Райдуга приходив до тями важко. Спочатку далеко-далеко з'явилася цяточка світла, потім вона поступово почала розширюватись, і, коли заполонила весь простір, він відчув сильний біль у потилиці. Голова розколювалась. В очах ясніло, але не так, щоб зовсім. Мов крізь туман, бачив обриси світлого кола. Власне, капітан бачив над собою круглий отвір, крізь який виднівся шматок неба.
Спробував підвестися, але не зміг. За- хвилину знову розплющив очі, оглядівся. Зір став чіткішим. Високо вгорі таки виднівся отвір. Над отвором погойдувалася гілляка якогось дерева. З неї звисав батіг ліани, не дістаючи до Райдуги метрів три. Від отвору донизу склепінням розмирювалися круглі стіни. Капітан зрозумів, що лежить на дні банякоподібної печери з отвором угорі. Внизу стіни печери губилися в темряві. Де вони закінчувалися, визначити було важко ще й тому, що їхнє підніжжя заступали кущі. «В печері — й кущі,— майнула думка, але не згасла на цьому.— Тропіки є тропіки: дерева, кущі ростуть навіть без сонячного проміння, в такому місці... Хоча, чому без сонця? Якщо звідси видно шматок неба, то й сонце, можливо, зазирає сюди...»
Зібравши сили, капітан таки підвівся на ноги. Прислухався. З темряви долинуло гудіння, немов там, біля стіни, кружляв рій бджіл. Подумав, що то гуде в голові. Затиснув руками вуха — гудіння зникло, відкрив — з'явилося. Щоправда, зараз воно чулося вгорі. Підвів голову, але крім отвору, в якому гойдалися гілляка й ліана, синявою вигравало небо, нічого не бачив. Дивуючись гудінню, попрямував у темряву до стіни. В думці відзначив: під ногами пісок, звичайний, м'який, як на морському пляжі, а відтак, він босий. Зупинився, щоб оглянути свої ноги. Та не встиг нахилитися — перед самим його обличчям промайнула тінь птаха. Ладен був повірити, що це йому видалось, але повів крил ще кілька секунд відчувався на обличчі. За хвилину перед ним майнула ще одна така сама тінь, ще, ще...
Райдуга почав розрізняти птахів, що кружляли в печері. Чим ближче до стіни він підходив, тим більше їх літало. «Та це ж кажани!» — здогадався.
За здогадкою з'явилась ясність у голові. Перед ним відразу постали запитання: як сюди потрапив? чи є бічний вихід? чому босий? навіщо ця ліана тут?» Невже мене спустили сюди по ній, а потім її підняли вгору, щоб я не зміг вибратися звідси?.. Спустили... А чому, власне, спустили? Може, десь збоку є вхід і мене занесли непритомного?.. Можливо — сплячого?..» Так, його вкололи колючкою якогось отруйного дерева. Він одразу заснув. Його і переправили в цю печеру, залишили на загибель. А якщо — на загибель, значить, виходу іншого, як через отвір угорі, немає. Це все робота Незнайомця. Чи відпустив злодій Ліду? Він, Райдуга, чесно виконав його умову... Вже якось викручуватиметься з цього становища. Головне, щоб Незнайомець відпустив Ліду. Хлопці знайдуть спосіб, як далі повести караван без нього — Райдуги...
Думки капітана перервав протяжний стогін, посилений акустикою підземелля. Коли він стих, гудіння змінилося суцільним гулом. Витримати його в цьому глекоподібному приміщенні було важко. Капітан закрив вуха руками. По його обличчю, по голові, шиї, плечах зачеркало безліч крил, а навколо здійнявся справжній вихор. Райдуга присів, глянув угору. Печера кишіла тисячами кажанів. Отвору майже зовсім не було видно. В печері потемніло. Відкрив вуха. Гул все зростав: нові тисячі кажанів злітали з насиджених місць. Вони вже не вміщалися вгорі і літали при самій землі, піднімаючи пилюку. «Оце-то кажаняча колонія,— присідаючи, подумав капітан.— Уночі літають у лісі, а на день ховаються сюди — в непівтемряву і прохолоду. Що ж їх так налякало? Що то за стогін був?..»
Ніби в відповідь на запитання капітана під стіною, звідки долинав стогін, зарухалась чорна маса. Навколо неї ще дужче завирувала хмара кажанів. Крізь ту хмару Райдуга намагався розгледіти, що ж воно там стогне і рухається. Але лише згодом капітан побачив величезну статуру з довгими руками. І знову стогін наповнив печеру, заглушуючи гул літаючих кажанів. Цього разу він пролунав, як схлипування: «А-а-ах!.. А-а-а-ах!..»
