Одного дня я відвідав Литвина і привіз йому харчі. Розповідали ми один одному всякі події до пізньої ночі та міркували, як вирватися з цього зачарованого кола. Вкінці постановили звернутися до доктора Гутаревича з просьбою, щоб він, коли буде їхати до Луцька по ліки, взяв нас із Литвином. В добрій надії поклали ми свої пістолі під подушку і заснули.
Під час снідання помітив, що з Бабушкою щось не гаразд. Стала нервова і не дивилася в наш бік. Коли вийшли пані Соня і Бася на роботу, Бабушка перехрестилася і каже:
— На милість Бога, не виходьте на вулицю, бо вас заарештують. В хаті ви безпечні. Нічого мене не питайте, бо я дала слово чести.
Ясно, що снідання нам не смакувало. Після короткої наради ми вирішили, не гаючи часу, тікати. Я однією дорогою, а Литвин — другою. Мали ми вийти з міста і зустрітися під лісом на умовленому місці. Коли по двох годинах котрогось із нас не буде, то значить,— пропав. Нічого не кажучи Бабушці, ми вийшли. Бабушка, догадуючись, перехристила нас на дорогу:
— Нехай вас Бог провадить.
Тільки я вийшов на поле і хотів свобідно дихнути, як із куряви виринула колона війська, що повертала з акції на партизанів. Віддаль була яких сто метрів, втікати було запізно.
Жаль було прощатися з світом. Надходила весна з різними надіями. Перед очима стала моя мати, а від жалю і страху голова стала наче порожня. Не звільняючи кроку, іду далі. З першого воза зіскакує фельдфебель, за ним солдати, питають за документи. У мене в кишені пістоля. Машинально витягаю документ, а в голові одна думка, коли погано—стріляю кількох німців, а останню кулю—собі в голову. На щастя підійшов офіцер і я йому показав єдину, яку мав при собі, виказку Українського Національного Об'єднання в Берліні.
Він подивився на мене, на фотографію і — «гут». Я поклонився і, не оглядаючись, відійшов яких 300 метрів, а пізніше бігом скільки сили — до близького лісу. Сів, закурив і щойно, коли проаналізував разом всю небезпеку, стало справді страшно. Ноги й руки дрижали як у лихоманці. В голові все плуталося. Це був перший випадок, де життя висіло на волоску. Одначе, я себе сконтролював, що в таких випадках не гублюся.
Я чекав не дві, а три години — Литвина не було. Почекав ще годину, чи дві — немає. Значить по Литвинові. Тоді я взяв підводу та поїхав до села, де залишив свій відділ, щоб подати сумну вістку.
Виявилось, що ми переплутали місце зустрічі і Литвин також, не діждавшись мене, прибув до відділу і вже при столі: запивав мою душу. Тепер ми спільно почали розбирати, чому мали арештувати і звідки про це знала Бабушка. Справа була ясна. Пані Русєцька працювала в СД (німецька служба безпеки). До неї «смалив холявки» один агент із Луцька—Кузін. Литвин був йому суперником, отже, він почав нас слідити. Ясно, що він був не дурний, і все бачив. .Докази проти нас були, але треба було пагоди, щоб нас застати разом. Коли я приїхав до Литвина, Кузін мав уже наказ нас арештувати, але сказав про це Русєцкій і вона не хотіла, щоб це сталося в хаті її тітки. Мати Русєцької, як сестра Бабушки, мабуть у великій дискреції шепнула їй, а Бабушка все таки нас любила й пожаліла. Таким чином ми врятувалися.
Тепер ми знов були з Литвином разом. Було нам уже далеко приємніше. Одного дня, при нагоді, заїхйли ми подивитися на Біле Озеро. Краса — неймовірна,^їиста, зеленкуватого кольору, вода, піщане дно. Кругом/Дрімучий сосновий ліс. Маленька пляжа і недалеко лісничівка, де ми мали мешкати. Якраз був захід сонця. Таку красу рідко де можна побачити. Червоне проміння сонця відбивалося від плеса води і розливало океан світла. Навколо мертва тишина. Ми стояли, мов зачаровані. Врешті, Литвин промовив:
— От сюди приїдемо на відпочинок, якщо переживемо війну. В рангах полковників,
зеленими лімузинами. Візьмемо зсобою рушниці для полювання.
Не знав мій любий побратим, що не доведеться йому ніколи побачити вдруге поліську красу.
