Обличчя горіло мені соромом перед родичами й односельчанами. Політична група, куди я належав і захищав її політичну лінію перед населенням і перед політичними противниками, капітулювала. Я палав ненавистю до бандерівського руху, відчував їх нахабство і безправ'я на кожному кроці. Я був свідомий того, що ці люди провалять українську справу, але рівночасно втратив віру у власний політичний провід.
В розмові з Ірою (єдиною людиною, з якою я ділився своїми думками, перебуваючи на відпустці) дійшов до висновку, що під час революції перемагає сильніший рух без огляду на те, чи він добрий, чи лихий для народу і чи провалиться він у майбутньому. В даному випадку бандерівці були сильніші, бо висловлювали настрої дня. Не підлягає сумніву, що з часом ситуація зміниться. Бандерівців осудить історія, але сьогодні, вони на якийсь час пани ситуації, і пересічному чоловікові важко йти проти них. Вони сьогодні провадять УПА, але не вони її складають, їхня перевага — річ умовна й часова. У вогні боротьби провід зміниться на засадах справжніх вартостей, а не партійної при-належности. Отже? Отже, треба в цій боротьбі брати участь. Адже ця боротьба, це боротьба українського народу; тож відкидаючи бандерівські методи й тактику, не можна залишити народніх мас.
Мені було ясно, що не можуть в УПА включитись усі мої товариші, чи зверхники. Бандерівська СБ — кожного з них без причини знищить, викривши. Але що грозить мені? А коли не грозить, то де моє місце? Ховатись дома, чи бути в боротьбі й віддати свій досвід, уміння і всі сили?
Саме націоналістичне виховання глибоко закорінилося в моїй душі. Звертання з половини дороги, зневіра, апатія до всього, все це перечить засадам націоналіста, що їх я придержувався. Я впав у провалля внутрішньої боротьби, мене огорнула духова депресія. Але зрушений з гори камінь. мусить котитись. Так і я, раз попавши в вир боротьби, відчував потребу і мусів знайти собі місце в подіях, які тоді відбувались.
Я був сильно закоханий в Іру. Любов до неї виповняла порожнечу моєї душі. Вона мене розуміла і підтримувала на дусі. Бандерівці призначили її на санітарний пункт в селі Мала їлавиця. Тому я щоденно міряв три кілометри і, упоєний щастям, пізно ввечері вертався додому. Кохання провокувало до пригод, а біля ставу в нашому селі лунали стрілецькі пісні повстанців. Мене тягло до лісу, хотілося переживати разом з хлопцями, плисти кораблем на повному морі революції.
Іра хотіла мене бачити вояком, а не коханцем, який лише тримається спідниці. Вона ніколи мене не остерігала перед небезпекою, а навпаки, цінила людей відважних, жертвенних і відданих українській справі. Як «східнячка», далека була від наших партійних міжусобиць, для неї був дорогий кожний українець, ідо бореться за самостійну Україну. На бандерівців дивилася вона як на рух, що нагадував їй совєтську дійсність, зокрема, коли йде про методи, якими вони послуговуються. Вона оцінювала їх, як «молодшого брата» мельниківців, тому поділяла мою думку, щоєдиним правильним рішенням було б включитися в УПА всій здоровій опозиції, яку становила тоді інтелігенція, що переважно належала до мельниківців і тим самим уздоровити ряди сліпих, невироблених революціонерів, даючи добрий приклад у робоі і силою факту займаючи керівні становища.
Єдиною перешкодою могла бути засліпленість бандерівців зі славним апаратом СБ. Але в міру розгортання повстанчого, руху, вона тратила свій вплив, а до голосу дійшов би весь український нарід і здорові елементи. Найкращий доказ тому, що на кожному кроці в рядах УПА і в самих бандерівців брак відповідних фахових сил, і вони (бандерівці), хоч із великим застереженням, прийняли після роззброєння весь командний склад нашой групи до УПА.
З такими думками придивлявся я до перших кроків нової УПА і потягнень бандерівської сітки в терені. В селі Антонівцях, у фільварку, містилася станиця СБ і молочарня УПА. Рівночасно ті будинки були переходовим пунктом для всіх політичних і військових провідників, які приїздили з Полісся чи Галичини для полагодження поточних справ. Щоденно заїздили й прибували з теренів нові люди, кожний день приносив щось нове. Якраз коли я прийшов до Зеленого, командира СБ, щоб довідалися дещо з «політики», на подвір'ї застав я вози, котрими приїхали лікарі євреї зі Львова, їх викрали бандерівці і з гетта і направили на працю до шпиталів УПА. Між ними знамениті фахівці і спеціалісти хірурги. Деякі були разом зі своїми жінками. В дальшій розмові з Зеленим довідався я, що праця бандерівців розгорталася дійсно з великою швидкістю. По всій Вили ні і Поліссі творилися відділи УПА, поставлено цілу сітку адміністрації, що має охопити все життя і закласти підпільну державу з усіма ресортами. Де те все подінеться, коли прийдуть большевики, про те не думав ані Зелений, ані я.
