В джунглях часто буває так: хмариться, навіть грім розкотисте проноситься над безмежними зеленими просторами, а дощу все немає. От і зараз: затягло все небо, в лісі майже споночіло.
Райдуга і Хераф петляли, вибираючи шлях поміж кущами, деревами. Згодом чагарники закінчилися, але тепер їм перегороджувало дорогу густе плетиво ліан. Іноді між ними з'являлися просвіти. В кінці такого просвіту Райдуга і Хераф вийшли до урвища, на дні якого пролягав рівчак. Береги рівчака пориті глибокими ямами, в ньому жебонить вода.
— Слони пили воду,— пояснив Хераф.
— А як же вони туди спускаються?
— Десь е спуск.
— Попити б і нам води, Херафе.
— Добре, бвана. Роби, як я,— з цими словами хлопчик вчепився за одну з ліан і по ній з'їхав на дно урвища. В наступну хвилину там був і капітан. Тиша... Лише вода жебонить по камінцях. Райдуга ліг на край рівчака, спраглими губами прииав до чистої прохолодної води.
— Бвана, багато не пий. Захворієш. Вода крижана, а тіло гаряче,—застеріг капітана Хераф.
Райдуга подумав, що навіть у тропіках, де людина стікає потом, можна захворіти на ангіну.
Втамували спрагу. Вибралися на поверхню по тих же ліанах і пішли далі. їм все частіше стрічалися невеличкі галявини, зарослі високою, густою травою. Але сподівання Райдуги, що галявини хоч трохи полегшать їхню подорож, було передчасним. Хераф обходив їх як можна далі.
— Чому обминаємо галявини?—запитав у хлопчика. Хераф глянув на Райдугу з докором.
— Там леопарди. Вони вдень залягають спати в траві. Горе тому, хто порушить їхній сон.
«Оце так, капітане,— дорікнув собі подумки Райдуга.— Чи зміг би ти в джунглях протриматися хоч кілька годин без хлопчик»?..»
Райдуга йшов за Херафом, майже нога в ногу, і, коли хлопчик раптом зупинився, ледь не наштовхнувся на нього.
— Що трапилося, Херафе?
— Дивись, бвана.
Під їхніми ногами шерхотіла трава. Скорпіони, миші, сороконіжки і безліч інших істот стрімголов бігли в одному напрямку. По іхній сполоханій метушні видно було: вони від чогось утікають.
— Швидше пішли! — ухопив Райдугу за руку Хераф.
— Чому?
Хераф нетерпляче продовжив:
— Мурахи! Сюди йдуть мурахи! Ось вони!.. їхні розвідники вже біля нас!..
Через кілька кроків Райдуга зупинився.
— До цього місця мурахи не дістануть. Подивимося.
— А раптом повернуть?
— Встигнемо відбігти далі.
Спочатку з'явилися поодинокі мурахи, потім — групки, а за групками — більші групи. Швидко пересуваючись у траві, вони обстежували кожну стеблину від низу до самої верхівки. Капітан помітив, що в розвідку спочатку йшли обов'язково поодинокі мурахи. Розвідавши якусь ділянку, вони збивалися до купки, ніби проводили нараду, затим розділялися на дві групи,— одна з яких бігла вперед, інша — назад до основної колони. Напевно, вона несла повідомлення. Коли одна група радилась, друга виходила далеко вперед і в свою чергу розсилала розвідників. Затим вона проводила нараду, а третя група виходила вперед. Так хвилями рухався авангард основної колони, попереду якого постійно знаходилися поодинокі розвідники. За авангардом полилася колона. Райдуга в житті не бачив стільки мурахів. Видовище вкрай його вразило. Мурашина лавина, наближаючись до них, переливалася через повалене трухляве дерево. Ширина її була сантиметрів тридцять. Від неї відділялися і розтікалися в усі напрямки невеличкі загони авангарду. Все це було схоже на пересування організованого війська, в якому кожний воїн знав своє місце і свої обов'язки. Принаймні, так здавалося Райдузі.
