Згідно з завданням, мені треба було для зв'язку дістатися на Кореччину і там долучитись до Негуса, а він уже зорієнтує мене на місці в завданнях. Діставши теренову кличку УПА, я разом з кандидатами в старшинську школу, яку провадив капітан Бандаренко на Полісся до групи Північ, пустився в дорогу. Кандидатів було 20-30 хлопців. Терен, що ним треба було переходити, був ще забльокований німцями. Отже, вирушивши вночі з місця, на день ми затрималися в селі Мости, щоб запастись харчами. Недовго довелося відпочивати.
Дня 25 серпня 1943 (на Болярні ми стояли два дні) селяни донесли, що їдуть німці. Крім моєї сотні й групи кандидатів до школи старшин, в селі стояла разом із нами сотня Беркута. Вчора, тобто 24 серпня. Беркут обстріляв штаб Енея, думаючи, що це німці. А взагалі, під час акції був він на охороні табору, звідкіля втік перший з оточення, без порозуміння з командуванням. За це пізніше його скинули з сотенного. На вістку про німців, Беркут зібрав свою сотню і подався в ліс. Бондаренко, сказавши, що він відповідає за школу, що його завдання не битися, а в цілості запровадити школу на Полісся—також потягся за Беркутом.
Моє становище було погане. Хлопці ще не позбулися недавно пережитого страху і в бій абсолютно не рвалися. Я послав чоту Стародуба до лісу в резерву, а сам з двома чотами пішов на допомогу місцевій боївці, яка зв'язалася в бій з німцями біля близького фільварку. Стародуб, як резерва й забезпечення нам відступу, не виконав завдання й долучився до Беркута та відійшов вглиб лісу.
Моя допомога боївці обмежувалась тим, що я прикрив її відступ. Німці погоні не робили, тож я залишився на становищах аж до вечора. За кару, на місце Стародуба я поставив чотовим ройового Байду, а на його місце поставив Стародуба. Під .час тих перипетій п'ять стрільців моєї сотні здезертирувало.
Вночі ми пішли далі через села Буїцу і Дермань і затрималися на день в селі Верхові. Там повторилася така сама історія з німцями. Під вечір все заспокоїлося і ми в місцевій станиці трохи підживилися. Вся сотня дістала чисту білизну, а мені вбилося в пам'ять взірцево зорганізована поміч дівчат: вони надзвичайно гостинно і гарно прийняли нас доброю вечерею. Таких смачних грушок, на які були багаті садки села, я не їв ніколи. Коли підкріпились, хлопцям повернувся гумор і помалу, в міру віддалення від нашого лісу, затирався страх перед переслідуванням німців. В селі Верхові зустрівся я з польовим священиком УПА Іларіоном і він подарував мені «на лиху годину» маленький образ Ісуса Христан, що в мене зберігся до сьогодні. В день нашого постою в тому селі припадало Успення Пресвятої Богородиці.
Далі з Верхова пішли ми на село Бугрин, де поромом переправилися на другий бік річки Горинь. В селі чи хуторі Сергіївка з'їли ми ще разом барана і розлучилися зі школою. Бондаренко з курсантами направився на Полісся, а я з сотнею—до села Крилова. На зв'язку в Крилові сидів політичний провідник Ворон. Він був «махером» у справах Сходу, через нього йшли зв'язки на Наддніпрянську Україну. З походження галичанин, був у 1941 році, як бандерівський діяч, на східніх землях. Спокійної вдачі і дуже толковий хлопець. Хворий на сухоти, був дуже відданий партії.
Щоб не було непорозуміння, я йому вповні представився і висловив свої погляди. На диво, в той час і пізніше він дуже прихильно до мене ставився і абсолютно з усіма деталям^ зорієнтував мене в праці бандерівців на Сході. Він вважав, що в 1941 році бандерівці зробили масу помилок, а тепер з труднощами почали їх направляти. Зв'язки на східні області України вели виключно через міста, по селах симпатиків було мало. В містах було легше зачепитись і конспіруватись. Так, наприклад, зв'язок на Київ ішов через Житомир.
Рейди відділів на схід мали бути живою пропагандою визвольної боротьби й одночасно мали творити сітку організації ОУН-Бандери, закріплюючи за собою зв'язок із Західною Україною.
Більше, як за два роки війни совєти встигли наладнати свою працю в запіллі німецької армії і тим самим зупиняли працю націоналістів. На кожному кроці можна було зустрітись з совєтською провокацією. Ворон запропонував мені залишитись на кілька днів у районі Крилова і провести певну роботу зараз за колишнім польсько-совєтським кордоном. Я написав «грипса» до Негуса з повідомленням про моє прибуття і про мої наміри. Негус відповів, що покищо я в його терені не є необхідний і можу провадити операції самостійно.
