На другий день після розмови з Литвином, я вже лашгувався в дорогу, нібито відвідати брата на Поліссі. Мама приготувала харчі і я вийшов з дому. Попрощавшись, мати довго-довго ще стояла на ґанку, проводячи мене заплаканими очима. Мабуть відчувала материнним серцем, що подорож моя буде довша, ніж я казав. З усієї родини лише середній брат Петро був втаємничений в мої наміри. Він дав мені 70 злотих, побажав усього найкращого й ми розстались.
Литвин уже чекав мене в тартаку: цигарка в устах, руки по лікті в кишенях. «Чому так довго?» — нетерпляче спитав, і ми й не зогляділися, як пройшли 12 кілометрів лісу, що ділить Антонівці від Смиги.
Коли наш потяг рушив на Львів, Литвин перехрестився і сказав:
— Добре, що влада мого секретаря лісництва не сягає сюди. Я з ним посварився і тепер боюся, щоб не пошкодив моїй родині.
Я заспокоїв Литвина. Адже ми дорослі і за нас до наших родичів большевики чіплятись не будуть. Зрештою, я запропонував залишити розмови пр те, що минуло, а думати про те, що буде. Тим більше, що, як мені здавалось, ми дуже підозріло виглядаємо і своїм шепотінням звертаємо на себе увагу пасажирів.
Доїхали до Кам'яниці-Волинської, де треба було пересідати. В чекальні двірця зустрілися з К., що вчився у Кременецькому ліцею; з ним за шкільних часів ми не раз ділилися думками. Куди ми їдемо, ми не признавалися, але й він нам багато не розповідав. З приходом совєтів витворилось якесь недовір'я один одному. Ніхто не знав, як інший сприймає дійсність, як ставиться до нової влади. Реакція на нову дійсність була різна. Дехто з молоді тішився, що можна буде студіювати, що знесено обмеження вступу до високих шкіл. Інші заангажувалися в акцію ліквідації совєтами польських військових осадників і прихвостнів польської влади. Треті займали посади в адміністрації. Як хто ставився до влади й НКВД, ніколи не було відомо й один одного боявся. Це було те жахливе, що принесли «визволителі» вже першого дня, а чого ми за польської окупації не знали. Тому в розмові з К. ми висловилися, Що тепер найкраще студіювати, а потім побачимо. В Бродах К. із своїми товаришами вийшов, і ми залишилися самі.
Розмова нам не клеїлася. Наші думки блукали довкола дому, родичів. Литвин думав, про свою Валю, а я про чорненьку Н., яку залишив у свому селі. Пробудилися ми з задуми, коли потяг приїхав у ранці до Львова і кондуктор крикнув «висідати»!
Стали ми на вулиці перед двірцем і кожен питав себе: чого ми приїхали й чого ми хочемо? Львів був центром українського життя за Польщі, то й тепер думаємо одержати тут потрібні нам інформації. Але до кого звернутися? Маси людей, що пропливають мимо, не звертають на нас найменшої уваги. Кожний поспішає за своїми справами. Чути польську, єврейську й російську мови, української дуже мало. Підійти до незнайомого українця — не маємо відваги, зрештою, як підійти з питанням: де, в якому місці найкраще перейти кордон?
В поспіху шукаємо знайомих, що жилн у Львові, але нікого не знаходимо. Тоді Литвин піддав думку піти до студентської домівки — може там зустрінемо знайомого волиняка і він нам щось порадить.
Переходимо засмічені совєтами вулиці Львова й стукаємо в двері домівки. Потрапили якраз до їдальні, де студенти, підходячи з талончиками до віконця, одержують обід. Не встигли ще й розглянутись по залі, коли хтось з-заду поклав мені руку на плече й чую:
— Здоров, Максиме!
Переді мною Гриць Самчук. Я був з ним добре знайомий ще з тих часів, коли під час вакацій ми, спільно з іншими студентами, обходили села Крем'янеччини, нав'язували контакт із сільською молоддю, пропагували та по ширювали українську пресу й літературу. Він тоді студіював історію у Варшавському університеті. Під час воєнних дій приїхав до Львова й там думав продовжувати студії. (Там його згодом большевики розстріляли). Самчук почав розпитувати про спільних знайомих, про те, як села зустрічали бльшевиків. Я оповідав. Він почастував нас бідним студентським обідом, і ми далі розмовляли біля столу. Коли він дізнався, чому ми опинились у Львові і який маємо намір, то категорично виступив проти.
— Про легіон, сказав Гриць, вістка неправдива, а від совєтів тікати немає потреби, ні сенсу. Залишайтеся у Львові й студіюйте. Як же буде виглядати наша українська справа, коли вся інтелігенція втече за кордон, а залишиться лише' маса народу, яку совєти опутають своєю пропагандою? Певно, вам буде важко, але для власної безпеки зміните місце осідку й працюватимете. Чи ви знаєте, що це таке еміграція і хто мусить емігрувати? Вже ж не якісь відомі громадяни, з ОУН не зв'язані, взагалі невідомі, чого ж вам боятись?
Слова його були аж надто переконливі і ми кивали головами на знак згоди, але в душі були дуже невдоволені, шо він не підтримує нашого наміру. Про перехід кордону Гриць сказав, що з допомогою організаційного зв'язку переходять у напрямку на Раву-Руську, а без зв'язку найбільше людей іде па Білосток-Малкіня-Варшава.
— Робіть як хочете, закінчив Гриць, але я вам не раджу пускатися на ховзьку й нічим неоправдану дорогу.
Подякували ми йому за інформації, сказали, що подумаємо, іі вийшли на вулицю. Настрій у нас був поганки. Нас гнітив сором, що так неповажно вирішили своє майбутнє. Нічого не могли знайти на своє оправдання. Але як же тепер вертатись додому?