На обрії з'явилася тоненька смуга землі. Звістка про її появу вмить облетіла ліхтеровоз. Вільні від вахти моряки висипали на палубу і, прикриваючи долонями очі від яскравого сонця, вдивлялися в океанську далечінь, що коливалася в серпанку, ніби огорнута полум'ям велетенського вогнища. І хоча землю було ледь помітно, радість полонила всіх. Після багатоденного переходу пустельним океаном, така подія підняла настрій у людей.
Олег Дмитрович ретельно обстежував вузьку смугу землі в бінокль, намагаючись віднайти гирло ріки. Але смуга темніла присадкуватим, суцільним пасмом. Лише вгорі, на тлі розпеченого сонцем неба, вгадувалися зубчасті верхівки чи то гір, чи то гігантських дерев.
До Райдуги тихо підійшла Ліда, торкнулася його руки.
— Схоже, що прибули.
— Так,— мовив Олег Дмитрович.— Прибули.
Ліда взяла з рук капітана бінокль, оглянула океанський простір, потім мовчки повернула його Райдузі.
Над судном з'явилися чайки. Вони спочатку кружляли високо в небі, затим поступово спустилися нижче, галасливою зграєю пронеслися поміж натягнутих антен і спікірували неподалік на воду. Океан навколо судна прояснів: вода з зелено-чорної стала прозоро-блакитною. У верхньому шарі води проносились табунці сардинок. Чайки миттю вихоплювали їх, задираючи догори свої крючкуваті дзьоби, жадібно ковтали. Раптом птахи полохливо знялися, відлетіли трохи далі від судна і знову сіли.
— Акула! —скрикнула Ліда.—Та не в бінокль, Олегу Дмитровичу, дивіться. Ось вона, біля самого борту!
Розрізаючи горбастим плавником невеликі хвилі, акула неслася вздовж судна, виловлюючи гострозубою пащекою сардинок. Рибини втікали увсебіч, але багато з них все ж таки потрапили в пащеку.
Акула пройшла попід самим бортом і зникла за кормою в пінистому буруні, що стелився довгим шлейфом за судном.
Земля помітно наближалася. Вона ніби проростала з океану:
смуга розширювалась, вивищувалася. Окремі обриси берегового пейзажу вимальовувалися все чіткіше. Ось уже видно гострі вершини гір. Згодом, трохи нижче, почали вирізнятися величезні дерева. Біля їхнього підніжжя — густі тропічні хащі. При самій воді виднілася жовта смуга піску, яка ліворуч вигиналася дугою і зникала за лісом.
Вода навколо судна знову почала змінювати свій колір. В її чистій глибокій блакиті з'явилися жовтуваті пасма, що свідчило про близькість гирла ріки, яка разом зі своїми водами несла в океан і пісок. Сумніву не було: гирло знаходилось за відрогом лісу, де зникала прибережна смуга.
— Штурмане,— мовив Райдуга до Станєва.— Будемо спускати наше господарство на воду. Курортне життя закінчилося.
— Так, капітане, закінчилося. Господарство готове до спуску.
— Добре, штурмане. Іштване...— звернувся Райдуга вже до механіка, який разом з Яном Моравою піднімався трапом на палубу і уважно розглядав розташування шахових фігур на мініатюрній дошці, що тримав у руці.
З першого ж дня знайомства Іштван і Ян заприятелювали, зійшовшись на спільному інтересі — закоханості в шахи. Перед відходом у рейс, уже в радянському порту, кожний з них купив мініатюрну шахову дошку, на якій кріпилися в спеціальних гніздах фігурки. Такі шахи вміщалися в долоні і грати ними можна було навіть на ходу. І як тільки-но видавалася вільна хвилина, друзі діставали їх з кишень і той, кому належало ходити, робив черговий хід. Партія, бувало, продовжувалася кілька днів. Отож і зараз, піднімаючись трапом, Сабо обдумував, як йому походити. Він був майже на дві голови вищий за свого словацького товариша. Голова його першою показалася над палубою, саме тому до нього першого і звернувся Райдуга.
— Іштване, машина буксира готова?
— Готова, капітане. Один натиск на кнопку — і запрацює, як годинник,— складаючи шахову дошку, відповів Сабо.
— А твоє господарство, боцмане^
— Палуба готова! — по-військовому чітко відповів Ян, вкладаючи в слово «палуба» більш широкий смисл, ніж воно означає. Мовляв, усе палубне господарство готове: троси, канати, зчепні пристрої.
