У сумочці з вицвілою шовковою підкладкою виявилась дуже погана ручка, хусточка, пушок для пудри, два ключі, кілька паперових карбованців.
Соня, поки Аділь-бей розглядав її речі, стояла біля стільця; потім вона непомітно, наче ковзнула вниз, сіла. А Аділь-бей уже розглядав свою фотокартку, яку щойно дістав із сумочки і про яку вже давно забув: знімок було зроблено у Відні, біля тенісного корту. У сірому фланелевому костюмі, з тенісною ракеткою в руці, він спирався на невеликий спортивний автомобіль, а за кермом сиділа дочка одного із службовців міністерства закордонних справ. Обоє дивилися в об'єктив і весело всміхалися.
Робив цей знімок брат тієї дівчини — його тінь лежала на квітнику з тюльпанами. Сценка була дуже виразна, і, дивлячись на цю тінь та усмішки, можна було здогадатись, які слова звучали в ту мить:
— Не рухайтесь, знімаю!
А після цього — сміх, прогулянка на машині, гра в теніс на корті.
Соня чекала. Аділь-бей, не кажучи ні слова, поставив фотокартку на стіл і дістав із сумочки маленьку пробірку.
Чому він машинально закрив сумочку й віддав її дівчині? Цього він і сам не розумів. Важко, повільно дихаючи, Аділь-бей двічі пройшов до вікна й назад, тоді сів навпроти Соні.
— Ну що?
Вона мовчки дивилася на нього; повіки в неї здригалися, риси зблідлого обличчя загострились. Аділь-бей не знав, що робити далі. Спитавши: «Ну що?» — він не чекав відповіді. Пробірку Аділь-бей поклав на стіл — не було потреби нюхати її, щоб переконатися: в ній саме те, що він шукав.
Чи варто злитися, кричати, галасувати, погрожувати? Соня навіть не ворушилась, не плакала. Вона сиділа в тій самій позі — тиха чи, скоріше, байдужа» з сірими плямами очей на блідому личку.
Кілька разів він збирався заговорити, але потім відмовлявся від цього наміру: ніякі слова не могли зарадити в такій серйозній ситуації. Але ж треба щось робити! Аділь-бей роззирнувся довкола, шукаючи якоїсь зачіпки. Першою його жертвою стала чорнильниця: він схопив її і жбурнув на підлогу.
— Скільки ще мені залишилося жити? — нарешті озвався Аділь-бей. Ці слова стали єдиним виявом його хвилювання. Проказавши їх, він пригадав, як був мало не вмер. Аділь-бей сидів і вдивлявся в Сонине обличчя. В його погляді було більше розпачу, ніж ненависті. Так дивиться тяжкохворий або тяжкопоранений.
— Відповідайте!
Дівчина не зводила з нього очей, але навіть не здригнулася.
— Це ви отруїли мого попередника, признайтеся! І я так само помер би одного чудового дня? — Він важко дихав і стискав кулаки. Сонина незворушність дратувала його найбільше.
— Скажіть же що-небудь! Ви чуєте мене? Я наказую вам говорити! Він був ладен схопити її, труснути чи навіть і вдарити. Але раптом відчинилися двері, ввійшла служниця й рушила через кабінет на кухню.
— Накажіть їй забиратися геть! Я не хочу її більше бачити! І тоді Соня заговорила. Вона обернулася до служниці й спокійним, звичайним голосом повторила по-російському його розпорядження.
Довелося зачекати, поки служниця піде. Дивлячись, як по шибці стікає вода, Аділь-бей відчував, що сили покидають його.
— Соню...
Дівчина повернулася до нього. Коли на тебе так дивляться, все сприймаєш, наче галюцинацію. Соня не відповіла йому ані порухом вуст, ані іншим жестом, який свідчив би, що дівчина жива, що вона тут, поруч із ним, що вона його чує. Соня дивилася на Аділь-бея так, ніби він перебував в іншому світі або став надто маленьким чи надто великим — у всякому разі, немовби вже втрачено будь-яку можливість підтримувати стосунки в просторі.
