Але другого дня Аділь-бей не сказав Соні нічого з того, що хотів сказати, навіть не обмовився про чоловіка з Новоросійська. Уночі він задихався, хоча й лежав майже не вкритий,— це траплялося з ним усе частіше. Аділь-бей намагався пригадати, чи не бувало з ним чогось такого раніше, але ранкових пробуджень у мокрій від поту білизні він не пам'ятав. Прокидаючись, він почував ще більшу втому, ніж звечора. Довго лежав, дивлячись просто в стелю, доки поверталися хоч якісь життєві сили. Вигляд у нього ставав жахливий. З'явилася гіркота в роті, якої досі він також не помічав.
Та цього ранку чоло було ще мокріше, ніж звичайно. Зусиллям волі він примусив себе встати й підійти до умивальника. Все ще шумів дощ. Повітря, що просочувалося крізь кватирку, було насичене вологою.
На фіранках у вікні навпроти вимальовувалася тінь Колінової дружини, що саме збиралася на роботу.
Аділь-бей зупинився біля дзеркала, чекаючи, поки натече вода в миску. В. око йому впало, що борода в нього стає густішою, ніж була доти, і тут він згадав, що в мерців бороди ростуть швидше, ніж у живих! Він висякався і сплюнув на хусточку. І раптом усе довкола змінилося... Від несподіваного страху він обм'як, засіпало в шлунку, заболіло серце. Аділь-бей не наважувався ще раз глянути на хусточку, де виразно яскріли плями крові. Він боязко зиркнув у дзеркало, прислухаючись, як служниця чимось грюкає в кабінеті.
Невдовзі прийшла Соня, і жінки заговорили так швидко, що він нічого не міг зрозуміти. Він уявляв собі, як Соня ставить на камін сумочку, вішає капелюшка, скидає калоші...
Коли Аділь-бей у пом'ятій піжамі й капцях на босу ногу ступив до кабінету, Соня мало яе підскочила на місці. Він помітив це й відчув задоволення принаймні від того, що викликає у неї страх.
— Негайно йдіть по лікаря.
—Ви жюрі, Аділь-бею?
— Не знаю.
Він не ста» голитися, одягатись, навіть не втер спітнілого обличчя. Щоразу, проходячи повз дзеркало, він уважно себе оглядав. Якийсь час йому ще вдавалося зберігати спокій. Аділь-бей снував туди-сюди по кімнатах, тримаючи руки за спиною й похитуючи головою. Але тільки-но його погляд падав на хусточку, як знову поверталася паніка. Щелепи судомно, нетерпляче стискалися. Аділь-бей не зводив очей з дверей, ніби сподівався прискорити так появу лікаря.
— Але ж лікар буде російський! — розпачливо скрикував він. І, помовчавши, додавав: — Побачимо!
Він не помічав навіть, що розмовляє сам із собою.
— Треба, щоб лікар сам назвав мою хворобу.
Лікар прийшов разом із Сонею — вона привела його просто з лікарні. Аділь-бей впустив його до кімнати, потім зачинив двері на ключ і сказав:
— Огляньте мене!
Аділь-бей говорив, сардонічно всміхаючись, немовби кепкував зі свого співрозмовника.
— Вам погано?
— Дуже погано.
— Що вас турбує?
— Все!
— Покажіть язика... Скажіть «а!» Роздягніться... Лікар приставив вухо до грудей Аділь-бея, і той подумав, що він, мабуть, знову зводитиме все до нервової перевтоми.
— Дихайте... Кашляніть... Дужче!..
Обличчя в лікаря було серйозне, хоч і не серйозніше, ніж звичайно.
— Ви певні, що не зловживаєте бромом? Аділь-бей усміхнувся, однак не став признаватися, що жодного разу його не пив.
— Всі органи втомлені — так, неначе...
— Неначе що?
— Неначе ви вже довго чимось зловживаєте. Якимось снотворним чи спиртним... Ви не п'єте?
— Ніколи. А це не може бути щось інше?
— Не знаю. Ви не відчуваєте постійного болю в якомусь одному місці? Аділь-бей показав лікареві хусточку з плямами й кинув:
— Ось, будь ласка!
Всупереч його сподіванню, хусточка не викликала в лікаря особливого інтересу.
