За Оперним, де колись «розкошував» львівський люмпен, дотепер збереглося чимало кустарних бляхарень. В одній з них, на вулиці Різні, вистукує молоточком славнозвісний Гупало. Ото вже порядна людина. І руки в нього золоті. Не вчений, а в старовинних виробах з металу тямить не згірш, ніж мистецтвознавець. Сімдесятирічний дідуган, був моряком, об'їздив далекі світи, чого тільки не надивився, але при Павлюзі ще ні разу й слова не зронив про ті мудрості, яких він там призбирав. Лиш одного разу в нього вирвалося, що зберіг силу. Закотив рукав і напружив біцепс. Під білою шкірою здувся горб із дитячу голову, обвитий синіми жилами, твердий, як камінь. Мабуть, у парі з цієї силою живе й могутня душа. Та не на показ. Гупало мовчки гупає молотком, замкнуто гострить на ручному верстаті ножі, бритви і часом хмурить білі брови. Незворушно визиркують з-під них глибоко заховані сірі очі.
Не інакший він і цього разу. На привітання лише голосніше засопів і пересмикнув плечиськами; на прохання видати решітку кивнув головою і грубим басюрою, як із бочки, буркнув:
— Маєте авто?
— Та гей би якийсь транспорт... Вхопив із комірчини залізну решітку, виніс на вулицю, як пір'ячко, поклав на зелені дошки тачки й мовчки, зсутулившись, почовгав назад.
— А се що, бляха?! — розчаровано, наче й ображено вигукнув Оксентій.
— Річ, голубчику, історична... історична!
— Кавалок іржавого заліза!? А най 'го шляк трафить з такою роботою! — і справді образився дурний Придибаха, чи не мають його ці старі чудаки за вар'ята.
— Вам хіба не однаково?
— Певно! Мішок бараболь чи стара шафа — щось пожиточне, ніхто не здивується. А на сю «історичну» річ... хтось із моїх пурців скаже, що в Оксенти, боронь боже, біла гарячка.
— Як же так...
— А присяйбогу! — аж заслинився з люті.
— Удома я вам, розуміється, і заплачу, і келишок...
— Неї Навіть за цілу чвертку не рушу! Пішов ти...— Аж очі показалися і засвітились божевільною упертістю.— А щоб мене кров ясна заллєла — якщо я повезуі Ти собі сам — як хочеш...
— Що ж...— Іншої ради не було.— А ви йдіть віддалік, ніби вам до мене ніякого діла...
Те опудало так і пленталося за сто кроків позаду. Не взялося помагати й тоді, коли сніжниця налетіла. Березень же: ось тобі сонце, що й очі сліпнуть, а за хвильку — темрява, як у пивниці, вітрища вихоплюються з усіх провулків — оскаженіло, мов пси, і крутять лапатими сніжинками, що відразу все пропадає у білій імлі. Міг Павлюга на якийсь час сховатися у першій-ліпшій брамі, ніякий чорт би тої тачки не вхопив. Але ж віхола наздогнала вже біля консервної фабрики, звідти додому — два кроки. Проте самому, без помочі цього фраєра нелегко було пробитися крізь куряваху — спина змокріла, з-під шапки потекли струмочки, а сорочка стала як хлющ.
Потім, звичайно, де та «людська гідність» у Придибахи й поділася, коли на столі з'явилася плящина «білої». Та дякувати йому, що хоч допоміг виперти решітку на третій поверх...
А як освоївся після «першої», коли вздрів усю колекцію, то й потилицю почухав і раптом заспівав такої, що ніхто б від нього, п'янички, не сподівався.
— О диви, які люди хитрі!..— прискалився на Павлюгу, ніби під оболонкою немічного нікому не потрібного діда побачив молодого царевича, зачарованого.— 3 нічого — щось... З гівна — і диви-но, диви!..— Широко почалапав розбитими шкарбанами від одної речі до іншої.— Скільки металобрухту! — притупнув ногою.— Але не простого... Хтось, видно, потребує...— Охопив усе поглядом.— За кожну штучку — хоч би чвертка... і ти, Зенку, вже багачі А вдає-вдає придурка, ба!
