Він не мав сили ані заперечити, ані всміхнутися, коли пані Панделлі сказала йому, складаючи до коробочки карти:
— А знаєте, Аділь-бею, ви починаєте досить непогано грати в бридж! Панделлі відкинувся назад у кріслі, припалюючи ще одну рожеву сигаретку. В таку пору господар звичайно вже сидів з напівзаплющеними очима й позіхав, чекаючи, поки розійдуться гості. Але цього разу він, навпаки, сказав Джонові, що сидів, як завжди, з розстебнутим коміром:
— Налий собі ще віскі!
У великому, обкладеному кахлями каміні тихо горів вогонь. За вікном лопотів дощ, час від часу було чути, як під вагою струменів аж гуде ринва. У вітальні засвітили гасові лампи — струм уже вимкнули.
— Отже, нашого перського друга сьогодні вранці таки відіслали? — запитав Джон, наповнюючи свою чарку.
— Так, ще й з двома супутниками в купе,— відказав Панделлі. — А ви знаєте, скільки дорогих килимів йому пощастило вивезти звідси за кордон менше ніж за рік? Сто вісімдесят! Я вже не кажу про самовари, ікони та інші художні дрібнички... — Він обернувся до Аділь-бея. — І ваш Фікрет піймався саме на тому, що допомагав йому. Пригадуєте, як у цій вітальні, біля каміна, вони про щось домовлялися? А на другий день Фікрета, як то кажуть, накрила тінь, і досі про нього нічого не відомо. Що ж до пана Амара, то радянці звернулися до перського уряду з вимогою негайно відкликати консула. Сьогодні вранці він поїхав і, як я вже сказав, не сам.
— Чи правда, що його дружина залишилася? — поцікавилась пані Панделлі.
— Вона не була йому дружиною. Цю молодицю він підібрав десь у Москві, коли був там співробітником Ліги Націй. Тому вона й не змогла виїхати з ним до Персії.
М'яке й тепле повітря у вітальні навіювало сон. Відчуття сонливості додавали й два рожевих абажури. Панделлі випростав ноги й задоволене проказав:
— Ось і ще один день минув...
— На Різдво ви будете в Італії?
— «Авентіно» відпливає до Генуї двадцять другого. А двадцять четвертого ми будемо вже у Римі.
Панделлі вже всміхався Генуї, Риму, рідній домівці... На нього чекала двомісячна відпустка. Цього досить, щоб не хотілося спати, щоб усе, що стосується Росії, споглядати цілком байдуже. Йому вочевидь хотілося говорити ще й ще, ділитися своєю радістю з приводу від'їзду...
— Ви недавно повернулися з Новоросійська, Джоне? Це правда, що минулого тижня там виявили людоїдство?
— Там було так,— озвався Джон. — Міліція одержала донос і виїхала за вказаною адресою. Вони знайшли чоловіка, що сидів у льоху перед бочкою з рештками тіл своєї дружини й дочки. Його довелося вбити — він так палко захищав своє добро, що збожеволів.
— Що ви на це скажете, Аділь-бею?
— Нічого.
— Наш друг дуже змінився за ці три місяці,— зауважила пані Панделлі. — Побачивши його в перші дні, я не вірила, що він витримає. Однак він усе ж таки звик. Мені навіть здається, ви трохи поповнішали, Аділь-бею.
Справді, він погладшав. Але це не була ознака доброго здоров'я. Його тіло ставало млявим і пухким, погляд — важким і похмурим. Аділь-бей помітно постарішав.
— Отже, представляти консульський корпус невдовзі будете ви самі. Аділь-бей спробував ввічливо всміхнутися. Відколи він почав щотижня ходити вечорами на бридж до Панделлі, господиня стала до нього дуже люб'язною. Здавалося, вона вирішила опікуватися ним, захищаючи його від ущіпливих зауважень свого чоловіка.
— Ну, пора з вами прощатися,— сказав Джон, допивши чарку. — Сподіваюся, до вашого від'їзду ми ще побачимося. До речі, я побував на тому судив. Ходімо, Аділю.
