Крізь відчинену кватирку до кухоньки натікало бадьористе березневе повітря. Застережно ворухнувши плечима, Павлюга з радісним недовір'ям відчував, як тілом розходилася весняна бентега. Сині язички полум'я працьовито лизали чорне дно пательні, у котрій смачно шкварчало. Забуваючи про заборони старості, він підсмажував на сметані вчорашню картоплю, тому що обожнював смак просоченої тлущем багряної шкірочки, яка з хрускотом відстає від пательні, коли збоку підважити виделкою.
Але понад усі маленькі радощі з голови не виходило про вчорашні візити Альперка й Думанського... А невдовзі настільки полонили його ці думки, що він забув і про березень і про ласощі... Почалапав до кімнати, сів у крісло край столу, витягнув з пачки цигарку, й клапті диму замислено-тривожно вигулькнули з щербатого рота з вибухом важкого натужного кашлю.
— А най тебе шляк ясний трафить!..— пробурмотів, стурбовано вдивляючись заплаканими від кашлю і диму очима у дзеркало, що було сперте до книжок на столі.
Гарячковим поглядом, ніби вперше після довгої розлуки, Павлюга обмацував негарне старече обличчя.
— Ба, годі, стара мавпо, годі рясточок топтати...
Едик Альперко не такий чоловік, аби тратити дорогоцінний час із дідуганом, який доживає віку в світі іржавого непотребу... Погляд заклопотано майнув по стінах. Церковні ключі, орли, замки, завіси, ремісницькі знаки, камінні решітки, трисвічники, шматки залізних дверей — зразки ковальства старовини — іржаве заліззя, старанно вичищене й вимащене смердючим мастилом, припало до стін, завмерло, очікуючи вирішення своєї долі.
Павлюга знає Едика з підлітка — двері їхніх квартир зустрічаються на одному майданчику; Едикові вже близько тридцяти, він має сина, доп'яв кар'єри в центральному універмазі, та жодного разу не провідав самотнього старого сусіду, навіть рідко кидає «добридень», зустрічаючи на вулиці. Якась ділова пиха володіє молодиком, коли він у задумі пропливає поряд.
А це вчора під вечір — дзвінок... Хто б це міг бути?
У першу мить Павлюга знітився, несподівано наскочивши на холод круглих знайомих очей. І тут же в душі заквиліло якесь тривожне передчуття: засмагле обличчя, вихоплене з сутінків коридора слабким світлом з кухні, справляло зловісне враження, погляд спідлоба насторожував винуватою допитливістю. Та заговорив Едик надто прихильно:
— Добридень, Зеновію Петровичу, як ся маєте?
— Живу...— промимрив старий, гамуючи раптову розчуленість.
Заметушився, готовий Альперкові неба прихилити. Щира душа прагнула вірити у дружній порив людини.
— Живу, сусідонько, як горох при дорозі...
— Отож, вирішив заглянути, як воно... подивитися колекцію,— збентежений розчуленням старого, мовив гість.
— Прошу, радо прошу!
Але ті хитрі волоокі очиська й далі будили підозру: жоден експонат не привернув їхньої уваги... Проте господар уже не міг зійти з довірливо-дружелюбного тону. Взяв гостя за лікоть і водив, спутано човгаючи поряд, аж поки той не зронив:
— Маєте гарне помешкання...
— Не скаржуся...
Ця квартира колись входила до анфілади покоїв одного пана. Нині — три окремі квартири. З одного боку крізь замуровані двері чути бренькання на піаніно малого Альперка, з другого — бридкий джаз і перипетії домашнього життя злодіїв. У свята й вихідні вони на роботі, у будні приводять дівчаток і влаштовують вакханалії із стриптизом, курінням наркотиків, сварами. Банда сидить чиряком на сумлінні Павлюги, але ж про неї знає сам дільничний міліціонер... Єдиний порятунок — переселення злочинців на іншу штаб-квартиру. Але це може статися тільки тоді, коли повернеться власниця квартири — Галчина мати. Вона поїхала до родичів на Далекий Схід. Хоча, хто з на, може, стара й далі, ніж на Далекий Схід, поїхала... Доньчині друзяки — це такі хлопці, що їм сам дідько не брат. З ними ліпше не...
— Гарне...— буркнув Едик.— А ці двері куди?
— До Галі Дорофе...
— І ви, мабуть, усе чуєте...
— Нічого я не чую! — рвучко відступив старий і насупився.
