В перших днях жовтня, в день вимаршу на Схід, у селі Сторожів, Верещака
зробив останній перегляд наших двох куренів. Щоб надати якнайбільшої рухливості!
відділам, міномети й гарматки залишено. На охорону Червоного Хреста і того
терену курінний Острий (той, що був у
бою в Суражському лісі) прислав сотню Криниченка з групи Дубового.
В промові одного із політосвітників було подане значення нашого рейду для УПА у відношенні політичному, військовому й історичному.
Намічений рейд мав відбутися приблизно слідами ІІ-го Зимового Походу Тютюнника.
Після закінчення перегляду й паради курені в бойовому порядку переправилися через річку Корчик і опинилися на терені підсовєтської України.
Розчленованими куренями, у віддалі один від одного не більше десяти кілометрів, щоб можна було тримати зв'язок, направилися ми на схід паралельно до шоси Корець —Житомир.
В перших селах зустрілися ми з невеличкими групами совєтських партизанів, але вони не могли нам ставити опору.
Від полонених довідались про назви загонів, командирів і їх розташування в терені. Це нам значно полегшувало просування в чужому терені. Совєтська партизанка була порозкидувана малими підривними групами майже по всій Житомирщині, їхнє завдання було — мінувати головні дороги, що вели на схід, висаджувати в повітря німецькі ешельони з людьми і воєнними матеріялами. Дуже часто, як оповідали полонені, такі групи закопували тол і спокійно пили самогонку, а в «сводках» подавали, що виконали таке чи інше завдання.
Совєтські партизани були зорганізавані на взірець армії і мали військовий зв'язок між собою. Навіть були радіом сполучені зі штабом совєтських партизанів в Москві, вул. Тверская 18. Тому, що вони почували себе надто безпечними, не мали теренових кличок і не були зорганізовані так, як, наприклад, УПА, нам дуже часто вдавалося їх обманути, виступаючи під назвою їхнього загону або командира. В тому відношенні вони були досить наївні. З загонів, які ми зустрічали по дорозі, були: «Отряд об'єдіненія», «Імени Ворошилова», «25-ліття України», «Отряд Федорова», «Отряд імени Щорса», «Отряд Буйного», «Отряд ім. Богдана Хмельницького», «Отряд імени Чапаєва і Пархоменка» і т. д.
В наші руки потрапляли всякі документи й матеріяли.
Спочатку всіх полонених совєтських партизанів СБ розстрілювала, але пізніше ми побачили, що це ідіотизм, бо таким способом треба було вистріляти всіх східняків, що були в совєтській партизанці і в червоній армії, а з ким тоді робити революцію проти совєтів, яку намічала програма УПА? До того ж совєтські партизани під терором і силою мобілізували всіх чоловіків у свої ряди.
Хто відхилився від їх зарядження про мобілізацію, того розстрілювали разом із усією родиною і палили хату. Не один нами розстріляний був щирим українцем-патріотом і просився в УПА, але СБ була безоглядна і не дивилася на національність.
Такий стан тривав під час нашого рейду недовго. Таки по кількох днях відбулася старшинська нарада і тоді було поставлено: всіх полонених, без огляду на національність, лише роззброювати і звільняти.
Перед звільненням наші політосвітники провадили з ними коротку розмову «про спільний фронт проти совєтів і комунізму», давали пропагандивну літературу, їсти на дорогу і звільняли.
Така постановка справи давала дійсно добрі наслідки. Українці з сльозами просилися прийняти їх до УПА, відкриваючи свою душу перед нами.
— Ми також хочемо самостійної України й краще за неї згинули б, ніж за Москву і Сталіна. Не залишайте нас на поталу. Ви відійдете, а ми знов опинимося в чужому морі. Давайте боротися спільними силами, казали вони.
Деякі з них, коли пересвідчилися, що їм дійсно нічого не грозить, говорили, що вони не вірять в успіх і потребу УПА. Не маючи модерної зброї і відповідної сили, УПА не може розбити таких двох велетнів, як Совєтський Союз і Німеччина.