За кілька хвилин передній край чорної мурашиної маси вже знаходився неподалік від Райдуги і Херафа. Перші пекучі укуси примусили їх відійти далі. Здавалося кінця і краю не буде цій чорній відразливій лавині. Вона усе переливалася через трухляве дерево і танула в кущах, залишаючи після себе голу землю.
Райдуга звернув увагу на те, що, коли наближаються мурахи-розвідники,—
то інші комахи піднімаються на верхівки прутиків і травинок, намагаються
за будь-яку ціну врятуватися від них. Але якщо втікачі не можуть літати,
їхня доля вирішена. Вже говорилося, що за поодинокими розвідниками від
основної колони виділяються окремі загони, які переслідують свої жертви,
невблаганно рухаючись угору по стеблинах. Коли паралізована страхом комашка
припинила боротьбу, її відразу оточували мурахи і з'їдали. Якщо ж вона
посувалася все вище і падала з вершини стеблини, то потрапляла в гущу мурахів:
її очікувала така сама доля.
Хераф помітив на обличчі Райдуги огиду і порушив мовчання:
— Бвана правий, мурахи — страшна смерть. А ось я ще щось знаю, бвана. Десь у середині мурашиного війська знаходиться мураха-вождь. Набагато більша за всіх. її несуть робочі мурахи. Але ніхто з них її не бачить, тому що вони сліпі. Очі лише в тих, що супроводжують мураху-вождя, коли вона вилітає з гнізда на прогулянку. Це буває рідко. Після прогулянки вона повертається в рій і відкладає яйця. З них з'являються нові сліпі мурашки і лише кілька — з очима. Так поновляється мурашине плем'я.
Розповідь хлопчика перервав сильний рев. В тому напрямку, де зникла голова мурашиної колони, затріщали кущі і на галявину вистрибнув переляканий звір. Підібгавши під себе хвоста, він промчав повз людей, не звертаючи на них уваги, і зник у лісі.
— Мурахів боїться навіть леопард,— зітхнув Хераф.— Зараз я покажу...
Хлопчик побіг у кущі, звідки щойно вистрибнув звір, на палицях виніс недоїдену леопардом і ще зрідка обліплену мурахами ногу антилопи, кинув її у середину колони. Нога відразу стала чорною від комах. Вони її обліплювали, утворюючи велику живу кулю. Через кілька хвилин куля розсипалася. На місці ноги лежала гола кістка.
— Оце зажерливість! — не втримався капітан.— Такого ще не бачив!..
Райдуга довго озирався на мурашине військо, хоч у траві вже і не видно було колони. Лише верхівки травинок хиталися на тому місці, потім вони згиналсь і вже не піднімалися, знищені чорною ненажерливою масою. Райдуга не міг звільнитися від відчуття огиди. Йшов мовчки. Хераф, бачачи те, не докучав йому своїми розповідями. Але згодом хлопчик почав часто озиратися на всі боки, ніби щось шукав.
— В чому справа, Херафе?
—Їсти...
— Не завадило б підкріпитися. Але чим? Хлопчик показав на засохле дерево, гілля якого давно відгнило і повідпадало. Посередині галявини стирчав один лише стовбур.
— Пішли, бвана.
Над верхівкою стовбура літали бджоли. Коли Хераф і Райдуга підійшли ближче, бджоли атакували їх. Райдуга, відмахуючись, присів у траві. Хераф же, не звертаючи уваги на бджіл, почав обстежувати стовбур.
— Бвана, не махай. Бджоли не чіпатимуть тебе. Допоможи мені.
Біля самої верхівки стовбура чорніло дупло. Райдуга відгадав наміри хлопчика. Підійшов до нього, все ще відмахуючись від бджіл, запитав:
— А в що мед?
— Я й забув, що нас двоє. Коли я сам, мед їм прямо на дереві... Зараз зроблю кошик,— з цими словами Хераф направився в зарості.
Кілька бджіл ужалило хлопчика: Райдуга бачив добре. Але Хераф не звернув уваги на ті укуси. Повернувся він із заростів з кількома пальмовими листками і пругкими стеблинами якоїсь трави. Сів під стовбуром. Швидко сплів кошик.
— І він не протікатиме? — запитав Райдуга, дивуючись майстерності Херафа.