— Невже ви так мене ненавидите?! — Ці слова вихопилися в нього мимоволі й викликали бажання заплакати. Аділь-беи відвернувся, простяг руку й почав машинально підштовхувати стосик тсчок на столі, аж поки вони посипалися на підлогу. Аркуші розлетілися по кімнаті.
— Послухайте, Соню! Треба щось вирішувати. Він швидко обернувся до неї, сподіваючись помітити реакцію. Даремно! Соня навіть не ворухнулася.
— Я міг би віддати вас до рук поліції... — Аділь-бей замовк і підійшов до вікна.
У будинку навпроти він помітив Коліна, який щойно повернувся з роботи й тепер підстругував олівця. Вулицею простував якийсь дід із ціпком. Він ступав так повільно, що, здавалося, ніколи нікуди не дійде.
Отже, Аділь-бей щось згадав про поліцію? Але що б він там пояснював, у їхньому відділенні? Що його хотіли отруїти?
Аділь-бей відійшов од вікна, і напрямок його думок змінився. Він знову сів навпроти Соні й поклав руку їй на плече. Цей дотик викликав у ньому приплив почуттів. Аділь-бей сумно поглянув дівчині у вічі.
— Що ж ви наробили, моя маленька Соню? Не вірте тому, що я казав. Хіба я можу донести на вас? Але треба, щоб ви заговорили, щоб розповіли мені...
Вуста в дівчини були стиснуті так міцно, що аж побіліли. Здавалося, це якась застигла усмішка, і за мить вона вибухне сміхом.
— Ви не хочете розмовляти? Ви й далі мовчатимете? — Аділь-бей вирішив припинити це вмовляння й підвищив голос: — І справді, що ви можете сказати? Коли я згадую, як ви приходили вечорами, як я стискав вас в обіймах, як називав своєю маленькою Сонею, своєю любов'ю... Я ж вас кохав і можу повторити все й зараз! Хоча це й були не ті взаємини, яких я прагнув... А шкода! Я нічого не помічав і марно запитував себе, чому... А ви тим часом з тижня на тиждень, із дня на день наближували мою смерть...
Аділь-бей задихався. Йому треба було щось робити, якось усе з себе вихлюпнути... Опинившись біля стіни, він щосили вдарив по ній кулаком:
— Ось чим ви були заклопотані, поки все моє життя крутилося навколо вас!
Досі Аділь-бей ніколи не відчував цього так виразно! Він узагалі усвідомив це вперше. Однак це була правда. Що він робив відтоді, як приїхав до Росії? Хіба він не крутився навколо Соні, не намагався зрозуміти дівчину, стати їй ближчим? Іноді він Соню майже ненавидів і хотів примусити страждати і її. Але ж усе це — через кохання! Це ж так ясно! Навіть вулицями він блукав, щоб потім повернутися й злісно сказати: «Я бачив людей, які їдять покидьки й сплять у багні!»
А сама вона хіба не примушувала його страждати, коли ходила до будинку профспілок, де всі — він знав це — всі, і дівчата, й хлопці жили безладним інтимним життям?!
Аділь-бей лютував і тоді, коли Соня поверталася додому. І навіть коли йшла на пляж, де купалась гола, як і її подруги!
Він сердито провадив далі:
— Я годинами спостерігав за вами, намагаючись вас зрозуміти. Мені доводилося, мов хлопчикові, підглядати за вами крізь замкову щілину, щоб довідатись, яка ж ви насправді. До речі, куди ви сипали миш'як? Гадаю, це був таки миш'як?
Аділь-бей узяв пробірку, відкупорив ЇЇ, потім заткнув знову. Він мало не кинув її в камін. Соня стежила поглядом за найменшим його рухом.
— Ви робили це за наказом? Відповідайте! Не хочете говорити? Боїтеся своїх колег із «гепеу»? О, я не мав жодного сумніву, що то ви донесли на провідника, який водив людей через кордон! Але ж я вам нічого про це не сказав, бо вважав, що такий уже у вас обов'язок...
