словник | перекладачка | факти | тексти | програми
щодо | посилання | новини | гостьова книга | пошук
початок << тексти  << автор  << зміст  << сторінка

КВІНТ ГОРАЦІЙ ФЛАКК
О Д И

КНИГА ТРЕТЯ 
ДО ХОРУ ЮНАКІВ І ДІВЧАТ
Не вам ця пісня, невтаємничені,
Не вам тут місце! Ви ж - занімійте всі:
Служитель Муз, у віщі струни,
Хлопці й дівчата, для вас я вдарю.
Лякливим людом правлять володарі,
Юпітер - ними, бо ж поборов колись
Гігантів славно й з того часу
Порухом брів він керує світом.
Бува, хтось ширший наділ землі собі
Під сад межує; цей, благородніший,
На полі Марсовім шукає
Почестей; той виділятись прагне
Життям зразковим; інший пишається
Гуртом клієнтів. Грізная смерть між тим
Вельмож і вбогих рівним правом
Кличе: їх жереби - в спільній урні.
Коли злочинець чує, що меч над ним
На нитці висне - страви Сіцілії
Смаку до ласощів не збудять,
Сну не поверне йому ні ліра,
Ні спів пташиний. Сон цей легкий зате
Хатини вбогі радо відвідує
І берег тінявий, і паділ,
Де під Зефіром хвилюють трави.
Хто тим, що має, вміє обмежитись,
Той під час бурі хвиль не лякається,
Коли, звістуючи негоду,
Гед настає, чи Арктур заходить.
Ні лоз нищитель, град, не страшний йому,
Ні примхи грунту: то він розмок увесь,-
Маслина скаржиться,- то висох,
То заморозив її узимку.
Вже й рибам тісно: море все вужчає,
Бо наглядач он квапить рабів гуртом
У воду звалювати брили;
Тут - і хазяїн землі, що нею
По горло ситий; страх же й привиддя злі -
За ним, як тіні: зійде Журба гризька
На мідноковану трирему,
Сяде й за вершником, чорнодумна.
Якщо й фрігійський мармур відради нам
Не дасть, ні пурпур - хоч і затьмарює
Небесні зорі,- ні фалерну
Сік, ані нард найцінніший перський,
То нащо домом, що за зразком новим
До хмар сягає, очі б колов я всім
Чи діл сабінський на багатства,
Повні турбот, я міняв би - нащо?

ДО РИМСЬКОГО ЮНАЦТВА
Хай вчиться радо зносити злигодні
Юнак, суворим військом гартований,
Хай списом він, умілий вершник,
Страх наганяє на диких парфів.
Під голим небом хай у тривогах він
Життя проводить; хай на сам вид його
З ворожих стін цариця скрушно
Мовить дочці-нареченій: "Горе!
Коли б не зваживсь юний обранець наш,
Який так мало досі боїв пізнав,
Того страшного в гніві лева
Роздратувати собі на згубу!"
Лягти за край свій - любо і почесне!
А смерть нещадна й за втікачем майне,
У спину вдарить боязкому,
По підколінку різне тремтливім.
А Мужність, власним сяйвом ясніючи,
Невдач не знає: нащо їй почесті? -
Не з волі натовпу хисткого
Візьме або відкладе сокири.
Вона, до неба вхід одкриваючи
Безсмертя гідним, стежці невтоптаній
Радіє й, крилами змахнувши,
Ген понад юрми та багна лине.
Й мовчанка вірна високо ціниться:
Якби хто зрадив невтаємниченим
Церери таїнства - з таким я
В хаті б одній не селивсь, не сів би
У той же човен. Гнів Дієспітера
Вразить, буває, з підлим і чесного,
Та Кара, хоч вона й кульгає,
Рідко злочинника з рук упустить.

ДО АВГУСТА
Хто твердо й чесно йде до мети, тому
Ні люд, у чварах скорий до злочину,
Ні погляд грізного тирана
Думки не збурять, ні Австер буйний,
Нестямний владар пінної Гадрії,
Ані правиця Батька гримучого:
Хай світ завалиться - уламки
Вб'ють його, все ж не навчивши страху.
Так Поллукс, кажуть, так і Алкмени син
Сягнули неба, зоряних веж його.
Між ними й Август там на ложі
Нектар до вуст піднесе пурпурних.
За мужність, Вакху, так і тебе везли
Твої тигриці, хоч не бували ще
В ярмі; так Ромул наш уникнув
Орка на Марсових дужих конях,
Коли Юнона мову ось так вела
Богам на втіху: "Трою зруйновано
З вини того судді-злочинця
Й жінки заблудлої; край для помсти
Мені й Мінерві даний відтоді ще,
Як нагороди Лаомедонт не дав
Богам належної - для помсти
З людом усім і вождем лукавим.
Та вже не сяє гість горезвісний той
Лаконській кралі. Зброєю Гектора
Підступний рід Пріама нині
Вже не долає ахейців мужніх.
Минулись чвари - з ними й виснажлива
Війна вляглася. Тут же і гнів тяжкий
Забувши й ненависть, оддам я
Марсові внука, що жриця з Трої
Мені зродила. Хай він увійде вже
В ясні оселі, хай і нектару смак
Пізнає там - його вітати
В колі блаженних богів я згодна,
Щоб лиш між ними - Римом і Троєю -
Шаліло море; будь-де вигнанці ті
Хай благоденствують, щоб тільки
Там, де Паріс і Пріам зотліли,
Стада гуляли, звір щоб ховав собі
Малят безпечно,- хай у віках стоїть
У сяйві слави Капітолій,
Рим хай закони дає мідійцям,
Хай всім на острах ширить ім'я своє
Аж ген, де хвилі моря Середнього
Від Африки Європу ділять,
Ніл де, розлившись, поля годує.
Хай має звагу нехтувать золотом,
Що під землею,- краще-бо там йому,
Ніж має жадібність будити
Смертних, що й з храмів його зривають.
А стріне межі в світі широкому -
Нехай відважно списом торкнеться їх,
Щоб бути там, де палить сонце,
Й там, де в імлі все й дощах сльотливих.
Проте квірітам я пророкую це
При тій умові, щоб не взялись вони
Чи в шану предкам, чи в полоні
Мрій відновити дідівську Трою:
Розпочалося б Трої життя нове
В лиху годину - до перемоги я,
Юпітера сестра й дружина,
Знов проти неї вела б загони.
Хай мідні стіни тричі сам Феб кладе
Довкола неї - тричі зруйнують їх
Мої аргосці; полонянка
Три рази мужа й синів оплаче".
Але ці речі - не для грайливих струн!
Куди ти, Музо! Вже ж не тобі звіщать
Слова богів! Не здрібнюй, вперта,
Велич таку на ладу легкому.

