Під осінь я помандрував на південь разом з теплим повітрям. Добрих полів там траплялося не багато, але гурти пасажирів дедалі зростали. Люди завжди любили літати в біпланах, і в ці осінні дні дедалі частіше зупинялися погомоніти й підсмажити зефір на моєму похідному вогнищі.
Часом ті, хто не був дуже хворий, але мав клопіт із здоров'ям, казали, що після'розмов зі мною почували себе краще, і наступного дня люди поглядали на мене з подивом і цікавістю. І не раз я дочасно покидав такі місця.
Ніяких чудес не траплялося, хоч тепер мій “фліт” літав краще, ніж будь- коли, і витрачав менше пального. Він більше не розбризкував масло, не трощив комах пропелером і вітровим склом. Певна річ, їх поменшало у холодному осінньому повітрі, а може, ті малі створіння так порозумнішали, що свідомо ухилялися від зіткнень.
І все-таки, один з потоків часу зупинився для мене того літнього дня, коли застрелили Шімоду. То був фінал, якого я не міг ані збагнути, ані до кінця в нього повірити. Враження того дня нуртували в мені, і я переживав його знов і знов, тисячу разів, сподіваючись, що фінал якось зміниться. Але марно. Чого я мав навчитися того жахливого дня?
Одного вечора, вже наприкінці жовтня, я раптом чогось злякався, покинув чергу пасажирів у Міссісіпі й приземлився на маленькому майданчику, якраз такому, щоб посадити “Фліт”.
І знову, перед тим як заснути, я повернувся думкою до тих останніх хвилин: чому Дон помер? Для цього не було ніякої причини. Якщо він сказав мені правду...
Я не мав нікого, з ким міг би поговорити так, як ми говорили з Доном, не мав у кого повчитися, на кого піти в словесний наступ, пустивши в діло свій новонабутий гострий розум. Говорити із самим собою? Але ж я не був і наполовину такий дотепний, як Шімода, котрий, навчаючи мене, раз у раз вибивав грунт з-під моїх ніг майстерними прийомами духовного карате.
Розмірковуючи про всі ці речі, я заснув, а заснувши, побачив соп.
Він стояв на луговій траві навколішках, спиною до мене, залатуючи простре- лену з рушниці дірку в борту “Тревел-ейра”. Біля його ніг стояла бляшанка олійного лаку, а в руках він тримав сувій авіаційного перкалю марки “Гренд-А”.
Я знав, що це сон, і водночас знав, що це правда.
— Доне!
Він неквапом підвівся і обернувся до мене, усміхаючись моєму смуткові і моїй радості.
— Привіт, друже! — мовив він.
Я ледь бачив його крізь сльози. Не було смерті, не було ніякої смерті, і цей чоловік залишався моїм другом.
— Дональде,.. ти живий! Що ти тут робиш? я підбіг, обійняв його і відчув під руками живу плоть. Я дотикався до шкіри його льотної куртки, чимдуж стискав його м'язисті плечі.
— Е,— мовив він. — Хочу якось залатати цю дірку. Я був страшенно радий його бачити, і все уявлялося можливим, — Лаком і перкалем? — запитав я. Ти намагаєшся полагодити літак ла- ком і перкалем? А чом не так, як колись: раз - і все справне, все до ладу... Я провів рукою над діркою із закривавленими краями, а коли забрав руку, дірка зникла без сліду — був лише чистий, пофарбований, лискучий як дзеркало, борт літака, обтягнутий від носу до хвоста цілісіньким, без жодного шва, перкалем.
— То он як ти це робиш! - сказав Шімода, і його темні очі заблищали гордістю за колишнього нетямкого учня, який нарешті став таким добрим духов- ним механіком.
Мене самого це анітрохи не здивувало: уві сні тільки так і слід було викону- вати марудну роботу.
Біля крила палало вранішнє вогнище, над яким була сяк-так примощена сковорідка.
— Ти готуєш їжу, Доне! Я ніколи ще не бачив, щоб ти куховарив. Що там у тебе смажиться?
— Хліб,— буденним тоном мовив він. - Останнє, що я хотів зробити у сво- єму житті, то це показати тобі, як треба його пекти.
Він одкраяв кишеньковим ножиком два шматки й один подав мені. Смак того хліба я відчуваю і досі, навіть тепер, коли пишу ці рядки смак тирси й засохлого конторського клею, розігрітого на смальці.
— Що скажеш? — спитав він.
— Доне...
— Помста привида. — Дон посміхнувся до мене. Я додав туди трохи тиньку,— він поклав свій шматок назад на сковорідку, аби нагадати тобі: якщо ти колись знову надумаєш заохотити кого-небудь до навчання, роби це за допо- могою свого знання, а не спеченого тобою хліба. Гаразд?
