— Ти можеш проходити крізь стіни, правда ж, Доне?
— Ні.
— Коли ти на щось відповідаєш “ні”, я знаю, що це “так”. Це означає, що тобі не подобається, як поставлено запитання.
— Як ти вважаєш, ми загалом спостережливі? — запитав Дон.
— Проблема полягає в “пройти” чи в “стінах”?
— Так, а ще гірше, що твоє запитання припускає, ніби я існую в одному обмеженому часі-просторі й рухаюся до іншого часу-простору. Сьогодні я не маю настрою сприймати такі припущення.
Я спохмурнів. Він знав, про що я запитую. То чом би не відповісти прямо, замість примушувати мене самого відкривати його секрети?
— Це невеличкий засіб допомогти тобі бути точним у мисленні, м'яко мовив він.
— Гаразд. Ти можеш справити враження, ніби здатен проходити крізь стіни, коли тобі цього захочеться. Так звучить краще?
— Краще. Та якщо ти хочеш бути точним...
— Мовчи. Я знаю, як висловити те, що маю на думці. Ось моє запитання. Як воно виходить, що ти можеш створити ілюзію обмеженого відчуття особистості, вираженого в цій вірі у просторово-часовий континуум, що у вигляді твого “тіла” проходить крізь ілюзію матеріального обмеження, яке має вигляд стіни?
— Добре сказано,— оцінив він. — Коли ти ставиш запитання належним чином, воно вже і є відповіддю. Хіба не так?
— Ні, запитання не може відповісти само на себе. Як ти проходиш крізь стіни?
— Річарде! Ти майже тримав у руках правильну відповідь, а тоді розбив її на друзки! Я не можу проходити крізь стіни... Кажучи так, ти припускаєш те, чого я аж ніяк не сприймаю, а якщо і сприйму, то відповідь буде: ні, я не можу.
— Але ж, Доне, висловити все достоту як належить надзвичайно важко. Хіба ти не знаєш, що я маю на думці?
— Виходить, як важко, то ти й не пробуєш цього зробити? Ходити теж було попервах надзвичайно важко, але ти напрактикувався, і тепер це тобі за іграшку. Я зітхнув.
— Гаразд. Забудь про те запитання.
— Забуду. Але я теж маю запитання: а ти можеш? Він поглянув на мене так, наче ніщо в цілому світі його не турбувало
— Отже, ти кажеш, що тіло — це ілюзія і стіна - теж ілюзія, але особи- стість—це реальність, і вона не вкладається в рамки ілюзій.
— Я такого не казав. Це сказав ти.
— Але ж це правда.
— Ну звісно,— погодився він.
— Як ти це робиш?
— Річарде, ти нічого не робиш. Ти бачиш, що воно вже зроблено, і край.
— Ха, як тебе послухати, то це зовсім легко.
— Так само, як і ходити. Потім дивуєшся, чому так важко було цього навчитись.
— Доне, проходити крізь стіни — для мене не важко, а неможливо.
— Ти гадаєш, якщо повторювати оце “неможливо” знов і знов тисячу разів, то важкі речі стануть для тебе легкими?
— Даруй. Це, звісно, можливо, і я це здійсню, коли мені випаде слушна нагода.
— Погляньте на нього, він ходить по воді, і йому бракує духу проходити крізь стіни!
— То було легко, а це...
— Обстоюй свої обмежені можливості, і вони залишаться при тобі,- нагадав Дон. — А чи не ти тиждень тому плавав у землі?
— Плавав.
— А хіба стіна — не та сама вертикальна земля? Чи для тебе так уже ва- жить, в якій площині лежить ілюзія? Горизонтальні ілюзії можна здобувати, а вертикальні — не можна?
— Здається, ти дістаєш мене, Доне. Він поглянув на мене й посміхнувся:
— Час, коли я дістаю тебе, це той час, коли тебе треба залишити на самоті. Останнім будинком на околиці міста була велика споруда з червоної цегли, в якій містився зерновий склад. У мене виникло таке враження, ніби Дон вирішив повернутися до наших літаків якоюсь іншою, коротшою дорогою. І та коротша дорога лежала крізь цегляну стіну складу. Дон рвучко повернув праворуч, просто до стіни, і раптом зник. Тепер мені здається, що якби я одразу ж повернув за ним, то теж зміг би там пройти. Та я зупинився на тротуарі й ли- ше дивився на те місце, де він щойно стояв. Потім простяг руку й доторкнувся до стіни: вона була всуціль цегляна. — Дарма, Дональде,— мовив я. — Настане день... І почвалав сам-один до літаків довгою дорогою поза складом. — Дональде,—сказав я, діставшись до нашого льотного поля, - я дійшов висновку, що ти просто не живеш у цьому світі.
Він здивовано зиркнув на мене з крила, де навчався заливати бензин до баку.
— Звісно, що ні. Ти можеш назвати мені бодай когось, хто живе в цьому світі?
— Як це розуміти? Чи можу я назвати когось, хто живе в цьому світі? То я! Я живу в цьому світі!
— Чудово,-— мовив він, так наче я самотужки спромігся розкрити якусь приховану таємницю. — Нагадай мені, щоб я сьогодні заплатив за твій обід... Мене вражає, як ти дедалі посуваєшся у своєму навчанні,
Він знову підкинув мені загадку. В його словах не ховалось ні сарказму, ні іронії — він говорив те, що думав.
— Що ти хочеш цим сказати? Звісно, я живу в цьому світі. Я і ще близько чотирьох мільярдів інших людей. А от ги...
— О боже, Річарде! То ти серйозно! Все, за обід не плачу! Ні за біфштекс, ні за пиво, взагалі ні за що! Я подумав був, що ти добувся до головних істин... — Дон урвав мову й подивився на мене з гнівом і жалем. — Ти таки впевнений у цьому. Т ти живеш у тому самому світі, що й... якийсь біржовий маклер, еге ж? І гадаю, й твоє життя геть змінила нова політика громадської безпеки, з її обов'язковим переглядом банківських цінних паперів, з інформацією про вклади акціонерів, які втратили п'ятдесят і більше відсотків на акціях? Ти живеш у тому самому світі, що й шахіст, який грає в турнірах? Цього тижня повним ходом іде відкритий чемпіонат Нью-Йорка за участю Петросяна, Фішера й Брауна, які змагаються в Манхеттені за півмільйонний грошовий приз. Тоді дозволь тебе запитати: що ти робиш тут, серед поля в Мейтленді, штат Огайо? На своєму “Фліті” випуску тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року ти приземлився на цій фермерській ділянці, маючи важливі життєві здобутки: дозвіл власника ферми, людей, охочих здійснити десятихвилинну повітряну прогулянку, технічне об- слуговування авіаційних двигунів фірмою “Кіннер”, смертельний страх перед грозою з градом... То скільки людей, на твою думку, живе в цьому світі? Ти сказав: чотири мільярди? І оце ти стоїш переді мною і твердиш, ніби чотири мільярди людей не живуть у чотирьох мільярдах окремих світів, і сподіваєшся, що я тобі повірю? — Він аж засапався — так швидко говорив.
— А я вже майже відчував смак отого біфштекса з тертим сиром... - озвався я.
— Вибачай. Я б залюбки заплатив за нього. Та, на жаль, усе вже минулося, все позаду й міцно забуте.
І хоч я тоді востаннє звинуватив Дона в тому, що він не живе в цьому світі, я ще довго не міг збагнути слів, на яких розгорнувся Посібник: Якщо ти прикидатимешся якийсь час вигаданою особою, то зрозумієш, що вигадані особи бувають іноді реальніші за тих. що мають тіло і живе серце у грудях.