ВАЛІДЕ
Про свою нову рабиню
Ібрагім забув. Принаймні хотів, щоб так
думали. Хто? Його євнухи, яких вимушений був
тримати для до-
гляду над гаремом? Чи сама рабиня, занадто
зухвала й неприбор-
кана, як на її становище? Зухвалості він не прощав
нікому. Навіть
султан Сулейман ніколи б не дозволив собі бути
зухвалим з Ібра-
гімом. Між ними ось уже десять років взаємини
були ледь не брат-
ські. Старшим братом, хоч як це дивно, був Ібрагім.
Сулейман
підкорявся Ібрагімові в усьому: у вигадництві, в
примхах, у на-
строях, в суперечках, у кінних змаганнях, в ловах.
Ішов за ним
охоче, мовби аж радісно, Ібрагім випереджав
Сулеймана в усьо-
му, але дотримувався розумної міри, не давав тому
відчути ниж-
чості, меншої обдарованості, меншої вправності.
Все це було, але
все належало минулому. Смерть султана Селіма
змінила все в один
день. Ібрагім був занадто розумний чоловік, щоб
не знати, яка
загрозлива річ — влада. Людина з владою у руках
відрізняється
від звичайної так само, як збройний від
беззбройного. Над султа-
ном — лише небо і аллах на ньому. Аллах у всьому
присутній, але
всі веління належать султанові. Тепер Ібрагім
мав стерегти Сулей-
мана, пильнувати його вдень і вночі, втримати
його в тому стані
й настроях, що він був протягом десяти років у
Манісі, ясна річ,
стосовно себе, бо чому б мав дбати ще про когось у
цьому жор-
стокому й невдячному світі. Напруження майже
нелюдське. Бути
відчутним навіть тоді, коли ти неприсутній.
З'являтися, щойно сул-
тан подумає про тебе, і зуміти так вплинути на
султана, щоб він не
забував про тебе ні на мить. У Манісі
Ібрагімовими суперниками
були тільки дві жінки: Сулейманова мати валіде
Хафса і улюбле-
на жона Махідевран. Власне, остерігатися мав
тільки валіде, бо
вона мала владу над сином таємничу й необмежену.
В Стамбулі
валіде набувала сили ще більшої, але тут
з'явилася суперниця най-
страшніша: держава, імперія. Вона затягувала в
себе Сулеймана,
погрожувала проковтнути, змагатися з імперією
було безглуздо, то-
му Ібрагім мав тепер дбати лише про одне: не
відстати від Сулей-
мана, бути з ним спільно в добрі й злі, ясна річ,
для виду посту-
паючись першим місцем, хоч насправді щосили
утримуючись на
становищі, яке займав у Манісі. Його звали хитрим
греком, не лю-
бив Ібрагіма при дворі ніхто, крім Сулеймана та
валіде, якій до
вподоби було все, що миле синовому серцю, але
Ібрагім не пере-
ймався чиїмись почуттями, відаючи вельми добре,
що кожен ви-
пливає з моря самотою, покладаючись лиш на
власний сприт. Не-
дарма ж народився й ріс на острові з твердого
білого каменю.
Знав ще змалку: життя тверде, як камінь, і оточене
глибоким без-
жальним морем. Дух острів'янина жив в Ібрагімові
завжди, хоч і
затаєний. Коли казати правду, то Ібрагім глибоко
зневажав лю-
дей з суходолу, але зневагу свою уміло
приховував, бо чисельна
перевага була не за островами, а за материком.
Чисельна, та й
37
тільки. Силою душі
переважав усіх. Також султана. Знав це дав-
но, нікому іншому знати не належало. Тому мав
удавати запобіг-
ливість і навіть принижуватися перед султаном.
Дух його, незда-
тен до принижень, страждав при цьому безмірно,
але вдіяти
Ібрагім нічого не міг, хіба що караючи тим чи
іншим спо-
собом своє тіло. Міг відмовити собі в смачній їжі,
коли Сулей-
ман не хотів нічого їсти, місяцями не навідувався
у свій гарем, су-
проводжуючи Сулеймана в його мандрах, ловах, у
роздумах і
нудьгуванні, забував про прибутки,
вдовольняючись найпростішими
милостями свого високого покровителя: усмішкою,
захопленим сло-
вом, прихильним поглядом чи простим кивком
голови. Часто Су-
лейман замикався з Ібрагімом для вечері вдвох,
без прислужників
і без свідків, ночі цілі збували вони в бесідах, у
взаємному захоп-
ленні, пили густі кандійські вина, які добував
для Ібрагіма вірний
йому Гріті. Знеможений Сулейман засинав, але його
співбесідник
не склепляв повік. Ібрагім боявся постелі.
Заснеш, то, може, й на-
віки. В цій землі таке часто трапляється. А може,
десь глибоко в
пам'яті жив страшний спогад про те, як заснув
малим на теплому
камінні й став рабом Джафер-бега. Тепер
приречений був жити, як
сова. І коли випадало йому провести ніч з жінкою,
то вимучував її,
не даючи заснути бодай на хвилину, жорстоко й
невтомно підганяв
її у любощах і пестощах: не сплю я, то й ти не смієш
спати.
Десь лякливо ждала
першої ночі з ним нова рабиня, за яку
заплатив шалені гроші, піддавшись нез'ясовному
порухові душі,—
він не квапився. Суть взяття жінки не в
здійсненні задуманого —
суть у самому задумі, в злій насолоді влади над
очікуванням
своїм і тої жінки, над якою ти нависаєш, як меч
караючий, як до-
ля, як час нищення. І це ти вибираєш належну мить і
береш жінку
не просто нагу, а оголену від усього сущого, і
немає тоді з нею ні
бога, ні людей, тільки її володар. З набагато
більшою охотою Іб-
рагім кинув би собі до ніг щось більше, ніж жінку,
але тим часом
не мав того більшого, боявся навіть подумати про
те, бо не при-
ваблювало його ніщо, крім влади. Владу мав султан,
Ібрагімові
судилася покора, особливо нестерпна через те, що
ходив коло вла-
ди на відстані небезпечній і загрозливій. Але
вдовольнятися дово-
дилося малим. Тому нарешті згадав про свою
золотоволосу раби-
ню і звелів старшому євнухові привести її вночі
до ложниці.
Коло узголів'я
поблимував сірійський мідний світильник, з мід-
ної курильниці посеред великого червоного
килима вився тонкий
димок ледь вловимих пахощів, Ібрагім лежав на
зелених, як у сул-
тана, покривалах, тримав перед очима стару
арабську книгу. Вона
була товста й тяжка, тримати без дерев'яної
підставки та ще в по-
стелі таку вагу було майже неможливо, але йому
чомусь хотілося
показатися перед тим дівчиськом саме так:
поважним, ученим му-
жем, вразити її так само, як хотів, мабуть, вразити
на Бедестані,
не торгуючись, призначивши за неї ціну, вдвічі
більшу, ніж просив
той старий пройдисвіт Сінам-ага. Як її звати?
