Вже декілька тижнів в околиці Крем'янця та Вишневця появилися листи від німецького вермахту «Кампфгрупе Прютцман», що боронили Крем'янець, з пропозицією до командування УПА — розпочати переговори. Спочатку наше командування не надавало цьому жодного значення, однак останній лист, що його отримала організаційна сітка району Вишневець і в ньому німці гарантували недоторканість наших парляментарів, та наше критичне становище між фронтами, спонукали нас використати цю нагоду. Хоч це не було згідне з лінією політики УПА, одначе наші командири, за згодою провідника Леміша, вважали за доцільне ввійти в контакт з німецькою армією для самозбереження відділів.
Таким чином потягнення, яке зробили кілька місяців тому мельниківці, стало актуальним в бандерівців.
Отримавши відповідні інструкції з штабу, курінний Наливайко, Оля Горошко24), Брут, два з почоту Енея та два з почоту Наливайка від'їхали до Крем'янця. їх озброєних та з тризубами на шапках, що сміливо в'їхали в місто, ніхто, на диво, не затримував. Переговори відбулися в приміщенні штабу, в відділі ІС вищеназваної кампфгрупи. З німецького боку в переговорах брали участь три старшини та один зондерфюрер. Першою точкою розмов наших представників були вимоги, щоб переговори проходили на принципі, перш за все, політичного порозуміння: поперше— звільнити всіх політичних в'язнів, подруге — визнати нашу боротьбу за визвольну боротьбу суверенної нації, третє — дати зброю для УПА. Щойно тоді наш головний провід зможе вступити з німецьким урядом у переговори в Берліні.
Після того, як німецькі представники заявили, що вони жодних політичних уповноважень із Берліну не мають та ведуть переговори лише в рамках інтересів даної групи вермахту, обидві сторони зорієнтувалися, що переговорів в ширшій площині провадити не можна. Такий оборот справи був передбачений нашими командирами, тому Наливайко договорився до такого: відділи УПА, що йому підлягають, окреслять приблизно терен своїх дій та дотримають невтральности. Німці з свого боку обіцяли те саме. Щодо зброї німецька відповідь була мало обіцяюча. На закінчення переговорів, наша делегація договорилася встановити спільну кличку між відділами Наливайка та німцями, щоб уникнути непорозумінь.
Ця домовленість не розв'язувала в жодній мірі наших вимог не тільки політичного характеру, але не давала нічого позитивного навіть для відділів у селі Колодне. Зваживши всі ці обставини, ми продовжували свій попередньо намічений плян, але і в тому нам не пощастило. Акція на Збараж потерпіла фіяско. Все було до акції докладно приготоване та обговорене. Не можна було передбачити невідповідної погоди. Це було причиною невдачі акції. В призначену на акцію ніч піднялася страшна завірюха і вітер кидав пригорщі снігу людям в очі. Надворі було абсолютно темно і сніг позамітав усі дороги. Провідники, що провадили наші відділи, втратили орієнтацію в терені і ми цілу ніч блукали по полях на немилосердному морозі та вітрі. Над ранок були змушені повернутися додому. В наслідок цього великий відсоток людей простудився.
Кінний відділ зв'язку, виїхавши другим напрямком на Збараж, виконав своє завдання: в'їхав на означену годину до міста, не знайшов там нас, як було передбачено, наткнувся на німецькі пости та в перестрілці втратив одного кіннотника раненим. На щастя, українська поліція в Збаражі була з нами в змові, також не почала акції; а то наші втрати були б ще більші. Чотириста змобілізованих селянських фірманок також простояли до білого дня під містом.
Звичайно, після кожної невдачі треба знайти винного та його покарати, тож сотенного Житнього перенесено до відділу розвідки, а на його місце призначено сотенним Вазона.