— Ні. Вода не витікатиме теж.
Затим Райдуга підняв Херафа разом з кошиком над головою. Хлопчик почав діставати з дупла пахучий мед і накладати його в кошик. Розтривожені бджоли закружляли навколо них.
— Швидше, Херафе, а то загризуть нас.
— Вже, бвана.
Райдуга спустив Херафа на землю і поспішно обмотав голову пальмовим листям. Хлопчик поклав кошик під дерево, почав облизувати мед на руці. Капітан дивився на те і уявляв, як зараз смачно вони пообідають. Звичайно, тут їсти не будуть — бджоли їм не дадуть спокою. Треба відійти далі від дерева, сісти на березі першого-ліпшого рівчака і, запиваючи кришталевою водичкою, ласувати пахучим медом. Та який розпач з'явився на обличчі Райдуги, коли він оглянувся і не побачив на місці кошика.
— Херафе, а де ж кошик?
— Як де? Поруч стоїть...— хлопчик не договорив.— Он де він!..
Стій!.. Стій!..
Галявиною від них утікала шимпанзе, тримаючи в руці кошик. Ще хвилина — і мавпа досягла лісу. Стрибнула на дерево, зникла в його крислатій кроні. Хераф щодуху помчав за нею. Він вправно, що дуже здивувало Райдугу (вкотре вже!), вибіг по стувбуру на дерево. Так-так, саме вибіг. Капітан навіть не встиг помітити, як це він зробив. Затим ухопився за гілляку, розгойдався на ній і перелетів вище, ще вище. Слідом за шимпанзе зник у кроні дерева. Лише по погойдуванню гілля Райдуга вгадував напрямок пересування шимпанзе і хлопчика. Та ось мавпа з'явилася на самій верхівці дерева. Верхівка небезпечно погойдувалася під вагою шимпанзе, але вся увага злодійки була зосереджена не на цьому, а на хлопчикові, який наближався до неї. Мавпа оглянулася, шукаючи, куди б стрибнути. Вище і навколо неї сіріло лише небо, затягнуте суцільними хмарами.
Голова Херафа вже з'явилася біля верхівки. Шимпанзе загрозливо крикнула, виламала однією рукою гілочку і кинула в хлопчика. Але, побачивши, що це його не злякало, підняла над головою кошик з медом. Від її відчайдушного крику в вухах Райдуги залящало. Вона розгойдалася на верхівці і, не випускаючи кошика, перестрибнула на сусіднє дерево. Та Хераф не думав відставати від неї: вхопившись за ліану, він полетів до товстої гілляки, на якій сиділа мавпа. Шимпанзе встигла лише вмочити в мед пальця і облизати його, як їй довелося знову втікати. Вона націлилася перестрибнути назад, на перше дерево, та хлопчик ногою відштовхнувся від гілляки, маятником гойднувся їй напереріз. З переляку шимпанзе каменем кинулася вниз. Лише за нижню гілляку зачепилася ногою. її так шарпонуло, що вона не втримала кошик, і він полетів на землю. Мед розбризкався. Хераф спустився з дерева, пригрозив шимпанзе кулаком. У відповідь мавпа скорчила йому гримасу, зникла в кронах дерев.
— Не журися, бвана. Ми знайдемо, що поїсти.
Райдуга нічого не сказав. Він стояв заворожений тим, що побачив.
Спершу капітан дуже злякався за хлопчика. Але, коли переконався, що він на дереві тримається впевнено, захопився тим видовищем.
— Ну, ти й даєш! — нарешті мовив, присівши навпочіпки біля маленького пігмея.
— Що значить «даєш»?
— По деревах літаєш? Хераф стенув плечима.
— Хіба в мене крила є?
— Є, Херафе, є!.. Є!..— Райдуга підняв хлопчика собі на плечі і пішов з ним далі.
— Бвана, пусти мене! — засміявся Хераф.— Що ти?! Не треба мене нести!.. Ти, велика біла людина, не можеш мене нести... Не можеш!..
— Можу, Херафе! Можу! Ти великий стрибун по деревах! Ні, ти велика людина!..