— Таке з вами трапилося вперше? Це досить цікаво, але зовсім не доводить, що у вас сухоти. Слухаючи вас, у легенях я нічого не почув. Але якщо ви все ж таки хочете перевіритись, то треба зайти до лікарні й зробити флюорографію.
Чому лікар раптом схопив склянку води, що стояла біля ліжка? Він довго розглядав її, крутив у руках, потім знизав плечима й повернувся до Аділь-бея.
— То що ви мені припишете?
— Передусім — не пити брому. Ви їсте тут? Ота жінка в кабінеті — ваша служниця? — Лікар якось невдоволено подивився ліворуч, потім праворуч.
Аділь-бей не зводив з нього очей. Він уже почав про дещо здогадуватись і чекав слів, однак вони так і не прозвучали.
— То ви гадаєте, що причина — в їжі?
— Я цього не сказав. Немає ніяких підстав припускати, що це — наслідки неякісної їжі.
— Тоді що ж?
— Приходьте до лікарні- Там я зможу оглянути вас ретельніше.
— Ви не хочете, говорити того, що думаєте?
— Я ще нічого не думаю.
То була неправда. І доказ цьому — те, як квапливо лікар кинувся до виходу, як довго не міг знайти ручку дверей. І все ж таки в кабінеті він зупинився й глянув на Соню та служницю.
— До лікарні! — повторив він Аділь-беєві. Відвідувачі чекали. Соня запитала:
— Ви сьогодні прийматимете?
— Так.
Це «так» Аділь-бей вимовив, як погрозу. І пішов одягатися. Кожен точний рух коштував йому великих зусиль. Востаннє глянувши на себе в дзеркало, вів сів за стіл і запитав:
— Хто перший?
Таким категоричним він не був іще ніколи.
— Ви кажете, нібито у вас зникла дочка, і її, на вашу думку, викрав турок? На жаль, шановна пані, нічим не можу допомогти. Я тут не для того, щоб шукати дівчат, які дозволяють себе красти. Хто далі?
Водночас він прислухався до кожного шарудіння в спальні, де була служниця, й важким доглядом стежив за Сонею, намагаючись нічого не пропустити, жодного її руху. Аділь-бей здавався сам собі восьминогом із чутливими мацаками. Він почав розглядати шкіру в секретарки, її шкіра була така сама бліда, як і в нього, але то була зовсім інша блідість! Сонина шкіра завжди лишалася сухою, а в Аділь-бея вона від найменшого поруху, навіть від невеликої спеки ставала геть мокрою.
Соня писала. Двічі чи тричі вона підводила на нього очі. Аділь-бей відчував неприродність цих рухів — було видно, що це коштувало дівчині зусиль. Як йому вдавалося міркувати, спостерігати, прислухатися, незважаючи на безперервні розповіді відвідувачів? Нерідко Аділь-бей обривав довгі пояснення:
— Двома словами, будь ласка!
Отож уже об одинадцятій кабінет спорожнів.
— Що ви робили вчора ввечері? — грубо запитав він у Соні. Дівчина завагалася. Мабуть, вона була здивована і його тоном, і самим запитанням.
— Ходила до клубу.
— А потім?
— Що ви маєте на увазі?
— Де ви ночували? Вдома чи, як ви це називаєте, у товариша?
— У товариша.
Вона просто й відверто дивилася на нього з готовністю витримати його погляд. Але погляд Аділь-бея скотився донизу, як вода, а потім загубився в сірому просторі за вікном.
— Можете йти.
— Але ж іще не час...
— А я кажу, можете йти! — крикнув він. — Пополудні ви мені не потрібні. Аділь-бей вийшов до спальні, але за хвилину повернувся:
— Ви й досі тут?
Вона не відповіла. Він дививсь, як вона поволі збирається й виходить. Чоботи в калошах псували її вигляд.
— Якщо я буду вам потрібна... — почала вона, спинившись біля дверей, та потім зрозуміла, яка недоречна ця розмова, і вийшла.
Аділь-бей почав шукати у тлумачному словнику слово «отрута», потім — «трутизна», далі — «інтоксикація» і після кожної невдачі розлючено вигукував:
— Чорти б його взяли!