ДО КАЛЛІОПИ
Протяжну пісню, о Калліопо, нам
Заграй на флейті, з неба прилинувши,
Або дзвени на струнах ліри
Феба, або ж заспівай нам дзвінко.
Ви чули? Що це? Може, лиш я піддавсь
Омані милій? Бачиться, йду вже я
На звуки ті крізь гай священний,
Гомін джерел чую, вітру подих.
Колись, малим ще, я й за Апулію
Якось-то вибіг; потім, натомлений,
На схилах Вбльтура здрімнувся,
Й там мене вкрили голубки листям,
Немов у казці. Знали про диво те
В гірських оселях на Ахеронтії,
В лісистій Бантії, в Форенті,
Де простяглися доли врожайні,-
Що я безпечно серед ведмедів спав
І змій отруйних, бо ж усього мене
Окрив і мирт, і лавр священний,
Смілого з ласки богів хлопчину.
Я ваш, Камени, ваш - чи до гір зійду,
Між люд сабінський, чи полюблю колись
Пренест холодний, чи пологий
Тібур, чи Байї, струмками славні.
Хто вашим танцям, вашим джерелам друг,-
Той з-під Філіппів цілим вернувсь, того
І кляте дерево не вбило,
й при Палінурі не вкрила хвиля.
Тому-то, Музи, поки зі мною ви,-
Босфором грізним радо плистиму я,
Піском палючим ассірійським
Я залюбки мандрувати буду.
Побачу брита-гостеубійника,
Й того, що кров'ю коней впивається -
Конкана,- й лучника гелона;
Гляну й на скіфську ріку спокійно.
Як лиш когорти, втомлені битвами,
Великий Цезар знов по містах розвів,
Аби задумане звершити -
З ним ви в Піерії вже, в печерах:
Прихильну раду там залюбки йому
Подаєте ви. Знаєм: послав колись
Летючу блискавку, повергши
Гурт нечестивих і злих Титанів
Той бог, якому й мати земля стійка
Підвладна, й море; бог, що і тіней світ,
І всіх людей, і всіх безсмертних
Під справедливим тримає берлом.
Чимало страху все-таки й він зазнав
Од тих могутніх, юних, задирливих -
Обох братів, що завзялися
Пелій знести на Олімп лісистий.
Та що зарадять - грізний Порфіріон,
Тіфой чи Мімант, чи Енкелад, що рве
Дерева з коренем, чи дужий
Рет, коли дзвоном щита їх стріла
Сама Паллада? Тут і Вулкан при ній,
Нестямний в битві, славна Юнона тут,
Олімпу владарка, а побіч -
Той, хто з плечей не знімає лука,
Хто миє в чистих водах Касталії
Волосся буйне, хто собі й Лікію
Лісисту, й рідний гай делоський
Облюбував - Аполлон Патарський.
Сама ж од себе валиться міць сліпа,
Росте - розважна: їй же боги самі
Сприяють радо, не злюбивши
Міць, що на гріх підбиває душу.
Гіант сторукий - доказ живий того,
Чи Оріон ще, знаний мисливець той,
Що прагнув чистої Діани -
Й смерті зазнав од стріли меткої.
І над синами-велетами Земля,
Простягшись, тужить: громом дітей її
У темінь загнано глибинну -
Струмінь вогню не прошиє Етни,
Клювать печінку не перестане там
Орел, каратель хтивого Тітія,
Там триста пут залізних в'яже
Спраглого любощів Пірітоя.