Як завжди, Аділь-бей був напідпитку. Вони надягли плащі та калоші й почалапали залитою багном вулицею. Дощ умивав їхні обличчя. Вже почалася осінь, дощі йшли щодня, без просвітку, без жодного промінчика сонця. Багато вулиць перетворилися на бурхливі потоки.
— Ну то що, Аділю?
Дві мокрі постаті час від часу хилились одна на одну, а коли намагались обійти калюжу, то послизалися й штовхались.
— Я слухаю вас...
— Виходить, ви почали пити, га?
— Ні! А чому ви про це питаєте?
— Та так... Може, посидимо трохи в барі?
Аділь-бей здогадався, що має на увазі Джон. Почувши слова пані Панделлі про те, що Аділь-бей дуже змінився, Джон, певно, вирішив, нібито причина цієї зміни — пияцтво. Аж ніякі А втім, Аділь-бей і сам не пояснив би до пуття, що з ним коїться. Все почалось того дня, коли розстріляли турка, який переводив людей через кордон. Тоді Аділь-бей надзвичайно розхвилювався, але потім якось раптово збайдужів. У нього ніби щось надірвалося всередині.
Наступного ранку він нічого Соні не сказав і взагалі цілий день не розмовляв із нею. За два тижні він жодного разу не попросив її прийти ввечері. За ці самотні вечори обличчя його поволі набуло розм'яклого, байдужого виразу, причину якого Джон і побачив у пияцтві.
Коли Аділь-бей щойно приїхав до Батумі й познайомився з подружжям Панделлі, він ладен був розділити з ними цю частку свого життя, приготовану долею, проте наштовхнувся на порожнечу й навіть певну ворожість. Блукаючи вулицями міста, він намагався злитися з натовпом, але й натовп не приймав його, уникав із ним будь-яких контактів. Вже втрачаючи надію, Аділь-бей ухопився за Соню. Але ніколи він не почував себе таким далеким від неї, як тоді, коли вона стала його коханкою.
Може, причина в тому, що він — турок, а вони — росіяни, італійці й навіть оці перси, яких усі зневажають? А може, просто в тому, що він — це він, Аділь-бей?
У кожному разі, щойно Аділь-бей робив спробу жити так, як йому здавалося правильним і природним, він одразу ж опинявся немовби перед невидимою стіною. Сам того не бажаючи, він ставав таким самим інертним, як і всі довкола, а може, навіть інертнішим. Адже це не потребувало жодних зусиль, це відбувалося якось само собою...
Самотність не залишала його ніде — ні в розмовах із відвідувачами, ні в іноземному відділі, ні на вечірках у Панделлі. Самотність стала в нього наче захисною димовою завісою, що давала змогу не бачити нічого навкруги.
Скажімо, як він міг не помітити з першого ж дня, що всіх тут тримає не власна воля, що всі тут ніби чимось прикуті?! Тому й шукає Джон порятунку в пияцтві, тому й улаштовують Панделлі заслін від усього довкола у вигляді свого міщанського комфорту і ладні тягти його за собою навіть у пустелю.
А Соня! А Коліні Хіба той чоловік, повернувшись з роботи, виявляє до дружини якісь щирі почуття? І в кооперативному ресторані кожне обідає у своєму кутку, наодинці з власними думками. А вуличний натовп? Невже тільки ставши натовпом, люди відчувають потребу чи обов'язок приходити до маленького бронзового чоловічка, що стоїть на подобі земної кулі?
І він, Аділь-бей, також виявився таким самим, як і кожне з них, от і все. Він теж знайшов собі закуток, з якого можна дивитися на решту людей з презирством самотньої тварини.
Удвох із Джоном вони чалапали в темряві по багні, поки опинилися на ворозі бару, де навіть у цей час стовбичило троє дівок. Американець фамільярно привітався з ними. — Ви їх знаєте?
У барі вони або просто розмовляли за чаркою, або грали в бридж, але дружбою такі взаємини не були — кожен лишався сам по собі. Фасад будинку був досить похмурий, але форма тут якраз відповідала змістові. Світляна вивіска осявала частину брудної вулиці й трьох давок із знебарвленими під дощем обличчями; поодинокі вогники на суднах де-не-де пробивалися крізь пелену дощу. Джон саме спинився на порозі й іронічно поглядав на Аділь-бея.