— Стій!.. Стій!..— ухопив за чуба капітана хлопчик. Райдуга зупинився.
— Зніми мене!
Хераф таким вимогливим тоном сказав це, що Райдуга не став більше йому перечити, зняв з плечей.
— Дивись... Ще один крок і ми потрапили б у пастку. Райдуга придивився. В траві прямо перед собою помітив петлю з ліани. Петля була прикріплена клином до забитої в землю розщепленої палиці. І палиця, і петля знаходились в невеличкій ямочці, замаскованій листям. Інший кінець ліани, прикріплений до верхівки молодого деревця, втримував його зігнутим, мов тятиву лука, над ямою. Хераф знайшов шматок зітлілого кореня, кинув його в петлю. Клин вилетів з розщепленої палиці, і дерево вмить випросталося, зашморгнувши петлею корінь. Тепер він висів у повітрі за кілька метрів від землі.
— Це пастка для лісових свиней. Тварина стає ногою в петлю, клин вилітає, петля зашморгується навколо ноги, а деревце піднімає свиню над землею. Так вона висить, аж доки не прийде мисливець.
— Висіти б мені на цьому деревці,— оглядаючи пастку, мовив Райдуга.— Який уже раз ти мені рятуєш життя, Херафе...
— Бвана, ти добрий. Місіонер мене бив, коли я не встигав попередити його про небезпеку. А не встигав тому, що він не дозволяв мені йти попереду. Хотів, щоб я ішов збоку, або за ним...
Вони простували невеличким гребенем пагорба. Над гребнем крони дерев були настільки густі, що утворили своєрідний намет. Під ним — у постійних сутінках — майже не виживали молоді деревця, і тому ліс тут був рідкий. Килим з опалого листя приглушував кроки. У вологому повітрі пахло гнилістю. Джунглі тисли на двох людей задухою і масою зелених крон. Іти далі не було сил. І вони зробили привал. Райдуга приліг на листя, Хераф оглядівся навколо.
— Бвана, я зараз. Під баобабом кабан вирив коріння. Треба подивитися,— хлопчик попрямував до тропічного велета. Звідти долинув його радісний голос.— Можна їсти!
Він приніс і висипав перед капітаном цілий оберемок корінців. Райдуга очистив від кори один з них, відкусив шматочок. Корінь був солодким.
— За смаком схожий на земляні горішки.
— Сподобалось, бвана? Я зараз.
Хлопчик вправно надкушував корінці, швидко знімав з них кору. Незабаром біля Райдуги виросла купка білих соковитих цурпалків, їли, ретельно пережовуючи їх, висмоктуючи сік. Так притамували голод.
Рушили далі. Та через сотню кроків хребет обірвався кручею, в підніжжі якої, скільки око гляне, лежала долина, вкрита лісом. Праворуч і ліворуч прямовисні червоні стіни входили в те зелене море. Отож, обійти урвище змоги не було.
— Спускатимемось тут,— мовив Хераф і попрямував до червоного кореня, який звисав по стіні униз.
Капітан лише зараз зрозумів, що урвище роблять червоним ті корені. Вони довгими батогами звисали з щілин, ніби бурульки з-під стріх. Хлопчик підійшов до кореня, ухопився за нього руками і легко, як нещодавно на дереві, з'їхав до самого його кінця. Затим роздивився по боках і, розгойдавшись, перелетів до сусіднього кореня. Так, за хвилину він спустився метрів на десять униз.
«А от мені до його мавп'ячої спритності далеко,— подумав Райдуга.— Та й набагато важчий за нього. Чи витримають мене ці «батоги»?..» Але вже через хвилину капітан висів прямо над головою Херафа. Хлопчик подивився знизу на нього.
— Бвана молодець! Бвана добре ходить по скелі! — і, розгойдавшись, перебрався на наступний корінь.
