словник | перекладачка | факти | тексти | програми
щодо | посилання | новини | гостьова книга | пошук
початок << тексти  << автор  << зміст  << сторінка

МОРЕ

О біле каміння серце посічу...
П. Тичина

Назвали його Чорним, бо чорна доля, і чорні душі на ньому, і
діла теж чорні. Кара Деніз — Чорне море.

На Чорному морі на білому камені
Ясненький сокіл жалібно квилить-проквиляє.
Смутно себе має, на Чорне море спильна поглядає.
Що на Чорному морю недобре ся починає.
Що на небі усі звізди потьмарило,
Половину місяця в хмари вступило,
А із низу буйний вітер повіває,
А по Чорному морю супротивна хвиля вставає...

Не вставала злоспротивна хвиля проти турецької кадриги', мо-
ре було тихе, вітер починався щодня по заході сонця, дув цілу ніч
з берега, але вода лиш злегка брижилася від нього, на ранок за-
лягала мертвота на водах і в повітрі, лиш по обіді війне свіжий
вітерець, повертає за сонцем, мовби женеться за ним, і вмирав
надвечір разом із сонцем.

Кадрига скрадалася уздовж берега, не відважуючись пускатися
на широкий простір цього переповненого водою великих слов'ян-
ських рік моря, непроглядного у глибинах, таємничо-неприступно-
го, чорного, як шайтан. Кара Деніз...

Три вітрила—одне червоне, два зелені—ледь напиналися. Ка-
дригу гнали вперед своїми веслами галерники. На двадцяти ше-
сти лавках по чотири гребці, голі до пояса, бритоголові, забиті в
каіідани, прикуті до товстезного ланцюга, що лежав змійовим ва-
лом уздовж дна кадриги. Ні випростатися, ні змінити місце. Спаліг
і їли позмінно на своїх лавицях, хвилі били в них, сонце пекло,
вітер рвав тіло, піт заливав очі, уздовж помосту, прокладеного над
галерниками, бігав з канчуком євнух-потурнак—ключник, схо-
жий на старого вола, євнух, наділений силою теж ледве не воля-
чою, у високій чалмі, в розхристаному шовковому халаті, тряс
жирними грудьми, кричав, аж пінився, підганяв гребців, а вони й
самі за кожним помахом весел, мовби кидаючи в прокляту воду
не лише весла, а й усю свою силу, видихали з себе дико, нена-
висно: "Г-гик! Р-рик! Г-гик! Р-рик!"

Хоча и би синєє море розіграло,
Хоча й би турецький корабель розірвало...

На девоні-кормі напнуто від сонця й негоди прихисток із сму-
гасто-бі.-.ого з синім єгипетського полотна. Старий Сінам-ага,

'Ка д ри г а — галера.

1

 

 

 

страждаючи від хворощів, втомлено споглядає шістьох вродливих
чорнооких молодих жінок, скованих докупи за шиї. Всіх їх запо-
лонено, викрадено, у двох одібрано цицькових дитяток, усіх про-
дано на невільничому торзі в Кафі, майже нагих кинуто на кадри-
гу (хай свіжий вітер Кара Денізу золотить їхні молоді вабливі
тіла), скуто залізом, щоб порятувати од відчаю і від нечестивих
спроб заподіяти собі смерть у хвилях. Кадрига скрадається понад
берегами, береться далі й далі на південь — до благословенних
земель Анатолії, до Богазічі-Босфору, до священного Стамбула,
де цих молодих чужинок уже ждуть у солодких гаремах. Сказано
в поета: "Бери частіше нову жону, щоб для тебе завжди тривала
весна. Старий календар не годиться для нового року". Спочивають
втомлені метушнею і недосконалістю світу старі очі Сінам-аги на
гнучких білих тілах бранок. І хоч негоже правовірному спогляда-
ти жіночу гріховну наготу, та хай втішаться бодай очі старого Сі-
нам-аги подорожнім видовищем слов'янських рабинь, коли вже
тіло немічне. Сказано-бо: "Аллах хоче полегшити вам; адже со-
творений чоловік слабим".

