МОРЕ
О біле каміння серце посічу...
П. Тичина
Назвали його Чорним, бо чорна доля, і
чорні душі на ньому, і
діла теж чорні. Кара Деніз — Чорне море.
На Чорному морі на білому камені
Ясненький сокіл жалібно квилить-проквиляє.
Смутно себе має, на Чорне море спильна поглядає.
Що на Чорному морю недобре ся починає.
Що на небі усі звізди потьмарило,
Половину місяця в хмари вступило,
А із низу буйний вітер повіває,
А по Чорному морю супротивна хвиля вставає...
Не вставала злоспротивна хвиля проти
турецької кадриги', мо-
ре було тихе, вітер починався щодня по заході
сонця, дув цілу ніч
з берега, але вода лиш злегка брижилася від нього,
на ранок за-
лягала мертвота на водах і в повітрі, лиш по обіді
війне свіжий
вітерець, повертає за сонцем, мовби женеться за
ним, і вмирав
надвечір разом із сонцем.
Кадрига скрадалася уздовж берега, не
відважуючись пускатися
на широкий простір цього переповненого водою
великих слов'ян-
ських рік моря, непроглядного у глибинах,
таємничо-неприступно-
го, чорного, як шайтан. Кара Деніз...
Три вітрила—одне червоне, два
зелені—ледь напиналися. Ка-
дригу гнали вперед своїми веслами галерники. На
двадцяти ше-
сти лавках по чотири гребці, голі до пояса,
бритоголові, забиті в
каіідани, прикуті до товстезного ланцюга, що
лежав змійовим ва-
лом уздовж дна кадриги. Ні випростатися, ні
змінити місце. Спаліг
і їли позмінно на своїх лавицях, хвилі били в них,
сонце пекло,
вітер рвав тіло, піт заливав очі, уздовж помосту,
прокладеного над
галерниками, бігав з канчуком євнух-потурнак—ключник, схо-
жий на старого вола, євнух, наділений силою теж
ледве не воля-
чою, у високій чалмі, в розхристаному шовковому
халаті, тряс
жирними грудьми, кричав, аж пінився, підганяв
гребців, а вони й
самі за кожним помахом весел, мовби кидаючи в
прокляту воду
не лише весла, а й усю свою силу, видихали з
себе дико, нена-
висно: "Г-гик! Р-рик! Г-гик! Р-рик!"
Хоча и би синєє море розіграло,
Хоча й би турецький корабель розірвало...
На девоні-кормі напнуто від сонця й
негоди прихисток із сму-
гасто-бі.-.ого з синім єгипетського полотна.
Старий Сінам-ага,
'Ка д ри г а — галера.
1
страждаючи від хворощів, втомлено
споглядає шістьох вродливих
чорнооких молодих жінок, скованих докупи за шиї.
Всіх їх запо-
лонено, викрадено, у двох одібрано цицькових
дитяток, усіх про-
дано на невільничому торзі в Кафі, майже нагих
кинуто на кадри-
гу (хай свіжий вітер Кара Денізу золотить їхні
молоді вабливі
тіла), скуто залізом, щоб порятувати од відчаю і
від нечестивих
спроб заподіяти собі смерть у хвилях. Кадрига
скрадається понад
берегами, береться далі й далі на південь — до
благословенних
земель Анатолії, до Богазічі-Босфору, до
священного Стамбула,
де цих молодих чужинок уже ждуть у солодких
гаремах. Сказано
в поета: "Бери частіше нову жону, щоб для тебе
завжди тривала
весна. Старий календар не годиться для нового
року". Спочивають
втомлені метушнею і недосконалістю світу старі
очі Сінам-аги на
гнучких білих тілах бранок. І хоч негоже
правовірному спогляда-
ти жіночу гріховну
наготу, та хай втішаться бодай очі старого Сі-
нам-аги подорожнім видовищем слов'янських
рабинь, коли вже
тіло немічне. Сказано-бо: "Аллах хоче полегшити
вам; адже со-
творений чоловік слабим".