— Тоді все гаразд,— мовив Олег Дмитрович і зібрався було йти прощатися з Глушковим.
— А мене чому не питаєте про готовність, капітане? — перепинила його Ліда.
— Вибачте, забув за ваше господарство, Лідо,— щиросердно признався капітан.
— От коли ваш шлунок заграє марш, тоді згадаєте. Зате я — забуду.
Райдуга з усміхом розвів руками, мовляв, нічим мені на це заперечити: тут ми повністю залежимо від вас, Лідо...
— Те-то й воно! — переможно зауважила дівчина. Ліда прибула на буксир, коли Райдуга від'їхав у відпустку, тому Олег Дмитрович познайомився з нею лише перед самим рейсом. Включили в скорочений екіпаж буфетницею саме Ліду тому, що вона зналася на медицині — в неї була освіта медичної сестри.
Дівчина з дитинства мріяла лікувати людей. Закінчивши вісім класів, подала документи в медичне. Але на вступному іспиті одержала трійку і не добрала балу. Що робити? Повертатися додому. в своє Криничне? Соромно... В місті залишатися? Немає де жити. Та, вийшовши з медичного училища, крізь сльози побачила на сусідній вулиці, біля парадного входу гарного будинку, натовп дівчаток. Підійшла. Виявилося, що то приймають документи теж в училище, але в інше — в професійно-технічне, яке готує спеціалістів з сфери обслуговування для пароплавства. Не роздумуючи, подала документи. Так стала учиницею професійно-технічного училища. Та мрія бути медсестрою її не полишала. Одного разу прочитала оголошення на дверях медучилища, що відкриваються курси медсестер. Поступила. Але кидати професійно-технічне училище вже було шкода:
звикла, сподобалось. Удень вчилася в училищі, ввечері (тричі на тиждень) — на курсах, аж доки не одержала диплом медсестри...
Тим часом ліхтеровоз наблизився до берега настільки, що вже неозброєним оком можна було бачити густе плетиво ліан між деревами. За мисом відразу відкрилося гирло ріки. Широке, воно могутньо котило води з глибин тропічного лісу в океан. Чим далі від берега, гирло все тісніше обступали масивні крони віковічних дерев, а ген, у гірській ущелині, зовсім ховали від очей.
— Навіть не віриться, що над цією землею нещодавно пронісся ураган,— задумливо мовив Морава.
— Ураган пронісся над центральною частиною країни. Пройшов смугою,— пояснив Іштван.— Наші, угорські, газети про це писали.
Ліхтеровоз зупинився навпроти гирла ріки. Капітан Глушков по судновій трансляції розпорядився спускати на воду ліхтери і буксир «Дунай». Запрацювали могутні механізми, розкриваючи корму ліхтеровоза, забігала палубна команда, звільнюючи ліхтери відкріплення.
Райдуга піднявся в ходову рубку «Співдружності» — справжнє царство електроніки і приладів. У центрі напівовального, довгого, майже на всю ширину судна, приміщення — невеличке стернове колесо. Звичайно, рубка ліхтеровоза Райдугу не дивувала, він її вивчив в училищі і не раз бував у ній раніше, але саме зараз, коли вже знав, що через деякий час нестиме вахти тут, сприймав все це якось гостріше. Наприклад, раніше не помічав, на чому стоїть стерновий. А зараз для себе зробив відкриття, що той стоїть на кольоровому вовняному килиму... Двері в штурманську рубку покриті пластиком під кору берези.
— Ну що ж, Костянтине Федоровичу, спасибі за доставку,— подав руку Глушкову.— До зустрічі.
— Будь обережний, Олегу Дмитровичу, в джунглях. Як домовилися, через десять днів зустрінемося на цьому самому місці! — потис гаряче руку Райдузі.— Твій буксир уже на воді. Сім футів під кілем тобі, синку!
Доки Райдуга перебирався на буксир, могутні механізми спустили на воду останній ліхтер. Загерметизовані контейнери ледь помітно дрейфували в відкритий океан за течією, що вже відчувалася з боку ріки.
В надрах буксира щось чахнуло, пирснуло — судном прокотилося легке тремтіння. За кормою, ніби з глибин океану, вирвалося сердите рокотання, але через хвилину воно перетворилося в рівномірний, натужний гул — Іштван Сабо запустив машину. Буксир, неначе зітхнувши після довгого сну, ожив. Олег Дмитрович зачекав трохи, щоб двигун прогрівся, затим додав обертів.
