Командир Кропива був у той час у селі В. Іїлавиця. його становище було: командир військового вишколу групи Південь УПА. Він призначив мене, з наказу штабу, своїм заступником. Таким чином, я знову почав працю в ділянці вишколу. Малий гурток людей, кілька підручників та карт.
Чистий папір та машинка до писання на столі селянської хати творили весь наш кабінет. Кропива часто їздив до штабу, привозив нові накази та вказівки, а я з хорунжим старшинської школи «Дружинників» Борисом писали інструкції вишколу та розсилали їх по .відділах. На думку командування, час переходу фронту та початий підсовєтської дійсности треба було використати для вишколу стрілецьких та підстаршинських кадрів УПА. Наміри були добрі, але не було можливости їх зреалізувати. Події приходили швидше та в більш складній формі, як ми того сподівалися. Всі справи групи Південь, сполучені з переходом фронту, здавалися розв'язаними, крім справи української поліції зі східніх областей, що потрапила до нас. Після роззброєння вони були розміщені по селах, де переходили ідеологічний вишкіл. З наближенням ііідсовєтської дійсности важко було розв'язати це питання. Непровірені люди та остання катастрофа з АБН робили становище дуже скомплікованим. Це питання було порушене самими поліцистами. Рятуючися від загрози большевиків, вони вимагали від УПА повернення їм зброї. Зброя ж була вже похована і штаб відтягався з відповіддю. Тоді ці колишні поліцаї, зорганізувались у військовий відділ, вибрали з-поміж себе командирів та загрозили, що будуть роззброювати наші боївки. Цю свою поведінку вони обгрунтували тим, що не хочуть залишитися на поталу совєтам безборонними та що ліпше гинути зі зброєю в руках.
В селах Залізці, Сошиці та Забара зібралося їх біля триста осіб — факт, якого не мож.на легковажити, їхній гідний виступ та вияв охоти боротьби з совєтами промовляв сам за себе. Командування УПА почало ладнати конфлікт. Курінь поліції втілено до групи Схід і помалу почали стягати для них решту зброї від окремих станиць та боївок. До цієї справи також мав якесь відношення командир Кропива, бо висилав мене кілька разів з дорученням до провідника Леміша та полковника Ігоря, які очолювали в той час групу Схід, що була створена головним штабом на терені групи Південь.
Про вигляд роботи цієї групи Схід я довідався, коли був до неї приділений. А сталося це дуже скоро. Міста Рівне, а перед тим ще Луцьк були вже в руках совєтів. Мадярська дивізія, що прикривала наше запілля, майже цілком здалася совєтам у полон. Таким чином дорога совєтам була відкрита. Запільні німецькі частини зробилися наприкінці кусливі, як мухи. Розстрілювали людей та грабували все, що їм траплялося під руку. Наші відділи, чекаючи приходу большевиків, сиділи тихо, але на терор треба було реагувати. Так, наприклад, сотня Тополі розбила біля села Тилявки одну хватську групу німецької жандармерії, що наслідку з мадярами виїхала на села грабувати. В тому ж часі одна чота розвідки УПА збила під селом Боложівка німецького літака «Шторха», який чомусь обстрілював ліс. Ці факти були проявом чуйности та відпорности УПА на насильства ворогів. Тактика передових німецьких частин на фронті щодо УПА була цілком інша. Зв'язкові групи Північ розповідали, що були випадки, коли німці шукали порозуміння з окремими командирами наших відділів та навіть залишали по лісах їм зброю. Це була ознака, що німці набираються під кінець розуму, але вже було запізно. Наше завдання було — приготуватися якнайліпше до боротьби з новим окупантом. Про нові сутички з німецькою армією ніхто вже не думав. Одначе, близькість совєтів з півночі та відкритий фронт на нашому відтинку поставив нас знову в важке становище. Не всім відділам УПА та людям з організаційної сітки вдалося залишитися у призначеному терені. З посуванням фронту, вони відтягалися назад, так що на нашій території зробилася надмірна концентрація людей. З цієї причини штаб УПА впровадив різні зміни. Вони почалися, власне з евакуації зайвих відділів УПА в глибше запілля. Деякі ж відділи пересилалися через фронт у совєтське запілля. Першою була вислана сотня Тополі, що мала перебратися через фронт у Вінницьку область, а звідти в т. зв. Трансністрію. Як це все відбувалося та які були труднощі переходу, подаю докладно.
