більше. Вони забували про обережність і наближалися до вогнища. Пігмеї, здавалося, не звертали уваги на них. Проте поведінка лісових людей не була вже такою безпечною. Вони ні на мить не спускали поглядів з непроханих гостей, кожної миті готові відбити напад. Отож, не втрачаючи з поля зору звірів, одні пігмеї безугавно танцювали, інші, вийшовши з кола відпочити, підкидали в вогнище сухого хмизу, і полум'я здіймалося високо в небо своїми червонуватими пасмами.
Нарешті вождь підійшов до Райдуги і Ліди. Відразу біля нього з'явився Хераф.
— Бвана, вождь вибачається. Говорити з вами не може. Зачекайте до трапези. Тоді буде багато часу для розмов. Звірів не бійтеся. Ми з'їмо смаженину, вони відійдуть. Лише вбитого слона стерегтиме гієна. І то, якщо не прийде лев або тигр.
На галявину почали спадати вечірні сутінки. Звірі осміліли і підійшли зовсім близько. Ось у кущах майнула голова гієни. Ось у траві пробігло щось схоже на лиса. Неподалік пролунало могутнє ричання тигра. Воно чулося все ближче. Дрібніші звірі зникли. Пігмеї кинули танці, схопили списи і луки, утворили півколо навколо вогнища, жінок і дітей. У звіра полетіли головешки. Він змушений був відступити.
Доки проганяли тигра, м'ясо добряче підсмажилося. Сейл розгріб жар, землю, підкликав до себе ще кількох чоловіків. Рогатинами вони дістали з ями великі шматки засмаженого коричневого м'яса, поклали на траву. Смаження неймовірно пахла. В Райдуги навіть голова пішла обертом від того аромату. Пігмеї, не поспішаючи, відковирювали цурпалками від тих великих шматків менші і їли.
Хераф запросив Райдугу і Ліду теж поласувати стравою. Райдуга підійшов до м'яса, відірвав по шматку Ліді й собі. Дівчина не стала їсти. Капітан відкусив раз-удруге. Та незабаром його занудило.
— Чому, бвана? — запитав Хераф.
— Воно не солоне, Херафе.
— Солимо ми дуже рідко. Лижемо солону глину. Є така на березі річки. А це м'ясо посипали попелом. Він теж солоний...
Хлопчик не доказав. Капітан схопився за живіт і відбіг убік. Він хотів виблювати, але не зміг. Качався по траві, корчився. Ліда підбігла до нього.
— Олегу Дмитровичу, що з вами?! — але відразу зрозуміла без пояснень, що сталося з капітаном, додала: — Я зараз!.. Я миттю!..
— Лідо! Лідо!.. Не біжіть!..—простогнав їй услід Райдуга.— Там звірі!..
— Я миттю! Лише візьму ліки! — озираючись, гукнула дівчина і зникла в темряві.
Райдуга спробував підвестися, але ноги не слухалися, і він упав. Прийшов до тями від пекучої гіркоти в горлі. Над ним схилився вождь. Він тримав у руці посудину, схожу на піалу, і лив з неї йому в рот гірку рідину. Почув голос Херафа.
— Бвана, ти бачиш нас?
Відвів піалу вбік слабким порухом руки, відповів:
— Бачу, Херафе. Де Ліда?..
— Її немає. Ось записка. Коли ми шукали Білу Красуню (так пігмеї назвали Ліду), знайшли на кущі цю записку.
Райдуга звівся на ноги, похитуючись, при світлі вогнища наблизив записку до очей. Почерк був знайомий. «Можна й не читати,— подумав капітан.— Знову погрози Незнайомця». Але перші ж слова записки кинули його в жар. Чого-чого, а такого Райдуга не чекав.
«Дівчина в наших руках. Якщо не хочеш, капітане, щоб з нею сталося те, що з пігмейкою, прийди до баобаба. Ти його побачиш, коли повернешся обличчям на північ. Тоді я її відпущу. Незнайомець».
«Що ж, капітане,— думав Райдуга,— цього разу тобі доведеться виконати вимогу Незнайомця. Інакше негідник може-таки помститись на Ліді. Зараз важить кожна хвилина...» Ступаючи все твердіше, він попрямував у темряву до величезного дерева, крони якого чорною горою здіймалися над хащами. За ним пішли вождь і кілька пігмеїв. Помахом руки звелів їм залишитись на місці. Сам же заглибився в хащі.
Його відразу оточила тиша. її порушували хіба що приглушені заростями голоси пігмеїв. З-за дерев піднявся повний місяць. У хащах трохи просвітліло. Райдуга зупинився. Кілька хвилин зачекав, але до нього ніхто не виходив. Тоді він почав гукати по-англійському: «Гей, хто писяв записку? Виходь — я тут!» Проте ніхто не відповідав.
Тиша.
Зненацька неподалік пролунав голос Есамби. Він лунав то праворуч, то ліворуч, наближаючись. Подумав: якщо цей голос чути поблизу, значить за ним слідкують. І справді, попереду в прогалинці промайнув невеличкий силует, а за ним, скрадаючись, майнула велика постать. Раптом Райдуга відчув укол у шию. Пальцями намацав скалку, яка наполовину встряла в тіло. Витяг її. Хотів оглянути, але перед очима пішли червоні кола, в голові задзвеніло. Заточився. Упав...
Вдруге за вечір Райдуга знепритомнів. Цього разу надовго.