Згодом Аділь-бей часто згадував ту мить, коли Соня обернулася, шукаючи його очима, і знову взялася до їжі, а її брат та невістка також поглянули на його вікно: він — незворушний, вона — не стримуючи сміху. Справді, та мить виявилася ніби кінцем однієї епохи в його житті й початком іншої. Але тоді консул цього ще не знав— його дратувало те, що злива так довго не пускається.
Викання працювати він не мав і, коли Соня повернулася, так і не вийшов зі своєї кімнати; Сидячи на ліжку, Аділь-бей сподівався, що в секретарки виникне до нього якесь запитання. Але запитань, очевидно, не виникало. Нарешті годині о четвертій він устав, зачесав чуба й вийшов до кабінету.
— Ви спали? — спитала Соня.
— Ні.
Аділь-бей одразу ж відчув: щось не так, тільки не розумів, що саме. Сидячи за столом і спостерігаючи, як дівчина працює, він запитував себе, чому в нього такий набурмосений вигляд.
Певно, тому, що в Соні, навпаки, був вигляд веселий, навіть дуже веселий, хоч це й не впадало у вічі. Записуючи щось, вона як завжди, мала личко старанної дитини. Та веселість відбивалася в її очах. Коли Соня підводила голову, було видно, як з-під вій зблискують золотаві іскорки. Досі Аділь-бей не помічав у неї цієї веселості, що вихоплювалася десь із глибини. Соня не сміялася з речей чи людей — вона їм усміхалась. Усміхалася вона й Аділь-беєві... Щоб якось упоратися зі своїм настроєм, він вийшов до кімнати. Аділь-бей виходив і повертався до кабінету тричі чи й більше. І щоразу він, дивлячись на худеньку бліду шию, що виростала над комірцем чорної сукні, на тонку руку, намагався знову вгледіти в Совиному погляді ті веселі іскорки.
О п'ятій Соня підвелася й почала складати папери. До цієї хвилини вони не перемовилися й словом. О пів на шосту Соня, як завжди, вдягла капелюшка, але перед тим, як вийти, просто й спокійно обернулася й глянула на Аділь-бея.
Вона розуміла, що зараз станеться.
Аділь-бей підійшов до неї сором'язливо, але рішуче. Він знову почувався нещасним. Хотілося взяти Соню за плечі й відвести від вікна, як уранці.
— Послухайте, Соню...
Дівчина трималася дуже прямо; затиснувши в обох руках сумочку, вона ще більше стала схожою на дитину.
— Вам справді це так потрібно? —1 таким самим голосом, вже простягаючи руку до дверей, додала: — Чекайте на мене ввечері. Не вмикайте світла.
Аділь-бей бачив з вікна, як вона поверталася з пляжу, як вечеряла з братом і невісткою. Вони засвітили світло й запнули вікно фіранками. А в темному консульстві все снував по кімнатах Аділь-бей, час від часу сідав, потім знову підводився й блукав у темряві далі.
Соня таки прийшла. Він упізнав її кроки. Перед тим, як причинити за собою двері, вона ще раз визирнула в коридор. Аділь-бей бачив лише світлі плями її обличчя, шиї та рук. У вікні навпроти все ще горіло світло. З високого неба раптом зірвалися рясні краплі — почалася злива.
Аділь-бей мовчав, навіть не ворушився. Соня скинула капелюшка, і поставила на стіл сумочку й підійшла до нього.
— Ось і я.
Скільки разів вона приходила отак за ці два тижні? Може, з десяток? В Аділь-бея вже з'явилася звичка спостерігати, як вона збирається наприкінці і робочого дня додому. На його запитання Соня відповідала «так» або «ні» з однаковою усмішкою. І коли вона казала «ні», то ніякі умовляння не допомагали. Це було таки «ні».
Соня приходила, коли було вже темно, і йшла, коли її брат відступав од
і вікна, де ми звичку курити перед сном.
Першого вечора хтось раптом постукав у двері. Вони завмерли, чекаючи, поки кроки віддаляться. Згодом подзвонив телефон, але Соня не дозволила Аділь-беєві взяти трубку. Незважаючи на дощ, вікна навпроти стояли відчинені. Дружина Коліна вже лягла, а господар залишився подихати повітрям. Обидві пари були дуже близько одна від одної, але Соня залишалася цілком спокійною—такою спокійною, що Аділь-бей навіть запитував себе, навіщо вона взагалі прийшла.
Сам він увесь тремтів, коли обіймав її й скидав чорну сукню, яка прикривала ще не зовсім розвинені форми, позбавлене будь-якого кокетства чи пристрасті тіло.
— Чому ви такий схвильований?
Очі її були зовсім близько. Дівчина дивилася на нього з цікавістю. Здавалося, вона щось обмірковує.