Через два дні після невдалої виправи на Збараж совєтський загін партизанів вийшов із нашого терену в напрямку на Тернопіль у Галичину, а їх місце зайняла 113-та сибірська піхотна дивізія 4-ої панцерної совєтської армії. Ця дивізія була перекинута сюди з румунського фронту. В перших днях наші застави успішно відбивали розвідчі загони совєтів, коли ж останні почали оперувати більшими відділами, ми були змушені рушитися з місця. За день перед нашим відходом з Колодна від нас виїхав у Галичину прокурор Смок та полковник Ігор, а його місце зайняв командир Кропива.
Дальшим місцем нашого короткого постою було село Старий Олексинець, де руїни старого замку служили нам обсерваційним пунктом. В цьому селі наші медики давали нам, командирам (на всіх не вистачало вакцини) останню ін'єкцію проти тифу.
Регулярна совєтська армія уявляла собою цілком щоінше, ніж партизани. В білий день, при підтримці мінометного вогню, повели вони на нас наступ. Ясно, що нам нічого не залишалося, як тільки відступати. Але тут виникало питання: куди? З одного боку були совєти, з другого—близька лінія німецького фронту. Захищаючись від наступу совєтів та поборюючи малі совєтські частини розвідки, ми почали пробиватися в напрямку села Попівці. В цей час появилася зовсім близько нас сотня Тополі, що згідно з наказом мала вже знаходитись по другий бік совєтського фронту. Тому, що ми не могли збільшувати числа наших відділів у такій критичній ситуації, сотенний Тополя дістав вдруге наказ — за всяку ціну пробитися крізь большевицький фронт. Його дальша доля мені невідома, знаю лише, що в напрямку, куди він відійшов із сотнею, чути було запеклий бій.
Вночі, десь о другій годині, совєти стримали за нами погоню. Розпорошені наші відділи збиралися в селі Попівці. Перемучені та голодні стрільці порозходилися по хатах шукати їсти, більшість же з них прилягла відпочати, де попало.
Провідник Леміш, командир Еней та Кропива відбували якусь важливу нараду. Мені було ясно, що на роздумуванню лишилося лише кілька годин. Стрілецтво так само відчувало якусь загрозу, і тому кожен запитував своїх командирів, що буде далі? Сотенні приходили до мене з надією, щось довідатися, я ж сам знав стільки, що й вони. О четвертій годині ранку покликали мене до штабу. Провідник Леміш розказав мені схвалене рішення. Треба користати з ночі та негайно вирушити в дорогу. Сотня Грабепка має відійти до близьких лісів Крем'янця. Я маю перебрати від Наливайка курінь та, перейшовши німецький фронт, відправитися в Галичину. Далеко на захід відступати нам не вільно. Зрушений фронт покотиться дуже швидко й німці затримаються ще, можливо, на річці Буг. Для маневрування визначається мені лісистий терен між Бродами та Золочевом, найдалі—західня лінія Львів-Броди.
— Тому, що ви йдете на чужий терен, прошу пов'язатися там із місцевою організаційіною сіткою, котра буде вам допомагати. Окремий зв'язок дістанете до провідника Волошина-Павленка і йому безпосередньо й підлягатимете. Після переходу фронту через ваш терен, ви, як курінь групи Схід, мусите повернутись на призначені вам терени центральних земель, про що точно довідаєтеся на поданому вам зв'язку з Крем'янеччини. Дійте далі самостійно, вважаючи на збереження людей та на виконання даного вам завдання. Коли будете мати труднощі при переході німецького фронту, можете покликуватися на переговори в Крем'янці та користуватися поданою кличкою. У випадку відновлення переговорів збоку німців, мусите тримати нашу політичну лінію далі відповідно до інструкцій, що їх мав Наливайко. Виступайте в своєму імені—командира одного з відділів УПА та старайтеся витягнути від німців якнайбільше зброї.
