20-го грудня 1939 року під вечір прийшов один хлопець. у нашу кімнату і спитав про Литвина й про мене. Подавши. кличку, на стороні тихенько сказав, щоб о п'ятій годині по-полудні ми непомітно для інших з'явилися на сходини в спортовім залі. Скільки зацікавлення, напруження!
В залі застали ми вже кількох хлопців. Щохвилини хтось приходив. Зібралися всі. Прибув також підстаршина. С-к у німецькій уніформі, вистроїв нас у три ряди і подав. команду «струнко!»—«відчисли». Присутніх сорок три. «Здається, що не всі військові», сказав після того, як ми нерівно стукнули закаблуками. Чекаємо. Наказ: «Струнко!»-Ввійшов гарний, стрункий поручник К. Відібрав звіт. «Спочинь». Ми дивились на нього, як зачаровані і чекали, що. скаже.
— Друзі! Організація ОУН вибрала вас, як найкращий елемент серед молоді. Ви будете першим авангардом нашої української армії. В легіоні, куди ви поїдете, будете переходити старшинський вишкіл. Хто не почуває в собі сил,. або не хоче, нехай зголоситься. Зазначую, що чекають вас:
великі труднощі. Іде зима, справа одягу у нас стоїть погано.
Половина з рядів виступила. Коли залишилося нас двадцять рішених, поручник К. сказав, що наш легіон буде-конспіруватись під плащем веркшуцу. Треба солідно виконувати вартову службу при фабриці зброї. За те будемо діставати платню за ставками для урядовців. На десяту годину вечора таємна збірка на двірці до виїзду.
Я і Литвин належали до вибраних! Гордість і задоволення були великі. Бажання наше здійснилося: ідемо в український легіоні В мріях ми бачимо себе старшинами. Цікавила нас уніформа та зірки, що їх ми мріяли дістати.
— От, таки домоглися свого, сказав Литвин. Що знав Гриць Самчук? Такого типу людям не подобається військо. й тому нас відраджували. Треба народитися вояком, щоб. любити військо.
Була сувора зима, повно снігу. О год. 4-ій ранку 21рудня висідаємо на станції Стараховиці і йдемо до касарень. Перед брамою нас затримує вартовий голосним «стій! кличка». Наїжений кожух і кріс у руках на поготівлі надає йому особливої поваги. Поручник К. подав кличку і запровадив нас у касарні. В отепленій невеликій кімнаті були приготовлені ліжка. Хлопці, один наперед другого займали місця. Я з Литвином, як завжди, покривджені, мусіли перейти до зимної кімнати, де не було ліжок, тільки самі сінники. Стало нам неймовірно прикро. «І знов—думаємо ті прокляті галичани. Чому якраз нам двом, а не іншим забракло ліжок?»
Розтопили піч і гріємося. В середині щось бунтується, але проти сили не попреш. Хома наш також із нами, але залишився в теплій залі.
- Бачиш, кажу до Литвина, ми мало спритні. Ти ж сам добре знаєш, що в війську треба бути нахабним. Засадам доброго виховання тут немає місця. Військо—це сила. Отже, силою треба послуговуватися. Так сидячи біля печі й філософуючії, задрімали.
Наступного дня прн обіді зустрів я свого доброго товариша Ілька Т. Він ще в 1938 році втік на Карпатську Україну, перейшов усю боротьбу, мадярську неволю і був також у легіоні, що брав участь у польсько-німецькій війні по боці німців. Це був тип очайдуха і, як такого, знав я його зі школи. Мені стало якось ніяково, що він уже в ступні підстаршнни і виконує обов'язки заступника сотенного, поручника Грицая. Я почав з ним розмовляти на певну «службову віддаль». Але Ілько, як то вже лежало в йога натурі, вдарив мене по плечі:
— Що ти, забув, як ми давали разом «коца» в школі,. або як ми стріляли з нагана в шапку? Розповідай, як там у Крем'яиці було, як мене не стало. Що з Оленкою? Чи. стоять ще на місці гори Бона, Дівича і Хрестова?
Я йому розповів, що за такий короткий час навіть. Гниле Озеро не встигло висохнути.
Як приємно було зустрітися із шкільним товаришем з однієї місцевости і в таких обставинах! Запал до праці й сприймання життєвих явищ були в нас однакові. Така близькість можлива тільки серед земляків і давніх товаришів. Від Ілька дістали ми чисту білизну, верхній одяг викинули на одну ніч на мороз, викупалися і так позбулися бруду й вошей.