Тільки-но спустилися зі скелі — почалася злива. Зупинилися під розлогим деревом. По їхніх напівголих тілах стікали струмочки води. Хераф блищав, наче бронза у світлі вогнища.
Райдуга оглянув себе і здивувався: його тіло теж блищить, хоча й блідіше від Херафового.
Хлопчик засміявся:
— Бвана дивується?.. Це блищить сік.
— А що за сік?
— Дерево в сезон дощів виділяє сік...
— Наша береза навесні теж виділяє сік. Згадавши про березу. Райдуга задумався: в його уяві постав рідний край.
— Бвана засумував?
— Так, Херафе... Згадав про рідний край. Весна там зараз у розпалі... Але, що ми стоїмо? Все одно мокрі. Гайда в путь.
— Гайда,— весело підхопив хлопчик і побіг попереду. Райдуга попрямував за ним, розмахуючи руками, щоб хоч трохи зігрітися, бо піднявся вітер, стало холодно. Звиклий до тутешнього клімату, Хераф почувався краще, але і він тремтів.
Ударила блискавка. Над лісом прокотився грім. Іти далі в таку погоду було неможливо. Вітер, злива, сутінки заважали Херафові орієнтуватися. Зупинилися під крислатим деревом. Хлопчик і капітан зморено притулилися до стовбура.
— А я думав, що в тропіках завжди спека,— мовив Райдуга. Та Хераф його не слухав. Він приглядався до прогалини між деревами, яку раз за разом під поривами вітру заступали то віття кущів, то водяні стовпи зливи.
— Бвана, хижка! На галявині стоїть хижка!..
Райдуга хотів було глянути в тому напрямку, куди показував Хераф, та його погляд зачепився за дивний сук, що стирчав зі стовбура... «Та це ж змія!!.— майнула страхітлива думка в капітана.— Ось зарухалась її голова і націлюється прямо Херафові в плече!..»
Райдуга вже не мав часу відсторонити хлопчика. Він лише встиг по-боксерськи викинути вперед руку, яка перегородила шлях змії. У ту ж мить гострий біль пронизав його тіло.
Змія зашипіла і неспішне сповзла по стовбуру на землю. На те сичання оглянувся Хераф, і перше, що він зробив, ухопивши сухий обламок дерева, щосили вдарив ним змію. Вона звилася, здригнулася й завмерла. Хлопчик відкинув двометровий тулуб у хащі, глянув на капітана, скрушно похитав головою.
— Недобре, бвана. Після укусу зеленої мамби , майже ніхто не виживає... Та я все ж спробую лікувати тебе! Побігли в хижу! Швидше! Поки ще тримаєшся на ногах!
Бігли всього кілька хвилин, але рука розпухла так, що Райдуга не міг нею і поворухнути. Пухлина з кожною хвилиною збільшувалася, піднімалася вгору до плеча. Хлопчик допоміг капітанові зайти в хижу. Довго роздивлятися їм уже було ніколи: Райдугу почала бити пропасниця. Побачили горище, а точніше, підвищення під самим дахом, вимощене травою, поспішили забратися на нього.
Вітер і дощ шалено били в дах з пальмового листя, але під ним було набагато затишніше ніж під відкритим небом. Хераф ретельно оглянув руку Райдуги. Навколо вкушеного місця утворилася синя пляма з двома чорними цятками, ніби від уколів голкою. Хлопчик зубами перегриз ліану, яка проросла крізь дах і звисала майже до підлоги, з неї зробив джгут, наклав його вище пухлини. Райдуга на хвилину відчув полегкість.
