У Кракові затрився я на приватній кватирі. Треба було зв'язатися організацією, але питання — з котрою?
Два дні блукав з я по краківських плянтах, поки вирішив, куди натиснути дзвінок. Справа була нагла ще й тому, що в мене вичерпувалися гроші. Кермуючися виключно своїм. почуттям, увійшов до дому ч. 26 при вул. Зеленій. Крізь дірку в дверях хтось подивився на мене одним оком і спитав до кого. Я закрутився, бо сам не знав, кого я тут знаю:
було мені відомо лише, що то організаційний пункт «мельниківців». .
Пустили мене до почекальні і знов питають, хто я, звідки кого я знаю? Покликався я на поручника К., що якраз там був, і за хвилину, по короткій розмові, скерували мене до Сеника. В коридорі був великий рух. З кімнати до кімнати з паперами в руках, переходили поспішно люди. Л зовнішнього вигляду й рухів можна було відразу вгадати, що це військовики.
Мої сусіди, що сиділи в почекальні раз за разом штовхали мене ліктями, показуючи: дивись—генерал Капустянський, дивись—Сціборський... Атмосфера була немов у штабі, що вже провадить якісь військові операції. Я був знов захоплений так, неначе й не було того року розчарувань і сумнівів та напружено ловив уривки розмов великих людей.
На саму думку, що доведеться мені говорити з Сеником, дістав я трему. Сеник прийняв мене дуже оригінальне. Попросив сісти, дав цигарку й запитав, чи я маю гроші на прожиток. Я грошей не мав навіть на обід. Він написав мені картку на п'ятсот злотих і тоді приступив до основної справи.
— Де хочете працювати, в якій ділянці?
У військовій — відповідаю. Тоді він відразу дав мені завдання їхати до Стараховить та Острівця і вербувати хлопців до легіону, що кватируватиме тимчасом у Криниці і в ньому провадитиметься старшинський вишкіл. Так .коротко й змістовно була полагоджена справа.
Ця місія подобалася мені вже тому, що я міг зустрітися й порозмовляти з товаришами, а, зокрема, з Литвоном. Литвин дуже зрадів і, без жодних застережень, перший зголосився до легіону. Я, одначе, ставився до цього нового' підприємства з певним застереженням і радив, Литвинові залишитися в «веркшуцЬ. Побачимо, де буде краще, а тоді один одного перетягне. Наша колишня довірливість уже зникла й ми залишали собі хвіртку. Литвин сприятелював, з Федоруком, що був нашим земляком і учасником подій в Карпатській Україні, і наша нерозривна двійка стала трійкою.
В Стараховицях і Острівці я знову зустрівся з сумною українською дійсністю. В той час бандерівці набирали хлопців до легіону Шухевича. На станції я зустрів Ілька Т., що кликав мене їхати з хлопцями, яких він завербував. Я від себе пропонував йому те саме. Так ми один одного переконували, аж рушив потяг і ми поїхали в протилежні сторони. В душі відчувалося, що це скандал і що це роз'єднання приведе до трагедії, але мені невідомо було, хто з нас помилявся.
Із старших товаришів поїхали зі мною переважно закарпатці. В числі двадцять п'ять хлопців були: Дмитро Ц., Роман, Іван М. та інші. З волиняків: Левицький і Бараболя.
В Криниці, з початком травня, в мундурах «арбайтсдінсту», з лопатами, замість крісів, розпочали ми школу підстарший. Займали дві вілли: «Байку» і «Рому». Всіх нас було понад сто хлопців. Перші тижні взялися пильно до праці, загальний настрій був дуже бадьорий. Виклади й тактичні заняття в горах, спорт і щоденна руханка вранці, викликали вовчий апетит. Харчі були не погані, але німецька команда школи порядно нас обкрадала. Напередодні війни приїхав до нас полк. Сушко на візиту і побажав нам успіхів та витривалості! в праці. Хлопці були вдоволені, що про нас пам'ятають. Але при тому чомусь вибрано серед організаційних хлопців кількох і вони виїхали разом із полковником Сушком. Це свідчило, що війна ось-ось вибухне. Так воно і сталось.
22 червня 1941 року загриміли в горах гарматні стріли. Зудар двох імперіялізмів — Берліну і Москви — почався. В наших рядах запанувало піднесення і ми з якимсь дивним почуттям радости чікували з дня на день виїзду на фронт. Знов Ц. дужче почав затягати маршеву пісню, хлопці сильніше вистукували чобітьми. Ми чекали нашої участи в боях проти большевизму, що стільки знищення приніс Україні. І ми вірили, що це скоро станеться, бож які б не були відношення між нами і німцями, вони мусіли б шукати союзу з нами. Інакше весь похід на схід — не мав глузду. Але німці були «кращими» політиками від нас.
