З весною 1941 року праця в українських організаціях пожвавилась. Багато хлопців залишило роботу й виїхало до Генерал-Губернаторства, звідки їх висилали до Краю. В повітрі зависла хмара майбутньої війни з совєтами. Німці перекидали військо, готувалися. Про те, що буде війна, знав кожний смертельник, її було чути в весняному повітрі. На початку травня 1941 року відчувалося тишу перед бурею. Українці готувались до війни. Організації УН — і Мельника і Бандери—в великій тайні перед німцями транспортували людей на землі й масово перекидали своїх членів на терен т. зв. Г.Г. Я чув і бачив, що щось робиться, бо "», що відходили, вже передчасно мали міни не то жертв, не то героїв. Але я офіційно до жодної організації не належав.
Все ж мене тягло до дії. Як же я можу прогайнувати такий момент? Момент і участь у подіях, про які я мріяв змалку? Я постановив без нічиєї допомоги, на власну руку, втекти з Німеччини до Генерального Губернаторства, а там побачу. Тому, що мін друг Толя був іншої вдачі, я вибрався в дорогу сам.
В Бреславі подумав я щойно про деталі переходу кордону. З залізничих карт не можна було зорієнтуватися в терені—отже, я шукав у базарній юрбі людину, яку міг би запитати про дорогу. Німецької мови я добре не знав, зрештою боявся питати німця, бо за втечу з роботи карали концентраційним табором. На щастя, почув я польську мову і відразу була розв'язка. Подаючи себе за поляка, отримав усі інформації, а навіть ^провідника, що підвів мене під кордон, недалеко від Ченстохови. Поляки для спекуляції мали прекрасні зв'язки з німецькою територією.
Цілий день довелось мені в одній польській хаті чекати переходу справжнього кордону. Такої нужденности і бруду я ще в своєму житті не бачив. Бідна мала хата, вкрита невідомо чим, виглядала жалюгідно. Гній був порозкиданий купами по всьому подвір'ї. Кожний господарський предмет, немов навмисне, стояв на невідповідному місці. В хаті (одна лиш кімната) зараз же біля дверей велика старосвітська піч, а біля неї аж до самого припічка сягала купа сміття і трісок. В хаті було надзвичайно душно і темно. Щойно по кількох хвилинах я помітив у кутку на ліжку стару бабу. Господинею була ще молода жінка і вона з підтиканою спідницею поралася біля печі. За яку годину звідкись приїхав господар високим худим конем і з ним малий хлопець та кудлатий пес.
Високого росту чоловік, в подертому одязі, досить привітливо розпитував мене, куди й звідки я мандрую. Я розповідав про все. Видно, що я йому припав до вподоби, бо він зараз же наказав варити мені здохлу курку. «Вона, каже, не здохла, це тільки якась пошесть панує. Ось курка здорова й раптом перевертається. Звари, каже, панові курку і нагрій чаю.»
Я відмовлявся, як тільки міг, але гостинний поляк і слухати не хотів. «Та, каже, чим хата багата, тим рада.»
Я показав свої запаси харчів у течці, але це ніяк не помагало. Я курив цигарку за цигаркою і з жахом чекав хвилини, коли прийдеться їсти курку та пити чай з єдиного горнятка, що було в хаті та стояло, покищо, з водою біля хворої жінки.
В міжчасі хлопець привіз із пекарні два буханці хлібам Треба було бачити, як кинулися ті люди на хліб. Високий, зарослий ,в самій білизні, вибіленій глиною, брат господаря зіскочив з печі і тягне мішок із хлібом до себе, жінка — до себе, а господар — до себе, при чому малий хлопець учепився мішка і тим мішком махають по хаті. Переміг господар. Один буханець хліба поділив між усіма, а один узяв собі, при чому найбільшу скибку дав мені.
Німці намагалися їх денаціоналізувати, але тому, що вони були твердими поляками, їх утискали економічно. Одначе, польська манера і гостинність у них збереглися. Лише не кожний хотів би бути в них гостем...