Були чи й не були шість бранок для
старого Сінам-аги, може,
й узяв їх на кадригу хіба що для спочинку очей
своїх. Віз же до
Стамбула, на славетний Бедестан, де продаються
найдорожчі раби
під місяцем, молоде білотіле дівча з волоссям у
золоті червонім,
ніби у вогні тогосвітнім, п'ятнадцятилітнє,
зухвале, невпокорене
і — о всемогутність аллаха єдиного й
милосердного — розсміяне
та безжурне!
Дівча не скуте залізом, не прикуте ні
до кадриги, ні до нещас-
них своїх подруг, не світить воно нагим тілом, а
завинуте дбайли-
во в шовки, щоб тіло його не втратило ніжності,
жилавий євнух-
суданець, втаємничений у незбагненне мистецтво
давнього Мисру',
натирає дівча якимись пахощами, намащує,
розчісує його золоті
коси, а воно то пустотливо підставляється під те
чужинське пе-
щення, то випручується і летить до облавка
кадриги, так ніби мі-
риться втонути, і Сінам-ага, мінячись од люті,
тупотить ногами,
тонко верещить на євнуха, насилаючи на нього
найстрашніші ка-
ри земні й небесні за недогляд, а дівча
вистрибує-витанцьовує по-
над облавком, ще більше дратуючи старого агу, ще й
приспівує
про свій ніби намір утопитися:
Нехай щуки їдять руки,
А плотиці — біле лице,
Нехай нелюб не любує,
Біле лице не цілує.
Нехай пісок очі точить,
Нехай нелюб не волочить...
— Настасю, не ятри душу! — стогнуть
бранки.
Тоді золотокосе дівча заводить тужливої, такої,
що й Сінам-
ага, навіть не розуміючи мови, схиляє голову на
тонкій зморшку.
' М й с р — арабська назва Єгипту
2
"І ти побачиш,— бурмотів Сінам-ага,—
що гори, які ти вважав
нерухомими,— ось вони йдуть, як іде хмара".
Вітрила на кадризі вже давно було
зірвано, тепер невільники
рубали всі три щогли, які, падаючи, роздушили тих,
хто, прику-
тий залізним ланцем, не міг порятуватися.
Щезло все, умерло навіки, вбите
кам'яною силою донебесних
водяних гір, чортячим вітром, ошалінням усього
світу, лиш якесь
ніби жалібне квиління, перемагаючи рев, свист і
громи стихій,
тонкою ниткою несподівано провисло над
нещасними душами,
може, й народжуване лиш тими душами, квиління, почуте спер-
шу самою тільки п'ятнадцятилітньою Настасею,
тоді її згорьовани-
ми товаришками, тоді галерниками,
потурнаками-євнухами і на-
віть самим Сінам-агою, бо ж усі, зрештою, були
людьми, хоч і не
однаково вартісними й милосердними, і вже коли
мали загинути
всі, коли кадриги не могли порятувати ні
залізнорукі веслярі, ні
молитви Сінам-аги, ні телесування
потурнака-ключника, ні
сльози бранок, ні роззухваленість золотокосого
дівчати, ні сам
аллах, злинуло звідкись оте тонке квиління,
народившись у душі
Настасиній, стало чутне всім людям і стихіям,
підхопило кадригу,
повело за собою, повело й провело крізь стихію,
крізь смерть і
нищення, і вивело туди, де ще світило сонце,
зависаючи на вечір-
нім прузі, де море, хоч і билося ще відчаєно, але
вже не трощило
всього на собі, де було життя, хоч і гірке для
бранок, але ж жит-
тя, ох, життя, і вже не квиління було в душі
золотокосого дів-
чати, а спів тонкий і високий, розсяяний, наче
золота нитка,
і світився той спів, як молода дівоча душа, і
хотілося кричати,
сміятися і плакати, заламувати руки від
нестримної радості й
розпуки за щойно перенесене: "Жити, хочу жити!"
Сінам-ага бурмотів з корану: "Схід і
захід належить аллаху".