Енергія і втома по черзі брали в ньому гору, проте втома переважувала. Сили поволі залишали Аділь-бея, йому хотілося лягти просто на підлогу. Голос його ставав жалібним, але в ньому все ще лунала надія. Подумки Аділь-бей казав собі: «Вона не витримає... Вона заговорить...»
Потім він, розчарований, знову починав кричати, бігати по кімнаті, жбурляти папери, які валялися вже на всій підлозі.
— У мене було стільки планів!.. Часто я казав собі, що заберу вас до Туреччини, я вже уявляв собі, як ми вдвох гуляємо над Босфором... — Повіки в нього сіпалися, хоча плакати й не хотілось. — Я думав, що зможу піти й на куди важче: навіть залишитися тут... Я б... Я не знаю, що зробив би...
А згодом, розмахуючи кулаком перед обличчям у Соні, він уже горлав:
— Сволота! — Помітивши, що Соня відсахнулася, Аділь-бей закричав: — То ти боїшся побоїв?! — І, вхопивши обіруч дівчину за плечі, почав трясти її й приказувати: — Сволота із сволот!
Але вираз обличчя в неї нітрохи не змінився. Голова її хиталася туди-сюди, вперед-назад услід за плечима, але очі в дівчини залишалися нерухомі, а вуста — стиснуті.
— Соню... Скажи хоч що-небудь!.. Якщо ти мовчатимеш, то я кінець кінцем уб'ю тебе! Ти чуєш?! Я таки можу це зробити! Я вже дійшов до краю!..
Промовляючи ці слова; Аділь-бей мало не плакав. Та чи можна було назвати це плачем? Він задихався, горло йому перехопила судома, на губах тремтіла піна. Не маючи сили трусити Соню далі, Аділь-бей облишив її і на крок відступив. І раптом очі його розширилися — він помітив, як на Сониній щоці зблиснула волога! Не вірячи власним очам, він дививсь, як набрякали її повіки, як повільно з'явилася нова крапля й, повагавшись, скотилася услід за першою...
— Соню!
Його переповнювали почуття, знову захотілося взяти її за плечі... Та коли Аділь-бей ступив ближче, дівчина із жахом в очах схопилася з місця.
— Облиште мене!
Вона кинулася до дверей і встигла відчинити їх, перше ніж Аділь-бей наздогнав її.
— Соню!
Але дівчина вже бігла коридором. Наздогнав її Аділь-бей аж на сходах.
— Облиште мене!.. — все повторювала вона.
— Ходімо назад. Я вас не відпущу...
Хтось дивився на них згори, зі сходів, та Аділь-беєві було до цього байдуже. Він заштовхав дівчину до кабінету й замкнув двері на ключ.
— Чому ви плачете?
— Я не плачу.
Це була майже правда. Соні вдалося опанувати себе, хоч на щоці в неї й лишився вологий слід.
— Але ж ви плакали, і вам ще й зараз хочеться плакати. Я вимагаю, щоб ви розповіли...
— Мені нема чого розповідати...
— Он як?! Ви отруїли мого попередника! Ви намагаєтесь отруїти мене, хоч і не відмовляєтесь бути моєю коханкою. А коли я прошу пояснень, то вам нема чого сказати?! Чудової Це ж просто якийсь монумент безвідповідальності чи цинізму! Це... Це...
Вигукуючи все, що спадало йому на думку, Аділь-бей, певно, мав смішний вигляд, бо Соня всміхнулася. На мить кутики її вуст розтяглися. Потім вона кинулась у крісло й затулила обличчя руками, її плечі здригалися. Сміялась вона чи плакала? Аділь-бей дивився на неї з острахом, не наважуючись підійти.
— Соню! Встаньте... Я хочу бачити ваше обличчя...
На місто вже опускалася ніч, наповнюючи повітря вологою.
