Павлюга й не сподівався, що в Бойченка стане терпцю вислухати до кінця: у мистецтвознавця, мабуть, справді обмаль часу.
Важливо, що він збагнув напрям думок... хоч трохи. А розповісти все — чи й вистачить ще одного такого ж тривалого життя? Старенький звик, що люди відмахуються від нього. І він навчився розповідати уявному слухачеві. Тій людині, яка вряди-годи стрінеться на цій ото... вже пустельній дорозі, зачепить у ньому якусь струну, а витримки дослухати, про що ж та струна заграла, не знаходить у собі. Аж якось сусідка Маційова, яка завжди перша знає, у кого в домі збігло молоко, набралась хоробрості й спитала: «А з ким ви ще так допізна говорили після того, як від вас пішов... чи то радіо грало?» Та бог з нею, з дурною бабою! Їй досі невтямки, що людина за життя значно більше часу розмовляє сама з собою, ніж з кимсь.
Отже, добродію милий, Тимофію Кириловичу, я вас нині не відпущу. Сідайте собі осьдечки, а я — навпроти вас. Подагричні ноги... ой, ой! вже не носять. Як бачите, справа мого життя завершена, і я можу, богу дякувати, з легким серцем сказати... після вашого візиту сказати з впевненістю, що прожив я недаремно...
І в цю мить — дзвінок. Так невчасно! Адже Павлюга діставав найбільшу насолоду саме тоді, коли досхочу набалакувався з уявним слухачем, коли смакував свої вдалі вислови скільки завгодно і ніхто його не перебивав.
Та порядність змушує... Тільки ж у хаті — такий розгардіяш!
А то ж Маційова...— Пане Павлюга, я... ой вибачте,— зложивши метеликом намальовані вуста, вдала, що їй дуже незручно за вторгнення,— я бачила, що від вас Бойченко...
— Він оглянув мою колекцію,— сухо відповів: ця «мила» сусідка ніколи не викликала в нього прихильності, як і їй не імпонував богом забутий пенсіонер.
— О, що ви кажете! Колекцію! Скільки знаю вас, а не підозрівала... І що він сказав?
— Задоволений.
— О, якщо вже Бойченко задоволений! То, мабуть, твори видатних майстрів. Живопис чи графіка? — Заокруглені від задоволення й подиву її великі блакитні очиська обмивали його запізнілою ласкою.
Тому серце старенького хутко розтавало. Хто встоїть перед славою?! Тим паче, коли донедавна тебе ігнорували.
— Художнє залізо... коване,— пробурмотів дід, опускаючи погляд; раптом злякався, що це її розчарує.
— О, залізо! Як оригінальне! А чесно вам скажу, що давно я про вас думала:
не простий це чоловік, не простий, мовляв...
— Облиште..
— Мене така цікавість узяла! — І персами просто на нього — не зачиниш у такому разі перед нею дверей.
— Будь ласка...— мовив стримано.— Але все порозкидане... Я не встиг розвішати назад.
Маційова хоч і тілиста жінка, проте до кімнати шмигнула, як мишка. Заінтриговано гайнула по речах... Гидливо зморщила носа й, розчепіривши пальці, нахилялася то тут то там. На обличчі боролося розчарування з вірою, що Бойченко чого-небудь не похвалив би. Проте вигукувала раз по раз:
— Яка краса! Як то слічно! Коли ж ви встигли... Тут ціле багатство! У вас куплять? — І змінилась на лиці — чи не передала куті меду.
— Я не хочу грошей...
— Ну! Яке благородство!
— Дайте спокій...
— Якщо Бойченкові сподобалося, то він так цього не залишить... Він вас... прославить! І ми, сусіди, будемо раді, що мешкаємо поряд із... І соромно буде нам, що якось часом неуважні...— У засоромленні заломила руки.— Та я вам поможу! — І кинулася до стіни, приставила крісло.
— Не треба, дякую... Усе це невдовзі треба буде везти в музей.
— Тоді — до мене! Якраз є гарний чай, вишнівочка. І посидимо собі, як добрі сусіди, погомонимо. Зеновію Петровичу! Ні! — Вхопила під руку, повела, як хлопчика.
Та й чого впиратися?.. Коли до тебе з добром, з ласкою — з давно забутою жіночою ласкою! А в Маційової на кухні й чистенько, й затишно. І від неї — те людське душевне тепло...
Чай з цитриною. За польським рецептом — до чаю дається ложечка соку, одержаного заздалегідь від порізаної кружальцями й засипаної цукром цитрини. Ніжні аромати в найтоншій гармонії. Вік живи — вік учись!
Маціиова ж вмостилася біля кухонного столика навпроти, готова, здається, ніжно погладити свого чудового сусіда по голівці за його подвиг.
