ОЛЕКСІЙ ТИХИЙ РОЗДУМИ ПЕРЕДМОВА Дві статті Олекси Тихого, члена Української Гельсінк- ської Групи, які публікуємо у цьому виданні, мають неаби- яке пізнавальне значення у вивченні дійсности в радянсь- кій Україні. Важливою є стаття О. Тихого «Роздуми про українсь- ку мову та культуру в Донецькій області», в якій автор пише про русифікацію в Донбасі і заникання української мови й культури в цій робітничій частині України. Коли порівня- ти становище 1970-их років зі становищем 1980-их, то ста- не ясно, що як в Донбасі, так і в усіх областях України курс на русифікацію і «злиття націй» в одну «радянську на- цію» (а властиво в одну російську націю) став офіційною внутрішною політикою влади СРСР в останніх двох десят- ках років. У другій статті, «Вільний час трудящих», О. Тихий по- рушує дуже важливе питання дозвілля робітника, яким во- но є в радянській дійсності і яким воно повинно бути в су- часному модерному суспільстві. Ці статті, які шляхами самвидаву дісталися до нашо- го Видавництва і повний текст яких друкується вперше у цьому нашому виданні, а також стаття «Сільські пробле- ми» (уривки з якої були друковані в українській закордон- ній пресі) та спільна з о. В. Романюком праця «Історична доля України» які дісталися на Захід, показують діяпазон зацікавлення О. Тихого, глибину його думки, здатність схо- пити важливі проблеми в теперішній Україні та його гро- мадський обов’язок і відвагу вийти з тими справами перед своїми земляками. 5 Життя Олекси Тихого є типовим і може служити, як клясичний приклад життя українського інтелігента в підра- дянській дійсності, інтелігента, який усвідомив свою при- належність до народу, з якого вийшов. Олекса І. Тихий народився 27 січня 1927 р. на хуторі Іжевці Донецької области. Після закінчення середньої шко- ли навчався в транспортному й сільськогосподарському інститутах, а згодом в Московському університеті, який успішно закінчив. Повернувшись на Україну, О. Тихий працював завідуючим навчальної частини середньої шко- ли в Донбасі. Вперше був заарештований 15 лютого 1957 р. і засуджений 8 квітня того ж року на 7 років ув’язнення і 5 років позбавлення громадських прав, обвинувачений в українському націоналізмі та веденні «антирадянської про- паганди й агітації». Після звільнення 15 лютого 1964 р. О. Тихий повер- нувся в Україну, де працював монтажником на різних бу- дівельних об’єктах, пожежником або звичайним робітни- ком. Ім’я Олекси Тихого стало вперше відоме з самвидав- них видань у листі М. Масютка до Верховної Ради УРСР («У півстоліття радянської влади», ПУДФ, Париж, 1968 p., стор. 70), а згодом воно не сходило зі сторінок українсько- го і російського самвидаву, коли КДБ зробило у нього об- шук 15 травня 1976 p., під час якого вилучено його праці з історії української мови. 9 листопада 1976 р. О. Тихий став членом-основопо- ложником Української Гельсінської Групи, 4 лютого 1977 р. був заарештований разом з головою Групи Микою Ру- денком, а 1 липня того ж року засуджений на максималь- ний термін — 10 років ув’язнення і 5 років заслання. Термін ув’язнення О. Тихий відбував в концтаборах Мордовії (Сосновка), а згодом був переведений до Перм- ських концтаборів (пос. Кучино), де брав активну участь в голодівках і протестних акціях проти свавілля таборової адміністрації. Багато разів його жорстоко карали в табо- рових карцерах. 6 В січні 1980 р. О, Тихий був позбавлений побачення за «негідну поведінку», а в серпні того ж року — за «пору- шення режиму» — крім побачення позбавлений також по- силок до лютого 1982 р. В той час листування О. Тихого було обмежене до мінімуму. Під час кількамісячної голодівки О. Тихого влітку 1978 p., Міжнародна Амнестія в Лондоні проголосила заклик до негайних акцій на його захист. В наслідок голодівок і жорстоких умов ув’язнення О. Тихий постійно хворіє. Обидві статті О. Тихого, які входять до цього видан- ня, були писані українською мовою. Видавництво затрима- ло мову і стиль автора, але у цих статтях, як і в цілому ви- данні, запровадило український правопис 1928-29 pp., який вживають українські видавництва на Заході. До цих двох статтей Видавництво додало останнє сло- во О! Тихого, уривок з вироку суду, а також спогад Ігоря Александрова, московського знайомого О. Тихого (пере- клад з «Нового русского слова», Нью Йорк, 1 квітня 1977 p.), Сергія Пирогова (спогад цей передало радіо «Свобо- да» на Україну 30 січня 1982 р. до дня народження О. Ти- хого), статтю члена Української Гельсінської Групи На- дії Світличної написану для радіо «Свобода» (передана на Україну 23 грудня 1981 p.), а також нотатки до біографії О. Тихого перекладені на українську мову з самвидавних публікацій. Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка 7 РОЗДУМИ ПРО УКРАЇНСЬКУ МОВУ ТА КУЛЬТУРУ В ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ Хто не знає свого минулого, той не вартий і майбутнього. Хто не шанує визначних людей свого народу, той сам не годен пошани. М. Рильський Донецька область займає територію, на якій кочували, зміняючи одні одних скити, сармати, авари, бол- гари, племена салтівської культури, печеніги, торки, полов- ці, хозари, татаро-монголи. В добу Київської Русі князі влаштовували походи на кочові племена, досягали берегів Дону та Азовського мо- ря і вже в той час мали вплив на наші землі. Після татаро-монгольської навали, февдального роз- дроблення та ослаблення Київської Русі територія Донець- кої области протягом кількох століть залишалась малоза- селеною, була диким степом, де кочували різні орди, що входили до складу Кримського ханства. Войовничі кочов- ники на диких степах випасали худобу й часто через них заради грабежів та ясиру нападали на Україну, Польщу, Молдавію та Московську державу. У XVI столітті за Дніпровськими порогами оселяють- ся козаки. Це українська молодь, що йшла в дикі, незасе- лені місця захищати рідний край від нападів кримських та- тар та підлеглих їм орд, що кочували в дикому степу та на Північному Кавказі. Козаки жили кошем, вибирали собі 9 отамана і щоб відомстити татарам та ради добичі (козаць- кий хліб), робили напади на Крим та інші міста по узбе- бежжю Азовського та Чорного морів. Відвага, героїзм, військова доблесть козаків оспівана в тисячах народних, пісень, в думах та художніх творах українських та інозем- них письменників та митців. Уже в XVI, а особливо в XVII столітті, на території нашої области появляється багато сторожевих постів (па- ланок) запорозьких козаків, як наприклад: Зайцівська, Яси- нуватська, Домаха, Першаківська, Бахмутська, Святого- рівська та інші. Спочатку там протягом літа несли сторо- жову службу безсімейні чоловіки, а згодом почали селити- ся сім’ями, утворюючи хутори. І з роками таких поселен- ців-козаків було щораз більше. Основними рисами наших предків були волелюбність, безстрашність, сильна любов до України, свого народу та його віри, заради яких вони ризикували життям і долею своїх дітей. Тяжка була доля полонених. Бранців-чоловіків приковували до весел на га- лерах, жінок та дівчат продавали в рабство та гареми, а з хлопчиків робили яничарів (рабів-воїнів) кримських ханів та турецьких султанів. Хлопчиків-бранців учили військовій справі, прививали ненависть до всіх народів, а особливо до рідного, любов до мундира, нагород та похвал з боку на- чальства. Запорожці вважали себе вояками польських королів, а після успішної війни Богдана Хмельницького проти Поль- щі та періоду у підданстві Московської держави на основі березневих статей 1654 року, — вояками Московських ца- рів. Але запорожці не визнавали над собою ніякої (нічиєї) влади і становили незалежну військову республіку. Після посилення польського гніту на Правобережній Україні в XVII столітті почалося масове переселення укра- їнських селян на незайняті території, що були землею Мо- сковської держави. Люди селилися слободами і теж зазна- вали руйнувань та полону від різних кочових орд. Після з них були утворені Слобідські козацькі полки. Частина ко- лишньої Слобідської України входить до складу Донець- 10 кої области (Слов’янський, Краснолиманський, Артемівсь- кий p-ни). Частина области колись входила до складу зе- мель Війська Донського (Амвросіївський, Тельмановський, Новоазовський р-ни). Після обмежень Петром І та знищення Катериною II Гетьманщини (самоврядування на Україні згідно договір- них умов з царем Олексієм Михайловичем), а потім і зни- щення Запорозької Січі, московські царі надавали дворян- ські права та привілеї колишній козацькій старшині, закрі- пачували селян-землеробів (посполитні) та козацьку бідно- ту. Царі роздавали землі запорожців своїм фаворитам, вій- ськовій знаті, переселеним з Криму грекам, німецьким ко- лоністам (звільняючи останніх від будь-яких податків на 50 літ та військової служби назавжди), переселеним євре- ям, сербам, амнестованим розкольникам. Запровадження кріпосного права, посилення гніту, по- датки, малоземелля викликали бунти, особливо серед бід- ноти, котра зокрема приймала участь в селянських війнах під проводом Степана Разіна Бахмутського отамана Кін- драта Булавіна. Але, ні утиски, ні сваволя поміщиків не пе- решкодили нашим волелюбним предкам передавати від покоління до покоління чарівні українські пісні, казки, ду- ми, обряди, традиції і наш найдорожчий скарб — мову. У другій половині XIX ст. починається бурхливий роз- виток промисловости в Донбасі. У пошуках ліпшої долі сюди на заробітки тягнуться тисячі людей, особливо з пе- ренаселених центральних губерній Росії. Міста нашої об- ласти стають в основному російськими. Але на шахти та заводи йшла й частина обездоленого безземельного укра- їнського селянства. Капіталісти та царські чиновники не дбали про культуру та освіту трудового люду. Шкіл було дуже мало — і ті російські, німецькі та єврейські. Україн- ське населення мусіло або русифікуватись, або залишатись без будь-якої освіти. Але і в той тяжкий час не вмерли по- чуття національної гордости і культура українців у Донба- сі. З перемогою Жовтневої революції був ліквідований як 11 економічний так національний гніт усіх народів Російської імперії. Вільні українці в Донбасі одержали рівні права з росіянами. Тобто, українські школи, театри, газети, клю- би та хати-читальні, хори, драмгуртки тощо. Період культу особи дещо уповільнив розвиток укра- їнської культури, зокрема в Донбасі. Особливо відчутні бу- ли репресії проти діячів української культури, вчителів, письменників. Тепер вони реабілітовані і повернені народо- ві. Кто не принадлежит своєму Отечеству, тот не принадлежит и человечеству. В. Г. Белинский Нині Донецька область належить до суверенної націо- нальної держави робітників і селян — Української РСР. В області проживає 4.9 мільйонів чоловік. З них 2.7 мільйо- нів українців (55.1%); 1.9 мільйонів росіян (38.8%); 107 ти- сяч греків (2.2%); 73 тисяч білорусів (1.5%); 2.4% інших на- ціональностей. Оскільки в області проживає понад 10% всього населення республіки, її питома вага як в промисло- вості, так і в сільському господарстві та культурі дуже ви- сока. Всім відомі досягнення области в галузі матеріяльно- го виробництва, а про культуру, мову та освіту хочеться поділитись своїми думками в цій статті. Є в області 4 державних драматичних театри, один оперний та одна філярмонія. В кількісному відношенні це дуже мало. І лиш незначний відсоток людей може користу- ватись послугами великого мистецтва. До того ж всі теа- три російські і за мовою і духом. Отже корінне (тубільне) населення зовсім позбавлене мистецького життя. Палаци культури, клюби, палаци піонерів теж уникають українсь- кої тематики і мови. Є велика мережа кінотеатрів, але в жодному з них не демонструється жоден фільм українською мовою. Мова телепередач та радіо в області також на 80- 90% російська. 12 В науково-дослідних установах, вузах, технікумах, дер- жавних установах, на підприємствах та залізницях також зреклися української мови повністю чи майже повністю. Школи — основні заклади формування громадян у ви- робничому, культурному і патріотичному пляні. А в Кра- маторську, Дружківці, Костянтинівці, Артемівську, Горлів- ці, Жданові, Донецьку, а може і в неназваних мною мі- стах, українських шкіл зовсім немає. Всі дитячі садки та ясла чомусь російські. А в містах же проживає понад 2 мільйони тих, що називають себе українцями. А багато українців соромляться навіть називатись «плебейською» національністю своїх предків. І ці два мільйони українців дивляться кінофільми і телепередачі, читають книги та газети російською мовою, вчать дітей в дошкільних закла- дах, школах та вузах чужою їм мовою. Політика Радянського Союзу в національному питан- ні — рівноправність, дружба, суверенітет... В радянському Союзі відбувається вільний розвиток національних мов. Кожна людина мас цілковиту свободу говорити, виховувати і навчати своїх дітей будь-якою мовою. Не допускається ніяких привілеїв, обмежень або примусу щодо навчання тих чи інших мов. Основи наукового комунізму. Чи можна говорити про рівноправність 2 мільйонів українців, понад 100 тисяч греків, десятків тисяч - білорусів, євреїв, татар, та інших національностей у нашій області, як- що вони змушені зрікатись рідної мови, національних тра- дицій, обрядів тощо? Рівні права на зарплату, ресторан чи магазин це ж ще не рівноправність. Дружба ґрунтується на взаємній симпатії, взаєморозу- мінні, взаємодопомозі. Чи можна говорити про дружбу, коли значна частина вчителів области зневажливо ставить- ся до української мови, дивиться на українців, як на щось 13 відживаюче, неповноцінне, не вчить їхньої мови, не боліє за їхнє теперішнє та майбутнє, а навпаки заохочує україн- ців до асиміляції, денаціоналізації чи, як іноді говорять, злиття націй. Сьогодні дуже багато людей без сорому кажуть: «Які там ми українці, ми — перевертні, «хахли». «Я українєц, но не люблю українского язика». «А мені всьо равно, яким язиком чоловік балакає, аби хороший був». «Я знаю укра- їнській язик, всьо понімаю, а розговарівать і читать нє мо- гу». «А для чого він нужний як всьо, віздє по-руському». «Я вообще нє понімаю, к чему сейчас націоналізм (мав на увазі українську мову), єслі вся література на руском язи- кє». Ніхто силою не віднімає в українців Донбасу, як і в жодної іншої нації чи народности СРСР, рідної мови. І уряд, і партія за її всебічний розвиток... Той не марксист, гой не демократ, хто не визнає і не відстоює рівноправности нації і мов, не бореться з усяким національним гнітом, або нерівноправністю. Це безпереч- но. В. 1 Ленін Пожалуй нет человека, которий не испы- тивал бы неискоренимого чувства любви, привязанности к земле дедов и прадедов, родной культуре, к своему язику, своим традициям и обичаям. Л. И. Брежнев Треба бережливо, з повагою ставитись до нашої рідної, чудової української мови. Це наш скарб, велика спадщина, яку кожний з нас і в першу чергу ви, письменники, по- винні берегти і розвивати. П. Шелест Зрікатись рідної мови презирливо і амо- рально. О. Гончар 14 Як же убого виглядають у світлі цих висловлювань люди з поглядами на рідну мову, що приведені вище, батьки, що приводять семилітню дитину до школи і ка- жуть: «Запишіть у руське», учителі, яким байдуже якою мо- вою викладати математику, хемію чи іноземну мову (аби побільше годин), працівники органів народної освіти, що без жаху, а часом і з радістю підписують накази чи розпо- рядження про перехід школи на російську мову викладан- ня. Скажена травля українського народу Польщею, цісар- ською Австро-Угорщиною та російським царатом (тюрма народів) не змогла знищити народу. Не допомогли цьому ні Унія, ні Валуєвські циркуляри. То невже ж в епоху роз- квіту націй, національних культур, національно-визволь- них рухів у всьому світі мають щезнути 2.7 мільйонів українців Донецької области? Багато десятиліть царські чиновники та їх прихвостні з українського панства твердили: «Не было, нет и быть не может». На весь інтелігентний Київ тільки 4 родини гово- рили українською мовою (Лисенко, Косачі, Старицькі, Ли- тецькі), а в Донбасі може і того менше. Але чиновники та прихвостні пішли в небуття і згадуються тільки, як кати народу, а народ жив, живе і житиме. Та чи дозволяє твер- де переконання в безсмерті народу залишатись байдужими до очевидного процесу асиміляції — ні, не дозволяє. Бо така байдужість — свідоме гальмування культурного роз- витку нації, бо зі знищеннем мови знищуються всі куль- турні надбання народу, потенціяльні уми, таланти, генії. І хто оцінить втрати народу за століття історії в результаті гальмування розвитку мови? Частина наших талантів та геніїв служила іншим народам, зокрема російському (Фео- фан Прокопович, Гоголь, Короленко, Скліфосовський, Остроградський, Репін, Корольов), італійському (Соломія Крушельницька, Олександер Мишуга), польському, ні- мецькому та ін. А скільки їх загинуло, не розвинувшись? 