— Я знаю, що я дурень! Я завжди був дурнем, правда? Дурень, бо кохаю вас. І був дурнем, коли тримаючи вас в обіймах, так віддавався почуттям, що мало не плакав! Я був дурнем і тоді, коли ревнував вас. А ще я був дурнем, коли дивився на себе в дзеркало і потерпав, що мене покидають сили...
— Замовкніть — благальне промовила Соня.
— Ви не хочете чути правду? Я трохи не замовк навіки! О, я добре уявляю вас тут з моїм наступником — у цьому самому кабінеті, а потім, увечері,— в моїй спальні..
Соня відтулила обличчя так несподівано, що Аділь-бей аж злякався.
— Я прощу вас замовкнути!
Аділь-бей ніколи не думав, що людське обличчя за кілька секунд може так збліднути, так невпізнанне змінитися.
Це була вже зовсім інша Соня. її очі широко розплющилися, повіки напухли, ніздрі набрякли й ніс зробився великим, а губи здавалися двома червоними валками.
Вона була тепер негарна, і все ж Аділь-бей сором'язливо простогнав:
— Соню...
— Ні. Дайте мені вийти...
Це було вже не приховане кокетування: Соня справді ледве дихала. Вона почала машинально шукати свою сумочку, щоб дістати хустинку, і Аділь-бей так само машинально простяг їй свою.
— Дякую.
— Нам треба поговорити, Соню. Але спочатку ви повинні заспокоїтись. Та Соня не заспокоювалась — навпаки, у неї почалася істерика. Вона ридала ридма, як дитина, здригаючись усім тілом, час від часу марно намагаючись ковтнути повітря. Дівчина аж задихалася. Спостерігати все це було нестерпно. Аділь-бей спробував узяти її за руку чи погладити їй чоло, але Соня відштовхувала його. Перекривленим ротом вона все бурмотіла:
— Облиште мене!..
Аділь-бей так стиснув свої долоні, що заніміли пальці.
— Соню, благаю вас!..
Він боявся, що вона захворіла, її сльози були не такі, як у нього, й не такі, які він бачив у неї доти. Це було щось куди трагічніше: усе тіло в дівчини здригалось, воно то випростувалося, то знову скулювалось. Вона явно не хотіла, щоб її заспокоювали, й відштовхувала Аділь-бея з ненавистю.
— Соню, так же не можна! Треба заспокоїтись. Якщо ви спробуєте говорити, вам стане легше.
Аділь-бей і сам уже тремтів від нервової напруги. В будинку навпроти пані Коліна запнула фіранки й збиралася засвітити лампу.
— Соню, може, я наговорив вам дурниць, несправедливо образив вас... Ви зовсім не намагалися мене отруїти, і треба було так і сказати мені про це, щоб я не мав жодних сумнівів...
І знову тінь посмішки промайнула крізь сльози. Соня потроху заспокоювалась. Вона підвела на нього свій дивний погляд, в якому прозирав жаль.
— Це ж так? Адже я помилився? Говоріть! Я вам повірю! Слово честі, повірю у все, що ви мені скажете, бо дуже кохаю вас. Ви не розумієте мене... Я був у такому стані, неначе сам-самісінький блукав у лабіринті, в порожнечі... Вам так не здавалося? А насправді я весь час кружляв навколо вас. Ви були моєю віссю...
— Замовкніть,— промовила Соня чужим голосом. Вона вочевидь почувалася вже краще, хоч і не зовсім ще опанувала себе. Дівчина говорила тихо, але спокійно, ніби хвора.
— Чому ви хочете, щоб я замовк? Я помиляюсь?
— Так.
— Що вас кохаю?
— Так.
Повіки в неї опухли й почервоніли, а щоки просто-таки палали. Щоб бути ближче до Соні, Аділь-бей став навколішки і обійняв її коліна. Тепер вона дивилася на нього згори, ніби була десь далеко-далеко, в іншому світі.
— То ви цього не робили?
— Ні, я це зробила,— тихо відповіла вона.
— Але чому?!