Тому, що я не виявив особливої охоти до виконання цього важкого завдання, командир Кропива, відійшовши зі мною на бік, умовляв мене, що іншого виходу немає, та що саме я мушу перебрати курінь. Курінний Наливайко, начебто слабо орієнтувався в умовах партизанської боротьби і йоги, щоб позбутися, відсилають в організаційних справах в Галичину, до провідника Волошина-Павленка. Командир Епей відходить на своє старе місце і має там законспіруватися, а Кропива та Леміш під'їдуть разом із моїм куренем вбік села Лідухів, де мають залишитися.
Над ранок, зібравши курінь, вирушили ми до села Лі-духів. Цілий день приводив я до порядку курінь. Насамперед зредукував до мінімуму число возів, бо їх нагромадилося в курені більш, ніж потрібно. Поробив запаси харчів та наказав відпочинок. На другий день увечорі думав зі свіжими силами переходити фронт. Кілька годин перед моїм відходом провідник Леміш, що був недалеко від села на хуторі, покликав мене ще на розмову. Доказував мені, між іншим, потребу праці над собою. Нам, каже, потрібно командирів, які б могли керувати більшими військовими з'єднаннями. Нам треба штабовиків. Треба нам підтягтися, рости. Ми не маємо військової академії і тому єдина можливість — вибиватися окремим одиницям у ході боротьби. Кожна революція мусить опертися на якісь регулярні частини, так, як, наприклад, повстання Б. Хмельницького спиралося на запорізьких та реєстрових козаках, так само в нашій сучасності таку ролю буде відогравати СС дивізія Галичина. Ми вже виросли з вузької партійщини. У вир визвольної боротьби включився весь український народ без різниці політичних поглядів. Початий УПА були переходовим моментом, коли треба було стихійність в народі направити в русло державної творчости та не допустити до пашківських республік і отаманщини. Тому деякі моменти були прикрі навіть для вас особисто, але я думаю, що ви ставите справу вище особистих амбіцій. Підете в Галичину, не дивуйтесь існуючим порядкам, бо Галичина, будучи в інших політичних та господарських умовах, мусіла провадити трохи відмінну політику супроти німців. Волинь та Полісся були базою наших змагань, де боротьба прибрала найбільших розмірів. В тому часі на всіх українських землях боротьба провадилася з деякою різницею в методах. Тепер, з відступом німецької армії, Галичина стане всім своїм комплексом проти нового окупанта. За Галичину ми можемо бути цілком спокійні, бо вона стояла і стоятиме на сильному національному грунті. Тепер у Галичині твориться велика кількість збройних відділів УПА. В цілості ми опираємося на дві воєнні бази: Полісся та Карпати. Час» який протягнеться до знищення большевиків аліянтами, ми напевно перетриваемо в лісі, а потім складуться умови до здійснення цілі нашої визвольної боротьби.
На тому ми попрощалися і я від'їхав до відділу. Провідник Леміш зробив на мене враження фанатика, якого мало подивляти, але треба й цінити. Його віра та переконливі слова справили на мене велике враження і я відчув, що ця людина не тільки може говорити, а й ні перед чим не завагається. Це мені найбільш імпонувало і він мені найбільше подобався з усіх дотеперішніх високопоставлених зверхникїв, що стояли на чолі УПА.
Коли я переходив із куренем у ночі кордон Галичини, наткнулися ми насамперед на невелику залогу «гренцшуців»; вони перелякалися нашої сили і не робили нам жодних труднощів. Налякані німці сиділи в своїй станиці тихо, а біля неї ми проходили в бойовому порядку без жодного стрілу. Далі ми натрапили на німецьку першу фронтову лінію, здовж шоси Підкамінь — Суховоля. В селі, через яке ми мали переходити, як пізніше довідався, стояла німецька сотня. Наші передові стежі, затримані їхніми постами, подавали домовлену в Крем'янці кличку, але німці не довір'яли, вважаючи нас за совєтів. Вони готувалися до оборони. Не орієнтуючися, що собою уявляє німецький фронт на цьому відтинку та як розташовані німецькі частини і в якій кількості, я наказав зайняти оборону, а кількох своїх людей, що володіли німецькою мовою, вислав на переговори.
