КНИГА ДРУГА
ДО АВГУСТА
Скільки лягає трудів на твої лише. Цезарю, плечі:
Зброєю Рим бережеш, навертаєш до звичаїв добрих,
Мудрим законом лікуєш. Тому-то я справі народній
Зло б заподіяв, марнуючи час твій у довгій розмові.
Ромул наш, Лібер-отець і близнята Кастор і Поллукс,
Прийняті в храми богів за їх подвиги, гідні безсмертя,
Ще як були на землі й для добра земнородного люду
Війни гасили, ділили поля й міста закладали,
Скаржились часто на те, що за всі ці труди їм немає
Дяки належної. Так от і той, хто зборов колись гідру,
Кидав до ніг своїх чудиська люті, слугуючи долі,
Теж пересвідчився: заздрість одній тільки смерті уступить.
Хто понад смертними звивсь, той в своїм-таки сяйві згоряє.
Слава ж тоді лише прийде до нього, коли він погасне.
Тільки тебе за життя ще вславляємо, тільки для тебе
Вівтар підносимо ми, присягаємось нині-тобою,
Певні, що рівні тобі не було й не буде ніколи.
Люд твій, одначе, розумний і правий у тім, що тобі лиш
Серед вождів, чи то грецьких, чи наших, надав перевагу,
В іншому хибить, на жаль, не таку застосовує мірку.
Все його нудить і злить, а захоплює те, що зі світу,
Вік свій одживши, зійшло; давнини шанувальник завзятий,
Він і таблички оті, що їх десять мужів освятили
В справі злочинців, і ті договори, які укладали
Владарі з плем'ям габійців або непокірних сабінян,
Книги жерців і пророків, рукописи давні вважає
Творами Муз, що на горах Альбанських натхненно співали.
Значить, якщо назвемо найдавніше писання найкращим
(Як ото роблять це греки) і наших письменників твори
Зважим на цій же вазі, то що тут розводитись довго? -
Кісточки в сливі нема, шкаралупи - довкола горіха.
Ми вже сягнули вершин: у малюнках, у музиці й навіть
У боротьбі ми долаєм ахейців, намащених маззю.
Що ж, коли вірш, як вино, старіючи, робиться кращим,
Варт було б знати, котрий йому рік ціну набиває.
Хай от століття пройшло, як письменник помер; чи до давніх,
До бездоганних, його віднести, чи до нас, до дрібноти?
Тут хіба рік межовий розв'язав би те спірне питання:
"Давнім, довершеним є лише той, хто сягнув до століття".
Та, припустімо, помер він на рік чи на місяць пізніше,-
Де йому стати тепер: між старими співцями чи все ще
Між молодими, яким треба довго ще бути в неласці?
"До стародавніх співців лиш того зачисляй справедливо,
Хто від століття віддалений місяцем, хай навіть роком".
От і, керуючись тим, я немов по одній волосинці
Смичу коневі з хвоста: ось один, ось другий, ось третій,
Поки, на купу складаючи їх, не зіб'ється з рахунку
Той, хто над фастами сохне, цінуючи хист поетичний
Плином років, шанувальчик того, що вже Смерть освятила.
Енній, могутній, розумний співець, той другий Гомер наш
(Так його вчені назвали), не дуже-то дбав, безперечно,
Що принесуть йому сни Піфагора й усі ті видіння;
Невія ж нині до рук беремо, гарячкове гортаєм,
Наче новинку,-на книгу стару ми й молитись готові.
Хай суперечка зайшла б, кому перевагу віддати,-
"Вченого" славу приймає Пакувій, "високого"-Акцій;
Тогу Афранія, скажуть,- немов на Менандра пошито.
Плавт поспішає: зразком йому був Епіхарм-сіцілієць.
Перший в поважності, звісно, Цецілій; в мистецтві-Теренцій.
Ось кого знають напам'ять! У тисняві людних театрів -
Рим величавий їх бачить, їх чує і їм виявляє
Шану свою - від письменника Лівія аж до сьогодні.
