Не розгнівався, однак... не розгнівався Павлюга на недоумкуватого Придибаху. Кожен по-своєму плекає свою гідність, чи, власне, кожен має право на своє розуміння людської гідності. Лиш би не глумився з ближнього. Гординя, і зазнайство — ось найплюгавіші вади. З них, саме з них починаються інші... Та прости йому, боже, прости бідному Оксентієві. Він не винен. Як у народі кажуть: «і чорт багато грошей (башлів) має, а в болоті сидить». Не винна й Марія Альперко із своїм Едиком. Бо, як сказав один мудрець: «Не той убогий, у кого мало, а той убогий, кому завжди мало». Не винна й Маційова.. Люди надто розмежовані після тих вселенських страхів. Один одного не розуміє. Що сім'я, що особа — то своя мова, як на вавілонській вежі, коли вона валилася. Нехай би я і на небо виліз та кричав на цілий світ про спонуки до збирацтва, про художнє залізо, про історичну пам'ять, про славних галичан — нащадків Осмомисла, князя-короля Данила Галицького, князя-воїна Лева Даниловича, мудрого гетьмана Петра Конашевича-Сагайдач-ного з Кульчиць... (о, скільки ще безсмертних імен «ковалів» землі Галицької можна згадати! — що Їх ти, смертний смерде Оксентію, і не чував у своєму болоті), але ніхто мене серйозно не сприйме: один відверто посміється, другий у кулак хіхікне, третій вдаватиме з делікатності страшенно захопленого. Хіба єдиний Бойченко...
Ба, тільки ви, Тимофію Кириловичу, могли б... Учений! У вченого ж велика душа. Спроможна охопити світу такі незмірні об-шари, які Марії Альперко і не снилися, чи...
Але ж і вас, дорогий метре, зморозило, коли я вам сказав, що мене втішив розгром Гітлером санаційної Польщі. Зморозило... Не відпирайтеся. Бо знову ми сидимо разом. Бачу вас перед собою, як і кілька годин тому... Я сказав — і ви здригнулися, тіло вкрилось сирітками — точно так, як оце в мене зараз. Гляньте на руки! І посиніли, і тремтять... Що зі мною?! Та менше з тим, ось запарю «гербати» з липового цвіту й... Мені важливіше закінчити розмову з вами. Тато мій, до речі, теж... А був мій тато людиною мудрою! Книжок, щоправда, прочитав небагато, але ж працював на залізниці! А «колійовці» то й без книжок були не дурні, принаймні того часу. «Колійовець» приймав чутки по рейках з усієї Європи. Чимало татусь і приховував од нас. Коли німці вдарили на Польщу, він не здивувався. «Того можна було чекати...» — сказав сумовито, замислено. Як нині пам'ятаю... Прийшов він з роботи такий втомлений, що ледве на очі дивився. Поклав свого шкіряного кашкета на чистий обрус у покої... Розумієте, засмальцьованого кашкета — на чистий обрус!.. Такого з ним ще не бувало! І мама,— що характерно,— не насварила на нього за це, а мовчки взяла той кашкет у руки, поволі, задумливо провела долонею по ньому, ніби хотіла стерти кіптяву, не поспішаючи... наче раптом він здався їй дуже милим, навіть із кіптявою від паровоза, а потім дбайливо поклала на своє місце — у нижній шухляді комода. Очевидно, душею відчувала, що... А татусь осідлав руками коліна,— тими руками, що мене малюком дуже вабили, я й жахався їхньої сили й захоплювався ними, бавився пальцями, які були товщі за мою руку,— і на грані відчаю видихнув: «Війна... війна, дорогенькі мої...» Ми не знали, що сказати на це. Після гнітючої паузи він сам додав: «Поляки кричать: не дадзіме ні гудзіка! Але я вже повидів, що то буде... як нас у Перемишлі накрили німецькі аеропляни». Здавалось, що татусеві шкода поляків — це мене обурило. Я вихопився: «Ото добре, ото красиво! Нехай німці покажуть їм, де раки зимують! А що вони з нами робили?!» Знав батько, «що вони з нами робили», знав, що я сидів п'ять років без роботи і надії не було... знав, що міністр санаційого уряду нахвалявся покінчити з «русінами» в найближчий час, знав про «пацифікації», та, однак, не підтримав мого телячого мукання. «О, а що тепер з нами далі буде...» — проказав засмучено. І нічого більше не зронив.
