Річка Случ була кордоном і лінією «Мажіно» між зонами впливу УПА та совєтських партизанів. Корецький район і весь південно-західних терен Случа був закріплений за відділами УПА. На північ і схід від Случа відділи УПА робили лише недалекі випадки в «ворожий терен». Зараз за річкою діяли польські партизани, вони мали свої укріплені бази в Старій Гуті і Мочулянці. Совєтські партизани були висунуті ще далі на північ; їх осередком були Карпилівка і Брониця. В містечку Городниця стояла ще німецька залога. Так виглядав терен дій УПА на Сході. В тому терені знаходилося на початку вересня з відділів УПА лише кілька сотень: сотня Негуса, моя і Рога. Курінь Дороша, що був висланий на роззброєння Бульби (невдалий напад 18.8. 1943 р.) відійшов на північ. Верещака щойно формував свій штаб. Негус якийсь час квартирував у селі Сторожів і тримав охорону від совєтських партизанів. Я стояв із своєю сотнею в селі Мар'янівка над Случем на північ від Великої Клецьки. Поляки дуже часто нападали на села по цей бік Случа і грабували наше населення, зокрема загрожували шпиталеві УПА в В. Клецці, тому я пішов їм на захист. З-поза Случа поляки обстрілювали село з гарматки, а навіть збили баню церкви. Під час мого постою в тому селі поляки з військовою охороною приїхали на поля (зараз за річкою) копати картелю. Я зробив на них наскок і ми їх здорово підчухрали. Від того часу другий берег Случа виглядав, як мертвий.
Наші дві сотні робили раз засідку на німців, що виходили геть з Городниці. Одночасно того самого дня совєтська партизанка тиснула їх з півночі. Совєтські партизани зірвали міст так, що німці в той день не виїхали. За два дні пізніше виїхали в супроводі двох танків і літаків. За наявности такої сили, ми не відважилися їм заступати дорогу. Городницю зайняли совєтські партизани. Німці тримали в своїх руках на тому відтинку залогу в Корці та Межирічі й охороняли головну дорогу Київ—Львів.
Німці почали акції в терені. Спалили кілька хат у селі Даничів. Тоді я з сотнею перенісся до села Копитків. Незабаром я повів акцію на один фільварок за 3 кілометри від Корця. У фільварку була німецька залога і 28 козаків. Я провів розвідку і ми мали виконати акцію спільно з сотнею Негуса, але що сотня Негуса спізнилися, а було вже все готове, я вирішив узяти фільварок тільки з моєю сотнею. Виставивши маленькі застави від Корця і Рівного (по 5 людей з кулеметами) повів двома чотами наступ і опанував фільварок. Один рій з північного боку міста обстрілював Корець, щоб затримати німецьку залогу на місці. Німецька залога в Корці складалася з 700 чоловік. Знищивши частину залоги фільварку, ми весь живий інвентар забрали, а при відході спалили будинки фільварку. В акції брав участь сам Негус, не дочекавшися своєї сотні, що стояла тоді біля села Устя. В час бою Негус виявив вийняткову відвагу. На постріли зовсім не реагував, бо трохи не дочував. Мусів питатися стрільців, з котрого боку стріляють. Над ранок, коли ми вже відходили, приїхала німакам допомога з Корця, але ми, відбиваючись, подалися в свій терен.
В акції ми здобули масу худоби, овець, коней та іншого майна. Моя сотня щойно тепер трохи устаткувалась. Зокрема, з гарних здобутих коней я був дуже задоволений. При сотні я зробив маленький відділ кінних розвідників (кур'єрів), до стрільця Хмеля дійшов Придорожний, Куля й Хмара; вони вчотирьох творили пізніше всякі чуда. Тією акцією я збагатив господарство УПА запасами харчів. Хоч то не була акція великого військового значення, проте успіх її підніс настрій стрілецтва моєї сотні. Щойно тепер позбулися вони боягузькости і стали вірити в перемогу.
Від нашого відходу з Крем'янеччини, хлопці зжилися між собою і творили одну нерозривну цілість. Політосвітник Безталанний мав таки талант і став описувати віршами наші бої і життя сотні. Другий політосвітник Степан дбайливо провадив хроніку нашого відділу, а стрілець Богдан почав малювати кольоровими олівцями всякі епізоди — поважні й гумористичні. Нема кращої методи для виховання стрільців, як, власне, сатира пера й мазка. По такій «публікації» перед сотнею, «жертва» й інші стрільці дуже стараються, щоб не потрапити другий раз на сміх сотні. З-за такої роботи в моїй сотні боягузів не було.
