![]() |
![]() |
словник | перекладачка | факти | тексти | програми | ![]() |
![]() |
щодо | посилання | новини | гостьова книга | пошук | ||
початок ![]() ![]() ![]() ![]()
|
![]()
КНИГА ДРУГА З часів Метелла розбрат кривавий наш, Причини воєн, хід їх і наслідки, І долі гра, й вождів угоди, Вісниці лиха нового, й зброя В крові ще теплій, ще не відомщеній,— Те все, непевне, викласти взявся ти, На стежку ставши, де зрадливо Тліє під попелом жар палючий. Трагічна Муза хай на короткий час Покине сцену, поки опишеш нам Діяння ті — й меті високій Знову служитимеш на котурнах, О Полліоне, славний захиснику Сумних підсудних, курії раднику! Тобі ж далматська перемога Лавром безсмертним чоло вповила. Вже наче й нині чую ріжків хрипких Відлуння грізне, ніби й сурма гучить, Від блиску зброї он лякливо Дибиться кінь, полотніє вершник. Здається, чую голос вождів самих На полі бою, в куряві, в славі їх... Скорився світ, усе схилилось, Осторонь — тільки душа Катона. Юнона й інші, афрам прихильніші, Боги, в безсиллі кинувши їх колись, Югурті вже дають у жертву Внуків його переможців славних. Яке ще поле, вкрите могилами, Полите кров'ю, нині не свідчить всім Про чвари наші, про падіння Веж гесперійських, медійцям чутне? Які ще води, ріки які страшних Не знали воєн? Де є ще море те, Яке б латини не багрили? Де є той край, що не пив їх крові? Та, занедбавши звичний свій лад легкий, Не снуй вже стільки. Музо, жалю того — В печерах тінявих Діони Вдармо по струнах веселим плектром! ДО САЛЛЮСТІЯ КРІСПА Що ж у сріблі тім? — Ні краси, ні блиску, Як скупар його закопав у землю. Ти ж, о Кріспе мій, саме блиск цей в скромних Витратах ціниш. Крізь віки живим Прокулей наш пройде Тон. що батьком став для братів у скруті: В славі злине він на крилі могутнім, Смерть подолавши. Збий жадливий дух — і багатшим станеш, Ніж, коли б тобі одному служили Весь Лівійський край і Гадес далекий — Два Карфагени. Так із дня на день навісна водянка Все росте й росте, поки з жил не вийде Сам початок зла й не покине тіла Слиз хворобливий. "Хай блищить Фраат на престолі Кіра, Все ж не він блажен: його блиск — оманний",— Каже Мужність нам на великий подив Темного люду. Вічносяйний лавр і корону певну Мужність дасть тому, хто на купи грошей, Скільки їх не сип, не вивершуй — гляне Оком байдужим. ДО ДЕЛЛІЯ В біді від смутку ти вберегти зумій Погідний дух свій, в щасті — від радості, Котра, бува, й межі не знає, Деллію милий, бо ти ж із смертних — І ним зостанеш, хоч і сумуй весь вік, А хоч при святі все попивай собі Фалерну кращого, старого, В затінку десь у траві здрімнувши. Для кого, друже, глянь, із тополею Могутня сосна в тіні одній злились Гостинно так, а цей струмочок Змійкою в'ється, дзюрчить — для кого? Олій пахучих, вин і троянд, які Недовго квітнуть, ти нам подать вели, Ще поки доля й вік сприяє Й чорну снують іще Парки нитку. Бо все покинеш: дім і лани усі, І ту садибу, що золотавий Тібр Омив, а стіг твого багатства Вже не тебе — спадкоємця втішить. Чи ти — потомок древнього Інаха, Чи то з низів ти, вбогий,— під небом цим Ти — тільки гість і тільки жертва Орка, який співчуття не знає. Туди, до нього, суджено всім піти: Стрясають урну — жереб і наш колись Із неї випаде — і човен Нас повезе у вигнання вічне. ДО КСАНФІЯ Це не сором, що служницю, Ксанфію, Любиш ти — згадай: сам Ахілл скорився Білій, мовби сніг, Брісеїді, гордий Вождь — полонянці. Так, було, й Аянт покохав Текмессу, Теламона