Аділь-бей із Сонею проштовхався крізь натовп людей, що стояли й сиділи на сходах, потім продерся крізь іще густіший натовп у приймальні. Людська маса, напираючи на двері в кінці коридора, немовби утворювала якусь невідому субстанцію.
Сюди, до іноземного відділу, вони приходили вже втретє. Як і в попередні рази, консул ніс чорного шкіряного портфеля, якого потім передавав секретарці.
В Аділь-бея вже виробилися деякі звички. Спочатку він, як завжди, простяг руку чоловікові в косоворотці і з поголеною головою, що сидів біля заваленого папками столу, потім ледь уклонився в бік жінки за іншим столом. День видався дуже ясний, спекотний. На побілених стінах у кімнаті висіли дерев'яні полиці. Соня сіла край столу й розгорнула серветку. Аділь-бей примостився на плетеному стільці біля вікна. Атмосфера видавалася простою й щирою.
— Спочатку запитайте його, які новини у справі того вірменина, чиє досьє я передавав їм під час минулого візиту.
Голова іноземноі-о відділу не розмовляв ані турецькою, ані французькою. Йому було близько сорока років. Толстовка надавала йому аскетичного вигляду, що його підкреслювала ям яка, тактовна усмішка та спокійні блакитні очі. Поки Аділь-бей говорив, чиновник дививсь на нього, всміхався, хоча нічого й не розумів. Соня повторила фразу по-російському. Чоловік ковтнув чаю зі склянки, яку завжди мав під рукою, потім сказав кілька слів.
— Вони чекають розпорядження з Москви,— переклала Соня.
— Ці розпорядження йдуть телеграфом уже другий тиждень! Соня, не відповідаючи, зробила гримасу, яка, певно, мала означати: від мене це не залежить, доведеться почекати.
— А що з тією жінкою, в котрої відібрали меблі? Розмова тривалі не по-російському, тому чиновник то дивився на Аділь-бея, то розглядав папку, яку йому подала секретарка. Його обличчя виражало безмежну терплячість і добру волю.
— Може, спочатку краще передати йому нові справи? — порадила Соня.
— Добре. Тоді ось що: чому позавчора заарештували чоловіка, який щойно вийшов із консульства?
Аділь-бей уважніше, ніж звичайно, стежив, чи вірно Соня передає його слова.
— Що він каже?
— Що нічого про це не чув.
— Але інші мали чути! Хай у них дізнається. Його охоплював гнів. Цілими ранками він просиджував за столом навпроти Соні. Вона робила нотатки, а він роздивлявся відвідувачів, інколи вслухаючись у монотонні скарги когось із них. Це були ті самі люди, яких він побачив тоді, у рибному порту, де бідолахи лежали просто у вуличній пилюці. Ці люди прибували пароплавами «а Одеси, заповнювали набережну й причали, ночували на вокзалах, сподіваючись на випадкове місце в якомусь поїзді.
«Куркулії» — з холодною байдужістю відгукувалася про них Соня. Це були селяни. Вони прибували здалеку, іноді аж із Туркестану, бо хтось їм сказав, нібито в Батумі можна знайти роботу й хліб. Вони по кілька днів блукали містом, поки якийсь інший «куркуль» не говорив їм, що в турецькому консульстві можна дістати допомогу.
— Ти підданий Туреччини?
— Не знаю...
Багато хто з них до війни вважався турком, але потім, сам того не помітивши, перетворився на росіянина.
— Чого ж ти хочеш?
—Не знаю. Але ми не маємо ні хліба, ні роботи.
— Ти хотів би повернутися до Туреччини?
— А там є що Їсти?
Декотрі погубили дорогою дітей і благали консула довідатися щось хоч про них. В інших якийсь начальник на вокзалі забрав усе майно, а їх самих на кілька днів запроторив до в'язниці. Люди не розуміли, за що, але навіть не питали про це, тільки з тихою впертістю й далі домагалися свого. На тих, хто був справді турецького походження, Аділь-бей заводив досьє. Такі досьє він передавав тепер до іноземного відділу. Чиновник у косоворотці щоразу приймав його з тією самою доброзичливою усмішкою.