ДО АВГУСТА
Юпітер - вірим, чуючи грім його,-
На небі править. Тут - буде Август наш
За бога сущого, як тільки
Персів жорстоких здолає й бритів.
Чи воїн Красса й справді, на сором нам,
Чужинку взявши, вже й сивини дожив -
Сенате! Звичаї ганебні! -
З ворогом-тестем в одному війську?
Під перським берлом - марс і апул живуть,
Щити забувши, тогу, й ім'я своє,
Й вогонь у храмі Вести вічний,
Хоч і стоїть Капітолій в Римі.
Регул, усе це передбачаючи,
На мир безславний згоди не дав колись,
"Бо,- думав консул,- скільки шкоди
Може цей приклад завдати Риму,
Якщо не згинуть ті, що в полон пішли,
Жалю не гідні! В храмі пунійському
Знамена римських військ я бачив,
Бачив, як меч віддає без бою
Наш воїн; бачив: римлянин наш іде,
Мов раб, у путах, руки за спиною,
А брами - навстіж. Орють знову
Поле, що ним крокував наш воїн.
Кому ми волю вернемо золотом,
Чи й звагу вернем? - Збитком помножите
Ганьбу їх. Вовні побруднілій,
Як не біли,- не повернеш блиску.
Не хоче й мужність, раз хоч утрачена,
До тих вернутись, хто не цінив її.
Чи сарна, вирвавшись із сітей,
Стане на бій? Чи хоробрим буде,
Хто здавсь на ласку пуна зрадливого?
Чи той в повторній битві поб'є його,
Хто чув, як пута рук торкнулись,
Чув - і піддавсь, аби лиш не вмерти?
Хто має намір так ото вижити -
З війною спокій змішує. Сором нам!
А ти, великий Карфагене,
Став іще вищим з упадком Риму!"
Дружині й дітям навіть обнять себе
Не дав він, кажуть: мов полоненик той,
Що прав позбавлений, незрушно
Погляд суворий у землю втупив.
Коли ж цю раду, досі ньчувану,
Не без вагання врешті прийняв сенат -
Мерщій сумних лишає друзів
Кроком твердим той вигнанець славний.
Хоч знав він добре, чим його варварський
Мучитель стріне, все ж відсторонює
Близьких і рідних з-перед себе -
Всіх, що спиняють його як можуть.
Мов суперечку поміж клієнтами
Владнавши врешті й суд покидаючи,
Спішить він на поля Венафра,
Щоб одпочить, чи в Тарент спартанський

ДО РИМЛЯН
Безвинно будеш, Риме, покутувать
Батьків провину, поки святинь своїх
Не відбудуєш, поки пилу
Й диму а обличчя богів не зчистиш.
Ти доти владар - поки богів слуга;
У тім - початку, в тім і кінця шукай:
Боги зневажені злощасний
Край гесперійський не раз карали.
В лиху годину проти парф'ян ми йшли:
Пакор з Монезом двічі побили нас,
І на скупе намисто, горді,
Римську ясну насиляли здобич.
В часи усобиць мало Не впав наш Рим:
Ішли вже даки, вже єгиптянин плив -
Рядами суден цей грозив нам,
Ті - вже виймали стрілу летючу.
Гріхом багатий, вік наш насамперед
Сплямив подружжя, сім'ї, домів уклад;
І вже рікою пролилися
Біди на край та на весь народ наш.
Ледь-ледь дозрівши - в танці вабливому
Дівча вже вправне, вже воно знається
На різних тонкощах кохання,
Змалку-бо марить гріхом солодким.
Заміжня - тут же, в колі бенкетному,
Гульвіс шукає - й першому-ліпшому,
Ліхтар одсунувши проворно,
Вже подає ту соромну втіху.
Ото з-за столу, з мужем умовившись,
Встає швиденько - хай лиш гендляр кивне
Або ж іспанський мореплавець,
Ласий купець на такі-от речі.
Невже в подібних сім'ях та юнь росла,
Що кров'ю пунів море забарвила,
Зламавши Пірра й Антіоха,
І Ганнібала, в бою страшного?
Були це діти воїнів-ратаїв,
Що твердь сабельську в поті чола свого
Весь день лупали й на веління
Владної матері хмиз носили,
Коли подовжить тіні верхів гірських
Західне сонце, зніме ярмо з волів
І, Віз до заходу звернувши.
Ніч приведе, благодатну пору.
Чого не сточить згубного часу плин?
Батьки минулись, гірші, ніж предки їх,
На світ привівши нас, марніших,
Ми ж - іще гірше дамо поріддя.

ДО АСТЕРІГ
Нащо стільки тих сліз? -Хай-но Зефір війне,
Світлий вісник весни - й Гіг твій, Астеріє,
Вже з набутком віфінським,
Вірний, спраглий тебе, примчить.
Нот аж в Орік його, в гавань загнав, коли
Та шалена Коза бурю накликала.
Там у ночі холодні
Він частенько сльозу змахне.
Вже хазяйка ним снить, вже посланця вона
Шле до Гіга твого, щоб до гріха схиляв:
Мов, горить, закохавшись,
Бідна Хлоя. Нагадує,
Як-то Прета, було, жінка підмовила
Вкоротити життя Беллерофонтові,
Звівши наклеп на нього,
Надто вже доброчесного.
Мав у Тартар ось-ось,- каже,- й Пелей зійти,
Гіпполіти любов, чесний, відкинувши...
Крутить, як тільки вміє,-
Щоб свого домогтись-таки.
Марно: краще б до скель хитрий намовник той
Палко так промовляв. Ти вже сама гляди,
Щоб не надто вподобавсь
Еніпей, твій сусід, тобі,
Хоч, крім нього, ніхто Марсовим полем так
Не промчить на коні; не пропливе, як він,
З-поміж хлопців так швидко
Через Туську ріку ніхто,-
Дім під ніч зачини, й хоч десь на вулиці
Зойкне флейта не раз - не зазирай туди.
Хоч не раз тобі кине:
"О жорстока!" - несхитна будь.