Обидва вони мали однаковий вигляд: у кожного промоклий до нитки одяг, змарніле обличчя, мляве від нудьги тіло, а в душі — відчуття байдужого, повільного згасання.
Обидва стежили потай один за одним і зневажали один одного. Джои поглянув на дівок, потім — на Аділь-бея.
— Я знаю їх усіх! — заявив він з таким виглядом, наче міг проникнути
зором крізь усім стіни в місті, розгледіти всі кімнати й усіх мешканців. — Сотні,
Аділь-бею! Полічіть! Одна за одною, і так протягом чотирьох років-Вій штовхнув двері й дозволив швейцарові скинути з себе плаща. Аділь-бей
не поспішав за ним услід. Він розглядав збоку свого супутника, намагаючись
уявити, як той іде вуличкою, обійнявши якусь дівку.
— Ви платите їм карбованцями?
— Вони надають перевагу доларам, бо з ними можна піти до Торгсину. Там радянських грошей не приймають, зате завжди є хліб і все інше...
— Сотні! — повторив Аділь-бей, який доти бачив лише кількох дівок у барі та на вулиці.
Вони стояли біля червоної стойки, не оглядаючись на залу, де в цей час сиділо лише кілька моряків.
Чому Джон поводиться з ним, Аділь-беєм, так само поблажливо, як і Панделлі?
— А крім того, тут є ще сотні жінок, яких я не знаю. Це непогані жіночки — скажімо, як ваша секретарка,— але їхньої платні їм не вистачає навіть на їжу, тому вони підфарбовують губи і... З вашим попередником ми частенько погулювали ночами, кожен у своїй компанії. Інколи ми стикалися на одній вулиці чи в одному будинку, а часом навіть в одному коридорі. Я був би здивований, якби ваша секретарка не пройшла крізь усе це.
Залу осявала кругла жовта лампа. В її млявому світлі вирізнялися лише білі квадрати скатертин. Коли жінки проходили повз лампу, їхні червоні та блакитні сукні набували химерних відтінків, нагадуючи скляні вази.
— Віскі?
— Як вам завгодно.
Джои дивився на нього з іронічною усмішкою. Аділь-бей уже навіть не злився на нього, цілком поринувши в споглядання жовтої лампи. Хіба він сам не міг би волочитися за жінками, як оцей американець? Чи найняти таке розкішне помешкання, як у Панделлі? Зробити те й те зовсім не важко. Чому ж він цього не робить?
Раптом поруч почувся знайомий голос:
— Вітаю вас, любий Аділю!
Це була Нейла. Простягнувши руку, вона сміялася з його збентеженого вигляду.
— Я сяду, можна? Ви не раді мені, поганцю? Гарсоне, бенедиктину! А знаєте, ви мені потрібні — як офіційна особа, як представник Туреччини.
Джои загадково всміхнувся, і Нейла фамільярно, як давня подруга чи спільниця* взяла його у свідки.
—*» .То ви йому вже розповіли?.. Так ось, Аділю, ви гадали, що я— персіянка. Але насправді я туркеня, хоча й народилася в Росії. Мій дід походив з Анкари, звали його Ахмад. Треба, щоб ви допомогли мені зібрати потрібні папери й дістати паспорт...
— Побачимо,— сказав Аділь-бей, спорожнюючи склянку. Він мляво подивився на Нейлу, потім на Джона й запитав себе, чи вистачило б у нього зараз сили потанцювати. Ще не минуло й року відтоді, як у Відні під цю саму музику він танцював цілими ночами. Але тепер консулові не до танців. І не до Нейли, яку зараз так легко повести з собою. Байдуже йому й до рештки жінок у цьому барі. Хоча, сказати правду, декотрі з них досить гарненькі. Може, причина — в перевтомі?
— Коли можна прийти до вас?
— Коли завгодно.
— А ота біленька мишка завжди при вас? Аділь-бей не зрозумів і здивовано глянув на Нейлу.
— Ну, ваша юна росіянкаї — пояснила вона, зиркнувши на Джона.
— Так.