Райдуга придивився пильніше: на нього рухалась велика горила, майже вся обліплена кажанами. Вона змахнула руками, і кажани злетіли з неї. Зріст її сягав метрів трьох. Чорна шерсть вилискувала навіть у сутінках. Очі звіра горіли вологою люттю. З-під тонких губів, які корчилися в гримасі, виднілися гнилі й рідкі зуби. Широкі ніздрі вдихали й видихали повітря, мов міхи. Низьке чоло горили то морщилося і насувалося на круглі очі, то розгладжувалося. Довгі руки звисали нижче обвислого живота, аж до коротких кривих ніг. Це робило горилу потворною і страхітливою.
Капітан уникав зустрічатися очима з поглядом мавпи. Знав ще зі школи: звірі не люблять, коли їм дивляться прямо в вічі. Такий погляд вони сприймають, як загрозу, і нападають.
Горила продовжувала йти на Райдугу, б'ючи себе в груди, мовляв, дивись — ось я, спробуй лише зачепи мене. Удари супроводжувались звуками «пок-пок-пок...» Капітан зрозумів, що в цю хвилину йому необхідно сховатися від мавпи.
Горила по-чудернацькому, боком, пробігла повз Райдугу. Зупинилася. Загрозливо повернулася, збираючись накинутись на нього. Та він вчасно відступив у темряву за камінь. Мавпа, напевне, не помітила, де поділася жертва, бо зупинилася в нерішучості. З силою ударила долонею об землю. Сіла на пісок, почала роздивлятися навколо себе.
Ступаючи так, щоб не дратувати горилу, капітан відійшов у глиб печери. Поступово очі звикли до напівтемряви, і незабаром крізь хмари кажанів він почав розрізняти вологу гранітну стіну, біля підніжжя якої громадились валуни. Зазираючи за кожний валун, у кожну щілину, чи немає там хоч якої ознаки на вихід. Райдуга крок за кроком обстежував свою кам'яну в'язницю. В той же час він не забував стежити за горилою. Але мавпа спокійно сиділа посередині печери, і лише по тому, як вона повертала за ним голову, здогадувався, що вона теж не випускає його з поля зору.
Райдуга звернув увагу на білу купу кісток між стіною і великим валуном. Придивився. Перед ним лежали кістки й черепи людей. «Тепер зрозуміло, тварюко, що ти робиш тут. Зносиш людей сюди і душиш. А можливо, ще й підживляєшся ними?..»
За кілька десятків кроків побачив кущ, верхівка якого була сплетена і ввігнута всередину, утворюючи зручне ложе. Зазирнув у нього. На дні валялися жмути, які свідчили, що тут спить горила. «Хто ж їй сплів таке ліжко-гамак? Невже сама?..» На ці запитання не встиг відповісти, бо кажани закружляли в повітрі дужче, а з боку горили долинуло: «пок-пок-пок...» Мавпа знову била себе в груди, готуючись до нового нападу на Райдугу.
Капітан вирішив більше не випробувати терпіння горили і свою долю. Завбачливо відступив за валун, присів. Треба було все обдумати.
Тепер він переконався: крім отвору вгорі, іншого виходу звідси немає, а добратися до отвору неможливо. Коли б ухопитися за ліану, що звисає, але ж до неї не дістати...
Олег Дмитрович настільки <^ув стомлений, що, обдумуючи свою безвихідну ситуацію, не помітив, коли і як заснув. Сон був тривожний. Снилося йому: летить у захмар'ї'. Далеко-далеко внизу пропливають села, левади, лимани. І тільки-но він хотів пірнути в один із просвітів, щоб наблизитись до землі, як його оповило густе чорне хмаровиння і не пустило. Він вирвався з нього, полетів далі. Чорні хмари своїми довгими пасмами-щупальцями хапали його, не давали шугонути вниз. Тоді він вирішив обхитрити їх. Набрав висоту, каменем кинувся в ледь помітну щілину-просвіт. Розрахував точно: хмари не встигли вхопити його щупальцями, і перед ним незабаром відкрилася земля. Золотаві ниви стелилися, аж ген, до рідного села. На околиці (хоч як було далеко, він бачив добре) стояла мати, привітно всміхалася йому. «Мамо! Мамо!» — хотів крикнути, але лише відкрив рота, як перехопило подих від швидкого лету. Мати перестала всміхатися, її обличчя облягла тривога. Мати підняла руку, показуючи щось у небі. Він оглянувся і побачив: його наздоганяє чорна хмара. Ось вона випускає вперед свої пасма-щупальці. Вони обкручуються навколо нього, починають стискувати руки, ноги, шию. Дихати стає важче...