Деколи й люд розмірковує влучно, іноді ж - хибно.
Хибить - якщо стародавніх співців подивляє і хвалить
Так, що нікого над ними, нікого й при них не поставить.
Ну, а якщо він погодиться з тим, що ось те на сьогодні-
В них застаре вже, а те-невиразне, засмічене,-значить,
Чує і судить, як я, як і сам справедливий Юпітер.
Все ж я і в гадці не маю відкинути геть чи спалити
Лівія твори, хоч їх мені в голову прутом Орбілій
Ще хлопчакові вбивав, лиш дивуюся, як їх вважають
Мало що не досконалими, ба, ще й милуються ними!
Може, й заблисне там слово якесь, може, знайдеться в нього
Пара майстерніших віршів, але чи ж маємо право
Тут же усій тій поемі найвищу оцінку давати?
Гнівом киплю, коли ганять вірша не за те, що квапливо,
Грубою ниткою хтось його зшив, а за те, що недавно;
Древнім, однак, поклонятись велять, але не вибачати.
Хай от лише завагаюсь, чи варто в комедії Атти
Ставити сцену в шафрані й у квітах,- батьки вже на мене
Шкіряться люто: мов, сором утратив, насміливсь ганьбити
Те, що поважний Есоп виставляв та досвідчений Росцій;
Може, тому, що на свій лише смак покладатися звикли,
Може, схилитись до думки молодших ганьбою вважають,
Міцно старими тримаючись того, що дітьми вивчали.
Хто, вихваляючи пісню салійську, почне прикидатись,
Нібито бачить в ній те, що для нього й для мене є темним,
Той не покійникам плеще в долоні за хист їх і розум,
Ні! Він ненавидить нас і все наше, той заздрісник жовтий.
Що, якби й грек новизну так ганьбив, як це римлянин робить,-
Що було б нині новим? Що читали б, до чого б тяглися,
Що в наші дні споживали б гуртом у великому Римі?
Війни вляглись-і розніжилась Греція; спершу забави,
Потім, коли ще й Фортуна всміхнулась, пішли там розваги.
То їй атлети були над усе, то кінні змагання,
То вона витвори з мармуру, кості та міді цінила,
То до картин прикипіла нараз і думками, й очима.
То вона флейті раділа тонкій, то вдалась до трагедій.
Дівчинка так на руках годувальниці бавиться любо
Тим або цим, а набавившись - тут же те все відкидає
(Все-бо міняється; все непостійне-і миле, й немиле).
Так прислужилися Греції мир і вітри легковійні.
В Римі раненько вставали колись. При відчинених дверях
Честю вважалося раннім клієнтам закон роз'яснити,
Гроші відважити в борг, коли трапиться певна порука,
Слухати старших, повчати молодших, яким би то чином
Збільшити чесне майно, а зменшити - пристрасть шкідливу.
Люд легковажний змінив свої звичаї: вже до писання
Він запопадливо взявсь; ось і хлопці, й батьки їх суворі,
Скроні вповивши плющем, за вином виголошують вірші.
Сам, хоч і тверджу не раз: "Не складаю я віршів ніяких",-
Гірш того парфа брешу: ще й сонце, бува, не заблисне-
Вже мені скриньку мерщій подавай та листочки, та стилос.
Хто на судні не бував, той не зважиться ним керувати;
Зілля не дасть тобі той, хто ніскільки не знається в ньому;
Лікар у лікарській справі зарадить, а тесля - в теслярській.
Вірші лиш пишемо всі-хто вчивсь і не вчивсь їх писати.
Це, хоч і хиба, та доброго в ній таки більше, ніж злого:
Хто віршувати почав, той пожадливим бути не зможе
Хоч би тому, що в душі його й місця нема для жадоби.
Що йому втеча рабів, неврожай, зубожіння, пожежі?
Друга такий не продасть при нагоді, дитини не скривдить.
