Зі села Людвищ над ранком 6.7.1943 року прибули ми до табору в Антоновецький ліс і, нічого не передбачаючи, лягли відпочивати після Вишневця і пригод з Колпаком. Сотня Лисенка, що охороняла табір, зайнялася похороном забитих, яких ми привезли з собою. Господарська сотня упорядковувала привезену здобич. Хлопці, бувши на акції, три доби вже не спали, тож без сніданку позасипляли твердим сном.
Під час нашої відсутности бандерівці постягали з терену боївки (навіть заангажували до тієї акції козаків полковника Терещенка з Горохівщини) і в силі 8 сотен чекали нашого повороту з акції. Використовуючи наше перемучення і неготовість до оборони, в 2-й год. по обіді 6 липня оточили наш табір. Наша розвідка охорони табору викрила присутність чужих відділів у лісі недалеко нашого табору і вдарила на алярм.
Хто живий, вхопив за зброю. Всім промайнула думка, що це мабуть «колпаківці» наведені Ярмаком, що нас зрадив. Довкола табору заняли ми оборонну позицію. Макуха з чотою вислали на гору, щоб в разі потреби ми мали шлях до відступу. У всіх напрямках від ліній наших становищ були вислані окремі розвідки, які мали ствердити, як далеко сягає перстень оточення. Стрілець Булька, висланий у напрямку озера, вже був тяжко ранений у живіт. Хлопці його підібрали. Нараз оббігла відомість, що це оточують нас бандерівці і домагаються складення зброї. Хлопці пізнали Крука. У мене закрутилося в голові: думав, що я ще добре не прокинувся. Таке щось у голову не лізло. Не можу придумати, як у даному випадку поступати. Хрін і сотник Орлик, збентежені, крутяться по таборі. На запит командирів відтинків оборони табору, не дають жодної відповіді, лише кажуть першим не стріляти.
На моєму відтинку, де я зайняв зі своєю сотнею оборону (я заступав Журбу), бандерівці наблизилися на відділь ЗО метрів (напроти мене наступала лубенська сотня Юрка). Наші стрільці кричали: «не йдіть, бо будемо стріляти». Вони поставилися нерішучо і, також не стріляючи, відповідають: «Що ж, нам наказують командири посуватися вперед». Я даю наказ своїм стрільцям не стріляти, викликую бандерівського командира на переговори та кричу:
— Не робіть дурниць, шкода братньої крови.
Бандерівці не відповідають, зближається хвилина, коли ось-ось дійде до зудару, треба щось робити. Від Хрона не маю жадного наказу, на всій лінії діється це саме. Колишній бунчужний Чубенко закликає стрільців моєї сотні стріляти, на мою адресу каже, що наші командири зрадники, вони піддаються. Я далі стою на своєму, даю наказ:
— Хто вистрелить без мого наказу, особисто розстріляю
Тяжко рішитися на братовбивчу війну, і я вирішив особисто піти на переговори до бандерівців та представити їм жахливі наслідки, які можуть бути з цієї історії. Наш табір добре озброєний, є досить амуніції і знаходиться в такому стратегічному положенні, що, щоб його взяти наступом, треба покласти багато жертв. Я надіявся, що як це не поможе, то може зворушу їхнє сумління, закликаючи не деморалізувати молоді, що прийшли в ліс боротись за Україну, а не за партію. Але то були люди вирафіновані, серед командного їх складу був Еней, який перед наступом на наш табір мав промову до стрільців, заявляючи, що вислід акції має вирішити «бути, чи не бути» проводові Бандери. Або він буде провадити нарід у боротьбі, або запанує загальний хаос, що заведе український нарід у безодню.
Стрілецтво висловлювало сумніви, мовляв, як іти на свого брата, сусіда, шкільного товариша. Тоді Еней крикнув:
— Хто не підпорядкується моїм наказам, прошу виступити!
Ясно, що ніхто не відважився. Стрільці пішли в наступ, але пережили те саме, що й наші стрільці в оточеному таборі. Вся стрілецька маса була проти пролиття братньої крови, але диктатура нахабів перемогла.
