Відштовхуючись від мулкого дна, Барбула стрімголов плив проти течії в той бік, де стіною стояв густий верболіз. Біля нього була Бухтикова хатка.
«Хоч би нічого з ним не трапилося,— билася в голові одна-єдина думка.— Хоч би нічого не трапилося!..»
Все ж на першому повороті, біля дитячого садка рибок-мальків, він змушений був загальмувати. До ворітець дитсадка, куди дорослим вхід був суворо заборонений, підкрадалася Зубатка, стара щука-злодійка. Вона не зводила очей з одного малька, який відірвався від товаришів. Ще мить...
— Стій, Зубатко! — гукнув Барбула.— Не руш! Ти що це задумала?
Зубатка здригнулася і улесливо заметляла хвостом.
— Нічого я не задумала, святе істинне слово,— скоромовкою зацокотіла вона. Я всього лише в гості пливу. До Омаші, вашої старшої доньки.
— Ти мені не крути хвостом,— зупинив її Барбула.— Де та Омаша, а де дитсадок. Ти гадаєш, що закон не для тебе писаний?
— Для мене, для мене,— згодилася Зубатка.— Тільки горе в мене: так заболів передній зуб, так вже заболів, що навіть в очах потемнішало. От і запливла випадково не туди...
— Гляди ж мені! Коли ще хоч раз побачу тебе тут — не лише передній, а й інші зуби заболять. Ану, геть звідсіля!
Зубатка миттю розчинилася в підводних заростях.
А Барбула попрямував далі.
Гарний у нього син, нічого не скажеш. Веселий, цікавий до всього, а вже витівник. Недарма ж про нього йде слава як про неперевершеного у всіх підводних затонах винахідника. Зовсім недавно він, наприклад, змайстрував підводний телефон. Піддивився в людей, що зводили оті будівлі — і змайстрував. І першу лінію проклав від себе до батькової хати. Все було б чудово, та втрутилася Омаша, старша донька водяного. Вона здійняла такий крик, такий вереск, що Барбула поспішив перенести свій телефон до її помешкання. З того часу бідний винахідник позбувся спокою, його телефон не вгавав ні вдень ні вночі. Дійшло до того, що Бухтик став ночувати у батька.
Коли Барбула дістався до синового дому, сонце вже піднялося над затоном.
— Агов, Бухтику! — гукнув батько.— Ти вдома? Йому ніхто не відповів. Барбула обійшов навколо будинку і зазирнув у вікно. Бухтик сидів на колоді посеред хати і про щось думав.
— Де тебе носило стільки часу? — приховуючи радість, суворим голосом запитав господар лісового затону. Бухтик повільно перевів погляд на батька.
— Там, куди ти мене посилав.
— А чому ж одразу не приплив?
— Бо виникли важливіші справи.
— Зачекай, про справи потім. Спочатку розкажи, що ти там виходив. Надовго ці діти приїхали?
— Надовго,— знехотя відказав Бухтик.— Вони й самі ще не знають, на скільки.
— А що вони робитимуть?
— Лікуватимуться.
— Що ж, хай лікуються собі на здоров'я. Тільки б не потикалися до затону. А ще що ти там бачив?
— Багато чого. Що саме тебе цікавить?
— Все. Чоботи, наприклад. Такі, як у мене. Є там щось схоже?
— Таких, як у тебе, я не бачив.
— То ж бо й воно,— задоволене посміхнувся Барбула.
Чоботи там лише цілі,— продовжував Бухтик, і Барбулине обличчя видовжилося.— І ліжка там є, і консервні бляшанки і дзеркал скільки завгодно.
Приголомшений господар затону довго сидів мовчки.
— Щастить же людям,— нарешті сказав він.— Ет, не дано мені виходити на сушу. А то б я сам до всього придивився б... Слухай, Бухтику, змайстрував би ти для мене якогось там суходиха! Щоб я, значить, і в спеку міг ходити берегом.
— Гаразд, я подумаю,— знехотя пообіцяв син.— Тільки згодом.
— Чому згодом? — образився батько.
— Тому, що зараз у мене в голові інше. Здається, я можу бути видимим, розумієш?
— Оце так здивував! — розреготався Барбула.— Тебе ж кожна рибина за кілометр бачить!
— Ні, не розумієш ти мене. Я не лише для риби, я й для людей можу бути видимим.
— Що-о?
— Атож. Розумієш, пішов я туди,— Бухтик кивнув у бік лісового санаторію,— підкрадаюся до одного вікна, аби роздивитися, що там робиться всередині. Постояв під вікном, послухав, а потім виліз на приступку і зазирнув до кімнати... Посеред неї один хлопчик стоїть, всі його Вітьком-артистом кличуть. Стоїть він і дивиться прямісінько на мене. Потім як закричить! — і пальцем на мене показує. Я спочатку подумав, що він когось іншого побачив. Озираюся — аж у мене тінь з'явилася! А чому з'явилася — до цього часу не збагну.
— Може... ти щось з'їв? — нерішуче припустив Барбула.
— Нічого я не їв. Хіба що... Там ще один хлопчик був, Сергійком його звуть. То він викинув за вікно якесь біле кружальце. А я його піймав і скуштував. Може, з того й почалося?
— Може бути,— згодився батько.— Все може бути. Хіба ж знаєш, що можуть утнути люди. Ану, ходімо у двір!
— Навіщо?
— Щоб дізнатися, чи є в тебе тінь. Вони вийшли надвір. Барбула уважно придивився до сина. Він навіть обійшов навколо нього. Тіні не було.
— Здалося тобі все,— нарешті сказав Барбула.
— Нічого не здалося,— вперто заперчив син.