В переговорах з боку бандерівців брали участь: Крук, Камінь, Еней, Ткачук та Прокопович; з нашого боку: Блакитний, Хрін, Арієць, Чорнота й Журба; як політичне невтральні військовики — сотник Орлик та сотник Скоб.
Після довшого обміну думок складено договір, підписаний з одного боку Круком, з другого—Блакитним.
Договір цеі'і був доказом правильного відчування наказу обома сторонами. В народі можуть бути різні політично-ідеологічні групи, партії, організації. Але армія може бути лише одна. Невеликі партизанські загони (загін Крука мав около 70, а загін Хрона— 150 чоловіків, що розпочинали боротьбу з окупантом, який панував над усією Европою та стояв на брамах Азії і міцно тримався африканського континенту)—не смілії розпорошувати своїх сил. Перед ними стояли жахливі труднощі, як брак зброї та амуніції, а найважніше—брак вишколеного командного складу та навіть стрілецтва, не кажучи вже про технічні частини. Вікова неволя завела український нарід у таке становище, що для ведення визвольної боротьби йому треба збирати всі свої сили, не дати загинути найменшій крихті енергії, бо вороги переважають нас у всьому тисячекратно.
Це розуміли обидві сторони, і тому було сказано, що військові частини ОУН полк. А Мельника й військові частини ОУН С. Бандерн складуть спільний штаб, який провадитиме всі військові дії аж до осягнення незалежности Української Держави. Штаб мав бути складений зі старшин. обох таборів на паритетних основах. Крім того договір передбачав створення спільної школи старшин і підстарший, спільної лікарні і всього, що потрібне для розвитку сили партизанських загонів та успішних операцій.
Підписання договору викликало хвилю радости в обох таборах і серед населення. Це ж бо поставлено крапки над «і» — одна армія одного народу. Всі організації, всі ідеології мали класти спільні зусилля для осягнення спільної мети.
Відносини між обома таборами, що досі були товариськими, чи приятельськими, стали тепер братерськими. Начальник оперативного штабу сотник Орлик заквартирував у більшому і краще озброєному таборі Хрона. Партизани, не зв'язані ближче з політичними справами, не бачили жодної різниці — чи належатимуть до того, чи до того відділу, та почали переходити з одного до другого, щоб сполучитись зі своїми товаришами, односельчанами і т. д. Бувало й таке, що один брат належав до одного табору, а другий — до другого. Я особисто теж мав свого родича в таборі Крука.
Це формальне закріплення братерства зброї піднесло бойовий дух і відкривало перед українською партизанкою нові перспективи, бо одночасно велися переговори обох ОУН з УПА от. Бульби.
Але ми не знали, що бандерівці вже припинили були переговори з Бульбою. Вони їх ужили, як тактичного маневру, щоб виграти час. Крук діяв на свій розум, не маючи директив від свого Проводу. Директиви ті згодом прийшли і наш договір, з вини бандерівців, не був виконаний. Та в травні ми ще не передбачали, що готується трагедія і були повні найкращих надій.
В таборах приспішеним темпом ішла реорганізація і вишкіл відділів. Зокрема зверталось увагу на зброєзнавство тому, що зброя була різна. Одні одним показували, як нею орудувати.
Спочатку була створена одна фіктивна сотня, яку в разі потреби підбиралася з найбільш відважних і бойових хлопців. Увесь відділ очолював Хрін, як комендант табору. «Бунчужним» сотні був Гаркавенко. Такий командний склад був на місці під час постою в таборі. На випадок дрібних акцій господарського характеру, як напади на державні фільварки (штатсгути), доручалося одному із спритніших партизан відповідну кількість хлопців, і він був їм за командира під час акції. Такий стан речей впроваджував певний хаос. Але це був початок, коли щодня прибували в ліс нові люди. Все ж створення цієї фіктивної сотні давало змогу організувати чоти, їх понумерувати і т. д. З теренів стягалося зброю від селян і організаційних складів зброї. Тепер щойно ми дорікали собі, чому здали всю зброю німцям, коли після проголошення бандерівцями держави у Львові було вийшло таке зарядження лейтенанта Легенди. Сама ж українська поліція не одного селянина побила за те, що він заховав під свою стріху зброю. Але тоді вірив дехто, що буде створена українська армія, якій та зброя саме буде потрібна.
Деякі віддавали українським партизанам зброю добровільно, а деякі затримували її для себе на всякий випадок. Коли хтось із сусідів доказав про це партизанам, від дядька зброю «викачували».
З присутністю дівчат у лісі таборове життя наповнилось щебетанням жіночих голосів. Всі три дівчини були дуже вродливі й інтелігентні. Іра й Кіра були студентками медицини з Києва, Маруся — учениця з Дубенщини. Вони дуже пильно піклувалися раненими. На спільних молитвах, на лівому крилі відрізнялися жіночі голоси. Дівчата поводилися дуже добре і стрілецтво ставилося до них з повною повагою.
Командир Хрін, як помітили хлопці, не був байдужий .до очей Іри. Я і Литвин мали «свій вироблений погляд» на жінок взагалі та старалися не звертати на них особливої уваги. Одначе сталося інакше. Одного вечора біля вогню позбиралися хлопці на гутірку, а в різних позах і по різному тримали, як завжди було прийнято, біля себе зброю. .Між ними були Іра і Кіра. Ми з Литвином підсіли до гурту і почали розмову з дівчатами. Нас цікавили настрої молоді східніх земель, їхнє особисте враження з побуту в лісі і т. д. Дівчата не дуже охоче підтримували розмову, думаючи, що ми, як і попередники, будемо засипати їх питаннями про комсомол і взагалі придиратись до молоді, що виросла в .совєтьскій дійсності, закидаючи їм брак патріотизму і т. д. Вже після короткої розмови, ми з Литвином мали враження, що це досить розумні дівчата. Литвинові навіть Іра більш чим подобалась. Після того вечора Литвин щораз частіше старався розмовляти з Ірою. Але своїх намірів переді мною не виявляв. Арієць непомітно залицявся до Марусі. Так помалу в таборі творилися ідилії.
Іра мені також подобалась, але я відганяв від себе думки про неї, певний, що мій поліський кожух і підстрижена голова буде відкидати від мене всіх дівчат.