Про наше становище знав комендант нашої кімнати. Ми в нього здобули симпатію і він з нами ділився деякими таємницями. Одного вечора він нам порадив звернутись до канцелярії політв'язнів.
Стали ми з Литвином на коридорі й ніяк не відважимось застукати в двері канцелярії. Не знали, як підійти до справи, про що говорити. Довго ми переступали з ноги на ногу і сперечалися, хто піде перший. Нарешті скористали з нагоди, коли вийшов секретар на коридор і сказали, що хочемо з ним говорити. Низького росту брюнет із чорними вусиками досить чемно закликав нас в середину. Сіли ми в кутку біля столика і він почав розпитувати. Нас здивувала його чемність. Уважно вислухавши нас, сказав прийти завтра. Нам засвітила надія. Чого та на що надіятись, ми зовсім не знали, але з великим піднесенням чекали того завтра.
На другий день, о год. 10 ранку, ми вже цілком сміло зголосились до секретаря. Привітав він нас дуже чемно і сказав:
— Підіть до кімнати число... (тепер не пригадую) і зверніться до друга Міка, він про вас знає.
Подякували й пішли.
Гарний русявий чоловік з усмішкою прийняв нас сидячи.
— Ну й широка Волинь, таких нам і треба. Ви від друга Голяша — сідайте і розповідайте.
Чомусь ми відразу інстинктивно відчули, що перед тим чоловіком можна зовсім звіритись. Він нам видався дуже близьким. І ми розповіли йому про все, як дотепер нікому. Вилили перед ним свої душі.
— Здається, що я не помиляюсь, коли на вас надіюсь: не підведіть мене, сказав Мік на закінчення. Я вас залучую як членів до ОУН. Думаю, що ви, як і ваші попередники, не посоромите Волині в боротьбі за нашу Українську Державу. Організація ОУН не толерує провінціоналізму. Наша мета — здобути Соборну й Самостійну Українську Державу з її центром і столицею містом Києвом. Для нас не існують ні волиняки, ні галичани. А тепер хочу з вами говорити з кожним окремо...
Перший залишився Литвин. Я другий. Мік подав мені кличку і з'ясував обов'язки члена ОУН. Коли я вийшов, то не знав, де знаходжусь — на небі, чи на землі. Трудно описати одушевлення, яке ми пережили з Литвином. Нас овіяв новий дух, ми були готові на все. Рішуче на все. Весь наш досі нерушений, молодечий запал збудився нараз. Ми не думали вже про те, що будемо завтра їсти, де будемо завтра, де подінуться наші воші. Романтично захоплені бажанням вступити в ряди легендарних борців, що не знають компромісу, не знають особистого, малого, низького, почувши, що ми—члени Організації Українських Націоналістів — ми відчули себе іншими людьми. Людьми, для яких уже не існують щоденні турботи, а лише наказ, що кине в вир боротьби.
Ми ще не знали, що такс націоналізм, що таке ОУН і її закони, яка праця нас чекає, як виглядає практика цієї боротьби, але чули за собою непоборну силу Організації. Були певні, що вона нас поведе, нехай важким, але єдино правильним шляхом.
Перешкод і труднощів, що чекають нас, ані невдач ми не передчували. Ми бачили лише перед собою світло успіхів і перемог у рядах випробуваних бойовиків: їх ми вважали за надлюдей. І чули обов'язок обсолютного послуху. Тому, не дивлячись на те, що між мною і Литвином ніколи досі не було таємниць, ми навіть не спитали один одного, про що говорив Мік. Ця таємничість була чи не найбільш солодка, найбільш вартісна.