Райдуга обережно з'їхав нижче, потім ухопився за два тонких корені. Вони затріщали, але витримали. З'їхавши ще на метри три нижче, капітан почав випробовувати інші корені, та вони обривалися, падали вниз, б'ючись об скелю. Райдуга висів над урвищем, не маючи можливості ні піднятися назад, ні спуститися нижче. Єдиний товстий «батіг» висів праворуч від нього, за кілька метрів. Дістатися до того кореня він, можливо, і зміг би, але для цього треба було дуже розгойдатися, а тонкі «батіжки», на яких висів, тріщали і без того. Проте іншого виходу в нього не було, і він ризикнув. Підтягнувшись на руках і упираючись ногами в скелю, відійшов ліворуч, наскільки дозволяла довжина коренів, а потім, відштовхнувся від скелі, полетів праворуч, до товстого «батога». В самому кінці амплітуди встиг ухопитися за корінь і повиснути. Райдуга не думав, якої небезпеки він зараз уникнув. Якби корінь виявився трухлявим — капітан зірвався б зі стіни.
— Бвана, кореня немає,— підвів голову хлопчик. По його голосу і розгубленому виразу обличчя Райдуга зрозумів:
Хераф не знає, як далі спускатися. Тепер настала черга діяти йому — Райдузі.
— Спокійно, Херафе. Спокійно.
Говорив він до хлопчика всміхаючись, щоб Хераф не злякався, хоч сам теж не знав, як спускатися далі. Але знав інше: вихід з цього безнадійного становища має знайти він і ніхто інший. Його погляд зачепився за невеличкий кам'янистий карниз, що виднівся далеко внизу. Карниз був точно під ним. Хераф же висів трішки збоку. Хвилину подумавши. Райдуга звернувся до хлопчика:
— Херафе, бачиш внизу карниз?
— Бачу, бвана.
— Ти стрибнеш до мене.
— Не треба, бвана.
— Тоді ми зробимо так...
Капітан однією рукою відстібнув ремінь, яким був підперезаний, закріпив його за кінець кореня і спустився нижче. Затим, знову ж таки тримаючись однією рукою тепер уже за ремінь, іншою — зняв з себе сорочку, одним рукавом прив'язав до ременя, спустився ще нижче. Тепер був на рівні з хлопчиком.
Висів він напівголий, і на нього почали насідати комахи. Та терпляче зносив їхні укуси. Головне — наблизився до карниза. Далі треба було знову ризикувати. Притиснувшись до стіни всім тілом, відпустив сорочку, за яку тримався, і, розставивши руки й ноги, ковзнув униз. Пальцями рук намагався чіплятися за найменші виступи в скелі, щоб хоч трохи зменшити швидкість падіння. Нарешті, ноги вдарилися в карниз.
Від поштовху його кинуло назад, і він ледь не полетів в урвище. Але, збалансувавши, знову притиснувся до скелі. Хвильку відпочив. Кров'яниці на грудях, животі, колінах страшенно пекли. Але Райдуга терпів: він на карнизі!
Ну, Херафе, тепер давай ти. Розгойдайся, вчепися за штатину, а тоді ковзай униз, прямо на мене. Я тебе притримаю.
Незабаром хлопчик стояв на карнизі' поруч з капітаном. Праворуч карниз ішов донизу. Райдуга і Херафі почали обережно просуватися в тому напрямку, сподіваючись таким чином дістатися хоча б верхівок дерев, які погойдувалися вже не так далеко внизу. Притискуючись до стіни, капітан і хлопчик крок за кроком спускалися все нижче й нижче. Але незабаром карниз почав вужчати, а затим зник зовсім.
— Що робитимемо, Херафе? — тепер уже захвилювався Райдуга, бо, окинувши оком скелю, відчув безвихідь.
— Я знаю, бвана!..
Не роздумуючи, хлопчик стрибнув униз і, як здалося капітанові, І просто чудом потрапив на розлогу верхівку пальми. Райдуга завмер, боячись, що Хераф не втримається в кроні, провалиться і розіб'ється. Та цього не сталося. За хвилину Хераф розсунув поламане гілля.
— Стрибай, бвана! Смиливіше!
Хлопчик, звільняючи місце для Райдуги, з'їхав по стовбуру на землю.
Райдузі нічого не залишалося робити, як відірватися від карниза і в наступну мить влетіти в крону пальми. Ламаючи гілля, він пролетів ще кілька метрів униз і вхопився за стовбур. До землі було рукою подати.