ДО МЕЦЕНАТА
Що задумав я, нежонатий, нині -
В світлі дні календ березневих, нащо
Квіти, ладан, жар, під яким дерновий
Тліє жертовник,-
Ти, знавець двох мов, завагався, бачу,
Славний цей обід, це козлятко біле
Вакху винен я, бо ж мене той стовбур
Мав уже вбити.
Цей святковий день з поворотом року
Буде з-під смоли вибивати корок
Амфор, що стоять, задимілі, з часу
Консула Тулла.
Випий нині сто. Меценате, кухлів
За рятунок мій. Хай світильник сяє
Аж до ранку нам, хай і гнів, і крики
Нас оминають.
Кинь про Рим журбу, про державні справи:
Он же впав загін Котізона-дака,
Ворог Риму, парф, піднімає згубну
Зброю на брата,
Вже в ярмі кантабр, наш іспанський ворог,
Вже, хоч пізно, й він ланцюгами дзвонить,
Вже ладен і скіф, попустивши лук свій,
Нам поступитись.
Тож на римський люд не зважай хоч нині,
Геть про все забудь, про своє щось думай;
Що цей день дає - те й бери погідно,-
Годі смутитись!

ДО ЛІДІЇ
- Доки милим я був тобі,
Доки ще не торкавсь інший, щасливіший,
Сніжно-білих рамен твоїх,
Доти й перський владар заздрити міг мені.
- Доки іншої ти не знав,
Доки ще не змінив Лідію Хлоєю,-
З уст в уста моє ймення йшло,
Пишно так не цвіла й римлянка Ілія.
- Мною Хлоя владіє вже,
Хлоя - перша в піснях, солодко в струни б'є.
Я померти за неї рад,
Тільки б доля взамін їй додала життя.
- Ми палаєм одним вогнем:
Я і Калаїд мій, Орніта з Турій син.
Двічі ладна померти я,
Тільки б потім йому доля всміхнулася.
- Що, як давня прийде любов
Й знов під мідне ярмо візьме розлучених?
Що, як Хлої русявій я
"Геть!" - скажу й одчиню двері для Лідії?
- Той - ясніший від зірки, ти ж -
Наче корок легкий, в гніві ж нестямніший
Від гадрійської хвилі, все ж -
Вкупі б нам вікувать, вкупі й померти б нам!

ДО ЛІКИ
Ліко, навіть коли б із Танаїса ти,
Жінка скіфа, пила - навіть тоді б узяв
Жаль тебе, що ось так, під буревієм, я
На порозі твоїм лежу.
Чуєш, чуєш, як б'є в двері глухі твої
Вітер, як у дворі сад розшумівся твій,
Як під небом ясним льодом береться вже
Сніг, що землю недавно вкрив.
Ти й Венеру гнівиш зарозумілістю.
Від напруги, дивись, рветься й канат тугий.
Кров тірренська в тобі, тож не впирайся так,
Начебто - Пенелопа ти.
Хоч не схилять тебе ні умовляння ці,
Ні дари, ні бліді лиця закоханих,
Ні твій муж (він тепер іншу, з Піерії,
Любить) - будь до благаючих,
Ліко, м'якша, ніж дуб, серцем ніжніша будь,
Ніж маврійська змія, бо ж не весь час мій бік
Ті пороги тверді й води небеснії,
Не весь час же терпітиме!

ДО МЕРКУРІЯ
Майї сину! (Ти ж - Амфіона вчитель:
Зводив мури він чародійним співом)
Ліро, й ти, що нам семиструнне вмієш
Нині дзвеніти -
Твій, німий колись, черепахи панцир
Нині милий скрізь, за столом і в храмі
Грай таких пісень, щоб і Ліді впертій
Слух полонити.
Мов кобилці тій, так і їй лугами
Вистрибом піти, непокірній, мило.
їй чужа любов од зухвальця-мужа
Й досі тікає.
Чи ж не можеш ти злагіднілих тигрів
І ліси вести й сповільняти ріки?
Звабі струн твоїх уступив і сторож
Краю страшного -
Цербер, лютий пес, хоч сто змій чатує
В нього круг чола, хоч і гній, і сморід
Із його нутра вивергає паща
Триязикова.
Тітій, Іксіон - навіть ті всміхнулись
Серед мук тобі. На якусь хвилину
Глек води не брав, поки ти втішала
Дочок Даная.
Про вину тих дів хай і Ліда знає,
Про покару їх - про бездонну бочку -
І про те, що жде, хай і пізно, кара
На лиходія -
Й під землею жде. О безбожні! - хто ще
Більше зло вчинив? О безбожні! - Сміли
В шлюбну ніч звести женихів із світу
Гострим залізом.
Та лише одна, смолоскипів шлюбних
Гідна, лиш вона підманула славно
Зрадиика-вітця - і приніс обман їй
Славу незгасну.
"Встань! - над женихом нахилилась діва.-
Встань, щоб вічний сон не злетів на тебе,
Звідки сам не ждеш! Одури злочинців -
Сестер і тестя.
Вже ж бо всі вони женихів шматують:
Кожна з них - свого, мов бичка - левиця.
Я ж тебе не вб'ю, не замкну в цім домі,
Серцем ніжніша.
Хай мене за те, що тебе рятую,
Батько закує у важкі заліза,
Хай прудким судном на край світу вишле,
В край нумідійський.
Йди! Шляхам довірсь і вітрам - на морі,
Поки темна ніч і любов з тобою;
Йди щасливо, йди і вшануй тужливим
Написом гріб мій".

ДО НЕОБУЛИ
Ось він, безталанних жереб: ні в любовній грі забутись,
Ні в вині солодкім туги не втопить, а все тремтіти,
Що хльосне докором дядько.
Син крилатий Кітереї вовни кіш узяв від тебе,
З ним же й прядку, й хист Мінерви відбирає, Необуло,
В тебе красень - Гебр-ліпарець.
Тільки вгледиш, як у Тібрі із плечей змиває мазь він.
На коні й Беллерофонта обжене він; ще й у бігу
Та в бою кулачнім славний.
Вправно спис метнути вміє в стадо оленів, що в полі
Мчать лякливо, й вепра злого, що з кущів на нього кинувсь,
Умлівіч перехопити.

