словник | перекладачка | факти | тексти | програми
щодо | посилання | новини | гостьова книга | пошук
початок << тексти  << автор  << зміст  << сторінка

 

РОГАТИН

Дощем, як слізьми, заливало весь видимий і невидимий світ,
і душа її вся плавала в сльозах. Вона йшла, бездомна сирота, не-
щасна бранка, продана і проклята, під чужим небом, прочищеним
вітрами, безжальним і блідим, як холодні очі стрільців-лучників.
Тут не було дощу, він лив, як сльози, в її душі та ще там, куди
не було вороття: у такому далекому, що серце рвалося з грудей
од розпачу, недосяжному, навіки втраченому Рогатині.

Щось темне, велике й жахне — звір піднебесний, мара, паморо-
ка — налетіло на неї, насунулося, і голос дощу лунав у її серці
як невідшкодована болісна втрата. Нічого й ніколи в житті не

21

 

 

 

бачитимеш кращого й милішого, не зазнаєш уже того, що зазнала
колись.

Примари були тут, а позаду все тільки справжнє—лиш про-
стягни руку, а тут омана й несправжність падали під ноги, літали
в повітрі, виступали з стін, юрмилися у засмерділих од нечистог
вуличках, шастали нечутно, як вовняні клубки, а то проривалися
диким нявчанням — чи то кошачим, чи й диявольським. Але дия-
волами мали бути люди, а нявчали кішки, тисячі кішок по всіх
усюдах, кішок розпещених і розбещених, безкарних і неторканих,
бо кішка була улюбленою твариною їхнього пророка.

А може, це неминуча кара за те, що лишилося там, за морем,
за степом, за ріками й лісами? Може, й не за гріхи її власні,
яких ще не встигла й назбирати, а за гріхи давно вмерлих, не-
щасних, проклятих, заблуканих? Безглуздя, безглуздя! Чи ж ще й
тепер має лякати сама себе, як робив це батько її у Рогатині.
Отець Лісовський лякав гріхами й грозив карами всім без винят-
ку, він чіпляв гріхи до всього сущого, навіть до дерев і каміння,
не визнаючи їх лише за собою самим, бо не міг розрізнити у
своїх вчинках грішного й праведного, приречений наї постійне
сп'яніння коли й не від молитов у церкві Святого духа, то від пи-
ва й горілки рогатинських броварників Квасниці, Якубовича й
Роздольського.

Мала в своїй крові батькову несамовитість і материн легкий но-
ров. Кублилося усе те в її душі в такому безладі, що навіть суво-
рий її учитель Єронім Скарбський, до якого посилав дочку Гаври-
ло Лісовський у сподіванні чудес од своєї єдиної доньки, не зміг
навести в тій душі бодай найменшого ладу, а, навпаки,— ще біль-
ше розбурхав усе те, що до часу було приспане, жило тільки в за-
родку, ще й не прокльовуючись до життя. Жертва темних сил, до-
часна мучениця (так ніби для мук людині неодмінно має бути ви-
значений якийсь час!), позбавлена волі, пограбована й обдерта з
волі, яку коли ще й зберегла, то хіба що глибоко в серці та в не-
приборканості своїй. Щедро обдарована волею до життя, не мала
тепер навіть тої безпритульної волі, що мала найпаршивіша кішка
на вулицях Стамбула.

