Школа підстаршин УПА-Південь містилася на хуторі Зелений Дуб. Приміщенням для школи служили два перенесені з села будинки; вони стояли далеко в полі, в глибокому рові майже непомітно. Великі дерева закривали їх навіть від літаків.
Перші дні на пості коменданта школи були для мене дуже важкі. Необізнаний із цією ділянкою роботи, брак технічного матеріялу — давалися в знаки. Я просто тужив за сотнею, за друзями, з котрими був так зжився, і за тим простим, повним небезпек життям вояка. Накладений однак на мене новий обов'язок вимагав чогось більшого. З цим треба було помиритися і я взявся до праці.
Всіх курсантів було сімдесят. При виборі курсантів, відділи УПА, що їх висилали, трималися засади, щоб курсанти являли собою найбільш добірний людський матеріял, але зброю давали їм найгіршу. Звичайно, за інших умов,із цим чинником можна було миритися, бо різні зразки зброї також необхідні в наших умовах, але дійсність вимагала постійної готовости до оборони не тільки кожного відділу, але й школи також. Кожний командир, висилаючи стрільців до школи, давав їм найгіршу зброю, намагаючись залишити ліпшу при відділі.
На інструкторів цієї школи командир Кропива призначив мені колишнього майора червоної армії Байду, старшого лейтенанта грузина Альошу та двох старшин, що закінчили старшинську школу УПА «Дружинників».
Не зважаючи на тяжкі умови, навчання почалося згідно з наміченим пляном. Майора Байду я призначив своїм заступником. Він, як колишній штабовий старшина червоної армії, був дійсно батьком школи. Я доручив йому головний предмет: польову службу. Крім того він віддано та щиро допомагав нам радою та ділився своїми знаннями. Ми його любили і між нами настали якнайліпші відносини. В частих дискусіях зі мною Байда висловлював жаль з приводу нашої політичної колотнечі, його думка, як національне зрілої людини, була дуже глибока. Він казав:
— Для мене, як ви кажете, східняка, партії не існують. Для мене дорога сама назва УПА. І в тому розумінні хочу я себе бачити як українця-патріота. Свій військовий фах я знаю, бо був у червоній армії двадцять років, ще від малої дитини, а тепер хочу прислужитися своєму народові. Батьки мої повмирали під час голоду, я залишився сам, нема мені куда вертатись. Наші ж люди вирятували мене з німецького полону в Рівному, де мені вже смерть заглядала в вічі — за тих людей я й готовий загинути.
Щоденно від обіду до пізньої ночі курсанти копали криївки в недалекому лісі. Навіть день Нового Року провели ми цілою школою в лісі при праці. Маючи улюбленого коня «Ваську», як пам'ятку з під Берестечка, я їздив у вільних годинах до Троянди в сусідньому селі. Мені було приємно слухати від Іриної приятельки оповідання про неї... Вона, вияснюється, була мені вірна до кінця. Навіть просила передати мені, що вона мене не забула.
Так прийшли Водохрищі, а разом із ними нові події.
Загін большевицьких партизанів, числом до чотириста осіб, несподівано перейшов від Шепетівських лісів люкою фронту та врізався в німецьке запілля, а тим самим—у терен дій УПА. Прикриваючися нашим ім'ям, їм удалося перейти через села Кунів, Вілія, Переморівка, Велика Мощаниця та Обгів. По дорозі розстрілювала дика орда наших зв'язкових, станичних та ранених стрільців у шпиталях УПА. Вона ж, вирізувала цивільне населення. Грабіж та насилування жінок були на порядку дня. Поява їх у нашому терені викликала деякі політичні події, що були нам ножем у спину. Всі окремі національні відділи з АБН групи Південь, що були якраз розташовані в тих місцевостях, перейшли на бік совєтських партизанів, розконспіровуючи наші зв'язки і людей та склади УПА. Хоч відділи не були сконцентровані та приготовані проти добре озброєних партизанів, одначе і в цьому заскоченні командування групи Південь зорганізувало енергійний спротив орді. Стягнені наші відділи відкинули большевицьких бандитів разом із зрадниками, з великими втратами для них, назад, звідкіля вони прийшли.
Вище наведені події зачепили і нашу школу. В день Голодної Куті приїхав до мене Гамалія, інструктор саперної школи підстарший УПА, яка містилася недалеко від нас, у лісі біля села Лубенський Майдан (комендантом цієї школи був Горностай). З доручення Кропиви, я мав тримати з цією школою постійний зв'язок та провадити, в разі потреби, спільну оборону, взаємно обмінюючись інформаціями про ворога. Базуючися на даних розвідки штабу, Кропива радив мені бути обережним та провірити висунуті на схід села. Я виконав наказ і того ж самого дня над вечір старший лейтенант Альоша повернувся к декількома людьми з розвідки. Все було спокійно.
