Офіційна організація Радянського уряду СМЕРШ оперує як удома, так і за кордоном. У 1955 році в ній працювало сорок тисяч чоловіків і жінок. СМЕРШ — це скорочення від слів смерть шлионам. Цією назвою користуються лише її працівники та радянські офіційні особи. Жодному з членів суспільства, який сповна розуму, навіть на думку не спаде, щоб ця назва злетіла з його вуст.
Штаб-квартира СМЕРШу містилась у величезній і потворній сучасній будівлі на улице Сретенка. Підходячи на цій широкій і похмурій вулиці до номера тринадцять, люди втуплюють очі в землю і поспішають далі, ніби й не помічаючи двох вартових з автоматами обабіч широких сходів, які ведуть до величних подвійних дверей з броньованими стулками. А якщо перехожий похопиться вчасно, то непомітно перейде на протилежний бік вулиці.
Керують СМЕРШем з величезної світлої кімнати на другому поверсі, що її стіни, як і в усіх інших урядових кабінетах світу, пофарбовано в блідо-оливковий колір. Навпроти звуконепроникних дверей — два широкі вікна, з яких видно задній двір. Підлогу надійно встеляє барвистий кавказький килим найвищої якості. У лівому кутку бовваніє масивний дубовий стіл, накритий червоним оксамитом, а на ньому — товста скляна плита. «Вхідні» й «вихідні» скриньки — ліворуч, чотири телефони — праворуч. До письмового столу приставлено довгий стіл для засідань, і ця Т-подібна фігура простяглася по діагоналі через усю кімнату. Біля довгого столу стоять упритул вісім стільців з рівними спинками, оббитими червоною шкірою. Цей стіл також накрито червоним оксамитом, але без захисного скла. На ньому стоять попільнички, дві важкі карафи з водою та склянки.
На стінах — чотири великі портрети в позолочених рамах. Тоді, в 1955-у, це були: над дверима — портрет Сталіна; портрет Леніна — в простінку між двома вікнами, і обличчям до обличчя — портрети Булганіна та голови Комітету державної безпеки генерала армії Івана Олександровича Сєрова (до 13 січня 1954 року на цьому місці красувався портрет Берії).
Під портретом Булганіна — великий телевізор у гарному футлярі з полірованого дуба. В ньому вмонтовано магнітофон, який непомітно вмикається в шухляді письмового столу. Мікрофони розміщено попід усім столом для засідань, а дроти до них сховано в його ніжках. Маленькі двері поруч із телевізором ведуть до персонального туалету та невеликого кінозалу для показу секретних фільмів.
Під портретом генерала Сєрова височить книжкова шафа, на верхніх полицях якої виструнчилися твори Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна, а на більш досяжних — книжки з шпигунства, контррозвідки, методів роботи поліції та кримінології, написані багатьма мовами. Поруч із шафою, під самою стіною,— довгий вузький стіл, на якому розкладено десятки альбомів у шкіряній оправі з витисненими золотом різними датами. В альбомах містяться знімки радянських громадян та іноземців, ліквідованих СМЕРШем.
Десь у той самий час, коли літак із Грантом приземлявся в Тушинському аеропорту,— було близько пів на дванадцяту ночі,— біля цього столу зупинився і почав гортати альбом із датою «1954» на оправі суворий кремезний чоловік років п'ятдесяти. Начальник СМЕРШу генерал-полковник Грубозабойщиков, більше відомий у цьому будинку як «Г», був в охайному кітелі кольору хакі із стоячим комірцем і темно-синьому кавалерійському галіфе з двома тоненькими червоними кантами збоку. Галіфе вправлено в м'які, до блиску начищені чорні шкіряні чоботи. Груди в генерал-полковника прикрашали три ряди орденських планок — два ордени Леніна, орден Суворова, орден Олександра Невського, орден Червоного Прапора, два ордени Червоної Зірки, медалі «Двадцять років РСЧА», «За оборону Москви» та «За взяття Берліна». Окремо висіла рожево-сіра стрічка британського «СІБІІ»1 та бордово-біла стрічка американської медалі «За заслуги». Над усім цим висявала Золота Зірка Героя Радянського Союзу.
Над високим комірцем кітеля — вузьке й гостре обличчя з обвислими мішечками під круглими карими очима, що своїм блиском нагадували полірований мармур. Голова була чисто поголена, і лискуча шкіра на черепі відбивала, мов дзеркало, світло від центральної люстри. Над глибоко роздвоєним підборіддям були широкі й суворі вуста. Тверде, непоступливе обличчя грізної влади.
