Чому, скажімо, йому перекрили воду? Виявляється, тому, що в нього є на кухні індивідуальний кран! Кілька перших днів цей кран працював постійно, потім — кілька годин на добу, а далі й зовсім перестав працювати.
— Мабуть, його перекрили для ремонту,— казала спершу Соня. — Треба почекати.
Згодом вона почала пояснювати по-іншому:
— Тут потрібен зварювальний апарат. Я викличу сантехніка. Сантехнік, певна річ, так і не з'явився. І не з'явиться, очевидно, ніколи.
— Він погано зрозумів адресу,— висловила здогад Соня. Потім у неї з'явилася нова версія: — Сьогодні вихідний, він прийде завтра.
Отож Аділь-бей щоранку натягав штани і йшов ставати в чергу до крана на сходах. Дуже рідко там було менше шести чоловік; жінки мили голови, і чекати доводилося нестерпно довго. Аділь-бей стояв нерухомо, до нього ніхто не звертався, в його бік навіть не дивилися. Та Аділь-бей знав, що серед цих людей були й члени будинкового управління, і саме вони відключили йому воду.
Коли він нарешті повертався до себе, перед дверима консульства вже стояв натовп. Чуб в Аділь-бея був розкуйовджений, на ногах — капці. Та яке це мало значення? Вранці він уже не заварював чаю, бо це забирало багато часу. Він пробивав дві дірки в бляшанці з консервованим молоком і випивав його натще.
У нього залишилась одна-однісінька чиста сорочка, випрана ще в Туреччині. Решта були вже брудні, і він не знав, до кого в цій справі звернутися. Сонцр закривала м'яка ранкова мла. Це обіцяло задушливий день, а то й бурю, що траплялося досить часто. Перед тим, як увійти до кабінету, звідки вже долинав гамір, Аділь-бей побризкався одеколоном, зачесав чуб і вдягнув піджака. Починався новий день — такий самий, як і всі минулі, й, без сумніву, такий самий, як і майбутні.
Соня, як завжди, сиділа на своєму місці, як завжди — зі спокійним, але змарнілим обличчям, із розпущеними косима.
— Доброго ранку, Аділь-бею,— спокійно привіталася вона. Сонце вже сягнуло його столу, мерехтіло на паперах, поволі переповзало до вікна ліворуч.
— Просіть!
У консула з самого ранку боліла голова. Кімнату почали заповнювати такі неохайні, такі обмежені й здичавілі люди, що він мимоволі запитував себе, звідки їх щодня стільки набирається. Аділь-бей ще й досі не навчився визначати їхню національність. Декотрі розмовляли такими говірками, що нічого не можна було второпати. Всі зусилля відвідувачів пояснити щось були марні, і вони розчаровані йшли собі геть.
Люди спускалися з вірменських гір, приїздили з Персії чи ще бозна-звідки, дехто був із віддалених районів Туркестану чи навіть Сибіру. І безліч нескінченних історій, одна заплутаніша за одну!
— То чого ж ти все-таки хочеш? — вибухав Аділь-бей.
— Я хочу, щоб мені заплатили за нового віслюка...
Але ж про віслюка чоловік не сказав досі жодного слова! Цього дня Аділь-бей навіть нікого не слухав. Його аж нудило. Заради чого все це? Адже й у найсерйозніших випадках він не міг нічого добитися від місцевої влади.
Аділь-бей здивувався, завваживши, що вікно навпроти все ще зачинене. Кинувши слухати скаргу якогось горянина, він запитав у Соні:
— А що, ваша невістка захворіла?
Соня перевела погляд на вікно й зрозуміла, що мав на увазі консул.
— Ні, вона на роботі.
Тим часом відвідувач розповідав далі і то ще голосніше, ніж доти.
— Вона вперше вийшла на роботу?
— Так. З сьогоднішнього дня вона — рахівниця на нафтопереробному заводі
Яка ж проста й невимушена була ця бесіда, особливо порівняно зі скаргами селянина, який просто-таки вп'явся в консула своїми чорними очима! Нерви в Аділь-бея вже ледве витримували.
— Цієї ночі було дуже жарко.
Соня кивнула головою, нітрохи не знітившись.
— У вас стояли відчинені обоє вікон.
— Мене там не було.
— Я знаю.
На обличчі в селянина відбилося глибоке розчарування.
— Слухаю тебе,— зітхнув Аділь-бей, щоб якось підбадьорити чоловіка. Запала тиша. У бідолахи не вистачало мужності почати розповідати про всі свої клопоти знов.
— Ви спали просто неба?
