С. В. Семчинський Загальне мовознавство Допущено Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти УРСР як підручник для студентів філологічних факультетів університетів київ головне видавництво видавничого об'єднання «вища школа» 1988 У підручнику висвітлено методологічні основи радянського мовознавства, викладено теоретичне розуміння мови як історично змінного найважливішого засобу спілкування людей, розглянуто зв'язки мови з суспільством і свідомістю, загальні передумови виникнення, а також її структуру, зокрема — внутрішні системи й підсистеми мови, критично проаналізовані неприйнятні теорії. Призначений для студентів-філологів університетів. В учебнике освещены методологические основы советского языкознания, изложено теоретическое понимание языка как исторически изменчивого важнейшего средства общения людей, рассмотрены связи языка с обществом и сознанием, общие предпосылки его возникновения, а также его структура, в частности — внутренние системы и подсистемы языка, критически проанализированы неприемлемые теории. Предназначен для студентов-филологов университетов. Рецензенти: д-р філол. наук, проф. Ю. С. Маслов (Ленінградський держуніверситет), д-р. філол. наук О. М. Гаркавець (Інститут мовознавства АН УРСР). Редакція літератури з філології та педагогіки Редактор Н. А. Симоненко Передмова Курс «Загальне мовознавство» викладається для студентів філологічних спеціальностей університетів та педінститутів як підсумковий у циклі лінгвістичних дисциплін. Він узагальнює мовні факти й явища, з якими студенти до цього ознайомилися в різних нормативних і спеціальних курсах, і сприяє їх теоретичному осмисленню для вироблення з позицій марксистсько-ленінської методології правильного розуміння мови як найважливішого засобу спілкування. На жаль, студенти філологічних спеціальностей університетів і педінститутів УРСР мають дуже мало посібників із цього надзвичайно важливого курсу. Ще в 1955 році вийшли «Нариси з загального мовознавства» Л. А. Булаховського, в яких розглянуто лише окремі конкретні питання курсу. В першому томі вибраних праць Л. А. Булаховського посмертно була надрукована не завершена автором друга серія «Нарисів». За час, що минув від написання Л. А. Булаховським своїх «Нарисів», загальне мовознавство успішно розвивалося як за рубежами нашої країни, так і, передусім,— у працях радянських учених-лінгвістів. Творчо використовуючи прогресивні надбання вітчизняних і зарубіжних лінгвістичних шкіл, радянські мовознавці сформулювали принципово нові й уточнили деякі старі теорії стосовно сутності й функціонування мови. Саме тому Науково-методична рада з вищої філологічної освіти при Мінвузі СРСР розробила новий зміст курсу «Загальне мовознавство» і затвердила нову його програму. Нині цей курс містить три частини: «Теорію мови», «Методи і прийоми вивчення та опису мов» та «Історію мовознавства». Зважаючи на те, що методи і прийоми лінгвістичного аналізу студенти засвоюють протягом теоретичного і практичного вивчення різноманітних мовознавчих дисциплін, що третя частина курсу висвітлюється у посібниках професорів Г. М. Удовиченка, І. І. Ковалика та С. П. Самійленка, а провідною визначено першу частину, автор цієї книги зосередився на центральному розділі програми — теорії мови як цілісному предметі загального мовознавства. В основу книги покладено лекції з курсу «Загальне мовознавство», який викладається автором у Київському університеті. Спираючись на засади марксистсько-ленінської філософії, автор намагався розглянути основні питання загального мовознавства у світлі загальної теорії пізнання. Підручник відповідає нині діючій програмі і складається з «Вступу», п'яти розділів, предметного та іменного покажчиків. Літературу подано у примітках. Відповідно до нової програми у підручнику висвітлюється питання про предмет і об'єкт мовознавства і про місце загального мовознавства в системі лінгвістичних дисциплін («Вступ»), розглянуто питання про зв'язок мови і суспільства (розділ І), мови, мислення і свідомості (розділ II), про семіотичний аспект мови (розділ III), докладно описано структуру мовної системи (розділ IV), викладено розуміння мови як історичної категорії (розділ V). При цьому автор намагався врахувати нові досягнення лінгвістичної науки і ознайомити студентів із сучасним рівнем її розвитку з метою поглиблення їх знань, але не входив у деталі другорядних дискусійних питань. Знайшли висвітлення деякі з важливих проблем сучасної науки, де ще існують суперечливі думки. При цьому автор завжди прагнув допомогти студентам підійти до оцінки існуючих теорій з позицій діалектичного та історичного матеріалізму. Саме тому тут уміщено критику ідеалістичних концепцій мови і окремих лінгвістичних теорій, які суперечать марксистсько-ленінському розумінню мовних явищ і фактів. Особливої уваги надається досягненням вітчизняного й радянського мовознавства. В кожному розділі книги розглядаються актуальні проблеми сучасної лінгвістичної науки. Ілюстрації наводяться з різноманітних мов народів світу з метою розширення лінгвістичного кругозору студентів. Автор висловлює щиру подяку своїм учителям, під впливом чиїх ідей він формувався як мовознавець,— професору А. О. Білецькому і доцентові І. П.Сунцовій, своїм колегам по кафедрі загального мовознавства і класичної філології та по філологічному факультету Київського університету, передусім професорам Л. Г. Скалозуб, М. О. Карпенко, І. К. Кучеренку, Н. І. Тоцькій, кандидатам філологічних наук Г. М. Мироновій, В. Ф. Чемесу, рецензентам — професорам Ю. С. Маслову та Ф. О. Нікітіній, старшому науковому співробітнику О. М. Гаркавцю і відділу загального і слов'янського мовознавства Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР за цінні зауваження і допомогу, надану при підготовці рукопису до друку, а також студентам і аспірантам Київського університету, які своїми запитаннями під час слухання курсу підказали авторові потребу додаткового висвітлення окремих аспектів загальнолінгвістичпої проблематики. Автор сподівається, що ця книга сприятиме теоретичній підготовці студентів-філологів до творчої практичної діяльності на ниві науки, освіти і культури. ВСТУП Кожна наука має свій предмет. Є власний предмет і в мовознавства — це мова. Однак у наукознавстві нині висунуто як один з основних принципів необхідність розмежування об'єкта і предмета науки. Адже людською мовою цікавляться й інші науки, наприклад, психологія, логіка, літературознавство, кібернетика тощо. Отже, мова може бути об'єктом дослідження різних наук, у кожної з яких є свій предмет. Предмет науки завжди визначається передусім характером самого об'єкта і вже після цього також і рівнем розвитку людського знання, і характером людської діяльності. Ідеалістична методологія визначальним у предметі науки вбачає якраз спосіб інтерпретації об'єкта. Останнім часом у зарубіжному наукознавстві висунуто тезу про неможливість існування єдиного предмета науки і про повну залежність останнього від так званої «наукової парадигми», що змінюється в часі (концепція Т. Куна). За такими поглядами предмет науки нібито формується «колективним розумом» науковців і він може змінюватися не в залежності від розкриття в об'єкті нових, ще не пізнаних сторін, а залежно від сформульованих ученими теорій. Цілком зрозуміло, що подібні погляди не відбивають об'єктивної реальності і що вони суперечать основним положенням діалектичного матеріалізму. Вони відверто ідеалістичні, оскільки намагаються поставити предмет науки в пряму залежність від способу інтерпретації об'єкта або ж підмінити мову-об'єкт метамовою. Радянське мовознавство заперечує концепцію, згідно з якою мова як предмет мовознавства формується дослідником, будучи лише системою його поглядів, прийнятою ним системою опису (1). У мовознавстві, як і в ряді інших наук, можна зустріти ідеально-реальні витвори людського розуму або абстрактні об'єкти, наприклад, «нульова морфема», «значуща відсутність артикля», «схема речення» і т. ін. Ідеалісти, неспроможні вказати на справжнє джерело цих абстракцій, оголошують їх «логічними конструктами», а тому й мову розуміють як абстрактну систему понять. Інколи подібні погляди висловлювали 1) Див.: Панфилов В. З. Гносеологические аспекты философских проблем языкознания.— М. : Наука, 1982. й деякі представники в цілому прогресивних мовознавчих напрямів, наприклад, Празького лінгвістичного гуртка, та навіть окремі радянські дослідники, які не зуміли розібратися в термінологічних лабіринтах ідеалістичних теорій. В таких випадках, перебуваючи під впливом, могутньої узагальнюючої сили людського розуму, лінгвісти не бачать реального співвідношення між онтологічними і гносеологічними (1) сутностями і вважають мову та її одиниці не реальними об'єктами, а конструктами людського мислення. Марксистсько-ленінська теорія пізнання вимагає чіткої диференціації пізнаваного об'єкта і поняття про нього, формованого в процесі його пізнання. Абстракціями є не мова та її величини, а наукові поняття, які їх відображають. Отже, мова не конструюється дослідником чи наукою про неї. Мова — це реальний об'єкт, який існує незалежно від існування мовознавства. Мова існувала у людей сотні тисяч років до виникнення науки про неї. Проте не можна забувати відомих положень марксистсько-ленінської теорії пізнання про особливу активність людської пізнавальної діяльності та про її роль при визначенні предмета науки. К. Маркс підкреслював, що «головна хиба всього дотеперішнього матеріалізму... полягає в тому, що предмет, дійсність, чуттєвість береться тільки в формі об'єкта, або в формі споглядання, а не як людська чуттєва діяльність, практика, не суб'єктивно. Тому й сталося так, що діяльна сторона, на протилежність матеріалізмові, розвивалась ідеалізмом, але тільки абстрактно, бо ідеалізм, звичайно, не знає дійсної, чуттєвої діяльності як такої»(2). В. І. Ленін також вказував, що «свідомість людини не тільки відображає об'єктивний світ, а й творить його» (3). Таким чином, марксизм-ленінізм розуміє предмет науки не просто як реальність, що не стосується практики, "а як таку сукупність об'єкта і умов його пізнання, у якій головну роль відіграє первинність об'єкта. Діалектико-матеріалістична теорія пізнання вчить, що в будь-якому знанні про об'єкт поряд з об'єктивними знаннями є й суб'єктивні моменти, які залежать від пізнаючого суб'єкта і яких не можна ігнорувати. Людські відчуття, поняття, за визначенням В. І. Леніна, це суб'єктивний образ об'єктивного 1) У діалектичному матеріалізмі термін «онтологія» (від гр. — суще) використовують при тлумаченні явищ об'єктивної дійсності, які існують незалежно від свідомості. Термін «гносеологія» (від гр. — пізнання) позначає вчення про сутність і закономірності пізнання. 2) М а р к с К. Тези про Фейербаха // Маркс К., Енгельс Ф. Твори.— Т. 3.— С.1. 3) Ленін В. I. Конспект книги Гегеля «Наука логіки / Повне зібр. творів.— Т. 29.—С. 179. світу (1). Сам процес пізнаний —це рух від суб'єктивної ідеї до об'єктивної істини. Предмет науки відбиває не лише реальність об'єкта, а й активність пізнавальної діяльності людини щодо об'єкта. Предмет мовознавства відбиває існуючий реально об'єкт — мову — і водночас ставлення людини до мови і до своєї мовної діяльності. На різних етапах розвитку мовознавства його предметом були ті чи інші реально існуючі сторони, об'єкта в залежності від рівня людських знань і характеру практичної діяльності людини. Мовознавство в цілому вивчає мову в повному обсязі її властивостей і функцій, її будову, функціонування та історичний розвиток в усіх формах її існування. Це й є предмет мовознавства як науки. Легше визначити кут зору, під яким вивчають мову нелінгвістичні науки, ніж точно і детально сформулювати предмет мовознавства. Важкість точної дефініції предмета мовознавства зумовлена різнобічністю і різнорідністю аспектів самої мови та її численних зв'язків з іншими явищами. Мовознавство — багатоаспектна (від лат. aspectus — погляд) наука, бо її об'єкт — мова — багатоаспектне явище. Радянське мовознавство не погоджується з тими теоріями, які виходять із принципу іманентності (іманентний— від лат. immanens — перебуваючий усередині, такий, що внутрішньо притаманний предметам або явищам) і намагаються пояснити мову виключно через неї саму, відкидаючи її зовнішні зв'язки і спираючись лише на формальні моменти. Спроби формального дослідження мови, ігнорування суспільного фактора в функціонуванні мови ведуть до дегуманізації мовознавства. Це не означає, проте, заперечення можливості використання формальних методів у мовознавчій науці. Завдання мовознавства полягає у вивченні всіх властивостей людської мови. Тому не можна вважати, як гадають деякі лінгвісти, що мовна діяльність є предметом психології, а не мовознавства, обидві науки вивчають мовну діяльність людини, але кожна під своїм кутом зору. Мовознавство виявиться неповноцінним, якщо воно залишить поза своєю увагою те, як людина говорить і як розуміє висловлювання. Були спроби розмежувати предмет і об'єкт мовознавства таким чином: предметом мовознавства визнавали мову, а його об'єктом — мовлення або мовну діяльність. Однак у розрізненні мови і мовлення міститься чимало суперечливого, у різних дослідників відповідні терміни мають різні значення, що так само зумовлено надзвичайною складністю й різноаспект- 1) Див.: Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм // Повне зібр. творів.