— Той дудісь... що ніби з тамтого світа...— заговорив Бойченко, виразно вдивляючись у блакитні очі Олі-касирки, а коли впевнився, що вона збагнула, про кого йдеться, з усмішкою закінчив,— не допитувався за мною?
— Я не бачила його відтоді,— сказала вона, не відриваючи погляду від засмаглого обличчя Бойченка, що посвіжішало на березі Чорного моря.— Добре там тепер, правда? Ще не купальний сезон, мало людей...— Мимоволі зі смутком глипнула на свої білі руки.
— Хотілося б його провідати...— заклопотано сказав мистецтвознавець.
У голосі його прозвучали, однак, якісь нотки, котрі змусили Олю-касирку відкинути думки про засмагу на березі Чорного моря;
вона стрельнула на нього масними очками й спитала з лукавством:
— О, він вас так зацікавив?! Мабуть, недаремно...
— Зацікавив...— тим же тоном відповів Бойченко.— Зацікавив...
— Колекцією — чого?..— усміхнулася своїй здогадливості.
— І колекцією, і...— Бойченко раптом запнувся, зсунув докупи свої густі бровиська, ніби налягло на нього щось важке й темне, звільна переступив з ноги на ногу, як утомлений битюг.— Так, у нього рідкісне зібрання кованого заліза. Вельми цінне, вельми! Оце нам потрібне, оце — нам...— Обличчям мистецтвознавця майнула подоба жалісної усмішки, але вона стосувалась не сказаного, а того, що лишалось на язиці:
— Проте він хотів би передати в дар ще одну колекцію, ще одну... У нього, розумієте, не менш багате зібрання... зібрання розмаїтих бід, які спіткали його на довгій життєвій, так би мовити, ниві... Але це нам не потрібне. Бо в кожної людини, яка прожила більше сімдесяти років, їх море! Хай би він з цим звернувся до письменників... ба, до письменників,— і засміявся, задоволений своєю дотепністю.
Жінка не відповідала йому сміхом, а сумовито задумалась, пересмикнула повними плечима, мовби згадавши і якісь свої біди.
Бойченко звільна облизав червоні губи й промовив:
— Скажете директорові, що я буду після обіду.— Заклопотано потупцював на Місці й штовхнув обертові двері.
Кінець квітня. День був похмурий, вологий. Між будинками дрімав рідкий туман, час від часу накрапало. Бойченко підняв комір плаща, зсутулився. Зупинив таксі й поїхав на Промислову.
У коридорі вже не пахло спрацьованими мастилами... Двері старого були оббиті новеньким дерматином з візерунком під карельську березу. На одвірку красувалась біла клавіша дзвінка. Бойченко не міг пригадати, чи й тоді був дзвінок... Проте втішився, що є можливість подзвонити. Він дуже не любив грюкати у двері — тоді не знаєш, чи голосно стукаєш, чи тихо, якщо ніхто не відзивається. А так натиснув і...
Клацнув англійський замок, на порозі став високий чорнявий молодик, закінчуючи жувати.
— Тут Павлюга... Зенон?..
— Він помер, давно...— відповів суворо молодик.
— Від чого, як?..— подався вперед Бойченко, помітивши, що той хоче зачинити двері.
— Хто знає... Може, його прибили. Тут по сусідству мешкала банда, а він, кажуть, якийсь скарб... Більш докладну довідку можете взяти у двірнички.— Грюкнуло перед носом, клацнув англійський замок.
Бойченко безпорадно оглянувся і натрапив на допитливо-зацікавлені очі якогось старого чоловіка, що стояв на нижніх сходинках, і задерши голову догори, зазирав на верхній майданчик. Бойченкові стало незручно від цього безцеремонного погляду, і він роздратовано сказав:
— Ви щось хочете спитати?
— Скажіть, пане добродію, ви часом не з музею?..— притишено змовницьким тоном запитав чоловік.
— З музею...
— То ходіть-но за мною...— Обернувся і почапав донизу. Він був у гумових чоботях, брудних ватяних штанях і заяложеній кацаваиці.
Очевидно, двірник... Однак, постать не вельми поважна.
Попрямував у двір, потім по дошках, по цеглинах, що були розкладені на баюристому подвір'ї, до гаража, що виднів під яблунею у кінці двору. Біля гаража нахилився і відкинув лист бляхи. Між бічною стінкою і купою мокрих напівзогнилих ящиків лежали декілька знайомих Бойченкові залізних виробів. Між ними був і відлитий зі сплаву орел із брами Потоцького.
— Павлюга, хай там йому царство небесне... перед смертю трохи теє...— сказав чоловік, покрутивши брудним пальцем біля скроні.— Всілякого іржавого металобрухту поназволікав до квартири. З цього сміття я вибрав кілька речей, хоч трохи придатних до вжитку.
— А чому ви кажете, що «теє»? — понуро спитав Бойченко.
— Та ж через те залізо. Ріжне іржаве сміття. Навіть хотів примусити мене, аби я віз йому якусь стару поламану хвіртку з цвинтаря... Він навіть просив мене піти до музею, усім розтрубів у дворі, що ви хвалили те залізо... То, може, візьмете? Я вибрав найліпше...— Десь за густими бровами глибокі маленькі очі хитро випрошували згоду.
— А де ж те гірше?..
— Пропало— Піонери на брухт забрали...