Хераф поспішав. Він тут-таки, в дасі, знайшов гілляку з гострими довгими колючками, відламав одну з них і Проколов укушене місце кілька разів, затим його розколупав. Утворилася відкрита рана. З неї хлинула чорна кров. Від болю капітан втратив свідомість. Та Хераф на те не звертав уваги. Він зараз боровся за життя Райдуги, як міг. Принаймні, робив усе, що робили люди його племені в таких випадках. А стогони хворого, втрачав він свідомість чи ні — те в ці хвилини було другорядним. Головне зараз — випустити отруєну кров, що він і робив. Але й цього було замало. Потрібен вогонь. Підібравши два сухих цурпалки, хлопчик почав терти їх один об одний.
Райдуга марив. Хераф не розумів тієї мови, якою розмовляв непритомний капітан, але по тому, як він хапав руками повітря і пригортав до себе, повторюючи його, Херафове, ім'я, здогадувався: капітан його у чомусь застерігає і не пускає кудись. Райдуга, марячи, дійсно, не пускав хлопчика рибалити на Дунай, в очерети, бо там багато змій. Ось змії сплелися в один великий клубок, лише голови стирчать по боках. Голови ростуть, загрозливо сичать. «Херафе!.. Херафе!.. Не йди туди! Змії!.. Змії!..» — хотів крикнути Райдуга, але з його спраглих губ зірвався шепіт.
Хераф перестав терти цурпалки, просунув крізь листяний дах руку, зірвав з дерева мокрий листок, приклав його до чола капітана. Потім знову взявся за роботу. Хлопчик вибився з сил: руки, ноги, спина заніміли, але він все тер цурпалки один об одний.
Нарешті, один із них почав диміти. Хлопчик приклав до нього наготовлений раніше сухий мох, роздмухав його. З'явилося полум'я. Кілька секунд — і запалало невеличке вогнище. Розгрібши навколо нього траву, щоб не сталося пожежі, Хераф витяг з настилу палицю і одним кінцем підніс до полум'я. Коли кінець добряче взявся жаром, з силою притис його до рани на руці капітана. Палиця зашипіла, в повітрі запахло горілим м'ясом, але Хераф все притискав її до рани.
Райдуга застогнав.
— Терпи, бвана, терпи!..
Капітан прийшов до тями глибокої ночі. Лихоманка, рясний піт і нестерпний сіпаючий біль віщували порятунок. Молодий міцний організм Райдуги і Херафове лікування одержали перемогу. У лісі лютував вітруган: тріщали дерева, гуділо в бантинах. З даху зняло листя, і посередені глибочів чорний отвір. З великими труднощами Райдузі вдалося відсунутися вбік від отвору. Затим він оглядівся, шукаючи хлопчика. Але Херафа поруч не було.
Капітан не знав, що непритомним він пролежав не один день і не одну ніч.
Відсутність Херафа дуже непокоїла капітана. Припустився найгіршої думки: «Хераф, напевно, вирішив, що я помер, і залишив мене,—але тут же цю думку відігнав.— Ні. Хераф не міг цього зробити. Залишити товариша в біді... В біді?! В якій біді?! Він міг зрозуміти, що я неживий... Як бути далі?..»
Райдуга лежав і розмірковував над своїм становищем. Він навіть поворухнутися не може, не те щоб рухатися. А якщо й підніметься, то в який бік іти?.. Де шукати плем'я пігмеїв чи річку?.. Його невеселі думки перервав рип дверей унизу. Потім зблиснув слабкий вогник, освітлюючи хижу. Заціпивши зуби від болю, капітан підвів голову і глянув униз. Серед хижі у довгому плащі стояв високий чоловік. Він запалив гасовий ліхтар, оглянув приміщення. Впевнені рухи свідчили, що він вже не раз тут бував. Підійшов у куток, з-під купи листя дістав скриню, відкрив її. Зі скрині витяг шапку з леопардячої шкури, кігті леопарда, зроблені з металу, спис, ножі і величезні ковальські щипці.