Пережила втрату матері, яку чотири роки тому схопила орда
так само, як заполонила тепер її саму, безслідно зник для неї не-
щасний батько в палаючому Рогатині, пережила власну смерть чи
якусь подобу смерті, щоб тепер воскреснути, як на старенькій
іконі в батьковій церкві Святого духа, але не в таємничому сяйві
святощів, не для поклонінь розкричаних од захвату, одурілих од
чуда натовпів, а для існування понурого, майже тваринного. Єди-
не, що могла,— це в думках повертатися без кінця до рідного Ро-
гатина, до крутих стежок із лоскітливим споришем обабіч, до гус-
того малинника за розлогою грушею, яка взимку сумно чорніла
серед снігів, а влітку накривала зеленим шатром мало не все
обійстя Лісовських. І дім свій бачила з крутих вулиць Стамбула,
так ніби стояла перед ним, дім з товстих соснових колод, просто-

22

 

 

 

 

рий, з вікнами на високий вільшаник, за яким унизу біжить Львів-
ська дорога, впираючись коло валу під горою у Львівську браму
з старим перекидним містком через рів, а в рові буйнощі лопухів,
жаби розкошують у вічних дощових калюжах, гаддя намножуєть-
ся така сила, що ось-ось поповзе на Рогатин.

Отець Гаврило Лісовський передрікав для Рогатина кару іншу,
так само тяжку, як для біблійних Содома й Гоморри, бо ж після
тих двох третім містом, яке бог хотів прибрати з лиця землі, був,
на його думку, саме Рогатин, врятований випадково, але кари не
позбавлений. Хоч як лякав своїх прихожан п'яненький попик, при-
ношень і пожертвувань на церкву було занадто мало, щоб трима-
тися панотцеві Лісовському серед перших громадян Рогатина, тож
па обійсті вічно хрюкали величезні свині, хижі, як лісові вепри,
ненажерливі, верескливі. Мама Олександра з ранку до ночі пекла
ячні малаї, ламала ще гарячі, колотила в дерев'яних цебрах за-
мішки, носила, надриваючись, до свинюшні тим ненажерливим
тварюкам, вони проковтували принесене вмить, гризли цебра, про-
вали довгі тонкі рожеві язики, заходилися у несамовитому вискові.
Пекла, яким батько лякав усіх довкола, Настася не боялася, щой-
но стала розуміти слова дорослих людей, бо ж бачила те пекло
щодня, жила в ньому разом із своєю нещасною матір'ю.

Свиней Лісовський продавав на славетному Рогатинському яр-
марку, куди зганяли тисячі худоби, овець, свиней, кіз, а купувати
з'їздився люд з Галича, Львова, Сандомира, з самої Литви і мало
не з Києва. Отця Лісовського жартома звав той торговий люд "от-
цем свинопаственнм". Та хіба міг він лякатися якихось там слів,
коли сам умів лякати людей словами урочистими, загадковими,
темними! Задирав борідку, роздував ніздрі, грозився сухеньким
пальчиком, схожим на криву галузку: "Но своемненно паче же ре-
іци не зная сущаго положеннаго разума". Мати не вельми й пе-
реймалася своєю каторжною працею. Тоненька й маленька, тяга-
лл з печі чорні казани, місила колючі ячники, обпарювала руки по
лікті в окропі, та все те з сміхом, у незбагненній радості, з приспіву-
ванням то веселим, то й трохи сумним, як оте: "Ой кувала зозу-
ленька, тепер не чувати; ой де я ся не родила, мушу привикати..."
А отець Лісовський усе грозпвся неминучістю кари для Рогатина
й рогатіїнців, хоч його маленька Лександра й не була рогатинкою,
походила з-над Пруту, з села Княж Двір, де росли незнані рога-
тинцям тисячолітні тиси, дерева вічні і від того якісь мовби по-
хмурі й нелюдські в своїй міці й красі. А всі діти, мовляв, народ-
жувалися там завжди віт, заїжджих князів, які, творячи лови
в довколишніх пущах, закохувалися у княждвірських дівчат і по-
лишали по собі солодкі спогади тих короткочасних любощів. Кня-
зів уже давно й не було, а спогад зостався, і Лександра, щоб до-
шкуляти своєму безрідному попикові, звала себе князівною, та й
ше дратувала його тим, буцім і Настася не його донька, бо ж за
дев'ять місяців до її народження по зимовій пороші наскочив

23

 

 

 