— Облиште, Оксентію! Наливайте, ще... І я сам не проти зігрітися, бо наче й кишки продрогли.
— Ти б і мене дурного, просвітив — кому воно, що й до чого? По гроб жизні будеш мав друга-товариша на все... Не дивись, що я часом закладаю... О, Придибаха теж не ликом шитий! Мене виховала львівська вулиця і трудколонія!
— Легко сказати — навчи! Хе-хе...— лукаво посміхнувся Павлюга.— Цього не навчити...
— Але ж ти сам якось... а я не дурніший за тебе.
Вже й чвертку «вглушили», спробували домашнього вина з порічок, а лукавий учитель не починав розкривати секрету. Аж коли обпекли собі сині губи гарячим чаєм, він усміхнувся сумовито й сказав:
— Ось... якщо хочете знати таємницю, розкажу вам один випадок із мого життя.
— Але хлюпни ще трошки,— хрипкий голосок лащився по-злодінськи.
— Хлюпайте собі самі! — все... Я уже зігрівся.
А смоли б він уже... Та дідько з ним! Однак якось відрадніше, коли перед тобою сидить жива людина. Слухає чи не слухає — байдуже, аби лиш мовчала. Оксентій, як на те, не дуже охочий до балачки.
— Розповім я вам один цікавий випадок, а ви вже самі робіть висновки.
Оксентій, попиваючи вино й поцмокуючи, з увагою ловив кожне слово. Йдеться й про заробок!
— Як прийшли в сорок четвертому наші, або «другі совіти», мене тут же мобілізували. Набралося кілька тисяч. Відправили нас під Брянськ на формування. У військовому таборі було непогано, ніхто нічого не випитував, не забирав. Аж якось замполіт, невисокий такий, але кріпенький дядько підходить, усміхається і просить: «Слушай, друг, тн говорят, учитель по образованию...» Мовляв, знаєш історію, умієш говорити, чи не виступив би перед солдатами. По-своєму, по-українськи, бо тут усі з твого краю. Чому ж, думаю, коли просять — і так лагідно... Добре, кажу. Тоді він: готуйся, маєш три дні строку. А що мені готуватися — усе в голові. Лиш подумати: що за чим... Минає третій день, підходить до мене той ласкавий замполіт і питає: «Ну, дружок, готов?» Кажу: «Готові» — «Давай бумаги»,— каже... А я ніякої доповіді не писав, не звик читати з написаного. Він нахмурився, поблід. Як стіна, поблід. «Пошли,— каже,— к генералу». Йдемо у штаб. А там — генерал, теж низенький, але трохи товстіший. Спокійний. Глянув отако з-під лоба, мовчить. Довго мовчав. А потім: «Що ж,— каже,— виступай... але відповідаєш головою». І все. Тихо промовив — і більше ані мурк. Пішли ми. На плацу вже все військо вишикуване. Стоїть трибуна. Ведуть мене до трибуни. Самі ж, генерал, замполіт, сідають збоку, де кому належить. Ну а я — почав!..— І раптом ті прозорі, вицвілі очі старого якось дивно так засвітилися, що Оксентій мимоволі перестав жувати беззубим ротом і завмер; він побачив, що в кощавій шабатурі діда спалахнуло яскраве світло й туди увійшов той давній самовпевнений та вишколений у красномовстві молодик і виглянув звідти весело й зухвало.— Як почав, як почав!.. Рубаю напам'ять ще ліпше, ніж по-писаному. Так воно й так... що тевтони здавна зазіхали на Русь, але завжди діставали по зубах; було їм несолодко на Чудському озері, де князь Олександр Невський пустив їх під лід, було не з медом і під Дорогичином, де князь Данило Галицький розбив їх ущент і багатьох полонив. А в Грюнвальдській битві, у якій тевтонський орден зазнав вирішальної поразки, разом із польськими й литовськими полками воювали й руські полки. Але люта й підступна гідра оживала й ненаситним хижим оком знову й знову позирала на землі русичів. 1 нині вона сплюндрувала нашу неньку-Україну. Та брати зі Сходу прийшли нам на поміч — і ворог відкотився. Але ще не розбитий до кінця. Згадаймо, браття, славних лицарів Богдана Хмельницького, які так само разом із російським братом боронили нашу Вітчизну від завойовників. На бій за волю, за наших дітей і матерів! Не пошкодуємо свого живота! Доб'ємо лютого звіра в його лігвищі! Смерть фашизму!
