У радіопередачі Джеффа Сайкса я побачив такого Дональда Шімоду, якого доти не знав. Передача почалась о дев'ятій вечора й тривала аж до півночі. Вели її з кімнати, не більшої за годинникову майстерню Попід стінами там були різні циферблати, ручки, полиці з магнітофонною плівкою і і записами короткої комерційної реклами.
Сайкс почав із запитання, чи немає чогось незаконного в польотах по країні у старезному літаку й катанні пасажирів.
Відповідь мала бути така: ні, в цьому нічого незаконного немає, літаки перевірені так само ретельно, як і реактивні транспортні засоби, до того ж вони безпечніші за більшість сучасних повітряних кораблів, зроблених з металевих пластин, і все, що вимагається для польотів на них, - це ліцензія і дозвіл ферме- ра-землевласника. Та Шімода нічого цього не сказав.
— Ніхто не може заборонити нам робити те, що ми хочемо робити, Джеффе, — відповів він.
Так, то була щира правда, але їй бракувало тактовності, такої потрібної в радіорозмові з аудиторією, яку цікавить: що ж це воно діється, ті бісові літаки так і шугають довкіл. За хвилину на столі Сайкса замигтів телефон прямого зв'язку.
— Дзвоник по лінії один, — сказав Сайкс. —- Прошу пас, пані..
— Яв ефірі?
— Так, пані, ви в прямому ефірі, і сьогодні наш гість містер Дональд Шімода, пілот прогулянкового літака. Прошу, говоріть, ви в ефірі
— Добре. То ось що я хотіла б сказати цьому чоловікові. Не кожен робить те, що він хоче робити, є люди, які працюють задля прожитку й мають трохи більше почуття відповідальності, аніж оті карнавальні літуни.
— Люди, які працюють задля прожитку, здебільшого роблять саме те, що їм найбільше хочеться робити,— сказав Шімода. — Достоту так, як і люди, що живуть з гри...
— У святому письмі говориться: “...в поті чола твого їстимеш хліб твій”.
— Ми вільні робити й це, якщо захочемо.
— Роби своє! Набридло слухати людей, подібних до вас, які знай повторю- ють: роби своє, роби своє! Це вони нині руйнують світ. Погляньте на те, що сталося з природою, з річками й океанами!
Шімода мав з півсотні різних варіантів відповіді, але жодним з них не скори- стався.
— Ну й нехай собі світ руйнується, - заявив він. Існують мільярди інших світів, які ми можемо створити і з яких можемо вибирати. Поки людям потрібні планети, будуть їм планети, на яких вони житимуть.
Навряд чи Дон сподівався заспокоїти цим співрозмовницю, і я поглянув на нього з подивом. Він говорив, виходячи із своєї точки зору перспективи числен- ного ланцюга життів і знання, що вкладається тільки в пам'яті Учителя. А спів- розмовниця, природно, вважала, що їхні дебати стосуються реальності саме цього світу, де народження—це початок, а смерть кінець. Дон знав про це... але чому ж він на це не зважав?
— І все гаразд, еге ж? — вигукнула співрозмовниця І нема неї землі ніякого зла, ніякого гріха, що повсякчас чатує на нас? Це вас не обходить?
— Тут немає нічого такого, чим можна було б занепокоїтись, пані. Ми бачимо лиш одну-єдину цяточку з усього того цілого, що є життям, та й то вона, ця цяточка, уявна. Все зрівноважується, і ніхто не страждає, ніхто не помирає без власної згоди. Ніхто не робить того, чого не хотів би робити Немає добра і немає зла поза тим, що робить нас щасливими і що робить нас нещас- ними.
Жодне його слово не заспокоювало жінку біля телефону ! раптом вона урвала розмову й просто запитала:
— Звідки ви все це знаєте? Звідки ви знаєте, що це - правда?
— Я не знаю, що це правда,— відповів Шімода. - Я в це вірю, бо гака віра дає мені втіху.
