І сьогодні не можу собі пояснити, що тоді накотило на мене. Певно, було це оте знайоме кожному з нас фатальне відчуття, і воно погнало мене геть, якнай- далі навіть від такої дивовижної та цікавої людини, як Дональд Шімода. Якби мені випало побрататися з лихою долею, то й у самого Месії забракло б мо- гутності, щоб примусити мене залишитися десь поблизу.
У полі було тихо. Мовчазний величезний луг, відкритий небу... і дзюркіт маленького струмочка — щоб його почути, треба було добряче напружити слух. Я знову був на самоті. Людина звикає до самотності, але поруште цей звичай бодай на один день — і вам доведеться призвичаюватись до цього знов із самого початку.— О'кей, до часу то була непогана розвага,— мовив я вголос, щоб почув увесь луг. З тим Дональдом було весело і, можливо, я міг би багато чого в нього навчитися. Але хоч як там є, а з мене досить отих гуртів людей, навіть якщо вони щасливі... А коли вони настрахані, то спроможні на одне з двох — або розпинати або поклонятися. Даруйте ласкаво, але ні те, ні те мені не підходить!
І тут я спіймав себе на слові: так міг сказати саме Дональд Шімода. І чого це він там залишився? Навіть мене опосіло передчуття, що наказувало тікати звідти мерщій, а я ж ніякий не Месія.
Ілюзії? Що він мав на увазі? Це важило більше за все, що він говорив і ро- бив. Он з яким запалом сказав він тоді: “Усе це — ілюзії!” — так ніби збирався втовкмачити цю думку в мою голову силоміць. Атож, це була таки справжня проблема; і я потребував її дарів, але й досі не відав, що воно означає.
Я розпалив багаття і підігрів на ньому залишки вчорашнього обіду, які умовно можна було назвати гуляшем: там було всього потроху—і шматочки м'яса, і соєві боби, і суха локшина, і навіть дві сосиски, які не вадило пере- кип'ятити. Поруч з ящиком для харчів лежала сумка з інструментами. Без будь- якої видимої причини я дістав з неї ключа дев'ять шістнадцятих і почав розгля- дати, потім дбайливо витер його і помішав ним свій “гуляш”.
Нагадаю, був я на самоті, і ніхто не міг спостерігати за мною, отож задля розваги я спробував пожбурнути ключа в повітря так, як робив Дон. Коли я під- кидав ключа просто вгору і при цьому примружував очі, він зупинявся у верх- ній точці перед тим, як почати падати, і в цю мить на якусь частку секунди в мене виникало таке відчуття, ніби ключ плаває в повітрі. Та тільки-но він падав на траву чи на моє коліно, ефект швидко розвіювався. Цей же таки ключ... І як Шімода це робив?
Коли все це ілюзія, містере Шімода, тоді що таке реальність? І коли саме життя — ілюзія, навіщо взагалі ми живемо? Нарешті я відступив — підкинув ключа ще кілька разів і покинув. А покинувши, досить несподівано зрадів: мене огорнула якась щаслива хвиля приємного настрою — добре, що я зараз там, де я є, добре, що знаю те, що знаю, хоча й не можу знайти відповідь на всі запитан- ня, ба й пояснення кільком ілюзіям.
Залишаючись на самоті, я іноді наспівую. “Гей, я і оце моє чудо... — виводив я, поплескуючи крило “Фліта” у нападі правдивої любові до своєї машини (не забувайте, ніхто не міг мене почути). — Разом ми ширяємо в небі... літаємо понад ланами, аж поки один з нас не схибить... — Мелодію і слова я створював навмання. — Та схиблю не я, а ти, моє чудо... коли вийдуть з ладу СВІЧКИ... і то- ді я просто припну тебе на мотузку й потягну тебе в небо, і ми знов політаємо... Ми знов політаємо...”
Коли відчуваю снагу і щастя, я можу складати такі вірші без кінця, бо римою нехтую. Проблеми Месії мене більш не обходили; я не міг з'ясувати собі, хто він такий і чого прагне, отож перестав і пробувати, і, гадаю, саме це зробило мене щасливим.