Хлібом дешевим, стручками живе; хоч поганий вояка,-
Містові й він помічник, якщо віриш у те, що й дрібниця
В справах великих, нехай і малу, та вагу таки має.
Вчить він хлоп'ят лепетливих найперші слова вимовляти,
Вже відтоді їм прищеплює нехіть до лайки брудної.
Згодом прихильними радами й душу плекає дбайливо:
Вчить її міри - приборкує гнів, і суворість, і заздрість.
Славні діяння оспівує він, про минуле говорить
Тим, що зринають, вікам. Він і вбогим, і хворим розрада.
Хто б то навчив тих дівчаток і хлопчиків, чистих, невинних,
Пісні-молитви, коли б не послала їм Муза поета?
Ласки благаючи, хор відчуває вже подих безсмертних,
Просить промовисто й ніжно, щоб небо дощі посилало.
Він і недуги, й страшні небезпеки від нас проганяє,
Мирні, врожайні нам сяють літа завдяки його пісні.
Пісня й небесних богів, і підземних власкавлює манів.
Ратаї дужі колись, на полях своїх скромних щасливі,
Тільки-но збіжжя звезли, відпочинок при святі давали
Тілу й душі, що в надії на день цей весь рік гарували.
З тими, хто поруч трудився, з дружиною вірною, з дітьми,
Жертви несли: молоко для Сільвана, Землі-поросятко,
Генію - квіти й вино, бо він дбає про вік їх короткий.
Звідси пішли й фесценіни: в селі один одного звикли
В день цей дражнити лайками, і то не як-небудь, а віршем.
Звичай прийнявся й з року на рік оживав пустотливо
Милою грою, аж поки той жарт знахабнілий не зблиснув
Зубом скаженої злоби й не став допікати безкарно
Навіть зразковій сім'ї. Настраждалися ті, в кого впився
Зуб той кривавий. Але й ще не доторкнуті ним зажурились,
Як тій біді запобігти. За всіх тут закон заступився:
Кару він визначив тим, хто посмів би когось ображати
Піснею чорною. Кривдник принишк: під загрозою кари
Вмить його запал пригас і не так уже пісня діймала.
Греція, скорена воїном диким, його ж підкорила,
Лацій суворий зріднила з мистецтвом, і цей клекотливий
Вірш сатурнійський опав; його осад в'язкий поступово
Змила ясна течія, але мітка села ще віками
Прикро темніла, й сьогодні її ще подекуди видно.
Римлянин пізно до греків приглянувсь метким своїм зором.
Війни Пунійські вляглись - і тоді він спокійно задумавсь,
Що дали людям Софокл, Есхіл і Теспіс, тоді-то
Спробував дати й переклад їх гідний, і ось уже й сам він
Радість натхнення пізнав, од природи піднесений, жвавий,
Вже він розправив плече, вже він повниться духом трагічним,
Хибить одним лиш: тонкою обробкою нехтує в праці.
Думають так: якщо речі буденні, то й поту не треба,
Щоб описать їх. А втім, що у меншій пошані буває
Твір комедійний, то більших зусиль вимагає. Поглянь ось,
Як-то наш Плавт невиразно зображує батька скупого,
Хлопця, який закохавсь, чи лукавого звідника з ними.
Як ті нахлібники в нього скидаються всі на Доссена,
Як він по сцені незграбно біжить, черевика не взувши.
Про гаманець йому йдеться: поповнив-і вже він не дбає,
Як там вистава, чи йде ще, чи впала таки на помості.
Тих, кого вітряним повозом Слава на сцену примчала,
Сушить сонливий глядач, роздуває-до оплесків скорий.
Я ж мідяком оцінив би те все, що спраглого слави
То піднесе, то повалить. Театре, прощай, коли маю
Сохнути, пальми не взявши, й повніти, увінчаний нею!