— Т. 18.—С. 109. ністю людської мови і мовної діяльності. Мовна діяльність людини якнайтісніше пов'язана з іншими видами людської діяльності — психічною, суспільною, а мова безпосередньо пов'язана з мисленням і свідомістю, з фізіологічними особливостями мовного апарату людини, з різними суспільними утвореннями і т. д. Було б неправильним гадати, що об'єкт науки ,повинен бути виключно однорідним явищем в онтологічному відношенні, як це намагалися твердити вчені-ідеалісти. Багатоаспектність мови не виключає єдності предмета мовознавчої науки, бо кожен з аспектів мови вивчається не окремою наукою, а певною галуззю мовознавства. Важко погодитися з думкою, ніби предмет науки створюється виключно аспектом дослідження об'єкта, бо в такому разі доведеться визнати окремими, самостійними, незалежними від мовознавства науками не тільки соціолінгвістику, психолінгвістику, а й фонетику, лексикологію, морфологію, синтаксис, оскільки вони вивчають різні аспекти мови. Мовознавство вивчає мову в комплексі всіх відомих її аспектів. У зв'язку з цим слід пам'ятати слова В. І. Леніна: «Щоб справді знати предмет, треба охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і «опосереднення». Ми ніколи не досягнемо цього повністю, але вимога всебічності убезпечить нас від помилок і від омертвіння» (1). Одне із важливих завдань загального мовознавства — уточнення предмета мовознавства і з'ясування сутності (природи) людської мови, яку вивчає мовознавство. Слово мова має різні значення. Воно може означати «здатність людини висловлювати свої думки» (відібрало мову), «сукупність звукових знаків, прийнятих в межах певного людського суспільства, і правил їх використання в процесі спілкування» (українська мова, публіцистична мова), «манера мовлення» (стареча мова), «висловлювання» (не чути мови), «промова», а також вживатися переносно щодо інших засобів спілкування (мова тварин, мова музики). Мовознавство повинно визначити мову як науковий термін. Для цього слід насамперед згадати висловлювання класиків марксизму-ленінізму про мову. В. І. Ленін писав, що «мова — найважливіший засіб людського спілкування» (2). К. Маркс і Ф. Енгельс звертали увагу на зв'язок мови з свідомістю: «Мова така ж давня, як і свідомість; мова є практич- 1) Ленін В. І. Ще раз про профспілки, про поточний момент і про помилки тт. Троцького і Бухаріна // Повне зібр. творів. - Т. 42. - С. 280. 2) Ленін В. І. Про право націй на самовизначення // Там же.— Т. 25.— С. 246. на, існуюча і для інших людей і лише тим самим існуюча також і для мене самого, дійсна свідомість, і, подібно до свідомості, мова виникає лише з потреби, з настійної необхідності спілкування з іншими людьми» (1). Мова є безпосередня дійсність думки» (2). Крім того, у мовознавстві XX ст. мову визначають також як особливу систему знаків, використовувану людиною для спілкування, для нагромадження й обміну інформацією. Дехто з радянських мовознавців вважає, що визначення мови як особливої знакової системи суперечить наведеним вище визначенням мови класиками марксизму-ленінізму. Однак такі погляди безпідставні. Мова, як уже було сказано, багатоаспектне явище. В. І. Ленін у своєму визначенні мови підкреслював комунікативну функцію мови. К. Маркс і Ф. Енгельс виділили аспект зв'язку мови з мисленням і свідомістю. Визначення мови як особливої системи знаків виділяє в мові інший аспект, а саме — природу її одиниць, тому це визначення не суперечить попередньо наведеним визначенням. Мова — це динамічна система створюваних і відтворюваних мовними органами членороздільних звукових знаків для предметів і явищ фізичної та психічної дійсності та їх відображень у свідомості, а також правил сполучуваності цих знаків,— система, здатна виразити всю повноту людських знань та уявлень про світ. Мова виникла в людському суспільстві для потреб спілкування, тому її називають природною. Але люди поряд з природною мовою користуються в спілкуванні ще й іншими знаковими системами — штучними мовами та різними сигналізаційними системами, можливості яких значно обмежені у порівнянні з можливостями природної мови. Отже, призначення мови — бути знаряддям спілкування людей, ця функція обміну інформацією та її нагромадження визначає структуру мови. Поряд з комунікативною мова одночасно виконує й пізнавально-відображальну функцію, завдяки якій людина за допомогою мови формує й організовує свої знання про навколишній світ і про себе саму. Інколи пізнавально-відображальну функцію мови називають номінативною (від лат. nomen — ім'я, назва), маючи на увазі, що люди мовними знаками позначають сприйняття своєї свідомості і поняття, дають їм імена. Цю ж функцію називають ще конститутивною (від лат. constitutus — визначений), або ментальною (від лат. mens — розум), оскільки мова допомагає формувати поняття нашого розуму. 1) Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Твори.— Т. 3.—С. 28. 2) Там же.— С. 427. Розрізнення комунікативної та пізнавально-відображальної функції мови спонукало деяких мовознавців до розмежування комунікативних та когнітивних (від лат. cognosco — пізнавати) одиниць мови. Так, речення визначають комунікативною одиницею мови, а слово — когнітивною (або номінативною). Однак таке протиставлення відносне, бо в реченні використовуються слова, які одночасно виконують не тільки номінативну, а й комунікативну функцію. Комунікативна й пізнавально-відображальна функції існують у тісній діалектичній єдності. Висловлювалися думки, що пізнавальна функція мови виникає лише в умовах більш розвиненого суспільства разом з виникненням наукового пізнання законів природи і суспільства, отже, лише з виникненням науки і техніки. Але з таким поглядом важко погодитися, оскільки мова від самого початку виконувала й пізнавальну функцію. Людина пізнає світ, знайомлячись з найпростішими поняттями «вода», «хліб», «мати», «їсти», «робити», «повільно», «швидко», «високий», «малий» і т. ін. Деякі зарубіжні вчені неправомірно протиставляють комунікативну і пізнавально-відображальну функції мови. Шведський лінгвіст Б. Мальмберг явно переоцінює пізнавальну функцію, відсуваючи комунікативну на задній план: «Людина винайшла мову не для спілкування, розвинене спілкування — це наслідок властивості уявляти світ за допомогою систем символів і знаків» (1). Однак насправді люди почали мислити і пізнавати, примушені до цього необхідністю й потребою спілкування. Тому комунікативна і пізнавально-відображальна функції мови нерозривно між собою зв'язані. Саме вони визначають природу мови. Але мова може виражати не тільки наші знання, а й наше прагматично-афективне ставлення до навколишнього світу. За допомогою мовної діяльності людина здатна вплинути певним чином на учасника акту спілкування. Тому деякі мовознавці пропонують розрізняти більшу кількість мовних функцій. Австрійський лінгвіст К. Бюлер розрізняв репрезентативну (від лат. repraesentare — наочно представляти), експресивну (від лат. expressio — вираження) та апелятивну (від лат. appellarе — звертатися) функції, кожна з яких відповідає певному призначенню: завдяки репрезентативній функції мова позначає об'єкти навколишньої дійсності, їхні властивості та існуючі між ними відношення; завдяки експресивній функції мовець виражає свої думки й почуття (2); апелятивна (або імпре- 1) Маlmberg В. Signes et symboles.— Paris, 1977.— P. 25. 2) Інколи термін «експресивна функція мови» можна зустріти в іншому значенні, а саме: «функція вираження, втілення думки, нагромадження знань, будь-якої інформації», або у значенні «пізнавально-відображальна функція». Однак подібне розуміння експресивності здається невиправданим, у цій книзі експресивність розуміється як вираження афективного ставлення мовця до повідомлюваного. сивна) функція має на меті вплинути на поведінку адресата, до якого звертається мовець. Американський мовознавець Р. Якобсон налічив у мові аж шість функцій: референційну, емотивну, конативну, поетичну, фатичну і металінгвальну. Референційна (від англ. refer — стосуватися чогось) функція в загальних рисах збігається з репрезентативною, як її уявляв К. Бюлер. Емотивна (від англ. emotion—душевне хвилювання) функція полягає у вираженні ставлення мовця до змісту повідомлення. Конативна (від англ. conation — здатність до вольового руху) функція в загальних рисах збігається з апелятивною в розумінні Бюлера. Поетична функція спрямована на те, щоб повідомлення за своєю формою і за змістом задовольняло естетичні почуття адресата. Фатична (від грец. — пророкування) функція спрямована на встановлення, підтримання і завершення мовного комунікативного акту. Металінгвальна (тлумачна) функція допомагає описувати мову мовними ж засобами і використовується для з'ясування властивостей мови у процесі її засвоєння. Слід приєднатися до думки тих дослідників, які більшість із названих тут функцій відносять до часткових, оскільки засобом їх здійснення є не мова в цілому, а лише окремі її засоби. Основними функціями мови є комунікативна і пізнавально-відображальна у їх нерозривній єдності. Мова існує у вигляді конкретних актів мовлення, якеє реалізацією мови. Розрізнення мови і мовлення, яке у мовознавстві бере свій початок від Ф. де Соссюра (1), дуже важливе, але і заплутане. Заплутане воно вже самим Соссюром, який це розмежування поклав в основу своєї концепції мови. Швейцарський лінгвіст, з одного боку, об'єднував мову (langue) і мовлення (parole) як гіпоніми (імена нижчого ступеня абстракції) в складі гіпероніма (імені вищого ступеня узагальнення) langage (мовна діяльність). З другого боку, він протиставляв мову і мовлення за рядом ознак: мова уявлялася йому чимсь загальним, а мовлення — окремим, в мові він бачив лише абстрактне, а в мовленні — лише конкретне, мову вва- 1) Докладно про лінгвістичні концепції и погляди окремих видатних мовознавців і відомих напрямків чи шкіл (наприклад, про молодограматизм, глосематику, американський дескриптивізм, празький лінгвістичний гурток і т. ін.) див.: Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичних учень.— К.: Вища школа, 1980; Ковалик І. І., Самійленко С. П. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичної думки.— К.: Вища школа, 1985. жав статичною, постійною, а мовлення—динамічним, змінним, мова, на його думку, явище потенціальне, а мовлення — реалізоване, мова — явище суспільне, а мовлення — індивідуальне, мова — це система, а мовлення — це процес. Навіть одиниці у мови і мовлення, на думку Соссюра, різні: в мові є фонеми, а у мовленні — звуки, для мови характерна модель речення, а для мовлення — конкретне висловлювання. Таке послідовне протиставлення мови і мовлення привело автора до твердження, що фактично повинні існувати дві різні, хай і пов'язані, науки: лінгвістика мови і лінгвістика мовлення. Цей парадоксальний висновок запозичив і дехто з радянських лінгвістів. Б.М. Головін, наприклад, вважав, що «лінгвістика мови може і повинна відрізнятися від лінгвістики мовлення» (1). Інші лінгвісти дійшли висновку, що слід також розрізняти функції мови і функції мовлення. Так, В. О. Аврорін писав, що у мови є чотири функції (комунікативна, експресивна, конструктивна, акумулятивна), а у мовлення — шість (номінативна, емотивно-волюнтативна, сигнальна, поетична., магічна і етнічна), причому не всі функції мовлення властиві всім мовам (2). Але таке розрізнення функцій мови і мовлення веде до повного протиставлення цих понять і заперечення кардинального положення сучасної лінгвістики, що мовлення є реалізацією мови. Іноді навіть намагаюся знайти різні одиниці в мові і в мовленні. Та різні терміни називають не різні реальності, а різні аспекти однієї й тієї самої реальності. У цьому плані заслуговує на увагу висвітлення абстрактно-конкретного характеру мови О. С. Мельничуком: «Протиставлення понять «мова» і «мовлення», яке в сучасному мовознавстві стало винятково популярним, виходить саме з абстрактного розуміння мови і разом з тим своєю незаслуженою популярністю сприяє дальшому зміцненню цього абстрактного розуміння мови... Застосування марксистського методу сходження від абстрактного до конкретного у процесі дальшого розгортання лінгвістичних досліджень повинно привести до всебічної і глибокої розробки такого конкретно-загального поняття про мову, в якому були б адекватно відбиті внутрішні, суттєво необхідні, діалектично суперечливі зв'язки мови як одного з видів суспільної діяльності з іншими суспільними явищами і такі самі 1) Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание.— М., 1979.—С. 27. 2) Докладніше див.: Аврорин В. А. Проблема изучения функциональной стороны языка.— Л., 1975.