Один із телефонів озвався м'яким дзеленчанням. Виваженою, впевненою ходою чоловік підійшов до високого стільця, спочатку сів у нього, а вже потім підняв трубку з телефонного апарата, позначеного білими літерами «ВЧ», що означало вьісокочастогньїй, тобто зв'язок за допомогою струму високої частоти. Лише близько п'ятдесяти телефонів верховних офіційних осіб було підключено до комутатора «ВЧ»; всі вони були державні міністри або начальники важливих відділів. Обслуговувала цей зв'язок маленька телефонна станція в Кремлі, на якій працювали тільки офіцери безпеки. Навіть вони не могли прослуховувати такі розмови, проте кожне слово на цій лінії автоматично записувалося на плівку.
— Слухаю.
— Говорить Сєров. Що конкретно зроблено після сьогоднішнього засідання Президії?
— Товаришу генерале, за кілька хвилин у мене починається нарада — РУМЗС, ГРУ і, звісно, МДБ. В разі схвалення акції, призначено зустріч із начальниками оперативного і планувального відділів. Я вже наказав приставити до Москви потрібного для ліквідації оперативного працівника. Цього разу операцією я керуватиму особисто. Ми не допустимо ще однієї справи Хохлова.
— Звичайно, неприпустимо, чорт забирай! Зателефонуйте мені після наради. Я доповідатиму Президії завтра вранці.
— Неодмінно, товаришу генерале!
Генерал Г. поклав трубку, натис на кнопку дзвінка, вмонтовану під стільницею, і одночасно ввімкнув магнітофон. Увійшов капітан МДБ — його особистий ад'ютант.
— Прибули?
— Так точно, товаришу генерале.
— Приведіть їх.
За кілька хвилин шість чоловіків — п'ятеро з них у військовій формі — один за одним увійшли до кабінету і, ледь позирнувши на його господаря за столом, зайняли свої місця. Кожного з трьох старших офіцерів супроводжував ад'ютант. У Радянському Союзі ніхто не ходить на наради сам. Заради власного захисту і спокою він незмінно бере з собою свідка, щоб той міг підтвердити все, що відбувалося й говорилось. Це важливо на випадок розслідування. Адже робити записи не дозволяється, і рішення передаються службам тільки усно.
Найдалі розташувався генерал-лейтенант Славін, начальник ГРУ (розвідувальне управління Генерального штабу армії), який привів із собою полковника. Поруч з ними сів генерал-лейтенант Воздвиженський — шеф РУМЗС (розвідувальне управління Міністерства закордонних справ), який прийшов з чоловіком середнього віку в цивільному. Спиною до дверей сидів полковник державної безпеки Нікітін, начальник розвідки МДБ; його супроводжував майор.
— Добрий вечір, товариші.
Від трьох старших офіцерів долинув ввічливий обачний шепіт. Кожен з них думав, що лише він знає про підслуховувальні пристрої в кабінеті; так само кожен з них вирішив, не повідомляючи про це своїх підлеглих, обходитись якнайскупішими фразами, співзвучними із суворою дисципліною і потребами держави.
— Давайте закуримо. — Генерал Г. дістав коробку цигарок «Москва-Волга»
і припалив, клацнувши американською запальничкою «Зіппо». За столом пролунав залп запальничок. Генерал так стис довгий картонний мундштук своєї цигарки, що він став майже пласким, і всунув його в правий кутик рота. Він розтягнув вуста й почав говорити короткими, ніби обрубаними, фразами, які зі свистом вихоплювалися з-поміж його зубів, де погойдувалась цигарка.
— Товариші, ми тут зібралися за інструкцією товариша генерала Сєрова. Генерал Сєров від імені Президії наказав мені поінформувати вас про деякі справи державної політики. Потім ми порадимось і виробимо ряд дій згідно з лінією цієї політики. Рішення треба ухвалити оперативно. Воно матиме для держави велику вагу. Тому це має бути правильне рішення.
Генерал зробив паузу, щоб присутні усвідомили важливість його слів. Одне по одному він повільно вивчав обличчя старших офіцерів. На нього незворушно дивились їхні очі, хоча потай ці поважні особи неабияк хвилювалися: ще трохи — і вони зазирнуть у віконце доменної печі; ще трохи — і вони почують про державну таємницю, знання якої одного дня може накликати на них велику небезпеку. В цій тихій кімнаті вони відчули, як пірнули в страхітливий вир, що крутився в епіцентрі зосередження влади в Радянському Союзі — у високій Президії.
Попіл з кінчика цигарки в генерала Г. упав на його кітель. Він струсив попіл і жбурнув недопалка в кошик для секретних відходів. Потім припалив нову цигарку і, не виймаючи її з рота, повів далі:
— Йдеться про помітний терористичний акт, який треба здійснити на ворожій території щонайбільше через три місяці.
Шість пар безвиразних очей прикипіли до начальника СМЕРШу.
