Два курені — Лубенський і Кременецький, з участю направленої артилерії Берези, вночі з 19-го на 20-й день серпня 1943 року повели наступ на містечко Мізоч. Передові частини вдерлися на вулиці міста. Німці і залога мадяр розпучливо боронилися. Гарматки Берези цим разом виявляли повну справність.
Моя сотня наступала проти залоги мадяр від цукроварні, що була вже в наших руках. Шість вантажних автомашин, під командою Хрона, загули за сусіднім горбом. Мадяри і німці посилили вогонь — спрямовуючи його в напрямку, де йшли наші машини. Колона затрималася.
Минула година. Від Енея прибув до мене гонець із наказом припинити акцію і повертати негайно в ліс. Жодних пояснень більше не було.
Командири і стрілецтво почали обурюватися на глупоту зарядження командування (Енея і Черника). Я сам дивувався, чому нагло переривати, коли ціль була осягнена, тільки ладувати цукор. Моє обурення було тим більше, що в сьогоднішній акції я провадив операцію з відділом, як самостійний командир сотні. Ця акція мала бути для мене іспитом зрілости на командира. З огірченням дав я наказ сотні відступити.
При зустрічі з Енеєм і Черником в селі Білашів, я доповів про виконання наказу. Еней на скору руку поінформував усіх присутніх старшин, у чому справа. В часі акції на Мізоч о годині третій ночі прибув гонець із лісу з повідомленням, що німці роблять наступ на ліс. Нам треба негайно вертатися до лісу і боронити табір, ранених та наші позиції. Ми не можемо на день залишатися на відкритому терені, тому якнайшвидше мусимо дістатися до лісу. Ранені на возах і стрілецтво не знали, чому такий приспішений відворот.
Коли ми доїздили до краю лісу, де знаходилися наші табори, ясне сонце показалося на небозводі й провіщало гарну погоду. Над нами появився німецький літак «шторх» і почав обстрілювати нас з бортової зброї. Стрілецтво відчуло тривогу. Кожний старався чимскоріне добігти до лісу. Незадовго появився другий літак «фокевульф», і вони по черзі почали переслідувати наші відділи.
Край лісу горіли наші автомашини. Не маючи протилітунської зброї, ми були безрадні. Перемучені акцією й приспішеним маршем, ми з великим трудом зберігали ще бойових порядок маршу. Останніми зусиллями, перебігаючи кожну галявку в лісі, вдалося нам без жертв на восьму годину ранку добратися до табору школи підстарший. Курінь Кропиви к Круком відійшов до свого табору. Наш Лубенський табір (раніш Хрона) був вже занятий німцями. Залога нашого табору ледве втекла, залишаючи все майно. Командир Еней дав нам наказ боронитися на місці (табір підстаршии), залишаючи свого заступника Черника (капраль польської армії), а сам пішов із відділом Крука.
Ми зовсім не знали ситуації. Залоги повтікали невідомо куди, а школа підстаршин розвідки не провадила. Відомо було, що крім нашого Лубенського табору, німці заняли Антонівці, село Бущу і село Тартак. Якою силою вони наступали, нам не було відомо, але артилерійським і кулеметним вогнем густо абстрілювали ліс, що вказувало на солідність акції. В Антонівцях, як розповідають утікачі, бачили танкетку. (Німці, мабуть, робили акцію силою цілої дивізії під командою відомого фон Баха, що мав спеціяльне завдання знищити партизанів).
Командир Черник дав наказ приготуватися до оборони. В кількох напрямках була вислана розвідка. Решта відділів (наш курінь і школа підстаршин) заняла відтинки окопів, що ними був обведений табір школи підстаршин.
Можна було сподіватися наступу німців щохвилини. Ліс шумів від стрілів і гуку моторів літаків, що, кружляючи, обстрілювали ліс з бортової зброї. Стало луже гаряче, пекло сильно сонце, хоч би подихнув вітерець. Стрілецтво мовчки слідкувало за літаками, то знову пильно дивилося наперед себе. Всі були голодні, навіть забракло в таборовій криниці води. Десь коло години десятої прилетів «драбиняк» і скинув перші бомби в середину табору. Щастя, що я з Юрком відійшов до криниці. Одна з бомб упала якраз на те місце, де ми вдвох перед тим лежали. В таборі зчинилося замішання. Стрілецтво, без наказу, повискакувало з окопів і, відбігши на сто метрів, залягло за деревами. Я .побіг з Юрком до хлопців.