— С. 44—45. зв'язки між різними сторонами мови з їх суттєвими для функціонування і розвитку загальної системи властивостями» (1) Заслуговує критики і популярне в сучасному зарубіжному мовознавстві розрізнення «мовної компетенції» (linguistic competence) і ""мовного виконання» (linguistic performance), запропоноване американським лінгвістом Н. Хомським і яке певною мірою відбиває розмежування мови і мовлення. Хомський стоїть на відверто ідеалістичних позиціях, коли вважає, що мовна компетенція засвоюється дитиною завдяки існуванню вродженої, генетично успадкованої універсальної граматики, єдиної для всіх мов, і що подібно до цього генетично запрограмовано і мислительні структури людини. Таким чином, людське мислення уявляється явищем, зумовленим тільки біологічними закономірностями. Хомський не зважає на те, що разом з виникненням людини і людського суспільства виникає нова, вища форма руху матерії — соціальна, і що мислення й мова — це прояви вищої форми руху матерії. Тільки діалектичний матеріалізм дає правильну відповідь начитання про характер людського мислення і людської мови, у виникненні яких вирішальну роль відіграла трудова діяльність людини. Між твариною і людиною — не кількісна, а якісна відмінність. Не має достатніх підстав і думка, висловлена деякими мовознавцями, ніби можна визнати лише функції мовлення, а мова позбавлена будь-яких функцій. Скоріше мають рацію ті вчені, які вважають, що функції властиві лише мові, а в мовленні вони реалізуються так само, як і сама мова. Розрізнення мови і мовлення безперечно відбиває об'єктивну дійсність, зокрема діалектичний зв'язок між загальним і окремим. Але Ф. де Соссюр провів це розрізнення на неправильних засадах: на його думку, мова — виключно психічне явище, а мовлення спирається на матеріальні фізіологічні процеси. Вилучивши з мови реальне звучання і віднісши його виключно до галузі мовлення, Соссюр позбавив мову плоті і відірвав її від мовлення. Але ж, як вказував В. І. Ленін, загальне існує лише в окремому, через окреме. Мова практично існує в мовленні окремих людей. Саме так розглядав існування мови відомий радянський лінгвіст О. І. Смирницький. На його думку, мова є найважливішим складником мовлення, у мовленні майже все без винятку безпосередньо пов'язане з мовою. Щоправда, О. І. Смирницький визнавав і «позамовний залишок» у мовленні. Він вважав, що в мовленні є «щось», що не належить мові. 1) Мельничук О. С. К. Маркс і розвиток сучасного мовознавства // Мовознавство.— 1983.— № 3.—С. 11—12. Це «щось» складається з індивідуальних особливостей мовлення, але не зводиться лише до них, бо в ньому присутні й деякі суспільні моменти, які ще не є елементами мови. Важливо підкреслити, що основним у цій концепції є об'єктивне існування мови в мовленні. Мовлення слід розуміти не як соссюрівську виключно індивідуального характеру la parole, а як мовну діяльність у розумінні Л. В. Щерби, який об'єднував у ній процеси говоріння і слухання, сприйняття і розуміння мовних повідомлень. Оскільки мовне повідомлення — це складник мовного спілкування, то й мовлення кожного індивіда є не лише індивідуальним явищем, а водночас і явищем суспільним, соціальним. Наслідком і результатом мовлення, мовної діяльності людей у цьому смислі є мовний матеріал як сукупність всіх продуктів мовлення, або тексти (усні і писемні). Вивчаючи тексти (мовний матеріал), лінгвіст досліджує результати мовлення, а в ньому відкриває мову як усталену систему різних явищ — знаків та правил їх вживання, що має суспільне значення засобу спілкування. Сама мова недоступна для безпосереднього спостереження, мова вивчається в мовленні, шляхом виділення з нього. Мова живе в мовленні, живиться ним, розвивається на його базі. Тому можна погодитися з образним визначенням Б. М. Головіна, який назвав мовлення «мовою в дії». Однак саме через це не можна вважати, що повинні існувати дві окремі лінгвістики—лінгвістика мови і лінгвістика мовлення. Мова і мовлення так міцно між собою пов'язані, що їх розмежування і протиставлення певною мірою має штучний характер. На це звертав увагу Л. В. Щерба, коли писав: «Усі мовні величини, з якими ми оперуємо в словнику і граматиці, будучи концептами, в безпосередньому досвіді (ні у психологічному, ні у фізіологічному) нам зовсім не дані, а можуть виводитися нами лише з процесів говоріння і розуміння» (1). Тому не має рації В. І. Кодухов, коли вважає, що слова мова і мовлення перебувають в антонімічних відношеннях. Але він правий, заявляючи, що «філософське осмислення антиномії мови і мовлення приводить до діалектичної категорії взаємозв'язку і взаємопереходу» (2). Згадаємо, що білоруський учений А. Є. Супрун вважає мову пристроєм для породжування текстів, а мовлення — процесом породження текстів (3). 1) Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность.— Л., 1974.—С. 26. 2) Кодухов В. И. Общее языкознание.—М., 1974.—С. 118. 3) Див.: Супрун А. Е. Лекции по языкознанию.— Минск, 1971.— С. 28-48. Розмежування мови і мовлення допомагає з'ясувати діалектику об'єктивного існування в мові абстрактного і конкретного використання цього абстрактного в мовній діяльності. Воно допомагає в розумінні деяких явищ в історії окремих мов. Новації, наприклад, з'являються спочатку в мовленні, з плином часу вони або сприймаються мовою, або зникають. Заперечення існування окремих лінгвістик для мови і для мовлення не означає, що мовознавство при вивченні мови і мовлення не може мати окремих аспектів. Скажімо, дослідження мови як особливої знакової системи породжує структурну лінгвістику, вивчення мовлення як застосування мовної системи в мовній діяльності породжує функціональну лінгвістику, вивчення походження конкретної мови та її зв'язків з іншими спорідненими мовами породжує генетичну лінгвістику, аспекти зв'язків мови з суспільством, яке нею користується, досліджуються соціолінгвістикою, закономірності процесів засвоєння мови та її існування як потенційної динамічної системи в свідомості людини вивчає психолінгвістика, аспекти просторового поширення мов досліджує ареальна лінгвістика. Однак з цього не випливає, що це різні лінгвістики і різні науки, як намагаються їх представити. Це — окремі відгалуження мовознавства — єдиної складної науки про мову з її численними і різноманітними аспектами. Говорячи про основні напрямки сучасного мовознавства, зарубіжний лінгвіст Є. Косеріу назвав лише три шляхи розвитку: генеративно-трансформаційну, структурно-функціональну і текстуальну (контекстуальну) лінгвістику. Він вважає, що у кожного з цих напрямків є свій власний предмет дослідження: генеративно-трансформаційна лінгвістика досліджує мовну діяльність, структурно-функціональна лінгвістика досліджує мову, а лінгвістика тексту вивчає усний чи письмовий комунікативний акт, зумовлений певним контекстом, отже, мовлення. Відповідно до цього у кожної з названих лінгвістик у плані змісту розрізняється власна величина: у генеративно-трансформаційній лінгвістиці — це позначення (нім. Bezeichnung), у функціонального структуралізму —значення (нім. Bedeutung), а в лінгвістиці тексту—смисл (нім. Sinn). Та штучним є вже саме обмеження сучасної лінгвістики тільки названими трьома напрямами, з яких окремі втратили свою актуальність або виявили свою обмеженість. Поза сучасним мовознавством Косеріу залишив надзвичайно важливі аспекти мови і актуальні ділянки лінгвістичної науки. Так само хибний погляд, за яким величини (одиниці) мови виводяться не з об'єкта дослідження, а з методики його дослідження. Не мають рації й ті дослідники, які намагаються відокремити і розмежувати одиниці мови і мовлення. Одиниці мови реально існують у мовленні. Помиляється, наприклад, той, хто вважає, що фонем, скажімо, у мовленні немає. Конкретні звуки (фони) є реалізаціями фонем у мовленні окремих людей. Інша справа, що у зв'язку з багатоаспектністю мови мовні величини можуть мати різні аспекти і кожен з них може бути відокремлений як предмет спеціального дослідження. Таке відокремлення диктується конкретною методикою дослідження для більш глибокого вивчення кожної мовної величини. В деяких мовознавчих теоріях новітнього часу розрізнення «мови» і «мовлення» ускладнюється ще одним членом співвідношення: «мова» (мовна система) — «норма» — «мовлення» (мовна діяльність). Норму розуміють як сукупність найбільш сталих, традиційних реалізацій елементів мовної системи, сукупність, що склалася історично і здатна до дальшого розвитку. Іншими словами, норма визнається корелятом (співвідносним членом) мови і мовлення. Проти такого тлумачення були висунуті заперечення, бо воно веде до визнання мови як певної абстракції і цілком статичного, нерухомого явища поза його функціонуванням. Разом з тим критики гіпотези норми як важливої якості мови і форми існування останньої намагаються звузити поняття норми і обмежити його лише явищами літературної мови. Та норма характеризує не лише літературну мову. Вона виявляється в будь-якій мові, зумовлюючи і обмежуючи можливості мовної системи, якою користується певне суспільство. На сучасному етапі розвитку науки ще не все з'ясовано стосовно місця норми в мові і в мовній діяльності, атому потрібні нові дослідження цієї проблеми Попри все це мову не можна вважати замкненою системою, що існує «в собі і для себе», бо в такому разі вона не могла б виконувати своїх основних функцій і відповідати потребам людського спілкування. В цілому мова — відкрита динамічна система, хоч окремі її структурні компоненти можуть характеризуватися відносно замкненим характером. Багатоаспектність мови породжує складну структуру мовознавчої науки. Насамперед у ній виділяється загальне мовознавство і спеціальне, або конкретне, мовознавство, яке досліджує окремі етнічні мови чи їх генетичні угруповання. Загальне мовознавство вивчає людську мову незалежно від її конкретних етнічних проявів, з'ясовуючи її структуру і функціонування, форми її існування, її історію та зв'язки з іншими 1) Швейцер А. Д. Норма: происхождение и развитие // Vorabdruck der Plenarvorträge XIV. Internationaler Linguistenkongreß. Unter der Schirmherrschaft des CIPL.—Berlin, April 1987.—S. 192—211. явищами, а також методи її дослідження. Отже, загальне мовознавство досліджує мову як загальнолюдське надбання — засіб спілкування, формування і вираження думки. Воно вивчає структуру мовної системи, мовні значення та способи їх вираження, співвідношення усної та писемної мови, закономірності виникнення і розвитку літературних мов, проблеми різноманітних зв'язків між конкретними етнічними мовами. Тому одне з основних завдань загального мовознавства — виявлення найзагальніших істотних рис мови шляхом узагальнення безпосереднього спостереження і дослідження конкретних етнічних мов. Таким чином, можна сказати, що об'єктом загального мовознавства є всі різноманітні мови людських спільностей незалежно від часу їхнього існування, а його предметом — людська мова як засіб спілкування і вираження людської думки. Незважаючи на те що мови різних етнічних колективів дуже різноманітні, мовні величини все ж можна узагальнювати, оскільки будова мовного апарату є принципово однаковою у всіх людей, а об'єктивний світ, його відображення у людській свідомості й активна суспільна практика людей єдині у своїй основі, і, нарешті, комунікативне призначення мови зумовлює загальні риси, властиві висловлюванню будь-якою людською мовою. Спеціальне, або конкретне, мовознавство досліджує окремі мови або певні їх угруповання. Реальні наслідки цих досліджень узагальнює і теоретично інтерпретує загальне мовознавство, яке базується на матеріалі конкретних досліджень етнічних мов. Чим глибше наукове вивчення окремих мов, тим багатшими за змістом стають висновки загального мовознавства. Але зв'язок між загальним і спеціальним мовознавством не однобічний. Теоретичний рівень загального мовознавства впливає на характер дослідження конкретних мов. Таким чином, загальне і спеціальне мовознавство взаємозв'язані. У мовознавстві об'єднуються різні лінгвістичні дисципліни. По-перше, це дисципліни, які досліджують внутрішню будову мови (фонетика, лексикологія, граматика та ін.), по-друге, це історичні дисципліни, які досліджують розвиток структурних компонентів мови (історична фонетика, історична лексикологія, історична граматика та ін.), по-третє, це лінгвістичні дисципліни, які досліджують функціонування мови в різних аспектах — зв'язок мови з суспільством, яке нею користується (соціолінгвістика), зв'язок мови з психічною діяльністю людини (психолінгвістика*), поширення і варіювання *) Психолінгвістику іноді називають самостійною наукою, що виникла на межі мовознавства і психології. Вона вивчає мовну діяльність людини, зокрема, різноманітні питання стосовно з'ясування структури мовних актів, процесів породження і сприйняття мовлення, моделювання мовної діяльності, патології мовлення і т. ін. Докладно про психолінгвістику див. кн.: Тарасов Е. Ф. Тенденции развития психолингвистики,— М., 1987,— 168 с. мови в просторовому плані (лінгвістична географія, ареальна