— Як, у вас є білий хліб?!
Перський консул та його дружина, ввійшовши до вітальні, одразу почали вихваляти стіл, а особливо — гарно розкладені на таці сандвічі. А згодом Аділь-бей почув:
— У Батумі всього три консульства: ваше, перське й наше. Але тих персів не варто відадувати.
Це говориш пані Панделлі, дружина італійського консула. Сам консул, розсівшись у кріслі, посмоктував маленьку сигарету з рожевим кінчиком. Нарешті обидві консульські дружини, всміхаючись одна до одної, зустрілися посеред зали. Саме в що мить звуки, що досі невиразно долинали з глибини залитого сонцем міста, погучиішали й раптово вибухнули десь поруч, на розі вулиці. Всі пооберталися в той бік і рушили на веранду подивитись, що там діється.
Новачком серед присутніх був Аділь-бей — він приїхав до Батумі тільки цього ранку. В турецькому консульстві його зустрів службовець із Тифліса, який тимчасово виконував обов'язки консула. Саме він привів Аділь-бея до італійців — появайомити його з колегами. Увечері службовець мав від'їжджати.
Музика надворі все наближалася. Звуки бубонів та волинок дзвеніли у нагрітому повітрі І хоча грали там щось сумне, загальне враження складалося чомусь веселе.'Музика немовби змушувала рухатися все навкруги — повітря, будинки, ціле Місто.
Аділь-бей помітив, що перський консул знов вийшов до кімнати, де був тифліський службовець, і вони вдвох півголосом завели розмову. Та увагу Аділь-бея привертала, процесія на вулиці. За музикантами стало видно червону труну —Її несли на плечах шестеро чоловіків.
— То це похорон? — промовив до пані Панделлі здивований Аділь-бей. Жінка стиснула губи, щоб не розсміятися,— такий приголомшений вигляд він мав. Так, це був похорон, перший похорон, що його Аділь-бей побачив у СРСР. Музиканти були вдягнені, мов члени якогось атлетичного товариства:
всі в білому, на ногах — полотняні тапочки, на грудях — великі червоні банти. Труяа була погано обстругана, погано пофарбована, але колір мала такий яскраво-червоний, що аж очі сліпила. Чоловіки, які йшли за нею, були хто в сорочці, хто в светрі, жінки — у білих бавовняних сукнях і без панчіх, із голими ногами. Тільки двоє чоловіків — напевно, начальники — мали костюми з краватками. Багато в кого голова була поголена наголо. Позаду їхав на велосипеді юнак Щоб не втратити рівноваги, він робив зигзаги і час від часу хапався рукою за плече дівчини, що йшла поруч. Проходячи повз будинок консульства, люди кидали погляди на веранду, де стояли іноземці.
— Про Що вони зараз думають? — прошепотів Аділь-бей. Дружина перського консула, почувши це, відповіла цинічно:
— Про те, що ми їстимемо білий хлібі — І засміялась. Люди на вулиці почули її сміх, однак вираз їхніх -облич залишився незмінним. Вони й далі ступали за оркестром та червоною труною. Важко було сказати, сумні вони були чи, може, веселі. Відчувши себе чомусь незручно, Аділь-бей повернувся до вітальні.
— Ви вже встигли оглянути місто? — запитала персіянка, йдучи вслід.
— Я ще нічого не бачив.
— Ох, це такий глухий закуток!
Вона дивилася своїми чорними зіницями йому просто у вічі. Такий погляд для турка був найбезсоромніший у світі. Так на Аділь-бея ще ніколи не дивилися — ніби на річ, яку хочуть, але не наважуються придбати. І що найгірше — ця жінка й не приховувала думок, які відбивалися на її обличчі:
«Він, звичайно, не красень, але й не поганий, хіба що трохи тюхтій».
Нарешті вона промовила вголос:
— Знаєте, ми просто приречеш жити місяцями, а то й роками поруч. Нас тут усього шестеро, рахуючи Джона із «Стандард-ойл». Але він завжди п'яний. До речі, моя люба, а Джон прийде?
Тим часом хвіст жалобної процесії зник у кінці вулиці, і всі повернулися до вітальні. Густе від важкої спеки повітря ледь коливалося. Службовець із Тифліса почав прощатися.
— Як, ви вже йдете? — здивувалась пані Пацделлі.
— У мене поїзд через годину.
