Вечоріло. Бічне вікно зачервонілося від яскравої заграви. Небо згасало. Павлюга відчув полегшення, зручніше вмостив голову на подушки. Біля столу четверо хворих грали в доміно — його непокоїв стукіт і хаотичні, присмачені азартом вигуки гравців. Проте миротворне зворушення мало більшу владу, і він тихо зітхав. Маційова — така людина! Провідала й до музею пішла... Авжеж, усе-таки інтелігентка, закінчила медінститут. Даремно він таїв у серці якусь неясну неприязнь до неї. А втім, від людей і не варто багато чекати. Це ж таки живі істоти, зі своїм власним мікросвітом. Вони, щоправда, бувають і жорстокі, однак у силу законів співіснування передовсім добрі. Тому-то й ідеального ладу між людьми неможливо навести, їхня доброта завше ламає сувору строгість державних і громадських законів. Якби не доброта, ніхто не отримав би порядної посади, квартиру поза чергою, не придбав би дефіцитну річ... Тобто, між людьми було б відсутнє несподіване щастя... Щоправда, іноді доброту необхідно підмазувати «калимчиком», хабаром... Що ж, це вже спосіб. Суть одна. Може, люди були б ще добріші, якби повірили у свою доброту. Біда — люди не звикли вірити в доброту...
Але ж Маційова — чи не забагато вона плакала? Маційова не з тих, що вже до кінця збагнули людську доброту... І не сказала «бувайте здорові» чи «допобачення»... Занадто метушилася.
Проте чим більше він пригадував підозріливого в поведінці сусідки, тим більше утверджувався на першому припущенні — що вона добра й співчутлива.
Так Павлюга з усієї сили доводив собі, що все гаразд, бо не міг стерпіти гніту в серці, що наростав понад усі докази здорового глузду. Неспокій зародився ще як тільки Маційова увійшла. У першу мить йому здалося, що вона принесла якусь тривожну звістку. Розмова трохи притлумила неспокій, але тепер уже ніщо не могло зарадити — як і хворобі, що підточувала останні сили.
Опівночі він не міг влежати, боки пекло й голова гарячкове перекочувалася з подушки на подушку. Пересилюючи млосну слабість у всьому тілі, він сів на ліжку, звісивши ноги на підлогу, а голову — на груди. Поволі звідкись приходили крихти сил — він встав, подибав до дверей, підтримуючи рукою кальсони. Прогулянка таїла в собі небезпеку перших кроків еквілібриста. В коридорі на дерев'яному тапчані спала чергова сестра. Він підійшов до сходової клітки й схилився на холодні поручні. Третій поверх... Унизу — на першому — панувала темрява, звідти тягнуло приємною свіжістю. Дихнув глибше, біль у грудях дався чути, однак не дуже. Здалося, що його можна терпіти, з ним і ходити потрафиш. Мабуть, що хилиться врешті до одужання; однак якісь тривожні тіні в душі, імпульси, окремі образи, з-поміж яких вирізнялося підкреслено замкнуте обличчя лікарки, одразу приглушили втіху... Це, либонь, вибрики хвороби. Втомилася, проклята, й лягла подрімати. Оглянувся, наче сподівався побачити її сплячу. Сестра лежала до нього ногами. З-під білого халата рожевіли стрункі ноги молодої дівчини. Зрозуміло, що хвороба не може перекинутись у молоду дівчину. Ні, очевидно, життя таки назавше прошуміло і... «Не вернемось, не вернемось...» — ударило із глибини єства знайомою мелодією. Спочатку розпачливе сопрано, потім сумні, сумні баси... І так легко якось, пустотливо стало на душі. Ніяких тепер обов'язків, ніяких турбот!.. Ти абсолютно вільний. Навіть можеш збігати додому... А що?! Хоч би й приповзти. Хіба старому дурневі хтось подивується? І одразу ж відчув нестерпне бажання лише разочок глянути на своє залізо, переконатися, що з ним справді усе гаразд.
