Місяць липень застав нас у зеніті сили й слави. В лісі на той час (Антоновецький табір) було понад п'ятсот осіб. Вишколених, підібраних хлопців було три сотні. З озброєння, крім малого підручного магазину зброї, що залишався як резерва, було: 21 ручних кулеметів (різних систем), два тяжкі кулемети «максими», один важкий «Кольт», понад вісім мінометів (з чого три чинні), одна 45 мм гарматка і в стрільців багато автоматів і півавтоматів (десятки). Кінний табір складався з п'ятнадцять верхових коней розвідки і шість пар до запрягу. В порівнянні з табором Крука в нас була велика перевага в людях і озброєнні.
В перших днях липня приїхав до табору поручник Малий з дорученнями від Проводу. Дебати над дальшим завданням і тактикою наших відділів тягнулися кілька днів. На думку Малого, треба було вивести відділи з табору в терен і діяти летючими загонами, несподіваними нападами на ворога завдавати удари і не триматися сталого місця постою. Хрін і інші з командного складу були за випадовою базою табору в лісі, бо при посиленій дії кількість ранених буде зростати і для них треба мати шпиталь в забезпеченім місці. Хто з них мав рацію, покажуть дальші події.
Найбільшою останньою акцією відділу Хрона була акці» на Вишневець. В суботу 3-го липня, неповні дві сотні, з мобілізованими возами села Антонівців і Стіжка, вирушили на-ніч у дорогу на Вишневець. Над ранок прибули до села Шпиколос, де в поблизькому лісі затрималися днювати. Під час постою робилися останні приготування до акції. Ще раз висла'но розвідку до Вишневця—чи не зайшла зміна в даних, які ми мали. Розвідник Дзвін повернувся і доповів, що нового нічого не сталося. По близьких селах замовлено на вечір двіста возів на трофеї, які ми передбачали здобути на місці. Кожний з командирів розглядав і обговорював зі своїми стрільцями дане йому завдання. Санітарки Іра і Маруся укладали і провіряли потрібні в бою ліки підручних аптечок. Акція мала розпочатись о дванадцятій годині ночі.
Хід операції був такий:
В першу чергу виставлено заставу від Крем'янця (звідки могла приїхати німцям допомога), в силі одної чоти з «максимом», далеко від Вишневця аж коло села Горанки, щоб у випадку допомоги німцям, відділ оперуючий в місті, встиг з міста відступити. Командиром застави був Крук (з Дубенщини). Другу заставу, в силі одного роя з Макухом на чолі виставлено на греблі з боку Старого Вишневця. Третій відділ, в силі роя на чолі з Ярмаком, мав заатакувати залогу Вишневецького замку (німців), збоку замку.(від фільварку Загороддя). Тим самим мав відвернути увагу німців від міста і розділити силу німецького вогню. Четвертий відділ, в силі одної чоти, провадив я, маючи за завдання опанувати становище в центрі містечка і дати змогу для основної сили провадити операції (комадирами були Хрін і Журба).
Німецька залога міста складалася, разом із жандармерією, з сто двадцять осіб. Головна їх сила була сконцентрована в замку, а частина поліції містилася в мурованому будиночку біля управи міста.
На горі від Крем'янця стояла наша гарматка й міномети. Було розраховано, що німці будуть боронитися. Тоді моя чота, коли всі відділи будуть на місцях, мала підпалити один якийсь будинок, щоб освітити замок для обстрілу нашою гарматкою і мінометами.
Точно о годині дванадцятій з третього на четвертий день липня (з неділі на понеділок) усі були на визначених місцях. Німці не подавали ознаків життя. Починати нам стрілянину, коли ми опанували місто, не було потреби. Двісті порожніх возів із великим шумом і тарахкотінням по поганій шосі в'їхали в місто. Сипалося розбите скло вікон і тріщали двері магазинів, млина, аптеки й кооперативи. «Чисткам йшла організованим порядком. Наш доктор порався в аптеці і вибирав дорогі для нас усякі медикаменти. До години ліві до четвертої ранку на вози був заладований навіть теплий' хліб із пекарні. Збоку німців не було ні одного пострілу. Даний був знак відступу (біла й зелена ракета). Гарматники і мінометники не витримали і дали кілька пострілів по замку.
