— Тепер, будь ласка, розкажіть мені, що саме спонукало вас до збирацтва?
Дід ніби чекав цього запитання — загадково хмикнув.
— Та й відрекомендуймося... БойченкоТимофій Кирилович, кандидат мистецтвознавства.
— Павлюга Зеновій Петрович...
— Ви ж не коваль і не токар?
— Я — учитель. Життя потратив, щоб навчати горобчиків німецької мови, хе-хе...
— Та ж кажу: не ремісник, що має безпосередній зв'язок з ковальством,— якось сердито промовив музейник, наче суворо дорікаючи старому, що той поліз не в свою справу.— А крім того я ніколи не бачив вас серед львівських колекціонерів. Чому?
— Хвилинку...— Загадкова усмішка не зникала. До неї додалося і трохи лукавства.— Афішуватись, знаєте, у наші часи не варто-Життя учило — не варто афішуватися... Краще роби свою справу і сопи в обидві дірочки. Еге ж...— Склав перед собою руки, ніби для молитви, й почав ходити по кімнаті, замислено перебираючи пальцями. Його не торкав суворий тон мистецтвознавця.
— Але ж... чого тут остерігатися?
— Хвилинку... Я вам розповім,— пробурмотів збуджено і ковзнув по ньому поглядом.— Усе вам розповім.— І, рвучко нахилившись, підняв з підлоги завісу.— Почалося з цієї ось речі.— Так само розгонисте поклав Ті на місце. Зложив руки на животі й зупинився. Поза — вироблена протягом багатьох років викладання.— Коли я після війни приїхав до Львова, то застав на вулиці Коперника руїни старовинної церкви. Тепер на цьому місці нема нічого. Збереглася лише дзвіниця. На ній меморіальна таблиця, що то архітектурна пам'ятка і її охороняє закон. Падав дощ. Осінній дощ сорок шостого року. Минуло посушливе літо. Давався чути недорід. В осінньому повітрі плавав смуток. Юрби невлаштованих людей, пустка, руїни. Однак у свідомості вже наростала впевненість, що це — ніби якась неприємна пауза, інтер-меццо, а з руїн постає щось нове, тобто пробиваються росточки життя мирного; кволенькі росточки, але багатонадійні.— Здавалось, що в дідові прокинувся учитель, що він забувся і подумав, наче перед ним принишклі «горобчики».— 3 паузи один вихід: хочеш не хочеш — треба жити далі. Роки війни розшарпали мої нерви. Я став дуже вразливий, а то й сентиментальний. Кожна дрібниця могла зворушити мене до плачу. Падав дощ на руїни церкви. Від завіси, яка з уламком дверей валялася у шутрі, перемішаному з болотом, стікав іржавий потічок. Завіса мала вибагливу форму — що свідчило про талановиті руки майстра, який викував її у ті часи, коли ще не було штампувальних пресів... Поранений стікає кров'ю і вмирає. Завіса стече іржавим потічком і з нею вмруть сліди предків. Та пам'ять кличе... Пам'ять, висвітлюючи із забуття образи минулого, будить прагнення до майбутнього. Я подумав, що міняються тирани, а пам'ять про людську працю, про трудові руки предків не може минутися, без неї наше вставання з руїни буде неповнокровним, однобоким, і взяв завісу й приніс додому.
— Ви благородна людина...— пробурмотів гість із ноткою іронії, недовір'я. Вайлу-вато повернувся до стола, узяв до рук трисвічник.— Цього орла я прихоплю з собою.— Тримав обіруч і не зводив з нього погляду. Встав, вийняв з течки два жовті бланки, обгорнув ними орла й поклав у портфель.
Старий, склавши, як до молитви, руки, швидко заходив по кімнаті. Очі видавали глибинне схвилювання.
— Колекціонери дуже оригінальні й самостійні люди,— сказав мистецтвознавець.— Кожен з них — чітко виявлена індивідуальність. Кожен збирає колекцію, щоб утвердити своє «я», а не пам'ять про минуле. Ви ж — не подібні на колекціонера.
Павлюга зупинився навпроти Бойченка і замислено торкнувся пальцями ґудзика на його піджаку.
— Може, я вам не все сказав...