— А ви? — звернулася вона до перського консула.
— Вибачте, я ще повернуся. Мені треба дещо обговорити з ним... Аділь-бей був тут справді надто новою людиною, щоб брати в житті товариства якусь участь. Він узяв чашку чаю й сів у крісло між італійкою та персіянкою; навпроти них сидів, важко дихаючи, пан Панделлі. Дуже гладкий, він явно страждав від спеки.
Вітальня — простора кімната з картинами й килимами на стінах — була вмебльована, як і всі вітальні На столі, поруч із тістечками й сандвічами, стояла пляшка горілки. Двері на залиту сонцем веранду лишились відчинені, і в них з поривами лфі кого вітру вривалися запахи спорожнілої вулиці. Чашка в пані Панделлі дзенькнула об блюдце, а її чоловік, зітхнувши, пробурмотів:
— Ви розмовляєте по-російському?
Здавалося, це запитання не було адресоване нікому,— італієць саме дивився на сандвічі,— але Аділь-бей відказав:
— Не знаю жодного слова.
— Тим краще.
— Чому?
— Тому що вони тут віддають перевагу консулам, які не розуміють мови. Так вони завжди виграють.
Панделлі говорив із поблажливістю людини, що вважає себе дуже доброю, витрачаючи стільки зусиль на розмову. Персіянка й далі мовчки вивчала Аділь-бея. З обличчя пані Панделлі не сходила легка усмішка господині.
— Борошні і вам, гадаю, привозять пароплавом? Аділь-бею здалося, що музика знову наближається, але цього разу з іншого боку. Персіянка заговорила таким тоном, ніби йшлося про щось дуже ущипливе:
—і Всі не можуть бути італійськими консулами й зустрічати щотижня вантажили пароплаві Я вже не кажу про те, що тут є і ще одна розвага: снідати на борту, приймати в себе офіцерів...
— Це так стомлює... — сказала пані Панделлі, наливаючи Аділь-беєві чаю. Він необережно запитав:
—А що, турецькі судна ніколи не приходять? Паввеллі ворухнувся у кріслі. Цей рух був мимовільний, ледь помітний, але відчувалося: чоловікові дуже кортить щось сказати.
— Отже, е й турецькі судна? — Він не усміхався, губи його ледь розтулялись, а очі примружилися.
Аділь-бей спалахнув, але не знайшов, що відповісти.
— Що ви маєте на увазі?
Пані Панделлі вкинула до чашки дві грудочки цукру й подала її чоловікові. Той узяв чашку, мов слухняна дитина.
— Не сердьтеся, прошу вас, але сама думка про судно, де капітаном
турок...
— Себто ви не маєте жодного сумніву в тому, що ми — дикуни? Все сталося якось несподівано. Аділь-бей уже стояв на ногах. Чужі обличчя й речі довкола розпливалися перед його очима.
— Що це з вами? Сядьте, будь ласка! Таж уже скоро десять років, як у вас не рубають голів...
Паш Панделлі поблажливо всміхнулася:
— Ваш чай, Аділь-бею!
— Дякую» мадам.
— Мій чоловік просто жартує, запевняю вас.
— Можливо. Але я не жартую. Ми — республіка молода, я знаю, і в нас, без сумніву, е ще багато всіляких недоліків, однак...
— Однак ви б хотіли, щоб вас вважали найвеличнішою нацією у світі? Мабуть, ніхто вже й не пам'ятав, з чого все почалося. До вітальні тихо ввійшов перський консул.
— Ядіть-но сюди, Амареї Наш новий друг не розуміє жартів. Він просто смішний — а втім, як і кожен, хто починає даремно гніватись. До речі, ви граєте в бридж, Аділь-бею?
— НІ — І сердито додав: — Для турка ця гра надто витончена! Пані Панделлі й далі намагалася його заспокоїти:
— Присягаюся, мій чоловік...
— Ваш чоловік вважає, що на світі існує тільки Італія. До того ж він уявляє собі Туреччину 9 гаремами, ятаганами, євнухами та червоними фесками.
— Скільки вам років? — запитала, всміхаючись, персіянка. Аділь-бей вщповів так само розлючено:
— Тридцять два. Я бився за свою країну на Дарданеллах, потім — за республіку в Малій АЗІЇ. І я не дозволю, щоб зі мною...
— Де ви народилися? — спитав Панделлі, припалюючи нову сигарету.