Навантажені вози довгим шнуром витягнулися в напрямку на село Борщівка. Хрін і Журба, Макух і я їхали спереду кіньми і бричкою забраною у вишневицького ляндвірта Штайгера. В селі Борщівці зустрілися ми з Яворенком, який їхав на возі напроти нас. Зупинили коні, розпитали, що чувати, чи не загрожений терен. Він казав, що ні, і можемо бути безпечні. Ми вирішили затриматися надень у близькому Борщовецькому лісі, бо могла бути за нами погоня німців і було небезпечно їхати відкритим тереном вдень.
Весь наш обоз з'їхав на лівий бік шоси в ліс і віз за возом уставилися вздовж лісової просіки в гущавині молодняку. Виставивши провізоричні пости, весь відділ вис-троїли ми в ряди, а господарники стали роздавати їжу.
Отримавши пайки стрілецтво порозходилося їсти. Командири за кілька хвилин пішли за прикладом стрільців. Обговорюючи нашвидку плян виставлення застав, сиділи ми разом на бричці. Раптом, що й не встигли ми з'їсти,. посипався від шоси град куль із автоматичної зброї. Наші вартові крикнули: «німці!».
Все зірвалось на ноги. Журба крикнув: «вперед!» і побіг, Бурлаченко і я за ним. Не оглядаючись, вибігли кільце метрів наперед. Журба впав і каже, що він ранений та кличе санітара... Ми з Бурлаченком залягли стріляючи. Я оглядався, а за нами тільки жменька стрільців. Решта подалася назад, а декотрі прилягли до землі і стріляють понад нас. Іра побігла, навіть не пригинаючися під стрілами, на допомогу Журбі.
Я відсунувся назад і почав організувати розпорошений відділ до оборони. Хлопці винесли Журбу й Іра з Марусею роблять йому перев'язку. Журба передає мені командування відділом. Наліво в той час Тигр кричить ранений в ногу:
«Бурлаченко!.. Макс!..» Вибухла одна міна на шосі, друга,. третя. Ворожі постріли раптом стихли й чути крик російською мовою. Візники з переляку стоять із батогами в руках, я кричу: «лягайте!» Подають, що в нас є вбиті. Наривається мені під руку Макух. Даю наказ брати перших з берегу лежачих стрільців і висилаю на ліве крило. Ярмакові кажу зайняти становище на правому крилі. З першої лінії подають, що це совєтські партизани і кличуть на переговори.
Я даю наказ відтягти табір. На жаль, половина возів знаходиться вже в руках совєтських партизанів, разом із нашою гарматкою. Вислані групи Макуха і Ярмака посилюють вогонь — совєти відступили на шосу. Я кінчаю організацію оборони. Не орієнтуючися в ситуації, забезпечую на всякий випадок боки і тил. На позиціях чути вже лише рідкі й короткі серії кулеметів одної й другої сторони, а потім усе стихло. З усіх боків прибігають зв'язкові й доносять, що совєтські партизани викликають командира на переговори. Хрін знизує плечима: не знає, як поступити.
Зважую ситуацію і доходжу до висновку, що треба йти на-замирення. Ми вже майже оточені, а з ворожого боку видно велику перевагу. І тут я вирішив спробувати виручити відділ із поганого становища. Добровільно йти зі мною погодився стрілець Молот. Беру з собою одного кулеметника і даю йому наказ триматися від мене на сто метрів. Коли я буду на передовій переговорювати з совєтами, хай заляже і обсервує. Якщо вони захотять мене взяти з собою, або будуть робити якесь насильство супроти мене, негайно має дати серію з кулемета в наш гурток, не зважаючи на мою й Молота особу. Попрощався я поглядом із товаришами й пішов.
Поминувши нашу першу лінію, підходжу до шоси і зникаю кулеметникові з очей. Берег шоси кінчається обривом. Вздовж дороги в нашому напрямку, що кілька метрів були вкопані совєтські «максими», у бійців була переважно автоматична зброя. Озброєння і число людей свідчило про великий совєтський партизанський відділ. «Совєтішки» з цікавістю поглядали на нас зі своїх становищ. Командир відтинку дуже привітливо просить далі. Я питаю, де їхній головний командир. «Лейтенантішка», показуючи рукою в праву сторону каже: «Пожалуста со мной», догадуючись, що я прийшов на переговори. Проходимо вздовж їхніх становищ, вражає мене різноманітність одягу бійців, брудний їх вигляд і загартовані лиця. З виправки видно, що це переважно колишні червоноармійці.