Тільки відлетів перший літак, прилітає другий, третій і так без перерви бомблять табір. Загорілася шопа, дим їсть очі. Біля табору зчинилося пекло. Цивільні люди, що повтікали в ліс під наш захист, худоба, все те збилося докупи і невідомо, що тут робити. Чути лемент жінок і плач дітей.
Гордієнко з фінки застрочив по літаку, далі посипалися 'поодинокі стріли. З літаків німці скидали скринями міни. Федорук біжить до мене і просить дати кріса йому до оборони. Всі сподівалися, що тільки відлетить літак, зараз же почнеться наступ німців. Втікати не було куди, ми вирішили приняти бій на місці. Наступ не приходив. Літаки без перерви, аж до заходу сонця, бомбили. Летовище було в Дубні, так що справність їх була дуже добра. Кожний стрілець за цілий день кругом своєї сосни втоптав стежку. Окопи і табір були зрівняні з землею.
Завдяки педантерії німецьких літунів, ми мали дуже малі втрати, були лише два забиті і три ранені. Літуни мали наказ бити табір і били його, не подумавши навіть покрити бомбами простір навколо табору.
Коли б літаки кинули бомби по лісі в безладді, були б нас усіх розпорошили і напевно було б більше втрат. Видно, що німці мали докладний плян табору і знали, що є викопані окопи й бункри, тому били влучно по таборі й окопах. Можна собі уявити наше становище, коли ми без жодної протилітунської оборони, пасивно переносили бомбардування і обстріл з бортової зброї. Регулярна армія заломлюється перед літунством, а що ж казати про повстанців, які стрічалися з літаками вперше? Багато всяких начальників не витримали і втекли від відділів. Навіть Зелений, командир СБ, діставшися до якогось села, закопав фінку, а сам у постолах і подертій одежі, вибрався з оточення.
Після заходу сонця літаки полетіли на летовище, а ми почали збирати свої сили. Був наказ нам відійти до табору Крука (Кременецького). Ясно, що вночі треба буде прориватися з оточення. Гарматки неможливо було тягти з собою і командир Черник дав наказ їх закопати. Довгою зміюкою наш курінь і школа підстаршин забезпеченим маршем вирушили з лісу в напрямку Кременецького табору (під Залуською горою).
Я якраз був занятий своєю сотнею. Ззаду мене почувся голос Федорука: «Макс, рятуй!»... Оглядаюсь,—командир СБ нашого куріння Ранок попихає Федорука (вже без кріса) прикладом своєї фінки на бік. Я взагалі був поденервований, а коли побачив таке, то без надуми вийняв свій пістоль і кажу до Ранка:
— Пусти, бо застрелю!
Підскочив командир Черник, питає, чи я цього чоловіка знаю, чи я за нього ручаюсь. Я поручився і Федорука пустили. Сказав йому:
— Тримайся моєї сотні, тобі нічого не станеться. Федорук долучився до сотні. Цілий день, коли було гаряче, СБ не було чути, а тепер хотіли позбутися чоловіка, бо його справи не хотіли вияснювати. Отже для певности, ліпше «розходуватн»... Сам Федорук, потрапивши в таку ситуацію, не знав, що робити й не мав куди тікати. Пізніше він десь відбився від моєї сотні і його таки СБ без усякої підстави розстріляла. Так я втратив ще одного друга.
В таборі Крука панувала каша. Всі збилися докупи, витворився балаган, невідомо, що далі робити. Щоб не розгубитися, курінний Юрко дав наказ окремо триматися сотнями. Стало темніти. Де-не-де було чути німецькі постріли.
Червона заграва вогню охоплювала щораз більшу смугу лісу. Німці з запальних бомб підпалили ліс, чого не було вдень видно. Тепер хоч і страшно, але неймовірно гарно.
