Наш рейд тривав чотири тижні. Повернулись ми з нього .31 жовтня 1943 року. Чотири тижні ніхто не роздягався і не мився. Щоденні сутички з совєтськими партизанами виробили у кожного спритність та загартували нас. Кожний стрілець, опинившися в чужому терені, мусів виробити в собі вояцьку відвагу. Зіграність і гармонія робили наші сотні монолітом. Ніде так не виробляється дружність стрільців, як у боях. Сама свідомість спільної долі їх цементує. В порівнянні з тим, як виглядала моя сотня, коли ми вирушили з південної групи УПА, ті ж самі командири й стрільці змінилися до непізнання. Здобута зброя й пригоди робили їх гордими.
Бурлаченко, що за той час вилікувався, не міг заспокоїтися, що не був разом із нами. Щоб його потішити, я дав йому відпустку додому і позичив свою новеньку фінку на дорогу. Бурлаченком я подав звіт із рейду до командира Енея. Зараз на другий день після нашого повороту в лісі біля села Велика Клецька відбулася дефіляда перед головним командиром УПА, Охрімом. йому асистував його адьютант Заєць.
Після промови Охріма відділи порозходилися по селах на заслужений відпочинок. Я стояв у селі Мала Совпа, Чумакові-Чугайстрові доручив щоденно впровадити муштру та польові вправи з хлопцями, теоретичні зайняття провадив я особисто. Щоб забезпечитись перед несподіваним нападом німців, я казав заімпровізувати мінування навколишніх доріг. Група стрільців набрали валу (шнурків) і поснували всі дороги, при чому це робилося на очах селян. Стрільці копали ями і залишали їх порожніми. Показували селянам цеголки толу, які ми здобули па сході і остерігали перед небезпекою. Для більшого враження зірвали одну гранату, щоб задемонструвати вибух. Ясно, що мін не мали, а це лише була «шопка».
На «замінованих дорогах» виставили цивільну варту. Припущення були правильні. За кілька днів донеслося це до німців, а вони повірили, що дороги справді заміновані й навіть вислали «мінензухдінст». Але їх «специ» подивилися на чудернацькі міни і повернулись назад. Боялися ризикувати з «незнаними мінами». Ми зовсім спокійно відпочивали.
Після повороту зі Сходу численно наші сотні побільшилися. В часі рейду ми набрали там хлопців, а після повороту дійшли ще й місцеві. Найбільшим спритним зі Сходу був молодий хлопець Марко, який два місяці до нашого приходу в його село сидів у ямі, а його сестра носила йому їсти. Він ховався від большевицьких партизанів і наш прихід був його спасінням. Вступивши в мою сотню, він не раз добре справився під час рейду. Тепер Марко відживився і був у мене в кінній розвідці.
Другий східняк, уже старший, колишній петлюрівець (так ми його і звали петлюрівцем) був візником. Вдома залишив жінку і п'ятеро дітей. Слід згадати, що в часі рейду кільканадцять хлопців (східняків) із двох куренів здезертирували до совєтських партизанів, або просто так залишилися. З моєї сотні залишився Узбек Арсен і мій любимець Володя (він свого часу приніс із дому карту). Той другий, мабуть, лише відстав, бо не припускаю, щоб він пішов до совєтів. З ним трапилося мабуть таке: як я вже згадував, він був дуже гарний і свідомий українець, і на Сході був він незамінимий. Одначе, його вражало наше обходження з полоненими спочатку, коли ми їх розстрілювали і те, що наші західняки між собою, зокрема організаційні хлопці, вели балачки, але лише між собою. З моментом, коли він підходив, вони затихали і зміняли тему. Він відчував, що до нього не відносяться з повним довір'ям і йому було прикро. В день, коли він мав відійти, був задуманий і сумний. Після вечері відбув ще чотиригодинну варту. Дочекався зміни, прийшов на квартиру, зібрав свої речі й зник.
З того видно, що він щось переживав і за час своєї стійки надумався й рішився. Що він був солідний і його не можна підозрівати в нічому злому, потверджує солідність у виконуванні вартової служби.