Часто й одважний поет оминає театр боязливо,
Бо глядачі там сильніші числом, а чеснотами слабші -
Неуки, дурні, до бійки готові, як лиш суперечка
З вершником зайде. Кулачних бійців чи ведмедя, буває,
Серед вистави давай їм. Ось так ті людці веселяться.
Врешті, й у вершників нині від вуха до блудного ока
Вже перейшла насолода: видовища вже споглядають.
Іноді понад чотири години відслонена сцена.
Кінні загони там б'ють копитами, крокує піхота,
Тягнуть вождів-полонеників, руки назад їм зв'язавши.
Повози, судна, вози, колісниці спішать, і рікою
Здобич пливе: тут і вази корінфські, й бивні слонові.
Був би тепер Демокріт поміж нами, то вже б насміявся
Вволю над тим, як німіє юрба, коли вийде на сцену
Слон білошкірий чи суміш пантери з повільним верблюдом.
Він до юрби приглядався б уважніше, ніж до вистави.
Словом, чудовим видовищем був би сам люд наш для нього.
Щодо творців тих вистав, то сказав би, що тут повідають
Байку ослятам глухим. І справді, хай грім хоч ударить,-
Так і не вчуєш його в тому галасі наших театрів,
Де все клекоче й двигтить, ніби море чи ліс предковічний.
В гаморі тім споглядають виставу й убори чужинські.
Хай лиш актор в одіянні розкішному стане на сцені -
Вже об долоню долонею б'ють, аж ляскіт лунає.
"Може, сказав щось?"-"Ні слова".-"Кому ж вони плещуть в долоні?" -
"Тій багряниці тарентській, що сяє фіалковим блиском".
Ти не подумай, однак, що, коли хтось майстерніше зробить
Те, з чим не впорався я, то його не хвалитиму щиро.
Наче того, хто по линві натягнутій вміє ходити,
Я поважаю співця, котрий душу солодким обманом
Стискує, ніжить і сповнює жахом; котрий переносить
То до Афін, то до Фів мене словом своїм чарівничим.
Зваж і на тих, які здатись воліють на суд читачеві,
Ніж догоджать глядачам, що з переситу й гордості дмуться.
Глянь при нагоді й на них, якщо хочеш поповнити гідно
Книгами храм Аполлона й пришпорити наших поетів,
Щоб до гаїв Гелікона ще дужче вони поспішали.
Часто й самі ми, поети, собі-таки чинимо шкоду.
Я ось вирубую свій виноградник, якщо тобі твір цей
Шлю, а ти зайнятий там чи втомився. Якщо ми на друга
Гнів таїмо, коли зважиться він у нашому творі
Хоч одного не схвалити рядка; якщо знову читаєм,
Хоч і не просять, прочитане місце, ще й плачем, що мало
Цінять наш труд - щонайтоншою ниткою ткану поему.
Врешті, якщо живемо ми в надії, що й сам ти, можливо,
Взявши творіння наші до рук, зацікавишся нами,
Змусиш багато писать, не дозволиш нам бідувати,
Все ж випадало б нам знати, які шанувальники личать
Мужності, цінній як на війні, так і в мирних діяннях,
Щоб віршомазу, бува, не дали ми її під опіку.
Ось в Александра Великого першим поетом був, кажуть,
Той горезвісний Херіл, що за вірші свої недоладні
Грошей для себе загріб, золотих македонських, чимало.
Іноді плями на чистім листі залишає чорнило,-
Так і поети нікчемними віршами часто плямують
Подвиги світлі. Той самий володар, який без рахунку
Золотом сипав за вірші такі, що хоч смійся над ними,
Видав закон, що один лиш Лісіпп у вигинах бронзи,
На полотні ж - Апеллес - і тільки вони! - зображати
Сміють його, Александра. Він оком оцінював тонко
Твори мистецтва, але щодо книг, які Муза дарує,-
Тут, коли б суд він чинив, ти в заклад би пішов, що суддя цей
На бео'гійській землі, під захмареним небом родився.