Ми стояли в селі Топча. Я був на квартирі в дуже інтелігентній і свідомій родині К. Один із синів тієї родини перебував якийсь час на еміграції в Берліні й там ми познайомились. Якраз тепер його сестра виходила заміж і з Рівного приїхали гості. Політичне вони були симпатиками ОУН —Мельника. Син розповідав мені про Толю: він працює в редакції «Волині», до підпілля активно не встряває і не вірить у перемогу УПА. Тієї думки був і сам К. Ми довго з ним дискутували. Я боронив позицію УПА, а він заперечував.
К. і вся його родина дуже активно помагали УПА, як армії, але були проти політики бандерівців. Його сестра вивозила валізками ліки для шпиталів УПА, він сам привіз для моєї сотні повно зошитів і олівців за власні гроші. Мій маляр Богдан дістав від нього всі потрібні прилади, як рисунковий папір, фарби й кольорові олівці. Тоді, пригадую, ми отримали перший раз «Інформатора» і гумористичну газету УПА «Український перець». Було внизу на останній сторінці написано, що друкується в Києві, але більше тієї газети я не бачив. Від К. я довідався, що терен, де ми знаходимося, з весни 1943 року був виключно під впливом мельниківців і Бульби, а тепер після роззброєння деяких їхніх відділів багато людей вступило до УПА, але й багато пішло в підпілля. Головний господарник нашого терену, Керч, був також у Бульби. Керч був членом ОУН — Мельника. Незабаром я з ним особисто познайомився. Зробив він на мене дуже добре враження.
Негус розповів мені, як, прийшовши в цей терен, він роззброював бульбівців, а навіть 18.8.1943 р. був зловив його жінку (яку пізніше СБ злочинне розстріляла). Сам Бульба з більшістю відділу вийшов із оточення, яке переводив курінь Дороша. Слухаючи ці розповіді, я ніколи не думав, що мені доведеться ще роззброювати решту бульбівців. Під час мого постою в Топчі розформовано чоту, що стояла на охороні шпиталю Червоного Хреста. Половина стрільців і чотовий Дума перейшла до моєї сотні. Від того часу обов'язок охорони Червоного Хреста припав на мою сотню. Начальник Червоного Хреста дуже часто скаржився, що бульбівці, які ще залишилися, роззброюють стрільців, що їздять по селах по харчі для ранених, але я на це не звертав уваги. Аж одного разу «політичні органи» донесли, що в поблизькому селі стаціонує бульбівський відділ і що я маю від командування УПА наказ його роззброїти. Тяжко було мені робити їм таку прикрість, яку я сам особисто недавно переживав. Але наказ був наказом.
Раненько вирушив я на «акцію». За кілька хвилин перед моїм прибуттям до села Хмелівка—бульбівці відійшли. Свіжими слідами піших і кіннотників я пішов за ними. Ясно, що вони далеко не могли відійти, мусіли десь затриматись поснідати. Партизанську вдачу я вже знав. І справді так воно й було.
Біля спаленого німцями села Селище бульбівці затрималися у лісових куренях, щоб напитися молока в цивільного населення, їхні стрільці розбрелися по господинях по молоко, не виставивши варти. Я підійшов із сотнею під самі курені. Розгорнув розстрільну і почав оточувати, даючи лише вихід на чисте поле. При чому дав наказ не стріляти. В разі потреби, стріляти лише вгору.
Бульбівці, побачивши нас, почали тікати в поле. Наші відкрили стрілянину і почали обходити. На крик: «Стій, не втікайте!» — бульбівці, які були позаду, щоб прикрити відступ своїх, почали стріляти в нас. Тоді один наш погарячився і пустив чергу з кулемету по них. Я почав кричати:
«припинити вогонь», бо справді могла бути каша. У висліді один з бульбівців—Ворон, був ранений у руку. Забравши «полонених», я запропонував їм вступити в мою сотню. Деякі погодилися, а решту, обеззброївши, звільнив додому. Залишився в моїй сотні їх чотовий Чугайстир (Чумак); йому я зараз повернув зброю і призначив ного на вишкільного інструктора моєї сотні (він був галичанин, член ОУН — Мельника). Я тоді не знав, що при тому відділі (це була сотня Мухи, його пізніше застрілили бандерівці) знаходився випадково О. Жданович.
На постої на Жорнівських Хуторах (після акції на бульбівців) наші постові затримали двох совєтських розвідників (хлопця і дівчину). Нашим стрільцям кинувся в очі їхній одяг. Вона була одягнена по-міському й виглядала елегантніше від місцевих селянських дівчат. Він був одягнений добре, лише чомусь підкачав одну холошу і тим звернув на себе увагу. У них знайдено 10.000 рублів і посвідку, що управнювала дівчину їхати до Кракова (посвідка була видана німецьким комісаром м. Рівного). Ясно, що посвідка була підроблена і то дуже майстерно.
