— Ти пригадуєш, що ти сказав, коли збагнув мою проблему: що ніхто не слухатиме мене, хоч би скільки чудес я звершив?
— Ні.
— А взагалі, ті часи пам'ятаєш, Річарде?
— Ну звісно, що пам'ятаю. Ти мав тоді такий самотній вигляд. Раптом, ні з сього, ні з того. А от що я тоді казав, не пригадую.
— Ти сказав, що коли я залежу від того, чи уважно слухають мене люди, то й моє щастя залежить від когось іншого. Ось те, чого я прийшов сюди навчитися: не має значення, чи я спілкуюся, чи ні. Я обрав увесь цей життєвий термін, щоб поділитися з ким-небудь таємницею методу, за яким збудовано цей світ, але я міг обрати його й задля того, щоб нічого не сказати. Сущому не потрібно, щоб я повідав людям, як воно діє.
— Це очевидно, Доне. Таке я міг тобі сказати.
— Красно дякую. Я знайшов думку, дійти якої мені коштувало цілого життя,
це, сказати б, підсумок усього, а він кидає: “Це очевидно, Доне”.
Він засміявся, але водночас і посмутнів, і в ту мить я не міг пояснити
чому.