Але нам лише здавалося, що це кінець відступу й страху. Так завжди, коли йдеш кудись, здається: аби дійти, а там уже все просто. А коли доходиш, то видається, що там Щойно починається «криво», а не «просто». Так нам здавалось коли ми вперше переходили кордон. Так здавалось мені, коли я з Берліну повернувся до Г. Г. Так само думалось мені, коли їхав до легіону в Криниці, так само здавалось, коли їхав до Львова, а звідти добирався додому на Волинь. За кожним разом дійсність була не така, як мрія, і це ще часто повторювалось після Зеленого Клину й, мабуть, ще не раз повториться.
До Литвинового дому прибули ми саме на Великдень. Мати, сестра і шурин неймовірно втішились нами. На радощах проговорили ми цілу ніч, ділячись враженнями, а їх вистачило б оповідати тижнями. Нас найбільше цікавило, що діється на Волині. Литвинова родина не могла нам дати докладних вияснень, бож вони не були зорієнтовані в усій справі, ані не знали внутрішньо-українського становища.
Назагал з їхнього оповідання нам стало ясно, що почалась українсько-німецька війна. Український нарід у Західній Україні підіймає зброю проти німецького окупанта. Це був стихійний рух проти німецького терору й гніву, і не можна сказати, щоб одна, або друга Організація його викликала. Може бандерівці приспішили початок одвертого виступу, але виступ цей мусів прийти, якби навіть хтось хотів до нього не допустити.
Хто очолює весь рух, яких він набере форм, яка його мета й методи, цього населення не знало. Не знали й ті, що його починали й тепер намагались взяти в свої руки. їх несла стихія так само, як і народні маси. Маси захоплювалися ударами по німцях і підтримували кожного, хто ті удари завдавав. Керівники боротьби також захоплювались самою боротьбою, але ледве чи хто здавав собі справу, як вона йде і чим закінчиться. Та чи нас цікавило, що буде на кінці боротьби? Нас цікавила сама боротьба з окупантом і наша участь у ній. Нас палила жадоба стати серед тих, що перестали боятись залізних німецьких полків і звірського Гестапо, а самі наводять на них страх.
Та покищо, нам треба було боятись і ховатись, щоб хтось не побачив. Зокрема мені. Литвинову присутність можна було виправдати, приїхав на свята з посади. І це нікого не дивувало, не викликало жодного підозріння. А хто я такий і чого сюди приїхав? Тому було рішено, мене заховати в клуні. Радість повороту на Волинь була така велика, що Великдень у клуні мені ніяк не псував настрою.
Вранці шурин Литвина приніс мені в кінський жолоб (там я лежав) свячене й пляшку горілки. Почав я його розпитувати про взаємовідносини між мельниківцями й бандерівцями та їх участь в організуванні партизанки. З розмови довідався, що і ці й ті мають у лісі свої відділи, як мали своїх симпатиків чи членів у поліційних частинах, що тепер опинилися в лісі. Більше поліцистів було під впливом бандерівців, тому й партизанські частини їх трохи численніші, але менш обсаджені старшинами. Відчувається, що одні з одними конкурують і, всупереч засадам усякого здорового розуму, стараються одні одних змайоризувати, замість творити спільний фронт.
Були це прикрі відомості, але ніхто ще їх не брав поважно, бо тертя між бандерівцями і мельниківцями відчувались, але до зударів не доходило, ані в терені не було помітно ворожости. І я довго над цим не роздумував.
Прийшов до мене Литвин і ми вдвох випили. Коли мали вже «в чубі», Литвин розповів, що колонія Зелений Клин живе в страху перед большевицькою бандою, яка тероризує навколишні села і майже щоденно приходить з недалекого лісу на наш хутір. Банда має 8 чоловіків. Ми почали думати і ввечорі, після другого «жолоба»—а самогонка була міцна — вирішили зробити на них засідку. Розпитали, кудою вони ходять, і залягли на роздоріжжі. Комбінували просто: вони ходять, як нам казали, табуном. Коли ми несподівано зблизька «застукаємо», то кількох уб'ємо, а решта розбіжиться. Тоді ми візьмемо від забитих зброю і самі втечемо. Добре, що вони не переходили того вечора. Над ранком з відбезпеченими пістолями ми поснули. Коли прокинулися, дякували Богу, що так обійшлося. Такі експерименти можуть робити лише п'яні. Родичі Литвина за цю історію дуже нас «дурняли» — тобто дурнями дорікали.
На другий день свят пішли ми в село Церквищі. Литвинового шурина брат Юстик був в СБ. Почав нас переконувати, що «Б» має рацію. Він знав, що ми є «М», отже підходив до справи дуже обережно. Ми зводили розмову до того, що нам усе одно з ким, аби лише битись за Українську Державу.
Юстик оповідав про акцію на Смигу. Це було приблизно 6-10 квітня. Бандерівці стягнули всі довколишні боївки. В цій акції спалено сушарню дерева й пошкоджено деякі машини тартака та фабрики меблів. Німці мали великі втрати та ще й багато вбитих. Партизанів вбитих — чотири. Це перший поважний виступ українських партизанів. Участь брало стоп'ятдесят бойовиків. Командирами були Черник і Юрко (обидва з Дубенщини).
