— Навіть якщо міністр зажадає моєї відставки, я знайду собі якусь посаду за сотню лір на місяць!
— А скільки це буде в карбованцях?
Аділь-бей усміхнувся. Соня питала так серйозно не тому, що це її справді цікавило,— просто їй уперше в житті трапилася нагода розмовляти на таку тему.
Аділь-бей, що навчався в християнських ченців у монастирі, нарешті збагнув
справжній зміст слова, яке доти залишалося для нього загадкою:
просвітлення. Вія справді перебував тепер у стані просвітлення! Аділь-бей
не міг пояснити, чому і як це сталося, але відчував якусь внутрішню глибинну
переконаність у цьому. Все стало простим і легким, світлим і чистим.
— Тільки не сьогодні... — прошепотіла Соня з силуваною усмішкою на вустах, коли він повів ЇЇ до своєї кімнати.
— Мовчи!.. — Аділь-бей теж усміхнувся. Він зручно вмостив її на ліжко, як сестру, і навіть подумав, що слід було б намочити рушника й утерти їй обличчя.
— Було б добре покласти на чоло щось прохолодне... Погляд консула впав на вікна навпроти, і його знов охопило хвилювання.
Він приніс із кабінету кілька великих сірих аркушів паперу й затулив ними шибки.
— Ось так! Тепер ми самі.
Обоє відчували страшенну втому. В їхніх очах ще догоряли рештки важкої розмови. Але вони всміхалися, як люди, що хвилину тому уникли катастрофи і все ше тремтять.
Так, це був стан просвітлення! Аділь-беєві вже не потрібно було спостерігати за Сонею, щоб здогадатися, про що вона думає. Він навіть не питав себе про це. Соня всміхалась, і для щастя цього було досить.
Дівчині хотілося спати. Очі в неї заплющувались, та коли Аділь-бей замовкав, вона робила знак: розповідай далі.
— Перерахунок у карбованці нічого не пояснює. На сто лір ми зможемо жити у непоганій квартирі в одному з сучасних районів Стамбула, їсти те, що схочемо, ходити щотижня до театру, а ти матимеш гарні сукні.
— А це правда, що ввечері у вас можна читати просто на вулиці, так добре
вони освітлені?
— Так, цілу ніч. На набережній Босфору стоять харчівні, там грає турецька музика, і можна о будь-якій порі випити ракії чи з'їсти мезе...
— Мезе?
— Ну, це всього потроху,— риби, оливок, чогось підсмаженого... Воно хрумтить на зубах, а ти слухаєш музику і дивишся, як повз тебе пропливають судна...
Про що вони ще розмовляли тієї ночі? Соня заснула. Аділь-бей уперше побачив, як вона спить, і схилився над нею, щоб роздивитися її краще. Уві сні Соня була бліда й світла. І чому його так хвилює це невеличке обличчя? Чому він місяцями бився як риба об лід, коли все було так просто? І він сказав:
— Ми поїдемо разом, СонюІ
Дівчина відповіла слабким потиском руки.
Тепер для нього вже не існував отой шум дощу на темній і мокрій вулиці. Цієї вулиці вони скоро вже не бачитимутьі Час від часу вікно навпроти відчинялося. Колін, який усе ще не міг заснути, кілька хвилин дивився на вулицю, потім повертавсь до дружини, що вже давно спала.
Прокинувшись» Соня якусь хвилину ще розплутувала павутиння думок, потім уважно подивилася на Аділь-бея.
— Ви ще не спите? — нарешті прошепотіла вона.
— Зараз засну.
— Ви справді мене так ревнували?
— Ревнував. Ревнував так, що зненавидів усе, що вас оточує, навіть вашого брата з його спокоєм, його манерою спиратися щовечора на підвіконня...
— Він багато працює,— сказала Соня.
— А він вірить у те, що робить?
— Він хоче вірити. Про такі речі ніколи не розмовляють, навіть брат із сестрою, чоловік із дружиною. Є речі, про які не признаються навіть самому собі... — Її думки перестрибували з одного на одне. — А правда, що в Стамбулі багато трамваїв?
— На головних вулицях вони проходять не рідше, ніж двічі на хвилину. Соня недовірливо всміхнулася.
— У вас е друзі?
— Так, у мене були друзі, але тепер я більше не хочу їх бачити.
— Чому?
— Тому, що ви ревнували б мене до них, як я вас — до клубу чи навіть до портрета Сталіна, що висить отам на стіні. — Аділь-бей справді був цього певний і говорив щиро.