В половині лютого, з наказу штабу групи Південь, командира Кропиву відкликали на становище Начальника Штабу групи Схід, а на його місце призначено мене. Тому, що я мав залишитися в тому терені та тут перечекати перехід фронту, мені було доручено тримати зв'язок із поодинокими відділами, а саме—сотнями Бурлаченка, Гамалії, В'юна та Докса, зі школою підстарший, школою саперів, кінним відділом полковника Данька і сотнею Панаса, що прибула з Дубенщини. Щоб не було надто великого концентрування відділів, я вислав, з наказу штабу, сотнями Гамалії та Панаса в ліси під саме місто Крем'янець, а кінний відділ полковника Данька — в район Почаєва. Залишилося мені подумати лише про самого себе. Перед тим, як командир Кропива мав відійти, я мав створити для себе почот.
Звичайно, кожний командир підбирав собі найбільш відважних та ідейних стрільців і старшин, з якими сміливо можна було ділити долю і недолю. В даному випадку я стягнув до себе очайдухів з колишньої моєї сотні (теперішня Бурлаченка) кіннотників Кулю і Хмару. З цими друзями я був певний, що живцем совєти нас не візьмуть.
Кропива від'їхав, а я з його людьми перенісся до села Антонівців. Ішли вже бої за місто Дубно. В цей час до села Лубенський Майдан, де стояв штаб групи Південь, прибула частина школи старшин УПА «Лісові чорти». Різдвяні Свята школа провела біля села Степаня. Пізніше перенеслася на Волинь, де продовжувала навчання. В зв'язку з наближенням фронту навчання перервано, школу поділено на групи, якими вона прийшла на Полісся (південь — північ, схід—захід). Кожному стрільцеві видано свідоцтво про закінчення скороченого курсу старшинського вишколу. Штаб групи Південь УПА розподілив більшість із них по різних відділах, а двадцять два курсанти були приділені Кропиві.
Мені також були потрібні допоміжні фахові сили на майбутнє. Тож до мене прибув командир Кропива, з хорунжим Житнім і курсантами. Щоб знати, куди та до чого вони надаються. Кропива доручив мені перепровадити їх клясифікацію. Кожного по черзі я закликав до кімнати та відповідно до військового ступня їхньої освіти й військової виправки, давав їм свою оцінку. Мою увагу звернули на себе кілька курсантів, між ними вибрав я собі до почоту трьох:.Брута, Громенка та Сурмача. Перший був з центральних земель України з міста Умань, два останні — волиняки. Всі три мали закінчену середню освіту. Решту курсантів забрав до себе Кропива й виїхпв у напрямку села Забари, куди перенісся весь штаб.
Фронт наближався, стріли було чути щораз ближче. Села завмерли в тиші очікування. Люди сиділи по хатах та прислухувались, як за кожним пострілом важкої зброї бренчали шиби в вікнах. Те напруження та очікування вимотувало нерви. Хотілося уже якнайшвидше пережити цю неминучу бурю. Мимоволі ставало чомусь страшно і людину тягло до гурту найближчих товаришів.
Стрілець Куля крутився на дворі та прислухувався. З його обличчя ніколи не можна було розпізнати, що він має на думці. Можна собі уявити, що переживали в дану хвилину відділи, розташовані в лісах по землянках: може ще чекали, а може вже й змагалися з ворогом.
Я ще раз сконтролював у думці дані мені завдання та нищив різні записки з своєї польової пляншетки. Моя добра •ознайомленість із тереном додавала мені певности виконання накладеного на мене обов'язку. Але даремні були роздумування та пляни. Приїхав зв'язковий від Кропиви; він писав мені в грипсі, щоб я разом із своїм почотом прибув до штабу. Коли я виїздив із села, в моєму домі залишилася сама стара мати. Брати пішли в ліс. Скільки разів я вже прощався з матір'ю? Чи доведеться й цим разом щасливо вернутись до неї?
У віддалі трьох кілометрів від села Мала Іїловиця були вже большевицькі партизани, чи навіть стежі червоної армії. Чути було виразно кулеметну стрілянину з обох боків. Це була з нашого боку сотня Бурлаченка. Вона перша в тому терені наткнулася на совєтів. І так ми вирушили з місця під звуки ворожих скорострілів, що нас супроводили аж до кордону з Галичиною.