Звідки та моторність узялася... Ніхто Й не почув, як Павлюга вдягнув у палаті халат, взув нові пантофлі хворого через третє ліжко й, не розбудивши сестру, зійшов униз. Парадні двері були замкнені. Але старий добре знав чорний хід, у перші дні двічі на день виходив за цигарками. Ті двері не замикалися наніч. З двору по східцях вийшов у сад, а з саду, через дірку в дротяному паркані вибрався у сутичі між будинками. Тут було дуже темно, довелося пройти обережно, щоб не спіткнутися. Адже ноги й так ледве переступали. Добре, що сутичі недовгі...
Ліхтарі наповнювали вулиці м'яким приглушеним світлом. Профуркотіла одинока автомашина. У провулку поцокали жіночі каблучки, не розбудивши тиші. Даремно старому було ніяково й боязко, що пантофлі так голосно хляпають до п'ят і шурхотять по тротуару. Та незабаром він і про пантофлі забув; вологе, холодне повітря забивало подих, штрикало у груди тисячами голочок. У голові наморочилося. Він ішов, як сновида. Вулиці здавалися широченними, будинки — хмародерами. Щоб перейти вузеньку вулицю Богдана Хмельницького — цілу годину потратив... Камені на бруківці настовбурчились, як протитанкові надовби. Ледве перелазив з каменя на камінь. Наче всі сили світу повстали, щоб уповільнити пересування маленької людини, що повзла, мов поранена комаха. Він почував дивне роздвоєння: бачив себе збоку... Його душа вже наче летіла в повітрі десь на рівні третього поверху й згори бачила загнану істоту, яка кудись уперто простує. Куди? Навіщо? Чому вона в останні години свого життя штовхає себе на ці безглузді тортури? Чи не краще сконати у спокої?
Найважче було перейти залізничне полотно. Там слизькі дошки. Але саме надійшов поїзд, шлагбаум опустився. Павлюга всім тілом наліг на чорно-білу руку заборони, аби трішечки відпочити. Через мить перед ним задвигтіла земля, прогуркотіло чорне прудке тіло, розбризкуючи іскри, майнувши червоним черевом. Далі ритмічно гули товарні вагони. Земля тремтіла, як при землетрусі, рейки дзвеніли й вгиналися. Це гуло й двигтіло саме життя перед носом, навальне, всепоглинаюче. Гей, гей, яке ж то воно! Дивоглядь! Поїзд пішов, але рейки не озивалися. Павлюга продовжував думати й дивуватись... Дивуватись: як то він міг витримати цілих сімдесят вісім років?!
Підвівся, коли його торкнув залізничник.
— Якесь п'яне чи що...— пробурмотів чоловік.
— Може й п'яне,— відповів хрипко Павлюга і, хитаючись, подибав через перехід, простягнувши поперед себе руки.
Коло дому зупинився передихнути. Розхристаний, мокрий від поту, хапав ротом повітря. Одначе довго стояти не давала нетерплячка. Хотілося упасти на ліжко й дивитися на залізо, умираючи в тиші й спокої. У коридорі було темно. Світло спадало з другого поверху. Якраз добре, легше буде двері відімкнути. Перші сходинки подолав сяк-так, на четвертій зупинився, глянув догори, чи далеко ще — і задерев'янів... З його квартири вийшов Едуард... Не Галя з дружками й Оксентієм — чого він таємно боявся... А молодий Альперко... Щоправда, його важко було впізнати в заляпаній вапном одежі, одначе їх погляди стрілися, і Павлюга одразу розгледів заклопотано-гордовиті очі сина Марії... Рот ще раз, може, востаннє хапнув повітря, що тепер пахло вапном. Едик зупинився і почав нестримно рости догори... Павлюга мусив закинути голову назад, щоб не випустити з поля зору ошелешених очей Альперка. Світло в коридорі стало темно-блакитним, наче при затемненні сонця. Врешті воно різко потемніло, і старий відчув, що м'яко, плавно падає горілиць. Падає у темно-блакитну воду, поринає у неї і бачить, як швиденько гаснуть над ним збурені падінням хвильки, а вода все темній, темніє.