ЗМІСТ


Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11


Частина перша. Переплетені території, переплутані історії
1. Імперія, географія, культура . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37
2. Образи минулого — чисті й нечисті . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 51
3. Два бачення у «Серці темряви» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56
4. Суперечні досвіди . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71
5. Імперія та секулярна інтерпретація . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 86


Частина друга. Консолідоване бачення
1. Наратив і соціальний простір . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111
2. Джейн Остін та імперія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 135
3. Культурна цілісність імпері . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155
4. Імперія в дії: «Аїда» Верді . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 173
5. Імперіалістичне задоволення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 200
6. Підконтрольний тубілець . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 238
7. Камю та французький імперський досвід . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 246
8. Роздуми про модернізм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 267


Частина третя. Опір і опозиція
1. Існують дві сторони . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 275
2. Теми культури опору . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 297
3. Єйтс і деколонізація . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 311
4. «Подорож у» та поява опозиції . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 336
5. Колаборація, незалежність і визволення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 365


Частина четверта. Свобода від панування в майбутньому
1. Піднесення Америки: публічний простір у стані війни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 393
2. Кидаючи виклик ортодоксальності й авторитету . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 423
3. Рухи та міґрації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 453


Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 469
Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 469
Частина перша. Переплетені території, переплутані історії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 469
Частина друга. Консолідоване бачення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 473
Частина третя. Опір і опозиція . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 486
Частина четверта. Свобода від панування в майбутньому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 497


Покажчик етнічних і географічних назв . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 503

Покажчик назв установ та періодичних видань . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 514

Покажчик подій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 520

Покажчик вигаданих персонажів із творів літератури та мистецтва . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 525

Покажчик документів, наукових праць та творів літератури й мистецтва . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 529

Покажчик імен . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 543

Термінологічний і предметний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 587




Присвячується Екбалю Ахмаду



Електронний текст подається з виправленням орфографічних помилок за виданням: Саїд, Едвард. Культура й імперіялізм. / Пер. з англ. — К.: Критика, 2007. — 608 с. — парал. тит. арк. англ. — ISBN 966-7679-97-7
Книжка Едварда Саїда (1935-2003), американського науковця й публічного інтелектуала, основоположника постколоніальної теорії, розкриває історію співучасті культури у справі імперського завоювання. Підкорення і винищення тубільного населення здійснювали не тільки армії — ці акти готувалися заздалегідь у дискурсі й уяві, адже їхня брутальність вимагала потужного виправдального імпульсу. Опір на периферії та опозиція в метрополії, незалежність і визволення, виправа у дикі землі та «подорож у», насилля і контрнасилля, тубілець і влада спостерігача, наратив і присвоєння географії — ці та інші теми сплітаються в ході «контрапунктного аналізу» Едварда Саїда.
С90 Нац. парламент. б-ка України ББК 83.3(0)6
Перекладено за виданням: Edward W. Said, Culture and Imperialism (Vintage Books, 1994, ISBN 0-679-75054-1)
З англійської переклали: Катерина Ботанова (частини І — II, розділи 1-3 частини III); Тарас Цимбал (розділи 4-5 частини III, частина IV); за участі Надії Ґхазалі, Тамари Марценюк
Наукові редактори: Віталій Чернецький, Тарас Цимбал
Редактор Ярина Цимбал

Це видання здійснено за фінансової та експертної підтримки Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної програми з Центром розвитку видавничої справи Інституту відкритого суспільства — Будапешт. Видання здійснено в рамках науково-видавничої програми Інституту Критики за підтримки Українського наукового інституту Гарвардського університету.


Завоювання землі, яке здебільшого означає відбирання її в тих, хто різниться від нас тілобудовою або пласкішим носом, не така вже й гарна річ, коли до неї придивитися ближче. Спокутує його лише ідея. Ідея в його основі, не сентиментальна відмовка, а ідея та безкорислива віра в цю ідею — щось, що можна заснувати, перед чим поклонятися і чому приносити жертви...
Джозеф Конрад, «Серце темряви»


Вступ



Приблизно через п’ять років після виходу 1978 року «Орієнталізму» я почав збирати докупи ідеї про загальні стосунки між культурою й імперією, які вочевиднилися для мене ще під час написання тієї книжки. Спочатку вони вилились у серію лекцій, з якими я впродовж 1985-1986 років об’їздив університети Сполучених Штатів, Канади й Англії. Ті лекції становлять стрижень цієї праці, яка відтоді цілком захопила мене. Різноманітні дослідження в царині антропології, історії та реґіонних студій розробили арґументацію, що її я свого часу виклав в «Орієнталізмі» — книжці, зосередженій на Близькому Сході. Натомість у новій праці я так само намагався розвинути згадану арґументацію для опису загальнішої моделі стосунків між модерною західною метрополією та її віддаленими територіями.

Які неблизькосхідні матеріали я тут використовую? Європейські тексти про Африку, Індію, реґіони Далекого Сходу, Австралію та Кариби. Ці африканістичні й індологічні дискурси, як називають деякі з них, видаються мені частиною загального європейського намагання правити віддаленими землями й народами, а тому я вважаю, що вони пов’язані з орієнталістичними описами ісламського світу та з європейськими особливими способами репрезентації Карибських островів, Ірландії і Далекого Сходу. Вражають риторичні фігури, використовувані в цих дискурсах для описів «таємничого Сходу», а також стереотипи щодо «африканського (чи індійського, чи ірландського, чи ямайського, чи китайського) менталітету», ідеї принесення цивілізації примітивним чи варварським народам та, на жаль, доволі знайомі ідеї тілесного покарання, страти, позбав-{12}лення волі, на які «вони» заслуговують, якщо погано поводяться або бунтують, адже найкраще «вони» розуміють силу та жорстокість. «Вони» — не такі, як «ми», і це причина, щоб ними правити.

Проте майже скрізь у неєвропейському світі прихід білої людини викликав певний опір. Я залишив поза межами «Орієнталізму» відповідь європейському домінуванню, кульмінацією якої став великий деколонізаційний рух, що прокотився «третім світом». У XIX сторіччі, крім збройного опору в таких несхожих місцях, як Алжир, Ірландія чи Індонезія, майже повсюдно робилися серйозні спроби культурного опору, спроби боронити національну ідентичність, а в політичній царині — створювалися асоціації і партії, спільною метою яких було самовизначення й національна незалежність. Ніколи імперська зустріч не зіштовхувала активного західного завойовника з бездіяльним чи інертним незахідним тубільцем. Завжди існувала якась форма активного опору, зрештою, опір здебільшого й перемагав.
Ці два чинники — загальносвітова модель імперської культури й історичний досвід опору імперії — роблять цю книжку окремим дослідженням, а не просто продовженням «Орієнталізму». В обох працях я наголошую на тому, що я — в досить широкому сенсі — називаю «культурою». Зокрема, мені йдеться про два аспекти. По-перше, такі доволі незалежні від економічної, соціальної і політичної царин культурні практики, як мистецтво опису, комунікації та репрезентації, котрі часто прибирають естетичних форм, однією з принципових цілей яких є задоволення. До них, звісно, належать і весь набір популярного знання про віддалені частини світу, і спеціалізоване знання, заховане в таких дисциплінах, як етнографія, історіографія, філологія, соціологія та історія літератури. У цій праці я зосереджуюся винятково на модерних західних імперіях ХІХ-ХХ сторіч, тому особливу увагу приділено такій культурній формі, як роман, котрий, на мою думку, відіграв надзвичайно важливу роль у формуванні імперських досвідів, ставлень і референцій. Я не стверджую, що важливим був лише роман, але його я вважаю саме тим естетичним предметом, чий зв’язок із розростанням британського та французького суспільств становить особливий інтерес для вивчення. Прототипом модерного реалістичного роману є «Робінзон Крузо», де, звичайно, невипадково йдеть-{13}ся про європейця, який створює такий собі феод на віддаленому неєвропейському острові.

Сьогодні багато літературознавців пишуть про оповідну художню прозу, проте мало хто звертає увагу на її місце в історії імперії та в імперському світі. Читачі цієї книжки швидко зрозуміють, що наратив буде вирішальним для моєї арґументації. Головна ж моя теза така: в основі того, що дослідники й письменники говорили про незнані частини світу, лежать оповіді. Вони ж стали методом, який колонізовані народи застосовували, обстоюючи власну ідентичність та історію. Звичайно, імперіалізм бореться передусім за землю, однак володіння землею, право на її заселення та обробіток, її утримання, відвоювання і планування її майбутнього — ці питання відображалися, дискутувалися і якийсь час навіть вирішувалися в наративі. За словами одного критика, нації самі по собі є нараціями. Здатність оповідати або перешкоджати формуванню й виникненню інших наративів дуже важлива для культури й імперіалізму, адже це один із головних зв’язків між ними. Найважливіше те, що великі наративи емансипації і просвітництва спонукали людей у колоніальному світі до повстання й повалення імперської залежності. Ці історії та їхні герої так схвилювали багатьох європейців і американців, що ті також боролися за нові наративи рівності й загальнолюдської спільноти.

По-друге, хоча це майже й непомітно, за означенням Метью Арнольда, яке він дав ще в 1860-х роках, поняття культури містить елемент ошляхетнення й піднесення. Для кожного суспільства культура — вмістилище «найкращого з помисленого і знаного», як висловився тоді Метью Арнольд. Він вважав, що культура пом’якшує, хоча й не остаточно нейтралізує руйнівну дію модерного аґресивного, меркантильного й брутального урбаністичного існування. Ви читаєте Данте або Шекспіра, щоб долучитися до найкращих думок і знань, а також щоб побачити себе, свій народ, суспільство і традиції в найкращому світлі. З часом культура, подеколи аґресивно, починає асоціюватися з конкретною нацією чи державою — це відрізняє «нас» від «них» (майже завжди з дещицею ксенофобії). У цьому сенсі культура є джерелом ідентичності і, як демонструють нещодавні «повернення» до культури й традиції, джерелом неабиякої войовничості. Ці «повернення» супроводже-{14}но суворими інтелектуальними й моральними правилами поведінки, протиставленими вседозволеності, котра асоціюється з такими відносно ліберальними філософіями, як мультикультуралізм і гібридність. У колишньому колонізованому світі такі «повернення» породили численні різновиди релігійного та націоналістичного фундаменталізму.

У цьому другому значенні культура подібна до театру, де змагаються різноманітні політичні й ідеологічні цілі. Вона не просто не є тихою, безтурботною сферою аполонівської ґречності, вона навіть може стати полем для боротьби, де ці цілі оприявнюються і змагаються. І тоді з’ясовується, наприклад, що від американських, французьких чи індійських учнів — яких навчають читати своїх національних класиків до того, як вони прочитають чужих — чекають, що вони високо цінуватимуть свою націю та свої традиції і віддано, часто навіть сліпо, належатимуть до них, очорнюючи й борючись проти інших.
Проблема такого бачення культури полягає в тому, що воно тягне за собою не лише вшанування власної культури, а й ставлення до неї як до певною мірою відірваної від повсякденного світу, бо трансцендентної щодо нього. В результаті більшість фахівців-гуманітарів не здатні побачити зв’язки між, з одного боку, тривалою огидною жорстокістю таких практик, як рабство, колоніальне й расове поневолення та імперське підпорядкування, і, з другого боку, поезією, прозою та філософією суспільства, яке ці практики здійснює. Однією з нелегких правд, які я відкрив, працюючи над цією книжкою, було те, як мало британських і французьких митців, котрими я захоплююся, намагалися сперечатись із поняттями «підлеглих» чи «нижчих» народів, поширеними серед чиновництва, що втілювало їх на практиці, керуючи Індією чи Алжиром. Ці поняття були загальноприйнятими й допомагали підтримувати імперські територіальні надбання в Африці впродовж XIX сторіччя. Говорячи про Томаса Карлейля, чи Джона Раскіна, чи навіть про Чарльза Діккенса та Вільяма Теккерея, критики, на мою думку, часто відносили їхні погляди на колоніальну експансію, нижчі народи або «ніґерів» до зовсім іншої царини, ніж культура. Адже культура — це та піднесена сфера діяльності, до якої вони «насправді» належали і в якій вони робили свою «насправді» важливу справу. {15}
Таке сприйняття культури може перетворити її на захисний футляр: облиш свої політичні погляди, перш ніж відкрити його. Як людина, котра все своє професійне життя викладала літературу і водночас виросла в колоніальному світі перед Другою світовою війною, я зрозумів, що вельми непросто не сприймати культуру в такий спосіб — знезараженою, ізольованою від своїх мирських зв’язків, — а натомість тлумачити її як надзвичайно строкате поле прагнень. Романи й інші книжки, розглянуті в цій праці, я аналізую тому, що, по-перше, вони видаються мені гідними поваги й захоплення витворами мистецтва й науки, від яких я та багато інших читачів отримуємо задоволення й користь. По-друге, цікаво пов’язати їх не тільки з цим задоволенням і користю, а й з імперським процесом, частиною якого вони демонстративно і неприховано були. Замість засуджувати або іґнорувати їхню участь у тому, що для тогочасних суспільств було незаперечною дійсністю, я стверджую: те, що ми дізнаємося про цей досі іґнорований аспект, насправді поглиблює наше прочитання й розуміння цих творів.

Дозвольте трохи прояснити, навіщо я використовую два визнані й насправді великі романи. Роман Діккенса «Великі сподівання» (1861) 1 — це передусім твір про самообман, про марні спроби Піпа стати джентльменом, не гаруючи важко і не маючи аристократичного джерела прибутку, потрібного для такої ролі.


1 Укр. переклад див.: Діккенс Чарлз. Великі сподівання / Пер. з англ. Ростислав Доценко. — К.: Веселка, 1986. — 477 с. (Тут і далі посторінково — примітки перекладачів і редакторів. Примітки автора позначено у квадратних дужках і подано в кінці книжки.)


У дитинстві він допоміг Абелю Меґвічу, засудженому до каторги, а той, потрапивши до Австралії, віддячив своєму юному добродійникові великими грішми. Запрошений повірений, виплачуючи Піпові гроші, нічого не сказав про їхнє походження, тож Піп переконує себе, що ним опікується старша дама міс Гевішем. Коли ж Меґвіч нелеґально повертається до Лондона, він стає для Піпа небажаним гостем — від нього відгонить провиною і непристойністю. У фіналі Піп примиряється з Меґвічем і його дійсністю: він визнає переслідуваного, заляканого і смертельно хворого Меґвіча своїм названим батьком і перестає сприймати його як людину, якої треба зректися й відкинути {16} (хоча насправді Меґвіч ізгой, котрий повернувся з австралійської каральної колонії, створеної для поселення, а не для репатріації висланих англійських злочинців).
Більшість, якщо не всі трактування цього видатного твору, вміщують його безпосередньо в метрополійній історії британської прози; я ж вважаю, що він належить історії ширшій і динамічнішій від тієї, яку дозволяють подібні інтерпретації. Дві книжки, сучасніші від Діккенсової, — головний твір Роберта Г’юза «Смертельний берег» і блискуча теоретична розвідка Пола Картера «Дорога до Ботанічної затоки» 2 — відкрили багатющу історію вигадок про Австралію і вражень від неї. В Австралії, в «білій» колонії на зразок Ірландії, завдяки романові і набагато давнішому й ширшому досвіду стосунків між Англією та її віддаленими територіями Меґвіч і Діккенс стають не просто випадковими референціями в тій історії, а її учасниками.

Каральною колонією Австралія стала наприкінці XVIII сторіччя насамперед для того, щоб Англія могла вивозити безнадійний і небажаний надлишок населення — злочинців — у місце, окреслене на мапі ще капітаном Куком, яке також могло б функціонувати як колонія, замість утрачених колоній в Америці. Гонитва за прибутком, розбудова імперії і те, що Г’юз називає соціальним апартеїдом, — усе це створило модерну Австралію. В 1840-х роках, коли Діккенс уперше зацікавився нею (туди щасливо імміґрує Вілкінс Мікобер у «Девіді Копперфільді» 3), Австралія розвинулася в таку собі прибуткову «вільну систему», де робітники могли прекрасно давати собі раду і без зовнішнього втручання. І все ж у постаті Меґвіча «Діккенс зв’язав докупи кілька ниток англійського сприйняття каторжників після вивезення їх до Австралії. Вони могли досягти успіху, але навряд чи могли повернутися в прямому сенсі. Вони могли спокутувати свої злочини у формальному, юридичному розумінні, але те, що вони там зазнавали, робило їх вічними ізгоями. І все-таки вони могли звільнитися — доки залишалися в Австралії» [1].


2 Ботанічна затока — затока в Новому Південному Уельсі (Австралія), куди привозили каторжників, а також у переносному сенсі — каторга, вигнання.
3 Укр. переклад див.: Диккенс Ч. Історія особистих пригод, переживань і спостережень Даведа Копперфельда молодшого родом з «Блендерстонських Граків» (яку він зовсім не призначав для друку). — К.: Молодий більшовик, 1937. — 895 с. {17}


Картерове дослідження того, що він називає просторовою історією Австралії, пропонує нам іншу версію того самого досвіду. Тут дослідники, каторжники, етнографи, спекулянти й солдати окреслюють просторий і порівняно пустинний континент — кожен у дискурсі, який зіштовхується з іншими, витісняє їх або захоплює. Отже, Ботанічна затока є передусім дискурсом Просвітництва, дискурсом подорожі й відкриття, а вже потім низкою нараторів-мандрівників (разом із Куком), чиї слова, мапи та наміри акумулюють чужі території, поступово перетворюючи їх на «дім». Сусідство бентамівської організації простору 4 (яка створила місто Мельбурн) і позірного безладу австралійського бушу Картер описує як свідчення оптимістичної трансформації соціального простору на елізіум для джентльменів та рай для робітників у 1840-х роках [2]. Те, що Діккенс передбачив для Піпа — роль Меґвічевого «лондонського джентльмена», — приблизний еквівалент того, що англійська доброзичливість передбачила для Австралії: один соціальний простір леґалізує інший.
Проте, на відміну від Г’юза й Картера, Діккенс писав «Великі сподівання», не переймаючись думкою власне австралійців, не припускаючи і не передбачаючи традицію австралійського письменства, яке згодом представлятимуть твори Девіда Малуфа, Пітера Кері 5 та Патріка Вайта 6. Заборона Меґвічу повертатися не лише покаральна, а й імперська: підданці підлягають виселенню до таких місць, як Австралія, але їм не можна дозволити «повернутися» до метрополії, простір якої ретельно прокреслений, проговорений і населений ієрархією метрополійних персонажів, про що свідчить уся проза Діккенса.


4 Джеремі Бентам — британський філософ і економіст, засновник утилітаризму, автор-архітектор паноптикуму — кільцьової моделі в’язниці з наглядовою вежею в центрі.

5 Укр. переклади див.: Кері Пітер. Американські мрії: Оповідання / Пер. з англ. Леся Маланчук // Всесвіт. — 1986. — № 11.

6 Укр. переклади див.: Вайт [Уайт] Патрік. Жіноча рука: Повість / Пер. з англ. Надія Боровик // Всесвіт. — 1977. — № 12; Вайт [Уайт] Патрік. Повне черево: Оповідання / Пер. з англ. Марія Габлевич // Всесвіт. — 1995. — № 5/6.


Отже, з одного боку, інтерпретатори на зразок Г’юза й Картера наголошують на порівняно непомітній присутності Австралії в британській літературі XIX сторіччя, зображуючи повноту і здобуту ціліс-{18}ність її історії, яка в XX сторіччі унезалежнилася від британської історії. З іншого боку, уважне прочитання «Великих сподівань» засвідчує: після того як провину Меґвіча, сказати б, спокутувано завдяки Піповому рятівному визнанню свого боргу перед старим, знесиленим і озлобленим каторжником, сам Піп зникає і відроджується у двох очевидно позитивних іпостасях. З’являється новий Піп (дитина, яку також звати Піпом), менше скутий ланцюгами минулого, ніж старий. А старий Піп із другом дитинства Гербертом Покетом розпочинає нову кар’єру, вже не бездіяльного джентльмена, а працьовитого торговця на Сході, де інші британські колонії пропонують таку нормальність, яку ніколи не могла запропонувати Австралія.

Отже, навіть коли Діккенс залагоджує труднощі, пов’язані з Австралією, спливає інша структура ставлення й референції для позначення британських імперських зносин з Орієнтом через торгівлю й подорожі. Піпова нова кар’єра колоніального бізнесмена навряд чи виняткова, адже майже всі Діккенсові бізнесмени, норовливі родичі й страхітливі ізгої мають досить нормальні і надійні зв’язки з імперією. Однак лише останнім часом ці зв’язки набули інтерпретативної важливості. Нова ґенерація науковців і критиків — почасти діти деколонізації, а також представники сексуальних, релігійних або расових меншин, які виграли від поступу громадянських свобод у себе вдома, — побачила у таких великих текстах західної літератури сталий інтерес до того, що вважалося другорядним світом, населеним другорядними кольоровими людьми, і зображалося як світ, відкритий для втручання всіх можливих робінзонів крузо.

Наприкінці XIX сторіччя імперія — вже не просто тінь присутності, вона не втілюється в самій лише небажаній появі каторжника-втікача. У творах письменників, як-то Джозеф Конрад, Редьярд Кіплінґ, Андре Жид чи П’єр Лоті, вона стає головною темою. Дія мого другого прикладу — «Ностромо» (1904) Конрада — відбувається в центральноамериканській республіці. На відміну від колоніальних африканського та східноазійського контекстів його ранніх творів, вона незалежна, але водночас тут панують зовнішні інтереси, бо в країні є величезні срібні копальні. Сучасного американця у Конрадовому романі найбільше приваблюють передбачення: автор прогнозує вічний неспокій і «погану владу» в латиноамериканських республіках {19} (керувати ними, каже він, цитуючи Болівара, — все одно, що орати море), виділяючи особливий північноамериканський спосіб впливати на обставини — вирішальний, але майже непомітний. Голройд, фінансист із Сан-Франціско, який підтримує Чарльза Ґулда, британського власника копальні Сан Томе, попереджає свого протеже: як інвестори «ми не вплутуватимемося у великі неприємності». Проте

Ми можемо сидіти і спостерігати. Звісно, одного дня ми втрутимося. Ми мусимо. Але не варто поспішати. Сам час має зачекати на найвеличнішу країну в цілому Божому Всесвіті. Ми віддаватимемо накази всьому: промисловості, торгівлі, праву, журналістиці, мистецтву, політиці і релігії — від мису Горн аж до протоки Сміта 7 і далі, якщо щось варте того, аби ним заволодіти, виявиться на Північному полюсі. А тоді ми зможемо зручненько прибрати до рук віддалені острови й континенти землі. Ми керуватимемо світовими справами незалежно від того, подобається це світові чи ні. Світ нічого з цим не може вдіяти, як, зрештою, здається, й ми самі [3].


7 Протока Сміта, або протока Сміт, розташована між північно-західним узбережжям Ґренландії та островом Елсмір [Ellesmere]. У XIX і на початку XX ст. стартовий пункт багатьох американських арктичних експедицій.


Істотна частина риторики «нового світового порядку», декларованої американським урядом по закінченні холодної війни, риторики запаморочливих самовихвалянь, неприхованого тріумфалізму та загрозливих прокламацій відповідальності, могла бути написана Конрадовим Голройдом: ми — найкращі, ми приречені бути на чолі, ми — за свободу й порядок тощо. Жоден американець не мав імунітету від цієї структури почування. Риторика влади, розгорнута в імперських декораціях, надто легко продукує ілюзію доброзичливості, тому над імпліцитним попередженням, захованим у Конрадових портретах Голройда й Ґулда, і досі рідко замислюються. Проте найганебніша ознака цієї риторики — те, що її вже не раз використовували раніше: Іспанія і Португалія, а в модерний період надзвичайно часто британці, французи, бельгійці, японці, росіяни, а тепер і американці.

Одначе прочитання великого твору Конрада буде неповним, якщо сприймати його просто як раннє передбачення реальних подій у Латинській Америці XX сторіччя — всіх цих «Юнайтед {20} Фрут Компані» 8, полковників, борців за визволення й найманців, оплачуваних Сполученими Штатами. Конрад провістив західний погляд на «третій світ», який проявляється у творах таких різних письменників, як Ґрем Ґрін, Відьядгар Сураджпрасад Найпол і Роберт Стоун, у дослідників імперіалізму, як Ганна Арендт, чи авторів подорожніх нотаток, режисерів і полемістів, котрі намагаються представити неєвропейський світ або на суд і розгляд європейської та північноамериканської аудиторії, або для задоволення її екзотичних смаків. Адже якщо можна сказати, що Конрад іронічно вважав імперіалізм американського й британського власників срібної копальні Сан Томе приреченим через його власні [імперіалізму. — Прим. перекл.] претензійні і нездійсненні амбіції, то так само правда й те, що він писав як людина, чиє західне бачення незахідного світу настільки зашкарубло, що затуляло від нього інші історії, культури і прагнення. Конрад міг бачити лише світ, у якому цілковито домінує атлантичний Захід і в якому кожна опозиція Заходові лише зміцнює його аморальну владу. Але він не міг побачити альтернативу цій жорстокій тавтології.


8 «Юнайтед Фрут Компані» — гігантська корпорація, яка майже сторіччя була монополістом у виробництві й торгівлі бананами на американському континенті. Витоки компанії простежуються аж до 1871 року, коли підприємливий 23-річний американець Майнор Кейт споруджував залізницю в Коста-Риці. Паралельно він використовував прилеглу до залізниці територію під бананові плантації. Коли ж на початку 1890-х pp. пасажиропотік залізницею виявився недостатнім, щоб компенсувати витрати на неї і забезпечити прибуток, Кейт вирішує використати її для транспортування бананів, які вирощували поруч. Об’єднавшись 1899 року з «Бостон Фрут Компані», він утворив «Юнайтед Фрут Компані», котра стала прообразом «бананової компанії» в романі Ґабріеля Ґарсія Маркеса «Сто років самотності». Нова компанія безжально експлуатувала латиноамериканських робітників, завдавала шкоди економіці й довкіллю, неодноразово повалювала місцеві уряди, які зважувалися чинити їй опір на захист тубільного населення. У грудні-січні 1928-1929 pp. робітники бананових плантацій Колумбії розпочали масштабний страйк, вимагаючи 6-денного робочого тижня, 8-годинного дня та підписання трудових угод при наймі на роботу. Підручний уряд відрядив у «бананову зону» війська, які відкрили проти страйкарів вогонь, багато людей було вбито. Ця розправа лягла в основу одного епізоду з Маркесового роману. Потрапивши у фінансову скруту, «Юнайтед Фрут Компані» злилася з кількома іншими компаніями, 1970 р. змінила назву на «Юнайтед Брендз Компані», а 1989 року на «Чікіта Брендз Інтернешнл Інкорпорейтед».


Він не міг ані зрозуміти те, що Індія, {21} Африка й Південна Америка так само живуть своїм життям і мають свою культуру, що їхню цілісність не абсолютно контролюють ґрінґо-імперіалісти й реформатори цього світу, ані дозволити собі повірити в те, що не всі антиімперіалістичні визвольні рухи були корумпованими маріонетками, оплачуваними ляльководами з Лондона або Вашинґтона.
Ці ключові обмеження сприйняття є частиною «Ностромо», як і його дійові особи чи сюжет. Роман Конрада втілює ту саму патерналістську зарозумілість імперіалізму, що її він висміює в таких персонажах, як Ґулд і Голройд. Конрад ніби каже: «Ми, люди західного світу, будемо вирішувати, хто добрий, а хто поганий тубілець, адже всі тубільці існують, бо ми їх визнаємо. Ми створили їх, ми навчили їх говорити й мислити, тож коли вони повстають, то лише підтверджують наше ставлення до них як до нерозумних дітей, обдурених кимось із своїх західних панів-наставників». Саме так почувалися американці стосовно своїх південних сусідів: ми бажаємо їм незалежності, тільки якщо це буде схвалена нами незалежність. Усе інше неприйнятне, мало того — немислиме.
Отже, немає парадоксу в тому, що Конрад був одночасно й антиімперіалістом, і імперіалістом: проґресивним, коли йшлося про безстрашне й песимістичне представлення самостверджуваної і самооманливої прогнилості закордонного домінування, і вкрай реакційним, коли йшлося про можливість Африки чи Південної Америки колись мати незалежну історію й культуру, яку імперіалісти насильно порушили, але від якої, врешті-решт, і зазнали поразки. Проте, щоб не оцінювати Конрада — людину свого часу — зверхньо, варто зауважити, що відтоді настрої у Вашинґтоні й серед більшості західних політиків та інтелектуалів не надто змінилися. Те, що Конрад розгледів як приховану в імперіалістичній філантропії марність (а в подібних філантропічних інтенціях містяться ідеї на кшталт «забезпечення демократії у світі»), уряд Сполучених Штатів, намагаючись втілити свої бажання по всій земній кулі, а особливо на Близькому Сході, не може збагнути й досі. Конрад принаймні мав сміливість побачити те, що жодна з таких схем ніколи не мала успіху, адже вони заганяють своїх авторів у ще глибшу пастку ілюзій всевладдя й оманливого самовдоволення (як у В’єтнамі) і фальсифікують факти вже за самою своєю природою. {22}

Про все це варто пам’ятати, читаючи «Ностромо», зважаючи на його сильні моменти й успадковані обмеження. Нова незалежна держава Сулако, яка з’являється наприкінці роману, — це тільки маленька, ще більше контрольована й нетерпима версія великої держави, від якої вона відкололася і яку тепер витісняє багатством і значенням. Конрад дає читачеві можливість побачити, що імперіалізм — це система. Вигадки й примхи панівної царини досвіду позначаються на існуванні однієї з підрядних царин. Але й протилежне справджується в міру того, як досвід панівного суспільства починає неусвідомлено залежати від корінного населення і його території, які буцімто потребують la mission civilisatrice 9.

При будь-якому прочитанні «Ностромо» відкриває надзвичайно безжальну картину і буквально уможливлює однаково суворий погляд на західні імперіалістичні ілюзії в таких різних романах, як «Тихий американець» Ґрема Ґріна 10 та «Вигин ріки» В. С. Найпола. Навряд чи сьогодні, після В’єтнаму, Ірану, Філіппін, Алжиру, Куби, Нікараґуа й Іраку, хтось із читачів не погодиться з тим, що саме завзята простодушність Ґрінового Пайла чи Найполового отця Гюйсманса — людей, котрі вважають, що тубільця можна дотягти до рівня «нашої» цивілізації, — врешті-решт спричиняє вбивства, перевороти й безконечну нестабільність у «примітивних» суспільствах. Подібний гнів сповнює такі фільми, як «Сальвадор» Олівера Стоуна, «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Форда Копполи та «Втрата» Константіна Коста-Ґавраса, де безпринципні агенти ЦРУ й очманілі від влади офіцери однаково маніпулюють і корінним населенням, і сповненими найкращих намірів американцями.

Проте всі ці твори, які так завдячують Конрадовій антиімперіалістичній іронії в «Ностромо», доводять, що джерелом значущої світової діяльності і життя є Захід. Схоже, його представники вільні у своїх фантазіях і філантропічних жестах подорожувати недоумкуватим «третім світом».


9 Цивілізаторська місія (фр.).
10 Укр. переклад див.: Грін Грехем. Тихий американець. Наш резидент у Гавані / Пер. з англ. І. Коваленко та П. Шарадан. — X.: «Вища школа», 1984. — 351 с.


Під таким кутом зору віддалені реґіони світу позбавлені вартого уваги життя, історії чи культури, позбавлені незалежності або цілісності, {23} вартих репрезентації без Заходу. А коли й з’являється про що говорити, то з’ясовується, що воно невимовно зіпсуте, деґенеративне і безнадійне, як у Конрада. Конрад писав «Ностромо» в період європейського імперіалістичного ентузіазму, якому майже ніщо не опиралося, на відміну від нього, сучасні письменники й режисери, котрі так добре засвоїли його іронію, створили свої твори після деколонізації, після масштабного інтелектуального, морального і образного перегляду й деконструкції західної репрезентації незахідного світу, після праць Франца Фанона, Амількара Кабрала, С. Л. Р. Джеймса, Волтера Родні, після романів і п’єс Чінуа Ачебе, Нґуґі ва Тіонґо, Воле Шоїнки, Салмана Рушді, Ґабріеля Ґарсія Маркеса та багатьох інших.

Отож, Конрад передав у спадок свої залишкові імперіалістичні нахили, проте його спадкоємці навряд чи мають виправдання для здебільшого прихованої і нерефлексованої упередженості у своїй творчості. Це стосується не тільки західних людей, яким бракує симпатії чи розуміння інших культур, бо, зрештою, і серед них є митці й інтелектуали, які перейшли-таки на інший бік: Жан Жене, Безіл Девідсон, Альбер Меммі, Хуан Ґойтісоло-Ґай та інші. Вочевидь, доречнішим критерієм буде політична готовність серйозно прийняти альтернативи імперіалізму, серед яких — існування інших культур та інших суспільств. Чи вважатимемо ми, що незвичайна проза Конрада підтверджує звичні західні упередження щодо Латинської Америки, Африки й Азії, чи побачимо в романах на зразок «Ностромо» або «Великих сподівань» характерні риси разюче живучого імперського світогляду, здатного однаково викривити погляди і читача, і письменника — обидва ці способи прочитання чинних альтернатив застаріли. Сьогоднішній світ — це не видовище, яке можна сприймати песимістично чи оптимістично і про яке можна створювати дотепні або нудні «тексти». Такі ставлення передбачають втручання влади й інтересів. І те, наскільки ми бачимо в Конрада і критику, і репродукування імперської ідеології його часу, характеризує наші власні теперішні погляди: проекцію чи відмову від бажання домінувати, спроможність засуджувати чи готовність розуміти й захоплюватися іншими суспільствами, традиціями та історіями.

З часів Конрада й Діккенса світ змінювався так, що дивував, а часами й непокоїв європейську й американську метрополію, {24} яка нині на своїй території протистоїть великим масам небілого імміґрантського населення і стикається із приголомшливою силою нових голосів, що закликають почути свої наративи. У своїй книжці я підкреслюю, що це населення і ці голоси вже існували раніше завдяки ґлобальним процесам, запущеним модерним імперіалізмом. Іґнорувати або ж знецінювати взаємонакладні західний і орієнтальний досвіди, взаємозалежність культурних теренів, на яких колонізатори й колонізовані співіснували й боролися за допомогою проекцій, суперницьких географій, наративів та історій, означає недобачити найсуттєвіше про світ минулого сторіччя.

Тепер уперше історію імперіалізму та його культури можна вивчати не як монолітну чи як редуковано розрізану, відокремлену й окремішню. В Індії, Лівані або Юґославії, а також в афроцентристських, ісламоцентристських чи європоцентристських прокламаціях справді помітне загрозливе виверження сепаратистського й шовіністичного дискурсу. Проте ці редукції культурного дискурсу не зводять нанівець боротьбу за визволення від імперії, а лише підтверджують чинність фундаментальної визвольної енерґії, що надихає бажанням бути незалежними, говорити вільно, без тягаря несправедливого домінування. Однак зрозуміти цю енерґію можна лише в історичний спосіб, звідси й досить широкий географічний та історичний діапазон цієї книжки. У нашому бажанні бути почутими ми часто забуваємо, що світ надзвичайно велелюдний, і якби кожен наполягав на фундаментальній чистоті або пріоритетності свого голосу, то все, що ми мали б, — це несамовитий галас безконечної боротьби й кривавого політичного безладдя, справжній жах, який тут і там потроху проступає у відродженні расистських політик в Європі, у какофонії дебатів про політичну коректність і політику ідентичності в США та — говорячи про мою частину світу — в нетолерантності релігійних забобонів й ілюзорних перспектив бісмаркіанського деспотизму в дусі Саддама Хусейна та його численних арабських епігонів і двійників.

Тому це серйозна й натхненна справа: не лише відчитати позицію автора, а й збагнути, як такий великий митець, як Кіплінґ (більшого реакціонера й імперіаліста, ніж він, годі шукати), з такою точністю відтворив Індію і як сталося, що його роман «Кім» не тільки залежав від тривалої історії англо-індійської {25} доктрини, а й всупереч собі передбачив необґрунтованість її тверджень, ніби індійська дійсність вимагає, навіть жадає безстрокової британської опіки. Я стверджую, що інтелектуальні й естетичні інвестиції у віддалені володіння — це значний культурний архів. Будучи британцем або французом у 1860-х роках, ви бачили б і сприймали Індію та Північну Африку як щось знайоме й далеке, але ніколи як щось відокремлене й суверенне. У своїх наративах, історіях, подорожніх нотатках і дослідженнях найбільшим авторитетом і джерелом енерґії, що наділяє сенсом не лише колонізаційні дії, а й екзотичні географії та народи, ви представляли б власну свідомість. Крім цього, навряд чи ваше владне чуття підказало б вам, що колись ці «тубільці» — якщо не по-рабськи запобігливі, то похмурі й ворожі — зможуть зрештою примусити вас залишити Індію чи Алжир. Або наважаться сказати щось, що суперечить чи протистоїть панівному дискурсові, чи ще в якийсь спосіб підриває його.
Культура імперіалізму не була невидимою і не приховувала своїх секулярних зв’язків та інтересів. Базові риси цієї культури достатньо чіткі, щоб у них можна було побачити переважно точні сліди цих зв’язків, а також зрозуміти, що їм приділяли не надто багато уваги. Нинішній інтерес до цих зв’язків, який, наприклад, спонукає писати цю й інші книжки, походить не від якоїсь ретроспективної мстивості, а радше від нагальної потреби налагоджувати стосунки і сполучення. Одним із надбань імперіалізму було зближення світу, і хоча процес роз’єднання європейців і тубільців був несподіваним і в основі своїй несправедливим, сьогодні більшість із нас повинні розглядати історичний досвід імперії як спільний. Отже, постає завдання описати цей досвід як такий, що, попри жахи, кровопролиття та мстиву гіркоту, належить індійцям і британцям, алжирцям і французам, західним людям і африканцям, азіатам, латиноамериканцям, австралійцям.

Мій метод полягає в максимальному зосередженні на конкретних творах, у прочитанні їх насамперед як шедеврів креативної й інтерпретаційної уяви, а далі — демонстрація того, що вони є частиною стосунків між культурою й імперією. Я не вірю в те, що ідеологія, економічна історія чи належність до певного класу автоматично визначають творчість письменника, але припускаю, що він глибоко занурений в історію свого суспільства, формуючи її та будучи в різних пропорціях сформованим нею і своїм {26} соціальним досвідом. Культура й належні їй естетичні форми походять з історичного досвіду, який насправді є однією з головних тем цієї книжки. Пишучи «Орієнталізм», я усвідомив, що не можна збагнути історичний досвід за довідниками й каталогами і що незалежно від кількості опрацьованого матеріалу окремі книжки, статті, автори й ідеї все одно залишаться неохопленими. Натомість я намагався звернути свій погляд на те, що мені видавалося важливим і суттєвим, заздалегідь визнаючи, що ця свідома вибірковість вплине на результати роботи. Сподіваюся, читачі і критики цієї книжки використають її для поглиблення намічених мною ліній дослідження та обговорення історичного досвіду імперіалізму. Обговорюючи й аналізуючи те, що насправді є ґлобальним процесом, мені подеколи доводилося бути і банальним, і конспективним, однак я впевнений: ніхто не пошкодує, що ця книжка не довша, ніж вона є!

Крім того, я взагалі не зачіпаю кілька імперій — Австро-Угорську, Російську, Османську, Іспанську та Португальську. Проте це зовсім не означає, що російське панування в Середній Азії та Східній Європі, панування Стамбула над арабським світом, португальське домінування над сучасними Анґолою й Мозамбіком та іспанське над Тихоокеанським реґіоном і Латинською Америкою були або милостивими (а тому заслуговували на схвалення), або хоч трохи менш імперіалістичними. Говорячи про британський, французький та американський імперські досвіди, я стверджую, що вони були винятково послідовними і мали особливу культурну центральність. Звісно, імперський ґатунок Англії вищий, величніший та імпозантніший від інших. Упродовж майже двох сторіч її прямою суперницею була Франція. Наратив відіграє суттєву роль в імперській жазі, тому не дивно, що Франція та (особливо) Англія мають безперервну традицію романописання, якій немає аналогів у світі. Історія Америки як імперії почалася у XIX сторіччі, але тільки в другій половині XX сторіччя, після деколонізації Британської і Французької імперій, вона стала на шлях прямого наслідування двох своїх великих попередниць.

Існують ще дві додаткові причини, щоб зосередитися на цих трьох імперіях. По-перше, в цих трьох культурах ідея заморського панування — виходу поза прилеглі території в дуже віддалені землі — має привілейований статус. Вона прямо пов’язана з {27} проекціями уяви (чи то прозовими, чи географічними, чи мистецькими), а завдяки реальній експансії, управлінню, інвестиціям і зобов’язанням її присутність стає постійною. В імперській культурі є щось систематичне, тому в жодній іншій імперії ця ідея не настільки очевидна, як у Британській чи Французькій та — дещо інакше — в Американській. Саме це я маю на увазі, вживаючи вислів «структура ставлення і референції». По-друге, в силовому полі саме цих трьох країн я народився, виріс і нині живу. І хоча я почуваюся в них як удома, але, будучи вихідцем з арабо-мусульманського світу, належу й до іншого табору. Це дозволяє мені в якомусь сенсі жити в обох світах, намагаючись бути посередником між ними.

Загалом це книжка про минуле й майбутнє, про «нас» і «них» у баченні різних, зазвичай роз’єднаних і ворожих сторін. Її, сказати б, час — це період після холодної війни, коли Сполучені Штати постали як остання наддержава. Для викладача й інтелектуала арабського походження жити в цей час у цій країні означало мати кілька особливих клопотів. Усі вони відбилися на цій книжці та, зрештою, вплинули на все, написане мною після «Орієнталізму».

По-перше, гнітило відчуття, ніби ти вже десь чув сьогочасні американські політичні формулювання (або читав про них). Всі великі метрополії, які прагнули світового домінування, говорили і, на жаль, діяли майже однаково. У керуванні меншими народами вони завжди апелюють до сили й до національних інтересів. У них з’являється той самий деструктивний запал, коли справи трохи погіршуються або коли корінне населення повстає і скидає догідливого, але непопулярного правителя, ставленика імперської влади, ошуканого нею. Чути жахливо передбачувані спростування: мовляв, «ми» — виняткові, не імперські, ми не повторюватимемо помилки попередників; спростування, за якими зазвичай ідуть саме помилки. Свідчення цьому — В’єтнам і війна в Перській затоці. Однак набагато гіршою видається дивовижна (хоч здебільшого й пасивна) колаборація інтелектуалів, митців, журналістів, котрі вдома проґресивні і сповнені найкращих поривань, але протилежно відмінні, коли йдеться про те, що діється в їхнє ім’я за кордоном.

Я маю таку (вочевидь, ілюзорну) надію, що історія імперської авантюри, зображена з позиції культури, зможе {28} прислужитися певній ілюстративній або навіть запобіжній меті. Хоча впродовж XIX і XX сторіч імперіалізм нестримно наступав, протистояння йому також зростало. Я намагаюся методологічно показати ці дві сили разом. Це аж ніяк не відміняє критику упосліджених колонізованих народів: як свідчить будь-який огляд постколоніальних держав, успіхи й невдачі націоналізму, сепаратизму і тубільництва не завжди творять похвальну історію. Про це теж варто говорити хоча б для того, щоб показати: альтернатива Іді Аміну та Саддамові Хусейну існувала завжди. Західний імперіалізм і націоналізм «третього світу» живляться одне одним, але навіть у своїх найгірших проявах вони ані монолітні, ані детерміністичні. Крім того, культура так само не є ні монолітним утворенням, ані власністю винятково Заходу чи Сходу, чи невеличких груп чоловіків або жінок.

Попри те, історія виглядає похмуро і часто знеохочує, нині її розбавляє хіба повсюдна з’ява нової інтелектуальної і політичної совісті. Це друге міркування, яке складає цю книжку. Скільки б не лементували, мовляв, старий курс гуманітарного навчання був об’єктом політизованого тиску, так званої культури незадоволення, різноманітних кричуще перебільшених претензій на користь «західних», чи «феміністичних», чи «афроцентричних», чи «ісламоцентричних» цінностей, це не все, що є на сьогодні. За приклад можна взяти надзвичайні зміни у вивченні Близького Сходу, в яких, коли я писав «Орієнталізм», ще переважав аґресивно маскулінний і зверхній етос. Пригадаймо лише праці, що вийшли за останні тричотири роки: «Завуальовані почуття» Ліли Абу-Лугод, «Жінки й ґендер в ісламі» Лейли Ахмед, «Жіноче тіло, жіночий світ» Федви Малті-Дуґлас [4]. Зовсім інше бачення в них ісламу, арабів і Близького Сходу похитнуло й досить серйозно підважило старий деспотизм. Такі праці феміністичні, але не ексклюзивістські: вони демонструють розмаїття і складність досвіду, який працює на споді узагальнювальних дискурсів орієнталізму та близькосхідного (переважно чоловічого) націоналізму. Вони інтелектуально й політично витончені, узгоджені з найкращими теоретичними й історичними розвідками, ідейні, але не демагогічні, чутливі до жіночого досвіду, але не сльозливо сентиментальні. І, нарешті, хоч вони написані дослідницями різного походження і з різною освітою, ці праці перебувають {29} у діалозі з політичним становищем жінок на Близькому Сході, зі свого боку впливаючи на нього.

Разом із «Риторикою англійської Індії» Сари Сулері та «Критичними територіями» Лізи Лоу [5] ревізіоністські дослідження такого ґатунку змінили, а то й узагалі зруйнували гомогенну, зредуковану географію Близького Сходу й Індії. Зникли дорогі серцю націоналістів та імперіалістів бінарні опозиції. Ми починаємо відчувати, що стару владу не можна просто замінити новою, натомість бачимо: нові утворення, створені наперекір кордонам, типам, націям і сутностям, які раптово з’являються на обрії, провокують і кидають виклик фундаментально статичному поняттю ідентичності, котре було осердям культурної думки імперіалістичної доби. В процесі обміну між європейцями та їхніми «іншими», що став систематичним пів тисячі років тому, уявлення про існування «нас» та «їх» — усталених, зрозумілих і незаперечно самоочевидних категорій — практично не мінялося. Як я уже згадував в «Орієнталізмі», цей розподіл походить від грецького ставлення до варварів, однак, незалежно від походження, до XIX сторіччя поняття «ідентичності» стало характерною ознакою й імперіалістичних культур, і тих культур, які намагалися опиратися європейським вторгненням.

Ми досі є спадкоємцями такого підходу, де людина означується за своєю нацією, яка, зі свого боку, вповноважена гіпотетично безперервною традицією. У Сполучених Штатах ці міркування довкола культурної ідентичності породили, зрозуміло, суперечки про те, які книжки й авторитетні джерела складають «нашу» традицію. Загалом, годі собі уявити виснажливішу справу, ніж намагання довести, що та чи та книжка є (або не є) частиною «нашої» традиції. Вона рясніє радше крайнощами, ніж внесками до історичної справедливості. Відверто кажучи, я не терплю думки про те, що «ми» повинні перейматися винятково або переважно «нашим». Так само я не можу пробачити реакції на подібну позицію, яка вимагає від арабів читати арабські книжки, застосовувати арабські методи тощо. Як казав С. Л. Р. Джеймс, Бетховен однаково належить і індіанцям Вест-Індії, і німцям, адже тепер його музика є частиною спадку людства.
Проте зрозуміло, що ідеологічні міркування про ідентичність переплелися з інтересами різноманітних груп (не всі з них {30} упосліджені меншості), котрі прагнуть установити пріоритети, які відображали б ці інтереси. Суттєва частина цієї книжки присвячена тому, що і як читати з сучасної історії, тож зараз я лише побіжно підсумую свої ідеї. Перш ніж визначити, з чого складено американську ідентичність, ми повинні визнати: позаяк суспільство імміґрантів накладається на руїни вагомої корінної присутності, американська ідентичність занадто різноманітна, щоб бути унітарною й гомогенною. Насправді боротьба точиться між прибічниками унітарної ідентичності й тими, хто розглядає ідентичність як комплекс, який не можна зредукувати й уніфікувати. Ця опозиція передбачає дві різні перспективи, дві історіографії: одну — лінійну й категоризовану, другу — контрапунктну і здебільшого кочову.

Я наполягаю на тому, що тільки друга перспектива вповні чутлива до реальності історичного досвіду. Почасти завдяки імперії всі культури переплелися, жодна не є ізольованою і чистою, всі гібридні, неоднорідні, надзвичайно диференційовані й немонолітні. Гадаю, що це справедливо і щодо сучасних Сполучених Штатів, і щодо модерного арабського світу, де — відповідно — загроза «неамериканськості» й небезпека для «арабськості» були вельми роздуті. На жаль, захисний, реакційний, навіть параноїдальний націоналізм часто вплетений у саму тканину освіти: діти й учні старших класів вчаться шанувати й прославляти унікальність своєї традиції (зазвичай за рахунок ворожого ставлення до інших традицій). Саме таким некритичним і бездумним формам освіти й думки адресовано цю книжку — нейтралізуючий засіб, наполегливу альтернативу, відверто дослідницьку можливість. Пишучи її, я скористався з утопічного простору, що ним і досі є університет, який, на мій погляд, повинен залишатися місцем, де досліджують, обговорюють і осмислюють схожі життєво важливі питання. Адже якщо він стане місцем, де насправді або насаджують, або розв’язують соціальні й політичні питання, то втратить університетську функцію і перетвориться на придаток до будь-якої політичної партії при владі.
Я не хотів би, щоб мене неправильно зрозуміли. Попри своє надзвичайне культурне розмаїття, Сполучені Штати є (і напевне залишаться) згуртованою нацією. Те саме можна сказати й про інші англомовні країни (Британію, Нову Зеландію, Австралію й Канаду) і навіть про Францію, де зараз проживають великі {31} групи імміґрантів. Звісно, полемічна розбіжність і поляризовані дебати, які Артур Шлезінґер у «Роз’єднанні Америки» називає шкідливими для вивчення історії, існують, проте, на мій погляд, це не віщує розпад країни [6].
 
Загалом, краще досліджувати історію, ніж утискати або заперечувати її. Не варто раптом лякатися того факту, що Сполучені Штати складаються з такої кількості історій, багато з яких нині вимагають уваги. Адже більшість із них завжди тут були, і з них насправді й було створене саме американське суспільство й американська політика (і навіть стиль історіописання). Інакше кажучи, результатом теперішніх дебатів про мультикультуралізм навряд стане «ліванізація». Та якщо ці дебати уторують шлях для політичних змін і для змін у самосприйнятті жінок, меншин та нових імміґрантів, то не варто цього боятися чи захищатися. Втім, слід таки пам’ятати про те, що наративи емансипації та просвітництва у своїй найсильнішій формі були також наративами інтеґрації, а не розділення, історіями людей, вилучених із основної групи, людей, які тепер виборюють своє місце в ній. І якщо старі й звичні уявлення про основну групу виявилися недостатньо гнучкими чи відкритими, щоб прийняти нові групи, тоді їх треба змінювати. Це куди краще, ніж відкидати ці виниклі групи.

Останнє, на чому я ще хотів би наголосити: ця книга — це книга вигнанця. З об’єктивних, незалежних від мене причин я виріс як араб із західною освітою. Відколи я себе пам’ятаю, я завжди почувався належним до обох світів, повністю не належачи жодному з них. Проте впродовж мого життя ті частини арабського світу, до яких я був найбільше прив’язаним, або зовсім змінилися унаслідок громадянських заворушень і війни, або просто припинили своє існування. Протягом тривалих періодів я був у США ізгоєм, зокрема, коли дійшло до війни проти (далеко не ідеальних) культур і суспільств арабського світу і США перетворилися на їхнього затятого противника. Однак у моєму випадку слово «вигнанець» не має сенсу трагічності і втрати, навпаки, належність до обох боків імперського вододілу дозволяє краще зрозуміти їх. Мало того, Нью-Йорк, де було написано цю книжку, — у багатьох сенсах «вигнанницьке» місто par excellence, організоване за маніхейським принципом колоніального міста, що його описав Фанон. Очевидно, все це стимулювало ті зацікавлення й тлумачення, на які я тут {32} наважився. Проте я знаю напевне, що описані мною обставини дозволили відчути, ніби я належу не до однієї історії і не до однієї групи. Тепер уже читач мусить вирішити, чи можна вважати такий стан реальною альтернативою нормальному сенсові належності лише до однієї культури, лояльності лише одній нації.

Думки, які склали цю книжку, спочатку були оприлюднені в серіях лекцій, які я прочитав в університетах Великої Британії, Сполучених Штатів та Канади в 1985-1988 роках. За такі можливості я надзвичайно вдячний викладачам і студентам Університету Кенту, Корнельського університету, Університету Західного Онтаріо, Університету Торонто й Університету Ессексу, а також Університету Чикаґо, де звучали попередні версії моїх тез. Пізніші варіанти деяких частин цієї книжки також були лекціями, прочитаними в Єйтсівській міжнародній школі в Сліґо, Оксфордському університеті (як лекція на вшанування Джорджа Антоніуса в Коледжі Святого Антонія), Університеті Міннесоти, Кінґз-коледжі Кембриджського університету, Дейвісівському центрі Університету Принстона, Беркбекському коледжі Лондонського університету й Університеті Пуерто-Ріко. Висловлюю щиру подяку за ласкаве запрошення й гостинність Деклану Кіберду, Шеймасу Діну, Дереку Гопвуду, Пітеру Неселроту, Тоні Тенеру, Наталі Девіс, а також Ґаяну Пракашеві, А. Волтону Літцу, Пітеру Галму, Дірдре Девід, Кену Бейтсу, Тессі Блекстоун, Бернарду Шарету, Лін Ініс, Пітеру Малфорду, Ґервазіо Луїсу Ґарсії та Марії де лос Анджелес Кастро. Великою честю для мене було запрошення прочитати першу Меморіальну лекцію Реймонда Вільямса в Лондоні 1989 року: з цієї нагоди я говорив про Камю і завдяки Ґремові Мартіну та покійній Джой Вільямс це стало для мене пам’ятним досвідом. Я мушу зауважити, що багато моментів цієї книжки пов’язані з ідеями Реймонда Вільямса, мого доброго приятеля і видатного критика, який завжди був для мене моральним прикладом.
Працюючи над цією книжкою, я безсоромно скористався з численних інтелектуальних, політичних і культурних зв’язків, зокрема з моїх близьких друзів — редакторів часописів, де вперше публікувалися деякі з цих сторінок: Тома Мітчелла («Critical Inquiry»), Річарда Пуар’є («Raritan Review»), Бена Зоненберґа («Grand Street»), А. Сіванандана («Race and Class»), {33}Джо Енн Віпієвскі («The Nation») та Карла Міллера («The London Review of Books»). Я вдячний також редакторам «The Guardian» (Лондон) і Полю Кіґану з видавництва «Penguin», за чийого сприяння я вперше висловив деякі з оприлюднених тут ідей. Крім того, я покладався на терплячість, гостинність і критичність своїх друзів: Дональда Мітчелла, Ібрагіма Абу-Лугода, Macao Мійоши, Джин Франко, Маріанни Макдональд, Анвара Абдель-Малека, Екбаля Ахмада, Джонатана Калера, Ґаятрі Співак, Гомі Бгабги, Беніти Паррі та Барбари Гарлоу. З особливим задоволенням визнаю яскравість і проникливість кількох своїх студентів із Колумбійського університету, якими гордився б кожен учитель. Ці молоді критики й науковці потішили мене своїми захопливими працями, вже виданими й добре відомими. Це Енн Мак-Клінток, Роб Ніксон, Сувенді Перера, Ґаурі Вішванатан і Тім Бреннан.

У підготуванні цього рукопису мені в різний спосіб допомогли Юмна Сіддікі, Аамір Муфті, Сюзан Лгота, Девід Бімз, Паола ді Робілант, Дебора Пулл, Анна Допіко, П’єр Ґаньє та Кіран Кеннеді. Зейнеб Істрабаді з подиву гідною терплячістю й майстерністю виконала важке завдання: розшифрувала мій кепський почерк і перетворила його на зрозумілі чернетки. Я дуже вдячний їй за постійну підтримку, гарний настрій і кмітливість. На різних стадіях редакторської роботи Френсіс Коаді і Кармен Каліль були вдячними читачами й добрими порадниками. Я також мушу висловити глибоку подяку і засвідчити своє надзвичайне захоплення Елізабет Сіфтон — давній подрузі, чудовому редактору та суворому й завжди прихильному критикові. Джордж Андреу був незмінним помічником у видавничому процесі. Моя сердечна подяка Мер’ям, Веді та Нейлі Саїд, які пережили з автором цієї книжки часами тяжкі обставини, за їхню постійну любов і підтримку.


Нью-Йорк, штат Нью-Йорк
Липень, 1992


Частина перша

Переплетені території, переплутані історії



На порядку денному було втриматися від питання і замовчати його. Дехто порушував мовчання, а дехто, живучи за поліцейськими стратегіями, живучи всередині них, підтримував його. Мене ж цікавлять стратегії його поруйнування.
Тоні Моррісон, «Граючись у темряві»

Інакше кажучи, історія — це не машина для підрахунків. Вона розгортається у свідомості й уяві та втілюється в різноманітних реакціях народної культури, що сама є ледь уловимим посередництвом матеріальних реальностей, фундаментального економічного факту, впертих об’єктивностей.
Безіл Девідсон, «Африка в модерній історії»





1. Імперія, географія, культура


Звернення до минулого — одна з найпоширеніших стратегій інтерпретації теперішнього. Їх породжує не лише незгода стосовно того, що було в минулому і чим було минуле, а радше непевність стосовно того, чи минуле насправді минуло, завершилося, пройшло, чи триває — хоч, мабуть, і в інших формах. Ця проблема стимулює різноманітні дискусії про впливи, провину й оцінки, про теперішні обставини і майбутні пріоритети.
В одному зі своїх найвідоміших ранніх критичних есе Томас Стернз Еліот порушує низку схожих питань, і хоча привід та мета цього есе майже суто естетичні, його формулювання можна перенести на інші сфери досвіду. Поет, пише Еліот, безперечно є індивідуальним талантом, проте він працює в межах традиції, що її не можна просто успадкувати, а лише здобути, «доклавши неабияких зусиль».

«Передумовою традиції є історичне чуття, яке ми можемо визнати майже обов’язковим для кожного, хто хотів би залишатися поетом і після досягнення двадцяти п’яти років; а історичне чуття потребує розуміння того, що минуле не тільки в минулому, а й у теперішньому. Історичне чуття примушує писати не лише з відчуттям свого покоління, а й із відчуттям того, що ціла європейська література від Гомера аж до нинішнього, зокрема й вітчизняного, письменства існує одночасно як певна цілісність. Це історичне чуття, яке є чуттям позачасового, а також минущого — позачасового і минущого воднораз, — є тим, що робить письменника традиційним. Водночас воно робить його свідомішим свого власного місця в часі, притомнішим своєї сучасності. {38}
Жоден поет, жоден митець не має повного значення сам по собі» [1].

Мені здається, що ці слова однаково стосуються і поетів, наділених критичним мисленням, і критиків, чиї праці спрямовані на глибоке розуміння поетичного процесу. Головна ідея полягає в тому, що, хоч ми й мусимо вповні розуміти минулість минулого, не існує обґрунтованого способу ізоляції минулого від теперішнього. Минуле й теперішнє насичують одне одного, одне означує друге, одне співіснує з другим (в абсолютно ідеальному сенсі, окресленому Еліотом). Одним словом, Еліот пропонує бачення літературної традиції, яка, зберігаючи часову послідовність, не зовсім від неї залежить. Ні минуле, ні теперішнє, як і жоден поет чи митець, не витворюють повного значення самі-одні.
Однак запропонований Еліотом синтез минулого, теперішнього й майбутнього ідеалістичний, бо не в останню чергу є наслідком його власної своєрідної історії [2]. Крім того, його розуміння часу не враховує аґресивну суперечку людей та інституцій за те, що вважати і що не вважати традицією, що доречне, а що — ні. Проте не можна не погодитися з головним арґументом Еліота: наше формулювання й репрезентація минулого формує наше розуміння й бачення теперішнього. Дозвольте навести приклад. Війна в Затоці у 1990-1991 роках — сутичка між Іраком і Сполученими Штатами — походила від двох фундаментально протилежних історій, кожну з яких офіційний істеблішмент цих країн використав із вигодою для себе. Модерна арабська історія у викладі іракської партії Баас демонструє незреалізовану, нездійснену можливість арабської незалежності, очорнену і «Заходом», і цілою низкою новіших ворогів, як-от арабський реакціонізм та сіонізм. Отже, криваву окупацію Кувейту Іраком обґрунтовували не тільки бісмаркіанськими принципами, а й упевненістю в тому, що араби повинні виправити заподіяні їм кривди, вирвавши в імперіалізму одну з його найбільших нагород. В американському ж баченні минулого, навпаки, Сполучені Штати були не класичною імперською владою, а відновниками справедливості по всьому світові, переслідувачами тиранії, захисниками свободи всюди й за будь-яку ціну. Війна неминуче зіштовхнула ці версії минулого.
Те, що Еліот казав про складність стосунків між минулим і теперішнім, особливо звучить як натяк у дебатах про значення {39} «імперіалізму». Це слово й ідея сьогодні настільки контроверзійні, наскільки обтяжені різними питаннями, сумнівами, суперечками й ідеологічними передумовами, аж до повного самозаперечення. Звісно, до певної міри йдеться про означення та спроби делімітації самого поняття: чи був імперіалізм головно економічним явищем? як далеко він зайшов? якими були його причини? чи був він системним явищем? коли він завершився і чи завершився взагалі? Перелік імен тих, хто долучився до дискусії в Європі й Америці, вражає: Каутський, Гілфердінґ, Люксембурґ, Гобсон, Ленін, Шумпетер, Арендт, Маґдофф, Пол Кеннеді. А видані останнім часом у США «Постання й падіння великих держав» Пола Кеннеді, ревізіоністські виклади історії Вільяма Еплмена Вільямса, Ґабріеля Колко, Ноама Хомського, Говарда Зінна й Волтера Лефебера та старанні захисти або прояснення американської політики як неімперіалістичної, написані різними стратегами, теоретиками й мудрецями, — все це підживлювало питання імперіалізму і його дотичності (або недотичности) до Сполучених Штатів як головної потуги сьогодення.
Згадані авторитети обговорювали переважно політичні й економічні питання, однак дуже мало уваги, як на мене, було приділено привілейованій ролі культури в модерному імперському досвіді. Непоміченим залишився той факт, що ґлобальний розмах класичного європейського імперіалізму XIX-XX сторіч і досі відкидає вагому тінь на наш час. Навряд чи сьогодні знайдеться хоча б один північноамериканець, африканець, європеєць, латиноамериканець, індієць, карибець, австралієць (перелік дуже довгий), котрого не зачепили б імперії минулого. Британія і Франція поділили між собою і контролювали неосяжні території: Канаду, Австралію, Нову Зеландію, колонії в Північній і Південній Америці та на Карибах, великі площі в Африці, на Близькому й Далекому Сході (Гонконґ залишатиметься британською колонією до 1997 року) 11, а також цілу Південну Азію.


11 Нагадаємо, що книгу було видано 1993 року. 1 липня 1997 року Гонконґ перейшов під юрисдикцію Китаю. Острів став британською колонією в результаті перемоги в Першій опіумній війні (1839-1842) і був переданий за умовами Нанкінського договору (1842). Британія також здобула деякі материкові території Китаю після Другої опіумної війни (1856-1860), що їх під загальною назвою «Нові Території» отримала в 99-річну оренду з 1 липня 1898 р. до 30 червня 1997 р. З наближенням кінця оренди уряд Марґарет Тетчер у 1980-х pp. {40} розпочав переговори з Китаєм щодо статусу Гонконґу. «Нові Території», які передбачалося повернути Китаю, становили більшу частину британської колонії, тож британський уряд не бачив сенсу далі утримувати сам лише острів Гонконґ. До того ж це могло спричинити політичні тертя між Китаєм і Британією. Тому за Спільною китайсько-британською декларацією 1984 р. до Китаю від 1997 р. переходила юрисдикція не лише над «Новими Територіями», а й над островом Гонконґ, які приєднувалися на умовах «одна країна, дві системи».


З часом ці землі були звільнені від британського і французького панування. Крім того, впродовж цілого XIX сторіччя (або його частини) Сполучені Штати, Росія та кілька менших європейських країн, не кажучи вже про Японію й Туреччину, теж були імперськими потугами. Ця модель домініонів або володінь заклала фундамент теперішнього, цілковито ґлобального світу. Електронні засоби комунікації, ґлобальний розмах торгівлі, доступності ресурсів, подорожей, інформації про погодні умови й екологічні зміни поєднали навіть найвіддаленіші куточки планети. Така низка моделей, на мою думку, була вперше закладена й уможливлена модерними імперіями.
Тепер я пристрасно й по-філософськи виступаю проти масштабного системобудування і всеохопних теорій людської історії. Проте мушу сказати, що, отримавши освіту й живучи в модерних імперіях, я приголомшений тим, як вони постійно розширювалися і якими були безжально інтеґраційними. У Маркса, чи в консервативних працях на зразок Дж. Р. Сілі, чи в модерному аналізі, наприклад у Д. К. Філдхауса або К. К. Елдріджа (його центральна праця — «Місія Англії») [3], читач бачить, що Британська імперія все об’єднала і розчинила в собі та разом з іншими імперіями зробила світ єдиним. Проте жодна людина (і вже напевне не я) не може побачити або вповні зрозуміти цей цілий імперський світ.
Читаючи дискусію між сучасними істориками Патріком О’Брайєном [4] та Л. Е. Девісом і Р. А. Гаттенбеком, які у своїй чільній праці «Маммона та гонитва за імперією» намагаються обчислити реальну прибутковість імперської діяльності [5], чи переглядаючи давніші суперечки, як-от полеміку між Робінсоном і Ґаллагером [6], чи вивчаючи розвідки з економіки залежності й ґлобального накопичення Андре Ґюндер Франка та Саміра Аміна [7] очима літературних і культурних істориків, ми змушені запитати, що все це означає, скажімо, для інтерпретацій {41} вікторіанського роману, або французької історіографії, або великої італійської опери, або німецької метафізики того самого періоду? З цього моменту ми вже не можемо іґнорувати імперії та імперський контекст нашого дослідження. Обговорюючи, як це робить О’Брайєн, «пропаґанду імперської експансії, [що] створила ілюзію безпеки й породила хибні сподівання, ніби великі прибутки накопичуватимуться у тих, хто інвестуватиме за її межі» [8], ми насправді говоримо про атмосферу, створену однаково імперією й романами, расовою теорією й географічними спекуляціями, поняттям національної ідентичності й міською (чи сільською) рутиною. Вислів «хибні сподівання» відсилає до «Великих сподівань», «інвестувати за її межі» — до Джозефа Седлі й Бекі Шарп 12, «створені ілюзії» — до «Втрачених ілюзій» 13. Точки перетину між культурою та імперіалізмом надто очевидні.


12 Герої роману «Ярмарок суєти» Вільяма Теккерея.
13 Роман Оноре де Бальзака. Укр. переклад див.: Бальзак, Оноре де. Втрачені ілюзії. — К.: Дніпро, 1986. — 631 с; або: Бальзак, Оноре де. Утрачені ілюзії. К., 1937. — 635 с.


Непросто пов’язати такі різні царини, продемонструвати роль культури в розростанні імперії, говорити про мистецтво, зберігаючи його унікальні здобутки і водночас окреслюючи його заанґажованість, однак, на мою думку, ми повинні цього прагнути, ставлячи мистецтво в ґлобальний, земний контекст. На кону — територія й володіння, географія і влада. Все в історії людства обертається навколо землі. Це означає, що нам слід брати до уваги життєвий простір, але це означає й те, що люди планували мати більшу територію, а відтак мусили щось робити з її корінним населенням. На найпримітивнішому рівні імперіалізм — це міркування про землю, розселення на землі й контроль над землею, яка не твоя власність, а земля віддалена, земля, на якій живуть і якою володіють інші. З різних причин це приваблює одних людей і здебільшого несе нечувані злидні для інших. Однак правда й те, що історики літератури, котрі вивчають, наприклад, творчість великого поета XVI сторіччя Едмунда Спенсера, не пов’язують його криваві плани щодо Ірландії — а він уявляв британську армію, яка по суті винищує місцеве корінне населення, — з його поетичними {42} здобутками чи з історією британського панування над Ірландією, що триває й дотепер.
Для цієї книжки я зосередився на реальних суперечках за землю і за населення цієї землі. Я намагався провести географічне розслідування історичного досвіду, пам’ятаючи про те, що Земля — це насправді один світ, у якому майже не існує порожніх, незаселених місць. Як ніхто не може існувати поза межами географії, так само ніхто не може бути зовсім вільним від боротьби за географію. Це складна й цікава боротьба, адже йдеться не тільки про солдатів і гармати, а й про ідеї, форми, образи та уявлення.
Багато людей і в так званому західному світі, або метрополії, і в «третьому», або колишньому колонізованому світі розуміють, що доба високого, або класичного імперіалізму, котрий досяг кульмінації в тому, що історик Ерік Гобсбаум так цікаво описав як «добу імперії», та більш-менш формально завершився демонтажем великих колоніальних структур після Другої світової війни, в той чи той спосіб має суттєвий культурний вплив на сьогодення. З різних причин вони відчувають нову потребу розуміння минулості або неминулості минулого, яка переноситься на сприйняття теперішнього й майбутнього.
В центрі такого сприйняття — майже ніким не опротестований факт: впродовж XIX сторіччя безпрецедентну владу, порівняно з якою влада Риму, Іспанії, Багдада чи Константинополя була свого часу куди менше грізною, сконцентрували Британія, Франція, а пізніше й інші західні країни, особливо Сполучені Штати. Двадцяте сторіччя довело «піднесення Заходу» до найвищої точки, а західна могутність дозволила імперським метрополійним центрам оволодівати територіями й підлеглими та акумулювати їх у гігантських масштабах. Враховуючи, що 1800 року західні сили претендували на 55% земної поверхні, фактично маючи у володінні близько 35%, а до 1878 року цифра зросла до 67%, щорічний приріст земель становив 215 тисяч квадратних кілометрів. До 1914 року він виріс у приголомшливу цифру — 620 тисяч квадратних кілометрів. Європейські володіння: колонії, протекторати, домініони і співдружності, складали майже 85% земної поверхні [9]. За всю історію людства жодне інше колоніальне утворення не мало такого розмаху, жодне не знало настільки тотального панування, жодне у владі {43} не контрастувало так із західною метрополією. В результаті, за словами Вільяма Мак-Ніла у «Гонитві за владою», «як ніколи доти, світ був об’єднаним в одне взаємопов’язане ціле» [10]. Наприкінці XIX сторіччя в самій Європі навряд чи знайшовся б якийсь не зачеплений імперським існуванням куточок життя. Економіки жадали закордонних ринків, сировини, дешевої робочої сили й надзвичайно прибуткових земель, а оборонні й зовнішньополітичні установи дедалі більше переймалися утриманням обширів віддалених територій і мас підпорядкованих народів. Західні держави, коли не змагалися — впритул і часами безжально — одна з одною за колонії (В. Ґ. Кірнан стверджує, що всі модерні імперії імітували одна одну [11]), наполегливо працювали над заселенням, межуванням, вивченням і, звісно ж, управлінням територій, які були під їхньою юрисдикцією.
У «Постанні Американської імперії» Річард Ван Олстін наголошує: досвід Америки від початку ґрунтувався на ідеї «імперіуму — домініону, штату чи суверенної держави, яка демографічно й територіально зростає, зміцнюючись у силі та владі» [12]. Довкола існували північноамериканські території, на які можна було претендувати і за які (з приголомшливим успіхом) можна було боротися; корінне населення, над яким можна було панувати, в різні способи його викорінюючи, різними методами витісняючи; а коли держава досягла повноліття й здобула владу у своїй півкулі, з’явилися віддалені землі, котрі можна було означити як життєво важливі для інтересів Америки, куди можна було вторгатися і за які можна було битися, скажімо, Філіппіни, Кариби, Центральна Америка, берберійське узбережжя, частини Європи та Близького Сходу, В’єтнам, Корея. Цікаво, що дискурс ствердження американської особливості, альтруїзму і потенціалу був настільки впливовим, що «імперіалізм» — чи то як слово, чи як ідеологія — тільки нещодавно (і то дуже рідко) почали вживати стосовно культури, політики й історії Сполучених Штатів. Однак між імперською політикою та культурою існує на диво безпосередній зв’язок. Американське ставлення до американської «величі», до ієрархій народів і до небезпек інших революцій (Американська революція вважається унікальною й неповторюваною в умовах будь-якої іншої країни) [13] залишається сталим, диктуючи (і затьмарюючи) імперські реалії, тоді як апологети американських інтересів за кордоном {44} наполягають на американській невинності, правоті й боротьбі за свободу. Пайл, персонаж «Тихого американця» Ґрема Ґріна, безжально точне втілення цієї культурної формації.
Одначе для громадян Британії та Франції XIX сторіччя імперія перебувала у фокусі невимушеної культурної уваги. Самі лише британська Індія та французька Північна Африка відігравали неоціненну роль в уяві, економіці, політичному житті і соціальній тканині британського та французького суспільств. Називаючи такі імена, як Ежен Делакруа, Едмунд Берк, Раскін, Карлейль, Джеймс і Джон Стюарт Міллі, Кіплінґ, Бальзак, Нерваль, Флобер чи Конрад, ми окреслюємо крихітний куточок реальності, набагато безкрайнішої, ніж могли охопити їхні таланти, навіть взяті разом. У віддалених володіннях цих двох імперських сил жили науковці й управлінці, мандрівники і торгівці, парламентарі, крамарі, письменники, мислителі, спекулянти, шукачі пригод, візіонери, поети та всі можливі покидьки й вигнанці, кожен із яких зробив свій внесок у формування колоніальної дійсності, що існувала в серці метрополійного життя.
У моїй праці термін «імперіалізм» означає практику, теорію та ставлення панівної метрополії, яка керує віддаленою територією. «Колоніалізм», котрий практично завжди є наслідком імперіалізму, — це насадження поселень на віддалених територіях. Цитуючи Майкла Дойла: «Імперія — це формальні чи неформальні стосунки, у яких одна держава контролює чинний політичний суверенітет іншого політичного суспільства. Цей контроль може досягатися за допомогою сили, політичної колаборації або економічної, соціальної чи культурної залежності. Імперіалізм — це всього-на-всього процес або політика встановлення чи підтримання імперії» [14]. У наш час власне колоніалізм переважно завершився. Імперіалізм, як побачимо далі, засидівся на своєму звичному місці — в загальнокультурній царині та у специфічних політичних, ідеологічних, економічних і соціальних практиках.
Ані імперіалізм, ані колоніалізм не є просто актами накопичення і надбання. Їх підтримують і, здається, навіть просувають подиву гідні ідеологічні формації, які містять уявлення про те, що певні території та народи потребують і шукають опанування; а також пов’язані з пануванням форми знання: лексика класичної імперської культури XIX сторіччя рясніє словами {45} й поняттями на зразок «нижчі раси», «підлеглі раси», «другорядні народи», «залежність», «експансія», «владність». Уявлення про культуру прояснювалися, закріплювалися, критикувалися або відкидалися з огляду на імперський досвід. А щодо курйозної, однак, здається, прийнятної ідеї, висловленої сто років тому Дж. Р. Сілі (він стверджував, що деякі віддалені європейські імперські володіння спочатку здобувалися бездумно), то навіть найбагатшій уяві вона не прояснює суперечливості й тривкості цих володінь, того, як систематизовано їх здобували й адміністрували, не кажучи вже про посилений контроль над ними та їхню явну присутність. Як зазначав у «Розкутому Прометеї» Девід Лендіс, «рішення певних європейських сил... заснувати „плантації“, себто перетворити свої колонії на безупинні підприємства, було, попри моральний аспект проблеми, важливим новаторством» [15]. Отже, наразі мене хвилює питання: як, отримавши первинний поштовх, здавалося б, незрозумілого походження й невідомої рушійної сили, ідея та практика створення імперії від Європи до далеких земель на кінець XIX сторіччя набула постійності й інтенсивності безупинного підприємства?
Першість Британської чи Французької імперії аж ніяк не затьмарює варту подиву модерну експансію Португалії, Іспанії, Голландії, Бельгії, Німеччини, Італії та — хоч і інакшу — Росії та США. Росія, однак, здобула свої імперські землі майже винятково за рахунок сусідів. На відміну від Британії та Франції, які стрибнули на тисячі кілометрів від своїх кордонів на інші континенти, Росія ковтала всі землі й народи, що прилягали до її кордонів, які в такий спосіб розширювалися все далі й далі на схід і південь. Проте у випадку Британії і Франції велика відстань до привабливих територій викликала проекцію далекосяжних інтересів. Саме вони в центрі моєї уваги, бо мені цікаво розглянути низку культурних форм і структур почування, породжених цією проекцією, а ще тому, що закордонне панування — це той світ, у якому я виріс і живу досі. Американський і російський одночасний статус наддержав, який проіснував трохи менше ніж півсторіччя, має різну історію походження та відмінні імперські траєкторії. Існує кілька різновидів панування й реакції на нього, однак тема цієї книжки — саме «західне» домінування та опір, який воно викликає. {46}
Очевидно, що в розширенні великих західних імперій надзвичайно важливу роль відігравали прибуток і сподівання на майбутній прибуток, на користь чого протягом сторіч свідчили принади спецій, цукру, рабів, каучуку, опіуму, бавовни, олова, золота і срібла, а також інерція, інвестування в уже створені підприємства, традиція та ринок або інституційні чинники, які забезпечували роботу підприємств. Проте імперіалізм і колоніалізм — це не тільки ці чинники. Крім прибутку, існувала завжди актуальна й актуалізована відданість ідеям імперіалізму і колоніалізму. Це, з одного боку, уможливило прийняття порядними чоловіками й жінками тієї ідеї, що віддалені території та їхнє корінне населення мусять бути підкореними, а з іншого — так наснажувало метрополію, що ці порядні люди сприймали імперіум як тривалий, майже метафізичний обов’язок керувати підлеглими, другорядними, менш розвинутими народами. Не варто забувати, що імперії майже не стикалися з внутрішнім опором, хоча досить часто вони поставали й підтримувалися за несприятливих, навіть невигідних умов. Проблеми полягали не лише у величезних труднощах, що їх терпіли колонізатори: завжди існувала надзвичайно ризикована кількісна нерівність між малою купкою дуже віддалених від дому європейців і масами тубільного населення на власній території. Наприклад, в Індії до 1930-х років «лише 4 тисячі чиновників за допомогою 60 тисяч військовиків та 90 тисяч цивільних (переважно бізнесменів і духовенства) розквартирувалися в країні з 300-мільйонним населенням» [16]. Можна лише здогадуватися про те, яка сила волі, самовпевненість, навіть зухвальство потрібні були для підтримки такого стану справ. Проте, як побачимо з романів «Подорож до Індії» 14 та «Кім», ці настрої принаймні не менш важливі, ніж кількість військовиків або чиновників чи мільйони фунтів, одержуваних Англією з Індії.


14 Роман Едварда Форстера, написаний 1924 року.


Імперська справа залежить від ідеї існування імперії (що, здається, дуже чітко зрозумів Конрад), тому культура найрізноманітнішими способами готується до неї. Тоді, своєю чергою, імперіалізм набуває певної зв’язності, здобуває низку досвідів і забезпечує присутність у культурі однаковою мірою і правителя, і підлеглого. Як зауважив один проникливий сучасний {47} дослідник імперіалізму: «Модерний імперіалізм був поєднанням різновагових елементів, сліди яких можна знайти в кожній історичній епосі. Можливо, основні причини цього явища (разом із причинами війни) треба шукати не так у матеріальних потребах, як у тривожному напруженні суспільств, викривлених класовою нерівністю, напруженні, що відбивається у викривлених ідеях в людських головах» [17].
Видатний консервативний історик імперії Д. К. Філдхаус наводить гостру ознаку того, наскільки вирішальним був момент відображення і розвитку в імперській культурі чинників напруги, нерівності й несправедливості, притаманних суспільству самої метрополії: «Основою імперської влади була внутрішня настанова колоніста. Прийняття ним субординації — в позитивному сенсі його спільних із материнською країною інтересів чи внаслідок неспроможності вигадати альтернативу — забезпечувало тривкість імперії» [18]. Філдхаус говорить про білих колоністів в обох Америках, проте його загальна теза ширша: тривкість імперії живилася з обох сторін — правителів і віддалених підданців, кожна з яких, своєю чергою, мала власну низку інтерпретацій спільної історії зі своєї позиції, з власним історичним сенсом, власними емоціями і традиціями. З колоніального минулого своєї країни пам’ять сьогоднішнього алжирського інтелектуала прискіпливо відбирає такі події, як французькі військові напади на мирні поселення, мордування ув’язнених під час війни за незалежність, радість від здобуття незалежності 1962 року. Для його ж французького колеґи, котрий міг брати участь в алжирській кампанії або чия родина жила в Алжирі, історія Алжиру приправлена гіркотою від його «втрати», а французька колонізаційна місія з її школами, охайно розпланованими містами і приємним життям має позитивне забарвлення, очевидно, навіть із відчуттям того, що «порушники порядку» й комуністи зруйнували ідилію стосунків між «нами» і «ними».
Доба високого імперіалізму XIX сторіччя великою мірою завершилася: після Другої світової війни Британія та Франція відмовилися від своїх найкращих володінь, багато менших держав теж позбулися своїх віддалених домініонів. Проте, знову нагадуючи слова Томаса Стернза Еліота, хоч та доба й мала свою власну ідентичність, значення імперського минулого на ній повністю {48} не замикається. Воно ввійшло в життя сотень мільйонів людей як спільна пам’ять та доволі суперечлива тканина культури, ідеології й політики і досі чинить величезний тиск. Франц Фанон казав: «Ми повинні категорично відмовитися від ситуації, в яку нас намагаються загнати західні країни. Знявши свої прапори й поліцейські загони з наших територій, колоніалізм та імперіалізм не сплатили своїх рахунків. Упродовж сторіч [чужоземні] капіталісти поводилися в слаборозвинутому світі не краще, ніж злочинці» [19]. Ми повинні критично оцінити ностальґію за імперією та злість і обурення, які вона викликає в тих, над ким панувала, уважно поглянути і скласти цілісне уявлення про культуру, що підживлювала почуття, думки і передусім уяву імперії. Ми також повинні спробувати збагнути гегемонію імперської ідеології, яка під кінець XIX сторіччя остаточно вкоренилася в тих культурах, чиї найменш гідні жалю риси ми й досі уславлюємо.
На мій погляд, у нашій теперішній критичній свідомості існує доволі серйозна прогалина. Через неї ми витрачаємо масу часу, скажімо, на розробку естетичних теорій Раскіна і Карлейля, не звертаючи уваги на той авторитет, яким їхні ідеї автоматично наділяли підпорядкування нижчих народів і колоніальних територій. Або візьмемо інший приклад: якщо ми не зрозуміємо, як великий європейський реалістичний роман досягнув однієї зі своїх головних цілей — майже непомітно підтримувати згоду суспільства на закордонну експансію, згоду на те, що, за словами Дж. А. Гобсона, «еґоїстичні сили на чолі Імперіалізму повинні використовувати захисні кольори ... безкорисливих рухів» [20], себто філантропії, релігії, науки й мистецтва, — то неправильно витлумачимо важливість культури та її резонанс в імперії і тоді, і тепер.
Це в жодному разі не означає огульне засудження й закидання критичними епітетами європейського або загалом західного мистецтва й культури. Аж ніяк. Я хочу дослідити, як відбувалися імперіалістичні процеси поза рівнем економічних законів і політичних рішень і як завдяки схильності, владі впізнаваних культурних формацій, тривалому укріпленню позицій в освіті, літературі, музиці та візуальному мистецтві вони проявлялися на іншому, дуже важливому рівні — на рівні національної культури, що її ми намагаємося стерилізувати як галерею незмінних інтелектуальних монументів, не заплямованих жодними земними {49} зв’язками. Непримиренну позицію з цього питання займав Вільям Блейк. «У Підґрунті Імперії лежать Мистецтво і Наука. Усуньте їх, Скиньте їх — і Не стане Імперії. Імперія йде слідом за Мистецтвом, а не навпаки, як вважають Англійці», — пише він у своїх коментарях до «Трактатів» Джошуа Рейнольдса [21].
Який у такому разі зв’язок між переслідуванням національно-імперських цілей і загальнонаціональною культурою? Сучасний інтелектуальний і академічний дискурс намагається відокремити і розділити їх: більшість науковців — вузькі спеціалісти; більшість фахових розвідок присвячено цілком автономним темам, приміром, індустріальному вікторіанському романові, французькій колоніальній політиці в Північній Африці тощо. Я віддавна наполягаю на тому, що подрібнення і розмноження сфер діяльності та спеціалізацій суперечить розумінню цілісності, коли предметом обговорення є все: персонаж, тлумачення й напрям або тенденція культурного досвіду. Випустити з поля зору або знехтувати національним чи міжнародним контекстом, скажімо, в діккенсівському зображенні бізнесменів вікторіанської доби, або ж зосередитися лише на внутрішньому зв’язку їхніх ролей у його романах означає втратити істотний зв’язок між його літературою та історичною дійсністю. І розуміння цього зв’язку не редукує і не зменшує цінності цих романів як мистецьких творів: навпаки, вони ще цікавіші і ще цінніші як твори мистецтва якраз із огляду на їхню приземленість, на складні зв’язки з їхнім реальним оточенням.
На початку роману «Домбі та син» Діккенс намагається підкреслити, наскільки для Домбі важливе народження сина. «Адже землю створено, щоб Домбі і Син могли на ній торгувати, сонце і місяць — щоб світили їм. Річки потекли і моря простерлись, щоб було де плавати їхнім кораблям. Веселка обіцяла їм гарну годину. Вітри тільки або сприяли, або перешкоджали. Зірки та планети оберталися на орбітах, щоб не зрушився світ, центром якого був торговельний дім „Домбі і Син“. Загальновживані скорочення набували для містера Домбі іншого змісту й стосувалися лише їхньої фірми: A. D. було вже не Anno Domini, a Anno Dombei... і Сина» [22].
Роль цього уривка очевидна — це опис самовпевненої зарозумілості Домбі, його нарцисичного самозабуття, його репресивного ставлення до свого щойно народженого дитяти. {50} Однак варто також запитати, як Домбі міг подумати, що всесвіт і час існують для того, аби він торгував? Ми також мусимо побачити в цьому уривкові (котрий зовсім не центральний у романі) припущення, властиве британським письменникам 40-х років XIX сторіччя, ніби це був, за словами Реймонда Вільямса, «вирішальний період, коли формувалася і виражалася свідомість нового цивілізаційного етапу». Але чому в такому разі Вільямс описує «цю трансформаційну, визвольну й загрозливу добу» [23] без жодних згадок про Індію, Африку, Близький Схід і Азію, адже саме на них, як іронічно показав Діккенс, поширилося і відбилося трансформоване британське життя?
Вільямс великий критик, чиї праці я високо ціную і з яких я багато користав, однак я відчуваю певну обмеженість у його міркуваннях про англійську літературу як таку, що стосується головно Англії. Ця ідея була центральною в його працях, так само як у працях більшості науковців і критиків. До того ж науковців, котрі пишуть про романи, працюють майже без винятку з ними (щоправда, Вільямс якраз не з таких). Подібні звички, як на мене, формує впливове, хоча й неточне, уявлення про те, що літературний твір — це автономне утворення. Натомість у цій своїй розвідці я намагатимуся показати, що література сама постійно відсилає до себе як до такої собі учасниці європейських закордонних кампаній, тим самим створюючи те, що Вільямс називає «структурами почування», які підтримують, розвивають і консолідують практику імперії. Звісно, Домбі — це не сам Діккенс, ані вся англійська література, але спосіб, у який Діккенс виражає еґоїзм Домбі, не лише воскрешає та висміює, а й напряму залежить від старих добрих дискурсів імперської вільної торгівлі, етосу британського меркантилізму та його відчуття майже необмежених можливостей для комерційного просування за кордоном.
Ці питання не треба відокремлювати від нашого розуміння роману XIX сторіччя, так само як літературу не можна відрубати від історії й суспільства. Позірна автономія мистецьких творів приписує їм щось на зразок окремішності, яка, на мою думку, накладає марудні обмеження, категорично їм невластиві. Однак я навмисне утримуюся від плекання цілковито завершеної теорії зв’язку між літературою і культурою, з одного боку, та імперіалізмом — з другого. Натомість я сподіваюся, {51} що ці зв’язки проступлять у своїх конкретних місцях у різноманітних текстах разом зі своїм оточенням — імперією, з яким можна налагоджувати стосунки і яке можна осмислювати, розвивати, розширювати та критикувати. Ні культура, ні імперіалізм не є інертними, тому зв’язки між ними як між історичними досвідами динамічні й складні. Моя засаднича мета — це не відокремлення, а пов’язування. У ньому я зацікавлений через головну філософську й методологічну причину: культурні форми гібридні, різнорідні, змішані і прийшов час, коли культурний аналіз мусить переглянути їхні зв’язки з дійсністю.






2. Образи минулого — чисті й нечисті

Наприкінці XX сторіччя майже повсюдно існувало загальне усвідомлення кордонів між культурами та поділів і відмінностей, які не лише дозволяють розрізняти ці культури, а й уможливлюють наше бачення того, наскільки культура є штучно створеною структурою влади та співучасті — милосердною до того, що вона охоплює, об’єднує та обґрунтовує, жорсткішою до того, що відкидає і понижує.
На мій погляд, усі національно визначені культури прагнуть незалежності, впливу і панування. У цьому схожість британської і французької, японської та індійської культур. Парадоксально, але водночас сьогодні ми як ніколи усвідомлюємо чудернацьку гібридність історичного й культурного досвідів, їхню дотичність до багатьох, часто суперечливих досвідів і царин, розуміємо, що вони перетинають національні кордони і позбавляють каральні дії їхньої простої догми й гучного патріотизму. Не будучи унітарними, монолітними чи автономними утвореннями, культури насправді сприймають більше «зовнішніх» елементів, неподібностей і відмінностей, ніж свідомо відкидають. Хто в теперішній Індії або Алжирі може упевнено відділити британський або французький компонент минулого від реалій сьогодення? Хто в Британії або Франції може чітко окреслити британський Лондон чи французький Париж, що не знали впливу Індії або Алжиру?
Це не ностальґійно-академічні чи теоретичні питання. Вони мають важливі соціальні й політичні наслідки, в чому можна переконатися за кілька коротких екскурсів у такі міста. {52} І в Лондоні, і в Парижі проживає дуже багато імміґрантів із колишніх колоній, які, своєю чергою, мають у повсякденному житті суттєвий осад британської або французької культури. Проте це очевидні речі. Візьмемо складніший приклад — загальноприйняті уявлення про класичну грецьку античність або про традицію як детермінанту національної ідентичності. Дослідження Мартіна Бернала («Чорна Афіна») та Еріка Гобсбаума й Теренса Рейнджера («Винайдення традиції») наголошують надзвичайний вплив теперішніх прагнень і планів на сконструйовані нами чисті (навіть очищені) образи добірного, генеалогічно придатного минулого, з якого ми вилучили небажані елементи, сліди й наративи. Скажімо, за Берналом, витоки грецької цивілізації спочатку знаходили у єгипетській, семітській та багатьох інших південних і східних культурах, а впродовж XIX сторіччя її переробили на «арійську», очистивши від семітського й африканського коріння або приховавши його. Самі ж грецькі автори відкрито визнавали мішане минуле своєї культури, тому європейські філологи в інтересах аттичної чистоти взяли на озброєння ідеологічну навичку мовчки оминати незручні уривки [24]. (Можна також пригадати, що лише в XIX сторіччі європейські історики, які вивчали хрестові походи, перестали посилатися на канібалізм серед франкських лицарів, хоча поїдання людської плоті відкрито згадується у хроніках хрестових походів.)
Не тільки уявлення про Грецію, так само образ європейської влади сформувався і закріпився впродовж XIX сторіччя. Хіба можна було здійснити це в інший спосіб, окрім як сфабрикувати ритуали, церемонії і традиції? Саме такий арґумент висувають Гобсбаум, Рейнджер та інші автори «Винайдення традиції» 15.


15 Укр. переклад див.: Винайдення традиції / За ред. Ерика Гобсбаума та Теренса Рейнджера / Пер. з англ. Микола Климчук. — К.: Ніка-Центр, 2005. — 448 с.


В часи, коли старі нитки й переплетіння, які зсередини зв’язували домодерні суспільства, почали обтріпуватися, а соціальний тиск управління численними віддаленими територіями й чималими новими внутрішніми землями зростав, європейські панівні еліти відчули нагальну потребу здійснити проекцію своєї влади в минуле, в такий спосіб даруючи їй історію й леґітимність, що ними могли наділити тільки традиція і довговічність. Наприклад, 1876 року королеву Вікторію проголосили {53} імператрицею Індії. Коли її намісник, лорд Літтон, прибув туди з візитом, по всій країні й на великому Імперському зібранні в Делі його вітали й ушановували, влаштовуючи на честь імператриці «традиційні» збори та урочисті прийняття (дурбари), ніби її правління передусім залежало не від могутності й одностороннього указу, а від вікових традицій [25].
Подібні конструкти вибудовувала й інша сторона, тобто бунтівні «тубільці», щодо свого доколоніального минулого. Наприклад, під час війни за незалежність Алжиру (1954-1962) процес деколонізації стимулював алжирців і мусульман створювати образи своєї уявної ідентичності до французької колонізації. Ця стратегія проймає висловлювання і твори більшості національних письменників доби боротьби за незалежність або за визволення в усьому колоніальному світі. Я хочу підкреслити мобілізуючу силу цих образів і традицій, а також їхню вигаданість або принаймні романтичну, фантастичну забарвленість. Згадаймо, що Єйтс робить для ірландської минувшини з її Кухулінами й величними династіями, котрі дають націоналістичній боротьбі об’єкт для відродження й замилування. У постколоніальних національних державах роль таких сутностей, як кельтський дух, неґритюд 16 або іслам, цілком зрозуміла: вони дотичні не лише до місцевих маніпуляторів, які, зокрема, використовують їх для прикриття своїх сучасних невдач, корупції і тиранії, а й до вишикуваних у бойовому порядку імперських контекстів, із яких вони походять і які їх потребували.


16 Фр. negritude — (букв.) характерні особливості неґритянської раси. Національно-культурний рух, започаткований франкомовними чорношкірими інтелектуалами в середині XX сторіччя; його чільні ідеологи — Леопольд Сенґор та Еме Сезер. Основа цього руху — ідея культурної єдності чорношкірого населення планети, попри географічні, мовні та інші бар’єри.


Хоча більшість колоній виборола свою незалежність, імперське ставлення, яке лежало в основі імперського завоювання, переважно існує й досі. 1910 року французький прибічник колоніалізму Жуль Арман казав: «Тоді слід визнати за принцип і відправну точку той факт, що ієрархія рас і цивілізацій існує і що ми належимо до вищої раси й цивілізації, але все ж таки визнати, що вищість, хоч і надає права, накладає й суворі обов’язки. Переконаність у власній вищості — не просто механічній, економічній {54} і військовій, а саме моральній вищості — узаконює завоювання тубільного населення. Вона лежить в основі нашої гідності й нашого права керувати рештою людства. Матеріальний аспект влади — тільки засіб для досягнення цього» [26].
Твердження Армана — предтеча нинішньої полеміки про вивищення західної цивілізації над рештою світу, найвищої цінності суто західної гуманітаристики, звеличеної консервативними філософами на зразок Аллана Блума, сутнісної нижчості (й загрози) незахідної людини, проголошеної ідеологічними орієнталістами, японофобами та критиками «тубільного» реґресу в Африці й Азії, — містить приголомшливе провіщення.
Отже, вплив минулого на культурні ставлення сьогодення важливіший за саме минуле. З причин, почасти залежних від імперського досвіду, старий поділ на колонізатора й колонізованого знову виник у формі так званих північно-південних стосунків. Це викликало захисні реакції, різноманітні риторичні й ідеологічні зіткнення та ледь стримувану ворожість, що з великою ймовірністю може спричинити (а деінде вже й спричинило) спустошливі війни. Чи існують шляхи переосмислення імперського досвіду, які, не поділяючи його термінів подрібнення, дозволяли б натомість змінити наше розуміння і минулого, і теперішнього, і наше ставлення до майбутнього?
Варто розпочати з характеристики найзагальніших способів того, як ставляться до заплутаної й різнобічної спадщини імперіалізму не лише ті, хто покинув колонії, а й ті, хто був там від початку і залишився, тобто корінне населення. Вочевидь, в Англії багато людей відчувають докори сумління або шкодують про індійський досвід своєї нації, але є й немало таких, хто сумує за старими добрими часами, хоча цінність цих часів, причина їхнього завершення, а також ставлення цих людей до тубільного націоналізму — це нерозв’язані й досі дражливі питання. Особливо це стосується ситуацій, які зачіпають міжрасові стосунки, як-от криза, спричинена публікацією «Сатанинських віршів» Салмана Рушді й подальшою фетвою — закликом стратити автора, виголошеним аятолою Хомейні.
Проте і в країнах «третього світу» дискусії з приводу колонізаторських практик та імперіалістичної ідеології, яка їх підживлювала, надзвичайно активні й різнорідні. Чимало людей вірить, що, попри всю свою гіркоту й принизливість, досвід, який {55} їх фактично поневолив, приніс також переваги у вигляді ліберальних ідей, національної самосвідомості й нових технологій. І, здається, з часом це зробило імперіалізм куди менше неприємним. Інші в постколоніальну добу осмислюють минуле колоніалізму задля кращого розуміння складностей сьогодення в нових незалежних державах. Про справжні проблеми демократії, розвитку й подальшої долі цих країн свідчить державне переслідування інтелектуалів, які насмілюються публічно діяти і пропаґувати свої ідеї: в Пакистані — Екбаль Ахмад і Фаїз Ахмад Фаїз, у Кенії — Нґуґі ва Тіонґо або в арабському світі Абдельрахман ель Муніф. Страждання цих визначних мислителів і митців не похитнули їхні безкомпромісні переконання і не пом’якшили їхні суворі покарання.
Ані Муніф, ані Фаїз, ані Нґуґі чи ще хтось, схожий на них, не мали ненависті до насадженого колоніалізму або до імперіалізму, який стояв за ним. Парадоксально, але і Захід, і чинна влада їхніх суспільств почули їх лише частково. З одного боку, чимало західних інтелектуалів сприйняли їх як належних минулому Ієремій, котрі засуджують лиха колишнього колоніалізму. З другого боку, уряди Саудівської Аравії, Пакистану й Кенії поставилися до них як до агентів зовнішніх сил, які заслуговували на ув’язнення або вигнання. Трагедія такого досвіду, як і багатьох інших постколоніальних досвідів, полягала в нечисленності спроб розібратися з поляризованими, радикально нерівними стосунками, що їх кожна сторона пам’ятає по-своєму. В метрополійному й екс-колонізованому світах сфери, точки напруги, порядки денні та спільноти громадян збігаються тільки почасти. На цей момент невеличкий простір, який вважається спільним, не породжує нічого, крім так званої «риторики обвинувачення».
Спочатку я хочу розглянути наявну дійсність інтелектуальних теренів, як спільних, так і розбіжних в постімперському публічному дискурсі, особливо спиняючись на тому, щу в цьому дискурсі породжує й підтримує риторику і політику обвинувачення. Далі, використовуючи погляди й методи того, що можна означити як порівняльне вивчення літератури імперіалізму, я розгляну, як переосмислене й переглянуте постімперське інтелектуальне ставлення може розширити простір, спільний для метрополійного та колишнього колонізованого суспільства. {56} Контрапунктно переглядаючи різні досвіди, ніби перебираючи те, що я називаю переплетеними й взаємонакладними історіями, спробую сформулювати альтернативу і політиці обвинувачення, і ще деструктивнішій політиці конфронтації та ворожнечі. Так може виникнути цікавіший спосіб секулярного тлумачення, загалом вартісніший, ніж засудження минулого, оплакування його завершення, ніж іще безперспективніша (через свою жорстокість, надзвичайну легкість і привабливість) ворожнеча між західними й незахідними культурами, яка спричиняє кризи. Світ замалий і занадто взаємозалежний, щоби пасивно за всім цим спостерігати.






3. Два бачення у «Серці темряви»

Панування та нерівний розподіл влади й багатства — споконвічні риси людського суспільства. Проте в сьогоднішньому ґлобальному контексті їх можна витлумачити як причетні до імперіалізму, до його історії, його нових форм. Нації сучасної Азії, Латинської Америки й Африки політично незалежні, але в багатьох аспектах вони залишаються так само підлеглими й залежними, як і за часів прямого правління європейських держав. З одного боку, це наслідок завданих самими собі ран. Критики штибу В. С. Найпола зазвичай кажуть: нехай вони (і всі знають, що «вони» означає кольорові, чурки, ніґери) самі себе звинувачують у тому, ким «вони» є, і не треба розводитися про спадщину імперіалізму. З іншого боку, безоглядне обвинувачення європейців у негараздах сьогодення навряд чи становить реальну альтернативу. Нам варто розглянути ці питання як мережу взаємозалежних історій. Придушувати ці історії було би безглуздою помилкою, проте зрозуміти їх корисно й цікаво.
Це нескладно збагнути. Якщо, сидячи в Оксфорді, Парижі чи Нью-Йорку, ви казатимете арабам або африканцям, що вони належать до засадничо слабкої і невідроджуваної культури, вам навряд чи вдасться їх переконати. Навіть якщо ви їх переможете, то, попри вашу очевидну силу й багатство, вони не визнають вашої посутньої вищості або права керувати ними. Історія цієї безвиході проходить через усі колонії, де спочатку білим панам опору не чинили, але зрештою вигнали їх геть. Звитяжні тубільці, навпаки, досить швидко зрозуміли, що Захід їм {57} потрібний і що ідея повної незалежності — це націоналістична вигадка, створена переважно тими, кого Фанон називає «націоналістичною буржуазією». Вона, своєю чергою, часто керує новими країнами, встановлюючи там бездушну експлуатаційну тиранію, схожу на тиранію колишніх панів.
Отже, наприкінці XX сторіччя імперський цикл попереднього сторіччя певним чином сам себе відтворює, хоча на сьогодні вже немає ані великих білих плям, ані рухомих погранич, ані нових привабливих місцин для колонізації. Ми живемо в одному ґлобальному середовищі з численними екологічними, економічними, соціальними й політичними тисками, що розривають його ще не проінтерпретовану тканину, яку ми погано собі уявляємо і слабо розуміємо. Будь-хто свідомий цієї цілісності занепокоїться тим, що еґоїстичні й вузькі інтереси — патріотизм, шовінізм та етнічна, релігійна й расова ненависть — можуть насправді призводити до масової деструктивності. Світ уже просто не може собі цього дозволити.
Не треба робити вигляд, ніби моделі гармонійного світового порядку вже в нас у кишені. Так само нещиро було би вважати, що ідеї миру й спільноти мають великі шанси в ситуації, коли аґресивне сприйняття «життєвих національних інтересів» або необмеженого суверенітету спонукає владу до активних дій. Сутичка Сполучених Штатів з Іраком та напад Іраку на Кувейт заради нафти — очевидні приклади. Дивно, що ці доволі наївні думки й учинки досі беззастережно й некритично приймаються, переважають у системі освіти та знову й знову повторюються у вихованні наступних поколінь. Усіх нас учать шанувати свою націю й захоплюватися своїми традиціями, непохитно боронити її інтереси, не зважаючи на інші суспільства. Новий і, на мою думку, страхітливий трайбалізм подрібнює суспільства, роз’єднує народи, сприяє жадібності, кривавим конфліктам та банальним утвердженням меншинної етнічної чи групової окремішності. Замало часу присвячено навіть не «вивченню інших культур» (який безглуздо розпливчастий вислів), а вивченню мапи взаємодій, дійсного й переважно ефективного щоденного та навіть щохвилинного руху між державами, суспільствами, групами й ідентичностями.
Ніхто не втримає в голові цілу цю мапу. Саме тому географію імперії та різнобічний імперський досвід, який лежить у її {58} підґрунті, варто спочатку розглянути через кілька характерних конфігурацій. Передовсім, озираючись на XIX сторіччя, бачимо, що поштовх до імперії насправді зібрав більшість земель під владою жменьки держав. Аби хоч трохи зрозуміти, що це значить, я пропоную поглянути на специфічний набір багатих культурних свідчень, які оживляють і оприявнюють взаємодію між Європою або Америкою, з одного боку, та імперіалізованим світом, з другого боку, як досвід для обох сторін зустрічі. Проте перш ніж перейти до цього історичного й систематичного перегляду, підготуймося: подивимося на залишки імперіалізму в сучасних культурних дискусіях — залишки насиченої, цікавої історії, яка парадоксальним чином водночас ґлобальна і локальна. Це також свідчить на користь живучості імперського минулого, що з дивовижною інтенсивністю провокує арґументи й контрарґументи. Ці сучасні нам сліди минулого в сьогоденні завжди напохваті, тому вони вказують шлях до вивчення історій (множина вжита навмисно), створених імперією. Не лише історій білого чоловіка і білої жінки, а й історій небілих людей, чиї землі й саме існування були в центрі уваги, навіть коли їхніми вимогами нехтували або ж відкидали їх.
Одна з важливих сучасних дискусій з приводу залишків імперіалізму, а саме про способи репрезентації «тубільців» у західних мас-медіа, ілюструє тривку взаємозалежність і взаємонакладність цих історій. Це вочевиднює не лише зміст дискусії, а навіть її форма, не лише те, що говориться, а й те, як, ким, де і для кого. Це питання варте ретельнішого дослідження, але воно вимагає й неабиякої самодисципліни, адже стратегії конфронтації надзвичайно розвинуті, спокусливі й завжди під рукою. 1984 року, задовго до появи «Сатанинських віршів», Салман Рушді констатував потік фільмів і статей про Британський Радж, аж до телесеріалу «Перлина британської корони» та екранізації Девідом Ліном «Шляху до Індії». Рушді зауважив, що ностальґія, відроджена теплими спогадами про британське правління в Індії, збіглася з Фолклендською війною, а «хвиля ревізіонізму стосовно Раджу, прикладом чого став величезний успіх цих художніх вигадок, — це мистецький відповідник хвилі консервативних ідеологій, яка накрила сучасну Британію». Критики відреаґували на те, що вони вважали публічним ниттям і ремствуваннями Рушді, цілковито зневаживши {59} його головну ідею. А Рушді цілив далі. Він намагався влучити в інтелектуалів, яких більше не стосувалося блискуче означення Джорджа Орвелла: місце інтелектуала в суспільстві — і всередині кита, і поза ним 17. За словами Рушді, сучасність «безкитова, це світ без тихих закутків, [де] не існує легкої втечі від історії, від галасу, від жахливої метушні» [27]. Проте головною думкою Рушді була не та, яку підхопили й заходилися дискутувати. Навпаки, головним питанням до обговорення було: чи насправді справи у «третьому світі» після звільнення колоній не занепали і чи не краще було б дослухатися до поодиноких (від себе додам — на щастя, дуже поодиноких) інтелектуалів із «третього світу», які мужньо списують чималу частку своїх теперішніх тираній, варварства й деґрадації на власні історії, досить непривабливі до колоніалізму й так само невідрадні після нього. Отже, в такому разі краще нещадна чесність В. С. Найпола, ніж абсурдна поза Рушді.
З настроїв, які викликав випадок Рушді 18 — й одразу, й пізніше, — можна зробити висновок, що на Заході багатьом урвався терпець. Після В’єтнаму й Ірану — зауважмо, що ці позначки зазвичай уживають для нагадування і про внутрішні американські травми (студентські заворушення 1960-х, громадська агонія у справі заручників у 1970-х), і про міжнародний конфлікт та «програш» В’єтнаму й Ірану радикальним націоналізмам, — постала потреба захищати кордони. Західну демократію було побито, і, хоча фізична шкода була заподіяна за кордоном, залишалося відчуття того, що Джиммі Картер одного разу досить дивно назвав «взаємними поруйнуваннями». Це відчуття, своєю чергою, призвело до переосмислення Заходом цілого процесу деколонізації. Хіба ж не «ми», підказували Заходові ці нові висновки, дали «їм» проґрес і модернізацію? Чи ж не забезпечили ми їм порядок і стабільність, яких вони відтоді не можуть собі забезпечити самі?


17 Ідеться про есе Джорджа Орвелла «В череві кита» (1939). За Орвеллом, черево кита дає надійний притулок тим, хто відмовляється боротися з добою, в якій «свободу думки визнано смертним гріхом, аж доки її не буде перетворено на позбавлену сенсу абстракцію».
18 Мається на увазі публікація «Сатанинських віршів» і наступна фетва аятоли Хомейні.


Чи не було це грубою, недоречною помилкою — {60} вірити в їхню здатність бути незалежними? Адже це призвело до появи бокасс і амінів, чиїми інтелектуальними відповідниками є люди на зразок Рушді. Чи не варто нам було притримати колонії і зберегти контроль над підлеглими та вторинними расами, залишаючись вірними нашим цивілізаційним обов’язкам?
Я розумію, що попереду відтворене мною — радше карикатура, а не реальна картина. Менше з тим, вона досить неприємно нагадує сказане багатьма людьми, хто вважав себе речником Заходу. Схоже, скепсису щодо того, чи існує насправді якийсь монолітний «Захід» поза низкою всеохопних узагальнень цілого екс-колоніального світу, майже не помітно. Перехід до сутностей і узагальнень супроводжувався зверненням до уявленої історії західних пожертв і подарунків із подальшою ганебною низкою невдячних укусів щедрої «західної» руки. «Чому після всього, що ми для них зробили, вони такі невдячні?» [28]
Як легко запхати величезну історію в простеньку формулу знехтуваної щедрості! Відкинуто й забуто розорені колоніальні народи, які впродовж сторіч існували в системі спрощеного судочинства, під нескінченним економічним гнітом, мирилися зі спотворенням свого соціального й приватного життя та беззахисним підпорядкуванням, що їх причиною була незмінна європейська вищість. Самі лишень мільйони африканців, проданих у рабство, — неймовірна ціна підтримки цієї вищості. Проте найчастіше відкидаються саме незліченні сліди, які надзвичайно багата на події і жорстока історія колоніального вторгнення хвилина за хвилиною, година за годиною залишала в життях людей і спільнот по обидва боки колоніального розділу.
Варто зауважити, наскільки узагальнювальна форма притаманна схожому сучасному дискурсові, який виражає вищість і навіть абсолютну центральність Заходу, наскільки всеохопні його ставлення й жести, як багато він у себе не допускає (навіть залучаючи, стискаючи і об’єднуючи). Раптом ми розуміємо, що нас відкинуто назад у часі, в кінець XIX сторіччя.
На мою думку, таке імперське ставлення чудово відбилося в складній і багатій наративній формі великої повісті Конрада «Серце темряви», написаної між 1898 і 1899 роками. З одного боку, оповідач, Марлоу, визнає трагічність тієї безвиході, в якій перебуває будь-яке мовлення: «...передати світовідчуття будь-якого фраґмента свого існування, що саме воно робить {61} його правдивим, передати його сенс, його приховану та наскрізну сутність неможливо... Ми живемо, як мріємо, — на самоті» [29]. А з другого боку, у власному нездоланному наративі подорожі в африканські нетрі до Куртца Марлоу вдається-таки передати дивовижну силу Куртцевого африканського досвіду. Своєю чергою, цей наратив безпосередньо пов’язаний із рятівною силою, а також з утратами й жахами європейської місії в темному світі. Все, що втратила, замовчала або просто вигадала надзвичайно захоплива оповідь Марлоу, компенсує історична рушійна сила наративу, темпоральний рух уперед — з відступами, описами, захопливими зустрічами тощо. У наративі подорожі до Центральної станції Куртца, чиїм інформатором і авторитетом він тепер стає, сам Марлоу рухається вперед-назад по спіралі. Так само під час його подорожі до верхів’я річки епізоди підхоплює основний потік, спрямований до того, що він називає «серцем Африки».
Зустріч посеред джунґлів із клерком у неправдоподібно білому костюмі, а пізніше з напівбожевільним арлекіноподібним росіянином, якого так зворушили Куртцові подарунки, змушує його на кілька абзаців відхилитися від головної оповіді. Проте засаднича незавершеність Марлоу, його ухиляння, химерні медитації над власними почуттями й ідеями, власне, і становлять безжальний перебіг подорожі, яка, попри численні перешкоди, долає джунґлі, час і проблеми й доходить до самого осердя всієї справи — Куртцової імперії торгівлі слоновою кісткою. Конрад хоче показати нам, що велика грабіжницька пригода Куртца, подорож Марлоу до верхів’я річки та й сам наратив пронизані спільною темою — демонстрацією європейської влади й волі в Африці (або над нею).
Від інших колоніальних письменників, його сучасників, Конрада відрізняє те, що з причин (почасти пов’язаних із колоніалізмом), які перетворили його, польського еміґранта, на найманця імперської системи, він був цілком свідомим того, що робив. Отже, як і інші його твори, «Серце темряви» не може бути лише прямолінійним переказом подорожі Марлоу. Це також драматизація самого Марлоу, колишнього мандрівника колоніальними землями, який розповідає свою історію групі британських слухачів у певний час у певному місці. Ця група складається переважно з ділків — у такий спосіб Конрад наголошує {61} на тому, що впродовж 1890-х років бізнес імперії (колись авантюрна і здебільшого індивідуалістична справа) перетворився на імперію бізнесу. (Варто зауважити, що приблизно тоді само Гелфорд Маккіндер, дослідник, географ і ліберальний імперіаліст, виступав із серією лекцій про імперіалізм у Лондонському інституті банкірів [30]. Можливо, Конрад знав про це.) Хоча мало не деспотичний тиск наративу Марлоу залишає виразне відчуття невідворотності вищої історичної сили імперіалізму, сили системи, яка репрезентує і промовляє за все у своїх володіннях, Конрад показує нам, що ця розповідь Марлоу випадкова, розіграна для низки британських слухачів-однодумців і обмежена до цієї ситуації.
Однак ані Конрад, ані Марлоу не розкривають нам повну картину того, що існує по той бік завойовницьких настроїв, утілених у Куртцові, Марлоу, колі слухачів на борту «Неллі» та Конрадові. Тобто мені йдеться про те, що «Серце темряви» впливовий твір, бо його стратегія й естетика, так би мовити, імперіалістичні. А в останніх роках XIX сторіччя це правило й за естетику, і за стратегію, і навіть за епістемологію — неминучу й невідворотну. Адже якщо ми справді не можемо осягнути чийсь досвід, а відтак мусимо залежати від аґресивного авторитету влади на зразок тієї, яку має Куртц, біла людина в джунґлях або Марлоу, іще одна біла людина й наратор, немає сенсу шукати інші, неімперіалістичні альтернативи. Система просто усунула їх, зробивши чимось немислимим. Зацикленість, абсолютна закритість твору не тільки естетично, а й логічно неприступна.
Конрад свідомий того, що оповідь Марлоу вміщено у наративі, а тому дозволяє нам, зрештою, зрозуміти й те, що цей імперіалізм, зовсім не придушуючи власну історію, відбувався й окреслювався ширшою історією — історією, яка починалася відразу за межами вузького кола європейців на борту «Неллі». Проте ці землі, здавалося, ніхто не населяв, отож і Конрад залишив їх безлюдними.
Враховуючи, яка неєвропейськість була тоді доступна Конрадові чи Марлоу, Конрад, вочевидь, не міг би використати Марлоу для репрезентації чогось іншого, ніж імперіалістичний світогляд. Незалежність була для білих і європейців; підлеглими чи другорядними народами слід було керувати; наука, освіта й {63} історія походили з Заходу. Конрад, справді, сумлінно засвідчував відмінності між бельгійським і британським ганебним колоніальним ставленням, проте він міг уявляти собі хіба світ, розтягнутий по тих чи тих західних володіннях. Маючи ж надзвичайно сильне осадове відчуття власної вигнанської марґінальності, Конрад досить чітко (а хтось сказав би — навіжено) позначив оповідь Марлоу перебіжністю як наслідком знаходження на самій межі між цим світом та іншим, невизначеним, проте відмінним. Ясна річ, Конрад не був видатним імперіалістичним ділком штибу Сесіла Родса чи Фредеріка Луґарда, хоча чудово розумів, що кожна людина, за словами Ганни Арендт, «потрапляючи у вир нескінченного процесу експансії, ...перестає бути тим, ким вона була, і, підкоряючись законам цього процесу, ототожнює себе з анонімними силами, яким їй належить служити, аби цей процес тривав і далі; вона сприйматиме себе як просто функцію і, зрештою, вважатиме таку функціональність, таке втілення в собі динаміки руху своїм найвищим досягненням» [31]. Конрад бачить, що імперіалізм, подібно до наративу, монополізував усю систему репрезентації (у випадку «Серця темряви» це дозволяє йому говорити від імені й африканців, і Куртца, й інших шукачів пригод, аж до Марлоу і його аудиторії). Усвідомивши себе ізгоєм, можна побачити, як працює цей механізм, але за тієї засадничої умови, що між спостерігачем і цією машинерією немає ідеальної синхронії або відповідності. Те, що Конрад ніколи не був англійцем, повністю інтеґрованим у систему культури, дозволило йому зберегти іронічну дистанцію в кожному своєму творі.
Отже, форма Конрадового наративу уможливила появу в постколоніальному світі, який прийшов на зміну його власному, двох типів арґументації, двох типів бачення. У межах одного з них стара імперська справа умовно завершується, а після Другої світової війни навіть зміцнюється. Таке бачення — це світ очима офіційного європейського чи західного імперіалізму. Хоча фізично західні люди залишили свої старі колонії в Африці й Азії, Захід повернув їх не лише як ринки, а і як місця на ідеологічній мапі, над якими він продовжував морально й інтелектуально панувати. Як висловився нещодавно один американський інтелектуал: «Покажіть мені Толстого серед зулусів». Аґресивно зверхня інклюзивність такої арґументації {64} притаманна тим, хто сьогодні говорить від імені Заходу про західні вчинки, а також про те, чим є, була і може бути решта світу. Твердження цього дискурсу відкидають те, що репрезентовано як «утрату», і наголошують на тому, що в онтологічному сенсі колоніальний світ уже від початку був якоюсь мірою втраченим, безнадійним, безвідмовно підлеглим. Поза тим, вони зосереджуються не на тому, що було спільним у колоніальному досвіді, а на тому, що ніколи не мусило бути спільним: влада і висока моральність, які супроводжують велику силу й проґрес. Риторично кажучи, цей дискурс виражено в організації політичних пристрастей, що — позичимо означення з чутливої критики модерних інтелектуалів Жульєном Бендою — неодмінно призводить до масових знищень, якщо не в буквальному, то напевне в риторичному сенсі.
Другий тип арґументації далеко не такий спірний. Він сприймає себе так, як Конрад сприймав власні наративи, — локалізованим у часі й місці, ні безумовно правильним, ні абсолютно певним. Як я вже казав, Конрад не дає нам підстав уважати, ніби він міг уявити вповні втілену альтернативу імперіалізмові: описані ним тубільці Африки, Азії й Америки були нездатні до незалежності. Здається, він розумів європейську опіку як даність, тож не міг передбачити, що станеться після її завершення. А воно таки буде хоча б тому, що — як і всі людські справи, як саме мовлення — у неї буде свій час, після якого має настати кінець. Датуючи імперіалізм, демонструючи його випадковість, фіксуючи його ілюзії та надзвичайну жорстокість і марнотратство (наприклад, у «Ностромо»), Конрад відкриває своїм пізнішим читачам шлях до іншої Африки, не розірваної на десятки європейських колоній, навіть якщо сам він слабо уявляв, як може існувати така Африка.
Повертаючись до першого прогнозу, зробленого Конрадовим твором, дискурс відродженої імперії підтверджує, що імперська зустріч XIX сторіччя й сьогодні окреслює кордони та боронить межі. Дивно, це проявляється також у надзвичайно складному й цікавому взаємообміні між колишніми колоніальними партнерами, наприклад, між Британією та Індією або Францією та франкомовними країнами Африки. Проте гучний антагонізм поляризованих дебатів між про- й антиімперіалістами, котрі кричать про національну долю, закордонні інтереси, {65} неоімперіалізм тощо, затьмарює цей обмін. Крім того, вони відвертають своїх однодумців — аґресивних західних людей і, що парадоксально, тих незахідних, до яких звертаються націоналісти й такі собі відроджені аятоли — від інших справжніх взаємообмінів. Усередині кожного ганебно згуртованого табору перебувають Бездоганні, Справедливі, Вірні, що їх ведуть Знавці, які відають Правду про себе та інших. Назовні ж перебуває різношерста купка сварливих інтелектуалів і невиразних скептиків, які безрезультатно ниють про минуле.
Впродовж 1970-80-х років, паралельно до вузькості горизонтів у тому, що я назвав першим із двох прогнозів «Серця темряви», відбулася важлива ідеологічна зміна, зокрема в акцентах і — цілком буквально — в орієнтаціях мислителів, відомих своїм радикалізмом. Пізні Жан-Франсуа Ліотар та Мішель Фуко, видатні французькі філософи (котрі у 1960-х виступали як апостоли радикалізму й інтелектуального бунту), говорять про дивовижну нову відсутність віри у те, що Ліотар називає великими леґітимізуючими наративами емансипації і просвітництва. У 1980-х роках він сказав: наш час — постмодерністичний, він зачіпає лише локальні питання, не історію, а проблеми, які потребують розв’язання, не велику реальність, а ігри [32]. Фуко також відвернув свою увагу від опозиційних сил модерного суспільства — правопорушників, поетів, покидьків та їм подібних, — які цікавили його своїм нестримним опором вилученню й залученню. Він вирішив, що з огляду на всеосяжність влади може бути за краще сконцентруватися на локальній мікрофізиці влади, яка оточує індивіда. Отже, слід було вивчати, культивувати та залежно від потреби переформовувати і створювати «Я» [33]. І в Ліотара, й у Фуко ми віднаходимо той самий троп, ужитий, щоб пояснити розчарування в політиці визволення: наратив, що встановлює стартову точку (яка вможливлює шлях) і мету (яка цей шлях виправдовує), більше не є адекватним засобом для прокреслення людської траєкторії в суспільстві. Немає чого чекати — ми застрягли у своєму колі, а тепер коло охоплює й межу. Після тривалої підтримки антиколоніальної боротьби в Алжирі, на Кубі, У В’єтнамі, Палестині та Ірані, яка для багатьох західних інтелектуалів стала символом їхнього найглибшого занурення в політику й філософію антиімперіалістичної деколонізації, {66} настав момент виснаження й розчарування [34]. Почали лунати репліки про марність підтримки революції, варварство нових режимів і — як крайній прояв розчарування — про те, що деколонізація прислужилася «світовому комунізмові».
Додамо тероризм і варварство. Додамо також екс-колоніальних експертів, чия широко розрекламована думка полягала в тому, що ці колоніальні народи заслуговують лише на колоніалізм, даремно «ми» вийшли з Адена, Алжиру, Індії, Індокитаю тощо і непогано було б туди повернутися. Додамо ще різних експертів і дослідників відносин між визвольними рухами, тероризмом та КДБ. Відродилася симпатія до того, що Джин Кіркпатрік назвала авторитарними (на противагу тоталітарним) режимами, які були союзниками Заходу. З приходом рейґанізму, тетчеризму тощо почалася нова фаза історії.
Попри інші ймовірні історичні тлумачення, безапеляційне вилучення «Заходу» з його власного досвіду в «периферійному світі», безперечно, не було і не є привабливим або повчальним учинком для сьогоднішнього інтелектуала. Це відрізає можливість пізнавати й відкривати те, що означає бути поза китом. Повернімося до Рушді по іншу цитату:

Як бачимо, вигаданий, вільний від політики всесвіт так само штучний, як і всесвіт, де нікому не треба працювати, їсти, ненавидіти, кохати або спати. Поза китом боротьба з особливими проблемами, що їх створює опанування політичного матеріалу, стає неодмінною і навіть захопливою справою, бо політика це спочатку фарс, а потім трагедія, а деколи (наприклад, у Пакистані Зія-уль-Хака) і перше, і друге. Поза китом письменник зобов’язаний прийняти те, що він (або вона) є частиною натовпу, частиною океану, частиною шторму, а отже, об’єктивність, як і досконалість, стає недосяжною метою, за яку треба боротися, попри неможливість її досягнути. Поза китом існує світ відомої формули Семюеля Беккета: «Я не можу продовжувати, я продовжуватиму» [35].

Хоча Рушді позичає свої образи в Орвелла, на мій погляд, вони цікавіше резонують із Конрадом. Адже тут з’являється другий наслідок, другий прогноз Конрадової наративної форми. У своїх відвертих референціях до зовнішнього світу Конрад указує на перспективу, зовнішню базовим імперіалістичним репрезентаціям, створеним Марлоу та його слухачами. Це глибоко {67} секулярна перспектива, яка не залежить ані від ідей історичної долі й есенціалізму, що його вона зазвичай тягне за собою, ані від історичної байдужості й покори. Перебування всередині відгороджує весь досвід імперіалізму, редаґує і підпорядковує його одному європоцентричному й підсумковому погляду. Інша, зовнішня перспектива передбачає наявність поля без особливих історичних привілеїв для однієї сторони.
Я не хотів би захоплюватися тлумаченням Рушді або вкладати у його тексти те, про що він, може, й не думав. У своїй полеміці з місцевими британськими медіа (до того як «Сатанинські вірші» змусили його переховуватися) він стверджував, що в популярних медіа-репрезентаціях Індії не впізнає правдивості власного досвіду. Я продовжу цю думку і скажу, що таке поєднання політики та культури й естетики цінне тим, що воно відкриває спільний ґрунт, прихований самою полемікою. Очевидно, найважче його побачити безпосереднім учасникам полеміки, які більше захищаються, ніж аналізують. Я чудово розумію гнів, яким палають доводи Рушді, адже я й сам почуваюся в кількісній і якісній меншості на тлі західного консенсусу щодо «третього світу» — жахливої халепи, культурно й політично нижчої території. Ми говоримо й пишемо як члени маленької меншини марґінальних голосів, у той час як наші критики, науковці й журналісти належать до заможної системи об’єднаних інформаційних і академічних ресурсів, яка має в розпорядженні газети, телемережі, журнали й інститути. Сьогодні більшість із них приєдналася до скрипучого хору правоспрямованих прокльонів, які все небіле, незахідне і неюдео-християнське відділяють від прийнятного й визначеного західного етосу, а тоді гуртують під різними принизливими заголовками: терористичне, марґінальне, другорядне або неважливе. Нападатися на зміст цих категорій означає захищати західний дух.
Та повернімося до Конрада і до того, що я назвав другою, менш імперіалістично-догматичною можливістю, яку пропонує «Серце темряви». Ще раз згадаємо, що Конрад розвиває оповідь на палубі корабля, пришвартованого на Темзі. Доки Марлоу розказує, сідає сонце, і наприкінці наративу серце темряви з’являється в Англії. Навколо слухачів Марлоу лежить невизначений і неясний світ. Іноді здається, що Конрад хоче {68} загорнути цей світ в імперський дискурс метрополії, представлений Марлоу. Однак завдяки власній зміщеній суб’єктивності він успішно протистоїть цьому бажанню. У мене завжди було враження, що це йому вдається переважно за рахунок формальних засобів. Свідомо закільцьовані оповідні форми Конрада привертають увагу своєю штучністю, заохочуючи нас відчути потенціал дійсності, яка видавалася недосяжною для імперіалізму, перебувала поза його контролем і тільки набагато пізніше, після Конрадової смерті 1924 року, втілилася в реальності.
Це потребує подальшого пояснення. Попри свої європейські імена й манери, Конрадові оповідачі не середні бездумні свідки європейського імперіалізму. Замість просто приймати те, що робиться в ім’я імперської ідеї, вони про це багато думають і переживають. Вони навіть стурбовані тим, чи зможуть сприймати її як щось рутинне. І їм це не вдається. Конрад демонструє розбіжність між ортодоксальними і власними поглядами на імперію, привертаючи увагу до того, як через зміщення в мові оповідача конструюються (і деконструюються) ідеї та цінності. Крім того, він ретельно продумує ці розповіді: оповідач — це мовець, його аудиторія, причина, через яку вони зібралися разом, характеристики голосу й ефект від розказаного — все це важливі й навіть нагальні аспекти історії, яку він розповідає. Наприклад, Марлоу ніколи не говорить просто. Він балансує між балакучістю і приголомшливим красномовством і не марнує шансів зробити дивні речі ще дивнішими, несподівано перекручуючи їх або роблячи неясними й суперечливими. У нього французький військовий корабель «обстрілював континент», красномовство Куртца видається водночас просвітницьким і шахрайським тощо. Його промова настільки багата на ці дивні розбіжності (Йен Ватт влучно назвав їх «відкладеними декодуваннями» [36]), що в результаті у безпосередньої аудиторії і в читача залишається гостре відчуття, ніби сказане ним — це не зовсім те, чим воно мало би бути або здаватися.
Проте головний сенс того, про що говорять Куртц і Марлоу, фактично зводиться до імперського панування: білих європейців над чорними африканцями та їхньою слоновою кісткою, цивілізації над примітивним темним континентом. Наголошуючи на розбіжності між офіційною «ідеєю» імперії та африканською дійсністю, яка надзвичайно дезорієнтує, Марлоу {69} порушує читачеве розуміння не лише самої ідеї імперії, а й чогось більш засадничого — самої реальності. Адже якщо Конрад може показати, що вся людська діяльність залежить від контролю над фундаментально нестабільною реальністю, до якої слова наближаються або зусиллям волі, або завдяки умовностям, то те саме стосується й імперії, і благоговіння перед ідеєю імперії тощо. Завдяки Конрадові ми перебуваємо у світі, який чи не весь час твориться і руйнується. Все, що видається стабільним і безпечним, наприклад поліцейський на розі, хіба трохи безпечніше від білої людини в джунґлях. Усе вимагає такої самої безперервної (хоча й сумнівної) перемоги над усепроникливою темрявою, яка під кінець розповіді однаково змальована у Лондоні і в Африці.
Геній Конрада дозволяв йому зрозуміти, що вічну темряву можна колонізувати й засвітити. «Серце темряви» повне референцій до mission civilisatrice, до милосердних і водночас жорстоких планів принести світло в темні закутки і до темних народів світу жестом волі та застосуванням сили. Але він також розумів, що слід визнавати незалежність цієї темряви. Куртц і Марлоу визнають темряву: перший перед смертю, другий — ретроспективно розмірковуючи над сенсом останніх слів Куртца. Вони (звісно, разом із Конрадом) випереджають свій час, розуміючи: те, що вони називають «темрявою», має власну автономію і може захопити й відібрати те, що імперіалізм забрав собі. Проте Марлоу і Куртц залишаються людьми свого часу, вони не можуть зробити наступний крок і визнати: те, що вони зневажливо й сліпо вважали неєвропейською «темрявою», насправді було неєвропейським світом, який опирався імперіалізмові, щоб одного дня повернути собі суверенітет і незалежність, а не відновити, як зневажливо каже Конрад, темряву. Трагічна обмеженість Конрада полягала в тому, що хоча він чітко бачив, що на одному з рівнів імперіалізм був, по суті, чистим домінуванням і загарбанням земель, він не міг дійти висновку, що імперіалізм має завершитися, аби «тубільці» могли жити вільно від європейського панування. Як людина свого часу Конрад не міг дарувати тубільцям їхньої свободи, попри власну жорстку критику імперіалізму, який зробив їх рабами.
Культурних та ідеологічних доказів того, що Конрад помилявся у свій європоцентричний спосіб, на диво багато. Існує {70} цілий рух, література й теорія опору і відповіді імперії (це тема частини III цієї книжки). У дуже різних постколоніальних реґіонах можна побачити надзвичайно енерґійні спроби розпочати полеміку з метрополією на рівних, щоб засвідчити розмаїтість і відмінності неєвропейського світу, його плани, пріоритети й історію. Мета цього свідчення — прописати, перетлумачити і розширити територію й царини, виборювані в Європи. Деякі свідчення, як-от праці двох важливих і активних іранських інтелектуалів, Алі Шаріаті та Джелаля Алі і-Ахмада, котрі промовами, книжками, записами й памфлетами підготували шлях Ісламській революції, — тлумачать колоніалізм, боронячи абсолютну протилежність корінної культури: Захід — це ворог, хвороба, зло. В інших випадках романісти на зразок кенійця Нґуґі й суданця Тайїба Саліха у своїй творчості присвоюють собі такі великі топоси колоніальної культури, як пошуки й подорож у невідоме, заявляючи про своє право використовувати їх для власних постколоніальних потреб. Герой Саліха в «Сезоні паломництва на північ» робить протилежне (і є таким) до того, що робить (і ким є) Куртц: чорна людина подорожує на північ, углиб білих територій.
Отже, між класичним імперіалізмом XIX сторіччя і тим, що він збудив у корінних культурах, які чинили опір, існує і вперта конфронтація, і обміни в дискусіях, взаємні запозичення та полеміка. Чимало найцікавіших постколоніальних письменників несуть у собі своє минуле: як рубці від принизливих ран, як стимул до різних практик, як потенційно виправлені бачення минулого, що прагнуть нового майбутнього, як досвіди, що знову й знову наполегливо тлумачаться і розгортаються, досвіди, у яких колись мовчазний тубілець говорить і діє на території, відібраній у імперії. Ці аспекти є у Рушді, у Дерека Волкотта, Еме Сезера, Чінуа Ачебе 19, Пабло Неруди, Брайана Фрейла 20.


19 Укр. переклад див.: Ачебе Чінуа. Няньчина помста / Пер. з англ. В. Коробка // Всесвіт. — 1978. — № 9. — С. 131-140.
20 Укр. переклад див.: Фріл Браєн. Почесні громадяни / Пер. з англ. Ростислав Доценко // Всесвіт. — 1978. — № 5.


Тепер ці письменники можуть по-справжньому прочитати великі колоніальні шедеври, які не лише хибно репрезентували їх, а й вважали нездатними прочитати та безпосередньо відповісти на {71} написане про них. Так само як європейська етнографія вважала тубільців нездатними втрутитися в науковий дискурс про них. Тепер спробуємо повніше оглянути цю нову ситуацію.






4. Суперечні досвіди

Для початку погодьмося, що існує незводиме суб’єктивне ядро людського досвіду, проте цей досвід теж історичний і секулярний, а відтак надається до аналізу та інтерпретації і — що найголовніше — не вичерпується універсальними теоріями, не характеризується і не обмежується доктринальними або національними кордонами, не прикутий раз і назавше до аналітичних конструктів. Якщо пристати на думку Антоніо Ґрамші про соціальну можливість і бажаність інтелектуального покликання, то доведеться відмовитися від того, щоб зводити аналіз історичного досвіду до винятків (згідно з якими, наприклад, лише жінки можуть зрозуміти жіночий досвід, лише євреї здатні збагнути єврейські страждання, лише колишні колоніальні суб’єкти зуміють осягнути колоніальний досвід).
Мені не йдеться про так звані два боки медалі. Проблема теорій есенціалізму й винятковості (як і проблема бар’єрів та сторін) полягає в тому, що вони спричиняють поляризацію, яка радше виправдовує і вибачає неосвіченість і демагогію, ніж уможливлює знання. Навіть побіжний погляд на сьогоднішню долю расових теорій і теорій сучасної держави та сучасного націоналізму потверджує цю гірку істину. Якщо ви заздалегідь упевнені в тому, що африканський, іранський, китайський, єврейський чи німецький досвід фундаментально цілісний, когерентний, окремішний, а отже, зрозумілий лише африканцям, іранцям, китайцям, євреям чи німцям, то ви, по-перше, визначаєте як сутнісне те, що, на мою думку, є історичною формацією і водночас результатом інтерпретації, тобто існування африканськості, єврейськості чи німецькості або, як у нашому випадку, орієнталізму й окциденталізму. А по-друге, як наслідок ви, мабуть, радше боронитимете цю сутність або досвід як такий, ніж прагнутимете повністю його зрозуміти та осягнути його переплетеність з іншими розуміннями і залежність від них. У результаті ви понижаєте в статусі різноманітні досвіди інших людей. {72}
Якщо ми від початку визнаємо неабияку заплутаність і комплексність історій окремих, проте взаємонакладних і пов’язаних між собою досвідів (належних жінкам, західним людям, чорношкірим, національним державам і культурам тощо), то не буде особливого інтелектуального сенсу надавати всім і кожному з них ідеальний і сутнісно відокремлений статус. Однак хотілося б зберегти унікальність кожного з них так само, як ми бережемо певне відчуття людської спільноти й актуальних суперечок, які сприяють її формуванню і є її частиною. На чудовий приклад такого підходу я вже посилався — це есе з «Винайдення традиції». Вони розглядають винайдені традиції, які вельми обмежені й локальні (наприклад, індійські дурбари та європейські футбольні матчі), дуже різняться між собою, а проте мають схожі характеристики. Головна думка цієї книги полягає в тому, що досить відмінні практики можна відчитувати й розуміти разом, позаяк вони належать до порівнюваних сфер людського досвіду, що їх Гобсбаум визначив так: вони намагаються «встановити наступність із відповідним історичним минулим» [37].
Щоб побачити зв’язок між ритуалами коронації в Англії та індійськими дурбарами кінця XIX сторіччя, потрібен порівняльний або радше контрапунктний погляд. Треба вміти обмірковувати й витлумачувати суперечні досвіди разом — досвіди, кожен із яких має свою особливу програму і темп розвитку, власні внутрішні формації, внутрішню зв’язність і систему зовнішніх стосунків, досвіди, які співіснують і взаємодіють один з одним. Приміром, Кіплінґів роман «Кім» посідає надзвичайно важливе місце в розвиткові англійського роману та в пізньовікторіанському суспільстві, проте його зображення Індії глибоко антитетичне рухові за індійську незалежність. І роман, і політичний рух, представлені або інтерпретовані поодинці, втратять вирішальну взаємосуперечність, яка їм надана через актуальний досвід імперії.
Тут я хотів би дещо прояснити. Поняття «суперечних досвідів» витворено не для того, щоб намагатися уникнути проблеми ідеології. Навпаки, жоден інтерпретований або відрефлектований досвід не можна визначити як безпосередній і жодному критикові або інтерпретатору не можна цілком довіряти, якщо він чи вона заявляє про досягнення Архімедової позиції, незалежної ні від історії, ні від суспільного оточення. {73} Моя інтерпретаційно-політична мета (в найширшому сенсі слова) шляхом їх зіставлення, зіткнення зробити паралельними ці погляди й досвіди, які ідеологічно й культурно закриті один для одного, сповнені намірів дистанціюватися від інших поглядів і досвідів або придушити їх. Не намагаючись применшити значення ідеології, демонстрація і драматизація суперечності підкреслює її культурну вагу. Це дає нам змогу визнати владу ідеології та збагнути її безперервний вплив.
Отже, протиставимо два приблизно рівночасні тексти початку XIX сторіччя (обидва датовані 1820-ми роками) — масивний і приголомшливо зв’язний «Опис Єгипту» та порівняно тонкий томик «Аджа’іб аль-Асар» Абд аль-Рахмана аль-Джабарті. «Опис» — це 24-томний підсумок експедиції Наполеона до Єгипту, написаний групою французьких науковців, яких він узяв із собою. Абд аль-Рахман аль-Джабарті, єгипетський нотабль і алім (себто релігійний лідер), жив під час французької експедиції і був її свідком. Спочатку візьмімо уривок із загального вступу до «Опису», написаний Жаном-Батістом-Жозефом Фур’є:

Розташований між Африкою й Азією, безпосередньо пов’язаний із Європою Єгипет займає центральну частину стародавнього континенту. Ця країна дарує лише величні спогади; це батьківщина мистецтв, яка зберегла численні пам’ятники; її головні храми й палаци, де колись мешкали її царі, все ще існують, навіть попри те, що її найменш давні споруди були збудовані ще до Троянської війни. Гомер, Лікург, Солон, Піфагор і Платон — усі вони їздили до Єгипту вивчати [природничі] науки, релігію і право. Александр заснував тут пишне місто, яке впродовж тривалого часу утримувало торгівельну першість, яке пам’ятає Помпея, Цезаря, Марка Антонія й Авґуста, котрі вирішували між собою долю Риму та решти світу. Тому для цієї країни властиво привертати увагу знаменитих володарів, які вирішують долю націй. Жоден народ — чи то на Заході, чи то в Азії — ще ніколи не акумулював такої приголомшливої могутності, яка б не повертала його в напрямку Єгипту, що якоюсь мірою вважався його природним жеребом [38].

Фур’є промовляє як рупор наполеонівського вторгнення до Єгипту 1798 року, котрий намагається це вторгнення логічно обґрунтувати. Викликаний ним резонанс великих імен, {74} розташування, обґрунтування, нормалізація чужоземного завоювання у сфері культурного тяжіння європейського існування — усе це перетворює завоювання із зіткнення армії-переможниці й переможеної армії на куди триваліший і повільніший процес. Вочевидь, він прийнятніший для європейського смаку, охопленого власними культурними припущеннями, ніж руйнівний досвід для завойованого єгиптянина.
Майже тоді само Джабарті записує у своїй книзі низку зболених і проникливих рефлексій з приводу завоювання. Він пише як готовий до боротьби релігійний діяч, фіксуючи вторгнення у свою країну та знищення свого суспільства.

Цей рік — початок епохи, позначеної великими битвами; раптом, ужахнувши, постали серйозні результати; без упину множаться біди, порушився порядок речей, розклався звичайний сенс життя, і руйнація захопила його, і спустошення стало всезагальним. [Далі як побожний мусульманин він вдається до саморефлексій і міркувань про долю свого народу.] „Господь, сказано в Корані (аят XI, сура 9), — не руйнує неправедно міст, жителі яких праведники“ [39].

Французьку експедицію супроводжувала велика група науковців, чиїм завданням було досліджувати Єгипет, як ніхто доти не робив. Вислідом їхніх старань і був гігантський «Опис». Однак Джабарті добре бачить і оцінює лише ті вияви влади, які він сприймає як призначену для Єгипту кару. Французька влада конструює його існування переможеного єгиптянина, для нього ж цей статус зводиться до того, щоб бути підпорядкованою часткою, здатною тільки фіксувати прихід і відхід французької армії, її імперські декрети, її незліченні суворі обмеження, її приголомшливу й, очевидно, нестримувану здатність робити те, що вона хоче, згідно з імперативами, на які співвітчизники Джабарті вплинути не могли. Суперечність між політикою, яка творить «Опис», і політикою негайної відповіді Джабарті виявляється абсолютною. Вона висуває на передній план територію, за яку вони змагаються на таких нерівних умовах.
Наразі неважко відстежити результати такого ставлення Джабарті. Це вже фактично робили покоління істориків, якоюсь мірою я теж робитиму це в наступних розділах. Його досвід породив глибоке антизахідництво, яке перетворилося на нав’язливу тему {75} єгипетської, арабської, ісламської історії та історії «третього світу». У творах Джабарті можна також віднайти зерна ісламського реформізму, який — як пізніше проголосили великий азхарський духівник і реформатор Мухаммед Абду та його видатний сучасник Джамаль аль-Дін аль-Афгані — доводив, що ісламові слід або модернізуватися, щоб суперничати з Заходом, або повернутися до свого мекського коріння, щоб краще з ним боротися. До того ж Джабарті говорить на самому початку потужної хвилі національної самосвідомості, кульмінацією якої стала єгипетська незалежність, теорія і практика Насера та його послідовників, а також сучасні рухи так званого ісламського фундаменталізму.
Менше з тим, історики неохоче пояснюють розвиток французької культури й історії в термінах єгипетської експедиції Наполеона. (Те саме стосується британського панування в Індії — панування такого величезного розмаху та сили, що для імперської культури воно стало природним явищем.) Однак те, що пізніші науковці й критики кажуть про європейські тексти, які в цілком буквальному сенсі постали тільки завдяки увічненню завоювання Орієнту в «Описі», — це теж дещо розмитий і майже непомітний результат колишнього суперництва. Писати нині про Нерваля і Флобера, чиї твори так сильно залежать від Орієнту, означає працювати на території, від початку нанесеній на карту французькою імперською перемогою, ступати її слідами і поширювати їх на 150 років європейського досвіду, хоча щойно сказане взайві висвітлює символічну суперечність між Джабарті та Фур’є. Імперське завоювання було не одноразовим зриванням покровів, а безперервно повторюваною, інституціалізованою присутністю у французькому житті, де відповідь мовчазній інкорпорованій нерівності між французькою культурою та переможеними культурами набувала різноманітних форм.
Асиметричність разюча. З одного боку, ми вважаємо, що кращі сторінки історії колоніальних територій постали внаслідок імперського вторгнення, з другого боку — існує не менш настирливе припущення, ніби колоніальні справи були марґінальними і напевне несуттєвими щодо центральної діяльності великих культур-метрополій. Тому в антропології, історії й культурології Європи та Сполучених Штатів існує тенденція трактувати світову історію з погляду такого собі західного надсуб’єкта, чий історизуючий і дисциплінарний риґоризм або відбирає {76} історію, або, як у постколоніальний період, реконструює її для людей і культур «без» історії. Дуже мало докладних критичних студій зосереджувалося на стосунках між модерним західним імперіалізмом та його культурою — ці глибоко симбіотичні стосунки самі породили своє блокування. Зокрема, надзвичайно формальна й ідеологічна залежність великого французького й англійського реалістичного роману від імперського контексту ще ніколи не вивчалася з загальнотеоретичного погляду. Гадаю, всі ці недомовки і обмеження відтворені в напружених журналістських дебатах про деколонізацію, у яких імперіалізм, по суті, публічно промовляє: «Ти — такий, який ти є, завдяки нам. Коли ми пішли, ти повернувся до свого жалюгідного становища. Пам’ятай про це або нічого не знатимеш, адже, безперечно, тепер ані тобі, ані нам інше знання про імперіалізм не знадобиться».
Якби дискутована цінність знання про імперіалізм полягала лише у сперечанні про методологію або академічні перспективи в історії культури, ставлення до нього як до справді несерйозного, хоч, може, й вартого уваги, було б виправданим. Однак фактично ми говоримо про вельми важливу й цікаву конфігурацію у світі влади та націй. Не викликає питань, наприклад, те, що в минулому десятиріччі надзвичайно інтенсивне повернення до родових і релігійних почуттів в усьому світі супроводжувало і поглиблювало безліч суперечностей між формами правління, які тривають з доби високого європейського імперіалізму (або й породжені нею). Мало того, різні форми боротьби за домінування між державами, націоналізмами, етнічними групами, реґіонами й культурними формаціями супроводили і посилили маніпуляцію поглядами й дискурсом, створення і споживання ідеологічних медіа-репрезентацій, спрощення й редукцію численних складностей до легкої загальновживаності, яку легше поширювати й експлуатувати в інтересах державної політики. В усьому цьому інтелектуали відігравали важливу роль. Ніде, на мою думку, вона не була такою вирішальною і водночас такою скомпрометованою, ніж в успадкованій від колоніалізму царині переплетіння знання й культури, де на політику секулярної інтерпретації роблять дуже високі ставки. Природно, владна перевага була на боці самозваних «західних» суспільств і публічних інтелектуалів, котрі служили їхніми апологетами й ідеологами. {77}
Проте чимало колишніх колонізованих держав відповіли на цей дисбаланс у цікавий спосіб. Сучасні дослідження Індії та Пакистану (наприклад, у «Студіях підлеглості») висувають на перший план співучасть постколоніальної поліцейської держави й інтелектуальної націоналістичної еліти. Схожі критичні студії створили арабські, африканські й латиноамериканські інтелектуали-опозиціонери. Але тут я докладніше зосереджуся на невдалому збігові, який сліпо штовхає західні сили до дій проти колишніх колонізованих народів. Під час написання цієї книжки сягнула апогею криза, спричинена іракським захопленням та анексією Кувейту. До Саудівської Аравії прибули сотні тисяч американських військовиків, літаків, кораблів, танків і ракет. Ірак звернувся по допомогу до арабського світу, розколотого на тих, хто підтримує Сполучені Штати (єгипетський президент Мубарак, Саудівська королівська родина, інші шейхи Перської затоки, марокканці), відвертих опонентів (Лівія та Судан) і тих, хто остаточно не визначився (Йорданія і Палестина). Організація Об’єднаних Націй розділилася на два табори, один із яких підтримав санкції проти Іраку, а другий виступив за блокаду країни Сполученими Штатами. Зрештою, Сполучені Штати переважили і почалася спустошлива війна. Дві центральні ідеї, безперечно, походили з минулого, все ще не втрачаючи впливу. Перша полягала в тому, що велика держава має право в будь-який спосіб боронити свої віддалені інтереси аж до військового втручання. Друга ідея відводила слабшим державам становище малих народів із меншими правами, мораллю й вимогами.
Важливу роль тут відігравали уявлення й політичні підходи, формовані й керовані мас-медіа. Як засвідчило чимало критичних праць в Європі й Сполучених Штатах, з часів війни 1967 року репрезентації арабського світу на Заході були грубими, редукціоністськими і вульґарно-расистськими. Проте фільми й телевізійні шоу, які зображали арабів як бридких «наїзників верблюдів», терористів та непристойно багатих «шейхів», і далі множилися, ніби з рогу достатку. Коли після інструкцій президента Буша мас-медіа мобілізувалися на захист американського способу життя, щоб змусити Ірак відступити, мало хто говорив про політичні, соціальні чи культурні реалії арабського життя (на більшість із яких сильно вплинули Сполучені Штати). Водночас якраз ці реалії уможливили страхітливу постать Саддама {78} Хусейна і складну систему інших, радикально відмінних конфігурацій — арабський роман (видатний арабський романіст Наґіб Махфуз 1988 року отримав Нобелівську премію 21) та чимало інституцій, які виживають серед того, що залишилося від громадянського суспільства. Факт, що мас-медіа набагато краще підготовлені до карикатури й сенсації, ніж до повільніших процесів культури й суспільства, незаперечний, проте глибша причина цих непорозумінь — імперська динаміка та особливо її тенденції до розділення, есенціалізації, домінування й реаґування.
Самовизначення — один із видів діяльності, практикований усіма культурами: воно має власну риторику, систему подій і авторитетів (наприклад, національні свята, кризові моменти, отці-засновники, базові тексти тощо) та свою власну внутрішню обізнаність. Однак у світі, котрий як ніколи доти тісно пов’язаний нагальними потребами електронних комунікацій, торгівлі, подорожей, екологічних і реґіональних конфліктів, що можуть поширюватися з небаченою швидкістю, утвердження ідентичності за жодних умов не тільки формальність. Особливо небезпечним мені здається те, що це утвердження може реґресивно мобілізувати пристрасті, які відкидають людей назад, у ранньоімперіалістичні часи, коли Захід та його опоненти захищали й навіть утілювали чесноти, які є чеснотами лише на війні.
Може, дещо тривіальний приклад цього — колонка, написана одним із чільних орієнталістів у Сполучених Штатах Бернардом Льюїсом для «The Wall Street Journal» від 2 травня 1989 року. Льюїс долучився до дискусії про зміну «західного канону». Він (виступаючи як авторитет з проблем ісламу) зайняв крайню позицію стосовно студентів і професорів Стенфордського університету, які проголосували за модифікацію навчальної програми і збільшення в ній числа текстів, написаних неєвропейцями, жінками та ін.: «Якщо західна культура насправді відійде, то разом з нею відійде багато речей і на її місце прийдуть інші речі».


21 Укр. переклад див.: Махфуз Нагіб. Історія без початку й кінця / З араб. пер. Володимир Плачинда // Всесвіт. — 1989. — № 6. — С. 73-101; Махфуз Нагіб. Пансіонат «Мірамар»: Роман / З араб. пер. Володимир Плачинда // Всесвіт. 1997. — № 2.


Хоча ніхто не казав чогось настільки безглуздого, як «західна культура мусить відійти», Льюїсова арґументація {79} зосереджена на справах величніших, аніж абсолютна точність. Далі він розроджується чудовою ідеєю: зміни в списку літератури відповідають загибелі західної культури, тож слідом мають з’явитися такі речі (він назвав їх поіменно), як відновлення рабства, полігамія та дитячі шлюби. До цієї приголомшливої тези Льюїс додає, що «зацікавлення іншими культурами», яке, на його думку, притаманне лише Заходові, так само минеться.
Ця симптоматична і навіть трохи комічна арґументація — прикмета не лише надзвичайно девальвованого сенсу західної винятковості в культурних досягненнях, а й страшенно обмеженого, майже істерично антагоністичного погляду на решту світу. Говорити, що без Заходу повернулися б рабство і бігамія, означає відкидати можливість хоч якоїсь перемоги над тиранією й варварством поза межами Заходу. Ефект Льюїсової арґументації — доведення незахідної людини до несамовитої люті або з однаково неприємними наслідками до хизування здобутками незахідних культур. Риторичне відокремлення культур — замість стверджувати взаємозалежність різноманітних історій одна від одної та неодмінну взаємодію сучасних суспільств одного з одним — ґарантує криваву імперську боротьбу між ними. Сумна казка повторюється знову й знову.
Інший приклад — випадок, який стався наприкінці 1986 року під час показу телевізійного документального фільму «Африканці» та подальшої дискусії довкола нього. Цей серіал, замовлений і здебільшого фінансований BBC, написав і начитав видатний науковець, професор політології Університету Мічиґану Алі Мазруї — кенієць і мусульманин, чия компетентність та добре ім’я першорядного наукового авторитета були поза сумнівом. Серіал Мазруї ґрунтувався на двох речах: уперше в історії, в якій домінували західні репрезентації Африки (або, користуючись висловом із книжки Крістофера Міллера «Порожня темрява», у якій домінував дискурс, абсолютно африканістичний у кожному випадку і на кожному кроці) [40], африканець репрезентував себе й Африку перед західною аудиторією, що її суспільства впродовж кількох сторіч грабували, колонізували й поневолювали Африку. По-друге, африканська історія складалася з трьох елементів або, мовою Мазруї, концентричних кіл: корінного африканського досвіду, досвіду ісламу та досвіду імперіалізму. {80}
Спочатку Національна пожертва для гуманітарних дисциплін скасувала фінансову підтримку трансляції цього документального фільму, але він усе-таки вийшов на каналі PBS. Тоді провідна американська газета «The New York Times» почала послідовні атаки на нього в серії статей (тоді) телевізійного кореспондента Джона Коррі (від 14 вересня, 9 і 26 жовтня 1986 року). Опуси Коррі без перебільшення можна назвати безглуздими й напівістеричними. Передусім він звинуватив персонально Мазруї в «ідеологічних» винятках і акцентах, наприклад у тому, що той ніде не згадав про Ізраїль (у програмі про африканську історію Ізраїль міг здаватися Мазруї недоречним) і суттєво перебільшив лиха західного колоніалізму. У своїх нападах Коррі особливо підкреслював «моралістичні й політичні ординати» Мазруї. Цей специфічний евфемізм означав, що Мазруї мало не безпринципний пропаґандист. Так Коррі легше було піддавати сумніву наведені факти про кількість людей, померлих на будівництві Суецького каналу, вбитих під час війни за визволення Алжиру тощо. За його бурхливою і безладною писаниною ховалася тривожна і неприйнятна (для Коррі) реальність самого вчинку Мазруї. Нарешті на Заході у телевізійному прайм-таймі з’явився африканець, котрий насмілився звинуватити Захід у його діяннях, у такий спосіб відкривши справу, яка вважалася закритою. Те, що Мазруї позитивно висловлюється про іслам, те, що він демонструє засилля «західного» історичного методу та політичної риторики, кінець кінцем те, що сам він з’являється як переконлива модель справжньої людської істоти — усе це абсолютно суперечить відновленій імперській ідеології, речником якої, можливо й ненавмисне, виступає Коррі. В осерді цієї ідеології лежить аксіома: неєвропейці не повинні репрезентувати свої погляди на європейську й американську історії, як ці історії замахуються на колонії. Якщо ж вони все-таки наважаться на такий крок, то мусять зустріти рішучий опір.
Увесь спадок того, що метафорично можна назвати напругою між Кіплінґом, який, урешті-решт, бачив лише політику імперії, і Фаноном, який намагався заглянути по той бік націоналістичних тверджень, що прийшли на зміну класичному імперіалізмові, був катастрофічним. Визнаймо, що в умовах суперечності між європейською колоніальною силою і силою колонізованого суспільства існувала історична неодмінність, через яку {81} колоніальний тиск породжував антиколоніальний опір. Мене турбує те, у який спосіб цей конфлікт через покоління триває у жалюгідній і тому дедалі небезпечнішій формі завдяки некритичному альянсові між інтелектуалами й владними інституціями, що відтворює модель попередньої імперіалістичної історії. Як я вже відзначав, це призводить до інтелектуальної політики обвинувачення та критичного зменшення обсягу матеріалу, що його інтелектуали й історики культури пропонують до розгляду та обговорення.
Який набір різноманітних стратегій можна застосовувати для розширення, розвитку й поглиблення нашого знання того, як минуле й теперішнє імперської зустрічі взаємодіють між собою? Мені це видається питанням невідкладної важливості, і насправді воно теж пояснює ідею, яка лежить в основі цієї книжки. Дозвольте стисло проілюструвати її двома прикладами-розповідями. Більш формальний і методологічний опис питань, а також культурних інтерпретацій і політик, які випливають із цих прикладів, я запропоную далі.
Кілька років тому випадок звів мене з арабським християнським священиком, котрий прибув до Сполучених Штатів, як він пояснював мені, з надзвичайно терміновою і неприємною місією. Так сталося, що я від народження був членом малої, але важливої меншини, якій він служив, — меншини арабських християн-протестантів, тож мені було вельми цікаво його послухати. Починаючи з 1860-х років, існувала протестантська громада, яка охоплювала кілька сект, розкиданих по всьому Леванту. Великою мірою це був результат імперського змагання за навернених та громадян Османської імперії, переважно в Сирії, Лівані й Палестині. Звісно, з часом ці конґреґації (серед інших пресвітеріанська, євангелістська, єпископальна і баптистська) набули власної ідентичності і традицій, створили власні інституції. Все це без винятку відіграло поважну роль протягом арабського ренесансу 22.


22 Період і течія в арабській культурі, які асоціюються з XIX — початком XX сторіччя та ідеєю пан-арабського націоналізму. Поштовхом до його початку вважають експедицію Наполеона до Єгипту (1798). Одним із головних проявів арабського ренесансу став розвиток модерних жанрів в арабській літературі, зокрема роману й есе. Центрами цього руху були Єгипет, Левант (нинішні Сирія, Ліван і Палестина) та Ірак. {82}


Однак приблизно 110 років по тому ті самі європейські й американські синоди та церкви, які санкціонували і насправді підживлювали перші місіонерські зусилля, без жодних попереджень заповзялися переглянути стан справ. Вони зрозуміли, що східне християнство насправді заснувала Грецька православна церква (з якої, слід зазначити, у протестантизм прийшла переважна більшість левантійських новонавернених: протестантські місіонери XIX сторіччя були абсолютно безпорадними у вихрещенні мусульман або євреїв). Тепер, у 1980-ті роки, західні патрони арабських протестантських громад закликали своїх вірних повернутися в лоно православ’я. Точилися розмови про позбавлення фінансової підтримки, розформування церков і шкіл, у певному сенсі про анулювання всієї системи. Сто років тому місіонерське керівництво зробило помилку, відрізавши східних християн від матері-церкви, нині вони повинні туди повернутися.
Для мого приятеля-священика це було доволі брутальною випадковістю. Якби не йшлося про справді скривджені почуття, можна було б сприйняти всю цю історію просто як жорстокий жарт. Проте найбільше мене вразило те, як мій приятель наводив арґументи. Він пояснив, що в Америці збирається сказати своєму церковному керівництву, мовляв, він може зрозуміти новий пункт доктрини про те, що сучасний екуменізм має загальну тенденцію до асиміляції малих сект і захисту основної громади, а не до заохочення цих сект зберігати незалежність від матері-церкви — це ще надається до обговорення. Але жахливо імперіалістичною і цілковито зі сфери владної політики видається йому тотальна іґнорація, яка просто викреслила понад сторічний досвід арабського протестантизму, наче його ніколи й не було. Вони навіть не намагалися збагнути, — казав мій глибоко вражений приятель, — що хоча колись ми були їхніми новонаверненими й учнями, ми більше сотні років були також їхніми добрими партнерами. Ми довіряли їм і нашому власному досвіду. Ми розвинули власну цілісність і плекали власну арабсько-протестантську ідентичність не лише в межах свого середовища, а й — духовно — всередині їхнього. Як ми мали би стерти власну автономну модерну історію? Як вони можуть казати, що помилку, яку вони зробили сторіччя тому, сьогодні можна виправити помахом пера в Нью-Йорку чи в Лондоні? {83}
Треба сказати, що ця зворушлива історія стосується досвіду імперіалізму, що викликає радше співчуття й розуміння, ніж антагонізм, обурення чи опір. Одна зі сторін наполягала на важливості спільного досвіду. Це правда, що колись існували головні й підлеглі, однак відбувалися ще й діалог та комунікація. Гадаю, в цій історії можна угледіти маніпуляції владою — приділяти увагу або відмовляти в ній, — яка вкрай необхідна для інтерпретації та політики. Імпліцитна арґументація західного місіонерського керівництва полягала в тому, що араби з того, що їм давали, взяли щось цінне. Але в цих стосунках історичної залежності й підлеглості все, що давалося, йшло в один бік і цінність належала здебільшого одній стороні. Взаємність вважалася абсолютно неможливою.
Цю алегорію сфери уваги — більшої чи меншої за обсягом, більше чи менше рівної за цінністю і якістю — постімперська ситуація створила для інтерпретації.
Другу загальну проблему, яку я хочу підняти, також можна проілюструвати за допомогою прикладу. Однією з канонічних тем модерної інтелектуальної історії був розвиток панівних дискурсів та дисциплінарних традицій у головних сферах природничо-наукового, соціального й культурного дослідження. Я не знаю випадків, коли парадигми для цієї теми не походили б із того, що вважалося суто західними джерелами. Прикладом може бути доробок Фуко та в іншій сфері Реймонда Вільямса. Я загалом погоджуюся з генеалогічними відкриттями цих двох знаних науковців і вельми їм вдячний, однак для них обох імперський досвід зовсім недоречний. Це теоретична похибка, яка є нормою в західних культурологічних і природничих дисциплінах, окрім рідкісних досліджень з історії антропології, як-то «Час та Інший» Йоганнеса Фабіана й «Антропологія та колоніальна зустріч» Талала Асада, або з історії соціології, як праця Брайана Тернера «Маркс і кінець орієнталізму» [41]. Написати «Орієнталізм» мене почасти підштовхнуло бажання продемонструвати залежність позірно незалежних і аполітичних культурологічних дисциплін від абсолютно ницої історії імперіалістичної ідеології та колоніалістської практики.
Проте, зізнаюся, я також свідомо намагався висловити незадоволення стінами заперечення, які звели навколо студій політики і які видавали себе за безсуперечну, посутньо прагматичну {84} наукову справу. Хоч який ефект справила моя книжка, він був би неможливий, якби серед частини молодшої ґенерації науковців Заходу та колишнього колонізованого світу не існувала готовність свіжим поглядом подивитися на свої спільні історії. Попри уїдливість та обвинувачення, які супроводжували їхні зусилля, вони створили чимало ревізіоністичних розвідок. (Насправді такі розвідки почали з’являтися ще сто років тому під час антиімперського опору в усьому незахідному світі.) Багато таких сучасніших досліджень, які я далі обговорюватиму, цінні, бо виходять за межі оречевлених полярностей Сходу і Заходу. Вони прагнуть розважливо й конкретно осмислити неоднорідні і подекуди дивні події, які зазвичай випадають з поля зору так званих істориків світу і колоніальних орієнталістів, котрі намагалися згуртувати величезні обсяги матеріалу у прості та всеосяжні категорії. Тут варто згадати розвідку Пітера Ґрена про мусульманське коріння модерного капіталізму в Єгипті, дослідження Джудіт Такер про зміну структури єгипетської родини та селища під впливом імперіалізму, монументальну працю Ганна Батату про формування модерних державних інституцій в арабському світі, величезну розвідку Сьєда Хусейна Алатаса «Міф про лінивого тубільця» [42].
Однак лише кілька праць мають до діла зі складнішою генеалогією сучасної культури й ідеології. Помітною спробою стала нещодавно видрукувана розвідка індійської докторантки Колумбійського університету, фахового науковця й викладача англійської літератури Ґаурі Вішванатан «Маски завоювання». На мою думку, це історичне й культурологічне дослідження розкриває політичне походження модерних англійських студій, великою мірою розташовуючи їх у системі колоніальної освіти, нав’язаної корінному населенню Індії у XIX сторіччі. Уся розвідка викликає надзвичайний інтерес, але її центральна думка здається найважливішою: виховну структуру, котра, як зазвичай вважали, створена винятково британською молоддю і для неї ж таки, вперше на початку XIX сторіччя створила колоніальна адміністрація для ідеологічного заспокоєння та реформування потенційно бунтівного індійського населення 23.


23 Ідеться про виникнення на початку XIX сторіччя такої освітньої дисципліни, як «англійські студії» (English studies або просто English). {85}


Згодом її імпортували до Англії для використання з досить відмінною, але спорідненою метою [43]. Гадаю, цей доказ незаперечний і позбавлений «тубільництва» — особливо помітної вади більшості постколоніальних розвідок. Але найважливіше те, що такі студії окреслюють різноманітну й переплетену археологію знання, чиї реалії лежать набагато нижче поверхні, яка досі вважалася справжнім локусом, і текстуальності, що її ми вивчаємо як літературу, історію, культуру та філософію. Існує маса підтекстів, які відвертають нас від набридлих дискусій про вищість західних моделей над незахідними.
Ніде правди діти — сучасний ідеологічний і політичний момент складний для альтернативних норм інтелектуальної праці, запропонованих мною в цій книзі. Але так само невідворотна невідкладність і терміновість гарячих тем та актуальних проблем, на які більшість із нас з готовністю реаґує. На жаль, ті з них, що приваблюють мене як араба, загострюються тиском на мене як на американця (і становлять чудовий приклад обговорюваних тут питань). Менше з тим, інтелектуальному чи критичному покликанню як такому притаманний стійкий і, мабуть, гранично суб’єктивний компонент опозиційної енерґії. Треба покластися на його мобілізацію, особливо тоді, коли колективні пристрасті здаються переважно підкореними процесам патріотичного домінування й націоналістичного примусу, навіть у студіях і дисциплінах, які претендують на гуманітарний статус. Ми повинні сміливо зустрічати їх і давати відсіч їхній владі — у такий спосіб ми мусимо спробувати заручитися підтримкою нашого розуміння інших культур та інших періодів.
Літературознавець, фахівець із порівняльного літературознавства (царина, походження і призначення якої — подолати замкнутість і провінціалізм, представити різноманітні культури й літератури разом, контрапунктно) вже має чимало саме цього типу протиотрути редукційному націоналізмові та некритичній догмі. Зрештою, структура і первинні цілі порівняльного літературознавства в тому й полягали, щоб поглянути за межі власної нації, побачити певну цілісність замість маленького захисного клаптика, запропонованого власною культурою, літературою й історією. Я пропоную передусім подивитися, яким спочатку було порівняльне літературознавство як бачення і як практика. За іронією долі (у чому згодом можна пересвідчитися), {86} порівняльне літературознавство походить з доби високого європейського імперіалізму і безперечно з ним пов’язане. Отож із наступної траєкторії розвитку порівняльного літературознавства ми можемо краще зрозуміти роль цієї дисципліни в сучасній культурі і політиці, на які й далі впливає імперіалізм.






5. Імперія та секулярна інтерпретація

Задовго перед Другою світовою війною і аж до початку 1970-х у мейнстримі порівняльних студій Європи та Сполучених Штатів домінував тип досліджень, який відтоді майже зник. Головною рисою цього старого типу була переважна науковість, а не те, що ми звикли називати критикою. Нині немає таких кваліфікованих науковців, якими були Еріх Авербах і Лео Шпітцер — два видатні німецькі компаративісти, котрі знайшли у Сполучених Штатах притулок від фашизму: це однаково і кількісний, і якісний факт. Сучасний компаративіст може продемонструвати свою обізнаність у французькому, німецькому та англійському романтизмі 1795-1830-х років. А тогочасний компаративіст, швидше за все, спочатку вивчив би попередній період, потім упродовж багатьох років стажувався б у різноманітних експертів — філологів та інших дослідників — у різноманітних університетах і в різноманітних царинах, а тоді забезпечив би себе досконалим знанням усіх або майже всіх класичних і ранньоєвропейських мов та відповідних літератур. Компаративіст початку XX сторіччя був філологом настільки, як казав Френсіс Ферґюссон в огляді Авербахового «Мімезису», освіченим і витривалим, що порівняно з ним «наші найнепохитніші науковці — ті, хто з найчеснішим обличчям претендує на наукову строгість і вичерпність, — [виглядають] невпевненими й слабкими» [44].
За цими науковцями стояла ще триваліша традиція гуманістичної освіти, яка походила з того розквіту секулярної антропології (аж до революції у філологічних дисциплінах), що його ми асоціюємо з кінцем XVIII сторіччя і такими постатями, як Віко, Гердер, Руссо та брати Шлеґелі. В основі їхньої творчості лежала віра в те, що людськість утворила дивовижну, майже симфонічну цілісність, поступ і формації якої — знову-таки як цілісності — можна вивчати винятково як узгоджений і секулярний {87} історичний досвід, а не як ілюстрацію божественного. Позаяк історію творила «людина», побутував особливий герменевтичний спосіб вивчення історії, який і за інтенціями, і за методом відрізнявся від природничих наук. Ці великі прозріння доби Просвітництва надзвичайно поширилися і були прийняті у Німеччині, Франції, Італії, Росії, Швейцарії, а згодом і в Англії.
Аж ніяк не буде вульґаризацією історії відзначити, що головною причиною популярності в Європі й Америці упродовж двох сторіч (між 1745 та 1945 роками) кількох різних форм такого погляду на людську культуру було приголомшливе зростання націоналізму в цей-таки період. Взаємини між наукою (чи в цьому випадку літературою) та інститутами націоналізму серйозно й належно не вивчалися, проте очевидно, що коли найбільші європейські мислителі славили гуманність і культуру, вони здебільшого прославляли ідеї й цінності, які самі приписували власній національній культурі або ж Європі — відмінній від Орієнту, Африки і навіть двох Америк. Мої студії орієнталізму почасти пожвавила моя критика способу, в який позірна універсальність таких царин, як класичні мови (не згадуючи вже історіографію, антропологію й соціологію), була вкрай європоцентричною, неначе інші літератури й суспільства мали нижчу або ж подолану цінність. (Навіть компаративісти, виховані у поважній традиції, що породила Курціуса й Авербаха, не виявляли великого інтересу до азійських, африканських та латиноамериканських текстів.) І так само, як у XIX сторіччі посилилася національна й міжнаціональна конкуренція між європейськими країнами, зросла інтенсивність змагання однієї національної науково-інтерпретаційної традиції з іншою. Відомий приклад цього — дискусія Ернеста Ренана про Німеччину та єврейську традицію.
Проте цей вузький, часто кричущий націоналізм був фактично нейтралізований багатшим культурним баченням, яке репрезентували інтелектуальні попередники Курціуса й Авербаха, науковці, чиї ідеї з’явилися в передімперській Німеччині (мабуть, яко компенсація того, що політична уніфікація оминала країну) і трохи пізніше у Франції. Ці мислителі сприймали націоналізм як перехідне, врешті-решт, вторинне явище: набагато більше значення мала спільнота народів і людей, трансцендентна щодо жалюгідної політичної царини бюрократії, армій, митних бар’єрів і ксенофобії. З цієї місткої традиції, до якої {88} зверталися європейські (як протилежне до національних) мислителі в часи жорстокого конфлікту, постала ідея, що порівняльне вивчення літератур може забезпечити транснаціональний, навіть транслюдський погляд на літературну діяльність. Отже, ідея порівняльного літературознавства не лише виражала універсальність і спосіб розуміння, здобуті філологами у вивченні мовних сімей, а й символізувала безкризовий спокій майже ідеальної сфери. Вивищування над дріб’язковими політичними справами було чимось на зразок антропологічного Едему, в якому чоловіки й жінки щасливо творили щось, що називалося літературою, і водночас світом, що його Метью Арнольд зі своїми послідовниками визначив як світ «культури», до якого приймається лише «найкраще з помисленого й знаного».
Ідея Ґете про Weltliteratur 24 — концепт, що коливається між поняттям «великих книг» і невизначеним синтезом всіх літератур світу, — була вельми важливою для фахових літературознавців-компаративістів на початку XX сторіччя. Та, як я вже зазначав, її практичне значення і чинна ідеологія (з погляду літератури й культури) полягали в тому, що Європа була на чолі світу і складала головний предмет зацікавлення. У світі великих науковців на зразок Карла Фосслера і Франческо Де Санктіса саме Рим — центр для величезного гуртування світових літератур, він робить його зрозумілим; Рим підпирає Європу так само, як (у дивно-зворотний спосіб) католицька церква та Священна Римська імперія забезпечують цілісність ядра європейських літератур. На ще глибшому рівні західна реалістична література, якою ми її знаємо, походить із християнського втілення. Ця вперто пропаґована теза пояснює найвищу важливість Данте для Авербаха, Курціуса, Фосслера і Шпітцера.


24 Світова література (нім.).


Отже, говорити про порівняльне літературознавство означало говорити про взаємодію світових літератур між собою, однак це поле було епістемологічно організоване як певна ієрархія — з Європою та її латинсько-християнськими літературами в центрі і на вершині. Коли Авербах у своєму заслужено відомому есе «Філологія світової літератури», написаному по Другій світовій війні, звертає увагу на появу «інших» літературних мов і літератур (неначе нізвідки: він не згадує ні про колоніалізм, ні про {89} деколонізацію), то висловлює більше болю й жаху, ніж задоволення щодо перспектив явища, яке він, здається, так неохоче визнає. Рим під загрозою [45].
Звісно, американські фахівці й університетські кафедри вважали цю європейську схему спорідненою, а тому придатною для наслідування. Першу американську кафедру порівняльного літературознавства, як і перший компаративістичний журнал, було засновано 1891 року в Колумбійському університеті. Ось що сказав Джордж Едвард Вудберрі, перший професор — голова кафедри, про сферу своєї діяльності:

Частини світу сходяться докупи, а з ними й частини знання поволі сплітаються в одну інтелектуальну структуру. Саме вона, вивищуючись над політикою і маючи не більше інституційної машинерії, ніж суддівські колеґії та конґреси джентльменів, нарешті стане справжніми узами цілого світу. Сучасний науковець більше за інших громадян користається з отакого зростання й комунікації, з цієї доби масштабної експансії і водночас концентрації, з цього безконечно розширеного і глибокого змішання народів між собою та з минулим. Його звичайний досвід має більше родової пам’яті й родової уяви, ніж його попередники, і горизонти його поглядів ширші. Він живе в просторішому світі: фактично він народжений не лише для свободи міста, хоч якої шляхетної, а для нового громадянства у новоформованій державі, яка (як у прихованих чи виразних мріях усіх великих учених від Платона до Ґете) не визнає расових або примусових кордонів лише верховенство розуму. Поява і розвиток нової науки, відомої як „порівняльне літературознавство“, характерні для становлення цього більшого світу та долучення до нього вчених. Наука йтиме своїм шляхом, разом з іншими схожими елементами прагнучи своєї мети — єдності людства, ґрунтованої на духовних єдностях науки, мистецтва й любові [46].

