— Мене дивує, що ти...
— Стривай,—зупинив я його.—Я не доказав запитання. Ти ніколи не почуваєш себе бодай трохи самотнім?
— Те, що ти вважаєш...
— Зажди. Ось усі ці люди — ми їх бачимо лише кілька хвилин. Лише вряди- годи промайне в натовпі обличчі, якась гарненька, яскрава, мов зірка, жінка, що викликає бажання зупинитись і привітатися, постояти з нею хвилинку, погомо- ніти, нікуди не поспішаючи. Та вона або летить зі мною як пасажирка на десять хвилин, або не летить і зникає, а наступного дня я відлітаю до Шелбівілла і вже ніколи не зустріну її. Це нагадує мені про мою самотність. Мабуть, мені важко знайти сталих і надійних друзів, бо сам я несталий.
Дон мовчав.
— А може, це й не так?
— Мені вже можна говорити?
— А чого ж, говори.
Біфштекс з булочкою в цьому кафе обгортали до половини тонким проолі- єним папером, і, коли ти його розгортав, дрібне и нікому не потрібне кунжутове насіння з булочки обсипалося навколо, але самі біфштекси були смачні. Якийсь час Дон мовчки їв, те саме робив і я, намагаючись угадати, яка ж буде його відповідь.
— Гаразд, Річарде, ми — магніти, так? Ні, не магніти. Ми — залізо, замотане в мідний дріт, і в ту мить, коли нам хочеться виявити свій магнетизм, нам це до снаги. Пропускаючи нашу внутрішню напругу крізь обмотку, ми можемо притя- гувати все, що нам заманеться! Магнітові байдуже, за яким принципом він працює. Він — річ у собі і за своєю природою певні предмети притягує, а на інші ніяк не впливає.
Я їв картопляні пластівці й похмуро дивився на нього.
— Ти не згадав ще одну обставину. Як саме я це роблю?
— Ти нічого не робиш. Пригадуєш космічний закон? Подібні притягують подібних. Просто залишайся тим, хто ти є, спокійним, ясним, яскравим. Ми автоматично випромінюємо сигнал, хто ми е, і щохвилини запитуємо себе: чи справді ми робимо те, що хочемо, і робимо це тільки тоді, коли самі собі відпові- даємо: “Так”. Усе це автоматично відвертає від нас тих, хто не має чого навчити- ся від знайомства з нами, і привертає тих, хто має і від кого ми теж можемо дечого навчитися.
— Але Ж це вимагає стійкої віри, а тим часом ти почуваєш себе таким самотнім... Дон якось дивно поглянув на мене поверх свого біфштекса. — Шахрування з вірою? Дає нульову віру. Що працює, то це уява. Він очистив стіл, відсунувши вбік сіль, смажену картоплю, кетчуп, виделки та ножі. Мені залишалося тільки гадати, що зараз подіється і що має матеріалі- зуватися перед моїми очима.
— Якщо ти маєш уяву бодай з кунжутову насінинку, - сказав Дон, перемі- щуючи взяте для прикладу кунжутове зернятко на середину вивільненого простору, -- для тебе все можливе.Я поглянув на те зернятко, потім на Дона.
— Хотілося б, щоб ви, месії, колись зібралися разом і знайшли спільну мову. Мені здавалося, коли проти мене повстає увесь світ, найголовніше це віра.
— Ні. Я хотів виправити це ще тоді, коли був Месією, але все те скидалося на довге й важке сходження на крутосхил. Дві тисячі років, п'ять тисяч років тому люди навіть не мали слова для означення уяви, тож віра була найкращим, з чим вони могли вийти до вельмиповажних громад послідовників. А ще в них не було кунжутового насіння.
Я знав напевне, що в них було кунжутове насіння, але пустив що неправду повз вуха.
— Виходить, я маю уявити собі той магнетизм? Уявити собі якусь гарнень- ку, розумну й загадкову жінку, що раптом з'являється серед натовпу на сіножаті в Таррагоні, штат Іллінойс? Я можу зробити це, але тільки й того, вона ж існува- тиме лише в моїй уяві.
Він розпачливо звів очі до неба, що його на разі заміняла бляшана стеля та холодні неонові світильники кафе “Ем і Една”.
— Лише в твоїй уяві? Ну звісно, що в уяві! Весь цей світ існує лише в твоїй уяві, ти хіба забув? Де твоє мислення, там і твій досвід. Як людина думає, така вона і є. Те, чого я боюся, приходить до мене. Думай ) багатій: творче бачення в уяві—для розваги й прибутку. Як знайти друзів, залишаючись тим. ким ти є. Твоя уява ані на йоту не змінює Сущого і взагалі аж ніяк не впливає на реаль- ність. Але ми говоримо про світи братів Уорнерів і часи МГМ, чия кожна час- точка є ілюзією і уявою. Всі ті сповнені символів сни ми, мрійники, прокидаю- чись, воскрешаємо в уяві для себе.