Я хотів сам особисто попробувати перевести допит. Відокремили їх одне від одного і я допитував по черзі. Мушу сказати, що дівчина трималася надзвичайно добре. Вона мала прекрасну «легенду»: казала, що походить із Почаєва і що в 1941 році совєти при відступі забрали її з собою, а тепер вона вертається додому. Добре говорила українською мовою з волинським акцентом. Я почав розпитувати про Почаїв і вона дійсно знала деяких людей, подавала прізвища, а навіть знала манастир і духовенство. Говорила при мені молитви, але коли я запитав про околиці Почаєва, то вона давай сипати по черзі села Дубеніцини з району Верби. Видно, що вона не добре вивчила карту. На тому її я Гі піймав.
Коли вона побачила, що заплуталася, то почала з другої бочки, що вона не знала, до кого попала і то боялася говорити правду. Вона походить зі Львова і, як бувший член ОУН, співпрацювала з Ольгою Басараб. Навіть знала напам'ять Декалог, але я вже був певний, що це совєтська розвідниця і то досить спритна та добре вишколена. Цікаво, яке вона могла мати завдання в Кракові. Цього вона мені, ані СБ, що пізніше робила допит «по своєму», не призналась.
Її партнер заломився швидше. Він подав себе за брата своєї товаришки, а коли я йому сказав, що вона призналася до всього, він признався, що висланий большевиками до Рівного купити паперу й чорнила і на те дали йому гроші. Між іншим, сказали звернути увагу на те, що робиться в терені, як там українські партизани, бандерівці і т. д. Про завдання дівчини він дійсно не знав, але й про себе він не говорив правди. Він був висланий совєтськими партизанами з села Карпиловки. Сам закінчив політехніку в Харкові й дуже смішно було, коли він спочатку вдавав малописьменного. Я заставляв його підписатись. Як він не крутив, як не прів, то все одно було видно, що письменний і то добре. Того ж самого дня я їх обоє відіслав до СБ в Топчі. Той парняга перехитрив наших стрільців і втік їм з воза. Він навіть у сусідньому селі, подавшись за стрільця з моєї сотні, переночував і господарі дуже чемно його гостили.
За кілька днів знов попалося мені два совєтські розвідники. Але тим разом СБ не була мені вдячна. Вони подалися за військовополонених, втекли з Німеччини й просили прийняти їх до сотні. Один був старшина, другий старший сержант. Наперед хвалилися, які вони військовики і що вони можуть багато зробити для УПА. Після попереднього досвіду я був обережний і під претекстом, що їм треба поїхати в штаб записатися, вислав їх до СБ.
Комендантом станиці СБ в селі Топча був Грізний, який перед тим був призначений до моєї сотні. Мої стрільці залишили совєтчиків і повернулися назад. За кілька днів я довідався про таке: СБ по одному брала їх на допит. Одного після переслухання зараз розстріляно. Другий сидів замкнений в магазинчику і чув, що його товариш розстріляний. СБівець, який мав його взяти на допит, доклав Грізному, що не в силі його взяти, бо він не хоче йти. Грізний особисто відкрив двері магазину і не зоглядівся, коли його лице було порізане бритвою. Совєтський розвідник вискочив, як вітер, кинувся на вартового, видер від нього кріс, вистрілив, спотикнувся й забив цівку в землю. Глянув навколо себе, кинув кріс на землю і влетів, як скажений, на станицю. По першому вистрілі з пістоля одного з поліцистів згасло світло. Почалася в темноті бійка, большевик різав бритвою, кого досягнув,— а стріляти не можна було. Нарешті знайшовся один відважний СБ-івець, що кинувся на совєта й повалив його на землю. Другий підскочив на допомогу і розвідника зв'язали. Совєтчик до нічого не признався, сказав тільки, що він совєтський парашутист, уміє гинути героїчно й завжди помстить смерть товариша. За нього помстяться інші.
У висліді бійки був один із СБ вбитий і шість покалічених бритвою. Від того випадку наша СБ робила вже обшук дуже докладно.
В другій половині вересня один із відділів Ковпака, розбитих у Карпатах, вертався знеможений на схід. Річку Случ переходили біля Устя на Городницю. Ми їм мали заступити дорогу, але Гузоватий спізнився.
Від командира Енея не діставали ми жодних директив. На спілку із Негусом робили ми все з власної ініціятиви і щільно були пов'язані з організаційною сіткою. Що робилося в інших воєнних округах, до нас не доходило. Про героїчні вчинки окремих командирів і стрільців, читали в «Повстанцеві»; його з іншою літературою постійно присилали нам по зв'язку. Від Верещаки (він час-від-часу тут появлявся), або безпосередньо зі штабу Північ, діставали ми всякі накази і відозви, підписані Охрімом до стрільців і командирів УПА. Часто такі накази чи відозви військового й політичного характеру треба було читати на збірках перед сотнею. Змісту тих наказів не пам'ятаю. До Енея треба було лише посилати звіти з діяльности і свої спостереження з боротьби УПА. Одночасно зі звітами писав я "грипси" до Іри, але відповіді не отримав, Черник і Мітла в її справі також не відписували.