Роксолана. Ім'я дав
їй Луїджі Гріті. Недбало, не думаючи, мимохідь.
Але хай буде.
38
Можна б ще назвати
Рушен. Це теж нагадуватиме про її похо-
дження, водночас відповідатиме османському
духові. Підштовхува-
на євнухом, дівчина увійшла до просторої ложниці
і не без подиву
зауважила на зеленому ложі того, котрий купив її
на Бедестані.
Була вся в рожевому шовку, тонкому й прозорому.
Ібрагім повер-
нув до неї голову, стягнув до перенісся брови.
— Ти будеш однині
Рушен,— сказав своєю дивною слов'янщи-
ною, од якої Настасі захотілося сміятися.
— Хіба ти турок? —
забувши, навіщо її сюди привели, просто-
душно спитала вона.
— Рушен і Роксолана —
так зватимешся,— не відповідаючи, су-
воро пояснив Ібрагім.— Підійди ближче і скинь
свій одяг, він за-
важає мені роздивитися твоє тіло,— звелів
Ібрагім.— Ти рабиня
і маєш робити все те, що я тобі скажу.
— Рабиня? Раби мають
працювати, а я сплю та їм.
— Ти рабиня для втіхи й
насолод.
— Для насолод? Яких же?
— Моїх.
— Твоїх? — Вона
засміялася.— Чи не занадто ти кволий для
насолод?
Він образився.
Блиснули гнівно йому очі, сіпнулася щока. По-
жбурив книгу на килим, гукнув:
— Підійди сюди!
Вона ступнула мовби й до ложа і
ніби вбік.
— Ще ближче.
— А коли не хочу?
— Маєш слухатися моїх велінь.
— Ти ж християнин? Бо не схожий
на турка. Християнин?
Це було так несподівано, що він розгубився.
— Хто тобі сказав, що я був
християнином?
— Ай так видно. Хіба неправда?
— Тепер це не має значення.
Підійди.
— Не підійду, поки не знатиму.
— Що тобі ще?
— Повинен відповісти мені.
— Ти нахабне дівчисько Підійди!
— Ні, ти скажи мені. Чув про тих
сімох отроків, що заснули в
Ефесі?
— В Ефесі? Ну то що?
— Вони досі сплять?
Ібрагімові починала
вже подобатися ця дивна пригода у влас-
ній ложниці.
— Принаймні я не чув, щоб вони
прокидалися,— сказав він зве-
селено.— Тепер ти вдоволена?
— А той священик? — не
відступалася вона.
— Який священик?
— У святій Софії. Коли турки з
їхнім султаном вдерлися до Со-
фії, там правилася свята служба, всі стояли на
колінах і молилися.
39
На амвоні стояв
священик, який вів відправу. Тоді яничар з шаб-
лею кинувся на священика і вже замірився, щоб
розрубати йо-
го, але той затулився хрестом, позадкував до
стіни храму, і сті-
на розступилася і сховала священика. Він вийде з
неї, коли буде
кінець невірним. Ти мав би чуги про це.
— Не чув, і ніхто тут не
чув про таке. Це якась дика вигадка.
— Чому ж дика? Це
знають усі поштиві люди.
Настася зграбно ступнула ближче до ложа,
нахилилася над ки-
нутою книжкою, перегорнула сторінки.
— Не знаюся на цьому
письмі. Якесь дивне.
— Вмієш письма?
— Чому б не вміла?
Всього вмію.
— То йди до мене.
— Не піду. Цього не
вмію й не хочу. З тобою не хочу.
— Примушу.
— Хіба що мертву.
— Ти дівчина?
— Мав би побачити вже.
— Але ж ти не хочеш, щоб
я на тебе подивився.— На Ібрагіма
насувалася незрозуміла нехіть. Думав уже не про
втіху, а про те,
як знайти почесний для себе відступ і як
поводитися з цим див-
ним дівчам надалі. Казати правду, Рушен як жінка
нічим не при-
ваблювала Ібрагіма. Жінка має бути безмовним
знаряддям втіхи,
а не вдарятися у високі розбалакування, щойно
ступивши долож-
ниці.
— Ти чия донька? —
спитав він, щоб виграти час.
— Королівська! —
засміялася Настася, зухвало стріпнувши пиш-
ними своїми червонястими косами.
Ібрагім не зрозумів.
Або не повірив.
— Чия,чия?
— Сказала ж:
королівська!
— Де тебе взято?
— У королівстві.
— Де саме, питаю.
— Вже там нема, де була.
Він поглянув на неї
уважніше, прискіпливо, недовірливо, навіть
зневажливо. Нікчемна самозванка? Просто дурне
дівча? Але ж
справді дивне на вигляд і вдачею. І поводиться
вкрай химерно.
Ніколи ще не чув він про рабинь, які б сміялися,
щойно попавши
в рабство.
Йому захотілося
подумати на самоті. Не знав самотності, не мав
часу на неї, але іноді гостро відчував у собі
якусь нез'ясовну тугу,
і лише згодом відкривалося: то туга за
самотністю. Прагнемо того,
чого позбавлені.
— Гаразд,—махнув він
утомлено.—Іди сьогодні. Покличу тебе
згодом.
— Куди ж мені? —
дивуючи його ще більше, спитало дівча.—
Знов туди — їсти й спати?
40
В ній таки справді було
щось не таке, як в інших людях.
— А чого б ти хотіла?
— Науки.
— Може, ти забула, хто
ти?
— Рабиня. Але дорога.
— Ти все знаєш?
— Якби все, не хотіла б
учитися.
— Тебе ж учать співати
й танцювати?
— Вмію без того. Можу
заспівати тобі, як мене куповано. По-
слухай-но.
Вона присіла на килим,
згорнулася клубочком, ледь доторкую-
чись пальчиками до грубої арабської книги,
глибоким, тужливим
голосом завела: "За саму Настасю дев'ять тисяч. За
стан гнучкий
десять тисяч. За біле лице одинадцять. За білу шию
аж двана-
дцять. За сині очі та й довгі вії тринадцять. За
тонкі брови чотир-
надцять. За косу злоту аж п'ятнадцять..."
Скочила на ноги,
відбігла до дверей.
— Маєш пісню. Досить з
тебе?
— Іди. Дай мені час для
думання.
Вона ще не вірила.
— Отак і йти? Я ж
рабиня.
— Іди, йди. Ще тебе
покличу.
— Мала втіха!
Вона вийшла від нього,
сміючись, але він не хотів чути того смі-
ху, хотів думати.
А що думати — не знав.
Порадитись? Про жінку не радяться.