Оксентій аж здригнувся, а Павлюга, помолоділий, виструнчений, тріумфально зареготав.
— Хех! Що ви.— Мовляв, куди тобі, волоцюго, п'яничко, до мене, до учителя, промовця! — О, я знав, що казати! — І лукаво розсміявся.
Той і справді, з роззявленим ротом і змокрілими очима, усім своїм виглядом погоджувався: далеко куцому до зайця!
Павлюга наструнчився ще більше — бач, узяв таки аудиторію в руки.
— Заплескали в долоні. Генерал підійшов до мене, перед усім строєм потиснув руку. Подякував за «яркую й содержательную речь». І сказав: «Отдьіхайте». Як сьогодні — пам'ятаю...— І замовк з розтуленим ротом, наче сам захоплений своїм подвигом; з палаючим поглядом — пишаючись заслуженою винагородою, ніби оце лиш, хвильку тому назад, генерал послабив потиск своєї руки.
Німував і Придибаха, теж у глибокому захопленні... чи то в захопленому нетерпінні, коли ж Павлюга врешті висвітить свій тріумф уповні.
Герой, однак, прагнув розтягнути задоволення. І Придибаха не витримав — смачно плямкнув, покректав із хихиканням і скрипучим голоском заговорив:
— Ну, Зеню, даєш! Не тягни ж кота за хвіст. Хе! Все ж ясно — після того тебе призначили штатним «брехуном», ти швендяв з роти в роту, травив баланду і бімбав собі коло кухні, у тилу... а при нагоді підбирав залізячки... Ге! Часом і дещо з металу благородного... Ну? Без цього хіба... Ну?! Похвались, не жмися!
Павлюга й далі не квапився. А тим часом світло в шабатурі почало меркнути. Не знати чого... Після такого вступу голос хвалька мав би загудіти на всю силу, а воно навпаки: голос втратив бадьорий тембр.
Ба, високих нот ніби й далі не бракувало, коли дід говорив:
— І я відпочивав, і пайок отримував кращий... Спершу...— Але в тих нотах став помітним відтінок непевності.— Спершу... День-два... Відпочивав... І з приємністю. Ні в караул, ні в наряд мене... Заслужив!..— І все більше тої непевності — що в Приди-бахи врешті знову щелепа відвисла. Він втупився у старого з глибокою увагою.— Та коли минув тиждень — і ніхто й словом не обзивається, стало морозцем пробирати...
Оксентій здригнувся і мерзлякувато з'їжився.
А вплинуло, бач... Притих. Змружив каправі очка — чи не згадалась трудколонія?.. Як зважити на його вік, то побував він там року, мабуть, п'ятдесятого... Війнуло, бач, на нещасного страхом, війнуло... І добре!
Та й хто б з чоловіків не з'їжився у страху, почувши, що в армії тебе раптом залишили без усякої уваги: не товчуть тобою на плацу, не загадують мити вбиральню, чистити картоплю на кухні, драїти підлоги в казармі, ходити в лазню, кричати «ура», орудувати штиком і прикладом на учбовому полі.
— Тиждень-два... і кинуло у дрож. Бо ніхто зі мною не хоче спілкуватися. Попервах було ще сяк-так... але з часом, поступово й близькі друзяки почали відвертати писки... як від приреченого.
— Суки! — прохрипів Оксентій.