Це «чорти б його взяли» стосувалося чи то словника, чи то його упорядника, бо ні «отрути», «трутизни» там не виявилося. Тоді Аділь-бей знайшов «стрихнін» га «миш'як», щоб з'ясувати принаймні походження того гіркуватого присмаку в роті, з яким він щоранку прокидався. Мабуть, це й була та гіркота, про яку йшлося в словнику. Немає сумніву, його повільно отруювали! Але навіщо? Хто знає, може, це почалося ще першого дня, коли він приїхав. Чи не отруїли вони і його попередника?
Аділь-бей почав пригадувати деталі: як його нудило, а він гадав, що то — через несвіжі консерви... Та хіба у війну йому не доводилося їсти неякісні консерви? Але ж тоді нічого такого не ставалося...
Отже, це навіть не хвороба, а щось значно гірше! Помалу він втрачає життєві сили, стає обрезклим і млявим. Вранці Аділь-бей, дивлячись на себе в дзеркало, відчував відразу. Це таки миш'як! Або щось інше, але напевне отрута! Лікар це добре зрозумів — недарма ж він одразу заговорив про бром, а потім — заходився розглядати склянку. Аділь-бей також узяв ту склянку покрутив її в руках, але нічого не помітив. Правильніше сказати, він не був певний щодо запаху, який ішов від неї, бо тепер узагалі відчував усі запахи якось гостріше. Аділь-бей понюхав власну шкіру, і йому здалося, що й вона віддає гіркотою.
— Так! — мовив він. — Тим краще!
Тепер принаймні зрозуміло, що з ним коїться. Можна якось_діяти. Аділь-бей заходив по кімнаті, час від часу вимовляючи вголос уривок якоїсь фрази або зухвало зиркаючи на вікно навпроти. Потім його погляд упав на телефон.
Кому зателефонувати? Панделлі заклопотані своїм багажем, за годину їх уже не буде вдома. А Джон? Американець вислухав би його, дивлячись каламутним поглядом і не випускаючи з рук пляшки віскі.
Але чому він, проживши в Батумі цілих чотири роки, як запевняє пані Панделлі, жодного разу не взяв відпустки й навіть не згадав про від'їзд? Чому місцева влада дає йому повну свободу дій, тоді як за рештою іноземців весь час слідкує?
— Алло! Дайте мені лікарню!
Лікареві Аділь-бей дзвонив тільки для того, щоб перевірити його реакцію.
— Це ви, лікарю? Вас турбує Аділь-бей. Ні, мені вже краще. Скажіть, чи говорив я вам уранці про те, що дуже пітнію? Мені якось не спадало на думку... Це триває вже кілька тижнів. До того ж мене постійно охоплює сум — здається, серце ось-ось зупиниться... Вислухайте мене до кінця! Я знаю, що кажу! Мій попередник помер через тс, що зупинилося серце, так? Чи стверджуватимете ви, що це сталося не внаслідок повільного отруєння миш'яком?
Лікареву відповідь Аділь-бей не зрозумів. Мабуть, чоловік був дуже схвильований, крім того, у трубці, ніби десь далеко, чулися ще якісь голоси. Здається, лікар радив консулові не хвилюватися, почекати на флюорографію чи щось таке... У всякому разі, це був уже не той знайомий Аділь-беєві спокійний голос. Задоволений розмовою, Аділь-бей поклав трубку. У нього було таке враження, наче він здобув перемогу. Так, настав час їх перемогти. Але кого?
Передусім треба зберігати спокій. А він і є спокійний! Він навіть підійшов до дзеркала, щоб помилуватися своїм спокоєм, потім відкрив банку консервованого молока, якого йому вистачало на сніданок.
Залишалося тільки уникнути отрути. Та Аділь-бей не знав як! Не завадило б тепер подихати свіжим повітрям. Він одяг плаща, взув калоші й вийшов. Гуляв години три. Незважаючи на втому, він старанно ступав крок за кроком. Аділь-бей так само пітнів, і пульс у нього був прискорений. Час від часу консул зупинявся посеред вулиці й переводив дух, а перехожі з цікавістю зиркали на нього.
Та це його не обходило! Хай дивляться, він знає, що робить!
