Аділь-бей прокинувся весь мокрий. Від пекучого сонця по обличчю текли струмочки поту. Повіки горіли, не було сили підвестися. Лежачи нерухомо на канапі, він пода вився на будинок навпроти, схований у ранковій тіні. І одразу ж, сердитий на себе, схопився на ноги й почав квапливо пригладжувати скуйовджений чуб: вікно в авпроти було відчинене. Жінка прибирала в кімнаті, а те, як вона зиркнула на Адліль-бея, свідчило, що поглядає вона на нього не вперше.
Мабуть, ли ше на кухні можна сховатися від безсоромних очей незнайомки. Туди й пішов Аділь-бей. Рушника не було, і він витер обличчя вологою хусточкою. Потім випив трохи води, підтяг краватку й повернувся, злий і похмурий, зів» до кімнати, відчуваючи порожнечу в грудях та гіркоту в роті, неначе після цілонічиоі оргії.
Жінка навпроти саме нахилилася над широким ліжком, розгортаючи простирадла. Праворуч, у глибині кімнати, Аділь-бей помітив іще одне ліжко, вузеньке. Сусідка знов оглянулась, але, зустрівшись з ним поглядом, більше в його бік не дивилася. Вона була молода, тілиста, одне слово — типова грузинка. Вбрана в сукню зі штучного шовку, бо домашнього халата чи пеньюара, певно, не мала. Яскраво-жовта сукня облипала її тіло, надаючи жінці затишного, домашнього вигляду.
Кімната була, мабуть, єдиним житловим приміщенням у людей навпроти. Аділь-бей зрозмів це, побачивши полиці з книжками, заставлений чашками й тарілками сто і та спиртівку, на якій варили їжу. Вздовж стіни висів усілякий одяг» серед якого Аділь-бей помітив якийсь зелений кружок. Цей кружок одразу ж перетворився для нього на центр усієї композиції: то був кашкет службовця «гепеу».
Згодом Аділь-бей почув якийсь невиразний гамір на вулиці й визирнув у вікно. Не менше двохсот чоловік вишикувались у чергу вздовж вузького тротуару. Одні іїтояли, другі сиділи, а починалася черга просто перед дверима буднику навпроти. Очевидно, то був кооператив. На скляних дверях виднівся якийсь напис крейдою, але прочитати його Аділь-бей, звичайно, не міг. Він підвів очі. Жінка у жовтій сукні саме зачиняла прикрашене фіранками вікно й розпускала зав'язаяі у вузол коси.
Звідки це дочуті втоми? Аділь-бей машинально штовхнув двері свого кабінету й завмер на побозі, вражений тим, що побачив: на нього вже чекало добрих два десятки людай. Вони сиділи на стільцях, на канапі, на підвіконні, стояли у передпокої і, як не важко було здогадатися, за дверима. Люди спокійно диивилася на нього, навіть не вітаючись. Чоловіку одязі горянина -- він прийшов вочевидь перший — підійшов до столу й поклав на нього розгорнений паспорт. І лише білява Овчина у чорній сукні, що Сиділа за журнальним столиком, підвелася й зробила в бік консула рух, що нагадував реверанс.
Далі стояти на порозі він не міг. Двадцять пар очей вп'ялися в нього. Прибравши якомога серйознішого вигляду, Аділь-бей попростував до свого крісла. Горянин одразу ж скористався з цього й підсунув паспорта йому під руку. Аділь-бея вразило загальне мовчання. Скільки ж часу вони тут чекають?
І чого вони хочуть?
- Мадемуазель...- промовив Аділь-бей по-французькому.
— Соня, - підказала дівчина в чорному, яка тим часом підсіла до столу збоку.
— Я гадаю, ви —моя секретарка?
— Так, я секретарка консульства.
Ви розмовляєте по-турецькому?
— Трохи.
Вона була згасім молода, але нітрохи не бентежилась. Соня вже тримала ручку й розгляді ла поданий паспорт як людина, що сповнена рипучості почати трудовий день. Аділь-бей також зазирнув у паспорт, але нічого не зрозумів, бо паспорт був радянський. Консул вдав, ніби вивчає документ, а сам усе зволікав,
уважно роздивляюочись довкола. На столику стояв телефон. Аділь-бей зробив висновок, що його відвідувачі —люди не багаті: про це свідчив їхній сякий-такий одяг. Одні з жінок годувала немовля, поруч сидів босий дід у папасі.