Така риторика природно і без труднощів резонує з впливом Кроче і Де Санктіса, а також із раніше висловленими ідеями Вільгельма фон Гумбольдта. Проте «суддівські колеґії та конґреси джентльменів» Вудберрі доволі химерні й сильно суперечать реаліям життя в «більшому світі», про який він говорить. У часи найбільшої в історії західної імперської гегемонії Вудберрі примудряється не помітити цю панівну форму політичної єдності задля відзначення єдності ще вищої, цілком {90} ідеальної. З його слів незрозуміло, як «духовні єдності науки, мистецтва й любові» поєднуватимуться з менш приємними реаліями, і вже зовсім неясно, як можна чекати, що «духовні єдності» подолають прояви матеріальності, влади й політичного поділу.
Академічні дослідження з порівняльного літературознавства принесли з собою уявлення про те, що Європа та Сполучені Штати разом були центром світу не лише завдяки їхнім політичним статусам, а й тому, що їхні літератури були найбільш гідними вивчення. Коли Європа впала перед фашизмом і США чудово скористалися з великої еміґрації науковців, мало що з їхнього кризового відчуття перемандрувало разом із ними. Наприклад, «Мімезис», написаний Авербахом у Стамбулі, де він переховувався від нацистської Європи, був не просто вправлянням у текстових тлумаченнях. Як сам він згадував в есе 1952 року (на нього я щойно посилався), це був акт цивілізаційного виживання. Його власна місія компаративіста бачилася йому як представлення (можливо, востаннє) складної еволюції європейської літератури в усьому її розмаїтті — від Гомера до Вірджинії Вульф. Свою книжку про латинське середньовіччя Курціус створив в атмосфері такого самого нагнаного страху. Одначе як мало цього духу передалося тисячам академічних науковців-літературознавців, наснажених цими двома книгами! За «Мімезисом» визнали, що це видатна книга з багатою аналітикою, проте сенс її призначення помер через її неодноразове використання з тривіальною метою [47]. Нарешті, наприкінці 1950-х років з’явився радянський супутник і перетворив вивчення чужоземних мов, а заразом і порівняльного літературознавства, на сфери, які безпосередньо впливають на національну безпеку. Національний оборонний закон про освіту [48] підтримав цю сферу і разом з нею, на жаль, навіть більш самовдоволений етноцентризм та приховану «холодну войовничість», ніж міг собі уявити Вудберрі.
Однак, як безпосередньо демонструє «Мімезис», поняття західної літератури, що лежить у самому центрі порівняльного дослідження, здебільшого висуває на передній план, драматизує й уславлює певну ідею історії, водночас затемнюючи фундаментальну географічну й політичну реальність, яка уможливлює цю ідею. Висловлена в «Мімезисі» та інших наукових працях з компаративістики ідея європейської і західної літератури {91} посутньо ідеалістична та непослідовно геґельянська. Отже, принципом розвитку, який стверджує, що Рим досяг домінування, виявляється об’єднання і синтез. Дедалі більше реальності входить у літературу, яка розширюється і розвивається від середньовічних хронік до величних споруд оповідної художньої прози XIX сторіччя — творів Стендаля, Бальзака, Золя, Діккенса, Пруста. Кожен наступний твір репрезентує синтез проблемних елементів, які порушують засадничий християнський порядок, так вікопомно виведений у «Божественній комедії» 25. Класові й політичні перевороти, зрушення в економічній системі й організації, війна — для великих письменників на зразок Сервантеса, Шекспіра, Монтеня (так само, як і для сили-силенної менших авторів) усі ці теми охоплені раз у раз поновлюваними структурами, баченнями, стабільностями, які засвідчують непорушний діалектичний порядок, що його репрезентує Європа як така.
Рятівне бачення «світової літератури», яке у XX сторіччі здобуло статус спасителя, збігається також із тим, що формулювали теоретики колоніальної географії. У творах Гелфорда Маккіндера, Джорджа Чисголма, Жоржа Арді, Леруа-Больє і Люсьєна Февра з’являється відвертіша, але так само метропоцентрична й імперська оцінка світової системи. Тільки тепер — замість самої лише історії — і імперія, і наявний географічний простір співпрацюють, щоб створити «світову імперію», керовану Європою. Проте в цьому географічно артикульованому баченні (як показує Пол Картер у «Дорозі до Ботанічної затоки», воно ґрунтоване здебільшого на картографічних результатах реальних географічних досліджень і завоювань) існує не менше твердої віри в те, що європейська вищість природна. Кульмінацією цього Чисголм називає різноманітні «історичні переваги», які дозволили Європі зневажити «природні переваги» багатших, заможніших і доступніших реґіонів, контрольованих нею [49]. Феврова «Земля й еволюція людства» (1922) — переконлива й інтеґральна енциклопедія — за своїм масштабом і утопічністю дорівнює творчості Вудберрі.


25 Укр. переклад див.: Данте Аліг’єрі. Божественна комедія / Пер. з італ. Євген Дроб’язко. — К.: Дніпро, 1976. — 548 с.; або новіше видання: Данте Аліг’єрі. Божественна комедія / Пер. з італ. Є. А. Дроб’язко. — X.: Фоліо, 2001. — 607 с. {92}


Наприкінці XIX і на початку XX сторіччя великі географічні синтезатори пропонували своїй аудиторії формальні пояснення для готової політичної дійсності. Європа уже керувала світом, імперська мапа уже вможливлювала культурне бачення. Сторіччя по тому для нас збіги чи подібності між одним баченням світової системи та іншим, між географією та літературною історією видаються цікавими, але проблематичними. Що нам робити з цією схожістю?
Гадаю, по-перше, вона потребує артикуляції та активації, які можливі лише тоді, коли ми серйозно зважатимемо на сучасність, а особливо на демонтування класичних імперій і нову незалежність десятків колись колонізованих народів і територій. Ми повинні побачити, що збіги та конверґенції між географією, культурою й історією, які були неабияк важливі для піонерів порівняльного літературознавства, вже окреслили і передрекли сучасне ґлобальне оточення — взаємонакладні території, переплетені історії. Тоді ми зможемо по-новому, динамічніше збагнути й ідеалістичний історицизм, який підживлює компаративістську схему «світової літератури», і синхронну йому непохитно імперську мапу світу.
Проте цього не можна зробити, не визнавши, що демонстрація влади спільна для них обох. Справді ґрунтовні дослідження тих, хто вірив у Weltliteratur і вивчав її, містили надзвичайний привілей спостерігача, котрий, перебуваючи на Заході, фактично міг оглядати обшир світової літератури з почуттям суверенної безсторонності. Орієнталісти й інші фахівці з проблем неєвропейського світу — антропологи, історики, філологи — мали цю владу. Як я вже намагався показати, вони часто рухалися пліч-о-пліч з імперським підприємством, відповідальність за яке вони свідомо взяли на себе. Ми мусимо з’ясувати ці різноманітні незалежні явища і виявити їхню спільну методологію.
Цілком географічну модель подано в есе Ґрамші «Деякі аспекти південного питання». Непрочитана і непроаналізована ця розвідка — одинока послідовна (хоча так ніколи й не закінчена) розвідка політичного й культурного аналізу, який розробив Ґрамші. Вона стосується географічної головоломки, сформульованої його соратниками як поштовх до дії та вивчення: як можна осмислити, спланувати, вивчити Південну Італію, враховуючи, що соціальна дезінтеґрація перетворила її на, {93} здавалося б, незрозумілу, однак парадоксально вирішальну для розуміння Італії Північної. Гадаю, блискучий аналіз Ґрамші — це більше, ніж просто тактичний зв’язок з італійською політикою 1926 року, адже це кульмінація його публіцистики до 1926 року і прелюдія до «Тюремних зошитів», у яких він зосередився передусім на територіальних, просторових і географічних підвалинах суспільного життя (чого не зробив його видатний колеґа Лукач).
Лукач належить до геґельянської традиції марксизму, Ґрамші — до традиції Віко та Кроче. Для Лукача центральна проблематика його головних праць від початку наукової кар’єри й аж до книжки «Історія і класова свідомість» (1923) — темпоральність. Ґрамші розуміє соціальну історію та реальність у географічних термінах — це очевидно навіть із побіжного огляду його понятійного словника, де переважають такі слова, як «терен», «територія», «квартали» та «реґіон». У «Південному питанні» Ґрамші не лише докладає зусиль, аби показати, що поділ на північний і південний реґіони Італії — підґрунтя проблеми: як політично вирішити питання національного робітничого руху, який наразі зайшов у глухий кут. Він також витончено описує специфічну топографію півдня, прикметну, як він каже, разючим контрастом між чималими недиференційованими масами селян, з одного боку, й існуванням «великих» землевласників, важливих видавництв і видатних культурних формацій — з другого. Самого Кроче — вельми поважну й шановану в Італії фігуру — Ґрамші з характерною проникливістю трактує як південного філософа, якому легше встановити зв’язки з Європою і Платоном, ніж із його власним південним оточенням, що розвалюється.
Отже, проблема полягає в тому, як пов’язати південь, чия бідність і велика кількість робочої сили пасивно вразливі перед північною економічною політикою і владою, із залежною від нього північчю. Ґрамші формулює відповідь, провіщуючи свою знамениту критику інтелектуала в «Тюремних зошитах»: він розглядає П’єро Ґобетті, котрий як інтелектуал розумів потребу поєднати північний пролетаріат із південним селянством (стратегія, яка рішуче контрастувала з діяльністю Кроче і Джустіно Фортунато) і пов’язував північ і південь завдяки своїй здатності облаштувати культуру. Його праця «поставила південне {94} питання на ґрунті, що відрізнявся від традиційного [який розглядав південь просто як відсталий реґіон Італії], долучивши до нього пролетаріат півночі» [50]. Однак, веде далі Ґрамші, це долучення не могло відбутися, якби не пам’ять про те, що інтелектуальна праця повільніша, що інтелектуали працюють за куди розтягнутішими календарями, ніж будь-яка інша суспільна група. Культуру не можна розглядати як безпосередній факт, її слід розглядати (як він зазначав у «Тюремних зошитах») sub specie aeternitatis 26. Постання нової культурної формації вимагає багато часу, а цей процес потребує інтелектуалів, залежних від багаторічної підготовки, діяльності та традиції.
Ґрамші також розуміє, що впродовж тривалого часового відрізка, коли відбувається коралоподібне формування культури, існує потреба в «розламах органічного походження». Ґобетті репрезентує один такий розлам, тріщину, що відкрилася всередині культурних структур, які так довго підтримували і закріплювали північно-південну суперечність в італійській історії. Ґрамші ставиться до Ґобетті з очевидною теплотою, розумінням і сердечністю. Проте політичне й соціальне значення останнього для Ґрамшівського аналізу південного питання (цілком зрозуміло, що незакінчене есе раптово завершується цим міркуванням про Ґобетті) полягає в тому, що Ґобетті підкреслює потребу в розвитку соціальної формації, в розробці та заповненні нею розламу, породженого його працею і його наполяганням на тому, що інтелектуальне зусилля забезпечує зв’язок між нерівними, безсумнівно автономними реґіонами людської історії.
Те, що можна назвати чинником Ґобетті, функціонує як сполучна ланка, яка оживляє, виражає і репрезентує стосунки між розвитком порівняльного літературознавства та появою імперської географії. І робить вона це динамічно й органічно. Якщо просто назвати обидва дискурси імперіалістичними, це мало що скаже про те, де і як вони існували. Адже тоді ми випустимо те, що дає нам можливість формулювати їх разом, як ансамбль, як щось, що перебуває у більш ніж збіжних, випадкових, механічних стосунках. Отже, треба поглянути на панування над неєвропейським світом з позицій опірної, дедалі викличнішої альтернативи.


26 З огляду на вічність (лат.). {95}


Дискурси універсалізації, притаманні сучасній Європі та Сполученим Штатам, (без суттєвих винятків) свідомо чи несвідомо симулюють мовчання неєвропейського світу. Тут вам і об’єднання, і приєднання, і пряме правління, і насильство. Але рідко визнають те, що колонізовані народи конче потрібно почути, а їхні ідеї треба знати.
Можна стверджувати, що завдяки самим лише безперервним продукуванню й інтерпретації західної культури ця ж таки симуляція простяглася глибоко у XX сторіччя, навіть коли зріс політичний опір західній владі у «периферійному світі». Внаслідок цього опору та його наслідків наразі з’явилася можливість реінтерпретувати західний культурний архів, немовби географічно розірваний активізованим імперським поділом, можливість цілком відмінного прочитання та витлумачення. По-перше, історію таких царин, як порівняльне літературознавство, англійські студії, культурний аналіз, антропологія, можна розглядати як нерозривно пов’язану з імперією і навіть у певному сенсі як таку, що сприяє імперським методам підтримки західного домінування над незахідним корінним населенням (особливо якщо ми свідомі просторового розуміння, проілюстрованого «південним питанням» Ґрамші). А по-друге, наша інтерпретаційна зміна погляду дозволяє кинути виклик найвищому і нездоланному авторитету нібито неупередженого західного спостерігача.
Західні культурні форми можна вилучити з автономного замкненого простору, де вони зберігалися, і натомість розташувати в динамічному ґлобальному середовищі, створеному імперіалізмом, що постав у переосмисленій іпостасі невпинного змагання півночі й півдня, метрополії та периферії, білого й тубільного. Отже, ми можемо розглядати імперіалізм як процес, що триває в межах метрополійної культури, яка іноді потверджує, а іноді приховує саму неперервну імперську справу. Важливе питання — у дусі Ґрамші — полягає в тому, як національні культури Британії, Франції й Америки підтримували гегемонію над периферіями? Як усередині себе вони досягнули й постійно укріплювали згоду щодо віддаленого панування над тубільними народами й територіями?
Повертаючись до культурного архіву, починаємо перечитувати його не однозначно, а контрапунктно, пам’ятаючи про наратив метрополійної історії та водночас інших історій, що {96} проти них (або вкупі з ними) діє панівний дискурс. У контрапункті західної класичної музики різноманітні теми протиставляються одна одній із лише тимчасовою перевагою котроїсь із них; однак підсумкова поліфонія — це злагодженість і порядок, організована взаємодія, що походить із самих тем, а не з суворих мелодичних чи формальних принципів з-поза твору. Гадаю, у схожий спосіб можна прочитувати й інтерпретувати, наприклад, англійські романи, зв’язок яких (здебільшого прихований) із островами Вест-Індії або Індією, сказати б, сформувала і, можливо, навіть зумовила специфічна історія колонізації, опору і, врешті-решт, тубільного націоналізму. У цій точці виникають альтернативні чи нові наративи, відтак перетворюючись на інституціалізовані чи дискурсивно стабільні сутності.
Очевидно, що жоден загальний теоретичний принцип не керує цілою імперіалістичною єдністю. Так само очевидно, що принцип домінування та опору, який ґрунтується на поділі між Заходом і рештою світу, — довільно переказуючи африканського критика Чинвейзу, — розколює все навколо. Ця розколина вразила весь гамуз місцевих конфліктів, взаємонакладень і взаємозалежностей в Африці, Індії та на інших периферіях. Усі вони відмінні, кожна зі своєю власною концентрацією об’єднань і форм, своїми власними мотивами, працями, інституціями та — що найважливіше з нашої позиції перечитування — своїми власними можливостями й умовами пізнання. Для кожної зони конфлікту, де демонтується імперіалістична модель, а її об’єднавчі коди узагальнення і підсумку стають неефективними й непридатними, закладається специфічний тип дослідження й пізнання.
За приклад нового знання можуть правити студії з орієнталізму, африканізму та, беручи споріднений приклад, студії з англійськості і французькості. Сьогодні ці ідентичності аналізують не як богом дані сутності, а як результат взаємодії між, приміром, африканською історією й вивченням Африки в Англії або між вивченням французької історії та реорганізацією моделей пізнання в часи Першої імперії. Важливо те, що ми маємо справу з утворенням культурних ідентичностей, котрі тлумачаться не як есенціалізації (хоча їхня стабільна привабливість почасти полягає в тому, що вони видаються і вважаються есенціалізаціями), а як контрапунктні єдності. Адже жодна ідентичність не може існувати сама по собі, без низки протилежностей, {97} заперечень та опозицій: греки завжди потребують варварів, а європейці — африканців, орієнталів і т. д. Однак правда й протилежне. Навіть у наш час величезні баталії через такі есенціалізації, як «іслам», «Захід», «Орієнт», «Японія» чи «Європа», відкривають особливе знання і структури ставлення й референції, що вимагають уважного аналізу та студіювання. При вивченні деяких головних культур-метрополій (наприклад, англійської, французької й американської) в географічному контексті їхньої боротьби за імперії вочевиднюється характерна культурна топографія. Вживаючи фразу «структури ставлення і референції», я маю на увазі цю топографію так само, як і влучний вислів Реймонда Вільямса про «структури почування». Мені йдеться про те, як у культурних мовах літератури, історії або етнографії з’являються структури місцеположення і географічної референції — деколи алюзивно, а деколи ретельно прокреслені через різні твори, які інакше ніяк не пов’язані один з одним чи з офіційною ідеологією «імперії».
Скажімо, в британській культурі можна простежити постійний інтерес до Спенсера, Шекспіра, Дефо та Остін. Він установлює в метрополійній Англії та Європі соціально бажаний, дозволений простір і за допомогою задуму, мотиву й висновку поєднує його з віддаленими чи периферійними світами (Ірландією, Венецією, Африкою, Ямайкою) — бажаними, але підпорядкованими. А разом із цими орієнтирами, що їх так уважно підтримували, формується ставлення — до правління, контролю, прибутку і приросту та відповідності, — яке з дивовижною силою увиразнюється з XVII й аж до кінця XIX сторіччя. Ці структури не постають з якогось передсущого (напівзмовницького) задуму, який потім використовують письменники. Вони пов’язані з розвитком британської культурної ідентичності, з тим, як ця ідентичність уявляє себе у світі, котрий сприймається з погляду географії. Схожі структури, які виникли з різних причин й, очевидно, в різний спосіб, можна відзначити у французькій та американській культурах. Ще не можна сказати, чи ці всеохопні структури готують культуру для імперського контролю й завоювання, чи вони супроводжують ці імперські процеси, а чи вони з’являються внаслідок імперії як дещо необережний відбиток. Проте нам уже слід звернути увагу на дивовижну повторюваність географічних артикуляцій у трьох західних {98} культуpax, які мали найбільше влади над величезними територіями. Докладніше я досліджую це питання у другій частині книжки.
Навіть за найретельнішого прочитання й розуміння «структур ставлення і референції», на яке я був здатний, мені не трапилося жодне непогодження, жодне заперечення, жодне відхилення від них: існувала фактична одностайність стосовно того, що підлеглі раси мусять бути керованими, що вони є підлеглими расами, що лише одна раса гідна (і послідовно завойовувала право) вважатися такою, що її головна місія полягає у розширенні за межі власної території. (Як 1883 року Сілі зазначив стосовно Британії: Франція і Сполучені Штати мали своїх теоретиків — лише так можна зрозуміти британців.) Очевидно, досить неприємно визнавати, що прояви метрополійної культури, які відтоді стали аванґардом суспільної боротьби нашого часу, покірно пристали на цей імперський консенсус. За деякими винятками жіночий (так само як і робітничий) рух був проімперським. І хоча завжди треба намагатися показати, що тоді діяли відмінні уявлення, смаки, ідеї та філософії і що кожний твір літератури або мистецтва особливий, проте в цьому питанні існувала фактична єдність мети: потрібно було зберегти імперію і її зберегли.
Без руху опору імперії, який відбувся на всіх периферіях, неможливо було б читати й інтерпретувати головні культурні тексти метрополії у цей по-новому активізований, переформований спосіб. У третій частині цієї книжки я стверджую, що нова ґлобальна свідомість пов’язує всі різноманітні локальні арени антиімперської боротьби. І сьогодні письменники та науковці з колишнього колонізованого світу позначають свої несхожі історії, накреслюють свої власні місцеві географії у великих канонічних текстах європейського центру. І з цих взаємонакладних, але суперечних взаємодій починають виникати нові прочитання і нове знання. Варто лише замислитися над могутніми зрушеннями, які сталися наприкінці 1980-х років: ламання бар’єрів, народні повстання, дрейф через кордони, загрозливі проблеми з правами імміґрантів, біженців і меншин на Заході, — щоб побачити, наскільки застаріли давні категорії, глибокі відокремлення й зручні автономії.
Однак дуже важливо оцінити те, як було збудовано ці сутності, та зрозуміти, як наполегливо, наприклад, ідея англійської культури {99} без кордонів завойовувала авторитет і владу нав’язувати себе на віддалених територіях. Це непосильна ноша для однієї людини, але ціле нове покоління науковців та інтелектуалів із «третього світу» зайнялося тільки цією справою.
Тут я хотів би закликати до розважливості та обережності. У цій книжці я, зокрема, зачіпаю тему непростих стосунків між націоналізмом і визволенням — двома ідеалами, двома цілями противників імперіалізму. Здебільшого це правда, ніби внаслідок створення великої кількості нових незалежних національних держав у постколоніальному світі відновилася першість так званих уявлених спільнот: їх спародіювали і висміяли письменники, як-то В. С. Найпол і Конор Круз О’Брайєн, їх захопила юрба диктаторів і дрібних тиранів, вони виплекані у різноманітних державних націоналізмах. Проте загалом свідомість багатьох науковців та інтелектуалів «третього світу» опозиційна, зокрема (але не винятково) вигнанців, еміґрантів і біженців на Захід, більшість із яких успадкувала зроблене еміґрантами першої половини XX сторіччя на зразок Джорджа Антоніуса та С. Л. Р. Джеймса. Їхнє намагання з’єднати досвіди різних сторін імперського поділу, їхній перегляд великих канонів, їхнє витворення критичної літератури — все це не могли кооптувати та, зрештою, й не кооптували відроджені націоналізми, деспотизми і дріб’язкові ідеології, які зрадили ідеям визволення на користь реальності націоналістичної незалежності.
Крім того, їхній доробок належить розглядати як такий, що має багато спільного з «витісненими» голосами й голосами меншості всередині самої метрополії: з феміністками, афро-американськими письменниками, інтелектуалами, митцями та іншими. Але й тут важливо залишатися пильним і самокритичним, бо існує природна небезпека інституціоналізації опозиційності, перетворення марґінальності на сепаратизм, догматизації опору. Звісно, діяльність, яка стверджує й переформульовує політичні проблеми в інтелектуальному житті, убезпечена від ортодоксальності. Однак ніколи не втратить актуальності потреба втримати на першому місці спільноту, а не примус, критичність, а не просту солідарність, пильність, а не згоду.
Позаяк питання, які я порушую, певним чином продовжують «Орієнталізм» (він так само, як і ця книжка, був написаний у США), слід ураховувати культурне й політичне {100} середовище Америки. Сполучені Штати — це не просто велика країна, це остання наддержава, надзвичайно впливова сила, здатна часто втручатися в хід подій майже по всій планеті. Громадяни й інтелектуали Сполучених Штатів особливо відповідальні за стосунки США з рештою світу. Цієї відповідальності не можна позбутися, її не можна «виконати», заявивши, що Радянський Союз, Британія, Франція чи Китай були або є гіршими. Ми справді відповідальні за цю країну, а тому можемо вплинути на неї в спосіб, недоступний догорбачовському СРСР чи іншим країнам. Отже, спочатку варто скрупульозно розглянути, як у Центральній і Латинській Америці (це найочевидніше), на Близькому Сході, в Африці та в Азії Сполучені Штати заступили попередні великі імперії, ставши єдиною панівною зовнішньою силою.
Чесно кажучи, ця історія не з найкращих. Після Другої світової війни військові вторгнення США мали (й мають) місце майже на кожному континенті, більшість із них — досить складні й масштабні — вимагали приголомшливих національних інвестицій (що ми тільки тепер починаємо розуміти). Усе це, за словами Вільяма Еплмена Вільямса, — імперія як спосіб життя. Безперервні відкриття нових фактів про війну у В’єтнамі, про американську підтримку «контрас» у Нікараґуа, про кризу в Перській затоці — це лише частина історії цього комплексу вторгнень. Мало уваги звертають на те, що винятково імперіалістичною можна назвати політику США на Близькому Сході та в Центральній Америці: експлуатація геополітичного розламу між так званими іранськими поміркованими, допомога так званим борцям за свободу «Контрас» у скиненні законного обраного уряду в Нікараґуа, підтримка королівських родин Саудівської Аравії та Кувейту.
Навіть якби ми припустили, як це багато хто робить, що зовнішня політика США принципово альтруїстична і віддана таким безсумнівним цілям, як свобода й демократія, причин для скептицизму цілком достатньо. Очевидно важливою видається релевантність міркувань Т. С. Еліота в «Традиції та індивідуальному таланті» щодо історичного чуття. Чи не повторюємо ми як нація попередній досвід Франції та Британії, Іспанії й Португалії, Голландії й Німеччини? І водночас чи не намагаємося ми вважати себе якоюсь мірою звільненими від брудніших {101} імперських авантюр, що передували нашим? Крім того, чи не оперуємо ми незаперечним припущенням, ніби наше призначення — керувати світом і панувати над ним, призначення, що його ми самі собі приписали як частину виправи до диких земель?
Одним словом, ми як нація зіткнулися з глибоким, надзвичайно дражливим і бентежним питанням наших стосунків з іншими — іншими культурами, державами, історіями, досвідами, традиціями, народами й долями. За межами цього питання немає Архімедової точки, з якої можна було б на нього відповісти. Немає переваги в існуванні поза реальністю стосунків між культурами, між нерівними імперськими й неімперськими силами, між нами та іншими. Ніхто не має епістемологічних привілеїв судити, оцінювати і тлумачити світ, не обтяжений інтересами та боротьбою стосунків. Ми, сказати б, складаємося зі зв’язків, а не перебуваємо поза або над ними. І нам як інтелектуалам, гуманітарям, секулярним критикам слід розуміти Сполучені Штати у світі націй і влади зсередини реальності, адже ми її учасники, а не відірвані зовнішні спостерігачі, котрі, як Олівер Ґолдсміт у чудовому вислові Єйтса, «неквапно сьорбають мед із горщика свого ума» 27.


27 Єйтс Вільям Батлер. Кров і місяць / Укр. пер. Олександра Мокровольського // Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори: Поезії, поеми та драми. — К.: Юніверс, 2004. — С. 176.


Останні розвідки з сучасної європейської та американської антропології доволі цікаво й симптоматично відбивають ці ломиголовки і плутанину. Головний конститутивний елемент такої культурної практики й інтелектуальної діяльності — це нерівні силові стосунки між зовнішнім західним ентографом-спостерігачем і примітивною або принаймні іншою, але напевне слабшою і менш розвинутою неєвропейською і незахідною людиною. У своєму надзвичайно багатому творі «Кім» Кіплінґ екстраполює політичне значення цих стосунків і втілює їх в образі полковника Крейтона, етнографа, відповідального за Картографічну службу Індії, а ще голови британської розвідки в Індії — «великої гри», до якої належить молодий Кім. Ці проблематичні стосунки часто повторювались у модерній західній антропології, а останні праці кількох теоретиків мають до діла з {102} майже неподоланною суперечністю між замішаними на силі політичними реаліями та науковим і людським бажанням герменевтично і співчутливо зрозуміти Іншого у спосіб, який не зазнав впливу сили.
Питання про успіх або поразку цих спроб не таке цікаве, як питання про те, що їх вирізняє й уможливлює, а саме гостре й розгублене усвідомлення невідворотного і всеосяжного імперського оточення. Мені не відомий спосіб осягнути світ ізсередини американської культури (з цілою її історією викоренення й приєднання) без одночасного осягнення самого імперського контексту. Я назвав би це культурним фактом надзвичайної політичної й інтерпретативної важливості, попри те, його не визнають у теорії культури й літератури, його постійно оминають і відмежовують у культурних дискурсах. Читаючи більшість деконструктивістів культури, марксистів або нових історицистів, бачимо авторів, чий політичний обрій та історичне місце — всередині суспільства й культури, надто вплутаних в імперське домінування. Проте ці обрії майже не помічені, імперське оточення практично не визнане, усвідомлення імперської закритості фактично табуйоване. Натомість складається враження, що інтерпретація інших культур, текстів і народів (яка насправді є суттю інтерпретації як такої) відбувається в безчасовому вакуумі, настільки всепрощальному й потуральному, що вона одразу стає універсальною — без прив’язаності, інтересів і заборон.
Звісно, ми живемо у світі не самих лише товарів, а й репрезентацій, а репрезентації — їхнє продукування, обіг, історія та інтерпретація — це чистий елемент культури. У найновіших теоріях проблему репрезентації називають центральною, проте рідко коли розглядають у її справжньому політичному, здебільшого імперському контексті. Натомість ми маємо, з одного боку, ізольовану культурну царину, яку вважають безперешкодно й безумовно відкритою для невпливових теоретичних роздумів і розвідок, з іншого боку — зіпсовану політичну царину, де повинна відбуватися справжня боротьба інтересів. Для фахового дослідника культури — гуманітаря, критика, науковця — лише одна царина дотична до його діяльності. Ба більше, вважається, що ці дві царини роз’єднані, тоді як вони не просто пов’язані, а є одним цілим. {103}
Це роз’єднання закладає радикальне підтасовування фактів. Із культури, заплямованої стосунками з владою, знімають тягар відповідальності за ці стосунки; репрезентації трактують лише як аполітичні образи, що потребують граматичної й синтаксичного аналізу, як численні граматики обміну, — й відрив теперішнього від минулого вважається завершеним. Проте, позаяк це роз’єднання сфер ані нейтральне, ані випадкове, його реальне значення полягає в акті співучасті, у виборі гуманітаря на користь закритої, відмежованої, систематично очищуваної текстуальної моделі, а не моделі войовничішої, принципові ознаки якої неминуче обертаються довкруг нескінченної боротьби навколо питання самої імперії.
Можна сказати й інакше, використовуючи всім відомі приклади. Впродовж щонайменше десяти років у Сполучених Штатах тривала доволі серйозна дискусія про значення, зміст і завдання ліберальної освіти. Більша частина цієї дискусії (хоч і не вся вона) виникла в університетському середовищі після заворушень 1960-х років. Тоді вперше в цьому сторіччі руйнівні сили, що їх вивільнили соціально й інтелектуально інспіровані провокації, поставили під сумнів структуру, авторитет і традицію американської освіти. Здобули престиж та прихильність новіші течії академічної думки і те, що називають теорією: у цій графі зібралося багато нових дисциплін, як-от психоаналіз, лінґвістика й ніцшеанська філософія, вигнані з таких традиційних галузей, як філологія, етика й природничі науки. Вони, здається, підірвали авторитет і стабільність усталених канонів, добре розбудованих царин, непорушних процедур акредитації, дослідження й розподілу інтелектуальної праці. Те, що все це сталося на скромній і обмеженій території культурно-академічного праксису одночасно з потужною хвилею антивоєнного й антиімперіалістичного протесту, було не випадковим, а радше справжнім політичним та інтелектуальним поєднанням обставин.
Велика іронія є в тому, що наші пошуки наново наснаженої, відновленої традиції в метрополії почалися після виснаження модернізму і проявляються у вигляді постмодернізму або, як я вже казав раніше, цитуючи Ліотара, втрати леґітимізуючої влади наративу західної емансипації та просвітництва. Водночас модернізм віднаходиться у колишньому колонізованому, периферійному світі, де тон задають опір, логіка насмілювання й {104} різноманітні дослідження вікових традицій (в ісламському світі al-Turath).
Одинока відповідь західного світу новим обставинам була абсолютно реакційною: намагання підняти старі авторитети й канони, спроби відновити десять, чи двадцять, чи тридцять важливих західних книжок, без яких західна людина не може вважатися освіченою — усе це виражено в риториці войовничого патріотизму.
Проте може бути й інша відповідь. До неї варто тут звернутися, бо вона відкриває важливу теоретичну можливість. Культурний досвід або взагалі кожна культурна форма засадничо, у своїй суті, гібридна, тому якщо з часів Іммануїла Канта Захід практикував ізолювання культурної й естетичної царин від мирського світу, то нині настав час знову їх поєднати. Це справа непроста, бо, на моє переконання, сама суть західного досвіду, принаймні з кінця XVIII сторіччя, полягала не лише в тому, щоб запанувати над віддаленими землями і посилити гегемонію, а й у розведенні культури та досвіду в позірно окремі сфери. Утворення на зразок рас і націй, сутності на кшталт англійськості чи орієнталізму, способи виробництва, як-от азійський чи окцидентальний — усе це, на мою думку, свідчить на користь ідеології, культурні кореляти якої добре передують фактичному накопиченню імперських територій в усьому світі.
Більшість істориків імперії вважають, що формально «доба імперій» почалася приблизно 1878 року — від «бійки за Африку». Пильніший аналіз культурної дійсності відкриває набагато раніші, глибші й упертіші погляди на закордонну гегемонію Європи. Вже наприкінці XVIII сторіччя ми бачимо зв’язну і цілком завершену систему ідей, наслідком яких була низка невідлучних від них подій, як-от перші великі послідовні завоювання під проводом Наполеона, постання націоналізму й європейської національної держави, масштабна індустріалізація та зосередження влади в руках буржуазії. У цей-таки період роман і новий історичний наратив перевершують інші оповідні форми, утверджуючи важливість суб’єктивності для історичного часу.
Проте більшість істориків культури й, напевне, усі літературознавці не зауважили географічного транскрибування, теоретичного картографування й окреслення території, на яких ґрунтуються західна художня література, історичне письмо й {105} філософський дискурс того часу. Їм передує авторитет європейського спостерігача — мандрівника, торговця, науковця, історика, романіста. Далі — просторова ієрархія, в якій сама метрополія, а з часом і економіка метрополії розглядаються як такі, що залежать від закордонної системи територіального контролю, економічної експлуатації та соціокультурного бачення. Без цієї системи стабільність і процвітання вдома (а «дім» тут — слово з надзвичайно сильним резонансом) були б неможливі. Мою думку чудово ілюструє приклад із «Менсфілд парку» Джейн Остін: рабовласницька плантація Томаса Бертрама в Антиґуа виявляється незбагненно конечною умовою стабільності і краси Менсфілд парку, описаного в категоріях етики й естетики задовго до «бійки за Африку» і до офіційного початку доби імперії. Цитуючи Джона Стюарта Мілля у «Принципах політичної економії»:

Навряд чи ці [наші віддалені володіння] можна сприймати як країни... радше як віддалені сільськогосподарські чи виробничі маєтки, що належать більшій спільноті. Наприклад, наші весті-ндські колонії не можна розглядати як країни з власним виробничим капіталом... [бо це радше] місце, де Англії зручно продукувати цукор, каву та кілька інших тропічних товарів [51].

Прочитайте цей надзвичайний пасаж разом із романом Джейн Остін — і проступить далеко не така великодушна картинка, ніж та, що зазвичай представляє культурні формації доімперіалістичної доби. В голосі Мілля чути безжальні власницькі нотки білого господаря, звиклого викреслювати зі своєї свідомості існування, роботу і страждання мільйонів рабів, перевезених «середнім рейсом» 28, редукованих до самого лише збірного статусу «для вигід власників». За словами Мілля, ці колонії треба сприймати як зручності і не більше.


28 «Середнім рейсом» [Middle Passage] називався відтинок традиційного маршруту атлантичної работоргівлі між африканським та американським узбережжями. Атлантична работоргівля мала «трикутникову» форму: кораблі вирушали з Європи, навантажені крамом для африканських ринків; в Африці крам продавали або обмінювали на рабів, яких потім транспортували до Америки; в Америці рабів продавали або обмінювали на товари для європейських ринків, після чого кораблі поверталися до Європи. За місцем у цьому маршруті перший перетин Атлантичного океану назвали «середнім рейсом».


Таке ставлення потверджує {106} Джейн Остін, котра у «Менсфілд парку» зводить багатостраждальне карибське життя до якогось пів тузіня побіжних згадок про Антиґуа. Чи не те саме можна сказати про інших канонічних письменників Британії і Франції. Одним словом, метрополія отримує свій авторитет великою мірою за рахунок знецінення й експлуатації віддалених колоніальних володінь. (Недаремно Волтер Родні назвав свій великий деколонізаційний трактат 1972 року «Як Європа недорозвинула Африку».)
Нарешті авторитет спостерігача й авторитет європейської географічної центральності підкріплює культурний дискурс, який обмежує неєвропейськість, зводячи її до вторинного расового, культурного й онтологічного статусу. І хоч як парадоксально, та ця вторинність суттєва для першості європейськості. Звісно, цей парадокс досліджували Сезер, Фанон і Меммі, однак те, що його рідко вивчали дослідники апорій і неможливостей прочитань, — лише одна з багатьох іроній модерної критичної теорії. Так, мабуть, сталося, бо він наголошує не стільки на тому, як читати, а радше що читати і де про це написано та представлено. Величезна заслуга Конрада полягає в тому, що в його такій складній і такій розщепленій прозі зазвучала автентична імперіалістична нота: як забезпечити сили всесвітнього накопичення й панування самопідкріплюваним ідеологічним двигуном (те, що Марлоу у «Серці темряви» називає дієвістю, ґрунтованою на відданості ідеї, яка стоїть за «цим», себто за відбиранням землі у тих, хто має темніший колір шкіри і пласкіший ніс) та водночас замовчувати цей процес, стверджуючи, що культура й мистецтво не мають з «цим» нічого спільного.
Повне питання звучатиме так: що читати і що робити з тим читанням? Усі зусилля, вкладені в критичну теорію, в роман і демістифікаційні теоретичні практики, як-от новий історицизм, деконструкція чи марксизм, уникали головного, на мій погляд, визначального політичного горизонту модерної західної культури — імперіалізму. Таке масове уникання закріпило канони залучення й вилучення: залучаються всі руссо, ніцше, вордсворти, діккенси, флобери та інші і водночас вилучаються їхні стосунки із затяжною, складною й неоднорідною справою імперії. Але чому питання полягає в тому, що і де прочитати? Дуже просто: критичний дискурс не звертав уваги на вельми привабливу і розмаїту постколоніальну літературу, що постала як опір {107} імперіалістичній експансії Європи та Сполучених Штатів упродовж останніх двох сторіч. Читаючи Остін, не знаючи Фанона, Кабрала й інших, ми відриваємо модерну культуру від її зв’язків і зобов’язань. Такий підхід треба змінити.
Одначе мета мусить бути ширшою. Критична теорія й історико-літературні дослідження перетлумачили і перезатвердили головні взірці західної літератури, мистецтва й філософії. Більшість цих праць дуже захопливі й переконливі, хоча незрідка в них відчувається більше переробки й удосконалення, ніж відданості тому, що я назвав би секулярною й асоційованою критикою. Така критика неможлива без глибокого розуміння того, як свідомо вибрані історичні моделі стосуються соціальних та інтелектуальних змін. Але якщо прочитувати й інтерпретувати модерну європейську й американську культуру як таку, що мала щось спільне з імперіалізмом, обов’язковою стає також реінтерпретація канону у світлі тих текстів, місце яких у цьому каноні мало пов’язували з європейською експансією і надавали йому недостатньої ваги з огляду на неї. Інакше кажучи, така процедура зумовлює прочитання канону як поліфонічного акомпанементу європейській експансії, відкориґовує напрям і переглядає значення письменників на зразок Конрада й Кіплінґа. Їх завжди читали як розвагу, а не як письменників, чия відверто імперіалістична тематика приховано або ж імпліцитно існувала задовго до них у творах, скажімо, Остін чи Шатобріана.
По-друге, слід розпочати теоретичну роботу для означення стосунку між імперією та культурою. Цей процес уже має кілька віх, наприклад праці Кірнана або Мартіна Ґріна, але інтерес до теми ще слабкий. Однак, як я вже зазначав, ситуація починає змінюватися на краще. Ціла низка праць із інших дисциплін, нова група здебільшого молодих науковців і критиків — і тут, і в «третьому світі», і в Європі — розпочинають теоретичну й історичну справу. Багато з них у той чи той спосіб, здається, наближаються до питань імперіалістичного дискурсу, колоніалістської практики тощо. В теорії ми ще перебуваємо на стадії спроб інвентаризувати запотребуваність культури імперією, та й ці спроби хіба тільки починають розвиватися із зародкового стану. В міру того як вивчення культури сягає в царину мас-медіа, популярної культури, мікрополітики тощо, загострюється увага до моделей влади й гегемонії. {108}
По-третє, ми повинні завжди пам’ятати про прероґативи сьогодення як дороговкази й парадигми для вивчення минулого. Коли я наполягав на поєднанні і зв’язках між минулим і теперішнім, між імперіалізатором та імперіалізованим, між культурою та імперіалізмом, я робив це не для того, щоб вирівняти чи зменшити відмінності, а радше для того, щоб наголосити взаємозалежність між речами. Імперіалізм як досвід із вирішальним культурним виміром настільки широкий і різнобарвний, що ми повинні говорити про взаємонакладні території та переплетені історії — спільні для чоловіків і жінок, білих і небілих, жителів метрополії і периферії, для минулого, і теперішнього, і майбутнього. Ці території й історії можна побачити лише з перспективи цілісності секулярної історії людства.

Частина друга

Консолідоване бачення


Ми називали себе „групою вторгнення“, адже прагнули увірватися до затхлих залів англійської зовнішньої політики і, незважаючи на колії, прокладені для нас нашими предками, витворити на Сході новий народ.
Т. Е. Лоуренс, «Сім стовпів мудрості»





1. Наратив і соціальний простір

У британській і французькій культурах XIX — початку XX ст. майже повсюдно можна виявити алюзії на імперію, проте найчастіше і найреґулярніше вони трапляються саме в британському романі. Разом ці алюзії складають те, що я назвав «структурою ставлення і референції». «Менсфілд парк» — роман, який у доробку Джейн Остін оприявнює етичні й соціальні цінності, засадничі для інших її творів, — пронизують референції на віддалені володіння сера Томаса Бертрама. Ці володіння дають серу Томасу його багатство, створюють приводи для від’їздів, закріплюють його соціальний статус удома й за кордоном, уможливлюючи існування його цінностей, які, зрештою, поділяє і Фанні Прайс (і сама Остін). Якщо, як каже Остін, це роман про «впорядковування», то право на колоніальні володіння безпосередньо сприяє встановленню соціального порядку й етичних пріоритетів удома. Можна пригадати й народжену у Вест-Індії Берту Мейсон, божевільну дружину Рочестера з «Джейн Ейр» 29, чия загрозлива присутність замкнена в кімнаті на горищі. Джозеф Седлі з «Ярмарку суєти» Теккерея 30 — індійський набоб, чий норов і надмірне (вочевидь, незаслужене) багатство переплітаються зі, зрештою, неприйнятною нещирістю Бекі.


29 Укр. переклад див.: Бронте Шарлотта. Джен Ейр / Пер. з англ. Петро Соколовський. — X.: Фоліо, 2004. — 480 с.
30 Укр. переклад див.: Теккерей Вільям Мейкпіс. Ярмарок суєти / Пер. з англ. Ольга Сенюк — X.: Фоліо, 2003. — 398 с.


Останній протиставлена, своєю чергою, пристойність Емілії, кінець кінцем, відповідно винагороджена. {112} А наприкінці роману Джозеф Доббін безтурботно заходиться писати історію Пенджабу. Корабель «Троянда» мандрує Карибами та Південною Америкою в романі Чарльза Кінґслі «Вествард Хо!». У «Великих сподіваннях» Діккенса Абель Меґвіч каторжник, засланий до Австралії, а його багатство (про походження якого навіть не здогадується Піп-тріумфатор — провінційний юнак, котрий під машкарою джентльмена процвітає в Лондоні) за іронією долі вможливлює великі сподівання, що їх плекає Піп. У багатьох інших романах Діккенса бізнесмени мають зв’язки з імперією (варто згадати лише Домбі та Квілпа). У «Танкреді» Дізраелі та «Деніелі Деронді» Еліот Схід виступає як середовище, де живуть тубільці (або європейський імміґрантський люд), а також як територія, об’єднана під владою імперії. Ральф Тушет із «Портрета дами» Генрі Джеймса подорожує Алжиром і Єгиптом. А що вже казати про Кіплінґа, Конрада, Артура Конан Дойла, Райдера Гаґґарда, P. JI. Стівенсона, Джорджа Орвелла, Джойса Кері, Е. М. Форстера та Т. Е. Лоуренса — у їхніх творах імперія відіграє роль кардинально важливої обставини.
У Франції ситуація була інакшою, бо на початку XIX сторіччя французькі імперські нахили відрізнялися від англійських, підтримуваних неперервністю і стабільністю самого державного устрою Англії. Політичне задкування, втрата колоній, незахищеність володінь та зміни у філософії, через які проходила Франція під час Великої французької революції й доби Наполеона, призвели до того, що французька імперія мала не таку стабільну ідентичність і менш ґарантовану присутність у французькій культурі. Риторика імперської величі вчувається у творах Шатобріана й Ламартіна; в малярстві, в історичних і філологічних писаннях, у музиці й театрі подибуємо доволі чітке уявлення про віддалені володіння Франції. Проте загалом у культурі аж до другої половини сторіччя вагоме, майже філософське відчуття імперської місії (як у Британії) трапляється рідко.
Існує також щільний корпус американських творів, синхронних зі згаданими британськими і французькими працями, який представляє особливо гострий імперський тип. Хоча — парадоксально — у його підґрунті лежить нещадний антиколоніалізм, спрямований проти Старого світу. Пригадаймо, {113} наприклад, пуританську «виправу до диких земель», пізніший надміру нав’язливий інтерес Купера, Твена, Мелвілла й інших письменників до експансії США на захід, а заразом і до тотальної колонізації та знищення корінного американського життя (що його вивчали Річард Слоткін, Патріція Лімерік і Майкл Пол Роджин) [1]. Імперський мотив з’являється, щоб скласти конкуренцію європейському. (У частині IV цієї книжки я звернуся до інших, сучасніших аспектів, пов’язаних зі Сполученими Штатами імперського ґатунку кінця XX ст.)
Будучи орієнтиром, точкою відліку, цілком імовірним джерелом багатства й послуг, метою подорожей упродовж більшої частини європейського XIX сторіччя, імперія кодифіковано присутня (хоча тільки непрямо помітна) в художній літературі. Це дуже нагадує присутність слуг у великих домах і в романах: їхню працю сприймають як даність, про яку нечасто згадують, яку рідко вивчають (хоча Брюс Роббінс нещодавно написав про це [2]) і якій здебільшого не надають значення. Наведу іншу цікаву аналогію: імперські володіння — анонімні, спільні, завжди напохваті — схожі на категорію вигнанців — міґраційних робітників, тимчасових працівників або сезонних ремісників (проаналізовані Ґаретом Стедменом Джонсом [3]). Значення має їхня присутність, а не імена й особистості. Вони приносять прибуток, не будучи вповні присутніми. Послуговуючись дещо самовдоволеним висловом Еріка Вульфа, можна сказати, що це літературний аналог «людей без Історії» [4]. Від них залежали економіка й державний устрій, підтримувані імперією, але їхня реальність не вимагала історичної та культурної уваги.
В усіх цих випадках факти імперської присутності асоціюються з великими володіннями, розлогими та почасти незнаними територіями, ексцентричними або неприйнятними людськими істотами, пошуками щастя або гонитвою за мрією, на зразок еміґрації, загрібання грошей і сексуальних пригод. До колоній відсилають опальних молодших синів, потерті життям старші родичі вирушають туди в пошуках утраченого щастя (як у «Кузині Бетті» 31 Бальзака), підприємливі молоді мандрівники їдуть показитися та поколекціонувати екзотику.


31 Укр. переклад див.: Бальзак Оноре де. Бідні родичі. Кузина Бета / Пер. з фр. Валер’ян Підмогильний. — К., 1929. — 474 с.


Колоніальні {114} території — царини можливостей, і вони завжди асоціювалися з реалістичним романом. Фактично не можна уявити собі Робінзона Крузо без колонізаційної місії, яка дозволяє йому створити власний новий світ у далеких закутках африканських, тихоокеанських і атлантичних диких земель. Проте чимало великих авторів реалістичного роману XIX сторіччя менш догматичні щодо колоніального панування й колоніальних володінь, аніж Дефо чи пізніші письменники на кшталт Конрада або Кіплінґа. Доба останніх ознаменувалася великою виборчою реформою та масовою участю в політичному процесі — імперська конкуренція перетворилася на вкрай нав’язливу внутрішню проблему. У завершальний рік XIX сторіччя — після «бійки за Африку», консолідації французької колоніальної імперії, анексії Філіппін Америкою та досягнення Британією вершин свого панування в Південній Азії — імперія стала всесвітньою справою.
Слід відзначити, що критика, котра в інших ситуаціях надзвичайно ретельно й винахідливо шукає теми для обговорення, залишила ці колоніальні й імперські реалії без уваги. Вагомий внесок зробили ті письменники й критики (але їх порівняно мало), хто досліджує стосунки між культурою й імперією (серед них Мартін Ґрін, Моллі Магуд, Джон Мак-Клур й особливо Патрік Брантлінґер). Проте їхній підхід, по суті, оповідний і описовий: вони вказують на існування таких тем, на важливість певних історичних кризових станів, на вплив і міцність уявлень про імперіалізм. Окрім того, вони охоплюють величезні обсяги матеріалу [5]. Майже завжди вони критикують імперіалізм, спосіб життя, який Вільям Еплмен Вільямс окреслив як такий, що поєднується з усіма видами інших ідеологічних переконань (навіть антиномічних), адже впродовж XIX сторіччя «імперські територіальні апетити зробили неминучим розвиток відповідної ідеології» в союзі з військовими, економічними й політичними методами. Ці методи уможливили «збереження й розширення імперії, не марнуючи її психічної, культурної та економічної основи». У працях цих науковців є натяки на те, що, знову цитую Вільямса, імперіалізм продукує хворобливі образи самого себе, наприклад образ «милосердного проґресивного поліцейського» [6].
Проте розвідки цих критиків, переважно описових і позитивістичних, разюче відрізняються від тієї дещиці загальнотеоретичних {115} та ідеологічних унесків, серед яких «Міфологія імперіалізму» Джони Раскіна, «Рабство, імперіалізм і свобода» Ґордона К. Льюїса, «Марксизм та імперіалізм» В. Ґ. Кірнана і його головна праця «Повелителі роду людського» [7]. Усі ці книжки, суттєво завдячуючи марксистському аналізу й будуючись на марксистських засадах, засвідчують центральне місце імперіалістичної думки в модерній західній культурі.
Однак жодна з них не справила належного впливу на наші ставлення до канонічних творів європейської культури XIX-XX сторіч. Головні фахівці-критики просто іґнорують імперіалізм. Наприклад, перечитуючи нещодавно чудову книжечку Лайонела Тріллінґа про Е. М. Форстера, я був уражений тим, що у своєму загалом проникливому міркуванні про «Говардс-Енд» він жодного разу не згадує імперіалізм, який у моєму прочитанні неможливо випустити, а тим більше зіґнорувати. Зрештою, Генрі Вілкокс і його родина — колоніальні фермери, які вирощують каучук. «Вони мали колоніальний дух і завжди прямували до тих місць, де біла людина могла непомітно нести свій тягар» [8]. І Форстер часто зіставляє та пов’язує цей факт зі змінами, які відбуваються в Англії і впливають на Леонарда та Джекі Бест, Шлеґелів і на сам Говардс-Енд. Ще несподіваніший випадок — «Культура та суспільство» Реймонда Вільямса, яка взагалі не зачіпає імперський досвід. (Якось в інтерв’ю авторові закинули цілковиту відсутність цієї теми в його праці, адже імперіалізм «не був чимось другорядним і зовнішнім — він був абсолютно конститутивним для цілої природи англійського політичного й соціального порядку, ...найпомітнішим фактом» [9]. Вільямс відповів, що під час написання «Культури та суспільства» його валлійський досвід, який мав би уможливити його міркування про досвід імперський, перебував «у стані непевності») [10]. Кілька провокативних сторінок у «Селі та місті», які стосуються культури й імперіалізму, периферійні щодо головної думки цього твору.
Чому трапилися ці пропуски? І як центральність імперського бачення відбилася в культурі й підтримувалася культурою, яка це бачення випродукувала, а тоді якоюсь мірою приховала, але й сама теж змінилася під його впливом? Звісно, якщо людина має колоніальне походження, то імперська тема стає визначальною в її формуванні, а якщо ця людина — ще й відданий критик {116} європейської літератури, то ця тема безперечно її вабитиме. Індійський чи африканський дослідник англійської літератури читає, скажімо, «Кіма» або «Серце темряви» з інакшою критичною наполегливістю, ніж американський чи британський науковець. Проте як можна сформулювати стосунки між культурою й імперіалізмом поза персональними свідченнями? Поява колишніх колоніальних суб’єктів у ролі інтерпретаторів імперіалізму та їхній суттєвий культурний вплив наділили імперіалізм яко предмет дослідження та завзятої ревізії помітною, сказати б, рельєфною ідентичністю. Однак як можна нав’язати активний контакт між саме цим видом постімперських свідчень і досліджень, що зазвичай перебувають на марґінесах критичного дискурсу, та нинішніми теоретичними клопотами?
Імперські інтереси конститутивно важливі для культури модерного Заходу — такий погляд, як я вже казав, витворює сприйняття цієї культури під кутом зору одночасно антиімперіалістичного опору і проімперіалістичної апології. Що це означає? А те, що ми не мусимо забувати: до середини XX сторіччя західні письменники — Діккенс чи Остін, Флобер чи Камю — писали суто для західної аудиторії, навіть коли йшлося про героїв, місця або ситуації, у той чи той спосіб пов’язані з віддаленими територіями, які належали європейцям. Джейн Остін у «Менсфілд парку» згадує Антиґуа, а в «Переконанні» — землі, відвідані британським флотом. Вона робить це, абсолютно незважаючи на можливу реакцію корінного населення Карибських островів чи Індії. Проте це не означає, що ми повинні чинити так само. Тепер ми знаємо, що ці неєвропейські народи не були байдужими до поширеної на них влади чи до загального мовчання, на якому ґрунтувалися в різний спосіб спрощені форми їхнього існування. Отже, слід читати великі канонічні тексти й, очевидно, цілий архів модерної та домодерної європейської й американської культури, намагаючись віднайти, розширити, наголосити й висловити те, що ці твори замовчали, змарґіналізували або ідеологічно репрезентували (наприклад, індійських персонажів Кіплінґа).
У практичних термінах «контрапунктним прочитанням» я називаю прочитання тексту з розумінням чинників, задіяних у ситуаціях, коли автор показує, наприклад, що вважає колоніальну цукрову плантацію важливою для підтримання певного {117} трибу життя в Англії. Мало того, як і будь-який літературний твір, згадані мною романи не обмежені своїми формальними історичними зав’язками і розв’язками. Письменники згадують Австралію в «Девіді Копперфільді» або Індію у «Джейн Ейр», бо це можливо, бо це британська держава (а не просто письменницька примха) уможливила побіжні згадки про ці величезні привласнені землі. Однак правда й те, що згодом ці колонії визволилися від прямого й непрямого панування — цей процес розпочався й розгорнувся ще за присутності британців (чи французів, португальців, німців, ін.), хоча увагу на це звертали хіба тоді, коли намагалися придушити тубільний націоналізм. Мені йдеться про те, що контрапунктне прочитання мусить ураховувати обидва процеси: імперіалізм та опір йому. Цього можна досягнути, розширюючи наше прочитання текстів, щоб охопити те, що колись силоміць відкинули. Наприклад, у «Сторонньому» Альбера Камю — всю попередню історію французького колоніалізму, знищення ним алжирської держави та пізніше постання незалежного Алжиру (проти якого був налаштований Камю).
Кожен текст, як і кожен реґіон світу, має свій особливий дух, свої власні, взаємонакладні з іншими досвіди та взаємозалежні історії конфлікту. У кожному витворі культури можна успішно розмежувати його особливість і його самостійність (чи герметичну закритість). Звісно, жодне прочитання не повинно вдаватися до таких узагальнень, які стирали б ідентичність конкретного тексту, автора або руху. Воно має відкривати для дискусії те, що в кожному творі чи авторі було (або вважалося) відомим і визначеним. Індія в романі «Кім» Кіплінґа — постійна й невідворотна. І ця ознака притаманна не тільки цьому чудовому роману, а й Британській Індії, її історії, керівникам та апологетам. Так само — це не менш важливо — властива вона й Індії, за яку борються індійські націоналісти, їхній країні, котру вони хочуть відвоювати. Усвідомлюючи ці протистояння в Кіплінґовій Індії мірою того, як вони розгортаються в цьому мистецькому шедеврі, ми розуміємо, як розвивався і сам імперіалізм, і подальший антиімперіалістичний опір. Читаючи текст, слід відкрити його і для того, що до нього увійшло, і для того, що вилучив його автор. Кожен твір культури — це бачення свого часу, яке треба зіставляти з різними пізнішими ревізіями, які він же й {118} спровокував. У цьому випадку — з досвідом націоналізму в Індії після здобуття нею незалежності.
На додаток треба пов’язати наративні структури з ідеями, поняттями й досвідами, на які вони спираються. Наприклад, африканці Конрада походять із величезної бібліотеки так званого «африканізму» та з особистого досвіду письменника. Такого поняття, як безпосередній досвід (або безпосереднє відображення) світу, в лексиці тексту немає. На враження Конрада від Африки неминуче вплинули знання, відомості й тексти про цей материк, на які він посилається в «Особовій справі». У «Серці темряви» ми вже бачимо результат творчої взаємодії його вражень від цих текстів із вимогами й умовностями наративу, а також з особистим генієм і власною історією Конрада. Казати, що ця надзвичайно багата суміш «відбиває» Африку або навіть відбиває враження від Африки, було б дещо малодушно й напевне оманливо. В «Серці темряви» — романі, який мав величезний вплив і спровокував велику кількість прочитань та образів, ми бачимо політизовану, ідеологізовану Африку, фактично імперіалізовану та пошматовану численними імперськими інтересами й ідеями, а не лише її буквальний фотографічний «відбиток».
Може, дещо перебільшуючи, я хочу підкреслити, що «Серце темряви» і створений у ньому образ Африки — це не «лише» література. Цей твір виявився втягнутим у «бійку за Африку» (і становить її органічну частину), яка точилася якраз тоді, коли Конрад писав роман. Цей письменник справді мав невелику аудиторію. Правда й те, що він був дуже критично налаштований до бельгійського колоніалізму. Проте більшість європейців найтісніше наближалися до Африки, читаючи такий доволі вишуканий текст, як «Серця темряви». У цьому вузькому значенні він ставав частиною європейської спроби вхопитися за Африку, замислитися над нею та вибудувати плани щодо неї. Репрезентувати Африку означає вступити в битву за Африку, безперечно пов’язану з пізнішим опором, деколонізацією тощо.
Літературні твори, особливо ті, що їхньою очевидною темою є імперія, мають природно неохайний, навіть незграбний вигляд у такому переобтяженому й перевантаженому політичному оточенні. Однак, попри свою істотну складність, твори на кшталт «Серця темряви» — це дистиляції, спрощення, низка виборів, {119} зроблених автором, набагато менше безладні, ніж дійсність. Хоча автори дуже ретельно продумують такі історії, як «Серце темряви», а читачі сильно ними переймаються, позаяк вони мусять відповідати потребам наративу (який, зрештою, мусимо додати, робить доволі конкретний внесок у боротьбу за Африку), несправедливо було б вважати ці витвори абстракціями.
Інтерпретація такого гібридного, мішаного і складного тексту вимагає особливої пильності. Модерний імперіалізм був настільки ґлобальним і всеохопним, що фактично ніщо не могло уникнути його впливу. Крім того, як я вже казав, імперські змагання тривають від XIX сторіччя й дотепер. Зважати чи не зважати на зв’язки між текстами культури й імперіалізмом означає зробити вже зроблений вибір: вивчати їх, критикуючи та пропонуючи альтернативи, чи не вивчати, залишаючи недослідженими і явно незміненими. Однією з причин написати цю книжку стало бажання продемонструвати, як далеко сягають пошуки віддалених володінь, занепокоєння й усвідомлення факту їхнього існування (не тільки в Конрада, а й у тих, про кого ми ніколи не думали в такому контексті, як-от у Теккерея чи Остін) і наскільки важлива та плідна для критика увага до цього матеріалу — не лише з очевидних політичних причин, а й тому, що, як я вже доводив, саме цей тип уваги дозволяє читачеві проінтерпретувати канонічні тексти XIX і XX сторіч за допомогою наново позиціонованого інтересу.
Однак повернімося до «Серця темряви». У ньому Конрад пропонує неймовірно натякову стартову точку для зіткнення віч-на-віч із цими складними питаннями. Пригадаймо, що Марлоу надзвичайно проникливо протиставляє римських колонізаторів колонізаторам модерним, оприявнюючи особливе поєднання влади, ідеологічної енерґії та практичного ставлення, властиве європейському імперіалізму. Давні римляни, каже він, «аж ніяк не були колонізаторами, їхнє управління було самим лише визискуванням». Ці люди просто завойовували і більше майже нічого не робили. Натомість «нас рятує дієвість — відданість дієвості», на відміну від римлян, які покладалися на грубу силу, зазвичай просто на «випадок, що є вислідом слабкості інших». Проте сьогодні, «завоювання землі, яке здебільшого означає відбирання її в тих, хто різниться від нас тілобудовою або пласкішим носом, не така вже й гарна річ, коли до неї {120} придивитися ближче. Спокутує його лише ідея. Ідея в його основі, не сентиментальна відмовка, а ідея та безкорислива віра в цю ідею — щось, що можна заснувати, перед чим поклонятися і чому приносити жертви...» [11] Розповідаючи про свою подорож великою рікою, Марлоу розвиває цю думку, відзначаючи відмінність між бельгійською жадібністю та, зрозуміло, британською раціональністю у провадженні імперіалізму [12].
У цьому контексті спасіння — цікаве поняття. Воно відділяє «нас» від гідних зневаги й засудження римлян і бельгійців, чия жадібність не приносить користі ні їм самим, ані підлеглим їм землям і народам. «Нас» рятує те, що, по-перше, нам немає потреби дивитися безпосередньо на результати наших дій. Практика дієвості, яка без залишку використовує і землю, і людей, замкнула нас у колі, що його ми самі й замкнули: наше панування повністю об’єднало територію та її жителів і, будучи, своєю чергою, дієвою відповіддю на їхні гострі потреби, повністю об’єднує й нас. Навіть більше, вустами Марлоу Конрад говорить про спокуту, що в певному сенсі є кроком поза спасіння. Якщо спасіння рятує нас самих, заощаджує час і гроші, а також уберігає від виснаження короткочасного завоювання, то спокута поширює спасіння в іншу площину. Спокута приходить із часом у самовиправданні, даному через ідею чи місію, у структурі, яка повністю оточує людину й перед якою вона схиляється, хоч створила її передусім вона сама, та яку — хай як це іронічно — відмовилася вивчати, бо сприймає її як даність.
Отже, Конрад уловив два доволі відмінні, але тісно споріднені аспекти імперіалізму: ідею, що ґрунтується на праві захоплювати території, за якою стоїть цілком зрозуміла сила і яка має безпомилкові наслідки, та практику, що, по суті, цю ідею приховує, затьмарює, створюючи режим виправдання самозвеличувальної і самопороджуваної влади, встановлений між жертвою імперіалізму та його носієм.
Якщо просто вилучити цей арґумент із «Серця темряви», як цидулку з пляшки, ми геть упустимо його надзвичайну силу. Конрадів арґумент вписаний просто в саму форму наративу — таким він його успадкував, таким і послуговувався. Я піду ще далі, стверджуючи, що без імперії не було б європейського роману, яким ми його знаємо. Насправді, вивчаючи імпульси, які викликали появу європейського роману, можна побачити зовсім {121} невипадковий збіг моделей наративної влади, конститутивних для роману, з одного боку, та комплексу ідеологічних конфігурацій, що лежить в основі схильності до імперіалізму, з другого.
Кожен романіст і кожен критик чи теоретик європейського роману зауважує його інституційний характер. Роман засадничо прив’язаний до буржуазного суспільства. За словами Шарля Моразе, роман супроводжує і навіть становить частину завоювання західного суспільства тим, що він називає «les bourgeois conquerants» 32. Нe менш важливим видається й те, що роман зародився в Англії. Він починається від «Робінзона Крузо» — твору, де герой засновує новий світ, яким він править і який відвойовує для християнства й Англії. Хоча появу Крузо вочевидь уможливила ідеологія закордонної експансії, стилістично й формально пов’язана з наративами дослідницьких мандрівок XVI і XVII сторіч, які лягли в основу великих колоніальних імперій, головні романи, написані після Дефо, і навіть пізніші твори самого Дефо вже не виглядають абсолютно відданими ідеї захопливих заморських проектів. «Капітан Сінґлтон» це історія пірата, котрий багато мандрує Індією й Африкою. «Молль Флендерс» — роман, збудований на можливості цілковитого звільнення головної героїні від злочинного минулого, яку дає Новий світ. Філдінґ, Річардсон, Смоллетт і Стерн не пов’язують так безпосередньо свої наративи з накопиченням закордонних скарбів і територій.


32 Переможними буржуа (фр.).


Одначе ці письменники все ж таки дію своїх творів розгортають у територіально більшій Британії, яка була ретельно досліджена, виводять їх із неї, а це прямо пов’язано з тим, що так далекоглядно розпочав Дефо. Попри те, що відомі розвідки з історії англійської літератури XVIII сторіччя (Ієна Вотта, Леннарда Девіса, Джона Рікетті та Майкла Мак-Кіона) присвячують досить багато уваги стосункам між романом і соціальним простором, імперську перспективу вони іґнорують [13]. Тут не йдеться просто про непевність у тому, що, приміром, Річардсонові шкіци буржуазної спокуси й жадібності насправді пов’язані з тогочасними британськими військовими діями проти французів ув Індії. Адже очевидно, що в буквальному сенсі — ні. Але в обох царинах ми бачимо спільні цінності: суперництво, {122} переборювання незгод і перешкод, уперте встановлення авторитету завдяки таланту поєднувати в часі принцип із вигодою. Інакше кажучи, необхідно мати критичне розуміння того, що великі простори «Кларісси» чи «Тома Джонса» — це водночас і домашній супровід імперського проекту закордонної присутності й контролю, і практичний наратив розширення території, пересування у просторі, який треба швидко заселити й скористатися з нього і тільки тоді встановлювати його порядок та межі.
Мені йдеться не про те, що роман чи культура в широкому сенсі «спричинив» імперіалізм, а про те, що роман як культурний артефакт буржуазного суспільства й імперіалізм немислимі один без одного. З усіх основних літературних форм роман найсучасніший, його народження найточніше визначене в часі, його локалізація найзахідніша, його нормативна модель соціальної влади найструктурованіша. Імперіалізм і роман настільки підтримують один одного, що, на мою думку, неможливо читати один, не маючи в якийсь спосіб справи з іншим.
Проте це ще не все. Роман є інтеґральною, квазіенциклопедичною культурною формою. Він містить і дуже впорядковані сюжетні механізми, і цілу систему соціальної референції, що залежить від чинних інституцій буржуазного суспільства, їхнього авторитету та влади. Герой і героїня роману демонструють невгамовність і енерґію, притаманні підприємливій буржуазії, а пригоди, які чекають на них, відкривають їм межі того, чого вони можуть прагнути, куди піти й ким стати. Отже, романи завершуються або смертю героя чи героїні (Жульєн Сорель, Емма Боварі, Базаров, Джуд Непомітний), які через свою надмірну енерґію не вписуються у звичний порядок речей, або вгамуванням героя (зазвичай після шлюбу чи віднайдення своєї ідентичності, як у романах Остін, Діккенса, Теккерея та Джордж Еліот).
Передбачаю питання: навіщо присвячувати так багато уваги романам і Англії? І як подолати відстань між конкретною естетичною формою та широкими поняттями й масштабними справами, як-от «культура» або «імперіалізм»? Бо перед Першою світовою війною Британська імперія безперечно домінувала — це був результат процесу, який розпочався ще наприкінці XVI сторіччя. Процес цей був настільки потужним, а його результати настільки остаточними, що, на думку Сілі та Гобсона (наприкінці XIX сторіччя), ця домінація перетворилася на {123} центральний факт британської історії, який охоплював багато вельми різних дій [14]. Британія також створила й підтримувала інституцію роману, що не мала реальної конкуренції чи еквівалента в Європі, і це не просто збіг обставин. Як зазначала, нарікаючи, сила-силенна британських інтелектуалів, зокрема Арнольд, Карлейль, Мілль і Джордж Еліот, принаймні впродовж першої половини XIX сторіччя Франція мала краще розвинуті інтелектуальні інституції: академії, університети, інститути, часописи тощо. Надзвичайна компенсація за цю розбіжність настала, коли британський роман почав упевнено зростати і поступово беззастережно домінувати. (Лише після 1870 року, відколи Північна Африка набула певної метрополійної присутності у французькій культурі, можна побачити зародження гідних порівняння естетичних і культурних формацій. Це період, коли Лоті, ранній Жид, Доде, Мопассан, Мілль, Псіхарі, Мальро, екзотисти на зразок Сеґалена й, звісно, Камю виображують ґлобальну згоду між метрополійною та імперською ситуаціями.)
У 1840-х роках англійський роман вивищився, власне, до основної естетичної форми й до, сказати б, головного інтелектуального голосу в англійському суспільстві. Роман посів винятково важливе місце, наприклад, у питанні «статусу Англії», тому його можна розглядати і як учасника англійської імперської кампанії за кордоном. Уявляючи собі те, що Реймонд Вільямс назвав «пізнаваною спільнотою» англійців і англійок, Джейн Остін, Джордж Еліот та Елізабет Ґаскелл сформували англійську ідею, наділивши її ідентичністю, присутністю й можливостями подальшої артикуляції [15]. Почасти ця ідея складалася зі стосунків між «домом» і «закордоном»: Англію досліджували, оцінювали й висвітлювали, тоді як на «закордон» хіба посилалися або побіжно згадували. Він не мав тієї присутності та безпосередності, що ними наділили Лондон, провінцію або північні індустріальні центри, як-от Манчестер чи Бірмінґем.
Лише в Англії відбувався цей постійний, доволі заспокійливий процес, зініційований романом. Його слід сприймати як важливу культурну приналежність, із внутрішньоанглійського погляду, і як процес ще не задокументований і не вивчений (коли йдеться про те, що відбувалося в Індії, Африці, Ірландії або на Карибах). Аналогією можуть служити стосунки між британською зовнішньою політикою та британськими фінансами й {124} торгівлею — стосунки, які були вивчені. Класична (проте й досі суперечлива) розвідка Д. К. М. Платта «Фінанси, торгівля й політика у зовнішній політиці Британії 1815-1914 років» дає яскраве відчуття того, наскільки насиченими й складними вони були і наскільки дивовижне поєднання британської торгівлі й імперської експансії залежало від таких культурних і соціальних чинників, як освіта, журналістика, змішані шлюби та клас. Платт говорить про «соціальний та інтелектуальний контакт [дружбу, гостинність, взаємодопомогу, спільне соціальне походження й освітній рівень], який чинив справжній тиск на британську зовнішню політику», а також про те, що «конкретних доказів [того, що ці контакти насправді працювали], здається, ніколи не існувало». Однак, подивившись на те, як змінювалося ставлення уряду до таких питань, як «закордонні позики, ...захист власників облігацій і підтримка контрактів та концесій за кордоном», можна зауважити те, що Платт називає «відомчим баченням» — певний консенсус щодо імперії, досягнутий між цілою низкою людей, відповідальних за неї. Це могло «навести на думку про ймовірну реакцію політиків і чиновників» [16].
Як найкраще схарактеризувати це бачення? Здається, між науковцями існує згода стосовно того, що десь до 1870 року метою британської політики було не розширювати імперію, а (наприклад, згідно з раннім Дізраелі) «зберігати й утримувати її, захищаючи від дезінтеґрації» [17]. Індія, отримавши у «відомчій» думці надзвичайно довговічний статус, відігравала в цьому завданні центральну роль. Після 1870 року (Шумпетер наводить промову Дізраелі в Кристал-Пелес 33 1872 року як приклад аґресивного імперіалізму, «шаблон внутрішньої політики») [18] захист Індії (кордони якої розсувалися) та боротьба з іншими суперниками, наприклад із Росією, примусили Британію до імперської експансії в Африку, на Близький і Далекий Схід. Відтоді, цитуючи Платта, по черзі в різних частинах світу «Британія насправді опікувалася утриманням того, що вже мала, і все, що вона отримувала, було необхідне задля збереження решти. Вона належала до партії les satisfaits 34,


33 Кристал-Пелес [Crystal Palace] — гігантський виставковий зал зі скла й металу в лондонському Гайд-парку. 1851 року там відбулася Всесвітня виставка.
34 Задоволених (фр).


проте їй доводилося докладати {125} щоразу більше зусиль, аби залишатися в цій компанії, адже їй було що втрачати. Куди більше, ніж іншим» [19]. «Відомче бачення» британської політики було засадничо обережним. Перефразовуючи Платта, Рональд Робінсон і Джон Ґаллагер стверджують: «коли британці могли, то розширювалися завдяки торгівлі і впливу, однак коли вже мусили, то робили це завдяки й імперському пануванню» [20]. Не варто применшувати або забувати, нагадують вони, що індійську армію тричі використали в Китаї від 1829 до 1856 року 35, принаймні один раз у Персії (1856) 36, Ефіопії 37 та Сінґапурі 38 (1867), Гонконґу (1868), Афганістані (1878), Єгипті (1882), Бірмі (1885), Ньясаленді (1893), Судані й Уґанді (1896-1897).


35 Автор помиляється: насправді британці задіювали індійські війська в Китаї у 1839, 1856 і 1859 роках, тобто між 1839 і 1859 pp.
36 Ідеться про війну між Англією й Іраном, що розгорілася з приводу м. Герат. Захопивши місто й оазу навколо нього, які належали Афганістану, Іран порушив плани Великої Британії перетворити Афганістан на буферну державу, що й викликало аґресію британців. Побоювання, що їх відправлять за «чорну воду» (Індійський океан) воювати з Іраном, стали однією з причин хвилювань серед сипаїв, які вилилися у Велике повстання (1857).
37 У 1867-1868 роках Британія відрядила свої індійські війська (12 тис. осіб під командою лорда Непіра [Napier]) з Бомбея в похід на Ефіопію (Абіссінію) з метою звільнити британців, ув’язнених за наказом ефіопського короля Теодора II. Король Теодор образився, бо королева Вікторія не відповіла на його листа, і кинув до в’язниці кількох громадян Британії, зокрема й консула. Британський похід був успішним: захопивши кілька укріплень, вони спровокували самогубство короля і взяли в полон його сина, якого забрали до Англії. Однак далі завойовницьку кампанію британці не продовжили.
38 Надавши Сінґапуру (в рамках Стрейтс-Сетлментс [Straits Settlements] — Поселень уздовж Протоки) статус «коронної колонії», тобто окремої колонії, 1867 року Лондон розмістив там ґарнізон П’ятого легкопіхотинського полку, укомплектованого переважно індійцями. Ця частина відповідала за безпеку реґіону до 1915 року, коли повстання індійських сипаїв-мусульман, викликане побоюваннями, що їх відправлять воювати проти мусульманської Османської імперії, змусило уряд Британії розмістити в Сінґапурі реґулярні частини британської армії.


Очевидно, що, крім Індії, оплотом імперської торгівлі британська політика зробила саму метрополійну Британію (для якої постійною колоніальною проблемою була Ірландія) і так звані білі колонії: Австралію, Нову Зеландію, Канаду, {126} Південну Африку й навіть колишні американські володіння. Постійні інвестиції та охорона британських віддалених і метрополійних територій не мали адекватних відповідників в інших європейських чи американських державах, які були набагато непослідовнішими, несподівано захоплювали або втрачали території, нерідко діяли імпульсивно.
Одне слово, британська влада була непорушною і стабільно зміцнювалася. У пов’язаній і часто суміжній царині культури цю владу розробляв і виражав роман, який посідав безпрецедентно постійне центральне місце в британській культурі. Проте ми мусимо бути максимально розбірливими, адже роман це не фреґат і не банківський рахунок. Роман існує, по-перше, як вигадка романіста, по-друге, як об’єкт читацької уваги. З часом романи акумулюються і стають тим, що Гаррі Левін влучно охрестив інституцією літератури. Але вони ніколи не втрачають ані свого подієвого характеру, ані своєї особливої насиченості, яка з’являється внаслідок того, що читачі й інші письменники визнають і приймають їх як частину неперервного процесу. Однак, попри всю їхню соціальну роль, романи не можна звести до соціологічного обігу. Якщо розглядати їх як допоміжні форми класу, ідеології чи інтересів, їхня естетична, культурна чи політична цінність залишиться нерозкритою.
Проте однаковою мірою романи — це не просто витвори самотнього генія (про що намагається говорити школа сучасних інтерпретаторів на зразок Гелен Вендлер), котрі можна розглядати лише як прояви необмеженої творчості. Деякі з найзахопливіших сучасних праць — «Політичне несвідоме» Фредріка Джеймсона та «Роман і поліція» Девіда Міллера як два уславлені приклади [21] — вказують на певний тип реґуляторної соціальної присутності роману загалом і наративу зокрема в західноєвропейських суспільствах. Та цим важливим описам бракує картини реального світу, в якому існують романи й наративи. Адже бути британським письменником означало щось особливе й геть відмінне від того, щоби бути письменником, скажімо, французьким чи португальським. Для британського письменника «закордон» був невиразним, його існування недоречним, або екзотичним, або дивним, або в тому чи тому сенсі «нашим» — підконтрольним, відкритим для «вільної» торгівлі і придушення тубільців, коли ті чинять відкритий військовий чи {127} політичний опір. Роман суттєво сприяв цим почуттям, ставленням і референціям, набувши ваги головного елемента в консолідованому чи відомчому культурному баченні світу.
Я мушу детальніше зупинитися на тому, як відбувалося це сприяння та як, із другого боку, роман і не стримував, і не перешкоджав прояву ще аґресивніших і ще поширеніших імперіалістичних почуттів після 1880-го року [22]. На самому початку й наприкінці читацького знайомства з ним роман — це картина реальності: фактично він поглиблює і зберігає реальність, успадковану від інших романів, які він реартикулює і перезаселяє згідно зі становищем, обдарованістю й пристрастями свого автора. Платт справедливо наголошує на консервативності «відомчого бачення». Це важливо й для романіста: англійський роман XIX сторіччя підкреслює неперервне існування Англії (протиставляючи його революційним переворотам). Крім того, англійський роман ніколи не пропаґує зректися колоній, навпаки, займає далекоглядну позицію: колонії існують на орбіті британського панування, тому це панування і є певною нормою. Отже, панування консервується разом із колоніями.
Поступово вимальовується картина з соціально, політично й етично окресленою і дуже детально прописаною Англією в центрі та низкою віддалених територій, приєднаних до неї, на периферії. Цей романний процес активно супроводжує неперервність британської імперської політики впродовж XIX сторіччя — власне наратив. Його основна мета не піднімати додаткові питання, не турбувати і не привертати увагу в інший спосіб, а втримати імперію більш-менш на місці. Переважно письменника не цікавить щось понад, ніж просто згадати, скажімо, про Індію чи Австралію або відіслати до них, як у «Ярмарку суєти», «Джейн Ейр» чи у «Великих сподіваннях». Ідеться про те, що (згідно з загальними принципами вільної торгівлі) віддалені території відкриті для використання на розсуд письменника, зазвичай для доволі простих потреб, як-от імміґрація, пошуки багатств або вигнання. Наприклад, у кінці «Тяжких часів» 39 Тома переправляють до колоній.


39 Укр. переклад див.: Діккенс Чарльз. Тяжкі часи / Пер. з англ. Юрій Лісняк. — К.: Дніпро, 1970. — 299 с.


Лише коли сторіччя добряче перевалює за середину, імперія перетворюється на {128} принциповий об’єкт уваги таких письменників, як Гаґґард, Кіплінґ, Дойл і Конрад, а також нових дискурсів в етнографії, колоніальному адмініструванні, колоніальній теорії та економіці, історіографії неєвропейських реґіонів і спеціальних дисциплінах на зразок орієнталізму, екзотицизму і психології мас.
Реальні інтерпретативні наслідки цієї інертної сталої структури ставлення і референції, вираженої романом, доволі різноманітні. Я зупинюся на чотирьох. По-перше, в історії літератури можна зауважити незвичну органічну нерозривність між ранішими наративами, які звичайно не пов’язують з імперією, та пізнішими, де очевидно йдеться про неї. Появу Кіплінґа і Конрада підготували Остін, Теккерей, Дефо, Скотт і Діккенс. Вони також у цікавий спосіб пов’язані зі своїми сучасниками, зокрема Гарді та Джеймсом. Останніх, як правило, вважають лише випадково дотичними до закордонної специфіки, представленої їхніми куди ексцентричнішими колеґами по роману. Проте і формальні характеристики, і зміст творів усіх цих письменників належать до тієї самої культурної формації і відрізняються лише інтонаціями, наголосами й акцентами.
По-друге, структура ставлення і референції порушує цілий масив питань, пов’язаних із владою. Теперішній критик не може й не повинен раптово надавати роману законодавчої чи прямої політичної влади. Ми все ще мусимо пам’ятати, що романи — частина надзвичайно неквапливої мікрополітики, яка роз’яснює, зміцнює й, очевидно, деколи сприяє сприйняттю Англії та світу і ставленню до них; романи беруть у ній участь і роблять до неї свій внесок. Вражає те, що в романі світ за межами метрополії завжди виглядає лише підпорядкованим і опанованим, а присутність Англії трактується як реґуляторна й нормативна. Винятково новаторське змалювання суду над Азізом у «Шляху до Індії» почасти полягає в тому, що Форстер визнає: «хитка структура суду» [23] розвалюється, бо це «фантазія», компроміс між британською владою (реальною) та неупередженою справедливістю до індійців (нереальною). Тому він радо (навіть дещо розгублено й нетерпляче) розчиняє цю сцену в індійській «складності», а за двадцять чотири роки до нього так само вчинив Кіплінґ у «Кімі». Основна відмінність між ними в тому, що нав’язливо неспокійний опір корінного населення завдав удару по свідомості Форстера. Форстер не зміг проіґнорувати {129} те, що Кіплінґ колись легко увів до своїх романів (навіть відоме повстання сипаїв 1857 року 40 він сприйняв як просту примху, а не серйозний індійський опір британському пануванню).
Не можна усвідомити той факт, що роман приймає і підкреслює владну нерівність, не звернувши уваги на ознаки цього процесу в конкретних творах, не розглядаючи історію роману як зв’язний неперервний процес. Так само як упродовж XIX сторіччя утверджувалася нерозривна цілісність і здебільшого непохитне «відомче бачення» британських віддалених територій, роман у цілком буквальному сенсі утверджував естетичне (а тому культурне) опанування закордонних земель — часом випадкове, а часом дуже важливе. «Консолідоване бачення» постало в цілій низці взаємонакладних підтверджень, які забезпечували його практичну одностайність. Те, що це відбулося всередині кожного медіатору чи дискурсу (роману, подорожніх нотаток, етнографії), а не було нав’язано ззовні, проявляється в конформності, колаборації, охочості, а не обов’язково у відкрито й чітко задекларованій політичній програмі. Принаймні доки ближче до кінця сторіччя сама імперська програма не стала чіткішою й очевиднішою як об’єкт безпосередньої масової пропаґанди.


40 Заколот [the Mutiny], або повстання сипаїв, або Індійське повстання 1857 — 1858 років. Жорстоко придушене британцями, після чого управління Індією перейшло від Ост-Індської компанії до Британської корони. Більше про заколот див. Частина II, Розділ 5.


Третій наслідок найкраще представити побіжним нарисом. Алюзії на Індію виникають протягом усього «Ярмарку суєти», але вони другорядні порівняно зі змінами у вдачі Бекі або в становищі Доббіна, Джозефа чи Емілії. Однак із плином роману нас інформують про зростання суперництва між Англією й Наполеоном і про його пік — Ватерлоо. Навряд чи цей закордонний вимір перетворює «Ярмарок суєти» на роман, який досліджує те, що Генрі Джеймс пізніше назвав «міжнародною темою». Так само як Теккерей навряд чи належить до клубу ґотичних романістів на зразок Волпола, Радкліф чи Льюїса, які доволі химерно розгортають дію своїх романів за кордоном. Але Теккерей і, на моє переконання, всі головні англійські романісти середини XIX сторіччя прийняли глобалізований світогляд і насправді {130} не могли іґнорувати (а в багатьох випадках і не іґнорували) далекосяжні апетити британської влади. Як ми бачили в цитованому раніше невеличкому прикладі з «Домбі та сина», порядок удома був прив’язаний до специфічно англійського порядку за кордоном, був його частиною, навіть пояснювався ним. І у випадку з плантацією сера Томаса Бертрама на Антиґуа, і за якісь сто років у ситуації з каучуковим маєтком Вілкокса в Ніґерії письменники прирівняли владу та привілеї за кордоном до влади та привілеїв удома.
Уважно читаючи романи, ми відкриваємо набагато диференційованішу й тоншу перспективу, ніж прямолінійно «ґлобальне» та імперське бачення, дотепер описуване мною. Це підводить мене до четвертого наслідку того, що я називаю структурою ставлення і референції. Наполягаючи на цілісності мистецького твору, як це ми й мусимо робити, та відмовляючись звалювати різноманітні внески конкретних письменників до загальної схеми, ми повинні прийняти те, що структура, яка пов’язує романи між собою, не існує поза самими романами. Читач отримує конкретне знання про «закордон» тільки з конкретних романів, і навпаки — тільки конкретний твір може оживити, сформулювати, втілити стосунки, наприклад між Англією й Африкою. Це зобов’язує критика читати й аналізувати, а не лише підсумовувати й оцінювати твори, прихований зміст яких може видатися їм вартим заперечень із політичного чи етичного погляду. З одного боку, коли у своєму відомому есе Чінуа Ачебе критикує расизм у Конрада, він або не згадує, або не бере до уваги обмеження, накладені на Конрада романом як естетичною формою. З другого боку, Ачебе демонструє розуміння того, як працює ця форма, ретельно й самобутньо переписуючи Конрада в деяких власних романах [24].
Усе це особливо стосується англійської художньої літератури, адже тільки Англія мала заморську імперію, яка підтримувала й захищала саму себе на такій великій території впродовж такого тривалого часу і на такому подиву гідному рівні. Щоправда, з нею конкурувала Франція, але, як я вже зазначав, французька імперська свідомість до кінця XIX сторіччя була переривчастою: занадто глибоким був англійський вплив на французькі реалії, занадто відставала вона за устроєм, прибутком, розмахом. Однак головно європейський роман XIX сторіччя — {131} це культурна форма, яка зміцнює, а також удосконалює й виражає авторитет наявного status quo. Хоч як, наприклад, романи Діккенса збурювали його читачів проти законодавства, провінційних шкіл чи бюрократії, вони все одно є тим, що один критик назвав «літературою розв’язки» [25]. Найчастіше ця розв’язка — возз’єднання родини, яка в Діккенса завжди служить мікрокосмом суспільства. В Остін, Бальзака, Джордж Еліот і Флобера (зберемо докупи кілька видатних імен) зміцнення влади відбувається і через приватну власність, і через одруження — практично непохитні інституції, — насправді воно просто вплетене у самісіньку їхню тканину.
Вирішальний аспект так званого зміцнення влади романом полягає не тільки в тому, що воно пов’язане з функціонуванням соціальної влади й управління, а й у тому, що це зміцнення виглядає водночас і нормативним, і незалежним, себто воно самостверджується з плином наративу. Це видаватиметься парадоксом, тільки якщо забути, що конституювання суб’єкта наративу, хоч яке анормальне чи незвичайне, все-таки є соціальною дією par excellence і як таке має за собою або в собі владу історії та суспільства. По-перше, існує влада автора, який пише у прийнятний інституціоналізований спосіб, ґрунтуючись на суспільних процесах, дотримуючись норм, наслідуючи зразки тощо. Далі існує влада наратора, чий дискурс закорінює наратив у впізнаваних, тож відповідно, екзистенційно закріплених умовах. І, нарешті, існує те, що можна назвати владою громади, чиїм представником найчастіше виступає родина, а також нація, специфічна локальність і конкретний історичний момент. Найактивніше, найпомітніше всі ці чинники працювали разом на початку XIX сторіччя, коли роман відкрився історії в безпрецедентний спосіб. Усе це безпосередньо успадковує герой Конрада Марлоу.
Появу історії в європейському романі проникливо вивчав Лукач [26]: як Стендаль і особливо Скотт витворюють свої наративи як частину публічної історії, роблячи її доступною кожному, а не лише королям і аристократам, як це було доти. Отже, роман — це цілком історичний наратив, сформований реальною історією реальних націй. Дефо поселяє Робінзона Крузо на безіменному віддаленому острові, а Молль Флендерс засилають світ за очі до Кароліни. Проте Томас Бертрам і Джозеф Седлі {132} отримують від історично анексованих територій — Карибів та Індії відповідно — конкретні прибутки й конкретні переваги в конкретний історичний час. І, як переконливо доводить Лукач, Вальтер Скотт виводить британський державний устрій із історичного суспільства, яке крізь закордонні пригоди [27] (наприклад, хрестові походи) та міжусобні внутрішні конфлікти (повстання 1745 року 41, войовничі шотландські горяни) пробиває свій шлях до сталої метрополії, яка з однаковим успіхом протистоїть місцевим революціям і континентальним провокаціям. У Франції історія підтверджує постреволюційну реакцію реставрацією Бурбонів, а Стендаль фіксує її жалюгідні, на його думку, здобутки. Пізніше Флобер робить приблизно те саме щодо 1848 року 42. Проте романові допомагають також історичні праці Мішле й Маколея, чиї наративи додають щільності текстурі національної ідентичності.
Привласнення історії, історизація минулого і наративізація суспільства, які дають романові його силу, акумулюють і диференціюють соціальний простір — той простір, що його використовуватимуть для соціальних цілей. Усе це стає набагато очевиднішим у відверто колоніальній прозі кінця XIX сторіччя. Наприклад, в Індії Кіплінґа корінне населення й Радж існують у просторах із різними приписами, а надзвичайний геній Кіплінґа винаходить Кіма — дивовижного персонажа, чия юність і енерґія дозволяють йому дослідити обидва простори, з зухвалою грацією переходячи з одного в другий, ніби підважуючи авторитет колоніальних меж. Розмежування всередині соціального простору існують і в Конрада, і в Гаґґарда, Лоті, Дойла, Жида, Псіхарі, Мальро, Камю, Орвелла.
У підґрунті соціального простору лежать території, землі, географічні володіння — дійсний географічний фундамент імперського й культурного контексту. Думки про віддалені території, їхня колонізація, заселення чи винищення корінного населення — все це відбувається на землі, з приводу і через неї.


41 Повстання якобітів, прихильників Якова II Стюарта, 1745-1746 років, після придушення якого Шотландію міцніше інтеґрували в Британію.
42 Йдеться про реставрацію Бурбонів після перемоги над Наполеоном I у 1814-1815 роках та утворення Другої республіки після лютневої революції 1848 року. {133}


Врешті-решт, імперія — це реальні географічні земельні володіння. У мить збігу реального контролю й влади, ідеї того, чим була (могла бути, могла би стати) ця територія, і реального місця розпочинається боротьба за імперію. Цей збіг зумовлює й західне захоплення земель, і повернення їх повсталими тубільцями під час деколонізації. Імперіалізм і пов’язана з ним культура потверджують і первинність географії, й ідеологію контролю над територією. Географічне чуття створює проекції: уявні, картографічні, військові, економічні, історичні чи загалом культурні. Воно уможливлює також конструювання різних видів знання, в той чи той спосіб залежних від чуття характеру й долі конкретного географічного простору.
Тут треба зупинитися на трьох цілком конкретних пунктах. По-перше, дуже очевидні в романах кінця XIX сторіччя просторові диференціації не з’являються там із доброго дива як пасивні рефлексії аґресивної «доби імперії». Вони походять і плавно еволюціонують із попередніх соціальних дискримінацій, уже санкціонованих попередніми історичними і реалістичними романами.
Джейн Остін вважає законність заморських володінь сера Томаса Бертрама природним продовженням спокою, порядку й красот Менсфілд парку: один центральний маєток стверджує економічно допоміжну роль другого, периферійного. І навіть коли ніхто наполегливо й відверто не згадує колонії, наратив санкціонує просторовий моральний порядок: чи то в колективному відновленні міста Мідлмарч, надзвичайно важливому в період національних заворушень, чи у віддалених просторах девіації та непевності, що їх Діккенс убачає в лондонському дні, а Емілі Бронте — у буреверхах 43.


43 Йдеться про повість Емілі Бронте «Буреверхи». Укр. пер. див.: Бронте Емілія. Буреверхи / Пер. з англ. Михайло Рудницький. — Львів: Видавнича спілка «Діло», 1933. — 277 с.


По-друге, коли романні розв’язки стверджують і висувають на перший план засадничу ієрархію родини, власності й нації, ця ієрархія наділена до того ж дуже сильною просторовою тутешністю. Приголомшлива сила сцени з «Холодного дому» Діккенса, в якій леді Дедлок ридає на могилі давно померлого чоловіка, обґрунтовує наші підозри щодо таємничого {134} минулого жінки — її холодної й жорстокої присутності, її навдивовижу порожнього авторитету, — і підґрунтям цим є цвинтар, куди вона подалась як утікачка. Це контрастує не лише з повним безладдям у маєтку Джеллібі (з його дивними зв’язками з Африкою), а й із благодатним домом, де мешкають Естер та її чоловік-опікун. Наратив досліджує ці місця, проходить крізь них і, врешті, наділяє їх позитивними і/або неґативними цінностями.
Моральну сумірність у взаємодії наративу і домашнього простору можна розширити й відтворити у світі за межами метрополійних центрів — Парижа чи Лондона. Своєю чергою, такі французькі чи англійські місця мають певну експортну цінність: усе, що є доброго чи поганого вдома, переправляється за кордон і йому приписується співмірна чеснота або вада. Говорячи про чистоту англійської нації у своїй інауґураційній лекції слейдівського професора в Оксфорді 1870 року, Джон Раскін закликав свою аудиторію перетворювати Англію «знову на країну, [тобто] на трон королів, наділений вищою владою острів, на джерело світла для всього світу, на центр миру». Алюзію на Шекспіра він уживає для того, щоб відновити, віднайти виняткове почуття до Англії. Проте сам Раскін уявляє собі Англію як таку, що офіційно діє у світовому масштабі. Уславлення острівного королівства, яке Шекспір уявляв собі (головно, але не винятково) в межах Британських островів, дивовижним чином рекрутоване на імперську, доволі аґресивну колоніальну службу. Здається, він говорить: ставайте колоністами, засновуйте «колонії якомога швидше і якомога далі» [28].
Третій пункт полягає в тому, що такі внутрішні культурні ініціативи, як оповідна художня проза й історія (я знову підкреслюю наративний компонент), ґрунтуються на записуванні, впорядкуванні та спостереженні за силами центрального владного суб’єкта чи еґо. Квазітавтологічно говорячи, що цей суб’єкт пише, бо може писати, ми творимо референції не лише до свого суспільства, а й до зовнішнього світу. Далеко не кожен член будь-якого суспільства здатен легко репрезентувати, зображати, характеризувати та описувати. Мало того, хоча питання «що» і «як» у репрезентації «речей» дають істотну індивідуальну свободу, вони обмежені й соціально вреґульовані. Останнім часом ми багато дізналися про обмеження, накладені на культурні репрезентації жінок, і про тиск, який супроводжує {135} створення репрезентацій підлеглих класів і рас. У всіх цих царинах — ґендерній, класовій і расовій — критика належним чином фокусувалася на інституційних силах модерних західних суспільств, які формують та обмежують репрезентації тих, що вважаються, по суті, нижчими істотами. Отже, самій репрезентації властиво утримувати нижчих нижчими і підлеглих підлеглими.






2. Джейн Остін та імперія

Ми цілком погоджуємося зі словами В. Ґ. Кірнана про те, що «імперії, мабуть, підпадають під шаблони ідей чи умовних рефлексів, а молоді народи мріють про чільне місце у світі так само, як молода людина мріє про славу й успіх» [29]. Як я весь час стверджував, вважати, ніби все в європейській та американській культурах налаштоване на велику імперську ідею або посилює її, — надто наївно і спрощувально. Однак історично некоректно також іґнорувати тенденції: чи то в наративі, чи то в політичній теорії, чи то в малярській техніці, — які уможливили, підтримали та в інший спосіб забезпечили готовність Заходу прийняти досвід імперії і послуговуватися ним. Якщо й існував культурний опір поняттю імперської місії, він не мав великої підтримки в головних сферах культурної думки. І будучи лібералом, Джон Стюарт Мілль — яскравий приклад у цьому випадку — все-таки міг сказати: «Священні обов’язки, що їх усі цивілізовані народи мають перед незалежністю та національною ідентичністю один одного, не поширюються на тих, для кого національна ідентичність і незалежність є явним злом або в кращому разі сумнівним добром». Отакі ідеї не належали винятково Міллеві; вони були в обігу вже під час англійського підкорення Ірландії протягом XVI ст. і, як переконливо продемонстрував Ніколас Кенні, однаково корисними виявилися для ідеології англійської колонізації Північної та Південної Америки [30]. Майже всі колоніальні схеми починаються з постулювання тубільної відсталості та загальної нездатності бути незалежними, «рівними» й адекватними.
Чому так має бути, чому священний обов’язок стосовно одних народів не є таким стосовно інших, чому в правах, наданих одному, можуть відмовити іншому? Відповіді на ці питання найліпше формулюються в термінах культури, надійно {136} підпертої етичними, економічними і навіть метафізичними нормами, створеними для санкціонування задовільного місцевого, тобто європейського, порядку і дозволу відмовити у праві на подібний порядок закордону. Таке твердження може видатися безглуздим чи екстремальним. Насправді воно аж надто тонко й обережно формулює зв’язок між європейським процвітанням і культурною тотожністю, з одного боку, та підкоренням імперських просторів за кордоном — з другого. Почасти наші сьогоднішні труднощі з прийняттям будь-яких зв’язків узагалі полягають в тому, що ми прагнемо редукувати цю складну справу до позірно простого причинно-наслідкового зв’язку, який, своєю чергою, продукує риторику обвинувачення й захисту. Я не кажу, що головним чинником ранньоєвропейської культури було те, що вона спричинила імперіалізм кінця XIX сторіччя, і я не маю на увазі, що за всі проблеми колишнього колоніального світу має відповідати Європа. Проте я таки кажу, що європейська культура часто, якщо не завжди, характеризувала себе в такий спосіб, щоб одночасно обґрунтувати свої власні преференції і захистити ті з них, які пов’язані з імперським управлінням віддалених територій. Мілль, безперечно, так і робив: він завжди наполягав на тому, щоб не надавати Індії незалежність. Коли після 1880 року Європа з різних причин сильніше перейнялася питанням імперського правління, ця шизофренічна звичка стала у пригоді.
Найперше, що зараз треба зробити, — це так чи так позбутися простої каузальності у міркуванні про стосунки між Європою й неєвропейським світом і послабити диктат однаково простої ідеї про часову послідовність. Не мусимо допускати думки, яка, наприклад, пропонує показати, що тільки тому, що Вордсворт, Остін чи Кольрідж писали до 1857 року, вони насправді спричинилися до встановлення офіційного британського правління в Індії після 1857 року. Слід натомість розгледіти контрапункт неприхованих моделей у британських текстах про Британію та в репрезентаціях світу поза межами Британських островів. Такому контрапунктові притаманна не темпоральна, а просторова форма. Як письменники в період перед великою добою недвозначної, програмної колоніальної експансії (наприклад, «бійки за Африку») вміщують і бачать себе та свої твори в більшому світі? Ми переконаємося, що вони застосовували {137} разючі, але обережні стратегії, більшість із яких мали передбачувані джерела — усталені уявлення про дім, націю та її мову, належний порядок, гарну поведінку, моральні чесноти.
Однак усталені уявлення цього штибу не просто леґітимізують «наш» світ. Вони прагнуть знецінити інші світи, а також не перешкоджають, не забороняють і не опираються напрочуд потворним імперіалістичним практикам (це видається очевиднішим у ретроспективному погляді). Ні, такі культурні форми, як роман чи опера, не перетворюють людей на імперіалістів: Карлейль безпосередньо не впливав на Родса, і, безперечно, його не можна «звинувачувати» у проблемах сьогоднішньої Південної Африки. Проте глибоко занепокоює усвідомлення того, як слабо великі британські гуманістичні ідеї, інституції та пам’ятки (ми все ще у захваті від їхньої здатності аісторично викликати наше захоплення) перешкоджали прискоренню імперських процесів. Ми маємо право запитати, як міг цей корпус гуманістичних ідей так комфортно співіснувати з імперіалізмом і чому — аж доки африканці, азіати, латиноамериканці в самих імперських володіннях не повстали проти імперіалізму — опір імперії чи стримування її зсередини самої метрополії були мізерними. Може, звичка відмежовувати «наш» дім і порядок від «їхнього» перетворилася на жорстке політичне правило: зібрати «їх» побільше, щоб мати можливість правити, вивчати і підпорядковувати. У великих гуманістичних ідеях і цінностях, поширених головним потоком європейської культури, ми і маємо ті самі «шаблони ідей чи умовних рефлексів», про які говорить Кірнан і під які пізніше підпала ціла імперська справа.
До якої міри ці ідеї насправді зреалізовані в географічних відмінностях між реальними місцями — це предмет найблискучішої книги Реймонда Вільямса «Село і місто». Досліджуючи взаємодію між сільським і міським простором в Англії, він простежує якнайдивовижніші перетворення: від пасторального народництва Ленґленда через вірші Бена Джонсона про сільські будиночки і Діккенсові романи про Лондон прямісінько до візій великого міста в літературі XX сторіччя. Звісно, ця книжка головно про те, як англійська культура давала собі раду з землею, як володіла нею, уявляла й організовувала її. І хоча Вільямс зачіпає питання експорту Англії в колонії, робить він це, як я уже зазначав, менш зосереджено і всеохопно, ніж того {138} вимагають відповідні реалії. Десь наприкінці «Села і міста» він пише: «принаймні з середини XIX сторіччя, хоча важливі випадки траплялися й раніше, існував ширший контекст [стосунки між Англією і колоніями, що їхній вплив на англійську уяву „був глибшим, ніж можна простежити“], який свідомо чи несвідомо вразив кожну ідею і кожен образ». Далі він побіжно посилається на «ідею еміґрації до колоній» як один із таких образів, що переважає в романах Діккенса, сестер Бронте й Елізабет Ґаскелл, і справедливо вказує: «нові сільські суспільства», а всі вони колоніальні, входять в уявну метрополійну економіку англійської літератури через Кіплінґа, раннього Орвелла і Моема. Після 1880 року настає «драматичне розширення краєвиду і соціальних стосунків», що більш-менш точно припадає на велику добу імперії [31].
Сперечатися з Вільямсом небезпечно, однак я ризикну припустити: якщо спробувати пошукати в англійській літературі щось схоже на імперську мапу світу, то вона навдивовижу вперто й часто траплятиметься ще задовго до середини XIX сторіччя. І траплятиметься не лише з інертною реґулярністю яко певна даність, а — що набагато цікавіше — проходитиме червоною ниткою, формуючи вітальну частину текстури лінґвістичної й культурної практики. З XVI сторіччя існували усталені англійські закордонні інтереси в Ірландії, Америці, Карибах та Азії, і навіть побіжний перегляд виявляє поетів, філософів, істориків, драматургів, політиків, романістів, авторів подорожніх нотаток, хронікерів, солдатів і вигадників, котрі високо цінували ці інтереси, дбали про них і відстежували їх із постійним інтересом. (Це питання цікаво обговорює Пітер Галм у книжці «Колоніальні зустрічі») [32]. Те саме можна сказати і про Францію, Іспанію та Португалію: не лише як про сильні морські держави, а передусім як про суперників Британії. Як нам дослідити ці інтереси в дії у модерній Англії до епохи імперії, а саме в період між 1800 та 1870 роками?
Варто піти слідом за Вільямсом і насамперед розглянути кризу, яка настала після масштабного обгороджування громадських земель в Англії наприкінці XVIII сторіччя. Зникли старі усталені сільські громади, а парламентська активність, індустріалізація та демографічний зсув сприяли постанню нових. Почався також новий процес розширення англійської присутності {139} (і, відповідно, у випадку Франції — французької) на світовій мапі. Упродовж першої половини XVIII сторіччя в Північній Америці й Індії активно суперничали англійці та французи. У другій його половині численні жорстокі сутички між Англією і Францією точилися на Карибах, у Північній та Південній Америці, в Леванті і, звісно, в самій Європі. Основний масив передромантичної літератури Франції й Англії містить цілу низку референцій до віддалених домініонів: на думку спадають не лише різноманітні енциклопедисти, абат де Рейналь, де Бросс і Вольней, а й Едмунд Берк, Бекфорд, Ґіббон, Джонсон і Вільям Джонс.
1902 року Дж. А. Гобсон окреслює імперіалізм як експансію національної ідентичності, маючи на увазі, що цей процес розглядався головно через експансію як важливіший із двох термінів, адже «національна ідентичність» була цілком сформованою, фіксованою величиною [33], тоді як за сторіччя до цього вона була все ще у процесі формування — і вдома, і за кордоном. У «Фізиці та політиці» (1887) Волтер Бейджгот надзвичайно доречно говорить про «націєтворення». Поміж Францією і Британією наприкінці XVIII сторіччя існувало дві суперечки: битва за стратегічні здобутки за кордоном (в Індії, в дельті Нілу й західній півкулі) та битва за переможну національну ідентичність. Обидві битви протиставляли «англійськість» «французькості», і не має значення, наскільки глибокою й прихованою видається гадана англійська чи французька «сутність», про неї майже завжди міркували як про створювану (як протиставлення до вже створеної) і виборювану в інших великих суперників. Скажімо, Теккереєва Бекі Шарп аж така вискочка через своє напівфранцузьке походження. Трохи раніше у XVIII сторіччі відверто аболіціоністська позиція Вілберфорса та його союзників розвинулася почасти з бажання ускладнити життя французькій гегемонії на Антильських островах [34].
Ці міркування несподівано відкривають новий, напрочуд розширений вимір «Менсфілд парку» (1814), найнедвозначнішого у своїх ідеологічних та етичних твердженнях роману Остін. Вільямс уже вкотре абсолютно правий: романи Остін відображають «досяжну якість життя» — у грошах і набутій власності, в етичних розрізненнях, у правильно зроблених виборах, у втіленні відповідних «удосконалень», у затвердженій і класифікованій вишукано нюансованій мові. Однак Вільямс веде {140} далі: «Дивлячись на ситуацію збоку, [Коббетт] указує на існування класів. Попри всю складність своїх соціальних описів, визираючи зі свого віконця, Джейн Остін ніколи не зможе цього побачити. Зрозуміло, що її розрізнення внутрішні і обмежувальні, її цікавить поведінка людей, які через складності вдосконалення постійно намагаються створити з себе клас. Але там, де помітно лише один клас, зникають усі класи» [35].
Це чудовий загальний опис того, як Остін примудряється піднести певні «етичні розрізнення» до «незалежної цінності». Проте коли йдеться власне про «Менсфілд парк», слід сказати набагато більше, прояснивши і розширивши дослідження Вільямса. Можливо, тоді романи Остін (і навіть усі доімперіалістичні романи взагалі) постануть як такі, що мають куди безпосередніший стосунок до головних причин імперіалістичної експансії, ніж здавалося на перший погляд.
Після Лукача і Пруста ми настільки призвичаїлися до того, що сюжет і структуру роману утворює головно темпоральність, що іґноруємо функцію простору, географії й розташування. Адже не тільки дуже молодий Стівен Дедал, а й будь-який інший молодик до нього бачить себе у витках спіралі, яка розширюється, — вдома, в Ірландії, у світі. Як і багато інших романів, «Менсфілд парк» вельми точно відтворює низку одночасно малих і великих зміщень та переміщень у просторі, що відбуваються до того, як наприкінці роману небога Фанні Прайс стає духовною господаркою Менсфілд парку. І саме це місце Остін ставить на перетині інтересів і турбот, які охоплюють півкулю, два великих моря та чотири континенти.
Як і в інших романах Остін, одруження та «впорядкована» власність нарешті витворюють центральну групу персонажів, не ґрунтовану винятково на крові. Цей роман зображує (в буквальному сенсі) роз’єднання одних членів сімей і приєднання інших, а також одного або двох вибраних і перевірених ізгоїв. Інакше кажучи, кровних стосунків недостатньо, щоб забезпечити тяглість, ієрархію, владу — і внутрішню, і зовнішню. Отже, Фанні Прайс — бідна небога, сирота з заштатного міста Портсмута, упосліджена, скромна й чесна дівчина — поступово отримує статус, сумірний (навіть вищий) зі статусом більшості її удатніших родичів. У цій схемі приєднання і набуття нею влади сама Фанні Прайс досить пасивна: вона опирається прогріхам і {141} набридливості інших, дуже рідко зважуючись на власні дії. Проте загалом складається враження, що Остін має стосовно неї плани, які сама Фанні навряд чи може збагнути, так само як упродовж роману кожен асоціював Фанні з «комфортом» і «надбанням» — кожен, крім неї самої. Як і Кіплінґів Кім О’Хара, Фанні це водночас і прийом, знаряддя в більшій схемі, і цілком сформований романний персонаж.
Як і Кім, Фанні потребує вказівки, заступництва і зовнішнього авторитету, що їх не в змозі забезпечити її власний убогий досвід. Вона свідома зв’язків із певними людьми й місцями, однак роман виявляє інші зв’язки: вона їх слабо собі уявляє, але, попри те, вони вимагають її присутності й участі. Вона потрапляє в ситуацію, яка відкривається з заплутаної низки сюжетних ходів. Коли розглядати їх укупі, вони вимагають класифікації, влагодження і впорядкування. Одна з сестер Вард зачарувала сера Томаса Бертрама, інші такого успіху не мали — і стався «абсолютний розрив». Вони оберталися в «таких відмінних колах», відстань між ними була такою великою, що вони не спілкувалися впродовж одинадцяти років [36]. Переживаючи важкі часи, Прайси шукають Бертрамів. І хоча вона не найстарша, Фанні поступово опиняється в центрі уваги, коли її відправляють до Менсфілд парку, щоб почати там нове життя. Так само Бертрами залишають Лондон (унаслідок «несуттєвого погіршення здоров’я та сильної млявості» леді Бертрам) і зовсім переїздять жити на село.
Матеріальний бік їхнього життя підтримується завдяки маєтності на Антиґуа, яка наразі не процвітає. Остін намагається показати нам два позірно відмінні процеси, що насправді перетинаються: зростання ваги Фанні в господарстві Бертрамів (зокрема, й в Антиґуа) та непохитність самої Фанні перед лицем численних сумнівів, загроз і несподіванок. В обох випадках уява Остін працює з безжальною суворістю через, сказати б, географічне і просторове прояснення. Коли переляканою десятирічною дівчинкою Фанні приїздить до Менсфілда, її нездатність «скласти мапу Європи» є символом її неуцтва [37], і в більшій частині першої половини роману дія обертається навколо цілої низки проблем, спільним знаменником яких є простір — хибно застосований чи неправильно зрозумілий. Не тільки сер Томас вирушає на Антиґуа, щоби покращити становище і там, і {142} вдома, а й у Менсфілд парку Фанні, Едмунд та її тітка Норріс сперечаються про те, де Фанні мусить жити, читати й працювати і де треба запалити вогонь. Друзі й кузини переймаються збільшенням статків, а важливість каплиць (тобто релігійного авторитету) в домашньому житті стає темою активних дебатів. Коли для пожвавлення ситуації Кроуфорди пропонують поставити п’єсу (важливо звернути увагу на трохи підозрілий французький присмак їхнього походження), Фанні аж надто розгублюється. Вона не може брати участь у виставі, не може легко прийняти той факт, що помешкання перетворюється на театральний простір, хоча, попри всю плутанину ролей і задумів, п’єсу (а це були «Клятви закоханих» Коцебу) все одно ставлять.
Думаю, ми мали б здогадатися, що поки сер Томас десь далеко доглядатиме свій колоніальний сад, станеться безліч неминучих помилок (недвозначно пов’язаних із жіночою «непокірністю»). Вони оприявнені не лише у невинних прогулянках трьох пар юних друзів у парку, де люди несподівано гублять і помічають одне одного, а й — найвиразніше — у численних залицяннях і заручинах між юнаками й дівчатами, залишеними без справжнього батьківського нагляду, до якого леді Бертрам байдужа, а місіс Норріс непридатна. Сперечання, інсинуації, ризикована гра — все це, звісно, кристалізується під час підготування вистави, яка небезпечно близько підбирається (але так і не доходить) до розпусти. Фанні, чиє відчуття відчуженості, відстані і страху коренилося в її першому переселенні в чужий дім, тепер стає таким собі замінником совісті, яка знає, що правильно і де його межа. Однак влади для того, щоб задіяти своє нелегке знання, вона не має, і доки раптово не повертається з «закордону» сер Томас, безконтрольний дрейф триває.
Коли він нарешті з’являється, підготовку до вистави негайно припиняють. У навдивовижу сухому, діловому уривку Остін описує поновлення локального правління сера Томаса.

У нього був напружений ранок. Розмови з ними забрали лише невелику його частину. Він мав поновити свою присутність в усіх звичайних справах свого менсфілдського життя, побачити свого стюарда й управителя маєтку, все оглянути й підрахувати, а також у перервах між роботою прогулятися своїми стайнями, садками та прилеглими фермами. Діяльний і методичний, він не просто зробив усе це до того, як за обідом знову посів своє місце {143} господаря будинку, а й засадив за роботу теслю, щоб знести те, що встигли зробити в більярдній кімнаті, і вирядив геть художника, витративши на це достатньо часу, аби знайти виправдання приємній думці, що той був відправлений аж до Нортгемптона. Художник пішов, устигши зіпсувати тільки підлогу в одній кімнаті та всі кучерові віхті і залишивши без діла п’ятьох незадоволених служниць, а сер Томас сподівався, що ще кількох днів буде досить, аби стерти всі ознаки того, що тут було, і навіть знищити всі розкидані по дому копії «Клятв закоханих», бо він спалював їх, щойно вони потрапляли йому на очі [38].

Сила цього абзацу незаперечна. Це не просто впорядкування речей на зразок того, що зробив Крузо, а ранньопротестантська ліквідація будь-яких слідів фривольної поведінки. Одначе ніщо у «Менсфілд парку» не суперечить нашим припущенням, що точнісінько так само — тільки в більшому масштабі — сер Томас поводиться й на своїх антиґуанських «плантаціях». Хай що там було негаразд (а внутрішні докази, зібрані Ворреном Робертсом, свідчать, що економічна депресія, рабство і змагання з Францією становили неабияку проблему [39]), сер Томас здатен був це залагодити, зберігаючи в такий спосіб контроль над власним колоніальним володінням. Чіткіше, ніж деінде у своїй прозі, Остін синхронізує тут місцеву владу з зовнішньою, оприявнюючи, що цінності, асоційовані з такими вищими речами, як упорядкування, закон і власність, повинні мати міцне коріння в реальному керуванні та володінні територією. Вона ясно розуміє, що володіти й керувати Менсфілд парком означає безпосередньо володіти і керувати імперською власністю, не кажучи вже про те, що з цим зазвичай пов’язано. Продуктивність і вреґульована дисципліна одного ґарантує домашній спокій і принадну гармонію другого.
Проте щоб забезпечити існування обох, Фанні мусить активніше долучитися до процесів, які розгортаються. Із настрашеної і здебільшого ошуканої бідної родички вона поступово перетворюється на активного учасника Бертрамового господарства в Менсфілд парку. Гадаю, задля цього Остін створює другу частину книжки, яка містить не лише невдалий роман Едмунда й Мері Кроуфорд та ганебну розпусту Лідії і Генрі Кроуфорда, а й нове відкриття Фанні Прайс свого портсмутського дому і відмову від нього, поранення й недієздатність Тома Бертрама {144} (старшого сина) та початок морської кар’єри Вільяма Прайса. Весь цей ансамбль подій і стосунків вивершується нарешті шлюбом Едмунда й Фанні, чиє місце у маєтку леді Бертрам заступає її сестра Сьюзен Прайс. Кінцеві розділи «Менсфілд парку» можна без перебільшення інтерпретувати як вінець досить неприродного (або щонайменше нелогічного) принципу в серцевині жаданого англійського порядку. Зухвалість бачення Остін трохи маскує її голос, стриманий і вельми скромний, незважаючи на його несподівану глузливість. Але не слід хибно витлумачувати нечисленні референції до зовнішнього світу, злегка підкреслені алюзії на працю, процес і клас, очевидну здатність Остін виокремити (цитуючи Реймонда Вільямса) «повсякденну безкомпромісну моральність, яка, врешті-решт, виявляється відокремленою від своєї соціальної бази». Фактично Остін куди менше невпевнена і набагато суворіша.
Ключі до розгадки — в самій Фанні або радше в тому, наскільки прискіпливо ми здатні поглянути на неї. Звісно, її візит до рідного портсмутського дому, де все ще мешкають її найближчі родичі, порушує естетичний і емоційний баланс, до якого вона звикла в Менсфілд парку. Правда й те, що вона почала сприймати його блискучу розкіш як даність, навіть як щось найважливіше. Усе це досить звичні й природні наслідки звикання до нового місця, але Остін говорить про дві інші речі, щодо яких ми не повинні помилятися. По-перше, віднедавна поглиблене розуміння того, що означає бути вдома; коли після приїзду до Портсмута Фанні придивляється до речей, їй ідеться не лише про розширений простір.

Фанні була майже приголомшена. Маленький будинок, тонкі стіни настільки наблизили до неї кожну річ, аж, зважаючи на втому від подорожі й усі недавні хвилювання, вона не знала, як усе це витримати. Всередині кімнати все було досить спокійно, бо Сьюзен і решта зникли, і невдовзі там залишилися тільки її батько й вона сама. Він витягнув газету, як завжди позичену в сусідів, і заходився її вивчати, здається, навіть не згадуючи про її існування. Перед газетою він тримав одиноку свічку, і навряд щоб він зважав на те, чи потрібна вона Фанні; але їй не було чого робити і вона втішалася тим, що він затулив від світла її важку голову, яку обсіли заплутані, гнітючі й скорботні думки.
Вона була вдома. Та, на жаль, це був не той дім, не та гостинність, якої... вона замислилася; вона була нерозважливою... День чи {145} два могли все змінити. Вона сама винна. Однак їй здавалося, що в Менсфілді було б не так. Ні, на відміну від цього дому, там говорили б про часи і пори року, теми для розмови були б упорядковані, все було б пристойно і нікого не забули б [40].

У замалому просторі неможливо чітко бачити, чітко думати, там не може бути належних правил та уваги. Акуратно виведені деталі («Перед газетою він тримав одиноку свічку, і навряд щоб він зважав на те, чи потрібна вона Фанні...») дуже точно відтворюють загрозу відлюдькуватості, похмурої ізольованості, слабкої обізнаності, відсутню в більших і краще керованих просторах.
Остін говорить саме про те, що Фанні не може безпосередньо успадкувати такі простори, бо не має титулу, вони не споріднені з нею, не близькі їй, не сусідні (Менсфілд парк і Портсмут розділені багатогодинною мандрівкою). Аби здобути право на Менсфілд парк, треба спочатку покинути домівку як наймана прислуга, або, вдаючись до дещо крайніх висловів, як транспортований товар — це, зрозуміло, доля Фанні та її брата Вільяма, — аж тоді з’являється перспектива майбутнього достатку. Думаю, для Остін дії Фанні — локальні й несуттєві переміщення в просторі, які співвідносяться з масштабнішими, відвертіше колоніальними переміщеннями сера Томаса, її наставника, чию власність вона успадковує. Ці два переміщення залежать одне від одного.
Друге, складніше питання, яке порушує Остін, непрямо зачіпає цікаву теоретичну проблему. Письменниця усвідомлює існування імперії у спосіб, геть відмінний від Конрадового чи Кіплінґового (і звертається до неї набагато побіжніше). В її часи британці були надзвичайно активними на Карибах і в Південній Америці, особливо в Бразилії та Арґентині. Остін, вочевидь, мало зналася на подробицях цієї діяльності, хоча розуміння важливої ролі розлогих плантацій Вест-Індії було вельми поширеним у метрополійній Англії. Антиґуа та подорож туди сера Томаса визначальні для «Менсфілд парку», хоча водночас, як я вже казав, випадкові, згадані мимохідь, і абсолютно вирішальні для дії роману. Як нам оцінити ці референції Остін до Антиґуа і як їх інтерпретувати?
Я вважаю, що в цьому химерному поєднанні випадковості й значущості Остін проявляє своє припущення (так само як {146} припускає Фанні — в усіх значеннях цього слова) важливості імперії для внутрішньої ситуації. Ходімо ще далі. Якщо Остін звертається до Антиґуа і використовує це місце у «Менсфілд парку», читачі повинні зробити співмірні зусилля, аби напевне зрозуміти історичну важливість, закладену в цій референції. Іншими словами, нам треба спробувати зрозуміти, до чого вона звертається, чому вона надає цьому такої ваги і, зрештою, навіщо вона робить цей вибір, адже для облаштування добробуту сера Томаса вона могла вибрати й інший шлях. А тепер спробуймо відкалібрувати означувальну силу референцій до Антиґуа в «Менсфілд парку»: в який спосіб вони посідають те місце, що вони його мають у романі? що вони там роблять?
Згідно з Остін, ми повинні виснувати, що, незалежно від ізольованості й відокремленості англійського простору (приміром, Менсфілд парку), він потребує підтримки віддалених територій. Власність сера Томаса на Карибах — це, правдоподібно, цукрова плантація, яку обслуговують раби (до 1830-х років рабство ще не було скасоване). І Остін напевне знала, що це не мертвий історичний факт, а очевидна історична реальність. До англо-французького протистояння головною характерною рисою давніших західних імперій (Римської, Іспанської і Португальської) було те, що вони, за словами Конрада, прагнули грабувати, вивозити багатства з колоній до Європи, майже не звертаючи уваги на розвиток, організацію та облаштування самих колоній. І Британія, і, меншою мірою, Франція хотіли зробити свої імперії довговічними, безупинними прибутковими підприємствами. І найбільше вони конкурували в карибських колоніях, де на кону більш-менш постійно були такі справи, як вивезення рабів, функціонування великих цукрових плантацій та розвиток цукрового ринку, який порушував питання протекціонізму, монополій і цін.
Аж ніяк не будучи чимось несуттєвим, розташованим «десь там», за часів Джейн Остін британські колоніальні володіння на Антильських і Підвітряних островах були ключовими для англо-французького колоніального суперництва. Із Франції туди експортували революційні ідеї, а британські прибутки стабільно занепадали, бо французькі цукрові плантації виробляли більше цукру з меншими затратами. Проте повстання рабів на Гаїті й інших островах обмежували дієздатність Франції, {147} спонукаючи британські інтереси безпосередніше втручатися у справи на цих територіях і здобувати тут більшу владу. Одначе порівняно з попереднім істотним просуванням на внутрішньому ринку у XIX сторіччя британське виробництво цукру на Карибах мусило конкурувати з альтернативним постачанням цукрової тростини з Бразилії й острова Маврикій, виникненням європейської цукрово-бурякової індустрії та поступовим домінуванням ідеології й практики вільного ринку.
«Менсфілд парк» і у формальному, і в змістовому плані об’єднує кілька таких тем. Найважливіша з них — абсолютна підпорядкованість колонії метрополії. Коли сер Томас відсутній у Менсфілд парку, ми ніколи не бачимо його присутнім на Антиґуа, хоча в романі про них згадано принаймні з десяток разів. Нижче наводжу фраґмент із «Принципів політичної економії» Джона Стюарта Мілля (дещо з цього я вже цитував, тут наводжу повністю), який уловлює характер використання Антиґуа Остін.

Навряд чи їх [наші віддалені володіння] можна сприймати як країни, які провадять товарообмін з іншими країнами, радше як віддалені сільськогосподарські чи виробничі маєтки, що належать ширшій спільноті. Наприклад, наші вест-індські колонії не можна розглядати як країни із власним виробничим капіталом, ... [бо швидше] це місце, де Англії зручно продукувати цукор, каву та кілька інших тропічних товарів. Увесь задіяний капітал англійський. Майже вся промисловість працює для англійського блага. Там не виробляється майже нічого, крім товарів, на яких ці місця спеціалізуються. Їх надсилають до Англії, але не міняють на товари, експортовані в колонію для споживання її жителями, а продають, щоб принести прибутки англійським власникам. Торгівлю з Вест-Індією важко трактувати як зовнішню торгівлю — вона більше схожа на обмін між містом і селом [41].

Якоюсь мірою Антиґуа нагадує Лондон чи Портсмут — не така бажана місцина, як сільський маєток на кшталт Менсфілд парку, котра, втім, продукує товари загального споживання (на початку XIX сторіччя кожен британець споживав цукор), хоча її утримує і керує нею невеличка купка аристократів і дрібного дворянства. Бертрами й інші персонажі «Менсфілд парку» це підгрупа всередині меншості, і для них острів є багатством, яке, на думку Остін, перетворюється на добропорядність, лад {148} і наприкінці роману на комфорт — додане благо. Але чому додане? Бо в завершальних розділах Остін із певністю говорить нам, що вона прагне «повернути кожному, хто не почуває за собою великої провини, задовільний комфорт і покінчити з усім іншим» [42].
Це можна витлумачити, по-перше, як те, що роман зробив достатньо для дестабілізації життя «кожного» і тепер мусить всіх заспокоїти. Насправді Остін каже це доволі відверто, з дещицею металітературного нетерпіння, як письменниця, котра коментує власну роботу, яка тривала досить довго і нині потребує завершення. По-друге, це може означати, що «кожному» можна, нарешті, дозволити збагнути, що, власне, означає бути вдома, заспокоїтися без потреби блукати чи приходити і йти. (Це не стосується молодого Вільяма, котрий, припускаю, й далі мандруватиме морями у складі британського флоту з якоюсь актуальною комерційною чи політичною місією. Таке припущення ґрунтується тільки на останньому лаконічному жесті Остін, на побіжній ремарці про «гарну поведінку та зростання слави» Вільяма.) Ті ж, хто врешті-решт замешкав у самому Менсфілд парку, хто тепер уже цілковито прижився тут, отримують домашні переваги, а найбільше — сер Томас. Він уперше розуміє вади виховання своїх дітей і розуміє це в парадоксальний спосіб — за допомогою безіменних, сказати б, зовнішніх сил: багатства Антиґуа та чужого прикладу — Фанні Прайс. Зауважте, як чудернацьке чергування зовнішнього і внутрішнього відтворює схему, визначену Міллем: зовнішнє стає внутрішнім через ужиток і, користуючись словом Остін, «диспозицію».

Підхід до цього був украй неправильним [його помилки у вихованні, те, що він відвів занадто серйозну роль місіс Норріс, що дозволив своїм дітям приховувати і стримувати почуття]. Однак хоч як зле все виглядало, він поступово відчув, що це не було найжахливішою помилкою в його плані освіти. Чогось мусило бракувати всередині, бо інакше час поволі стер би цей згубний вплив. Він боявся, що бракувало принципу, принципу в дії, що їх ніколи належно не вчили керувати своїми нахилами й емоціями за допомогою принаймні почуття обов’язку. Вони отримали релігійне виховання, але від них ніколи не вимагали звертатися до нього в житті. Навіть цілком поважна мета їхньої молодості — бути шанованими за витонченість і гарні манери — {149} не могла на них вплинути, не чинила морального тиску на їхній розум. Він хотів, щоб вони були добрими, але свою турботу спрямовував на розуміння й манери, а не на диспозицію. І він боявся, що вони ніколи не чули про обов’язковість самозречення і покірності з вуст когось, кого вони могли б послухати [43].

Багатство, одержане з вест-індських плантацій, і бідна родичка-провінціалка фактично забезпечили те, чого бракувало всередині. Їх привезли до Менсфілд парку і поставили до роботи. Однак тільки одного з цих чинників не вистачило б. Вони потребують одне одного і, що важливіше, організаторської диспозиції, яка, своєю чергою, допоможе реформувати решту бертрамівського оточення. До цього читач Остін має докопатися сам.
Ось що тягне за собою прочитання Остін. Але всі долучені зовнішні чинники безсумнівно є там, у навіюваннях її алегоричної й абстрактної мови. Гадаю, принцип, якого «бракує всередині», повинен викликати у нас спогади про відсутність сера Томаса на Антиґуа або про сентиментальне і майже химерне дивацтво трьох по-різному безпорадних сестер Вард, через яке небога переходить з одного дому до іншого. Але те, що Бертрами змінилися на краще, стали, сказати б, незрівнянно кращими, що вони здобули певне почуття обов’язку, навчилися керувати своїми нахилами й емоціями, а релігія ввійшла в їхнє життя, що вони «спрямовували диспозицію» — все це відбулося завдяки тому, що зовнішні (чи радше віддалені) чинники належно прийнято всередину, що вони стали природними для Менсфілд парку, де Фанні, небога, виконує роль останньої духовної господарки, а Едмунд, другий син, — роль духовного господаря.
На додачу виганяють місіс Норріс, від чого всі залишаються у виграші, а для сера Томаса це ще й «велика додаткова життєва втіха» [44]. Щойно ці принципи починають діяти, запановує супокій: Фанні замешкує в Торнтон Лейсі, де все створено «з великою увагою до її комфорту», пізніше її дім стає «домом прихильності й затишку», Сьюзен з’являється «спочатку для того, щоби Фанні почувалася затишніше, згодом перетворюючись на її помічницю і, врешті-решт, на заступницю» [45], і займає її місце поруч із леді Бертрам. Модель, яка існувала з перших сторінок роману, безсумнівно залишається в силі, тільки {150} тепер вона має те, що Остін завжди прагнула в неї вкласти, інтерналізоване і ретроспективно підкріплене обґрунтування. Саме його Реймонд Вільямс описує як «повсякденну безкомпромісну моральність, яка, врешті-решт, виявляється відокремленою від своєї соціальної бази і яка, з другого боку, може обернутися проти нього».
Я намагався показати, що по суті моральність не відокремлена від своєї соціальної бази: до останнього речення Остін підтверджує і повторює процес географічної експансії (тут-таки торгівля, виробництво й споживання), що становить підґрунтя моральності, передує їй і забезпечує її. А Ґаллагер нагадує нам, що незалежно від того, «завдяки колоніальному правлінню її сприймали чи ні, бажаність [експансії] у тій чи тій формі була загальновизнаною. Отже, внутрішніх обмежень щодо експансії практично не існувало» [46]. Більшість критиків старалися забути або не звертати уваги на процес, який видавався їм не таким важливим, ніж він, схоже, видавався Остін. Але інтерпретування Джейн Остін залежить від того, хто саме інтерпретує, коли, і, що не менш важливо, звідки походить ця інтерпретація. Феміністки, видатні критики культури, чутливі до історії й класовості (як-от Вільямс), та інтерпретатори культури й стилю зробили і нас чутливими до проблем, які походять із царини їхніх інтересів. Тепер наступним нашим кроком має бути сприйняття географічного поділу світу — зрештою, важливого для «Менсфілд парку» — не як нейтрального (як не є нейтральними клас чи ґендер), а як політично зарядженого, такого, що волає про увагу та роз’яснення, співмірні з його великими пропорціями. Однак питання полягає не лише в тому, як зрозуміти і з чим пов’язати моральність Остін та соціальну базу цієї моральності, а й у тому, що з неї винести.
Повернімося знову до побіжних референцій до Антиґуа, до легкості, з якою тимчасове перебування сера Томаса на Карибах задовольняє його потреби в Англії, до постійних легковажних згадок про Антиґуа (а також про Середземномор’я й Індію, куди леді Бертрам у приступі схвильованого нетерпіння наказує Вільяму поїхати, «щоб я мала шаль. Сподіваюся, я матиму дві шалі») [47]. За ними стоїть важливість того, що знаходиться «там», яка лежить у підґрунті вельми важливої дії тут, але не аж така велика важливість. Однак ці знаки «закордону» містять {151} багату й складну історію (попри те, що вони пригнічують її) відтоді вона отримала статус, який не могли розпізнати ані Бертрами, ані Прайси, ані сама Остін. Називаючи це «третім світом», ми починаємо мати справу з реальністю, але не вичерпуємо політичної або культурної історії.
По-перше, мусимо критично оглянути прообрази пізнішої англійської історії, відображеної в художній прозі, які з’являються в «Менсфілд парку». Вигідну колонію Бертрамів у романі можна потрактувати як таку, що відсилає до копальні Сан-Том Чарльза Ґулда з роману «Ностромо», чи до Імперської та Західно-африканської каучукової компанії Вілкоксів із «Говардс-Енду» Форстера, чи до будь-якої з віддалених, але вигідних скарбничок у «Великих сподіваннях», «Широкому Сарґасовому морі» Джин Ріс, «Серці темряви» — до багатства, що до нього звертаються, про нього говорять, його описують або цінують із внутрішньо-метрополійних причин завдяки локальній вигоді для метрополії. Якщо тримати на вістрі уваги ці решту романів, Антиґуа сера Томаса одразу набуває трохи більшої ваги, ніж йому дають розпорошені мовчазні з’яви на сторінках «Менсфілд парку». І тоді вже нам удається відчитати ті місця, де Остін, що парадоксально, була найощадливішою, а її критики, наважуся сказати, найнедбалішими. Внаслідок цього її «Антиґуа» — це не якийсь невиразний, а цілком чітко виражений спосіб маркування зовнішніх меж того, що Вільямс називає внутрішніми вдосконаленнями; чи побіжна алюзія на комерційний азарт здобуття заморських володінь — джерела місцевого багатства; чи одна референція посеред багатьох, яка потверджує історичну відкритість не лише до манер та етикету, а й до суперництва ідей, боротьби з наполеонівською Францією, усвідомлення сейсмічних економічних і соціальних змін під час революційного періоду світової історії.
По-друге, ми мусимо зауважити, що історичні зміни, які її роман долає, як човен бурхливе море, вміщують «Антиґуа» в певному місці етичної географії (та прози) Остін. Бертрами не могли б з’явитися, якби не існувало работоргівлі, цукру і класу плантаторів. Як соціальний тип сер Томас був знайомий читачам XVIII і початку XIX сторіч, котрі усвідомлювали потужний вплив класу, оприявнений у політиці, драмі (на зразок «Вестіндця» Камберленда) та безлічі інших публічних подій (як-от {152} великі особняки, славнозвісні раути й соціальні ритуали, добре знані комерційні підприємства, знамениті шлюби). Коли поступово зникла стара система захищеної монополії і новий клас плантаторів-поселенців заступив стару систему абсентеїзму, вест-індські інтереси втратили своє панівне становище: виробництво бавовни, ще відкритіша система торгівлі та скасування работоргівлі зменшили владу і престиж людей на зразок Бертрамів, які набагато рідше почали з’являтися на Карибах.
Отже, нечасті подорожі сера Томаса, абсентеїста-власника плантації, на Антиґуа відображають зменшення влади його класу, спад, безпосередньо виражений у назві класичного твору Ловелла Раґаца «Занепад плантаторського класу на Британських Карибах у 1763-1833 роках» (1928). Але чи те, що приховане, алегоричне в Остін, стає достатньо очевидним через понад сотню років у Раґаца? Чи естетичне мовчання або розсудливість великого роману 1814 року дістає адекватне роз’яснення у найбільшому історичному дослідженні сторіччям по тому? Чи можна вважати, що процес інтерпретації завершено, чи він триватиме, доки виявлятиметься новий матеріал?
Попри свою ерудицію, Раґац усе одно дозволяє собі говорити про «неґритянську расу», наділену такими рисами: «він крав, він брехав, він був примітивним, підозріливим, нездарним, безвідповідальним, ледачим, забобонним і розбещеним у своїх сексуальних стосунках» [48]. Отож подібна «історія» успішно відкрила дорогу для ревізіоністських праць таких карибських істориків, як Ерік Вільямс та С. Л. Р. Джеймс, а пізніше для Робіна Блекберна з його «Поваленням колоніального рабства в 1776-1848 роках». Ці праці показують, як рабство й імперія сприяли постанню та консолідації капіталізму далеко за межами старих плантаторських монополій. Там також ідеться про те, що вони були потужною ідеологічною системою, чий первинний зв’язок зі специфічними економічними інтересами, може, й утрачено, але вплив тривав упродовж десятиріч.

Політичні й етичні ідеї цієї доби слід розглядати у вельми тісному зв’язку з економічним розвитком... Застарілий інтерес, сморід банкрутства якого в історичній перспективі сягає небес, здатен чинити обструкціоністський і руйнівний вплив, який можна пояснити лише тим, що він раніше неоціненно прислужився, за рахунок чого й зміг так міцно укріпитися... Ідеї, засновані на цих {153} інтересах, існують і далі після того, як самі інтереси вже давно знищено, і продовжують свою шкідливу діяльність, яка виявляється ще шкідливішою, адже більше не існує інтересів, яким ці ідеї відповідають [49].

Це був Ерік Вільямс та його «Капіталізм і рабство» (1961). Питання інтерпретації, по суті, питання самого писання, пов’язане з питанням інтересів, що, як ми бачили, діють (і діяли) в естетичному й історичному писанні і тоді, і тепер. Ми не можемо стверджувати, що позаяк «Менсфілд парк» — роман, його зв’язки з ницою історією нерелевантні чи трансцендентні; і не лише тому, що це безвідповідально, а й тому, що ми забагато знаємо, щоби казати таке з чистим серцем. Прочитавши «Менсфілд парк» як частину структури розгалуженої імперіалістичної авантюри, неможливо просто повернути цей роман на його місце в каноні «великих літературних шедеврів», до яких він безумовно належить, і залишити його там. Гадаю, цей роман радше поступово, ненав’язливо відкриває широкий простір внутрішньо-імперіалістичної культури, без якої неможливим було б пізніше здобуття територій Британією.
Я витратив час на «Менсфілд парк», аби проілюструвати тип аналізу, який рідко трапляється в мейнстримових інтерпретаціях чи в прочитаннях, які суворо дотримуються тієї чи тієї проґресивної теоретичної школи. Однак лише в ґлобальній перспективі, закладеній Джейн Остін та її персонажами, можна зрозуміти доволі приголомшливу загальну позицію роману. На мою думку, таке прочитання завершує або доповнює інші, а не зводить їх нанівець чи взагалі усуває. І воно підкреслює, що позаяк «Менсфілд парк» пов’язує реалії британської влади за кордоном із домашньою плутаниною всередині маєтку Бертрамів, мій спосіб прочитання, спроба зрозуміти «структуру ставлення і референції» були б неможливими без продирання через роман. Без цілісного прочитання роману ми зазнали б невдачі у розумінні міцності тієї структури і способу, в який її задіює та підтримує література. Але, читаючи його уважно, можна відчути, як чиновники зовнішньополітичного відомства, колоніальні бюрократи і військові стратеги, а також інтеліґентні читачі романів, котрі розвивали в собі делікатні якості моральної оцінки, літературної рівноваги та стилістичної досконалості, дотримувалися ідей про залежні раси й території. {154}
Під час читання Джейн Остін постає парадокс, який мене вражає, але не надається до розв’язання. Усе свідчить про те, що навіть найзвичайніші аспекти утримування рабів на вест-індських цукрових плантаціях були пов’язані з жорстокістю. А все, що ми знаємо про Остін та її цінності, свідчить на користь того, що вона не погоджувалася з жорстокістю рабства. Фанні Прайс нагадує своєму кузенові, що, запитавши сера Томаса про торгівлю рабами, «у відповідь почула мертву тишу» [50]. Це ніби натяк на те, що один світ не може бути пов’язаним з іншим, бо вони просто не мають спільної мови. Це правда. Але дивовижну суперечність пробуджує до життя постання, занепад і падіння самої Британської імперії та, як наслідок, поява постколоніальної свідомості. Аби точніше прочитувати твори на зразок «Менсфілд парку», нам слід сприймати їх як такі, що здебільшого опираються тому, іншому оточенню або уникають того оточення, яке їхня формальна інклюзивність, історична чесність і пророча натяковість не здатні цілковито приховати. Пізніше вже не було мертвої тиші, коли заходило про рабство, і цей предмет став центральним для нового розуміння того, чим була Європа.
Нерозумно у ставленні до рабства очікувати від Джейн Остін завзяття аболіціоніста чи щойно звільненого раба. Проте за допомогою того, що я називаю риторикою обвинувачення, нині часто використовуваною голосами підлеглих, меншостей або обділених, на неї і таких, як вона, ретроспективно нападають за те, що вони були білими, привілейованими, нечутливими співучасниками. Так, Остін належала до рабовласницького суспільства, але чи можемо ми за це відкинути її романи як такі собі тривіальні вправляння в естетичній старомодності? Я впевнений, що зовсім ні, якщо ми серйозно сприймаємо наше інтелектуальне й інтерпретаційне покликання — встановлювати зв’язки, реально і ґрунтовно опрацьовувати максимальну кількість доказів, відчитувати те, що там є і чого немає, і насамперед бачити додатковість і взаємозалежність замість ізольованого, вшанованого або формалізованого досвіду, який вилучає та забороняє вторгнення людської історії, котре призводить до гібридизації.
«Менсфілд парк» — багатий твір, у якому й естетично-інтелектуальна складність, і його географічна проблематика {155} (роман, що спирається на Англію, а для підтримки свого трибу життя покладається на Карибські острови) вимагають довшого та повільнішого аналізу. Поїздки сера Томаса на Антиґуа, до своєї власності, зовсім не можна порівняти з його приїздами та від’їздами з Менсфілд парку, де його перебування, з’яви та відбуття мають вельми важливі наслідки. Але саме завдяки такій конспективності Остін в одному контексті й такій провокативній велемовності в іншому, саме завдяки цьому дисбалансу ми можемо просуватися вглиб роману, відкривати і підкреслювати взаємозалежність, ледь згадану на цих блискучих сторінках. Менший твір безпосередніше виявляє свій зв’язок з історією. Його світськість — пряма і відверта, щось на зразок того, як джинґоїстські пісеньки, які виникли під час повстання махдистів 44 або Індійського повстання 1857 року, безпосередньо поєднувалися з ситуацією та людьми, які їх спровокували. «Менсфілд парк» закодовує досвіди, а не просто повторює їх. Із нашої пізнішої позиції ми можемо інтерпретувати владу сера Томаса приїздити та від’їздити на Антиґуа як таку, що виникає з замовчаного національного досвіду окремішньої ідентичності, поведінки та «впорядкування», який з такою іронією і смаком розігрується в Менсфілд парку. Наше завдання полягає в тому, щоб не втратити ані справжнього історичного сенсу першого, ані повного задоволення та розуміння другого — ми повинні весь цей час бачити їх разом.


44 Повстання послідовників Мухаммеда Ахмеда Махді в Судані (1881-1898) проти турецько-єгипетських володарів та англійських колонізаторів.







3. Культурна цілісність імперії

До другої половини XIX сторіччя невимушений і безперервний зв’язок на зразок того, який існував між «Менсфілд парком» (романом і місцем) і віддаленими землями, практично не мав відповідників у французькій культурі. Звісно, і до Наполеона існувала багата французька література, сповнена ідей щодо неєвропейського світу, подорожами до нього, полемікою та здогадками. На думку спадає, скажімо, Вольней чи Монтеск’є (окремі аспекти цього питання обговорює Цветан Тодоров у своїй недавній книжці «Ми та інші») [51]. Ця література без суттєвих винятків або {156} була спеціалізованою, прикладом чого може бути відомий звіт абата Рейналя про колонії, або належала до такого жанру (приміром, моральної дискусії), в якому теми на зразок смертності, рабства чи корупції фігурували як приклади у загальній дискусії про людство. Руссо та енциклопедисти чудово ілюструють такий жанр. Шатобріан — мандрівник, мемуарист, яскравий автопсихолог і романтик — втілює незрівнянний індивідуалізм слова і стилю. Безперечно, було б досить складно продемонструвати, що в «Рене» чи «Аталі» він перебував у межах такої літературної інституції, як роман, чи наукових дискурсів на зразок історіографії або лінґвістики. Крім того, його наративи американського чи близькосхідного життя занадто ексцентричні, щоб їх можна було з легкістю одомашнити або наслідувати.
Отже, Франція виявляє дещо уривчасті, можливо, навіть спорадичні, але очевидно обмежені і звужені літературні й культурні зацікавлення у тих сферах, куди вирушили торгівці, дослідники, місіонери або солдати і де — на Сході чи то в обох Америках — вони зустріли своїх британських колеґ. До захоплення Алжиру 1830 року Франція не мала такого досвіду, як індійський досвід Британії, і — це я повсякчас наголошую — її закордонний досвід одразу був блискучим, але до нього зверталися більше у спогадах і літературних образах, ніж у дійсності. Знаменитий приклад — «Листи з країни варварів» (1785) абата Пуаре, де описано переважно позбавлену розуміння, але заохочувальну зустріч між французом і африканцями-мусульманами. Найкращий дослідник інтелектуальної історії французького імперіалізму Рауль Жирарде вважав, що між 1815 і 1870 роками у Франції існувало чимало колоніальних течій, проте жодна з них не переважала і не посідала чільного чи вирішального місця у французькому суспільстві. Він визначив, що активність внутрішньофранцузьких імперських інституцій підтримували торговці зброєю, економісти, а також військові й місіонерські кола, проте, на відміну від Платта й інших дослідників британського імперіалізму, Жирарде не знаходить нічого схожого на французьке «відомче бачення» [52].
Щодо французької літературної культури легко зробити хибний висновок, тому варто навести низку її порівнянь з літературою англійською. Не існує французького еквівалента досить поширеній, недиференційованій та очевидній англійській обізнаності {157} в закордонних інтересах. Нелегко знайти французькі відповідники дрібному дворянству Остін чи бізнесменам Діккенса, які побіжно згадують про Кариби чи Індію. І все ж таки в культурному дискурсі французькі закордонні інтереси оприявнені кількома доволі специфічними шляхами. Цікаво, що один із них проходить через велетенську, майже іконічну фігуру Наполеона (як у поемі Гюґо «Він»), яка втілює французький романтичний дух за кордоном. Він не стільки завойовник (хоч у Єгипті він фактично був ним), скільки замислений мелодраматичний герой, чий образ — маска для вираження авторських думок. Лукач проникливо зауважив величезний вплив Наполеонової біографії на життєві шляхи романних героїв французької та російської літератури. На початку XIX сторіччя корсиканське походження Наполеона огортало його екзотичною аурою.
Без нього неможливо зрозуміти молодих людей Стендаля. У «Червоному і чорному» 45 читання спогадів Наполеона (зокрема, мемуарів періоду острова Святої Єлени) цілком заволодіває Жульєном Сорелем, він захоплений їхньою запальною величчю, духом середземноморської відважності і палким arrivisme 46. У житті Жульєна ще довго чути відлуння цієї атмосфери. У Франції, тепер позначеній посередністю й інтриґанством, наполеонівська легенда поступово розвінчується, але не зменшується її влада над Сорелем. Дух Наполеона у «Червоному і чорному» настільки сильний, що повчальною несподіванкою стає відкриття: ніде в романі про його життя безпосередньо не згадано. По суті, одиноке покликання на світ поза Францією з’являється після того, як Матильда надсилає Жульєнові своє освідчення в коханні: Стендаль описує її паризьке існування як ризикованіше за подорож до Алжиру. Симптоматично, що саме тоді, коли 1830 року Франція забезпечує себе головною імперською провінцією, зринає одинока Стендалева згадка про неї з конотаціями небезпеки, подиву і певної нарочитої байдужості. Це разюче контрастує з невимушеними алюзіями на Ірландію, Індію та Північну й Південну Америки, які фігурують у британській літературі того самого періоду.


45 Останнє укр. видання роману див.: Стендаль. Червоне і чорне / Пер. з фр. Дмитро Паламарчук. — X.: Фоліо, 2004. — 512 с.
46 Кар’єризм (фр.). {158}


Другим шляхом засвоєння культурою французьких імперських інтересів стала низка нових, доволі принадних наук, які отримали перший поштовх від закордонних авантюр Наполеона. Це пречудово відбиває соціальну структуру французького знання, яке кардинально відрізнялося від англійського дилетантського, часто бентежно démodé 47 інтелектуального життя. Великі дослідницькі інститути в Парижі, підтримані Наполеоном, мають панівний вплив на становлення археології, лінґвістики, історіографії, орієнталізму й експериментальної біології (велика частка цих дисциплін активно задіяна в «Описі Єгипту»). Характерно, що романісти цитують академічно вреґульований дискурс щодо Сходу, Індії та Африки (наприклад, Бальзак у «Шаґреневій шкірі» 48 та «Кузині Бетті») з досить неанглійським знанням справи та блискучою компетентністю. У творах британців, які живуть за кордоном, — від леді Вортлі Монтеґю до подружжя Веббів — відчитуємо мову безсистемних спостережень, у колоніальних «експертів» на зразок сера Томаса Бертрама та Джеймса і Джона Стюарта Міллів бачимо обдумане, але, по суті, неконсолідоване й неофіційне ставлення, в адміністративній чи офіційній прозі, знаний приклад її — «Проект індійської освіти» (1835) 49 Томаса Маколея, спостерігаємо пихату, але все ж таки дещо особисту затятість.


47 Застарілого; того, що вийшло з моди (фр.).
48 Укр. переклад див.: Бальзак Оноре де. Шагреньова шкура. — X., 1929. — 230 с.; або: Бальзак Оноре де. Шаґренева шкіра. Батько Горіо. Гобсек. — К.: Веселка, 1998. — 527 с.
49 У «Проекті індійської освіти» Томас Маколей (натоді — колоніальний чиновник в Індії) переконував перейти на англійську мову навчання в Індії, закривши всі школи, де викладали арабською або санскритом, щоб у такий спосіб цивілізувати тубільців. «Мови Західної Європи вже цивілізували Росію, — писав він. — Не маю жодного сумніву, що вони зроблять з індусами те саме, що вже зробили з татарами... Наше завдання сьогодні — докласти якнайбільше зусиль для створення класу, який виступав би перекладачем між нами та мільйонами тих, ким ми керуємо; класу людей, які були б індійцями за кров’ю та кольором шкіри, але англійцями за своїми смаками, поглядами, звичками й інтелектом». Невдовзі виник термін «діти Маколея», яким почали зневажливо позначати клас «цивілізованих» європейцями індійців. Отак діяльність Томаса Маколея заклала основи двомовності сучасної Індії.


У французькій культурі початку XIX сторіччя подібне трапляється рідко, бо офіційний {159} престиж академії і Парижа формотворчо впливає на кожне висловлювання.
Як я вже казав, влада навіть у побутовій розмові репрезентувати все, що існує поза межами метрополії, походить із влади імперського суспільства. Ця влада набуває дискурсивного вигляду реформування чи реорганізації «сирої» чи примітивної інформації в місцеві умовності європейського наративу та формального висловлювання або, у випадку Франції, у систематику дисциплінарного порядку. Такі умовності не мусили задовольняти чи переконувати «тубільну» африканську, індійську або ісламську аудиторію. Навпаки, у найвпливовіших випадках вони засновувалися на мовчанні корінного населення. Коли заходило про те, що існувало поза межами європейської метрополії, мистецтво й репрезентаційні дисципліни: з одного боку, художня література, історія, подорожні нотатки та живопис, а з другого боку, соціологія, адміністративна чи бюрократична документація, філологія й расова теорія — залежали від європейських держав у перетворенні неєвропейського світу на репрезентації. Європа потребувала цього, щоб краще бачити, опановувати і передовсім контролювати його. Чи не найдокладніший аналіз цієї практики вміщений у двотомному дослідженні Філіпа Кертіна «Образ Африки» та в «Європейському баченні й Океанії» Бернарда Сміта. Добрий і відомий опис подибуємо в Безіла Девідсона в огляді написаного про Африку до середини XX сторіччя.

Література про дослідження й завоювання [Африки] настільки ж багата й розмаїта, як і самі ці процеси. Проте, не рахуючи кількох видатних винятків, усе зводиться тільки до панівного ставлення: така література — це щоденники людей, які дивляться на Африку суто ззовні. Я не кажу, що від багатьох із них можна було б чекати іншого. Важливо те, що якість їхнього спостереження обумовлена задушливими обмеженнями, і сьогодні їхні щоденники варто читати, пам’ятаючи про це. Коли зрідка автори намагалися зрозуміти думки й дії африканців, яких знали, то робили це мимохідь. Майже всі вони були переконані, що стикаються з „первісною людиною“, з людством, яким воно було до початку історії, з суспільствами, які у своєму розвитку затрималися на початку часів. [У своїй знаковій книжці «Дикун у літературі» Брайан Стріт уточнює, як ця позиція виражалася в академічній і {160} популярній літературі.] Таке бачення йшло в ногу з неймовірною експансією європейської влади й багатства, з її політичною силою, гнучкістю й досвідченістю, з її вірою у свою богообраність. Те, що робили та про що думали загалом поважні дослідники, видно з праць людей на зразок Генрі Стенлі або з дій таких людей, як, наприклад, Сесіл Родс і його агенти-мінералошукачі. Вони охоче репрезентували себе як чесних союзників своїх африканських друзів, поки ці союзи були убезпеченими — союзи, за допомогою яких уряди й приватні інтереси, яким вони служили і які формували, доводили одне одному „дієвість окупації“ [53].

Усі культури схильні створювати репрезентації інших культур, щоб краще опановувати чи якоюсь мірою контролювати їх. Проте не всі культури створюють репрезентації інших і справді опановують чи контролюють їх. На мій погляд, це характерна риса модерних західних культур. Для вивчення і самих репрезентацій, і політичної сили, яку вони оприявнюють, треба досліджувати західне знання чи репрезентації неєвропейського світу. Митці кінця XIX сторіччя, як-от Кіплінґ чи Конрад, або в цьому контексті такі постаті середини сторіччя, як Жером і Флобер, не просто відтворюють віддалені території: вони їх розробляють, оживлюють завдяки техніці наративу, історичному й дослідницькому ставленню та певним ідеям на зразок тих, що їх сповідували мислителі, скажімо, Макс Мюллер, Ренан, Чарльз Темпл, Дарвін, Бенджамін Кідд, Емеріх де Ваттель. Усе це розвинуло й підкреслило есенціалістські позиції в європейській культурі, які проголошували: європейці мусять панувати, а неєвропейці підкорятися. І європейці таки панували.
Тепер ми свідомі того, який насичений цей матеріал і наскільки поширений його вплив. Візьмемо, приміром, дослідження Стівеном Джеєм Ґулдом і Ненсі Степан важливості расових ідей для наукових відкриттів, практики й інституцій XIX сторіччя [54]. Вони доводять, що не існувало суттєвих розбіжностей стосовно теорій нижчості чорної раси, ієрархій розвинутих і недорозвинутих (пізніше «підлеглих») рас. Джерелом цих ідей були віддалені території, але здебільшого вони мовчки застосовувалися до цих територій, де європейці знаходили, як вони вважали, прямі докази існування нижчої породи людей. І навіть у міру того як європейська влада ставала {161} непропорційною величезному неєвропейському імперіуму, непропорційними стали й схеми, які забезпечували білу расу беззаперечним авторитетом.
Безжальне застосування цих ієрархій не оминуло жодної царини досвіду. У створеній для Індії системі освіти учнів навчали не лише англійської літератури, а й природної вищості англійської раси. Описані Джорджем Стокінґом творці молодої науки етнографічного спостереження в Африці, Азії й Австралії мали при собі бездоганний аналітичний інструментарій, а ще низку образів, понять і квазінаукових ідей варваризму, примітивізму й цивілізації. У новонародженій дисципліні антропології дарвінізм, християнство, утилітаризм, ідеалізм, расова теорія, історія права, лінґвістика й ерудиція відважних мандрівників змішалися у страхітливій комбінації, проте жоден із її компонентів не вагався, коли йшлося про ствердження найвищих цінностей білої (тобто англійської) цивілізації [55].
Чим більше читаєш праць, зокрема модерних науковців, із цього питання, тим приголомшливішою видається фундаментальна наполегливість і монотонність, коли йдеться про «інших». Наприклад, порівнюючи ґрандіозну переоцінку англійського духовного життя Карлейлем у «Минулому й теперішньому» з тим, що він каже в цій книжці або в «Побіжних міркуваннях щодо неґритянського питання» про чорних, можна зауважити два навдивовижу очевидні мотиви. Перший: активна критика Карлейлем відродження Англії, пробудження її до праці, органічних зв’язків, любові до нестримного індустріального й капіталістичного розвитку та інших таких речей нічого не робить для пробудження квоші 50 — емблематичного неґра, чиї «потворність, неробство, опір» назавжди прирікають його на статус недолюдини.


50 Зневажливе прізвисько карибських неґрів (англ.).


У «Неґритянському питанні» Карлейль говорить про це досить відверто.

Ні, боги бажають, щоб, крім гарбузів [рослина, яку особливо полюбляють Карлейлеві «ніґери»], у їхній Вест-Індії росли прянощі й цінні рослини; це вони проголосили, створюючи Вест-Індію такою, якою вона є, та вони безмежно більше прагнуть, щоб їхньою Вест-Індією заволоділи підприємливі люди, а {162} не ледача двонога худоба, однаково „щаслива“ зі своїми родючими гарбузами! Можемо бути певні, безсмертні боги визначилися щодо обох цих бажань, вони вже прийняли стосовно них свою вічну парламентську постанову і здійснять їх, хоч би всі земні парламенти й сутності до смерті опиралися цьому. Якщо квоші не допомагатиме вирощувати прянощі, то знову перетвориться на раба (чиє становище буде трохи менш огидним, ніж теперішнє), і милосердний батіг змусить його до роботи, адже інші методи не допомагають [56].

Англія бурхливо розвивається, її метрополійна культура індустріалізується, а за кордоном починає спиратися на захищену вільну торгівлю, тоді як нижчим істотам не пропонують нічого. Статус чорношкірих визначає «вічна парламентська постанова», а отже, реальної можливості для самовдосконалення, соціального росту чи просто чогось ліпшого від неприхованого рабства (хоч Карлейль і стверджує, що він противник рабства) немає. Питання в тому, чи Карлейлева логіка та ставлення цілковито його власні (а відтак ексцентричні), чи вони в граничний і характерний спосіб оприявнюють сутнісне ставлення, не надто відмінне від притаманного Остін (кілька десятиріч перед тим) або Джону Стюарту Міллю (десятиріччя по тому).
Схожість цих постатей вражає, але відмінності між ними так само суттєві, адже під тиском культури інакше бути й не могло. Ні Остін, ні Мілль не пропонують небілому жителю Карибів іншого — уявного, дискурсивного, естетичного, географічного, економічного — статусу, ніж постійно підпорядкований англійцям виробник цукру. Це, звісно, і є цілком конкретне значення домінації, що її інший бік — продуктивність. Карлейлів квоші нагадує володіння сера Томаса на Антиґуа: він створений, щоб виробляти багатство задля блага англійців. Отже, для Карлейля мовчазне перебування квоші там, де треба, дорівнює слухняній і скромній праці на підтримання англійської економіки й торгівлі.
Другий мотив у Карлейлевих творах на цю тему полягає в тому, що ці твори ані нечіткі, ані таємничі, ані заплутані. Коли йому йдеться про чорношкірих, він так і каже. Він також доволі відвертий щодо покарань і загроз, які намагається визначити. Карлейль говорить мовою абсолютних загальників, закоріненою в непохитних, беззаперечних фактах про {163} сутність рас, народів і культур, які не потребують пояснення, бо відомі його аудиторії. Він говорить lingua franca 51 британської метрополії: мовою ґлобальною, зрозумілою, з максимально широким соціальним авторитетом, доступним будь-кому, хто промовляє до нації та говорить про неї. Ця lingua franca вміщує Англію у фокусі світу, в якому вона головує завдяки своїй владі, світу, осяяного її ідеями та культурою, світу, який завдячує своєю продуктивністю ставленню її моральних учителів, митців і законотворців.


51 Загальнозрозуміла суміш кількох мов, що функціонує в реальному міжетнічному спілкуванні (італ.).


Подібні акценти чути в Маколея в 1830-х роках, а тоді знову, через сорок років, (майже без змін) у Раскіна, чиї слейдівські лекції в Оксфорді 1870 року починалися з урочистого звернення до призначення Англії. Уривок із лекції варто зацитувати повністю, але не тому, що він виставляє Раскіна в невигідному світлі, а тому що він обрамлює чи не всі численні Раскінові праці з мистецтва. Авторитетне видання творів Раскіна за редакцією Е. Т. Кука й Александра Веденберна містить примітку до цього пасажу, де наголошено на його важливості для автора: Раскін вважав це «„найвагомішим і найсуттєвішим“ з усього свого вчення» [57].

Тепер перед нами відкрилося призначення, найвище з усіх, які коли-небудь могла прийняти або відкинути нація. Наша раса ще незіпсута, замішана на найкращій північній крові. Ми не розбестили свою вдачу і досі маємо твердість, щоб правити, і доброчесність, щоб коритися. Ми навчилися релігії чистого милосердя і тепер мусимо або зрадити її, або навчитися захищати, сповідуючи її. І ми багаті спадком слави, переданим нам через тисячоліття шляхетної історії. Ми повинні повсякчас ревно прагнути збагачувати цей спадок, так щоб англійці, якщо жадання слави — це гріх, були найбільшими грішниками на землі. Упродовж кількох останніх років із неймовірною швидкістю нам відкрито закони природи і дано засоби перевезення й комунікації, які перетворили цілий світ на єдине королівство. Єдине королівство — але хто має бути його королем? Чи не мусить бути жодного короля, подумаєте ви, і кожен робитиме те, що йому видаватиметься правильним? Чи існуватимуть тільки королі терору й огидні імперії Маммони і Веліала? Чи, {164} може, ти, молоде Англії, знову перетвориш свою країну на величний королівський трон, на острів вищої влади, на джерело світла і центр миру для цілого світу, на повелительку Наук і Мистецтв, на вірного охоронця великих спогадів посеред зневажливих і ефемерних образів, на незрадливого слугу випробуваних часом принципів, над яким не владні спокуси нерозсудливих експериментів і розбещених бажань, та серед жорстоких і невідступних ревнощів інших народів оспіваєш її дивну мужність прихильності до людей?
29. „Vexilla regis prodeunt“ 52. Так, але якого короля? Яке з двох знамен варто нам виростити на найвіддаленішому острові? Те, що пливе в небесному вогні, чи те, що важко звисає мерзенною парчею земного золота? Перед нами справді відкрився шлях милосердної слави, як ніколи досі не відкривався він жодній купці смертних. Але тепер з нами мусить бути — з нами є — гасло: „Прав або помри“. І про цю країну скажуть: „Fece per viltate, il gran rifiuto“ 53, — відмова від корони буде найганебнішою і найневчаснішою з усіх досі відомих в історії. І ось що ця країна мусить зробити або ж піти у небуття: вона повинна засновувати колонії якомога швидше і якомога далі, спираючись на найенерґійніших і найдостойніших своїх мужів; захоплювати кожен шмат спустошених родючих земель, до якого можна дотягнутися, а там навчати своїх поселенців, що головна їхня чеснота — це вірність своїй країні, найперша мета — існувати для просування влади Англії на суші й на морі. І хоча живуть вони за рахунок прибутків зі своїх заморських ділянок, вони не повинні вважати себе позбавленими громадянських прав своєї батьківщини, як не позбавлені їх моряки її флоту, котрі підкоряють далекі води. Отже, ці колонії мусять у буквальному сенсі стати пришвартованими флотиліями, де кожен перебуває під началом капітанів чи офіцерів, які замість кораблів керують полями й вулицями. І від цих своїх нерухомих флотів (чи — у справжньому й наймогутнішому сенсі — нерухомих храмів, які скеровують керманичі на всесвітньому Ґалілейському озері) Англія „чекає, що кожен виконає свій обов’язок“ 54.


52 «Володареві прапори йдуть уперед...» (лат.) — перший рядок одного з найвідоміших латинських християнських гімнів.
53 «Хто зрікся, страхопуд, великих справ» (італ.) — Данте «Божественна комедія», Пекло 3, 60 (переклад Євгена Дроб’язка).
54 Алюзія на слова адмірала Нельсона, які стали сигналом до початку Трафальґарської битви.


Вона визнає, що {165} обов’язок цей у мирний час не менший, ніж на війні, і якщо за невелику платню знаходяться чоловіки, готові кинутися на гармати в ім’я любові до Англії, то знайдуться й такі, хто оратиме й сіятиме в її ім’я, поводитиметься шанобливо й праведно в її ім’я, виховуватиме дітей в любові до неї та радітиме в променях її слави більше, ніж у сяйві тропічних небес. Але щоб вони могли це зробити, її власна велич має бути бездоганною, вона повинна подарувати їм думку про дім, яким вони можуть пишатися. Англія, якій призначено стати володаркою половини землі, не може бути купкою попелу, розтоптаною нікчемним, загрузлим у суперечках натовпом. Вона повинна знову стати тією Англією, якою була колись, і навіть кращою: настільки щасливою, настільки самозаглибленою і настільки чистою, щоб у своєму небі, не забрудненому жодною нечестивою хмаринкою, могла вона точно назвати кожну зірку, а у своїх полях, упорядкованих, і широких, і гарних, — кожну рослину, в якій блищить роса. І на зелених алеях свого зачарованого саду — священна Цирцея, справжня Дочка Сонця — вона повинна скеровувати людські мистецтва, збирати божественне знання далеких народів, навернених із дикунів у люди і повернених із безнадії у злагоду [58].

Як не всі, то більшість інтерпретаторів Раскіна уникають цього уривку. Проте Раскін, як і Карлейль, говорить прямо, заховані за алюзіями й тропами значення очевидні. Англія повинна правити світом, адже вона найкраща, владу треба використовувати, її суперники в імперських змаганнях нічого не варті, її колонії мусять розростатися, процвітати й залишатися прикутими до неї. У Раскінових повчальних нотках причаровує те, що він не тільки ревно вірить у те, що захищає, а й пов’язує своє політичне бачення світового панування Британії з власною естетичною й етичною філософією. Він пристрасно вірить в одне, тому так само пристрасно він вірить і в інше: політичне й імперське охоплює і якоюсь мірою забезпечує естетичне й етичне. Позаяк Англія мусить бути «королевою» світу, «джерелом світла і центром миру для цілого світу», її молодь має стати колонізаторами, чия найперша мета — просувати владу Англії на суші й на морі; позаяк Англія мусить досягнути цього «або піти у небуття», на думку Раскіна, її мистецтво й культура залежать від неминучого імперіалізму.
На моє переконання, беззастережно іґнорувати ці погляди, якими рясніє чи не кожен текст XIX сторіччя, все одно що {166} описувати дорогу без згадки про її місце в навколишньому краєвиді. Завжди, коли культурна форма чи дискурс прагнули цілісності або тотальності, більшість європейських письменників, мислителів, політиків і гендлярів намагалися мислити ґлобально. І це були не риторичні пориви, таке мислення досить точно співвідносилося з дійсним, розширюваним ґлобальним засягом власних націй. В особливо гострому есе про Теннісона, сучасника Раскіна, та імперіалізм його «Королівських ідилій» В. Ґ. Кірнан досліджує приголомшливу низку британських закордонних кампаній, які призвели до територіального розширення або до посилення влади на вже приєднаних територіях. Свідком цього був Теннісон (деколи за посередництвом родичів він мав до них прямий стосунок). Позаяк цей перелік сучасний життю Раскіна, пропоную поглянути на згадані Кірнаном події:

1839-1842 роки — перша опіумна війна в Китаї;
1840-ві роки — війни проти південноафриканських кафрів, новозеландських маорі, завоювання Пенджабу;
1854-1856 роки — Кримська війна;
1854 рік — завоювання нижньої Бірми 55;
1856-1860 роки — друга опіумна війна;
1857 рік — напад на Персію;
1857-1858 роки — придушення Індійського заколоту;
1865 рік — справа губернатора Ейра на Ямайці 56;
1867 рік — Абіссінська експедиція;
1870 рік — зупинення експансії феніїв у Канаді 57;
1871 рік — придушення опору маорі;
1874 рік — вирішальна кампанія проти ашанті 58 в Західній Африці;
1882 рік — завоювання Єгипту.


55 Помилка автора: нижню Бірму було анексовано і створено провінцію Нижня Бірма прокламацією від 20 січня 1853 року як наслідок другої англо-бірманської війни (1852-1853 роки).
56 Надзвичайно жорстоке придушення заколоту колишніх рабів губернатором Ямайки Едвардом Джоном Ейром, яке спричинило бурхливі дебати серед англійських інтелектуалів.
57 Члени таємного ірландського товариства, яке боролося за визволення Ірландії. Особливо активними були в 1860-х роках в Ірландії, США та Британії. Американські фенії влаштовували безуспішні рейди через американський кордон до Британської Канади, що стало причиною суперечок між урядами Сполучених Штатів і Британії.
58 Народ у Західній Африці (сучасна Ґана), один із небагатьох, хто у XIX сторіччі чинив серйозний опір європейському вторгненню.