па рогатинські ліси з ловецькою громадою сам король польський
Зигмунт і трапилася йому перед очі тоді вона, Лександра княж-
двірська, і вподобав Її король, і.:. "Королівна!— радо галасував
панотець Лісовський, притискаючи до себе маленьку доньку.—Моя
донечка — королівна, прошу я вас! Вона вигойдувалася у мене
в срібній колисці, а їздитиме в срібному повозі!" Срібна колиска,
по якій пущено трави й квіти, існувала лише в п'яній уяві Гаврила
Лісовського, старенька дерев'яна колисочка, що в ній чеберяла ко-
лись ніжками Настася, валялася серед мотлоху в темній комір-
чині, але ж набагато веселіше й легше жити з легендою, надто
в такому місті, як Рогатин, що й сам постав з легенди. Розпові-
далося, ніби колись ще галицький князь Ярослав Осмомисл по-
лював тут у старезних пущах із дружиною воїнів своїх і коханкою
Насткою Чагровою, жінкою вродливою і дико свавільною. Настка,
погнавшись за якоюсь звіриною, заблукала в лісі і, вже не маючи
сподівань порятуватися, зненацька помітила велетенського оленя-
рогача небаченої вогнистої масті. Олень струснув рогами, тупнув
ногою, мовби припрошуючи за собою жінку, поволі побіг лісом
у найбільші гущавини, тільки високі роги значили йому путь,—ї
Настка й собі погнала за ним свого коня. Так і вивів той олень її до
стійбища Ярославового. Впала вона, заплакана й змучена, в обій-
ми князеві, а олень щез, мов дух святий. На тому місці Ярослав
звелів закласти церкву Святого духа, а згодом довкола церкви
виникло й місто, яке названо Рогатином на честь того рогатого
рятівника-оленя. Може, й доньку свою Лісовський назвав Насту-
сею на спогад про ту далеку Настку, князівську улюбленицю, хоч
та Настка мала щастя лише в легенді, а смерть прийняла муче-
ницьку—на вогнищі, в яке кинули її жорстокі галицькі бояри.
Ох, який безладний був отець Гаврило! Безтямно любив свою ма-
леньку дружиноньку і прирік її на вічну каторгу з ненажерливими
свиньми. Пишався донькою, мріяв навчити її найвищих наук, хоч
сам ледве вмів напам'ять прочитати дві молитви і не вмів відріз-
нити псалтиря від требника; і ладен був навіть відмовитися від
батьківства на користь чи не самого короля польського—аби знали,
хто виростає у домі панотця Лісовського і в цьому благословен-
ному й проклятому Рогатині! Та й сам Рогатин, як і його безпут-
ний син Гаврило Лісовський, теж стояв над століттями свого поход-
ження й існування якийсь ніби розполовинений: з одного боку, роз-
кішна князівська легенда про чудове врятування заблуканоі душі,
а з другого — майже содомська легенда про Чортову гору, яка ви-
сочіє на схід від Рогатина, ніби похмура купа землі, висипана нелюд-
ською силою на рівнині. Бо рогатинці хоч і утворили своє місто
довкола церкви Святого духа, але, видно, пам'ятаючи про гріхов-
ний зв'язок князя Осмомисла з Насткою розпусною, самі вдалися
у ті давні часи до розпусти такої тяжкої, що бог розгнівався, по-
кликав до себе чорта і звелів тому засипати грішне місто землею,
щоб і сліду ніякого не зосталося. Чорт набрав повну свою чортячу
торбу чорної-пречорної землі й поніс до Рогатина. Чи то він

24

 

 

 

заблукав, чи, може,ледаченький був, але не доніс тої землі до Рога-
тина, бо саме запіяв когут, нечистий злякався, кинув землю, де
був, і щез. А на тім місці виросла Чортова гора. І тепер щовесни
дітлашня бігала туди рвати горицвіт весняний рутницю й синяк
червоний, і хоч як уперто переорював стежки Кузь Смикайло, що
мав поле під Чортовою горою, але вони протоптувалися знов і знов
у тих самих місцях, де були споконвіку, і зрозпачений Кузь, клену-
чи всю бісівську силу, щоосені пробував виставляти свій грунт
на ліцитацію, але ніхто не хотів купувати, бо як же ти купиш,
коли воно під самою Чортовою горою!

