Вже другий тиждень наш курінь на Дубенщині. Багаті села і гостинність населення робили наш побут приємним. Щоденно приходилося нам зміняти місце постою тому, що ми готувалися до акції і не хотіли зраджувати своєї при-сутности перед німцями.
Штаб плянував напад на німецькі залоги в трьох місцях рівночасно: на районовий осередок Демидівку, Бокійму (фільварок) і Млинів (фільварок) та палац графа Хоткевича. Розвідчий апарат відділу зібрав усі потрібні дані. Плян був готовий. Кожна сотня підтягалася ближче до призначеного їй об'єкту. Розподіл був такий: сотня Беркута мала нападати на Демидівку, сотня Докса на Бокійму, а сотня Юрка — На Млинів. Зі мною мав бути штаб куреня і провідник Дубенщини, тут заступник Енея — Черник. Крім зброї, яку ми надіялися здобути від німців у Млинові, ми мали забрати верхові коні і сідла для кінноти УПА. (В Млинові була годівля коней). Несподіваний наскок на ці три пункти давав запоруку повної дезорієнтації німців, а тим самим нашої перемоги. Для ще більшого враження один рій мав обстрілювати Дубно.
Про плян акції були повідомлені станичні. Несподівано за кілька годин перед наміченою акцією прибув гонець із Дубна і повідомив, що на двірці виладовується більша кількість німецького війська та вивантажуються танки. Це вказувало на те, що прибули свіжі німецькі сили і переводити нам акцію небезпечно. Командування куреня акцію відкликало. На другий день ми дістали відомості, то частина новоприбулих німецьких військ затрималася в навколишніх селах Дубна. З одної сторони треба було нам зникати з терену Дубенщини, а з другої — шкода було повертатися до табору, не виконавши жодної акції. Тоді на старшинській нараді схвалено постанову: ще тієї самої ночі зліквідувати польське гніздо — «твердиню», яку вони зробили в селі Панська Долина.
Гарна місячна ніч. Сотні куреня оточили з трьох боків село. Почалася стрілянина—поляки з мурованих будинків і бункрів сильно відстрілювались. Наша артилерія Берези, що складалася з трьох гарматок 75 мм, окопалася на полі біля роздоріжжя. Ми в уяві вже бачили руїни польських будинків. Але покищо гармати мовчали.
По годині завзятого бою нам було ясно, що без артилерії поляків нам узяти не можна. Добре озброєння і фахова оборона вказували, що Панська Долина дійсно була «твердинею». Курінний Юрко дав наказ нашій артилерії відкрити вогонь. Засвистіло у повітрі перше стрілою і розірвався зо два кілометри за будинком. Більше пострілів не було. Я з Юрком приходжу до Берези і, перед нашими очима стала така картина: артилеристи метушаться біля гарматок і не можуть всадити стрільна... не влазить. Береза з «одкруткою» відкручує і закручує гвинтики. По якомусь часі стрільна були заладовані. «Вогонь!» — Потягнули за посторонки прив'язані до спускового приладу гарматки. Всі три стрільна зарилися в бараболиння перед окопаними гарматками. Одне стрільне розірвалося близько наших стрільців. Гарматки були без прицільного приладдя, стрілялося «прямою наводкою» через дуло. Береза ревів з розпуку — перший його виступ з «батерією» був невдалий.
Після вистрілу дві гарматки вийшли цілком зі строю. Юрко дав наказ третю справну гарматку витягнути на першу стрілецьку лінію і окопати. Відлеглість до будинку була сто п'ятдесят метрів. Запальними кулями було підпалено будинки криті соломою і вони ясно освітлювали муровані «твердині». Береза, взявши об'єкт у середину колеса дула, потяг за посторонок. Голосний вибух... і частина хати осунулася на землю. Стрільці були очаровані ефектом. Знову —другий стріл, третій: заглух ворожий «максим». На четвертий раз, разом із вистріленим стрільном, мало не полетіло дуло,— гарматка розірвалася на частини. Разом із тим втратили ми надію здобути поляків. Двогодинний бій після того не дав жодного позитивного висліду. Стало розвіднятись. Провідник Черник дав наказ відступу.
Під час акції стрілець Грушка був ранений у ногу. Провідник грузинів Альоша, висланий в розвідку в село Пащиха,—згинув у зустрічі з німцями. Його поховано в Рожку поруч могили Литвина.