На додаток Кірнан говорить про Теннісона як про того, хто був «двома руками за те, щоб не допускати жодних дурниць з боку афганців» [59]. Раскін, Теннісон, Мередіт, Діккенс, Арнольд, Теккерей, Джордж Еліот, Карлейль, Мілль — одне слово, повний перелік видатних вікторіанських письменників — спостерігали за приголомшливою міжнародною демонстрацією фактично нестримуваної британської влади над цілим світом. Позаяк вони вже в різний спосіб ідентифікували себе з самою Британією, то було й логічно, й легко у той чи той спосіб ідентифікувати себе з цією владою. Говорити про культуру, ідеї, смаки, етику, родину, історію, мистецтво й освіту так, як це робили вони, репрезентувати ці теми, намагатися вплинути на них або інтелектуально й риторично сформувати їх означало мимоволі усвідомлювати їх у світовому масштабі. Британська міжнародна ідентичність, засяг британської торговельної й промислової політики, успішність і мобільність британської армії забезпечували незаперечні моделі для наслідування, мапи для дотримання, дії, яких варто бути гідними.
Отже, репрезентації того, що існувало поза межами острівної чи метрополійної Британії, майже від початку стверджували європейську владу. Спостерігаємо приголомшливу зацикленість: ми домінуємо, бо в нас є сила (індустріальна, технологічна, військова, етична), а в них її немає і тому вони не домінують, вони нижчі, а ми вищі... й таке інше. Прикметно, що ця тавтологія ще від XVI сторіччя міцно закорінена у британському баченні Ірландії та ірландців, а впродовж XVIII сторіччя вона спрацьовувала у ставленні до білих поселенців в Австралії та Північній і Південній Америках (навіть у XX сторіччі австралійці ще довго залишалися нижчою расою). Поволі ця тавтологія поширила свій вплив чи не на цілий світ поза британськими берегами. Така сама повторювана і всеохопна тавтологія стосовно того, що існує поза французькими морськими кордонами, з’являється й у французькій культурі. Всі неєвропейські {168} реґіони на марґінесах західного світу, чиї населення, суспільства, історії та існування мали неєвропейську сутність, було перетворено на європейських підлеглих: Європа, своєю чергою, й далі демонстративно контролювала те, що було не-Європою, репрезентуючи неєвропейців у такий спосіб, щоб утримати контроль.
Ця подібність і циклічність геть не перешкоджали і не пригнічували думку, мистецтво, літературу й культурний дискурс — слід постійно наполягати на цій центрально важливій істині. Незмінними виявляються ієрархічні стосунки між метрополією й закордоном узагалі, між західним-білим-християнином-чоловіком-європейцем і тими народами, які в географічному й етичному сенсі населяють простори поза межами Європи (у випадку Британії Африку й Азію плюс Ірландію й Австралію) [60]. Всі інші стосунки можуть бурхливо розвиватися за ініціативи будь-якої зі сторін, загальним результатом чого стане зміцнення ідентичності кожної з них, хоча з західного боку варіативність буде більшою. Скажімо, щойно письменники на зразок Карлейля, котрий висловлюється дуже відверто, заявляють імперіалізм як основну тему, до неї приєднується велика кількість дозволених, та водночас цікавіших культурних версій, кожна з яких має власні відмінності, задоволення й формальні ознаки.
Завдання сучасного критика культури — зібрати їх докупи, не втративши їхнього сенсу. Як слушно доводять науковці, аж до другої половини XIX сторіччя активне усвідомлення імперіалізму, аґресивної, самосвідомої імперської місії не було невідворотним, європейські письменники його навіть приймали, на нього посилалися і з ним погоджувалися. (В Англії 1860-х років слово «імперіалізм» часто вживалося з деякою огидою на позначення Франції — країни, де правив імператор.)
Навіть наприкінці XIX сторіччя високій чи офіційній культурі все ще вдавалося уникати уважного вивчення її ролі у формуванні імперської динаміки. Щоразу як обговорювалися причини, переваги або неґативні боки імперіалізму, а обговорювалися вони досить настирливо, виявлялося, що офіційна культура дивовижним чином вилучена з аналізу. Це один із захопливих аспектів предмета мого дослідження: як культурі, попри її значення для імперіалізму, все ж таки вибачали цю її роль. {169} Наприклад, Гобсон зневажливо відгукується про неймовірну Ґіддінґсову ідею «ретроспективної згоди» [61] (тобто коли спочатку треба поневолити підлеглий народ, а потім заднім числом вважати, ніби він сам дав згоду на поневолення). Але він не ризикує запитати, де або як у людей на кшталт Ґіддінґса, котрі вільно володіють жарґоном хвалькуватої сили, виникла така ідея. Видатні красномовці, які після 1880 року майстрували теоретичне виправдання імперії — Леруа-Больє у Франції та Сілі в Англії, — послуговувалися мовою, що її образи росту, родючості й розширення, телеологічна структура власності й ідентичності, ідеологічне розрізнення «нас» та «їх» уже визріли повсюдно: в літературі, політології, расовій теорії і подорожніх нотатках. Такі люди, як Конрад, Роджер Кейсмент та Вілфрід Скевін Блант, відзначають жорстокість і практично абсурдно безперешкодну тиранію, заведену білими людьми у колоніях на зразок Конґо чи Єгипту. А вдома Леруа-Больє пишномовно розводиться, мовляв, суть колонізації «[в тому, що] соціальний порядок нагадує родинний, у якому важить не лише належність до покоління, а й освіта... Вона дає мужності новий шлях для того, щоби проявити себе... Формування людських суспільств, як і формування людей, не можна кидати напризволяще... Отже, колонізація — це мистецтво, сформоване у школі досвіду... Мета колонізації — поставити нове суспільство в найкращі умови для процвітання й проґресу» [62]. Наприкінці XIX сторіччя імперіалізм вважався в Англії сутнісним чинником розквіту британської родючості взагалі й материнства зокрема [63]. Як показує уважне вивчення життєвого шляху Бейдена-Пауелла, витоки його руху бойскаутів можна простежити безпосередньо від зв’язків, установлених між імперією і здоров’ям нації (страх мастурбації й деґенерації, євгеніка) [64].
На той час цілковите переважання ідей імперського панування й постійне утілення цього панування на ідеологічному рівні майже не знало винятків. Дозвольте в міру можливостей стисло синтезувати цілу низку сучасних досліджень із різних царин науки, які, на мою думку, разом належать до студій «культури й імперіалізму». Це можна систематизувати в такий спосіб:
1. Не існує незгоди щодо фундаментального онтологічного розрізнення між Заходом і рештою світу. Географічні й культурні {170} кордони між Заходом і незахідною периферією відчуваються і сприймаються настільки гостро, що їх можна вважати абсолютними. Разом із вищістю цього розрізнення існує те, що Йоганнес Фабіан називає запереченням часового «ровесництва», а також радикальна переривчастість людського простору [65]. Отож «Орієнт», Африка, Індія та Австралія — це місця, де панує Європа, але населені вони іншою породою людей.
2. Із народженням етнографії (про це пише Стокінґ і на користь цього свідчать лінґвістика, расова теорія та історична класифікація) кодифікуються відмінності і з’являються різні еволюційні схеми розвитку: від примітивних до підлеглих рас і, зрештою, до вищих, або цивілізованих народів. Центральну роль тут відіграють Ґобіно, Мейн, Ренан і Гумбольдт. Сюди ж належать такі широковживані категорії, як примітивний, дикий, деґенеративний, природний, неприродний [66].
3. Активне панування Заходу над незахідним світом, що відтепер становить канонізоване відгалуження історичних досліджень, має, відповідно, ґлобальні масштаби (наприклад, «Азія та західне панування» К. М. Паніккара або «Машини як мірило людей: наука, технологія та ідеологія західного панування» Майкла Едаса) [67]. Існує конверґенція поміж великим географічним розмахом імперій, особливо Британської, та уніфікаційними культурними дискурсами. Звісно, таку конверґенцію уможливлює влада, вона ж дозволяє перебувати у віддалених місцях, вивчати інших людей, кодифікувати й поширювати знання, описувати, перевозити, встановлювати та демонструвати артефакти інших культур (через виставки, експедиції, фотографії, живопис, огляди, школи), а головне — панувати над усім цим. Своєю чергою, ці дії витворюють так званий «обов’язок» перед тубільцями — вимогу заснування колоній в Африці й деінде для «добра» тубільців [68] чи для «престижу» батьківщини. Риторика la mission civilisatrice.
4. Панування не є інертним, воно в різні способи формує культури метрополій. На самих імперських територіях впливи цього панування навіть на побутові дрібниці починають вивчати тільки тепер. Низка сучасних праць [69] описує, як імперський мотив уплітається в структуру простонародної культури, художньої літератури, а також у риторику історії, філософії й географії. Праці Ґаурі Вішванатан висвітлюють систему британської освіти в {171} Індії, яка ідеологічно бере свій початок від Маколея й Бентінка, як таку, що пронизана ідеями нерівних рас і культур, ідеями, які викладалися в школі. Вони були частиною навчального плану й педагогіки, метою якої, згідно з її апологетом Чарльзом Тревельяном, було «пробудити в платонівському сенсі у колоніальних підлеглих пам’ять про їхні спадкові ознаки, спотворені... феодальним ладом орієнтального суспільства. Цей уніфікаційний наратив, переписаний зі сценарію, який раніше використовували місіонери, перетворив британське врядування на ідеальну республіку, якої повинні природно прагнути індійці у спонтанному прояві свого „я“, на державу, де британські правителі здобули метафоричне місце платонівських стражів» [70].
Мені йдеться про ідеологічне бачення, забезпечене й підтримуване не лише безпосереднім пануванням і фізичною силою, а й (набагато дієвіше й триваліше) перекопувальними засобами. Тож мушу зауважити, що повсякденні засоби гегемонії здебільшого творчі, винахідливі, цікаві й передусім практичні навдивовижу добре надаються для аналізу й тлумачення. На найпомітнішому рівні відбувалася фізична трансформація імперської царини чи то завдяки тому, що Альфред Кросбі називає «екологічним імперіалізмом» [71], переформуванням фізичного середовища, чи то завдяки адміністративним, архітектурним та інституційним звершенням на зразок побудови колоніальних міст (Алжира, Делі, Сайґона), а вдома завдяки появі нових імперських еліт, культур і субкультур (шкіл імперських «кадрів», інститутів, департаментів, наук, як-от географії, антропології тощо, залежних від продовження колоніальної політики), нових стилів у мистецтві аж до подорожньої фотографії, екзотичного й орієнталістичного живопису, красного письменства, музики, монументальної скульптури та журналістики (що так пам’ятно схарактеризував Мопассан у романі «Любий друг») [72].
Фундамент цієї гегемонії досить проникливо вивчали Фабіан у «Мові й колоніальній владі», Ранаджит Ґуха у «Нормах власності в Бенґалії» та Бернард Конн у розвідці «Репрезентування влади у вікторіанській Індії» зі збірника Гобсбаума і Рейнджера (а також в іншій своїй видатній студії про репрезентацію Британії і структуру індійського суспільства у книжці «Антрополог серед істориків») [73]. Ці твори демонструють постійне втручання влади в динаміку щоденного життя, у двосторонню {172} взаємодію між корінним населенням, білою людиною й інституціями влади. Проте важливим чинником цієї мікрофізики імперіалізму є те, що, коливаючись між «спілкуванням і наказом», постає уніфікований дискурс (чи радше, як каже Фабіан, «поле переходів, схрещених і перехрещених ідей» [74]), заснований на такому всеохопному і гнучкому розрізненні між західною людиною й тубільцем, що змінити його було майже неможливо. Від часу Фанонових коментарів про маніхейство колоніальної системи і подальшу потребу в насиллі цей дискурс породив помітні злість та розчарування.
5. Імперське ставлення мало не лише розмах і авторитет, а й велику творчу силу, яка проявлялася в періоди розширення за кордоном та соціальних розладів удома. Тут я маю на увазі не тільки «винайдення традиції» загалом, а й здатність продукувати на диво автономні інтелектуальні й естетичні образи. Постали орієнталістичний, африканістичний та американістичний дискурси, пронизавши історіописання, живопис, художню літературу й простонародну культуру. У цьому контексті доречно виглядають ідеї Фуко щодо дискурсів. Бернал описує, як упродовж XIX сторіччя виникла зв’язна класична філологія, яка очистила аттичну Грецію від її семіто-африканського коріння. З часом (як намагається показати Рональд Інден у своїй студії «Уявляючи Індію» [75]) з’явилася ціла низка напівнезалежних метрополійних формацій, дотичних до імперських володінь та їхніх інтересів. Серед її нараторів — Конрад, Кіплінґ, Т. Е. Лоуренс, Мальро, серед попередників і опікунів — Клайв, Гастінґс, Дюплекс, Бюжо, Брук, Ейр, Палмерстон, Жуль Феррі, Ліоте, Родс. У цих персоналіях і у великих імперських наративах («Сім стовпів мудрості», «Серце темряви», «Лорд Джим» 59, «Ностромо», «Королівський шлях» 60) увиразнюються характерні імперські риси. Дискурс імперіалізму кінця XIX сторіччя формує арґументація Сілі, Ділька, Фруда, Леруа-Больє, Армана та інших. Сьогодні більшість із них забуті й непрочитані, але свого часу вони були достатньо впливовими й навіть пророчими.


59 Укр. переклад див.: Конрад Джозеф. Лорд Джім / Пер. з англ. Л. Гончар. — К.: Молодь, 1985. — 239 с.
60 Укр. переклад див.: Мальро Андре. Королівська дорога / Пер. з фр. Людмила Колодинська та Орест Черній. — X.: Фоліо, 2005. — 254 с. {173}


Образи західної імперської влади — нав’язливі, дивовижно привабливі, непереборні — не зникають: на знаменитій картині Дж. В. Джоя Ґордон у Хартумі, озброєний лише револьвером і мечем у піхвах, люто дивиться на суданських дервішів; Конрадів Куртц у центрі Африки — блискучий, одержимий, приречений, хоробрий, жадібний, красномовний; Лоуренс Аравійський на чолі своїх арабських воїнів живе у романтиці пустелі, винаходить партизанську боротьбу, приятелює з принцами й державними мужами, перекладає Гомера і намагається триматися «темношкірого домініону» Британії; Сесіл Родс засновує країни, маєтки, фонди так само легко, як інші чоловіки могли б зачинати дітей або закладати власний бізнес; Бюжо, завойовуючи для Франції Алжир, примушує підкоритися війська Абд аль-Кадера; наложниці, танцівниці й одаліски Жерома, Сарданапал Делакруа, Північна Африка Матісса, «Самсон і Даліла» Сен-Санса. Список довгий, скарби його величезні.





4. Імперія в дії: «Аїда» Верді

Тепер я хотів би продемонструвати, наскільки глибоко й винахідливо ці факти впливають на певні царини культурного життя, навіть на сфери, які сьогодні зовсім не асоціюються з корисливою імперською експлуатацією. Нам пощастило, що низка молодих науковців досить глибоко простудіювала імперську владу і відкрила нам естетичний компонент в обстеженні й адмініструванні Єгипту та Індії. Мені йдеться, наприклад, про книжку Тімоті Мітчелла «Колонізуючи Єгипет» [76], де він показує, що практика будування зразкових поселень, відкриття інтимності гаремного життя й запровадження нових моделей військової поведінки у начебто османській, а насправді європейській колонії не лише утверджувала європейську владу, а й продукувала додане задоволення від обстеження цієї місцевості та панування над нею. Цей зв’язок між владою і задоволенням в імперському пануванні чудово показали Лейла Кінні та Зейнеп Челік у дослідженнях танцю живота: квазіетнографічні виступи, що їх бачили європейці, фактично почали асоціюватися зі споживацьким дозвіллям, коріння якого в Європі [77]. Ще два взаємопов’язані відгалуження від цієї теми — «Живопис у модерному житті» Т. Дж. Кларка та «Колоніальний гарем» Малека {174} Аллули. Перше — це дослідження Мане й інших паризьких художників, у якому автор розглядає, зокрема, появу незвичних видів дозвілля й еротизму в метрополійній Франції (деякі з них постали під впливом екзотичних моделей). Книжка Аллули — деконструктивне прочитання французьких листівок початку XX сторіччя з зображеннями алжирських жінок [78]. Безсумнівно, що Орієнт як місце, яке вабить обіцянками і владною перспективою, неабияк важливе.
Однак я хочу пояснити, чому мої спроби контрапунктного прочитання виглядають очевидно ексцентричними, а то й дивними. По-перше, рухаючись уздовж загальних хронологічних ліній від початку до кінця XIX сторіччя, я не намагаюся укласти послідовну низку подій, тенденцій або творів. Кожний конкретний твір я розбираю з огляду на його власне минуле і на пізніші тлумачення. По-друге, моя загальна арґументація полягає в тому, що мене цікавлять культурні витвори, які проливають світло на позірно стабільні й герметичні категорії і втручаються в них. Ці категорії ґрунтуються на жанрі, періодизації, національності чи стилі та створюють засновок, що Захід і його культура доволі незалежні від інших культур і від мирської гонитви за владою, авторитетом, привілеями та домінуванням. Я ж, своєю чергою, хочу показати, що «структура ставлення і референції» у різні способи, в різних формах і місцях була поширеною та впливовою ще задовго до офіційно визначеної доби імперії. Вона далеко не автономна і не трансцендентна, а наближена до історичного світу; зовсім не стала і чиста, а гібридна, однаково причетна до расової вищості і до мистецької пишноти, до політичної й технічної влади, до полегшувально редуктивних і до комплексних технік.
Розгляньмо «Аїду», знамениту «єгипетську» оперу Верді. Яко візуальне, музичне і театральне дійство «Аїда» чимало робить для європейської культури й відіграє у ній суттєву роль, зокрема потверджує уявлення про Орієнт як, по суті, екзотичне, віддалене й старовинне місце, де європейці можуть влаштовувати демонстрації своєї сили. Одночасно з написанням «Аїди» відбувалися європейські «універсальні» виставки, які зазвичай демонстрували моделі колоніальних сіл, міст, дворів та інших подібних об’єктів — так підкреслювалася ковкість і транспортабельність вторинних або нижчих культур. Перед європейцями ці підлеглі {175} культури експонувалися як мікрокосми більших імперських володінь. На неєвропейців зважали хіба в такому контексті [79].
«Аїда» — синонім «великої опери» унікально високого зразка XIX сторіччя. Разом із кількома іншими операми вона понад сторіччя проіснувала і як надзвичайно популярний твір, і як твір, що до нього музиканти, критики та музикознавці мають здорову повагу. Велич і високе становище «Аїди» — очевидні для кожного, хто чув або бачив цю оперу, — складні питання, довкола яких існує безліч різноманітних спекулятивних теорій, що здебільшого пов’язують «Аїду» з її історичним і культурним контекстом на Заході. У праці «Опера: екстраваґантне мистецтво» Герберт Лінденберґер пропонує ориґінальну теорію, розглядаючи «Аїду», «Бориса Годунова» і «Сутінки богів» — опери 1870-х років — як пов’язані відповідно з археологією, націоналістичною історіографією та філологією [80]. Віланд Ваґнер ставив «Аїду» 1962 року в Берліні, за його словами, для нього це «африканська містерія». Він бачить у ній аналогію до «Трістана» свого діда, трактуючи оперу як таку, що у її підґрунті лежить непереборний конфлікт між Етосом і Біосом («„Аїда“ Верді — це драма нерозв’язних конфліктів між Етосом і Біосом, між моральним законом і вимогами життя») [81]. За його схемою, центральна фігура — Амнеріс, над якою панує «Riesenphallus» (велетенський фалос), нависаючи, ніби могутня палиця. Як зауважив Лінденберґер, «Аїда переважно розпростерта або зіщулена в глибині сцени» [82].
Навіть якщо не зважати на вульґарність, до якої іноді зводять відому тріумфальну сцену в другій дії, слід відзначити, що «Аїда» вивершує еволюцію стилю й бачення, яка привела Верді від «Навуходоносора» і «Ломбардців» у 1840-х через «Ріґолетто», «Трубадура», «Травіату», «Сімона Бокканеґра» і «Бал-маскарад» у 1850-х до проблемних «Сили долі» та «Дона Карлоса» у 1860-х роках. За три десятиріччя Верді став найвидатнішим італійським композитором свого часу, а його кар’єра супроводжувала і, сказати б, прояснювала Рисорджименто 61.


61 Risorgimento — відродження (італ.). У XIX сторіччі рух за об’єднання Італії, що привів до утворення 1861 року Італійського Королівства.


«Аіда» була його останньою публічною і політичною оперою перед поворотом до посутньо локальної, хоча й помітної пари опер, які {176} завершили його композиторський шлях, — «Отелло» та «Фальстаф». Усі головні дослідники Верді: Джуліан Бадден, Френк Вокер, Вільям Вівер, Ендрю Портер, Йозеф Вехсберґ — зауважують, що в «Аїді» не просто використано традиційні музичні форми, такі як cabaletta і concertato, до них ще додано нового хроматизму, вишуканої оркестровки та драматичної обтічності, яких немає у творах жодного іншого композитора того часу, крім Ваґнера. Заперечення Джозефа Кермана у розвідці «Опера яко драма» цікаве тим, наскільки воно визнає своєрідність «Аїди».

В результаті „Аїда“, на мою думку, виявляє чи не постійну невідповідність між цілком правдоподібною простотою лібрето і тривожною складністю музичного вираження, адже ще ніколи, звісно, техніка Верді не була аж так багата. Живою виходить тільки Амнеріс. Аїда якась незрозуміла, а Радамес — це реґрес якщо не до Метастазіо, то як мінімум до Россіні. Не потребує коментарів те, що окремі сторінки, арії й сцени вище усіляких похвал, а це достатня причина для великої популярності опери. Проте в «Аїді» є дивна неправдивість. Це геть несхоже на Верді, непокоїть і більше нагадує Мейєрбера, аніж апарат ґранд-опера, тріумфальні походи, пожертви і духові оркестри [83].

Усе це звучить цілком переконливо. Керман має рацію щодо фальшивості «Аїди», але не може точно пояснити, що її спричиняє. Передусім слід пам’ятати, що попередні твори Верді привертали увагу, бо безпосередньо залучали головно італійську аудиторію, апелюючи до неї. Його музичні драми зображали невиправно запальних героїв і героїнь в усьому блиску боротьби (часто інцестуальної) за владу, славу й честь, але, як переконливо доводить Пол Робінсон в «Опері й ідеях», майже всі вони мислилися як політичні опери, перенасичені риторичною різкістю, маршовою музикою та розхристаними емоціями.

Відверто кажучи, мабуть, найочевидніший компонент риторичного стилю Верді — абсолютна гучність. Разом із Бетховеном вони найбучніші серед великих композиторів... Верді як політичний оратор не може довго бути спокійним. Навмання тицьніть пальцем у ноти опери Верді і зазвичай отримаєте у винагороду порядний гамір [84].

Блискуча галасливість Верді, на думку Робінсона, добре пасує до таких подій, як «паради, мітинги й промови» [85], які під {177} час Рисорджименто сприймали як композиторове посилення подій реального життя. («Аїда» не виняток, бо, наприклад, на початку другої дії є приголомшливий уривок «Su del Nilo» 62 для кількох солістів і великого хору.) Тепер уже загальновідомо, що мотиви ранніх опер Верді (зокрема, «Навуходоносора», «Ломбардців» і «Аттіли») спонукали його аудиторію до шаленої співучасті, настільки безпосереднім був їхній вплив, очевидними їхні тогочасні референції й абсолютним талант композитора вміло розпалити кожного слухача до жаданої великої театральної кульмінації.
Коли в ранніх операх, попри часто екзотичну й outré 63 тематику, Верді звертався до Італії й італійців (з особливою силою, хоч як це парадоксально, в «Навуходоносорі»), темою «Аїди» став Єгипет і єгиптяни часів сивої давнини — події набагато віддаленіші і менш привабливі з усіх, коли-небудь покладених ним на музику. Не те щоб «Аїді» бракувало звичної для нього політичної галасливості, адже друга сцена другої дії (так звана «тріумфальна сцена»), поза сумнівом, найбільша з усіх, будь-коли написаних Верді. Тут він фактично нагромаджує все, що може зібрати й продемонструвати оперний театр. Проте «Аїда» самолімітована, нетипово стримана, і немає жодних свідчень про хоча б якийсь порив до співучасті з боку глядачів (при тому, скажімо, в нью-йоркській Метрополітен опері її показували частіше за будь-яку виставу). Інші опери Верді, де йшлося про віддалені або чужі культури, не заважали аудиторії ототожнювати себе з ними, і, як і в ранніх творах, в «Аїді» йдеться про тенор і сопрано, котрі прагнуть кохання і яким заважають баритон та мецо-сопрано. У чому ж відмінність «Аїди» і чому звичний для Верді склад дав таку незвичну суміш майстерної вправності й емоційної нейтральності?


62 «До берегів священних Нілу...» (італ.).
63 Перебільшену (фр.).


Обставини, за яких уперше поставили «Аїду» і за яких її написав Верді, унікальні в його кар’єрі. Політичне й, зрозуміло, культурне оточення, в якому Верді працював від початку 1870 до кінця 1871 року, складалося не тільки з Італії, а й з імперської Європи та намісницького Єгипту, який формально перебував у складі Османської імперії, але поступово утверджувався як залежна й допоміжна частина Європи. Особливості «Аїди» — тема, {178} середовище, монументальна велич, на диво поверхові візуальні й музичні ефекти, надмірно розроблена музика і звужена локальна ситуація, дивне місце цієї опери в кар’єрі Верді — вимагають того, що я називаю контрапунктною інтерпретацією, яку не можна звести ані до стандартного бачення італійської опери, ані, ширше, до панівних поглядів на великі витвори європейської цивілізації XIX сторіччя. «Аїда», як і сама оперна форма, — це гібридний, у корені нечистий твір, що однаково належить історії культури й історичному досвіду закордонного панування. Це складний твір, збудований довкола невідповідностей і суперечностей, які або іґнорувалися, або не досліджувалися, які можна пригадати й накреслити. Вони цікаві самі собою, а ще вони надають більшого сенсу нерівностям, аномаліям, обмеженням і мовчанням «Аїди», ніж аналізи, сфокусовані винятково на Італії та європейській культурі.
Я мушу викласти читачеві матеріал, який не можна було оминути, але його парадоксально не помічали. Здебільшого «Аїда» бентежить не тим, що в ній ідеться про імперське панування, а тим, що вона і є ним. Оприявнюються паралелі з творчістю Джейн Остін, яка так само не складає враження мистецтва на службі імперії. Якщо тлумачити «Аїду» під таким кутом зору, враховуючи, що Верді написав цю оперу для африканської країни, з якою не мав жодних зв’язків, і вперше її поставили саме там, виникає ціла низка нових характерних рис.
Сам Верді трохи згадує про це в листі, який започатковує його поки що неочевидний зв’язок із єгипетською оперою. Пишучи до близького друга Каміля дю Локля, котрий щойно повернувся з voyage en Orient, Верді 19 лютого 1868 року зауважує: «Коли зустрінемося, ти мусиш описати мені всі події своєї подорожі, побачені тобою дива, красу й потворність країни, яка одного разу мала велич і цивілізацію, що ними я ніколи не мав нагоди помилуватися» [86].
Урочисте відкриття Каїрського оперного театру 1 листопада 1869 року під час святкувань завершення Суецького каналу було помпезною подією. Ставили «Ріґолетто». За кілька тижнів перед тим Верді відхилив пропозицію хедива 64 Ісмаїла

64 Спадковий титул правителів (королівських намісників османського султана) Єгипту в 1867-1914 роках.


створити з цієї {179} нагоди гімн, а у грудні він написав дю Локлю довгого листа про небезпеки «клаптикових» опер. «Я хочу мистецтва в будь-яких проявах, а не угоди, не хитрощів і не системи, яким ти віддаєш перевагу», — нарікав він, доводячи, що йому, властиво, потрібні «цілісні» твори, де «ідея — це ЦІЛІСНІСТЬ, і все має сходитися в одну точку, формуючи цю ЦІЛІСНІСТЬ» [87]. Хоча ці заяви він зробив у відповідь на пропозиції дю Локля написати оперу для Парижа, впродовж роботи над «Аїдою» вони чимало разів спливали нагору і стали важливою темою. 5 січня 1871 року Верді скаржився у листі до Нікола де Джоза: «Сьогодні опери пишуться з такою кількістю різноманітних драматургічних і музичних інтенцій, що витлумачити їх майже неможливо. І мені здається, що ніхто не може образитися на автора, котрий на прем’єру однієї зі своїх вистав відряджає когось, хто уважно вивчав його твір під його власним керівництвом» [88]. У листі до Рікорді від 11 квітня 1871 року він наголошував, що у його творів може бути «тільки один творець» — він сам. «Я не поступаюся правом „творення“ співакам і дириґентам, бо, як я вже казав, це принцип, що веде до прірви» [89].
Чому ж тоді Верді прийняв-таки пропозицію хедива Ісмаїла написати спеціальну оперу для Каїра? Ясна річ, причиною стали гроші: йому заплатили 150 тисяч франків золотом. До того ж ця пропозиція лестила йому, адже, попри все, він виявився претендентом номер один, випередивши Ваґнера й Ґуно. Не менш важливою, на мою думку, була історія, яку йому запропонував дю Локль, котрий, своєю чергою, отримав шкіц для можливого використання в опері від знаного французького єгиптолога Оґюста Марієтта. 26 травня 1870 року Верді писав дю Локлю, що прочитав «єгипетський нарис», що той добре зроблений і «обіцяє розкішну mise-en-scène» [90]. Він також зауважив у творі «руку експерта, звиклого до писання і дуже добре обізнаного з театром». На початку червня він почав працювати над «Аїдою» й одразу ж нетерпляче поскаржився Рікорді на повільне просування справи, навіть коли лібретистом він запросив такого собі Антоніо Ґісланцоні. «Все це має бути зроблено дуже швидко», — повторював він.
У простому, напруженому й насамперед автентично «єгипетському» сценарії Марієтта Верді побачив об’єднавчий намір, відбиток чи слід майстерної і обізнаної влади, якій він сподівався {180} відповідати у своїй музиці. В часи, коли його кар’єра складалася з розчарувань, нездійснених намірів, незадовільної співпраці з імпресаріо, розповсюджувачами квитків і співаками (паризька прем’єра «Дона Карлоса» була найсвіжішим і досі болючим прикладом), Верді побачив шанс написати твір, у якому він міг би контролювати кожну деталь: від першого начерку до прем’єри. На додаток йому обіцяли підтримку королівської влади: дю Локль прямо натякнув, що королівський намісник не тільки страшенно хотів би мати цей твір, а й допомагав Марієтту його писати. Верді міг припустити, що багатий орієнтальний володар поєднав свої зусилля зі справді блискучим і цілеспрямованим західним археологом, аби дати йому, Верді, можливість керувати мистецьким процесом, ні на що не відволікаючись. Чужі для нього єгипетська тема й місце дії, схоже, парадоксальним чином стимулювали його відчуття власної технічної майстерності.
Отож, як я пересвідчився, хоча впродовж двох років роботи над оперою Верді постійно запевняли, що він працює на національному рівні (як воно, зрештою, й було), він так і не склав думки про тогочасний Єгипет (на відміну від своїх достатньо розвинутих уявлень про Італію, Францію та Німеччину). І Дранехт-бей (уроджений Павлос Павлідис), менеджер Каїрської опери, і Марієтт, який приїздив до Парижа влітку 1870 року для підготовки костюмів і сценографії (а потім застряг там через франко-прусську війну), часто нагадували йому про те, що хедив не шкодував грошей для постановки справді захопливої вистави. Верді затявся відшліфувати і слова, й музику, перевіряючи, чи знайшов Ґісланцоні відповідне «театральне слово»- parola scenica[91], та наглядаючи з неослабною увагою за деталями вистави. Внесок Верді у плетиво надзвичайно складних перемовин щодо вибору першої Амнеріс приніс йому титул «найвидатнішого єзуїта світу» [92]. Смиренна чи принаймні нейтральна присутність Єгипту в його житті дозволила композиторові здійснювати свої мистецькі задуми з позірно впертим напруженням.
Але мені здається, що Верді, на жаль, сплутав цю непросту і, зрештою, залежну від багатьох людей справу оживлення відстороненої оперної фабули з романтичним ідеалом органічно єдиного, бездоганного мистецького шедевра, створеного лише естетичним наміром одного творця. Отже, імперське уявлення {181} про митця зручно припасувалося до імперського уявлення про неєвропейський світ, чиї вимоги до європейського композитора були або мінімальними, або ж їх не було взагалі. Верді мусив би понад усе плекати такий зв’язок. Упродовж років він був жертвою докучливих примх оперного штату, а тепер міг одноосібно правити у своєму володінні. Коли він готував оперу для прем’єри в Каїрі, а кілька місяців по тому (в лютому 1872 року) для італійської прем’єри в Ла Скала, Рікорді сказав йому: «Ти будеш Мольтке Ла Скала» (2 вересня 1871 року) [93]. Ця войовничо-панівна роль була настільки привабливою, що в якийсь момент у листі до Рікорді Верді недвозначно пов’язує свої естетичні цілі з цілями Ваґнера і — це ще важливіше! — з Байройтом 65 (на той час лише теоретичною пропозицією), адже над спектаклями, які мали там виставлятися, Ваґнер прагнув фактично повної одноосібної влади.

Спосіб, у який розсаджено оркестр, має куди більшу вагу для змішання інструментів, милозвучності й результату, ніж зазвичай вважають. Ці неістотні вдосконалення згодом відкриють шлях до інших нововведень, які обов’язково постануть одного дня. Зокрема, глядацькі ложі винесуть зі сцени, завісу перенесуть до рампи і з’явиться невидимий оркестр. Це ідея не моя, а Ваґнера. Вона чудова. Неймовірно, як ми нині терпимо вигляд, приміром, потертих фраків і білих краваток, перемішаних із єгипетськими, асирійськими і друїдськими костюмами тощо, а тим більше верхівки арф, грифи контрабасів і дириґентську паличку просто в повітрі посеред самісінької сцени [94].


65 Місто в Баварії (Німеччина), де 1874 року Ваґнер збудував для себе новий театр «Wahnfried» («Вільний від ілюзій»).


Верді говорить про театральну виставу, захищену від традиційних втручань оперних театрів, відсторонену й ізольовану так, щоб вразити аудиторію небувалою сумішшю авторитету і правдоподібності. Паралелі з тим, що Стівен Банн у «Вбранні Кліо» назвав «історичною композицією місця», у письменників історичного жанру на зразок Вальтера Скотта й Байрона очевидні [95]. Одинока відмінність — те, що Верді міг скористатися з історичного бачення й академічної ваги єгиптології, і він уперше в європейській опері справді це зробив. Верді мав напохваті цю науку, втілену в особі Оґюста Марієтта, {182} французька ідентичність і освіта котрого становили частину кардинальної імперської генеалогії. Навряд чи Верді знав якісь деталі життя Марієтта, але його дуже вразив початковий сценарій, і він вважав Марієтта кваліфікованим експертом, чия компетентність може представляти стародавній Єгипет із обґрунтованою достовірністю.
Мораль цієї історії проста: єгиптологія — це єгиптологія, а не Єгипет. Існування Марієтта вможливили два важливі попередники: обидва французькі, обидва імперські, обидва реконструктивні та, якщо позичити термін у Нортропа Фрая, презентаційні. Перший — це археологічні томи Наполеонового «Опису Єгипту», другий — розшифрування ієрогліфів Шампольйоном, представлене 1822 року в його «Листі до пана Дасьє» і 1824 року в «Короткому викладі ієрогліфічної системи». Кажучи «презентаційні» й «реконструктивні», я маю на увазі низку ознак, які, здавалося, дуже пасували Верді. Воєнною експедицією Наполеона до Єгипту рухало бажання захопити Єгипет, залякати британців і продемонструвати французьку силу, але Наполеон і його експерти-науковці були там ще й для того, щоб розкрити Єгипет перед Європою в сенсі інсценувати його стародавність, його асоціативне багатство, культурну важливість і унікальну ауру перед європейською аудиторією. Проте цього не можна було зробити, не маючи мети водночас естетичної й політичної. Те, що знайшли Наполеон і його команда, було Єгиптом, на давнину якого нашарувалися мусульманська, арабська й турецька присутність. Вони стояли всюди між окупаційною французькою армією та стародавнім Єгиптом. Як було пробитися до тієї другої, давнішої, престижнішої частини?
Звідси розпочинається особливий французький аспект єгиптології, продовжений у працях Шампольйона і Марієтта. Єгипет треба було реконструювати в моделях або рисунках в абсолютно безпрецедентному масштабі, небаченій проективній величі (я кажу «проективна», бо, погортавши «Опис», ви знаєте, що це лише рисунки, діаграми й малюнки запилюжених, ветхих і занедбаних фараонових місць, які виглядають ідеально й розкішно, ніби й не існує сучасних єгиптян, а є тільки європейські глядачі) та на нечуваній екзотичній відстані. Отже, «Опис» містить не описи, а приписи. Спочатку храми й палаци відтворили, інсценізуючи реальність давнього Єгипту, ніби віддзеркалену {183} в імперському оці; далі, позаяк вони були порожні й неживі, їх, як сказав Ампер, треба було змусити говорити — звідси сила Шампольйонових дешифрувань; і вже тоді їх можна було вилучити з власного контексту й перевезти до Європи, щоб там використовувати. Це, як ми побачимо, і був унесок Марієтта.
Цей неперервний процес тривав десь від 1798-го до 1860-х років, і то був французький процес. На відміну від Англії, яка мала Індію, та Німеччини, яка на відстані зорганізувала студії Персії й Індії, у Франції це була радше царина уяви й підприємливості. Тут, за словами Реймонда Шваба з «Орієнтального ренесансу», науковці «від Руже до Марієтта наприкінці списку [розпочатого працею Шампольйона]... були... дослідниками, кожен із них ішов своїм окремим шляхом і все вивчав сам» [96]. Наполеонівські savants 66 були дослідниками, які все вивчали самі, бо не було нікого, хто володів би систематизованим, справді модерним і науковим знанням про Єгипет, з якого вони могли б користатися. За характеристикою Мартіна Бернала, хоча впродовж XVIII сторіччя Єгипет мав чималий престиж, його пов’язували з езотеричними й містифікаційними течіями на зразок масонства [97]. Шампольйон і Марієтт були диваками й самоуками, проте ними рухали наукові й раціоналістичні сили. В термінах ідеологічного представлення Єгипту у французькій археології це означає, що Єгипет можна було описати «як перший найголовніший орієнтальний вплив на Захід».


66 Науковці (фр.).


Шваб доволі справедливо вважає це твердження хибним, бо воно іґнорує орієнталістичну працю європейських науковців в інших частинах стародавнього світу. У кожному разі Шваб каже:

Пишучи до «Revue des Deux-Mondes» у червні 1868 року [саме тоді Дране, хедив Ісмаїл і Марієтт замислювали те, що потім стало «Аїдою»], Людовік Віте вітав „нечувані відкриття“ орієнталістів за попередні 50 років. Він навіть казав про „археологічну революцію, сценою для якої є Орієнт“, і спокійно стверджував, що „цей рух походить від Шампольйона, і все почалося через нього. Він точка відліку всіх цих відкриттів“. Далі, наслідуючи у своєму поступі вже усталений рух публічної свідомості, Віте переходить до асирійських пам’яток і, нарешті, кількома словами згадує про Веди. Віте не гаяв часу. Очевидно, що після експедиції {184} Наполеона до Єгипту тамтешні пам’ятники й наукові експедиції до місцевих пам’яток уже промовляли до всіх. Індія ж ніколи не воскресала, хіба на папері [98].

Кар’єра Оґюста Марієтта важлива для «Аїди» з багатьох цікавих причин. Хоча про його внесок до лібрето «Аїди» точилися суперечки, Жан Умбер остаточно підтвердив, що Марієтт відіграв важливу і найпершу роль у цій опері [99]. (Наступною після ролі лібретиста була для нього роль головного дизайнера старожитностей Єгипетського павільйону на Паризькій міжнародній виставці 1867 року, одній із найбільших і найперших демонстрацій імперської могутності.)
Хоча археологія, велика опера й всесвітні європейські виставки — це вочевидь різні світи, такі люди, як Марієтт, промовисто поєднують їх. Наведу проникливу оцінку того, що, мабуть, дозволяло Марієттові переходи між трьома світами.

Всесвітні виставки XIX сторіччя задумувалися як мікрокосми, які мали підсумувати весь людський досвід — минулий і теперішній — із проекцією в майбутнє. Їхній ретельно сформульований порядок позначав також панівні силові стосунки. Впорядкування і типізація вишикували, раціоналізували й опредметнили різні суспільства. Внаслідок постали ієрархії, які описували світ, де раси, статі й нації посідали фіксовані місця, виділені їм виставковими комітетами країн-організаторів. Форми представлення на виставках незахідних культур ґрунтувалися на соціальних домовленостях, уже встановлених у культурі-„господарі“, у Франції, тому важливо описати параметри, позаяк вони задавали моделі національних репрезентацій і забезпечували канали культурного вираження, через які формувалося б знання, випродуковане виставкою [100].

У написаному ним каталозі до виставки 1867 року Марієтт із деяким притиском наголосив на реконструктивних аспектах, майже не залишивши ні в кого жодних сумнівів, що саме він, Марієтт, сказати б, уперше відкрив Єгипет Європі. Він міг собі це дозволити завдяки своїм видатним археологічним успіхам чи не в 35 місцях, серед яких Ґіза, Саккара 67, Едфу 68 і Фіви,


67 Некрополь староєгипетського міста Мемфіс.
68 Теперішнє м. Ідфу. В Давньому Єгипті центр культу божества Сонця.


де, за влучним висловом Брайана Феґена, він «розкопував у пориві {185} пристрасті» [101]. На додаток Марієтт постійно брав участь і в розкопках, і в спустошенні пам’яток. І коли європейські музеї (особливо Лувр) накопичували єгипетські багатства, Марієтт досить цинічно демонстрував порожні справжні поховання в Єгипті, будучи ввічливо-спокійним у своїх роз’ясненнях «розчарованим єгипетським чиновникам» [102].
На службі в хедива Марієтт познайомився з архітектором каналу Фердинаном де Лессепсом. Ми знаємо, що ці двоє співпрацювали у різних реставраційних і кураторських проектах, і я переконаний, що обидва мали схожі погляди, які очевидно виростали з раніших Сен-Сімонових, масонських і теософічних європейських ідей щодо Єгипту і з яких вони черпали свої доволі незвичайні проекти. Їхня дієвість, важливо зауважити, посилювалася поєднанням у кожному з них особистої волі, схильності до театральності й наукового підходу.
Наслідком Марієттового лібрето до «Аїди» стало те, що дизайном костюмів і декорацій зайнявся він же, а це, своєю чергою, повертає нас до надзвичайно пророчих сценічних проектів «Опису». Найбільш приголомшливі сторінки «Опису», здається, волають про те, щоби їх заповнили великими діями чи персонажами, а їхня порожнеча й масштаб виглядають, ніби оперні декорації, що очікують своїх героїв. Їхній удавано європейський контекст — це театр влади і знання, а їхнє реальне єгипетське середовище XIX сторіччя просто відсутнє.
Цілком очевидно, що коли Марієтт створював першу сцену «Аїди», йому йшлося про представлений в «Описі» храм на острові Філе (а не гаданий ориґінал у Мемфісі), і хоча малоймовірно, щоби Верді бачив самі ці відбитки, але він напевне бачив їхні поширені в Європі репродукції. Завдяки їм йому легше було вписати в оперу гучну маршову музику, яка так часто звучить у перших двох діях «Аїди». Так само дуже вірогідно, що уявлення Марієтта про костюми походять з ілюстрацій до «Опису», які він адаптував для опери (хоча є й суттєві розбіжності). Мені здається, що у своїй уяві Марієтт перетворив ориґінали фараонівських часів на приблизні сучасні відповідники, на те, як би виглядали доісторичні єгиптяни, вдягнені за модою 1870 року. Це мимохіть видають європеїзовані обличчя, вуса й бороди.
Унаслідок з’явився орієнталізований Єгипет, до якого Верді дійшов у своїй музиці цілком самостійно. Добре відомі приклади {186} належать переважно до другої дії: арія жриці і згодом ритуальний танець. Відомо, що Верді найбільше непокоїла точність цієї сцени, бо вона потребувала максимальної справжності й змусила його ставити найдеталізованіші історичні питання. Документ, який Рікорді надіслав Верді влітку 1870 року, містив матеріали про стародавній Єгипет; найдетальнішими були відомості про освячення, обряди жерців та інші факти староєгипетської релігії. Верді використав лише невеличку частину цього, але джерела свідчать про загальну європейську обізнаність із Орієнтом, яка походила від Вольнея і Крейцера, до яких додалися пізніші археологічні праці Шампольйона. Все це, одначе, стосується жерців-чоловіків — жодної жінки не згадано.
З отриманим матеріалом Верді робить дві речі. За звичною європейською практикою перетворення орієнтальних жінок на центр будь-якого екзотичного ритуалу він міняє кількох жерців на жриць. Функціональні еквіваленти його жриць — танцівниці, рабині, наложниці й гаремні красуні-купальниці, популярні в європейському мистецтві середини XIX сторіччя, а близько 1870 року і в розвагах. Ці демонстрації жіночого еротизму à l’orientale «виражали владні стосунки і виявили бажання посилити вищість завдяки репрезентації» [103]. Деякі ознаки цього легко помітити у сцені в покоях Амнеріс із другої дії, де чуттєвість і жорстокість нерозривно пов’язані (наприклад, у танці мавританських рабів). Друге, що робить Верді, — він перетворює загальні орієнталістичні кліше життя при дворі на виразніший символічний випад у бік чоловічої частини жрецтва. Образ Верховного жерця Рамфіса сформували, на мою думку, і антиклерикалізм Верді (на хвилі Рисорджименто), і його уявлення про деспотичного орієнтального володаря, чоловіка, котрий вимагатиме помсти з абсолютного кровожерства, прикритого законництвом і прецедентами зі священних текстів.
Про музику на екзотичних ладах із листів Верді відомо, що він звертався до праць бельгійського музикознавця Франсуа-Жозефа Феті, котрий, здається, однаково дратував і захоплював його. Феті був першим європейцем, хто спробував вивчати неєвропейську музику як окрему частину загальної історії музики у своєму «Короткому філософському викладі історії музики» (1835). Проект поглибила його незавершена «Загальна історія музики від давнини до наших днів» (1869-1876), у якій {187} він наголошував на унікальній специфіці екзотичної музики та її цілісній ідентичності. Схоже, Феті був знайомий із працею Е. В. Лейна про Єгипет XIX сторіччя і з двома томами «Опису», присвяченими єгипетській музиці.
Цінність Феті для Верді полягала в тому, що в його працях він міг вичитати приклади «орієнтальної» музики (гармонічні кліше, часто використовувані в карнавальному «гучі-кучі» 69, ґрунтуються на пом’якшеній гіпертоніці) та орієнтальних інструментів, які деколи відповідали зображенням в «Описі»: арфи, флейти й тепер уже добре відома церемоніальна сурма, яку Верді досить комічно намагався створити в Італії.


69 Вид еротичного неґритянського танцю.


Зрештою, на мою думку, найуспішніше Верді і Марієтт співпрацювали в образному плані, створивши пречудову атмосферу в третій дії, у так званій сцені біля Нілу. Тут теж існує ймовірність, що Марієтт змоделював своє бачення сцени за ідеалізованими репрезентаціями з «Опису» Наполеона, тоді як Верді передав своє розуміння стародавнього Орієнту, використовуючи менш буквальні, але більш натякові музичні засоби. У результаті постала ґрандіозна тональна картина з прозорими контурами, яка відповідає спокійній сценографії початку дії, а тоді розгортається в бурхливу й конфліктну кульмінацію між Аїдою, її батьком і Радамесом. Ескіз Марієтта для декорацій цієї чудової сцени ніби синтезує його Єгипет. «Декорації зображають сад палацу. Ліворуч похилий фасад павільйону або намету. На задньому плані тече Ніл. На обрії — гори Лівійського кряжу, яскраво освітлені вечірнім сонцем. Статуї, пальми, тропічний чагарник» [104]. Не дивно, що, як і Верді, він вважав себе творцем. «„Аїда“, — пише він до терплячого й завжди винахідливого Дране 19 липня 1871 року, — по суті, продукт моєї праці. Саме я переконав королівського намісника замовити її виставу. Одне слово, „Аїда“ — витвір мого розуму» [105].
Отже, «Аїда» об’єднує і змішує відомості про Єгипет у такий спосіб, що і Верді, і Марієтт могли повноправно назвати її створеною власноруч. Проте я вважаю, що твір страждає (або принаймні досить специфічно виглядає) через свою вибірковість, через надання особливого значення тому, що в нього залучене, і (непрямо) тому, що вилучене. Верді напевне мав {188} можливості поцікавитися, що думали про його твір тогочасні єгиптяни, як окремі слухачі реаґували на його музику, що мало статися з оперою після прем’єри. Але документальної інформації про це майже немає, крім кількох роздратованих листів, які дорікають європейським критикам за прем ’єру: вони зробили йому погану рекламу, — писав він грубувато. У листі до Філіппі виникає відчуття, ніби Верді дистанціюється від опери, — відчуття Verfremdungseffekt 70, яке, на мою думку, вже було прописане в дії і лібреті «Аїди».

...Ти в Каїрі? Це найпотужніша реклама „Аїди“, яку лише можна собі уявити! Здається мені, що в такий спосіб мистецтво більше не мистецтво, а бізнес, гра в задоволення, полювання, щось, за чим треба ганятися і що за будь-яку ціну мусить мати або успіх, або принаймні славу! Мені це видається огидним і принизливим! Я завжди з приємністю згадую свою молодість, коли практично без друзів, без відгуків, без підготовки, без жодних впливів я виходив на публіку зі своїми операми, готовий до того, що мене можуть знищити, і щасливий, якщо вдавалося викликати якісь прихильні враження. Тепер же — яка помпезність для опери!!!! Журналісти, митці, хористи, дириґенти, інструменталісти тощо, тощо. Усі вони повинні зробити свій внесок до величної споруди реклами, формуючи кістяк із дрібничок і нічого не додаючи до цінності опери. По суті, вони затьмарюють справжню цінність (якщо така є). Це жалюгідно, глибоко жалюгідно!!!!
Дякую за твої люб’язні пропозиції щодо Каїра, але позавчора я вже написав Боттезіні про все, що стосується „Аїди“. Для цієї опери мені потрібні тільки добрий і понад усе досвідчений вокал, інструментальне виконання та мізансцени. А все решта — à la grace de Dieu 71. З цього я починав і так я хочу завершити свою кар’єру... [106]


70 Ефекту відчуження (нім.).
71 У руках божих (фр.).


Ці протести розширюють його погляди на одну-єдину мету опери: «Аїда», ніби говорить він, — це самодостатній витвір мистецтва, на цьому й зупинимося. Але чи не йдеться тут іще про щось, чи немає у Верді відчуття опери, написаної для місця, з яким він не має зв’язку, опери з сюжетом, який закінчується безнадійним глухим кутом і буквальним похованням? {189}
Про те, що Верді розумів недоладності «Аїди», свідчать і інші ситуації. В одному випадку він іронічно відгукнувся про поєднання Палестріни з гармонією єгипетської музики. Схоже, він усвідомлював і те, наскільки Єгипет — це не лише мертва цивілізація, а й культура мертвих, і те, що очевидна єгипетська ідеологія завоювання (Верді почерпнув це з Геродота і Марієтта) пов’язана з ідеологією потойбічного життя. Тогочасна досить похмура, позбавлена ілюзій, рудиментарна відданість Верді політиці Рисорджименто в «Аїді» проявляється у військових успіхах, які призводять до особистої трагедії. Це ще можна описати як політичний тріумф, змальований в амбівалентних тонах людської безвиході, одне слово — Realpolitik. Здається, для Верді фінал у жалобних тонах terra addio символізував позитивні риси Радамесової patria, а розділена сцена в четвертій дії (можливим джерелом її була одна з гравюр в «Описі»), безперечно, чітко викарбувала в його свідомості discordia concors Амнерісового кохання без взаємності і щасливої смерті Аїди й Радамеса.
Задушливість і застиглість «Аїди» послаблюють тільки балет і тріумфальні паради, але і їх якоюсь мірою зруйновано: Верді був надто розумним і цілеспрямованим, щоби не чіпати їх. Танець тріумфального освячення зброї Рамфісом у першій дії, звісно, веде до Радамесової смерті у третій і четвертій дії, отже, немає чому тішитися. Танець мавританських рабів у першій сцені другої дії — це танець рабів, які розважають Амнеріс, котра зловтішно грається з Аїдою, своєю рабинею-суперницею. Насправді суть надзвичайної привабливості «Аїди» і для публіки, і для режисерів становить найвідоміша частина другої сцени другої дії. Властиво, режисери ставляться до неї як до можливості створити, нарешті, щось надмірне, сповнене яскравої видовищності. І це, здається, цілком збігається з намірами Верді.
Візьмемо три приклади з сучасності. Перший —

„Аїда“ в Цинциннаті, березень 1986 року. Прес-реліз Оперної асоціації Цинциннаті повідомляє, що цього сезону у виставі „Аїди“ у тріумфальній сцені візьмуть участь такі тварини: 1 трубкозуб, 1 віслюк, 1 слон, 1 удав, 1 павич, 1 тукан, 1 червонохвостий сокіл, 1 білий тигр, 1 сибірська рись, 1 какаду й 1 гепард (загальною кількістю 11); загальна кількість учасників вистави — 261 особа, з них 8 виконавців головних ролей, 117 хористів (40 звичайних {190} і 77 додаткових), 24 танцівники балету, 101 статист (зокрема, 12 наглядачів із зоопарку) і 11 тварин [107].

Це така собі примітивна «Аїда» з почасти комічним виливом достатку. Подвиг, зіграний і переграний із неперевершеною вульґарністю в термах Каракалли 72.
На противагу цій версії існує друга сцена другої дії «Аїди» в інтерпретації Віланда Ваґнера: парад ефіопських бранців, які несуть тотеми, маски й ритуальні предмети як елементи етнографічної виставки, представленої глядачам. Це

було переміщенням цілої вистави з фараонового Єгипту до похмурішої Африки передісторичних часів... Стосовно декорацій, то я намагався надати „Аїді“ насиченого аромату, що в ній уже закладений, але я брав його не з єгипетського музею, а з атмосфери, притаманної самому творові. Я хотів уникнути фальшивої єгипетської мистецькості й фальшивої оперної монументальності, голівудоподібного історичного полотна і повернутися до архаїчних, тобто, говорячи мовою єгиптології, додинастичних часів [108].


72 На руїнах давньоримських терм (лазень) Каракалли влітку влаштовуються ґрандіозні оперні вистави просто неба.


Ваґнер наголошує на відмінності між «нашим» і «їхнім» світом, на чому, безперечно, наголошував і Верді, визнаючи, що опера від початку писалася й створювалася для місця, яке безсумнівно було не Міланом, не Парижем і не Віднем. І, що цікаво, це його визнання відсилає нас до «Аїди» в Мехіко 1952 року, де солістка Марія Каллас переспівує цілу трупу, беручи фінальну мі-бемоль на октаву вище, ніж написав Верді.
В усіх трьох прикладах бачимо спробу використати цю єдину лазівку, яку залишив Верді у своєму творі, шпаринку, крізь яку він ніби впускає зовнішній світ, котрому взагалі вхід заборонений. Однак він виставляє суворі вимоги. Він начебто говорить: «Заходь або як екзотика, або як полонений, побудь трохи, а тоді залиш мене на самоті». І, зміцнюючи свою територію, вдається до музичних засобів, які майже ніколи раніше не використовував. Усі їх створено для того, щоб сиґналізувати аудиторії — тут діє музичний майстер, занурений у традиційні техніки, які зневажають його сучасники, віддані bel canto. 20 лютого 1871 року Верді писав Джузеппе Піролі: «Тоді молодому композитору я {191} порадив би тривалі й скрупульозні вправи в усіх контрапунктних формах... Не вивчати сучасників!» [109] Ці слова перегукуються з пов’язаними зі смертю аспектами опери, яку він писав (примушуючи мумій співати, як сказав він одного разу) і яка відкривається суворо канонічним фраґментом. Контрапунктні техніки та техніки stretto, застосовані Верді в «Аїді», досягають надзвичайної глибини й суворого порядку, які йому рідко вдавалися. Разом із воєнними мелодіями, що пунктиром проходять у партитурі «Аїди» (дещо з цього пізніше стало хедивовим національним гімном Єгипту), ці мудрі пасажі посилили велич опери і навіть більше — її монументальність.
Одне слово, «Аїда» досить точно відтворює обставини свого замовлення й написання та відповідає тогочасному контекстові (який вона так наполегливо намагається відкинути), як луна звукові. Як дуже точна форма естетичної пам’яті «Аїда» втілює (згідно з задумом автора) владу європейської версії Єгипту в певний момент його історії XIX сторіччя, історії, для якої Каїр 1869-1871 років був надзвичайно зручним місцем. Повне контрапунктне розуміння «Аїди» відкриває структуру ставлення й референції, мережу зв’язків, сполучень, рішень і колаборації; їх можна прочитати як такі, що залишили низку примарних знаків у візуальному й музичному тексті опери.
Розгляньмо сюжет: єгипетська армія перемагає ефіопські сили, але молодого єгипетського героя цієї кампанії названо зрадником, засуджено до смерті і страчено. Цей епізод давнього міжафриканського протистояння набуває більшого резонансу, якщо читати його на тлі англо-єгипетського суперництва у Східній Африці в 1840-1860-х роках. Британці вважали єгипетські цілі в цьому реґіоні — сформульовані хедивом Ісмаїлом, котрий прагнув розширення на південь, — загрозою своїй гегемонії в Червоному морі та безпеці свого шляху до Індії. Поза тим, обережно змінюючи політику, британці заохочували Ісмаїлові рухи у Східній Африці 73 як спосіб зашкодити французьким та італійським апетитам у Сомалі й Ефіопії.


73 Мається на увазі насамперед завоювання Ісмаїлом Дарфура (східна частина нинішнього Судану) протягом 1874-1875 років. Подальшій експансії хедива на Ефіопію зашкодила поразка від ефіопських військ у битві біля фортеці Ґура 1876 р.


На початку 1870-х {192} років зміни завершилися, і до 1882 року Британія повністю окупувала Єгипет. Під французьким кутом зору, оприявненим через Марієтта, «Аїда» драматизувала небезпеки вдалої єгипетської політики сили в Ефіопії, особливо з огляду на те, що сам Ісмаїл, османський королівський намісник, був зацікавлений у таких кроках, адже вони давали змогу дістати більше незалежності від Стамбула [110].
Проте в простоті й суворості «Аїди» приховано куди більше, особливо враховуючи, що багато аспектів самого твору й Каїрської опери, збудованої для постановки шедевру Верді, стосуються самого Ісмаїла і його правління (1863-1879). Останнім часом з’явилося чимало досліджень з економічної й політичної історії європейської ролі в Єгипті впродовж 80 років після Наполеонової експедиції. У своїх висновках вони здебільшого збігаються з позицією єгипетських націоналістичних істориків (Сабрі, Рафі, Горбала) стосовно того, що спадкоємці королівського намісника, котрі становлять династію Мухаммеда Алі і чиї заслуги чимдалі меншали й дрібніли (крім безкомпромісного Аббаса II), ще глибше втягнули Єгипет у так звану «світову економіку» [111], яка насправді була хаотичним скупченням європейських фінансистів, торговельних банкірських домів, позикових товариств і комерційних авантюристів. Це неминуче призвело до британської окупації 1882 року і, зрештою, так само неминуче до претензій на Суецький канал з боку Ґамаля Абделя Насера в липні 1956 року.
У 1860-1870-х роках найразючішою рисою єгипетської економіки став бум бавовняних продажів, коли Громадянська війна в Америці перервала американські поставки європейським фабрикам. Це лише прискорило різноманітні деформації місцевої економіки (у 1870-х роках, згідно з Оуеном, «ціла Дельта перетворилася на експортний сектор, зосереджений на виробництві, обробці та експорті двох-трьох урожаїв» [112]), які були частиною куди глибшої депресії. Єгипет був відкритим до всіляких проектів: деякі з них були безглузді, деякі — вигідні (як-от будування доріг і залізниць), проте всі коштовні, а особливо канал. Розвиток Єгипту фінансувався через довгочасні скарбничі зобов’язання, грошову емісію та збільшення бюджетного дефіциту. Зростання державного боргу суттєво збільшило зовнішній борг Єгипту, видатки на його обслуговування і поглибило {193} проникнення в країну закордонних інвесторів та їхніх місцевих представників. Загальні видатки на чужоземні позики становили близько 30-40% їхньої номінальної вартості. (Девід Лендіс у «Банкірах і пашах» подає докладну історію всієї цієї брудної, але цікавої ситуації) [113].
На додаток до своєї щоразу глибшої економічної слабкості й залежності від європейських фінансів Єгипет за часів Ісмаїла зазнав важливої низки антитетичних заходів. Коли кількість населення зростала природним чином, розмір громад чужоземних резидентів збільшувався в геометричній проґресії: до 90 тисяч на початок 1880-х років. Концентрація багатства в родині королівського намісника і його поплічників установила схему фактично феодального землеволодіння й міських привілеїв, що, своєю чергою, прискорило розвиток націоналістичної свідомості опору. Очевидно, громадська думка протистояла Ісмаїлу, бо його сприймали як такого, що передає Єгипет у руки чужоземців, і тому, що ці чужоземці, зі свого боку, здається, сприймали спокій і слабкість Єгипту як даність. Єгипетський історик Сабрі зазначає, що промову Наполеона III з приводу відкриття каналу, у якій він згадав про Францію та її канал, але жодним словом не обмовився про Єгипет, зустріли гнівно [114]. З другого боку, протурецьки налаштовані журналісти [115] публічно нападали на Ісмаїла за такі його примхи, як невиправдано дорогі європейські подорожі (хроніку цих подорожей у майже огидних подробицях можна знайти у Жоржа Дуена в другому томі «Історії правління хедива Ісмаїла» [116]), за вдавану незалежність від Порти, за надмірне оподаткування свого народу, за марнотратні запрошення європейських знаменитостей на відкриття каналу 74. Що більше хедив Ісмаїл прагнув виглядати незалежним, то дорожче коштувала Єгипту його зухвалість, то більше турки обурювалися його демонстраціями незалежності, а його європейські кредитори утверджувалися в рішенні суворіше його контролювати 75.


74 Відкриття Суецького каналу відвідали дружина Наполеона III імператриця Євгенія, імператор Австрії Франц Йозеф І, принц Уельський Альберт Едвард (майбутній король Едвард VII), принц Нідерландів Генрик з дружиною Амалією, прусський кронпринц, а також лідери деяких інших держав.
75 Непомірні витрати Ісмаїла змусили його 1875 року продати за безцінь {194} єгипетську частку акцій Суецького каналу британському урядові. Невтішні висновки аудиторів (1876 р.) про нерозумне марнотратство хедива спонукали британський уряд установити прискіпливий нагляд за фінансами Ісмаїла, що призвело до посилення британського контролю над країною, а відтак до повстання під проводом полковника Орабі.


Ісмаїлові «честолюбність і уява шокували його слухачів. Спекотного скрутного літа 1864 року 76 він думав не лише про канали й залізниці, а й про Париж-на-Нілі та Ісмаїла, африканського імператора. У Каїра з’явилися б grands boulevards, Біржа, театри та опера, Єгипет мав би велику армію й могутній флот. „Навіщо?“ — запитав французький консул. Він так само міг би запитати „як?“» [117]
«Як» означало продовжити реконструкцію Каїра, яка вимагала залучення багатьох європейців (серед них Дране) і розвитку нового класу городян, чиї смаки й потреби провіщали розширення внутрішніх ринків, залежних від дорогих імпортних товарів. За словами Оуена, «там, де важливу роль відігравав імпорт, ...ішлося про геть відмінні споживацькі схеми великої кількості чужоземного населення і тих місцевих єгипетських землевласників і чиновників, котрі замешкували в будинках європейського типу в європеїзованій частині Каїра чи Александрії, де майже всі важливі речі, навіть будівельні матеріали, купувалися з-за кордону» [118]. Сюди можна додати опери, композиторів, співаків, дириґентів, декорації й костюми. Важлива додана користь таких проектів полягала в тому, щоб за допомогою наочних доказів переконати закордонних кредиторів: їхні гроші використовуються розумно [119].
Проте, на відміну від Александрії, навіть у часи розквіту Ісмаїла Каїр залишався арабським і ісламським містом. Окрім романтики археологічних розкопок у Ґізі, минуле Каїра не нав’язало легкої чи зручної комунікації з Європою: воно не викликало еліністичних або левантинських асоціацій, не мало ані легких морських бризів, ані галасливого життя середземноморського порту. Знакове, центральне місце Каїра для Африки, ісламу, арабського й турецького світів виглядало неподоланним бар’єром для європейських інвесторів. Безперечно, сподівання зробити його доступнішим і привабливішим для них спонукали Ісмаїла підтримати модернізацію міста.

76 1864 року договір та проект будівництва каналу набували остаточних обрисів.


Він зробив це, по суті, {195} розділивши Каїр. Тут варто запитувати найкращий у XX сторіччі опис Каїра «Каїр: 1001 рік переможного міста» американського історика-урбаніста Джанет Абу-Лугод.

Отже, наприкінці XIX сторіччя Каїр складався з двох виразно окреслених громад, відокремлених одна від одної набагато ширшими бар’єрами, ніж одна маленька вуличка, яка позначала їхні межі. Перерваність між минулим і майбутнім Єгипту на початку XIX сторіччя з’явилася як маленька тріщинка, яка до кінця того сторіччя поглибилася, перетворившись на прірву. Фізична дуальність міста була тільки маніфестацією культурного розколу.
На схід лежало тубільне місто, ще, по суті, передіндустріальне за технологією, соціальною структурою і трибом життя, на захід — „колоніальне“ місто з паровими двигунами, швидшим темпом, колісним транспортом та європейською ідентифікацією. На схід лежав лабіринт вулиць з іще не брукованими harat і dumb 77, хоча на той час вже демонтували брами і дві нові великі вулиці пробили темряву. На захід — широкі, прямі, засипані щебенем вулиці, обрамлені широкими тротуарами й виступами фасадів, вони войовниче перетинали одна одну під чітко прямими кутами або тут і там сходилися у площі чи maydan. Квартали східного міста й досі залежали від мандрівних вуличних торговців водою, хоча жителям західного міста вода постачалася через зручну мережу водогонів, з’єднаних із паровою насосною станцією біля річки. Зі смерком східні квартали огортала темрява, а західні проспекти освітлювали газові ліхтарі. Пісочних брудних тонів середньовічного міста не оживляли ні парки, ані дерева на вулицях, місто ж на заході було старанно прикрашене французькими доглянутими парками, декоративними клумбами та підстриженими деревами. У старе місто заїжджали на каравані й подорожували по ньому пішки або верхи, у нове місто в’їжджали залізницею і далі їхали двоколісними екіпажами. Одне слово, попри фізичну близькість, у всіх вирішальних аспектах два міста розділяли кілометри в соціальному плані й сторіччя у плані технологічному [120].


77 Кварталами й вулицями (араб.).


Оперний театр, збудований Ісмаїлом для Верді, містився точно в центрі північно-південної осі посеред просторої площі, його фасад виходив на європейське місто, яке простягнулося {196} на захід до берегів Нілу. На північ лежали залізнична станція, готель «Шепердс» і сад Езбекія, про який Абу-Лугод додає: «Ісмаїл привіз французького ландшафтного архітектора, чиєю творчістю в Булонському лісі й на Марсовому полі він захоплювався, та замовив йому переробити Азбакію на зразок парку Монсо зі ставком вільної форми, гротом, містками й бельведерами, які складали неодмінні кліше французького парку XIX сторіччя» [121]. На півдні стояв палац Абдін, 1874 року перетворений Ісмаїл ом на його головну резиденцію. За Оперним театром лежали багатолюдні квартали Мускі, Саїда Зейнаб і Атаба аль-Хадра, стримувані приголомшливим розміром Оперного театру та європейською владою.
У Каїрі реформаторське бродіння в умах почалося частково (але в жодному разі не цілковито) під впливом європейського проникнення, що призвело, як сказав Жак Берк, до плутанини походження [122]. Це чудово відтворено у чи не найкращому описі ісмаїлівського Каїра — «Khittat Tawfikiya» Алі-паші Мобарака, наденерґійного міністра громадських справ і освіти, інженера, націоналіста, модернізатора, невтомного історика, селянського сина простого fakih 78, людини, настільки зачарованої Заходом, наскільки й відданої традиціям та релігії ісламського Сходу. Складається враження, що каїрські зміни цього періоду змусили Алі-пашу занотовувати міське життя, визнаючи, що динаміка Каїра потребує нової, сучасної уваги до деталей, які викликали безпрецедентну зневагу й зауваження з боку корінних каїрців. Алі не згадує про Оперний театр, хоча докладно описує Ісмаїлові надмірні витрати на палаци, парки й зоопарки та на шоу для гостей-сановників. Із часом єгипетські письменники, подібно до Алі, помітять бродіння цього періоду, але звернуть увагу і на Оперний театр, і на «Аїду» (наприклад, Анвар Абдель-Малек) — суперечливі символи мистецького життя та імперіалістичного підпорядкування країни. 1971 року дерев’яна Опера згоріла і вже ніколи не постала на тому самому місці. Замість неї спочатку побудували стоянку для автомобілів, а згодом багатоповерховий гараж. 1988 року на острові Ґезіра за японські гроші звели новий культурний центр, до складу якого ввійшла і опера.


78 Мандрівний дервіш. {197}


Ми безперечно мусимо дійти висновку, що Каїр не міг довго задовольняти «Аїду» — оперу, написану з нагоди і для місця, що їх вона, здається, пережила, хоча тріумфально йшла на західних сценах упродовж десятиріч. Єгипетська ідентичність «Аїди» була частиною європейського фасаду міста, її простота й суворість викарбувані на тих уявних стінах, які відділяли тубільні квартали колоніального міста від імперських. «Аїда» це естетика відокремлення, і в «Аїді» не побачити згоди між нею й Каїром, подібної до тієї, яку побачив Кітс між фризом грецької урни і його відповідником — містом і цитаделлю, «звільненою від цього народу, цього праведного ранку». «Аїда» для Єгипту була переважно імперським article de luxe 79, купленим у кредит для нечисленної клієнтури, чиї розваги були побічними щодо їхніх реальних намірів. Верді ставився до цього твору як до пам’ятника своєму мистецтву, Ісмаїл і Марієтт із різною метою щедро витрачали на нього свій надлишок енерґії та невгамовний ентузіазм. Попри її недоліки, «Аїдою» можна насолоджуватися і тлумачити її як витвір кураторського мистецтва, суворість і непохитна будова якого, а також жорстка логіка смерті викликають у пам’яті конкретний історичний момент і естетичну форму, належну конкретному часові, — імперське видовище, створене для відчуження й приголомшення здебільшого європейської аудиторії.


79 Предметом розкоші (фр.).


Звісно, це зовсім не схоже на позиції «Аїди» в нинішньому культурному репертуарі. І, безперечно, багатьма видатними естетичними шедеврами імперії насправді захоплюються і пам’ятають їх, не помічаючи багажу панування, який вони пронесли за собою від визрівання до втілення. Однак сліди імперії залишаються в інтонаціях і відбитках, які треба прочитати, побачити, почути. Якщо не зважати на імперіалістичні структури ставлення й референції (про наявність яких свідчать ці інтонації) навіть у таких позірно не пов’язаних із боротьбою за територію й контроль творах, як «Аїда», ці твори виродяться в карикатури. Складні й майстерні, але, менше з тим, карикатурні.
Треба також пам’ятати, що, належачи до сильнішої сторони імперської і колоніальної зустрічі, цілком можливо недогледіти, забути або проіґнорувати неприємні аспекти того, що «там» {198} відбувалося. Культурна машинерія вистав на зразок «Аїди», справді цікавих книжок, написаних мандрівниками, романістами й дослідниками, чарівних фотографій і екзотичних картин мала естетичний та інформативний вплив на європейську аудиторію. Коли застосовуються такі культурні практики віддалення й естетизації, стан речей залишається навдивовижу незмінним, адже вони розщеплюють, а тоді анестезують свідомість метрополії. 1865 року британський губернатор Ямайки Е. Дж. Ейр наказав масово вирізати чорних за вбивство ними кількох білих — багатьом англійцям це відкрило очі на несправедливості й жахіття колоніального життя. В подальших дебатах взяли участь відомі публічні особи, які висловлювалися і за проголошення Ейром воєнного стану та різанину ямайських неґрів (Раскін, Карлейль, Арнольд), і проти цього (Мілль, Гакслі, Головний суддя лорд Кокберн). Проте з часом цю справу забули і в імперії бували інші «адміністративно санкціоновані різанини». Однак, за словами одного історика, «Великій Британії вдалося зберегти розмежування між свободою вдома й імперською владою [яку він описує як «репресії й терор»] за кордоном» [123].
Більшість сучасних читачів мученицької поезії Метью Арнольда чи його видатної теорії прославлення культури не знають, що Арнольд пов’язував «адміністративно санкціоновану різанину» за наказом Ейра з жорсткою британською політикою щодо колоніальної Ейре 80 і рішуче схвалював обидві. Дія «Культури й анархії» відбувається просто посеред заколотів у Гайд-парку 1866 року, й те, що Арнольд мав сказати про культуру, вважалося особливим засобом стримувати загрозливі заворушення — колоніальні, ірландські, внутрішні. Ямайці, ірландці й ірландки та дехто з істориків згадують про ці різанини у «невідповідний» час, але більшість англо-американських читачів Арнольда досить недбалі: якщо вони взагалі звертають увагу на різанини, то вважають їх недоречними поруч із важливішою культурною теорією, створеною Арнольдом на всі часи.


80 Ірландії (ірл.).


(У невеличкому відступі хочу зробити важливе зауваження. Хоч яким був правовий ґрунт жорстокої окупації Кувейту Саддамом Хусейном, операція «Буря в пустелі» розпочалася ще й для того, аби поховати привид «в’єтнамського синдрому», {199} задекларувавши, що Сполучені Штати можуть виграти війну і до того ж швидко. Щоб утримати цей лейтмотив, треба було забути про два мільйони вбитих в’єтнамців і про те, що шістнадцять років по закінченні війни Південно-Східна Азія досі спустошена. Отже, посилення Америки й покращення лідерського іміджу президента Буша стало важливішим від руйнування далекого суспільства. Щоби ця війна виглядала захопливо, чисто й чеснотливо, застосували високі технології та розумний піар. Коли Ірак зазнав пароксизмів дезінтеґрації і масових людських страждань, коли почалися повстання у відповідь, американський громадський інтерес пожвавився лише на короткий час.)
Для європейця кінця XIX сторіччя відкривається цікава низка можливостей вибору, кожна з яких ґрунтується на підпорядкуванні та віктимізації корінного населення. Одна з таких можливостей — самовіддане задоволення від застосування влади, влади спостерігати, панувати, володіти й отримувати зиск із віддалених територій і народів. Звідси походять подорожі-відкриття, вигідна торгівля, адміністрування, анексія, наукові експедиції й виставки, місцеві видовища, новий клас колоніальних правителів і фахівців. Друга — ідеологічне обґрунтування редукції та подальшого реконституювання тубільця як такого, який потребує правління й керівництва. Томас Годжкін у «Націоналізмі в колоніальній Африці» охарактеризував стилі такого правління: французьке картезіанство, британський емпіризм, бельгійський платонізм [124]. Вони вписані в саму гуманістичну справу: у різноманітні колоніальні школи, коледжі й університети, в тубільну еліту, створену й маніпульовану по всій Африці й Азії. Третя можливість — це ідея західного спасіння й спокути через «цивілізаційну місію». Підтримана водночас фахівцями з ідей (місіонерами, вчителями, радниками, науковцями) й фахівцями з сучасної промисловості та комунікації, імперська ідея ретроспективної вестернізації минулого прижилася в усьому світі. Проте, як доводять Майкл Едас та інші, вона завжди супроводжувалася пануванням [125]. Четверта можливість убезпеченість ситуації, що дозволяє завойовнику не дивитися в очі правді про вчинене ним насильство. Вдосконалена Арнольдом ідея власне культури мала на меті піднесення практики до рівня теорії, звільнення ідеологічного примусу стосовно бунтівних елементів (і вдома, і за кордоном) від мирського й {200} історичного заради абстрактного й загального. «Найкраще з помисленого і знаного» вважається незаперечною позицією і вдома, і за кордоном. П’ята — це процес, за допомогою якого після витіснення тубільців із їхніх історичних місць на їхній власній землі їхня історія переписується як похідна від імперської історії. Цей процес застосовує наратив, щоб розвіяти суперечливі спогади й поглинути насильство (екзотика дозволяє улесливо називати владне тавро зацікавленням) такою панівною імперською присутністю, яка б унеможливила будь-які спроби відділити її від історичної неодмінності. Усе це разом творить суміш мистецтва наративу та мистецтва спостереження за накопиченими, опанованими й керованими територіями, жителі яких видаються навічно приреченими на поневолення, на роль витворів європейської волі.





5. Імперіалістичне задоволення

«Кім» — роман унікальний і в житті й кар’єрі Редьярда Кіплінґа, і в англійській літературі. Він з’явився 1901 року, через дванадцять років після того, як Кіплінґ поїхав з Індії, місця свого народження й країни, з якою завжди асоціюватиметься його ім’я. Ще цікавіше те, що «Кім» — єдиний успішно виписаний і зрілий взірець великої прози Кіплінґа. Цей роман із задоволенням читають підлітки, проте з інтересом і повагою його можуть читати й дорослі — і прості читачі, і критики. Решта прозового доробку Кіплінґа складається з коротких оповідань (або збірок оповідань, як-от «Книга джунґлів») та з дуже недосконалих більших творів («Відважні моряки» 81, «Світло зникає», «Пройда і компанія», переваги яких здебільшого затьмарені провалами в послідовності, проникливості й оцінках).


81 Укр. переклад див.: Кіплінґ Р. Відважні моряки / Пер. з англ. Н. Янко-Триницька. — К.: ДВУ, 1926. — 215 с.


Лише Конрада, ще одного майстерного стиліста, разом із його трохи молодшим сучасником Кіплінґом можна вважати письменниками, котрі переконливо відтворили досвід імперії, зробивши його головною темою своїх творів. І хоча вони суттєво різняться один від одного манерою й стилем, вони донесли до помітно замкненої і провінційної британської аудиторії {201} колір, чари й романтику британської закордонної ініціативи, з якою були добре обізнані тільки окремі верстви британського суспільства. Із них двох саме Кіплінґ — не такий іронічний, двозначний і самосвідомий у питаннях літературної форми, як Конрад, — дуже рано здобув широкого читача. Проте обидва вони залишилися загадкою для дослідників англійської літератури, які вважають їх ексцентричними й подекуди бентежними. До них ставляться радше з осторогою або навіть уникають, аніж намагаються завести до канону й осмислити разом із такими письменниками, як Діккенс і Гарді.
Конрадове бачення імперіалізму переважно стосується Африки в «Серці темряви» (1899), південних морів у «Лорді Джимі» (1900) та Південної Америки в «Ностромо» (1904), а найвидатніший твір Кіплінґа — про Індію, територію, про яку Конрад ніколи не писав. Наприкінці XIX сторіччя Індія стала найбільшою, найнадійнішою і найприбутковішою з усіх британських, а можливо, й європейських колоніальних володінь. Від появи тут першої британської експедиції 1608 року і до від’їзду останнього британського королівського намісника 1947 року Індія мала величезний вплив на британське життя: у царинах комерції й торгівлі, промисловості й політики, ідеології й війни, культури й уяви. В англійській літературі й філософії перелік видатних діячів, які мали справу з Індією і писали про неї, вражає, адже тут Вільям Джонс, Едмунд Берк, Вільям Мейкпіс Теккерей, Ієремія Бентам, Джеймс і Джон Стюарт Міллі, лорд Маколей, Гаррієт Мартіно і, звісно ж, Редьярд Кіплінґ. Важливу роль останнього у визначенні, виображенні та формулюванні того, чим була Індія для Британської імперії періоду зрілості, безпосередньо перед тим, як уся споруда почала тріщати й розвалюватися на друзки, важко заперечити.
Кіплінґ не просто писав про Індію, а й походив звідти. Його батько Джон Локвуд Кіплінґ, проникливий дослідник, педагог і митець (прообраз добросердного хранителя Лахорського музею в першому розділі «Кіма»), працював учителем у Британській Індії. Редьярд народився там 1865 року і в дитинстві розмовляв гіндустані 82 та жив, як його Кім, — життям сагиба в тубільному одязі.


82 Lingua franca сучасної Індії до 1947 р. Постала з діалекту халі-болі, лягла в основу двох літературних мов — гінді й урду. {202}


У віці шести років його разом із сестрою відправили до школи в Британію. Жахливо травматичний досвід перших тамтешніх років (під опікою місіс Голловей у містечку Саутсі) забезпечив Кіплінґа постійною тематикою — проблемою взаємодії між молодцю й антипатичною владою, — над якою він працював протягом усього життя, розкриваючи її велику складність і амбівалентність. Пізніше Кіплінґ перейшов до менш престижної приватної школи для дітей колоніальних службовців — Юнайтед Сервіс Колледж у Вествард Хо! (найкращою була школа Гейліберрі, створена винятково для вищих ешелонів колоніальної еліти), а до Індії повернувся 1882 року. Його родина все ще жила там, отож наступні сім років, згідно з його посмертно виданою автобіографією «Дещо про себе», він працював журналістом у Пенджабі, спочатку для «The Civil and Military Gazette», а згодом для «The Pioneer».
Із цього досвіду походять його перші історії, видані в Індії. Тоді ж таки він почав писати й поезію (яку Т. С. Еліот назвав «віршуванням»), уперше зібрану в книжечці «Департаментські пісеньки» (1886) 83. Кіплінґ покинув Індію 1889 року, щоб уже ніколи не повернутися туди й на хвилину, та його творчість до самого кінця надихалася спогадами молодих років, проведених в Індії. Пізніше він якийсь час жив у Сполучених Штатах (де одружився з американкою) та Південній Африці, але після 1900 року осів у Англії: «Кіма» він написав у Бейтмені, будинку, в якому прожив до своєї смерті 1936 року. Кіплінґ швидко здобув велику славу й широку читацьку аудиторію, а 1907 року отримав Нобелівську премію. Серед його друзів були багаті і впливові люди, приміром, його кузен Стенлі Болдуїн, король Ґеорґ V, Томас Гарді; чимало видатних письменників аж до Генрі Джеймса й Конрада говорили про нього з повагою.


83 Окремі поезії з «Департаментських пісеньок» див.: Кіплінг Р. «Балади казарми» та інші вірші // Улюблені англійські вірші та навколо них / Пер. і упор. Максим Стріха. — К.: Факт, 2003. — С. 279-293.


Після Першої світової війни, у якій загинув його син Джон, Кіплінґове сприйняття світу надзвичайно спохмурніло. Хоча він залишався імперіалістом-торі, його понуро-фантастичні новели про Англію й майбутнє, ексцентричні історії про тварин і квазітеологічні оповідання спричинилися до зміни репутації. Після {203} смерті йому віддали почесті, як для найвизначніших британських письменників — поховали у Вестмінстерському абатстві. Кіплінґ залишився обов’язковим атрибутом англійської літератури, хоч і дещо відстороненим завжди від великої центральної течії, визнаним, але знехтуваним, оціненим, але ніколи остаточно не канонізованим.
Послідовники і прихильники Кіплінґа часто говорили про його репрезентації Індії так, ніби Індія, про яку він писав, була вічним, незмінним і «сутнісним» місцем, майже однаково поетичним і реальним у своїй географічній конкретності. На мою думку, це абсолютно хибне трактування його творів. Якщо Кіплінґова Індія має сутнісні й незмінні властивості, то це тому, що він свідомо розглядав її в такий спосіб. Зрештою, ми не вважаємо, що пізніші оповідання Кіплінґа про Англію чи його історії про Бурську війну розповідають про сутнісну Англію чи сутнісну Південну Африку, радше ми правильно припускаємо, що Кіплінґ реаґував на ці місця в певний момент їхньої історії та, по суті, художньо переописував своє сприйняття. Те саме стосується й Індії Кіплінґа, яку треба тлумачити як територію, де впродовж 300 років панувала Британія. І лише потім почалися заворушення, які привели до деколонізації та незалежності.
Інтерпретуючи «Кіма», варто мати на увазі два чинники. По-перше, подобається це нам чи ні, його автор пише не просто з панівної позиції білої людини в колоніальних володіннях, а з позиції величезної колоніальної системи, що її економіка, діяльність та історія фактично набули статусу природного явища. Кіплінґ отримує практично незаперечну імперію. По один бік колоніального поділу перебувала біла християнська Європа, різні країни якої (головно Англія і Франція, але також Голландія, Бельгія, Німеччина, Італія, Росія, Португалія й Іспанія) контролювали більшу частину земної поверхні. По другий — неосяжне розмаїття територій і народів, що всіх їх вважали меншими, підлеглими, залежними й підпорядкованими. «Білі» колонії штибу Ірландії чи Австралії також розглядали як території, населені людьми нижчого ґатунку, наприклад, відомий рисунок Дом’є прямо пов’язує білих ірландців і чорних ямайців. Кожного з цих нижчих суб’єктів було класифіковано й розташовано в системі народів, яку науково обґрунтовували дослідники й науковці на зразок Жоржа Кюв’є, Чарльза Дарвіна та Роберта Нокса. {204} В Індії і деінде розподіл між білими й небілими був беззаперечним. Кіплінґ постійно посилається на нього і в «Кімі», і в інших творах. Сагиб — це сагиб, і жодне приятелювання або товариські стосунки не можуть змінити засад расової відмінності. Для Кіплінґа сумніватися у цій відмінності і в праві білих європейців панувати — все одно, що сперечатися з Гімалаями.
Другим чинником є те, що, як і Індія, сам Кіплінґ був історичною постаттю (і великим митцем). Він написав «Кіма» в особливий момент свого життя, коли стосунки між британцями й індійцями змінювалися. «Кім» перебуває в центрі квазіофіційної доби імперії і певним чином репрезентує її. Попри Кіплінґів опір цій реальності, Індія уже впевнено стояла на шляху до неприховано опозиційних дій щодо британського правління (1885 року було засновано Індійський Національний Конґрес), тим часом важливі зміни в настроях панівної касти британських колоніальних чиновників (і військових, і цивільних) відбулися ще внаслідок повстання 1857 року. Британці й індійці розвивалися разом. Вони мали спільну взаємозалежну історію, де протистояння, ворожість і симпатія то розкидали їх у різні боки, то зводили разом. «Кім» — дивовижний і складний роман — частина цієї історії, яка проливає на неї світло, адже, подібно до інших мистецьких шедеврів, він просякнутий акцентами, модуляціями, свідомими залученнями й вилученнями. А ще цікавішим його робить те, що в англо-індійській ситуації Кіплінґ був не нейтральною фігурою, а відомим діячем.
Хоча 1947 року Індія здобула незалежність (і розділилася), питання інтерпретації індійської та британської історії постдеколонізаційного періоду, як і всіх так само тісних і дуже суперечливих зіткнень, досі стимулюють активну і, сказати б, завжди повчальну дискусію. Побутує, наприклад, думка, що імперіалізм так уразив і деформував індійське життя, що навіть десятки років після здобуття незалежності знекровлена британськими потребами й порядками індійська економіка страждає й досі. І, навпаки, є британські інтелектуали, політики й історики, котрі вважають, що відмова від імперії, символами якої були Суец, Аден та Індія, не пішла на користь ані Британії, ані «тубільцям», адже відтоді всі вони в різний спосіб занепали [126].
У нинішньому трактуванні Кіплінґів «Кім» може зачепити багато з цих питань. Кіплінґ зображує індійців як нижчих істот {205} чи як певною мірою рівних, але відмінних? Вочевидь, індійський читач відповість, зосередившись більше на одних чинниках (наприклад, на стереотипному, а дехто сказав би «расистському», сприйнятті Кіплінґом орієнтального характеру), тоді як англійський чи американський читач наголосить на його прив’язаності до індійського життя вздовж Великої дороги 84. Як тоді нам тлумачити «Кім» — роман кінця XIX сторіччя, якому передували твори Скотта, Остін, Діккенса й Еліот? Не слід забувати, що, зрештою, ця книжка — роман у низці інших романів, що в ній уміщено більше ніж одну історію та що імперський досвід, хоч він здебільшого вважається суто політичним, також увійшов у культурне й естетичне життя західної метрополії.


84 Велика дорога [the Grand Trunk Road] була започаткована Шер-шахом (1472-1545 pp.) у XVI сторіччі під назвою Садак-е-Азам («шлях імператора») і добудована вже в колоніальний період (тоді вона отримала назву Grand Trunk Road). Дорога пролягала від Сонарґаона в Бенґалії (нині — Банґладеш) через Калькутту, Варанасі, Алагабад, Канпур, Делі, Амрицар до Лахора, Пешавара (нині — Пакистан) і Кабула (нині — Афганістан). Її збудували для поліпшення управління, адміністрації і шпіонажу та для сполучення віддалених провінцій зі столицею. Вона суттєво поліпшила комунікацію і сприяла пожвавленню торгівлі, стала основою для поштової служби, а ще зручною маґістраллю для вторгнень з Афганістану й Персії. Фактично Велика дорога була головною артерією економічного й політичного життя Індії.


Стисло переловім фабулу роману. Кімболл О’Хара — осиротілий син білого сержанта індійської армії і білої матері. Він виростає на базарах Лахора, маючи при собі амулет і папери, які засвідчують його походження. Він зустрічає святого тибетського ченця, котрий шукає Ріку, яка має очистити його від гріхів. Кім стає його «чела», учнем, і вдвох вони як мандрівні жебраки подорожують Індією, користуючись допомогою англійського хранителя музею в Лахорі. Тим часом Кім стає частиною плану британських спецслужб ліквідувати організовану росіянами таємну змову, мета якої — підняти повстання в одній із північних провінцій Пенджабу. Кім відіграє роль зв’язкового між Магбубом Алі, афганським продавцем коней, який працює на британців, і головою спецслужб, етнографом-науковцем полковником Крейтоном. Пізніше у «великій грі» (британській розвідці в Індії) Кім знайомиться з іншими членами команди Крейтона — Ларґан-сагибом та Харі-бабу, також етнографом. Коли Кім запізнався з {206} Крейтоном, з’ясовується, що хлопець білий (хоч і ірландець), а не тубілець, як здавалося. Його відправляють до школи у Сент-Ксав’є, де він повинен отримати належну білому хлопцеві освіту. Ґуру роздобув гроші на освіту Кіма, а під час канікул старий і його юний учень повертаються до своїх мандрів. Кім і старий зустрічають російських шпигунів, і хлопець якимось чином викрадає у них викривальні папери, але чомусь лише після того, як «чужоземці» б’ють святого старця. Попри те, що змову розкрито й ліквідовано, і чела, і його ментор невтішні та хворі. Їх виліковує цілюща сила Кіма і його відновлений контакт із землею; старий розуміє, що через Кіма він знайшов Ріку. Наприкінці роману Кім повертається у «велику гру» і фактично стає на постійну британську колоніальну службу.
Деякі особливості «Кіма» — не політичні й не історичні здатні вразити кожного читача. Це цілком чоловічий роман, у центрі якого двоє чудових привабливих чоловіків: хлопець, який перетворюється на юнака, і старий священик-аскет. Їх оточують інші чоловіки — партнери, колеґи, друзі, вони й формують головну, визначальну реальність роману. Магбуб Алі, Ларґан-сагиб, великий бабу, старий індійський солдат і його син вершник-розбишака плюс полковник Крейтон, містер Беннетт і отець Віктор (називаю лише кількох із великого числа персонажів цієї багатої книжки) — всі вони послуговуються мовою, якою говорять між собою чоловіки. Жінок у романі порівняно мало, й усі вони виглядають якимись приниженими чи невартими чоловічої уваги: повії, літні вдови та нав’язливі огрядні жінки на зразок вдови з Шемлегха. За словами Кіма, «вічно надокучливі жінки» заважають грати у «велику гру», в яку найкраще грати самим чоловікам. Ми потрапляємо до маскулінного світу, де панують подорожі, торгівля, пригоди й інтриґи, це світ холостяків, що в ньому банальну літературну романтику і міцний інститут шлюбу перехитровують, їх уникають, хіба тільки не іґнорують. Жінки в найкращому випадку допомагають розвиткові подій: купують квиток, готують їсти, доглядають за хворими і... чіпляються до чоловіків.
Власне, Кім, якому в романі від 13 до 16-17 років, так і залишається хлопчаком із хлопчачою пристрастю до витівок, пустощів, дотепних словесних ігор та винахідливості. Здається, Кіплінґ на все життя зберіг приязнь до свого дитинства в {207} оточенні світу дорослих: деспотичних учителів і священиків (у «Кімі» містер Беннетт геть непривабливий тип), на чий авторитет треба зважати, доки не прийде інший авторитет штибу полковника Крейтона, який поставиться до юнака з розумінням і не менш авторитарним співчуттям. Відмінність між школою Сент-Ксав’є, що її якийсь час відвідує Кім, і службою у «великій грі» полягає не в більшій свободі останньої, а якраз навпаки — вимоги «великої гри» набагато суворіші. Відмінність в тому, що школа — це влада, позбавлена сенсу, тоді як гострі потреби розвідки вимагають від Кіма дотримуватися захопливої й чіткої дисципліни, що він радо робить. Для Крейтона «велика гра» виявляється певним типом політекономії контролю, де, як він одного разу сказав Кімові, найтяжчим гріхом є незнання. Проте Кім не може осягнути «великої гри» в усій її складності, хоча й здатний уповні насолодитися нею як якоюсь тривалою витівкою. Сцени, коли Кім дражниться, торгується, обмінюється дотепами зі старшими (і друзями, і ворогами), засвідчують Кіплінґів позірно невичерпний запас хлопчачого захоплення абсолютно тимчасовим задоволенням від гри, будь-якої гри.
Ці хлопчачі задоволення не повинні вводити нас в оману. Вони не суперечать загальнополітичній меті британського контролю над Індією й іншими закордонними володіннями Британії. Навпаки, задоволення, що його постійна присутність у багатьох формах імперсько-колоніального письма, образотворчого мистецтва й музики здебільшого залишається поза обговоренням, є незаперечним компонентом «Кіма». Другий приклад цього поєднання веселощів і відданої політичної серйозності — ідея бойскаутів лорда Бейдена-Пауелла, яка виникла й була зреалізована у 1907-1908 роках. Практично сучасник Кіплінґа, БП (як його називали) зазнав величезного впливу Кіплінґових хлопців загалом і Мауґлі зокрема. Уявлення БП про «хлопчикознавство» 85 вкладали ці образи безпосередньо до метасхеми імперської влади, кульмінацією чого стала велика структура бойскаутів, яка «укріплювала мур імперії», потверджуючи дієвість цього вигадливого поєднання веселощів і служіння рядами спраглих і винахідливих вихідців із середнього класу,


85 Тут гра слів: термін boyology («хлопчикознавство») вигаданий на зразок biology («біологія»). {208}


маленьких службовців імперії з вогнем в очах [127]. Зрештою, Кім — ірландець із нижчої соціальної касти, що в очах Кіплінґа збільшує його шанси потрапити на цю службу. Погляди БП і Кіплінґа збігаються ще у двох важливих питаннях: по-перше, хлопці повинні вірити, що і життям, і імперією керують непорушні Закони, а по-друге, служба приносить більше задоволення, коли сприймається не як історія — лінійна, неперервна, темпоральна, а радше як поле для гри — багатовимірне, уривчасте, просторове. Назва останньої книжки історика Дж. А. Манґана чудово підсумовує все це — «Етика гри й імперіалізм» [128].
Кіплінґів світогляд настільки широкий, а сам він настільки чутливий до діапазону людських можливостей, що збалансовує етику служіння в «Кімі», надаючи цілковитої свободи іншому своєму емоційному нахилові, втіленому в дивакуватому тибетському ламі та його стосунках із головним героєм. І хоча потім Кіма завербують до розвідки, лама причарував обдарованого хлопця і зробив його своїм чела ще на самісінькому початку роману. Ці майже ідилічні стосунки між двома чоловіками-товаришами мають цікаву генеалогію. Як і ціла низка американських романів (першими на думку спадають «Гекльберрі Фінн» 86, «Мобі Дік» 87 та «Звіробій» 88), «Кім» оспівує дружбу двох чоловіків у складному, часто ворожому оточенні. Американське пограниччя і колоніальна Індія дуже відрізняються, але в обох ситуаціях пріоритет має «чоловічий зв’язок», а не сімейні чи любовні стосунки між статями. Деякі критики спекулювали на прихованому гомосексуальному мотиві цих стосунків, але існує ще й культурний мотив, який довший час пов’язували з авантюрним романом: шукач пригод (мати або дружина, якщо вони існують, сидять удома) та його товариш вирушають на пошуки мрії, візьмімо Ясона, Одіссея або — ще переконливіше — Дон Кіхота і Санчо Пансу.


86 Укр. переклад див.: Твен Марк. Пригоди Гекльберрі Фіна / Пер. з англ. Ірина Стешенко. — К. : Школа, 2002. — 399 с.
87 Укр. переклад див.: Мелвілл Г. Мобі Дік, або Білий Кит / Пер. з англ. Юрій Лісняк. — К.: Дніпро, 1984. — 580 с.
88 Укр. переклад див.: Купер Джеймс Фенімор. Звіробій / Пер. з англ. Леонід Солонько, Олександр Терех. — К.: Дніпро, 2001. — 448 с.


В дорозі чи у відкритому полі двом чоловікам легше подорожувати й рятувати {209} один одного, ніж коли з ними є жінка. Отже, довга традиція пригодницьких історій від Одіссея і його команди до Самотнього Рейнджера і Тонто, Холмса і Ватсона, Бетмена і Робіна, схоже, триває.
Крім того, Кімів святий ґуру очевидно презентує релігійний спосіб паломництва чи пошуків, спільний для всіх культур. Відомо, що Кіплінґ захоплювався «Кентерберійськими оповіданнями» Чосера 89 і «Шляхом пілігрима» Беньяна. «Кім» більше нагадує Чосера, ніж Беньяна. Кіплінґ має гідне середньовічного англійського поета відчуття непередбачуваних деталей, дивних персонажів, життєвих перипетій і загострене розуміння людських слабкостей і радостей. Проте, на відміну від Чосера і Беньяна, Кіплінґа цікавить не релігія заради релігії (хоча ми ні разу не засумнівалися в побожності настоятеля-лами), а радше місцевий колорит, скрупульозна увага до екзотичних деталей і всеосяжних реалій «великої гри». Важливість його здобутку полягає в тому, що, не підриваючи авторитет старця і жодним чином не применшуючи дивакувату щирість його Пошуку, Кіплінґ надійно закріплює його на захисній орбіті британського правління в Індії. Це символічно зображено в першому розділі, коли літній хранитель музею, британець, дає настоятелеві свої окуляри, в такий спосіб піднімаючи його духовний престиж і авторитет, утверджуючи справедливість і законність великодушної британської влади.


89 Укр. переклад див.: Чосер Джефрі. Кентерберійські оповідання / Пер. з англ. Євген Крижевич // Всесвіт. — 1978. — № 5.


Мені здається, що більшість читачів Кіплінґа неправильно зрозуміли або навіть відкинули таке трактування. Але не варто забувати, що лама залежить від підтримки й керівництва Кіма і що Кімові вдається не зрадити цінності лами, не припиняючи свою діяльність молодого шпигуна. Впродовж роману Кіплінґ явно демонструє, що лама, мудра й добра людина, потребує Кімової молодості, його керівництва і розуму. Лама навіть відверто визнає свою абсолютну, релігійну потребу в Кімові, коли в Бенаресі (наприкінці дев’ятого розділу) розповідає «ятаку» притчу про молодого слона («Самого Господа»), який звільняє старого слона (Ананду) з пастки. Цілком очевидно, що настоятель-лама сприймає Кіма як свого спасителя. {210} Пізніше, після вирішального протистояння російським агентам, які збурювали повстання проти Британії, Кім допомагає ламі, котрий, своєю чергою, допомагає Кімові. В одній із найзворушливіших в усій прозі Кіплінґа сцен лама каже: «Дитя, я живився твоєю силою, як старе дерево живиться вапном старої стіни». Проте Кім, який також любить свого ґуру, ніколи не відмовляється від своїх обов’язків у «великій грі», хоча й зізнається старому, що потребує його «для дечого іншого».
Безсумнівно, «інше» — це віра і тверда мета. Одна з головних повістувальних ліній «Кіма» постійно повертається до пошуків, до намагання лами звільнитися від колеса життя, що його заплутану діаграму він носить у кишені, і до Кімових прагнень убезпеченості на колоніальній службі. До жодного з цих мотивів Кіплінґ не ставиться зверхньо. Він іде за ламою всюди, куди того заводить бажання звільнитися від «ілюзій Тіла»; і безперечною частиною нашого входження в орієнтальний вимір роману, зображений Кіплінґом практично без фальшивої екзотичності, виявляється віра в повагу автора до цього пілігрима. Лама справді привертає увагу й повагу чи не кожного. Він дотримав слова й роздобув гроші на освіту Кіма; він зустрічається з Кімом у призначених місцях у погоджений час; його слухають із благоговінням і відданістю. У надзвичайно гарному фраґменті чотирнадцятого розділу Кіплінґ вкладає в уста старого «казкову оповідь про чаклунство й дива» — про дивовижні події в рідних йому горах Тибету, події, від повторення яких письменник увічливо втримується, ніби кажучи, що цей святий старець має своє життя, яке не можна відтворити в послідовній англійській прозі.
Наприкінці роману і пошуки лами, і хвороба Кіма вивершуються одночасно. Читачам більшості інших творів Кіплінґа відоме те, що критик Дж. М. С. Томпкінс влучно назвала «темою зцілення» [129]. І в цьому романі оповідь невблаганно розвивається у велику кризу. У незабутній сцені Кім нападає на чужоземних кривдників лами, карту-талісман старого пошматовано, внаслідок чого два самотні пілігрими блукають горами, позбавлені спокою і життєвих сил. Кім дожидає нагоди позбутися своєї відповідальності — пакета з паперами, який він украв у чужоземного шпигуна. А ламі нестерпно усвідомлювати, скільки ще доведеться сподіватися на можливість досягти {211} своїх духовних цілей. У цю трагічну ситуацію Кіплінґ вводить одну з двох великих пропащих жінок у романі (друга — це стара вдова з Кулу) — вдову з Шемлегха, давно покинуту своїм сагибом-«керлістиянином», але, попри все, сильну, пристрасну і сповнену життя. (Пригадується одне з найсильніших ранніх оповідань Кіплінґа «Ліспет» 90, де йдеться про скрутне становище тубільної жінки, яку кохав білий чоловік і поїхав, так і не одружившись.) Виникає лише натяк на сексуальну напругу між Кімом і пристрасною жінкою з Шемлегха й одразу зникає, адже Кім і лама знову вирушають у дорогу.


90 Укр. переклад див.: Кіплінг Редьярд. Ліспет / Пер. з англ. В. Коваль. — К.: Держлітвидав, 1958. — 10 с.


Через який процес зцілення мусять пройти Кім і старий лама, щоб досягнути спочинку? На це надзвичайно складне й цікаве питання відповісти можна тільки неквапливо й зважено, тому Кіплінґ обережно не наполягає на обмеженнях шовіністично-імперської відповіді. Кіплінґ не віддасть безкарно Кіма і старого ченця на поталу оманливому задоволенню отримати дивіденди за добре виконання простої роботи. Така обережність, звісно, гідна письменника, але існують ще й інші імперативи — емоційний, культурний, естетичний. Кім повинен отримати місце в житті, сумірне з його впертою боротьбою за ідентичність. Він устояв перед ілюзорними спокусами Ларґан-сагиба й довів, що є Кімом; він підтримував свій статус сагиба, навіть будучи потішним дитям базарів і дахів; він добре грав у цю гру, блискуче захищаючи Британію з певним ризиком для власного життя; він відігнав від себе жінку з Шемлегха. Де його місце? І куди прилаштувати милого старого ченця?
Читач, обізнаний з антропологічними теоріями Віктора Тернера, впізнає у пересуваннях, маскуваннях і загальній (зазвичай рятівній) непостійності Кіма сутнісні характеристики того, що Тернер називає лімінальністю. На думку Тернера, деякі суспільства потребують героя-посередника, який зуміє об’єднати їх у громаду, перетворити на щось більше, ніж низка адміністративних чи юридичних структур.

Лімінальні [або пограничні] сутності на кшталт неофітів у ритуалах ініціації чи статевої зрілості можуть репрезентуватися як такі, що нічим не володіють. Їх можуть перевдягати під {212} монстрів, можуть одягати лише в клапті одягу або залишати оголеними, щоб продемонструвати відсутність статусу, власності, характерних рис... Виглядає так, ніби їх зводять чи готують до уніфікованого стану, аби потім створити їх наново, наділивши додатковими силами, які дадуть їм змогу впоратися з їхньою новою позицією в житті [130].

Те, що сам Кім одночасно ірландський хлопчик-вигнанець і пізніше важливий гравець у «великій грі» британської розвідки, свідчить про дивовижне розуміння Кіплінґом того, як функціонують суспільства і як здійснюється контроль над ними. Згідно з Тернером, «структури» не можуть жорстко керувати суспільствами, але й марґінальні, профетичні та відчужені персонажі, гіпі чи міленарії не можуть цілком заполонити їх. Має бути чергування, щоб вплив одних посилював або пом’якшував владу других. Лімінальний персонаж допомагає зберігати суспільства, що й відбувається в кульмінаційному моменті сюжету і в трансформації Кіма як героя.
Щоби це спрацювало, Кіплінґ вимислює хворобу Кіма і спустошеність лами. З цією ж метою з’являється нестримний бабу — дивний прихильник Герберта Спенсера і тубільний світський наставник Кіма у «великій грі», — котрий забезпечує успіх Кімових учинків. Бабу вчасно забирає в Кіма пакунок викривальних паперів, які підтверджують російсько-французькі махінації та обманні хитрощі індійського принца. Аж тоді, подібно до Отелло, Кім починає розуміти, що його справу завершено.

Увесь цей час він відчував, хоч і не міг цього висловити, що його душа втратила зв’язок з оточенням, як шестірня, не під’єднана до жодної машинерії, як забуте застигле колесо дешевого цукрового преса, покинутого в кутку. Його обдував вітер, довкола кричали папуги, звуки багатолюдного будинку за його спиною — суперечки, накази й дорікання — вдарялись у його змертвілі вуха [131].

Кім справді помер для цього світу, як епічний герой чи лімінальний персонаж, який спустився в аналог пекла, і якщо йому судилося вийти звідти, він повстане сильнішим і владнішим, ніж був доти.
Тепер слід замостити розрив між Кімом і «цим світом». Сторінка, яку я зараз зацитую, може, й не вершина Кіплінґової майстерності, але дуже близька до неї. Цей уривок виростає {213} довкола відповіді на запитання Кіма: «Я — Кім. А хто він, цей Кім?» — відповіді, яка поступово прояснюється. От що відбувається:

Він не хотів плакати, ще ніколи в житті не відчував такого небажання плакати, але раптом дурні сльози мимохіть покотилися по його щоках, і він відчув, як із майже чутним клацанням коліщатка його існування знову зчепилися з зовнішнім світом. Речі, якими ще мить тому бездумно ковзало його око, набули властивих їм пропорцій. Дороги призначалися для ходіння, будинки — для мешкання, поля — для обробітку, худоба була, щоб її підганяти, а чоловіки й жінки — щоб із ними розмовляти. Всі вони були справжніми й реальними, цілком зрозумілими, міцно трималися на ногах — плоть від його плоті, не більше, не менше... [132]

Поволі Кім починає відчувати згоду з самим собою та зі світом. Кіплінґ продовжує:

На невеличкому пагорбі за півмилі звідси стояв порожній віз, за яким росло молоде фіґове дерево, схоже на вартового над щойно зораними рівнинами. Повіки Кіма, овіяні приємним повітрям, обважніли, коли він наблизився до нього. Землю вкривав добрий чистий пил, не молода трава, яка, народившись, уже перебуває на півдорозі до смерті, а обнадійливий пил, який містить зерна всього життя. Він відчував його між пальцями ніг, розрівнював долонями, і, розпрямляючи суглоб за суглобом, із насолодою позіхаючи, витягнувся в тіні воза, збитого дерев’яними кілками. І Матінка-Земля виявилася такою ж вірною, як сагиба [вдова з Кулу, яка опікувалася Кімом]. Вона дихала через нього, а він відновлював рівновагу, втрачену від довгого лежання на лікарняній кушетці, відрізаній від її живильних течій. Його голова безсило опустилася на її груди, і, розпростерши руки, він здався перед її силою. На відміну від нього, глибоко вкорінене дерево над ним і навіть мертвий дерев’яний віз поруч знали, чого він шукав. Кілька годин він пролежав у заціпенінні, глибшому, ніж сон [133].

Доки Кім спить, лама і Магбуб обговорюють долю хлопця; обидва знають, що він видужав, отже, залишається тільки визначити його місце в житті. Магбуб хоче, щоб Кім повернувся на службу; з притаманною йому вбивчою простотою лама пропонує Магбубу приєднатися до чела й ґуру і стати пілігримом {214} у пошуках праведності. Роман завершується тим, що лама відкривається Кімові: тепер усе добре, адже він побачив

усю Індію — від Цейлону в морі до гір, і мої Розмальовані скелі в Сач-Зені; я бачив кожен табір і кожне село, де ми коли-небудь зупинялися. Я бачив їх одночасно, всіх разом, адже вони містяться в Душі. Тоді я зрозумів, що Душа вийшла за межі ілюзій Часу, і Простору, і Речей. Тоді я зрозумів, що вільний [134].

Звичайно, частина цього монологу — просто позбавлене сенсу бурмотіння, але не варто його зовсім відкидати. Всеосяжне бачення свободи ламою дивовижним чином нагадує обстеження Індії полковником Крейтоном, коли кожен табір і кожне село відповідно занотовані. Відмінність у тому, що щедра всеохопність лами перетворює позитивістичний реєстр людей і місць у межах британського панування на рятівне й (заради Кіма) терапевтичне бачення. Тепер усе тримається купи, а в центрі перебуває Кім — хлопець, чий мандрівний дух здатний знову опанувати речі «з майже чутним клацанням». Механістична метафора душі, яка, сказати б, знову стає на рейки, певним чином порушує піднесену й повчальну атмосферу, проте для англійського письменника, якому йдеться про повернення до землі білого юнака у такій великій країні, як Індія, це прийнятний хід. Зрештою, індійську залізницю збудували британці і вона ґарантувала їм набагато більший контроль над територією.
Письменники вже до Кіплінґа описували такий тип ситуації «опанування життям», найпомітніше це зробили Джордж Еліот у «Мідлмарчі» та Генрі Джеймс у «Портреті дами» (причому перша вплинула на останнього). В обох випадках героїня (Дороті Брук та Ізабелла Арчер) здивована чи навіть шокована, несподівано для себе відкривши зраду коханого: Дороті бачить, як Вілл Ладіслав неприховано фліртує з Розамондою Вінсі, а Ізабелла інтуїтивно відчуває, що її чоловік заграє до мадам Мерль. Їхні прозріння супроводжують довгі ночі страждання, які трохи нагадують хворобу Кіма. А згодом жінки пробуджуються до нового усвідомлення себе і світу. В обох романах ситуації надзвичайно схожі, тому я скористаюся з досвіду Дороті Брук, щоб описати обох. Вона дивиться на світ, який оминає «вузеньку келію її нещастя», і бачить {215}

далекі поля за брамою. Дорогою ішли чоловік із торбою на спині й жінка, яка несла дитину... вона відчула відкритість світу і побачила численні людські шляхи до праці та виживання. Вона була частиною того життя, яке пульсувало собі довкола, і не могла ані розглядати його зі своєї розкішної схованки як проста глядачка, ані ховати очі, занурюючись в еґоїстичні хникання [135].

В Еліот і Джеймса це не просто ситуації морального пробудження, це моменти, коли героїня переростає проблему, справді прощає свого мучителя, побачивши себе в ширшому контексті. Стратегія Еліот почасти полягає в тому, що Дороті повертається до своїх попередніх намірів допомогти друзям. Отже, сцена пробудження стверджує її імпульс долучитися до світу, бути в ньому. Майже те саме відбувається і в «Кімі» з одним лише винятком: світ визначається як залежний від душі, яка зчіплюється з ним. Раніше цитований уривок із «Кіма» має певний етичний тріумфалізм в акцентуйованих модуляціях мети, волі й волюнтаризму: речі непомітно набувають властивих пропорцій, дороги призначаються для ходіння, все стає цілком зрозумілим, міцно тримається на ногах і так далі. А над цим — «колеса» Кімового існування «знову зчіплюються з зовнішнім світом». Згодом, коли Кім біля воза притуляється до Матінки-Землі, її благословення об’єднує і посилює ці рухи: «вона дихала через нього, а він відновлював утрачену рівновагу». Кіплінґа охоплює сильне, майже інстинктивне бажання повернути дитину матері, відновивши несвідомі, незабруднені, асексуальні стосунки.
Проте якщо Дороті й Ізабеллу описано як неодмінну частину «життя, яке пульсувало собі довкола», то Кіма зображено як людину, котра свідомо повертає собі контроль над власним життям. Відмінність, як на мене, величезна. Нове загострене розуміння Кімом влади, «зчеплення», міцності, переходу від лімінальності до домінування великою мірою виникає як наслідок статусу сагиба в колоніальній Індії: Кіплінґ змушує Кіма пройти через процедуру перепривласнення, Британія через свого лояльного ірландського суб’єкта відновлює контроль над Індією. Природа несвідомі ритми відновленого здоров’я — повертається до Кіма після того, як Кіплінґ робить від його імені цілком політико-історичний жест. Для європейських чи американських героїнь в Європі світ існує для того, щоб відкривати його наново, і він не вимагає керівництва чи вищої влади якоїсь конкретної особи. Але {216} в Британській Індії ситуація інакша, адже вона загрузне в хаосі й повстаннях, якщо належно не ходити дорогами, не жити в будинках як слід, якщо жінки й чоловіки не розмовлятимуть гідно.
В одній із найкращих критичних оцінок «Кіма» Марк Кінкед-Вікс стверджує, що «Кім» унікальний у творчому доробку Кіплінґа, адже те, що очевидно мало стати розв’язкою роману, насправді нею не стало. Натомість, каже Кінкед-Вікс, художній тріумф навіть перевищує цілі Кіплінґа-автора.

[Цей роман —] продукт особливої напруги між різними кутами зору: захопливою привабливістю калейдоскопа зовнішньої реальності заради самого калейдоскопа; заперечною здатністю 91, яка дає можливість забратися під шкіру чужим поглядам, особливо відмінним від своїх власних; і нарешті — продукт останньої позиції в її найінтенсивнішій і найбільш творчій формі — тріумфальним віднайденням такого могутнього анти-я, котре перетворюється на наріжний камінь для всього решти — створення лами. Для цього треба було уявити собі кут зору й особистість чи не найвідцаленішу від самого Кіплінґа; і все ж він досліджує її з такою любов’ю, що це каталізує глибший синтез. Саме з цього виклику, який попередив одержимість собою, дозволив зануритися глибше від просто об’єктивного бачення реальності навколо себе, бачити, думати й відчувати поза собою, постало нове тлумачення «Кіма» — ширше, складніше, гуманістичніше і зріліше, ніж тлумачення будь-якого іншого твору [136].


91 Засадничий термін поетики англійського поета-романтика Джона Кітса. Не надається до точного означення, втім, його можна окреслити як здатність поета (чи митця взагалі) пригальмовувати власне раціональне єство і перетворюватися на провідника Таємничого і загалом Іншого.


Навіть повністю погоджуючись із деякими дуже проникливими моментами цієї досить вишуканої інтепретації, я вважаю її занадто аісторичною. Так, лама якоюсь мірою — анти-я; так, Кіплінґ здатний із певною симпатією влізти в чужу шкіру. Але ні, Кіплінґ ніколи не забуває, що Кім — це невіддільна частина Британської Індії: «велика гра» триває, а Кім — її частина незалежно від того, скільки притч вигадає лама. Ми, звісно, маємо право читати «Кіма» як роман, що належить до найвидатніших творів світової літератури, до певної міри вільних від громіздких історичних і політичних обставин. Та водночас ми не {217} повинні однобоко відкидати наявні в ньому зв’язки з тогочасною дійсністю (яких ретельно дотримувався Кіплінґ). Безперечно, Кім, Крейтон, Магбуб, бабу і навіть лама бачать Індію так, як її бачив Кіплінґ, — як частину імперії. І, безперечно, сліди цього бачення оприявнюються, коли Кім — скромний ірландський хлопець, який перебуває на ієрархічному щаблі нижче від чистокровного англійця, — переутверджує британські пріоритети задовго до того, як з’являється лама і благословляє їх.
Читачі найкращого твору Кіплінґа постійно намагалися врятувати його від самого себе, подекуди потверджуючи відому оцінку «Кіма», яку дав Едмунд Вілсон:

Найчастіше читач схильний чекати, що Кім, зрештою, зрозуміє, що він узалежнює від британських завойовників тих, кого завжди вважав своїм народом, і що в результаті у ньому відбудеться боротьба лояльностей. Кіплінґ створив для читача — і зробив це з неабияким драматичним ефектом — контраст між Сходом, містичним і чуттєвим, сповненим крайнощів праведності й шахрайства, та англійцями, чудово організованими, впевненими в сучасних підходах і озброєними інстинктом відкидати тубільні міфи й вірування, як сміття. Нам показали два геть різні світи, які існують пліч-о-пліч, насправді не розуміючи одне одного, і ми бачили вагання Кіма, який вештається між ними. Але паралельні лінії ніколи не перетинаються; перемінні принади, які відчував Кім, так і не породили справжньої боротьби... Отже, проза Кіплінґа не витворює жодного фундаментального конфлікту, бо Кіплінґ ніколи б не подивився йому у вічі [137].

Я впевнений, що до цих двох поглядів існує альтернатива, точніша й чутливіша до реалій Британської Індії XIX сторіччя, якими їх бачили Кіплінґ та інші. Конфлікт між колоніальною службою Кіма та лояльністю до його індійських друзів залишається нерозв’язаним не тому, що Кіплінґ не міг глянути йому в очі, а тому, що для Кіплінґа жодного конфлікту не існувало. Одна з цілей цього роману — фактична демонстрація відсутності конфлікту, тільки Кіма зцілено від сумнівів, ламу — від прагнення Ріки, а Індію — від кількох вискочнів та чужоземних агентів. Конфлікт, поза сумнівом, міг би існувати, якби Кіплінґ вважав Індію знедоленою і підлеглою імперіалізмові, але він так не вважав: на його думку, найкраща доля для Індії — перебувати під пануванням Англії. Спрощу ситуацію у зворотний бік: якщо хтось {218} вирішить читати Кіплінґа не просто як «співця імперії» (яким він і не був), а як того, хто читав Франца Фанона, зустрічався з Ґанді, всотав їхні уроки, але вони його зовсім не переконали, той серйозно викривить контекст, що його ушляхетнив, розвинув і висвітлив Кіплінґ. Дуже важливо пам’ятати, що відчутних перешкод імперіалістичному світоглядові Кіплінґа не існувало, як не існувало альтернатив імперіалізму для Конрада (хоч він і визнавав його вади). Отже, Кіплінґа не турбувала ідея незалежної Індії. Проте справедливо буде стверджувати, що його твори репрезентують імперію і її свідому леґітимацію, а це в художній прозі (на відміну від прози дискурсивної) породжує парадокси й проблеми, схожі на ті, з якими ми зіткнулися у Верді й Остін і які незабаром побачимо в Камю. Мета мого контрапунктного прочитання — висунути на перший план і підкреслити розриви, а не вивищитися над ними і не применшити їх.
Розгляньмо два епізоди з «Кіма». Невдовзі після того, як лама та його учень покидають Умбалу, вони зустрічають літнього виснаженого солдата у відставці, «який служив урядові в часи заколоту». Для тогочасного читача «заколот» міг означати тільки один найважливіший, найвідоміший і найбурхливіший епізод англо-індійських стосунків XIX сторіччя — Великий заколот 1857 року, який розпочався 10 травня у Мейруті і призвів до захоплення Делі. Тему «заколоту» (що його індійські письменники називають «повстанням») висвітлює величезна кількість книжок — і британських, і індійських (наприклад, «Великий заколот» Крістофера Гібберта). «Заколот» (тут я вживатиму ідеологічну британську назву) стався, коли солдати індійської армії — індуїсти й мусульмани — запідозрили, що їхні кулі змащують коров’ячим і свинячим жиром, нечистим і для тих, і для тих. Фактично причини заколоту були конститутивними для самого британського імперіалізму, для армії, укомплектованої головно тубільцями й очолюваної сагибами, та для аномалій правління Ост-Індської компанії. Крім того, в підґрунті конфлікту лежало глибоке обурення правлінням білих християн у країні, яка складалася з багатьох інших народів і культур, котрі вочевидь вважали своє підкорене становище принизливим. І кожен заколотник усвідомлював, що кількісно вони суттєво переважають своїх вищих офіцерів.
І в британській, і в індійській історії заколот прокреслив чітку межу. Не заглиблюючись у складну структуру дій, мотивів, подій {219} і моралі, про які відтоді велися нескінченні дискусії, можна сказати, що для британців, які брутально й суворо придушили заколот, усі їхні дії були діями у відповідь: мовляв, заколотники вбивали європейців, а це доводило (так, ніби треба було щось доводити), що індійці заслуговують бути підкореними вищою цивілізацією європейської Британії. Після 1857 року Ост-Індську компанію заступив куди формальніший індійський уряд. Для індійців заколот був націоналістичним повстанням проти британського правління, що знов утвердилося всупереч образам, експлуатації та місцевим протестам, які, здається, залишилися непоміченими. У виданому 1925 року невеликому впливовому трактаті «Інший бік медалі» пристрасній заяві проти британського правління за індійську незалежність — Едвард Томпсон виокремив заколот як велику символічну подію, завдяки якій обидві сторони, британська й індійська, досягли піку своєї свідомої взаємної ворожнечі. Він яскраво продемонстрував, що в репрезентації заколоту британська й індійська історії найрішучіше розходяться. Одне слово, заколот посилив розбіжності між колонізатором і колонізованим.
У такій ситуації націоналістичного запалу самовиправдання бути індійцем мало означати відчуття природної солідарності з жертвами британських утисків. Бути британцем означало відчувати огиду й обурення (не кажучи вже про праведні виправдання) через жахливі прояви жорстокості з боку «тубільців», які виконували відведені для них ролі дикунів. Індієць, який не мав цих відчуттів, належав до дуже малої меншості. Тому надзвичайно важливо, що Кіплінґів вибір індійця, котрий говорить про заколот, падає на вірнопідданого солдата, який тлумачить бунт своїх співвітчизників як божевілля. Не дивно, що його поважають британські «помічники комісарів», які у Кіплінґа «звертають із головної дороги, щоби побачитися з ним». Кіплінґ іґнорує ймовірність того, що співвітчизники сприйматимуть цього солдата (принаймні) як зрадника свого народу. А коли за кілька сторінок старий ветеран розповідає ламі й Кімові про заколот, його версія подій помітно пронизана британською логікою.

Цілу армію пойняло божевілля, і солдати повстали проти своїх офіцерів. Це стало першим лихом, але для нього знайшлися б ліки, якби вони тоді опанували себе. Проте вони вирішили вбивати дружин і дітей сагибів. А тоді з-за моря приїхали інші сагиби й закликали їх суворо відповісти за свої дії [138]. {220}

Звести індійське обурення, індійський опір (як його можна було б назвати) до британської нечутливості до «божевілля», представити дії індійців як переважно внутрішній вибір убивства британських жінок і дітей — це не просто невинні перетворення індійського націоналізму, це тенденційні перетворення. І коли Кіплінґ устами старого солдата називає британський контрудар — жахливі репресії, здійснені білими, котрі прагнули «морального» вчинку, — зверненим до індійських заколотників «закликом суворо відповісти за свої дії», ми залишаємо історичний світ і потрапляємо до світу імперіалістичної полеміки, де тубілець, певна річ, злочинець, а білий чоловік — безжальний, але моральний батько і суддя. Отже, Кіплінґ пропонує нам винятково британську версію заколоту і вкладає її в уста індійця, що його куди правдоподібніший співвітчизник, націоналістично налаштований і скривджений, так і не з’являється в романі. (Так само і Магбуб Алі, вірний ад’ютант Крейтона, походить із народу патанів 92, який, за історичними відомостями, протягом усього XIX сторіччя перебував у стані безперервного повстання проти британців. Однак тут Магбуб — людина, задоволена британським правлінням, і навіть колаборує з ним.) Кіплінґ настільки далекий від демонстрації конфлікту між двома світами, що старанно малює нам тільки один із них, відкидаючи будь-яку ймовірність конфлікту взагалі.


92 Патани — колишня назва народу пуштунів, етнічних афганців, які живуть за межами Афганістану.


Другий приклад підтверджує перший: це ще одна маленька важлива деталь. У четвертому розділі Кім, лама і вдова з Кулу вирушають до Сагаранпура. Щойно Кіплінґ яскраво описав Кіма, який перебуває «всередині цього, обачніший і схвильованіший за всіх». У Кіплінґа «це» означає «справжній світ; таким було його бачення життя — поспішати й кричати, застібати ремені, лупцювати волів і рипіти колесами, запалювати вогнища й готувати їжу, і споглядати нові краєвиди, які відкривалися вдячному оку» [139]. Ми вже бачили чимало образів такої Індії- колоритної, збудливої, цікавої, представленої в усьому своєму розмаїтті на поталу англійському читачеві. Проте Кіплінґ зобов’язаний якось продемонструвати певну владу над Індією. Чи не тому, що кілька сторінок тому, в загрозливому описі заколоту старим солдатом, він відчув потребу запобігти будь-якому подальшому «божевіллю». {221} Зрештою, Індія сама несе відповідальність і за місцеву життєрадісність, якою насолоджується Кім, і за загрозу Британській імперії. Ось повз Кіма, ламу й жінку з Кулу проїздить дільничний поліцейський інспектор, що наводить стару вдову на роздуми:

Отакі люди здатні наглядати за правосуддям. Вони знають цю землю та її традиції. А інші, вигадувані білими жінками новачки з Європи, котрі вивчають нашу мову за книжками, — гірші за чуму. Вони ображають правителів [140].

Дехто з індійців, поза сумнівом, вважав, що англійські поліцейські чини знають країну краще за корінне населення і що саме вони (а не індійські правителі) повинні тримати в руках віжки правління. Проте, зауважмо, у «Кімі» ніхто не кидає виклик британському правлінню і ніхто не озвучує жодних місцевих індійських проблем, які на той час мали б лежати на поверхні, навіть для таких товстошкірих, як Кіплінґ. Натомість маємо героїню, яка недвозначно заявляє, що Індією повинен правити колоніальний поліцейський чиновник, і додає, що сама вона віддає перевагу чиновникам старого ґатунку, котрі (як і Кіплінґ та його родина) пожили серед тубільців і тому ліпші від новіших бюрократів академічного вишколу. Це варіант арґументації так званих орієнталістів в Індії, котрі вважали, що індійцями слід правити, згідно з орієнтально-індійською методикою, індійськими ж «руками». Проте Кіплінґ відкидає як академічні всі філософські чи ідеологічні підходи, які сперечаються з орієнталізмом. До цих дискредитованих стилів правління потрапили єванґелізм (місіонери й реформатори, пародійовані в особі містера Беннетта), утилітаризм і спенсеризм (пародійований в особі бабу), а також, звісно, неназвані вчені теорії, «гірші за чуму». Цікаво, що Кіплінґ так розлого формулює позицію вдови, аж її схвалення поширюється і на поліцейських чиновників на зразок інспектора, і на гнучких вихователів на кшталт отця Віктора, і на ненав’язливо авторитетну фігуру полковника Крейтона.
Вкладаючи у вуста вдови, по суті, незаперечне, нормативне судження про Індію та її правителів, Кіплінґ у свій спосіб демонструє, що тубільці приймають колоніальне правління, доки воно правильне. Саме так історично європейський імперіалізм завжди присмачував себе для себе ж самого, адже що могло бути краще для його самосприйняття, аніж тубільні суб’єкти, котрі санкціонують знання і владу зайд, імпліцитно приймаючи європейське судження {222} про недорозвинуту, відсталу, деґенеративну природу їхнього власного суспільства? Якщо тлумачити «Кіма» як пригоди хлопчика або як багату і з любов’ю оздоблену панораму індійського життя, ми не побачимо роман, справді написаний Кіплінґом, бо всі ці виважені погляди, заборони й переривання доволі чітко в нього вписані. Френсіс Гатчинс у праці «Ілюзія постійності: британський імперіалізм в Індії» говорить, що наприкінці XIX сторіччя

виникла уявна Індія, в якій не було жодного елементу ані соціальних змін, ані політичної загрози. Наслідком цієї спроби уявити собі індійське суспільство, позбавлене елементів, ворожих до увічнення британського правління, став орієнталізм. Адже саме на ґрунті цієї гіпотетичної Індії орієнталізатори намагалися вибудувати довговічне панування [141].

«Кім» — це істотний внесок і до цієї уявної орієнталізованої Індії, і до того, що історики тепер називають «винайденням традиції».
Варто відзначити ще дещо. Текст «Кіма» рясніє авторськими ремарками про незмінну природу орієнтального світу, який відрізняється від світу білого, не менш незмінного. Так, наприклад, «Кім брехав, як людина Сходу», або трохи згодом: «для східної людини всі двадцять чотири години на одне обличчя». Коли Кім купує залізничні квитки за гроші лами і залишає собі по одній ані з кожної рупії, Кіплінґ називає це «стародавнім азіатським збором» (пізніше він іще згадає про «торгашний інстинкт Сходу»). На залізничній платформі слуги Магбуба мали розвантажити вантаж, але не зробили цього, «бо ж тубільці». Здатність Кіма спати під гуркіт поїздів потрактована як приклад «східної байдужості до шуму». Коли розбивають табір, Кіплінґ так описує цей процес: «швидко — у східному розумінні швидкості — з довгими поясненнями, зі сваркою і порожніми балачками, недбало, але з сотнями перевірок забутих дрібниць». Сикхів охарактеризовано через їхню особливу «любов до грошей». Для Харі-бабу бенґальськість дорівнює лякливості: коли він ховає відібраний у чужоземних агентів пакунок, то «ховає здобич біля тіла, як уміють робити тільки східні люди».
У цьому Кіплінґ не унікальний. Найпобіжніший огляд західної культури кінця XIX сторіччя відкриває невичерпне джерело народної мудрості подібного ґатунку, велика частина якої існує, {223} на жаль, і дотепер. Мало того, як показав Джон М. Маккензі у своєму важливому дослідженні «Пропаґанда й імперія», маніпулятивні винаходи — від цигаркових пачок, листівок, вуличної музики, альманахів та інструкцій до вистав мюзик-голу, іграшкових солдатиків, концертів духових оркестрів і настільних ігор — звеличували імперію й наголошували на її неодмінності для стратегічного, морального й економічного добробуту Англії. Водночас вони характеризували темні чи нижчі раси як такі, що нездатні до духовного відродження, потребують утиску, суворого правління та постійного підкорення. Поширення культу військовиків пояснювалося зазвичай тим, що цим персонажам удавалося розквасити пару-трійку темних пик. Утримання закордонних територій обґрунтовували різними причинами: деколи прибутком, деколи стратегією чи суперництвом з іншими імперіями (як у «Кімі»: Енґус Вілсон у «Дивній прогулянці Редьярда Кіплінґа» нагадує, як ще у шістнадцятирічному віці під час шкільних дебатів Кіплінґ висловив думку про те, що «просування Росії в Середній Азії загрожує британській державі» [142]). Незмінним залишався один момент — підпорядкування небілого населення.
«Кім» — це твір високого естетичного ґатунку, від якого не можна просто відмахнутися як від расистської вигадки одного стурбованого ультрареакційного імперіаліста. Джордж Орвелл безперечно мав рацію, зауваживши унікальну здатність Кіплінґа запроваджувати нові вислови й поняття: «Захід є Захід, а Схід є Схід» 93, «тягар білої людини» 94, «кудись на схід від Суецу» 95


93 Перший рядок із «Балади про Схід і Захід». Укр. переклад див.: Кіплінг Редьярд. Балада про Схід і Захід // Улюблені англійські вірші та навколо них / Пер. і упор. Максим Стріха. — К.: Факт, 2003. — С. 282. Максим Стріха, до речі, спростовує спрямовані проти Кіплінґа звинувачення в есенціалізації антагоністичних Сходу й Заходу. На його думку, Кіплінґова «Балада...» насправді заперечує тезу про несумісність цих двох світів, а її хибні прочитання пов’язані з висмикуванням перших двох рядків («Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, / допоки Землю і Небеса на Суд не покличе Бог») із контексту, адже далі у вірші сказано: «Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів, / Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів!» Інтерпретацію «Балади...» Максимом Стріхою див. у: Стріха Максим. Кіплінг справжній і вигаданий // Улюблені англійські вірші та навколо них / Пер. і упор. Максим Стріха. — К.: Факт, 2003. — С. 278.
94 «Тягар білої людини» — назва Кіплінґової поеми 1899 р. {224}
95 Рядок із вірша «Мандалай».


— а ще приземленість і водночас сталість та привабливість Кіплінґових інтересів [143]. Одна з причин Кіплінґової сили — те, що він, будучи надзвичайно обдарованим митцем, утілював у своїй творчості досить тривіальні ідеї, які без мистецтва не мали б тієї сталості. Проте його підтримували також (а відтак і він міг їх використовувати) канонізовані пам’ятки європейської культури XIX сторіччя. Підлеглість небілих народів, неодмінність панування над ними вищої раси та їхня абсолютно незмінна сутність — усе це було практично незаперечною аксіомою модерного життя.
У ті часи справді тривали дебати про те, як керувати колоніями і чи варто облишити деякі з них. Проте жоден із тих, хто здатний був впливати на публічні дискусії чи на політику, не оскаржував фундаментальну вищість білого європейця, який завжди має брати гору. Вислови на зразок: «Індус засадничо брехлива істота, котрій бракує духовної відваги» — були проявами мудрості, що їх майже ніхто не заперечував (а найменше губернатори Бенґалії). Так само коли такий історик Індії, як сер Г. М. Елліот, замислював свою працю, то центральним у ній було поняття індійського варварства. Клімат і географія відбилися на характері індійців: згідно з лордом Кромером, одним із найстрахітливіших правителів, орієнтали не могли навчитися ходити тротуарами, говорити правду, застосовувати логіку; малайзійські тубільці були засадничо лінивими, тоді як північні європейці — енерґійними й винахідливими. У згадуваній книжці В. Ґ. Кірнана «Повелителі роду людського» постає дивовижна картина того, наскільки поширеними були ці погляди. Як я уже казав, дисципліни на зразок колоніальної економіки, антропології, історії та соціології будувалися на таких даностях (dicta), унаслідок чого чи не кожен європеєць (і чоловік, і жінка), який стикався з колоніями на кшталт Індії, виявлявся ізольованим від будь-яких змін і націоналізму. Цілий цей досвід, докладно описаний Майклом Едвардсом у «Сагибах і лотосі», з притаманною йому історією, кухнею, діалектом, цінностями й метафорами відірвався від багатих і суперечливих реалій Індії і безтурботно увічнив себе. Навіть Карл Маркс поступився перед уявленнями про незмінне азіатське село, чи рільництво, чи деспотизм. {225}
Молодий англієць, посланий до Індії на «договірну» державну службу, належав до класу, який на національному рівні цілковито домінував над будь-яким індійцем незалежно від його багатства й аристократизму. Разом з іншими молодими колоніальними чиновниками він чув ті самі історії, читав ті самі книжки, засвоював ті самі уроки і вступав до тих самих клубів. Але, цитуючи Майкла Едвардса, «майже ніхто не обтяжував себе вивченням мови народу, над яким панував, хоча б на якомусь рівні, а тому вони дуже залежали від своїх тубільних клерків, котрі потурбувалися вивчити мову своїх завойовників і були здебільшого зовсім не проти, щоб скористатися з незнання своїх панів» [144]. Вдалий портрет такого чиновника змалював Форстер у «Подорожі до Індії» в образі Ронні Гезлопа.
Усе це стосується й «Кіма», де головним представником світської влади є полковник Крейтон. Цей етнолог-дослідник-солдат не витвір фантазії, а майже напевне персонаж, узятий Кіплінґом із власного досвіду життя в Пенджабі. Найцікавіше інтерпретувати його водночас як узагальнення чиновників колоніальної Індії і як реальну особу, яка ідеально відповідала новим авторовим задумам. По-перше, хоча Крейтон нечасто фігурує в романі і виписаний він не так рельєфно, як Магбуб Алі чи Харі-бабу, він, однак, править за мірило будь-яких учинків, розсудливого режисера подій, людину, чия сила заслуговує на повагу. Проте він не схожий на грубого солдафона. Владу над Кімовим життям він здобуває завдяки переконливості своїх слів, а не свого звання. Коли це здається йому виправданим, він може бути гнучким (хто хотів би кращого боса, ніж Крейтон, на час Кімових канікул?), але стає безжальним, коли того вимагають події.
По-друге, особливий інтерес викликає те, що він колоніальний чиновник і науковець. Цей союз влади і знання збігається в часі зі створенням Конан Дойлем славетного Шерлока Холмса, чий вірний біограф — доктор Ватсон — ветеран Північно-західного пограниччя 96. Холмсів підхід до життя — здорова повага до закону (і його захист), поєднана з вищим, вузькоспрямованим, схильним до науки інтелектом.


96 Північно-західна погранична провінція Британської Індії і сьогочасного Пакистану.


Своїм читачам і Кіплінґ, і Дойл представляють героїв, чий неортодоксальний стиль діяльності {226}раціоналізовано новими царинами досвіду, які перетворилися на квазіакадемічні дисципліни. Колоніальне правління і кримінальне розслідування набувають респектабельності й упорядкованості класичних дисциплін або хімії. Коли Магбуб Алі віддає Кіма в науку, Крейтон, почувши їхню розмову, мовчки подумав: «якщо правда все, що про нього говорять, цього хлопця не можна втратити». Його погляд на світ цілком систематизований. В Індії Крейтона цікавить усе, адже для його управління тут усе важливе. У ньому невимушено сусідять етнографія й колоніальна служба: він може вивчати талановитого хлопця і як майбутнього шпигуна, і як антропологічну дивовижу. Тож коли отець Віктор цікавиться, чи не забагато уваги Крейтон приділяє бюрократичним дрібницям Кімової освіти, полковник розвіює сумніви. «Перетворення полкової емблеми, цього вашого Червоного буйвола, на якийсь фетиш, за яким упадає хлопець, дуже цікавий процес».
Крейтон-антрополог важливий і з інших причин. З усіх модерних соціальних наук саме антропологія історично найближче пов’язана з колоніалізмом, адже здебільшого саме антропологи й етнологи консультували колоніальних можновладців стосовно поведінки та звичаїв автохтонного населення. (Теж потверджуючи цей факт, Клод Леві-Стросс назвав антропологію «служницею колоніалізму». Чудова збірка есе «Антропологія та колоніальна зустріч» (1973) за редакцією Талала Асада поглиблено вивчає це співвідношення. У романі Роберта Стоуна «Прапор на світанку» (1981), в якому йдеться про інтереси Сполучених Штатів у Латинській Америці, головний герой Голлівел — антрополог із сумнівними зв’язками з ЦРУ.) Кіплінґ чи не вперше змалював цей логічний альянс західної науки і політичних сил у колоніях [145]. Він завжди ставиться до Крейтона серйозно, і це одна з причин появи Харі-бабу. Бабу — тубільний антрополог, безперечно яскравий чоловік, який уже не вперше і небезпідставно прагне стати членом Королівського наукового товариства, майже завжди смішний, або незграбний, або дещо карикатурний, і не тому, що нездібний чи нездарний (якраз навпаки), а тому, що не білий, і тому йому ніколи не стати Крейтоном. Кіплінґ дуже уважний до цього. Як він не міг уявити Індію, винесену історією поза межі британського контролю, так він не міг уявити й індійців, ефективних і серйозних у справах, яких тоді і він, і інші {227} вважали винятково прероґативою Заходу. Хоч який милий і чарівний Харі-бабу, та він залишається стереотипом онтологічно кумедного тубільця, котрий безнадійно намагається бути, як «ми».
Я вже зазначав, що в образі Крейтона зміни, які впродовж поколінь відбувалися з уособленням британської влади в Індії, сягають своєї кульмінації. За Крейтоном стоять піонери й шукачі пригод кінця XVIII сторіччя на зразок Воррена Гастінґса і Роберта Клайва, чиї новаторські підходи до управління й зловживання авторитетом змусили Англію приборкати необмежену владу Раджу [the Raj] рамками закону. Від Клайва і Гастінґса у Крейтоні залишилось відчуття свободи, готовність імпровізувати, переважна схильність до неформальності. За цими безжальними піонерами прийшли Томас Манро і Маунтстюарт Елфінстоун, реформатори й синтезатори, одні з перших чільних науковців-керівників, у чиєму владарюванні був відблиск чогось схожого на компетентність. Для багатьох видатних науковців служба в Індії була нагодою вивчити чужу культуру. Сер Вільям Джонс (на прізвисько Азіат), Чарльз Вілкінс, Натаніел Гелгед, Генрі Колбрук, Джонатан Данкен — ці люди займалися принципово комерційними справами і, мабуть, на відміну від Крейтона (й Кіплінґа), не відчували, що праця в Індії означала керування системою загалом, взірцево й економно (в буквальному сенсі).
Крейтонові стандарти — це стандарти відстороненого уряду, який ґрунтується не на забаганках чи особистих преференціях (як у випадку Клайва), а на законах, принципах порядку і контролю. Крейтон утілює ідею про те, що в Індії не можна керувати, не знаючи її, а знання Індії полягає в розумінні способу її функціонування. Це розуміння з’явилося за часів генерал-губернатора Вільяма Бентінка і спиралося одночасно на орієнталістичні й утилітаристичні принципи правління якнайбільшими масами індійців з якнайбільшою користю (і для індійців, і для британців) [146]; але його завжди оповивав незмінний факт британської імперської влади, що відділяла губернатора від простих смертних, для яких питання правди й неправди, добра і зла були емоційно забарвленими й важливими. Для урядовця, котрий представляв Британію в Індії, головним було не те, чи є щось добром або злом і чи мусить воно відповідно змінитися або залишитися, а працює воно чи ні, допомагає чи заважає керувати чужим утворенням. Тому Крейтон задовольняє {228} Кіплінґа, який уявляв собі ідеальну Індію, незмінну й привабливу, назавжди невіддільну частину імперії. З такою владою можна було погодитися.
У відомому есе «Місце Кіплінґа в історії ідей» Ноель Аннан говорить про те, що Кіплінґове бачення суспільства нагадує уявлення нових соціологів — Дюркгейма, Вебера й Парето, — які

розглядали суспільство як взаємопов’язані групи; і саме несвідомо встановлені цими групами поведінкові зразки, а не людські бажання чи такі невизначені категорії, як клас або культурна чи національна традиція, насамперед визначали людські дії. Їх цікавило, як ці групи сприяли порядку чи нестабільності в суспільстві. Натомість їхніх попередників турбувало, чи допомагали певні групи суспільству проґресувати [147].

Аннан веде далі, стверджуючи, що Кіплінґ нагадував засновників модерного соціологічного дискурсу вірою в те, що ефективний уряд в Індії залежав від «сил соціального контролю [релігії, закону, звичаю, згоди, моралі], які накладали на індивідів певні правила, які ті порушували на власний ризик». Загальником британської імперської теорії стало те, що Британська імперія відрізнялася (у кращий бік) від Римської, бо була суворою системою, керованою законом і порядком, тоді як в останній важили тільки грабунок і зиск. На цьому наголошують Кромер у «Давньому й модерному імперіалізмі» та Марлоу у «Серці темряви» [148]. Крейтон чудово це розуміє і тому працює з мусульманами, бенґальцями, афганцями й тибетцями, ніколи не принижуючи їхніх вірувань і не зневажаючи їхніх відмінностей. Кіплінґ цілком природно зробив Крейтона науковцем, який досліджує найменші рухи комплексного суспільства, а не колоніальним бюрократом чи жадібним спекулянтом. Олімпійський темперамент Крейтона, його приязне, але безстороннє ставлення до людей, ексцентрична поведінка — для Кіплінґа це окраси ідеального індійського чиновника.
Крейтон-організатор не лише очолює «велику гру» (головні бенефіціянти якої Кайзер-і-Гінд 97,


97 Титул імператора Індії. Його запропонував професор східних мов Ґотліб Лайтнер перед Імперським зібранням 1877 p., на якому цей титул був офіційно наданий королеві Вікторії. На думку Лайтнера, титул «кайзер» був добре {229}відомий тубільцям, адже вони знали правителя Візантійської імперії як «кайзер-і-ром», до того ж він вдало поєднував імперські титули римського «цезаря», німецького «кайзера» і російського «царя». Зрештою, індусам легко було його вимовляти, тож не було небезпеки, що вони назовуть імператрицю неправильно. Детальніше про вибір індійського титулу для королеви Вікторії див.: Кон Б. Репрезентування влади в колоніальній Індії // Винайдення традиції / За ред. Ерика Гобсбаума і Теренса Рейнджера; пер. з англ. Микола Климчук. — К.: Ніка-Центр, 2005. — С. 233-234.


тобто королева-імператриця, та її британський народ), а й працює пліч-о-пліч із самим письменником. Коли говорити про сталий світогляд Кіплінґа, то Крейтон утілює його більше, ніж будь-хто інший. Як і Кіпліінґ, Крейтон дотримується розмежувань в індійському суспільстві. Коли Магбуб Алі повторює Кімові, що той ніколи не повинен забувати, що він сагиб, то виступає як довірена, досвідчена людина Крейтона. Як і Кіплінґ, Крейтон ніколи не втручається в ієрархії, у пріоритети та привілеї каст, релігій, народностей і рас, і цього ніколи не роблять чоловіки й жінки, які працюють на нього. Наприкінці XIX сторіччя так званий «Порядок першості», який, згідно з Джефрі Мурхаусом, починався з визнання «чотирнадцяти різних статусних щаблів», розрісся до «шістдесяти одного, з них деякі призначалися лише для однієї особи, а інші — для багатьох» [149]. Мурхаус припускає, що амбівалентні стосунки «любові-ненависті» між британцями й індійцями походять із комплексних ієрархічних позицій, властивих обом народам. «Кожен із них збагнув базові соціальні засади іншого і не лише зрозумів їх, а й підсвідомо поважав як цікавий варіант власних соціальних засад» [150]. Такий триб мислення повсюдно присутній у тексті «Кіма»: Кіплінґ дбайливо перераховує різні народи й касти Індії, всі (навіть лама) приймають доктрину расової сепарації, межі та звичаї, практично нездоланні для чужинців. У «Кімі» кожен є одночасно чужинцем для чужих груп і своїм для своїх.
Поцінування Крейтоном здібностей Кіма — кмітливості, вміння маскуватися і входити в ситуацію так, ніби вона для нього природна, — нагадує інтерес письменника до цього складного, хамелеоноподібного персонажа, який занурюється в пригоди, інтриґи, епізоди й випливає з них. Головна аналогія проводиться між «великою грою» та самим романом: перше велике задоволення — можливість бачити всю Індію з позиції спостерігача, котрий усе тримає під контролем; друге — як свої п’ять {230} пальців знати людину, яка з азартом може перетинати межі і вдиратися на території, маленького «друга цілого світу», самого Кіма О’Хару. Схоже, що, помістивши в центрі роману Кіма (так само як Крейтон, майстер шпіонажу, вводить Кіма у «велику гру»), Кіплінґ може володіти й насолоджуватися Індією так, як не снилося навіть імперіалізмові.
Що це означає для такої кодифікованої й організованої структури, як реалістичний роман кінця XIX сторіччя? Подібно до Конрада, Кіплінґ пише художню прозу, в якій герої належать до дивовижного, незвичного світу закордонних пригод та особистісної харизми. Скажімо, Кім, лорд Джим і Куртц — це надзвичайно ентузіастичні особистості, котрі передрікають появу пізніших шукачів пригод на зразок Т. Е. Лоуренса в «Семи стовпах мудрості» та Перкена в «Королівському шляху» Мальро 98. Герої Конрада, уражені незвичною здатністю до роздумів і колосальною іронією, залишаються в пам’яті як сильні, здебільшого відчайдушно сміливі люди дії.
І хоча ці твори належать до жанру пригодницького імперіалізму (разом із творами Райдера Гаґґарда, Дойла, Чарльза Ріда, Гарольда Філдінґа, Дж. А. Генті та ще десятка менших письменників), Кіплінґ і Конрад претендують на серйозну увагу на естетичному й критичному рівнях.
Однак збагнути незвичність Кіплінґа можна, пригадавши, зокрема, ким були його сучасники. Ми так звикли бачити його в компанії Гаґґарда і Б’юкена, аж забули, що як митця його цілком виправдано можна порівняти з Гарді, Генрі Джеймсом, Мередітом, Ґіссінґом, пізньою Джордж Еліот, Джорджем Муром або Семюелем Батлером. У Франції рівними йому були Флобер і Золя, навіть Пруст і ранній Жид. Проте твори цих письменників — це, по суті, романи про втрату ілюзій і розчарування, тоді як «Кім» — ні. Герой роману кінця XIX сторіччя — це майже без винятку людина, яка зрозуміла, що її життєвий план — прагнення величі, багатства чи визнання — не більше ніж фантазія, ілюзія, мрія. Фредерік Моро у «Вихованні почуттів» Флобера 99,


98 Укр. переклад див.: Мальро Андре. Королівська дорога / Пер. з фр. Людмила Колодинська та Орест Черній. — X.: Фоліо, 2005. — 254 с.
99 Укр. переклад див.: Флобер Гюстав. Виховання почуттів / Пер. з фр. Дмитро Паламарчук. — X.: Фоліо, 2005. — 399 с. {231}


Ізабелла Арчер у «Портреті дами» Генрі Джеймса, Ернест Понтіфекс у «Шляху всякої плоті» Батлера — все це герої, юнаки чи дівчата, яких грубо пробудили від барвистих снів про досягнення, вчинки і славу, змусивши натомість примиритися зі своїм зниженим статусом, зрадженим коханням і потворним буржуазним світом, грубим і міщанським.
У «Кімі» ми не побачимо такого пробудження. Ніщо так не підкреслює цей факт, як порівняння Кіма з його майже сучасником Джудом Фолі — «героєм» роману Томаса Гарді «Джуд непомітний» (1894). Обидва вони дивні сироти в конфлікті зі своїм оточенням: Кім — ірландець в Індії, Джуд — трохи обдарований англійський сільський хлопець, якого більше цікавить грецька мова, ніж сільське господарство. Обом ввижається привабливе життя, якого вони й намагаються досягнути, пройшовши через певне учнівство: Кім яко учень мандрівного настоятеля-лами, Джуд як університетський студент-пошукувач. Але на цьому спільне закінчується. Життя заганяє Джуда в пастку за пасткою: він невдало одружується з Арабеллою, фатально закохується в Сью Брайдгед, народжує дітей, які накладають на себе руки, і після років поневірянь доживає дні покинутим чоловіком. Поступ Кіма, навпаки, веде його від одного блискучого успіху до наступного.
Однак важливо знову наголосити на подібності між «Кімом» і «Джудом непомітним». Обох юнаків — Кіма і Джуда — обрано за їхнє незвичне походження: вони не схожі на «нормальних» хлопців, яким батьки й родина забезпечують безперешкодний рух по життю. У їхньому скрутному становищі найважливіша проблема ідентичності — ким бути, куди піти, що робити. Якщо такими, як усі, вони бути не можуть, то ким вони є? Невгамовними шукачами й мандрівниками, як архетипний герой самої романної форми Дон Кіхот, котрий рішуче відмежовує світ роману — спустошений, пригнічений, з «утраченою трансцендентністю» (цитуючи «Теорію роману» Лукача) — від щасливого, задоволеного світу епосу. Лукач стверджує, що кожен герой роману намагається повернути втрачений світ своєї уяви. У романі-розчаруванні кінця XIX сторіччя це нездійсненна мрія [151]. Джуд, подібно до Фредеріка Моро, Дороті Брук, Ізабелли Арчер, Ернеста Понтіфекса й усіх інших, приречений на таку долю. Парадокс власної ідентичності полягає в тому, що вона вже закладена {232} в цю примарну мрію. Джуд не став би тим, ким він є, якби не його марне бажання бути науковцем. Утеча від соціального небуття обіцяє полегшу, але це неможливо. Бажання саме того, чого отримати не можна, — у цьому збігові й полягає структурна іронія. Біль і переможена надія наприкінці «Джуда непомітного» стали синонімами самої Джудової ідентичності.
Кім О’Хара настільки оптимістичний персонаж саме тому, що вибирається з цього паралітичного й гнітючого глухого кута. Його дії (як і дії інших героїв імперської прози) ведуть до перемог, а не поразок. Він повертає Індії процвітання, коли сприяє арешту й вигнанню ворожих чужоземних агентів. Кімова сила почасти полягає в його глибокому, майже підсвідомому знанні того, що він відрізняється від навколишніх індійців. Іще в ранньому дитинстві йому подарували особливий амулет і, на відміну від інших хлопців, з якими він грався, ще при народженні (а читачеві про це сказано на самому початку роману) напророчили унікальну долю, про що він прагне всім розповісти. Пізніше він дуже чітко усвідомлює, що він сагиб, білий чоловік, а коли його опосідають сумніви, поруч завжди є хтось, хто нагадує йому, що він насправді сагиб і має всі права та привілеї цього особливого звання. У Кіплінґа навіть святий ґуру потверджує відмінність між білим і небілим.
Проте один тільки цей успіх ще не наділяє роман незвичайним почуттям задоволення й упевненості. Порівняно з Джеймсом чи Конрадом Кіплінґ не був інтроспективним письменником. І, на відміну від Джойса, він не ставився до себе як до Митця (покладаючись на відомі свідчення). Сила впливу його найкращих творів завдячує легкості й невимушеності, позірній природності його оповіді та створених образів, а непересічна багатогранність його творчого таланту може змагатися з Діккенсовою чи Шекспіровою. Мова не опиралася йому (як Конрадові), вона була прозорою, багатою на різні звуки й модуляції, що безпосередньо репрезентували світ, який він досліджував. Саме ця мова й наділяє Кіма жвавістю й дотепністю, енерґією та привабливістю. Кім дуже нагадує персонажів, яких ще на початку XIX сторіччя міг вигадати письменник, скажімо, на зразок Стендаля: його яскраві портрети Фабріціо дель Донґо і Жульєна Сореля створені зі схожої суміші авантюри й смутку, яку він назвав «іспанізмом». Для Кіма, як і для героїв Стендаля (і на {233} відміну від Джуда Томаса Гарді), світ сповнений можливостей подібно до Калібанового острова, що «повен звуків і голосів солодких, добровісних» 100.


100 Шекспір В. Буря / Укр. пер. Миколи Бажана // Шекспір В. Твори: У 6 т. — К.: Дніпро, 1986. — Т. 6. — С. 412.


Деколи цей світ спокійний, навіть ідилічний. Отже, ми бачимо не тільки метушню і життєву силу Великої дороги, а й гостинну, тиху пасторальність сцени, коли маленький гурт мандрівників разом зі старим солдатом мирно відпочиває в дорозі (розділ 3).

Під палючим сонцем ліниво гуділи комахи, туркотіли голуби і сонно гуділи колодязні котки в полях. Лама заговорив повільно й виразно. Через десять хвилин старий солдат сповз зі свого поні, мовляв, щоб краще чути, і сів, обмотавши віжки довкола зап’ястка. Голос лами почав затинатися, павзи подовшали. Кім уважно спостерігав за сірою білкою. Коли цей маленький сварливий хутряний м’ячик зник, притиснувшись до гілки, проповідник і його слухач уже глибоко спали. Різко окреслена голова солдата лежала на його руці, лама сперся на стовбур дерева, на тлі якого його голова була немов вирізана зі слонової кістки. Звідкись причалапало голе дитя і, піддавшись несподіваному пориву шанобливості, зробило маленький урочистий уклін перед ламою. Проте воно було таке мале й товсте, що перекинулося на бік, — Кім розреготався з кривеньких грубеньких ніжок. Перелякане й обурене дитя голосно завищало [152].

Довкола цієї райської композиції відбувається «дивовижна вистава» Великої дороги, якою, за словами старого вояка, «рухаються люди всіх родів і каст... браміни й чамари, банкіри й бляхарі, перукарі і банья, пілігрими й гончарі — цілий світ у русі. Для мене це ріка, з якої мене виловили, ніби колоду після повені» [153].
Одна з приголомшливих рис стосунків Кіма з цим багатим, на диво гостинним світом — його надзвичайний хист до маскування. Вперше ми бачимо Кіма на площі в Лахорі, коли він сидить на старовинній гарматі (яка й досі там стоїть), — малий індієць серед інших індійських хлопчаків. Кіплінґ ретельно описує релігію та походження кожного хлопця (мусульманин, індус, ірландець) і не менш ретельно демонструє, що жодна з цих {234} ідентичностей не перешкоджає Кімові, хоча може заважати іншим хлопцям. Він може переходити з одного діалекту на інші, від одних цінностей і вірувань до інших. Упродовж роману Кім переймає діалекти численних індійських громад: він говорить мовою урду, англійською (Кіплінґ дуже кумедно й поблажливо глузує з його ходульної англо-індійської мови, яка виразно відрізняється від претензійної багатослівності бабу), гінді й бенґалі. Коли Магбуб говорить мовою пушту, Кім підхоплює і її, коли лама розмовляє тибетською китайською, Кім розуміє й цю мову. Кіплінґ — дириґент цього мовного Вавилону, справжнього Ноєвого ковчега кашмірців, сикхів, акалі, сансі та багатьох інших — забезпечує хамелеоноподібний успіх Кіма у його грі з усім цим, подібно до успіху великого актора, котрий, переживаючи різні ситуації, у кожній з них почувається, як удома.
Як же цей світ відрізняється від тьмавого світу європейської буржуазії, чиє середовище (як зауважує кожен великий письменник) підтверджує занепад тогочасного життя, згасання всіх мрій про пристрасть, успіх та екзотичні подорожі. Проза Кіплінґа становить повну протилежність: позаяк його світ розташовано в Індії, де панують британці, він нічого не приховує від європейського експатріанта. «Кім» демонструє, як білий сагиб може насолоджуватися життям у соковитій складності цього світу. Наполягатиму на тому, що опору європейському втручанню тут немає (цю відсутність опору символізує здатність Кіма доволі безболісно мандрувати Індією) завдяки імперіалістичному баченню. За кордоном можна досягти того, чого не зробити у власному європейському середовищі, де, намагаючись утілити велику мрію успішного пошуку, герой стикається з власною посередністю, а також із корупцією й занепадом цього світу. В Індії ж можна робити все, що завгодно, бути ким завгодно і безкарно перебувати де завгодно, чи не так?
Погляньмо, як візерунок Кімових мандрівок впливає на структуру роману. Більшість його подорожей відбуваються в Пенджабі, довкола осі, утвореної Лахором і Умбалою, британським гарнізонним містечком на кордоні Об’єднаних Провінцій. Велика дорога, збудована великим мусульманським правителем Шер-шахом наприкінці XVI сторіччя, простягається від Пешавара до Калькутти, однак найдальша південно-східна точка, якої досягає лама, — це Бенарес. Але Кім вирушає до {235} Сімли, Лакнау, а пізніше в долину Кулу. З Магбубом вони доходять аж до Бомбея на півдні і Карачі на заході. Проте ці поїздки залишають загальне враження безтурботних мандрів. Зрідка у Кімові подорожі втручається необхідність навчатися в Сент-Ксав’є, але одинокі серйозні плани, одинокі еквіваленти тимчасового тиску на героїв — це, по-перше, пошуки настоятеля-лами (зрештою, доволі гнучкі), а по-друге, переслідування і вигнання чужоземних агентів, які намагаються роздмухати заворушення на Північно-західному пограниччі. На відміну від романів головних європейських сучасників Кіплінґа, тут немає лихварів-інтриґанів, сільських шахраїв, злих пліткарок чи бридких і жорстоких скоробагатьків.
Тепер протиставимо досить вільну структуру «Кіма», ґрунтовану на розкішній географічній і просторовій експансивності, тісній і неослабно жорсткій темпоральній структурі сучасного йому європейського роману. Час, стверджує Лукач у «Теорії роману», — великий іроніст, майже персонаж цих романів; він затягує героїв углиб ілюзій і безладу, водночас відкриваючи безпідставність, порожність, гірку марноту цих ілюзій [154]. У «Кімі» складається враження, що час на твоєму боці, бо тобі належить географія, в межах якої можна більш-менш вільно пересуватися. Це ясно відчуває Кім, а також полковник Крейтон, який уміє терпіти і спорадично, навіть трохи невловимо, з’являтися й зникати. Надмір індійського простору, домінантна присутність у ньому британців, відчуття свободи, що його витворює взаємодія цих двох чинників, доповнюють чудову позитивну атмосферу, яка заполоняє сторінки «Кіма». Так, це не гнаний світ близької катастрофи, як у Флобера чи Золя.
Легка атмосфера роману, на мою думку, походить ще й від того, що Кіплінґ почувається в Індії, як удома. У «Кімі» представники Раджу, здається, не знають жодних проблем із перебуванням «за кордоном». Їхня Індія не вимагає сором’язливого вибачення, не передбачає розгубленості чи занепокоєння. Франкомовні російські агенти визнають, що в Індії «ми ще ніде не залишили свого сліду» [155], але британці знають, що залишили, бо навіть відвертий «орієнтал» Харі занепокоєний таємною змовою росіян проти Раджу, а не проти свого народу. Коли росіяни нападають на ламу і шматують його мапу, відбувається метафоричне осквернення самої Індії, що її згодом очищає Кім. {236} Кіплінґ розігрує підсумкову згоду, зцілення та єдність за допомогою географічних засобів: британці повертають собі Індію, аби знову й знову насолоджуватися її неозорими просторами, знову й знову почуватися там, як удома.
Між Кіплінґовим утвердженням прав на індійську географію і тим, що робить Камю у деяких своїх алжирських оповіданнях, написаних майже через півсторіччя по тому, існує дивовижна подібність. Мені здається, що ці їхні жести є симптомами, але не впевненості, а прихованої, здебільшого невизнаної недуги. Бо якщо ти вважаєш якесь місце своїм, то не мусиш постійно це потверджувати чи демонструвати, адже ти просто там є, як мовчазні араби у «Сторонньому», кучеряві неґри в «Серці темряви» чи різноманітні індійці у «Кімі». Проте колоніальне, тобто географічне, привласнення вимагає таких ствердних модуляцій: ці акценти відіграють роль ознак імперської культури, яка стверджує себе у власних очах, заради самої себе.
Завдяки політичним та історичним чинникам географічна й просторова влада Кіплінґа в «Кімові», на відміну від часової влади європейської метрополійної прози, набуває особливої величі. Вона стає виразником недвозначного політичного вироку Кіплінґа: Індія належить нам, а тому ми можемо розглядати її в такий, здебільшого беззаперечний, покручений і остаточний спосіб. Індія «інша», але важливо, що, попри свій величезний розмір і розмаїття, вона надійно прикріплена до Британії.
Кіплінґ витворює ще один естетично виважений збіг, на який теж слід зважати: злиття «великої гри» Крейтона і безмежної здатності Кіма маскуватися й ризикувати. Кіплінґ їх міцно пов’язує. Перше — це структура політичного нагляду й контролю, друге — на глибшому, цікавішому рівні — це фантазійне бажання людини, якій хочеться думати, що все можливо, що можна бути будь-де і будь-ким. У «Семи стовпах мудрості» Лоуренс Аравійський неодноразово звертається до цієї фантазії, нагадуючи нам, як він, блакитноокий блондин-англієць, пересувався серед пустельних арабів так, ніби був одним із них.
Я називаю це фантазією, бо ніхто (особливо реальне біле й небіле населення колоній) ніколи не забуде — і Кіплінґ, і Лоуренс постійно нагадують нам про це, — що «прикидатися тубільцем» чи брати участь у «великій грі» означає спиратися на перевірений фундамент європейської влади. Де той тубілець, {237} якого хоч раз обдурили блакитно- й зеленоокі кіми та лоуренси, прибравшись у шати шукачів пригод? Сумніваюся, що він існує. Так само не вірю в існування білих чоловіків і жінок, які, живучи у сфері тяжіння європейського імперіалізму, коли-небудь забули б про те, що владна відмінність між білими правителями й тубільними підлеглими абсолютна, що вона тяжіє до незмінності, закорінена в культурну, політичну й економічну реальність.
Кім, позитивний хлопець-герой, який, перевдягнувшись, подорожує всією Індією, переступаючи кордони й хатні пороги, зазираючи в намети й села, навічно відповідальний перед британською владою, представленою «великою грою» Крейтона. Для нас це стало настільки очевидним тому, що після написання «Кіма» Індія все-таки здобула незалежність, так само як після публікації «Іммораліста» Жида і «Стороннього» Камю Алжир виборов незалежність від Франції. Спроба ретроспективно прочитати ці головні твори імперського періоду у їхньому різноголоссі з іншими історіями й традиціями, які проходять контрапунктом до них, прочитати їх у світлі деколонізації не означає ані нехтувати їхньою великою естетичною силою, ані редукувати їх до імперіалістичної пропаґанди. Набагато серйознішою помилкою буде інтерпретація, яка позбавляє їх зв’язків із фактами влади, котрі сформували ці твори й уможливили їхнє існування.
Художній хід Кіплінґа: точний збіг британського контролю над Індією («великої гри») та прихованого бажання Кіма бути з Індією одним цілим, а пізніше прагнення зцілити її, осквернену, — очевидно не виник би без британського імперіалізму. Слід читати цей роман як оприявнення великого кумулятивного процесу, який у завершальні роки XIX сторіччя сягнув свого останнього піку перед індійською незалежністю: з одного боку, нагляд і контроль за Індією, з другого — любов і зачароване замилування кожною дрібничкою. Сам британський імперіалізм уможливив такий збіг політичного впливу й естетичного та психологічного задоволення. Це розумів Кіплінґ, проте чимало його пізніших читачів відмовлялися прийняти таку неприємну, бентежливу правду. У «Кімі» Кіплінґ не просто визнає британський імперіалізм загалом, він визнає імперіалізм у той особливий момент його історії, коли він практично проґавив розгортання динаміки {238} людської та секулярної істини, істини про те, що Індія існувала до приїзду європейців, що саме європейська сила дозволила здобути контроль і що завдяки індійському опору цій силі Індія неминуче виборсається з-під британського підпорядкування.
Сьогоднішнє прочитання «Кіма» відкриває нам великого митця, в якомусь сенсі засліпленого власним розумінням Індії: так яскраво й тонко плутає він побачені на власні очі реалії з уявленням про їхню постійність і сутність. Кіплінґ намагається підкорити романну форму своєму засліпленню. Але велика мистецька іронія полягає в тому, що насправді йому нікого не вдається збити з пантелику, а його спроба використати роман задля своєї мети лише підтверджує його естетичну чесність. Цілком очевидно, що «Кім» не політичний трактат. Найважливіше в цій книжці те, що Кіплінґ обирає форму роману і головного героя, Кіма О’Хару, щоб міцно пов’язати себе з Індією, яку він любив, але якою насправді не міг володіти. Пам’ятаючи про це, можна читати «Кіма» як великий документ доби і як естетичну віху на шляху до ночі з 14 на 15 серпня 1947 року, діти якої зробили так багато для того, щоби ми переглянули своє відчуття багатства нашого минулого та його тривких проблем.






6. Підконтрольний тубілець

Я намагався, з одного боку, зосередитися на тих аспектах чинної європейської культури, якими скористався імперіалізм, коли його успіхи почали примножуватися, а з другого — описати, як європеєць доби імперії не бачив чи не міг побачити того, що він чи вона був (була) імперіалістом, тоді як, парадоксальним чином, за тих самих обставин неєвропеєць сприймав європейця винятково як імперіаліста. За словами Фанона, така європейська цінність, як «об’єктивність... для тубільця завжди спрямована проти нього» [156].
Отже, чи можна говорити про імперіалізм як про явище, настільки закорінене в Європі XIX сторіччя, що воно злилося з культурою як такою? Яке значення має, скажімо, слово «імперіаліст», застосоване до шовіністичних чи кращих із літературних праць Кіплінґа або його сучасників Теннісона і Раскіна? Чи кожен культурний артефакт надається до теоретичного осмислення під таким кутом зору? {239}
Напрошуються дві відповіді. Мусимо сказати: ні, поняття на зразок «імперіалізму» мають здатність до узагальнення, з неприйнятною непевністю приховуючи цікаву неоднорідність західних метрополійних культур. Варто диференціювати різні типи культурних витворів, коли йдеться про їхню роль в імперіалізмі. Наприклад, можна говорити про те, що, попри свої однобокі погляди на Індію Джон Стюарт Мілль більш комплексно і по-просвітницькому підходив до поняття імперії, ніж Карлейль чи Раскін. (Поведінка Мілля у ситуації з губернатором Ейром була принциповою, вартою поваги навіть під кутом зору сьогодення.) Те саме буде справедливим щодо таких митців, як Конрад і Кіплінґ порівняно з Б’юкеном чи Гаґґардом. Заперечуючи ж розгляд культури як частини імперіалізму, не дозволяємо в такий спосіб установити серйозний зв’язок між ними. Уважно аналізуючи культуру й імперіалізм, можна виділити різні форми їхніх стосунків і побачити, що оприявнення зв’язку між ними збагачує і загострює наше прочитання основних текстів культури. Парадоксальність висновку полягає в тому, що європейська культура не була менш складною, менш багатою чи цікавою від того, що підтримувала більшість аспектів імперського досвіду.
Погляньмо на Конрада і Флобера, письменників, які працювали в другій половині XIX сторіччя: перший експліцитно зацікавлений в імперіалізмі, другий імпліцитно занурений у нього. Попри всі відмінності обидва письменники у схожий спосіб виділяють героїв, чия здатність ізолюватися й оточувати себе власноруч створеними структурами нагадує те, що створює колонізатор у центрі керованої ним імперії. Ексел Гейст у «Перемозі» та святий Антоній у «Спокусі святого Антонія» 101 (пізні твори обох авторів) усамітнюються там, де вони яко охоронці магічної повноти охоплюють ворожий світ, котрий геть не опирається їхньому контролю. Проза Конрада представляє довгу історію цих усамітнень: Олмейєр, Куртц на Центральній станції, Джим у Патусані і найприкметніше — Чарльз Ґулд у Сулако. У Флобера після «Пані Боварі» 102 вони повторюються все інтенсивніше.


101 Укр. переклад див.: Флобер Гюстав. Спокуса св. Антонія / Пер. з фр. Ірина Сидоренко // Флобер Гюстав. Твори: У 2 т. — К.: Дніпро, 1987. — Т. 2. — С. 404-528.
102 Укр. переклад див.: Флобер Гюстав. Пані Боварі; Проста душа / Пер. з фр. Микола Лукаш, Михайло Гайдай. — X.: Фоліо, 2005. — 400 с. {240}


Проте, на відміну від Робінзона Крузо на його острові, ці модерні версії імперіаліста, котрий намагається усамітнитися, парадоксальним чином приречені на перешкоди і зволікання, бо те, що вони намагалися зі своїх острівних світів, усе одно проникає туди. Завуальований вплив імперського контролю у Флоберових образах самотньої владності при порівнянні з Конрадовими очевидними репрезентаціями просто вражає.
За законами європейської художньої прози, ці перешкоди імперському проекту виступають реалістичними нагадуваннями про те, що насправді ніхто не може усамітнитися від світу, замкнувшись у приватній версії реальності. Зв’язок із Дон Кіхотом очевидний, як, зрештою, і тяглість інституційних аспектів самої романної форми, що в інтересах корпоративної ідентичності зазвичай дисциплінує й карає індивіда, який збився з правильного шляху. У Конрада, в неприховано колоніальному середовищі його творів, саме європейці спричиняють руйнації, які він потім закутує в наративну структуру і ретроспективно представляє на розсуд європейців — інтерпретуйте й досліджуйте. Це бачимо і в ранньому «Лорді Джимі», і в пізнішій «Перемозі»: ідеалістичний, усамітнений білий чоловік (Джим, Гейст) живе у дещо дон-кіхотівській ізоляції, але до нього вдираються нащадки Мефістофеля, авантюристи, і білий герой-наратор ретроспективно досліджує їхні подальші злочини.
Іншим прикладом може бути «Серце темряви». Аудиторію Марлоу складають англійці, а сам Марлоу пробирається до приватних володінь Куртца як допитливий західний розум, який намагається зрозуміти апокаліптичне одкровення. Більшість інтерпретаторів справедливо зауважують скептицизм Конрада щодо колоніальної справи, проте вони рідко звертають увагу на те, що, розповідаючи про свою африканську подорож, Марлоу повторює й посилює дії Куртца — повертає Африку під європейську гегемонію, історизуючи й наративізуючи її своєрідність. Дикуни, незаймана природа, навіть напозір безглузда «стрілянина у величезний континент» — усе це загострювало потребу Марлоу накреслити ці колонії на імперській мапі та віддати їх всеосяжній темпоральності оповідної історії, попри можливі ускладнення й кружні шляхи.
Історичними відповідниками Марлоу могли би бути сер Генрі Мейн і сер Родерік Мурчисон, уславлені ґрандіозним {241} культурним і науковим внеском, який неможливо зрозуміти поза імперським контекстом. Визначне дослідження Мейна «Давнє право» (1861) присвячене структурі права у примітивному патріархальному суспільстві. Це право наділяло привілеями фіксований «статус» і не могло модернізуватися, доки не відбувся перехід до «договірних» засад. Мейн дивовижним чином передбачає історію переходу Європи від «суверенного» до адміністративного нагляду, описану Фуко у праці «Наглядати і карати» 103. Відмінність полягає в тому, що для Мейна імперія була ніби лабораторією для обґрунтування цієї теорії (для Фуко доказом є спроектований Ієремією Бентамом паноптикум, що використовувався як європейський виправний заклад): коли його призначили офіційним членом Ради королівського намісника в Індії, Мейн розглядав своє тимчасове перебування на Сході як «тривалу екскурсію». Він воював з утилітаристами в питаннях масштабної реформи індійського законодавства (до якого він написав двісті документів) і своїм завданням вважав ідентифікацію та збереження індійців, яких можна було врятувати від «статусної» і перевести до договірної системи британської політики (що й було зроблено з дбайливо виплеканими елітами). У «Сільських спільнотах» (1871) та пізніше у Рідівських лекціях Мейн окреслив теорію, неймовірно подібну до Марксової. Індійський феодалізм, поставлений під питання британським колоніалізмом, — це неодмінна стадія розвитку; з часом, на його думку, феодал закладе фундамент для приватної власності й дозволить виникнути прототипові буржуазії.


103 Укр. переклад див.: Фуко Мішель. Наглядати й карати: Народження в’язниці / Пер. з фр. Петро Таращук. — К.: Основи, 1998. — 392 с.


Не менш дивовижна фігура — Родерік Мурчисон — був солдатом, котрий став геологом, географом і чиновником Королівського географічного товариства. Роберт Стаффорд у захопливому дописі про життя й кар’єру Мурчисона спостеріг: зважаючи на його військове минуле, безапеляційний консерватизм, надмірну самовпевненість і волю, величезний науковий і власницький запал, його ставлення до своєї праці геолога неминуче перетворилося на поведінку загарбницької армії, чиї кампанії збільшують владу і ґлобальний засяг Британської імперії [157]. І в самій Британії, і в Росії, Європі, і в їхніх {242} географічних антиподах — Африці та Індії, — Мурчисон був імперією в дії. «Дотепер головними пристрастями англійця, як і в часи Релі та Дрейка, залишаються подорожі та колонізація», — сказав він одного разу [158].
Отже, у своїх історіях Конрад відтворює імперський жест загарбування фактично цілого світу і, представляючи його здобутки, підкреслює його нездоланну іронію. Конрадове історичне бачення відкидає інші історії, присутні в оповіді, динаміка цього бачення утверджує Африку, Куртца і Марлоу, попри їхню засадничу своєрідність, як об’єкти вищого західного (хоч і визнано проблематичного) визначального розуміння. Хоча, як я вже казав, оповідь Конрада охоплює багато того, що уникає вираження: джунґлі, зневірених тубільців, велику ріку, величне, невимовно похмуре африканське життя. У другому з тих двох випадків, коли тубілець щось розбірливо проказує, він устромляє свою «нахабну чорну голову» в двері, щоб повідомити про смерть Куртца, ніби тільки європейський привід міг надати африканцю достатню підставу зв’язно говорити. Крім визнання сутнісної відмінності Африки, для розповіді Марлоу африканський досвід — це подальше підтвердження світової важливості Європи. Цілісне значення Африки зменшується, наче зі смертю Куртца вона знову повернулася до чорноти, яку він намагався перемогти силою своєї імперської волі.
Від тогочасних читачів Конрада ніхто не чекав запитань чи занепокоєння з приводу долі тубільців. Значення мало тільки те, як усе це розуміє Марлоу, адже без його зважено вибудуваного наративу не існує історії, яку варто переповідати, вигадки, в яку варто вірити, авторитета, з яким варто проконсультуватися. Це позиція всього за крок від оцінки бельгійським королем Леопольдом Міжнародної асоціації Конґо, яка «безкорисливо впродовж тривалого часу сприяла шляхетній справі проґресу» [159] і яку 1885 року один її прихильник описав як «найшляхетнішу і найбільш саможертовну схему розвитку Африки з будь-коли запропонованих».
Критикуючи Конрада (мовляв, він був расистом, який повністю здегуманізував африканське корінне населення), Чінуа Ачебе недостатньо наголошує на тих рисах ранньої творчості Конрада, які унаочнюються й підкреслюються в його пізніших книжках, як-от «Ностромо» і «Перемога», де не йдеться про {243} Африку [160]. У «Ностромо» історія Костаґуани — це нещадна історія білої родини з претензійними планами і суїцидальними нахилами. Ні місцеві індіанці, ні панівний клас іспанців на Сулако не можуть запропонувати альтернативного погляду: Конрад ставиться до них з тією самою співчутливою зневагою, для нього це така сама екзотика, як африканські неґри чи селяни Південно-Східної Азії. Зрештою, аудиторія Конрада складалася з європейців, а його проза не проблематизувала, а підтверджувала цей факт і посилювала його усвідомлення, у такий спосіб, хоч як це парадоксально, вивільнюючи власний в’їдливий скептицизм письменника. Схожі процеси відбуваються і з Флобером.
Попри свою витонченість і розгалуженість, інклюзивні культурні форми, які стосуються периферійних неєвропейських середовищ, очевидно ідеологічні й вибіркові (навіть репресивні), коли йдеться про «тубільців». Так само мальовничий колоніальний живопис XIX сторіччя, попри його «реалізм» [161], ідеологічний і репресивний: він дієво притлумлює Іншого, реконституює відмінність як ідентичність, репрезентує і панує над володіннями, позначеними не інертними жителями, а окупаційною владою. Що опиралося таким відверто імперським наративам, як, скажімо, наратив Конрада, і чи щось узагалі опиралося — ось цікаве питання. Чи мало тяглість консолідоване бачення Європи? Чи в самій Європі воно було непереборним і не мало опору?
Як показують А. П. Торнтон, Портер і Гобсон, європейський імперіалізм насправді створив європейську опозицію між серединою і кінцем XIX сторіччя [162]. Чимало і конкретних осіб, і представників суспільних рухів поважали, наприклад, аболіціоністів, Ентоні Троллопа та Ґолдвіна Сміта. Проте діячі на зразок Фруда, Ділька і Сілі представляли, безперечно, потужнішу й успішнішу імперську культуру [163]. Стівен Нейл у своїй книжці «Колоніалізм і християнське місіонерство» пише про те, що хоча впродовж XIX сторіччя місіонери діяли як агенти якої-небудь імперії, іноді їм удавалося запобігти найгіршим колоніальним перегинам [164]. Правда й те, що деяким тубільцям європейці принесли модерні технологічні зміни — парові двигуни, телеграф і навіть освіту. Ці блага пережили колоніальний період, але це не означає, що вони не мали неґативних аспектів. {244} Проте непереборною реальністю, основною реальністю в культурі імперіалізму залишається дивовижна чистота імперських пошуків, як у «Серці темряви», де Марлоу визнає, що завжди відчував потяг заповнювати великі білі плями на мапі. Своєю імпульсивністю цей жест нагадує справжніх дослідників та імперіалістів — Родса, Мурчисона і Стенлі. Він не применшує суперечливої влади імперіалізму, продовженої в колоніальній зустрічі. Конрад акцентує цю реальність не лише в змісті, а й у формі сімнадцятисторінкового звіту Куртца Товариству заборони дикунських звичаїв. Мета — цивілізувати і принести світло в темні кутки — водночас і антитетична, і логічно еквівалентна реальним діям: прагненню «винищити брутальну худобу», яка не захоче колаборувати чи плекатиме ідеї опору. На Сулако Ґулд очолює шахту і рівночасно задумує висадити підприємство в повітря. Немає потреби у зв’язках: імперське бачення уможливлює воднораз і життя, і смерть тубільців.
Проте, звісно, змусити всіх тубільців зникнути було неможливо. Фактично вони дедалі більше вдиралися до імперської свідомості. Тому з’явилися схеми, як відокремити тубільців — африканців, малайців, арабів, берберів, індійців, непальців, яванців, філіппінців — від білих за расовими й релігійними критеріями, а тоді відтворити їх такими, що потребують європейської присутності — колонії або дискурсу господаря, — яка поставила б їх на місце і примусила до праці. Отже, з одного боку, прозу Кіплінґа можна розглядати під кутом зору позиціонування індійця як істоти, котра очевидно потребує британської опіки, одним із аспектів якої є наратив: він огортає, а тоді асимілює Індію, позаяк без Британії Індія просто щезне у власній корупції й недорозвинутості. (Тут Кіплінґ повторює відомі погляди Джеймса, Джона Стюарта Мілля й інших утилітаристів у часи, коли ті працювали в Індія-хаузі 104) [165].