— Ні, у товариша.
— У того парубка, якого я бачив у будинку профспілок?
— Так.
. Вона відповідала просто й відверто. Настільки відверто, що він запитав себе, чи є між нею й тим хлопцем щось серйозне.
— Ви любите його? То ваш наречений?
— Ні, це мій товариш.
Аділь-бей повернувся до відвідувача й порадив йому прийти другого дня. Підійшла стара жінка; вона хотіла розлучитися з чоловіком, але не могла пояснити чому. Залишалося ще п'ятнадцять чи двадцять прохачів. Вони все говорили, говорили, а Аділь-бей дивився то на Сонину руку, що робила нотатки, то на чорну сукню, «то на тендітні дівочі плечі й біляві коси. Стояла спека. Запахи лахміття та дешевого одеколону викликали нудоту й у Соні. І все ж це були чи не найкращі години того дня — принаймні, не найгірші. Час поволі спливав, і десь за годину, судячи з усього, мав зайти останній відвідувач. А потім? Що він, Аділь-бей, робитиме потім? Простягнеться на ліжку й не зможе заснути, бо вже виспався вночі. Пополудні вулиці були або зовсім сховані в тінь, або залиті таким сліпучим сонцем, що ти, здавалося, залишався зовсім самотній серед нескінченних стін, які ведуть не знати куди.
Діяти було нічого, доводилося годину за годиною чекати, поки настане пора прогулянок на набережній, де на Аділь-бея вже ніхто не звертав уваги. Потім — знову додому, в ліжко, а вранці зробити дві дірки в бляшанці з молоком і — в чергу до загального крана...
— Ваша невістка задоволена своєю роботою?
— А чому вона має бути незадоволена?
— Вона сама захотіла працювати?
Соня вдала, ніби не почула, й почала писати швидше. І тут Аділь-бей без видимої причини схопився з місця, люто роззирнувся довкола й проголосив:
— Консульство зачиняється! Нехай усі приходять завтра! Соня підвела голову. Вона хотіла щось заперечити, але Аділь-бей, не слухаючи її, рушив до своєї кімнати.
Підійшовши до дзеркала, він став роздивлятися себе й помітив, що під очами з'явилися мішки, обличчя посіріло. Взагалі вигляд він мав невеселий і досить розгублений. Він чув, як кроки відвідувачів віддаляються у бік коридора. Все тихіше лунали голоси. Аділь-бей знову відчинив двері до кабінету й рушив, не усвідомлюючи, куди й навіщо, не дивлячись на Соню, яка так само сиділа на своєму місці.
— Ви не дуже добре себе почуваєте?
— Я дуже недобре себе почуваю!
— Покликати лікаря?
— Я не хочу, щоб мене отруїли.
Йому здалося, що Соня всміхнулась. Аділь-бей рвучко обернувся, але обличчя в неї було, як завжди, кам'яне.
— Скільки витримав тут мій попередник?
— Років два. Я познайомилася з ним уже на другий рік. Аділь-бей сів, потім підвівся й відсунув папери.
— А хто вестиме господарство у вашого брата?
— Кожне робитиме потроху.
— Признайтеся, що його дружину змусили піти працювати. Сидячи цілими днями вдома, вона декому здавалася міщанкою.
— Отже, все вийшло цілком природно.
— А якщо в неї народиться дитина?
— Вона матиме право на тримісячну відпустку, а потім щодня зможе відлучатися тричі на півгодини, щоб погодувати немовля.
— А якби дитина була у вас?
Аділь-бей сподівався, що Соня бодай здригнеться, але вона спокійно відповіла:
— Я мала б такі самі права.
— Навіть коли б ви були незаміжньою? — Звичайно.
Навіщо він про все це питав? Навіщо було заводити розмову про такі речі? Але це було понад його сили. Сидячи біля вікна, він покликав Соню:
— Ідіть сюди!
І показав на людей, що сиділи вздовж тротуару перед кооперативом. Щойно вивантажили тістечка. Крізь щілини в ящиках повисипалися крихти, і п'ятеро чи шестеро жінок підбирали їх, стоячи навколішки.
— Ну то й що?
— І ви твердитимете, що ці люди не голодують?
— Вони живі і з голоду не вмирають. А хіба у вас немає бідних? Хіба немає мільйонів безробітних в Америці? Чи десь-інде?
Він пригадав її з парубком у вікні клубу, пригадав робітників, що слухали лекцію, пригадав гами на саксофоні, пригадав, як самотньо блукав темними вулицями.
— А що ви можете купити на ті чотириста карбованців, які одержуєте?