— Вам ніхто не допоможе з інших держав. Ви не маєте ніякого опертя, це поривання з мотикою на сонце. Ви кажете, що ваші кличі — найсильніша зброя. Добре, я з вами погоджуюсь, але треба насамперед розбити червону армію, або довести її до безвиглядного стану, тоді щойно ваші кличі можуть прищепитися. Наші бійці вже раз повірили в кличі свободи, і що з того вийшло? Немає за що битися бійцеві в червоній армії, але він мусить захищатися перед ворогом, який його вже нищить. Сталін—не ліпший, але в нього ми будемо конати повільно й непомітно. Отже, щоб продовжити нам дороге життя, вибираємо друге.
Подібно говорили й полонені інших національностей. Свою присутність у рядах совєтської партизанки вони пояснювали примусовою мобілізацією та тим, що числяться з поворотом совєтів, а тоді перед ними треба буде «оправдуватися», щоб уникнути репресій А про те, щоб підіймати повстання, немає мови.
Ранених у бою совєтських партизанів наші санітари перев'язували, давали санітарну допомогу і залишали їх у селянських хатах. Відтепер розстрілювали лише партійних командирів, комісарів і високопоставлених членів партії.
Цивільне населення в перших п'ятьох селах, куди ми вступили, тікало від нас, як від татар. Тікали навіть старі люди. Тоді ми несподівано оточили шосте себо і затрималися там на постій. Спочатку селяни до нас лише приглядалися й не можна було з ними нав'язати розмови. Всі боялися розповідати й висловлювати перед нами свою думку, але перед відходом, коли вони побачили, що ми свої люди та ще добре поводимося й нічого не реквіруємо з харчів, стали нам розказувати, що совєтські партизани провадять пропаганду, що західняки вбивають усіх східняків і палять хати. Річ ясна, вони тому не вірили, але й не були певні, що їм від нас нічого не грозить.
Тепер, коли вони нас знали, почали скаржитися на совєтських партизанів. Совєтські партизани вже їх до решти ограбували з одежі, взуття і харчів. Всіх чоловіків силою приділювали в «отряди», в селі залишалися лише жінки, діти, старці й каліки. Вістка про нас блискавкою облетіла по всіх селах. Дальші села, куди ми проходили, зустрічали нас із хлібом-сіллю. Всі, хто був живий у селі, виходили нас зустрічати. Перед кожною хатою тини були зоповнсні дітьми, жінки виносили в глечиках молоко й хліб під запаскою (щоб ніхто не доказав совєтським партизанам, що в неї є хліб), тихцем подавали стрільцям хліб, бо думали, що ми голодні й не маємо харчів.
Старці з сльозами в очах благословляли нас знаком хреста. Деякі з них просилися, щоб прийняти їх до себе в обоз, говорили, що вони колишні петлюрівці. Хотіли б свої голови скласти за волю України. Такого патріотичного піднесення в народі ми ніколи не сподівалися. Значить, большевики за двадцять років не вбили ще в народі патріотизму і любови до своєї держави. Це неправда, що большевики перевиховали українське селянство на большевиків. Вони його лише приспали й знесилили. За наявности реальних сил, які борються за самостійність, вони пробуджуються з двадцятилітнього сну. Кров відгукується на клич боротьби проти ворога, їхні поривання заховані глибоко в серці. Навіть зневірені в українську справу стають віруючими.
Але для цього треба мати силу. До них доходили всякі вістки з Західньої України; вони чули, що Західня Україна вже самостійна, що має свою армію, магазини зброї, одежі і харчів. Серед них був популярний Бульба, бандерівців і мельниківців вони рахували за славних вояків, що борються за спільну справу. Націоналізм, як такий, був для них чужий, вони його не розуміли, їхнім ідеалом була самостійна Україна, якої вони так чекали, але устрою її собі добре не уявляли. Наші політосвітники силою факту мусіли критися з партійними тертями на західних землях, щоб не розчаровувати тих патріотів, яким партійництво було чуже, далеке й не зрозуміле. Для них існували дві партії — большевики й ті, що проти большевиків. Як, справді, виграти війну з Москвою, коли ще воювати між собою?
