Природа була в повному розквіті. Настали теплі місячні літні ночі. Сосновий ліс наповнився запахом живиці. В таборі стрільці спали під відкритим небом, розгорнувшись вигідно під соснами, хто як хотів. В день сильно пражило сонце. Корони дерев затримували частинне проміння, одначе не було вітру і в лісі було гаряче, як у лазні. Хлопці почували себе, як на курорті, бракувало лише порозпинати між деревами гамаки.
До табору прибували щораз нові люди. Малі здобутки зброї не заспокоювали наших потреб. Треба було плянувати й перевести більші акції на німців. З теренів постягували що лише можна було, при чому особливу увагу зверталося на тяжку зброю. Мінометів було більше десяти, але мін було скупо, що гірше—ті, які ми мали, були з попсованими запальниками. Почали відмонговувати гармати з розбитих советських танків. Але німці це зауважили й дали наказ нищити їх, розриваючи вибуховим матеріялом дуло й виймаючи замки.
Один старий сотник української армії, який займався тими справами, привіз був до лісу далекобійну совєтську гармату. Дуло було довге на вісім метрів і вигляд вона мала імпозантний, але бракувало частин від замка і не можна було її вживати. Зрештою, він притягнув її трьома парами коней, так шо вона б не надавалася до партизанських операції.
Наша розвідка з міста Крсм'янця донесла, що в будинках Крем'янецького монастиря знаходиться німецький маленький арсенал зброї. Я дістав завдання виконати одною моєю чотою напад на місто. В селі Жолоби, під Крем'янцем, чекали мене боївкн Кобця і Оси, які мали мене скріпити та допомогти провідниками. Всіх людей разом було 150 чоловік. О першій годині ночі, з боку Калинівки відділ тихо увійшов у місто і обсадив магазин, де мала бути зброя. Для забезпечення відвороту, по нашій дорозі ми залишили кілька стрілецьких роїв. Місто спало. Німецька залога гарматки, як стояла на горі Бони, час-від-часу пускала ракети. По вулиці Широкій проїхала лише одна автомашина.
Хлопці наробили шуму відбиваючи замок від дверей, одначе залізної штаби не можна було розбити ломом. Почали по місті гавкати собаки, німецькі патрулі заалярмували свою залогу пострілами. Бачучи, що нічого з нашого наміру не вийде, ми вирішили вийти з міста. Оброшені, мокрі від поту, повернулись ми знов на Жолоби. Звідти боївки порозходились по домах, а ми возами виїхали до лісу. Одну сатисфакцію ми мали: були в центрі місті Крем'янця, де містилася в той час німецька залога, а по горах довкола міста стояли їхні пости.
Знайомість із тереном і розміщення німецьких постів, про що знали тільки наші провідники, виявились сильнішою за зброю окупантів.
В терені, на початку червня, були знищені партизанами всі мости на дорогах, що провадили до українських сіл так, що німці не могли машинами виїздити на акцію. Час, який був їм потрібний на відбудування провізоричного моста, давав можливість ховатися цивільному населенню в ліси, або в поля. Люди далеких сіл уже майже не бували в місті. Лише близькі до міста села давали ще достачу молока й вози на шарварки.
На фільварках тримали німці військові залоги. В наші руки трапила хмара німецьких сексотів, яких вони висилали розвідати партизанські терени. З нашого табору стрілець Шуляк був висланий до Крем'янця і там виконав дане йому завдання: убив на вулиці серед білого дня шефа німецької розвідки для боротьби з партизанами.
Між відділами в терені бували вже часті сутички і суперечки, траплялися випадки взаємного роззброювання. Це не прибирало ще гострих форм, але гармонія співжиття мельниківських і бандерівських відділів поважно захиталася.
