Скрип, що сторожко дрімав у великих обертових дверях музею, когось зрадливо видав. Бойченко механічно скочив поглядом до дверей і вражено стрівся з жвавими, боязливими очима, що винувато блищали на збляклій жовтавій масці. Відчув, що згорблений відвідувач музею прийшов непросто...
— Директора я можу побачити, скажіть будьте ласкаві? — сказав старий, підійшовши до каси.
Бойченкові впала у вічі його службова вишколеність. Адже зручніше було б звернутися до статечного чоловіка на порозі касової комірчини, що міг бути самим директором, ніж нагинатися до віконця.
— Директор у себе, другий поверх,— відповіла Оля у тому ж делікатному тоні.
Тоді старий неквапом підійшов до гардеробу. Бойченко уважно за ним стежив. Дід волочив довгі ноги у викривлених черевиках, що були якнайстаранніше виглянцьовані; поважно скинув сіре, потерте на ліктях пальто, повісив на крайній гачок; зелений велюровий капелюх поклав на поличку й провів гудзуватими руками по білосніжних пасмах на потилиці; узявся за лацкани темно-синього двобортного піджака й злегка стріпнув його, витягнувши зморщену шию;
поправив смугасту краватку і прим'яв донизу ріжки комірця білої сорочки, та вони, однак, вернулися у попереднє положення. Здавалось, що після якоїсь довгої перерви перед вирішальним і, либонь, останнім кроком у своєму житті дід вийняв зі скрині святкове вбрання, черевики, призабуті манери, підчистив увесь цей реквізит і виніс на люди, готуючись до останнього причастя.
— У нас нема кому стерегти,— знічено озвалась касирка, трохи припізнившись, теж поглинута спостереженням.
— Нехай...— сказав Бойченко.
— У мене дешеве пальто, що ніхто не злакомиться,— відповів холодно чоловік і вдячно зиркнув на Бойченка. Рішуче ступив на зелений хідник, що стікав перепадами по широких сходах. Латунні затискачі глухо жовтіли при світлі єдиної лампочки у велетенській люстрі під коричневою стелею.
— Мені подобаються такі акуратні дідусі,— сказала Оля,— але я їх боюся...— її викохані повні руки несвідомо ковзнули по плечах. Пишне тіло чутливо гойднулося.
Бойченкові здалось, що він її зрозумів, але знічев'я спитав:
— Чому?
— Вони якісь... ніби з тамтого світа. Він вдоволено зареготав, поблискуючи розумними очима, ніби підкреслював, що цього від неї сподівався. А мовчанкою додав, що його думки про старого набагато поважніші.
Незабаром по зелених перепадах зійшов директор, за ним — старий.
— Підіть, будьте ласкаві, з добродієм — огляньте колекцію,— звернувся до Бойченка директор.
Добродій чемно вклонився.
— Охоче,— відповів мистецтвознавець і з промовистою усмішкою оглянувся на Олю.
Березневе сонце, весняна свіжість, барвиста жвава юрба на проспекті Леніна й поквапне жебоніння старого збоку будили піднесений неспокій, вселяли надію на відкриття. У таких ось стареньких львів'ян часом можна зустріти чудові антикварні речі. Й не тільки для музею, а й для власної колекції...
Та як тільки Бойченко вступив у коридор будинку на вулиці Промисловій і його чутливий нюх вловив чіпкий запах гаража, настрій одразу підупав.
— Звідки це?..— гидливо зморщив носа.
— Це, прошу я вас, либонь, з моєї...
— Умгу...—3 каяттям оглянувся назад. Бо люто ненавидів запах мастил. «Де пахнуть нові мастила, там не пахне старим мистецтвом»,— його аксіома. Він запідозрів, що зайшов собі у стосунок із звичайнісіньким шизофреніком, який назбирав колінчастих валів і гайок та видає це за цінну колекцію.
Але на третьому поверсі Бойченко уже миролюбніше приглянувся до дивака. Той ледве стояв на ногах, ротом хапаючи повітря.
— Ну ж, відмикайте,— сказав якомога лагідніше.— Що ж тут у вас?..— спитав, коли вони увійшли до кімнати.
— Дивіться...— хрипко вичавив дід.
— Бачу багато заліза,— з професійною стриманістю буркнув гість.
І нишком полегшено зітхнув. Інтуїція підказувала, що для добра музею варто й надалі тримати в напруженні нерви колекціонера. Поклав на крісло портфель, звільна стягнув рукавички, повертів головою, розчесав чуба, витер хустинкою залисини й нарешті схилився до фотокартки на столі.
— Онука? — спитав нейтральним голосом.
— Донька... ще як була маленька.— Старий механічно поправив знімок, на якому голеньке дитинча усміхалося беззубим ротом.
— Вона з вами?..— глянув на чисту підлогу.
— Ні...— спохмурнівши, відповів дід.— Вона в Польщі.— То ви — поляк?
— Ні...