— Що він каже?
Даючи позитивну відповідь, чиновник мав звичку розглядати свої брудні нігті. Напередодні до консульства зайшло сільське подружжя. Але тільки-но подружжя вийшло, як жінка, очманіла від жаху, одразу ж прибігла назад і розказала, що на розі люди в зелених кашкетах схопили чоловіка й кудись потягли, а саму її вдарили, щоб не могла за ними йти.
— Він каже,— перекладала Соня,— що зробить усе можливе, аби дати відповідь наступного разу.
— Але в тієї жінки немає ні копійки! Всі гроші були в чоловіка!
— Як вони заробили ті гроші?
— Йдеться про незначну суму. Адже вона залишилась без жодних засобів до існування.
— Хай іде працювати.
— Її не беруть на роботу. Вона ночує під дверима! Чиновник зробив незрозумілий жест і щось відповів.
— Що він каже?
Соня байдуже переклала:
— Що це не його справа. Він повідомить куди слід.
— Він .може просто зараз подзвонити до «гепеу»! На. столі стояв телефон.
— Цей апарат не працює.
Чиновник сьорбнув чаю. Аділь-бей мало не схопився з місця. Сонце добряче напекло йому спину. У кабінеті все здавалось зовсім нерухомим, і ця нерухомість пригнічувала його.
Таке тривало вже три тижні. За цей час Аділь-бей приніс сюди щонайменше півсотні справ, та якби він їх просто попалив, наслідок був би той самий. Досьє брали, усміхались, а за кілька днів відповідали:
— Ми чекаємо розпоряджень з Москви.
До кабінету ввійшов якийсь службовець. Чиновник, розсівшись на стільці, завів Із ним неквапливу розмову.
Вигляд і поведінка в Соні завжди лишались незмінні. Дівчина була однакова й тут, і в консульстві — завжди у чорній сукні й маленькому капелюшку, з-під якого вибивалося біляве волосся, завжди з тим самим розумним виразом обличчя. Інший службовець, за сусіднім столом, щось старанно рахував, відриваючись від рахівниці тільки для того, щоб ковтнути гарячого чаю.
Службовець вийшов. Соня знову почала передавати досьє, супроводжуючи кажyне коротким поясаенням.
- Не забудьте нагадати, що це дуже терміново,— попросив Аділь-бей, але вже без краплі надії.
— Я сказала про це. Товариш стверджує, що все буде зроблено швидко.
— Він ще не знайшов мені прислуги?
Господарством Аділь-бея так ніхто й не опікувався.
— Що він говорить?
— Що весь час її шукає.
— Але Ж я щодня бачу на вулицях безліч жебраківі
— Вояк просто не хочуть працювати.
— А якщо їм сказати, що я дам добру платню?
— Треба було їм про це сказати...
— То перекладіть же яомуі..
Соня неохоче зробила це, і чиновник безсило знизав плечима.
— Адже важко повірити, що в тридцятитисячному місті не знайдеться людини, яка б узялася за моє господарство.
— Ми її, звичайно, знайдемо.
— Запитайте також, чому грамофон, який я замовляв, надіслали без платівок.
Мабуть, начальник зрозумів слово «грамофон», бо відразу ж відповів кількома словами.
— Що він говорить?
— Вія сказав, що платівки довелося відіслати для контролю в Москву, бо серед них були іспанські.
— Ну то й що?
— Ніхто в батумських органах не знає іспанської мови.
Зціпивши зуби, Аділь-бей підвівся. Він зробив над собою неабияке зусилля,
щоб подати співрозмовникові руку.
— Ходімо»—обернувся він до секретарки.
У коридорі довелося переступати через людей, що спали просто на долівці, чекаючи своєї черги. Ніхто й не бурчав, коли об нього спотикалися. На вулиці вони йшли поруч. Аділь-бей забув навіть забрати в Соні свого портфеля. Днина була просто нестерпна; горя пашіли спекою, і навіть море не давало прохолоди.