— Мадемуазель Соню...
У відповідь дівчина ледь повернула голову.
— Вийдіть зі мною на хвилинку, будь ласка... Він пройшов до своєї кімнати. Вікно навпроти все ще було зачинене. Дівчина одразу ж помітила, що ліжко в кімнаті залишилось незайманим.
— Мадемуазель Соню, сьогодні я не маю часу приділити цим людям увагу. Чи довго вони ггг чекають?
— Дехто від шостої. А зараз уже десята.
— Чи не могли б ви сказати їм...
— Що консульство буде відчинено аж завтра?
— Завтра. Саме так, завтра! — квапливо повторив Аділь-бей. На вигляд Соня мала років вісімнадцять. Вона була худенька, обличчя бліде, очі світлі, юлосся біляве. Та, незважаючи на таку зовнішність, дівчина здавалася наділеною якоюсь спокійною, рішучою силою, і ця сила пригнічувала Аділь-бея. Двері залишилися прочинені, й він ступив крок, щоб побачити, як
Соня дасть собі раду з натовпом.
Дівчина трималася впевнено й говорила по-російському, не підвищуючи голосу, але слові свої супроводжувала жестами, що свідчили про її волю й рішучість. Жінка, яка годувала немовля, не зрушила з місця. Тоді Соня підійшла до неї, взяла дитину й сама застебнула жінці кофточку.
Відвідувачі почади неквапно виходити, і їхні кроки нагадували тупотіння худоби. Люди востаннє оглядалися з надією в очах, але марно. Коли двері нарешті зачинилися, в кабінеті залишився запах злиднів і бруду.
Соня повернулася до Аділь-бея, який увесь цей час сидів, спершись ліктями на стіл. Погляд у нього був трохи потьмарений.
— Ви вже пили чай? — спитала вона.
— Який там чай! — У нього вже не було сили стримувати свої почуття. — Де ви тут бачили чай? Де прислуга? Де дівся грамофон? Де...
Нагадувати про грамофон було якось несерйозно, але він пояснював його зникнення як зловмисний випад проти себе.
— Так, прислуги в консульстві немає,— сказала Соня.
— Чому?
— Тому що пан Фікрет її відіслав.
— Відіслав, прислугу? За яким правом? І навіщо?
Соня не всміхалась. Вона була незворушною і, здавалося, щось обмірковувала. — Певно, він і мав на те підстави. Може, ви знайдете іншу прислугу?
— Як це—може"? Ви усвідомлюєте, що я ризикую залишитися зовсім без прислуги?
— Ну, я сподіваюся знайти її для вас.
— А доти?
— Не знаю... Ви могли б їсти у кооперативному ресторані, але... Він слухав дівчину так, наче від неї залежала його доля.
— У вас е валюта? — спитала вона.
— Що-що?
— Валюта — це іноземні гроші. Якщо вони у вас є, то я можу купити вам що завгодно у Тоїгснні. Це крамниця для іноземців. Там продається все, що буває 9 єаропейсьиїх крамницях. У кожному місті є такий магазин.
Він дістав гаманець і взяв із нього турецькі ліри, однак дівчина насупилася:
— Я не впевнена, що їх приймуть. Але спробую...
Як?! — Аділь-бей загнувся. Бракувало ще, щоб тут повторилася історія з італійським консулом. Але вуха у нього аж палали від думки, що турецькі ліри можуть не приЬіяти в крамниці, де торгують на іноземні гроші.
— Що ви їстимете?
— Що завгодно. Я не голодний.
Це була пріїада. Аділь-бей не хотів їсти, він узагалі нічого не хотів. Хоча ні: у нього було іажання негайно з'ясувати стосунки з кимось із місцевих відповідальних працівників. Аділь-бей хотів знати, чому Фікрет забрав грамофон, чому він одіслав прислугу, чому його супроводжував до вокзалу перський консу-і, чому італійці такі агресивні, чому люди навпроти стоять біля вікна до другої години ночі, чому...