15 Как это необходимо, чтобы человек з детства чувствовал аромат родной земли и аромат родной речи. (3 брошури Г. Л. Могилевської «Познание прекрасного» Пед. ф-т, Л, б, 1971 р. ). Буквально в останні роки в Кіндратівській сільській 8- річній школі ставало все менше і менше учнів, бо в кіль- кох кілометрах від села розташоване місто Дружківка і учні переходили до Дружківських шкіл (бо вони російські). Контингент учнів катастрофічно падав і школа опинилась перед загрозою закриття. Органи освіти постановили зро- бити її російською. І зразу стало втричі більше учнів. А ті 60 чи 70 учнів, що вчилися українською мовою та їх бать- ки? Може вони збунтувалися? Може вимагали для себе за- конного права вчитись та вчити своїх дітей рідною мовою? Може перевели дітей до сусідньої української школи? Ні- чого такого не сталось. Чи не схоже це на Шевченкове: «Німі на панщину ідуть...» Німі зрікаються національної гордости, національного лиця. В селищі Мала Іллінівка (м. Артемівськ) проживає не більше 2-5% неукраїнського населення. А школа російська. І стала такою в останні 5-6 літ. Діти вдома і на вулиці го- ворять українською мовою, а в школі російською. У пле- мінника-шестиклясника в зошиті прочитав: «Построить треугольник за углом и двумя сторонами». Питаю, невже так можна? Каже: «Так диктував учитель». I не дивно . Бо ж може він 20-30 літ говорив: «побудувати трикутник за ку- том», а тут, раптом, треба заробляти гроші вже російсь- кою мовою. А це ж нелегко не лише дітям. Що ж набудуть такі вихованці? Краси та величі тво- рінь Пушкіна, Тургенева чи Достоєвського вони не збаг- нуть, бо нікому не дано відчути те, що не випливає з ціло- го життя, кожноденного вживання і думання, що не є му- зикою душі. А на Шевченка, Нечуя-Левицького, Лесю Українку, а тим більше В. Стефаника, чи М. Черемшину, діти дивляться як на іноземних. Бо батьки та бабусі гово- рять на місцевому діялекті на теми далекі від ідей пись- 16 менників та й у їх лексиконі далеко не всі словда клясиків літератури. До того ж батькам часто «всьо равно яким язиком балакать». Ось і залишається вихованим та навче- ним таким робом людям їсти, спати, працювати, спогля- дати телевізор (байдуже що, аби не опера, симфонія чи п’є- са), почитувати романи (щоб взнати піймають, чи не пій- мають шпіона, розлюбить чи не розлюбить і т. п.), диви- тись «хороші» кіна («отдихательниє» і «переживательниє»), футбол. А чим же таке життя відрізняється від тваринно- го? Адже і тварини працюють (коні, воли, ішаки тягають вантажі, собаки гавкають, коти ловлять миш, корови да- ють молоко, вівці шерсть, і т. п.), сплять, вибрикують, чи- стяться, часто дивляться з цікавістю за грою чи бійкою ін- ших тварин. А ми ж прагнемо виховати свідомого, мисля- чого, культурного будівника майбутнього. Чи ж можна тут обдйтись без рідної мови? Радянський Союз — багатонаціональна держава і кож- ний служить їй як росіянин, грузин, естонець, киргиз, укра- їнець чи білорус, а не як мамлюк, яничар, безбатченко-ко- смополіт, перевертень чи хахол, чорномазий, косоглазий чи звєр. В кого не болить душа за рідну землю, за свій народ — не любить нікого й нічого, той живе лише для того, щоб натоптати черево. Не можна бути патріотом Радян- ського Союзу, якщо не є патріотом свого народу, який дав тобі життя, створив культуру, традиції, обряди, мову. Земле рідна!.. Хто тебе любов’ю обікраде, Хто твої турботи обмине, Хай того земне тяжіння зрадить І з прокляттям безвість проковтне. В. Симоненко Сьогодні українська мова в Донецькій області є друго- рядною, нижчою, необов’язковою для вивчення, прирече- ною на злиття. Але вона ще звучить по радій, телевізору, в кіножурналах, в піснях під час випивок. Теперішнє ж поко- ління вчилося в українських школах, знає українську мову тільки не говорить нею, бо дехто (може один із 100 чоло- вік) не вчив, не знає її. А що ж буде через 20-30 літ? Ким стануть сьогоднішні діти, що від колиски чують тільки суржик та російську мо- ву, в школі вивчають українську, як іноземну? Невже наші діти та внуки під час переписів будуть записувати себе: «Національність — совєцький, українського проісхождєнія, родной язик — донбаскій»? Негр, як ознаку приналежности до свого племени мо- же показати колір шкіри, узбек чи киргиз — очі. А на що ж вкаже українець? Вже сьогодні можна почути серед ро- бітників: «Здєсь нєт України. Покажи мнє хоть одного на- стоящего украінца». Таке становище веде до занепаду культури, хоч шкіл стає чимраз більше і діти вчаться біль- ше років. А може ж привести і до гайдамаччини? Українці, що великими масами живуть в Краснодар- ському краї, центральних районах Росії (Курська, Білго- родська, Волгоградська області), Алтайському краї та ін- ших районах Росії майже асимілювались і в них лишились українськими тільки прізвища. З точки зору тих українців, що прагнуть тільки задовольнити черево, з точки зору американ- ця чи француза, який і не знає, що є там десь якісь українці чи білоруси, для якого весь Радянський Союз — Росія і, на- решті, для росіянина, що є тільки ходячим шлунком, бай- дуже те, що асимілювались кілька мільйонів українців (стали русскіми українского проісхождєнія, чи українцями — а рідна мова російська) чи стали американцями польсь- кого чи російського походження. Але тим, хто думає про майбутнє, про культуру, про прогрес людства, байдуже бу- ти не може. Очевидно, що сьогоднішнє становище в галузі культу- ри та освіти в Донецькій області веде до асиміляції укра- їнського корінного населення (2.7 мільйони чоловік). Для усунення ненормального становища, що склалося в області в останні десятиліття і веде до асиміляції годи- лось би: 18 1. Видати масовим тиражем по найдешевшій ціні збір- ку висловлювань (типу «Цікаві бувальщини», «Музикан- ти сміються» чи «Золотые россыпи»), про українську мову та мову взагалі, про Батьківщину, про Україну, визначних людей минулого і сучасних. 2. Видати книгу, що вчила б як буквар грамоті люби- ти, шанувати людську гідність, свій народ, Радянський Со- юз, всіх людей Землі. Якщо такої книги нема, оголосити конкурс. 3. Щоб вчителі ніде не соромились говорити рідною українською мовою, не обмежувались місцевим діялектом, не говорили суржиком, щоб послідовно, вперто, завзято, з любов’ю вкладали в душі дітей та їх батьків свідомість на- дежности до української нації, розкривали культурні та мовні багатства народу, постійно доводили, що людина без патріотичних устремлінь, без свідомої праці на користь свого народу (в першу чергу), без свідомого творення до- бра — це віл, вартий тільки того, щоб його запрягали в ярмо. 4. Не приймати вчителем будь-якого предмета люди- ну, що не знає, не шанує української мови та культури. 5. Ганьбити тих, хто питає учнів чи студентів, якою мовою вести курс чи предмет, українською чи російською («мені однаково»), 6. Зупиняти тих батьків та дітей, що рвуться до росій- ських шкіл, так як зупиняємо дітей, що біжать на вулицю з інтенсивним транспортним рухом, чи хочуть встромити руку в окріп, кислоту чи вогонь по незнанню, нерозумін- ню. Постійно доводити, що: «Все на світі можна вибирати, сину, не можна вибирати тільки Батьківщину» (В. Симо- ненко). 7. Запропонувати іншу роботу вчителям, що чванливо кажуть: «Українській язик — це теляча мова» (слова дирек- тора української (!!!) школи); «Я не знаю українськово язи- ка, он мнє нє нужен і вобще нє нужен» (чув від багатьох вчителів). 8. Щоб у книгарнях працювали люди, які б знали свій 19 товар, уміло рекомендували покупцеві, замовляли б не ли- ше ходовий товар (про шпигунів та любов), а й високоху- дожню, патріотичну літературу. Щоб кращі здобутки українського красного письменства виходили не 30-тисяч- ним тиражем (один примірник на 1000-1500 чоловік), а по- езії 8 тисяч (один примірник на 5000 чол.), а мільйонними тиражами. А скільки їх, таких працівників книгарень та бібліотек, що взагалі не читають і трьох слів по-українсь- ки зв’язати не можуть! 9. Щоб працівники музеїв, у тім числі народних, роз- кривали правдиву історію народу, його боротьбу за жит- тя, боротьбу проти всіх поневолювачів та експлюататорів. 1 знову ж, як може бути працівником музею людина, що не знає, або зневажливо відноситься до мови народу, ве- лич та історію якого вивчав та показує відвідувачам? А як часто доводиться таке зустрічати. 10. Щоб преса, радіо, телебачення систематично, дохід- ливо доносили до кожного громадянина культурні, науко- ві, технічні досягнення українського народу. Наші здобут- ки не найбільші в світі, але вони повинні бути для всіх нас найдорожчими, бо вони наші, наша слава, наша гордість. 11. Щоб закон у судовому порядку позбавляв громадян- ства Української РСР кожного, хто зневажає Україну, український народ, українську мову. Щоб суд з найшир- шим сповіщанням громадськості виносив вироки — гро- мадську догану тим, хто з необережности чи несвідомо так чи інакше діяв на шкоду українському народові. 12. При влаштуванні на роботу, скороченні штатів, на- данні квартир, прийомі до вузів та технікумів надавати пе- ревагу місцевим жителям. 13. Ганьбити тих місцевих жителів (хочби і росіян за національністю), що співають пісню «Россия — родина моя», адже це нісенітниця. Росії як імперії давно нема. На її місці Радянський Союз — добровільне об’єднання наро- дів. Як же розуміти того, хто живе в Донеччині, на Украї- ні, а батьківщиною має Росію? Емігрантом чи окупантом? Як би подивились на індуса чи канадця, який твердив би, 20 що його батьківщина Англія (на тій підставі, що Індія та Канада входять до співдружносте)? 14. Щоб Донецьке радіо та телебачення вели передачі тільки українською мовою і транслювали б Київ та інші українські радіо та телецентри. Для трансляції з Москви го- дилось би мати окремі, подібні до «Маяка», центр та ка- нал. 15. Щоб на вулицях та дорогах місцевого значення всі надписи, льозунґи, вказівні знаки були написані українсь- кою мовою. 16. Щоб українські кіностудії та кінолюбителі зняли се- рії фільмів під назвою «Скарби української культури» (на- приклад: «Церковна архітектура», «Заповідники, ботанічні сади та парки України», «Історичні пам’ятники та фортеці», «По залях музеїв України» і т. п.). Забезпечити такими стрічками всі школи та передавати по телевізору, як зараз передається з Москви чи не найлюбиміша у найрізноманіт- ніших телеглядачів передача «Клуб кинопутешествий». У багатьох країнах національно-визвольні рухи прохо- дили і проходять під гаслами «Америка для американців», «Індія для індусів» і т. п. Чи підійшло б гасло «Донбас для українців»? — Ні. Бо Донбас уже півстоліття — невід’ємна складова частина суверенної України. В Донбасі значний відсоток жителів інших національностей, що живуть тут протягом багатьох, іноді багатьох десятків, поколінь. Та- кими є греки, росіяни. Донеччина давно стала їхньою бать- ківщиною, іншої вони не знають. Багато з них вважають рідною мовою українську, а серби взагалі втратили свою національну приналежність. Кожна людина вправі будь-де зберігати- своє національне лице, свою мову, культуру, тра- диції, прагнути і мати змогу повернутись на землю своїх предків. Все це повинні мати і неукраїнці в Донеччині. Але вони не можуть мати права, їдучи на возі українського на- роду, робити йому зло, зневажати його, своїми вчинками та поведінкою продовжувати віджилі та давно засуджені шовіністичні тенденції. Політика царів сприяла шовіністич- ній діяльності кожного великороса, від титулованого чи- 21 новника чи технічного спеціяліста до некваліфікованого робітника чи селянина включно. Зараз же для цього нема жодних підстав. Кожна людина має право говорити в кругу сім’ї, з сво- їми одноплемінцями рідною мовою. Годилось би заохочу- вати створення греками, білорусами, росіянами, євреями, татарами та іншими представниками національних мен- шин у Донбасі національних суспільно-культурних това- риств з метою вивчення рідної мови, культури та історії свого народу, взаємодопомоги тощо. Сприяти їм шляхом надання приміщень, засобів для друкування газет чи ли- стів і т. п., як то з успіхом робиться для нацменшостей в Польщі, Чехо-Словаччині, Канаді та інших країнах. Всі середні школи, технікуми, ПТУ, вузи повинні б стати українськими. Початкову ж освіту діти росіян, гре- ків, білорусів, євреїв, татар та інших можуть одержува- ти рідною мовою з паралельним вивченням української. Вивчення російської мови починати не з 2-гої кляси, а з 5-6-ої кляси, коли дитина в основному вже знатиме рідну мову. Іноземну мову зробити необов’язковим предметом, щоб вивчали лише ті, хто хочуть і можуть вивчати її так, щоб могли читати і говорити. Сьогодні можна часто почути в робітничому середови- щі: хохол, кацап, чорномазий, звєр. І це не викликає в лю- дей обурення, гніву чи навіть осуду. Годилось би суворо карати будь-яку дискримінацію та образи людей за їх на- ціональну приналежність. Погане знання української мови в Донецькій області (так і російської теж) зумовлене на мою думку такими причинами: 1. Розвінчаною нині Сталінською концепцією про від- мирання мов і що колись буде єдина в світі мова, яка не буде ні російською, ні... 2. Майже насильницьке перемішування спеціялістів, коли випускників українських вузів направляли в Росію та інші республіки, а на Україну присилали спеціялістів з ін- ших республік. І часто українці назавжди залишались за 22 межами України, а росіяни назавжди на Україні. 