По годині часу вислані люди не поверталися. Тоді я вислав ще кілька чоловіків в село, а в наглядці за ними одного спритного стрільця, щоб довідався, що зробили німці з нашими парляментарами. Коли цей останній мені доповів, що наші люди роззброєні та заарештовані, я вирішив шукати іншого виходу. Відтягнув тихенько відділ трохи назад, розгорнув його в бойовий порядок, маючи намір силою перебитися через німецьку лінію. На щастя, я натрапив на фронтову люку і мені вдалося і цим разом без пострілу перейти небезпечне місце.
За кілометр до села Черниці ми вже були по другому боці фронту, тобто в німецькому запіллі. Тут до нас долучилися звільнені німцями парляментарі. Як виявилося, німецька залога, почувши від наших посланців, що нас є біля трьох тисяч (справді нас було понад п'ятсот), заалярмувала всю фронтову німецьку лінію та від штабу просила танків на допомогу. Наших же людей взяли, як закладників та грозили їм розстрілом. Щойно по кількох годинах прийшов зі штабу телефонний наказ затриманих наших посланців звільнити.. Від того, власне, почалась історія нашого сусідства з німецьким вермахтом.
На другий день нашого постою в Черниці, заінтриговані появою великого з'єднання УПА, німці почали ближче нами цікавитися. За даними їхньої розвідки, вони устійнили місце нашого постою та вислали до нас фон Гохштеттера на переговори. Тому, що з німецького боку офіцер фон Гохштеттер не мав широких уповноважень, а я не хотів у міжчасі порозумітися з своїми зверхниками, наша остаточна розмова буде відкладена на кілька днів. В цій розмові ми, однак, договорилися дотримувати повного невтралітету з обох сторін, спираючися на словах командира УПА та німецького офіцера. Кличка залишалася та сама, яку ми мали ще з Крем'янця. З німецького боку була подана пропозиція поповнити фронтову люку німецького фронту. З нашого боку я поставив насамперед вимоги постачання зброї та амуніції, потрібної для устаткування одного бойового куреня. Я застеріг собі, щоб командування німецькою армією не мало жодного правного відношення до нас та не впливало на хід дій нашого відділу. Ми мали провадити самостійно військові операції проти совєтів, німці ж мали доставити на домовлене місце домовлену кількість зброї та амуніції.
Занотувавши те все, фон Гохштеттер від'їхав до штабу своєї армії, а я для всякого випадку наказав розташувати сво.ї сотні по селах, щоб не бути заскоченим. Збільшивши пости, я наказав допускати до себе лише тих німців, що зголосяться в справі переговорів. В оправі переговорів я написав, через зв'язок Шугая, одного грипса до командира Кропиви—«Миколи» (він змінив був своє псевдо), другого до Волошина-Павленка, а третього до повітового організаційної сітки Семена (його просив, між іншим, вислати мені на допомогу компетентного чоловіка). Ні від кого не було жодної відповіді.