Одне слово, все! Все, зокрема й про турецькі ліри, яких можуть не прийняти!
— За годину я повернуся,— сказала Соня, налягаючи чорний капелюшок і ховаючи гроні до маленької сумочки.
Аділь-бей нічого не відповів. Він підійшов до вікна й визирнув на вулицю. Саме в цю мит» із кооперативу вийшла жінка у фартусі й почепила на двері якусь табличку, ^ін не міг прочитати, що там написано. Люди, що чекали в черзі, знерухоміли, ніби питаючи самих себе, чи це правда,— достоту як відвідувачі в Аділь-бея, ях!ях вія одіслав уранці. Потім бідолахи поволі посідали вздовж тротуару. Чого їм не вистачило — хліба, картоплі?
Навіть не гинувши на табличку, Соня ввійшла до кооперативу. В цю хвилю вілчяйидоея віїсно нагорі Молодиця в жовтому вже одяглася. Вона так і залишилася в жовтому, але цього разу під сукнею було помітно білизну; коси жінка зачесала, губи й вії підфарбувала. Вона саме закінчувала полірувати нігті, коли раптом о(іериулася до дверей, зустрівши когось поглядом. Вона щось говорила — Адідь-бей бачив, як ворушаться в неї губи, й чув, як там переставляють речі Несподівано в глибині кімнати промайнула Соня. Ту ж мить вона зникла у дверяс і більше не з'являлася.
За хвилину Соня вже швидко йшла вулицею. Чорне плаття обтягувало її вузькі стегна й прямі плечі.
Що ж роботи далі? Аділь-бей заходився розпаковувати валізи, шукаючи місця, де б по: класти білизну й решту речей. Найдужче він ненавидів у цю хвилину італійського консула, пригадуючи його вгрузле в крісло тіло, мов символ самовдоволення й достатку. Аділь-бей наче бачив, як здригається це жирне тіло, перш ніж сказати щось ущипливе й злостиве.
А паш Амар, хіба вона краща за консула? Щойно Аділь-бей згадав про неї, як почув у кабінеті кроки. Тримаючи в руках стосик сорочок, він одчинив двері. За порогом стояла персіянка. Вона всміхалася, як людина, що когось приємно здивувала. Простягнувши до нього руку, вона, мов дитина, сказала:
— Гей, добридень!
Аділь-бей поклав сорочки на стілець і неохоче рушив їй назустріч.
— Знасте, а ви — типчик нічого собі! Тим людям довелося вислухати таке вперше. І як в^ало це було зроблено — просто майстерно!
— Може, ви сядете?
Він не знаї, що казати далі. Жінка не сідала, вона ходила сюди-туди, брала до рук якусь 1>іч, потім клала її на місце. В ній відчувалася напруженість.
— А ця італійка з її претензіями на великосвітську даму просто неможлива! Ви ще не бачили їхньої дочки. Дівчинці всього десять років, а вона вже викапана кати!
Здавалося, жінка аж тепер помітила, що в квартирі нікого нема.
— Ви зал рили консульство? За тутешніх умов його можна зачиняти щодня. Я це заііжди кажу Амарові. А він б'ється, як риба об лід, щоб оформити
візу якомусь місцевому персові, і коли вже здається, що це нарешті вдалося, в останню миті щоразу виявляється: бракує якогось там підпису московського начальника або ще щось у такому ж дусі. І все треба починати спочатку! Погляд пані Амар упав на вікно навпроти, і вона скрикнула:
— Гляньте, та це ж Надя чепуриться!
— Ви її знаєте?
— Вона дружина начальника морського «гепеу», майже моя співвітчизниця. Народилася біля перського кордону, мати в неї — персіянка. Коли ми познайомились, я запросила її на чай, і вона спершу погодилась. Потім зателефонувала мені, щоб перенести зустріч, і так ми переносили її кілька разів. А тепер, коли ми бачимося на вулиці, вона тільки киває мені головою. Розумієте?
— Ні.
