Вранці, з першими проміннями сонця, екіпаж почав готуватися до подальшого плавання. Власне, особливої підготовки не було. Петер зайняв своє місце біля стерна, Іштван запустив двигун. Ян підняв якір.
— Ну що, капітане,— позіхнув Станєв.— Як кажуть у Варні, хоч і не звик цей ліс до наших коліс, а ми таки відправимося в путь.
Райдуга примружив очі проти сонця, яке викотилося з-за дерев у прогалину великою червоною кулею, глянув на Станєва.
— Хіба Варна серед лісів?
— Я не казав цього, капітане. Я казав, що так кажуть у нашій Варні. Проговориш цей каламбур і, вважай, розмова зав'язалась. Як оце в нас з тобою. Понятіє треба мати, капітане. Понятіє.
— А-а. Ну, коли такі пироги, то й привчимо цей ліс до наших коліс. Привчимо, Петере!
Райдуга натис на тифон. Гудок буксира розбудив вранішню тишу, як і вчора, піднявши в небо хмару птахів. У річці завирувало від риби, крокодилів. Для екіпажу цей гудок означав: відходимо! Для пігмеїв - пробудження. Вони проплакали і протанцювали майже всю ніч, а зараз спали глибоким сном, так хитромудре вклавши голови один одному на плечі, що не відразу було й розібрати, де чия. Проте сплетіннямюдських тіл місцями почало розламуватися: потягуючись, дехто з пігмеїв підводився на ноги.
Пігмеї ніколи так рано не вставали, а тут ще й не спали майже всю ніч. Зазвичай, коли піднімалося сонечко, їхній сон був найсолодшим: тепле проміння зігрівало їх після нічної прохолоди.
Обережно перестрибуючи через тіла сплячих, до капітанського містка підбіг Хераф.
— Бвана, візьми нас далі. На берег потім. Де Есамби немає.
— А я вас не висаджую,— мовив Райдуга.— Передай вождеві: можете плисти з нами, аж доки річка буде глибока.
— Річка не обміліє ще довго,— зрадів Хераф.
— От і добре... Лідо! —гукнув капітан.—Лідо!.. Буфетниця вийшла на палубу зі стопкою алюмінієвих мисок у руках.
— Я приготувала, капітане. І для пігмеїв приготувала. Райдуга щиро здивувався.
— Ви ясновидюща, Лідо! Здогадалися.
— Ясновидюща, капітане,— засміялася дівчина і після паузи додала: — Неважко здогадатися — гості ж на борту. Морська гостинність...
— Херафе,— звернувся Райдуга до хлопчика.— Запрошуй своїх снідати.
Слова капітана Хераф передав вождеві. Той все ще куняв на палубі ближнього ліхтера і заперечливо похитав головою.
— Вождь сказав: табу і.
— Але ж ви повинні поснідати.
— Поснідаємо. Звичайно,— запевнив капітана Хераф і, нахиливши віття куща, який звисав з берега над палубою буксира, сторочив з них певну жменю дрібненьких червонуватих ягід.
— А на березі наполюємо м'яса.
Райдуга й собі сторочив кілька ягідок, кинув їх у рот. Відразу його обличчя звела судома. Ягоди виплюнув за борт: вони були настільки гіркими, що обпалювали рот. Хераф засміявся, смакуючи ягодами. Деякі пігмеї почали прокидатися, теж оторочували ягоди з кущів, їли.
— Лідо, тоді годуйте лише екіпаж,— розвів руками Райдуга.
— Та я ж наварила стільки супу... Тепер куди його діти. В таку спеку він швидко прокисне.
— А ви його в холодильник, Лідо.
— Ви що, Олегу Дмитровичу? Хіба такий великий бачок ввійде в холодильник?
— Я не знаю, Лідо, як бути. Не примушувати ж нам силою пігмеїв їсти,
— Лідо,— подав голос від стерна Петер Станєв.— Не турбуйся. Суп, що залишиться після сніданку, прибережи до вечора. То нічого, що він прокисне. Ввечері ми перетворемо його в інший харч і всічко буде гаразд.