Біля італійського консульства стояв чорний консулів автомобіль. Він привертав тим більшу увагу перехожих, що в місті було всього три автомобілі. На другому поверсі в глибині тераси пані Панделлі робила з дочкою уроки замість учительки. На столику виднілися розгорнуті зошити, чорнильниця я пляшка прохолодного напою.
— Як ви гадаєте, італійцям вдається більше, ніж нам?
— Для цього немає підстав.
Так було щоразу: відповіді сповнювала несхитна логіка, але вони, втім,
ніколи не узгоджувалися із запитанням. На вулицях не було ні перехожих,
ні крамниць, ні машин — нічого з того, що робить місто містом. Напевно,
колись ці вулиці кипіли життям, як Стамбул, Самсун чи Трапезунд, як усі
близькосхідні міста. Де-ие-де ще траплялися спорожнілі крамнички із зачиненими
віконниця- ми або ро»битііми шибками. На обшарпаних вивісках ще виднілися
написи не лише російською, а й вірменською, турецькою, грузинською, єврейською
мовами. Де поділися баранячі окости на рожнах, що їх смажили просто перед
духамамн, і було чути, як смачно шкварчить жир? Де майстерні карбувальників,
де контори лихварів та міняйл? Куди зникли вуличні крамарі у мальовничому
вбранні, які зупиняли перехожих, пропонуючи товар? Повільні, довгі, упокорені
сонцем тіні прослизали повз підворіття, тягнучись за своїми господарями.
Від давнього Батумі залишився хіба що порт, де стояло кілька іноземних
пароплавів. А під горою виросла компресорна станція, куди з Баку через
увесь Кавказ біма нафта. Неподалік стояв пам'ятник Ленінові, який здавався
зовсім невеличким, хоч насправді був у людський зріст. Крім того, у місті
був великий будинок профспілок та кілька клубів.
Соня йшла не кажучи жодного слова, не озираючись довкола. Байдужий вираз не залишив її обличчя навіть тоді, коли Аділь-бей зупинився біля старої жінки, що сиділа на тротуарі, копирсаючись у відрі з покидьками — напевно, шукала чогось їстівного. Ноги в жінки набрякли, щоки були бліді й опухлі.
— Цій жінці не дають їсти? — спитав Аділь-бей, дуже роздратований поведінкою секретарки.
— Всі, хто працює, можуть себе прогодувати.
— Як же тоді пояснити...
— Робота знайдеться для всіх,— незворушно провадила Соня.
— А якщо вона не може працювати?
— Є спеціальні притулки.
Кожну фразу дівчина вимовляла однаково безбарвне. На будь-яке запитання вона мала готову відповідь. Але ця відповідь завжди виявлялася такою порожньою, що Аділь-беєві здавалося, наче він потрапив до якогось нереального світу.
— Що ви їстимете на обід, Аділь-бею?
Вони вже майже прийшли до консульства. Поки прислуги не було, щоденні покупки робила Соня, це вже ставало звичаєм.
— Що вам завгодно. Наприклад, ви можете викликати до мене лікаря.
— Ви захворіли?
Аділь-беєві захотілося відповісти в її манері:
— Якщо я викликаю лікаря, то, очевидно, почуваю себе не надто добре.
Аділь-бей увійшов до під'їзду свого будинку. Можливо, він і не захворів, але й цілком здоровим також не почувався. Тож досить було йому штовхнути двері квартири, як у нього відразу з'явилося почуття відрази до всього. Передпокій та кабінет просто смерділи. Двічі Аділь-бей намагався помити зранку підлогу, та коли він підходив з відром до загального крана в коридорі, сусіди не давали йому набрати води, говорячи щось по-російському. Біля цього крана завжди було повно людей. Жильці чомусь не милися у себе в квартирах, тільки в коридорі, а було їх неймовірно багато — мабуть, у деяких кімнатах мешкало по десятку людей.
Аділь-бей ввійшов до своєї кімнати і, як завжди, глянув на будинок навпроти. Вікно було відчинене. Колін, певно, щойно повернувся з роботи. Він кинув зеленого кашкета на ліжко й сів навпроти дружини обідати. На столі лежав порізаний чорний хліб, яблука, чай та цукор.
