Для процвітання на Середньому Заході фермерові потрібна добра земля. Так само й мандрівним пілотам, їм треба триматися ближче до своїх клієнтів, а для цього підшуковувати гарні майданчики неподалік від населених пунктів. Щойно викошеиі луки, сіножаті, лани пшениці або вівса, і щоб жодних тобі корів, які так і тягнуться покуштувати на зуб тканину з крила чи хвоста літака; бажано, щоб. поблнзу тих майданчиків пролягали автомобільні дороги, а в огорожах свободи для людей, до того ж місце має бути таке, щоб літаку ніде не доводилося пролітати низько над будівлями, і досить рівне, щоб літак не розси- пався на друзки, котячись по землі із швидкістю п'ятдесят миль на годину, і досить довге, щоб на ньому можна було безпечно злітати й приземлятися в ці спекотні дні у розпалі літа; і, звісно, потрібен ще дозвіл власника землі на оті польоти.
Саме про це.я й думав того суботнього ранку, коли ми летіли на північ, Месія і я. Попід нами, на відстані в тисячу футів, пропливала зелена й золота земля. “Тревел-ейр” Дональда Шімоди гуркотів поблизу мого правого крила, пускаючи на волю снопи сонячних зайчиків, що зіскакували з його дзеркальної поверхні. Гарний літак, подумав я, але трохи завеликий як для справжньої важкої праці мандрівних пілотів. Так, він може взяти на борт одразу двох паса- жирів, але ж і важить він удвічі більше за “Фліт”, отож потребує значно біль- шого майданчика, аби відірватися від землі й повернутися на неї. Колись і в ме- не був “Тревел-ейр”, та зрештою я поміняв його на “Фліт”, який може вдоволь- нитися Й крихітними майданчиками, що їх куди легше знаходити поблизу місте- чок і селищ. З “Флітом” я міг працювати на галявині в п'ятсот футів, тоді як “Тревел-ейр” вимагав простору в тисячу — тисячу триста футів. Приставши до цього чоловіка, подумав я, ти зв'яжеш себе розмірами майданчиків, потрібних його літакові.
'І справді, тієї ж миті, як мені сяйнула ця думка, я помітив невеличкий охайний випас для худоби поблизу містечка, над яким ми саме пролітали. Зви- чайна фермерська ділянка завдовжки в тисячу триста двадцять футів, поділена навпіл. Другу її половину, певно, продали місцевій громаді під бейсбольний майданчик.
Знаючи, що літак Шімоди приземлитися там не зможе, я поклав свою легку машину на ліве крило, трохи догори носом, і, утримуючи двигун на малих обертах, з граційністю сталевого сейфа пірнув у напрямі бейсбольного май- данчика. “Фліт” торкнувся трави одразу ж за огорожею, що відокремлювала ліву частину ділянки. Я трохи підрулив до повної зупинки, залишивши поруч із собою чимало вільного місця. Все, чого я прагнув,— це влаштувати невеличку виставу, продемонструвати можливості “Фліта”, коли його ведуть належним чином.
Я дав газ, розвертаючись для зльоту. Та тільки-но підготувався до розбігу, як побачив, що й “Тревел-ейр” заходить на посадку. Хвіст униз, праве крило дого- ри — він скидався на величного й елегантного кондора, який зібрався сісти на шорстку траву.
Він був уже низько й летів повільно, тож волосся на моїй потилиці підняло- ся дибом: ще трохи — і я стану свідком катастрофи. Аби приземлитися за огорожею, “Тревел-ейр” має утримувати швидкість щонайменше шістдесят миль на годину. Трохи повільніше — і літак, утративши швидкість до п'ятдесяти миль, каменем упаде на землю. Та натомість я побачив, як білий із золотим біплан завис у повітрі. Звісно, не буквально завис — він летів зі швидкістю, не більшою за тридцять миль, а щоб ви знали, літак, який “застрягає” на п'ятдесяти, прак- тично зупиняється в повітрі. А потім я почув шерех, і “Тревел-ейр” сів на три точки. Йому вистачило половини чи, може, трьох чвертей площі, на якій призем- лився “Фліт”.