104 Департамент управління Британською Індією, його напівнеформальна назва походить від назви будинку, в якому він був розташований. Згодом Індія-хауз, Канада-хауз тощо перетворилися на посольства відповідних країн у Великій Британії.


З другого боку, тут помітна тінь дискурсу колоніального капіталізму, закоріненого в ліберальній політиці вільної торгівлі, що також постала з євангелічної літератури. Згідно з нею, {245} наприклад, лінивий тубілець знову виступає як істота, природна зіпсутість і розхлябаний характер якої потребують європейського повелителя. Підтвердження цьому подибуємо у спостереженнях колоніальних правителів на зразок Ґальєні, Юбера Ліоте, лорда Кромера, Г’ю Кліффорда і Джона Боурінґа: «Він має великі руки і гнучкі пальці ніг, натреновані в лазінні по деревах та інших різноманітних активних заняттях... Його враження скороминущі, у його пам’яті не залишається майже нічого з теперішніх чи минулих подій. Запитайте про його вік, і він не зможе відповісти. Ким були його предки? Він не знає і йому байдуже... Головна його вада — це неробство, в ньому ж полягає і його щастя. Коли необхідність змушує його до праці, він робить це неохоче» [166]. А ще в монографічній доскіпливості колоніальних науковців, наприклад в історика економіки Клайва Дея, який написав 1904 року: «На практиці виявилося, що стимулювати до праці тубільне [яванське] населення, апелюючи до бажання вдосконалити себе чи підняти життєві стандарти, неможливо. Лише негайне матеріальне задоволення може висмикнути їх із їхньої лінивої рутини» [167]. Такі описи перетворювали тубільців і їхню працю на товар, замовчуючи реальні історичні умови й відмітаючи факти важкого труда та опору [168].
Проте подібні оцінки відкидали, приховували і замовчували ще й реальну владу спостерігача, який лише завдяки цій владі та її альянсу з духом «світової історії» міг говорити про реальність корінних народів ніби з невидимої надоб’єктивної позиції, використовуючи порядок і жарґон нових наук, щоб витіснити точку зору «тубільців». Наприклад, Роміла Тапар зауважує:

Історія Індії перетворилася на один із засобів пропаґанди цих інтересів. Традиційні індійські історичні твори, які наголошували на історичних біографіях і хроніках, переважно іґнорувалися. Європейські твори з індійської історії були спробами створити нову історичну традицію. Історіографічна модель минулого Індії, яка сформувалася протягом колоніального періоду — XVIII і XIX сторіч, — очевидно була подібна до моделей, що постали в історіях інших колоніальних суспільств [169].

Не лише речники британського та французького урядів, а й опозиційні мислителі на зразок Маркса й Енґельса були здатні на такі заяви: обидва політичні табори покладалися, скажімо, на колоніальні документи, цілком кодифікований дискурс {246} орієнталізму та погляди Геґеля на Орієнт і Африку як на статичний, деспотичний реґіон, іррелевантний світовій історії. Коли 17 вересня 1857 року Енґельс назвав алжирських маврів «несміливими» внаслідок постійного гноблення і відзначив, що вони таки «зберегли свою жорстокість і мстивість; а в моральному сенсі стоять дуже низько» 105 [170], він просто повторив французьку колоніальну доктрину. Однаковим робом Конрад послуговувався колоніальними історіями про лінивих тубільців, а Маркс і Енґельс будували на них свої теорії орієнтального невігластва й забобонів. Це другий аспект мовчазного імперського бажання, адже якщо невідступно реальних тубільців перетворювати з залежних істот на нижчий ґатунок людства, то й колонізатор перетвориться на невидимого писця, який пише звіти про Іншого, наполягаючи водночас на їхній науковій неупередженості та (як зауважила Кетрин Джордж [171]) на поступовому поліпшенні умов і звичаїв і на вдосконаленні самих примітивних народів у результаті їхнього контакту з європейською цивілізацією [172].
Отже, на злеті високого імперіалізму на початку XX сторіччя спостерігаємо ситуацію злиття, з одного боку, історизаційних кодів європейського дискурсивного письма, яке постулює світ, відкритий до транснаціонального об’єктивного дослідження, а з іншого — широко колонізованого світу. Об’єктом такого консолідованого бачення завжди стає або жертва, або надзвичайно невільна фігура, якій, попри її численні чесноти, послуги чи досягнення, постійно загрожують жорстокі покарання, фігура, онтологічно вилучена, бо не володіє майже жодними якостями переможного чужинця, дослідника й цивілізатора. Від колонізатора цей об’єднуючий апарат вимагає неослабної підтримки. Своїй жертві імперіалізм пропонує альтернативу — служити або бути знищеною.


105 Уривки з довідки Енґельса «Алжир» для «New American Encyclopaedia» (1858. — T. I).






7. Камю та французький імперський досвід

Проте не всі імперії були однаковими. На думку одного з найвідоміших істориків Французької імперії, вона хоч і цікавилася прибутком, плантаціями й рабами не менше Британської, та її {247} стимулом був «престиж» [173]. Її численні території, здобуті (а часом і втрачені) впродовж трьох сторіч, були осяяні її «духом», що й сам походив від французького «vocation superieure» 106 — за словами Робера Делавіня та Шарля Андре Жульєна, упорядників захопливої праці «Деміурги заморської Франції» [174]. Їхній перелік починається від Шамплена і Рішельє й охоплює таких грізних губернаторів колоній, як завойовник Алжиру Бюжо, засновник Французького Конґо Бразза, приборкувач Мадаґаскару Ґальєні та Ліоте, котрий разом із британцем Кромером вважається найвидатнішим європейським правителем арабів-мусульман. Тут майже ніщо не нагадує британське «відомче бачення», натомість відчувається індивідуальний стиль «французькості» в амбітній справі асиміляції.


106 Вищого покликання (фр.).


Той факт, що це, можливо, тільки французьке самосприйняття, насправді не має значення, бо рушійною силою виправдання територіальних завоювань до них, впродовж і після них були послідовність і систематичність закликів. Коли Сілі (1885 року його знамениту книжку переклали французькою, нею захоплювалися та обговорювали) сказав, що Британську імперію було здобуто «ненароком», він лише описав ставлення, вельми відмінне від ставлення до імперії тогочасних французьких письменників.
Франко-прусська війна 1870 року, як доводить Аґнес Мерфі, безпосередньо спричинилася до розростання французьких географічних товариств [175]. Відтак географічне знання й дослідження почало асоціюватися з дискурсом (і надбанням) імперії, а в зрослій популярності діячів на кшталт Ежена Етьєна (засновника Ґруп Колоніаль 1892 року) можна добачити піднесення статусу французької імперської теорії чи не до точної науки. Згідно з Жирарде, після 1872 року еліта французької держави вперше сформулювала чітку політичну доктрину колоніальної експансії. Між 1880 і 1895 роками французькі колоніальні володіння збільшилися від 1 до 9,5 млн. кв. км та від 5 до 50 млн. тубільного населення [176]. На Другому міжнародному конґресі географічних наук 1875 року, який відвідали президент Республіки, мер Парижа та прем’єр-міністр, у своїй вступній промові адмірал Ля Ронсьєр Ле Нурі окреслив головну ідею {248} цих зборів: «Панове, Провидіння диктує нам обов’язок пізнавати землю і захоплювати її. Цей верховний наказ — одне з насущних зобов’язань, закарбоване в нашому розумі і в наших діях. Географія — наука, яка надихає нас на таку величну відданість і в ім’я якої ми принесли чимало жертв, — стала філософією землі» [177].
Соціологія (під впливом Ле Бона), психологія (започаткована Леопольдом де Соссюром), історія і, звісно, антропологія розквітли після 1880 року. Більшість із них досягали кульмінації на Міжнародних колоніальних конґресах (1889, 1894 років та ін.) або спеціальних зібраннях (наприклад, Міжнародний конґрес колоніальної соціології 1890 року або Конґрес етнографічних наук у Парижі 1902 року). Цілі світові реґіони стали об’єктами наукової колоніальної уваги. Реймонд Беттс згадує, що «Revue internationale de sociologie» присвятило свій річний огляд 1900 року Мадаґаскару, а 1908 року — Лаосу й Камбоджі [178]. Ідеологічна теорія колоніальної асиміляції, розпочата за часів Революції, зазнала краху, а французькі імперські стратегії почали керуватися теоріями расових типів: примітивні, нижчі, перехідні та вищі раси за Ґюставом Ле Боном, або філософія чистої сили за Ернестом Сейєром, або систематика колоніальної практики за Альбером Сapрo та Полем Леруа-Больє, або принцип домінування за Жулем Арманом [179]. Згідно з ними, тубільців і їхні землі не слід розглядати як сутності, які можуть стати французькими. Їх тлумачили як власність, яка засадничо потребує сепарації та підкорення, хоч це й не заважало mission civilisatrice. Вплив Фуйє, Клозеля та Жирана перетворив подібні ідеї на мову, а в самих імперських володіннях на практику, яка дуже нагадувала науку керування підкореними, за чиї природні ресурси, землі й долі відповідала Франція. У кращому разі стосунки Франції з Алжиром, Сенеґалом, Мавританією, Індокитаєм можна було назвати об’єднанням шляхом «ієрархічного партнерства», як це доводить Рене Моньє у своїй праці «Соціологія колоній» [180]. Однак Беттс справедливо зазначає: попри це, теорія «імперіалізму прийшла без запрошення, а завдяки силі і, зрештою, незважаючи на всі величні доктрини, вона була успішною, лише доки діяв цей ultima ratio 107» [181].


107 Вирішальний арґумент {лат.). {249}


Порівнявши дискусію про імперію у французькому середовищі з реаліями імперського завоювання, ми будемо приголомшені численними суперечностями й парадоксами. Прагматичні міркування завжди були прероґативою діячів на зразок Ліоте, Ґальєні, Федерба та Бюжо — генералів, губернаторів, адміністраторів колоній — діяти, застосовуючи силу і драконівські методи. Такі політики, як Жуль Феррі, котрі формулювали імперську політику після (і під час) цих дій, зберегли за собою право постулювати цілі, які обмежували тубільців, як-от: «la gestion meme et... la defense du patrimoine nationale» 108 [182]. Лобісти і ті, кого ми сьогодні називаємо публіцистами — від романістів і шовіністів до консервативних філософів, однозначно пов’язували французьку імперію з французькою національною ідентичністю, її блиском, цивілізаційною енерґією, особливим географічним, соціальним та історичним розвитком. Усе це анітрохи не нагадувало, не відповідало щоденному життю в Алжирі, Ґабоні, на Мартиніці чи Мадаґаскарі і було, м’яко кажучи, обтяжливим для тубільців. До того ж інші імперії — німецька, голландська, британська, бельгійська, американська — змагалися з Францією, нав’язуючи їй тотальну війну (як, наприклад, у Фашоді 109), ведучи переговори (як у 1917-1918 роках в Аравії), погрожуючи їй або наслідуючи її [183].


108 Пряме управління та... захист національного надбання (фр.).
109 У Фашоді (Єгипетський Судан) 18 вересня 1898 року сталася кульмінація територіальних суперечок в Африці між Францією та Британією.


В Алжирі, незважаючи на суперечливу політику французького уряду від 1830 року, тривали невідворотні процеси перетворення його на французьку територію. Спочатку в корінного населення відібрали землю й будинки; потім французькі поселенці перебрали контроль над лісами коркових дерев і родовищами мінералів. Згодом, як пише про Аннабу (колишню Бону) Девід Прохаска, «вони витіснили алжирців і заселили Бону [та інші такі місця] європейцями» [184]. Впродовж кількох десятиріч після 1830 року економікою керував «награбований капітал», кількість корінного населення зменшилася, а кількість поселенців зросла. Виникла подвійна економіка: «Європейську економіку загалом можна прирівняти до капіталістичної економіки, базованої на компаніях, тоді як економіка Алжиру нагадує {250} базарно орієнтовану, докапіталістичну економіку» [185]. Отже, поки «Франція відтворювала себе в Алжирі» [186], алжирців змарґіналізували та прирекли на бідність. Прохаска порівнює оцінку ситуації в Боні французького colon (колоніста) з позицією алжирського патріота, чия версія подій в Аннабі «нагадує тлумачення Бони французькими істориками, тільки перекинуте догори ногами» [187].

Ще й на додаток до всього Луї Арно проголошує успіхи французів у Боні на тлі гармидеру, який залишили по собі алжирці. „Старе місто“ треба зберегти недоторканим „не тому, що воно брудне“, а тому що „лише так воно дозволить відвідувачам... краще зрозуміти велич і красу того, чого досягли французи в цій країні і в цьому доти спустошеному, безплідному місці, фактично позбавленому природних ресурсів“, у цьому „маленькому потворному арабському селищі з населенням ледве півтори тисячі людей“ [188].

Не дивина, що Х’сен Дердур у своїй книжці про Аннабу розділ про Алжирську революцію 1954-1962 років назвав так: «Алжир, в’язень ґлобального концентраційного табору, вщент руйнує колоніалізм і виборює свободу» [189].
За 30 кілометрів від Бони розташовано селище Мондові, засноване 1849 року «червоними» робітниками. Уряд висилав їх із Парижа (щоб позбутися політично небезпечних елементів) і дарував землю, експропрійовану в алжирського корінного населення. Дослідження Прохаски показує, що Мондові розвивалося як виноробське передмістя Бони. 1913 року там народився Альбер Камю, син «іспанської прибиральниці та французького винороба» [190].
Камю єдиний серед авторів Французького Алжиру, кого заслужено можна вважати письменником світового рівня. Як це було з Джейн Остін сторіччям раніше, з творів Камю, сказати б, «випали» такі очевидні імперські реалії, залишився тільки відокремлений етос універсальності й гуманізму, геть не узгоджений з описами географічних місць, достатньо помітними в їхніх творах. Фанні утримує одночасно і Менсфілд парк, і антиґуанську плантацію; Франція утримує Алжир і тим самим наративним хапом — приголомшливо екзистенційну ізоляцію Мерсо.
Камю надзвичайно важлива фігура у потворному колоніальному вихорі деколонізаційних митарств Франції XX сторіччя. {251} Він вельми пізня імперська постать, яка не тільки пережила розквіт імперії, а й дотепер існує як «універсалістичний» письменник, закорінений у забутому нині колоніалізмі. Ще цікавіший його ретроспективний стосунок із Джорджем Орвеллом. Письменницька слава Камю і Орвелла постала разом із проблемами, які вийшли на передній план у 1930-1940 роках: фашизм, громадянська війна в Іспанії, опір фашистському наступу, питання бідності й соціальної несправедливості з позицій соціалістичного дискурсу, взаємини між письменником і політикою, роль інтелектуала. Обидва здобули визнання завдяки чіткості й відвертості власного стилю (тут варто пригадати, що Ролан Барт у «Нульовому ступені письма» (1953) окреслив стиль Камю як «écriture blanche» 110 [191]) та непідробній прозорості своїх політичних формулювань. У повоєнну добу письменники вступили вже не так успішно. Одне слово, обидва стали цікавими посмертно, позаяк сьогодні видається, що їхні розповіді стосуються ситуацій, які по уважному розгляді набувають геть відмінного забарвлення. Орвеллівські прозові дослідження британського соціалізму отримали пророчий характер (якщо вони вам подобаються, і симптоматичний, якщо навпаки) у світлі полеміки навколо «холодної війни». Повістування Камю про опір та екзистенційне протистояння, які колись здавалися протидією й опозицією до смерті й нацизму, зараз надаються до прочитання як частина дискусії про культуру й імперіалізм.


110 Біле письмо (фр.).


На Орвелла, попри доволі переконливу критику його соціальних поглядів Реймондом Вільямсом, реґулярно пред’являють права і ліві, і праві інтелектуали [192]. Був він неоконсерватором, який випередив свій час, як стверджує Норман Подгорец, чи героєм лівиці, як переконливіше доводить Крістофер Гітченс? [193] Камю трохи менше надається до використання в теперішніх англо-американських інтересах, однак у дискусіях про тероризм і колоніалізм на нього посилаються як на критика, політичного мислителя й видатного письменника [194]. Приголомшлива паралель між Камю та Орвеллом полягає в тому, що обидва вони стали зразками у своїх культурах. Хоча важливість обох походить із їхнього рідного контексту, вона видається такою, що долає його безпосереднє тяжіння. Наприкінці {252} дотепної демістифікації Камю Конором Крузом О’Брайєном у книжці, яка багато в чому суголосна розвідці Реймонда Вільямса з серії «Сучасні майстри» про Орвелла (і була написана для тієї ж таки серії), цілком гармонійно звучить саме ця нота.

Мабуть, жоден європейський письменник того часу не залишив такого глибокого сліду в уяві і водночас у моральній та політичній свідомості свого й наступних поколінь. Він був надзвичайно європейським, бо належав до пограниччя Європи й усвідомлював небезпеку. Своєю чергою, небезпека вабила його. Він відкинув її, але не без боротьби.
З усіх письменників, навіть порівняно з Конрадом, він найрепрезентативніший щодо західної свідомості й сумління у стосунку до неєвропейського світу. Розвиток цих стосунків — під посиленим тиском і в посилюваних стражданнях — став внутрішньою драмою його творчості [195].

Проникливо і навіть безжально оприявнюючи зв’язки між найвідомішими романами Камю та колоніальною ситуацією в Алжирі, О’Брайєн звільняє його від відповідальності. Є певна зверхність в О’Брайєновому означенні Камю як людини, котра належала до «пограниччя Європи». Будь-хто, хоч трохи обізнаний із Францією, Алжиром і Камю — а О’Брайєн напевне знає чимало, — не сформулював би колоніальний зв’язок як зв’язок між Європою та її пограниччям. І Конрад, і Камю не просто носії досить невизначеної «західної свідомості», а радше представники західного панування у неєвропейському світі. Конрад бездоганно реалізує це абстрактне положення у своєму есе «Географія та деякі дослідники», де прославляє британське дослідження Арктики. Завершує він прикладом із власної «бойової географії»: «тицьнувши пальцем кудись усередину тоді ще білого серця Африки, я заявив, що одного дня я туди поїду» [196]. Звісно, пізніше він іде туди, реконструюючи цей учинок у «Серці темряви».
Західний колоніалізм, що його О’Брайєн і Конрад так старанно намагаються описати, — це передусім проникання поза європейські рубежі, в серце іншого географічного тіла. Крім того, він характерний не для аісторичної «західної свідомості... у стосунку до незахідного світу» (більшість африканських чи індійських тубільців вважали, що їхній тягар пов’язаний не з «західною свідомістю», а радше з такими особливими колоніальними {253} практиками, як рабство, експропріація землі, жорстокі війська), а для ретельно сконструйованих взаємин, у яких Франція і Британія назвали себе «Заходом» візаві підкорених менших народів із надзвичайно недорозвинутого й інертного «незахідного світу» [197].
Коли О’Брайєн досліджує Камю як реального митця, котрий страждає через важкий вибір, у його загалом критичному аналізі цього письменника з’являються трикрапки й скорочення. На відміну від Сартра та Жансона, які, згідно з О’Брайєном, досить легко вибрали опозицію французькій політиці під час Алжирської війни, Камю народився й виховувався у Французькому Алжирі, його родина залишалася там після того, як він перебрався до Франції. Його участь у боротьбі з ФНВ 111 була питанням життя і смерті. Звичайно, до цього моменту можна з певністю погодитися з твердженнями О’Брайєна. Але важче прийняти те, як О’Брайєн підносить труднощі Камю до символічного рангу «західної свідомості» — вмістилища, звільненого від усього, за винятком його здатності до чутливості та рефлексії.
Згодом О’Брайєн рятує Камю зі складної ситуації (в яку сам його і поставив), наголошуючи на привілеї його індивідуального досвіду. Подібна тактика мала б викликати в нас якусь симпатію, адже хоч якою невдатною була колективна природа поведінки французьких колоністів в Алжирі, немає підстав обтяжувати цим Камю. Втім, його цілком французьке виховання в Алжирі (добре описане в біографії Герберта Лоттмана) [198] не завадило Камю написати відомий передвоєнний репортаж про злидні цієї землі здебільшого як наслідок французького колоніалізму [199]. Тут маємо моральну людину в аморальній ситуації. І в «Сторонньому», і в «Чумі», і в «Падінні» Камю зосереджується на особистості в соціальному оточенні. Він високо цінує самоусвідомлення, позбавлену ілюзій зрілість і моральну твердість у скрутній ситуації.


111 Фронт національного визволення- заснована 1954 року організація, яка була провідною силою в алжирській війні за незалежність проти Франції (1954 — 1962). Надалі одинока леґальна партія Алжиру впродовж 1962-1989 років.


Однак слід підкреслити три методологічні позиції. По-перше, треба дослідити й деконструювати вибір Камю географічного оточення для «Стороннього» (1942), «Чуми» (1947) та {254} його надзвичайно цікавої групи оповідань, зібраних під назвою «Вигнання і царство» (1957). Чому Алжир став локалізацією наративів, які завжди відсилали (в перших двох випадках) до Франції загалом і Франції під нацистською окупацією зокрема? О’Брайєн чи не найпроникливіше зауважує, що цей вибір не безневинний, що історії (наприклад, суд над Мерсо) сповнені або прихованого, або несвідомого виправдання французького правління, або ідеологічної спроби його прикрасити [200]. Однак, намагаючись нав’язати тяглість між Камю як окремим митцем і французьким колоніалізмом в Алжирі, слід запитати, чи самі його наративи пов’язані з попередніми і відвертіше імперськими французькими наративами, чи користають вони з них. Розширивши історичну перспективу від Камю — єдиного привабливого письменника 1940-1950 років — до сторічної французької присутності в Алжирі, ми могли б краще зрозуміти не лише форму й ідеологічне значення його наративів, а й те, якою мірою його твори змінюють природу французької діяльності в тій країні, апелюють до неї, посилюють і точніше відображають її.
Друга методологічна позиція стосується типу фактів, потрібних для такої ширшої оптики, та пов’язаного з цим питання особи інтерпретатора. Європейський критик з історичним нахилом швидше за все повірить, що Камю репрезентує трагічно знерухомлену французьку свідомість періоду європейської кризи, яка наближалася до одного зі своїх великих вододілів. Однак Камю, здається, вважав, що колоніальні насадження можна врятувати і що вони можуть існувати й після 1960 року (рік його смерті). Він просто історично помилявся, бо французи залишили свої володіння й усі претензії на Алжир за якихось два роки по тому. Позаяк його творчість, певна річ, покликається на сучасний йому Алжир, Камю загалом цікавить реальний стан франко-алжирських стосунків, а не перебіг драматичних змін їхньої тривалої історії. За кількома винятками, він завжди іґнорує або не зважає на історію, чого ніколи не зробив би алжирець, для якого французька присутність виглядала як щоденні силові вправи. Тому алжирець відверто сприймає 1962 рік як кінець тривалої нещасливої доби в історії, яка почалася з приходом французів 1830 року, і як урочисту інауґурацію нового історичного етапу. Отже, романи Камю можна інтерпретувати {255} у відповідний спосіб як втручання в історію французьких зусиль в Алжирі, які робили і зберігали його французьким, а не як романи, які розповідають про умонастрій їхнього автора. Тоді, щоб повніше зрозуміти змагання між алжирським націоналізмом і французьким колоніалізмом, варто порівняти інкорпорування алжирської історії та припущення щодо неї Камю з історіями, які написали алжирці після здобуття незалежності. І буде коректніше розглядати творчість Камю як історично пов’язану одночасно з самою французькою колоніальною авантюрою (адже він вважає, що це щось постійне) та з абсолютним неприйняттям алжирської незалежності. Ця алжирська перспектива здатна розблокувати і звільнити ті аспекти, що їх сам Камю приховував, сприймав як даність або заперечував.
І останнє, коли йдеться про надзвичайно концентровані тексти Камю, визначальну методологічну цінність мають подробиці, наполегливість і терпіння. Існує читацька тенденція асоціювати романи Камю з французькими романами про Францію. Причиною тому не тільки їхня мова й форми, успадковані, схоже, від таких відомих попередників, як «Адольф» Констана і «Три повісті» Флобера, а й те, що вибір письменником Алжиру як місця дії здається несуттєвим порівняно з нагальними моральними проблемами, представленими у цих романах. Отже, майже через пів сторіччя після їхньої першої публікації романи Камю прочитують як притчі про становище людини. Так, Мерсо справді вбиває араба, але цей араб безіменний і ніби позбавлений історії, не кажучи вже про батька й матір. Правда також, що араби в Орані помирають від чуми, але й вони безіменні, тоді як Ріє і Тару виходять на перший план. Звісно, можна сказати, що ці тексти варто читати заради захованих у них багатств, а не заради вилученого звідти (якщо взагалі було щось вилучене). Однак я наполягаю, що в романах Камю можна віднайти те, від чого їх, здавалося б, було звільнено, — подробиці вельми очевидного французького імперського завоювання, яке почалося 1830 року, тривало впродовж усього життя Камю і спроектувалося на композиційну структуру його текстів.
У цій відновній інтерпретації мені не йдеться про помсту. Як не йдеться і про те, щоби post factum звинуватити Камю в приховуванні у своїй художній прозі окремих фактів про Алжир, які {256} він намагався прояснити, наприклад, у різноманітних нарисах, зібраних в «Алжирських хроніках». Я хочу подивитися на прозу Камю як на елемент методично конструйованої Францією політичної географії Алжиру, над якою працювали багато поколінь; ясніше розгледіти в ній захопливий опис політичної й інтерпретативної боротьби за те, щоб представити саму територію, заселити її і заволодіти нею — і все це тоді, коли британці покидали Індію. Дивовижно запізніла, дещо обеззброєна колоніальна чутливість сформувала письмо Камю і засобами реалістичного роману (що його найвеличніші досягнення в Європі вже залишилися далеко позаду) — через його зміст і форму — зробила імперський хід.
Як locus classicus я використаю епізод із фінального фраґмента «Зрадливої жінки» 112, коли головна героїня Жанін безсонної ночі залишає свого чоловіка в ліжку в маленькому готелі в алжирській провінції. Він був перспективним студентом-юристом, а став комівояжером.


112 Укр. переклад див.: Камю Альбер. Зрадлива жінка / Пер. з фр. М. Тютюнник // Камю Альбер. Вибрані твори: У 3 т. — X.: Фоліо, 1996. — Т. 1: Проза.


Після тривалої і виснажливої автобусної подорожі подружжя прибуває до пункту призначення, де він обходить своїх арабських клієнтів. Під час цієї подорожі Жанін вражає мовчазна пасивність і незрозумілість корінних алжирців: їхня присутність скидається на ледь помітний природний факт, який вона, заглиблена у свої внутрішні проблеми, раніше майже не помічала. Покинувши готель і сонного чоловіка, вона зіткнулася з нічним вартовим, який заговорив до неї арабською, а вона, здається, не розуміє цієї мови. Кульмінацією історії стає дивовижний, майже пантеїстичний зв’язок, який Жанін встановлює з небом і пустелею. На мою думку, Камю явно прагнув представити стосунки жінки й географії в сексуальному ключі, як альтернативу до її майже згаслих стосунків із чоловіком, звідси згадана в назві роману зрада.

Її кружляло разом із ними [зірками-«мандрівними вогниками»], і цей непорушний танець занурював її потроху в сокровенні глибини її єства, де тепер бажання змагалися з холодом. Зірки падали одна по одній і згасали серед каміння пустелі, і щоразу Жанін усім своїм єством усе більше відкривалася назустріч ночі. Вона дихала, вона забула про холод, про тягар буття, про своє безглузде {257} й застійне існування, про виснажливий страх перед життям [le poids des êtres, la vie dementé ou figée, la longue angoisse de vivre et de mourir]. Нарешті, по стількох роках шаленої гонитви, коли вона без мети бігла вперед, гнана страхом, вона могла зупинитися й перепочити. Здавалося, вона віднайшла своє коріння, і нові соки вливалися в її тіло, що вже не тремтіло. Притиснувшись животом до парапету і подавшись усім тілом вперед, до неба, яке пливло над головою, вона чекала, доки вгамується також її збуджене серце і спокій запанує в ній. Останні сузір’я, скинувши грона своїх вогнів, що ковзнули кудись униз до самісінького краю пустелі, непорушно застигли в небі. І тоді хвилі мороку поволі й нестерпно лагідно захлюпнули Жанін, вилили з неї холод, почали неквапливо здійматися з темних глибин її єства і невтримним потоком ринули через вінця, зірвавшись з її уст протяглим стогоном [l’eau de la nuit... monta peu à peu du centre obscur de son être et deborda en flots ininterrompus jusqu’à sa bouche pleine de gemissements]. За мить небо розпростерлося над Жанін, що впала на холодну землю [201].

Це створює ефект позачасовості, в яку Жанін тікає від убогого наративу свого теперішнього життя, вступаючи у згадане в назві збірки царство або, як сказав Камю в примітці, яку він хотів додати у наступних виданнях книжки, «у царство... [яке] відповідає певному вільному й оголеному життю і яке ми маємо віднайти, щоб нарешті переродитися» [202]. Її залишають її минуле й теперішнє, а заразом і тягар буття. У цьому фраґменті Жанін «може зупинитися й перепочити», нерухома, сповнена життя, готова до спілкування з цим шматком неба й пустелі, де (повторимо пояснювальну примітку Камю, написану для пізнішого витлумачення шести оповідань) вона — pied noir 113 і colon — знаходить своє коріння. Висновок про її дійсну чи можливу ідентичність постає наприкінці фраґмента, коли вона досягає безсумнівно сексуального оргазму: тут Камю говорить про «centre obscur de son etre» 114, що наводить на думку про її власне відчуття неясності і незнання та про схожі відчуття самого Камю. Її реальна історія французької жінки в Алжирі не має значення, бо вона отримала прямий і безпосередній доступ до саме цієї землі і саме цього неба.


113 Жителька Алжиру європейського походження (фр.).
114 Темні глибини її єства (фр.). {258}


Кожне з оповідань у «Вигнанні і царстві» (за винятком багатослівної алегорії мистецького життя Парижа, яка не справляє жодного враження) має до діла з глибоко, навіть загрозливо неприємним вигнанням людей із неєвропейською історією (дія чотирьох оповідань відбувається в Алжирі, одного — в Парижі, ще одного — в Бразилії), котрі марно намагаються досягнути спокою, ідилічної незалежності, поетичної самореалізації. Лише у «Зрадливій жінці» та бразильському оповіданні, де тубільці приймають до свого тісного кола відданого, здатного на пожертву європейця замість померлого тубільця, міститься натяк на те, що Камю дозволяв собі вірити, що європеєць може міцно й успішно ототожнити себе з віддаленою територією. У «Відступнику» південноалжирське плем’я-ізгой захоплює місіонера і вириває йому язик (моторошна паралель з оповіданням Поля Боулза «Давній випадок»). Він же стає найпалкішим прибічником племені і бере участь у засідках проти французьких військ. У такий спосіб Камю ніби каже, що асимілюватися з тубільцями можна тільки через каліцтво, яке продукує хвору і, зрештою, неприйнятну втрату ідентичності.
Лише кілька місяців відділяє цю порівняно пізню (1957 року) збірку оповідань (окремі їхні публікації передували виходу «Падіння» 1956 року і йшли слідом за ним) від подій з останніх нарисів «Алжирських хронік» Камю, виданих 1958 року. Хоча уривки з «Вигнання...» відсилають до ліризму і стриманої ностальґії попередніх «Шлюбів» — одного з небагатьох творів Камю, що відтворює атмосферу життя в Алжирі, — ці оповідання сповнені тривоги з приводу близької кризи. Слід пам’ятати, що Алжирську революцію було офіційно проголошено й розпочато 1 листопада 1954 року, французькі війська вирізали алжирське цивільне населення у Сетіфі у травні 1945-го, а попередні роки, коли Камю працював над «Стороннім», були сповнені численних подій, які позначили тривалий і кривавий шлях опору алжирського націоналізму французам. Хоча Камю виріс в Алжирі як французький юнак, усі його біографи пишуть, що його завжди оточували знаки франко-алжирської боротьби. Більшість із них він або обійшов, або в останні свої роки відверто переклав на мову, образність і географічне сприйняття виняткової французької волі, яка змагалася за Алжир із тубільними жителями-мусульманами. У своїй книжці {259} «Французька присутність і відхід» 1957 року Франсуа Міттеран рішуче заявив: «У XXI сторіччі без Африки не буде французької історії» [203].
Аби контрапунктно віднайти місце Камю в ширшій реальній історії, яка його оточувала (а не лише у невеликій її частині), треба звернути увагу на його справжнє французьке минуле, а також на праці алжирських письменників, істориків, соціологів і політологів після незалежності. Дотепер існує легко прочитувана (і міцна) європоцентрична традиція інтелектуально відмежовуватися від того, від чого відмежовувався Камю (і Міттеран), коли йшлося про Алжир, від чого відмежовувалися він і його вигадані персонажі. Коли в останні роки свого життя Камю публічно й досить жорстко заперечував націоналістичні вимоги незалежності Алжиру, це нічим не відрізнялося від його репрезентацій Алжиру на початку його письменницької кар’єри. Однак тепер його слова гнітюче резонували з тоном офіційної англо-французької суецької риторики. Уже були подібні коментарі Камю щодо «полковника Насера» та арабського й мусульманського націоналізму, але одна безкомпромісно критична політична заява щодо Алжиру в його тексті звучить як відвертий політичний підсумок цілої його попередньої творчості.

Для Алжиру національна незалежність — це доктрина, керована самими тільки емоціями. Дотепер алжирської нації ніколи не існувало. З однаковим успіхом на право лідерства в цій потенційній нації можуть претендувати євреї, турки, греки, італійці або бербери. В дійсності араби не складають цілого Алжиру. Самі лише розміри французьких поселень і їхня тривала історія створюють проблему, якій немає рівних в історії. Насправді алжирські французи теж становлять корінне населення. Навіть більше, суто арабський Алжир не зміг би досягти такої економічної незалежності, без якої політична незалежність — тільки ілюзія. Хоч якими недостатніми були зусилля французів, вони робилися з таким розмахом, що сьогодні жодна інша країна не погодилася б перебрати на себе відповідальність [204].

Іронія полягає в тому, що хай про які часи розповідав Камю у своїх творах, він завжди відображав французьку присутність в Алжирі або як зовнішній наратив, сутність, непідвладну ні часові, ні витлумаченню (як Жанін), або як єдину історію, варту того, щоб розповідати її як історію. (Наскільки ж відрізняється тональність і ставлення «Соціології Алжиру» П’єра Бурдьє, {260} виданої того самого 1958 року. Його дослідження спростовує нудні догми Камю і відкрито говорить про колоніальну війну як результат конфлікту двох суспільств.) Затятість Камю позбавляє імені й ідентичності араба, якого вбиває Мерсо. Звідси і спустошення в Орані, основне імпліцитне призначення якого — відображати не арабські смерті (які, зрештою, мають лише демографічне значення), а французьку свідомість.
Отже, можна з певністю стверджувати, що наративи Камю пред’являють залізні й онтологічно первинні права на географію Алжиру. Для будь-кого, бодай побіжно знайомого з французькою колоніальною авантюрою в Алжирі, ці права виглядають настільки ж безглуздо безпідставними, як і заява французького міністра Шотана 1938 року, ніби арабська — це «чужоземна мова» в Алжирі. Камю їх не вигадав, але саме він запустив їх у напіввідкритий і тривалий обіг. Він успадкував і безоглядно прийняв їх як умовності, сформовані довгою історією колоніальних творів про Алжир. Сьогодні його читачі й критики забули або не визнають цей факт, бо більшість їх вважають, що легше інтерпретувати його твори в руслі «становища людини».
У солідному огляді французьких підручників від Першої світової до періоду після Другої світової війни Мануели Семідей є блискучий покажчик того, які уявлення про французькі колонії побутують серед читачів і критиків Камю. Отримані нею дані свідчать, що постійно зростає увага до колоніальної ролі Франції після Першої світової війни, до «славетних моментів» її історії як «наддержави», а також до ліричних описів французьких колоніальних досягнень, встановлення миру й процвітання, будування різноманітних шкіл та лікарень для тубільців тощо. Зрідка трапляються згадки про застосування сили, але їх затьмарює пречудова загальна мета Франції — знищити рабство і деспотизм, замінивши їх миром і процвітанням. Північна Африка фігурує часто, але, згідно з Семідей, можливість унезалежнення колоній не визнається ніде й ніколи: націоналістичні рухи 1930-х років сприймаються радше як «ускладнення», а не як серйозний виклик.
Семідей відзначає: протиставляючи вище французьке колоніальне правління британському, ці тексти з міжвоєнних підручників стверджують, що, на відміну від британських, французькі домініони керовані без упереджень і расизму. У 1930-х {261} роках цей мотив не вгаває. Коли, скажімо, йдеться про застосування сили в Алжирі, ці згадки сформульовані так, щоб показати, як французькі війська змушені вдатися до таких неприйнятних заходів через «релігійний запал [тубільців] та [їхній] потяг до грабунку» [205]. Але тепер Алжир перетворився на «нову Францію»: багату країну з чудовими школами, лікарнями й дорогами. Навіть після здобуття незалежності французька колоніальна історія розглядається як надзвичайно конструктивна, як така, що закладає фундамент для «братерських» зв’язків між Францією та її колишніми колоніями.
Не варто пливти за цією інтерпретативною течією чи приймати ці конструкції й ідеологічні образи лише тому, що для французької аудиторії релевантним видається тільки один бік дискусії, або тому, що реальна картина колоніального насаджування і тубільного опору принижує чи применшує принади гуманізму однієї з провідних європейських традицій. Я навіть сказав би, що саме тому, що найвідоміші твори Камю охоплюють, віддано повторюють і багато в чому залежать від масивного французького дискурсу стосовно Алжиру, пов’язаного з мовою французьких імперських ставлень і географічних референцій, вони стають більше, а не менше цікавими. Його чистий стиль, оголювані ним болісні моральні дилеми, сумні долі його героїв, до яких він ставиться з такою вишуканістю й дозованою іронією, — усе це користає з історії французького панування в Алжирі та воскрешає її з обережною точністю й дивовижною відсутністю докорів сумління чи співчуття.
І знов-таки взаємини між географією та політичним змаганням належить реанімувати саме там, де у своїх романах Камю ховає їх за надбудовою, яку Сартр уславив за створення «атмосфери абсурду» [206]. І в «Сторонньому», і в «Чумі» йдеться про смерті арабів, які висувають на перший план і непомітно загострюють проблеми свідомості та рефлексії французьких персонажів. Окрім того, яскраво змальована структура громадянського суспільства — міське самоуправління, законодавство, лікарні, ресторани, клуби, сфера розваг, школи — була французькою, хоча впливала головно на життя нефранцузького населення. Паралелі між тим, як це описує Камю, і тим, що пишуть французькі підручники, вражають: романи й оповідання повістують про результати перемоги над приборканим, {262} винищуваним мусульманським населенням, чиї права на землю грубо відібрали. Отже, стверджуючи й посилюючи французьку першість, Камю ніколи не заперечував і не сумнівався в кампанії за владну вищість, яка понад сто років велася проти алжирських мусульман.
У центрі цієї суперечки лежить воєнне протистояння, першими героями якого були маршал Теодор Бюжо й емір Абд аль-Кадер. Перший — безжальний солдафон, чия патріархальна суворість до алжирського корінного населення почалася ще 1836 року зі спроби дисциплінувати його, а завершилася через десяток років політикою геноциду й широкомасштабних експропріацій території. Другий — суфійський містик і відданий партизан, який постійно перегруповував, реформував і надихав свої війська проти сильнішого й сучаснішого противника-загарбника. Читаючи документи того часу: чи то листи, прокламації й офіційні донесення Бюжо, зібрані й видані майже одночасно зі «Стороннім», чи то нещодавнє видання суфійської поезії Абд аль-Кадера (в перекладі французькою і за редакцією Мішеля Ходкевича [207]), чи то видатний нарис психології перемоги, реконструйованої з французьких щоденників і листів 1830-1840-х років Мустафою Лашрафом (один із чільних членів ФНВ, а після здобуття незалежності професор Алжирського університету) [208], — можна збагнути, чому Камю у своїх творах неминуче применшував арабську присутність.
Стрижнем французької воєнної політики, згідно з Бюжо та його офіцерами, були razzia — каральні напади на алжирські села, домівки, поля, жінок і дітей. «Треба перешкодити арабам засівати поля, збирати врожаї та випасати стада», — казав Бюжо [209]. Лашраф наводить приклади поетичного піднесення, яке інколи переживали французькі офіцери на роботі, їхнього відчуття того, що нарешті з’явилася можливість guerre à outrance 115, не стримувана жодною мораллю чи потребою. Генерал Шанґарньє, наприклад, описує приємне збудження, яке охоплювало його війська під час рейдів на мирні села. Він казав, що таких дій учить Писання: Ісус Навін та інші великі царі влаштовували «de bien terribles razzias» 116 і їх благословляв Господь.


115 Війни до переможного кінця (фр.).
116 Найжахливіші напади (фр.). {263}



На спустошення, тотальну руйнацію, безжальну жорстокість дивилися крізь пальці не лише тому, що це узаконив Господь, а й тому, що, як повторювали від Бюжо до Салана, «араби розуміють тільки грубу силу» [210].
Лашраф відзначав, що в перші десятиріччя зусилля французьких військ добряче перевершили поставлену мету — придушити алжирський опір — і майже сягнули ідеалу [211]. Іншим боком цих зусиль, про що з невгасимим запалом повторював сам Бюжо, була колонізація. Під кінець його перебування в Алжирі Бюжо постійно дратувало те, як європейські цивільні еміґранти необмежено і безпричинно витрачають алжирські ресурси. «Залиште колонізацію військовикам, — писав він у листах, — інакше діла не буде» [212].
Тим часом однією з непомітних тем, яка пронизувала французьку літературу від Бальзака до Псіхарі й Лоті, стала саме ця експлуатація Алжиру та скандали, пов’язані з тіньовими фінансовими схемами. За ними стояли безпринципні індивіди, для яких відкритість цього місця дозволяла чи не будь-які мислимі вчинки, що ґарантували чи обіцяли прибуток. Незабутні картини цього стану справ подибуємо в «Тартарені Тарасконському» Доде 117 і «Любому другові» Мопассана (до них звертається Мартін Лютфі у проникливій праці «Література й колоніалізм») [213].
Розорення французами Алжиру було, з одного боку, систематичним, з другого — конститутивним для нового французького врядування. Між 1840 і 1870 роками жоден сучасник-очевидець не мав сумнівів щодо цього. Дехто, як-от Токвіль, який піддавав нищівній критиці американську політику стосовно чорних та індіанців, вірив у те, що розвиток європейської цивілізації тягне за собою жорстоке ставлення до мусульманських indigenes 118: на його думку, тотальне завоювання стало еквівалентом французької величі. Він вважав іслам синонімом до «полігамії, ізоляції жінок, відсутності будь-якого політичного життя, тиранічного й усюдисущого уряду, який примушує чоловіків таїтися і шукати всіх задоволень у родинному житті» [214].


117 Укр. переклад див.: Доде Альфонс. Тартарен Тарасконський / Пер. з фр. Ірина Сидоренко. — К.: Дніпро, 1986. — 455 с.
118 Тубільців (фр.). {264}


А позаяк він гадав, що тубільці — кочівники, то стверджував, що «треба вжити усіх засобів винищення цих племен. Виняток я роблю лише для того, що заборонено міжнародними законами і законами гуманізму». Проте, як зауважує Мелвін Ріхтер, Токвіль промовчав «1846 року, коли з’ясувалося, що сотні арабів були спалені під час razzias, які він вважав цілком гуманними» [215]. Токвіль сприймав це як «прикру необхідність», непорівнянну з важливістю «доброго уряду», яким «напівцивілізовані» мусульмани завдячували урядові Франції.
Для Абдули Ляруї, нинішнього провідного історика Північної Африки, французька колоніальна політика замахувалася не менш ніж на зруйнування алжирської держави. Заяви Камю про те, що алжирської нації ніколи не існувало, вочевидь ґрунтувалися на уявленні, що спустошлива французька політика повністю покінчила з минулим. Поза тим, як я вже казав, постколоніальні події зобов’язують нас і до довшого наративу, і до більш інклюзивної та прояснювальної інтерпретації. За словами Ляруї, історія Алжиру між 1830 і 1870 роками складається з однієї претензійності: поселенці, які нібито прагнули перетворити алжирців на людей, подібних до себе, а насправді одиноким їхнім бажанням було перетворити алжирську землю на французький ґрунт; військовики, котрі начебто поважали місцеві традиції і спосіб життя, а в дійсності були зацікавлені тільки в керуванні з найменшими зусиллями; заява Наполеона III про те, що він будує арабське королівство, тоді як його основними ідеями були „американізація“ французької економіки та французька колонізація Алжиру [216].
Приїхавши до Алжиру 1872 року, Тартарен Альфонса Доде бачить хіба кілька рис обіцяного «Орієнту», опинившись у заморській копії свого рідного Тараскона. Для письменників на зразок Сеґалена і Жида Алжир — екзотичне місце, де можна звертатися до власних духовних проблем (як-от проблеми Жанін) і терапевтично їх розв’язувати. На тубільців звертають мізерну увагу. Їхнє призначення — стабільно забезпечувати швидкоплинне збудження чи нагоди повправлятися у застосуванні влади: маю на увазі не тільки Мішеля в «Імморалісті», а й Перкена, головного героя повісті «Королівський шлях» Мальро, дія якої відбувається в Камбоджі. Витоки всіх відмінностей у французьких репрезентаціях Алжиру: чи йдеться про примітивні {265} гаремні листівки з незабутнього дослідження Малека Аллули [217], чи про вишукані антропологічні конструкції, відкриті Фанні Колонна та Клодом Брагімі [218], чи про приголомшливі наративні структури, важливим прикладом яких є твори Камю, — лежать у географічному morte-main 119 французької колоніальної практики.
У тому, наскільки глибоко переживався, як послідовно збагачувався, посилювався й інституціоналізувався французький дискурс, можна надалі переконатися на прикладі витворів географічної та колоніальної думки початку XX сторіччя. У «Колоніальній величі й поневоленні» Альбер Сapрo декларує мету колоніалізму не меншу, ніж біологічна єдність людства, — «la solidarité humaine». Народи, не здатні використати свої ресурси (як-то тубільці французьких віддалених територій), треба повернути до людської родини. «Для колонізатора це виглядає як формальне доповнення акту володіння; воно позбавляє цей акт характеру грабунку і представляє його як витвір суспільного закону» [219]. У своїй класичній праці «Колоніальна політика та розподіл землі в XIX-XX сторіччях» Жорж Арді наважується стверджувати, що злиття колоній із Францією «спричинило вибух натхнення і не просто призвело до появи численних колоніальних романів, а й відкрило шлях до сприйняття різноманітних етичних та інтелектуальних форм, заохочуючи письменників застосовувати нові способи психологічних досліджень» [220]. Книжка Арді вийшла друком 1937 року. Будучи ректором алжирської академії і почесним директором Еколь Колоніаль 120, у своїх необережно декларативних висловлюваннях він був безпосереднім предтечею Камю.


119 Кріпацтві (фр.).
120 Вищий навчальний заклад у Парижі, де готували колоніальних адміністраторів.


Отже, романи та оповідання Камю доволі точно відбивають сутність традицій, стилю і дискурсивних стратегій французького привласнення Алжиру. Він надає цій масивній «структурі почування» найвишуканішого вираження, виводить її на останню фазу розвитку. Але щоб розгледіти цю структуру, треба сприймати твори Камю як метрополійні трансфігурації колоніальної дилеми: вони репрезентують написане колонізатором для французької аудиторії, колонізатором, чия особиста історія {266} назавжди пов’язана з цим південним департаментом Франції, а історія, яка відбувається деінде, незрозуміла. Проте — парадоксально ритуали єднання з територією, через які проходять Мерсо в Алжирі, Тару і Ріє, замкнені в стінах Орана, Жанін під час безсоння в Сахарі, пробуджують у читачеві сумніви в тому, чи потрібні такі підтвердження. Коли через них ненавмисне воскресає жорстокість французького минулого, ці ритуали перетворюються на короткі і надзвичайно стислі поминки в спільноті, яка вижила і якій немає куди йти.
Мерсо у набагато скрутнішій ситуації, ніж інші. Навіть якщо припустити, що помилково скликане судове засідання мало продовження (як справедливо зауважив Конор Круз О’Брайєн, суд був найменш імовірним місцем для розслідування справи француза, котрий убив араба), то сам Мерсо розумів остаточність рішення. Нарешті він міг відчути заразом і полегшення, і зневагу: «Я маю слушність, і раніше мав, і завжди. Я жив так, а не інакше, хоча міг би жити інакше. Робив це і не робив того. Вчинив так, а не інак. Ну і що з того? Я ніби жив у чеканні цієї хвилини, цього блудного світання, отепер і виявиться, що я мав слушність» [221].
Не залишилося жодного шансу, жодної альтернативи, жодного гуманного варіанту. Колонізатор утілює водночас і справді гуманний крок своєї громади, і неможливість позбутися методично несправедливої політичної системи. Глибоко суперечлива сила суїцидального самовизнання Мерсо могла виникнути тільки з цієї конкретної історії та цієї конкретної громади. Наприкінці роману він приймає себе таким, яким він є, і розуміє, чому його мати, замкнена в домі для старих, вирішила знову одружитися: «вона грала у воскресіння життя... На порозі смерті мама, напевне, відчула себе визволеною і готовою все пережити наново» [222]. Тут ми зробили те, що зробили, а тому дозвольте нам це повторити. Ця трагічно-нечутлива впертість обертається рішучою людською здатністю до ґенерації та реґенерації. Читачі Камю наділили «Стороннього» універсальністю звільненої екзистенційної людської природи, яка з зухвалим стоїцизмом дивиться в очі світовій байдужості та людській жорстокості.
Перемістити «Стороннього» до географічного ядра, з якого виходить його наративна траєкторія, означає інтерпретувати цей твір як піднесену форму історичного досвіду. Так само як твори {267} і статус Орвелла в Англії, простий стиль Камю і його неприкраiений звіт про соціальні ситуації приховує захопливо-складні суперечності, які не можна розв’язати (а це роблять критики), витлумачивши його почуття лояльності до французького Алжиру як алегорію становища людини, — від чого й досі залежить його соціальна та літературна репутація. Та позаяк завжди існувала складніша і викличніша альтернатива: спочатку оцінити, а потім заперечити французькі територіальні захоплення та політичне панування, яке перешкоджало загальному співчутливому розумінню алжирського націоналізму, — обмеження Камю видаються неприйнятно тісними. На противагу французькій чи арабській деколонізаційній літературі того часу — Жермени Тійон, Катеба Ясіна, Фанона чи Жене, — наративи Камю мають неґативну вітальність, у якій трагічна суспільна значущість колоніального успіху досягає останнього великого прояснення перед занепадом. Ці наративи виражають утрату й сум, які ми ще й досі вповні не зрозуміли і від яких не оговталися.






8. Роздуми про модернізм

Жодна візія, як і жодна соціальна система, не має абсолютної гегемонії у своїй царині. Вивчаючи тексти культури, які щасливо співіснували з ґлобальним задумом європейської або американської імперії чи підтримували його, я не звинувачую їх огульно і не стверджую, що в мистецькому плані вони не такі цікаві, бо в різний спосіб були частиною імперіалістичної справи. Мені йдеться про те, що жага віддалених володінь переважно не зустрічала опору чи перешкод, а не про те, що їх не було взагалі. Нас мусить вражати те, як наприкінці XIX сторіччя, скажімо, колоніальне лобі Європи змогло чи то внаслідок інтриґ, чи то загальної підтримки ще глибше втягнути свої нації в бійку за землю та підштовхнути їх примушувати ще більшу кількість тубільців служити імперії, і практично жодні внутрішні чинники не зупинили і не стримали цей процес. Проте, хай, може, і безрезультатний, опір існує завжди. Імперіалізм — це не тільки стосунки домінування, а й відданість особливій ідеології експансії. За визнанням Сілі (і це робить йому честь), експансія була не просто тенденцією, «це, без сумніву, визначний чинник модерної англійської історії» [223]. Подібні заяви робили {268} американський адмірал Меген і француз Леруа-Больє. Експансія могла сягнути таких приголомшливих результатів тільки тому, що Європа й Америка мали достатньо сили — воєнної, економічної, політичної та культурної, — щоб виконати це завдання.
Відколи підставовий факт європейського й західного контролю над незахідним світом перетворився на даність, на неминучість, набагато складніші і, я додав би, антиномічніші культурні дискусії відчутно почастішали. Вони не одразу похитнули відчуття абсолютної незмінності та непорушної присутності, але призвели до появи в західному суспільстві надзвичайно важливої форми культурної практики, яка відіграла цікаву роль у розвитку антиімперіалістичного опору в колоніях.
Читачі «Пристрастей та інтересів» Альберта О. Гіршмана пригадають його описи інтелектуальних дебатів, які супроводжували європейську економічну експансію. Вони відштовхувалися від тези, яку самі згодом і підсилили: людська пристрасть має поступатися інтересам як методу керування світом. Наприкінці XVIII сторіччя, в часи свого тріумфу, це твердження перетворилося на джерело можливостей для романтиків, які у світі, зорієнтованому на зиск, побачили символ нудної, нецікавої, еґоїстичної ситуації, що залишилася їм у спадок від попередніх поколінь [224].
Пропоную поширити метод Гіршмана на питання імперіалізму. Наприкінці XIX сторіччя Британська імперія вивищувалася над усіма іншими у світі, і культурний арґумент на користь імперії святкував перемогу. Зрештою, імперія була цілком реальним фактом. Як сказав Сілі: «Ми в Європі... дійшли цілковитої згоди стосовно того, що скарб правди, який формує ядро західної цивілізації, незрівнянно істинніший не лише за брахманічний містицизм, із яким він вимушений суперничати, а й навіть за римську освіченість, яку стара Імперія передала європейським націям» [225].
Ця надзвичайно впевнена заява ґрунтується на двох дещо впертих фактах, які Сілі вправно інтерналізує і водночас відсторонює: суперник-тубілець (сам містик-брахман) та існування інших імперій і в минулому, і тепер. В обох випадках Сілі алегорично зауважує парадоксальні наслідки перемог імперіалізму, а тоді переходить до інших питань. Спочатку імперіалізм як доктрина інтересів перетворився на усталену норму в {269} політичних планах світового призначення Європи, а тоді, за іронією долі, привабливість його опонентів, непримиренність поневолених ним класів, опір його нездоланному впливові було очищено й піднесено. Тут Сілі поводиться як реаліст, а не як поет, який міг би захотіти перетворити першого на шляхетну чи романтичну присутність або другого на ницого й аморального суперника. Він не намагається також дати ревізіоністичний опис на зразок запропонованого Гобсоном (його книжка про імперіалізм геть протилежна поглядам Сілі).
Тепер дозвольте мені перестрибнути назад до реалістичного роману, яким я займався в цьому розділі. Наприкінці XIX сторіччя його центральною темою стало розчакловування, що його Лукач назвав іронічною втратою ілюзій. Дія роману безцеремонно й подекуди грубо відкривала очі героям, трагічно, а іноді й комічно зв’язаним по руках і ногах, на розбіжність між їхніми ілюзорними очікуваннями й соціальними реаліями. Джуд Томаса Гарді, Дороті Джордж Еліот, Фредерік Ґюстава Флобера, Нана Еміля Золя, Ернест Семюеля Батлера, Ізабелла Генрі Джеймса, Ріардон Джорджа Ґіссінґа, Феверел Джорджа Мередіта — список дуже довгий. У цей наратив утрати і безсилля поступово вклинюється альтернатива: не тільки роман про відверту екзотику й упевнену імперію, а й травелоги, колоніальні дослідження та розвідки, мемуари, досвід і компетенція. В особистих нотатках доктора Лівінґстона, у романі «Вона» Гаґґарда, у Кіплінґовому Раджі, «Романі шпаги» Лоті й більшості пригод Жуля Верна ми розпізнаємо поступ і тріумф нового наративу. Майже без винятку ці наративи і буквально сотні до них подібних, заснованих на збудженні від пригод у колоніальному світі й інтересі до них, ані на мить не сумніваючись в імперській справі, підтверджують і уславлюють її успіх. Дослідники знаходять те, що шукають, шукачі пригод повертаються додому неушкодженими й збагаченими, і навіть вшляхетненого Кіма залучають до «великої гри».
Порівняно з цим оптимізмом, утвердженням і спокійною впевненістю наративи Конрада, до яких я так часто звертаюсь, бо він більше від інших заходив у суперечку з прихованим культурним зміцненням і культурними проявами імперії, випромінюють граничний, тривожний неспокій: на тріумф імперії вони реаґують так, як, за словами Гіршмана, реаґували романтики на тріумф світогляду, зорієнтованого на зиск. Оповідання й романи Конрада, {270} з одного боку, відтворюють аґресивні обриси високого імперіалізму, а з другого — вони заражені легко впізнаваною іронічною поінформованістю постреалістичної модерністичної чуттєвості. Конрад, Форстер, Мальро і Т. Е. Лоуренс виводять наратив із переможницького досвіду імперіалізму і доводять його до крайнощів самосвідомості, перервності, самовідносності та в’їдливої іронії — всього того, що зазвичай формально вважають ознаками культури модернізму, яка охоплює також головні твори Джойса, Т. С. Еліота, Пруста, Манна та Єйтса. Припускаю, що чимало найвидатніших характеристик модерністичної культури, які намагалися вивести винятково з внутрішньої динаміки західного суспільства й культури, заховують у собі реакцію на зовнішній тиск на культуру з боку імперії. Це безсумнівно стосується цілого корпусу творів Конрада, а також Форстера, Т. Е. Лоуренса та Мальро. Інакше імперські замахи на ірландську чуттєвість позначилися на Єйтсі та Джойсі, а замахи на американських експатріантів — на творах Еліота і Паунда.
У великій алегорії союзу творчості і хвороби в новелі «Смерть у Венеції» Томаса Манна епідемія чуми в Європі має азіатське походження 121. Мені здається, що, влучно поєднуючи жах і надію, занепад і пристрасть у постаті Ашенбаха, Манн натякає на те, що Європа, її мистецтво, розум, пам’ятники вже не такі невразливі, що вони більше не можуть іґнорувати свої зв’язки з віддаленими володіннями. Так і в Джойса, ірландський націоналіст та інтелектуал Стівен Дедал парадоксальним чином має підтримку не від товаришів, ірландських католиків, а від мандрівного єврея Леопольда Блума, чиї екзотичність і космополітичні нахили підрізають хворобливу урочистість Стівенового бунту. Подібно до чарівних гомосексуалістів із роману Пруста, Блум засвідчує нову присутність в Європі, разюче описану в термінах, безсумнівно взятих з екзотичних анналів відкриття, завоювання й бачення віддалених земель. Тільки тепер вона не десь там, а вже тут, тривожна, як примітивні ритми «Весни священної» чи африканські образи у творах Пікассо.


121 Укр. переклад див.: Манн Томас. Смерть у Венеції / Пер. з нім. Євген Попович // Манн Томас. Трістан. Новели. — К.: Дніпро, 1975. — С. 145-229.


Формальні зсуви та зміщення в культурі модернізму, а також її пронизлива іронія (що особливо вражає) зазнали впливу саме тих {271} двох тривожних чинників, що їх Сілі згадував як вислід імперіалізму, — суперника-тубільця й існування інших імперій. Не лише «старий», який руйнує і загарбує його велику пригоду, а й араби в «Семи стовпах мудрості» Лоуренса, подібно до Франції й Туреччини, вимагають від нього сумного і невдоволеного визнання. Великим досягненням Форстера у «Шляху до Індії» було те, що він із разючою точністю (та дискомфортом) показав, як моральна драма тогочасного індійського містицизму й націоналізму Ґодбоул і Азіз — розгортається на тлі давнішої сутички між Британською та Могольською імперіями. В «Індії (без англійців)» Лоті надибуємо подорожній наратив, ґрунтований на мандрівці Індією; у ньому автор навмисне, аж зловтішаючись, жодного разу не згадує англійців [226], ніби натякаючи на те, що варто бачити лише тубільців, тоді як Індія, звісно, була винятково британським (і аж ніяк не французьким) володінням.
Я наважуся стверджувати, що коли європейська культура почала нарешті належним чином ураховувати імперські «ілюзії та відкриття» (так Беніта Паррі влучно охрестила англо-індійську культурну зустріч [227]), то робила це не з опором, а з іронією, у відчайдушній спробі нової інклюзивності. Це відбувалося так, ніби панівні європейські культури, які впродовж сторіч ставилися до імперії як до національної долі, що її треба або сприймати як даність, або вшановувати, зміцнювати й поліпшувати, раптом поглянули на закордон зі скептицизмом і збентеженням людей здивованих, навіть шокованих тим, що вони побачили. Культурні тексти імпортували «чужоземне» до Європи в такий спосіб, що воно, либонь, несло на собі знак імперської справи, дослідників і етнографів, геологів і географів, купців і солдатів. Спочатку вони збурювали інтерес в європейської аудиторії. А на початку XX сторіччя з їхньою допомогою виражалося іронічне відчуття того, наскільки вразливою була Європа, і того, що вона, як блискуче підсумував Конрад, «також була одним із темних кутків на землі».
Щоб упоратися з цим, знадобилася нова енциклопедична форма, яка мала три виразні властивості. Перша — колоподібність структури, інклюзивної та відкритої водночас: {272} «Улісс» 122, «Серце темряви», «У пошуках...» 123, «Безплідна земля» 124, «Пісні», «До маяка». Друга — новизна, яка майже повністю ґрунтувалася на переформулюванні старих, навіть застарілих фраґментів, свідомо зібраних із віддалених кутків, джерел, культур: ознака модерністичної форми — дивне сусідство комічного й трагічного, високого й низького, звичного й екзотичного, знайомого й чужого. Наймайстерніше втілення ця форма дістала у Джойсовому змішанні «Одіссеї» та сюжету про Вічного Жида, реклами та Верґілія (чи Данте), ідеальної симетрії та каталогу комівояжера. Третя — іронія форми — привертає увагу, бо заміняє мистецтвом і його витворами колись можливий синтез світових імперій. Коли вже не можна далі уявляти собі, що Британія завжди буде королевою морів, слід наново осягнути реальність як таку, що завдяки тобі, митцеві, може триматися купи в історії, краще ніж у географії. Парадоксальним чином просторовість стає радше естетичною характеристикою, ніж ознакою політичного панування, адже все більше й більше реґіонів від Індії до Карибів кидають виклик класичним імперіям та їхнім культурам.


122 Укр. переклад див.: Джойс Джеймс. Улісс (уривки з роману) / Пер. з англ. Олександр Терех // Всесвіт. — 1966. — № 5. — С. 113-141.
123 Укр. переклад див.: Пруст Марсель. У пошуках утраченого часу. Твори: У 7 т. Т. 1-7 / Пер. із фр. Анатоль Перепадя. — К.: Юніверс, 1997-2002.
124 Укр. переклад див.: Еліот Томас Стернз. Безплідна земля / Пер. з англ. Іван Драч // Всесвіт. — 1988. — № 9. — С. 126-134; або у кн.: Еліот Томас Стернз. Вибране. — -К.: Дніпро, 1990.

Частина третя

Опір і опозиція


Зв’яжи мене своїми руками з променистої глини.
Еме Сезер, «Щоденник повернення в рідний край»





1. Існують дві сторони

Сукупність стосунків, яку загалом можна визначити як «вплив», — це традиційна тема в історії ідей та у вивченні культур. На початку цієї книжки, згадавши про відоме есе Т. С. Еліота «Традиція та індивідуальний талант», я ввів поняття впливу в його найпідставовішій, навіть абстрактній формі як зв’язку між теперішнім і минулістю (чи неминулістю) минулого, який, згідно з Еліотом, охоплює стосунки між конкретним письменником і традицією, до якої він чи вона належить. Я стверджував, що дослідження стосунків між «Заходом» та «іншими», над якими він культурно домінує, — це не лише спосіб зрозуміти нерівні стосунки між нерівними співрозмовниками, а й перший крок до вивчення того, як формуються і що означають власне західні культурні практики. Якщо ми прагнемо правильно зрозуміти такі культурні форми, як роман, етнографічний та історичний дискурс, певні види поезії та опери, слід зважати на стійку владну диспропорцію між Заходом і не-Заходом, позаяк ці форми сповнені алюзій до неї і містять структури, які на ній ґрунтуються. Мені також ішлося про те, що за інших умов гадано нейтральні царини культури — література й критика, — зустрівши слабшу чи підлеглу культуру та інтерпретуючи її за допомогою ідей про незмінні неєвропейські й європейські сутності, наративів географічного володіння та образів леґітимності і спокути, демонструють приголомшливе прагнення замаскувати владну ситуацію і приховати те, наскільки досвід сильнішої сторони почасти взаємонакладний із досвідом слабшої та дивним чином залежить від нього.
Добрим прикладом є роман «Іммораліст» (1902) Жида. Зазвичай цей твір розглядають як історію чоловіка, який {276} доходить згоди зі своєю ексцентричною сексуальністю і дозволяє їй позбавити себе не тільки дружини Марселіни та кар’єри, а й парадоксальним чином власної волі. Мішель — філолог, його академічна розвідка з варварського минулого Європи відкриває йому власні пригнічені інстинкти, бажання й нахили. Подібно до «Смерті у Венеції» Томаса Манна, дія розгортається в екзотичному місці на пограниччі Європи чи одразу за ним: у Французькому Алжирі, на території пустель, млявих оаз і розпусних тубільців. Менальк, наставник-ніцшеанець Мішеля, колоніальний службовець. Він виходець з імперського світу, знайомого читачам Т. Е. Лоуренса чи Мальро, але водночас цілком у стилы Жида сибарит і епікуреєць. «Таємні експедиції», чуттєва надмірність і свобода на чужій території дарують Меналькові набагато більше, ніж Мішелеві, і знання, і задоволення. «Життя, найменший порух Меналька..., роздумує Мішель, порівнюючи свій академічний курс із життям цього життєрадісного імперіаліста, хіба вони не в тисячу разів красномовніші, ніж мій курс?» [1]
Проте спочатку цих двох чоловіків об’єднують не ідеї і не життєві історії, а зізнання Моктіра, тубільного хлопця з Біскри (куди Жид ще не раз повертатиметься у своїх творах). Моктір розповідає Меналькові, що він спостерігав за Мішелем, як той стежив за самим Менальком, коли він крав у Марселіни ножиці. Гомосексуальна співучасть усіх трьох правильно вкладається в схему ієрархічних стосунків: африканський хлопець Моктір дарує потаємне збудження своєму роботодавцеві Мішелю, для котрого це, своєю чергою, стає кроком до самопізнання, в якому він керується вищою проникливістю Меналька. Думки або почуття Моктіра (що видаються зіпсутими від природи, а може, ще й через расову належність) не так важливі, як переживання цього досвіду Мішелем і Менальком. Жид цілком виразно пов’язує самопізнання Мішеля з алжирським досвідом, який він дістає після смерті дружини, інтелектуальної переорієнтації та внаслідок досить зворушливої бісексуальної самотності, яка охоплює його у фіналі.
Говорячи про французьку Північну Африку (а йшлося йому, власне, про Туніс), Мішель пропонує такі aperçus 125:


125 Спостереження (фр.). {277}


Ця земля насолоди дарує задоволення, не вгамовуючи бажання, навпаки, щоразу лише посилюючи його.
Земля, звільнена від творів мистецтва. Я зневажаю тих, хто може визнати красу, тільки коли її вже розшифровано й витлумачено. Власне в арабах мене вражає те, що вони живуть своїм мистецтвом, щодня виспівуючи й розтрачуючи його; вони не тримаються мистецтва, не консервують його у творах. Що й становить причину і наслідок відсутності великих митців... Повертаючись до готелю, пригадав групу арабів: я помітив їх на килимах перед маленькою кав’ярнею. Я підійшов і поспав серед них. І повернувся, вкритий паразитами [2].

Африканські народи, а особливо ці араби, просто живуть там, не маючи накопичуваного мистецтва чи історії, яка відкладається у творах. Якби не європейський спостерігач, який засвідчує його існування, воно не мало б значення. Бути серед цих людей приємно, але треба усвідомлювати відповідний ризик (згадаймо хоча б паразитів).
Додатковий проблемний вимір «Іммораліста» створює те, що розповідь від першої особи — розповідь Мішеля, який переказує власну історію, — великою мірою залежить від численних вкраплень: Мішель уводить у роман північних африканців, свою дружину і Меналька. Сам він успішний нормандський землевласник, науковець, протестант. Так Жид витворює різнобічну особистість, здатну узгодити тягар своєї самості та світу. Врешті-решт, усі ці аспекти залежать від того, що Мішель відкриває в собі, перебуваючи в Африці, хай як його самовідкриття минуще, непомітне й неоцінене. Повторюся: наратив має «структуру ставлення і референції», що вповноважує європейського суб’єкта-автора триматися віддалених територій, використовувати їх, залежати від них, а все-таки відмовляти їм в автономії чи незалежності.
Жид — це особливий випадок. У своїх північноафриканських творах він має справу з порівняно обмеженим матеріалом: ісламським, арабським, гомосексуальним. Але попри надзвичайну індивідуалістичність цього митця, його ставлення до Африки належить до ширшої формації європейських ставлень і практик стосовно цього континенту. З них виникло те, що критики кінця XX сторіччя назвали африканізмом чи африканістичним дискурсом, — систематична мова поводження з Африкою та вивчення {278} її з позиції Заходу [3]. З цим дискурсом асоціюються концепції примітивізму, а також поняття, як-от трайбалізм, віталізм, автентичність, які набувають специфічної епістемологічної переваги через африканське походження. Ці послужливо корисні поняття можна знайти у Конрада й Ісак Дінесен, а пізніше у сміливих дослідженнях німецького антрополога Лео Фробеніуса, котрий стверджував, що відкрив досконалий порядок африканської системи, та бельгійського місіонера Пласіда Темпельса, чия книжка «Філософія банту» осердям африканської філософії зробила есенціалістичну (і спрощену) вітальність. Це розуміння африканської ідентичності було настільки продуктивним і легко пристосовуваним, що його використовували спочатку західні місіонери, далі антропологи, пізніше марксистські історики, а потім, щоправда антагоністично, навіть визвольні рухи, що демонструє В.-І. Мудімбе у своєму видатному творі «Винайдення Африки» (1988), називаючи це африканським гнозисом [4].
Загальна культурна ситуація, яка встановилася між Заходом і його віддаленим імперіумом до модерного періоду, особливо до Першої світової війни, узгоджувалася з цією моделлю. На цьому етапі найкращий підхід до моєї неосяжної теми полягає в чергуванні загальних та дуже конкретних і специфічних досліджень, тому моя нинішня мета — окреслити спільний досвід взаємодії, який пов’язує імперіалістів з імперіалізованими. Вивчення стосунків між культурою та імперіалізмом на цьому досить ранньому етапі розвитку потребує не простого хронологічного чи епізодичного наративу (їх уже чимало побутує в окремих сферах), а спроби узагальненого (але не тотального) опису. І звичайно, будь-яке вивчення зв’язку між культурою та імперією уже становить невіддільну частину самої теми, частину того, що Джордж Еліот (з іншого приводу) назвала тим-таки заплутаним середовищем 126, а не дискурс, написаний із віддаленої й незалежної позиції. Поява після 1945 року близько сотні нових деколонізованих постколоніальних держав — це не нейтральний факт, адже в дискусіях про нього різні дослідники, історики й політики займають кардинально протилежні позиції.


126 Цитата з роману «Мідлмарч», розділ 30.


Так само як у часи свого тріумфу імперіалізм підтримував лише культурний дискурс, сформульований зсередини, {279} теперішній постімперіалізм дозволяє насамперед культурний дискурс підозри стосовно колись колонізованих народів та дискурс теоретичного уникнення з боку метрополійних інтелектуалів. Усі, виховані в період руйнування класичних колоніальних імперій, зокрема і я сам, застрягли між цими двома дискурсами. Ми належимо до періоду, який поєднав і колоніалізм, і опір йому, але ми так само належимо до періоду неперевершеного теоретичного розвитку, універсальних технік деконструювання, структуралізму, марксизму Лукача й Альтюссера. Мій саморобний варіант розв’язання антитез анґажованості й теорії — це широка перспектива, яка дозволяє бачити і культуру, й імперіалізм, а ще осягнути їхню велику історичну діалектику, хай і не в усіх численних деталях. Я й надалі виходитиму з припущення: хоча культура загалом не є цілісною, чимало важливих царин можна розглядати як такі, що взаємодіють контрапунктно.
У цьому аспекті мене надзвичайно цікавить неймовірна, майже коперникіанська зміна у стосунках між західною культурою та імперією на початку цього сторіччя. Корисно розглянути, наскільки вона подібна за масштабом і значенням до двох попередніх змін: до повторного відкриття Греції в гуманістичний період європейського Ренесансу та до «орієнтального ренесансу», за означенням видатного сучасного історика Реймонда Шваба [5], коли від кінця XVIII до середини XIX сторіччя культурні багатства Індії, Китаю, Японії, Персії та ісламського світу знайшли своє місце у серці європейської культури. Ця друга зміна, яку Шваб назвав величним привласненням Орієнту Європою, — відкриття санскриту німецькими й французькими граматистами, великого індійського національного епосу англійськими, німецькими та французькими поетами й митцями, персидської образності й суфійської філософії багатьма європейськими й навіть американськими мислителями від Ґете до Емерсона — була одним із найблискучіших епізодів в історії людства і самодостатнім предметом дослідження.
Наративу Шваба бракує політичного виміру, трагічнішого і менш повчального за вимір культурний. Як я вже доводив в «Орієнталізмі», сукупним ефектом культурного обміну між партнерами, свідомими своєї нерівності, є їхні страждання. Італійські, французькі й англійські гуманісти використовували грецьких класиків без проблематичного посередництва {280} сучасних греків. Тексти мертвих читали, цінували і привласнювали ті, хто думав про ідеальну державу. Це одна з причин, чому дослідники рідко говорять про Ренесанс із підозрою чи зневагою. Проте у новий час аналіз культурного обміну передбачає роздуми про домінування та примусове привласнення: хтось втрачає — хтось отримує. Сьогодні, наприклад, дискусії навколо американської історії збільшують кількість питань до неї з огляду на її вплив на корінні народи, імміґрантів та пригноблені меншини.
Лише недавно представники Заходу усвідомили: те, що вони мають сказати про історію та культури «підкорених» народів, можуть поставити під сумнів ці самі народи, які ще кілька років тому разом зі своєю культурою, землею, історією тощо були просто залучені до великих західних імперій та їхніх дисциплінарних дискурсів. (Я кажу це не для того, щоб заплямувати успіхи багатьох західних науковців, істориків, митців, філософів, музикантів і місіонерів, чиї спільні й індивідуальні спроби познайомити Європу зі світом поза її межами є приголомшливим досягненням.)
Величезна хвиля антиколоніальної і засадничо антиімперської діяльності, думки й перегляду позицій наздогнала масивну споруду західної імперії, кидаючи їй, за яскравою метафорою Ґрамші, виклик взаємної облоги. Вперше представникам Заходу довелося зіткнутися з собою не просто як із Раджем, а як із представниками культури, ба більше — народів, звинувачених у злочинах: насильстві, утисках, злочинах сумління. «Сьогодні, — говорить Фанон у «Злидарях землі цієї» (1961) 127, — „третій світ“... дивиться у вічі Європі, дивиться як колосальна маса, чия мета має полягати у спробі розв’язати проблеми, з якими не впоралася Європа» [6]. Звичайно, такі звинувачення висували й раніше, навіть такі відважні європейці, як Самуель Джонсон і В. С. Блант. Неєвропейський світ пережив і раніші колоніальні повстання — від революції в Сан-Домінго 128 і повстання Абд аль-Кадера до повстан-ня 1857 року, повстання Орабі 129 та повстання боксерів 130.


127 Французька назва книги («Les damnes de la terre») відсилає до першого рядка ориґінальної версії «Інтернаціоналу» («Debout, les damnes de la terre»; в укр. перекладі Миколи Вороного — «Повстаньте, гнані і голодні...»).
128 Революція в Сан-Домінго — західній частині острова Гаїті, яка перебувала під французькою владою (на відміну від східної частини Санто-Домінго, яку {281} контролювала Іспанія) — відбулася у 1791-1803 pp. під проводом Туссена-Лувертюра та Дессаліня, в результаті якої було проголошено незалежність країни, об’єднано обидві частини острова, конституційно скасовано рабство і відновлено індіанську назву острова — Гаїті.
129 Збройне повстання в Єгипті 1882 року.
130 Повстання проти династії Цинь та європейських колонізаторів у Північно-Східному Китаї (1899-1901).


Утім, попри репресалії, зміни режиму, causes celebres 131, дебати, реформи і перегляд позицій, розміри й прибутки імперій зростали. Новизна ситуації полягала у тривалому протистоянні та систематичному опорі Імперії яко Заходу. Хвилі обурення білою людиною, які впродовж тривалого часу здіймалися на територіях від Тихого океану до Атлантики, вилилися в розвинутий рух за незалежність. З’явилися активісти панафриканського та паназійського руху. Їх не можна було спинити.


131 Справи чи події, які викликають потужний резонанс у суспільстві (фр.).


У період між двома світовими війнами групи активістів не були явно чи цілком антизахідними. Одні сподівалися, що розраду від колоніалізму можна знайти у християнстві, інші вірили, що вирішенням може бути вестернізація. В Африці, згідно з Безілом Девідсоном, ці міжвоєнні зусилля представляли особи на зразок Герберта Маколея, Леопольда Сенгора, Дж. Е. Кейслі-Гейфорда, Самуеля Ахуми [7], в арабському світі в цей час можна назвати Саада Заглула, Нурі аз-Саїда, Бішара аль-Хурі. Навіть пізніші революційні лідери, як-от Хо Ши Мін у В’єтнамі, спочатку вважали, що елементи західної культури можуть допомогти завершити колоніалізм. Проте їхні зусилля й ідеї майже не мали відгуку в метрополії, і з часом їхній опір змінився.
Позаяк колоніалізм був системою, як писав Сартр в одному зі своїх повоєнних есе, опір також набув систематичності [8]. Хтось типу Сартра у перших реченнях передмови до Фанонових «Злидарів землі цієї» міг сказати, що світ насправді поділений на два ворожі табори: «п’ятсот мільйонів людей і тисяча п’ятсот мільйонів тубільців. Перші володіли Світом, другі користалися ним... Колонії бачили оголену правду, а громадяни метрополії воліли її причепурити» [9]. Девідсон, як завжди проникливо й красномовно, так описує новий етап африканського опору: {282}

...історія — це не машина для підрахунків. Вона розгортається у свідомості й уяві і втілюється в різноманітних реакціях народної культури, яка сама є ледь уловимим посередництвом матеріальних реальностей, фундаментального економічного факту, впертих об’єктивностей. Після 1945 року Африка породила таке багатство культурних відповідей, яке тільки й можна було чекати від такої кількості народів та усвідомлених інтересів. Але понад усе ці відповіді надихала палка надія на зміни, доти майже відсутня, надія, яка ще ніколи не переживалася так сильно і не промовляла до такої кількості людей. Надходили ці відповіді від чоловіків і жінок, чиї серця билися в унісон із героїчною мелодією. Ці відповіді спрямували історію Африки у нове русло [10].

Для європейців сенс величезних і дезорієнтуючих змін у ракурсі стосунків між Заходом і не-Заходом був абсолютно новим, адже він не існував ані в часи європейського Ренесансу, ані під час «відкриття» Сходу три сторіччя по тому. Згадайте про відмінності між відновленням і редаґуванням грецької класики Поліціано в 1460-х чи прочитанням Боппом і Шлеґелем санскритських граматистів у 1810-х та прочитанням французьким політичним філософом чи орієнталістом Фанона під час Алжирської війни 1961 року або «Дискурсу колоніалізму» Сезера, виданого 1955 року одразу після поразки французів під Дьєнб’єнфу 132. Цей останній бідолаха-читач, на відміну від своїх попередників, не лише відчуває на собі увагу тубільців у той час, коли вони б’ються з його армією, а й читає текст, писаний мовою Боссюе й Шатобріана, насичений ідеями Геґеля, Маркса і Фрейда, за допомогою яких звинувачено цивілізацію, яка їх усіх і породила. Фанон іде ще далі: перевертає прийнятну до того парадигму, згідно з якою Європа привела колонії до модерного стану, і натомість стверджує, що не тільки «добробут і проґрес Європи... збудовані потом і кров’ю неґрів, арабів, індіанців та жовтої раси» [11], а і «Європа без перебільшення є витвором „третього світу“» [12].


132 Вирішальний бій у Першій індокитайській війні між французькими і в’єтнамськими військами. Завершився перемогою Демократичної Республіки В’єтнам (травень 1954 року).


Ці звинувачення знову й знову повторюють Волтер Родні, Чинвейзу та інші. Підсумовуючи це інвертивне впорядкування, наведемо слова Сартра, який {263} вторить Фанонові (а не навпаки): «Немає нічого тривкішого за расистський гуманізм, бо європеєць зміг перетворитися на людину, лише створивши рабів і чудовиськ» [13].
Перша світова війна не сприяла послабленню влади Заходу над колоніальними територіями: він потребував їх для забезпечення воєнної Європи робочою силою та ресурсами, мало зважаючи на африканців і азіатів [14]. Однак процеси, які завершилися здобуттям незалежності після Другої світової війни, вже було запущено. Проблема датування антиімперіалістичного опору на підпорядкованих територіях вирішальна для розуміння імперіалізму обома сторонами. Леґітимність і культурна першість успішних націоналістичних партій, які очолювали боротьбу з європейською владою, залежала від установлення нерозривної тяглості від перших воїнів, що протистояли вторгненню білої людини. Так Фронт національного визволення Алжиру, який почав повстання проти Франції 1954 року, виводив своє коріння від еміра Абд ель-Кадера, котрий боровся з французькою окупацією впродовж 1830-1840 років. У Ґвінеї та Малі опір французам простежується на кілька поколінь назад від Саморі та Хаджі Омара [15]. Однак ті, хто писав про імперію, лише зрідка визнавали обґрунтованість цього опору. Як ми бачили, обговорюючи Кіплінґа, численні недоладні раціоналізації тубільної присутності (наприклад, «вони» були справді щасливі, доки порушники спокою не розбуркали їх) переважали над куди простішим поясненням невдоволеності: корінне населення прагнуло звільнити свою землю від присутності європейців.
Між істориками з Європи і Сполучених Штатів дебати тривають і дотепер. Чи були ці, за словами Майкла Едаса, перші «пророки повстання» назадниками, людьми романтичними й нереалістичними, котрі протистояли європейцям-«модернізаторам» [16], чи нам слід серйозніше поставитися до тверджень їхніх сучасних спадкоємців, як-от Джуліус Ньєрере і Нельсон Мандела, мовляв, ці ранні, зазвичай приречені на невдачу зусилля важливі й досі? Теренс Рейнджер показав, що ці проблеми не лише становлять предмет наукового розгляду, а й мають актуальне політичне значення. Наприклад, чимало рухів опору «сформували середовище, в якому згодом розвинулася політична діяльність; ...опір глибоко вплинув на політичну стратегію {284} та ставлення білих; ...під час протистоянь (принаймні деяких) з’явилися типи політичної організації чи політичного впливу, які орієнтувалися на майбутнє; деякі з них безпосередньо або опосередковано пов’язані з пізнішими проявами африканського опору [європейському імперіалізмові]» [17]. Рейнджер демонструє, що інтелектуальна й моральна битва за тяглість і послідовність націоналістичного опору імперіалізмові тривала протягом десятків років і стала органічною частиною імперського досвіду. Якщо як африканець чи араб ви робите вибір на користь того, щоб пам’ятати повстання народів ндебеле і шона 133 й Орабі 1896-1897 та 1882 років відповідно, то вшановуєте націоналістичних лідерів, чия поразка уможливила подальші успіхи. Цілком імовірно, що європейці потрактовуватимуть ці повстання зневажливіше, яко діяльність окремих угруповань чи божевільних міленаріїв абощо.
Аж тоді після Другої світової війни весь світ було раптом деколонізовано. У дослідженні Ґрімаля є мапа Британської імперії в часи її розквіту: це переконливий доказ і того, наскільки широкими були її володіння, і того, що вона практично всі їх утратила за кілька років по завершенні війни 1945 року. Добре відома книжка Джона Стрейчі «Кінець Імперії» (1959) однозначно нагадує про цю втрату. Британські державні діячі, військовики, комерсанти, науковці, викладачі, місіонери, бюрократи та шпигуни з Лондона несли остаточну відповідальність за Австралію, Нову Зеландію, Гонконґ, Нову Ґвінею, Цейлон, Малайю, всю Південну Азію, більшу частину Близького Сходу, цілу Східну Африку від Єгипту до Південної Африки, великий шматок Центрально-Західної Африки (разом із Ніґерією), Ґвіану, кілька островів Карибського архіпелагу, Ірландію та Канаду.


133 Попри давню ворожнечу, яка тяглася відтоді, як Мзиліказі [Mzilikazi] привів і оселив народ ндебеле на територіях народів шона у Південній Родезії (нинішнє Зімбабве) бл. 1840 p., вторгнення британських поселенців і подальша окупація Машоналенду [Mashonaland] призвела до того, що два народи забули про свій конфлікт і спільним фронтом виступили проти прибулих колоністів у повстанні 1896-1897 pp. Повстання було придушене, а його лідерів стратили.


До складу Французької імперії (набагато меншої за Британську) входила маса островів у Тихому й Індійському океанах і в Карибському морі (Мадаґаскар, Нова Каледонія, Таїті, Ґваделупа та ін.), {285} Ґвінея і весь Індокитай (Аннам, Камбоджа, Кохінхіна, Лаос, Тонкін). В Африці Франція серйозно конкурувала з Британією за панівне становище: більшість західної частини континенту від Середземномор’я до екватора, а також Французький Сомаліленд перебували в руках Франції. Крім того, існували ще Сирія та Ліван, які, як і більшість французьких колоній в Африці та Азії, зазіхали на британські торгові шляхи й території. Лорд Кромер, один із найгрізніших губернаторів британських колоній (одного разу він гордовито заявив: «Ми не правимо Єгиптом, ми правимо лише правителями Єгипту» [18]), котрий спочатку відзначився блискучою службою в Індії, а потім чи не одноосібно керував Єгиптом між 1883 і 1907 роками, часто роздратовано згадував про «збаламутливий» французький вплив на британські колонії.
У ці величезні території (а також володіння Бельгії, Голландії, Іспанії, Португалії, Німеччини) західні метрополійні культури вклали гігантські інвестиції і розробили для них ґрандіозні плани. Здається, дуже мало людей у Британії чи Франції думали, що щось може змінитися. Я намагався довести, що більшість культурних формацій виходили з незмінної першості імперської влади. Одначе з’явився, встояв і врешті-решт переміг альтернативний погляд на імперіалізм.
До 1950 року Індонезія здобула незалежність від Голландії. 1947 року Британія передала владу над Індією партії Індійський національний конґрес, а Пакистан, керований Мусульманською ліґою на чолі з Джиною, негайно відокремився. Малайзія, Цейлон і Бірма стали самостійними, як і нації «французької» Південно-Східної Азії. В усій Східній, Західній і Північній Африці було покладено край британській, французькій та бельгійській окупації, подекуди (наприклад, в Алжирі) зі страхітливими людськими й матеріальними втратами. До 1990 року з’явилося сорок дев’ять нових африканських держав. Однак жодна боротьба не відбувалася у порожнечі. Ґрімаль підкреслює, що такі ґлобальні сили, як церкви, Організація Об’єднаних Націй, марксизм, Радянський Союз і Сполучені Штати, пришпорювали інтернаціоналізовані стосунки між колонізатором і колонізованим. Чимало панафриканських, панарабських і паназійських конґресів засвідчили, що антиімперську боротьбу було універсалізовано, а розрив між західними (білими, європейськими, {286} передовими) і незахідними (кольоровими, тубільними, відсталими) культурами й народами — драматизовано.
Через такий драматизм світового переділу ми втратили (а може, нас підштовхнули до цієї втрати) адекватне історичне, вже не кажучи про моральне, відчуття того, що попри суперечливість боротьби, імперіалізм і його опоненти боролися за ту саму територію, змагалися за ту саму історію. Звичайно, вони взаємонакладалися, коли алжирці і в’єтнамці з французькою освітою, індійці та вест-індці, араби й африканці з британською освітою протистояли своїм імперським господарям. Опір імперії в Делі й Алжирі вплинув на опозицію в Лондоні й Парижі. Хоча це й не була боротьба рівних (типове імперіалістичне перекручення проголошує, що лише за допомогою західних уявлень про свободу велася боротьба проти колоніальної влади, яка підступно захопила скарби індійської й арабської культури. Це перекручення недобачає, що індійська й арабська культури завжди протистояли імперіалізмові, стверджуючи, що боротьба з ним була одним із головних імперіалістичних тріумфів), спільне культурне підґрунтя штовхало опонентів до захопливих зустрічей. Якби метрополія не вагалася і не захищалася, герої, стиль і сама структура тубільного опору імперіалізму були б іншими. І тут культура передує політиці, військовій історії чи економічним процесам.
Це взаємонакладення не є ані другорядним, ані несуттєвим питанням. Культура може налаштувати й енерґійно стимулювати одне суспільство до панування над віддаленими територіями іншого суспільства. З таким самим успіхом вона може підготувати суспільство до того, щоб воно відкинуло чи модифікувало ідею такого панування. Ці зміни не можуть відбутися, якщо чоловіки й жінки не готові чинити опір тискові колоніального правління, взяти до рук зброю, втілити визвольні ідеї, уявити (за Бенедиктом Андерсоном) нову національну спільноту і рішуче зробити останній крок. Вони також не можуть відбутися, доки метрополія не відчує економічного й політичного виснаження імперії, доки ідеї імперії та ціні колоніального правління не буде публічно кинуто виклик, доки репрезентації імперіалізму не почнуть втрачати своє виправдання й леґітимність, нарешті, доки повсталі «тубільці» не залишать на метрополійній культурі слід незалежності та єдності власної культури, {287} вільної від колоніального вторгнення. Але зазначивши всі ці передумови, ми повинні усвідомлювати, що обидва боки переокресленої світової мапи формують опозицію та опір імперіалізмові разом на переважно спільних, хоча й суперечливих, теренах, забезпечених культурою.
На яких культурних теренах тубільці й ліберальні європейці існували й розуміли один одного? Як багато вони могли один одному дозволити? Як в умовах імперського домінування вони взаємодіяли між собою до початку радикальних змін? Для початку згадайте роман Е. М. Форстера «Подорож до Індії», який безсумнівно свідчить про (подекуди дратівливу й таємничу) прихильність автора до цих місць. Мені у «Шляху до Індії» завжди видавалося найцікавішим те, що Форстер використовує Індію для репрезентації матеріалу, який, згідно з канонами романної форми, до цього не надається: безкрайого простору, незбагненних світоглядів, прихованих рухів, історій і соціальних форм. Зокрема, пані Мур і Філдінґа треба сприймати як європейців, які виходять за межі антропоморфної норми, залишившись у тій жахливій (для них) новій стихії: Філдінґ переживає всю складність Індії, а тоді повертається до знайомого гуманізму (після суду він повертається через Суец та Італію до рідної Англії з руйнівним передчуттям того, що може зробити Індія з людським відчуттям часу і простору).
Проте Форстер надто скрупульозний спостерігач реальності довкола себе, щоб покинути її на цьому етапі. В останньому розділі роман повертається до традиційного розуміння соціальної пристойності: автор навмисне і ствердно привносить до Індії звичне для Англії романне рішення (шлюб і власність): Філдінґ одружується з донькою пані Мур. Однак він та ісламський націоналіст Азіз ідуть одним шляхом, водночас залишаючись осторонь. «„Вони не хотіли цього, — казали вони у сто голосів. — Ні, ще ні“. А небо казало: „Ні, не тут“». Це і рішення, і об’єднання, але жодне з них не повне [19].
Якщо тогочасна Індії — це не час і не місце (Форстер залишив точні вказівки) для формування ідентичності, для конверґенції, злиття, що ж тоді має там відбуватися? Роман показує, що політичне джерело цієї проблеми — британська присутність, і дозволяє пережити різноманітні аспекти цього безвихідного становища з відчуттям того, що політичний конфлікт просто вирішиться {288} в майбутньому. Роман засвідчує діаметрально протилежні позиції опору імперії: мусульманського націоналіста Азіза й ледь не сюрреалістичного індуса Ґодбоула та Філдінґову опозицію, хоча останній не може сформулювати свої арґументи проти беззаконня британського правління в політичних чи філософських термінах, а висловлює лише окремі протести проти окремих несправедливостей. Цікавий арґумент Беніти Паррі в «Ілюзіях і відкриттях» про позитивне закінчення роману ґрунтується на «непомітних натяках», якими говорить Форстер попри «тотальний текст» [20]: точніше кажучи, він вважав, що між Індією і Британією повинна бути прірва, яку, проте, можна періодично перетинати то в один, то в другий бік. У кожному разі ми маємо право пов’язати індійську ворожість до британського панування, продемонстровану на суді над Азізом, з існуванням помітного індійського опору, прояви якого Філдінґ неохоче помічає в Азізі. Однією з націоналістичних моделей для цього виступає Японія. Знервовані й відверто огидні члени «британського клубу», зневага яких змушує Філдінґа піти у відставку, сприймають Азізові порушення так, що будь-яка ознака «слабкості» розглядається як удар по британській владі як такій, і в цьому проступає безнадійна атмосфера.
Через ліберальну, гуманну підтримку поглядів і ставлень Філдінґа «Подорож до Індії» програє почасти тому, що відданість Форстера романній формі наражає його на труднощі, з якими в Індії він не може дати собі ради. Подібно до Африки Конрада, Індія Форстера часто описується як місце незрозуміле й надто велике. Одного разу на початку роману, коли Ронні й Адела спостерігають за пташкою, яка зникає в кроні дерева, зливаючись із нею, Форстер додає — для нас і для них: «В Індії нічого не можна впізнати, просте питання одразу зникає або зливається з чимось іншим» [21]. Отже, головна проблема роману — тривале зіткнення між англійськими колоністами з «розвинутими тілами, ледь розвинутими думками й нерозвинутими серцями» та Індією.
Наближаючись до Марабарських печер, Адела помічає, що стукіт коліс потяга — акомпанемент її роздумам — ніс повідомлення, яке вона не змогла вхопити.

Як можна розумом охопити цю країну? Покоління загарбників намагалися зробити це, але залишилися вигнанцями. Збудовані ними важливі міста — лише притулки, їхні суперечки — хвороба {289} людей, які не можуть знайти шлях додому. Індія знає про їхній неспокій. Вона знає про найдрібніші ознаки неспокою цілого світу. „Прийдіть!“ — кличе вона сотнями своїх уст, промовляє через речі сміховинні й величні. Але прийти до чого? Цього вона не пояснює. Вона не обіцянка, а тільки заклик [22].

Однак Форстер демонструє, як британська «бюрократія» прагне наділити Індію сенсом. Для цього існують порядки першості, клуби з власними правилами, обмеження, військові ієрархії і передусім британська влада, яка це уможливлює. Індія — «це не чаювання», за словами Ронні Гезлопа. «За моїми спостереженнями, спроби англійців та індійців бути соціально близькими завжди завершувалися катастрофою. Спілкування — так. Люб’язність звичайно. Близькість — ніколи, ніколи» [23]. Не дивно, що доктор Азіз вражений, коли пані Мур знімає взуття перед входом до мечеті, — цей жест засвідчує повагу і встановлює дружні стосунки, до певної міри заборонені поведінковими нормами.
Філдінґ теж нетиповий персонаж: справді розумний і чутливий, приватна розмова для нього найприємніша. Проте його здатність розуміти і співчувати не осягає величної незбагненності Індії. Він був би ідеальним героєм попередніх творів Форстера, але тут він зазнає поразки. Філдінґ принаймні «стикується» з таким персонажем, як Азіз: половина Форстерового задуму щодо того, як писати про Індію в британському романі, полягала в поділі його на дві частини — ісламську та індуську. 1857 року Гаррієт Мартіно зазначила: «Непідготований розум, індуський чи мусульманський, сформований в азіатських реаліях, не може на більш-менш достатньому інтелектуальному чи етичному рівні відповідати християнізованому європейському розуму» [24]. Форстер робить наголос на мусульманах, порівняно з якими індуси (разом із Ґодбоулом) відступають на другий план, так, ніби не надаються до романного витлумачення. Іслам був ближчим західній культурі, перебуваючи посередині між англійцями й індусами у Форстеровому Чандрапурі. У «Шляху до Індії» Форстер дещо ближчий до ісламу, ніж до індуїзму, хоча, зрештою, брак розуміння очевидний.
У романі індуси вірять, що світ — це безлад, де, однак, усе взаємопов’язане, що Бог є, не є, не був, був один. Мусульмани в особі Азіза, навпаки, вірять у порядок і конкретного Бога. (Форстер неоднозначно пише про «порівняно простий розум мусульманина» [25], ніби припускаючи, що й Азіз, і «мусульманин» взагалі {290} мають порівняно простий розум.) Для Філдінґа Азіз — це квазі-італієць, хоча його завищена оцінка могольського минулого, пристрасть до поезії, його дивне pudeur 134 перед зображеннями дружини, які він завжди має при собі, викривають в ньому екзотичну несередземноморську людину. Попри прекрасні «блумсберзькі» якості Філдінґа, вміння судити милосердно й лагідно та пристрасний, базований на людських нормах розум, Індія, зрештою, відкидає його. Лише пані Мур змогла дістатися до її оманливої суті, але, кінець кінцем, її бачення виявляється фатальним. Доктор Азіз стає націоналістом, однак, на мою думку, Форстер розчарований у ньому, бо це виглядає як поза: він не може пов’язати його з ширшим, послідовним рухом за індійську незалежність. Згідно з Френсісом Гатчинсом, наприкінці XIX — на початку XX сторіччя «націоналістичний рух парадоксальним чином не дістав жодного відображення у британській уяві в Індії» [26].
Під час мандрівки Індією 1912 року Беатріс і Сідні Вебб відзначили складність у стосунках британських роботодавців та індійських найманців, котрі працювали на Радж. Причини — або лінощі як форма опору (дуже поширена в усій Азії, як свідчить С. X. Алатас) [27], або так звана «теорія вимивання» Дадабгаї Наороджі, який на радість націоналістичним силам наполягав на факті вимивання індійських багатств Британією. Подружжя Веб звинувачує «тих давніх європейських поселенців в Індії, [які] не навчилися мистецтву управління індійцями». Далі вони додають:

Не менш очевидне й те, що індієць здебільшого не працюватиме до сьомого поту. Він не дуже переймається своїм заробітком. Він радше житиме напівголодний, ніж перенапружиться на роботі. Хоч який низький рівень його життя, рівень праці ще нижчий, принаймні коли він працює на роботодавця, який йому не подобається. Його неорганізованість спантеличує [28].

Це навряд чи свідчить про антагонізм між двома непримиренними націями. Так само у «Шляху до Індії» Форстер називає Індію складною тому, що вона така дивна і незбагненна, чи тому, що такі люди, як Азіз, дозволяють наївним націоналістичним настроям звабити себе, чи тому, що коли хтось, як пані Мур, спробує пристати на її умови, то не зможе оклигати від такої зустрічі.


134 Сором’язливість (фр.). {291}


Для західної людини, як і для самої себе після перебування в Печерах, пані Мур є прикрістю. Для індійців, які під час сцени суду на мить зливаються у щось на зразок національної єдності, вона радше не людина, а мобілізуюче гасло, смішний індіанізований принцип протесту і спільності — «Есміс Есмур». Вона переживає Індію, не розуміючи її, а Філдінґ поверхово розуміє, не маючи глибоких переживань. Безпорадність роману не сягає звинувачення (чи захисту) ні британського колоніалізму, ні індійського націоналізму. Справді, іронія Форстера зачіпає всіх: від незграбних Тертонів і Бертонів до штучних, комічних індійців. Однак важко позбутися відчуття, що у світлі політичних реалій 1910-1920-х років навіть такий видатний роман, як «Подорож до Індії», розбивається об неспростовні факти індійського націоналізму. Форстер ототожнює наративну лінію з британцем Філдінґом, який може зрозуміти лише те, що Індія надто велика й неосяжна і що дружнє ставлення до мусульманина на кшталт Азіза може тривати тільки до певного моменту, бо його вороже ставлення до колоніалізму аж так неприйнятно безглузде. Сенс того, що Індія і Британія — антагоністичні нації (хоча їхні позиції взаємонакладаються), применшується, приглушується, подрібнюється.
Перевагою роману є те, що він розповідає особисті, а не офіційні чи національні історії. Натомість Кіплінґ безпосередньо визнає за політичною реальністю роль більшу, ніж просто джерела іронії в романі, хоч яка загрозлива, трагічна чи жорстока для нього британська історія в Індії. Індійців багато, і всі вони різні, їх треба пізнати і зрозуміти, британська влада мусить рахуватися з індійцями в Індії — такі, в політичних термінах, погляди Кіплінґа. Форстер ухильний і зверхніший. Паррі справедливо відзначила, що «„Подорож до Індії“ — це переможне відображення британської уяви, яка досліджує Індію» [29]. Але правда й те, що Форстерова Індія так ніжно особистісна й безжально метафізична, що під політичним кутом зору його ставлення до індійців як до нації, яка виборює в Британії свій суверенітет, не дуже серйозне чи навіть поважне. Зважмо на таке:

По дорозі Гамідулла зазирнув до захопливого, націоналістичного за своїм характером зібрання знаті, де індуси, мусульмани, два сикхи, два парсі, один джайн і місцевий християнин намагалися вподобати один одного понад свою природну схильність. Допоки хтось лаяв англійців, усе було добре, але геть не конструктивно, і {292} якби англійцям довелося покинути Індію, зник би й комітет. Він радів, що Азіз, якого він любив і чия родина було поєднана з його власною, не цікавився політикою: вона руйнує особистість і кар’єру, але без неї нічого не можна досягти. Він думав про Кембридж із сумом, як про ще один завершений вірш. Яким щасливим він був там двадцять років тому! У домі пастора Банністера та його дружини не було місця для політики. Там переплелися ігри, праця і приємне товариство, виглядаючи достатнім підґрунтям національного життя. А тут усе складалося з перетягування канату й остраху [30].

Цей фраґмент засвідчує зміну політичного клімату: те, що колись було можливе в домі Банністерів чи в Кембриджі, вже недоречне в часи загостреного націоналізму. Втім, говорячи, що для сект «природно» недолюблювати одна одну, чи не припускаючи існування націоналістичних комітетів поза англійською присутністю, чи описуючи націоналізм, хоч який банальний і поміркований, лише як «перетягування канату й острах», Форстер розглядає індійців під імперським кутом зору. Його припущення полягає в тому, що він здатний дістатися повз хлоп’ячі націоналістичні витівки до суті Індії. А коли заходить про управління Індією — питання, яке хвилює Гамідулу й інших, — то, попри всі помилки, краще залишити це англійцям: «вони» ж бо ще не готові до самоуправління.
Цей погляд, ясна річ, сягає корінням Мілля і на диво нагадує позицію Булвер-Літтона, який на посаді королівського намісника у 1878 і 1879 роках висловився так:

Прикра тенденція другорядних індійських чиновників і поверхових англійських філантропів іґнорувати суттєві й нездоланні відмінності у расових властивостях, засадничі для нашого становища в Індії, вже завдала істотної шкоди. Так мимовільно задовольняється пиха і марнославство напівосвічених тубільців, серйозно шкодячи здоровому глузду і нормальному погляду на життєві реалії [31].

З іншого приводу він казав, що «тубільне чиновництво Нижньої Бенґалії хоч і нелояльне, але, на щастя, малодушне; чорнильниця — його одинока зброя, хоч і брудна, але не загрозлива» [32]. У «Появі індійського націоналізму» (звідки взято ці цитати) Аніл Сіл зазначає, що Булвер-Літтон не помітив головну {293} тенденцію індійської політики, яку відзначив один уважний дільничний комісар, котрий написав:

двадцять років тому... ми мали зважати на місцеві народності й окремі раси. Те, що викликало обурення в маратхів, не обурювало бенґальця... Тепер... ми все це змінили й опинилися віч-на-віч не з населенням окремих провінцій, а з 200 мільйонами людей, об’єднаних взаєморозумінням і спілкуванням, що їх ми самі створили і зростили [33].

Звичайно, Форстер був романістом, а не політиком, теоретиком чи пророком. Однак він зумів використати механізм роману, щоб конкретизувати вже наявну структуру ставлення і референції, не змінивши її. Ця структура дозволяла відчувати любов чи навіть близькість до деяких індійців і до Індії взагалі, але формувала погляд на індійську політику як на британську відповідальність, а на культурному рівні позбавляла індійський націоналізм привілеїв (які, до речі, безперешкодно надавалися грекам та італійцям). І знову цитата з Аніла Сіла:

І в Єгипті, і в Індії діяльність, небажану для британців, вважали радше корисливими махінаціями, ніж справжнім націоналізмом. Для уряду Ґладстона учасники повстання Орабі в Єгипті були лише купкою армійських офіцерів, які, прагнучи нагріти руки, піддалися впливу окремих єгипетських інтелектуалів, зачитаних у праці Ламартіна, — заспокійливий висновок, який виправдовував відступ прихильників Ґладстона від власних принципів. Зрештою, в Каїрі не було Ґарібальді. Не було його й у Калькутті чи Бомбеї [34].

У своєму творі Форстер явно не намагається розв’язати проблему: як британський автор, який симпатизує націоналістичному рухові опору, може представити його? Однак її дуже добре дослідив харизматичний опонент британської політики в Індії Едвард Томпсон в «Іншому боці медалі», виданому 1926 року, за два роки по виходу «Шляху до Індії». Томпсона цікавлять викривлені репрезентації. Індійці, каже він, розглядають англійців винятково крізь призму британських звірств під час повстання сипаїв 1857 року. Англійці з помпезною, холоднокровною релігійністю Раджу в його найгіршому прояві розглядають індійців та їхню історію як варварську, нецивілізовану, нелюдську. Томпсон відзначає дисбаланс цих викривлень: одне підкріплене всіма перевагами сучасної {294} технології та засобами поширення (від армії до «Оксфордської історії Індії»), а друге покладається на памфлет і на популярні серед гнобленого народу настрої мобілізації та відторгнення. Проте, зазначає Томпсон, ми мусимо визнати, що індійська

ненависть напевне існує, дика, тверда ненависть; і чим швидше ми визнаємо це і відшукаємо її причини, тим краще. Невдоволення нашим пануванням стає всеохопним. По-перше, його розростання мусить спиратися на поширені народні спогади; по-друге, настільки раптовий імпульс йому може надати хіба палка ненависть» [35].

Отже, продовжує він, ми повинні шукати «нових орієнтирів в історії Індії», «спокутувати» наші вчинки і передусім визнати, що індійський народ «прагне повернути собі самоповагу. Зробіть їх знову вільними, дозвольте їм поглянути нам і всім іншим у вічі — і вони поводитимуться, як вільні люди, і перестануть брехати» [36].
Сильна й видатна книга Томпсона глибоко симптоматична у двох аспектах. Він відзначає першорядну роль культури в консолідації імперських почуттів: історіописання, часто повторює він, пов’язане з розширенням імперії. Йому, представникові метрополії, належить найперша і найпереконливіша спроба зрозуміти імперіалізм як культурне лихо і для колонізатора, а не тільки для колонізованого. Однак він переконаний, що подіям, у яких беруть участь обидві сторони, притаманна певна трансцендентна щодо них «істинність». Індійці «брешуть», бо не вільні, а він (та інші подібні опозиційні фігури) можуть бачити правду, бо вони вільні і вони англійці. Томпсон не більше за Форстера міг збагнути, що імперія, за висловом Фанона, ніколи нічого не віддає з доброї волі [37]. Вона не може дати індійцям свободу, її треба змусити віддати цю свободу в результаті тривалої політичної, культурної, а іноді й збройної боротьби, яка з часом не слабшає, а чимдалі загострюється. Те саме стосується й британців: тримаючись за імперію, вони становлять частину цього самого процесу. Їхнє ставлення надається до захисту, аж доки не зазнає поразки.
Аби Томпсон побачив себе на «іншому боці», мусила розгорнутися справжня боротьба тубільців із білими, що й відбулося 1926 року. Відтоді постали дві ворожі сторони, дві нації по два боки барикад, а не просто зухвалі відповіді колоніального {295} вискочня на голос білого господаря. Фанон дещо театрально називає це «інакшістю розриву, конфлікту, битви» [38]. Томпсон повніше приймає цю позицію, ніж Форстер, якому властиве традиційне для роману XIX сторіччя ставлення до тубільців як до нижчих і залежних істот.
У Франції не було свого Кіплінґа, який, уславлюючи імперію, попереджав би про її майбутню катастрофічну загибель, не було й свого Форстера. Франція була культурно вплетена в те, що Рауль Жирарде називає подвійним рухом гордості й занепокоєння: французи відчували гордість за те, що вдалося здійснити в колоніях, і тривожилися за їхню долю [39]. Але, як і англійська, французька реакція на азійський і африканський націоналізм рідко була більшою за підняту брову, хіба коли Комуністична партія і Третій Інтернаціонал підтримали антиколоніальну революцію та опір імперії. Жирарде зазначає, що «Подорож до Конґо» (1927) та «Повернення з Чаду» (1928) Жида — два важливі твори після «Іммораліста» — піддали сумніву французький колоніалізм у Центральній Африці, хоча, проникливо додає він, Жид ніде не ставить під питання «le principe elle-même de la colonisation» 135 [40].


135 Власне принцип колонізації (фр).


Модель, на жаль, завжди однакова: критики колоніалізму на зразок Жида й Токвіля критикують несправедливості в тих місцях, заподіяні тією владою, що їх самих не надто зачіпають, і або дивляться крізь пальці на владні зловживання на небайдужих їм французьких територіях, або, не змігши арґументувати загальний протест проти всього гноблення чи всієї імперської гегемонії, нічого не кажуть.
Протягом 1930-х років у серйозній етнографічній літературі з любов’ю й увагою обговорювалися тубільні суспільства французького імперіуму. Праці Моріса Делафосса, Шарля Андре Жульєна, Лябуре, Марселя Ґріоля, Мішеля Лейріса — це приклади незалежного й ретельного осмислення віддалених, здебільшого невідомих культур. Вони сформували повагу до цих культур, якої вони були позбавлені в межах структур політичного імперіалізму [41].
Певну суміш цієї набутої уваги й імперської замкненості бачимо в «Королівському шляхові» (1930) Мальро, одному з його найменш відомих і дискутованих творів. Мальро був шукачем пригод, етнографом- і археологом-аматором водночас; на нього {296} вплинули Лео Фробеніус, Конрад у «Серці темряви», Т. Е. Лоуренс, Рембо, Ніцше і, я переконаний, Менальк Андре Жида. «Королівський шлях» — це подорож углиб «нижчого», в даному разі французького Індокитаю (цей факт рідко помічають головні критики Мальро, для яких, як і для Камю та його критиків, одне варте уваги місце дії — Європа). Перкен і Клод (оповідач), з одного боку, та французька влада, з другого, змагаються за домінування і здобич: Перкен прагне камбоджійських барельєфів, а бюрократи з підозрою і неприязню спостерігають за його пошуками. Знайшовши Ґрабо — персонажа, схожого на Куртца, — якого захопили, осліпили й закатували тубільці, мандрівники намагаються його забрати, але дух його вже зламаний. Коли Перкена поранено, і здається, що його хвора нога починає руйнувати його самого, він, упертий еґоїст (подібний до Куртца в агонії), зухвало звертається до зажуреного Клода (подібного до Марлоу):

„Смерті... нема... є лише... Я...“, — Зведений судомою палець уп’явся в стегно. — „...Я ...ПОМИРАЮ...“ [42].

У зображенні джунґлів і племен Індокитаю в «Королівському шляху» поєднуються страх і зваблива принадність. Плем’я меойців тримає Ґрабо; Перкен тривалий час править народом стієнґів і, як справжній антрополог, марно намагається захистити його від наступу модернізації (у формі колоніальної залізниці). Втім, попри загрозу й тривогу, які відчуваються в імперській атмосфері роману, ніщо не свідчить про політичну загрозу чи про те, що фатум, який поглинає Клода, Перкена і Ґрабо, — щось історично конкретніше, ніж просто узагальнена ворожість, проти котрої мусить постати людська воля. Так, у чужому світі indigenes можна облаштовувати свої незначні справи (як, наприклад, це робить Перкен із племенем меойців), але його тотальна ненависть до Камбоджі доволі мелодраматично свідчить про метафізичну прірву між Сходом і Заходом.
Я надаю «Королівському шляху» такої ваги, бо цей роман — витвір видатного європейського таланту — дуже переконливо потверджує нездатність європейської гуманістичної свідомості протистояти політичному викликові імперських володінь. І на думку Форстера у 1920-х, і Мальро в 1930-х роках — людей справді обізнаних із неєвропейським світом, — на Захід чекає доля величніша за просто національне самовизначення: йдеться про {297} самоусвідомлення, волю чи навіть глибинні питання смаку й дискримінації. Можливо, сама романна форма з притаманною їй структурою ставлення й референції, перенесеною з попереднього сторіччя, притуплює їхнє сприйняття. Порівнявши Мальро з відомим французьким знавцем індокитайської культури Полем Мюсом, чия книжка «В’єтнам: соціологія однієї війни» з’явилася на двадцять років пізніше, напередодні Дьєнб’єнфу, і котрий, як і Едвард Томпсон, розгледів глибоку політичну кризу, що відділила Францію від Індокитаю, ми побачимо разючу відмінність. У блискучому розділі під назвою «На в’єтнамському шляху» (який, очевидно, є відлунням «Королівського шляху») Мюс відверто говорить про французьку інституційну систему і про те, як вона оскверняла в’єтнамські священні цінності своєю секулярною настановою. Китайці, каже він, краще розуміли В’єтнам, ніж Франція з її залізницями, школами й «administration laïque» 136. Позбавлені релігійного мандату, мало розуміючись на в’єтнамській традиційній моралі і ще менше зважаючи на місцеве тубільництво та чутливість, французи були просто байдужими завойовниками [43].
Як і Томпсон, Мюс бачить зв’язок між європейцями й азіатами і, знову як Томпсон, він проти продовження колоніальної системи. Незважаючи на загрозу з боку Радянського Союзу та Китаю, він пропонує надати В’єтнаму незалежність, водночас вимагаючи укласти французько-в’єтнамський договір, який дозволив би Франції певні привілеї у відбудові В’єтнаму (це тема останньої частини його книжки — «Що робити?»). Порівняно з позицією Мальро це величезний крок уперед, а під кутом зору неєвропейця — лише незначна зміна європейської концепції опіки, хоч і просвіченої. Утім, цьому крокові бракує визнання всієї сили того, що в термінах західного імперіалізму перетворилося на антиномічний націоналізм «третього світу», який демонстрував не колаборацію, а антагонізм.


136 Світським адмініструванням (фр.).






2. Теми культури опору

Повільному і здебільше гостро суперечливому процесу відновлення географічної території, який становить осердя деколонізації (як свого часу — імперії), передує окреслення території {298} культурної. Після періоду «первинного опору», фактичної боротьби проти зовнішнього вторгнення, приходить період вторинного, тобто ідеологічного опору, намагань відтворити, за словами Безіла Девідсона, «зруйновану спільноту, врятувати чи відновити значення та явище спільноти всупереч усім тискам з боку колоніальної системи» [44]. Це, своєю чергою, уможливлює появу нових і незалежних ставок у цій грі. Слід зазначити, що ми тут переважно торкаємося не утопічних реґіонів сказати б, ідилічних луків, — усамітнене минуле яких відкрили інтелектуали, поети, пророки, лідери й історики опору. Девідсон говорить про «потойбічні» обіцянки, які на ранньому етапі роздавав дехто з них, наприклад, зрікаючись християнства та західного одягу. Проте всі вони були відгуком на колоніальні приниження, підводячи до «підставового принципу націоналізму — до потреби знайти ідеологічне підґрунтя для єдності, ширшої за будь-яку відому раніше» [45].
На мою думку, це підґрунтя полягає у перевідкритті та репатріації того, що імперіалістичні процеси вилучили з тубільного минулого. Так стає зрозумілим Фанонове наполягання на повторному прочитанні геґелівської діалектики пана і раба у світлі колоніальної ситуації: він наголошує, що імперіалістичний пан «засадничо відрізняється від пана, описаного Геґелем. У Геґеля між паном і рабом існує взаємність, а тут пан насміхається з рабської свідомості. Від раба вимагається не визнання, а робота» [46]. Досягти визнання означає переокреслити й посісти в імперських культурних формах місце, відведене підпорядкуванню, зробити це свідомо, виборюючи його на тих самих теренах, де колись панувала свідомість, яка прийняла підпорядкування певного нижчого Іншого. Отже — перевписування. Іронія в тому, що геґелівська діалектика, зрештою, геґелівська: він був у цьому першопрохідцем, як і Маркс у своїй діалектиці суб’єкта та об’єкта, яка передувала Фаноновим «Злидарям...» і була там використана для пояснення боротьби між колонізатором і колонізованим.
Почасти трагедія опору полягає в тому, що якоюсь мірою він змушений відновлювати форми, раніше створені або принаймні вражені чи інфільтровані культурою імперії. Це ще один приклад того, що я назвав взаємонакладними територіями: наприклад, у XX сторіччі боротьба за Африку точиться на територіях, {299} упродовж поколінь витворених і перетворених європейськими дослідниками, — це незабутньо й докладно відтворив Філіп Кертін в «Образі Африки» [47]. Подібно до суперечливого бачення Африки європейцями: як білої плями, коли вони її захопили, чи як піддатливо-легкодоступної, коли планували розділити її під час Берлінського конґресу 1884-1885 років, — африканці-деколонізатори вважали за потрібне уявити Африку, позбавлену її імперського минулого.
Особливий випадок цієї боротьби за проекції та ідеологічні образи — так званий лейтмотив пошуку або подорожі, який фігурує у чималій частині європейської літератури, зокрема тій, що стосується неєвропейського світу. Через усі наративи великих дослідників пізнього Ренесансу (Даніель Дефер влучно назвав їх збиранням світу [la collecte du monde]) [48], а також мандрівників та етнографів XIX сторіччя, не кажучи вже про подорож Конрада річкою Конґо, проходить топос подорожі на південь (як сказала Мері Луїз Пратт, згадуючи Жида й Камю [49]), у якому лейтмотив контролю і влади «звучить неперервно». Для тубільця, котрий починає бачити і чути ці нав’язливі ноти, — це «звуки кризи, вигнання, вигнання з серця, вигнання з дому». Саме так незабутньо формулює це Стівен Дедал в епізоді про Бібліотеку з «Улісса» [50]; тубільний письменник-деколонізатор штибу Джойса, ірландського письменника, колонізованого британцями, переживає лейтмотив пригоди-подорожі, з якого його було вигнано, завдяки тому самому тропу, перенесеному з імперської культури в нову ситуацію, перейнятому, перевикористаному, переродженому.
Джеймс Нґуґі (згодом Нґуґі ва Тіонґо) у «Ріці посередині» переспівує «Серце темряви», вже на першій сторінці оживлюючи Конрадову річку. «Річка називалася Гонія, що означало зцілення або повернення до життя. Гонія ніколи не пересихала: здавалося, вона мала сильну волю до життя, глузуючи з посух і погодних змін. Вона завжди поводилася однаково, ніколи не поспішаючи, ніколи не затинаючись. Люди бачили це і були щасливі» [51]. Конрадові образи ріки, дослідження та загадкового оточення не полишають нас за читанням Нґуґі, проте вони мають геть інше значення: вони по-іншому — доволі гостро — переживаються через навмисне недомовлену, свідомо позбавлену стилю сувору мову. У Нґуґі біла людина втрачає {300} вагу, вона зведена до одинокої постаті місіонера з символічним ім’ям Лівінґстон, однак її вплив відчувається в існуванні кордонів, які розділяють поселення, річкові береги та людей. Через внутрішній конфлікт, що руйнує життя Вайякі, Нґуґі переконливо передає неусувну напругу, яку не зніме завершення роману і яку цей роман і не намагається стримати. З’являється нова модель, якої не було у «Серці темряви». На її основі Нґуґі створює новий міф, хитка лінія та фінальна двозначність якого свідчать про повернення до африканської Африки.
У «Сезоні паломництва на північ» Тайїба Саліха Конрадова ріка стає Нілом, чиї води відновлюють людей, які живуть на її берегах. А Конрадовий британський стиль нарації від першої особи та європейські герої у якомусь сенсі перетворюються на свою протилежність: по-перше, завдяки використанню арабської мови; по-друге, роман Саліха зображує подорож суданця на північ, в Європу; по-третє, оповідач розповідає, будучи в суданському селищі. Так подорож у серце темряви перетворюється на сакралізовану хіджру 137 з суданського селища, все ще обтяженого колоніальною спадщиною, до серця Європи, де Мустафа Саїд — віддзеркалення Куртца — спрямовує ритуальне насилля на себе, європейських жінок та оповідачеве розуміння.


137 Втеча, або еміґрація (араб.) — переїзд, щоб уникнути переслідувань, Пророка Мухаммеда з Мекки до Медини 622 року, який став точкою відліку мусульманського літочислення.


Хіджра завершується поверненням Саїда до рідного селища і самогубством. Саліх аж так свідомо міметично обертає Конрада, що запозичує навіть Куртцову огорожу з черепами на кілках, перетворюючи її на згромадження європейських книжок у таємній бібліотеці Саїда. Втручання й перехрещення ліній північ-південь і південь-північ розширюють та ускладнюють спектр колоніальних траєкторій, окреслених Конрадом. Це призводить не просто до переродження вигаданої території, а до підкреслення окремих суперечностей та їхніх уявних наслідків, приглушених величною прозою Конрада.

Там усе як тут, не краще й не гірше. Але я походжу звідси, як та фінікова пальма, що росте на подвір’ї нашого будинку: вона виросла в нашому подвір’ї, а не в якомусь іншому. Вони прийшли на нашу землю невідомо для чого, але хіба це означає, що ми маємо отруїти наше теперішнє і наше майбутнє? Рано чи пізно {301} вони підуть геть, як і багато людей в історії залишали чимало країн. Залізниці, кораблі, лікарні, фабрики і школи стануть нашими, і ми розмовлятимемо їхньою мовою без почуття провини чи почуття вдячності. Ми знову будемо тими, ким були, — звичайними людьми, і якщо ми люди-вигадки, то тепер ми вигадуватимемо себе самі [52].

Отже, постімперські автори «третього світу» носять у собі своє минуле — як шрами від принизливих ран, як підбурення до різних учинків, як імовірно переглянуті візії минулого, що тяжіють до постколоніального майбутнього, як досвіди, що за потреби надаються до повторного витлумачення і розгортання, досвіди, у яких колись мовчазний тубілець говорить і діє на території, відібраній у колонізатора під час загального руху опору.
У культурі опору з’являється ще один лейтмотив. Зверніть увагу на приголомшливі культурні спроби відновити й посилити владу над реґіоном, зроблені у багатьох сучасних латиноамериканських і карибських версіях шекспірівської «Бурі». Це одна з кількох фабул, що тяжіє над уявленням про Новий світ, крім неї, можна згадати пригоди й відкриття Колумба, Робінзона Крузо, Джона Сміта й Покахонтас 138, а ще Інкла і Яріко 139.


138 Покахонтас була дочкою вождя одного з північноамериканських індіанських племен. 1607 року вона відмовила свого батька страчувати колоніста Джона Сміта, а потім допомагала європейським поселенцям із колонії Джеймстаун у часи скрути. Після повернення пораненого Сміта до Англії стосунки між поселенцями і рідним племенем Покахонтас погіршилися, а 1612 року дівчину ув’язнили як заручницю в Джеймстауні. Під час річного ув’язнення вона прийняла християнство і закохалася в Джона Рольфа, з яким незабаром одружилася. 1616 року вона відбула подорож до Англії, зокрема, зустрілася з королем Яковом I. Її демонстрували як приклад того, що тубільців можна «приручити», щоб заохотити нових поселенців їхати до Джеймстауна. Покахонтас померла від інфекційного захворювання 1617 року. Після смерті історія її життя увійшла до низки творів європейської літератури.
139 За барбадоською легендою, англійський купець Інкл прибув до берегів Північної Америки, де на нього напали розлючені тубільці. Його знайшла і виходила місцева дівчина на ім’я Яріко, у яку він згодом закохався. Однак після одруження природна жадібність узяла гору над Інклом, і він продав вагітну Яріко в рабство після прибуття на Барбадос (англійську територію). Сюжет про Інкла і Яріко потрапив до європейської літератури через твори Річарда Ліґона [Ligon] та Річарда Стіла [Steel].


(Пітер Галм детально досліджує їх усіх у своїх блискучих {302} «Колоніальних зустрічах» [53].) Тепер майже неможливо кількома простими словами охарактеризувати будь-кого з цих «увідних персонажів», що свідчить про те, наскільки гостро полемічним стало це питання. На мою думку, назвати цей реінтерпретаційний запал просто обмеженістю, помстою чи образою неправильно. Для західної культури зовсім нове те, що вторгнення неєвропейських митців і науковців неможливо обійти увагою чи заглушити: вони не тільки становлять складову частину політичного руху, а й у різний спосіб формують уяву, інтелектуальну й метафоричну енерґію, яка успішно керує цим рухом, переглядаючи та переоцінюючи спільний для білих і небілих простір. Для багатьох представників Заходу бажання тубільців претендувати на цей простір — нестерпне зухвальство, а прагнення фактично повернути його взагалі немислиме.
Стрижнем карибської «Бурі» Еме Сезера є не ressentiment 140, а пристрасне змагання з Шекспіром за право репрезентувати Кариби. Це прагнення суперництва становить частину загальнішої спроби віднайти підґрунтя цілісної ідентичності замість ідентичності попередньої — залежної і похідної. Калібан, на думку Джорджа Леммінґа, «вигнанець, що навіки втратив будь-який шанс... Його сприймають як явище, як стан існування, який можна привласнити і використати для свого розвитку» [54]. В такому разі Калібан мусив би мати власну історію, яка постає в результаті його власних зусиль. За Леммінґом, потрібно «підірвати старий міф Просперо», охрестивши «мову наново», але цього не станеться, «доки ми не покажемо, що мова є продуктом людських зусиль; доки ми не продемонструємо всім результат певної активності з боку людей, яких ще досі вважають знедоленими нащадками безмовних і спотворених рабів» [55].


140 Глибока образа, обурення, незадоволення як соціально-філософське явище (фр.). У такому значенні цей термін увів до інтелектуального обігу Фрідріх Ніцше.


Леммінґ наполягає на тому, що хоч ідентичність і вирішальна, просто набути іншої ідентичності зовсім недостатньо. Головне — це здатність побачити, що Калібан має історію, здатну розвиватися: вдосконалюватися, рости й дорослішати. А на ці процеси, здавалося, мали право тільки європейці. Отак кожне нове американське переписування «Бурі» — це місцева версія {303} давньої великої історії, народжена і змінена під тиском поточної політичної й культурної історії. Кубинський критик Роберто Фернандес Ретамар зауважує важливу річ: для сучасної Латинської Америки й Карибів не Арієль, а саме Калібан із його дивною й непередбачуваною сумішшю ставлень є головним символом гібридності. Саме це промовляє до креольської чи mestizo 141 суміші, з якої складається нова Америка [56].
Те, що Ретамар обирає Калібана, а не Арієля, свідчить про існування надзвичайно важливої ідеологічної суперечки в осерді культурної спроби деколонізувати територію, відновити спільноту і повернути культуру, спроби, яка триває і після політичного заснування незалежних націй-держав. У цьому сенсі опір і деколонізація існуватимуть і після успішного завершення національно-визвольного руху. Цю суперечку символічно змалював Нґуґі у книжці «Деколонізуючи розум» (1986). Тут він прощається з англійською мовою і водночас намагається поглибити визволення, докладно аналізуючи африканську мову й літературу [57]. Подібну спробу здійснила Барбара Гарлоу у важливій праці «Література опору» (1987), мета якої — застосувати засоби сучасної теорії літератури до «літературного продукту того геополітичного простору, що заперечує саму соціальну й політичну організацію, в межах якої ці теорії були створені і якій відповідають» [58].


141 Схрещеної, гібридної (ісп.).


Основну форму цієї суперечки найкраще представити як низку альтернатив, похідних від вибору між Арієлем і Калібаном, що має особливу й незвичайну історію в Латинській Америці, але корисна і для інших реґіонів. Латиноамериканська дискусія (серед відомих учасників якої Ретамар, а також Хосе Енріке Родо і Хосе Марті) фактично відповідає на питання: «Як культура, котра намагається унезалежнитися від імперіалізму, уявляє своє минуле?» Одна з альтернатив — чинити, як Арієль, старанний слуга Просперо: він послужливо виконує накази, а отримавши свободу, повертається до свого природного середовища, такий собі тубільний буржуа, якого не хвилює колишня співпраця з Просперо. Друга альтернатива — діяти, як Калібан, котрий усвідомлює і приймає своє неоднорідне минуле, не втрачаючи здатність розвиватися далі. Третя — бути Калібаном, який {304} позбувається свого рабського становища і фізичних вад у процесі віднайдення свого сутнісного, доколоніального «Я». Саме цей Калібан стоїть за тубільницькими й радикальними націоналізмами, які породили поняття неґритюду, ісламського фундаменталізму, арабізму тощо.
Обидва Калібани підживлюють і потребують один одного. Кожна підкорена спільнота в Європі, Австралії, Африці, Азії та обох Америках відігравала роль жорстоко пригноблюваного Калібана, який проходить суворі випробування, перед зовнішнім господарем на зразок Просперо. Розуміти, що твоє «Я» належить підкореному народу, — засаднича умова антиімперського націоналізму. На цьому ґрунтуються різні літератури, численні політичні партії, безліч інших рухів за права меншин і жінок, а часто й нові незалежні держави. Хоча, як слушно зауважує Фанон, націоналістична свідомість може легко призвести до негнучкості: проста заміна білих офіцерів і бюрократів на їхні кольорові відповідники не ґарантує, що націоналістичні функціонери не відтворюватимуть старі порядки. Загроза шовінізму й ксенофобії («Африка для африканців») дуже реальна. Найоптимальніша ситуація — це коли Калібан розуміє власну історію як прояв історії всіх підкорених чоловіків і жінок та усвідомлює складну правду власної соціальної й історичної ситуації.
Ми не повинні применшувати вибухову важливість цього першого розуміння — коли народи усвідомлюють себе в’язнями на власній землі, бо воно знову й знову повертається в літературі імперіалізованого світу. Позначена протягом майже всього XIX сторіччя повстаннями в Індії, у німецькій, французькій, бельгійській та британській Африці, на Гаїті й Мадаґаскарі, у Північній Африці, Бірмі, на Філіппінах, у Єгипті тощо, історія імперії видається непослідовною, якщо не визнати цього відчуття ув’язнення-облоги, загостреного потребою спільноти, яке вкорінює антиімперський опір у культурних зусиллях. Еме Сезер:

Ця маленька камера у Юрських горах —
вона також моя
маленька камера, сніг подвоює її білими ґратами
сніг — це білий тюремник, що несе
варту перед в’язницею
Цей самотній чоловік, ув’язнений у
білому {305}
цей самотній чоловік, що кидає виклик
білим крикам білої смерті він мій
(Туссен, Туссен-Лувертюр) [59]

Найчастіше поняття раси як таке наділяє в’язницю її raison d’être; воно з’являється в культурі опору майже повсюдно. Таґор говорить про неї у своїх чудових лекціях під назвою «Націоналізм», надрукованих 1917 року. «Нація» для Таґора — тісне і невблаганне вмістилище влади, яке використовується для продукування конформності: британської, китайської, індійської чи японської. Індійською відповіддю, каже він, має бути не змагальний націоналізм, а творче розв’язання суперечностей, породжених расовою свідомістю [60]. Подібне розуміння знаходимо в «Душах чорного народу» (1903) В. Е. Б. Дюбуа: «Як це — бути проблемою?.. Чому Бог зробив мене вигнанцем і чужинцем у моєму власному домі?» [61] Однак і Таґор, і Дюбуа застерігають від огульної, нерозбірливої атаки на білу чи західну культуру. Звинувачувати треба не західну культуру, каже Таґор, а «розсудливу скупість Нації, яка перебрала на себе тягар білої людини — критику Сходу» [62].
У культурному опорі деколонізації виникають три провідні теми, які я розділяю з аналітичною метою, хоча насправді вони взаємопов’язані. Перша — це, звичайно, наполягання на праві розглядати історію спільноти в усій її повноті, послідовно та цілісно. Повернути ув’язнену націю собі. (В Європі Бенедикт Андерсон пов’язує це з «капіталістичним друкарством», яке «надало мові нової стабільності» та «створило єдиний простір взаємообміну й комунікації, нижче від латини, але вище від розмовних діалектів» [63].) У центрі перебуває поняття національної мови, але без практики національної культури — від гасел до інструкцій і газет, від казок і героїв до епічної поезії, романів і п’єс — мова інертна. Національна культура організовує й підтримує пам’ять спільноти, наприклад, відновлюючи історії ранніх поразок африканського опору («вони забрали нашу зброю 1903-го, а тепер ми повертаємо її»); вона населяє простір відновленим трибом життя, героями, героїнями та їхніми вчинками; вона визначає такі вирази й емоції, як гордість і виклик, які, своєю чергою, формують кістяк провідних партій національної незалежності. Місцеві наративи рабів, духовні автобіографії й {306} тюремні мемуари становлять контрапункт до монументальних історій, офіційних дискурсів і паноптичної квазінаукової позиції західних держав. Скажімо, в Єгипті історичні романи Джирджі Зейдана вперше формують власне арабський наратив (подібно до Вальтера Скотта сторіччям раніше) 142. В іспанській Америці, згідно з Андерсоном, зі спільнот креолів «з’явилися креоли, які свідомо переосмислювали це [змішане] населення як співгромадян» [64]. І Андерсон, і Ганна Арендт відзначають поширення ґлобальної тенденції «досяг[ати] солідарності на здебільшого уявлених засадах» [65].
Друга тема складається з ідеї того, що опір — це не просто реакція на імперіалізм, а альтернативний спосіб осягнути людську історію. Зокрема, важливо зауважити, наскільки це альтернативне переосмислення ґрунтується на ламанні бар’єрів між культурами. Звісно, головний складник цього процесу, подібно до назви блискучої книги, — відписувати метрополійним культурам, руйнувати європейські наративи про Орієнт і Африку, замінюючи їх веселішим або сильнішим новим наративним стилем [66]. Чудовий роман Салмана Рушді «Опівнічні діти» — це звільнювальний образ незалежності як такої, в якому проявляють себе всі її аномалії і протиріччя. Особливий інтерес у творах Рушді та попереднього покоління літератури опору становить свідоме намагання прилучитися до дискурсу Європи й Заходу, змішатися з ним, трансформувати його, змусити визнати марґіналізовані, заборонені чи забуті історії. Працю такого штибу виконували десятки науковців, критиків та інтелектуалів з периферійного світу; я це називаю «подорожжю в».


142 Укр. переклади див.: Зейдан Джірджі. Сестра Харуна ар-Рашіда / Пер. з араб. Ігор і Тетяна Лебединські. — К.: Дніпро, 1969. — 167 с.; Зейдан Джірджі. Сини Харуна ар-Рашіда / Пер. з араб. Ігор і Тетяна Лебединські. — К.: Дніпро, 1974. — 236 с.


Третя тема — відчутний відхід від сепаратистського націоналізму задля ціліснішого погляду на людську спільноту та людське визволення. На мою думку, вона потребує особливої ясності. Здається, не треба нагадувати, що в період деколонізації в усьому імперському світі рухи протесту й опору, рухи за незалежність живилися то одним, то другим націоналізмом. Поглиблення сьогоднішніх дебатів про націоналізм у {307} «третьому світі» та зростання інтересу до них відбулося не в останню чергу завдяки багатьом західним дослідникам і спостерігачам: повторна поява націоналізму відродила чимало анахронічних ставлень. На думку Елі Кедурі, наприклад, незахідний націоналізм у своїй суті вартий засудження, бо це неґативна реакція на доведену культурну й соціальну неповноцінність, імітація «західної» політичної поведінки, яка не принесла нічого доброго. Інші, як-от Ерік Гобсбаум і Ернест Ґеллнер, вважають націоналізм формою політичної поведінки, поступово витісненої новими транснаціональними реаліями модерних форм економіки, електронних комунікацій і надмогутніх військових розробок [67]. Усі ці позиції, як на мене, позначені очевидною (і, на мій погляд, аісторичною) ніяковістю перед національною незалежністю незахідних суспільств, яка буцімто «чужа» їхньому етосу. Звідси постійне наголошування західного походження націоналістичної філософії, яка, відповідно, не пасує арабам, зулусам, індонезійцям, ірландцям чи ямайцям і якою вони, без сумніву, зловживатимуть.
На мою думку, критикувати нові незалежні народи в такий спосіб — це прояв ширшого культурного неприйняття (як з боку лівих, так і правих) того, що колишні підкорені народи мають право на націоналізм того самого ґатунку, що й, скажімо, розвинутіші, а отже, більш гідні німці чи італійці. Згідно з таким заплутаним і обмежуючим поняттям першості, тільки ориґінальні автори ідеї здатні розуміти й застосовувати її. Однак історія усіх культур — це історія культурних запозичень. Культури — це не герметичні утворення: західна наука запозичувала в арабів, а вони в Індії та Греції. Культура не обмежується поняттями власності, запозичення й випозичання, які передбачають існування безумовних боржників і кредиторів, радше варто говорити про привласнення, спільні досвіди та різноманітні взаємозалежності між різними культурами. Це універсальна норма. Хто вже визначив, наскільки панування над іншими сприяло неймовірному збагаченню британської та французької держав?
Набагато цікавішу критику незахідного націоналізму маємо в індійського науковця й теоретика Парта Чаттерджі (члена групи «Студій підлеглості»). Націоналістична думка в Індії, каже він, здебільшого залежить від реалій колоніальної влади, цілком заперечуючи їх або стверджуючи патріотичну свідомість. {308} Це «невідворотно призводить до елітизму інтеліґенції, закоріненого у візії радикального відновлення національної культури» [68]. В такій ситуації відбудовувати націю — це плекати романтично-утопічний ідеал, на заваді якому стоїть політична дійсність. Згідно з Чаттерджі, радикальну віху в націоналізмі залишив Ґанді, заперечуючи сучасну цивілізацію взагалі: вплив Раскіна й Толстого розташував Ґанді у коґнітивному плані поза тематикою постпросвітницької думки [69]. А досягнення Неру полягало в тому, що він узяв індійську націю, яку Ґанді визволив від модерності, й повністю занурив її в поняття держави. «Світ конкретності, світ відмінностей, конфліктів, класової боротьби, історії й політики тепер віднаходить свою єдність в існуванні держави» [70].
Чаттерджі показує, що успішний антиімперіалістичний націоналізм має історію ухилення й уникнення і що націоналізм може стати панацеєю від небажання долати економічну нерівність, соціальну несправедливість та зупинити захоплення нової незалежної держави націоналістичною елітою. Але, на мою думку, він недостатньо наголошує на тому, що на культурному рівні етатизм часто є результатом сепаратистського, навіть шовіністичного й авторитарного розуміння націоналізму. Проте в межах націоналістичного консенсусу існує також цілком критична послідовна інтелектуальна тенденція відкидати короткострокову звабу сепаратистських і тріумфалістських гасел на користь створення ширшої, багатшої людської спільноти серед інших культур, народів і суспільств. Ця спільнота є справжнім людським визволенням, що його провіщає опір імперіалізмові. Чи не те саме стверджує Безіл Девідсон у своїй авторитетній праці «Африка в модерній історії: пошуки нового суспільства» [71].
Мені не хочеться, щоб мене бездумно зараховували до захисників антинаціоналістичної позиції. Те, що націоналізм — відбудова спільноти, утвердження ідентичності, поява нових культурних практик — як мобілізаційна політична сила спровокував, а потім посилив боротьбу з західним пануванням в усьому неєвропейському світі, — історичний факт. Заперечувати його все одно, що заперечувати відкриття Ньютоном закону тяжіння. На Філіппінах чи десь у Африці, в Індії, в арабському світі, на Карибах чи в Латинській Америці, Китаї чи Японії тубільці {309} об’єднувалися у визвольні й націоналістичні угруповання, ґрунтовані на почутті етнічної, релігійної або колективної ідентичності, яке протистояло подальшому західному вторгненню. Так було від самого початку. У XX сторіччі це стало ґлобальною реальністю: аж так поширилася реакція на західне втручання, яке, своєю чергою, теж неймовірно зросло. За кількома винятками, люди об’єднувалися для опору тому, що вони вважали несправедливістю стосовно себе (головна її причина — те, що вони були собою, тобто неєвропейцями). Звичайно, іноді ці угруповання мали абсолютно закритий характер, — це засвідчують чимало істориків націоналізму. Однак нам варто зосередитися також на інтелектуальному й культурному складникові націоналістичного опору: щойно незалежність стала реальністю, виникла потреба по-новому образно переосмислити суспільство й культуру, щоб уникнути старих ортодоксальностей і несправедливостей.
Провідну роль у цій ситуації відіграє жіночий рух. Коли на місці первинного опору виникають цілком сформовані націоналістичні партії, несправедливі чоловічі практики на зразок позашлюбних зв’язків, полігамії, бинтування ніг 143, саті 144 та фактичного рабства лягають в основу жіночого опору. У першій половині XX сторіччя в Єгипті, Туреччині, Індонезії, Китаї та на Цейлоні боротьба за емансипацію жінок була органічно пов’язана з націоналістичними заворушеннями. Раджа Раммохан Рой, борець за незалежність початку XIX сторіччя, під впливом Мері Воллстонкрафт організував першу кампанію за права індійських жінок. У колонізованому світі це було звичайним явищем, коли перші виступи інтелектуалів проти несправедливості передбачали увагу до порушених прав усіх пригноблених груп. Згодом на передову аґітації за жіночу освіту вийшли письменниці та жінки-інтелектуалки, які нерідко походили з привілейованих класів і виступали в союзі з західними апостолами боротьби за жіночі права, наприклад Анні Бесант.


143 Давня китайська практика (XI-XVII ст., а подекуди аж до XX ст.) викривлення ступень у жінок для досягнення культурного ідеалу краси, що часто призводило до каліцтв та інфекційних захворювань.
144 Індійська традиція добровільного самоспалення жінки разом із тілом померлого чоловіка.


Центральна праця Кумарі Джаявардени {310} «Фемінізм і націоналізм у „третьому світі“» описує діяльність таких індійських реформаторів, як Тора Датт, Д. К. Карве та Корнелія Сорабджі, а також активістів на зразок Пундіти Рамабаї. Їхні колеґи на Філіппінах, у Єгипті (Гуда Шаараві), Індонезії (Раден Картіні) розширили рамки руху, який згодом перетворився на феміністичний, а після здобуття незалежності становив одну з головних визвольних тенденцій [72].
Ці масштабніші пошуки визволення найяскравіше проявилися там, де досягнення націоналізму або зупинилися, або дуже затрималися: в Алжирі, Ґвінеї, Палестині, окремих частинах ісламського й арабського світу та Південної Африки. Дослідники постколоніальної політики, як на мене, недостатньо уваги приділили ідеям, які зводять до мінімуму ортодоксальність і авторитарне чи патріархальне мислення та займають жорстку позицію щодо насильницької природи ідентичнісної політики. Напевне, це відбувається тому, що іді аміни й саддами хусейни «третього світу» поцупили націоналізм — грубо й беззаперечно. Ясна річ, деякі націоналісти часто бувають жорстокішими чи інтелектуально самокритичнішими за інших, однак моя теза полягає в тому, що націоналістичний опір імперіалізму у найвищій своїй точці завжди критично оцінював себе. Уважне прочитання видатних діячів націоналізму — таких письменників, як С. Л. Р. Джеймс, Неруда, власне, й Таґора, Фанона, Кабрала та інших — продемонструє, що серед усіх чинників вирізняється боротьба за владу в антиімперіалістичному націоналістичному таборі. Гарним прикладом є Джеймс. Тривалий час будучи прихильником «чорного» націоналізму, він завжди пом’якшував свою захисну позицію заявами й нагадуваннями про те, що утвердження етнічної окремішності чи некритичної єдності замало. Це дарує неабияку надію хоча б тому, що ми — в метрополійному світі чи поза ним — збираємося щось змінити в нашій теперішній і майбутній історії, яка ще далеко не завершилася.
Одне слово, деколонізація — це дуже складна боротьба за різні політичні долі, різні історії й географії, виповнена уяви, знання і контр-знання. Вона втілилася в страйках, маршах, озброєних нападах, помсті й відплаті за неї. Тканина цієї боротьби сплітається з письменників і колоніальних службовців, які пишуть, наприклад, про природу індійської ментальності, про схему земельної ренти Бенґалії, про структуру індійського {311} суспільства, а також з індійців, які у відповідь пишуть романи про власну видатну роль в управлінні своєю країною, інтелектуалів і ораторів, які закликають маси до більшої самовіддачі та мобілізації в боротьбі за незалежність.
Цей процес не має чіткого розкладу чи фіксованих дат. Індія пішла одним шляхом, Бірма — другим, Західна Африка — третім, Алжир — четвертим, Єгипет, Сирія і Сенеґал — ще іншими шляхами. Але щоразу ми бачимо дедалі відчутніший поділ на величезні національні блоки: по один бік Захід — Франція, Британія, Голландія, Бельгія, Німеччина й інші, по другий бік — більшість тубільців. Загалом кажучи, саме тому антиімперський опір поступово вибудовується з поодиноких і часто безуспішних повстань і тільки після Першої світової війни вибухає великими партіями, рухами й особистостями по всій імперії, а за три десятиріччя по Другій світовій війні повертається обличчям до здобуття незалежності й завершується створенням нових держав у Африці й Азії. Водночас він постійно змінює внутрішню ситуацію в західних державах, які розділилися на противників і прихильників імперської політики.






3. Єйтс і деколонізація

Нині Вільям Батлер Єйтс 145 майже повністю увійшов до канону й дискурсів модерної англійської літератури та європейського високого модернізму. Його вважають видатним ірландським поетом сучасності, глибоко пов’язаним із традиціями своєї землі, з історичним і політичним контекстом свого часу, зануреним у складне становище англомовного поета у вкрай націоналістичній Ірландії. Попри очевидне і, сказати б, цілком певне місце Єйтса в Ірландії, у британській культурі й літературі та в європейському модернізмі його постать має ще інший захопливий бік: він безсумнівно є великим національним поетом, який у часи антиімперіалістичного опору висловлює досвіди, сподівання на відновлення й очікування людей, котрі страждають під тиском чужої влади.


145 Українською мовою прізвище поета подавали також як Їтс. Див. напр.: Їтс Уїльям Батлер. [Поезії] / З англ. пер. Віталій Коротич, Олександр Мокровольський // Всесвіт. — 1973. — № 11; Всесвіт. — 1980. — № 2. {312}


Під цим кутом зору, поет Єйтс належить до традиції, куди його зазвичай не зараховують: він належить до колоніального світу, який перебуває під владою європейського імперіалізму на вирішальному повстанському етапі. Позаяк це незвична інтерпретація Єйтса, варто додати, що він природно належить до культурного поля, витвореного колоніальним статусом Ірландії. Цей статус поєднує її з багатьма неєвропейськими реґіонами, його основні риси — культурна залежність і антагонізм.
Вважається, що найбільший розквіт імперіалізму припав на кінець 1870-х років, але в англомовному світі він почався ще за сім сторіч до цього, як свідчить захоплива книжка Енґуса Колдера «Революційна імперія». У 1150-х роках папа римський 146 передав Ірландію Генріхові II Англійському, який сам завітав туди 1171 року. Відтоді виникла надзвичайно стійка культурна позиція стосовно ірландців як варварського народу, що вже вироджується. Сучасні критики й історики, зокрема Шеймас Дін, Ніколас Кенні, Йозеф Леєрсен та P. H. Лебоу, дослідили і документально підтвердили цю історію, до формування якої великою мірою доклалися такі видатні особи, як Едмунд Спенсер і Девід Г’юм.


146 Адріан IV (бл. 1100-1159), папа римський від 1154 року, родом з Англії.


Отже, Індія, Північна Африка, Кариби, Центральна і Південна Америка, чимало реґіонів Африки, Китай і Японія, тихоокеанський архіпелаг, Малайзія, Австралія, Нова Зеландія, Північна Америка і, певна річ, Ірландія належать до однієї групи, хоча зазвичай їх аналізують окремо. В усіх них задовго до 1870 року відбувалася боротьба або між різноманітними місцевими визвольними групами, або між самими європейськими державами. Подекуди, наприклад в Африці й Індії, обидва види боротьби проти зовнішнього панування співіснували ще до 1857 року і задовго до численних європейських конґресів з африканського питання наприкінці того сторіччя.
Мені йдеться про те, що немає значення, які межі встановлювати «високому» імперіалізмові — періоду, коли чи не кожен в Європі й Америці вірив, що служить високій цивілізаційній і комерційній меті імперії, адже протягом кількох сторіч імперіалізм як такий уже існував у формі постійного процесу заморських завоювань, пограбувань і наукових досліджень. Для {313} індійця, ірландця чи алжирця на його землі віддавна панувала чужа влада, байдуже — ліберальна, монархічна чи революційна. Але модерний європейський імперіалізм як тип панування над віддаленими територіями суттєво, радикально відрізнявся від усіх попередніх форм імперіалізму. Масштаб і розмах тільки частка цієї відмінності, хоча очевидно, що ні Візантія, ні Рим, ні Афіни, Багдад, Іспанія чи Португалія у XV-XVI сторіччях не контролювали аж таких великих територій, як Британія і Франція у XIX сторіччі. Суттєвіші відмінності полягали, по-перше, у тривкій довговічності владної нерівності, по-друге, в тотальній організації влади, яка не тільки реґулювала загальні обриси життя, а й впливала на життєві дрібниці. На світанку XIX сторіччя в Європі почалася індустріалізація економіки, де перед вела Англія; змінювалися феодальні й традиційні структури землеволодіння; започатковувалися нові комерційні моделі зовнішньої торгівлі, військово-морських сил та колонізаторських заселень; буржуазна революція входила у свою тріумфальну фазу. Усі ці вдосконалення дозволили Європі й надалі панувати у своїх заморських володіннях і зробили її владу могутнішою та грізнішою. Перед початком Першої світової війни Європа й Америка так чи так колоніально підпорядкували більшість земної поверхні.
Ця картина склалася внаслідок багатьох причин. Ціла низка систематичних досліджень, починаючи з таких критиків імперіалізму в найзагарбнішій його фазі, як Гобсон, Роза Люксембурґ і Ленін, звела ці причини переважно до економічних і нечітко охарактеризованих політичних процесів (у випадку Йозефа Шумпетера — ще й психологічно аґресивних). У цій книжці я розвиваю теорію, згідно з якою культура відігравала дуже важливу, навіть незамінну роль. Протягом багатьох десятиріч імперської експансії ядром європейської культури був нестримуваний і неослабний європоцентризм. Саме він накопичував досвіди, території, народи, історії, а відтак вивчав, класифікував і потверджував їх, наділивши, за Колдером, «європейських ділових людей» владою «вибудовувати ґрандіозні плани» [73]. Але понад усе європоцентризм підпорядковував їх, зводячи їхні ідентичності до істот нижчого порядку, вилучаючи їх із культури та самої ідеї білої християнської Європи. Цей культурний процес слід розглядати як неодмінний, формуючий і {314} зміцнюючий контрапункт до економічної й політичної машинерії в матеріальному центрі імперіалізму. Європоцентрична культура безжально збирала й кодифікувала все, що стосувалося неєвропейського чи периферійного світу, і робила це так ретельно й докладно, що не лишила по собі майже нічого недоторканого, хіба кілька недосліджених культур і кілька незатребуваних народів та клаптів землі.
Ці погляди навряд чи сильно змінилися від доби Ренесансу. Навіть якщо нам соромно визнати, що елементи суспільства, які тривалий час вважалися проґресивними, були, з огляду на імперію, цілком реакційними, ми все одно не повинні боятися говорити про це. Передові письменники й митці, робітничий клас і жінки — групи, марґінальні на Заході — демонстрували дедалі насиченіший і палкіший ентузіастичний імперіалістичний запал у міру того, як змагання між різними європейськими державами і США набували більшої брутальності та жаги безглуздого й навіть невигідного контролю. Європоцентризмом наскрізь просякли робітничий і жіночий рухи, мистецтво аванґарду — ніхто не лишився осторонь.
Із поширенням та поглибленням імперіалізму зростав і опір у колоніях. В Європі культура, підтримавши й уможлививши ґлобальне накопичення, яке зібрало колонії у світову ринкову економіку, ідеологічно леґітимізувала імперію; так само в далекому імперіумі діяльна, провокативна й виклична культура опору просувала й надихала всеохопний політичний, економічний і військовий опір. Це була культура з власною давньою традицією єдності та влади, а не просто запізніла реакція на західний імперіалізм.
В Ірландії, пише Колдер, від початку ідея винищувати ґелів, «будучи обов’язком королівської армії або здійснюючись за королівською згодою, [вважалася] патріотичною, героїчною і справедливою» [74]. Ідея расової вищості англійців міцно вкоренилася. Навіть такий гуманний поет і джентльмен, як Едмунд Спенсер, у своїй праці «Про сучасний стан Ірландії» (1596) сміливо пропонував: позаяк ірландці — це скіфи-варвари, більшість із них варто ліквідувати. Цілком природно, що повстання проти англійців почалися рано, й у XVIII сторіччі опозиція на чолі з Вольфом Тоуном і Ґраттаном, створивши свої організації, мову та правила, дістала власне обличчя. До середини сторіччя, {315} продовжує Колдер, «патріотизм стає модним» [75], що вкупі з надзвичайними талантами Свіфта, Ґолдсміта і Берка дарує ірландському опорові цілком окремий, власний дискурс.
Переважно, але в жодному разі не повністю, опір імперіалізму існував у широкому контексті націоналізму. «Націоналізм» це слово, яке все ще позначає купу недиференційованих речей, однак для мене воно досить адекватно визначає мобілізаційну силу, яка об’єднала народи зі спільною історією, релігією та мовою для опору чужій окупаційній імперії. Та попри успішне визволення багатьох територій від колоніальних володарів чи навіть завдяки цьому, націоналізм залишається глибоко проблематичною справою. У часи демаршів проти білого господаря на чолі націоналізму часто стояли юристи, лікарі й письменники, почасти сформовані і якоюсь мірою породжені колоніальною владою. Національна буржуазія та її спеціалізовані еліти, про які досить різко говорить Фанон, по суті, намагалася замінити колоніальну силу новою класовою і обов’язково експлуататорською владою, яка в нових умовах дублювала б старі колоніальні структури. В усьому постколоніальному світі є держави, котрі породили, за словами Екбаля Ахмада [76], владні патології. Крім цього, історія, яку певний націоналізм вважає спільною для колонізатора й колонізованого, може згубно обмежувати його культурні горизонти. Зрештою, імперіалізм був спільною справою; яскрава риса його модерної форми полягала в тому, що він був (чи претендував на те, що був) просвітницьким рухом, цілком свідомо заміряючись модернізувати, розвивати, навчати й цивілізувати. В анналах шкіл, місій, університетів, наукових товариств і лікарень в Азії, Африці, Латинській Америці, Європі й Америці можна віднайти історію цього процесу, який поступово породив так звані модернізаційні тенденції імперіалістичного панування, одночасно замовчуючи його жорсткіші аспекти. Але в глибині своїй він із XIX сторіччя зберіг поділ людей на західних і тубільних.
Наприклад, у колоніальних навчальних закладах покоління місцевої буржуазії пізнавали важливі істини з історії, науки і культури. З цього навчального процесу мільйони винесли засади модерного життя, залишаючись підпорядкованими, залежними від авторитету, який перебував деінде, тільки не в їхньому житті. Однією з цілей колоніальної освіти було {316} пропаґувати історію Франції чи Британії, тому вона зневажала місцеву історію. Так, попри спорідненість, яка за роки продуктивної колаборації виникла між тубільцем і «білою людиною», для тубільця далекими вмістилищами Світу завжди були Англії, Франції, Німеччини чи Голландії. Зустріч джойсівського Стівена Дедала з його деканом-англійцем демонструє яскравий приклад людини, котра відкриває цю істину з надзвичайною силою:

Мова, якою ми говоримо, це насамперед його мова, а вже потім моя. Як по-різному звучать слова — „дім“, „Христос“, „ель“, „пан“ — у його вустах і в моїх! Я не можу промовити чи написати ці слова, не схвилювавши душу. Його мова, така знайома і така чужа, для мене завжди буде чимось набутим. Не я створив, не я приймав її слова. Мій голос не довіряє їм. Моя душа стогне під тінню його мови [77].

Скажімо, націоналізм в Ірландії, Індії та Єгипті був закорінений у тривалій боротьбі націоналістичних партій на зразок Шин фейну 147, Конґресу 148 і Вафду 149 за місцеві права та незалежність.


147 Радикальна антимонархістська націоналістична партія, заснована 1905 року в Ірландії.
148 Мається на увазі Індійський національний конґрес — провідна політична партія Індії, яка очолювала боротьбу за визволення країни.
149 Єгипетська націоналістична партія Вафд (від араб. «вафд» — делеґація) виникла після невдалої місії Заглула-паші 1918 р. до Великої Британії з метою домогтися для Єгипту представництва на Паризькій конференції, щоб обороняти там його незалежність. Зазнавши невдачі в дипломатичних переговорах, учасники та ініціатори делеґації звернулися до власного народу, шукаючи підтримку у нього. Так 1919 року виникла сама партія. Попри неодноразові перемоги партії під керівництвом Нагас-паші на парламентських виборах, пробританські єгипетські королі (нащадки хедива Ісмаїла Фуад І (1917-1936) і Фарук (1936-1952)) перешкоджали приходу її до влади, розпускаючи парламенти та відправляючи у відставку уряди. Під час Другої світової війни запідозрений у симпатіях до держав «осі» Фарук утратив підтримку Великої Британії, яка натомість почала орієнтуватися на Вафд. Однак прихід партії до влади не приніс їй істотних дивідендів, лише корупційні скандали та розчарування. Коли група «Вільні офіцери» на чолі з полковником Насером 23 липня 1952 р. здійснила антимонархічний переворот, дискредитована партія Вафд не брала жодної участі в цій революції. Втративши перспективи, вона була розпущена тоготаки року. 1978 року лідери старого Вафду на чолі з Фуадом Сіраґ аль-Діном заснували партію Новий Вафд, яка, проте, помітного успіху досі не мала. {317}


Схожі процеси відбувалися і в інших частинах Африки й Азії. Неру, Насер, Сукарно, Ньєрере, Нкрума — пантеон Бандунґа 150 завдяки націоналістичній динаміці розрісся в усій своїй величі і стражданнях, у культурному плані втілюючись у натхненних автобіографіях, повчальних посібниках та філософських роздумах цих великих національних лідерів. У кожному класичному націоналізмі легко помітити відтінок патріархальності: відлуння запізнень, із яким жінки й меншини здобули свої права (не кажучи вже про інші демократичні свободи), та викривлення цих прав чути й сьогодні. З класичного націоналізму постали й такі чільні твори, як «Азія та західне панування» Паніккара, «Арабське пробудження» Джорджа Антоніуса та різноманітні праці доби ірландського відродження.


150 Місто на Яві, в Індонезії, де 1955 року відбулася конференція 29 країн Азії та Африки, які, засудивши колоніалізм, виступили за мирне співіснування.


У націоналістичному відродженні в Ірландії й деінде існували два виразні політичні моменти: кожен зі своєю образною культурою, один немислимий без другого. Перший — задеклароване усвідомлення європейської й західної культури як імперіалізму; цей обдуманий і свідомий момент дозволив африканському, карибському, ірландському, латиноамериканському й азійському громадянинові покласти край претензіям європейської культури на те, що вона керує неєвропейцем чи людиною з-поза меж метрополії та/або повчає її. За Томасом Годжкіном, першими цей крок часто робили «пророки та священики» [78], зокрема поети й провидці, такі собі різновиди «первісних бунтівників» Гобсбаума. Другий момент із яскравіше вираженим визвольним характером проявився після Другої світової війни, коли імперська місія в різних колоніальних реґіонах, особливо в Алжирі, В’єтнамі, Палестині, Ірландії, Ґвінеї та на Кубі, дуже затяглася. Чи то індійська конституція, чи то положення панарабізму й панафриканізму, чи такі їхні вужчі форми, як ґельська мова Пірса або неґритюд Сенгора, відкрили одночасно недостатність і незамінність традиційного націоналізму, але тільки на першому етапі. З цього парадоксу виникає ідея визволення, сильна нова постнаціоналістична тема, яка була імпліцитно присутня, наприклад, у працях Конноллі, Ґарві, Марті, Маріатеґі, Кабрала й Дюбуа, але для свого подальшого розвитку {318} потребувала рушійного домішку теорії і навіть озброєних повстанських сил.
Подивімося знову на літературу першого з цих моментів, тобто антиімперіалістичного опору. Саме вищість географії радикально вирізняє антиімперіалістичну уяву. Зрештою, імперіалізм — це акт географічного насильства, який досліджує, окреслює і, кінець кінцем, підпорядковує чи не кожну місцину в світі. Для тубільця історія колоніального рабства ознаменована втратою свого місця, відібраного стороннім; відповідно, треба віднайти і якось відновити його географічну ідентичність. Присутність стороннього-колонізатора дозволяє повернути землю спочатку лише в уяві.
Наведу три приклади того, як складна, але сильна географічна morte main 151 імперіалізму переходить від загального до конкретного. Найзагальніший погляд демонструє Кросбі в «Екологічному імперіалізмі». Він стверджує, що приходячи будь-куди, європейці негайно починали змінювати місцеве природне середовище; вони свідомо прагнули перетворити захоплені території на подобу того, що лишилося вдома. Це був нескінченний процес: величезна кількість диких і культурних рослин, тварин, а також методів будівництва поступово перетворювали колонію на нове місце з новими хворобами й екологічними дисбалансами, викликаючи травматичні зміщення у підкорених тубільців [79]. Зміни в екології, своєю чергою, спричинили зміни в політичній системі. В очах наступних поколінь національних поетів чи провидців це відчужувало людей від автентичних традицій, способів життя і політичних організацій. Ці націоналістичні версії того, як імперіалізм відчужував землю, містили чималу частку романтичного міфотворення, але не варто применшувати масштаб реальних змін.


151 Залізна рука, мертвий хап (фр.).


Другий приклад — раціоналізаторські проекти тривалого територіального володіння, котрі постійно шукали шляхів, як зробити землю прибутковою, водночас об’єднавши її під зовнішньою владою. У своїй книжці «Нерівномірний розвиток» географ Нейл Сміт блискуче продемонстрував, як капіталізм історично витворив певний тип природи і простору: нерівномірно розвинутий ландшафт, що поєднує бідність із багатством, {319} індустріальну урбанізацію з аграрним убозтвом. Кульмінація цього процесу — імперіалізм, який володіє всім простором, класифікує та перетворює його на товар під егідою метрополії. Його культурним аналогом була комерційна географія кінця XIX сторіччя, під кутом зору якої (наприклад, у працях Маккіндера і Чисголма) імперіалізм постав унаслідок «природної» плодючості або неплодючості, наявних морських шляхів, постійно диференційованих зон, територій, кліматів і народів [80]. Так досягається «універсальність капіталізму... [—] диференціація національного простору, відповідно до територіального поділу праці» [81].
Слідом за Геґелем, Марксом і Лукачем, Сміт називає виробництво цього науково «природного» світу «другою» природою. В антиімперській уяві так: чужинці узурпували й використали у власних інтересах наш, домашній, периферійний простір. Отже, треба відшукати, окреслити, винайти чи відкрити «третю» природу, не первинну й доісторичну («Романтична Ірландія вмерла давно» 152, — каже Єйтс), а породжену теперішніми втратами. Цей імпульс картографічний. Його найприголомшливіші втілення — рання поезія Єйтса зі збірки «Троянда», різноманітні вірші Неруди, що окреслюють чилійський ландшафт, Сезера — про Антильські острови, Фаїза — про Пакистан 153, Дервіша — про Палестину:

Віддай мені обличчя колір
І тіла теплоту,
Очей і серця світло,
Сіль хліба і землі... Вітчизну [82].


152 Єйтс В. Б. Вересень 1913-го / Укр. пер. Олександра Мокровольського // Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори: Поезії, поеми та драми. — К.: Юніверс, 2004. — С. 87.
153 Укр. переклади Фаїза див.: Фаїз Ахмад Фаїз. [Поезії] / Укр. пер. Віталія Коротича // Всесвіт. — 1979. — № 6. — С. 80-81.


Але — погляньмо на третій приклад — колоніальний простір слід трансформувати так, щоб він не був чужим імперському оку. Ірландія більше за будь-яку іншу британську колонію зазнала численних метаморфоз унаслідок нескінченних проектів колонізаційного заселення і, врешті-решт, її фактично {320} поглинула Британія, згідно з Актом про унію 1801 року. Невдовзі 1824 року було створено Ірландське картографічне управління з метою англізувати назви, переокреслити земельні кордони, а відтак уможливити оцінку власності (й подальшу експропріацію землі на користь англійських і «феодальних» родин) та назавжди підкорити населення. В управлінні працювали чи не самі англійці, що, як переконливо довела Мері Гемер, призвело до «негайного визнання ірландців некомпетентними [і]... приниження [їхніх] національних досягнень» [83]. Одна з найсильніших п’єс Брайана Фрейла «Переклади» (1980) торкається нищівних наслідків діяльності цього управління для місцевого населення. «У такому процесі, — продовжує Гемер, — звичайно [вважається], що колонізований [тубілець] пасивний, що він не говорить сам за себе і не контролює власну репрезентацію, а його репрезентовано, згідно з гегемоністичним імпульсом, що конструює його яко стабільну і єдину сутність» [84]. Те, що відбулося в Ірландії, повторилося і в Бенґалії, і завдяки французам в Алжирі.
Одним із перших завдань культури опору було повернути, перейменувати та перезаселити землю. Воно потягло за собою цілу низку подальших претензій, повернень і ототожнень, що всі вони майже буквально виросли на цьому поетично сформульованому підґрунті. Відчуття землі, яку повернув її народ, також уможливило пошуки автентичності, національного коріння, природнішого за пропоноване колоніальною історією, нового пантеону героїв і (часом) героїнь, міфів і релігій. А одночасно зі створенням цих націоналістичних начерків деколонізованої ідентичності завжди відбувається чи не надприродно інспірована, квазіалхімічна реконструкція тубільної мови.
Під цим кутом зору Єйтс особливо цікавий. Подібно до карибських і деяких африканських письменників, йому незручно, що його мова — мова колоніального володаря, і, звичайно, він великою мірою належить до домінантної протестантської традиції, чиї стосунки з Ірландією були, м’яко кажучи, ускладненими, якщо не суперечливими, як у його випадку. Можна зауважити досить логічний поступ Єйтса від раннього ґелізму, від захоплення кельтською тематикою до пізніших систематичних міфологій, зафіксованих у програмних творах на зразок «Ego Dominus Tuus» і трактаті «Візія». Взаємонакладення ірландського націоналізму й англійської культурної спадщини, які володіли ним і надихали {321} його, мало створити для Єйтса неабияку напругу, і можна припустити, що саме цю невідворотну політичну й секулярну напругу він намагався розв’язати на «вищому», тобто неполітичному рівні. Глибоко ексцентричні й естетизовані історії, які вийшли з-під його пера у «Візії», та пізніші квазірелігійні вірші збільшують напругу до надмирського рівня так, ніби найкраще заволодіти Ірландією можна було над землею.
Шеймас Дін у «Кельтських відродженнях», найцікавішому і найблискучішому погляді на неземну ідею революції Єйтса, говорить, що вигадана Єйтсом давня Ірландія була «покірною його уяві, ...[але] завершує він винайденням Ірландії, непідвладної йому». Хоч би коли Єйтс намагався примирити свої окультистські погляди зі справжньою Ірландією, наприклад у «Статуях», результати завжди виходили неприродні, як справедливо відзначає Дін [85]. Ірландія Єйтса була революційною, а тому він міг використовувати її безлад як джерело надзвичайно захопливого й різкого повернення до духовних ідеалів, утрачених у надрозвинутій модерній Європі. В таких драматичних реаліях, як Великоднє повстання 1916 року 154, Єйтс також убачав розірвання циклу нескінченого, можливо, взагалі беззмістовного повернення, яке символізують чи не вічні страждання Кухуліна.


154 Ірландське повстання проти британців, під час якого було проголошено незалежну Ірландську республіку. Повстання придушили, частину керівників стратили.


Теорія Діна полягає в тому, що для Єйтса народження ірландської національної ідентичності збігається з цим розірванням циклу, хоча це народження підкреслює й підсилює у самому Єйтсі колоніалістське британське ставлення до особливого ірландського національного характеру. Так Єйтсове повернення до містицизму й пошук прихистку у фашизмі, проникливо зауважує Дін, надає особливого значення колоніальному парадоксу. Цей парадокс прочитуємо також, скажімо, в Найполових репрезентаціях Індії: культура завдячує материнській країні своїм існуванням та почуттям «англійськості», а тоді все ж таки повертається до колонії. «Такий пошук національного характеру стає колоніальним, бо два острови мають різну історію. Найсильніше цей пошук розквіт у поезії Єйтса» [86]. Свідомий містицизм і непослідовність Єйтса заховують у собі революційний {322} потенціал, а не застарілий націоналізм; поет, цитуючи Діна, наполягає на тому, «що Ірландія має зберегти свою культуру, будучи постійно відкритою до метафізичних питань» [87]. У світі, позбавленому через жорсткий капіталістичний тиск здатності мислити й рефлексувати, поет, який здатний відродити у свідомості поняття вічності і смерті, є справжнім бунтівником, людиною, колоніальні обмеження якої спонукають її до неґативного ставлення до власного суспільства й «цивілізованої» модерності.
Звісно, такий цілком адорнівський погляд на скруту, в якій опинився Єйтс, дуже привабливий. Проте, здається, його підважує намагання представити Єйтса у героїчнішому світлі, ніж це дозволяє суто політичне прочитання, та виправдати його неприйнятну й нестерпну реакційну політичну позицію — відвертий фашизм, марення добрими старими будинками й родинами, недоладні окультистські екскурси, — інтерпретуючи її як зразок «неґативної діалектики» Адорно. Уточню, правильніше буде розглядати Єйтса як особливий приклад тубільницького феномену, який розквітнув усюди (наприклад, неґритюд) як наслідок колоніальної зустрічі.
Фізичні, географічні зв’язки між Англією й Ірландією справді тісніші, ніж між Англією й Індією або між Францією й Алжиром або Сенеґалом. Однак у всіх випадках в основі цих зв’язків лежать імперські стосунки. Ірландці ніколи не стануть англійцями, як і камбоджійці чи алжирці — французами. На мою думку, це стосується будь-яких колоніальних стосунків, адже найперший їхній принцип — неодмінне дотримання чіткого й абсолютного ієрархічного розмежування між правителем і підданцем, незалежно від кольору шкіри останнього. На жаль, тубільництво надає цьому розмежуванню нової сили, навіть коли переглядає статус слабшого чи підлеглого партнера. Він також часто народжував переконливі, але демагогічні твердження про те, що тубільне минуле, наратив або сучасність існують поза земним часом як таким. Для прикладу можна взяти такі явища, як неґритюд Сенгора, растафаріанський рух155, очолюваний Ґарві рух американських неґрів за повернення до Африки або перевідкриття різноманітних чистих доколоніальних ісламських сутностей.