—Що ви хочете цим сказати? Я можу купити все необхідне.
— Це я вже чув. Але тепер я знаю ваші ціни. Пара туфель — таких, як у вас,— коштує триста п'ятдесят карбованців. Ваша сукня — близько трьохсот карбованців, а шматок м'яса...
— Я не їм м'яса.
— І ваш брат також не їсть?
— Тільки тоді, коли обідає у кооперативному ресторані.
— Яка в нього платня?
— Теж чотириста карбованців. Члени партії не хочуть одержувати більше за інших.
Аділь-бей відчув, як голос у Соні затремтів, коли вона додала:
— Ми не вважаємо себе нещасними! Це Аділь-бея розчулило.
— А якби вам доводилося стояти в черзі, як цим людям?
— Я б стояла.
Аділь-бей гарячкове шукав нових аргументів, хапаючись за першу-ліпшу думку. Він відчував якесь запаморочення.
— Признайтеся, ви працюєте на «гепеу»!
— Я член партії.
Випроваджуючи того дня відвідувачів, Аділь-бей не мав якихось певних намірів. Цієї безглуздої розмови він також не передбачав. Але йому хотілося побачити, як Сонине обличчя нарешті втратить свою незмінну впевненість.
— Скільки вам років?
— Двадцять один, ви ж знаєте.
— Чому ви пішли вчора з тим хлопцем?
— А чому б мені з ним не піти?
— Ви його кохаєте?
— А ви кохаєте пані... — Вона не назвала імені, але вказала поглядом на двері спальні.
— Це зовсім різні речі...
Аділь-бей відчував, що вигляд у нього смішний, гидкий, і він так страждав від цього, що все чоло йому вкрилося потом, брови насупились, очі люто блищали. Стоячи позад Соні, він ладен був схопити її в обійми. Хотілося міцно притиснути її до себе, сказати щось...
Та він не наважився. Це було неможливо. З ненавистю глянув він на зачинені вікна навпроти, на гамірну вулицю, на синій окраєць неба, врешті на свій кабінет, порожній і мертвий. І вже іншим голосом запитав:
— Ви вже облишили думку знайти мені служницю?
— Я весь час її шукаю.
— Але ж ви добре знаєте, що не знайдете.
— Це справді дуже важко.
— Тому що я — іноземець, так? А росіянка, яка працюватиме в іноземця, ризикує сама собі дуже нашкодити, привернувши увагу «гепеу»? Соня всміхнулась.
— Сподіваюся, ви не твердитимете, що це — неправда? Розмова оберталася зовсім не так, як він хотів. Аділь-бей уже шкодував, що почав її.
— Послухайте, Соню...
— Я слухаю.
Невже вона не хоче допомогти йому? Для цього не треба ані чогось говорити, ані робити якихось жестів. Він трохи заспокоївся б, якби в неї стало трохи менше оцієї самовпевненості. Соня знову сіла за свій стіл — певно, щоб уникнути нової небезпеки.
— Ви ненавидите мене.
— Ні,— сказала Соня. — За що мені вас ненавидіти?
— Що ви про мене думаєте?
— Я думаю, що вам краще повернутися додому.
Аділь-бей задихався.
— Ви хочете сказати, що я не здатний тут жити, що мене приголомшують усі ці виш організації й ті суцільні таємниці, якими мене обплутують? Я знаю, ви думаєте саме так! Але повірте мені, я вже трохи пожив на цьому світі. Ви що-иебудь чули про Дарданелли? Три роки я провів у окопах, нам доводилося ходити в атаку по трупах! Там теж не було прислуги і навіть консервованого молока!..
Соня, як завжди, мовчки й суворо дивилася на нього. Вона могла б усміхнутися на цей несподіваний вибух похвальби. Але ні, вона з цікавістю дивилася На свого співрозмовника.
— V мене в черепі й досі сидить куля, яку не можна вийняти. А ви знаєте, як під час революції ми дісталися до Мустафи Кемаля? Утрьох, у маленькому човнику — шість метрів завдовшки, ми кілька тижнів гойдалися в Чорному морі. А тоді ж була зима!
Йому хотілося все розповідати й розповідати; він відчував, що тепер його обличчя вже не таке бліде, а плечі наливаються міццю. Та раптом він змовк, не знаючи, про що говорити далі.
Чому Соня нічого не відповідає? Щоб перевести дух і заспокоїтись, Аділь-бей підійшов до вікна. Коли він обернувся, Соня спокійно розбирала нотатки, зроблені вранці.
— Соню!
— Я слухаю.
— Мені було дуже сумно цієї ночі.
