Якусь хвилю це був звичайний собі невеличкий гурт людей, що чекали своєї черги політати. Літак Шімоди підрулив до них і плавно зупинився. Пасажирів обвіяло вихорем від пропелера. Я спостерігав цю повсякденну сцену з верхнього крила “Фліта”, де заливав бензин у бак. А наступної миті розлігся схожий на вибух звук, неначе лопнула шина. Натовп теж наче вибухнув і кинувся навтьо- ки. Та шини “Тревел-ейра” залишилися цілісінькі. Як і раніше, торохкотів на холостих обертах мотор. Але в перкалі під пілотською кабіною зяяла діра, з фут завширшки. Шімоду притиснуло до протилежної стінки, голова його впала на груди, тіло було нерухоме, так ніби він нагло помер.
Мені вистачило кількох тисячних часток секунди, щоб збагнути: Дональда Шімоду підстрелили,— і ще мить пішла на те, щоб відкинути каністру, зіскочити з крила й побігти до нього. Це скидалося на епізод з кінофільму чи любительсь- кої вистави: чоловік з рушницею чимдуж біг разом з усіма так близько від мене, що я міг би зарубати його шаблею, коли б мав її. Тепер я пригадую, що в ту мить навіть не звернув на нього уваги. Я не був ні розлючений, ні приголомшений, ні нажаханий. Єдине, що тоді важило,— якнайшвидше добігти до кабіни “Тревел- ейра” і поговорити з моїм другом.
Він мав такий вигляд, наче в нього влучила бомба: ліва частина тіла являла собою шмаття шкіри й одягу, м'яса й крові, суцільне вологе червонясте місиво.
Голова його прихилилась до ручки бензопідсосу, біля нижнього правого кутка приладової панелі, і мені подумалося: якби він застебнув ремені безпеки, його б не кинуло так далеко вперед.
— Доне! Все гаразд? — То була мова дурня.
Він розплющив очі і усміхнувся. Його обличчя було забризкане кров'ю.
— Річарде, як усе воно виглядає?
— Розумієш, якби я не знав тебе краще, друже, я б сказав, що ти маєш деякі проблеми.
Дон не поворухнувся, лише голова його трохи сіпнулась, і раптом я злякався знов— і не так кривавого місива, як оцієї нерухомості.
— Не думав, що ти маєш ворогів.
— Я й не маю їх. Це був... друг. Краще не мати... Деякі ненависники привно- сять всілякі прикрощі... в своє життя.. вбиваючи мене.
Крісла й бокові панелі кабіни рясно заюшила кров. Тільки відмити “Тревелейр” буде неабияка морока, хоча сам літак не чдзнав великих пошкоджень.
— Це мало статися, Доне?
— Ні... — відказав він ледь чутно, майже видихнув. Та я думаю .. мені до вподоби драми.
— Ну ж бо, берися до діла! Зцілюйся! З таким натовпом нам вистачить роботи до вечора!
Але поки я отак жартома підбадьорював його, мій друг Дональд Шімода, попри всі свої знання та усвідомлення реальності, посунувся ще на один остан- ній дюйм до ручки бензопідсосу і пустився духу.
У вухах мені загуркотіло, світ похитнувся, і я ковзнув униз по роздертому фюзеляжу в червону й вологу від крові траву. У мене було таке відчуття, нібито вага Посібника в моїй кишені перехилила мене набік, а коли я торкнувся землі, він випав, і вітер почав повільно гортати його сторінки.
Я механічно підняв книжку. Отак воно й закінчується, подумалося мені, і, виходить, усе сказане Учителем, - лише красні слова, що неспроможні врятувати його від першого ж нападу якогось скаженого собаки серед фермерського поля?
Тричі я мусив перечитати ті рядки, перш ніж повірив, що саме їх бачу на сторінці. Можливо, що все в цій книзі помилкове.