Проти них хіба що беруть свідків, коли жінка
здійснить паскуд-
ство. "А ті з ваших жінок, котрі здійснюють
паскудство,— візьміть
у свідки проти них чотирьох з вас. І коли вони
засвідчать, то три-
майте їх у домах, поки впокоїть їх смерть або
аллах влаштує для
них шлях". Був Гріті, який стояв осторонь ісламу.
Але з Гріті не
хотілося б розмовляти про цю дівчину, бо ж при
зустрічі він і так
неодмінно підморгне і спитає з брудною чоловічою
відвертістю:
"Ну як засмакувала вам
роксоланочка?"
Ібрагім лежав і
перебирав у пам'яті вірші чегвертої сури кора-
ну "Жінки". Завжди знаходив у цій книзі втіху,
надто там, де зга-
дувалося його ім'я. Знав, що то пророк Ібрагім,
якого християни
звуть Авраамом, але однаково мав втіху, читаючи:
"Адже ми да-
рували роду Ібрагіма писання й мудрість". Може, й
Феррох-хатун,
підбираючи для малого свого раба мусульманське
ім'я, зупинилася
на Ібрагімі, щоб сповнити гордістю його дух? Бо
про його дух во-
на дбала затято й запекло, тіло віддаючи природі,
яка без нічиєї
помочі вже чотирнадцятилітнім зробила Ібрагіма
палким і від-
даним коханцем його доброї господині. Тепер вона
десь спливає у
невтішних сльозах, а він має знайти розумний
вихід із безвиході,
в яку потрапив, купивши на Бедестані дивну
рабиню. "І ніколи ви
не в стані бути справедливими між жінками, хоча б
і хотіли цього.
Не ухиляйтеся ж усім ухилянням, щоб лишити її
ніби висячою.
41
А коли ви владнаєте і
будете богобоязливі, то воістину аллах про-
щаючий, милосердний".
До ранку майже не
заснув. Євнуха, який поткнувся був, щоб
спитати, чи не привести улюбленицю Ібрагімову
Хюму, вигнав
утришия. Євнухи — найнестерпніші. Завжди знають
те, чого не слід
знати нікому. Розпитати Рушен не могли, бо вона
нікому не стане
відповідати (навіть йому, на жаль), але
здогадалися й так, раз
відправив він рабиню дочасно й передчасно. А
може, саме вчасно?
І тут він злякався: а чи
не виявив він слабості, чи не піддався
затаєним чарам цієї чужинки? Принаймні мав би
напоїти її міцним
вином і хай би тоді спробувала виказати свою
варварську суміш
гострого як бритва розуму і мало не дитячої
наївності. Але ж він
не зробив цього. Відпустив Рушен, не
доторкнувшись до її тіла,
і відпустив передчасно й дочасно. Не інакше —
чари. його ошука-
но. Він піддався наївній баєчці про високе
походження і про чи-
стоту мало не ангельську. Ібрагіме, Ібрагіме!..
Над Стамбулом нависла
холодна зимова імла, але султан ви-
явив бажання їхати на Ок-Мейдан стріляти з лука
по гарбузові.
Бажання падишаха священне. Ібрагім
супроводжував Сулеймана,
тримаючись коло почесного правого стремена. Він
був сама по-
штивість і запобігливість на цьому почесному
місці правої сто-
рони, що зміцнює небосхил, і потішав султана,
описуючи їхні впра-
ви стилем придворних пишномовців-лакиз: "Коли
високий султан,
сівши верхи, з августійшим кортежем поспішив у
путь досконало-
сті, поштивості й служіння і за звичаєм халіфів у
вільний від дер-
жавних турбот день прибув на поле стріляння по
гарбузу, який
уже чекав на місці проходження його величності,
чухраї й аджеми
вмить стали ганяти гарбуз, піднятий на двісті
гезів над землею, і
великий падишах, ніби лев, створивши собі пазурі
з стріл і лука,
став метати в гарбуз стріли випробування,
заохочування і наля-
кування згідно з словами: "І приготуйте для них,
скільки можете,
сили і загонів кінних; або ви налякаєте".
Щаслива права сторона
прикрасилася стоянням головного наглядача
царських покоїв і ве-
ликого сокольничого Ібрагіма, який також метав
стріли в свій гар-
буз, і високогідні вельможі султанські,
заохочуючи один одного, ме-
тали стріли щастя в гарбузи, підставлювані їм
аджемами, та не
могли зрівнятися всі ті гарбузи з гарбузом
високого султана, жов-
тим, в червоних і чорних смугах, ніби кров од
стріл і синці од мо-
гутніх ударів його величності. Що то був за
гарбузі Глиба, ніби
дерево без стовбура, або голова богатирського
воїна, що взірцево
підставив її під кам'яні удари стріл. Вона схожа
на товстий сук
самшитового дерева, що виставило себе на
стрільбище. Це гніздо
голубів, яких каміння стріл змушує злякано
злітати, або райська
фінікова пальма, яка підставляє себе його
величності, намісникові
нашого часу".
' Чухраї й аджеми — придворні
пажі.
42
Султан уперто вганяв
стрілу за стрілою у величезний гарбуз,
який бігцем проносили перед ним на високій
дерев'яній тичці схо-
вані за земляним насипом чухраї. Слідом за
султанським гарбу-
зом пересувалися гарбузи, призначені для
Ібрагіма, для великого
візира старого Пірі Мехмеда-паші, для візирів,
яничарських аг,
для вельмож, підлабузників і придурків.
Султанський гарбуз був
найбільший і найяскравіший, його стріли теж мали
золоте оперен-
ня і сяяли навіть в імлистому повітрі, гарбузи
для Ібрагіма й візи-
рів були набагато менші і всі білі, решта мала
вдовольнятися кіль-
кома сіруватими круглими гарбузиками, в які
вби&ано одразу по
кільканадцять злих стріл. Сулейман оволодів
високим умінням луч-
ника в час свого намісництва в Криму, куди, ще
малим, відсилав
його дід султан Баязид. І хоч османські султани
вважали лув
зброєю боягузів, надаючи завжди перевагу мечу,
Сулейман після
Криму вже ніколи не міг позбутися великої
спокуси метати стріли
чи то в дикого звіра, чи в перелітного птаха, чи й
у такий ось
гарбуз.
