![]() |
![]() |
словник | перекладачка | факти | тексти | програми | ![]() |
![]() |
щодо | посилання | новини | гостьова книга | пошук | ||
початок ![]() ![]() ![]() ![]()
|
![]()
В чім, Меценате, тут річ, поясни, що немає такого, Хто б своїй долі радів - чи обрав її сам він, чи з нею Просто зіткнувсь-і не заздрив тому, хто на іншій дорозі? "О, щасливі купці!" - зітхає воїн під старість, Чуючи втому важку в загрубілім, натрудженім тілі. Іншої думки купець, коли буря судном захитає: "Воїнам краще-таки: лиш зав'яжеться бій-і відразу Скосить їх смерть або здобиччю втішить гучна перемога". В місті правник селянинові заздрить, коли в його двері Стукає ранній прохач, хоча й півні ще дня не звіщали. Той, із села неохоче на суд поспішаючи в місто, "Лиш городяни,- зітхне,- лиш вони щасливі на світі". Прикладів тих така сила кругом, що й Фабій-базіка Тут язика б натомив. Так ось, щоб ти не занудивсь, Слухай, до чого веду. Хай гукне якийсь бог їм: "Ану лиш, Спробую вам догодить: ти ось воїн тепер, а віднині Будеш купцем; ти, правник-селянином. Міняйтесь місцями: Ви переходьте сюди, ви - туди. Ворушіться ж, не стійте! Гей жеі"-Стоять, наче вкопані. Щастя ж було під рукою! От і розгнівавсь Юпітер на них (та й по праву!), надувши Щоки обидві, й поклявсь, що, хоч як би його не благали,- До забаганок людських прислухатися більше не буде. Ну, але годі. Цю мову повів я не з тим, щоб сміятись, Хоч і з усмішкою мовиться правда, хіба хто боронить? Так і хлопчині, щоб легше було йому грамоти вчитись, Пряник лагідний вчитель, буває, подасть-таки в школі. Все ж на поважне розмову звернім, занехаявши жарти. Той, хто кривим лемешем тверду розорює землю, Той хитромудрий шинкар і той воїн, і ті, що квапливо Морем пливуть, потішають себе, що, хоча й натерпляться, Старість зате забезпечену матимуть: тихо й безжурно, Врешті, собі заживуть, нагромадивши вдосталь припасів. Он і мурашка, скажім, хоч мала, та з великим завзяттям Тягне й тягне все крихти якісь до свого муравища, Мовби на гору яку: про майбутнє й вона пам'ятає! Так, але хай лиш похилиться рік під сумним Водолієм,- Вже та мурашка з нори - ні на крок: поживає розумно Свій необхідний запас. А тебе ж ні зима, ні нестерпна Спека, ні море, ні меч, ні вогонь не відвернуть від зиску. Йдеш напролом, щоб ніхто не зрівнявся з тобою в багатстві. Що за приємність- зібравши з трудом таким силу-силенну Золота й срібла, те все закопать потім нишком у землю? "Раз надбери-й лиш мідяк позостанеться з цілої купи". Може, в тій купі, що так бережеш, ти красу якусь бачиш? Хай на токах твоїх гори зерна височать після жнива,- Шлунок твій більше, ніж мій не помістить. Або, припустімо, В кошику хліб на плечі між рабами несеш, то чи більший Кусень тобі припаде, ніж рабові, що йшов без нічого? В межах природи живи-й не зажуришся тим, що зорав ти Сто, а не тисячу нив. "І все-таки дуже приємно Брати з великої купи!" -Чи ж пак? А якщо я з малої Скільки потрібно візьму, то чим моя скромна плетінка Гірша від засіків повних твоїх? А, бува, тобі треба Кухоль чи глек щонайбільше води, але ти на струмок той Звисока глянеш: мені випадало б, мовляв, зачерпнути Десь на великій ріці, а не тут! Через те найчастіше Тих, яким хочеться більше, ніж треба, знесе, відірвавши Разом із берегом, на бистрину розлютований Авфід. Хто ж не загарбує зайвого, той не черпатиме кухлем Ні в каламутній воді, ані в хвилях життя не загубить. Ну, але більшість людей у жадобі сліпій закликає: "Скільки б не мав - докладай: по майні ж таки судять про тебе!" От і почни з таким! Хай вже громадить, коли заповзявся Бути нещасним. В Афінах колись багатій неохайний Наче й не чув, як неславлять його, та ще й посміхався: "Люди свистять мені вслід, ну і хай посвистять! Зате дома Я собі сам у долоні плещу, споглядаючи гроші". Тантал так само, по шию в воді, до грайливої хвилі, Спраглий, губами не міг дотягтись. Ти смієшся? Одначе Йдеться про тебе, зміни лиш ім'я: усього настягавши Хтозна звідкіль, на мішках тих лежиш, не склепляючи ока, їх бережеш, мов святиню яку, мов малюнкам, їм радий. Що таке гроші, однак, і яке їх призначення, знаєш? Хліб купують за них, до обіду вина трохи, словом, Те необхідне, без чого, природно, страждала б людина. Може, приємно тобі день і ніч півживому боятись Кражі, підпалу, своїх же рабів, бо й вони щохвилини Ладні тебе обікрасти й втекти. Від такого багатства Хай мене добрі боги бережуть! А що, коли часом Скрутить простуда тебе або ще в якійсь іншій недузі Зляжеш колись, то чи маєш такого, хто б сів біля тебе, Хто зготував би припарку, подбав, щоб досвідчений лікар