— Смішна ви людина!
Вона сказала це, скидаючи туфлі. Аділь-беєві хотілося притиснутись обличчям до холодної віконної шибки.
Тепер, через два тижні, чи став він розуміти її краще, ніж колись? Щасливішим він став чи, може, нещаснішим? Він любив дивитись, як старанно й спокійно Соня працює, але жодного внутрішнього зв'язку між ними так і не з'явилося.
Аділь-бей спостерігав, як Соня сидить за обіднім столом у кімнаті навпроти. Стежив він і за Коліним та його дружиною, їхня поведінка бентежила його. Невже вони нічого не знають? Чому Колін і далі дивиться на консульство так само байдуже?
Аділь-бей хотів перейти із Сонею на «ти», але це йому не вдалося. Навіть тримаючи її в обіймах, він не міг скинути зі свого обличчя сумний вираз.
— Що це з вами? — питала Соня, всміхаючись. А що, власне, з ним? Соня була поруч, однак він страждав через марні спроби зав'язати з нею якісь справді близькі взаємини.
— Ви не кохаєте мене. Соню.
— Це залежить від того, що називати коханням. Соня бувала ніжна, часом
навіть пестила його. Аділь-бей удень майже нікуди не виходив.
Одного ранку годині о десятій несподівано з'явилася Нейла Амар.
— Оце так ви приходите до мене в гості?! В кабінеті були відвідувачі. Аділь-бей зніяковів і подивився на Соню. Вона перестала писати і поглядом показала спершу на гостю, потім на двері.
— Адже ви знаєте, що мій чоловік повертається аж наступного тижня!
— Це часом не ви намагалися дзвонити мені серед ночі?
— Ні. Але погодьтеся, я мала підстави чекати від вас якоїсь звістки!
— Тоді хто ж то дзвонив, хто стукав у двері?
— Я не знаю, що з вами, Аділю, але бачу, що ви змінилися. — Нейла скинула капелюшка, рукавички й подивилася на себе в дзеркало. — Що ви робили весь цей час?
— Нічого.
— Ви й не поцілуєте мене?
Там, за дверима. Соня вислуховувала відвідувачів. Персіянка, дуже невдоволена, пішла аж через дві години. Вони майже посварилися.
— Признайтеся, вам про мене щось наговорили?
— Слово честі...
— З ким ви зустрічалися?
— Ні з ким.
— Однак вас бачили в барі.
— Так, я був там один раз.
Коли Нейла проходила через приймальню. Соня навіть не глянула в її бік. Аділь-бей знову сів на своє місце. Секретарка показала йому на відвідувача, чоловіка з піратським обличчям, що сидів у кутку.
— Він бажає розмовляти з вами особисто.
— Прошу! — сказав консул.
— Але аж тоді, як ви закінчите з рештою відвідувачів. Соня, як завжди, щось занотовувала.
— Зараз твоя черга.
Але чоловік промовисто зиркнув на дівчину й загорлав по-турецькому:
— Ви гадаєте, я можу тут говорити спокійно?!
Соня зрозуміла і вдала, ніби підводиться, чекаючи наказу.
— Залишайтесь. А ти можеш говорити вільно. Тоді чоловік дістав із-за пазухи засмальцьовані папери й простяг їх Аділь-беєві.
— Це твій паспорт?
— Ні. Це паспорт одного чоловіка, який помер. Перед смертю він сказав:
«Якщо зі мною станеться нещастя, віднеси папери в консульство, щоб повідомили сестрі, вона живе в Ізмірі».
Соня, мабуть, зрозуміла, що нотаток робити не слід, і скористалася цією перервою для того, щоб упорядкувати свої папери.
— Поясни.
Чоловік підійшов до дверей, щоб пересвідчитися, що їх ніхто не підслуховує.
— Я Проводив шістьох чоловік гірською стежкою. Коли ми майже прийшли, згори почали по нас стріляти, й один із шістьох залишився там.
— Ти багатьом так допомагаєш?
Чоловік нічого не відповів, тільки взяв хутряну шапку і, уже виходячи, гримнув:
— Ви зробите з паперами все, що треба?! Настала обідня перерва, кабінет спорожнів. Соня саме надягала капелюшка.
— Ви не сердитесь?
— А чому я маю сердитись?
— Через ту жінку...
— Ви не могли повестися інакше. Я хочу попросити у вас дозволу не приходити сьогодні по обіді. До нас у порт прибуває ескадра...
— Гаразд.
Хіба можна її поцілувати чи казати їй ніжні слова, коли вона тримається так офіційно? До того ж він не міг забути про чоловіка, який щойно пішов із консульства, а також Нейлу, чиї парфуми все ще відчувалися в повітрі, псуючи йому настрій.