Такою побачили ми вимріяну, досі недоступну нам Україну. Натовп думок не давав спати. Було радісно, що ми прийшли сюди зі зброєю в руках. Захоплювало, що нас зустрічають, як своїх. Але рівночасно приходив сум, біль і жаль, коли дивилися на руїну, яку залишив по собі московський большевизм і ще збільшував німецький окупант.
Та наша багата Україна, земля, що текла медом і молоком, супроти західніх українських земель виглядала обдерта й бідна. Неогороджені хати, брак садків, бідні господарські будинки, бідність у середині хати, й майже голод, —так виглядала Україна. Безмежні лани наполовину зарослі бур'яном, лише де-не-де непривітні колгоспні шопи. Якже зогидила Москва український краєвид, як прибила й ожебрачила народ!
Війна ще збільшила нужду. Брак чоловіків по селах усю роботу перекинув на жінку, що мусіла нерідко годувати п'ятеро, а то й більше дітей. Але українка — це жінка героїня, в ній тече кров її предків. Кров праматерей роду, які завжди заступали чоловіків, що їх кликав до походу князь, чи козацький отаман. А коли чоловік не повертався з походу, жінка сама вигодовувала дітей і захищала їх, втримуючи біологічну основу народу. Так було колись, так є і тепер.
Жінка українська працювала за себе й за відсутнього чоловіка в колгоспі та провадила хату й піклувалася дітьми. Єдина корова — була годувальниця дітей. Бідний заробіток за трудодні ще грабували совєтські партизани. Вони забирали майже все з того, що залишалося після німецького грабунку. А проте, в тих умовах українська жінка не капітулювала. Вона втримувала свій рід, вона була матір'ю майбутніх поколінь.
Ми спостерігали, що ті неймовірно важкі життєві умови ще піднесли українську жінку. Вона стала ще більш самостійною, ще більш мужньою, ніж жінки в Західній Україні. Вона була політичне освічена. В розмові вживала таких слів, яких в нас уживають лише інтелігенти; розмовляючи з нею, про нашу боротьбу, чи ідею, треба було вміти говорити толково й вичерпуюче, бо вона політичне думає й фразами не задовольняється.
Перші наші відділи входили в село бойовим порядком і ліквідували совєтські малі загони, що переважно заздалегідь тікали. Дальші відділи в колонах, з маршовими піснями, проходили через село. Командири відділів вітали населення вояцьким привітом, прикладаючи руку до шапки, політвиховники затримувалися, розмовляли з населенням і залишали їм літературу УПА. Наш похід був дійсно пропагандивно-демонстративний. Такі картини підносили наш настрій. Мимоволі перед очима ставала вічна наша мрія — Софійська площа в Києві, а на ній відбувається дефіляда військ переможної УПА, як це бувало в минулому, в час визвольних змагань. На саму згадку про це—стискається серце. Але це була тільки мрія.
В часі постою відділу у селі було наказано чемно поводитись, не користуватися харчами мешканців, в розмову встрявати лише свідомим стрільцям, які могли дати влучні відповіді на запити селян. Коли заходила потреба, сильніші стрільці виручали слабших, але так, щоб це не кидалося в очі.
Гостинність тих бідних селян не раз ставила нас у прикре становище. Господиня вважала за велику кривду для себе, коли стрільці відмовлялися від страви, або молока.
— Ви не бійтеся, воно не затроєне, нехай мене Бог береже від такого злочину.
Коли ми вказували, що в неї малі діти й їм потрібне молоко, господиня говорила:
— Дітям нічого не станеться, а ви в мене дорогі гості і вас я від щирого серця хочу гостити, чим хата багата.