В імені штабу 4-ої танкової армії, шефом якої був генерал-лейтенант Фангор, приїхав удруге фон Гохштеттер, але цим разом з капітаном Гюбнером та старшим лейтнантом Ріхардом. Німці робили ті самі пропозиції, обіцяючи дати зброю навіть на кілька тисяч стрільців, лише не відразу. Вони, щоправда, дотримали частинно своє слово та прислали нам триста крісів, шість максимів, декілька легких кулеметів, три сотенні, два батальйонні міномети та амуніцію до них, а також сто тисяч патронів. Все це була совєтська зброя. Тому, що німці не доставили всієї обіцяної зброї, я при наступній своїй зустрічі з їхніми зв'язковими офіцерами відмовився закрити їхню фронтову люку, не маючи протипанцерної та протилетунської зброї і заявив, що відходжу за кілька днів у глибше запілля. В міжчасі я нав'язав був зв'язок із Кропивою, що знаходився все ще в буфері між двома фронтами. Він мені написав, щоб не провадити разом з німцями жодних спільних акцій, щоб не скомпромітуватися перед совєтами, бо совєтська пропаганда і так трубить, що бандерівці—це німецькі прихвостні. Переговори вести тільки для здобуття зброї. Коли я відписав йому, що частину зброї вже отримав, моя зв'язкова Оля Горошко принесла мені відповідь: «Леміш отримав наказ від Волошина-Павленка перервати переговори з німцями та трактувати їх далі, як наших ворогів. Від себе наказую Вам перервати переговори, які провадите, та застосувати тактику підпілля. Зброю, що залишиться після дозброєння куреня, прошу переслати на Волинь до села Л.» Сотенний Гамалія з однією із своїх чот відвіз уночі зброю (триста крісів, чотири максими, два міномети та тридцять п'ять тисяч набоїв) на вказаний Кропивою пункт. Після його повороту я стягнув курінь за село Черниці, що лежали далі від фронту в лісовому комплексі південних Бродських лісів. В той час червона армія витиснула з Крем'янця групу Прюцмана та наближалася до Бродів. П'ятий полк СС дивізії Галичина був кинутий у бій проти совєтів під Суховолею.
В запіллі німецького фронту знову появилася червона партизанка. До мене прибули стрільці розпорошеного п'ятого полку дивізії Галичина з проханням прийняти їх до УПА. Беручи під увагу власне скрутне становище, я не Міг брати на свою відповідальність позитивного для них рішенця. З моїми зверхниками зв'язок був перерваний. Зрештою, я сам не мав місця з власним куренем. Наші передбачення швидкого посунення фронту не справдились. На відтинку лісової смуги між селами Суховоля—Залужці німці далі не були в стані закрити своєї фронтової люки. Вони намагалися створити провізоричну оборонну лінію вздовж шоси Броди — Золочів. Я опинився з куренем знову у буфері між двома фронтами. Щоб орієнтуватися в становищі німецького фронту та могти захищатися від переслідувань сильних загонів совєтських партизанів методою маневрування в терені, я наказав командирові розвідки Житньому посилити працю розвідчого відділу при курені. Житній змобілізував усі можливості, навіть старі бабусі ходили в розвідку. Розташування ворожих сил у близьких селах було нам добре відоме, але наміри штабів обох сторін лишалися для мене таємницею. Далі відступати не було куди. Єдиним виходом із цієї ситуації я вважав пересилку відділу через совєтський фронт у запілля. Першу сотню Залізняка (він заступив сотенного Вазона), я вислав у напрямку Чорного Лісу, що лежить на кордоні Галичини та Волині на висоті села Колодне. Згідно з відомостями, які я пізніше отримав від його раненого чотового Івченка, на сотню Залізняка під час постою ще на німецькому боці,— по донесенню місцевих поляків, буцімто це є совєтські партизани, — напав один відділ СС дивізії Галичина. Були великі втрати людей з одного й другого боку. Після бою, коли відділ СС довідався, що вони помилково билися з УПА, не один стрілець із дивізії СС плакав за пролиту братню кров та клявся в душі помститися полякам. Дальша доля цієї розбитої сотні мені невідома.
Далі я вислав сотню Панаса в напрямку села Лідухів. Сам же я залишився з сотнею Гамалії. В межичасі совєтська партизанка займала всі сусідні села. Тиснучись найближче до німецької передової лінії, дійшли ми до села Голубинці, де розташувався відділ розвідки Житнього, а я з рештою відділу зайняв кілька хат під самим лісом за річкою. Виставивши кулеметні гнізда до нічної оборони, сотенний Гамалія запевняв мене, що цього разу можемо спати спокійно. Невеликий відділ розвідки совєтських партизанів, якби й появився, то нам нічого не зробить. Надворі ішов густий сніг та панувала непроглядна тьма. Десь опівночі затріщали наші кулемети. Я, навіть не підводячись з ліжка прислухувався до стрілянини. Сплячі біля мене товариші з почоту також не рухались. Постовий, що стояв надворі коло хати, навіть не вважав за доцільне мене турбувати, бо сутички з совєтськими партизанами мали ми кілька разів на день. А тим більше тепер, коли оборона була пришикована ще з вечора, не було, здавалося б, жодної причини до неспокою.