3. Гнилим переконанням багатьох людей, що «риба шукає де глибше, а людина де лучче». Тобто, що людина живе і працює там, де більше платять, де краща природа чи клімат, де дешевші овочі, фрукти, м’ясо. А прислів’я го- дилось би доточити словами «якщо в людини риб’ячий мо- зок». 4. Двомовне навчання починається з другої кляси — і формальне вивчення мов, особливо української. 5. Погана мова газет, радіо, шкільних підручників, учителів. 6. Що багато хто думає, що українською мовою зву- чать тільки сміховинки та пісні, а не знає, що існує велика українська література, що на українську мову перекладено безліч творів світової клясики, твори клясиків марксизму- ленінізму, написано та перекладено тисячі праць з усіх га- лузей науки, техніки, філософії, мистецтва. Нема на світі такого, чого не можна було б сказати чи написати україн- ською мовою. 7. Нерозуміння учнями, батьками та й учителями того очевидного факту, що не можна вивчити чужої мови, не вивчивши як слід рідної. Автор статті народився і виріс у донецькому селі. Вчився в Дніпропетровську, Одесі, Москві. Працював учи- телем, будівником, вантажником та кваліфікованим робіт- ником на заводі. Зараз працює слюсарем-монтажником на будівництві електростанцій. Відбув рік у Володимирській тюрмі та 6 років у Мордовських таборах. Злочину ніякого не вчинив. Чимало подорожував, здебільшого по Україні. Скрізь і з усіма на Україні я говорив українською мо- вою, в тім числі з росіянами і не зустрічав осуду чи знева- ги за це. Скорше симпатії і, зокрема, тих росіян, які не мо- жуть говорити по-українськи і навіть мало розуміють. Цей власний досвід в якійсь мірі свідчить про підсвідоме шану- вання права кожного українця користуватись рідною мо- вою. 23 В одній установі в місті Дружківці мені сказала зав.: «К нам поступило 4320 заявлений и только одно Ваше погукра- инськи, и я же Вам ничого не говорю». Пізніше вона назвала мене націоналістом за вимогу видати документ українсь- кою мовою. Але зразу ж відчула, що сказала не те і схаме- нулась. Розійшлись по-людськи, без образ. Багато з тих, кого доводиться запитати щось на вули- ці чи в установі, не розуміє окремих слів і без гніву, добро- зичливо просить сказати, що значить незрозуміле слово по-російськи. Багато хто пробує підтримувати розмову українською мовою, але не виходить через брак лексично- го матеріялу. І лише одиниці із сотень вбачають в цьому націоналізм, не маючи найменшого поняття, що воно таке. Адже кожній скільки-небудь грамотній людині відомо, що національна гордість, любов до землі дідів та прадідів, любов до рідної мови не має нічого спільного з націона- лізмом. Я не говорю, як те робили нацисти в Німеччині, царські держиморди, польські ксьондзи та магнати, поодинокі росі- яни, на жаль, і тепер (весь Совєтський Союз — это Россия), що українською мовою говоритиме весь світ, вся Росія, чи Польща. Але для мене, для кожного українця мова має стати святинею, найдорожчим скарбом. А для кожного з національних меншостей обов’язково її знати, хоч і не вва- жати святинею, якою для нього має бути його рідна мова. Так же записано в законах, так говорять письменники, ви- значні діячі партії, партійні документи. Цією статтею хо- тілось би: 1. Пробудити в своїх земляків українців свідомість приналежности до окремішнього українського народу, од- ного з багатьох братніх слов’янських народів (росіяни, бі- лоруси, болгари, серби, словенці, словаки, чехи, поляки). 2. Розбудити приспану любов до рідного краю, його культури, героїчного (хоч і трагічного) минулого, щоб пре- красним стало майбутнє. 3. Закликати кожного українця до свідомої праці на ко- ристь рідного народу, Батьківщини, України. 24 4. Звернутись до кожного неукраїнця области з закли- ком: «Будьмо братами! Шануйте, поважайте мову, культу- ру, традиції народу, на землі якого живете, хліб якого їсте». Автор проти будь-якого примусу у вивченні мов, у тім числі й рідної української. Хай все буде добровільне, але щоб кожний знав, що без знання української мови перед юнаком чи дівчиною будуть закриті двері вузів та техніку- мів України, виключені керівні посади в установах та під- приємствах, робота в бібліотеках, книгарнях, музеях, шко- лах та дошкільних закладах України та скрізь де праців- ник має справу з людьми. Такі заходи підняли б автори- тет мови і вона зайняла б таке місце, яке й належить її по праву суверенности республіки. Від цього ніхто нічого не втратив би, а у виграші були б усі, в тім числі росіяни та інші національні меншості области, а також українська культура, культура Радянського Союзу та світова культу- ра. Автор усвідомляє, що написав слабо аргументовано, може без достатнього логічного зв’язку і переконливости, привів мало яскравих фактів, але думає краще хай буде хоч це, ніж нічого. Хочеться, щоб стаття зіграла роль хоч слабенького сигналу тривоги у зв’язку з ненормальним становищем з мовою та освітою в Донецькій області. (Хоч мабудь годилося б бити в усі дзвони). Сподіваюсь, що на цю статтю відгукнуться журналісти, вчителі, юристи, мо- вознавці та інші спеціялісти, розроблять тему з науковою аргументацією, з посиланням на документи, історію, до- повнять, поправлять помилки та огріхи автора. З місяць тому я закінчив роботу над цією статтею і по- чав пошуки де б надрукувати її на українській машинці. Поїхав до міста Дружківки. Висить об’ява «Машинописные работы». Зайшов. Запитав. Сказала машиністка: «Пожа- луйста: 12-13 коп. за страницу». А коли сказав, що україн- ською мовою, заявила: «Что Вы, у меня русская машинка. Если бы несколько строчек, это еще можно было бы, а та- кой объем мне не под силу». 25 Таке ж саме мені сказали в «Бюро добрих послуг» в м. Краматорську. У Слов’янську мене майже звинуватили в тому, що я так «чисто» говорю по-українськи («Здесь ник- то так не говорит»). Машиністка (очевидно українка) ска- зала: «Зачем мне это нужно. По-русски я напечатала бы за час, а по-украинськи мне мало сидеть три часа, а то и больше». Я запитав, а де ж можна надрукувати? «Поез- жайте в Москву, там и напечатают». Пішов до редакції Слов’янської районної газети «Комуніст». Там сказали, що машиністка тільки одна і навіть для себе не встигає друку- вати. Порекомендували звернутись в педагогічний інсти- тут. Зайшов у суд. Там подивились на мене, як на інозем- ця і сказали традиційне: «Что Вы? На украинском не печа- таем». В педагогічному інституті теж сказали, що машин- ки російські. Ці мої ходіння теж свідчать про те, що українська мо- ва в Донецькій області стала другорядною, приреченою на злиття. Добрі послуги роблять тільки російською мовою. 30 грудня 1971 року дав струм енерґобльок Слов’янсь- кої ДРЕС на 800000 квт. Був мітинг. І я, як монтажник, був на ньому. Виступали керівники будівництва, партійні керівники, передовики виробництва і жоден не сказав жод- ного слова українською мовою, ніби це було не на Україні, а десь в Росії. Це теж свідчить про другорядність, ниж- чість української мови в Донецькій області. 2. І. 1972 р. Тихий Моя адреса: 343260 Донецька область, м. Дружківка-5, хут. Іжевка Тихий Олексій Іванович Зараз у відрядженні: м. Слов’янск, с. Миколаївка. Гуртож. IV. к.30. 26 ВІЛЬНИЙ ЧАС ТРУДЯЩИХ Стаття В. Гукова в «Радянській Донеччині» від 29 бе- резня 1974 р. надзвичайно актуальна, піднімає проблему великої ваги та вимагає зусиль всіх ланок громадського життя та участи в ній всіх громадян від професора до не- кваліфікованого робітника включно. Я переконаний, що на неї. відгукнуться і ті, на совісті та обов’язку яких лежить забезпечувати та організувати культурне дозвілля, підви- щувати культурний рівень, кваліфікації та освіту грома- дян, особливо молодих; і ті, хто прагне, але не може за- довольнити свої культурні та духовні потреби; і ті, хто щодня зустрічається у витверезниках з людьми, які весь вільний від роботи час проводять за пляшкою, доміном, біля блакитного екрана, на рибалці, або в пошуках силь- них емоцій в парках, на вулицях в бездумному, безцільно- му блуканні. Я — робітник. Часто проживаю по гуртожитках, пра- цюю на різних будовах та в різних районах України. Я живу і працюю з молоддю та людьми середнього віку і саме про їхній вільний час хочеться поділитись своїми думками в цьому дописі. Що я вважаю вільним часом робітника? 1. Час від моменту закінчення робочої зміни до почат- ку наступої зміни. 2. Час відведений на обід (у нашому тресті одна годи- на). 3. Час, коли ми не працюємо з якихось причин (від- сутність матеріялів, знарядь праці, організаційний непола- 27 док, наприклад, оформлення нарядів, неможливість вико- нувати роботу через те що там працює інша бригада, нор- мативні відпочинки в процесі роботи — «перекур», вільні хвилини в процесі виконання своєї роботи). 4. Вихідні дні, — свята, відпустки, хвороба. Вільний час робітник використовує як сам знає та вміє, і ніхто не може робити якихось приписів, наказів, чи роз- поряджень щодо його використання. Так було, так є, так має бути і так буде. Будь-яке насильство в цьому праві приведе до насильного, а то й активного опору з боку тих, кому будуть наказувати, вимагати, змушувати. Отже зали- шається тільки організувати та забезпечувати можливість для культурного і корисного, як для самого трудівника, так і для народу, до якого він належить, для суспільства, для всього людства. Що зараз пропонується трудящим у вільний від робо- ти час? Як ставляться трудящі до пропонованих заходів? (Обмежуюсь тільки культурно-освітніми та розважальни- ми заходами й можливостями їх задоволення). 1. Телевізор. Його мають майже всі трудящі. Біля йо- го блакитного екрана просиджують по багато годин денно і робітники, і школярі, і дошкільнята й інтелігенти. Але чи можна сказати, що це чудо техніки суттєво змінило на краще моральне лице суспільства? Культурний та освітній рівень людей? Чи збагатив він їхній духовний світ? Чи розкрив він перед своїми глядачами історію, сучасні про- блеми, перспективи та шляхи до прийдешнього? На мою думку, цього не сталося. І чим далі, тим частіше чуєш, що люди тижнями не включають телевізора, бо «нема чого дивитись». Під час «прокурів» тільки й чути розмови про футбол, рідко про окремі епізоди з кінофільмів, про «шпі- онів», і ні разу не доводилось чутр, щоб хтось обговорю- вав лекцію, новини, побачені по телевізору або почуті по радіо. Є мабуть над чим подумати працівникам радіо та те- лебачення. Очевидно було б доцільно обговорити цю про- блему і на сторінках газет і перед телеглядачами та радіо- слухачами. Треба б послухати чим живуть, чого хочуть, до 28 чого прагнуть трудящі. Та розповісти на цю тему є що і нашим письменникам, і науковцям і рядовим громадянам. Найгірше ж бачити, що марно пропадають зусилля сотень тисяч працівників радіо та телебачення і мовчати. 2. Кіно. На жаль і на сором, і сьогодні в кіно дуже ча- сто ходять аби згаяти час, не знаючи, що будуть дивитись, яку втіху чи насолоду одержать від перегляду фільму, що нового, потрібного та вартісного винесуть з нього. Та й де можна довідатись про проблеми, що піднімаються в філь- мі. Чи ж можуть молоді подивитись фільми минулих ро- ків за рекомендаціями своїх батьків, учителів, старших то- варишів? Учителі радо рекомендували б переглядати філь- ми за творами клясиків літератури, що вивчаються за шкільною програмою, батьки рекомендували б своїм ді- тям ті фільми, що їх зворушили в юності і тим самим че- рез цей вид мистецтва відшукали б шлях до сердець своїх дітей, розкривали б перед ними свої уподобання, свої по- милки, свій світогляд. А це ж так необхідно. А де зараз можна подивитись хоч би такі фільми, як «Тарас Шевчен- ко», «Наймичка», «Захар Беркут», «Чистеє небо», «Білий птах з чорною ознакою», «Вінчєнцо Белліні» та ін. Треба чекати може й цілих десять літ поки хтось поставить в плян якийсь із давніх фільмів і то з касових міркувань. А як довідатись про зміст фільму, на який юнак хоче повести дівчину чи сам бажає подивитись. Анотацій нема, журнали про кіно дають матеріял про фільми, які йтимуть в якомусь селі через 2-3 місяці, через два роки, або й ніко- ли не йтимуть. Чи взмозі дитина, хоч їй і 19-20 літ трима- ти в пам’яті або вести журнал, щоб не проґавити одного з сотень фільмів, що його треба б подивитись? Ні. Не може. 1 тому ходять не щоб подивитись якийсь конкретний фільм, а просто йдуть в кіно. А можна ж би в межах области чи навіть одного мі- ста давати атестацію та рекомендації на фільми, що йдуть сьогодні, йтимуть протягом найближчого тижня чи місяця. Можна продавати такі анотації в кіосках, школах, книгар- нях, в кінотеатрах по 1 коп. за 2-4 штуки, вивішувати на видних місцях. 29 3. Художня література. Це найбільш ефективний засіб впливу на свідомість, духовний та культурний розвиток людини і суспільства в цілому. Чи забезпечується попит трудящих на корисну, вартісну книгу? Треба відверто ска- зати: Ні! Чи знайде книголюб, якому сьогодні 17-18 літ, твори Г. Тютюника, В. Симоненка, І. Драча, Ю. Опільсь- кого та навіть і такі, що недавно виходили, як «початок» К. Басенка, «Марія» С. Іщенко, «І будуть люди» А. Діма- рова та інші? Вони розійшлись (часто як «нагрузка» до книги перев’язаної червоною стрічкою) і коли буде друге, третє, десяте видання ніхто не знає. Та навіть «Кобзар» Т. Шевченка ніде не можна купити. Чому. Це ж і задоволен- ня попиту трудящих, і гроші, і піднесення культурного рів- ня, і піднесення моральних якостей людей. Коли ж людям, а особливо молоді пропонують тільки залежаний товар, обовязково знецінюється і вся книжкова продукція та ще й виховується зневага до книги, до літератури взагалі. 