Хоч у якому важкому стані був Райдуга, але від страшної здогадки, що промайнула в нього в голові, він здригнувся, а в грудях частіше забилося серце. «Знаряддя вбивства!.. Невже?! Так це знаряддя вбивства! Хто цей чоловік?..» Послужлива пам'ять вихопила з прочитаного колись інформацію про те, що в джунглях існують таємні товариства леопарда. Гадав: то все домисли авторів книжок... А потім закатована дівчина-пігмейка... Та все ж ще й тоді не хотілося вірити... І ось зараз він бачив знаряддя таке, яке описували в тих книжках. Знаряддя, яким члени товариства роблять свою чорну справу. Можливо, все це йому примарилося? Ні. На завісах хитаються двері. Щойно на двір вийшла людина... Що вона робитиме? А що він. Райдуга?.. Ледь ворушить пальцями спухлих рук і ніг. А людина, яка належить до товариства злочинців, вийшла з хижі і зникла в темряві разом із знаряддям убивства. Напевно, готується ще одне...
Райдуга зсунувся з підвищення і відразу знепритомнів.
Прийшов до тями від яскравого сонця. Воно обпалювало його обличчя. Щось гупало, навколо галасувало птаство. Все тіло нило, але не так сильно, як раніше. Оглянув себе. Його обвивала мотузка. Він стояв прив'язаним до дерева, а навкруг на траві розташувалися високорослий негр і пігмеї — всього чоловік двадцять. Всі вони жадібно пили якусь жовту рідину з одного й того ж келиха. Посудину передавали з рук в руки. На протилежному боці невеличкої галявини сидів старий пігмей і зрідка вдаряв у бубон.
Люди, які пили жовту рідину, ще раз наповнили келих і пустили його по колу. Той, хто випив ковток, піднімався, починав танцювати під звуки бубону. Спочатку повільно, навіть трохи ліниво, а потім швидше й швидше, в міру того, як частішали удари: бум, бум, бум-бум, бум-бум-бум...
З лісу вийшов стрункий молодик. Руді вусики і бакенбарди начищеною міддю вигравали на сонці. Біла, довга, аж до п'ят сорочка майже тяглася по траві. Став перед Райдугою. Солодкувата усмішка грала на його обличчі.
— Капітане, маєте честь перебувати в товаристві «люди-леопарди». Так-так, саме це товариство розправилося з Агерангою. «Люди-леопарди» мають свій талісман. Так би мовити, своє божество, яке навколишні називають Есамбою. Божество треба час від часу напувати кров'ю. І не будь-якою, а людською. Інакше божество зникне і на членів товариства впаде велика кара,— рудий запустив руку під свою довгу сорочку, витяг з-під неї зморщену кульку діаметром сантиметрів п'ятнадцять.— Оце і є божество, якому поклоняється товариство. Кулька воскова, в середині знаходиться шерсть леопарда. В період засухи кулька зморщується. Щоправда, вчора пройшов дощ, але цього замало, щоб зморшки на ній розгладились. Ці дикуни вважають: божество від спраги вмирає, кидають кульку в кров. Я вас, капітане, не раз попереджав, щоб ви повернули караван назад. Повірте мені, убивати вас не хотілося, я просто не мав на це дозволу. Ваші співвітчизники могли б такий відкритий акт розцінити як убивство терористами благородних людей. Моєму начальству така оцінка подій не на руку. А зараз для мене все одно, що моє начальство і ваші співвітчизники подумають про вашу смерть. Караван пройшов по річці, а це означає крах моєї кар'єри. Значить, і ви, капітане, на цьому закінчите свою кар'єру. Над вами вчинять розправу «люди-леопарди» точно так, як учинили над донькою вождя — Агерангою. Така вже ваша доля. Я сподівався, що горила Вітурі розправиться з вами. Так було б простіше і для вас і для мене...
Райдуга ще не знав, як діятиме, але те, що не дасть розправитися з собою просто так, вирішив твердо. Ніби відгадавши його думки, рудий засміявся.
