Хіба це не просто, відверто і ясно? Хіба це нг чудовий спосіб управляти всесвітом?
— Майже так. Але ти забув одну вельми важлнву обставину,- зауважив я.
— Он як?
— Усім нам вільно робити ге, що ми хочемо, поки ми не завдаємо шкоди нікому іншому,—докірливо сказав я. Я знаю, ги мав цс на думці, але ти мусиш говорити про це вголос.
Раптом у темряві почувся звук незграбної ходи, і я швидко позирнув на Дона.
— Ти чув?
— Схоже на те, що там хтось... Він підвівся й зник у темряві. Потім несподівано засміявся і назвав якесь ім'я, але я його не розчув. Усе гаразд, почув я його голос. — Ні, ми будемо раді тебе бачити... Нема чого тобі тут тинятися... ходімо, тебе щиро запрошують ..
Невідомий говорив з помітним акцентом, не зове їм російським і не чеським, а скоріше трансільванським.
— Дякую. Мені б не хотілося нав'язувагись...
Чоловік, якого Дон привів до нашого вогнища, мав вигляд, сказати б, неспо- діваний для отакого випадкового нічного гостя на Середньому Заході. Малий на зріст, сухорлявий, чимось схожий на вовка, він викликав невиразний страх, хоча, опинившись у світлі багаття в своєму вечірньому костюмі та чорному плащі, підбитому червоним шовком, і сам почувався видимі” ніяково
— Я оце проходив мимо... — сказав він. - Цим полем пряма дорога до мого дому...
— Хіба? — Шімода йому явно не повірив, певне, знав, що він бреше, а проте чимдуж стримувався, щоб не засміятись уголос. Чому я не -г.нав, але сподівав- ся, що найближчим часом це з'ясується.
— Влаштовуйтесь зручніше, - запропонував я гостеві Чи можемо ми чимось вам прислужитися?
Щиро кажучи, великого бажання прислужитись йому я не мав, але він був такий збентежений, що мимоволі збуджував почуття жалю.
Чоловік поглянув на мене з такою розпачливою усмішкою, що в мене аж мороз поза шкірою пішов.
— Так, ви можете прислужитися. Мені це доконче потрібно, а то б я и не насмілився просити. Чи можу я попити вашої крові? Хоч трішечки? Це, бачте, моя їжа. Я живлюся людською кров'ю...
Чи то винен був його акцент, чи він погано володів англійською мовою, чи я просто не так зрозумів його, але я підхопився так рвучко, як давно вже не підхоплювався,— аж сіно у вогонь полетіло.
Нічний гість відступив назад. Узагалі-то я мирна людина, але кремезна будо- ва надає мені часом загрозливого вигляду. Чоловік злякано крутнув головою.
— Вибачайте сер! Перепрошую! Будь ласка, забудьте, що я там казав про кров! Але, розумієте...
— Та про що ви говорите? - я ще дужче розлютився з переляку. - Про що це в біса ви говорите, містере? Я не знаю, хто ви такий, чи ви з отих вампі... Шімода не дав мені доказати це слово.
— Річарде, наш гість щось казав, а ти його перебиваєш. Будь ласка, говоріть далі, сер, мій друг трохи запальний.
— Дональде! — обурився я. — Цей тип...
— Замовкни!
Це так вразило мене, що я замовк і з жахом та цікавістю дивився на гостя, що виринув на світло нашого багаття зі свого рідного мороку.— Прошу мене зрозуміти. Це ж не мій вибір — народитися вампіром. Така моя нещаслива доля. У мене зовсім мало друзів. Щоночі я змушений добувати невеличку порцію свіжої крові, щоб не корчитися від жахливого болю, бо без неї просто не можу далі жити! Будь ласка, врятуйте мене від цієї муки, я ско- наю, якщо ви не дасте мені поссати трохи вашої крові... зовсім невеличку пор- цію, більше півлітра мені не треба...
Облизуючи губи, він ступив крок до мене, гадаючії, що Шімода має наді мною якусь владу й зробить так, щоб я скорився.
— Ще один ваш крок — і кров таки проллється. Містере, досить вам дотор- кнутися до мене, і ви мертвяк.
Убивати його я, звісно, не став би, а от зв'язав би залюбки, і тоді ми продов- жили б розмову.
Та він, мабуть, повірив мені, бо зупинився і зітхнув. Потім обернувся до Шімоди.
— Ти досяг свого?
— Гадаю, що так. Дякую.
Вампір позирнув на мене і всміхнувся, цілком невимушене, вочевидь стра- шенно задоволений собою — достоту актор на сцені під час виходу на поклони.
— Я не питиму вашої крові, Річарде,— приязно мовив він чистісінькою англійською мовою без найменшого акценту. Просто на моїх очах він розтавав у темряві, так наче повільно гасив своє внутрішнє світло... За п'ять секунд він зник без сліду.
Шімода знову сів до вогнища.
— Мене завжди тішить, коли ти не маєш на думці того, що говориш! Мене ще трусило від адреналіну, що утворився в крові, коли я ладен був зітнутися з тим монстром.
— Доне, я не певен, що створений для такого. Може, ти пояснив би мені, що діється. Ну ось, приміром... що це було?
— Дот — вампір із Трансільванії,— сказав він, наслідуючи й перебільшую- чи акцент того прибульця. — Або точніше, Дот був уявною подобою вампіра із Трансільванії. Якщо тобі колись захочеться щось комусь довести, а той не досить уважно тебе слухатиме, підхльосни його отакою невеличкою уявною подобою, аби показати, що ти маєш на думці. По-твоєму, я перебрав міру? З отим плащем, вовчими іклами й жахливим акцентом? Ти дуже злякався?
— Плащ був класний, Доне. Та надто вже стереотипний і явно заморський... Анітрохи я не злякався. Дон зітхнув.
— От і добре. Але ти принаймні дечого досяг, а це теж неабищо.
— Чого я досяг?
— Річарде, в своєму гніві на цього мого вампіра ти чинив, що хотів чинити, навіть знаючи, що це може завдати болю комусь іншому. Він же попередив тебе, що страждатиме від болю, якщо...
— Він хотів ссати мою кров!
— Те саме ми чинимо з іншими, коли кажемо їм, що вони завдадуть нам болю, якщо не житимуть так, як ми.
Я надовго притих, обмірковуючи цю розмову. Я завжди вірив, що нам вільно діяти на власний розсуд, тільки якщо ми не завдаємо болю іншим, але ця засада не виправдала себе. Чогось їй бракувало.
— Те, над чим ти сушиш голову,— зауважив Дон,— загальновживаний вислів, який часто виявляється хибним. Цей вислів: завдавати болю комусь іншому. Ми самі обираємо, чи бути нам тими, кому завдають болю, чи ні, і ніщо інше не має значення. Вирішуємо ми, і більш ніхто. Мій вампір сказав тобі, що буде страшенно мучитись, якщо ти не дозволиш йому попити твоєї крові. Це — його рішення, твій вибір — дати йому крові, не зважити на нього, зв'язати його, забити падубовий кілок йому в серце. Якщо він не захоче падубового кілка, йому вільно чинити опір у той спосіб, у який він забажає. Отак воно й ведеться: тут вибір, там вибір...
— Коли виходити з цього погляду...
— Слухай,—зупинив він мене. —Ось що важливо. Ми всі. Вільні. Робити.
Будь-що. Усе, що хочемо. Робити.