Дональда Шімоду я зустрів десь серед літа. За чотири роки повітряних манд- рів мені ще не випадало здибати іншого пілота, який би промишляв тим, що і я,— перелітав би за вітром від містечка до містечка і продавав прогулянкові польоти на старенькому біплані — по три долари за десять хвилин у повітрі. Та одного дня, перебуваючи трохи на північ від Ферріса, що в штаті Іллі-
нойс, позирнув я вниз із кабіни свого “Фліта” і побачив старенький “Тревел- ейр-4000”. Білий із золотистим літачок гарненько примостився собі на жовтаво- смарагдовій сіножаті.
Я живу вільним життям та, попри його принади, часом почуваєш себе самотнім. Я поглянув на біплан, якусь мить подумав і розважив — не буде ніякої шкоди, якщо я підсяду до нього. Скинувши оберти майже до холостих, я вико- нав повну глісаду і ввійшов у крен на посадку. Вітер заспівав у зовнішніх дро- тах, а старий двигун відгукнувся добрим, лагідним “лок-лок-лок” — звуком, який народжується лише тоді, коли пропелер обертається вже за інерцією. Аби краще роздивитися місце посадки, я виписав коло. Зовсім близько піді мною зеленолистими джунглями шурхотіла кукурудза, зблиснула дротяна огорожа, а далі, ген-ген, скільки сягало око, розпросторилась щойно викошена сіножать. Зіткнення з повітряним потоком і вихід з нього, довершене невелике коло над землею, шурхіт коліс об траву, і ось він — заспокійливо дріботливий стукіт шасі від зіткнення з твердим грунтом, усе повільніше, повільніше, і врешті — завжди раптовий поштовх. Сів! Підрулюю до літака і зупиняюсь, зменшую оберти, вимикаю двигун. Чути затишне “клак-клак” — це пропелер ще поволі обертаєть- ся перед тим, як завмерти в цілковитому спокої липня.
Прихилившись спиною до лівого колеса, пілот “Тревел-ейра” сидів на покосі й дивився на мене.
Десь із півхвилини я й собі дивився на нього, дивуючись з його незворушно- сті. Навряд чи я сам отак спокійно сидів би й спостерігав, як інший літак призем- люється в полі і зупиняється за десяток кроків од мене. Я привітно кивнув: не знаю чому, але той чоловік мені подобався.
— У вас самотній вигляд,— сказав я, сидячи в кабіні.
— Як і у вас.
— Не хочу вам заважати. Коли ще один пілот тут зайвий, полечу далі.
— Ні, я чекав на вас. Ці слова викликали в мене посмішку, і я не приховав ЇЇ. — Даруйте, що запізнився.
— Усе гаразд.
Я зняв шолом та захисні окуляри, виліз із кабіни і зійшов на землю— прекрасне відчуття після кількох годин у літаку.
— Сподіваюсь, не матимете нічого проти сендвіча з шинкою та сиром? — запитав він. — 3 шинкою, сиром і, можливо, з мурашкою.
Ніякого рукостискаияя,. жодних представлень.
На зріст він був невисокий/ 3 довгим, до плечей волоссям, чорнішим за гуму на колесі, до якого він притулився. Очі — темні, як у яструба. Добре, коли такі очі у друзів, та коли вони належать незнайомцям, то стає не по собі. Він скидав- ся на майстра карате, що зосередився перед розважливо-несамовитим показовим виступом.
Я взяв у нього сендвіч і воду в ковпачку з термоса.
— Хто ви, зрештою? — запитав я. — Вже кілька років торгую повітряними прогулянками, та ще ніколи не зустрічав іншого гастролера.
— На світі не так'багато іншого діла, до якого я здатен,— відгукнувся він. — Трохи тямлю в автомеханіці, трохи в електрозварюванні, трохи ганяю на гусе- ничних тягачах, та досить мені затриматись на одному місці — і вже виникають проблеми. Тож зібрав оце аероплан і вдався до повітряних гастролей.
— Тягачі якої марки? — В мені з дитячих років до них сидить невситима любов.
— “Де-вісім”, “Де-дев'ять”. Тривало це недовго. В Огайо.
— “Де-дев'ять”! Завбільшки з будинок! Чи й справді цей дизель з подвій- ним редуктором на першій передачі може зрушити гору?
— Існують кращі способи рухати гори,— сказав він з усмішкою, що тривала не більш як десяту частку секунди.