— Цікаво,— глянула дівчина на штурмана,— як же ти, Петере, збираєшся все це зробити?
— Тільки-но зупинимось на ночівлю. Вилию суп у річку. На те місце збереться риба. Ми її черпаками й накриємо. Дивіться, скільки її за бортом! А якщо дати приманку...
— Ти молодець, Петере. Голову маєш світлу.
Караван набрав ходу. Низько над палубами пропливало густе віття з найрізноманітнішими ягодами. Пігмеї снідали ними, обламуючи густі кетяги.
Щоб Райдуга не робив, його не покидала думка про вчорашні події. Він чекав нового підступного нападу. Але Незнайомець не подавав про себе знати. Те, що ворог був поруч. Райдуга не сумнівався. Він відчував його присутність якимось сьомим відчуттям.
Олег Дмитрович впевнено вів караван все далі по річці, все глибше в тропічний ліс. Час від часу береги змінювались. Густі зарості чергувалися з високими гранітними стінами каньйонів, в щілинах яких росли величезні дерева. Коли річка заглиблювалась у такі гранітні коридори, люди не відчували ні найменшого подиху вітерця. Піт, задуха памарочили голови... Доводилось раз по раз відром черпати воду з річки і обливатися. Але це допомагало ненадовго. Під палаючими проміннями сонця за кілька хвилин вода випаровувалась, тіло ставало шкарубким. А сонце піднімалося все вище й вище. Моряки почувалися бадьоріше, коли караван увіходив у затінок. Хоча тут теж стояла задуха, але прямі промені не проникали крізь крони надбережних дерев.
Пігмеям, здавалося, було все одно: під палаючим сонцем чи в тіні.
— Капітане,— долинув по рації пересохлий голос Яна Морави з переднього ліхтера, якого не було видно за рослинністю,— попереду звалене дерево! Стоп караван!
Райдуга тієї ж миті скинув оберти двигуна. Караван відразу почав уповільнювати хід.
— Що за дерево? — перепитав Яна.
— Величезний баобаб лежить поперек річки. Точніше, висить над нею. Ліхтери ще можуть пройти попід ним, а буксир з надбудовою — навряд.
— Віддай якір. Я зараз прийду до тебе. На місці і розберемось. А ти, Петере,— звернувся до Станєва,— тримай посередині течії. Іштване,—двигуни працюють на мінімальних обертах.
Олег Дмитрович поспішив на передній ліхтер. Уже здалеку він помітив своєрідний «місток»: на висоті кількох метрів над водою висів стовбур величезного баобаба. На одному березі дерево застрягло кореневищем у щілині між гранітом, на другому — вперлося кроною у виступ. Листя на дереві ще зелене, хоч уже й прив'яло. Дерево впало недавно.
— Мда-а,— задумливо мовив Райдуга, зупинившись поруч з Яном, який футштоком заміряв висоту від води до баобаба.— Рубка не пройде.
— І впало ж так невдало...
— Впало?..— багатозначуще глянув на Яна Райдуга.
— Гадаєш — хтось звалив?
— Думаю, що так. Заклали вибухівку під корінь... Зараз зрозуміло одне: стягти з дороги таку махину ми не зможемо. Спробуй вирви його звідти... Хоча...— взявшись у боки, проти сонця примружив одне око Райдуга.— Не силою мисливець долає лева, а тим, що в нього мудріша голова. Заважає рубка — зріжемо її.
— Як це «зріжемо»?! — здивувався Ян Морава.
— А так, зріжемо і все. Точніше, розберемо. Підріжемо лише стопки. Цей буксир будувався так, щоб можна було рубку знімати. Адже на Дунаї під час паводків нашим екіпажам доводиться часто таке робити. Там є низькі мости... Коли ж пройдемо «наш баобаб» — приваримо рубку на місце. Лаштуй, Яне, газорізальний аппарат. А ти, Петере,— звернувся до штурмана по рації,— готуй рубку: роз'єднуй шланги, прилади.
— Не зрозумів,— мовив у відповідь Петер.