Гаврило Лісовський був переконаний, що Рогатина не мине
його доля. "Чорт не доніс тої гори — бог донесе! — вигукував він
на рогатинському ринку.— Кара! Кара!"

У нього були вогнисті коси, вуса й борідка палали полум'ям,
шкіра на обличчі й на руках була теж мовби червона, ніби він що-
йно вискочив з пекла. Настася успадкувала від батька вогнисте во-
лосся, а від матері — сліпучо-білу шкіру, ніжну й шовковисту не
тільки на дотик, а й на самий вигляд. Врода материна не пере-
йшла до Настусі, та дівчина тим і не переймалася, бо вже побачи-
ла, який клопіт з тою вродою в її маленької матусі. Хоч як виснажу-
валася Лександра з панотцевими свиньми на продаж, а виходила
в ярмаркові дні або на свята на рогатинський ринок, надягнувши
білий, розквітчаний гаптуванням сардак, взувши червоні сап'янці,
виклавши на високі, аж сорочку рвали, груди кілька низок кора-
лів, то так і липли до неї чоловічі погляди, а хто нахабніший та
самовпевненіший, той відверто залицявся, пропонуючи вшетечен-
ство. Надто набридали писар рогатинський Шосткевич, багатий са-
ф'яник Захаріалович та ще голодраний шляхтич з Підвисокого
Бжуховський, драб здоровенний, маслакуватий, із сторч поставле-
ними вусами, з товстезними руками, що висовувалися з обтріпаних
рукавів кунтуша, в рудих од старості чоботях, затісних для його
гунодзистих лапищ. Лісовський кинувся якось захищати свою жо-
ну од настирного шляхтича, але той зневажливо відгорнув нікчем-
ного попика своєю ручищею, кинувши крізь зуби: "Ти, попе, не
крутись мені під ногами, бо потопчу!"—"Такий вигляд має бути
в диявола,— показуючи на Бжуховського, закричав отець Гаврило
до своєї маленької донечки.— Достеменно такни, Настасю! Знай і
пам'ятай, моя дитино!"

Аби ж то. Тепер переконалася, що дияволи — тисячоликі. Часто
й не знаєш, де вони і які. Бжуховський був занадто простацький
чорт. Не вмів ні приховати свого забіяцтва, ні бодай притлумити.
Згодом прибув до сандомирського воєводи, старости земель русь-
кола Рогатина податки й довги від хлопів. Наскочили й на Бжухов-
ського, який мав у Підвисокому містечку дім, а грунт уже давно
пропив і жив то з полювання, то з грабунку, до якого вдавався не
криючись ще з двома чи трьома такими самими відчайдухами, як
і сам. Бобовський став домагатися від Бжуховського, щоб той

25

 

 

 

сплатив податок, якого не платив, здається, ніколи й нікому, але
то ще й не біда, при цьому шляхтич назвав Бжуховського Брухов-
ським, себто прирівняв його до звичайного хлопа-русина. Цього
вже стерпіти Бжуховський не зміг би навіть панові богові. На ніч-
ліг Бобовський зупинився у господі на Підвисокому, і, коли вже
заснув, туди приїхало ще якихось троє. Челядник Бобовського
сказав, що тут ночує сам пан шляхтич. Один з тих, що приїхали,
забрав шаблю й канчук Бобовського, вскочив до кімнати, де той
спав, і став бити сонного. "Вставай, скурвнп сину!" Вбігли ще двоє,
виволокли за чуприну пана шляхтича до передпокою, били обуха-
ми, мушкетом його ж власним, відливали водою, знову били. Бжу-
ховський, який теж прибув на розправу, кричав з сіней: "Бийте
добре, тільки не грабуйте! Хай знає, який його холоп з Бжуховсько-
го!" Тоді один повернувся і вистрілив у голову Бобовському.
Обмазали мертвому лице його ж власним лайном, передали госпо-
дарю майно, нічого не забрали. "Скажи, пане-господарю, що вби-
ли його за те, що пана Бжуховського мав за холопа, а не за шлях-
тича. Аби всі знали і пам'ятали!"