Коли я прийшов до бандерівців на переговори, потрапивши якраз на весь їхній командний склад, на чолі з Енеєм, то насамперед командир особисто кинувся мене роззброювати. Курінний Осип тяг від мене кріса, Еней наставив на мене пістолю. Я, тримаючи міцно кріс у руках, заявив, що, поперше, я прийшов на переговори і вони не мають права мене чіпати. А подруге, що я вояк, підпорядкований своєму командирові, і кріса я не віддаю. Курінний Осип мене залишив, тоді Кропива стягнув з плечей М. П. і приклав мені до грудей, кажучи:
— Давай кріса!
В той момент затримує його Крук і дає йому наказ мене залишити. Мені пригадалося, як мене на переговорах трактували большевики.
Сходимо з Круком в долину. Він став малювати мені дійсність.
— Відкликати акції я не можу, знаю, що будуть жертви, але ви мусите піддатися. Українська Повстанча Армія мусить бути одна і під одним штабом; зрештою, в наших політичних колах ця справа вирішена. Ми маємо перевагу і не відступимо, хоч би що.
Я погодився доповісти про це командирові Хронові, який мав право рішати про те, чи битись, чи здаватись. Мого кріса вони таки залишили у себе. З зголосився до Хрона і представив йому мою розмову й поведінку супроти мене бандерівських командирів. Хронові дрижали щоки і .він, не давши відповіді, пішов до землянки штабу на нараду.
В той час бандерівці вдерлися в наш табір і відбирали від наших стрільців зброю. В середині табору стояв наведений на штаб їхній кулемет «максим». Я був якраз біля старшинського бараку. Еней — блідий, високого росту, з чорними вусиками, в польській шинелі, з пістолем в дрижачій руці, скрадався поза соснами зі своїмі стрільцями. Гукнув до мене:
— Макс, ховайтеся за горбок!
Іра, простоволоса, біжить до бандерівців і просить, щоб не стріляли на намет, де лежать ранені. В той момент Гармаш видирає поводи від коня Гарячого (нашого кінного розвідника, який був свого часу у бульбівцях) і домагається, щоб той віддав зброю. Гарячий зброї не хоче віддати:
— Я її здобув на Поліссі, у Бульби...
Гармаш наставляє фінку, дає в нього серію, і Гарячий падає мертвий.
Біля землянки штабу зібралася наша одна сотня вже зі зброєю і не хоче її віддати. Промовляє до них бандерівський політрук Максим. Вусатий, що стоїть у рядах, йому перечить. Хрін також промовляє.
— Трудно, хлопці, сталося, треба зброю здати... Стрілецтво, бурмочучи невдоволено, складає зброю. Поручник Малий вирвався від штабу і проходить біля мене. Я шепнув йому, щоб заховався на горище над магазином і щоб почекав вечора, бо тепер зловлять. Бандерівці, мов орда, кинулись на наші склади, намети і один перед одним почали грабувати. Я залишився в одній сорочці, решту моїх речей покрали. Деякі стрільці, користаючись виниклим замішанням, почали тікати з табору. Я й інші командири також могли втекти, але я подумав: куди тікати? Мене огорнув жаль, злість і сором за наш табір.
І вже було запізно. Нас, усіх командирів, до чотових включно, бандерівці арештували. Довкола землянки колишнього нашого штабу, де ми були зібрані, виставили варту з кулеметом. Роззброєних стрільців розпустили по домах. Залишилась лише мала горстка хлопців, котрим було далеко додому (із східніх земель, Карпатської України, Галичини й інші, які взагалі дому не мали).
На прощання було їм сказано, що вони можуть вступити в УПА, але через місцеву бандерівську організаційну сітку. Вози, наладовані добром, бандерівці перевозили до табору Крука. Також наших ранених перевезено до їхнього табору. Булька під час операції помер. Серед арештованих були: Хрін, Орлик, Чорнота, Лисенко, Гаркавенко, Вусатий, Крук (командир тачанки), Пруг, Жарина, я і Бурлаченко, який добровільно пристав до нашої групи, з прив'язання до своїх командирів, кажучи:
— Я хочу ділити з вами долю до кінця.
Ми всі сиділи пригноблені в землянці. Комендант СБ Вовк зміняв біля нас варту. Намети нашого штабу зайняли Лубенські сотні Юрка і Борсука. На другий день після роззброєння, почалося над нами слідство. Головний комендант СБ групи Крука Ранок, комендант лубенських сотень Черник, курінний Осип і сам Крук кликали нас по черзі на переслухання. Стягали стан зброї нашого табору і питалися, хто в нас був з політичних провідників і, врешті, чи погоджуємося вступити в ряди УПА.