лінгвістика), по-четверте, це прикладні лінгвістичні дисципліни (інженерна лінгвістика, лінгвостатистика, історія письма, палеографія, дешифрування невідомого письма та ін.). Деякі мовознавці виносять за межі мовознавства окремі його прикладні галузі. Так, А. С. Чикобава вважає, що інженерна (кібернетична) лінгвістика — це самостійна негумані-тарна наука. Ці погляди поділяють і деякі інші вчені. Та не можна забувати, що штучні мови — різноманітні допоміжні засоби спілкування людей, як-от математичні мови-посередники, інформаційно-логічні мови та допоміжні коди в машинному перекладі — створюються людьми на базі їх знань про природну мову, звичайно, на основі значного спрощення її структури і відмови від принципу мовної багатозначності. Відлучення від мовознавства одного з його прикладних застосувань неправомірне, особливо якщо зважити на суспільні потреби в автоматичних системах, які б допомагали людині в її різноманітній діяльності. Адже саме дослідження природної мови як особливої знакової системи і знаряддя спілкування дозволяє поліпшувати далекі ще від досконалості (у порівнянні з природною людською мовою) за своїми можливостями допоміжні штучні засоби збереження і обміну інформацією. За кордоном вже стало звичним розчленовувати мовознавство на різні науки, які лише в сумі називаються лінгвістичними (пор. фр. sciences du languages, англ. linguistic sciences), бо взяті окремо вони вважаються самостійними. Але такий підхід лише відбиває розгубленість зарубіжних учених перед таким багатоаспектним явищем, як мова. Мова попри всю її багатоаспектність є цілісним явищем, отож і наука про неї повинна зберігати свою цілісність. Різноаспектний характер мови зумовлює широкі зв'язки мовознавства з іншими науками —філософією, логікою, семіотикою, психологією, антропологією, археологією, історією, літературознавством, фізіологією, фізикою, математикою, інформатикою, кібернетикою та ін. Незважаючи на зв'язки з природознавчими науками, мовознавство залишається суспільною наукою, бо її об'єкт — мова — суспільне явище. Мовознавство — це наука гуманітарна. Для нас неприйнятні теорії, які тлумачать мову як явище, що існує поза конкретними умовами, як автономне утворення, що складається виключно з «внутрішніх» структурних зв'язків і яке можна вивчати в самому собі, ігноруючи широкий суспільний контекст, в якому існує мова. В історії мовознавства були спроби оголосити мову то природним організмом, отже, біологічним явищем, то явищем виключно психічним, то індивідуально-естетичним. Проте ясно, що мова не є біологічним явищем, вона не успадковується людиною, як інші біологічні властивості людини, і не передається її генетичною програмою. Мову люди вивчають у суспільстві. Мову не можна визнати тільки психічним явищем і вилучати з неї таким чином її матеріальну сторону. Мова не є індивідуальним естетичним явищем, бо таке її тлумачення веде до повного заперечення її суспільного характеру, а саме суспільний характер мови відбиває її природу і найістотніші її ознаки. Суспільний характер мови якраз і зумовлює її об'єктивний характер, який виявляється в тому, що мова менш чутлива, ніж інші суспільні явища, до економічних і політичних змін у суспільстві, які безперечно відбиваються в мові, але не однаковою мірою в усіх її структурних частинах. Природа мови в цілому визначається не конкретним суспільством, в якому даною мовою користуються, а тим, що вона використовується для спілкування у людському колективі. В дослідженні мови мовознавство може користуватися і методами негуманітарних наук. Оскільки об'єкт мовознавства (мова та її категорії) єдиний, то і мовознавство прийнято вважати єдиною наукою. Але при цьому слід мати на увазі, що праці різних мовознавців можуть спиратися на різні філософські основи і в цьому випадку єдність мовознавства зникає. У зарубіжних капіталістичних країнах вчені перебувають під впливом буржуазної ідеології, яка намагається тлумачити явища навколишньої дійсності у вигідному для себе ракурсі. Класики марксизму-ленінізму підкреслювали, що в будь-якій науці вирішальну роль, передусім, відіграє світоглядна позиція вченого. Ф. Енгельс писав про представників природничих наук: «В яку б позу не ставали природодослідники, над ними панує філософія. Питання лише в тому, чи бажають вони, щоб над ними панувала яка-небудь погана модна філософія, чи ж вони бажають керуватись такою формою теоретичного мислення, яка грунтується на обізнаності з історією мислення та її досягненнями» (1). В. І. Ленін цю думку розвинув далі: «...Без солідного філософського обгрунтування ніякі природничі науки, ніякий матеріалізм не може витримати боротьби проти натиску 1) Енгельс Ф. Діалектика природи. Природознавство і філософія //Маркс К., Енгельс Ф. Твори.— T. 20.— С. 489. буржуазних ідей і відновлення буржуазного світогляду. Щоб витримати цю боротьбу і провести її до кінця з повним успіхом, природник повинен бути сучасним матеріалістом, свідомим прихильником того матеріалізму, який представлений Марксом, тобто повинен бути діалектичним матеріалістом» (1). Сказане на адресу представників природничих наук ще більшою мірою стосується вчених суспільних наук, у тому числі мовознавства. Радянське мовознавство, мовознавство в країнах соціалістичної співдружності відверто заявляє про свою філософську основу, якою є марксизм-ленінізм. На позиціях марксистського діалектичного методу можуть стояти і передові вчені в капіталістичних країнах. Однак чимало лінгвістів буржуазних країн (інколи навіть мимохіть) поділяють хибні уявлення ідеалістичних теорій. Ідеалізм у мовознавстві або заперечує первинність об'єктивного існування мови, оголошуючи мову ідеальною системою, що існує лише у свідомості, або визнає мову об'єктивно існуючою системою відношень, які не мають матеріальних властивостей. Дуже часто суперечність між ідеалізмом та матеріалізмом переноситься з вихідних світоглядних позицій, де у ідеалізму немає ніяких шансів на перемогу, у сферу методології дослідження. В цьому випадку ідеалісти абсолютизують певний метод дослідження мови, оголошуючи його універсальною теорією мови. Радянський мовознавець завжди повинен уважно розібратися у завуальованій модною теормінологією суті ідеалістичного мовознавства, викрити його не лише при трактуванні загальних питань, а й в розробці конкретної лінгвістичної проблематики. Тому мовознавство залишається ареною гострої ідеологічної боротьби. Громадянський обов'язок радянських мовознавців полягає в рішучому утвердженні ідей діалектичного та історичного матеріалізму і в нещадній критиці різноманітних теорій ідеалістичного спрямування. 1) Ленін В. І. Про значення войовничого матеріалізму//Повне зібр. творів.— Т.45.— С. 27. РОЗДІЛ I МОВА І СУСПІЛЬСТВО § 1. Суспільна природа мови і мовної діяльності Марксистське мовознавство виходить із розуміння мови як суспільного явища. Воно спростовує погляди, які інтерпретують мову ідеалістично або вульгарно-матеріалістично — як явище індивідуальне, біологічне чи психічне, генетично запрограмоване чи як еманацію (випромінювання) духу. Спроби А. Шлейхера та ін. оголосити мовознавство природничою наукою, оскільки мова є, мовляв, природним організмом, були піддані лінгвістами справедливій критиці. Серед молодограматиків та прибічників естетичного ідеалізму в мовознавстві було поширене хибне уявлення про реальне існування лише індивідуальної мови. Загальнонародна мова оголошувалася науковою фікцією, умоглядним узагальненням, виведеним ученими на основі вивчення певної кількості індивідуальних мов. Розвиток мови покладався цілком на індивідуальну діяльність окремих членів суспільства. Намагалися відірвати лінгвістику від суспільних наук і окремі представники структуралізму, нехтуючи навіть соціальним характером походження мови. Та мовознавство було і є суспільною наукою, бо мова вже за своїм походженням є суспільним явищем. Вона виникає лише в людському суспільстві. Крім того, мова — це система, а будь-яка система функціонує в певному середовищі. Філософський принцип системності визначає розгляд системи у взаємодії з зовнішнім середовищем. Зв'язки об'єкта з середовищем висуваються на перший план і при дослідженні системи з погляду її функцій. Поняття функціонування об'єкта включає його зв'язки з навколишнім середовищем (1). Мова та її розвиток так чи інакше залежать від стану й життя суспільства. Мови, які перестають всебічно обслуговувати суспільство, образно кажучи, вмирають. Латинь, наприклад, є мертвою мовою, бо вона не обслуговує нині ніякого суспільства, незважаючи на те, що існують особи, які досконало володіють цією мовою, і що вона є державною мовою Ватікану. Мова обслуговує суспільство, але суспільство обслуговується також і іншими явищами. Щоб задовольнити свої потреби, суспільство може користуватися силами природи (наприклад, енергією сонця, вітру, води, корисних копалин, які теж об- 1) Див.: Марков Ю. Г. Функциональный подход в современном научном познании.— Новосибирск, 1982.— С. 3. слуговують суспільство, але не є суспільними явищами) або певними суспільними явищами (скажімо, надбудовою — формами ідеологічного і політичного життя, державного устрою, правовими, моральними, естетичними, філософськими та релігійними поглядами, що обслуговують суспільство у тій чи іншій сфері людської діяльності). Мова відрізняється від інших явищ, які обслуговують суспільство, тим, що вона обслуговує його в усіх сферах людської діяльності. Суспільство неможливе без спілкування його членів. Продукти матеріальної й духовної діяльності людини набувають свого значення передусім у процесі спілкування. Дитина, позбавлена людського суспільства, не може навчитися ні мислити, ні говорити, отже, вона залишається на рівні тварини (окремі подібні випадки цілком підтверджують цей висновок). Лікарі, які допомагають дітям, народженим з фізіологічними дефектами органів сприйняття, відзначають, що сліпа від народження дитина в інтелектуальному відношенні розвивається швидше, ніж глуха від народження, бо остання позбавлена можливості сприймати звукову людську мову. Глухе ж щеня не стає через цю ваду «німим», бо йому не треба навчатися гавкати від інших собаку. Спілкування — це обмін інформацією, зокрема, це передача певної інформації однією людиною іншій. Передавати інформацію можна й без використання мови, наприклад пантомімою, хореографією і т. ін. Але це другорядні засоби спілкування. Невербальні (несловесні) засоби спілкування, що супроводять або інколи заміняють мовлення, як-от міміку, жестикуляцію та інші допоміжні звукові засоби, вивчає окремий розділ мовознавства — паралінгвістика. Спілкування здійснюється в комунікативних актах. Комунікативний мовний акт може здійснюватися усно чи за допомогою письма, але він обов'язково передбачає існування двох учасників: відправника інформації (адресанта) і одержувача (адресата). Найпоширенішою формою комунікативного акту є діалог, в якому обидва учасники спілкування поперемінно перебувають у ролях відправника й одержувача. Саме в діалозі розкривається суть процесу обміну інформацією. Глядачі балетного спектаклю, наприклад, не можуть «діалогувати» з акторами комунікативними засобами, якими користуються актори балету. Іншими формами комунікативного акту є групова розмова (полілог), в якій відправник повідомляє інформацію кільком співрозмовникам і кожен з них може перетворитися з одержувача на відправника, а також монолог, при якому одержувач не присутній в момент відправлення інформації або ототожнюється з відправником. Комунікативний акт відзначається складністю, бо він включає не лише сам процес передачі й обміну інформацією, а й стосунки його учасників, їхнє сприйняття й розуміння повідомлення, загальних і спеціальних умов, за яких здійснюється спілкування, а також ставлення до переданої чи сприйнятої інформації. У комунікативних актах здійснюється мовна діяльність людини. «Акти спілкування безперечно зумовлені передусім соціальним кодом спілкування і мовою, що є його ядром, одночасно і у внутрішній структурі (фонологія, морфологія, семантика і синтаксис) і в зовнішній стратифікації (версії, стилі, регістри, соціокультурні наріччя і діалекти). Вони також зумовлені правилами, які визначають використання мови передусім у щоденних формах спілкування, у формулах чемності (способах звертання до співрозмовника і т. д.). Нарешті вони зумовлені... установами, сукупністю суспільних стосунків, системою виробництва і відтворення, коротше, цілою соціально-історичною структурою» (1). Будь-яке мовне повідомлення є наслідком мовної діяльності індивіда (2), але це не означає, що мовна діяльність є індивідуальною, навпаки, вона є суспільною. Суспільний характер мовної діяльності визначається передусім тим, що вона є складовою частиною суспільної діяльності людини. Жодна людина поза суспільством неспроможна добувати, створювати й передавати суспільно корисну інформацію. Обов'язковим компонентом мовної діяльності є мова, «існуюча і для інших людей і лише тим самим існуюча також і для мене самого», тобто вона є суспільним явищем. Відправник формулює речення не з бажання похизуватися своїми мовними знаннями і не підкоряючись якомусь вродженому інстинктові, а з потреби передати інформацію про навколишній світ чи про себе, і, таким чином, його мовна діяльність теж суспільно зумовлена. Він не може формулювати свої повідомлення, не дотримуючись мовних норм суспільства, до якого він входить. Футуристичний «Автопортрет» Михайла Семенка: Хайль семе нкоми Йхайль кохайль альсе комих Йхай месен михсе охай... аж ніяк не можна сприйняти як певне повідомлення саме через порушення норм української мови і тому справедливо був засуджений як прояв формалістичного штукарства. 