Спливали години, а в атмосфері не помічалося ніяких змін. Перед полуднем небо було таке саме похмуре, як і на світанку. Воно немовби віщувало якесь лихо — залізничну катастрофу, загадкове вбивство у бідняцьких кварталах...
Аділь-бей виходив з дверей будинку навпроти — ця невідомість таки змусила його туди ввійти. Піднявшись на другий поверх, він постукав у двері, однаково боячись і того, що хтось відчинить, і того, що там нікого не виявиться. На стук- ніхто не відповів, і консул квапливо збіг сходами на вулицю. Він схвильовано переконував себе, що за ним не слідкують. Потім подумав: «Краще, мабуть, спершу домовитися з ними про мою візу, а вже потім відверто запитати, що Ж сталося».
Велику будівлю — Аділь-бей завжди приходив сюди із Сонею — переповнювали вимоклі під дощем люди, що, як завжди, чекали своєї черги. Але консул, добре знаючи тутешні звичаї, рішуче штовхнув двері до кабінету. Чиновник із поголеною головою сидів на своєму місці, перед ним — відвідувач. Залишитися чи вийти? Чиновник зробив знак почекати.
Досі такого ніколи не траплялося! Чи для цього чиновника немає нічого важливого?! Довелося вийти в коридор і там, серед людей, що сиділи просто на підлозі, лічити хвилини. Через чверть години настрій в Аділь-бея був уже геть пригнічений. Нерви його не витримували, він був ладен знову штовхнути двері, але цієї миті вони відчинилися самі, й відвідувач вийшов.
Чиновник поглянув на Аділь-бея із своєю звичною, ледь помітною усмішкою і показав на стілець навпроти. Перекладати не було кому, отож консул поклав на стіл свій паспорт і ламаною російською мовою пояснив, що йому потрібна віза.
Він чекав подиву чи принаймні запитань, але чиновник почав мовчки гортати паспорт. Сьорбнувши чаю, він простяг руку по печатку й поставив на останній сторінці штамп. Для виїзду цього було досить, і Аділь-бей хутко сховав паспорта до кишені.
Заговорити про Соню було значно важче — так важко, що Аділь-бей аж почервонів і почав мимрити щось безладне. Він вибачався, він перепрошував, але він хотів би знати... Він не був певний, але... Можливо...
— Sprechen Sie Deutsch? — спитав чиновник, з цікавістю дивлячись на нього.
— Jawoh!
Чому цей чоловік ніколи досі не казав, що знає німецьку? Скільки разів Соня мала перекладати їхні бесіди слово за словом, тоді як є мова, яку знають вони обидва?
Нарешті Аділь-бей зважився й досить багатослівне» пояснив, що його секретарка вранці не прийшла, а йому вкрай необхідно її бачити...
— То ви від'їжджаєте чи ні?
— Так, але ж...
— Гаразд, я поставлю запитання інакше: ви хочете, щоб із завтрашнього дня я знайшов вам іншу секретарку?
— Але я хочу знати, що сталося з моєю! Я — консул, і міжнародні правила... — Аділь-бей завагався, не знаючи, чи варто говорити далі.
Усмішка знову ковзнула по обличчю чиновника, і він обома руками зробив жест, який мав означати безсилля.
— Що ви хочете від мене почути? У вас зникли якісь папери? У вашої секретарки були підстави покинути роботу? І взагалі, моя справа — лише іноземці...
— Тоді я хотів би бачити когось такого, хто зможе мені відповісти!
Співрозмовник підвівся і зник за дверима. Його не було десь із чверть години. Аділь-бей так нервував, що почав навіть гризти нігті, раз у раз мацаючи свій паспорт у кишені.
А що, коли Соня за цей час уже повернулася? Може, він даремно так гарячкує? Службовець у нього за слиною щось спокійно підраховував, стукаючи кісточками рахівниці.
Нарешті з'явився начальник іноземного відділу. Вираз обличчя в нього був, як завжди, непроникний.
— Товариш Рабінович прийме вас за кілька хвилин. Ви не проти? Він знову вмостився за столом і почав перебирати папери, роблячи де-не-де помітки. Йому принесли нову склянку чаю. Чиновник запропонував чай і Аділь-беєві, але той відмовився. Нарешті чиновник підвівся, якусь мить дививсь у вікно, тоді закурив цигарку й мовив:
— Що ж, ходімо?