На хуторі Діброва, біля села Забара, застав я штаб у неповному складі, бо він уже був, властиво, розв'язаний. Начальник штабу Черник залишився в околиці Крем'янця. Командир Кропива залишався на місці, а мене приділено до групи Схід на місце Кропиви. Так ми, домовившися на скору руку про зв'язок та встановивши кличку, роз'їхалися кожний у свій бік. Як подавала розвідка, село Залісці було заняте большевицькою партизанкою, що йшла весь час попереду совєтського фронту та боляче нам дошкуляла.
Одним словом, почалася нова дійсність.
Провідника Леміша та полковника Ігоря я віднайшов у селі Тилявка. Деякі сотні зводили вже неуспішні бої з совєтською партизанкою. Брак зброї в сотнях української поліції та змішані відділи з боївками й організаційними .людьми, творили повне замішання. Провідник Леміш дав наказ відтягнути всю ту масу в запілля та навести порядок. Все те негайно треба було виконувати під натиском совєтських партизанів так, що я абсолютно не встиг увійти в суть своєї праці на становищі шефа штабу. Перед самим відходом, до наших відділів долучилися сотні Гамалії та Панаса, що не могли втриматися на призначеному їм терені. Як на злість, вкрилася земля глибоким снігом. Чорні сліди саней та стрілецьких колон протяглися в напрямку на захід.
Я їхав з почотом окремо від відділу. По селах на видних місцях будинків і на тинах виднілися написані різноманітними фарбами та різної величини літерами кличі пропаганди УПА українською та російською мовами: Смерть Гітлеру та Сталіну! Долой войну, да здравствует мир! Смерть фашизму та комунізму! Хай живе самостійна Україна, Кавказ, Білорусія, Грузія та всі інші поневолені народи СССР!
Ідучи біля села Рибча, полковник Ігор мав намір знищити підступом це польське село, але поляки були обережні та добре озброєні, і цей намір не вдався. Так ми доїхали до Вишневця, де місцева боївка підпалила замок Вишневицького. Жаль було дивитися, як горіли пам'ятки нашої минувшини. Червоні язики вогню огортали поволі гарну будівлю. З гуркотом завалилася на моїх очах найкраща частина замку — «тафльова заля». Історична будівля впала жертвою наказу: — палити всі великі будинки, які могли б служити приміщенням для штабів совєтських військ, а пізніше для їхніх державних установ.
Дальшими місцями нашого короткого постою були села Коханівка та Вербовець. Знайома місцевість та люди нагадували мені про мою колишню тут посаду управителя маєтку. З цікавості) я заїхав був на Княжину. З під снігу стирчали мури та обгорілі комини спалених будинків. Лише півтора року минуло з того часу, коли я виїхав звідси на Полісся, а скільки подій відбулося за цей час! Чи можна було передбачити, що на цьому місці залишиться лише згарище?
Совєтські партизани невпинно посувалися за нами. Села Куськівці Великі, Янківці та Москалівка й ряд менших сіл були вже зайняті ними. Полонені совєтські партизани розповідали, що численність їхнього загону досягає трьох тисяч осіб. Головним завданням цього загону було прочищати терен від УПА, провадити розвідку та перетинати шляхи сполучення німецької армії в місцях, де червона армія провадить наступ. Щоб не виявити власних сил, ми вирішили відтягнутися під самий волинсько-галицький кордон у село Колодне. Дальший відступ був недоцільний, бо кінчалася територія Волині—терен дій відділів УПА. В Галичині в той час боротьба збройних сил щойно набирала розмаху, їхня дотеперішня назва була «Відділи самооборони».
Кордон охоронявся «гренц-шуцами». Німецька адміністрація в Галичині була ще на місцях, а нам необхідно було числитися з німецькою армією, що тримала фронт. Ми були весь час у буфері двох противників, а вони—рано чи пізно — на нашому відтинку (фронтова німецька люка) мусіли зустрітися, а це означало б наше знищення. Внутрішній стан наших відділів являв собою не дуже відрадну картину. Зустрічні бої з совєтськими партизанами під час відступу значно вичерпали наші скромні запаси амуніції, так що на стрільця припадало лише по п'ять набоїв. Перехід фронту в совєтське запілля був також не такий простий. Свого часу вислана сотня Хмари повернулася назад розбита та долучилася до нас у Колодному. Запляноване нами розподілювання більших відділів на малі не вдалося і, навпаки, число наших відділів з кожним днем зростало. Командир Кропива, а кілька днів пізніше також командир Еней не втрималися на своїх місцях, де задумали перебути фронт. Один і другий прибули до нашої групи.