— Колекціонери — самолюби...
— І я самолюбі — вигукнув тонким голосом дід.— Я страшенний егоїст, якщо хочете знатні — Підніс угору кощавого пальця, в очах загорілася радість знахідки.
— Я знаю одного колекціонера різьби на дереві,— сказав байдужим тоном- Бойченко,— у нього можна зустріти унікальні речі, але це, прошу я вас, людина...— Закинув назад голову, скільки позволяла груба шия, і зневажливо стулив уста, а після промовистої паузи опустив голову і в замисленні розтулив їх з голосним цмоком.
— Я теж не святий...— наполягав Павлюга. 'І коли гість уже примирливо повторив:
«Але надто благороднії»,— пустив . це поза вуха, щось буркнув і знову самозабутньо пустився ходити, склавши на животі руки.
Зупинився коло стіни. Сторожові буйки горіли втіхою. Він поглядав на місце, де щойно стояв трисвічник, на мистецтвознавця, й весело похмикував. Старому явно кортіло розповідати ще — й, очевидно, щось надто цікаве, цікавіше, ніж ото — про іржаву завісу.
Зрештою, старі люди завше мають що розповідати. Але де набрати терпіння, аби їх вислухати.
— Маєте рацію: і моя колекція — справа гідності...— озвався Павлюга багатозначно — отже, з далеким прицілом.
Бойченко було взявся за капелюх, але в піднесеному голосі діда щось таки заінтригувало його. Він глипнув на худу довготелесу постать, що примарне хиталася на тлі стіни з темними від пилюги плямами, й у напливі співчуття завмер, а рука його нерішуче повисла над капелюхом.
Дід, однак, не квапився договорювати, а поволі підступив до гостя й, ніби кепкуючи з нього, спитав з підкресленою делікатністю:
— То ви не поспішаєте? Що за тон? Він ще й з претензіями!..
— Бо, знаєте, хто нині хоче вислухати старого чоловіка? Це — колись, ще за давніх часів гадалося, що в людини літньої протягом життя накопичується чимало повчального, отже, й мудрого. Нині ж мудрі — молоді, а в стариганів — лише склероз і маразм-Коротше,— невдоволений Бойченко ворухнув пальцями, які згадали про капелюх.
— Я ж бачу, що ви хочете знати про мене більше... хочете! Я ж...
— І хотів... Але подумав, що багато знати — іноді шкідливо. Іноді чим глибше впізнаєш людину, тим менше стаєш й поважати. Краще відчувати якусь цікаву таємницю...
— А нащо вона мені? — перебив дід; йому наче подобалося Бойченкове зауваження, і він вчепився у нього з тою старечою цупкістю, яка властива саме подібним кощавим дідуганам.— Нащо мені таємниці на тому світі? Врешті, коли я переконався, що моя праця не пропала марно, що недаремно я прожив роки... роки нелегкі... роки, багаті на «цікаві таємниці»...— лукаво блимнув і щиро засміявся, по-дитячому.— То можу легко звільнитися від них. Власне, якщо ви заберете колекцію кованого заліза, то забирайте і колекцію страхів, хе-хе... Вам і ця колекція не завадить... Хоча багато вже не секрет. І раптом якось жалюгідно поник, згорбився, що Бойченкові аж у горлі залоскотало.
— Та говоріть уже, говоріть... Хіба я що... Може, й справді. Зібрати таку колекцію! Спроможний не хто-небудь...
— Тільки не треба зайвини... Адже я, мабуть...— Ще не випростався, ще голова звисала на груди, проте обличчя уже оживало — ...якраз той «хто-небудь». Бо... за кого повинен вважати себе простий сільський учитель? Хоча я...— рвучко підняв скрюченого пальця та гордовито виструнчився.— ...ще в гімназії мріяв прислужитися Вітчизні... моїй зневаженій і поневоленій Україні... неньці-Україні, як ми тоді називали. Ну, розуміється, Галичині, що була окупована санаційною Польщею. Мріяв! А юначі мрії — то палкі, бурлисті мрії! Хоч і народився у робітничій сім'ї... Але батько був не якимсь там хрунем, що не відає свого роду-племені. Він читав книжки!