155 Рух на Карибах, інспірований пророцтвами Маркуса Ґарві. Його послідовники очікують другого пришестя темношкірого Христа, вбачаючи його в ефіопському імператорові Гайле Селассіе I, який до коронації звався принцем Раста-Фараєм (звідси й назва руху). {323}

Навіть якщо не брати до уваги величезне обурення, заховане в тубільництві (приміром, в опублікованому 1978 року впливовому іранському трактаті «Окцидентоз» Джалала Але-Ахмада, котрий звинувачує Захід у всіх гріхах світу), існує дві підстави його заперечувати чи принаймні переосмислювати. Стверджувати слідом за Діном, що тубільництво хоч і непослідовне, але героїчно революційне у своєму відкиданні політики й історії, означає, як на мене, пристати на тубільницьку позицію, так ніби це одинока можливість для націоналістичного опору й деколонізації. Хоча руйнівний ефект тубільництва очевидний: прийняти його — це прийняти наслідки імперіалізму, расовий, релігійний і політичний поділ, нав’язаний імперіалізмом. Віддати історичний світ метафізиці сутностей на зразок неґритюду, ірландськості, ісламу чи католицизму означає залишити історію на поталу ідеям, здатним налаштувати людей один проти одного. Це нерідко призводило до подоби міленаризму, якщо рух мав масовий характер, або переростало в маленьке приватне безумство чи в бездумне прийняття стереотипів, міфів, ворожості й традицій, спровокованих імперіалізмом. Навряд чи великі рухи опору ставили собі саме такі цілі.
Для глибшого розуміння цієї проблеми варто подивитися на її аналіз в африканському контексті: на нищівну критику Воле Шоїнкою поняття неґритюду, опубліковану 1976 року. Шоїнка зазначає, що концепція неґритюду — це друга, підпорядкована половина опозиції «європейське-африканське», яка «прийняла діалектичну структуру європейських ідеологічних протистоянь, увібравши в себе складники її расистського силогізму» [88]. Саме тому європейці мають аналітичний склад розуму, а африканці «нездатні до аналітичної думки». Отже, на відміну від європейця, «африканець не є високорозвинутою істотою». Згідно з Шоїнкою, в результаті

неґритюд сам заманив себе в пастку переважно захисної ролі, попри різкі акценти, гіперболізований синтаксис і аґресивну стратегію... Неґритюд залишився в межах уже встановленої системи європоцентричного інтелектуального аналізу людини та суспільства, намагаючись перевизначити африканця і його суспільство в цих термінах, які претендували на об’єктивність [89]. {324}

Залишається розв’язати парадокс, сформульований самим Шоїнкою (з думкою про Фанона): захоплення неґром — така сама «хвороба», як і ненависть до нього. І хоч оминути войовничі й стверджувальні ранні стадії розвитку тубільницької ідентичності неможливо (їх конче треба пережити: скажімо, рання поезія Єйтса стосується не тільки Ірландії, а й ірландськости), рух далі багато обіцяє замість застрягнути на емоційній насолоді від прославлення власної ідентичності. Передусім можна відкрити світ, який не складається з сутностей, які воюють між собою. По-друге, у цьому світі можливий універсалізм, який не є примусовим і обмеженим і який не зводить людину до тільки однієї ідентичності, стверджуючи, що всі ірландці — це лише ірландці, індійці — лише індійці, африканці — лише африканці й далі ad nauseam 156. По-третє, і це найважливіше, вихід за межі тубільництва не означає відмову від національності, однак передбачає розуміння, що локальна ідентичність не є повною й вичерпною, а тому не прагне замкнути себе у власній сфері з певними церемоніями приналежності, невіддільним шовінізмом та обмежуючим почуттям безпеки.
Національність, націоналізм, тубільництво — як на мене, ця послідовність дедалі більше обмежуюча. У країнах на зразок Алжиру й Кенії бачимо героїчний опір спільноти, який почасти виріс із колоніальних надуживань і призводить до тривалого збройного й культурного конфлікту з імперською владою, своєю чергою, відкриваючи дорогу однопартійній державі з диктаторським режимом, а у випадку Алжиру — з непримиренною опозицією ісламських фундаменталістів. Виснажливий деспотизм режиму Мої в Кенії навряд чи можна вважати завершенням визвольних тенденцій повстання May May 157. Жодної трансформації соціальної свідомості, лише приголомшливу патологію влади бачимо і на Філіппінах, і в Індонезії, Пакистані, Заїрі, Марокко, Ірані.


156 До відрази (лат.).
157 Африканський войовничий націоналістичний рух, який виник у Кенії в 1950-х роках.


У кожному разі тубільництво — це не одинока альтернатива. Існує багатше й розмаїтіше бачення світу, в якому і далі є законсервований у різних формах імперіалізм (наприклад, {325} у сьогоденній полярності Півночі й Півдня), а заразом існують і стосунки домінування, однак можливості для визволення лишаються відкритими. Хоча перед його смертю 1939 року вже існувала Вільна Ірландська Держава, Єйтс частково поділяв цю альтернативну позицію, про що свідчать його анархічно тривожні пізні поезії, де звучать і антибританські настрої, і гнів, і радість. На цьому етапі новою альтернативою стає не націоналістична незалежність, а визволення, в самій природі якого закладена, за словами Фанона, трансформація соціальної свідомості за межі свідомості національної [90].
Під цим кутом зору непослідовність і містицизм Єйтса, в які він поступово впадає у 1920-х роках, його заперечення політики та зухвалу, а то й знадливу підтримку фашизму (чи авторитаризму італійського або південноамериканського штибу) не можна відкидати чи надто швидко діалектизувати в неґативний утопічний метод. Адже існує небезпека досить легко знайти відповідне місце цим неприйнятним поглядам Єйтса і розкритикувати їх, так і не побачивши в ньому поета деколонізації.
Цей шлях за межі тубільництва виникає в кульмінації «Щоденника повернення...» Сезера 158. Поет розуміє, що після того, як він перевідкрив і пережив своє минуле, відновив для себе пристрасті, страхи та обставини власної історії вже по-новому, як чорний, після того, як відчув гнів і позбувся його, як визнав і прийняв:

Я приймаю... приймаю... цілком, беззастережно
мою расу, яку не очистити жодним гісопом, змішаним з ліліями,
мою расу, геть заплямовану
мою расу — зрілий виноград для п’яних ніг [91]


158 Укр. переклад див.: Сезер Еме. Щоденник повернення в рідний край. Уривок з поеми / Пер. із фр. Михайло Москаленко // Всесвіт. — 1988. — № 11. С. 10-13.


— після всього цього сила й життя навалюються на нього, «як бик», і він починає розуміти:

неправда, що справа людини закінчена
і що нема причин лишатись на землі
що ми паразитуємо на світі
і що достатньо лиш ступати йому вслід {326}
коли робота тільки почалася
людина ще повинна подолати всі заборони
поховані у тайниках її завзяття й жодна раса не має
монополії на красу, на розум і на силу
місце для кожного із нас знайдеться на зустрічі
переможців, й тепер ми знаємо, що сонце обертається
навколо
нашої землі, освітлюючи лиш ту ділянку, на яку
вказала наша воля, і що кожна зірка падає
із неба на землю за нашою всесильною командою [92].

Вражають рядки: «людина ще повинна подолати всі заборони / поховані у тайниках її завзяття» та «сонце..., / освітлюючи лиш ту ділянку, на яку / вказала наша воля». Ви не піддаєтеся суворим заборонам самообмежень, пов’язаних із расою, історичним моментом чи середовищем, а навпаки, проходите через них до свіжого й розширеного розуміння «зустрічі переможців», яка безперечно більша за вашу Ірландію, Мартініку чи Пакистан.
Я не збираюся протиставляти Сезера (чи Шеймаса Діна) Єйтсу, а просто тісніше пов’язати провідну тему у творчості Єйтса з поезією деколонізації й опору та з історичними альтернативами тубільницькому глухому кутові. Єйтс багато в чому схожий на інших поетів, які протистоять імперіалізмові: він наполягає на новому наративі для свого народу, лютує через англійські плани поділу Ірландії (і захоплюється її цілісністю), відзначає й прославляє насильство, з яким приходить новий порядок, і химерно вплітає в націоналістичний антураж відданість і зраду. Прямий зв’язок Єйтса з Парнеллом та О’Лірі, Еббі-театром 159 і Великоднім повстанням додає його поезії того, що Р. П. Блекмур, услід за Юнґом, називає «жахливою невизначеністю безпосереднього досвіду» [93].


159 Дублінський театр, створений 1904 р. в результаті злиття трьох течій: по-перше, Ірландського літературного театру, що був заснований 1899 р. В. Б. Єйтсом, Едвардом Мартіном [Martyn] та Ізабелою Авґустою [Augusta] і не здобув успіху у глядачів; по-друге, ірландських акторів і режисерів братів Френсіса Джона та Вільяма Джорджа Феїв [Fay]; по-третє, фінансової підтримки Анні Елізабет Фредеріки Горнімен [Horniman] — англійської театральної антрепренерки, котра якийсь час добровільно працювала секретаркою В. Б. Єйтса. Театр, відтак, був тісно пов’язаний із письменниками «кельтського відродження» і більш-менш постійно ставить п’єси аж до сьогодні.


Твори Єйтса початку 1920-х років {327} надзвичайно нагадують затяті й двозначні палестинські поезії Дервіша 160, написані на півсторіччя пізніше: зображенням насилля, приголомшливих раптовостей і несподіванок історичних подій, політики й поезії в протистоянні насильству й зброї (див. його чудовий вірш «Троянда і словник») [94], пошуками спочинку після того, як перейдено останній кордон, перетнуто останнє небо. «Де й дівся кентавр, священна твар, — говорить Єйтс, — є сонця пекучі коси» 161.
Читаючи прекрасні вірші кульмінаційного періоду після Великоднього повстання 1916 року — «Тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятий», «Великдень 1916-го»чи «Вересень 1913-го», відчуваєш не тільки розчарування в житті, яким керують «брудна шухляда» чи насильство на дорогах і буйство коней, «замиряння ласиць по норах» 162 або ритуали так званої «поезії кривавої жертви», а й страшну нову красу, що змінює старий політичний і етичний краєвид. Як і всі поети деколонізації, Єйтс намагається окреслити контури уявленої чи ідеальної спільноти, котра викристалізовується не лише через самоусвідомлення, а й через пізнання свого ворога. Тут доречно згадати «уявлену спільноту» за умови, що ми не прийматимемо помилкову лінійну періодизацію Бенедикта Андерсона. В культурних дискурсах деколонізації побутує багато мов, історій і форм. Барбара Гарлоу в «Літературі опору» продемонструвала, що нестабільність часу, який народ і його лідери змушені постійно наздоганяти, це тема, присутня в усіх жанрах: духовних автобіографіях, протестній поезії, тюремних мемуарах, повчальних визвольних драмах. Зміни Єйтсової оцінки власних великих циклів, а також природній зв’язок у його поезії розмовної й офіційної мови, народної казки й наукового стилю сприяють цій нестабільності.


160 Укр. переклади Дервіша див.: Всесвіт. — 1984. — № 6. — С. 76-77; Літературна Україна. — 1983. — 14 липня; Літературна Україна. — 1970. — 27 березня.
161 Єйтс Вільям Батлер. Рядки, написані в зажурі / Укр. пер. Олександра Мокровольського // Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори: Поезії, поеми та драми. К.: Юніверс, 2004. — С. 107.
162 Укр. переклад див.: Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори: Поезії, поеми та драми. — К.: Юніверс, 2004. — С. 87 («Вересень 1913-го»), с. 152 («Тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятий»).


Стурбованість тим, що Т. С. Еліот називав «прихованими {328} ходами-переходами, хитромудрими коридорами» 163 історії — помилковими поворотами, збігами, безглуздим повторенням, подекуди величними моментами, — дарує Єйтсу і всім поетам та інтелектуалам деколонізації (Таґору 164, Сенгору, Сезеру) суворий войовничий тон, героїзм і гнітючу постійність «невибавного таїнства ясел» 165. Так письменник виростає зі свого національного середовища і набуває універсального значення.
У першому томі своїх мемуарів Пабло Неруда згадує про конґрес письменників у Мадриді, проведений 1937 року на захист Республіки. «Безцінні відповіді» на запрошення «надходили з усіх усюд. Одна була від Єйтса, ірландського національного поета, інша — від Сельми Лаґерльоф, видатної шведської письменниці. Вони обоє були надто старі, аби приїхати до Мадрида, який був в облозі, який постійно бомбили, однак піднялися на захист Іспанської республіки» [95]. Неруда не бачив жодних проблем у тому, щоб вважати себе поетом, який бореться одночасно з унутрішнім колоніалізмом у Чилі і зовнішнім імперіалізмом у всій Латинській Америці. Так само, на мою думку, ми повинні розглядати Єйтса — як ірландського поета з більшим, ніж суто локальне ірландське, значенням. Неруда прийняв його як національного поета, котрий представляє ірландську націю у її війні проти тиранії, і, за словами Неруди, Єйтс відгукнувся на цей безперечно антифашистський заклик, попри його часто згадувану прихильність до європейського фашизму.


163 Еліот Томас Стернз. Ґеронтіон / Укр. пер. Олександра Мокровольського // Еліот Томас Стернз. Вибране. — К.: Дніпро, 1990. — С. 55.
164 Укр. переклади Таґора див.: Тагор Р. Місячний серп. — К., 1918. — 63 с; Тагор Р. Садовник. Ліричні поезії. — К., 1918. — 96 с; Всесвіт. — 1958. — №3; Всесвіт. — 1960. — № 10; Тагор Р. Поезії. — К., 1962; Всесвіт. — 1963. — № 1; Тагор Р. Світло й тіні. — К., 1966. — 122 с.; Тагор Р. Оповідання. — К., 1972. — 151 с.; Всесвіт. — 1976. — № 11; Всесвіт. — 1978. — № 12; Тагор Р. Поезії. — К., 1981. — 208 с.; Всесвіт. — 1983. — № 10; Всесвіт. — 1987. — № 8; Тагор Р. Вибрані твори: Оповідання, поезії, п’єси. — К.: «Дніпро», 1997. — 637 с.; Тагор Р. Садівничий: Поезії та драма / Пер. з бенгальської Леся Танюка. — К.: «Дніпро», 2001. — 192 с.
165 Єйтс Вільям Батлер. Волхви / Укр. пер. Олександра Мокровольського // Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори: Поезії, поеми та драми. — К.: Юніверс, 2004. — С. 97. {329}


Схожість заслужено відомої поеми Неруди «Народ» (зі збірки «Необмежені повноваження») та «Рибалки» Єйтса вражає: в обох творах центральний герой — безіменна людина з народу, яка у своїй силі й самотності є мовчазним образом народу, і це надихає поета в його творчості.
Єйтс:

Щодня у зморшки лиця,
Мальованого у мріях
Негордого мудреця
Я, повен надії, вдивлявся,
Щоб риси його прості
Для народу свого списати
Та для реальності... [96]

Неруда:

Я знав ту людину і коли зміг,
коли були уже в мене очі на лиці,
коли був уже в мене голос у роті,
я знайшов його серед могил і сказав йому,
стискуючи одну руку, яка не була ще тліном:

«Всі щезнуть — ти залишишся жити.
Ти життя запалив.
Ти зробив те, що є твоїм».

Тому хай ніхто і не ображається,
коли здається їм, що сам я — я не сам,
я ні з ким, а кажу для всіх:

Хтось-то мене слухає, і вони цього не знають,
але ті, про яких я співаю і які знають про це,
продовжують народжуватись і заповнюють світ [97].

Поетичне покликання постає з угоди, укладеної між народом і поетом; звідси й сила, що змушувала обох митців творити справжню поезію, сила, якою їх надихали їхні персонажі.
У цьому місці ланцюг не переривається. В «Обов’язку поета» Неруда стверджує: «крізь мене свобода й море / відгукнуться на поклики замкнутого серця»; а Єйтс у «Вежі» описує, як він звільняє уяву «та й приклика[є] образи з руїн / і спомини прадавніх древ, вершин» [98]. Позаяк ці напучування й {330} прояви експансивності звучать у ситуації домінування, їх можна пов’язати з наративом визволення, незабутньо змальованим Фаноном у «Злидарях землі цієї». Адже попри те, що поділи й розмежування, запроваджені колоніальним порядком, поглиблюють поневолення населення, призводячи до стану гнітючого ступору, «нові віддушини... створюють цілі для насилля колонізованих народів» [99]. Фанон згадує про декларації прав, наполягання на свободі слова та вимоги профспілок. А пізніше починає розгортатися зовсім нова історія: революційний клас активістів, вихідців із міської бідноти, вигнанців, злочинців та декласованих, іде на село, де згодом формує осередки озброєних бійців, які повертаються до міста, щоб завершити повстання.
Надзвичайна сила твору Фанона в тому, що він складає неявний контрнаратив до реальної сили колоніального режиму, який, за телеологією Фанонового наративу, безумовно зазнає поразки. Від Єйтса Фанон відрізняється тим, що його теоретичний і можливо навіть метафізичний наратив антиімперіалістичної деколонізації сповнений визвольних акцентів та інтонацій. І це не просто тубільна захисна реакція, головна проблема якої (на думку Шоїнки) в тому, що вона імпліцитно приймає засадничу опозицію європейського й неєвропейського і не виходить за її межі. Дискурс Фанона — це дискурс очікуваного тріумфу, визволення, яким позначена друга стадія деколонізації. У ранніх творах Єйтса, навпаки, звучать націоналістичні нотки, вони зупинилися перед межею, яку не в змозі перетнути. І хоча Єйтс виходить на шлях, спільний з іншими поетами деколонізації, наприклад з Нерудою і Дервішем, він не в силі пройти його до кінця. Можливо, вони спроможні піти ще далі, ніж він. Принаймні слід визнати, що його поезія містила начерки визвольного й утопічного революціонізму, згодом викривленого і навіть перекресленого його реакційною політичною позицією.
Сьогодні Єйтса часто цитують як поета, який застерігав від націоналістичних крайностей. Без посилання його цитує, наприклад, Ґарі Сік у книжці «Все руйнується» — про вреґулювання іранської кризи заручників 1979-1981 років адміністрацією Картера [100]. Покійний Джеймс Маркгем, кореспондент «The New York Times» у Бейруті в 1975-77 роках, навів ті самі рядки з «Другого пришестя» у статті про початок ліванської громадянської війни 1975 року. «Все розпадається; центр не тримає» {331} — одна цитата; друга — «Переконання де й поділись у найкращих, / Найгірші ж лютого завзяття повні» 166. І Сік, і Маркгем пишуть як американські ліберали, занепокоєні революційним сплеском у «третьому світі», який колись стримувала західна влада. Їхнє звертання до Єйтса турбує: мовляв, залишайтеся на своєму місці, інакше ви приречені на безумство, яке не зможете контролювати. Ні Сік, ні Маркгем не пояснюють, як у гарячій колоніальній ситуації колонізовані повинні триматися центру, але припускають, що Єйтс будь-що виступив би проти анархії громадянської війни. Їм ніби ніколи не спадало на думку, що безлад нагадує передусім колоніальну інтервенцію. Про це говорив 1959 року Чінуа Ачебе у своєму великому романі «Все розпадається» [101].


166 Єйтс Вільям Батлер. Друге пришестя / Укр. пер. Олександра Мокровольського // Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори: Поезії, поеми та драми. — К.: Юніверс, 2004. — С. 134. Альтернативний переклад Максима Стріхи: «Зв’язки розпались, не трима осердя» та «Чеснота нерішуча, зло ж тим часом / Сповняється рішучості та сили» (Там само. — С. 599).


Суть у тому, що Єйтс справляє найсильніше враження, коли уявляє і представляє саме цей момент. Тут варто пригадати, що «англо-ірландський конфлікт», яким пронизано весь поетичний доробок Єйтса, був «моделлю визвольних воєн двадцятого сторіччя» [102]. Його найкращі деколонізаційні твори — про зародження насилля чи насильницьке народження змін, моментів, коли, як у «Леді і лебеді», перед його колоніальними очима засліпливо спалахує одночасно зґвалтування дівчини й питання «Урвала знань його й снаги до того / Як збайдужілий дзьоб її пустив?» [103] Єйтс ставить себе в ситуацію, коли насильницький характер змін незаперечний, але результати цього насилля волають про очевидну, хоч і не завжди достатньо обґрунтовану причину. Найбільша тема у творчості Єйтса, кульмінацією якої є збірка «Вежа» (1928), — як узгодити неминуче насилля колоніального конфлікту зі щоденною політикою безупинної національної боротьби і як сполучити владу різноманітних супротивних партій з дискурсом розуму, переконання, організації і з вимогами поезії. Наскільки я знаю, пророче передчуття Єйтса, що на якомусь етапі насилля не впорається з поставленою метою і тоді слід задіювати стратегії політики й арґументів, — {332} у деколонізаційному контексті перший серйозний сиґнал про потребу врівноважити насильницьку силу негайним політичним і організаційним процесом. Слова Фанона: захоплення влади не вивершує процесу визволення (хоча «зазнає й мудрець напруги / від подібності наруги...») [104] — прозвучать майже через півсторіччя. Ні Єйтс, ні Фанон не пропонують рецептів переходу від завершення деколонізації до періоду, коли новий політичний порядок досягне моральної гегемонії, і це симптоматично для труднощів, які переживають сьогодні мільйони людей.
Вражає те, що хоч ірландське визволення тривало довше за будь-яку іншу таку боротьбу, його часто розглядають поза імперським чи націоналістичним контекстом, сприймаючи як відхилення від шляху розвитку британських володінь. Однак факти рішуче доводять протилежне. Від моменту появи 1596 року трактату про Ірландію Спенсера ціла традиція британської й європейської думки розглядала ірландців як окремий нижчий народ, зазвичай невиправно варварський, часто схильний до злочинних дій і примітивний. Упродовж щонайменше останніх двох сторіч ірландський націоналізм позначений міжусобною боротьбою, у яку вплутані земельне питання, церква, характер партій і лідерів. Але рух був спробою повернути контроль над землею, на якій, згідно з декларацією 1916 року, що засновує Ірландську республіку, «право народу Ірландії володіти Ірландією і вільно керувати її долею суверенне й невіддільне» [105].
І Єйтс невіддільний від цього пошуку. Незалежно від своєї дивовижної геніальності він, як сказав Томас Фленаґан, доклався «по-ірландськи і, звичайно, у винятково сильний і переконливий спосіб [до] процесу одночасного абстрагування й оречевлення, який, попри будь-яку логіку, є серцем націоналізму» [106]. До цього долучилися також кілька поколінь менш знаних письменників, котрі формулювали ірландську ідентичність, виражаючи її через землю, кельтське походження, збільшення націоналістичного досвіду й кількості лідерів (Вольф Тоун, Конноллі, Джон Мітчел, Айзек Батт, О’Коннелл, Товариство об’єднаних ірландців 167, рух Гомруль 168 тощо) та власне національну літературу [107].


167 Таємна ірландська політична організація, заснована 1791 року в Белфасті, виступала за свободу для католиків і парламентську реформу. Натхненне Великою французькою революцією Товариство організувало 1798 року повстання проти британської влади. Французький флот, який ішов на допомогу {333} ірландцям, перехопили британці. Керівників повстання було арештовано й страчено, ірландський парламент розпущено і накладено обмеження на автономію країни. Жорстокі репресії з боку Британії звели нанівець зусилля відродити Товариство 1803 року.
168 Рух за внутрішню автономію Ірландії у складі Британської імперії, який у 1870-х роках започаткували Айзек Батт, Чарльз Стюарт Парнелл та Джон Редмонд.


Літературний націоналізм так само має багато попередників: Томас Мур, ранні літературні історики на зразок абата Мак-Ґеогегана і Семюеля Ферґюсона, Джеймс Кларенс Манґан, рух «Молода Ірландія» 169, Стендіш О’Ґрейді. Поетичні, драматичні й наукові твори сучасної «Філд Дей Компані» (Шеймас Гіні 170, Брайан Фрейл, Шеймас Дін, Том Полін) 171 та праці істориків літератури Деклана Кайберда і В. Дж. Маккормака блискуче переосмислюють ці «відродження» ірландського національного досвіду й дарують націоналізмові нові форми вербального вираження [108].


169 «Молода Ірландія», або «Оранжева молода Ірландія» (за головним кольором ірландських протестантів) — ірландський націоналістичний рух, постав навколо тижневика «Нація» [Nation] й існував у 1840-х роках. На хвилі «весни народів» та «картопляного голоду» 1845-1849 років, який переполовинив ірландське населення, рух заснував Ірландську конфедерацію і в липні 1848 року намагався підняти антибританське збройне повстання. Однак лідерові руху Вільяму Сміту О’Брайєну вдалося залучити тільки 50 осіб, через що повстання зневажливо прозвали «битвою на капустяній грядці вдови Маккормак» (вирішальною невдачею О’Брайєна була спроба захопити загін поліції, який засів у будинку вдови Маккормак біля Баллінґаррі [Ballingarry]). Повстання було легко придушене, а рух розпався.
170 Укр. переклади див.: Гіні Шеймас. Зникнення острова; Ліхтарик глоду: [Вірші] / З англ. пер. Михайло Москаленко // Всесвіт. — 1997. — № 1; Гіні Шеймас. Подорож; Чаклун: [Вірші] / З англ пер. Віктор Коптілов // Всесвіт. — 1980. — №2.
171 «Філд Дей Компані» — ревізіоністська культурно-мистецька група, заснована Брайаном Фрейлом й актором Стівеном Рі навколо театру «Філд Дей», до якої входять також Шеймас Дін, Шеймас Гіні і Томас Полін. Головна мета групи — пробудження культурної свідомості та подолання суспільно-політичної апатії в Північній Ірландії.


І в ранній, і в пізнішій творчості Єйтса звучать провідні теми: проблема забезпечення союзу знання з владою та проблема розуміння насилля. Цікаво, що вони також присутні у більш-менш одночасному Єйтсу доробку Ґрамші, котрий, щоправда, {334} береться за них і аналізує в іншому контексті. В умовах колоніальної Ірландії, схоже, саме Єйтсу найкраще вдається знову й знову порушувати ці питання в провокативному полі, використовуючи власну поезію, за словами Блекмура, як метод проблематизації [109]. У своїх великих підсумкових віршах — «Серед школярів», «Вежа», «Молитва за мою доньку», «Під Бен-Булбеном» та «Звірі покидають цирк» — він іде ще далі. Це вірші про походження і, звичайно, про висновки: розказуючи й переказуючи історію свого життя від перших націоналістичних заворушень до статусу сенатора, який походжає класною кімнатою і розмірковує про роль Леди в усьому їхньому минулому, чи до ролі люблячого батька, який думає про свою дитину, чи старого митця, який намагається досягти безстороннього погляду на речі, чи, зрештою, досвідченого майстра, який важко переживає втрату (зраду) своїх сил, Єйтс поетично реконструює власне життя як національне життя в мініатюрі.
Ці вірші перевертають спрощене і образливе змалювання ірландської дійсності, на яке, згідно з науковою розвідкою Йозефа Леєрсена «Простий ірландець і Фіорґал», протягом восьми сторіч приречені були ірландці під пером англійських письменників, відкидаючи аісторичні назви на зразок «картоплеїдів», «болотників» 172 чи «халупників» [110]. Поезія Єйтса об’єднує його народ із власною історією; поет, який виступає то як батько, то як «смішний дідусь» 173, то як син і чоловік, наполягає на тому, що наратив і насиченість його особистого досвіду еквівалентні досвідові його народу. Прикінцеві строфи вірша «Серед школярів» указують на те, що Єйтс нагадував своєму читачеві: історія й нація невіддільні, як невіддільні танцівник і танець.


172 Англійською «болото» [bog] має ще друге, зневажливе значення — «сортир».
173 Див.: Єйтс Вільям Батлер. Серед школярів / Укр. пер. Олександра Мокровольського // Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори: Поезії, поеми та драми. — К.: Юніверс, 2004. — С. 160. Дослівно поет називає себе «шістдесятилітнім усміхненим публічним дідусем».


Драма досягнень Єйтса у відновленні забороненої історії та її зв’язку з нацією стає очевидною, коли Фанон описує ситуацію, яку мав подолати Єйтс: «Колоніалізму мало просто {335} утримувати народ у своїх лещатах і спустошувати його розум, вилучаючи звідти всі форми й зміст. За дещо викривленою логікою він звертається до минулого цього народу і спотворює, нівечить та руйнує його» [111]. Не втративши безпосередності особистого досвіду і властивостей досвіду народного, Єйтс піднімається до рівня національного архетипу. А його безпомилковий вибір родовідних фабул і персонажів свідчить про інший аспект колоніалізму, виокремлений Фаноном, — про здатність відокремлювати індивіда від його власного підсвідомого життя, руйнуючи засадничі риси національної ідентичності.

Отже, на підсвідомому рівні колоніалізм не прагнув, аби тубільці бачили в ньому ніжну матір, яка любить своє дитя й захищає його від ворожого оточення, а радше матір, яка постійно стримує свого від народження зіпсованого нащадка від самогубства та від вивільнення його згубних інстинктів. Колоніальна мати захищає своє немовля від нього самого, від його еґо, фізіології, біології і його власного нещастя, яке складає його суть.
У такій ситуації вимоги тубільного інтелектуала [й поета] не розкіш, а неминучий крок у будь-якій послідовній програмі. Тубільний інтелектуал, який береться за зброю, щоби довести леґітимність своєї нації, і готовий оголитися, щоб дослідити історію свого тіла, зобов’язаний розітнути серце свого народу [112].

Не дивно, що Єйтс закликав ірландських поетів:

Зневажати — зловороже,
Що подерлось вгору нині
По безпам’ятства драбині:
Ниці голови й серця
Мчать до ницого кінця... [113]

Блекмур стверджує, що Єйтс, урешті-решт, витворив не індивідів, а типи, «нездатні виборсатися з абстракцій, які їх народили» [114]. Його слова будуть справедливими, якщо зіґнорувати деколонізацію та її підґрунтя в історії ірландського поневолення, як це він звично робить: його інтерпретації майстерні, але аісторичні. Якщо зважати на колоніальну дійсність, то отримуєш розуміння й досвід, а не просто «алегоричний симулякр, збовтаний з дією» [115].
Ціла Єйтсова система циклів та кіл набуває важливості тільки як символ його спроб ухопити далеку, але впорядковану {336} реальність у пошуках сховку від неспокою свого безпосереднього досвіду. Коли у «візантійських віршах» 174 він просить: «...Заберіте [мене] / У вічності химерні лабіринти!» 175 — ще очевиднішою стає його потреба перепочити від віку і того, що пізніше він назве «борсанням мухи у патоці» 176. Адже важко читати більшість його поезій і не відчувати, що він використав Свіфтові спустошливу злість і геній, щоби зменшити тягар ірландських колоніальних лих. Єйтс так і не зміг уявити цілковите політичне визволення, хоча був дуже близький до цього, однак подарував нам надзвичайно важливі міжнародні здобутки в культурній деколонізації.





4. «Подорож у» та поява опозиції

Ірландський досвід та інші колоніальні історії з різних частин сучасного світу свідчать про нове явище — поступовий відхід та екстраполяцію від Європи й Заходу. Я не стверджую, що участь у цій трансформації беруть лише тубільні письменники, але цей процес найрезультативніше починається на периферії, далеко від центру, а тоді поступово проникає на Захід і вимагає визнання.
Ще тридцять років тому тільки окремі європейські й американські університети допускали у свої навчальні плани африканську літературу. Сьогодні ж великий інтерес викликають твори Бессі Гед, Алекса Ла Гуми 177, Воле Шоїнки, Надін Ґордімер, Дж. М. Кутзее — література з незалежним поглядом на африканський досвід. Так само навіть найпобіжніший огляд африканської історії, політики й філософії не може більше іґнорувати доробок Анти Діопа, Полена Гунтонджі, В. І. Мудімбе, Алі Мазруї.


174 Ідеться про вірші «Плавання до Візантії» (1928) та «Візантія» (1933).
175 Єйтс Вільям Батлер. Плавання до Візантії / Укр. пер. Олександра Мокровольського // Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори: Поезії, поеми та драми. — К.: Юніверс, 2004. — С. 139.
176 Єйтс Вільям Батлер. Ego Dominus Tuus / Укр. пер. Олександра Мокровольського // Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори: Поезії, поеми та драми. — К.: Юніверс, 2004. — С. 113.
177 Укр. переклади див.: Ла Гума Алекс. Засланець: Оповідання / З англ. пер. Наталя Биховець // Всесвіт. — 1975. — № 10; Ла Гума Алекс. Кава у дорозі: Оповідання / З англ. пер. Юрій Лимар // Всесвіт. — 1974. — № 6. {337}


Ці твори справді оточені атмосферою полемічності, але тільки тому, що африканську літературу завжди розглядають яко закорінену в політичному контексті, одним із найважливіших аспектів якого, без сумніву, є історія імперіалізму та опору йому. Це не означає, що африканська культура менш культурна за, скажімо, французьку чи британську, а лише свідчить про те, що обійти увагою політичний бік африканської культури набагато важче. «Африка» все ще залишається предметом суперечок. Це очевидно, коли спостерегти те, що її науковців, як і дослідників Близького Сходу, ділять на категорії, породжені давньою імперіалістичною політикою: «поборники визволення», «противники апартеїду» тощо. Отже, низка альянсів або інтелектуальних формацій сполучає працю англійця Безіла Девідсона та політичну діяльність Амількара Кабрала, витворюючи, наприклад, опозиційну й незалежну інтелектуальну діяльність.
Проте багато складників головних культурних формацій Заходу, одним із яких є ця «периферійна» діяльність, були історично прихованими в консолідаційному імперіалістичному баченні або воно їх приховувало. Це нагадує Мопассана, котрий щодня обідав на Ейфелевій вежі, бо то було одиноке місце в Парижі, звідки він не бачив цю крикливу конструкцію. Дотепер більшість досліджень європейської культурної історії майже не помічають імперій, а видатних письменників розглядають, ніби вони існували геть осторонь від усього цього. Тому сучасний науковець і критик сприймають їх машинально, не зауважуючи їхні імперські ставлення й референції разом із їхньою авторитарною центральністю.
Слід повторити, що незалежно від того, наскільки абсолютним видається домінування якоїсь ідеології чи соціальної системи, завжди повинні існувати фраґменти соціального досвіду, неохоплені ним і непідконтрольні йому. З цих фраґментів незрідка постає опозиція — самосвідома й діалектична водночас. Це не так складно, як здається. Опозиція панівній структурі виростає з чіткого, може, навіть войовничого усвідомлення індивідами чи групами, які перебувають у межах структури або поза нею, що, наприклад, певні її політичні заходи хибні. Згідно з провідними дослідженнями Ґордона К. Льюїса («Рабство, імперіалізм і свобода») і Робіна Блекберна {338} («Повалення колоніального рабства в 1776-1848 роках») [116], надзвичайний сплав метрополійних діячів і рухів — міленаріїв, будителів, доброчинників, політичних радикалів, цинічних плантаторів та обачних політиків — посприяв занепаду й припиненню работоргівлі у 1840-х роках. Спростовуючи цілісність незаперечного британського колоніального інтересу, який Гановерці безпосередньо успадковували аж до королеви Вікторії, історичні дослідження, які можна назвати ревізіоністськими чи опозиційними, виявили конкурентність різноманітних інтересів. Такі науковці, як Льюїс, Блекберн, Безіл Девідсон, Теренс Рейнджер, Е. П. Томпсон та інші, базували свої праці на парадигмі, створеній культурним і політичним опором у межах імперіалізму. Так британські історики, наприклад колоніальної Індії та Африки, почали писати опозиційні історії цих територій у співчутливому союзі з місцевими культурними й політичними силами, які вважалися націоналістичними й антиімперіалістичними. Як зазначає Томас Годжкін, ці інтелектуали, пояснивши виникнення й подальші наслідки імперіалізму, намагалися показати, «як можна знищити або змінити всю цю систему стосунків і похідних від них ставлень» [117].
Тепер треба коротко розмежувати антиколоніалізм і антиімперіалізм. Принаймні з середини XVIII сторіччя в Європі тривали бурхливі дебати про переваги й шкоди від утримання колоній. Ще раніше Бартоломе де Лас Касас, Франціско де Віторія, Франціско Суарес, Камоенс 178 і Ватикан виступали з приводу прав корінних народів та європейських зловживань. Більшість мислителів французького Просвітництва, зокрема Дідро і Монтеск’є, приєдналися до опозиції абата Рейналя рабству і колоніалізму; схожі погляди мали Джонсон, Купер і Берк, а також Вольтер, Руссо і Бернарден де Сен-П’єр. (Корисну компіляцію їхніх поглядів можна знайти у праці Марселя Мерля «Європейський антиколоніалізм від Лас Касаса до Карла Маркса» [118].)


178 Див. поему Камоенса «Лузіади»: Камоенс Луїс ді. Лузіади: Фрагмент з поеми / Пер. з португ. Михайло Литвинець // Всесвіт. — 1977. — №9. — С. 113-131.


Протягом XIX сторіччя, за рідкісними винятками на зразок голландського письменника Мультатулі, дебати щодо колоній зазвичай стосувалися їхньої прибутковості, управління й управлінських зловживань, теоретичних питань, зокрема про {339} те, чи можливо і як узгодити колоніалізм із принципом laissez-faire або тарифною політикою, себто імперіалістична й європоцентрична структура була імпліцитно прийнятою. Водночас чимала частина дискусії була невиразною і, за свідченнями Гаррі Брекена й інших, неоднозначною, ба навіть суперечливою, коли заходило про глибші питання, які стосувалися онтологічного статусу європейського панування над неєвропейцями [119]. Іншими словами, ліберальні антиколоніалісти посідали гуманну позицію, вважаючи, що не треба надто суворо контролювати й управляти колоніями і рабами, але не піддавали сумніву фундаментальну вищість західної людини (у випадку філософів Просвітництва) чи білої раси (в інших випадках).
Така позиція непомітно пробралася в серце дисциплін і дискурсів XIX сторіччя, залежних від знання, отриманого й зібраного в колоніальному оточенні [120]. Але під час деколонізації усе змінюється. Йдеться радше про зміну культурної ситуації, а не про різні періоди: націоналістичний чи антиімперський опір у колоніях, а за ним і сила-силенна дуже суперечливих антиімперіалістичних сил дедалі помітнішають. Одна з найперших і чи не найвідоміших європейських систематичних критик — «Імперіалізм: дослідження» Дж. А Гобсона (1902) — громить імперіалізм за безжальну економіку, експорт капіталу, альянс із жорстокими силами й машкару добромисних «цивілізаторських» приводів. Проте книжка не засуджує поняття «нижчих народів», бо Гобсон вважав цю ідею прийнятною [121]. Подібні погляди розвинув Ремзі Макдональд, який суворо критикував британські імперіалістичні практики, але не протистояв імперіалізмові як такому.
Ніхто не дослідив антиімперський рух у Британії і Франції краще за А. П. Торнтона («Імперська ідея та її вороги»), Бернарда Портера («Критика імперії») і Рауля Жирарде («Колоніальна ідея у Франції»). Коротко їхні праці можна звести до двох головних тез: звичайно, у кінці XIX сторіччя були інтелектуали (Вілфрід Скауен Блант і Вільям Морріс), які сповна протистояли імперіалізму, але не мали вагомого впливу; багато з тих, хто називав себе, як-от Мері Кінґслі й Ліверпульська школа 179,


179 Мається на увазі Ліверпульська школа тропічної медицини, заснована 1898 року як частина імперіалістичного проекту освоєння Африки, але натомість {340} прислужилася гуманітарним цілям зниження дитячої смертності в африканських країнах, поліпшення епідеміологічного стану реґіону та вивчення хвороб, пов’язаних з убогим побутом.


імперіалістами і джинґоїстами, поза тим дуже суворо ставилися до зловживань і жорстокостей цієї системи. Іншими словами, повсюдне засудження імперіалізму почалося тільки — і саме в цьому полягає моя теза — після того, як повстання корінного населення зайшли надто далеко, щоб їх можна було іґнорувати чи приборкати.
(З цього приводу один вартий згадки коментар: як Токвіль у справі Алжиру, так європейські інтелектуали схильні були критикувати зловживання суперницьких імперій і одночасно або применшувати, або виправдовувати практики своїх власних [122]. Саме тому я наполягаю, що сучасні імперії повторюють одна одну, попри їхні спростування подібностей між собою, і на неодмінності жорсткої антиімперіалістичної позиції. Націоналістичні лідери й партії «третього світу» звертали свої погляди на Сполучені Штати, бо протягом Другої світової війни США були відкрито антиімперіалістичними. Ще у 1950-х — на початку 1960-х років політика США щодо Алжиру змінилася і сердечні франко-американські стосунки так само зазнали досить відчутних змін, а все тому, що Сполучені Штати засудили французький колоніалізм. Проте загалом Сполучені Штати після Другої світової війни вважали себе відповідальними за багато частин «третього світу», покинутих британцями і французами (безперечно, головний приклад — В’єтнам [123]), а через виняткову історію, базовану на леґітимності власної антиколоніальної революції, великою мірою вільними від звинувачень в уподібненні Британії або Франції. Взагалі, доктрин культурної винятковості аж надто багато.)
Друга теза, особливо виражена у Жирарде, полягає в тому, що помітний антиколоніальний рух у метрополії розвивався тільки після того, як націоналісти проявляли ініціативу в імперських територіях, а потім її перебирали інтелектуали й активісти-експатріанти. Для Жирарде такі письменники, як Еме Сезер і потім Фанон, — представники дещо підозрілого «революційного месіанізму», однак вони справді змусили Сартра й інших європейців відкрито виступити проти французької {341} колоніальної політики в Алжирі та Індокитаї у 1950-х роках [124]. Із цих ініціатив виросли інші: гуманістична опозиція таким колоніальним практикам, як катування й депортація, нове уявлення про ґлобальну епоху кінця імперій й одночасно нове означення національної мети та різнобічний захист «вільного світу», який передбачав схиляти на свій бік постколоніальні країни через культурні журнали, подорожі і семінари, зокрема в роки холодної війни. Далеко не останню роль відігравали Радянський Союз і Організація Об’єднаних Націй, хай і не завжди від щирого серця та у першому випадку не з альтруїстичних міркувань. Майже кожному успішному визвольному рухові у «третьому світі» після Другої світової війни сприяв вплив Радянського Союзу як противаги Сполученим Штатам, Британії, Франції, Португалії та Голландії.
Більшість досліджень з естетики європейського модернізму не зауважують чималі вливання на початку цього сторіччя неєвропейських культур у серце метрополії, попри їхній безперечно відчутний вплив на таких модерністичих митців, як Пікассо, Стравінський і Матісс, та й на саму тканину суспільства, котре переважно розглядало себе як однорідно біле й західне. У міжвоєнний період студенти з Індії, Сенеґалу, В’єтнаму й Карибів наповнили Лондон і Париж [125]. З’явилися журнали, огляди й політичні асоціації: наприклад, панафриканські конґреси в Англії, такі журнали, як «Cri des nègres», такі партії, як Спілка працюючих неґрів. Їх засновували експатріанти, дисиденти, вигнанці й біженці, яким, як не дивно, краще працювалося в серці імперії, ніж у її віддалених володіннях. Почався гарлемський ренесанс, що сприяв африканським рухам [126]. Сформувався спільний антиімперіалістичний досвід на основі нових відносин між європейцями, американцями і неєвропейцями; ці нові відносини трансформували наукові дисципліни й озвучили нові ідеї, які незворотно змінили структуру ставлення й референції, протягом багатьох поколінь присутню в європейській культурі. Взаємозбагачення між африканським націоналізмом, який представляють Джордж Педмор, Нкрума, С. Л. Р. Джеймс, з одного боку, та поява нового літературного стилю у працях Сезера, Сенгора 180


180 Укр. переклади Сенгора див.: Сенгор Леопольд Седар. Гімн річці Конґо: {342} [Вірш] / Пер. з фр. Борислав Степанюк // Всесвіт. — 1961. — № 10; [Поезії] / Пер. з фр. Омелян Масикевич, Всеволод Ткаченко // Всесвіт. — 1973. — № 9 — С. 36-45.


 і таких поетів гарлемського ренесансу, як Клод Маккей і Ленґстон Г’юз 181, з іншого, — головна частина ґлобальної історії модернізму.
Потрібне суттєве й відчутне коригування підходів і розумінь, щоби з’ясувати внесок деколонізації, культури опору та опозиційної щодо імперіалізму літератури в модернізм. Хоча, як я сказав, кориґування ще не відбулося до кінця, маємо достатньо підстав уважати, що воно почалося. Сьогодні багато виступів на захист Заходу мають фактично оборонний характер, визнаючи в такий спосіб, що старим імперським ідеям кинули серйозний виклик праці, традиції й культури поетів, науковців, політичних лідерів з Африки, Азії і Карибів. Мало того, те, що Фуко називав пригнобленим знанням, прорвалося у просторі, колись контрольованому, так би мовити, юдео-християнською традицією. Ті з нас, хто живе на Заході, були глибоко вражені дивовижним напливом першокласної літератури й наукових досліджень із постколоніального світу — реґіону, який уже можна назвати не «однією з темних плям на землі», як у відомому описі Конрада, а місцем видатних культурних досягнень. Нині говорити про Ґабріеля Ґарсія Маркеса, Салмана Рушді, Карлоса Фуентеса 182, Чінуа Ачебе, Воле Шоїнку 183, Фаїза Ахмада Фаїза та багатьох інших означає говорити про досить нову народжувану культуру, неможливу без попередньої роботи таких її поборників, як С. Л. Р. Джеймс, Джордж Антоніус, Едвард Вілмонт Блайден, В. Е. Б. Дюбуа, Хосе Марті.


181 Укр. переклади Ленґстона Г’юза див.: Американська новела. — К.: Дніпро, 1976; Х’юз Л. і Бонтам А. Діти з Гаїті. — К., 1962; Всесвіт. — 1964. — № 6; Всесвіт. — 1969. — № 4; Всесвіт. — 1970. — № 4; Всесвіт. — 1970. — № 7; Всесвіт. 1972. — № 2; Всесвіт. — 1980. — № 11; Всесвіт. — 1987. — № 7; Всесвіт. — 1987. — №11.
182 Укр. переклади Фуентеса див.: Фуентес Карлос. Ціна життя. Новела / Пер. з ісп. Дмитро Андрухів // Всесвіт. — 1976. — № 2.
183 Укр. переклади Шоїнки див.: Шоїнка Воле. [Поезії] / Укр. пер. Володимир Кухалашвілі // Всесвіт. — 1973. — № 9; 1981. — № 3.


Я хотів би обговорити один досить неоднорідний аспект цього могутнього зіткнення: творчість інтелектуалів із колоніальних чи периферійних реґіонів, які писали «імперською» мовою, {343} відчували себе органічно пов’язаними з масовим опором імперії і вважали своїм завданням критично переглянути культуру метрополії, застосовуючи методи, дискурси та зброю науки й критики, раніше зарезервовані винятково для європейців. Їхня робота, по суті, лише здається залежною (але в жодному разі не паразитичною) від маґістральних західних дискурсів, результатом їхньої самобутності і творчості стала трансформація самих наукових дисциплін.
Загальний, квазітеоретичний аналіз явища, про яке мені йтиметься далі, можна знайти у «Культурі» (1981) Реймонда Вільямса. Розділ під назвою «Формації» він починає з обговорення гільдій, професій, клубів і рухів, а потім переходить до складніших проблем шкіл, фракцій, дисидентів і повстанців. Усе це, каже він, «стосується подій у межах одного національного суспільного ладу». Проте у XX сторіччі з’явилися нові інтернаціональні чи паранаціональні утворення, які мали тенденцію ставати аванґардом метрополійних центрів. Якоюсь мірою ці параформації — Париж 1890-1930-х, Нью-Йорк 1940-1970-х років — є результатом нових чинних ринкових сил, які інтернаціоналізують культуру, скажімо, «західна музика», мистецтво XX сторіччя, європейська література. Але цікавіше те, що «учасниками аванґардних рухів були імміґранти до цієї метрополії не лише з віддалених національних реґіонів, а й з інших і менших національних культур, які вважалися культурно провінційними порівняно з метрополією». Вільямс наводить приклад Аполінера, хоча й пише про «соціологію метрополійних зустрічей і асоціацій між імміґрантами» та групами мейнстриму, які «створювали особливо сприятливі умови для дисидентських груп» [127].
Вільямс доходить висновку: усе ще неможливо визначити, чи такі зустрічі призводять до «гострих і навіть насильницьких розривів із традиційними практиками (дисидентство або повстання замість літературного аванґарду)», чи ж вони абсорбуються і стають частиною «панівної культури наступного метрополійного і паранаціонального періоду». Однак, якщо спочатку історизувати й політизувати арґумент Вільямса і потім вкласти його в історичний контекст імперіалізму й антиімперіалізму, вочевиднюються кілька чинників. По-перше, антиімперіалістична інтелектуальна й наукова робота письменників із периферії, які імміґрували до метрополії або відвідували її, — це, {344} як правило, експансія великомасштабних масових рухів у межах метрополії. Це явище уяскравилося під час алжирської війни, коли ФНВ назвав Францію сьомою вілаєю (сам Алжир складався з шести) 184 [128], перенісши в такий спосіб боротьбу за деколонізацію з периферії до центру. По-друге, ці вторгнення стосуються тих сфер досвіду, культури, історії і традиції, якими доти керував винятково метрополійний центр. Коли Фанон писав свої книжки, він мав намір розповісти про бачення колоніалізму очима француза, з колись недоторканої французької позиції, на яку зазіхнув і критично переглянув незгодний тубілець. Отже, спостерігаємо взаємонакладення і взаємозалежність, котрі неможливо теоретично описати як лише утвердження окремої колоніальної або місцевої ідентичності у відповідь на виклик. І останнє, ці «подорожі у» відображають, на мою думку, досі невирішене протиріччя чи розходження в межах метрополійної культури, яка через кооптацію, розчинення й уникання частково визнає і частково заперечує ці зусилля.
Отож така «подорож у» становить особливо цікавий різновид гібридної культури. І те, що вона взагалі існує, є ознакою суперницької інтернаціоналізації в епоху все ще наявних імперських структур. Логос більше не проживає винятково в Лондоні й Парижі. Історія більше не рухається односторонньо, як думав Геґель, зі сходу на захід чи з півдня на північ і не стає дедалі складнішою й розвинутішою, менш примітивною і відсталою в міру свого руху. Навпаки, зброя критики стала частиною історичної спадщини імперії, в якій стерлися розрізнення й вилучення за принципом «поділяй і владарюй» і виникають нові дивовижні конфігурації.


184 Вілая — одиниця адміністративно-територіального поділу Алжиру.


Кожен із чотирьох текстів, які я хочу обговорити, стосується конкретного моменту історії: перші два — «Чорні якобінці» С. Л. Р. Джеймса, видані 1938 року, та «Арабське пробудження» Джорджа Антоніуса, яке вийшло майже в той самий час. Перший — про повстання неґрів на Карибах у кінці XVIII сторіччя, другий — про недавнє арабське повстання. Обидва аналізують події минулого, у перебігові, в героях і антигероях яких намагаються виявити місцеву чи колоніальну реальність, зіґноровану або зраджену Європою. Обидва письменники — {345} блискучі стилісти, видатні люди (Джеймс, крім того, ще й спортсмен), раннє формування яких у британських колоніальних школах сприяло їхній надзвичайно високій оцінці англійської культури, так само як і серйозним незгодам з нею. Обидві книги нині видаються дуже пророчими: Джеймс передрік тривалу історію агонізуючого і все ще глибоко невреґульованого карибського життя; Антоніус точно передбачив сьогоднішні газетні заголовки і шокуючі телевізійні сцени з Близького Сходу, коли ситуація в Палестині й Ізраїлі неспокійна, хоча її одного разу вже розв’язали несприятливо для арабів, створивши 1948 року Ізраїль, — і це теж із недобрими передчуттями віщував Антоніус за десять років до самої події.
Праці Джеймса й Антоніуса постали як серйозні наукові дослідження на захист національного руху за незалежність і адресувалися широкій аудиторії. Натомість дві інші роботи, «Право власності в Бенґалії» (1963) Ранаджита Ґухи та «Міф про лінивого тубільця» (1977) С. X. Алатаса, — постколоніальні й спеціалізовані, звертаються до вужчої аудиторії з приводу специфічніших проблем. Обидві ці книжки (автор першої — бенґальський політекономіст, другої — малайзійський ісламський історик і соціальний теоретик) відзначаються старанними архівними пошуками та скрупульозною сучасною документацією, арґументацією й узагальненням.
Книжка Ґухи, з погляду пізніших письменників-постструктуралістів (до яких Ґуха теж належить), — археологічне й деконструктивне дослідження того, як на основі європейської фізіократичної й ідеологічної думки, яку Філіп Френсіс поставив на службу в Бенґалії у кінці XVIII сторіччя, з’явився Акт 1826 року Постійного вреґулювання Бенґалії 185, за яким британці з незмінною точністю реґулювали місцеві ренти й прибутки. Книжка Алатаса, по-своєму теж надзвичайно ориґінальна, детально аналізує, як європейський колоніалізм витворив об’єкт,


185 Т. зв. «Постійне вреґулювання» — контракт, укладений 1793 року між Британською Ост-Індською компанією (в особі генерал-губернатора лорда Корнуолліса) та тубільними бенґальськими землевласниками і збирачами податків, який реґулював власність на землю й систему оподаткування, утворюючи посередницький прошарок місцевого населення на службі в колонізаторів. Пізніше репродукований у багатьох інших британських колоніях в Азії та Африці. Акт 1826 року — один із додатків до угоди 1793 року.


у даному {346} разі лінивого тубільця, котрий відігравав вирішальну роль у планах і захисті того, що Алатас називає колоніальним капіталізмом. Цього тубільця, підпорядкованого вимогливим законам і суворій дисципліні, треба було, за словами Сінбалдо де Маса, іспанського посадовця, якому 1843 року доручили управляти Філіппінами як іспанською колонією, утримувати «в такому інтелектуальному й моральному стані, у якому, попри їхню чисельну перевагу, вони політично важили б менше, ніж злиток золота» [129]. Цього тубільця обговорювали, аналізували, ображали й експлуатували, годували поганою їжею та опіумом, відривали від його чи її природного середовища, оточували дискурсом, мета якого — тримати його працелюбним і слухняним. Отак, стверджує Алатас, «азартні ігри, опіум, нелюдські умови праці, дискримінаційне законодавство, отримання прав оренди на те, що належало народу, примусова праця — все це в той чи той спосіб було вплетене в тканину колоніальної ідеології й наділене аурою респектабельності. Все, що виходило за її межі, осміювалося» [130].
Контраст між Джеймсом і Антоніусом, з одного боку, та Ґухою й Алатасом, з другого, полягає не тільки в тому, що перші автори повніше були залучені до сучасного політичного життя, тоді як останні два цікавилися здебільшого науковими дискусіями в постколоніальній Індії й Малайзії, а в тому, що постколоніальна історія сама по собі змінила термінологію, навіть саму суть арґументації. Для Джеймса й Антоніуса світ дискурсу, в якому на Карибах і арабському Сході у 1930-х роках беруть участь корінні жителі, помітно залежав від Заходу. Туссен-Лувертюр, каже Джеймс, не міг би говорити так, як він це робив, якби не було абата Рейналя, інших енциклопедистів і великої Революції:

у час небезпеки Туссен, досить кепсько освічений, зміг оволодіти мовою й акцентами Дідро, Руссо і Рейналя, Мірабо, Робесп’єра і Дантона. А в одному моменті він перевершив їх усіх. Бо навіть ці майстри усного й писаного слова через класові проблеми свого суспільства надто часто змушені були зупинятися, вагатися, стримуватися. Туссен міг боронити безумовну свободу чорного населення, і це додавало його заявам сили й щирості, рідкісних у важливих документах того часу. Французька буржуазія не могла це прийняти. Мали пролитися ріки крові, перш ніж вона зрозуміла, що піднесений тон Туссена був проявом не пихатості, не пишномовності, а простої і тверезої правди [131]. {347}

Цим чудовим портретом людини, яка буквально прийняла істини універсалістичних поглядів, запропонованих європейським Просвітництвом, Джеймс показує щирість Туссена, а також його приховану ваду — готовність вірити європейським деклараціям, брати їх за чисту монету, а не як класово й історично обумовлені заяви інтересів та груп.
Антоніус розвивав ту саму тему. Його хроніка арабського пробудження, підживлюваного Британією на початку нашого сторіччя, фокусувала увагу на тому, як араби після визволення з-під влади османів у 1917 й 1918 роках дослівно повірили обіцянкам Британії надати їм незалежність. Антоніус аналізує листування шерифа Хусейна й сера Генрі Мак-Магона, у якому британський посадовець пообіцяв його народу незалежність і суверенність. Цей аналіз перегукується з Джеймсовим описом того, як Туссен розумів «Декларацію прав людини» і діяв відповідно до неї. Проте для Антоніуса, котрий пише як прихильник і арабів, і британців — класичний випадок взаємозалежності, якщо такий колись існував, — це свідомий виверт, пов’язаний не з класами, не з історією, а з нечесністю, яка, на його думку, мала катастрофічні наслідки.

Немає сумніву, що суд історії переважно схвалить арабське бачення. Що б не казали про рішення в Сан-Ремо [навесні 1920 року, за якими «весь Арабський Прямокутник від Середземного моря до кордону Персії було передано під мандатне управління»], вони справді порушували проголошені загальні принципи й окремі обіцянки, дані союзниками, зокрема Великою Британією. Прихований зміст цих зобов’язань нині відомий: усе, що стосується їх і їхніх ґарантій, виголошених публічно, доступне науковцям у різних потрібних для висновків матеріалах. Унаслідок тих обіцянок араби вступили у [Першу світову] війну, зробили свій внесок і зазнали втрат; одного цього факту достатньо, аби перетворити відповідне взаємне зобов’язання на борг честі. Що зробила конференція в Сан-Ремо, так це, по суті, проіґнорувала борг і прийняла рішення, які в усіх головних пунктах суперечили бажанням зацікавлених народів [132].

Було б помилкою недооцінювати відмінності між Джеймсом і Антоніусом, яких різнять не лише ідеологія й раса, а ще й темперамент та освіта. Поза тим, їхня проза пронизана, без сумніву, однаковим смутком, розчаруванням і невинагородженою надією, обидва були сформовані політикою деколонізації і їй належали. {348} Джеймс походив із нижчого середнього класу на Тринідаді. Він був самоуком, спортсменом, а ще — як я сам переконався, коли відвідував його у віці вісімдесяти шести років у Брикстоні в червні 1987 року — не по роках розвинутим школярем, із революційним інтересом до історії, політики й теорії та з інтелектуальною уважністю до ідей і протиріч, а також зі справжньою молодецькою заповзятістю до гарної літератури, музики й розмови. Антоніус, як його незабутньо описав Альберт Гурані [133], походив зі старішого, більш світського роду левантинських сирійців, котрі якийсь час проживали в Єгипті (де він, як і я, відвідував Коледж Вікторії); він закінчив Кембриджський університет. Коли він писав «Арабське пробудження», йому було трохи за сорок (помер він 1942 року, маючи неповних п’ятдесят), Джеймс був на ціле десятиріччя молодшим. Антоніус зробив видатну кар’єру як довірена особа британських високопосадовців, як радник чільних арабських лідерів і представників еліти від Хусейна й Фейсала до Фаріса Німра й Хаджа Аміна аль-Хусейні, як спадкоємець десятиріч арабської націоналістичної думки і боротьби, при цьому він був світською людиною, яка апелювала до інших впливових світських людей. А Джеймс тоді тільки недавно прибув до Англії і працював спортивним журналістом; він був чорним, марксистом, талановитим публічним оратором і організатором, а понад усе — революціонером, який з головою поринув в африканський, карибський і афроамериканський націоналізм. «Чорні якобінці» вперше були презентовані не як книжка, а як основа для лондонської вистави Поля Робсона; під час вистав Робсон і Джеймс по черзі грали ролі Туссена і Дессаліня [134].
Хай які відмінності існували між бідним мандрівним весті-ндським чорним істориком-марксистом та консервативним високоосвіченим арабом із хорошими зв’язками у вищому світі, обидва вони адресували свої твори світові, який вважали своїм власним, навіть якщо цей європейський світ влади і колоніального панування вилучав, до певної міри підпорядковував і глибоко розчаровував їх. Вони зверталися до цього світу, не виходячи за його межі, і на культурному рівні дискутували й піддавали сумніву його авторитет, представляючи його альтернативні версії — яскраво, арґументовано й інтимно. В їхніх творах немає жодного натяку на перебування поза західною культурною традицією, хоч би скільки вони виражали антагоністичний досвід {349} колоніальних та/або незахідних народів. Уже після неґритюду, неґритянського націоналізму й тубільництва 1960-х і 1970-х років Джеймс уперто підтримував західну спадщину, хоча разом із Фаноном, Кабралом і Родні він одночасно належав до періоду антиімперіалістичних повстань. В одному інтерв’ю він сказав:

Як я можу повернутися до неєвропейських коренів? Якщо це означає, що карибські письменники повинні сьогодні усвідомлювати, що їхній творчості притаманні риси, якими вони завдячують неєвропейським, нешекспірівським кореням і давній музиці, далекій від Бетховена, то я погоджуюся. Але мені не подобається, коли їх протиставляють за принципом «або-або», що й робили досі. Я так не думаю. Я думаю про обидва. І засадничо ми народ, чиє літературне й естетичне минуле закорінені в західній європейській цивілізації [135].

У своєму філігранному дослідженні постання арабського націоналізму Антоніус підкреслює надважливість повторного відкриття арабської мови та класичної ісламської спадщини (найчастіше через роботи таких християнських мислителів, як і він сам, хоча цю позицію наступні історики критикували як перебільшену). І він так само наполягає на тому, що арабська традиція жодною мірою не конфліктна з західною, навпаки, між ними існують зв’язки походження й спорідненості, які він показує, наприклад, у такому важливому уривку:

Просвітницька діяльність американських місіонерів на першому етапі [1850-ті і 1860-ті роки] мала серед багатьох своїх чеснот одну неабияку заслугу: вони надали високе становище арабській мові і, вже почавши нею викладати, енерґійно взяли на себе завдання забезпечити його відповідною літературою. У цьому вони були зачинателями; саме тому інтелектуальне збудження, яким позначені перші паростки арабського відродження, завдячує їхнім зусиллям [136].

У працях Ґухи й Алатаса не спостерігаємо настільки гармонійного збігу Заходу і його заморських колоній. Це сталося через колоніальні війни та затяжні політичні й військові конфлікти, які прийшли слідом за ними. І хоча прямий політичний контроль зник, економічне, політичне і часом військове панування, супроводжуване культурною гегемонією {350} (силою панівних і, як їх називає Ґрамші, директивних (dirigente) ідей), яка виходила з Заходу і чинила вплив на периферійний світ, затримало цей контроль. У «Міфі про лінивого тубільця» Алатаса найбільше засуджуються ті малайзійці, котрі й далі відтворюють у своєму світогляді колоніальну ідеологію, яка створила і зберегла ідею «лінивого тубільця». В уривках, що нагадують Фанонову критику націоналістичної буржуазії, Алатас демонструє, як осад колоніального капіталізму залишається у свідомості віднедавна автономних малайзійців, обмежуючи їх (тобто тих, хто не став самосвідомим у методології і не усвідомив класових уз, які позначаються на свідомості) категоріями «колоніальної капіталістичної думки». Отож він продовжує:

Хибна свідомість викривлює реальність. Малайзійська правляча партія успадкувала владу від британців без боротьби за незалежність, на відміну від Індонезії, Індії і Філіппін. По суті, не було й ідеологічної боротьби. На глибшому рівні мислення був відсутній інтелектуальний розрив із британським ідеологічним мисленням. Провід цієї партії складався з представників найвищої ланки державних службовців, навчених ще британцями, та з вихідців із середнього класу — малайзійських шкільних учителів і чиновників. Кілька професіоналів, які входили до нього, були радше винятком [137].

Ґуха не менше стурбований проблемою тяглості й перервності, але для нього вона має автобіографічний резонанс, якщо взяти до уваги його глибоко самосвідому перейнятість методологією. Як можна вивчати індійське минуле, на яке так докорінно вплинуло британське владарювання, не абстрактно, а конкретно, будучи сучасним індійцем, чиї походження, виховання й родина історично залежали від цієї влади? Як можна дивитися на цей стосунок після здобуття Індією незалежності, будучи швидше його частиною, ніж поза ним? Ґуха вирішує ці труднощі за допомогою інтелектуальної стратегії, котра жорстко драматизує іншість британського правління, яке дало початок не лише Акту про постійне вреґулювання, а і його власному класу:

У роки своєї юності автор, як і багато представників його покоління в Бенґалії, зростали в тіні „Постійного вреґулювання“: засоби до існування, його власні і його родини, надходили з віддалених маєтків, яких вони ніколи не відвідували; його освіта {351} визначалася потребами колоніальної бюрократії, яка рекрутувала кадри з нащадків бенефіціаріїв лорда Корнуолліса; світ його культури був суворо обмежений цінностями заможного середнього класу і відокремлений від автохтонної культури місцевого селянства. Отак він звик вважати „Постійне вреґулювання“ документом соціальної й економічної стаґнації. Згодом, уже будучи аспірантом Калькуттського університету, він познайомився з антифеодальними ідеями Філіпа Френсіса, і перед ним постало питання, на яке не могли відповісти підручники й викладачі. Як могло так статися, що квазіфеодальне вреґулювання земельного питання 1793 року було ідеєю людини, яка була великим прихильником Французької революції? Він не міг не знати з історичних книжок, що це протиріччя існувало, і його треба було пояснити. Підручники вдовольнялися тим, що описували позитивну діальність Англії в Індії як серію успішних експериментів, які мали небагато спільного з ідеями й упередженнями, запозичених правителями з їхніх європейських витоків. Бачення британської політики як „цвіту без коріння“ не підтверджує історія земельного права, яке в часи британського панування існувало найдовше. Автор сподівається, що він зміг віднайти корені „Постійного вреґулювання“ в тому злитті ідей, у якому поєдналися дві головні течії англійської і французької думки другої половини XVIII сторіччя [138].

Отже, акт відмежування становить основну рису деколонізації. Розуміючи, що ідеологія, яка породила «Постійне вреґулювання» в Індії, історично базується на французьких і британських джерелах і що його власне класове становище походить не з землі, а зі структури колоніальної влади, Ґуха зумів інтелектуально від цього відмежуватися. Так само як для Алатаса, історія для Ґухи — це критика, а не слухняне відтворення колоніалістських об’єктів, ідеологій і арґументів. У наступних своїх працях обидва науковці намагалися вивільнити витіснений тубільний голос від колоніальної історії і видобути нове історіографічне осмислення не лише минулого, а й слабких місць тубільного суспільства, які надовго зробили його жертвою таких схем, як Акт про постійне вреґулювання.
У вступному слові до «Студій підлеглосте» — серії колективних праць колеґ-однодумців, започаткованих під його керівництвом 1982 року — Ґуха зазначає, що «неісторична історіографія» колоніальної Індії випустила з поля зору «політичне життя народу» {352} на користь націоналістичних еліт, сформованих британцями. Звідси й «історична невдача нації досягти своїх цілей», яка перетворює «дослідження цієї невдачі в центральну проблему історіографії колоніальної Індії» [139].
Коротше кажучи, метрополійну культуру тепер можна розглядати як таку, що придушувала самобутні елементи в колонізованому суспільстві. Справа не в тому, що Алатас і Ґуха академічні дослідники, а в тому, що після кількох десятиріч незалежності стосунки між культурами сприймаються як радикально антитетичні. Одна з ознак цього нового післявоєнного сприйняття — поступове зникнення наративу. Предмет «Арабського пробудження» і «Чорних якобінців» — масові рухи, очолені надзвичайними лідерами. Там можна знайти захопливі, навіть величні описи виникнення народних рухів опору: повстання рабів у Сан-Домінґо, арабське повстання — великі наративи, в термінах Жана-Франсуа Ліотара, просвітництва й емансипації. Такі описи не оживляють сторінок Алатаса та Ґухи.
Один дуже схожий аспект об’єднує дві перші книжки: їхнє призначення — поліпшити обізнаність західних читачів, що для них події, про які йдеться в книжках, були вже попередньо переказані метрополійними свідками. Завдання Джеймса полягає в тому, щоб розповісти про Французьку революцію, яка охоплює події у Франції і за кордоном, а Туссен і Наполеон для нього дві видатні фігури, породжені Революцією. «Арабське пробудження» всіма хитромудрими способами було створене, щоб обмежити вплив і спростувати дуже відомий опис арабського повстання, виведений і розхвалений Т. Е. Лоуренсом у «Семи стовпах мудрості». Антоніус ніби каже: нарешті араби, їхні керманичі, воїни і мислителі можуть розповісти свою власну історію. Специфіка їхнього широкого історичного бачення в тому, що і Джеймс, і Антоніус пропонують альтернативний наратив, який можна прочитати як частину історії, вже знайомої європейській аудиторії, але аж до наших днів малознаної з тубільного погляду. І звичайно, обидва автори пишуть з позицій поточної масової політичної боротьби: «неґритянської революції» у випадку Джеймса та арабського націоналізму у випадку Антоніуса. Ворог усе ще той самий — Європа й Захід.
Одна з вад книжки Антоніуса — те, що він, головно фокусуючись на політичних подіях, у яких сам брав активну участь, або {353} оминає увагою, або недооцінює помітне культурне відродження в арабському й ісламському світі, яке передувало його власному періоду. Пізніші історики: А. Л. Тібаві, Альберт Гурані, Хішам Шарабі, Бассам Тібі, Мохаммад Абед аль-Джабрі — пропонують детальнішу й ширший аналіз цього відродження та усвідомлення ним (уже наявного в Джабарті) посягання імперського Заходу на іслам [140]. Такі письменники, як єгиптянин Тахтаві чи тунісець Хайр аль-Дін, або такі видатні релігійні памфлетисти й реформатори кінця XIX сторіччя, як Джемаль аль-Дін аль-Афгані і Мухаммед Абду, наголошують на необхідності розвивати відновлену незалежну культуру, щоби протистояти Заходу, наздогнати його технологічно, сформувати цілісну автохтонну арабо-ісламську ідентичність. Таке важливе дослідження, як «Історичне формування арабської нації» А. А. Дурі (1984) [141], переносить цю історію до класичного арабського націоналістичного наративу про інтеґральну націю, яка переймається власним розвитком, незважаючи на імперіалізм, внутрішню стаґнацію, економічну відсталість, політичний деспотизм.
У всіх цих працях, разом із Антоніусом, наратив рухається від залежності й меншовартості до націоналістичного відродження, формування незалежної держави та культурної автономії в жаданому партнерстві з Заходом. Це зовсім не історія тріумфу. У її серці, так би мовити, — суміш надії, зради і гіркого розчарування, і сьогодні дискурс арабського націоналізму заховує в собі цей комплекс. Внаслідок маємо незавершену й неповну культуру, яка виражає себе у фраґментованій мові мучеництва, роздратованого наполягання, часто некритичного засудження зовнішніх (як правило, західних) ворогів. Отже, постколоніальні арабські держави мають два варіанти до вибору: одні, наприклад Сирія й Ірак, зберігають панарабські інтонації, виправдовуючи ними однопартійну національну поліцейську державу, яка майже повністю поглинула громадянське суспільство; інші, наприклад Саудівська Аравія, Єгипет, Марокко, користуючись елементами першої альтернативи, сформували у себе реґіональний чи місцевий націоналізм, політична культура якого, на мою думку, не вийшла за межі залежності від метрополійного Заходу. Обидві альтернативи, імпліцитно присутні в «Арабському пробудженні», не узгоджуються з позицією Антоніуса про гідну й повну автономію. {354}
Якщо ж вести мову про Джеймса, то його «Чорні якобінці» ліквідують важливий культурний і політичний розрив між карибською, зокрема неґритянською, історією, з одного боку, та європейською історією, з другого. Проте й ця книжка у ширшому контексті просякнута більшою кількістю течій і потоків, ніж міг засвідчити її насичений наратив. Приблизно в той самий час Джеймс написав «Історію неґритянського повстання» (1938). Мета її полягала в тому, щоб «надати історичної глибини процесам опору як таким», як писав Волтер Родні у блискучому обговоренні цього твору [142]. Родні зазначає, що Джеймс визнавав існування тривалого (і, як правило, безуспішного) опору колоніалізму в Африці й на Карибах, що його постійно оминали колоніальні історики. Знов-таки його твори були для нього, як і для Антоніуса, елементом його залученості й відданості африканській та вест-індській політичній боротьбі. Це те покликання, яке змусило його поїхати спершу до Сполучених Штатів, потім до Африки (тут його багаторічна дружба з Джорджем Педмором і розважлива співпраця з Нкрумою відіграли вирішальну роль у формуванні політики в Ґані, як дізнаємося з його дуже критичного дослідження «Нкрума і революція у Ґані»), потім знову до Вест-Індії і нарешті до Англії.
Хоча Джеймс був антисталіністським діалектиком, подібно до Антоніуса, його критичне ставлення до Заходу як імперського центру не заважало йому усвідомлювати культурні досягнення останнього чи критикувати прорахунки чорних борців (як Нкрума), яких він підтримував. Він, звичайно, прожив довше за Антоніуса; але його погляди розширювалися й змінювалися, він долучав більше сфер досвіду до своїх визвольних переконань, він входив і виходив з дискусій та суперечок, і в міру всього цього він приділяв незмінну увагу (слово заслуговує на те, щоб його написати курсивом) оповіді. Він розглядав базову модель політики й історії в лінійних термінах: «від Дюбуа до Фанона», «від Туссена до Кастро». А його головна метафора — це метафора подорожі ідей і людей: ті, хто були рабами і пригноблюваними класами, спочатку ставали імміґрантами, а потім чільними інтелектуалами нового строкатого суспільства.
У роботі Ґухи й Алатаса цей наративний мотив людської пригоди замінений іронією. Вони обидва виносять на світло {355} непривабливі стратегії, які йшли поруч із претензіями імперіалізму, з його нині повністю дискредитованою ідеологією ушляхетнення й педагогічного вдосконалення. Зверніть спочатку увагу на детальну реконструкцію Ґухою способів, за допомогою яких представники британської Ост-Індської компанії поєднали емпіризм і антифеодалізм із французькою фізіократичною філософією (основа якої — ідеологія прибутку з землі), щоб досягти постійної британської зверхності, кажучи словами головного персонажа Філіпа Френсіса [143]. Геніальний аналіз Ґухою Френсіса — «молодого Алківіада», котрий дружив із Берком, був сучасником Воррена Гастінґса, антимонархістом, аболіціоністом, досконалою політичною істотою — та його ідеї про «постійне вреґулювання» подаються яко монтаж із різноманітними вирізками і склеюваннями, а не як епічна оповідь. Ґуха показує, як ідеї Френсіса про землю та їх поступове прийняття геть після закінчення його служби збіглися з переосмисленням образу Гастінґса і допомогли посилити, збагатити та підтримати ідею Імперії. Ця ідея, зацитуємо Ґуху,

вже набагато перевершила за своєю вагомістю індивідуальні внески її творців і як абстракція набула незалежної репутації, наче фірма стосовно особистості свого засновника [144].

Отож, Ґуха цікавиться, в який спосіб ця абстракція потребує і привласнює не тільки людей, а й географію. Центральний момент — те, що британці як імперіалісти вважали своїм завданням в Індії вирішити «проблему суверенітету в Бенґалії» [145], звичайно ж, на користь британської корони. А справжнім досягненням Френсіса у запровадженні схеми, за якою всі земельні ренти в Бенґалії мають бути навічно встановлені, відповідно до математичних розрахунків, було те, що йому вдалося «сформувати чи відновити конституцію Імперії» [146].
Праця Ґухи покликана продемонструвати один зі способів демонтувати імперську історіографію, підкріплену британським картографуванням індійської території, не стільки в Індії, скільки в Європі, справжньому осерді її найбільшої безпеки, довговічності й авторитету. Іронія в тому, що цю роботу виконує тубілець, опановуючи не тільки джерела й методи, а й всеохопні абстракції, риси яких заледве проглядалися у свідомості самих імперіалістів, коли вони тільки зароджувалися. {356}
Такий же надзвичайний здобуток має місце і в книжці Алатаса. Персонажі Ґухи — справжні ідеологи, яких хвилює утвердження влади над Індією у філософськи послідовний спосіб; Алатас же не бачить подібної програми в аналізованих ним португальських, іспанських і британських колонізаторів. Вони прибули до південно-східної частини Тихого океану по скарби (каучук і метали) й дешеву робочу силу в гонитві за економічним зиском. Потребуючи праці корінних жителів, вони винаходять різноманітні моделі прибуткової колоніальної економіки, руйнуючи в процесі цього середню ланку місцевої торгівлі, підпорядковуючи і майже поневолюючи корінних жителів, розв’язуючи міжусобні етнічні війни між китайськими, яванськими і малайзійськими громадами, щоб краще ними керувати і тримати їх роз’єднаними та слабкими. З цього стовпотворіння виростає міфічна фігура лінивого тубільця, що з її існування як невилучної і незмінної константи у східному суспільстві, припустимо, випливає ряд засадничих істин. Алатас старанно документує, як ці погляди — всі вони базовані на «хибній свідомості» колонізаторів, які не бажають усвідомити, що відмова корінних жителів працювати була однією з перших форм опору європейському вторгненню — міцно набувають узгодженості, впливовості і неспростовної безпосередності об’єктивної реальності. Потім такі свідки подій, як Раффлз, формулюють логічне обґрунтування наступного підкорення й покарання тубільців, адже, на думку колоніальних адміністраторів, їхній характер уже давно незворотно деґрадував.
Алатас пропонує альтернативний погляд на значення лінивого тубільця, хоча він радше пояснює, чому європейцям вдалося так довго триматися за цей міф. Крім того, він демонструє, як міф існує далі, як, за словами цитованого попереду Еріка Вільямса, «застарілий інтерес, сморід банкрутства якого в історичній перспективі сягає небес, здатен чинити обструкціоністський і руйнівний вплив; це можна пояснити лише тим, що раніше він неоціненно прислужився, за рахунок чого й зміг так міцно укріпитися» [147]. Міф про лінивого тубільця синонімічний пануванню, а панування лежить в основі влади. Багато науковців звикли вважати владу лише дискурсивним ефектом. Тому-то розповідь Алатаса про те, як колонізатори систематично руйнували торгові прибережні держави на Суматрі і вздовж малайського узбережжя, як територіальні завоювання призводили до зникнення {357} таких тубільних класів, як риболови і зброярі, та як — і це найголовніше — чужоземні володарі робили те, що не дозволив би собі жоден тубільний клас, повинна шокувати нас своєю прямотою:

Влада, отримана Голландією, відрізнялася від влади, яку отримував тубільний спадкоємець. Тубільна влада була загалом ліберальнішою у сфері торгівлі. Вона не знищувала по всій території свій торговельний клас і продовжувала користуватися продуктами власного виробництва. Вона будувала свої кораблі, і нарешті, чи не найважливіше, вона була нездатна насадити свою монополію в переважній частині Індонезії. Вона розвивала здібності свого народу, навіть якщо на троні сидів тиран [148].

Панування такого типу, як описали Алатас і Ґуха, майже тотальне, воно перебуває у безперервному руйнівному конфлікті з колонізованим суспільством. Отже, неможливо написати наратив — як установлюється тяглість між Європою та її периферійними колоніями — ні з європейського, ні з колоніального боку. Що видається придатнішим для дослідника-деколонізатора, так це герменевтика підозри. І хоча живильні оптимістичні великі наративи визвольного націоналізму вже не служать підтвердженню спільноти культури, як для Джеймса й Антоніуса в 1930-х роках, постає натомість нова спільнота методу, вибагливіша й жорсткіша у своїх вимогах. Творчість Ґухи стимулювала важливий колективний проект — «Студії підлеглості», який, своєю чергою, змусив Ґуху і його колеґ зайнятися подальшими дослідженнями проблем влади, історіографії та простонародної історії. Творчість Алатаса мала дві мети — сформувати основу для постколоніальної методології південно-азійської історії й суспільства та поглибити демістифікацію і деконструкцію, розпочаті в «Міфі про лінивого тубільця».
Я не стверджую, що ентузіазм і пристрасно написані праці двох довоєнних інтелектуалів пізніші покоління відкинули як такі, що змушують бажати кращого. І не вважаю, що технічніші й вимогливіші твори Алатаса й Ґухи пропонують більш вузькопрофесійне і, на жаль, менш культурно багате бачення метрополійної західної аудиторії. Мені здається, що Джеймс і Антоніус радше говорять від імені рухів, які вже вирушили в напрямку до свого самовизначення, хай навіть часткового і при цьому вкрай незадовільного, тоді як Ґуха й Алатас у своєму {358} обговоренні постколоніальних скрутнощів сприймають раніші досягнення (наприклад, національну незалежність) як даність, ще й підкреслюють вади деколонізацій, свобод і самоідентичності, здобутих на той час. Крім того, Ґуха й Алатас зверталися однаково як до західних науковців, так і до співвітчизників — тубільних науковців, які все ще перебували в рабстві колоніалістської концепції свого минулого.
Питання про читачів порушує загальніше питання про аудиторії. Як можуть потвердити багато пересічних читачів «Чорних якобінців» і «Арабського пробудження», аудиторія пізніших спеціалізованих і вишуканіших книжок скоротилася. Джеймс і Антоніус вважали: те, що вони повинні сказати, має першочергове політичне й естетичне значення. Джеймс зображує Туссена немстивою, дуже розумною, тонкою й чутливою до страждань своїх братів-гаїтян людиною, яка заслуговує на зворушливе захоплення. «Великі люди творять історію, — каже Джеймс, але тільки таку історію, яку вони мають можливість створити» [149]. Туссен рідко звірявся своєму народові, він недооцінив своїх супротивників. Джеймс не повторює цю помилку, не залишає жодних ілюзій. У «Чорних якобінцях» він із безжальністю хірурга реконструює імперіалістичний контекст еґоїзму й докорів сумління, з яких вийшли британський аболіціонізм і Вілберфорс, котрий керувався найкращими намірами. Але в той час, як Франція й таїтянські неґри вели криваву війну, британський уряд маніпулював філантропічним почуттям, щоби посилити владу Британії на Карибах за рахунок Франції і її ворогів. Джеймс суворо критикує імперіалізм за те, що він ніколи нічого не віддає. Але він зберігає свою віру в переконуючу силу наративу, головними складниками якого є боротьба за свободу, спільна для Франції і для Гаїті, та бажання знати й діяти. Це дає йому як темношкірому історику можливість завоювати не тільки чорну, а й білу метрополійну аудиторію.
Чи є ця «подорож у» відплатою з боку пригнобленого колоніального об’єкта, котрий прибуває, щоб переслідувати й цькувати сучасного європейця, для якого хибно сприйнята Дювальє і Трухільйо спадщина Туссена підтверджує ідею нецивілізованого неєвропейця? Джеймс не потрапляє у цю пастку месництва, навпаки, у передмові 1962 року він намагається показати, як революційні ідеї Туссена повторно спливли нагору під час {359} успішних визвольних змагань і з не меншою силою при народженні нових самосвідомих і самовпевнених національних культур, які пам’ятали своє колоніальне минуле, але рухалися до «кінцевої стадії карибських шукань національної ідентичності» [150]. Недарма так багато письменників: Джордж Леммінґ, В. С. Найпол, Ерік Вільямс, Вілсон Гарріс — вважали його патріархом сучасної вест-індської культури.
Так само і для Антоніуса зрада союзниками арабів не применшує великого ретроспективного розмаху його наративу, в якому араби керуються спільною з європейцями ідеєю свободи. Як «Чорні якобінці» заклали підвалини для вивчення сучасного «неґритянського повстання» (вислів Джеймса), так «Арабське пробудження» започаткувало академічне дослідження арабського націоналізму, яке поступово перетворилося на дисципліну не лише в арабському світі, а й на Заході. Тут теж помітну роль зіграв зв’язок із поточними політичними процесами. Виносячи свою студію і представляючи незавершене самовизначення арабів на суд західних політиків та мислителів, що перешкоджали рухові історії, Антоніус, як і Джеймс, звертається і до свого власного народу, і до недружелюбної білої аудиторії, для якої емансипація небілих стала другорядною проблемою. Це звернення апелює не до справедливості чи співчуття, а до часто дивовижних і несподіваних історичних реалій. Цікаво читати коментарі Антоніуса з принстонської лекції 1935 року, коли він саме працював над «Арабським пробудженням»:

В історії народів часто буває так, що конфлікт протилежних сил, який, здається, просто приречений вивершитися тріумфом сильнішої сторони, отримує неочікуваний поворот із появою нових сил, котрі виникли тільки завдяки цьому тріумфу [151].

Як на мене, Антоніус добре провидів крізь глибини сучасного лиховісного невдоволення вибух масового повстання, за яке він у своїй книжці імпліцитно виступав. (Палестинська інтифада 186, одне з найбільших антиколоніальних повстань нашого часу, веде боротьбу за історичну Палестину — одну з головних тем «Арабського пробудження».)


186 Інтифада — повстання палестинців у 1987-1993 роках, яке завершилося підписанням угоди в Осло про створення Палестинської автономії. {360}


Це спостереження різко повертає нас до загального предмету науки й політики. Кожен з науковців, кого я обговорював, глибоко вкорінений у місцевій ситуації з її історією, традиціями і зв’язками, які визначають і вибір теми, і її розкриття. Скажімо, книжка Антоніуса привертає нашу увагу сьогодні як історія арабського націоналізму початку XX сторіччя і як сповнений болю документ групи аристократів, витіснених після 1930-х і 1940-х років радикальнішими народницькими й тубільницькими арабомовними письменниками. До західних політиків уже взагалі не можна і немає потреби звертатися, тим більше виходячи зі спільного світу дискурсу. Ґуха з’являється у 1960-х роках як вигнанець, незгодний з індійською політикою, яку контролюють ті, кого Тарік Алі називав «нерами і гандями» [152].
Політика і відчутний політичний імпульс, що стоїть за їхніми творами, природно, впливали на діяльність і дослідження всіх чотирьох науковців. Явний політичний або гуманний порив у тоні і змісті їхніх праць помітно контрастує з тим, що сучасний Захід вважає нормою науковості. (Як сформувалася ця норма з її удаваною неупередженістю, завіряннями в об’єктивності й нейтральності, її кодом ввічливості й ритуальної незворушності — це проблема соціології смаку та знання.) Кожен з цих чотирьох інтелектуалів із «третього світу» пише про і на основі політичної ситуації, тиск якої постійний і не зводиться до короткочасних неприємностей чи незначних емпіричних проблем, що їх можна легко відкинути вбік в інтересах вищої мети. Невирішена політична ситуація лежить надто близько до поверхні, вона впливає на риторику та викривлює акценти наукового дослідження, адже автори справді пишуть не лише з позиції пізнання й авторитетної вченості, а й з позиції простого народу, чиє послання опору і заперечення є історичним продуктом поневолення. Як зауважив Адорно з приводу очевидного викривлення мови в таких обставинах, «мова підкорених, з іншого боку, позначена лише пануванням, яке позбавляє їх справедливості, обіцяної неспотвореним, незалежним словом усім людям, достатньо вільним для того, щоб вимовити його без почуття злоби» [153].
Я не маю на увазі, що опозиційні наукові дослідження повинні бути різкими і неприємно наполегливими, чи що Антоніус і Джеймс (або Ґуха й Алатас) додають до свого дискурсу образи та звинувачення. Я лишень кажу, що наука й політика щільніше {361} пов’язані в цих книжках, бо їхні автори вважають себе посланцями до західної культури, котрі представляють політичну свободу і здобутки все ще незавершеними, заблокованими, відкладеними. Неправильно тлумачити історичне значення їхніх тверджень, дискурсів і втручань, спростовувати їх (як це зробив Конор Круз О’Брайєн [154]) як зойки з метою викликати співчуття, відкидати їх як емоційні й суб’єктивні cris de coeur 187 енерґійних активістів і фанатичних політиків означає ослаблювати їхню силу, хибно оцінювати їхню вагу, заперечувати їхній надзвичайний внесок у знання. Не дивно, що Фанон сказав: «для тубільця об’єктивність завжди спрямована проти нього» [155].
Для метрополійної аудиторії завжди було спокусливим постановляти, що ці й інші такі книжки — тільки зразки тубільної літератури, написані «тубільними інформантами», а не повноправний внесок у знання. Авторитет навіть таких авторів, як Антоніус і Джеймс, на Заході був марґіналізований, бо, з погляду західних професійних науковців, вони здавалися написаними з позицій зовнішнього спостерігача. Можливо, саме тому Ґуха й Алатас у наступному поколінні вирішили досліджувати риторику, ідеї та мову, а не історію tout court 188, віддаючи перевагу аналізу вербальних проявів влади, а не її брутального застосування, її процесів і тактик, а не її джерел, її інтелектуальних методів і виражальних прийомів, а не її моральності — деконструювати, а не руйнувати.


187 Крик душі (фр.).
188 Просто, всього-на-всього (фр.).


Повернути єдність досвіду й культури означає прочитати тексти, створені в метрополійному центрі й на периферії, контрапунктно, незалежно ані від пріоритету «об’єктивності» до «нашої сторони», ані від тягаря «суб’єктивності» до «їхньої» [156]. Проблема полягає в тому, щоби знати, як читати, на думку деконструкторів, і не відділяти це питання від проблеми, що читати. Тексти не є завершеними об’єктами. Це, як одного разу висловився Вільямс, нотації й культурні практики. Тексти створюють не лише свої власні прецеденти, як сказав Борхес про Кафку, а й своїх наступників. Великий імперський досвід двох минулих сторіч ґлобальний і універсальний, він мав наслідки для кожного закутка земної кулі, для колонізатора й {362} колонізованого одночасно. Позаяк Захід здобув усесвітнє домінування і, здається, завершив свою траєкторію, принісши з собою, за словами Френсіса Фукуями, «кінець історії», західні люди зробили висновок про недоторканість і непорушність своїх культурних шедеврів, своєї науки, своїх світів дискурсу; решта світу стоїть у черзі за увагою під нашим підвіконням. Але я думаю, що позбавляти культуру її зв’язків з оточенням, усувати її з теренів, за які вона змагається або (це стосується радше опозиційного напряму в західній культурі) заперечувати її фактичний вплив — це радикальна фальсифікація культури. У романі Джейн Остін «Менсфілд Парк» йдеться про Англію та про Антиґуа, і зв’язок між ними оприявнює саме Остін. Це книжка про порядок удома і рабство за кордоном, вона може і навіть повинна бути прочитана саме в такий спосіб разом із творами Еріка Вільямса та С. Л. Р. Джеймса. Так само Камю і Жид пишуть про той Алжир, який описували Фанон і Катеб Ясін.
Якщо ці ідеї контрапункту, переплетення й інтеґрації — щось більше за ввічливу пропозицію розкрити очі, тоді вони переглядають історичний досвід імперіалізму як проблему, по-перше, взаємозалежності історій і взаємонакладення територій, по-друге, як проблему чогось, що вимагає інтелектуального й політичного вибору. Якщо, наприклад, історію Франції й Алжиру (чи В’єтнаму) або історію Британії й Карибів (чи Африки, чи Індії) вивчати окремо, а не разом, то досвід домінування і підпорядкування домінуванню залишається штучно й хибно відокремленим. Зрозуміти імперське панування і опір йому як двоїстий процес, який розгортається в напрямку деколонізації, а згодом незалежності, означає приєднатися до цього процесу й інтерпретувати обидві сторони протистояння не лише герменевтично, а й політично.
Такі праці, як «Чорні якобінці», «Арабське пробудження», «Право власності» та «Міф про лінивого тубільця», недвозначно належать цьому протистоянню. Вони роблять інтерпретативний вибір яснішим, складнішим для уникнення.
Погляньте на сучасну історію арабського світу як на приклад історії неперервного напруження. Досягненням Антоніуса було те, що він установив: взаємодія між арабським націоналізмом і Заходом (чи його реґіональними сурогатами) — це щось таке, що можна вивчати, що можна або підтримувати, або {363} заперечувати. Поява після «Арабського пробудження», особливо у Сполучених Штатах, Франції та Британії, академічної дисципліни під назвою «близькосхідні студії» в рамках антропології, історії, соціології, політології, економіки й літературознавства пов’язана з політичним напруженням у реґіоні та з позицією двох колишніх колоніальних держав і теперішньої наддержави. З часу Другої світової війни неможливо було уникнути аналізу арабо-ізраїльського конфлікту чи вивчення окремих суспільств у межах академічних «близькосхідних студій». Отже, щоб писати про палестинську проблему, треба було вирішити, чи є палестинці народом (або національною спільнотою), що, своєю чергою, передбачало підтримку або заперечення їхнього права на самовизначення. Для обох сторін наука веде до Антоніуса: прийняти його погляди про зраду Заходом чи, навпаки, визнати права Заходу обіцяти Палестину сіоністському рухові, враховуючи велике культурне значення сіонізму [157].
Цей вибір відкриває інші. З одного боку, чи можемо ми на основі чогось іншого, а не політичного чи ідеологічного виправдання, говорити про сучасну «арабську душу» з її гаданою схильністю до насилля, культурою сорому, історичною надпристрасністю ісламу, політичною семантикою, її виродженням vis-a-vis юдаїзму і християнства? Подібні поняття породжують такі тенденційні праці, як «Арабська душа» Рафаеля Патаї, «Замкнуте коло» Девіда Прайса-Джонса, «Політична мова ісламу» Бернарда Льюїса, «Агаризм» Патріції Кроун і Майкла Кука [158]. Вони прибрані в шати науковості, але жодна з них не виходить за межі тієї боротьби, яку вперше означив на Заході Антоніус, жодна не може вважатися вільною від ворожості до арабських колективних намагань прорвати історичний детермінізм, створений колоніальною перспективою.
З іншого боку, критичний і антиорієнталістичий дискурс старшого покоління таких науковців, як Анвар Абдель-Малек і Максім Родінсон, живе й далі серед молодшого покоління, представленого Тімоті Мітчеллом, Джудіт Такер, Пітером Ґреном, Рашидом аль-Халіді та їхніми колеґами з Європи. Протягом 1980-х років Асоціація близькосхідних студій не без допомоги цих людей зазнала помітних ідеологічних перетворень. Часто укомплектована офіційними науковцями, адміністраторами нафтових компаній, урядовими радниками й службовцями і {364} колись у союзі з ними, АБСС [MESA] на своїх щорічних зборах уже відкрито перейшла до розгляду актуальних проблем сучасної політики: іранська революція, війна в Затоці, палестинська інтифада, ліванська громадянська війна, угода у Кемп-Девіді, стосунки між близькосхідними студіями й політичною ідеологією — проблеми, від яких колись відверталися або приділяли мінімум уваги у дослідженнях Льюїса, Патаї і в не таких давніх працях Вальтера Лакера, Еммануеля Сівана та Деніела Пайпса. Академічна діяльність, яка погоджувалася з офіційною політикою і не підтримувала місцевий арабський чи ісламський націоналізм, переважала у професійних і навіть журналістських дискусіях (наприклад, у таких бестселерах у стилі журналістики-як-миттєвої-науки, як «З Бейрута до Єрусалима» Томаса Фрідмена та «Араби і євреї» Девіда Шиплера), але ситуація почала змінюватися.
Ядром «старої» позиції був есенціалістичний погляд на арабів як на засадничо, незаперечно і вроджено «Іншого», який набував расистських обертонів у своїх спекуляціях про «арабське» антидемократичне, насильницьке і відстале ставлення до світу. Центральним для цього ставлення був також інший чинник — Ізраїль; він теж сприяв поглибленню полярності між демократичним Ізраїлем і наскрізь недемократичним арабським світом, у якому палестинці, виселені й вигнані Ізраїлем, почали уособлювати «тероризм» і майже нічого, крім нього. Однак нині молодші антиорієнталістичні науковці висунули на перший план саме диференційовані історії різних арабських народів, суспільств і формацій. Шануючи історію й особливості арабського світу, вони повернули йому динамічне розуміння незавершеного руху до незалежності, прав людини (особливо жінок і дискримінованих меншин) та свободи від зовнішнього (часто імперіалістичного) втручання і внутрішньої корупції чи колаборації.
Отже, те, що трапилося в Асоціації близькосхідних студій, це метрополійна історія культурної опозиції західному пануванню. Паралельно цьому відбувалися такі самі важливі зміни в африканських, індійських, карибських і латиноамериканських студіях. Ці галузі більше не очолюють колишні колоніальні службовці чи роти науковців, які говорять дозволеною мовою. Навпаки, нова чутливість до визвольних рухів і постколоніальної критики, а також опозиційні групи з новою свідомістю (рух {365} за громадянські права в Америці, рух за права імміґрантів у Сполученому Королівстві) ефективно відібрали в європоцентричних інтелектуалів і політиків монополію на дискурс. Безіл Девідсон, Теренс Рейнджер, Йоганнес Фабіан, Томас Годжкін, Ґордон К. Льюїс, Алі Мазруї, Стюарт Голл зіграли тут головну роль — їхня наукова діяльність стала каталізатором інших досліджень. І для всіх них початкова робота чотирьох науковців, яких я тут обговорював, їхня «подорож у» заклала підвалини культурної коаліції, сформованої тепер між антиімперіалістичним опором на периферіях та опозиційною культурою Європи і Сполучених Штатів.






5. Колаборація, незалежність і визволення

На семінарі з імперіалізму, що відбувався в Оксфорді у 1969 — 1970 роках, доповідь Рональда Робінсона «Неєвропейські основи європейського імперіалізму» була однією з найцікавіших. Разом з «Африканськими та третьосвітніми теоріями імперіалізму» Томаса Годжкіна роздуми Робінсона з приводу теоретичних і емпіричних студій продемонстрували вплив багатьох постколоніальних тенденцій, про які я згадував:

Будь-яка нова теорія мусить визнати, що імперіалізм був так само похідним від колаборації чи неколаборації його жертв — їхнього тубільного політичного життя, — як і від європейської експансії. ...Не [без добровільної чи примусової кооперації правлячих еліт і не] без колаборації тубільців, коли для цього настав час, європейці змогли завоювати й керувати своїми неєвропейськими імперіями. З самого початку цьому правлінню неперервно протидіяли; і так само постійними були тубільні посередники для запобігання опору чи його придушення [159].

Робінсон підкріплює свої слова, досліджуючи, як у Єгипті перед 1882 роком паші й хедив колаборували з європейцями: вони дозволили їхнє проникнення, драматично затьмарене націоналістичним повстанням Орабі, після якого британці захопили країну з допомогою військової сили. Робінсону варто було додати, що багато класів та окремих осіб, які колаборували з імперіалізмом, почали зі спроб наслідувати сучасні європейські манери, модернізуватися відповідно до того, що {366} сприймалося як європейський проґрес. Протягом перших двох десятиріч XIX сторіччя Мухаммед Алі висилав місії до Європи; три десятиріччя по тому японські місії прибули до Сполучених Штатів та Європи з такою ж метою. В радіусі французького колоніалізму обдарованих студентів аж до 1920-х і 1930-х років посилали до Франції здобувати там освіту, хоча деякі з них, наприклад Сенгор і Сезер та багато індокитайських інтелектуалів, перетворилися на рішучих супротивників імперії.
Первісною метою цих ранніх місій на Захід було вивчити звичаї проґресивної білої людини, перекласти її твори, перейняти її звички. Сучасні дослідження на цю тему Macao Мійоши («Як ми їх бачили») та Ібрагіма Абу-Лугода («Арабське перевідкриття Європи») [160] демонструють, як імперська ієрархія була передана охочим учням зі Сходу разом з інформацією, корисними текстами й вигідними звичками [161].
З цієї конкретної динаміки залежності прийшов перший тривалий досвід реакції тубільного антиімперіалізму, втілений у полеміці між Афгані та Ернестом Ренаном, надрукованій у «Revue de deux mondes» 1883 року. У ній тубілець, уживаючи терміни, заздалегідь визначені Ренаном, намагається «спростувати» європейські расистські та культурно зарозумілі припущення щодо його нижчості. Коли Ренан заявляє, що статус ісламу нижчий від юдаїзму чи християнства, Афгані стверджує, що іслам «кращий» і що Захід удосконалив себе завдяки запозиченням у мусульман. Він також наполягав на тому, що ісламський прорив у науці відбувся раніше, ніж його західний еквівалент, а якщо й було щось реґресивне в їхній релігії, то воно походило від спільного для всіх релігій — їхньої непримиренності з наукою [162].
Тон Афгані дружній, хоча він прямо опонує Ренану. На відміну від пізніших учасників спротиву імперіалізмові, для яких визволення стало провідною темою, Афгані, подібно до індійських правників у 1880-х роках, належить до верстви людей, котрі, боронячи свої спільноти, намагаються знайти місце для себе в межах культурного каркасу, який вони поділяють із Заходом. Вони належать до еліт, які, очолюючи різноманітні націоналістичні рухи за незалежність, посідають владу, передану їм від колоніальної держави, як-от від Маунтбаттена до Неру, від де Ґолля до Фронту національного визволення (ФНВ). До цього {367} типу антагоністичної колаборації зараховуємо такі різноманітні конфігурації культурної залежності, як західних радників, чия робота допомогла місцевим народам чи націям «піднятися» (один її аспект добре викладений у книжці Джонатана Спенса «Змінити Китай»), і тих західних захисників пригноблених (місіс Джеллібі — це рання карикатура, а члени ліверпульської школи як пізніший приклад), які представляли свої власні версії інтересів тубільців. Інший приклад — суперечка між Т. Е. Лоуренсом і Луї Массіньйоном одразу після Першої світової війни, з великою гостротою описана в есе Альберта Гурані [163]. Кожен з них переживав справжнє співчуття до арабів, які протягом війни воювали проти османів (Массіньйон навіть зробив співчуття до ісламу центром своєї теорії монотеїстичної спільноти як спадку Авраама). Однак, з імперських переконань, кожен відіграв свою роль у поділі арабського світу між Францією та Британією: Лоуренс прислужився Британії, а Массіньйон Франції — задля арабів.
Цілий величезний розділ у культурній історії п’яти континентів постає з цього різновиду колаборації між місцевими жителями, з одного боку, та конвенційними, так само як ексцентричними й суперечливими, представниками імперіалізму — з другого. Віддаючи цьому належне, визнаючи спільний і поєднаний досвід, що породив багатьох із нас, ми водночас повинні відзначити, як це в основі своїй підтримувало у XIX сторіччі імперіалістичний поділ на тубільця і представника Заходу. Багато колоніальних освітніх закладів на Далекому Сході, в Індії, арабському світі, Східній і Західній Африці, наприклад, навчали цілі покоління місцевої буржуазії важливим істинам історії, науки, культури. І з цього навчання мільйони засвоїли основи сучасного життя, але залишилися підкореними й залежними від чужоземної імперської влади.
Кульмінація цієї динаміки залежності — націоналізм, який, зрештою, створив незалежні держави у колишніх колоніальних країнах по всьому світу. Два політичні чинники, важливість яких для культури вже зауважена, тепер позначили кінець періоду націоналістичного антиімперіалізму й ознаменували еру визвольного антиімперіалістичного опору. Перший — виразне розуміння культури як імперіалізму, рефлексивний момент свідомості, що дозволив віднедавна незалежному жителеві {368} підтвердити кінець європейських культурних претензій керувати і/чи навчати неєвропейців. Другим чинником була надто затягнута західна імперська місія в різноманітних реґіонах, які я вже згадував, головно в Алжирі, В’єтнамі, Палестині, Ґвінеї і на Кубі. Але визволення, на відміну від націоналістичної незалежності, стало сильною новою темою, яка імпліцитно вже була присутня у раніших роботах таких авторів, як, скажімо, Маркус Ґарві, Хосе Марті і В. Е. Б. Дюбуа, але тепер вона потребувала рушійного вливання з боку теорії та іноді збройної повстанської войовничості.
Національна ідентичність, яка бореться задля звільнення себе від імперіалістичного домінування, застрягла і ніби завершилася в державі. З’явилися власні армії, прапори, законодавчі органи, системи національної освіти і провідні (якщо не одинокі) політичні партії. Зазвичай, націоналістичні еліти посідали місця, які раніше обіймали британці або французи. Важливе розрізнення Безіла Девідсона між масовою мобілізацією (наприклад, величезні натовпи індійців, які збиралися на демонстрації на вулицях Калькутти) і масовою участю підкреслює відмінність між націоналістичною елітою та сільськими й міськими масами, які на короткий період ставали органічною частиною націоналістичного проекту. Те, що Єйтс робив в Ірландії, допомагало створити сенс відновленої спільноти — Ірландія тішилася «товариств[ом], Що не дрімало, а співало, Ірландію смутну втішало» [164], — але в її осерді перебувала обрана група чоловіків і жінок.
Коли засновується нова національна держава, зазначає Парта Чаттерджі, нею керують не пророки чи романтичні бунтарі, а, як у випадку з Індією, Неру — «прагматичний і самосвідомий будівник держави» [165]. На його думку, селяни й міська біднота керуються почуттями, а не розумом; їх можуть мобілізувати поети на зразок Таґора чи харизматичні лідери на кшталт Ґанді, але після здобуття незалежності ця велика маса людей має бути абсорбована державою, щоб стати функціональною для її розвитку. Однак Чаттерджі висловлює цікаву думку: перетворюючи націоналізм на нову реґіональну чи державну ідеологію, постколоніальні країни підпорядковують себе ґлобальному процесові раціоналізації, базованому на зовнішніх нормах. Це той процес, який у повоєнні роки модернізації й розвитку керується {369} логікою світової системи, що її тип — ґлобальний капіталізм, яким командує згори жменька провідних індустріальних країн. Чаттерджі слушно зазначає: «незалежно від того, наскільки майстерно вони застосовані, сучасне державне мистецтво і сучасні технології не можуть дієво покласти край справді реальному напруженню, яке залишається нерозв’язаним» [166]. Нова патологія влади, за словами Екбаля Ахмада, породжує поліцейські держави, диктатури, олігархії, однопартійні системи. У романі В. С. Найпола «Вигин ріки» (1979) безіменною африканською країною управляє Велика Людина — ні названа, ні присутня, — яка маніпулює європейськими радниками, індійськими й мусульманськими меншинами та власними одноплемінниками, керуючись жорстокою тубільницькою доктриною (хіба це не нагадує культ «Зеленої Книги» Каддафі чи винайдених племінних традицій Мобуту?). У кінці роману багатьох героїв безжально знищують, один чи двоє, хто пережив різанину й усвідомлює, що діється, як-от головний герой, вирішують, що ситуація безнадійна і змушені ще раз еміґрувати. (Зі східно-африканської мусульмансько-індійської сім’ї Салім «дрейфує» до внутрішніх реґіонів, де править Велика Людина, потім покидає й це місце, зневірений і зовсім пригнічений.) Ідеологічна позиція Найпола полягає в тому, що тріумф націоналізму в «третьому світі» не тільки «не може дієво покласти край справді реальному напруженню» в постколоніальній державі, а й убиває останню надію на опір проти нього, як і останні цивілізаторські сліди західного впливу.


189 Укр. переклади Найпола див.: Найпол В. С. Мігель-стріт: Роман / Пер. з англ. Ростислав Доценко // Всесвіт. — 1983. — № 2. — С. 3-84.


Найпол 189, безумовно обдарований автор документальних травелогів і романіст, успішно інсценізує ідеологічну позицію на Заході, з якої можна звинувачувати постколоніальні держави за беззастережне досягнення незалежності. Його напади на постколоніальний світ за його релігійний фанатизм («Серед вірян»), вироджену політику («Партизани») і фундаментальну неповноцінність (дві його перші книжки про Індію) [167] — це частина звільнення від ілюзій щодо «третього світу», яке спіткало багатьох людей протягом 1970-х та 1980-х років і серед них кількох відомих західних захисників націоналізму «третього світу», як-от Конор Круз О’Брайєн, Паскаль Брукнер {370} («Сльози білої людини») та Жерар Шальян. У цікавій напівдокументальній історії ранньої французької підтримки руху опору у «третьому світі» «Походження концепції „третього світу“: жертви колоніалізму й антиколоніалісти у Франції (1919-1939)» Клод Льйозу наважується стверджувати, що до 1975 року антиімперіалістичний блок більше не існував [168]. Зникнення внутрішньої опозиції імперіалізму досить правдоподібне у випадку офіційної Франції і, можливо, атлантичного Заходу, але воно не пояснює вперте існування арен боротьби у нових державах чи в не таких яскравих царинах метрополійної культури. Питання влади і правління, колись орієнтовані на класичні імперії Британії та Франції, наразі спрямовані на деспотичні спадкоємні режими та проти ідеї, що африканські й азіатські держави повинні залишатися в ярмі й залежності.
Докази цього вражають. Боротьба за людські й демократичні права триває у Кенії, Гаїті, Ніґерії, Марокко, Пакистані, Єгипті, Бірмі, Тунісі і Сальвадорі — і це лише дещиця усіх місць. Зростає також значення жіночого руху, який все більше тисне на олігархічний етатизм та військове (чи однопартійне) правління. На додаток опозиційна культура все ще зберігає стосунки між західним і неєвропейським світом: докази зв’язку можна знайти, наприклад, у Сезеровій прихильності до марксизму й сюрреалізму, а пізніше між «Студіями підлеглості» і Ґрамші та Бартом. Багато інтелектуалів із колишнього колонізованого світу відмовилися прирікати себе на нещасливу долю Найполівського Індара, колишнього перспективного молодого провінціала, якого розшукують організації у США, але він тепер покинутий і безнадійний, не знає, куди податися.

Час від часу все, в чому він певен, — це те, що йому настав час іти додому. В його уяві вимальовується якесь омріяне село. Між цими приступами він виконує найчорнішу роботу. Він знає, що здатний на кращі речі, але він не хоче їх робити. Гадаю, йому подобається, коли йому кажуть, що він може робити кращі речі. Але ми вже здалися. Він не хоче ризикувати знову [169].

Індар один із «нових людей», інтелектуал «третього світу», який здобуває незаслужену славу, коли непостійні ентузіасти «першого світу» мають настрій підтримувати бунтівні націоналістичні рухи і втрачає все, коли їхній ентузіазм гасне. {371}
Чи це точний виклад того, що виступає суттю політики та культури опору? Чи, зрештою, була радикальна енерґія, яка спонукала алжирців та індійців до масових повстань, погашена і знищена досягненням незалежності? Ні, адже націоналізм був лише одним аспектом опору, не найцікавішим і не найтривкішим.
Насправді те, що ми можемо так гостро розглядати й засуджувати націоналістичну історію, свідчить про появу радикально нового підходу, який пропонує ще глибша опозиція для цілісного осягнення історичного досвіду імперіалізму. У позитивному сенсі він походить від децентруючих доктрин Фрейда, Маркса і Ніцше, а в неґативному — від незадовільності націоналістичної ідеології. Він пронизує «Дискурс колоніалізму» Еме Сезера, у якому показано, як ідеології колоніальної залежності й нижчості чорної раси крадькома увійшли в жарґон сучасної психіатрії. Це, своєю чергою, дає змогу Сезерові вживати його засадничу деконструктивну теоретичну силу для підривання його ж власної імперіалістичної владності. Націоналістичну культуру іноді ефектно обходить плідна культура опору, ядро якої — завзяте бунтарство та «метод клопоту», спрямовані проти авторитету й дискурсу імперіалізму.
На жаль, це не завжди і навіть не в більшості випадків відбувається. Всі націоналістичні культури дуже залежать від концепції національної ідентичності, а націоналістична політика є ідентичнісною: Єгипет для єгиптян, Африка для африканців, Індія для індійців і так далі. Те, що Безіл Девідсон називає «сумнівною плідністю» націоналізму [170], породжує не лише утвердження колись неповної й забороненої, та, кінець кінцем, відновленої ідентичності через національні системи освіти, а й нав’язування нового авторитету. Це цілком слушно навіть щодо Сполучених Штатів, де тонізуюча дія афро-американської, жіночої та меншинної експресії подекуди переростала у доктрину, так ніби бажання покритикувати міф про білу Америку означало також потребу витіснити той міф новими догмами.
Наприклад, в Алжирі французи заборонили використовувати арабську мову в освіті й управлінні; після 1962 року ФНВ визнав її, зрозуміло, єдиною мовою в країні та впровадив нову систему арабо-ісламської освіти. Потім ФНВ продовжив політично поглинати алжирське громадянське суспільство: за три {372} десятиріччя цей союз державної і партійної влади з відновленою ідентичністю спричинив не лише монополізацію більшості політичних практик однією партією і майже цілковитий занепад демократичного життя, а й промовисту появу на правому фланзі ісламської опозиції, яка віддає перевагу войовничій мусульманській алжирській ідентичності, заснованій на принципах Корану (шаріату). На початок 1990-х років країна була в кризовому стані, що його результатом стало жалюгідне протистояння між урядом, який анулював результати виборів, так само як більшу частину вільної політичної діяльності, та ісламським рухом, який апелював до авторитету минулого й ортодоксальності. Обидві сторони претендують на право керувати Алжиром.
У розділі про «пастку націоналістичної свідомості» у «Злидарях землі цієї» Фанон передбачив такий перебіг подій. Його позиція така: доки національна свідомість у моменті свого успіху не буде якимсь чином перетворена на соціальну свідомість, майбутнє нестиме не визволення, а поширення імперіалізму. Його теорія насилля — це не відповідь на місцеву роздратованість патерналістським наглядом європейського поліцейського і, в такому сенсі, не надання переваги послугам тубільних офіцерів. Навпаки, він, по-перше, репрезентує колоніалізм як тоталізуючу систему, яка живиться в той самий спосіб (прихована Фанонова аналогія просто приголомшує), що й людська поведінка, сповнена несвідомих бажань. По-друге, наче в геґелівському русі, постає маніхейська протилежність — бунтівний тубілець, стомлений від логіки, яка редукує його, географії, яка сеґреґує його, онтології, яка дегуманізує його, епістемології, яка зводить його до грішної сутності. «Насилля колоніального режиму і контрнасилля тубільця збалансовують одне одного і відповідають один одному дивовижно взаємною узгодженістю» [171]. Боротьбу треба підняти на новий рівень змагання — рівень синтезу, представленого визвольною війною, який доповнює зовсім нова постнаціоналістична теоретична культура.
Я так часто посилаюся на Фанона, бо вважаю, що він зворушливіше й переконливіше за інших виражає величезний культурний перехід із теренів націоналістичної незалежності до теоретичної царини визволення. Цей перехід відбувається головно там, де імперіалізм забарився в Африці (наприклад в Алжирі й {373} Ґвінеї-Бісау), тоді як багато інших колоніальних держав досягли незалежності. У кожному разі Фанона не зрозуміти, не осягнувши, що його робота — це відповідь на теоретичні розробки, створені культурою пізнього західного капіталізму, яку тубільний інтелектуал із «третього світу» сприйняв як культуру гноблення й колоніального поневолення. Увесь oeuvre 190 Фанона — це його спроба подолати заскнілість тих самих теоретичних розробок актом політичної волі, обернути їх проти їхніх авторів так, щоб змогти, як у фразі, яку він позичив у Сезера, винайти нові душі.


190 Творчий доробок (фр.).


Фанон проникливо пов’язує завоювання історії поселенцем з імперіалістичним режимом істини, над якою панують великі міфи про західну культуру:

Поселенець творить історію; його життя — це епоха, Одіссея. Він є абсолютним початком: „Ця земля була створена нами“; він є повсякчасною причиною: „Якщо ми підемо, усе втрачено і країна повернеться до середньовіччя“. Навколо нього — заціпенілі створіння, змарновані болячками, одержимі предковічними звичаями, які формують майже неорганічне підґрунтя для інноваційного динамізму колоніального меркантилізму [172].

Як Фрейд розкопав приховані основи структур західного розуму, як Маркс і Ніцше інтерпретували конкретні дані про буржуазне суспільство, переклавши їх назад у примітивні, але продуктивні імпульси домінування й накопичення, так і Фанон читає західний гуманізм, власноруч транспортуючи величезний і грубезний колос на «греко-латинському п’єдесталі» на колоніальний пустир, де «цей штучний вартівник перетворюється на порох» [173]. Він не може пережити щоденного змаління, до якого його доводять європейські колоністи. У згубних жестах Фанонового письма високосвідома людина обдумано й іронічно повторює тактики культури, яка, на її думку, її утискала. Різниця між Фрейдом, Марксом і Ніцше, з одного боку, та «тубільним інтелектуалом» Фанона, з іншого, полягає в тому, що наш пізній колоніальний мислитель фіксує своїх попередників географічно: вони з Заходу — щоб легше було звільнити їхні енерґії з гнітючої культурної матриці, яка їх виробила. Розглядаючи їх {374} антитетично як притаманних колоніальній системі і водночас, потенційно, у стані війни з нею, Фанон здійснює акт закриття імперії і проголошує нову добу. Тепер національна свідомість, каже він, «має бути збагачена і поглиблена надзвичайно швидким перетворенням у свідомість соціальних і політичних потреб, іншими словами, у [справжній] гуманізм» [174].
Як дивно слово «гуманізм» звучить у цьому контексті, де воно вільне від нарцисичного індивідуалізму, розбрату та колоніалістського еґоїзму імперіалізму, який виправдовує владу білої людини. Подібно до Сезера у «Поверненні...», переосмислений імперіалізм Фанона у його позитивному вимірі — це колективний акт, який реанімує і переспрямовує інертну масу мовчазних тубільців у нову інклюзивну концепцію історії.

Це величезне завдання, що полягає у новому знайомстві людства зі світом, усього людства, буде здійснюватися за неодмінної допомоги європейських народів, які самі повинні усвідомити, що в минулому вони часто приєднувалися до наших спільних панів, коли порушувалися колоніальні питання. Щоб цього досягти, європейські народи спочатку повинні зважитися прокинутися і струснути себе, використати свої мізки і перестати грати тупого фавна Сплячої Красуні [175].

Питання про те, як це можна зробити, веде нас від позірних напучувань і рецептів до надзвичайно цікавої структури й методу «Злидарів землі цієї». Досягнення Фанона у цій його останній праці (вийшла 1961 року за кілька місяців після його смерті) полягає в тому, що він зумів спочатку зобразити колоніалізм і націоналізм у їхньому маніхейському протистоянні, потім відтворити народження руху за незалежність і насамкінець перетворити його фактично на трансперсональну і транснаціональну силу. Уявна й інноваційна особливості останнього твору Фанона походять від виняткової вправності, з якою він силоміць деформує імперіалістичну культуру і її націоналістичного антагоніста, заглядаючи по той бік обох у напрямку визволення. Як раніше Сезер, Фанон заперечує імперіалізм за те, що він створив актами кардинального риторичного й структурного спрощення. Ці акти роблять зрозумілою тривалу культурну історію імперіалізму і, промовистіше, дозволяють Фанонові сформулювати нові стратегії й цілі для визволення. {375}
«Злидарі землі цієї» — гібридна праця: почасти есе, почасти оповідання, почасти філософський аналіз, почасти психологічна історія випадку, трохи націоналістична алегорія, трохи уявне подолання історії. Книжка починається з територіального нарису про колоніальний простір, поділений на чисте й освітлене європейське місто та брудні, смердючі й темні тубільні квартали. З цієї маніхейської і фізично закріпленої безвиході виростає цілий Фанонів твір, запущений у дію, скажімо так, насиллям тубільців — силою, покликаною подолати прірву між білими й небілими. На думку Фанона, насилля, як я вже згадував, — це синтез, який долає оречевлення білої людини як суб’єкта, а чорної людини — як об’єкта. Моє припущення таке: працюючи над своїм твором, Фанон читав «Історію і класову свідомість» Лукача, яка тільки-но 1960 року вийшла в Парижі у французькому перекладі. Лукач показує, що наслідками капіталізму є фраґментація й оречевлення: у такому порядкові кожна людська істота стає об’єктом чи товаром, продукт людської праці відчужується від її творця, уявлення про цілісність чи спільність зникає взагалі. Важливішим для бунтарського і єретичного марксизму, сповідуваного Лукачем (незабаром після публікації 1923 року Лукач сам вилучив книжку з обігу), було відділення суб’єктивної свідомості від світу об’єктів. Це, стверджував він, можна подолати вольовим актом розуму, яким один самотній розум може об’єднатися з іншим, уявивши спільний зв’язок між собою і ламаючи насаджену застиглу структуру, що тримала людських істот рабами зовнішніх тиранічних сил. Звідси примирення й синтез між суб’єктом і об’єктом.
Фанонове насилля, за допомогою якого тубілець долає поділ на білих і тубільців, тісно перегукується з тезою Лукача про подолання фраґментації вольовим актом. Лукач називає це «не одноразовим неповторюваним зриванням вуалі, яка маскує процес, а безперервним чергуванням окостеніння, заперечення й руху» [176]. Отже, суб’єктно-об’єктне оречевлення у його в’язничній замкненості руйнується. Фанон приймає багато чого з цієї надзвичайно сміливої тези, яка опозиційна навіть у самому опозиційному марксизмі. Це очевидно в уривках, таких як наступний, де свідомість поселенця функціонує як свідомість капіталіста, котрий перетворює людей на нелюдські і несвідомі об’єкти: {376}

Поселенець творить історію і свідомий її творення. І позаяк він усякчас посилається на історію своєї батьківщини, він ясно показує, що сам є поширенням тієї батьківщини. Отже, історія, яку він пише, — це не історія країни, яку він грабує, а історія його власної нації, беручи до уваги все, з чого вона здирає шкуру, все, що вона порушує і від чого помирає.
Замкненість [пізніше він говорить про апартеїд як одну з форм «поділу на відділи». «Тубільці, — додає він, — обмежовані... Перша річ, яку засвоює тубілець, — залишатися на своєму місці»] [177], до якої тубілець засуджений, можна піддати сумніву, тільки якщо тубілець вирішить покласти кінець історії колонізації історії грабежу — і розпочати історію нації — історію деколонізації [178].

У світі Фанона зміна може відбутися лише тоді, коли тубілець, як Лукачів відчужений робітник, вирішить, що колонізація повинна закінчитися, іншими словами — має відбутися епістемологічна революція. Тільки тоді може виникнути рух. У цей момент на кін виходить насилля, «сила, що очищує», яке безпосередньо зіштовхує колонізатора й колонізованого:

Насилля колоніального режиму і контрнасилля тубільця збалансовують одне одного і відповідають один одному дивовижно взаємною узгодженістю. ...Завдання поселенця в тому, щоби навіть мрії про визволення зробити для тубільця неможливими. Завдання тубільця — уявити всі можливі методи знищення поселенця. На рівні логіки маніхейство поселенців продукує маніхейство тубільців, теорії „абсолютної гріховності тубільця“ відповідає теорія „абсолютної гріховності поселенця“ [179].

Тут Фанон не лише переформовує колоніальний досвід у термінах, запропонованих Лукачем, а й характеризує новонароджуваного культурного й політичного антагоніста імперіалізму. Описуючи його народження, він користується біологічною образністю:

Поява поселенця означала, у термінах синкретизму, смерть абориґенного суспільства, культурну летаргію й заціпеніння індивідів. Для тубільця життя може розквітнути знову лише з гнилого трупа поселенця... Але так складається, що для колонізованих людей це насилля, позаяк це їхнє одиноке заняття, наповнює їхній характер позитивними й творчими якостями. Практика {377} насилля зв’язує їх разом як ціле, бо кожен індивід формує насильницьку ланку у великому ланцюзі, частину величезного організму насилля [180].

Безсумнівно, тут Фанон залежить від ранньої мови французького колоніалізму, в якій публіцисти, подібно до Жуля Армана і Леруа-Больє, використовують біологічні образи народження, пологів і генеалогії, щоб описати батьківські зв’язки між Францією та її колоніальними дітьми. Фанон перекидає речі навспак, уживаючи цю мову для опису народження нової нації і мову смерті для колоніальних поселенських держав. Та навіть цей антагонізм не покриває всіх відмінностей, які виникають, щойно починається повстання і «життя [починає видаватися] нескінченним змаганням» [181]. Існують важливі поділи на леґальні й нелеґальні націоналізми, на політику націоналістичних реформ і просту деколонізацію, з одного боку, та заборонену політику визволення, з іншого.
Ці поділи так само значущі, як і поділ на колонізованих та колонізаторів (цей мотив підхопив, хоча й простіше, Альбер Меммі) [182]. Справді, істинний пророчий геній «Злидарів землі цієї» полягає саме в цьому: Фанон відчув різницю між націоналістичною буржуазією в Алжирі та визвольними тенденціями ФНВ і спостеріг також конфліктні наративні та історичні моделі. Щойно розгорається повстання, націоналістичні еліти намагаються встановити паритет із Францією: вимоги прав людини, самоуправління, професійних спілок тощо. Відтоді ж як французький імперіалізм назвав себе «асиміляційним», офіційні націоналістичні партії потрапляють у пастку, стаючи кооптованими агентами панівної влади. (Така, наприклад, сумна доля Фархата Аббаса, котрий, заслуживши офіційне схвалення французів, утратив будь-яку надію здобути підтримку мас.) Отже, офіційні буржуазні націоналісти просто втягуються в наративну модель європейців, маючи надію стати імітаторами, як сказав Найпол, простими місцевими відповідниками своїх імперських панів.
Блискучий аналіз Фаноном визвольної тенденції відкриває другу частину — «Спонтанність: її сильні та слабкі сторони», основа якої — часова розбіжність і різниця ритму (décalage) «між лідерами націоналістичної партії і масою людей» [183]. Націоналісти копіюють методи західних політичних партій, тому всі різновиди тертя розвиваються в межах націоналістичного {378} табору: між селом і містом, між лідером і рядовими членами партії, між буржуазією й селянами, між феодалами й політичними лідерами — і всіх їх використовують імперіалісти. Засаднича проблема полягає в тому, що, хоч офіційні націоналісти й хочуть здолати колоніалізм, «інше, геть відмінне бажання [стає очевидним] — досягнути з ним дружньої згоди» [184]. Після цього незаконна група порушує питання про таку політику і її швидко ізолюють, часто ув’язнюють.

Отже, ми можемо спостерігати процес розриву між нелеґальною та леґальною тенденціями в межах партії. ...у результаті постане підпільна партія — паросток леґальної партії [185].

Фанонів метод показати ефект цієї підпільної партії — оживити її існування як контрнаративної, як підпільного наративу, пущеного в хід дезертирами, вигнанцями, зацькованими інтелектуалами, які тікають до села і своєю роботою та організацією прояснюють і підривають слабкі місця офіційного націоналістичного наративу. Аж ніяк не ведучи

колонізований народ здобувати верховний суверенітет одним махом, ця впевненість, яка в тебе була, ніби всі частини нації йтимуть поруч із тобою з тією самою швидкістю й приваблені тим самим світлом, ця сила, яка давала тобі надію, — все тепер бачиться у світлі досвіду як симптоми надзвичайної слабкості [186].

Саме ця змога передати «світло досвіду» закладена в незаконній тенденції, яка оживлює визвольну партію. Ця партія показує всім, що расизм і помста «не можуть підтримувати визвольну війну». Звідси тубілець робить «відкриття»: «руйнуючи колоніальне пригноблення, він автоматично будує іншу систему експлуатації», цього разу даючи їй «чорне або арабське обличчя», доки на чолі стоять імітатори.
«Історія ясно вказує, — зазначає з цього приводу Фанон, — що битва проти колоніалізму не пробігає точнісінько рейками націоналізму» [187]. В образі «рейок націоналізму» він має на увазі, що конвенційний наратив, як ми відзначали стосовно творчості Конрада, центральний для таких атрибутів імперіалізму, як привласнення і панування. Наратив сам по собі репрезентує владу, і його телеологія поєднується з планетарною роллю Заходу. Фанон першим серед чільних теоретиків антиімперіалізму усвідомив, {379} що ортодоксальний націоналізм ішов тим самим шляхом, що його вимостив імперіалізм, який, здавалося, поступиться владою націоналістичній буржуазії, а насправді він ширив свою гегемонію. Отже, просто оповідати національну історію означає повторювати, розширювати і породжувати нові форми імперіалізму. Покинутий сам на себе націоналізм після здобуття незалежності буде «кришитися на реґіоналізми всередині порожньої оболонки самого націоналізму» [188]. Старі конфлікти між реґіонами нині повторюються, привілеї монополізують одні за рахунок інших, а ієрархії та поділи, вибудувані імперіалізмом, відновлюються, хоча тепер на їхній верхівці стоять алжирці, сенеґальці, індійці й інші.
Якщо тільки, каже Фанон трохи далі, «не робиться швидкий крок... від національної свідомості до політичної та соціальної свідомості» [ 189]. Він має на увазі насамперед, що потреби, базовані на ідентичнісній (тобто націоналістичній) свідомості, мають бути знехтувані. Новим і загальним спільнотам — африканській, арабській, ісламській — треба отримати пріоритет над партикуляристичними спільнотами, щоб у такий спосіб установити горизонтальні, ненаративні зв’язки між людьми, яких імперіалізм поділив на автономні племена, наративи, культури. По-друге, і тут Фанон наслідує деякі Лукачеві ідеї, центр (столиця, офіційна культура, призначений лідер) має бути секуляризований і демістифікований. Нова система жвавих зв’язків повинна замінити успадковані від імперіалізму ієрархії. В осяяних полум’яним запалом уривках Фанон вдається до поезії та драми, до Рене Шара і Кейти Фодеба. Визволення — це свідомість самого себе, «не зачинення дверей для спілкування» [190], а нескінченний процес «відкриття й заохочення», який веде до справжнього національного самовизволення й універсалізму.
При читанні останніх сторінок «Злидарів землі цієї» виникає враження, що присвятивши себе боротьбі з імперіалізмом та ортодоксальним націоналізмом за допомогою контрнаративу великої деконструктивної сили, Фанон не зумів увиразнити складність і антиідентичнісну силу цього контрнаративу. Однак у незрозумілій громіздкості його прози досить поетичних і образних натяків, щоб оборонити справу визволення як процес, а не як ціль, якої автоматично досягають у нових незалежних країнах. У «Злидарях землі цієї» (написаних французькою) {380} Фанон скрізь хоче якось пов’язати європейців і тубільців разом у новій неворожій спільноті усвідомлення й антиімперіалізму.
Фанонові прокльони й настирливі вимоги європейської уваги заховують багато тієї самої культурної енерґії, що її ми бачимо у художніх творах Нґуґі 191, Ачебе й Саліха 192. Їхні послання такі: ми повинні прагнути визволити все людство від імперіалізму; ми всі повинні писати наші історії та культури в неухильно новий спосіб; ми поділяємо однакову історію, навіть якщо декого з нас ця історія поневолювала. Це, коротко кажучи, творчість із колоній, яка сусідить із реальним потенціалом постколоніального визволення. Алжир був визволений, як і Кенія та Судан. Важливі зв’язки з колишніми імперськими державами зберігаються завдяки новому щойно досягнутому розумінню того, на що можна і не можна покладатися чи що слід рятувати з тих колишніх стосунків. Знову-таки саме культура й культурні досягнення провістили хід майбутніх подій задовго до культурної політики постколоніального періоду, у якій домінують Сполучені Штати — єдина наддержава, що вижила.
Більшість літератури опору написана в самісінькому пеклі бою, тож існує зрозуміла тенденція концентруватися на її войовничій, часто різкій догматичності. Або ж бачити у ній ескіз жахів режиму Пол Пота. З одного боку, недавній потік статей про Фанона трактує його тільки як проповідника, який закликає пригноблених до насилля і тільки насилля. Натомість мало сказано про французьке колоніальне насилля. У різких виступах Сідні Гука Фанон постає як ірраціональний, ба навіть недоумкуватий ворог «Заходу». З іншого боку, важко не помітити у відомих промовах і трактатах Амількара Кабрала надзвичайну могутність його мобілізуючої сили, його ворожості й насилля, механізму, через який ressentiment і ненависть продовжують наростати, ще очевидніші на особливо потворному тлі португальського колоніалізму.


191 Укр. переклади див.: Нгугі Ва Тхіонго [Нгугі, Джеймс]. Відійшла з посухою: Оповідання / Пер. з англ. Наталя Биховець // Всесвіт. — 1979. — № 6; Пшеничне зерно: Роман / Пер. з англ. Віктор Рамзес, Севір Нікіташенко // Всесвіт. — 1969. — № 10/11.
192 Укр. переклади Саліха див.: Саліх Ат-Таїб. Зейнове одруження: Повість / Пер. з араб. Ігор Єрмаков, Марія Мороз // Всесвіт. — 1983. — № 1. — С. 94-128.


Проте ви неправильно тлумачили б такі тексти, {381} як «Зброя теорії» чи «Національне визволення та культура», якби не помітили натхненний утопізм і теоретичну щедрість Кабрала, так само як хибно тлумачити Фанона, не добачаючи в ньому щось більше за прославлення насильницького конфлікту. Для обох, Кабрала й Фанона, наголос на «збройній боротьбі» не більше ніж тактика. Для Кабрала визволення, досягнуте насиллям, організованістю й войовничістю, неодмінне, адже імперіалізм усунув неєвропейців від досвіду, дозволеного тільки білим людям. Однак, каже Кабрал, «минули часи, коли у спробі увіковічнити панування над народами культура розглядалася як атрибут привілейованих народів чи націй і коли внаслідок невігластва чи поганої віри культуру плутали з технічними навиками, а то й з кольором шкіри або формою очей» [191]. Покінчити з цими бар’єрами означає допустити неєвропейців до цілого спектру людського досвіду, принаймні все людство зможе мати долю і, що важливіше, історію.
Звичайно, як я вже казав, культурний опір імперіалізмові часто набуває форми, яку ми можемо назвати тубільництвом, використаним як особистий притулок. Подибуємо це не тільки у Джабарті, а й у великого раннього героя алжирського опору еміра Абд аль-Кадера, бійця XIX сторіччя, який, борючись із французькою окупаційною армією, теж культивував чернецьке духовне вчення суфійського наставника XIII сторіччя Ібн Арабі [192]. Боротися в такий спосіб проти викривлень, які нівечать твою ідентичність, означає звернутися до передімперського періоду в пошуках «чистої» тубільної культури. Це відрізняється від ревізіоністських інтерпретацій, таких як Ґухи або Хомського. Їхня мета — демістифікувати інтереси, які діють у науковому істеблішменті, що спеціалізується на «відсталих» культурах, і віддати належне складності інтерпретативного процесу. Тубільник по-своєму стверджує, що крізь нашарування інтерпретацій можна все ж таки добутися до чистого феномена точного факту, який потребує санкції і підтвердження, а не обговорення й розслідування. Дещо з цієї пристрасної енерґії знаходимо в абсолютному осуді «Заходу», як «Окцидентоз: чума з Заходу» (1961-1962) [193] Джалала АлеАхмада чи у Воле Шоїнки, котрий натякає на існування чистого тубільного африканця (як у його недоречній атаці на іслам та арабів, що нібито псують африканський досвід) [194]. Ця енерґія цікавіше й {382} плідніше використана у запропонованих Анваром Абдель-Малеком «цивілізаційних проектах» та теорії ендогамних культур [195].
Я не маю особливого інтересу витрачати багато часу на обговорення геть-чисто невдалих культурних наслідків націоналізму в Іраці, Уґанді, Заїрі, Лівії, Філіппінах, Ірані та по всій Латинській Америці. На неспроможностях націоналізму детально зупинялася і достатньо їх карикатурувала велика армія коментаторів, експертів та аматорів, для яких незахідний світ, після того як його залишили білі, схоже, став чимось на зразок бридкої суміші племінних вождів, деспотичних варварів і навіжених фундаменталістів. Цікавіший коментар тубільницької тенденції і досить наївної фундаменталістичної ідеології, яка її уможливлює, поданий у таких описах креольської культури чи культури метисів, як «Арієль» Родо, і в тих латиноамериканських байкарів, чиї тексти демонструють показну нечистість, чарівну суміш реального й сюрреального в усьому життєвому досвіді. Якщо ви читаєте «магічних реалістів» на зразок Карпентьєра 193, котрий уперше описав це, Борхеса 194, Ґарсія Маркеса 195 й Фуентеса, ви виразно відчуєте щільно переплетені нитки історії, які глузують над лінійним наративом, легко відновлюваними «сутностями» і догматичними мімезисами «чистої» репрезентації.
У кращому разі культура опозиції та опору підказує теоретичну альтернативу і практичний метод переосягання людського досвіду в неімперіалістичних термінах. Я вживаю обережне «підказує» замість самовпевненого «забезпечує» з причин, які, сподіваюся, стануть очевидними.


193 Укр. переклади див.: Карпентьєр Алехо. Концерт барокко // Всесвіт.1978. — № 4 (або: Латиноамериканські повісті та оповідання. — К.: КМЦ «Поезія», 2003. — С. 44-89); Карпентьєр Алехо. Розправа з методом // Всесвіт. 1976. — № 6, 7; Мандрівка до початку // Всесвіт. — 1976. — № 2; Карпентьєр Алехо. Весна священна: [фраuменти роману] // Всесвіт. — 1981. — № 1.
194 Укр. переклади див.: Борхес Хорхе Луїс. Алеф / Пер. з ісп. Віктор Шовкун. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2003. — 224 с.
195 Крім згаданої повісті «Осінь патріарха», див. інші укр. переклади: Ґарсіа Маркес Ґабріель. Сто років самотності. Роман, повісті, оповідання. — К.: Видавничий дім «Всесвіт», 2004. — 616 с; Гарсіа Маркес Uабріель. Кохання в час холери. Роман / Пер. з ісп. Віктор Шовкун. — Львів: ВНТЛ-Класика, 1999. — 346 с.; оповідання у кн.: Латиноамериканські повісті та оповідання. — К.: КМЦ «Поезія», 2003. {383}


Спочатку дозвольте мені нашвидку резюмувати основні тези моєї арґументації. Ідеологічна й культурна війна проти імперіалізму відбувається у формах опору в колоніях, а пізніше, мірою ширення опору Європою та Сполученими Штатами, у формі опозиції чи незгоди в метрополії. Перша фаза цієї динаміки породжує націоналістичні рухи за незалежність, а друга, пізніша й гостріша, — боротьбу за визволення. Головне припущення цього аналізу таке: незважаючи на те, що імперський поділ фактично відокремлює метрополію від периферій і що кожний культурний дискурс розгортається, відповідно до свого порядку денного, риторики й уявлень, вони насправді поєднані, хоча не завжди ідеально узгоджені між собою. Радж потребував бабу 196, так само як пізніше різні неру та ґанді очолили Індію, засновану британцями. Зв’язок проведено на культурному рівні, бо, як я вже зазначав, подібно до всіх культурних практик, імперіалістичний досвід переплетений і взаємонакладний. Колонізатори не лише наслідували один одного, а й конкурували між собою. Те саме робили колонізовані, котрі часто приходили від однакового загального типу «первинного опору» до схожих націоналістичних партій, які прагнули суверенітету й незалежності. Але чи все це, що принесли імперіалізм та його вороги, — неперервне коло обманів і контробманів, чи може вони відкрили нові обрії?


196 Освічений індус, який володіє англійською мовою.


Навряд можна сумніватися в тому, що якби Фанон і Кабрал були сьогодні живі, вони дуже розчарувалися б у результатах своїх зусиль. Я зважуюся на це припущення, розглядаючи їхні роботи як теорію не лише опору чи деколонізації, а й визволення. У кожному разі дещо несформовані історичні сили, головоломні антитези, несинхронні події, які їхні роботи намагаються виразити, не були в них повністю вивчені й зображені. Фанон виявився правим щодо жадібності й незгуртованості національної буржуазії, але він не виробив і не зміг представити інституційну чи навіть теоретичну протиотруту її руйнівній дії.
Утім, найвидатніших письменників опору на зразок Фанона і Кабрала не слід читати чи інтерпретувати як державотворців або, за гидко претензійним висловом, як «батьків-засновників». Хоча боротьба за національне визволення продовжує боротьбу {384} за національну незалежність, не існує і, на мою думку, ніколи не існувало культурної тяглості між ними. Читати Фанона й Кабрала, С. Л. Р. Джеймса і Джорджа Леммінґа, Безіла Девідсона і Томаса Годжкіна як Іоаннів Хрестителів будь-якої кількості правлячих партій або експертів міністерств закордонних справ — це пародія. Відбувалося ще щось, і воно грубо підриває, а потім раптово шарахкається від викуваної між імперіалізмом та культурою єдності. Чому його важко вловити?
Передусім теорія та теоретичні структури, запропоновані письменниками визволення, рідко наділяються переконливим авторитетом (я висловлююся досить буквально) чи життєрадісним універсалізмом їхніх колеґ, головно західних. Для цього є багато причин, і названа в попередній частині серед них не остання: дуже нагадуючи наративні схеми в «Серці темряви», багато культурних теорій, які претендують на універсалізм, припускають і приймають нерівність рас, підпорядкування нижчих культур, покірність тих, хто, за словами Маркса, сам не може себе репрезентувати і тому мусить бути репрезентований іншими. «Звідси, — каже марокканський науковець Абдула Ляруї, маємо засудження культурного імперіалізму інтеліґенцією „третього світу“. Інколи людей спантеличує погане обходження, виведене зі старого ліберального патерналізму, Марксового європоцентризму і структуралістського антирасизму (Леві-Стросс). Це тому, що вони не хочуть бачити, як усі вони є частинами тієї самої гегемонної системи» [196]. Або, як пише Чінуа Ачебе, зазначаючи, що західні критики часто прискіпуються до африканських письменників за брак «універсальносте»:

Хіба цим універсалістам траплялося коли-небудь спробувати зіграти у зміну імен героїв та місць в американському романі, наприклад Філіпа Рота чи Апдайка, і використати замість них африканські імена, щоб побачити, як це спрацює? Але їм, звичайно, не спаде на думку засумніватися в універсальності своєї власної літератури. Твір західного письменника — це ніби в природі речей — автоматично наповнюється універсальністю. А інші повинні для цього докладати зусиль. Твір такого-то універсальний: він справді досягнув цього! Так ніби універсальність — якийсь віддалений вигин на дорозі, яким ви можете піти, якщо подорожуєте десь далеко в напрямку Європи чи Америки і прокладете належну дистанцію між собою та своєю домівкою [197]. {385}

Як повчальне нагадування про цей сумний стан справ розглянемо майже сучасні один одному твори Мішеля Фуко і Франца Фанона, кожен із яких наголошує на неминучій проблематиці знерухомлення й замкненості в центрі західної системи знання та дисципліни. Фанон програмно намагається розглядати колоніальні й метрополійні суспільства разом — як суперечні, але пов’язані сутності. Натомість Фуко відходить усе далі й далі від серйозного розгляду соціальних цілісностей, фокусуючись на індивіді як такому, що розчиняється в «мікрофізиці влади» [198], яка неминуче наступає і їй безнадійно протистояти. Фанон репрезентує інтереси подвійної клієнтури, тубільної й західної, рухаючись від замкненості до визволення, іґноруючи імперський контекст своїх власних теорій. Фуко, здається, насправді репрезентує непереборний колонізаційний рух, який парадоксально підкріплює престиж як окремого самотнього науковця, так і системи, яка містить його. Обидва мають у своєму багажі Геґеля, Маркса, Фрейда, Ніцше, Канґілема і Сартра, але тільки Фанон використовує цей ґрандіозний арсенал в антиавторитарних цілях. Фуко, можливо внаслідок звільнення від ілюзій після повстань 1960-х років та іранської революції, взагалі ухиляється від політики [199].
Велика частина західного марксизму в його історичних і культурних напрямах так само сліпа до проблематики імперіалізму. Критична теорія Франкфуртської школи, незважаючи на її плідне тлумачення стосунків між пануванням, сучасним суспільством і можливостями визволення через мистецтво як критику, сенсаційно мовчить щодо расистської теорії, антиімперіалістичного опору та опозиційної практики в імперії. І щоб це не потрактували як недогляд, ми маємо заяву сьогоднішнього чільного франкфуртського теоретика Юрґена Габермаса, який пояснює в інтерв’ю (вперше опубліковане в «The New Left Review»), що мовчанка є свідомим утриманням: ні, каже він, нам немає що сказати «антиімперіалістичній та антикапіталістичній боротьбі у „третьому світі“», навіть якщо, додає він, «я усвідомлюю той факт, що це європоцентрично обмежений погляд» [200]. Усі провідні французькі теоретики, крім Дельоза, Тодорова й Дерріди, були так само недбалими. Це не завадило їхнім майстерням штампувати теорії марксизму, мови, психоаналізу та історії з примарною застосовуваністю до цілого світу. Таке саме можна сказати про більшу {386} частину англосаксонської культурної теорії за важливим винятком фемінізму і невеликого корпусу праць молодих критиків під впливом Реймонда Вільямса та Стюарта Голла.
Отже, європейська теорія і західний марксизм яко культурні коефіцієнти визволення загалом не показали себе надійними союзниками опору імперіалізмові, навпаки, можна підозрювати, що вони частина того самого ненависного «універсалізму», який протягом сторіч поєднував культуру з імперіалізмом. Як же визвольний антиімперіалізм намагався розірвати цю сковану єдність? По-перше, за допомогою нової інтеґративної чи контрапунктної орієнтації в історії, для якої західний і незахідний життєві досвіди взаємопов’язані імперіалізмом. По-друге, за допомогою уявного, навіть утопічного бачення, яке повертає емансипаційну (на противагу замикальній) теорію та дію. По-третє, за допомогою інвестиції не в нові органи влади, доктрини і закодовані ортодоксії, не в установлені інституції та справи, а в конкретний тип кочової, міґраційної й антинаративної енерґії.
Дозвольте мені проілюструвати свої думки чудовим уривком із «Чорних якобінців» С. Л. Р. Джеймса. Через двадцять з гаком літ після виходу книжки 1938 року Джеймс додав іще один розділ — «Від Туссена-Лувертюра до Фіделя Кастро». Як я вже казав, Джеймс надто ориґінальна фігура, але його внесок не зменшиться, якщо ми пов’яжемо його твір із доробком різноманітних метрополійних істориків та журналістів, зокрема Безіла Девідсона, Томаса Годжкіна, Малкольма Колдвелла у Британії, Максіма Родінсона, Жана Шено, Шарля-Робера Ажерона у Франції. Всі вони працювали на перетині імперіалізму з культурою і покривають шлях від журналістики до художньої літератури й науки. Тобто це була свідома спроба не лише написати історію, пронизану, максимально беручи до уваги, боротьбою між імперською Європою та периферіями, а й написати її в термінах предметної сфери і підходу або методу, з позицій і як частину боротьби проти імперського домінування. Для них усіх історія «третього світу» мала подолати припущення, ставлення та цінності, імпліцитно присутні в колоніальних наративах. Якщо це означало, як було зазвичай, зайняти фанатичну позицію захисника, то нехай так і буде; неможливо було писати про визволення й націоналізм, навіть інакомовно, без одночасного визначення себе за чи проти них. Я думаю, вони коректно вважали, {387} що в такому ґлобалізаційному світобаченні, яким є імперіалізм, немає місця для нейтральності: кожен був або на боці імперії, або проти неї, а позаяк вони самі жили в імперії (як тубільці чи як білі), від неї не можна було втекти.
У «Чорних якобінцях» Джеймс змальовує повстання рабів у Сан-Домінґо як процес, який розгортається з тієї ж самої історії, що й Французька революція, а Наполеон і Туссен — це дві великі фігури, які домінували в ті неспокійні роки. Події у Франції і на Гаїті перетинаються й узгоджуються між собою, як голоси у фузі. Наратив у Джеймса зруйнований, як історія, розпорошена в географії, в архівних джерелах, у наголосах як на неґрах, так і на французах. Мало того, Джеймс пише про Туссена як про того, хто піднявся на боротьбу за людську свободу (ця боротьба відбувається і в метрополії, якій культурно він зобов’язаний своєю мовою і багатьма своїми моральними переконаннями) з рішучістю, рідкісною серед підлеглих і ще рідкіснішою серед рабів. Він засвоює принципи Революції не як неґр, а як людина, і робить це з великою історичною обізнаністю того, як, використовуючи мову Дідро, Руссо та Робесп’єра, кожен творчо наслідує попередників, послуговуючись тими самими словами, вживаючи інтонації, які трансформували риторику в реальність.
Життя Туссена скінчилося жахливо — як Наполеонового бранця, ув’язненого у Франції. Однак предмет Джеймсової книжки, власне кажучи, не обмежується біографією Туссена, так само як не можна адекватно зобразити історію Французької революції, опустивши таїтянське повстання. Процес триває дотепер — звідси й Джеймсовий додаток 1962 року «від Туссена до Кастро», — і труднощі залишаються. Як писати не- чи постімперську історію, щоб вона не була наївно утопічною чи безнадійно песимістичною, враховуючи успадковану заплутану дійсність домінування в «третьому світі»? Це методологічна й метаісторична апорія і Джеймсове швидке вирішення її є блискучим актом уяви.
Дещо відхиляючись від теми, щоб наново інтерпретувати «Щоденник повернення в рідний край» Еме Сезера, Джеймс розкриває поетів рух через прикрощі вест-індського життя, повз «непохитності з гартованої сталі» та «хвалькуваті перемоги» «білого світу» знову до Вест-Індії, де, прагнучи звільнитися від ненависті, яку він колись відчував до своїх гнобителів, поет декларує своє зобов’язання «бути культиватором цієї {388} унікальної раси». Іншими словами, Сезер виявляє, що продовження імперіалізму означає, що слід подумати про «чоловіка» (суто маскулінний наголос таки ріже вухо) як про щось більше, ніж «паразита світу». «Йти в ногу зі світом» не одиноке зобов’язання:

але робота чоловіка лише розпочинається,
і чоловікові залишається завоювати все
насилля, що окопалося у сховках його пристрасті.
І жодна раса не володіє монополією на красу,
розум, силу, і всім
знайдеться місце на зустрічі
переможців [201].

Це, за словами Джеймса, справжнє осердя поеми Сезера, бо саме тут він показує, що оборонного утвердження власної ідентичності, неґритюду мало. Неґритюд — тільки один з учасників «зустрічі переможців». «Візія поета, — додає Джеймс, — не в економіці чи політиці, вона поетична, sui generis 197, істинна сама в собі і не потребує жодної іншої істини. Але найвульґарнішим расизмом було не побачити тут поетичного втілення відомих слів Маркса про те, що „справжня історія людства розпочнеться“» [202].
У цьому місці Джеймс робить інший контрапунктний, ненаративний поворот. Замість іти вслід за Сезером до вест-індської чи третьосвітньої історії, замість показувати його безпосереднє поетичне, ідеологічне чи політичне минуле, Джеймс ставить його поруч із його видатним англосаксонським сучасником — Томасом Стернзом Еліотом, чий висновок — «Утілення»:

Тут здійснюється неможливе
Поєднування сфер буття,
Минуле і будущина
Перемагаються й примирюються тут навзаєм;
Інакше дія була б лиш рухом
Того, чим можна рухати,
Що у собі джерел рухомості не має... [203] 198


197 Особлива, своєрідна (лат.).
198 Еліот Томас Стернз. «Драй Салвейджес» / Укр. пер. Дмитра Павличка // Еліот Томас Стернз. Вибране. — К.: Дніпро, 1990. — С. 142-143. {389}


Рухаючись так непередбачувано від Сезера до «Драй Салвейджес» Еліота, віршів поета, який, можна подумати, належить до абсолютно іншої сфери, Джеймс осідлав поетичну силу Сезерової «істини самої в собі» як засобу для переміщення від провінціалізму одного напряму історії до розуміння інших історій, які всі оживлені й актуалізовані в «неможливому поєднуванні» та ним самим. Це точний приклад згаданого Марксом початку історії людства, і це надає його прозі виміру соціальної спільноти, такої справжньої, як історія народу, такої загальної, як і візія поета.
Не будучи ні абстрактною, упакованою теорією, ні гіркою колекцією розповідних фактів, цей епізод у Джеймсовій книжці втілює (а не просто репрезентує чи виголошує) енерґії антиімперіалістичного визволення. Я сумніваюся, що хтось може виснувати з нього хоч якусь відтворювану доктрину, теорію багаторазового використання чи пам’ятну історію, тим більше бюрократія майбутньої держави. Мабуть, не буде помилкою сказати, що поезія вивільняє історію й політику імперіалізму, рабства, завоювання та домінування заради візії, яка стосується справжнього визволення, якщо не приносить його. Тією мірою, якою до неї вдається наблизитися в інших починаннях, подібно до «Чорних якобінців», вона стає частиною того, що в людській історії може вести нас від історії домінування до дійсності визволення. Цей рух протистоїть уже нанесеним на мапу і контрольованим наративним шляхам і огинає системи з теорії, доктрини та ортодоксальності. Але, як свідчить увесь Джеймсів твір, цей рух не відмовляється від соціальних принципів спільноти, критичної пильності і теоретичної орієнтації. І в сучасних Європі та Сполучених Штатах такий рух із його сміливістю й щедрістю духу надзвичайно потрібний нині, коли ми переходимо у двадцять перше сторіччя. {390}

Частина четверта

Свобода від панування в майбутньому


У свіжі старти, нові розділи і чисті сторінки вірять нові люди Імперії; я ж уперто дочитую стару книжку, сподіваючись, що перш ніж я її завершу, вона відповість, чому мені колись здавалося, що вона варта зусиль.
Дж. М. Кутзее, «Чекаючи на варварів»





1. Піднесення Америки: публічний простір у стані війни

Імперіалізм не закінчився, не перетворився раптом на «минуле» в ту мить, коли деколонізація розпочала демонтаж класичних імперій. Успадковані зв’язки все ще сполучають країни, наприклад Алжир та Індію з Францією і Британією відповідно. Величезна кількість мусульман, африканців і вест-індців із колишніх колоніальних територій тепер живуть у метрополійній Європі. Навіть Італія, Німеччина й Скандинавія змушені сьогодні мати справу з цими переміщеннями, які постали головно на ґрунті імперіалізму й деколонізації, а також зі зростанням чисельності європейського населення. Крім того, закінчення холодної війни і розпад Радянського Союзу суттєво змінили мапу світу. Тріумф Сполучених Штатів як останньої наддержави означає, що світ структуруватиме новий набір силових ліній, які вже починали проявляти себе у 1960-х і 1970-х роках.
Майкл Барретт-Браун у передмові до другого видання 1970 року своєї книжки «Після імперіалізму» (1963) доводить: «імперіалізм і досі, поза сумнівом, наймогутніший чинник в економічних, політичних та військових стосунках, який означає, що економічно розвинутіші країни підпорядковують собі менш економічно розвинуті. Ми все ще можемо з нетерпінням вичікувати на його завершення» [1]. Є якась іронія в тому, що описи нової форми імперіалізму постійно використовували образи гігантизму й апокаліпсису, які не можна було так легко застосувати до класичних імперій у період їхнього розквіту. Деяким із цих описів властива надзвичайно гнітюча неминучість: безособова й детерміністична за якістю, вона галопує, поглинає. Накопичення у світових масштабах, світова капіталістична система, {394} поглиблення недорозвитку, імперіалізм і залежність чи структура залежності, бідність та імперіалізм — цей репертуар добре відомий в економіці, політичній науці, історії та соціології, але його пов’язують не так із «новим світовим порядком», як із членами полемічної школи лівої думки. Одначе культурні наслідки цих фраз і концептів видимі, попри їхню часто дебатовану і далеку від остаточного встановлення природу, і, на жаль, вони безумовно пригнічують навіть найменш натреноване око.
Які ж найвиразніші ознаки нових виявів старих імперських несправедливостей чи то пак збереження, згідно з яскравим висловом Арно Майєра, старого режиму? [2] Певна річ, одна з них величезна економічна прірва між бідними та багатими державами, схематична топографія яких була накреслена в загальних термінах у так званій доповіді Брандта «Північ-Південь: Програма для виживання» (1980) [3]. Його висновки сформульовані мовою кризи і невідкладності: слід узятися за «першочергові потреби» найбідніших країн південної півкулі, голод треба побороти, заробітки в термінах купівельної спроможності треба піднести, виробництво у північній півкулі не повинно перешкоджати справжньому зростанню виробничих центрів Півдня, діяльність транснаціональних корпорацій варто «обмежувати», ґлобальна монетарна система має бути реформована, фінансування розвитку слід змінити, щоб ліквідувати те, що влучно описують як «боргову пастку» [4]. Суть справи, як сказано в доповіді, полягає у перерозподілі влади, тобто в наданні південним країнам справедливішого паю у «владі та прийнятті рішень у рамках монетарних і фінансових інституцій» [5].
Важко не погодитися з діагнозом доповіді, яка виглядає правдоподібніше завдяки її збалансованому тону і безсторонньому змалюванню неприборканої зажерливості, жадібності й аморальності Півночі, і навіть із його рекомендаціями. Але як відбуватимуться зміни? Від післявоєнного поділу всіх країн на три «світи», вигадані французьким журналістом 199,


199 Ідею «трьох світів» запропонував Альфред Сові [Sauvy] (1898-1990) у статті «Три світи, одна планета» в журналі «L’Observateur» 1952 року, одначе він був демографом, економістом і соціологом, а не журналістом. Удавшись до аналогії з терміном «третій стан», що його впровадив французький революціонер Еманюель Сієс [Sieyes] (1748-1836) у памфлеті «Що таке третій стан?» {395} [Qu’est-ce que le tiers etat?] 1789 року, Сові уподібнював капіталістичний світ дворянству, комуністичний світ — духовенству, а решту країн, які не входили до жодного блоку, — третьому стану. Попри метафоричність цього уподібнення, Сові цілком серйозно ставився до аналогії між роллю «третього стану» та «третього світу». Перефразовуючи знаменитий вислів абата Сієса, він писав наприкінці статті: «Тому, врешті-решт, цей третій світ, забутий, експлуатований і зневажений, як третій стан, також захоче стати чимось». Із падінням Берлінської стіни термін утратив свій первісний сенс, бо «другий світ» припинив існування, але його продовжують уживати для позначення слаборозвинутих країн. Яко продовження метафори 1960 року виник термін «четвертий світ», що вказував на частку населення заможних країн, яка живе нижче рівня бідності. Його автори стверджували, що за старого режиму у Франції, крім трьох станів, представлених на Генеральних штатах, існував четвертий, досі непомічений знедолений стан батраків, калік і тубільців. (Висловлюємо вдячність Карлу Плетчу за допомогу в написанні цього коментаря.)


 переважно відмовилися [6]. Віллі Брандт і його колеґи імпліцитно визнають, що ООН, дарма що загалом чудова організація, виявилася нездатною адекватно вирішити численні реґіональні й ґлобальні конфлікти, які трапляються все частіше. За винятком роботи малих груп (наприклад, Проекту моделювання світового порядку), мислення в ґлобальних масштабах має схильність відтворювати наявність наддержави, холодної війни, реґіональних, ідеологічних чи етнічних ворожнеч старовини, ще небезпечніших у ядерну і пост’ядерну добу, як свідчать жахи Юґославії. Сильні мають тенденцію ставати ще сильнішими й багатшими, а слабкі — ще слабшими й біднішими. Прірва між цими двома затьмарює колишнє розрізнення соціалістичних і капіталістичних режимів, яке втратило значення принаймні в Європі.
Ноам Хомський 1982 року зробив висновок, що протягом 1980-х років конфлікт між Північчю та Півднем не вщухне, і виникне потреба винаходити нові форми панування, щоби ґарантувати привілейованим сеґментам західного індустріального суспільства збереження істотного контролю над ґлобальними людськими й матеріальними ресурсами та отримання непропорційної вигоди від цього контролю. Отож не дивно, що перебудова ідеології в Сполучених Штатах відлунює по всьому індустріальному світу. ...Але західна система ідеології неодмінно потребує, щоби була встановлена величезна прірва між цивілізованим Заходом із його традиційною відданістю людській гідності, свободі {396} й самовизначенню та варварською брутальністю тих, хто з якихось причин (можливо, дефективні гени) не зміг оцінити глибину цієї історичної відданості, яка яскраво проявилася, скажімо, в азійських війнах Америки [7].
Перехід Хомського від дилеми Півночі й Півдня до американського та західного панування я вважаю загалом коректним, попри убування американської економічної влади, урбанну, економічну й культурну кризи в Сполучених Штатах, піднесення тихоокеанських держав і безлади багатополярного світу, які розмили чіткість рейґанівського періоду. По-перше, цей перехід підкреслює неперервність ідеологічної потреби консолідувати й виправдати домінування в культурних термінах, що мало місце на Заході від XIX ст. і навіть раніше. По-друге, він влучно підхоплює тему про те, що ми сьогодні живемо в період американського піднесення, яке часто звучить неправдоподібно перебільшено та базується на неодноразово повторюваних проекціях і теоретизуваннях щодо американської могутності.
Протягом останніх десяти років з’явилися біографічні дослідження про видатних діячів середини XX сторіччя, які ілюструють, що я маю на увазі. Книжка Рональда Стіла «Волтер Ліппман і американське сторіччя» демонструє спосіб мислення цього піднесення, вписаний у кар’єру найзнаменитішого, найпопулярнішого і найвпливовішого американського журналіста за цих сто років. Як випливає з книжки Стіла, надзвичайне в кар’єрі Ліппмана не те, що він був правим або суперпроникливим у поглядах і прогнозах про світові події (він таким не був), а радше те, що з позиції «інсайдера» (це його термін) він без вагань, за винятком В’єтнаму, виражав американське ґлобальне панування. Він убачав своє завдання як експерта в тому, щоб допомагати своїм співвітчизникам «припасуватися до реальносте» — реальності незаперечної американської влади у світі, яку він робив прийнятнішою, наголошуючи на її моральності, реалізмі, альтруїзмі з «видатним умінням не заблукувати надто далеко від осі громадської думки» [8].
Схоже розуміння американської ґлобальної ролі, виражене, щоправда, по-чиновницьки скупо й елітарно, подибуємо у впливових працях Джорджа Кеннана. Кеннан, автор політики стримування, яка скеровувала офіційну думку Сполучених Штатів протягом більшої частини періоду холодної війни, вірив у свою {397} країну як хоронителя західної цивілізації. На його думку, така доля в неєвропейському світі передбачає не намагання досягти більшої популярності Сполучених Штатів (він презирливо називає це «ротаріанським ідеалізмом» 200), вона радше обумовлена «концепціями прямого застосування влади». Позаяк жоден колишній колонізований народ чи держава не мали потрібних засобів, щоб кинути військовий або економічний виклик Сполученим Штатам, він закликав до політики запобігання. Ще у службових інструкціях для Штабу планування політики 1948 року він схвалював реколонізацію Африки та, як він десь написав 1971 року, апартеїд (але не його зловживання), хоча він засуджував американську інтервенцію у В’єтнам і загалом «суто американський тип неформальної імперської системи» [9]. Кеннан ніколи не сумнівався, що Європа й Америка займають унікальну позицію, щоб керувати світом. Це змусило його дивитися на власну країну як на свого роду «підлітка», котрий доростає до ролі, яку раніше грала Британська імперія.
Інші сили формували поствоєнну зовнішню політику Сполучених Штатів, крім людей на зразок Ліппмана й Кеннана: обидва самотні, відчужені від масового суспільства, у якому вони жили, обидва ненавиділи джинґоїзм 201 і грубі форми аґресивної американської поведінки.


200 Ротаріанці — члени міжнародного клубу «Ротарі» [Rotary International], до якого входять бізнесмени й представники різних професій, кожна з яких має одного речника. Клуб, заснований 1905 року, отримав назву від системи чергування місць збору — ротації. Клуб сповідує принципи гуманітаризму, високих етичних стандартів у професійній діяльності та сприяння порозумінню й миру у світі. Головні його заходи спрямовані на допомогу спільнотам, які опинилися в скруті.
201 Джинґоїзм (від «jingo» — джинґо, назва англійських шовіністів) — термін на позначення крайніх шовіністичних поглядів, ура-патріотизму; увійшов до вжитку наприкінці 1870-х років у Британії.


Вони розуміли, що ізоляціонізм, політика втручання, антиколоніалізм, вільноторговельний імперіалізм пов’язані з особливостями внутрішнього політичного життя Америки, яке Річард Гофштадтер описав як «антиінтелектуальне» і «параноїдальне»: це породжувало непослідовність, просування й відступи зовнішньої політики Сполучених Штатів напередодні завершення Другої світової війни. Однак ідея американського лідерства й винятковості ніколи не зникала. Хай там що чинили Сполучені Штати, ці авторитети {398} часто не хотіли, щоб їхня країна була імперською державою, як ті інші, чиїми слідами вона прийшла; вони натомість віддавали перевагу ідеї «світової відповідальносте» як логічному обґрунтуванню того, що вона робить. Попередні обґрунтування: доктрина Монро 202, «самоочевидне призначення» 203 [manifest destiny] тощо — вели до «світової відповідальності», яка точно відповідає зростанню ґлобальних інтересів Сполучених Штатів після Другої світової війни та концепції надзвичайної могутності країни у формулюванні представників інтелектуальної й дипломатичної еліти.
У своїй переконливій оцінці шкоди, яку це завдало, Річард Барнет зазначає, що військові втручання Сполучених Штатів до «третього світу» відбувалися кожного року між 1945 і 1967 (коли він припинив підрахунок). Відтоді активність Сполучених Штатів вражає, особливо під час війни в Затоці 1991 року, коли 650.000-не військо відіслали за 10.000 кілометрів, щоб зупинити іракське вторгнення на територію союзника Сполучених Штатів. Такі інтервенції, каже Барнет у «Коренях війни», мають «всі елементи могутнього імперського кредо...: відчуття місії, історичної неодмінності та євангельського запалу».


202 Основні принципи зовнішньої політики США, проголошені президентом Джеймсом Монро у посланні до Конґресу 2 грудня 1823 року. Доктрина визначала західну півкулю зоною виняткового американського інтересу, санкціонуючи втручання США до внутрішніх справ інших держав обох Америк та засуджуючи європейські втручання до цього реґіону як акти аґресії: «...Ми розглядатимемо будь-яку спробу з їхнього боку [з боку європейців] поширити свою [політичну] систему на будь-яку частину цієї [західної] півкулі як небезпечну для нашого миру й безпеки». Започаткована як буцімто заява моральної опозиції європейському колоніалізмові, згодом доктрина Монро (уточнена президентом Т. Рузвельтом 1904 року й сенатором Г. К. Лоджем 1912 року) стала виправданням для практикування Сполученими Штатами власного колоніалізму.
203 Слова, сказані журналістом Джоном Л. О’Салівеном [John L. O’Sullivan] 1844 року в розпалі дебатів про приєднання Республіки Техас. Ця фраза виражала переконаність у тому, що Сполучені Штати наділені божим благословенням поширювати, розвивати й розширювати свою форму демократії та свободи. З часом вислів став стандартним історичним терміном, часто вживаним як синонім територіальної екпансії Сполучених Штатів на захід північноамериканського континенту у XIX ст. Доктрина «самоочевидного призначення» з її конотаціями американської винятковості, націоналізму й вищості англо-саксонської раси впливала на американську політичну ідеологію й у XX ст. Побоювання канадців, що США не покинули цю свою місію, виразилися в дискурсі «п’ятдесят першого штату». {399}


Імперське кредо, — продовжує він, — базується на теорії творення законів. Згідно з активними глобалістами, такими як [Ліндон Бейнс] Джонсон, і мовчазними глобалістами, як Ніксон, завдання зовнішньої політики США полягає у все більшому підпорядкуванні світу верховенству закону. Тимчасом, за словами державного секретаря Раска, саме Сполучені Штати повинні „організувати мир“. Сполучені Штати нав’язують „міжнародний інтерес“, установлюючи базові правила економічного розвитку та розміщення збройних сил по всій планеті. Так Сполучені Штати встановлюють правила для радянської поведінки на Кубі, бразильської поведінки в Бразилії, в’єтнамської поведінки у В’єтнамі. Політика холодної війни виражена в серії директив у таких-от екстратериторіальних справах: чи може Британія торгувати з Кубою 204 або чи може уряд Британської Ґвіани дозволити дантисту-марксисту керувати собою 205.


204 16 жовтня 1959 року Сполучені Штати заявили Британії, що вони проти, аби Британія продавала останні реактивні винищувачі Кубі. Згодом Британія відмовилася від цього плану, хоча й заперечувала причетність США до цього рішення. 3 лютого 1962 року адміністрація президента Кеннеді оголосила повне ембарґо на торгівлю з Кубою, яке розпочалося за три дні й стало екстратериторіальним (його доповнювала заборона для громадян США відвідувати Кубу, яку 1977 року скасував Джиммі Картер, але 1982 року поновив Рональд Рейґан). Британія виступала проти такої політики, прагнучи налагодити економічні стосунки з Кубою і наполягаючи, що філії американських компаній у Британії — це британські компанії, для яких було вироблене спеціальне законодавство в обхід американського ембарґо. Закон Торрічеллі (1992) посилив ембарго: США каратимуть країни, які вестимуть торгівлю з Кубою, і забороняють філіям своїх компаній в інших країнах торгувати з нею. Уже після публікації «Культури й імперіалізму» закон Гелмса-Бертона (1995) продовжив наступ на Кубу: кубинським американцям було дано санкцію вимагати відібране в них під час революції майно; у відповідь на це кубинський уряд попередив своїх громадян, що американці можуть спробувати відбирати у них оселі, школи, промислові споруди тощо. США продовжують політику ембарґо, незважаючи на багаторазові резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які закликали країну припинити цю практику.
205 Чеді Джаґан (1918-1997), ґаянський політичний діяч, за фахом- дантист, отримав освіту в Сполучених Штатах, двічі був прем’єр-міністром Британської Ґвіани (після здобуття незалежності від Британії 1966 року — Ґаяна) 1953 та в 1957-1963 роках. Очоливши уряд уперше, Джаґан викликав гнів британської колоніальної адміністрації своїми соціальними реформами на {400}користь тубільного населення. Звинувативши новий уряд у «комунізмі», Велика Британія висадила в країні свої війська, скасувала конституцію і запровадила воєнний стан, під час якого діяльність антиколоніальної Народної проґресивної партії Джаґана була заборонена. Ці заходи повністю схвалили Сполучені Штати. 1992 року Джаґан нарешті став президентом Ґаяни.



Цицеронове означення ранньої Римської імперії дуже схоже: це був обшир, на якому Рим користувався леґальним правом утілювати закони в життя. Сьогодні американська самозатверджена постанова ходить світом, зокрема Радянським Союзом і Китаєм, над чиєю територією уряд США боронив право літати військовим літакам. Сполучені Штати, унікально освячені неперевершеним багатством і винятковою історією, існують понад міжнародною системою, але не в ній. Перша серед усіх націй, ця країна завжди напоготові стати носієм Закону [10].

Хоча ці слова були видрукувані 1972 року, вони ще точніше описують Сполучені Штати під час інтервенції в Панаму і війни в Затоці як країну, яка не припиняє спроб диктувати свої погляди на закон і мир по всій планеті. Найдивовижніше в цьому не те, що такі спроби робляться, а те, що їх супроводжує глибокий консенсус, майже одностайність у публічній сфері, зведеній як своєрідний культурний простір спеціально, щоб представляти і пояснювати ці спроби. В періоди гострих внутрішніх криз (наприклад, у рік чи після війни в Затоці) цей вид моралістичного тріумфалізму притлумлюється, відкладається вбік. Однак доки все йде гаразд, медіа відіграють надзвичайну роль у «виробленні згоди», за висловом Хомського, нав’язуючи пересічному американцеві відчуття, що саме «нам» належить виправляти кривду в цьому світі та боротися з дияволом протиріч і непослідовності. Інтервенції в Затоку передувала ціла низка вторгнень (Панама, Ґренада, Лівія 206),


206 3 метою нібито захисту життя американців і повернення Панамі її свобод у грудні 1989 року, за наказом президента Буша, американські війська провели спецоперацію на території Панами, в результаті якої було повалено диктаторський уряд Нор’єги, вбито близько півтисячі панамців і 23 американських солдатів. Такою була відплата за непокірність Нор’єги. У жовтні 1983 року, за наказом Рейґана, американці вдерлися до Ґренади з метою встановити проамериканський уряд замість лівого керівництва країни, яке відверто симпатизувало радянському блокові. Країну звинуватили у будівництву аеропорту, який буцімто мав слугувати постачанню латиноамериканських повстанців {401} зброєю з Куби. У квітні 1986 року з подачі того-таки Рейґана відбулися бомбардування Лівії, офіційним виправданням яких була причетність країни до нещодавної терористичної атаки в Берліні і самозахист Сполучених Штатів. Рейд на Лівію призвів до численних цивільних жертв.



усі вони широко обговорювалися і в більшості випадків отримували схвалення або принаймні не опротестовувалися як належні «нам» за правом. Як сказав Кірнан: «Америка полюбляла думати, що все, чого вона хоче, було саме тим, чого бажає рід людський» [11].
Роками уряд Сполучених Штатів проводив активну політику прямого й анонсованого втручання в справи Центральної та Південної Америки. Суверенність Куби 207, Нікараґуа 208, Панами, Чилі 209, Ґватемали 210, Сальвадору 211, Ґренади зазнала атак:


207 Йдеться про спробу дириґованого з ЦРУ вторгнення кубинських контрреволюційних еміґрантів на острів у Затоці Свиней (1961), після провалу якої США облишили ідею скинути режим Кастро за допомогою прямого нападу.
208 У Нікараґуа Сполучені Штати затялися повалити лівий режим сандинистів (1979-1990). Зневірившись у можливості втримати їх на своєму боці, надаючи домопогу, яку сандинисти відкинули через довгу історію підтримки Вашинґтоном диктатури Сомоса та власну схильність до марксистських поглядів, американський уряд розгорнув широкомасштабну підтримку загонів «контрас», які вели партизанську війну проти уряду. США влаштовували напади на нікараґуанські порти й нафтові установки і навіть залишали магнітні міни в нікараґуанських гаванях, за що Міжнародний суд наклав на країну реституцію. Вимогу сплатити штраф підтримала Генеральна Асамблея ООН своєю резолюцією, проти якої проголосували тільки Ізраїль, Сальвадор та самі США. Однак Вашинґтон розкритикував Міжнародний суд як «напівсудовий» орган, хоча раніше використовував його рішення в інших справах і підписував зобов’язання визнавати його рішення. Тож штраф досі не сплачений.
209 Ідеться про військовий переворот 1973 року в Чилі, в результаті якого до влади прийшов Авґусто Піночет. Досі тривають дебати, наскільки «чилійським» був переворот і наскільки його влаштувало ЦРУ.
210 Проти законного ґватемальського уряду Сполучені Штати 1954 року провели операцію «PBSUCCESS», унаслідок чого до влади прийшла військова хунта і почалася довга історія антинародних диктатур та громадянської партизанської війни. Спершу вважалося, що головним мотивом повалення ґватемальського уряду були інтереси «Юнайтед Фрут Компані», невикористовувані землі якої уряд націоналізував і планував розділити між своїми громадянами. Однак розсекречені останнім часом документи вказують на визначальну роль геостратегічних міркувань Вашинґтона в умовах холодної війни.
211 Під час громадянської війни в Сальвадорі (1980-1992) Сполучені Штати підтримували урядові сили, навчаючи й фінансуючи каральні загони військовиків. {402}


від відвертої війни до переворотів та проголошених повалень, від замахів на життя до фінансування «контр» армій. У Східній Азії Сполучені Штати воювали у двох великих війнах, спонсорували масові військові гоніння, які спричинили сотні тисяч смертей від рук «дружнього» уряду (Індонезія у Східному Тиморі 212), скидали уряди (Іран 1953 року 213) і підтримували беззаконну діяльність держав, глузуючи з резолюцій ООН, ідучи всупереч проголошеній політиці (Туреччина, Ізраїль). Офіційна позиція в більшості випадків: Сполучені Штати захищають свої інтереси, підтримують порядок, несуть справедливість, щоб покарати несправедливість і погану поведінку. Крім того, у випадку з Іраком Сполучені Штати використали Раду Безпеки ООН, щоб проштовхнути резолюції про війну, хоча в численних інших випадках (Ізраїль головний серед них) резолюції ООН, підтримані Сполученими Штатами, не були введені в дію або ж були проіґноровані, а Сполучені Штати не виплатили кілька сотень мільйонів доларів унесків в ООН.