— Чому?
— Тому що ваше ліжко було порожнє. Я не розумію...
— Чого саме ви не розумієте?
— Чому ви пішли з тим хлопцем? І зі скількома іншими ви вже ходили отак?
— Важко сказати.
— І давно ви так живете?
— Років два.
Дивлячись на Сонин профіль, він думав про різне: про чотириста карбованців ЇЇ платні, про обіди з чаю та чорного хліба, про її залізне ліжко у братовій кімнаті, про воду, яку треба роздобувати щоранку... І все ж таки на ній добре пошита сукня, а обличчя виражає спокій і рішучість!
було схоже на те, що за кілька годин знову почнеться злива, як і минулого тижня. Небо вже не грало барвами. Гаряча імла повила місто, і легені вбирали вологе тепле повітря.
— Що з вами, Аділь-бею?
Стоячи посеред кімнати, він почав зривати з себе комірець та краватку.
— Ви б краще сіли.
Саме цього йому зовсім не хотілося робити. Аділь-бей ще не відмовився від наміру обняти дівчину. Час від часу він рішуче ступав у її бік, але потім знову вертався. Пролунав телефонний дзвінок. Соня взяла трубку, тоді простягла її Аділь-беєві.
— Ні, ні! — закричав він. — Це неможливо!.. Я погано себе почуваю. Ні, я нікого не можу бачити!.. Я ж вам кажу: ні! Я хочу посидіти в своєму кутку, як хворий пес... До побачення!
Це була Нейла.
— Ви справді погано себе почуваєте? — спитала Соня незворушно.
— Не знаю, я нічого не знаю!
В кожному разі, добре йому не було. Консул страждав від спеки, в нього зовсім пропав апетит, у шлунку щось сіпало.
— Знаєте, що вам треба зробити? Піти на пляж і викупатись! А на зворотному шляху прогулятися, не поспішаючи, ботанічним садом. Іноземці вважають його одним з найкращих у світі. Якщо вирушити навпрошки, то це буде кілометрів шість.
— А Далі що?
— Після проґулянки ви стомитесь і добре спатимете.
— А самі в» вже пробували так робити?
— Звичайно.
— Зовсім самі?
— Чому 6 і ні?
Аділь-бей мало не дав їй ляпаса. Чого варта вже оця пропозиція пройти дванадцять Кілометрів під пекучим сонцем тільки задля того, щоб прогулятися ботанічним садом!
— Ви, ясна річ, зі мною не підете?
— Я змушена буду відмовитись.
— Бо така прогулянка нагнала б на вас нудьгу?
— Ні, не тому.
— А, щоразу те саме! Бо я — іноземець! Ви привернули б до себе увагу й викликали б підозру! Так, тепер я починаю розуміти. У барі я бачив тих жінок, що йдуть з моряками. Але я знаю також, що вони працюють на «гепеу»! Признайтеся, це правда?
— Чому б і ні? Трапляється, що міліція звертається до них із запитаннями.
— До вас також?
— Я цього не казала.
— Але ж ви не станете казати й протилежне! Між іншим, минулої ночі за п'ятдесят метрів від мене вбили чоловіка. Соня глянула на нього з цікавістю.
— Той, що стріляв, був у зеленому кашкеті.
— А що, у вас поліція ніколи не стріляє?
— Буває. Але принаймні свідки поводяться інакше. Вони хвилюються, розпитують» що сталося. А вчора свідки тієї сцени навіть не зрушили з місця!
— Бо це їх не цікавило. — В її світлих очах промайнуло щось схоже на усмішку.
— Соню...
— Сьогодні ви вже втретє кличете мене, але нічого не кажете...
— А ви хотіли б, щоб я щось сказав?
— Ні.
Аділь-бей теж усміхнувся. Вперше він відчув полегкість. Може, вони й не такі далекі одне від одного, як здавалося. Знадвору почувся грюкіт — то зачиняли віконниці в кооперативі, що розпродав свої денні запаси. Як завжди, чоловік сорок пішло додому з порожніми сумками.
— Я забула вам сказати про вашу білизну,— промовила Соня, встаючи з-за столу.
А навпроти вікно вже відчинилося. Колін повернувся перший, його зелений кашкет спокійно висів на гачку. Колін закурив цигарку, відійшов углиб кімнати й, діставши пакунки з продуктами, почав розкладати їх на столі. На вікна консульства він не глянув жодного разу.
— Ви бачилися з ним сьогодні вранці? — спитав Аділь-бей.
— Звичайно.
— І він нічого вам не сказав?