Десь близько десятої багаття догоріло. Як і моя пісня.
“Хоч де б ти був, Дональде Шімодо,— сказав я подумки, розстеляючи ковд- ру під крилом “Фліта”,— бажаю тобі щасливих польотів і ніяких збіговиськ. Якщо це те, чого ти прагнеш. Ні, забираю свої слова назад. Зичу тобі, дорогий самотній Месіє, знайти те, чого ти хочеш, хоч би що воно було”.
Коли я стягував з себе сорочку, Дональдів посібник випав з кишені, і
я про- читав там, де він розгорнувся: Пута, що зв'язують вашу справжню
родину,— не спільна кров, повага і радість, яку ви знаходите в житті
одне одного.
Члени однієї родини рідко виростають під тим самим дахом.Я не
дотямив, яким чином це може стосуватись мене, тож вирішив не давати надалі
цій книжці підміняти мої власні думки. Я покрутився під ковдрою і від-
ключився, як ото вимикається електрична лампочка. Зігрітий і безжурний,
лежав я під небом з тисячами зірок, які, може, й були ілюзіями, проте ілюзіями
прекрасними. І це поза всяким сумнівом.
Коли я прокинувся, саме сходило сонце. Породжуючи золоті тіні, займалося світло. Та не світло пробудило мене — щось напрочуд м'яко торкалося моєї голови. Я подумав, що то соломинка зачепилась у чуприні, потім мені здалося, ніби це жук, і я рвучко хряснув по ньому і... забив руку. Накидний гайковий ключ дев'ять шістнадцятих являє собою доволі важкий шматок металу, і не варто бити по ньому з усього розмаху. Прокинувся я, зрозуміло, вмить. Ключ звалився з елеронного шарніра, на мить зник у траві, потім знову велично про- плив у повітрі, а тоді вже пірнув униз, на землю, де й залишився. Спостерігав я все те, уже цілком прокинувшись. А коли я надумав його підняти, це був той-таки ключ дев'ять шістнадцятих. Інструмент, який я знав і любив, такий самий важкий і так само, як завжди, готовий повідкручувати голови всім тим паскуд- ним болтам і гайкам.
— Хай йому чорт!
Я ніколи не згадував пекла або чортів — так повелося ще з дитинства. Але цього разу я неабияк розгубився, тож інших слів у мене просто не знайшлось. Що сталося з моїм ключем? Дональд Шімода був далеко звідси, щонайменше за п'ятдесят миль за обрієм. Я підняв ключа, пильно оглянув його, зважив на руці, відчуваючи себе доісторичною мавпою, яка не може зрозуміти, як перед її очима обертається колесо. За цим мала бути прихована вельми проста причина.
Роздратований своєю безпорадністю, я зрештою здався, поклав ключ до сумки з інструментами й розпалив вогонь, іцоб спекти свій саморобний хліб. Мені нікуди було поспішати. Як захочу, то залишусь тут і на цілий день.
Хліб піднявся на моїй похідній сковорідці, і його можна було знімати, коли це із заходу долинув добре знайомий мені звук.
Аж ніяк не могло бути, щоб він належав літакові Шімоди,— хто ж би то вистежив мене саме на оцьому полі, одному з тисяч таких самих ланів на Се- редньому Заході. Але я знав, що то він, і почав насвистувати, наглядаючи водно- час і за хлібом, і за небом, та ще й намагаючись доти, доки він приземлиться, придумати якісь спокійні, розважливі слова.
Звісно, то був таки “Тревел-ейр”. Він низько пройшов над “Флітом”, потім зробив надто крутий показний розворот, легко ковзнув униз і приземлився зі швидкістю шістдесят миль на годину з такою швидкістю і має сідати “Тревел- ейр”. Дон підрулив ближче й заглушив мотор. Я мовчав. Помахав рукою, але не озвавсь ані словом. Лише насвистувати перестав.
