Ми приземлилися на величезне пасовисько поруч із триакровим ставком для водопою та купання коней, далеко від будь-яких міст, десь на межі між Іллінойсом та Індіаною. Зробимо собі вихідний день, подумав я, і ніяких пасажирів.
— Послухай-нОї— мовив Дон. — А втім, ні, не слухай. Стій тихо і спостері- гай. Те, що ти побачиш,— ніяке не чудо. Почитай посібник з атомної фізики... Дитина цілком може ходити по воді.
З цими словами він, мовби й не бачачи ставка, обернувся й пройшов на кілька кроків від берега по поверхні води. Збоку це мало такий вигляд, ніби то був не ставок, а гаряче марево над кам'яним озером. Дон міцно стояв на воді, і під його високими пілотськими черевиками не виникло ні хвильки, ні брижика.
— Отак,— сказав він. — Іди й ти сюди.
Я бачив усе те на власні очі. Це було вочевидь можливо, бо Дон справді стояв на водній гладіні, отож я й собі ступив туди, щоб приєднатися до нього. Відчуття було таке, ніби йдеш по чистому блакитному лінолеумі, і я засміявся.
— Доне, що ти зі мною робиш?
— Просто показую тобі те, чого рано чи пізно навчається кожен,-- сказав він,— а ти якраз опинився напохваті.
— Але ж я...
— Поглянь. Вода може бути твердою. — Він тупнув ногою, і почувся такий звук, наче шкіряна підошва вдарила об камінь. - А може й не бути... — Він знову тупнув, і вода хлюпнула на його черевики. - Вловив це відчуття? Ану, спробуй і ти.
Як швидко ми звикаємо до чудес! Минуло менше хвилини, а я вже думав, що ходити по воді можливо, що це природно, нормально... 1 що тут, мовляв, такого?
— Але, якщо вода тверда, як ми можемо її пити?
— Точнісінько так само, Річарде, як ми по ній ходимо. Вода -- не тверда й не рідка. Ти і я самі вирішуємо, якою вона має бути для нас. Як хочеш, щоб вона була рідкою, думай, що вона рідка, чини так, ніби вона рідка, пий її. А хо- чеш, щоб вона була повітрям, дій так, наче вона і справді повітря,— дихай нею. Спробуй.
Може, тут щось пов'язане з присутністю розвиненої душі, подумав я. Мо- же, такому дано діятись лише в певному радіусі — футів п'ятдесят навколо...
Я став на коліна й умочив руку в ставок. Рідина. Потім ліг, занурив обличчя в її блакить і, щиро вірячи, вдихнув. Дихалось теплим рідким киснем, ніякої ядухи чи спазмів. Я сів і запитально поглянув на Дона, очікуючи, що ж він прочитає там, у моїй свідомості.
— Говори,— сказав він.
— Чому я маю говорити?
— Бо те, що ти маєш сказати, точніше передається словами. Говори.
— Якщо ми можемо ходити по воді, дихати нею і пити її, тоді чому ми не можемо робити те ж саме із землею?
— Ага. Добре. Зараз побачиш...
Він повернувся до берега легко, без видимих зусиль, наче ступав по намальо- ваному озеру. Та тільки-но його нога торкнулася грунту (а на березі був пісок і трава), почав угрузати і, ступивши кілька коротких кроків, занурився в пісок аж до плечей. Так наче ставок ураз перетворився на острів, а суходіл на море. Якусь мить Дон плив по пасовиську, що хлюпало навколо нього темними суглин- ковими хвилями, потім зринув на поверхню, підвівся і пішов по ній. 1 раптом це здалося чудом—побачити людину, яка йде по зсмлі!
Стоячи на ставку, я аплодував його виступу. Дон вклонився, а тоді попле- скав у долоні й мені.
Я підійшов до краю ставка певний, що земля - рідка, і носаком свого чере- вика доторкнувся до неї. По траві колами розійшлися брижі. А яка тут глибина грунту? Я мало не запитав про це вголос. Грунт буде завглибшки такий, який він має бути на мій розсуд. Два фути, подумав я, хай буде завглибшки два фути, і я піду по ньому вбрід.
Я впевнено ступив на берег... занурився у нього з головою і вмить пішов на дно, в жахливе чорне підземелля. Я одчайдушне виборсувався на поверхню, тамував віддих, щосили гамселив руками, щоб дістатися твердої води и ухопити- ся за край ставка. Дон сидів на траві і реготав. — Ти здібний учень. Ти про це знаєш?
— Ніякий я не учень! Допоможи мені вибратися звідси!
— Сам вибирайся.
Я припинив боротьбу. Треба побачити землю твердою, і я одразу ж зможу видряпатись. І я побачив її твердою... і видряпався на поверхню, затверділу, вкриту коркою з чорної грязюки.
— Чоловіче, ну й добряче ж ти забрьохався!
— А-а-а! —Я витрушував грязюку з чуприни, виколупував з вух. Нарешті поклав свій гаманець на траву, підійшов до рідкої води і почистився традицій- ним вологим способом.
— Здається, існує кращий спосіб почиститись.
— Атож, можна зробити це значно швидше.
— Помовч. Сядь лишень отам, усміхнись і дай мені самому розміркувати.
— Гаразд.
Кінець кінцем, я пішов до “Фліта” такий самий забрьоханий, перевдягся й повісив сушитися мокрі речі.'
— Річарде, тільки не забудь, що ти сьогодні вчинив. У наш освічений час легко сприйняти це за сон чи якісь давні чудеса. Ніщо добре не є чудом, ніщо приємне не е сном.
— Ти кажеш, що весь світ — це сон і часом вельми приємний. Захід сонця. Хмари. Небо.
— Ні. Образ — це мрія. Краса — реальність. Ти здатен добачити між ними різницю?
Майже зрозумівши його, я кивнув. А згодом крадькома зазирнув до Посібника. Світ —