212 Після усунення португальської колоніальної присутності зі Східного Тимору 1974 року уряд Індонезії запропонував звільненій колонії приєднатися, але отримав відмову. Найпопулярніший серед населення соціалістичний Революційний фронт за незалежність Східного Тимору («ФРЕТИЛІН») проголосив незалежну Демократичну Республіку Східний Тимор. Услід за цим індонезійські війська 7 грудня 1975 року вдерлися до Східного Тимору, ліквідувавши його незалежність і спричинивши численні жертви серед місцевого населення (бл. 200 тис. осіб). Індонезія продовжувала утримувати реґіон усупереч 10 резолюціям ООН. Сполучені Штати наперед знали про вторгнення, яке відбувалося з використанням американської зброї. Крім того, США створювали прикриття для дружньої Індонезії в ООН, блокуючи будь-які заходи, що могли б змінити ситуацію в реґіоні. Після відставки президента Сухарто (1998), котрий здійснив вторгнення, окупований реґіон на референдумі 1999 р. проголосував за незалежність і розпочав поступовий перехід до самоуправління під наглядом ООН і керівництвом ФРЕТИЛІН, яка отримала більшість у парламенті (2001).
213 Ідеться про переворот 19 серпня 1953 року, в результаті якого було скинуто націоналістичний уряд Моссадіка, котрий мав намір націоналізувати «Англо-Іранську нафтову компанію». Нове керівництво країни орієнтувалося на співпрацю зі США і створило сприятливі умови для американських нафтових компаній.



Інакодумна література завжди втримувалася у Сполучених Штатах поряд із санкціонованим публічним простором, її можна {403} описати як опозиційну до національної та офіційної дії загалом. Ревізіоністичні історики, такі як Вільям Еплмен Вільямс, Ґабріель Колко і Говард Зінн, блискучі громадські критики, як Ноам Хомський, Річард Барнет, Річард Фалк та багато інших — усі вони помітні не лише як окремі голоси, а і як учасники досить вагомої альтернативної й антиімперіалістичної течії в країні. Поряд з ними йдуть такі ліволіберальні журнали, як «The Nation», «The Progressive» і, коли його автор був живим, «І. F. Stone’s Weekly». Важко сказати, скільки ці представлені опозицією погляди мають послідовників. Опозиція існувала завжди (відразу спадають на думку антиімперіалісти на зразок Марка Твена, Вільяма Джеймса і Рендольфа Бурна), але гірка правда в тому, що її стримуюча сила ніколи не була ефективною. Погляди, які опиралися атаці Сполучених Штатів на Ірак, узагалі нічого не зробили, щоб зупинити, відкласти чи послабити її моторошну силу. Переважав надзвичайний офіціозний консенсус, у якому риторика уряду, політиків, військовиків, аналітичних центрів, медіа та академічних установ сходилася на невідворотній силі Сполучених Штатів і доконечній справедливості її застосування, для чого довга низка теоретиків і апологетів від Ендрю Джексона через Теодора Рузвельта до Генрі Кіссінджера і Роберта В. Такера готувала ґрунт.
Відповідність, хоча іноді замаскована або забута, між доктриною «самоочевидного призначення» XIX сторіччя (заголовок статті Джона Фіска 1885 року), територіальною експансією Сполучених Штатів, величезною літературою з виправдання (історична місія, моральне оновлення, експансія свободи — все це вивчено в добре документованій роботі 1958 року Альберта К. Вайнберґа «Самоочевидне призначення» [12]) і безперестанку повторюваною формулою про потребу американського втручання проти тієї чи тієї аґресії після Другої світової війни безсумнівна. Ця відповідність рідко оприявнюється і взагалі зникає, коли звучать публічні фанфари війни, а тисячі тон бомб скидаються на віддаленого й загалом невідомого ворога. Мене цікавить інтелектуальне загладжування того, що «ми» робимо в процесі, адже очевидно, що жодна імперська місія чи схема не може в кінцевому рахунку досягти успіху у справі довічного збереження заокеанського контролю. Історія також учить нас, що панування породжує опір і що насилля, притаманне {404} імперському суперництву, при всіх його принагідних вигодах чи втіхах означає зубожіння для обох сторін. Ці істини пронизують добу, насичену пам’яттю про минулі імперіалізми. Сьогодні на землі занадто багато політизованих людей, щоб бодай якась країна могла охоче прийняти остаточність історичної місії Америки керувати світом.
Американські історики культури зробили достатньо, щоби ми могли зрозуміти джерела потягу американців до світового панування та способи представляти цей потяг, аби він був прийнятним. Річард Слоткін в «Оновленні через насилля» стверджує, що формативним досвідом в американській історії були затяжні війни з корінними американськими індіанцями. Це, своєю чергою, породило образ американців не як звичайних убивць (як казав про них Д. Г. Лоуренс), а як «нового племені людей, вільних від гріховного спадку, які шукають абсолютно нових та своєрідних стосунків із незайманою природою в ролі мисливців, дослідників, піонерів і шукачів» [13]. Така система образів знов і знов спливає в літературі XIX сторіччя, найвиразніше в «Мобі Діку» Мелвілла. Тут капітан Ахав бачився С. Л. Р. Джеймсу і В. Ґ. Кірнану з їх неамериканської перспективи алегоричним втіленням американських світових шукань: він одержимий, непереборний, непохитний, геть замкнутий на своїх власних риторичних виправданнях і своєму розумінні космічного символізму [14].
Нікому не спаде на думку звести великий твір Мелвілла до простого літературного прикрашання подій реального світу, та й сам Мелвілл був дуже критичним до ініціатив Ахава як американця. Але факт той, що протягом XIX сторіччя Сполучені Штати таки розширювалися територіально, найчастіше за рахунок корінного населення, і свого часу здобули гегемонію над цілим північноамериканським континентом, територіями й морями, які до нього прилягають. Американський морський досвід XIX сторіччя охоплював обшири від узбережжя Північної Африки до Філіппін, Китаю, Гаваїв і, звичайно ж, Кариби та Центральну Америку. Загальною тенденцією було розширювати й продовжувати контроль далі, не витрачаючи багато часу на роздуми з приводу інтеґрації та незалежності Інших, для яких американська присутність була в найкращому разі сумнівним божим даром. {405}
Надзвичайний, проте типовий приклад американського норову маємо у випадку стосунків між Гаїті й Сполученими Штатами. Як виявляє в праці «Гаїті і Сполучені Штати: національні стереотипи та літературна уява» Дж. Майкл Деш, майже від моменту, коли Гаїті здобуло незалежність як неґритянська республіка 1803 року, американці схильні були уявляти цю країну як порожню посудину, куди можна вливати свої ідеї 214. Аболіціоністи, каже Деш, розглядали Гаїті не як окреме місце з його власними недоторканністю й народом, а як зручну територію для переміщення звільнених рабів. Пізніше острів і його люди перетворилися на втілення деґенерації і, звісно, расової нижчості. Сполучені Штати окупували острів 1915 року (та Нікараґуа 1912 року) і впровадили тубільну тиранію, яка загострила вже й так розпачливе становище [15]. А коли 1991 та 1992 року тисячі гаїтянських біженців спробували знайти притулок у Флориді, більшість із них були примусово повернені.
Мало хто з американців побивався за країнами на зразок Гаїті чи Іраку, коли криза або пряма інтервенція їхньої країни завершувалася. На диво і всупереч своєму міжконтинентальному розмахові та справді різнорідним складникам, американське панування вузькоглядне. Дипломатична еліта не має хоч якоїсь тривалої традиції прямого заокеанського правління, як було у випадку з Британією чи Францією, отож американська увага має спазматичний характер: великі масиви риторики й величезні ресурси розсипаються в одному місці (В’єтнам, Лівія, Ірак, Панама), слідом за чим настає майже цілковита мовчанка. Знову процитую Кірнана: «Строкатіший, ніж Британська імперія, новий гегемон виявився ще менш спроможним на вироблення послідовної програми дій, відмінної від твердолобого заперечення. Звідси його охочість перекласти розробку планів на директорів компаній чи таємних агентів» [16].


214 Сполучені Штати визнали незалежність Гаїті лише 1862 року.


Не заперечуючи, що американський експансіонізм має головно економічну природу, мусимо визнати, що він усе ж таки надто залежить і рухається разом із культурними ідеями й ідеологіями про саму Америку, які знову й знову звучать публічно. «Економічна система, — справедливо нагадує нам Кірнан, подібно до нації чи релігії, живе не одним хлібом, {406} а й віруваннями, видіннями, мріями, і вони не стають для неї менш життєво важливими через те, що помилкові» [17]. У неперервній лінії схем, фраз і теорій, вироблених один за одним різними поколіннями з метою виправдати серйозні обов’язки американського світового засягу, є щось монотонне. Останні проведені американцями дослідження малюють похмуру картину того, як більшість цих ставлень і політик, яким вони самі надали початкового імпульсу, ґрунтувалися на майже образливих неправильних тлумаченнях або невігластві, що їх оживлювали тільки бажання влади й панування, самі позначені ідеями американської винятковості. Стосунки між Америкою та її тихоокеанськими чи далекосхідними бесідниками — Китаєм, Японією, Кореєю, Індокитаєм — пронизані расовими упередженнями, раптовими й належно не підготовленими припливами уваги, за якими наступав неймовірний тиск, застосований за тисячі кілометрів, географічно й інтелектуально віддалених від життя більшості американців. Із наукових одкровень Акіра Іріє, Macao Мійоши, Джона Дауера і Мерілін Янґ ми знаємо про хибне розуміння цими країнами Сполучених Штатів, але, за непростим винятком Японії, вони фактично не проникали до американського континенту.
У повному розквіті ми спостерігаємо цю надзвичайну асиметрію після появи у Сполучених Штатах дискурсу (і політики) Розвитку та Модернізації — реальності, зображеної в романі Ґрема Ґріна «Тихий американець» і не так вичерпно у «Потворному американцеві» Ледерера і Бердіка. Справді дивовижний концептуальний арсенал: теорії економічних фаз, суспільних типів, традиційних суспільств, переходів систем, умиротворення, соціальної мобілізації тощо — був розгорнутий по всьому світу. Університети й аналітичні центри отримували величезні урядові субсидії, щоб поглиблювати ці ідеї, багато з яких привертали увагу стратегічних планувальників та політичних експертів в уряді Сполучених Штатів або наближених до нього. Аж до початку великих народних хвилювань під час в’єтнамської війни критичні науковці не звертали уваги на це, але тоді, мало не вперше, критика пролунала не лише на адресу політики Сполучених Штатів в Індокитаї, а й на адресу імперських засновків ставлення Сполучених Штатів до Азії. Переконливий аналіз дискурсу Розвитку та Модернізації, з урахуванням досягнень {407} антивоєнної критики містить праця Ірен Ґендзієр «Керування політичними змінами» [18]. Вона показує, як недосліджений рух до ґлобального засягу мав ефект деполітизації, обмеження, а інколи навіть знищення цілісності заокеанських суспільств, які, здавалося, потребували модернізації і того, що Волт Вітмен Ростоу називав «економічним злетом».
Хоча ці характеристики невичерпні, вони все ж таки, на мою думку, точно описують загальну політику, наділену істотним соціальним авторитетом, яка створила те, що Д. К. М. Платт у британському контексті назвав «відомчим баченням». Чільні академічні фігури, аналізовані Ґендзієр, — Гантінґтон, Пай, Верба, Лернер, Лассвелл — визначили інтелектуальний порядок денний і перспективи впливових секторів уряду та академії. Повалення, радикальний націоналізм, вимоги тубільцями незалежності — на всі ці феномени деколонізації та наслідків класичного імперіалізму дивилися крізь призму інструкцій, які давала холодна війна. Їх треба було повалювати й кооптувати, у випадку Китаю, Кореї і В’єтнаму довелося знову вдатися до недешевих військових кампаній. Позірний виклик американському авторитетові у майже сміховинному випадку Куби після Батисти наштовхує на думку, що на кону ледве чи була безпека; радше розуміння, що в межах свого власноруч означеного володіння (півкулі) Сполучені Штати не стерплять жодних зазіхань чи ідеологічних викликів тому, що вважається «свободою».
Таке двійництво влади й леґітимності, з яких перша черпається у світі прямого панування, а друга — в культурній сфері, характерне для класичної імперської гегемонії. В американському сторіччі воно відрізняється квантовим стрибком у розмахові культурної влади, який великою мірою завдячує безпрецедентному зростанню інструментарію для поширення й контролю інформації. Як побачимо, медіа відіграють центральну роль для внутрішньої культури. Якщо сторіччя тому європейська культура асоціювалася з присутністю білої людини, навіть із її безпосередньо панівною (а відтак — відпірною) фізичною присутністю, тепер ми маємо на додаток міжнародну медійну присутність, яка поволі вселяється, часто нижче рівня свідомості, у фантастично широкому розмахові. Фраза «культурний імперіалізм», запущена в обіг і навіть у моду Жаком Ланґом, втрачає свій сенс, коли її прикладати до таких телевізійних серіалів, як {408} «Династія» і «Даллас», скажімо, у Франції або Японії, але вона доречна, коли дивитися з ґлобальної перспективи.
Найближча до такого розгляду річ була запропонована в доповіді «Багато голосів, один світ» (1980). Її опублікувала Міжнародна комісія з вивчення комунікаційних проблем, скликана за наказом ЮНЕСКО й очолена Шоном Мак-Брайдом. Доповідь стосувалася так званого «нового світового інформаційного порядку» [19]. Сила-силенна часто нерелевантних слів злісного аналізу й атаки вилилася на цю доповідь, більшість їх — від американських журналістів і універсальних мудреців, які докоряють «комуністам» і «третьому світові» за намагання вкоротити демократію преси, вільний потік ідей, ринкові сили, які формують телекомунікації, пресову та комп’ютерну індустрії. Але навіть найбільш поверховий погляд на доповідь Мак-Брайда засвідчує, що в жодному разі не рекомендуючи вузькоглядні рішення на зразок цензури, у ній звучить сумнів більшості членів комісії в тому, що можна зробити хоча б щось вагоме задля повернення балансу й справедливості в анархічному світовому інформаційному порядкові. Навіть не зовсім прихильні автори, як-от Ентоні Сміт у «Геополітиці інформації», визнають серйозність проблеми:

Загроза незалежності в кінці XX сторіччя з боку нової електроніки може бути більшою, ніж був колоніалізм. Ми починаємо розуміти, що деколонізація і зростання понаднаціоналізму не означали завершення імперських стосунків, а тільки розширення геополітичної павутини, яка снувалася з часів Ренесансу. Нові медіа мають змогу проникати глибше в „привітливу“ культуру, ніж будь-який попередній прояв західної технології. Результатом може стати безмірне спустошення, загострення соціальних протиріч у суспільствах, які розвиваються [20].

Ніхто не може заперечити, що найбільшою владою в цій конфігурації володіють Сполучені Штати завдяки чи то купці американських транснаціональних корпорацій, котрі контролюють виробництво, поширення і передусім відбір новин, яким довіряє більшість світу (здається, навіть Саддам Хусейн покладався на CNN як на джерело новин), чи то завдяки тому, що ефективна безконкурентна експансія різноманітних форм культурного контролю, яка йде зі Сполучених Штатів, створила нові механізми інкорпорації й залежності, за допомогою яких можна {409} підпорядковувати і примушувати не лише внутрішній американський електорат, а й слабші та менші культури. Велика частина роботи, виконана критичними теоретиками, зокрема ідея Герберта Маркузе про «одновимірне суспільство» та «індустрія свідомості» Адорно і Енценсберґера, прояснила природу суміші репресій і толерантності, використовуваних як інструменти соціального утихомирення в західних суспільствах (ідеї, які покоління тому обговорювали Джордж Орвелл, Олдос Гакслі і Джеймс Бернгем). Вплив західного й особливо американського медійного імперіалізму на решту світу підкріплює висновки Комісії Мак-Брайда, як і критично важливі висновки Герберта Шиллера й Армана Маттелара про власність на засоби виробництва та про обіг образів, новин і репрезентацій [21].
Однак перш ніж, так би мовити, вирушити за кордон, вони ефективно працюють удома, малюючи дивні й загрозливі чужоземні культури для домашньої аудиторії. Їм нечасто вдавалося досягнути більшого успіху, створюючи апетит на ворожість і насилля проти цих культурних «Інших», ніж під час кризи в Затоці та війни 1990-1991 років. У XIX сторіччі Британія і Франція посилали експедиційні сили бомбити тубільців. «Здається, каже Конрадів Марлоу, приїхавши до Африки, — що поблизу відбувається одна з французьких воєн... У безлюдній неозорості землі, неба і води він [французький корабель], просто незбагненно, вів вогонь по континенту. Ба-бах, гаркає одна з шестидюймових гармат». Нині цим займаються Сполучені Штати. Тепер згадайте, як війну в Затоці зробили прийнятною: в середині грудня 1990 року відбулася маломасштабна дискусія на сторінках «The Wall Street Journal» i «The New York Times» — представниця першої Карен Еліот Хаус проти представника останньої Ентоні Льюїса. Хаус наполягала, що Сполученим Штатам не слід чекати на схвалення дій, а варто атакувати Ірак, щоб зробити з Саддама Хусейна повного невдаху. Позиція Льюїса виявляла його звичайну міру поміркованості і щирої віри в лібералізм — якостей, які вирізняли його серед відомих американських оглядачів. Підтримавши первісну реакцію Джорджа Буша на вторгнення Іраку в Кувейт, тепер Льюїс відчував, що ймовірність близької війни висока і їй треба опиратися. Його вразили арґументи людей на зразок суперхижака Поля Нітце, котрий прогнозував широкий асортимент катастроф, якщо Америка {410} розпочне наступ на суші. Сполученим Штатам варто почекати, збільшити економічний та дипломатичний тиск, і тоді ймовірність набагато пізнішої війни може виявитися правдоподібною. За кілька тижнів опоненти зійшлися в «MacNeil/Lehrer News Hour» 215 — національній телевізійній програмі, яка виходить щовечора і передбачає затяжну дискусію й аналіз, — щоб обіграти свої попередні позиції. Дебати оприявнили дві протилежні філософії, втягнуті в щиру дискусію в гострий момент національного досвіду. Здавалося, війна висіла в повітрі Сполучених Штатів: звучали красномовні «за» і «проти» в рамках санкціонованого публічного простору — вечірньої національної програми теленовин.


215 Аналітична програма новин на каналі громадського телебачення PBS.


Будучи реалістами, і Хаус, і Льюїс прийняли принцип: «нам» (цей займенник чи не краще за будь-яке інше слово вселяє дещо ілюзорну віру в те, що всі американці як співвласники публічного простору беруть участь у рішенні прирікати Америку на її розмашисті чужоземні інтервенції) слід бути в Затоці, щоб реґулювати поведінку держав, армій і народів за кілька тисяч кілометрів від дому. Національне виживання серед питань не фігурувало і навіть жодного разу не порушувалося. Але було багато балачок про принципи, моральність і право. Обоє говорили про військову силу як про щось більш-менш у їхньому розпорядженні, щоб розгортати, використовувати й виводити належним чином, і в усьому цьому ООН видавалася в кращому разі продовженням політики Сполучених Штатів. Ця конкретна дискусія виявилася нецікавою, бо опоненти були поважними людьми: ні передбачуваними хижаками (як Генрі Кіссінджер, який ніколи не втомлювався від «хірургічних ударів»), ні експертами з національної безпеки (як Збіґнєв Бжезинський, який енерґійно виступав проти війни з неспростовних геополітичних міркувань).
Як для Хаус, так і для Льюїса «наші» дії були частиною гаданого спадку американських дій у світі загалом, куди Америка втручалася протягом двох сторіч із часто руйнівними, але, як повелося, забутими наслідками. Рідко в суперечці згадували про арабів як таких, кого стосується ця війна, як її жертв, наприклад, або (так само переконливо) як підбурювачів до неї. Складалося враження, що криза має бути повністю розв’язана {411} in petto 216 як внутрішня справа американців. Неминуче зіткнення з його неприхованою і досить певною ймовірністю жахливих руйнувань було ще таким далеким. І знову, за винятком (дуже малої кількости) цинкових трун із тілами та сімей, які втратили родичів, доля загалом милувала американців. Абстрактність дозволяла наділяти ситуацію байдужістю і жорстокістю.
Як американець і араб, котрий жив в обох світах, я сприйняв усе це особливо тривожно, не в останню чергу тому, що конфронтація виявилася настільки тотальною, настільки ґлобально всеохопною, що не було жодного способу залишитися не втягнутим у неї. Ніколи епітети, які характеризують арабський світ та його компоненти, не передавалися так інтенсивно з уст в уста, ніколи вони не набували такого на диво абстрактного і збідненого значення, і рідко хоч якась увага чи турбота супроводжувала їх, хоча Сполучені Штати не були у стані війни з усіма арабами. Арабський світ викликав неабиякий інтерес, однак не дозволяв прихильності чи захопленого й конкретного пізнання. Жодна основна культурна група, наприклад, не була (і досі такої немає) такою маловідомою: якщо запитати американця, au courant 217 про останні новинки художньої літератури, імена арабських письменників, то єдиним, хто може спасти на думку, все ще буде Халіль Джибран 218. Як може бути так багато розмов на одному рівні і так мало дійсності на іншому?


216 Таємно, тайкома (лат.).
217 Поінформованого, в курсі справи (фр.).
218 Укр. переклади Джибрана див.: Джібран Халіл. Пророк: Кн. поем / Пер. з англ. Павло Насада; Мал. автора // Всесвіт. — 1995. — № 1; Джібран Халіл. З книги афоризмів «Пісок і піна» / Пер. з англ. Павло Насада; Іл. автора // Всесвіт. — 1996. — № 7; Джебран Халіль Джебран. Афоризми / Добірку підготував Сергій Іваненко // Всесвіт. — 1977. — № 10.


З арабського погляду картина сприймається так само викривлено. Навряд чи існує бодай якась література арабською мовою, яка змальовує американців. Найцікавіший виняток — чималий цикл романів Абдельрахмана ель Муніфа «Міста солі» [22], але його книжки в окремих країнах заборонені, а рідна Саудівська Аравія позбавила його громадянства. Наскільки я знаю, в арабському світі досі немає жодного інституту чи важливого академічного підрозділу, головною метою якого було б вивчати Америку, хоча Сполучені Штати — незрівнянно велика і значуща {412} стороння сила в сучасному арабському світі. Дехто з арабських лідерів, які витратили свої життя на осуд американських інтересів, водночас витрачає багато енерґії на те, щоб віддати своїх дітей до американських університетів та отримати зелені картки. Часом важко пояснити навіть добре освіченим і досвідченим арабам, що закордонну політику Сполучених Штатів насправді провадить не ЦРУ, група змовників чи тіньова мережа ключових «контактів». Ледь не кожен серед моїх знайомих вірить, що Сполучені Штати планують майже кожну важливу подію на Близькому Сході, навіть — висловлене колись мені страхітливе для розуму припущення — палестинську інтифаду.
Ця досить стабільна суміш знайомості (добре описана в «Америці та середземноморському світі» Джеймса Філда) [23], ворожості й невігластва стосується обох сторін складного, нерівномірного й порівняно недавнього культурного зіткнення. У дні операції «Буря в пустелі» над усім домінувало відчуття неминучості, наче проголошена президентом Бушем потреба «дістатися туди» і (на його власному чванливому арґо) «дати копняка під зад» неодмінно мусила наштовхнутися на невблаганно брутально виражену Саддамом Хусейном постколоніальну потребу арабів протиставитися, відповідати зухвальством на зухвальство, незворушно триматися віч-на-віч зі Сполученими Штатами. Іншими словами, публічна риторика не стримувала себе, не переймалася деталями, реалізмом, причинами й наслідками. Протягом принаймні десятиріччя кінофільми про американські диверсійно-десантні загони протиставляли кремезного Рембо чи технічно швидкий загін Delta Force арабським/мусульманським терористам-відчайдухам. Виглядало так, ніби 1991 року метафізичний намір розгромити Ірак нарешті втілився в життя не тому, що провина Іраку, хай і велика, була катастрофічною, а тому, що мала небіла країна порушила спокій і докучала раптово збудженій наднації, сповненій запалу, який могли пригасити лише поступливість і плазування «шейхів», диктаторів та наїзників верблюдів. Справді прийнятними арабами можуть бути ті, хто, як Анвар Садат, майже повністю, здається, очистився від своєї набридливої національної індивідуальності і може стати дружелюбним гостем ток-шоу.
Історично американські й, можливо, загалом західні медіа були чутливим продовженням провідного культурного контексту. {413} Араби — тільки недавній пом’якшений приклад Інших, які накликали на себе гнів суворої Білої Людини — різновиду пуританського супереґо, чия місія в дикі землі не знає меж і хто справді наважиться на великі відстані, аби домогтися свого. Проте, звичайно ж, слово «імперіалізм» було явно пропущеним складником в американських дискусіях про Затоку. «У Сполучених Штатах, — каже історик Річард В. Ван Олстін у «Постанні Американської імперії», — описувати свою країну як імперію — мало не єресь» [24]. Але він показує, що ранні засновники республіки, разом із Джорджем Вашинґтоном, характеризували свою країну як імперію, з чого випливала пізніша закордонна політика, яка зрікалася революції та підтримувала імперське зростання. Він один за одним цитує державних діячів, доводячи, як уїдливо підмітив Рейнгольд Нібур, що країна була «Божим американським Ізраїлем», чия «місія» бути «богопомазаним опікуном світової цивілізації». Тому важко не почути відгомонів тієї самої ґрандіозної самопожертви під час війни у Затоці. І в міру того, як іракські порушення, здавалося, насправжки виростали з колективного погляду нації, Саддам ставав Гітлером, багдадським катом, божевільним (як описав його сенатор Алан Сімпсон), якого неодмінно треба опустити.
Хто читав «Мобі Дика», той, мабуть, помітив, як важко утриматися від спокуси екстраполювати цей видатний роман на реальний світ і побачити, як американська імперія знову, ніби Ахав, готується переслідувати затавроване зло. Спочатку йде беззаперечна моральна місія, далі в медіа її військово-геостратегічне продовження. Найсумнішим щодо медіа, навіть попри їхнє скромне дотримання моделей урядової політики і готування до війни з самісінького початку, був їхній переторг «експертним» знанням про Близькій Схід, начебто добре поінформованим про арабів. Усі дороги ведуть до базару; араби розуміють лише силу; брутальність і насилля — елементи арабської цивілізації; іслам — нетолерантна, сеґреґаційна, «середньовічна», фанатична, жорстока, антижіноча релігія. Контекст, рамки, простір будь-якої дискусії були обмежені, ба навіть заморожені цими ідеями. Позірно немалу, але незбагненну втіху приносили думки про те, що «араби», втілені в Саддамові, отримають належного їм прочухана. Багато рахунків буде зведено проти {414} різноманітних давніх ворогів Заходу: палестинців, арабського націоналізму, ісламської цивілізації.
Багато чого залишилося поза увагою. Мало повідомлялося про прибутки нафтових компаній чи про те, що сплеск цін на нафту небагато має спільного з пропозицією на ринку — нафту й далі надвиробляли. Іракський позов до Кувейту чи навіть сама природа Кувейту (ліберальна в одних аспектах, неліберальна в інших) фактично не стали предметом слухання. Мало говорили й аналізували злочинну співучасть і лицемірство всіх разом: держав Затоки, Сполучених Штатів, Європи та Іраку — під час ірано-іракської війни. Думки з цього приводу дискутувалися ще довго після війни, наприклад в есе Теодора Дрейпера в «New York Review of Books» (16 січня 1992 року), котрий припускав, що певне визнання іракських претензій проти Кувейту могло б вичерпати потенціал війни. Невелика купка науковців робила спроби проаналізувати народний потяг багатьох арабів до Саддама, незважаючи на непривабливість його правління. Однак ці зусилля не були об’єднані і їм бракувало часу, щоб устигати реаґувати на своєрідні вигини американської політики, яка то підтримувала Саддама, то демонізувала його, а потім знову вчилася, як із ним жити.
Цікаве й глибоко симптоматичне для конфлікту в Затоці те, що всі звикли буденно вимовляти й перевимовляти, але залишили непроаналізованим одне слово — «пов’язаність» — потворний солецизм, який упровадили як символ беззаперечного американського права іґнорувати або вводити до своїх міркувань цілі географічні сеґменти земної кулі. Під час кризи в Затоці «пов’язаність» означала не те, що вона існує взагалі, а те, що не було жодного зв’язку між речами, які насправді зводилися разом за рахунок загальноприйнятих асоціацій, відчуття, географії, історії. Все це було розламано й відкинуто вбік заради зручності й користі імперських політиків Сполучених Штатів, військових стратегів та експертів у відповідній галузі. Як сказав Джонатан Свіфт, кожен сам собі різьбяр. Те, що Близький Схід був внутрішньо пов’язаний різноманітними узами, — це було нерелевантним. Те, що араби можуть провести паралелі між Саддамом у Кувейті і, скажімо, Туреччиною на Кіпрі, теж було безглуздям. Те, що сама політика Сполучених Штатів випливала з пов’язаності, було забороненою темою, яку в більшості {415} випадків залишили для телемудреців, чиїм завданням було забезпечувати масову згоду на війну, хоча насправжки вона ніколи й не виникала.
Увесь засновок був колоніалістським: дрібний диктаторський режим «третього світу», виплеканий і підтримуваний Заходом, не мав права кидати виклик Америці, білій і вищій. Британія бомбардувала іракські війська у 1920-х роках за те, що вони насмілилися опиратися колоніальному правлінню. Через сімдесят років Сполучені Штати вчинили так само, тільки з більшою мораллю, яка все одно не змогла приховати правду про те, що нафтові запаси Близького Сходу будуть під американською опікою. Такі практики анахронічні і вкрай згубні, адже вони не просто роблять війни постійно можливими та привабливими, а й перешкоджають достовірному знанню з історії, дипломатії і політики набути належної йому важливості.
У зимовому числі 1990-1991 років «Foreign Affairs» з’явилася стаття під назвою «Літо арабської тривоги». Її вступ досконало окреслює скорботний стан знання і влади, який дав початок операції «Буря в пустелі»:

Не встиг арабський/мусульманський світ сказати „до побачення“ гніву й пристрасності хрестового походу аятоли Хомейні, як у Багдаді з’явився інший кандидат. Цей новий претендент зроблений з іншого матеріалу, ніж зодягнений у тюрбан спаситель із Кума 219: Саддам Хусейн не був ні автором трактатів в ісламському уряді, ні плодом високого вчення в релігійних семінаріях. Не для нього були затяжні ідеологічні війни за серця й помисли правовірних. Він походив з убогої землі, пограниччя між Персією й Аравією, яка не надто претендувала на культуру, книги та великі ідеї. Новий претендент був деспотом, безжальним і вмілим наглядачем, який утихомирив свої володіння і перетворив їх на велику в’язницю [25].


219 Ранній осідок аятоли Хомейні.


Проте навіть школярі знають, що Ірак був місцем абасидської цивілізації, найвищого розквіту арабської культури між IX і XII сторіччями, яка створила літературні шедеври, котрі досі читають на рівні з Шекспіром, Данте і Діккенсом, а їхня столиця, Багдад, — одна з найбільших пам’яток ісламського мистецтва [26]. Крім того, саме тут поруч із Каїром і Дамаском {416} відбувалося відродження арабського мистецтва й літератури у XIX і XX сторіччях. Багдад подарував світові принаймні п’ять найбільших арабських поетів XX сторіччя і, без сумніву, більшість чільних арабських художників, архітекторів та скульпторів. Навіть якщо Саддам із Тікриту, натякати на те, що Ірак і його населення не мають жодного стосунку до книг та ідей, значить не пам’ятати про Шумер, Вавилон, Ніневію, Хаммурапі, Ассирію та всі видатні пам’ятки давньої месопотамської (і світової) цивілізації, колиска якої — Ірак. Отак некваліфіковано заявляти, що Ірак був «убогою» землею, маючи на увазі повсюдну посушливість і безлюдність, означає також виявляти незнання того, чого соромно не знати першокласникові. Що трапилося з зеленими долинами Тиґру й Євфрату? Що сталося з давньою істиною про те, що поміж усіх країн Близького Сходу в Іраку чи не найродючіша земля?
Автор співає оди сучасній Саудівській Аравії, убогішій і не пов’язаній із книгами, ідеями й культурою так, як завжди був пов’язаний Ірак. Я не маю на меті применшити Саудівську Аравію, важливу країну з великим потенціалом. Але таке інтелектуальне писання виступає симптомом інтелектуальної охочості привселюдно догоджати владі, говорити їй те, що вона хоче почути, казати їй, що вона може йти вперед і вбивати, бомбити і руйнувати, бо об’єкти її атак справді не варті уваги, убогі, далекі від книг, ідей, культури і без жодного зв’язку, як м’яко натякає стаття, зі справжнім народом. З такою інформацією про Ірак про яке прощення, яку людяність можна говорити? Які шанси для гуманних доводів? Дуже малі, на жаль. Звідси прісне і без захвату святкування річниці операції «Буря в пустелі», коли навіть «праві» оглядачі й інтелектуали оплакували «імперське президентство» Буша і незавершеність війни, яка лише подовжила стільки криз у країні.
Світ не може дозволити собі довго миритися з такою п’янкою сумішшю патріотизму, відносного соліпсизму, соціального авторитету, неконтрольованої аґресивності та оборонного ставлення до інших. Сьогодні Сполучені Штати тріумфують у міжнародних масштабах і, здається, гарячково прагнуть довести, що вони — номер один, можливо, аби компенсувати спад та ендемічні проблеми, пов’язані з містами, бідністю, здоров’ям, освітою, виробництвом і євро-японським викликом. Будучи американцем, {417} я виріс, проте, в культурних умовах, забарвлених ідеєю, що арабський націоналізм важить понад усе, що він скривджений і незавершений, його знесилюють змовники, вороги, внутрішні й зовнішні, та перешкоди, для подолання яких жодна ціна не буде зависокою.
Моє арабське середовище було переважно колоніальним, але, коли я ріс, можна було вільно подорожувати країнами від Лівану й Сирії через Палестину до Єгипту й західніше. Сьогодні це неможливо. Кожна країна створює грізні перешкоди на своїх кордонах. (А для палестинців перетин кордону — особливо жахливий досвід, адже часто країни, які на словах гучно підтримують Палестину, в дійсності чинять із палестинцями найгірше.) Арабський націоналізм не помер, але він надто часто саморозпадався на все менші й менші одиниці. Тут пов’язаність також приходить останньою в арабське середовище. Минуле не було кращим, але воно було здоровішим за рахунок внутрішніх зв’язків, так би мовити: народи справді були взаємопов’язані, а не пильнували один на одного з-поза укріплених кордонів. У багатьох освітніх закладах можна було зустріти арабів з усіх усюд, мусульман і християн, а ще вірменів, євреїв, греків, італійців, індійців, іранців — усі перемішані, всі під тим чи тим колоніальним режимом, але всі вони взаємодіють, наче так і мало бути від природи. Сьогодні державні націоналізми розколюються на кланові чи сектантські націоналізми. Ліван та Ізраїль — взірцеві приклади того, що відбулося: прагнення суворої кантонизації в тій чи тій формі наявне майже скрізь як групове почуття, якщо не як практика, його підтримує держава з її бюрократіями і таємними поліціями. Правлять клани, родини, кліки, замкнуті кола літніх олігархів, майже міфологічно імунних, як осінній патріарх Ґарсія Маркеса 220, супроти нової пролитої крові чи змін.


220 Алюзія на головного героя роману Ґабріеля Ґарсія Маркеса «Осінь патріарха» — літнього, відірваного від політичної реальності, безіменного латиноамериканського диктатора, про існування якого ще за його правління в народі лишилася тільки чутка. Укр. переклад див.: Гарсія Маркес Габріель. Осінь патріарха / Пер. з ісп. С. Борщевський та С. Жолоб // Всесвіт. — 1978. — №1-3.


Намагання гомогенізувати й ізолювати народи в ім’я націоналізму (не визволення) призвело до колосальних жертв і провалів. У більшій частині арабського світу громадянське {418} суспільство (університети, медіа й культура в широкому сенсі) було поглинуте політичним суспільством, основна форма якого — держава. Одним із найбільших досягнень ранніх післявоєнних арабських націоналістичних урядів була масова грамотність: у Єгипті результати виявилися особливо цілющими, важко навіть уявити наскільки. Однак суміш прискореної грамотності та пишномовної ідеології точно підтвердила Фанонові побоювання. У мене складається враження, що на збереження згуртованості, заохочування ідеї, що бути сирійцем, іракцем, єгиптянином чи саудівцем — це самодостатня мета, витрачається більше зусиль, ніж на вміння критично, навіть зухвало мислити про саму національну програму. Ідентичність, завжди ідентичність, ідентичність передусім і понад знання про інших.
При цьому викривленому стані справ мілітаризм здобув надто багато привілеїв у моральній економіці арабського світу. Більшість виправдань цього світу стосується почуття несправедливого поводження з ним, для якого Палестина була не лише метафорою, а й реальністю. Та хіба єдиною можливою відповіддю була військова сила, величезні армії, зухвалі гасла, криваві обіцянки і поряд з усім цим незліченні конкретні випадки мілітаризму від катастрофічно програних воєн на верхівці та, йдучи донизу, з фізичними покараннями й загрозливими жестами на дні суспільства? Я не знаю жодного араба, який особисто сумнівався б чи який з готовністю не погоджувався б із тим, що державна монополія на примус майже повністю знищила демократію в арабському світі, породила безмірну ворожість між правителями й підданцями, наділивши надмірною цінністю конформізм, опортунізм, підлабузництво і пристосовництво, а не нові ризиковані ідеї, критику чи розмаїття поглядів.
Взяте в достатній кількості це продукує екстермінізм, уявлення, що якщо ти не втрапляєш на свій шлях або щось тебе дратує, то простіше його знищити. Таке уявлення, очевидно, стояло за іракською аґресією проти Кувейту. Що то була за анахронічна й задурманена ідея Бісмаркової «інтеґрації», заради якої варто було зліквідувати цілу державу і розтрощити її суспільство «арабською єдністю» як ціллю? Найсумніше те, що чимало людей, багато з яких самі стали жертвами тієї самої брутальної логіки, підтримали цей учинок й анітрохи не симпатизували Кувейтові. Навіть якщо врахувати, що кувейтців недолюблювали {419} (чи обов’язково, щоб тебе любили, аби не заслуговувати на винищення?), і навіть якщо Ірак претендував на роль захисника Палестини в протистоянні з Ізраїлем та Сполученими Штатами, очевидно, думка про те, що націю варто стерти з лиця землі, злочинна, не гожа для великої цивілізації. Подібний екстермінізм указує на прикрий стан політичної культури в арабському світі у наш час.
Нафта, хоч би скільки розвитку й процвітання вона приносила (а саме так і було), там, де вона пов’язувалася з насиллям, ідеологічною обробкою, політичною оборонністю й культурною залежністю від Сполучених Штатів, породила більше розколин і соціальних проблем, аніж розв’язала. Для всіх, хто думає про арабський світ як справді внутрішньо єдиний, загальна атмосфера посередності й корупції, що зависла над цим безмежно багатим, щедро наділеним культурою й історією та рясно обдарованим талантами реґіоном, — це незбагненна загадка і, звичайно, розчарування.
Демократію у справжньому сенсі слова й досі ніде не можна знайти на «націоналістичному» Близькому Сході: тут скрізь або привілейовані олігархії, або привілейовані етнічні групи. Великі маси людей розчавлені диктаторськими режимами чи непохитними, нечутливими, непопулярними урядами. Але думка про те, що Сполучені Штати цнотливо невинні в цьому жахливому стані справ, неприйнятна, як і твердження, ніби війна в Затоці не була війною між Джорджем Бушем та Саддамом Хусейном (а вона, певна річ, такою й була) і що Сполучені Штати діяли винятково й головно в інтересах ООН. За своєю суттю це була персоналізована боротьба: з одного боку — диктатор із «третього світу», того типу, з яким Сполучені Штати довго мали справу (Гайле Селассіе, Сомоса, Лі Син Ман, шах Ірану, Піночет, Маркос, Нор’єґа та ін.), чиє правління вони підтримували і чиїми послугами довго користувалися, з іншого боку — президент країни, яка одягнула мантію імперії, успадковану від Британії та Франції, і поставила собі за мету залишатися на Близькому Сході заради його нафти, а також із міркувань геостратегічної й політичної вигоди.
Протягом двох поколінь Сполучені Штати перебували на Близькому Сході, здебільшого на боці тиранії і несправедливості. Офіційно Сполучені Штати не підтримали жодної боротьби за демократію чи права жінок, секуляризм чи права меншин. {420} Замість цього президентські адміністрації одна за одною протеґували слухняних і непопулярних клієнтів та відверталися від зусиль дрібних народів визволитися з-під військової окупації, хоча одночасно спонсорували їхніх ворогів. Сполучені Штати заохотили необмежений мілітаризм та (разом із Францією, Британією, Китаєм, Німеччиною й іншими) втягнулися у масштабну торгівлю зброєю в усьому реґіоні, продаючи її переважно тим урядам, які наближалися до дедалі екстремальніших позицій у результаті одержимості Сполучених Штатів та перебільшення влади Саддама Хусейна. Сприймати післявоєнний арабський світ під владою правителів Єгипту, Саудівської Аравії й Сирії, що всі вони працюють у новому Pax Americana як частині «нового світового порядку», не гідне довір’я ні інтелектуально, ні морально.
Ще не розвинувся в американському публічному просторі дискурс, що не просто ототожнювався б із владою, попри небезпеку тієї влади у світі, який так змалів і став таким разюче взаємозв’язаним. Сполучені Штати, маючи 6% населення світу, не можуть силоміць присвоїти собі право, наприклад, споживати 30% світової енерґії. І це ще не все. Протягом десятиріч в Америці велися культурні війни проти арабів та ісламу: жахливі расистські карикатури на арабів і мусульман натякають, що всі вони терористи або шейхи і що їхній реґіон — велика засушлива глухомань, придатна тільки для прибутку чи війни. Сама думка, що тут може бути історія, культура, суспільство чи тим більше багато суспільств, не втримувалася на сцені довше, ніж на мить-дві, навіть коли хор голосів оспівував чесноти «мультикультуралізму». Потік тривіальних книжок швидкого приготування, написаних журналістами, заполонив ринок і поширився за рахунок купки дегуманізуючих стереотипів, які всі зображують арабів, по суті, як той чи той варіант Саддама. Як із безталанними курдськими та шиїтськими повстанцями, котрих Сполучені Штати спочатку підтримали піднятися проти Саддама, а тоді покинули на його безжалісну помсту, їх ледве пам’ятають, а тим більше згадують.
Після раптового зникнення посла Ейприл Ґлеспі 221, яка мала тривалий досвід на Близькому Сході,


221 Ґлеспі усунули від виконання дипломатичної місії на Близькому Сході у зв’язку зі скандалом навколо протоколу її розмови з Саддамом Хусейном, під час якої вона нібито санкціонувала іракську інвазію до Кувейту. {421}


американська адміністрація ледь мала хоч якогось високопосадовця-професіонала зі скільки-небудь реальними знаннями чи досвідом про Близький Схід, його мови та його народи. Після систематичних атак на його цивільну інфраструктуру Ірак дотепер зруйнований — голодом, хворобами і відчаєм. Це не через його аґресію проти Кувейту, а тому, що Сполучені Штати прагнуть фізичної присутності в Затоці і шукають виправдання для свого перебування там, хочуть мати важелі прямого впливу на нафту, щоб тиснути на Європу і Японію, хочуть установлювати світовий порядок денний, тому що Ірак усе ще сприймається як загроза Ізраїлю.
Лояльність і патріотизм повинні відштовхуватися від критичного розуміння того, якими є факти і чим американці — як жителі цієї зібганої і виснаженої планети — завдячують своїм сусідам та решті людства. Не можна допускати, щоб запанували некритична солідарність із політикою миті, особливо коли вона так неймовірно дорога.
«Буря в пустелі» була в кінцевому рахунку імперською війною проти іракського народу, спробою зламати і вбити іракців як частиною спроби зламати і вбити Саддама Хусейна. Однак цей анахронічний і винятково кривавий аспект американській телеаудиторії майже не подавався, щоби підтримати образ війни як безболісної відеогри та образ американців як добропорядних бездоганних воїнів. Не зайвим буде знати навіть американцям, які зазвичай не цікавляться історією, що останнього разу Багдад руйнували 1258 року монголи, хоча британці демонструють свіжіші приклади насильницької поведінки проти арабів.
Відсутність хоч якогось дієвого внутрішнього стримувача проти цих виїмкових прикладів майже неймовірного колективного насилля, розв’язаного Сполученими Штатами проти віддаленого небілого ворога, арґументовано пояснює Кірнан. У своїй розвідці він пише про те, чому американські інтелектуали, за винятком індивідів і груп, які не мали «достатньої кількості членів, щоб [їхні критичні атаки] набували практичної ваги», були такими некритичними до поведінки своєї країни протягом 1970-х років. Кірнан визнає, що «давнішня гордість країни за себе як нову цивілізацію» була реальною, але те, що вона «ризиковано віддала себе для викривлень демагогам», теж було реальністю. Існувала небезпека, що це відчуття гордості за себе надто уподібниться Бісмарковій Kultur, {422} «у якому „культура“ викристалізується в технологічне „ноу-хау“». Крім того, «як і колишнє британське відчуття вищості, аналогічне відчуття американців підкріплювалося високим ступенем відособлення та іґноруванням решти світу». Нарешті:

Ця віддаленість у нові часи допомогла надати американській інтеліґенції аналогічної віддаленості від життя чи історичної реальності. Нелегко було дисидентам зламати перешкоду. В міжвоєнній літературі протесту була певна поверховість, неспроможність піднятися кудись вище понад рівень журналізму. ...Їй бракувало глибини уяви чи резонансу, на який можна натрапити лише в чутливому середовищі. ...Починаючи з останньої світової війни, інтелектуалів усе більше втягували до публічної діяльності, першорушієм якої був військово-промисловий комплекс. Вони брали участь у стратегічному плануванні та розробці наукового воєнного мистецтва й методів антиповстанської діяльності, улесливо запрошувалися до Білого дому, обдаровували президентів похвалами за гонорари. Впродовж усієї холодної війни науковці, залучені до латиноамериканських студій, підписувалися під ідеологією „доброго сусідства“, гармонії інтересів між Сполученими Штатами й рештою світу. Хомський мав усі підстави говорити про „першочергову термінову“ потребу нейтралізувати „ефекти індоктринованого покоління і довгої історії самолестощів“; він звертався до інтелектуалів, щоб ті відкрили очі на „традицію наївності й самоправедності, яка спотворює нашу інтелектуальну історію“ [27].

Це повною мірою стосується війни в Затоці 1991 року. Американці спостерігали за війною по телебаченню з майже безсумнівною впевненістю, що вони бачать реальність, тоді як те, що вони бачили, було найбільш екранізованою, але найменш висвітленою війною в історії. Зображення й відбитки контролював уряд, а провідні американські медіа копіювали один одного і, своєю чергою, копіювалися або транслювалися (як CNN) по всьому світу. Ледве-ледве якусь помітну увагу приділили завданій ворогові шкоді в той час, як деякі інтелектуали мовчали й почувалися безпомічними або ж робили свій внесок до «публічної» дискусії в термінах, некритично прилаштованих до імперського бажання іти на війну.
Професіоналізація інтелектуального життя стала такою всеохопною, що відчуття покликання, як його описав Жульєн Бенда {423} для інтелектуала, майже зникло. Політично орієнтовані інтелектуали засвоїли норми держави, яка, недвозначно закликаючи їх до столиці, стає, по суті, їхнім патроном. Критичне розуміння нерідко зручно викидають за борт як зайвий баласт. А інтелектуалів, до компетенції яких належать цінності і принципи, — спеціалістів у галузі літератури, філософії, історії, — американський університет із його щедрістю, утопічною заповідністю та дивовижною різноманітністю давно зробив беззубими. У їхньому стилі запанували жарґони майже неймовірної реварваризації. Культи на зразок постмодернізму, дискурс-аналізу, нового історицизму, деконструкції, неопрагматизму переносять їх до країни мрій; дивовижне відчуття невагомості стосовно сили тяжіння історії та індивідуальної відповідальності марнує на дрібниці увагу до публічних справ і публічного дискурсу. Результат — своєрідне борсання, за яким дуже прикро спостерігати саме тоді, коли суспільство назагал дрейфує без жодного напрямку й послідовності. Расизм, бідність, екологічне спустошення, хвороби і плачевно поширене невігластво — все це покинуто на медіа та випадкових політичних кандидатів під час виборчої кампанії.






2. Кидаючи виклик ортодоксальності й авторитету

Ми не вишукували надто промовистих нагадувань «перебудови ідеології» Хомського, серед елементів якої — уявлення про західний юдео-християнський тріумфалізм, притаманну незахідному світові відсталість, небезпеку різноманітних чужоземних учень, ширення «антидемократичної» конспірації, вшанування й оживлення канонічних творів, авторів та ідей. Ні, справа в тому, що на інші культури все частіше дивляться крізь призму патології та/або терапії. Книжки, які виходять у Лондоні, Парижі і Нью-Йорку під назвами «Становище Африки», «Арабські злигодні», «Республіка страху» або «Латиноамериканський синдром», хай би як точними і серйозними були вони яко зразки науки, рефлексії й аналізу, уміщуються в те, що Кеннет Берк назвав «рамками прийняття», умови якого досить своєрідні.
З одного боку, ніхто з панівного публічного простору не звертав достатньо уваги на Ірак як суспільство, культуру й історію {424} до серпня 1991 року, а після того потік книжок і телепередач із порадами «швидкого ремонту» марно було намагатися стримати. Характерно, що «Республіка страху» пройшла 1989 року непоміченою. Її автор пізніше прославився не тому, що його праця стала внеском до науки — на це він навіть не претендував, а завдяки нав’язливому й однобарвному зображенню в ній Іраку. Це повністю відповідало потребі в дегуманізованому, аісторичному і демонологічному представленні країни як втілення арабського Гітлера. Отже, бути не з Заходу (ці оречевлені ярлики симптоматичні вже самі собою) в онтологічному сенсі означає бути невдахою майже в усіх аспектах, апріорно, бути в найгіршому випадку маніяком, а в найкращому — наслідувачем, ледачим споживачем, який, як влучно сказав Найпол, може користуватися телефоном, але ніколи не зможе винайти його.
З іншого боку, демістифікація усіх культурних конструктів як «ми», так і «вони» — це новий факт, перед яким нас поставили науковці, критики й митці. Сьогодні ми не можемо говорити про історію, не виділяючи спеціального місця в наших твердженнях про неї тезі Гайдена Вайта з його «Метаісторії» про те, що будь-яке історіописання є писанням. Воно охоплює переносну мову і предметно-зображувальні тропи, хоч би де вони містилися: в кодах метонімії, метафори, алегорії чи іронії. У працях Лукача, Фредріка Джеймсона, Фуко, Дерріди, Сартра, Адорно і Беньяміна, якщо згадувати тільки деякі з очевидних імен, маємо яскраве зображення процесів реґулювання й застосування сили, за рахунок яких культурна гегемонія відтворює себе, утискаючи навіть поезію та духовність під адміністрування і в товарну форму.
Втім, прірва між цими впливовими метрополійними теоретиками і нинішнім або минулим імперським досвідом здебільшого справді величезна. Внески імперії до мистецтва спостереження, опису, формування дисциплін і теоретичного дискурсу іґнорувалися. З перебірливою розважливістю, можливо, гидливістю, ці нові теоретичні відкриття звично не помічали збігу між своїми висновками і визвольною енерґією, яку вивільняла в «третьому світі» культура опору. Дуже рідко ми натрапляємо на прямі перенесення з однієї царини до іншої, як, наприклад, в поодинокому випадку Арнольда Крупата. Він спрямував ресурси постструктуралістичної теорії на ту гірку панораму, породжену геноцидом і культурною амнезією, яку ми {425} починаємо пізнавати як «корінну американську літературу», щоби витлумачити конфігурації влади й автентичного досвіду, закладені в її текстах [28].
Ми можемо і навіть повинні подумати, чому існувала практика самозамкнення з боку визвольного теоретичного капіталу, який вироблявся на Заході, і чому одночасно у колишньому колоніальному світі перспективи культури з міцними визвольними компонентами мало коли видавалися настільки невиразними.
Дозвольте навести приклад. Запрошений 1985 року відвідати протягом тижня національний університет в одній із країн Перської затоки я дізнався, що моє завдання — оцінити програми викладання англійської мови і, напевно, запропонувати свої рекомендації для їхнього вдосконалення. Мене приголомшило, що в самих лише цифрах англійська приваблювала найбільшу кількість молоді серед усіх факультетів університету, однак засмучувало, що навчальна програма була майже порівну поділена між тим, що називалося лінґвістикою (тобто граматична й фонетична структура), і літературою. Літературні курси були, на мою думку, жорстко ортодоксальними. Цього зразка дотримувалися навіть у старіших і поважніших арабських університетах, як-от у Каїрському та університеті Айн Шамс. Молоді араби слухняно читають Мільтона, Шекспіра, Вордсворта, Остін і Діккенса, як свого часу, мабуть, вивчали санскрит і середньовічну геральдику; жодного наголосу на стосунках між англійською та колоніальними процесами, які принесли цю мову і її літературу в арабський світ. Я не відчув помітного зацікавлення, за винятком приватних розмов із кількома викладачами, новими англомовними літературами Карибів, Африки або Азії. Це було анахронічне й чудернацьке злиття зубріння, некритичного викладання і, якщо висловлюватися м’яко, непродуманих результатів.
До того ж я взнав факти, що зацікавили мене як секулярного інтелектуала й критика. Причину великої кількості студентів, які вивчають англійську, щиро пояснив один трохи роздратований викладач: багато студентів планували отримати роботу в авіакомпаніях або банках, де англійська стала загальносвітовою lingua franca. Ця гранично спрощена до рівня технічної мови англійська була позбавлена експресивних і естетичних характеристик, очищена від будь-якого критичного й самосвідомого виміру. Ви вивчаєте англійську, щоб користуватися {426} комп’ютером, реаґувати на накази, передавати повідомлення телексом, перевіряти документи пасажирів тощо. Ось і все. Ще я з тривогою виявив, що англійська в такому вигляді існує у, здавалося б, киплячому котлі ісламського відродження. Куди тільки я звертав свій погляд, скрізь натрапляв на ісламські гасла про вибори до університетського сенату, розклеєні на кожній стіні (згодом я дізнався, що різні ісламські кандидати отримали переконливу, якщо не приголомшливу, більшість голосів). 1989 року в Єгипті на факультеті англійської мови й літератури Каїрського університету після годинної лекції про націоналізм, незалежність та визволення як альтернативні щодо імперіалізму культурні практики, прозвучало питання про «теократичну альтернативу». Мені помилково здалося, що питання стосується «сократичної альтернативи» 222, але мене швидко поправили. Питання поставила вишукана в розмові молода жінка, обличчя якої ховалося за вуалем, я недогледів її інтересів, перейнявшись антиклерикальним і секулярним запалом. (Я, навпаки, зухвало продовжив свої нападки!)


222 Англійські слова theocratic і Socratic звучать дуже схоже.


Так ужиток однієї й тієї самої англійської мови людьми, які прагнуть до літературних звершень вищого порядку й уможливлюють критичне використання мови для деколонізації думки, як сказав Нґуґі ва Тіонґо, співіснує з дуже відмінними новими спільнотами, що мають нову й не таку привабливу конфігурацію. У місцях, де англійська була колись мовою правителя й адміністратора, її сфера скоротилася до рівня чи то технічної мови з цілковито інструментальними характеристиками й особливостями, чи то чужоземної мови з різноманітними прихованими зв’язками з ширшим англомовним світом, але вона конкурує з дивовижно грізною новонароджуваною реальністю організованого релігійного завзяття. Позаяк мовою ісламу є арабська — мова з істотною літературною спільнотою і священною силою — англійська спустилася в глибини спрощення, нецікавості й виснаження.
Щоб скласти уявлення про це нове підпорядкування в епоху, коли в інших контекстах англійська здобула визначне становище і багато нових цікавих спільнот літературної, критичної та філософської практик, варто лише стисло пригадати мовчазну {427} згоду ісламського світу з заборонами, відлученнями й погрозами, які ісламські клерикальні й світські авторитети адресували Салману Рушді за його роман «Сатанинські вірші». Я не кажу, що весь ісламський світ принишк, але його офіційні речники сліпо відрікалися або ж несамовито відмовлялися виступити на захист книжки, яку переважна більшість людей ніколи не читала (фетва Хомейні, звичайно ж, пішла набагато далі простого відречення, але така позиція Ірану була порівняно рідкісною). Найбільшим гріхом книжки було те, що вона англійською мовою розповідала про іслам, як уважалося, здебільшого західній аудиторії. Та не менш важливі ще два чинники, які вплинули на реакцію англомовного світу на події довкола «Сатанинських віршів». Один із них — шерег практично одностайних обережних і несміливих засуджень ісламу, готових до походу, який більшості метрополійних письменників та інтелектуалів здавався безпечним і політично коректним. Що ж до письменників, яких мордували, ув’язнювали і забороняли в країнах, які були американськими союзниками (Марокко, Пакистан, Ізраїль) або антиамериканськими так званими «терористичними» державами (Лівія, Іран, Сирія), то про них говорили дуже мало. Другий чинник — те, що після ритуальних фраз на підтримку Рушді й звинувачень на адресу ісламу інтересу до ісламського світу загалом та умов письменницької праці в ньому як і не було. Трохи більше ентузіазму й енерґії міг збудити діалог із тими шанованими літературними й інтелектуальними постатями ісламського світу (Махфуз, Дервіш, Муніф поміж інших), які коли-не-коли захищали Рушді (або нагадалися на нього) в куди тяжчих умовах, ніж у Ґринвіч Віллідж або Гемпстеді.
У нових спільнотах та державах, котрі сьогодні пліч-о-пліч і частково співіснують у рамках світової англомовної групи, у якій домінують Сполучені Штати і до якої входять розмаїті голоси, різноманітні мови й гібридні форми, що надає англомовному письменництву його осібної й досі проблематичної ідентичності, виникають надзвичайно впливові деформації. З’ява протягом останніх десятиріч разюче різкого конструкта, який називають «ісламом», — одна з таких деформацій; серед інших «комунізм», «Японія» та «Захід», кожна з яких наділена своїми полемічними стилями, дискурсивними арсеналами й тривожним надлишком можливостей для поширення. Картографуючи {428} величезні обшири, здобуті цими гігантськими карикатурними есенціалізаціями, ми можемо повніше осягнути й витлумачити скромні здобутки менших літературних груп, яких поєднує не бездушна полеміка, а потяг, симпатія і співчуття.
Мало хто в час радісного зеніту деколонізації та ранніх третьосвітніх націоналізмів додивлявся або звертав прискіпливу увагу на те, як дбайливо виплекане в антиколоніальних лавах тубільництво дедалі більше виростало до величезних розмірів. Усі ці націоналістичні заклики до чистого або автентичного ісламу, до афроцентризму, неґритюду або арабізму зустрічали могутній відгук без достатнього усвідомлення, що всі ці етнічності й духовні сутності надто дорого обійдуться для їхніх успішних прибічників. Фанон був одним із небагатьох, хто говорив про небезпеки для великих соціополітичних рухів на зразок деколонізації, які несе в собі непідготовлена національна свідомість. Багато що з того можна сказати і про небезпеки непідготовленої релігійної свідомості. Отже, поява різноманітних мулл, полковників та однопартійних режимів, які виправдовувалися загрозами для національної безпеки і потребою боронити підручний революційний стан як свою платформу, підкинула ще один жмуток проблем до й без того обтяжливої спадщини імперіалізму.
Небагато знайдеться держав або режимів, які утрималися б від активної інтелектуальної й історичної участі в новій постколоніальній міжнародній конфігурації. Нині гаслами виступають національна безпека й окремішня ідентичність. Поруч із наділеними авторитетом особами — правителем, національними героями й мучениками, визнаними релігійними авторитетами новопосталі політики-тріумфатори, здається, передусім відчувають потребу в кордонах і паспортах. Те, що колись було омріяним визволенням народів — «винайденням нових душ» Еме Сезера — та сміливим метафоричним картографуванням духовної території, узурпованої колоніальними панами, швидко виродилося і було припасоване до світової системи перешкод, мап, кордонів, внутрішніх військ, митного та обмінного контролю. Цей гіркий стан справ вишукано й дуже сумно описав Безіл Девідсон у потоці вшанувальних роздумів про спадщину Амількара Кабрала. Розмірковуючи над питаннями, яким так і не судилося прозвучати, про те, що станеться після визволення, Девідсон підсумовує: дедалі глибша криза принесла з собою {429} неоімперіалізм і міцно закріпила владу за дрібнобуржуазними правителями. Однак, провадить він, цей різновид

реформістського націоналізму продовжує копати собі могилу. Чим глибше могила, тим усе менше людей при владі здатні вистромити голови над її краями. Під звуки реквієму, який виконує урочистий хор юрби чужоземних експертів або потенційний рядовий склад якоїсь професії, часто з дуже зручною (і задовільною) платнею, відбувається похоронна церемонія. Кордони скрізь, кордони — це священне. Що ж іще, зрештою, якщо не вони, зможе ґарантувати привілеї та владу правлячим елітам? [29]

Останній роман Чінуа Ачебе «Мурашники савани» змушує замислитися над цим безпросвітним і гнітючим краєвидом.
Далі Девідсон трохи розвіює морок свого опису, вказуючи на те, що він називає народним «самостійним розбиванням панцира, отриманого від колоніального періоду».

Те, що прості люди думають з цього приводу, проявляється в їхній безупинній міґрації через ці лінії на малі, а ще в їхніх контрабандних звичках. Тож коли „буржуазна Африка“ зміцнює кордони, посилює прикордонний контроль та кидає блискавки в контрабанди людей і товарів, „народна“ Африка живе геть інакше [30].

Культурний корелят цього зухвалого, хоча нерідко дорогого в ціні поєднання контрабанди й еміґрації, звичайно, добре нам відомий. Його втілюють нові групи письменників, яких нещодавно Тім Бреннан у проникливому аналізі назвав космополітичними [31]. А перетин кордонів та характерні злигодні й радощі міґрації стали основною темою в мистецтві постколоніальної доби.
Дехто може стверджувати, що ці письменники й теми складають нову культурну конфігурацію, і захоплено вказувати при цьому на реґіональні естетичні досягнення по всьому світу. Я ж переконаний, що нам слід вивчати цю конфігурацію з менш привабливого, але, на мою думку, більш реалістичного й політичного погляду. Ми можемо справедливо захоплюватися матеріалом і виконанням творів, скажімо, Рушді як частини значущого явища в рамках англомовної літератури, але треба водночас пам’ятати, що вони захаращені політикою, що естетично цінні твори можуть бути частиною загрозливої, насильницької або глибоко антилітературної й антиінтелектуальної формації. {430} До появи 1988 року «Сатанинських віршів» Рушді вже був проблематичною постаттю для англійців через його есе та попередні романи. Для багатьох індійців і пакистанців в Англії та Південній Азії він був не просто славетним письменником, яким вони гордилися, а й захисником прав імміґрантів та безжальним критиком ностальґійних імперіалістів. Після фетви його статус різко змінився і для багатьох колишніх шанувальників він став проклятим. Історія Рушді, котрий спровокував ісламський фундаменталізм, хоча до того був мало не чільним речником індійського ісламу, свідчить про тісне сполучення мистецтва й політики, яке може ставати вибухонебезпечним.
«Не існує документа цивілізації, який не був би одночасно документом варварства», — казав Вальтер Беньямін. Саме в цих тіньових зв’язках слід шукати сьогоднішні політичні й культурні вузлові кризи, які нас цікавлять. Вони впливають на нашу індивідуальну й колективну критичну творчість не менше, ніж герменевтична й утопічна інтерпретаційна праця, яка приємніша для нас, коли ми читаємо, обговорюємо й роздумуємо про цінні літературні тексти.
Дозвольте мені дещо конкретизувати. Кордони перетинають і намагаються акультуруватися в нових середовищах не лише стомлені, виснажені й виселені біженці, — те саме робить гігантська система мас-медіа, всюдисуща, яка може добутися куди завгодно і осідає майже повсюди. Я вже казав, що Герберт Шиллер і Арман Маттелар допомогли нам усвідомити панування жменьки мультинаціональних корпорацій, які займаються виробництвом і розповсюдженням журналістських репрезентацій. Останнє дослідження Шиллера «Корпорація „Культура“» розповідає, як так сталося, що не тільки новинне мовлення, а всі підрозділи культури захопило й умістило дедалі розмашистіше, але вузьке коло приватних корпорацій [32].
Це тягне за собою низку наслідків. По-перше, міжнародна медіа-система здійснила в реальності те, що ідеалістичні або ідеологічно інспіровані уявлення про колективності — уявлені спільноти — намірялися зробити. Коли, наприклад, ми говоримо чи досліджуємо щось, що називаємо літературою [Британської] Співдружності або світовою англомовною літературою, насправді ми робимо ці зусилля на уявному рівні. Скажімо, в обговореннях магічного реалізму в карибському й африканському {431} романі можуть зринати посилання або в кращому разі окреслення контурів «постмодерного» чи національного поля, яке ці твори об’єднує. Хоча ми знаємо, що самі твори, їхні автори й читачі специфічні для локальних обставин і сформульовані в них, а ці обставини корисно розрізняти, аналізуючи неоднакові умови сприйняття в Лондоні або Нью-Йорку, з одного боку, і на периферії — з іншого. Порівняно з функціонуванням чотирьох провідних західних новинних агентств, способом, у який міжнародні англомовні тележурналісти відбирають, збирають і повертають в ефір візуальні образи з усього світу, або ж способом, у який голівудські телесеріали на зразок «Золотого дна» чи «Я кохаю Люсі» не втрачають своїх позицій навіть під час громадянської війни в Лівані, наші критичні зусилля видаються непомітними й примітивними, адже медіа — це не просто повністю інтеґрована практична мережа, а й ефективний спосіб артикуляції, який пов’язує світ воєдино.
Ця світова система, що формулює й виробляє культуру, економіку та політичну владу разом із їхніми військовими й демографічними коефіцієнтами, має інституціоналізовану тенденцію виробляти «неозорі» транснаціональні образи, які тепер переорієнтовують міжнародний соціальний дискурс і процес. Давайте візьмемо за приклад виникнення «тероризму» й «фундаменталізму» як двох засадничих термінів 1980-х років. У цьому сенсі ви навряд чи зможете в публічному просторі, створеному міжнародним дискурсом, аналізувати політичні конфлікти між сунітами й шиїтами, курдами й іракцями, тамілами й сингальцями або сикхами й індусами — цей список довгий — і при цьому, кінець кінцем, не вдатися до категорій та образів «тероризму» й «фундаменталізму», які цілковито походять від інтересів та інтелектуальних фабрик метрополійних центрів на зразок Вашинґтона й Лондона. Це страхітливі образи, яким бракує упізнаваного змісту й означення, однак вони наділяють моральною владою і схваленням будь-кого, хто ними користується, станом моральної оборони й криміналізацією — будь-кого, кого вони позначають. Ці дві гігантські редукції мобілізовували армії і призводили до розсіювання спільнот. Ні офіційна реакція Ірану на роман Рушді, ні неофіційне схвалення роману ісламськими спільнотами на Заході, ні публічні чи приватні вираження гніву на Заході проти фетви не можна збагнути, на мою {432} думку, якщо не враховувати всезагальну логіку та хвилинні вираження й реакції, пущені в рух пригнітливою системою, яку я намагався описати.
Отож виходить так, що у досить відкритому середовищі читацьких спільнот, зацікавлених, наприклад, у новонароджуваній постколоніальній англомовній або франкомовній літературі, засадничими конфігураціями керують і їх контролюють не процеси герменевтичного розслідування, співчутлива й літературна інтуїція або ж компетентне прочитання, а набагато грубіші й інструментальніші процеси, мета яких — мобілізувати згоду, викорінити незгоду і сприяти майже буквально сліпому патріотизмові. Такими засобами забезпечується керованість величезних мас людей, мас, чиї руйнівні прагнення демократії та вираження тримаються під контролем (або присипляються) у масових суспільствах, звісно, у західних так само.
Жахи й страхи, навіяні неозорими образами «тероризму» й «фундаменталізму» (назвемо їх персонажами інтернаціональної або транснаціональної системи образів, сповненої чужоземних дияволів), прискорюють підпорядкування індивіда чинним панівним нормам. Це справедливо і щодо нових постколоніальних суспільств, і щодо Заходу загалом та Сполучених Штатів зокрема. Щоб успішно протистояти ненормальності й екстремізму, закоріненим у тероризмі й фундаменталізмі, — і в моєму прикладі зовсім мала частка пародії, — треба також заохочувати поміркованість, раціональність і центральність виконавчої влади у невиразно позначеному «західному» (в інших випадках — локальному й патріотично прийнятому) етосі. Іронія в тому, що замість наділяти західний етос довір’ям і безпечною «нормальністю», які для нас невіддільні від привілеїв і порядності, ця динаміка сповнює «нас» праведним обуренням і настороженістю, після якої на «інших» починають, врешті-решт, дивитися як на ворогів, схиблених на руйнуванні нашої цивілізації та трибу життя.
Це тільки нарис того, як зразки примусової ортодоксальності і самозвеличування далі підсилюють панування бездумної згоди і незаперечної доктрини. В міру свого повільного вдосконалення і повторення вони, на жаль, з аналогічною неминучістю наражаються на відсіч з боку позначених ворогів. Так мусульмани, африканці, індійці або японці своїми власними {433} ідіомами і зі своїх власних загрожених місцевостей нападають на Захід, американізацію або імперіалізм, не надто переймаючись деталями, критичною диференціацією, розрізненням та відмінностями, як і Захід щодо них. Те саме стосується американців, для яких патріотизм поступається значенням тільки перед набожністю. Це, зрештою, безглузда динаміка. Хай які цілі стоять за «пограничними війнами», вони призводять до зубожіння. Людина повинна приєднатися до однієї зі споконвічних або усталених груп, прийняти нижчий статус як підлеглий Інший або ж битися до смерті.
У цих пограничних війнах виражаються есенціалізації: африканізація африканця, орієнталізація жителів Сходу, вестернізація жителів Заходу, американізація американців на невизначений час і без альтернатив (адже африканська, орієнтальна, західна сутності можуть бути тільки сутностями) — зразок, який зберігся з доби класичного імперіалізму та його систем. Що ж протистоїть йому? На один явний приклад указав Іммануїл Валлерстайн, назвавши його антисистемними рухами, які зринули як наслідки історичного капіталізму [33]. Останнім часом було досить випадків таких запізнілих рухів, щоби підбадьорити навіть непохитного песиміста: демократичні рухи з усіх кінців соціалістичного спектру, палестинська інтифада, різноманітні соціальні, екологічні й культурні рухи, розсіяні по Північній та Південній Америках, жіночий рух. Утім, для цих рухів нелегко цікавитися світом поза їхніми кордонами або ж мати змогу й свободу узагальнювати щодо цього світу. Якщо ви належите до філіппінського, палестинського або бразильського опозиційного руху, вам доведеться мати справу з тактичними й логістичними потребами щоденної боротьби. Та я все ж таки гадаю, що зусилля цього типу розвивають якщо не загальну теорію, то загальну дискурсивну готовність або ж, територіальною мовою, засадничу мапу світу. Імовірно, можна говорити про цю невловиму опозиційну атмосферу та її новостворені стратегії як міжнародну контрартикуляцію.
Який новий або новіший різновид інтелектуальної та культурної політики передбачає цей інтернаціоналізм? [34] Які важливі перетворення й видозміни мають статися з нашими традиційно й європоцентрично означеними уявленнями про автора, інтелектуала і критика? Англійська й французька — світові {434} мови, а логіка кордонів і войовничих сутностей тотальна. Відтак нам треба починати з визнання того, що мапа світу не має божественно або догматично ухвалених просторів, сутностей і привілеїв. Та попри це, ми можемо говорити про секулярний простір, гуманно вибудувані й взаємозалежні історії, які фундаментально пізнавані, хоча й не через великі теорії або системні тоталізації. На сторінках цієї книжки я постійно говорив, що людський досвід досить тонко витканий, щільний і доступний, аби не виникало потреби в позаісторичних або позамирських агентствах для його висвітлення чи пояснення. Я веду мову про спосіб розглядати наш світ як такий, що надається для розслідування й вивідування без магічних ключів, спеціальних жарґонів і знарядь, закулісних практик.
Нам потрібна відмінна й новаторська парадигма для гуманітарного дослідження. Науковці можуть відверто долучатися до політики й поточних інтересів — з відкритими очима, безжальною аналітичною енерґією та порядними соціальними цінностями, які притаманні тим, хто переймається не виживанням феоду своєї дисципліни або гільдії чи маніпулятивної ідентичності на зразок «Індії» або «Америки», а покращенням і ненасильницьким поступом життя в спільноті, яка бореться за існування серед інших спільнот. Не варто применшувати винахідливість розкопок, необхідних у цій діяльності. Не треба шукати унікально самобутні сутності, щоб відродити їх або поставити на п’єдестал бездоганної репутації. Скажімо, індійська історія в «Студіях підлеглості» розглядається як неперервне змагання між класами та їхніми конкурентними епістемологіями. Так само «англійськість» не має пріоритету перед історією для дописувачів тритомного збірника «Патріотизм» за редакцією Рафаеля Семюеля, як і «аттична цивілізація» в Берналовій «Чорній Афіні» слугує не тільки аісторичною моделлю вищої цивілізації.
В основі цих праць лежить думка про те, що ортодоксальні, авторитарно національні й інституційні версії історії мають принципову схильність заморожувати умовні й спірні версії історії в офіційні ідентичності. Офіційна версія британської історії, втілена, скажімо, в дурбарах, влаштованих індійським віце-королем на честь королеви Вікторії 1876 року, вдавала, що британське правління в Індії має міфічну довговічність. {435} Ті церемонії використали традиції індійської служби, шанобливості й підпорядкування, щоб створити образ трансісторичної ідентичності цілого континенту, загнаного у стан догідливості перед образом Британії, чия власна сконструйована ідентичність полягала в тому, що вона завжди правила і повинна правити як на морях, так і в Індії [35]. Якщо ці офіційні версії історії роблять свою справу заради ідентичнісних авторитетів (удаючись до термінології Адорно) — халіфату, держави, правовірного духовенства, істеблішменту, — то розчаклування, дискусії і систематичні скептичні розслідування в новаторських працях, які я цитував, піддають ці комбіновані, гібридні ідентичності зворотній діалектиці, яка розкладає їх на різноманітні конструктивні компоненти. Набагато більше за стабільну ідентичність, яку тримають на плаву в офіційному дискурсі, важить виклична сила інтерпретативного методу, що його матеріалом виступають несумірні, але взаємопереплетені і взаємозалежні, а понад усе — взаємонакладні потоки історичного досвіду.
Величний і сміливий приклад цієї сили можна бачити в інтерпретаціях арабської літературної й культурної традиції, які ініціював нинішній чільний арабський поет Адоніс (псевдонім Алі Ахмеда Саїда) 223. Після публікації трьох томів «Застою і перетворення» між 1974 і 1978 роками він став мало не одиноким воїном у полі, який кинув виклик живучості закостенілої, закутої в традицію арабської спадщини, що угрузла не просто в минулому, а в ригідних і авторитарних перепрочитаннях того минулого. Мета цих перепрочитань, стверджував він, — утримувати арабів він справжньої зустрічі з модерністю (al-hadatha).


223 Укр. переклади Адоніса див.: Саїд (Адоніс), Алі Ахмад. Кохання: [Вірш] / Пер. Володимир Коломієць [за підрядником Юрія Кочубея] // Всесвіт. 1970. — №6.


У книжці про арабську поетику Адоніс пов’язує дослівні негнучкі прочитання великої арабської поезії з Правителем, тоді як образне прочитання виявляє, що в серці класичної традиції — і навіть у Корані — існує підривна й супротивна течія, яка протидіє явній ортодоксії, проголошеній тимчасовими авторитетами. Він демонструє, як верховенство закону в арабському світі відділяє владу від критики, а традицію — від нововведення, тим самим приковуючи історію до вичерпного коду нескінченно {436} повторюваних прецедентів. Цій системі він протиставляє розчинну силу критичної модерності:

Ті, хто перебуває при владі, позначають кожного, хто не мислить відповідно до культури халіфату, „новаторами“ (ahl al-ihdath), вилучаючи їх за допомогою цього обвинувачення в єресі з їхньої ісламської приналежності. Це пояснює, чому терміни ihdath (модерність) та muhdath (модерний, новий), використовувані на позначення поезії, яка порушує стародавні поетичні принципи, первісно прийшли з релігійної лексики. Згодом ми бачимо, як модерне в поезії починає ввижатися панівній еліті політичною й інтелектуальною атакою на культуру їхнього режиму і запереченням ідеалізованих стародавніх стандартів та як, отже, в арабському житті поетичне завжди було перемішане з політичним і релігійним, що має місце і в наші дні [36].

Хоча творчість Адоніса та його колеґ із журналу «Mawaqif» 224 маловідома поза арабським світом, її можна вважати частиною набагато ширшої міжнародної конфігурації, до якої входять письменники групи «Філд Дей» в Ірландії, група «Студій підлеглості» в Індії, більшість письменників-дисидентів у Східній Європі та багато карибських інтелектуалів і митців, доробок яких бере початок від С. Л. Р. Джеймса (Вілсон Гарріс, Джордж Леммінґ, Ерік Вільямс, Дерек Волкотт, Едвард Бретуейт, ранній В. С. Найпол). На думку всіх цих письменників та рухів, кліше й патріотичні ідеалізації офіційної історії можуть бути розкладені разом із їхньою спадщиною інтелектуального поневолення та захисних взаємних обвинувачень. Як сказав в ірландському випадку Шеймас Дін, «міф про ірландськість, уявлення про ірландську нереальність, уявлення, що супроводжували ірландське красномовство, — всі вони були політичними темами, на яких вибуяла література з XIX ст., коли була винайдена ідея національного характеру» [37]. Отож робота, яка чекає на культурного інтелектуала, — не приймати ідентичнісну політику за даність, а продемонструвати, як конструюються репрезентації, з якою метою, ким і з яких компонентів.


224 Позиції (араб.).


Це аж ніяк не легко. Неспокійна настороженість закралася в самообраз Америки, особливо в його представлення свого національного минулого. Кожне суспільство й офіційна традиція {437} захищаються від втручань у свої санкціоновані наративи. З часом ці наративи набувають заледве не теологічного статусу — з героями-засновниками, виплеканими ідеями й цінностями, національними алегоріями, які мають неоцінимий ефект у культурному й політичному житті. Два з цих елементів — Америка як зачинательське суспільство та американське політичне життя як пряме відображення демократичних практик — останнім часом стали об’єктом прискіпливого вивчення, яке викликало невдоволене роздратування. В обох випадках самі інтелектуали докладали інтелектуальних зусиль, щоби прийняти критичні погляди, хоча це було зовсім несерйозно й недовго. Вони радше, як телеведучі, котрі засвоюють норми влади, засвоїли норми офіційної самоідентичності.
Згадаймо виставку «Захід як Америка» 1991 року в Національному музеї американського мистецтва. Ця галерея — частина Смітсоніанського інституту, почасти утримувана федеральним урядом. На виставці завоювання Заходу і його подальше входження до складу Сполучених Штатів було представлене як героїчний меліористичний наратив, який приховував, романтизував або просто усував багатогранну правду про дійсний процес завоювання, про винищення корінних американців і природного середовища. Поруч з американськими картинами XIX ст. із зображеннями індіанця — благородного, гордого, замисленого містилися супровідні тексти, які розповідали про деґрадацію корінного американця в руках білої людини. Такі «деконструкції» викликали гнів у членів Конґресу, навіть якщо вони не бачили самої виставки: вони зійшлися на думці, що її непатріотичний і неамериканський ухил не годиться демонструвати, особливо у федеральній інституції. Професори, телемудреці й журналісти нападалися на те, що їм здалося згубним наклепом на «унікальність» Сполучених Штатів, яка, за словами дописувача газети «Washington Post», полягає в «надіях та оптимізмові заснування країни, перспективах її щедрості, упертих зусиллях її уряду» [38]. Було тільки кілька відхилень від цієї позиції. Зокрема, Роберт Г’юз написав у журналі «Time» (31 травня 1991 p.), що мистецтво втілило «міф про заснування у фарбі й камені».
Той факт, що ця дивна суміш винайдення, історії та самозвеличення проникла в розповідь про національне походження, так само як в усі інші, був скерований напівофіційним {438} консенсусом відкидати все, що не гоже для Америки. Парадоксально, але Сполучені Штати як імміґрантське суспільство, утворене з багатьох культур, має винятково поліційний дискурс, який занепокоєний радше зображенням бездоганності своєї країни і більше згуртований навколо одинокого броньованого провідного наративу про невинний тріумф. Ці зусилля зберігати речі простими й добрими відривають країну від її стосунків з іншими суспільствами й народами, тим самим підкріплюючи її віддаленість і замкненість.
Ще один надзвичайний випадок — суперечка навколо досить некоректного фільму Олівера Стоуна «Дж. Ф. К.», який вийшов на екрани 1991 року. В основі його лежить припущення, що вбивство Кеннеді було змовницьки сплановане американцями, які не схвалювали його бажання припинити війну у В’єтнамі. Навіть беручи до уваги, що фільм непослідовний і безладний, а головним мотивом знімати для Стоуна була його комерційність, усе одно дивно, чому так багато неофіційних агенцій культурного авторитету — газети з доброю репутацією, історики з істеблішменту, політики — вважали своїм обов’язком критикувати фільм? Для неамериканця не складає особливих зусиль визнати для початку, що більшість, а то й усі політичні убивства є результатами змов, бо вже так у світі повелося. Але хори американських мудреців марнують цілі тонни паперу, щоб спростувати, ніби змови бувають у Сполучених Штатах, адже «ми» представляємо новий, кращий і невинніший світ. Водночас маємо щедрі докази офіційних американських змов і замахів на санкціонованих «чужоземних дияволів» (Кастро 225, Каддафі 226, Саддама Хусейна і так далі). Однак зв’язку між цим ніхто не проводить, а застереження залишаються невисловленими.


225 З метою повалити режим Кастро в часи президента Кеннеді готували операцію «Мангуст», яка передбачала різні способи позбутися незручного кубинського лідера: від уторгнення спеціального загону до отруєння.
226 З моменту приходу Каддафі до влади (1969) між Лівією і Сполученими Штатами розгорівся конфлікт за контроль у країні над нафтовидобувною промисловістю, яку Каддафі хотів націоналізувати. Цей конфлікт спровокував ворожість між двома урядами, яку підживлювали також звинувачення у тероризмі й протистояння в палестинсько-ізраїльському конфлікті. Адміністрація Рональда Рейґана готувала плани усунення Каддафі від влади, а 1985 року виробила план операції «Квітка». {439}


З усього цього випливає ціла вервечка висновків. Якщо головна, найофіційніша, дійова і примусова ідентичність — це ідентичність держави з її кордонами, звичаями, правлячими партіями й авторитетами, офіційними наративами та образами і якщо інтелектуали вважають, що ця ідентичність вимагає постійної критики й аналізу, то виходить, що й інші, так само сконструйовані ідентичності потребують аналогічного розслідування й вивідування. Освіта тих із нас, хто цікавився літературою й культурними студіями, була здебільшого організована під різноманітними рубриками: «творчий письменник», «самодостатній і автономний художній твір», «національна література», «окремі жанри», — які перетворилися мало не на фетиші. Сьогодні було б ідіотизмом стверджувати, що не існує окремих письменників і творів, що французька, японська і британська літератури — це не окремі явища або що Мільтон, Таґор і Алехо Карпентьєр — тільки трохи відмінні варіації на ту саму тему. Я не стверджую, що есе про «Великі сподівання» і сам роман Діккенса «Великі сподівання» — це одне й те саме. Однак я стверджую, що «ідентичність» не передбачає онтологічно заданої і навіки детермінованої незмінності, унікальності, необоротного характеру або привілейованого статусу як чогось тотального й повного в собі і для себе. Я волію тлумачити роман як вибір одного способу письма серед багатьох інших, письменницьку діяльність — як одного соціального способу поміж кількох, а категорії літератури — як щось, покликане служити багатьом земним цілям, зокрема і, либонь, переважно естетичним. Отже, у фокусі дестабілізуючої й дослідної уваги тих, чиї праці активно протистоять державам і кордонам, має бути, наприклад, таке: як твір мистецтва починається як твір, починається з політичної, соціальної та культурної ситуації і починається, щоб зробити певні речі, а не якісь інші.
Новочасна історія літературознавства тісно переплетена з розвитком культурного націоналізму, метою якого було спершу розпізнати національний канон, а потім уберегти його священність, авторитет і естетичну автономію. Навіть у дискусіях про культуру загалом, які, здавалося, піднімалися над національними відмінностями з поваги до універсальної сфери, продовжували триматися ієрархій та етнічних пріоритетів (наприклад, між європейцями й неєвропейцями). Це однаково справедливо {440} щодо Метью Арнольда і культурних та філологічних критиків XX ст., яких я глибоко поважаю — Авербаха, Адорно, Шпітцера й Блекмура. Для всіх них культура була єдиною культурою. Загрози для неї були переважно внутрішніми (з-поміж сучасних такими були фашизм і комунізм), а те, що вони боронили, було європейським буржуазним гуманізмом. На сьогодні не вижили ні етос, ні ретельна підготовка, потрібні для створення цієї bildung 227, ні надзвичайна дисципліна, хоча вряди-годи можна почути слова захоплення й ретроспективного учнівства, однак жодна праця нашого часу не сягає рівня «Мімезису». Замість європейського буржуазного гуманізму головним засновком став нині осад націоналізму (з його різноманітними похідними авторитетами) у спілці з професіоналізмом, який ділить науковий матеріал на галузі, підрозділи, спеціальності, акредитації тощо. Вижила доктрина естетичної автономії була зведена до формалізму, пов’язаного з тим чи тим науковим методом структуралізмом, деконструкцією і т. д.


227 Ученість, освіта, виховання (нім.).


Побіжний погляд на нові академічні галузі, які постали після Другої світової війни й особливо внаслідок неєвропейської націоналістичної боротьби, виявляє відмінну топографію і відмінний набір імперативів. З одного боку, всі дослідники й викладачі неєвропейських літератур сьогодні від самого початку мусять ураховувати політичний вимір того, що вони вивчають. Неможливо уникнути дискусій про рабство, колоніалізм і расизм у будь-якому серйозному дослідженні сучасної індійської, африканської, латино- й північноамериканської, арабської, карибської літератур та літератури Співдружності. Так само інтелектуально безвідповідальним було б обговорювати їх, не зауваживши надзвичайно складних обставин їхнього творення чи то в постколоніальних суспільствах, чи то як марґіналізованих і/або поневолених підданців, зведених до третьорядних ніш у навчальних програмах метрополійних центрів. Для них немає також можливості сховатися за позитивізмом або емпіризмом і безцеремонно «домагатися» теоретичного знаряддя. З іншого боку, помилково стверджувати, що «інші» неєвропейські літератури, які мають очевидніші земні зв’язки з владою й політикою, не можуть вивчатися «поважно»: наче вони в дійсності {441} такі самі високі, автономні, естетично незалежні й адекватні потребам, як західні літератури в традиційному представленні. Поняття про чорну шкіру за білою маскою не більш помічне й гідне поваги в літературних студіях, ніж у політиці. Суперницьке імітування та мімікрія далеко не заведуть.
Контамінація — хибний термін для опису цього, але він дає певне уявлення про літературу і навіть усю культуру як гібридні (в тому комплексному сенсі, яким наділяв це слово Гомі Бгабга [39]) й захаращені тим, що звично розглядають як зовнішні елементи, або переплутані й взаємонакладні з ним — це спадає мені на думку як саме та суттєва ідея для революційних реалій сьогодення, через яку змагання секулярного світу настільки провокаційно насичують тексти, які ми читаємо й пишемо. Ми більше не можемо дозволяти собі концепції історії з наголосом на лінійному розвиткові або геґельянській трансцендентності, так само як не можемо приймати географічні або територіальні припущення, які приписують центральну роль атлантичному світові, а роль природженої і навіть злодійської периферії — незахідним реґіонам. Якщо конфігурації на зразок «англомовна література» або «світова література» мають хоч якесь значення взагалі, то тільки завдяки тому, що сьогодні своїм існуванням і справдешністю вони свідчать про змагання й неперервну боротьбу, на основі яких вони виникли як тексти і як історичні досвіди, та завдяки тому, що вони кидають такий рішучий виклик націоналістичним основам компонування й вивчення літератури, шляхетним незалежності й байдужості, звичним для розгляду метрополійних західних літератур.
Як тільки ми приймаємо справжню конфігурацію літературних досвідів, взаємонакладних і взаємозалежних, попри національні кордони й вимушено визнані національні автономії, історія й географія видозмінюються у нові мапи, нові й не такі стабільні сутності, у нові види зв’язків. Вигнання, зовсім не будучи долею забутих бідолах, які переживають конфіскацію й експатріацію, стане чимось ближчим до норми — досвідом перетинання кордонів та картографування нових територій із відвертою зневагою до канонічних обгороджувань, хай би скільки смутку й шкоди цього досвіду довелося пізнати й занотувати. Щойно змінені моделі й типи наштовхуватимуться на старіші. Читачів і авторів літератури, яка теж утрачає свої вічні форми {442} і приймає свідоцтва, перегляди, записи постколоніального досвіду аж до підпільного життя, оповідей рабів, жіночої літератури і в’язниці, вже не треба буде прив’язувати до образу ізольованого поета або науковця — твердого, сталого у своїй національній ідентичності, класовій, ґендерній чи професійній приналежності. Можна мислити й переживати разом із Жене в Палестині або Алжирі, з Тайїбом Саліхом як чорним африканцем у Лондоні, з Джамейкою Кінкейд у білому світі, з Рушді в Індії та Британії і так далі.
Нам слід розширити обрії, супроти яких питання як і що читати або писати порушуються й отримують відповіді. Повторюючи ремарку Еріха Авербаха в одному з його останніх есе, наш філологічний дім — це цілий світ, а не якась нація чи навіть окремий письменник. Це означає, що ми, професійні дослідники літератури, повинні враховувати тут цілу низку пов’язаних питань, ризикуючи потрапити в немилість і бути звинуваченими в мегаломанії. Адже в епоху мас-медіа і того, що я назвав «виробництвом згоди», було би по-панґлосівськи 228 думати, ніби ретельне прочитання кількох творів мистецтва, які вважаються значущими з гуманістичного, професійного і естетичного поглядів, — всього-на-всього приватна діяльність із ледь помітними публічними наслідками. Тексти, як той Протей, — багатоликі речі, вони прив’язані до обставин і політики, вони бувають великі й малі, і це вимагає уваги й критики. Звичайно, ніхто не спроможний охопити все, так само як жодна теорія не здатна пояснити або висвітлити зв’язки між текстами й суспільствами. Однак читання і писання текстів ніколи не буває нейтральною діяльністю: у ній заховані інтереси, влада, пристрасті, задоволення, хай би яким естетичним або розважальним видавався твір.


228 Панґлос — персонаж філософської повісті Вольтера «Кандид», утілення надмірного і безпідставного оптимізму. Його прототипом був філософ Ґотфрід Лейбніц.


Медіа, політекономія, масові інститути, словом, сліди секулярної влади і вплив держави — всі вони є частинами того, що ми називаємо літературою. Як справедливо те, що ми не можемо читати літературу, писану чоловіками, не прочитавши літературу, створену жінками, — настільки видозмінилися обриси літератури, точно так само справедливо й те, що ми не можемо {443} братися за літературу периферії, не торкнувшись літератури метрополійних центрів.
Замість часткового аналізу, який пропонують різноманітні національні або послідовні теоретичні школи, я підказав контрапунктні напрями ґлобального аналізу. У ній тексти й мирські інститути розглядаються в їхній співпраці; у ній лондонські автори Діккенс і Теккерей прочитуються також як письменники, чий історичний досвід наповнений колоніальними подіями в Індії й Австралії, про які вони добре знали; у ній література однієї держави переплутана з літературою інших. Сепаратистська й тубільницька ініціативи здаються мені вичерпаними. Екологія нового й розширеного значення літератури не може бути прикріпленою до тільки однієї сутності або до абстрактної ідеї однієї речі. До того ж наш ґлобальний контрапунктний аналіз має моделюватися не (як ранні поняття порівняльного літературознавства) за зразком симфонії, а радше за зразком атонального ансамблю. Нам слід брати до уваги всі різновиди просторових або географічних і риторичних практик: інтонацій, меж, тисків, утручань, залучень, заборон — усі вони проливають світло на складну й нерівномірну топографію. Виконаний талановитим критиком інтуїтивний синтез того типу, який підказала герменевтична або філологічна інтерпретація (прототипом котрої був Дільтей), усе ще в ціні, хоча й пригнічує мене як болісне нагадування про безхмарніші, ніж наші, часи.
Це знову повертає нас до питання про політику. Жодна країна не вільна від дебатів про те, що слід читати, викладати або писати. Я часто заздрив американським теоретикам, для яких радикальний скептицизм або поштивий реверанс перед статус-кво — чинні альтернативи. Для мене це не так, може тому, що моя власна історія й ситуація не дозволяють мені такої розкоші. Проте я переконаний, що одна література справді гарна, а інша погана, і залишаюся, як і всі, консерватором, коли справа доходить до якщо не рятівної цінності читання класики замість витріщатися в екран телевізора, то до потенційного зростання власної чутливості й свідомості за рахунок цього, за рахунок вправ для розуму. Гадаю, ця проблема опускається до нашої банальної і прозаїчної буденної діяльності, до того, що ми робимо як читачі й письменники, де не допоможуть ні професіоналізм і патріотизм, ні очікування на апокаліптичну зміну. Я й далі наполягаю на {444} поверненні — спрощено й ідеалістично — до уявлення про протистояння насильницькому пануванню і його пом’якшення; про перетворення теперішнього, намагаючись раціонально й аналітично полегшити окремі його тягарі; про вміщення творів різних літератур у спільний контекст із посиланнями один на одного та на їхні історичні способи буття. Я говорю про те, що в цих конфігураціях і на основі тих змін, які відбуваються навколо нас, читачі й письменники стають тепер фактично секулярними, тобто мирськими інтелектуалами з архівними, виражальними, інтерпретаційними й моральними обов’язками цієї ролі.
Для американських інтелектуалів на кону стоїть набагато більше. Ми сформовані своєю країною, а вона присутня майже скрізь у ґлобальних масштабах. Існує одна проблема, порушена в протистоянні, скажімо, Пола Кеннеді, який у своїй книжці стверджує, що всі великі імперії зрештою занепадають, бо надміру розширюють себе [40], та Джозефа Ная, який у новій передмові до «Приречених бути на чолі» переутверджує американську імперську претензію бути номер один, особливо після війни у Затоці. Факти на боці Кеннеді, однак Най достатньо кмітливий, аби розуміти, що «головною проблемою для могутності Сполучених Штатів у XXI сторіччі будуть не виклики їхній гегемонії, а виклики транснаціональної взаємозалежності» [41]. Втім, підсумовує він, «Сполучені Штати залишаються найбільшою і найбагатшою державою з незрівнянними можливостями надавати обрисів майбутньому. А в демократії вибір належить народові» [42]. Але питання полягає в тому, чи має «народ» прямий доступ до влади? Або чи настільки організовані й культурно опрацьовані представлення цієї влади, щоби вимагати окремого аналізу?
Говорити про невблаганну товаризацію і спеціалізацію в цьому світі означає, на мою думку, почати формулювати такий аналіз, адже американський культ експертності й професіоналізму, які панують у культурному дискурсі, та гіпертрофія візії й волі зайшли занадто далеко. Мало коли в історії людства бували такі масовані втручання сили й ідей з однієї культури до іншої, як це має місце сьогодні — з Америки в решту світу (Най правий у цьому сенсі), і я повернуся до цього питання трохи згодом. Але правда й те, що загалом ми рідко коли бували настільки роздробленими, ослабленими й позбавленими розуміння того, що ж є нашою справдешньою (на противагу утвердженій) {445} культурною ідентичністю. Фантастичний вибух спеціалізованого й відрубного знання — це частковий докір: афроцентризм, європоцентризм, окциденталізм, фемінізм, марксизм, деконструкціонізм тощо. Ці школи знесилюють і виснажують те, що було наснажного й цікавого в первісних осяяннях. І це, своєю чергою, прочистило шлях для санкціонованої риторики національної культурної мети. Вона чудово втілена в таких документах, як дослідження за дорученням Фонду Рокфеллера «Гуманітарні науки в американському житті» [43] або, новіше й політизованіше, в різноманітних закидах колишнього секретаря освіти (і колишнього голови Національної пожертви для гуманітарних дисциплін) Вільяма Беннетта. У своїй книжці «Повернути спадщину» він промовляв не просто як кабінетний чиновник з адміністрації Рейґана, а як самопризначений речник Заходу, своєрідний Голова Вільного Світу. До нього приєдналися Аллан Блум і його послідовники — інтелектуали, котрі вважали появу в академічному світі жінок, афроамериканців, ґеїв і корінних американців, що всі вони говорили мовою справжнього мультикультуралізму і нового знання, варварською загрозою для «Західної Цивілізації».
Про що ж говорить нам подібна балаканина про «стан культури»? Просто, що гуманітарні науки важливі, центральні, традиційні, надихають. Блум хоче, щоб ми читали тільки жменьку грецьких і просвітницьких філософів, відповідно до його теорії, за якою вища освіта в Сполучених Штатах має бути для «еліти». Беннетт доходить до того, що стверджує: аби «мати» гуманітарні дисципліни, ми повинні «повернути» наші традиції (займенники в множині і наголоси на присвоєнні дуже важливі) через двадцять або близько того основних текстів. Якщо від кожного студента вимагати прочитати Гомера, Шекспіра, Біблію та Джефферсона, ми досягнемо повного розуміння національної мети. В основі цих епігонських імітацій напучувань Метью Арнольда про значущість культури лежить соціальний авторитет патріотизму й укріплення ідентичності, що їх приносить нам «наша» культура. З їх допомогою ми можемо зухвало й самовпевнено йти назустріч світові. У тріумфалістській прокламації Френсіса Фукуями «ми», американці, розглядаємо себе як реалізаторів кінця історії.
Подібні пропозиції — вкрай різке спрощення всього того, що ми дізналися про культуру: її продуктивність, розмаїття {446} компонентів, критичні й часом суперечливі зусилля, радикально антитетичні характеристики і понад усе — про її багату поцейбічність і співучасть в імперському завоюванні та визволенні. Нам говорять, що культурне й гуманітарне дослідження — це відновлення юдео-християнської або західної спадщини, вільної від корінної американської культури (яку юдео-християнська традиція в її ранніх американських утіленнях прирекла на винищення) і від пригод цієї традиції у незахідному світі.
А все-таки мультикультурні дисципліни знайшли гостинну гавань у сучасній американській академії, і це історичний факт надзвичайного значення, який був мішенню для Вільяма Беннетта, для Дінеша Д’Сузи, Роджера Кімболла й Елвіна Кернана. Ми натомість припускаємо, що леґітимна концепція секулярної місії сучасного університету (як її описав Елвін Ґоулднер) — слугувати місцем, де розмаїття й суперечність співіснують з утвердженими догмами й канонічними доктринами. Тепер її спростовує новий консервативний догматизм, який оголошує «політичну коректність» своїм ворогом. Неоконсерватори вважають, що, допускаючи марксизм, структуралізм, фемінізм і третьосвітні студії в навчальні програми (а перед тим — ціле покоління науковців-біженців), американський університет саботував основи свого гаданого авторитету і тепер ним керує бланкістська кліка нетолерантних ідеологів, які його «контролюють».
Іронія в тому, що в університетській практиці було звичним давати місця оспорюванням культурної теорії, аби певною мірою нейтралізувати їх, закріплюючи за ними статус академічних субспеціальностей. Отож тепер ми маємо курйозне видовище з викладачів, які розповідають теорії, цілковито витіснені (висмикнуті — краще слово) зі своїх контекстів, в іншому місці я назвав цей феномен «мандрівною теорією» [44]. На різних факультетах, серед яких література, філософія й історія, теорію викладають так, щоб студенти подумали, наче він/вона може стати марксистом, феміністом, афроцентристом або деконструкціоністом із майже такими самими зусиллями і зобов’язаннями, що й при виборі страв у меню. Над і поза цією тривіалізацією існує сталий і міцніший культ професійної експертності, головний ідеологічний акцент якого вимагає, щоб соціальні, політичні й класові зобов’язання у наукових дисциплінах відступали в тінь. Тобто, якщо ви професійний науковець у галузі {447} літератури або культурної критики, всі ваші причетності до реального світу мусять підкорятися вашій професійній діяльності в цих галузях. До того ж ви несете відповідальність не стільки перед аудиторією у вашій спільноті або суспільстві, як перед вашою корпоративною гільдією колеґ-експертів, вашим факультетом, вашою дисципліною і заради них. У такому самому дусі і за таким самим законом ті, чия робота — «міжнародні відносини» або «слов’янські чи близькосхідні студії», дбають тільки про свій предмет і тримаються на відстані від вашого. Відтак ваші можливості продавати, маркетувати, розкручувати й запаковувати своє експертне знання — від університету до університету, від видавця до видавця, від ринку до ринку — захищені, його вартість збережена, а ваша компетентність підвищена. Роберт Мак-Кофі написав цікаве дослідження про те, як цей процес розгортається в галузі міжнародних відносин, назва книжки говорить за себе — «Міжнародні студії й академічне підприємство: один розділ з обгороджування американської науки» [45].
Я не обговорюю зараз усі культурні практики сучасного американського суспільства. Я описую особливо впливову формацію, яка чинить кардинальний тиск на відношення, історично успадковане Сполученими Штатами від Європи у XX сторіччі, між культурою та імперіалізмом. Експертність у закордонній політиці ще ніколи не була такою зисковою, як сьогодні, бо ніколи не була такою відокремленою від публічного втручання. Отже, з одного боку, ми маємо кооптацію міжнародної експертності академією (тільки експерти з Індії можуть говорити про Індію, тільки африканісти — про Африку), а з іншого — підтвердження цих кооптацій медіами й урядом. Ці досить повільні й тихі процеси відкриваються з убивчою очевидністю, показуються виразно й раптово в періоди закордонних криз для Сполучених Штатів та їхніх інтересів, наприклад, криза з заручниками в Ірані 229,


229 Після Іранської революції персонал посольства Сполучених Штатів в Ірані став заручниками нового режиму впродовж періоду з 4 листопада 1979 р. до 20 січня 1981 р. (444 дні). Невдача президента Картера вирішити кризу за допомогою дипломатичного й економічного тиску призвела до загибелі вісьмох американських солдатів у ході операції зі звільнення «Пазур орла» та його подальшої поразки на виборах. {448}


збитий рейс 007 Корейських авіаліній 230, справа «Акілле Лауро» 231, лівійська, панамська й іракська війни. А потім громадську свідомість, наче відкриту чарівною фразою «сезам, відкрийся!» і беззастережно покірну, ніби це сплановано до найдрібніших деталей, насичують медійним аналізом й ґрандіозним висвітленням. Це вихолощений досвід. Адорно говорить:

Тотальне стирання війни інформуванням, пропаґандою, коментарями, з операторами на передових танках і воєнними репортерами, які гинуть героїчною смертю, мішаниною обізнаної маніпуляції громадською думкою й очевидної діяльності — усе це ще одне вираження висихання досвіду, порожнечі між людиною і її життям, у якій лежить її справжня доля. Так, ніби оречевлений, затверділий гіпсовий зліпок подій займає місце самих подій. Люди зводяться до ролей статистів у велетенському документальному фільмі [46].


230 1 вересня 1983 року корейський пасажирський авіалайнер Боїнґ-747, який виконував рейс KAL-007 Нью-Йорк-Сеул, зник над територією Радянського Союзу. Це стало джерелом численних таємниць і здогадок щодо його долі, місії, причини затримки з вильотом і небезпечного відхилення від курсу. Найвірогідніше, збитий радянським Су-15 літак упав у море, однак жодного тіла не знайшли, хоча у Нью-Йорку на борт літака ступило 269 пасажирів, родини яких згодом утворили Асоціацію родин жертв KAL-007. На основі відсутності радянська сторона стверджувала, що літак був шпигунським.
231 Йдеться про захоплення італійського круїзного лайнера «Акілле Лауро» 1985 року на півдорозі з Александрії до Порт-Саїда з 400 пасажирами на борту. Бойовики Фронту визволення Палестини (ФВП), що захопили корабель, вимагали звільнити п’ятдесят палестинців, яких тримали в ізраїльських в’язницях. У результаті загинув один інвалід-американець, а наданий Єгиптом літак із бойовиками на борту перехопили американські винищувачі за наказом розлюченого Рейґана і змусили його приземлитися в Італії. Тодішнього лідера ФВП і організатора захоплення Абу Аббаса (справжнє ім’я — Мухаммед Аббас), якого Джордж Буш не раз згадував серед екстремістів, що, ймовірно, переховуються в Іраку, американці схопили після взяття Багдада 2003 року й кинули до в’язниці. Там він і помер від хвороби 8 березня 2004 року. Дозвіл на його поховання дала тільки Сирія.


Було б безвідповідально з мого боку оминути увагою ефекти, які справляє американське висвітлення незахідного світу в електронних медіа і наступні зміщення у друкованій продукції на американське ставлення до цього світу та закордонну {449} політику щодо нього. Я вже доводив 1981 року [47] (і сьогодні це ще справедливіше), що обмежений громадський вплив на діяльність медіа, помножений на майже досконалу відповідність між панівною урядовою політикою й ідеологією, яка керує представленням і відбором новин (порядок денний встановлюють сертифіковані експерти разом із медіа-менеджерами), дозволяє зберігати узгодженість імперського підходу Сполучених Штатів до незахідного світу. Як наслідок політику Сполучених Штатів підтримує панівна культура, котра не чинить перешкод її основним засадам: підтримці диктаторських і непопулярних серед власного населення режимів, розмахові насилля, що непропорційно перевищує насилля тубільних повстань проти американських союзників, непорушній ворожості до леґітимності тубільних націоналізмів.
Гармонія між цими уявленнями і світоглядом, який поширюють медіа, абсолютна. Історія інших культур не існує, доки вона не вибухає конфронтацією зі Сполученими Штатами; все, що нас цікавить у чужоземних суспільствах, зводиться до третьорядних рубрик, «цитат» і питань, чи вони про- або антиамериканські, вільні, капіталістичні, демократичні. Більшість американців сьогодні знають і обговорюють спортивні події із більшим знанням справи, ніж поведінку свого уряду в Африці, Індокитаї або Латинській Америці. Нещодавнє опитування показало, що 89% старшокласників були переконані, ніби Торонто розташоване в Італії. У медіамонтажі перед професійними знавцями або експертами з питань «інших» народів ставиться вибір: сказати публіці — те, що відбувається, «добре» для Америки чи ні (наче те, що в цьому «доброго», можна викласти в п’ятнадцятисекундній цитаті), — а потім порекомендувати стратегію поведінки. Кожен коментатор або експерт стає потенційним держсекретарем на кілька хвилин.
Засвоєння норм культурного дискурсу, правила, яких слід дотримуватися, виголошуючи заяви, «історія», яку зроблено офіційною на противагу історії, яка такою не є, — усі ці прийоми реґулювання публічних дискусій, звичайно, існують у всіх суспільствах. Різниця в тому, що епічний розмах ґлобальної могутності Сполучених Штатів і відповідна міцність внутрішньонаціонального консенсусу, створеного електронними медіа, не мають прецедентів. Ніколи ще не було консенсусу, якому так важко опиратися {450} і перед яким так легко мимоволі капітулювати. Для Конрада Куртц був європейцем в африканських джунґлях, а Ґулд — освіченою західною людиною в південноамериканських горах, які здатні як цивілізувати, так і винищити тубільців. Такою самою владою, але у світових масштабах, наділені сьогодні Сполучені Штати, навіть попри занепад їхньої економічної могутності.
Мій аналіз був б неповним, якби я не згадав про ще один важливий елемент. Ведучи мову про контроль і консенсус, я умисно вжив слово «гегемонія» наперекір спростуванням Ная, ніби Сполучені Штати на неї не націлені. Відповідність між сучасним культурним дискурсом Сполучених Штатів та їхньою політикою в підпорядкованому незахідному світові не є наслідком прямо насадженого режиму конформності. Це радше система тисків і примусів, за рахунок якої весь корпус культури зберігає свою істотно імперську ідентичність і спрямованість. Ось чому правильніше було б говорити, що офіціозна культура має певну реґулярність, цілісність і передбачуваність у часі. Інший спосіб викласти це — сказати, запозичуючи з опису постмодернізму Фредріка Джеймсона, що в сучасній культурі можна розпізнати нові зразки домінування [48]. Арґумент Джеймсона прив’язаний до його опису споживчої культури, центральні риси якої — новий стосунок із минулим на основі стилізації і ностальґії, нова й еклектична безладність культурного артефакту, переорганізація простору й особливості мультинаціонального капіталу. До цього слід додати феноменальну здатність цієї культури до інкорпорації, яка практично кожному дозволяє говорити взагалі будь-що, адже все одно воно сортується і потрапляє або в панівний офіціоз, або геть на окраїни.
Марґіналізація в американській культурі означає своєрідну неістотну провінційність — незначущість, пов’язану з тим, що не є основним, центральним, могутнім, тобто з тим, що евфемістично називають «альтернативними» способами, альтернативними державами, народами, культурами, альтернативними театрами, пресою, газетами, митцями, науковцями й стилями, які пізніше можуть стати центральними чи принаймні модними. Нові образи центральності, прямо сполучені з тим, що Ч. Р. Міллс назвав владною елітою, витісняють повільніші, рефлексивні, менш безпосередні процеси друкованої культури з її кодом супровідних і впертих категорій історичного класу, {451} успадкованих якостей та традиційних привілеїв. Присутність виконавчої влади центральна в сьогоднішній американській культурі: президент, телевізійний коментатор, офіційний представник корпорації, знаменитість. Центральність — це вказування, що є могутнім, важливим і нашим. Центральність утримує баланс між крайнощами, вона наділяє ідеї противагою поміркованості, раціональності, прагматизму, вона об’єднує середнє.
Центральність дає початок напівофіційним наративам, які дозволяють і провокують певні причинно-наслідкові ланцюги, водночас запобігаючи пробудженню контрнаративів. Найуживаніший такий ланцюг, досить старий, про те, що Америка, доброчинна сила у світі, раз у раз піднімається проти перешкод, створених закордонними змовами, онтологічно зловмисними і спрямованими «проти» Америки. Так американську допомогу В’єтнамові й Іранові зірвали комуністи, з одного боку, і терористичні фундаменталісти, з іншого, це призвело до приниження й гіркого розчарування. І навпаки, під час холодної війни доблесні афганські моджахеди (борці за волю), польський рух «Солідарність», нікараґуанські угруповання «контрас», ангольські повстанці, сальвадорські кадровики (усіх їх «ми» підтримували), полишені на наші відповідні методи, досягли б перемоги з «нашою» допомогою, однак унадливі зусилля домашніх лібералів і експертів-дезінформаторів за кордоном зменшили нашу здатність допомогти. Аж до війни в Затоці, коли «ми», врешті-решт, позбулися «в’єтнамського синдрому».
Ці підсвідомо доступні конспективні історії чудово заломлені крізь призму романів Е. Л. Доктороу 232, Дона Делілло та Роберта Стоуна, а ще безжально проаналізовані журналістами на зразок Александра Кокберна, Крістофера Гітченса, Сеймура Герша і в невтомній творчості Ноама Хомського. І все-таки офіційні наративи досі мають силу забороняти, марґіналізувати й криміналізувати альтернативні версії однієї й тієї самої історії — у В’єтнамі, Ірані, Африці, Центральній Америці, Східній Європі, на Близькому Сході.


232 Укр. переклади див.: Доктороу Едгар Лоренс. Озеро Гагари: Роман / Пер. з англ. Мар Пінчевський // Всесвіт. — 1982. — № 1. — С. 10-149; Доктороу Едгар Лоренс. Регтайм: Роман / Пер. з англ. Марина Зарудна, Сергій Зарудний, Володимир Хандогій // Всесвіт. — 1978. — № 9-11.


Простою емпіричною демонстрацією {452} того, що я маю на увазі, може бути ситуація, коли вам дають нагоду розповісти складнішу, менш послідовну історію: ви змушені переказувати «факти» так, що від початку доводиться винаходити мову, як це було у випадку війни в Затоці, який я обговорював вище. Найважче під час цієї війни було сказати, що чужоземні суспільства в минулому й сьогодні могли не схвалювати насадження західної політичної і військової влади не тому, що в ній було якесь уроджене зло, а тому що для них вона була чужою. Насмілитися на таку очевидну й незаперечну істину про те, як насправді поводяться усі культури, означало не більше й не менше, ніж злочинний учинок. Надана вам можливість сказати щось в ім’я плюралізму й справедливості була різко обмежена до непослідовних спалахів фактів, таврованих як екстремальні або недоречні. Не маючи прийнятного наративу, на який можна було б покластися, не маючи тривалого дозволу наратувати, ви відчуєте, як вас витіснила юрба і змусила замовкнути.
Щоб закінчити цю досить похмуру картину, дозвольте додати кілька завершальних міркувань про «третій світ». Зрозуміло, що ми не можемо обговорювати незахідний світ як відокремлений від подій на Заході. Спустошення колоніальних воєн, затяжні конфлікти між повстанським націоналізмом і аномальним імперським контролем, суперечки, що їх нові фундаменталістичні й тубільницькі рухи підживили відчаєм і гнівом, розширення світової системи на світ, який розвивається, — усі ці обставини прямо пов’язані з реаліями на Заході. З одного боку, як говорить Екбаль Ахмад у найкращому з відомих мені описів цих обставин, ті селяни й докапіталістичні класи, які домінували протягом доби класичного колоніалізму, розпалися в нових державах на нові, часто притьмом урбанізовані й непогамовні класи, прив’язані до абсорбуючої влади метрополійного Заходу. Для прикладу, в Пакистані і Єгипті на чолі непримиренних фундаменталістів стоять не селяни чи інтелектуали з робітничого класу, а інженери, лікарі і юристи з західною освітою. Правлячі меншини виникають з новими деформаціями у нових структурах влади [49]. Ці патології та породжене ними розчарування в авторитетах приносять цілу гаму режимів — від неофашистських до династично-олігархічних, і тільки дещиця держав зуміла втримати функціональну парламентську й демократичну систему. З іншого боку, криза в «третьому світі» кидає виклик, у якому великий {453} потенціал того, що Ахмад називає «логікою насмілювання» [50]. Змушені відмовлятися від традиційних вірувань, нові незалежні держави пізнають відносність усіх суспільств, систем вірування і культурних практик та можливості, притаманні їм. Досвід досягнення незалежності викликає «оптимізм — народження й поширення відчуття надії і сили, віри, що те, що існує, не повинне існувати, що люди можуть покращити свій жереб, якщо вони намагатимуться, [і]... раціоналізм... переконання, що планування, організація і використання наукового знання розв’яжуть соціальні проблеми» [51].








3. Рухи та міґрації

При всій його позірній могутності цей новий усезагальний зразок панування, вироблений у добу масових суспільств і керований згори вельми централізаторською культурою та складною інкорпоративною економікою, нестабільний. Видатний французький соціолог-урбаніст Поль Вірільйо охарактеризував цей устрій як ґрунтований на швидкості, миттєвих комунікаціях, далекому засягові, постійній нагальності, ненадійності, зумовленій нагромаджуваними кризами, окремі з яких ведуть до воєн. За таких обставин швидка окупація реального, а також публічного простору — колонізація — стає центральною мілітаристичною прероґативою сучасної держави. Це продемонстрували Сполучені Штати, відправивши величезну армію в арабську затоку і відрядивши медіа підтримувати цю операцію. Водночас Вірільйо вважає, що модерністичний проект визволення мови/мовлення (la liberation de la parole) паралельний визволенню критичних місць: лікарень, університетів, театрів, фабрик, церков, порожніх будинків. В обох випадках фундаментальний акт трансґресії наявного полягає в заселенні того, що зазвичай незаселене [52]. Для прикладу Вірільйо наводить випадки людей, чий теперішній статус склався внаслідок деколонізації (робітники-міґранти, біженці, ґастарбайтери) або важливих демографічних чи політичних зрушень (чорне населення, імміґранти, міські сквотери, студенти, народні бунти тощо). Вони — реальна альтернатива владі держави.
Якщо 1960-ті роки тепер згадують як десятиріччя масових демонстрацій в Європі й Америці (серед них головними були {454} університетські й антивоєнні заворушення), то 1980-ті напевно повинні запам’ятатися як десятиріччя масових повстань за межами західної метрополії. Іран, Філіппіни, Арґентина, Корея, Пакистан, Алжир, Китай, ПАР, майже вся Східна Європа й окуповані Ізраїлем палестинські території — це лише деякі з найвиразніших активізованих натовпами місць, кожне з яких замешкане переважно неозброєним цивільним населенням, чию чашу терпіння переповнили злигодні, тиранія і негнучкість урядів, які керували ними занадто довго. Найпам’ятніші, з одного боку, винахідливість і разючий символізм самих протестів (палестинська молодь, яка кидала каміння, гурти південноафриканців, які гойдалися в танці, східні німці, які перелазили через стіну) та, з іншого боку, нахабна брутальність, падіння і безславний відхід урядів.
Допускаючи великі ідеологічні розходження, всі ці масові протести кидали виклик чомусь дуже засадничому для будь-якого мистецтва і теорії врядування, принципові замкненості. Щоби люди були керованими, їх треба порахувати, оподаткувати, дати освіту й управляти ними в реґламентованих місцях (оселях, школах, лікарнях, робочих місцях), крайнє втілення яких представлене в усій простоті і суворості в’язницею або психіатричною лікарнею, як стверджував Мішель Фуко. Справді, було щось карнавальне у юрмливих натовпах Ґази або на площах св. Вацлава 233 і Тяньаньмень 234,


233 Центральна площа Праги, на якій відбулися основні події 1988-1989 років (зокрема, демонстрації 21 серпня і 28 жовтня 1988 p., 15 січня і 17 листопада 1989 p.), що призвели до т. зв. «оксамитової революції».
234 15 квітня — 4 червня 1989 року на центральній площі Пекіна Тяньаньмень (або Тянанмін) відбулася демократична акція протесту. Поштовхом до подій стала смерть генерального секретаря КПК Ху Яобанґа, якого вважали прихильником реформ. На підтримку генсека тисячі людей вийшли на вулицю з вимогами демократичних реформ і заміни перестаркуватого керівництва країни. Проти студентів-учасників акції 3-4 червня вивели військові загони і танки, які з численними жертвами розігнали сотні тисяч учасників протесту. За оцінками, в ході придушення акції загинуло від п’ятисот до двох із половиною тисяч учасників (більшість роздавили танки). За розправою з демонстрантами світ спостерігав у прямому ефірі завдяки випадковій присутності репортерів CNN. Ці події почасти стали каталізатором революційних змін у Центрально-Східній Європі.


однак наслідки тривалої {455} розкутості і неспокійного існування мас у 1980-х були тільки трохи суттєвішими (й пригнітливими), ніж раніше. Невирішене скрутне становище палестинців дає прямий приклад неприрученої визвольної боротьби і бунтівного народу, який платить дуже високу ціну за свій опір. Є й інші приклади: біженці і «човнярі» 235, ці невтомні і вразливі блукачі; голодне населення південної півкулі; нужденні, але наполегливі бездомники, котрі, наче зграї Бартлебі 236, тінню ходять за різдвяними покупцями в західних містах; бездокументні імміґранти й експлуатовані «гостюючі робітники», яких використовують як дешеву і зазвичай сезонну робочу силу. Між крайнощами невдоволених, роздратованих міських натовпів і потоками напівзабутих, занедбаних людей мирські й релігійні авторитети світу шукають нових або оновлених способів урядування.
Ніщо не видається таким легкодоступним, зручним і привабливим, як звернення до традиції, національної й релігійної ідентичності, патріотизму. А позаяк ці звернення підсилює і розповсюджує вдосконалена медіа-система, орієнтована на масові культури, вони приголомшливо, щоб не сказати моторошно, ефективні. Коли навесні 1986 року Рейґанова адміністрація вирішила завдати удар по «тероризму», рейд на Лівію призначили точнісінько на початок вечірнього прайм-тайму загальнонаціональних новинних телепередач. На «Америка завдає удару у відповідь» по всьому мусульманському світові швидко пролунала гучна відповідь зі зверненнями до «ісламу», від яких холонула кров і які, своєю чергою, спровокували лавину образів, писань і ставлень на «Заході».


235 «Човнярами» (англ. boat people) у 1970-х роках почали називати біженців із поствоєнного В’єтнаму, Камбоджі та Лаосу, які припливали на старих благеньких човнах або інших підручних засобах, ризикуючи власним життям, тікаючи від утисків або бідності. Крім Індокитаю, це поширена форма міґрації з Куби, Гаїті, Марокко й Албанії. Не раз великі групи «човнярів» (наприклад, 353 шукачі притулку з Індонезії до Австралії 2001 року) гинули в морі або ставали об’єктами міжнародних скандалів. Часом «човнярам» силою не дозволяють висадитися на берег або негайно арештовують.
236 Бартлебі — герой оповідання Германа Мелвілла «Писець Бартлебі». Він жив, немов привид, не маючи оселі, і проводив дні й ночі свого убогого існування в конторі, де працював.


Ці останні підкреслювали цінність «нашої» юдео-християнської (західної, ліберальної, демократичної) {456} спадщини і нечестивість, згубність, жорстокість та незрілість «їхньої» (ісламської, третьосвітньої тощо).
Рейд на Лівію був повчальним не тільки через ефектні дзеркальні відображення по обидва боки, а й тому, що обидві сторони поєднали авторитет справедливості й каральне насилля у спосіб, який лишився незаперечним і згодом часто був імітований. Це справді була доба аятол, протягом якої фаланги хранителів (Хомейні, папа римський, Марґарет Тетчер) спрощували й захищали якесь кредо, сутність, первісну віру. Один фанатизм ненависно нападався на інший в ім’я розуму, свободи і доброти. Курйозний парадокс: релігійний запал, здається, майже завжди затемнює уявлення про священне або божественне, так наче вони не можуть вижити в перегрітій, переважно секулярній атмосфері фундаменталістичної борні. Вам буде не до закликів до божої милостивої природи, якщо вас мобілізував Хомейні (або в тому самому випадку захисник арабів проти «персів» у найогиднішій із воєн 1980-х років Саддам): ви служите, ви воюєте, ви нищите. Так само надвеликі борці холодної війни Рейґан і Тетчер із праведністю і владністю, яким позаздрили б і церковники, вимагали покірно служити проти імперії зла.
Прірва між ударами проти інших релігій і культур, з одного боку, та глибоко консервативним самовихвалянням не була заповнена повчальним аналізом або обговоренням. Серед усього надрукованого про «Сатанинські вірші» Салмана Рушді тільки крихітна частка публікацій обговорювала сам твір. Ті, хто виступав проти і рекомендував книжку спалити, а її автора стратити, відмовлялися її читати; ті, хто підтримував свободу автора писати, на тому й зупинилися, самовдоволені. Пристрасна суперечка про «культурну грамотність» у Сполучених Штатах і Європі чималою мірою була про те, що слід читати (двадцять-тридцять важливих книжок), а не про те, як їх треба читати. У багатьох американських університетах частою відповіддю на вимоги нових наділених правами груп у стилі мислення правиці було «покажіть мені африканського (або азіатського, або жіночого) Пруста» або «якщо ви втручатиметеся в канони західної літератури, ви сприятимете поверненню полігамії і рабства». Але чи подібна зарозумілість і карикатурне бачення історичного процесу свідчать про гуманізм і щедрість «нашої» культури, ці мудреці не виявляють охоти відповідати. {457}
Їхні заяви долучаються до маси інших культурних тверджень, особливість яких — те, що їх виголошують експерти й професіонали. Водночас, і це часто помічають і праві, й ліві, універсальний секулярний інтелектуал зник. Смерть протягом 1980-х Жана-Поля Сартра, Ролана Барта, І. Ф. Стоуна, Мішеля Фуко, Реймонда Вільямса і С. Л. Р. Джеймса відзначила кінець старого ладу. Це були люди вчені й авторитетні, які охоплювали багато галузей, і це загалом давало їм більше, ніж професійну компетентність, а саме критичний інтелектуальний стиль. На противагу їм технократи, як говорить Ліотар у «Стані постмодерну» 237 [53], здебільшого компетентні розв’язувати локальні проблеми, не ставити важких питань, порушених великими наративами емансипації та просвітництва. Крім того, ще є дбайливо відібрані політичні експерти, які обслуговують керівників служб безпеки, котрі заправляють міжнародними справами.
Із фактичним вичерпанням великих систем і тотальних теорій (холодна війна, договір у Бреттон-Вудс 238, радянська й китайська колективізовані економіки, третьосвітній антиімперіалістичний націоналізм) ми вступаємо до нового періоду величезної непевності. Це саме те, що так влучно втілював Михайло Горбачов, доки його місце не зайняв набагато певніший Борис Єльцин. «Перебудова» і «гласність» — ключові слова у реформах Горбачова — виражали невдоволення минулим і, щонайбільше, невиразні надії на майбутнє, але вони не були ні теоріями, ні візіями.


237 Укр. переклад уривків з цієї праці див.: Ліотар Жан-Франсуа. Ситуація постмодерну / Пер. з англ. Юрій Джулай // Філософська і соціологічна думка. 1995. — №5/6. — С. 15-38; Льотар Ж.-Ф. Ситуація постмодерну / Укр. пер. Юрія Джулая // Плерома. — 1996 — № 1/2. — С. 59-70; Ліотар Ж. Ф. Постмодерна наука як пошук нестабільності / Укр. пер. Юрія Яремка // Ї. — 2004. № 34. — С. 74-79 (або: http://www.ji.lviv.ua/n34texts/liotar.htm).
238 Підписані на конференції на американському гірському курорті Бреттон-Вудс 1944 року договори між США та їхніми союзниками заклали основи післявоєнної світової фінансової системи (було засновано МВФ та Світовий банк). Вони також вимагали від країн-учасниць докладати всіх зусиль, щоб підтримувати курси їхніх валют у певних межах стосовно долара. Останній пункт було скасовано 1976 року на конференції в Кінґстоні (Ямайка), де представники провідних світових держав підписали договір про «вільне плавання» валют, розв’язавши руки банкам.


Його невтомні подорожі поступово відкрили нову мапу {458} світу, більша частина якого була жахливо взаємозалежною й інтелектуально, філософськи, етнічно та навіть уявно не нанесеною на мапу. Великі маси людей, чисельно більші і з більшими надіями, ніж будь-коли раніше, хотіли їсти краще й частіше, велика кількість хотіла також пересуватися, говорити, співати, одягатися. Якщо старі системи не могли задовольнити ці вимоги, то не допоможуть і гігантські прискорені медіа образи, які провокують адміністроване насилля й несамовиту ксенофобію. Можна розраховувати на те, що вони спрацюють на коротку мить, але по тому вони втрачають свою мобілізаційну потужність. Занадто багато суперечностей між спрощеними схемами й непереборними імпульсами та потягами.
Старі винайдені історії, традиції та спроби правити поступаються місцем новішим, гнучкішим і послабленим теоріям про те, що ж такого суперечливого й напруженого в нинішньому моменті. На Заході постмодернізм ухопився за аісторичну невагомість, споживацтво й видовищність нового порядку. З ним пов’язані інші ідеї на зразок постмарксизму і постструктуралізму — різновиди того, що італійський філософ Джанні Ваттімо назвав «слабкою думкою» або «кінцем модерності». Але в арабському й ісламському світі багато митців та інтелектуалів, таких як Адоніс, Еліас Хурі, Камаль Абу Діб, Мухаммед Аркун і Джамаль Бен Шейх, досі переймаються самою модерністю, ще зовсім не вичерпаною, яка досі є головним викликом у культурі, де панує turath (спадщина) і ортодоксальність. Такі самі справи на Карибах, у Східній Європі, Латинській Америці, Африці та Південній Азії. Ці рухи культурно перетинаються у захопливому космополітичному просторі, оживленому всесвітньо впливовими письменниками, як-от Салман Рушді, Карлос Фуентес, Ґабріель Ґарсія Маркес та Мілан Кундера, котрі енерґійно вдираються не тільки як романісті, а і як коментатори та есеїсти. І до їхніх дебатів про сутність модерного чи постмодерного долучається тривожне й нагальне запитання: як нам модернізуватися, враховуючи катастрофічні безлади, які переживає світ у міру наближення fin de siècle 239, тобто як ми збираємося жити далі, якщо банальні вимоги нинішнього моменту загрожують випередити людську теперішність?


239 Кінець сторіччя (фр.). {459}


Випадок Японії дуже симптоматичний, як його описав японсько-американський інтелектуал Macao Мійоши. Він звертає увагу на відомий факт: згідно з дослідженнями «загадки японської могутності», японські банки, корпорації та сукупність нерухомості сьогодні далеко посунули (навіть зробили карликами) своїх американських відповідників. Вартість нерухомого майна Японії у кілька разів вища, ніж вартість нерухомості Сполучених Штатів, які колись вважалися твердинею капіталу. Десять найбільших банків світу здебільшого японські, а чимала частка величезного закордонного боргу Сполучених Штатів належить Японії (і Тайваню). Хоча у неї теж були свої прообрази під час короткого злету арабських нафтових держав протягом 1970-х років, японська міжнародна економічна могутність не має аналогів, особливо, каже Мійоши, за майже повної відсутності міжнародної культурної влади. Сучасна японська вербальна культура примітивна, навіть убога: у ній панують ток-шоу, комікси, нескінченні наради та групові обговорення. Мійоши діагностує нову проблематику для культури як наслідок запаморочливих фінансових ресурсів країни, повну розбіжність між абсолютною новизною і ґлобальним пануванням в економічній сфері та скочування в бідність і залежність від Заходу в культурному дискурсі [54].
Від дрібниць щоденного життя до ґлобальних сил велетенського розмаху (зокрема того, що назвали «смертю природи») — усе це докучає занепокоєній душі, а пом’якшити їхню владу чи породжені ними кризи майже немає чим. Спільним ґрунтом для загальної згоди сливе повсюди слугують дві тези: особисті свободи треба охороняти, а природне довкілля землі — обороняти від подальшого руйнування. Демократія й екологія, у кожної з яких є свої локальні контексти і безліч конкретних арен боротьби, виростають на світовому тлі. Чи то в боротьбі національностей, чи то в проблемах вирубування лісів або ґлобального потепління, зв’язок між індивідуальною ідентичністю (втіленою в дрібних учинках на зразок куріння або використання аерозольних балончиків) і загальним обрамленням жахливо безпосередній, а освячені віками звичаї мистецтва, історії та філософії не видаються придатними для нього. Багато з того, що впродовж чотирьох десятиріч так хвилювало в західному модернізмі та його продовженнях — скажімо, в ретельних інтерпретаційних стратегіях критичної теорії або в самосвідомості літературних і музичних форм — {460} сьогодні виглядає майже чудернацьки абстрактним і крикливо європоцентричним. Тепер більше вартують довіри репортажі з передових ліній фронту, де ведеться боротьба між домашніми тиранами й ідеалістичними опозиціями, гібридні комбінації реалізму й фантазії, картографічні й археологічні описи, дослідження бездомних вигнанських досвідів у змішаній формі (есе, відео або фільм, фотографія, спогади, розповідь, афоризм).
Відтак головне завдання — урівняти нові економічні й соціально-політичні зміщення і конфігурації нашого часу з разючими реаліями людської залежності у світових масштабах. Якщо й зринає щось спільне з японського, східноєвропейського, ісламського та західного досвідів, то це назріла потреба в новій критичній свідомості, якої можна досягнути, тільки переглянувши ставлення до освіти. Просто спонукаючи учнів наполягати на своїй ідентичності, історії, традиції та самобутності, можна для початку навчити їх перераховувати основні вимоги до демократії та права на ґарантоване, гідне людське існування. Однак ми повинні йти далі і розмістити себе в географії інших ідентичностей, народів і культур, а потім дослідити, як вони, попри всі свої відмінності, завжди накладалися один на одного через неієрархічний вплив, перетин, залучення, спогади, умисне забування і, звичайно, конфлікт. Ми зовсім не на порозі «кінця історії», але ми й досі не вільні від монополізаційних ставлень до неї. Ці останні не були добрими в минулому, нехтуючи одностайними благаннями сепаратистської ідентичності, мультикультуралізмом, меншинним дискурсом, і чим швидше ми навчимося знаходити їм альтернативи, тим краще й безпечніше. Реальність така, що ми перемішані між собою у способи, про які більшість національних систем освіти не можуть навіть подумати. Погодити знання в мистецтві й науці з цими об’єднавчими реаліями, на мою думку, — головний інтелектуальний і культурний виклик теперішнього моменту.
Щоб не приректи себе на повторення імперського досвіду, не слід забувати непохитну критику націоналізму різними теоретиками визволення, яких я згадував. Як ми можемо зберегти визвольну енерґію, вихлюпнуту великими деколонізаційними рухами опору й масовими повстаннями протягом 1980-х років, в умовах переозначеного і все одно дуже тісного сучасного стосунку між культурою та імперіалізмом, стосунку, який {461} уможливлює тривожні форми панування? Чи може ця енерґія уникнути гомогенізаційних процесів модерного життя, затримати навалу нової імперської центральності?
«Усі речі — суперечливі, ориґінальні, скромні, чудернацькі», — Джерард Менлі Гопкінс у «Строкатій красі». Питання де? І де також, можемо запитати, та дивовижно гармонійна візія перетину часу з безчасовістю, яка настає в кінці «Літтл Ґіддінґа», — мить, яку Еліот переказав словами:

Слово ні соромливе, ані пихате,
Що сполучає легко старе і нове,
Слово звичайне, ясне, але не простацьке,
Слово стисле, доконане, хоча і не педантичне,
У цілковитій злагоді танцює з іншими разом [55].

Відповідь Вірільйо — контрпроживання: жити, як міґранти, у звично незаселених, але водночас публічних місцях. Схожа картина постає у «Тисячі плато» (другий том «Анти-Едипа») Жиля Дельоза і Фелікса Ґваттарі. Більша частина цієї надзвичайно багатої книжки нелегка для розуміння, однак мене вона напрочуд надихнула на думки. Частина під назвою «Трактат із номадології: машина війни» будується на працях Вірільйо, поширюючи його ідеї про рух і простір на ексцентричне дослідження мандрівної машини війни. У цій дуже ориґінальній науковій праці є метафора дисциплінованого різновиду інтелектуальної мобільності в добу інституціоналізації, впорядкування, кооптації. Воєнну машину, говорять Дельоз і Ґваттарі, можна пристосувати для служби військовій могутності держави, та позаяк вона становить фундаментально окремішнє утворення, у цьому немає потреби, так само як і кочівницькі блукання духу не потребують завжди бути на службі інституцій. Джерело сили воєнної машини — не тільки її кочівна свобода, а і її металурґійне мистецтво, яке Дельоз і Ґваттарі порівнюють із мистецтвом писати музику і яке виковує, моделює матеріали «поза окремі форми; [ця металургія, як і музика,] наголошує на неперервному розвиткові самої форми, а поза індивідуально відмінними матеріалами вона наголошує на неперервних варіаціях у межах самої матерії» [56]. Чіткість, конкретність, тяглість, форма — все це має атрибути кочової практики, сила якої, говорить Вірільйо, не в аґресії, а в трансґресії [57]. {462}
Цю істину можна вловити з політичної мапи сучасного світу. Певна річ, одна з найприкріших особливостей нашої доби в тому, що вона принесла більше біженців, міґрантів, переміщених осіб і вигнанців, ніж будь-коли в історії. Більшість із них були супутніми продуктами і навіть запізнілими наслідками постколоніальних та імперіалістичних конфліктів. Створюючи нові держави і нові кордони, боротьба за незалежність одночасно породжувала безпритульних бродяг, кочівників і волоцюг, неасимільованих новими структурами інституційної влади і відкинутих усталеним порядком через їхню непримиренність та уперту бунтівливість. І доки ці люди існують між старим і новим, між старою імперією й новою державою, їхнє становище підкреслює тертя, невирішеності й суперечності на взаємонакладних територіях культурної мапи імперіалізму.
Водночас існує глибока відмінність між оптимістичною мобільністю, інтелектуальним пожвавленням і «логікою насмілювання», описаними різноманітними теоретиками, на чиї роботи я посилався, та масовими переміщеннями, розореннями, злигоднями й жахами, пережитими міґраціями й покаліченими життями нашого сторіччя. Втім, не буде перебільшенням сказати, що визволення як інтелектуальна місія, народжена з опору та опозиції замкненостям і спустошенням імперіалізму, тепер перемістилася з осілої, усталеної і приборканої динаміки культури на бездомну, децентровану і вигнанську енерґію. Сьогодні цю енерґію втілює міґрант, а її свідомість — це свідомість інтелектуала або митця у вигнанні, політичної постаті між сферами, між формами, між оселями і між мовами. З цієї перспективи усі речі справді суперечливі, ориґінальні, скромні, чудернацькі. З цієї перспективи справді можна побачити, як усе контрапунктно «у цілковитій злагоді танцює з іншими разом». Найогиднішим панґлосівським обманом було би стверджувати, що браві подвиги інтелектуального вигнання і злигодні переміщених осіб або біженців — одне й те саме. Та все ж таки вважаю можливим розглядати інтелектуала спершу як шукача суті, а вже потім як виразника скрутних становищ, які спотворюють модерність, — масових депортацій, ув’язнень, переміщень населення, групових конфіскацій і примусових імміґрацій.
«Минуле життя еміґрантів, як ми знаємо, анулюється», — говорить Адорно у «Minima Moralia», яка має підзаголовок {463} «Роздуми в умовах понівеченого життя» (Reflexionen aus dem beschädigten Leben). Чому? «Адже те, що не оречевлене, не може бути порахованим і зміряним, припиняє існувати» [58]; або, як каже він згодом, воно відсилається на «другорядний план». Хоча покаліченість такої долі очевидна, її переваги й можливості заслуговують на вивчення. Так свідомість еміґранта — зимовий розум, за словами Воллеса Стівенса, — виявляє у своїй марґінальності, що «погляд, який відхиляється від битого шляху, ненависть до жорстокості, шукання нових понять, ще не засмоктаних загальним зразком, — це остання надія для думки» [59]. «Загальний зразок» в Адорно — це те саме, що деінде він називає «адміністрованим світом» або, коли йдеться про невідпорні домінанти культури, «індустрією свідомості». Відтак притулок має не лише свої невигоди в ориґінальності еміґранта; у ньому є й позитивна користь заперечення системи, опису її мовою, яка недоступна тим, хто вже скорився:

В інтелектуальній ієрархії, яка від кожного постійно вимагає відгуку, сама лише відмова відгукнутися здатна назвати цю ієрархію її справжнім ім’ям. Сфера обігу, тавро якої носять на собі інтелектуальні ізгої, відкриває останній притулок для розуму, який вона задешево спродує, саме в ту мить, коли притулку вже не існує. Той, хто пропонує для продажу щось унікальне, що ніхто не хоче купувати, втілює навіть проти своєї волі свободу від обміну [60].

Це, звичайно, мінімальні можливості, хоча через кілька сторінок Адорно розширює шанси свободи. Він рекомендує форму вираження, туманність, неясність і хитрість якої — відсутність «повної прозорості її логічного генезису» — здійснюють відрух від панівної системи, задіюючи своєю «неадекватністю» певну міру визволення:

Ця неадекватність нагадує життя, яке описує тремтливу, неправильну траєкторію, що розчаровує при порівнянні зі своїми передумовами. Але тільки в цьому справжньому русі, завжди менше, ніж належить, воно здатне за певних обставин лишатися вільним від реґламентації [61].

Занадто приватне — так схильні ми реаґувати на цей перепочинок від реґламентації. Але ми можемо виявити його не {464} тільки у вперто суб’єктивного, навіть неґативного Адорно, а й у публічних наголосах ісламських інтелектуалів, наприклад, Алі Шаріаті — основної сили в перші дні іранської революції. Шаріаті у своїй критиці протиставив «істинний, прямий шлях, цю гладку і священну маґістралю», організовану ортодоксальність та відхилення постійної міґрації:

чоловік, цей діалектичний феномен, змушений завжди перебувати в русі. ... Чоловік відтак ніколи не може досягти конечного місця спочинку і знайти своє місце в Богові. ...Наскільки ж тоді обурливі будь-які встановлені стандарти. Хто може вічно встановлювати стандарт? Чоловік — це „вибір“, боротьба, постійне становлення. Він — нескінченна міґрація, міґрація в самому собі, від тліну до Бога; він — міґрант у своїй власній душі [62].

Ось тут ми маємо справжній потенціал для формування культури без примусу (хоча Шаріаті говорить тільки про «чоловіка», а не про «жінку»), який у своєму усвідомленні конкретних перешкод і конкретних кроків, своїй ясності без простацтва, точності, але не педантичності, заховує відчуття почину, яке буває в усіх істинно радикальних спробах розпочати все заново [63]: наприклад, пробна леґітимізація жіночого досвіду у «Власному просторі» Вірджинії Вульф 240, або казкове перевпорядкування часу й характеру, з якого постають розділені покоління «Опівнічних дітей», або ж визначна універсалізація афро-американського досвіду, який блискуче деталізовано в романах Тоні Моррісон «Смоляне опудалко» і «Кохана». Поштовх і напруження походять із навколишнього середовища — імперіалістичної влади, яка інакше змусить вас або зникнути, або прийняти якусь мініатюрну версію себе як доктрину, яку буде передано в програмі курсу. Але це не нові панівні дискурси чи потужні наративи, а, як у програмі Джона Берґера, інший спосіб повістування. Якщо фотографії або тексти використовуються лише для встановлення ідентичності й присутності, щоб дати нам тільки видимі образи єдиної Жінки або єдиного Індіанця, вони доповнюють те, що Берґер називає «системою контролю».


240 Укр. переклад див.: Вулф Вірджинія. Власний простір / Пер. з англ. Я. Чердаклі. — К.: Альтернативи, 1999. — 111 с.


Однак якщо їхня природно невизначена й антинаративістична {465} неслухняність не заперечується, вони дозволяють нереґламентованій суб’єктивності набути соціальної функції: «витерті зображення [родинні фотографії], які часто носять біля самісінького серця або ставлять біля ліжка, використовуються для звертання до того, що історичний час не має права руйнувати» [64].
З іншої перспективи, вигнанська, марґінальна, суб’єктивна й міґраційна енерґія модерного життя, яку розгорнули визвольні змагання, занадто еластично гнучка, щоб зникнути, і зринає у вигляді того, що Іммануїл Валлерстайн назвав «антисистемними рухами». Пам’ятаймо, що головною історичною особливістю імперіалістичної експансії було накопичення — процес, який прискорився протягом XX сторіччя. Валлерстайн стверджує, що за своєю суттю накопичення капіталу — ірраціональний процес. Він невгамовно здобуває додатковий, корисливий приріст, хоча вартість останнього — витрати на підтримання процесу, фінансування воєн, щоб захистити його, «відкуповування від» і залучення «допоміжних кадрів», життя в умовах перманентної кризи — надмірна, не варта його переваг. Отож, говорить Валлерстайн, «сама надбудова [з державної влади і національних культур, які підтримують ідею державної влади], створена для максимізації вільного обігу чинників виробництва у світовій економіці, грає роль розплідника національних рухів, які підіймаються проти несправедливостей, притаманних світовій системі» [65]. Ті люди, яких система змусила грати підлеглі або закуті ролі всередині себе, постають свідомими супротивниками, які підривають її, висувають претензії і доводи, ставлять під сумнів тоталітарний примус світового ринку. Все-таки не від усього можна відкупитися.
Усі ці гібридні контрсили, які вже діють у багатьох царинах, індивіди й рухи витворюють спільноту або культуру, вибудувану з численних антисистемних підтекстів і практик для колективного людського існування (а не доктрин чи вичерпних теорій), яке не базується на примусові та пануванні. Вони підживили повстання 1980-х років, про які я говорив вище. Образ авторитарної, нездоланної імперії, який пробрався в академічну сферу і обійняв багато процедур інтелектуальної майстерності, що грає центральну роль у модерній культурі, знаходить свою протилежність у поновлюваних, майже хвацьких перервностях інтелектуальної і секулярної нечистості — змішаних {466} жанpax, несподіваних поєднаннях традиції і новаторства, політичних досвідах, ґрунтованих на спільнотах об’єднаних зусиль та інтерпретацій (у найширшому сенсі слова), а не на класах або корпораціях власності, стяжательства і влади.
Я знову й знову повертаюся до одного чудового уривку з Гуґо Сен-Вікторського, саксонського ченця XII сторіччя. Цей уривок не полишає мене:

Отож, для натренованого духу джерелом великих чеснот буде спершу помалу навчитися змінюватися у видимих і скороминущих речах, так що згодом можна буде зовсім зоставити їх за плечима. Людина, для якої милий рідний край, — всього-на-всього тендітний послушник; той, для кого будь-яка земля як рідна, уже змужнів; однак досконалий лише той, для кого весь світ — чужина. Делікатна душа прив’язує свою любов до однієї цятки світу; змужніла людина поширює свою любов на весь світ; а досконала людина гасить у собі любов [66].

Еріх Авербах, великий німецький учений, який провів роки Другої світової війни вигнанцем у Туреччині, цитує цей уривок як взірець для всіх — чоловіків та жінок, — хто прагне переступити замкненість імперських, національних або провінційних меж. Тільки з таким ставленням може, наприклад, історик осягнути людський досвід і його писемні свідчення в усьому їхньому розмаїтті й неповторності; інакше він більше перейматиметься вилученнями й упередженими реакціями, ніж неґативною свободою реального знання. Але зверніть увагу: Гуґо двічі пояснює, що «сильна» або «досконала» людина досягає незалежності й безсторонності, пройшовши через прив’язаності, а не відкинувши їх. Вигнання ґрунтується на існуванні рідної землі, любові та реальній прив’язаності до неї. Універсальна істина вигнання не в тому, що людина втрачає цю любов або домівку, а в тому, що кожному вигнанцю притаманне відчуття раптової, небажаної втрати. Тепер погляньте на досвіди, наче вони можуть ось-ось зникнути: що ж у них такого, що робить їх заякореними або закоріненими в реальності? Що з них ви збережете, що облишите, що пригадаєте? Щоб відповісти на ці питання, треба мати незалежність і безсторонність того, кому рідний край «милий», але реальні обставини не дозволяють повернути назад цю милість і ще менше отримати задоволення від замінників, підсунутих ілюзіями або {467} догмами, які походять чи то від гордості за свою спадщину, чи то від певності щодо того, хто «ми» є.
Ніхто сьогодні не є винятково чимось одним. Етикетки на зразок «індіанець», «жінка», «мусульманин» або «американець» — не більше ніж вихідні пункти, які швидко залишаються позаду, якщо хоча б на мить просунутися вглиб справжнього досвіду. Імперіалізм консолідував суміш культур та ідентичностей у ґлобальних масштабах. Однак його найгіршим і найпарадоксальнішим дарунком було те, що він дозволив людям повірити, начебто вони тільки, переважно, винятково білі або чорні, західні або східні. Проте так само як люди творять свою історію, вони творять і свої культури та етнічні ідентичності. Ніхто не може спростувати неперервну тяглість давніх традицій, займаних територій, національних мов і культурних географій, але я не бачу причин, окрім страху й упередження, і далі наполягати на їхній окремішності та відмінності, так наче в них усе людське життя. Виживання фактично стосується зв’язків між речами, цитуючи Еліота, реальність не може бути очищена від «інших відлунь [, що] замешкують сад» 241. Корисніше й важче мислити конкретно і співчутливо, контрапунктно про інших, а не тільки про «нас». А це, крім усього, означає не намагатися правити іншими, не намагатися класифікувати або ієрархізувати їх і насамперед не намагатися весь час повторювати, що «наша» культура або країна — номер один (або не номер один у тому самому випадку). Для справжнього інтелектуала є досить арґументів, щоб обходитися без цього.


241 Еліот Томас Стернз. Бернт Нортон / Укр. пер. Григорія Кочура // Еліот Томас Стернз. Вибране. — К.: Дніпро, 1990. — С. 123. {468}

Примітки



Вступ

1. Robert Hughes, The Fatal Short: The Epic of Australia’s Founding (New York: Knopf, 1987), p. 586.
2. Paul Carter, The Road to Botany Bay: An Exploration of Landscape and History (New York: Knopf, 1988), pp. 202-60. Як доповнення до Г’юза і Картера див.: Sneja Gunew, «Denaturalizing Cultural Nationalisms: Multicultural Readings of Australia’», Nation and Narration, ed. Homi К. Bhabha (London: Routledge, 1990), pp. 99-120.
3. Joseph Conrad, Nostromo: A Tale of the Seaboard (1904; rprt. Garden City: Doubleday, Page, 1925), p. 77. Ієн Вотт, один із найкращих дослідників Конрада, нічого не сказав про імперіалізм Сполучених Штатів у «Ностромо»; див. його: Conrad: «Nostromo» (Cambridge: Cambridge University Press, 1988). Окремі корисні зауваження про зв’язок між географією, торгівлею і фетишизмом див. у: David Simpson, Fetishism and Imagination: Dickens, Melville, Conrad (Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1982), pp. 93-116.
4. Lila Abu-Lughod, Veiled Sentiments: Honor and Poetry in a Bedouin Society (Berkeley: University of California Press, 1987); Leila Ahmed, Women and Gender in Islam: Historical Roots of a Modern Debate (New Haven: Yale University Press, 1992); Fedwa Malti-Douglas, Woman’s Body, Woman’s World: Gender and Discourse in Arabo-Islamic Writing (Princeton: Princeton University Press, 1991).
5. Sara Suleri, The Rhetoric of English India (Chicago: University of Chicago Press, 1992); Lisa Lowe, Critical Terrains: French and British Orientalisms (Ithaca: Cornell University Press, 1991).
6. Arthur M. Schlesinger, Jr., The Disuniting of America: Reflections on a Multicultural Society (New York: Whittle Communications, 1991).




Частина перша
Переплетені території, переплутані історії

1. Т. S. Eliot, Critical Essays (London: Faber & Faber, 1932), pp. 14-15. (Укр. переклад див.: Еліот Т. С. Традиція та індивідуальний талант / {470} Пер. з англ. Микола Рябчук // Еліот Т. С. Призначення критики. Вибрані есеї. — К.: Критика, 2002. — С. 46-47.)
2. Див.: Lyndall Gordon, Eliot’s Early Years (Oxford and New York: Oxford University Press, 1977), pp. 49-54.
3. C. C. Eldridge, England’s Mission: The Imperial Idea in the Age of Gladstone and Disraeli, 1868-1880 (Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1974).
4. Patrick O’Brien, «The Costs and Benefits of British Imperialism», Past and Present, № 120, 1988.
5. Lance E. Davis and Robert A. Huttenback, Mammon and the Pursuit of Empire: The Political Economy of British Imperialism, 1860-1920 (Cambridge: Cambridge University Press, 1986).
6. Див.: William Roger Louis, ed., Imperialism. The Robinson and Gallagher Controversy (New York: New Viewpoints, 1976).
7. Наприклад: André Gunder Frank, Dependent Accumulation and Underdevelopment (New York: Monthly Review, 1979); Samir Amin, L’Accumulation à l'echelle mondiale (Paris: Anthropos, 1970).
8. O’Brien, «Costs and Benefits», pp. 180-181.
9. Harry Magdoff, Imperialism: From the Colonial Age to the Present (New York: Monthly Review, 1978), pp. 29, 35.
10. William H. McNeill, The Pursuit of Power: Technology, Armed Forces and Society Since 1000 A. D. (Chicago: University of Chicago Press, 1983), pp. 260-261.
11. V. G. Kiernan, Marxism and Imperialism (New York: St. Martin’s Press, 1974), p. iii.
12. Richard W. Van Alstyne, The Rising American Empire (New York: Norton, 1974), p. і. Див. також: Walter LaFeber, The New Empire: An Interpretation of American Expansion (Ithaca: Cornell University Press, 1963).
13. Див.: Michael H. Hunt, Ideology and U.S. Foreign Policy (New Haven: Yale University Press, 1987).
14. Michael W. Doyle, Empires (Ithaca: Cornell University Press, 1986), p. 45.
15. David Landes, The Unbound Prometheus: Technological Change and Industrial Development in Western Europe from 1750 to the Present (Cambridge: Cambridge University Press, 1969), p. 37.
16. Tony Smith, The Pattern of Imperialism: The United States, Great Britain, and the Late Industrializing World Since 1815 (Cambridge: Cambridge University Press, 1981), p. 52. У цьому питанні Сміт цитує Ґанді.
17. Kiernan, Marxism and Imperialism, p. iii.
18. D. K. Fieldhouse, The Colonial Empires: A Comparative Survey from the Eighteenth Century (1965; rprt. Houndmills: Macmillan, 1991), p. 103.
19. Frantz Fanon, The Wretched of the Earth, trans. Constance Farrington (1961; rprt. New York: Grove, 1968), p. 101.
20. J. A. Hobson, Imperialism: A Study (1902; rprt. Ann Arbor: University of Michigan Press, 1972), p. 197. {471}21. Selected Poetry and Prose of Blake, ed. Northrop Frye (New York: Random House, 1953), p. 447. Одна з кількох праць Блейка про антиімперіалізм: David V. Erdman, Blake: Prophet Against Empire (New York: Dover, 1991).
22. Діккенс Чарльз. Домбі і син: Роман / Пер. з англ. М. Іванов за ред. М. Габлевич. — К.: Дніпро, 1991. — С. 17.
23. Raymond Williams, «Introduction», Dickens, Dombey and Son (1848; rprt. Harmondsworth: Penguin, 1970), pp. 11-12.
24. Martin Bernal, Вlack Athena: The Afroasiatic Roots of Classical Civilization, Vol. 1 (New Brunswick. Rutgers University Press, 1987), pp. 280-336.
25. Bernard S. Cohn, «Representing Authority in Victorian India», Eric Hobsbawm and Terence Ranger, eds., The Invention of Tradition (Cambridge: Cambridge University Press, 1983), pp. 185-207. (Укр. переклад див.: Кон Б. Репрезентування влади у вікторіанській Індії // Винайдення традиції / За ред. Ерика Гобсбаума та Теренса Рейнджера / Пер. з англ. Микола Климчук. — К.: Ніка-Центр, 2005. — С. 192-242.)
26. Цит. за: Philip D. Curtin, ed., Imperialism (New York: Walker, 1971), pp. 294-295.
27. Salman Rushdie, «Outside the Whale», у Imaginary Homelands: Essays and Criticism, 1981-1991 (London: Viking/Granta, 1991), pp. 92, 101.
28. Це головна теза у: Conor Cruise O’Brien, «Why the Wailing Ought to Stop», The Observer, June 3, 1984.
29. Joseph Conrad, «Heart of Darkness», Youth and Two Other Stories (Garden City: Doubleday, Page, 1925), p. 82.
30. Про Макіндера див.: Neil Smith, Uneven Development: Nature, Capital and the Production of Space (Oxford: Blackwell, 1984), pp. 102-103. Конрад і тріумфалістська географія — центральна тема у: Felix Driver, «Geography’s Empire: Histories of Geographical Knowledge», Society and Space, 1991.
31. Hannah Arendt, The Origins of Totalitarianism (1951; new ed. New York: Harcout Brace Jovanovich, 1973), p. 215. (Укр. переклад див.: Арендт Г. Джерела тоталітаризму / Пер. з англ. Володимир Верлока, Дмитро Горчаков. — К.: Дух і Літера, 2002. — С. 263.) Див. також: Fredric Jameson, The Political Unconscious: Narrative as a Socially Symbolic Act (Ithaca: Cornell University Press, 1981), pp. 206-281.
32. Jean-François Lyotard, The Postmodern Condition: A Report on Knowledge, trans. Geoff Bennington and Brian Massumi (Minneapolis: University of Minnesota Press, 1984), p. 37.
33. Особливо див. пізню роботу Фуко: The Care of the Self, trans. Robert Hurley (New York: Pantheon, 1986). (Укр. переклад див.: Фуко М. Історія сексуальності. Том 3: Плекання себе / Пер. з франц. І. Донченко. — X.: Око, 2000. — 264 с.) Абсолютно нова інтерпретація, згідно з якою усі твори Фуко пронизані темою «я», зокрема його власного, викладена у: James Miller, The Passion of Michel Foucault (New York: Simon & Schuster, 1993). {472}
34. Див., наприклад: Gérard Chaliand, Revolution in the Third World (Harmondsworth: Penguin, 1978).
35. Rushdie, «Outside the Whale», pp. 100-101.
36. Ian Watt, Conrad in the Nineteenth Century (Berkeley: University of California Press, 1979), pp. 175-179.
37. Eric Hobsbawm, «Introduction», Hobsbawm and Ranger, Invention of Tradition, p. 1. (Укр. переклад див.: Гобсбаум Е. Вступ: винаходження традицій // Винайдення традиції / За ред. Ерика Гобсбаума та Теренса Рейнджера / Пер. з англ. Микола Климчук. — К.: Ніка-Центр, 2005.-С. 13.)
38. Jean-Baptiste-Joseph Fourier, Préface historique, Vol. 1, Description de I’Egypte (Paris: Imprimerie royale, 1809-1828), p. 1.
39. ‘Abd al-Rahman al-Jabarti, ‘Aja’ib al-Athar fi al-Tarajum wa al-Akhbar, Vol. 4 (Cairo: Lajnat al-Bayan al-’Arabi, 1958-1967), p. 284.
40. Див.: Christopher Miller, Blank Darkness: Africanist Discourse in French (Chicago: University of Chicago Press, 1985); Arnold Temu, Bonaventure Swai, Historians and Africanist History: A Critique (Westport: Lawrence Hill, 1981).
41. Johannes Fabian, Time and the Other: How Anthropology Makes Its Object (New York: Columbia University Press, 1983); Talal Asad, ed., Anthropology and the Colonial Encounter (London: Ithaca Press, 1975); Brian S. Turner, Marx and the End of Orientalism (London: Allen & Unwin, 1978). Обговорення окремих із цих робіт див.: Edward W. Said, «Orientalism Reconsidered», Race and Class 27, №. 2 (Autumn 1985), p. 1-15.
42. Peter Gran, The Islamic Roots of Capitalism: Egypt, 1760-1840 (Austin: University of Texas Press, 1979); Judith Tucker, Women in Nineteenth Century Egypt (Cairo: American University in Cairo Press, 1986); Hanna Batatu, The Old Social Classes and the Revolutionary Movements of Iraq (Princeton: Princeton University Press, 1978); Syed Hussein Alatas, The Myth of the Lazy Native: A Study of the Image of the Malays, Filipinos, and Javanese from the Sixteenth to the Twentieth Century and Its Function in the Ideology of Colonial Capitalism (London: Frank Cass, 1977).
43. Gauri Viswanathan, The Masks of Conquest: Literary Study and British Rule in India (New York: Columbia University Press, 1989).
44. Francis Fergusson, The Human Image in Dramatic Literature (New York: Doubleday, Anchor, 1957) pp. 205-206.
45. Erich Auerbach, «Philology and Weltliteratur», trans. M. and E. W. Said, Centennial Review 13 (Winter 1969); див. мою статтю про цей твір у: The World, the Text, and the Critic (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1983), pp. 1-9.
46. George E. Woodberry, «Editorial» (1903), Comparative Literature: The Early Years, An Anthology of Essays, eds. Hans Joachim Schulz and Phillip K. Rein (Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1973), p. 211. Див. також: Harrv Levin. Grounds for Comvarison (Cambridge, Mass.: {473} Harvard University Press, 1972), pp. 57-130; Claudio Guillérn, Entre lo uno у lo diverse: Introducción a la literatura comparada (Barcelona: Editorial Critica, 1985), pp. 54-121.
47. Erich Auerbach, Mimesis: The Representation of Reality in Western Literature, trans. Willard Trask (Princeton: Princeton University Press, 1953). Див. також: Said, «Secular Criticism», The World, the Text, and the Critic, pp. 31-53 and 148-149.
48. The National Defense Education Act (NDEA — Національний оборонний закон про освіту). Закон Сполучених Штатів, ухвалений 1958 року, передбачав витратити 295 мільйонів доларів на науку й вивчення мов, обидві ці статті вважалися важливими для національної безпеки. Від цього закону виграли, зокрема, кафедри порівняльного літературознавства.
49. Цит. за: Smith, Uneven Development, pp. 101-102.
50. Antonio Gramsci, «Some Aspects of the Southern Question», у Selections from Political Writings, 1921-1926, trans. and ed. Quintin Hoare (London: Lawrence & Wishart, 1978), p. 461. Незвичне застосування концепцій «південності» Ґрамші див.: Timothy Brennan, «Literary Criticism and the Southern Question», Cultural Critique, № 11 (Winter 1988-89), p. 89-114.
51. John Stuart Mill, Principles of Political Economy, Vol. 3, ed. J. M. Robson (Toronto: University of Toronto Press, 1965), p. 693.