ДО ДЖЕРЕЛА БАНДУСІІ
О дзвінке джерело, славо Бандусії!
Склом ти сяєш пливким. Радо вином тебе
Втішу й квітом, а завтра -
Ще й козля в подарунок дам.
Вже до герців його, вже до любові звуть
Перші ріжки - дарма: він свою кров палку,
Син грайливого стада,
В струмінь пустить холодний твій.
Спеки люта пора, вогняний Сіріус
Хвиль твоїх не торкне; їх прохолоду п'ють
Кози й вівці захожі,
Віл, оранням натомлений.
Серед інших джерел першим тебе назвуть,
Хай-но вславлю я дуб, що над печерами
Висне, звідки збігають
Гомінкі твої струмені.

ДО РИМСЬКОГО НАРОДУ
Цезар, мов Геракл,- щойно чув ти, люде,-
Взявсь добути лавр, що платиться смертю,
Ось - між нами він, берегів іспанських
Славний звитяжець!
Мужу хай навстріч вибіга дружина,
Радо шле богам рятівним подяку;
І сестра вождя, й у святкових стьожках,
Як і годиться,-
Матері тих дів і того юнацтва,
Що вберіг він; ви ж, о полеглих діти
Та вдовиці їх,- не зроніть сьогодні
Слова сумного.
Хай цей світлий день, моє справжнє свято,
Думи геть жене - не боюсь убивці,
Не боюся чвар, поки світом править
Цезар великий.
Хлопче! Квітів нам, запашного нарду,
Вин, що знають час заворушень марсів!
Може, ще й Спартак по путі не вгледів
Дзбана якого.
Хай спішить - гукни - і Неера жвава,
Сплівши вмить вузлом свій чорнявий волос,
А якщо, бува, воротар упреться -
Не задирайся:
Сивизна війне - й остигає в серці
До сварок, до звад молодечий запал.
Як скипів би я, молодий ще, в пору
Консула Планка!

ДО ХЛОРІДИ
Жінко бідного І віка,
Годі вже, схаменись! Май хоч межу якусь
У неславі, в гульні своїй! -
Ти до смерті близька - доки ж гасатимеш
Так безпечно з дівчатами:
Де зірки мерехтять - хмарі не місце там.
Що так личить Фолої, те
Для Хлоріди - ганьба! Краще донька твоя
Юнаків здобуватиме,
Мов менада, якій шалу тимпан додав.
Нота люблячи, глянь,вона,
Мов та кізка, щодня скаче-вистрибує.
Ти ж - за вовну з Лукерії
Сядь, як личить старій: де вже до гри тобі!
Не для тебе троянди вже,
Не тобі вже до дна пити вино п'янке!

ДО МЕЦЕНАТА
Мідна вежа стрімка, кованих брам замки,
Зграя чуйних собак, пущених з прив'язі -
Для Данаї могли б захистом певним буть
Від нічних перелюбників.
Та над тим укриттям і над Акрісієм
Посміялись собі Зевс із Венерою:
Вільним стане-бо шлях - знали,- нехай лиш бог
Переміниться в золото.
Вільно золото йде крізь охоронців стрій,
Скелі рве залюбки з більшою силою,
Ніж удар громовий: так од захланності
Дім пророка аргоського
До руїни скотивсь. Силою золота
Брами міст розбивав муж-македонянин,
Нищив гордих царів; підкупу сіть не раз
Полонила й вождів морських.
Будуть гроші зростать - піде й журба нова,
До прибутків жага; тим-то й боюсь я так
Видне місце зайнять, о Меценате мій,
Світла гордосте вершників.
Як обмежиш себе - так і боги тобі
Замість того дадуть. Тож, майже голий, я
Перебіжчиком рвусь від багачів - до тих,
Що й малим задоволені.
Тут, у закуті цім, я - можновладнішии,
Ніж, коли б загорнув, що лише з поля взяв
Апулієць-рільник, щоб і життя прожить
Жебраком - серед розкоші.
Чистоводий струмок, гай в кілька югерів,
Завжди певний врожай з наділу скромного
Більшу втіху дадуть, ніж вона в того є,
Хто зжинає всю Африку.
Хоч не я беру мед бджіл із Калабрії,
Хоч у мене й вино - не з -Лестригонії,
Хоч вовнистих овець не для моїх потреб
Випасає галлійський луг -
Все ж не знаю біди. А коли й більшого
Я б собі забажав - то чи б відмовив ти?
Та, що маю свого, радше щадитиму,
Тих бажань уникаючи,
Ніж би мав долучать до Аліаттових
Ще й Мігдонські поля. Скільки бажань у нас
Стільки й зайвих потреб. Добре, кому подав
Скупо лиш необхідне бог.

ДО ЕЛІЯ ЛАМІЇ
Потомку знатний Лама прадавнього -
Від нього, звісно, й Ламії всі пішли;
Нащадки їх (заглянь у фасти),
Елію, свій родовід виводять
Від нього; він же - свідчать перекази -
Був той, хто вперше Формія стіни звів,
Широковладно панувавши
Там, де орошує Ліріс землі
Маріки-німфи - завтра поривний Евр,
У ліс ввірвавшись, листям рясним війне,
На берег водорості кине -
Завтра, якщо не віщує хибно
Стара ворона; значить, про хмиз подбай,
Ще поки можна: завтра-бо генія
Вгостиш вином і поросятком -
Ти й твоя челядь, від праці вільна.