Чому саме у цю хвилину? Адже йому ніхто не дзвонив, не подавав сигналу? І на годинника; чиновник не дивився... Отже, він змушував консула чекати просто так, аби'лиш той почекав!
У сусідньому кабінеті самотньо сидів невеличкий єврей в окулярах із залізною оправою на носі. У нього була маленька борідка й брудні нігті.
— Вам буде зручніше говорити по-французькому?
Досі йому нав'язували думку, що в Батумі по-французькому ніхто не розмовляє! Цей День дарував Аділь-беєві відкриття за відкриттям. Однак консул не мав часу над цим замислюватись. Він одразу випалив:
— Я хочу знати, що сталося з моєю секретаркою! Сьогодні вранці вона зникла!
— А чому ви хочете про це знати?
Окуляри надміру збільшували очі, й це надавало їм удавано-наївного виразу.
— Тому що... Вона моя секретарка...
— А мені сказали, нібито ви від'їжджаєте — чи то сьогодні ввечері, чи то завтра.
— Я хотів іби...
— А повертатися не збираєтесь?
Аділь-беєві раптом стало страшно; величезні очі уважно стежили за ним.
— Так, я їду назовсім.
— Тоді секретарка вам не потрібна. Якщо тільки ви не хочете взяти її з собою... Але в такому разі нам треба з вами поговорити...
— Запевняю вас... Ідеться зовсім не про те, щоб вивезти її!..
— Отже, все чудово? Більше я нічим не можу бути вам корисним? їм донесли, сушніву немає! До того ж начальник іноземного відділу весь час стояв у дверях і прислухався до розмови, хоч вони розмовляли по-французькому.
— До речі, на якому судні ви відпливаєте?
— Ще не знаю.
— Сподіваюся, ми ще матимемо приємну нагоду бачити вас у Батумі? Ці жахливо наївні величезні очі! Вони нагадували очі якоїсь тварини. Рабінович сидів з одного боку, поголений чиновник — із другого. Озирнувшись Аділь-бей побачив, що в кабінеті був і третій чоловік. На мить в Аділь-бея промайнула божевільна думка, що вони оточили його й уже не дадуть йому вийти звідси...
— До побачення, мосьє!
— Щасливої дороги!
Вони дали йому вийти, ніхто його не супроводжував. Отже, всі троє залишилися в кабінеті, щоб поговорити про нього! На сходах Аділь-бей заходився розштовхувати людей, які навіть не протестували. Він ішов усе швидше' й швидше, намагаючись скоріше вибратись на вулицю, повернутись додому й переконатися: Соня так і не з'явилась. Вікна навпроти були зачинені. Аділь-бей відчував, як у всьому тілі в нього розливається біль. Такий біль з'являється уві сні, коли марно намагаєшся наздогнати поїзд або спускаєшся по драбині й не можеш дотягтися до щаблів...
Якщо Соня в консульстві й він зараз її побачить, то чи встигнуть вони приготуватися до від'їзду? Так, їхати треба неодмінно! В цій ситуації залишатися в Батумі не можна, особливо після розмови у Рабіновича! Аділь-бей поводився, немов злочинець, хоча й не зробив нічого поганого. Отже, треба приймати рішення. До від'їзду ще є трохи часу, треба його використати.
Аділь-бей знову подався до порту. Чалапаючи по калюжах, він обійшов причали й нарешті» засапавшись, дістався до контори «Стандарду».
— Пан Джон у себе?
— Він обідає, поверхом вище.
Аділь-бей ніколи б і не подумав, що в Джона така розкішна вітальня. Навіть більше — обід подавав слуга в білій куртці і з накрохмаленою манишкою. А сам Джон, закасавши рукави сорочки, сидів із відсутнім поглядом за столом.
Американець простяг гостеві руку.
— То як?
— Соня зникла.
— Ще один Прибор,— кинув Джон до слуги.
— Я не голодний і поспішаю.
— Це не має значення.
— Мені конче потрібно дізнатися, що з нею сталось. Вам я можу сказати правду. Цієї ночі вона була в мене. Вранці, йдучи додому. Соня пообіцяла повернутись о дев'ятій. У тій, відомій вам, конторі мене прийняли якось незвичайно. Вони, по суті, глузували з мене, навіть погрожували!