Були чи й не були шість бранок для старого Сінам-аги, може,
й узяв їх на кадригу хіба що для спочинку очей своїх. Віз же до
Стамбула, на славетний Бедестан, де продаються найдорожчі раби
під місяцем, молоде білотіле дівча з волоссям у золоті червонім,
ніби у вогні тогосвітнім, п'ятнадцятилітнє, зухвале, невпокорене
і — о всемогутність аллаха єдиного й милосердного — розсміяне
та безжурне!

Дівча не скуте залізом, не прикуте ні до кадриги, ні до нещас-
них своїх подруг, не світить воно нагим тілом, а завинуте дбайли-
во в шовки, щоб тіло його не втратило ніжності, жилавий євнух-
суданець, втаємничений у незбагненне мистецтво давнього Мисру',
натирає дівча якимись пахощами, намащує, розчісує його золоті
коси, а воно то пустотливо підставляється під те чужинське пе-
щення, то випручується і летить до облавка кадриги, так ніби мі-
риться втонути, і Сінам-ага, мінячись од люті, тупотить ногами,
тонко верещить на євнуха, насилаючи на нього найстрашніші ка-
ри земні й небесні за недогляд, а дівча вистрибує-витанцьовує по-
над облавком, ще більше дратуючи старого агу, ще й приспівує
про свій ніби намір утопитися:

Нехай щуки їдять руки,
А плотиці — біле лице,
Нехай нелюб не любує,
Біле лице не цілує.
Нехай пісок очі точить,
Нехай нелюб не волочить...

— Настасю, не ятри душу! — стогнуть бранки.
Тоді золотокосе дівча заводить тужливої, такої, що й Сінам-
ага, навіть не розуміючи мови, схиляє голову на тонкій зморшку.

' М й с р — арабська назва Єгипту

2

 

 

 

"І ти побачиш,— бурмотів Сінам-ага,— що гори, які ти вважав
нерухомими,— ось вони йдуть, як іде хмара".

Вітрила на кадризі вже давно було зірвано, тепер невільники
рубали всі три щогли, які, падаючи, роздушили тих, хто, прику-
тий залізним ланцем, не міг порятуватися.

Щезло все, умерло навіки, вбите кам'яною силою донебесних
водяних гір, чортячим вітром, ошалінням усього світу, лиш якесь
ніби жалібне квиління, перемагаючи рев, свист і громи стихій,
тонкою ниткою несподівано провисло над нещасними душами,
може, й народжуване лиш тими душами, квиління, почуте спер-
шу самою тільки п'ятнадцятилітньою Настасею, тоді її згорьовани-
ми товаришками, тоді галерниками, потурнаками-євнухами і на-
віть самим Сінам-агою, бо ж усі, зрештою, були людьми, хоч і не
однаково вартісними й милосердними, і вже коли мали загинути
всі, коли кадриги не могли порятувати ні залізнорукі веслярі, ні
молитви Сінам-аги, ні телесування потурнака-ключника, ні
сльози бранок, ні роззухваленість золотокосого дівчати, ні сам
аллах, злинуло звідкись оте тонке квиління, народившись у душі
Настасиній, стало чутне всім людям і стихіям, підхопило кадригу,
повело за собою, повело й провело крізь стихію, крізь смерть і
нищення, і вивело туди, де ще світило сонце, зависаючи на вечір-
нім прузі, де море, хоч і билося ще відчаєно, але вже не трощило
всього на собі, де було життя, хоч і гірке для бранок, але ж жит-
тя, ох, життя, і вже не квиління було в душі золотокосого дів-
чати, а спів тонкий і високий, розсяяний, наче золота нитка,
і світився той спів, як молода дівоча душа, і хотілося кричати,
сміятися і плакати, заламувати руки від нестримної радості й
розпуки за щойно перенесене: "Жити, хочу жити!"