На розі лісу з боку села Борщівки, в захисті високого берега шоси, стояв гурт старшин Колпака. Всі майже в уніформі червоноармійських старшин із відзнаками. Один із них, типовий комісар з грубим, поморщеним карком. Кожний із них мав пляншетку, або військову торбу і пістолю. Надзвичайно чемно привітали і ми по черзі з усіма потисли взаємно руки.
Тоді тов. Руднєв запитав мене, чи я згідний на завішення зброї, поки ми покінчимо переговори в справі перемиря. «Шкода, каже, набоїв і людей». Я дав свою згоду і негайно був рисланий їх кіннотник, а я вислав стрільця Молота до сноїх з наказом припинити вогонь. Почастували мене махоркою і ми почали розмову. Совєтські старшини по черзі доказували мені, що нашим спільним ворогом є німецький окупант і з ним ми мусимо разом вести боротьбу, нема сенсу нам взаємно себе обезсилювати.
— От сьогоднішний приклад, почав один, ви і ми зазнали непотрібних втрат у людях. То була помилка наша:
ми думали, що ви — німці, бо наші бійці побачили ваших у німецьких шинелях. Та коли ми пізнали, що ви — українські партизани, наші брати, відразу хотіли з вами порозумітися. Коли б нам спільно вигнати німців із наших земель, тоді ми вже між собою помиримося. Ви боретеся за самостійну Західню Україну, а ми боремося за весь Совєтський Союз.
Я його не поправляв, що ми боремося за Соборну Україну.
Тим часом другий перериває:
— Десь я того парня зустрічав, каже, вказуючи на мене.
Я подумав—може з Полісся, з совєтської партизанки? Але відповів, що багато є подібних. Та він уперто запевняв^ що в нього добра зорова пам'ять. Мені стало ніяково.
Сам Колпак, з кацапською, сивою вже бородою, з продовгастим лицем, високим чолом, з глибокими очима, худорлявий, з гострим носом, у баранковій шапці, у звичайній сорочці, відійшов набік, сперся на пліт, підпер рукою бороду і задумався. Так був задуманий, що здавалося, ніби наш інцидент був для нього мало важливим.
Розмова між нами велася російською мовою, але коли я заявив Руднєву, що буду говорити по-українському, бо так можу легше висловитись, тоді він заговорив до мене гарною літературною українською мовою.
В дальшому ході розмови Руднєв запитав мене, чи я можу гарантувати, що наші відділи не будуть по дорозі в Галичину нападати на совєтських партизанів. Я сказав, що ні. Я відповідаю лише за той відділ, який стоїть тепер у лісі. Про загальний терен рішає наше головне командування.
— Отже, продовжував другий, чіі ви можете внести нашу пропозицію до начальства?
— Так, можу, відповів я. Раптом:
— Разрешите к вам обратиться, промовив до мене один молоденький (мабуть політрук) і почав розпитувати про залоги німців, в яких містевостях, скільки, жандармерія чи вермахт, їх боєздатність озброєння, чи окопані, в яких будинках живуть: мурованих чи дерев'яних. Я давав йому деякі інформації. Розпитують про нашу акцію в Вишневці і просять, щоб їм дали щось із харчів, бо в них відчувається недостача. (Хрін пізніше вислав їм 5 мішків борошна, один мішок цукру і 15 літрів горілки).
Коли на дальші питання Руднєва, я сказав, що запитаю свого командира, тоді другий питає здивовано, хто я такий? Я кажу, що заступник командира нашого відділу. Питають, чому сам командир не прийшов на переговори. Я відповідаю, що в нас так не водиться. Командир завжди залишається при відділі. На закінчення один із старшин вийняв теренову карту і ми розділили ліс на дві частини. Одну сторону лісу займатимемо ми, другу—відділ Колпака Захоплені ними наші підводи вони повертають нам.
Їхні й наші пости, що стояли на зорову віддаль, сходилися тепер одні з одними, частували себе взаємно тютюном та вели розмови між собою.