Виходив швидше тебе, твоїм дітям на втіху й родині? Правда, здоров'я тобі ні дружина, ні син твій не зичать. Всім ти ненависний: слугам, служницям, знайомим, сусідам. Все ти за гроші б оддав, ще й ображений: "Дивно, чому це Люди не люблять мене?" А за що ж такого любити? Навіть, якщо б ти й родичів став прихиляти до себе, Тих, що без труду твого дала тобі даром природа,- Марно б намучив себе, нещасливче, як той, хто б узявся Ослика вчити, щоб Марсовим полем, загнузданий, бігав. Годі ж бо гроші збивати! А вже назбивав, то хоч менше Думай про вбогість, забудь вже про страх, про турботи й, нарешті, Трохи спочинь, осягнувши мету, а то ще й з тобою Буде колись, як з Умідієм; байка недовга: багач той Гроші міхами вже міряв, а сам зодягався в лахміття В будень і в свято, неначе той раб, і тремтів аж до смерті: "Ще, на біду, розорюсь!" Та знайшлась Тіндаріда й на нього Та, що служницею в нього була, ним відпущена потім,- З маху сокирою навпіл того багача розрубала. "Що ж тоді радиш мені? Щоб я жив, як той Невій, чи, може, Як Номентан?" - Аж ніяк. Ти крайнощі ці хіба вмисно Взявся зіткнути чолом. Хоч тобі дорікаю за скупість, Це ще не значить, що я до вина, до гультяйства схиляю. Є ж середина між тестем Візелія і Танаїсом! Все має міру якусь, повсюди межі є певні, Далі й ближче від них - даремно шукатимеш правди. Звідки я вийшов, туди й повертаюсь: лихі ми на долю, Як і скупий той, і заздримо всім, хто на іншій дорозі. Глянеш ото, що в чужої кози повнішає вим'я - Й сохнеш од заздрості; скільки ж на світі біднішого люду, Вперто не бачить ніхто, лиш багатий нам скалкою в оці, Та перевершиш його-і попереду знову багатший. Так, коли в дзвоні копит, вириваючись із загороди, Мчать колісниці стрімкі, лиш переднього бачить погонич, Тільки його переслідує він, зневажаючи задніх. Ось чому важко такого знайти, хто б сказав, що приємно Вік свій прожив і, життям задоволений, вийшов із нього. Наче той гість, що своє і доїв і допив на бенкеті. Ну, але досить, щоб ти не гадав, що сувій писанини Вкрав я в Кріспіна каправого. Вже не додам ані слова. 2 Пройди, нічні гультяї, знахарі, жартуни і флейтистки, Словом, дрібнота міська, весь цей вуличний люд галасливий, Враз посмутнів і примовк: Тігеллій-співець упокоївсь. От хто розщедритись міг! А цей-мідяком найдрібнішим Друга не виручить (слави розтратника, бачте, боїться!), Хай би той друг на очах його з голоду й холоду гинув. Він - і дідизну свою, й увесь свій по батькові спадок Так і впихає в горлянку неситу; на різні присмаки Вже й позичати почав. А спитай-но, чому він те робить? "Щоб не вважали мене скупарем, дрібничковим, нікчемним",- Так відповість він. Ну що ж... Хто похвалить його, хто осудить. Он і Фуфідій-багач марнотратцем боїться прозватись: Маючи вдосталь полів і на приріст позичених грошей, Він загрібає собі й по дванадцять відсотків щорічно, І, що бідніший боржник, то з більшим злом його тисне. В кігтях його - й юнаки, які, тогу дорослу вдягнувши, Все ще бояться суворих батьків. "О Юпітере славний!- Вигукнеш тут,- але ж, певно, й видатки нечувані в нього, Як і прибутки!"-Та ба! Хочеш вір, хочеш ні, а багач той- Сам собі ворог лихий. Не менше він сам себе мучить, Ніж у Теренція мучився батько, що рідного сина Вигнав із дому було й доживав свої дні самотою. Може, спитають, до чого ці приклади,-ось що відмовлю: Дурень, обходячи крайність одну, в протилежну впадає! Так у Мальтіна землею волочиться довга туніка, В іншого - ледве до стегон сягає, така вже коротка. Чути козлом від Горгонія, чимось п'янким-від Руфілла. Де ж середина? Один про таку лише мріє, в якої Пишно звисає до п'ят підшита оборкою стола; Іншому-тільки повію б найти в комірчині смердючій. "Славно!"-Катон привітав одного із знайомих, що вийшов Саме з такої нори. Привітавши, додав, як на мене, Мудрі слова: "Якщо хіть розпирає когось, то вже краще Хай до повії спішить, ніж мав би заміжніх псувати". "Ну, за таке не похвалиш мене",- посміхнувсь Купіенній, Ласий на тоншу красу, що під складками білої столи. Є ж і такі, які заздрять розпусникам. Тут саме впору їм нагадати про те, що не так-то розпуснику й добре: Інколи він насолоди лизне, та якою ціною, Серед яких небезпек і яка в насолоді тій гіркість! - Той із покрівлі сторчма полетів, того батогами Геть засікли, той тікав, та в руках розбишак опинився. Той, щоб життя зберегти, розпрощатися мусив з грошима. Слуги сечею того полили. Одного ж перелюбця - Трапилось навіть таке-гостролезим ножем оскопили. "Так йому й треба",- втішалися всі, за винятком Гальби. В нижчій верстві цей товар не такий небезпечний принаймні. Вільновідпущениць взяти хоча б: до них і Саллюстій Липне, мов справжній блудник, та якби при своїм щиросерді Розумом ще керувавсь, якби знав, що, між іншим, і щедрість Має якісь свої межі, тоді й дарував би повії, Скільки потрібно, й, зберігши майно та ім'я своє добре,