Дон поклав в одну лінію виделку та ніж, немов будував міст між собою і мною.
— Ти хочеш знати, про що говорять твої сни? Для цього тобі досить подиви- тися на все, що оточує тебе в повсякденному житті, і запитати себе, що воно означає. У твоєму житті це - - літаки, хоч куди б ги подався й хоч би що намагав- ся змінити.
— Ну що ж, Доне, твоя правда. Я волів би, щоб він зупинився, не навалю- вав на мене все разом; одна миля на хвилину — надто велика швидкість для нових ідей.
— Якщо тобі сняться літаки, що це означає для тебе?
— Ну, скажімо, свободу. Літаки вві сні — це втеча, політ і визволення.
— Чи виразне твоє бажання? Сон наяву - це те саме прагнення визволитись від усього, що прив'язує тебе до старого, - від повсякденних справ, влади, нудьги, земного тяжіння. Чого ти не усвідомив - це того, що ти вже вільний, що ти завжди був вільний. Тобі б хоч наполовину стільки уяви, скільки тут кунжу- тового насіння,— і ти вже повноправний володар твого чарівницького життя. Тільки уява!.. Що ти скажеш?
Офіціантка, що витирала посуд, раз у раз кидала на Дона допитливі погляди й дослухалася до розмови, видимо сушачи голову над тим, хто він такий.
— Отже, ти, Доне, ніколи не почуваєш себе самотнім? - запитав я.
— Аж поки мені не захочеться звідати це почуття. Я маю друзів в інших вимірах, з якими час від часу спілкуюся. Так само, як і ти.
— Ні. Я маю на думці цей вимір, цей уявний світ. Покажи мені, що маєш на думці ти, яви мені невеличке чудо магнетизму... Я хочу навчитися цього.
— Це ти покажи мені,— мовив він. — Як хочеш привнести щось у своє життя, уяви собі, що воно вже там.
— - Що саме? Щось на зразок отієї моєї гарненької жінки?
— Будь-що. Але не жінку. Щось невелике, для початку.
— Спробувати зараз?
— Так.
— Гаразд. Голубу пір'їну.
Дон розгублено поглянув на мене. — Що, Річарде? Голубу пір'їну?
— Ти ж сказав: будь-що, не жінку, щось невеличке. Він знизав плечима.
— Чудово. Голуба пір'їна. Уяви собі цю пір'їну. Виразно уяви собі кожну її лінію, кожний краєчок, і кінчик, і клинчастий розрив, де вона роз'єднується, і пушок при основі. Тільки на мить. А потім пусти її.
Я на мить заплющив очі і побачив уявну пір'їну: п'ять дюймів завдовжки, переливчасту, з Полиском від голубого до сріблястого по краях. Яскраву чисту пір'їну, що плавала собі в темряві.
— Якщо хочеш, оточи її золотим сяйвом. Це животворне світло, воно допо- може зробити образ реальним, але й сприятиме магнетизмові. Я облямував свою пір'їну золотим сяйвом. — Готово.
— Оце й усе. Тепер можеш розплющити очі. Я розплющив очі.
— Де моя пір'їна?
— Якщо в твоїй уяві вона була ясна й виразна, то в цю мить вона входить у твоє життя подібно до вантажного “Мака”.
— Моя пір'їна? Подібно до вантажного “Мака”?
— Образно кажучи, Річарде.
Усі пополудневі години я чекав появи своєї пір'їни, але марно. Настав вечір. Ми вечеряли гарячим сендвічем з індичиною, коли я нарешті побачив її. Картин- ку і дрібні літери на картонній упаковці з молоком. “Вироблено для молочарень Скотта фермою “Голуба пір'їна”, Брайєн, Огайо”.
— Доне, моя пір'їна!
— Я думав, ти хочеш справжню пір'їну.
— Ну, для початківця й це непогано, хіба ні''
— Чи бачив ти саму пір'їну, без усього іншого? Чи гримав її в руці?
— Атож, саму пір'їну, без нічого
— Це прояснює справу. Якщо хочеш мати те, що притягуєш до тебе, треба вмістити й себе в ту картинку. Пробач, що я не сказав тобі цього
Примарне, дивовижне відчуття. Таки вийшло! Я свідомо змагнетизував свою першу річ!
— Сьогодні пір'їна,— мовив я,— а завтра цілий світ!
— Будь обережний, Річарде,- настійно порадив Дон,- щоб потім не шко- дувати...