Спостерігаючи за співрозмовником, я сперся на нижнє крило його літака. І тут мені в око впав дивний світловий ефект—дивитися на цього чоловіка зблизька було важко. Здавалося, навкруг його голови промениться світло, засти- лаючи природне тло невиразним сріблястим серпанком.
— Щось не так? — запитав він.
— А які ж це проблеми у вас виникали?
— Е, нічого особливого. Просто в цей час мені кортіло змінювати обста- новку, як оце й вам.
Із сендвічем у руках я пішов навколо його літака. То був апарат зразка 1928 чи 1929 року, але зовсім новенький, без жодної подряпини. Навіть із завод- ських ангарів аероплани не виходять такі новісінькі, як оця машина, що стояла тут на сіножаті. Щонайменше двадцять шарів лискучого олійного аеролаку. На дерев'яних деталях сяє, мов дзеркало, свіжа фарба. Під бортиком пілотської кабіни — золотий листок у староанглійському стилі і в ньому ім'я “Дон”, а тро- хи нижче — реєстраційний напис: “Д. В. Шімода”. Все оснащення літака мало такий вигляд, ніби його щойно розпакували, справжній авіаційний інструмент 1928 року. Руків'я важеля керування та кермо — з відполірованого дуба. Ліво- руч — підсос, регулятор суміші, випереджувач запалювання, якого тепер не побачиш навіть на щонайретельніше відновлених старовинних моделях. Ніде ані задирочки, ані латочки на перкалі, ані патьоку моторного масла з обтічника, ані порошинки на підлозі кабіни — так ніби цей літак ніколи не піднімався в повіт- ря, ніби він через півстоліття матеріалізувався на цьому місці внаслідок якогось химерного зсуву часу. Я відчув, як по спині в мене повзе незбагненний холод.
— І давно ви катаєте пасажирів? — гукнув я до Шімоди з того боку літака.
— Близько місяця. Атож, п'ять тижнів.
Він брехав. Мені байдуже, хто ви такий, але за п'ять тижнів польотів і поса- док на землю ви, хоч би як там було, неодмінна матимете сміття на підлозі кабіни й патьоки масла на фюзеляжі. Та цей літак... на вітровому склі — ані плямки масної, на пропелері — ні сліду забитих комах, і навіть фарбу на пе- редніх носках крил і хвоста не обліпило сінною потертю, якої до біса в цей час у повітрі. Для літака, який щодня шугає серед іллінойського літа, просто неймо- вірно. Я розглядав “Тревел-ейр” ще хвилин з п'ять, потім одійшов від нього і вже під крилом свого літака сів на валок сіна обличчям до Шімоди. Страху я не відчував, і цей чоловік мені все ще подобався, але щось було не так.
— Чому ви кажете мені неправду?
— Я сказав вам правду, Річарде,— відповів він. Моє ім'я було також виписа- не на борту літака.
— Але ж не можна понад шість місяців катати пасажирів і не назбирати на підлозі бодай трохи пороху чи не забризкати фюзеляж мастилом? Не здобути жодної латки на перкалі? Зрештою, хай йому грець, не набрати сінної потерті! Він спокійно посміхнувся. — Є речі, яких ви не знаєте.
На якусь мить він прибрав чудернацького вигляду інопланетянина, і я пові- рив у те, що він сказав, одначе так і не знайшов пояснення сліпучої чистоти літака, що стояв посеред літньої сіножаті.
— Можливо. Та одного дня я про них дізнаюсь, і тоді, Дональде, ви можете забрати собі мій літак, бо для польотів він буде мені непотрібний. Звівши свої чорні брови, Шімода запитально поглянув на мене.
— Он як? Ану розкажіть. Я зрадів, що комусь цікаво вислухати мою теорію. — Гадаю, люди так довго не могли злетіти лише тому, що просто не вірили в цю можливість. Отож, звісно, й не могли опанувати навіть найпершого малень- кого закону аеродинаміки. А я вірю, що десь існує й інший закон, за яким мож- на літати без аеропланів, можна проходити крізь стіни чи переноситись на інші планети. Ми навчимося, як досягати цього й без машин. Якщо захочемо. Він ледь помітно всміхнувся й поважно кивнув головою. — І ви гадаєте, що зможете осягнути те, чого хочете, отак промишляючи повітряними прогулянками за три долари над полями й сіножатями?
