Напади українських партизанів доводили німців до божевільної люті. Вони ніяк не могли собі уявити, щоб хто-небудь відважився поставити їм спротив. Та й ще хто? Якісь хлопчаки, що не то «фюрера», але навіть машинової зброї не мають. Проте, партизанів вони не легковажили. Навпаки,. дуже боялись і клялись свято, що ось-ось їх знищать. Але знищити партизанів не легко. Надто ж партизанів, що є кров й кість від кости народу. А до того німці, всім населенням України зненавиджені, не мали жодної розвідки в. терені. Поляки, що працювали в СД, теж на села не показувались. Іти в ліс проти партизанів—німецькі герої не мали відваги. Але воювати з цивільним населенням — це. було кожному німецькому грабіжникові по душі.
Цим разом рішили вони «знищити партизан» у селі! Стіжок, що лежало під нашим лісом. Німці в силі 180 людей,. (відділ складався з кременецької жандармерії і частині польської поліції), вночі з 8-го на 9-й день травня, під'їхали. до села Лішня, там залишили машини і нишком оточили.' Стіжок. Населення нічого не знало. Щойно над ранком, викривши присутність німців, цивільна варта сповістила село і люди кинулись тікати в ліс. Німці почали стрілянину поі втікаючих. Пійманих чоловіків, жінок, дітей і старців закривали в клунях, підпалювали й люди горілії живцем.. Втікачі з села сповістили наш табір.
Негайно виїхав із повідомленням гонець до табору Крука, а мене з Литвином вислали на розвідку в Стіжок, бо ми найкраще знали околицю.
Гущавиною наблизились ми до узлісся, звідки могли бачити все село і розташування німців. На сто метрів від нас, через проріджені над полем сосонки побачили ми товстого німця, що стояв лицем до лісу і строчив з автомата наосліп навколо себе.
Так і похололо нам у п'ятах. Кріси наші були зведені. Залишалося тільки потягнути за спустовий язичок. Але Литвин, прижмуривши очі, показує мені, що не можемо стріляти.
Непомітно ми відповзли назад і обійшли гору з другого. боку, звідкілля нам було видно становища німців Німці окопалися навколо села. В середині, на горбку стояли міномети, з яких вони час-від часу обстрілювали ліс. Все село» горіло. Ясно, що зав'язувати з ними бій у селі не було сенсу.
Так ми й доповіли нашим командирам. В таборі кипіло.
Все на ґвалт збиралося до бою. Збірки, розподілювання амуніції, призначування командарів чот—усе те вказувало на недосконалість нашої військової організації. На скору руку було готових до вимаршу сорок найкращих хлопців і тачанка з «максимом».
Згідно з пляном ми мали зробити засідку під селом Лішнею за три кілометри від Стіжка, розраховуючи на те, що німці в поворотній дорозі до Крем'янця будуть менш обережні і неприготовані на несподіванки. Якби німці залишилися в селі, або вирушили в тому напрямку, то ті, що були в таборі, в числі понад 150 чоловіка під проводом Журби і Гаркавенка, мали заатакувати їх у селі Стіжку, або при виїзді і змусити до втечі на Лішню. Тоді наша група мала загородити їм дорогу. При плянуванні цієї акції сподівались допомоги від Крука; він мав прибути зі своїм відділом. Плян операції був йому поданий.
В моменті відходу нашої сороківки, яку очолював сам комендант, на коні прибув гонець із повідомленням, то рівночасно калмики, «батальйонці» і польська поліція напали на село Бушу. Тоді Хрін дав наказ Макухові взяти 35 хлопців і піти на захист Бущі.
Німці таким способом хотіли розділити і здезорієнтувати сили українських партизанів, нападаючи на два села одночасно.
Під самою Лішнею наша група зустрілася з Круком;
він так, як і ми, в поспіху захопив лише 20 найкращих стрільців і, не гаючи часу, поспішив нам на допомогу. Перед сами селом, у лісі, віддаленому на 150-200 метрів від дорогії, що вигиналась паралельно до лісу і в одному місці дотикала його, замаскувався наш відділ в силі 60 чоловіка. Тяжкий кулемет «максим» був замаскований над самою дорогою в купі з наддорожньої просіки. Німці дали наказ вирубати ліс на 200 метрів від дороги по всій Волині. Шість ручних кулеметів (танкових «токарів» і «дьохтярів») розставлено вздовж дороги між становищами стрільців, не пильнуючи поділу на рої чи чоти. Я з Литвином і один з відділу Крука зірвали греблю біля недалекого млина, щоб не дати німцям змоги проскочити на машинах.
Без жодного знаряддя, тільки завдяки непересічній силі нашого третього товариша, міст був розібраний і бруси повкидувані в річку. Виконавши завдання, ми зайняли становище на лівому крилі. Був гарний соняшнии день. Ми вп'ялили очі в клуби диму і в язики вогню догоряючого Стіжка. З затриманим віддихом у грудях і жадобою помсти в блискучих очах, чекали ми німців. Кожний стискав міцніше зброю і поправлявся в своєму становищі, щоб вигідніше було стріляти. Перед нами зеленіло поле озимини, але вона ніяк не заслонювала нас від дороги. Єдиною заслоною й охороною мали бути крайні сосни, за якими ми розташувалися край лісу.