— До завтра, Аділь-бею.
— До завтра.
Пополудні натовп просто-таки жбурляв його з вулиці на вулицю, наче якусь непотрібну річ. Про свято цього дня Аділь-бей нічого не знав. Вийшовши на вулицю, він одразу наткнувся на кінних міліціонерів, що перегородили прохід. Консул звернув на іншу вулицю. Уздовж тротуарів вишикувалися шеренги цікавих, на всіх будинках маяли червоні прапори, через вулицю були натягнуті гасла. Де-не-де під самими дахами висіли неймовірно, просто відразливе великі портрети Сталіна.
Там, де вже можна було розгледіти щось схоже на колону, кінні міліціонери з нагаями в руках мовчки відтісняли людей набік. Аділь-бей опинивсь у якомусь підворітті. Він майже нічого не бачив: люди простували шеренгами, несучи прапори, гасла, транспаранти з профілем Леніна. Йшли музиканти, потім — моряки в білих куртках із синіми комірами; довгі стрічки з безкозирок спадали їм на плечі.
Ніхто не кричав, ніхто не говорив, у загальній тиші чути було тільки музику.
Колона пройшла, і зчинилась якась метушня. Всі цікаві кинулися в один бік. Здалеку Аділь-бей побачив прикрашену червоним оксамитом сцену. Але натовп знову підхопив його й поніс до моря.
Поруч з іноземними суднами стояло п'ять військових кораблів. Зірки на бортах відбивались у'блискучій воді. На фасаді будинку профспілок кілька юнаків закінчували розвішувати лампочки, які утворювали величезний напис.
Аділь-бей аж здригнувся, почувши зовсім поруч автомобільний сигнал. Він навіть відскочив убік, а Джон, що сидів за кермом, пригальмував і зареготав, як навіжений.
— Ну як?
Американець був розчервонілий, неохайно одягнений.
— Вам куди? Сідайте, підвезу! — Джон відчинив дверцята, й Аділь-бей не зважився відмовитись.
— Вас не запросили на бенкет? Вони дають великий обід на честь офіцерів флоту.
Ніколи не .можна було сказати напевно—глузує Джон чи говорить серйозно.
— А для початку одного вбивають...
— Кого — одного?
— Якогось типа. Це сталося поруч із моїм будинком, на подвір'ї казарм «гепеу». Годині о другій туди привели чоловіка. Вигляд він мав геть отупілий. Його поставили до стіни і всадили в нього кілька куль. То був нібито якийсь горянин, що знав стежки через кордон і показував їх...
Вони під'їхали до переробного заводу.
— Куди. вас відвезти?
— Я' вийду тут.
Аділь-бей був геть блідий. Хвилину він нерішуче мовчав, потім запитав:
— Той чоловік мав вуса?
— Ага, такі гарні, пишні вуса — як у ваших селян.
— Дякую.
— А як там Нейла?
Та Аділь-бей уже нічого не чув. Він швидко попростував під гарячим сонцем геть. У голові в нього гуло від спеки. Вулицю знову перекрили, та він, поблукавши трохи, все ж таки дістався до будинку, де його звичайно приймав службовець іноземного відділу. Двері стояли відчинені, всередині все було також відчинене: Але марно він заглядав до кабінетів — ніде ні душі.
Коли Аділь-бей знов опинився на вулиці, святкова церемонія вже закінчувалася, й натовп, змішавшись із моряками, рушив до міста. Моряки йшли по троє-четверо, у них були поголонеі потилиці й рожеві обличчя; загалом вони мали вигляд добре нагодованих людей.
Це були переважно біляві, високі, широкоплечі, трохи гладкуваті хлопці з півночі — мабуть, із Балтики; вони радісно всміхалися місту, прапорам і гаслам. Відчувалося, що це — справді свято. Поруч із деякими моряками вже йшли дівчата в білих сукнях — мабуть, робітниці з порту чи з нафтопереробного заводу. Аділь-бей шукав Соню. Він навіть повернувся до консульства, щоб переконатися, що вдома її нема. Вікна в Коліних були зачинені.
Він швидко подався вулицею і за кілька хвилин уже дзвонив у двері італійського консульства.
— Передайте мою візитну картку пані Панделлі.
З тераси долинав гамір. Слуга запросив Аділь-бея ввійти. Пані Панделлі зустріла його сама. Вона була така доброзичлива й щира, неначе ніяких непорозумінь між ними й не сталося. І навіть сам Панделлі у кремовому костюмі підвівся йому назустріч із крісла, де, як завжди, сидів розвалившись. А чийсь солодкавий голос спитав:
— А я? Зі мною не вітаєтесь?..
То була Нейла. Вона хрумтіла печиво.
