День ми завершили в Хеммонді, штат Вісконсін. Покатали поодиноких понеділкових пасажирів і пішли собі до міста пообідати. Дорогою назад я почав розмову.
— Доне, з тобою можна погодитись, що це життя може бути цікавим, чи нудним, чи будь-яким іншим, а власне, таким, яким ми вирішили його зробити. Та навіть у свої найкращі часи я ніяк не міг дотямити: навіщо ми тут? Поясни мені це.
Ми саме поминали крамницю металевих виробів (зачинену) і кінотеатр (відчинений: “Батч Кессіді і Санданс Кід”). Дон зупинився, потім повернув назад на тротуар.
— У тебе є гроші?
— Вистачає. А що?
— Ходім подивимося фільм,— запропонував він. — Заплатиш?
— Та не знаю, Доне. Ти піди, а я повернуся до наших літаків. Не люблю залишати їх надовго напризволяще. А чого це тебе раптом зацікавило кіно?
— З літаками нічого не станеться. Ходімо у кіно.
— Сеанс уже почався.
— То зайдемо після початку.
Він уже купував квитки. Я й собі подавсь за ним у темряву. Ми влаштува- лись у задніх рядах. Крім нас, у залі було ще з півсотні глядачів.
За кілька хвилин я забув про все на світі, захоплений виром подій у фільмі, який здавався мені кінокласикою. Принаймні я дивився його уже втретє. Час у кінотеатрі мовби рухався по спіралі і розтягувався, як це завжди буває, коли дивишся гарний фільм. Спершу я звертав увагу на технічні деталі: як поставлено кожну сцену й як вона пов'язана з наступною, чому ця сцена йде саме тепер, а не згодом. Я намагався оцінювати фільм з цього погляду, але невдовзі захопив- ся сюжетом і вже не думав ні про що інше.
Наприкінці фільму, в тому епізоді, де Батча і Санданса оточило майже все болівійське військо, Шімода торкнувся мого плеча. Не підриваючи очей від екрана, я нахилився до нього, хоча й волів би, щоб він дав мені додивитися фільм, і сказав те, що хотів сказати, потім.
— Річарде...
— Що?
— Чому ти тут?
— Це гарний фільм, Доне. Цс-с/ — На екрані заюшені кров'ю Батч і Санданс розмовляли про те, чому їм треба їхати до Австралії.
— Чим він гарний? — запитав він.
— Бо цікавий. Цс-с! Я скажу тобі потім.
— Відключися. Прочнись. Усе це ілюзії. Я розсердився.
— Дональде, лишилося всього кілька хвилин, а тоді й поговоримо про все що хочеш. А поки що не заважай мені дивитися. Гаразд? Він знову прошепотів, наполегливо й драматично:
— Річарде, чому ги тут?
— Слухай, ти ж сам хотів, щоб я пішов з тобою! Я повернувся до екрана, намагаючись додивитися фінал.
— Ніхто не тягнув тебе сюди силоміць. Ти міг сказати: дякую, не хочу.
— Мені подобається цей фільм...
Глядач, що сидів попереду, обернувся й виразно поглянув на мене. Та я не вгавав:
— Атож, фільм мені подобається, Доне. Хіба в цьому е щось погане?
— Анічогісінько,—сказав він і вже до кінця не озвався жодним словом. Ми вийшли з кінотеатру, поминули майданчик, де було виставлено на продаж держані трактори, а потім заглибились у темряву, простуючи до наших літаків. Збиралося на дощ. Я думав про Донову дивну поведінку в кінотеатрі.
— Доне, ти робиш усе помірковано?
— Іноді.
— До чого ж кіно? Чому це раптом тобі забаглося побачити цей фільм?
— Запитання поставив ти.
— Так. Ти маєш відповідь?
— Оце й моя відповідь. Ми пішли в кіно тому, що ти поставив запитання. Фільм був відповіддю на твоє запитання. Він збиткувався наді мною, я це відчував. — Яке було моє запитання? Запала довга болісна мовчанка.
— Твоє запитання, Річарде, було таке: навіть у свої найкращі часи ти ніяк не зміг дотямити, чому ми тут. Я пригадав.
— І фільм був твоєю відповіддю?
— Так.
— Ну й ну.
— Ти не розумієш,— мовив він.
— Ні.
— Це був гарний фільм,— сказав він,— але найкращий фільм у світі - це все ж таки ілюзія. Картинки навіть не рухаються, то тільки ввижається, ніби вони рухаються. Враження руху створює гра світла на пласкому екрані серед темряви, хіба ні?