— Ви цього не зрозумієте.
— Зрозумію, запевняю вас! Тільки не треба мовчати! Дозвольте, я сам запитуватиму. Отже, мій попередник?..
Вона ствердно кивнула головою; на обличчі в неї блукала млява посмішка, хоч і не без тіні глузливості.
— А я? Ви почали це не дуже давно? Тоді, коли стали моєю коханкою? Чому ж ви погодилися? Ви ж не кохали мене...
Вона похитала головою, глибоко вдихнула і знеможено відвела руки.
— Це нічого не дасть...
— Що?
— Ця наша розмова. Краще я піду. Думайте що завгодно. Повертайтеся до своєї країни.
Погляд в Аділь-бея став злим і застиглим. Соня відчула, що зараз Аділь-бей знову почне нервувати, щось жбурляти, трощити... Вона втомлено піднесла руку до чола й благальне промовила:
— Ні, тільки заспокойтеся!..
— Я слухаю вас!
— Сядьте отам, навпроти, і не торкайтеся мене.
Вони вже погано бачили одне одного: темрява ставала все густішою, хоч у кімнату й падало яскраве світло з вікон навпроти. Було чути, як у ринвах шумить вода. Великі краплі дощу монотонне розбивались об цинковий дах.
— Гаразд, Соню!
— Ви нічого не зрозуміли?
Адель-бей відчував, що дівчина все ще на межі істерики. Але їй вдавалося тримати себе у руках, вона навіть намагалася всміхатись.
— Ви знайомі з Джоном, так?
— Не бачу тут ніякого зв'язку.
— Ваш попередник згаював свій час тут майже так само, як і Джон: пиячив у барі. А потім десь на вулиці або в іншому місці підчіплював жінку, байдуже яку: робітницю чи студентку, дівчину чи заміжню жінку...
Аділь-бей дивився на неї похмуро й здивовано водночас.
— Це для нас чимало — долар, кілька лір чи франків... На них можна купити їжу в Торгсині, де завжди є все, навіть коли в кооперативах порожньо. — В паузах між фразами було чути її важке дихання. — Ви казали, ви стільки разів мені казали, що в нас є люди, які вмирають з голоду! Однак є й інші, які вірять, які хочуть вірити...
Соня говорила дедалі гучніше. Шия в неї напружено витяглася вперед, у голосі відчувалися злість і сльози.
— Ви й досі не розумієте? А чи знаєте ви, скільки радянській людині треба працювати, щоб купити отаку бляшанку сардин, яку ви щодня відкриваєте й залишаєте псуватись недоїденою в буфеті? Цілий робочий день! Ваш попередник, як ви його називаєте, набивав собі повні кишені сардинами, цукром, бісквітами... Він роздавав їх жінкам за те, що вони приймали його в себе, іноді навіть зі згоди своїх чоловіків! Потім йому забаглося й мене. Сідаючи за стіл, він казав: «Поклади це собі в сумочку, крихітко! Воно тобі знадобиться. У твоєму віці потрібні сили».
Аділь-бей поглянув на Соню, яка в пітьмі здавалася блідою плямою. потім — на вікна навпроти.
— Так, він наказував мені їсти. І щоразу не забував додати, що це йому нічого не варте. Ось у його, мовляв, країні... У його країні! Щоразу ця його країна!.. Ви теж без упину про неї говорите... У вашій країні люди не вмирають з голоду! У вашій .країні хліба скільки завгодно! У вашій країні... А я не хочу, не хочу!.. Мені трохи більше двадцяти років, а я тільки й чую, що моє життя занапащене... Моя мати померла від злиднів. Померла так, як ви вже, звичайно, бачили — просто на вулиці... Ви часто торочили мені про наші злидні...
— Я вас ревнував,— пролунав у темряві Аділь-беїв голос. Соня відповіла сердитим сміхом:
— Не було підставі До того ж на той час це вже не мало ніякого значення. Надто пізно!
— Чому надто пізно?