«Добре було б, якби прийшов той лікар, що обслуговував мого попередника»,— подумав Аділь-бей. Йому дуже хотілося побачити саме того лікаря. Аділь-бей зовсім утратив апетит. У шлунку пекли консерви, які він мусив ковтати на самоті в кухні Готуючи йому сніданок. Соня ніколи не мила посуду й не прибирала на кухні.
Дівчина саме поверталася з пакунками в руках. Очевидно, вона помітила у вікні свого брата з дружиною, чорний хліб, троє яблук та чай на столі. Соня відкрила бляшанку лангустів, виклала оселедці на одну тарілку, а сир — на іншу. Невже на неї нічого не впливає? Невже вона нітрохи не заздрить консулові, який розкошуватиме тут самотньо за столом з наїдками? А йому ж навіть не хочеться їсти! Аділь-бей мовчки спостерігав, як вона ходить сюди-туди^ й запитував себе, чи не нишпорить Соня в кухні, поки його нема вдома?
А втім, це для нього не має ніякого значення. Хоча ні! Вона, мабуть, радше залишила б усе це гнити, а потім викинула б на смітник, де старі зголоднілі жінки мусять вишукувати брудні залишки від колишніх страв.
— То лікар прийде?
— За кілька хвилин.
Цікаво, що вона думає про нього? Час від часу Аділь-бея бентежив її довгий погляд, спрямований на нього, однак він був такий самий нейтральний, як і ті, що ними Соня озирала все навкруги.
— Можете йти.
Аділь-бей знав, що скоро побачить, як вона входить до кімнати навпроти, скидає капелюшка й сідає біля столу, спиною до вікна. Це було її місце.
Чи розповідає вона щось про нього? Чи говорить, що він каже, що робить? Принаймні ті двоє, здавалося, не були в захваті від жвавої розмови. Вони їли повільно, шматок за шматком. Перед тим, як пити гарячий чай. Колін клав до рота грудочку цукру. Потім підходив до вікна й стояв із чверть години, спершись
на підвіконня. Рукави його сорочки виднілися яскравою плямою у світлі південного сонця, що висіло над кварталом. Чи є в цього чоловіка якісь розваги? Іноді вечорами вони з дружиною виходили на вулицю. Дружина щоразу була в жовтій сукні, так само, як Соня — завжди у чорній. А щоночі вони ставали край вікна й, не кажучи одне одному жодного слова, з насолодою вдихали прохолодне повітря. Потім роздягалися, не запалюючи світла, щоб не будити Соню, яке вже спала. Дівчина лягала рано й також у темряві А вранці, коли відчиняли вікна, СоНя була вже вдягнена, навіть у капелюшку. Тільки її невістка повільно ходила в негліже по кімнаті, а іноді й знову лягала в ліжко, щоб почитати книжку,
— Заходите!
Це був лікар. Він поклав кашкета й сумку на стіл і з запитальним виглядом обернувся до Аділь-бея.
— Ви розмовляєте по-французькому?
— Трохи.
— Я не дуже добре почуваюся. Мене нудить, немає апетиту, не можу заснути... — Аділь-бей говорив так роздратовано, наче в цьому був винен лікар.
— Роздягайтеся.
Все склалося не так із самого початку. Аділь-бей сподівався побалакати, щось дізнатися, хоч трохи заспокоїтись, але вийшло навпаки. Вони вже розмовляли, як вороги, хоча причин для цього й не було. Пам'ятаючи про вікно навпроти, Аділь-бей відійшов у темний куток кімнати й почав скидати піджака.
— Сорочку теж.
Лікар байдуже дивився на його оголене тіло. Торс уже почав гладшати, плечі обважніли.
— Ви ніколи не хворіли?
— Ніколи.
— Дихайте... Тепер кашляніть... Дихайте ще... Увесь цей час Аділь-бей бачив у вікні Сонину спину, профіль її брата й важкі чорні коси в грузинки.
— Сідайте.
Лікар постукав по коліні, перевіряючи реакцію, потім зміряв кров'яний тиск. Аділь-бей запитав:
— Від чого помер мій колега?
Він промовив це якомога невимушеніше.