Я мовчки сидів у кабіні й спостерігав, як Дон підрулює до мене і вимикає двигун. А я тільки витріщав очі й не міг здобутися на жодне слово.
— Гарний майданчик ви знайшли! І до містечка близько, еге? — звернувся до мене Дон, так наче нічого й не сталося.
Наші перші клієнти — два хлопці на мотоциклі “хонда” — видимо зацікави- лись тим, що відбувається на їхніх очах.
— Що значить близько до містечка? — прокричав я, перекриваючи гуркіт од двигуна, який усе ще лунав у моїх вухах.
— Ну, рукою подати.
— Та ні, я не те. Як розуміти це приземлення? Як ти зміг посадити “Тревел-ейр”?
—Дон підморгнув мені:
— Чари!
— Ні, Доне... справдії Я ж бачив, як ти приземлився! Він. добре бачив, який я вражений — і то не просто від страху. — Річарде, ти хочеш знати, чому ширяють у повітрі гайкові ключі, як зцілювати від усіх хвороб, перетворювати воду на вино, ходити по хвилях і сад- жати “Тревел-ейр” на стофутовому майданчику? Ти хочеш знати, в чому секрет усіх цих чудес? У мене було таке відчуття, наче він націлив на мене лазер. — Я хочу знати, як ти тут приземлився...
— Слухай-но! — гукнув він через безодню, що розділяла нас. — Що таке цей світ? І все в ньому? Ілюзії, Річарде! Кожна його часточка — ілюзорна! Це ти розумієш?
Тепер він не підморгував і не всміхався, так наче раптом розгнівався на мене через те, що я не відав цього раніше, ще хтозна-відколи.
Мотоцикл зупинився біля хвоста його літака — хлопцям не терпілося політати.
— Гаразд,— тільки й спромігся вимовити я. — Ілюзії то й ілюзії. Хлопці полетіли з ним, а мені належало знайти власника ділянки, перше ніж він знайде нас, і попросити в нього дозволу скористатися з його випасу для польотів.
Єдино можливий спосіб описати зльоти й посадки, що їх того дня робив літак Шімоди,— це припустити, ніби він був лише підробкою під “Тревел-ейр”. Скажімо, ніби то був “Е-2” чи вертоліт, що його убрали в шати “Тревел-ейра”. Для мене набагато легше було сприйняти те, що гайковий ключ дев'ять шістна- дцятих плаває в повітрі, наче невагомий, аніж зберігати спокій, спостерігаючи, як злітає важкий біплан з двома пасажирами на борту із швидкістю тридцять миль на годину. Одна річ — вірити в вознесіння, коли ти його бачиш, і зовсім інша — вірити в чудеса.
Я затято розмірковував над Доновими словами. Ілюзії. Хтось говорив про це раніше... у моєму дитинстві, коли я навчався фокусів. Це говорили фокусники! Вони обережно переконували нас: “Погляньте, те, що ви зараз побачите, зовсім не чудо, і не чаклування. Насправді це — ілюзія чуда”. Потім вони виймали канделябр із волоського горіха і обертали слона на тенісну ракетку.
У спалаху проникливості я витяг з кишені “Посібник Месії” і розгорнув
його. На сторінці було лише два речення. Не існує проблеми, яка б не несла
тобі дарунка.
Ти шукаєш проблем, тому що тобі потрібні їхні дарунки. Не можу пояснити
чому, але ці слова полегшили моє замішання. Я прочитав їх ще до того, як
збагнув, що мої очі заплющені.
Містечко називалося Трой, і той випас обіцяв бути для нас не менш гостин- ним, ніж була сіножать у Феррісі. Але у Феррісі я відчував певний спокій, а тут повітря немовби загусло від напруги, що мені аж ніяк не подобалось.
Політ — ця чи не єдина в житті наших пасажирів пригода — був для мене повсякденним ділом, що його тепер затьмарював отой незбагненний неспокій. Моєю пригодою був цей дивовижний чоловік, неймовірний спосіб, у який він примушував літати свій біплан, і чудернацькі слова, що ними він послуговувався для пояснень.
Жителі Троя були приголомшені чудесними польотами “Тревел-ейра” не більше, ніж був би я, коли б почув, як ополудні задзвонив котрийсь із міських дзвонів, що мовчав останні шістдесят років. Вони просто не відали, що на їхніх очах діється неможливе.
