— Чого похнюпився? буркнув Литвин, ходім до ресторану та щось перекусимо, а там буде видно, що маємо робити.
Зайшли до малої їдальні на Казимирівській і замовили обід. Вибрали столик у куточку, щоб не звертати на себе уваги, й чекаємо. Напроти нас, біля інших столиків, сидять зрідка люди, грають у карти, а деякі п'ють горілку. Наші розкуйовджені чуприни, пом'ятий одяг, змучені обличчя і селянський кошик із харчами під столиком звернули увагу напівп'яного пана, що грав на більярді і час-від-часу позирав у наш бік. Коли ми запивали обід пивом, він, переставляючи свою склянку пива на наш столик, попросив дозволу присісти до нас. Сівши, відразу заявив:
— Я знаю, хто ви. З розмови чую, що волиняки. Ми з Литвином закрутилися на кріслах.
— Не бійтеся, продовжував панок, я такий самий, як і ви. Розказуйте, куди їдете.
Побачивши, що ми збентежені й не відповідаємо, запропонував перейти до іншого ресторану, де немає чужих, і там він хотів би з нами поговорити. Ніяково й страшно було нам відмовитись, і ми, вдаючи байдужих, погодились.
Увійшли в гарну, привітну каварню на бічній Казимирівської. Привітала нас українською мовою середніх літ жінка. Наш знайомий шепнув їй щось на вухо, і вона запросила сідати. В каварні, окрім неї, не було нікого. На столі появилась закуска й добрий лікер. Наші налякані очі гість заспокоїв запевненням, що він буде за це платити і почав свою п'яну розповідь.
— Я називаюсь Квас. Довший час перебував за кордоном і копався в українській справі. Від німців не чекайте нічого, вони нас продали, провалили Карпатську Україну. Числіть тільки самі на себе. Ми слабі. Европа нас не розуміє. Стільки жертв...
І перехиляв чарку за чаркою, щораз більше п'яніючи.
— Ви молоді, перед вами майбутнє. Волиняки—ще молоді, не знають що це боротьба. Ви йдете, щасти вам Боже. Гроші... фальш... прокляття...
Ми з Литвином поглядали один на одного й нічого не розуміли з його п'яного белькотання. Ясно було, що це людина непевна. Але ми вже теж були підпиті, і в нас з'явилась відвага й легковажність. І ми почали звірятись йому, що хочемо робити. Він був уже перетомлений і п'яний та й невідомо, чи слухав нас, бо вже майже засипляв біля столика. Важко хитаючи головою й ледь обертаючи язиком, пробурмотів:
— Я знаю, як перейти кордон, але ви молоді — не знаєте. До мети прямуйте через трупи.
При тих словах Литвин наступив мені непомітно під столом на ноту й сказав, що ми мусимо вже йти до потягу. Наш п'яний знайомий конче впирався нас супроводити. Покликав кельнерку, розплатився, і ми втрьох, підтримуючись, пішли в напрямі залізниці. На вулиці обвіяло нас холодне повітря. Я трохи протверезів і раптом відчув страх. Куди він нас заведе? Литвин відчув мабуть те саме. І ми не умовляючись, перед самим двірцем у натовпі зникли з-перед очей непроханого спільника.