А тепер займемося Васильковим супутником, з яким йому випало не лише летіти в одному літаці, а й у двох таксі їхати до аеропорту і вже дома з аероиотру до будинка. Він теж їхав з моря додому, теж був городищенцем, земляком.
Микита Сирокаліт, так його звали, приїхав додому і наступного дня змушений був знову покидати квартиру. Справа в тім, що його кличе до себе в хутір Калиновий дідусь Захарій. Дід, Микита про це знав, хитренький і скупенький. На всіх родичів, особливо на молодих, дивився з підозрою, ніби всі вони зазіхали на його високий будинок на околиці, на садок, худобу і пасіку. Усіх сторонився, жив відлюдкувато, а це згадав про онука. Не важко змикитити — відчув подих старезної баби з косою за плечима.
Треба їхати. Це недалеко відіміста, кілометрів тридцять п'ять, а там ще зо три кілометри. Вийшов з автобуса й замислився, чекати попутку чи рушити пішки. Звернув увагу на стрілку-покажчик. Як люди розмовляють, так і пишуть. «Калинів» написано правильно, а поряд стріла, що вказує на шлях проти лісосмуги. Початок слова українською мовою, а кінець — російською: «ЩАСТЬЕ». Нахилився, підібрав камінець (у цих краях крейда на кожному кроці) й виправив помилку, перекреслив дві останні літери і вгорі дописав «Я».
Йшов грунтівкою, не поспішаючи. Щоправда, вже на околиці його наздогнав дощ, довелося прискорити ходу. Дід Захарій чи Захарко завжди веселенький, метушливий, сьогодні був пригнічений не то хворобою, не то просто передчуттям прощання з цим прекрасним і клопітким світом. Микита звернув увагу на те, що не було у дворі вуликів — старий продав пасіку. Виходить, що готується капітально. Мабуть, і покликав для невеселої розмови.
Ні, як виявилося, дід не дуже корився часові і хворобам, гнувся, але не ламався. На онука поглядав не без заздрощів, а то хіба — і зріст, і вік, і спортивна статура. Щоправда, не подобалися нависаючі брови, у цьому якась зверхність і навіть жорстокість. Хоча, дід пам'ятає, в дитинстві він був лагідний і чуйний до тварин, кішок не мучив і пір'я з хвоста в голубів не висмикував.
Зрадів дід онукові, закректав, встаючи й тримаючись за поперек. Заторохтів тарілками, задзвенів склянками. І сам не втримався, хильнув малинової наливки. Дуже любив цей напій за його Вдухмяність і райський смак. Організм ветхий, не став противитись хмелю, розкис, розм'як, і старий, як і належить людині, що вже прожила своє життя, поринув у спогади. Микиті не дуже хотілося вислухувати все те, про що говорилося, писалося й показувалося в кіно й по телевізору сотні разів, та мовчав, кивав, вдавав зацікавлений вигляд.
— ...Я в городі при базі був їздовим. Возив начальника і ящики, коли треба було. Аркадій Борисович Милован, мій начальник, шанував мене на всі сто! А то хіба, я вмів тримати язик за зубами. На такій роботі, чоловіче, це головне! Хороший був чоловік, нехай йому легенько гикнеться, коли живий десь, якщо ж помер, то царство йому небесне... Ти чого смієшся?
— Та думаю, що такому чоловікові царство небесне не сниться.
— Чому це? — схилив голову на плече старий.
— Посада не дозволяє.
— Та ти що, то був золотий чоловік! Ти думаєш база, де капуста, огріки в діжках та помідори? Чоловіче! Ти хоч раз був у магазині, де продають обручки, серги, золоті годинники і все таке... дороге. Так вони все получали з нашої бази! Та ти що! Біля нас самої охорони було, як біля банку! Щоправда, коли наблизився фронт, усіх їх ніби вітром здуло! Втікали ми з ним самі. Уявляєш, на підводу вночі погрузили дві металеві скрині... А які ж важучі! Ми їх ледь-ледь по дрючках вгору витягли. Тоді соломкою обкушкали й гайда! Тільки далеко не заїхали... Та що говорити, таке творилося, що не розбереш, де чужі, де наші. А тут ще ув'язалася з нами моя кума!
— Баба Палажка?
— А то хто ж.
— Чому ви її кумою звали?
— Бо кума...— замислився старий.— У тридцять третьому помер мій кум — її чоловік, Нестір, а в мене — моя Парасочка, царство їй небесне. Залишилися ми з кумою. Куди подітися? Так і жили. Вона . так і звала мене все життя кумом, а я її кумою,— тяжкі були спогади, вони примусили старого ще раз взятися до карафки. А випивши, подивився на онука крізь хмільний туман і продовжував: — Так я оце хотів тобі розказати один секрет. Нікому не казав, усе сам чекав моменту, не дочекався. Хоча, дочекався, та... пізно. Зносився організм, скрипить. А на погоду так хоч плач. Дощ ще десь у Харкові, а в менре коліна, як немазані колеса...
— Я вам співчуваю, діду Захарію, тільки ж давайте про ваш секрет, а то ви мене заінтригували. Може, й справді, щось варте уваги?
— Варте, варте, онучок! — запевнив старий.— Так слухай, погрузилися ото ми і гайда! А вночі, куди не сунемося, а воно бах та бах! То снаряди, то бомби! А світлячки по небу так і гуляють. Зупинили нас солдати на Колядівському шляху і кажуть, куди ви? Там вже німець! А куди ж нам? Назад! А він же паразит йшов тоді не навалом, а своїми мацаками захоплював цілі області, брав у полон цілі армії! Ми ото назад. Доїхали до хутірця Калинового, що ото за чорним лісом, і стали. Що робити, питає в мене Милован. Не віддавати ж окупантові такі скарби? Каже, паняй до озера, що за верболозами...