син — миловидну бранку. Запалав Атрід посеред тріумфу — Також до бранки. Це ж тоді пробивсь фессалієць дужий Крізь ворожий стан, а полеглий Гектор Врешті змогу дав Іліон узяти Грекам ослаблим. Хтозна, чи й тобі не додасть окраси Славний рід її: осяйна Філліда, Певно, жаль таїть до лихих пенатів Царського дому. Тож, повір мені,— не з низів походить Та, що ти обрав: безкорисно й вірно Де вже тій любить, котра б матір мала, Сорому гідну! Щічки, шию, стан, її ніг округлість Щиро в ній хвалю, та не май підозри: Восьмий раз мій вік п'ятиліттям хутко Біг свій змикає. ДО ЛАЛАГИ Ярмо незвичне рано ще їй тягти, Твоїй теличці, в парі з коровою, Не їй бика знести, що тяжко Кинувсь на неї в палкім пориві. Вона душею — де зеленіє вже Трава на лузі; спрагла, то в річечці П'є прохолоду, то гасає В заростях вогкого верболозу В гурті теличок. Не простягай руки До ранніх ягід: ще й не оглянешся, Як осінь, барвами багата, Пензлем багряним торкнеться грона Й дівча вчорашнє стріне й само тебе, Бо час — у леті: скільки йому додав — У тебе стільки ж літ одняв він; Скоро вже й пари шукати буде Ти ж, лишень даси, віроломна, клятву,— Мов на зло, цвітеш, усе краща й краща, Вже ти знову там, серед тих, що тільки Й марять про тебе. В цій брехні не раз материнський попіл, Рій німих зірок ти береш за свідків, Небо все й богів, що холодній смерті Не піддаються. З клятв отих, кажу, вже й сама Венера, Милі німфи й той, хто бруском кривавим Точить жала стріл,— Купідон завзятий — Щиро сміються. Вже й нове, поглянь, покоління зріє, Все — раби твої, а колишні — й далі Твій поріг кленуть, нечестива жінко, В гніві безсилім. Ось тому й тремтять: матері — за сина, За майно — скупар, ну а ті, що заміж Вийшли тільки-но — тих лякає навіть Подих твій звабний. ДО ВАЛЬГІЯ РУФА Не вік же хмари, Вальгію, друже мій, Дощами ллються над перелогами, Не вік вітри поперемінні Хвилю женуть на Каспійськім морі, Земля вірменська не цілорічне спить, Окрита льодом; під аквілонами Гарганський ліс не завжди гнеться, Ясен без листя не вік чорніє,— А ти щоднини співом журним своїм Турбуєш Міста, ятриш утрати біль, Чи блисне Веспер, чи згасає В першім промінні стрімкого сонця. Таж навіть Нестор, хто три віки прожив, Не лив до смерті сліз за Антілохом; Не вік батьки слізьми скропляли Й сестри-фрігіянки прах Троїла, Що вмер дочасно. Врешті, й тобі пора Ці сльози втерти. Краще оспівуй нам Нові здобутки переможні Августа Цезаря: шпиль Ніфата, Ріку мідійців, буйну, стрімку колись, А нині — тихшу; й скіфа, що змушений, Межу помітивши, сьогодні Гнати коня свого вужчим полем. ДО ЛІЦІНІЯ МУРЕНИ Хочеш, друже мій, правильніше жити — Ні на глиб не рвись, ані в небезпечний Берег не впирайсь, боячись надміру Темної бурі. Золотій середині хто довіривсь, Той не стане жить ні в злиденній хижі, Ні палацом він у людей не буде Заздрість будити. Вітер дужче гне щонайвищу сосну, Для стрімкіших веж — і падіння важче, Де верхів'я гір—ось туди й вогненна Б'є блискавиця. В час лихий — надій, остороги — в щасті Не втрачає той, хто до змін раптових Дух привчить зумів. Нам Юпітер зиму Шле, але й сам же Весну шле в свій час. Тож біда — не вічна; Феб не день при дні напинає лук свій: Мить настане — й він передзвоном ліри Музу пробудить. Ось тому кріпись у лиху годину, В скруті мужнім будь, а коли попутні Враз подмуть вітри — не забудь згорнути Повне вітрило. ДО КВІНТІЯ ГІРПІНА В краю заморськім що там задумують Кантабри й