Поки Галя не оточила себе коханцями із злочинного світу, його знання цього світу обмежувалися вельми недостовірними, часто романтизованими картинками з книжок і кіно. Тепер він дещо втямив, притуляючи вечорами вухо до продажної стіни і з жахом прислухаючись до гомону страшного, екзотично-недоступного життя. Галя дуже любить співати сучасні естрадні пісні. Йому не раз проганяли нетривкий старечий сон її вокальні вправи пропитим хрипким голосом або ридання, коли було поранено її коханого. Павлюга збентежено щулився від одверто солоних жартів парубоцтва, коли з кухні, як він здогадувався, назустріч хлопцям виходили дівчата в костюмах Єви; його проймала гостра зловтіха, коли крізь стіну проникали філософські роздуми: «Как мне надоело раздевать і лазить по карманам»,— чистий баритон жалісно скаржився у п'яному розчуленні. «Ничего,— заспокоював бас,— покуда в Ленинграде имеется монетний двор, будем освобождать карманьї от лишнего груза».
— Кажете, нічого не чути? — перепитав Едик єхидненько.
— На диво стіна глуха...
— Можна їх позбутися, якщо...
— Ні, не докучають! Прошу вас, не вплутуйте мене сюди,— заблагав старий.
— Добре, нехай...— заспокійливо поплескав його Едик по плечі.— Як то вам хотілося збирати це заліззя? — раптом зацікавився колекцією. Став посеред кімнати, запхав руки в кишені й загойдався на носках чорних черевиків, іронічно посміхаючись.— Донька не пише?
— Донька? Не пише... У мене, вважайте, нема доньки...— піддався хвилевим почуттям Павлюга. Та відразу опам'ятався, насторожений чимось зловісним у посмішці гостя.
— Ви дуже любите це залізо? — зневажливо гойднувся у бік експонатів.
— То, чоловіче, наша історія, то пам'ять про наших предківі — з несподіваним запалом вигукнув старий.— А пам'ять учить! — І в збудженні затявся.
Він хотів сказати, що в цих тлінних рештках вклеплено талант і вмілість народу. По іржавому залізу можна читати історію не менш успішно, ніж по вкарбованих у камені древніх письменах етрусків. Він мав цілу продуману лекцію про цінність експонатів, та від збудження лише пришелепкувато повторював:
— Пам'ять учить! Пам'ять учить...
— Дайте спокій, кому потрібна та пам'ять...— Едик гойднувся на носках.— Це все, як то кажуть, ілюзії. За пам'ять не платять, за неї скоріше... б'ють. Але то ваша справа.— Крутнувся на обцасах. Знайома пиха лягла на широке обличчя.— Бувайте, вдячний вам...— І пішов — байдужий до Павлюги і його безталанної колекції.
Безперечно, що тут не треба великого розуму, аби збагнути мету цього візиту. Павлюзі пора переселятися у кращий світ, а Едикові — лише двері розмурувати й побілити стіни.
Тому невдовзі й Думанськин, начальник ЖЕКу, завітав. Той недоросток, якому ніколи ніякого діла не було до того, як дає собі раду самотній пенсіонер. Маленький рожевощокий чоловічок, наче гном, стовбичив посеред кімнати, хитренько примруживши очі, щоб натішитись враженням, яке він справив на високого доброго діда.
— А мені потрібно оглянути квартиру. Планується капремонт,— заявив нежданно грубим голосом з кумедною поважністю.
— Будь ласка... Я маю що показати!
— Чому тоті речі порозвішувано?
— Моя хата — що хочу, те вішаю...
— Чи не можна тоте залізо в підвалі зложити? — басував гном, цілком байдужий до страдницької гримаси на дідовому обличчі.— Державна квартира, товаришу, державна! — переконливо стріпнув безбарвними віями альбіноса. Гордовитий і неприступний.— У вас родина є?
— Що вам до того?
— Я офіційна особа, мені треба...
— Все вам треба знати, тільки не...
— Аяяяй! — зневажливо скривився Думанський.— Посоромився б, солідний чоловік! — Махнув рукою на експоната.— Через якісь дурнички...
— Любий мій, це не дурнички! — прискочив до нього старий.— Це зразки древнього ковальського мистецтва. У цих тлінних рештках вклеплено талант і дух народу!— наче кінь, що перегриз вудила, зануртував у кімнаті звільнений голос Павлюги.