— Будемо рубку знімати, щоб караван пройшов попід зваленим деревом. Зрозумів? Яне, підніми трохи якір. Петере, дай «Малий вперед!». Підведемо буксир до «нашого баобаба»... Сміливіше додавай обертів машині: ліхтери проходять.
Буксир впритул підійшов до перепони. Райдуга повернувся на місток. Ян взявся налаштовувати газорізальний апарат. Петер роз'єднував у рубці останній шланг.
— Стойки підрізай по швах,— звернувся Райдуга до Морави, який уже відкручував вентиль на балоні з киснем.
Морава запалив горілку. Тоненький язичок синього полум'я засичав, мов змія, виставивши жало, і це нагадало Райдузі про вчорашнє. Але віддаватися спогадам капітан не мав часу, треба було налаштовувати лебідку. Морава кивком голови збив з чола на обличчя світлозахисну маску і наблизив вогник до стойки. Метал поч?з плавитись... Доки боцман підрізав стойки. Райдуга, Станєв і Сабо підвели до рубки стрілу лебідки. Незабаром Морава дав сигнал, показавши великий палець угору, мовляв, «віра». Через кілька хвилин, там де стояла рубка, залишилося лише стерно.
Пігмеї мовчки, насторожено спостерігали за тим, що діється на буксирі. А коли моряки лебідкою підняли рубку і перенесли її на палубу, вони пожвавлено загомоніли між собою. Затим до Райдуги підбіг Хераф і, показавши на вогонь, який виривався з горілки (Ян підрівнював зрізи), запитав:
— Бвана, це вогняний спис?
— Вогонь... Такий вогонь, що ріже метал.
Хлопчик переклав слова Райдуги пігмеям. Али вони нічого не зрозуміли. Вождь підійшов до балона з киснем, взяв шланг і, перебираючи його руками, ніби заміряючи довжину, дійшов до горілки. Роздивився її, затим, перебираючи руками тепер уже інший шланг, що також був з'єднаний з горілкою, дійшов до бачка з карбідом. Зморщився від неприємного запаху, щось сказав. Хераф теж втягував носом повітря.
— Бвана, це запах вогню, коли він спить?
— Ні, то запах карбіду.
Помітивши, що Хераф не може перекласти слово «карбід», Райдуга пояснив:
— Така речовина. Вона народжує вогонь, коли її з'єднати з водою і запалити...
Але це пояснення заплутало пігмеїв.
— Сонний вогонь? — перепитав Хераф. Райдуга зрозумів: всі його пояснення про карбід ні до чого, бо уявлення про вогонь у пігмеїв зовсім інше, і погодився:
— Так, то вогонь, який спить.
Вождь Сейл довго ходив навколо бачка з карбідом, прицмокував язиком, намагаючись розібратися. Нарешті в безнадії махнув рукою і попрямував на ліхтер.
Райдуга оглянув зрізи.
— Молодець, Яне. Ювелірна робота,— і звернувся до Станєва:— Ну, Петере, тепер за тобою слово: проведеш караван попід деревом? Це має бути теж ювелірна робота.
— Ображаєш, капітане. Не такі мережива плели.
— Ну, що ж, тоді вперед!
Караван повільно входив під звалене дерево. Тепер Райдузі і Станєву треба було мобілізувати всю увагу, тому що ніхто з певністю не міг сказати: пройде стерно під баобабом чи зачепиться за нього і зламається. Райдуга присів. Примруживши одне око, верхньою ручкою стерна, мов мушкою, прицілився в нижній бік стовбура. Вони були на одному рівні. Зменшив оберти двигуна. Караван майже за інерцією рухався вперед, але той рух його помітно слабнув від зустрічної течії. Ось «віз» майже зупинився. Райдуга додав обертів. Знову відчутніше запрацювала машина. Та за хвилину капітан знову скинув оберти. Так невеличкими поштовхами вони зі Становим завели буксир під баобаб. Райдуга знову присів і прикинув на око: пройде стерно чи ні. Тепер, на близькій відстані, добре було видно: верхня ручка стерна вища за нижній бік стовбура на сантиметів п'ять-десять.
