Пані Маційова давно не чула на сходах голосу дітей, власне, відколи пришелепкуватий Іван Фундига, що мав їх аж троє, переїхав у нову квартиру. Цього разу дитяча талаканина набагато перевершувала той гамір, який зчиняли розпущені фундиженята. Вона вийшла в коридор, перегнулася через поручні сходів і побачила, що піонери виволікають поламану залізну хвіртку з квартири Павлюги. Невже Бойченко приїхав забрати колекцію до музею? Якраз добра нагода заговорити з ним...
Але посеред кімнати замість дебелої постаті Бойченка побачила опецькуватого Думанського, що немов би заснув, стоячи з паперами в руках.
— Що ви тут робите? — рішуче скрикнула вона.
Думанський навіть не поворухнувся, лише червоні очі, як у кроля, ледь здригнулися. Жінці здалося, що вони дивляться на неї з якоюсь хижою прискіпливістю.
— Ви хто?
— Сусідка...
— Не мішайте мені працювать,— нахмурив білі брови. Надійшов Едик.
— Олексійовичу, навіщо було того шуму...— иевдоволено озвався. Помітивши Маційову, відступив назад, у коридор. Вона вийшла за ним.
— Ви бачите? Що це?1 — вигукнула, ніби прохаючи в нього підтримки. Едик насунув на очі шапку.
— Кажуть, Зеновій Петрович помер...
— О господи!..— сплеснула руками.
— Або щось близько того...
— О боже! Я лечу до лікарні... Це неподобство...— Метнулася до себе.
Едик задумано подивився їй услід, наче зважував, у чому ж саме неподобство, й теж поквапом зник у своїй квартирі. Одразу ж вибігла Маційова, на ходу кутаючись у шаль. І тільки-но звуки її каблуків завмерли в коридорі, як у дверях Альперків показалася голова Марії. Чорні розумні очі когось пильно підстерігали. Але ніхто не йшов, крім дітей, що шастали з металобрухтом. Вона висунулась із дверей і заглянула догори, у напрямі квартири Маціиової. Через якийсь час до сусідки зателефонував Едик... І не відходив од дверей доти, доки не надійшла онучка старої Ганнуся. Відімкнула своїм ключем двері й сказала йому, що бабці нема вдома. Він тоді збіг униз, і зачинив за собою двері своєї квартири, що досі були трохи вхилені й за ними хтось стояв.
На вулицю Ужгородську рукою подати. Маційова пішки була там через кілька хвилин. Встромила вахтерові карбованця, й він пропустив її всередину, розповівши, що Павлюга лежить на третьому поверсі в терапії.
У палаті було багато ліжок, але вона одразу побачила старого. Жовте з коричневими плямами обличчя було, наче маска. Голова змучено лежала біля подушок, що зім'яті валялися поряд.
— Добрий день вам, пане Зенку, як ся маєте,— із силуваною бравадою сказала Маційова.
Він лише кліпнув збляклими очима й кивнув пальцями.
— Вам зле? — прошепотіла вона, сідаючи біля ліжка на табурет,
— Кінець,— теж пошепки відповів Павлюга.
Рука її механічно видобула із сумки хустину й піднесла до раптово почервонілого носа.
— Як там квартира... моя... колекція?..— ледве промовив хворий.
— Усе гаразд...— І залилася слізьми.
— Підіть... будьте ласкаві... до Бойченка...— очима докінчив фразу.
— Вже йду! — в мокру хустинку прошепотіла. Проте не вставала, бо ще не знала, як прощатися. Потім просто вклонилась йому й, затуливши рот і ніс хустинкою, позадкувала до дверей.