З Волині повіяло бурею. До нас прийшли спізнені вістки, що в Луцьку ще в березні українська поліція зі зброєю втекла в ліс і прилучилася до українських партизанів. Ми з Литвином наставили вуха. Не знаючи докладно всіх справ, ми все ж догадувались, що це розпочинається відкрита боротьба з німцями. Згодом один знайомий з Луцька розповів нам, що причиною виступу української поліції проти німців було змушування її репресувати населення, яке відмовилося їхати на працю в Німеччину. Поза тим поліцію змушувано брати участь у боротьбі проти партизанів.
На Поліссі, хоч із запізненням, але також сталося те саме. Дня 13-го квітня 1943 року українська поліція з Ратна, разом із групою т. зв. козаків, які теж стояли, як німецька охорона, відійшла у ліс, перестрілявши своїх німецьких зверхників і забравши зброю та амуніцію.
Вони вже того самого дня напали на німців, які грабували худобу в одному селі. Відібрали цілу череду, а німців . перестріляли до одного. У населення героєм дня були українські партизани. Серед поляків почалася паніка. Збунтована українська поліція знищила десь кілька польських родин, що мали зв'язок з гестапом. Поляки почали або виїздити до міст під німецьку охорону, або просилися до совєтських партизанів. Совєтські партизани були тими подіями найбільше заскочені і не знали, як це пояснити своїм бійцям.
У перших днях намагалися вести переговори з українською поліцією і прилучити її до себе. Мені вдалося підслухати розмову Сашка з Батьком. Вони мали доручення перевести на цю тему розмови з українськими відділами.
— Аби лише вони погодилися, казав довірочно Сашко, ми їх пізніше роззброїмо й перечистимо. Благонадійних залишимо, а сволоч — на гіляку.
Але наші хлопці не були дурні й не пішли на советську вудку, а навпаки — почали чистити села від активних комуністів.
Перша наша думка була — прилучитись до своїх. Але чи не розстріляють нас, як комуністів і провокаторів? Хто ж нам повірить, що ми націоналісти?
Большевики зрозуміли, що тепер почнеться боротьба з українською національною партизанкою і негайно дали таємний наказ прочистити свої ряди від непевного елементу.
В селі Вітлах, де стояв наш відділ, серед ночі прибіг до Литвина товариш Володя і сказав шепотом:
— Удірайтє, ребята, бо вас розстріляють! Ми з Литвином узяли тільки пістолі (кріси залишили) і тихенько, щоб не почули товариші, вийшли з хати. Оминули корчі й що сил у ногах — подались. Хоч ніч була зимна, нам було дуже гаряче. Пройшли кілька кілометрів і постановили роздобути коні. За всяку ціну треба було відійти якнайдалі від знайомих сіл.
Зайшли на хутір. Я знайшов коня відразу, а Литвина господар сперечається і не дає. Осідлав я коня мішком, загнуздав путом і під'їждждаю до Литвина. Литвин підходить до мене й шепче:
— Злізай, тікаймо!
Ледве ми проскочили під ліс, як за нами посипались постріли. Виявилось, що господар був совєтським зв'язковим і в нього якраз ночували партизани з нашого відділу.
Тієї ночі зробили ми зо 30 кілометрів болотами, переступаючи з корча на корч. Ми вже майже минули Камінь-Коширськ. Виходити на трактову дорогу — боялися ми німців, а йти глухими селами й лісами — страшно було від большевиків. Але ми вірили в свої пістолі й узяли напрямок на Маневичі, де в мого брата мали намір зробити перший відпочинок. Так переходили ми лісові села, тримаючись ближче лісу. Коли входили в село, питали, чи нема тут наших товаришів. Якщо були, то ми тікали в ліс, а коли ні, то заходили в село. В одному селі проміняв я чоботи на постоли, бо дуже намуляв ноги. Але до постолів треба звикнути, тож підбився в них немилосердно. В іншому селі взяли ми в одного господаря військову торбу, набрали в неї хліба та сала й пустилися через незаселений 30-кілометровий полігон, де колись поляки робили артилерійські вправи. Села, що колись лежали на території цього полігону між Верхами й Повурськом, були поляками виселені.
Ніде ні живого духа. Тільки пташки й звірі порушували тишу. В цій тиші й ми з Литвином ішли мовчки. Стало смеркати. Мені дуже хотілося закурити. Литвин обурився:
— Ти не військовик, не знаєш, як далеко в темноті видно вогонь цигарки. Навіть запах диму може нас зрадити. Ану ж недалеко від нас сидять большевицькі партизани!