— В Салоніках.
— Але ж це — не Туреччина. Мені здається, це чудове місто побудували греки...
Аділь-бей задихався. Забувши, де тут двері, він попростував до шафи. Пані Амар не стримала вибуху сміху. Аділь-бей так люто зблиснув на неї очима, що жінка злякано затулилась хусточкою. Аділь-бей був у безтямному стані, доки опинився на вулиці Аж тоді він помітив пані Панделлі, яка весь час ішла за ним, а тепер м'яко поклала йому на плече руку й промовила:
— Не сприймайте серйозно того, що говорив мій чоловік. Він любить подражнитися.
Аділь-бей схопився за капелюх і пірнув у жовте розпечене повітря. Вулиця пашіла, немов жаровня. Добрих чверть години він ішов, не розбираючи дороги,
не помічаючи нічого навкруги, лише роз'ятрюючи в собі гіркий біль. Потім спробував відновимти в пам'яті ту розмову, але це йому не вдавалося. Він знову бачив перед собою гладкого, налитого салом Панделлі, що розсівся в кріслі й курить смішні жіночі сигарети. Може, це від пихи він так пітніє? Має гарний будинок з терасою, вітальнею й роялем, на якому грає дружина. Пригощає гостей вншуканими сандвічами, як десь у Європі. У нього навіть білий хліб є!
— Та ще Й заявляє, що до персів у гості ходити не можна! — промовив напівголосом Ал,іль-бей. Ці перси загалом йому теж не сподобались. Пані Амар дратувала своєю манерою зухвало вивчати людину з ніг до голови. А щодо самого консула, то він за весь час не зронив жодного слова. Худий, з маленькими чорними вусиками, в погано пошитому костюмі й блискучих черевиках... — Вони! навмисне влаштували мені такий прийом...
Був саме вихідний день, який у Росії йде після п'яти робочих. Підходячи до порту, Аділь-бей почав, хоч усе ще й лютував, звертати увагу на перехожих. Він зауважив, що багато хто дивиться саме на нього. Люди оглядалися й проводили його поглядом. Що в ньому було такого незвичайного?
Небо дедалі дужче червоніло, а тіні ставали синіми. Було вже, мабуть, десь близько восьмої години. Натовп рухався в одному напрямку, і Аділь-бей нарешті побачив порт. На пристані вочевидь прогулювалося й розважалось усе місто, і порожнеча довгих вулиць змінилася метушнею. Де-не-де чулася музика. Недавно прийшло судно з Одеси. Сотні людей сходили трапом, а сотні інших дивилися на них.
Небо й йоре злилися в одну пурпурову пляму. З легкої імли виступали щогли, нечутне погойдувалися човни. Чоловіки й жінки раз у раз зачіпали Аділь-бея, безсоромно розглядали його, а підлітки навіть рушали за ним, щоб краще його роздивитися. Час від часу Аділь-бей забував про італійського консуле й намагався якось розібратись у тому, що бачив довкола. Обрій праворуч і ліворуч був затиснутий горами, просто перед очима тяглася пристань, уздовж якої, немов, череда, сновигали люди. Ще далі виднілося сім чи вісім суден, які здавалися приклеєними до морської поверхні. А позаду залишилося місто — погано забруковані або й зовсім не забруковані вузенькі вулиці, а обабіч них — занедбані будиночки.
Аділь-бею хотілося пити. Біля моря він помітив щось схоже на кав'ярню, ввійшов і сів з» столик. Офіціант розносив пиво й воду, але з ним розплачувалися карбованцями. Аділь-бей згадав, що радянських грошей у нього ще нема, підвівся й пішов.
Засвітилися гасові ліхтарі, засяяли червоні й зелені вогники на суднах. Італійські моряки йшли з жінками у стоптаних туфлях. Юнак на велосипеді, посадивши свою Дівчину на раму, повільно їхав серед натовпу, намагаючись ні на кого не наскочити. '
Похолоднішало. З гір поволі опускався легкий туман. Музика залунала голосніше, як і тоді, на похороні, однак це був не похорон. На набережній стояв новий будинок, що сяяв численними вікнами. Двері й вікна — відчинені, на підвіконнях сиділи дівчата й хлопці, всередині було видно паперові гірлянди, портрети Леніна й Сталіна, агітаційні плакати.