Головні командири відбували нараду. Забитих поховано в потемку так: просто в яму. Нарада скінчилася і прийшов наказ до відмаршу на прорив з оточення. Моя сотня дістала завдання очолювати похід. Було вирішено (таємно) вивести з оточення лише збройну силу. Майно табору залишити, обоз із раненими мав їхати ззаду відділів. Командири йшли за моєю сотнею, далі за ними тяглися решта відділів. Якраз біля мене пройшов Еней, переляканим голосом питав, де Кропива й Крук, бо він залишився давати решту наказів. Я йому вказав дорогу. Зараз від табору на галявині під Кам'яною горою стояв обоз ранених. Я згадав про Іру і почав про неї випитувати. Ніхто не знав, де вона знаходиться. Кажуть, що вдень була з ними. Мимоволі я почав за неї боятися. Ранені, бачучи, що відділи їх минають, почали просити не залишати їх. Деякі легше ранені вставали з возів і долучалися до відділів. Ясно, що вони, як вояки, орієнтувалися, яка загрозлива була ситуація. Залишатися без зброї, без жоднои охорони — вони знали, чим могло скінчитися. Але в даному випадку ніхто про це не думав. Треба було зберігати більшість й збройну силу. І так з великим напруженням удалося нам щасливо, через Кам'яну гору і село Лубенський Майдан, вийти з оточення без єдиного пострілу.
Над ранок почали ширяти літаки, і ми були змушені затриматися на постій. В лісі Балярня вибрали ми оборонне місце і розташувалися табором. За нами годину пізніше прибув обоз з раненими. Завдяки енергії однієї з мед-сестер, псевдо «Мотря», обоз ранених їхав нашими слідами й також щасливо видістався з оточення (зараз за нами вони не могли їхати, бо стук возів міг зрадити нас перед німецькими заставами).
Була неділя, 22 серпня 1943 року. Щойно на Балярні я довідався, що Крук учора вдень мав бій з німаками в селі Антонівцях. Німаки купою збилися біля ставу, Крук наставив «максима» і поклав, як пізніше стало відомо, біля сорок німаків. Крук мав лише двох чи трьох убитих і одного раненого.
Постій у лісі Балярні уявляв собою жахливу картину. Біля дві тисячі людей озброєних і цивільне населення, що також тяглося за обозом ранених, наповняло невеликий шмат лісу. Незабаром вода в криниці біля гаївка стала біла мов молоко. Кожний хотів напитися і треба було поїти коні.
Голод докучав докраю. Малі резерви харчів, які хто встиг захопити в Крем'янецькому таборі, треба було віддати для ранених (ранених було дуже багато, бо постягалися з усіх навколишніх сіл-шпііталів).
Ми не вийшли цілковито з оточення, бо по селах стояли німці, так що харчів не було звідкіля взяти. Літаки шугали над лісом цілий день. Німці пішли зранку в наступ і заняли наші табори, але нас уже там не було. Щойно підвечір стрілецтво знайшло поле з картоплею і морквою, і за годину поле було чисте — треба було морквою годувати також і коні.
Начальство знов скликало нараду і радилось, як вийти .з положення. Нарешті вирішили мене з сотнею послати на схід до Негуса, а решта відділів мала розбитися на сотні і вночі перейти в Суражські ліси.
Перед відходом я конче хотів найти Іру й попрощатися, але Іри в таборі не було. Багато стрільців і ранених під час акції разгубилося. В боях згинув (в селі Градки) політосвітник Максим і шеф СБ на Дубенщину — Вовк (інж. Вусовський). Тоді я, зустрівши Мітлу, зокрема просив його, щоб він Ірою заопікувався, поки я не повернусь. Про те ж саме я просив і Черника. Написавши до неї записку, залишив її Гаркавенкові, щоб він передав Ірі.
В похід на схід, на скору руку вже в вечорі створили для мене нову сотню. Старої сотні Юрка не можна було посилати в цілості, бо до неї належала одна чота грузинів. Начальство знало вже про створення АБН і мало вже якесь призначення для грузинів, а крім того це був дуже непевний елемент у боротьбі з совєтськими партизанами. Тому, що склад сотні Юрка був дуже добрий, начальство хотіло порозкидати стрільців і командирів як ядра до нових відділів, що мали бути зорганізовані.
Шкода було мені розставатися з зіграними вже хлопцями. Тож на моє домагання залишено мені першу чоту бувшої сотні Юрка, як стару кадру, інші дві чоти були організовані так: у таборі було більше стрільців незорганізованих, відбитих від своїх відділів, ніж організованих в сотні. Коли я дав наказ «відчисли», вистроївши хлопців в три ряди, то нарахувалося п'ятдесят, значить усіх присутніх сто п'ятдесят. Поки я записував псевда, починаючи від правого крила, половина розійшлася. І так у безконечність, і невідомо, до кого мати претенсії, бо темно і облич стрільців не видно. Нарешті вдалося спільними силами командирів записати сто двадцять стрільців. Призначені були три нові чотові: Стародуб, Наконечний і Богдан. З виряду дали мені один таборовий віз і для мене сивого верхового коня. З озброєння були по три ручні кулемети на одну чоту, а я дістав паршиву фінку. Крім чотових, призначено до моєї сотні двох політосвітників: Степана (східняка) і Безталанного. Призначено також двох представників СБ, Грізного і якогось ще... З таким командним складом і майном вирушив я в дорогу.