Частина друга
Консолідоване бачення

1. Richard Slotkin, Regeneration Through Violence: The Mythology of the American Frontier, 1600-1860 (Middletown: Wesleyan University Press, 1973); Patricia Nelson Limerick, The Legacy of Conquest: The Unbroken Past of the American West (New York: Norton, 1988); Michael Paul Rogin, Fathers and Children: Andrew Jackson and the Subjugation of the American Indian (New York: Knopf, 1975).
2. Bruce Robbins, The Servant’s Hand: English Fiction from Below (New York: Columbia University Press, 1986).
3. Gareth Stedman Jones, Outcast London: A Study in the Relationship Between the Classes in Victorian Society (1971; rprt. New York: Pantheon, 1984).
4. Eric Wolf, Europe and the People Without History (Berkeley: University of California Press, 1982). (Укр. переклад див.: Вульф Ерік P. Європа і народи без історії / Пер. з англ. Ігор Пошивайло. — К.: Видавничий дім «KM Академія», 2004. — 535 с.)
5. Martin Green, Dreams of Adventure, Deeds of Empire (New York: Basic Books, 1979); Molly Mahood, The Colonial Encounter: A Reading of Six Novels (London: Rex Collings, 1977); John A. McClure, Kipling and Conrad: The Colonial Fiction (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1981); Patrick Brantlinger, The Rule of Darkness: British Literature and Imperialism, 1830-1914 (Ithaca: Cornell University Press, 1988). {474} Див. також: John Barrell, The Infection of Thomas de Quincey: A Psychopathology of Imperialism (New Haven: Yale University Press, 1991).
6. William Appleman Williams, Empire as a Way of Life (New York and Oxford: Oxford University Press, 1980), pp. 112-113.
7. Jonah Raskin, The Mythology of Imperialism (New York: Random House, 1971); Gordon K. Lewis, Slavery, Imperialism, and Freedom: Studies in English Radical Thought (NewYork: Monthly Review, 1978);V. G. Kiernan, The Lords of Human Kind: Black Man, Yellow Man, and White Man in an Age of Empire (1969; rprt. New York: Columbia University Press, 1986); Marxism and Imperialism (New York: St. Martin’s Press, 1974). Сучасніша праця: Eric Cheyfitz, The Poetics of Imperialism: Translation and Colonization from The Tempest to Tarzan (New York: Oxford University Press, 1991). Беніта Паррі (Benita Parry, Conrad and Imperialism (London: Macmillan, 1983)) переконливо розглядає ці та інші праці у контексті творчості Конрада.
8. Е. М. Forster, Howards End (New York: Knopf, 1921), p. 204.
9. Raymond Williams, Politics and Letters: Interviews with New Left Review (London: New Left, 1979), p. 118.
10. Williams, Culture and Society, 1780-1950. Ця праця була видана 1958 року (London: Chatto & Windus).
11. Joseph Conrad, «Heart of Darkness», Youth and Two Other Stories (Garden City: Doubleday, Page, 1925), pp. 50-51. Див. демістифікаційний погляд на зв’язок між сучасною культурою і звільненням: Leo Bersani, The Culture of Redemption (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1990).
12. Після 1880 року теорій і виправдань імперського стилю — давнє проти сучасного, англійське проти французького тощо — з’явилося надто багато. Див. яскравий приклад: Evelyn Baring (Cromer), Ancient and Modern Imperialism (London: Murray, 1910). Див. також: C. A. Bodelsen, Studies in Mid-Victorian Imperialism (New York: Howard Fertig, 1968); Richard Faber, The Vision and the Need: Late Victorian Imperialist Aims (London: Faber & Faber, 1966). Давніша, але все ще корисна праця: Klaus Knorr, British Colonial Theories (Toronto: University of Toronto Press, 1944).
13. Ian Watt, The Rise of the Novel (Berkeley: University of California Press, 1957); Lennard Davis, Factual Fictions: The Origins of the English Novel (New York: Columbia University Press, 1983); John Richetti, Popular Fiction Before Richardson (London: Oxford University Press, 1969); Michael McKeon, The Origin of the English Novel, 1600-1740 (Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1987).
14. J. R. Seeley, The Expansion of England (1884; rprt. Chicago: University of Chicago Press, 1971), p. 12; J. A. Hobson, Imperialism: A Study (1902; rprt. Ann Arbor: University of Michigan Press, 1972), p. 15. Хоча Гобсон звинувачує різні європейські держави у надуживанні імперіалізмом, Англія серед них лідирує. {475}
15. Raymond Williams, The Country and the City (New York: Oxford University Press, 1973), pp. 165-182 and passim.
16. D.C.M. Platt, Finance, Trade and Politics in British Foreign Policy, 18151914 (Oxford: Clarendon Press, 1968), p. 536.
17. Ibid., p. 357.
18. Joseph Schumpeter, Imperialism and Social Classes, trans. Heinz Norden (New York: Augustus M. Kelley, 1951), p. 12.
19. Platt, Finance, Trade and Politics, p. 359.
20. Ronald Robinson, John Gallagher, Alice Denny, Africa and the Victorians: The Official Mind of Imperialism (1961; new ed. London: Macmillan, 1981), p. 10. Щоб краще зрозуміти, як ця теза вплинула на наукову дискусію довкола імперії, див.: William Roger Louis, ed., Imperialism. The Robinson and Gallagher Controversy (New York: Franklin Watts, 1976). Важливе підсумування цілого поля досліджень див.: Robin Winks, ed., The Historiography of the British Empire-Commonwealth: Trends, Interpretations, and Resources (Durham: Duke University Press, 1966). Дві збірки, згадані Вінксом (стор. 6): Historians of India, Pakistan and Ceylon, ed. Cyril H. Philips, та Historians of South East Asia, ed. D.G.E. Hall.
21. Fredric Jameson, The Political Unconscious: Narrative as a Socially Symbolic Act (Ithaca: Cornell University Press, 1981); David A. Miller, The Novel and the Police (Berkeley: University of California Press, 1988). Див. також: Hugh Ridley, Images of Imperial Rule (London: Croom Helm, 1983).
22. Блискучий аналіз дієвості популярної культури в офіційну добу імперії див. у кн.: John MacKenzie, Propaganda and Empire: The Manipulation of British Public Opinion, 1880-1960 (Manchester: Manchester University Press, 1984). Див. також: MacKenzie, ed., Imperialism and Popular Culture (Manchester: Manchester University Press, 1986). Про тонші маніпуляції англійською національною ідентичністю в той самий період див.: Robert Colls and Philip Dodd, eds., Englishness: Politics and Culture, 1880-1920 (London: Croom Helm, 1987). Див. також: Raphael Samuel, ed., Patriotism: The Making and Unmaking of British National Identity, 3 vols. (London: Routledge, 1989).
23. E. M. Forster, A Passage to India (1924; rprt. New York: Harcourt, Brace & World, 1952), p. 231.
24. Критику Конрада див.: Chinua Achebe, «An Image of Africa: Racism in Conrad’s Heart of Darkness», Hopes and Impediments: Selected Essays (New York: Doubleday, Anchor, 1989), pp. 1-20. Деякі проблеми, порушені Ачебе, докладно обговорюються у: Brantlinger, Rule of Darkness, pp. 269-274.
25. Deirdre David, Fictions of Resolution in Three Victorian Novels (New York: Columbia University Press, 1981).
26. Georg Lukacs, The Historical Novel, trans. Hannah and Stanley Mitchell (London: Merlin Press, 1962), pp. 19-88.
27. Ibid., pp. 30-63. {476}
28. Кілька рядків із Раскіна цитовані й прокоментовані у: R. Koebner and Н. Schmidt, Imperialism: The Story and Significance of a Political World, 1840-1866 (Cambridge: Cambridge University Press, 1964), p. 99.
29. V. G. Kiernan, Marxism and Imperialism (New York: St. Martin’s Press, 1974), p. 100.
30. John Stuart Mill, Disquisitions and Discussions, Vol. 3 (London: Longmans, Green, Reader & Dyer, 1875), pp. 167-168. Див. раніше обговорення цього питання: Nicholas Canny, «The Ideology of English Colonization: From Ireland to America», William and Mary Quarterly 30 (1973), p. 575-598.
31. Williams, Country and the City, p. 281.
32. Peter Hulme, Colonial Encounters: Europe and the Native Caribbean, 1492-1797 (London: Methuen, 1986). Див. також його антологію у співавторстві: Neil L. Whitehead, Wild Majesty: Encounters with Caribs from Columbus to the Present Day (Oxford: Clarendon Press, 1992).
33. Hobson, Imperialism, p. 6.
34. Див. блискуче обговорення цієї теми: С. L. R. James, The Black Jacobins: Toussaint L’Ouverture and the San Domingo Revolution (1938; rprt. New York: Vintage, 1963); особливо розділ 2 «Власники». Див. також: Robin Blackburn, The Overthrow of Colonial Slavery, 1776-1848 (London: Verso, 1988), pp. 149-153.
35. Williams, Country and the City, p. 117.
36. Jane Austen, Mansfield Park, ed. Tony Tanner (1814; rprt. Harmondsworth: Penguin, 1966), p. 42. Див. найкращий аналіз цього роману: Tony Tanner, Jane Austen (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1986).
37. Ibid., p. 54.
38. Ibid., p. 206.
39. Warren Roberts, Jane Austen and the French Revolution (London: Macmillan, 1979), pp. 97-98. Див. також: Avrom Fleishman, A Reading of Mansfield Park: An Essay in Critical Synthesis (Minneapolis: University of Minnesota Press, 1967), pp. 36-39 and passim.
40. Austen, Mansfield Park, pp. 375-376.
41. John Stuart Mill, Principles of Political Economy, Vol. 3, ed. J. M. Robson (Toronto: University of Toronto Press, 1965), p. 693. Цит. за: Sidney W. Mintz, Sweetness and Power: The Place of Sugar in Modern History (New York: Viking, 1985), p. 42.
42. Austen, Mansfield Park, p. 446.
43. Ibid., p. 448.
44. Ibid., p. 450.
45. Ibid., p. 456.
46. John Gallagher, The Decline, Revival and Fall of the British Empire (Cambridge: Cambridge University Press, 1982), p. 76.
47. Austen, Mansfield Park, p. 308.
48. Lowell Joseph Ragatz, The Fall of the Planter Class in the British Caribbean, 1763-1833: A Study in Social and Economic History (1928; rprt. New York: Octagon, 1963), p. 27. {477}
49. Eric Williams, Capitalism and Slavery (New York: Russell & Russell, 1961), p. 211. Див. також: Eric Williams, From Columbus to Castro: The History of the Caribbean, 1492-1969 (London: Deutsch, 1970), pp. 177-254.
50. Austen, Mansfield Park, p. 213.
51. Tzvetan Todorov, Nous et les autres: La réflexion sur la diversité humaine (Paris: Seuil, 1989).
52. Raoul Girardet, L’Idée coloniale en France, 1871-1962 (Paris: La Table Ronde, 1972), pp. 7, 10-13.
53. Basil Davidson, The African Past: Chronicles from Antiquity to Modern Times (London: Longmans, 1964), pp. 36-37. Див. також: Philip D. Curtin, Image of Africa: British Ideas and Action, 1780-1850, 2 vols. (Madison: University of Wisconsin Press, 1964); Bernard Smith, European Vision and the South Pacific (New Haven: Yale University Press, 1985).
54. Stephen Jay Gould, The Mismeasure of Man (New York: Norton, 1981); Nancy Stepan, The Idea of Race in Science: Great Britain, 1800-1960 (London: Macmillan, 1982).
55. Див. ґрунтовни аналіз цих течій у ранній антропології: George W. Stocking, Victorian Anthropology (New York: Free Press, 1987).
56. Взято з: Philip D. Curtin, Imperialism (New York: Walker, 1971), pp. 158-159.
57. John Ruskin, «Inaugural Lecture» (1870), in: The Works of John Ruskin, Vol. 20, ed. E. T. Cook and Alexander Weddenburn (London: George Allen, 1905), p. 41, n. 2.
58. Ibid., pp. 41-43.
59. V. G. Kiernan, «Tennyson, King Arthur and Imperialism», in: V. G. Kiernan, Poets, Politics and the People, ed. Harvey J. Kaye (London: Verso, 1989), p. 134.
60. Обговорення одного важливого епізоду з історії ієрархічних стосунків між Заходом і не-Заходом див.: Е. W. Said, Orientalism, (New York: Pantheon, 1978), pp. 48-92 and passim. (Укр. переклад див.: Саїд Едвард В. Орієнталізм / Пер. з англ. Віктор Шовкун. — К.: Основи, 2001. — С. 70-125 і далі.)
61. Hobson, Imperialism, pp. 199-200.
62. Цит. за: Hubert Deschamps, Les Méthodes et les doctrines coloniales de la France du XVIe siècle à nos jours (Paris: Armand Colin, 1953), pp. 126 — 127.
63. Див.: Anna Davin, «Imperialism and Motherhood», Samuel, ed., Patriotism, Vol. 1, pp. 203-235.
64. Michael Rosenthal, The Character Factory: Baden-Powell’s Boy Scouts and the Imperatives of Empire (New York: Pantheon, 1986); особливо c. 131-160. Див. також: H.John Field, Toward a Programme of Imperial Life: The British Empire at the Turn of the Century (Westport: Greenwood Press, 1982).
65. Johannes Fabian, Time and the Other: How Anthropology Makes Its Object (New York: Columbia University Press, 1983), pp. 25-69. {478}
66. Див.: Marianna Torgovnick, Gone Primitive: Savage Intellects, Modern Lives (Chicago: University of Chicago Press, 1990). Про дослідження класифікації, кодифікації, збирання й експонування див.: James Clifford, The Predicament of Culture: Twentieth Century Ethnography, Literature, and Art (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1988). Див. також: Street, Savage in Literature, and Roy Harvey Pearce, Savagism and Civilization: A Study of the Indian and the American Mind (1953; rev. ed. Berkeley: University of California Press, 1988).
67. K. M. Panikkar, Asia and Western Dominance (1959; rprt. New York: Macmillan, 1969); Michael Adas, Machines as the Measure of Men: Science, Technology, and Ideologies of Western Dominance (Ithaca: Cornell University Press, 1989). Цікава також праця: Daniel R. Headrick, The Tools of Empire: Technology and European Imperialism in the Nineteenth Century (New York: Oxford University Press, 1981).
68. Henri Brunschwig, French Colonialism, 1871-1914: Myths and Realities, trans. W. G. Brown (New York: Praeger, 1964), pp. 9-Ю.
69. Див.: Brantlinger, Rule of Darkness; Suvendrini Perera, Reaches of Empire: The English Novel from Edgeworth to Dickens (New York: Columbia University Press, 1991); Christopher Miller, Blank Darkness: Africanist Discount in French (Chicago: University of Chicago Press, 1985).
70. Цих за: Gauri Viswanathan, The Masks of Conquest: Literary Study and British Rule in India (New York: Columbia University Press, 1989), p. 132.
71. Alfred Crosby, Ecological Imperialism: The Biological Expansion of Europe, 900-1900 (Cambridge: Cambridge University Press, 1986).
72. Мопасан Ґі де. Любий друг / Пер. з фр. Валеріян Підмогильний. — К.: Основи, 1999. — 407 с. Жорж Дюруа — кавалерист, який служив в Алжирі, — стає паризьким журналістом і (з певною допомогою) пише про життя в Алжирі. Пізніше він був утягнутий у фінансові скандали, що супроводжували завоювання Танжера.
73. Johannes Fabian, Language and Colonial Power: The Appropriation of Swahili in the Former Belgian Congo, 1880-1938 (Cambridge: Cambridge University Press, 1986); Ranajit Guha, A Rule of Property for Bengal: An Essay on the Idea of Permanent Settlement (Paris and The Hague: Mouton, 1963); Bernard S. Cohn, «Representing Authority in Victorian India», Eric Hobsbawm and Terence Ranger, eds., The Invention of Tradition (Cambridge: Cambridge University Press, 1983), pp. 185-207 (укр. переклад див.: Кон Б. Репрезентування влади у вікторіанській Індії // Винайдення традиції / За ред. Ерика Гобсбаума та Теренса Рейнджера / Пер. з англ. Микола Климчук. — К.: Ніка-Центр, 2005. — С. 192 — 242); Bernard S. Cohn, An Anthropologist Among the Historians and Other Essays (Delhi: Oxford University Press, 1990). Пов’язані з цим дві праці: Richard G. Fox, Lions of the Punjab: Culture in the Making (Berkeley: University of California Press, 1985); Douglas E. Haynes, Rhetoric and Ritual in Colonial India: The Shaping of Public Culture in Surat City, 1852-1928 (Berkeley: University of California Press, 1991). {479}
74. Fabian, Language and Colonial Power, p. 79.
75. Ronald Inden, Imagining India (London: Blackwell, 1990).
76. Timothy Mitchell, Colonizing Egypt (Cambridge: Cambridge University Press, 1988).
77. Leila Kinney and Zeynep Çelik, «Ethnography and Exhibitionism at the Expositions Universelles», Assemblages 13 (December 1990), p. 35-59.
78. T. J. Clark, The Painting of Modern Life: Paris in the Art of Manet and His Followers (NewYork: Knopf, 1984), pp. 133-146; Malek Alloula, The Colonial Harem, trans. Myrna and Wlad Godzich (Minneapolis: University of Minnesota Press, 1986); Sarah Graham-Brown, Images of Women: The Portrayal of Women in Photography of the Middle East, 1860-1950 (New York: Columbia University Press, 1988).
79. Див., наприклад: Zeynep Celik, Displaying the Orient: Architecture of Islam at Nineteenth Century World’s Fairs (Berkeley: University of California Press, 1992); Robert W. Rydell, All the World’s a Fair: Visions of Empire at American International Expositions, 1876-1916 (Chicago: University of Chicago Press, 1984).
80. Herbert Lindenberger, Opera: The Extravagant Art (Ithaca: Cornell University Press, 1984), pp. 270-280.
81.Antoine Golea, Gespräche mit Wieland Wagner (Salzburg: SN Verlag, 1967), p. 58.
82. Opera 13, № 1 (January 1962), p. 33. Див. також: Geoffrey Skelton, Wieland Wagner: The Positive Sceptic (New York: St. Martin’s Press, 1971), pp. 159 and passim.
83. Joseph Kerman, Opera as Drama (New York: Knopf, 1956), p. 160.
84. Paul Robinson, Opera and Ideas: From Mozart to Strauss (New York: Harper & Row, 1985), p. 163.
85. Ibid., p. 164.
86. Verdi’s «Aida»: The History of an Opera in Letters and Documents, trans. and collected by Hans Busch (Minneapolis: University of Minnesota Press, 1978), p. 3.
87. Ibid., pp. 4, 5.
88. Ibid., p. 126.
89. Ibid., p. 150.
90. Ibid., p. 17.
91. Ibid., p. 50. Див. також: Philip Gossett, «Verdi, Ghislanzoni, and Aida: The Uses of Convention»? Critical Inquiry 1, № 1 (1974), pp. 291-334.
92. Verdi’s «Aida» p. 153.
93. Ibid., p. 212.
94. Ibid., p. 183.
95. Stephen Bann, The Clothing of Clio (Cambridge: Cambridge University Press, 1984), pp. 93-111.
96. Raymond Schwab, The Oriental Renaissance, trans. Gene Patterson-Black and Victor Reinking (New York: Columbia University Press, 1984), p. 86. Див. також: Said, Orientalism, pp. 80-88. (Укр. переклад див.: {480} Саїд Едвард В. Орієнталізм /Пер. з англ. Віктор Шовкун. — К.: Основи, 2001. — С. 100-125).
97. Martin Bernal, Black Athena: The Afroasiatic Roots of Classical Civilization, Vol. 1 (New Brunswick: Rutgers University Press, 1987), pp. 161-188.
98. Schwab, Oriental Renaissance, p. 25.
99. Jean Humbert, «A propos de l’egyptomanie dans l’oeuvre de Verdi: Attribution a Auguste Mariette d’un scénario anonyme de l'opéra Aida», Revue de Musicologie 62, № 2 (1976), pp. 229-255.
100. Kinney and Çelik, «Ethnography and Exhibitionism», p. 36.
101. Brian Fagan, The Rape of the Nile (New York: Scribner’s, 1975), p. 278.
102. Ibid., p. 276.
103. Kinney and Çelik, «Ethnography and Exhibitionism», p. 38.
104. Verdi’s «Aida», p. 444.
105. Ibid., p. 186.
106. Ibid., pp. 261-262.
107. Opera, 1986.
108. Skelton, Wieland Wagner, p. 160. Див. також: Goléa, Gespräche mit Wieland Wagner, pp. 62-63.
109. Verdi’s «Aida», p. 138.
110. Muhammd Sabry, Episode de la question d’Afrique: L’Empire egyptian sous Ismail et l’ingérence anglo-française (1863-1879) (Paris: Geuthner, 1933), pp. 391 and passim.
111. Як у: Roger Owen, The Middle East and the World Economy, 1800-1914 (London: Methuen, 1981).
112. Ibid., p. 122.
113. David Landes, Bankers and Pashas (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1958).
114. Sabry, p. 313.
115. Ibid., p. 322.
116. Georges Douin, Histoire du regne du Khedive Ismail, Vol. 2 (Rome: Royal Egyptian Geographic Society, 1934).
117. Landes, Bankers and Pashas, p. 209.
118. Owen, Middle East, pp. 149-150.
119. Ibid., p. 128.
120. Janet L. Abu-Lughod, Cairo: 1001 Years of the City Victorious (Princeton: Princeton University Press, 1971), p. 98.
121. Ibid., p. 107.
122. Jacques Berque, Egypt: Imperialism and Revolution, trans. Jean Stewart (New York: Praeger, 1972), pp. 96-98.
123. Bernard Semmel, Jamaican Blood and Victorian Conscience: The Governor Eyre Controversy (Boston: Riverside Press, 1963), p. 179. Схожий випадок досліджений у: Man Habib, «Studying a Colonial Economy-Without Perceiving Colonialism», Modern Asian Studies 19, № 3 (1985), pp. 355-381.
124. Thomas Hodgkin, Nationalism in Colonial Africa (London: Muller, 1956), pp. 29-59. {481}
125. Див.: Adas, Machines as the Measure of Men, pp. 199-270.
126. Як приклад такого способу мислення див.: J. В. Kelly, Arabia, the Gulf and the West (London: Weidenfeld & Nicolson, 1980).
127. Rosenthal, Character Factory, p. 52 and passim.
128. J. A. Mangan, The Games Ethic and Imperialism: Aspects of the Diffusion of an Ideal (Harmondsworth: Viking, 1986).
129. J. M. S. Tompkins, «Kipling’s Later Tales: The Theme of Healing», Modern Language Review 45 (1950), pp. 18-32.
130. Victor Turner, Dramas, Fields, and Metaphors: Symbolic Action in Human Society (Ithaca: Cornell University Press, 1974), pp. 258-259. Див. проникливий аналіз проблем кольору шкіри і каст: S. P. Mohanty, «Kipling’s Children and the Colour Line», Race and Class, 31, No. 1 (1989), pp. 21-40; S. P. Mohanty, «Us and Them: On the Philosophical Bases of Political Criticism», Yale Journal of Criticism 2, No. 2 (1989), pp. 1-31.
131. Rudyard Kipling, Kim (1901; rprt. Garden City: Doubleday, Doran, 1941), p. 516.
132. Ibid., pp. 516-517.
133. Ibid., p. 517.
134. Ibid., p. 523.
135. George Eliot, Middlemarch, ed. Ben G. Hornback (New York: Norton, 1977), p. 544.
136. Mark Kinkead-Weekes, «Vision in Kipling’s Novels», Kipling’s Mind and Art, ed. Andrew Rutherford (London: Oliver & Boyd, 1964).
137. Edmund Wilson, «The Kipling that Nobody Read», The Wound and the Bow (New York: Oxford University Press, 1947), pp. 100-101, 103.
138. Kipling, Kim, p. 242.
139. Ibid., p. 268.
140. Ibid., p. 271.
141. Francis Hutchins, The Illusion of Permanence: British Imperialism in India (Princeton: Princeton University Press, 1967), p. 157. Див. також: George Bearce, British Attitudes Towards India, 1784-1858 (Oxford: Oxford University Press, 1961). Викривання системи див.: В. R. Tomlinson, The Political Economy of the Raj, 1914-1947: The Economics of Decolonization in India (London: Macmillan, 1979).
142. Angus Wilson, The Strange Ride of Rudyard Kipling (London: Penguin, 1977), p. 43.
143. George Orwell, «Rudyard Kipling», A Collection of Essays (New York: Doubleday, Anchor, 1954), pp. 133-135.
144. Michael Edwardes, The Sahibs and the Lotus: The British in India (London: Constable, 1988), p. 59.
145. Див.: Edward W. Said, «Representing the Colonized: Anthropology’s Interlocutors», Critical Inquiry 15, No. 2 (Winter 1989), pp. 205-225. Див. також: Lewis D. Wurgaft, The Imperial Imagination: Magic and Myth in Kipling’s India (Middletown: Wesleyan University Press, 1983), pp. 54-78; Bernard S. Cohn, Anthropologist Among the Historians. {482}
146. Див.: Eric Stokes, The English Utilitarians and India (Oxford: Clarendon Press, 1959); Bearce, British Attitudes Towards India, pp. 153-174. Про освітню реформу Бентінка див.: Viswanathan, Masks of Conquest, pp. 44-47.
147. Noel Annan, «Kipling’s Place in the History of Ideas», Victorian Studies 3, No. 4 (June 1960), p. 323.
148. Див. примітки 11 і 12.
149. Geoffrey Moorhouse, India Britannica (London: Paladin, 1984), p. 103.
150. Ibid., p. 102.
151. Georg Lukacs, The Theory of the Novel, trans. Anna Bostock (Cambridge, Mass.: MIT Press, 1971), pp. 35 and passim.
152. Kipling, Kim, p. 246.
153. Ibid., p. 248.
154. Lukacs, Theory of the Novel, pp. 125-126.
155. Kipling, Kim, p. 466.
156. Frantz Fanon, The Wretched of the Earth, trans. Constance Farrington (1961; rprt. New York: Grove, 1968), p. 77. Обґрунтування цієї вимоги та про роль леґітимаційного і «об’єктивного» дискурсу в імперіалізмі див.: Fabiola Jara and Edmundo Magana, «Rules of Imperialist Method», Dialectical Anthropology 7, No. 2 (September 1982), pp. 115-136.
157. Robert Stafford, Scientist of Empire: Sir Roderick Murchison, Scientific Exploration and Victorian Imperialism (Cambridge: Cambridge University Press, 1989). Раніший приклад в Індії див.: Marika Vicziany, «Imperialism, Botany and Statistics in Early Nineteenth-Century India: The Surveys of Francis Buchanan (1762-1829)», Modern Asian Studies 20, No. 4 (1986), pp. 625-660.
158. Stafford, Scientist of Empire, p. 208.
159. J. Stengers, «King Leopold’s Imperialism», Roger Owen and Bob Sutcliffe, eds., Studies in the Theory of Imperialism (London: Longmans, 1972), p. 260. Див. також: Neil Ascherson, The King Incorporated: Leopold II in the Age of Trusts (London: Allen & Unwin, 1963).
160. Achebe, Hopes and Impediments; див. примітку 24.
161. Linda Nochlin, «The Imaginary Orient», Art in America (May 1983), 118-31, 187-191. Окрім цього, як продовження есе Ноклін див. надзвичайно цікаву докторську дисертацію, захищену в Бостонському університеті: Todd В. Porterfield, Art in the Service of French Imperialism in the Near East, 1798-1848: Four Case Studies (Ann Arbor: University Microfilms, 1991).
162. A. P. Thornton, The Imperial Idea and Its Enemies: A Study in British Power (1959; rev. ed. London: Macmillan, 1985); Bernard Porter, Critics of Empire: British Radical Attitudes to Colonialism in Africa, 1895-1914 (London: Macmillan, 1968); Hobson, Imperialism. Про Францію див.: Charles Robert Ageron, L’Anticolonialisme en France de 1871 a 1914 (Paris: Presses Universitaires de France, 1973).
163. Див.: Bodelsen, Studies in Mid-Victorian Imperialism, pp. 147-214. {483}
164. Stephen Charles Neill, Colonialism and Christian Missions (London: Lutterworth, 1966). Праця Нейла дуже загальна, її положення доповнюють і підтверджують чимало детальніших праць про місіонерську діяльність, див., наприклад про Китай: Murray A. Rubinstein, «The Missionary as Observer and Imagemaker: Samuel Wells Williams and the Chinese», American Studies (Taipei) 10, No. 3 (September 1980), pp. 31-44; Murray A. Rubinstein, «The Northeastern Connection: American Board Missionaries and the Formation of American Opinion Toward China: 1830-1860», Bulletin of the Modern History (Academica Sinica), Taiwan, July 1980.
165. Див.: Bearce, British Attitudes Towards India, pp. 65-77; Stokes, English Utilitarians and India.
166. Цит. за: Syed Hussein Alatas, The Myth of the Lazy Native: A Study of the Image of the Malays, Filipinos, and Javanese from the Sixteenth to the Twentieth Century and Its Function in the Ideology of Colonial Capitalism (London: Frank Cass, 1977), p. 59.
167. Ibid., p. 62.
168. Ibid., p. 223.
169. Romila Thapar, «Ideology and the Interpretation of Early Indian History», Review 5, No. 3 (Winter 1982), p. 390.
170. Karl Marx and Friedrich Engels, On Colonialism: Articles from the New York Tribune and Other Writings (New York: International, 1972), p. 156. (Укр. переклад див.: Енгельс Ф. Алжір // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — К.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1963. Т. 14. — С. 96.)
171. Katherine George, «The Civilized West Looks at Africa: 1400-1800. A Study in Ethnocentrism», his 49, No. 155 (March 1958), pp. 66,69-70.
172. Означення «примітивних народів» за допомогою цього методу див.: Torgovnick, Gone Primitive, pp. 3 — 41. Див. також докладно розроблену версію чотириступеневої теорії дикуна, ґрунтовану на європейській філософії й культурології: Ronald L. Mees, Social Science and the Ignoble Savage (Cambridge: Cambridge University Press, 1976).
173. Brunschwig, French Colonialism, p. 14.
174. Robert Delavigne et Charles André Julien, La Constructeurs de la France d’outre-mer (Paris: Corea, 1946), p. 16. Цікаво порівняти цю працю з іншою, у якій розглядаються ті самі особи: African Proconsuls: European Governors in Africa, eds. L. H. Gann and Peter Duignan (New York: Free Press, 1978). Див. також: Mort Rosenblum, Mission to Civilize: The French Way (New York: Harcourt Brace Jovanovich, 1986).
175. Agnes Murphy, The Ideology of French Imperialism, 1817-1881 (Washington: Catholic University of America Press, 1968), p. 46 and passim.
176. Raoul Girardet, L’ldée coloniale en France, 1871-1962 (Paris: La Table Ronde, 1972), pp. 44-45. Див. також: Stuart Michael Persell, The French Colonial Lobby (Stanford: Hoover Institution Press, 1983).
177. Цит. за: Murphy, Ideology of French Imperialism, p. 25. {484}
178. Raymond F. Berts, Assimilation and Association in French Colonial Theory, 1840-1914 (New York: Columbia University Press, 1961), p. 88.
179. Я досліджую цей матеріал у контексті теорій національної ідентичності, що їх почали застосовувати в імперіалізмі кінця XIX сторіччя, у: «Nationalism, Human Rights, and Interpretation», Freedom and Interpretation, ed. Barbara Johnson (New York: Basic Books, 1992).
180. Berts, Association and Assimilation, p. 108.
181. Ibid., p. 174.
182. Girardet, L ’Idée coloniale en France, p. 48.
183. Про один несуттєвий епізод імперського змагання з Англією див. думку, яка вражає своєю проникливістю: Albert Hourani, «T. E. Lawrence and Louis Massignon», Albert Hourani, Islam in European Thought (Cambridge: Cambridge University Press, 1991), pp. 116-128. Див. також: Christopher M. Andrew and A. S. Kanya-Forstner, The Climax of French Imperial Expansion, 1914-1924 (Stanford: Stanford University Press, 1981).
184. David Prochaska, Making Algeria French: Colonialism in Bone, 1870-1920 (Cambridge: Cambridge University Press, 1990), p. 85. Про те, як французькі суспільствознавці та містобудівники використовували Алжир для своїх експериментів і реконструкцій, див. надзвичайне дослідження: Gwendolyn Wright, The Politics of Design in French Colonial Urbanism (Chicago: University of Chicago Press, 1991), pp. 66-84. У наступних розділах книжки йдеться про вплив цих планів на Марокко, Індокитай і Мадаґаскар. Але чільне дослідження див.: Janet Abu-Lughod, Rabat: Urban Apartheid in Morocco (Princeton: Princeton University Press, 1980).
185. Ibid., p. 124.
186. Ibid., pp. 141-142.
187. Ibid., p. 255.
188. Ibid., p. 254.
189. Ibid., p. 255.
190. Ibid., p. 70.
191. Roland Barthes, Le Degré zéro de l'écriture (1953; rprt. Paris: Gonthier, 1964), p. 10.
192. Raymond Williams, George Orwell (New York: Viking, 1971); особливо c. 77-78.
193. Christopher Hitchens, Prepared for the Worst (New York: Hill & Wang, 1989), pp. 78-90.
194. Майкл Волзер зображує Камю типовим інтелектуалом, зокрема тому, що той страждав від тероризму і протистояв йому та любив свою матір. Див.: Walzer, «Albert Camus’s Algerian War», Walzer, The Company of Critics: Social Criticism and Political Commitment in the Twentieth Century (New York: Basic Books, 1988), pp. 136-152.
195. Conor Cruise O’Brien, Albert Camus (New York: Viking, 1970), p. 103.
196. Joseph Conrad, Last Essays, ed. Richard Curie (London: Dent, 1926), pp. 10-17. {485}
197. Пізніше О’Брайєн висловлював схожі погляди, геть відмінні від тих, що складали суть його книжки про Камю, і не приховував своєї антипатії до менших народів «третього світу». Див. його суперечку з Саїдом: Salmagundi 70-71 (Spring-Summer 1986), pp. 65-81.
198. Herbert R. Lottman, Albert Camus. A Biography (New York: Doubleday, 1979). Справжнє життя Камю в Алжирі під час колоніальної війни найкраще задокументоване у кн.: Yves Carrière’s La Guerre d’Algérie II: Le Temps des léopards (Paris: Fayard, 1969).
199. «Misère de la Kabylie» (1939), Camus, Essais (Paris: Gallimard, 1965), pp. 905-938.
200. O’Brien, Camus, pp. 22-28.
201. Камю Альбер. Зрадлива жінка / Пер. з фр. М. Тютюнник // Камю Альбер. Вибрані твори: У 3-х т. — X.: Фоліо, 1996. — Т. 1: Проза. — С. 361. Проникливий аналіз творчості Камю в північноафриканському контексті див.: Barbara Harlow, «The Maghrib and The Stranger», Alif 3, (Spring 1983), p. 39-55.
202. Camus, Essais, p. 2039.
203. Цит. за: Manuela Semidei, «De L’Empire a la decolonisation a travers les manuels scolaires», Revue française de science politique 16, No. 1 (February 1961), p. 85.
204. Camus, Essais, pp. 1012-1013.
205. Semidei, «De L’Empire à la decolonisation», p. 75.
206. Jean-Paul Sartre, Literary Essays, trans. Annette Michelson (New York: Philosophical Library, 1957), p. 32.
207. Emir Abdel Qader, Ecrits spirituels, trans. Michel Chodkiewicz (Paris: Seuil, 1982).
208. Mostafa Lacheraf, L’Algérie: Nation et societe (Paris: Maspero, 1965). Дивовижну прозову й особисту реконструкцію цього періоду див. у романі: Assia Djebar, L’Amour, la fantasia (Paris: Jean-Claude Lattès, 1985).
209. Цит. за: Abdullah Laroui, The History of the Magreb: An Interpretive Essay, trans. Ralph Manheim (Princeton: Princeton University Press, 1977), p. 301.
210. Lacheraf, L’Algérie, p. 92.
211. Ibid., p. 93.
212. Theodore Bugeaud, Par I’Epée et par la charrue (Paris: PUF, 1948). Пізніша кар’єра Бюжо теж була видатною: він командував військами, які придушували повстання 23 лютого 1848 року. За це у Флобера в романі «Виховання почуттів» портрет непопулярного маршала проколюють у живіт під час штурму Пале-Роялю 24 лютого 1848 року.
213. Martine Astier Loutfi, Littérature et colonialisme: L’Expansion coloniale vue dans la littérature romanesque française, 1871-1914 (Paris: Mouton, 1971).
214. Melvin Richter, «Tocqueville on Algeria», Review of Politics 25 (1963), p. 377. {486}
215. Ibid., 380. Повніший і сучасніший аналіз цього матеріалу див.: Marwan R. Buheiry, The Formation and Perception of the Modern Arab World, ed. Lawrence I. Conrad (Princeton: Darwin Press, 1989); особливо розділ І «Європейське сприйняття Орієнту», що складається з чотирьох есе про Францію й Алжир XIX сторіччя, один із яких стосується Токвіля й ісламу.
216. Laroui, History of the Magreb, p. 305.
217. Див.: Alloula, Colonial Harem.
218. Fanny Colonna and Claude Haim Brahimi, «Du bon usage de la science coloniale», Le Mal de voir (Paris: Union Generate d’editions, 1976).
219. Albert Sarraut, Grandeur et servitude coloniales (Paris: Editions du Sagittaire, 1931), p. 113.
220. Georges Hardy, La Politique coloniale et le partage du terre aux XIXe et XXe siecles (Paris: Albin Michel, 1937), p. 441.
221. Камю Альбер. Сторонній / Пер. з фр. Анатоль Перепадя // Камю Альбер. Вибрані твори: У 3-х т. — X.: Фоліо, 1996. — Т. 1: Проза. — С. 73.
222. Там само. — С. 74.
223. Seeley, Expansion of England, p. 16.
224. Albert O. Hirschman, The Passions and the Interests: Political Arguments for Capitalism Before Its Triumph (Princeton: Princeton University Press, 1977), pp. 132-133.
225. Seeley, Expansion of England, p. 193.
226. Див.: Alec G. Hargreaves, The Colonial Experience in French Fiction (London: Macmillan, 1983), p. 31. Він зауважує і пояснює цю дивну елізію як результат особливої психології та англофобії Лоті, проте не зазначає формальні наслідки для його роману. Ширший аналіз див. у неопублікованій дисертації з Принстонського університету: Panivong Norindr, Colonialism and Figures of the Exotic in the Work of Pierre Loti (Ann Arbor: University Microfilms, 1990).
227. Benita Parry, Delusions and Discoveries: Studies on India in the British Imagination, 1880-1930 (London: Allen Lane, 1972).







Частина третя
Опір і опозиція

1. André Gide, L’Immoraliste (Paris: Mercure de France, 1902), pp. 113-114.
2. Gide, The Immoralist, trans. Richard Howard (New York: Knopf, 1970), pp. 158-159. Про зв’язок Жида і Камю див.: Mary Louise Pratt, «Mapping Ideology: Gide, Camus, and Algeria», College Literature 8 (1981), pp. 158 — 174.
3. Christopher Miller, Blank Darkness: Africanist Discourse in French (Chicago: University of Chicago Press, 1985). Глибоку критику філософії «африканізму» див.: Paulin J. Hountondji, Sur la «philosophie africaine» (Paris: Maspéro, 1976). Гунтонджі звертає особливу увагу на працю Пласіда Темпелза. {487}
4. V. Y. Mudimbe, The Invention of Africa: Gnosis, Philosophy, and the Order of Knowledge (Bloomington: Indiana University Press, 1988).
5. Raymond Schwab, The Oriental Renaissance, trans. Gene Patterson-Black and Victor Reinking (New York: Columbia University Press, 1984).
6. Frantz Fanon, The Wretched of the Earth, trans. Constance Farrington (1961; rprt. New York: Grove, 1968), p. 314.
7. Basil Davidson, Africa in Modern History: The Search for a New Society (London: Allen Lane, 1978), pp. 178-180.
8. Jean-Paul Sartre, «Le Colonialisme est un système», Situations V: Colonialisme et néo-colonialisme (Paris: Gallimard, 1964).
9. Sartre, «Preface» до Fanon, Wretched of the Earth, p. 7.
10. Davidson, Africa in Modern History, p. 200.
11. Fanon, Wretched of the Earth, p. 96.
12. Ibid., p. 102.
13. Sartre, «Preface», p. 26.
14. Henri Grimal, Decolonization: The British, French, Dutch and Belgian Empires, 1919-1963, trans. Stephan de Vos (1965; rprt. London: Routledge & Kegan Paul, 1978), p. 9. Існує величезна література про деколонізацію, серед якої заслуговують на увагу: R. F. Holland, European Decolonization, 1918-1981: An Introductory Survey (London: Macmillan, 1985); Miles Kahler, Decolonization in Britain and France: The Domestic Consequences of International Relations (Princeton: Princeton University Press, 1984); Franz Ansprenger, The Dissolution of the Colonial Empires (1981; rprt London: Routledge, 1989); A. N. Porter and A. J. Stockwell, Vol. 1, British Imperial Policy and Decolonization, 1938-51, Vol. 2, 1951-1964 (London: Macmillan, 1987, 1989); John Strachey, The End of Empire (London: Gollancz, 1959).
15. Terence Ranger, «Connections Between Primary Resistance Movements and Modern Mass Nationalisms in East and Central Africa», pts. 1 and 2, Journal of African History 9, No. 3 (1968), p. 439. Див. також: Michael Crowder, ed., West African Resistance: The Military Response to Colonial Occupation (London: Hutchinson, 1971); останні розділи (с. 268 і далі) у кн.: S. С. Malik, ed., Dissent, Protest and Reform in Indian Civilization (Simla: Indian Institute of Advanced Study, 1977).
16. Michael Adas, Prophets of Rebellion: Millenarian Protest Movements Against the European Colonial Order (Chapel Hill: University of North Carolina, 1979). Ще один приклад див.: Stephen Ellis, The Rising of the Red Shawls: A Revolt in Madagascar, 1895-1899 (Cambridge: Cambridge University Press, 1985).
17. Ranger, «Connections», p. 631.
18. Цит. за: Afaf Lurfi al-Sayyid, Egypt and Cromer (New York: Praeger 1969), p. 68.
19. E. M. Forster, A Passage to India (1924; rprt. New York: Harcourt, Brace & World, 1952), p. 322.
20. Див. c. 314-320 у кн.: Benita Parry, Delusions and Discoveries: Studies on {488} India in the British Imagination, 1880-1930 (London: Allen Lane, 1972). На відміну від неї, Сара Сулері розглядає зв’язок між Азізом і Філдінґом у психосексуальних термінах, див.: Sara Suleri, The Rhetoric of English India (Chicago: University of Chicago Press, 1992).
21. Forster, Passage to India, p. 86.
22. Ibid., p. 136.
23. Ibid., p. 164.
24. Цит. за: Francis Hutchins, The Illusion of Permanence: British Imperialism in India (Princeton: Princeton University Press, 1967), p. 41.
25. Forster, Passage to India, p. 76.
26. Hutchins, Illusion of Permanence, p. 187.
27. Syed Hussein Alatas, The Myth of the Lazy Native: A Study of the Image of the Malays, Filipinos, and Javanese from the Sixteenth to the Twentieth Century and Its Function in the Ideology of Colonial Capitalism (London: Frank Cass, 1977). Див. також: James Scott, Weapons of the Weak: Everyday Forms of Peasant Resistance (New Haven: Yale University Press, 1985).
28. Sidney and Beatrice Webb, Indian Diary (Delhi: Oxford University Press, 1988), p. 98. Про неймовірно ізольовану атмосферу колоніального життя див.: Margaret MacMillan, Women of the Raj (London: Thames & Hudson, 1988).
29. Parry, Delusions and Discoveries, p. 274.
30. Forster, Passage to India, pp. 106-107.
31. Цит. за: Anil Seal, The Emergence of Indian Nationalism: Competition and Collaboration in the Later Nineteenth Century (Cambridge: Cambridge University Press, 1971), p. 140.
32. Ibid., p. 141.
33. Ibid., p. 147. (Крапки з ориґіналу.)
34. Ibid., p. 191.
35. Edward Thompson, The Other Side of the Medal (1926; rprt. Westport Greenwood Press, 1974), p. 26.
36. Ibid., p. 126. Див. також тонкий аналіз Паррі Томпсона: Delusions and Discoveries, pp. 164-202.
37. Fanon, Wretched of the Earth, p. 106.
38. Frantz Fanon, Black Skin, White Masks, trans. Charles Lam Markmann (1952; rprt. New York: Grove Press, 1967), p. 222. Як доповнення до раннього, психологізаторського стилю Фанона див.: Ashis Nandy, The Intimate Enemy: Loss and Recovery of Self Under Colonialism (Delhi: Oxford University Press, 1983).
39. Raoul Girardet, L’Idée coloniale en France, 1871-1962 (Paris: La Table Ronde, 1972), p. 136.
40. Ibid., p. 148.
41. Ibid., pp. 159-72. Про Ґріоля, його кар’єру і роль див. прекрасні сторінки у кн.: James Clifford, The Predicament of Culture: Twentieth Century Ethnography, Literature, and An (Cambridge, Mass.: Harvard University {489} Press, 1988), pp. 55-91. Див. також, як Кліффорд аналізує Лейріса: pp. 165-174. Проте в обох випадках Кліффорд не пов’язує своїх авторів із деколонізацією та ґлобальним політичним контекстом, очевидним у Жирарде.
42. Мальро Андре. Королівський шлях / Пер. з фр. Людмила Колодинська та Орест Черній // Всесвіт. — 1993. — № 7/8. — С. 71.
43. Paul Mus, Viet-Nam: Sociologie d’une guerre (Paris: Seuil, 1952), pp. 134-135. Франсіс Фіцжеральд (Frances FitzGerald) присвятила Мюсові книжку про американську війну проти В’єтнаму «Fire in the Lake», яку 1972 року відзначили Пулітцерівською премією.
44. Davidson, Africa in Modern History, p. 155.
45. Ibid., p. 156.
46. Fanon, Black Skin, White Masks, p. 220.
47. Philip D. Curtin, The Image of Africa: British Ideas and Action, 1780-1850, 2 vols. (Madison: University of Wisconsin Press, 1964).
48. Daniel Defert, «The Collection of the World: Accounts of Voyages from the Sixteenth to the Eighteenth Centuries», Dialectical Anthropology 7 (1982), pp. 11-20.
49. Pratt, «Mapping Ideology». Див. також її блискучу працю: Imperial Eyes: Travel Writing and Transculturation (New York and London: Routledge, 1992).
50. James Joyce, Ulysses (1922; rprt. New York: Vintage, 1966), p. 212.
51. James Ngugi, The River Between (London: Heinemann, 1965), p. 1.
52. Tayeb Salih, Season of Migration to the North, trans. Denys Johnson-Davies (London: Heinemann, 1970), pp. 49-50.
53. Peter Hulme, Colonial Encounters: Europe and the Native Caribbean, 1492-1797 (London: Methuen, 1986).
54. George Lamming, The Pleasures of Exile (London: Allison & Busby, 1984), p. 107.
55. Ibid., p. 119.
56. Roberto Fernandez Retamar, Caliban and Other Essays, trans. Edward Baker (Minneapolis: University of Minnesota Press, 1989), p. 14. Висновок див. у: Thomas Cartelli, «Prospero in Africa: The Tempest as Colonialist Text and Pretext», Shakespeare Reproduced: The Text in History and Ideology, eds. Jean E. Howard and Marion F. O’Connor (London: Methuen, 1987), pp. 99-115.
57. Ngugi wa Thiongo, Decolonising the Mind: The Politics of Language in African Literature (London: James Curry, 1986).
58. Barbara Harlow, Resistance Literature (New York: Methuen, 1987), p. xvi. Див. працю, яка була піонерською в цьому питанні: Chinweizu, The West and the Rest of Us: White Predators, Black Slaves and the African Elite (New York: Random House, 1975).
59. Aimé Césaire, The Collected Poetry, eds. and trans. Clayton Eshleman and Annette Smith (Berkeley: University of California Press, 1983), p. 46.
60. Rabindranath Tagore, Nationalism (New York: Macmillan, 1917), p. 19 and passim. {490}
61. W. E. В. Du Bois, The Souls of Black Folk (1903; rprt. New York: New American Library, 1969), pp. 44-45.
62. Tagore, Nationalism, p. 62.
63. Benedict Anderson, Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism (London: New Left, 1983), p. 47. (Укр. переклад див.: Андерсон Бенедикт. Уявлені спільноти: Міркування щодо походження й поширення націоналізму / Пер. з англ. Віктор Морозов. — К.: Критика, 2001. — С. 65.)
64. Ibid., p. 52. (Укр.переклад див.: Там само. — С. 72.)
65. Ibid., p. 74. (Укр.переклад див.: Там само. — С. 102.)
66. Bill Ashcroft, Gareth Griffiths, and Helen Tiffin, The Empire Writes Back: Theory and Practice in Post-Colonial Literatures (London and New York: Routledge, 1989).
67. Eric Hobsbawm, Nations and Nationalism Since 1780: Programme, Myth, Reality (Cambridge: Cambridge University Press, 1990); Ernest Gellner, Nations and Nationalism (Ithaca: Cornell University Press, 1983). (Укр. переклад див.: Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм / Пер. з англ. Георгій Касьянов. — К.: Таксон, 2003. — 300 с.)
68. Partha Chatterjee, Nationalist Thought and the Colonial World: A Derivative Discourse? (London: Zed, 1986), p. 79. Див. також: Rajat K. Ray, «Three Interpretations of Indian Nationalism», Essays in Modern India, ed. B. Q. Nanda (Delhi: Oxford University Press, 1980), pp. 1-41.
69. Chatterjee, Nationalist Thought, p. 100.
70. Ibid., p. 161.
71. Davidson, Africa in Modern History; особливо с. 204. Див. також: General History of Africa, ed. A. Adu Boaher, Vol. 7, Africa Under Colonial Domination, 1880-1935 (Berkeley, Paris, and London: University of California Press, UNESCO, James Currey, 1990); The Colonial Moment in Africa: Essays on the Movement of Minds and Materials, 1900-1940, ed. Andrew Roberts (Cambridge: Cambridge University Press, 1990).
72. Kumari Jayawardena, Feminism and Nationalism in the Third World (London. Zed, 1986); особливо с. 43-56, 73-108, 137-54 і далі. Про визвольне розуміння фемінізму й імперіалізму див. також: Laura Nader, «Orientalism, Occidentalism and the Control of Women», Cultural Dynamics 2, No. 3 (1989), pp. 323-355; Maria Mies, Patriarchy and Accumulation on a World Scale: Women in the International Division of Labour (London: Zed, 1986). Див. також: Helen Callaway, Gender, Culture and Empire: European Women in Colonial Nigeria (Urbana: University of Illinois Press, 1987); Nupur Chandur and Margaret Strobel, eds., Western Women and Imperialism: Complicity and Resistance (Bloomington: Indiana University Press, 1992).
73. Angus Calder, Revolutionary Empire. The Rite of the English Speaking Empires from the Eighteenth Century to the 1780 s (London: Cape, 1981), p. 14. Див. філософське й ідеологічне доповнення, на жаль, жахливою мовою: Samir Amin, Eurocentrism, trans. Russell Moore (New {491} York: Monthly Review, 1989). Аналіз із позицій визвольного руху так само на ґлобальному рівні див.: Jan Nederveen Pietersee, Empire and Emancipation (London: Pluto Press, 1991).
74. Calder, Revolutionary Empire, p. 36.
75. Ibid., p. 650.
76. Eqbal Ahmad, «The Neo-Fascist State: Notes on the Pathology of Power in the Third World», Arab Studies Quarterly 3, No. 2 (Spring 1981), pp. 170-80.
77. Джойс Джеймс. Портрет митця замолоду / Пер. з англ. Мар’яна Прокопович. — Львів: Класика, 2005. — С. 194.
78. Thomas Hodgkin, Nationalism in Colonial Africa (London: Muller, 1956), pp. 93-114.
79. Alfred Crosby, Ecological Imperialism: The Biological Expansion of Europe, 900-1900 (Cambridge: Cambridge University Press, 1986), pp. 196-216.
80. Neil Smith, Uneven Development: Nature, Capital, and the Production of Space (Oxford: Blackwell, 1984), p. 102.
81. Ibid., p. 146. Подальша диференціація простору, наслідки якої відчутні в мистецтві та способах відпочинку, проявляється в ландшафті і розробці національних парків. Див.: W. J. T. Mitchell, «Imperial Landscape», Landscape and Power, ed. W. J. T. Mitchell (Chicago: University of Chicago Press, 1993); Jane Carruthers, «Creating a National Park, 1910 to 1926», Journal of South African Studies 15, No. 2 (January 1989), pp. 188-216. Пор. в іншій царині: Mark Bassin, «Inventing Siberia: Visions of the Russian East in the Early Nineteenth Century», American Historical Review 96, No. 3 (June 1991), pp. 763-794.
82. Mahmoud Darwish, «A Lover from Palestine», Splinters of Bone, trans. В. М. Bannani (Greenfield Center, N.Y.: Greenfield Review Press, 1974), p. 23.
83. Mary Hamer, «Putting Ireland on the Map», Textual Practice 3, No. 2 (Summer 1989), pp. 184-201.
84. Ibid., p. 195.
85. Seamus Deane, Celtic Revivals: Essays in Modern Irish Literature (London: Faber&Faber, 1985), p. 38.
86. Ibid., p. 49.
87. Ibid.
88. Wole Soyinka, Myth, Literature and the African World (Cambridge: Cambridge University Press, 1976), p. 127. Див. також: Mudimbe, Invention of Africa, pp. 85-97.
89. Ibid., pp. 129, 136.
90. Fanon, Wretched of the Earth, p. 203.
91. Cesaire, Collected Poetry, p. 72.
92. Ibid., pp. 76, 77.
93. R. P. Blackmur, Eleven Essays in the European Novel (New York: Harcourt, Brace & World, 1964), p. 3. {492}
94. Mahmoud Darwish, The Music of Human Flesh, trans. Denys Johnson-Davies (London: Heinemann, 1980), p. 18.
95. Pablo Neruda, Memoirs, trans. Hardie St. Martin (London: Penguin, 1977), p. 130. Цей уривок може здивувати тих, на кого вплинув нарис Конора Круза О’Брайєна, див.: Conor Cruise O’Brien, «Passion and Cunning: An Essay on the Politics of W. B. Yeats», Conor Cruise O’Brien, Passion and Cunning (London: Weidenfeld & Nicolson, 1988). Його твердження й інформація не відповідають дійсності, особливо пор.: Elizabeth Cullingford, Yeats, Ireland and Fascism (London: Macmillan, 1981). Вона теж посилається на уривок з Неруди.
96. Укр. переклад Олександра Мокровольського. Див.: Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори: Поезії, поеми та драми. — К.: Юніверс, 2004. С. 108.
97. Укр. переклад Івана Драча. Див.: Неруда Пабло. Лірика. — К.: Дніпро, 1975. — С. 214.
98. Укр. переклад Олександра Мокровольського. Див.: Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори: Поезії, поеми та драми. — К.: Юніверс, 2004. — С. 140.
99. Fanon, Wretched of the Earth, p. 59.
100. Gary Sick, All Fall Down: America’s Tragic Encounter with Iran (New York: Random House, 1985).
101. Chinua Achebe, Things Fall Apart (1959; rprt. New York: Fawcett, 1969).
102. Lawrence J. McCaffrey, «Components of Irish Nationalism,» у Perspectives on Irish Nationalism, eds. Thomas E. Hachey and Lawrence J. McCaffrey (Lexington: University of Kentucky Press, 1989), p. 16.
103. Укр. переклад Олександра Мокровольського. Див.: Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори: Поезії, поеми та драми. — К.: Юніверс, 2004. — С. 159.
104. Укр. переклад Олександра Мокровольського. Див.: Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори: Поезії, поеми та драми. — К.: Юніверс, 2004. — С.241.
105. Цит. за: Hachey and McCaffrey, Perspectives on Irish Nationalism, p. 117.
106. Ibid., p. 106.
107. Див.: David Lloyd, Nationalism and Minor Literature: James Clarence Mangan and the Emergence of Irish Cultural Nationalism (Berkeley: University of California Press, 1987).
108. Див. окремі їхні твори у кн.: Ireland’s Field Day (London: Hutchinson, 1985). До збірки ввійшли твори Поліна, Гіні, Діна, Керні та Кайберда. Див. також: W. J. McCormack, The Battle of the Books (Gigginstown, Ireland: Lilliput Press, 1986).
109. R. P. Blackmur, A Primer of Ignorance, ed. Joseph Frank (New York: Harcourt, Brace & World, 1967), pp. 21-37.
110. Joseph Leerssen, Mere Irish and Fior-Ghael: Studies in the Idea of {493} Irish Nationality, Its Development, and Literary Expression Prior to the Nineteenth Century (Amsterdam and Philadelphia: Benjamins, 1986).
111. Fanon, Wretched of the Earth, p. 210.
112. Ibid., p. 214.
113. Укр. переклад Олександра Мокровольського. Див.: Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори: Поезії, поеми та драми. — К.: Юніверс, 2004. — С. 242.
114. R. P. Blackmur, Language as Gesture: Essays in Poetry (London: Allen & Unwin, 1954), p. 118.
115. Ibid., p. 119.
116. Gordon K. Lewis, Slavery, Imperialism, and Freedom (New York: Monthly Review, 1978); та Robin Blackburn, The Overthrow of Colonial Slavery, 1776-1848 (London: Verso, 1988).
117. Thomas Hodgkin, «Some African and Third World Theories of Imperialism», Studies in the Theory of Imperialism, eds. Roger Owen and Bob Sutcliffe (London: Longman, 1977), p. 95.
118. Marcel Merle, ed., L’Anticolonialisme Européen de Las Casas à Karl Marx (Paris: Colin, 1969). Див. також: Charles Robert Ageron, L’Anticolonialisme en France de 1871 à 1914. (Paris: Presses Universitaires de France, 1973).
119. Harry Bracken, «Essence, Accident and Race», Hermathena 116 (Winter 1975), pp. 81-96.
120. Gerard Leclerc, Anthropologie et colonialisme: Essai sur I’histoire de I’africanisme (Paris: Seuil, 1972).
121. J. A. Hobson, Imperialism: A Study (1902; rprt. Ann Arbor University of Michigan Press, 1972), pp. 223-284.
122. Інший приклад, який уїдливо проаналізував С. Л. Р. Джеймс, — випадок Вілберфоса, маніпульованого Пітом, під час відміни рабства: С. L. R. James, The Black Jacobins: Toussaint L ’Ouverture and the San Domingo Revolution (1938; rprt. New York: Vintage, 1963), pp. 53-54.
123. Див.: Noam Chomsky, American Power and the New Mandarins (New York: Pantheon, 1969), pp. 221-366.
124. Girardet, L’Idée coloniale en France, p. 213.
125. Див. блискуче дослідження про молодих в’єтнамських інтелектуалів у Парижі міжвоєнного періоду: Hue-Tarn Ho Tai, Radicalism and the Origins of the Vietnamese Revolution (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1992).
126. Це добре описано у кн.: Janet G. Vaillant, Black, French, and African: A Life of Léopold Sédar Senghor (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1990), pp. 87-146.
127. Raymond Williams, Culture (London: Fontana, 1981), pp. 83-85.
128. Ali Haroun, La 7e Wilaya: La Guerre de FLN en France, 1954-1962 (Paris: Seuil, 1986).
129. Alatas, Myth of the Lazy Native, p. 56.
130. Ibid., p. 96. {494}
131. James, Black Jacobins, p. 198.
132. George Antonius, The Arab Awakening: The Story of the Arab National Movement (1938; rprt. Beirut: Librairie du Liban, 1969), pp. 305-306.
133. Albert Hourani, The Emergence of the Modern Middle East (Berkeley: University of California Press, 1981), pp. 193-234. Див. також докторську дисертацію, написану в Університеті Джорджтауна, у якій багато інформації про життя Антоніуса: Susan Silsby, Antonius: Palestine, Zionism and British Imperialism, 1929-1939 (Ann Arbor: University Microfilms, 1986).
134. Paul Buhle, C. L. R. James: The Artist as Revolutionary (London: Verso, 1988), pp. 56-57.
135. «An Audience with C. L. R. James», Third World Book Review 1, No. 2 (1984), p. 7.
136. Antonius, Arab Awakening, p. 43.
137. Alatas, Myth of the Lazy Native, p. 152.
138. Ranajit Guha, A Rule of Property for Bengal: An Essay on the Idea of Permanent Settlement (Paris and The Hague: Mouton, 1963), p. 8.
139. Guha, «On Some Aspects of the Historiography of Colonial India», Subaltern Studies I (Delhi: Oxford University Press, 1982), pp. 5, 7. Еволюцію поглядів Гухи див.: Guha, «Dominance Without Hegemony and Its Historiography», Subaltern Studies VI (Delhi: Oxford University Press, 1986), pp. 210-309.
140. A. L. Tibawi, A Modern History of Syria, Including Lebanon and Palestine (London: Macmillan, 1969); Albert Hourani, Arabic Thought in the Literal Age, 1798-1939 (Cambridge: Cambridge University Press, 1983); Hisham Sharabi, Arab Intellectuals and the West: The Formative Years, 1875-1914 (Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1972); Bassam Tibi, Arab Nationalism: A Critical Analysis, trans. M. F. and Peter Sluglett (New York: St. Martin’s Press, 1990); Mohammad Abed al-Jabry, Naqd al-Aql al-’Arabi, 2 vols. (Beirut: Dar al-Tali’ah, 1984, 1986).
141. A. A. Duri, The Historical Formation of the Arab Nation: A Study in Identity and Consciousness, trans. Lawrence I. Conrad (1984; London: Croom Helm, 1987).
142. Walter Rodney, «The African Revolution», у C. L. R. James: His Life and Work, ed. Paul Buhle (London: Allison & Busby, 1986), p. 35.
143. Guha, Rule of Property for Bengal, p. 38.
144. Ibid., p. 62.
145. Ibid., p. 145.
146. Ibid., p. 92.
147. Eric Williams, Capitalism and Slavery (New York: Russell & Russell, 1961), p. 211.
148. Alatas, Myth of the Lazy Native, p. 200.
149. James, Black Jacobins, p. x.
150. Ibid., p. 391.
151. Цит. за: Silsby, Antonius, p. 184. {495}
152. Tariq Ali, The Nehrus and the Gandhis: An Indian Dynasty (London: Pan, 1985).
153. Theodor Adorno, Minima Moralia: Reflections from a Damaged Life, trans. E. F. N. Jephcott (1951; trans. London: New Left, 1974), p. 102.
154. Conor Cruise O’Brien, «Why the Wailing Ought to Stop», The Observer, June 3, 1984.
155. Fanon, Wretched of the Earth, p. 77.
156. Див.: S. P. Mohanty, «Us and Them: On the Philosophical Bases of Political Criticism», Yale Journal of Criticism 2, No. 2 (1989), pp. 131. Прикладом цього підходу можуть бути три такі роботи: Timothy Brennan, Salman Rushdie and the Third World: Myths of the Nation (New York: St Martin’s Press, 1989); Mary Layoun, Travels of a Genre: The Modern Novel and Ideology (Princeton: Princeton University Press, 1990); Rob Nixon, London Calling: V. S. Naipaul, Postcolonial Mandarin (New York: Oxford University Press, 1992).
157. Ця позиція втілена в зауваженні британського міністра закордонних справ лорда Белфура 1919 року, яке, наскільки воно стосувалося західної ліберальною думки, загалом лишилося справедливим: «Щодо Палестини ми навіть не пропонуємо обговорювати побажання теперішніх жителів країни, незважаючи на те, що Американська комісія питала їх, ким вони себе вважають. Чотири великі держави прихильно ставляться до сіонізму, і сіонізм — правий він чи ні, гарний чи поганий коріниться у багатовіковій традиції, у теперішніх потребах, у майбутніх надіях та має набагато більше значення, ніж бажання й упередження 700 000 арабів, які нині населяють стародавню землю. На мою думку, це правильно». Цит. за: Christopher Sykes, Crossroads to Israel, 1917-1948 (1965; rprt. Bloomington: Indiana University Press, 1973), p. 5.
158. Raphael Patai, The Arab Mind (New York: Scribner’s, 1983); David Pryce-Jones, The Closed Circle: An Interpretation of the Arabs (New York: Harper & Row, 1989); Bernard K. Lewis, The Political Language of Islam (Chicago: University of Chicago Press, 1988); Patricia Crone and Michael Cook, Hagarism. The Making of the Islamic World (Cambridge: Cambridge University Press, 1977).
159. Ronald Robinson, «Non-European Foundations of European Imperialism: Sketch for a Theory of Collaboration», Owen and Sutcliffe, Studies in the Theory of Imperialism, pp. 118, 120.
160. Masao Miyoshi, As We Saw Them: The First Japanese Embassy to the United States (1860) (Berkeley: University of California Press, 1979); Ibrahim Abu-Lughod, The Arab Rediscovery of Europe: A Study in Cultural Encounters (Princeton: Princeton University Press, 1963).
161. Homi К. Bhabha, «Signs Taken for Wonders: Questions of Ambivalence and Authority Under a Tree Outside Delhi May 1817», Critical Inquiry 12, No. 1 (1985), pp. 144-165.
162. Див. відповідь Афгані Ренану: Nikki R. Keddie, An Islamic Response to Imperialism: Political and Religious Writings of Sayyid Jamal ad-Din {496} «al-Afghani» (1968; rprt. Berkeley: University of California Press, 1983), pp. 181-187.
163. Albert Hourani, «T. E. Lawrence and Louis Massignon», Islam in European Thought (Cambridge: Cambridge University Press, 1991), pp. 116-128.
164. Єйтс Вільям Батлер. Ірландії в часах грядущих / Укр. пер. Олександра Мокровольського // Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори: Поезії, поеми та драми. — К.: Юніверс, 2004. — С. 49.
165. Chatterjee, Nationalist Thought, p. 147.
166. Ibid., p. 169.
167. Див. книжки Найпола (V. S. Naipaul): Among the Believers: An Islamic Journey (New York: Alfred A. Knopf, 1981); Guerrillas (New York: Alfred A. Knopf, 1975); India: A Wounded Civilization (New York: Vintage, 1977); An Area of Darkness (New York: Vintage, 1981).
168. Claude Liauzu, Aux origines des tiers-mondismes: Colonisés et anticolonialistes en France (1919-1939) (Paris: L’Harmattan, 1982), p. 7.
169. V. S. Naipaul, A Bend in the River (New York: Knopf, 1979), p. 244.
170. Davidson, Africa in Modern History, p. 374.
171. Fanon, Wretched of the Earth, p. 88.
172. Ibid., p. 51.
173. Ibid., p. 47.
174. Ibid., p. 204.
175. Ibid., p. 106. З приводу «переознайомлення людства зі світом» з позицій Фанона див. перспективну працю: Patrick Taylor, The Narrative of Liberation: Perspectives on Afro-Caribbean Literature, Popular Culture and Politics (Ithaca: Cornell University Press, 1989), pp. 7-94. Про занепокоєння Фанона національною культурою див.: Irene Gendzier, Frantz Fanon, a Biography (1973; rprt. New York: Grove Press, 1985), pp. 224-230.
176. Georg Lukacs, History and Class Consciousness: Studies in Marxist Dialectics, trans. Rodney Livingstone (London: Merlin Press, 1971), p. 199.
177. Fanon, Wretched of the Earth, p. 199.
178. Ibid., p. 51.
179. Ibid., pp. 88,93.
180. Ibid., p. 93.
181. Ibid., p. 94.
182. Albert Memmi, The Colonizer and the Colonized (1957; trans. New York: Orion Press, 1965).
183. Fanon, Wretched of the Earth, p. 107.
184. Ibid., p. 124.
185. Ibid., p. 125.
186. Ibid., p. 131.
187. Ibid., p. 148.
188. Ibid., p. 159.
189. Ibid., p. 203.
190. Ibid., p. 247. {497}
191. Amilcar Cabral, Unity and Struggle: Speeches and Writings, trans. Michael Wolfers (New York: Monthly Review, 1979), p. 143.
192. Michel Chodkiewicz, «Introduction», Emir Abdel Kader, Ecrits spirituels, trans. Chodkiewicz (Paris: Seuil, 1982), pp. 20-22.
193. Jalal Ali Ahmad, Occidentosis: A Plague from the West, trans. R. Campbell (1978; Berkeley: Mizan Press, 1984).
194. Wole Soyinka, «Triple Tropes of Trickery», Transition, No. 54 (1991), pp. 178-183.
195. Anwar Abdel-Malek, «Le Project de civilisation: Positions», Les Conditions de l’independence nationale Jans le monde moderne (Paris: Editions Cujas, 1977) pp. 499-509.
196. Abdullah Laroui, The Crisis of the Arab Intellectuals (Berkeley: University of California Press, 1976), p. 100.
197. Chinua Achebe, Hopes and Impediments: Selected Essays (New York: Doubleday, Anchor, 1989), p. 76.
198. Ця фраза вперше з’являється у кн.: Michel Foucault, Discipline and Punish: The Birth of the Prison, trans. Alan Sheridan (New York: Pantheon, 1977), p. 26. (Укр. переклад див.: Фуко Мішель. Наглядати й карати: Народження в’язниці / Пер. з фр. Петро Таращук. — К.: Основи, 1998. — С. 35.) Пізніші ідеї, пов’язані з цим поняттям, спливають у його книжках та інтерв’ю, див.: Michel Foucault, The History of Sexuality, Vol. 1, trans. Robert Hurley (New York: Pantheon, 1978). (Укр. переклад див.: Фуко Мішель. Історія сексуальності. Т. 1. Жага пізнання / Пер. з фр. І. Донченко. — X.: Око, 1997. — 240 с.) Див. також працю, яка зазнала впливу Фуко: Chantal Mouffe and Ernest Laclau, Hegemony and Socialist Strategy: Towards a Radical Democratic Politics (London: Verso, 1985). Див. мою критичну статтю: «Foucault and the Imagination of Power», Foucault: A Critical Reader, ed. David Hoy (London: Blackwell, 1986), pp. 149-155.
199. Я обговорюю цю можливість у статті: «Michel Foucault, 1926-1984», After Foucault: Humanistic Knowledge, Postmodern Challenges, ed. Jonathan Arac (New Brunswick: Rutgers University Press, 1988), pp. 8-9.
200. Jürgen Habermas, Autonomy and Solidarity: Interviews, ed. Peter Dews (London: Verso, 1986), p. 187.
201. James, Black Jacobins, p. 401.
202. Ibid.
203. Ibid., p. 402.






Частина четверта
Свобода від панування в майбутньому

1. Michael Barratt-Brown, After Imperialism (rev. ed. New York: Humanities, 1970), p. viii.
2. Arno J. Mayer, The Persistence of the Old Regime: Europe to the Great War (New York: Pantheon, 1981). Книжку Майєра, у якій розглянуто відтворення {498} старого порядку від XIX до початку XX сторіччя, треба доповнити працею, яка деталізує перехід старої колоніальної системи та опікунства від Британської імперії до Сполучених Штатів протягом Другої світової війни: William Roger Louis, Imperialism at Bay: The United States and the Decolonization of the British Empire, 1941-1945 (London: Oxford University Press, 1977).
3. North-South: A Program for Survival (Cambridge, Mass.: MIT Press, 1980). Похмурішу і, мабуть, правдивішу, версію цієї реальності див.: A. Sivananden, «New Circuits of Imperialism», Race and Class 30, No. 4 (April-June 1989),pp. 1-19.
4. Cheryl Payer, The Debt Trap: The IMF and the Third World (New York: Monthly Review, 1974).
5. North-South, p. 275.
6. Див. важливу історію класифікації трьох світів: Carl E. Pletsch, «The Three Worlds, or the Division of Social Scientific Labor, circa 1950-1975», Comparative Studies in Society and History 23 (October 1981), pp. 565-590. Див. також класичну нині працю: Peter Worlsley, The Third World (Chicago: University of Chicago Press, 1964).
7. Noam Chomsky, Towards a New Cold War: Essays on the Current Crisis and How We Got There (New York: Pantheon, 1982), pp. 84-85.
8. Ronald Steel, Walter Lippmann and the American Century (Boston: Little, Brown, 1980), p. 496.
9. Див.: Anders Stephanson, Kennan and the Art of Foreign Policy (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1989), pp. 167, 173.
10. Richard J. Barnet, The Roots of War (New York: Atheneum, 1972), p. 21. Див. також: Eqbal Ahmad, «Political Culture and Foreign Policy: Notes on American Interventions in the Third World», For Better or Worse: The American Influence in the World, ed. Allen F. Davis (Westport Greenwood Press, 1981), pp. 119-131.
11. V. G. Kiernan, America: The New Imperialism: From White Settlement to World Hegemony (London: Zed, 1978), p. 127.
12. Albert K. Weinberg, Manifest Destiny: A Study of Nationalist Expansionism in American History (Gloucester, Mass.: Smith, 1958). Див. також: Reginald Horsman, Race and Manifest Destiny: The Origin of American Racial Anglo-Saxonism (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1981).
13. Richard Slotkin, Regeneration Through Violence: The Mythology of the American Frontier, 1600-1860 (Middletown: Wesleyan University Press, 1973), p. 557. Див. також його продовження: The Fatal Environment: The Myth of the Frontier in the Age of Industrialization, 1800-1890 (Middletown: Wesleyan University Press, 1985).
14. C. L. R. James, Mariners, Renegades and Castaways: The Story of Herman Melville and the World We Live In (1953; new ed. London: Allison & Busby, 1985), p. 51 and passim. Див. також: Kiernan, America, pp. 49-50.
15. Див.: J. Michael Dash, Haiti and the United States: National Stereotypes and the Literary Imagination (London: Macmillan, 1988), pp. 9, 22-25 and passim. {499}
16. Kiernan, America, p. 206.
17. Ibid., p. 114.
18. Irene Gendzier, Managing Political Change: Social Scientists and the Third World (Boulder and London: Westview Press, 1985); особливо с. 40-41, 127-47.
19. Many Voices, One World (Paris: UNESCO, 1980).
20. Anthony Smith, The Geopolitics of Information: How Western Culture Dominates the World (New York: Oxford University Press, 1980), p. 176.
21. Herbert I. Schiller, The Mind Managers (Boston: Beacon Press, 1973); Herbert I. Schiller, Mass Communications and American Empire (Boston: Beacon Press, 1969); Armand Mattelart, Transnational; and the Third World: The Struggle for Culture (South Hadley, Mass.: Bergin & Garvey, 1983). Це лише три праці з усіх, що їх написали ці автори з цієї теми.
22. П’ять романів Муніфа з’явилися один за одним в арабському світі між 1984 і 1988 роками; два томи блискуче переклав англійською мовою Пітер Тероукс (Peter Theroux): Cities of Salt (New York: Vintage, 1989) та The Trench (New York: Pantheon, 1991).
23. James A. Field, Jr., America and the Mediterranean World, 1776-1882 (Princeton: Princeton University Press, 1969); особливо розділи 3, 6, 8 та 11.
24. Richard W. Van Alstyne, The Rising American Empire (New York: Norton, 1974), p. 6.
25. Fouad Ajami, «The Summer of Arab Discontent», Foreign Affairs 69, No. 5 (Winter 1990-91), p. 1.
26. Відомий мистецтвознавець-ісламіст Олег Гребер розглядає Багдад як одну з трьох основних пам’яток мистецтва: Oleg Grabar, The Formation of Islamic Art (1973; rev. ed. New Haven: Yale University Press, 1987), pp. 64-71.
27. Kiernan, America, pp. 262-263.
28. Arnold Krupat, For Those Who Came After: A Study of Native American Autobiography (Berkeley: University of California Press, 1985).
29. Basil Davidson, «On Revolutionary Nationalism: The Legacy of Cabral», Race and Class 27, No. 3 (Winter 1986), p. 43.
30. Ibid., 44. Девідсон розглядає і розвиває цю тему у своїй глибоко рефлексивній праці, див.: The Black Man’s Burden Africa and the Curse of the Nation-State (New York Times, 1992).
31. Timothy Brennan, «Cosmopolitans and Celebrities», Race and Class 31, No. 1 (July-September 1989), pp. 1-19.
32. Herbert I. Schiller, Culture, Inc.: The Corporate Takeover of Public Expression (New York: Oxford University Press, 1989).
33. Immanuel Wallerstein, Historical Capitalism (London: Verso, 1983), p. 65 and passim. Див. також: Giovanni Arrighi, Terence K. Hopkins, and Immanuel Wallerstein, Antisystemic Movements (London and New York: Verso, 1989).
34. Дуже переконливо це проаналізовано у статті: Jonathan Ree, «Internationality», Radical Philosophy, 60 (Spring 1992), pp. 3-11. {500}
35. Bernard S.Cohn, «Representing Authority in Victorian India», The Invention of Tradition, eds. Eric Hobsbawm and Terence Ranger (Cambridge: Cambridge University Press, 1983), pp. 192-207. (Укр. переклад див.: Кон Б. Репрезентування влади у вікторіанській Індії // Винайдення традиції / За ред. Ерика Гобсбаума та Теренса Рейнджера / Пер. з англ. Микола Климчук. — К.: Ніка-Центр, 2005. — С. 192-242.)
36. Adonis, An Introduction to Arab Poetics, trans. Catherine Cobban (London: Saqi, 1990), p. 76.
37. Seamus Deane, «Heroic Styles: The Tradition of an Idea», Ireland’s Field Day (London: Hutchinson, 1985), p. 58.
38. Ken Ringle, The Washington Post, March 31, 1991. Карикатурні нападки на виставку спростовує велика й інтелектуально обґрунтована збірка: The West as America: Reinterpreting Images of the Frontier, 1820-1970, ed. William H. Truettner (Washington and London: Smithsonian Institution Press, 1991). Див. вибіркові враження відвідувачів від виставки: American Art 5, No. 2 (Summer 1991), p. 3-11.
39. Це поняття надзвичайно вміло використано в таких працях: Homi K. Bhabha, «The Postcolonial Critic», Arena 96 (1991), pp. 61-63; «DissemiNation: Time, Narrative, and the Margins of the Modern Nation», Nation and Narration, ed. Ноті К. Bhabha (London and New York: Routledge, 1990), pp. 291-322.
40. Paul Kennedy, The Rise and Fall of the Great Powers: Economic Change and Military Conflict from 1500-2000 (New York: Random House, 1987).
41. Joseph S. Nye, Jr., Bound to Lead: The Changing Nature of American Power (1990; rev. ed. New York: Basic, 1991), p. 260.
42. Ibid., p. 261.
43. The Humanities in American Life: Report of the Commission on the Humanities (Berkeley: University of California Press, 1980).
44. Edward W. Said, The World, the Text, and the Critic (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1983), pp. 226-247.
45. Robert A. McCaughey, International Studies and Academic Enterprise: A Chapter in the Enclosure of American Learning (New York: Columbia University Press, 1984).
46. Theodor Adorno, Minima Moralia: Reflections from a Damaged Life, trans. E. F. N. Jephcott (1951; trans. London: New Left, 1974), p. 55.
47. Edward W. Said, Covering Islam (New York: Pantheon, 1981).
48. Fredric Jameson, «Postmodernism and Consumer Society», The Anti-Aesthetic: Essays on Postmodern Culture, ed. Hal Foster (Port Townsend, Wash.: Bay Press, 1983), pp. 123-125.
49. Eqbal Ahmad, «The Neo-Fascist State: Notes on the Pathology of Power in the Third World», Arab Studies Quarterly 3, No. 2 (Spring 1981), pp. 170-180.
50. Eqbal Ahmad, «From Potato Sack to Potato Mash: The Contemporary Crisis of the Third World», Arab Studies Quarterly 2, No. 3 (Summer 1980), pp. 230-232. {501}
51. Ibid., p. 231.
52. Paul Virilio, L’lnsecurite du territoire (Paris: Stock, 1976), p. 88 and passim.
53. Jean-François Lyotard, The Postmodern Condition: A Report on Knowledge, trans. Geoff Bennington and Brian Massumi (Minneapolis: University of Minnesota Press, 1984), pp. 37, 46.
54. Masao Miyoshi, Off Center: Power and Culture Relations Between Japan and the United States (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1991), pp. 623-624.
55. Укр. переклад Максима Стріхи. Див.: Еліот Томас Стернз. Вибране. К.: Дніпро, 1990. — С. 151.
56. Gilles Deleuze and Félix Guattari, Mille Plateaux (Paris: Minuit, 1980), p. 511.
57. Virilio, L’Insecurité du territoire, p. 84.
58. Adorno, Minima Moralia, pp. 46 — 47.
59. Ibid., pp. 67-68.
60. Ibid., p. 68.
61. Ibid., p. 81.
62. Ali Shariari, On the Sociology of Islam: Lectures by Ali Shariati, trans. Hamid Algar (Berkeley: Mizan Press, 1979), pp. 92-93.
63. Я це докладно описав у кн.: Beginnings: Intention and Method (1975; rprt. New York: Columbia University Press, 1985).
64. John Berger and Jean Mohr, Another Way of Telling (New York: Pantheon, 1982), p. 108.
65. Immanuel Wallerstein, «Crisis as Transition» Samir Amin, Giovanni Arrighi, André Gunder Frank, and Immanuel Wallerstein, Dynamics of Global Crisis (New York: Monthly Review, 1982), p. 30.
66. Hugo of St. Victor, Didascalicon, trans. Jerome Taylor (New York: Columbia University Press, 1961), p. 101.

Покажчик етнічних і географічних назв



Абіссінія [Abyssinia], історична назва Ефіопії (див.) 166
Австралія [Australia] 11, 15-18, 30, 39, 112, 117, 125, 127, 161, 167-168, 170, 203, 284, 304, 312, 443
Австро-Угорська імперія [Austro-Hungarian empire] 26
Аден [Aden], місто на Аравійському півострові 66, 204
Азія [Asia] 23, 50, 54, 56, 63-64, 73, 100, 138, 161, 168, 199, 285, 290, 304, 311, 315, 317, 342, 406, 425
- Південна Азія [Indian subcontinent] 39, 114, 284, 430, 458
- Південно-Східна Азія [Southeast Asia] 199, 243, 285
- Середня Азія [Central Asia] 26, 223
- Східна [East Asia] 402
Александрія [Alexandria], місто в Єгипті 194
Алжир [Algeria], країна в Північній Африці, в 1834-1962 — колонія Франції 12, 14, 22, 25, 47, 51, 53, 65-66, 80, 112, 117, 156-157, 173, 237, 247-250, 252-261, 263-266, 285, 310, 317, 322, 324, 340-341, 344, 368, 371-372, 377, 380, 393, 454
- Французький Алжир [French Algeria], неофіційна назва Алжиру в часи французького панування 250, 253, 267
Алжир [Algiers], місто-столиця Алжиру 171, 286, 442
Америка [America] 16, 26, 39, 43, 47, 58, 64, 82, 87, 95, 114, 138, 156-157, 192, 199, 208, 303-304, 306, 311-313, 315, 320, 371, 384, 393, 396-397, 401, 404-406, 409-411, 415, 420, 434, 436-438, 444, 451, 453, 455
- Латинська Америка [Latin America] 19, 23, 26, 56, 100, 226, 303, 308, 315, 328, 382, 449, 458
- Південна Америка [South America] 21, 39, 112, 135, 139, 145, 157, 167, 312, 401, 433
- Північна Америка [North America] 39, 135, 139, 157, 167, 312, 433
- Центральна Америка [Central America] 43, 100, 312, 401, 404, 451
Американська імперія [American empire] 26
Американське пограниччя [American frontier] 208
Аннаба [Annaba], місто в Алжирі (див. також: Бона) 249 — 250
Аннам [Annam], центральний реґіон В’єтнаму 285 {504}
Англія [England] 11, 16, 26, 46, 50, 54, 67, 72, 85, 87, 96-97, 112, 115-117, 121-123, 127-130, 137, 137-139, 145, 147, 150, 155, 161-165, 168-169, 183, 202-203, 217, 223, 227, 267, 287, 313, 316, 322, 341, 348, 351, 354, 362, 430
Анґола [Angola], країна в Центральній Африці, португальська колонія з XVI ст. до 1975 р. 26-27
Антиґуа [Antigua], острів у Карибському морі, британська колонія з XVII ст. до 1981 р. 105-106, 116, 130, 141, 145-152, 155, 162, 362
Антильські острови [Antilles], архіпелаг у Карибському морі 139, 146, 319
Арабський Прямокутник [Arab Rectangle], реґіон в Азії 347
арабський світ [Arab world] 308, 411, 420, 458
Аравія [Arabia], інша назва Аравійського півострова 249, 415
Арґентина [Argentina], країна в Південній Америці; з XVI ст. до 1816 р. — іспанська колонія 145, 454
Арктика [Arctic] 252
Ассирія [Assyria], давня держава в Месопотамії 416
Атаба аль-Хадра [‘Ataba al-Khadra], квартал Каїра 196
Атлантика (Атлантичний океан) [Atlantic] 281
Афганістан [Afghanistan], країна в Південній Азії 125
Афіни [Athens] 313
Африка [Africa] 11, 20-21, 23, 39, 50, 54, 56, 61, 63-64, 69, 73, 79, 87, 96-97, 100, 104-105, 114, 118-119, 121, 123-124, 130, 134, 136, 158-159, 161, 168, 170, 173, 190, 194, 199, 201, 240, 242-243, 246, 259, 277, 281-282, 285, 288, 298-300, 304, 306, 308, 311-312, 315, 317, 323, 337-338, 342, 354, 371-373, 397, 409, 425, 429, 447, 449, 451, 458
- Західна Африка [West Africa] 167, 285, 311, 367
- Південна Африка [Southern Africa, South Africa] 126, 137, 202-203, 284, 310
- Північна Африка [North Africa] 25, 44, 49, 123, 173, 260, 264, 276, 285, 304, 312, 404
- Східна Африка [East Africa] 191, 284-285, 367
- Центральна Африка [Central Africa] 295
- Центрально-Західна Африка [Central West Africa] 284
ашанті [Ashantis], народ у Західній Африці (Ґана) 167

Багдад [Baghdad] 42, 313, 415-416, 421
Байройт [Bayreuth], місто в Баварії 181
Бандунґ [Bandung], місто в Індонезії 317
Бейрут [Beirut], столиця Лівану 330
Бельгія [Belgium] 45, 203, 285, 311
Бенарес [Benares], або Варанасі [Varanasi], священне місто в Індії 209, 234
Бенґалія [Bengal], реґіон в Індії та Банґладеші, у 1757-1947 pp. британська колонія 224, 310, 320, 345, 350, 355 — Нижня Бенґалія [Lower Bengal] 292
бербери [Berbers], автохтонна етнічна група в Північній Африці 244, 259
Берберійське узбережжя [Barbary Coast], європейська назва узбережжя Північної Африки 43
Берлін [Berlin] 175
Бірма [Burma], країна в Південно-Східній Азії (нинішня М’янма), у 1886-1948 рp. — британсь-{505}ка колонія 125, 166, 285, 304, 311, 370
Бірмінґем [Birmingham], місто в Англії 123
Біскра [Biskra], місто в Алжирі 276
Близький Схід [Middle East] 11, 21, 28-29, 39, 43, 50, 100, 124, 284, 337, 345, 412-416, 419-421, 451
Бомбей [Bombay], місто в Індії 235, 293
Бона [Bone], стара назва м. Аннаба (див.) 249-250
Ботанічна затока [Botany Bay], затока в Австралії 17
Бразилія [Brazil], країна в Південній Америці; з XVI ст. до 1822 р. — португальська колонія 145, 147, 258, 399
Бреттон-Вудс [Bretton Woods], містечко в США 457
Брикстон [Brixton], район у Лондоні 348
Британія [Britain], Велика Британія [Great Britain], Сполучене Королівство [United Kingdom] 30, 32, 39, 42, 44, 47, 51, 58, 64, 95, 98, 100, 106, 112, 114, 121, 123125, 136-139, 146, 153, 156, 165, 167-168, 171, 192, 198, 203-204, 207, 210-211, 215, 219, 227, 241, 253, 272, 285, 288, 290-291, 311, 313, 316, 320, 339-341, 347, 358, 362-363, 367, 370, 386, 393, 399, 405, 409, 415, 419-420, 435, 442
Британська імперія [British Empire] 26-27, 40, 45, 122, 154, 201, 221, 228, 241, 246-247, 268, 271, 284, 397, 405
Британські острови [British Isles] 134, 136
Булонський ліс [Bois de Boulogne], парк у Парижі 196

Вавилон [Babylon], давнє місто в Месопотамії, на території нинішнього Іраку 234, 416
Ватерлоо [Waterloo], містечко в Бельгії 129
Вашинґтон [Washington] 21, 431
Велика Британія [Great Britain] див. Британія
Венеція [Venice], місто в Італії 97
Вествард Хо! [Westward Ho!], містечко в Девонширі, Англія 202
Вест-Індія [the West Indies], те саме, що й Кариби 29, 96, 111, 145, 147, 161, 354, 387
В’єтнам [Vietnam], країна в Південно-Східній Азії, у 1858-1945 pp. — французька колонія 21-22, 27, 43, 59, 65, 100, 281, 297, 317, 340-341, 362, 368, 396-397, 399, 405, 407, 438, 451
Відень [Wien] 190
Візантія [Byzantium], середньовічна імперія 313

Ґабон [Gabon], країна в Африці, з XIX ст. до 1958 р. — французька колонія 249
Гаваї [Hawaii], острови в Тихому океані 404
Ґаза [Gaza], арабське місто на Близькому Сході 454
Гаїті [Haiti], острів і країна в Карибському морі 146, 304, 358, 370, 387, 405
Гайд-парк [Hyde Park], парк у Лондоні 198
Ґана [Ghana], країна в Африці, з початку XX ст. до 1957 р. — британська колонія 354
Ґваделупа [Guadeloupe], архіпелаг на сході Карибського моря, «заморський департамент» Франції 284
Ґватемала [Guatemala], країна в Центральній Америці; з XVI ст. до 1821 р. — іспанська колонія 401
Ґвіана [Guiana], реґіон у Південній Америці (нинішні Ґаяна, Суринам і Французька Ґвіана) 284 — Британська Ґвіана [British Guiana], британська колонія (1831-1966), нині — Ґаяна 399
Ґвінея [Guinea], країна в Західній Африці, колишня французька колонія (1890-1958) 283, 285, 310, 317, 368
Ґвінея-Бісау [Guinea-Bissau], країна в Західній Африці, колишня колонія Португалії (18791973) 373
ґели [Gaels], корінне кельтське населення Ірландії 314
Гемпстед [Hampstead], район у Лондоні 427
Ґіза [Giza], місто в Єгипті 184, 194
Гімалаї [the Himalayas], гірський масив в Азії 204
Голландія [Holland] 45, 100, 203, 285, 311, 316, 341, 357
Гонконґ [Hong Kong], британська назва території та острови у Східній Азії (Сянґан [Siangan]), що протягом 1842-1997 pp. належала Британії 39, 125, 284
Горн, мис [Cape Horn], найпівденніша точка Південної Америки 19
Ґренада [Grenada], країна й острів у Карибському морі, у 1783-1967 pp. — британська колонія 400-401
Греція [Greece] 52, 172, 279, 307 — аттична Греція [Attic Greece] 172 {506}
Ґринвіч Віллідж [Greenwich Village], район Нью-Йорка 427

Далекий Схід [Far East] 11, 39, 124, 367
Дамаск [Damascus] 415
Делі [Delhi] 53, 171, 218, 286
Дельта Нілу [the Nile delta, the Delta] 139, 192
Дьєнб’єнфу [Dien Bien Phu], місто у В’єтнамі, місце вирішальної битви (1954) в Першій індокитайській війні (1946-1954) 282, 297

Едфу [Edfu], колишня назва м. Ідфу [Idfu] в Єгипті 184
Ефіопія [Ethiopia] (див. також: Абіссінія), країна в Африці, у 1936 — 1941 pp. окупована Італією 125, 191

Європа [Europe] 24, 39, 43, 45, 58, 70, 73, 75, 77, 86-88, 90-93, 95, 97, 107, 123, 136, 139, 141, 146, 154, 159, 168, 170, 173, 177, 182-185, 194, 215, 221, 238, 241-252, 256, 267-271, 276, 279-280, 282-283, 296, 300, 304-306, 312-315, 321, 336, 338, 344, 352, 355, 357, 363, 365-366, 382, 384, 386, 389, 393, 395, 397, 414, 421, 447, 453, 456 — Східна Європа [East Europe] 26, 436, 451, 454, 458
Євфрат [Euphrates], річка в Азії 416
Єгипет [Egypt], країна в Африці, у 1882-1922 pp. окупований Британією 73-74, 84, 112, 125, 157, 167, 169, 173, 177, 180, 182-187, 189-195, 197, 284-285, 293, 304, 306, 309-311, 316, 348, 353, 365, 370-371, 417-418, 420, 426, 452
Єрусалим [Jerusalem] 364

Заїр [Zaire] 324, 382
Затока [the Gulf] — див. Перська затока
Захід [the West] 20, 22-23, 28, 38, 42, 55-56, 59-60, 63-64, 66, 70, 73, 77-80, 84, 96-116, 135, 170, 174, 183, 196, 223, 253, 275, 278, 280-283, 296, 302, 306, 311, 314, 323, 336-337, 342, 346, 349-350, 352-354, 359-363, 366-367, 369370, 373, 378, 380-381, 395-396, {507} 414-415, 424, 427, 431-433, 437, 445, 452, 455, 458-459
західна півкуля [Western Hemisphere] 139
зулуси [the Zulu], народ у Південній Африці 307

Ізраїль [Israel] 80, 345, 364, 402, 417, 419, 421, 427, 454
Індійський океан [Indian Ocean] 284
Індія [India] 20, 24-25, 29, 46, 50-51, 53, 64, 66-67, 72, 75, 77, 84, 96, 101, 116-118, 121, 123-128, 132, 136, 139, 150, 157-158, 170-171, 173, 183-184, 200-205, 207-209, 214-215, 217-218, 220-222, 224-232, 234-239, 241-242, 244-245, 256, 271-272, 279, 285, 287-294, 304, 307-308, 311-312, 316, 321-322, 338, 341, 346, 350-352, 356, 362, 367-369, 371, 383, 393, 434-436, 442-443, 447 — Британська Індія [British India], британська колоніальна територія, що охоплювала нинішні Індію, Пакистан, Банґладеш та М’янму 44, 58, 117, 201, 216-217, 244
індіанці [American Indians], європейська загальна назва корінних народів Америки 29, 243, 263, 282, 404, 437, 464
Індокитай [Indochina], реґіон та півострів у Південно-Східній Азії 66, 248, 285, 296-297, 341, 406, 447
Індонезія [Indonesia], країна в Південно-Східній Азії, з XIX ст. до 1945 р. — голландська колонія 12, 285, 309-310, 324, 350, 402
Ірак [Iraq] 22, 38, 57, 77, 199, 353, 382, 402-403, 405, 409, 412, 414-416, 419, 421, 423
Іран [Iran] 22, 59, 65, 324, 382, 402, 427, 431, 447, 451, 454
Ірландія [Ireland] 11-12, 16, 41-42, 97, 123, 125, 138, 140, 157, 168, 198, 203, 284, 311-312, 314, 316-317, 319-322, 324-326, 332, 368, 436
ісламський світ [Islamic world] 11, 104, 279, 427, 458
Іспанія [Spain] 19, 42, 45, 100, 138, 203, 251, 285, 313
Іспанська імперія [Spanish empire] 26, 146
Італія [Italy] 45, 87, 93-94, 177, 180, 187, 203, 287, 393, 449
- Південна Італія [Southern Italy] 92
- Північна Італія [Northern Italy] 93

Йорданія [Jordan], арабо-ісламська країна на Близькому Сході 77

Каїр [Cairo] 179-181, 188, 191, 194-197, 293, 415
Калькутта [Calcutta] 234, 293, 368
Камбоджа [Cambodia], країна в Південно-Східній Азії, у 1863-1953 pp. — фактична колонія Франції 248, 264, 285, 296
Канада [Canada], країна в Північній Америці, у 1763-1867 pp. — британська колонія 11, 30, 32, 39, 125, 166, 284
Карачі [Karachi], місто в Пакистані 235
Кариби [the Caribbean] (Карибські острови, Карибське море, Карибські колонії) 11, 39, 43, 112, 116, 123, 132, 138-139, 145-147, 150, 152, 155, 157, 162, 272, 284, 302-303, 308, 312, 341-342, 344, 346, 354, 358, 362, 404, 425, 458
Кароліна [Carolina], британська колонія в Північній Америці, а потім — штат США 131
кафри [Kaffirs], бурська назва народів банту в Південній Африці 166 {508}
Кембридж [Cambridge], місто в Англії, центр Кембриджширу 292
Кемп-Девід [Camp David], гірський курорт у США 364
Кенія [Kenya], країна в Східній Африці, у 1895-1963 pp. — у британському володінні 55, 324, 370, 380
Китай [China] 100, 125, 166, 279, 297, 308-309, 312, 400, 404, 406-407, 420, 454
Кіпр [Cyprus], країна та острів у Середземному морі; протягом 1878-1959 pp. — британська колонія 414
Конґо [Congo], країна в Африці, з 1880-х до 1960 р. — французька колонія 169
- Французьке Конґо [French Congo], французька колоніальна територія, що охоплювала сучасні Конґо, Ґабон і Центральноафриканську Республіку 247
Конґо [Congo], річка в Африці 299
Константинополь [Constantinople], столиця Візантійської імперії, нинішнє м. Стамбул 42
Корея [Korea] 43, 406-407, 454
Кохінхіна [Cochin China], південний реґіон В’єтнаму 285
Куба [Cuba], країна в Карибському морі; до 1902 р. — іспанська колонія 22, 65, 317, 368, 399, 401, 407
Кувейт [Kuwait] 38, 57, 77, 100, 198, 409, 414, 418, 421
Кулу долина [Kulu valley], або Долина Богів, місцевість у Північній Індії 235
Кум [Qum, Qom], місто в Ірані 415
курди [Kurds], етнічна меншина в Туреччині, Ірані, Іраку та Сирії 431

Лакнау [Lucknow], місто на північному сході Індії 235
Лаос [Laos], країна в Південно-Східній Азії, у 1893-1953 pp. колонія Франції 248, 285
Лахор [Lahore], місто в Пакистані 205, 233-234
Левант [the Levant], реґіон, що охоплює Сирію та Ліван 81, 139
Ліван [Lebanon], країна в Азії 24, 81, 285, 417, 431
Лівійська гряда [Libyan chain] 187
Лівія [Libya], країна в Північній Африці, протягом 1912-1943 pp. італійська колонія 77, 382, 400, 405, 427, 455-156
Лондон [London] 15, 21, 51, 69, 82, 123, 134, 137, 141, 147, 284, 286, 341, 344, 423, 431

маври [Moors], мішана арабо-берберська етнічна група в Північній Африці 246
Маврикій [Mauritius], країна й острів в Індійському океані; протягом 1810-1968 pp. — у британському володінні 147
Мавританія [Mauritania], країна в Північно-Західній Африці, яка протягом 1920-1946 pp. була французькою колонією, з 1946 р. — «заморською територією» і лише 1960 року стала незалежною 248
Мадаґаскар [Madagascar], острів і країна в Індійському океані; протягом 1895-1958 pp. — французька колонія 247-249, 284, 304
Мадрид [Madrid], столиця Іспанії 328
Малайзія [Malaysia], країна в Південно-Східній Азії; з XVIII ст. до 1957 pp. — британська колонія 285, 312, 346
Малайя [Malaya], західна частина Малайзії на півострові Малака, що була голландською, а потім британською колонією 284 {509}
Малі [Mali], країна в Західній Африці, з середини 1890-х pp. до 1958 р. була французькою колонією 283
Манчестер [Manchester], місто в Британії 123
маорі [Maoris], корінний народ у Новій Зеландії 166
маратхи [Marathas], народ в Індії 293
Марокко [Morocco], країна в Північно-Західній Африці, до 1956 р. — в колоніальному володінні Іспанії та Франції 324, 353, 370, 427
Марсове поле [Champs de Mars], велика громадська територія в Парижі 196
Мартініка [Martinique], острів у Карибському морі; з 1635 р. французька колонія, а з 1936 р. — «заморський департамент» 249, 326
Мейрут [Meerut], містечко в Індії 218
Мельбурн [Melbourne], місто в Австралії 17
Мемфіс [Memphis], столиця давнього Єгипту 185
Мехіко [Mexico], столиця Мексики 190
Мілан [Milan], місто в Італії 190
Могольська імперія [Mogul empire], держава на території Афганістану й Індії у XVI-XVIII ст., на поч. XIX ст. була захоплена британцями 271
Мозамбік [Mozambique], країна в Південно-Східній Азії; з XVI ст. до 1975 р. — португальська колонія 26
Мондові [Mondovi], селище в Алжирі, де народився Альбер Камю 250
Монсо, парк [Parc Monceau] у Парижі 196
Мускі [Muski], квартал Каїра 196

ндебеле [Ndebele], народ у Південній Африці 284
Ніґерія [Nigeria], країна в Західній Африці, у 1914-1960 pp. офіційна колонія Британії 284, 370
Нікараґуа [Nicaragua], країна в Центральній Америці 22, 100, 401, 405
Ніл [Nile], річка 139, 187, 196
Німеччина [Germany] 45, 87, 100, 180, 183, 203, 285, 311, 316, 393, 420
Ніневія [Nineveh], столиця стародавнього царства Ассирія 416
Нова Ґвінея [New Guinea], острів у Тихому океані, частинами якого протягом XIX-XX ст. володіли Британія, Голландія, Німеччина та Франція 284
Нова Зеландія [New Zealand], у 1840-1907 pp. — британська колонія 30, 39, 125, 284, 312
Нова Каледонія [New Caledonia], група островів у Тихому океані, які з 1853 р. належать Франції, з 1946 р. — як «заморська територія» 284
Нью-Йорк [New York] 31, 56, 82, 343, 423, 431
Ньясаленд [Nyasa], британське володіння у Східній Африці (1891-1953), нині — Малаві 125

Об’єднані Провінції [United Provinces], частина Британської Індії, що існувала з 1902 до 1947 p., у 1835-1902 pp. — Північно-Західні Провінції 234
Оксфорд [Oxford], місто в Англії, центр Оксфордширу 56
Оран [Oran], місто в Алжирі 255, 260, 266
Орієнт [Orient], інша назва Сходу 18, 75, 87, 97, 170, 174, 183, 186, 246, 279, 306 {510}
Османська імперія [Ottoman Empire] (див. також Порта) 26, 193

Пакистан [Pakistan], країна в Південній Азії; з XIX ст. до 1947 р. — частина Британської Індії 55, 66, 77, 285, 319, 324-325, 370, 427, 452, 454
Палестина [Palestine], реґіон на Близькому Сході 65, 77, 81, 310, 317, 319, 345, 359, 363, 368, 417-419, 442
Панама [Panama], країна в Центральній Америці 400-401, 405
ПАР (Південно-Африканська Республіка) [South Africa] 454
Париж [Paris] 51-52, 56, 134, 157, 159, 179-180, 190, 247-248, 250, 258, 286, 337, 341, 344, 375, 423, 442
парсі [Parsi], етнічно-релігійна група в Південній Азії 291
патани [Pathan people], або пуштуни — самоназва афганців, основного населення Афганістану 220
Пенджаб [Punjab], географічна й історична область, поділена 1947 року між Індією та Пакистаном 112, 166, 202, 205, 225, 234
Персія [Persia], історична назва Ірану (до 1935 р.) 125, 166, 183, 279, 415
Перська затока [Persian Gulf] (див. також Затока) 27, 38, 77, 100, 364, 398, 400, 409-410, 413-414, 419, 421, 425, 444, 451-451
Пешавар [Peshawar], місто в Пакистані 234
південна півкуля [Southern Hemisphere] 394, 455
Південь [the South] 325, 394-396
Північ [the North] 325, 394-396
північна півкуля [Northern Hemisphere] 394
Північний полюс [North Pole] 19
Північно-західне пограниччя [Northwest Frontier] 225, 235
Підвітряні острови [Leeward Islands], північна частина архіпелагу Малих Антильських островів 146
Порта [the Porte] див. Османська імперія
Портсмут [Portsmouth], місто в Англії 140, 144-145, 147
Португалія [Portugal] 19, 45, 100, 138, 203, 285, 313, 341
Португальська імперія [Portuguese empire] 26, 146

Радянський Союз [Soviet Union, Union of Soviet Socialist Republics] 100, 285, 297, 341, 393, 400
Рим [Rome] 42, 73, 88-89, 91, 313, 400
Римська імперія [Roman Empire] 146, 228, 400
Російська імперія [Russian Empire] 26
Росія [Russia] 40, 45, 87, 124, 203, 223, 241

Сагаранпур [Saharunpore], місто в Індії 220
Саїда Зейнаб [Sayida Zeinab], квартал Каїра 196
Сайґон [Saigon], до 1976 р. — назва м. Гошимін, столиці Кохінхіни (див.) та Південного В’єтнаму 171
Саккара [Sakkarah], некрополь староєгипетського м. Мемфіс 184
Сальвадор [El Salvador], країна в Центральній Америці; до 1821 р. — іспанська колонія 370, 401
Сан-Домінґо [San Domingo], британська назва французької колонії (1697-1804 pp.) Сен-Домінґо [Saint-Domingue], займала західну частину о. Гаїті і піс-{511}ля здобуття незалежності перейменувалася в Гаїті; східна частина острова, контрольована Іспанією, називалася Санто-Домінґо [Santo Domingo] і 1844 року перетворилася в сучасну Домініканську Республіку 280, 352, 387
Сан-Ремо [San Remo], містечко в Італії 347
Сан-Франціско [San Francisco], місто в США 19
Саудівська Аравія [Saudi Arabia], ісламська країна в Азії 55, 77, 100, 353, 411, 416, 420
Саутсі [Southsea], містечко в Англії 202
Сахара [Sahara], пустеля в Африці 266
св. Вацлава площа [Wenceslas square], площа в Празі, місце протестних демонстрацій 454
Святої Єлени острів [St. Helena island], британське заморське володіння на півдні Атлантичного океану 157
Священна Римська імперія [Holy Roman Empire], давнє політичне утворення (843-1806 pp.) у Центральній Європі 88
Сенеґал [Senegal], країна в Західній Африці 248, 311, 322, 341, 379
Середземномор’я [the Mediterranean], море і навколишній реґіон 150, 285, 347
Сетіф [Sétif], містечко в Алжирі, місце «сетіфської різанини» (1945 р.) 258
сингальці [Sinhalese], основна етнічна група Шрі-Ланки 431
Сирія [Syria], країна на Близькому Сході 81, 285, 311, 353, 417, 420, 427
Сімла [Simla], містечко на півночі Індії 235
Сінґапур [Singapore], місто й країна в Південно-Східній Азії; у 1826-1946 pp. — британська колонія 125
Скандинавія [Scandinavia], півострів на півночі Європи 393
Сміта протока [Smith’s Sound], протока між о. Ґренландія та о. Елсмір 19
Сомалі [Somalia], країна у Східній Африці; до 1960 р. — колонія Британії та Італії (Британський та Італійський Сомаліленд); див. також Французький Сомаліленд 191
Сполучене Королівство [United Kingdom] Великої Британії та Північної Ірландії — див. Британія
Сполучені Штати Америки [United States (of America)] 11, 20-21, 24, 27, 29-32, 38-40, 42-43, 45, 57, 75, 77-78, 81, 81, 86, 90, 95, 98-101, 103, 107, 113, 199, 202, 226, 283, 285, 314, 340-341, 354, 363, 365-366, 370-371, 380, 383, 389, 393, 395-416, 419-422, 427, 432, 437-438, 444-445, 447, 449-450, 453, 456, 459
CPCP [U.S.S.R.], Союз Радянських Соціалістичних Республік див. Радянський Союз
Стамбул [Istanbul], місто в Туреччині, столиця колишньої Османської імперії (див.) 26, 90, 192
Судан [Sudan], країна у Східній Африці; протягом 1899 — 1955 pp. — британська колонія 77, 125, 380
Суец [Suez], місто в Єгипті 204, 223, 287
Суецький канал [Suez Canal], сполучає Середземне і Червоне моря, відкритий 1869 року, контрольований переважно Британією до націоналізації Єгиптом 1956 року 80, 178, 192 {512}
Суматра [Sumatra], острів Малайського архіпелагу, колишня голландська колонія; нині — частина Індонезії 356
Схід [the East] 18, 28, 84, 109, 112, 156, 158, 196, 217, 222-223, 241, 282, 296, 305, 366, 433
- Арабський [Arab Orient] 346
Східний Тимор [East Timor], східна частина о. Тимор в Малайському архіпелазі, з XVI ст. до 1974 р. була португальською колонією 402
США [U.S.(A.)] — див. Сполучені Штати Америки

Таїті [Tahiti], найбільший острів Французької Полінезії; з 1842 р. французький протекторат; з 1880 р. — окупований Францією; з 1946 р. — «заморська територія» (як і вся Полінезія); внаслідок конституційної реформи 2003 р. отримав назву «заморської країни» в рамках «заморської спільноти» Французька Полінезія 284
Тайвань [Taiwan], також Формоза [Formosa], острів біля берегів Китаю, яким по черзі володіли голландці (1624-1662), китайці (1662-1895) і японці (1895-1945); відтоді — незалежне утворення 459
таміли [Tamils], етнічна меншина в Шрі-Ланці й Індії 431
Темза [Thames], річка у Великій Британії 67
Тибет [Tibet], гірський масив в Азії 210
Тиґр [Tigris], річка в Азії 416
Тихий океан [Pacific ocean] 281, 284, 356
тихоокеанський архіпелаг [the Pacific archipelago], сукупність островів у Тихому океані 312
Тихоокеанський реґіон [the Pacific] 26
Тікрит [Tikrit], містечко в Іраку, де народився Саддам Хусейн 416
Тонкін [Tonkin], північна частина В’єтнаму 285
Торонто [Toronto], місто в Канаді 449
Тринідад [Trinidad], острів на Карибах, до 1797 р. — в іспанському володінні; протягом 1797-1962 р. — британська колонія; нині входить до складу країни Тринідад і Тобаґо 348
Туніс [Tunisia], арабська країна в Північній Африці; протягом 1881-1956 pp. — французький протекторат 276, 370
Туреччина [Turkey], країна в Азії та Європі 40, 271, 309, 402, 414, 466
Тяньаньмень [Tiananmen], площа в Пекіні, місце побоїща 1989 р. 454

Уґанда [Uganda], країна у Східній Африці; протягом 1894-1962 pp. — британський протекторат 125, 382
Умбала [Umballa, Ambala], місто в Індії 218, 234

Фашода [Fashoda], місто в Південному Судані, назва сучасного м. Кодок [Kodok] до 1904 р. 249
Фіви [Thebes], одна зі столиць давнього Єгипту 184
Філе [Phylae, Philae], острів на р. Ніл у Єгипті, де стоїть знаменитий староєгипетський храм Ісіди 185
Філіппіни [Philippines], країна в Південно-Східній Азії; з XVI ст. до 1898 р. — іспанська колонія; у 1899-1941 pp. — окуповані США, а з 1941 до 1945 pp.Японією; з 1946 р. — незалеж-{513}на держава 22, 43, 114, 304, 308, 310, 324, 346, 350, 382, 404, 454
Флорида [Florida], півострів у США 405
Франція [France] 26, 30, 39, 42, 4445, 47, 51, 64, 87, 95, 98, 100, 106, 112, 130, 138-139, 143, 146, 151, 156-157, 159, 168169, 173-174, 180, 183-184, 193, 203, 230, 237, 248-250, 252256, 260-261, 271, 283, 285, 295, 297, 311, 313, 316, 322, 339-341, 352, 358, 362-363, 366-367, 370, 377, 386-387, 393, 405, 408-409, 419-420
Французька імперія [French empire] 26-27, 45, 246, 284
Французький Сомаліленд [French Somaliland], назва французького протекторату на території нинішнього Джибуті з кінця XIX ст.; з 1946 р. — заморська територія; з 1967 р. — Французька Територія Афарів та Ісса; з 1977 р. — незалежна країна 285

Хартум [Khartoum], у 1899-1955 pp. — центр британської колонії Судан; з 1956 р. — столиця незалежного Судану 173

Цейлон [Ceylon], назва країни і острова Шрі-Ланка в Південній Азії до 1972 p.; у XVI ст. — португальська; у XVII-XVIII ст. голландська; з середини XVIII ст. — британська колонія у складі Британської Індії (див.); протягом 1802-1948 pp. — окрема колонія (Цейлон); з 1948 р. незалежна країна 214, 284-285, 309
Цинциннаті [Cincinnati], місто в США 189

Червоне море [Red Sea] 191
Чилі [Chile], країна в Південній Америці; з XVI ст. до 1818 р. — колонія Іспанії 401

Швейцарія [Switzerland] 87
шона [Shona], народ у Південній Африці 284
Шумер [Sumer], давня цивілізація на території нинішньої Месопотамії 416

Юґославія [Yugoslavia] 24, 395

Ямайка [Jamaica], країна й острів на Карибах (див.); протягом 1494-1670 pp. — колонія Іспанії; з 1670 до 1962 р. — у британському володінні 97, 166, 198
Японія [Japan] 40, 97, 279, 288, 308, 312, 406, 408, 421, 427, 459 {514}

Покажчик подій


Абд аль-Кадера повстання (1830 — 1847)173, 262, 280, 283, 381
абіссінська експедиція (1867-1868) 125, 166
«Аїди» прем’єра в Берліні (1962) 175
«Аїди» прем’єра в Каїрі (1871) 181
«Аїди» прем’єра в Ла Скала (1872) 181
«Аїди» прем’єра в Метрополітен-опері (1886) 177
«Аїди» прем’єра в Мехіко (1952) 190
«Аїди» прем’єра в Цинциннаті (1986) 189
«Акілле Лауро», захоплення лайнера (1985) 448
Акт про постійне вреґулювання Бенґалії (1826) 345, 350-351
Акт про унію (1801) 320
Алжир, війна за незалежність (1954-1962) 22, 47, 53, 65, 80, 250, 253, 258, 282-283, 285, 324, 340-341, 344
Алжир, здобуття незалежності (1962)47, 117, 237, 254, 262, 371, 380
алжирська війна — див. Алжир, війна за незалежність
алжирська революція — див. Алжир, війна за незалежність
Алжиру захоплення Францією (1830) 117, 156-157, 173, 247, 249, 254-255, 262
американська революція (1775 — 1783) 16, 43, 340
Англії континентальна блокада Наполеоном (1806-1814) 132
англо-афганська війна, друга (1878-1880) 125
англо-бірманська війна, друга (1852-1853) 166
англо-бірманська війна, третя (1885-1887) 125
англо-бурська війна (1899-1902) 203
англо-іранська війна (1856-1857) з приводу захоплення Іраном Гератської оази 125, 166
англо-суданська війна (1896-1898) 125
арабо-ізраїльська війна (1967) 77
арабська революція (1916-1918) 344, 347, 352, 367
афганська війна (1979-1989) 451
ашанті, кампанія проти (1874) 167

бавовняний бум у Єгипті (1860 — 1865) 192
Багдаду взяття монголами (1258) 421
Бандунґська конференція (1955) 317 {521}
Берлінський конґрес (1884-1885) 299
бійка за Африку [Scramble for Africa] (1880-ті — 1914) 104-105, 114, 118, 136
Бірма, здобуття незалежності (1948) 285
бойскаутів початок руху (1907 — 1908) 169, 207
боксерів повстання (1899-1901) 281
Бреттон-Вудс, договір у (1944) 457
британська експедиція до Індії перша (1608) 201
Бурбонів реставрація (1815) 132

Ватерлоо, битва при (1815) 129, 132
Велика французька революція (1789-1799) 112, 346, 351-352, 387
Великоднє повстання (1916) 321, 326-327, 332
в’єтнамська війна (1964-1976) 22, 27, 59, 65, 100, 199, 340, 396-397, 402, 405-407, 438, 451

Гаїті, американська окупація (1915) 405
Гаїті, здобуття незалежності (1803) 405
гаїтянське повстання (1791-1804) 146, 280, 352, 358-359, 387
Гайд-парк, заколоти в (1866) 198
Гонконґу приєднання до Китаю (1997) 39
Ґренада, вторгнення США в (1983) 400-401
громадянська війна в Анґолі (1975 — 2002) 451
громадянська війна в Іспанії (1936 — 1939) 251
громадянська війна в Китаї — див. китайська громадянська війна
громадянська війна в Лівані — див. ліванська громадянська війна
громадянська війна в Нікараґуа (1981-1990) 22, 100, 401, 451
громадянська війна в Сальвадорі (1980-1992) 401, 451
громадянська війна в США (1861-1865) 192
Ґруп Колоніаль створення (1892) 247

Делі, захоплення (1857) 218
Джаґана Чеді прихід до влади в Британській Ґвіані (1953; 1957 — 1963) 399
«Дона Карлоса» прем’єра в Парижі (1867) 180
Друга Республіка (1848-1852) 132
Друга світова війна (1939-1945) 15, 42, 47, 63, 86, 88, 100, 251, 260, 278, 281-284, 311, 317, 340-341, 363, 397-398, 403, 422, 440, 466
Другий міжнародний конґрес географічних наук (1875) 247
Дьєнб’єнфу, битва при (1954) 282, 297

Ейра губернатора справа (1865) 166, 198, 239
Ефіопія, британський рейд на — див. абіссінська експедиція

єгипетська експедиція Наполеона (1798-1799) 73-75, 157, 182-184, 192
єгипетсько-ефіопські війни (1875-1884) 191-192
Єгипту завоювання Британією (1882) 167, 192, 365

заколот 1857 р. — див. сипаїв повстання
Затока, війна в — див. Перська затока, війна в
«Захід як Америка», виставка (1991) 437

ієрогліфів розшифрування (1824) 182-183
Ізраїлю створення (1948) 345 {522}
Імперське зібрання в Делі (1876-1877) 52-53, 228, 434-435
індійське повстання — див. сипаїв повстання
індійський заколот — див. сипаїв повстання
Індійського Національного Конґресу заснування (1885) 204
Індія, здобуття незалежності (1947) 118, 201, 204, 237-238, 285
індокитайська війна, перша (франко-в’єтнамська війна) (1946-1954) 282, 340-341
Індонезія, здобуття незалежності (1945) 285
інтифада в Палестині (1987-1993) 65, 359, 364, 412, 454
Ірак, повстання проти британців у (1920-1922) 415
іракська війна — див. Перська затока, війна в
Іран, переворот у (1953) 59, 65, 402, 451
ірано-іракська війна (1980-1988) 414, 456
іранська криза заручників (1979 — 1981) 59, 447
Іранська революція (1979) 22, 70, 364
Ірландії перезавоювання Англією (XVI ст.) 135
Ісламська революція — див. Іранська революція
Італії об’єднання (1861) 175

Каїрського оперного театру відкриття (1869) 178
кафрська війна, сьома (1846) 166
Кемп-Девідська угода (1978) 364
Кеннеді Джона вбивство (1963) 438
Кенія, здобуття незалежності (1963) 380
китайська громадянська війна (1945-1949) 407
Кіпр, вторгнення Туреччини на (1974) 414
Конґрес етнографічних наук у Парижі (1902) 248
конґрес письменників у Мадриді (1937) 328
континентальна блокада — див. Англії континентальна блокада Наполеоном
корейська війна (1950-1953) 402, 407
Кримська війна (1854-1856) 166
Куба, вторгнення у Затоку Свиней (1961 р.) 401
Куба, заборони США на торгівлю з (з 1959 р.) 399
Кубинська революція (1959) 22, 65
Кувейт, напад Іраку на (1990) 38, 57, 77, 198, 398, 409, 413-414, 418, 420-421

ліванська громадянська війна (1975-1990) 330, 364
лівійська війна (1986) 400-401, 405, 438, 448, 455-456

Мадаґаскару анексія Францією (1895-1896) 247
Мак-Магона і шерифа Хусейна переговори (1917-1918) 249
Малайзія, здобуття незалежності (1956) 285
маорі, війни проти — див. новозеландські війни
матабельська війна, перша (в Ньясаленді) (1893) 125
матабельська війна, друга (в Ньясаленді) (1896-1897) — див. ндебеле і шона повстання
May May повстання (1952-1960) 324
махдистів повстання (1881-1883) 155
Міжнародний конґрес колоніальної соціології (1890) 248
Міжнародні колоніальні конґреси (1889, 1894 років та ін.) 248 {523}
Мої режим у Кенії (1978-2002) 324
Мондові комуни в Алжирі заснування (1849)

Нанкінський договір (1842) 39
Наполеона доба (1799-1815) 104, 112, 129, 132, 155
ндебеле і шона повстання (друга матабельська війна) (1896-1897) 284
Нікараґуа, американська окупація (1912) 405
новозеландські війни (війни проти маорі) (1845-1872) 166

оксамитова революція в Чехословаччині (1989) 454
опіумна війна, перша (1839-1842) 39, 125, 166
опіумна війна, друга (1856-1860) 39, 125, 166
Орабі повстання в Єгипті (1881-1882) 125, 194, 281, 284, 293, 365
Османської імперії розпад (1918-1923) 347
Ост-Індської компанії розпуск (1858) 129, 219

Пакистану відокремлення від Індії (1947) 204, 285
панамська війна (1989-1990) 400-401, 405, 448
Паризька міжнародна виставка (1867) 184
Пенджабу анексія Британією (1849) 166
Персія, напад на (1857) 166
Перська затока, війна в (1991) 22, 27, 38, 57, 77, 100, 198, 364, 398, 400, 402, 405, 409-410, 412-414, 419, 421-422, 424, 444, 448, 451-453
Перша імперія у Франції (1804-1815) 96
Перша світова війна (1914-1918) 122, 202, 260, 278, 281, 283, 311, 313, 347, 367
Постійне вреґулювання (1793) 345, 350-351, 355

революція 1848 р. у Франції 132
рейс 007 Корейських авіаліній, інцидент (1983) 447-448
Рисорджименто (1815-1871) 177, 186, 189

Саморі війни з французами (1882-1898) 283
Сан-Домінґо, революція в — див. гаїтянське повстання
Сан-Ремо, конференція у (1920) 347
Сетіфська різанина (1945) 258
сипаїв повстання (1857-1858) 125, 129, 136, 155, 166, 204, 218-220, 280-281, 293
Судан, здобуття незалежності (1956) 380
Суецького каналу відкриття (1869) 80, 178, 193
Суецького каналу націоналізація Єгиптом (1956) 192
Східний Тимор, вторгнення Індонезії до (1975) 402

Трафальґарська битва (1805) 164
Третя Республіка (1870-1940) 247
троянська війна (XIII ст. до н. е.) 73
Тяньаньмень, різанина на площі (1989) 454

Уґанда, повстання в (1896) 125

Фашодська криза (1898) 249
феніїв експансії зупинення у Канаді (1870) 166
Філіппін анексія Америкою (1899-1901) 22, 114
Фолклендська війна (1982) 58
франко-прусська війна (1870-1871) 180, 247 {524}
Французьке Конґо, заснування (1880) 247

Хаджі Омара сутички із французами (1857-1859) 283
Хартума облога військами Махді (1884-1885) 173
холодна війна (бл. 1947 — бл. 1991) 19, 27, 251, 341, 393, 395-396, 399, 401, 407, 422, 451, 456-457
хрестові походи (1096-1270) 52, 132

Цейлон, здобуття незалежності (1948) 285

чилійський переворот (1973) 401

якобітське повстання (1745) 132 {525}

Покажчик вигаданих персонажів із творів літератури та мистецтва



Адела [Adela], «Подорож до Індії» 288
Азіз [Aziz], «Подорож до Індії» 128, 271, 287-292
Аїда [Aida], «Аїда» 175-176, 189
Алі, Магбуб [Mahbub Ali], «Кім» 205-206, 213, 217, 220, 222, 225-226, 229, 234
Амнеріс [Amneris], «Аїда» 175 — 176, 180, 186, 189
Антоній, святий [St. Antoine], «Спокуса святого Антонія» 239
Арабелла [Arabella], «Джуд непомітний» 231
Арієль [Ariel], «Буря» 303
Арчер, Ізабелла [Isabel Archer], «Портрет дами» 214 — 215, 231
Ахав, капітан [Captain Ahab], «Мобі Дік» 404, 413
Ашенбах [Aschenbach], «Смерть у Венеції» 270

Базаров [Bazarov], «Батьки і діти» 122
Бартлебі [Bartleby], «Писець Бартлебі» 455
Банністери [Bannisters], «Подорож до Індії» 292
Баст, Джекі [Jacky Bast], «Говардс-Енд» 115
Баст, Леонард [Leonard Bast], «Говардс-Енд» 115
Беннетт, містер [Mr. Bennett], «Кім» 206-207
Бертони [Burtons], «Подорож до Індії» 291
Бертрам, леді [Lady Bertram], «Менсфілд парк» 141, 149-150
Бертрам, Том [Tom Bertram], «Менсфілд парк» 143
Бертрам, Томас [Thomas Bertram], «Менсфілд парк» 105, 111, 130 — 132, 141-143, 145-152, 154-155, 158, 162
Бертрами [the Bertrams], «Менсфілд парк» 141, 147, 149, 151-152
Бетмен [Batman], герой коміксів і кінофільмів 209
Блум, Леопольд [Leopold Bloom], «Улісс» 270
Боварі, Емма [Emma Bovary], «Пані Боварі» 122
Брайдгед, Сью [Sue Bridehead], «Джуд непомітний» 231
Брук, Дороті [Dorothea Brooke], «Мідлмарч» 214-215, 231 {526}

Вайякі [Waiyaki], «Ріка посередині» 300
Вард, сестри [Ward], «Менсфілд парк» 141, 149
Ватсон [Watson], герой циклу творів Артура Конан Дойла 209, 225
вдова з Кулу [Widow of Kulu], «Кім» 211, 213, 220-221
вдова з Шемлегха [Shamlegh woman], «Кім» 206, 211
Велика Людина [the Big Man], «Вигин ріки» 369
Веліал [Belial], ім’я демона в Старому Заповіті 163
Віктор, отець [Father Victor], «Кім» 206, 221
Вілкокс, Генрі [Henry Wilcox], «Говардс-Енд» 115, 130, 151
Вінсі, Розамонда [Rosamond Vincy], «Мідлмарч» 214
Вічний Жид [Wandering Jew], герой християнського фольклору 272

Гамідулла [Hamidullah], «Подорож до Індії» 292
Гевішем [Havisham], «Великі сподівання» 15
Гейст, Ексел [Axel Heyst], «Перемога» 239-240
Гезлоп, Ронні [Ronny Heaslop], «Подорож до Індії» 225, 288-289
Ґодбоул [Godbole], «Подорож до Індії» 271, 288-289
Голлівел [Holliwell], «Прапор на світанку» 226
Голройд [Holroyd], «Ностромо» 19, 21
Ґрабо [Grabot], «Королівський шлях» 296
Ґулд, Чарльз [Charles Gould], «Ностромо» 19, 21, 151, 239, 244, 450
Гюйсманс, отець [Father Huismans], «Вигин ріки» 22

Дедал, Стівен [Stephen Dedalus], «Улісс», «Портрет митця замолоду» 140, 270, 299, 316
Дедлок, леді [Lady Dedlock], «Холодний дім» 133
Джеллібі [Jellyby], «Холодний дім» 134, 367
Джим, лорд [Lord Jim], «Лорд Джим» 230, 239-240
Джуд непомітний [Jude the Obscure], «Джуд непомітний» 122, 231-233
Доббін, Джозеф [Joseph Dobbin], «Ярмарок суєти» 112, 129
Домбі [Dombey], «Домбі та син» 49-50, 112
Донґо, Фабріціо дель [Fabrice del Dongo], «Червоне і чорне» 232

Едмунд [Edmund], «Менсфілд парк» 142, 144, 149
Емілія [Amelia], «Ярмарок суєти» 111, 129
Естер [Esther], «Холодний дім» 134

Жанін [Janine], «Зрадлива жінка» 256-257, 259, 264, 266

Індар [Indar], «Вигин ріки» 370
Інкл [Inkle], герой барбадоської легенди (див. також примітку на с. 301) 301

Калібан [Caliban], «Буря» 302-304
Квілп [Quilp], «Домбі та син» 112
Кіхот, Дон [Don Quixote], «Дон Кіхот» 208, 231, 240
Клод [Claude], «Королівський шлях» 296
Крейтон, полковник [Colonel Creighton], «Кім» 101, 205-207, 214, 217, 220-221, 225-230, 236-237
Кроуфорд, Генрі [Henry Crawford], «Менсфілд парк» 143 {527}
Кроуфорд, Мері [Mary Crawford], «Менсфілд парк» 143
Кроуфорди [the Crawfords], «Менсфілд парк» 142
Крузо, Робінзон [Robinson Crusoe], «Робінзон Крузо» 18, 114, 131, 143, 240, 301
Куртц [Kurtz], «Серце темряви» 6163, 68-70, 173, 230, 239-240, 242, 244, 296, 300, 450
Кухулін [Cuchulain], герой ірландського епосу 53, 321

Ладіслав, Вілл [Will Ladislaw], «Мідлмарч» 214
лама [lama], «Кім» 209-214, 216 — 218, 220-221, 229, 233-234
Ларґан-сагиб [Lurgan Sahib], «Кім» 205-206, 211
Леда [Leda], «Леда і лебідь» 334
Лівінґстон [Livingstone], «Ріка посередині» 300
Лідія [Lydia], «Менсфілд парк» 143
Лоуренс Аравійський [Lawrence of Arabia], «Сім стовпів мудрості» 173, 230, 236

Маммона [Mammon], символ матеріального багатства й жадібності в Новому Заповіті 163
Марлоу [Marlow], «Серце темряви» 60-63, 66-69, 106, 119-120, 130, 228, 240, 242, 244, 296, 409
Марселіна [Marceline], «Іммораліст» 276
Матильда [Mathilde], «Червоне і чорне» 157
Мауґлі [Mowgli], «Книга джунґлів» 207
Меґвіч, Абель [Abel Magwitch], «Великі сподівання» 15-18, 112
Мейсон, Берта [Bertha Mason], «Джейн Ейр» 111
Менальк [Menalque], «Іммораліст» 276-277, 296
Мерль, мадам [Madame Merle], «Портрет дами» 214
Мерсо [Meursault], «Сторонній» 255, 260, 266
Мефістофель [Mephistopheles], персонаж народної творчості та кількох літературних творів, зокрема «Фауста» Ґете 240
Мікобер, Вілкінс [Wilkins Micawber], «Девід Копперфільд» 16
Мішель [Michel], «Іммораліст» 264, 276-277
Моктір [Moktir], «Іммораліст» 276
Молль Флендерс [Moll Flanders], «Молль Флендерс» 131
Моро, Фредерік [Frederic Moreau], «Виховання почуттів» 230-231
Мур, пані [Mrs. Moore], «Подорож до Індії» 287, 289-291

Нана [Nana], «Нана» 269
Норріс, тітка [aunt Norris], «Менсфілд парк» 142, 148-149

Одіссей [Odysseus], «Іліада», «Одіссея» 208-209
Олмейєр [Almayer], «Олмейєрова примха» 239
Отелло [Othello], «Отелло» 212
О’Хара, Кім/Кімболл [Kim/Kimball O’Hara], «Кім» 101, 132, 141, 201, 205-217, 219-222, 226, 229-238, 269

Пайл [Pyle], «Тихий американець» 22, 44
Панса, Санчо [Sancho Panza], «Дон Кіхот» 208
Перкен [Perken], «Королівський шлях» 230, 264, 296
Піп [Pip], «Великі сподівання» 15, 17-18, 112
Покет, Герберт [Herbert Pocket], «Великі сподівання» 18
Понтіфекс, Ернест [Ernest Pontifex], «Шлях усякої плоті» 231 {528}
Прайс, Вільям [William Price], «Менсфілд парк» 144-145, 148, 150
Прайс, Сьюзен [Susan Price], «Менсфілд парк» 144, 149
Прайс, Фанні [Fanny Price], «Менсфілд парк» 111, 140-146, 148149, 154, 250
Прайси [the Prices], «Менсфілд парк» 141, 151
Просперо [Prospero], «Буря» 302-304
Протей [Proteus], персонаж старогрецької міфології 442

Радамес [Rhadames], «Аїда» 176, 189
Рамфіс [Ramfis], «Аїда» 186, 189
Рембо [Rambo], цикл фільмів «Рембо» 412
Ріардон [Reardon], «Нова Ґраб-стріт» 269
Ріє [Rieux], «Чума» 255, 266
Робін [Robin], герой коміксів та фільмів про Бетмена 209
Рочестер [Rochester], «Джейн Ейр» 111

Саїд, Мустафа [Mostapha Said], «Сезон паломництва на північ» 300
Салім [Salim], «Вигин ріки» 369
Самотній Рейнджер [Lone Ranger], радіоцикл та цикл фільмів «Самотній Рейнджер» 209
Седлі, Джозеф [Joseph Sedley], «Ярмарок суєти» 41, 111, 129, 131
Сорель, Жульєн [Julien Sorel], «Червоне і чорне» 122, 157, 232

Тартарен [Tartarin], «Тартарен Тарасконський» 264
Тару [Tarrou], «Чума» 255, 266
Тертони [Turtons], «Подорож до Індії» 291
Том [Tom], «Тяжкі часи» 127
Тонто [Tonto], радіоцикл та цикл фільмів «Самотній Рейнджер» 209
Тушет, Ральф [Ralph Touchett], «Портрет дами» 112

Феверел, Річард [Richard Feverel], «Тяжке випробування Річарда Феверела» 269
Філдінґ [Fielding], «Подорож до Індії» 287-291
Фолі, Джуд [Jude Fawley], «Джуд непомітний» 231-233

Харі-бабу [Hurree Babu], «Кім» 205-206, 212, 217, 221-222, 225-227, 234-235
Холмс, Шерлок [Sherlock Holmes], герой циклу творів Артура Конан Дойла 209, 225

Шарп, Бекі [Becky Sharp], «Ярмарок суєти» 41, 111, 129, 139
Шлеґелі [Schlegels], «Говардс-Енд» 115

Яріко [Yariko], героїня барбадоської легенди (див. також примітку на с. 301) 301
Ясон [Jason], герой старогрецьких міфів 208 {529}

Покажчик документів, наукових праць та творів літератури й мистецтва 1


1 У круглих дужках подаємо рік написання або оприлюднення творів. Зірочками відзначено твори, які частково або повністю видані українською мовою.


«Агаризм» [Hagarism], Патріція Кроун і Майкл Кук (1977) 363
«Аджа’іб аль-Асар» [Aja’ib al-Athar], Абд аль-Рахман аль-Джабарті 73
«Адольф» [Adolph], роман Бенджамена Констана (1816) 255
«Азія та західне панування» [Asia and Western Dominance], дослідження Кавалама Паніккара (1959) 317
«Аїда» [Aida], опера Джузеппе Верді (1870) 173-179, 183-185, 187-192, 197-198
«Алжирські хроніки» [Chroniques algeriennes], збірка есе Альбера Камю (1939-1958) 256, 258
«Америка та середземноморський світ (1776-1882)» [America and the Mediterranean World, 1776 — 1882], дослідження Джеймса Філда (1976) 412
«Анти-Едип» [Anti-Œdipe], перший том «Капіталізму та шизофренії» Жиля Дельоза і Фелікса Ґваттарі (1972) 461
«Антрополог серед істориків» [An Anthropologist Among the Historians], дослідження Бернарда Кона(1990) 171
«Антропологія та колоніальна зустріч» [Anthropology and the Colonial Encounter], збірка за ред. Талала Асада (1975) 83, 226
«Апокаліпсис сьогодні» [Apocalypse Now], фільм Френсіса Форда Копполи (1979) 22
«Араби та євреї» [Arab and Jew], книжка Девіда Шиплера (1986) 364
«Арабська душа» [The Arab Mind], книжка Рафаеля Патаї (1983) 363
«Арабське перевідкриття Європи» [The Arab Rediscovery of Europe], дослідження Ібрагіма Абу-Лугода (1963) 366
«Арабське пробудження» [The Arab Awakening], праця Джорджа Антоніуса (1938) 317, 344, 348, 352-353, 358-359, 362-363
«Арабські злигодні: арабська політична думка й практика після 1967 року» [The Arab Predicament: Arab Political Thought and Practice since 1967], книга Фуада Аджамі (1981) 423 {530}
«Арієль» [Ariel], есе Хосе Родо (1900) 382
«Атала» [Atala], повість Франсуа Шатобріана (1801) 156
«Аттіла» [Attila], опера Джузеппе Верді (1846) 177
«Африка в модерній історії: пошуки нового суспільства» [Africa in Modern History: The Search for a New Society], дослідження Безіла Девідсона (1978) 35, 308
«Африканські та третьосвітні теорії імперіалізму» [African and Third World Theories of Imperialism], розвідка Томаса Годжкіна (1977) 365
«Африканці» [The Africans], документальний навчальний телесеріал Алі Мазруї (1986) 79

«Багато голосів, один світ» [Many Voices, One World], доповідь комісії Шона Мак-Брайда (1980) 408
«Бал-маскарад» [Un Ballo in Maschera], опера Джузеппе Верді (1859) 175
«Балада про Схід і Захід» * [The Ballad of East and West], балада Редьярда Кіплінґа (1889) 223
«Банкіри і паші» [Bankers and Pashas], дослідження Девіда Лендіса (1958) 193
«Батьки і діти» [Отцы и дети], роман Івана Тургенєва (1862)
«Безплідна земля» * [The Waste Land], поема Т. С. Еліота (1922) 272
«Бернт Нортон» * [Burnt Norton], поема Т. С. Еліота (1936) 467
Біблія * [the Bible], священна книга християн 445
«Божественна комедія» * [Divina Commedia], поема Данте Аліґ’єрі (1307-1321) 91
«Борис Годунов» [Борис Годунов], опера Модеста Мусоргського (1869) 175
«Буреверхи» * [Wuthering Heights], повість Емілі Бронте (1847) 133
«Буря» [Une Tempête], п’єса Еме Сезера (1969) 302
«Буря» * [The Tempest], драма Вільяма Шекспіра (1612) 301

«Вбрання Кліо» [The Clothing of Clio], дослідження Стівена Бена (1984) 181
«Вежа» * [The Tower], вірш В. Б. Єйтса (1928) 329, 334
«Вежа» * [The Tower], поетична збірка В. Б. Єйтса (1928) 331
«Великдень 1916-го» * [Easter 1916], вірш В. Б. Єйтса (1921) 327
«Великий заколот» [The Great Mutiny], дослідження Крістофер Гібберт (1980) 218
«Великі сподівання» * [Great Expectations], роман Чарльза Діккенса (1861) 15, 17-18, 23, 40, 112, 127, 151, 439
«Вересень 1913-го» * [September 1913], вірш В. Б. Єйтса (1914) 327
«Весна священна» [Sacre du printemps], балет Ігоря Стравінського (1913) 270
«Вествард Хо!» [Westward Ho!], роман Чарльза Кінґслі (1855) 112
«Вест-індець» [The West Indian], комедія Річарда Камберленда (1771) 151
«В’єтнам: соціологія однієї війни» [Viet-Nam: Sociologie d’une guerre], дослідження Поля Мюса (1952) 297
«Вигин ріки» [A Bend in the River], роман В. С. Найпола (1979) 22, 369
«Вигнання і царство»* [L’Exil et le royaume], збірка оповідань Альбера Камю (1958) 254, 258 {531}
«Винайдення Африки» [The Invention of Africa], дослідження В. І. Мудімбе (1988) 278
«Винайдення традиції» * [The Invention of Tradition], збірка за ред. Еріка Гобсбаума і Теренса Рейнджера (1983) 52, 72
«Виховання почуттів» * [L’Éducation sentimentale], роман Ґюстава Флобера (1869) 230
«Відважні моряки» * [Captains Courageous], роман Редьярда Кіплінґа (1897) 200
«Відступник» * [Le Renegat], оповідання Альбера Камю (1958) 258
«Візантія» [Byzantium], вірш В. Б. Єйтса (1933) 336
«Візія» [A Vision], трактат В. Б. Єйтса (1925) 320-321
«Він» («Два острови») [Lui], поема Віктора Гюґо (1829) 157
«Власний простір» * [A Room of One’s Own], твір Вірджинії Вульф (1929) 464
«Волтер Ліппман і американське сторіччя» [Walter Lippmann and the American Century], книжка Рональда Стіла (1980) 396
«Волхви» * [The Magi], вірш В. Б. Єйтса (1914) 328
«Вона» [She], роман Генрі Гаґґарда (1887) 269
«Все розпадається» [Things Fall Apart], роман Чінуа Ачебе (1958) 331
«Все руйнується» [All Fall Down], дослідження Ґарі Сіка (1985) 330
«Втрата» [Missing], фільм Константина Коста-Ґавраса (1982) 22
«Втрачені ілюзії» * [Illusions Perdues], роман Оноре де Бальзака (1837, 1839, 1843) 40
«В череві кита» [Inside the Whale], есе Джорджа Орвелла (1947) 59

«Гаїті і Сполучені Штати: національні стереотипи і літературна уява» [Haiti and the United States: National Stereotypes and the Literary Imagination], дослідження Дж. Деша (1988) 405
«Гекльберрі Фінн» * [Huckleberry Finn], роман Марка Твена (1884) 208
«Географія та деякі дослідники» [Geography and Some Explorers], стаття Джозефа Конрада (1924) 252
«Геополітика інформації» [The Geopolitics of Information], розвідка Ентоні Сміта (1980) 408
«Ґеронтіон» * [Gerontion], поема Т. С. Еліота (1920) 328
«Говардс-Енд» [Howards End], роман Едварда Форстера (1910) 115
«Гонитва за владою» [The Pursuit of Power], праця Вільяма Мак-Ніла (1983) 43
«Граючись у темряві» [Playing in the Dark], розвідка Тоні Моррісон(1993)35
«Гуманітарні науки в американському житті» [The Humanities in American Life], дослідження за дорученням Фундації Рокфеллера (1980) 445

«Давнє право» [Ancient Law], дослідження Генрі Мейна (1861) 241
«Давній випадок» [A Distant Episode], оповідання Поля Боулза (1945) 258
«Давній і сучасний імперіалізм» [Ancient and Modern Imperialism], дослідження Івліна Барінґа (Кромера) (1910) 228
«Даллас» [Dallas], американський телесеріал (1978-1991) 408
«Девід Копперфільд» * [David Copperfield], роман Чарльза Діккенса (1850) 16, 117 {532}
«Деколонізуючи розум» [Decolonising the Mind], трактат Джеймса Нґуґі (1986) 303
«Деміурґи заморської Франції» [La Constructeurs de la France d’outre-mer], дослідження Робеpa Делавіня та Шарля Жульєна (1946) 247
«Деніель Деронда» [Daniel Deronda], роман Джордж Еліот (1876) 112
«Департаментські пісеньки» * [Departmental Ditties], збірка віршів Редьярда Кіплінґа (1886) 202
«Дещо про себе» [Something of Myself], автобіографія Редьярда Кіплінґа (1937) 202
«Деякі аспекти південного питання» [Some Aspects of the Southern Question], есе Антоніо Ґрамші (1926) 92-93
«Дж. Ф. К.» [JFK], фільм Олівера Стоуна (1991) 438
«Джейн Ейр» * [Jane Eyre], роман Шарлотти Бронте (1847) 111, 117, 127
«Джерела тоталітаризму» * [The Origins of Totalitarianism], дослідження Ганни Арендт (1951) 63
«Джуд непомітний» [Jude the Obscure], роман Томаса Гарді (1894) 231-232
«Дивна прогулянка Редьярда Кіплінґа» [The Strange Ride of Rudyard Kipling], праця Енґуса Вілсона (1977) 223
«Дикун у літературі» [The Savage in Literature], дослідження Брайана Стріта (1975) 159
«Династія» [Dynasty], американський телесеріал (1981-1989) 408
«Дискурс колоніалізму» [Discours sur le colonialisme], трактат Еме Сезера (1955) 282, 371
«До маяка» [To the Lighthouse], роман Вірджинії Вульф (1927) 272
«Домбі та син» * [Dombey and Son], роман Чарльза Діккенса (1848) 49, 130
«Дон Карлос» [Don Carlos], опера Джузеппе Верді (1867) 175, 180
«Дон Кіхот» [Don Quixote], роман Міґеля де Сервантеса (1605, 1615)
«Дорога до Ботанічної затоки» [The Road to Botany Bay], дослідження Пола Картера (1987) 16, 91
«Драй Салвейджес» * [Dry Salvages], поема Т. С. Еліота (1941) 389
«Друге пришестя» * [The Second Coming], вірш В. Б. Єйтса (1921) 330
«Душі чорного народу» [The Souls of Black Folk], розвідка Вільяма Дюбуа (1903) 305

«Ego Dominus Tuus» * [Ego Dominus Tuus], вірш В. Б. Єйтса (1919) 320
«Екологічний імперіалізм» [Ecological Imperialism], розвідка Альфреда Кросбі (1986) 318
«Етика гри й імперіалізм» [The Games Ethic and Imperialism], дослідження Джеймса Манґана (1986) 208

«Європа і народи без історії» * [Europe and the People Without History], дослідження Еріка Вульфа (1982) 113
«Європейське бачення й Океанія» [European Vision and the South Pacific], розвідка Бернарда Сміта (1985) 159
«Європейський антиколоніалізм від Лас Касаса до Карла Маркса» [L’Anticolonialisme Europeen de Las Casas a Karl Marx], дослідження Марселя Мерля (1969) 338 {533}

«Живопис у модерному житті» [The Painting of Modern Life], дослідження Тімоті Кларка (1984) 173
«Жінки в Єгипті XIX сторіччя» [Women in Nineteenth Century Egypt], дослідження Джудіт Такер (1986) 84
«Жінки й ґендер в ісламі» [Women and Gender in Islam], розвідка Лейли Ахмед(1992) 28
«Жіноче тіло, жіночий світ» [Woman’s Body, Woman’s World], розвідка Федви Малті-Дуґлас (1991) 28

«Завуальовані почуття» [Veiled Sentiments], дослідження Ліли Абу-Лугод (1987) 28
«Загальна історія музики від давнини до наших днів» [Histoire generate de la musique depuis les temps anciens a nos jours], праця Франсуа-Жозефа Феті (1869-1876) 186
«Замкнуте коло» [The Closed Circle], книжка Девіда Прайса-Джонса (1989) 363
«Занепад плантаторського класу на Британських Карибах у 1763-1833 роках» [The fall of the Planter Class in the British Caribbean, 1763-1833], дослідження Ловелла Раґаца (1928) 152
«Застій і перетворення» [Al-Thabit wa al-Mutahawwil], дослідження Адоніса (1974-1978) 435
«З Бейрута до Єрусалима» [From Beirut to Jerusalem], книжка Томаса Фрідмена (1989) 364
«Зброя теорії» [The Weapons of Theory], трактат Амількара Кабрала (1969) 381
«Звірі покидають цирк» * [The Circus Animals’ Desertion], вірш В. Б. Єйтса (1939) 334
«Звіробій» * [The Deerslayer], роман Джеймса Фенімора Купера (1841) 208
«Зелена Книга» * [Green Book], книга Муаммара аль-Каддафі (1975) 369
«Земля й еволюція людства» [La Terre et l’evolution human], дослідження Люсьєна Февра (1922) 91
«Злидарі землі цієї» [Les damnes de la terre], праця Франца Фанона (1961) 280-281, 298, 330, 372, 375, 377, 379
«Змінити Китай» [To Change China], дослідження Джонатана Спенса (1980) 367
«Золоте дно» [Bonanza], американський телесеріал (1959-1973) 431
«Зрадлива жінка»* [La Femme adultère], оповідання Альбера Камю (1958) 256, 258

«Ілюзії і відкриття» [Delusions and Discoveries], розвідка Беніти Паррі (1972) 271, 288
«Ілюзія постійності: британський імперіалізм в Індії» [The Illusion of Permanence: British Imperialism in India], розвідка Френсіса Гатчинса (1967) 222, 288
«Іммораліст» [L’Immoraliste], роман Андре Жида (1902) 237, 264, 275, 277, 295
«Імперіалізм: дослідження» [Imperialism: A Study], праця Джона Гобсона (1902) 339
«Імперська ідея та її вороги» [The Imperial Idea and Its Enemies], дослідження Арчибальда Торнтона (1959) 339
«Індія (без англійців)» [L’Inde (sans les Anglais], розвідка П’єра Лоті (1900) 271 {534}
«Інший бік медалі» [The Other Side of the Medal], есе Едварда Томпсона (1925) 219, 293
«Ірландії в часах грядущих» [To Ireland in the Coming Times], вірш В. Б. Єйтса (1893) 368
«Ісламські корені капіталізму: Єгипет 1760-1840 pp.» [Islamic roots of capitalism: Egypt, 1760-1840], розвідка Пітера Ґрена (1979) 84
«Історичне формування арабської нації» [The Historical Formation of the Arab Nation], дослідження Абд ал-Азіза Дурі (1984) 353
«Історія і класова свідомість» [History and Class Consciousness], трактат Дьордя Лукача (1923) 93, 375
«Історія неґритянського повстання» [A History of Negro Revolt], книжка Сіріла Джеймса (1938) 354
«Історія правління хедива Ісмаїла» [Histoire du regne du Khedive Ismail], праця Жоржа Дуена (1933-1936) 193

«Каїр: 1001 рік переможного міста» [Cairo: 1001 Years of the City Victorious], дослідження Джанет Абу-Лугод (1971) 195
«Капіталізм і рабство» [Capitalism and Slavery], дослідження Еріка Вільямса (1961) 153
«Капітан Сінґлтон» [Captain Singleton], роман Даніеля Дефо (1720) 121
«Кельтські відродження» [Celtic Revivals], збірка есе Шеймаса Діна (1985) 321
«Кентерберійські оповідання» * [Canterbury Tales], книжка Джефрі Чосера (1478?) 209
«Керування політичними змінами» [Managing Political Change], дослідження Ірен Ґендзієр (1985) 407
«Кім» [Kim], роман Редьярда Кіплінґа (1901) 24, 46, 72, 101, 116-117, 128, 200-210, 215218, 221-223, 225, 229-231, 235-238
«Кінець Імперії» [The End of Empire], праця Джона Стрейчі (1959) 284
«Кларісса» [Clarissa], епістолярний роман Самуеля Річардсона (1748) 122
«Клятви закоханих» [Lovers’ Vows], назва п’єси Авґуста Коцебу
«Das Kind der Liebe» в англійському перекладі Елізабет Інчбальд (п’єса — 1790; переклад 1798) 142-143
«Книги джунґлів» * [The Jungle Books], дві збірки оповідань Редьярда Кіплінґа (1894, 1895) 200
«Колонізуючи Єгипет» [Colonizing Egypt], дослідження Тімоті Мітчелла (1988) 173
«Колоніалізм і християнське місіонерство» [Colonialism and Christian Mission], праця Стівена Нейла (1966) 243
«Колоніальна велич і поневолення» [Grandeur et servitude coloniales], праця Альбера Сарро (1931) 265
«Колоніальна ідея у Франції» [L’Idée coloniale en France], дослідження Рауля Жирарде (1972) 339
«Колоніальна політика та розподіл землі у XIX-XX сторіччях» [La Politique coloniale et le partage du terre aux XIXe et XXe siècles], дослідження Жоржа Арді (1937) 265
«Колоніальний гарем» [Le harem colonial], дослідження Малека Аллули (1981) 173 {535}
«Колоніальні зустрічі» [Colonial Encounters], дослідження Пітера Галма (1975) 138, 302
Коран * [Koran], священна книга мусульман 74, 372, 435
«Корені війни» [Roots of War], дослідження Річарда Барнета (1973) 398
«Королівський шлях» * [La Voie royale], повість Андре Мальро (1930) 230, 264, 295-297
«Королівські ідилії» [The Idylls of the King], цикл поем Альфреда Теннісона (1859) 166, 172
«Короткий виклад ієрогліфічної системи» [Précis du système hiéroglyphique], дослідження Жана Франсуа Шампольйона (1824) 182
«Короткий філософський виклад історії музики» [Resumé philosophique de l’histoire de la musique], праця Франсуа-Жозефа Феті (1835) 186
«Корпорація „Культура“» [Culture, Inc.], дослідження Герберта Шиллера (1989) 430
«Кохана» [Beloved], роман Тоні Моррісон (1987) 464
«Критика імперії» [Critics of Empire], праця Бернарда Портера (1968) 339
«Критичними територіями» [Critical Terrains], дослідження Лізи Лоу (1991) 29
«Кров і місяць» * [Blood And The Moon], вірш В. Б. Єйтса (1933) 101
«Кузина Бетта» * [La Cousine Bette], роман Оноре де Бальзака (1846) 113, 158
«Культура й анархія» [Culture and Anarchy], праця Метью Арнольда (1869) 198
«Культура та суспільство» [Culture and Society], праця Реймонда Вільямса (1958) 115
«Культура» [Culture], праця Реймонда Вільямса (1981) 343

«Леда і лебідь» * [Leda and the Swan], вірш В. Б. Єйтса (1928) 331
«Лист до пана Дасьє» [Lettre à M. Dacier], лист Жана Франсуа Шампольйона (1822) 182
«Листи з країни варварів» [Lettres de Barbarie], праця абата Пуаре (1785) 156
«Ліспет» * [Lispeth], оповідання Редьярда Кіплінґа (1888) 211
«Література й колоніалізм» [Littérature et colonialisme], дослідження Мартіна Лютфі (1971) 263
«Література опору» [Resistance Literature], праця Барбари Гарлоу (1987) 303, 327
«Літо арабської тривоги» [The Summer of Arab Discontent], стаття Фуада Аджамі (1990-1991) 415
«Літтл Ґіддінґа» * [Little Gidding], поема Т. С. Еліота (1942) 461
«Ломбардці» [I Lombardi], опера Джузеппе Верді (1846) 175, 177
«Лорд Джим» * [Lord Jim], роман Джозефа Конрада (1900) 172, 201, 240
«Любий друг» * [Bel-Ami], роман Ґі де Мопассана (1885) 171, 263

«Маммона та гонитва за імперією» [Mammon and the Pursuit of Empire], збірка розвідок за ред. Ленса Девіса і Роберта Гаттенбека (1986)40
«Мандалай» [Mandalay], вірш Редьярда Кіплінґа (1892) 224
«Маркс і кінець орієнталізму» [Marx and the End of Orientalism], дослідження Брайана Тернера (1978) 83
«Марксизм та імперіалізм» [Marxism and Imperialism], дослідження Віктора Кірнана (1974) 115 {536}
«Маски завоювання» [The Masks of Conquest], дослідження Ґаурі Вішванатан (1989) 84
«Машини як мірило людей: наука, технологія та ідеологія західного панування» [Machines as the Measure of Men: Science, Technology, and Ideology of Western Dominance], дослідження Майкла Едаса (1989) 170
«Менсфілд парк» [Mansfield Park], роман Джейн Остін (1814) 105 — 106, 111, 116, 139-140, 143-147, 150, 153-155, 362
«Метаісторія: Історична уява в Європі XIX сторіччя» [Metahistory: The Historical Imagination in Nineteenth-Century Europe], праця Гейдена Вайта (1975) 424
«Ми та інші» [Nous et les autres], праця Цветана Тодорова (1989) 155
«Минуле та теперішнє» [Past and Present], книжка Томаса Карлейля (1843) 161
«Мідлмарч» [Middlemarch], роман Джордж Еліот (1871-1872) 214
«Міжнародні студії і академічне підприємство: один розділ з обгороджування американської науки» [International Studies and Academic Enterprise: A Chapter in the Enclosure of American Learning], дослідження Роберта Мак-Кофі (1984) 447
«Мімезис» [Mimesis], праця Еріха Авербаха (1946) 86, 90, 440
«Minima Moralia. Роздуми в умовах понівеченого життя» [Minima Moralia. Reflexionen aus dem beschädigten Leben], твір Теодора Адорно (1947) 462
«Місія Англії» [England’s Mission], дослідження Коліна Елдріджа (1974) 40
«Міста солі» [Cities of Salt], трилогія Абдельрахмана ель Муніфа (1984, 1987, 1989) 411
«Місце Кіплінґа в історії ідей» [Kipling’s Place in the History of Ideas], стаття Ноеля Аннана (1960) 228
«Міф про лінивого тубільця» [The Myth of the Lazy Native], розвідка Сієда Алатаса (1977) 84, 345, 350, 357, 362
«Міфологія імперіалізму» [The Mythology of Imperialism], дослідження Джони Раскіна (1971) 115
«Мобі Дик» * [Moby-Dick], роман Германа Мелвілла (1851) 208, 404, 413
«Мова й колоніальна влада» [Language and Colonial Power], розвідка Йоганнеса Фабіана (1986) 171
«Молль Флендерс» [Moll Flanders], роман Даніеля Дефо (1722) 121
«Молитва за мою доньку» * [А Prayer for My Daughter], вірш В. Б. Єйтса (1921) 334
«Мурашники савани» [Anthills of Savannah], роман Чінуа Ачебе (1988) 429

«Навуходоносор» [Nabucco], опера Джузеппе Верді (1842) 175
«Наглядати і карати» * [Surveiller et punir], дослідження Мішеля Фуко (1975) 241
«Нана» [Nana], роман Еміля Золя (1880) 269
«Народ» * [El Pueblo], поема Пабло Неруди (1962) 329
«Націоналізм» [Nationalism], лекції Рабіндраната Таґора (1917) 305, 315
«Націоналізм у колоніальній Африці» [Nationalism in Colonial Africa], дослідження Томаса Годжкіна (1956) 199 {537}
«Національне визволення та культура» [National Liberation and Culture], трактат Амількара Кабрала (1970) 381
«Неєвропейські основи європейського імперіалізму» [Non-European Foundations of European Imperialism], розвідка Рональда Робінсона (1972) 365
«Необмежені повноваження» * [Рlеnos Poderes], поетична збірка Пабло Неруди (1962) 329
«Нерівномірний розвиток» [Uneven Development], праця Нейла Сміта (1984)318
«Нкрума і революція у Ґані» [Nkrumah and the Ghana Revolution], дослідження Сіріла Джеймса (1977) 354
«Нова Ґраб-стріт» [New Grub Street], роман Джорджа Ґіссінґа (1891) 269
«Ностромо» [Nostromo], роман Джозефа Конрада (1904) 18, 21 — 23, 64, 151, 172, 201, 242-243
«Нульовий ступінь письма» [Le Degré zéro de l’écriture], праця Ролана Барта (1953) 251

«Обов’язок поета» [Deber del Poeta], вірш Пабло Неруди (1962) 329
«Образ Африки» [The Image of Africa], праця Філіпа Кертіна (1964) 159
«Одіссея» [Odyssey], епічна поема Гомера 272
«Оксфордська історія Індії» [Oxford History of India], праця Вінсента Сміта (1919) 294
«Окцидентоз: чума з Заходу» [Оссіdentosis: A Plague from the West], трактат Джалала Але-Ахмада (1962) 323, 381
«Олмейєрова примха» [Almayer’s Folly], роман Джозефа Конрада (1895) 239
«Оновлення через насилля» [Regeneration Through Violence], праця Річарда Слоткіна (1973) 404
«Опера: екстраваґантне мистецтво» [Opera: The Extravagant Art], дослідження Герберта Лінденберґера (1984) 174
«Опера й ідеї» [Opera and Ideas], дослідження Пола Робінсона (1985) 176
«Опера як драма» [Opera as Drama], дослідження Джозефа Кермана (1956) 176
«Опис Єгипту» [Description de l’Égypte], колективна 23-томна праця близько 160 науковців, які супроводжували наполеонівську експедицію до Єгипту (1809-1818) 73-75, 182, 185, 187, 189
«Опівнічні діти» * [Midnight’s Children], роман Салмана Рушді (1981) 306, 464
«Орвелл» [Orwell], розвідка РеймондаВільямса (1971) 252
«Орієнталізм» * [Orientalism], дослідження Едварда Саїда (1978) 11-12, 26-29, 83, 99, 279
«Орієнтальний ренесанс» [The Oriental Renaissance], праця Реймонда Шваба (1950) 183, 279
«Осінь патріарха» * [El otoño del patriarca], повість Ґабріеля Ґарсія Маркеса (1975) 382, 417
«Особова справа» [A Personal Record], автобіографія Джозефа Конрада (1912) 118
«Отелло» [Otello], опера Джузеппе Верді (1886) 176
«Отелло» * [Othello], трагедія Вільяма Шекспіра (1604) 212

«Падіння» * [La Chute], повість Альбера Камю (1956) 253, 258
«Пані Боварі» * [Madame Bovary], роман Ґюстава Флобера (1857) 239 {538}
«Партизани» [Guerrillas], роман В. С. Найпола (1975) 369
«Патріотизм» [Patriotism], збірка праць за ред. Рафаеля Семюеля (1989) 434
«Переклади» [Translations], п’єса Брайана Фрейла (1980) 320
«Переконання» [Persuasion], роман Джейн Остін (1817) 116
«Перемога» [Victory], роман Джозефа Конрада (1915) 239-240, 243
«Перлина британської корони» [The Jewel in the Crown], британський міні-серіал (1984) 58
«Північ-Південь: Програма для виживання» [North-South: A Program for Survival], доповідь Віллі Брандта (1980)394
«Під Бен-Булбеном» * [Under Ben Bulben], вірш В. Б. Єйтса (1939) 334
«Після імперіалізму» [After Imperialism], дослідження Майкла Барретта-Брауна (1963) 393
«Пісні» [Cantos], збірка Езри Паунда (1917-1970) 272
«Плавання до Візантії» [Sailing to Byzantium], вірш В. Б. Єйтса (1928) 336
«Побіжні міркування щодо неґритянського питання» [Occasional Discourse on the Nigger Question], праця Томаса Карлейля (1853) 161
«Повалення колоніального рабства в 1776-1848 роках» [The Overthrow of Colonial Slavery, 1776-1848], дослідження Робіна Блекберна (1988) 152, 337
«Повелителі роду людського» [The Lords of Human Kind], розвідка Віктора Кірнана (1969) 115, 224
«Повернення з Чаду» [Retour du Tchad], щоденник Андре Жида (1928) 295
«Повернути спадщину: доповідь про гуманітарні дисципліни у вищій освіті» [To Reclaim Legacy: A Report on the Humanities in Higher Education], доповідь Вільяма Беннетта (1984) 445
«Подорож до Індії» [A Passage to India], роман Едварда Форстера (1924) 46, 128, 225, 271, 287-291, 293
«Подорож до Індії» [A Passage to India], фільм Девіда Ліна (1984) 58
«Подорож до Конґо» [Voyage au Congo], щоденник Андре Жида (1927) 295
«Політична мова ісламу» [The Political Language of Islam], розвідка Бернарда Льюїса (1988) 363
«Політичне несвідоме» [The Political Unconscious], праця Фредріка Джеймісона (1981) 126
«Порожня темрява» [Blank Darkness], розвідка Крістофера Міллера (1985) 79
«Портрет дами» [Portrait of a Lady], роман Генрі Джеймса (1881) 112, 214, 231
«Портрет митця замолоду» * [А Portrait of the Artist as a Young Man], роман Джеймса Джойса (1916) 316
«Постання Американської імперії» [The Rising American Empire], дослідження Річарда Ван Олстіна (1974)43, 413
«Постання й падіння великих держав» [The Rise and Fall of the Great Powers], праця Пола Кеннеді (1987) 39
«Потворний американець» [The Ugly American], праця Вільяма Ледерера та Юджина Бердіка (1958) 406
«Походження концепції „третього світу“: жертви колоніалізму й антиколоніалісти у Франції (1919-1939)» [Aux Origines des tiers-mondismes: Colonises et anti-colonialistes en France (1919-1939)], розвідка Клода Льйозу (1982) 370 {539}
«Поява індійського націоналізму» [The Emergence of Indian Nationalism], дослідження АнілаСіла (1971) 292
«Право власності в Бенґалії» [A Rule of Property for Bengal], праця Ранаджита Ґухи (1963) 171
«Прапор на світанку» [A Flag for Sunrise], праця Роберта Стоуна (1981) 226
«Принципи політичної економії» [Principles of Political Economy], трактат Джона Стюарта Мілля (1848) 105, 147
«Приречені бути на чолі: зміна природи американської могутності» [Bound to Lead: The Changing Nature of American Power], праця Джозефа Ная (1989) 444
«Пристрасті та інтереси» [The Passions and the Interests], книжка Альберта Гіршмана (1977) 268
«Про сучасний стан Ірландії» [View of the Present State of Ireland], книжка Едмунда Спенсера (1596) 314
«Проект індійської освіти» [Minute on Indian Education], промова Томаса Маколея (1835) 158
«Пройда і компанія» [Stalky and Co.], роман Редьярда Кіплінґа (1899) 200
«Пропаґанда й імперія» [Propaganda and Empire], розвідка Джона Маккензі (1984) 223
«Простий ірландець і Фіорґал» [Mere Irish and Fior-Ghael], дослідження Йозефа Леєрсена (1986) 334

«Рабство, імперіалізм і свобода» [Slavery, Imperialism, and Freedom], дослідження Ґордона Льюїса (1978) 115, 337
«Революційна імперія» [Revolutionary Empire], праця Енґуса Колдера (1981) 312
«Рембо» [Rambo], цикл фільмів (1982, 1985, 1988) 412
«Рене» [Rene], повість Франсуа Шатобріана (1802) 156
«Репрезентування влади у вікторіанській Індії» * [Representing Authority in Victorian India], розвідка Бернарда Кона зі збірника «Винайдення традиції» (1983) 171
«Республіка страху: Історія Саддамового Іраку зсередини» [The Republic of Fear: The Inside Story of Saddam’s Iraq], праця Саміра аль-Халіля (1989) 423
«Рибалка» * [The Fisherman], вірш В. Б. Єйтса (1919) 329
«Ріґолетто» [Rigoletto], опера Джузеппе Верді(1851) 175, 178
«Риторика англійської Індії» [The Rhetoric of English India], дослідження Сари Сулері (1992) 29
«Ріка посередині» [The River Between], роман Джеймса Нґуґі (1965) 299
«Робінзон Крузо» * [Robinson Crusoe], роман Даніеля Дефо (1719) 12, 121
«Роз’єднання Америки» [The Disuniting of America], праця Артура Шлезінґера (1991) 31
«Розкутий Прометей» [The Unbound Prometheus], дослідження Девіда Лендіса (1969) 45
«Роман і поліція» [The Novel and the Police], розвідка Девіда Міллера (1988) 126
«Роман шпаги» [Le Roman d’un Spahi], роман П’єра Лоті (1881) 269
«Рядки, написані в зажурі» [Lines Written In Dejection], вірш В. Б. Єйтса (1919) 327 {540}

«Сагиби і лотос» [The Sahibs and the Lotus], розвідка Майкла Едвардса (1988) 224
«Сальвадор» [Salvador], фільм Олівера Стоуна(1986) 22
«Самоочевидне призначення» [Manifest Destiny], праця Альберта Вайнберґа (1958) 403
«Самоочевидне призначення» [Manifest Destiny], стаття Джона Фіска (1885) 403
«Самотній Рейнджер» [The Lone Ranger], цикл радіооповідей (1933-1954) та фільмів 209
«Самсон і Даліла» [Samson et Dalila], опера Каміля Сен-Санса (1877) 173
«Сатанинські вірші» [The Satanic Verses], роман Салмана Рушді (1988) 54, 58, 67, 427, 430, 456
«Світло зникає» [The Light That Failed], роман Редьярда Кіплінґа (1890) 200
«Сезон паломництва на північ» [Season of Migration to the North], роман Тайїба Саліха (1967) 70, 300
«Село та місто» [The Country and the City], дослідження Реймонда Вільямса (1973) 115, 137-138
«Серед вірян» [Among Believers], публіцистична праця В. С. Найпола (1981) 369
«Серед школярів» * [Among School Children], вірш В. Б. Єйтса (1928) 334
«Серце темряви» [Heart of Darkness], повість Джозефа Конрада (1899) 60-63, 65, 67, 69, 106, 116, 118-120, 151, 172, 201, 228, 236, 240, 244, 252, 274, 296, 299-300, 384
«Сила долі» [Forza del Destino], опера Джузеппе Верді (1861) 175
«Сімон Бокканеґра» [Simon Восcanegra], опера Джузеппе Верді (1857) 175
«Сільські спільноти» [Village Communities], праця Генрі Мейна (1871) 241
«Сім стовпів мудрості» [The Seven Pillars of Wisdom], автобіографія Томаса Лоуренса (1935) 109, 172, 230, 236, 271, 352
«Сльози білої людини» [Le Sanglot de l’Homme blanc], памфлет Паскаля Брукнера (1983) 369
«Смертельний берег» [The Fatal Shore], розвідка Роберта Г’юза (1987) 16-17
«Смерть Сарданапала» [La Mort de Sardanapale], картина Ежена Делакруа (1827-1828) 173
«Смерть у Венеції» * [Death in Venice], новела Томаса Манна (1913) 270, 276
«Смоляне опудалко» [Tar Baby], роман Тоні Моррісон (1981) 464
«Соціологія Алжиру» [Sociologie de l’Algerie], трактат П’єра Бурдьє (1958) 259
«Соціологія колоній» [Sociologie coloniale], праця Рене Моньє (1932) 248
«Спокуса святого Антонія» * [La Tentation de Saint Antoine], роман Ґюстава Флобера (1874) 239
«Стан постмодерну» [La Condition postmoderne], праця Жана-Франсуа Ліотара (1979) 457
«Становище Африки: політичний діагноз» [The African Condition: A Political Diagnosis], книжка Алі Мазруї (1980) 423
«Старі соціальні класи та революційні рухи Іраку» [The Old Social Classes and the Revolutionary Movements of Iraq], дослідження Ганни Батату (1978) 84 {541}
«Статуї» * [The Statues], вірш В. Б. Єйтса (1939) 321
«Сторонній» * [L’Etranger], повість Альбера Камю (1942) 117, 236-237, 253, 258, 261-262, 266
«Строката краса» [Pied Beauty], поема Джерарда Гопкінса (1918) 461
«Сутінки богів» [Götterdämmerung], опера Ріхарда Ваґнера (1854-1874) 175

«Танкред, або Новий хрестовий похід» [Tancred, or the New Crusade], роман Бенджаміна Дізраелі (1847) 112
«Тартарен Тарасконський» * [Тагtarin de Tarascon], трилогія Альфонса Доде (1872-1890) 263
«Теорія роману» [The Theory of the Novel], праця Дьордя Лукача (1920)231, 235
«Тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятий» * [Nineteen Hundred and Nineteen], вірш В. Б. Єйтса (1928) 327
«Тисяча плато» [Mille Plateaux], другий том «Капіталізму та шизофренії» Жиля Дельоза і Фелікса Ґваттарі (1980) 461
«Тихий американець» * [The Quiet American], роман Ґрема Ґріна (1955) 22, 44, 406
«Том Джонс» [Tom Jones], роман Генрі Філдінґа (1749) 122
«Травіата» [Traviata], опера Джузеппе Верді (1853) 175
«Традиція та індивідуальний талант» [Tradition and the Individual Talent], есе Т. С. Еліота (1920) 100, 275
«Трактати» [Discourses], лекції Джошуа Рейнольдса (1769-1790) 49
«Три повісті» [Trois Contes], роман Ґюстава Флобера (1877) 255
«Три світи, одна планета» [Trois mondes, une planète], стаття Альфреда Сові (1952) 394
«Трістан та Ізольда» [Tristan und Isolde], опера Ріхарда Ваґнера (1859) 175
«Троянда» * [The Rose], поетична збірка В. Б. Єйтса (1893) 319
«Троянда і словник» [The Rose and The Dictionary], вірш Махмуда Дервіша 327
«Трубадур» [Trovatore], опера Джузеппе Верді (1853) 175
«Тюремні зошити» [Quaderni del carcere], трактат Антоніо Ґрамші (1926-1937) 93-94
«Тягар білої людини» [The White Man’s Burden], поема Редьярда Кіплінґа (1899) 223
«Тяжке випробування Річарда Феверела» [Ordeal of Richard Feverel], роман Джорджа Мередіта (1859) 269
«Тяжкі часи» * [Hard Times], роман Чарльза Діккенса(1954) 127

«У пошуках утраченого часу» * [A la Recherche du Temps Perdu], цикл романів Марселя Пруста (1913-1927) 272
«Улісс» * [Ulysses], роман Джеймса Джойса (1922) 271, 299
«Уявлені спільноти» * [Imagined Communities], дослідження Бенедикта Андерсона (1983) 305
«Уявляючи Індію» [Imagining India], розвідка Рональда Індена (1990) 172

«Фальстаф» [Falstaff], опера Джузеппе Верді (1892) 176
«Фемінізм і націоналізм у „третьому світі“» [Feminism and Nationalism in the Third World], дослідження Кумарі Джаявардени (1986) 310 {542}
«Фізика та політика» [Physics and Politics], праця Волтера Бейджгота (1887) 139
«Філологія світової літератури» [Philologie der Weltliteratur], есе Еріха Авербаха (1952) 88
«Філософія банту» [La philosophie bantoue], праця Пласіда Темпельса (1945) 278
«Фінанси, торгівля й політика у зовнішній політиці Британії 1815-1914 років» [Finance, Trade and Politics in British Foreign Policy, 1815-1914], розвідка Десмонда Платта (1968) 124
«Французька присутність і відхід» [Presence française et abondon], праця Франсуа Міттерана (1957) 258

«Холодний дім» [Bleak House], роман Чарльза Діккенса (1853) 133

«Час та Інший» [Time and the Other], дослідження Йоганнеса Фабіана (1983) 83
«Чекаючи на варварів» [Waiting for the Barbarians], роман Джона Кутзее (1980) 391
«Червоне і чорне» * [Le rouge et le noir], роман Стендаля (1831) 157
«Чорна Афіна: Афроазійські корені класичної цивілізації» [Black Athena: The Afroasiatic Roots of Classical Civilization], дослідження Мартіна Бернала (1987, 1991) 52, 434
«Чорні якобінці» [The Black Jacobins], праця Сіріла Джеймса (1938) 344, 348, 352, 354, 358359, 386-387, 389
«Чума» * [La Peste], повість Альбера Камю (1947) 253, 261

«Шаґренева шкіра» * [La Peau de chagrin], роман Оноре де Бальзака (1830-1831) 158
«Широке Сарґасове море» [Wide Sargasso Sea], роман Джин Ріс (1966) 151
«Шлюби» * [Noces], збірка оповідань Альбера Камю (1939) 258
«Шлях усякої плоті» [The Way of All Flesh], роман Семюеля Батлера (1903) 231
«Шлях пілігрима» [Pilgrim’s Progress], роман Джона Беньяна (1678-1684) 209

«Щоденник повернення в рідний край» * [Cahier d’un retour au pays natal], поема Еме Сезера (1939) 273, 325, 374, 387

«Я кохаю Люсі» [І Love Lucy], американський комедійний телесеріал (1951-1957) 431
«Як Європа недорозвинула Африку» [How Europe Underdeveloped Africa], трактат Волтера Родні (1972) 106
«Як ми їх бачили» [As We Saw Them], розвідка Macao Мійоши (1979) 366
«Ярмарок суєти» * [Vanity Fair], роман Вільяма Теккерея (1848) 111, 127, 129 {543}

Покажчик імен 1*


1* За сприяння у складанні покажчика висловлюємо вдячність Стівену Банну, Сідні Верба, Майклу Дешу, Коліну Елдріджу, Лейлі Кінні, Волтеру Лефеберу, Лізі Лоу, Клоду Льйозу, Роберту Мак-Кофі, Федві Малті-Дуґлас, Macao Мійоши, Патріку О’Брайєну, Люсьєну Паю, Беніті Паррі, Бернарду Портеру, Девіду Прохасці, Джону Рікетті, Брюсу Роббінсу, Нейлу Сміту, Ненсі Степан, Рональду Стілу, Брайану Стріту, Джудіт Такер, Зейнеп Челік та Мерілін Янґ, які люб’язно поділилися біографічною інформацією про себе.