скіфи, бачу, гризе тебе, Гірпіне Квінтію, та й в інших Справах ти — весь, хоч життя б незгірше Пливло й без того. Прудко летять кудись Краса та юність; вже й сивина суха Жене на безвісті від тебе Любощі милі й солодкий сон твій. Не завжди квіти свіжими барвами Пишатись можуть. Місяць не вік ось так Уповні сяє. Ти ж, минущий, В тих безконечних вікуєш думах. Ще поки можна, чом ось під сосною Чи під платаном не прилягти собі, Вінком трояндовим окривши Сивінь свою та змастившись нардом, Чому б не пити? Так і журбу гризьку Розвіє Евгій... Хто там черпне для нас Води джерельної, щоб нею Пломінь міцного фалерну збити? Хто Ліду кликне? Там он, на відшибі, Живе та краля. Хай сюди з лірою Спішить, за звичаєм лаконським Сплівши у вузол своє волосся. ДО МЕЦЕНАТА Як на лірній струні можуть укластися Довголітня війна в дикій Нуманції, Грізний вождь Ганнібал, море Сіцілії, Кров'ю пуна забарвлене, Гурт лапітів лихих, п'яний Гілея шал, Чи титани-брати, діти Землі, що їх Сам Геракл подолав; мало не впав тоді Весь Сатурна палац ясний. Краще ти розкажи, о Меценате, нам Про звитяжні бої Цезаря Августа, Про ворожих вождів — як через Рим вони, Грізні, шию схиливши, йшли. Я ж — так Муза велить — голос Лікімнії Буду славити, я — й полиск очей її, Й душу, вірну тобі, бо ж за любов твою Вміє тим же віддячитись. Личить їй у танку кроком легким іти, Бути першою в грі, личить вітати їй Барвне коло дівчат, радісно славити День, Діані присвячений. Чи ж за всі ті скарби, що Ахемен їх мав, За врожай золотий поля фрігійського Ти б оддав хоч один волос Лікімнії, Чи за весь Аравійський край, В ту хвилину, коли хилить плече своє Для цілунків палких, то жартома тебе Відсторонить, щоб ти силою вирвав їх, То щоб їх домогтись самій? ДО ДЕРЕВА Хто в чорну днину тут посадив колись Тебе, злощасне дерево, й виплекав Рукою грішною на згубу Внукам, на сором усій окрузі, Той міг би, певно, й рідному батькові Скрутити шию, той і долівку б міг Полити кров'ю свого гостя В північ, той трави б варив колхідські Й на все, гадаю, зважився б легко тон, З чиєї волі тут, на землі моїй, Зростав ти, стовбуре, що мітив Прямо в господаря хтозна за що. Біда наскочить, звідки не ждеш її, Хоч як пильнуйся: перед Босфором пун Усе тремтить, дарма, що й інше Зло йому доля сліпа готує. Наш воїн —парфа, підступу й стріл його Боїться; парфи — римської сили й пут, А смерть то тут, то там хапає Жертви свої; так було, так буде. Вже й я, здається, в край Прозерпіни йшов, Суддю Еака бачити мав ось-ось, Оселі затишні блаженних, Де на струні еолійській тужить Сапфо, згадавши подруг-лесбіянок, Де ти, Алкею, плектром із золота Усе дзвениш про біди моря, Біди вигнання та біди воєн. Мовчанки гідний щонайсвятішої, Їх спів дивує й тіней юрбу густу. Та ось про війни, про тиранів Плектр загримів, сколихнувши тіні. Принишк і Цербер, той стоголовий пес, Вже не стриже він чорними вухами; В волоссі Евменід шалені Змії вляглись, але й це не диво: Тій пісні милій сам Прометей всміхнувсь — Забув про біль свій; хвилі зрадливої Не ловить Тантал, Оріон же — Кинув і рись полохливу, й лева. ДО ПОСТУМА Гай-гай, спливають, Постуме, Постуме, Літа, мов хвилі! Вік догоджай богам — Чоло старечі зорють зморшки, Смерть кам'яна не вповільнить кроку. Хоч день при дневі триста волів даруй — Не схилиш Орка: чи ж не в його краю Тритілий Геріон і Тітій, Велетні дужі,— в полоні Стікса, Ріки сумної? Раз ми вже плід земний Взяли в поживу, значить, і