— І ви задоволені?
— Чим?
— Нею!
Він знизав плечима так само мляво, як робив Джон. Все це не має сенсу. І Нейла говорить, аби говорити. Аділь-бей відчував себе цілком у полоні спиртного й музики. Він міг би просидіти тут іще з годину, але офіціанти вже почали прибирати зі столиків. Усі попідводились. Нейла спробувала взяти консула ігід руку, але він рішуче відступив убік.
— То ви не проведете мене?
— Ні.
— А ви, Джоне? Машина з вами?
— Ні.
Не залишалося нічого іншого, як розійтися в різні боки. Жінок на порозі бару вже не було. Погасла й вивіска.
Аділь-бей не затуляв обличчя від дощу, не дивився, куди ступає. Штани вже були забрьохані по самі коліна. Праворуч шуміло море, але видно нічого не було, навіть відблисків на його поверхні.
Він уже знав майже всі вулиці в місті і навіть підворіття, де просто на голому камінні ночували бездомні. Цих людей Аділь-бей також уже знав. Він знав уже все! Він побував у крамницях, у кооперативах і конторах, хоч усе це його й не стосувалося — адже турецького консула мали обходити тільки справи турків.
Однак це стало його потребою, навіть пристрастю. Місто здавалося йому живою істотою, що не бажала знати Аділь-бея чи, правильніше сказати, просто не помічала його, примушуючи, мов бездомного пса, самотньо блукати вулицями. Він ненавидів це місто — так ненавидять жінку, яка відмовила. Сумна й безрадісна ця пристрасть. Отже, Аділь-бей вирішив вишукувати й розкривати всі виразки цього міста.
— Всі мають право працювати, заробляти й не знати голоду,— казала Соня. Вона й сама була наче втілення цього міста! Така ж холодна й нещира, вона не відхиляла Його любощів, як ото вуличний натовп не боронив йому прогулюватися від пам'ятника Ленінові до нафтопереробного заводу.
І Аділь-бей прогулювався, уважно розглядаючи все довкола. Якась стара жінка годинами стояла під дощем, уперто пропонуючи перехожим несвіжу рибу. Може, вона й не сподівалася дочекатись покупця?
— Скільки? — запитав її Аділь-бей.
Діставши не без труднощів російську граматику й словника, він вивчив кілька фраз. Це був ніби його виклик цьому місту.
— П'ять карбованців, товаришу.
Ще один чоловік років сорока цілий день марно продавав цигарки — без коробок, на штуки. Сардонічне посміхаючись, Аділь-бей пригадував добре вгодованих моряків, пригадував Соню в клубі і її нову чорну сатинову сукню, пошиту до свята, пригадував її спокійні відповіді й нарешті — розстріляного горянина.
Другого дня Аділь-бей запитав дівчину, навіть не дивлячись у її бік:
— У Чорному морі дуже багато риби, правда ж? Тому вона, гадаю, має бут» у вас дуже дешева?
— Так, вона дешева.
— І скільки ж вона коштує?
— Карбованець чи два за кілограм.
— Цікаво. А на ринку три нещасні рибини продають за п'ять карбованців. Аділь-бей відчув, що Соня схвильовано дивиться на нього: було чутно, як нервово дівчина шелестить паперами.
— Бо то — вільний ринок, який ми хочемо ліквідувати. А в кооперативі...
— У кооперативі риби немає зовсім. Я там нещодавно був.
— Вона там часто буває.
— За останні два тижні — жодного разу.
— Це залежить від улову.
Вперше йому хотілося — Аділь-бей і сам не знав чому,— щоб Соня заплакала. Мабуть, це принесло б йому полегкість. Він вирішив перевірити, чи згодиться вона прийти ввечері, якщо він попросить. І вона прийшла — м'яка й спокійна, як завжди. Чому вона прийшла? Щоб довідатися більше про людей, яких потім розстріляють? Щоб знайти, за що розстріляють його самого?
Що означають для неї його обійми? Або чиїсь інші обійми? Вона ж нікого не кохаєі Вона просто йде вперед — горда, розміреним кроком, дивлячись перед себе скляними сірими очима невинного підлітка. Ці очі час від часу спиняються на людях чи на речах, але ніколи в них не відбивається нічого, крім цікавості.