Челядь уся, ті, що гасять вогонь, носильники, слуги,
3 Всі співаки вже такі: попроси їх у дружньому колі Щось заспівати-мовчать, а не просиш, тоді й починають Пісню якусь безкінечну. Таким був сардінець Тігеллій. Цезар, що й змусити б міг, хай би дружбою батька й своєю Став заклинати його, не домігся б, напевно, нічого. Сам же він, тільки-но з'явиться хіть, від яйця аж до яблук Ні на хвилину не мовкне, то високо пнеться: "О Вакху!", То пробасить-загуде, мов четверта струна щонайгрубша. От хто ні в чому не знав рівноваги: то мчить, наче й справді Тиснуть його вороги, то наче б на маківці в нього - Кіш із начинням Юнони. То в нього рабів зо дві сотні, То десятьма вже обходиться. То владарями й вождями Вуха протуркує всім, то зненацька: "Мені б ото столик, Хай і триногий, сільничку та плащ груботканий на зиму - Й інших речей не торкнусь". Вдовольняється, бач, необхідним. Що ж. А ти нині мільйон йому дай - і, найдалі до тижня, Зникне й мідяк з гаманця; до зорі не склеплятиме ока, Вдень зате з ліжка не стягнеш його. Просто диво, наскільки Сам він собі не до пари! "А що,- запитають,- чи в тебе Вад не буває?"-Ще й скільки! Та інші й, можливо, дрібніші. З Новія Меній сміявсь поза очі, та хтось йому кинув: "Ніби себе ти не знаєш чи, думаєш, нам не відомо, Хто ти такий?" Але той відрубав: "Я собі вибачаю". Так любить дурень себе, й за таке його слід поганьбити! Хай ти каправий і, може, тому, мов крізь дим якийсь, бачиш Хиби свої, то чому їх у друзях висліджуєш пильно, Наче орел чи той змій епідаврський? А що, коли раптом Глянуть вони в свою чергу на тебе уважнішим оком? "Надто гнівливий цей друг твій. Такого не схвалять сьогодні Ті, що тонкий мають смак". Ну що ж. Посміятися можна: Тогу, мовляв, він не так підіп'яв, і взуття завелике, Ще й по-сільському підстригсь. Та знайди мені кращу людину, Кращого друга, ніж він. У такому незграбному тілі Рідкісний хист притаївсь. Та приглянься-но ближче до себе Оком хазяйським: ану, яка хиба й в тобі проростає! Всяке ж засіяти може чи звичка лиха, чи природа - Від бур'яну лиш вогнем очищають занедбане поле. Зважмо й на те, що закоханий навіть найгіршої вади В любки своєї не бачить, а то ще й милується нею! Так он Бальбін не натішиться й досі поліпом у Гагни. От якби в дружбі ми так помилялись! Сама доброчесність Помилку ту йменувала б достоїнством. Батько ж ніколи З синових вад не глузує. Чому ж, коли йдеться про друзів, Ми безсердечні такі? Косоокого сина, скажімо, Зайчиком батько назве; коли ж син той на зріст іще менший, Ніж недоносок-Сізіф-курчатком його називає. В іншого ноги криві, та для батька він просто "ведмедик". Той-плоскостопий, та батько радіє: "Мій-повагом ходить". Так і до друзів постався: скупого назви бережливим. Вибач хвалькові: на друзів, мовляв, цей рівнятися хоче. Той - непривітний якийсь і поводиться надто зухвало, То правдомовним, сміливим назви його; цей гарячиться,
4 Арістофан і Кратін, Евполід і всі інші поети, Ті правдолюбні мужі, прастарої комедії гордість, Вільно карали того, хто таки заслуговував кари - Злодія, вбивцю, розпусника, хто чи то так, чи інакше Слави лихої зажив,- ось того й виставляли на посміх. Радо й Луцілій у тім їх наслідував: сіль перейнявши, Він лише розміри й стопи змінив. Меткий на язик був, Гостре, живе мав чуття, лише вірш укладав якось грубо- Мав уже вдачу таку. "Підігну,- похвалявся він,- ногу Й так, на одній стоячи, зо дві сотні придумаю віршів". Плив каламутне, й було там до чого ще праці докласти. Бракло не слів, а завзяття, щоб віршем слова ті зв'язати Так, як мистецтво велить. А тих слів!.. Але краще я змовчу, Хай не присниться Кріспін. Ось мізинцем кивнув він: "Ану лиш В руки табличку-й ходім; хай визначать місце, годину, Свідків, а там вже побачимо, скільки хто віршів напише. Як тут не скласти подяки богам, що помірний та скромний Розум у мене? Тому й говорю я так мало й так рідко. Ти ж, коли любо тобі, то на міх на ковальський рівняйся: Так, як і він, напинайсь, поки, врешті, й залізо не зм'якне. Фанній-собою вдоволений; він і влаштовує огляд Творів своїх і погруддя свого. Та зате невідомі Вірші мої: їх читати прилюдно боюсь, бо ж немало Гідних догани людей, і сатира їм, бач, не до серця. Пальцем вкажи навмання-й на такого напевно натрапиш: Той од жадоби сп'янів, а того марнославство