Настрій моєї сотні був далеко не найкращий. Сходу вояки боялися, тому так важко було мені скласти сотню. Взагалі партизани неохоче відривалися від своїх рідних околиць ,а тим більше неохоче йшли в зовсім незнаний терен, зачумлений большевицькими партизанами й провокаторами. До того ж усі ще були під враженням останніх подій.
Німецький удар на ліс раптово виставив на пробу всіх, і все мусіло показати своє власне обличчя—люди й система. Виявилося багато чого позитивного й негативного, чого не було видно перед цією пробою.
Найперше виявилося, скільки між стрільцями й командирами та різним начальством було елементу випадкового, що до партизанки взагалі не надавалися. Так і розбіглися, не оглядаючись на інших. Але й виявилося, скільки е бійців відважних і відданих та добрих командирів.
Багато було повчального для командування УПА. Наприклад, в справі ранених з'яснувалося, що це проблема, про важність якої ніхто собі цілком не здавав справи. З цього витягнено висновки, й відтоді шпиталі УПА приміщувано по глухих селах та хуторах у глибоких лісах, де відділи УПА не робили жодних акцій і самі не скупчувалися, щоб не стягати на дані місцевості уваги німців. Правда, й там була небезпека нападу совєтських партизанів, але це вже була небезпека менша. А взагалі, проблема ранених була грізним «мементо» на майбутнє.
Далі виявилося, що в нас зовсім погана розвідка. Командування УПА в цьому було зовсім короткозоре. Про німців у своєму терені (тобто місцеву залогу) розвідка дещо знала. Натомість про ширші німецькі операції командування не знало зовсім нічого. Та більша німецька одиниця, що робила акцію на ліс, мусіла звідкись приїхати. Не могла вона відразу розгорнутися до акції, тобто її рух мусів бути видний. Коли ми ще були на Дубенщині, то в Дубні виладовувалося військо. Треба було щось передбачити. Треба було слідкувати за рухами того війська по селах.
Німці, виконуючи акцію, вибрали добрий момент, коли ми нападали на Мізоч,—значить, вони вели розвідку. Далі — точне попадання в табір свідчило, що вони давно вже приготували акцію і позбирали до того дані. З того висновок, гцо відділи УПА не сміли стояти місяцями на одному місці. Треба було постій змінювати дуже часто. В партизанці всяка концентрація власних сил шкідлива.
Плян і тактика німців були такі вони насамперед забльокували комплекс лісів, розташувавшися довкола по селах, а певні частини вислали в необсаджені люки в ліс. Літаки мали за завдання розпорошити і деморалізувати наші відділи, а пізніше мав прийти наступ основними німецькими силами. Нашим добрим рішенням було те, що в першу ніч вийшли з оточення і виграли час. Це було наше спасіння. Військо не може надто швидко розгортати операції і в даному випадку це не була німецька помилка. Вони не знали наших сил, тому придержувалися правильної тактики нормального розгортання. Відносно літаків ясно, що ми, не маючи протилітунської оборони, нічого не могли зробити.
Акція на ліс (що найважливіше з усього) була переломовим моментом для східняків в УПА. За кілька днів після акції, коли все устабілізувалося й повернулося нормальне життя в УПА та були наладнані зв'язки, цілком випадково викрилась широко зокроєна зрада. З джерел СБ було нам відоме ось що:
Один зв'язковий, під час акції, мав дорученння від майора Голубенка (колись шеф штабу Крука, а тепер групи Південь) передати «грипса», писаного майором, одному з колишніх старшин червоної армії, який у той час був інструктором у школі підстарший УПА. Наглий наскок німців і літаки налякали молодого стрільця, і він, не виконавши наказу, втік до села Обгова. По кількох днях, коли все втихло, стрілець, злякався знов кари за невиконання наказу, тому вирішив прочитати «грипса», щоб знати, наскілько це була важлива справа й якої сподіватися кари. Тут він зробив велике відкриття. В «грипсі» майор Голубенко пише до свого старого знайомого лейтнанта (вже не перший раз) і питає, чи той готовий виконати дане завдання. Далі, дослівно стояло: «Вже настає час, бери своїх хлопців і кінчай з голотою. Тих, які здадуться без бою, можеш узяти з собою, а решту постріляй, зброю, якой не можна взяти спали.» І подано збірний пункт (означене місце в лісі).
