Ніколи не забуду тих блідих півдитячих облич, що їх я бачив на переходовому пункті ОУН в Зальцбургу, 1947 р. Це були вояки геройської УПА, що щойно вийшли з місця свого недавного інтернування, їхні очі, що горіли неспокійним вогнем, говорили більше, як напівзамкнуті уста.
Довкола партійна пропаганда підіймала хмари пороху на тему «організованих рейдів УПА на Захід». А очі бійців, що прорвалися з ворожого кільця, говорили про пережиту трагедію, про пройдені труди, про нерівні й незчисленні бої, про війну всього українського народу, що змагається проти величезної поліційно-військової машини кремлівської бестії, яка окупувала нашу незламну Батьківщину.
Мимоволі насувається ряд питань:
В пориві революційного захоплення, чи рятуючи себе — пішли вони в ряди УПА? Свідомо, чи випадково, ступили вони на шлях бою, де стоїть один проти тисячі? Наївна романтика, жадоба слави, чи бажання змірятися з московським молохом, повели їх на нерівні змагання? Чи шукали помсти за кров братів, чи прагнули здійснити ідеали свободи й державної незалежности української нації?
Різні були причини в кожного, як різні шляхи, що поклав їх Господь перед народами та одиницями. Але які причини переважали?
А самі змагання УПА? Хто ж справді їх організував і провадив? Є це заслуга поодиноких людей чи середовищ, а чи еманація найкращих сил усього народу?
А умови боротьби? Чи ведеться вона танками й літаками, технікою натискання на ґудзик, чи рішає в ній вояцький труд, певна рука й бистре око та підтримка народніх мас? Чи є це — нехай і трагічний — порив до самооборони народу перед винищуванням, чи снобістично авантурницькі демонстрації, як дехто хоче твердити ще и сьогодні?
Що це таке взагалі збройна визвольна боротьба засобами партизанської армії? Звідки береться зброя, вояки, командири? Який ідеологічний профіль вояцтва? Що воно думає, чим живе? За що наставляє груди? Чого шукає? Чи вважає партизанку за вихід з положення, чи шукає й інших шляхів до здійснення державницьких ідеалів?
Ця безліч питань хвилює кожного з нас і сьогодні. Але історія українських визвольних змагань неподільна і безперервна. В ній не може ніхто відділити сучасного від минулого, бо вона рине суцільним потоком, де все випливає з попереднього.
Всі вище поставлені питання торкаються також і минулого періоду збройної боротьби проти німецького окупанта в роках 1942-1945.
Коли хтось хоче мати відповідь на поставлені вище питання і шукає книжки, що могла б йому змалювати цілість боротьби, дату повну картину її, що чекатиме ще довго, може й не діждеться ніколи.
Історик, що збере всі факти (якщо це взагалі колибудь комусь буде можливе), не передасть всьго з такою безпосередністю, щоб читач мав живу й непідроблену картину.
Для цього краще взяти факти не всі, але типові. Взяти живого чоловіка й від нього почути його переживання. Чоловіка — одного з тисяч, саме типового тим, що діяв, переживав, бився з ворогом і з самим собою та своїми думками. Це дасть картину, але під умовою, що розповідь цього чоловіка буде щира, без пози, без прикрас, без партійної чи якоїсь мети.
Саме книжка Курінного УПА, Макса, такою розповіддю є: без пози, без партійної мети, без літературних чи якихось інших прикрас. Це чисто особиста розповідь без претенсій на історію кривавих років 1939-1944. В тому її вага і вартість.
Бо хто такий Макс, що став курінним УПА? — Це представник молодого покоління, що виросло на грунті, переораному Національною Революцією 1917 р. Представник покоління збудженого тією Революцією, покоління, що підсвідоме відчувало своє покликання довершити батьками недовершене. Це юнак, що власним великим зусиллям закінчивши середню школу, шукає свого майбутнього. Читав багато, але в умовах окупаційної дійсности ні школа, ні несистематичне читання не оформило його світогляду.
Він мав тільки світовідчування, співзвучне з нашою жорстокою добою.
Не попав у ряди жодної політичної організації, але непомильний зов крови кличе його пригод взагалі й до боротьби за визволення свого поневоленого народу. Він не кермований ніким і нічим, жодною ідеологією і жодною доктриною. Але його, як і тисячі інших, жене жадоба пригод, слави й боротьби за високі ідеали — може неоформлені, але відчуті непомильним національним інстинктом.
Разом зі своїм товаришем і побратимом, може трохи по-дітвацьки, вирушає 1939 року в незнане. Патріотизм чи шукання пригод — як відрізнити одне від одного в цих двох гарячих юнаків?
А хіба не в шуканні пригод збудована ціла бритійська імперія? Хіба будували її лише державні мужі, свідомі завдань і цілей? Як відділити їх зусилля в цій побудові від зусиль купців, моряків, подорожників, авантурників, чи піратів? Вони пускались у невідоме часто без мети, а в результаті застромлювали бритійський прапор на нових землях.
Так вирушили в дорогу Макс і Литвин з не зовсім ясно окресленими перспективами, але з великими бажаннями й надіями. Один з них скінчив свою мандрівку під березовим хрестом козацької могили, а другий ще не скінчив і досі. Але від мрії, задля якої залишив Антонівці й батьківську хату, не відійшов.
Злети і упадки, мрії і розчарування, наступи й відступи разом з тими, що його провадять, але знову встає і знов іде до раз визначеної мети. Одне в книжці незмінне: автор ступає на різні дороги, але мета залишається та сама.
І в безпосередній формі, без літературних стилізацій, в простих словах — перед нами розгортається Максове шукання, а з тим і тисячі Максів, що йдуть до тієї ж мети: до паради-перемоги на Софійській Площі в Золотоверхому Києві.
Табори біженців, Стараховиці, легіони, підпілля, авантура на Поліссі, врешті партизанка — все шукання шляху на ту ж Софійську Площу. Автор признається що був наївним, помилявся. Признається, коли злякався, коли тряслись коліна, але він не збочував зі шляху, не продавав свого сумління, де б він не був. Все робить у найкращій вірі, без задніх думок. Навіть, коли давав наказ стріляти в загін «бульбівців», (у ньому був і автор цих рядків), то вірив, Що поступає так, як в даний момент поступати повинен.
Олег Жданович