— Та звісно. — Я починав розуміти його,
— Інші люди, будь-які люди, що будь-де йдуть у кіно на будь-який фільм—чому вони там, коли це тільки ілюзії?
— Ну, це ж розвага,— відказав я.
— Забава. Правильно. Це перше.
— Може бути й щось пізнавальне.
— Добре. Завжди є щось таке. Пізнавальне. Це друге.
— Фантазія, втеча від дійсності.
— Та сама забава. Перше,
— Технічні міркування. Подивитись, як зроблено фільм.
— Пізнання. Друге.
— Втеча від нудьги...
— Втеча від дійсності. Це ти вже називав.
— Спілкування. Побути разом з друзями,— сказав я.
— Причина для того, щоб піти в кіно, але не для того, щоб дивитись фільм. Усе одно це забава. Перше.
Хоча б які причини я називав, усе зводилось до його двох пальців - люди дивляться кіно або задля забави, або задля пізнання, або з обох причин водночас.
— І кіно теж подібне до життя, Доне, хіба не правда?
— Правда.
— Тоді чому дехто обирає погане життя, фільми жахів?
— Вони не тільки йдуть на фільми жахів задля розваги, вони, входячи до кінотеатру, знають, що це буде фільм жахів,— зазначив він.
— Але чому?
— Тобі подобаються фільми жахів?
— Ні.
— Ти їх коли-небудь бачив?
— Ні.
— Але ж дехто витрачає чимало грошей і часу, аби побачити жахи чи мелодраматичні сцени, нудні й нецікаві для інших? — Відповідь на це запитання він залишив мені.
— Так.
— Тебе ніхто не примушує дивитись їхні фільми, їх ніхто не примушує дивитися твої. Це зветься “свободою”.
— Але чому дехто хоче бути нажаханим? Або знудженим?
— Тому, що вони думають, ніби заслуговують на це, щоб нажахати когось іншого, або полюбляють збудження від жахів, або вважають, що нудьга є не- одмінною властивістю кіно. Чи ти повіриш, що багато людей з поважних для них міркувань тішаться своєю вірою в те, що у своїх власних фільмах вони безпорад- ні? Ні, не повіриш.
— Ні, не повірю,— погодився я.
— Доки ти цього не зрозумієш, доти й дивуватимешся, чому на світі так багато нещасних людей. Вони нещасні тому, що зробили для себе такий вибір — бути нещасними, і так воно й має бути, Річарде!
— Гм.
— Ми — істоти, які розважаються іграми і шукають забав, ми - отрута всесвіту. Ми не можемо померти, ми не можемо відчути болю більшого за той, що його викликають ілюзії на екрані. Але ми можемо повірити в те, що нам болить, і уявити собі це в таких болісних деталях, у яких тільки забажаємо. Ми можемо повірити, що ми — жертви, яких убили й вбивають, яких кидає від щасливої до лихої долі.
— У багатьох життях? — запитав я.
— Скільки фільмів ти бачив?
— О-о...
— Фільми про життя на цій планеті, про життя на інших планетах: усе, що має час і простір,—все це кіно і все це ілюзія,—провадив Дон. - Але на якийсь час ми можемо чимало пізнати і досхочу натішитися нашими ілюзіями, хіба не так?
— Доне, як далеко сягає ця тема кіно?
— Це залежить від тебе. Сьогодні ввечері ти побачив фільм почасти тому, що його хотів побачити я. Багато людей обирають те чи те життя, бо дістають втіху, роблячи щось разом. Актори сьогоднішнього фільму грали разом і в інших фільмах. Раніше чи пізніше — це залежить від того, який з їхніх фільмів ти бачив перший, але ти можеш дивитись їх одночасно на різних екранах. Ми купуємо квитки на ці фільми, платимо за вхід, погоджуючись повірити в реаль- ність місця і реальність часу. Ні те, ні те не є правдивим, але той, хто не захоче сплатити цю ціну, не може з'явитися на цій планеті чи в будь-якій просторово- часовій системі взагалі.
— А чи існують люди, які зовсім не мають ніяких життів у просторі і часі?
— А хіба існують люди, які ніколи не ходять у кіно?
— Розумію. Вони приходять до пізнання іншими шляхами?
— Маєш рацію,— погодився він, видимо задоволений мною. — Просторово- часова система — доволі примітивна школа. Та багато людей не хоче розлучати- ся з ілюзією, навіть якщо вона їх знуджує. Вони не хочуть, щоб передчасно вмикали світло.— Хто пише сценарії цих фільмів, Доне?
