Та не ці пригоди творили зміст нашого життя. Хлопці, :а зокрема Гузоватий, щодня з валізками, наповненими воєнними матеріялами, як тол, запальні шнури і т. д., їздили до Кракова. Це ми, використовуючи свою службу, добували матеріяли для таємного військового вишколу ОУН. Де тільки можна, збирали гроші на бойовий фонд. Поручник К. організував курс старшин, що відбувався таки в його кімнаті. Покищо вивчали ми теорію, а на весні мали відбувати практичні вправи в терені. Все це трималося у великій таємниці перед німцями.
Ми вже зовсім призвичаїлися до того, що наші колишні надії на німців
провалились. Стало зовсім нормальним, що ми їх обманювали й використовували.
ОУН додержувала свого слова, і під плащиком «веркшуцу», під плащиком «німецької
служби», вела потайки німців військовий, старшинський курс, готуючись до
майбутніх подій.
Литвин і я до вишколу поручника К. ставились незвичайно поважно, щоб
якомога більше навчитись. На наших очах вишколювались у нас ті бойовики,
що відходили згодом на українські землі на революційну роботу. Ми знали,
що кожної хвилини і нас може покликати Організація до чину, та й старалися
до того якнайкраще підготуватись. Та й не одні ми. Так ставилось багато,
хоч і не всі, бож і не всі були членами ОУН та не всі пішли в «веркшуц»
із тією ціллю, що ми, і з тим запалом та ідеалізмом.
Наш Лебедь часто їздив до Кракова й звідти привозив блискучі відомості про недалеку війну й підготову ОУН до неї. Ми тих відомостей перевірити не могли. Та хто й схоче перевіряти рожеві відомості?
Від нашого Лебедя ми довідались, що його брат. має бути шефом поліції в майбутній Українській Державі, а може й міністром. Вже має навіть проекти мундурів поліції. Ані Литвин, ані я ніколи не думали міняти армії на поліцію і нас обурювало, що блискучі мундури поліції будуть кращі від сірих військових.
Та спинятись над цим не було коли. Служба, праця, вишкіл—забирали нам увесь час. Панувала атмосфера підготовки, прнспішеної праці и бадьорости. Це всіх підтягало, всіх мобілізувало, всі були задоволені, а ми з Литвином — щасливі. Навіть наш Цугорка почав краще, бадьоріше заспівувати маршові пісні.
Ще не прийшов був час на тактичні вправи в полі, але на «прогульках» показували нам, як уживати вибухові матеріяли. Ми вже почували себе справжніми революціонерами, що не лише готові кидати, але й конструювати бомби.
В цій атмосфері росла й міцніла дружба між вояками.
Ми з Литвином у кімнаті, де мешкало нас шість, Завели «Січ». Дружні відносини між нами були такі близькі, що, наприклад, усі шафи мали бути відчинені. Що кому подобалось, міг позичати, міг кожен, не питаючи, користуватися чужими речами. Але обов'язком було покласти предмет на місце, звідки його взято. Витворилась немов би одна родина. Побратимство моє і Литвина діяло й на оточення.
Дуже гарні хлопці закарпатці. Вони всі трималися гурту. Як вийшли разом із Торговельною Академією, що емігрувала в 1939 році до Братіслави в зв'язку з воєнними діями на Карпатській Україні, так і держались меншими гуртами й досі. Слід згадати тут М-ця, Г-ка, Цугорку, К-а, Д-у. Химинця та ін.'). Цікаво, що ми, волиняки, дуже подібні вдачею до закарпатців. Між нами було дуже багато спільного і ми в світоглядових і політичних дискусіях завжди погоджувалися з ними. Галичани, не зважаючи на добру злагоду в нашому співжитті, на одностайний ідеологічний вишкіл і накази про товариськість, все таки відокремлювались. Можливо, в даному випадку ділила нас релігія.
Початок весни вніс у наші ряди і в нашу атмосферу повний розлам і дезорієнтацію. Бандера і його близькі товариші почали розлам в ОУН. Для нас із Литвином це прийшло, як грім з ясного неба. Ми нічого не розуміли..
Як це так: карна, військова організація, що досі була твердим монолітом, і раптом—бунт проти Проводу! Коли правда, що Провід був поганий, то як же він досі провадив усю визвольну боротьбу? А може провадив не добре, тоді ми обмануті в нашому довір'ї, в наших уявленнях про ОУН.