— Надто пізно для мене. Ви ж хотіли дізнатися про все? Так ось, вашого попередника я вбивала з вірою, якщо так можна сказати. Щосекунди, поки він дихав, він ранив мене в саме єство, у глибину душі. Коли він уперше запросив мене прийти ввечері... — Соня відчула, який схвильований зараз Аділь-бей. — Так, це сталося також увечері,— байдуже додала вона. — Не треба вигадувати чогось особливого, щоб зійтися. Він сам приготував вечерю, його аж розпирало від пихи за такий багатий стіл! Він показував мені страви, примовляючи: «Б'юсь об заклад, ви навіть не знаєте, як це називається!» І дуже здивувався, що я не накинулась на всі ті наїдки одразу. Адже саме на них він і розраховував! Не примушуйте мене згадувати про все те далі... Адже доти я ніколи не бачила зблизька іноземця, ніколи не брала до рук жодної іноземної газети! Мені навіть часом спадало на думку, що я, отруюючи того чоловіка, рятую Росію...
— А я? — почувся похмурий голос.
— Ви!..
Краплі дощу розбивались об дах так само монотонне. Вікно навпроти розчинилось, і Колін вистромив голову, поглядаючи то ліворуч, то праворуч. Очевидно, його дивувало те, що сестра не повертається додому. Потім почувся брязкіт і вікно зачинилося.
— Мене ви теж ненавидите? Соня мовчала.
— Але чому?!
— Смішно, що ви нічого не розумієте! Ви — наче та дурненька дитина. А, втім, може, саме тому...
— Що — тому?
— Нічого. Дайте мені спокій. Є речі, які ви збагнете потім. Ви хочете знати, чому я вас ненавиділа й намагалася отруїти, як і того, першого, але в мене не вистачило рішучості довести справу до кінця? Той, перший, міг би жити. Аж тепер я починаю це розуміти! Я його ненавиділа. Я не вірила в те, що він розповідав. Але ви... ви все зруйнували — все, що ще залишалося... І тепер...
— Тепер?!
Аділь-бей не наважувався ворухнутись, ніби боявся розірвати туго натягнену нитку.
— Не варто більше про це розмовляти. Мені пора йти. Ви ж бачили, брат уже непокоїться...
— І ви вбили б мене?
— Не знаю. Вперше я вкинула миш'як до олії для риби...
— Коли?
— Коли приходила ота...
— Нейла?
Соня не могла помітити в темряві його щасливої усмішки.
— Я не ревнувала,— холодно сказала вона. — Потім я вирішила від цього відмовитись. Та коли ви гуляли на набережній, а я в той час сиділа біля вікна у клубі...
— І що?
— Чому ви вимагаєте подробиць? Якби ви були жінка чи просто росіянин, то самі зрозуміли б. Я перестала вірити в ці клуби, у наші гасла, диспути, у наші радощі, в наших промовців... Ви мені розповідали, що на базарі продають гнилу рибу. А я бачила, як ви бліднете, помалу розм'якаєте від миш'яку, як стаєте майже таким самим, як і ті, що пухнуть від голоду... — Соня підхопилася й несамовито закричала: — Пустіть, я піду! Ви підлий, підлий! Ви примусили мене говорити й дуже цим задоволенії Ви просто-таки втішаєтесь усім, що я сказала! Ви занапастили бідну дівчину, яка так хотіла жити...
Соня хутко схопила сумочку. Аділь-бей здогадався, що вона втирає обличчя. М'яко, майже нечутко він підвівся з крісла. Соня рушила до дверей. Вона відчувала, що він іде позаду. Цікаво, вона чогось чекала чи справді хотіла піти?
Коли Соня була вже біля дверей, Аділь-бей рвучко обійняв її. Він її не поцілував і нічого їй не сказав — просто застиг, тримаючи дівчину в обіймах, доки її пальці, що вчепилися в клямку, розтиснулися.
А навпроти Колін уже вдруге відчинив вікно й видивлявся на порожню вулицю, що блищала, наче поверхня каналу.