Коли ж звершилося возз'єднання Західної України з Великою Україною, тобто Радянською... я, учитель першої Ходорівської середньої школи, чисто української, почувався перед татом у великій правоті. «Ось бачиш, скептику мійі» Мовляв, нарешті ми почуваємося людьми: маємо свою державу, свою рідну українську мову, ніхто її не називає «хлопською», а нас — «бидлом», «кабанами», ніхто не планує розселяти мій народ кудись інде, щоб забув свої пракорені й спольщився; я — учитель і, навчаючи дітей німецької мови, при нагоді безкарно можу схиляти їх до високого розуміння милозвучності й краси рідної... поряд з іноземною. Він лише згорбився тоді й, покрадьки озирнувшись, прогугнявив: «Якби то, сину, та без великого Сталіна...»Ви, Тимофію Кириловичу, здригнулися і тоді, коли я вам сказав, що порятунком для мене особисто був і напад Гітлера на Радянський Союз. І даремно здригнулися... Перед нападом у мене з татом була розмова не менш важлива, ніж та, що з приводу Польщі. Він якось, повернувшись з роботи над ранком, розбудив мене й тихо, аби мама не чула, прошепотів: «Маємо вже й у себе таке... маємо свою державу... свою мову... Енкаведисти і в нас почали забирати людей...» Ще ніхто не знав цього! «Пильнуйся, сину... За такими, як ти, за гарячими головами, за вченими, інтелігентними хлопцями, вони насамперед...» Було йому страшно й вимовляти деякі слова. Ми ж у Ходорові про тридцять сьомий рік у Союзі начиталися такого, що... Біда ж і мене боком не оминула. Чудом вирвався з лабет... Аж тут до Ходорова вдираються тевтони, і я дістаю певність, що лабети «енкаведистів» не дотягнуться до моєї шиї. Не вдасться їм натішитися, що спіймали «націоналіста», який обмовився на уроці добрим словом про Михайла Грушевського, забувши додати, що він — «лютий ворог українського народу».
Тато, проте, й цим моїм «рятівникам» не вельми довірявся. «Тдь-но, синочку, до вуйка в Коломию. Як щось — тримайся ближче до лісу, бо ті пани теж не дадуть тобі спокою... На гіркі часи, кровинко моя, припали твої молоді літа... Лиш на божу ласку надія!»
А чи повірили ви, Тимофію Кириловичу, в ті жахи, яких я зазнав у землянках і в глиняній ямі на Брянщині? Але такого не вигадаєш навіть у казці.
Та чекайте... адже то я не вам оповідав— Це — тому нерозумному Оксентію. Лиш надаремно молов язиком. Та перехвилювався. І тепер мене дрож напала. Дивіться — сирітки по всьому тілі. Голова тріщить... Було би добре випити «гербати» з липового цвіту. Якби хтось запарив... якби Дануся була жива. Чи якби-то донечка не виїхала з чоловіком до Польщі...
Виїхала ось — і ніби нема в мене доньки. Наче за кару, що я колись радів... що тішився Україною.
Натішився!..
А думаєте, на фронті я не боявся?.. Ні, кулі не боявся... А своєї тіні — аби де не белькнути якоїсь дурниці...
А вдома, після війни, гадаєте, не боявся?.. І коли збирав колекцію... Та особливо з колекцією! Адже весь час мене мучило, що я чиню незаконне... переступаю якусь заборону. Чи не забагато я думаю про славних предків?! Чи не забагато...
