В другій половині липня я, Литвин і К. виїхали втрьох у тижневу відпустку на Холмщину. У Володаві був мій односельчанин Поль і в нього ми й спинились. Поль, діяч-суспільник, працював у кооперативі. Щоб пов'язати приємне з корисним, Поль запропонував нам поїздку по селах Володавщини.
Подорож зробила на нас величезне враження. В кожному селі населення зустрічало й гостило нас, як вояків
своєї, української армії. Наші на міру пошиті зелені мундури. тризуб на шапці та австрійська «парабеля» надавали нам особливої поваги. Курені молоді, що їх начальником був Поль, влаштовували в кожному селі на нашу честь вечірки. На прохання присутніх ми не раз виступали з промовами, або для пропаганди — співали стрілецькі пісні. Молодь була захоплена нами і навпаки. Так виробленої, так зорганізованої сільської молоді ми ще в своєму житті не бачили. Кожна дитина, що повз нас проходила, підносила руку і вітала «Слава Україні». Це нас глибоко зворушувало.
Емігранти не марнували часу: прикладали своїх зусиль до праці над підвищенням культури, освіти й національної свідомости в селах найбільш висунутої на захід української землі, найбільше окупантом нищеної і підірваної в біологічних основах. Найприємніший спогад залишився нам із села Голі. Маленьке, з малою церквою, село, розташоване на піщаній рівнині. Хати всі в садках, гарні, чепурні. По один бік села вкриті дозріваючим збіжжям поля, по другий — великий луг-сіножать, до неї примикає головна вулиця, а при ній хати й господарські будівлі.
Ми мешкали в учителя, який усе своє життя працював у рідному селі. Гарна світла хата і дуже мила родина. Дружину його забили поляки при нападі на його дім. Тому, що він був свідомий українець, поляки хотіли його знищити^ Кинули в вікно гранату і від неї згинула його дружина. Донька Надія була дуже гарненька дівчина, весела й балакуча. Наш друг К-ч залишив у неї своє серце, а за кілька місяців таки й одружився.