На величезному просторі полісько-білоруських лісів німці не могли собі дати ради. Загони совєтських партизанів посилили свою акцію. Пускали потяги під укоси, щоденно робили напади. Нам було відомо, що недалеко від Великої Глуші, в невірівському лісі, перебував один із таких відділів. Але наші поліцисти чулися дуже певно, а разом з ними й ми. Одначе ми всі разом перерахувалися. Совєтські партизани провадили мобілізацію всіх колишніх червоноармійців, які перебували по селах. Вони нав'язали кактакт із поліцистами «східняками» в В. Глуші і, маючи інформації, зробили напад.
На світанку одного дня затарахкотіли кулемети й несподівано поліція була оточена. Після двох і пів годин завзятої боротьби зраджених поліцистів, совєтські партизани підпалили будинок поліції і всі, що були в будинку, згоріли. Ми зірвалися з ліжка, швидко одягнулися і з пістолями вискочили в сіни. Не знали, що робити? Чи боронитися, а потім таки самим застрілитися, чи тікати. Тікати було запізно — по всьому селі лазили від хати до хати большевики.
З того становища визволив нас наш господар Оксень.
— Не бійтеся, хлопці, я вас уже давно подав на списку своїх людей. Заховайте лише свої добрі речі на горищі, а самі сидіть спокійно в хаті, промовив до нас найспокійніше в світі.
Нам спочатку не вірилось, але Оксень нас переконав, Що він пов'язаний з партизанами вже давно і що за нас гарантує.
За кілька хвилин у хату ввійшли три партизани. Один із відзнаками старшого лейтенанта та два бійці в цивільному одязі. Розпочалося слідство. Ми, як тільки могли, доводили, що ми сини батраків, що ми не лише брати по крови, а й товариші по ідеї комунізму. Ми знищили на Волині фільварок і приїхали на Полісся зв'язатися власне, з партизанами. Найкращим доказом наших намірів є зброя, яку ми маємо. На запит, чому ми на Волині не творили партизанки, ми оправдувалися, що там націоналістичні впливиі й до комуністів ніхто не піде.
— Чому ви ширили фашизм на Поліссі? — запитав грізно лейтенант.
Ми відповіли, що це лише для маскування. На питання, на які кошти ми вчилися за Польщі, ми вигадали історію» що нас полюбив пан і хотів виховати на поляків, але йому не вдалося, бо ми за бідний нарід і т. д.
На питання, чи ми бажаємо вступити в партизанські ряди, ми відразу дали згоду. Нам поставлено умову, що кожний з нас зокрема виконає завдання. Перша черга припадала мені. Треба було жити місяць у Камінь-Коширську і подавати інформації про німців.
Литвин мав залишитись у них у відділі. Забрали у нас одного нагана, наїлися, напилися горілки й відійшли, даючи нам чотири дні до зреалізування пляну, тобто, Литвин мав зголоситись до відділу, а я — влаштуватись у Камінь-Коширську.
З одного боку велика небезпека нас трохи лякала, але з другого—щось тягнуло до пригод. Акція звернена проти німців, отже, хоч ми мали йти з большевиками, то сумління наше було б чисте. Одночасно, вирішили від большевиків тікати, але аж на весні, а тим часом виконувати завдання. Тим більше мусіли ми залишатись з огляду на Оксеня, він же за нас поручився. Ми його усвідомили й він нас полюбив, як добрих хлопців. Очевидно, що гроші й користі, які він мав від нас, та сало й горілка, відіграли тут свою ролю. Але ми не могли його наражувати, бо він урятував нам життя.