4. Лекції. Лекційних заль взагалі дуже небагато. Лек- ції проводяться рідко, особливо у великих залях. Темати- ка лекцій також обмежена вузьким колом тем. Великі ав- диторії збирають хіба що міжнародні проблеми та науко- ві або технічні для спеціялістів. Рідко можна побачити ого- лошення про циклі лекцій на теми моральні, мистецтва, літератури і т. д. Але це тема товариства «Знання». Мої ж колеґи-робітники лекцій не відвідують або дуже мало від- відують. Про це докладніше могли б сказати соціологи. Палаци культури, клюби, червоні куточки, музеї об- слуговують мізерну кількість трудящих у відсотковому відношенні. Художня самодіяльність перестала бути масо- вою, а працює з напівпрофесіоналами. Чому? Про всі ці мої «чому?» годилося б запитати і керівни- ків культурних закладів, і керівників підприємств, палаців культури, клюбів, комсомольських вожаків, начальників житлово-комунальних установ, учителів, робітників, селян, молодь. Навряд чи можна знайти метод чи правило, яке в однаковій мірі задовольнило б і науковців, і інженерів, і 30 робітників, і селян всієї України, области чи навіть одного міста. Почати можна б з окремого заводу чи села, окремо- го навіть будинку чи гуртожитка в залежності від того, що є з традицій, кадрів, матеріяльних можливостей, примі- щень тощо. Почати можна б з того, щоб зібрати людей і запита- ти: «Чого ви хочете? Чого бракує у вашому житті? Що ви готові зробити, щоб вам жилося краще? Що ви вважаєте за необхідне змінити і як саме?» Я переконаний, що люди ска- зали б багато корисного, важливого і самі без приказів зверху знайшли б дорогу до культурного життя, потя- глись би і до культури і до науки, і до самоудосконалення. Багато хто, особливо молодь, поміняла б пляшку на му- зичний інструмент, книгу, лекцію, пензель, туристський по- хід чи на щось інше, що збагачує, а не збіднює духовний світ людини, як сьогоднішні уподобання (горілка, доміно, бешкетництво і т. п.). Тільки ж не треба плянів роботи, на- глядачів, казенних організаторів. Я не ідеаліст, і не думаю, що все зробиться за три дні чи навіть три роки, але тих, хто ще не став алькоголіком, хто прагне справжнього, достойного людини життя, треба сьогодні ж забезпечити можливістю вести таке життя. Для цього потрібно: дати можливість працювати в бригаді, де всі однаково відносяться до роботи; жити з ти- ми, чиї інтереси та уподобання сходяться; організовувати- ся в земляцтва, громади, товариства, клюби, гуртки і т. д. 3. Перерва на обід. Це ціла година часу, який може бути використаний для прийняття їжі (10-15 хв.), а решта на читання газет, слухання музики, перегляд короткоме- тражних кінофільмів, лекції, читання брошур та книг, теж доміно, більярди і т. п. в залежності від рівня інтелекту, бажань та уподобань кожного трудівника. А нині абсолют- на більшість робітників простоює в черзі в їдальнях, дуже часто навіть за рахунок робочого часу, бо за годину відве- дену на обід багато хто не встигає достоятись в черзі та пообідати. Я спостерігав таке на будівництві Ладижинсь- кої, Запорізької, Вуглегірської, Курахівської, Слов’янської 31 та Старобешевської ДРЕС, в Краматорську, на Машино- будівному заводі в м. Дружківці, на Машинобудівному заводі ім. 15-ти ліття ЛКСМУ в м. Донецьку, а також в їдальнях м. Харкова. Кажуть, що не краще і на інших під- приємствах та будовах. Було б добре якби по цьому пи- танню сказали своє слово працівники громадського харчу- вання, профспілки, молодь та ін. Я ніяк не можу збагнути, що дає самообслуговування. В багатьох їдальнях стоять десятки незайнятих столів, а лю- ди в три-чотири ряди товпляться біля роздачі, сваряться, матюкаються, потихеньку крадуть те, що скраю лежить, розповідають в голос масні анекдоти, перевертають підно- си з їжею, встановляють і порушують чергу, теоретизують жива чи не жива повинна бути черга, можна займати на цілу бригаду чи не можна, розглядають принади жінок та дівчат, що бігають по кухні, тягають п’ятивідерні каструлі, готують страви. Невже це можна назвати відпочинком вза- галі, а культурним тим більше? В таких чергах стоїть і значна кількість інженерно-технічних працівників, госпо- дарських та профспілкових діячів. Не доводилося бачити тільки директорів підприємств, але мабуть, і вони бува- ють, бачать і знають, що робиться в їдальнях під час обід- ніх перерв. В окремих їдальнях для окремих цехів обід організова- но, ставлять на столи і люди швидко, спокійно, без черги приймають їжу і можуть справді відпочити. Таке я бачив в ресторанах для інженерно-технічних працівників. Бачив я швидке і культурне обслуговування в одному з будинків відпочинку в м. Одесі, де за першим столом, в точно зазначений час на попереднє замовлення вам швид- ко, культурно і гігієнічно поставлять перед вами страви. Є мабуть ще їдальні, де прекрасно поставлено обслуговування трудящих і їх досвід треба б поширювати. Щоб для послуг трудящих були організовані якісь ін- ші умови культурного відпочинку крім доміно і карт, я не бачив. Хіба що один раз під час обідньої перерви на Сло- в’янській ДРЕС грала симфонічна оркестра Донецької фі- 32 лярмонії та в майстерні Старобешевської ДРЕС стоїть більярдний стіл. Можна б організувати циклі півгодинних лекцій з му- зики, прослухування музичних творів з відповідними ко- ментарями, лекції з живопису з демонстрацією діапозити- вів, огляд кінофільмів, що демонструються на екранах мі- ста, огляди літературних новинок, лекції про мораль, пра- во, демонструвати короткометражні документальні та ху- дожні фільми тощо. Лиш незначна частина робітників постійно має можли- вість безперервно виконувати свою роботу, але не про них мова. Більшість же в зв’язку з ремонтом верстата, відклю- ченням електроенергії, відсутністю заготовок, роботами по забепеченню техніки безпеки та безлічі інших причин не можуть виконувати свою роботу. І таке трапляється на кілька хвилин чи годин, а то й на кілька днів. І часто ніх- то в цьому не винен. А робітник мусить бути на своєму робочому місці, хоч нічого й не робить. В рядах простоїв не буває. Робітник, не маючи що робити, коротає час ви- готовляючи щось нікому непотрібне, аби була видимість роботи. Відкрити книгу — це вже злочин, порушення тру- дової дисципліни. А чому? Адже це розумне, що підно- сить культурний та професійний рівень. В силу різних при- чин бувають дні, тижні, а то й місяці, коли з цілком законних причин нема фрахту робіт і десятки робітників не мають чого робити, але мусять в брудному одязі вкупі проводити 8 годин нічого не роблячи. Простою не буває, безробіття нема, а непродуктивних затрат робочого часу дуже багато, і таке неробство часто важче ніж звичайна, нормальна, привична робота. Воно важке і в фізичному і особливо психологічному пляні. Нарешті є ряд професій чи робіт, які дозволяють, при забезпеченні найкращого технологічного процесу, і книгу почитати і полежати і поспати навіть, але окремі начальни- ки вважають сам факт відкривання книги злочином. Можна займатися будь-якими теревенями, анекдотами, чим зав- годно, тільки читати не можна. Навіть безплатні відпуст- 33 ки на час, коли нема роботи, заборонені. А чому? Це ж ви- гідно і для трудящих і для виробництва. Про вихідні дні я багато писав на початку статті. Від- пустки проходять дуже погано. Кудись поїхати можна, є багато музеїв, чудових куточків природи, театри, виставки, тощо, які недоступні трудящим протягом цілого року. По- дивився б під час відпустки, це ж так необхідно всім, а особливо дітям з їх жадобою до знань, нових вражень, історії, та іншого. Але ж попробуй поїхати. Якщо владна- єш з квитком на поїзд чи літак, то не матимеш де переспа- ти. Готелі заповнені, інших помешкань нема і залишаєть- ся ночівля під відкритим небом, а це далеко не всім по силі, і люди проводять відпустки в домашніх роботах, за доміном, пляшкою, біля блакитного екрана. При хворобах, що не заважають розумовій роботі, час використовується далеко не завжди розумно і з користю, бо значну частину часу проводять в чергах біля кабінету лікаря. Висновок. Вільний час трудящих, — це не лише час для відновлення сил для завтрішнього трудового дня, а й час для інтелектуального розвитку, час для піднесення культурного та освітнього рівня трудящих — і цей розви- ток повинен би стати в центрі уваги як самих трудящих, так і інтелігенції, на совісті якої лежить відповідальність за прийдешнє. 15. IV. 74. 34 ДОДАТКИ СУД НАД ОЛЕКСІЄМ ТИХИМ 23 червня — 1 липня 1977 р. у м. Дружківці Донецької обл. відбувся суд на членами Української Гельсінкської Групи М. Ру- денком і О. Тихим. Нижче подаємо ті уривки з самвидавного звідомлення про цей суд і з вироку, які відносяться до О. Тихого. Повний текст звідомлення і текст вироку Опубліковані у кни- зі «Український Правозахисний Рух» (В-во «Смолоскип», 1978 p., стор. 265-342). На шостий день суду, цебто 28 червня, до залі пусти- ли тільки 80-річну матір Тихого і сестру Руденка, а під ве- чір цього ж дня і двох синів Тихого. Спершу викликали свідків Тихого — Гребенюка Г. С., Цапа, Чуприненка, Скрипкіна, Седристого, Бахаєву (викла- дачку Донецького університету), а на 29 червня Стебуна Іллю Ісааковича — професора, зав. катедрою теорії літе- ратури Донецького університету. Раніше у справі Тихого допитували й інших свідків, але про їх виступи нічого не відомо. Руденко і Тихий просили зачитати всі документи, які їм інкримінують, а в тому числі: Деклярацію, Меморанду- ми чч. 1, 2 і 3, відкритий лист до КДБ Бориса Ковгара, відкритий лист Й. Терелі, які інкримінують Руденка, суд- дя заявив, що обидва вони психічно хворі, тому і не зачи- тують їх листів. Тихий просив, щоб грошей за експертизу не врахову- вати, поскільки він не заперечував, що ці чи інші докумен- ти були надруковані на його машинці, тому призначувати експертизу не було потреби. Тихий також просив, щоб су- довий процес був стенографований або записаний на ма- гнетофоні. Але суд відмовив у тому. Тихий багато разів 37 давав відклик адвокатові Корецькому, але ні суд, ні сам адвокат не звернули на це уваги. Свідок Стебун говорив, що Тихий якось подзвонив до нього на катедру і попросив призначити йому час зустрічі для розмови. Він призначив, і між ними відбулась диску- сія, у якій (згідно зі свідченням Стебуна — Вид.) Тихий висловив ворожі нашій ідеології погляди на національні питання. Тихий по-наклепницьки твердив, нібито в нас ги- не українська культура, щезає українська мова. А праці Тихого, на думку Стебуна, мають вороже радянській дій- сності політичне спрямування, фальсифікацію і наклеп на радянську дійсність. Стебун сказав, що Тихий ненавидить російську мову. Суддя запитав, чому ж тоді Тихий закінчив Москов- ський університет. А Тихий відповів, що це свідчить саме про те, що ніякої ненависти до російської (мови) він не плекає. М. Руденко запитав Стебуна: — Чи пам’ятаєте ви, Ілля Ісаакович, як у 1949 році вас обвинувачували у космополітизмі? І як я тоді до цього ста- вився? Стебун: Так, справді, мені закидали це, а Руденко в той час був секретарем парторганізації Спілки Письменни- ків. Він різко виступав в обороні письменників (котрих зго- дом реабілітували). Але мені особисто він нічим не допо- міг. Руденко: Чому ж Ви посипаєте сіллю рани тих, хто страждає тепер? Стебун: — Це видумане страждання. Нема жадного страждання серед нашого народу, і сіяти такі розмови — це злочин проти радянської дійсности. Тихий (звертається до Стебуна): А пам’ятаєте, як у 1939 році ви в своїй статті писали, що Рильському і іншим та- ким, як він, місце не на Україні, а на Сибірі? Суддя: Тихий! Тихий! Не смійте ображати органів слідства! Тихий: Я не давав вам своїх праць і не просив писати 38 на них рецензії. Хто давав вам для рецензії мої статті? Стебун: КДБ. Тихий: Я подзвонив до вас на катедру і попросив, щоб ви дали мені копію рецензії на мої праці, надіслані до КДБ. Ви сказали, що дасте, а коли я прийшов, то відпові- ли, що рецензії дати не можете (тому, що хтось там не до- зволив), але поговорити зі мною ви не проти. Так що ініці- ятива щодо розмови походила від вас, а не від мене, як ви це стверджували. Ви по-наклепницьки твердили, що я прийшов вас переконати, з метою притягнути вас до воро- жої діяльности. А розмови про конфлікт між російською і українською культурою взагалі не було. (Звертається до суду:) — Я звинувачую Стебуна в на- клепі і доносі до КДБ на Тихого (це є — на мене). Примітка: Свідок Бахаєва — викладач Донецького уні- верситету, напередодні була допитувана і сказала, що була присутня в часі дискусії Стебуна і Тихого і схарактеризувала цю дискусію точно так же, як і Стебун. Усе це відбувалося 28 і 29 червня, а що було в попе- редні дні, відомо тільки судові, КДБ і підсудним. Далі буде виступ прокурора, котрий у своїй промові виступив вороже спершу проти Руденка, потім проти Ти- хого, а потім проти Української Групи Сприяння виконан- ню Гельсінкських Угод, називаючи її антирадянською, во- рожою і т. д. З виступу прокурора П. Аржанова Олексі Тихому прокурор інкримінує його статті «Укра- їнське слово», «Думки про рідну мову», «Сільські пробле- ми», «Роздуми про українську мову та культуру на Донеч- чині», Деклярацію, Меморандуми чч. 1, 2 і 3, а також збе- рігання вогнепальної зброї. Прокурор говорить: «Шкідлива діяльність Тихого за- маскована і продумана. Тихий наполегливо намагався про- 39 вести її в життя. Тихий твердить, що наявність російських шкіл і ВУЗ-ів це порушення суверенітету української держави». Прокурор звинуватив Тихого в примусовій українізації іншомовних громадян, тому що Тихий писав, що на керів- ні посади не треба приймати тих, хто не знає української мови, і цим сіяв ворожнечу між російським і українським народами. Прокурор говорив ще дуже багато, а вкінці вимагав:. Для Тихого Олекси Івановича: 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років позбавлення волі за ст. 62, ч. II і за ст. 222, ч. II. Кар- ного Кодексу УРСР, а також признати Тихого особливо небезпечним злочинцем-рецидивістом за ст. 26, 42 КК УРСР. Захист Тихого Олекси Івановича Адвокат Корецький сказав, що Суд, керуючись ст. 111*) Конституції СРСР, назначив його для оборони Тихо- го О. І., звинуваченого за ст. 62, ч. II і ст. 222, ч. II Карно- го Кодексу УРСР. — Я зупинюсь на ст. 222 — «Про зберігання вогне- пальної зброї». У домі матері Тихого, під покрівлею (соло- м’яною) в коморі знайдено стару німецьку ґвинтівку, пор- жавлену майже наскрізь. Ця обставина повинна притягти особливу увагу. Для того, щоб признати Тихого (винува- тим) у зберіганні зброї, потрібні докази. Якими доказами оперував прокурор? — Ґвинтівку знайдено в домі Тихого, значить, він її ховав. Більше ні одного доказу не подав. На попередньому *) В одержаній копії так і написано «ст. 111 Конституції СРСР». Має бути ст. 158 — Вид. 40 слідстві допитано багато свідків. Всі вони говорять, що старший брат Тихого — Микола — в часі війни збирав зброю, яку кидали німці відступаючи, і сам партизанив проти німців. Потім його покликали до армії, і він згинув на війні, так і не поспівши розказати комунебудь про цю Гвинтівку. Мається переконливі докази, що Тихий ніякого відношення до гвинтівки не має. — Більше серйозним є звинувачення Тихого за ст. 62, ч. II Карного Кодексу УРСР. Це зв’язане з антирадянсь- кою агітацією і пропагандою. Я не в стані доказати, що тут він не винуватий, бо тут провина його доказана, але не в повнім об’ємі. Уже сам факт підписання Тихим Декля- рації і Меморандумів так званої Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод містить у собі склад злочину. У цих документах Група обвинувачує уряд, немов він у 1933 році штучно створив голод на Укра- їні, і вживаються такі терміни, як «ґеноцид» і «етноцид», які можна вживати лише у відношенні до гітлерівських нацистів. Було сказано, що Тихий у 1972 році розпочав свою ворожу діяльність. Судимість 1957 року Тихий від- був повністю до 15 лютого 1964 року. Значить, 15 лютого 1972 року проминуло 8 років і за цих 8 років Тихий не вчинив ані єдиного проступку; тому сьогоднішню суди- мість не можна враховувати як рецедив, бо (це) покрива- ється восьмирічним строком давности. Прошу Суд враху- вати і те, що Тихий уже немолода людина і має старень- ку матір, про котру він повинен подбати. Прошу врахува- ти і те, чому Тихий ступив на цей шлях: тому, що на ньо- го мали вплив такі люди, як Лук’яненко і інші. Останнє слово Тихого Олекси Івановича, 1927 р. нар. Я змушений заявити, що моє останнє слово буде від- носитися виключно до справи. Прошу записувати всі мої слова; думаю, що мені буде потрібно 4 до 6 годин для ви- голошення останнього слова. 