Раптом почали розриватися міни. З детонації вибухів можна було встановити, що це був батальйонний міномет. Всі 'піднялися. Прибіг сотенний Гамалія. В ту хвилину вибухнуло недалеко від хати гарматне стрільно. Я наказав негайно відступ до лісу. Надворі безперервно йшов сніг та, 'потрапивши на обличчя людини, топився і неприємна вода текла людям за комір. Відділ відступив у порядку до лісу, де до нього долучилися кулеметники і борсаючись у снігу, стиха кляли тяжкого «дьохтяра». Амуніційні тарахкали своїми вже неповними дисками. Совєти перенесли вогонь тяжкої зброї вбік, так що ми могли спокійно просуватися далі. На цей раз ми мали справу з регулярними частинами червоної армії.
Тому, що всі близькі села оули зайняті совєтами або німцями, нам залишився лише один вихід—заглибитися в ліс. Дві доби перебували ми в лісі. Брак харчів та холод примушували нас щось діяти. Докладних даних про розташування ворога взагалі не було. Командир Житній та кілька людей з його відділу встигли все таки відступити своєчасно з Голубинців. Я знайшов на карті одну гаївку і ми рушили туди з надією знайти хоч дах над головою. Хоча ця гаївка й лежала на краю ліса, ми все ж таки мали в ній притулок протягом двох ночей. Це був порожній будинок, проте з цілими вікнами та печами. Хлопці моментально заглянули у всі куточки та знайшли кілька мішків картоплі. Стало зовсім весело. Дочекавшись вечора, затопили в печи та почали пекти картоплю. На другий день, відпочивши, вирішив я поділити сотню на чоти та по одній переправляти їх за фронт. Я вислав у напрямку Підкаменя чоту Летуна, а сам залишився з рештою відділу. До нас повернулася наша героїчна розвідниця Оля, що її в ночі були захопили совєти. Вона розповіла нам, що це була регулярна армія, та що всіх інших товаришів, які були захоплені, розстріляли, їй самій удалося підступом від них втекти. Вона чула в штабі совєтського батальйону, де їх допитували, що має бути совєтський наступ, лише не знає, коли. Про нашу силу совєтам усе відомо.
Знов треба було залишати тепле місце та йти в ліс. Блукаючи безцільно по лісі, натрапили ми на залишений совєтськими партизанами табір. Провізоричні намети були зроблені з гіляк і обкладені цеголками снігу, а всередині вистелені гіллям смереки. Виглядали вони, як юрти ескімосів. В деяких наметах були залишені частини одягу та подертого взуття. На білизні просто купами були замерзлі воші. З того видно було, що вони знаходилися не в кращому стані, як ми тепер.
Вони десь недавно залишили цей табір, бо недалеко в густому ліску стояли покинуті ними вози й коні. Засуджені на голодову смерть, пообгризали насамперед дишлі, пізніше, видно, якось повипрягалися і гризли кору дерев. Скільки ми не намагалися нагнати їх на дорогу, якою вони могли вийти на якесь село, все одно коні поверталися до возів. Так ми їх там і залишили.
Пускатися через фронт, не знаючи розташування совєтських сил, я не відважувався. Сидіти без харчів на холоді в лісі також було неможливо. Треба було за всяку ціну дістатися до села та здобути харчі. Згідно з даними розвідки, село Жарків лежало в невтральній зоні фронту, в крайньому випадку могли там бути німці.
