Пройшовши довгу процедуру «дурхгангслягерів», на початку грудня 1940 року став я на роботу в фірмі «Сіменсо & Гальске» на Юнгфернгайде. Працював я при інвентаризації матеріялів фабрики. Вісім з половиною годин праці денно. Праця моя була легка. До українців німаки ставились тоді те добре. Я вперше побачив німецьку індустрію і вона мене не мало здивувала своїми розмірами, ч
Прості робітники були ворожо наставлені до гітлерівської системи, а навіть багато між ними було й комуністів. Вони дуже часто згадували часи Вільгельма і Гінденбурга. Опозиційне була наставлена старша генерація, зате молодь цілковито пристала до нового руху. Звичайним німцям було просто незрозуміле, чому ми кинули свій багатий край і прийшли до бідної, голодної Німеччини. Багато з них працювало за межами Німеччини і знали також Україну з світової війни. Ми їм пояснювали, що це таке Совєтський Союз і чому якраз ми мусіли емігрувати. Прикро лише було нам, що німці не відрізняли України від Росії. Україна в їхньому понятті була багатою провінцією Росії. Дивувало нас це, бож тоді ще ми вважали німців культурною, європейською, а тому й майже всезнаючою, нацією.
Цікаво, що німці працюють повільно, докладно, але постійно. Ми українці ту саму роботу виконуємо дуже скоро, але в нас немає вит.ривалости. Педантичність німця виглядає нам, як щось смішне, непотрібне. Точність, робочий одяг, мило до миття рук, душ, харчівні на місці в фабриці, робітничі кантини, все це було нове для нас. Робітник має всяку вигоду, як повинна мати кожна культурна людина. В фабриці працювали різні національності: поляки, чехи, французи, болгари, італійці—дійсно новий Вавилон. Чехи характеризувалися криком, на вулиці носили брудні одяги, хоч вони були з доброго матеріялу. Француженки були дуже намальовані й делікатної будови. Італійці веселі, але ледачі, завжди при роботі свистали.
Зустрічаючись з чужинцями, можна пізнати всі добрі прикмети і хиби кожної нації. Українці відрізнялися добрим одягом, набутим за перший заробіток. Були чисті, чемні, але тихі й несміливі тому, що для них усе було чуже й незначе. Крім того кожен українець уважав себе репрезентантом свого народу, поводився так, немов від його поведінки залежить майбутнє України.
В робітничому таборі зустрічались найрізніші люди. Зокрема серед українців були заступлені всі стани — від селян до професорів. Справжнє обличчя робітників мали лише українські робітники з Франції. Більшість молоді була з Галичини, де-неде появлялися старі емігранти наддніпрянці, як наприклад, Постоленко, учасник Холодного Яру. Волиняків було дуже мало, і то помічались дві крайності: або дуже свідомі, освічені люди, або дуже прості' несвідомі селяни. Я відразу зжився з Тольом із Рівного. На політиці визнавався добре, сам із переконання колишній радикал. При тому дуже працьовитий і любив багато читати. Я підпав під ного вплив і став цікавитись іншими політичними угрупуваннями. Ходили ми на всі реферати і сходини, що їх влаштовували гетьманці, мельниківці чи бандерівців. Моє і так невелике довір'я до бандерівців розвіялося дуже скоро, тим більше, що я прочитав «Білу Книгу», видану мельниківцями; в ній деякі вияснення, на мою думку, вповні відповідали правді.
Пригадую, що найбільше враження зробили на мене відповіді «Білої книги ОУН» на бандерівські закиди щодо неправильної тактики й «малої революційності!» Проводу полк. А. Мельника. Бандерівці закидали, що Провід не посилив боротьби в Карпатській Україні активом Західньої України. Необґрунтованість цього закиду переконливо виказувала «Біла Книга», доводячи, що справа Карпатської України була пересуджена і врятувати її не було можливостей. Можна було лише задемонструвати волю українського народу до боротьби за свою незалежність, що й зроблено, але було злочином кидати на певну смерть організаційний актив ЗУЗ. Те саме торкалося закиду бандерівці", що Барановський не дав наказу підіймати повстання проти поляків у момент вибуху війни з німцями. Адже це лише деконспірувало б організаційну сітку, а вона мусіла залишатись цілою для боротьби з новим окупантом.
Той факт, що полк. Мельник довго не відповідав на потягнення Бандери, щоб не розкривати перед чужинцями внутрішніх справ, також, на мою думку, промовляв у користь полк. Мельника.
«Біла книга» обґрунтовувала і доказувала, що документи проти Барановського, знайдені в Самборі, що мене свого часу так переконували,— зфальшовані большевиками й передані ними через Горбового. Все це примушувало мене думати й перевіряти своє становище. Я напевно не знав, де правда. Але бандерівцям перестав я вірити. Чому в першому листі Бандери до Мельника ставиться вимога усунути лише деякі особи й зазначається, що до самої особи полковника нема жодних застережень, а коли цей не погодився, то став «нездібним бути головою Проводу» і взагалі нічого не вартою людиною?
Так, не ставши «мельниківцем», я перестав бути «бандєірівцем». Моє захоплення і віра в ОУН розбилась: я став скептиком. До того не мало спричинилось моє знайомство з іншими угрупуваннями. Гетьманці—взагалі осуджували націоналістів, закидаючи їм грошеві надужиття в Карпатській Україні. Розкол в ОУН вони коментували, як доказ нежиттвадатности націоналізму взагалі.
В роботі й пропаганді бандерівців помічав я сильну зарозумілість і легковажність — мовляв, сама молодь збудує українську державу, бо не знання і вміння, саме хотіння перемагає. До того ж, прочитав я «Відродження нації» В. Винниченка та Шульгина «Конструктивну працю» і в голові у мене створився справжній хаос.
Я далі читав літературу всіх партій, але хоч і без тієї віри й захоплення, що було рік тому, я бачив, що майбутнє тільки за націоналізмом. Але для конкретної роботи треба бути в організованих рядах. На площині націоналізму стоять дві організації: до котрої маю належати я? Я бачив у Берліні те саме явище, що в нас в Стараховицях: до ОУН полк. Мельника належали всі поважні й більш освічені люди, а при бандерівцях було більше запальної, але недосвідченої й неосвіченої молоді. Я вирішив ще далі залишитись невтральним.
Одначе, золотої середини триматися було щораз важче. Натиск ішов з усіх боків. Я відчував, що, не рішившись, залишаюсь самітним поза бортом українського життя. Про те все я писав Литвинові, а він мені подавав свої погляди і надії з Генерал-Губернаторства.