— Якщо розпитувати самих себе, а не інших, дивуєшся, як багато ми зна- ємо. Хто пише сценарії цих фільмів, Річарде?
— Ми самі,— сказав я.
— Хто в них грає?
— Ми самі.
— Хто оператор, кіномеханік, директор кінотеатру, продавець квитків, розповсюджувач фільмів, хто стежить за тим, щоб усе це відбувалося? Хто має право в будь-яку мить увійти в цей фільм, змінити в ньому сюжет? Хто може переглядати той самий фільм знов і знов?
— Дай подумати,— сказав я. — Кожен, хто захоче?
— З тебе досить такої свободи? — запитай він.
— Ось чому ці фільми такі популярні? Адже ми інстинктивно відчуваємо, що вони є паралелями нашого власного життєвого терміну?
— Може, так, а може, й ні. Хоч це й не становить великої різниці. А що таке проекційний апарат?
— Мозок,— відповів я. — Ні. Уява. Наша уява, хоч би що ти казав.
— Що таке фільм? — поцікавився він.
— Ось ти й спіймав мене.
— Усе, що ми згодні впустити до власної уяви?
— Може, й так, Доне.
— Ти можеш тримати бобіну з фільмом у руках, — сказав він,— і все там буде й завершеним, і достатнім — початок, середина, кінець,-- усе воно є там цієї ж таки миті, тієї ж таки мільйонної частки секунди. Фільм існує поза часом, який він зафіксував, і якщо ти знаєш, що таке кіно, то загалом тобі відомо й те, що має в ньому статися, ще перед входом до кінотеатру: там мають відбутися битви й народитися радість, з'явитися переможці й переможені, і любові, і ка- тастрофи — все там. Але щоб той фільм тебе захопив, цілком заволодів тобою, щоб ти дістав од нього найбільшу втіху, ти повинен заправити плівку в апарат і хвилину по хвилині пропустити його крізь об'єктив... Будь-яка ілюзія потребує простору і часу для свого здійснення. Отож ти платиш свій десятицентовик, одержуєш квиток, влаштовуєшся в кріслі й забуваєш, що діється поза стінами кінотеатру, і для тебе починається кіно.
— І нікого насправді не вбивають? І кров зроблено з томатної пасти?
— Ні, кров справжня,— відказав Дон. — Але задля більшого впливу на наше реальне життя, це може бути і томатна паста...
— І реальність?
— Реальність є свята індиферентність, Річарде. Матері байдуже, яку роль грає її дитя в своїх іграх; один день воно позитивний герой, наступного дня — негативний. Суще навіть не знає про наші ілюзії та ігри. Воно знає тільки себе, а нас сприймає у своїй подобі, досконалій і довершеній.
— Я не певен того, що хочу бути досконалим і довершеним. Розкажи про нудьгу...
— Поглянь на небо,— запропонував він, і це була така швидка й раптова зміна теми, що я поглянув на небо. У його височині пропливали розірвані пір'їсті хмари, і перший дотик місячного сяйва сріблив їхні окрайки.
— Гарне небо,— зауважив я.
— Досконале небо?
— Атож, Доне, небо завжди досконале.
— Ти кажеш, що небо завжди досконале, хоч воно й щосекунди змінюється?
— Отакий я розумник! Правда!
— І море — завжди досконале море, а воно ж також весь час змінюється,— правив Дон. — Якщо досконалість є застій, тоді небо — це просто болото! А су- ще навряд чи може бути болотним пухирем.
— Суще не може бути болотним пухирем,— неуважно докинув я. - Воно досконале й повсякчас мінливе. Атож. Беру.
— Ти взяв це вже давно, якщо наполягаєш на існуванні в часі. Не спиняючись, я обернувся до нього.
— Чи не нудно тобі, Доне, залишатися тільки в одному цьому вимірі?
— О, хіба я залишаюся тільки в одному цьому вимірі? — сказав він. — А ти?
— Чому все, що я кажу, хибне?
— А чи все, що ти кажеш, хибне?
— Гадаю, я роблю не те, що мав би робити.
— Може, ти хотів би орудувати нерухомим майном? — запитав він.
— Нерухомим майном чи страхуванням.
— За нерухомістю майбутнє. Якщо ти його прагнеш.
— Гаразд, перепрошую,— мовив я. — Я не хочу майбутнього. Ані минулого. Я невдовзі стану добрим старим Учителем Світу Ілюзій. Може, вже й наступно- го тижня, га?
— Та ні, Річарде, сподіваюсь, це не забере аж стільки часу! Я обережно поглянув на нього, та він не посміхався.