Обід запізнився, на дворі стало смеркати. Прийшов мій провідник і таким чином визволив мене від «шляхетської» гостинности і здохлої курки. Не ївши обіду, подякував я господареві і вийшов. Тихенько, набосо перейшов я перший кордон і подався в напряму села, що, як казав провідник, вже знаходиться по другому боці кордону.
В хатах уже не світилося. Була холодна ніч. Зігрітий дорогою, знайшов я стіжисько по сіні біля якоїсь хати і ліг спати. Вночі я так змерз, що вирішив вилізти на горище хати цього господаря і примоститися біля комина, там, думаю буде тепліше. Звільна, обережно почав я ступати по горищі, коли в хаті зчинилося замішання і жіночий голос з переляку закричав:
— Хто там, бо буду гукати на людей? Бачу, що нема виходу, злажу до дверей і розмовляємо з жінкою. Господиня за ніщо в світі не хоче пустити до хати. Німці заборонили приймати на ніч при кордоні під карою смерти й конфіскувати майна.
На мої запевнення, що я порядна людина, жінка з цікавости відчинила двері і тоді я, натиснувши їх, опинився в хаті. Зблизька вдалося мені втихомирити бабу. Коли знов почав я вдавати, то вона навіть запропонувала лягати мені з її донькою спати. «Лише, каже, Броня має коросту.» Тоді я пересидів, дрімаючи, до ранку, а тоді сів на автобус і під'їхав до другого кордону між територією, прилученою до Райху в 1939 р. і самим Г.Г.
У господаря, якого адресу я мав ще з Бреслава, перебув я до вечора і в одинадцятій годині, коли була зміна прикордонників, разом із дівчатами спекулянтками, що переносили муку, перейшов другий кордон.
До Ченстохови було три кілометри, тож я вже раненько був у місті. Знав я з часописів, що тут є Український Комітет, але забув адресу. Питати по вулицях не зважувався. Зустрів старого поляка й спитав, чи не знає до тут мешкають українці. Поляк сказав адресу одного українця, що мешкає вже тут двадцять років.
В бльоку будинків, десь цілком ззаду, на третьому поверсі, застукав я в двері. Сивий, гарно одягнутий, чолов'яга запросив мене польською мовою в кімнату. Порозкидані речі й електрична пічка—таке його господарство. Коли я представився українцем, старий випростався і немов друга людина стала перед! мною. Українським звичаєм прийняв мене дуже гостинно, хоч лише хлібом і чаєм. Розказав про свою минувшину, як то він був офіцером під час визвольних змагань і як воював за Україну, а пізніше, з Калішського табору, поселився в Ченстохові і тут живе до сьогодні.
З напівзгаслими очима старий перебігав думкою своє минуле, немов учорашнє. На закінчення, в дорозі до домівки Українського Комітету, сказав:
— Ми вже своє зробили, тепер черга на молодь. Борітеся, а ми, скільки нам наніі сили дозволять, допоможемо вам.
В Комітеті нічого доброго я не довідався. Люди дивувалися тільки, що я молодий і не знаю, що робиться.
Воєнні приготування визначували життя. Невільно було без дозволу німецької влади їхати залізницею, але на це не звертали уваги. Хотів я зв'язатись телефонічне з Литвином; він тоді ще був у «веркшуці» в Стараховицях, але не застав його дома. І так нічого не залишалося, як від'їхати до Кракова, центру українського життя.
Познайомився в Комітеті з одним молодим купцем, що мав дозвіл постійно їздити залізницею. Просив його, щоб він купив мені квиток до Кракова, але він, відтягаючи відповідь, запитав про мої переконання: чи я «М»—чи «Б»? Я не знав, котре власне йому подобається, але коли я почав говорити про знайомих бандерівців, то він мені все полагодив і ми разом приїхали до Кракова.