— Дякуємо за політ,— казали вони.
— Оце і все, чим ви заробляєте собі на життя?.. Хіба ви ніде не працюєте?.. — А чому ви обрали таке маленьке містечко, як Трой?..
— Слухайї Джеррі, твоя ферма не більша за коробку від черевиків!..
Пополудні в нас було чимало клопоту. Багато людей приходило політати, і ми мали заробити багато грошей. І все ж таки внутрішній голос підказував мені: виплутуйся з цієї халепи і тікай звідси. Я не раз нехтував такі попереджен- ня раніше і потім завжди шкодував.
Близько третьої години я заглушив двигун: треба було заправляти бак, і я двічі сходив з двома п'ятигалоновими каністрами по автомобільний бензин до колонки Скеллі. Зненацька мене наче вдарило: я ж іще жодного разу не бачив, щоб “Тревел-ейр” заправлявся пальним. Шімода не заливав бензином бак свого літака відтоді, як ми зустрілися в Феррісі, і я на власні очі бачив, як він літав на цій машині сім годин і вже розпочав восьму без краплини бензину чи масла. І хоч я знав, що він добра людина й не завдасть мені лиха, я знову злякався. Якщо ви поставите собі за мету суворо ощадити пальне, до мінімуму збавляти- мете оберти, а суміш для крейсерської швидкості буде гранично збідненою, то й тоді ви зможете утримати “Тревел-ейр” у повітрі лише п'ять годин. Але не вісім. І яких — безперервних зльотів і посадок.
Тимчасом як я наповнював бензином бак у центральному відсіку і заливав ще кварту масла в двигун, Шімода й далі без угаву літав та літав. На полі виши- кувалася черга охочих, і він видимо не хотів їх розчаровувати.
Я вибрав хвилину, коли він допомагав черговому пасажирові та його дружи- ні залізти до передньої кабіни. Чимдуж намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно і незворушно, я запитав:
— Доне, як у тебе з пальним? Бензин потрібен? — Я стояв біля крила з по- рожньою п'ятигалоновою каністрою в руці.
Він поглянув мені просто в очі й спохмурнів, видимо спантеличений, так наче я запитав, чи потрібне йому повітря, щоб дихати.
— Ні,— відказав він, і я відчув себе недолугим учнем із задньої парти. — Ні, Річарде, ніякий бензин мені не потрібний.
Це мене роздратувало, бо я ж таки трохи розуміюся на авіаційних моторах і пальному.
— Ну гаразд,— ущипливо мовив я,— а може, трохи урану? Він засміявся й одразу ж полагіднів.
— Ні, дякую. Я заправився ним торік.
Він знову заліз до пілотської кабіни і вирушив зі своїми пасажирами в новий надприродно уповільнений зліт.
Найдужче мені хотілось, щоб люди одразу ж повернулися до себе додому, а ми швиденько забралися звідти геть. Пасажири там чи не пасажири — а мені треба тікати. Все, чого я прагнув, то це злетіти і знайти велике вільне поле якомога далі від людей, щоб просто сидіти там, мислити і записувати в бортово- му журналі, що зі мною сталось, а потім спробувати відшукати в цьому бодай якийсь сенс.
Поки Шімода приземлявся, я вийшов з “Фліта” трохи розім'яти ноги. Тоді підступив до його кабіни й потрапив у струмінь повітря від пропелера потужно- го мотора.
— З мене досить, Доне. Налітався донесхочу. Тепер поживу сам собі. При- землюся десь далеко від міста і трохи перепочину. А з тобою літалося непогано, весело. Може, ще колись побачимось. О'кей?
Він і оком не змигнув.
— Зроблю ще один політ, і рушимо разом. Бачиш, на мене чекає хлопчина.
— Гаразд.
Молодик покірно сидів у пошарпаній інвалідній колясці, яку прикотили до поля від самого містечка. Він справляв враження розламаної на шматки істоти, що її впресувала в сидіння якась невідома сила надтяжіння. Проте він бажав політати. Товклися там і інші люди. Душ сорок чи п'ятдесят. Хто сидів у маши- нах, а хто стояв поруч і з відвертою цікавістю чекав побачити, як Дон витягати- ме хлопця з коляски й пакуватиме до літака.
