З групи, що була на Дубенщині, приїхав Угренко по амуніцію і привіз сумну вістку: в бою з фольксдойчерами і поляками на колонії Довжок згинув Литвин.
Якраз ішов дощ і я сидів у наметі, коли мене сповістили про болючу втрату. Я не міг повірити, що це взагалі можливе, що Литвин перестав існувати й що ми ніколи вже більше не зустрінемось на цьому світі. Мене огорнула апатія і пекучий біль. Я перший раз у своєму житті, відколи став дорослим, плакав. Плакав, як тільки може плакати мужчина.
Друзі мене заспокоювали, старалися переконати, що на війні мусять бути втрати, та коли й це не помагало, дали мені спокій. Я мусів виплакатися. Сльози котилися ломимо моєї волі. По кількох годинах стало мені легше і я пішов до штабу розпитати про подробиці смерти Литвина.
Під час наступу Литвин рвався вперед і був поцілений ворожою кулею з кулемета. Де саме була його смертельна рана, не можна було устійнити, бо будинок, під котрим він упав, загорівся від запальної кулі і тіло було цілком звуглене. Загорілася на ньому одежа й обгоріла пістоля та кріс.
Поховали його при роздоріжжі між селами Мильчою і Будеражем, біля хутора Ріжок, за сім кілометрів від його рідного дому, 22-го або 23-го травня 1943 року. При похороні були присутні наші спільні добрі товариші: Руський, Риба, Бурлаченко, Лисенко, Паляниця й інші.
Я не міг подарувати командирові Хронові, що він нас не пустив разом. З другого боку мусів признати, що це мабуть призначено йому Богом, бо крім нього в тому рейді на Дубенщнну ніхто не загинув. Я почував себе до певної міри відповідальним перед його родичами. Вони ще покищо не були повідомлені. І я мусів це зробити.
Так і не довелося Литвинові довго воювати. Я залишився самітній. Другого подібного приятеля й друга трудно було й сподіватися. Це один випадок на тисячі, щоб так добратися характерами і бути абсолютними однодумцями. Єдиною .пам'яткою, яку я буду носити від нього до смерти, залишився йог перстень, що його я ношу від часу обміну, коли я їхав у Берлін. З перстенем від мене його поховано. У вирі подій, куди я згодом потрапив, я завжди мав перед очима свого побратима, його відвагу, його відданість Великій Справі й патріотизм. Його приклад освічував мою дальшу дорогу в змаганні з ворогами України. Хай йому рідна земля буде пером..!
25-го травня влаштовано в таборі штучну могилу і була відправлена для відділу панахида по Головному Отаманові Симону Петлюрі. На тому місці, після промови Блакитного, стрілецький мішаний хор віспівав низку пісень, наприклад, «Родились ми не мріять, але здійснить і завершить святий Петлюри чин...».
Після рейду Утренко з 13 людьми залишився в лубенській групі і незабаром створив добре озброєну сотню на дубенську округу. Кілька днів пізніше Арієць УЗЯВ із табору двадцять п'ять хлопців і подався на Володимиріцину, де також скоро з малої групи виріс відділ в силі одного куреня. З дівчат до тієї групи двадцять-п'яти була приділена Люба.
Тими важнішими подіями закінчився місяці, травень. Ясно, що не подаю дрібних акцій, що відбувалися майже щоденно, а навіть по кілька за один день. В моєму особистому житті кінцеь травня був початком духового спін-життя і любови з Ірою. Вона найбільш по-приятельськи співчувала мені в утраті Литвина, а навіть при нагоді, коли пришивала мені до мундуру чорну стрічку па знак жалоби, запитала мене, чи вона може хоч частинне заступити мені Литвина, як товаришка. Це зворушило мене і збудило до неї симпатію за її добре серце. Так воно завжди починається, а пізніше приязнь переходить у любов. Я того боявся, тому намагався оминати частої розмови з Ірою. Але. «судженого конем не об'їдеш».