У першій половині XIX століття тут побував письменник Ю. Крашевський, який так описав джерело:
«Місцина цілком поліська: ліс, пісок і болото. Неподалік поштового гостинця, в невеликому оцямруванні,— незглибиме вікно, з якого за кілька кроків далі витікає вода і приводить у рух млин. Вода влітку холодна, взимку тепла... Те вікно посеред болота, дно піщане, глибину виміряти не можна... Вода з водоростями, при світлі дивно-чудово міниться, як опал або сині груди голуба,— з голубуватого в зеленавий колір папуги...»
А ось таким його побачив ще один мандрівник у 1867 році: «За п'ять верст від Маневичів біля села Оконськ б'ють підземні джерела висотою в півтора сажня» (понад п'ять метрів!).
Джерелом дивувались, досліджували його відомі вчені Е. Ейхвальд, П.
Тутковський, геолог В. Хорошевсь-кий та багато інших природознавців, які
прагнули розгадати таємницю заболоченості Полісся. В. Хорошевський, наприклад,
стверджував, що «Око — явище одиничне і виняткове для даної місцевості».
Та помилився: у межиріччі Стоходу і Стиру на краях обширних підвищень,
що між Маневичами, Софіянівкою і Северинів-кою, таке джерело не одне. І
в інших місцях вони є. Ось випадок, що стався біля Рожища, недалеко від
села Рудки. Тут на низині, що називалась Вжево, копали колодязь. Уже дійшли
до крейди і почули, ніби б'ють у порожню бочку. Крейдяна брила розламалась,
і в невеликий отвір ринула вода з такою силою, що викинула копачів нагору
і почала заливати городи, поля. Люди не спали всю ніч, носили в яму цеглу,
землю, а вода викидала все назад. Нарешті отвір загатили мішками з піском,
на тому місці насипали курган, щоб, бува, джерело не пробилося знову...
Була така біда і з Оконським джерелом. Воно не раз затоплювало поля
й луги, а коли його «закривали», то виходило в інших місцях. Потім утихомирилося.
Коли в 1929 році тут пробурили чотири свердловини, то" фонтан викидав угору
камені вагою до 30 кілограмів.
Згадував я це в Оконську, дивлячись на озерце, посеред якого чітко виднілися два клекотливі круги: то вибиваються аж на спокійне плесо джерельні фонтани. Був ясний день, і сонячне проміння проймало усю глибину водойми. Вода аж іскрилась зеленкуватою, смарагдовою барвою.
Уподовж річечки Оконки голубіло п'ять ставків. Підійшов ближче, глянув і зачудувався срібним полиском у воді: то гралася-купалася жвава райдужна форель, завезена сюди в 1964 році.
Ходив поміж вербами берегом маленької Оконки і хотілося почути з живих уст щось давнє-давнє, ще про ті часи, коли озеро і радувало, і лякало тутешніх жителів. У селі розповідали, що на болоті меліоратори не раз знаходили сліди колишніх жител. Може, ці житла затопило Оконське? Адже траплялося, що джерела вибивалися на городах і навіть в одного селянина в хаті.
Колись в Оконське пустили щупака, поміченого залізним кільцем, і через кілька літ його спіймали в Білому озері за Стиром. Підземне сполучення має Оконське нібито і з озером Івановим. А його походження теж незвичайне. Царські солдати, насипаючи оборонний вал, викопали глибоку яму. Коли вже закінчували роботу, солдат Іван з радості так гупнув ломом у крейду, що звідти раптом пішла вода потоком, залила всю яму і низину. І стало тут озеро Іванове.
А ще почув я два перекази, які хочу переповісти докладніше.
Один дядько намірився у тихому закутку Оконського шкури мочити.
— До річки неси,— сказав йому сусід, старий Онисько.— А то споганиш
джерело.
— До річки далеко, а тут під боком,— не послухався його впертий дядько
і попростував з важкою ношею до озерця. Але не дійшов: зачепився за якусь
ломаку на стежці, впав і звихнув ногу.
— Було близько, стало далеко,— погладжував свої пишні вуса Онисько.— Щоб знав: наше озеро не терпить бруду й наруги...
Коли направили дядькові ногу і він почав ходити, то признався Ониськові:
— Правду казали: близько—слизько, далеко— легко...
І поніс шкури до річки.
Боялися люди джерела, щоб не затопило їх, але й берегли його, бо, казали, без нього висохли б поля, вигоріла б трава на лугах.
Та хто відає, якими стежками-дорогами бродить лихо? І знову легенда. Паслися біля озера корови. Пастушок погнав їх сюди до водопою, і вони на мілкому прибережжі скаламутили воду. Як на те з недалекого лісу набігли вовки. Схарапудилась худоба, кинулась на середину озера і потопилась.
Ходив берегом заплаканий пастушок і не знав, що робити, боявся повертатися в село без стада. Не дочекавшись корів, пішли люди ввечері на пасовисько і знайшли там пастушка. Він і розказав про лихо. Зажурилися всі, а хтось розпачливо вигукнув:
— Бодай воно пропало, це озеро!
— Не кляніть його,—сказав старий Онисько.—Хіба ж то причина в ньому? Одна біда другу веде... Худоба споганила джерело. Бачили ж, як воно завирувало-розгнівалось?
А вранці на місці озера була глибока порожня яма...
Ціле літо жили селяни без джерела. Аж одного разу біжить пастушок вулицею і радісно гукає:
— Джерело знайшлось! Воно б'є в другому місці — за шляхом!
Прийшли люди туди, а там уже й озерце хвилями грає. Було воно чисте й прозоре, як вікно. Відтоді село і джерело Оконськими стали називати.
В Оконському ще й тепер є велика розлога яма, де буцімто давним-давно було «мандрівне» озеро. А коли вже знаємо, як виникло озеро біля села Рудки, як з'явилося Іванове, то не видається надто загадковим і «переселення» Оконського. Карстові води, а під Оконським крейдяним горбом якраз вони і зібралися в «море», завжди дивують людей всілякими несподіванками.