— Ви так довго на нас гнівалисяі — промовив Панделлі без іронії в голосі. Тераса була залита сонцем. Як і минулого разу, подавали чай. На балконі Аділь-бей помітив вивішені поруч італійський та радянський прапори.
— Ви теж прикрашаєте фасад? — здивувався він.
— Робити це стало необхідно відтоді, як італійський уряд визнав Радянську владу. А ви?
— Не знаю... Я прийшов спитати...
-Чаю чи лимонаду?—запропонувала пані Панделлі. Ті плечі вже помітно засмагли на південному сонці.
— Дякую. Здається, сьогодні вбили чоловіка, одного з моїх відвідувачів. Він побував у мене вранці.
Панделлі закурив дорогу сигарету і з байдужим виглядом пустив дим.
— А про що ви хочете дізнатися?
— Передусім, чи це правда. А потім...
Паиделлі натис на кнопку дзвінка. Увійшов службовець в окулярах у черепаховій оправі. Консул щось сказав йому по-італійському. Службовець швидко глянув на Аділь-бея й кивнув головою.
— Так, це правда,— сказав консул. — Його арештували на вокзалі, він чекав там на тифліський поїзд.
— Сідайте, прошу вас,— наполягала пані Паиделлі.
Аділь-бей машинально сів, але заспокоїтися не зміг. Він просто не йняв віри. Коли службовець в окулярах вийшов, Аділь-бей тривожно роззирнувся й промовив:
— Вранці він признався мені, що допомагав переходити кордон тим, що хотіли дістатися до Туреччини.
— І що ж?
— Він сказав про це тільки мені.
— Ви були самі?
— Так. Правда, в кабінеті ще сиділа моя секретарка... Нейла вибухнула сміхом.
— Сестра начальника морського «гепеу»! — кинула вона. Панделлі знизав плечима:
— Чого ж ви хочете від мене?
— Як ви гадаєте, за ним могли слідкувати вже тоді?
— Ні.
— Чому?
— Тому що в такому разі він не зміг би побувати у вас.
— Чому ви не берете тістечка, Аділь-бею?
— Дякую, мадам. Вибачте мені, але я вперше...
— Що ви знаєте про того розстріляного? — зітхнув Панделлі. — Щомісяця, нещасний мій друже, тут зникають люди, які жили поруч. І ви гадаєте, цим хтось переймається? Навіть батько, на очах у якого заарештовують сина, не наважується спитати, за що!
— А що б зробили ви на моєму місці?
— Нічого. Чоловік уже мертвий, чи не так? Будьте люб'язні, наскільки це можливо, зі своєю секретаркою, а всю цю історію забудьте. Тим часом Нейла уважно вивчала Аділь-бея.
— Очевидно, наш друг був із нею аж надто люб'язний,— промовила нарешті вона, злостиво посміхаючись.
— Що ви хочете цим сказати?
— Що вона досить тендітненька і що я вперше в житті зустрічаю російську секретарку, яка дбає про господарство свого шефа. Панделлі всміхнувся крізь сигаретний дим.
— Не дратуйте Аділь-бея,—:сказала його дружина. — Ви ж знаєте, він не любить жартів.
— В кожному разі,— додала Нейла,— якщо це не жарт, то це ще не скінчилося.
— Знаєте, що вам слід зробити передусім? — Тепер Панделлі говорив без іронії. Схоже було на те, що він сприймає ситуацію серйозно. — Ідіть до себе й вивісьте червоний прапор.
— Спасибі за пораду. Прошу пробачення за мій візит.
— Що ви, що ви! У цьому домі на вас завжди чекають!
Але, опинившись на тротуарі, Аділь-бей почув вибух Нейлиного сміху, а потім — приглушений голос Панделлі: «Тихо, він може почути!» — «Що мені до того!» — заперечила Нейла.
Кінна міліція поверталася з демонстрації. Вершники їхали клусом, і вузькі вулички аж здригалися від тупоту копит. Матроси з блакитними комірами, дівчата в білому — всі Йшли до порту» Й Аділь-бей мусив пробиватися крізь натовп, щоб почепити в себе червоний прапор.
Цього разу вікно навпроти було розчинене. Соня стояла перед дзеркалом;
на ній була нова сукня. Її невістка, стоячи навколішки й тримаючи в губах шпильки, щось припасовувала. Сукня з чорного сатину була оздоблена воланами.
Чіпляючи прапор, Аділь-бей не міг не наробити шуму. Соня повернула голову й усміхнулася швидкою загадковою усмішкою, яка відразу ж і зникла з її обличчя. Потім вона щось сказала невістці, і та підвелася, щоб зачинити вікно. На вулиці ще гриміли фанфари. Аділь-бей намагався не чути телефону, а коли нарешті взяв трубку, то було вже пізно.