Від музики будинок аж дрижав, а на першому поверсі, в кімнаті, прикрашеній: численними діаграмами, люди без піджаків слухали промовця, який раз у раз і стукав по столу кулаком.
Похорон пригадався Аділь-беєві не тільки через музику. Щось спільне було в поведінці людей — і тих, які йшли за труною, і тих, які оце сиділи на підвіконнях чи слухали оратора. В Аділь-бея з'явилась якась незбагненна певність, що він ніколи не зможе зрозуміти цих людей.
Що ж було спільного між тими й цими людьми? Не тільки зовнішність, яку диктувало суспільство: більшість чоловіків — у білих сорочках з розстебнутим комірцем, у багатьох голови поголені, жінки — переважно у світлих бавовняних сукнях, без панчіх, але часто — в коротких білих шкарпетках, закочених на кісточках.
Чому вони такі чужі йому? Навіть звичайні перехожі на вулиці, що гуляли довкола пам'ятки ка Ленінові — такому собі бронзовому, присадкуватому, трохи незграбному, в зім'ятих штанях. Він стояв на бронзовій півкулі, яка, напевно, символізувала пл інету. Який разючий був контраст між цим темним, нерухомим бронзовим чоловічком і живими хлопцями та дівчатами, що йшли і йшли повз ньогої Вони придивлялись до Аділь-бея, а потім вибухали сміхом.
«З чого все-гаки почалась ота сварка?» — знов і знов запитував він себе. Йому було сумно, він відчував цілковиту самотність. Фікрет — той службовець, що вів до нього консульські справи — вже, мабуть, повернувся до Тифліса. Зрештою, вже з першої зустрічі Аділь-бей не відчув до нього ніякої симпатії.
— Всі справи перейдуть до вас у тому самому стані, в якому я застав їх місяць тому, по «смерті вашого попередника,— сказав тоді Фікрет.
— Від чого він помер?
Службовець не виявив ніякого бажання розповідати про це.
— Завтра вранці прийде секретарка. Вона в усьому добре обізнана. Ясна річ, це росіянка.
— Ті слід остерігатися?
Фікрет знизав плечима. Чому він не схотів щось пояснити, як співвітчизник співвітчизникові? Чи бодай допомогти Аділь-беєві вирішити побутові проблеми?
Аділь-бей подумав, що не знає навіть, де тут можна поїсти! Він пригадав, що бачив на кухні служницю і ще одного чоловіка, чиї обов'язки були незрозумілі Може, це—-його .прислуга? До кого звернутися? З італійцями він посварився, а заразом, мабуть, і з персами.
Мимоволі спостерігаючи за натовпом, він пройшов від пам'ятника Ленінові аж до нафтопереробного заводу. Біля рибного порту недавній пустир прикрашало кілька нове х будинків. Неподалік, просто на землі, сиділи чоловіки, жінки й діти. Вони не були схожі ані на учасників жалобної процесії, ані на людей, що сиділи на підвіконнях, ані на вуличний натовп. Ці люди були дуже брудні й похмурі.
Аділь-бей почув турецьку мову. Отже, нею тут послуговуються найжалюгідніші, вбрані в ганчір'я волоцюги, що сидять просто у вуличній пилюці. Він спершу поминув їх, але потім вернувся й, підійшовши ближче, запитав:
— Ви турки?
Підвелися байдужі, непроникні обличчя. Кілька пар очей байдуже глянули на нього знизу вгору, потім так само байдуже відвернулися. І все-таки ці люди розмовляли по-турецькому!
Мабуть, вія ми безглуздий вигляд, стоячи серед них. Аділь-бей відчув гнів і сором водночас.
Він проходив набережною вже вшосте чи всьоме. Натовп порідшав. Минула десята година, Аділь-бей побачив гурт жінок. Одна з них спершу ступила кілька
кроків до нього, але потім спинилась і повернулася назад.
«Пані Пандедлі, певно, розумніша за свого чоловіка»,— подумав Аділь-бей. Але що з того? Нона нічим не може йому допомогти. Він знову побачив вікна, на яких сиділи хлопці та дівчата, і кілька хвилин ішов крізь гучну музику.
Від чого поиер його попередник? Що за людина він був? Скільки мав років? Двічі Аділь-бей губив дорогу до консульства. Вулиці тут були дуже подібні одна до одної: розмита дощами бруківка, купи каміння, розчинені ворота й темні підворіття.