нам усім Пливти по ній, чи ми всесильні Світу сього, чи селяни вбогі. Хоча й уникнем Марса кривавого Й слшого тву хвиль Адріатики, Хоча й удома пересидим Вітряні дні, а то й цілу осінь,- А все ж побачим темну, безрадісну Коцїта хвилю, дочок Данаєвих Безславний рід і вічну працю Сина Еолового — Сізіфа. Усе покинеш — землі й житло своє, Й дружину милу, ну а з дерев усіх З господарем короткочасним Лиш кипарис осоружний піде. А спадкоємець — ширша душа його — Нетерпеливо сотню замків зірве І бризне з амфор на долівку Цекуб, окраса обідів жрецьких. ПРО РИМСЬКУ РОЗКІШ Вже й плугу тісно: то під палаци йде Колишнє поле, то вже ставок на нім, Немов Лукрін широкий, плесом Сяє; де в'язи росли, там нині — Платан безшлюбний. Мирт і фіалки там, І все, що пахне, все, що милує зір, Цвіте і в'ється, де недавно Щедрі оливки зривав господар. І лавр тінистий замість намету вже При спеці служить... Так не велося в нас Ані при Ромулі прадавнім, Ні при нестриженому Катоні. Майно приватне завжди дрібним було, Значним — суспільне. Не будував ніхто Для себе портиків просторих, Щоб уже й тінь свою влітку мати. Дернова стріха — так і закон велів — Була в повазі. Мармуром тесаним На кошт суспільний прибирали Тільки святині й міські будівлі. ДО ПОМПЕЯ ГРОСФА Миру просить той, кого вітер буйний В громі хвиль зустрів на Егейськім морі, Скривши враз з очей провідні світила В скопищі хмарнім. Миру — й гетів край, де війна шаліє, Миру — й перси ждуть, нерозлучні з луком, Мир же — річ така, що за злото й пурпур, Гросфе, не купиш. Бо ж ніякий скарб і ніякий ліктор — Не підмога нам в сум'ятті душевнім: Рою злих турбот з-під ясної стелі Їм не прогнати. Добре лиш тому, хто й малим багатий, В кого стіл красить лиш батьків сільниця: Ні погана хіть, ані страх такому Сну не збавляють. Дивно: в тім житті, хоч таке коротке, Стільки цілей в нас! У краї все інші Ми рвемось дарма: чи втечеш від себе, Кинувши край свій? Ось уже й судно наздогнала мідне В'їдлива журба, й верхівця в дорозі — Сарна так не мчить, ані Евр, що миттю Хмари навіє. Дневі радий будь, не турбуйсь майбутнім. Прийде час важкий — усміхнись погідно, Хай притихне біль, бо ж і так немає Повного щастя. Славен був Ахілл, та помер дочасно; Довго жив Тіфон, та в якім безслав'ї! Може, тим мене, в чім тобі відмовив, День цей наділить.В тебе, де не глянь, в сіцілійськім полі - Гомінкі стада; іржучи в квадризі, Жде тебе рисак; тобі вовну в пурпур Двічі вмочають. В мене ж — нивка ця, але щира Парка Хист мені дала, що в тонкому дусі Еллінських камен, і до злого люду Горду зневагу. ДО МЕЦЕНАТА Чому так тужиш, так мене мучиш ти? Богам немило, важко й мені було б, Якби, мій захисте, окрасо, Вмер, Меценате, раніш од мене. Коли ж — о горе! — ти б відійшов таки Раніше, взявши й частку мого єства — Каліка, сам собі немилий, Я залишився б... та ні: в цю днину й мене б не стало: я ж не давав тобі Кривої клятви — йтиму-бо, йтиму я Шляхом останнім із тобою, Друже, коли б ти не став на нього. Ні гнів Химери вогненнодишноі, Ні міць Гіанта, хай і сторукий він,— Ніщо, ніщо нас не розлучить: Так Справедливість, так Парка хоче. Чи Терези мигтіли вгорі тоді, Як я родився, чи Скорпіон лихий Мені заблиснув, чи володар Західних вод — Козерог — іскрився Світила наші — зірки моя й твоя — На диво схожі: згубну Сатурна лють Юпітер, сяючи, від тебе Геть одігнав і поквапній смерті Крило вповільнив; тричі театр увесь Тоді, піднявшись, гучно вітав тебе. І