Совєтські партизани досить докладно обшукували терен за українськими повстанцями. Командир Кропива пережив такий випадок: совєтські партизани оточили його вночі з почотом у хаті, де він ніяк не сподівався наскоку. Люди з його почоту загинули. Йому ж самому вдалося, завдяки його непресічній відвазі, вискочити надвір; в білизні та босий пробіг по снігу п'ять кілометрів, аж поки не дістав у близькому селі одягу.
Беручи під увагу ситуацію, провідник Леміш скликав штаб на нараду. Результатом наради були такі постанови:
1) Зорганізувати один бойовий курінь та посилити акцію проти ворогів, щоб здобути зброю.
2) Вислати організаційних людей на свої терени, або долучити їх до відділів.
3) Решту окремих сотень перекинути при найближчій нагоді в совєтське запілля.
4) Посилити працю політосвітників серед населення.
5) Створити вишкільннй сектор у курені.
6) Закупити у Львові ліки та щеплянку протії тифу.
7) Заплянувати акцію на Збараж, де мали бути захоплені банк, аптека та харчові й одягові магазини. В разі вдалої акції, ми надіялися вирівняти та поліпшити жалюгідний стан матеріяльного забезпечення наших відділів.
Штабові групи Схід підлягали в той час тринадцять сотень, враз із тими, що перебували вже в совєтському запіллі. В селі Колодне було в той час п'ять сотень, з того одну сотню Хмари розформовано поміж іншими сотнями так, що властиво там був один курінь та одна окрема сотня. Разом із почотами, польовою жандармерією, господарськими відділами, розвідкою, організаційними людьми та санітарними частинами в Колодному було около дві тисячі осіб.
Командир Кропива зайняв після наради знову становище шефа штабу, мені ж було доручено функцію оперативного старшини штабу. Курінним призначено Наливайка, політосвітником куреня—Лимана, вишкільним при курені— Андрія, сотенним першої сотні куреня — Панаса, другої — Гамалію, третьої Житнього. Сотенним окремої сотні був Грабенко. Головним командиром усієї групи залишився надалі полковник Ігор.
Розпочалися дії. Найкращі сотні або чоти, забезпечені забраною з решти відділів амуніцією, висилали ми на заставу в навколишні села, висунуті від нас на схід, з ціллю здобути зброю. Розвідчі відділи совєтської партизанки намагалися проникнути в наш терен, отже наше плянування виявилося доцільним. Щоденно в наші руки потрапляла здобута від совєтів зброя та полонені. Відділи поволі поповнювали свою зброю. Лиман віддано працював день і ніч над пропагандивним матеріялом та підбирав людей. Я зайнявся розробкою пляну акції на Збараж.
Командири та провідник Леміш були перетяжені роботою. Складалося загальне враження, що село Колодне являється однією з наших «пашківських республік», тільки в складніших обставинах. СБ також відновила свою нормальну працю. Прокурор Смок та один із його високопоставлених підвладних, Підкова (Лук'янчук Андрон із села Забара) не тільки впорядковували поточні справи, але кінчали різні залеглості. Однією з таких справ був свого часу виданий наказ головного командира УПА—Охріма про покарання курінного Крука за непослух. З наказу штабу був створений польовий суд; в його склад входив я, як старшина, як підстаршина — Корот та стрілець Омельчук. Тому, що курінний Крук не з'явився на суд, справа його розбиралася заочно. Акт обвинувачення курінного Крука був прочитаний прокурором Смоком і мав такий зміст:
Командир Охрім давав певні зарядження Крукові. Курінний Крук відповів, що тих заряджень не виконає тому, що вони є, на його думку, другорядного значення і що в першу чергу треба полагодити важливіші справи, а не займатися дурницями, що їх подає головне командування. Польовим судом був внесений вирок смерти, але тому, що Крук мав великі заслуги в новітніх визвольних змаганнях, кару смерти йому замінено виключенням його з рядів УПА та забороною вступу до останньої аж до часу, поки він, як громадянин, зможе бути покликаним до української армії.
Як член ОУН, він також мав стати перед організаційним судом.
Не знаю, чим пояснити такий дивний збіг обставин. Свого часу, коли роззброювали табір «мельниківців» в Антоновецькому лісі, Крук врятував мені життя, стримуючи лють Кропиви. Тепер мені довелося його судити. Командир Кропива за той час став моїм найкращим приятелем; він часто повторяв, що ніхто мене так не розуміє, як він.