Я таки, не слухаючи його мови, зійшов з дороги, сховався за рештки фундаменту хати, накрився кожухом і закурив. Утомлені прилягли ми там відпочити. Пролежали може півгодини, коли раптом із вітром почули ніби людський голос.
Стали наслухувати. Голос зближався, а незабаром почули ми кроки гурту людей. Було вже цілком темно, але на тлі води по обох боках дороги, видно було, що попри нас пройшло 20 совєтських партизанів. У нас за плечима пробігли мурашки, з запертим віддихом рушили ми далі.
Страшна втома підкошувала ноги, а до якоїсь оселі було ще далеко. Ми вирішили зайти глибше в ліс, розкласти вогонь, висушити мокрі онучі й так дочекатися дня. Коли вже добре нагрілися, не могли відігнатися від сну.
— Давай по черзі: один вартує, а другий спить, звернувся я до Литвина.
Перший тримав варту я. Назносив дров, підклав у вогонь і думав хоч сісти вигідно, але й не зоглядівся, коли заснув. Вранці збудив нас приморозок. Наш вогонь цілком погас. Нічого нам не сталося й обидва були задоволені та виспані.
Щоб не перепливати річки Стохід, треба було накласти трохи дороги й ризикнути перейти Повурськ. Перед самим містом домовилися ми, що Литвин, як краще вдягнений і в чоботях, буде робити міну лісничого, а я в постолах і знищеному кожусі буду йти, як поліський дядько, з-заду «пана». На всякий випадок, пістолі тримати напоготові. Так перейшли попри станицю німецької жандармерії без пригоди. Вже знайомими мені селами прибули ми пізно вночі до мого брата.
Всі вже спали. Застукав я у вікно, в хаті почувся шепіт, і за хвилину голос брата запитав:—хто там? Я відповів. Тихенько відчинив він двері й ми ввійшли у хату. В кухні, в пічній білизні, дрижала від страху братова. Вона була полька й дуже мене не любила. Мені приписувала все нещастя війни, ніби то я, як той крук: крякав, крякав і викрякав. Коротко поінформовував я брата про мою історію і порадив йому їхати до міста, або додому, час небезпечний. Покрутив Віктор головою і каже:
— Що ти путаєшся в чорні справи? Ходитимеш, аж поки в'язи скрутиш.
Наші погляди, як і завжди, розходились. Він мав велике господарство, був працьовитий і мріяв про спокійне життя.
Але, як то кажуть, свій хоч не заплаче, то скривиться. Завів він нас у клуню між кулі соломи и туди приносив нам їсти. Ми, відпочиваючи, попросили машинку до стриження і «обпалкували» один одного, щоб не мати поводження у жінок, бо жінки приносять нещастя, а ми готувались до партизанського життя.
Відпочили два дні, набрали харчів на дорогу й подалися далі. Віктор провів нас до лісу і пригадав мені дорогу. В напрямку Луцька оминули ми Рожиці й заночували на хуторі біля села Кульчин. Як тільки вийшли з лісової полоси, що кінчається перед Рожнщами, відчули, що Волинь—інша країна. Ми почували себе тут певніше.
Якраз був Страстний Тиждень. З хат долітали пахощі пасок. Господар, у якого ми ночували, почастував нас навіть горілкою і сказав:
— Хто вас знає, що ви за люди? «Хлопці» казали, щоб не розповідати, але може ви й не погані люди...
І так, вагаючись, почав розповідати, як то «хлопці» їздять уже машинами, б'ють німців і німецьких запроданців. На відході сказав, що його син уже пішов до «хлопців».
Ми з Литвином ковтали кожне слово. Нам здавалося, шо ми вже спізнилися: що й без Гриця вода освятиться. Коли б могли, то на крилах полетіли б, щоб тільки швидше додому, до всіх знайомих, до односельчан. По дорозі лежали артилерійські й мінометні стрільна. От, думаємо, якби нам хоч один танк! Але «хлопці», певне, вже настягали зброї, аби лиш нам швидше додому!
В одному чеському селі взяли ми підводу. Найбагатший чех не хотів їхати, але ми погрозили пістолями, і чех зі Страху дав нам по бабці, запріг коні й поїхав. Тому, що ми не знали, чи наші партизани вживають погроз, щоб не компромгітувати їх перед чехами, вдавали совєтських партизанів. Через Торчин і Бокійму під'їхали під ліс колонії Зелений Клин, де жили Литвинові батьки. Чеха відпустили додому, загрозивши смертю, якщо скаже, кого й куди возив. З ним ми наче б відіслали все наше скитання і стали на власні ноги, щоб більше не тікати, а перейти в наступ.