Дощ не вщухав, і тут, у затишку, було дуже приємно вдихати прохолодне вологе повітря, що линуло у вікно. Та коли обоє поснули, хтось постукав у двері. Вони одночасно попідводили голови. Відповідати, навіть ворушитися не можна було, щоб не наробити шуму. Невідомий знову постукав, потім марно спробував відчинити двері. Чи не виламає він замка? Аділь-бей притис Соню до себе. Невдовзі вони почули, як кроки віддаляються. Аділь-бей подивився на дівчину і з полегкістю зітхнув.
— Я так перелякаласяі — сказала вона.
Тіло її було вологе. Пестячи його, Аділь-бей відчував Соню в своїх обіймах неначе вперше. Минулих вечорів ніби й не було. Аділь-бей про них уже забув.
— Треба спати!..
У неї була смішна звичка згортатися в клубочок і вбирати голову в плечі. Сіре вранішнє світло ледь пробивалося крізь папір на шибках. Будинок поволі оживав. У коридорі вже вмивалися сусіди. Аділь-бей прокинувсь і відразу ж побачив широко розплющені Сонині очі. її обличчя, весь вигляд свідчив про
величезну втому.
— Це справді було б чудово,— зітхнула вона.
— Що?
— Таке життя. У Стамбулі чи в іншому місті... Таке життя, як на отій
Аділь-бей не одразу збагнув, про що йдеться. Але потім навіть трохи засоромився, зрозумівши, що Соня його ревнує.
— Це буде чудової — запевнив він.
— Так, буде. Але як ви це зробите?
— Ще не знаю, але щось придумаю.
Він мало не сказав їй, що провідника-горянина, на жаль, уже розстріляли.
Про це краще було не згадувати. А втім, він Соні не докоряв, її тодішня поведінка здавалася йому природною.
— Дозвольте мені одягтись.
Досі вона робила це при ньому, а тепер захотіла, щоб він почекав її в кабінеті. Аділь-бей вийшов туди в піжамі. І побачив розбиту чорнильницю, розкидані по підлозі папери. Він з насолодою потягся, позіхнув, глянув на вікно навпроти й усміхнувся, побачивши пані Коліну, яка за прозорими фіранками розчісувала свої довгі коси.
Аділь-бей чув, як ходить у сусідній кімнаті Соня, і схвильовано уявляв її постать, її рухи. Нарешті вона з'явилась — у чорній сукні, вже в капелюшку.
— На жаль, треба йти,— сумно промовила вона.
— Чому ви йдете?
— Так треба.
— А якщо ми почнемо з того, що одружимося в Росії? — Ця думка народилася в нього щойно, і він поспішив її висловити.
— Це нічого не змінить. Я все одно залишуся росіянкою, і мені не видадуть паспорта.
— А що ви збираєтеся робити зараз?
— Я хочу вийти звідси так, щоб мене ніхто не помітив. Потім піду додому й поснідаю. А о дев'ятій повернуся сюди.
Про консульські обов'язки Аділь-бей уже забув. Він глянув на розкидані папери й подумав, що все це тепер не має сенсу.
— А я почну готуватися до від'їзду. Ви маєте рацію, краще буде, коли консульство працюватиме.
Він добре розумів, що нічого ще не ясно, що вони не обміркували як слід жодної з проблем.
— До зустрічі, Аділь-беюІ
Вона виходила від нього, як робила це вже не раз, але тепер Аділь-бея чомусь охопив страх. Він промурмотів, як завжди, коли дуже хвилювався:
— Соню...
— Що? Я ж о дев'ятій повернуся!
— Так... Я знаю... — Аділь-бей не випускав її руки. Він усе не зважувався відпустити дівчину.
— А що, як ви залишитеся?
— Це неможливо.
Вона показала на будинок навпроти й хутко рушила до дверей. На порозі ще раз обернулася й подарувала йому квапливу усмішку:
— До дев'ятої!
Аділь-бей неквапом голився. Почулися кроки служниці, про яку він уже встиг забути.
Коли консул, одягнувшись, нарешті ввійшов до кабінету, то побачив, що служниця тримає в руках Сонину сумочку. Здавалося, це її анітрохи не дивує.
— Секретарка забула,— сказала жінка.
— Дякую. Вона прийде.
Аділь-беєві хотілося вислизнути з дому до того, як почнуть сходитись відвідувачі. Консул не мав чіткого плану, він тільки знав, куди подасться спочатку.
Повітря було прохолодне, після дощу впав туман. Моря з набережної майже не видно було. Якийсь пароплав гудком повідомив, що підходить до порту. Вулицею швидко пробігали люди.
Аділь-бей увійшов до будинку з червоної цегли, де містилася контора «Стандард ойл». У конторі працювали тільки росіяни.