Райдуга прокинувся від власного стогону. Перед його обличчям—величезна волохата рука. Скосив очі—зустрівся поглядом з горилою. Нахилившись над ним, вона розглядала його обличчя. П волохата рука спускалася йому на чоло. «Все! Кінець! — промайнула думка, і він заплющив очі.— Зараз зніме скальп, або розчавить мені голову. Вирватися від неї' вже неможливо. Прикинутися неживим. Кажуть, звірі мертвих не чіпають...»
Райдуга затамував подих.
Горила своєю важкою мозолястою долонею дотикнулася його чола. Хвилину тримала руку так, чи то прислухачись до чогось, чи то зважуючи, що робити далі. Потім і'ї долоня посунулася по волоссю до маківки, затим повернулася знову на чоло. Мавпа наче погладжувала його по голові. З кожним разом рука горили все дужче тиснула, ставало боляче. «Зараз підхоплюсь, відстрибну вбік. Тільки раптово, щоб горила не встигла схопити мене...» Але несподівано для себе, Райдуга відштовхнув руку горили і сів. Мавпа здивовано витріщилася на нього, мовляв, чого ти сіпаєшся, затим ударила долонею себе в груди і розставила руки для обіймів. Капітан підхопився на ноги, боксерським ударом стосонув і"і в живіт. В животі горили, щось булькнуло. Мавпа сердито випросталась на весь свій гігантський зріст. Райдуга відбіг за великий валун. Проте горила не стала обходити перешкоду, а взяла валун крючкуватими руками і легко переставила його вбік. Тепер Райдуга стояв перед нею нічим не захищений. Мавпа не зводила з нього маленьких очей, які, здавалося, зазирали в його душу.
Знову розставила свої довгі руки для обіймів і вищирила гнилі зуби: вона з ним гралася, ніби кішка з мишеням. І в ту саму хвилину, коли мавпа хотіла Райдугу обняти, вж ударив її кулаком у пахвин' сподіваючись, що віджене від себе. Але кулак ковзнув по густом волоссю, і горила притиснула його руку своїм передпліччям до тулуба. Капітан смикнув руку назад. Та горила притисла її що дужче. Тоді капітан вперся вільною рукою й ногою у груди звірові знову смикнув затиснуту руку. В наступну мить сталося несподіване мавпа раптом розсміялася. Райдуга спочатку не збагнув, у чому справа, але, коли вдруге смикнув руку, вона знову розсміялася. Цього разу не просто сміялась, а реготала, аж заходилася. Рай дуга, нарешті, зрозумів, чому вона регоче: упираючись у її груди і смикаючи свою руку з-під її пахви, він лоскотав мавпу. Вона настільки зайшлася сміхом, що відпустила його руку і, регочучи, пішла до свого ложа. Забралася в нього, вляглася і незабаром заснула.
Райдуга вкрай здивувався таким поворотом подій. Він чекав чого завгодно від цього гіганта, тільки не сміху. Незабаром мавпа заснула. Довго роздумувати над поведінкою горили не доводилося: доки вона спала, йому треба було вибратись з печери. Не гаючи часу, заходився підкочувати валуни і складати на купу навпроти отвору:
вирішив спорудити підвищення, щоб залізти на нього і дістатися ліани. Що це йому вдасться, капітан не дуже вірив, бо каміння, яке йому під силу було підняти, не так уже й багато. Але ж не сидіти склавши руки і чекати смерті. Він, що називається, забувся в роботі. Більші валуни котив, менші носив. Не помітив, як почало сутеніти. А це означало: на поверхні зайшло сонце і на землю спустився вечір.
Незабаром печеру заповнила чорна, непроглядна темрява. Ліг перепочити на великий напівкруглий валун. Та довго лежати на ньому не зміг. Камінь був холодний. Підвівся, прислухався, тремтячи від холоду. Навкруги—тиша. Лише попискування кажанів угорі, які то вилітали з печери, то влітали, та прицмокування горили уві сні. Райдуга потупцював на місці — трохи зігрівся. Але того тепла вистачило нанадовго. Згадав, що неподалік бачив ще одне ложе горили, яке зараз мало бути вільним. Виставивши поперед руки, щоб у темряві не набити ґулю, пішов у тому напрямку. Через кілька хвилин таки розшукав ложе і заліз у нього. Хоч і не дуже воно зігріло його, але заснув. Спав тривожно, обливаючись холодним потом. Згодом крізь сон відчув тепло і затишок. Сон став глибоким, дихання рівномірним. Снився йому пляж, і він ніжиться на теплому пісочку. Від того задоволення навіть всміхався вві сні.
Вранці прокинувся з ясною головою. Але від несподіванки ледь не скрикнув: з ним у гнізді спала горила. Він лежав біля теплого її живота, поклавши голову на витягнуту руку мавпи. Другою ж волохатою рукою вона накрила його.