— Ми — іноземці. Для неї спілкуватися з нами — це скомпрометувати себе. Ясно? — Пані Амар безперервно жестикулювала, підкріплюючи свої слова всілякими гримасами й усмішками. — Одне слово, ви можете спілкуватися тільки з нами. А ви так необачно зачинили за собою двері в італійців... Жалкуєте?
— Анітрохи.
Аділь-бей чомусь боявся цієї жінки. Надто вже вона сколихувала повітря. Його дратувала її балаканина, її невгамовність, та найбільше — оця манера настирливо розглядати співрозмовника.
— Ви знаєте, чому я прийшла в таку ранню пору?
— Ні.
— Тому що ви — досить милий нахаба. Я вирішила допомогти вам улаштуватися. Я ж знаю, що таке нежонатий чоловік. А ось і доказ: сорочки на стільці в кабінеті... — Вона взяла їх і, мов господиня, перенесла до спальні. — У вас тут не зовсім так, як у домі Панделлі. Вони там улаштували дві ванні кімнати. Чому вже не три?!
Персіянка скинула капелюшка. Сукня на ній була без рукавів, і коли вона підіймала рухи, то показувала пахви.
— Насамперед раджу завісити вікна фіранками, тим більше, що у вас такі сусіди навпроти...
Аділь-бей глянув у вікно. Молодиця все ще була заклопотана манікюром. Пані Амар демонстративно помахала їй рукою, і жінка у відповідь ледь кивнула головою. А за кілька секунд, коли Аділь-бей знову глянув на вікно, воно було вже зачинене.
— У вас гарні сорочки. Ви із Стамбула їх привезли?
— Купив у Відні.
З кімнати вони виходили разом. Відчинивши двері, Аділь-бей побачив на порозі Соню, яка тримала в руках кілька пакунків.
— Я купила ще й спиртівку,— сказала вона.
Соня одразу ж принюхалася до запаху парфумів у персіянки і відвернулась, насупивши брови, а знічений консул почервонів. Щоб потрапити на кухню — вона була в глибині квартири,— Соня мусила пройти через кімнату, повз пані Амар, яка саме схилилася над розкритими валізами. За хвилину з кухні вже чувся брязкіт тарілок та іншого посуду.
— Ви вже так близько знайомі?
— Від прислуги тут відмовились, тому вона запропонувала мені... Пані Амар, схопивши Аділь-бея за рукав, мовчки потягла його до кабінету й причинила двері.
— Ви знаєте, хто вона? — зашепотіла йому на вухо персіянка. І, показуючи на, будинок навпроти, додала:—Це—сестра товариша Коліна, начальника, морського «гепеу»! Ви знаєте, від чого помер ваш попередник? Цього не знає ніхто! Він помер за кілька годин, хоча доти ніколи не хворів.
Аділь-бей, мабуть, дуже зблід, бо пані Амар засміялася, поклала руки йому
на плече й сказала:
— Ви.звикнете, ось побачите. Треба тільки бути уважним до всього круг вас — до :всього, що роблять і що кажуть.
Раптом у кімнаті задзвонив телефон, який досі не нагадував про себе. Двері розчинилися, і Соня підбігла до апарата.
— Візьміть,— кинула консулові пані Амар. Він узяв трубку, але марно намагався щось зрозуміти. Обидві жінки мовчки стояли поруч.
— Розмовляють по-російському,— зітхнув Аділь-бей і відняв трубку від вуха.
Спритнішою виявилася пані Амар. Схопивши трубку, вона заговорила щось по-російському, а Соня лише відступила на крок.
— Вам налагодили зв'язок із Тифлісом, з посольством. Осьі Тепер розмовляють
по-турецькому...
Аділь-бей узяв трубку і з дитячою радістю закричав на рідній мові:
— Я слухаю! Говорить турецький консулі Чути було погано. Голос лунав ніби десь дуже здалеку, заважав якийсь шум. Нарешті Аділь-бей зрозумів слова:
— Алло... Повідомляємо вам про всяк випадок, що Фікрета-ефенді в Тифлісі заарештовано...
— Алло! Що ви кажете? Я хотів би знати...