— Пан Джон у себе?
Йому показали на стелю. Він зрозумів і рушив на другий поверх. Побачивши кілька дверей, постукав в одні з них. Збентежений голос щось гукнув, і Аділь-бей увійшов.
Джон іще спав, штори на вікнах були запнуті. У напівтемряві американець усе ж упізнав гостя, протер очі й почухав чуприну.
— Я прийшов, щоб попросити вас одну послугу. Це дуже важливо й дуже термінової — випалив Аділь-бей з порога.
Американець випив велику склянку мінеральної води.
— Мені конче потрібно вивезти з Росії одну дівчину. Певна річ, паспорта в неї немає.
— Крихітку? — байдуже спитав Джон.
— Яку крихітку?
— Ну, оту вашу мишку-секретарку.
— Так. Але я прошу вас зберігати все в цілковитій таємниці. Ви, як і я, добре розумієте, чим це їй загрожує.
— Так. Кулею. Ну що ж, треба побалакати з одним бельгійським капітаном, я його добре знаю. Зайдіть до мене ввечері.
Джон саме опустив з ліжка ноги, і вигляд у ньго був похмурий, а голос млявий. Спідлоба дивився він довкола. Було видно, що й настрій у нього препоганий.
— А чи не можна поговорити з вашим капітаном раніше?
— Скажіть, Аділю, ви певні, що це дитя хоче з вами втекти? Адже ви розумієте, з нею я ще можу пожартувати, але я зовсім не збираюся жартувати з бельгійцем, який ризикує вскочити в халепу.
— За Соню відповідаю я!
— Звичайно...
— Чому — звичайно?
— У вас он залишилася білява волосина на піджаку. А де мої капці? Джон розсунув штори, потім прийняв душ і нарешті одягся. Вигляд він мав спокійний, хоч настрій у нього явно не поліпшився.
— А я ж вас попереджав!
— Про що?
— Пам'ятаєте, колись я казав, що ви тут довго не пробудете? Те, що ви робите,— ідіотизм. Та це, зрештою, ваша справа. Коли вже ви надумали втекти, то краще робіть це самі.
Замість сніданку Джон, не дивлячись на свого почервонілого співрозмовника, вихилив склянку віскі.
— Зараз ви здатні на будь-яку дурницюі Я певен: якщо вас покинути тепер у місті самого, ви знайдете спосіб потрапити за грати! Де мій піджак? До речі, Панделлі просипи мене переказати вам найкращі вітання. Зараз вони пропливають десь біля Самсуна, у ваших краях. То ви йдете зі мною?
Джон похмуро обійшов свою контору, і вони пірнули у вологу атмосферу вулиці. В цій частині міста виразно відчувався запах нафти. Вартові в зелених кашкетах через кожні кількадесят метрів віталися з Джоном.
— Оце і є те судно?
— Ні, те стоїть позаду. Його завантажать сьогодні ввечері, а вночі воно неодмінно відпливе. Там у них є й каюти для пасажирів. Ви маєте перепустку?
— Яку перепустку?
— Щоб ходити по території порту й підійматися на борт.
— Не маю.
— Тоді зачекайте.
Джон пішов поговорити з охороною. Аділь-бей побачив, як американець пригощає сигаретами людей у мундирах.
— Ходімо,— сказав він, повернувшись. — Але ми можемо пробути тут не більше, ніж півгодини, бо потім охорона зміниться.
Вони знайшли капітана в його каюті, розташованій серед палубних надбудов. Капітан сидів у самій сорочці, без кітеля, і щось писав. Сідаючи, Джон відрекомендував Аділь-бея:
— Це турецький консул. Скажіть, будь ласка, ви зможете зробити щось задля його щастя чи нещастя?
Судно огортав туман, усі металеві поверхні були вкриті дрібними краплинами вологи. Капітан, слухаючи Джона, чухав потилицю й час від часу кидав погляд у бік консула.
— Він по самі вуха закохався в маленьку росіянку й тепер хоче вивезти її з Росії.
— Це можливо? — втрутився Аділь-бей.
— Можливо все,— зітхнув капітан. — Але дуже клопітно...
— Чому?
— Гадаєте, так легко провести когось на борт і сховати на час митного огляду?
— То ви таке вже робили?
— Чорт забирай! — Капітан підвівся й відчинив шафу з усіляким одягом, передбаченим флотським статутом. — Ось! Треба тільки постаратися, щоб унизу не виглядали ноги.
— А як це зробити?
— Треба зависнути на руках і підібгати ноги. Росіяни мого одягу, як правило, не чіпають. Оглянуть низ шафи — і цього їм досить.