ДО ФАВНА
Фавне, німф легких невсипущий друже!
На полях моїх, обігрітих сонцем,
Гостем будь, хай молодняком отара
Тішиться в мене.
Рік зімкне свій біг - і тобі козля вже
Кров жертовну ллє; тебе кухоль повний,
Друг Венери, жде; тобі вівтар давній
Густо димиться.
В твій врочистий день, у грудневе свято,
Стадо всім гуртом на траві пустує,
Побіч - все село, по марудній праці
Й віл спочиває.
Ходить хижий вовк між овець безпечних,
Ліс тобі до ніг осипає листя,
Радо б'є рільник осоружну землю
Тричі ногою.

ДО ТЕЛЕФА
Ти порівнюєш Інаха
З Кодром, хто за свій край з радістю смерть
прийняв;
Правиш нам про Еака рід,
Про бої біля стін Трої священної,
А хіоське в якій ціні,
Хто нагріє води, чий прихистить нас дім,
Де б морозу Пелігнії
Ми позбулись - про те, друже, мовчиш чомусь.
Дай-но, хлопче, вина - нехай
П'ю за місяць новий, за опівнічний час,
За Мурену, господаря!
Змішуй в кухлі мерщій три або й дев'ять чарі
Хто шанує непарних Муз,-
У пориві, бува, тричі по три велить
Кухлів лить, але Грація
й ніжні сестри її, сварки лякаючись,
Лиш трьома нас обмежують.
Гей, шаліти я рад! Чом не лунає спів
Флейти берекінтійської?
Що ж німують-висять ліра з сопілкою?
Тут не місце рукам скупим!
Сип троянди довкіл! Хай наш бенкет гучний
Чує заздрісний Лік-сусід -
І дружина, що їй віком не рівня він.
Рода в розквіті літ тебе
Прагне, Телефе; їй - Веспером сяєш ти,
Вабиш блиском волосся; я ж-
При Глікері своїй пізнім огнем горю.

ДО ПІРРА
Це ж бо гра з вогнем - чи не бачиш, Пірре,-
Вабити малят на виду в левиці:
Грізний бій тебе, крадія-невдаху,
Змусить до втечі,
Хай шугне вона крізь юрбу юнацтва,
Щоб вернуть собі красуня Неарха.
Бій розсудить вас - чи за нею здобич,
Чи за тобою.
Поки ти стрілу приміряєш бистру,
А левиця зуб страхітливий гострить -
Він, суддя змагань, гордовито пальму
Топче босоніж.
Ось йому вітрець обвіває плечі,
Легко плеще в них запашним волоссям.
Мов Нірей, мов той він, кого на небо
Вкрадено з Іди.

ДО АМФОРИ
О ти, зі мною разом народжена,
Коли ще Манлій консулом римським був!
Чи гнів, чи жарти нам даруєш,
Амфоро люба, чи пал кохання,
Чи сон ласкавий; хай би яких там свят
Чекав твій масик - гідна ти дня цього.
Зійди ж і соком, чародійним
З волі Корвіна слугуй нам нині!
Хоч він і повен бесід Сократових,
Але, суворий, знає й тобі ціну.
Та й сам Катон старий, бувало,
Мужність вином гартував охоче.
Солодким болем часто й жорстокому
Проймаєш серце. Ти мудреців думки
І таємниці їх Ліеєм-
Жартівником викривати вмієш.
Нові надії в'язню нашіптуєш,
У звагу й силу зброїш убогого -
Бо що йому, вже після тебе,
Стрій ворогів та вожді гнівливі?
З тобою - Лібер і, якщо мило їй,
Венера й сестри - Грації лагідні -
Та ясні факели пробудуть,
Поки й зірки не втечуть од Феба.

ДО ДІАНИ
Опікунко гір та лісів дрімучих!
Триразовий клич породіллі вчувши,
Ти - вже там, при ній: не даєш їй згинуть,
Діво трилиця.
Дар прийми - сосну, що мій дім окрила.
Тут щорік тебе підживлю, веселий,
Кров'ю кабана, який іклом збоку
Вдарити мітить.

ДО ФІДІЛИ
Якщо до неба - хай лиш серпом тонким
Заблисне місяць - руки піднімеш ти,
Сільська Фіділо, склавши ларам
Свинку крикливу та перший колос,
То згубний африк гроном багатої
Лози не зсушить, збіжжя іржа не з'їсть,
Ягняткам ніжним не пошкодить
Плідної осені небо змінне.
Жертовне стадо, що випасається
В гаях дубових Алгіда сніжного
Чи то на вигонах альбанських,
Шиями хай червонить раз по раз
Жерців сокири. Кров ю телиць гладких
Тобі не личить вівтар орошувать:
Вінок із мирту й розмарину -
Ось твій дарунок богам родинним.
Торкнешся щиро й вдячно жертовника -
То й крихта солі, й жменька муки тобі
Хмурних пенатів легше схилить,
Ніж непомірне багаті жертви.