Тільки тебе не ганьбить ні твій погляд на вартість поеми,
Ні подарунки, що їх, дарителю славний, від тебе,
Милі тобі, прийняли-поети Вергілій і Варій.
Навіть під гострим різцем не прогляне лице так виразно,
Як у творінні співця віддзеркалиться розум і вдача
Славних мужів. То чи я б не волів замість так-от снувати
Нитку розмови при самій землі, прославляти походи,
Пісню співати про різні місцевості, ріки, твердині,
Зведені високо в горах; про варварські землі, про війни,
Ті, що вляглись під твоєю рукою по цілому світі;
Славити брами зачинені Януса, сторожа миру,
Й Рим, що, тобою очолений, страх наганяє на парфа? -
Звісно б, волів, коли б сили бажанням рівнялись, одначе,
Велич твоя-не для куцої пісні; мені ж, окрім того,
Соромно братись за те, чого плечі б не вдержали навіть.
Пильність, коли недоречна вона,- то лише на заваді.
Це очевидно тоді, коли йдеться про вірші, мистецтво.
Більше приваблює зір і швидше врізається в пам'ять
Те, в чому насміх, ніж те, в чому схвалення наше й повага.
Я ось боюся похвал, як незвичної, прикрої ноші.
Тож ні в потворнім зображенні з воску не хочу стояти,
Ні милуватися віршем нікчемним, щоб потім не мусив
Я червоніти за грубий дарунок, а вже наостанку
Щоб не потрапив я в скрині, з поетом моїм там простягтись,
Просто туди, де торгують олією, ладаном, перцем.
Там знадобиться сувій непотрібний-товар загорнути.
ДО ФЛОРА
Флоре, супутнику вірний Нерона, улюбленця слави.
Хай хтось захоче тобі хлопчака для прислуги продати
Родом із Габій чи з Тібура й скаже: "Ось цей, кого бачиш,
Від голови аж до стіп-наче той огірочок, без вади.
Дай вісім тисяч - і буде твоїм. Він домашнього хову,
Звиклий до послуг, бажання твоє зрозуміє з півслова.
Грецької мови лизнув, не сплохує, до чого б не взявся.
Словом, що хочеш, те з нього ліпи, мов із вогкої глини.
Ба, ще й співає, хоча й не навчавсь, та при чарці-похвалиш.
Мало хто вірить, однак, обіцянкам гучним, бо товар свій
Всяк аж до неба підносить, аби лише з рук його збути.
Я ж-не з таких, бо не в скруті: свій гріш, хоч і вбогий, я маю.
Де ще зустрінеш такого торговця? Нікому, крім тебе,
Дешево так не продам. Тільки раз він якось опізнився
І, як буває, сховався під сходами, прута злякавшись".
От і плати, якщо випадок цей не вразив тебе надто.
Візьме він плату, гадаю, й не буде лякатися кари:
Знав ти, кого купував, і торговець той все тобі виклав.
Отже, й до суду його позивати не матимеш права.
Так от і я, коли ти від'їжджав, попередив, що марно
Ждати від мене листів, що, буває, лінюсь я, щоб потім
Ти не гнівивсь, коли жодної звістки від мене не буде.
Що з того вийшло? Ти в гніві таки ще й зневажити хочеш
Право, яке по моїй стороні, нарікаючи навіть:
Ось, мов, брехливий який: щось не шле тих обіцяних віршів!
Кажуть, один із Лукуллових воїнів ніччю, заснувши,
Всіх своїх грошей позбувсь, які в службі важкій заощадив.
Потім, себе проклинаючи й ворога, шкірячи люто
Зуби голодні, неначе той вовк, він один лише вибив
Цілий загін із твердині найвищої, хоч непорушне
Досі стояла вона, неприступна й оснащена добре.
Вславившись так, він отримав не тільки почесні відзнаки-
Двадцять тисяч сестерцій йому відраховано тут же.