Радіові військові звідомлення зі східнього фронту і тижневики кінокартини із занятих німецькою армією українських земель збільшували нашу нетерпеливість. Нас усіх тягнуло на рідні землі. Ми відчували, що твориться нова сторінка української історії без участи українців. Ми, вояки, заздрили славі, яку добувала на наших землях німецька армія. М.и знали, що німці завдяки українцям так скоро посуваються вперед і трощать червону армію. Але вони цього не показували в тижневиках. Там можна було лише бачити, як танк ховався «з головою» в нашій пшениці, як німці ловили кури і як стріляли по наших селах кабанів та їли сало. Цивільне населення будувало тріюмфальні брами і зустрічало німецьку армію хлібом-сіллю. При чому обличчя людей виявляли радість і подяку «визволителям». Німецький вояк дивився з погордою, оком завойовника. Так, ніби їх це не зворушувало, ніби їм це належалось.
Проголошення Української Держави 30 червня 1941 р. також відбилося на почуваннях вояцтва негативно. Ця вістка сколихнула наші думки, спочатку викликала радість, але наступна хвилина принесла жаль і розчарування. Кожен відчував, що це мало поважне і реальне. Мала група загумінкової «революції» профанувала святі почуття української свободи й Української Держави, підшиваючись під волю українського народу. Сам Львів не підходив на місце проголошення, не вникаючи вже в засади і права так важливого державного акту. Чому проголошувати самостійність, коли вона проголошена 22 січня 1918 року? Чому проголошується так спішно уряд Зах. України, чи будемо проголошувати самостійність кожної области, в міру просування німецької армії? Я знав ще зі школи, що суверенність держави мусить спочивати на вістрях багнетів її армії. А тут про армію й мови не було. Не так приготовляв нас націоналізм до здобуття самостійности. І ми не розуміли, як це бандерівці, що все ж були націоналістами, могли бавитися в фіктивні уряди, коли за тим урядом нічого не стояло: ні армія, ні традиція, ні визнання з боку держав. Одначе поважні громадяни, як Митрополит А. Шептицький, благословили цей акт проголошення. Ми ж тоді не знали, що Митрополита Шептицького, як і Митрополита Полікарпа Луцького фальшиво поінформовано.
Військовим міністром проголошено генерала Петрова; це знов надавало урядові деякого авторитету. Ми ж тоді не знали, що це було без його згоди. Щойно пізніше багато тайн того акту стали відомі.
В другій половині липня виїхала від нас друга група організаційних хлопців, покликана на якесь спеціяльне завдання. Поміж ними були Домазар і інші. Я, як неорганізаційний член, сидів далі і чекав. Було неймовірно прикро й тяжко, що мене не допускали до таємниць і не вживали до відповідальних завдань. Мені хотілося їхати, куди б не послали, і все одно в якій справі, лиш би в Україну, щоб тут не залишитися та не прогайнувати історичного моменту, що приходить раз на століття. Те саме відчували й інші хлопці. Незадоволення росло. Приїхав другий раз полковник Сушко (3), заспокоював, намовляв до послуху й військової дисципліни, мотивуючи тим, що українські чинники про нас пам'ятають і стежать за подіями та робитимуть усе в українському інтересі. Обов'язок кожного стрільця — витримати на своєму пості. Ми це все розуміли, й кілька тижнів знов було в нас тихо.
З початком серпня до нас дійшли чутки, що німці не погоджуються на творення самостійної української армії а на агентурну її ролю наш Провід не погоджується. Ці вістки були ще неофіційні, а ми все ж таки не тратили надії.
Життя і військовий вишкіл стали дуже монотонні. Поступу жодного не помічалося, а навпаки —в програму вишколу німаки почали вводити якісь поліційні штучки і в нас склалося враження, що вони не хочуть нам дати повного військового вишколу. Серед нас знов почалися прояви бунту, але цим разом уже цілком серйозно. Кілька хлопців уже здезертирували. Німаки закрутилися і знов почали годувати нас обіцянками. В кінці місяця прийшла хвилина загальної радости. Дано зарядження здати всі військові речі приготуватися до виїзду на фронт. У Львові, казали німаки, отримаєте українське обмундурування, нову зброю і ввійдемо в українські військові частини.
Хлопці аж підскакували з радости. Я написав до Литвина і до Толя до Берліну. Попрощався з ними в листі і малював собі рожеві перспективи. Литвин, як пізніше виявилось, уже втік із Федоруком на Волинь.
Приїхали ми до Львова і нас на самому двірці зустріло повне розчарування. Нас чекала німецька жандармерія: ми переходили до її диспозиції. Нас завели до Бригідок і сказали, що вступаємо в ряди української поліції, щоб творити порядок і організувати українське життя у Львові.
Я розумів потребу української поліції, але поліцаєм бути не хотів. До Львова їхав з надією, що тут почнеться дійсно те велике, якого я вже ось два роки шукаю. А тут така несподіванка! Знов розчарування, знов німці нас одурили!
Львів жив під враженням жахливих большевицьких звірств, що їх вчинило НКВД перед віступом. У львівських в'язницях змасакровано кілька тисяч в'язнів. Кілька чудом урятовані, оповідали жахливі речі. Не диво, що серед плачу за рідними всі були вдячні німцям за звільнення від того страхіття. Німецької влади ще не відчувалось і Львів дихав майже вільно. Але ми вже знали німців, знали, що ця «свобода» незабаром скінчиться та що всі будуть немило розчаровані.
Я з кількома хлопцями відмовився від служби в поліції та став думати, як дістатися на Волинь.