Приїхали ми до Кракова. Литвинів гарволінської виправи кожушок виглядав, як видертий собаці з горла. Краков'яни позирали на нас, як на оригіналів. На «плянтах» було повно елегантних жінок і німецьких офіцерів.
Ми побачили імпозантні уніформи німецьких старшин. Чули ми до них симпатію. От військо! Які шикарні й інтелігентні! Куди рівняти до них «красну армію»! Большевики — це дика Азія супроти німецької армії.
Пройшли повз нас два стрункі німецькі офіцери. Литвин запропонував:
Я їх зараз запитаю, на якій вулиці міститься український комітет. Вони ж добре ставляться до українців, повинні сказати.
Підходить і питає, ледве складаючи німецькі слова. Офіцери зупинилися, вислухали, і один з них ударив Литвина рукавичкою в лице та збив йому шапку з голови. Потім показав рукою вулицю і подав адресу українського табору для втікачів. Литвин стояв, як укопаний, з кепкою в руці, проводячи злобними очима німецьких старшин.
Думку про німецьких офіцерів і їх інтелігенцію ми змінили раптово.
Канцелярія Комітету і табор для політв'язнів містились на вулиці Яблонівських, а на вулиці Льоретанській була канцелярія й приміщення табору для втікачів із совєтського раю. При реєстрації зустрілися ми з Литвиновим товаришем Хомою. Він нас познайомив з обставинами та перспективами, які чекають нас у Кракові. То був вічний студент і «ухажор», як схарактеризував йго Литвин. Хоч він не був надто пристійний, та підбивав серця дівчат гарним тенором. Він подав себе да політв'язня і мешкав на вул. Яблонівських вигідно, разом з іншими заслуженими людьми.
Нас із Литвином чекала складна процедура. З реєстраційними картонками ми пішли до канцелярії комендатури табору. Молодий хлопець, в уніформі польського гімназиста, з черовоними рантами на рукавах і штанах, з суворою міною і владним голосом, вписав нас у книжку мешканців. Розміщали людей по кімнатах відповідно до їхньої професії, або освіти. Мене, як агронома — в 14 залі на другому поверсі, а Литвина — тому що він подав себе лісником — на третій поверх в залі ч. 22. Ми відразу виступили з проханням, щоб нас приміщено разом, мотивуючи тим, що ми товариші ще зі школи і походимо з однієї місцевости. На це гімназист страшенно обурився і сказав, що це наказ, і він наказу не змінить.
Отримавши по одному коцові, стоїмо ми на коридорі й думаємо, як вийти з того становища й мешкати разом. Литвин порадив поглянути на його залю. Заходимо в простору кімнату. Попід стінами лежать люди, дехто грає в шахи при столі. Питаємо, знайомлючись, хто з них якої професії. «Ніякої» — відповів нам низького росту чоловік. «Тут є між нами селяни, шевці, кравці і один столяр.» Я посміхнувся до Литвина, і ми вийшли. Заходимо в мою залю. Малий гурток молодих хлопців грає в шахи. Кілька щось читали при столі, а дехто шпортався в своїх речах. На наш прихід усі звернули увагу. Один сміливіший підскочив, спитав звідки, де вчились, і чи залишаємося тут мешкати. Прізвище його було Білас, родич Біласа, відомого з процесу за напад у Городку біля Львова.
Товариство нам подобалося. Чиста заля бібліотеки Ягайлонського університету і повні шафи книжок створювали домашню затишність. Я був вдоволений з приділення і моїм бажанням було, щоб Литвин залишився зі мною. З наших співмешканців був один студент теології, дяк, кіномеханік і веселий фризер Білас. Решта хлопців були звичайні селяни.
Згодом вияснилось, чому Литвина не зачисляли до інтелігенції: в Галичині під назвою лісника розуміли гайового.
В таборі помічалось порядок і дисципліну. Все треба було виконувати, як у війську. Дзвінки, свистки і відчитування наказу на збірках регулювали життя. Харчі були дуже вбогі: три рази на день горохівка. На обід додавали кусень хліба.
Єдине моє заняття, крім миття підлоги, було переглядання книжок. Випадково потрапив мені в руки статут Версальського миру. Там уперше мені стала ясна основа приналежности Галичини до польської держави. По 25 роках поляки тратили право на Галичину. Тому то вони старалися всіма силами здушити український рух у Галичині та відокремити решту українських земель від неї. Зрозуміло мені було також, чому Волинь не мала таких можливостей розвиватись. Польську політику обмежували права Галичини, Волинь була без захисту. Лише шляхом підпілля просякала ідея українського націоналізму.
Прочитаний матеріял дуже нам допоміг у дискусіях з галичанами. Ми признавали, що політичне волиняки назагал може менш вироблені, але духовими вартостями, патріотизмом не уступаємо українцям із Галичини.
З кожним днем до Кракова прибувало все більше людей. Брак приміщення й харчів погіршували умови життя. Багато українців мусіли від'їхати до Німеччини на роботу. Деякі шукали праці на місці, але її було дуже важко знайти. Біля комітету щодня помічався жвавий рух. Багато людей входило й виходило з приміщення. На вулиці стояли гуртки, приїздили машини, крутилися молоді хлопці в уніформі січовиків Карпатської України. Всі довкола шепталися. Ми з Литвином відчували, що щось робиться, що для нас було недоступне.
За десять днів нашого побуту в таборі ми стали неохайними. Другої зміни білизни не було. Воші так обсіли, що не можна було дати ради. Я продав годинника на доживлення і цигарки, але й те нас не влаштувало. Ми записалися на виїзд до Німеччини на роботу. Іншого виходу не було. Нам дуже важко було рішитись на цей крок. Це ж було остаточне перекреслений наших мрій про українську армію, про визвольну боротьбу й тому подібне. Але ми опинилися перед стіною, через яку не могли перескочити: брак засобів на існування.
Тут нам стало ясно, що жадних перспектив на здійснення наших мрій нема. Союз гітлерівської Німеччини з большевицькою Москвою виключав на ближчий час зудар тих сил. Очевидно, це не було виключене в майбутньому, але тепер був спокій. Певно, йшла десь якась підготова, але ми до неї не мали доступу. Нам ясно було, що «е дарма нас кілька разів питали, чи ми належимо до ОУН. Але ми не належали і ніхто з нами, довідавшись про це, не хотів далі говорити.
Очевидно, вербовано нових членів. Але ж ОУН — це підпільна організація, і нововербованого хтось мусить знати. Нас ніхто не знав. Ми бачили, як шепотілись між собою хлопці з Галичини. Але при тому завжди оглядались на нас, як на людей непевних: от якісь волиняки, їх ніхто не знає і вони досі не мали нічого з Організацією спільного. І ніхто не завдавав собі труду пізнати нас, перевірити, що ми за одні, що думаємо, до чого ми могли б надаватися.
Так виглядало, наче б ОУН має вже забагато людей і хоче лише їх позбирати, а новими зовсім не цікавиться. Одночасно ми бачили, що ті люди довкола нас, які виглядали на втаємничених, нічим не були за нас кращі. І нас вражало, що вони замикаються в своєму середовищі й не цікавляться тими, що хочуть, щиро хочуть включитися в боротьбу. Але ж ми розуміли й те, що вони мусять бути обережні, і ми не зневірювались. І не зменшувалося наше бажання якось у те замкнене коло протиснутись. Та голод і воші змушували думати про щоденний хліб, хоч ми прибули сюди, щоб стати ближче до середовища активної визвольної боротьби.