Саме в той час якесь інше укріплення претор доконче
Взяти хотів і того ж таки воїна став закликати
Так, що й лякливий, почувши таке, набрався б одваги:
"йди, куди мужність тебе пориває, в щасливу годину!
Жде тебе слава, сміливче, й нові нагороди. Не стій же!"
Той, хоч і був селянином, та все ж відповів йому тонко:
"Піде, куди закликаєш, лиш той, кому вкрадено пояс".
Вчитися в Римі мені довелось; ось тоді й зрозумів я,
Скільки-то грекам нашкодив Ахілл, охоплений гнівом.
Потім освіту мою підняли благодатні Афіни
Так, що пряме від кривого я міг одрізнити й охоче
Правди шукати почав, полюбивши гаї Академа.
Милі місця я в негоду покинув: мене підхопила
Розбрату хвиля сліпа й понесла (та який з мене воїн?)
В збройні ряди, яким Август відразу мав шлях перетяти.
От і Філіппи... Покладено край моїй службі військовій.
Якось поник я раптово, немовби хто крила підрізав:
Батьківську хату й наділ мені забрано. Вбогість зухвала
Тут і штовхнула до віршів мене. Та тепер, у достатках,
Зіллям яким очищатись, щоб я не волів на дозвіллі
Трохи поспати собі, ніж уперто над віршем сидіти?
Рік по рокові йде й щораз іншу бере в нас данину:
Забрано жарти, любов, і забави, й вино, а сьогодні -
Черга й на вірші мої... То що мені радиш робити?
Врешті у різних людей-і смаки, й уподобання різні:
Ти замилуєшся піснею, той - вихвалятиме ямби,
Інших-Біонові бесіди з чорною сіллю приваблять.
Троє гостей моїх, бачу я, тут же в смаках розійшлися,
Різні-бо в них піднебіння, усяк чогось іншого прагне.
Як їм догодиш усім? Ти відкинув, тому-забаглося;
Те, чим захоплений ти,-перекривлює губи двом іншим.
Як ти, крім того, подумати міг, що в столичному Римі,
В вирі занять і турбот, я візьмусь до якоїсь поеми? -
Той поручитись за нього благає, той - слухати вірші,
Все занедбавши, той хворий лежить на горбі Квірінальськім,
Той-аж в кінці Авентіну, треба в обох побувати!
Є куди ноги трудити, як бачиш. "Але ж там і площі,
Й вулиці чисті,-ніщо не завадить думками ширяти".
Ось постачальник меткий підганяє погонича й мула,
Там піднімає скрипучий коловорот брили й колоди.
Там ось вантажні вози з похоронним походом зіткнулись,
Онде собака скажений біжить; он-свиня, вся в болоті.
Йди ж і придумуй у тому гармидері вірш мелодійний!
З міста тікають поети гуртом: їм гаї до вподоби,
В затінку люблять забутись вони, шанувальники Вакха.
Хочеш, щоб я тут писав, у тім гамі, що й ніччю не тихне?
Радиш іти по тій стежці вузькій, що втоптали поети?
Я, кого пестили тихі Афіни, хто цілих сім років
Знав лиш науку й нажив сивини, снуючи свої думи
Посеред книг,- занімілий ходжу, мовби статуя, й часто
Чую за спиною сміх. То невже ж у міській колотнечі,
В тім каламутнім потоці, наважусь я пальцем торкнути
Лірну струну й підбирати для неї співзвучного слова?
Двоє братів було в Римі-правник і промовець; обоє
Знай вихвалялись навзаєм та солодко так, ніби перший
Був для другого Гракх, а другий для першого-Муцій.
Так ото нині дуріємо й ми, красномовні поети:
Я укладаю пісні, той-елегії: подиву гідні
Витвори Муз дев'ятьох! Ти приглянься, з якою вагою
Ми, набундючені й млосні якісь, окидаємо зором
Пишні святині богів, куди сходяться римські поети.
Буде нагода - заглянь у той храм і послухай-но збоку,
З чим туди йдуть і за що там вінок собі кожен сплітає.