з'їдає. Той на заміжніх усе заглядається, інший - на хлопців. Полиском срібла захоплений той, а бронзою-Альбій. Той, непосидливий, все щось міняє: від східних окраїн Ген до країв призахідного сонця, не знаючи втоми, Мчить стрімголов, наче куряви стовп, ошалілий під вітром, Лиш би до зиску дійти й не розтратити круглої суми. Всі вони, звісно, поета клянуть і лякаються віршів: "Сіно на рогах у нього,- кричать,-утікайте, хто може! Вразить і друга такий, хай лиш капосним сміхом прорветься. Щось там нашкрябає він - і, дивись, вже мале і велике Гострить собі язика по дорозі з пекарні чи з річки". Що ж, може, й так. Та дозволь, хай і я тут слівце яке вставлю. Ось що, по-перше, скажу: обдарованим, справжнім поетом Я б не наваживсь назвати себе, бо ж одне віршування - Це ще далеко не все. Чи назвеш ти поетом такого, Хто, як і я, до буденної звик, низькорослої мови? Ні. Цим іменням звеличуй того, кому небо послало Розум глибокий і хист, і високість натхненного слова. Тож і вагались не раз, чи комедії, власне, підходить Слово "поезія": запалу зовсім позбавлена й сили, Як у словах, так і в діях. Коли б не в'язав її розмір - Бесіда чиста була б. "Але гнів хіба ж їй недоступний? Батько он так і кипить, що синок до розпусниці липне, Знатну покинувши, з посагом; геть очманівши, нарешті, Вип'є - і гайда під ніч, ще й завидна, бува, на гуляння зі смолоскипом в руці". Воно так... Та, скажімо, Помпоній: Ще б не таке він почув, коли б жив його батько сьогодні. Словом, із мови буденної путнього вірша не вийде: От розладнай його - й міг би вже будь-хто в житті чи на сцені Лаятись ним, як той батько в комедії. Так ось поплутай Те, що пишу я тепер, а Луцілій колись, і місцями Наші слова поміняй: початкове хай стане кінцевим- Що з нас останеться? Спробуй, однак, учинити так само З віршем, скажімо, таким: "І коли чорнокрила Незгода Брами війни відчинила, запори важкі позбивавши..." - В кожному слові, хоч як не розкидуй, поета впізнаєш. Ну, але годі про те, чи поемою можна вважати Вірші мої. Поміркуєм над іншим: чи ти справедливо Дивишся оком кривим на сатиру. Ось Капрій і Сульгій, Два скаржники, все винюхують, нишпорять, люті й охриплі, Страх на злочинців наводять. Та хто за собою не чує Жодного злочину,- той жартуватиме з їхніх донесень. Хай би ти й схожий на Целія був, розбишаку, чи Бірра,- Все ж би не мусив лякатись мене: я ж не Капрій, не Сульгій. Творів моїх і в книгарні нема, й на стовпі їх не хвалять. Люд не обслинить їх, пальцем пітним Гермоген не торкнеться. їх лише друзям я зрідка читаю, та й то хіба змусять, Звісно, не будь-де почну й не для всіх, як, буває, читають Посеред Форуму, в гущі людей; залюбки й у купальні Дехто читає: там голос, мовляв, аж гуде під склепінням. От і милується ним. А чи впору гуде, чи доречно- Байдуже їм, недотепам.- "А ти таки звик дошкуляти,- Часто мені дорікають,- кольнеш і вже радий!"- Стривайте, Звідки цей докір? Чи, може, хто з тих, із якими дружив я, Кинув його? Буває ж такий, що позаочі й друга Геть обчорнить, ще й обмовнику, встрявши в розмову, підтакне. Слави дотепного прагне такий, а щоб гурт розсмішити,- Піде на все: таємницю довір йому-тут же розплеще. Ось в кому зло, громадянине римський, таких бережися! Бачим три ложа не раз; на них прилягло до обіду Скрізь по дві пари гостей. Один-кепкуванням всіх кропить, Крім головного, хто воду дає. Але хай лише Лібер Глибоко в душу проникне, то він і його таки вжалить. Ти - проти злобних, а цей ось, по-твоєму, щирий, дотепний, Гарного тону знавець? Коли ж я посміюсь, що нудотно
5 Значить, залишивши Рим гомінкий, ми в Аріції тихій В скромнім заїзді спочили (зі мною ще грек був: славетний Ритор Геліодор), а далі крізь Аппіїв форум Ледь протискались ми в гущі людей: гендлярів, мореплавців. Ми розділили цей шлях, натомившись; бувалий мандрівець, Певно, б не став на попас, та зате й натрясло б його добре. Тут поганюча вода. Кленучи свій живіт вередливий, Зиркаю люто на друзів, що й гадки не мали кінчати Пізній обід. А між тим, повиваючи тінями землю, Ніч западає, готова ось-ось заясніти зірками. Щось перевізникам слуги кричать, перевізники-слугам: "Гей же! Сюди завертай! Ти набрав зо три сотні вже. Досить! Поки дійшло до платні, поки, врешті, запряжено мула, Ціла година спливла. Розкумкались жаби в болоті, Тне комашня - не заснеш. А тут ще якийсь подорожній І перевізник, п'яненькі, про подруг далеких горлають, Пнуться що сил-хто кого. Знемігшись, заснув подорожній. Стих і напарник його: зачепивши за камінь мотузку, Мула пустив на траву й захропів горілиць за хвилину. Ось уже й дніє. Прокинулись. Чуємо-човен