— Міг би й тебе, неню, отак вбити цей Бжуховський,— пере-
лякано казала Настася своєму батькові,— за мамцю отак і вбив
би!

— Мене бог боронить! — випинав груди панотець.— Божа лас-
ка спочиває на праведних, а всіх грішників жде геєна вогненна!
Бжуховського ж найперше!

Кара була видно-таки зготована для всього Рогатина, бо не ми-
нало й трьох-чотирьох років, як на місто нападали чорні сили, па-
лили його, грабували, вбивали й полонили всіх, хто не встиг поря-
туватися в лісах. Панотець Лісовський, попри своє вічне сп'яніння
й безладне життя, якось щоразу уникав разом із своїми домашніми
розгромів, переховувалися у дальньому лісі аж над Гнилою Липою,
куди виривалися крізь Львівську браму, бо напасники чомусь зав-
жди вдиралися у місто тільки через брами Бабинецьку або
Галицьку. Мама Лександра, мозби застерігаючи свою доньку, на-
співувала їй уже й не веселих та безтурботних, а пісень так само
страшних, як чужинські напади на їхнє поставлене па розпуттях
нещасне місто: "За синім морем, над новим двором, Настася со-
рочку шиє. Шиє, вишиває і на двір поглядає. Миколайку, братику,
що там так синіє? Ци ратаєньки орють, ой ци волики пасуть?"—
"Ой Настасю, сестро, не ратаєньки ідуть і не волики пасуть, оно
по тебе, Настасю, туроньки ідуть".— "Ой Миколайку, братику,
найми же ти кухароньку, а я сховаюся під дев'ятеро дверей, під
десятий замок". Наїхали туроньки, стали Настасю шукати... Наста-
сина хустонька, но не Настасина головка; Настасині пацьори, но
не Настасина шия; Настасина суконька, но не Настася сама; На-
стасині панчошки, но не Настасині ножки; Настасині черевички,
но не Настасин хід. Стали двері ламати, Настасю добувати; дев'я-
теро дверей зламали і Настасю достали..." І плакала мама з цією
піснею, мовби передчуваючи долю і свою, і своєї дитини.

26

 

 

 

 

Десь у далеких світах жили страхи, мор падав на людей, потря-
салася земля. Сам султан турецький Баязид, лякаючись землетру-
су, вийшов за мури Царгорода, мешкав у наметі на полі, а в Цар-
городі три вежі впали, завалився палац Константина Великого,
трясло землю у Тракії, Боснії, Далмації і навіть у поблизькій
Валахії. Кара на людей, а за що?

Ще зовсім малою була Настася, коли напали на Рогатин воло-
хи. Палили й грабували, як татари і турки, вивезли з Рогатина всі
коштовності, аж сам польський король розгнівався і примусив во-
лоського воєводу Стефана повернути награбоване. З-поміж іншого
було привезено також усе срібло і всі книги цінні з церкви Свято-
го духа, бо отець Лісовський пам'ятав усе так, що з його слів було
споряджено папір, за яким волохи мали повернути вкрадене. А бу-
ло там три келихи позолочені, три білі, всього келихів вісім, а в
них срібла шістнадцять гривень і п'ять і півлута 1, а ще хрести, ка-
дильниці, лампи, офіри різні—на сорок три гривні й тринадцять
лутів срібла. Опріч того, євангелій оправних три, служебників
оправних три, псалтир і часослов, тріодь цвітна, октоїх та ще чо-
тири книги, назв яких запам'ятати він неспроможен, бо великої
мудрості книги. Мав надію, що донька навчиться грамоти, осягне
всі відомі й приступні в Рогатині науки і тоді прочитає ті рідкісні
книги, які зібралися в його церкві за багато віків.