Сінам-ага бурмотів з корану: "Схід і захід належить аллаху".
Кадрига пливла цілу ніч понад темними берегами, ранкове сонце
висвітило глибокі зморшки в старезному тілі гір, за скелястими
острівцями море мовби провалювалося, кам'яні гори простелили
до води заокруглені зелені горби, судно опинилося між тими гор-
бами, Сінам-ага і його прислужники радісно закричали: "Бога-
зічі! Богазічі!"—"Босфор! Босфор!"—а з широкого моря, ніби
радіючи порятованим людям, весело погнався за галерою цілий
табун добрих дивних створінь, вони охоплювали кадригу півко-
лом, вистрибували з хвиль, темноспинні, білочеревні, потужні й
красиві, зграбно прошивали глибину, мов живі веретена, наближа-
лися до кадриги в радісних сплесках, у веселій грі, і щось, ніби
спів, линуло від них аж ніби людське чи від глибинних вищих сил
живих. Дівча золотоволосе кинулося до облавків, до правого та ліво-
го, заплескало в долоні, закричало до тих дивних добрих створінь,
заспівало до них. Суданець-євнух, для якого дельфіни не були ні-
якою дивиною, трохи збентежено поглянув на Сінам-агу, а той,
якось зболено зітхнувши, простягнув руку, показуючи, щоб євнух
подав йому довгу бронзову рушницю.

        3

 

 

 

 

Постріл прогримів такий, що мав би самим своїм гуком скину-
ти білотіле дівча в море, але дівча, в чужих шовках, загрозливо
чипіло над самим облавком, падаючи й не падаючи в босфорську
хвилю, натомість у табуні добрих дельфінів один, вражений, мо-
же, й у саме серце, щезнув у глибині, його товариші кинулися за
ним, щоб порятувати, але, безсилі, знов виринули і віддалилися
від кадриги так само швидко, як допіру наближалися до неї, а
той, поцілений, вражений, вбитий і ще не добитий, зненацька ви-
ринув майже коло самої корми, зблиснув у прозорій воді білим,
темний хребет тяжко перевалився через буруни, конаюча тварина
аж припадала до дерев'яного тіла кадриги, і гребці занесли вес-
ла, тримали їх, не вмочаючи в воду, щоб не зачепити дельфіна,
за яким, ніби червоне руно, тягнулася багряна смуга крові. Дель-
фін не'встигав за хвилястим рухом води, висував спину, піднімав
у муці голову, і тоді ставало видно, що має у собі щось ніби люд-
ське. Конав, як людина. Безпомічно, болісно, тяжко. Ще раз
зблиснув черевом, перевернувся і навіки зник у темній глибині
і ніби кликав за собою й до себе всіх, кому на поверхні, під сон-
цем і небом, було тяжко, нестерпно і безнадійно, кликав і отих
вічних галерників з голеними головами й зчорнілими, як кора на
старих деревах, тілами, і жінок-бранок, і оте п'ятнадцятилітнє
золотокосе дівча, яке Сінам-ага, у сподіванні високого зиску, го-
тував для життя солодкого й розкішного — для кого ж, для кого?
"Не хочу! Не хочу!"—кричало в ній, а вона давила той крик, за-
ганяла його в глиб душі, переповненими слізьми очима дивилася
вже й не на глибини, в яких навіки зникла добра морська істота,
а на високі зелені береги, на птахів, що вільно ширяли над кад-
ригою, на біле каміння суворої фортеці, що переперізувала тонку
протоку, на товсті залізні ланцюги, якими замикалися турецькі
води, відгороджувалися від вільного світу моря. Веслярі неохоче
й спроквола вмочали довжезні, важкі, як каменюки, весла у воду,
але кадрига пливла і без весел, вільно й охоче, щодалі прискорю-
ючи плав так, ніби зраділа своєму віднайденому вмінню відчува-
ти рідний берег, прибувати до рідного міста, до свого дому.
А вона? Навіщо вона тут, так далеко від рідної домівки, нащо,
нащо, Настасю? Питала сама себе, питало чуже небо, питали чу-"
жі дерева, питали чужі птахи, питали чужі води, увесь простір гу-
чав коротким і безнадійним: "Нащо, нащо, Настасю?"

Востаннє чула своє ім'я тут, над морем, бо мало воно втонути
в морі назавжди, навіки.

...І назване було море Чорним.

        4

вгору
 
Без реклами
2004-03-25 14:24:33
TopList
© 2000-2003, Київ, Соломко Валентин -- ідея та наповнення, графічне опрацювання -- проєкт дизайн, змiнено -- 20.05.2003 13:20:13