Аділь-бей говорив так швидко, що почав аж задихатись, а Джон тим часом їв собі далі. Потім він із напханим ротом устав, підвів консула до вікна й показав на незабруковане подвір'я за високим муром, поверх якого тяглися три ряди колючого дроту.
— Що це?
На подвір'ї, оточеному кількома кам'яними будівлями, нікого не було. Аділь-бей спочатку нічого не розумів, потім раптом пригадав провідника-горянина.
— То це тут?!
Консул стояв приголомшений, хоч і не настільки, як можна було сподіватися.
Справді, причиною його біганини від самого ранку була Соня. Заради неї
він гасав цілий день! Однак, цієї хвилини Аділь-бей, дивлячись на те жахливе
подвір'я, марно силкувався пригадати її обличчя. Виявляється, він не в
змозі відновити його в пам'яті! Лише якісь розпливчасті, невиразні риси...
Здавалося, ця російська дівчина була тепер від нього далеко, дуже далеко...
— Невже її могли розстріляти?
— Сьогодні вранці я не чув пострілів. Бачите оту невеличку будівлю ліворуч? Це відбувається там.
У тьмяному світлі все це нагадувало якусь декорацію або знімок у журналі. Аділь-бей пригадав фотокартку, яку сам зробив під час війни: вирви від снарядів, морок, а на передньому плані — взуті в чоботи ноги вбитого.
— Що ж тепер робити?
— Поки що їжте.
Джон підійшов до столу, взяв із тарілки шматок холодного біфштекса й, жуючи його, підійшов до телефону. Американець назвав незнайомий Аділь-беєві номер і довго розмовляв чистою, доброю російською мовою.
Досі він ніколи не казав, що знає російськуі Джон говорив ввічливо, усміхаючись — певно, цікавився здоров'ям свого співрозмовника. Слухаючи відповідь, налив собі віскі. Та помалу він ставав дедалі серйознішим, навіть спохмурнів. Ч»с від часу американець хитав головою, повторюючи:
— Так, так...
Поклавши трубку, Джон став неквапно пити віскі.
— Кому ви телефонували?
— Начальникові «гепеу». Високому начальниковії
— І що він сказав?
— Чому ви не їсте? Він порадив мені не втручатися в цю справу. Я наполягав, просив його сказати правду...
— І що?
— І нічого. На його думку, найкраще, що ви можете зробити,— це сісти сьогодні увечері на судно.
— Отже, вони її таки вбили?
— Не думаю. Я не помітив сьогодні нічого підозрілого на тому подвір'ї.
— Скажіть, Джоне, тільки відверто: я можу щось зробити для неї? Я ладен на все...
Аділь-беєм керували почуття, й американець на кожне його запитання доливав йому віскі.
— Краще випийтеї
— Я не можу її залишити! Я скажу вам правду: вона — моя коханка, ось уже кілька місяців...
— Пийте.
Спершись ліктями на стіл і втупившись поглядом у візерунок на скатертині, Джои їв мармелад.
— Це ж буде боягузтво — поїхати без неї! Ви повинні мене зрозумітиі Принаймні я мушу переконатися, що...
Аділь-бей багато разів казав про те саме різними словами. Непомітно для самого себе він почав їсти. Чи слухає його Джон? Аділь-бей усе говорив і говорив — адже у радянській установі він такої можливості не мав. Інколи консул позирав на годинника, але до півночі було ще дуже далеко.
— От якби ви дізналися, до кого я можу звернутися... Джон закурив сигарету, ще раз наповнив Аділь-беєву склянку й відкинувся на стільці.
Нарешті Аділь-бей спинив свій словесний потік. Джон, глянувши на його спітніле чоло й сповнені благання очі, промовив:
— Вам треба зробити ось що. Повернетесь додому й спакуєте валізи. Потім відішлете їх на судно і подбаєте про митний огляд. Судно відходить опівночі. Близько десятої я вже сидітиму з капітаном у барі, там нас і знайдете. Якщо я тим часом дізнаюся про щось нове, то сповіщу вас.
— Ви сподіваєтеся про щось дізнатись?
— Я ні на що не сподіваюсь. Але зроблю все можливе.
— Але як? До кого ви звернетесь?
