Навантажений драбиняк мірно котився шосою Дубно-Луцьк. І знов ми з Литвином опинилися на дорозі пригод. Мовчки, заглиблені в думки про недавнє минуле, сиділи на возі. З першого запалу ми вже охололи. Перед очима виринала тверда дійсність. Залишили вигідне й шумне життя, пустились у невідоме. Зброя, що ми її мали при собі, примушувала нас трактувати цю подорож поважніше, як інші. Ми мали по дві пістолі з великою кількістю набоїв та по гранаті.
Отже, зброя змушувала нас поважно думати. Вона нас в'язала й нагадувала, що нема повороту. Це, врешті, нам подобалося і ми були задоволені. Кожний тримав у кишені пістолю і, якби нас німці затримали та не вистачали б їм документи, ми мали спільно і пляново починати стрілянину. На візника поклали ми найбільшу надію. Він міг зробити німцям несподіванку, бо теж мав зброю. Івась був одягнений, як на візника пристало, а ми мали грати ролю «панів».
З натягнутими нервами переїздили ми місто Луцьк, а пізніше Ковель. Маса німаків переходила й переїздила попри нас, але ніхто на нас не звертав уваги. Видно, ми виглядали солідно й не викликали підозріння. Постої робили ми дуже короткі — напували та попасали коні й їхали далі. За Ковелем кінчилася шоса і ми виїхали на піскову дорогу, що вела до Камінь-Коширська. Погода була препогана. Все намокло на осінньому холодному дощеві, а коні ледве тягли воза. На нас повіяло лісом. Вздовж лісової смуги час-від-часу зустрічали ми вогнища, що їх палили воєннополонені совєтської армії, яким пощастило втекти з німецького полону, а тим самим—від голодової смерти. Коли ми наближались люди ці зникали в глибину лісу. Поліський ліс був уже пристановищем для переслідуваних і потроху показував німцям зуби.
Проїхавши через Несухоїжі, затрималися ми в Сишичні ночувати. В селі була станиця української поліції. Населення ставилося до нас добре, тому ми почували себе досить безпечно. На другий день вранці виїхали ми в дальшу дорогу. Того самого дня приїхали в Камінь-Коширськ. Недалеко це від Крем'янця, а така помітна різниця у ставленні німців до українського життя. Інша зовсім політика. На будинках українських установ виднів тризуб, а по боках не лише німецькі державні, а й українські прапори. Українські поліцисти носили на шапках тризуби. В Крем'янці так було на початку, як прийшли німці. Пізніше німці все це поусували. На Поліссі німці залишили ці зовнішні прояви українства, щоб порізнити населення з совєтською партизанкою, бо вона ці прояви нищила. Німців не було тут багато, але кожний з них ходив по вулиці з довгою зброєю. Від місцевих людей ми довідалися, що в північних теренах Камінь-Коширська бувають напади советських партизанів. Тому й німці були такі обережні. Нам треба було якось залегалізуватися. Отже, Литвин, як лісник, звернувся до дирекції лісів по посаду лісничого. Я мав подаватись за його брата та ще й хворого на нирки й серце.
Інспектором був поляк і не дуже добре до нас поставився. Посад вільних було до лиха, але ніхто не хотів бути далеко від осередку, де були німці. Всі лісництва відвідували совєтські партизани, а навіть багато людей на посадах погинуло з їх рук. Литвинові запропонували лісництво Біле Озеро, надлісництва Велика Глуша, недалеко Прип'яті — там, де чорт добраніч каже. В суті речі, нам таке лісництво підходило. Але, щоб не стягати на себе підозріння. Литвин відразу не погодився. Причини ми подавали поважні. По-перше, боїмося партизанів, а по-друге, у нього хворий брат (тобто я) мусить лікуватися, а через те мусить жити близько міста. За нашою легендою ми були брати по мамі, а батьки наші були інші, тому у нас документи на різні прізвища. Інспектор співчував нам, але тримався свого. Тоді ми погодилися на Біле Озеро. Литвинові видали всі потрібні документи. Вирядивши Івася з нашим возом додому, ми най.няли поліську однокінку і поїхали до Великої Глуші. Перед самим селом затримав нас український поліцист. Документи наші були для нього не важні, бо він не вмів читати. Дали ми йому пару листків доброго тютюну і тим способом відчепилися. Литвин дійшов до висновку, що весь. світ обійдеш, а нападеш на українського поліциста і він таки затримає. Не тому, що неграмотний, а тому, що українська поліція має спеціяльний нюх до пізнавання людей. Велика Глуша видалася нам непривітною. Здавалося, що до того глухого краю ніяка влада не досягає. Було тут спокійно й справді глухо. Людей також якось не видно, а чути було тільки шум Невірівського лісу. Жменька інтелігенції в околиці сиділа і дрижала на саму згадку про партизанів. Щоденно приходили свіжі вісті. Там або тут, за такої чи іншої нагоди, забили того чи іншого чоловіка. Переважно це траплялося інтелігентам, що були на посадах. ¦Ми з Литвином відразу почули письмо носом. Хоч як надлісничий намагався виперти нас на Біле Озеро, ми, все таки, залишились у Великій Глуші, урядуючи на віддаль. Надлісничий був кацап та великий боягуз, і страхатись інспекції не було підстав.