Які цікаві відкриття робив Аділь-бей у ці безконечні дні, коли блукав по місту! Правда, блукання його стомлювало, тим більше, що він, опинившись на вулиці, не міг ані випити кави, ані завітати до когось у гості. На його запитання люди відповідали дуже квапливо й одразу ж бігли геть, а то й зовсім не відповідали, зі страхом тікаючи від нього. Одного разу він подарував маленькому хлопчикові карбованця. Це помітив якийсь перехожий, і не встиг Аділь-бей відійти й двох кроків, як хлопчик, діставши ляпаса, перелякано викинув карбованця в канаву.
Кілька разів, як-от у цьому випадку, Аділь-беєві ставало лячно, але здебільшого він почувався людиною, яка марно намагається перебороти ганебну пристрасть.
Чому його всі обманюють?
Він повертався до консульства злий, але з новими враженнями.
— Вже три тижні в Батумі ніхто не їсть картоплі. А тим часом у готелі «Ленінський», де зупиняються високі чиновники, продають свіжу ікру, шампанське, шашлики...
— То для іноземців.
— Там не буває більше двох іноземців на рік!
— А хіба ваші міністри харчуються не краще, ніж прості люди?
Аділь-бей уже й не пригадував, коли це почалося. У всякому разі після того, як розстріляли провідника-горянина. Та трагедія сталася, можна сказати, просто в консульстві. А чоловік же так не хотів говорити при Соні!.. І він, Аділь-бей, дозволив цій росіянці залишитись і слухати! Йому слід було б виставити її за двері. Але чи не трапилося б тоді чогось із ним самим?
Від того дня Аділь-бей, коли дивився на Соню, відчував лють, розчарування, тривогу, а іноді — майже панічний страх. Вона приходила ненавидіти його! Ненависть він бачив у її очах — ненависть, яку він, не бажаючи того, викликав, певно, сам.
А Джон гадав, що Аділь-бей п'є! А пані Панделлі вітала його з прекрасним виглядом і успіхами в бриджі!
Аділь-бей штовхнув двері, ввійшов, засвітив свічку й послідовно почав робити те, що робив щовечора. Може, саме ця узвичаєність та монотонність і надавали всім його. рухам якоїсь інтимності, навіть чарівності. Спершу він сів у крісло й скинув калоші. Потім якийсь час сидів у самих шкарпетках і дивився на тіні, що коливалися на стінах, на полум'я свічки, на фасад навпроти.
Соня спала. ЇЇ брат із дружиною також.
Завтра Аділь-бей розмовлятиме з чоловіком із Новоросійська. Завтра його секретарка з витягнутим обличчям знову заперечуватиме очевидне. А сьогодні ввечері, перед тим, як прийшов Джон, пані Панделлі сказала щось цікаве... Що саме? Ах, такі Пригадав. Вона розповідала про свою відпустку в Італії, а тоді додала:
— А ось Джон тут уже чотири роки і ще жодного разу не виїздив із Росії.
Правда ж, це досить дивно? Він більше, ніж ми, обізнаний з усім, що тут діється, але нічим не переймається-Може, Джон — теж один із них? Чому б і ні? Адже виявилося, що Нейли — не дружина панові Амару, а звичайна московська шльондра. Але що до того йому, Аділь-беєві? Скільки можна наслідувати поведінку інших — людей на вулиці, службовців в установах. Коліна та його дружини — завжди мовчати, відгородившись від усього у власному лігві?! Так можна дійти до того стану, коли думаєш лише час від часу, а загалом живеш, немов уві сні!
Два тижні тому, коли Аділь-бей зайшов до іноземного відділу, йому несподівано сказали:
— А ми знайшли вам служницю!
Він зрозумів цю фразу ще до того, як почув переклад, але навіть оком не змигнув.
— Дякую,— коротко відказав Аділь-бей.
