Після цієї акції в обох таборах почалась реорганізація, подиктована першим досвідом. Створено сотні, чоти, рої. В таборі Хрона була перша сотня бойова, друга вишкільна і третя господарська. Прийшло поповнення з теренових боївок, загальний стан людей зріс до понад чотириста осіб. Озброєння було у нас добре: кожний рій мав одного ручного кулемета (в чоті три рої по 13-15 хлопців). Перші дві сотні мали по одному «максимові» і по мінометній ланці. Всіх мінометів було три: 50 мм, 80 мм і 120 мм. Сотенним першої бойової сотні був Журба (поручник польської армії). Мене призначили командиром першої чоти, Ярмака (лейтенант червоної армії) — другої, Литвина — чотивпм третьої чотн. На бунчужного нашої сотні призначено Макуха. Сотенним другої сотні був Лисенко (лейтенант червоної армії), вишкільним інструктором при його сотні був Жарина. Сотенним третьої сотні господарчої, був Гаркавенко, пізніше Тигр, а згодом Вітер. Вони дуже часто міняли свої функції.
Крім трьох сотень, був створений малий кінний відділ розвідки, командиром був Орел, його заступником Козуля (пізніше Гаркавенко).
Між іншим: коли я прибув до табору, то пізнав свого верхового і пару коней із Княжини.
Ланковим тачанки «максима» при нашій першій сотні був Крук (його Черник свого часу хотів розстріляти, як мельннківця; вирвавши диск із фінки, Крук утік від вже викопаної ями). Наша сотня мала також кулемет Кольта.
Табір перетворився майже в військові касарні. В 6.30 була рання обірка, гуртом ходили до озера митись, пізніше молитва й сніданок. Після сніданку починалися вправи і навчання. Ліс наповнявся маршовими співами вправляючих відділів. Чути було короткі слова команд. На сонці навколо табору вартові охороняли табір. Біля магазину зброї Вусатий з малим гуртком стрільців чистив зброю й амуніцію. Якраз привезено три вози амуніції з Дубенщини (яку в час відступу совєтів «дядько» села Пляшової біля Рудні-Почаєвської закопав був у себе на полі, а тепар віддав хлопцям). До табору прибули: Плуг із дружиною Тоською, Граб (мій шкільний товариш) і дівчата: «Марко», Люба і Ганя.
Ранені вигрівалися на сонці. Господарська сотня кінчала будову. Була зроблена землянка для штабу, кузня і наша старшинська хата посередині між двома величезними брезентовими наметами стрільців нашої сотні. Перед нашою «хатою» був викладений з цеглин гарний тризуб. В лісі розвелася ціла господарка. Біля верхових і таборових коней була зроблена клуня для дійних корів, що забезпечували нас свіжим молоком. Біля череди ходили партизанські малі пастушки. Вони гордилися тим, що є до них довір'я і з повною свободою зблизька приглядалися до озброєних «лісових хлопців».
Паралельно до розвитку відділів у лісі, розвивались події в терені. З кожним днем зростали боївки й посилювалась акція проти німців. Деякі села ставали українськими «республіками» і німці до них не мали доступу. З розвитком подій витворилася певна конкуренція і непорозуміння між двома ОУН.
Бандерівці охопили більшість населення, підпорядковуючи і втягаючи в свою організацію широкі маси. По селах були утворені господарські пункти, адміністраціііні станиці. Працювали майже явно і відкрито, нехтуючи всякою конспірацією. Організація ОУН А. Мельника діяла далі в підпіллі, не виявляючи своїх членів і не втягаючи широкі маси. Населення підтримувало, якщо йдеться про озброєні відділи, і тих і тііх, не роблячи різниці.
Першою такою «республікою» було село Антонівці. Партизани почували себе там, лк у себе дома. Закладено пекарні хліба, табір Крука зробив у фільварку молочарню, молоко туди доставляли навколишні села, як контингент для партизанів. Водяний млин працював «на повну пару» для партизанів і цивільного населення. У фільварку містилася також станиця СБ (Служба Безпеки), її комендантом був мій старий знайомий ще з Княжини, Б-й, псевдо Зелений. Зв'язкові вози чинили великий вуличний рух.
Селяни не дуже то бралися до господарських робіт — чекали України. Вони вірили в силу партизанів, але по випадку в Стіжку ні одна родина не ночувала в хаті. Села потворили цивільні табори в лісі, звідтіль тільки вдень приходили до праці додому і поралися коло худоби. Всі хатні речі були закопані в скринях у землі. Таким чином. крім наших військових таборів, у тому самому лісі були цивільні табори населення. Я часто відвідував своїх родичів дома, або в лісі (в наметах). Мати скаржилася на мого брата Петра, що він дуже відважний і не хоче йти спати разом з ними до лісу, а залишається спати дома. Дітвора поробила собі дерев'яні кріси і наслідувала партизанів. Приємно було спостерігати гурток хлопчаків, як вони, вистроївшися в колону, з командиром попереду, маршували й співали перейняті від нас стрілецькі пісні.
Конкуренція між Організаціями в терені відбилася також на відділах у лісі. Почалося змагання між таборами. Крук дістав зарядження від свого Проводу дорівняти у всьому таборові мельниківців. Від того часу помічалося певне відокремлення. Крук створив свій власний штаб, на чолі його стояв майор червоної армії Голубеїіко. Він заклав теж школу підстаршин. Але офіційно зв'язки не були перервані. Стрільці з обох таборів, зустрічаючись, чванилися один перед одним своїми командирами й сотнями. Кожний вихвалював своє. Навіть Ілько Ткачук (Олег) зустрівши якось мене, сказав:
— Залишн своїх дідів, переходь з Литвином до нас, шкода, щоб такі хлопці, як ви, там марнувалися.
— Не турбуйся за нас,— відповів я і далі перевели розмову в жарти.