— Петере, виводь буксир на середину. На середину.
— Будемо вирубувати заглиблення в стовбурі? — відразу здогадався Станєв.
— Іншого виходу не бачу. Пильнуй, щоб нас не зносило, а ти, Яне, неси сокиру.
Тепер до баобаба з містка можна було дотягтися рукою. Райдуга оглянув дерево: як його краще рубати? Тим часом Морава приніс сокиру.
— Дай, боцмане, я спробую.
Взявши сокиру. Райдуга вгатив по стовбуру. Але сокира ковзнула, і капітан, втративши рівновагу, ледь не впав за борт. Утримав його молодий пігмей, що зі швидкістю блискавки злетів сходинами на місток. Затим юнак простягнув до Райдуги руку, щось сказав. Капітан запитливо глянув на Херафа.
— Він просить сокиру, канат і щоб ви відвели трішки назад плавучу хижину,— переклав хлопчик.
Райдуга віддав пігмеєві сокиру. Петеру наказав дати задній хід. Власне, штурману, який стояв біля стерна, не довелося перемикати двигун. Він лише зменшив оберти, і течія знесла караван назад. На потрібній відстані Петер збільшив оберти так, щоб вони утримували «віз» на одному місці.
Тим часом Марава виніс канат. Граючи м'язами і бронзовою шкірою, юний пігмей склав канат на палубі в невеличку бухточку, взяв вільний кінець, розмахнувся і закинув його за стовбур з таким розрахунком, щоб кінець кілька разів обмотався навколо дерева і завис над палубою.
— Дивак,— стенув плечима Морава.— Не простіше було обмотати канат навколо дерева з містка.
— Для кого простіше, а для кого й ні,— мовив Іштван Сабо, який, висунувшись з машинного відділення в ілюмінатор, спостерігав за роботою на палубі.— Так, як зробив цей малий акробат, канат щільно обкрутився навколо стовбура і не зсунеться, коли він висітиме на ньому.
Пігмей, застромивши сокиру за ліану, що служила йому ременем і підтримувала на його стегнах кілька пальмових листків, ухопивсяза канат. Легко піднявся до стовбура. Затим завис на одній руці, другою обмотав канат навколо ступнів ніг так, щоб ноги не ковзали по ньому, став на весь зріст і, взявши сокиру обома руками, почав рубати дерево. Лапаті білі тріски розлітались далеко в усібіч.
— Оце-то циркач! — здивовано вигукнув Іштван Сабо.— Ніби все життя на канаті.
Пігмей справді поводився вільно: то відхилявся назад усим тілом, тримаючись на канаті лише ногами, то майже лягав на бік, то ставав на ноги і рубав, рубав... Через якийсь час посередині стовбура світилося заглиблення метра півтора завширшки. Райдуга знову присів і приміряв на око: чи пройде стерно. Цього заглиблення було достатньо, і він через Херафа передав юному пігмеєві, щоб той спускався. Юнак спустився. Райдуга, дякуючи, потис йому руку. Пігмей зніяковів. Очевидно, не чекав такої подяки від рослих білих людей:
адже він лише виконував наказ вождя і нічого особливого не вчинив.
— Як звати тебе? — запитала Ліда, підійшовши до пігмея.— Звати як? Я — Ліда. А ти? — показала на себе, потім на юнака.
— І-і-і-да,— геть засоромившись і опускаючи очі долу, промовив хлопець.— І-і-да.
— А тебе?.. Тебе як звати? —домагалася дівчина. Пігмей запитливо глянув на Херафа. Хлопчик розвів руками: не розумію, про що вона запитує. Ліда повторила запитання по-англійському. Хераф переклав його юнакові. Той зашарівся ще більше, але відповів:
— Фейзі.
— Спасибі тобі, Фейзі,— сказала Ліда і поцілувала юнака в чоло.
— Лідо,— пожартував капітан,— ви хочете посіяти розлад між нами і пігмеями.