Зате в мене є колекція. І скоро я разом з нею опинюся у Музеї. Прилипну, як пилинка, до якоїсь речі, й сидітиму собі, сидітиму... Історична пилинка! З тих — що вкривають останки великих людей, величних діянь, храмів і нетлінних скарбів людського генія. Пилинка... Безіменна та безгласна. Зате з колекцією, з виробами художників-ковалів, зібраними й врятованими власноруч.
Та хоч би лягти в ліжко... Поміг би хто... Ні! Сидите навколо мене і видивляєтесь на нещасного діда. Чого? Тебе, Маріє, і Едика твого по очах розумію. У вас такі очі... очиська... такі вони волоокі, витрішкуваті й виразні, що тільки сліпий не прочитає у них правди з першого погляду. А пані Маційова?! Ви, панусю, дуже наївні. І як то вам такій, вибачте, непоправно наївній вдалося прожити довгі роки й непогано? Непогано... А ти, Оксентію, невмиваний... Дістав на чвертку — чого тобі ще треба? Ви ніяк не можете доглупатися, що ж то діється з Павлюгою, чому він так запишався... чому він нарешті відчув себе людиною, розбалакався!
Бачу, й досі ви нічого не втямили. Хоч я торочу півдня і більше. Онде — звечоріло. Чи то хмара надійшла й віхола поглинула світло?.. Але ще раз починати про те саме — даруйте! Вам і сто разів повтори — не допетраєте... Бо що для вас якийсь старий маразматик з його залізним мотлохом? Ніщо!
Пізно вночі Павлюга очуняв, запарив чаю, напився, ліг і зміряв температуру. Гарячка загрозливо посунула сріблястий стовпчик ртуті далеко поза червону цяточку. Сухий кашель безустанно вибухав із грудей, йому в горлі було затісно, він розпирав стінки, душив. А вранці старий ледве продер закислі повіки. В голові гуло, наче поряд молов водяний млин.
Обтяжений усвідомленням раптової недуги погляд із безпорадним смутком насамперед поповз на залізні вироби. Хвіртка під стіною немов би щойно відчинена... У неї входить старий митрополит, задуманий, зсутулений під тягарем католицької чуми, що нависла над Руссю. Нахилив бліде обличчя, довгий тонкий ніс чітко вирізьбився над чорним вусом. У поставі митрополита щось відчайдушно козацьке...
Єдиний експонат, який недоторканим лишився на стіні,— це орел з брами Потоцького. Коли погляд торкається пихатого лихого птаха, у голові наростає болісний шум, а серце здригається від гострого занепокоєння. Цей орел не зацікавив Бойченка, бо за виконанням значно поступається іншим. Павлюга повісив його так високо з якогось пустотливого почуття — насмішка над графською регалією, мовляв: одначе, ти, орле, у полоні й не випурхнути тобі на волю, щоб довбати Прометеєві печінки. А тепер здалося, що орел... цей невситимий хижак, тріумфує на світі. Розпростер крила над немічним дідом і дзьобає у серце тривожними почуттями...
Увечері Павлюгу забрала швидка медична допомога. Коли санітар зводив його по сходах, унизу стояв Оксентій і заклопотано тупцював у своїх обрізаних чоботях. Павлюга з жахом продирався крізь стріху його брів до очей, аби вгадати, чому він саме тепер прийшов сюди... Чи не поживитися?..
— Зенку, то я викликав машину,— вигукнув Оксентій, і Павлюга побачив добрі зворушливо-співчутливі очі. Покаявся за безглузду підозру та з вдячністю прожебонів:
— Любий... .збігайте-но до музею, нехай колекцію заберуть.
— Хіба я знаю де... З музеями я ніколи нічого...— зам'явся той, відвертаючись.
— На проспекті Леніна, там лиш один...
— Я у тому ніц...
Павлюга схвильовано хитнувся до нього і ще раз попросив:
— Благаю...