— А що він міг мені сказати? Щодо вашої білизни... Дайте ЇЇ мені, я здам її до пральні разом із нашою. Це займе лише один день. Де ваша білизна?
Двері з кабінету до спальні були відчинені. Ліжко він так і не застелив, піжама валялася на підлозі. Соня її прибрала.
— У цій шафі?
— Так. Соню... Я хотів би вас запитати...
— Знову про минулу ніч? Я вас не розумію. Смішно надавати такої ваги речам, які того не варті.
— Мене не цікавить той хлопець.
— А що ж?
— Йдеться нро мене... Якби я вас попросив... — Він говорив тихо, бо вікна навпроти були відчинені, і йому здавалося, що звідти його почують.
Соня тримала в руках жмут білизни. Аділь-бей став між нею і вікном. Забряжчав посуд— Це повернулася з роботи Колінова дружина.
— Що ж, ідіть» вона вже сідають обідати...
Оце й усе. Соня рушила з кімнати. Ще мить, і буде пізно.
— Якби одного вечора я попросив вас...
Соня не дала йому доказати.
— Це дуже складно! — зітхнула дівчина, простуючи до дверей. Вона не сказала «ні», не обурилась і не розсміялась.
Від вікна до дверей у кабінет тяглася гола стіна. Соня зрозуміла, чому Аділь-бей став саме тут, під стіною, де їй треба було пройти і де їх не бачили з вулиці, але не відступила.
— Соню!..
Аділь-бей обійняв дівчину. Він так розхвилювався, що навіть не наважився її поцілувати. Плечі в Соні виявились худенькі, тіло — мляве, змарніле. Аділь-бей нахиливсь і торкнувся щокою її шиї, відгорнувши біляве волосся. Його здивувало те, що Соня зовсім не опирається.
— Соню...
Він торкнувся її вуст, потім міцно притиснувся до них своїми вустами і мало не втратив рівноваги» коли дівчина різко відхилилася назад.
Соня випросталась, а він, збитий з пантелику, все ще стояв нерухомо. Соня так само тримала в руках жмут білизни й розгублено всміхалась, поправляючи волосся.
— Чим це від вас пахне? — спитала вона.
— Одеколоном... Вам не подобається?
— Не знаю... Я купила вам копченої риби й овечого сиру. Стіна Вже не закривала їх, і Соня бачила у вікно, що брат із дружиною сіли обідати. . :
— До зустрічі.
Залишившись на самоті, Аділь-бей не почувався ні щасливим, ні навіть веселим. Він розгорнув залишені Сонею на столі пакунки, але вигляд їжі не викликав у нього апетиту. Аділь-бей чув Сонині кроки на вулиці, але не підійшов до вікна й не визирнув.
Колін намазував маслом хліб, пив, гучно сьорбаючи, чай, а його дружина швидко про щось розповідала — очевидно, про свій перший робочий день. Соня ввійшла до кімнати, кинула в куток білизну, поклала на ліжко капелюшка й сіла на своє звичне місце, спиною до вікна. Певно, розмова стосувалася Аділь-бея, бо Колін кілка разів зиркнув на вікна консульства, хоч на його обличчі не відбилося ніякого зацікавлення.
Але чому сміялась його дружина? Не усміхалась, а саме сміялась! Із чого? З того, що сталося вранці? І що занотовував її чоловік до записника, покинувши їсти?
Отак вони й сиділи втрьох довкола столу, смачно поїдаючи свій убогий обід в оточенні двох ліжок, умивальника та книжкових полиць. Між двома бутербродами Колін кілька разів затягувався цигаркою, а потім відкладав її на підвіконня.
Невже Соня так і не обернеться? Аділь-бей уважно стежив за її рухами. Він відійшов углиб кімнати й чекав. Мимовільний порух її голови — Аділь-бей помітив його, незважаючи на відстань, підказав йому, що за мить дівчина обернеться...
Справді, вона обернулася з напханим ротом. Спочатку Соня Аділь-бея навіть не завважила. Вона провела поглядом по порожньому столі, і в її очах застиг подив: «Як, ви не їсте?!»
Це тривало .секунди дві, а потім на вікно консульства вслід за Сонею подивився, і її брат. І знову засміялась його дружина. Врешті Аділь-бей вийшов зі свого сховку й зачинив вікно.
. Він почував себе приниженим, зневаженим. Недовірливо подивився Аділь-бей, неначе на когось чужого, на себе в дзеркало. Було схоже на те, що він справді захворів.
Аділь-бей вирішив терміново написати до Стамбула листа з проханням надіслати йому бромового настою.