— А якщо; вони все ж таки почнуть нишпорити в шафі? Капітан тільки знизав плечима.
— Це триває довго?
— Ви маєте на увазі, чи довго треба сидіти в шафі? Може, годину, а може, й цілий день. Останнього разу вони товклися тут від полудня до дев'ятої вечора.
— А там досить повітря?
Аділь-бей розумів, що своїми запитаннями втомлює співрозмовників, але він мав про все це знати.
— Та дівчина, про яку йдеться, хоч не втратить свідомості?
— Я за неї ручусяі
Джон, який тим часом знайшов у буфеті пляшку пива, вже налив собі склянку й трохи співчутливо подивився на Аділь-бея.
— Ну, так кажуть усі...
— Але я даю слово честі, це не така дівчина, як решта!
— О, нема сумніву! Хочете пива? Це справжнє пільзенське. Але Аділь-бееві було не до пива. Його переповнювали почуття, йому хотілося негайно щось вирішити.
— Сподіваюся, ви зайдете до Стамбула?
— Ми, звичайно, проходитимемо Босфором. Стоїмо там годину, але висаджувати нікого не можна — там стоянка транзитна.
— А де можна зійти?
— В Антверпені. Там ми будемо через двадцять днів.
Тим краще! Зараз Аділь-бей поплив би й до Сан-Франціско.
— Вас це влаштовує? Отже, якщо ваші папери в порядку, займете пасажирську каюту. Це тут, поруч.
— А як дівчина потрапить сюди?
— Це справа вже інша. І знову все залежить тільки від неї. Вона вміє плавати?
Аділь-бей не був цього певний, але згадав, що Соня часто ходить з подругами на пляж.
— Такі — відповів він гордо.
— Тоді найліпше для неї — це, тільки-но стемніє, зайти десь якомога далі від судна у воду й тихенько пливти сюди. Ми спустимо їй на мотузці рятівний круг, а коли вона за нього вхопиться, витягнемо її на борт. Та якщо з берега її побачать чи почують, то застрелять одразу, без зволікань.
— Домовились. Отже, до вечора! — сказав Аділь-бей і підвівся. Капітан і Джон перезирнулися. Консулові навіть не спало на думку подякувати за послугу. Він дуже поспішав — треба було ще повідомити про цей план Соню. Джон трохи провів його набережною.
— Гадаєте, це дуже небезпечно?
— Так, дуже небезпечно.
— Який шанс на успіх? — Йому хотілося почути щось конкретне, але Джон тільки подивився удалечінь.
— Ви будете на судні ввечері? — знову спитав Аділь-бей.
— Не знаю.
Чому люди, що оточують його, такі байдужі? В Аділь-бея з'явилося бажання хапати всіх їх за плечі, трясти й кричати: «Хіба ви не розумієте, що це страшенно важливо, що йдеться про життя дівчини і моє власне життя?!»
Ні, вони цього не розуміли, їх турбували тільки власні справні Вони ставилися до нього, як до надміру збудженого хворого!
— Не дуже розгулюйте на вулицях у такому стані! — порадив Джон, прощаючись із ним біля прохідко! нафтопереробного заводу. — А то викличете них підозру. На випадок, якщо до вечора щось трапиться, я — у себе в конторі. А якщо все буде гаразд, то після десятої знайдете мене в барі.
Аділь-бей ішов, важко дихаючи вологим повітрям, яке залишало на його плащі великі ефі краплини. Здавалося, набережна не має кінця-краю, і він ніколи не дістанеться до свого консульства, а цей день стане найдовшим у його житті. Що слід зробити ще? Подбати про візу, яку йому мають надати негайно. Він скаже, що мусять терміново лягти в Туреччині на операцію.
Що ж до Соні, то її везти з собою нема чого. Не варто ускладнювати життя! Треба швидше покласти всьому цьому край! І коли він почує гуркіт якірного ланцюга».
Аділь-бей швидко піднявся сходами, але якусь хвилю не наважувався переступити поріг.
— Соню!
Кабінет був порожній. На стільцях сиділи, чекали люди. Назустріч йому рушив з паперами в руках перший відвідувач. Аділь-бей кинувся до своєї кімнати, де служниця саме застеляла ліжко.
— Де моя секретарка?
— Вона ще не прийшла.
Була вже одинадцята. А Соня обіцяла прийти о дев'ятій! Аділь-бей, стоячи посеред спальні, скам'янів. Його погляд повільно шукав вікна навпроти. Вікно було зачинене. Крізь тьмяні шибки ледве прозирали бліді візерунки фіранок.