Кадрига пливла цілу ніч понад темними берегами,
ранкове сонце
висвітило глибокі зморшки в старезному тілі гір,
за скелястими
острівцями море мовби провалювалося, кам'яні
гори простелили
до води заокруглені зелені горби, судно
опинилося між тими гор-
бами, Сінам-ага і його прислужники радісно
закричали: "Бога-
зічі! Богазічі!"—"Босфор! Босфор!"—а з широкого
моря, ніби
радіючи порятованим людям, весело погнався за
галерою цілий
табун добрих дивних створінь, вони охоплювали
кадригу півко-
лом, вистрибували з хвиль, темноспинні,
білочеревні, потужні й
красиві, зграбно прошивали глибину, мов живі
веретена, наближа-
лися до кадриги в радісних сплесках, у веселій
грі, і щось, ніби
спів, линуло від них аж ніби людське чи від
глибинних вищих сил
живих. Дівча золотоволосе кинулося до облавків,
до правого та ліво-
го, заплескало в долоні, закричало до тих дивних добрих створінь,
заспівало до них. Суданець-євнух, для якого
дельфіни не були ні-
якою дивиною, трохи збентежено поглянув на
Сінам-агу, а той,
якось зболено зітхнувши, простягнув руку,
показуючи, щоб євнух
подав йому довгу бронзову рушницю.
3
Постріл прогримів такий, що мав би
самим своїм гуком скину-
ти білотіле дівча в море, але дівча, в чужих
шовках, загрозливо
чипіло над самим облавком, падаючи й не падаючи в
босфорську
хвилю, натомість у табуні добрих дельфінів один,
вражений, мо-
же, й у саме серце, щезнув у глибині, його товариші
кинулися за
ним, щоб порятувати, але, безсилі, знов виринули і
віддалилися
від кадриги так само швидко, як допіру
наближалися до неї, а
той, поцілений, вражений, вбитий і ще не добитий,
зненацька ви-
ринув майже коло самої корми, зблиснув у прозорій
воді білим,
темний хребет тяжко перевалився через буруни,
конаюча тварина
аж припадала до дерев'яного тіла кадриги, і
гребці занесли вес-
ла, тримали їх, не вмочаючи в воду, щоб не зачепити
дельфіна,
за яким, ніби червоне руно, тягнулася багряна
смуга крові. Дель-
фін не'встигав за хвилястим рухом води, висував
спину, піднімав
у муці голову, і тоді ставало видно, що має у собі
щось ніби люд-
ське. Конав, як людина. Безпомічно, болісно, тяжко.
Ще раз
зблиснув черевом, перевернувся і навіки зник у
темній глибині
і ніби кликав за собою й до себе всіх, кому на
поверхні, під сон-
цем і небом, було тяжко, нестерпно і безнадійно,
кликав і отих
вічних галерників з голеними головами й
зчорнілими, як кора на
старих деревах, тілами, і жінок-бранок, і оте
п'ятнадцятилітнє
золотокосе дівча, яке Сінам-ага, у сподіванні
високого зиску, го-
тував для життя солодкого й розкішного — для
кого ж, для кого?
"Не хочу! Не хочу!"—кричало в ній, а вона давила
той крик, за-
ганяла його в глиб душі, переповненими слізьми
очима дивилася
вже й не на глибини, в яких навіки зникла добра
морська істота,
а на високі зелені береги, на птахів, що вільно
ширяли над кад-
ригою, на біле каміння суворої фортеці, що
переперізувала тонку
протоку, на товсті залізні ланцюги, якими
замикалися турецькі
води, відгороджувалися від вільного світу моря.
Веслярі неохоче
й спроквола вмочали довжезні, важкі, як каменюки,
весла у воду,
але кадрига пливла і без весел, вільно й охоче,
щодалі прискорю-
ючи плав так, ніби зраділа своєму віднайденому
вмінню відчува-
ти рідний берег, прибувати до рідного міста, до
свого дому.
А вона? Навіщо вона тут, так далеко від рідної
домівки, нащо,
нащо, Настасю? Питала сама себе, питало чуже небо,
питали чу-"
жі дерева, питали чужі птахи, питали чужі води,
увесь простір гу-
чав коротким і безнадійним: "Нащо, нащо, Настасю?"
Востаннє чула своє ім'я тут, над морем,
бо мало воно втонути
в морі назавжди, навіки.
...І назване було море Чорним.
4
|