Село Крилів мало навколо багато хуторів і я з відділом часто зміняв місце постою. Тому, що в тих теренах не було більше відділів УПА (крім Негуса, що проходив зі сотнею), населення дуже прихильно до нас ставилося і сито гостило. За кілька днів нашого побуту я познайомився ближче з своїми стрільцями, їх бойова вартість була мені невідома, але політичне був це елемент надійний. Кількадесят хлопців було з ОУН полк. А. Мельника, ЗО % з ОУН Бандери, решта безпартійні. Обидва політруки були щирими українцями й не були партійними фанатиками. Крім хлопців з Західної України, був один із Карпатської України, псевдо Незнаний, кілька із східніх областей, два узбеки «Петро» і «Арсен» і один вірменин «Міша».
В лісі Балярня в присмерку потрапили до мене всякі люди, між ними два мельниківські зв'язкові до Бульби, а саме—до представника ОУН Мельника при штабі Бульби —Ждановича. їх була переловила СБ, але забула за них під час акції німців у лісі. Тими зв'язковими були Хміль і Стир (Орел).
Хотівши виконати яку-небудь акцію, треба мати теренову карту, а в мене була лише карта 1 : 500000 і та кінчалася на колишньому польському кордоні. Проблему карти допоміг мені розв'язати східняк-стрілець Володя з Берездівського району. З ними трапилася цікава історія: він утік до УПА з транспорту, яким німці везли на працю до Німеччини. Тому, що він був дуже скромний і не знав порядків в УПА, його призначили візником до таборового воза, що його якраз приділили до моєї сотні. Я звернув на нього увагу й почав його розпитувати. Виявилось, що він досить інтелігентний та спритний хлопець і має закінчену десятирічку. Я спитав, чи він не хотів би бути в сотні стрільцем. Володя охоче озвався:
— Чому ж бо ні? Мене призначили на візника і я мушу наказ виконувати.
Я його приділив до першой чоти, а на візника призначив стрільця Волоцюгу.
Володя з перших днів виявив ініціятиву: сам запитав, чи мені не буде потрібна карта східніх теренів; він має дома карту і може принести. І справді, через день відпустки приніс мені карту з мірилом 1 : 300000. Була це карта Вінниччини й Житомирщини.
Пізніше він дуже гарно визначався і вкінці став ройовим. Я, зокрема, трактував ного добре і вважав симпатичним хлопцем. Він дуже перейнявся боротьбою УПА і вів себе зразково.
Першою акцією на сході була засідка на німців із одному селі Аннопольського району. Німці щоденно їздили до колгоспу цього села і під охороною молотили збіжжя. Увечері все намолочене збіжжя забирали з собою. Раненько 6-го вересня сотня зробила засідку на цвинтарі, що був зараз біля колгоспу, попри який мусіли їхати німці. О год. 7.30 появився з боку Аннополя трактор із причіпкою. Наблизився до нас і ми з розчаруванням побачили, що німців не було.
Тоді я дав наказ розірвати гранатою молотарку (нова, спроваджена з Німеччини) і підпалити всі господарські будинки колгоспу. Живий і мертвий інвентар казав колгоспникам забрати з будинків. Люди бігали, як мурашки. Чорний стовп диму звівся до неба. Наші політосвітники зібрали віче і промовляли до народу. Закликали його до боротьби з німцями, до саботажу в роботі. Не давати вивозити німцям збіжжя з України, розібрати збіжжя та худобу. Через спалення будинків і знищення молотарки німці господарки далі вести не будуть, отже, хай люди ділять землю і хай самі засівають, щоб не було голоду на другий рік.
Селяни слухали, дивилися на нас, пізніше поглядали один на одного і ненависно споглядали на високу шибеницю, що стояла на цьому ж самому майдані, де було віче. Знаряддя смерти, німцями споруджене в кожному селі на східніх областях України, говорило саме за себе.
— Ми раді робити так, як ви кажете, говорили селяни, але що зроблять з нами німці? Ми вже й так пропадемо, молотарка заштрахована на 300 людей з нашого колгоспу. Коли хто її знищить, гинутимуть наші люди...
Політосвітники почали заспокоювати, радили сказати німцям, що це зробила УПА. Жінки почали плакати. По двох годинах ми залишили село. Дим рознісся геть по околиці. Ми зникли в невеличкому ліску.
Годину після нашого відходу прибув відділ козаків і німців з Аннополя. Розвідавшись, що це ми зробили, населення не турбували. Забрали череду худоби і відійшли до своєї залоги в місті. За кілька днів Ворон, з допомогою організаційної сітки, довідався про реакцію колгоспників. Несподіваний ефект. Навколишні колгоспи просять щоб аахідняки зробили в них те саме. Ворон пропонував продовжувати цю роботу.
П ніч з 9-го на 10-ий день вересня, точно о год. 1-ій заграва пожару 11-ти колгоспів освітила весь Берездівський район . В кожному рою моєї сотні був один стрілець пропагандист, що робив «нічне віче» і роздавав приготовану Вороном літературу УПА. Селяни тим разом енергійно розбирали колгоспне майно по хатах. Згоріли лише порожні будинки. В ту ніч на заграву пожару прямували недобитки сотні Кропиви, який зараз після мого відходу був також висланий на Вінничину. Німці на дорозі їх розбили, сам Кропива був ранений. Кількадесят стрільців його сотні над ранок прибули до мне, і я їх напрямив по зв'язку на південь до групи Енея.