41 J Суддя: Якщо будуть повторення або знущання з суду (він мав на думці глузування з суду!), ми вас перер- вемо. Ви, Тихий, надто багато знаєте. Було б кра- ще, якби ви знали менше. Тихий: Як я вже говорив, винуватим себе не признаю ні за єдиним пунктом звинувачення. Мені доводиться захи- щатися не тільки проти слідчих, які зфабрикували «спра- ву», прокурора, але і проти мого адвоката. Його професій- ний обов’язок — захищати, а не обвинувачувати. Він пови- нен був заявити, що за статтею 62 не обов’язкова присут- ність адвоката, і відійти. Так зробив адвокат на поперед- ньому моєму суді. А адвокат Корецький все таки висту- пив. При чому він, як я і сподівався, половину своєї про- мови побудував про карабін. У справі нема ані одного до- казу в цьому пункті, і він це знав. Я змушений розповісти про своє життя. Я — громадянин СРСР, українець, до жадних партій не належав. До КПРС мене не приймуть, але я й не хотів би бути її членом через декотрі пункти її статуту. На 18-му або 19-му році я прочитав повну збірку творів Леніна. Я завжди дивився на життя власними очи- ма. Я пам’ятаю 1933 рік, голод, пам’ятаю війну, фашистів, пам’ятаю, як вішали, облави, утікачів і т. д. Я вчився в Транспортнім і в Сільськогосподарськім інститутах, пра- цював на будові в Златоусті. Уже тоді моє кредо було: «Шлях до свободи лежить через тюрму». Потім я закінчив Московський університет. Працював у школі. У школі знайшов я своє покликання. Працював у сільській школі, бачив село зблизька, і знутра. Вже тоді я мав зустрічі з МВС. Тоді «бунтареві» тільки приглядалися, але «сварли- вість з бюрократами» не вважали достатньою основою до арешту. Всі пам’ятають ХХ-й з’їзд КПРС. На виробничій нараді в школі я мав доповідь про необхідність перебудо- ви школи відповідно до науки Макаренка. Я заявив, що наша школа зайшла в глухий кут і її треба перебудувати за Макаренком. Я сказав, що як кому, а по-моєму, комунізм у нас не будується. Потім почалися запитання секретарів райкомів, потім лист (до речі, російською мовою, нена- висть до якої мені інкримінують) до Президії Верховної 42 Ради — «Не можу більше мовчати!». Потім дві групи КД- Б везуть мене до Донецька, де я розповів їм усе, що ду- мав. Там слідчі зфальсифікували справу. Там прокурор також вимагав 10 років. Там я відхилив адвоката і проти нього мені не довелось захищатися. Там також голов- ним було те, що я закінчив Московський університет. Про- куророві тоді також не треба було виступати з реплі- кою, як і тепер її нема. Суд не довів ані одного злочину, які мені інкриміновано, але на основі «внутрішнього пере- конання» присудив 7 років і 5 років позбавлення прав. Мій засуд не єдиний. Я пам’ятаю і інші... Суддя: — Тихий ! Тихий! Не треба згадувати вироків всіх тих, з ким ви сиділи. Так ви можете говорити і шість годин і вісім!.. Тихий: Я писав до всіх інстанцій і всюди одержував одну відповідь: — «Засуджений правильно». Чому я насто- юю на стенографування або магнітозаписи, на акуратне ведення протоколу? Тому, що через 20 років ознайомився зі своєю попередньою «справою» — і що ж? У протоколі немає багатьох запитань, які я ставив свідкам, нема мого останнього слова. Свідчення, в основі, записані вірно, але ж там тільки «школа зайшла в глухий кут». Де ж тут зло- чин проти радянської влади? У справі є три довідки. Перша — 1958 року, де той же прокурор Сударов, котрий виступав на суді, постановив: «Дальше ведення справи порядком нагляду припинити, а справу передати на зберігання до Донецького КДБ». До- відка з позначкою «Таємно». Через дев’ять років Носков Ю. Я. також таємно пише таку ж довідку. Третя довідка знов прокурора Носкова. Суддя: Чому ви розповідаєте нам про ту справу, пере- ходіть до цієї справи. Тихий: Чому я говорю про цю справу? Тому, що за ту «справу» мені хочуть добавити три або вісім років. Я вва- жаю неправильним, що суд не має навіть копії вироку пер- шого суду. Я звертався з проханням приєднати його до справи, але мені відмовлено. Чи можна після такого до- 43 свіду вірити, що суд винесе справедливий вирок? Хто ж підриває авторитет радянської влади? — Тільки прокуро- ри, суди і КДБ, але не такі, як я чи Руденко. А справу 1957 року спрятано і нічого довідатися не можна. У Тихого (це у мене) зроблено обшук. Шукали «Това- ро-матеріяльних цінностей, вкрадених з магазину ч. 7», а знайшли статті, листи, друкарську машинку. Все забрали. Взяли і мене. Посадили до КПУ. Я хотів поговорити з прокурором — не дозволили. Я проголосив голодівку. По- тім приїхав Мельников з Донецького КДБ, показав опуси Стебуна і інших, при мені роздер дві папки, а через рік по- явився акт, що папки розірвав не Мельников, а інший КД- Б-іст, а й то в присутності свідків. Попередній суд був закритий, а цей — відкритий. Але я думаю, що ця публіка не випадкова. Не випадково та- кож мої рідні з’явилися в залі суду аж на шостий день. У моїх статтях мова йде виключно про українську мо- ву і культуру. Мою статтю, за яку він хоче мене судити, прокурор не хотів зачитати, бо видно, що там нічого не- ма. Прокурор зажадав довідки про наявність українських шкіл у Костянтинівському районі, але чому він говорить про цілу Україну і про Костянтинівський район, а не про той об’єкт, який намагався прослідити я? — Тому, що ці дані вигідні йому! Щодо мови і української культури в Донбасі, то ситуація вам ясна. Прокурор говорить, нібито я не визнаю поняття «ра- дянський народ». Я син українського народу, але я і син радянського народу, я син світового суспільства. Усі знають, і прокурор і захисники, що судочинство в судах УРСР ведеться, у відповідності до статті 19 КПК (Кримінально-процесуального кодексу), українською мо- вою. Але на мої скарги відповідали по-російськи. Або, на- прикл., свідок Скрипкін не знає української мови, а я знаю російську, і тому протокол ведеться російською мовою. Я знаю закони, і хоча з деякими з них я не згідний, я їх не порушу. Так було з законом про мову в школах. Я писав свої пропозиції в часі обговорювання закону про школи. їх не друкували і навіть відповіді я не одержав. 44 Але після того, як закон прийнято й затверджено, я його не порушу. Всі звинувачення проти мене вигадані слідчими і під- тримані прокурором. Декотрі документи попереднім слід- ством не були досліджені, тому що появилися після пред’- явлення звинувачення. Про інші я можу сказати: статтю «Роздумування про українську мову і культуру в Донбасі» відіслав Непрак до архіву, а через чотири місяці — до КДБ. Чому ж мені цілих п’ять років не пред’являли звину- вачення за цю статтю? — Мабуть, тому, що там нічого нема. Друга праця — лист-звернення до Грушецького. Я просив, щоб допитати колишнього заст. голови Облвикон- кому Ільяшенка, а також Пахарева, котрий давав оцінку моїй праці. Суд відхилив це моє домагання, очевидно, щоб не виявилися деталі нашої розмови з Ільяшенком. Тоді ж ця пряця була відіслана до КДБ і там пролежала чотири роки. Я не шовініст, не націоналіст, не людоненависник. У Статті я писав щось проти «інтернаціоналізації» Донбасу. У промові прокурора і в «справі» лапки вже зникли. Поскіль- ки на суді ці документи не досліджувалися, то не можна мені їх інкримінувати. Зате ці документи дали Стебунові, щоб він написав. І Стебун написав. Прокурор переконував суд, що це провокаційне твердження, але прокурор буду- вав усе на слівцях типу «інтелектуальний Геноцид», «духов- на кастрація», вирваних із контексту. Але це повністю лі- тературні слова і нічого в них нема, та і крім них також. Мені інкримінують лист до Грушецького після розмови в Облвиконкомі. У ньому є дані, але на моє домагання зачи- тати його прокурор сказав: «Він хоче виступати тут...». І листа не зачитали. Суддя: (Попереджує, щоб не ображав органів слід- ства. Каже, що відбере право на останнє слово.) Тихий: — Лист до невістки — чисто побутовий. Судо- ве слідство його не досліджувало. Речення з нього проку- рор коментує самовільно. «Сільські проблеми» — черно- вик, забракований автором варіянт статті до «Літератур- 45 ної газети», яка закликала читачів взяти участь у дискусії на цю тему. Прокурор говорив, що Тихий займається шкідниц- твом в завуальованій формі і з неї треба здерти маску. Але смішна заява прокурора про те, що я переконував Андроса, що не варт держати десять курок. Що таке стаття «Ви і ми» — я не маю уявлення. Потвердженням, що вона моя, є те, що надрукована на моїй машинці. Але ж моя машин- ка була в КДБ — як знаряддя злочину! Поруч з цим у 1967-68 роках Тихий вів антирадянську пропаганду. Але яка ж це пропаганда, коли вона велася серед однієї єдиної людини — Андроса? Я просив суд ура- хувати, що я буду мати запитання до Андроса, але Андро- са нема. Все, що я маю, це копія листа від нього. Він пи- ше: «Товариші показали мені дещо з вашого, і я тепер знаю, який Ви». Андрос у судовому слідстві посвідчив, що жадної пропаганди серед нього я не вів. Всі ви знаєте древ- ню істину: «Один свідок — не свідок». А тим більше, коли розмова була сам-на-сам. Професор Стебун у своїй краси- вій промові свідчив прямо так, як це записано в статті 62 Карного Кодексу. Але дивно, що я, спілкуючись протягом 13 років з різними людьми, вибрав саме проф. Стебуна, щоб пропагувати серед нього. Свідок Скрипкін не навів ні єдиного факту, він сказав тільки: «Говорив з усіма тільки по-українськи». Так, я роз- мовляв по-українськи з росіянами, грузинами, вірменами, і вони мене чудово розуміли. Звертаю увагу Суду на те, що Скрипкін складав свої зізнання в 1974 році. І він не сам туди пішов, а його викликали. Значить, КДБ мало там своїх людей, котрі підказали — викличте он цього. Сядри- стий також не сам пішов, а його викликали до КДБ, допи- тали, і він сказав: «Так, розмовляв українською мовою». Щодо Леонової, то вона говорила про праці, яких мені не інкримінують, значить — її зізнання не можуть бути дока- зом. У судовому слідстві доведено, що жадного поширю- вання не було. Мені справді винесено попередження на основі таєм- ної ухвали з 25 грудня 1972 року. Але я не можу погоди- 46 тися з попередженням, винесеним згідно з необнародова- ним законом. Тоді ж, після попередження, я звертався до судців з заявами, щоб мої папери розглянено на судовому засіданні. Але в справі нема ані однієї моєї заяви до суду (а їх було чотири), нема також документів про затриман- ня мене в червні 1976 року, про те, що мене тримали в КПУ. А розглядати мої статті в суді відмовилися. «Нотатки» Стебуна до моїх творів підпадають під статтю 125 Карного Кодексу. Його зізнання викривляють хід розмов і зустрічей з ним. Головуючий не дав мені можливости завдати Стебунові всі питання, які я хотів. Слідство не звернуло уваги на той факт, що на мої праці є і позитивні рецензії з боку учителів і офіційних установ. Чому ж я не шукав зустрічей з тими, хто позитивно поста- вився до моєї праці, а вибрав для агітації проф. Стебуна? У промові прокурора є одна фраза, яка заслуговує на увагу: «Товаришував з людьми, засудженими за особливо небезпечні державні злочини». — Виходить, що такі люди неначе прокажені. Я не знав, що КДБ так думає, і тому протягом 13 років сам товаришував з багатьма людьми і зустрічався зі своїми друзями, засудженими за «особливо небезпечні державні злочини». Приємно, що прокурор не сказав про те, що моє ну- тро вороже; він сказав тільки про «замасковане нутро». Далі. Мені інкримінується обговорювання Деклярації і Ме- морандуму. Свідки Лук’яненко і Руденко посвідчили, що жадного обговорювання не було. Я є членом Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод і підтвер- джую, що авторами Звернення є всі, хто підписав його й інші документи. Вони мають визначену мету і не містять нічого антирадянського. Через те і прокурор перечив про- ти їх зачитання, що виявляється порушенням статті 314 Кримінально-процесуального кодексу УРСР. Якщо б ці документи містили щонебудь антирадянське, я б їх не під- писав. У коментарі до ст. 62 КК пояснюється, що таке агіта- ція і пропаганда. Із цих документів видно, що ані мені, ані Руденкові цих злочинів не можна інкримінувати. Там не 47 написано, що агітацією можна вважати розмову з однією людиною. Там же роз’яснюється, що належить уважати лі- тературою (антирадянською або контрреволюційною) в розумінні статті 62. Видно, що частина інкримінованих ме- ні документів («Сільські проблеми», «Ви і ми») не можуть вважатися (контрреволюційною) літературою. Суддя запитував Руденка, як до нього відносилися слідчі і тюремна адміністрація. Мене він забув запитати, отже я скажу сам. Слідчий Чорний і інші при підтримці керівника слід- чої групи Наґовіцина і прокурора Носкова: 1. Вимагали зізнань щодо фактів, яких мені не інкри- міновано. 2. Заставляли давати зізнання щодо фактів, які не мо- жуть бути приєднані через строк давности, і таких, які не мають відношення до справи. 3. Відхиляли мої клопотання про допит свідків, про приєднання до справи нових матеріялів і при цьому звину- вачували мене в затягуванні слідства. 4. Відмовлялися зачитати постанову попереднього слідства. 5. Слідчий не дозволив дописувати в протоколі мої за- мітки, що є порушенням статті 85 КПК УРСР. 6. Із точно (тільки що) вказаних причин я відмовився складати зізнання, але мене возили на допити і заставля- ли по чотири — шість годин сидіти перед пустим столом, без права читати, рухатися і вставати. Суддя: Тихий! Ви скільки годин розповідаєте нам про це!.. Тихий: 7. Я не знаю, чи приєднані до справи мої заяви. 8. В перебігу перших шести днів мені не давали ніяких книг і газет. 36 днів мені не давали окулярів. Хоч при арешті я мав при собі гроші, дванадцять днів мені не до- зволили купити навіть махорки. 9. Тюремна адміністрація губила мої скарги, затриму- вала відповіді на них. А моєї скарги прокуророві щодо нагляду не відіслали. Наприклад, сім днів у каналізації стукало, а на всі 48 скарги адміністрація не відповідала. У камері шість днів щось стукало круглодобово. Після скарги начальникові тюрми перестало. 10. Наглядачі самовільно скорочували час прогулянок до 50-40 хвилин. Тепер про право на захист: мені відмовили, щоб мої інтереси обороняв захисник, назначений мені Президен- том МАЮД. Мені відмовили, щоб мої інтереси захищав мій син. Замість того мені накинули «захисника», проти котрого я змушений захищатися. Цей «захисник» і Суд не реаґують на мій відвід, що становить порушення статтей 45 і 46 КПК УРСР. Суд заборонив Руденкові висловити свою думку про мене. Поскільки ми проходимо у тій самій справі, я хочу сказати свою думку про Руденка. Я вважаю, що це має значення для суду... Суддя: Я знімаю це питання. Це по-вашому має зна- чення, а по-нашому не має. Ви кажете, що знаєте статтю 319 КПК. Ви її не знаєте. (Суддя зачитує статтю 319 про останнє слово підсудного.) Тихий: Якщо б я не знав цієї статті, ви мене давно позбавили б слова. Але раз це питання знято, я замовкаю. Я ознайомився з творами Руденка... Суддя: Це я також знімаю! Тихий: Я вважаю, що не було жадної злочинної чинности. Жадної провини у виді прямого заміру в мене не виявлено. Жадних мотивів користи я не мав. Тут багато говорив мій «захисник» про негативний вплив на мене з боку Лук’яненка і інших. Тому заявляю, що ціле своє життя я пережив свідомо. Дивні маршрути, що привели мене і Суд до Дружків- ки. Навіщо мене привезли сюди, коли я арештований за постановою прокурора УРСР Глуха Ф.