Перед відходом на південь приїхав до села Топчі. головний командир УПА Охрім. Він з усіма командирами окремо розмовляв, закликаючи по черзі до кімнати., Яка тема розмови була з іншими командирами, я не знаю. Меде питав він про настрій стрілецтва в сотнях, чи можемо в такий скрутний час на них покладатись і чи рейд на' схід дав нам певний досвід, який можна б використати в боротьбі з московською окупацією. Далі говорив, щоб ділитися своїми враженнями та думками з іншими командирами, звертати увагу на справність організаційної сітки, дещо: і наладжувати на місці, а речі поважнішого характеру звітувати до вищих командирів УПА.
На другий день після відправи в командира Охріма, ми з Круком вирушили на південь — додому. Легкоранених я забрав зі собою, а тяжкоранених залишив на місці в Червоному Хресті. Сумно було вертатися додому, до своїх відділів, без багатьох своїх товаришів, з якими разом вирушили в похід. Здавалося, так мало минуло часу, а стільки змінилося. Коли ми перший раз ішли в незнану нам дорогу, скільки надій леліяв кожен! Мало хто думав, цю не повернеться додому. Майже кожен думав, що здобуде собі славу і повернеться героєм, а не один гадав, що події підуть 'так скоро, що не треба буде вертатися, а відразу піде на Київ. Сьогодні проріджені наші ряди не дуже сяяли щастям, бо не знали, що їх ще чекає, хоч і верталися по трьох місяцях у свої сторони. Мимоволі кожний думав про рідних, про жінку, наречену, дівчину. Мені самому тривожно билося серце за Іру, чому вона не відписувала, чому інші нічого про неї не писали. Я ж дав доручення Бурлаченкові, щоб віднайшов Іру, щоб зайшов до мене додому, але він ще не повернувся. Різне думалося: може Іра вже не жива, а може... не хотілося вже вірити.
Осіння грязюка і дощ до решти псували настрій. Вертались ми тією самою дорогою, що йшли сюди. В селі Бугринь трапилася мені історія з комендантом СБ. Переправилися ми над ранок через Горинь і почали шукати квартири на день. В одному гарному великому будинку я хотів помістити ранених. Заходжу в хату, а господиня прикладає пальця до уст, мовляв «тихо, бо пан комендант сплять». Відкриваю двері другої кімнати,— на ліжку лежить розібраний «пан комендант», а біля нього спертий на стіну кріс, а на кріслі лежить пістоля.
Я чемно звертаюся до нього і кажу, що прошу звільнити кімнату для ранених мого відділу, що затримався тут на постій. Пан комендант зміряв мене очима і каже: «Ця кімната зайнята, прошу не перешкоджати мені спати». Не можу описати люті, яка мене огорнула за таку відповідь. Піднесеним голосом, стримаїю, але тоном наказу кажу:
— Прошу негайно спорожнити кімнату.
На обличчі СБ-івця появилось обурення, змішане із здивуванням, як хтось сміє до нього, коменданта СБ, таке сказати. Але, вичитавши в моїх очах повну рішучість, за Хвилину мовчки почав збиратися, брязнув дверима і вийшов.
Найбільше здивувало це господиню. Вона ніколи не думала, що такого пана може хтось вигнати. Пізніше, коли переконалася, що я не начальник СБ, стала мені розповідати: ото, каже, він живе в нашій хаті більше місяця, ніде не Їздить, лише до нього приїжджають люди. Щонебудь не може він з ними їсти, завжди заказував собі молочко, сметану і кожний раз на обід курочку. Вона мусіла міняти за збіжжя у чужих людей, бо її кури всі поїв.
Отаке то, думаю, робиться на тилах. Дуже жалував, що я його не заарештував, навіть зі злости забув записати псевдо. Але все таки я пізніше подав записку про цей район до штабу УПА. Далі по дорозі ми мали малу сутичку з мадярами. їхав якийсь обоз біля села, де ми стояли. Мадяри заскочили в село їсти. Ми їх так гідно привітали, що не всі встигли від'їхати.