на місці. Тут як не скочить якийсь запальний, як не стане шмагати Прутом вербовим погонича й мула по чому попало! Десь о четвертій заледве зсадили нас якось на берег. Там, в твоїй хвилі, Фероніє, схлюпнувши руки й обличчя, Ще зо три милі тяглись ми, поївши, та ось перед нами - Анксур на маківках гір, що здаля вапняками біліють. Ждали ми тут Мецената й Кокцея; їх послано з Риму В справі важливій: вже так повелось, що посварених друзів Саме вони примиряли, схиляючи знову до згоди. Поки я змащував чорною маззю запалені очі, Вже прибули Меценат і Кокцей з Капітоном Фонтеєм, Світським бувальцем, що весь був як з голки (Антоній, до речі. З ним найщиріше дружив). І ось залишаємо Фунди, Раді, що претора Луска Авфідія спекались врешті. Ну й насмішив нас той скриба! В своїй облямованій тозі Вийшов до нас, і, хоч день був,-попереду йшли з ліхтарями. Далі - спочинок у місті Мамуррів. Мурена гостинно
6 Ні, ти не звик, Меценате,- хоч знатністю роду з тобою Жоден етруск із захожих лідійців не міг би рівнятись, Хоч по вітцеві й по матері предки твої у походи Грізні дружини водили колись,-ти не звик, як-то інші, Дерти орлиного носа свого перед людом незнатним, Передо мною, скажім, в кого батько-відпущеник вбогий. Ти не зважаєш, як інші, на те, від якого хто батька, Лиш би освічений був; ти підкреслюєш те справедливо, Що з простолюддя й Туллій наш був, що й до нього чимало Вийшло з-під крівлі низької мужів, які шлях свій життєвий Чесно пройшли й піднялись до вершин небувалої слави. Ну а Левін, хоч і має ім'я (його предок Валерій Вигнав Тарквінія Гордого),-й мідного аса не вартий. Так оцінили його, і то хто? Ти знаєш-народ наш, Той, хто не раз навіть дурня готов до небес піднімати, Будь-кому радий служити, аби лиш був рід його славний, Зліпки шануючи й титули. Як тут мені повестися? Я ж бо і в тім од юрби відійшов так далеко-далеко! Піп ж, хай народ, забуваючи Деція (він, мов, незнатний) Славить Левіна того, хай цензорським стилосом Аппій В списках закреслить мене, безіменного, що ж, по заслузі: Власної шкіри триматись не вмів. Але зоряна слава Тягне за повозом світлим своїм, наче той тріумфатор, І безіменних, і знатних. А все ж, чи то, Тіллію, варто Знов нашивати кайму, на цей раз-на військову туніку? Заздрість високим страшна; низького вона не займає. Спробуй ремінчиком чорним голінку свою обв'язати, Ширшу нашити кайму вздовж грудей-і на кожному кроці Чутимеш: "Хто це такий? Звідки родом він? Хто його батько?" Є ж такий Барр, що хворіє одним: красунем видаватись, Де не появиться-там вже й палає дівоча цікавість: Як, мов, той Барр? Чи красивий з лиця, які зуби, волосся, Ноги які в нього й стегна? В подробицях все обговорять. Так і про того, хто долею римлян обравсь піклуватись, Щастям Італії, спокоєм храмів святих, неодмінно Всяка дрібнота вивідує: "Хто його батько, хто мати, Чи не рабиня, бува?"-наче й справді те муситься знати. "Гей! Так це ти, Діонісія син чи Дами-сірійця, Смієш зі скелі штовхать громадян, оддавати їх Кадму?" "Новій, однак, не зі мною сидить, а на сходинку нижче. Нині він тим є, ким батько мій був".- "А себе вже йменуєш, Певно, Павлом чи Мессалою? Новій, так той голосистий: Скільки б возів не гриміло на Форумі, скільки б не грало Труб похоронних,- заглушить. За те його й ставимо вище". Ну, але годі про це. Повернуся до себе. Мій батько- Вільновідпущеник. Тож і на зуб узяли мене люди. Нині-за те, що з тобою дружу, Меценате; раніше- Те їх пекло, що трибуном я став на чолі легіону. Різні причини! Якщо на той чин вони скоса дивились (Може, й по-праву), то що їм до дружби моєї з тобою? Ти ж не заради пихи, не з лестивими дружбу заводиш - Гідних, обачний, шукаєш. Однак похвалитись не можу, Що випадково з тобою здружитись мені пощастило. Ні, нас не випадок звів. Це колись дорогий наш Вергілій Мову про мене повів, потім Варій. І ось, пам'ятаю, Вперше ввійшов я в твій дім. Промимрив щось два чи три слова Й тут же затнувсь, мов хлопчак боязкий: не мені ж похвалятись Ясністю роду чи безкраєм піль, які об'їжджаю На сатурейськім коні, тому просто сказав тобі, хто я. Коротко й ти відповів своїм звичаєм. Так і розстались. Місяць минув, потім другий, і лиш на дев'ятий ти знову Кликнув мене й своїм другом назвав. Я, звичайно, пишаюсь Тим, що сподобавсь тобі, хто полови з зерном не мішає, Хто не по знатності судить - по чистому серцю й по вчинках. Тож, коли хиби мої - незначні й лиш місцями вражають Душу мою, загалом незіпсовану,- от, як, буває, Родимки бачиш на тілі міцнім,- якщо людям у вічі
Часто й на Форум вечірній зверну, подивлюсь, як ворожать.
