Не орієнтуючися в розташуванні дальших німецьких фронтових частин, початкове я перейшов з відділом на північ автостради Львів-Броди з надією, що зазначений на карті комплекс соколівських лісів буде для нас добрим пристановищем. Одначе в дуже скорому часі виявилося, що-воно не так. Після ознайомлення з тереном і за розвідочними даними, що їх ми зібрали, ситуація не була така сприятлива, як ми розраховували.
В селі Ожидові містився штаб 13-го корпусу німецької армії. В околиці села Соколівки знаходилося більше з'єднання совєтських партизан. Через те, що німці намагалися їх зневтралізувати, терен для нас був небезпечний і для того, щоб пережити тут перехід фронту, зовсім не надавався. Тим більше, що деякі села в тому терені були мішані з поляками.
Тиждень часу перебували ми в терені, де властиво село Брахівка було для нас і для відділу самооборони Малиновича-Летуна (якого ми там зустріли і залишили) вихідною базою.
Німці, перепустивши нас через передову лінію фронту, не лишили нас у спокою. Різними способами намагалися відновити з нами зв'язок, щоб тим самим, хоч частково забезпечити своє запілля. З уваги на існуючу ситуацію і щоб зникнути з засягу переслідування німцями, треба було шукати нової розв'язки.
Відбувши кілька сутичок в тих лісах з невеликими стежами совєтської партизанки та польськими боївками, які з ними співпрацювали, ми перейшли назад автостраду на південь в трикутник Броди-Красне-Золочів. Цей терен поміж головними дорогами, які являлися артеріями німецького фронту, на диво був у тому часі спокійний. Беручи під увагу моє завдання і всі можливості перетривати перехід фронту в тому терені, я вирішив розбити сотню на рої і розмістити їх по селах. За допомогою орг. сітки (б) люди поодиноких роїв були розподілені по родинах, в котрих -легко було примінити легенду, та частково забезпечені фальшивими документами. При чому, зв'язок був домовлений і на випадок потреби сотня могла бути протягом однієї ночі знову цілою бойовою одиницею. Таку тимчасову розв'язку ми примінили в дійсності німецького запілля. Натомість, щоб достосуватися до вимог самого факту переходу і совєтського запілля, я наказав бійцям копати криївки. Прихильне ставлення і свідомість національного обов'язку населення давали запоруку успішности пляну.
Паралельно з відступом німецького східнього фронту, .валки біженців цивільного населення центральних і західніх земель України чимраз то збільшувалися. Щоб не попасти вдруге в підсовєтську дійсність, старалися якнайдальше відійти від фронту на захід. Деякі з них зупинилися в околицях Львова, а дехто пішов і далі—залежно від особистих міркувань чи обставин.
Тому, що стабілізації фронту під Бродами ніхто не міг передбачати, на початках в цій смузі витворилася неначе порожнеча орг. людей. Всі вже причаїлися і чекали приходу совєтів. Згодом низові клітини орг. сітки відновили свою діяльність. Натомість верхівка, яка свого часу відійшла в глибше запілля фронту, була відсутня і не було з ким вирішувати важливіших справ. Для швидшого наладнання зв'язку та щоб зорієнтуватися в загальному світовому положенні, я з вишкільним старшиною Андрієм вибралися до Львова.
Життя цивільної адміністрації та державних установ в той час у Львові проходило начебто нормальним руслом окупованого міста. На вулицях був пожвавлений рух військових машин і пішоходів. Після відвідин ряду знайомих— зокрема Андрій мав їх чимало — ми довідалися про настрої дня. Цивільне населення відчувало поважний брак харчів. Навіть на чорному ринку важко було їх дістати. Німецький терор не зменшався, хоч їх програна була ясна кожному.
Загал в основному панічно боявся приходу совєтів. Люди пакували свої валізки і з відчуттям якоїсь місії або без нього вибиралися на Захід.
Користуючися нагодою, я відвідав Львівську Оперу, де якраз ставили «Аіду» і «Кармен». Нарядно зодягнена публіка, світло, м'які крісла та килими впливали на мене пригноблююче. Я блукав думками по пройдених дорогах партизанського життя та проаналізовував картину, яку змалювали наші знайомі у Львові. Почуття відповідальности за мій відділ і якась неописана прив'язаність до подій, тягли мене назад до бійців у ліс. Після кількох днів ми повернулися до залишеного відділу.
Моя поїздка до Львова не увінчалась успіхом тому, що попасти на зв'язок з вищим проводом в таких умовах була справа не така проста й легка. А складалися на це не тільки умови. Вояк без партійного квитка не користувався повним довір'ям.