Перед селом Плоска ми зустріли Бурлаченка з транспортом цукру. Цукор вислав командир Еней для групи Схід. Група Південь виконала акцію на Мізоч, де здобула біля десять тонн цукру. Сам транспорт із цукром я направив на місце призначення, а Бурлаченка долучив до сотні. Відібравши доручення, які ним передали Еней і Черник для мене, я почав розпитувати його про мої особисті справи. Бурлаченко, як мій близький товариш, не хотів без підготовки відразу всього говорити, але нарешті сповістив мені дві болючі новини. Іри19) він не віднайшов, командир Черник не хотів про неї розповідати. Від знайомих довідався, що правдоподібно Іру розстріляла СБ. За що й де, невідомо, лише усталено нашими спільними знайомими, що СБ її арештувала і що з того моменту про неї слід загинув. По акції на ліс у серпні, після чого я вирушив на схід, німці забили мого брата Петра. Брат, як завжди, залишався дама. В часі акції німці несподівано в'їхали в село. Втікаючи, Петро був прострілений у руку і зловлений німцями. Німці, не довідавшись від нього потрібних даних про УПА, змасакрували його і після знущання, в лісі застрелили. По кількох днях удалося родичам його відшукати, але тому, що акція ще була не скінчена, поховали його там же.
Втрата Іри і брата пригнобила мене цілковито. Мені хотілося вертатись назад на схід і там десь у бою згинути. Ненависть до німців і до СБ була така ж велика, як жаль за братом і Ірою. В мені щось бурилося — кров ударяла в голову. Раз почувався цілком зломаним, то знов жадоба пімсти заливала розум. Мені здавалося, що всю лють і злість виладую на командирах Чернику і Енею. Одначе, свої почування я стримував у собі.
Бурлаченко далі оповідав мені, як його дома оточила польська поліція, а він вискочив вікном на двір. Коли поляки верталися до міста з награбованим добром з його хати, Бурлаченко зробив на них засідку і забив трьох поліцаїв. Увечері трупи були закопані і, таким чином, три поліцаї згинули без сліду. Дуже цікаву вістку Бурлаченко розповів мені в таємниці від інших товаришів сотні. Виявляється, що мельниківці в конспірації творять відділи української партизанки. Багато з мельниківців здезертирувало з УПА. Втекли Жарина, Хрін20) і Орлик.
На закінчення питає Бурлаченко, як нам до того вього поставитися? Тому, що я був перевтомлений прикрими враженнями, а справа вимагала ґрунтовної аналізи, я попросив почекати.
На постій затрималися ми в селі Верхів. Одержавши доручення зі штабу групи Південь, Крук перебрав від мене сотню Тополі і відійшов з курінем на Крем'янеччину. Мені було наказано перейти з сотнею до села Гульча Чеська, а самому зголоситися до штабу по нові накази. В Гульчі Чеській я вперше зустрівся з назвою ЧПА «Чеська Повстанча Армія». На все село було лише кілька озброєних чехів, але вони гордо себе називали ЧПА та пояснювали, то вони борються в рядах УПА, як окрема національна група, проти окупантів, їхнім політичним провідником був колишній посол до польського сойму (прізвище мені невідоме) з села Квасилова. В дійсності, то була чеська самооборона сіл, зорганізована на наказ УПА. Чехи на Волині, як я пізніше довідався, були взагалі великими опортуністами. Німцям віддавали контингенти, щоб не наражувати себе, помагали й УПА. Треба одначе їм признати, що вони зберігали повну невтральність. Випадків вислуговування на користь німців майже не було.
Під час постою в цьому селі стрілець Грім, чех, що був у моїй сотні парадував перед чехами як «японський бог», розповідаючи землякам про свої героїчні подвиги на сході.
Штаб Енея в тон час був у селі Святсць, тож я взяв їздового Придорожнього і поїхав звітувати. Не доїжджаючи до села, в лісі зустрів Енея та Черника; вони, в охороні почоту, звідкись верталися. Зі стриманим віддихом, пришпиливши коневі боки, під'їхав я голоситись. Еней стримав свого коня, вислухав, посміхаючися стиснув руку, сказав «дякую», та «прошу говорити про дальші справи з другом Черником». На тому закінчилась офіційна сторона рапорту і ми всі рушили в напрямку штабу. Дорогою Черник розпитував мене про деталі походу на схід. Я з свого боку розпитував його про всілякі новини політичного характеру. Скора їзда часто переривала розмову і так ми перескакували з теми на тему.