Султан, за своїм
звичаєм, мовчав, знаками показуючи своїм без'-
язиким — дільсізам, щоб подавали стріли або
напої — промочити
горло їм з Гбрагімом. Кірагім намагався не
відставати від Сулей-
мана, ретельно вганяючи в свого гарбуза стрілу за
стрілою, посмі-
ювався з старого Пірі Мехмеда, який влучав рідко,
неспроможний
як слід напинати тятиву, через що його стріли не
долітали і без-
сило падали вниз. Несподівано чиясь чужа стріла з
хижим посвис-
том вп'ялася в султанський гарбуз, мало не
пробивши його на-
скрізь. Навіть Ібрагім, змертвівши лицем,
поглянув ііа свій сагай-
дак і на ту злочинну приблуду, так ніби хотів
упевнитись, що
то не його стріла з синьо-білим оперенням, а
справді чужа, не зна-
ти чия і звідки. Стриміла в яскравому гарбузі
чорна, з брудними
пацьорками, поначіплюваними на ній. Чухраї й
аджеми, вражені
небаченим святотатством, завмерли в своєму
сховку, гарбузи по-
хитувалися на високих тичках, так ніби їм теж
передався дрож
перестраху, який опанував усіх придворних.
Учитель і вихователь
султанів сивоголовий візир Касим-паша,
який знав Сулеймана змалку, їздив з ним повсюди,
жив усі роки в
Манісі, терпляче передавав йому всі таємниці
двірськьх звичаїв,
тепер з деякою стривоженістю стежив за
Сулейманом Сам аллах
послав це випробування для молодого султана. Ось
нагода по-
казати і свою владу, і норов свій, і свій спокій,
якого вчив Сулей-
мана незворушний Касим-паша. Без'язиких Сулейман
привіз до
Стамбула теж з Маніси. Мав своїх власних, не
потребував дільсі-
зів, які служили султанові Селіму, Касим-паша
підготував для
свого повелителя і цих мовчазних виконавців
найнесподіваніших
повелінь, повелінь таємних, безмовних,
передаваних жестом, пору-
хом, доторком і поглядом, а то, може, самим
диханням султано-
вим. Моргаючи почервонілими від вітру старими
своїми очима, Ка-
сим-паша вдоволено спостерігав, як уміло й
непомітно віддає
Сулейман накази, як метаються дільсізи, мовчки і
негайно спов-
43
нюючи його волю. Як же
поведеться султан тепер, коли невідома
рука злочинпо замахнулася на його високу честь?
Чужа стріла в
султановій цілі однаково, що чоловік у
Баб-ус-сааде'. Кара має бу-
ти негайна і безжальна, але гідність треба
зберігати також і в по-
каранні. Касим-паша не брав участі в змаганнях,
його не приму-
шувано, з нього не насміхався навіть Ібрагім, та
коли старий візир
не метав стріл, то стурбовані погляди на свого
вихованця він ме-
тав ще частіше, ніж той стріли, і тепер напружився
своїм старим
жилавим тілом, мов туго напнута тятива.
Султан не зрадив свого
вірного вихователя. Не вирвався йому
з грудей крик обурення, нічого не спитав, тільки
гнівно показав ру-
кою на ту нахабну стрілу, і дільсізи миттю
кинулися шукати вин-
ного і негайно поставили перед султаном якогось
старого бея, за-
мотаного в товсті сувої тканини і хутер, у
величезній круглій
чалмі, розгубленого й одурілого від вчиненого
його нетвердою ру-
кою. Дільсізи, показавши султанові обличчя
злочинця, накинули
тому на голову чорне запинало, зготовляючись
вчинити неминучу
кару, але Сулейман порухом вказівного пальця
лівої руки затри-
мав їх.
— Де кадій2
Стамбула? — спитав спокійно. Хотів бути справед-
ливим, керуватися не гнівом, а законами. Не
цікавився, як звуть
злочинця і хто він. Бо злочинець через свій
злочин стає твариною,
тварина ж не має імені, так само й становища.
Тільки смерть може
знов зробити злочинця, який замахнувся на
султанську честь і зав-
дав найвищої образи падишахові, людиною, і тоді
йому буде по-
вернуто його ім'я, і родина може забрати його
тіло, щоб віддати
землі згідно зі звичаєм.
Кадій прибув і
вклонився султанові.
— Воістину Всевишній
аллах любить людей високих помислів і
не любить низьких,— тонко проспівав він,
погладжуючи віхті сивої
бороди і надимаючи побузковілі від холоду
щоки.—Адже господь
твій у засаді.
Після цього кадій
змалював усю підступність і тяжкість злочину
спровиненого і на потвердження навів
висловлювання АбуХаніфа,
Малікі й Несая 3. Не могло бути злочину
тяжчого, ніж посягання на
честь володаря, ті ж, хто вганяє свої стріли в
гарбуз щастя його
величності, втрачають право жити, бо пролив на
них господь свій
бич кари. Воістину ми належимо богу і
повертаємось до нього.
Султан і всі його
візири визнали винятковість знань кадія, кра-
су його мови і гарну побудову доказів. Сулейман
показав без'-
язиким пальцем, що вони мають робити, ті вмить
накинули нещас-
ному на шию чорний шнурок, вхопилися за кінці — і
ось уже
1 Б а 6-у с-с а а д е —
Брама блаженства в султанському палаці. Так
називано
також султанський гарем.
2 Кадій, наді —
мусульманський суддя.
3 А б у Ханіф, Малікі, Несай —
найвідоміші авторитети в галузі му-
сульманського права — шаріату.
44
чоловіка нема, лежить
труп з виряченими очима, з прокушеним
посинілим язиком, і сам султан, Ібрагім, візири,
вельможі пере-
свідчуються в його смерті, проходячи повз
задушеного і пильно
придивляючись до нього. Сулейман подарував
кадієві султанський
халат і, здобрілий, сказав Ібрагімові, що хотів би
сьогодні з ним
вечеряти.
— Я звелю приготувати
румелійську дичину,— вклонився Іб-
рагім.— Солодкого вистачить чотирьох перемін.
— Сьогодні холодно,—
пересмикнув плечима Сулейман.— Не за-
вадить анатолійський кебаб.
— Не завадить,— охоче
згодився Ібрагім.
— І чогось зеленого.
Без солодощів обійдемося. Ми не жінки.
— Справді, ваша
величність, ми не жінки.
Вперше за день султан усміхнувся. Помітити цю
усмішку під
вусами вмів тільки Ібрагім.
— Ми сьогодні гарно
постріляли.
— Ваша величність, ви
воістину метали сьогодні стріли щастя.
— Але ти не відставав
од мене!
— Випереджати вас було
б злочинно, відставати — ганебно.
— Сподіваюся, що наш
великий візир складе газель про це свя-
то стрільби.
— Чи не занадто старий
Пірі Мехмед, ваша величність?
— Старий для стріляння
чи для газелей? Як сказано: і голова
запалала сивизною...
— Мехмед-паша суфій ', а
суфії засуджують усі втіхи. Я міг би
скласти бейт2 для великого візира.
— Навіщо ж
відмовлятися від такого бажання? — Султан за-
брав повіддя свого коня у чаушів3, рушив
ступою з Ок-Мейдану.