— Аж якось після обіду — саме грівся на сонечку... Бо що мав до роботи? їсти вже не давали так, як перших кілька днів після доповіді. Хлюпнув баланди, тицьнув шматок глевкого хліба... не хліба... То краще було відлежуватися на сонці. Хоч воно вже на Брянщині в цю пору сумненьке... Вересень! Аж якось підходить до мене замполіт. Збирайся, каже... А що голому збиратися? Підперезався — і гайда. То лісом, то просікою, стежками... години зо три. Під вечір приходимо до землянок. Він здає мене вартовому, козиряє... недбало якось козиряє, ніби механічно,— що мені й зовсім душа в п'ятки... Вартовий вводить у землянку. Там блимає каганець. За столом із грубих дощок — лейтенант. Молоденький, білявий, з ясними очима. Пропонує сідати. Ввічливо... Може, сигарету, чаю? Куріть, якщо не теє... Закурив. А душа — а душа вже ледве тримається у тілі. Лейтенант і собі попахкує. Далі вийняв пачку паперу, вмочив перо в каламар і питає... питає і пише... пише і питає... прізвище, ім'я, по-батькові, рік народження... Одно слово, все докладно, від Адама і Єви, діда-прадіда, як перед богом. І не попереджує: мовляв, неправильні зізнання побільшать твою провину. Байдуже йому. Бреши не бреши... І наче впевнений, що не збрешу ні на йоту. Бо, очевидно, у них знайшлося моє довоєнне досьє... Перевірять — і до стінки.
— Ге-ге! На злодієві шапка горить! Ясно, що ти був націоналістом... Учитель!
— Мали б ви розум, Оксентію. Любити Україну — то націоналізм?!
— То звідки мандраж?
— Сам не знаю. До війни я утік з рук енкаведистів... І думаю, що то — мій злочин... смертельний. Думав — і все... тобто, воно чомусь так само засіло в душі. І чомусь злочинною здавалась моя... та нещасна любов до України. Чи то біль... Оксентію, вам цього не збагнути... Біль за долю її, тієї нещасної України, що накопичився в мені за Польщі, за німців, за... ніби справді до безнадійно хворої матері...
— Ой...— застогнав Оксентій і сховав очі, ніби йому стало дуже незручно за старого чудила.— Ой... з вашою Україною... Я теж, дорогенький, бував у тарапатах, де Макар телят не пас, де дідько «добраніч» каже...— А після паузи, ласо облизавшись, додав: — Україна — коли ти на перині спиш і периною накриваєшся, бля... Ге!
— Що ж, я такий, а ви — інакші... Але мій тато паном не був, ні, мій тато був простим коліиовцем...
— Коротше,— грубо перебив Оксентій.— А то й мені закрутиш від Адама. Цікаво, як же далі той «кум» з тобою?..
— Потім лейтенантик вийшов. На якийсь час лишив самого. Але, здавалось, зі всіх темних кутків за мною зирять всевидящі очі. А вогкість і запах цвілі — то вже могильне...
— Ніжний ти...
— Заходить він з вартовим, а той — штиком під задницю: виходи! Отож!.. І я не своїми ногами — диб-диб... До іншої землянки, що за кроків п'ятдесят від першої. Здав мене такому ж вартовому, а той...
— Штиком під зад...— Догадався веселий Оксентій і хрипко реготнув.
— Отож... те саме. Але в цій землянці, не пам'ятаю... наче старший лейтенант-чорнявий, волоокий. Так і прошив мене тими баньками. Чаю уже не пропонує... Відразу до праці: прізвище, ім'я... Чи сниться, думаю, чи я уже на тому світі? Відповідаю механічно, як автомат. У роті сохне, язик дерев'яніє. А слідчому — хоч би що... пише і питає, питає і пише... Як і попередній — і трішки інакше. Словом, чи належав я до якоїсь партії? З ким підтримував зв'язки? А націнці ніби зненацька: як ти опинився в армії?..—І Павлюга надовго замовк, промовисто задивившись на Оксентія — чи то крізь нього в морок землянки серед Брянського лісу.— Безглуздя якесь...— прошепотів, ніби щойно оглушений запитанням.— А хіба ви не знаєте? Ні, каже, не знаю... І я онімів. Повторює: розкажіть, як ви опинилися у Радянській Армії? Та дуже просто... Прийшли до хати військові, хтось із місцевої влади, забрали до школи, де містився збірний пункт, разом із такими ж рекрутами посадили на «полуторку» — і гайда... Записав і це. І багато іншого, слово у слово. Потім вийшов. Надовго...