— Я забув. Треба заглянути в його історію хвороби. Лікар дивився на Аділь-бея, наче розмірковуючи, щоб у нього ще перевірити.
— Лягайте.
Він помацав селезінку й печінку, потім дістав із сумки рецептний бланк.
— Ну, то що ви скажете?
— У вас депресія від нервової перевтоми. Треба пити перед сном бромовий настій.
— Де його можна придбати?
— Краще випишіть із Москви. А їсти я раджу вам тільки щось легеньке.
—- Що в мене І» гаразд?
— Нічого... І все потроху...
Лікар руши» до дверей. Аділь-бей пішов услід за ним, голий до пояса. Підтяжки теліпалися десь на стегнах.
— Як ви гадаєте, це небезпечно?
— Цього'ні&олж не можна сказати. Що ж до брому, то буде краще, якщо вам надішлють йога'пароплавом. У нас дуже мало ліків.
Аділь-бей хотів запитати, чи не сталося у нього чогось із серцем, але не встиг: лікар уже вийшов із кімнати. Раптом задзвонив телефон, і консулові здалося, що Сонина спина у вікні здригнулася.
— Алло. Так, я.
Це була пані Амар. Вона дзвонила йому майже щодня, але зустрівся з нею Аділь-бей тільки один раз — на Пляжі, та й тоді вона пішла до жіночої купальні. Перед тим, як їхати в Росію, Аділь-бей чув, ніби люди тут купаються голі, і уявляв собі, як у воді метушаться оголені засмаглі тіла. Але натомість побачив дві величезні загороди, обнесені колючим дротом. Вони нагадували концтабір. Заплативши 25 копійок, чоловіки йшли в одну загороду, а жінки — в другу.
— Що ж, поблукайте отам,— сказала тоді Нейла Амар неприємним тремтливим голосом.
Сказати правду, він, перше ніж утекти, таки трохи й походив уздовж дроту — з серйозним виглядом, ніби шукаючи її. А тепер, по телефону, вона знов манірилась:
— Вгадайте, яка в мене чудова новина!
— Не знаю.
— Ну вгадайте!
— Мій уряд відкликає мене до Анкари?
— От поганець! Ні, сьогодні вранці мій Амар виїхав до Тегерана. Повернеться не раніш, як за десять днів.
— Гм...
— Оце й усе, що ви можете сказати?
— Не знаю... — Він усе ще стояв роздягнений.
— Ну, коли ви такий, то я не прийду до вас пити чай, хоча й мала намір...
— Ну, чому ж...
— Ви так гадаєте? А я цього не певна... Тим більше, коли є небезпека зустріти там вашого ангела-хранителя...
— Я вам обіцяю
— Ви обіцяєте, що я з нею не зустрінуся? Тоді, може, й варто прийти...
І вік почув якийсь неприємний звук, що, певно, означав поцілунок. Тим часом Колій, майже непомітний у розігрітому повітрі, курив цигарку.
Коли об одинадцятій вечора начальник «морського гепеу» або, іншими словами, портової міліції вернувся додому й відчинив вікно, у консульстві навпроти вікно було теж відчинене, і там виднілася світла постать. Колін знову пірнув на хвильку в темряву кімнати, щоб скинути чоботи, взути капці й дістати з кишені кітеля коробку цигарок.
Аділь-бей стояв нерухомо навпроти. Його огортала тінь; крізь тонку сорочку він відчував вечірню прохолоду. На вулиці нікого не було, але з сусідніх вулиць Іще долинали кроки. Інколи навіть чулася музика — Ті приносив вітер з боку бару дам іноземних моряків на самому березі.
Колін припалив цигарку. Аділь-бей зупинив погляд на маленькому тремтливому вогнику. Згодом і грузинка підійшла до чоловіка, вони пошепки про щось заговорили.
Цікаво, чи Соня вже заснула? Аділь-бей знав, що її залізне ліжко стоїть під стіною праворуч. Повітря мало солодкуватий присмак — вітер приносив запах гірських субтропічних рослин. Жінка у вікні притулилася до Коліна. Здавалося, її тіло теж солодке й гаряче після ліжка, з якого вона щойно встала.
