Українського Комітету в Варшаві ми не знайшли. Тому рішили їхати до Холма в надії, що там Комітет напевно буде. Ми не помилились.
Приїхавши, зголосились до установи, що мала назву «Український Допомоговий Комітет для втікачів — у Холмі». Приємно було нолагоджуватц формальності реєстрації. Секретар гарною українською мовою питав про всі дані. Які огидні й чужі були всі польські установи в порівнянні з нашою українською! На стіні висить тризуб, а по обох боках портрети С. Петлюри й Є. Коновальця. В приміщенні взагалі відчувалось якусь своєрідну атмосферу. Після польської окупації, де нам завжди давали відчути, що ми — це щось нижче «хлопи», побачити урядування українською мовою та тризуб у прилюдному місці—було для нас сенсацією. Здавалось, що це вже початок здійснення наших мрій.
Діставши харчові картки й перепустки до табору, ми з великим моральним задоволенням пішли відпочивати. Табір містився в нових будинках колишньої польської дирекції залізниць. В кімнатах насоломі день і ніч відпочивала з клуночками під головами маса біженців із «визволеної Західньої України». Нас двох примістили в кімнаті, де, як ми пізніше довідались, було найбільше вошей. Ніхто з приїжджих не хотів з нами мешкати. Всі перебирались до своїх знайомих. Ми знайомих не мали, тому залишилися в таборі. Кожен мешканець зобов'язаний був тримати порядок у кімнатах, точно приходити на обід і бути на ранній та вечірній спільній молитві, де співалось «Боже Великий». Слів ми не знали, але молитва нам дуже сподобалася своїм патріотизмом. Такої в жодній церкві на Волині польська влада не дозволила б співати.
Втікачі складалися переважно з галичан. З Волині майже не було нікого. Ми зауважили, що з нами не дуже хотіли розмовляти. Сидимо ми раз із Литвином на соломі, коли приходить молодий, із чорними вусиками вчитель із Галичини й питає:
— Звідки?
— З Волині,— відповідаємо.
— Належали до ОУН?
— Ні.
— Е, то з вами нема про що говорити. Крутнувся енергійно на п'яті і вийшов. Ми відчули себе самітними, забутими, безрадними.
Почало огортати нас розчарування. Ми собі взагалі не уявляли, як будемо жити. Здавалось: аби через кордон, а там не біда. Але прийшла біда. Погані харчі й воші! Гроші спільної каси вичерпувалися. Треба було щось думати. Одного дня зустрів я свого знайомого Віталія Юрченка. Цей розповів, що був уже всюди. В Кракові міститься наш «штаб», але скрізь однакова картина. Багато втікачів, біда: немає що їсти.
— Галичани взяли все в свої руки, а нам немає місця. Раджу вам братися за роботу. Тут у Холмі є інженер Р. агроном, підіть до нього, він вам допоможе влаштуватися.
Пішли ми до Р., що керував господарським відділом Комітету в Холмі. Прийняв нас добре, але, каже—треба почекати два-три місяці, бо зараз немає нічого конкретного, сам голодує. Вертаючись від нього, дійшли ми до висновку, що не так легко жити, як нам здавалось. Тож настрій наш падав, але надії на великий успіх нашої подорожі ми ще не втратили.
Увечорі знайшов нас у таборі один «дядя» з Білозірки (Крем'янечч'ина), на прізвище К. Він, мов батько потішав нас.
— Ви молоді й здорові, не загинете. Я тричі набував господарство й кидав. Дружину мою большевики вислали на Сибір, я залишився сам. От, хлопці, я маю трохи грошенят, відкрию ресторан, вам дам працю. Подумайте над тим.
Дав нам шматок волинського сала й попрощався. Проаналізувавши всі наші можливості, ми з Литвином рішили, що краще буде все таки поїхати до Кракова і там пробувати щастя. Адже там «штаб»...
Ми хотіли поділитися думками і скріпити себе на дусі. В таборі був шум, кругом чужі люди, не можна було зібрати думок. Тому відложили гроші на квитки до Кракова, а за останніх 5 злотих найняли кімнату в готелі, де знайшли тихий куток. Ми розмовляли в ліжку, коли до кімнати прийшов низького росту, з вусами, українець. Чемно, з усмішкою на устах, питає з галицьким акцентом, звіки ми і чи належимо до ОУН. Ми сказали, що з Волині і що належимо.
Першу відповідь ми дали вірну, а на другій зам'ялилися. Тоді він почав помагати, пригадувати «я дух.., що зберіг... творити нове життя». Ти тих слів ніколи не чули, нам стало соромно, але разом з тим невимовне цікаво. Він нас зрозумів і побажав доброї ночі. Ми тут же вирішили:
брехнею далеко не заїдемо. Краще будьмо щирі. Бо чи скажеш, що належав, чи не належав, то все одно розконспірують і не будуть з нами говорити. Зажурились ми важко: чому ми такі відсталі, чому не належали до ОУН?
Деякі волиняки були членами. А от ми, хоч і читали всяку літературу, то все одно ще не були гідні, щоб нас прийняли. Щоб бути членом ОУН, треба бути ідеалом, а ми до нього не доросли. В Галичині цей рух був поширений, бо галичани свідомі українці. Вони видали з себе героїв підпілля—Ольгу Бесараб, сот. Головінського, Лемика й інших. Так, не то по-дитячому, не то як дядьки під церквою, розважаючи, ми заснули твердим сном на м'яких чистих ліжках.