В кінці листопада 1939 року, після того, як большевики вступили на землі Західньої України, я був агрономом волости Угорськ. Мало просторі кімнати колишнього «постерунку» польської поліції були пересичені димом смердючого тютюну і запахом горілки. По кутках, при дверях і при урядових столиках стояли гуртки селян, розмахуючи руками й гилосію розмовляючи про події останніх днів. Біля мого бюрка присів колишній секретар волости й ми радились, де б можна дістати самогону.
Несподівано загув мотор, до будинку під'їхала легка автомашина і з неї вискочив рухливий заступник начальника тимчасового управління в Крем'янці.
Познайомились, і в «першому пункті сесії» посипались директиви для мене: все взяти на облік—людей і землю, коні, корови, свині.
— За три дні мають бути всі дані, сказав він. А в найближчому часі приступити до розподілу поміщицьких, церковних і державних земель поміж бідняків і малоземельних. До праці притягати всі сили волости...
Лікареві наказав подати дані про реманент лікарні й випадки пошесних хворіб.
— Ваша заробітна платня — чотириста карбованців на місяць, наприкінці сказав мені «начальник», подякував і, як вітер, від'їхав до Крем'янця.
Ми всі договорились таки на літру горілки і тим службовий день закінчили.
Примітивізм урядування, гарячковість зверхників і цілковита наша байдужість нагадували мені чомусь події з РОКІВ революції 1917 року, про які я читав. Я мріяв, одначе, про часи визвольних змагань 1917-21 рр. і все намагався в уяві знайти себе десь у вирі боротьби за Україну зі зброєю ,в руках: кінь, дівчина, Київ, Софійський майдан і сльози щастя після осягнення самостійности України...
Але сумна дійсність прибивала мої молоді й наївні пориви та прив'язувала мене до села Антонівців, де в фільварку над ставом, у садибі колишнього лісництва, а тепер — «сільського комітету», ми разом з молодшими односельчанами кінчали вистрілювати качки нащадків графа Ходвевича й знайомилися з зарядженнями радянської влади.
А в повітрі висіла тривога. Люди говорили, що так воно не буде, а мусить прийти зміна. В Крем'янці деякі свідоміші хлопці сказали мені під секретом, що за Бугом, правдоподібно, твориться наш український легіон і що дійде до війни з СССР. Вістка про легіон мене захопила. Я тепер мав ціль моїх мрій: мені треба туди! Та знов сумніви: з ким і чи це справді доцільно?
Довго ходити мені з прихованими думками не довелось. Недалеко від Антонівців, у лісництві Турич, зустрівся я несподівано з дуже добрим моїм шкільним товаришем— Литвином. Він і я — це ж одне: одна душа в двох тілах. Однодумцями ми були, коли ще в школі потайки читали Донцова, Кравцева і «Сурму» та вже тоді вважали себе націоналістами, хоч з організацією не були пов'язані. Трійки з поведінок на кінцевому свідоцтві за невідповідне ставлення до польської держави ще дужче скріпили наші приятельські взаємини.
Третій рік минав від закінчення школи, а ми не бачились. І тепер Литвин похапцем оповідав про пошкільну практику на Поліссі, про пережиту війну в польській армії і, врешті, про те, як повернувши додому й коротко відпочивши, зголосився до лісового управління в Дубні, де був призначений на місце лісничого в Туричі. Він же мені оповідав, що Голосинюк, наш товариш, з переконання комуніст, організує середню господарську школу в Дубні та питав про мене. Це вже було підозріле. І взагалі, зваживши все, Литвин дійшов до висновку, що нам обидвом у большевиків буде скрутно.
Тоді я висунув свій плян утечі за кордон. Литвин охоче погодився. Жадоба пригод, наша молодість, патріотизм — непереможно манили нас в незнане. Схвалене нами тут рішення було переломовим кроком у нашому житті.