— Коли я й маю чогось варті знання, то здобув їх самотужки, роблячи те, що хотів робити. Та якби знайшлася в світі добра душа, котра навчила б мене ще більшого з того, що я прагну пізнати, аніж може навчити мій літак і небеса, то я,хоч зараз подався б до того чоловіка. Або до тієї жінки. Та, на жаль, немає такої душі.
Темні очі дивилися на мене спокійно, некліпно.
— Хіба ви не вірите, що вас скеровують, якщо тільки ви насправді хочете цього навчитися?
— Скеровують? Так. Та хіба не кожного з нас скеровують? Я завжди мав таке відчуття, ніби за мною хтось наглядає, або щось подібне.
— І ви гадаєте, хтось скерує вас до вчителя, який зможе допомогти вам?
— Якщо тим учителем не стану я сам, то так.
— Можливо, саме так воно і буває,— сказав він.
Здіймаючи за собою руду куряву, до нас мчав новенький модерний пікап. Він зупинився біля нашої стоянки, дверцята розчахнулись, і з кабіни вийшов літній чоловік з дівчинкою років десяти. Курява немов зависла в тихому, нерухо- мому повітрі.
— Катаєте за гроші? — запитав чоловік. Це поле було знахідкою Дональда Шімоди, отож я промовчав. — Так, сер,— весело відповів він. — Хочете злітати? Зараз?
— Та ви ж вироблятимете там усілякі штуки, будете крутитись і переверта- тись угорі? — Його очі заблищали, він чіпко придивлявся до нас — чи розкусимо ми його за отією простуватою селянською балаканиною.
— Будемо, як забажаєте, і не будемо, як не забажаєте.
— І, гадаю, заправите хтозна-скільки?
— Три долари готівкою, сер, за дев'ять-десять хвилин у повітрі. Це виходить тридцять три і одна третина цента за хвилину. Більшість пасажирів запевняє, що втіха того варта.
Дивне це відчуття — бути стороннім спостерігачем, сидіти без діла й слуха- ти, як цей чоловік робить свою справу. Мені подобалось, як він говорив — тихо і стримано. Я настільки звик до свого власного способу реклами польотів (“Наго- рі гарантується різниця температури в мінус десять градусів! Люди, полиньмо туди, де ширяють тільки пташки та ангели! І все це лише за три долари, лише за дюжину двадцятий'ятицентовшів з вашого гамана чи кишені...”), що вже й за- був, як це можна робити інакше.
Отак літаючи й принаджуючи пасажирів, завжди почуваєш напруження. Я звик до нього, та його не позбудешся: адже якщо я не катаю пасажирів, я не їм. Тепер, коли мій обід не залежав від наслідків цих переговорів, я міг розсла- битись і спокійно спостерігати.
Те саме робила й дівчинка. Ця мала білявка з карими очима й поважним виразом обличчя була тут тільки тому, що тут був її дідусь. Літати вона не бажала.
Куди частіше трапляється якраз навпаки: охочі до польотів діти і обереж- ні — дорослі. Коли для тебе це єдиний засіб існування, чуття на подібні ситуації надзвичайно загострюється, і я ладен був закластися, що дівчинка не полетить з нами, навіть якщо ми умовлятимемо її до кінця літа.
— Котрий із вас, панове?.. — запитав чоловік. Шімода налив собі кухлик води.
— З вами полетить Річард. У мене ще обідня перерва. Якщо, звісно, ви не бажаєте зачекати.
— Ні, сер, я готовий рушати. Чи не могли б ми політати над моєю фермою?
— Авжеж,— запевнив я. — Лише покажіть, куди летіти, сер. Я викинув з передньої кабіни “Фліта” свою похідну постіль, сумку з інстру- ментом та куховарське причандалля і допоміг залізти туди пасажирові, пристеб- нув його до крісла і затягнув свій ремінь.
— Доне, крутоніть мені пропелер.
— Еге ж. Він підійшов із своїм кухликом і став біля пропелера. — Як вам треба?
— Форсаж і гальма. Обертайте повільно. Іскра вискочить прямо з ваших рук. Коли хтось крутить пропелер “Фліта”, він завжди робить це надто швидко, і через усілякі там складні причини двигун не запускається. Та цей чоловік крутонув його так вправно, неначе робив це все своє життя. Запалювальна пружина клацнула, свічки спрацювали в циліндрах і старенький мотор загурко- тів — усе напрочуд просто і легко. А Шімода повернувся до свого літака й завів розмову з дівчинкою.