В дорозі до табору я відвідав могилу Литвина. Березовий хрест і свіжі квіти прикрашували його могилу. Відмовивши молитву за спокій його душі, на свіжому дереві хреста я написав дату моїх відвідин і залишив напис: «Литвин! Спочивай спокійно, душею я завжди з Тобою. Макс».
Крім пари мішків добрих яблук, ми нічого більше не здобули в рейді на Дубенщину. В дорозі до лісу, при переході залізниці, мадярські пости без жодних перешкод дали нам дорогу. То були перші початки УП-івсько-мадярського порозуміння.
Довго після нашого повороту стрілецтво сміялось із справности артилерії Берези. Найбільш по-мистецькому про це вмів розповідати політосвітник нашого куреня Гнат.
Під час нашої відсутности Кременецький курінь повів акцію на Мізоч, але так само, як і в нас, вона скінчилася невдачею.
Трапилось якесь непорозуміння: в дорозі на акцію одна сотня обстріляла штабову групу Енея; її взяли за німців, бо була вдягнена в німецькі мундури. У висліді був ранений у ногу шеф штабу групи майор Голубенко.
Зараз після нашого повороту в ліс штаб видав наказ двома куренями виконати вдруге акцію на Мізоч і здобути цукроварню (вишневецький цукор вичерпався, ранені .відчували брак цукру).
В той час кількість відділів у лісі досягла поважного числа. Разом із санітарами й господарськими частинами нараховувалося около 2000 людей. Ліс був порізаний густою сіткою доріг, так що трудно було знайти правильну, безпосередню дорогу від табору до табору.
Командування Групи Південь так було певне своїх сил, що не звертало достатньої уваги на ведення розвідки проти німців. Всі дані про ворога подавало майже виключно населення. Найменший рух німецьких залог був для нас відомий, одначе ми не взяли під увагу намірів армії, яку німці кинули до боротьби з партизанами і тут, власне, виявилася наша легковажність.
За день перед акцією на Мізоч я хотів відвідати Іру. Шпиталь з Забари був перенесений і я поїхав до Антоновецького фільварку довідатися про нову адресу. Зелений не міг мені сказати, бо ця зміна наступила останніми днями. Замість Іри, в Зеленого я зустрівся з моїм старим товаришем Іваном Федоруком, псевдо Гуцул. Він і Мисечко, редактор «Волині» з Рівного, сиділи в Зеленого заарештовані.
Один і другий були в Бульби. Коли бандерівці почали братовбивчу війну проти Бульби, нікому просто не вірилося, що таке божевілля може діятись на наказ УПА чи навіть Проводу ОУН-Бандери. Скорше можна було припустити, що це все робить місцева СБ. Тим більше, що Негус в дорозі на схід написав листа до Бульби, в якому радив зв'язатися з «вищими чинниками».
Бульба вирішив сконтактуватися з Командою УПА— Південь, де були його старі знайомі, як Бусел і Волошин, товариші з Берези Картуської і високі достойники ОУН-Бандери, а тим самим УПА. Федорук і Мисечко взяли на себе місію зв'язатись і переговорити з обома згаданими вище. Коли вони ночували в одному селі на Остріжчині, їх сонних СБ піймала. Вони обидва подали себе за парляментарів Бульби до УПА для переговорів. Ясно, що СБ, зовсім не наставлена на дипломатію, віддала їх під слідство.
При нагоді я точно довідався про долю бульбівського руху. Бандерівська УПА вже роззброїла більшість відділів УПА-бульбівської, залишилося лише кілька менших групок, а сам Бульба спритним маневруванням у районі МежиричСелище висмикнувся з рук бандерівців. Практично, активність бульбівців була скінчена. Федорук вірив ще в майбутнє УНРА і намовляв, щоб я перетяг свою сотню до Бульби. Ясно, що в мене була протилежна думка — я вважав, що справа Бульби вже перерішена — Федорук не знав нічого про ріст і силу УПА, тому не мав вірної оцінки тодішньої ситуації.
Довго ми втрьох сиділи і згадували минуле. Мисечко був мені знайомий лише з статтей в газеті «Волинь». При відході я попросив Зеленого, щоб добре з ними обходився і розповів йому, що це мої старі знайомі. Ні Федорук з Мисечком, ні я сам не сподівалися жодних комплікацій в цій справі.