Я приплющив очі. Він міг би сказати, що випробовував це і все воно справди- лося: зцілення, чудеса, життєвий досвід, який робив його мислення правдивим і дійовим. Та Дон нічого цього не сказав. Чому?..
Була причина. Я широко розплющив очі — більша частина кімнати потопала в сутіні, і я бачив тільки невиразний, наче розмитий силует Шімоди, що нахи- лився до мікрофона. Говорив він одверто, безжально, навіть не пробуючи допо- могти бідолашним слухачам зрозуміти те, що він каже, й не залишаючи їм вибору.
— Кожен, хто має якусь вагу, кожен, хто спізнав щастя, кожен, кому дано хоч якийсь хист у цьому світі, завжди був, є і буде святою себелюбною душею, що живе заради своїх найкращих власних інтересів. І немає тут ніяких винятків.
Вечір швидко минав, і одразу ж зателефонував ще один слухач, цього разу чоловік.
— Себелюбною! Пане, а ви знаєте хто такий антихрист? Шімода на мить посміхнувся й розпружився на своєму стільці. Здавалося, він особисто знав цього слухача.
— Може, ви мені повідаєте,— мовив Дональд.
— Христос сказав: ми маємо жити заради нашого ближнього. Антихрист каже: будь себелюбний, живи для себе, а інші хай ідуть хоч до пекла.— Чи до раю, чи ще куди-інде, куди їм забажається.
— Ви небезпечний, ви це знаєте, пане? Що буде, як ксіжен, хто вас слухає, робитиме тільки те, що йому заманеться? Що, по-вашому, тоді станеться?
— По-моєму, тоді це буде чи не найщасливіша планета в цьому куточку галактики,— відказав Шімода.
— Пане, навряд чи я хотів би, щоб мої діти почули оці ваші розумування.
— А що ваші діти воліли б почути?
— Якщо всі ми вільні робити те, що нам заманеться, тоді й я вільний прийти на оте льотне поле з рушницею і розтрощити вашу дурну довбешку.
— Авжеж, ви вільні зробити це.
Лунко клацнула кинута на важіль трубка. Тепер десь у місті був щонаймен- ше один розлючений чоловік. Інші, в тім числі й розлючені жінки, і далі прори- валися на зв'язок: на пульті світились і мигтіли всі лампочки.
Зовсім не доконче все мало обернутися отак. Шімода цілком міг висловити те саме, але в інший спосіб, не заїдаючись із слухачами.
У мені нуртувало те саме передчуття, яке виникло сгоді і в Трою, коли натовп розпався і оточив Дона. Було цілком зрозуміло, що нам час забиратися геть із тих місць.
Тут, у радіостудії, Посібник був безпорадний. Якщо хочеш жити вільним і щасливим життям. ти маєш пожертвувати нудьгою. А це не завжди легка жертва. Джефф Сайкс повідомив усіх і кожного, хто ми такі, і що наші літаки поять на полі Джона Томаса на ділянці 41, і що вночі ми спимо під крилами своїх машин.
Я відчував, як накочуються хвилі гніву місцевих жителів, охоплених стра- хом за моральність своїх дітей та тривогою за майбутнє американського способу життя, і це аж ніяк не викликало в мене захвату. До закінчення передачі зали- шалося півгодини, а справи йшли тільки на гірше.
— Знаєте, пане, я думаю, що ви просто дурисвіт, - заявив наступний абонент.
— Звісно, я дурисвіт! У цьому житті всі ми —дурисвіти, всі ми вдаємо із себе щось таке, чим насправді не є. Ми — не тіла, що тиняються по світу, ми — не атоми й молекули, ми—незнищенні безсмертні ідеї Сущого, незалежно від того, що ми там собі мислимо...
Він мав би перший сказати мені, що я вільний покинути його в разі незгоди, та він би тільки посміявся з моїх побоювань, що розлючений натовп із смолоски- пами в руках уже чатує біля наших літаків, щоб піддати нас суду Лінча.