— Товариші,— генерал відкинувся на спинку стільця, і в його голосі забриніли повчальні нотки,— зовнішня політика СРСР увійшла в нову фазу. Досі це була «тверда» політика — політика (він дозволив собі жарт, пов'язаний з ім'ям Сталіна) сталі. Ця ефективна політика породжувала напруження на Заході, а особливо в Америці, яка стає дедалі небезпечнішою. Поведінку американців важко передбачити. Американці істеричні. Донесення нашої розвідки свідчать, що ми підштовхуємо Америку до межі неприхованого атомного нападу на СРСР. Ви ті донесення читали і знаєте, що це правда. Ми такої війни не хочемо. Якщо така війна і буде, то час її початку визначатимемо ми, а не вони. Деякі впливові кола, а надто група Пентагону, яку очолює адмірал Редфорд, дістають підтримку в своїх маячних прагненнях лише завдяки успіхам нашої «твердої» політики. Тож було вирішено, що настав час змінити методи, зберігаючи водночас наші цілі. Запроваджується нова політика — «тверда-м'яка», її початком була Женева. Там ми діяли як «м'які». Китай хоче назад свої острови? Тут ми «тверді». Ми відкриваємо кордони для багатьох журналістів, акторів, художників, хоча й знаємо, що серед них буде багато шпигунів. Наші лідери всміхаються, жартують на прийомах у Москві. Серед цих жартів ми й кинемо найбільшу випробувальну бомбу всіх часів. Товариші Булганін і Хрущов, а також товариш генерал Сєров (генерал Г. обачно назвав імена для магнітофонних вух) відвідають Індію, взагалі Схід та мерзенну Англію. Коли вони повернуться, то проведуть дружню розмову з послом Великобританії про наступний дружній візит до Лондона. Так усе й триватиме — кийок, а потім морковка; усмішка, а потім похмурий погляд. І Захід спантеличений. Напруження знімається ще до того, як воно мало затвердіти. Реакція наших ворогів буде незграбна, їхня стратегія — дезорганізована. Натомість прості люди сміятимуться з наших жартів, радісно вітатимуть наших футболістів і пускатимуть слину від задоволення, що ми звільняємо кількох військовополонених, яких ми не хочемо більше годувати!
За столом розквітали гордовиті усмішки. Яка прекрасна політика! Як ми пошиємо їх у дурні!
— Водночас,— вів далі генерал, ледь усміхаючись від задоволення, що його подарував іншим,— ми тихо посуваємося вперед: революцію — в Марокко, озброєння — в Єгипет, масові заворушення — в Туреччині, страйки — в Англії, великі політичні завоювання — у франції. В світі немає такого фронту, де б ми тишком-нишком не посувалися вперед.
Генерал помітив, як пожадливо заблищали очі в присутніх. Люди розслабились. Ось і настав час бути твердим. Хай на собі відчують нову політику. Адже розвідувальні служби всією своєю силою також мають підтримати цю велику гру. Генерал Г. повільно нахилився вперед. Спираючись правим ліктем на стіл, він підніс лівий кулак угору.
— Але, товариші,— лагідно промовив він,— хто допустив провали в здійсненні державної політики СРСР? Хто був надто м'який, коли ми хотіли бути тверді? Хто зазнавав поразок, коли інші державні служби перемагали? Хто своїми безглуздими помилками виставив Радянський Союз перед усім світом у дурному вигляді? Хто? — Голос його вже зривався на крик. Подумки він відзначив, що, певне, переконливо доносить своїм слухачам звинувачення, яке пролунало на Президії. Як чудово воно звучатиме, коли магнітофонний запис прослуховувати-ме сам Сєров! Він поглянув на зблідлі обличчя, і його кулак опустився на стіл. — Увесь розвідувальний апарат Радянського Союзу, товариші! — Голос у генерала Г. загрозливо понизився. — Це ми — ледарі, саботажники, зрадники! Це ми не виправдовуємо надій Радянського Союзу в його великій і славній боротьбі! Ми! — Його рука окреслила коло. — Всі ми! — До його тону повернулася розважливість. — Товариші, погляньмо на факти. Сукин сьін (він дозволив собі селянську непристойність) Гузенко! Спершу ми втрачаємо його, а потім і всю канадську мережу. Втрачаємо вченого Фача. Вичищають нашу американську мережу. Щойно втрачаємо таку людину, як Токаєв, і одразу ж назріває скандальна справа Хохлова, що завдала нашій країні великої шкоди. Петров і його дружина в Австралії — погана робота, якщо це взагалі можна назвати роботою! Список нескінченний — поразка за поразкою, а я ж, чорт забирай, не згадав і половини цієї ганьби!
Генерал замовк, а коли поновив свою промову, то виголошував її вже м'якішим голосом:
— Товариші, мушу заявити, що доки ми не виробимо плану великої перемоги нашої розвідки, доки не почнемо правильно діяти за цим планом,- якщо його, звісно, затвердять,— у нас будуть проблеми. Генерал подумав, як би його висловити погрозу, не називаючи її. І, здається, знайшов потрібну фразу.
— Це викличе,— він багатозначно кинув на присутніх погляд, сповнений штучної лагідності,— це викличе... невдоволення.