Коли я прокинувся, була третя година ранку. Пам'ять цупко утримувала сон, і не знати чому це давало відчуття щастя. Я розплющив очі й побачив у тьмяному місячному світлі, що великий “Тревел-ейр” стоїть поруч з моїм “Флітом”, а Шімода сидів на розгорнутій долі постелі, так само, як і тоді, коли я вперше його здибав,— прихилившись спиною до лівого колеса свого літака. Не те щоб я так уже виразно бачив його, а просто знав: він там.
— Привіт, Річарде,— спокійно мовив він у темряву. — Ну як, це прояснює вам, що діється?
— Що саме прояснює? — хрипко запитав я. Я ще не прокинувся від сну, отож і не подумав здивуватися, що він не спить.
— Ваш сон. Отой чоловік, і натовп, і аероплан,— терпляче відповів він. — Ви цікавилися мною? Отже, тепер ви знаєте. Еге ж? Навіть у газетах писали:
“Дональд Шімода, якого нарекли механіком-месією, реальним втіленням бо- жества в Америці, зникає з-перед очей двадцяти п'яти тисяч свідків!”
Це я пам'ятав. Великий шрифт, перша сторінка газети у вітрині якогось кіоску в Огайо. Там і прочитав.
— Дональд Шімода?
— До ваших послуг,— відгукнувся він. — Тепер ви знаєте, і надалі вам не треба сушити голову над тим, хто я такий. Ну, гаразд, будемо спати. Перед тим, як заснути, я довго думав про все те...
— А вам дозволено... хто б міг подумати... месія!.. Коли вже випало таке діло, треба рятувати світ, чи не так? І гадки не мав, що ви можете отак кидатися ключами й тікати. — Я сидів на обтічнику “Фліта” й розглядав свого дивовижно- го товариша. — Доне, ану киньте мені ключа на дев'ять шістнадцятих.
Він пошукав у моїй сумці і кинув мені ключа. Як було цього ранку й з інши- ми інструментами, так і “дев'ять шістнадцятих” уповільнив свій політ і завис на відстані фута від мого носа, плаваючи і обертаючись у повітрі, наче він анічогі- сінько не важив. А проте, тільки-но я його торкнувся, як він знову набув ваги в моїй лівій руці. То був звичайнісінький собі хромо-ванадієвий накидний гайковий авіаційний ключ. А втім, не такий уже й звичайний. Відтоді, як у мене в руках зламався дешевенький ключ сім восьмих, я придбав собі найкращий інструмент, про який тільки може мріяти людина,— так званий “Мертвий за- тиск”, із заскочкою, що, як відомо кожному механікові, аж ніяк не є звичайним ключем. Він цілком міг бути відлитим із золота — така його ціна, але яка ж то втіха тримати його в руці й усвідомлювати, що він ніколи не зламається, хоч би там що.
— А чому не можна втекти? Звісно, що можна. Все можна облишити, якщо ти цього бажаєш і якщо впевнений у цьому. — Забавляючись, він підкидав і ловив викрутку “філліпс”. — От і я облишив своє месіанство, і коли говорю про це, ніби виправдовуючись, то, може, й справді є в чому. Але це краще, аніж робити далі те діло й ненавидіти його. Справжній месія не може ненавидіти нічого. Він вільний іти будь-якою дорогою, якою тільки забажає. Та, власне, як і кожна людина. Всі ми — сини божі, або діти Сущого, або зримі образи Розуму, або... як хочеш нас назви.
Я зосереджено затягував болти на кришці циліндрів мотора Кіннера. Старенька “Б-5” — прекрасна гвинтомоторна група, але цим болтам аж свербить розкручуватись після кожної сотні політних годин, тож не вадить бодай на крок випереджати ці їхні підступи. От і тепер перший же болт, на який я накинув ключа, добровільно затягнувся на чверть оберта, і я тішився своєю завбачливі- стю: тим, що вирішив зранку, поки ще не було пасажирів, перевірити всі болти.
— Може воно й так, Доне, та мені здається, що месіанство має різнитися від іншого діла. Уявіть собі Христа, що взявся забивати цвяхи заради заробітку. Чи це тільки так дивно звучить?
Він замислився, намагаючись збагнути, до чого я веду.
— Не бачу сенсу у ваших міркуваннях. От що справді дивно, то це чому він не накивав п'ятами одразу ж, як вони почали називати його Спасителем. Замість негайно податися геть, він спробував переконувати їх логікою: “Гаразд, нехай я — син божий, але ж і всі ми — божі діти. Я — Спаситель, але ж і ви такі самі спасителі! Те, що роблю я, здатні робити й ви!” Кожна людина при здоровому глузді це зрозуміє.
На обтічнику було гаряче, та робота зовсім не обтяжувала мене. Що більше я хочу доконати якусь роботу, то менше вона мене обтяжує. Мене тішила свідо- мість того, що тепер циліндри не повідриваються від двигуна.
— Скажіть, що вам потрібен ще якийсь ключ,— мовив він.
— Ні, не потрібен. Що ж до вас, Шімодо, то я досить розвинена духовно людина, щоб вважати оці ваші трюки звичайнісінькими фокусами, які показують на вечірках люди з помірно розвиненою душею. Або гіпнотизери-початківці.
— Гіпнотизери? Друже, ви добираєтеся до суті! Але ось що я вам скажу:
краще бути гіпнотизером, аніж месією. Яке то нудне діло! Чому я не знав рані- ше, яким-нудним воно буде?