Коли я повернувся до своїх, відділ уже був упорядкований. Не дивлячись на перемир'я, я наказав всьому обозові і відділові відійти вглиб лісу, а на горі, яку ділив глибокий рів від колпаківців (від шоси), зайняти оборонну позицію Совєтам я не вірив тим більше, що вони могли довідатись, що нас мало, а їх у десятеро більше. Командування й дальшу долю відділу передав я Хронові.
Наші страти були: три вбиті (з того один селянин із Кривчих, візник) і два ранені. Коли ми перетягали відділ «а нові становища, появився з відділом Яворенко і дуже налягав, щоб ударити на совєтів, але я після того, що бачив під час переговорів, відмовився. Тоді Яворенко, з сірою шапкою набакир, з позатикуваними гранатами за поясом, забрав своїх хлопців і пішов шукати пригод.
(Коли Колпак рушив у дальшу дорогу. Яворенкові таки вдалося звабити кілька колпаківців).
Зате в нас сталося щось гірше. Ярмак, наш чотовий (лейтенант совєтської армії, який удавав великого патріота) перейшов до совєтів зараз після повороту його з переговорів, сказавши стрільцям своєї чоти, що він також іде на переговори. Наслідків не довелося довго чекати. Приїхав до нас кіннотник з письмом від штабу Колпака до нашого командира. В ньому штаб домагався передачі совєтських громадян: їх ми неправно втягли до нашої партизанки. Внизу було вичеслено 8 псевд наддніпрянців, що дійсно були в нашому відділі. Тих людей видав Ярмак, хотяй наддніпрянців було в нас багато більше, але він забув їх псевда. При кінці листа подається ультиматум: якщо ми не повернемо людей добровільно, то штаб буде змушений захистити їх силою. Дається 45 хвилин до надуми (5-го липня 1943 року, підписав начальник штабу Руднєв).
Із псевд, які були виписані, пригадую: доктора, інженера мінометника Божка, Рожка (син українського священика, якого совєти вислали на Сибір), Шагарбеєва, Щербака й інших трьох. Хрін не знав, що робити. Настрій нашого відділу був мінорний. В Колпака понад 2 тисячі, в нас не цілі дві сотні та й якісна різниця теж не випадала в нашу квристь. Крім того, в нас було коло 2-ох сотень візників і за них ми також відповідали. Може тому Хрін вирішив покликати тих «вісім» і прочитати перед ними листа. Деякі старшини були думки, щоб убити совєтського зв'язкового і негайно пуститись в дальшу дорогу, але Хрін не поділяв цього: боявся, щоб по дорозі не напали на нас німці. (Великим обтяженням був обоз із добутим добром),
Почувши, про що йде, половина вісімки висловилася, що їм все одно з ким, аби проти німців воювати. Друга половина була проти. Взагалі ні одні ні другі не мали твердого рішення, чекали рішення командира. Хрін не рішався сказати так, або йнакше. Тоді доктор (росіянин) звернувся до вісімки:
— Становище дійсно погане, треба рятувати відділ. Я противник комунізму й сталінського режиму, але якщо ви боїтеся йти, то я йду сам.
Стала напружена тиша, ніхто не промовив слова: ні командир Хрін, ні хлопці з вісімки. Деяким, як, напр., Божкові дрижали щоки, Рожок плакав. Витворилася неприємна атмосфера безрадности. Доктор, дивлячись на те все, сказав:
— Пішли хлопці, а до командира Хрона: прошу чекати нас пів години, якщо не повернемось, то нас не буде... Бувайте здорові, до побачення.
І пішли з совєтським кіннотником. Один із них, Щербак, відійшовши частину дороги, вернувся назад до табору. Хрін і всі стрільці похнюпили носи. Хоч справу можна було розв'язати інакше: ті, що їм було «всьоравно» могли піти, а інші втекти, як Щербак.
Ситуація складалась ще більше загрозливо, як досі. Ярмак мусів розказати про все, також і про нашу силу. Я підійшов до Хрона і кажу:
— Звиваймо чим скорше манатки. Другий ультимат від Колпака може бути: скласти зброю.