Замешкали ми у колишнього голови сіль-ради Оксеня. Сам родом із Ратна, одружився він із донькою місцевого дяка і таким чином також майже належав до інтелігенції. До нас приходила поліська молодь на розмови та діставала від нас тризубці та організаційну літературу. Назагал поліська молодь була дуже мало національне свідома. Активні були лише хлопці, які були по школах, або навіть V польському війську, і щось десь чули. Дехто з них зчасом освідомився. Старше покоління, не знаючи політики, симпатизувало нам підсвідоме. Поліщук ще донедавна не знав себе українцем, але бачив свою велику окремішність від поляків і москалів. Його сильно в'язала поліська земля і традиції. На жаль, не було інтелігенції, яка могла б над тим народом працювати й поширити національну свідомість. Та тепер поліщук знав, що він українець, хоч і не читав нічого, бо рідко хто був письменним.
У народі збереглася повністю поліська традиція і ноша. У молодичок втяті коси, гарні кожушки, постоли. Носили вони своєрідні коробки через плечі. Мелодії поліських пісень дуже тужливі, але відчувається в них багато душі. Релігійність населення, зокрема жінок, дуже велика. Церкви на Поліссю незвичайно гарні в середині. Вишиті рушники надають їм чисто українського характеру.
Поволі ми з Литвином почали заводити знайомства. Литвин закохався в попівні, яка, як на Полісся, виглядала немов богиня, а до того гарно співала й грала на гітарі. Батько її, хоч і священик, був дуже простою людиною.
Цікавим явищем був доктор медицини—українець галичанин. Як фахівець, мав пошану і в міських лікарів. Розчарований життям, ще за Польщі прибув на Полісся шукати забуття в поліській тиші й гарній природі. Знайшов собі вдовичку (старшу доньку священика) і, заливаючись горілкою, неохайно вдягнутий, не підстрижений, провадив простацьке життя. Крім лікарської практики нічим не займався. Згодом убили його большевицькі партизани. З жіночого світу втішалась популярністю Русєцька, жінка польського майора, що загинув на війні. Вона працювала тоді секретаркою в надлісництві. Як наша знайома, була вона «каменем преткновенія» в пізніших наших пригодах.
Крім наших запасів харчів і грошей (20 тисяч карбованців), ми взяли з фільварку багато речей, одягу, навіть ровер. В очах поліщуків ми були дуже багаті (великі пани). Це нам навіть подобалось, бо всюди зустрічали нас з пошаною і увагою, зокрема жінки. До того всього Литвин^ щоб не потрапити на поганий рахунок у населення, а тим самим у партизанів, продавав ліс направо і наліво. За пів літри самогону й кусень сала дядьки будували хати, клуні й все, що було їм потрібне. Ще тільки треба було просити дядька, щоб низько при землі стинав дерево. Інші лісничі, які трималися правил лісової господарки, були, за намовою населення, вже давно зліквідовані партизанами.
Різдвяні Свята провели ми в Литвинової тітки в селі Видерть.
Па другий день Різдвяних Свят, коли ми виїхали до В. Глуші, в селі стався характерний випадок. Односельчанин, що пішов був до совєтських партизанів, прийшов до церкви помолитись Богу. Це вказує, як глибоко вкорінені на Поліссі традиції і як від них поліська душа не може відступити. Вийнявши пістолю, в церкві казав усім присутнім лягати на підлогу. Сам підійшов до ікони, поцілував і вийшов. Той випадок був великою сенсацією Різдвяних Свят в околиці.
Але поза тим кругом було глухо. Ніхто до нас не приїздив і ніхто нічого не писав. Що робилося на Волині, ми не знали. Ні з Організацією, ні з домом я, ані Литвин, зв'язку не мали. Потім, не зв'язавшись з Бульбою, заскочили нас несподівані події.