— Про це не турбуйтеся. — І Джон простяг йому коробку сигарет.
Крізь туман Аділь-бей побачив вогні бару. Почувши звуки музики, з полегкістю уповільнив ходу, як плавець, що наближається до берега.
Аділь-бей був на межі нервового зриву — він уже аж тремтів од хвилювання й нетерплячки. Він знову почував себе в цьому місті геть самотнім, втратив упевненість. Адже навіть Джон визнав, що йому загрожує небезпека! Мало того, що не ^повернулася Соня,— ні з сього ні з того зникла й служниця, а вікна будинку Навпроти були цілий день зачинені. Все довкола спорожніло й завмерло. Або, наприклад, така дрібниця, як носильник. Шукаючи його, Аділь-бей довго блукав під дощем, але допомогти йому піднести валізи ніхто не погоджувався. І
Довелося тягти речі самому. Особливо важко було на сходах. Хтось із сусідів міг би допомогти, але весь будинок наче вимер. Аділь-бей став край тротуару, не знаючи, що робити з валізами далі. Не було ні таксі, ні якоїсь іншої машини. Його оточили порожнечею — його ніби хотіли задушити цією безмежною порожнечею!
Кінець кінцем він знайшов на будівництві неподалік якусь тачку, поскладав на неї речі й сам 4~ блідий як мрець — довго котив її, поки дістався пристані.
Уникнути митного огляду не можна було, але й залишатися в місті до ранку було також ризиковане. Аділь-бей проминув із тачкою бронзового Леніна, потім — будинок Профспілок, що в цей час стояв також безлюдний. Аділь-бей спробував пригадати Соню в одному з вікон, де він колись її бачив, але образ дівчини так і не постав у його уяві. Так, треба дуже багато чого обміркувати...
Його відсилали від митника до митника, і ніхто не хотів йому допомогти. Аділь-бей прагнув' тільки одного: якнайшвидше опинитися в порту, ближче до судна. Він зовсім не мав бажання знову блукати цими промоклими вулицями, повз будинки з мовчазними тінями та кабінетами, де панують чиновники із загрозливими посмішками...
Нарешті його блуканню та біганині настав край. Аділь-бей входив у світ музики. Біля естради, де розташувалися джазисти, швейцар забрав у нього капелюха й плаща. За столиком сиділо троє: з одного боку — Джон, з другого — капітан, а посередині, спиною до зали,— Нейла!
— Віскі? — спитав Джон і одразу ж додав, щоб уникнути прикрої розмови: — Я не дізнався нічого нового.
Годинник над; естрадою показував десяту. Вигляд у Нейли був знервовано-веселий.
— Я чула, ви від'їжджаєте? — спитала вона, обертаючись до Аділь-бея.
— Я ще не знаю.
— Як це?! Адже ваші речі вже на судні! — Вона промовисто подивилася на капітана, потім —'на Джона.
Американець підвівся і, рушивши до вбиральні, зробив консулові знак іти за ним.
— Гадаєте, вже нічого не можна зробити? — спитав Аділь-бей, коли вони залишилися самі
— Нічогої
— А згодом? Завтра, післязавтра?
— Нічого.
— Звідки ви це знаєте?
— Пополудні приїздив фургончик.
— Який фургончик? — Аділь-бей ще нічого не зрозумів, але відчув, що це — щось жахливе.
— Такий собі невеличкий фургон, критий толем, з дірочками для вентиляції...
Консул бачив і ту машину в місті двічі чи тричі. Люди, помітивши її, вже знали: незабаром десь знайдеться труп.
— Коли фургончик приїздить до казарми, а потім — на подвір'я... Та заспокойтеся, друже! — Джон співчутливо погладив його по спині.
Аділь-бей заціпенів. Він не плакав, все його тіло тільки пронизував пекельний холод, і
— Ви певні, що фургончик приїздив по неї? — Голос у нього був такий, як завжди, але погляд став рішучим.
— Ходімо, а то ті двоє почнуть запитувати, що ми тут робимо. Повернувшись до столу, Джон став спостерігати за Аділь-беєм, який пристав до жвавої розмови Нейли з капітаном.
— Коли ми відпливаємо?
— Годині о першій. На судно ми маємо повернутись опівночі. Чекати залишалося не більше години. Джон бачив, як зляканий Аділь-беїв погляд перестрибує з відвідувача на відвідувача. Турецький консул навіть позирав на портьєру, що відділяла частину зали.
