Ми познайомилися і зблизилися з деякими хлопцями і творили в вільні години все своє вужче товариство. До них належали: Паляниця, Риба, Руський, Макух, Гарячий, Тигр і інші. Руський «поліщук» розповідав нам свої переживання у Бульби. Тигр був жонатий чоловік, залишив жінку та дітей і пішов в ліс. Розповів нам одного вечора, як на початку квітня він поїхав у поле орати й мав із собою у возі кріса. Шосою Крем'янець-Березці переїздили німецькі легкові машини. Тигр покинув коні, а сам зробив засідку. Наблизилась таксівка, а в ній три німецькі старшини. Ціль ним стрілом із совєтської десятки Тигр поцілив шофера і машина пішла під укос. За шофером пішли й три старшини. Відібравши від побитих зброю, випряг із плуга коні і поїхав. додому. Йому наказу не давав піхто, він сам ненавидів. німців. Після цього випадку пішов до партизан.
Під враженням його оповідання хлопці висловили бажання зробити засідку на німецькі автомашини. Хріп дав згоду і міі в числі двадцять хлопців вибралися на шосу раненько, ледве надворі світало. :
Недалеко шоси, в лісі, затрималися ми на сніданок перед акцією. Хлопці вже мріяли про те, як ділитимуть багату здобич. Макух жартами сказав, що ми заб'ємо якогось попа і вернемось додому.
На відтинку шоси Смига-Судобичі, недалеко переїзду залізниці Крем'яііець-Дубно, в старих окопах на горбку заляг наш відділ. Від 5-ої до 8-ої години ми вііглядяли німецьких машиїї. Проїхала вантажна машина з робітниками, пропустили ми ще одну поштову німецьку машину, не зачіпали. Нам хотілося здобути зброю, чекали військової машини. Нарешті, вже знудилось чекати і вирішили, що б'єм» першу, яка появиться, машину. За кілька хвилин загула таксівка, посипалися стріли, зацокотів кулемет Руського. Машина захиталася, як корабель на морі, і раптом з'їхала в рів. Стріляючії, підбігаємо до машини і своїм очам не вірили: з авта висипалися чотири трупи, між ними священик і єпископ Олексііі (Громадський). Всі жахнулися. Сталася фатальна помилка.
Забрали ми архиєренську течку і шапку, яку він віз у круглій коробці (білий архиєрейський клобук) і чим скорше відійшли в напрямку табору'. Думки поділилися, одні говорили по дорозі, що так і'юму й треба, москвофілові,— (він виступав проти української церкви), другі цілком не схвалювали нашого вчинку. Мені самому було соромно, і я вважав цю акцію за страшну помилку й за великий гріх. Коли ми зайшли в глибину лісу. Чорнота відкрив течку, прочитав усі папери, які там знаходилися, і наші сумніви розвіялись.
Як відомо, в Україні, зараз по відході большевиків, виникла Українська Автокефальна Церква, спираючись на давні традиції автокефалії, які потоптала свого часу Москва, підпорядковуючії українську церкву юрисдикції московської патріярхії. Коли 1941 року прийшли німці й зліквідували в Україні всякий прояв організованого українства—єдиною організацією, що могла б об'єднувати весь нарід і, як пепо-літична, не підлягала б ліквідації, була Українська Православна Автокефальна Церква. Але тут, як і в багатьох інших справах, інтереси німців збігалися з інтересами антиукраїнських елементів у самій Україні. І так з'явилася Українська Автономна Церква під головуванням архиєпископа Волинського і Кременецького, Олексія, що хоч походженням українець, став па антиукраїнські позиції і об'єднав навколо себе всі реакційні московські елементи в церкві.
Свідоме українське духовенство й віруючі гостро протиставились заходам Олексія втримувати бодай частину України під юрисдикцією московського патріярха, що був у минулому й був би в майбутньому сліпим знаряддям політики Кремля.
Одначе з допомогою Олексієві, як тому, що розколював останню всеукраїнську інституцію, прийшли німці. Крем'я-нецький гебітскомісар заявив, що «не бажає розбиття в церкві» і наказав усім священикам визнати зверхність Олексія. створивши таким чином для нього базу. Далі райхскомісаріят, покликаючися на «свободу релігії», видав заборону продавати яку-небудь пропаганду проти автономістів. Але була така ситуація, що в селах і містах лише деякі свяще'ники були автономістами, а віруючі хотіли належати до Автокефальної Церкви й вимагали для себе священика автокефаліста, а автономіст мав би залишити церкву й парафію.
Ось у цій то справі їхав до Луцька Олексій автом крем'янецького гебітскомісаря. В його паперах був широкий меморіял, в якому Олексій просив підтримки нелюбих населенню священиків автономістів, а за це він запевняв співпрацю автономістів у справі «удержання ладу в Україні». Це був недвозначний натяк, що священики автономісти з його наказу співпрацюватимуть із німецькими органами безпеки. Хто це руйнував «лад» в Україні, як не націоналістичні і взагалі самостійницькі кола, а в першу чергу українські партизани. Це, власне, й розвіяло наші сумніви. Випадково, але з нашої руки, згинув той, що хотів Церкву перемінити в сітку німецьких провокаторів.
Це сталося приблизно 7 травня 1943 року. Офіційно подали, що Олексія вбила большевицька банда, бо не хотіли ще розголошувати, що почав збройну боротьбу український нарід, незалежно від большевиків.
Того самого дня, з тим самим наміром і в те саме місце був висланий відділ Крука, під проводом Беркута—тільки з малим спізненням. Почувши стріли, відділ прибув па шосу вже по нашім відході і побачив розбиту машину. Не знаючи, як це трапилося, стрільці Беркута забрали особисті речі єпископа і зараз же відійшли.