— Не смішіть...— перебив скептично Бойченко.— Які в Галичині робітники до війни?!
— А мій тато працював «колійовцем», тобто на залізниці. У Ходорові. Знаєте?.. Як на Івано-Франківськ... До речі, станція вузлова. І там мій тато працював! Ой! — стрепенувся дід.— Ви ж не тутешні. А це ж було за Польщі...
— Збирати ж, однак, ви почали після війни,— нагадав холодно гість.
— Але чекайте... чекайте-но! — замахав старий руками.— Адже ви нічого не знаєте. Українець — і щоб «колійовцем» за Польщі на «кресах всходніх»?! Адже в нас тут на роботу брали передусім поляків, лише поляків, милий чоловіче! — вигукнув дід із таким запалом, ніби то відбувається щойно — приймають залізничником тільки поляка.— А тато мій, українець, працював завдяки тому, що був, як то кажуть, "потомственним"... Мій дід ще за цісаря водив поїзди.
— Хочете сказати, що до заліза здавна, династичне, так би мовити...
— Не! — аж удвоє зігнувся з розгону.— Нє! Я ж вивчився на вчителя... Але скінчу про одне. Робота на залізниці належала до привілейованих... тоді. «Колійовець» мав гроші. Моя мама, розумієте, ходила до церкви в білих рукавичках... розумієте, як...
Оце врешті й зацікавило Бойченка. Майже так само, як і унікальний трисвічник. Оце й зрозумів мистецтвознавець. Він покректав і зиркнув на діда з іронією. Аж ось, здається, відкрив старий щось справжнє, правдиве в душі. «Білі рукавички!» — символ панськості, вони — чи не більше, ніж півстоліття! — у цьому трухлявому нутрі біліють, а то й блищать, як видно з одухотвореності по-дитячому злагіднілого обличчя, своєю первозданною, незабутньою білістю. Ото як залягли тоді в душу, так і навічно. А в дитинстві саме подібні деталі назавжди запам'ятовуються. Бо йдеться про матір... Лише дитина вміє побачити з дивовижною спостережливістю маму в ту мить, коли вона робить з собою щось надто потрібне для її краси. Хлопчина й не дивиться на неї, ніби весь поглинутий своїм, коли мама одягає на ліву руку білу рукавичку; він плентається поряд із батьком знеохочено і ґавиться у різні боки, коли сім'я статечно простує до церкви; але потім, як мати кластиме ті рукавички до скрині, шубравець смикне її за рукав і, трішки ніяковіючи, скаже: «Мамцю, ти була така гарна в них — як пані!» Ба, хоч і українка... а не гірша від тих, що ходять до костьола. Хоч і розмовляє хлопською мовою, а зовсім не подібна до тих жінок, що в киптариках, у вишиваних сорочках лопотять вулицею босими ногами, а взуваються лише на церковному подвір'ї. Розумів це Бойченко, хоч і молодий... У Львові ж він ще з п'ятнадцяти років.
— А не смійтеся... Ви не тутешні і не уявляєте...— посуворішав тим часом дід.— У Ходорові до сорок п'ятого року було багато поляків — і всі паношилися. Та моя мама не виглядала селянкою... жінка робітника...
— Чи не досить про «білі рукавички»? Та й взагалі...— Войченко хитнувся у невдоволенні й заворушив пальцями: десь тут капелюх...
— Вибачте! — старий теж смикнувся у той бік і клацув пальцями над Бойченковим капелюхом: хвилину, мовляв! — Одно слово-коли ж я вже, син спадкоємного залізничника, вивчився, то мені роботи на українських землях не було. Марш, хлопе, на Великопольщу вчити польських дітей і забувай свою українщину, бо, розумієте, вона в Польщі нікому не потрібна. Не треба серед хлопів, серед «бидла» вчених... Кожен учений хлоп — то бунтівник проти уряду. Коли він знає історію, то відразу такому драбові давай мову його у школах, давай...
— Це вже старе... досить,— скептично відвісив нижню губу мистецтвознавець.— Поляки тепер...
— Хвилинку! — вигукнув дід збаламучено: здавалось, не знав, чи обурюватись, чи соромитись.— Я ж п'ять років без роботи ходив! Уявіть собі — п'ять років! На шиї у батьків — і трішки за репетиторство...