Крук, позичивши від нас двадцять тисяч амуніції, відмовився офіційно підлягати спільному штабові Об'єднаного Першого Кременецького Українського Партизанського Загону. В репертуарі стрілецьких пісень його відділу появилась пісня про Бандеру: «Ой з-за гори сонце сходить... в бій нас Бандера поведе» (на совєтську мелодію). Деякі дискусії доходили до того, що Українську Державу має очолювати Бандера, а якщо ні, то хай України не буде. Ясно, що так не говорив ніхто з поважних людей. Так говорила лише задурманена молодь.
З того приводу на таборі почали Чоронота і Блакитний на політвиховних заняттях «масову роз'яснювальну» роботу.
Саме прибув зі Львова Михайло Н. і привіз деякі інструкції в справі нашої тактики. На підставі тих інструкцій вели свою політичну роботу Блакитний і Чорнота.
Наша тактика базувалася не на коньюнктурі, а на далекому погляді вперед і на українській рації. Партизанку ми не вважали за самоціль, а лише за засіб. Чого? Побудови Української Держави, чи боротьби? Для нашого Проводу було ясно, що до виборення Української Держави ще далеко й напевно доведеться нам її виборювати не від німців, а від московських большевиків, чи від якоїсь нової Москви. Тому головна увага мусить бути звернута не на сьогоднішню боротьбу з німцями, а на майбутню—з москалями.
Наше завдання—втримати конспіративну підпільну сітку ОУН, бо коли большевизм є в основному більша сила політична, як мілітарна, то з нею й боротись треба засобами й методами головно політичної натури. Партизанка — це може переходова форма боротьби, а політичне підпілля— стала й єдина на довгі роки. Тому недоцільно нам надто-розгортати партизанку. Недоцільно зривати великі маси в ліс без зброї, амуніції, а головне—без перспективи для широкої партизанки в совєтських умовах. На цій підставі партизанка для нас—пристановище для розконспірованих людей і база військового вишколу та підготови військових кадрів на майбутнє.
Маючи партизанку, ми маємо змогу бити німецького окупанта по пальцях, відповідаючи терором на його терор. Але немає для України рації раптово розвалювати німецький східній фронт. Чим довше триває війна з Москвою, тим краще, тим більше вона вичерпується. Навіть західні аліянти тримаються цієї тактики й не починають десанту у Франції, бо що ж їм шкодить, коли два вороги людства-гризуть собі горло? Чому ж тоді ми маємо кидати всі свої резерви в біи, який для нас нічого не вирішує? Нехай це навіть сьогодні не популярно, коли все рветься до бою з німцями, але для нас важна рація дії, а не коньюнктурна популярність, яка тягне зайві жертви й, деконспіруючи населення, провалює найважніші позиції для майбутнього,, яке щойно принесе вирішний бій.
Саме бандерівські успіхи полягають на коньюнктурному використовуванні протинімецьких настроїв, які дають змогу кожному набирати людей у ліс. Але що з тими людьми без-. амуніції і без усього іншого необхідного буде, коли німецький фронт заломиться і прийдуть большев'ики, як переможці, зі знанням терену, з засобами провокації і розвідки' в терені? Як ті маси здеконспірованих партизанів перевести" назад у підпілля і там забезпечити?
Отже, ми не можемо відступити від нашої тактики, хай це й дає бандерівцям перевагу. До їх виступів проти нас поставитись спокійно й вичекати вияснення їх відношення, щоб не доливати передчасно оливи до вогню.
Згодом, майже за рік, довелось мені бачити, наскільки були правильні загальні тактично-політичні міркування. Але далеко раніше я побачив, як неправильно схоплювали і ми і наш Провід проблему ставлення до бандерівців. Та про це потім.
З важливіших акцій перед Зеленими Святами був бій під селом Лішня (приблизно 8-го червня). Німці з пиляками палили село. їх було около двісті чоловік. В бою брали участь наші дві сотні: сотня Журби і сотня Лисенка. Вогонь з мінометів і тяжких кулеметів «максимів» змусив німців покинути палити село й відступити в напрямку Білокриниці, звідкілля прибули їм на підмогу свіжі сили. У висліді бою було дев'ятнадцять німців убитих і вісім ранених. Ми втрат не мали. Під час бою вславився відвагою Бурлаченко і кулеметник Зубатий.