В мене весь час було бажання в першу чергу довідатися про Іру, але чомусь бракувало цивільної відваги запитати про неї. Черник же, читаючи мої думки, сам, нарешті, 'досить дипломатичне почав розповідати про наслідки німецької акції на ліс і іпри тому згадав про Іру: «Знаєте, вона, як і всі дівчата... Вас не було... З часом забудете, а зрештою є ще й кращі». Мені похололо в душі, бо я не міг второпати, що саме з нею сталося. На думку приходило якесь неоправдане підозріння, але сильна любов до неї заперечувала натяки Черника. Нл моє питання, хто є «той», Черник хитро знизав плечима: «котрийсь із командирів».
Обризкані болотом в'їжджаємо в село. Постові та стрільці, що ми їх минаємо, витягуються перед нами на струнко. На подвір'ї хати, де був штаб, підходить до Енея гарно одягнений, з чорною шапкою на голові та доброю зброєю якийсь, видно, командир і доповідає:
— Друже командире, сотенний Гордієнко зголошує своє прибуття на наказ.
Почувши псевдо, я зміряв очима того Гордієнка, що про нього я вже давно чув, як про дуже відважного командира. «Гарний хлопець», подумав я собі, йдучи з Черником до хати.
Командир Черник, як начальник штабу групи Південь, вислухавши моє звітування, розмовляв зі мною дуже сердечно. З розмови я побачив великі зміни в його поглядах на УПА. Це вже не був той Черник, що так розпинався за партійну лінію. За порівнюючи короткий час він виріс на людину широкого горизонту. «Шкода,— казав Черник,— що наші українські сили не сконсолідовані в такий відповідальний час. В розгорненні роботи я бачу, як сильно відчувається в наших рядах брак української інтелігенції. Потенціял низів зростає з кожним днем, а ми не в стані обсадити відповідальні пости відповідними людьми. Життя нас випереджує, ми ледве встигаємо в'язати кінці справ, які ставлять нас перед пост-фактум. Визвольна боротьба українського народу розрослась до широких маштабів та охоплює майже всі українські землі. Ось у серпні 1943 року, після вашого відходу на схід, у нас була делегація від повстанців, які діють на Лівобережжі. Вони просили дати їм інструкції щодо дальшої боротьби та окреслити їм програму, в ім'я якої вони мають провадити свою боротьбу та пропаганду між народом, їхні кадри складаються з колишніх офіцерів та бійців червоної армії і під оглядом військовим вони цілком дають собі раду, лише не мають політичних провідників. Ця група, в числі п'ять чоловіків, пробилась через східній фронт та пройшла таку довгу дорогу з такою поважною місією. Ці люди заходили до відділів, що оперували в Холодному Яру, там дали їм організаційну кличку і просили посилити їх людьми, які вели б постійну політичну роботу. За їхніми словами, народ східніх областей України дуже зактивізувався, особливо в час відступу німецьких армій та повернення сатрапів. Він ніяк не вірить, що совєти втримаються та надіється на швидкий зудар совєтів з аліянтами.
— Восени ми створили,— далі продовжував Черник,— АБН (Антибольшевицький Бльок Народів, Конференція відбулася на Поліссі). В наших рядах борються окремі національні відділи грузинів, узбеків, вірменів, калмиків та азербейджанців. Практична користь із них невелика, бо ми їх тримаємо здебільшого як залоги по селах. В акціях із німцями їх також не використовуємо, хіба що вони з власної ініціятиви щось роблять. З другого боку, цей бльок має величезне політичне значення як тепер, так і на майбутнє. В зв'язку зі зближенням фронту, ми повинні робити приготування до совєтської дійсности. Спочатку буде важко, але пізніше все наладнається. Я певний, друже Макс, що розпочате .на'ми діло стоїть на до'брій дорозі і що ми зможемо перебороти всі труднощі. В нашій боротьбі нас підтримує народ, а в ньому укрита величезна сила».
його останні слова збудили в мені оптимістичний настрій і я почав відходити думками від мого особистого життя до вищих «матерій». Навіть Іра в дану хвилину була мені дуже далекою.
