Як тільки Панлюга вернувся у свою квартиру, як тільки фігуриста гордовита постать Маційової розтала, мов якесь видіння минулого, самотність йому здалася особливо дошкульною. Вона невблаганно обступала його тою набридливою тишею, що вже стільки років тиранічне ґаздує у цій непросвітній оселі. Єдиний порятунок — у тих подзьобаних іржею експонатах. Серед них почуваєшся бальзаківським Пенсом. Навіть більше того... Бо що для Павлюги полотна великих майстрів Відродження? Тінторетто, Кореджо, Гольбейн... їхні мозолі давно визнані цілим світом. А цих скромних грубуватих виробів із простого заліза ще ніхто не бачив разом у такій кількості. Павлюга їх врятував од загибелі й дарує людям. Ніби сам їх створив... чи, власне, воскресив для нащадків.
І люди вперше побачать неоціненні скарби та визнають мозолі його талановитих, але забутих предків.На жаль, нема з ким поділитися радістю... А хочеться... і бурхливих розмов, і заздрісних поглядів, і похвали. То ж хутко одягнув пальто і вийшов поблукати містом.
На лавчині між двома каштанами сиділа, як гора, Марія Альперко, поряд стояв Едуард. Побачивши Павлюгу, він щось сказав матері й, повернувшись спиною до старого, почвалав через газон, через вулицю та невдовзі зник за рогом консервної фабрики.
Велика голова з одутловатим обличчям нерухомо сиділа на короткій шиї. Чорні круглі очі холодно, випромінюючи спокій і розум, дивилися уздовж вулиці. Павлюзі завше стає моторошно, коли він бачить ці очі. Бо як тільки вони зупиняються на ньому, то крім саркастичної іронії, нічого іншого він у них не зустріне. І тепер зіщулився у збентеженні — зараз на його врочисту піднесеність упаде зловісна тінь.
Проте всепоглинаюча миролюбність несподівано оволоділа ним настільки, що він раптом вивернувся з-під пресу страху — адже сьогодні йому нема чого потерпати перед Маріїною іронією, бо він уже не просто народний учитель із жебрацькою пенсією у кишені та смердючим залізом у кімнаті; він, прецінь, визнаний колекціонер народних цінностей, які навічно займуть належне місце у велично-святкових залах музею. Сьогодні йому пора врешті й полюбити Марію Альперко тою загально-людською любов'ю, що про неї пишеться у Біблії; пора й притлумити в собі ту невтямну ненависть до Марії, яка кипіла у ньому довгі роки...
За зневагу до людей з маленькими посадами Павлюга записав Марію до категорії махлярок і спекулянток, тобто своїх найзапекліших ідейних ворогів. Бо саме спекулянти, хабарники, на його думку, перші вороги всього чесного люду. Прямих доказів проти Марії він не мав, хоч живе вона через коридор ще відтоді, як прибилася до Львова з хлопчиком і хворим чоловіком. Проте ділова, енергійна молодиця у чорній шинелі, у німецьких юхтових чоботях, у теплій сірій хустині й тоді будила в нього якусь мимовільну підозру, її одразу ж настановили заступником голови районної ради, вона пізно приходила додому; як звичайно, серед ночі Павлюгу будив кашель астматика, Маріїного чоловіка: той щоразу виходив назустріч; високий, сивий, із сумними очима, які немов би німо прохали в кожного перехожого помочі. Едик, синок, батька зневажав. Проте після його смерті Марія дуже тужила. Згодом з'ясувалося — чому. Вадьки не стало — і все покотилося шкереберть. Пішли чутки, немов би вона вплуталась у якісь махінації, за що й судитимуть... Та замість тюрми вона потрапила інженером праці на великий завод. І знову ж — удову ніколи не полишає людський поговір. Маційова шептала, начебто їй говорила далека родичка, сестра її першого чоловіка, що в сусідки тієї родички Марія Альперко часто позичає великі суми грошей, а потім віддає з вигідними процентами. Щоправда, для поголосок були підстави: Марія жила «шикарно» (це її улюблене словечко), тобто не за рівнем інженерної зарплати. Павлюга не довіряв пліткам, однак не міг погамувати підозри, несвідомої ненависті до людини, яка розкошує на інженерній зарплаті.
— Куди так зібралися, Зеновію Петровичу? — мелодійне сопрано з давно знайомою іронією зупинило його біля каштанів.
— Пройдуся...
— У вас якийсь клопіт? Може, їдете до Польщі?
— Нікуди я не їду...— Роздратувався, бо вчув, що запахло єхидством.— Я одружуюся! — несподівано навіть для себе випалив дід і з викликом подивився на неї.
Але й бомба не посіяла паніки в лавах ворога. Марія лише довгу мить мовчала. Аж згодом рівним голосом із прихованим глузуванням спитала:
— Може, з пані Маційовою?
— А хіба що — Маційова не людина? Марія знову розважно помовчала. Павлюга сердито крутнувся і почвалав у місто, але вже не знав. чого... І березневий холод легко долав благеньку одежину й пронизував до кісток,— коли й хвороб достобіса. Тепер і ставлення Бойченка до колекції виглядало не вельми чітким. Чи не хвалив мистецтвознавець речі лише з чемності?..