Юстик, як начальник СБ, запропонував нам узяти участь в екзекуції одного «сексота». Увечорі, коли вже смеркло, випровадили ми його за село. Там стояла приготовлена лопата. Юстик наказав йому викопати яму. Той викопав. Казав лягти в яму, той ліг. Тоді Юстнк поправив собі шапку й приложив йому польського «ві'са» до потолиці: постріл... забулькотіла кров. Ще агонізуюче тіло закидали землею. Які обвинувачення мав цей селянин, ми з Литвином не знали. Лише були свідками короткої розправи. На нас зробило це неприємне враження. Так убитії людину з преемедитацією ми б не могли, тим більше українця. Це не по нашій вдачі, не штука вбити безборонного. Чесна боротьба може йти лише на полі бою. Ми розуміли, що в ім'я справи доводиться часом стріляти свого, але хай роблять собі це інші. Але ж повинен бути якийсь суд, обвинувачення, змога оборони. Адже навіть совєтьскі партизани питали людей, чи мивинні, чи ні. Юстик, без нічийого наказу, без суду, виконав присуд і сам розстріляв. Він був і суддя і виконавець.Він являвся паном життя і смерти селян, які належали до району його влади. Це нам був образок майбутньої діяльности бандерівської СБ (Служба Безпеки).
На третій день свят в обід узяли ми підводу в поляка, що садив якраз картоплю, і виїхали до мого дому. У Вербі треба було переїздити шосу й залізницю. На переїзді стояла мадярська варта. У мене був захований у возі кріс, що його виміняв за пістолю в Церквищах. Пістоль був дуже гарний, мені було шкода розставитися, але Литвин казав:
— Не жалій,— коротка зброя нічого не варта, тепер треба носити довгу.
Полякові ми загрозили, що як тільки моргне до мадяра, на місці застрілимо. Спокійно переїхали варту. Пізніше доводилось переїздити Ікву, бо міст у Носовиці був спалений. Перед Антонівцями поляка, як завжди, налякали й відпустили додому.
У мене дома мати й брати дуже втішилися, що я ще живий. Востаннє був я дома на весіллі мого брата. Тепер застав усіх при доброму здоров'ї.
Мій брат Петро зорієнтував нас повністю в подіях, що відбулися в наших околицях.
В сусідньому лісі знаходилося два партизанські табори: міельниківський табір Хрона і бандерівський табір Крука.
настрої односельчан були дуже піднесені. Багато молоді активізувалося і потрапило під вплив революційних оргаізацій. Деякі не знали, за ким іти: за бандерівцями чи з мельниківцями. Всі мої товариші, що були в минулому під моїм впливом, чекали від мене авторитетного слова. Цікаво, що те саме явище, яке було на еміграції, помічалось і по селах: більш свідомі люди були симпатиками мсльниківців» а мало виброблена молодь здебільшого симпатизувала бандерівцям.
Ясно, що ми з Литвином були ідеологічно за ОУН А. Мельника, але, вирішивши піти на військову дорогу, постановили придивитися, де ліпше поставлена військова справа і де поважніші люди. З тієї причини ми не спішили вступати до відділу та вирішили зачекати кілька днів, щоб роздивитись.
В міжчасі зустрічалися ми з людьми з одного й другого табору та інформувалися. Крук був більш популярний за Хрона серед населення, але вислід останнього бою з німцями на Козаччині підірвав нашу віру в нього, як військовика і командира. На шосі Шумськ-Крем'янець Крук із відділом 50 чоловіка розбив колону німців і здобутими машинами над ранком приїхав на хутір Козаччина та розмістився на спочинок в трьох квартирах, не виставивши варти. Німецька жандармерія, в силі 80 осіб, слідом машини приїхала на хутір і застала всіх сплячих. Хлопці боронилися героїчно, але згинули чотири стрільці. Німців, правда, згинуло всім,. але при такій необережності Крук міг загубити весь відділ.
Про Хрона інформували нас позитивно. Через зв'язкового умовилися ми з ним на зустріч. На горі Стіжок у гаївці чекали нас Хрін і Чорнота. По довгій розмові погодилися ми з Литвином вступити в його відділ. Тут ми довідалися, що до табору стороннім не вільно навіть зближатись. Коли хтось туди заблукався, його пости затримували і коли виявилося, що він нешкідливий, зав'язували очі й виводили далеко за табір. Така дисципліна, конспірація і романтика нам дуже подобалася, і ми з Литвином нетерпляче чекали дня, коли будемо допущені в таємничий ліс. Умовились, що прибудемо до табору 1-го травня 1943 року.
До 1-го травня залишилося ще три дні. Відпочиваючи, снували ми пляни, як то будемо воювати з німцями, якої тактики будемо триматися і т. д. Литвин казав, що ми завжди мусимо в бою бути близько один одного, щоб взаємно себе виручати. Він вірив у своє щастя, що його куля минає, бо в останній польсько-німецькій війні йому прострілили лише наплечник.
Я, одначе, вірив у призначення і вірив, що все буде так, як казала мені ще на Поліссі циганка. Вона запевняла мені успіх у дівчат, казала вистерігатись чорнявої, яка полонить моє серце. Далі казала, що матиму успіх в авансах, а потім виїду за кордон, буду багатий і одружуся з чужинкою. В'язку з 13-ти ниток наказувала мені завжди носити при собі, бо це мій талісман. Хоч я і не дуже в це вірив і не конче хотів одружуватися з чужинкою, проте ниток не викинув. Якраз тепер прив'язував мимоволі до них велике значення. Вони ж запевняли, що ще десь колись буду багатий, отже, не загину в боях найближчого майбутнього.