Дощ не вщухав. Вулицями бігла брудна вода, по дорозі Аділь-бей натикався на ями, купи землі та каміння, часом на поламаний візок або стару дошку. Якось трапився навіть здохлий кінь, чиї кістки гостро випиналися крізь розмоклу шкуру.
На набережній Аділь-бей побачив кількох перехожих, але в порту ніхто не працював. У густому тумані судна здавалися покинутими.
Родину Панделлі Аділь-бей помітив здалеку. Вони підіймалися трапом на «Авентіно». Це був невеличкий чорно-білий пароплавчик. Дочку Панделлі ніс на руках капітан, а сам консул ішов останній. Ступати по трапу йому було вочевидь важко. Пухкою рукою він цупко тримався за мокру линву.
І море було не таке, як завжди,— воно взагалі ні на що не було схоже: якась порожнеча, що дихала вологістю, бездонною сірістю. Жодної хвильки на поверхні, жодних брижів — просто величезна калюжа з мільйонами маленьких кружечків, утворених краплями дощу. Ця калюжа тяглась аж за обрій, до Туреччини, а може, й далі.
Плащ в Аділь-бея був теплий, калоші — важкі від вологи. Ступивши у воду, він зачерпнув черевиком брудної рідини й замочив шкарпетку. Як завжди в цей час, бар не працював. Вікна будинку профспілок були відчинені, але в порожніх залах блукало всього дві чи три постаті. Іноді якась жінка з голими ногами — одна з тих, що розвантажують судна,— проходила повз Аділь-бея, тримаючи на голові •ід дощу замість капелюшка сумку.
Вулиці були ще безлюдні. Місто мало з півсотні вузеньких, поплутаних вуличок, чиїх назв Аділь-бей не знав. Більшість — без тротуарів, без бруківки;
Великі будинки здавалися покинутими, бо їх давно вже ніхто не фарбував; деякі вікна стояли без шибок. За стінами вгадувалися кімнати, в них — люди. Що вони там роблять? А й справді, що там можна робити—серед ліжок та матраців, які лежать просто на підлозі? їсти жінки не варять,бо не мають із чого. Вони й не шиють, бо сукні завжди носять ті самі.
Може, вони чекають? Але чого? Чекають, щоб швидше минав час, як цс робив і Аділь-бей, залишаючись у кімнаті сам-один?
— Не треба пити водиі
Він промовив ці слова вголос, і знизав плечима, пригадавши, що миш'як завжди дав гіркуватий присмак, навіть у дуже незначних дозах. Аділь-бей ніколи не пив ні чаю, ні кави, що їх готувала прислуга.
Аділь-бей знову спинивсь біля здохлого коня і здивовано роззирнувся навкруги. Досі він навіть не помічав, що весь час ходить колом тими самими вулицями.
Може, досить на сьогодні? Треба берегти сили, а передусім — не забувати про цілковитий спокій) У цьому — все) Залишатися спокійним він уміє. За всю прогулянку панічний страх з'являвся в нього лише один раз чи двічі. Це не залежить від його волі, це диктує фізіологія. Паніка охоплювала Аділь-бея тільки тоді, коли він згадував про біль, що йшов не від якогось конкретного місця, а десь із глибини, і всі м'язи відповідали на цей загадковий поклик: тіло, навіть руки, ніздрі, пальці на ногах здриґалися в судомі.
— Побачимо! — казав він собі.
Напад страху минав. Аділь-бей знов починав розмовляти сам із собою:
— А Соня, мабуть, непокоїться...
Він відпустив її до кінця дня, нічого не пояснюючи. Після візиту лікаря Аділь-бей не розмовляв із нею, не сказав жодного слова про своє здоров'я. А може, це вона отруїла попереднього консула?
— Треба дізнатися, чи та сама була в нього служниця, що й у мене! — міркував Аділь-бей, простуючи спокійно, розміреним кроком. Мадам Панделлі таки мала рацію, запевняючи, що в нього вийде непоганий гравець у бридж. Але ж він такий самотній! Сам у консульстві, сам у місті — скрізь сам... Італійське консульство спорожніло, та й перське, до речі, також. Тільки Аділь-бей ще залишається в цьому мокрому місті з людьми, що ховаються за вікна, затулені картоном там, де бракує шибок.