7 Як насміявсь над вигнанцем Рупілієм, званим Володар, Мішанець Персій за злобу його гноєтворну, отруйну, Знають, здається мені, всі цирульники й каправоокі. Персій, багач, пильнуючи зиску свого в Клазоменах, Щось не поладив з Рупілієм, так що дійшло в них до суду. Впертий, гнівливий був; перед таким присмирнів би й володар. Високо носа він дер, а лаявсь так хльостко, що навіть Барра й Сісенну не раз випереджував білими кіньми. Та повернусь до Рупілія. Марно було їх мирити, Бо ж у сутяжників звичай такий, як і в тих, що віч-на-віч Стануть до бою; між Гектором-сином Пріама-й Ахіллом Теж було гнів спалахнув і посварених ятрив, аж поки Не розсудила їх смерть, і по праву: обох же по вінця Повнила мужність найвища. Коли ж ось така ворожнеча Між слабодухими зайде або коли сильний із слабшим Бій розпочне, як колись Діомед із Главком-лікійцем,- Слабший таки відступає, та ще й переможцю уклінно Шле подарунки. Отож перед претором Брутом, що саме В Азії правив багатій, зітнулись Рупілій і Персій: Хтозна, чи Бакхій і Біт дорівняли б тій парі добірній. Вбігли обоє, рвучкі, запальні,- аж глянути любо! Персію слово дали. Що не скаже він-сміх вибухає: Брута й когорту його до того вже хвалить, що, врешті, Сонцем Азії Брута назвав, а щасливим сузір'ям - Почет його, крім Рупілія, звісно: це пес, мов, що з неба На хліборобів, ненависний, шкіриться. Весь аж запінивсь, Наче зимовий потік, що вирує в незайманім лісі. Тут пренестінець того крикуна, що зливав його брудом, Хльоснув лайками й собі. Так не раз виноградар облає Грубо того, хто, проходячи мимо, його роздратує Ще й передражнить: "куку!" й чкурне собі геть од старого. Персій наш, грек, заволав, італійського оцту сьорбнувши: "Бруте, богами тебе заклинаю, тобі вже ж не вперше Владарів брати за горло! Чому ж ось цього не хапаєш? Це вже, повір мені, діло твоє, твій обов'язок навіть!" 8 Був я смоковниці пнем, завадою всім, але якось Тесля спинивсь біля мене: "Ану з нього лавку змайструю... Ні, передумав,-Пріапа зроблю". Відтоді й одганяю Звідси птахів і злодіїв: правиця і сук той червоний (Ось він зухвало стирчить) одганяють злодіїв, а прутом, Що на моїй голові, я лякаю птахів, щоб не сміли Шкоди городам новим завдавати. Сюди, пам'ятаю, Звозили трупи. Умре якийсь раб у тісній комірчині - Раб же сюди й приставляв його тіло на марах убогих. Так і стлівали гуртом тут останки злиденного люду: Тут і сміхун Пантолаб, і внук гультяя Номентана. Тисячу стіп уподовж, а впоперек-триста: ці межі Стовп визначав, тої спадщини мертвих німий охоронець. Нині - й живі Есквілін заселяють. Тут чисте повітря, Сонячним пагорбом любо пройтись, де, немовби ще вчора, Сумно вражаючи зір, вишкірялись оголені кості. Часто я бачу, як тут сновигають і звірі, й злодії. Та щонайгірше - це відьми ті кляті, що все каламутять Душі людей примовлянням своїм або зіллям труйливим. Ні перешкодити їм, ні звести їх зі світу не можу. Хай лише вигляне місяць мандрівний, вони вже никають: То якісь трави отруйливі рвуть, а то кості збирають. Бачив якось я Канідію: чорну полу підібгавши, Йшла вона, боса, розпатлана; старша, Сагана,-за нею. З виду обидві страшні, блідолиці, та ще й завивали Так, що морозом мене обдало. Розгребли вони, бачу, Нігтями землю; зубами шматуючи чорне ягнятко, Кров його в яму зливали, щоб звідти до них на розмову Тіні з'явились. Були в них зображення, дві якісь ляльки: Менша із воску, а більшенька-вовняна; більша, здавалось, Кару якусь готувала тій меншій і та, покорившись, Мовчки, по-рабському звісила голову, вмерти готова. Тут обізвалися відьми: одна закликала Гекату, Інша-страшну Тісіфону. Тоді й почалось: розбрелися Пси якісь чорні кругом, заклубилися змії, а місяць, Взявшись рум'янцем, зайшов за надгробок, щоб свідком не бути. Хай же ворони, якщо я брешу, мою голову зразу Вимажуть білим послідом, а нижню мою половину Хай опаскудять ті покидьки всякі, почавши з Ворана. Зрештою, зайві подробиці тут, як Сагана, скажімо, Виючи, з тінями мову вела; чи як бороду вовчу З зубом смугастої змійки ті дві чарівниці квапливо В землю зарили; як лялька, що з воску, нараз спалахнула Полум'ям синім; чи те, як, усім своїм тілом здригнувшись, Я нечестивих таки покарав за все бачене й чуте: Духу набрався, напнувсь, та як бахнув, аж зад мені луснув, Наче напнутий міхур, а ті відьми - щодуху до міста. Зуб загубила Канідія, штучне волосся - Сагана. Зілля своє розтрясли по дорозі; в обох позлітали З рук обручки зачаровані. Справжня тобі чудасія! 9 Йшов я було по дорозі Святій - люблю так пройтися, Думку при тім снуючи про дрібне щось, заглиблений в себе. Тут підбігає якийсь - його прізвище ледве згадав я - Хап мене спритно за руку: "Привіт! Як ся маєш, мій любий?" - "Добре,-кажу,-побажаю й тобі, чого сам собі зичиш".