— Зрозуміло,— самовдоволено перебив Оксентій.— Вернувся з вартовим, а той — штиком під зад і...
— Отож... і в третю землянку.
— І що?..
— Їв третю...— з гіркотою повів Павлюга. І з докором: це, мовляв, тобі не допит шмаркатого злодійчука.— І в кожній те саме, і трохи інакше... Слідчі все лютіше домагаються відповіді, яким то чином я опинився у Радянській Армії? (Видно, хтось на мене наклепав). А сам лепечу одне й те ж... як із гарячки. Бо не знаю нічого. І не можу здогадатися, що від мене хочуть. Врешті приводять до майора. Високого такого, плечистого. Лице — усе подзьобане віспою. Він стоїть... високий такий, страшний... І нічого не питаючи, тарах кулачиськом об стіл!
«В конце то концов,— кричить,— скажешь ти, бандеровская сволочь, кто тебя послал... кто тебе дал задание пролезть в Советскую Армию?» Ба, думаю, хто це так гірко пожартував наді мною?.. І раптом... я абсолютно збайдужів до всього... Чи то знесилів... Я — живий труп! «Ніхто,— бурмочу.— Істинна правда». Все одно, думаю, кінець, «Нет,— кричить майор,— ти, сволочь, скажешь правду завтра. Убрать!» Вбіг вартовий, штиком... «Убрать!» — застряло мені в мозку. Отже, в якусь яму серед лісу. І сліду не лишиться.
— Й никто-о-о й не узна-а-а-ет...— тихо завив Оксентій, згадавши тюремний фольклор.
— І справді — ледь помітною стежечкою у кущах веде мене вартовий подалі від землянок. Ось і купа глини... Ще й таке здивувало: чого вони викопали заздалегідь? Підходимо ближче — аж це глибоченна, метрів чотири, кругла яма, величиною з кімнатку. Конвоїр опускає туди драбину. Злазь, каже. Злажу. Поки оглянувся, конвоїр із драбиною зникають. А спробуй-но видряпатися по прямовисній глиняній стіні, а глина — як мило. Що ж, але я ще живий... Закутався у піджачину... форми нам ще не видавали. Кружляю навколо, як загнаний звір. І думки не беруться голови. Отупів. Голодний, пити хочу, аж язик присох до піднебіння. Споночіло. Напливає туман. У ямі вогко, холодно. Врешті й ноги підкошуються. Сів і закоцюб. Чи то заснув. Уранці ледь виглянуло сонце, ніби трішки зігріло. А навколо від роси слизота. Вимазався глиною, як немовля... Та ніхто до мене... Нікому я... Лиш під полудень вартовий опустив мені в казанку трохи каші й шматок хліба. Якось-то упхав я те жеровисько в свої присохлі нутрощі й дригоню, як мокрий пес. Ще одна ніч... І ні повіситись, і ні вдушитись...
— Ну, бляха! — похитав головою Оксентій та аж захлинувся у жахкому захваті.
— Ще одну ніч таку, гадаю, і не прокинусь. До того ж дощик посіяв. Дрібненький, холодний. Сльота! Аж чую: сунеться згори драбина. Вилазь, каже солдат. Але йому легко казати... Я ж весь закоцюб. А він ще й покрикує. Сам не знаю, як то я по цій драбині вибрався наверх без чужої допомоги. А майор у землянці... грізний, страшний, з віспою... знову тої самої: «Ну, будешь говорить правду, сволочь, или я сгною тебя в зтой вонючей яме?!»
— О бля...
— Мовчу... мовчу... І раптом такий жаль мене-зібрав! І нащо то я народився на цей світ? За які гріхи така кара?! Як це люди... як це можна з людини отак...— І не втримався, заплакав. Заплакав, як дитина...
— Ніжний ти, Зенку, ніжний... Губи в діда судомно засіпалися: говорити не міг, поки не заспокоївся. Потім витер хустинкою очі, лице і глянув на Оксентія з вдячністю, що той терпляче вичекав.