В хатах чистенько. Це характеристичне для українського села в кожних умовах. На стінах образи, але без рамок, бо за совєтів так легше можна було їх заховати. В кожній хаті Почаївська Божа Мати. Та й інші образи походили переважно з Почаєва.
Совєтські партизани часто висмикувалися нам з рук,. тож ми всі дальші села оточували. Звичайно, одна сотня обходила непомітно село, а дві інші з лівого і правого боку замикали перстень. В такому одному перстені припала черга бути першому з моєю сотнею. Коли ми обійшли село, я побачив, що на подвір'ї крайньої хати совєтський партизан шпортався в соломі і витягав якусь скриню. Я був досить близько, але не хотів передчасно стріляти, хотів зловити його живцем. Коли я підкрався під хату, він уже відійшов у село. Йдучи слідом за ним, я опинився з моїм господарником сотні Веселим на роздоріжжі вулиць, ще перетинали село. За кілька метрів перед нами виходила з села група совєтських партизан числом сорок чоловіка. Тікати було запізно. Моя сотня була розташована під лісом Треба було швидко знайти вихід.
Я крикнув з лайкою:
— Каково отряда?
Те саме спитав совєтський командир мене. Але я не здавався:
— Я тебе питаю, такий сину.
Тоді відповів, що «25-ліття України». А я байдуже подав назву іншого, нам відомого, відділу. Підійшли, привіталися й стали закурювати. В міжчасі підійшли хлопці з. моєї сотні і так само поміщалися, розмовляючи.
Совєтський командир Запорожець сказав, що люди донесли йому, ніби в напрямку села йде відділ бандерівців і почав сумніватися, чи ми дійсно совєтські партизани. Ситуація була погана. Могли показатися наші сотні, тому я не гаючи часу, кажу до совєтського командира, що мусимо спільно заняти оборону. Він, як місцевий, хай вкаже відповідний терен. Я даю пропозицію поміщатися відділами, в разі відступу, вони будуть для наших бійців провідниками, а в часі оборони використають знання місцевости. Совєтський командир погодився і ми спішно почали розділяти його сороківку. Моїм хлопцям не треба нічого говорити, це був не перший випадок.
Найгірше було з командиром і його адьютантом. Вони обидва залишилися коло мене. Треба було щось робити і ми вислали розвідку, яка мала повідомити наші сотні, щоб затримали наступ, бо була б халепа. Самі направилися в село «вибирати місце оборони». По дорозі командир, ніби щось передчуваючи, висловлював своє недовір'я до нас. Врешті заявив:
— Коли б я знав, що ви бандерівці, то ось тримаю руку на безпечнику гранати: один момент—і вам і мені був би кінець. Та коли ви свої ребята, то жалко.
Я, йдучії поруч із ним, обертався й моргав до своїх стрільців, але вони мене не розуміли й не знали мого пляну, Я хотів, щоб вони його схопили, бо при моєму підозрілому русі він би напевно потягнув за безпечник гранати. Тоді я бачу, що не маю чого чекати й рішаю діяти сам. Як вийняти йому руку з кишені? Проста справа: прошу папірця закурити. Він виймає з кишені руку і лапається по інших кишенях. Це йому коштувало життя. За цей час я встиг зняти з плечей фінку, відтягти безпечник і крикнути: «Руки в гору!» Серія в живіт перешкодила руці сягнути по гранату. В той час його адьютант встиг блискавично зняти з плеча кріса і вистрілити, але куля пішла мені під ноги, бо він уже падав від моїх стрілів. Це були частинки секунди і вони вирішували життя одних або других.
Постріли моєї фінки були одночасно сигналом до роззброєння решти. Мої хлопці справилися без вистрілу. Коли ми їх звільнили, вони дуже жалували свого командира, який не знав, що його чекає і тому так поводився. Надійшли інші сотні і ми пішли далі.