Аж до вечірніх вогнів ми в двобою, немов на арені:
То відбиваєм удар, то завдати й самі поспішаєм.
Ось він Алкеєм назвав мене; мить-і його Каллімахом
Зопалу я йменував, а коли цього видасться мало -
Тут же Мімнермом назву, хай пишається йменням жаданим.
Різне терплю, щоб годити сім'ї дратівливих поетів,
Звісно, якщо я пишу й домагаюсь прихильності люду.
Нині-спокійно кладу тому край і спішу вже заткнути
Вуха, що досі до будь-кого я наставляв терпеливо.
Сміхом карають поганих поетів, але ті писаки
Плещуть в долоні собі й з насолодою власні писання
Хвалять самі ж: їм і діла нема до твоєї мовчанки!
Хто ж написати поему б хотів, як мистецтво велить нам,-
Той, крім таблички, суворістю цензора хай запасеться:
Всі ті слова, що не матимуть полиску, тьмяні, прив'ялі,
Без кольорів і ваги, що не будуть вже гідні й уваги,
Сміло відкине він геть, хоч вони й неохоче відходять,
Місце нагрівши собі ще й тепер десь у закутках Вести.
Інші, затемнені досі, до світла він виведе, в люди-
Назви речей, соковиті й дзвінкі, що так часто звучали
В мові Катонів старих і Цетегів; сьогодні ж неначе
Запліснявіли, німі, десь на дні забуття вікового.
Так, повносилий, стрімкий, мов потік кришталево-прозорий,
Словом добірним, гнучким він живитиме Лація мову.
Пишному скромності трохи додасть, неохайне-пригладить,
Викреслить зайве, дрібне, і робитиме все це грайливо,
Ніби на жарт, але втомиться так, наче той, котрий в танці
То промайне, мов Сатир, то мов грубий Кіклоп затупцює.
Краще хай кажуть, що я не поет, а дивак і нездара,
Лиш би своїм я втішавсь, хоч і хибним, ніж мав би каратись,
Бачачи хиби свої. Одному аргів'янину, кажуть,
Трагіки славні весь час причувались. Засяде, бувало,
Сам у порожнім театрі-та й плеще, раденький, в долоні.
Іншої ж вади не мав; поживав собі тихо й зразково:
Добрим сусідою був і господарем, завжди гостинним.
Жінці поміг, на рабів не гнівивсь: вибачав, коли часом
Хтось на пляшчині печатку надбив. Оминав небезпеку,
Хай це обрив чи відкрита криниця. Його лікувати
Все ж узялася рідня. Чемерицею чистою врешті
Вигнано з жовчі ту хворість його. Але, ставши здоровим,
Зойкнув він тут же: "Ви вбили мене, присягаюсь вам, друзі,
Не врятували - із світу звели мене, втіху єдину,
Ту найсолодшу ману з мого серця так грубо прогнавши!"
Видно, й мені розумніти пора й, полишивши дрібниці,
Дітям зоставити милі забави (на те вони й діти!).
Годі шукати вже слів, що до струн пасували б латинських:
Час до життєвих ладів, до співзвучності їх дослухатись.
Ось і корю себе подумки часто: якби не зумів ти
Спраги згасити нічим, то подався б до лікаря, звісно.
Ну, а коли ти громадиш усе і, що більший доробок,-
Більшого прагнеш, то це затаїш? А як рани твоєї
Вказане зілля чи корінь не гоїть,-хіба не відкинеш
Кореня й зілля того, що цілющої сили не мають?
Чув ти, напевно: "Кого наділили безсмертні багатством,
Той і від дурості, вади ганебної, вільний тим самим".
Ти-багатієш, але попри те не стаєш розумніший:
Значить, пораду таку й мідяком оцінити не варто.
Певно, коли б од багатства хоч хтось та мудрішим робився,
Менше скупився й тремтів,- ти по праву тоді й докоряти
Міг би собі, що на світі є ще хтось, від тебе скупіший.