я під деревом, що впало, Згинути мав, та правиця Фавна, Що нас хоронить, паству Меркурія, Удар відбила. Тож пригадай собі Про храм обіцяний, про жертви, Я ж посвячу лиш овечку скромну. ДО ЗАХЛАННОГО Не блищить ні в золоті У мене стеля, ні в слоновій кості, Ні колон із Африки Гіметський мармур синявий не тисне; Не зайняв палацу я, Атталовим назвавшись спадкоємцем, І не тчуть із пурпуру Лаконки вільні шат ясних для мене — Щире серце й хист зате До пісні маю. Сам багач зі мною, Вбогим, хоче знатися; І ні богів, ні до богів близького Друга не турбую вже: Кутком сабінським я цілком щасливий. Дні ж усе летять, летять... То вповні місяць, то ізнов щербиться. Ти ж на дім новий собі Громадиш мармур, хоч за крок до смерті. Ще й в шумливе море там, У Байях, берег вперто висуваєш, Видно, й суходіл тобі Тісним здається. Ба! Й цього не досить: Із сусідніх наділів Зриваєш межі, тільки б ширший кусень Поля там урвать собі В свого ж клієнта,— і сумне подружжя З дітьми світ за очі йде, Божків родинних тулячи до серця. Ні один палац, однак, Не жде вельможі, багача так певно, Як Плутона дім, куди Йдемо ми, смертні. То куди ж ти рвешся? Всім же місце дасть земля, Усіх окриє — жебрака й вельможу. Прометея хитрого Харон не вивіз із пітьми й за злото. Тантал там і син його, Зухвальці,— в путах. Орк і тих, що в праці Спину гнуть увесь свій вік, Іде звільняти — званий і незваний. ДО ВАКХА Я Вакха бачив: серед далеких скель,— Нащадки, вірте — там він пісень навчав Уважних німф, там козлоногі Вухами чуйно стригли сатири. Евгію, й досі, й досі тремчу я весь: У грудях — дух твій, аж розпирає їх. О зглянься, Лібере, на мене, Грізний своїм нездоланним тирсом! Про шал вакханок можу вже спів вести, Про те, як вина б'ють джерелом дзвінким, Як молоко рікою грає, Капає мед із дупла раз по раз. Про те, як сяє в небі блаженної Вінець дружини, як обваливсь палац Пентея в Фівах, як загинув Гордий Лікург, володар едонів. Ти водиш ріки, морю — межу даєш, А між бескеттям, п'яний од лоз своїх, Вузлом зміїним сміло й вправно Ти Бістонідам волосся в'яжеш. Коли до батька, до володінь його, П'ялись Гіганти, грішників полчище,— В подобі лева ти страшною Пащею й кігтями скинув Рета. Хоча не війни, згідно з переказом, Тебе втішали — танці й веселощі, Ти був, однак, таким же, Вакху, Серед війни й на гучній забаві. Тобі назустріч, золоторогому, Піднявшись, Цербер тільки хвостом змахнув, Коли ж відходив ти — торкнулась Ніг твоїх триязикова паща. ДО МЕЦЕНАТА Незнаним досі, дужим крилом сягну Висот ефірних — я, двоєббразний Співець, і кину людні землі, Звившись, для заздрості недосяжний, Понад містами. Ні, я не вмру-таки,— Хоча й з убогих — я, що на поклик твій Спішу, мій любий Меценате,— Стіксова хвиля мене не займе. Уже пружніють, тоншають ноги, вже Взялись лускою, вже — наче лебідь я: Вже білий пух на пальцях бачу, Вже за плечима я чую крила. Ще мить — і злину, наче Дедала син, Співучим птахом — ген, де Босфор шумить, Де Сірти спрагнені гетульські Й ген, де простори гіперборейські. Мене впізнають колх і дакієць той, Що перед Римом так бадьорить себе, Далекий скіф, ібер, а далі — Той, який в Родані гасить спрагу. Тож геть скорботу! Нинішній похорон — Це лиш омана; плач — не до речі тут! Облиш ті зойки. Нащо стільки Шани порожній моїй могилі? |
![]() |
|
||||
© 2000-2003, Київ, Соломко Валентин -- ідея та наповнення, графічне опрацювання -- проєкт дизайн, змiнено -- 20.05.2003 12:34:24 |