В день Водохрищ прийшли такі самі донесення від інших, мною висланих, людей. Над вечір майор Байда попросив звільнення до свого знайомого в селі В. Мощаниця. Разом із ним поїхав також Альоша. Нічого лихого не передбачаючи, я дав дозвіл і вони від'їхали санками. Тому, що всі стрільці по черзі хворіли на коросту і в мене появилися на тілі якісь прищики, я намастився смердючою мастю й ліг спати. Вдосвіта приїхав зв'язковий та розповів нам сумну вістку: совєтські партизани, зайнявши село, де був майор, оточили його хату. Альоша пропонував здатися, але майор Байда відмовився і, відстрілюючись, вискочив через вікно в садок і був би врятувався, коли б не куля зрадника Альоші; він стрілив йому в потилицю і сам здався совєтам. Своєю смертю майор Байда довів відданість ідеї визвольної боротьби. Нікчемний же зрадник Альоша пішов разом із своїми земляками.
Щойно перед обличчям небезпеки я відчув різницю між зіграною моєю давньою сотнею та стрільцями, що були в школі. Останні події дуже погано вплинули на їхній бойовий настрій. Мала спаяність курсантів та брак доброї зброї послаблювали мої надії та певність в людях.
Наступні ночі я вирішив провести з людьми в недокінчених землянках. Можна було передбачити, що Альоша зрадив місце школи та криївок совєтам, то все ж таки в лісі було безпечніше. Зв'язок зі штабом був перерваний, так що я абсолютно не орієнтувався в ситуації. Продовж двох днів до нас доходили лише кулеметні та мінометні постріли. Мені якось знудилося сидіти в лісі і я поїхав до першої найближчой хати, щоб поголитися. Тільки встиг намилити бороду, коли влітає господиня і каже, що совєти біля садка. Я, захопивши зброю, вискочив в самій сорочці на подвір'я. Сам не ,знаю, як я вискочив на коня і як не злетіло відпружене сідло. Поза будинком гнав, не оглядаючись, до найближчого рову. Заїхавши за дерева, стримав коня і думаю: невже це совєти? Приглядаюсь... Не дуже велика валка затрималася біля хати. Кілька чоловік зайшло цілком спокійно в середину. Жодних криків не було чути і я вирішив, що це можуть бути тільки наші. Через далековид пізнав поведінку своїх відділів і цілком сміло повернувся назад. Трохи соромно було вітатися з провідником Волошином; він в охороні Славкового відділу зв'язку їхав на захід. Від нього я довідався вперше, що наші витиснули совєтську банду та про те, що вона натворила. На моє запитання про Поля, провідник Волошин відповів, що вчительський персонал старшинської школи УПА Північ виїхав у Карпати. Після довгої розмови на різні теми, Волошин поїхав у свій бік, а я, підбадьорений його останніми словами «ні кроку на захід», повернувся до хлопців у ліс. Розумна та зрівноважена людина зробила на мене добре враження. Після випадку з совєтськими партизанами, в нашому терені з'явилися мадяри, але школа до кінця січня продовжувала навчання.
Щоб зліквідувати фронтову люку в лісовій смузі Остріг-Шумськ, німецьке командування кинуло одну мадярську дивізію, її матеріяльну частину захопила в Шепетівці червона армія, так що мадяри залишилися без усякого постачання і взагалі втратили охоту воювати за німців. Мадярські вояки являли собою жалюгідну картину, їхнє моральне заломання було корисне для УПА. Досить часто траплялося, що одну половину села займали мадяри, а другу повстанці. Слово «український повстанець» було кличкою, з якою можна було переходити через мадярські гарнізони на постої, чи крізь їхні застави на фронті. Наше населення міняло в них зброю за харчі, так що кожний господар чи юнак запаслися мадярськими гранатами, гвинтівками, а то навіть і важкими кулеметами. Часто мадяри здавалися повстанцям у полон, їх роззброювали й спрямовували на батьківщину.
Лютий 1944 року. Німецький східний фронт розвалювався. В деяких містах їхні війська намагалися ставити запеклий опір. В цей час УПА натрапляла на проблеми тяжкі до вирішення. Майже щоденно ставалися якісь зміни і вони перехрещували всі попередні пляни, а командування УПА було змушене видавати нові накази. В такому ж положенню була і школа підстаршин під моїм проводом. Неповний склад інструкторів, деконспірація місця постою та невідоме завтра припиняло дальшу працю школи. Командир Кропива наказлв мені перенестися з людьми в Суражській ліс і там почати будову криївок. Гідні подиву були курсанти школи: вони без слова нарікання взялися на холоді наново до роботи. Через кілька днів я дістав наказ передати школу одному з своїх інструкторів, а самому зголоситися до Кропиви по нове призначення. Таким чином я розлучився зі школою. Дальша її доля в совєтській дійсності мені невідома. Переїжджаючи села, де були наші польові шпиталі, жаль мені було тих безсилих ранених стрільців: в таку хуртовину вони були практично віддані на ласку та неласку ворога, їх відсилали чим раз глибше в запілля, надіючися, що фронт переходитиме головними дорогами і вони залишаться в спокої. Розраховувалось також і на те, що наше населення буде ними опікуватися та не видасть на поталу большевикам. Зрештою, хто знає, як воно ще буде—подумав я собі дорогою та перенісся думками до мого нового призначення.