1) Luсkmann Т. Le language dans la societe // Revue internationale des sciences sociales.—Vol. XXXVI.— 1984.—N. 1.—P. 14—15. 2) Див.: Серебренников Б. А. О материалистическом подходе к явлениям языка.— М., 1983,—С. 54. К. Маркс вказував, що мова як продукт окремої людини — безглуздя. Сама мова «...є продуктом певного колективу, як, з другого боку, вона сама є наявне буття цього колективу, до того ж його саморозмовляюче буття» (1). Відзначаючи особливості мови, радянські лінгвісти підкреслюють, що вона, по суті, є єдиним засобом відображення й вираження суспільної свідомості в її повному обсязі (2). Суспільну свідомість не можна ототожнювати з ідеологією, мисленням і т. ін. Суспільна свідомість охоплює також і наукові знання, і знання, набуті в буденній практиці. Завдяки мові індивідуальний досвід людини стає суспільним досвідом. Мислення людини, індивідуальне в своїй основі, стає суспільним завдяки суспільному характеру мови, що нерозривно пов'язана з мисленням. Як суспільне явище мова зберігає в собі всю інформацію про навколишній світ, яка була здобута і вироблена всіма членами певної мовноетнічної спільності. З цього погляду мова є справжнім охоронцем культури етносу і тому мовні одиниці об'єктивно стають джерелами країнознавчої інформації (3). Мова відбиває в собі суспільну свідомість, але це відображення непряме, інколи мова зберігає в собі факти, які свідчать про інше, ніж сучасне, сприйняття і тлумачення явищ навколишнього світу. Наші далекі предки дуже погано уявляли собі майбутнє, вони боялися його і тому, образно кажучи, йшли до нього спиною, а не обличчям. Через це й мають таку внутрішню форму наші слова попередник, предки, з предка, бо ще в давньоруській мові ПЕРЕД мало значення «з лицьової сторони», а прислівник ПРЪДИ — «раніше», пор. ще ЗАДЬНИИ «майбутній», ЗАДЬНИЧНИКЪ «спадкоємець», пор. також фразеологізм заднім розумом жити. Світоглядна зміна на рух до майбутнього сталася у наших предків десь у часи Київської Русі, бо в «Слові о полку Ігоревім» зустрічаємо інше розуміння слів предній та задній: «Преднюю славу сами похитимъ, а заднюю ся сами подълимъ». Хоч у суспільній свідомості й відбуваються зміни, однак мова реєструє їх не відразу, а інколи продовжує зберігати форми, які суперечать новим знанням людства. Так, ми кажемо про сонце, що воно сходить і заходить, відбиваючи давні уявлення людей, що знайшли собі вияв у птолемеєвій геоцент- 1) Маркс К. Форми, що передують капіталістичному виробництву //Маркс К., Енгельс Ф. Твори.—Т. 46, ч. 1.—С. 441. 2) Див.: Общее языкознание: Формы существования, функции, история языка.— М., 1970.—С. 420. 3) Верещагин Е. М., Костомаров В. Г. Язык и культура. Лингвострановедение в преподавании русского языка как иностранного.—с.17. ричній теорії будови світу, хоч нині всім відомо, що не Сонце обертається навколо Землі, а Земля — навколо Сонця. Отже, мова відбиває суспільну свідомість в усій її повноті, зберігаючи в собі й пережитки суспільної свідомості попередніх епох, але не мова формує суспільну свідомість чи світогляд, як твердили деякі лінгвісти. Стосунки між мовою і суспільною свідомістю досить складні. Відбиваючи суспільну свідомість, мова не може набувати класового характеру в класовому суспільстві, вона нейтральна у відношенні до класів, хоч класи не нейтральні у відношенні до мови. Як приклад наведемо долю сл. ПРОСТЪ у деяких мовах, що запозичили це слово. В угорській мові його нащадок paraszt одержав значення «селянин», бо угорські феодали називали селян «простими» на відміну від себе — «благородних». Рум. prost пережило таку ж семантичну еволюцію, а згодом через зневажливе ставлення румунських бояр до селян одержало значення «дурень». Так у семантичному розвитку цих слів відбилося їх класове трактування угорськими й румунськими феодалами. Ставлення різних верств суспільства до праці відбилося у найменуваннях цього поняття в деяких мовах. Так, у румунській мові «праця» може називатися lucru і muncä, перше слово походить з латинської мови і пов'язане з ідеєю «заробітку», друге запозичене у слов'ян і пов'язане з ідеєю «страждання» (пор. сл. MАKA). Коли ці слова з'явилися з таким значенням в румунській мові, для одних чужа праця була джерелом прибутку, для інших праця була мукою. З часом класове сприйняття й тлумачення даних слів зникає, ці значення поширились серед усього румунського мовного колективу, втративши своє соціальне забарвлення. Відмінності в ідеологіях, що засновуються на різних філософських засадах, відбиваючись у мові, зачіпають передусім семіологічний аспект означування, тобто співвіднесеність мовного знака з позамовним світом. Ці відмінності відбиваються в структурі мовного значення. Відмінності ж у ідеологіях, зумовлені їх класовою належністю, відбиваються головним чином у лексико-семантичній системі мови. Наприклад, у тлумачних словниках, укладених у капіталістичних країнах, завжди відбивається ідеологічний аспект семантики лексичних величин навіть тоді, коли вчені проголошують свою неупередженість, бо вони не можуть звільнитися від панівної ідеології, методології та філософії, не можуть не відбити їх у своїй праці. Адже за допомогою мовних засобів мовець не лише інформує свого співрозмовника, а й може вплинути на вироблення у нього певних ідей, думок, орієнтуючи його у певному напрямку. Щоб пересвідчитися в цьому, досить ознайомитися з тлумаченням слів комунізм, соціалізм, капіталізму імперіалізм у різних тлумачних словниках. Форми, слова, конструкції чи схеми в мові мають своїм джерелом індивідуальну творчість окремих членів суспільства. Останні можуть створити такі слова і словосполучення, які тільки згодом увійдуть до загального користування. Так, словосполучення атомна бомба було створене задовго до створення атомної бомби. Поет Андрій Бєлий писав у 1902— 1903 pp. про те, що проф. М. О. Умов у своїх лекціях розповідав, «...что взрывы, полные игры, Таят томсоновые вихри И что огромные миры В атомных силах не утихли. ...Мир — рвался в опытах Кюри Атомной, лопнувшею бомбой На электронные струи Невоплощенной гекатомбой...» Будь-яке мовне явище колись народилося у мовній діяльності окремого індивіда. Однак апробація цієї форми, слова, конструкції чи схеми як мовного явища залежить не від особи, що їх створила, а від мовного колективу, до якого входить ця особа. Саме колектив остаточно визначає, що в мові залишиться, а що — ні. У мовній діяльності щодня, щохвилини з'являються нові форми, слова, конструкції у мовленні окремих представників мовного колективу, але не все це нове сприймається мовою, навіть якщо воно виникло згідно з її правилами. Інколи до мови входить і таке нове, яке суперечить її будові і правилам. Тоді змінюються правила функціонування мови чи з'являються винятки з правил. У своїх ранніх творах П. Тичина вжив слова озброя, акордитися, волосожарно, сто-розтерзаний, які і за формою і за змістом зрозумілі читачам, бо вони утворені за правилами української мови. Але ці слова не зареєстровані жодним українським словником, бо вони лишилися індивідуальними утвореннями поета і не прийняті до вживання в загальнонародній мові. З другого боку, до української мови ввійшли слова амплуа, кашне, таксі, бюро, рагу і т. ін., що суперечили правилам української мови, за якими кожний іменник повинен мати змінні відмінкові форми. Тепер описові граматики української мови відзначають у складі іменників групу з незмінними формами. Ці факти підтверджують думку про те, що не окремий мовець спроможний визначити долю слова у мові, а лише суспільство в цілому. З історії романських мов відомо, що всі вони виробили форми означеного артикля, але розійшлися між собою щодо місця його вживання: на заході Романії артикль передує іменникові (препозиція), на сході він вживається після іменника (постпозиція). В кінцевому рахунку постпозиція виникла спочатку в мовленні одного якогось індивіда, але таке місце артикля було прийняте всім східнороманським колективом, що й вирішило його долю в східнороманських мовах. У 20-ті pp. з пуристичних міркувань пропонувалося замінити неологізми української мови конус, ланцет, перпендикуляр, рефлекс словами стіжок, пущало, простопад, відрух, але ця пропозиція була відхилена україномовним колективом. Отже, верховним законодавцем у мові є мовний колектив, а не окремі особи. Це ще раз підкреслює суспільний характер мови і те, що суспільство є справжнім творцем мови, а мова є його продуктом. В останній час висунуто пропозицію визнати за елементарну одиницю мовної еволюції соціалему — мовний колектив, у рамках якого здійснюється спілкування людей даною мовою чи діалектом і який виступає соціальним субстратом мови (1). Як продукт суспільства мова відбиває в собі розвиток суспільства. Якщо єдине колись суспільство, що розмовляло єдиною мовою, розпадається, виникає можливість розпаду мовної єдності. Саме за таких умов роздробленість Київської Русі призвела до розпаду єдиної давньоруської мови і утворення з неї російської, української та білоруської мов. Діалектна строкатість італійської мови значною мірою пояснюється існуванням дрібних держав і князівств на території середньовічної Італії. Розвиток капіталізму завдяки тенденціям до централізації і створення єдиного ринку нівелює відмінності між територіальними діалектами. Переміщення населення веде до змін мовних і діалектних кордонів, а іноді й до зникнення окремих мов. Мова відбиває в собі й соціальну диференціацію суспільства. За висловом деяких мовознавців — це «третій вимір» мови (після часу і простору). Поділ праці у суспільстві веде до виникнення специфічної професійної термінології. Існування в суспільстві окремих соціальних груп відбивається на розвиткові арго, жаргонів і т. ін. Урбанізація життя за останні десятиріччя сприяла зменшенню відмінностей між діалектами і значному поширенню літературної мови. Одночасно до літературної мови почали входити елементи просторіччя. Неоднорідність суспільства породжує різноманітні мовні явища, як-от «категорію чемності» в японській, корейській та інших мовах. В японській мові ця категорія має адреса-тивне і гоноративне значення. Гоноративне значення відбиває 1) Див.: Журавлев В. К. Внешние и внутренние факторы языковой эволюции.— М. 1982.— С. 7. ставлення до особи, з якою чи про яку говорять, воно може бути шанобливим і депреціативним (зневажливим), останнім здебільшого користуються, коли говорять про себе, виявляючи таким чином «скромність». Японська мова розрізняє в цій категорії поняття «вищого», «рівного» й «нижчого», при цьому чоловік завжди «вищий», ніж жінка. Є тут ще своєрідне розуміння «свого» і «чужого», до «чужого» ставлення завжди більш шанобливе. Окремі прояви «категорії чемності» є і в українській мові, наприклад чемне звертання у формі другої особи множини та шанобливі форми типу «мати сплять». Безперечно, зв'язки між суспільством і мовою не завжди прямолінійні. Вчені підкреслюють, що немає ізоморфності між соціальною структурою мови і соціальною структурою суспільства. Але будь-яка система (в тому числі й мова) функціонує у певному середовищі, а принцип системності вимагає розгляду системи у взаємодії з зовнішнім середовищем, особливо коли системи досліджуються з функціональної точки зору. У багатонаціональних суспільствах посилюються процеси взаємодії мов. Процеси взаємодії відбиваються на дальшому розвиткові мов народів, які входять до складу багатонаціональних суспільств. Однак слід підкреслити якісні відмінності розвитку мов багатонаціональних держав за умов капіталізму і соціалізму. В капіталістичних багатонаціональних країнах вибір мов міжнаціонального спілкування не є вільним, така мова оголошується державною і нав'язується іншим народам, що є національними меншостями, і таким чином стає знаряддям гноблення. Інколи капіталістичні країни формально проголошують рівність у правах різних мов, однак мовна політика в цих країнах не дає ніяких гарантій і можливостей здійснення мовної рівноправності. В СРСР та соціалістичних державах рівність у правах різних мов не лише проголошується, а гарантується і здійснюється на основі проведення марксистсько-ленінської національної політики шляхом забезпечення для народів освіти рідною мовою, державної підтримки наукових і культурних установ, видання періодичної й неперіодичної літератури, організації радіомовлення й телепередач мовами народів, отже, дальшим розвитком