В першій половині листопада становище німців на східньому фронті змінилося: фронт котився на захід. Якраз у той час совєти перший раз зайняли Житомир. Автострада Житомир-Рівне була переповнена відступаючими частинами німецької армії. В селах, розташованих близько шоси, затримувалися німецькі троси. Багато українців і козаків, які служили в німецькій армії, при тій нагоді втікали до УПА.
В той час (трохи пізніше) німці робили велику акцію проти УПА і совєтських партизанів, починаючи від Луччини (зокрема Колки) й кінчаючи на Костопільському повіті. Головний штаб УПА й старшинська школа опинились в оточенні. Відділи Дубового, знаючи краще свій терен» якось виплуталися з оточення, провадячи масу боїв, а штаб УПА і школа прорвалися на південну частину Волині.
На Поліссі був Крук із двома сотнями південної групи Енея. Він також, як мені оповідали, потав в опресію. Коли ж його німці натиснули, він переправився через Горинь, при чому затопився пором і втопився один кулеметник. Таким чином, опинився він у нашому терені і зустрівся зі мною.
Старшинська школа «Лісових чортів» також стояла недалеко від нас. Я дістав від Поля «грипса», в якому він описував життя школи. В зв'язку з тими подіями, а, зокрема, з подіями на східньому фронті, для наших відділів. Корецький терен по річку Случ став тісним й небезпечним. Треба було поширювати свою «упівську» територію на північ за Случ, в більший комплекс лісів. Але вся біда в тому, що раніше ми цього не зробили і до сьогоднішнього дня той терен залишався в руках польсько-совєтських партизанів. Головне командування УПА дало наказ прочистити й закріпити цей терен.
Для цього штаб УПА прислав до Верещаки курінного північної групи Дубового, Шавулу, який, як місцевий, знав добре околицю і мав провадити акцію. До того часу Шавула, до якого власне належав цей терен, постійно вів розвідку і мусів мати всі потрібні нам дані про ворога. Верещака, після старшинської наради, на якій було накреслено плян акції, доручив Шавулі два курені (шість сотень) і ми вирушили за Случ. Сам Верещака і його штаб залишився в селі Мар'янівці.
Вночі о годині першій перейшли ми біля села Устя річку Случ і витягнулися вздовж широкої піщаної дороги, що вела до великого села Мочулянки. Першими йшли дві сотні Крука. Третя була сотня Буревія, за ним мої дві сотні (моя і Тополі: я дістав наказ від Енея перебрати командування курінем). Замикала колону сотня курінного Шавули.
Згідно з даними Шавули, в тому терені, куди ми йшли, було біля триста польських партизанів і біля двісті совєтських. Вони мали бути малими відділами розташовані по різних селах, а центром їх сил мало б бути село Стара Гута. Озброєння і боєздатність, як подавав Шавула, не представляли для нас великої небезпеки. За пляном ми мали концентрованими силами вдарити в їхній осередок Стара Гута, де мали бути малі укріплення, пізніше розчленуватися й викінчити решту. По дорозі з ворожими заставами в бій не ув'язуватись, відбити і йти до головної мети. У нас також була важна зброя, як міномети й гарматки.
Я якраз був тоді дуже хворий і їхав на возі. Сильна гарячка (до 39 ступнів) розсаджувала мені голову. По кількох кілометрах почалися малі сутички, але я на це не звертав жодної уваги. Для мене це здавалося все нормальним. По якомусь часі колона затрималася, спереду було чути стрілянину; вона вказувала, що це не зудар з маленькою ворожою заставою, а справжній бій.
В той момент прибігає до мене Шавула і зденервовано смикає мене за ногу:
— Прикрийте своїми сотнями відступ сотен Крука. Я скочив з воза, не орієнтуючись у становищі. Недалеко від нас було роздоріжжя і з правого боку горбок. Дві сотні Крука, залишаючи лементуючих ранених, без жодного порядку, відступають. Крук, схвильований, не може на мої запити відповісти слова. Курінний Шавула мотався, не знаючи, яких власне вжити заходів. Сотня Буревія, що йшла попереду моїх сотень, зараз за Круком, десь відійшла забезпечити ліве крило. Таким чином, я став першим від ворога.