Цілими днями по дорозі йшла стрілянина, бо весь час зустрічався ворог. Стрілецтво так до того звикло, що перед ворожими пострілами навіть не залягало. Зі всіх сотень ми постягали кінотників і створили маленький відділ кавалерії, потрібний для зв'язку, розвідки і погоні. Було дуже смішно, коли совєтчик на маленькому колгоспному коні втікав від нашого кавалериста на гарному, расовому коні з розплідників на Західній Україні. Колгоспні місцеві коні дуже звинно виминали корчі, а наші бігли прямо на корчі, спотикалися і при цьому бачилося вищість місцевого коня. Кавалеристи чіпали до шапок червоні стяжки і дуже часто, вдаючи большевиків, приводили совєтів до нас, як до своїх. Один вірменин сотні Лева привів аж десять разом «своїх братів» земляків, що були в совєтській партизанці. Ми сміялися, що все можна змінити і підробити, але чорної шкіри не зробиш.
Мої кіннотники Куля, Хміль і Придорожний щоденно вичиняли штуки з совєтами: не було дня, щоб вони когось не привели, або не здобули зброї. Ті фортелі на совєтських партизанів були подібні до полювання на зайців. Такою тактикою совєтські партизани були зовсім здезорієнтовані, тим більше, що трудно їм було встановити напрямок нашого рейду. Ми ніколи не придержувалися прямої дороги, покрученими маневровими маршами охоплювали майже всі села по річку Іршу на схід і попід Коростень на північ за дорогою Зв'ягель-Овруч.
Дуже часто траплялися непорозуміння і між нашими відділами. Вартові затримували вигуком «Стой!» і так за кілька хвилин починалася стрілянина. Перехитрювання совєтських партизанів ішло нам на шкоду. Але змінювати нашу тактику не було доцільно, бо про місце постою наших відділів знав кожний командир. Непорозуміння траплялися через недотягнення стрільців, що слабо орієнтувалися в терені і ніколи не були певні, чи потрапили на назначене командиром село, де стояли свої відділи, чи інше.
Крім сутичок із совєтськими партизанами, ми мали також два бої з німцями. Перший бій мав курінь Кватиренка;
він на шосі Зв'ягель-Овруч зустрівся випадково з німецькою колоною. У висліді бою здобуто дві вантажні автомашини нагружені цигарками, горілкою, одежею й амуніцією та іншими дрібницями. Це все німці везли для німецької залоги котрогось із міст. Решта машин утекла назад на Зв'ягель. В той самий час ми знаходилися за кілька кілометрів від цього місця й не знали, хто веде бій. Під час постою до нас потрапив совєтський віз з родиною командира совєтських партизанів, Буйного.
Другою акцією на німців був напад на залогу містечка Бариші, що складалася з німців і козаків, в числі 150 людей, З нашого боку брав участь цілий курінь. Після восьмигодинного бою виявилося, що не здобудемо бункрів без важкої зброї. Залога була дуже добре узброєна і добре окопана. В бою згинув командир Негус і чотири стрільці, ранених було дев'ять стрільців. У ворога втрати були поважні.
Цей бій був помилкою нашого рейду. Ми зазнали втрат і не досягли того, що намічав Верещака: здобути поважну кількість зброї і тим показати перед населенням свої сили і задокументувати ворожість УПА до німців (совєтські партизани закидали нам співпрацю з німцями). Одначе, щоб це показати, треба було вибрати іншу оказію, а не здобувати укріплену місцевість.
Найболючішою була втрата Негуса. Похорон його і поляглих стрільців відбувся в селі Неділищі. Це велике село, поперетинане багатьома вулицями. На горбку біля села, з військовими почестями, залишили ми п'ять березових хрестів із написом на табличках: «Згинув за Україну».
Два тижні пізніше, коли поверталася наша сотня з раненими, яких вона транспортувала на Волинь під командою Чумака-Чугайстра, на горбку села Неділищі стояла вже висока, висипана населенням могила.