З початком жовтня почалося гарне «бабине літо». Верещака приїхав до села Топчі зі своїм штабом і робив приготування до рейду на схід. Шефом його штабу був Очеретенко-Гузоватий із «веркшуцу» зі Стараховиць, його адьютантом був Довбуш. З ним прибули сотні Лева, Буревія і Скирди, що складали курінь Кватиренка. Сотня Негуса і моя чисельно були великі й творили собою другий курінь, а курінним був Негус. Курінь Кватиренка складався із сотень, що перед тим належали до Дубового (група Північ). Взагалі Верещака своїх відділів не мав, йому лише призначали певні відділи з інших груп до походів у центральні області України.
До того часу рейди відбувалися невеликими силами. Перший такий рейд був групою в силі 25 чоловік кіннотників з Верещакою на чолі. Вони під совєтським плащиком (удавали совєтських партизанів, чіпляючи до шапки зірку або червоні стяжки, при чому говорили по-російськи) зайшли були далеко, бачили здалека золотоверхий Київ, усього від Києва ділило їх 30 кілометрів. Той рейд відбувся в липні. Це були перші спроби і перші теренові зв'язки на Київ.
В дорозі назад совєтська партизанка і німці їх сильно потурбували і мало хто повернувся.
Один із щасливців, коли його разом з іншими товаришами розстрілювали совєтські партизани, був лише в кількох місцях поранений і чудом виліз із ями, де совєти притрусили їх гілляками, і за кілька тижнів напівголий повернувся до своїх.
Другий такий рейд був сотенного Гордієнка, також у липні, його відділ в силі одної збільшеної сотні мав на Житомирщині великий бій з німцями. Населення донесло німцям про його постій у ліску, де треба було днювати. Поліційна німецька школа з Житомира, в числі 120 курсантів, вибралась його ліквідувати. Повели на них наступ чистим полем. Якраз цвіла гречка і сині мундури виразно відбивалися на білому тлі. Наші підпустили їх на близьку відстань і вдарили. За дві години бою 82 німці були вбиті, а їхня зброя була в руках нашої сотні. В кожного поліцая в кишені були ланцюжки, якими думали кувати полонених українців.
Наших хлопців у тому бою згинуло понад 20. Після сутички Гордієнко був змушений повернутись назад до вихідної бази. Крім вище згаданих, були рейди малих відділів, як Лева і Свиста.
Господарники поповнювали відділи взуттям і одежею і приготували нам у дорогу сухі харчі на місяць часу (сухарі, крупа, сіль і суха ковбаса, залита смальцем). Політруки приготовляли пропагандивну літературу на схід і школилися в промовах (з пропагандивної літератури основною була «Земельна реформа УПА»). Верещака зі штабом опрацював плян походу. Командири сотень повчали стрільців, як треба себе поводити бойово й політичне на сході. Верещака приготував навіть міни до мінування доріг, які ми мали вживати як забезпечення доріг під час постоїв.
За кілька днів перед нашим відходом німці, в числі 170, наїхали на село Коловерть. Я був із своєю сотнею найближче, тож негайно використав підводи, що стояли біля млина, і поспішав із сотнею на допомогу населенню.
Німці з поляками, побачивши наш відділ, швидко з села почали тікати на возах, стріляючи з кулеметів, але я змусив їх затриматися. Німота позіскакувала з возів і почала відстрілюватися. В час наступу чистим полем ранили Бурлаченка. Куля попід поясом пройшла під шкірою живота і лише досить легко його ранила. За якийсь час прибігли мені на допомогу сотні Негуса і Скирди. Німці і поляки відреклися «здобичі» і, покинувши свої всякі військові манатки, як амуніцію, намети тощо, почали панічно тікати. Під самим Межирічем, загнавши їх у місто, сотні повернулись до села Харалуг. Настрій стрілецтва був так піднесений недокінченим ділом, що ми ще тієї ночі вирішили повести наступ на німецьку залогу в місті Межнрічі.
Зараз після вечері ми тими трьома сотнями й вирушили. Через цілу ніч до ранку місто було нами оточене. Перелякана німецька залога боронилася в приготованих уже давно окопах і бункрах. Зліквідувати її не вдалося, але 4"льварок на передмісті, ми обчистили і, як у нас велося, спалили.
Це була ще одна бойова заправа для наших відділів, перед рейдом на «Схід».
В час акції на Межиріч ми мали лише 5 легко ранених.