Аббас II, Хільмі-паша [‘Abbas II] (1874-1944), останній намісник Єгипту (1892-1914), вкрай опозиційний до британської гегемонії в Єгипті 192
Аббас, Фархат [Abbas, Farhat] (1899-1985), алжирський політик і лідер руху за національну незалежність, перший президент Тимчасового уряду Республіки Алжир 377
Абд аль-Кадер, емір [Abdel Kader, Emir] (1808-1883), емір Маскаре (з 1832), релігійний лідер, засновник алжирської держави і лідер боротьби проти французького правління (1840-1846) 173, 262, 280, 283, 381
Абдель-Малек, Анвар [Abdel-Malek, Anwar] (1924), єгипетський політолог-марксист, апологет «політичного ісламу» 196, 363, 382
Абду, Мухаммед [‘Abdu, Muhammad] (1849-1905), єгипетський імам, ідеолог модернізації ісламу 75
Абу Діб, Камаль [Abu Deeb, Kamal] (1942), сирійський поет і критик 458
Абу-Лугод, Джанет Ліппман [Abu-Lughod, Janet Lippman] (1928), американська дослідниця-соціолог та урбанолог, фахівець із проблем «третього світу», дружина Ібрагіма Абу-Лугода 195-196
Абу-Лугод, Ібрагім [Abu-Lughod, Ibraghim] (1929-2001), палестинський політолог і правозахисник, чоловік Джанет Абу-Лугод 366
Абу-Лугод, Ліла [Abu-Lughod, Lila] (1952), американська дослідниця-антрополог палестинського походження, дочка Джанет Абу-Лугод та Ібрагіма Абу-Лугода 28 {544}
Авґуст, Октавіан [Octavianus Augustus] (63 до н. е. — 14 н. е.), перший римський імператор (з 27 р. до н. е.) 73
Авербах, Еріх [Auerbach, Erich] (1892-1957), німецький філолог і літературознавець-компаративіст 86-88, 90, 440, 442, 466
Адоніс (див. також Саїд, Алі Ахмед) [Adonis (Said, Ali Ahmed)] (1930), ліванський поет і літературний критик, лідер модерністичного руху в арабській поезії XX ст.
Адорно, Теодор Візенґрунд [Adorno, Theodor Wiesengrund] (1903-1969), німецький філософ, соціолог, психолог і музикознавець, засновник франкфуртської критичної школи 322, 360, 409, 424, 435, 440, 448, 462-464
Адріан IV, папа римський (справжнє ім’я — Ніколас Брейкспір) [Adrian IV, the pope (Nicholas Breakspear)] (бл. 1100-1159), папа римський від 1154 p., за походженням — англієць. 1156 року він начебто передав Ірландію Генріху II Плантаґенету 312
Ажерон, Шарль-Робер [Ageron, Charles-Robert] (1923), французький історик колоніалізму, зокрема колоніального Алжиру, автор праць про деколонізацію 386
Алатас, Сієд Хуссейн [Alatas, Syed Hussein] (1928), відомий малайзійський соціолог, дослідник міфу про «лінивого тубільця» 84, 290, 345-346, 349-352, 354, 356-358, 360-361
Александр Великий (Македонський) [Alexander the Great] (356-323 до н. е.), цар Македонії з 336 року до н. е., творець найбільшої античної імперії 73
Алі, Мухаммед [Ali, Muhammad] (1769-1849), паша Єгипту з 1805 року, засновник династії, яка правила до Липневої революції 1952 року 192, 366
Алі, Тарік [Ali, Tariq] (1943), англо-пакистанський історик і прозаїк, головний редактор «New Left Review» 360
Аллула, Малек [Alloula, Malek] (1938), алжирський письменник і літературознавець, з 1967 р. мешкає у Франції; автор праці про візуальну колоніальну продукцію 174, 265
Альтюссер, Луї П’єр [Althusser, Louis Pierre] (1918-1990), французький філософ-марксист 279
Амін, Іді [Amin, Idi] (1924/25 або 1928-2003), військовик і президент Уґанди (1971-1979), один із найбрутальніших диктаторів новочасної Африки 28, 60, 310
Амін, Самір [Amin, Samir] (1931), єгипетський економіст і історик 40
Ампер, Андре Марі [Ampère, André Marie] (1775-1836), французький науковець-фізик 183
Аннан, Ноель Ґілрой [Annan, Noel Gilroy] (1916-2000), британський політолог 228
Андерсон, Бенедикт [Anderson, Benedict] (1936), англо-американський політолог і соціолог 286, 305-306, 327
Антоніус, Джордж [Antonius, George] (1891-1941), палестинський {545} письменник і політик ліванського походження 99, 317, 342, 344-349, 352-354, 357-363
Апдайк, Джон Гойєр [Updike, John Hoyer] (1932), американський письменник 384
Аполінер, Ґійом (Вільгельм Аполінарій Костровицький) [Ароllinaire, Guillaume] (1880-1918), французький поет польського походження 343
Арабі, Ібн аль- [Arabi, Ibn al-] (1165-1240), середньовічний арабський мислитель і поет, містик-суфій 381
Арді, Жорж [Hardy, Georges] (1884 — 1972), дослідник історії, релігії, психології та географії французьких колоній в Африці, ініціатор вироблення колоніальної педагогіки, адаптованої до етнічних рис марокканських мусульман; почесний директор Ecole Coloniale 91, 265
Арендт, Ганна [Arendt, Hannah] (1906-1975), американський політолог і філософ німецького походження, досліджувала «єврейське питання» і тоталітаризм 20, 39, 63, 306
Аркун, Мухаммед [Arkoun, Muhammad] (1928), алжирський ісламознавець 458
Арман, Франсуа-Жуль [Harmand, François-Jules] (1845-1921), французький захисник колоніалізму, представник Франції у низці колоніальних країн 53-54, 172, 248, 377
Арно, Луї [Arnaud, Louis], дрібний франко-алжирський урядовець, автор історико-краєзнавчої книжки «Бона. Її історія, її історії» 250
Арнольд, Метью [Arnold, Matthew] (1822-1888), англійський поет і критик 13, 88, 123, 167, 198199, 440, 445
Архімед Сіракузький [Archimedes of Syracuse] (бл. 287 до н. е. бл. 212 до н. е.), старогрецький математик 72
Асад, Талал [Asad, Talal], англоамериканський антрополог, релігієзнавець і теоретик постколоніалізму 83, 226
Афгані, Джемаль аль-Дін аль[Afgani, Jamal al-Din al-] (18381897), мусульманський політик, політичний аґітатор і журналіст 75, 353, 366
Але-Ахмад, Джалал [Al-e-Ahmad, Jalal] (1923-1969), іранський письменник, перекладач і соціолог 70, 323, 381
Ахмад, Екбаль [Ahmad, Eqbal] (1933-1999), пакистанський історик і політолог 55, 315, 369, 452-453
Ахмед, Лейла [Ahmed, Leila] (1940), єгипетський історик і соціолог, дослідниця ґендерних проблем в ісламі 28
Ахума, Самуель [Ahuma, Samuel] (1863-1921), ґанійський журналіст, священик і учасник національного руху 281
Ачебе, Чінуа [Achebe, Chinua] (1930), відомий ніґерійський письменник 23, 70, 130, 242, 331, 342, 380, 384, 429

Бадден, Джуліан [Budden, Julian], британський музикознавець, дослідник творчості Дж. Верді 176
Байрон, Джордж Ноел Ґордон [Вуron, George Noel Gordon] (1788 — 1824), англійський поет-романтик 181
Бальзак, Оноре де [Balzac, Onore de] (1799-1850), французький письменник-реаліст 44, 91, 113, 131, 158, 263
Банн, Стівен [Bann, Stephen] (1942), британський історіограф і мистецтвознавець 181
Барнет, Річард Джексон [Barnet, Richard Jackson] (1929-2004), лівий історик-ревізіоніст, зокрема мілітарної історії XX ст. 398, 403
Барретт-Браун, Майкл [Barratt-Brown, Michael] (1918), британський політолог, дослідник імперіалізму, вивчає шляхи вирішення проблем Третього світу 393
Барт, Ролан [Barthes, Roland] (1915-1980), французький есеїст, літературний критик і семіотик 251, 370, 457
Батату, Ганна [Batatu, Hanna] (1926-2000), американський арабіст 84
Батиста-і-Сальдівар, Фульхенсіо [Batista у Zaldivar, Fulgencio] (1901-1973), військовик і диктатор Куби (1933-1944 та 1952-1959) 407
Батлер, Семюел [Butler, Samuel] (1835-1902), англійський письменник, есеїст і критик 230-231, 269
Батт, Айзек [Butt, Isaac] (1813-1879), правник і один із лідерів ірландського націоналістичного руху 332
Бгабга, Гомі К. [Bhabha, Homi K.] (1949), американський літературознавець індійського походження, один із провідних теоретиків постколоніалізму 441
Бейден-Пауелл, Роберт, перший баронет [Baden-Powell, Robert, First Baronet] (1857-1941), британський армійський офіцер, герой Південноафриканської війни (1899-1902), засновник бойскаутського руху 169, 207 {546}
Бейджгот, Волтер [Bagehot, Walter] (1826-1877), британський економіст, політолог і редактор часопису «The Economist» 139
Беккет, Семюел [Beckett, Samuel] (1906-1989), ірландський драматург, прозаїк і критик 66
Бекфорд, Вільям [Beckford, William] (1760-1844), англійський ексцентрик-дилетант, автор ґотичного роману «Ватек» (1786) 139
Бенда, Жульєн [Benda, Julien] (1867-1956), французький письменник і філософ, автор впливової книжки про модерних інтелектуалів «Зрада клерків» 64, 422
Беннетт, Вільям Джон [Bennett, William John] (1943), американський інтелектуал-консерватор і державний чиновник, секретар освіти в адміністрації Рейґана (1985-1988) 445-446
Бентам, Ієремія [Bentham, Jeremy] (1748-1832), англійський філософ, соціолог, правник, родоначальник філософії утилітаризму 201, 241
Бентінк, лорд Вільям [Bentinck, William, Lord] (1774-1839), генерал-губернатор Бенґалії (1828-1833) та Індії (1833-1835) 171, 227
Беньямін, Вальтер [Benjamin, Walter] (1892-1940), німецький гуманітар, філософ і літературний критик 242, 430
Беньян, Джон [Bunyan, John] (1628 — 1688), відомий англійський священик і проповідник 209 {547}
Берґер, Джон [Berger, John] (1926), англійський поет, драматург і арт-критик 464
Бердік, Юджин Л. [Burdick, Eugene L.] (1918-1965), американський публіцист і політолог, спільно з Вільямом Ледерером автор «Потворного американця» — репортажів про американську політику в Південно-Східній Азії 406
Берк, Едмунд [Burke, Edmund] (1729-1797), англійський політичний діяч і теоретик політичного консерватизму 44, 139, 201, 315, 355
Берк, Жак Оґюостен [Berque, Jacques Augustin] (1910-1995), французький соціолог, орієнталіст, автор численних праць про арабський світ, французький перекладач Корану 196
Берк, Кеннет [Burke, Kenneth] (1897-1993), американський літературний критик 423
Бернал, Мартін [Bernal, Martin] (1937), англо-американський історик 52, 172, 183, 434
Бернгем, Джеймс [Burnham, James] (1905-1987), британський публіцист 409
Бесант, Анні [Besant, Annie] (1847-1933), британська соціальна реформатор, теософ і активістка руху за індійську незалежність 309
Беттс, Реймонд Ф. [Betts, Raymond F.], американський історик і культуролог, дослідник імперіалізму, колоніалізму та деколонізації французьких володінь 248
Бетховен, Людвіґ ван [Beethoven, Ludwig van] (1770-1827), німецький композитор, піаніст і дириґент 29, 176, 349
Бжезинський, Збіґнєв [Brzezinski, Zbigniew] (1928), американський політолог польського походження, радник із національної безпеки в уряді президента Картера 410
Бісмарк, Отто фон Шенгаузен [Bismarck, Otto von Schonhausen] (1815-1898), німецький державний діяч, канцлер, який реалізував об’єднання Німеччини 418, 421
Блайден, Едвард Вілмот [Blyden, Edward Wilmot] (1832-1912), ліберійський політик-панафриканіст і громадський діяч 342
Блант, Вілфрід Скауен [Blunt, Wilfrid Scawen] (1840-1922), англійський поет-антиімперіаліст 169, 280, 339
Блейк, Вільям [Blake William] (1757-1827), англійський поет і художник 49
Блекберн, Робін [Blackburn, Robin] (1940), британський лівий соціолог 152, 337-338
Блекмур, Річард Палмер [Blackmur, Richard Palmer] (1904-1965), американський літературний критик і поет 326, 334-335, 440
Блум, Аллан [Bloom Allan] (1930-1992), американський інтелектуал-консерватор, філософ та есеїст 54, 445
Боулз, Поль [Bowles, Paul] (1910-1999), американський письменник, перекладач і композитор; від 1947 р. жив у Марокко 258
Боурінґ, Джон [Bowring, John] (1792-1872), англійський письменник і дипломат 245
Бокасса, Жан Бедель [Bokassa, Jean Bedel] (1921-1996), африканський військовик, прези-{548}дент Центральноафриканської Республіки (1966-1976) і самозваний імператор Центральноафриканської імперії (1976 — 1979) 60
Болдуїн, Стенлі [Baldwin, Stanley] (1867-1947), британський політик-консерватор, тричі прем’єр-міністр (між 1923 і 1937 роками) 202
Болівар, Сімон [Bolivar, Simon] (1783-1830), південноамериканський військовик, лідер антиіспанської революції, президент Колумбії і Перу 19
Бопп, Франц [Bopp, Franz] (1791-1867), німецький лінґвіст, запровадив вивчення санскриту в порівняльних дослідженнях індоєвропейських мов і розвинув методику лінґвістичного аналізу 282
Борхес, Хорхе Луїс [Borges, Jorge Luis] (1899-1986), арґентинський письменник і есеїст 361, 382
Боссюе, Жак Бенінь [Bossuet, Jacques Benigne] (1627-1704), французький єпископ, найвпливовіший речник боротьби французької церкви проти папської влади 282
Боттезіні, Джованні [Bottesini, Giovanni] (1821-1899), італійський контрабасист, композитор і дириґент, був режисером прем’єри «Аїди» Верді в Каїрі 1871 року 188
Брагімі, Клод Хаїм [Brahimi, Claude Haim], алжирський історик, дослідник французького колоніалізму в Магрибі 265
Бразза, П’єр Поль Франсуа Каміль Савоньян де [Brazza, Pierre Paul François Camille Savorgnan de] (1852-1905), французький дослідник і колоніальний адміністратор, засновник Французького Конґо і міста Браззавіль 247
Брандт, Віллі [Brandt, Willy] (1913-1992), німецький політик, лідер Соціал-демократичної партії Німеччини (1964-1987), федеральний канцлер ФРН (1969-1974), лауреат Нобелівської премії миру (1971) 394-395
Брантлінґер, Патрік [Brantlinger, Patrick] (1941), американський літературознавець 114
Бретуейт, Едвард Рікардо [Braithwaite, Edward Ricardo] (1920), ґаянський письменник, дипломат і викладач 436
Брекен, Гаррі Мак-Фарленд [Bracken, Harry McFarland] (1926), американський історик філософії 339
Бреннан, Тімоті [Brennan, Timothy] (1953), американський літературознавець і культуролог 429
Бронте, Емілі [Brontë, Emily] (1818-1848), англійська письменниця, авторка роману «Буреверхи» (1847) 133, 138
Бронте, Шарлотта [Brontë, Charlotte] (1816-1855), англійська письменниця, авторка роману «Джейн Ейр» (1847) 138
Бросс, Шарль де [Brosses, Charles de] (1709-1777), французький релігієзнавець, лінґвіст і політик 139
Брук, сер Джеймс [Brooke, Sir James] (1803-1868), перший член династії британських раджів, які впродовж століття правили Сараваком (нині штат у Малайзії) на острові Борнео 172
Брукнер, Паскаль [Bruckner, Pascal] (1948), французький філософ 369
Булвер-Літтон, (Едвард) Роберт, перший граф [Bulwer-Lytton, (Edward) Robert, First Earl of] (1831-1891), британський дипломат і королівський намісник в Індії (1876-1880), поет 53, 292
Бурдьє, П’єр [Bourdieu, Pierre] (1930-2002), французький соціолог, антрополог, філософ і теоретик літератури 259
Бурн, Рендольф Сіллімен [Bourne, Randolph Silliman] (1886-1918), американський літературний критик і есеїст 403
Буш, Джордж Герберт Вокер [Bush, George Herbert Walker] (1924), політик і бізнесмен, віце-президент (1981-1989) і 41-й президент США (1989-1993) від республіканців 199, 409, 412, 416, 419
Бюжо, Тома-Робер, маркіз де ля Пі-{549}коннері [Bugeaud, Thomas-Robert, Marquis De La Piconnerie, Duc] (1784-1849), маршал Франції, відіграв важливу роль у завоюванні Алжиру, генерал-губернатор Алжиру (1841-1847) 172-173, 247, 249, 262-263
Б’юкен, Джон [Buchan, John] (1875-1940), шотландський дипломат, юрист, журналіст і письменник-мандрівник; у 1935-1940 pp. — генерал-губернатор Канади 230, 239

Ваґнер, Віланд [Wagner, Wieland] (1917-1966), німецький театральний режисер 175, 190
Ваґнер, Ріхард [Wagner, Richard] (1813-1883), німецький композитор 176, 179, 181
Вайнберґ, Альберт Катц [Weinberg, Albert Katz], сучасний американський історик, автор впливового дослідження американської націоналістичної експансії (1935 р.) 403
Вайт, Гайден [White, Hayden] (1928), американський літературний критик 424
Вайт, Патрік [White, Patrick] (1912-1990), австралійський письменник і драматург, лауреат Нобелівської премії (1973) 17
Валлерстайн, Іммануїл [Wallerstein, Immanuel] (1930), американський соціолог, політолог та історик лівої орієнтації, автор теорії аналізу світових систем 433, 465
Ван Олстін, Річард Ворнер [Van Alstyne, Richard Warner] (1900), історик, дослідник ідеї американської імперії 43, 413
Ваттель, Емеріх де [Vattel, Emerich de] (1714-1767), швейцарський юрист, який застосував теорію природного права до міжнародних стосунків 160
Ваттімо, Джанні [Vattimo, Gianni] (1936), італійський філософ 458
Вашинґтон, Джордж [Washington, George] (1732-1799), американський генерал і перший президент США (1789-1797) 413
Вебб, Беатріс і Сідні (подружжя) [Webb, Beatrice and Sidney] (1858-1943), (1859-1947), англійські економісти-соціалісти, співзасновники Лондонської школи економіки і політичних наук 158, 290
Вебер, Макс [Weber, Max] (1864-1920), німецький соціолог і економіст, засновник «розуміючої соціології» 228
Вендлер, Гелен Геннессі [Vendler, Helen Hennessy] (1933), американська літературознавець, фахівець із поетики 126
Верба, Сідні [Verba, Sidney] (1932), американський політолог 407
Верґілій [Virgil] (70-19 до н. е.), староримський поет-епік 272
Верді, Джузеппе [Verdi, Guiseppe] (1813-1901), видатний італійський композитор 173-182, 185 — 192, 195, 197, 218 {550}
Верн, Жуль [Verne, Jules] (18281905), французький письменник-фантаст 269
Вехсберґ, Йозеф [Wechsberg, Joseph] (1907-1983), австрійський письменник, есеїст і журналіст 176
Вівер, Вільям Фенс [Weaver, William Fense] (1923), американський перекладач з італійської, дослідник творчості Джузеппе Верді 176
Віко, Джованні Баттіста [Vico, Giovanni Battista] (1668-1744), італійський філософ, предтеча культурної антропології 86, 93
Вікторія, королева [Victoria, Queen] (1819-1901), королева Великої Британії (1837-1901) та імператриця Індії (1876-1901) 52, 338, 434
Вілберфорс, Вільям [Wilberforce, William] (1759-1833), британський політик і філантроп, борець за скасування работоргівлі й рабства 139, 358
Вілкінс, Чарльз [Wilkins, Charles] (1749?-1836), англійський орієнталіст 227
Вілсон, Едмунд [Wilson, Edmund] (1895-1972), американський критик і есеїст 217
Вілсон, Енґус, сер [Wilson, Angus, Sir] (1913-1991), британський письменник 223
Вільямс, Вільям Епплмен [Williams, William Appleman] (1717-1791), лідер методистського відродження у Уельсі 39, 100, 114, 403
Вільямс, Ерік [Williams, Eric] (1911-1981), перший прем’єрміністр незалежної держави Тринідад і Тобаґо 152-153, 356, 359, 361-362, 436
Вільямс, Реймонд [Williams, Raymond] (1921-1988), валлійський критик, історик, письменник і журналіст, засновник англійської школи культурологічних студій 32, 50, 83, 97, 115, 123, 137-140, 144, 150-151, 251-252, 343, 386, 457
Вірільйо, Поль [Virilio, Paul] (1932), французький філософ 453, 461
Віте, Людовік [Vitet, Ludovic] (1802-1873), французький археолог 183
Віторіа, Франціско де [Vitoria, Francisco de] (1486-1546), іспанський теолог, захисник прав індіанців Америки 338
Вішванатан, Ґаурі [Viswanathan, Gauri], сучасна американська дослідниця-компаративістка індійського походження 84, 170
Вокер, Френк [Walker, Frank] (1907-1962), дослідник творчості Джузеппе Верді 176
Волкотт, Дерек [Walcott, Derek] (1930), вест-індський англомовний поет і драматург, лауреат Нобелівської премії (1992) 70, 436
Волпол, Горас [Walpole, Horace] (1717-1797), англійський письменник і колекціонер 129
Воллстонкрафт, Мері [Wollstonecraft, Mary] (1759-1797), англійська письменниця і апологет соціальної рівності жінок 309
Вольней, Константен-Франсуа де Шасбеф [Volney, Constantin François de Chasseboeuf] (1757-1820), французький історик і філософ 139, 155, 186
Вольтер (справжнє ім’я — Марі Франсуа Аруе [Arouet]) [Voltaire] (1694-1778), видатний французький письменник і філософ доби Просвітництва 338
Вордсворт, Вільям [Wordsworth, William] (1770-1850), англійський поет-романтик 136, 425 {551}
Вотт, Ієн [Watt, Ian] (1917-1999), англійський літературознавець 121
Вудберрі, Джордж Едвард [Woodberry, George Edward] (1855-1930), американський поет і критик, перший голова відділення порівняльного літературознавства Колумбійського університету 89-91
Вульф, Вірджинія [Woolf, Virginia] (1882-1941), англійська письменниця-модерністка 90, 464
Вульф, Ерік [Wolf, Eric] (1923-1999), американський антрополог та історик австрійського походження 113

Габермас, Юрґен [Habermas, Jürgen] (1929), німецький філософ і соціолог, захисник Модерну і проекту Просвітництва 385
Гаґґард, Генрі Райдер, сер [Haggard, Henry Rider, Sir] (1856-1925), англійський письменник 112, 128, 132, 230, 239
Гакслі, Олдос [Huxley, Aldous] (1894-1963), англійський письменник і критик, автор романів-антиутопій 409
Гакслі, Томас Генрі [Huxley, Thomas Henry] (1825-1895), англійський філософ, біолог, палкий захисник теорії еволюції Дарвіна, президент Королівського наукового товариства 198
Ґаллагер, Джон [Gallagher, John] (1919-1979), англійський економіст, співавтор (разом із Р. Робінсоном) резонансної статті «Імперіалізм вільної торгівлі» (1953) 40, 125, 150
Галм, Пітер [Hulme, Peter] (1948), англійський літературознавець, дослідник колоніального дискурсу 138, 301
Ґальєні, Жозеф-Сімон [Gallieni, Joseph-Simon] (1849-1916), французький офіцер, керував захопленням Французького Судану й Мадаґаскару, долучивши їх до французької колоніальної імперії 245, 247
Ґанді, Могандас (Махатма) [Gandhi, Mohandas (Mahatma)] (1869-1948), лідер індійського національного руху проти британського правління, автор доктрини ненасильницького протесту 218, 308, 368
Гантінґтон, Семюел Філліпс [Huntington, Samuel Phillips] (1927), американський політог та історик 407
Ґарві, Маркус [Garvey, Marcus] (1887-1940), харизматичний лідер чорного руху, організував перший потужний національний виступ чорношкірого населення у США (1919-1926) 317, 322, 368
Гарді, Томас [Hardy, Thomas] (1840-1928), англійський прозаїк і поет 128, 201-202, 230-231, 233, 269
Ґарібальді, Джузеппе [Garibaldi, Giuseppe] (1807-1882), італійський національний герой, провідник боротьби за визволення та об’єднання Італії 293
Гарріс, Вілсон [Harris, Wilson] (1921), ґаянський письменник, відомий відвертими візіями та абстрактною ускладненістю своїх творів 359, 436
Гарлоу, Барбара [Harlow, Barbara] (1948), американська дослідниця-літературознавець, фахівець із культурної політики, близькосхідних, африканських і афро-американських, а також ґендерних студій 303, 327
Ґарсія Маркес, Ґабріель [García Márquez, Gabriel] (1928), колумбійський письменник, центральна постать літератури латиноамериканського «магічного реалізму», лауреат Нобелівської премії (1982) 20, 23, 342, 382, 417, 458
Ґаскелл, Елізабет Клекгорн [Gaskell, Elizabeth Cleghorn] (1810-1865), англійська письменниця, перший біограф Шарлотти Бронте 123, 138
Гастінґс, Воррен [Hastings, Warren] (1732-1818), перший і найзнаменитіший генерал-губернатор Індії (1772-1785) 172, 227, 355
Гаттенбек, Роберт A. [Huttenback, Robert A.] (1928), американський історик німецького походження, дослідник Британської імперії, адміністративний службовець у системі освіти 40
Гатчинс, Френсіс Джилмен [Hutchins, Francis Gilman] (1939), дослідник британського колоніалізму в Індії 222, 290
Ґваттарі, П’єр-Фелікс [Guattari, Pierre-Felix] (1930-1992), французький психіатр, філософ і політичний активіст, співавтор разом із Жилем Дельозом кількох впливових книжок 461
Геґель, Ґеорґ Вільгельм Фрідріх [Hegel, Georg Wilhehn Friedrich] (1770 — 1831), німецький філософ-ідеаліст 246, 282, 298, 319, 344, 385
Гед, Бессі Емері [Head, Bessie Emery] (1937-1986), африканська письменниця, авторка дидактичних романів і оповідань про до- і постколоніальне африканське суспільство 336
Ґеллнер, Ернест Андре [Gellner, Ernest André] (1925-1995), британський філософ і соціоантрополог чеського походження, директор Центру досліджень націоналізму в Центрально-Європейському університеті 307
Гемер, Мері [Hamer, Mary] (1944), ірландський історик літератури 320
Ґендзієр, Ірен Л. [Gendzier, Irene L.], американський політолог, знавець Близького Сходу 407
Генріх II [Henry II of England] (1133-1189), засновник династії Плантаґенетів, король Англії з 1154 року 312
Генті, Джордж Альфред [Henty, George Alfred] (1832-1902), англійський воєнний кореспондент 230
Ґеорґ V (Ґеорґ Фредерік Ернест Альберт) [George V, King (George Frederick Ernest Albert)] (1865-1936), король Великої Британії (1910-1936) 202
Гердер, Йоганн Ґотфрід фон [Herder, Johann Gottfried von] (1744-1803), німецький філософ, письменник, пастор, представник і критик Просвітництва, предтеча романтизму 86
Геродот [Herodotus] (бл. 485 — бл. 425 до н. е.), грецький історик, названий батьком історії 189
Герш, Сеймур Майрон [Hersh, Seymour Myron] (1937), американський журналіст, лауреат Пулітцерівської премії, автор сенсаційних розслідувань про воєнні дії, політичну та розвідувальну діяльність США у В’єтнамі і на Близькому Сході 451
Ґете, Йоганн Вольфґанґ фон [Goethe, Johann Wolfgang von] (1749-1832), великий німецький поет, прозаїк, драматург і філософ 88-89, 279
Гібберт, Крістофер [Hibbert, Christopher] (1924), британський історик, автор науково-популярних історичних книжок 218
Ґіббон, Едвард [Gibbon, Edward] (1737-1794), англійський історик і науковець 139
Ґіддінґс, Франклін Генрі [Giddings, Franklin Henry] (1855-1931), американський соціолог 169
Гілфердінґ, Рудольф [Hilferding, Rudolf] (1877-1941), німецький політик австрійського походження, чільний представник віденського напряму марксизму, міністр фінансів у соціал-демократичних урядах 1923 і 1928 років 39
Гіні, Шеймас [Heaney, Seamus] (1939), ірландський поет, лауреат Нобелівської премії (1995) 333
Гіршман, Альберт О. [Hirschman, Albert O.] (1915), німецький економіст, вивчав країни, що розвиваються 268-269
Ґісланцоні, Антоніо [Ghislanzoni, Antonio] (1824-1893), італійський поет-лібретист, автор лібрето до «Аїди» 179
Ґіссінґ, Джордж Роберт [Gissing, George Robert] (1857-1903), англійський письменник-реаліст 230, 269
Гітлер, Адольф (справжнє ім’я Адольф Шикльґрубер) [Hitler, Adolf (Schicklgruber, Adolf)] (1889-1945), лідер Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, канцлер Німеччини (з 1933 року) і фактичний диктатор 413, 424
Гітченс, Крістофер [Hitchens, Christopher] (1939), скандально відомий англо-американський журналіст, колишній представник інтелектуальної лівиці 251, 415
Ґладстон, Вільям Еварт [Gladstone, William Ewart] (1809-1898), британський державний діяч, чотириразово обирався прем’єр-міністром Великої Британії (1868-1874, 1880-1885, 1886, 1892-1894) 293
Ґлеспі, Ейприл Кетрін [Glaspie, April Catherine] (1942), американська дипломатка-арабістка, посол США в Іраку (1989-1991) часів війни в Перській затоці 420
Ґобетті, П’єро [Gobetti, Piero] (1901-1926), італійський журналіст, політичний мислитель, радикальний ліберал-антифашист, помер, забитий фашистами 93-94
Ґобіно, Жозеф Артюр, граф де [Gobineau, Joseph Arthur, Comte de] (1816-1882), французький дипломат, письменник, етнолог і соціальний мислитель, його теорія расового детермінізму справила величезний вплив на розвиток расистських теорій і практик у Західній Європі 170
Гобсбаум, Ерік Джон Ернест [Hobsbawm, Eric John Ernest] (1917), англійський історик, написав чотиритомну історію Заходу від 1789 до 1991 року 42, 52, 72, 171, 307, 317
Гобсон, Джон Аткінсон [Hobson, John Atkinson] (1858-1940), британський ліберальний економіст, батько економічної інтерпретації нового імперіалізму, автор розвідки «Імперіалізм. Дослідження» (1902) 39, 48, 122, 139, 169, 243, 269, 313, 339
Годжкін, Томас Лайонел [Hodgkin, Thomas Lionel] (1910-1982), британський дослідник африканської історії та політики 199, 317, 338, 365, 384, 386
Ґойтісоло-Ґай, Хуан [Goytisolo-Gay, Juan] (1931), іспанський письменник і есеїст 23
Голгед, Натаніел Брессі [Halhed, Nathaniel Brassey] (1751-1830), британський філолог-орієнталіст 227
Ґолдсміт, Олівер [Goldsmith, Oliver] (1730-1774), англійський есеїст, поет, прозаїк, драматург 101, 315
Голл, Стюарт [Hall, Stuart] (1932), британський культуролог, дослідник культурної комунікації 365, 386
Гомер [Homer] (VIII ст. до н. е.), перший грецький поет, вважається автором епосів «Іліада» та «Одіссея» 37, 73, 90, 173, 445
Гопкінс, Джерард Менлі [Hopkins, Gerard Manley] (1844-1889), англійський поет і священик-єзуїт, творець нереґулярної системи поетичної просодії 461
Горбал, Шафік [Ghorbal [або Ghurbal], Shafiq] (1894-1961), єгипетський історик, засновник сучасної єгипетської історіографії 192
Горбачов, Михайло Сергійович [Gorbachev, Mikhail Sergeyevich] (1931), радянський державний діяч, Генеральний секретар ЦК КПРС (1985-1991) і Президент СРСР (1990-1991), ініціатор «перестройки», лауреат Нобелівської премії миру (1990) 457
Ґордімер, Надін [Gordimer, Nadine] (1923), південноафриканська письменниця, лауреатка Нобелівської премії (1991) 336
Ґордон, Чарльз Джордж, генерал [Gordon, Charles George, General] (1833-1885), британський генерал, що став національним героєм завдяки своїм виправам у Китай і захисту Хартума від суданських повстанців 173
Ґоулднер, Елвін Ворд [Gouldner, Аlvin Ward] (1920-1980), американський соціолог 446
Гофштадтер, Річард [Hofstadter, Richard] (1916-1970), американський історик, двічі лауреат Пулітцерівської премії 397
Ґрамші, Антоніо [Gramsci, Antonio] (1894-1937), італійський інтелектуал-марксист і політичний діяч, засновник і головний ідеолог Італійської компартії 71, 9295, 280, 333, 350, 370
Ґраттан, Генрі [Grattan, Henry] (1746-1820), лідер руху, що змусив Велику Британію дарувати Ірландії законодавчу незалежність 1782 року, очолював опозицію унії (1801) Англії та Ірландії 314
Ґрен, Пітер [Gran, Peter] (1941), американський історик-компаративіст Третього світу, дослідник ісламських коренів капіталізму в Єгипті, критик європоцентричної історіографії 84, 363
Ґрімаль, Анрі [Grimal, Henri] (1910), французький історик колоніалізму і дослідник деколонізації 284-285
Ґрін, Ґрем [Greene, Graham] (1904-1991), англійський письменник, драматург і есеїст 20, 22, 44, 406
Ґрін, Мартін Берджес [Green, Martin Burgess] (1927), дослідник зв’язку імперії та культури 107, 114
Ґріоль, Марсель [Griaule, Marcel] (1898-1965), французький антрополог, відомий дослідженнями народності доґонів у Зах. Африці 295
Гуґо Сен-Вікторський [Hugh of St. Victor] (1096-1141), визначний французький теолог-схоласт, засновник традиції містицизму 466
Гук, Сідні [Hook, Sidney] (1902-1982), американський соціальний філософ, дослідник марксизму 380
Ґулд, Стівен Джей [Gould, Stephen Jay] (1941-2002), американський палеонтолог і біолог-еволюціоніст 160
Гумбольдт, Вільгельм фон [Humboldt, Wilhelm von] (1767-1835), німецький лінґвіст, філософ, дипломат і реформатор освіти 89, 170
Ґуно, Шарль Франсуа [Gounod, Charles Francois] (1818-1893), французький композитор 179
Гунтонджі, Полен Ж. [Hountondji, Paulin J.] (1942), африканський філософ, захисник тубільних систем знання як виклику панівному дискурсові 336
Гурані, Альберт Габіб [Hourani, Albert Habib] (1915-1993), англійський історик Середнього Сходу 348, 353, 367
Ґуха, Ранаджит [Guha, Ranajit] (1922), індійський історик-марксист, засновник т. зв. школи «Студій підлеглості» (Subaltern Studies) 171, 345-346, 349-352, 354-358, 360, 381
Гюґо, Віктор [Hugo, Victor] (1802-1885), французький письменник і політик, провідник і теоретик романтизму 157
Г’юз, Ленґстон [Hughes, Langston] (1902-1967), чорний американський поет і письменник 342
Г’юз, Роберт Стадлі Форрест [Hughes, Robert Studley Forrest] (1938), австралійський арт-критик і письменник 16-17, 437
Г’юм, Девід [Hume, David] (1711-1776), шотландський філософ, історик і економіст, представник емпіризму і скептицизму 312

Данкен, Джонатан [Duncan, Jonathan] (1756-1811), губернатор Бомбея (з 1794) 227
Данте Аліґ’єрі [Dante Alighieri] (1265-1321), італійський поет, творець італійської літературної мови 13, 88, 272, 415
Дантон, Жорж Жак [Danton, Georges Jacques] (1759-1794), діяч Великої Французької революції, один із вождів якобінців 346
Дарвін, Чарльз Роберт [Darwin, Charles Robert] (1809-1882), англійський природознавець-еволюціоніст, автор теорії походження видів 160, 203 {556}
Датт, Тора [Dutt, Tora] (1856-1877), індійська літературознавець і фольклористка 310
Дауер, Джон В. [Dower, John W.] (1938), американський історик, дослідник сучасних японсько-американських відносин, лауреат Пулітцерівської премії 406
де Ґолль, Шарль [de Gaulle, Charles] (1890-1970), президент (1958-1969) і прем’єр-міністр (1944-1946, 1958) Франції 366
Де Санктіс, Франческо [De Sanctis, Francesco] (1817-1883), італійський літературний критик 88-89
Дей, Клайв [Day, Clive] (1871-1951), американський соціолог і історик економіки 245
Девідсон, Безіл [Davidson, Basil] (1914), британський історик, фахівець з африканських студій 23, 35, 159, 281, 298, 308, 338, 365, 368, 371, 384, 386, 428-429
Девіс, Леннард Дж. [Davis, Lennard J.] (1949), американський літературознавець 121
Девіс, Ленс Едвін [Davis, Lance Edwin] (1928), американський історик економіки, зокрема еволюції капіталізму 40
Делавінь, Робер Луї [Delavigne, Robert Louis] (1897), французький дослідник історії та інтелектуального контексту колоніалізму 247
Делакруа, Ежен [Delacroix, Eugene] (1798-1863), французький живописець і графік 44, 173
Делафосс, Моріс [Delafosse, Maurice] (1870-1926), французький етнограф, автор праць про корінні культури французьких колоній в Африці 295
Делілло, Дон [DeLillo, Don] (1936), американський письменник-постмодерніст 451
Дельоз, Жиль [Deleuze, Gilles] (1925-1995), французький філософ-постструктураліст, разом із Феліксом Ґваттарі розробив теорію антифрейдівського «шизоаналізу» 385, 461
Дервіш, Махмуд [Darwish, Mahmoud] (1941), палестинський поет і журналіст, лауреат Міжнародної Ленінської премії (1983) 319, 327, 330, 427
Дердур, Х’сен [Derdour, H’sen] (1911-1997), видатний магрибський культурний діяч та історик, автор колоніальної історії м. Аннаба 250
Дерріда, Жак [Derrida, Jacques] (1930-2005), французький філософ-постструктураліст, творець методу деконструкції 385, 424
Дессалінь, Жан-Жак [Dessalines, Jean-Jacques] (1758-1806), імператор Гаїті, 1804 року оголосив незалежність своєї країни 348
Дефер, Даніель [Defert, Daniel] (1937), французький соціолог і філософ, інтимний партнер і спадкоємець Мішеля Фуко; кавалер ордена Почесного легіону 299
Дефо, Даніель [Defoe, Daniel] (1660-1731), англійський письменник, памфлетист і журналіст 97, 114, 121, 128, 131
Деш, Дж. Майкл [Dash, J. Michael] (1948), американський науковець карибського походження, дослідник франкомовної літератури Вест-Індії 405
Джабарті, Абд аль-Рахман аль [Jabarti, ’Abd al-Rahman al-] (1753-1825), єгипетський нотабль, алім та історик, що описав експедицію Наполеона до Єгипту 73-75, 353, 381
Джабрі, Мохаммад Абед аль- [Jabry [Jabri], Mohammad Abed al-] (1936), марокканський мислитель, один із чільних арабських філософів, лауреат Магрибської культурної премії (1999) 353 {557}
Джаявардена, Вішакха Кумарі [Jayawardena, Visakha Kumari] (1931), сучасна шріланкійська дослідниця-історик, феміністка, громадський активіст 309
Джеймісон, Фредрік [Jameson, Fredric] (1934), американський марксистський літературознавець і філософ, один із провідних теоретиків постмодернізму 126, 424, 450
Джеймс, Вільям [James, William] (1842-1910), американський філософ і психолог 403
Джеймс, Генрі [James, Henry] (1843-1916), американський письменник 112, 129, 202, 214-215, 230-232, 269
Джеймс, Сіріл Лайонел Роберт [James, Cyril Lionel Robert] (1901-1989), британський історик культури, письменник і політичний активіст вест-індського походження, чільна постать панафриканського руху 23, 29, 99, 152, 310, 341-342, 344-349, 352-354, 357-362, 384, 386-389, 404, 436, 457
Джексон, Ендрю [Jackson, Andrew] (1767-1845), 7-й президент США (1829-1837) 403
Джефферсон, Томас [Jefferson, Thomas] (1743-1826), 3-й президент США (1801-1809), автор Декларації незалежності США (1776) 445
Джибран, Халіль [Gibran, Kahlil [Khalil]] (1883-1931), лівансько-американський поет, філософ-есеїст і художник 411
Джина, Мухаммад Алі [Jinnah, Muhammad Ali] (1876-1948), індійський мусульманський політик, засновник і перший генерал-губернатор Пакистану (1947-1948) 285
Джоза, Нікола де [Giosa, Nicola de] (1820-1885), італійський композитор 179
Джой, Джордж Вільям [Joy, George William] (1844-1925), англійський художник 173
Джойс, Джеймс [Joyce, James] (1882-1941), ірландський письменник-модерніст 232, 270, 272, 299
Джонс, Ґарет Стедмен [Jones, Gareth Stedman] (1942), британський історик і політолог, співзасновник і видавець «History Workshop Journal» (з 1976 р.) 113
Джонс, сер Вільям [Jones, Sir William] (1746-1794), британський орієнталіст і правник 139, 201, 227
Джонсон, Бен [Jonson, Ben] (1572 — 1637), англійський драматург, поет-лірик і літературний критик 137
Джонсон, Ліндон Бейнс [Johnson, Lyndon Baines] (1908-1973), 36-й президент США (1963-1969) від демократичної партії, в роки президентства якого розпочалася в’єтнамська війна (1964-1976) 399
Джонсон, Самуель [Johnson, Samuel] (1709-1784), англійський критик, біограф, есеїст, поет і лексикограф 280, 338
Джордж, Кетрин [George, Katherine], дослідниця образів корінних колоніальних народів 246
Дідро, Дені [Diderot, Denis] (1713-1784), французький філософ-матеріаліст, письменник, енциклопедист 338, 346, 387
Дізраелі, Бенджамін [Disraeli, Benjamin] (1804-1881), британський державний діяч і письменник, двічі прем’єр-міністр (1868, 1874-1880) 112, 124 {558}
Діккенс, Чарльз [Dickens, Charles] (1812-1870), англійський письменник та есеїст 14-18, 23, 4950, 91, 112, 116, 122
Дільк, сер Чарльз Вентворт [Dilke, Sir Charles Wentworth] (1843-1911), британський урядовець і радикальний член парламенту 172, 243
Дільтей, Вільгельм [Dilthey, Wilhelm] (1833-1911), німецький історик культури, філософ, творець філософської герменевтики 443
Дін, Хайр аль- [Din, Khayr al-] (?1890), туніський письменник 353
Дінесен, Ісак (Дінесен, Карен Крістенс, баронеса Бліксен-Фінеке) [Dinesen, Isak (Karen Christence Dinesen, Baroness Blixen-Finecke)] (1885-1962), англомовна письменниця датського походження 278
Дін, Шеймас [Deane, Seamus] (1940), ірландський поет, критик, літературознавець, есеїст 32, 312, 321-323, 326, 333, 436
Діоп, Шейх Анта [Diop, Cheikh Anta] (1923-1986), сенеґальський історик цивілізацій та ментальності, засновник і основний пропонент теорії африканського походження єгипетської цивілізації 336
Доде, Альфонс [Daudet, Alphonse] (1840-1897), французький письменник 123, 263-264
Дойл, Артур Конан [Doyle, Arthur Conan] (1859-1930), англійський письменник 112, 128, 132, 225, 230
Дойл, Майкл В. [Doyle, Michael W.], американський політолог, фахівець із міжнародних відносин, дослідник феноменів імперії та імперіалізму 44
Доктороу, Едґар Лоуренс [Doctorow, Edgar Laurence] (1931), американський письменник, лауреат багатьох літературних премій 451
Дом’є, Оноре-Вікторен [Daumier, Honore-Victorin] (1808-1879), французький карикатурист, художник і скульптор 203
Дранехт-бей (справжнє ім’я — Павлос Павлідис) [Draneht Bey] (1817-1894), директор Каїрського оперного театру 180, 183, 187, 194
Дрейк, сер Френсіс [Drake, Sir Francis] (1540-1596), англійський мореплавець, віце-адмірал (1588) 242
Дрейпер, Теодор [Draper, Theodore] (1912), американський політолог та історик комуністичної партії 414
Д’Суза, Дінеш [D’Souza, Dinesh] (1961), американський інтелектуал-консерватор 446
Дуен, Жорж [Douin, Georges] (1884-?), французький історик колонізації Африки 193
Дурі, Абд ал-Азіз [Duri, Abd al-Aziz] (1919), іракський історик, ректор Багдадського університету 353
дю Локль, Каміль [du Locle, Camille] (1832-1903), французький лібретист, театральний діяч, друг Джузеппе Верді та спільно з Оґюстом Марієттом автор ідеї «Аїди» 178-180
Дюбуа, Вільям Едвард Бургардт [Du Bois, William Edward Burghardt] (1868-1963), американський соціолог і письменник, один із лідерів руху чорношкірих американців у першій половині XX ст. 305, 317, 342, 354, 368
Дювальє, Жан-Клод [Duvalier, Jean-Claude] (1951), диктатор-президент Гаїті (1971-1986) 358 {559}
Дюплекс, Жозеф Франсуа [Dupleix, Joseph François] (1697-1763), колоніальний адміністратор і генерал-губернатор французьких територій в Індії 172
Дюркгейм, Еміль [Durkheim, Emile] (1858-1917), французький соціолог-позитивіст, засновник французької соціологічної школи 228

Едвардс, Майкл [Edwardes, Michael] (1930), історик-індолог, дослідник падіння британського колоніалізму 224-225
Едас, Майкл [Adas, Michael] (1943), американський політолог-постколоніаліст 170, 199, 283
Ейр, Едвард Джон [Eyre, Edward John] (1815-1901), англійський дослідник Австралії і британський колоніальний чиновник, губернатор Ямайки (1861-1866) 166, 172, 198, 239
Елдрідж, Колін К. [Eldridge, Colin C.] (1942), дослідник імперської ідеї в Британії XIX ст. 40
Еліот, Джордж (справжнє ім’я Мері Енн Еванс) [Eliot, George] (1819-1880), англійська письменниця 122-123, 205, 214-215, 230, 269, 278
Еліот, Томас Стернз [Eliot, Thomas Sterns] (1888-1965), англо-американський поет, драматург і літературний критик, лауреат Нобелівської премії (1948) 37-38, 47, 100, 112, 202, 270, 275, 327, 388-389, 461, 467
Елліот, сер Генрі Мієрс [Elliot, Sir Henry Miers] (1808-1853), ранній британський історик Індії 224
Елфінстоун, Маунтстюарт [Elphinstone, Mountstuart] (1779-1859), британський чиновник в Індії, пропаґандист народної освіти і місцевого врядування 227
Емерсон, Ральф Волдо [Emerson, Ralph Waldo] (1803-1882), американський філософ-ідеаліст і письменник 279
Енґельс, Фрідріх [Engels, Friedrich] (1820-1895), німецький філософ, сподвижник Карла Маркса 245-246
Енценсберґер, Ганс Маґнус [Enzensberger, Hans Magnus] (1929), німецький критичний медіа-теоретик, поет і письменник, автор терміна «індустрія свідомості» 409
Етьєн, Ежен [Etienne, Eugene] (1844-1921), французький політик, кількаразовий міністр, засновник Groupe Coloniale (1892) 247

Єйтс, Вільям Батлер [Yeats, William Butler] (1865-1939), ірландський поет, драматург і прозаїк, лауреат Нобелівської премії (1923) 53, 101, 270, 311-312, 319-322, 324-336, 368
Єльцин, Борис [Yeltsin, Boris] (1931-2007), російський політик, президент Російської Федерації (1991-2000) 457

Жансон, Франсіс [Jeanson, Francis] (1922), французький інтелектуал, займався екзистенціалізмом, один із лідерів французького інтелектуального опору Алжирській війні 253
Жене, Жан [Genet, Jean] (1910-1986), французький письменник і драматург 23, 267, 442
Жером, Жан-Леон [Gérôome, Jean-Léon] (1824-1904), французький художник і скульптор 160, 173 {560}
Жиран, Поль [Giran, Paul], французький антрополог, колоніальний соціолог, автор праць про психологію і національний характер аннамітів (в’єтнамців) 248
Жирарде, Рауль [Girardet, Raoul] (1917), історик французького націоналізму й імперіалізму 156, 247, 295, 339-340
Жид, Андре Поль Ґійом [Gide, Andre Paul Guillaume] (1869-1951), французький письменник, лауреат Нобелівської премії (1947) 18, 123, 132, 230, 237, 264, 275-277, 295-296, 299, 362
Жульєн, Шарль Андре [Juien, Charles André] (1891-1991), французький історик Магрибу 247, 295

Заглул, Саад [Zaghloul, Saad] (1858-1927), єгипетський націоналістичний лідер 281
Зейдан, Джирджі [Zaydan, Girgi] (1861-1914), ліванський письменник і журналіст 306
Зінн, Говард [Zinn, Howard] (1922), американський лівий політолог, історик і есеїст 39, 403
Зія-уль-Хак, Мохаммад [Zia-ul-Haq, Mohammad] (1924-1988), пакистанський військовик, президент Пакистану (1978-1988) 66
Золя, Еміль [Zola, Émile] (1840-1902), французький письменник-натураліст, критик і політичний активіст 91, 230, 235, 269

Іван Павло II, папа римський (справжнє ім’я — Кароль Войтила) [John Paul II, the pope (Karol Wojtyla)] (1920-2005), кардинал (з 1967) і папа римський (1978-2005) польського походження 456
Інден, Рональд Б. [Inden, Ronald В.], американський історик, спеціаліст у галузі індійської цивілізації 172
Іріє, Акірі [Акіра] [Iriye, Akiri [частіше пишеться як Akira]] (1934), американський історик японського походження, спеціаліст у галузі американської дипломатичної історії та японсько-американських стосунків 406
Ісмаїл, хедив (віце-король) Паша [також відомий як Ісмаїл Пишний (Magnificent)] [Ismail, Khedive [Ismail Pasha]] (1830-1895), королівський намісник османського султана в Єгипті (1863-1879) з династії Мухаммеда Алі, модернізатор Єгипту 178, 183, 185, 191-197

Кабрал, Амількар [Cabral Amilcar] (1921-1973), аґроном і політик-націоналіст, засновник (1956) і генеральний секретар Африканської партії за незалежність Ґвінеї і Кабо-Верде, співзасновник (1956) руху за звільнення Анґоли 23, 107, 310, 317, 337, 349, 380-381, 383-384, 428
Каддафі, Муаммар аль- [Qaddafi, Muammar al-] (1942), лівійський політик, лідер Лівії з 1970 року 369, 438
Кайберд, Деклан [Kiberd, Declan] (1951), ірландський літературознавець 333
Каллас, Марія [Callas, Maria] (1923-1977), американська оперна співачка грецького походження 190
Камберленд, Річард [Cumberland, Richard] (1732-1811), англійський драматург-сентименталіст 151
Камоенс, Луїс ді [Camoens, Luis de] (1524 або 1525-1580), португальський поет, автор епічної поеми «Лузіади» (1572) 338 {561}
Камю, Альбер [Camus Albert] (1913-1960), французький письменник і філософ-екзистенціаліст, лауреат Нобелівської премії (1957) 32, 116-117, 123, 132, 218, 237, 246, 250-262, 264-267, 296, 299, 362
Канґілем, Жорж [Canguilhelm, Georges] (1904-1995), французький філософ, член Академії, учасник руху Опору, спеціалізувався на філософії та історії науки 385
Кант, Іммануїл [Kant, Immanuel] (1724-1804), німецький філософ, засновник трансцендентального ідеалізму 104
Каракалла [Caracalla] (186-217), староримський імператор з 212 р. з династії Северів 190
Карве, (Магариші) Дондо Кешав [Karve, (Maharishi) Dhondo Keshav] (1858-1962), індійський соціальний реформатор і освітянин 310
Карлейль, Томас [Carlyle, Thomas] (1795-1881), шотландський публіцист, історик і філософ 14, 44, 48, 123, 137, 161-162, 165, 167, 198, 239
Карпентьєр, Алехо [Carpentier, Alejo] (1904-1980), кубинський письменник і есеїст, перший теоретик «магічного реалізму» 382, 439
Картер, Джиммі (Джеймс Ерл) [Carter, Jimmy (James Earl)] (1924), 39-й президент США (1977-1981) від демократичної партії 59, 330
Картер, Пол [Carter, Paul] (1951), англо-австралійський науковець, автор дослідження з історії географічного простору 16-17, 91
Картіні, Раден Адженґ [Kartini, Raden Adjeng] (1879-1904), яванська аристократка, листи якої стали символом індонезійського руху визволення та фемінізму 310
Кастро Рус, Фідель [Castro Ruz, Fidel] (1926), політичний лідер Куби (з 1959 року) 354, 386-387, 438
Каутський, Карл [Kautsky, Karl] (1854-1938), марксистський теоретик і лідер Соціал-демократичної партії Німеччини 39
Кафка, Франц [Kafka, Franz] (1883 — 1924), австрійський письменник-модерніст 361
Кедурі, Елі [Kedourie, Elie] (1926-1992), англійський політолог та історик, дослідник Близького Сходу 307
Кейслі-Гейфорд, Джозеф Ефраїм [Casely-Hayford, Joseph Ephraim] (1866-1930) (інше ім’я — Ekra-Agiman), ґанійський мислитель, піонер африканського націоналізму 281
Кейсмент, Роджер [Casement, Roger] (1864-1916), видатний британський державний службовець, був страчений за зраду і став одним із головних ірландських мучеників у повстанні проти британського правління 169
Кеннан, Джордж Фрост [Kennan, George Frost] (1904-2005), американський історик і дипломат, відомий як «батько доктрини стримування» 396-397 {562}
Кеннеді, Джон Фіцджералд [Kennedy, John Fitzgerald] (1917-1963), 35-й президент США (1961-1963) від демократичної партії 438
Кеннеді, Пол М. [Kennedy, Paul M.] (1945), американський історик, спеціаліст у галузі військових стратегій, дипломатії та міжнародних зв’язків 39, 444
Кенні, Ніколас Патрік [Canny, Nicholas Patrick] (1944), ірландський історик, дослідник британської та ірландської історії XVII ст., історії колоніальної Америки 135, 312
Кері, Джойс [Cary, Joyce] (1888-1957), англо-ірландський прозаїк 112
Кері, Пітер [Carey, Peter] (1943), австралійський письменник 17
Керман, Джозеф [Kerman, Joseph] (1924), американський музикознавець 176
Кернан, Елвін Б. [Kernan, Alvin B.] (1923), американський літературознавець 446
Кертін, Філіп Д. [Curtin, Philip D.] (1922), американський історикафриканіст, президент Американської історичної асоціації (1983) 159
Кідд, Бенджамін [Kidd, Benjamin] (1858-1916), британський соціолог, соціал-дарвініст, автор «Соціальної еволюції» 160
Кімболл, Роджер [Kimball, Roger] (1953), американський інтелектуал-консерватор 446
Кінґслі, Мері Генрієтта [Kingsley, Mary Henrietta] (1862-1900), англійська мандрівниця й дослідниця Західної та Екваторіальної Африки 339
Кінґслі, Чарльз [Kingsley, Charles] (1819-1875), англіканський священик, письменник і викладач 112
Кінкед-Вікс, Марк [Kinkead-Weekes, Mark] (1931), британський літературознавець 216
Кінкейд, Джамейка (Елейн Поттер Річардсон) [Kincaid, Jamaica (Elaine Potter Richardson)] (1949), карибсько-американська письменниця та есеїстка 442
Кінні, Лейла [Kinney, Leila] (1952), американська спеціалістка в галузі історії та теорії сучасного мистецтва 173
Кіплінґ, Джон Локвуд [Kipling, John Lockwood] (1837-1911), художник, батько Редьярда Кіплінґа 201
Кіплінґ, Редьярд [Kipling, Rudyard] (1865-1936), англійський письменник і поет, лауреат Нобелівської премії (1907) 18, 24, 44, 72, 80, 101, 107, 112, 114, 116-117, 128-129, 132, 138, 160, 172, 200-223, 225-239, 244, 283, 291, 295
Кіркпатрік, Джин Дьюен Джордан [Kirkpatrick, Jeane Duane Jordan] (1926-2006), американська дипломатка і палкий антикомуніст, автор т. зв. «доктрини Кіркпатрік» про підтримку Америкою антикомуністичних, зокрема й відверто диктаторських урядів у світі 66
Кірнан, Віктор Ґордон [Kiernan, Victor Gordon] (1913), британський історик-дослідник імперіалізму, перекладач з урду 43, 107, 115, 135, 137, 166-167, 224, 401, 404-405, 421
Кіссінджер, Генрі Альфред [Kissinger, Henry Alfred] (1923), американський політолог, державний секретар США, лауреат Нобелівської премії миру (1973) 403, 410
Кітс, Джон [Keats, John] (1795-1821), англійський поет-романтик 197
Клайв, Роберт [Clive, Robert] (1725-1774), військовик і перший британський адміністратор Бенґалії 172, 227
Кларк, Тімоті Джеймс [Clark, Timothy James] (1943), британський історик мистецтва 173 {563}
Кліффорд, сер Г’ю Чарльз [Clifford, Hugh Charles, Sir] (1866-1941), британський колоніальний чиновник і губернатор, письменник і есеїст 245
Клозель, Марі Франсуа Жозеф [Clozel, Marie François Joseph] (1860-1918), генерал-губернатор Французької Західної Африки (1902-1905, 1906-1908), автор етнографічних праць про Західну Африку 248
Коббетт, Вільям [Cobbett, William] (1763-1835), англійський журналіст, супротивник індустріальної революції 140
Кольбрук, Генрі Томас [Colebrooke, Henry Thomas] (1765-1837), англійський орієнталіст-індолог, директор Королівського азійського товариства
Кокберн, Александр [Cockburn, Alexander] (1941), англо-ірландський радикальний журналіст, колумніст «The Nation» 451
Кокберн, Александр Джеймс Едмунд [Cockburn, Alexander James Edmund, Sir, Lord Chief Justice] (1802-1880), лорд Головний суддя Королівського суду (з 1859) і Англії (1874-1880) 198
Колдвелл, Малкольм [Caldwell, Malcolm] (1931-1978), британський марксист, найпалкіший прихильник «червоних кхмерів» на Заході 386
Колдер, Енґус [Calder, Angus] (1942), британський історик та журналіст, дослідник становлення англомовних імперій 312-315
Колко, Ґабріель [Kolko, Gabriel] (1932), американський історик 39, 403
Колонна, Фанні [Colonna, Fanny], французька дослідниця-антрополог, спеціалізується на країнах Магрибу 265
Кольрідж, Семюел Тейлор [Coleridge Samuel Taylor] (1772-1836), англійський поет-романтик, критик і філософ 136
Колумб, Христофор [Columbus, Christopher] (1451-1506), мореплавець, першовідкривач американського континенту 301
Конн, Бернард [Conn, Bernard] (1928-2003), американський антрополог-дослідник Індії, член Американської академії наук і мистецтв (з 1998 р.) 171
Конноллі, Джеймс [Connolly, James] (1868-1916), лідер першого ірландського марксистського союзу 317, 332
Конрад, Джозеф (Юзеф Теодор Конрад Коженьовський) [Conrad, Joseph] (1857-1924), англійський письменник польського походження 9, 18, 20-23, 44, 46, 60-64, 66-69, 106, 112, 114, 118-120, 128, 130-132, 146, 160, 169, 172, 200-202, 230, 232, 239-240, 242-244, 246, 252, 269-271
Констан де Ребек, Бенжамен (Анрі) [Constant de Rebecque, Benjamin (Henry)] (1767-1830), франко-швейцарський письменник і публіцист, предтеча новочасного психологічного роману 255
Коппола, Френсіс Форд [Coppola Francis Ford] (1939), американський кінорежисер, письменник і продюсер 22
Коррі, Джон [Corry, John], американський тележурналіст, медіа-критик 80
Корнуолліс, лорд Чарльз [Cornwallis, Charles, Lord] (1738-1805), британський військовий і державний діяч, відомий своєю по-{564}разкою при Йорктауні (1781) під час війни за незалежність США 351
Коста-Ґаврас, Константин [Costa-Gavras, Constantin] (1933), французький кінорежисер грецького походження 22
Коцебу, Авґуст фон [Kotzebue, August von] (1767-1819), німецький драматург і популяризатор поетичної драми 142
Кроун, Патріція [Crone, Patricia] (1945), американська дослідниця історії раннього ісламу, родом із Данії 363
Крейцер, Ґеорґ Фрідріх [Creuzer, Georg Friedrich] (1771-1858), німецький класичний філолог, обґрунтував теорію, згідно з якою міфологія Гомера й Гесіода походить зі східних джерел за посередництвом доеліністичного народу пеласгів 186
Кромер, лорд Івлін Барінґ [Cromer, Evelyn Baring, Lord] (1841-1917), британський дипломат, у 1883-1907 pp. — генеральний консул у Єгипті 224, 228, 247, 285
Кросбі, Альфред В. [Crosby, Alfred W.] (1931), дослідник фізичної трансформації світу після колонізації, автор терміна «біологічний імперіалізм» 171, 318
Кроче, Бенедетто [Croce, Benedetto] (1866-1952), італійський філософ та історик 89, 93
Крупат, Арнольд [Krupat, Arnold], американський антрополог, літературознавець, дослідник тубільних американських культур 424
Кук, капітан Джеймс [Cook, Captain James] (1728-1779), англійський мореплавець, дослідник 16-17
Кук, Майкл Аллен [Cook, Michael Allan] (1945), історик ісламської цивілізації 163, 363
Кундера, Мілан [Kundera, Milan] (1929), чеський письменник і есеїст, на еміґрації у Франції з 1975 р. 458
Купер, Вільям [Cowper, William] (1731-1800), англійський поет, відомий епістолярною спадщиною, у своїх віршах виступав проти рабства 338
Купер, Джеймс Фенімор [Cooper, James Fenimore] (1789-1851), американський письменник-романтик 113
Курціус, Ернст Роберт [Curtius, Ernst Robert] (1886-1956), німецький літературознавець і дослідник культури 87-88, 90
Кутзее, Джон Максвелл [Coetzee, John Maxwell] (1940), південноафриканський письменник, критик і перекладач, двічі лауреат Букерівської премії (1983 і 1999), лауреат Нобелівської премії (2003) 336, 391
Кюв’є, Жорж [Cuvier, Georges] (1769-1832), французький зоолог і урядовець, засновник порівняльної анатомії та палеонтології 203

Лаґерльоф, Сельма [Lagerlöf, Selma] (1858-1940), шведська письменниця, лауреатка Нобелівської премії (1909) 328
Ла Ґума, Алекс [La Guma, Alex] (1925-1985), південноафриканський письменник 336
Лакер, Вальтер [Laqueur, Walter] (1921), американський історик політики, німецько-єврейського походження 364
Ламартін, Альфонс де [Lamartine, Alphonse de] (1790-1869), французький поет-романтик і державний діяч 112, 293
Ланґ, Жак [Lang, Jacques] (1939), французький політичний діяч, якийсь час — міністр культури (1981-1986, 1988-1993) й освіти (1992-1993, 2000-2002) 407
Лас Касас, Бартоломе де [Las Casas, Bartolome de] (1474-1566), іс-{565}панський історик і місіонер-домініканець, першим виступив за скасування рабства серед індіанців Америки 338
Лассвелл, Гарольд Дуайт [Lasswell Harold Dwight] (1902-1978), американський політолог, один із перших теоретиків комунікації та дослідників медіа-змісту 404
Лашраф, Мустафа [Lacheraf, Mostafa] (1917), алжирський націоналістичний історик, член ФНВ 262
Ле Бон, Ґюстав [Le Bon, Gustave] (1841-1931), французький соціальний психолог, дослідник психологічних характеристик натовпу 248
Лебоу, Річард Нед [Lebow, Richard Ned] (1942), американський політолог 312
Левін, Гаррі [Levin, Harry] (1912-1994), американський літературознавець-компаративіст 126
Леві-Стросс, Клод [Lévi-Strauss, Claude] (1908), французький соціальний антрополог-структураліст і філософ 226, 384
Ледерер, Вільям Джуліус [Lederer, William Julius] (1912), американський письменник і журналіст, військовий кореспондент, спільно з Юджином Бердіком автор «Потворного американця» 406
Леєрсен, Йозеф Теодоор [Leerssen, Joseph Theodoor] (1955), голландський літературознавець-компаративіст 312, 334
Лейн, Едвард Вільям [Lane, Edward William] (1801-1876), англійський науковець-арабіст, словникар 187
Леммінґ, Джордж [Lamming, George] (1927), вест-індський письменник і есеїст 302, 359, 384, 436
Ленґленд, Вільям [Langland, William] (1330-1400), імовірний автор англійської алітераційної поезії на релігійні теми 137
Лендіс, Девід С. [Landes, David S.] (1924), американський історик-економіст 45, 193
Лейріс, Мішель [Leiris, Michel] (1901-1990), французький письменник, поет, арт-критик і антрополог 295
Ленін (Ульянов), Володимир Ілліч [Lenin (Ulyanov), Vladimir Ilich] (1870-1924), російський теоретик-комуніст, засновник Російської соціал-демократичної робітничої партії, лідер Жовтневої революції 1917 року і перший керівник СРСР (1917-1924), автор революційного учення ленінізму 39, 313
Леопольд II [Leopold II, King of the Belgians] (1835-1909), король Бельгії (1865-1909), 1908 року анексував Бельгійське Конґо 242
Лернер, Макс [Lerner, Max] (1902-1992), американський політолог і колумніст 407
Леруа-Больє, Поль [Leroy-Beaulieu, Paul] (1843-1916), французький економіст 91, 169, 172, 248, 268, 377
Лессепс, Фердинан де [Lesseps, Ferdinand de] (1805-1894), французький дипломат, «будівник» Суецького каналу 185
Лефебер, Волтер [Lefeber, Walter] (1933), американський ревізіоністський історик колоніалізму 39
Лівінґстон, Девід [Livingstone, David] (1813-1873), шотландський місіонер і дослідник Африки 269, 300
Лікург [Lycurgus], напівлегендарний перший законодавець Спарти 73
Лімерік, Патріція Нельсон [Limerick, Patricia Nelson] (1951), аме-{566}риканська дослідниця-історик, спеціалізується на колонізації Дикого Заходу 113
Лін, сер Девід [Lean, David, Sir] (1908-1991), британський кінорежисер 58
Лінденберґер, Герберт Семюел [Lindenberger, Herbert Samuel] (1929), американський літературознавець-компаративіст 175
Ліотар, Жан-Франсуа [Lyotard, Jean-François] (1924-1998), французький філософ, теоретик постмодернізму 65, 103, 352, 457
Ліоте, Юбер [Lyautey, Hubert] (1854 — 1934), французький державний діяч, військовик, маршал Франції, прихильник цивілізаційних чеснот колоніалізму 172, 245, 247, 249
Ліппман, Волтер [Lippmann, Walter] (1889-1974), американський письменник, журналіст і політичний експерт 396-397
Лі Син Ман [Rhee, Syngman] (1875-1965), перший президент Республіки Корея (1948-1960) 419
Лоті, П’єр (справжнє ім’я — Луї Марі Жульєн Bio) [Loti, Pierre (Louis Marie Julien Viaud)] (1850-1923), французький письменник-екзотист 18, 123, 132, 263, 269, 271
Лоу, Ліза [Lowe, Lisa] (1955), американська спеціалістка в галузі порівняльного літературознавства, американських студій та культурної політики колоніалізму 29
Лоуренс, Девід Герберт [Lawrence, David Herbert] (1885-1930), англійський письменник, поет, драматург і есеїст 404
Лоуренс, Томас Едвард (Аравійський) [Lawrence, Thomas Edward] (1888-1935), британський археолог, військовий стратег і письменник 109, 112, 172, 230, 270-271, 276, 296, 352, 367
Лоттман, Герберт P. [Lottman, Herbert R.] (1927), американський дослідник французької літератури та історії, автор біографії Альбера Камю 253
Луґард, Фредерік [Lugard, Frederick] (1858-1945), британський колоніальний адміністратор, губернатор і генерал-губернатор Ніґерії 63
Лукач, Дьордь [Lukacs, Georg] (1885-1971), угорський філософ-марксист, письменник і літературний критик 93, 131-132, 140, 157, 231, 235, 269, 279, 319, 375-376, 379, 424
Люксембурґ, Роза [Luxemburg, Rosa] (1871-1919), німецька ліва революціонерка й аґітаторка 39, 313
Лютфі, Мартін Астьє [Loutfi, Martine Astier], французький культуролог, дослідник зв’язку літератури з колоніалізмом 263
Лябуре, Анрі [Labourer, Henri] (1878-1958), французький антрополог, дослідник тубільних культур Африки 295
Ля Ронсьєр Ле Нурі, Каміль Адальбер Марі де [La Ronciere Le Noury, Camille Adalbert Marie de] (1816-1881), французький адмірал, чиновник оборонного відомства 247
Ляруї, Абдула [Laroui, Abdullah] (1933), марокканський історик, дослідник націоналізмів та французького колоніалізму в Магрибі 264, 284
Льйозу, Клод [Liauzu, Claude] (1940), французький культуролог, дослідник етнічних та культурних процесів Середземномор’я 370
Льюїс, Бернард [Lewis, Bernard] (1916), англо-американський науковець-орієнталіст 78-79, 363-364
Льюїс, Ґордон К. [Lewis, Gordon К.] (1919-1991), карибський політолог валлійського походження, дослідник колоніалізму на Карибах 115, 337-338, 365
Льюїс, Ентоні [Lewis, Anthony] (1927), американський журналіст 409-410

Маґдофф, Гаррі [Magdoff, Harry] (1913-2006), американський лівий економіст 39
Магуд, Моллі Маурин [Mahood, Molly Maureen], сучасна британська дослідниця літератури 114
Майєр, Арно Йозеф [Mayer, Arno Joseph] (1926), американський історик люксембурзького походження, дослідник революційних соціальних змін 394
Мазруї, Алі Ал’Амін [Mazrui, Ali Al’Amin] (1933), американський дослідник колоніалізму в Африці, політолог, автор документального телесеріалу «Африканці», кенієць за походженням 79-80, 337, 365
Мак-Брайд, Шон [McBride, Sean] (1904-1988), ірландський державний діяч, лауреат Нобелівської премії миру (1974) 408-409
Мак-Ґеогеган, абат Джеймс [МсGeoghehan, Abbe James] (1702 — 1763), капелан ірландських військових частин французької армії, автор «Історії Ірландії» (1758) 333
Макдональд, Ремзі [MacDonald, Ramsay] (1866-1937), перший прем’єр-міністр від Лейбористської партії Великої Британії (1924, 1929-1931, 1931-1935) 339
Маккей, Клод [McKay, Claude] (1890-1948), американський поет і прозаїк ямайського походження 341
Маккензі, Джон М. [MacKenzie, John M.] (1915-1994), британський історик, дослідник європейського імперіалізму 223
Мак-Кіон, Майкл [McKeon, Michael] (1943), історик британської літератури XVII-XVIII ст. 121
Мак-Клур, Джон [McClure, John] (1807-1873), ірландський морський офіцер, дослідник Арктики 114
Маккормак, Вільям Джон [McCormack, William John] (1947), чільний ірландський історик літератури 333
Мак-Кофі, Роберт A. [McCaughey, Robert A.] (1939), американський історик, дослідник соціальної історії освіти та інтелектуального життя 447
Мак-Магон, сер Генрі [McMahon, Sir Henry] (1862-1949), британський дипломат, англійський верховний комісар у Єгипті, переконав шерифа Хусейна перейти на бік Антанти, що призвело до падіння Османської імперії 347
Мак-Ніл, Вільям Гарді [McNeill, William Hardy] (1917), канадський історик, автор ґрунтовної праці «Піднесення Заходу» 43 {568}
Маколей, Герберт Семюел Гілес [Macaulay, Herbert Samuel Heelas] (1864-1946), засновник першої ніґерійської політичної партії (Ніґерійська Націонал-Демократична партія, 1923) та Національної Ради Ніґерії й Камерунів (1944) 281
Маколей, Томас Бебінґтон [Macaulay, Thomas Babington] (1800-1859), англійський політик-ліберал, есеїст, поет, автор «Історії Англії» (1849-1861) 158, 162
Малуф, Девід [Malouf, David] (1934), австралійський поет і прозаїк лівансько-англійського походження 17
Мальро, Андре [Malraux, André] (1901-1976), французький письменник і політичний діяч 123, 132, 172, 230, 264, 270, 276, 295-297
Мандела, Нельсон Роліхлахла [Mandela, Nelson Rolihlahla] (1918), південноафриканський політик, лідер Африканського національного конґресу, президент ПАР (1994-1999) 283
Мане, Едуард [Manet, Edouard] (1832-1883), французький художник-імпресіоніст і графік 174
Манн, Томас [Mann, Thomas] (18751955), німецький письменник, лауреат Нобелівської премії (1929) 270, 276
Манро, сер Томас [Munro, Sir Thomas] (1761-1827), британський колоніальний чиновник-реформатор в Індії, генерал-майор, губернатор Мадраса (1819-1827) 227
Маріатеґі, Хосе Карлос [Mariategi, Jose Carlos] (1895-1930), перуанський філософ-марксист, засновник компартії Перу (1928) 317
Марієтт, Оґюст [Mariette, Auguste] (1821-1881), французький археолог-єгиптолог, разом із К. дю Локлем автор ідеї «Аїди» 179 — 185, 187, 189, 197
Марк Антоній [Mark Antony] (8330 до н. е.), староримський політик і полководець, учасник другого тріумвірату, коханець Клеопатри 73
Маркгем, Джеймс М. [Markham, James M.], сучасний американський журналіст, кореспондент «The New York Times» у Бейруті у 1975-1977 роках 330-331
Маркос, Фердинанд Едралін [Marcos, Ferdinand Edralin] (1917-1989), філіпінський політик, президент Філіппін (1966-1986) 419
Маркс, Карл [Marx, Karl] (1818-1883), німецький філософ і економіст, діяч і теоретик комуністичного руху, засновник марксизму та історичного матеріалізму 40, 224, 245-246, 282, 298, 319, 371, 373, 384-385, 388
Маркузе, Герберт [Marcuse, Herbert] (1898-1979), німецький філософ і соціолог, представник франкфуртської критичної школи 409
Мартіно, Гаррієт [Martineau, Harriet] (1802-1876), англійська письменниця, есеїстка й історик 201, 289
Марті, Хосе [Martí, José] (1853-1895), кубинський поет і есеїст, символ боротьби Куби за незалежність від Іспанії 303, 317, 342, 368
Мас, Сінбалдо де [Mas, Sinbaldo de] (1809-1868), іспанський лінґвіст-орієнталіст 346
Массіньйон, Луї [Massignon, Louis] (1883-1962), французький сходознавець 367 {569}
Матісс, Анрі [Matisse, Henri] (1869-1954), французький художник-фовіст 173, 341
Маттелар, Арман [Mattelart, Armand] (1936), французький соціолог бельгійського походження, дослідник Латинської Америки; досліджує культуру крізь призму комунікації 409, 430
Маунтбаттен, Луїс, граф Бірми [Mountbatten, Louis, Earl of Burma] (1900-1979), британський державний діяч, останній віце-король Індії 366
Махді, Мухаммед Ахмед аль- (Махді Суданський) [Mahdi, Muhammad Ahmed al-] (1844-1885), лідер руху за звільнення у Східному Судані та творець великої ісламської держави від Червоного моря до Центральної Африки 155
Махфуз, Нагіб [Mahfouz, Naguib] (1911), єгипетський письменник і сценарист, лауреат Нобелівської премії (1988) 78, 427
Меген, Альфред Тейєр, адмірал [Маhan, Alfred Thayer, Admiral] (1840-1914), американський морський офіцер та історик 268
Мейєрбер, Джакомо [Meyerbeer, Giacomo] (1791-1864), німецький композитор, який завів у Парижі моду на видовищні романтичні опери 176
Мейн, Генрі, сер [Maine, Henry, Sir] (1822-1888), британський правник і історик, будучи членом Ради королівського намісника в Індії (1863-1869), відповідав за кодифікацію індійського права 170, 240-241
Маккіндер, Гелфорд [Mackinder, Halford] (1861-1947), британський політичний географ, творець геополітичної концепції поділу світу на два табори 62, 91, 319
Мелвілл, Герман [Melville, Herman] (1819-1891), американський письменник, автор роману «Мобі Дік» (1851) 113, 404
Малті-Дуґлас, Федва [Malti-Douglas, Fedwa] (1946), американська дослідниця літератури, арабістка 28
Манґан, Джеймс Ентоні [Mangan, James Anthony] (1939), британський історик, дослідник спорту та його ролі в колоніальній соціалізації 208
Манґан, Джеймс Кларенс [Mangan, James Clarence] (1803-1849), ірландський письменник-патріот 333
Меммі, Альбер [Memmi, Albert] (1920), франкомовний туніський письменник і соціолог 23, 106, 377
Мередіт, Джордж [Meredith, George] (1828-1909), англійський письменник вікторіанської доби 167, 230, 269
Мерль, Марсель [Merle, Marcel] (1923-2003), французький соціолог і політолог, дослідник міжнародних відносин 338
Мерфі, Аґнес [Murphy, Agnes] (1912), авторка «Ідеології французького імперіалізму (18711881)» 247
Метастазіо, П’єтро [Metastasio, Pietro] (1698-1782), італійський поет і лібретист 176 {570}
Мійоши, Macao [Miyoshi, Masao] (1928), японсько-американський інтелектуал-культуролог, чільна постать у японських студіях 366, 406, 459
Мілль, Джеймс [Mill, James] (1773-1836), шотландський філософ, історик і економіст 44, 201
Мілль, Джон Стюарт [Mill, John Stuart] (1806-1873), англійський філософ і економіст, представник утилітаризму 44, 105, 123, 135-136, 147-148, 158, 162, 198, 201
Міллер, Девід [Miller, David] (1875-1961), американський юрист, один з авторів Статуту Ліґи Націй 126
Міллер, Крістофер Л. [Miller, Christopher L.] (1950), американський культуролог-африканолог, автор праці про африканістський дискурс у французькій літературі 79
Міллс, Чарльз Райт [Mills, Charles Wright] (1916-1962), американський соціолог-теоретик і політолог, представник критичної теорії 450
Мільтон, Джон [Milton, John] (1608 — 1674), англійський поет, республіканець 425, 439
Мілль, П’єр [Mille, Pierre] (1864-1941), французький письменник 123
Мірабо, Оноре Ґабріель Рікеті [Mirabeau, Honore Gabriel Riqueti] (1749-1791), французький політик і оратор, поборник конституційної монархії 346
Міттеран, Франсуа [Mitterrand, François] (1916-1996), французький політик-соціаліст, президент Франції (1981-1995) 259
Мітчел, Джон [Mitchel, John] (1815-1875), радикальний ірландський націоналіст і політичний журналіст, автор «Тюремного журналу» — одного з найзнаменитіших творів ірландського націоналізму 332
Мітчелл, Тімоті [Mitchell, Timothy] (1955), американський політолог і економіст, дослідник Близького Сходу, постколоніальний теоретик 173, 363
Мішле, Жуль [Michelet, Jules] (1798-1874), французький історик, автор «Історії Франції» (1833-1867) 132
Мобарак, Алі-паша [Mobarak, Ali Pasha] (1823-1893), міністр громадських робіт і освіти при хедиві Ісмаїлові 196
Мобуту Сесе Секо [Mobutu Sese Seko] (1930-1997), президент Заїру (нині — Демократична Республіка Конґо) (1965-1997) 369
Моем, Вільям Сомерсет [Maugham, William Somerset] (1874-1965), англійський письменник 138
Мої, Даніель Тороїтіч арап [Моі, Daniel Toroitich arap] (1924), політик, президент Кенії (1978-2002) 324
Мольтке, Гельмут Карл фон [Moltke, Helmuth Karl von] (1800-1891), фельдмаршал німецької армії, авторитетний стратег, зокрема архітектор перемоги над Францією 1871 року 181
Монро, Джеймс [Monroe, James] (1758-1831), 5-й президент США (1817-1825), котрий проголосив т. зв. «доктрину Монро» (1823 р.) 398
Монтеґю, леді Мері Вортлі [Montagu, Lady Mary Wortley] (1689-1762), англійська письменниця 158
Монтень, Мішель де [Montaigne, Michel de] (1533-1592), фран-{571}цузький письменник і філософ-скептицист 91
Монтеск’є, Шарль Луї де Секонда [Montesquieu, Charles Louis de Secondat] (1689-1755), французький філософ, правник і політичний письменник 155, 338
Моньє, Рене [Maunier, Rene] (1887-1951), французький соціолог-колоніаліст зі школи Еміля Дюркгейма, дослідник урбанізації та формування соціальних зв’язків 248
Мопассан, Ґі де [Maupassant, Guy de] (1850-1893), французький письменник 123, 171, 263, 337
Моразе, Шарль [Moraze, Charles] (1913), французький історик становлення модерної європейської ментальності у XIX ст., соціолог 121
Морріс, Вільям [Morris, William] (1834-1896), англійський митець, поет і соціалістичний громадський діяч, один із лідерів Руху мистецтв і ремесел 339
Моррісон, Тоні [Morrison, Toni] (1931), американська чорна письменниця, лауреатка Пулітцерівської (1988) і Нобелівської (1993) премій 35, 464
Мубарак, Мухаммед Хосні Саїд [Mubarak, Muhammad Hosni Said] (1928), президент Єгипту з 1981 року, 2005 року переобраний на п’ятий термін; голова Організації Африканської Єдності (1989-1990) 47
Мудімбе, Валентен-Ів (справжнє ім’я — Мудімбе Вумбі Йока) [Mudimbe, Valentin-Yves] (1941), поет, письменник і літературознавець заїрського походження 278, 336
Мультатулі (справжнє ім’я — Едвард Дауес Деккер) [Multatuli] (1820-1887), видатний нідерландський письменник 338
Муніф, Абдельрахман ель [Munif, Abdelrahman el] (1933-2004), арабський письменник, автор епічної трилогії «Міста солі» про трансформування арабського суспільства 55, 411, 427
Мур, Джордж [Moore, George] (1852-1933), ірландський письменник і гуманітар 230
Мур, Томас [Moore, Thomas] (1779-1852), англо-ірландський поет-романтик, сатирик, композитор і музикант 333
Мурхаус, Джефрі [Moorhouse, Geoffrey] (1931), британський письменник, автор творів про Середньовіччя та подорожніх нотаток 229
Мурчисон, сер Родерік Імпі [Murchison, Sir Roderick Impey] (1792-1871), англійський геолог, відкривач пермської, силурійської та девонської геологічних систем 240-242, 244
Мюллер, Макс [Müller, Max] (1823-1900), німецький орієнталіст і лінґвіст 160
Мюс, Поль [Mus, Paul] (1902-1969), французький дослідник Південно-Східної Азії, зокрема в’єтнамської культури й суспільства 297

Най, Джозеф [Nye, Joseph] (1937), американський урядовий чиновник, засновник теорії неолібералізму в міжнародних відносинах, автор терміна «м’яка влада» [soft power] і численних праць про стратегію США на майбутнє 444, 450
Найпол, Відьядгар Сураджпрасад [Naipaul, Vidiadhar Surajprasad] (1932), тринідадсько-британський письменник індійського походження, лауреат Нобелівської премії (2001) 20, 22, 56, 59, 99, 321, 359, 369, 377, 424, 436
Наороджі, Дадабгаї [Naoroji, Dadabhai] (1825-1917), індійський націоналістичний діяч і критик {572} британської економічної політики в Індії 290
Наполеон I Бонапарт [Napoleon I Bonaparte] (1769-1821), французький державний діяч, імператор Франції (1804-1814/15) 73, 75, 104, 112, 129, 155, 157-158, 182, 184, 352, 387
Наполеон III [Napoleon III] (1808-1873), небіж Наполеона I, президент Другої Французької Республіки (1850-1852), згодом імператор Франції (1852-1870) 193
Насер, Ґамаль Абдель [Nasser, Gamal Abdel] (1918-1970), єгипетський військовик, прем’єр-міністр (1954-1956) і президент (1956-1970) Єгипту 192, 259, 317
Нґуґі ва Тіонґо (Джеймс) [Ngũgĩ wa Thiong’o (James)] (1938), відомий кенійський прозаїк і есеїст, лауреат премії «Лотос» 23, 55, 70, 299-300, 303, 380, 426
Нейл, Стівен Чарльз [Neill, Stephen Charles] (1900-1984), англіканський церковний діяч, автор праць про християнські місії та їхній зв’язок із колоніалізмом 243
Нерваль, Жерар де [Nerval, Gérard de] (1808-1855), французький поет-романтик 44, 75
Неру, Джавахарлал [Nehru, Jawaharlal] (1889-1964), один із лідерів індійського руху за незалежність, перший прем’єр-міністр незалежної Індії (1947-1964) 308, 317, 366, 368
Неруда, Пабло [Neruda, Pablo [Reyes Basoalto]] (1904-1973), справжнє ім’я — Нефталі Рікардо Реєс Басоальто, чилійський поет, дипломат і політик, лауреат Міжнародної Сталінської (1953) та Нобелівської (1971) премій 70, 310, 319, 328-330
Нібур, Рейнгольд [Niebuhr, Reinhold] (1892-1971), американський теолог-протестант, критик теологічного лібералізму, автор книги «Природа і доля людини» 413
Ніксон, Річард [Nixon, Richard] (1913-1994), американський політичний діяч, віце-президент (1953-1961) і 37-й президент (1969-1974) США від республіканців 399
Німр, Фаріс [Nimr, Faris] (1856 — 1951), сирійський арабський науковець-націоналіст, впливовий каїрський видавець, учасник близькосхідних переговорів після Першої світової війни 348
Нітце, Поль Генрі [Nitze, Paul Henry] (1907-2004), американський високопосадовець, політичний та військовий стратег часів «холодної війни» 409
Ніцше, Фрідріх Вільгельм [Nietzsche, Friedrich Wilhelm] (1844-1900), німецький філософ, класичний філолог і критик культури 296, 371, 373, 385
Нкрума, Кваме [Nkrumah, Kwame] (1909-1972), ґанійський націоналістичний лідер, прем’єр-міністр (1957-1960) і перший президент Ґани (1960-1966), лауреат Міжнародної Ленінської премії (1962) 317, 341, 354 {573}
Нокс, Роберт [Knox, Robert] (1791-1862), британський військовий медик, учасник колоніальних експедицій 203
Нор’єґа, Мануель Антоніо [Noriega, Manuel Antonio] (1938), панамський військовик, фактичний лідер Панами (1983-1989), повалений у результаті спецоперації американських сил (1989 — 1990), зараз відбуває 30-річне ув’язнення 419
Ньєрере, Джуліус Камбарадже [Nyerere, Julius] (1922-1999), танзанійський політик, перший прем’єр-міністр (1961-1962) і президент (1962-1964) незалежної Танганьїки, потім перший президент Танзанії (1964-1985); лауреат Міжнародної Ленінської премії (1987) 283, 317
Ньютон, Ісаак [Newton, Isaak] (1642-1727), англійський фізик, математик і філософ 308

О’Брайєн, Конор Круз [O’Brien, Conor Cruise] (1917), ірландський дипломат, політик, науковець, письменник, автор книги про Альбера Камю 99, 252-264, 266, 361, 369
О’Брайєн, Патрік [O’Brien, Patrick] (1932), титулований британський історик економіки, автор студій про Британську імперію 40-41
О’Ґрейді, Стендіш [O’Grady, Standish] (1846-1928), ірландський письменник та історик, «батько ірландського літературного відродження» 333
О’Коннелл, Деніел [O’Connell, Daniel] (1775-1847), ірландський політик, перший представник Ірландії в Палаті Громад 332
О’Лірі, Джон [O’Leary, John] (1830-1907), один із лідерів ірландського націоналістичного руху XIX ст. (руху феніїв) 326
Омар, Хаджі [або Хадж] [Omar, Hajji [або Hajj]] (1797-1864), ісламський релігійний та військовий лідер у Західній Африці, ініціатор збройних сутичок із французькими колоніальними загонами 283
Орабі-паша [також — Арабі- або Урабі-паша] (Ахмед Урабі) [Orabi [також — Urabi або Arabi] Pasha (Ahmad Urabi)] (1839, 1840 або 1841-1911), полковник, один із керівників національного руху в Єгипті у 1879 — 1882 роках, за що був засуджений англійцями до смертної кари, але 1901 року помилуваний 281, 284, 293, 365
Орвелл, Джордж [Orwell, George] (1903-1950), англійський письменник, есеїст і критик 59, 66, 112, 132, 138, 223, 251, 267, 409
Остін, Джейн [Austen, Jane] (1775-1817), англійська письменниця 97, 105-107, 111, 116, 119, 122123, 128, 130, 133, 136, 139155, 157, 162, 178, 205, 218, 250, 362, 425
Оуен, Роджер [Owen, Roger] (1935), гарвардський суспільствознавець, спеціаліст у галузі Близького Сходу 192, 194

Павлос Павлідис (див. також Дранехт-бей) [Pavlidis, Pavlos] (1817-1894), директор Каїрського оперного театру
Пай, Люсьєн В. [Pye, Lucian W.] (1921), американський політичний теоретик, знавець азійської дипломатії 407
Пайпс, Деніел [Pipes, Daniel] (1949), американський журналіст-антиісламіст, спеціаліст з питань Близького Сходу 364
Палестріна, Джованні П’єрлуїджі да [Palestrina, Giovanni Pierluigi da] (1525-1594), італійський композитор доби Ренесансу, {574} майстер контрапунктної композиції 189
Палмерстон, Генрі Джон Темпл [Palmerston, Henry John Temple] (1784-1865), англійський політик-ліберал, прем’єр-міністр Британії (1855-1958, 1859-1965), символ британського націоналізму 172
Паніккар, Кавалам Мадхава [Panikkar, Kavalam Madhava] (1896 — 1963), індійський науковець, журналіст, історик, дипломат, автор праці «Індія та західне панування» 170, 317
папа римський (див. Іван-Павло II) [the Pope (Karol Wojtyla)] (1920-2005), справжнє ім’я — Кароль Войтила, кардинал (з 1967) і папа римський (1978-2005) польського походження
Парето, Вільфредо [Pareto, Vilfredo] (1848-1923), італійський економіст і соціолог, творець теорії взаємодії еліти і мас 228
Парнелл, Чарльз Стюарт [Parnell, Charles Stewart] (1846-1891), ірландський націоналіст, член британського парламенту і лідер боротьби за незалежність Ірландії 326
Патай, Рафаель [Patai, Raphael] (1910-1996), ізраїльський антрополог-арабіст, прихильник арабів і палестинської справи 363-364
Паррі, Беніта [Parry, Benita] (1931), британська дослідниця літератури колоніалізму й імперіалізму, представниця постколоніальних студій; родом із ПАР 271, 288, 291
Паунд, Езра Луміс [Pound, Ezra Loomis] (1885-1972), американський поет-модерніст і критик 270
Педмор, Джордж (справжнє ім’я Малкольм Ньос) [Padmore, George (Malcolm Nurse)] (1902-1959), тринідадський комуніст, згодом — провідний антиколоніаліст і панафриканіст XX ст. 341, 354
Пехлеві, Мохаммад Реза [Pahlavi, Mohammad Reza] (1919-1980), шах Ірану (1941-1979) з династії Пехлеві, повалений унаслідок революції 1979 року 419
Пікассо, Пабло [Picasso, Pablo] (1881-1973), іспанський художник-кубіст, скульптор і кераміст 270, 341
Піночет Уґарте, Авґусто [Pinochet Ugarte, Augusto] (1915-2006), чилійський військовик і політик, лідер чилійської військової хунти і правитель Чилі (1974-1990) 419
Піролі, Джузеппе [Piroli, Giuseppe] (1815-1890), італійський державний діяч із Парми, кореспондент Джузеппе Верді 190
Пірс, Патрік Генрі [Pearse, Patrick Henry] (1879-1916), лідер ірландського націоналістичного руху, поет і освітянин 317
Піфагор [Pythagoras] (бл. 582 — бл. 507 до н. е.), старогрецький філософ і математик 73
Платон [Plato] (428/427-348/347 до н. е.), старогрецький філософ 73, 89, 93
Платт, Десмонд Крістофер Мартін [Platt, Desmond Christopher Martin] (1934), британський історик колоніальної торгівлі 124-125, 127, 156, 407
Подгорец, Норман [Podhoretz, Norman] (1930), американський літературознавець, головний редактор (1960-1995) журналу «Commentary» Американського єврейського комітету, неоконсерватор 251
Покахонтас (справжнє ім’я — Матоака; після одруження — {575} Ребекка Рольф) [Pocahontas (Matoaka, Rebecca Rolfe)] (бл. 1595-1617), дочка вождя індіанського племені Північної Америки, яка допомагала англійським поселенцям, одружилася з одним із них і відвідала Старий світ, зустрівшись із королем Яковом I 301
Пол Пот (справжнє ім’я — Салот Cap) [Pol Pot (Saloth Sar)] (1925-1998), лідер режиму «червоних кхмерів» у Камбоджі, який здійснив геноцид власного народу 380
Полін, Томас Нілсон [Paulin, Thomas Neilson] (1949), ірландський поет, засновник Field Day Theatre 333
Поліціано, Анджело [Poliziano, Angelo] (1454-1494), італійський поет і філософ-гуманіст, протеже Лоренцо да Медічі 282
Помпей, Ґней [Pompey, Gnaeus] (106-48 до н. е.), староримський полководець, учасник першого тріумвірату 73
Портер, Бернард [Porter, Bernard] (1941), британський історик імперіалізму 243, 339
Портер, Ендрю [Porter, Andrew], сучасний дослідник творчості Джузеппе Верді 176
Прайс-Джонс, Девід [Pryce-Jones, David] (1936), консервативний британський письменник-публіцист і журналіст 363
Пратт, Мері Луїз [Pratt, Mary Louise] (1948), американська дослідниця латиноамериканської літератури, президентка Асоціації сучасних мов (MLA) 2003 року 299
Прохаска, Девід [Prochaska, David] (1945), американський історик, представник постколоніальних студій, дослідник колоніальної візуальної культури 249-250
Пруст, Марсель [Proust, Marcel] (1871-1922), французький письменник-модерніст 91, 140, 230, 270, 456
Псіхарі, Ернест [Psichari, Ernest] (1883-1914), французький письменник і військовик грецького походження 123, 132, 263
Пуаре, абат Жан Луї Марі [Poiret, Abbe Jean Louis Marie] (1755-1834), французький природознавець і мандрівник 156

Раґац, Ловелл Джозеф [Ragatz, Lowell Joseph] (1897-1978), американський філателіст, дослідник колоніалізму на Карибах 152
Радкліф, Анна [Radcliffe, Ann] (1764-1823), англійська письменниця доби романтизму, авторка ґотичних романів 129
Рамабаї, Пундіта Сарасваті [Ramabai, Pundita Sarasvati] (1858-1922), радикальна індійська громадська діячка-феміністка 310
Раск, Дін [Rusk, Dean] (1909-1994), державний секретар США (1961-1969) 399
Раскін, Джон [Ruskin, John] (1819-1900), англійський мистецтвознавець, художник і письменник 14, 44, 48, 134, 163-167, 198, 238, 239, 308
Раскін, Джона [Raskin, Jonah] (1942), американський науковець-комунікативіст, дослідник мас-медіа, поп-культури та журналізму 115
Рафі, Абд аль-Рахман аль- [Rafi’, Abd al-Rahman al-] (1889-1966), єгипетський політик, історик єгипетського національного руху 192
Раффлз, сер Томас Стемфорд Бінґлі [Raffles, Sir Thomas Stamford Bingley] (1781-1826), британський адміністратор Східної Індії, засновник Сінґапура (1819) 356
Рейґан, Рональд [Reagan, Ronald Wilson] (1911-2004), 40-й президент США (1981-1989) від республіканців 445, 455-456
Рейналь, абат Ґійом-Тома де [Raynal, Abbe Guillaume-Thomas de] (1713-1796), французький письменник і пропаґандист, автор шеститомної історії європейських колоній в Індії та Америці 139, 156, 338, 346
Рейнджер, Теренс О. [Ranger, Terence О.] (1929), науковець-африканолог із Британії, представник постколоніальних студій, редактор і один з авторів збірника «Винайдення традицій» 52, 171, 283-284, 338, 365
Рейнольдс, Джошуа, сер [Reynolds, Joshua, Sir] (1723-1792), англійський художник-портретист і естетик 49
Релі, сер Волтер [Raleigh, Sir Walter] (1554-1618), англійський мандрівник і письменник, фаворит Єлизавети I 242
Рембо, Артюр [Rimbaud, Arthur] (1854-1891), французький поет-символіст і мандрівник 296
Ренан, Ернест [Renan, Ernest] (1823-1892), французький філософ, історик і дослідник релігії 87, 160, 170, 366
Ретамар, Роберто Фернандес [Retamar, Roberto Fernandez] (1930), кубинський поет, есеїст і літературний критик, культурний речник режиму Фіделя Кастро 303
Рікетті, Джон Дж. [Richetti, John J.] (1938), американський літературознавець, фахівець з англійської літератури XVII ст. 121
Рікорді, Джуліо [Ricordi, Giulio] (1840-1812), італійський композитор, лібретист, друг Джузеппе Верді 179, 181, 186
Ріс, Джин (уроджена Елла Ґвендолен Ріс Вільямс) [Rhys, Jean (Ella Gwendolen Rees Williams)] (1890-1979), англомовна вест-індська письменниця 151
Ріхтер, Мелвін [Richter, Melvin] (1921), американський фахівець у галузі історії політичних ідей 264
Річардсон, Самуель [Richardson, Samuel] (1689-1761), англійський прозаїк, винахідник «епістолярного роману» 121
Рішельє, Арман-Жан дю Плессі, кардинал [Richelieu, Armand-Jean du Plessis, Cardinal] (1585-1642), французький державний діяч і кардинал, перший міністр Людовіка XIII 247
Рід, Чарльз [Reade, Charles] (1814-1884), англійський письменник 230
Роббінс, Брюс Вільям [Robbins, Brace William] (1949), фахівець з історії англійської літератури 113
Робертс, Воррен [Roberts, Warren] (1933), американський літературний і мистецький критик 143
Робесп’єр, Максиміліан-Франсуа-Марі-Ісидор [Robespierre, Махіmilien-François-Marie-Isidore] (1758-1794), діяч Великої французької революції, лідер якобінців 346, 387
Робінсон, Пол [Robinson, Paul] (1940), американський історик європейської думки, дослідник зв’язку між інтелектуальною історією та історією опери 176 {577}
Робінсон, Рональд Едвард [Robinson, Ronald Edward] (1920-1999), англійський економіст, співавтор (разом із Джоном Ґаллагером) резонансної статті «Імперіалізм вільної торгівлі» (1953) 40, 125, 365
Робсон, Поль [Robeson, Paul] (1898-1976), американський співак, актор і чорний активіст 348
Роджин, Майкл Пол [Rogin, Michael Paul] (1937-2001), автор досліджень про колоніальний досвід корінних американців 113
Родінсон, Максім [Rodinson, Maxime] (1915-2004), французький соціолог-орієнталіст 363, 386
Родні, Волтер [Rodney, Walter] (1942-1980), ґаянський письменник і чорний активіст 23, 106, 282, 349, 354
Родо, Хосе Енріке [Rodo, Jose Enrique] (1872-1917), уруґвайський філософ і есеїст 303, 382
Родс, Сесіл [Rhodes, Cecil] (1853 — 1902), фінансист, державний діяч і творець британської колонії в Південній Африці 63, 137, 160, 172-173, 244
Рой, Раммохан [Roy, Ramuhan] (1772-1833), індійський релігійний, соціальний і освітній реформатор 309
Россіні, Джоаккіно Антоніо [Rossini, Gioacchino Antonio] (1792 — 1868), італійський композитор 176
Ростоу, Волт Вітмен [Rostow, Walt Whitman] (1916-2003), американський соціолог і економіст, автор книги «Стадії економічного росту» 407
Рот, Філіп Мілтон [Roth, Philip Milton] (1933), американський письменник 384
Руже, Еммануель [Rouge, Emmanuel] (1811-1872), французький єгиптолог 183
Рузвельт, Теодор [Roosevelt, Theodore] (1858-1919), 26-й президент США (1901-1909) від республіканців, письменник, натураліст і військовик 403
Руссо, Жан-Жак [Rousseau, Jean-Jacques] (1712-1778), французький філософ і письменник, головний натхненник революції та романтизму 86, 156, 338, 346, 387
Рушді, Салман [Rushdie, Salman] (1947), англо-індійський письменник, автор «проклятого» роману «Сатанинські вірші» 23, 54, 58-60, 66-67, 70, 306, 342, 427, 429-431, 442, 456, 458

Сабрі, Мухаммед [Sabry [або Sabri], Muhammad] (1894-1984), єгипетський історик-націоналіст 192-193
Садат, Анвар [Sadat, Anwar] (1918 — 1981), єгипетський військовик і політик, президент Єгипту (1970-1981) 412
Саїд, Алі Ахмед (він же Адоніс) [Said, Ali Ahmad (Adonis)] (1930), сирійський поет і літературний критик 435-436, 458
Саїд, Едвард [Said, Edward] (1935-2003), палестинсько-американський літературознавець, музикознавець, політолог, есеїст і мемуарист, один із провідних представників постколоніальної теорії 11-12, 26-29, 83, 99, 279
Саід, Нурі аз- [Said, Nuri as-] (1888 — 1958), іракський військовик і державний діяч 281
Салан, Рауль [Salan, Raoul] (1899 — 1984), французький військовик і правий політик 263 {578}
Саліх, Тайїб [Salih, Tayeb] (1929), суданський письменник, автор «Сезону паломництва на північ», що вважається найвпливовішим арабським романом XX ст. 70, 300, 380, 442
Саморі Type [Samory Touré] (1830-1900), «чорний Наполеон Судану», мусульманський реформатор і військовик, засновник королівства в Західній Африці, яке протистояло французькій колоніальній експансії 283
Сарро, Альбер [Sarraut, Albert] (1872-1962), французький державний діяч-соціаліст, генерал-губернатор Індокитаю 248, 265
Сартр, Жан-Поль [Sartre, Jean-Paul] (1905-1980), французький письменник і філософ-екзистенціаліст 253, 261, 281-282, 340, 385, 424, 457
Свіфт, Джонатан [Swift, Jonathan] (1667-1745), англо-ірландський письменник-сатирик 315, 336, 414
Сеґален, Віктор [Segalen, Victor] (1878-1919), французький лікар і поет, автор праць про колоніальні корінні суспільства 123, 264
Сейєр, Ернест Антуан [Seillère, Ernest Antoine Aimé Léon] (1866-1955), французький критик і філософ, противник романтизму і творець філософії «імперіалізму» 248
Сезер, Еме [Césaire, Aimé] (1913), мартинікський франкомовний поет і есеїст 70, 106, 273, 282, 302, 304, 319, 325-326, 328, 340-341, 366, 370-371, 373-374, 387-389, 428
Селассіе, Гайле [Selassie, Haile] (1892-1975), ефіопський імператор (1930-1974) 419
Семідей, Мануела [Semidei, Manuela], дослідниця колоніального дискурсу у французьких шкільних підручниках 260
Семюел, Рафаель [Samuel, Raphael] (1934-1996), британський історик-марксист єврейського походження, член комуністичної партії 434
Сенгор, Леопольд [Senghor, Leopold] (1906-2001), сенеґальський поет і державний діяч, президент Сенеґалу (1960-1980), перший африканець-член Французької академії 282, 317, 322, 328, 341, 366
Сен-Санс, Шарль Каміль [Saint-Saens, Charles Camille] (1835-1921), французький композитор 173
Сен-Сімон, Клод Анрі [Saint-Simon, Claude Henri] (1760-1825), французький мислитель, засновник християнського соціалізму 185
Сен-П’єр, Бернарден де, Жак-Анрі [St. Pierre, Bernardin de, Jacques-Henri] (1737-1814), французький письменник 338
Сервантес Сааведра, Міґель де [Cervantes Saavedra, Miguel de] (1547-1616), іспанський письменник 91
Сіван, Еммануель [Sivan, Emmanuel] (1937), єврейський історик, авторитет світового масштабу з питань історії ісламу 364
Сік, Ґарі [Sick, Gary] (1935), американський науковець, дипломат 330-331
Сімпсон, Алан Куї [Simpson, Alan Кооі] (1931), американський політик-республіканець, сенатор 413
Сіл, Аніл [Seal, Anil], сучасний британський історик Індії та Південно-Східної Азії 292-293 {579}
Сілі, сер Джон Роберт [Seeley, Sir John Robert] (1834-1895), англійський есеїст та історик, теоретик британського імперіалізму 40, 45, 98, 122, 169, 172, 243, 247, 267-269
Скотт, сер Вальтер [Scott, Sir Walter] (1771-1832), шотландський письменник-романтик, історик і біограф 128, 131-132, 181, 205, 306
Слоткін, Річард [Slotkin, Richard] (1942), американський історик, спеціаліст з американських студій 113, 404
Сміт, Бернард [Smith, Bernard] (1916), австралійський історик, дослідник тихоокеанського колоніалізму 159
Сміт, Ґолдвін [Smith, Goldwin] (1823-1910), британсько-канадський історик і журналіст 243
Сміт, Джон [Smith, John] (1580-1631), англійський військовик і мандрівник, засновник першого постійного англійського поселення в Північній Америці 301
Сміт, Ентоні Девід [Smith, Anthony David] (1938), британський культуролог і теоретик мас-меда; не плутати з Ентоні Девідом Смітом (1939), британським істориком-дослідником націоналізму 408
Сміт, Нейл [Smith, Neil] (1954), американський географ, історик і політеконом 318-319
Смоллетт, Тобіас Джордж [Smollett, Tobias George] (1721-1771), англійський письменник-сатирик 121
Солон [Solon] (630-560 до н. е.), афінський державний діяч і поет 73
Сомоса, Анастасіо [Somoza, Anastasio] (1896-1956), нікараґуанський військовий і політичний діяч, засновник династії нікараґуанських диктаторів 419
Сорабджі, Корнелія [Sorabjee, Cornelia] (1866-1954), індійська письменниця, громадська активістка 310
Соссюр, Леопольд де [Saussure, Leopold de] (1866-1925), французький науковець, досліджував вплив колоніальної психології на корінні народи 248
Спенс, Джонатан Д. [Spence, Jonathan D.] (1936), історик, фахівець у галузі нової історії Китаю та західних образів Китаю, президент Американської історичної асоціації (2004-2005) 367
Спенсер, Герберт [Spencer, Herbert] (1820-1903), англійський соціолог і філософ-позитивіст, теоретик еволюціонізму й органіцизму в соціальних науках 212
Спенсер, Едмунд [Spenser, Edmund] (1552/53-1599), англійський поет, винахідник «спенсерівської строфи» 41, 312, 314, 332
Стаффорд, Роберт A. [Stafford, Robert А.] (1950), сучасний австралійський дослідник колоніальної геології, біограф сера Родеріка Мерчинсона 241
Стендаль (Марі-Анрі Бейль) [Stendhal (Marie-Henri Beyle)] (1783-1842), французький письменник 91, 131-132, 157, 232
Стенлі, Генрі Мортон, сер [Stanley, Henry Morton, Sir] (1841-1904), британсько-американський дослідник центральної Африки 160, 244
Степан, Ненсі Лейс [Stepan, Nancy Leys] (1939), американська дослідниця, історик науки й медицини 160 {580}
Стерн, Лоренс [Sterne, Laurence] (1713-1768), англійський письменник ірландського походження 121
Стівенс, Воллес [Stevens, Wallace] (1879-1955), американський поет 463
Стівенсон, Роберт Луїс [Stevenson, Robert Louis] (1850-1894), шотландський письменник і есеїст 112
Стіл, Рональд [Steel, Ronald] (1931), американський дослідник закордонної політики США 396
Стоун, Вільям Олівер [Stone, William Oliver] (1946), американський сценарист і кінорежисер 22, 348
Стоун, Ісидор Фейнстейн [Stone, Isidor Feinstein] (1907-1989), американський журналіст ліворадикальної орієнтації 457
Стоун, Роберт [Stone, Robert] (1937), американський письменник 20, 226, 451
Стокінґ, Джордж Ворд [Stocking, George Ward] (1928), американський історик антропології 161, 170
Стравінський, Ігор [Stravinsky, Igor] (1882-1971), російський композитор 341
Стрейчі, Джон [Strachey, John] (1901-1963), британський письменник-соціаліст і політик-лейборист 284
Стріт, Брайан В. [Street, Brian V.] (1943), британський антрополог, дослідник образів колоніальних народів у британській літературі 159
Суарес, Франсіско [Suarez, Francisco] (1548-1617), іспанський теолог і філософ, засновник міжнародного права 338
Сукарно [Sukarno] (1901-1970), лідер індонезійського руху за незалежність, перший президент Індонезії (1949-1966) 317
Сулері, Сара (Ґудйєар Сара Сулері) [Suleri, Sara (Goodyear, Sara Suleri)] сучасна американська літературознавка і письменниця пакистанського походження, фахівець з англійської літератури XIX-XX ст. та постколоніальної теорії 29

Таґор, Рабіндранат [Tagore, Rabindranath] (1861-1941), бенґальський поет, прозаїк і художник, автор слів гімну Банґладешу, лауреат Нобелівської премії (1913) 305, 310, 328, 368, 439
Такер, Джудіт Е. [Tucker, Judith E.] (1947), американська дослідниця арабської історії та ґендерних особливостей арабського світу 84, 363
Такер, Роберт В. [Tucker, Robert W] (1918), сучасний американський історик і політолог, фахівець із міжнародних відносин 403
Тапар, Роміла [Thapar, Romila] (1931), індійська історик стародавньої Індії 245
Тахтаві, Рифаа Рафі ат- [Tahtawi, Rifa’ah Ran’ at-] (1801-1873), єгипетський науковець і педагог 353
Твен, Марк [справжнє ім’я — Семюел Ленгорн Клеменс] [Twain, Mark [Samuel Langhorne Clemens]] (1835-1910), американський письменник 113, 403
Теккерей, Вільям Мейкпіс [Thackeray, William Makepeace] (1811-1863), англійський письменник 14, 111, 119, 122, 128-129, 167, 201, 443
Темпельс, Пласід [Tempels, Placide] (1906-1977), бельгійський {581} місіонер в Африці, автор праці про філософію банту 278
Темпл, Чарльз Ліндсей [Temple, Charles Lindsay] (1871-1929), колоніальний адміністратор, мандрівник, письменник; лейтенант-губернатор Ніґерії (1914-1917) 160
Теннісон, Альфред, лорд [Tennyson, Alfred, Lord] (1809-1892), англійський поет 166-167, 238
Тернер, Брайан [Turner, Brian] (1920), американський антрополог 83
Тернер, Віктор [Turner, Victor] (1920-1983), англо-американський антрополог 211-212
Тетчер, Марґарет [Thatcher, Margaret] (1925), «залізна леді», британський політик-консерватор, прем’єр-міністр (1979-1990) 456
Тібаві, Абдул Латіф [Tibawi, Abdul Latif] (1910-1981), арабський інтелектуал, історик, дослідник колоніалізму на Близькому Сході 353
Тібі, Бассам [Tibi, Bassam] (1944), німецький політолог сирійського походження 353
Тійон, Жермена [Tillion, Germaine] (1907), французька дослідниця-етнолог, сходознавець 267
Тодоров, Цветан [Todorov, Tzvetan] (1939), французький літературознавець та есеїст болгарського походження 155, 385
Токвіль, Шарль Алексіс де [Тосqueville, Charles Alexis de] (1805-1859), французький політолог, історик і політик 263-264, 295, 340
Толстой, Лев [Tolstoi, Leo] (1828-1910), російський письменник 63, 306
Томпкінс, Джойс Марджорі Сенкстер [Tompkins, Joyce Marjorie Sanxter] (1897-1986), англійська дослідниця літератури 210
Томпсон, Едвард Джон [Thompson, Edward John] (1886-1946), британський місіонер-методист, критик британської колоніальної політики в Індії 219, 293-295, 297
Томпсон, Едвард Палмер [Thompson, Edward Palmer] (1924 — 1993), британський історик-соціаліст, учасник руху за мир 338
Торнтон, Арчибальд Пейтон [Thornton, Archibald Paton] (1921), канадський дослідник британського імперіалізму 243, 339
Тоун, Вольф [Tone, Wolfe] (1763-1798), ірландський республіканець і повстанець 314, 332
Тревельян, Чарльз [Trevelyan, Charles] (1870-1958), британський політик-ліберал 171
Тріллінґ, Лайонел [Trilling, Lionel] (1905-1975), американський літературний критик 115
Троллоп, Ентоні [Trollope, Anthony] (1815-1882), англійський письменник 243
Трухільйо Моліна, Рафаель Леонідас [Trujillo Molina, Rafael Leonidas] (1891-1961), диктатор Домініканської республіки (1930-1961) 358
Туссен-Лувертюр (Франсуа Домінік Туссен) [Toussaint-L’Ouverture (François Dominique Toussaint)] (1743-1803), лідер руху за незалежність Гаїті 305, 346-348, 352, 354, 358, 386-387

Умбер, Жан-Батіст [Humbert, Jean-Baptiste] (1940), французький археолог 184 {582}

Фабіан, Йоганнес [Fabian, Johannes] (1937), голландський антрополог німецького походження, автор праць з історії та епістемології антропології 83, 170, 172, 365
Фаїз, Фаїз Ахмед [Faiz, Faiz Ahmad] (1911-1984), пакистанський поет 55, 319, 342
Фалк, Річард A. [Falk, Richard A.] (1930), американський фахівець із міжнародного права та суспільно-політичний критик 403
Фанон, Франц [Fanon, Frantz] (1925-1961), вест-індський психоаналітик і соціальний філософ, антиколоніаліст, творець теорії соціального походження неврозів 23, 31, 48, 57, 80, 106-107, 172, 218, 267, 280-283, 294-295, 298, 304, 310, 324325, 330, 332, 334-335, 340, 344, 349-350, 354, 361-362, 372-381, 383, 385, 418
Февр, Люсьєн Поль Віктор [Febvre, Lucien Paul Victor] (1878-1956), французький історик зі «школи анналів» 91
Феґен, Брайан Мюррей [Fagan, Brian Murray] (1936), американський археолог, визнаний авторитет з питань доісторичного минулого людства 184
Федерб, Луї Леон Сезар [Faidherbe, Louis Leon Cesar] (1818-1889), губернатор Французького Сенеґалу (1854-1861 і 1863-1865) та засновник французької колоніальної імперії в Африці 249
Фейсал [Faysal (King)] (1906-1975), король Саудівської Аравії (1964-1975), впливова фігура арабського світу, критик Ізраїлю та радянського впливу на Близькому Сході 348
Ферґюсон, сер Семюел [Ferguson, Samuel Sir] (1810-1886), ірландський поет і антиквар, один з ініціаторів гельського відродження в ірландській літературі, автор праці про огамічні надписи в Ірландії, Уельсі й Шотландії 333
Ферґюссон, Френсіс [Fergusson, Francis] (1904-1986), американський театральний критик 86
Феррі, Жуль-Франсуа-Каміль [Ferry, Jules (-François-Camille)] (18321893), французький державний діяч Третьої Республіки, пропаґував антиклерикальну освіту і досяг успіхів у розширенні французької колоніальної імперії 172, 249
Феті, Франсуа-Жозеф [Fetis, François-Joseph] (1784-1871), бельгійський музикознавець і композитор 186-187
Філд, Джеймс A. [Field, James A.] (1916-1996), дослідник історії зовнішньої політики США 412
Філдхаус, Девід Кеннет [Fieldhouse, David Kenneth] (1925), британський консервативний історик колоніальних імперій 40, 47
Філдінґ, Генрі [Fielding, Henry] (1707-1754), англійський письменник, класик літератури Просвітництва 121
Філдінґ-Голл, Гарольд [Fielding-Hall, Harold] (1859-1917), англійський письменник, знаний як автор серії книжок про Бірму 230
Філіппі, Філіппо [Filippi, Filippo] (1830-1887), італійський музичний критик, частий кореспондент Джузеппе Верді 188
Фіск, Джон (Едмунд Фіск Ґрін) [Fiske, John (Edmund Fisk {583} Green)] (1842-1901), американський історик і філософ, популяризатор європейської теорії еволюції в США 403
Фленаґан, Томас [Flanagan, Thomas] (1923-2002), ірландський письменник і літературознавець 332
Флобер, Ґюстав [Flaubert, Gustave] (1821-1880), французький письменник 44, 75, 116, 131-132, 160, 230, 235, 239, 243, 255, 269
Фодеба, Кейта [Fodeba, Keita] (1922-1969), ґвінейський хореограф, засновник Ballets Africains у Парижі, міністр внутрішніх справ Ґвінеї 379
Форстер, Едвард Морґан [Forster, Edward Morgan] (1879-1970), англійський письменник 112, 115, 128, 151, 225, 270-271, 287-296
Фортунато, Джустіно [Fortunato, Giustino] (1848-1932), італійський письменник і державний діяч 93
Фосслер, Карл [Vossler, Karl] (1873-1949), німецький філолог 88
Фрай, Нортроп [Frye, Northrop] (1912 — 1991), канадський освітянин і літературний критик 182
Франк, Андре Ґюндер [Frank, André Gunder] (1929-2005), німецький економічний історик і соціолог, один із засновників «теорії залежності» 40
Фрейд, Зиґмунд [Freud, Sigmund] (1856-1939), австрійський психолог, батько психоаналізу 282, 371, 373, 385
Фрейл, Брайан [Friel, Brian] (1929), ірландський драматург 70, 320, 333
Френсіс, Філіп [Francis, Philip] (1740-1818), англійський політик і памфлетист, антагоніст Воррена Гастінґса — першого генерал-губернатора Британської Індії 345, 351, 355
Фрідмен, Томас [Friedman, Thomas] (1953), американський журналіст, кореспондент «The New York Times», автор репортажів із Близького Сходу, лауреат Пулітцерівської премії (2002) 364
Фробеніус, Лео (Віктор) [Frobenius, Leo (Victor)] (1873-1938), німецький дослідник, етнолог і один із засновників культурноісторичного підходу до етнології 278, 296
Фруд, Джеймс Ентоні [Froude, James Anthony] (1818-1894), англійський історик і біограф, його «Історія Англії від падіння Уолсі до поразки Іспанської Армади» (1856-1870) докорінно змінила напрям студій династії Тюдорів 172, 243
Фуентес, Карлос [Fuentes, Carlos] (1928), мексиканський письменник, драматург, критик і дипломат 342, 382, 458
Фуйє, Альфред Жуль Еміль [Fouillée, Alfred Jules Emile] (1839-1912), французький філософ і соціолог 248
Фуко, Мішель [Foucault, Michel] (1926-1984), французький філософ-постструктураліст, дослідник взаємодії дискурсу, знання і влади 65, 83, 172, 241-242, 385, 424, 454, 457
Фукуяма, Френсіс [Fukuyama, Francis] (1952), американський інтелектуал-консерватор, політолог і економіст, автор поняття «кінець історії» 362, 445
Фур’є, Жан-Батіст-Жозеф [Fourier, Jean-Baptiste-Joseph] (1768-1830), французький математик і єгиптолог 73, 75 {584}

Халіді, Рашид аль- [Khalidi, Rashid al-] (1950), американський дослідник Близького Сходу 363
Хаммурапі [Hammurabi], цар Вавилонії (1792-1750 до н. е.), політик і полководець, знаменитий укладеним за його правління найдавнішим в історії зведенням законів 416
Хаус, Карен Елліотт [House, Karen Elliott] (1947), американська журналістка та медіа-менеджер 409-410
Хо Ши Мін [Ho Chi Minh] (1890-1969), в’єтнамський комуністичний лідер, співзасновник компартії В’єтнаму (1930), з 1946 року — президент Демократичної Республіки В’єтнам 281
Ходкевіч, Мішель [Chodkiewicz, Michel] (1929), французький науковець-арабіст, перекладач суфійської поезії Абд аль-Кадера 262
Хомейні, Руголла, аятола [Khomeini, Ruhollah, Ayatollah] (1898, 1900 або 1903-1989), іранський національний лідер, мусульманський теолог, з 1979 року — одноосібний правитель Ірану 54, 415, 427, 456
Хомський, Ноам [Chomsky, Noam] (1928), американський лінґвіст і політичний активіст 39, 381, 395-396, 400, 403, 422-423, 451
Хурі, Бішара Халіль аль- [Khoury, Bishara al-] (1892-1964), арабський поет, державний і політичний діяч; президент Лівану (1943-1952) 281
Хурі, Еліас [Khoury, Elias] (1948), один із провідних сучасних арабських інтелектуалів; ліванський журналіст, літературний критик, письменник, драматург 458
Хусейн, Саддам Абд аль-Маджид ат-Тікриті [Hussein, Saddam] (1937-2006), президент Іраку (1979-2003) 24, 28, 77-78, 198, 310, 408-409, 412-416, 419-421, 438, 456
Хусейн, Шериф ібн Алі [Hussein, Sherif ibn Ali] (бл. 1856-1931), останній хашимітський шериф Мекки, в результаті листування з Генрі Мак-Магоном перейшов на бік Антанти, піднявши проти Османської імперії повстання, однак пізніше країни-переможниці зреклися своїх обіцянок арабської незалежності 347-348
Хусейні, Хадж Амін аль- [Husayni, Haj Amin al-] (бл. 1895-1974), великий муфтій Єрусалима і діяч арабського національного руху, котрий відіграв головну роль в арабському опорі сіоністським амбіціям у Палестині 348

Цезар, Ґай Юлій [Caesar, Gaius Julius] (101-44 до н. е.), римський полководець, політик і письменник 73
Цицерон, Марк Туллій [Cicero, Marcus Tullius] (106-43 до н. е.), староримський політичний діяч, оратор і письменник, прихильник республіканського устрою 399

Чаттерджі, Парта [Chatterjee, Partha] (1947), індійський політолог, один із засновників школи «студій підлеглості» 307-308, 368-369
Челік, Зейнеп [Çelik, Zeynep] (1950), американська дослідниця-культуролог турецького походження, фахівець з колоніальної архітектури Середземномор’я 173
Чисголм, Джордж Ґуді [Chisholm, George Goudie] (1850-1930), шотландський географ 91, 319
Чинвейзу [Chinweizu] (1943), ніґерійський поет та літературний критик, отримав освіту у США 96, 282
Чосер, Джефрі [Chaucer, Geoffrey] (1342/43-1400), англійський поет 209 {585}

Шаараві, Гуда [Shaarawi, Huda] (1879-1947), єгипетська феміністка 310
Шальян, Жерар [Chaliand, Gerard] (1934), французький політолог, спеціаліст із геостратегічних питань 370
Шамплен, Самюель де [Champlain, Samuel de] (1567-1635), французький мандрівник, засновник міста Квебек (1608) та об’єднувач французьких колоній Нового світу 247
Шампольйон, Жан Франсуа [Champollion, Jean François] (1790-1832), французький історик і лінґвіст, засновник наукової єгиптології, дешифратор єгипетських ієрогліфів 182-183, 186
Шанґарньє, Ніколя Анн Теодуль [Changarnier, Nicolas Anne Theodule] (1793-1877), французький генерал, герой африканських кампаній, губернатор Алжиру (29. IV — 09.IX 1848) 262
Шар, Рене [Char, Rene] (1907-1988), французький поет-сюрреаліст, діяч французького руху Опору 379
Шарабі, Хішам Башир [Sharabi, Hisham Bashir] (1927-2005), палестинський інтелектуал, громадський діяч 353
Шаріаті, Алі [Shariati, Аli] (1933-1977), іранський інтелектуал, соціолог 70, 464
Шатобріан, Франсуа Рене віконт де [Chateaubriand, François René vicomte de] (1768-1848), французький письменник, дипломат, політичний діяч 107, 112, 156, 282
Шваб, Реймонд [Schwab, Raymond] (1884-1956), французький історик літератури, дослідник зв’язку літератури з колоніалізмом 183, 279
Шейх Захабі, Джамаль Бен [Sheikh Zahabi, Jamal Ben] (1957), арабський релігійний інтелектуал 458
Шекспір, Вільям [Shakespeare, William] (1564 — 1616), англійський поет, драматург і актор 13, 91, 97, 134, 232, 302, 415, 425, 445
Шер-шах [Sher-Shah] (14867-1545), афганський правитель Біхару, імператор імперії Моголів (1540-1545) 234
Шено, Жан [Chesneaux, Jean] (1922), французький історик, соціолог і етнолог, дослідник колоніалізму у Східній і Південно-Східній Азії 386
Шиллер, Герберт Ірвінґ [Schiller, Herbert Irving] (1919-2000), американський критик і соціолог 409, 430
Шиплер, Девід [Shipler, David] (1942), американський журналіст, автор праць про арабсько-єврейські відносини 364
Шлеґель, Авґуст Вільгельм фон [Schlegel, August Wilhelm von] (1767-1845), німецький поет, критик, орієнталіст, ідеолог романтизму 86, 282
Шлеґель, Фрідріх фон [Schlegel, Friedrich von] (1772-1829), німецький письменник, критик і філософ-романтик 86
Шлезінґер, Артур Мейєр, мол. [Schlesinger, Arthur Meier, Jr.] (1917), американський історик і біограф 31
Шоїнка, Воле (Акінванде Олуволе) [Soyinka, Wole (Akinwande Oluwole)] (1934), ніґерійський драматург, поет, прозаїк і критик, лауреат Нобелівської премії (1986) 23, 323, 330, 336, 342, 381 {586}
Шотан, Каміль [Chautemps, Camille (minister)] (1885-1963), французький політик, тричі прем’єрміністр Франції 260
Шпітцер, Лео [Spitzer, Leo] (1887 — 1960), австрійський філолог 86, 88, 440
Шумпетер, Йозеф [Schumpeter, Joseph] (1883-1950), американський економіст і соціолог австрійського походження, автор теорій капіталістичного розвитку та бізнесових циклів 39, 124, 313

Юнґ, Карл-Ґустав [Jung, Carl-Gustav] (1875-1961), швейцарський психіатр і психолог, засновник аналітичної психології 326

Янґ, Мерілін Блатт [Young, Marilyn Blatt] (1937), американська дослідниця історії та політології Сходу 403
Ясін, Катеб [Yacine, Kateb] (19291989), алжирський поет, прозаїк і драматург 267, 362 {587}

Термінологічний і предметний покажчик



аболіціонізм [abolitionism] 139, 154, 243, 355, 358, 405
аванґард [avant-garde] 98, 314, 343 аудиторія [audience] 63, 68, 92, 134, 163, 177, 181, 190, 202, 240, 243, 345, 358, 409, 447; - біла 359; — британська 200; — європейська 20, 182, 197-198, 352; -західна 79, 116, 357, 427; — ісламська 159; — італійська 176; — метрополійна — див. метрополія: метрополійна аудиторія; — північноамериканська 20, 421; - французька 261, 265; автономія [autonomy] 49-51, 69, 82, 94-95, 98, 172, 174, 277, 350, 353, 379, 439-441
авторитаризм [authoritarianism] 66, 207, 308, 325, 385, 434-345, 465
адміністрований світ [administered world] 463
аісторичність [ahistorical] 137, 216, 252, 307, 334-335, 424, 434, 458
американізація [Americanization] 264, 433
американізм [Americanism] 172
англійськість [Englishness] — див. сутність: англійськість
антизахідництво [anti-Westernism] 74, 281
антиідентичнісність [anti-identitarian] — див. ідентичність: антиідентичнісність
антиімперіалізм [anti-imperialism] див. імперіалізм: антиімперіалізм
антикапіталізм [anti-capitalist] див. капіталізм: антикапіталізм
антиколоніалізм [anti-colonialism] див. колоніалізм: антиколоніалізм
антинаратив [anti-narrativist] — див. наратив: антинаратив
антиорієнталізм [anti-Orientalism] див. орієнталізм: антиорієнталізм
антирасизм [anti-racism] — див. расизм: антирасизм
антисистемні рухи [anti-systemic movements] 433, 465
анти-я [anti-self] 216
антропологія [anthropology] 11, 75, 86-87, 92, 95, 101, 161, 171, 211, 224, 226, 248, 265, 278, 296, 363; — і колоніалізм 226
апартеїд [apartheid] 376, 397; — соціальний 16
арабізм [Arabism] 304, 428; див. також націоналізм
арабський ренесанс [Arab Renaissance] 81 {588}
артикуляція [articulation] 91-92, 97, 123, 127; - контрартикуляція 433; — спосіб артикуляції 431
археологія [archeology] 85, 158, 175, 180, 182-184, 186, 194, 295, 460
африканізм [Africanism] 79, 96, 118, 172, 277
афроцентризм [Afrocentrism] 24, 28, 428, 445-446

біженці [refugee] 98-99, 341, 405, 430, 446, 453, 455, 462
біологія [biology] 158, 265, 335, 376-377
буржуазія [bourgeoisie] 104, 121-122, 231, 234, 241, 346, 377-378, 429, 440; — буржуазна революція 313; — буржуазне суспільство 121-122, 373; - націоналістична буржуазія 57, 350, 377, 379; — національна буржуазія 315, 383; - тубільна (місцева) буржуазія 303, 315, 367

«велика гра» [the Great Game] 101, 205-207, 209-210, 212, 216, 228-230, 236-237, 269
вестернізація [westernization] 199, 281
взаємозалежність [interdependence] 56, 96, 108, 154-155, 307, 344, 347, 435, 441, 444, 458; — історій 56, 58, 79, 117, 204, 362, 434
взаємонакладення [overlapping] 96, 98, 129, 286, 291, 320, 344, 441; — досвідів 24, 72, 117, 275, 383, 435, 441; — історій 56, 58, 286; - територій 92, 108, 286, 298, 362, 462
вигнання [exile] 31, 55, 63, 99, 113, 127, 299, 305, 341, 360, 378, 441, 460, 462, 465-466
визволення [liberation] 20, 24, 53, 99, 117, 306, 308-310, 315, 317, 324-325, 330-332, 336-337, 341, 347, 354, 357, 366-368, 372, 374, 376-377, 379-381, 383-386, 389, 417, 420, 424-426, 428, 446, 460, 462-463, 465; — визвольні рухи 21, 66, 278, 312, 359, 364; — політика визволення 65, 377
визволення мови/мовлення [liberating language/speech] 453
викоренення [exterminism] — див. екстермінізм
вилучення [exclusion] 31, 65, 106, 117, 154, 168, 187, 204, 240, 246, 255, 298, 344, 348, 436, 466; — досвіду 66
винайдення традиції [invention of tradition] 53, 72, 172, 222, 369, 458
винятковість, ексклюзивізм [exclusivity, exceptional] 27-28, 71, 340, 399; — американська 397, 406; — західна 79
виробництво згоди [consent manufacture] 400, 442
витіснений голос [suppressed voice] 99, 351
вищість [superiority] 53, 56, 60, 85, 161, 174, 219, 224, 242, 247-248, 262, 318, 339, 415, 422; — расова вищість і леґітимація завоювання 54, 170, 224, 248, 314, 339
відбудова спільноти [restoration of community] 308
відомче бачення [departmental view] 124-125, 127, 129, 156, 247, 407
вільна торгівля [free trade] 50, 126 — 127, 162, 244, 397
віталізм [vitalism] 278
вітальність [vitality] 267, 278 {589}
внутрішнє і зовнішнє [inside and outside] 148
вольовий акт [act of will] 375
«вони» та «ми» [„us“ and „them“; „they“ and „we“] — див. «ми» та «вони»
вплив [influence] 37, 42, 51, 54, 73, 77, 84, 89, 114-116, 118, 125, 130, 157, 183, 232, 240, 275, 285, 308, 341, 352, 356, 362, 442, 449; — і задоволення 232; — його означення 275

гарлемський ренесанс [Harlem Renaissance] 341
ґастарбайтери [Gastarbeiter] 453, 455
гегемонія [hegemony] 48, 89, 95, 104, 107, 139, 171, 240, 267, 295, 320, 332, 349, 379, 384, 404, 407, 424, 444, 450
ґелізм [gaelicism] 320
географія [geography] 24-25, 27, 29, 41-42, 62, 132-133, 154, 162, 169-171, 203, 224, 235-236, 241, 249-250, 252, 256, 258, 261, 264, 266, 272, 275, 297, 318-319, 322, 355, 372-373, 387, 406, 414, 441, 443, 467; - й ідентичність 97, 318; — імперська географія 57, 94, 256, 271, 318; — й історія 91-92, 104, 272; — й історія літератури 92, 104; — колоніальна географія 91, 171, 256; — і культура 92, 97, 170; — її множинність 98, 310; — і моральність 150-151; — і наратив 260; — наука географія і французький колоніалізм 247-248, 265; — і політичне змагання 260-261, 310; — і роман 140, 253, 260-261; — і соціальна історія 93
герменевтика підозри [hermeneutics of suspicion] 357
гібридність [hybrid] 14, 154, 174, 303, 375, 427, 435, 441, 460, 465; -досвіду 51, 104; — культури 30, 51, 104, 344, 441; — опери 178; — прочитання гібридних текстів 119
«гласність» [glasnost] 457
гнозис [gnosis] 278
гостюючі робітники [guest workers] — див. ґастарбайтери
громадянське суспільство [civil society] 261; — в арабському світі 78, 353, 371, 417
гуманізм [humanism] 86, 137, 199, 250, 261, 264, 266, 279, 283, 287, 296, 373-374, 456; — буржуазний 440
гуманітар, гуманітарій [humanist] 14, 28, 54, 85, 102; — і політика 101, 103

дарвінізм [Darwinism] 161
деколонізація [decolonization] 12, 18, 23, 26, 53, 59, 76, 88-89, 118, 203, 237, 250, 267, 278, 284, 299, 303, 305-306, 310, 320, 323, 325-328, 331-332, 335-336, 339, 342, 344, 351, 358, 362, 376, 383, 393, 407-408, 428, 453, 460; — деколонізація думки 426; — її наратив 330; — і повернення географічної території 133, 297, 303; — її політика 65, 347, 377; - і розчарування в ній 66
деконструкція, деконструктивісти [deconstruction, deconstructionists] 23, 102, 106, 174, 253, 279, 345, 357, 361, 371, 423, 437, 440, 445-446 {590}
демократія [democracy] 59, 100, 364, 408, 418-419, 432-433, 459-460; — антидемократичне 364, 423
деформації [deformations] 192, 204, 427, 452
джайнізм [Jainism] 291
джинґоїзм [jingoism] 155, 340, 397
дискурс [discourse] 11, 17, 24-25, 28, 43, 49-50, 55, 60, 64, 68, 71, 76, 79, 94, 102, 106-107, 116, 128-129, 156-158, 162, 166, 170, 172, 244-245, 247, 251, 261, 265, 275, 277-278, 306, 311, 315, 327, 330-331, 339, 343, 346, 353, 360-362, 364, 371.383, 420, 423-424, 431, 435, 438, 444, 449-450, 459-460; — панівний дискурс [dominating discourse] 96, 464
дискурс підозри [discourse of suspicion] 279; див. також герменевтика підозри
дискурс Розвитку та Модернізації [discourse of Development and Modernization] 406
дискурс теоретичного уникнення [discourse of theoretical avoidance] 279
діалектика [dialectic] 91, 279, 435; — антисталінська 354; — діалектика пана і раба [masterslave dialectic] 298; — діалектика суб’єкта і об’єкта [dialectic of subject and object] 298; — неґативна діалектика — див. неґативна діалектика
доба імперії [the age of empire] 42, 104-105, 133, 138, 174, 204, 238
доктрина Монро [Monroe Doctrine] 398
досвід [experience] 22, 26, 28, 30, 37, 46, 49, 51, 62, 64, 67, 7071, 74-75, 82, 89, 118, 140, 154156, 161, 169, 178, 184, 224-226, 253, 266, 269, 276, 301, 311, 313, 332-337, 344, 354, 361-362, 366-367, 371, 376, 378, 381382, 404, 410, 417, 420-421, 425, 441, 442-443, 448, 453, 460, 464, 466-467; — африканський 61, 242, 336, 381; — безпосередній досвід 72, 118, 326, 336; — взаємопов’язаність досвідів 386; — вихолощений досвід 448; - імперський досвід 12, 39, 45, 54, 57, 72, 83, 115, 135, 200, 205, 239, 270, 284, 361, 424; — його інтерпретації 71; — інший досвід 101; — як історична формація 71; — його переплетеність і взаємонакладність 24-25, 56, 58, 7273, 79, 83, 104, 117, 275, 278, 307, 362, 383; — суперечні досвіди 55, 72, 99, 348-349

екологічний імперіалізм [ecological imperialism] 171, 418
екологічний рух [ecological movement] 433
екологія [ecology] 318, 423, 443, 459
експансія [expansion] 45, 63, 107, 113, 121, 124, 136, 139-140, 150, 160, 247, 267-268, 344, 365, 403, 405, 408, 465
експертність [expertise] 406, 413-414, 429, 444, 446-447, 449
екстермінізм, викоренення [exterminism] 102, 418-419
екстремізм [extremism] 432
еміґрація [emigration] 61, 90, 99, 113, 138, 263, 300, 369, 429, 462-463 {591}
емпіризм [empiricism] 199, 355, 440
епістемологічна революція [epistemological revolution] 376
есенціалізм [essentialism] 67, 78, 96-97, 160, 223, 278, 364, 428, 433; — його теорії 71
естетика [aesthetics] 25-26, 48, 123, 126, 130, 154, 162, 165, 180-181, 197-198, 205, 211, 223, 237-238, 272, 349, 358, 425, 439, 441; — доктрина її автономії 104, 439-441; — імперська 62, 271; — і політика 67, 105, 129, 173, 182, 272, 358, 429, 442
етатизм [statism] 308, 370
етнографія [ethnography] 12, 17, 71, 97, 101, 128-129, 161, 170, 173, 190, 205, 226, 248, 275, 295, 299

євгеніка [eugenics] 169
європоцентризм [Eurocentrism] 24, 67, 69, 87-88, 90, 259, 313-314, 323, 339, 365, 384-385, 433, 445, 460
єгиптологія [egyptology] 179, 181-182, 190

живопис [painting] 159, 170-172, 174; — колоніальний 243
жіночий рух [women’s movement] 309-310, 314, 317, 370-371; — та імперія 98, 309-310

загальний зразок [general pattern] 463
задоволення [pleasure] 12, 15, 173, 199, 207-208, 229, 276-277, 442
залежність [dependence] 40, 44-45, 56, 83, 105, 153, 203, 246, 275, 277, 295, 312, 315, 343, 350, 353, 367, 370-371, 394, 408, 419, 459-460; — її динаміка 366-367
залучення [inclusion] 60, 65, 106, 187, 204, 346, 354, 443, 460; див. також інклюзивність
замкненість [confinement] 375-376, 385-386, 438, 454, 462, 466
заморське панування, віддалені володіння, віддалені землі (території), домініони [overseas rule, distant lands, overseas dominion] 11, 16, 25, 43, 47, 104-106, 111112, 119, 133, 139, 147, 151, 155, 267, 270, 313, 340-341; — його ідея 26-27
заперечна здатність [negative capability] 216
збирання світу [collection of the world] 299
знерухомлення [immobilization] 385
зовнішнє і внутрішнє [outside and inside] 148
зустріч [encounter] 58, 61, 156, 271, 286, 290, 343, 435; — імперська 12, 64, 81, 197; — колоніальна 83, 138, 197, 226, 244, 301-302, 322; - метрополійна — див. метрополія: метрополійна зустріч

ідентичнісна політика, політика ідентичності [identity politics] 24, 310, 371, 436
ідентичність [identity] 12-13, 29-30, 41, 47, 52-53, 57, 78, 96, 116117, 122-123, 132, 155, 168-169, 187, 197, 211, 231-232, 234, 243, 257-258, 260, 287, 302, 308309, 313, 318, 320, 324, 344, 358, 372, 379, 381, 388, 418, 427-428, 434-435, 439, 445, 450, 455, 459-460, 464, 467; — алжирська 372; — американська 30; — антиідентичнісність 379; — арабо-ісламська 53, 353; - арабська 260; — арабсько-протестантська 81-82; — африканська 278; — битви за неї 97; {592} — британська 97, 123, 435; — її втрата і відновлення 258, 318, 371-372; — географічна 318; — гібридна 435; — деколонізована 320; — й імперія 29, 112; — імперська 450; — ірландська 321, 332; — карибська 359; — і культура 13, 29, 169; — культурна 29, 96-97, 444-445; — локальна 324; — «ми» та «вони» — див. «ми» та «вони»; — і мова 302; — і націоналізм 308; — національна 12, 41, 52, 132, 135, 139, 155, 249, 321, 324, 335, 359, 368, 371, 428, 442, 455; — офіційна 434, 437; — її потреба в протилежності 96-97; — релігійна 445; - самоідентичність 358, 437; — сконструйована 435, 439; — французька 112, 132, 181-182, 249; — цілісна 187, 302; див. також ідентичнісна політика
ідеологічна думка [Ideological thought] 345
ідеологія [ideology] 14, 23, 25, 43, 48, 54, 58, 72-73, 76, 80, 83-84, 88, 97, 99, 104, 114, 121, 133, 135, 147, 189, 201, 267, 346-347, 350-351, 355-356, 364, 368369, 371, 382, 395-396, 418, 422, 446, 449
імміґрація [immigration] 16, 24, 3031, 52, 98, 112, 127, 280, 343, 354, 365, 405, 430, 438, 453, 455, 462
імперіалізм [imperialism] 13, 2027, 29, 38-39, 43, 46, 48, 50-51, 54-56, 62-64, 67-69, 79, 83-84, 86, 99-100, 106-108, 115-117, 121, 124, 165, 168-169, 172, 197, 204, 217-218, 221, 223, 230, 234, 237-240, 243-244, 246, 248, 251, 254, 267, 271, 278-279, 283-287, 294-295, 297, 303, 306, 308, 310, 312-315, 317, 319, 323-324, 326, 328, 330, 337-340, 343, 353, 355, 358, 362, 364-367, 370-372, 374, 376, 378-381, 383-389, 393-394, 397-398, 404, 413, 426, 428, 430, 433, 447, 460, 462, 464-465, 467; — як акт географічного насилля 133, 318; - американський 397, 406, 409, 414, 416, 421-422, 444, 449; — антиімперіалізм 21-22, 64-65, 103, 116-117, 268, 283, 308, 310-311, 318, 330, 338, 340-341, 343, 349, 365-367, 370, 378, 380, 385-386, 389, 403, 457; — британський 156; - високий або класичний імперіалізм 39, 42, 47, 70, 76, 80, 86, 136, 246, 270, 312, 393, 407, 433; — й естетика — див. імперія: й естетика; — і задоволення від нього 173, 207-208, 229, 237; — та ідентичність 139; — його ідея 120; - культурний 384, 407; — модерний 24, 40, 46, 76, 119, 313; — його образи 114, 168, 201; — його означення 41, 44, 139, 267; — як освітній рух 84; — і роман — див. імперія: і роман; — створення ним єдиного (ґлобального) світу 25, 40, 43, 58, 95, 170; — та третьосвітній націоналізм 28-29, 297; — французький 156, 377
імперіум [imperium] 43, 46, 161, 278, 295, 314
імперія [empire] 11, 18, 24-27, 30, 39, 41, 46, 48-49, 51, 64, 68-70, 92, 97-98, 100, 114, 124, 135, 152, 198, 201, 207-208, 217, 223, 227-228, 239, 241-243, 246-247, 249-251, 267-268, 271-272, 278-281, 286, 294-295, 297, 312, 314-315, 337, 340-341, 343-344, 355, 365-366, 370, 374, 385, 387, 393, 397, 399, 405, 413, 419, 424, 444, 462, 465; — і академічні дисципліни 95, 101-103; — як безупинне підприємство 45, 62, 146, 281, 312; — і географія 57, 91-92, 133; — й естетика 48, 62, 104-105, 122-123, 165, 173, 197, 205, 230, 237, 272; — імітування імперіями одна одної 26-27, 43; — її інтеґративна сила 40, 58; — й історія 58, 92, 200; — і культура XIX ст. 44, 50, 314; - культурний арґумент на її користь 169, 268; — і мистецтво 178, 197, 207, 267; - і модернізм 270; — її означення 44; — опір їй 12, 70, 84, 98, 137, 219-221, 268-269, 281, 283-284, 286, 288, 295, 298, 304, 311, 343, 362, 365, 385; — і порядок 146, 228; — і репрезентація 136, 264; — її риторика 112; — і роман 12, 15, 23, 41, 61, 111-113, 120-123, 127, 140, 200, 203-208, 210-213, 217-218, 225, 235, 237-238, 254-256, 260-262, 265, 269-270, 287-288, 296; — суперечність її досвідів — див. досвід: суперечні досвіди; — суперництво імперій 43, 81, 223, 271, 285, 340 {593}
імперська авантюра [imperial adventure] 27, 101, 153
імперська зустріч [imperial encounter] — див. зустріч: імперська
індуїзм [Hinduism] 218, 224, 288-289, 291, 431
індустрія свідомості [consciousness industry] 409, 463
індустріалізація [industrialization] 49, 104, 123, 138, 147, 161-162, 167, 195, 313, 369, 395
інклюзивність [inclusiveness] 63, 154, 243, 264, 271
інтереси [interests] 18, 23, 25, 27, 29-30, 43, 47, 57, 64, 76-77, 101-102, 116, 188, 126, 138, 140, 147, 152-153, 157-158, 160, 172, 226, 245, 268, 282, 319, 338, 347, 356, 367, 381, 398-399, 402, 412, 422, 431, 434, 442, 447; — доктрина інтересів 268
інтерпретація [interpretation] 16-18, 25, 47, 71, 76, 81, 83, 95, 102, 119, 150, 152-153, 178, 190, 204, 216, 237, 254, 264, 275, 312, 362, 373, 381, 383, 430, 435, 443, 466
інше [other] 20, 23, 27, 29-30, 43, 71, 79, 95, 101, 119, 137, 160-161, 170, 174, 177, 218, 236, 243, 246, 275, 294, 298, 307, 350, 364, 375, 384, 404, 409, 413, 418, 423, 432-433, 438, 449, 456, 460, 467; — в живописі 243; — «інші» літератури 87 — 88, 440; — його присутність 262; — розуміння Іншого 85, 102, 216
ірландськість [Irishness] — див. сутність: ірландськість
іслам [Islam] 28, 53, 75, 78-80, 97, 196, 218, 263, 279, 287, 289, 310, 323, 349, 353, 363, 366-367, 381, {594} 413-414, 420, 426-428, 431, 436, 455, 464; — його американські репрезентації 413, 415, 420; - його орієнталістичний опис 11; — фундаменталізм 75, 304, 324, 430; ісламоцентризм [Islamocentrism] 24, 28
іспанізм [espagnolisme] 232
історицизм, історицисти [historicism, historicists] 92, 102, 106, 423
історична доля [historical destiny] 67
історична неодмінність [historical necessity] 80-81, 200
історіографія [historiography] 12, 30, 41, 87, 128, 156, 158, 175, 245, 351-352, 355, 357
історіописання [historical writing, writing of history] 31, 172, 424; — і розширення імперії 294
історія [history] 13, 20-25, 27, 30-32, 38-40, 42-43, 47, 50, 52, 56, 58-60, 62-63, 65-66, 70, 72, 7576, 80-82, 85, 87, 89, 95-96, 122, 134, 156, 163-164, 167-168, 191, 198, 203-204, 208, 218, 226, 237, 241-242, 245, 254, 258-261, 266-267, 277, 279-280, 282, 286-287, 291, 293-294, 301-304, 306-308, 310, 312-313, 315, 320, 323, 325, 328, 330, 334-337, 340, 342, 344-348, 351-353, 357, 359-360, 362, 367, 371, 374, 376, 380-381, 385-389, 399, 404, 414-415, 419-424, 434, 437, 441, 444, 446, 451-452, 458-460, 462, 467; — і географія 91-92, 272; — її досвід 25-26, 42, 154; — її ідея 90; — і культура 26-27, 92, 94; — її множинність 58-59, 98, 101, 219, 237, 242, 245, 255, 265-266, 310, 316, 321, 327, 336, 364, 389, 434; — як наука 92, 97, 159, 224, 248, 275, 363, 394; — національна 379; — її офіційна та спірні версії 306, 338, 434-^36, 449, 451; — переплетення історій 56, 58, 79, 84, 92, 108, 354, 362, 382, 435; — її привласнення 132, 200, 373; — просторова 17; — і роман 131, 150-151, 153, 155, 205; — «третій світ» 388

Кайзер-і-Гінд [Kaiser-i-Hind] 228
канон [canon] 103, 106, 115-116, 153, 191, 203, 224, 287, 311, 423, 441, 446, 456; — дискусія про канон на Заході 78, 104; — національний 439; — його перегляд (реінтерпретація)99, 107, 119
капіталізм [capitalism] 152, 249, 318-319, 375, 393, 433; — ґлобальний 369; — його ісламські корені в Єгипті 84; — колоніальний 244, 346, 350; — пізній 373
капіталістичне друкарство [printcapitalism] 305
картезіанство [Cartesianism] 199
картографування (нанесення на карту) [mapping, charting] 75, 104, 319-320, 355, 389, 427, 441, 458, 460; — духовної території 319, 428
католицизм [Catholicism] 88, 270, 323
кінець історії [the end of history] 362, 445, 460
«кінець модерності» [end of modernity] 458 {595}
колаборація [collaboration] 27, 44, 129, 191, 220, 244, 297, 316, 364-365, 367
колоніалізм [colonialism] 46, 48, 53, 55, 59, 61, 66, 80, 83, 88, 195, 202, 236, 240, 243, 245-246, 251, 269, 279, 281, 286, 295, 297, 300, 309, 315, 328, 330, 334-336, 338-340, 344-345, 348, 350-351, 358, 370-374, 378, 385, 408, 415, 417, 425, 440, 443, 452; — антиколоніалізм 65, 81, 112, 280, 295, 338-340, 359, 370, 397, 428; — бельгійський 63, 118, 120, 285; - британський 63, 120, 146, 203, 206, 210, 215, 217-218, 221, 225-226, 228, 241, 260, 284, 291, 307, 313, 321, 356; — голландський 285, 357; — іспанський 146, 185, 313, 356; — німецький 285; — його означення 44; — опір йому 70, 96, 268, 279-281, 295, 298, 338-340, 354; — португальський 146, 285, 313, 356, 380; - староримський 119-120, 146, 313; — й утилітаризм 241; — французький 117, 146, 246-247, 250-255, 260-261, 264-265, 267, 285, 295-296, 313, 340-341, 366, 377, 380
колоніальна зустріч [colonial encounter] — див. зустріч: колоніальна
колонізація [colonization] 113, 132, 135, 169, 242, 250, 263-264, 295, 301, 313, 319, 356, 376; — реколонізація 397
колонії [colonies] 39, 42, 52-54, 56, 59-60, 63-64, 80, 127, 133-134, 137-138, 147, 156, 164-165, 169, 173, 224, 236, 240, 244-245, 247, 249, 260-261, 265, 268, 281-282, 285, 295, 301, 314, 318-319, 321, 338-339, 346, 349, 357, 380, 383; — як безупинні підприємства 45; — білі колонії 16, 125, 203; - і підтримання трибу життя вдома 105, 116-117, 133, 141-143, 146-148, 150-151, 155, 170; — як царини можливостей 18, 50, 113-114
компаративісти [comparatists] — див. порівняльне літературознавство
комунізм [communism] 47, 408, 427, 440, 451; — і деколонізація 66
консенсус [consensus] 124, 400, 403, 437-438, 449-450; — на Заході 67; — імперський 98; — націоналістичний 308
консолідоване бачення [consolidated vision] 127, 243, 246, 337
контамінація [contamination] 441
контрабанда [smuggling] 429
контрапунктний аналіз [contrapuntal analysis] 116-117, 174, 178, 191, 218, 361, 443
контрапунктність [contrapuntal] 30, 56, 72, 85, 95-96, 136, 237, 259, 279, 306, 314, 362, 386, 388, 462, 467
контрнаратив [counter-narrative] — див. наратив: контрнаратив
контрнасилля [counter-violence] — див. насилля: контрнасилля
корпорація [corporation] 20, 359; — мультинаціональна 430; — транснаціональна 394, 408
космополітичні письменники [cosmopolitan writers] 429
кочування [nomadic] 30, 386, 461 — 462
критика [criticism] 38, 56, 69, 86, 93, 102, 107, 114, 168, 275, 343-344, 351, 364, 385-386, 403, 406-407, 423-426, 430, 433, 435-437, 439-440, 442, 460 {596}
критична теорія [critical theory] 106-107, 385, 409, 459
культура [culture] 11-12, 20-27, 29-32, 43-48, 51-52, 56-57, 70, 7576, 78-79, 81, 85, 92, 94-95, 9798, 101-102, 104, 107, 111-112, 114-116, 119, 137, 150, 155-156, 158, 162, 165-172, 174, 177-178, 189, 209, 218, 224, 227, 236, 238-239, 243, 251, 267, 270272, 275, 278-282, 286-287, 294-295, 297, 302-303, 305-307, 309, 313-315, 317, 321-322, 337, 341-345, 351-353, 361-363, 365, 367, 370, 372-373, 379-382, 384, 386, 404, 408-409, 416, 418-423, 425, 430, 435, 437-441, 444-447, 449-452, 455-456, 458-460, 463, 465, 467; — арабська 415, 435-436; - її відокремлення від мирського 14-15, 48-50, 102-104, 106, 174, 199-200; - європейська 407; — західна 373; — імперіалістична 374; — імперська 236, 243, 298-299; - креольська 382; — націоналістична 371; — національна 48-49, 72, 87, 95, 305, 308, 359; — її неоднорідність 28, 51, 84; — її означення 12-13, 88; — опозиційна 365, 370, 382; — і політика 14, 67, 86, 93, 102 — 103, 107, 135, 153, 286, 337; — політична 419; — і репрезентація 102-103, 160, 222; — і розширення імперії 26, 41, 314; — тубільна 381
культура незадоволення [culture of complaint] 28
культурна конфігурація [cultural configuration] 429
культурний імперіалізм [cultural imperialism] — див. імперіалізм: культурний

лімінальність [liminal] 211-212, 215
лінґвістика [linguistics] 103, 156, 158, 161, 170, 425
лінійність [linear] 30, 208, 327, 354, 382; - лінійний розвиток 441
література [literature] 48-49, 55, 70, 79, 85, 88, 97-99, 102, 126, 137, 153, 159, 162, 168-170, 172, 275, 295, 304, 306, 333, 342, 348-349, 380, 384, 386, 422-423, 425-426, 428, 430, 436, 439-444, 446-447; — англійська 17, 50, 116, 121, 138, 156-157, 161, 201, 203, 238, 311, 426; — англомовна 425, 427, 429-430, 432, 441; — арабська 411, 415-416, 435, 440; — африканська 303, 336-337, 440; — європейська 37, 88, 90, 116, 299, 301, 343; — жіноча 442; — західна 18, 90, 104, 107, 441, 456; — корінна американська 425; — і націоналізм 87, 333, 441; — неєвропейська 440; — передромантична 139; — і політика 440; - постколоніальна 106, 342, 432; — російська 157; — світова 88, 91-92, 441; - Сполучених Штатів 90, 403-404; — франкомовна 435; — французька 155, 157, 263; див. також роман
література розв’язки [fiction of resolution] 131 {597}
літературознавство [literature, literary study] 363, 439
логіка насмілювання [logic of daring] 103, 453, 462

мандрівна теорія [traveling theory] 446
марґіналізація, марґінальність [marginalization, marginal] 63, 67, 75, 99, 116, 250, 306, 361, 440, 450-451, 463, 465
марксизм, марксисти [Marxism, Marxists] 93, 102, 106, 115, 278-279, 285, 348, 370, 375, 385-386, 399, 445-446
медіа [media] 58, 67, 77-78, 107, 400, 403, 407-408, 412-413, 418, 422-423, 430-431, 442, 447-449, 453, 455, 458; — і культурний імперіалізм 407-408
медіа-репрезентації [media representations] 67, 76, 79; - арабів на Заході 77
меншість, меншина [minority] 18, 30-31, 57, 67, 81, 98-99, 147, 154, 219, 280, 304, 317, 364, 369, 371, 419, 452, 460
метафізика [metaphysics] 41, 136, 330
метафізика сутностей [metaphysics of essences] 323
метод [method] 25, 29, 55, 87, 95, 114, 249, 268, 334, 343, 355, 361, 374, 382, 386, 435, 440; — засилля західного методу 80
метод клопоту [technique of trouble] 371
методологія [methodology] 76, 92, 350, 387; - постколоніальна 357; метрополійна зустріч [metropolitan encounter] — див. метрополія: метрополійна зустріч метрополія [metropolitan] 11, 17, 23, 27, 42-44, 46-47, 55, 68, 70, 91, 95, 97-99, 103, 105-106, 108, 123, 125-126, 128, 132, 134, 137-138, 145, 147, 151, 159, 163, 167-168, 172, 174, 198, 205, 236, 265, 279, 281, 286, 294, 310, 317, 319, 338, 340-341, 343-344, 353, 357-358, 361, 383, 385-387, 393, 424, 427, 431, 440, 452, 454; — метрополійна аудиторія 358, 361; - метрополійна зустріч 343; — метрополійна історія 16, 95, 364; — метрополійна культура 75, 95, 98, 162, 170, 239, 285-286, 306, 343-344, 352, 370; - метрополійна література 441; — метрополійна присутність 123; — метрополійний центр 442; — опозиція в ній 383
«ми» та «вони» [„us“ and „them“; „they“ and „we“] 12-14, 27, 29, 47, 59-60, 101, 137, 169, 190, 227, 283, 300-301, 361, 410, 424, 432
минуле [past] 18, 27, 47, 52, 55, 65, 89, 121, 133, 195, 199, 238, 257, 259, 264, 266, 275-276, 289, 298, 301, 303, 322, 325, 334-335, 344, 350-351, 359, 372, 374, 388, 417, 435, 450, 452, 460; — його версії 38, 53, 56, 174, 298-299, 301, 358; — його вплив на сьогодення 54; — й інтерпретації теперішнього 37-38, 42, 54, 103, 268; — його історизація 132; — образи минулого 38, 436; — переплетення із теперішнім 37-38, 51, 58, 70, 72, 77, 81, 108, 159, 166, 168, 171, 268
мистецтво [art] 19, 48-49, 73, 89, 107, 165, 179, 188, 197, 207, 224, 270, 272, 277, 314, 343, 369, 385, 422, 424, 430, 437, 439, 442, 454, 459-461; {598} — його автономія 50, 106; — арабське 415-416; — його заанґажованість 27, 41, 58, 167, 178; — постколоніальне 415-416
міґрація [migration] 113, 429, 453, 461-462, 464-465; - тема міґрації 429
мікрофізика влади [micro-physics of power] 65, 172, 385
мімезис [mimesis] 382
місіонери [missionaries] 82-83, 156, 171, 199, 258, 278, 280, 284, 300, 349, 366
місія [mission] 40, 61, 90, 98, 120, 148, 221, 243, 315, 399, 413, 446, 462; — імперська 112, 135, 168, 317, 368, 403; — історична 403-404; — колонізаційна 47, 114; — цивілізаційна 22, 60, 69, 170, 199, 248, 312, 315
міф про заснування [foundation myth] 437
міф про «лінивого тубільця» [myth of the „lazy native“] 224, 245246, 346, 350, 356
мова [language] 68, 86, 88, 137, 139, 149, 163, 201, 225, 234, 299, 301-302, 305, 314-316, 327, 342, 346, 353, 361, 363-364, 377, 387, 421, 424, 426-427, 433-434, 467; — англійська 158, 234, 303, 425-427; — арабська 158, 256, 260, 300, 349, 371, 426; — африканська 303; — бенґалі 234; — її викривлення 360; — гінді 234; — грецька 231; — ґельська 317; — двомовність у Індії 158; — китайська 234; — класичні 87; — латина 234; — і національна культура 305; — пушту 234; — санскрит 158, 279, 282, 425; — теорії мови 385; - тубільна 320; — урду 234; — французька 379; — чужоземні мови 90
модернізація [modernization] 59, 194, 241, 283, 296, 315, 365, 368, 406-407; — ісламу 75
модернізм [modernism] 103, 270, 311, 341-342, 459
модерність [modernity] 308, 322, 435-436, 458
музика [music] 29, 96, 112, 171, 176-178, 180, 185-191, 207, 223, 280, 343, 348-349, 461-462
мультикультуралізм [multiculturalism] 14, 31, 420, 445-446, 460

надбудова [superstructure] 465
накопичення [accumulation] 40, 44, 121, 277, 373, 393, 465; — його ідеологічна підтримка 104, 106, 314; — накопичення територій 104, 200
наратив [narrative] 13, 17, 24-25, 61-64, 96, 104, 118, 120, 134, 156, 159, 171, 200, 244, 257, 259-260, 264, 269, 271, 275, 278-279, 291, 305, 322, 326, 330, 334, 352-354, 357-359, 377-379, 382, 384, 386-387, 389, 437, 452, 464; — антинаратив 386; — арабський 306; — і влада 120, 126-127, 131, 160; — його зникнення 352; — й ідентичність 132; — й імперія 13, 26, 119, 122, 128, 135, 172, 240, 243, 250, 254, 259, 265, 267, 270, 277, 299; {599} — й історія 242; — контрнаратив 330, 378-379, 451 — і минуле 133-134; — і моральний порядок 133-134; — напівофіційний 451; — ненаратив 388; — офіційний 378, 439, 451; — санкціонований 437
наратив дослідження [exploration narrative] 121
наративи просвітництва й емансипації [narratives of emancipation and enlightenment] 12, 31, 65, 103, 352, 457
наративізація суспільства [narrativization of society] 132
нарація [narration] 13, 300
насилля, насильство [violence] 95, 172, 199-200, 280, 300, 326-327, 330-333, 363-364, 372, 375-377, 380-381, 388, 403, 409, 413, 419, 421, 429, 449, 456, 458; — контрнасилля 372, 376
наука [scholarship, science] 48-49, 62, 73, 87, 89, 181, 280, 284, 315, 343, 360, 362, 366-367, 386, 423-424, 445, 453, 460; — і колоніалізм 73-74, 83, 158-161, 171, 182-183, 199, 203, 224-228, 241-242, 245, 247248, 313, 385; — і націоналізм 87; див. також спеціалізація: в науці
націєтворення [nation-making] 139
націоналізм [nationalism] 14, 24, 28-30, 54, 59, 65, 71, 76, 80, 87, 99, 104, 117-118, 224, 255, 290, 298, 304-308, 311, 315-318, 323-326, 330, 332-334, 338-340, 349, 353, 357, 365-368, 370-371, 374, 378-379, 382-383, 386, 407, 417, 419, 426, 429, 440, 452, 460; — азійський 295; — алжирський 258, 260, 267; — антинаратив 464; — арабський 259, 348-349, 352353, 359-360, 362, 364, 414, 417; — африканський 295, 341, 348; — близькосхідний 28; — і визвольні рухи 298, 330; — і відтінок патріархальності 317; — і грамотність 418; — індійський 220, 271, 291-293; — ірландський 320, 322, 332; — ісламський 259, 287-288, 364; — леґальний і нелеґальний 377-378; — і літературознавство 85, 87, 439; — мусульманський — див. націоналізм: ісламський; — його наратив 357; — незахідний 307; — ортодоксальний 379; — і «третій світ» 297, 306-307, 310, 369; — третьосвітній 28-29, 428, 457; — тубільний 54, 96, 117, 449
національна безпека [national security] 90, 410, 428
нація-держава [nation-state] 303 не-Захід [non-West] 23, 67, 79, 95, 101, 184, 253, 268, 275, 282, 286, 307, 349, 382, 386, 423, 441, 446, 488, 450, 452
неґритюд [négritude] 53, 304, 317, 322-323, 349, 388, 428
неґативна діалектика [negative dialectic] 322
неєвропейськість [non-European] 12-13, 20, 62, 69-70, 78, 80, 92, 94-95, 101, 116, 128, 136, 155, 159, 168, 186, 238, 243, 252, 258, 275, 280, 296-297, 299, 302, 308-309, 312, 314, 317, 330, 339, 341, 349, 358, 365, 368, 370, 381, 397, 439-440; — її зведення до вторинного статусу 106; {600} — її репрезентація 159-160, 168, 175, 181
незалежність [independence] 12, 18, 21-22, 24, 38, 51, 53, 56-57, 60, 62, 64, 69, 72, 75, 82, 92, 99, 118, 135-136, 192-193, 203-204, 218-219, 237, 255, 258-261, 277, 281, 283, 285-286, 290, 297, 305-307, 309-311, 316, 325, 345, 347, 350, 352-353, 358, 362, 364, 366, 368-369, 371-374, 379, 383-384, 405, 407-408, 426, 441, 453, 462, 466
ненаратив [non-narrative] — див. наратив: ненаратив
неозорі образи [overscale/out-of-scale images] 431 — 432
неоімперіалізм [neo-imperialism] 64, 429
неофашизм [neo-fascism] 452
нечистість [impurity] 178, 382, 465
нижчість [inferiority] 14, 45, 48, 54, 67, 87, 135, 160, 162, 167, 170, 174, 204, 223, 246, 248, 295-296, 298, 313, 332, 339, 366, 371, 384, 405, 433
Новий світ [New World] 121, 301
«новий світовий порядок» [New World Order] 394, 408, 420; — його риторика 19

обгороджування [enclosure] 138, 441, 447
об’єктивність [objectivity] 246, 323, 360, 361; — і тубілець 238, 361
обурення [ressentiment] 302, 323, 380
одновимірне суспільство [one-dimensional society] 409
окциденталізм [occidentalism] 71, 104, 445
«опанування життям» [regrasping-of-life]214
опера [opera] 41, 137, 174-181, 184-192, 194, 196-198, 275
опір, протистояння [resistance] 12, 20, 28, 45, 56, 65, 69-70, 8081, 83-84, 94-96, 98, 103, 116-118, 127-129, 161, 167, 193, 219-220, 234, 237, 243-245, 251, 258, 261, 263, 268-269, 280-281, 283-284, 286-288, 290, 293, 295, 298, 301, 303-306, 308-310, 314-315, 323-324, 337-339, 352, 354, 356, 360, 362, 365, 367, 369-370, 381, 383, 385-386, 403, 444, 460, 462; — внутрішній 46, 135, 137, 243, 267, 271; — вторинний 298; — його небезпеки 99, 298; — культура опору 70, 301, 305, 314, 320, 342, 371, 382, 424; — культурний опір 381; — і література 70, 106, 306, 318, 337, 380; — первинний 298, 309, 383; — теорія опору 70, 383
оповідь [the story] 13, 61-63, 67, 210, 232, 240, 242, 354-355, 442
опозиція [opposition] 65, 85, 99, 245, 253, 286-288, 314, 323, 330, 337-338, 341-342, 360, 364-365, 370-372, 375, 383, 385, 403, 433, 460, 462; — бінарна 29
організація простору [organization of space] 375, 450; — в колоніальній Австралії 17; — колоніального міста 31, 47, 171, 174, 194-197, 250, 375
оречевлення [reification] 84, 332, 375, 424, 448, 463
Орієнт [Orient] 18, 24, 75, 87, 97, 170, 174, 183, 186-187, 246, 264, 279, 306
орієнталізм [orientalism] 28, 54, 71, 84, 87, 92, 96, 104, 128, 158, 172, 183, 185-187, 221-222, 227, 235, 245-246, 282; {601} - антиорієнталізм 363-364
орієнтальний ренесанс [Oriental Renaissance] 183, 279
ортодоксальність, ортодоксія [orthodoxy] 68, 99, 310, 372, 386, 389, 425, 432, 434-435, 458, 464
освіта [education] 30-31, 48, 62, 124, 148, 167, 169, 182, 202, 243, 286, 309, 347, 366, 416, 439, 445, 452, 454, 460; - арабо-ісламська 371; — колоніальна 84, 161, 170-171, 199, 202, 206, 210, 226, 297, 315, 350-351, 367, 371, 417; — ліберальна 103; — її національні системи 57, 368, 371, 460; — у Сполучених Штатах 78, 90, 103

паназійство [Pan-Asianism] 281, 285
панарабізм [Pan-Arabism] 285, 317, 353
панафриканізм [Pan-Africanism] 281, 285, 317, 341
паноптикум [Panopticon] 17, 241, 306, 315, 416, 421, 432^33, 436, 443, 445, 455
патріотизм [patriotism] 51, 57, 85, 307; — риторика патріотизму 104
перебудова ідеології [reconstitution of ideology] 395, 423
перевписування [reinscription] 298
переплетення [intertwined] — див. історія: переплетення історій, досвід: його переплетеність і взаємонакладність
перетин кордону [crossing borders] 51, 417, 429-430, 441; див. також міґрація, еміґрація, імміґрація
«перший світ» [the Frist World] 370
«перебудова» [perestroika] 457
пізнавана спільнота [knowable community] 123
плантатори, плантації [planters, plantations] 105, 116, 130, 143, 145-146, 149, 151-152, 154, 246, 250, 338
платонізм [Platonism] 199
пов’язаність [linkage] 414, 417
поглиблення недорозвитку [development of underdevelopment] 394
подорож, мандрівка [voyage, travel] 18, 40, 61, 70, 78, 112, 121, 145, 152, 178, 193, 199, 234-235, 237, 240, 242, 271, 301, 341, 354; — лейтмотив подорожі 120, 206, 208, 256, 271, 296, 299; — подорож на південь 299; — подорож на північ 70, 300; див. також «подорож у»
«подорож у» [voyage in] 306, 344, 358, 365
подорожні нотатки [travel writing] 20, 25, 129, 159, 169
поезія [poetry] 37-38, 275, 326-327, 329-331, 334, 336, 379, 389, 424, 435-436
позитивізм [positivism] 440, 456
полігамія [polygamy] 79, 263, 309
політика [politics] 19, 30, 39, 43, 48-49, 66, 76, 80, 83, 89, 93, 151, 201, 224, 241, 249, 292-293, 308, 323, 325, 327, 331, 336, 339, 341, 348, 351, 358, 360, 371, 385, 388-389, 402, 406-407, 413-414, 421, 433, 437, 441-443, 447, 449; — й естетика 67, 429; — й ідентичність 24; — і культура 67, 102, 118, 251, 286; — й мистецтво 175-177, 251, 430; — політика обвинувачення 55-56, 81; див. також риторика обвинувачення; — і риторика 55, 80; — і соціальні науки 101-102, 360-361
політика стримування [containment policy] 396 {602}
понаднаціоналізм [supra-nationalism] 308
порівняльне літературознавство [comparative literature] 85, 8790, 92, 94, 443; — й імперія 95; — його імперське походження 86-87
порядок [order] 19, 57, 59, 74, 91, 115, 122, 137, 144, 155, 159, 169, 227-228, 278, 289, 305, 326, 330, 332, 395, 402, 421, 458, 462; - вдома і закордоном 105, 111, 130, 133, 136-137, 141-143, 146-148, 150, 198, 362; -моральний 133, 150; див. також «новий світовий порядок»
постімперіалізм [post-imperialism] 279
постколоніальність [post-colonial] 28, 53, 55, 63, 70, 76-77, 85, 99, 106, 154, 264, 278, 301, 310, 315, 341-342, 345-346, 357-358, 364, 369, 380, 412, 428-429, 432, 440, 442, 462
постмодернізм [post-modernism] 65, 103, 423, 450, 458; — і споживча культура 450
постмодерність [post-modern] 431
постструктуралізм [poststructuralism] 345, 424, 458
правління [rule] 53, 56, 58, 95, 219-223, 226-227, 254, 260, 286, 288, 350, 370, 405, 414-415, 419, 434; — його стилі 199
привласнення (перепривласнення) [appropriation] 215, 236, 265, 280, 307, 378; — історії 132; — Орієнту Європою 279; — території 215, 236, 265
пригноблені знання [subjugated knowledges] 342
примітивізм [primitivism] 278
присутність [presence] 17-18, 27, 45-46, 111-113, 122-123, 128, 138, 140, 142, 147, 180, 182, 200, 207, 235, 254, 259, 262, 268-269, 283, 287, 292, 318, 404, 407, 421, 451, 464; — білої людини 244, 407; - європейська 117, 244, 254, 283 287, 292; — імперська 113; — Іншого 262; - корінна (тубільна) 30, 256, 262, 283; — метрополійна — див. метрополія: метрополійна присутність; — нова присутність в Європі 270
Просвітництво [Enlightenment] 17, 87, 338-339, 347
простір [space] 17, 91, 132-134, 136-137, 140-141, 144-146, 168, 170, 235-236, 287, 302, 318-319, 342, 375, 413, 434, 458, 461; - просторова історія — див. історія: просторова; — культурний 400; — соціальний 17, 121, 132; див. також організація простору, публічний простір
просторовість [spatiality] 272, 443; див. також простір
професіоналізм [professionalism] 423, 440, 443-444, 447
психологія [psychology] 248, 262, 265; — психіатрія 371; — психоаналіз 103, 385; — психологія мас 128
публічний простір [public space] 402, 410, 420, 423, 431, 453

работоргівля [slave trade] 105, 151-152, 154, 338
рабство [slavery] 60, 69, 79, 105, 143, 146, 152, 154, 156, 162, 186, 189, 246, 253, 260, 281, 298, 301-302, 304-305, 309, 318, {603} 338-339, 354, 358, 362, 387, 389, 405, 440, 456
Радж [Raj] 58, 132, 227, 235, 269, 280, 290, 293, 383
рамки прийняття [framework of acceptance] 423
раса [race] 14, 18, 45, 53-54, 57, 60, 89, 98, 104, 135, 152-153, 160-163, 167, 170-171, 184, 204, 223-224, 229, 244, 248, 276, 292-293, 305, 314, 323, 325-326, 339, 347, 371, 384, 388
расизм [racism] 24, 57, 77, 130, 174, 223, 242, 260, 283, 364, 366, 385, 388, 405, 420, 423, 440; — антирасизм 384
расова теорія [racial theory] 41, 71, 159, 161, 169-170
растафаріанство [rastafarianism] 322
реалізм [realism] 76, 88, 114, 230, 243, 269; — магічний 382, 430
ревізіонізм (ревізія, перегляд) [revisionism, revision] 29, 39, 58, 84, 116-117, 152, 269, 280, 338, 381, 403
рейґанізм [Reaganism] 66, 396
реколонізація [recolonizing] — див. колонізація: реколонізація
Ренесанс [Renaissance] 279-280, 282, 314, 408; - пізній 299; див. також арабський ренесанс, гарлемський ренесанс, орієнтальний ренесанс
ретроспективна згода [retrospective consent] 169
риторика влади [rhetoric of power] 19
риторика обвинувачення [rhetoric of blame] 55, 136, 154, 255
робітничий рух [workers’ movement] 93, 314; — та імперія 98
розчаклування [disenchantment] 269, 435
роман [novel] 15-16, 18, 22, 104, 156, 214, 226, 275, 305, 369, 384, 406, 411, 413, 427, 430-431, 439, 451; — арабський 78, 306; -британський 15, 18, 22-24, 40, 49-50, 72, 76, 96, 111-112, 121-123, 126-127, 129, 140-141, 145-146, 148-149, 151-155, 200, 209-214, 216-218, 220, 222, 225, 229-235, 237, 240, 287-289, 293, 362; — і буржуазне суспільство 121-122, 131; — XIX сторіччя 15, 23, 40, 49-50, 72, 111-112, 114, 122, 127, 129-130, 133, 139, 145-146, 148, 151-155, 230, 269, 295, 362; — і деколонізація 23, 300, 311; — й імперія 12, 15, 23, 26, 41, 76, 96, 106, 111-112, 117-123, 126-131, 137-138, 140-141, 147-149, 153, 200, 204-213, 217-218, 225, 229-230, 232-235, 237-238, 252, 254-256, 260-262, 265, 269-270, 287-288, 291, 293, 296-297, 362; — й імперська естетика 62; — і минуле 306; — і опанування закордонних земель 48, 96, 129, 140; — і простір 133, 150, 235-236; — французький 76, 157, 252, 254, 256, 265-266, 270, 275, 277; див. також література

самоочевидне призначення [Manifest Destiny] 398, 403
свідомість [consciousness] 99, 105, 128, 193, 198, 252-254, 260-261, 282, 296, 298, 304-305, 350, 355, 364, 367, 374-375, 379, 407, 443, 462-463; - ґлобальна 98; — громадська 448; {604} — ідентичнісна 379; — імперська 130, 244; — критична 48, 460; — націоналістична 372; — національна 75, 307, 325, 372, 374, 379, 428; — опозиційна 99; — політична 379; — постколоніальна 154; - релігійна 428; — соціальна 324-325, 372, 379; — суб’єктивна 375; — хибна — див. хибна свідомість; див. також індустрія свідомості світова відповідальність [world responsibility] 398
світова економіка [world-economy] 465
світова система [world system] 369, 393, 428, 431, 452, 465
свобода [freedom] 19, 38, 44, 59, 69, 100, 134, 198, 214, 227, 235, 250, 276, 286, 294, 303, 317, 329-330, 346, 358-359, 361, 364, 387, 395, 403, 407, 419, 433, 456, 459, 461, 466
секулярність [secular] 56, 66, 71, 76, 86, 101, 107-108, 238, 321, 379, 425-426, 434, 441-442, 444, 446, 456-457; — культури 25
сепаратизм [separatism] — 28, 99, 306, 308, 443, 460
сикхізм [Sikh] 222, 234, 291, 431
система контролю [control system] 464
сіонізм [Zionism] 38, 363
скватери [squatters] 453
«слабка думка» [weak thought] 458
смерть природи [death of nature] 459
соціологія [sociology] 12, 87, 159, 224, 228, 248, 259, 360, 363, 394
спасіння [salvation] 120; — і колоніалізм 120, 199
спеціалізація [specialization] 156, 345, 358, 444; - в науці 49, 102-103, 440, 445-446
спільнота культури [community of culture] 357
спільнота методу [community of method] 357
споживацтво [consumerism] 173, 458
спокута [redemption] 120, 275; — і колоніалізм 120, 199
спосіб артикуляції [mode of articulation] — див. артикуляція: спосіб артикуляції
спосіб виробництва [mode of production] 104
спостерігач [observer] 63, 92, 95, 101, 277, 287, 307, 461; — його влада (авторитет) 101, 105-106, 229, 245; — і об’єктивність 95
становище людини [human condition] 255, 260, 267
Старий світ [the Old World] 112
структура почування [structure of feeling] 19, 45, 50, 97, 265
структура ставлення і референції [structure of attitude and reference] 12, 18, 27, 97-98, 111, 128, 130, 153, 174, 191, 197, 277, 293, 297, 337, 341
структуралізм [structuralism] 279, 384, 440, 446
суніти [Sunnis] 431
супереґо [superego] 413
суперечні досвіди [discrepant experiences] — див. досвід: суперечні досвіди
сутність [essence] 29, 53, 60, 71, 96, 98, 104, 139, 162-163, 168, 203, 211, 224, 238, 242, 248, 259, 275, 320, 323-324, 372, 382, 385, 428, 433-434, 441, 443, 456; — англійськість 104, 139, 321, 434; — ірландськість 323-324, 436; {605} — французькість 139, 247; див. також есенціалізм, неґритюд
суфізм [Sufi] 262, 279, 381
сюрреалізм [surrealism] 370

тема зцілення [the theme of healing] 210-211
теорія вимивання [drain theory] 290
територія [territory] 11, 16-17, 22, 24, 26, 39, 41-42, 44, 48, 70, 75, 92-93, 95, 98, 112-113, 120121, 130, 132, 143, 147, 153, 170, 200-201, 203, 214, 247, 249, 256, 262, 266, 276, 281, 283, 285, 295, 297, 300-301, 313, 315, 318-319, 338, 355, 375, 393, 399, 403-405, 433, 441, 454, 462, 467; — боротьба за територію 70, 74, 133, 166, 197, 247, 262, 286, 301; — взаємонакладення територій див. взаємонакладення: територій; — заселення території 43, 122, 132, 256, 319-320; — культурна й географічна 297-298
тероризм [terrorism] 66-67, 77, 251, 364, 412, 420, 431-432, 451, 455
«терористичні» держави [„terrorist states“] 427
тетчеризм [Thatcherism] 66
товаризація [commodification] 444
топос [topos] 70, 299
торгівля [trade] 18-19, 40, 78, 123-125, 147, 150, 152, 156, 162, 167, 199, 201, 205-206, 313, 356-357, 399, 420; див. також вільна торгівля
тоталітаризм [totalitarianism] 66
традиція [tradition] 23, 26, 29, 46-47, 52, 93-94, 101, 103-104, 196, 208, 228, 237, 245, 259, 261, 264-265, 275, 318, 323, 332, 342, 344, 348-349, 360, 405, 422, 435-436, 455, 458, 466-467; — арабська 81, 349, 435; — дебати про неї 29, 38, 87; — і леґітимність 53; — й освіта 14, 30, 57, 103, 445, 460; — і поет 37, 311-312, 320; — юдео-християнська 342, 446; див. також винайдення традиції трайбалізм [tribalism] 57, 278
трансґресія [transgression] 453, 461
«третій світ» [the Third World] 12, 20, 22, 28, 42, 54, 56, 58, 64, 67, 69, 75, 99, 107, 151, 297, 301, 306-307, 310, 331, 340, 360, 369-370, 373, 384-387, 398, 408, 415, 424, 452; — інтелектуал із «третього світу» — див. тубілець: тубільний інтелектуал
«три світи» [three worlds] 394 — 395; див. також «перший світ», «третій світ»
тубілець [the native] 12, 20-22, 25, 46, 53-54, 56, 69-71, 126, 133, 158, 170, 172, 199-200, 204, 206, 211, 218-221, 224-227, 229, 236-238, 242-249, 252, 258, 260-261, 263-265, 267-268, 271, 276, 280-282, 286-287, 292, 294-296, 299, 301-303, 308-309, 311, 316, 318, 320, 335-336, 344, 346, 351-352, 355-357, 361, 365-367, 372-376, 378, 380, 387, 405, 407, 409, 419, 450; — його західні образи 56, 64, 112, 199, 220, 222, 243, 246, 261, 295, 356; — тубільний інтелектуал 47, 55, 59, 99, 226, 270, 293, 299, 306, 335, 342, 358, 360, 366, 370, 373, 436, 458, 464; див. також міф про «лінивого тубільця»
тубільництво [nativism] 28, 85, 297, 304, 322-326, 349, 360, 369, 381-382, 428, 443, 452; — й ідентичність 324 {606}

універсалізм [universalism] 324, 347, 379, 384, 386
універсальність [universality] 88, 95, 102, 250-251, 266, 279, 319, 328, 384, 439, 457, 464; — європоцентрична 87
університет [university] 123, 199, 315, 336, 418, 425-426, 446-447, 453-454; — американський 89, 199, 336, 406, 411, 446, 456; - як утопічний простір 30, 423
утилітаризм [Utilitarianism] 17, 161, 221, 227, 241, 244
уявлені спільноти [imagined communities] 99, 286, 327, 430

фашизм [fascism] 321-322, 325, 328, 440
фемінізм [feminism] 28, 99, 310, 386, 445-446; — і близькосхідні студії 28-29
феодалізм [feudalism] 241, 313; — антифеодалізм 355; - квазіфеодалізм 351
фетва [fatwa] 54, 59, 427, 430-431
фізіократична філософія [physiocratic philosophy] 345, 355
філологія [philology] 92, 103, 159, 172, 174
формація [formation] 44, 48, 71-72, 76, 86, 93-94, 105, 123, 128, 172, 277, 285, 337, 343, 364, 429, 447
фраґментація [fragmentation] 353, 375
французькість [the French] — див. сутність: французькість фундаменталізм [fundamentalism] 14, 75, 324, 382, 430-432, 451-452, 456

халіфат [caliphate] 435 — 436
хибна свідомість [false consciousness] 350, 356
християнство [Christianity] 88, 91, 121, 161, 168, 203, 281, 289, 301, 349, 363, 366; — арабське 81-82; — православне 82

центральність [centrality] 26, 60, 75, 115, 127, 134, 164, 194, 337, 432, 441, 450-451, 461, 465; — європейська географічна 106; - імперського бачення 115
цивілізаційна (цивілізаторська) місія [la mission civilisatrice] див. місія: цивілізаційна
цивілізація [civilization] 11, 50, 52-54, 68, 161, 189, 282, 308, 413, 416, 419, 421, 430, 432, 434, 445; — абасидська 415; - грецька 52; — західна (європейська) 54, 178, 219, 246, 263, 268, 349, 397; - ісламська 414; — світова 413
цукор [sugar] 46, 105, 116, 146-147, 151, 154, 162

чинники виробництва [factors of production] 465
чистість, чистота [purity, pure] 24, 52, 134, 172, 174, 323, 381-382, 428
«човнярі» [boat people] 455

шиїти [Shi’is] 420, 431
шовінізм [chauvinism] 24, 57, 211, 238, 249, 304, 308, 324

юдаїзм [Judaism] 363, 366
юдео-християнськість [Judeo-Christian] 67, 342, 423, 446, 455