К., на основі проку- рора Москви Севастюка? Дивно, що суд іде не в Києві, не в Донецьку, звідки майже всі свідки, а в Дружківці. Це для мене незбагнено, але за цим, очевидно, таїться щось неза- конне. Після мого арештування з Києва до Донецька при- була більша група свідків. Якщо мене... 49 Суддя (перериває): Суд іде до кімнати нарад. Вирок буде завтра увечорі, о годині п’ятій-шостій, або скоріше післязавтра зранку. ВИРОК Іменем Української Радянської СОЦІАЛІСТИЧНОЇ Республіки 1977 року 1 липня Судова Колегія в карних справах До- нецького обласного суду у складі: Г оловуючого Народних засідателів При секретареві За участю прокурора І адвокатів Зінченко Е. М. Нерума JI. Д. Лукашенко А. Я Сусідко Н. Г. Аржанова П. С. Корецького А. Г. Алексевніна Ф. М. розглянула у відкритому судовому засіданні в місті Друж- ківці справу по обвинуваченні Руденка Миколи Даниловича 19 грудня 1920 року народження, уродженця села Юріївка, Олександрівського району Ворошиловградської области, українця, громадянина СРСР, безпартійного, в 1974 р. ви- ключений з членів КПРС за серйозні ідеологічні ухили в його літературній діяльності, освіта середня, одружений в 4-й раз, має чотирьох дітей, пенсіонера, інваліда Великої Вітчизняної війни, нагородженого орденом «Красная Зве- зда» і медалями, виключеного в 1975 р. з Спілки Письмен- ників СРСР, не судимого, жителя міста Києва, с. Конча- Заспа д. 1, кв. 8 — у здійсненні злочинів, передбачених ст. 62 ч. 1 КК УРСР та ст. 70 ч. 1. КК РРФСР; Примітка: Редакція «Смолоскипу» при перекладі цього документу з російської мови дотримувалась принципу «буквалізму» з метою збере* ження всього антилюдського духа і незграбної форми радянських прав- ничих документів. 50 Тихого Олексія Івановича 27 січня 1927 року уродження і жителя хутора Іжевка Ко- стянтинівського p-ну Донецької области, українця, грома- дянина СРСР, безпартійного, з вищою освітою, неодруже- ного, раніше був одружений двічі, в 1949 р. і 1952 p., має двох дорослих дітей, раніше був судимий в 1957 р. До- нецьким обласним судом за ст. 62-І КК УРСР до 7-ми років позбавлення волі та на 5 років позбавлення прав за п. «а» ст. 29 КК УРСР, звільнений з місць позбавлення во- лі після повного відбуття міри покарання 15 лютого 1964 p., працювавшого пожарником Костянтинівського загону професійної пожежної охорони УВС Донецького облвикон- кому, в здійсненні злочинів, передбачених ст. 62, ч. II і ст.222 ч. І КК УРСР. Судова Колегія встановила: Підсудні Руденко і Тихий на ґрунті антирадянських націоналістичних переконань систематично протягом ба- гатьох років виготовляли, переховували і розповсюджува- ли антирадянську наклепницьку літературу і матеріяли, в яких містяться наклепницькі вигадки, які порочать радян- ський державний і суспільний лад, мали при цьому мету ослаблення і підриву радянської влади. Руденко деякі анти- радянські матеріяли з цією метою передавав за кордон на Захід, де їх використовувала ворожа пропаґанда в підрив- них цілях проти Радянського Союзу. Підсудний Тихий у січні 1972 р. виготовив ворожий со- ціялістичному суспільству документ під назвою «Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області», в якому зводить наклепницькі вигадки, що порочать рад. держ. і сусп. лад, зумисно спотворює реальне становище української радянської національної культури, з націоналі- стичних позицій твердить про те, що корінне населення Донецької обл. начебто позбавлене культурного життя, 51 що життя освіченої людини нічим «не відрізняється від тварини». Заявляє, що сучасне становище начебто веде до занепаду культури і асиміляції українського корінно- го населення. Цей документ Тихий розповсюдив: післав рукопис до редакції обласної газети «Радянська Донеччи- на» з домаганням опублікувати його. Тихий неодноразо- во на початку 1972 р. відвідував редакцію, де в розмові з працівником газети Непраном М. І. обстоював наклеп- ницький зміст цього документу. Крім того, підсудний у кбітні 1973 р. передав виготовлену ним рукописну копію цього документу для ознайомлення мешканцеві м. Крама- торська Гребенюкові, а машинописну копію разом з інши- ми своїми документами передав у травні 1976 р. мешкан- цеві м. Дніпропетровська Береславському. Чернетку руко- пису, нотатки і машинопис згаданого документу зберігав у себе вдома до дня вилучення. В кінці 1972 р. Тихий з цією ж метою виготовив дру- гий ворожий документ під назвою «Думки про рідний До- нецький край». В цьому документі Тихий зводить злісні наклеп, вигадки, які порочать рад. держ. і сусп. лад, націо- нальну політику КПРС і рад. уряду. Твердить, що на Україні, зокрема, в Донецькій області буцім то проводить- ся насильна масова асиміляція українського населення, знищується українська мова і культура. Виступаючи проти дружби радянських народів, Тихий в цьому документі на- зиває людей неукраїнської національности, які живуть у Донецькій області, «колоністами» і «плянтаторами». З ме- тою розповсюдження цього документу Тихий розмножив його на друкарській машинці і в 1973 р. примірники пере- дав для ознайомлення мешканці м. Жданова Путрі, а в травні 1976 р. — мешканцеві Дніпропетровська Береслав- ському. Один прим, цього документу він зберігав у себе вдома. У квітні 1973 р. Тихий написав лист на ім’я предсід- ника Презид. Верх. Ради УРСР, в якому зводить наклеп- ницькі вигадки, що порочать рад. держ. і сусп. лад, наклепницьки стверджується , що на території Донецької области начебто проводиться насильна асиміляція населен- 52 ня, що українці буцім то не мають права і можливости свобідного розвитку, а також навчання рідною мовою. Ти- хий намагається внести ворожнечу і недовір’я у братні від- носини між українцями і особами інших національностей, які живуть у Донецькій області. Цей документ у травні 1976 р. підсудний передав для ознайомлення Береславському, а один прим, цього доку- менту зберігав у себе вдома до дня його вилучення. Пере- даючи вищезгадані наклеп, документи Береславському у нього на квартирі в Дніпропетровську, підсудний Тихий обґрунтовував зміст цих документів, наклепницьки ствер- джував, що на території України, зокрема в Донецькій обл., українська мова і культура начебто знаходяться на невисокому рівні. Викладені обставини злочинних вчинків підсудного Ти- хого підтверджується показаннями самого Тихого, котрий пояснив судові, що він виготовив документ під назвою «Роздуми...», а потім післав поштою до редакції газети «Радянська Донеччина». У 1972 р. підсудний виготовив до- кумент «Думки про рідний...», розмножив його на власній друкарській машинці і передав для ознайомлення Путрі і Береславському. А також винуватість підсудного підтвер- джується показаннями свідків Непрана, Гребенюка, Бере- славського і Путрі, котрі пояснили на судовому засіданні, що Тихий їм передав для ознайомлення ці документи. Так, свідок Непран свідчив, що в 1972 р. Тихий післав до редакції обл. газети «Радянська Донеччина» рукопис свого листа «Роздуми...», після чого неодноразово відвіду- вав редакцію і вимагав опублікувати згаданий документ, в розмові з ним Тихий зводив згадані вище наклеп, ви- гадки, які порочать рад. держ. і сусп. лад. Свідки Гребенюк і Береславський поясьили судові, що Тихий передав їм для ознайомлення рукопис і машинопис документу «Роздуми...». Свідок Береславський також поя- снив, що йому Тихий передав для ознайомлення примір- ник документу «Думки про рідний донецький край» і доку- мент у вигляді листа до пред. През. Верх. Ради СРСР. Свідок Путря пояснила, що Тихий в 1973 р. передав їй 53 у себе вдома для ознайомлення машинописний прим, до- кументу «Думки...». А також вина підтверджується речовими доказами: ру- кописними і машинописними текстами документів «Розду- ми...» і машинописними примірниками документу під на- звою «Предсіднику...», які були вилучені у Тихого і Бере- славського (...); висновком судової експертизи про те, що рукописні тексти документу «Роздуми...» і рукописний текст документу «Думки...» виконав підсудний Тихий, а ма- шинописні примірники документу під назвою «Предсідни- кові Президії...» і примірники інших згаданих документів виготовлено на друкарській машинці «Москва-6» Тихого (...). З метою підриву і послаблення рад. влади Тихий у другій половині 1974 р. виготовив документ «Сільські про- блеми», в якому зводиться наклепницькі вигадки, що по- рочать рад. держ. і сусп. лад. У цьому документі він очорнює радянське селянство, зводить злісний наклеп на політику рад. держави в об- ласті сільського господарства, старається доказати, що се- лянин у нашій країні наче безправний і перетворився у зви- чайний придаток землі, яким є худоба чи машина. З ме- тою розповсюдження згаданих наклепницьких ворожих вигадок Тихий розмножив цей документ на друк, машин- ці і один примірник переслав поштою для ознайомлення мешканцеві Донецької области Андросові, а другий збері- гав на квартирі. Підсудний Тихий у 1974 р. виготовив машинописний документ під назвою «Ви і ми», в якому містяться злісні наклепницькі вигадки, які порочать рад. держ. і сусп. лад. Тихий намагається порочити національну політику рад. держави, внести ворожнечу в братні відносини українсько- го і російського народів. Цей документ був розповсюдже- ний у 1974 р. Тихий передав його для ознайомлення Гребе- нюкові, котрий у свою чергу передав документ гр. Цапові. Тихий намагався нав’язати буржуазно-націоналістичні ідеї також синові Тихому М. О. і дружині сина Тихій Н. О., ко- трі живуть у Москві, і післав їм наклепницького листа, який порочить рад. держ. і сусп. лад. Торкаючись відно- 54 син людей двох національностей, підсудний пише: «...між нами лежить прірва — різниця між національностями», на- клепницьки стверджує, що «50-мільйоновий український народ начебто є багатострадальним, приниженим, приду- шеним у культурному відношенні». 25 червня 1976 р. Тихий виготовив машинописний до- кумент у вигляді т. зв. скарги на ім’я прокурора УРСР за буцім то необгрунтоване його засудження в 1957 р. і буцім то незаконний обшук вліті 1976 р. Цей документ Тихий у 1976 р. на квартирі Лук’яненка розповсюдив, передавши копію Руденкові з проханням включити його в остато- чний варіянт виготовленого останнім антирадянського до- кументу під назвою «Меморандум ч. 1», що Руденко по- тім і зробйв, відмітивши в цьому документі, що обшук у Тихого і його затримання були начебто незаконними. Винуватість підсудного Тихого в згаданих обставинах підтверджується такими доказами: показаннями підсудного Тихого, котрий пояснив судові, що він доку- менти «Сільські проблеми», «Ви і ми» і лист на ім’я проку- рора УРСР виготовив, розмножив і розповсюджував. Показаннями свідка Андроса на судовому засіданні про те, що Тихий в кінці 1974 р. післав йому поштою для ознайомлення машинописний примірник документу «Сіль- ські проблеми». Показаннями свідка Цапа, який пояснив судові, що він одержав від Гребенюка документ «Ви і ми». Показаннями підсудного Руденка про те, що він у 1976 р. зустрічався з Тихим у Чернігові на квартирі Лук’яненка, де Тихий після ознайомлення з «Деклярацією» і «Мем. ч. 1» передав йому машинописний примірник своєї заяви на адресу прокурора УРСР і просив включити її текст до остаточного варіянту «Мем. ч. 1». Протоколом обшуку на квартирі Руденка, де був вилу- чений машинописний примірник т. зв. заяви Тихого на ім'я прокурора УРСР. Речовими доказами: машинопис документу «Сільські проблеми», «Ви і ми» і машинопис заяви Тихого на ім’я прокурора УРСР, лист до сина, вилучений у Тихого під 55 час обшуку 15 червня 1976 р. Висновком судової експертизи про те, що примірники згаданих документів надруковано на друкарській машинці «Москва-6» ч. 340665, вилученій у Тихого, а особистий під- пис на кінці документу-заяви на ім’я прокурора УРСР на- лежить до Тихого (...) Підсудний Тихий протягом 1968-1976 pp. з метою під- риву і послаблення рад. влади проводив серед своїх знайо- мих і інших осіб антирадянську пропаганду, розповсюджу- ючи в усній формі наклепницькі вигадки, які порочать рад. держ. і сусп. лад, з ворожих соціялістичному суспільству буржуазно-націоналістичних позицій намагався доказати, що на Україні органи влади начебто проводять насильну русифікацію, українська мова «є занедбана», робив спробу внести ворожнечу в братні відносини між укр. і росій- ським народами. Про це Тихий неодноразово заявляв Ан- дросу і пропонував йому писати листи-заяви до різних ін- станцій, також радив Андросові відмовитися від поста ди- ректора школи, щоб мати свобідний час на проведення ворожої радянському суспільству націоналістичної діяль- ности. Це звинувачення підтверджується показаннями свідка Андроса, котрий на судовому засіданні підтвердив, що Ти- хий намагався його перевиховати. Тихий, працюючи в 1972 р. на будівництві Запорізької ГЕС, у присутності Чупринки неодноразово наклепниць- ки твердив, що зараз на Рад. Україні начебто нема пись- менників, які б правдиво насвітлювали історію України і українського народу, що мова начебто «була занедбана». В цьому ж році Тихий, познайомившись з Добрянським, в його присутності наклепницьки твердив, що українська мова в Донбасі нібито в занепаді, що в Донецькій обл. начебто проводиться русифікація і асиміляція, що на Укра- їні «зажимають» укр. мову, літературу. Таку ж розмову підсудний вів у присутності Добрянського і громадянина Руденка І. М. і з мешканцем м. Краматорська Гребеню- ком, а також у лікарні ч. 2 району «Новий Світ» м. Крама- торська в присутності гр-на Скрипкіна і інших осіб. 56 Викладені обставини злочинних дій Тихого підтвер- джується показаннями свідків у справі і частинно показан- нями підсудного. Так, у судовому засіданні свідок Чупринка підтвердив, що Тихий в розмовах з ним у 1972 р. неодноразово допу- скався наклепницьких вигадок, що порочать рад. держ. і сусп. лад. Свідки Добрянський, Руденко, Гребенюк і Скрипкін підтвердили, що Тихий в розмові з ними висловлював на- клепницькі вигадки. 