У розгоні потужних кінських сил, у хурделиці сіна “Фліт” знявся в повітря і помалу видряпався на висоту у дві сотні футів (тепер, навіть якщо двигун і заглухне, ми спокійно сядемо в кукурудзу). П'ятсот футів (о, тепер у нас виста- чить висоти, щоб повернути назад і сісти на ту ж таки сіножать... ще трохи, а там і пасовисько). Вісімсот футів. Можна вирівнюватись і летіти туди, куди показує пальцем цей чоловік — на південний захід, супроти вітру.
Ще три хвилини лету, і ми виписуємо коло над повіткою для машин. Корів- ник кольору розжареного вугілля, будинок кольору слонової кістки серед моря м'яти. Город із солодкою столовою кукурудзою, салатою, помідорами.
Коли ми робили розворот і фермерський будинок опинився немовби в рамці поміж крилами й розчалками “фліта”, мій пасажир нахилив голову вниз, ніби хотів здолати зустрічний потік повітря.
На ґанку з'явилася жінка у білому фартусі поверх блакитного плаття, зама- хала руками. Чоловік помахав їй у відповідь. Згодом вони захоплено говорити- муть проміж себе, як добре бачили одне одного крізь небеса.Нарешті старий озирнувся і кивком голови дав зрозуміти, що з нього досить:мовляв, дякую, можна повертати назад.
Я зробив широке коло над Феррісом — хай знають про наші польоти — і по спіралі пішов на зниження до сіножаті, щоб показати місцевому люду, де саме відбувається дійство. А коли я, заклавши крутий віраж над кукурудзяним по- лем, уже заходив на посадку, назустріч мені шугонув угору “Тревел-ейр” і одра- зу ж узяв курс на ферму, над якою ми щойно пролетіли.
Якось я літав з групою — таким собі повітряним цирком, що мав у своєму складі п'ять однотипних літаків. І тепер мене на мить охоплює пам'ятне відтоді відчуття спільного діла: один літак з пасажирами відривається від землі, а інший приземляється.
Грунту ми торкнулися м'яко, з глухим поштовхом, тоді підрулили до відда- леного краю поля, ближче до путівця.
Двигун замовк, чоловік розстебнув ремінь безпеки, і я допоміг йому вилізти з кабіни. Він витягнув з кишені комбінезона гаман і, похитуючи головою, відлі- чив доларові банкноти.
— Оце таки прогулянка, синку!
— Атож. Ми торгуємо чесно.
— От хто торгує, то це твій друг.
— Он як?
— Ще б пак. Цей твій Друг продасть попіл самому дияволу. Ладен закласти- ся, що продасть.
— Чому ви так думаєте?
— Через дівчисько, звісно. Щоб моя онука Сейра полетіла в аероплані?! — Говорячи, він спостерігав, як “Тревел-ейр” далекою сріблястою цяткою в повітрі кружляв понад фермою. А говорив таким тоном, яким розважливий господар відзначив би, що на сухій галузці на його подвір'ї раптом з'явився цвіт і водно- час достигли яблука. — Сейра від самого народження до смерті боїться висоти. Аж криком кричить. Просто нажахана. Та вона радше голими руками полізе в осине гніздо, аніж на дерево. І на горище драбиною не підніметься, хай навіть повінь заливатиме подвір'я. Ця дівчинка чудово дає собі раду і з машинами, і з тваринами. Але висота — то для неї мов кара господня! І ось маєте — вона в небі.
Потім він пригадав давні часи, коли до них навідувались гастролери з Гейлсберга і Монмауса, як літали вони на біпланах, достоту таких, як наші, і ви- робляли на них усілякі карколомні штуки в повітрі.
А я спостерігав, як далекий “Тревел-ейр” збільшується в розмірах, як знижу- ється над полем по спіралі, як закладає віраж такої крутизни, на яку я б ніко- ли не наважився, маючи на борту дівчинку, що боїться висоти, як лине над кукурудзяним ланом, над дротяною огорожею і торкається сіножаті, приземлю- ючись на три точки,— мені аж дух забило, коли я це побачив. Певно Дональд Шімода не один рік відлітав, перш ніж навчився саджати свій “Тревел-ейр” у такий спосіб.
Літак підрулив до нашої стоянки. Пропелер м'яко клацнув і завмер. Я підійшов до нього впритул і пильно оглянув. Ані сліду жодної комахи. Найменшої мушки не знайшлося, щоб загинути від лопаті завдовжки вісім футів.