— Петере, ставай за стерно,— звернувся до штурмана, який тут-таки, в рубці, вивчав карту Орландії.— Будемо «ув'язувати» ліхтери.
Станєв зайняв місце стернового, звичайними рухами покрутив колесо, щоб визначитись, наскільки «Дунай» слухається стерна, і повів його до ближнього ліхтера. Зістикувавши буксир з ним, Петер почав нанизувати на замки зчеплення інші ліхтери. Він так вправно це робив, що Райдуга цілком поклався на нього і не докучав своїми командами. Залишався останній ліхтер. «Дунай», що тепер став штовхачем і попереду себе мав уже низку ліхтерів, розвернувся кормою праворуч, підвів передній ліхтер точно в замок того останнього — «віз» готовий. Необізнана з річковими караванами людина ні за що не повірила б, що такий маленький буксир зрушить таку велику низку ліхтерів. Тим більше не повірила б, коли б їй сказали, що цей букисир штовхатиме перед собою ліхтери проти течії та ще й звивинами ріки. Проте все це було так. Караван, набираючи ходу, прямував у гирло.
— Яне, візьми футшток і гайда на перший ліхтер заміряти глибину! — зкомандував по рації Райдуга.
Морава, що перевіряв, чи щільно зайшли автозчепи між ліхтерами, відповів, чекаючи кожне слово.
— Зрозумів, капітане. Фудшток біля мене. Прив'язаний на середньому ліхтері. Відв'язую. Йду з ним на «вістря» каравану...
— Яне, так швидко захрипнеш. Спокійніше доповідай. Не хвилюйся.
— А я й не хвилююся, капітане,— відповів Ян.— Почав заміряти глибину фарватера.
З буксира Морава видавався далекою маленькою фігуркою. Але голос його по рації лунав чітко. Райдузі було чути навіть його уривчасте дихання.
— Добре, боцмане!
Райдуга ще раз оглянув берег, затим знову перевів погляд на караван. Його, як завжди, коли він бачив «в'язку» ліхтерів, охопило збудження. Спромігся відразу те почуття пригасити, переконавши себе, що він не просто сторонній спостерігач, а на капітанському містку буксира, який веде караван, та ще й так далеко від рідного порту.
Навколо бортів буксира заграв потік вируючої води, що неслася назустріч каравану, атакувала його, ніби намагалася не впустити в зелені ворота джунглів. Машина «Дунаю» запрацювала натужніше, корпус буксира затремтів, штовхаючи перед собою масивну металеву стрілу. Берегами повільно відпливали назад перші дерева, чагарі, поступово закриваючи собою ліхтеровоз і океанський простір.
«Співдружність» дала три прощальні басовиті гудки. Могутнім рокотом вони прокотилися над океаном, тропічним лісом. «Дунай» відповів ліхтеровозу баритоном. У лісі зчинився переполох. Загойдалися гілля дерев, довгі батоги ліан. Навкруг здійнявся лемент мавп, крики птахів. Десятки тисяч різнобарвних пташиних крил нараз закрили небо, що виднілося між широкими зеленими кронами дерев-велетнів, які все тісніше обступали ріку з обох берегів і, здавалося, вели її — знедолену полонянку — в своє темно-зелене царство.
— Ну й концерт! Чув таке коли-небудь, капітане?
— Не чув, Петере.
— І мені не доводилось, хоч і бував у тропіках. Цей ліс, напевно, всім лісам ліс. Дрімучий у повному розумінні...
Ріка звужувалась, і Станєв замовк, зосередившись на фарватері. Край лісу почали частіше з'являтися мавпи. Вони злякано-допитливими поглядами вдивлялися в ліхтери, а коли, гуркочучи, до них наближався буксир, зникали. Але ніхто з моряків не міг довго милуватися тропічно-загадковою природою. Ріка робила круті, несподівані повороти то праворуч, то ліворуч, а іноді здавалося, що вона петляє між гігантськими деревами, обтікаючи кожне з них. І людям треба було проявляти максимум уваги, зусиль і вміння, щоб караван не врізався в берег чи дерево.
Ян Морава охриплим голосом продовжував підраховувати глибину річки. Але чутливі мікрофони рації доносили все той самий чеканний ритм його слів словацькою мовою. Саме тому Райдузі найлегше було спілкуватися з боцманом. «Глибина під кілем два метри... три... два... півтора...»—лічив Морава.