— Це ж яке озеро? — насторожився Микита.—Назва?
— Та біс його знає! Хіба це Чорне море, щоб йому назву давати. Це за Новим Гаєм...
— Так ви й самі точно не знаєте?
— Я-а? — образився старий.— Як же я не знаю, коли я сам те діло робив. Та про що говорити, майже до самого озера соша з деревами обабіч. То не просте озеро. Та-ак, то не просте озеро...— і умовк старий, замислився.
— Діду, не тягніть жили, далі! Ви заховали свої скрині в тому озері? — навіть встав з-за столу Микита й почав міряти кроками світлицю.— Я помиляюсь?
— Трохи,— кивнув старий і взявся за поперек.— Той триклятий Милован мене покалічив навік! Ніч. Ні біса не видно. А він жене мене в болото. Надибали на човна в кущах. Він тягне його до бестарки, я підпихаю. Витягли носом на берег. Дурні старі, хоча... тоді ми були, звичайно, дурні, тільки не такі вже й старі. Прив'язати б за щось човна, щоб він не смикався взад-вперед, а ми кинулися до скрині, що лежала в задку. Рачкували, силкувалися, з горем пополам стягли на край і не втримали в руках. Як чортобухнула вона в човен і перекинула його прямо біля берега. У мене тоді в середині щось луснуло і засіла в мені хвороба така, про яку навіть говорити ніяково й до лікаря показуватися соромно...
— Я знаю, що то за хвороба. Погана хвороба, тільки гарних хвороб не буває. Далі! Що скриня?
— Потонула. Там вже біля берега глибоченько, а далі, кажуть, ніхто ніколи дна не діставав. Так ми ото першу вже й не чіпали. Затягло жабуринням і бог з нею. А другу ми таки втягли на човен і потопили вже трохи далі від берега.
— І що, після війни ніхто про це не знав, окрім вас?
— Та чого там, ще у війну, зразу після визволення, як наші прийшли, заявився Милован на автомобілі. Солдати дістали баграми, тоді зачепили ланцюгом і автомобілем потягли на берег. Це ту, що була ближче...
— А друга? — насідав Микита.
— Там! — розвів руками дід.— Десь на глибині. Я оце скільки живу, стільки й думаю про неї. Мабуть же, в ній щось дороге, якщо Милован не кинув її у той скрутний час і не дременув у тил з усіма. Тільки як її дістати?
— Діду, діду! — хапався руками за голову Микита.— Чого ж ви мовчали? Чому мені не сказали раніш, чи думали самі дістати? Все одно один чоловік її дістати не зможе. Я маю на увазі сильного молодого чоловіка, а про вас і говорити не варто! Чого ж ви мовчали? Я чув, казали про вас, що скупий і всяке таке, але дійти до такого...
— Та не скупий, не скупий я, Микитко, а розумний! — підняв палець дід і хитренько захихикав. Тоді налив у чарки і продовжував: — А розумний!
— Який же це розум: сам не гам, і другому не дам! — сердився Микита.— Самі все життя пішки проходили, і я на велосипеді. А то мали б автомобілі і все таке...
— Помовч, онучок! Не казав я, бо безполєзно! Те озеро облюбував собі найголовніший наш начальник, що в місті. Йому побудували там на березі дачу і провели асфальтовий шлях, посадили дерева. Так що до того озера ні я, ні хтось інший за три версти й носа сунути не міг. Там же була охорона, як на державному кордоні. А він собі блаженствував, на озері завів чорних і білих лебедів. Це ось тепер його кишнули, а дачу передали піонерам...
Микита не міг зупинитись. Все ходив по хаті. Навіть випив настоєчки. Його думки були вже десь далеко звідси, як ті хмарки, що летіли в далечінь від легенького подиху вітру. Микита вже оглядав те озеро з висоти пташиного лету.
Старий захіхікав і продовжував:
— А я оце думаю, як же в нас люблять начальство! Ти чуєш мене? Ти тільки послухай, що я чув! Тому начальнику привозили всякого харчу і питва стільки, що й зараз ще є! Вже два роки минуло! Кажуть, що хлоп'яки пірнають під кручею в озеро й добувають з муляки пляшки шампанського та коньяки! Ото прямо ящиками опускали у воду, там б'є джерело холодне з-під кручі, там вони холодненькі були влітку і взимку. При одній температурі. Стільки навозили, що й зараз ще є...
— Діду, а ви можете хоча б приблизно показати те місце, де ви потопили другу скриню чи сейф?
— Мабуть. Тільки біс його знає. Воно ж все позаростало, не впізнати. Я вже ходив там з вудками. Нібито воно й не воно. Верби у війну на топку позрубували, наросли нові дерева. Та вже якось буде. Без човна не обійтись. Я вже приглянув в одному дворі, лежить під повіткою розсихається. Чоловік помер, а жінці він на біса.
— А там, кажете, піонерський табір?
— Вже друге літо.
— Ви ходити можете?
— Так, по двору...
— Одягайтесь. Швиденько!
— Та чого така нетерплячка, я сорок років чекав...
— Вважайте, що дочекалися! Нічого думати. Вудки у вас є. Підемо шукати хороші місця для риболовлі.
— Та ноги в мене кляті, не дуже надійні...
— Ви ж не самі. На плечах принесу! Тут по дорозі хтось підкине, а там потихеньку, поспішати не будемо. Я мушу сьогодні ж провести рекогносцировку і виробити план. Час лине, а там, дивись, ще заявиться ваш Милован!