До цієї служниці він так жодного разу й не заговорив. Вона приходила вранці і вдавала, ніби прибирає в кабінеті. До обіду тинялася в спальні чи на кухні, які, втім, залишалися такі самі брудні. Коли пополудні Аділь-бей несподівано повертався додому, то щоразу заставав служницю з якоюсь жінкою або й чоловіком на кухні, але вдавав, ніби не помічає цього. Може, вони вирішили, що самої Соні мало для того, щоб стежити за ним?
Сидячи в кріслі, Аділь-бей розв'язав краватку, розстебнув комірець сорочки і вирахував, що вже рівно три тижні не запрошує Соню на вечір.
І це дуже добре! Першого разу він витримав тільки два тижні. Та коли Соня прийшла, навіть її обнадійлива усмішка не зворушила його. Після коротких нервових обіймів Аділь-бей сердито кинув:
— Я мушу йти!
Щотижня він учився в Панделлі грати у бридж. Пані Панделлі, яка добре до нього ставилася, охоче повторювала:
— Ви, турки, не такі, як ми. Ви загадкові люди!
Якби Аділь-бей мав досить бромового настою, то, мабуть, спав би цілими днями! Але ліків зі Стамбула так і не надіслали. Натомість його покликали до іноземного відділу й показали стограмовий пакуночок із штампом аптеки, біля якої він жив два роки.
— Що ви хочете з цим робити?
— У мене безсоння. Ваш лікар порадив мені настій брому.
— А може, вам треба робити гімнастику чи просто трохи гуляти перед сном?
— Повторюю: так мені порадив лікар.
— Він не казав, що треба аж сто грамів!
— Це правда. Але я замовляв про запас.
— В такому разі ми передамо пакуночок лікареві, і він видаватиме вам маленькі дози — відповідно до ваших потреб.
Аділь-бей не став протестувати. Та коли лікар приносив невеличкі пакетики з білим порошком, Аділь-бей просто їх викидав — так було безпечніше.
Він просиджував у кріслі до другої чи й до третьої години, поки свічка згоряла наполовину. Коли від неї залишалася рівно половина, він гасив її й лягав. А вранці виливав у раковину приготований служницею чай і відкривав, як і доти, консервоване молоко.
Цілими годинами Аділь-бей блукав вулицями, не вибираючи дороги. Він спостерігав, як розвантажують судна, а коли на нього не звертали уваги, заводив розмову з котроюсь із жінок, що робили ту роботу. ^ — Скільки заробляє вантажниця? — запитував він Соню, повернувшись до консульства.
— Не менш як десять карбованців на день.
— І на ці гроші можна прожити?
— Звичайно. Тим більше, що ті жінки не витрачаються на одяг.
— А на три карбованці можна? Дівчина зволікала з відповіддю.
— Це вже важче, чи не так? Навіть якщо задовольнятися тільки бавовняною сукнею та трусами, як оті дівчата. Так ось, вони заробляють по три карбованці на день!
— Хто вам сказав?
Аділь-бей замовк і почав ходити колами по кабінету. Позираючи раз у раз на Соню, він помітив, що вона зблідла, а плечі в неї стали неприродно рівні, а напружені. Та хіба він не знав, що й у неї самої тіло розм'якло від недоїдання?
Одного разу Соня якось невпевнено сказала:
— Аділь-бею, дозвольте мені дати вам одну пораду. Щодня ви відкриваєте банку консервів, з'їдаєте одну сардинку чи шматочок тунця або й зовсім нічого не берете. А це погано впливає...
— А. якщо я не хочу їсти?
— То сховайте консерви або викиньте їх кудись! — Вона говорила, не дивлячись йому в очі.
Це мало не зворушило його. Але натомість він закричав:
— Отже, вони збираються тут, щоб поділитися рештками моєї їжі?!
— Хто — вони?
— Люди, яких я тут застаю, коли несподівано повертаюся!
— Та що ви, ні! То, мабуть, батько й мати вашої служниці. До того ж у неї є дорослий син.
— Який нишпорить серед моїх паперів?
— Та що це з вами?
— Я його бачив!
У неї залишилася тільки одна відповідь:
— Хіба у вас на батьківщині прислуга ніколи не цікавиться справами своїх господарів?
