Крамниці металевих виробів завжди містяться в довгих будівлях, і полиці там неначе йдуть у вічність.
Я вишукував потрібний мені товар у темній глибині полиць такої-от крамни- ці Гейворда. А потрібні мені були гайки на три восьмих дюйма, болти та пружні шайби для хвостового костиля “Фліта”. Тим часом Шімода терпляче тинявся по крамниці, бо, певна річ, ніяких металевих виробів не потребував. Уся економіка збанкрутувала б, подумав я, коли б усі були такі, як він, і виготовляли все по- трібне з уявних форм і самого повітря, а механізми ремонтували без запасних частин, не докладаючи рук.
Нарешті я знайшов півдюжини потрібних мені болтів і переніс їх до каси, де господар розважався негучною музикою. “Зелені рукави” — мелодія, що щасливо супроводила мене змалечку, тепер звучала на лютні, музика якої долинала з прихованої стереосистеми — дивини для містечка, що мало чотири сотні населення.
Як виявилося, це була дивина й для самого Гейворда, бо ніякої радіоапарату- ри в крамниці не було. Відхилившись на дерев'яному стільці, біля каси, господар сидів і слухав, як Месія грає на дешевій шестиструнній гітарі, яку він узяв просто з полиці. Звук був приємний. Я тихенько заплатив свої сімдесят три центи й за- лишився стояти біля каси, наново зачарований знайомою мелодією. Можливо, через металічний звук цього дешевого інструмента, а може, через щось інше, але та музика нагадувала про далеку туманну Англію якогось іншого століття.
— Дональде, це прекрасно! Я й не знав, що ти вмієш грати на гітарі.
— Не знав? То ти уявляєш собі, що хтось міг підійти до Ісуса Христа, дати йому в руки гітару, а він сказав би: “Я не вмію грати на цій штуці”? Чи сказав би він так? Шімода поклав гітару на місце і вийшов на осоння. — Або хтось заговорив би російською чи перською мовою. Невже ти гада- єш, що будь-який учитель, гідний своєї аури, не зрозумів би, про що йдеться? Чи не зміг би сісти за кермо тягача “Д-10”, чи підняти в небо літак?
— То ти справді знаєш і вмієш усе?
— Так само, як і ти. Я знаю тільки те, що я знаю все.
— І я теж можу грати на гітарі? Отак, як і ти?
— Ні, ти б грав у своєму власному стилі, який різнився б від мого.
— Як би я це робив? — Я, звісно, не мав наміру бігти назад до крамниці й купувати гітару. Просто мені було цікаво.
— Досить зректися всіх своїх обмежень та упереджень, ніби ти не вмієш грати. Доторкайся до інструмента так, ніби це частина твого життя в якомусь перемінному життєвому терміні. Знай: добре грати на гітарі це для тебе звичайна річ, дай своєму підсвідомому “я” опанувати твоїми пальцями і грай. Колись я читав про навчання під гіпнозом: студентам навіювали, ніби вони майстри мистецтв, і вони грали, малювали і писали незгірше за справжніх митців.
— Це важко, Доне, позбутись упередження, ніби я не можу грати на гітарі.
— Тоді й грати буде важко. Тобі будуть потрібні довгі роки практики, перше ніж ти наважишся дати собі дозвіл і твій свідомий мозок нарешті скаже тобі, що ти досить страждав, аби здобути правої на добру гру.
— Чому ж тоді не треба було так багато часу. щоб навчитися літати? Це теж мало б бути важко, та я опанував усі навички доволі швидко.
— Ти хотів літати?
— Над усе в світі! Ніщо інше не мало значення! Я дивився вниз на хмари, на дим, що мирно здіймався вранці з димарів, і я все цс бачив навіч... Ага, тепер я зрозумів тебе. Ти хочеш сказати: “А от про гітару ти ніколи так не думав, правда ж?”
— Ти ніколи не думав так про гітару, пранда ж?
— І оце проникливе чуття, яке володіг мною в цю мить, Доне, підказує мені, як навчився літати ти. Одного дня ти просто сіп у “Тріевел-ейр” і полетів. А перед тим ніколи й ногою не ступав до літака.
— Еге ж, інтуїція в тебе добре розвинена.
— Ти не складав іспитів на пілотські права? Ні, сгркнаи. Ти навіть не маєш прав, так? Звичайних пілотських прав.
Він якось дивно, з ледь помітною усмішкою поглянув на мене, так ніби я мав нахабство зажадати, щоб він показав мені права, а він знав, що може їх показати.
— Ти маєш на увазі такий собі клаптик наперу, Річарде? Ото і с права?
— Так, клаптик паперу.
Він не поліз до кишені і не витяг гамана. Він лише випростав пальці правої руки, і на долоні були пілотські права, наче він весь час носив їх у руці, очікую- чи, коли я про них запитаю. Вони не були вицвілі чи потерті, і я подумав, що десять секунд тому їх узагалі не існувало.
Та я взяв їх і роздивився. То було офіційне пілотське посвідчення з пе- чаткою департаменту транспорту, видане на ім'я Дональда Шімоди, з його адресою в штаті Індіана, і там значилося чорним по білому: “...Зареєстрований цивільний пілот з дозволом для польотів на категоріях літаків з одним і кілько- ма моторами, сліпих польотів та польотів на планерах”.
— А дозволу на управління гідролітаками чи вертольотами в тебе немає?
— Як виникне потреба, то буде, запевнив мене Дон таким загадковим тоном, що я аж пирснув, не давши йому закінчити фразу.
Чоловік, що підмітав тротуар перед парадним входом до компанії “Інтернешнл гарверстер” поглянув на нас і також посміхнувся.
— А як щодо мене? спитав я. - Мені потрібна кваліфікація пілота тран- спортних рейсових ліній.
— Тоді ти маєш склепати свої власні права, - відказав Дон.