— Ой, дивуюся, дивуюся! І як це вам... додуматися — залізо, іржаве, старе залізо... і бачити в ньому цінність? Які ж бо ви! Жінці ніколи таке не... Розкажіть, будьте ласкаві, розкажіть же...
— Багато говорити, а мало слухати...
— Скромні ви, скромнії Я давно відчувала, що поряд з нами живе людина незвичайна, інтелігентна. А все якось не насмілювалась.— Говорила довірливо, лагідно.— Знаєте, я уже за собою не раз спостерігала:
часом знайома з кимсь багато років, але чомусь мало звертаєш уваги...— наче нецікаво... А потім в одну мить — гоп! — і ніби робиш відкриття, бачиш зовсім іншу людину: захоплюєшся! І як це я раніше не...
І Павлюга повірив їй. Він згадав усю розмову з Боиченком, згадав ті думки, які напливали, коли готувався розмовляти з уявним слухачем, провів долонею по голому черепі від перенісся до потилиці й вибачливо усміхнувся.
— Сам не знаю... І здається, що маю готову відповідь, а як почну говорити, то все тоне у словах... Надто довго я на цьому світі засидівся. А збирати колекцію почав порівняно недавно. Захопився... Знайшов одну річ, другу — тоді вже й само пішло: треба до рахунку третю й п'яту... Випадково почалося, а хочеться бачити за цим якийсь глибинний сенс. Ось... запитував мене те саме, що й ви, Бойчеико. Говорив я довго... А прямої відповіді не дав. Скажете: хоче прославитись! Не славолюбний. Хоч і тут є зерно... І самому, як зупинюсь над залізом, здається: так і було, коли прийшло відчуття, що я — людина, особистість, що я живу, аби залишити якийсь слід на землі, тоді й почав збирати... Але й це звучить фальшиво.
— Ні, ні! У вас, мабуть, життя було дуже цікаве — якщо... І сенс у цьому таки, очевидно, е! — Чи то лестила вона, чи тягнула за язика, аби вивідати побільше.
— Звичайно, багато чого ми чинимо підсвідомо. Але й у підсвідомості зароджується поштовх не без причин. Тут грає основну роль пережите... правда?
І знову ж він, як і перед Бойченком, розговорився про своє походження, про кривди українцям, що їх чинив санаційний уряд Польщі, про девальвацію особистості.
— Ваша покійна бабця, мабуть, пам'ятала й розповідала, як то було... Тільки-но Західна Україна возз'єдналася з Великою Україною, як Сталін відразу ж розперезався...— У ту ж мить обличчя Маційової видовжилось і опрісніло. Павлюга, хоч і помітив це, але зупинитись не міг. Хай ця жінка знає, що він уже нічого не боїться.— Руки тим возз'єднанням були в Сталіна розв'язані... власне, ми зрівнялися у правах з усім Союзом, то й нарівні з усіма радянськими людьми отримали право називатися «ворогами народу». Сталінський терор зачепив навіть «капезеушників», яким і від пілсудчиків добряче перепадало. Нині ви працювали, а завтра вас не існувало... бо ви щось там хотіли для України... чи, скажімо, на уроці обмовилися про Богдана Лепкого чи Володимира Винниченка, або, не дай боже, прочитали Шевченкову «Розриту могилу». Хіба в таких умовах комусь прийшло б у голову збирати старовинні ковані речі?
— А ви ж збирали...
— І не думав! До цього було ще дуже далеко. Я лиш намагаюся нагадати, бо ви молоді, ви цього не пам'ятаєте, як у роки сталінського терору, в роки війни, з людей виймали душу...
— О, було, було всяко! — похитала головою Маціиова. В очах, проте, усякий інтерес до розмови згас.— Скільки то людей марно пішло зі світа! Пишуть про це, пишуть... А як воно далі буде, хто знає... Все то політика. А мистецтво — вічне. І я люблю мистецтво. А моя Ганнуся — страшенно талановита дитина. Закінчила школу при Спілці художників. Сам Бойченко про неї... А він скоро прийде до вас?
— Обіцяв, що невдовзі.
— О, ви такі добрі! — улесливо виморщила губи.— І гадаю, що не відмовите вашій близькій сусідці у проханні. Ми з вами — друзі можна сказати... Ви повинні зробити мені протекцію... маленьку!
— Що ви... я...
— Моя Ганнуся уже вдруге вступає у художнє училище, а Бойченко там — велика риба... Дитина талановита, але самі знаєте, як хтось не замовить словечка...
— Дякую за чай...
— О, прошу вас, я завжди-завжди рада! Яка ви скромна й добра людина!..
Дід знічев'я м'яв стареньку вишиванку, механічно випорював блакитні ниточки, скосивши жалісні очі вбік, мов засоромлений хлопчик.