— Пийте! Це піде вам на користь.
— Ви так гадаєте?
Нейла стурбовано подивилася на Аділь-бея. Торкнувши ногою під столом капітанове коліно, вона прошепотіла:
— Ви йому вже сказали?
— Ще щ.
Ціла година! Як це нестерпно довго! Якщо розстріляли Соню, чий брат працює у «гепеу», то чому б...
— До речі... — прошепотів трохи збентежено капітан, нахилившись до Аділь-бея. Видно було, що він уже добряче випив; щоки в нього почервоніли. Аділь-бей завважив, що капітан тримає Нейлу за руку.
—...Оскільки людина, про яку ви казали, з нами не попливе, а все вже готове...— Капітан оглянувся, щоб переконатися, що сусіди його не чують;
Джон ляскав пальцями влад джазовій музиці. — ...То я вирішив замість неї взяти мадемуазель... Краще буде, якщо ми підемо на судно зараз. А вона приєднається'до нас через півгодини... Офіціанте!
Він хотівзаплатити, але Джон зупинив його руку й сказав офіціантові по-російському:
— Це — на мій рахунок.
Дощ перестав. Жінки на порозі чекали, як завжди, як і кожного вечора, але трьом чоловікам навіть не всміхнулись. Джон спирався на плече Аділь-бея. Вони місили багно, яке тут прилипало до підошов ще дужче, ніж на набережній. У повітрі стояв запах нафти.
Митники' ще не прийшли — Аділь-бей чув, як про це сказав хтось неподалік. Вінд озволив вести себе далі й нарешті опинився із Джоном у капітанській каюті.
— Вам тут спокійніше, га?
Аділь-бей слухняно кивнув головою, сьорбнув пива, якого йому тим часом налили, й почав думати про щось далеке-далеке. Трохи згодом у коридорі почулися кроки. Двері відчинились, увійшла Нейла. Вона була вся мокра, сукня прилипла до тіла. Якийсь офіцер зачинив за нею двері.
— Ви не хотіли б переодягтися у ванній?
Все це нагадувало кіно, бракувало тільки музичного супроводу та голосу за кадром. Аділь-беєві здавалося, наче він спостерігає цю дію десь збоку. Відчувши на собі важкий Джонів погляд, він вимушено всміхнувся, ніби хотів у чомусь запевнити американця.
Отже, все закінчувалося, хоча й не мало кінця. Правильніше сказати, це мало вигляд Поганого кінця. Та ще не все було ясно — адже митників на борту ще не було.
Капітан вийшов із Нейлою до сусідньої каюти. Невдовзі жінка повернулася в самому пеньюарі, її сховали в шафі серед одягу. Згодом увійшов офіцер.
— Вони вже тут!
Чому вій, Аділь-бей, не міг пригадати жодного Сониного виразу обличчя? Аділь-бей бачив її чорну постать, худеньку шию, капелюшок і навіть молочно-білу пляму її обличчя. І — більше нічого. Чому?
До каюти в супроводі суднових офіцерів увійшли троє чоловіків і сіли за стіл. їм такого. запропонували пива. На столі лежав стосик паспортів. Тридцять два члени екіпажу вишикувалися вздовж стіни. Немов у казармі, почали перекличку. А гортав паспорти, сидячи за столом. Колін. Він спершу дивився на фотокартку, потім на власника паспорта, що підходив до столу.
— Петерс...
— Тут!
Колін робив усе повільно, вдумливо. Аділь-бей, стоячи в кінці черги, побачив чорну стрічку, зо два пальці завширшки, пришпилену до петлиці йоги мундира.
— Ван Ромпер!
— Тут!
Колін повертав кожному паспорта.
— Нельсен!
— Тут.
— Аділь Зекі-бей...
Відповідь пролунала не одразу. Колін підвів голову і глянув на одутле обличчя турка, який невідривне дивився на петлицю з чорною стрічкою. Аділь-бей не міг поворухнутися, навіть дихнути.
— Капітан Ковелач!..
— Тут.
Отже, все скінчилося. Аділь-беєві повернули паспорта. Його пальці мало не торкнулися Колінових пальців! Тепер починався митний огляд. Екіпаж з офіцерами залишився, а Колін зі своїми людьми вийшов. За ним рушив і капітан. Моряки посідали, хтось допивав пиво.