У священика Івана Теребушка вчилася Настася читати. Тере-
бушкова наука обійшлася Лісовському в цілу свиню. "Свиню цілу
поклав на свою Настасю, прошу я вас!" — гукав отець Гаврило.
Він плакав від розчулення, дивлячись на свою тепер уже вчену
дитину. "Малжонка моя вірно-милая уродила мені зі мною спло-
джену дочку панну Настасю першу в городі моїм, котра во всім
тілі своїм, тако в лиці, яко і в знаках, котрі в мене є, притрафила
й уродила". Але ж у п'яних хвастощах, топчучи власну гідність,
уперто величав доньку королівною, а чи ж досить для "королівни"
тої мізерної науки, почерпнутої у Теребушка? Ще б мала набра-
тися і добрих звичаїв та наук високих, а дати все це в Рогатині
міг єдино тільки вікарій Єронім Скарбський. Коли ж отець Гаври-
ло поткнувся до вікарія, той заломив ціну вже не в одну свиню,
а в цілих шість. "Шість свинок за науку його латинську,— потрясав
маленькими кулачками отець Лісовський.— За язик слов'янський
свиню одну, а за латину аж шість? А язик же слов'янський правдою
божою основан, збудован і огорожен єсть, у латинськім же тільки
лжа, поганська хитрість і фарисейство сидить, почиває і обладає!"
Але хто ж ще в Рогатині міг похвалитися тим, що поклав на всю
науку для своєї дитини одну, а тоді аж шість свиней вгодованих?
І чи вберігся б од спокуси вихвалятися згодом, протягом цілого
свого життя, отець Гаврило Лісовський? Та й виправдання було під
рукою. Бо хіба ж проживеш із самим часословцем? Без латини
плати вини — не збагнеш ні судді, ні стряпчого, ні ума, ні посла.

* Л у т — міра ваги.

27

 

 

 

І Настася стала ходити до садиби вікарія Скарбського. Він при-
голомшив малу дівчину огромом своїх знань, суворістю розуму.
Його небуденність вражала. Зодягався, як ніхто, високий, тонко-
шиїй, з сумними гемними очима, з приглухлим голосом, байдужий
до втіх, далекий від дріб'язку й метушняви, він вразив Настасю
у саме серце, і вона закохалася не так, як досі закохувалася у
шмарканих юнців, з якими босоніж гасала то на Чортову гору,
то до батькової церкви розглядати химерні старезні ікони з боро-
дтгими святими. Мидзата Урсуля, донька снісаря Блазея Зебрино-
снча, довідавшись про її закоханість, безжально висміяла по-
другу:

— Таж той Скарбський ні до чого не вдатені

— Як то? — обурилася Настася.

— Ще й голомордий!

— Сама гочоморда.

—— А бачиш, як він ходить? Чи міг би хоч од татар утекти?

— Чому б мав утікати? Він ні від кого не втікатиме!

— То де ж він буте?

— А тут і буде!

— То б я подивилася!

— Подивишся, коли хоч.

І немов накликали своїми нерозважливими розмовами тяжке ли-
хо Писав літописець про той рік: "Татар сорок тисяч з чотирма
цариками до Русі вторгнути і положилися недалеко Бузьська ко-
шем, а загони по всіх сторонах розпустили, патячи, в'яжучи, стина-
ючи, в неволю беручії, і бітьш ніж шістдесят тисяч люду тогди за-
брали в неволю, кроме дітей, а старих окрутне стинали і, на миль
сорок волості вздолж і вшир огнем і мечем завоювавши, додому
вернулися в цілості".