Але там уже повісили трубку, і на лінії знову чулася російська мова. Аділь-бей нерішуче обернувся до жінок. Соня байдуже дивилася на нього поглядом секретарки, що чекає розпоряджень. А промовистий погляд персіянки говорив:
«Пам'ятайте, що я вам сказала. Виженіть її геть!»
— Можете йти,— зітхнув Аділь-бей.
— Ви їстимете яєчню?
— Як вам завгодно.
Вони почекали, доки двері на кухню зачиняться.
— Я нічого не розумію. Тифліс повідомляє, що Фікрета заарештовано. Персіянка схвильовано ляснула пальцями.
— Я тільки хотів дізнатися, за яких обставин,— провадив далі Аділь-бей,— але там уже ніхто не відповідав... Що тепер робити?
Персіянка вочевидь нервувала ще більше, ніж він. Вона взяла трубку і з кимось поговорила. Після розмови її обличчя змінилося.
— Як ви гадаєте, а якщо надіслати офіційного листа, поклопотатися?
— Вже нічого зробити не можна,— сухо відповіла пані Амар. Замислившись, вона ніби забула про нього. Риси її обличчя враз зробилися жорсткими й негарними. — Ви не знаєте, чи забрали і його багаж?
— Про це нічого не сказали, мене навіть не вислухали!
— Чорт забирай!
— А що сталося?
— Нічого особливого. Просто -ми доручили йому перевезти три чудових срібних самовари.
Аділь-бей нічого не розумів.
— Чому ви на мене так дивитесь? — утративши самовладання, закричала персіянка. — Так, три самовари! Тут вони ще трапляються, їх приховують селяни. Такий самовар можна виміняти всього за буханець хліба чи за борошно. Той дурень Фікрет нахвалявся, що може провезти в Персію срібло. Треба попередити чоловіка...
Вона пошукала поглядом свого капелюшка, але потім пригадала, що він залишився в іншій кімнаті Помітивши так і не розібрані валізи, пані Амар, здавалося, забула про свій клопіт, обернулася до консула і взяла його руки в свої.
— Ви не ображаєтесь на мене?
— За що?
— За те, що я вас покидаю та ще й так несподівано. Але я певна, ми станемо друзями, дуже добрими друзями... — Вона нервово стискала його пальці, і цей потиск ставав дедалі наполегливішим. — Ви ж хочете цього?
Він відповів «так», хоч не мав бажання говорити щось узагалі, і в цю мить вуста персіянки вп'ялися в його.
— Тихо!.. Не треба мене проводжати...
Понуривши голову, він ввійшов на кухню й почув, як шкварчить на пательні яєчня. Соня вже надягла капелюшка, в руках вона тримала сумочку.
— Все необхідне ви знайдете в шафі Але ні скатертин, ні серветок, ні простирадел уже немає.
— А досі вони були?
— Звичайно.
— А кому вони належали?
— Не знаю. Та їх теж можна купити в Торгсині. Я йду на обід. Коли мені повернутися?
Хіба він знав?
— А коли ви звичайно повертаєтесь?
— О третій.
Вій не Дивився й в обличчя, тільки скоса стежив за її рухами.
— Скільки вам років?
— Двадцять один.
— Ви звідси родом?
— Ні, з Москви.
— Де вивчали турецьку?
Вона так само просто відповіла:
- До революції мій батько був швейцаром у турецькому посольстві. Ваша яєчня підгорить, а мені вже пора йти.
Цей обід нагадав йому воєнні часи, тільки ж атмосфера була наче не воєнна... Самотньо сидячи за маленьким білим столиком, Аділь-бей їв яєчню просто з пательні. Потім він відкрив банку рибних консервів, випив пляшку пива. Голоду консул не відчував, просто їв, аби їсти. Треба було на чомусь зупинити погляд, і вія звів очі на зачинене вікно навпроти. Було видно, як за мусліновими фіранками блукає якась тінь чи й дві. Стояла спека, на вулиці — ані душі. Аділь-беєві хотілося чи то спати, чи то щось робити, але він не міг збагнути, щ6 саме. Не маючи сили навіть прибрати зі сталу, він так і сидів, підперши галову руками.