суспільних функцій національних мов. У мові як продуктові суспільства відображуються зміни в базисі та надбудові суспільства. При вивченні стосунків між базисом і мовою слід добре пам'ятати слова Ф. Енгельса: «Навряд чи вдасться кому-небудь, не ставши посміховищем, пояснити економічно існування кожної маленької німецької держави в минулому і тепер або походження верхньонімецького пересунення приголосних» яке перетворило географічний поділ, утворений гірським пасмом від Судетів до Таунусу, у справжню розколину, що проходить через всю Німеччину» (1). Отже, зміни в базисі лише опосередковано відбиваються в мові. Наприклад, відзначають, що ступінь діалектної строкатості країни чи області може залежати від загального рівня її економічного розвитку (2). Встановлено, що літературні мови розвиваються, як правило, на основі діалекту найбільш розвиненої в економічному й культурному відношенні області. Якщо говорити про вплив надбудови суспільства на розвиток мови, то передусім слід згадати різні суспільні течії й погляди (зокрема й релігію), літературу, яка сприяє виробленню літературної норми, науку, яка стає джерелом ноеої термінології, засоби масової інформації, мовну політику та ін. Інколи цей вплив також непрямий. В минулому часі у патріархальному суспільстві роль жінки була обмежена: жінки були усунуті від активного суспільного життя, позбавлені можливості контактувати з іншими людьми. Через це мовна діяльність жінок характеризувалася певними консервативними рисами порівняно з мовною діяльністю чоловіків. Ще Платон і Ціцерон відзначали застарілу вимову жінками деяких слів. Певні залишки цього явища збереглися аж до наших днів і були використані діалектологами при вивченні архаїчних рис мови. В діалектологічних дослідженнях подібного спрямування вчені більше покладаються на інформантів-жінок. Разом з тим за останній час емансипація жінки в різних суспільствах нівелює цю особливість мовної діяльності жінок. А втім чимало мовознавців навели й приклади зворотного характеру, коли мовні новації з'явилися вперше саме серед жінок, а чоловіки їх наслідували. Особливості жіночого мовлення викликані не біологічними передумовами, а певними суспільними чинниками. До недавнього часу у чукчів існувала особлива «жіноча мова», яка відрізнялася від «чоловічої» за словниковим складом, синтаксичними конструкціями і нормами вимови. Таке явище пояснюють як пережиток стародавнього становища, коли чоловіки, дотримуючись широкої відомої заборони на шлюб між кровними родичами, брали собі дружин лише з іншого роду. Нове становище жінки в суспільстві після революції привело, наприклад, до семантичних змін у рос. суфікса— ш(а), за допомогою якого раніше утворювалися назви осіб жіночої статі за родом занять чоловіка (генеральша, министерша), тепер з цим суфіксом утворюються назви осіб жіночої статі за їх власним родом занять: кассирша, секретарша, бригадирша і т. ін. 1) Енгельс Ф. Йозефу Блоху, 21 —22 вересня 1890 р.// Маркс К., Енгельс Ф. Твори.— T. 37.— С. 373. 2) Общее языкознание: Формы существования...— С, 437, Однак треба підкреслити, що між розвитком мови і розвитком суспільства немає повного паралелізму. Не збігаються й ритми розвитку мови і суспільства. Наприклад, у середні віки ритм розвитку європейських мов був прискореним, тоді як ритм розвитку суспільства дещо уповільнився. Лише словниковий склад мови в основному безпосередньо відбиває суспільні зміни. Мова відзначається й певною самостійністю, завдяки якій характеризується наявністю власних законів розвитку. Саме внаслідок цього один і той самий зміст може бути виражений різноманітними засобами численних людських мов. Звичайно, окремі особливості мови залежать і від біологічних особливостей людського організму, однак зводити специфіку людської мови до біологічних передумов аж ніяк не можна. В історії мовознавства були спроби пов'язати мову людських колективів з їх належністю до тієї чи іншої раси. Німецький лінгвіст Ф. Н. Фінк всі мови світу та їх генетичні угруповання співвідносив із расовими групами людей. Інший мовознавець Г. фон Габеленц виходив у своїх міркуваннях з того, що кожна людська раса нібито виробила свою власну «духовну характеристику», на цій підставі він об'єднував семітську й малайську мови в одну групу. Але подібні погляди хибні в самій основі. Мови — це не біологічні й не фізіологічні явища, а суспільні утворення. Суспільство може складатися з членів, належних до різних рас. Тому ніякого зв'язку між мовою і расою людини немає. Відомо, що дитина засвоює мову від суспільства, в якому вона виростає. Мовній расові ознаки не збігаються. Чимало етнічних угруповань зберегли свої расові особливості, але змінили свою колишню мову. В. І. Ленін відзначив мову як «найважливіший засіб людського спілкування». У людей, крім мови, є й інші засоби спілкування, формування, збереження й передачі інформації — зображальні, музичні, формально-символічпі. Але серед них мова є найуніверсальнішим засобом, отже, найважливішим. Різні форми передачі інформації можуть використовуватися людьми одночасно в рамках одного комунікативного акту. Скажімо, при виконанні пісні співак одночасно передає музичну й мовну інформацію. Слід зазначити також, іцо деякі інші засоби передачі інформації виникли на мовній основі, як-от математичні чи хімічні формули. Формула Н2 + С12 = 2НС1 означає: «Взаємодія водню з хлором народжує соляну кислоту». За останні десятиріччя людство розробило сучасні технічні засоби для передачі інформації, але це не привело до скорочення використання мови як засобу спілкування, а, навпаки, розширило його. Люди тепер ще більше спілкуються між собою саме завдяки сучасним технічним засобам передачі інформації (телефон, радіо, телебачення, грамзаписи, магнітозаписи і т. ін.), постійно зростає й кількість тих, що спілкуються. При цьому мова, як і раніше, залишається найважливішим засобом людського спілкування. § 2. Мова як суспільно-історична норма На будь-якому етапі свого розвитку мова як явище суспільне виступає і як конкретно-історична соціальна норма. Поняття й відчуття мовної норми присутнє вже в найдавніших мовознавчих працях (наприклад, Паніні формулював правила санскриту для «земних богів» — брахманів, щоб його не «зіпсували» народні говірки — пракрити). Однак і досі немає чіткого визначення поняття мовної норми. Більше того, є мовознавці, які вважають, що поняття норми й унормованості виникають лише на пізніх етапах розвитку мови. Так, Б. М. Головін, поділяючи погляди, висловлені О. М. Пєшковським, Р. О. Будаговим та іншими лінгвістами, гадає, що «де немає писемної фіксації й літературного авторитету, там немає норми» (1). На думку цих учених, норма формується лише на певному етапі розвитку мови, за певних історичних умов, вона нібито не може існувати в дописемний період життя мови. Проте цей погляд, який виник на основі ототожнення понять мовної норми і норми літературної мови, не є загальноприйнятим. Більшість мовознавців усе ж вражають, шо мовна норма — явище складне й багатоаспектне — властива мові на будь-якому етапі її розвитку, втому числі й у дописемний період. Писемна норма — це транспозиція усної, перші письмові тексти завжди засновуються на усних висловлюваннях. Писемна й усна норма сучасних мов — це співіснуючі сутності, що доповнюють одна одну. Адже брак норми надзвичайно утруднює спілкування чи взагалі не дає можливості йому здійснитися. Певна міра унормованості для усної мови є доконечною умовою самого комунікативного акту. Мовне спілкування визначається його змістом, але зміст не може визначити всі можливі структурні типи комунікації. Свідоме втручання мовця полягає у виборі структури комунікації. Якщо комусь потрібна книжка, ця особа може звернутися до співрозмовника по-різному: «Дай мені книжку!» «Дай, будь ласка, мені книжку!» «Віддай мені книжку!» «Дайте мені книжку!» і т. д. Необхідність певної мовної норми протистоїть суб'єктивному волюнтаризмові в актах спілкування. 1) Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание.— С. 54. Навіть представники діалектів однієї мови визначають «правильною» лише свою вимову, а вимова сусідів стає предметом жартів і глузування. Представників говірок Полтавської області, у фонетичній системі яких присутнє пом'якшене л у тих позиціях, де в інших говірках л велярне, перекривляють словами «мольоко», «буля» (замість молоко, була). Так само жителів околиць Умані висміюють за протетичне г: Сіла на гавтобус, поїхала в Гумань, купила госеледців та говірків, сіла під гаптекою та й погобідала. Українці з південних діалектних масивів перекривлюють представників північних і частини південно-західних говорів, де фонема /р/завжди тверда: Корова з'їла бураки на рабому радні. Ф. П. Філін навів приклади, які наочно свідчать про існування почуття норми у носіїв російських діалектів: «Это, дидушко, не дило подавать попу кадило. Пономарь на это е, он кадило подає» (жартівливий вірш, що перекривлює архаїчний новгородський діалект). «Шла овча из Череповча мимо крыльча, ухватила кусочек сенча» (тут перекривлюється підміна фонеми /ц/ фонемою /ч/). Пряма нормативна оцінка форм сусідньої говірки міститься в словах однієї бабусі, записаних ученим: «На озере Сабре плохо говорят: все пришовши да пришовши, а по-правильному — надо пришодци». Отже, норма завжди властива мові як суспільному явищу, бо кожне суспільство, відбиваючи суспільне буття, виробляє суспільну свідомість, складовою частиною якої є звичаї, традиції, норми поведінки, норми моралі, що породжуються сучасним і минулим суспільним буттям. Мова не є компонентом суспільної свідомості, але перебуває з нею у складних діалектичних стосунках. Мовна норма виникає з практичних потреб і з почуття солідарності із традиціями суспільства, забезпечуючи людям можливість спілкування і взаєморозуміння. Окремі дослідники виводили поняття мовної норми із протиставлення мови як схеми або чистої форми і конкретних маніфестацій (виявів) цієї схеми. Таких поглядів, наприклад, дотримувався Л. Єльмслев. Для нього норма — це матеріальна форма суспільної реалізації мови і водночас фікція, яка не становить інтересу для лінгвістики. Подібне трактування норми не прийнятне для радянського мовознавства. Кориснішим виглядає підхід Е. Косеріу до проблеми норми. Цей західноєвропейський учений вважає, що мовна система «охоплює ідеальні форми реалізації певної мови, тобто техніку й еталони для відповідної мовної діяльності» (1). Отже, під системою розуміється не те, що насправді існує в мові, а 1) Косериу Э. Синхрония, диахрония и история // Новое в лингвистике.— М., 1963.— Вып. 3— С. 175. все те, що може в ній існувати на основі відповідної техніки й еталонів. Однак мова не використовує усіх своїх можливостей. Е. Косеріу називає нормою лише реалізовані можливості мовної системи: «норма включає моделі, історично вже реалізовані за допомогою техніки і за шаблонами» системи (1). Радянський лінгвіст Г. О. Винокур ще до Е. Косеріу звертав увагу на ці обставини. Він вважав, що кожна мовна система «повинна бути досліджена як реальний засіб спілкування відповідного часу й відповідного середовища, тобто у вичерпній повноті тих внутрішніх зв'язків і відношень, які в цій системі містяться» (2). І разом з тим підкреслював, що «для фактичного життя мови виявляється надзвичайно суттєвим, як користується суспільство своєю мовою. Поряд з проблемою мовної будови існує ще проблема мовного користування... Те, що тут названо користуванням, являє собою сукупність мовних звичок і норм, що встановилися в даному суспільстві, в силу яких з наявного запасу засобів мови здійснюється певний відбір, не однаковий для різних умов мовного спілкування» (3). У мовознавчій науці поняття норми не має чіткого визначення ще й тому, що окремі мовознавці, як ми бачили вище, не розрізнюють мовну норму як сукупність загальноприйнятих у користуванні мовних засобів і норму літературної мови як сукупність правил, що регламентують використання цих засобів. На цю обставину звертали увагу й представники Празького лінгвістичного гуртка, які пропонували розрізняти норму як об'єктивну властивість мови, що існує незалежно від лінгвістичних і нелінгвістичних теорій, і кодифікацію (від кодекс і ...фікація) норми, що відбиває свідоме втручання мовного колективу чи його представників в реалізацію спілкування даною мовою. Зрозуміло, що будь-яка мова має свою власну норму, яка складається з сукупності регулярно використовуваних фонетичних, лексичних і граматичних засобів. Мовна норма народжується в боротьбі двох суперечливих тенденцій: тенденції до внесення змін у існуюче використання мовних засобів і тенденції до збереження традиційного їх вживання. Поряд з цим після виникнення літературної мови народжується й її норма, яка у порівнянні з попередньою відзначається більш свідомим і більш обов'язковим характером, бо норма літературної мови визначається не лише 1) Косериу Э. Синхрония, диахрония и история // Новое в лингвистике.— М., 1963.— Вып. 3.— С. 175. 