Прочитавши такого змісту «грипса», стрілець негайно зголосився до штабу і віддав «грипса» Енею; в тракті досить хитрого тим разом слідства СБ виявилось, що кілька колишніх старшин червоної армії на керівних становищах були в змові і мали завдання розкласти УПА й знищити штаби та провідних людей. Керівником акції був спеціяльно висланий большевиками шпигун. Час їхньої зради був визначений на день, коли німці робили акцію на ліс, якої вони (зрадники) не передбачали.
Маючи такі докази проти декого, трудно було для СБ бути справедливою. Почалася майже тотальна перевірка східняків, в тому числі впало багато й невинних. Майор Батько особисто при вистроєнних відділах УПА, сказавши глибоко патріотичну промову, сам власноручно розстріляв майора Голубенка. За тиждень після того СБ натрапила на матеріяли, які доказували, що сам майор Батько був у змові з Голубенком, і що він стріляв його лише для того, щоб, здобути собі довір'я і далі продовжувати шпигунську роботу. Цей випадок є зразком відданости деяких комуністів, зокрема майора Голубенка. Він же міг видати Батька, але відданість своїй справі була для нього понад усе. Волів згинути від руки свого товариша, ніж зрадити справу й зірвати роботу.
Після тієї чистки східняків витворилась жахлива ситуація. Східняки не довіряли західнякам і боялися СБ, західняки не довіряли східнякам, у кожному добачаючи зрадника. УПА не могла обійтись без східняків, добрих військовиків, але довір'я до них було захитане. Більшість з них були незвичайно українській справі віддані, й підозріння ставило їх у жахливу ситуацію. Ті речі були подані органам СБ по всіх відділах УПА і всюди почалися подібні історії. Багато східняків, щоб не жити в непевності, почали тікати на східні області України, щирячи пропаганду, яку живо підстримували совєтські партизани, що західняки — «бандерівці»—ріжуть усіх східняків підряд, навіть жінок і дітей. Це дуже пошкодило популярності УПА також на Західній Україні. Хоч большевикам не вдалось розкласти УПА, то проте пошкодили вони нам дуже.
Командування УПА старалося все це затушувати у не надавати розголосу, але такого заховати не можна.
Взагалі проблема т. зв. східняків і західняків була найважчою проблемою в тих роках, як буде вона найважчою в майбутньому і не є легкою і тепер, навіть на еміграції. Большевики її дуже зручно використовують, щоб не допустити до української духової соборности й спільних зусиль у розв'язці і практичних, і політично-ідеологічних питань.
Зарозумілість і впертість західняків, зокрема галичан, а в першу чергу бандерівців, спричинює ігнорування наддніпрянців, що почуваються цим вражені, а 'то й ображені. Вони хочуть, щоб їх розуміли й їх погляди респектували, а західняки вимагають від них повного зречення своєї власної думки, інакше їх трактується, як чужих. Це використовують большевики й наказують своїм агентам бути більш папістами, як сам папа в «західництві». Результат: бандерівці відкинули тих наддніпрянців, що були чесними українськими патріотами, але не у всьому погоджувались, а прийняли агентів, які зовсім пристосувалися і свою вірність бандерівцям доказували нищенням, напр., мельниківців, виконуючи своє завдання: знищити український самостійницький елемент.
Був, наприклад, в Лановецькій боївці Іскри старший лейтенант Міша. Він мав 'повне довір'я бандерівців, бо дуже запопадливо вишукував і мордував мельниківців. Врешті зрадив і перейшов до відділу Ковпака, що у жовтні 1943 року вертався з Карпат, застріливши при цьому Іскру. То було між селом Якимівцями і хутором Рідкодуби, Крем'янецького повіту.
Під час чистки східняків був розстріляний сотенний Петро, а пізніше восени лейтенант Лисенко, що був у таборі Хрона від самої весни. Перший можливо був підозрілий, але Лисенко був кращим патріотом від багатьох західняків. Бувшого шефа штабу Лубенського куреня, старшого лейтенант Барвінка, також розстріляно, так — на всякий випадок, без жодного обвинувачення.