Свіже повітря на вулиці обмило мокрі щоки, червоний ніс, і в душі раптом забуяло піднесено-врочисте почуття людини безкорисливо-самовідданої. Усвідомлення власного благородства додало енергії. І вона майже бігла вниз, до вулиці Богдана Хмельницького, сквером, біля Оперного театру. Бігла рятувати народні цінності, дорогу колекцію, яку похвалив сам Бойченко. Зараз ось він її прийме, втішить, заспокоїть, подякує за доброту, за розуміння, похвалить за відданість справі. «Пане Бойченко,— скаже вона прочулено,— гине справа цілого життя, гине історіяі Рятуймо мистецтво наших предків! Бо воно потрібне й нам і нашим нащадкам... Он у мене онука — яке ж талановите дитя!.. Негайно втручаймося! Нащадки нам не пробачать, якщо ми... Он, моє онуча, яке ж талановите! Побачите самі...»
Але повненька приємна жінка в дерев'яній будці ввічливо сказала, що Бойченка нема й не буде — до десятого квітня на курорті.
Коли Маційова вийшла із-за рогу консервної фабрики, юрба піонерів, співаючи й весело перегукуючись, прямувала провулком, який веде до середньої школи. Оточивши з усіх боків бляшану балію, повну залізних виробів, діти сунули її тротуаром з таким скреготом, що аж дерло по печінках. По серці теж шкрябнуло почуття якоїсь болісної втрати чи поразки. І в душі... у душі розходився гнітючий щем, що в тихе безхмарне життя раптово вдерся цілком зайвий клопіт. У цю мить жінка навіть пошкодувала, що встигла побачити юрбу піонерів. Краще б вони скоріше щезали з тим лепським залізом і дали їй чистий спокій...
Підіймаючись по сходах, вона згадала, як Едик дорікав Думанському, і все збагнула. Коло дверей Альперків вороже насупилася й, схвильована, подзвонила. Клацнув англійський замок, двері ледь прочинилися... Та через мить гостинно скочили нарозтвір, у проймі з'явилася усміхнена Марія. У тій усмішці була якась лукаво-хижа втіха,
Проте Маційова втупила засліплені праведним гнівом очі понад Марією у темряву коридора й глухим тремтячим голосом сказала:
— Пані Маріє, це незаконно — що ви робите.
А та, й оком не зморгнувши, защебетала:
— О, прошу, дорога сусідко, заходьте...— І силувано ввела її в коридор, хутко загрюк-нувши двері.
Маційова, однак, від цього лиш відчула приплив войовничої наснаги. Вона кричатиме на цю спекулянтку й у квартирі: усі сусіди почують і збіжаться.
— Ви знищили цілу колекцію народних витворів заради смердючого...
— Почекайте, прошу вас, почекайте...
— Ви...
— Скажіть-но, а чи справді колекцію?!
— Павлюга сам розповів мені. П признав сам... відомий мистецтвознавець Львова й може...
— І ви чули це від мистецтвознавця?..
— Не чула, бо я не мала нагоди...
— І я не чула. Мій син не чув. Той пан зі всього вибрав одну річ і забрав зі собою.
— Але Павлюга ж...
— Е!.. Хворий старичок... говорив і таке:
що буде одружуватися... І вас дружиною...
— Що ви?
— Маразм, прошу вас... Маразмі
— Так можна й осмішитися перед поважним чоловіком...— розгублено пробурмотіла Маційова.— Може, й ваша правда... Це справді схоже на шизофренію... Маційова закінчила фармацевтичний факультет, але вважала себе компетентною у всіх галузях медицини.
— Врешті — з цією квартиркою... Самі бачите, що вона якраз пасує до нашої. Ви ж розумієте, що тепер саме нагода взяти її... Якщо міська рада довідається, що вона вільна, то неодмінно вселить когось іншого. А чи ми впевнені, що не з таких, як ото Галя із своїми...
— Звичайно...
— Ми з вами добрі сусіди, ніколи не сварилися, повинні всяко підтримувати одне одного. Між іншим, я недавно отримала з Америки посилку...
— Ой, пані Маріє, що ви...— знітилася Маційова, відпихаючи світло-зелену вовняну кофту. Але м'язисті руки Марії силою своєї ваги легко перемогли цей неорганізований опір і втиснули кофту добрій сусідці під лікоть.