Зі Львова поїхали на Володимир-Волинський — Берестя — Білосток. Тисячі людей їхали і йшли в цьому напрямку. В Білостоці чекали два дні, щоб сісти на потяг.
Вагони кожного потягу були обліплені людьми. Не було навіть місця на дахах і на паровозі. Коли рушав черговий потяг, нам удалося відчинити вікно вагону першої кляси і ми вскочили в середину. Вагон був поржній. За кілька хвилин їзди ми виважили двері до сусіднього переділу і впустили до себе людей, щоб було безпечніше.
На станції Чижево, недалеко від кордону, прийшла совєтська контроля і нас усіх із потягу вигнали на перон для перевірки документів. Деякі жінки почали плакати й відверто заявили, що вони хочуть їхати на Варшаву. Ми з Литвином виховзнулися з оточення вояків і подались на захід, тримаючись залізниці.
Була темна холодна ніч. Таких, як ми, було багато. Під самим кордоном маса людей затримувалася і добиралися гуртки для переходу. Нам відібрало мову від хвилювання. Серце билося нестямно, в горлі пересохло. Так буває завжди, коли в'перше в житті доводиться нелегально переходити кордон. Навколо нас чути було шепоти і тріск гілляк під ногами. Ми почували себе, як загублені курчата. Всі знають, куди і до кого йдуть, (так нам бодай здавалось). А ми? Але нас не покидала впертість — дійти до того незнаного, що ми його шукали всім наперекір.
Ми підслухали, як змовлялись між собою польські студенти, кудою йтимуть. Один із них казав, що знає дорогу. Коли вони рушили, ми на зорову віддаль трималися за ними. Недалеко, в тому напрямку, куди ми йшли, спереду блимало світло оселі. За годину ми були вже на станції Малкіня.
Того ж самого ранку, 2-го грудня 1939 року, потягом від'їхали ми на Варшаву. В нашому переділі їхали самі поляки. В розмові ми видавали себе також за поляків «з кресуф всходніх». Питали, як поводяться українці по цей бік, як до них ставляться німці, чи є тут українське військо? Таким чином ми хотіли розвідати становище по цей бік Бугу.
Існування українського війська поляки заперечували. Але є українські комітети, й німці їх толерують. Розповідали нам про оборону Варшави й про те, що тепер жахливий голод. Напроти нас сиділа молода панночка. Спитала, куди й до кого їдемо. Я відповів, що хочемо нав'язати контакт зі студентами, журюся тільки, що не маю у кого затриматися. Вона, без надуми, подала нам адресу свого «вуйка», що мешкав у Варшаві. Жи також без надумн подякували.
У Варшаві, на вулиці Кроводерській під ч. 228, по крутих і темних сходах дісталися на третій поверх. Я натиснув дзвінок. Молодий пан у піжамі відчинив двері й здивовано спитав, від кого?
Розказую.
— Як називається та панна?
— Не сказала.
Покрутив головою: прошу заходити.
В кімнаті було більше меблів, як треба. Переляканий господар не знав, від чого почати. Пересував крісла, відкрив вікно й спитав, що ми за одні. Литвин, як той, що краще знав польську мову, почав розповідати легенду:
Ми польські студенти з Волині. Належимо до «Білого Орла». Провідники наші знаходяться в Ковельщині (видумав прізвища деяких старшин польської армії), а нас вислали для зв'язку.
Господар повірив. Не дивлячись на брак харчів, частував нас дуже добре. Поклав нас відпочивати, а сам вийшов у місто. Довго ми не могли заснути. Думали, що робити далі, щоб не потрапити в небезпечну історію.
На другий день вранці посходнлись сусіди нашого господаря й розпитували про большевнків, про ціни на продукти «на кресах», тощо. Одна, дуже пристійна, молода варшав'янка намовляла мене йти з нею на той бік спекулювати мануфактурою. Всі гроші ділитимемо по половині. До того гарні її очі обіцяли ще більше. Я, проте, відмовився. Після сніданку господар заявив, що в 11-ій годині підемо разом з ним на зустріч із провідником варшавського студентства. Ми охололи. Я сказав, що добре, лише ми вийдемодо міста дещо полагодити. Стільки він нас і бачив...
Рухом на варшавських вулицях керувала польська поліція в старих мундурах. Вражали нас білі орли на їхніх шапках. Совєти, думав я, впоралися б із вами швидше, як німці...