Аділь-беєві спало на думку, що бліднути ще дужче Соні вже небезпечно. Минулого разу, після цілогодииних намагань дошкулити дівчині, він усе-таки попросив її прийти ввечері. Соня тоді пробурмотіла:
— Для вас це так важливо?
— Ні! — відказав він.
І ось від того дня минуло вже три тижні.
Свічка вже наполовину згоріла. Аділь-бей підвівся, перейшов до спальні й почав роздягатися. Він так і не розпорядився пошити й повісити фіранки. По шибках квапливо скочувалися тремтливі краплі. Посеред вулиці біг і шумів, наче лісовий струмок, справжній потік. Вікно навпроти було зачинене.
Аділь-бей ліг і дмухнув на свічку, як це робив щовечора. Лежачи з розплющеними очима, пригадав пана Панделлі; той був так пересичений радістю, що навіть зітхати забув. Італієць тішився тим, що завтра мав вирушити на борту «Авеитіно» додому.
А поруч з обличчям Панделлі Аділь-беєві ввижався лютий образ чоловіка з Новоросійська. Сидячи поруч із дочкою, він ладен був захищати її від будь-яких зазіхань перехожих. Не забути б розповісти про цього чоловіка Соні. Та Аділь-бей знав: Соня й тут знайде що відповісти. Мовляв, а хіба в Туреччині немає голодних?
У такому разі він покаже їй знімки стамбульських базарів, де прилавки завалені фруктами та городиною. А чи бачила вона коли-небудь ціле ягня, засмажене на рожні просто серед вулиці? За кілька піастрів можна купити повну тарілку м'яса! Скільки разів на місяць вона їсть м'ясо? А Соня ж якраз у тому віці, коли жіноче тіло формується, її маленькі груди вже починають обвисати, а тіло м'яке й бліде.
Чому вона ставиться до всього так категорично?
Чому вона мовби кидає Йому виклик? Це ж так просто — стати добрими друзями, розмовляти відверто й щиро! І чому вона завжди дивиться на нього з такою холодною цікавістю? Іноді, коли Аділь-бей тримав її в обіймах, здавалося навіть, що Соня його жаліє. А коли його очі збуджено спалахували від думки, що вони самі, в обіймах одне одного, Соня часом холодно запитувала:
— Що з вами, Аділь-бею?
Тим гірше для неї. Так далі тривати не може! Але й Соня вже не така, яка була колись. На П повіки лягли темні смуги, а коли Аділь-бей несподівано опинявсь у неї за спиною, вона здригалася.
Взимку вона носила ту саму чорну сукню, що й улітку, і того самого капелюшка, а зверху — благеньке манто з козячого хутра, на якому видніли сліди минулих років. Двічі чи тричі він бачив, як вона плела на роботі рукавички.
Жінки з бару харчувалися краще. Але Джон сказав, що через два-три місяці їх відсилають до Москви, щоб вони не зав'язали ні з ким серйозних стосунків.
«Одну з них,—кинув якось Джон,—убили за те, що вона довірилася бельгійському морякові й щиро розповіла йому про своє життя». Аділь-бей забув розказати про це Соні. А втім, вона й сама має знати про такі речі. Дівчина знав все. І все ж йому хотілося, щоб вона почула це з його вуст.
Часом дощ припускав рясніший і обертався на справжню зливу. Тоді гучніше шумів і потік. Так тривало кілька хвилин, а по тому дощ знову трохи вщухав. У будинку навпроти горіло світло. Там була Соня. Джон розповідав йому і про неї. Та й про Нейлу теж. Чому всі заводять із ним розмову про його секретарку, так наче, крім цієї блідої дівчини, в місті більш нікого нема? А тим часом жінок тут сотні! Тепер він знає й про це.
Щодо Соні, то сили її вже вичерпуються, це ж ясно. Боротися з ним, Аділь-беєм, їй усе важче й важче.
Аділь-бей перевернувся на другий бік. Він засинав, і йому здавалося, що він котиться з крутого схилу. Але шум дощу й далі переслідував його, перетворюючись уві сні на потріскування друкарської машинки: секретарка із стомленими очима закінчила друкувати одне речення і обернулася, чекаючи наступного.
Не забути б розповісти їй про того чоловіка з Новоросійська!