Він виліз із кабіни й підійшов до мене:
— Привіт, Річарде.
— Запізнюєшся,— зауважив я. — Хліб майже підгорів.
— Вибачай.
Я подав йому кухлик джерельної води й бляшану тарілку з половиною хлібини та шматком маргарину.
— Як воно було? — запитав я.
— Все гаразд,— відповів він з блискавичною напівпосмішкою. — Я втік, прихопивши з собою своє життя.
— Я сумнівався, що тобі в цьому поталанить. Якийсь час він мовчки їв.
— Знаєш,—мовив він, добре роздивившись свою страву,— це просто-таки жахливе їство.— Ніхто не примушує тебе їсти мій хліб,- сердито відказав я. Чого це всім не до вподоби мій хліб? Нікому не смакує мій хліб! Поясни, Небесний Учителю, чому це так?
— Гаразд,—усміхнувся він,— скажу тобі, як сказав би Бог, ось що: ти віриш, що твій хліб добрий, і тому він смакує тобі. А покуштуй його без глибо- кої віри в те, в що увірував, і сприйматимеш його як... ну, щось ніби вогонь... піс- ля потопу... в млині. Тобі так не здається? А траву, ти, певно, додав для смаку?
— Вибачай. Випадково випала з рукава. А тобі не здасться, що сам хліб, а не трава чи там трохи обвуглена скоринка... тобто хліб, як такий... чи не думаєш ти, що він...
— Жахливий,— мовив Дон, повертаючи мені все, крім відкушеного ним шматка. — Я радше голодуватиму. У тебе залишились персики?
— В ящику.
Як же він розшукав мене на цьому полі? Розмах крил у двадцять вісім футів — не такий уже й легкий орієнтир посеред прерій та фермерських ланів, що розляглися на десятки тисяч миль. Особливо, коли тобі в очі світить сонце. Та я заприсягся собі не розпитувати. Тільки якщо сам захоче розповісти.
— Як ти знайшов мене? — запитав я. — Адже я міг приземлитися де за- вгодно.
Він відкрив бляшанку ножем і ним же почав наколювати персики та вкидати їх до рота — а це зовсім не легкий трюк.
— Подібні притягують подібних, — пробурмотів він. і скибочка персика втекла з його ножа.
— Он як?
— Космічний закон.
— Ого.
Я доїв свій хліб, потім вичистив сковорідку піском із струмка. Хліб у мене виходив таки добрячий.
— Може, ти поясниш? Як воно вийшло, що я став подібний до твого високородного єства? Чи, може, під словом “подібні” ти мав на увазі наші літаки, які таки мають певну подібність?
— Ми, чудотворці, повинні триматися гурту,— сказав він. Ця заява була водночас і лагідною, і моторошною через тон, з яким він її прорік.
— Як це... Доне? Щодо твого останнього зауваження? Чи не розтлумачив би ти, що саме мав на думці, говорячи “ми, чудотворці”?
— З погляду ключа дев'ять шістнадцятих, що лежить у твоїй сумці для інструментів, я б сказав, що сьогодні вранці ти здійснив давнє чудо левітації накидного гайкового ключа. Виправ мене, якщо помиляюсь.
— Нічого я не здійснював! Я прокинувся... той ключ сам мене розбудив! Він таке виробляв!
— Ах, сам,— Дон засміявся.
— Так, він витівав це сам!
— Твоє розуміння своєї чудотворної роботи, Річарде, таке ж досконале, як і твоя майстерність у випіканні хліба.
Я не відповів на цей закид, лиш розслабився на своєму матраці як тільки міг і спокій зберігав теж як тільки міг. Якби він мав що сказати, то була якраз добра нагода.
— Дехто з нас опановує такі речі підсвідоме. Наш тверезий мозок нездат- ний це сприймати, отож ми робимо чудеса вві сні. Він дивився на небо, на перші легкі хмаринки того дня. — Май терпіння, Річарде. Всі ми на шляху до пізнання чогось більшого. Відтепер це приходитиме до тебе трохи швидше, і ти станеш мудрим старим маестро духу ще раніше, ніж сам це усвідомиш.