ДО БАГАЧА
Хай скарбам твоїм Індія
Й аравійська земля заздрять, убогіші,
Хай на весь суходіл сягнуть
Забудівлі твої, навіть моря займи -
Та, коли в твого дому шпиль
Неминучість тверда скоби залізні вб'є,-
Страх заляже в душі твоїй,
Візьме в сіті свої смерть твою голову.
Краще скіф у степу живе:
Віз - так водиться в них - править за дім йому.
Краще - й гетів суворий рід:
Їм приносять поля нерозмежовані
Хліб і спільні для всіх плоди.
Поля довше, ніж рік, не обробляють там:
Хто своє відробив, того
В свою чергу - на рік - інший підмінює.
Там дітей, що без матері,
Друга жінка бере й кривди не чинить їм.
Посажна чоловіка там
Не корить, не живе, горда, перелюбом.
Там за посаг для дівчини -
Горда мужність батьків, як і чесноти дар,
Що не знає спокусника:
Зрада - гріх; за цей гріх - платять життям у них.
Той, хто край би покласти взявсь
Нашій лютій гризні між громадянами,
Щоб на пам'ятник з написом:
"Батько міст" заслужить,- буйну розпущеність
Загнуздати хай зважиться.
Внуки вславлять його. Ми ж - чи не сором нам! -
Мужність, заздрісні, геть женем,
Та, хай зникне з очей,- знов її прагнемо.
Що ті скарги-жалі, коли
За виною услід кара мерщій не йде?
Що без доброго звичаю
Звід законів? -Ніщо. Ні найпекучіший
Край землі не страшить купця,
Не лякає межа й лютої Півночі,
Де сніги повкривали все,
Льодом взявшись довкіл. Ось на глибінь страшну
Мореплавець судно веде:
Все це вбогість (її нині ганьбою звуть)
Нам велить перетерпіти -
Не для неї тепер мужності шлях важкий.
Краще там, куди кличе нас
Гомін схвальний юрби,- в Капітолійський храм
Перли й золото все складім
Чи в захланну глибінь моря найближчого
Киньмо всі ті початки зла,
Як відчули-таки ми каяття гірке.
Треба знищити в зародку
Цю жадобу гидку, треба привчити нам
Молодь, надто розніжену,
До суворих занять: ледве в сідлі сидить
Знатний підліток - де вже там
До мисливства йому! Вправний у грі зате -
Гнати грецький обруч або
В кості грати, хоч це - гра заборонена.
Для синка свого, ледаря,
Батько, в поті чола гроші згрібаючи,
Всіх обманює: спільник це
Чи товариш його. Так і громадить він
Купу грошей брудних, проте,
Хай хоч трохи, а все ж - чує він брак чогось.

ДО ВАКХА
Гей, куди мене, Вакху, мчиш,
Полонивши, куди? В нетрі, в яри які
Манить запал новий мене?
Де, в якій із печер вічної слави блиск
Незрівнянного Цезаря,
Вплівши в зорі, я ген - аж до богів знесу?
Ще ніхто не співав про те,
Що вже зріє в мені. Наче менада з гір
Після сну озирне, німа,
І фракійські сніги, здалеку видні, й Гебр,
І Родопу, яку сходив
Варвар. Так ось і я, стежку згубивши, тут
Млію, вражений видом тим -
Дикий ліс, береги... Владарю дів-наяд
І вакханок, що голіруч
Можуть ясен гінкий вирвати з коренем!
Я низького, буденного
Слова вже не скажу! Солодко й легко йти,
О Ленею, услід за тим,
Хто безсмертне чоло гроном рясним вповив.

ДО ВЕНЕРИ
Дівчатам вчора я ще потрібен був,
Ще вчора з ними славно бої водив -
Тепер відслуженій цій зброї
Й лірі німій - на стіні висіти,
Яка Венері, морем народженій,-
По ліву руку. Гей же, несіть сюди
І лук, і світлі смолоскипи,
й кайла, що ними ламав я двері!
Богине Кіпру славного й Мемфісу,
Де не буває снігу фракійського,
Бичем змахнувши з піднебесся,
Ти підхльосни непокірну Хлою!

ДО ГАЛАТЕГ
Хай ведуть лихих - і лихі прикмети:
Крик сови й собак завивання щінних,
І вовчиця з гір Ланувійських сіра,
Й щінна лисиця.
Хай змія майне на шляху стрілою
Навскоси, коня на диби піднявши.
Я ж молюсь, щоб та, за яку хвилююсь,
Путь мала кращу:
Перше ніж дощів передвісник певний -
Птах - поверне знов на стоячі води,
Віщий ворон хай прокричить, від сходу
Сонця злетівши.
Де б ти не була, Галатеє,- щасна
Будь і згадуй нас. Хай ні дятел зліва
Не грозить тобі, ні ворона блудна,
Поки ти йтимеш.
Впав, однак, у гнів Оріон західний;
Я ж, повір, пізнав, що за силу має
Світлий Япіг той, і в затоці темній
Хвиля гадрійська.
Хай разить жінок і дітей ворожих
Хвиль незряча міць під напором Австра,
Сплески чорних вод, що на скелі ринуть
Громоподібно.
І Європа так, білосніжним тілом
Горнучись, було, до бика-лукавця,
Враз відчула страх серед риб, що ними
Море кишіло.
Щойно лиш квітки на лугах зривала,
Щоб вінчати німф, а тепер довкола -
Тільки хвилі й ніч та зоря змигне десь
Світлом непевним.
Лиш на Кріт зійшла, де сто міст могутніх,-
"Батьку! - мовить,- я - не дочка віднині,
Не дочка твоя, бо, піддавшись шалу,
Честь загубила!
Звідки йду й куди? Хіба двічі вмерши,
Змила б я свій гріх. Наяву, злочинна,
Плачу чи вві сні неповинну жартом
Привид лякає
Той, що сни веде через кість слонову
Різьблених дверей? Чи було ж миліше
Серед хвиль пливти, ніж квітки зривати
В росянім лузі?
О, якби той бик мені клятий стрінувсь -
Геть його зсікла б, обламала б роги -
Чую гнів такий, хоч недавно звір той
Був мені милий.
Сором! Я пішла від пенатів рідних!
Сором! Ще й барюсь, ще вагаюсь вмерти.
Хай між левів я - о боги, молю вас! -
Гола потраплю!
Поки ще рум'янець не зник з обличчя
Й сухість не спила ще моєї вроди -
Швидше хай мене, соковиту здобич,
Тигри шматують!"
"О ганьбо моя! - дорікає батько,
Хоч далеко він.- Не барися й справді:
Ясен ось росте, при тобі ж і пояс -
Зашморгом буде.
Може, інша смерть - на краєчку скелі -
До лиця тобі, то вітрам довірся.
Чи волієш ти, володаря дочко,
Серед наложниць
Прясти при дворі свою частку вовни?"
Та Венера тут, сміючись лукаво,
Чула ті жалі, й, попустивши лук свій,
Син її чув їх.
Потім мовить їй, насміявшись добре:
"Гнів ти свій забудь, не погрожуй марно,
Хоч би й дав тобі поламати роги
Бик твій нелюбий:
Непоборний бог, сам Юпітер - муж твій;
Знай про це й не плач, а великій долі
Дорівняти вчись, бо й частину світу
Ти найменуєш".