Негайно дав наказ своїй сотні зайняти вздовж висотки становище, а сотні Тополі казав залягти над дорогою, як резерва. Про ситуацію і про стан ворожих сил не було кого питатись. Крук відійшов, а крім нього ніхто нічого не знав. Шавула запевняє, що зараз Крук зорганізує сотні наново і він вишле його мені на допомогу.
— Ви лише стримайте большевиків,— сказав. На відхід я ще раз нагадав Шавулі, щоб не забув за мене і на випадок відступу повідомив мене. «Але ж напевно!»,—сказав Шавула і відійшов назад. Треба було зайнятися фронтом, а тому я абсолютно не знав, що робиться в нашому запіллі, й навіть не оглядався на сотню Тополі, що лежала над дорогою.
Совєти повели запеклий наступ при підтримці вогню всіх родів зброї. Летіли гілляки від їхніх «максимів», міяометні міни рвалися геть за нами. Протипанцерні гарматні стрільна падали недалеко від нас. Наші стрільці також не жалували амуніції. Страшне клекотіння роздирало ранню мряку. Я відчув, що щось тут не те, що ми сподівалися. Відходжу назад і хочу зв'язатися з Шавулою. З розгублености зловив стрільно, що впало біля мене і попік собі руку. Все щастя, що Протипанцерні стрільна не розривалися. Бід ний Степан, наш політосвітник, аж завмер за пеньком зі страху.
Інших сотень не було видно. Посилаю кіннотника Хмеля за всяку ціну зв'язатися з ними. Хміль не повертається. Висилаю ще двох — Кулю і Марка. Санітарний віз також відсилаю назад по дорозі, звідки ми прибули, надіючися, що там є решта наших відділів. В рові сиділо шість совєтських партизанів, яких передав мені Крук. Питаю їх, як велика сила совєтів? Кажуть, що в цьому терені є біля двох тисяч чоловіків. Це мені вистачило, щоб уявити собі становище. Далі розпитувати не було часу.
Ворожі постріли почулися нам ззаду і з боку. Ясно було, що нас оточують. Повернувся стрілець Хміль із доповіддю, що сотень немає. Я не хочу йому вірити й під загрозою кари смерти висилаю вдруге. Я думав, що він злякався і не доїхав до призначеної цілі. За хвилину повернувся Куля і доповідає те саме. Він повернувся вже пішки, під ним вбито коня. Марко згинув, діставши постріл в голову.
З першой лінії сходить чотовий Байда, ранений у ногу. Я відсилаю його назад. Сотня Тополі, розташована недалеко від мене в резерві, також зникла. Тоді прийшло мені на думку, що всі інші сотні мабуть так, як було в пляні, направилися на Стару Гуту. Отже, мені також треба за всяку ціну туди прорватися. І от, замість відступу, я почав ще більше вклкиновуватись у ворожний перстень. Тримаючись «віпклем», відступив я з висотки на лівий бік дороги.
У міжчасі зникли наші полонені. З боку совєтів вогонь притих, зате посилився зліва. За кілька хвилин я бачу: з того напрямку біжать наші полонені. Питаю, хто стріляє? Кажуть чужі, значить, це наші, коли вони хотіли туди тікати, а їх не приймають.'Вступила в мене надія—відразу відчулося відпруження. Моя гарячка, щоправда, зникла вже давно. Температура ситуації переборола біль голови. Я дав наказ постріляти полонених, щоб більше не плеталися поміж нами.
Ми пішли на ті посилені постріли, що наближались. Ліс кінчався малою галявиною, за нею плила річечка, а далі тягнулися поля. Скоро перед нашими очима появилась велика розстрільна «наших», які йшли просто на нас. За річкою стояла гарматка і коні. Перші, що зближалися до нас кричали: «Не стріляйте», говорили по-українськи. Тому, що в акції були чужі сотні й ми не зналися між собою, я вважав їх за своїх. Де ж можна було підозрівати, що це поляки? Говорять по-українському, вдягнені і озброєні так, як наші, отже як не вірити? Все ж таки я вислав одного стрільця наперед запитати, яка то сотня. Хлопці залягли.