— Майор ще раз гарикнув. Однак я при ньому не заплакав. Не заплакав! — повторив із гордістю Павлюга.— А лиш промимрив: мені нема чого додати, робіть зі мною, що хочете. Той ще більше набурмосився, погортав папери. Довго так гортав. Читав ще, перечитував. Потім зателефонував кудись, щось буркнув у трубку. Вийшов... Скоро вернувся з двома солдатами. Одному з них вручив якісь папери. І до мене: «Можешь идти. Но помни!..» А що? — не сказав. Та й пішли ми: то лісом, то просікою, стежками — години півтори манджали. А може, менше, бо йти мені було страшенною мукою. Здавалось, усі кості скрипіли, висохлі за три доби. Раптом — високий паркан, угорі — колючий дріт. Ну, зрозуміло... Пропускний пункт. Подвір'я чи плац. Низькі дерев'яні бараки. Аж звідкись-то назустріч той генерал, невисокий, мовчазний. Побачив мене, брудного, зарослого, охлялого, придивився і хитнув головою, ніби співчутливо, ніби вітаючись. Торкнув рукою плеча і тихо сказав: «Ничего, ничего, сьінок... отднхай». Ба, одного разу він мені вже те саме казав... То й в очах почорніло. Очуняв у кімнаті на два ліжка. А на ліжках, бачу, білі простирадла, подушки. Після глиняної-бо ямиї Тут же в лазню повели. Помився і як заліг!.. Ні їсти, ні пити...— Опустив знесилено плечі, задумався. Наче й забув, для чого все це так довго розповідав.
Придибаха ж пам'ятав:
— Що ж далі? До чого воно?..
— Далі було добре. Я став перекладачем. У того ж генерала, Петра Гурійовича. Пройшов на тій базі курси — вивчив по-німецьки військову термінологію. І ми з ним аж до Праги дійшли. А після війни його репресували. Випадково довідавшись про це, я спалив усі його листи... Дурило! Чиста була, добра людина, дружив із Жуковим... за те, очевидно, й поплатився.
— Ну й що?! — роздратовано вихопився Придибаха.— Який зв'язок цього з...
— Прямий, чоловіче добрий, прямий! Хіба мені після усіх страхів, після тієї глиняної ями могло бути в голові щось інше, крім бажання вижити, лишитися на цьому світі, хоч і трупом, але живим...— І раптом усміхнувся, дивуючись з чогось далекого чи давнього.— То що цікаво? У ямі я був приголомшений, у ямі мало думав... Але пізніше... а пізніше, як помився, відіспався, аж тоді на мене почав находити страх — і душа з мене вилетіла геть, лишилася порожня шабатура. Я злякався... бо відчув, яка то могутня і страшна машина та влада, перед нею якийсь там Павлюга — менший комашини, пшик. Перед такою машиною — лиш сопи у дві дірки й мовчи. Борони тебе боже коли-небудь подумати, що ти хтось, що ти щось любиш... думай єдине, живи єдиним — що ти вірний цьому чудовиську всіма фібрами своєї душі, кожною клітиною свого банального, плюгавого тіла...
— І що такого, не второпаю? — сплюнув Оксентій.— Не били тебе, не катували. А лиш побалакали трішечки, з притиском... А він — у штани! Ге-ге! Тонкожилий телігентик!
— Не били — то правда, не катували... не сидів я у таборах на Колимі чи ще далі, як інші, як багато інших невинних людей. Але мені досить було відчути доторк тої страшної, жахливої машини! Лиш доторк... І не треба було ні катувань, ні таборів... Душа вискочила геть!
— А присяйбогу, забий мене, не вкумекаю,— з'єрепенився Оксентій.— Що ти мелеш?! Памороки тобі виполоскали, але ж ти, однак, понастягував того залізяччя...