«Ось чому мені тепло спалося! — подумав.— Дивна якась мавпа!.. Чи всі вони такі?..»
Обережно, щоб не розбудити горилу, виліз з-під її руки, спустився на землю. Почав знову, як і вчора, носити валуни під отвір. Коли вже була чимала купа, виліз на неї, спробував дотягтися до ліани, але не дістав. Та в ту ж хвилину хтось підхопив його ззаду міцними руками і підняв. Оглянутися не встиг, лише нахилив голову, побачив на своїх стегнах волохаті руки горили, а в наступну мить пролунав її гомеричний регіт. Капітан ухопився за ліану і хотів було підтягнутися, та горила його не відпускала. Як він не пручався,— нічого не виходило. Вибився з сил, руки мліли і вже відчував, що не втримається, коли мавпа розслабила свої обійми. Райдуга зібрав останні сили — підтягся і, затиснувши ліану між підошвами ніг, поліз угору. Зупинився перепочити лише на середині ліани. Глянув униз. Горила реготала. Раптом згори до нього долинув знайомий голос.
— Бвана!
Райдуга спочатку подумав, що то в нього слухова галюцінація. Але згори почулося знову:
— Бвана!
Сумніву не залишалося: він чує голос Херафа. Глянув угору. З-за краю отвору визирав хлопчик.
— Херафе!.. Херафе!..— радісно закричав Райдуга.— Я зараз!..
Капітанові ніби хтось додав сил. Ще метр!.. Ще!.. Нарешті, вхопився руками за край отвору. Від швидкого підйому, свіжого повітря забило дух. Яскраве світло засліпило очі. Ліг грудьми на землю. Кілька хвилин не рухався. Хлопчик з радісним чеканням сидів біля нього.
— Бвана! Живий, бвана!..
— Живий, Херафчику!.. Живий!!!—обняв хлопчикс' і відразу спохопився: — А як ти мене знайшов?!
— Бвана пішов, я побіг за тобою. Злі люди стріляли. Маленька стріла
уколола тебе. Ти заснув. Вони тебе понесли. На них напала горила. Вони
повтікали. Я бачив їх. Горила Вітурі взяла тебе під пахву і зникла в лісі.
Я пішов...
— А ти, Херафе, не боявся?
— Бвана, боявся. Дуже. Але тобі—смерть... Два дні ходив. Знайшов печеру. Кричав, бвана, а тебе нема. Думав — ти вже мертвий.
— Мабуть, спав.
— Треба бігти!.. Тікати!.. Тут Вітурі!..
— Вона там, унизу, Херафе. їй треба допомогти.
— Не треба! Вона з'їсть нас. Це погана горила!..
— Мене ж не з'їла. То легенди про її хижість. Вона розумна істота.
— Краще тікаймо!.. Вона вибереться без нас! Це її житло, і вона знає, як з нього виходити. А ми побігли!..— Хераф з такою переконливістю говорив і так настирно тягнув за руку Райдугу, що капітан здався і попрямував за ним.
Хлопчик упевнено і сміло йшов попереду Райдуги. Лише зрідка зупинявся, оглядаючи стовбури дерев і звіряючи напрямок, у якому вони йшли. Хоча «йшли» не зовсім точне слово. В зеленому морі дерев, кущів, трави, переплетених ліанами, їм доводилось продиратися боком, пролазити по-пластунськи. Нарешті, досягли невеличкої галявини, присіли відпочити на трухлявий пеньок.
Сонце стояло в зеніті. Неймовірно смалило верхівки дерев, а тут під густими зеленими кронами, було волого й парко. Райдуга зняв сорочку, витер нею обличчя, шию, накинув на плечі.
— Ще далеко, Херафе, нам іти?
— Далеко, бвана. Дуже далеко. Несли тебе люди, а ще горила...
— Скільки ж днів пройшло з того часу, коли мене полонили? — запитав капітан.
— Сонце показувало стільки разів,— зробив три кола рукою хлопчик.
— Три дні?! —стривожився Райдуга.—Три дні!.. Швидше пішли!.. Там караван... Раптом хлопці без мене далі не пішли... Хоча ні... Вони повинні не гаятися!.. Повинні!.. Але все одно треба йти швидше, Херафе...
— Спочатку треба гам-гам, бвана,— з цими словами Хераф зник у хащах.
Райдуга подумав, що хлопчик правий, їм треба зберігати сили, інакше не протримаються довго в цій велетенській парній, та ще й долаючи таку важку дорогу. Капітан сів під дерево. Через кілька хвилин повернувся Хераф з невеличкими червонуватими ягодами. Мовив:
— Буде гроза.
Капітан лише зараз помітив, що в лісі посутеніло.