Для остаточного вияснення моїх завдань на терені Галичини в цій ситуації, я вислав розвідницю Олю для нав'язання контакту з Волинським Проводом УПА. На жаль, Оля з невідомих мені тоді причин, не повернулася. Щойно по довшому часі, коли устабілізувався фронт під Бродами, вдалося мені нав'язати зв'язок з обласним провідником Блакитним, а через нього з Волошином-Павленком. Наше листування грипсами ішло чомусь дуже пиняво і на мій опис нашого положення, справа відділу не була остаточно вирішена. Згідно з наказом Волошина-Павленка, треба було чекати змін на фронті на місці розположення відділу і вести безпощадну війну з німцями. А місцеві обставини диктували зовсім що інше.
Був кінець квітня. Корчі давно зазеленіли, а фронт і далі стояв під Бродами, хоч з одної як і другої сторони під звуки гармат провадилася напружена підготовча робота штабів ворожих собі армій.
Совєти посилювали фронт новими дивізіями, готуючися до наступу. Німці скріплювали свою оборону та очищали від ворогів запілля. У вільних досі селах, як Закомар'я, Підлісся і Ангелівка, де ми перебували, розташувалися частинно німецькі троси (господарські частини) та міняючися, квартирували відділ танків і протилетунської артилерії. Наша дотеперішня конспірація поміж цивільним населенням виявилася непрактичною. Агенти польської поліції зі Золочева і деякі люди з «Гіві» (допоміжні частини німецької армії), які входили в склад німецьких господарських частин, ставали нам загрозою деконспірації.
Сотенний Гамалія, один чотовий і чотирьох стрільців були першими, що попалися через них в руки Гестапо. Щоб їх врятувати, я використав колишній зв'язок з німцями з часу крем'янецьких переговорів.
Заскочений тим фактом, я заалярмував стрільців і найближчої ночі відділ зібрався в лісі Гавареччина в повному озброєнні і з військовим вирядом, як був перед тим. Ми знову стали перед ділемою: що нам робити?
Ситуація диктувала відійти з того терену в ще глибше запілля. Дістатися на Волинь через устабілізований фронт було неможливо. Почуття обов'язку перед наказом моїх військових зверхників перемогло всякі сумніви.
Основну сотню Гамалії я прикріпив до терену лісів Гавареччини. Один вибраний рій вислав на північ автостради, щоб тримався теренів Брахівки, де ми спочатку перебували, а сам з почотом заквартирував в гаївці в лісі між Підліссям і Ожидовом. В цей спосіб я створив обставини для повного виконання наказу Командування УПА. Підпорядкований мені відділ мав всі можливі вигляди перечекати пересунення большевицького фронту вперед і залишитися в його запіллі.
Очікуючи цього, ми спокійно — якщо можна говорити про спокій у цих умовах — приготовлялися до дальших завдань вже в большевицькому запіллі. Ми вивчали терени, якими мали просуватися вперед, відновляли в своїй пам'яті зв'язки, намічували свої постої і бази. Ми мали пройти через терен, де довго оперували, де набували досвіду і гарту, де з молодих селянських хлопців, робітників, студентів виросли ми в справжніх повстанців і бійців. Де ми, нарешті, мали свої великі успіхи і де на нас чекали наші друзі, знайомі, найближчі нам наші рідні.
Я і моє найближче оточення очікували з напруженням використання тих шансів. Пережиті пригоди і безпосередня зустріч з присмаками фронту змушували кожного з нас поважніше ставитися до майбутнього. Ми глибоко вірили, що звільнені від тиску шкідливої контролі організаційних «друзів-провідників», ми мали стати справжньою понадпартійною, всенародньою збройною одиницею, частиною такої ж УПА.
І нагло в перших днях травня 1944 року я одержав грипса від Волошина-Павленка такого змісту: «Друже Курінний! Сотню Гамалії передайте курінному Наливайкові, котрий в скорому часі до Вас зголосіться, а Ви маєте підпорядкуватися зарядженням обласного провідника Блакитного. Слава Українії Павленко».
Цього доручення я не злегковажив, ані не шукав вияснень. Все бо було аж надто ясно.
15-го травня 1944 року сотню Гамалії25) я передав Наливайкові. Після стільки спільних боїв, після стільки місяців безперервної боротьби і безконечних небезпек, я попрощався з останньою своєю частиною. Цим моє завдання курінного було закінчене.
Ясно, що на зустріч визначену з обласним СБ-істом Блакитним я не пішов.
І так прийшов кінець моїм бойово-повстанським діям в рядах УПА. Гіркий кінець великих мрій, безнастанного риску і посвяти.