Так святкували ми свято Івана Купала 7-го липня 1943 року..
Слідство тяглося кілька днів. На третій день ми ходили вже вільно. Варту біля нас знято. Приїхав до нас головний прокурор Мітла в асисті Олега — Ілька Ткачука. Питали мене, як оцінюю роззброєння і якої я є думки про кожного з моїх товаришів командирів. Я не крився з великим моїм обуренням і гострою критикою. Погоджувався на спільний штаб УПА, але в чисто військовій площині, бо українська армія мусить бути лише одна, це всім зрозуміло, але чому саме так підло й підступно зроблено напад на табір? Можна було іншою дорогою об'єднатися, хоча б на зразок об'єднання Крем'янецьких груп. А далі після роззброєння, чому тих людей, добровольців, вироблених політичне і бойово розпустили додому? Ті люди передусім загрожені від німців, вони не можуть легальне перебувати вдома.
— Чому ви всього відділу так, як він був, з озброєнням і в цілості, не включили до складу УПА? Невже ви не маєте довір'я до нас, як до українців і патріотів? Ви сплямили вояцьку честь, відбираючи від нас зброю. Кожний стрілець присягав на вірність зброї, вояк не може здаватися, ви зломили вояцьку мораль молодих хлопців. Ви внесли в ряди війська політику. Не один стрілець здобував собі зброю у ворога з нараженням власного життя. Отже, ви зброї не давали яке маєте право її відбирати? Коли ви хочете, ладнайте й творіть армію всіх відділів, яких вони не були б політичних напрямків. Вони ж організовані раніше ваших, ішли правильною дорогою, вели боротьбу з окупантом, а не вживали сили для поборювання інших політичних угруповань. За що згинули Булька і Гарячий? Вони обидва були ще в Бульби в 1942 році, дуже гарні й відважні вояки. Я не стою на плятформі тієї або тієї політичної доктрини, але думаю так, як думає українець... Мені, як воякові, все одно, хто буде очолювати Українську Державу, лише щоб вона була самостійна і соборна.
Трудно було Мітлі стояти проти моїх аргументів, і він визнав, що роззброєння переведено нетактовно, і цілком спокійно почав доказувати, що інакше бути не могло. Мельниківці добровільно не погодилися б, а що впали жертви, то це річ питома для кожної революції. Там, де рубають дрова, там тріски летять. Ілько почав з другої бочки, що Хрін на командира не надається і що треба партизанку вести здібнішим людям. Почав хвалити свій (себто бандерівський) розмах в боротьбі і давай снувати всякі перспективи для мене, коли я перейду до УПА...
Я був так розбитий морально, що потребував короткого відпочинку, щоб за той час упорядкувати в своїй голові останні події. Тому я згодився вступити в УПА (мене призначили на чотового першої чоти сотні Юрка), але я відразу попросив двотижневу відпустку. Черник дуже чемно зі мною повівся, відпустку дав. Решту командирів попризначувано по інших відділах. Хрін був командиром таборів у Дубенських відділах. Сотник Орлик — начальником канцелярії куреня, Гаркавенка приділено ло сотні Борсука, до кінної розвідки. Лисенка і Крука — до сотні Беркута. Чорноту дали до свого штабу — писати статті в їхній політичній літературі, яку вони видавали. Разом з ним працював Журба, коли видужав. Вусатого СБ розстріляла. Бурлаченко крутився без призначення, чекав акції. Поручник Малий і Макух втекли. Іра залишалася при ранених у таборі Крука. Пруг був приділений до ПЖ (Польова Жандармерія). Жарину дали на інструктора до школи підстарший.
Населення на акти роззброєння й тертя між ОУН «М» і «Б» дивилося дуже критично й огірчено. Маси були зневірені. Дядьки по селах Крем'янеччини хитали при розмовах головами і казали, що коли наші хлопці між собою б'ються, то України не буде.
'Наші відділи на Володимирщині і на Луччині були в той час також дуже побільшені і добре озброєні. Головним командиром був Арієць. (На Луччині командиром був Гіркий).-Сотня Волинця при Бульбі на Поліссі. На Дубенщині наш відділ довший час ще після роззброєння діяв у терені.. Щойно восені 1943 року, заховавши зброю, розформувався, а стрільці майже всі пішли в УПА.
Так закінчилася перша фаза боротьби українських партизанських відділів на Волині.