- Йде він за мною. Тож я: "Маєш справу яку?" Той одразу: "Знаєш мене: я ж учений, поет".- "О, тим більше,-кажу я,- Буду тебе поважати". А вже тільки й думки у мене, Як би то вирватись: то поспішу, то тупцюю на місці, То до слуги щось шепну, аж у піт мене вдарило врешті. "Мав би я вдачу Болана,- майнула заздрісна думка,- Швидко б такого відшив!" А той, не вгаваючи, хвалить То передмістя, то Рим. Я - ні слова. Та він мою хитрість, Видно, збагнув: "Ти не проти б уже розпрощатися, бачу! - Шкода зусиль: куди ти-залюбки туди й я попрямую, До товариства тобі".- "А чи варто,- кажу,- я зібрався Друга навідати: хворий він; ти ж його навіть не знаєш. Ген аж за Тібром домівка його, аж під Цезарським садом".- "Що ж, я готов. Не лінюсь. Та й роботи не маю. Ходімо!" Тут я вже вуха, сумний, опустив, як осел, що нарешті Рушив-таки з нелегким вантажем. Той знов починає: "Скоро захопишся мною - наскільки я сам себе знаю - Більше, ніж Віском чи Варієм: хто ж бо так віршів багато, Швидко складе так, як я? Чи в танці хтось м'якший, в'юнкіший? Пісню ж коли затягну, то вже заздрість бере й Гермогена". Тут я таки не змовчав: "А є в тебе матір чи рідні, Хто б хоч натішивсь тобою?"- "Та де тамі Не маю нікого: Всіх поховав".-"От щасливі,-подумав я,-черга на мене. Що ж, добивай! Видно, доля така, бо й стара сабінянка Так ще малому сказала мені, коли випав мій жереб: "Ворога меч не зведе його з світу, ні зілля отруйне, Кашель не зсушить, ні млява подагра, ні колька у боці - Віку вкоротить йому балакун. Ось тому ненастанно Хай стережеться людей говірких, як лиш стане дорослий". Ось уже й Вести святиня; вже сонце над полудень, бачу. Саме тоді мій супутник на суд мав явитись негайно В справі своїй, бо інакше б програв її. От він і каже: "Слухай, загляньмо туди, якщо ласка твоя, на хвилинку!" "Що ти,- кажу,- я вже й так опізнивсь, та й законів не знаю. От хочеш вір, хочеш ні". Завагався він: "Що тут робити? Кинути суд чи тебе?" - "Звичайно ж мене!"-"Ну, нізащо!" - Твердо сказав і пішов перед мене. За ним, покорившись, Мов полонений, бреду. "Меценат не гордує тобою? - Кинув питання.- Не всякого ж він підпускає до себе. От хто з Фортуною в згоді! Коли б ти й мене ще в те коло Якось увів, то й прибічника б мав там, повір, ділового: Хоч би я збоку десь був, але - хай не ступлю з того місця - Швидко б ти інших позбувсь!"- "Не так живемо, як гадаєш; Дім цей не любить незгод, там підступності входу немає: Той виділяється розумом, інший, скажімо, багатством - Що мені, врешті, до того? Там кожному знайдеться місце". "Годі й повірити в те".- "Але так воно є",- відмовляю. "Що ж, я тим більше бажанням горю з Меценатом зійтися". "От і чудово! Хіба ж перед хистом твоїм він устоїть? Зважся! Наскільки спочатку твердий він, настільки потому Зм'якне, податливим стане".- "Та вже не схибну, постараюсь! Слуг підкуплю; проженуть мене нині,-постукаю завтра. Висліджу пору догідну: зустрівши його на розпутті, Може, й додому ось так проведу. Без марудної праці Що б нам досталось? Таке вже життя!" Поки так він мудрує, Друга мого перестріли ми раптом, Арістія Фуска. Стали. "Звідки? Куди?" Бачу, добре він знає поганця. От і моргаю йому, то сіпну за рукав, то торкнуся Ліктя його, то щипну таки добре: мовляв, змилостися, Вирятуй друга з біди! Але де там! Він далі жартує, Мовби нічого й не бачить, а я аж скипаю од гніву. "Слухай,- кажу,- ти якось натякав, що зі мною віч-на-віч Хочеш про щось говорити".- "Так-так. Прийде час- поговорим: Нині ж тридцята субота в юдеїв; поважні розмови В свято, як знаєш, небажані".-"Я в забобони не вірю". "Так, але я трохи слабший, на жаль, як і всяка дрібнота. Вибач. До скорої зустрічі!" Чорне сонце для мене, Видно, зійшло того дня! Утік нечестивий, лишивши Друга свого під ножем! Та тут позивач випадково Нас перейняв. "Ти, поганче, куди?"-закричав. А до мене: "Будеш за свідка?" А я уже й вухо йому підставляю. Силою гонить базіку на суд. Людей назбиралось!.. Крик, метушня... Ось так Аполлон мене вирвав од смерті! 