— О, та ви, капітане, на щось ще сподіваєтесь? А розмовляти не хочете? Чи, можливо, від страху мову відібрало? Гадали, що компанія «Морський ліхтер» кидає слова на вітер. Так-так, інтереси саме цієї компанії я й захищаю. Капітане, не дивіться на мене вовком. Ваші люди, завдяки вам, мене обставили. Я гадав: вони без вас — капітана — не рушать з місця, а виявилося... Тепер газети кричатимуть: «Євроліхтер» найкраще морське об'єднання світу! Його караван пройшов такою складною річковою трасою...» А це реклама, капітане. Та й не лише в рекламі справа. Я вам скажу більше, все одно ви не зможете нікому про це розповісти. На берегах цієї річки є тайники нашої компанії. Так, тут ми маємо склади наркотиків...
Райдуга подумав: «Ти, рудий пес, і не уявляєш собі, яку важливу новину мені повідомив. Караван таки відірвався від тебе і пройшов углиб Орландії! Молодці, хлопці!..»
Думки Райдуги перервав лемент, який раптом здійнявся серед «людей-леопардів». Вони попідхоплювалися і втікали до лісу. Рудий оглядівся, а затим і собі кинувся в ближні хащі, на ходу підбираючи сорочку, щоб вона не заважала йому перестрибувати через кущі, повалені дерева.
За спиною Райдуги затріщали чагарі, почулося важке посапування і... на галявину вибігла горила Вітурі. Вона загрозливо заричала вслід утікачам. У наступну хвилину з лісу вистрибнув леопард. Побачив прив'язаного до дерева Райдугу. Заліг, готуючись до нападу, але Вітурі вийшла наперед Райдуги і зупинилася. Тепер вона була між ним і леопардом. Не встиг капітан і оком моргнути, а леопард уже летів стрілою на горилу. Звір, мов пружина, з розчепіреними лапами, виставленими кігтями, розкритою пащекою, почав опускатися на Вітурі. В останню мить горила, на диво спритно, вивернулась, і леопард гепнувся об пеньок поруч з нею. Вхопивши його, мов кошеня, за загривок, жбурнула в хащі. Леопард ще з більшою люттю кинувся на Вітурі. Та горила цього разу обхопила його за шию і притисла до себе.
Леопард, пручаючись, задушливо прохрипів. З усієї сили вдарив лапами з випущеними кігтями мавпі в живіт. Шматки шерсті полетіли в різні боки. Проте Вітурі не відпускала леопарда, а він продовжував рвати їй живіт. Кров ринула з ран. Але в міцних обіймах мавпи сили леопарда помітно танули. Він поступово затихав. Вітурі його не відпускала, хоча сама стікала кров'ю. Леопард рвонувся з останніх сил у предсмертній агонії, ще кілька разів різонув гострими кігтями по животу горили і затих, а із закривавленого живота Вітурі випали кишки. Мавпа, хитаючись, пішла в затінок, з важким стогоном лягла на землю. З кожною хвилиною її стогін слабшав. Нарешті, зовсім стих.
Райдуга в безсилій люті стиснув кулаки і заплющив очі. Що він може зробити?.. Вітурі загинула, захищаючи його. Вона врятувала його від леопарда...
За останні дні він стільки бачив смертей і стільки пережив, що вистачить на все життя. На все життя? А чи буде воно в нього? Адже незабаром сонце повернеться, і його проміння впадуть на твою незахищену голову, капітане. Досить було двох годин, щоб тебе схопив сонячний удар. Та й чи проживеш ти ті дві години? Якщо звірі тебе не розтерзають, то повернуться «люди-леопарди» і зроблять з тобою те, що замислив рудий.
Згадавши про «людей-леопардів», Райдуга важко зітхнув. І треба ж таке придумати: «люди-леопарди». Стільки ж-то лиха принесло місцевим племенам це таємне товариство!..