Старшини і стрільці підтримали мою думку і Хрін дав наказ відходу. За 20 хвилин ми були в дорозі до табору. Я, змучений переживанням і невиспаний, ледве тримався в сідлі, їдучи спереду колони й одної чоти і роблячи нею охорону при переїздах головних доріг. В селі Людвищах затрималися ми на двогодинний відпочинок і чекали застави з Горанки. Розмовляючи про останні події з Ірою на її квартирі, заснув я з перевтоми в неї на руках.
Під час акції на Вишневець, (як розповідало згодом населення міста), залога німців у замку, що складалася з резерви вермахту, почувши тарахкотіння наших возів і шум війська, думала, що в нас дуже велика сила і постановила з нами не битись. Німці чули, що партизани вермахтівців не розстрілюють, лише відбирають зброю, отже вирішили чекати в грубих мурах замку, здавшись на хід подій. За кілька днів (за кару) всіх тих німаків німецьке командування вислало на східній фронт, а на їх місце приїхали інші. Німецька жандармерія на ніч ходила спити до замку, тому будинок у місті застали ми порожнім. В замку під час наступу жандарми були в другій частині будинків і були приготовані до оборони (але лише в будинку).
Наша зустріч із Колпаком була цілком випадкова. Тієї самої ночі, коли ми робили акцію на Вишневець, група Колпака мала довший нічний марш. Над ранком група прибула до Борщовецького лісу днювати, де трапилася історія з нами. Совєти ще по дорозі довідались від населення про нашу акцію, і коли зустріли нас у лісі, хотіли відібрати нашу здобич. Ситуацію врятував наш мінометник Божок: він відразу почав сильно обстрілювати шосу. На той час їхав шосою повний віз (10 людей) колпаківців і наша міна випадково влучила в них і їх рознесла. Тому, що це був полковий міномет 120 мм, Колпак думав, що в нас велика сила, затримав наступ і запропонував переговори. Колпак прийшов з боку Шумська, штаб його знаходився в Борщовецькому лісі, а решта відділу розташувалися в селі Піщатинці і в селі Матвіївні. По дорозі від Шумська колпаківці забили брата о. Дубицького і пропагандиста Сірка, їхнім провідником був Микола Ільчук із села Матвієвець, колишній комсомолець. Про це оповідав мені пізніше Шагарбеєв, щхо тоді був переданий Колпакові, пройшов аж по Карпати, й в поворотній дорозі втік до УПА.
Колпак ішов на Карпати, щоб знищити нафтові споруди в Дрогобицькому басейні, що були головною базою постачання плинного палива для східнього фронту. Вирушивши з Полісся в силі 2600 человік, обійшов північною стороною Рівне і через Дубенщину вийшов у Суражський лісі та від Шумська до Борщовецького лісу. З Борщівки він пішов на Галичину, в Збаражі випустив єврейське гетто та подався у напрямку Тернополя. По дорозі нищив залізниці, мости, німецькі залоги і українську поліцію. Так дійшов !БІН аж до Карпат. Завдання цілком не виконав, але кількаї нафтових шибів спалив. Дальша їхня ціль була Словаччина, але німці зібрали сили і оточили його в горах. Колпак :знищив важку зброю і, прорвавшись з великими втратами, 'маленькими групками почав пробиватись назад на Полісся.
Під час маршу в одну й другу сторону найбільш дошкуляли йому німецькі літаки й українські партизани. Група Колпака була дуже добре озброєна і забезпечена бойовим матеріялом. Мала крім гарматок і мінометів зенітні кулемети. Деякі його малі групи верталися ще в жовтні 1943 року. З того відділу 60 осіб у селі Садки, Шумського району, приєднались до УПА.
Переходячи через наш терен, Колпак залишив був у Суражському лісі малий відділ під командою Бегми. Це був мостовий причілок совєтських партизанів у Західній Україні. Він був потрібний, як переходовий пункт для відступаючих відділів. Одначе, ще того ж місяця (ї липні) відділ Бегми був розбитий відділами УПА.
Під час свого рейду, Колпак зустрічався з відділами Бульби і Крука (переговорював у селі Лубенський Майдан з командиром Голубенком), висовував ті ж самі пропозиції: щоб українські партизани його пустили, трималися невтралітету. Але ніхто на це не погодився. Цивільне населення в Західнії Україні без винятку ставилось до нього вороже.