Я кинувся допомагати — розстебнув ремінь, відчинив дверцята передньої кабіни і показав дівчинці, куди ставити ногу, щоб не продавити перкаль на крилі.
— Ну як, сподобалось? — запитав я. Вона не звернула на мене ніякої уваги.
— Дідусю, я не боюся! Я не злякалася, правда? Наш будинок — наче лялько- вий, і мама мені помахала, а Дон сказав, що боялась я тому, що колись впала й померла, а тепер я більше не повинна боятися! Я теж стану пілотом, дідусю. У мене буде аероплан, і я сама доглядатиму мотор, і скрізь літатиму, і кататиму людей! Я зможу? Правда ж?
Шімода всміхнувся до старого фермера і знизав плечима.
— Це він сказав тобі, що ти станеш пілотом, еге, Сейро?
— Ні, я сама. Ти ж знаєш, я вмію дати собі раду з моторами!
— Гаразд, обговоримо це з матір'ю. Нам уже час вертатися додому.
Обоє подякували нам, і одне побігло, а друге почвалало до пікапа, і обоє були вже зовсім інші після того, що сталося з ними в полі і у небі.
Тим часом до сіножаті під'їхало два автомобілі, потім ще, і так весь полу- день прибували охочі поглянути згори на Ферріс. Ми зробили дванадцять чи тринадцять польотів у такому темпі, що пасажири ледь встигали вилазити з літаків, як до них уже забиралися інші. Після цього я побіг на бензозаправну станцію по автомобільний бензин для свого “Фліта”. І знову з'явилися пасажи- ри, тож пополудні ми літали без упину, і так тривало аж до заходу сонця.
Десь на дорожньому покажчику я бачив напис: “Населення — 200”. Здаєть- ся, до настання темряви ми перекатали їх усіх, а на додачу ще й скількись там немісцевого люду.
У тій метушні я забув розпитати Дона про Сейру і про те, що він їй казав. Чи він вигадав їй якусь побрехеньку, а чи й справді вірив у те, що колись вона впала й померла? Щоразу, як у нього змінювались пасажири, я пильно придивлявся до його літака. І щоразу бачив те саме: польоти не залишали на ньому жодного сліду, жодної подряпини, ні патьоків масла не з'являлося, ні масних плям, ні решток забитих комах. Може, Дон якимсь незбагненним чином уникав їх у польоті? А от мені доводилося витирати ті рештки з вітрового скла майже щогодини.
Коли ми припинили польоти, на обрії ще жевріла вузенька смужечка світла. Та на той час, як я напхав до своєї похідної плитки сухого кукурудзяного листя, намостив зверху вугільних брикетів і запалив вогонь, нас огорнула суцільна темрява. Полум'я вихоплювало з неї лише окремі деталі літаків та освітлювало золотаві клапті покосу.
Я зазирнув до своєї скриньки з припасами.
— Можу запропонувати суп, тушонку, спагетті,— мовив до Дона. — Є гру- ші, є персики. Хочете персиків?
— Мені все одно,— м'яко мовив він. — Хоч є щось, хоч нічого.
— Друже, хіба ви не зголодніли? У нас був такий напружений день!
— Ви не запропонували мені нічого такого, аби я відчув себе голодним. От хіба що гарячої тушонки...
Я відкрив бляшанку тушонки своїм ножем — такими озброєні швейцарські офіцери-десантники,— а тоді бляшанку спагетті, і поставив обидві на плитку.
Мої кишені віддималися від грошей. То була для мене найприємніша пора дня. Діставши банкноти, я порахував їх, не завдаючи собі клопоту розправляти зібгані купюри. Набралося сто сорок сім доларів, і я почав обчислювати в голові, що для мене завжди чимала морока.
— Це... це... зараз, стривай... чотири і два в умі... сорок дев'ять польотів за день! Перебрати далеко за сотню доларів, Доне, і це ж тільки я зі своїм “Флітом”! А у вас має бути за дві сотні... ви ж здебільшого брали по двоє пасажирів?
— Здебільшого так,— підтвердив він, а тоді промовив: — Що ж до того вчителя, якого ви хотіли...
— Я не хочу ніякого вчителя,— сказав я. — Я рахую гроші! На них я можу прожити тиждень, хай би навіть мене сім днів поспіль мочило дощем! Дон поглянув на мене і всміхнувся.
— Коли закінчите купатися в своїх грошах,— мовив він,— то чи не передасте мені тушонку?