Наша розмова тягнулася до півночі, тому я вирішив заночувати тут. Довідавшися про присутніх моїх знайомих при штабі, я пішов на квартиру Юрка. Курінний Юрко вже місяць працював при штабі Черника. Як завжди, він мав багато роботи, тому й сьогодні я його застав при звітах. Зустрілися ми з ним як старі приятелі, так що ціла ніч минула нам на розмовах. Вранці перед виїздом я бачився ще з Гаркавенком. Він був у кінному відділі полковника Данька, що стояв на охороні штабу. Звичайно, приємно зустрітися з старими друзями та пригадати про недавнє минуло. Наприкінці мені захотілося відвідати своїх батьків, щоб, закінчивши все особисте, знов заглибитись у роботу.
Якраз падав перший сніг. Коні робили свіжий слід у дорозі на Антонівці. Я був зовсім загублений в думках. Похвали в штабі та якась пошана до моєї особи з боку друзів, що я з ними зустрівся, розвіяли мій внутрішний бунт за Іру. Одначе, коли ми переїздили через ліс Болярні, Придорожній перервав мовчанку спогадами подій цього місяця, знов відновився переді мною образ Іри і я відчув, що забути її не зможу. Ніби на виправдання самого себе я змінюю думки, переходячи на брата Петра, і чомусь мені підійшли сльози під горло. Кожна доріжка, кожне село нагадували мені про неї...
Дома зі сльозами на очах розповідала мені мати про мученицьку смерть Петра. Його могила ще й сьогодні в лісі.
Я був чомусь дуже зрівноважений під час розповіді про цю родинну трагедію. В мені кипіла, однак, лють та ненависть до німців. Смерть Петра відсвіжила в мені жадобу пімсти за тисячі замордованих українців.
Мати пожурилась, подумала та й почала трохи заспокоюватися. Згодом почали сходитись сусіди і пішла розмова. Населення стало поволеньки висловлювати своє незадоволення з УПА та скаржитися переді мною насамперед на СБ, що забороняє брати з лісу дрова, та на велике число «шарварків», що їх вимагали для «хлопців». «За жодної влади, кажуть, стільки не вимагали, як тепер. До міста наші не пускають, так що сидимо вже давно без соли, цукру, сірників та гасу. Як дальше жити?» — питають.
Для мене це були нові речі. Цілком зрозуміло, що ніхто з селян мені перед тим нічого не говорив, бо, напевно, боялися, але свої люди казали про все. Можливо, що це явище було місцевого характеру. Тому я намагався виправдати УПА перед селянами. В дечому вони були праві. Наприклад кажуть вони: «Ви озброєні вояки і вам що? Ви відповідаєте самі за себе. Наробите катавасії та й підете, а ми з жінками та дітьми мусимо залишатися на місці. Натерпілися від німців, а тепер прийдуть совєти й перенось горе й дал».
Я почав пояснювати наші важкі умови та, що бачимо всі труднощі й намагався довести необхідність жертв при побудові України.
Селяни все ж таки обстоювали свій погляд, кажучи: «немає сили, не треба було починати» і т. д. Я ж просто вважав, що вони не розуміють справи і тому думають дуже обмежено.
Мати жалувала за господарськими будинками, що нам їх спалили німці. Я вже мав досить цих скарг та хотів якнайшвидше вирватися з дому.
Вертаючися ще того самого дня до відділу, на могилі мого брата поклявся я перед його тінню помститись ворогам за його смерть.
Після роззброєння мельниківських відділів, їхні мало-численні відділи продовжували все таки існувати. Ця невелика горстка відданих своєму Проводові та своїй політичній концепції людей ніяк не могла погодитися з бандерівською дійсністю. В районі села Верба (Дубенщина) оперував невловимий відділ в числі сорок осіб, очолюваний поручником Малим. Він був добре озброєний (мав одну гарматку) та був пострахом для німців та СБ. Ближче про нього, одначе, нічого не було відомо. Такий невияснений стан цих відділів тривав до пізньої осени.
Німці, «поборюючи рух УПА», винищували волинські села та розстрілювали цивільне населення. В'язниці були переповнені українцями. Поляки брали активну участь у нищенні українців. Німці взяли їх собі за помічника, вірного в боротьбі з українцями.