Вхопили татари і Настасину маму, згинула вона навіки, а віка-
рій Скарбськнй утік найперший і найпрудкіше, бо мав завжди па-
ру коней, готових до запрягу, і людей вірних, які казали, звідки
налітає орда Отець Лісовськнй виїздив із Рогатина хрестити ді-
тей на селах. Там і порятувався. А Настасю з мамою наліт застав
на обійсті. Мама лиш встигла штовхнути маму до сажа із свиньми.
"Дитино моя, рятуйся!" А тоді темний тупіт, гелготнява, свист
стріл, свині металися, гинучи, спливаючи в крові, валилися тяжко
на дівчину — і темний тупіт, потемніло все, лиш мамин крик, і знов
тупіт, і їдкий сморід кінського поту, а вона задибалася серед ка-
люж крові—своєї власної чи побитих тварин? Батько прибіг аж
уночі Упав на коліна. Плакав, і молився, і прокчинав. Зосталася
без мами, порятована мамою. Темнощі поселилися у Настасиній
душі від того дня, і хоч сміх знову пробивався назовні згодом, але
вже був не такий безжурний і безтурботний.

Прокрадатися до костьоту святого Миколая, коли ксьондз Сга-
ніслав Добровлянський сповідував міщанок рогатинських. Урсуля,
Янечка й Настася тулили вуха до дерев'яної загородки, дослуха-
лися до бубоніння папа Станіслава: "Фецісті квод кведам мулісрес

28

 

 

 

 

фацере солєнт квандо лібідінем се вексантем екстінгере волюнт.."'
Чи думалось, чи гадалось у час тих зухвалих забав, що доведеться
приголомшити тим брудним запитанням з католицького пенітеціалія-
лія пихатого Луїджі Гріті на стамбульському Бедестані?

Розруха настала в місті, ляк і непевність, мало не щоночі ви-
кали до лісів, хапаючи що доведеться з майна. Мошко Шаів, що
мав кам'яницю зі склепом на ринку, сховав у дебрі під каменем
гроші від татар, а Василь Чуйчишин бачив і вкрав. Сказала про
це Марунька Голод, що жила в халупі коло гостинця Галицькою.
Однак на суді Марунька відмовилася від свідчення, через що Шаі-
ва примусили перепросити Василя Чуичишина такими словами:

"Жаль мені, що то вчинив, такі слова з гнівом сказав, коли про
вас нічого злого не знав. Прошу вас, на пана бога, щоб це мені
відпустили". І однаково Шаіва посаджено на тиждень до вежі, де
мав сидіти казнь за наклеп.

Розпач від утрати матері минав, світ довкола — великий, зеле-
ний, прекрасний. Зло відступало до найдальших обріїв уяви, треба
було жити й кохати, щоб не загинути, сміятися й приспівувати до
хлопців, збираги квіти коло Липи й Свіржу, прислухатися до лісо-
вих шелестів, мов до власного дихання, жити серед неприступних
велетенських буків, ласкавих ліщин, причаєних під листочками
грибів, яскравих твердих ягід. Часто йшли дощі в ті роки Вона
втікала тоді з дому, блукала самотою у лісах. Там був живий від-
сонечком, батько — королівною, приспівувала собі співаночки, по-
стрибуючи на одній козі, висовувала від насолоди язичок, пока-
зувата білому світу. "Ось!" Кортіло їй швидше вирости, рвалася
з дитинства, як з тенет Куди й чого?