— Як розуміти це “раніше”? Я не хочу знати про це! Не хочу знати нічого взагалі!
— Ти не хочеш нічого знати.
— Та ні, я хочу знати і чому існує цей світ, і який він, і навіщо я в ньому живу, і куди я прямую, і що буде потім... Я хочу знати, як літати без літака, коли в мене виникає таке бажання.
— Вибачай.
— За що?
— В такий спосіб діла не буде. Як тільки ти пізнаєш, що таке цеп світ і як він діє, ти автоматично почнеш творити чудеса, тобто речі, що їх називають чудесами. Але, звісно, ніщо не є чудом. Навчися того, що знають фокусники, і це вже не буде фокус. — Він перевів погляд з неба на мене. Ти, як і кожен ін- ший, усе знаєш, тільки не усвідомлюєш того, що ти вже все знаєш.
— Я ось не пригадаю,— озвався я, ніяк не пригадаю, щоб ти питав, чи хочу я навчитися того, що приводило до тебе гурти людей і що стало лихом у твоєму житті. Здається, це випало з моєї пам'яті.
Вимовивши ці слова, я вже знав, що зараз він пояснить мені, ніби згодом я це пригадаю, так само як знав і те, що він має рацію.
Дон простягся на траві, підклавши під голову замість подушки мою торбину з рештками борошна.
— Слухай, не переймайся натовпом. Він не чіпатиме тебе, аж поки ги сам цього не захочеш. Пам'ятай, що ти — чудодій, що гол - і ти невидимець і прохо- диш крізь двері.
— Натовп у Трою схопив тебе, чи не так?
— А хіба я казав, що не хотів, аби вони таке вчинили? Я це дозволив. Мені це подобалось. У кожному з нас сидить поганий актор, а ні то ми ніколи не зробимось учителями.
— А хіба ти не зрікся цього? Хіба я не читав?..
— Так, як воно пішло, я перевтілювався в Одного Єдиного-Постійного Месію, і це діло покинув назавжди. Але ж я не можу позбутися того, на що витратив життя, наблизившись до розуміння цих істин.
Покусуючи бадилинку, я заплющив очі.
— Слухай, Дональде, що ти намагаєшся сказати? Що заважає тобі розкритись і прямо сказати мені, що діється? Запала тиша, а тоді він промовив: — Може, це ти повинен мені сказати. Атож, сказати мені те, іцо намагаюся сказати я, а в разі помилки я тебе виправлю. Хвилину чи дві я міркував над цим і вирішив здивувати його. — Гаразд, я скажу тобі... — Я витримав паузу, аби пересвідчитись, чи надовго вистачить йому терпцю, якщо 'ге, що я скажу, не буде занадто легко- важним.
Сонце вже'підбилося досить високо й почало припікати. На далекому фер- мерському полі працював дизельний трактор, обробляючи кукурудзу навіть у неділю.
— Таки скажу. По-перше, коли я побачив, як ти сідаєш на поле біля Ферріса, то була чиста випадковість. Правильно? Він мовчав, як і трави навколо нас.— По-друге, ти і я маємо своєрідну таємну угоду, про яку я, очевидно, забув, а ти ні. Легкий вітрець доносив до нас далекий гуркіт трактора. Якась частина мого єства дослухалася до сказаного, не сумніваючись, що то ніякі не вигадки. Я виклав факти. — Скажу тобі більше: вперше ми зустрілися три чи чотири тисячі років тому, рік туди або рік сюди. Нам до душі ті самі пригоди, можливо, ненавидимо ми той самий тип руйнівників, навчаємося з такою самою охотою і так само швидко, один поперед одного. У тебе, правда, краща пам'ять. Коли ти сказав:
“Подібні притягують подібних”,— ти мав на думці нашу теперішню зустріч. Я підняв нову бадилинку. — Ну, як воно виходить?