10 Хибиш, Луцілію, й ти: доведу я це кожному, взявши В свідки Катона, твого оборонця. Він вірші невдалі Тут же готов підрівняти й підправити; в цьому він значно Тонший і м'якший від того, кого ще з дитинного віку Прут і кийок наставляв, щоб було кому потім рішуче, Як і годиться ученим-граматикам, стати на захист Давніх поетів, яким не спішить наша молодь сьогодні Шану належну складати. Але повернуся до діла. Вірші Луцілія-ще раз кажу я-хисткою стопою, Якось нерівно біжать. Хоч як ти ним не захоплюйсь - Тут проти правди таки не попреш. Але сіль ту, якою Місто не раз протирав він, хвалю я на тому ж листкові. В іншому ж я не підтакну йому, бо тоді б випадало Й міми Лаберія справжнім, високим мистецтвом назвати. Тож домогтися того, щоб читач розсміявсь мимоволі,- Це ще далеко не все, хоч і тут якийсь хист мусить бути,- Стислість-передусім; щоб віршована мова струміла Вільно, не скована надміром слів, що натомлюють вухо. Щоб і грайливо пливла вона, й повагом; щоб у тій мові Голос поета й промовця звучав, і того, який вміє Сили свої берегти: не розтратить їх там, де достатньо Кинути дотеп тонкий. Саме жарт, а не мова злостива Нам помагає не раз розв'язати заплутану справу. Добре знали це ті, що комедію давню творили (В них цього й нам би повчитись!), та їх, бач, не зволять читати Ні Гермоген-чепурун, ні мавпій той, їх інше цікавить: Всі вони знай в один голос підспівують Кальву й Катуллу. "Славний Луцілій ще й тим, що йому пощастило змішати Грецькі й латинські слова".-Запізнілий ти, бачу, цінитель: Те, що й Піфолеонтові з Родосу легко вдавалось, Маєш за подвиг? - "Але ж такі мови - латинська і грецька - В суміші, мов із хіоським фалерн, припадають до смаку!" Справді? У віршах лишень чи й у прозі також? Припустімо, Славні промовці Валерій Корвін і Публікола Педій В справі Петіллія слово взяли й ненароком, забувши Рід свій і мову свою, наче ті канузійці двомовні, Стали навмисно слова перемішувать - рідні з чужими, Як ти до цього б поставивсь? По-грецькому вірші писати Бравсь навіть я у свій час, хоч по цей бік моря родився. Та серед ночі - а сни тоді віщі - Квірін, об'явившись, Так присоромив мене: "Носив би ти дрова до лісу- Меншу б дурницю робив, ніж оте, що надумав робити: Грецьких поетів юрба-незліченна, її не примножиш". Хай же надутий Альпін добиває поволі Мемнона, Хай до кінця вже спотворює Рейн - я для втіхи своєї Трохи грайливо пишу, та не з тим, щоб ті речі для Тарпи В людному храмі читать чи в театрі щодня виставляти. Де, як не в тебе, Фунданію, вміє повія так влучно Кинути слово метке, де ще Дав над похилим Хремесом Так поглузує не раз? Шестистопними віршами славить Дії володарів наш Полліон, а пісню епічну Мужньо веде розпломінений Варій. Тонкий і мрійливий, Музам сільським уподобавсь Вергілій. Та, щодо сатири, Де послизнувся Варрон Атацин та й інших чимало,- Я її краще писав, хоча й не досяг того вміння, Що винахідник її, тому не посмів би торкнутись Лавра, який обвиває чоло його в славі найвищій. Щодо Луцілія - ще раз кажу: він плив каламутне - В зайвім суттєве губилось. А втім, на самого Гомера Пильно, по-вченому глянь: чи не виловиш хиби й у нього? Чи не насмілився й Акція-трагіка дещо змінити Той же дотепний Луцілій? Чи й з Еннія він не сміявся? Чи, докоряючи їм, він чола не підняв тоді вище? Що ж заважає мені, над Луцілієм нині схилившись, Думати: "Що це? Природа його чи природа предмета Гладше писати йому не дозволила: так-бо віршує, Начебто дбав лиш про те, щоб у вірш, бува, не втиснути Поспіхом зайву стопу та щоб віршів таких зо дві сотні Скласти ще зранку, натще, і стільки ж-після обіду". Віршами так, мов потік, проривався й Кассій Етруський. Кажуть, по смерті він спалений був на своїх-таки книгах: Стільки набралося їх. Луцілій-дотепніший, тонший; Навіть вірша одшліфовує краще, ніж той, який грубо Пісню, що грекам чужою була, починав укладати, Ніж стародавніх поетів юрба. Та коли б випадково Він серед нас нині жив, з давнини зісковзнувши в сьогодні,- Довго б свій вірш він прополював, поки б не визрів нарешті Витвір мистецтва. Частенько при тому потилицю б чухав, Нігті б собі одгризав, підправляючи впертого вірша. Часто свій стиль повертай! Лиш тоді може вийти з-під нього Вірш, який варто не раз прочитати. Юрбі не догоджуй: Вмій обійтись кількома читачами, хіба що ті твори В школі глухій малюкам нетямущим волієш читати. "Перші ряди мені плещуть в долоні-й того з мене досить!): Гордо сказала Арбускула, темним освистана людом. Хай і мені дошкуляє Пантілій; хай поза очі Лає Деметрій, нехай з дурноти язика свого чеше Фанній, п'ючи в Гермогена Тігеллія! Лиш би схвалили Те, що пишу. Меценат і Вергілій, і Плотій, і Варій, І незрівнянний Октавій, і Фуск мій, і Віски обидва. Далі годиться назвати - але не для лестощів, звісно, Не для пихи - й тебе, Полліоне, й тебе ще, Мессало, Й брата твого; до них шанобливо й вас долучаю, Бібуле, Сервію, як і тебе, наш Фурнію щирий. Інших не згадую тут, моїх добрих, освічених друзів. Жду, проте, схвального слова від них, та якщо б тій надії Вірш мій не міг дорівняти, було б мені важко на серці. Геть же, Тігеллію, звідси з Деметрієм! Гетьте обоє! Серед школярок на лаві шкільній досхочу собі плачте. Хлопче! Мерщій допиши в мою книжечку й ці побажання. |
![]() |
|
||||
© 2000-2003, Київ, Соломко Валентин -- ідея та наповнення, графічне опрацювання -- проєкт дизайн, змiнено -- 20.05.2003 12:34:24 |