Дня 15 лютого 1943 року виїхав я до Камінь-Коширська. Мешкання одержав через Русєцьку у її тіточної сестри.
На початку цього місяця прийшла вістка про знищення шостої німецької армії під Сталінградом. Це було початком упадку Німеччини. На цьому тлі сталося моє зближення з Бабушкою. Бабушка була донькою російського генерала. Молодою дівчиною вийшла заміж за багатого промисловця у Відні. По смерти чоловіка вона легко збожеволіла на релігійному тлі. Світська дама, аристократка, що бувала за кордоном (Німеччина, Італія, Франція і Єгипет), вступила в черниці і була ігуменею одного манастиря на Волині Згодом українці її викинули з манастиря на Волині, як кацапку. її донька Соня вийшла заміж за капітана польської армії, але залишилася православною. Бася, її внучка, була вихована вже на стовідсоткову польку. Бася була чудова дівчина, гарна, темпераментна, кокетка.
Бася працювала в конторі загот-зерна. Німецькі офіцери, що приїздили до Камінь-Коширська, між ними й офіцери відділів для боротьби з партизанами, ставали її поклонниками. Для мого завдання складалися прекрасні умови. Щовечора піятика в домі Бабушки — і я був слухачем розмов і з них довідувався про годину й місце німецьких акцій проти партизанів. Для німців це було прощання з Басею, а для мене—матеріял, який я негайно подавав через совєтську сітку в ліс. Ясно, що акції німцям не вдавалися, наприклад, у Морочні большевики на підставі моїх інформацій, зробили засідку й розігнали німців.
Бабушка була великою російською патріоткою. Коли загинула шоста армія під Сталінградом, вона аж підскакувала з радости. Совєтьскі партизани були їй не до душі. Але тому, що били німців, вона їм сприяла. Хоч вона знала мене, як українського націоналіста, одначе моє протинімецьке наставлення здобуло її симпатію. Вона ділилася зі мною всіми відомостями, навіть тими, які приховували від мене Соня і Бася. Всі родинні таємниці були також мені відомі й то з подробицями.
Литвин час-від-часу мене відвідував і пересилав харчі. Опінію у большевнків мав добру, як і я. Литвин знайшов собі друга — кацапа Володю, капітана річної фльоти, родом із Тули. Батько його загинув, як білогвардієць у 1919 році, Відзначався великим російським патріотизмом і інтелігенцією та чудово грав на гітарі матроські пісні. З Литвином зблизила його ненависть до хамства совєтських партизанів.
Передбачалася рання весна. Де-не-де лежав ще сніг. Вдень гріло вже сонце, але ранком тримався ще приморозок. Подих весни приносив звичайне хвилювання і пориви. І тим разом мене кудись тягнуло — щось робити, щось. пережити. Мені і Литвинові обридло таке життя. Відчувалась порожнеча і бездільність. Інстинктом ми відчували,. що прийдуть якісь події, але ще не знали, що це буде' Тікати на Волинь було зарано: зимно. А зрештою, ми не мали перед собою чіткої мети.
В цей час поступили нові зарядження наших зверхників. Нічого не залишалося до вибору. Литвин дістав завдання в Камінь-Коширську, а я пішов у ліс до совєтських партизанів.
«Отряд імени Сталіна, соєдіненіє Жукова» кватирував у «балаганах» Невірівського лісу, що являли собою табір-базу. Це була невелика площа,— власне острів серед болота, огорожений засіками колючого дроту. Стежки й поблизькі дороги були заміновані. Шатра замасковані гущею соснового лісу. Кругом цієї місцевості! тяглися непроходимі болота. Так, це була природна фортеця.
В таборі був лише штаб, ранені, хворі і мала охорона. Решта відділу розбита на взводи («отряди» ім. командирів) квартирувала по селах. Командиром відділу був майор; його прізвище мені невідоме. Штаб був побудований на зразок штабів червоної армії. Головну ролю у відділі відігравали політруки. Той старший лейтенант, який перший раз із нами говорив у В. Глуші, був командиром розвідки. Радіовий зв'язок із Москвою був, але де містився апарат, мені не відомо, бо все робилося в таємниці перед рядовиками. Знаю, що літаками совєти скидали тол тощо і що від ііас ходив спецвідділ на відбір «грузу». Де це було, не знаю, десь приблизно на другому боці Прип'яті.