Іштван Сабо не відходив від двигуна, контролюючи його роботу, лише зрідка висовуючи у напіввідкритий ілюмінатор голову, яка міцно сиділа на м'язистій шиї, неначе в древньоримського атлета. «Аполон та й годі»,— визначив про себе Райдуга.
Петер Станєв нагадував жонглера, в руках якого стернове колесо не знало ні миті перепочину: крутив його то вправо, то вліво, спрямовуючи в потрібному напрямку буксир, а той, в свою чергу,— весь караван.
Так продовжувалося багато годин. Ніхто не помітив: спекотне сонце сіло за дерева, хоча «сіло» — то поняття відносне, бо дерева стояли над самими головами, часто закриваючи небо і утворюючи своїми розлогими кронами суцільний дах. Косе проміння, пробившись через якусь прогалинку в морі зеленого віття, освітленою смугою пробігало палубами ліхтерів, ніби рахуючи їх кількість. У таких освітлених місцях було багато крокодилів. Вибравшись на мілководдя, вони ліниво куняли.
З камбуза вийшла Ліда і, тримаючи перед себе бачок, попрямувала на носову палубу.
«Ще зовсім дівча. Вважай десятикласниця, а вже така хазяйновита...» — подивився їй услід Райдуга.
Дівчина, ніби відгадавши думки капітана, повернулась, поставила бачок на борт і, притримуючи його, підвела голову. В цю мить бачок вислизнув за борт. Вода всіялась картопляними лушпайками. Сон у крокодилів ніби рукою зняло. З проворністю, якій міг би позаздрити будь-який ватерполіст, вони один поперед одного накинулися на лушпайки, затим — на бачок. Між гострозубими щелепами, гнучись, затріщав алюміній. Навіть переляканий скрик Ліди не зупинив крокодилів. Вони зчинили бійку між собою і так збурили воду, що з дна ріки підняли пісок. Ліда розпачливо розвела руками, плачучи, побігла назад у камбуз.
— Капітане,— подав голос Петер від стерна.
— Слухаю,—озирнувся на нього Райдуга.
— Не ображай дівчину...
— Чим я її образив?..
— Образив, капітане...— спокійно відповів Петер. Болгарин Петер Станєв знав стільки українських, російських, угорських, чеських, словацьких пісень і анекдотів, що його густий бас тільки й чути було. Високий, з чорною чуприною, Станєв походжав вечорами палубою, артистично заклавши одну руку за спину, а іншою погладжуючи невеличку борідку, наспівував на різних мовах пісеньки, в кінці куплетів обов'язково додаючи слово «всічко», що означає болгарською — «все». Часто вживав він це слово і підчас розмови. Його веселу вдачу ніби підкреслювала червона сорочка. Завжди свіжа — чисто випрана, попрасована,— вона була акуратно заправлена в широкий пояс джинсових штанів і щільно облягала тонку, але м'язисту статуру. Сліпучо білі зуби, коли він усміхався (а це Петер робив залюбки), здавалося, освітлювали смагляве обличчя. Йому можна було дати років двадцять три — двадцять п'ять.
— Петре, тобі б бути не моряком, а артистом,— якось сказав йому Райдуга.
— Не для вас я так стараюся, хлопці, а для Ліди,— віджартувався Станєв і додав, зиркнувши в бік дівчини: — Всічко.
Перший ліхтер увійшов у чергову, освітлену сонцем, смугу води. Ян Морава, притримуючи однією рукою футшток, іншою закрився від яскравого світла, яке било йому прямо в вічі. Хоча то падало вже у косе надвечірнє проміння і на європейських широтах воно видавалося б не таким уже яскравим, тим більше спе-котним, але тут були тропіки, де сонце неймовірно смалить до самого заходу, а коли дотикнеться обрію, то відразу зникає, і на землю спускається темрява. Отож, Ян Морава, осліплений яскравим сонцем, що вигулькнуло з-за дерев, не помітив, як над ним пролетіла стріла і металевим наконечником дзв'якнула об палубу ліхтера. Лише оглянувшись на той звук, він її побачив. Але навіть не встиг здивуватися, бо відразу затріщали прибережні кущі і з зарослів висунулося кілька маленьких кучерявих голівок. Схопився за рацію.
— Капітане, тут на мене з кущів витріщилися якісь діти!
— Які ще діти, боцмане? Тобі, напевне, сонце голову насмалило і ввижається хтозна-що.