Зараз у слід за висланим стрільцем, я і чотовий Наконечний вийшли на край поляни. Раптом один із розмовляючих з нашим стрільцем, зняв кріса і вистрілив йому у живіт. За ним посипалися постріли поляків. Я і чотовий упали й почали відповзати назад. Наші стрільці відразу зорієнтувалися, що це поляки і також відкрили сильний вогонь. Поляки нахабно, випроставшися на весь зріст, повели наступ. Ми трохи подалися назад і також настоячки сильно відстрілювалися. Здавалося, що між стрілами і муха не пролетить.
Але було йнакше! Віддаль між нами зменшилась на п'ятдесят до тридцять метрів і ніхто не падає ні по тій, ні по нашій стороні. Поляки кричали «гура», а наші стояли непохитно. Тут уже не було чути команди. Кожний стрілець здавав собі справу, який чекає нас кінець. Інстинктовно почали гуртуватися біля мене. Страху цілком не було. Хотілося лише вмерти героїчно, і ми як вовки, заціпивши зуби, боронилися. Тим більше, що нас із цілої сотні залишилося тридцять чоловіків, переважно самі чотові, ройові й кулеметники. В нашій групі було шість кулеметів. Стрільці з моєї сотні, ті, які налякались або потрапили в біду ще раніше, відлучилися й подалися в напрямку відступаючих інших сотень.
В такій ситуації і в такому напруженні нервів трудно стріляти цільно. Наші кулеметники просто сіяли вогнем поперед себе насліпо. Падали по нашому боці перші жертви, були вже ранені. Чумак і Незнаний, ранені в руку один і другий, продовжували стріляти. Я якраз мав дуже цільного совєтського короткого кріса (фінку позичив Бурлаченкові). Бачу, що напроти мене стоїть польський головний командир із сивою борідкою і видає накази, біля нього два адьютанти з «Р.К.М.»-ами. Цілком спокійно приклав я кріс до дерева, спер на сучок і... «з борідкою» повалився на землю мертвий. Адьютанти вихопили з його рук автомат і подалися назад.
Комендант загинув! — розлетілося між поляками. Вся лінія захиталась і почала тікати. Тоді я ще прицілився на одного дрібнішого командира, що на лівому крилі хотів стримати відворот своїх. Видно лише ранив його, бо він упав, зірвався й почав також тікати. Наші хлопці без жодного наказу всі одночасно, як один, крикнули «слава» і почали гнати батальйон поляків.
Для мене цей успіх не був перемогою. Я здав собі справу, що ми в оточенні і той момент треба було використати. Я дав наказ відступати. Для багатьох стрільців, які захопилися, мій приказ був незрозумілий. Я чув за мною прикрі зауваги на мою адресу. Але наказ виконано. Як поляки бігли втікаючи, так ми бігли в протилежний бік, відступаючи.
Таким чином, ми здобули певну віддаль від ворога. По дорозі важко ра.нені, яких нікому було забирати з собою, просилися, щоб їх достріляти. Стрілець Коваль, що дістав сім куль, намагався застрілитися своїм крісом, бо не мав пістоля.
Поляки зорієнтувалися в становищі і пішли в погоню за нами. Кінчався ліс у напрямку, в якому можна було відступати. Від другого ліска ділило нас поле. Під пострілами ми мусіли залягти під заслоною придорожнього рову і 'почали відступати стрибками. Чотового Наконечного з кулеметником я послав уперед, щоб на краю ліска, куди ми відступали, заняв становище і прикрив відворот. Поляки зблизилися вдруге і пришпилили нас до місця. Кожна страчена хвилина була нашою загибіллю.
Я, майже під загрозою розстрілу, наказую окремим хлопцям відступати. Чотовий Дума, ранений у груди, встав зі свого становища на весь зріст, наближається до мене і каже:
— Друже командире, я тяжко ранений, я стріляюся. Я майже прошу його:
— Не роби дурниці, дістанься до ліска, де чотовий Наконечний і ми з оточення вийдемо.