— Ви, значить, не поляк-Старий усе більше супився, аж поки не вибухнув скоромовкою:
— Вийшла заміж за поляка та виїхала до Польщі. Залишила мене і...— Пальці його, як сновиди, заворушилися перед очима гостя.— Тепер маю лиш цю маленьку дитинку...— розчулено задивився на знімок.
— Умгу...— Тепер аж настала пора оглядати колекцію.— Де ви знайшли цього орла?
Старий збентежено повернув голову до вікна. На підвіконні стояв трисвічник у формі орла. Довгу мить дивився на трисвічник жалібним поглядом, ніби не тямлячи, про що мовиться. Потім задоволене примружився.
— Сімнадцяте століття! Гляньте на роботу...
— Сімнадцяте, кажете? — скептично озвався Бойченко.— А я б сказав...
— І ви б сказали! — перебив старий, усміхаючись.— Не бійтеся, не мучте себе. Я хочу це все задурно віддати... задурно, мій добрий чоловіче.
Бойченко покректав у незручності, звільнив шию від коміра. І, вдаючи, що з ним нічого такого не відбулось, попросив:
— Здійміть-но мені он того орла. Дід вхопив столик і поніс до стіни. Спритно виконав прохання і жадібно, пильно почав стежити за товстими пальцями, що поволі обертали річ.
— Ви скиньте плаща, радив би я вам—
— Власне кажучи... маєте рацію.— Бойченко поклав на стіл орла та вдоволено потер долоні. Цей орел був прикрасою на старовинній брамі. Гордий, хижий.— Дайте, будь ласка, якусь ганчірку, бо всі руки...— сказав із гидливою гримасою.
— Зараз...— метнувся господар. Про ганчірку старий, напевне, забув, він виймав з-під перехнябленого комода якусь залізну річ.
— Це хвіртка з каплички митрополита Тарнавського. Дивіться, тут частково зберігся герб.
— Я хотів ганчірки...— мова розсіяна, а очі зацікавлено звужені.
— Потримайте комод...— Старий підважив ломиком хвіртку, під комодом хруснуло.— Най то шляк трафить, дно поламав!..
— Може, комод відсунемо? — Бойченко наперся і пхнув. Тріснула ніжка й відскочила. На зломі дерево, густо поточене шашелями, закуріло димком порохні.
— О...— застогнав дід.— Старий ґрат — його вже не можна рушати з місця...— Відступив, оглянув із жалкуванням.
— Що ж робити? — сварливо вигукнув Бойченко.— Я не можу довго тримати вашого грата...
— Хвильку...— Однак він ще довго вовтузився, поки ту хвіртку витягнув, вніс до кімнати й спер до стіни.
— Добра... вельми добра річ,— ледве перемагаючи роздратування, пробубонів Бойченко,— де ж ви її роздобули?— Хай і не згадувати проти ночі...
— На цвинтарі? Ви — вкрали?!
— Вона лежала у траві й гнила...
— У траві, кажете, гнила...— Присів, задивившись на герб.— У траві, значить, гнила...— Почав пальцем виколупувати з жолобків мастило.— Чудово, що герб зберегли... А де ж ганчірка?! — роздратовано порухав брудними пальцями.
Діда те буркотіння уже не бентежило.
— Ви скиньте плащ,— сказав весело й запобігливо.
Але та запобігливість бралася не від бажання догодити, а від глибокої вдячності долі за її ласку. Хотілося самому бути вимазаним з ніг до голови.
— Я Звідси вийду, як тракторист...— оглядаючи до світла свої пальці, затурбувався Бойченко.— Дякую, досить з мене...— Вийняв газету, віддер перший аркуш. Витер пальці й поклав зіжмаканий куль на стіл.— А ви трохи порухайтесь... Здійміть-но мені ще той замок. Це українське барокко, чоловіче. Ми за ним давно полюємо.
— А правда, гарний! Я чомусь його дуже любив. Бачите: відчув, що то одна з кращих речей...
— Залізних виробів цього стилю збереглося дуже мало. То вельми рідкісна річ, добродію.
Сотнею тонюсіньких свистячих звуків було оздоблене зосереджене дихання старого, коли він придріботів до Бойченка із замком у руках. Уста були сині з фіолетовим відтінком, очі по-дитячому збуджено блищали. Бойченко зачудовано водив руками над замком, ніби чарував чи боявся торкнутися грубими нечутливими пальцями до древньої поверхні українського барокко, оглядав з усіх боків. Потім вернувся до портфеля, узяв другий аркуш газети, ще раз акуратно витер пальці, скинув плащ і обережно поклав його на ліжко.
Ще з годину розглядали речі. Врешті кімната набула переселенського вигляду- На місцях залізних виробів на стінах сіріли брудні плями різної конфігурації. Бойченко втомлено опустився у крісло.
— Ми заберемо це залізо, добродію,— виніс рішенець м'яким баритоном.— Вельми цінні знахідки! — Поволі обвів поглядом кімнату й зупинився з лукавою допитливістю на обличчі старого.
— Ні, я не хочу плати! — вигукнув колекціонер сквапно.
Мистецтвознавець із штучною журливістю засміявся.