— Нічого мені не ввижається, їхня стріла ледь мене не зачепила. Ось вони виходять з хащів!.. Це якісь ліліпути!.. Шкіра на них коричнева... Маленькі. Наготові тримають списи, луки. А ось і жінки виходять!.. О! Серед них діти!.. Побачиш, капітане, зараз сам. Уже середні ліхтери зрівнялися з ними. Тільки будьте обережні. Та це ж пігмеї!..— аж закричав від здогадки Морава.
— Так, пігмеї,— мовив Райдуга.— Ми їх теж уже бачимо. «Дунай» поступово наближався до пігмеїв, які, перемігши страх і збившись до купки на березі, широко розкритими очима дивились на караван, що повільно просувався річкою. Райдуга глянув на Петера, чи, бува, той не забув пильнувати за фарватером. Але штурман, мов нічого не трапилося, зосереджено перекладав стерно то праворуч, то ліворуч, ведучи караван точно серединою річки. Здавалося, аборигени цього тропічного лісу для нього були звичайними людьми, з якими він зустрічається щодня. Навіть порухом брови не виявив свого зацікавлення. Можливо, те лише здавалося Райдузі. Але, що б там не було, Станєв не дозволив собі ні на мить послабити увагу. Більше того, він звернувся до Олега Дмитровича:
— Капітане, надивляйся на них. Надивляйся, я за річкою попильную.
Райдузі було добре видно обличчя пігмеїв, навіть очі, які випромінювали незмірно глибокий сум, перемішаний зі страхом і цікавістю.
Напівголі тіла поблискували на сонці шоколадним кольором. Одяг пігмеїв складався лише з кількох пальмових листків, обв'язаних навколо стегон ліаною. Раптом у заростях пролунав грізний клич. Берег враз спорожнів — пігмеї зникли в хащах.
На палубу вийшла Ліда. Наче й не ображалася кілька хвилин тому, мовила м'яко, ласкаво звертаючись до обох відразу — Райдуги і Станєва.
— Час вечеряти. Зупинялися б уже. «А в неї, здається, гарний характер, відхідливий,— подумав Райдуга,— Гарна дружина буде комусь...»
— Ай справді, Лідо. На першому ж годящому місці зупинимося,— і, бажаючи продовжити розмову з дівчиною, додав: — Тільки-но ми бачили пігмеїв.
— Ой, як цікаво! А де вони?
— Зникли в кущах. Зачекай трохи, можливо, знову вийдуть на берег.
— Та я б з радістю, але ж на плиті млинці підгорають. Ліда кинулася до камбуза, бо в повітрі таки запахло пригорілим.
Праворуч відкрилася невеличка бухточка. Точніше, правий берег
ріки дугою заглиблювався в ліс, утворюючи заводь з більш-менш
спокійною течією, і лише через кілька сот метрів вище проти течії
повертався до основного русла.
— Завертай у заводь,— мовив Райдуга.
Станєв зменшив оберти двигуна, спрямував караван до берега. Підійшовши під саме гілля дерев, сплутаних ліанами, «віз» зупинився. І хоч зустрічна течія тут була слабша, ніж на середині, караван відразу почало зносити назад.
— Віддай якір! — скомандував по рації Олег Дмитрович боцману.
Ян не гаючись відпустив якірний ланцюг. Звільнений багатопудовий якір з гуркотом полетів у воду. «Віз» ще кілька метрів позадкував за течією і зупинився. Іштван Сабо вимкнув двигун. Навкруг розлилася тиша. Навіть чути було, як попід борти ліхтерів і буксира жебонить вода. Райдуга вирішив пройти по в'язці і особисто перевірити, чи все гаразд з ліхтерами і кріпленням. Та, дійшовши до середини каравану, від несподіванки зупинився: біля нього розсунулися віття чагарів, і на ліхтер вистрибнув хлопець. Щоправда, про вік маленького пігмея капітан лише здогадувався, бо на звичайного підлітка він не був схожий. За зростом хлопець нагадував п'яти-шестирічну дитину, з тією лиш різницею, що рухи його були вправні, впевнені, а кроки тверді. Та ще розумно-сумні очі і натренованість тіла видавали в ньому пігмея-підлітка.
— Сер,— сміливо звернувся до Райдуги хлопчик поганою англійською мовою,— ліків у вас немає?
— Ліків? — перепитав капітан, вражений несподіванним проханням і тим, що хлопчик у цих дрімучих лісах знає англійську мову.