21 березня 1976 р. Тихий, переїжджаючи, в купе паса- жирського поїзду з м. Краматорська до Москви, в присут- ності пасажирів Седристого, Седристої і інших з ворожих позицій твердив, що Україна повинна бути тільки для українців, намагався викликати недовір’я і ворожнечу до осіб неукраїнської національности, які живуть на Україні. У березні 1976 р. Тихий на квартирі Леонової в розмові з нею наклепницьки твердив, що українську мову вигнали із шкіл. 12 листопада 1976 р. на катедрі теорії літератури До- нецького держ. університету Тихий у присутності виклада- чів Стебуна І. І. і Бахаєвої Л. А. наклепницьки твердив, що Україна начебто «денаціоналізується» під гнетом політики русифікації, яку проводять «власть держащі» державні і партійні інстанції і т. д. Викладені обставини злочинних дій підсудного під- тверджується показаннями свідків Седристого і Седристої про те, що Тихий, переїжджаючи разом з ними в купе по- їзду, висловлював у їх присутності наклепницькі вигадки, які порочать національну політику нашого уряду Свідок Леонова на попередньому слідстві пояснила, що Тихий, перебуваючи на її квартирі, висловлював на- клепницькі вигадки, які порочать рад. держ. і сусп. лад. Свідки Стебун і Бахаєва на суді пояснили, що Тихий на катедрі в їх присутності висловлював вищенаведені злі- сні наклеп, вигадки, що порочать рад. держ. і сусп. лад. Як встановлено на судовому засіданні, Тихий у кінці 1976 р. почав підшукувати більш активні форми ведення 57 боротьби проти рад. влади з метою її підриву і послаблен- ня. Перебуваючи на квартирі Лук’яненка і познайомив- шись тоді там з сьогодні підсудним у цій справі Руден- ком, Тихий разом з ним читав і обмірковував виготовлені Руденком антирадянські документи під назвою «Декляра- ція Укр. Громадської Групи Сприяння...» і «Мем. ч. 1», після чого одобрив і підписав їх, став, таким чином, спів- автором цих антирадянських документів. Згадані докумен- ти набули на Заході розповсюдження — їх активно вико- ристовують націоналістичні ватажки в закордонній буржу- азній пресі, в антирадянських передачах західніх радіо- станцій. Це обвинувачення підтверджується показаннями під- судного Руденка і Тихого про те, що в Чернігові на квар- тирі Лук’яненка Тихий ознайомився з документами «Де- клярація» і «Мем. ч. 1» і власноручно підписав їх. Свідок Лук’яненко також підтверджує обставини зна- йомства з Тихим і Руденком і підписання цих документів. Речовими доказами: вилучені під час обшуку рукописи і машинописи документів під назвою «Деклярація» і «Мем. ч. 1» з прізвищами, адресами і підписами. Приєднаними до справи вилучені у Тихого поштові квитанції на відправлення до Англії і ФРН листів і вилу- чені у нього листи, які він одержав з-за кордону (...) Винуватість Тихого лідтверджується і його показання- ми в судовому засіданні.. Крім того, Тихий у своєму домі на хуторі Іжевці Ко- стянтинівського p-ну Донецької обл., де він проживав май- же. постійно від свого народження, зберігав вогнепальну зброю — придатний до стріляння бойовий карабін систе- ми «Мавзер» зразку 1898 р. ч. 8137, калібру 7,9 мм. німе- цької продукції, який у нього був знайдений під час обшу- ку 24 грудня 1976 р. Це звинувачення знайшло підтвер- дження в судовому засіданні. Протоколом про наслідки обшуку від 24 грудня 1976 p., під час якого в комірчині дому Тихого був знайдений і вилучений бойовий карабін німецької продукції (...). Ви- сновком криміналістичної експертизи щодо того, що вилу- 58 чений в домі Тихого карабін придатний для стріляння. Підсудний Тихий заперечує свою вину в незаконнім зберіганні зброї, покликуючись на те, що він не знає про те, як зброю виявлено в комірчині дому. Але його докази заперечується вищенаведеним обґрунтуванням. Судова колегія встановила, що злочинна діяльність Тихого була спрямована на підрив і послаблення радян- ської влади, про це свідчать його антирадянські націоналі- стичні переконання, зміст виготовлених і розповсюджених ним вищеперелічених документів і розповсюджуваних ним в усній формі наклепницьких вигадок, які порочать рад. держ. і сусп. лад. а також тою обставиною, що Тихий та- кою діяльністю займався довгий час, систематично і впер- то не припиняв її, не зважаючи на офіційне попередження. Ці його наміри підтверджуються тим, що він устано- вив злочинний зв’язок з підсудним Руденком і іншими однодумцями, з котрими обмірковував і доповняв, а та- кож підписував антирадянські документи, т. зв. «Декляра- цію» і «Меморандум ч. 1», які потім були широко розпов- сюджені на території нашої країни і за кордоном на Захо- ді, де їх використовують націоналістичні центри, буржу- азна преса, ворожі радіостанції «Свобода», «Німецька хви- ля» і інші в підривних акціях проти Радянського Союзу. Таким чином твердження Тихого про те, що згадани- ми своїми вчинками він начебто не мав на меті підриву і послаблення рад. влади, необґрунтовані виявляються йо- го спробами уникнути відповідальности за вчинені особли- во тяжкі держ. злочини. » Злочинні вчинки підсудних Руденка і Тихого правиль- но кваліфіковані: Руденка за частиною І ст. 62 КК УРСР і ст. 70 ч. І КК РРФСР, Тихого за ч. 2 ст. 62 КК УРСР і ч. ст. 222 КК УРСР. При вирішенні питання про вимір покарання підсуд- ним Руденкові і Тихому судова колегія бере до уваги сту- пінь суспільної небезпечности учинених злочинів, особу підсудних Руденка і Тихого; Тихий, будучи раніше 18 квіт- ня 1957 р. засудженим за особливо небезпечний держ. зло- чин за ст. 62 ч. І КК УРСР на 7 років позбавлення волі 59 і звільнившись 15 лютого 1964 р. з мість ув’язнення, не станув на шлях виправлення, до погашення згаданої суди- мости він почав знову займатися антирадянською агіта- цією і пропаґандою, тому на основі ч. І ст. 26 КК УРСР Тихого треба признати особливо небезпечним рецидиві- стом з відбуттям кари в виправно-трудових колоніях осо- бливого режиму. Стягнути з підсудних Руденка і Тихого судові витрати справи під час попереднього слідства (ви- плата добових, квартирних, за переїзд свідків, за прове- дення експертиз) з Руденка — 665 карб. 25 коп., з Тихого — 320 карб. 17 коп. на користь держави. На основі вищенаведеного і керуючись ст. 323-324 КПК УРСР, судова колегія в карних справах Донецького обласного суду Присудила: признати винуватим і покарати Руденка Миколу Да- ниловича за ч. 1 ст. 62 КК УРСР позбавленням волі на строк 7 (семи) років з засланням на строк 5 років , за ч. 1. ст. 70 КК РРФСР на 5 років позбавлення волі і засланням на строк 5 років. На основі ст. 42 КК УРСР остаточно для відбуття призначити позбавлення волі 7 років з заслан- ням на строк 5 років, відбувати покарання у виправно трудовій колонії суворого режиму. Тихого О. І. за ч. II ст. 62 КК УРСР до позбавлення волі на строк 10 років і засланням на строк 5 років. За ч. І. ст. 222 КК УРСР позбавлення волі на строк 3 ро- ків, на основі ст. 42 КК УРСР остаточно до відбуття кари призначити позбавлення волі на строк 10 років і за- слання на строк 5 років, відбувати покарання у виправно- трудовій колонії особливого режиму. На основі ч. І ст. 26 КК УРСР Тихого О. 1. признати особливо небезпечним рецидивістом, запобіжні заходи сто- совно Руденка і Тихого лишити попередніми — дер- жання під сторожею. Міру покарання Руденкові М. Д. рахувати від часу його задержання, ц. є від 5 лютого 1977 60 року, а Тихому — від 4 лютого 1977 р. Стягнути судові витрати справи від Руденка 665 карб. 25 коп., від Тихого — 320 карб. 17 коп. Речові докази в справі: друкарські машинки Руденка і Тихого конфіскувати на власність держави як знаряддя злочину, а також фотоапарат Зеніт-Е конфіскувати на вла- сність держави. Рушницю системи Мавзер, вилучену в Тихого, переда- ти органам міліції. Решту речових доказів залишити при справі. Стягнути від підсудних Руденка 129 карб, за участь у розгляді справи захисника Алексевніна на користь Прези- дії Донецької обласної копеґії адвокатів. Присуд може бути оскаржений і опротестований уча- сниками судового розгляду у строк 7 днів від моменту йо- го оголошення, а засудженими в той же строк від момен- ту вручення копії присуду. Предсідник Народні засідателі (підпис) (підпис) Правильно: предсідник по справі заступник предсідника Донецького обласного суду Зін- ченко Е. М. 61 О. I. Тихий ...Я відчинив двері на дзвінок і почув з напівтемної сходової клітки злегка співучий приглушений голос: — Ігор? Я — Олексій Тихий, мені Серьожа дав вашу адресу... Він назвав ім’я нашого друга, який у той час (початок 74 року) відбував останні півтора року свого другого та- бірного строку. І додав: — Ми з ним бувші співв’язні. У передпокій увійшов чоловік років 48, кремезний, де- що вищий середнього росту, блакитноокий, з ясним прорі- дженим волоссям. В його великих робочих руках була авоська наповнена помаранчами і ще якимись «московськи- ми подарунками». Не поспішаючи, м’якими розміреними рухами скинув пальто, по-провінційному роззув чоботи і так, у шкарпетках, відмовившись від запропонованих кап- ців, увійшов в кімнату. За чаєм зав’язалась звична російська розмова. — Коли сів? Незадовго після університету (він закінчив філософіч- ний факультет, викладав недовгий час щось в роді політ- економії, сів в час сумної пам’яти «хрущовських наборів», в роки після угорських подій). З ким і де сидів? — Багато наших друзів відсиділи в шістдесятих роках і спільні знайомі обов’язково знайдуться. Після довгої відсидки повернувся на Україну, влашту- вався на працю на шахті в Донецькій області. Живе з ма- 63 тір’ю. Час від часу приїжджає в Москву — відвідати двох синів-студентів. Увесь свій вільний час тратить на вперті, методичні «пошуки правди» — звичайно повністю розуміючи всю безнадійність будь-яких апеляцій до влади. Навіть згідно з радянськими законами він був засуджений несправедливо. У справі повністю бракувало складу злочину; цього не заперечували — на словах — судові чиновники. Але хто з них, який божевільний визнав би це офіційно? І ось — від прокурора до прокурора, Верховний суд, приймальня Вер- ховної ради — спочатку терпляче вислуховують, майже співчутливо, «роз'яснюють», на другий раз починають від- сахуватися і нарешті погрожують другим строком. — Альоша, пощо тобі це? — Не можу заспокоїтися, це — і право моє, і обов’я- зок. Не можна мовчати, не можу. Люди, які зустрічали його в таборах, розповідають, як бездоганно вів він себе там: завжди по стороні слабого, з тією ж неквапливою гідністю, прихованою силою, без жодних поступок, змови з совістю. Після першої візити він заїжджав до нас кожного ра- зу, коли появлявся в Москві, цебто раз на кілька місяців; часом коротко писав. Під час останніх приїздів було помітне його посилене зацікавлення українськими національними проблемами; він серйозно займався дослідженням сучасної української мови. Приїхав він до нас останній раз попрощатися перед на- шим виїздом на початку 76-го року. Розцілувалися, обіця- ли писати — і так не зібралися, а тепер вже пізно: з «Ново- го русского слова» я довідався недавно, що Олексій — Альоша Тихий — арештований разом з Миколою Руден- ком. Він дістав відповідь на свої звернення до влади. Але ця сильна, сором’язлива людина — не по силі ані слідчим-ґе- бістам, ані таборовим вертухаям. Він бо давно знайшов правду для себе, шукав її для інших, за яких віддав довгі роки свого трудового життя. 64 Я надіюся і вірю, що в цей такий тяжкий для наших друзів в Росії (в СРСР — вид.) час, ті що боряться тут за звільнення в’язнів не забудуть включити в свої списки ім’я цієї скромної, благородної людини — Олексія Івановича, Альоші Тихого. Ігор Александров 65 ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСИ ТИХОГО ...Повернемося до першого жорстокого й несправедли- вого засуду Олекси Тихого — до 1957 року. Тоді його вперше засудили за так званий «контрреволюційний зло- чин». В 1957 році Олекса Тихий працював учителем і завіду- ючим навчальною частиною в школі. Його заарештували й засудили на сім років за злочин, який полягав ось у чо- му. Я наводжу уривки з тексту вироку Донецького суду п’ятдесят восьмого року. Увесь злочин зводиться до корот- кої фрази: «висловлював антирадянські погляди»... Закон вимагає точности. У вироку це конкретизовано так: Тихий казав, «що трудящі сільських місцевостей лед- ве животіють», що «комунізму ми не будуємо», що «демо- кратії в СРСР немає» і що «вибори в СРСР — це лише ко- медія». Із тексту вироку довідуємося, що все це Олекса Тихий висловив у райкомі партії, куди його викликано на розмо- ву. Невже людину треба викликати до райкому партії, щоб вона вчинила свій найнебезпечніший «злочин» просто в ка- бінеті першого секретаря? Хіба ж це не найбільша прово- кація? А далі — ще цікавіше. Вирок каже, що Олекса Тихий «закликав до повалення існуючого в СРСР державного ла- ду». Як закликав? Десь таємно серед озброєних солдатів чи 67 бодай серед мас незадоволених? Ні! Виявляється, у листі до голови Президії Верховної Ради України. Відразу вид- но, що тут щось не гаразд, бракує логіки. Розгадка проста: про справжню суть справи суд або не хотів, або йому невільно було говорити (між іншим, те саме сталося і під час другого суду над Олексою Тихим, 1977 року). А справа була в тому, що Тихий виступив тоді за вжи- вання української мови в усіх сферах суспільного та при- ватного життя на Україні. Чи не занадто це багато — ба- жати й домагатися відверто, з посиланням на закон, щоб кожний мешканець України вивчав українську мову й ужи- вав її?! Можливо, ті росіяни, котрі звикли вважати українську мову лише пародією на російську, не погодяться з ним. Однак навіть вони ледве чи визнають, що за такий погляд треба запроторювати людину до табору, та ще й на сім років. Протягом усього нашого знайомства з Олексієм його найпристраснішою, але конституційною ідеєю та метою бу- ло утвердження рідної мови на території України. Я, мож- ливо, висловився б іще точніше: утвердження національ- ної самобутности народу в його мові. Олекса Тихий ка- зав — і на це ставив усе своє життя: «Мова народу — це народ». Виявляється, з такою ідеєю на Україні виступати не- безпечно. Та у вироку про це — ні слова. Якщо отак напи- сати, чорним по білому, то кожна розсудлива людина ска- же: «Таж це прямий ОБОВ’ЯЗОК працівника освіти на Україні — проповідувати й утверджувати національну мо- ву на національній території»... Видимо, через свою про- стоту душевну, через природний український патріотизм Олексій Тихий зачепив, ненавмисне, не хотячи, найболючі- шу жилу. Я наважуся навіть твердити — прочитавши чи- мало вироків у таких справах: якби Тихий справді закли- кав до «повалення»... тощо, то з ним обійшлися б м’якше, покарали б легше. 