До села Антоновець прибули майже всі українські урядовці з Кременецького повіту, разом із посадником міста — Бригадиром. Село Антонівці було повітовим містом нашої української адміністрації.
По селах почали нормальне навчання в народніх школах. Були свої інспектори й куратор. Жіноцтво заснувало Український Червоний Хрест. Господарські станиці отримали наказ повідкривати домашній промисел, як: гарбарні, миловарні, майстерні одягу і взуття, майстерні сідел, ладівниць тощо, а навіть вироби самогонки-спирту для шпиталів. Все це мало забезпечити постачання для УПА. Як цей апарат рухатиметься у випадку німецького наступу, про це теж ніхто не думав.
Антоновецький господарський центр робив уже заходи-до підготови жнив на полях, залишених поляками. Повітовим агрономом був міі'і шкільний товариш Яросевич. Всі урядовці займали ті самі пости, що і в німецький адміністрації. Того самого дня, вертаючися до дому, зайшов я разом із Зеленим на віче. На царині, між юрбою селян, на підвищенні розпинався молодий політрук, пояснюючи селянам правильність лінії бандерівців, яка об'єднує в боротьбі' проти ворога всіх трудящих українського народу. Мельниківці — це пани, інтелігенція в краватках, а ми, мовляв,. закачуємо рукави до праці і т. д.
його «ораторський» голос і вислови нагадували 1939 рік, коли совєти визволили Західню Україну від польського гніту. Клясовий підхід, виразно зазначений у його промові, якось немило вражав мої вуха. Відразу можна було пізнати, що він не встиг ще ввійти і пересякнути духом націоналістичної пропаганди, він застосовував совєтську методу пропаганди, але треба йому було признати, що говорив досить добре. Після закінчення його «речі» Зелений, як влада безпеки, оголосив, щоб населення не вешталося без потреби по лісі, де стоять відділи УПА, загрожуючи суворою карою. Під враженням дня, дового я перевертався в постелі... Творилися для мене нові події.
Через кілька днів після візити Зеленого, прийшов до мене Поль, який втік майже з рук СД в Здолбунові. йому запропонували бути інструктором школи підстарший УПА. Поль скінчив ще перед війною школу підхорунжих у Замброві і, відбувши службу резерви, дістав ступень підпоручника польської армії. Зорієнтував я його в останніх подіях і ми по довгій дискусії і обміні думок постановили, що треба нам включитися в боротьбу УПА, а час покаже, що з цього вийде.
Поль15) був дуже оптимістично настроєний і переконував мене, що з часом усе наладнається і що непорозуміння між організаціями «М» і «Б» «виклярується» в тракті боротьби і що дійде до повного вирівняння і згоди. На його думку, це лише початки визвольних змагань і тому такі різниці. Коли прийде до тверення справжньої армії, чи справжнього державного апарату, то без ОУН «М» не обійдеться, як не може обійтися жадна держава без інтелігенції і фахівців, яких якраз має ОУН «М».
— Наше завдання, казав Поль, сплатити національний борг супроти українського села, з якого ми вийшли, і батьківщини.
Захопившись, Поль говорив переконливо і я його слухав не перериваючи:
— Ми з села вийшли й мусимо до нього повернутись. Селянська молодь, яка в переважній більшості складає ряди УПА, нас потребує. Ми мусимо поділитися з нею знанням і не залишати її, щоб бандерівці не вивели на манівці. Ми її охоронимо від цього. Селянські кадри нашого народу — найздоровіший елемент під кожним оглядом, тому я вірю у майбутнє УПА...
Після розмови в мене вступили надія і оптимізм Поля. Не хотів я користуватися дальше відпусткою і вирішив завтра зголоситись до відділу. Поль мав також, не відкладаючи, піти до школи підстаршин. Ще цього дня, удвох із Полем, відвідали ми Іру, що вже була при польовому шпиталі в селі Гутисько. Іра дуже втішилася нашою візитою і постановою, яку з зробив під впливом Поля. Так у приємній гутірці втрійку ми просиділи до вечора. Іра час-від-часу відривалася від нашого товариства, подаючи вечерю або воду своїм раненим. На прощання побажала нам успіху, а я обіцяв їй приїхати іншим разом на гарному коні (вона любила їздити верхи).