У другій половині травня штаб Хрона вирішив скріпити позиції боївок на Дубенщині і вислав групу в силі 150 чоловіка на допомогу в акціях, заплянованих на Дубенщині. До цієї групи вибиралося людей, що добре знають терен. Отже, забрали і Литвина. Ми довго сперечалися з Хроном, щоб скасував своє зарядження: ми так сильно зжилися з Литвином, що ніяк не хотіли розлучатись. Завжди хотіли бути разом. У даному випадку нам не залежало, куди нас приділять, лише щоб бути разом. Хрін не дався переконати, мовляв, «не можу відпустити всіх добрих командирів із табору». Може бути напад німців.
У нас обох було погане передчуття. Відходячи, Литвин попрощався зі мною братнім поцілунком, ніби знав, що прощався вже назавжди. Того дня скінчилася наша спільна дорога продовж кількох літ—дорога двох побратимів.
З лубенською групою пішли також: Лисенко, Арієць, Угренко і політвнховник нашого табору Чорнота.
По їх відході спорожнів табір, відчувалося, немов у родині когось забракло, когось не вистачає. Не чути більше голосу Бурлаченка, нема широкого сміху Руського. Здавалося нам, що залога табору значно зменшилась. По кількох днях нудьги вирішили до повороту групи також щось зробити. Вони ж, напевно, будуть оповідати про свої подвиги. А ми що? Просиділи на місці?
Зібралося нас 22 охочих і пішли на засідку на шосу Судобіїчі-Дубио. Залягли з/ювж дороги в ямах, де люди брали глину, і чекаємо німецьких автомашин. Прн чому умовилися, що стріляє перший з лівого чи правого крила, залежно від того, з котрого боку буде їхати машина й коли зрівняється з його становищем. Я лежав в одній ямці з Макухом на лівому крилі. Зранку було трохи холодно й ми вкрилися одною чемеркою.
Десь коло години десятої ранку появилася машина з боку Судобич. Увага! — пидали ми но лінії, і всі приготувалися до стріляння. Авти рівняється з нашию ямкою, ми з Макухом даємо перші два постріли, за нашими «в унісон» 'посипалися крісові й кулеметні постріли. Автомашина полетіла під укос. Ще ми добре не розглянулися, коли появилася, вслід за першою, друга машина, видно на швидкій їзді не могла затриматися перед засідкою. Ми знов привітали її пострілами і вона, як і попередіх, трохи далі перекинулася в рів.
І тільки ми вибігли на шосу відбирати зброю і трофеї, як пичули гуркіт нових машин. що над'їжджали з того самого напрямку.
Треба було все залишити й відходити від шоси в напрямку села Бірки. Не встигли ми зробити кількадесять кроків і ледве вийшли на поляну, як німці пришпилили нас кулементним вогнем: виявилося, що німці почали їздити з міста до міста лише колонами, і ми якраз нарвалися на таку колону. Перші машини міі розбили, але задні побачивши, що робиться, затримались і пересікли нам дорогу.
Деякі хлопці, не затримуючись, устигли під вогнем добігти до річки, що високими берегами давала прикриття. Але я.з п'ятьма стрільцями змушений був заняти оборону на відкритому терені-сіножаті. То був перший бойовий хрест Граба, що був у нашій п'ятці. Трохи далі від нас побачили ми стрільця Хмару, що також не встуг далеко відбігти і завзято відстрілювався. Довкола нього німецькі кулі підбивали грудки ріллі.
Кулеметникові Скороходові, що лежав коло мене, куля пробила шапку на голові. Я дав наказ своїй п'ятці по одному відступати житом до річки під прикриттям кулемета. Молодий сімнадцятлітній хлопець Федорук Володимир (з Дубенщини) хотів собі скоротити дорогу — підповз під горбок над річкою і затих. Ворожа куля поцілила його просто в голову. Коли ми оглянулися, вітер колисав його буйне волосся, а усміхнене лице прилягло нерухомо до землі.
На полі залишилися ми вдвох: я і Скороход (молоденький хлопчина). З диску були вистріляні всі набої. Мене огорнув страх і я згадав про Литвина. Жаль мені було, що ного немає біля мене. Він напевно допоміг би мені вийти з цієї ситуації, а так загину, бо інші добравшись до річки, пішли далі і про нас забули. Ніхто не прикривав нас вогнем. Щастя, що німці боягузи і боялися рушити з свого місця. Тому нам із Скороходом удалося приєднатися до хлопців, що ждали нас вже в селі.
Почав іти дощ. Ми висушили онучі біля печі в одній хаті, а місцеві пастухи в лузі, по від'їзді німаків принесли нам убитого друга, якого не можна було під час відступу забрати.
У висліді бою було сім німців вбитих і два ранених Того разу, вперше за весь час, ми привезли до табору вбитого німцями нашого молодого товариша зброї. На другий день відбувся похорон: величавий, з військовими почестями. Небо випогодилося і показалося сонце. Спереду врочистим маршем йшов почесний відділ. За ним на тачанці везли труну вбитого, прикрашену вінками. Сама труна була покрита червоною китайкою, а на ній лежав кріс. По обох боках тачанки йшли по два стрільці в шоломах, а зараз за труною командири.
Похід замикала решта відділу нашого табору. Коли ми вийшли з лісу на край села Антоновець, там чекала нас місцева духова оркестра і юрба селян. Побільшений похід, під мелодію похоронного маршу, рушив у напрямку церкви.
По короткій відправі винесли труну на цвинтар. Трьома сальвами з крісів попрощалися ми з нашим другом. Під час промови Хрона над могилою, присутні на похороні жінки плакали, як за своїм родичем. То був плач небуденний, то був доказ зв'язаности народу з нами. Жалобний марш духової оркестри створював поважний і військовий настрій. Після похорону відділи з бойовими піснями відмаршували в ліс. Сумна церемонія похорону аж ніяк не прибила вояцького бадьорого настрою. Кожний із нас був готовий умирати за Україну й помстити смерть друга.