Однак дуже скоро старий збагнув, що скільки б кінь не гарцював, йому не збити копитами іронічних колючок, які визирали з-під сонливих білявих вій. Та зупинитися не мав сили. Голос далі звучав урочисто й чітко з пафосом. Тільки те, що він вихоплювався із щербатого рота, що тремтіла й хворобливо сіпалася ліва щока й сльозилось око, підмішувало до пафосу дрібку комізму.
Врешті йому стало байдуже, як його приймуть. Кричав до стін, до котрих не насмілювався говорити на самоті, аби не мати себе за божевільного,— за винятком окремих випадків, коли хотілось просто порозмовляти. Він знущався з глухого начальника й глухих стін, якщо вважати, що й стіни мають вуха.
— То віддайте ці речі в музей,— буркнув Думанський, зміркувавши, що на всю цю балачку якраз так велить відповісти службове становище.
Як не як, а за гномом треба признати рацію. Чи круть чи верть, а розлучатися з дорогоцінним залізом доведеться. Круки зачули мерця.
Погляд з мукою майнув по стінах. Скільки то нервів і сил коштувало! Увесь вільний час протягом не одного десятка років пішов на розшуки. Залізо стікалося у колекцію із смітників, руїн, комірчин кустарів. А стезя розшуків була всіяна більше тернями, ніж... Один коваль на Станіславщині, який милостиво дозволив переглянути купу залізяччя у закіптюженій кузні, сказав до свого підручного: «Сеню, спитай-но того пайка, де так файно дурних вдягають. Може-бись пішов з ним порпатися у сміттю та й не бідував зо мнов».— «Вуйко жартують»,— буркнув Сеньо. А коли «панок» загорнув у газету якусь вкриту коростою іржі залізячку, очі коваля спалахували пожадливою непевністю, пальці недовірливо м'яли гріш-Шкода цього безпритульного заліза, аби в разі чого знову не потрапило на смітники або в недобрі руки. І шкода прощатися з ним... Бо тоді —-хоч просто бери та й живцем лягай у могилу.
І, як на лихо, згадався сон, що приснився уже над ранком. Дана приходила до нього... Стояла на тротуарі, як жива, очікувально дивилася на його вікна й говорила: «Зенку, ти бачив, як наша донечка мене порізала.. Зенку?!» — взивала жалібно, обійнявши себе попід груди. Він боязко визирав із кімнати, ледь відхиливши фіранку, щоб вона його не побачила.
Данка була молоденька, здорова, у тому ж блакитному платтячку, в котрому ходила з ним уперше до театру. І чомусь ця деталь його ще більше лякала. Серце спливало болісним смутком, бо воно знало, що Данки давно нема,— це якась проява маскується під його вірну дружиноньку. До того ж — такі слова!.. Адже Данка померла під час операції шлунка, а ця — повторює жахливе, що Оксанка...
Прокинувся з мульким тягарем на серці, який вичавлював приглушений роками щем. Покректуючи, підвівся, спустив ноги на стоптану вовну овечої шкурки й почав зав'язувати торочки підштаників. «Авжеж кликала... до себе»,— міркував.
А з цим спогадом заболіли в душі та в тілі задавнені болі, далася взнаки багаторічна самотність. Підвівся, почалапав на кухню, узяв помело й держаком розсунув фіранки на вікні. Протилежний будинок, завше знизу пописаний дітьми, оббризканий болотом, тепер був казково гарний. Уночі пройшов дощ і ущелину між будинками заповнювала мряка. Крізь серпанок туману стіна здавалась чистою, легкою і далекою. Голубуватий туман посилював у душі знайомий смуток,— немов би це не був матеріал, з котрого сни будували свої химерні видива, а плавала перед його зажуреним поглядом блакитна сукня юної дружини. «Дануся кликала до себе»,— подумав переконливо й чомусь знову засунув фіранки. Відніс помело на місце, старанно вмився, прополоскав рот, одягнувся. Поскладав до сумки пляшки з-під молока й рушив у місто. На душі було почуття, ніби він зібрався кудись назавжди з цього дому...
Подзвонюючи пляшками, пригноблений дивним почуттям, сходив униз, а назустріч йому надійшла Маційова: він побачив перед собою пишну корону сивого волосся.
Та замість того, щоб відповісти на привітання й піти собі мимо, вона заступила йому дорогу й гугняво промовила:
— Пане Зенку, що з вами? На вас лиця нема... Як ви піднепали!..
Він спочатку й не второпав, чи то до нього. А коли підвів розгублений погляд, то побачив лише кряжисту байдужу спину.
Це його й доконало. Павлюга вернувся у кімнату, залишив пляшки й подався у місто з порожніми руками.