Хутко вернувся додому та в холодній, давно не біленій кухні сів на табуреті, втупився у глуху стіну протилежного дому і з'їжився, немов би в очікуванні якогось удару. Власне, він боявся напливу почуття тої ж проклятої спустошливої самотини. Тому з усієї сили намагався воскресити в собі враження присутності Бойченка, Маційової...— Він — осьде, очима у стіні, а вони — поряд, затамувавши подих, готуються слухати його бесіду.
Що ж, зараз він їм і скаже... ще й не таке! Аж тепер гостоньки стерпнуть зі страху. Але нікуди не подінуться, сидітимуть камінцем скільки треба.
Ой-ой, ой-ой... дорогі мої, чи можете ви собі уявити, що й перший день війни я зустрів з інтересом... власне, з таємним полегшенням. Еге, бліднете, ховаєте очі, мовляв, що той маразматик верзе! Радіти з цього могли хіба лиш махрові націоналюги, тобто доморощені націонал-соціалісти...
Радості, як такої, звичайно, не було — війна жі Але в душі панувало якесь таке дивне — ніби ти знову врятований, ніби ще раз химерна доля зглянулася над тобою, коли ти опинився на грані відчаю — і знову настала цікава зміна...
Ба, такі були часи, що ми жили тільки чеканням змін. Нехай буде гірше, аби інше. Ніхто ж нічого доброго не міг передбачити. А тут — притискало... Отже, війна! Прийшли німаки. Як воно буде далі, життя покаже, але принаймні від сталінського табору, від кулі енкаведистів ти забезпечений гарантовано.
Перед війною ж у нас лютували повальні арешти. До того ж тихо, без гамору в пресі. Енкаведисти непомітно для стороннього ока забирали всіх, хто був причетний до політики, до «просвіти», до Компартії Західної України. Забирали ночами, по дорозі з роботи, з поїзда... Так ніби стрілися тобі близькі друзі й запросили на гальбу пива. Люди почали раптом зникати безслідно. Ніхто з родичів не знав, куди нести передачі. Спочатку я цьому не вельми вірив, аж поки не щезло кілька вчителів із нашої школи... а по-справжньому вкумекав, коли й мене зупинило двоє на безлюдній вулиці в сутінкуватому надвечір'ї. По очах я відразу прочитав, хто вони та що потребують. І як шарпнувся з рук, то, здавалось, ніяка сила у світі не втримала б такого переляканого. А кулі з наганів, що свиснули біля вух, лише піддали духу. Ото був страх! Розумієте...
Дзвінок при вхідних дверях... ще одна кара божа!
Так це ж Оксентій!.. Оксентій Придибаха. Він мав двоколісну тачку або, як сам називає, «тиляги», працює на Центральному ринку вантажником. Іноді на чвертку горілки отакенну шматюгу м'ясива притарабанить! Беззубому дідові на тиждень з гаком вистачає.
Щоправда, Павлюзі не вельми приємно заходити у справунки з Придибахою. Не та це компанія для інтелігентного чоловіка... Он, полюбуйтеся, франт який! На голові — щось подібне до шапки вушанки, але з опудала, на плечах — засмальцьована фуфайчина, ноги — у стоптаних кирзаках з обрізаними халявками, штани підв'язані очкурами з жінчиної спідниці. Карикатурне видовисько! Та убогість ще можна простити, але пияцтво, злодійкуватість... Що ж, раб — тому й злодій. Це не прислів'я, а вистраждана мудрість. Оксентій, звичайно, здогадується про таке ставлення до себе, але не ображається. Каже: «Зеню, хто не курить і не п'є, у того утроба гниє», або співає: «Не вкрадеш --не будеш мати, здохнеш навесні...» — на мотив пречудової народної пісні. І п'є,' і краде, і «калимить», ще й жінку «вчить»... смердюх! Дядька того — пучка духу... Осьде-он, низеньке, засушене, хрипкий голосок, оченят і не видно за густою вовною жовтих брів над гострими вилицями. Лушпавка. І тхне ж від нього — ба, не парфумами! Він не кривиться від запаху мастил, як Бойченко.
Та в похилому віці друзів не вибирають:
хто прийде до порога, того й пошануєш. Тим паче, що в нього — «тиляги»! Вчора погодився привезти залізну решітку від...
— Зеню, може б, келішечок на дорогу. Березень ще тисне... Мої граблі геть закоцюбли.
— Іди на кухню. Зараз будеш мати свій «келішечок».
— О, з таким клієнтом, прецінь, звичайно...— тернув ощасливлений шкурлавими долонями.Дідько з ним... Допровадити б нарешті все до ладу, скоріше прихистити колекцію у музей — у великі світлі палати, де панує врочиста тиша вічності, як пишуть у мудрих книжках. І сам би зітхнув. Душа приліпилася б до експонатів, як пилинка, і блаженствувала б собі в супокої, поки люди на Землі. Завтра ж відправити залізо, бо серед альперків і думанських, у сусідстві з мафією, злодіями тримати його вдома небезпечно,— коли не знаєш, що тебе чекає через мить, самотнього та дряхлого. Лиш притягти б від Гупала ту камінну решітку сімнадцятого століття...