— Ну що, старий? — Джон похмуро дивився на Аділь-бея.
— Та що, нічого...
— Ви бачили чорну стрічку?
— Бачив... І! очі його бачив.
— На його місці я б вас убив...
Як Джон про все це здогадався? Вікно навпроти. Колін, який щоночі курив біля вікна... Сірий папір, що ним Аділь-бей затуляв вікно... І той росіянин, що раз у раз виглядав на вулицю...
— Мені вже пора йти. На все добре!
— Ви ще надовго залишаєтесь у Батумі?
Джон подивився так, як міг дивитися тільки він — гостро і мляво водночас.
— Та мабуть, назавжди.
— Чому?
Двері були відчинені. У темряві виднілася мокра пристань, вдалині миготіли вогні бару й угадувалося мереживо брудних вулиць. Джон відпов просто:
— Звичка... Прощавайте!
Колін зі своїми людьми спускався по трапу. Під пахвою він тримав портфеля. Проходячи повз Аділь-бея, капітан виразно подивився на консула. Потім почалася Нескінченна біганина на палубі, почулися накази, грюкіт кабестану, плюскіт води, що стікала з якірного ланцюга.
Цікаво, чи Колін, повернувшись додому, знову зіпреться на підвіконня й дивитиметься на сліпі вікна навпроти?
Аділь-бей стояв на палубі, тримаючись руками за фальшборт. Усе довкола рухалося. Вогні мінялися місцями. Матроси пробігали повз нього. Час від часу лунав гучномовець, передаючи команди. Пустився дощ чи, може, впав туман. Палуба була мокра, шкіра в Аділь-бея вкрилася вологою. Двигун працював усе гучніше. Зелені вогні змінилися червоними. Перед тим, як набрати повний хід, судно дало три гудки.
Міста вже не було видно. Судно взяло курс на найчорнішу частину неба. Там, удалині, лежали гори -Малої Азії.
— Капітан запрошує вас до своєї каюти! — повідомив стюард. Аділь-бей піднявся по сходах і почув знайомий різкий голос:
— Заходьте!
У каюті було дуже світло. Вдягнена в рожеву піжаму Нейла вибухала сміхом, вставляючи до грамофона нову голку. Капітан сидів у розстебнутому кителі. Стюард приніс шампанського.
— Я подумав, що ви не відмовитеся випити з нами по келишку
Голка опустилася на платівку. Це було те саме танго, яке грали щовечора в барі. Нейла підспівувала, пританцьовувала й блискучими очима поглядала на обох чоловіків. Потім примостилася на бильці капітанового крісла.
Принесли ще; шампанського. Нейла багато сміялася, танцювала, обіймала капітана й Аділь-бея; потім примусила консула ще й танцювати. Час від часу Нейла скоса позирала на нього, особливо коли пестила бельгійця. Іноді з-під вирізу піжами в неї виглядали груди, і вона помічала це ніби не відразу.
Судно ритмічно погойдувалось, і Аділь-бей почував себе недобре. Як відновити в пам'яті Сонине обличчя? В його уяві поставала тільки чорна сукня та капелюшок...
А капітан мав щасливий вигляд. Було вже досить пізно, коли він підвівся й сказав:
— Ну, пора лягати!
Він потис вологу Аділь-беєву руку. Нейла з каюти не йшла. З-за причинених дверей долинав їхній сміх.
Почали задраювати ілюмінатори. Аділь-бея нудило; він вийшов на палубу й, перехилившись через борт, почав блювати.
Незважаючи на морок і мжичку, суднові надбудови були молочно-білі, тоді як усе довкола залишалося чорним.
Що скаже йому міністр? Але ж будь-який лікар знайде в його організмі наслідки дії миш'яку! Джон, який добре знає цю країну, теж радив йому виїхати... А крім того, він, Аділь-бей, воював на Дарданеллах, а потім — за Мустафу Кемаля. До того ж Аділь-бей одразу й рішуче поставив на місце отого Панделлі!
З капітанової каюти все ще долинав сміх. Аділь-бей вимкнув у себе світло й машинальної поглянув в ілюмінатор — немовби для того, щоб упевнитися, що вікон навпроти вже нема...