— Спочатку я думав, що це буде довга путь,- озвався він. -- Так воно й випадало, та, гадаю, тепер з'явився маленький крихітний шанс, що цього разу тобі поталанить. Говори далі.
— З іншого боку, мені не треба говорити далі, бо ти знаєш усе, що відомо людям. Та якщо я мовчатиму, ти не дізнаєшся про те, що я думаю і що знаю, а без цього я не зможу опанувати й пізнати те, що хочу пізнати. — Я відкинув бадилинку. — Щось у цьому є, Доне? Чому ти витрачаєш час на таких людей, як я?
Такі розвинені, як ти, видобувають чудодійні сили у вигляді побічного продук- ту. Я тобі не потрібний, як не потрібне тобі ніщо в цьому світі.— Навіть бензин для “Тревел-ейра”? — запитав він.
— Так,— погодився я. — Отож для тебе в світі залишилася сама нудьга... ні- яких пригод. Адже знаєш — ніщо не може стати тобі на заваді на цій землі. Єдина твоя проблема полягає в тому, що ти не маєш проблем!
Як на мене, то був неперевершений взірець ораторського мистецтва.
— Тут ти схибив,— був його присуд. — От скажи мені, чого це я покинув своє діло... ти знаєш, чому я облишив бути Месією?
— Ти казав про натовп. Кожен хоче, щоб ти творив для нього чудеса.
— Еге ж, тільки не перше, а друге. Страх перед натовпом твій хрест, не мій. Не натовп узагалі замордував мене, а певний тип натовпу, якому геть байду- же, що саме я прийшов йому сказати. Ти можеш перейти від Нью-Йорка до Лондона по океану яко по сухом, можеш з нічого робити золоті монети - і все одно ти не зможеш домогтися, щоб вони бодай чимось зацікавилися. Хоча б це розумієш?
Він говорив, а я дивився на нього і думав: мені ще ніколи не випадало зус- тріти людину, в якій теплилося життя, самотнішу на вигляд. Дон не потребував їжі, чи притулку, чи грошей, чи слави. Його просто-таки вбивала потреба висло- вити те, що він знав, та ніхто не завдавав собі клопоту його вислухати.
Щоб не заплакати, я хоч-не-хоч мусив дивитися на нього суворо.
— Гаразд, ти цього хотів,— мовив я. — Якщо твоє щастя залежить від когось іншого, тоді справді маєш проблеми.
Він рвучко підвів голову, і в його очах зблиснули іскри, наче я вдарив його гайковим ключем. У мене одразу ж сяйнула думка, що мені було ні до чого викликати його гнів. Ударена блискавкою людина аж шкварчить.
Його обличчям промайнула миттєва посмішка.
— Знаєш, Річарде,—мовив він, розтягуючи слова,—ти... маєш... рацію! Те, що він почув, знову ввігнало його в транс. Незважаючи на це, я ще довго розводився про те, як ми зустрілись, і що в цьому було повчального, і як усі оті думки пролітали в моїй голові ранковими кометами і денними метеоритами. Проте Дон байдужно лежав на траві. Без жодного поруху. Без жодного слова. Опівдні я закінчив виклад своєї версії про всесвіт і про ге, що його населяє.
— ...і мені здається, ніби я ще й не починав, Доне, адже я маю так багато сказати тобі... І звідки я все це знаю? І як воно так сталося? Він не відповів.
— Якщо ти очікуєш від мене відповіді на моє власне запитання, зізнаюся — я її не відаю. Чому зараз я можу розповісти про все, чого я раніше ніколи навіть не намагався осягти? Що зі мною подіялося?
Він мовчав.
— Доне! Тепер і тобі слід щось сказати. Прошу.
Він не озвавсь ані словом. І хоч я розгорнув перед ним панораму життя і повідав про свою місію в ньому, і хоч прозвучало це так, ніби все, що потрібно йому в світі, сконденсувалось в одному-єдиному випадковому слові про його щастя,— він швидко заснув.