— Кривда, дорогенький чоловіче, кривда ніде не подівається! Коли б то не було, а спливе! Спливе — як мастильна пляма на воді. Кривда ніколи не щезає з людської душі,— сказав Павлюга надто серйозно; губи його затремтіли й стали пергаментно-білими.— Чим більше тебе топчуть, чим більше ти наїсися страху, тим дужче хочеться бути людиною... зберегти себе наперекір усім бідам, усьому лихові.— Не дбав, чи Оксентію спромога збагнути це, чи ні.— Якщо тобі заткнули рота кляпом, забили глиною горлянку й зв'язали руки, ти намагаєшся орудувати ногами. Якщо й ноги... то всім тілом... поки не оглушать по голові.— Придивився на Оксентія з іронією.— Але поки голова світла, спокою нема. Хочеться якось ту долю одурити. І коли мені після війни потрапила на очі іржава завіса з церкви Святого Духа, я підняв її, витер полою і заніс додому. Навіщо? Я не знаю... Тоді ще не знав! Лише смутно поміркував, що негоже буде, якщо ця річ, так віртуозно й майстерно виконана... вихована ковалем-художником двохсотлітньої давнини, стече іржею, розчиниться у землі безслідно... у тій нашій галицькій землі, де й так забагато іржі... іржі з осколків, з крові людської. Потім ще якусь річ, і ще-Поки не збагнув, що то я себе, розбитого, перестрашеного до ікавки, знищеного до тла, збираю частинками докупи. Збираю в якусь забуту цілість... Врешті знову стаю людиною... Ви мене зв'язали, ви мені рота заткнули кляпом, то я — ось таким чином... Я вас перехитрую. Тихо, спокійно, нікому, нічого не кажучи. А коли прийде криска, тоді й...— Промовисто хитнув уперед головою — неважко, мовляв, здогадатись і без слів. Надовго передихнув. Потім додав:
Моя колекція скоро посяде гідне місце в музеї! А все решту — пропади воно пропадем!— Махнув рукою рішуче й згірдливо.
— Ой...— застогнав Оксентій з єхидством.— Ой... бляха, з тими солодкими телігентиками!.. Як то ви вмієте забивати простакам баки! Як то ви вмієте вигадувати . красиві казочки! Тьфу! — сплюнув набік.— Таке дурне молоти...
— Чого ви, Оксентію... що я вам поганого сказав? — з образою підвівся Павлюга.
— Нічого... Хай би тільки хтось насмілився мені сказати щось погане! — встав і Придибаха, низький, зморщений і зашмарканий.— Я не люблю, коли скаржаться такі, як ти... Телігентики! Ви хотіли б чистенькими, добренькими бути — і щоб ніхто вас не чіпав... Нє! До дідька! Ви хотіли б спати в перинах, пити «шампана», базікати про Україну, а добро — щоб само пливло в рученьки... само... і щоб ніхто не наступав на хвоста. Неї Щось одно: альбо перина — і боятися: альбо без перини — і не боятись. Як он я... Придибаха! Придибаха! Придибаха не боїться нічого! Осьо ляжу зараз на вулиці п'яний — і кожен «мент» не підійде... Ніхто не полізе в мою квартиру красти...— Лукаво прискалився: мовляв, ану вгадай, чому я так сказав? — Що, думаєш: я — бідний? Неї Я не бідний. Але не хочу випендрюватися. Башлі, Зеню, башлі! — головне, а не твій гівняний музей. Хочеш, я тобі за цей металобрухт відвалю тисячку?
— Що — «тисячка», голубе? То папірці...— зітхнув Павлюга.
— Тьфу... на дурного! — схопився Придибаха. Підійшов до замурованих дверей від Галі, легенько постукав до стіни.— А хто там? — спитав тихо й високо звів догори одну брову — око вилупилося з хижим лукавством.
Павлюзі перехопило дух...
— Не квапся відповідати,— змилостивився Оксентій, звеселілий до нахабства.— Я ліпше від тебе знаю, хто там жиє...
— Звідки ви...
— Спитай мене: чого я не знаю у Львові? — стишив голос до шепоту.— Але мовчу. Правильно робиш і ти, що боїшся їх... Ото їх і треба боятися. Інакше — пришпилять п'юрком — і ніхто...
— Бійтеся бога, я з сусідами нічого не...
— Знаю! Давай чвертку — і будь здоров. Через дурницю я півдня стратив.