— А ви хотіли відразу «білі» рукавички? Ха-ха-ха-1 — заколивалося велике тіло.— Голубчику, для санаційної Польщі безробіття було хронічним. Оскільки я теж в історії трохи...
— Але найбільше для українців...
— Не згущуйте...
— А чого я так радів, коли напали німці?! І завмер... завмер Бойченко. Насторожився... О, про що й мовилось! Чим більше він тобі розкриває своє нутро, тим гірше для нього.
— Ви можете зрозуміти?! — наполягав тим часом старий.— Ви можете зрозуміти парадокс: фашист напав, ллється кров чи, власне, почалася Друга світова війна... в історії людства, як то кажуть, друга — така страшна, люта й жорстока... а я радий! — Наче аж тепер усвідомив абсурдність своєї радості — тому так дивно заблищали ті його сірі побляклі очі.— Я співчував моєму другові Аптеку... полякові... мама називала його «Антек Вибійокно»... Я співчував йому, коли він плакав мені на грудях за своєю «Ойчизною», але радів, що розбито державу, яка мене зневажала, топтала мою гідність українця і переслідувала... Адже прийшли «перші совіти»... тобто наші... і незабаром я дістав роботу. В себе, у самому Ходорові. Нам сказали, що ми вільні, що ми, західні українці, які століттями терпіли національний і соціальний гніт, врешті здобули свою українську державність... маємо такі ж права, як будь-яка вільна людина. Врешті! Розумієте?! — Ні, не розумів. Мистецтвознавець, учений чоловік, не розумів. Мовчки, напружено посапував.— А мені досі про це страшно й думати! Поляки за Сяном — неволя, фашистська каторга, а нам тут радість,- Бо ми — визволені! Бо нещодавно так само санаційний польський уряд прагнув нас, українців, терміново асимілювати, щоб і сліду не залишилося, як...
— Підождіть...— Бойченко поволі звів руку.— Однак... ви як учитель, як патріот мали дивитися на речі в той час глибше, пильніше, подалі від свого носа.
— Не було коли... добродію, не було... Події розвивалися із шаленою швидкістю. Тільки-но возз'єднали нас, тільки-но затвердили акт на Верховній Раді... як почалося ще дивоглядніше... Сталін...
— О, і ви туди ж! Хочете сказати, що...
— Аякже, чоловіче, страх!.. Чорними крилами накрив нас інквізиторський страх, добродію....
— Ну... тема, гадаю, недоречна.— І рука Бойченка рішуче лягла на капелюх.
— Якраз, вибачте, до речі! — кинувся до нього дід.— Якраз! — Викинув уперед руки, ніби намагаючись ухопити гостя за поли піджака й так тримати: поки той не вислухає до кінця. Я ледве втік від енкаведистів, які хотіли арештувати мене... і не знав за що...— з глибоким жалем зітхнув.— А як німці прийшли, то я теж тішився... Розумієте?! — Викруглив очі з жаху. Вуйки засвітились несамовитістю.— Фашисти нападають на нас, а я полегшено зітхаю, бо уникнув тюрми... чи, може, й розстрілу.
Бойченко сховав очі й обурено похитав головою, відступаючи до дверей.
— А потім гестапо за мною полювало...— вчасно переступив крок настирливий оповідач.— Потім гестапо! — якось радісно додав.— А як знову наші... то й знову Сталін.
— Співчуваю вам, співчуваю,— уже біля дверей перебив його поквапно нетерпеливий мистецтвознавець.
— Але я ще й воював, ще до Праги дійшов. Перекладачем. І не одна мене куля минула...
— Складно, Зеновію Петровичу, складно бувало в житті... Колись, як буде час, розкажете й докладніше. А нині я лише хотів довідатися, чому ви...
— Отож, отож! — затріпотіли перед Бойченковими очима руки, як підбиті птахи.— Про що ж я і намагаюся... Хотілось добродію, людиною, розумієте, людиною...
Але добродій уже був за порогом, звідти чемно вклонився. Кощаві пальці так і не дотяглися до його поли. І слава богу!