— Ні! Любиш мене, то люби і мій хліб! Хліб основа життя, Доне!
— Дуже добре. Але запевняю тебе: твоя перша вечеря з будь-ким буде й останньою, якщо ти годуватимеш його цією основою. Ми розсміялися. Я мовчки дивився на нього.
— Доне, з тобою справді все гаразд?
— А ти думав, що я мертвий? Підійди ближче, Річардо.
— І це не сон? Я не забуду, що бачу тебе зараз?
— Ні, це сон. Тут інший час-простір, а кожний інший час-простір це сон для доброго розсудливого землянина, що ним ти ще якийсь час побудеш. Але ти запам'ятаєш цей сон, і він змінить твоє мислення і твоє життя.
— Чи побачу я тебе знову? Чи повернешся ти назад?
— Навряд. Я хочу видобутися поза час і простір... Та, власне, уже й видо- бувся. Але між нами існує зв'язок, між тобою і мною та іншими членами нашої родини. Тебе зупинили деякі проблеми, закарбуй це в своїй пам'яті і спи собі. Якщо захочеш, ми ще зустрінемося тут, біля літака, і поговоримо про них.
— Доне...
— Що?
— Чому рушниця? Чому так сталося? Я не вбачаю ніякої сили і слави в то- му, що тобі розтрощили серце пострілом з рушниці. Він сів на траву під крилом.
— Я ж не уславлений Месія, Річарде, отож і не повинен був щось комусь доводити. А що тобі потрібна практика, аби тебе не вражали і не засмучували такі прояви,— суворо додав він,— то ти можеш скористатися з деяких кривавих видовищ. Та й для мене це забава. Умерти — це ніби пірнути спекотного дня в глибоке озеро. Спершу відчуваєш шок від різкої зміни температур, миттєвий біль, а потім починаєш пливти і вже сприймаєш це як реальність. Та після ба- гатьох пірнань приїдається навіть шок.
Він довго мовчав, тоді підвівся.
— Лише поодинокі люди щиро цікавляться тим, що ти маєш сказати, і це природно. Рівень Учителя не оцінюсться величиною натовпу, який він збирає.
— Доне, я спробую, обіцяю тобі. Але тільки-но відчую, що це діло не дає мені задоволення, одразу ж піду без вороття.
Ніхто не доторкався до “Тревел-ейра”, але його пропелер крутнувся, двигун випустив клубок холодного блакитного диму, і лугом розлігся густий звук.
— Обіцянку прийнято, але... — Він поглянув на мене і всміхнувся, ніби чогось не розумів.
— Прийнято, але що? Говори. Скажи мені. В чому річ?
— Ти не любиш натовпу,— відповів Дон.
— Коли він напосідає — ні. Я люблю розмову, обмін думками, але оте обожнювання, крізь яке ти пройшов, і залежність... Сподіваюся, ти не просити- меш мене... Я вже пішов геть...
— Може, я просто дурень, Річарде, і не бачу чогось очевидного, що ти бачиш добре, але якщо я не бачу його, то скажи мені, будь ласка, що поганого, коли ти записуєш це на папері? Чи існує правило, за яким Месія не може запи- сувати те, що, на його думку, є істиною, речі, які давали б йому втіху, працюва- ли на нього? А потім, якщо людям не сподобаються його слова, вони замість того, щоб убити його, зможуть спалити його слова й розкидати попіл дрючками. А якщо сподобаються, вони зможуть читати ті слова й іншим разом, в інші часи, чи писати їх на дверцятах холодильника, чи бавитись тими думками, які мати- муть для них сенс. Хіба є щось погане в письмі? Та, може, я просто дурень.
— Ти маєш на думці книжку?
— А чом би і ні?
— А ти знаєш, яка то праця?.. Я пообіцяв собі, що більш ніколи не напишу жодного слова!
— А, вибачай,— сказав Дон. — Тоді інша річ. Я цього не знав. — Він ступив на нижнє крило літака, потім сів у кабіну. — Гаразд. До зустрічі. Бувай здоровий і все таке інше. Не давай натовпові добратися до тебе. То не хочеш писати книж- ку, ти певен?
— Нізащо,— відповів я. — Нізащо, жодного слова.
Він знизав плечима, натягнув пілотські рукавиці, тоді натис на педаль газу, мотор загуркотів, мене обдало вихорем повітря, і я прокинувся під крилом свого “Фліта”, а той гуркіт зі сну все ще відлунював мені у вухах.
Я був сам-один, поле німувало, і перший осінній сніжок тихо падав у сві- танковому повітрі на зелений обшир довкола.
А потім, ще не зовсім прокинувшись, я дістав свій зошит для записів і зні- чев'я, задля розваги почав писати про одного Месію у світі інших людей, про мого друга: 1. І прийшов на землю Учитель, що народився на святих просторах Індіани...