Ібагім, тримаючись біля його правого стремена,
ледь нахилився
до Сулеймана, щоб тому було ліпше чути,
проскандував:
— Маєш звичай, о суфію, засуджувати
вино, заперечувати флейту!
Пий вино, будь людиною, облиш цей дурний звичай, о
суфію!
— Це треба записати,—
схвально мовив султан і пустив коня
вскач. Ібрагім скакав поряд, мов його тінь.
Вони вечеряли в покоях
Мехмеда Фатіха, розписаних венеціан-
ським майстром Джентіле Белліні: білокосі жінки,
зелені дерева,
гяурські будівлі, звірі й птахи—все те, що
заборонено кораном.
Алє пили вино так само заборонене кораном, хоч і
сказано: "По-
ять їх вином із чаші запечатаної", зате з султана
поволі сходила
його звична похмурість, він ставав ледве не тим
шістнадцятилітнім
шах-заде з Маніси, який клявся колись Ібрагімові
в любові й по-
вазі на все життя. Хмільний верблюд легше несе
свій в'юк. Пили
' Суфій — вчений Послідовник
однієї з мусульманських сект.
2 Бейт—двовірш
3 Чауш — нижчий чия в армії, а
також слуга, що виконує різні доручення.
45
і їли багато, але ще
більше відкидали, бо челяді сюди вступ був
заборонений, прибирати не було кому.
— Що не
з'їдається—викидається!—недбало казав султан.—
Сьогодні вечеря мені особливо смакує. А тобі?
— Мені так само.
Ібрагім підливав
Сулейманові густого мускату, а самому не
йшло з голови: "Що не з'їдається — викидається". А
він не вики-
дав би ніколи й нічого, бо ж був сином бідних
батьків. Але тут,
коло султана, вже не з'їдав усього, попри всю свою
невситимість.
От і Рушен не з'їв. То що ж тепер — викинути? А
куди?
Дивився на Сулеймана,
на йогр сумно схилену на довгій тон-
кій шиї голову, обтяжену височезним тюрбаном,
пробував визна-
чити справжні свої почуття до цього чоловіка — і
не міг. Не хотів,
Кривити душею перед самим собою не звик, а
визнавати правду?..
Хай буде, як було досі. Він живе не для себе, а для
темнолицього
можновладця. І Рушен купив, платячи дурні гроші,
дивуючи Грі-
ті, а тоді не зачепив і пальцем, коли євнух
заштовхав дівчину до
ложниці,— не для себе, а для султана, для його
царственого га-
рему, для Баб-ус-сааде в четвертому дворі палацу
Топкапи за
Золотою брамою насолод. Що ним керувало? Любов,
жалість,
вдячність за все, що Сулейман зробив для нього?
Хіба знав? Діяв
несвідомо, сам до часу не відаючи, що творить, лиш
тепер збагнув
і зрадів невимовне, і закортіло розповісти
султанові, який дивний
дарунок приготував для нього, але вчасно
стримався. Мав звичку:
зупиняти свої захвати,
мов коня на скаку. Зупинись і подумай ще,
Подумав, і сяйнуло йому: валіде! Треба порадитися
з матір'ю сул-
тана валіде Хафсою, всемогутньою повелителькою
падишахового
гарему.
Після вечері Сулейман
попросив почитати йому "Тасаввурат" ',
слухав, куняючи, не перебивав і не перепитував, а
Ібрагім, незва.
жаючи на читане, забувши й про самого султана,
крутив у голові
тільки одне слово: "Валіде, валіде, валіде!" "Я
знайшов жінку,
яка ними править, і даровано їй усе, і в неї
великий трон".
А тоді здригнувся, не
знати чому пригадавши похмуру легенду,
пов'язану з венеціанцем Джентіле Белліні, який
розписував ці по-
кої для Мехмеда Фатіха. Художник вельми
подивував султана,
привізши йому в дарунок кілька своїх робіт, де
були зображені
прекрасні жінки, які видалися Мехмеду живішими
навіть за його
одалісок з гарему. Він не вірив, що людська рука
здатна творити
такі речі. Тоді художник намалював портрет
самого Фатіха. Кри-
вий, наче ятаган, ніс, розбійницьке обличчя у
широкій бороді, зві-
руватий погляд з-під круглого тюрбана, у всьому
панівна барва —
стемніла загусла кров. Султан був у захваті від
уміння венеціанця,
Але коли той показав Мехмедові картину
усікновення глави Іоан-
на Хрестителя, султан засміявся з художницької
недосвідченості.
' "Т а с а в в у р а т" —
"Метафізика" Арістотеля в мусульманській обробці,
46
— Ця голова занадто
жива! — вигукнув він.— Не видно, що
вона мертва. На відрубаній голові шкіра
стягується! Вона стягує-
ться, щойно голову відділено від тіла! Ви,
невірні, не знаєтесь на
цьому!
І щоб не полишити
ніяких сумнівів щодо свого знання, тут же
звелів відтяти голову одному з чаушів і примусив
художника по-
дивитися на ту вмираючу голову, поки
венеціанцеві стало видава-
тися, ніби він і сам умирає.
Не було нічого
неможливого для Османів. Надто в жорстокості.
Чи не накличе він на себе жорстокості своїм
дарунком? Вчинкові
має передувати розмова. А розмова — це ще не
дарунок.
Хоч Ібрагім вважався
головним наглядачем султанських покоїв
і хоч Баб-ус-сааде теж належала до його відання,
але переступити
за четверту браму, пильновану білими євнухами, не
ризикуючи
втратити голови, він не міг так само, як будь-який
інший чоловік,
окрім самого султана. Євнухи не бралися до уваги,
бо ж євнух не
може скористатися одалісками, так само, як
неписьменний кни-
гами. Але з висоти своєї посади Ібрагім бачив, що
діється у га-
ремі, він мав задовольняти всі потреби цього
маленького, але все-
могутнього світу; щоранку до нього приходив
головний євнух, який
передавав веління валіде — великої правительки
Хафси, дорого-
цінний час якої не міг витрачатися на речі низькі
й підлі, для яких
поставлений тут був він, Ібрагім, бо той час
ощадливо розділю-
вано на устремління наблизитися до аллаха, на
возвеличення
улемів, бідних чалмоносців. Ібрагім терпляче
слухав розбазікуван-
ня чорного кизляр-аги, відаючи вельми добре, що її
величність
валіде, окрім готування дарів для мечетей і
священних тюрбе, шит-
тя коштовних запон, гаптування та плетіння
мережив, свій час
здебільшого витрачає на пліткарство, на
вислухування доносів
євнухів і своїх вірних одалісок, на притлумлення
чвар, а то й
справжніх заколотів, якими аж кипить гарем, і,
ясна річ, на виві-
дування й стеження кожного кроку султанового,
його візирів, усіх
наближених, передовсім Ібрагіма ж, хоч до нього
валіде й мала
Особливу прихильність, про що не раз казала
відверто. І непросто
прихильність, а й любов, як до сина. Про це він теж
відверто чув
з уст самої валіде. З царствених уст, що красою
своєю затьма-
рювали будь-що бачене. Не соковиті, не
буйно-червоні, не ніжні
тою тонкою ніжністю, від якої шаліють чоловіки, а
скоріше суворі,
темні, мовби вкриті смагою, якісь ніби
затверділі, але вирізьблені
з такою високою досконалістю, що ждав з них уже й
не просто
слів, а самої краси, чи що. Лише небагатьом з
чоловіків випало
щастя бачити ті уста. Ібрагім належав до
небагатьох.