"Власність - це куплена річ". Коли так, тоді дещо придбати
Можна-повір правникові-й ужитком: те поле, що з нього
Ти споживаєш плоди, не твоє хіба? Орбій он, власник,
Дбаючи все про ріллю, що тобі ж зарясніє плодами,
Чує, що ти тут господар. За гроші береш виногрона,
Яйця, курчат і вино для обіду. Ось так поступово
В нього купуєш те поле, яке він за триста чи більше
Тисяч купив колись сам. Яка ж тут різниця - чи жити
З того, що ти лиш сьогодні купив, чи давніше? Так само
Той, хто придбав біля Веїв чи біля Аріції землю,
Куплений овоч (не знаючи сам того) їсть при обіді,
Купленим хмизом казан нагріває під ніч прохолодну.
Все ж він своїм називає те поле, що ген простяглеся
До межової тополі, що мирить сусідів сварливих.
Нібито власність - це те, що всякчас одного поспішає
Скинути з себе господаря й іншим його замінити -
То на прохання, то грішми, то силою зброї, то смертю.
Тож, коли нам не дається ніщо для постійного вжитку,
Й, начебто хвиля по хвилі, міняються і спадкоємці,-
Що з тих засіків і нив? І чи варто вже так розсувати
Межі своїх пасовиськ, коли Орк, який навіть не гляне,
Скільки там в кого є золота, косить малих і великих?
Мармуру, срібла, слонової кості, картин, самоцвітів,
Мочених в пурпур гетульський убрань, статуеток тірренських -
Дехто не має, а дехто й не взяв би. Чому неподібні
Навіть ті рідні брати: одному з них лише б забавлятись
(Що йому пальми й прибуток від них?), зате другий, багатий,
В праці з'їдає себе - очищає вогнем і залізом
Зранку й до ночі ліси під посів,- пояснив би це Геній,
Він-бо ту зірку веде, що з народженням нашим заблисла,
Бог, який вдачу виліплює нам, але з нами й вмирає,
Бог, що міняє лице: то хмурний він, то вже просвітлілий.
Я- поживаю свій скромний запас, тому й не хвилююсь,
Що спадкоємець назичить мені, коли стільки ж застане,
Скільки отримав я сам, і не більше. Але хочу знати,
Чим відрізняється щирий, веселий-од марнотратця,
Від скупаря-бережливий? Різниця ж велика-чи грішми
Сієш направо й наліво, чи просто не дуже боїшся
Зайвим видатком, бува, гаманець свій облегшити трохи.
Так у дитинні роки, хлопчаком ще, втішавсь ти квапливо
При п'ятиденному святі Мінерви солодкою грою.
Хай лиш убогість бридка не торкнеться мене: чи пливтиму
0 Я на великім судні, чи в човні-пливтиму той самий.
Хоч не мчимо під вітрилом тугим навздогін Аквілону,
Все ж надокучливий Австер не дме все життя нам у вічі.
Силою, хистом, чеснотами, місцем, багатством, красою
Ми серед перших-останні, але між останніми-перші.
Ти не скупий. Ну й гаразд. Але добре подумай, чи й інші
Хиби від тебе втекли. Чи не пухне від прагнення слави
Серце твоє? Чи не їсть його гнів або страх перед смертю?
З духів нічних, сновидінь, ворожби, заклинань фессалійських,
Чарів, страхів і відьом-ти направду готов посміятись?
Як уродини свої зустрічаєш? Чи друзям охоче
Вибачиш хибу якусь? Чи добрішаєш, м'якнеш на старість?
Вийнявши скалку одну з багатьох, відчуваєш полегкість?
Жити не вмієш як слід-поступись розумнішому місцем!
Досить набавився ти, наїдавсь досхочу, напивався -
Годі! Пора відійти, щоб тебе, коли вип'єш над міру,
Молодь на глум не взяла: не тобі з нею в жартах рівнятись!
');
//-->