— Ви знали,— розважливо мовив я. Він тільки розсміявся.
— Хіба ви ніколи не замислювалися, Доне, що після всього вам буде не зовсім просто втекти? Що життя нормальної людської істоти — не для вас? З цього він не сміявся.
— Звісно, ви маєте рацію,— сказав він, запустивши розчепірені пальці у свою чорну чуприну. — Досить затриматися десь більш як день чи два, і люди одразу ж здогадуються, що в тобі криється щось дивовижне. Починають хапати за руки, аби ти вилікував їх від раку, і не минає й тижня, як тебе знов оточує цілий натовп. Отож літак допомагає мені пересуватись, і це мене дуже влашто- вує, бо ніхто ніколи не знає, звідки я прибув чи куди подамся.
— У вас попереду важчі часи, ніж ви собі уявляєте, Доне.
— Он як?
— А так. Увесь плин сучасного життя спрямований від матеріального до духовного... це повільний, дуже повільний... але справді величний рух. Особисто я не вірю, що світ дасть вам змогу залишатися на самоті.
— Але ж їм потрібен не я, а чудеса! Чудес я можу навчити будь-кого іншо- го, і хай собі буде месією. Я не застерігатиму про те, яке нудне це діло. Крім того, нема такої проблеми, від якої не можна втекти.
Я з'їхав з обтічника на покіс і заходився закручувати болти знизу на третьо- му і четвертому циліндрах. Не те, щоб усі вони порозкручувались, але декотрі з них зовсім не вадило підтягти.
— Це ви цитуєте песика Снупі ?
— Красно дякую, але я цитую правду, де б її не здибав.
— Доне, ви не можете втекти від усього! А що, як і я почну вам поклоня- тись отут-таки? Що, як мені набридне морочитися з оцим двигуном, і я почну благати, щоб ви дали йому лад замість мене? Слухайте, віднині я віддаватиму вам усе, що зможу заробити від рана до темна, аби тільки ви навчили мене ширяти в повітрі! А не захочете, то я знатиму, що, звертаючись до вас, слід починати з молитви: Святий ти наш, що зійшов сюди, аби полегшити мені мій тягар...
Він лише посміхнувся. Мені й досі здається, що він так і не збагнув, що йому не судилося втекти. Одначе, як про це міг знати я, коли не знав він?
— Чи уявили ви собі цілком усю картину? Як ото у фільмі про Індію? Вирує людське море, мільярди рук тягнуться до вас, квіти і фіміам, золоті постамен- ти із тканими сріблом килимами, на які ви ступаєте, щоб проректи своє слово?
— Ні, аж ніяк. Ще перед тим, як просити собі призначення, я вже знав, що мені такого не знести. Отож і обрав Сполучені Штати і ось що маю: ті ж таки юрби людей.
Згадувати про це йому було боляче, і я відчув провину за те, що завів таку розмову.
Він сидів на покосі й говорив, ніби дивлячись крізь мене:
— Ось що я хотів би сказати в ім'я Господа нашого: коли ти так сильно жада- єш свободи і радості, то хіба не можеш збагнути, що вони не десь там поза тобою? Скажи: я маю їх. І ти матимеш їх! Чини так, ніби вони твої,— і вони твої! Річарде, скажіть мені — що в цьому аж такого недосяжного? Та вони й слухати не хочуть! Чудеса їм подавай. Подібно до того, як вон* йдуть на автомобільні перегони, аби побачити катастрофи, так і до мене сунуть по чудеса. Спочатку це розчаровує, а згодом викликає нудьгу. Не уявляю собі, як витримують це інші месії.
— Коли так дивитися, то діло й справді втрачає свою привабливість,— зауважив я, затягуючи останній болт. — Куди нам сьогодні лежить дорога?
Дон підійшов до моєї кабіни і замість того, щоб очистити вітрове скло від решток комашні, провів над ним рукою... і раптом ці розбиті вщент істоти ожили й полетіли собі геть. Чільне скло його літака не потребувало чищення, і я, звісно, вже дотямив, що й двигун його міг обійтися без догляду.
— Не знаю,— сказав він. — Не знаю, куди нам лежить дорога.
— Як це розуміти? Вам же відоме минуле й майбутнє всього сущого. Ви достеменно знаєте, куди ми маємо вирушити. Він зітхнув.
— Воно-то так. Але я намагаюсь про це не думати.
Перед тим, морочачись із циліндрами, я міркував собі: гей-гей, усе, що мені треба, то це не розлучатися з цим чоловіком — і я не знатиму ніяких проблем, зі мною не скоїться нічого лихого, і все буде просто чудово. Одначе тон, яким він мовив: “Але я намагаюсь про це не думати”,— змусив мене пригадати, що сталося з іншими месіями, посланими в цей світ. Здоровий глузд волав до мене:
здіймайсь у повітря, одразу ж повертай на південь і лети геть від цієї людини, лети якнайдалі, так далеко, як тільки подужаєш. Проте, як я вже згадував, у моїй роботі часом почуваєш себе надто самотнім, аби нехтувати зустрічним, з яким можна погомоніти і який до того ж здатен відрізнити елерон від вертикального стабілізатора.
Атож, краще було б мені повернути на південь, але, злетівши, ми взяли курс на північний схід — назустріч майбутньому, про яке він намагався не думати.