— Передай валіде,—
сказав він уранці кизляр-азі,— що я про-
сив би її вислухати мене.
Кизляр-ага мовчки вклонився.
— Іди,— знов сказав
Ібрагім. Євнух, вклоняючись, позадкував
до дверей. Був могутніший за Ібрагіма, бо мав у
своїх чорних
страшної сили руках і весь гарем, і самого
султана, але ніколи
47
не виказував відверто
своєї могутності, бо позад нього стояли цілі
покоління таких самих євнухів, які творили свою
справу тайкома
накидали зашморг, підкрадаючись ззаду, а перед
очі запобігливо
вклонялися, принижувалися і підлабузнювались.
Людина, ставши на ноги
і возвисившись над світом тварин, одра-
зу мовби поділилася на дві частини: верхню, де дух
і мисль, і ниж-
ню, яку тілесність тягне до землі, до тваринності,
до первісною
бруду. Верхній слугують мудреці і боги, нижній —
підлабузники.
Вони з людських покидьків — найдревніші.
Покінчити з ними —
незмога. Єдиний спосіб: знову стати рачки!
Ібрагім ніколи не
вважав себе підлабузником. Може, й уподо-
бав його Сулейман за те, що не прилучився він до
юрмища лакиз,
яке оточувало шах-заде в Манісі, а тепер, коли
Сулейман став
султаном, він, Ібрагім, теж не зламався, утримався
на своїй люд-
ській висоті, піднявся ще вище над лакизами
Високої Порти, яким
тут не було й ліку. Валіде Хафса попервах
насторожено придив-
лялася до жвавого грека, остерігаючись, щоб він
не зашкодив її
синові. Але, володіючи необхідним терпінням, яке
б з цілковитим
правом можна було назвати зцілюючим, вона
незабаром переко-
налася, що між юнаками розпочалося щось ніби
змагання гіднос-
тей, і це їй сподобалося. Тепер тільки мала
пильнувати, щоб Ібра-
гім, лишаючись напарником Сулеймана, не
намірився стати його
суперником. Щонайменші натяки на суперництво
валіде помічала
коли й не сама, то завдяки своїм очам і вухам,
передбачливо
порозставлюваним повсюди, і вчасно усувала їх
непомітно для
Сулеймана, часто й для Ібрагіма.
Тепер в Ібрагімовому
проханні валіде запідозрила якийсь під-
ступ, мабуть, через те кілька днів не відповідала,
чи то хапливо
збираючи про нього все можливе, чи то належно
готуючись до
наступної розмови. Готуватися до розмови, не
знаючи, про що та
розмова? Дивно для всіх інших людей, але не для
валіде. Бо коли
"оловік задумав щось лихе або й підле, то він не
витримає, викаже
себе бодай натяком, якоюсь незначною дрібницею,
хоча б у сон-
ному маренні або в сп'янінні, коли вони із
Сулейманом замикають-
ся у джавурських покоях Фатіха,— і тоді вона
негайно знатиме,
здогадається про все і відповідно підготується
до відсічі. Коли ж Іб-
рагім не має на гадці нічого лихого, навпаки, хоче
справити їй
приємність, то й тоді не слід поспішати, бо
поквапливість личить
тільки людям підлим, нікчемним і безвартісним.
Велич людини —
у спокої, а спокій — у терпеливості й
повільності. Без прогайки
треба розправлятися тільки з ворогами. Занесена
шабля має па-
дати, як вітер.
Валіде Хафса походила
з роду кримських Гіреїв. У її жилах
не було крові Османів. Але вознесена нині на
становище храни-
тельки чеснот і гідностей цього царського роду,
вона щосили на-
магалася увібрати в себе його багатовіковий дух.
Велетенські про-
стори дихали в її серці, повільні, як хода
караванів; ритми пісків
і пустель пульсували в крові, прогнані з небес
великими вітрами
48
хмари стояли в її сірих
розіскрених очах, її різьблені губи зволо-
жувалися дощами, які падали і ніяк не могли
впасти на землю.
Імперія була безмежним простором, простір був
нею, Хафсою,
а сама вона поволі ставала простором, мандруючи
за велінням
султанів Баязида Справедливого і Селіма
Грізного (її мужа) зі
своїм сином то в Амасію, то в батьківський Крим,
схований за ви-
сокими хвилями суворого моря, то в Едірне, то в
Стамбул, то в
Манісу, а тепер, з'єднавши і об'єднавши всі
простори тут, у царст-
веному Стамбулі, в палаці Топкапи, де вспокоєно
сіла вона на
подушку почесті й поваги, ставши тогрою ' на
султанській грамоті
гідностей найцнотливіших людей усього світу.
Валіде покликала
Ібрагіма тоді, коли в нього стало зникати ба-
жання поділитися з нею своїм наміром. Намір
цінний тоді, коли
ще не потьмянів, коли йде від горіння душі і не
має на собі від-
биття холодного розуму. Та звідки ж було знати
валіде про див-
ний намір Ібрагімів?
Вона прийняла його у
просторому покої коло Тронного залу вночі,
коли султан або вже спав, або втішався зі своєю
улюбленою жо-
ною Махідевран. Лише неширокий перехід і круті
сходи відокрем-
лювали їх від того місця, де був нині Сулейман, і
це мимоволі на-
кладало на їхню розмову печать недозволеності,
ледь не гріхов-
ності.
Валіде сиділа на
подушках, уся в білих хутрах, обличчя її закри-
вав білий яшмак, над яким горіли її величезні,
чорні в напівмороку
очі. Лише один світильник палав далеко в кутку,
осяваючи обличчя
валіде несміливими жовтуватими променями, але й
від нього вона,
мабуть, хотіла затулитися, бо, щойно з'явився у
покої Ібрагім, під-
несла свою легку руку, так що тінь упала їй на
лице, але тільки
на мить, бо валіде вже прибрала руку, а в руці мала
яшмак. Ібра-
гім належав до чоловіків, які вже бачили обличчя
валіде, тому
вона не хотіла ховати його й сьогодні, надто що
між ними мала
відбутися розмова, а для розмови не досить самих
очей, тут по-
трібні також уста, та ще коли уста такі, як у неї.