Дума послухав і пішов. За ним кулеметник Ігор доповідає, що ранений у руку і не може далі стріляти. Я його також направляю в лісок. І так, під прикриттям героїчного кулеметника Чабана, по одному вдалося перейти поле. Чабан був останній. Кремезний хлопець крім кулемета, ніс два диски амуніції. Занявши становище, наклав цілу купу поляків, що намагалися перейти дорогу і мати добрий обстріл нашого рову. Коли вистріляв усі набої, ворожа смертельна куля залишила його й далі на становищі. Своєю героїчною смертю він уможливив нам відступ у лісок.
В ліску Думи не було. Він з Ігорем пішов просто дорогою і, зустрівшись із сонетами (які верталися з погоні за нашими відділами), сказав:
— Ти, Ігоре, втікай назад, я не маю сили — і застрілився. Щойно з оповідання Ігоря мені було ясно, що наші відділи відступили,а мене покинули самого.
Поляки через поле також не могли перескочити, так що ми були майже врятовані. З тридцятьох хлопців вісім згинуло, залишалося нас двадцять два, між ними було ще вісім ранених. Отже, боєздатних залишилось лише чотирнадцять хлопців. Тоді я дав карту і компас чотовому Наконечному і доручив йому йти спереду, тримаючися весь час південно-західнього напрямку. Запасну зброю, яку ми захопили від своїх убитих, роздав нести раненим, які ще могли втриматися на ногах і так, залишаючи одного кулеметника на зміну відстрілюватися — зигзаками почали відступати.
Постріли залишилися нам далеко позаду. Ранені без перев'язок почали мліти. Кулеметник Медвідь був ранений у шию, втратив багато крови й не міг дальше йти. Стрільці взяли його на кріси, але всі були так перемучені, що не в силі були вчотирьох донести раненого. Коли ми ще далі відійшли в ліс, я наказав затриматися і зробити раненим перев'язку. Санітарних матеріялів не було. Тоді один із стрільців зняв мокру від поту сорочку, з неї робили бінти і ними перев'язували ранених.
Найгірше було з Медведем. Куля пробила йому усну яму і шию. Коли зверху рану замотали, то з рота все одно текла кров. Медвідь притомности не втратив, лише був знесилений. Просився, щоб його залишити, а рятуватися самим. Але трудно було залишити товариша. Нога за ногою, помалу, з відпочинками, потяглись ми далі і аж на вечір прибули до ріки Случ, напроти села Мар'янівки. Спраглі стрільці і ранені кинулися пити воду.
Біля самої річки зімлів стрілець Явір. Коли ми його обляли водою і привернули до притомности, він скаржився на біль від рани. Його розібрали й побачили, що він тяжко ранений. Раз у живіт, другий в руку біля пахвини.
Виявилося, що це той самий молодий шістнадцятилітний хлопець, що його я вислав до поляків запитати, чия сотня. Коли поляк у нього вистрілив, він упав і прикинувся мертвим. Тоді поляк для певности ще другий раз вистрілив, але не попав у груди, а в руку. Хлопець не поворушився. Коли поляки нас натиснули, він залишився позаду. З нього. поляки стягли вже чоботи, як із забитого. Пізніше, коли ми поляків відбили й він знов опинився по нашій стороні та почув українську мову,—то встав і долучився до нас. Але я його не запримітив і не пізнав, і в ліску дав йому нести два кріси. Він мені показував, що ранений у двох місцях, але я не думав, що так поважно й ще накричав на нього. Хлопчина слухняно пройшов ще дванадцяті, кілометрів із двома крісами. Тепер сили його залишили і він зімлів. Він навіть не робив провізоричної перев'язки так, що його ран ми не бачили. Таке може витримати лише молодий організм. Мені стало його жаль, я почув себе винним перед ним.