Тепер відчувала себе дорослою, кров струмувала в її дужому,
гнучкому тілі груди рвали сорочку, незбагненні млості нападали
зненацька майже так само, як настирливі брати Баб'яки, потайні
й лихі, як маленькі собачки: то спалять штани на кравцеві Янов-
Студеняку, то смикають за бороду самого райцю Голосовського,
то вкрадуть казана в лугильників-циган. то накірчать котрусь з дів-
чат, ледве й порятується Від Баб'чків Настася втікала так, що й
не вювнчи жодного разу, та хіба знала, від кого втікає? Певне,
настав такий для неї час, пора наспіла, коли штовхає тебе якась
сила до людей, а ти вибираєш самотність.

Мабуть, і врятувалася завдяки своїй дивній звичці втікати з до-
кам'яниці й церкви, а тоді підпалили весь Рогатин, виганяючи лю-
дей з помешкань, бо звикли вбивати й хапати на просторі. Дзвони

1 Чи робила ти як інші жінки, для вдоволення своєї хтивості...

29

 

 

 

в церквах Богородиці й Святого духа вдарили й захлинулися, Ро-
гатин запалав червоно і безнадійно, Настася побігла спершу до-
дому, тоді вниз, до батькової церкви, побачила кінний запряг, але
вже не судилося отцю Лісовському вивезти запрягом тим коштов-
ності церковні, бо, коли біг до повоза з важкою скринькою у ру-
ках, став йому на путі чорний вершник, а перед Настасею—дру-
гий, полум'я вдарило звідусюди, уже й не бачила вона, чи живий
упав там нещасний і самотній батько її, чи мертвий, чи спалили
стару церкву з іконами й ризами. Нічого не бачила й не чула, спа-
м'яталася на тому самому возі, але вже котився він не палаючими
вулицями Рогатина, а Бабинцями, а тоді далі й далі на Волось-
кий шлях, прозваний татарами Золотим за незліченну здобич, яку
мали на ньому. Тумани Дністра й Пруту лишалися збоку, потоки
й розтоки зеленого краю, води білі й чорні, дощі й пташиний ще-
бет лісовий—усе лишалося позаду, назавжди, навіки. Тільки тупіт
копит і посвист стріл у степу, трави шорсткі й земля тверда, як
розпука. Білим тілом земля зволочена, кров'ю столочена, копитами
кінськими зорана. "Із-за гори-гори, темненького лісу татари ідуть,
русиночку ведуть. У русиночки коса з золотого волоса — щирий
бір освітила, зелену діброву і биту дорогу. А за нею біжить у по-
гоню батенько її. Кивнула-махнула білою рукою: "Вернися, ба-
теньку, вернися, рідненький, уже ж мене не однімеш і сам, ста-
ренький, загинеш. Занесеш голову на чужую сторону, занесеш
очиці на турецькі гряниці!" її везли в батьківському возі, тоді в
чорній мажі татарській, одслонену від сонця, у дивному дбанні й
уважливості, хоч поряд гнали закутих у залізо таких, як і вона, та
й ліпших набагато за неї. Тоді було море — гори ворожої води,
тьма таємничих чужих просторів, наповнених загадковістю, грізно
й вороже притулених до звичного світу землі. Був страшний не-
вольничий ринок у Кафі, де її продано Сінам-азі, і знов Чорне мо-
ре, де б вона мала втонути, але не втонула — виринула, щоб жиги
далі.

Жити? Навіщо? Надії умерли в ній уже давно, молитви, які зна-
ла змалку, порозгублювала всі до єдиної, існувала тепер у суціль-
ному приниженні, в напівмаренні, у підсвідомості, але десь у най-
дальших глибинах душі відчуваючи, що живе далі, що не вмре,
що жити треба, треба, треба! Тому сміялася і співала на неволь-
ничім ринку в Кафі, і на кадризі Сінам-аги, і навіть у темних
нетрях Бедестану, коли її продавали вдруге і, може, назавжди.

30

вгору
 
Без реклами
2004-03-25 14:24:42
TopList
© 2000-2003, Київ, Соломко Валентин -- ідея та наповнення, графічне опрацювання -- проєкт дизайн, змiнено -- 20.05.2003 13:20:14