— Сідайте,—запросила
вона, показуючи Ібрагімові на подушки,
які міг підкласти собі під боки. Він привітався і
сів на віддалі, по-
штиво напівсхилившись туди, де потопала в білій
ніжності хутер
маленька постать, яка навіть сидяча, вспокоєна,
непорушна була
вся мовби зіткана з рухливості, меткості,
бентежності. Гостро зблис-
кували чорно-сірі чи то вміло підсурмлені, чи то в
таких примхли-
вих прорізах очі, маленький рівний носик,
здавалося, трепетав не
самими тонкими ніздрями, а всім своїм чітким
обрисом, губи темно
різьбилися на блідому нервовому обличчі, і
здавалося, промов-
лякпь до тебе навіть міцно стулені. Подих часу ще
не діткнув цьз-
го обличчя. Воно жило, дихало й надихало кожного,
хто мав щас-
тя на нього глянути. Дивний був султан Селім, який
відіслав од
себе таку жінку і до самої своєї смерті не хотів
більше бачити її.
' Т о г р а — печать, в якій
зашифровано ім'я султана і його титул.
49
Може, правду
переказують пошепки один одному гаремні стражі,
ніби Сулейман народжений не Хафсою, а улюбленою
рабинею Се-
лімовою сербкинею родом зі Зворника в Боснії. А
Хафса, мовляв,
тої самої ночі народила дівчинку. Хіба могла вона
стерпіти, що
спадкоємець трону буде від рабині? Сербкиню
задушили євнухи
ще до ранку, а Сулейман став сином Хафси. Чи так
воно було на-
справді, і чи довідався про це Селім, і чи знає
хтось напевне?
Гарем навіки хоронить усі свої таємниці, його
брами зачинені так
само міцно, як міцно стулені оці прекрасні уста,
які не хочуть
промовити до Ібрагіма бодай слово, він же перший
говорити не
сміє.
Нарешті валіде вирішила, що мовчанка затяглася.
— Ви хотіли зі мною
поговорити. Про що? Я слухаю.
Її спосіб мовлення
пасував до її зовнішності: рвучкість, недба-
лість, слова налітають одне на одне, так ніби уста
прагнуть яко-
мога швидше виштовхнути їх на волю, щоб знову
замкнутися у
мовчанні довгому і впертому.
В запитанні валіде
Ібрагім міг вичути будь-що: невдоволення
тим, що її потривожено, гнів на чоловіка такого
низького, порів-
нюючи з її власним, становища, звичайну
байдужість. Не було там
тільки цікавості, справжнього бажання
довідатися, що ж він їй
скаже.
Ібрагім намагався
вловити бодай віддалену схожість між валіде
і Сулейманом. Не знаходив нічого. Навіть зовсім
чужі люди, три-
валий час живучи разом, переймають одне від
одного то якийсь
порух, то усмішку, то скинення бровою, то слово
якесь або простий
вигук. Тут не було нічого. Або двоє геть чужих і
ворожих людей,
або вже такі сильні особистості, що не можуть
приймати ні від ко-
го ні гідності, ні вад. Він відчув настороженість
валіде і зрозумів,
що вона зготовилася на випадок чого і до відсічі,
і до помсти. Хоч
зовні була суцільна доброзичливість. "Вони
замишляли хитрість,
і ми замишляли хитрість, а вони й не знали". Жінки
не читають
корану. Але для жінок можна читати коран,
наводячи висловлю-
вання з нього. Ібрагім саме вчасно, щоб його
мовчання не пере-
йшло в непоштивість, знайшов потрібні слова:
— "Хто приходить з
добрим, тому краще".
А що валіде мовчала, чи то не бажаючи відповідати
на слова ко-
рану, чи то вичікуючи, що Ібрагім скаже далі, то
він додав:
— "А хто приходить з
лихим — лики тих повернуті у во-
гонь".
Вона знов мовчала, ще
впертіше стискувала свої темні уста, ки-
дала на Ібрагіма погляди гострі, як стріли,
обстрілювала його
зусібіч швидко, вміло, влучно.
— "Тільки ви своїм
дарам радуєтесь",— знову вдався він до спа-
сенних слів з книги книг ісламу.
— Так,— нарешті
порушила вона нестерпну свою мовчанку.—
Дарунок? Ти хочеш мати якийсь дарунок? Який же?
— Не я, ваша
величність. Не для мене дарунок.
50
Відчував незвичну
скутість. Простіше набагато було б тоді вночі
сказати по-чоловічому Сулейманові: "Придбав
рідкісну рабиню.
Хочу тобі подарувати. Не відмовишся?" Як сам
Сулейман ще в Ма-
нісі подарував йому одну за одною двох своїх
одалісок, досить від-
верто вихваляючи їхні жіночі гідності.
— Для кого ж? — спитала
валіде, і тепер уже не було ніякого
відступу.
— Я хотів порадитися з
вами, ваша величність. Чи міг би я по-
дарувати для гарему найяснішого султана, де ви
володарюєте, як
левиця, удостоєна служіння леву влади й повелінь,
подарувати для
цього втечища насолод рідкісну рабиню, яку я
придбав для цього
в шановного челебії, що прибув з-за моря.
— Рідкісну
чим—вродою?
— Норовом своїм, усім
єством.
— Такі дарунки —
тільки від довірених.
— Я прийшов порадитися
з вами, ваша величність.
Вона не слухала його.
— Довіреними в справах
гарему можуть бути тільки євнухи.
Він пробурмотів: "А коли ви ще не ввійшли до них,
то немає
гріха на вас". Вона й
далі не слухала його. А може, вдавала, що
не слухає.
Зненацька впало запитання:
— Чому ти захотів подарувати її
султанові?
— Вже сказав про її рідкісну
вдачу.
— Цього замало.
— Є чутки, що вона королівська
донька.
— Хто це сказав? Вона сама?
— Люди, яким я вірю. І її
поведінка.
— Яка може бути поведінка в
рабині?
— Ваша величність, це
рабиня незвичайна!
Вона була вперта в
своїй затятості:
— Коли куплена рабиня?
Ібрагім знітився.
— Недавно.
— Однаково ж я
довідаюсь.
— Негоже з Бедестану
вести рабиню у Баб-ус-сааде. Вона має
бути належно зготовлена, щоб переступити цей
високий поріг.
Валіде довго мовчала.
Не мав чого додати й Ібрагім. Нарешті
різьблені губи темно зворухнулися, щоб випустити
два коротких
слова:
— Вона ціла?
— Інакше як би я
посмів, ваша величність! "І вклади руку свою
ва пазуху, вона вийде білою без будь-якої
шкоди".