Я дістав листа від Негуса й зібрався в дорогу. Місцева організаційна сітка робила розвідку по шосі Корець-Рівне, в місці, де нам треба було переходити на північ. Під'їхавши ввечері під шосу, я затримав колону возів і вислав кіннотника Хмеля провірити цивільну варту, що мала стояти на шосі. Кіннотник поїхав. Раптом посипались стріли і одночасно по всіх місцях, де стояли німецькі залоги й пости, показалися німецькі ракети. Німці зробили на нас на шосі засідку. Вони приїхали в час, коли вартовий зійшов з посту повідомити, що можна їхати. За кілька хвилин прийшов Хмель. Оповідає: підійшовши до шоси, кінь раптово сполохався пострілів, а він вилетів із сідла. При тому загубив кріса. Кінь раніше повернувся від їздця і тим сповістив небезпеку. Це було перше виняткове щастя Хмеля, яке його не покидає до сьогодні. Вози я звільнив до дому, а сам із сотнею завернув назад. Знак ракетами означав тривогу і я думав, що німці, знов роблять акцію. В терені, де я знаходився, не було більших лісів. Я пішов на хутір та, вибравши оборонне місце, де лежала одна господарка, затримався там на день. До обіду стрільці чули тривогу тому, що нічого не було відомо. Пізніше ми довідалися, що німці зробили засідку за насипом шоси. Першими пострілами самі перетяли телефонні дроти і тим викликали в залогах міст тривогу.
До мене приїхав Ворон і розповів, іцо населення внесло до нього скаргу на моїх стрільців: під час постою на одній квартирі мої стрільці покрали в господаря речі: білизну та шкіру на чоботи. Факт був обурливий. Це була заплата за гостинність і жертвенність села для нашої сотні. Я негайно дав наказ зробити збірку сотні до вимаршу. Перед фронтом сотні подав зажалення від населення. Командирам наказав я перепровадити на місці ревізію. У стрільця Вербини знайдено крадені речі. Питаю сотні, яку дати за це кару. Вся сотня, як один крикнула:
— Розстріляти злодія! Він компромітує наше ім'я і ім'я УПА
Щоб не брати на себе відповідальности, я скликав воєнний суд сотні і він виніс присуд смерти. Перед смертю я дав останнє слово засудженому. Стрілець Вербина почав просити подарувати йому життя. Сотня відповіла:
— Не даруємо, розстріляти!
Грізний, як СБ моєї сотні, на очах усіх розстріляв Вербину. Це був суворий козацький суд над зрадником козацької чести.
його тіло закопане на місці розстрілу. Населення, а зокрема пошкодовані господарі, дуже жалували, що за таку дурницю спричинили смерть молодого стрільця. Того дня увечорі ми виїхали до села Велика Клецька, де стояла сотня Негуса.
Село Велика Клецька було однією з «республік», подібних як село Антонівці, де була виключно влада УПА. Тут знаходився, крім штабу групи Схід—Верщаки, шпиталь УПА і головна господарська станиця. На другий день після мого прибуття, я пішов зголоситися до командира Верещаки. В квартирі шпиталю я зустрів начальницю Червоного Хреста Галку (моя знайома з Шумська) і Олега (Ілька Ткачука) з товаришами. Почав розмову і розповідав про спалені колгоспи. Тоді встає Верещака, молодий хлопець, здорова клинувата голова, в совєтській сорочці. Я його вперше бачив, а Олег мені нічого не сказав, що це командир. Верещака сказав:
— Хто вас уповноважпив таке робити? Я являюся командиром групи Схід і тільки я можу вказати методи, якими послуговуватися на сході і я за це відповідаю. Тепер я вас потягну до відповідальности за те, що самочинно провадите акції, шкідливі для нашої справи...
Такс було моє перше знайомство з командиром Верещакою.
Ясно, що я докладно розповів, що все робив узгіднено з Вороном і він від мене відчепився. Верещака зробив на мене негативне враження. Там же командир Верещака сам переводив екзекуції на стрільцях, які свого часу самочинно повернулися з походу на східні терени України, відставши від решти відділу. Відділ їх був розбитий німцями і стрільці під час бою відбилися під своїх і не могли залишатися одинцем у чужому терені. Ллє коли він вже їх потрактував як дезертирів, то чому не міг знайти виконавця і другого місця на екзекуцію, а сам робив це перед очима ранених на подвір'ї шпиталю. При мені розстріляно п'ятьох стрільців. Вони лежали хворі на коросту ,а кілька з них були легко ранені в останньому бою з німцями, коли вони відлучилися від відділу. Така картина для ранених була аж надто неприємна.