Заглиблений у свої невеселі думи, Райдуга не помітив, як на галявині знову з'явилися «люди-леопарди». Вони боязко, зовсім не по-леопардячи, виходили з-за дерев і наближалися до капітана. За ними з лісу вийшли рудий мйлодик і високорослий негр. Пересвідчившись, що горила й леопард неживі, «люди-леопарди» осміліли. Оточили Райдугу, чекаючи ударів бубону, щоб продовжити танок смерті.
Бубон поки що мовчав. Напевно, той, хто гатив у бубон, чекав на команду ватажка, а той у свою чергу чекав розпоряджень рудого молодика. Але рудий не поспішав. Йому кортіло «відвести душу» в цій глушині з цивілізованою людиною перед тим, як відправити її на той світ. Він так і сказав капітанові.
— Подихайте, капітане, свіжим повітрям, поки я наговорюся з вами. Повірте, це не так багато часу займе. Всього кілька хвилин,— молодик простяг перед обличчям Райдуги руку, на долоні якої лежала вже знайома кулька.— Бачте? Божество зморщилося. Коли ж розібратись по-нашому, по-цивілізованому, то зморшки на восковій кульці розгладяться в будь-якій рідині. Та, кажу ще раз, на мене не маєте чого ображатися, капітане.
Рудий дав знак. Ударив бубон. «Люди-леопарди» кинулися в танок, цього разу на ходу п'ючи жовту рідину, їхні очі швидко застилав хміль безумства. Коло навкруг капітана звужувалося. Здавалось, ось-ось накинуться на нього ці божевільні люди. Він уже чує їхнє уривчасте дихання, хрипіння біля свого обличчя. Вони вже дотикаються руками його тіла. Та, коли ватажок «леопардів» затрубив у ріг, даючи сигнал до нападу, з лісу на галявину вибігло плем'я вождя Сейла. Попереду пігмеїв біг Хераф. По його розгарячіло-розпорядливому вигляду можна було зрозуміти, що саме він показував дорогу племені сюди, що саме він привів своїх друзів на допомогу Райдузі. Серед пігмеїв — Ліда! На кілька голів вища за них, вона стривоженим поглядом обводила галявину, шукаючи капітана. Побачила.
—Олегу Дмитровичу!! Олегу Дмитровичу!!!—кинулася в сльозах до нього.— Мій рідненький, Олегу... Що вони з вами зробили?! Негідники!!!
Дівчина в гніві оглянулася навколо себе, ухопила якогось дрючка і, піднявши його над головою, пішла на «леопардів», що перелякано збилися до купки. Замовк бубон. «Леопарди» кинулися врозтіч. Молодик, як і першого разу, зник у гущавині.
До Райдуги підбіг Хераф, кількома ударами списа розрубав мотуззя, яким капітан був прив'язаний до дерева. Райдуга сповз на землю. Розтерши від мотуззя руки й ноги і відпочивши трохи, він підвівся. Мабуть, сів би знову, настільки відчував слабкість у тілі, та Ліда підтримала його.
— Ну й негідники!!
— Не плачте, Лідо. Все минулося,— мовив майже пошепки порепаними губами Райдуга.
— Хераф врятував вас, Олегу Дмитровичу,— дівчина прихилилася до плеча капітана, наче хотіла частину своєї сили передати йому.— Хераф прибіг у поселення племені вночі. Чоловіки відразу рушили в путь. Мене спочатку не хотіли брати з собою. Та я наполягла. Вже в дорозі мені сказали, що вас укусила змія і ви лежите непритомний, а можливо, вже й мертвий...
— Лідо, ви мені скажіть: справді караван пішов далі чи стоїть на місці, а ми тут розбалакуємо!
— Пішов, Олегу Дмитровичу! Пішов! Вже кілька днів минуло, як караван відправився далі. Ми порадилися і вирішили: я залишаюся з пігмеями, щоб вас знайти чи дочекатися, а Петер, Іштван і Ян поведуть караван далі. На зворотньому шляху вони чекатимуть нас біля поселення пігмеїв. Так, як ви й наказали...