Повертаючись з цієї акції, я розрізав собі руку на залізо біля тачанки. Така мала дурниця дала мені причину щоденно говорити з Ірою. Вона робила мені перев'язку' руки і я щораз більше бачив у ній розумну дівчину й цілковито потрапив підо вплив її чарівних очей. Скоро моя рана на руці загоїлась, одначе перев'язки я не скидав навмисне, щоб вона торкалася моєї руки і щоб при тій нагоді заглянути в її глибокі очі.
Командир Хрін із заздрості почав мене переслідувати. Щоб скритися перед його злобним поглядом, ми часто з Ірою зникали поза табір.
По кожній акції чи завданню я ділився своїми враженнями з Ірою. Вона дійсно була розумною дівчиною й заступала мені Литвина. Товаришем «вечерниць» був мені Макух, який любився з Марусею, і ми вдвійку ходили на «друге село», до наметів штабу і шпиталю, що стояли трохи оподалік на горбку. Одного разу за гутірку після вечірної «зорі» я з Макухом ставали на другий день до карного звіту. Сотник Орлик дав нам догану і звільнив від кари.
По зв'язку наші боївки з Дубенщини прислали нам чотирьох калмиків, які здезертирували з німецької залоги Смиги. Оповідали, що німці їх дуже погано трактують і що вони всі проти німців, навіть ті, які ще залишилися, їх товариші й земляки. Наші командири вирішили забавитися в дипломатію і, передягнувши спритніших калмиків у цивільний одяг, вислали до Смиги до решти калмиків на переговори. Пропонувалося їм вистріляти у себе командний склад німців, забрати зброю і перейти до нас у ліс. При чому-давалося гарантії їхньої безпеки, обіцялося їм забезпечити їх відділ харчами і одягом і давалося можливість спільно з нами боротися проти німців.
Справа була на добрій дорозі, калмики погодилися. Але українці самі попсують. Табір Крука також мав трьох дезертирів із тієї залоги і від себе також почав переговори. Калмики, бачучи таку самостійність аж двох армій, побоялися майбутнього таких армій і переговори перервали. Ті чотири, які залишилися у нас у лісі, чудово себе почували і були вдоволені з нашої гостинности; зокрема, їх підбадьорювали й давали їм певність колишні червоноармійці-укра-їнці, а їх було в нас досить багато. Крім українців було кілька росіян і один грузин. Росіянином був також наш таборовий лікар. Він ні слова не говорив по-українськи, але одверто заявляв, що він російський патріот, ворог комунізму і Сталіна.
— Я працюю для вас віддано, бо знаю, що ваша дорога правильна. Наші вороги — рівночасно мої вороги, казав він.
його батько, російський аристократ, згинув під час революції з рук большевиків.
Партизанам іншої національності! давалося до вибору:
бути в бойових сотнях, або в господарській частині. Два росіяни і один білорус займалися, напр., виправою шкір потрібних на взуття і сідла. Гарбарня була закладена на місці в лісі. Табір харчувався виключно продуктами з державних фільварків. Від цивільного населення бралося лише підводи, якщо відділ їхав далеко в терен на акцію. Трофейну худобу і коні роздавалося селянам. В одній із таких господарських виправ, наш відділ, в силі 25 хлопців, мав бій з 80 німцями на Княжині. В бою були три наші забиті (згинув Осипчук з Заруддя) і два ранені —Троян 13) і Бараниця. За домовленістю відділ Яворенка і бандерівські боївки, що були в той час поблизу, мали дати нам допомогу. Відділ вступив в бій, а допомога не прибула. Завдяки тому, наші зазнали втрат. У німців було 5 ранених. До несприятливих умов нашого відділу треба зарахувати також відкритий терен.