— Ліків. Агеранга наша хвора. Мене послав до вас вождь. Я трішки знаю англійську. Служив колись у американського мисливця... Наше плем'я давно вже йде берегом за вами. Стріляти в вашу людину ми не хотіли. То пустили стрілу в птаха. Випадково вона впала на ваш човен.
— Далеко хвора?
— Ні. Тут, за кущами, сер.
— Не кажи на мене «сер». Я цього не люблю. У нас «сер» не кажуть.
— О! Гаразд, бвана.
Райдуга не став уточнювати, що таке «бвана». В шанобливому схилянні хлопчика відчувалася рабська покірність, і не важко було здогадатись про значення цього слова. Капітан узяв хлопчика за плечі.
— А як тебе звати?
— Хераф.
— Хераф... Херафе, ніколи не гни спину перед людьми. Це негарно. Мене називай капітаном.
— Кап... Кап... Не можу, бвана.
— Ну, так і буде. Тоді називай мене, як тобі зручно,— погодився Райдуга, зрозумівши, що не перевиховати йому Херафа так відразу.— Веди Агерангу сюди.
— Бвана, вона йти не може... Треба нести.
— Нести?! Оце-то пироги. Ми з тобою тут розпатякуємо, а Агеранга там, напевно, присмерті?
— Бвана, її принесуть сюди.
— Швидше нехай несуть!
Хераф приклав до рота складені рупором долоні і щось прокричав. Нараз у заростях затріщало сухе гілля, за хвилину на березі з'явилося кілька пігмеїв. Насторожено оглянувши Райдугу, вони розсунули ліани, і чотири пігмеї у супроводі жінок винесли на берег саморобні носилки, на яких лежала юна дівчина, її туге, налите молодістю тіло вигравало глянцем. Піт рясно вкривав красиве чоло, рівний, трішки розширений ніс і пухкі запалені вуста. Дівчина марила. Наперед вийшов літній чоловічок. Власне, його літність видавало лише зморшкувате обляччя. Він повернув свою кучеряву голову до Херафа і щось голосно сказав.
— Вождь наказує мені бути тлумачем,— переклав хлопчик.— Вождя звати Сеил...
Лише Хераф замовк, Сейл заговорив швидко і гаряче, жестикулюючи руками. Він показував то на дівчину, то на 'ліс, то на Райдугу, хапаючись за голову, тим вказуючи своє горе. Хераф переступав з ноги на ногу, підтягав свій ліановий пояс з банановими листями, шморгнув носом, почав перекладати:
— Вождь каже: його донька Агеранга зустрілася в лісі з Есамбою. А хто побачить Есамбу, той вмирає. Есамба направляє леопарда. Агеранга побувала в леопарда. На тілі сліди від зубів. Вона ще дихає. У вас — великих людей — є довгі гострі палички. Тими паличками ви проколюєте тіло і вливаєте через них цілющу рідину...
Райдуга кілька разів намагався перервати розповідь вождя й Херафа, але вони так швидко говорили, що вставити хоч слово він не міг. Нарешті в капітана урвалося терпіння, бо важила кожна хвилина для життя дівчини, і, не чекаючи, доки вони закінчать розповідати, гукнув Ліду.
— Біжу, капітане, біжу!..— відповіла дівчина, спускаючись трапом.
Тільки-но пігмеї з'явилися з лісу і збуджено загомоніли навколо Райдуги, Ліда, Петер, Іштван і Ян вийшли на палубу, почали за ними з цікавістю спостерігати, намагаючись відгадати, що так 'хвилює купку напівголих низькорослих людей. Та, коли на берег винесли носилки з Агерангою, Ліда відразу збагнула, в чому справа, і кинулася до каюти за медичною сумкою. Хлопці тим часом спустили трап. 1 ось вона вже біжить вузенькою смугою, яка відділяє річку від лісу.
— Швидше, Лідо. Тут, здається, дуже серйозно!..— квапив її Райдуга.
Ліда підбігла. Пігмеї поштиво розступилися перед нею. Дістала з сумки шприц, голку, ампулу. Все це подала Райдузі і наказала:
— Готуйте!
Сама нахилилися над Агерангою. Помацала пульс. Він майже не прослуховувався. Ліда помацала груди, плечі пігмейки і зойкнула.
— Чого ви, Лідо?—затремтів голос Райдуги.
— їй допомога вже не потрібна,— ледь чутно в розпачі мовила дівчина.