Та Дон цим не переймався.
— Хочеш злетіти? Каліка всміхнувся спотвореною усмішкою і закивав на всі боки. — То й злетимо, а чого ж,— мовив Дон спокійним тоном тренера, що звертаеться до гравця,: який засидівся на лаві запасних і якому саме настала черга виходити на поле Якщо, озираючись назад, і шукати в тій хвилині чогось диво- вижного, то це була напруга, з якою він це сказав: наче й недбало, але водночас владно, так, щоб той молодик зараз же підвівся й самотужки забравсь до літака, і то без будь-яких виправдувань. А все, що сталося по тому, справляло таке враження, ніби хлопець тільки грав роль каліки й тепер закінчував свою остан- ню сцену. Достоту як у театральній виставі. Принаймні такий вигляд усе те мало збоку. Оте надтяжіння враз зникло, так мовби його ніколи й не існувало. Хло- пець вискочив з коляски, як корок з пляшки шампанського, і, зачудований сам із себе, побіг до літака. Я стояв поруч, і до мене долинув його голос. — Що ви зробили? — шепотів він. — Що ви зі мною зробили?
— Ти збираєшся летіти чи ні? — запитав Дон. — Плата — три долари. Гроші, будь ласка, наперед.
— Я лечу! — вигукнув молодик.
Шімода не допомагав йому залазити до передньої кабіни, як він звично робив це з іншими пасажирами.
Люди повиходили з автомобілів. Навколо розлігся приглушений гомін багатьох голосів. А потім запала тиша. Відтоді, як одинадцять років тому ванта- жівка шубовснула з моста у воду, цей молодик не ступив самостійно жодного кроку. І тепер він нагадував дитину, яка зробила собі крила з простирадла.
Зрештою він видряпався до кабіни і ковзнув у крісло, недоладно вимахуючи руками, неначе вони були призначені для того, аби ними бавитись.
Перед тим, як хтось із натовпу спромігся вимовити бодай слово, Дон натис- нув на акселератор і “Тревел-ейр” покотився просто в небо, плавно обминаючи дерева й майже прямовисне беручись угору.
Чи може хвилина бути щасливою і водночас моторошною? Так! Хвилини йшли одна за одною. Тут був і безмежний подив з чудесного зцілення каліки, що, судячи з вигляду, цілком на це заслуговував, і водночас тривожне передчут- тя чогось лихого, що мало статися, як тільки ті двоє спустяться на землю. Натовп наче зав'язали у тугий вузол чекання, а це не віщувало нічого доброго. Хвилини спливали, і всі очі свердлили маленький біплан, який безтурботно ширяв собі у сонячних променях, і глухе насильство нуртувало, накопичувалось і рвалося назовні.
Виписавши в повітрі кілька вісімок, “Тревел-ейр” почав знижуватись по компактній спіралі й пролетів над огорожею, мов забарна й гуркітлива летюча тарілка. Якби Дон керувався здоровим глуздом, то випустив би свого пасажира десь далі від натовпу, хутко злетів би собі й зник у небі. Тим часом людей при- бувало.. Якась жінка бігла до місця, де мав сісти літак, штовхаючи перед себе ще одну інвалідну коляску.
Дон керував навпростець до натовпу. Розвернувши літак пропелером від людей вів заглушив мотор. Суцільною масою всі посунули до кабіни. На мить мені здалося, що вони вже шматують перкаль, аби швидше дістатися Дона та його пасажира.
Чи повівся я, як боягуз? Не знаю. Я підійшов до свого “Фліта”, підкачав бензину, ввімкнув запалювання й крутонув пропелер, щоб запустити двигун. Потім заліз до кабіни, розвернув літак проти вітру й злетів. В останню мить Я побачив, що Дональд Шімода сидить на краю кабіни, а розбурханий натовп спочує його.
Я повернув на схід, потім на південний схід. Час минав, і нарешті я здибав велике поле з деревами для затінку та джерелом питної води, де й приземлився на ночівлю. Те поле було далеко від будь-якого людського житла.