2) Винокур Г. О. О задачах истории языка// Звегинцев В. А. История языкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях.— М., 1960.—Ч. 2.—С. 252. 3) Там же.— С. 257 (розрядка автора.— С. С.). використанням певних мовних засобів, а й впливом різних мовних і немовних теорій. Це зайвий раз доводить суспільний характер мови. Боротьба чеського народу за незалежність своєї національної культури проти її «понімечення» в кінці XVIII — на початку XIX ст. відбилася на кодифікації норми чеської літературної мови, яка була свідомо зорієнтована Й. О. Добровським на мовну норму старшого класичного періоду, а не на сучасну йому мову. Пізніше, в XIX ст., лексичні норми чеської мови на основі такого самого захисту національних прав були спрямовані проти лексичних запозичень навіть елементів інтернаціонального характеру і цей пуризм породив велику кількість кальок в тих випадках, коли інші мови користуються інтернаціоналізмами, пор. чес. vysvedceni «атестат», plyn «газ», poslanec «депутат», nastroj «інструмент», kohout «кран», cara «лінія», strana «партія», tajemnik «секретар» і т. ін. Якщо мова в цілому байдужа до суспільства, яке вона обслуговує, суспільство не виявляє байдужості до мови, якою воно користується. Інколи подібна «зацікавленість» проявляється у крайніх формах пуризму, коли за всяку ціну з мови намагаються усунути всі слова іншомовного походження. Найчастіше крайній пуризм пов'язаний з мовною політикою шовіністичного забарвлення, яка характеризує буржуазію (1). Отже, мовна норма складаються з сукупності найбільш стійких, традиційних реалізацій елементів мовної структури, колективно усвідомлених, відібраних і закріплених суспільством у процесі його мовної діяльності (2). Мовну норму характеризують такі властивості: вибірковість (або селективність), стійкість (або традиційність), обов'язковість (або правильність). Вибірковість мовної норми полягає в тому, що завдяки їй можливості мовної системи реалізуються не повністю, а конкретно в кожному окремому випадку. Суспільство може вибрати з рівноправних моделей, що визначаються мовною системою, одну чи кілька, які й фіксують його суспільний досвід. Наприклад, в українській мові назви осіб за характером їхньої діяльності утворюються від дієслівних основ за допомогою суфіксів -тель, -ник, -аль, (-ель, -иль)-ник, -ач, -ак, -ар, -ень, -ець, -ій, -ун. Однак це не означає, що можна взяти будь-яке дієслово і за допомогою названих суфіксів утворити іменник, що є назвою особи. Виявляється, що словотвірні моделі начебто закріплені за певними словами, рідко 1) Див.: Георгиев Вл., Дуриданов Ив. Езикознание.— София, 1978.— С. 293—296. 2) Общее языкознание: Формы существования...— с. 555. можна утворити від одного дієслова за допомогою різних суфіксів дві чи три назви діючої особи, а коли це можна зробити, то утворені форми здебільшого розрізняються семантично й стилістично. На таблиці показано утворення похідних іменників — назв осіб від тридцяти взятих навмання дієслів за допомогою наведених вище суфіксів. До таблиці не занесено слова, не зареєстровані «Словником української мови», такі, наприклад, як браківник, грабитель, а також ті, що не є назвами осіб (наприклад, косач) або ж не є похідними від дієслів (наприклад, грабіжник, будівельник). Слова відвідач і відвідувач занесені до однієї графи, бо це варіанти, що різняться формотвірною основою дієслів, а не словотворчим суфіксом, до того ж відвідач нині виходить з ужитку (див. табл. на с. 36—37). Насамперед слід підкреслити, що можливості, надані мовною системою, використані лише незначною мірою. З цього приводу Л. А. Булаховський писав: «Ніколи, в жодну епоху мовцями не були й не могли бути використані до кінця всі формальні можливості, які надаються мовою; кожна наступна епоха у своїх новотвореннях керувалася не загальною тенденцією до систематичності, а колом асоціацій, з одного боку, з тим що вже реально в мові здійснилося, і, з другого боку, з тим, що потребувало вираження». Із 330 можливих віддієслівних похідних назв діячів фактично утворено лише 45, тобто потенції мовної системи використані трохи більше ніж на 13,5 %. Але й серед реалізованих словотворень не всі однакової ваги. Наприклад, слово ковач діалектне, слова володільник і читальник застарілі і в сучасній мові майже не використовуються. Майбутнє забезпечене лише тим формам, які розрізняються за значенням чи використанням, наприклад, вожак і водій, візник і возій, в'язальник і в'язень, крутильник і крутій, палильник і палій, читач і читець, носитель, носильник і носій. Можна сподіватися, що відбудеться семантична диференціація слів оглядальник і оглядач. Найбільшою мірою переплуталися значення похідних назв осіб від дієслова співати: слова співак і співець семантично однорідні, однак у вживанні вони не еквівалентні — у слові співець на перший план висувається значення «оспівувач», у слові співак — значення «людина, яка вміє й любить співати, багато співає»; але саме це значення характеризує й слово співун, котре, проте, не виступає у значенні «оспівувач», що присутнє, хай на другому плані, у слові співак. Попри все це, ясно, що мовний колектив відбирає з багатьох можливостей, наданих йому мовною системою, лише ті форми, які найбільше його задовольняють на даному етапі розвитку. От чому вибірковість є безперечною властивістю мовної норми. Суфікс Дієслово -тель -ник -аль --ь ) ник -иль -ач бігати бракувати — бракуваль- — ник будувати — будівник — — — бурити — — — бурильник — відвідувати — — — — від пі дач відвідувач водити — — — — — возити — візник — — — викладати — — — — викладач володіти — — — володільник — волочити — — — волочильник — вчити вчитель — — — — в'язати — — в'язальник глядіти — — — : глядач грабувати — — _ — — доповідати — — — — доповідач жартувати — жартівник — — жати — — — — — заступати _ заступник — — : __ керувати _ керівник — — — косити — — — — — крутити — — — крутильник — кувати — коваль — ковач любити люби- — — — — тель носити носи- — — носильник — тель оглядати — — —• оглядальник оглядач палити — — палильник —' співати — — — — ткати _ — — ткач читати — читальник читач шептати — ___ — Такою самою властивістю є й стійкість (традиційність). Відібрані форми сприймаються всіма мовцями як усталена норма вираження даного змісту, забезпечуючи зв'язки в суспільстві, що розмовляє даною мовою, і в просторі, і в часі. Безперечно, україномовний може зрозуміти *буритель у значенні «бурильник» чи *глядун у значенні «глядач», але українська мова закріпила за цими значеннями саме слова бурильник і глядач, а її норма в імперативному плані зобов'язує їх до вживання всіх україномовних. Відхилення від традицій допускають лише діти в процесі оволодіння мовою, але й вони швидко відмовляються від власних утворень на користь прийнятих уже суспільством. -ак -ар »ень -ець -ій -ун КІЛЬКІСТЬ похідних — — — — бігун 1 1 — — — — 1 1 2 вожак — — — ВОДІЙ возій — 2 2 1 — володар — — — — 2 1 — в'язень — — — 1 1 1 1 — — — жнець — жартун 1 2 1 1 — косар — крутій — 1 1 2 2 1 — — — _ посій _ 3 співак — — співець палій співун 2 2 3 1 3 2 — — — читець шептій шептун Історична мовна традиція породжує й обов'язковість (або правильність) норми. Саме така обов'язковість не дозволяє українською мовою вживати словосполучення *носитель чемоданів чи *носильник ідей, а лише носильник чемоданів і носитель ідей (1). Українською мовою можна сказати заколоти кабана, але не можна *заколоти барана, бо баранів ріжуть, а не колють. Це вже норми сполучуваності слів. З правильністю норми пов'язана естетична оцінка мовних явищ: правильне виявляється гарним, а неправильне одержує негативну 1) Цікаво, що в мовленні канадських українців у значенні «носильник» вживається слово донощик, яке у літературній мові має зовсім інший смисл. естетичну оцінку, яка залежить від соціальної характеристики різних мовних реалізацій. Форма ходить є правильною, отже, і гарною формою у порівнянні з формою ходе, яка сприймається як діалектизм. До цього слід додати, що норма є історичною категорією, отже, змінною, і те, що півсторіччя тому вважалося правильним і гарним, тепер може бути неправильним і негарним, бо за цей час мовна норма де в чому змінилася. Конкретно-історичний та гнучкий характер мовної норми дозволяє суспільству зберігати в своїй мові поряд з системними й несистемні факти. Визначені мовною системою явища постійно відтворюються, але в ході відтворення вони можуть видозмінюватися окремими індивідами, і те, що колись не було нормою, може ставати нею, а нормативні явища можуть втрачати свій обов'язковий характер. Мовна норма не позбавлена варіативності, що виникає в узусі, бо саме в цьому джерело її розвитку. Варіативність мовної норми завжди пов'язана з семантичним чи функціонально-стилістичним використанням. Які ж критерії встановлення мовної норми? Насамперед відповідність мовних явищ мовній системі, хоча до норми можуть входити й асистемні явища. На певних етапах формування літературних мов значну роль відігравав територіальний критерій мовної норми. Мова населення певної території (або ж мова певних шарів населення цієї території), що займала провідне місце в економічному, політичному чи культурному житті нації, сприймалася як найбільш правильна й зразкова. Італійський письменник-романтик А. Мандзоні був родом з північної Італії, але, перевидаючи в 40-х pp. XIX ст. свій роман «Заручені», послідовно усував усі типово ломбардські діалектні слова й вирази, замінюючи їх тосканськими, бо тосканський (флорентійський) діалект лежав в основі італійської літературної мови. В основі української літературної мови лежать середньонаддніпрянські говори. В основі румунської літературної мови лежать валаські говори. Історія молодописемних літературних мов народів СРСР свідчить, що при їх формуванні великого значення набував так званий «опірний» чи базисний діалект. Не менше значення в історії формування норми має критерій мови авторитетних письменників і загальновизнаних зразків. Відома, наприклад, роль М. Лютера у встановленні норм німецької літературної мови на основі традицій східно-середньонімецького варіанта писемної мови. Історія української літературної мови невіддільна від мови творів Тараса Шевченка. В Італії авторитет флорентійського діалекту був створений письменниками Данте, Боккаччо і Петраркою. Видатні письменники своїм уживанням мови створюють те, що набуває сили традиції. Серед інших критеріїв нормативності мовних явищ не слід забувати й статистичний критерій, який бере до уваги частоту поширеності мовного явища. Щоправда, цим критерієм слід користуватися обережно, бо можуть набути поширеності явища, які суперечать мовній нормі. Скажімо, статистично словосполучення приймати участь може й переважати за вживанням сполучення брати участь, але це не надає йому нормативності. Разом з тим ніколи не слід ігнорувати статистичних даних, які можуть відображати якщо не нормативне явище, то, принаймні, таке, яке прагне стати нормативним. Крім названих, є й інші критерії нормативності, які слід застосовувати комплексно, бо кожний із них враховує основні властивості мовної норми. Існують різні принципи класифікації мовної норми. Одна з найбільш відомих — це класифікація за мовними системами чи підсистемами: норми вимови й інтонації (фонетичні) тощо, норми морфологічні (для тих мов, у яких є морфологічна підсистема), норми словотворчі, норми лексичні й фразеологічні, норми синтаксичні. Інша класифікація співвідносить різні норми з різноманітними формами існування мови. У цьому випадку встановлюється епінорма (норма кодифікованої літературної мови) та різні алонорми (1). Український мовознавець М. М. Пилинський запропонував розрізняти норми мови й норми мовлення (2). Серед норм мови він виділяє недиференційовані загальномовні норми і функціонально-стилістичні норми мови. До перших залучаються всі мовні факти, які не виявляють чіткої функціонально-стилістичної приналежності, вони притаманні всім функціональним стилям мови; до других зараховуються мовні засоби, які вже диференціювалися у функціонально-стилістичному відношенні, вони найбільш наочні в семантичній системі мови — це, наприклад, загальнонаукова та галузева термінологія, різноманітні штампи, емоційно забарвлена лексика. Норми мовлення поділяються на функціонально-стилістичні й ситуативні стилістичні норми. Якщо функціонально стилістичні норми мовлення є базою формування функціонально-стилістичних норм мови, то ситуативно-стилістичні норми дуже різноманітні і змінюються в конкретних ситуаціях, вони зберігають широку варіативність засобів та їх синонімічність. Ситуативні стилістичні норми значною мірою мають факультативний характер. У зв'язку з цим нагадаємо думку 1) Докладно про це див.: Виноградов В. А. Стратификация нормы, интерференция и обучение языку // Лингвистические основы преподавания языка.— М., 1983.— С. 44—65. 2) Див.: Пилинський М. М. Мовна норма і стиль,— К., 1976.