Нам доводили, що Бандера і його товариші лише реорганізують Провід ОУН, бо той, що діяв під час перебування їх у в'язниці, не був революційним. Коли так, то як же він міг виховувати революціонерів? Казали, що всю революційну роботу провадили «крайовики» і вони тепер перебирають провід. Але ж у нашому уявленні всі «крайовики» виконували накази найвищого Проводу, для нього не було кордонів, ані перешкод, він був легендарною силою, що діяла, не дивлячись на жодні втрати, на жодні арешти й процеси. Коли припустити, що цей Провід був кепський, а тепер із в'язниці вийшов кращий, то цим відбирається Організації її містичну силу, а узалежнюється її (Організацію) від кількох людей.
Головне, що удар цей прийшов несподівано. Один із товаришів кілька місяців тому натякав, що Вождь, полковник Л. Мельник на те становище не надається. Але ми на це не звернули уваги: коли хтось до чогось не надається, то це не наше діло. Там зайдуть зміни й готово.
Нам не подобалось, що серед відомих нам постатей Проводу ОУН була більшість галичан. Але чи нам про це гворити? Та тепер усі нараз заговорили про членів Проводу й кожен присвоював собі право тягати їх по болоті й за те ні на кого не підводилась караюча рука. Агітація і «докази» припинили всю дотеперішню роботу.
В документах, які привіз Медвідь із Кракова, були докази проти Барановського і Сеника. Документи ніби знайдені в Самборі під час польсько-німецької війни. Вони свідчать про явну зраду вищеподаних людей, зокрема Барановського. Печатки (круглі) і підписи вказують на правдивість документів. Чи це не може переконати людину, що звикла думати простолінійно, без жодного підозріння і не знає, що це таке фальшування документів? Так і ми з Литвином повірили і пристали до бандерівців. Хлопці поділилися на три табори: одні за, другі проти, а треті залишилися невтральними, не знаючи, що робити, або шукаючії нагоди відстати від роботи. Я й Литвин, хоч належали до «реформаторів», то все ж таки не дуже й їм вірили та слідкували за подіями. Дивний і цікавий для нас був розподіл людей по таборах. Самі інтелігентні сили, як поручник К., д-р Л., М-ч, В-й, В-ба і інші, не приєднались До «реформаторів», а навпаки ~ закликали до вірности старому Проводові і «реформаторів» називали провокаторами. Це нас заставило ще уважніше приглянутись до всього. Справа набрала розголосу і по всіх містах, де були згуртовані українці, почалася сварка. Посипалася із-за-рогу цегла й кулаки пішли в рух. Люди ходять з підбитими очима. Дивлячись на те все, ми з Литвином були приголомшені й вирішили стояти на невтральному становищі, але офіційно трималися «революції». Ті події значною мірою подіяли на розладнання дисципліни серед стрілецтва й підстаршин. Вишкільна праця майже припинилась. Багато виявилось брудних справ. Росулянка привласнив гроші, що ми їх так важко збирали на бойовий фонд. І це теж був несподіваний .наслідок бунту в ОУН. Адже досі Росулянка був для нас ідеалом людини.
Багато хлопців позвільнялося з «веркшуцу». Не було чого в ньому залишатися, коли поділені на дві партії сотні не провадили жодної української роботи. Одні пішли на студії, інші до постіїної роботи в Організації. За гроші, по 350 злотих місячно, як платню за працю, хлопці справляли собі цивільний одяг, або складали їх, як ощадності тощо. Деякі, як Стець, щоденно грали в карти, при чому Стець обігравав усіх. Сінник його був напханий банкнотами.
Ми з Литвином не робили жодних запасів, жили днем, надіючись, що раніше чи пізніше ми опинимось в армії, а там цивільне барахло не буде потрібне, їли багато солодощів, часто відвідували ресторани і так минав нам час. Жаль нам було колишнього запалу й атмосфери праці. Прийшла весна, але замість вийти на тактичні вправи, пішли хлопці на вправи любовні. Польки були на це дуже охочі. Ті самі жінки, що втратили своїх чоловіків під час масових арештів зимою і так сильно ненавиділи українців, тепер про все забули й під пахощі жасмину, як мухи, липли до наших стрільців.