68 Та перед органами опинився зрілий, освічений і через це — небезпечний, кваліфікований законник, ПРАВОЗА- ХИСНИК, мовою наших днів (бо ж тоді й назви такої не існувало). І КДБ мало лише один-єдиний спосіб та вихід: очорнити. Звичайним словесним обмовкам і спровокова- ним реплікам — надати значення й змісту так званого «антидержавного задуму та змови». І звели наклеп, і роз- правилися. Перший термін Олекса Тихий відбув повністю, сім ро- ків. Повернувшись, почав домагатися вияснення. Його за- питання, скеровані до офіційних інстанцій, такі, як «За що ж мене засуджено? Скажіть, за що? Кого я закликав до повален- ня державного ладу»? — прості, як Колюмбове яйце. Одначе ці запитання партійних чиновників не бентежили. Один із них зі зневажливою нахабністю процідив крізь зуби: «Чо- го ви даремно стараєтеся? Таж ми вам і так нічого не за- платимо». Цей чиновник Верховного суду чудово знав, що не про гроші клопочеться наполегливий прохач, а про честь, про реабілітацію, про вищий принцип. Але, як вия- вилося пізніше, справа була не у самих лише принципах. Коли Олексу Тихого знову заарештували (це було 4 лютого 1977 року, цього разу уже за вступ до Української Гельсінської Групи), історія з наклепами на людину пов- торилася вже на підготованому ґрунті. Тихого судили са- ме за правозахисну діяльність. Але справжню суть і причи- ну переслідування знову щільно прикрили димовою заві- сою. Як один із головних епізодів обвинувачення у вироку подано те, що в будинку Олекси Тихого, на горищі, знай- дено рушницю, яка там, мабуть, лежала ще з часів німець- кої окупації. Оборонець Тихого висловив припущення, що цю руш- ницю, ймовірно, заховав старший брат Олекси, Микола, який незабаром після цього пішов на фронт і там загинув. Однак суд не захотів досліджувати цю версію, хоч закон цього вимагає. Знайдена на горищі, нехай і поржавіла, не- придатна для вжитку, рушниця виявилася щасливою зна- 69 хідкою для того, щоб очорнити переконаного правозахи- сника, який принципово відкидає будь-яке насильство. Ось тут придалася і колишня підтасовка з так званими «закли- ками», щоб представити Олексу Тихого в ролі «рецидиві- ста, особливо небезпечного»! Те, що з часу першого засу- ду минуло двадцять років, — нічого. Тим більше не має значення, що двадцять років тому той самий суд звів на- клеп на чесного правозахисника. Важливіше було закопа- ти людину, чесні переконання якої виявились небезпечни- ми. Небезпечними для кого? Чим? Олекса Тихий був у складі тієї жменьки відважних лю- дей, які 9 листопада 1976 року проголосили створення Української Групи Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод. На проголошені Групою завдання та принципи вла- сті не мали відповіді по суті. Тому у відповідь посипалися репресії найвищої міри. До десятьох років каторги засу- джено Олексу Тихого та його друга Левка Лук’яненка, який незадовго перед цим уже відбув п’ятнадцятирічне ув’язнення. Сім років таборів суворого режиму одержав інвалід, керівник Групи, письменник Микола Руденко та члени Групи Гельсінкі Микола Матусевич і Мирослав Ма- ринович. Олекса Тихий опинився у становищі смертника й муче- ника у прямому значенні цих слів. У квітні-травні 1979 ро- ку загострення хвороби дослівно поставило його на грань життя та смерти, та ще в умовах браку відповідної медич- ної допомоги. У нього відкрилася виразкова кровотеча, що перейшла в перитоніт, запалення очеревини. Проте, Олек- са Тихий усвідомлює, що його життя — і навіть смерть — МОЖЕ 1 БУДЕ служити символом боротьби його народу. Сергій Пирогов 70 ЄРЕТИК ОЛЕКСА ТИХИЙ Олексій Іванович ТИХИЙ — сільський учитель з До- неччини, з того закутка України, в якому дотепер ще є мі- сця, де шелестить тирса і бодай у топонімічних назвах збе- рігся відгомін князівських походів та битв із половцями. «Нині Донецька область належить до суверенної націо- нальної держави робітників і селян — Української РСР, — пише Олекса Тихий у своїх «Роздумах про українську мо- ву та культуру в Донецькій області». Далі в тих «Розду- мах» читаємо: — Чи можна говорити про рівноправність двох мільйонів українців, понад ста тисяч греків, десятків тисяч білорусів, євреїв, татар та інших національностей у нашій області, якщо вони змушені зрікатись рідної мови, національних традицій, обрядів тощо? Рівні права на зар- плату, ресторан чи магазин — це ж ще не рівноправність». Олекса Тихий став першою жертвою погрому Гель- сінської Групи. Чому саме його обрали на цю ролю, хіба він був найактивніший у Групі? Мені здається, найголов- ніше, чого охоронці порядку прагнули досягти цим ареш- том і судом — це якнайбільше ізолювати перший процес над гельсінкцями, провести його під акомпаньямент обива- тельської роздратованости, з якою приспане сумління сприймає будь-який вияв живої думки. Саме така атмосфе- ра панувала в Дружківці наприкінці червня 1977 року, ко- ли там судили Тихого і Руденка. Арешт Тихого був — хай і штучний, натягнутим — а все ж приводом, щоб знаного в Києві активіста, популярного письменника Миколу Руден- ка теж судити вдалині від родини і друзів як «подільника» Олексія Тихого. 71 На п’ятий день суду мене викликали свідчити на тому процесі у справі Руденка. Дотепер пам’ятаю атмосферу де- монстративної ненависти в якій тоді опинилося кілька при- хильників підсудних. Від образу Тихого, якого я тоді бачи- ла вперше і востаннє, залишилося відчуття врівноваженої переконливости і доброти, що світилася променями змор- щок біля його очей. Розповідаючи про себе на тому суді, Олекса Тихий говорив: «Я — громадянин СРСР, українець, до жодних партій не належав. В КПРС мене не приймуть, та я і сам не хо- тів би бути її членом, з огляду на деякі тоЧки її статуту. У 18-19 років життя я прочитав повне зібрання творів Леніна. Я завжди дивився на життя своїми очима. Я пам’ятаю 1933 рік, голод; пам’ятаю війну, фашистів, пам’ятаю, як вішали, пам’ятаю облави, біженців і так далі. Я навчався в тран- спортному і сільськогосподарському інститутах, працював на будівництві в Златоусті. Уже тоді моє кредо було: «Шлях до свободи йде через тюрму». Потім закінчив Мо- сковський університет. Працював у школі. В учителюванні побачив своє покликання. Працював у сільській школі, ба- чив село зблизька, зсередини...» Вийшовши з селянського роду, Олекса Тихий органіч- но і глибоко вріс у сільське життя. Тому не дивно, що йот го болісно хвилюють проблеми сільських традицій, куль- тури. Одну із своїх статтей, написану наприкінці 1974 ро- ку, він так і назвав: «Сільські проблеми». «Ці проблеми вже давно турбують самих, селян, — пи- ше Олекса Тихий. — 3 болем дивляться вони на запустін- ня села, втрату природної любови до праці на землі, занепад моралі та культури на селі. Не байдужі ці проблеми і значній частині української інтеліґенції (учителів, агрономів, зоо- техніків, керівників колгоспів та радгоспів), бо зв’язані з постійною нестачею робочої сили, з постійним зменшен- ням кількости школярів, згортанням, а то й повним припи- ненням культурно-масової роботи в клюбах, примітивіз- мом життя не лише рядових колгоспників та робітників радгоспів, а й сільської інтелігенції... 72 Чому ж усе таки село (я маю на увазі виключно укра- їнське село, бо сіл інших народів не знаю) старіє, вмирає? Чому в селах стоять порожні не лише старі будівлі, а й но- ві, добротні, з усіма вигодами будинки? Чому повмирало багато хуторів та маленьких сіл? Чому земля, село, що ві- ками було доброю, щедрою матір’ю, перетворилося на злу мачуху, від якої тікають їхні діти, полишають рідну оселю, де все дороге й знайоме, часто зроблене своїми ру- ками, та йдуть у гуртожиток, у лімітчики до міста, де про- тягом п’яти літ навіть прописки не обіцяють? Що подумали б прадіди сьогоднішніх 15-17-літніх сво- їх правнуків, якби подивилися на їхнє життя? Хіба такої долі бажали вони їм, вступаючи до колгоспу?» Отакі роздуми привели Олексу Тихого до Української Гельсінської Групи, а потім — на 15 років — у неволю. В ув’язненні Олекса Тихий разом з іншим членом Української Гельсінської Групи Левком Лук’яненком домагається надан- ня Групі офіційного статусу, викриває терористичну тактику влади, знову й знову підкреслює важливість збереження найдорожчого скарбу народу — його мови. Тяжко хворий, але не зламаний духовно, він стає об’єктом знущань з бо- ку карателів, у тому числі й тих, що називаються лікаря- ми. Члени групи нагляду за виконанням Гельсінських угод у місцях позбавлення волі, або як її популярно нази- вають, табірної групи, на прикладі Олекси Тихого змальо- вують у «Відкритому листі» в червні 1979 року жахливу практику нищення політв’язнів у таборах і тюрмах. Вони пишуть: «Ми не знаємо, чим скінчиться хвороба Тихого, але те, що ми знаємо, дає нам право робити деякі висновки. Турбота про благо народу і, насамперед, про його здо- ров’я, про що так багато говорить радянська саморекляма, насправді є фікцією. Бо найперше благо народу — це сво- бода переконань, право мати і безборонно висловлювати свої погляди. Без цього блага всі інші є фікцією, бо люди- на, яка не має своєї думки, а поготів людина, що не має права мати свою думку, перестає бути людиною в повно- му розумінні цього слова, вона перетворюється на робочу істоту, подібну до худоби: її годує, про неї дбає її госпо- дар, але своїх переконань вона не має і не повинна мати. Тихий та його друзі опинилися за Гратами за те, що мали свої переконання і висловлювали їх у своїх докумен- тах. Це трагедія не лише Тихого та його колеґ, це трагедія всього народу. Цілому українському народові подано пов- чальний урок, чого не вільно робити у цій країні «справ- жньої» свободи й демократії: ніяких груп!, ніяких переві- рок, ніякої суспільної діяльности! Якщо ти не згодний з керівниками СРСР, то тебе нищитимуть будь-яким спосо- бом». Так пишуть в’язні. Про Олексу Тихого з табору приходять вістки одного пляну: «Тихого позбавили побачення», — повідомляє ін- формаційний бюлетень «Вести из СССР». «Тихого посади- ли до ПКТ, табірної тюрми на три місяці», — пише нью- йоркський «Вісник репресій в Україні».«Тихого кинули до карцеру на 16-ий день голодівки, хоч у нього вже горлом пішла кров, але лікарка Денисова сказала, що то якась темна рідина і це нічого», — б’ють тривогу табірні друзі. «Тихий у смертельній небезпеці. Рятуйте Тихого»! — за- кликає людей доброї волі Олександер Ґінзбурґ. Якось було навіть повідомлення, що Тихий робив спробу само- спалення. Потім виявилося, що то був не Тихий. А якщо вдуматися — Олекса Тихий уже багато років палає на кострищі за єдину єресь — намагання мати свою думку. Надія Світлична 74 НОТАТКИ ДО БІОГРАФІЇ ОЛЕКСІЯ ТИХОГО Інформації самвидаву Процеси минулих літ Справи Тихого (1957 р.) 18 квітня 1957 р. сталінський обласний суд під голову- ванням Москаленка при участі прокурора Сударьова роз- глянув в закритому засіданні справу за звинуваченням Олексія Тихого в «антирадянській агітації і пропаганді». Підсудний захищав себе сам. З вироку: «Підсудний Тихий О. І. , працював завідуючим учбової частити Олексієво-Дружківської середньої школи робітни- чої молоді і будучи ворожо настроєний до існуючого в СР- СР ладу, 16 січня і 11 лютого 1957 р. в присутності викла- дачів тієї ж школи висловлював антирадянські погляди, заявляючи, що радянська школа немов би зайшла в тупик і що комунізм в СРСР не будується. Викликаний на розмову в Костянтинівський РК КП України 12 лютого 1957 p., Тихий також висловлював свої антирадянські погляди в ряді політичних питань; заявив, зокрема, що комунізм ми не будуємо, а що ми будуємо, він, Тихий, і сам не знає, що в колгоспах і радгоспах тру- дящі злиденно животіють. Вибори в Ради депутатів трудя- щих назвав комедією, говорив, що демократичний центра- лізм в теперішній час нічим неоправданий і несумісний з 75 демократією, що демократії в СРСР зараз немає, а є вона немов би у Франції й інших державах, що у нас існує ні- чим не оправдана диктатура комуністичної партії і т. д. Протягом другої половини січня і початку лютого 1957 р. Тихий зладив ряд записів антирадянського змісту на 14 листках, які зберігав у себе і в яких зводив наклеп на КП- РС і на радянську дійсність, виправдував угорських контрре- волюційних заколотників і висловлював заклики до скинен- ня існуючого в СРСР державного ладу. В першій половині лютого м-ця 1957 р. Тихий написав лист антирадянського змісту, який вислав на ім’я Голови Президії Верховної Влади УРСР, а копію того листа ви- слав своїй знайомій г-ці Конюховій Е. І. в Приазовський р-н Запорізької обл. В тому листі (в його копії) Тихий зводив наклеп на КПРС і радянську дійсність, а також закликав до скинен- ня державного ладу в СРСР. В показах обвинувачений Тихий О. І. винним себе не визнав, одначе підтвердив всі факти вказані вище, посила- ючись при цьому на те, що в його діяльності нема складу злочину». Суд присудив Тихого на 7 років таборів. Початок строку (дата арешту) — 15 лютого 1957 р. Строк Тихий відбув повністю. Той же суд (Сталіно — сьогодні Донецьк) судив Тихого в 1977 р. « Хроніка поточних подій», ч. 46 15 серпня 1977 р. 15 червня (1976 р. — вид.) на хуторі Іжевка був прове- дений обшук у Олексія Івановича Тихого. Вилучені руко- писні матеріяли з історії української мови. Згідно з неточними даними, після обшуку Тихий був підданий затриманню і дістав «Попередження» згідно з Указом від 15. 12. 1972 р. 76 О. I. Тихий в минулому відбував покарання згідно зі ст. 58 старого Кодексу*). «Хроніка поточних подій», ч. 41 3 серпня 1976 р. Мученицький шлях вибрав і недавно прибув в табір Тихий Олексій, член «Українського Гельсінкського коміте- ту». Він дотепер не може зрозуміти, за що йому дали 15 років (10 років особливого режиму і 5 років заслання). Але не лише це штовхнуло його на шлях голодівки. Прибувши в табір і побачивши, в яких умовах йому доведеться жити 10 років і попав у жах. Він вирішив, що не витримає 10 ро- ків шкідливої (для здоров’я — вид.) праці на мізерному неякісному харчуванні. Чи не краще відразу заморити се- бе голодом або домогтися звільнення? Фактично Тихий у своїй заяві до ПВР (Президії Верховної Ради СРСР — вид.) ставить альтернативу: або звільніть, або створіть нормальні умови для життя. З самвидавного листа невідомого політ- в’язня до академіка А. Сахарова з табору особливого режиму (пос. Сосновка Мор- довської АРСР). Літо або осінь 1978 р. У квітні (1979 р. — вид.) у О. Тихого (Мордовський табір особливого режиму) відкрилась кровотеча виразки шлунку. Через 18 годин він був приміщений в лікарню і оперований. У травні довелося зробити ще одну операцію: у нього розвинувся перитоніт (запалення очеревини у на- слідок виразкової хвороби — вид.). Стан його був настіль- ки важкий, що були навіть забрані документи на актиров- ку (звільнення з причини хвороби, що трапляється дуже *) Це перша згадка про Олексія Тихого в самвидаві. Про перше ув'я- знення його згадував М. Масютко у своєму листі до Верховної Ради УР- СР з лютого 1967 р. 77 рідко і лише в дуже виняткових випадках). Одначе, далі лікарні ті документи не пішли. У липні дружина Тихого подзвонила в лікарню, щоб довідатися про його здоров’я, попросила до телефону на- чальника лікарні майора Тимофеєва. Її відповіли, що чоло- віка відправили назад в колонію. Занепокоєна, вона знову подзвонила наступного дня. Тимофеев відповів їй, що Ти- хий в лікарні, а вчорашня розмова була не з ним — це був «чийсь жарт». За два дні дружина і син Тихого приїжджають в лікар- ню, і тут Тимофеєв заявляє їм, що Тихого ще вчора від- везли в лікарню у Свердловськ — «для покращання умов» (а насправді його відвезли ще до першого дзвінка і не в Свердловськ, а в Нижній Тагіл). Чи кращі виявилися умо- ви в Нижньому Тагілі, я не знаю, по дорозі із Свердловсь- ка в Нижній Тагіл Тихого так трясло у «воронку», що до- велося закусити палець, щоб не вибило зубів. Віднайти чоловіка забрало Ользі Олексіївній немало зусиль. Нарешті, на наступний запит їй відповіли, де він, і вона поїхала туди. Майже місяць вона прожила в Нижньому Тагілі, безу- спішно добиваючись хоч би хвилинного побачення з чоло- віком, хоч би одного погляду на нього. Він лежав у той час з крапельницею, а її відповідали, що навіть не знають, пощо його привезли і якби він був «вільний», то й бюлетеня не дістав би. Уривок з самвидавної статті Івана Кова- льова «Історія однієї голодівки. Сергій Ко- вальов», грудень, 1979 р. 78 ЗМІСТ 5. Передмова 9. РОЗДУМИ ПРО УКРАЇНСЬКУ МОВУ ТА КУЛЬТУРУ В ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ 27. ВІЛЬНИЙ ЧАС ТРУДЯЩИХ Додатки 37. Суд над Олексієм Тихим 63. Ігор Александров. О. І. Тихий 67. Сергій Пирогов. До дня народження Олекси Ти- хого 71. Надія Світлична. Єретик Олекса Тихий 75. Нотатки до біографії Олексія Тихого