Річка Случ була в тому місці глибока і для переправи треба було мати човен. Наших криків у селі, де стояв штаб Верещаки, не було чути. Щойно на серію стрілів з кулемета вибіг вартовий і побачивши нас, повідомив інших. Нам негайно подали човен і ми переправилися. Ранених я негайно відправив до Червоного Хреста в В. Клецьку, а сам пішов у штаб. Шавулу викликали вже в головний штаб УПА на розправу за невдалу акцію. Коли б я його застав у такому настрої, то хто знає, чи був би стримався від пістоля. Сильно поденервований, наговорив я у штабі всяких дурниць, називаючи їх усіх ідіотами. Верещака не з тих, щоб мовчати, але тим разом відчував, що я маю рацію і сперечатись зі мною не можна.
Зустрівшися з іншими сотнями в штабі, а пізніше з. рештою стрільців моєї сотні, я докладно довідався, як воно справді було. Причиною поразок були фальшиві дані Шавули. Його відомості відповідали станові з-перед одного місяця. Він добув їх від переловлених польських розвідників. Розвідки в останній час перед акцією він не робив. У зв'язку з подіями на фронті, совєтські партизани перекинули значну силу (дві тисячі) з півночі на південь, щоб перетяти відступаючі німецькі колони німців на шляху Житомир-Рівне. Тому совєтчики мали протипанцерні гарматки. Польська партизанка начислювала біля шістсот чоловіків, а разом із совєтами дві тисячі шістсот. Отже, була велика різниця між справжніми силами та силами, які подав Шавула.
За наявности таких сил, совєто-польські партизани впустили наші відділи вглиб. Щойно в селі Мочулянка була для нас несподіванка. Там чекав готовий до бою один батальйон. На роздоріжжі стояла їхня застава з двадцятьох людей. Крук, що очолював похід, в перший момент узяв із тієї двадцятки шість полонених і повів за втікаючими наступ на село Мочулянку. Совєти підпустили їх близько до своїх окопів і вдарили. По нашому боці впало відразу двадцять п'ять, між ними сотенний Крука, Яворенко. Багато було ранених. Не маючи прикриття, сотні в паніці почали відступати. На таке становище Шавула вислав сотню Буревія на ліве крило і прибіг до мене, щоб я заслонив відступ. Сотні Крука не затрималися, а навпаки, здеморалізували ще й інші сотні, а тоді вже не було змоги зформуватися. Частина совєтів обійшла нас ззаду і відрізала нашим відділам відворот. Тому то я з боку совєтів мав слабий натиск.
Занятий в передній лінії, справжнього стану я не бачив, але решта сотень відразу пізнала загрозу. Отже, всі почали пробиватися «додому». Як розповідали, в них доходило з совєтами до кулаків і при тому полягло багато й наших і совєтів. Сотня Тополі, яку я залишив у резерві, також долучилася до відступаючих, так що ніхто мене не повідомив про відступ і я залишився сам із однією сотнею. Більшість моєї сотні під час маневрування також відлучилася і почали рятуватися кожний на власну руку. Біля мене, як я вже казав, залишилися самі відважні вояки. Відступаючи від інших, сотня Тополі підібрала за нашими залишену гарматку. Наш чотовий Байда, взявши коня від стрільця Хмеля, чудом якось урятувався. Візник Петлюрівець урятував життя трьом нашим раненим, яких віз на возі. Совєти перепинили його на дорозі, думали що він здається, але він, під'їхавши до них, ударив батогом коні, а сам з кріса вистрілив кілька разів по совєтах і таким способом вирвався.
Провезти ранених, що не мали при собі зброї, також вимагало незвичайної відваги й зручности.
В тій акції моя сотня найбільше потерпіла: було шістнадцять убитих і тринадцять ранених. Із усіх сотень було п'ятдесят чотири вбитих і понад сорок ранених. Ще два дні після акції деякі стрільці, розпорошені під час відступу, поверталися назад. Не повернувся лише наш політосвітник Степан. Мертвим ніхто його не бачив. Видно, десь заблукався і попав живцем совєтам у руки. Разом із ним згинули всі документи сотні, списки по прізвищах, усякі накази й розпорядження та хроніка відділу. Хоч усе було писане шифром, то совєти, напевно, відчитали, бо при ньому знаходився і ключ до «шифру».
Теренів для УПА ми не закріпили, зазнали лише великих, небувалих дотепер утрат у людях та зброї. Тим закінчилася виправа на Мочулянку.