Нагло забилися серце. Від Стіжка на дорозі з'явився стовп куряви. «Ідуть—зашепотіли стрільці,—готуйсь»! Вітер розвіяв куряву і ми розпізнавали велику череду рогатої худоби: її гнали селяни німцям, як здобич. Машин не було видно. Коли кілька селян з чередою поминули наші , становища, наші стрільці, що були крайні, направили їх із худобою в ліс. Незабаром із куряви показалась колона автомашин. В міру, як вони наближались, можна було щораз докладніше розрізняти подробиці. Вже видно було на автах пики жандармів, обернутих у бік догоряючого села. Сміючись, показували щось руками.
У відступі десять метрів машина від машині, німці підїжджають до наших становищ. Спереду їде гарна лімузина. Нараз, коли вона наблизилася на двадцять п'ять метрів від становища нашого «максима», з усіх боків вибухнув вогонь. Німці, як галушки, падали на землю мертвими. Від запальних куль загорілося санітарне авто. Німці, які залишилися живі, поприпадали пляцком у придорожньому рівчаку. Наші молоді «макснмісти» Сич, Запорожець і Вудвуд скосили два перші грузовики з німцями. Так і залишилася купа м'яса на авті, ні один не вискочив. Легкову машину розбив Стеценко з чотирма стрільцями. Руському затявся кулемет «токар». Але його лайку заглушують постріли. За кожним пострілом Лисенка одним німцем меншає. Такий вогонь тривав може десять хвилин.
З боку німців перше відізвалося панцерне авто, що замикало колону. Тепер воно рушило з місця і поза колоною авт, обминаючи лежачих німців, під'їздить до середини колони. Командир панцерки верещить і закликає лежачих у рові товаришів до оборони. Посипались постріли німців. Гілки сосон падають нам на голову. Стружеться кора дерев на височині не менше одного метра. Значить, німці прилягли головами до землі і стріляють наосліп. Одна гарматка панцерки точно б'є раз-по-раз по всії лінії, але стрільна розриваються за нами. Хвилі вогню нашого і німецького зливаються в одно. Лящить ліс.
Бувають короткі перерви, тоді чути окремі постріли, а за хвилину знов тяглий вогонь. За сорок п'ять хвилин бою забракло нам амуніції. Ми вже перемогли німців на всій лінії. Ще неперебиті, були здеморалізовані й щораз слабше відстрілювалися. Наш і стрільці кричали «Слава» і хотіли зриватися зі становищ до наступу на німців. Але панцерне авто їхало прямо на нас, сіючи з кулемету. Дано команду: «гранати»... Один із стрільців кинув на віддаль тридцять метрів. Граната розірвалася біля панцерки без наслідків. Треба було в'язаних гранат і знання бою з панцерками зблизька, але не було вже часу. З уваги на брак амуніції наказано відступити. Тут щойно виявилася паша "зеленість". Усі, як один, зірвались на повний зріст і, не додержуючись жодних засад, бігли за близький горбок. Німці, почувши зміну становища, подіставали з авт кулемети й амуніцію та посилили вогонь, але було запізно. Ми вже були в безпечному місці та з почуттям перемоги робили підсумки. Німців ми не знищили, але завдали великих втрат у людях. Хлопці були готові піти в наступ, але брак амуніції змусив повернутись до табору.
Група Журби і Гаркавенка, поки зібралася в похід і розвернулась до наступу на Стіжок, німців уже не застала — вони встигли виїхати з села. Коли почався бій із нашою групою. Журба вирушив за німцями, та поки він встиг нам на допомогу, ми вже бій скінчили й відійшли.
Але, щоб не втратити «приємностн». Журба знов за-атакував німців, що збирали свої трупи і готувалися до від'їзду. Німці, почувши свіжу силу, вирішили тікати. На місце награбованого в селі добра (одежа, свині, гугп, кури) повкидали на машини свої жертви, попричіплювали зіпсуті авта та, направивши міст, утекли. Напроти виїхали із Білокрнниці їм на допомогу «батальйонні». Наш відділ припинив погоню, позбирав за ними залишене пограбоване добро, амуніцію і медикаменти й також повернувся до табору. Худобу й речі повернули селянам.
Шкода, що в нас був слабші зв'язок між відділами і не було засобів льокомоції, щоб можна було на час прибути. Якби ми це мали й заатакували німців усією силою, був би не вийшов ні один німак живий. Великим лихом нашим був брак амуніції в бою; ми не могли набирати її з табору забагато з огляду на обтяження і оглядаючись на майбутнє. Це вічна болячка українських повстанців: брак устаткування.
На Бущі наш відділ під командюо Макуха не дав калмикам спалити цілого села. В бою німецькі посіпаки залишили двох своїх убитих. Під Стіжком, у висліді бою, у нас були лише три легко ранені. Німці мали 90 вбитих і ранених. Згідно з даними нашої розвідки, вбиті були поховані в спільній могилі на польовому цвинтарі .в Білокриниці вночі, щоб приховати перед населенням ганебну поразку й кількість жертв. День дев'ятий травня був днем нашої перемоги. За село Стіжок німці дорого заплатили власною кров'ю. А ми переконались, що засідка й несподіваний удар рівноважать наші недостачі.