Нарешті віз упізнав будинок, де перший поверх займало консульство. Світла на сходам не було. У темряві Аділь-бей наштовхнувся на якусь притихлу в обіймах парочку і пробурмотів вибачення. Ключа він мав. Ступивши кілька кроків, зрозумів, що квартира порожня. Добре хоч так. Десь там, в італійському консульстві, в залитій світлом вітальні, довкола столу із сандвічами й чарками з горілкою у цей час ведуть, мабуть, якусь ліниву бесіду... А парфуми пані Амар додають жіночності загальній атмосфері.
— Тут в Хтось? — гукнув Аділь-бей у темряву, шукаючи навпомацки вимикача.
Маленька гола лампочка спалахнула сумним світлом, і він побачив приймальню — дві лави попід стінами, на яких висіли офіційні оголошення. У всьому відчувалася бідність. У наступній кімнаті був кабінет консула. Далі, ліворуч,— щось подібне до їдальні. Його увагу привернув круглий столик. Спочатку Аділь-біей не міг зрозуміти, в чому річ, але потім пригадав: ще вранці на столику був грамофон і платівки. Отже, грамофон зник. Зник і турецький килим з канапи.
— Тут є хтось? — невпевнено повторив Аділь-бей.
Але ні в кабінеті, ні на кухні, де над брудною раковиною стирчав кран, нікого не було. Все довкола — стіни, підлога, меблі, папери — брудне й огидне. Такни бруд бував лише в канцеляріях та казармах. На полицях у буфеті — нічого їстівного, а посуд немитий;, певно, ще зранку.
«І чому Туреччину так зневажають?» — міркував Аділь-бей, шукаючи, де б сісти. Він пригадав гарненьку ручку пані Панделлі, що тримала щипчиками цукор над його галкою. Вона симпатична, ця пані Панделлі Досить повні форми підкресювала блакитна шовкова сукня. Вуста в не! також повні, а зубки дрібні й білі Але в тій вітальні вона розквітала ще більше, бо справді мала манери світської дами.
«Не те, що ції темнопика персіянка! Мала, нахабна, а тіло тверде, як олива. Мабуть, чіпляється на шию всім чоловікам».
Аділь-бей навіть не знав, де його ліжко, й не встиг за цілий день розібрати свої валізи. Він напився води з-під крана. Вода мала відчутний аптечний присмак.
Поверхом вище хтось ходив. Аділь-бей виглянув у вікно й побачив навпроти у синій темряві парочку, що мовчки стояла, спершись на підвіконня,— очевидно, дихала свіжим повітрям. Фіранок у консульстві не було, отож ті люди бачили все, що він робив. А чи були фіранки вранці? Йому так і не пощастило цього пригадати. Коли вія почав шукати, де б улаштуватися на ніч, світло скрізь раптово погасло, і будинки та вулиці огорнула пітьма. Чоловік і жінка навпроти, мабуть, усе ще стояли біля вікна, бо не відчувалося ніяких рухів. Звикнувши до темряви, Аділь-бей розгледів білу чоловікову сорочку й молочні плями облич.
Світло так і не засвітилося: це було не пошкодження лінії, просто щопівночі тут вимикали струм. На вулиці чулися кроки. Подав голос кіт чи, може, собака.
А цікаво, чи В італійському консульстві також немає електрики? Але в них принаймні є напоіготові якісь лампи. Аділь-бей не курив, тому не мав навіть сірників. У розпачі він роззирався довкола. Невиразні звуки сповнювали темряву. Вони линули ніби з неба, в якому пропливали світлі хмарини.
Залишалося тільки спати. Не роздягаючись, він ліг на канапу.
Прокинувся Аділь-бей від дотику місячного променя. Чи довго він спав?
Аділь-бей устав, пошукав очима вікно навпроти. Спочатку він помітив світляну цятку цигарки, потім — рукав сорочки й зігнуту руку чоловіка, а поруч — жінку й розсипаними на плечах косима.
Місячне світло осявало все довкола, й Аділь-бей розгледів навіть позад мовчазної пари білий прямокутник ліжка.
«Вовн мене бачать,— подумав він. — Вони не можуть мене не бачити!» Аділь-бей притиснувся обличчям до шибки, не переймаючись тим, який вигляд він має з розплющеним носом — загрозливий чи смішний.