Деякі особи з організації ОУН «М» на місці, з заломанням німецького фронту, вважали за доцільне порозумітися з німцями для врятування решти населення та припинення того спустошення, що його ворог наносив нам. В листопаді 1943 року в Луцьку відбулися переговори з німцями і тоді там було устійнено, що ці люди мають право організувати збройні сили для боротьби проти совєтських партизанів та інших диверсійних банд, які нищать українське населення. Перша організація такого відділу, що звався «Українським Легіоном» відбулася на Крем'янеччині в селі Сапанові. Цей легіон після кількаденного свого існування випустив крем'янецьку в'язницю і повів гостру акцію проти польського терору. З Крем'янеччини цей відділ перейшов на Луччину, звідкілля одна сотня відійшла на Цумань, де відбулась сутичка її з регулярними частинами совєтської армії. Друга сотня виїхала до Грубешова на боротьбу з польськими бандами. Розгортання дальших дій Українського Легіону нехай -опишуть його учасники. Я згадую про це для повноти картини збройної боротьби на українських землях.
Тому, що мій відділ був на відпочинку, я взявся в перших днях його внутрішньо упорядковувати. На окремий наказ штабу господарник групи Південь Столяр видав зі складів УПА всі необхідні речі бійцям (одяг, взуття, пасту і т. д.). Я особисто дістав від нього гарний білий кожух та козачу шапку. Ранених із своєї сотні відіслав на пункт Червоного Хреста на Дубенщину, а легко ранені та хворі залишилися в селі Обгів.
Було суворо заборонено видавати стрільцям відпустку додому, одначе хлопці просилися і я, ставлячи себе під .велику загрозу, давав відпустки. Писав посвідку, що стверджувала завдання даного стрільця в даній місцевості, і хлопці точно дотримували слова та на означений час верталися до відділу. Такі саме посвідки я видав для своїх найкращих стрільців Хмеля та Стира, бо за них я був більш, ніж певний, що дотримають слова, але сталося інакше.
Я дістав від командира Черника Грипса з наказом не гайно вирушити з сотнею в напрямку села Угорськ та пов'язатися з іншими відділами УПА. Акція мала бути звернена проти відділу мельниківців, що пішли на угоду з німцями і тепер роззброюють наші відділи та тероризують «наших людей». Згідно з даними розвідки, їхній відділ має сто двадцять осіб, добре озброєний та знаходиться в селі Миньківці. Дальші інструкції мали ми отримати на місці.
О двадцять другій годині я вже був із сотнею в селі Забара і тут зв'язковий з почоту Черника передав мені наказ затриматися. Згодом прибув і сам Черник. З якоїсь причини акцію відкликано. В мене був пригноблений настрій. Невже, думаю собі, мельниківці могли піти на таку дорогу? Ця відомість мене приголомшила. В розмові Черник питав мене, чи я знаю такого Коника і що він собою уявляє.
— Подібні до нього люди,— пояснював Черник,— псують справу визвольної боротьби. Безсилість спихає їх у прірву. Що ви скажете на це?
Ясно, що я був такої думки і висловив своє повне обурення.
Цілком випадково зустрівся я в Обгові з комендантом польової жандармерії Прутом та з його дружиною Тоською. Вони не могли мені, на жаль, також вияснити вчинків мельниківців. Розповідали мені про Хрона та про інших, які залишилися в УПА і що до них бандерівці дуже погано ставилися, тому й не диво, що вони втекли. Історія ж, чому й як вони пов'язалися з німцями, ніяк для нас не була зрозуміла.
Пані Тося при тій нагоді перший раз розповіла мені історію про Іру. Під час акції на ліс, Іра була залишена з раненими в одному селі, яке оточили німці. В такій ситуації рятувався кожний як міг. Іру ж урятував сотник Гордієнко, що лежав там хворий. Пізніше, коли все в терені успокоїлося, СБ наводила порядки, при чому Іру обвинуватили в дезертирстві та хотіли розстріляти. Правдоподібно Іра врятувалась та виїхала до Лавова.
Для мене ця вістка була радісна, одначе зв'язок із сотником Гордієнком змушував мене перевірити цю вістку, Мені залишилося лише дістати вичерпуючі інформації від близької Іриної подруги. Троянди. «Вона — каже пані Тося, — буде знати всі подробиці».
Поява мельниківців скоро заглухла, але Хміль та Стир не верталися до відділу. Довго мені доводилося подавати неточні звіти про стан сотні, поки на двох стрільців менше число не ввійшло в свої права. Незатертим залишився одначе в сотні спогад про відважних і гарних бойовиків.