Пообідні години випали спокійні. Лише зрідка з'являлися поодинокі паса- жири. У перервах між польотами я пробував випаровувати хмари.
Свого часу мені привелося працювати пілотом-інструктором, і я знав, що учні завжди роблять легкі речі важкими. Може, я щось і тямив, одначе в цьому ділі знову виявився учнем і вперто штурмував свою ціль — купчасті хмари. Та тепер я потребував більше теорії, аніж практики. Тим часом Шімода розлігся під крилом “фліта”, вдаючи, ніби спить. Я легенько поплескав його по плечі, і він розплющив очі.
— Нічого в мене не виходить,— поскаржився я.
— Вийде,— одрубав він і знов заплющив очі.
— Я стараюсь як можу, Доне! Здається, ось уже щось вийде, як хмари відбивають удар і набрякають ще дужче, ніж перед тим. Він зітхнув і сів. — Вибери мені хмару. Тільки не дуже важку, будь ласка. Я обрав найбільшу серед нижчих хмар, десь за три тисячі футів од землі, що немовби набрякала білим димом із самого пекла.
— Ота, що над силосною баштою, онде вона, - показав я, та, що швидко темніє. Дон мовчки позирнув на мене. — І чого це ти мене так не любиш?— Та ні ж бо, я люблю тебе, Доне. Через те й прошу чимало. — Я посміх- нувся. — Тобі потрібен масштаб. Та коли хочеш, підберу для тебе щось менше... Він знову зітхнув і звів очі до неба.
— Спробую. Ну, то котра?
Я поглянув на небо й остовпів: величезна хмара, справжнісінька потвора, що несла в своєму череві мільйони тонн води, зникла без сліду, а на її місці висявала неоковирна небесно-блакитна діра.
— Ох ти ж! — тихо мовив я.
— Робота варта зусиль... — зауважив він. — А втім, хоч як би мені кортіло прийняти від тебе купу похвал, мушу з усією відвертістю зізнатися: це легко. Він показав на невеликий клубок хмари над нашими головами.
— Онде. Тепер твоя черга. Готовий? Ну!
Я поглянув на те клубчасте створіння, і воно поглянуло на мене у відповідь. Я подумав, що воно пішло собі далі, подумав про порожнє місце там, де було це створіння, націлив на нього гарячі промені своєї уяви, попросив його з'явитися десь в іншому місці і повільно-повільно, за одну хвилину, за п'ять, за сім, хмара зрушила з місця. Інші хмари побільшали, а моя пішла геть.
— Не дуже ти швидкий,— мовив Дон.
— Це ж моя перша вдала спроба! Я тільки починаю! Всупереч неможливо- му... неймовірному... і все, на що ти спромігся, це зауважити, що я не дуже швидкий. Це було блискуче! І ти це знаєш.
— Дивовижно. Ти так прихилився до неї, і все ж заради тебе вона зникла,
— Прихилився! Я бомбардував цю хмару всім, чим тільки міг! Кульовими блискавками, лазерними променями, пилососом завбільшки з будинок!..
— Це прихильність у негативному розумінні, Річарде. Якщо ти справді хочеш усунути хмару із свого життя, то з цього не треба робити великого діла. Ти лише розслаблюєшся і стираєш її із своєї уяви. Ото й тільки.
саме в такому напрямі і з такою швидкістю,— говорилося в Посібнику. Відчувається поштовх...
Це місце, куди належить тепер іти. Але небо знає причини і наслідки, що стоять за хмарами, і ти їх знатимеш, якщо піднесешся на таку височину, звідки зможеш поглянути за обрій.