У «векшуці» настало монотонне життя, життя без жодного змісту. Ніяких подій і ніякої праці над собою не було й через те, мабуть, між мною та Литвином щоденно виникали сварки.
Стояли ми з Литвином в одній лаві на кожній збірці. 'Одного разу один із підстаршин читав денний наказ і під час того Литвин тримався неспокійно. Підстаршина в дуже гострій формі звернув йому на це увагу. Я потім від себе додав, що підстаршина мав рацію. Литвин був у поганому настрої, тож відповів мені, що мої зауваги переходять міру й він не від сьогодні це помітив та не хоче мене більше знати. Я, певний, що маю рацію, також обурився і відповів те саме. Від тієї хвилини ми перестали між собою розмовляти. Так минув місяць. Близькість ліжок, спільні речі й знайомі ніяк не пасували до такого стану. Ні він, ні я не хотіли розповідати іншим, що між нами трапилось. Але ні він, ні я в якійсь дитячій упертості не хотіли поступитись. Я вважав, що був більше поступливий супроти нього в минулому й не хотів перший подати руку. Тоді я вигадав помсту: виїхати з «веркшуцу» до Берліну. Довго не міг я дістати звільнення і щойно під претекстом студій вдалося мені звільнитись.
Моїми товаришами нових пригод мали бути Голяш, Орлик і Мандзій. Перші труднощі мав я з олягом. Дістав я «бецугшайн», але до того, щоб переодягнутися, бракувало багато. В тому допоміг мені Голяш: позичив одяг, черевики, плащ, все комплетно. Звідси я вивів теорему, що краще мати що покинутії, як не мати що взяти.
Заклопотаний приготуванням до виїзду, я не думав про прощання з Литвином і цілком не помічав його переживань. Одначе, в той день, коли треба було виїздити, відгукнулося наше побратимство. Кілька хвилин перед виїздом стояв я розгублений біля свого порожнього ліжка і не знав, як і від кого почати прощатися. В ту мить підходить до мене Литвин і каже:
— Давай поміняємось перстенями на пам'ятку. Голос його дрожав, а на очах були сльози. Я також ледве стримувався. Мовчки зняли ми перстені й ними помінялися. В тій мовчанці було все: прощання, ще міцніша приятельська любов і прощення того, що сталося. На закінчення міцним приятельським поцілунком змили всі тіні непорозуміння. Змінити постанову виїзду було запізно, і я пішов із товаришами на станцію. Литвин упав на ліжко і плакав.
В половині жовтня прибув я з товаришами до Кракова й записався на виїзд на працю до Німеччини. Транспорт мав відійти за два тижні.
В Кракові ми затрималися цього разу в українському таборі при вул. Яблоновських ч. 10/12. Життя в таборі показалося нам іншим, ніж рік тому. Таборова управа була в руках «революціонерів», тож ми, як однодумці і «заслужені військовики», мали в них усі привілеї й пошану та сталії нами більше цікавитись. Авторитетами для нас були вищі провідники, а на звичайних ми зовсім не звертали уваги. Гроші ми мали, то й почували себе незалежними від нікого.
В Кракові далі містився Український Центральний Комітет, що за короткий час значно виявив себе в роботі. І то не тільки в самому Кракові, а й у всьому Генерал-Губернаторстві. Головою УЦК був проф. В. Кубійович. Шкільництво, кооперація і курені молоді по наших українських селах Холмщини, Підляшшя і Лемківщини швидко розвивалися, не дивлячись на перешкоди з боку німців і поляків. Комітет робив усе для українців, що лише можна зробити в нешироких рямках дозволених німцями. Ближче загальними справами ми не цікавились, бо жили думкою про виїзд. Одначе ми побачили, що загальне наставлення •було: до Німеччини не виїздити, залишатись на окраїнах українських земель і працювати для свого народу. Прилюдно я схвалював цю думку, але мої слова послужили мені лише засобом... підбити серце Марусі.
Кожен мешканець табору мусів вартувати при входовій брамі. Треба було слідкувати, щоб мешканці, виходячи, залишили свій ключ від кімнати і гостям, які когось відвідували в таборі, викликати знайомих до вартівні на розмову. Ми варт не мали. Але я виходив і прийняв гостей більше, як було потрібно, спеціяльно в день, коли мала варту Маруся.
Маруся була дуже гарної постави та мала гарні сині очі. Познайомилися ми очима. Досить оригінальне це виглядало, але я завжди, виходячи зупинявся, Маруся усміхалась. Коли ми «освоїлись» поглядами, то перша наша розмова пішла дуже просто й легко. Маруся була донькою багатих батьків, що мешкали в Познані. Під час воєнних подій в 1939 році, в часі евакуації, Маруся відбилась від батьків і залишилась в одній суконці. Нею, як молодою гімназисткою, заопікувався Український Комітет у Ченстохові, а звідси вона прибула до Кракова. Своєю красою звертала на себе увагу всіх молодих хлопців. І я не був інший. Маруся почула до мене симпатію і ми були щасливі. Одного вечора, коли ми були лише двоє в її кімнаті, хтось почав стукати в двері. Я сховався за параван, а Маруся швидко викрутила жарівку. До хати ввійшов комендант табору в супроводі мого суперника, студента з Волині. Питають, чи нікого нема. Маруся відговорюється, а я мало не вмер від. сорому, коли на мене засвітив ліхтаркою комендант табору. Студент заглядав у той час під ліжко й у шафу. Так, як. зробив комендант, міг зробити лише справді інтелігентний чоловік: — він нічого не дав по собі пізнати і вийшов,. лише сказав, що зараз прийде сюди на ніч одна жінка.
В тій хвилині справді ввійшла жінка, і я ніяк не міг порозумітися з Марусею, що робити далі. Незнайома пані роздягалася і питає Марусі, чи дійсно немає нікого в кімнаті, бо її навмисне привели сюди спати, щоб був претекст увійти серед ночі до кімнати.
— Не соромтесь, панно, я також була молодою дівчиною і я вас розумію.
Маруся твердо стояла при своєму слові і не зрадила моєї присутности. Щоправда, вона була збентежена і чомусь не лягала спати, а стояла біля вікна. Треба подивляти одначе сприт жінки в таких випадках. Маруся, без порозуміння зі мною, зачиняючи двері, залишила їх трохи відхиленими. Довго довелось мені слухати жіночу розмову,аж поки вони поснули. Тоді я рачки (бо було місячно) виліз, як тільки можна було тихо, на коридор. Найгірше було мені злізти з жіночого поверху на низ до своєї кімнати по скрипливих сходах. На другий день оминав я коменданта табору, як чорта, тим більше, що це був один із моїх організаційних провідників.
За день перед нашим виїздом до Берліну покликав нас на авдієнцію Старух (пізніший член уряду Бандери). Довго-намагався відрадити нас від нашого наміру, але я категорично стояв на своєму.
— Ви волиняки, сказав Старух, мало дисципліновані і не розумієте, що то є «добро справи». Коли так, то їдьте до Берліну, але я даю вам доручення: в таборах чи на приватних помешканнях маєте голосити нашу ідею, організувати робітництво в наші гуртки. Зв'язок до наших людей я вам дам.
На тому закінчилась наша розмова.