Як бойова одиниця, наш батальйон не являв жодної вартости. Поперше, склад людей був різний. Більшість колишніх червоноармійців, частина парашутистів і частина євреїв, утікачів з «гетта», і дуже мала частина місцевого населення. Самий «зброд» і все розсобачене та здеморалізоване. Подруге, відділ був розбитий на масу підвідділів з т. зв. спец.-завданнями: «міньорщики», пропагандисти, зв'язок, охорона, розвідка, постачання — і битись не було кому. Зброї також було мало, її збирали серед населення. Основну силу відділу творили парашутисти, але їх було дуже мало. Старшини, які були в німецькому полоні, були на правах бійців. Навіть капітан і майор залишались рядовиками.
Активности великої відділ не проявляв, більше займався грабуванням харчів і одягу з населення. На випадок акції в нашому терені спец-відділи збиралися докупи.
Коли німці робили акцію на В. Глушу і люди дали знати до штабу, то командний склад довго давав зарядження і навмисне відтягував, аж поки розвідка донесла, що німці виїхали. Тоді зібраний відділ, верхи й на возах, як буря влітав у село і немов то шкодував, що німці втекли. Таких інсценізацій було багато.
Совєтські партизани мали завдання саботажу, а не охорони населення. Для пропаганди робили різні комедії. Бойового духа взагалі не було. Ті люди хотіли лише пережити війну і один одного обдурював патріотичними фразами. Якщо робили акцію, то підготовлялися до неї довго. Тактика була добра, наприклад, засідка на деревах і маскуючі білі плащі на сніг. Індивідуально боєць боронився. добре.
Я був присутній в таких акціях, як напад на вузько-торовий потяг, де був застрілений українець Білинський, на Ольбє Мале, Пнєвно, Деревок і Любешів.
Загально дії совєтських партизанів обмежувалися грабунками, долагоджуванням спорів і порахунків цивільного населення. Хто дав більше горілки, той був правий. Найбільше терпіли на цьому свідомі українці. Щоб розстріляти людину, досить було знайти в хаті «Кобзаря» краківського видання. «Це фашистівський», казали большевики. Скільки невинних людей розстріляно на донос, ніби в нього була зброя..!
З харчів у селян можна було знайти лише хліб, сушений поліський сир і більш нічого. Вночі, як закон, хати були незамкнуті так, щоб партизани без перешкод могли входити до хат. Бідні були жінки. Вони мусіли бути повсякчас жертвами партизанів. Околиця страшенно бідна. В селянських хатах задуха неможлива: відвідавши кілька хат, можна сп'яніти. Безперестанні грабунки ще більше ожебрачували селян. Важко було бути присутньому при цих операціях. А я, власне, був у одному з таких «грабункових» підвідділів; його командиром був «Сашко», заступником «Батько».
Для конспірації подружив я з євреєм Абрамовичем з
Одеси. Він снував уже пляни на майбутнє: після війни, як нагороджений високими відзначеннями, займе добре місце в торгівлі. Після акції, коли ділилися враженнями, він проявляв велику відвагу на словах. Захопившися своїм уявним геройством, залюбки співав дві строфи з «Катюші» і «Тучі над городом». Одначе, приязнь наша була велика:—ми були нерозлучні.
Совєтські партизани приготовляли адміністрацію на селах на прихід червоної армії. Все мало залишитись за довоєнною структурою. Призначали голов сільрад, ділили землю і т. д. Місцевих прихильників партизани використовувалн для зв'язку й розвідки та обіцювали їм великі нагороди.
В тому часі німці забирали масово поліську молодь на роботи до Німеччини. Молодь почала «на ґвалт» женитися, бо одружених ще тоді не брали. При тому дівчата на замовлення хотіли мати дітей.
На північ від Прип'яті були добрі партизанські з'єднання, що рекрутувалися з бійців червоної армії. Вони добре билися і для німців були поважною небезпекою. Наша частина, одержавши згодом поповнення і озброєння, розгорнулася також у поважну силу.