ДО ЛІДИ
Що в святковий Нептуна день,
Що почати б мені? - Цекуб захований
Швидше, Лідо метка, добудь,
А задуму жени, не замикайся в ній!
Глянь ось: південь схитнувся вже,
Ти ж, забувши, що день птахом од нас летить,
Все вагаєшся з погреба
Дзбан дістати - часів консула Бібула.
Хочу вже то Нептуна я
Славить, то Нереїд, зеленокосих дів.
Ти ж на зігнутій лірі грай
Про Латону, про лук звинної Кінфії.
Потім - ту, що посіла Кнід
І Кіклади ясні, ту, що на Паф морський
Мчить ключем своїх лебедів.
Ну, а насамкінець - ми спом'янемо й Ніч.

ДО МЕЦЕНАТА
Тебе, нащадку роду тірренського,
Вина легкого амфора повна жде,
Троянди ждуть, а ще оливку
Вичавив я й для твого волосся
Зберіг. Приходь же! Врешті, й набридне це -
Лиш вогкий Тібур бачити й Ефули
Хвилясте поле, й те узгір'я,
Що Телегон-батьковбивець вибрав.
Покинь багатства, з ними ж - і клопоти,
Свій дім, що стрімко ген аж до хмар сягнув,
Усе, що зір твій привертає,-
Гомін, дими і пишноти Рима.
До змін охочий навіть багач не раз:
Гостина скромна, хай і під стріхою,
Де злота й пурпуру немає,
Зморшки з сумного чола зганяють.
Вже Андромедин батько прихованим
Вогнем діймає, шкіриться Пес Малий,
Вже Лев роз'ярений іскриться -
Сонце веде вже посушну днину.
За млявим стадом ледве пастух бреде,
Шукає річки й тінявих заростей
Сільвана дикого; не злине
Вітер-блукач на зомлілий берег.
Ти ж - ладом Рима все заклопотаний:
Уважно стежиш, чи не грозять йому
Бактрієць, сер - колись підвладні
Кіру - й незгідливий скіф далекий.
Та млою ночі бог передбачливий
Вповив майбутнє; отож на сміх йому
Рвемось приховане пізнати,
Смертні.- Лиш те, що несе хвилина,
Доводь до ладу, вдячний: все інше йде,
Мов Тібр: то мирно він у руслі своїм
Гойдає хвилю й ген до моря
Котить грайливо її, то раптом -
Несе з корінням вирвані стовбури,
Хати й худобу, все аж гуде довкіл -
І гори, й ліс, коли потужна
Повінь розбурхає тихі води.
Лиш той щасливо, вільно лиш той живе,
Хто б міг сказати будь-коли з певністю:
"Я день прожив, а там - чи хмари
Хай відусіль нажене Юпітер,
Чи сонцем блисне - навіть йому над тим,
Що проминуло, влади не бачити:
Що мить дала скороминуща,-
Він не відніме того, не змінить".
В лихій забаві доля безжалісна
Потіху має: нині мені дає
Непевні почесті, а завтра -
З іншим у змові вона, лукава.
Коли зі мною - добре, та хай лише
Розправить крила - все повернувши їй,
В свої закутавшись чесноти,
Вбогість-безприданку я вітаю.
Мені ж не треба - хай лиш під африком
Застогне щогла - богу, розпластавшись,
Обіт складати, щоб те море
Не проковтнуло мого товару
Із Тіра й Кіпру. Ні! На човні малім,
На двовесловім, через Егейський вир
Мене спокійно попровадять
Кастор і Поллукс, і мірний вітер.

ДО МЕЛЬПОМЕНИ
Звів я пам'ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка,
Вищий од пірамід царських, простоїть він.
Дощ його не роз'їсть, не сколихне взимі,
Впавши в лють, Аквілон; низка років стрімких -
Часу біг коловий - в прах не зітре його.
Смерті весь не скорюсь: не западе в імлу
Частка краща моя. Поміж потомками
Буду в славі цвісти, поки з Весталкою
Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.
Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись
Давн за владаря був серед полів сухих,-
Будуть знати, що я - славний з убогого -
Вперше скласти зумів по-італійському
Еолійські пісні. Горда по праву будь,
Мельпомено, й звінчай, мило всміхаючись,
Лавром сонячних Дельф нині й моє чоло. 
вгору
 
Без реклами
2004-03-22 14:36:26
TopList
© 2000-2003, Київ, Соломко Валентин -- ідея та наповнення, графічне опрацювання -- проєкт дизайн, змiнено -- 20.05.2003 12:34:24