Ввечорі, коли стемніло, без шуму, по-партизанському, ввійшов я з відділом на край селаа і зайняв кілька хат від лісу. Перелякані селяни розповіли нам, що в їхньому селі стоїть сотня німців. Рад-не-рад, я мусів з ними якось порозумітися. Виславши Брута і Олю до штабу на переговори, я доручив їм покликуватися на наше порозуміння в селі Черниці. Як можна було передбачити, німецький капітан, командир сотні, був у тих справах непоінформований і накинувся на наших посланців з криком. Його чорти брали, коли наші поставили його перед фактом, що нас усіх є біля двіста (справді нас було біля сто) і відділ в бойовій готовості чекає його рішення. Телефонічного зв'язку не було. Зрештою, подані нами прізвища німецьких старшин, з якими ми вели 'переговори, його переконали і він згодився тримати з нами невтралітет.
Тут зробив я помилку, яка потягнула за собою далекойдучі наслідки.
Переконаний, що буде на це час, я з вечора не зробив запасу харчів для відділу. Перетомлені повстанці наїлися до сита і лягли відпочивати. Якраз у ту ніч совєти зробили перше оточення Бродів. Німецькі та.нки на відтинку шоси Львів-Броди перервали їх перстень і змусили до відступу. Частини червоної армії, що опинилися на південь від шоси (наступ був з півночі), відступаючи, зайшли нас ззаду.
Над ранком почулися в нашому селі, де ми були на постої, поодинокі постріли і глухі вибухи гранат. Постові, які стояли від сторони німців, дали знати, що в селі совєти і що кілька хат, де сплять наші стрільці, вже від нас відрізані.
Трудно було повірити в щось подібне. Я ніколи не сподівався, щоб німці здалися совєтам без бою. Так само як учора їхні пости не помітили нашого приходу в село, так було і сьогодні з совєтами. Збаламучені присутністю нашого відділу німці, почували себе чомусь безпечно, їм і в голову не приходило, що ворог може зайти ззаду. Про наступ вони нічого не знали, бо не мали зв'язку зі своїм штабом.
Совєти, зліквідувавши перших німецьких постових, без шуму ліквідували решту німаків сонними в постелях. В хату, де містився сотенний штаб, вони кинули кілька гранат і було по всьому. В тій катавасії згинуло вісім хлопців, між ними був відомий відвагою кіннотник Куля і з мого почоту старшина Сурмач. З рештою відділу вдалося мені, ледве захопивши зброю, увійти в ліс. До нас долучилося сімнадцять урятованих німців. Кілька з них було без зброї, а навіть один вискочив лише в білизні. Совєти пустили в рух тяжку зброю, а коли розвиднілося, почали нас переслідувати совєтські літаки.
Груба верства снігу обтяжувала наше просування. Вибираючи непроглядну дорогу, за годину ми більше не робили, як три кілометри. Треба було що певний час зміняти стрільців, які протоптували стежки. В глибині лісу випадково зустрівся з чотою Летуна. Пройти фронт було неможливо тому, що совєтські частини були сконцентровані і творили на цьому відтинку суцільний фронт. Направивши німців на Підгірці, я скликав старшинську нараду.
Становище було всім ясне. Брак харчів, мала рухливість відділу не давали жодного права пускатися" в глибше совєтське запілля. Затриматися з відділом на день у фронтовій смузі було надто ризиковно. Треба було також узяти під увагу настрій людей. Перевтомлене стрілецтво було. байдуже до всього. На короткому відпочинку лягав один чи другий стрілець на сніг і не хотів далі рухатися, йому було все одно, де вмирати, їх опритомнювали лише командири, доказуючи потребу боротьби з ворогом, що вимагала багато посвяти й витривалости.
Рішенням старшинської ради було: треба перейти з відділом у німецьке запілля фронту і з весною, коли зазеленіють корчі, вирушити в дорогу на Волинь. За той час, можливо, наступлять на фронті якісь зміни, більше сприятливі нашим замірам. Того ж самого дня, завдяки тим німцям, яких ми направили на Підгірці, нам удалося нав'язати контакт з першою німецькою лінією і перейти фронт.