— Хочу! — кокетливо закусила губу Ліда і пішла до камбуза. В дверях оглянулася.— Хоча ви такий, капітане, черствий, що ніякими поцілунками не розбудиш у вас ревнощі.
— От і маєш по заслугах, Олегу Дмитровичу,— засміявся Петері—Я тобі що казав? Не ображай дівчину...
Райдуга не відповів. Він лише різко надав обертів машині. Буксир здригнувся. Звалене дерево почало наближатися до капітанського містка. У ці хвилини від кожного члена екіпажу залежало дуже багато. Варто було комусь із них хоч на мить загаятись, як об стовбур могло потрощити стерно або місток, а то й вивести з ладу буксир. Тоді, підхоплені течією, ліхтери порозбивалися б об гострі скелясті виступи. Особливо багато зараз залежало від Петера, від того, наскільки точно він попаде стерном у прорубане юнаком-пігмеєм заглиблення.
— Прицілюйся, Петере! Прицілюйся! —став поруч зі Станєвим Райдуга.
Капітанський місток знаходився вже' майже біля самого стовбура. Тепер було видно добре, що стерно пройде під деревом, не дістаючи до нього сантиметрів п'ять.
— Пройде. Вільно пройде,— тільки встиг вимовити це Станєв, присідаючи, щоб не зачепитись за стовбур, як над ними затріщала вершина скелі, від неї відділилася величезна брила і полетіла вниз. Додати швидкості чи відвернути буксир було вже неможливо. По-перше, будь-який маневр під баобабом виключався, а «Дунай» під нього увійшов майже наполовину, по-друге, брила летіла з такою швидкістю, що ніхто не встиг і оком повести. Лише дехто з пігмеїв відбіг по ліхтерях далі від буксира. Але брила, перевертаючись, ребром зачепилася за гранітний виступ і змінила траєкторію падіння. Перелетівши через буксир, вона гепнулась у річку поруч з бортом. Буксир залило водою.
— Уяви собі, капітане, що цей «камінець» влучив би в «Дунай»,— витираючи бризки з обличчя, мовив Станєв.— Щоб від нас залишилося?
— Мокре місце, Петере, на радість нашим невідомим переслідувачам. Ретельно вони готували нам цю пастку...— Райдуга схопився за ручку і різко дав «Повний назад!».
Піднята хвилею брила розгойдала буксир, і тепер стерно, то опускаючись, то піднімаючись, ударялося у стовбур. Затріщало кріплення. Ось-ось стерно розлетиться в друзки! Як погасити коливання буксира? Як, хоча б пом'якшити удари стерна об стовбур? Рішення знайшов майже одночасно з Петером... Та не встиг відпустити ручку газу, як Станєв зняв з ніг кросовки і настромив їх на кучку стерна. Зарипіли гумові підошви, полетіло з них шмаття, але удари стерна об дерево стали м'якшими. Судно повільно просувалося вперед. Райдуга і Станєв присіли, щоб їх не зачепило стовбуром. Над ними пропливала порепана кора дерева. І раптом на середині стовбура стерно зупинилося. Райдуга згадав: машина працює «Повний назад!», що й зупинило караван. Капітан простяг руку і перевів ручку газу на «Повний вперед!». Буксир почав набирати ходу.
Станєв поплескав долонею по стовбуру, але вже з іншого боку і, підводячись, як ні в чому не бувало, запитав:
— А що, капітане, рубку будемо зараз ставити чи після?
— Увечері, Петере, увечері. Зараз треба надолужувати час, втрачений на непередбачену зупинку.
— Може, її поки що взагалі не будемо ставити? Адже повертатимемось знову попід цей баобаб.
— Можна було б і не ставити, Петере. Але бачиш, як старанно нас «опікають». Краще, коли стерновий буде захищений.
— Як там, обійшлося? — висунувся з машиного відділення в ілюмінатор Іштван Сабо.
— Обійшлося, Іштване,—відповів Райдуга.—А ти, Яне, повертайся на передній ліхтер заміряти глибину фарватера.
— Вважай, капітане, що я вже там.