Після нашого роззброєння, Яворенка бандерівці дальше переслідували. Вони ще після першої його втечі видали наказ його піймати живого або мертвого. Але Яворенко, як спритний ватажок, не потрапляв їм у руки. Малим відділом маневрував у терені, робив рейди в Галичину, збирав зброю й амуніцію. Провадив війну з німецькими «гренцшуцами», а до бандерівців він поставився так, як і ми. Не хотів проливати братньої крови, з тією лише різницею, що не здавався. Наші хлопці, що були розпущені з лісу бандерівцями, поповнили його ряди. Під осінь 1943 року він знов побільшив свою активність під плащиком Бульби, змінивши назву ФУР на УНРА (Українська Народня Революційна Армія). Роз'їжджав по селах з промовами і став народнім героєм і пострахом для бандерівської СБ.
Коли УПА закріпила за собою всі терени, Яворенко розпустив хлопців, а сам з довіреними людьми, перейшов у глибоке підпілля. Так і залишився він у совєтській дійсності.
Не раз непокоїла мене думка: чи мусілн ми капітулювати, що треба було робити? Єдиний правильний вихід був тікати з оточення. Бандерівські відділи, що оточували табір, ніколи не відважилися б ставити опір нашій силі, якщо вона вдарила б на один відтинок. Поперше тому, що стрільці не мали наміру з нами битися, а подруго, хоч би почали боротьбу, то не встояли б на тому боці, де ми проривалися. Зрештою, перстень оточення не був цілковито замкнутий, тож відділ, правдоподібно, вийшов би з табору без більшого' бою. Тому, що оточення сталось несподівано, треба було весь табір і ранених залишити, а врятувати лише бойову силу й забрати з собою зброю. Коли б вдділ наші був вийшов у терен, бандерівці ніколи не вчинили б із залишеними людьми в таборі так, як зробили з усім відділом. Вони боятися б пімсти нашої групи, бо вона могла по черзі роззброювати їхні боївки та відділи в терені. Оточити нас в терені було майже неможливо. Раз, що вони не сконцентрували б відповідної сили, щоб перевести акцію роззброєння, подруге — ми стояли б у селі та вони не могли б наражувати цивільне населення на втрати, які могли б виникнути під час бою, і третє — оточення навіть всіми їх відділами з Волині і Полісся, могло б тривати лише одну ніч. Над ранок треба було б тікати перед можливістю нападу німців. Так виглядала справа з військової точки погляду.
Щодо політики, можливе було таке: наша Організація могла б конкурувати в побільшуванні відділів, або могла цілковито паралізувати їхні зв'язки. Вони, зрештою, були б змушені піти на порозуміння з нами. Безпосередньо завинив у цьому Провід організації, бо все таки замало цікавився справами лісу. Не було жодних твердих заряджень, що в такому випадку робити. Потягнений в лісі випереджували рішення Проводу. Як було сказано вище, Провід з розумних причин з самого початку був проти масової української партизанки. Але мусів узгляднювати факт, що вимоги лісу були цілком інші. Поперше—конкуренція бандерівців, по-друге—німецький терор, потрете—настрої мас вимагали, хай і не до того ступня, що бандерівці,— все ж таки, збільшити відділи й більше їм присвятити уваги.
Чому Провід не вислав відповідного чоловіка в ліс, насамперед військовика й організатора партизанки? Ліс потребував доброго й рішучого командира. Хрін, незалежно від своїх добрих прикмет, таким командиром не був.
Під час роззброєння був момент, де дійсно треба було мати голову і рішучість. Присутній поручник Малий також не виявив потрібної рішучости.
Найбільш фатально відбилося роззброєння на стрільцях. Залишаючи ліс, вони не мали жодних директив. То не була програна в нерівному бою. То була в їх очах повна капітуляція військова і політична: весь командний склад вступив до УПА разом із Хроном. Отже, що могли думати про своїх зверхників стрільці, котрі цього не могли зробити? їх пересівала бандерівська сітка. Деяким лише вдалося вступити в УПА. Більшістю із них, переважно найкращим активом організації, СБ наповнювала криниці. Не було вже сили на їх захист.
Селяни, якщо не з переконання ,то зі страху мусіли хилитися на бандерівську сторону.
Наше роззброєння спричинилось до упадку інших відділів у терені, на той час вже досить чисельних і сильних. Взагалі бандерівці, на мою думку, не могли б перемогти при нашій рішучості. Причиною програної були ми самі.