— Спершу слід ретельно вивчити всю квартиру і з'ясувати, де і як лежить чи стоїть кожна річ.
Отже, це зовсім не серцева хвороба, як здавалося спочатку, коли він тільки відчув дію миш'яку. Поки Аділь-бей іще живий, треба виявити й усунути той миш'як! Зрештою, йдеться про те, щоб його просто більше не приймати!
Важко дихаючи, Аділь-бей підіймався сходами. У коридорі біля крана він побачив свою служницю з двома сусідками. Всі троє дивилися на нього мовчки, не вітаючись, нічим не виказуючи того, що вони — його сусіди. Загалом ці люди поводяться так, як тварини. Хіба ж тварини не винюхують усе навкруги?
І так — щодня. Служниця не віталася ні вранці, ні ввечері. Аділь-бей не знав, коли вона прийде, коли піде. Ця жінка була його служниця, вона працювала на нього, а він платив. Але це не мало ніякого значення. Вона приходила, робила у квартирі що їй заманеться і йшла геть.
Сусіди, яких він бачив сотні разів, були якісь невиразні, безбарвні. Проходячи коридором, вони могли зачепити його чи штовхнути і навіть не вибачитись.
Кожне тут займає куток, тож і Аділь-бей, як і всі, зайняв свій куток, хіба що самотніший, між решта. А навпроти Аділь-беєвого кутка — куток Коліних, і за їхнім життям можна спостерігати, мов за життям рибок в акваріумі.
Але до його кутка хтось підступно вкинув миш'як. Цей хтось живе в місті, ходить, дихав, буває в його оселі. Це той хтось вирішив, що у визначений ним час Аділь-бей має померти. А й справді, скільки часу йому ще залишили? Адже є певні дози. Людина з миш'яком знає про Аділь-бея те, чого не знає він сам, знає велику загадку: коли він помре.
І ця людина бачила, як він гладшає, як його тіло набуває нездорової брезклості. Це помітила й пані Панделлі, коли Аділь-бей пив в італійців турецьку каву, яку щотижня готували спеціально для нього. Пані Панделлі він не підозрює, хоча, правду кажучи, підстави викреслювати цю жінку теж немає. Навіть до Італії вона могла поїхати, щоб не бути в місті, коли він помре! Ба більше, чому вони взялися саме за турецького консула? Чому вони не отруюють, наприклад, Панделлі? Чому не отруїли Амара, який, крім усього, ще й обкрадав росіян?!
Аділь-бей увійшов до кабінету — і побачив Соню! В її широко розплющених очах відбивалася така буря почуттів, що консул майже фізично відчув тривоіу. Чорт забирай! Дівчина знову тут, хоч він наказав їй сьогодні більше не приходити!
Соня явно розгубилася. Вона стояла й схвильовано дивилася на нього.
— Ви зовсім мокрий,— нарешті промовила вона. На ній було пальто, ще вологі від дощу черевики блищали. Капелюшка вона не скинула.
— Що ви тут робите?
Соня вагалася, не зводячи з нього світлих очей.
— Я хотіла побачити, чи не стало вам раптом гірше.
— Що ви сказали?!
П погляд був такий тривожний, що це Аділь-бея насторожило. Ніколи вона на нього так не дивилась. На мить йому здалося, що вона ось-ось кинеться йому в обійми.
— Отже, тепер ви можете спокійно йти собі.
Соня ще кілька секунд стояла нерухомо, тримаючи обома руками сумочку. Тонка шия стриміла з чорного комірця. Аділь-бей рушив до своєї кімнати. Соня з полегкістю зітхнула. Вона вже хотіла була піти, навіть ступила крок до дверей...
Здавалося, ніщо не заважало Їм так і розійтися, та раптом Аділь-бей зробив несподіваний, дуже стрімкий рух — і обоє завмерли, мов укопані...
Аділь-бей розглядав сумочку в своїх руках, яку щойно вирвав у дівчини. Соня дивилася на нього. Вона чекала. Не зводячи очей з сумочки, він помітив, як під сукнею в дівчини здригаються груди. Це нагадало йому фазана, якого колись в Албанії він забив камінцем. Птах здригався в його руках — здавалося, кожна пір'їнка гарячкове пульсує...
Аділь-бей невміло розкрив сумочку.