Після бою в Баришах наші відділи перейшли шосу в селі Гулянці й увійшли в ліси на північний захід від Коростеня. Східний фронт тріщав, хоч німці ще трималися на Дніпрі. Маса української поліції з Лівобережжя виїздила з родинами на захід. В Емільчині було біля три тисячі чоловіків української поліції. Верещака почав з ними переговори. Пропонував їм перейти до УПА. Поліція погодилась, лише жадала забезпечити їхні родини. Коли Верещака запропонував, що розмістить родини по селах Західньої України, поліція відмовилася, бо вважала, що німці помстяться на їхніх рідних. Переговори тривали три дні. Було домовлено, що, коли б вони пристали на нашу пропозицію, то мали скласти зброю, яку ми їм повернули б після перевірки людей і поділу їх по наших відділах. Щоб забезпечитися перед несподіванками, весь час, як велися переговори, наші обидва курені стояли сконцентровані в гострому поготівлі.
Під час постою ми далі глумилися з совєтських партизанів. Моя трійка кіннотників натрапила випадково на большевицьку радіостанцію, але захопити її не вдалося. Забрали тільки мішок сухих батерій. Совєтський зв'язковий, що впіймався на вудочку, був старим партійцем і мав орден Леніна. Ясно, що він був немило розчарований.
В тому терені потрапив нам до рук командир Поляков і інші старшини совєтської партизанки. Цікавий епізод стався в одному селі. На нашу варту наїхав віз совєтських зв'язкових, що їхали з білоруських лісів з дорученнями на Україну. В листі до одного комісара в Україні писали про те, щоб він послав їм худоби й соли.
Кулеметник, що тримав варту, підпустив їх на близьку віддаль, але в темноті вбив лише пару коней. Большевики вважали цей інцидент непорозумінням із своїми і полягали спати в сусідній хаті. На другий день раненько вони хотіли вияснити справу. Постові приг.слії їх до мене, я назвав себе загоном Колпака, і вони, нічого не підозріваючи, кажуть:
— Ми відразу помітили, що це відділ, який мусів бути на Західній Україні. Це видно з мови ваших бійців і з одежі.
Вони мені почали все детально розповідати: На Білорусії партизани терпіли голод. Худобу на м'ясо постачалося з України, навіть совєтські літаки забирали м'ясо до Москви. Замість хліба їли картопляні пляцки. Соли немає, так, що всі партизани хорують на цингу. Совєтські літаки скидають «груз» лише зі зброєю й амуніцією.
Дружина одного з командирів, яку ми затримали, їхала на дачу на Україну. Всі вищі командири совєтської партизанки висилали свої родини на територію України відживитися. На запит, чого їдуть ті дві дівчини з нею, вона соромливо сказала, що з білоруських загонів відправляється всіх жінок, бо воні всі хворі і тому більшість партизанів уже венеричне хворі. Після допиту я їх післав до штабу СБ.
Брак соли був загальний для совєтської партизанки на всіх теренах. Кожний із них у кишені носив дрібку соли, цибулю або головку часнику.
Після невдалих переговорів з українською поліцією, наші відділи північною смугою лісів рушили з поворотну дорогу на захід. Переходили села: Глумча, Подлуби, Медведова, Березинки. Населення було значно бідніше, як на південному боці. Багато сіл було спалено німцями. Корчі н трава вкривали поля. Засіяних піль майже не було. Колгоспи зруйновані, а індивідуально обробляти землю селяни не мали чим (брак коней і знаряддя). Всі колгоспні будинки, які ще уціліли, ми на протязі цілого свого рейду за собою палили. Верещака змінив свою думку і визнав за доцільне знищити колективну господарку на Україні, а тим самим змусити населення і німців до індивідуальних господарств. Очевидно, ніхто в УПА не думав, що змусити до індивідуальної господарки не можна, бо нема чим обробляти землі.
На закінчення рейду ми, вертаючися через Городницю, розбили совєтську партизанську залогу і спалили всі більші будинки, щоб совєти не мали де поселитися. З цивільного населення в місті не було й живої душі. Мертве, гарне своїм положенням містечко, горіло, відбиваючись загравою в плесі річки Случ.