Аділь-бей почув за спиною якийсь шурхіт і обернувся. Це Нейла, перевертаючись, відкинула простирадло. Повітря в кімнаті було таке насичене її парфумами, що Аділь-бей подумав, чи не відчувають цього запаху й люди навпроти. Може, персіянка тому й вибирала такі різкі парфуми, що її тіло мало запах дикої тварини.
— Лягай уже,— зітхнула вона крізь сон.
Чи почули це ті люди? Вони ж стояли так близько, вуличка дуже вузька. Калік'обіймав дружину за талію. Аділь-беєві зовсім не хотілося спати, тим більше—лягати поруч із палким тілом Нейли. Та про неї він навіть не думав. Він думав про те, чи спить зараз Соня там, у кімнаті навпроти, і чи таке саме нерухоме вві сні її обличчя. Чи здогадалася вона, чому відразу по обіді Аділь-бей сказав, що сьогодні вона може бути вільна? І коли трохи згодом Соня вийшла з дому, перекинувши через руку пляжний халат, то на розі дівчина зіткнулася З пані Амар.
— Йди сюди, Аділю...
— Цить!..
Він страждав від задухи, і зачиняти вікно йому не хотілося. Після того, як лікар поміряв тиск, Аділь-бей весь час відчував биття крові в судинах, і це невпинне пульсування його лякало.
Йому нічого не хотілося їсти. Він почував себе зовсім хворим і сказав про це Нейлі. Кілька хвилин вона погралася в лікаря. Хоч би Нейла погодилася повернутись на ніч додому! Невже її прислуга не розповісте про все чоловікові?
— Він ревнивий?
— Як тигр! — сміючись, відповіла вона.
Сміялася Нейла завжди якось нервово, і дуже важко було зрозуміти, чи той сміх був від веселощів, чи від розпачу, чи просто задля кокетства. Чому вона все-таки залишилась? Та й навіщо вона, зрештою, прийшла? Двічі Нейла вмикала світло, й Аділь-беєві не без труднощів вдавалося його вимкнути. Дійшло просто-таки до боротьби, і йому довелося навіть викрутити їй руку.
— Ти боїшся тієї маленької наглядачки? — глузувала вона. — Ти гидка тварюка, але я все ж таки тебе кохаю!
Аділь-бей ненавидів тютюн, але зараз йому хотілося закурити, щоб побачити перед собою червоний вогник — знак звичайної людської насолоди. В повітрі стояла загроза близької бурі, й це передчуття грози надавало самотнім роздумам біля вікна якоїсь романтичності. Аділь-бей не чув рівного дихання Нейли, його ніщо не турбувало, не відвертало від' думок. Ніч доходила кінця.
Раптом щось обхопило його за шию, обліпило ззаду з ніг до голови. Він аж підскочив від несподіванки і якийсь час кліпав очима, поки отямився. Це була персіянка. Вона просто-таки приклеїлася до нього — достоту, як навпроти одне до одного оті двоє. Тримаючи в зубах сигарету, Нейла видихнула:
— Припали мені.
У нього не було сірників. Він подумав, чи варто взагалі їх шукати. Сімейство Коліних не подавало ознак життя, їхніх очей не було видно, але ж вони дивилися! Може, вони розгледіли навіть оголені груди в Нейли! Правда, шкіра у неї темна, наче горіх, а тіло — таке тверде, що груди не змінили форми, навіть коли вона притислася ними до шибки.
— Дай же мені вогню!
Він пішов і приніс сірники. В темряві затанцював такий самий вогник, як і навпроти, і вони так само сперлися на підвіконня. Час минав швидко. У барі на набережній змовкла музика, не чулися вже й кроки.
Так вони простояли біля вікна з годину, аж поки з високості посипалися величезні краплі, гучно розбиваючись об землю. Тоді сімейство Коліних відсахнулося й зачинило вікно. Блискуча крапля впала на Нейлину руку.
— Тебе не смішить думка, що вони — з «гепеу»? — прошепотіла персіянка.
Навпроти виднілася лише темна пляма вікна, на якій блідо проступали фіранки.