Вона знов поринула в
мовчання, тепер особливо довге й тяжке
для Ібрагіма. Нарешті стрепенулася і вперше за
весь час глянула
на Ібрагіма лукаво, справді по-жіночому.
— Ти не справився з
нею?
В Ібрагіма засіпалася
щока.
51
— Вже купуючи, я
купував її для його величності!
Заплатив подвійну ціну
прочи тої, яку просив челебія. Шалену ціну! Ніхто
б не повірив, коли назвати.
Вона його не слухала і
вже сміялася з нього.
— Тобі треба для
гарему стару досвідчену жінку. Інакше там
ніколи не буде ладу. Помочі від євнухів ти не
хотів, бо ненавидиш
євнухів. Я знаю.
Помовчала і
несподівано:
— Я пошлю перевірити
її цілість. Ти візьмеш із собою євнухів.
— Зараз?
— Відкладати не можна.
— Я міг би попросити
вас, ваша величність?
— Ти вже попросив—я
дала згоду.
— Поза тим. Щоб про це
знали тільки ми.
— А рабиня?
— Вона ще зовсім дівча.
Валіде норовисте
смикнула головою. Пошкодувала за нестри-
маність, але вже сталося. Може, згадала, що її
привезено в гарем
шах-заде Селіма теж дівчиськом. Досі ще не схожа
була на матір
султана Сулеймана. Скоріше, старша сестра. Всього
лиш шіст-
надцять років між матір'ю і сином. У сорок два
роки вона вже
валіде.
— Пам'ять починається
у людині набагато раніше за всі радо-
щі й нещастя, яких вона зазнає.
Вона підвелася. Була
така заввишки і так само тонка й зграб-
на, як Рушен. Ібрагім чомусь подумав, що вони
мають сподоба-
тися одна одній. Вклонився валіде, супроводжував
її до переходу
у святая святих.
Волокти за собою
євнухів було гидко, але довірити цю справу
нікому не смів. Мовчки проїхав із своїм почтом
крізь Браму яни-
чарів, повз темне громаддя Айя-Софії, біля
обелісків Іподрому.
Вдома прогнав слуг, звів євнухів валіде зі
своїми, пішов од них на
чоловічу половину, ждав пронизливого дівочого
крику, зойків, ри-
дання, але нагорі панувала тиша, тоді. не
витерпів, пішов туди
сам. Чорні євнухи з одягом Рушен у руках одуріло
ганялися за
нею по тісній напівтемній кімнаті, а дівчина,
стріпуючи довгими
своїми розпущеними недбало косами, втікала від
них, вигинаю-
чись спиною й стегнами, з грудей їй рвався чи то
сміх, чи то схлип,
очі зелено палали, мовби хотіли спалити
нечестивців пекельним
вогнем, ніздрі тріпотіли в знесиленні й відчаї.
Побачивши Ібрагі-
ма, Рушен вказала на нього пальцем, затряслася у
нервовому
сміху:
— І цей прийшов! Чого
прийшов?
— Подивитися на тебе
востаннє,— спокійно сказав Ібрагім.
— Уперше!
— Так. Але й востаннє.
— То дивись. Ті вже
дивилися! Шукали в мені. Чого вони шу-
кали? Звели тепер задушити мене, як це у вас
ведеться.
52
— Вже купуючи, я
купував її для його величності! Заплатив
подвійну ціну проти тої, яку просив челебія.
Шалену ціну! Ні-
хто б не повірив, коли назвати.
Вона його не слухала і
вже сміялася з нього.
— Тобі треба для
гарему стару досвідчену жінку. Інакше там
ніколи не буде ладу. Помочі від євнухів ти не
хотів, бо ненавидиш
євнухів. Я знаю.
Помовчала і
несподівано:
— Я пошлю перевірити
її цілість. Ти візьмеш із собою євнухів.
— Зараз?
— Відкладати не можна.
— Я міг би попросити
вас, ваша величність?
— Ти вже попросив—я
дала згоду.
— Поза тим. Щоб про це
знали тільки ми.
— А рабиня?
— Вона ще зовсім дівча.
Валіде норовисте
смикнула головою. Пошкодувала за нестри-
маність, але вже сталося. Може, згадала, що її
привезено в гарем
шах-заде Селіма теж дівчиськом. Досі ще не схожа
була на матір
султана Сулеймана. Скоріше, старша сестра. Всього
лиш шіст-
надцять років між матір'ю і сином. У сорок два
роки вона вже
валіде.
— Пам'ять починається
у людині набагато раніше за всі радо-
щі й нещастя, яких вона зазнає.
Вона підвелася. Була
така заввишки і так само тонка й зграб-
на, як Рушен. Ібрагім чомусь подумав, що вони
мають сподоба-
тися одна одній. Вклонився валіде, супроводжував
її до переходу
у святая святих.
Волокти за собою
євнухів було гидко, але довірити цю справу
віьому не смів. Мовчки проїхав із своїм почтом
крізь Браму яни-
чарів, повз темне громаддя Айя-Софії, біля
обелісків Іподрому.
Вдома прогнав слуг, звів євнухів валіде зі
своїми, пішов од них на
чоловічу половину, ждав пронизливого дівочого
крику, зойків, ри-
дання, але нагорі панувала тиша, тоді- не
витерпів, пішов туди
сам. Чорні євнухи з одягом Рушен у руках одуріло
ганялися за
нею по тісній напівтемній кімнаті, а дівчина,
стріпуючи довгими
своїми розпущеними недбало косами, втікала від
них, вигинаю-
чись спиною й стегнами, з грудей їй рвався чи то
сміх, чи то схлип,
очі зелено палали, мовби хотіли спалити
нечестивців пекельним
вогнем, ніздрі тріпотіли в знесиленні й відчаї.
Побачивши Ібрагі-
ма, Рушен вказала на нього пальцем, затряслася у
нервовому
сміху:
— І цей прийшов! Чого
прийшов?
— Подиви гися на тебе
востаннє,—спокійно сказав Ібрагім.
— Уперше!
— Так. Але й востаннє.
— То дивись. Ті вже
дивилися! Шукали в мені. Чого вони шу-
кали? Звели тепер задушити мене, як це у вас
ведеться,
53
— Не вгадала. Прийшли
взяти тебе в дарупок.
— Дарунок? Хіба я
нежива?
— Май терпіння
дослухати. Хочу тобі великого щастя.
— Щастя? Тут?
— Не тут. Тому й дарую
тебе самому султанові. В гарем па-
дишаха.
— В гарем султана?
Ха-ха-ха! Тоді навіщо ж роздягав?
— Поглянути на твоє
тіло.
— А що скаже султан?
— Маєш мовчати про це.
А тепер прощай. І одягнися.
Він одвернувся і попрямував до сходів. "І порядні
жінки—
благоговійні, зберігають тайне в тім, що хранить
аллах".
54
|