—287 с. Л. В. Щерби, котрий вважав, що відчуття норми, як і сама норма, може бути і слабкішим, і сильнішим в залежності від різних умов: 1) від наявності кількох співіснуючих норм, недостатньо диференційованих для їх носіїв, 2) від присутності чи відсутності терміна для порівняння, тобто чужої норми, від якої слід відштовхуватися, 3) від практичної важливості норми чи її елементів для даної соціальної групи. І все ж поділ норм на норми мовлення і норми мови залишається ще недостатньо аргументованим, бо він виходить із самостійного існування мови і мовлення, чого насправді немає, бо мова існує саме через мовлення і в мовленні. Є й інші типології мовної норми. В. І. Кодухов називає типами мовної норми узус, літературну мову і стиль мови. Узус визначається як елементарна форма існування й функціонування мови, що її можна спостерігати при будь-якому спілкуванні. Літературна мова— це оброблена і зразкова форма мови етнічного колективу, якій належить центральне місце серед усіх форм існування й функціонування мови, її називають головною нормою. Стиль мови — це комунікативний і функціональний різновид мовної норми. Про літературну мову й стиль докладніше йтиметься нижче. Тут спинимося лише на понятті узусу. Хоч поняттям узусу оперують дуже часто, але його термінологічного визначення ще немає. Різні вчені вкладають у цей термін різний зміст. Одні ототожнюють його з індивідуальним мовленням. Інші розуміють узус як постійний рух пристосування мовної системи до суспільних потреб її носіїв. Треті називають узусом мовні норми за межами літературної мови, а також окремі нормативні підсистеми в складі літературної мови (1). Нарешті, є й таке розуміння узусу, яке охоплює всю сукупність реальних використань мови. В. Г. Гак вважає узус «нормою мовлення», що складається із сукупності тенденцій у використанні мовних засобів (2). Норма мови, як правило, не передбачає вибору. Узус — це реалізація у мовленні форм, наданих мовною системою і затверджених нормою, він допускає вибір, але цей вибір не має великого значення, оскільки форми, що конкурують, виступають у даному вживанні як синоніми. Всі ці тлумачення узусу дають змогу твердити, що він включає як традиційні стійкі, правильні, так і нетрадиційні, оказіональні й помилкові реалізації мовної системи. Узус мови неоднорідний, він змінюється від місцевості до місцевості, але залежить також і від суспільного становища мовців. 1) Див.: Общее языкознание / Под ред. А. Е. Супруна.— Минск, 1983.— С. 39. 2) Див.: Вопр. языкознания.— 1985.— № 4.— С. 28. § 3. Територіальна й соціальна диференціація мови Існування мови на значній території неминуче веде до її діалектної диференціації. Одним із найважчих питань лінгвістики є визначення статусу певного територіального різновиду даної реалізації мовної системи — мова це чи діалект? Досі вчені не можуть назвати точну кількість людських мов на земній кулі саме тому, що залишається невизначеним мовний або діалектний статус окремих систем. Структурні особливості не можуть бути покладені в основу розрізнення мови й діалекту, тому що є діалекти однієї мови, які між собою структурно більш віддалені, ніж окремі близькоспоріднені мови. І все ж діалект — це реальність. Найменший територіальний різновид мови — говірка, яка вживається в одному чи в декількох населених пунктах. Говірки об'єднуються в говори (діалекти), а говори — в групу говорів чи наріччя. Деякі вчені вважають діалект проміжною ланкою між говором і наріччям. Отже, всі вищенаведені поняття розрізняються за величиною території, на якій вони поширені, і за кількістю мовців. На межі говорів виникають зони перехідних діалектів. Так, наприклад, між північними (гегськими) і південними (тоскськими) діалектами албанської мови є смуга перехідних говорів, у якій переплітаються ознаки обох діалектних типів. Основною причиною виникнення територіальних різновидів мови є утруднення і послаблення зв'язків між різними місцевими угрупованнями мовної спільності, що зумовлюється географічними, економічними, політичними, релігійними, демографічними та іншими обставинами. Межі між окремими діалектами дуже нечіткі, окремі мовні риси охоплюють різну територію, їхні кордони, які в картографічних зображеннях називаються ізоглосами, перетинаються, і лише досить приблизно можна встановити територію поширення мовного явища (яка називається його ареалом), як і кордони самих діалектів. За ступенем стійкості при визначенні діалектних ареалів найбільше важать фонетичні явища, після них ідуть морфологічні, а лексичні ізоглоси найрозмитіші. На основі нечіткості діалектних кордонів деякі лінгвісти прийшли до заперечення існування самих діалектів, але такий погляд спростовується реальністю діалектних рис та їх територіальною обмеженістю. В українській мові, наприклад, розрізняють три наріччя: північне, південно-західне й південно-східне. Північне охоплює східнополіський, середньополіський та західнополіський говори. До південно-західного на лежать волинський, подільський, наддністрянський, надсянський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, закарпатський та лемківський говори. Середньонаддніпрянський, слобожанський та степовий говори утворюють південно-східне наріччя української мови. Інколи причиною діалектних відмінностей може бути їх різне походження. Так, на думку Є. Д. Поливанова, наріччя сучасної узбецької мови пояснюються походженням від трьох різних груп тюркських мов. Окремі діалектні риси можуть підтримуватися новими розходженнями аж до переходу окремих діалектів на статус мов. В минулому відмінності між окремими групами слов'ян були діалектного характеру, згодом на їх основі виникли окремі слов'янські мови. Формування націй веде до нівелювання діалектних особливостей і до виникнення національних мов. Зіставне вивчення діалектів у зв'язку з їх географічним поширенням складає предмет лінгвістичної географії. Якщо територіальна диференціація мови охоплює все населення певної місцевості, то соціальна диференціація стосується окремих верств населення. Саме тому Маркс і Енгельс відзначали, що буржуазія має свою мову (1) або що мова філософії (мова економістів і т. ін.) відрізняється від звичайної мови (2). Лінгвогеографічні дослідження засвідчують соціальну диференціацію навіть у межах однієї говірки. При соціальній диференціації відмінності між різновидами мовлення охоплюють насамперед явища лексичної підсистеми мови. Через це професійні «діалекти» правильніше називати професійними лексичними системами, бо основні диференційні риси таких «діалектів» не зачіпають їхніх фонетичних чи граматичних характеристик. Практичний досвід мовців у певній галузі діяльності примушує їх створювати особливі слова для позначення понять, які невідомі людям іншої професії. От як, наприклад, описує С. Скляренко працю плотарів, використовуючи їхню професійну лексику: «Тяжка й небезпечна праця сплавщика на гірських ріках — потоках. Вода в них холодна й різка, за кожним скрамулком... смерть чатує на бокораша, важко провести дарабу або ще й більший пліт — бокор через гряди, гемери, кашиці, гуки, не захрясти десь на мілчаді, попасти в потрібне річище на розбиванці, де потік поділяється надвоє, вийти на глибінь там, де знову сходяться рукави потоку,— у збиванку, не вдаритись об скелю». У будь-якій професії є своя вузька термінологія. 1) Див: Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія//Твори.— Т. 3. —С. 208. 2) Там же.— С. 427. До професійної лексики, що виникає стихійно, близька створювана цілеспрямовано наукова й технічна термінологія. Відмінність між ними полягає в тому, що наукова термінологія не допускає існування територіальних варіантів, а професійна лексика може інколи набувати й локального характеру. Так, окремі частини ткацького верстата мають у різних районах України різні найменування: навій і воротило, ставки і стативи, победрини і жердки, песик і жабка або цуга, поперечниця й шайда та ін. Термін на відміну від професіоналізму є водночас офіційно прийнятою назвою поняття. Трапляються випадки співіснування терміна і професіоналізму: друкарська помилка — ляп, синхрофазотрон — каструля. Отже, термін більше властивий писемній мові, а професіоналізм — розмовній. Розповідаючи про подію на футбольному полі, репортер напише: Суддя показав гравцю Н. жовту картку, а друзям скаже: Суддя показав Н. горчичника. Іншим різновидом соціальної диференціації мови є жаргон. Розрізняють групові, чи корпоративні, жаргони і жаргони декласованих елементів. Корпоративні жаргони характеризують мовну діяльність людей, які пов'язані між собою спільними умовами життя й інтересами (навчання в школі чи вищому учбовому закладі, служба в армії, колекціонування і т. ін.), тому основу такого жаргону складають професійні жаргонізми. Професійний характер мають, наприклад, слова і вирази вузівського жаргону пара — «лекція», шпори — «шпаргалки», шеф (шефиня) — «керівник дипломної чи курсової роботи», по діагоналі — «дуже поверхово (читати книжку чи конспект)», хвіст — «нескладений залік чи екзамен», стипон — «стипендія» і т. ін. Але поряд з ними в жаргоні вживаються й розмовно-побутові слова або слова, запозичені з інших жаргонів: махнути — «обміняти», купити когось —«пожартувати з кого-небудь», сачкувати — «ухилятися від обов'язків», намилити шию — «критикувати», рубати — «їсти», бабки — «гроші», чувак — «хлопець», шарага — «група своїх» тощо. Жаргони декласованих елементів, тобто злодіїв, жебраків та інших антисоціальних елементів, які намагаються специфічною термінологією приховати свою діяльність, називають також арго. Маркс і Енгельс відзначали, що «у притонах злочинців та в їх мові відбивається характер злочинця, вони становлять невід'ємну частину його повсякденного буття...» (1). Правда, криптологічну спрямованість арго дехто піддає сум- 1) Маркс К., Енгельс Ф.~ Святе сімейство 11 Твори.— Т. 2.— С, 60. ніву, вважаючи, що арго насамперед характеризується розважальністю. Проте, все свідчить на користь думки, що основне призначення арго — передача інформації, яка б не стала зрозумілою присутнім при комунікативному акті стороннім, не членам даної соціальної групи. Інколи від арго відділяють окремо таємні мови бродячих ремісників, торгівців і подібні, наприклад, російських офенів чи українських лірників. Власне професійна лексика в таких мовах не перевищує п'яти процентів всього словникового фонду, а основну масу їх словника складають штучно утворені чи перекручені слова народної мови, зрозумілі тільки представникам цієї соціальної групи. От приклад речення з мови російських офенів: Хлябышь в дудоргу хандырить пельмиги шашлять. — «Начальство в магазин іде папери читати». Або з мови українських лірників: Годі сухмаї кусморити„ хоч ставреників накурляю. — «Годі сухарі гризти, хоч вареників наварю». Часом у таємних мовах з метою надання звичайним словам незрозумілої форми вдаються до афіксації додаткових складів, наприклад, російське речення «Прибежали в избу дети» набуває вигляду: Прикибекежакалики викизбуку декетики. Аналогічних перетворень зазнають слова у мові французьких різників, де, скажімо, слово jardin «сад» перетворюється на javardin, а слово boucher «м'ясник» — на locherbem (перший приголосний пересунуто на останнє місце в слові, замість нього з'явився приголосний 1, а все слово афіксується новим елементом -em). З тією самою метою в таємних мовах вдаються до перестановки складів і коренів у словах одного словосполучення. Цю особливість секретних мов проілюстрував елементами бурсацької таємної мови І. П. Котляревський у поемі «Енеїда»: Борщів як три не поденькуєш; На моторошні засердчить; І зараз тяжом закишкуєш, І в буркоті закендюшить. Коли ж що напхом з'язикаєш, І в тереб добре зживотаєш, То на весіллі занутрить... В західноєвропейській і американській мовознавчій літературі для позначення розмовних варіантів певної локальної професійної чи соціальної групи використовується ще термін англійського походження сленг, однак у вітчизняному мовознавстві він не дуже поширився. Всі соціальні різновиди мови — історично змінні сутності і ситуативно зумовлені. Використання професіоналізмів, жаргонізмів, арготизмів, побудов таємних мов викликається певною комунікативною ситуацією. Навряд чи студент на державному іспиті зможе користуватися для відповіді студентським жаргоном, так само й військовослужбовець у родинному колі уникатиме використання військових професіоналізмів. Навіть злодій у розмові з людьми, які не володіють злодійським арго, не вдасться до останнього. Отже, соціальні різновиди мови е своєрідними стилями мовлення, якими користуються за певних умов. Соціальні варіанти мови не мають власної граматичної будови і, оскільки лексика є найбільш відкритою системою в мові, вони вільно обмінюються своїми лексичними елементами. Професіоналізми, жаргонізми й арготизми не належать до лексики літературної мови, однак їх часто можна зустріти в мові художньої літератури, де письменники використовують їх з метою створення колориту зображуваного соціального середовища. Якщо арго і таємні мови спрямовані на звуження кола членів комунікативного акту за рахунок вилучення із комунікативної ситуації сторонніх для даної соціальної групи осіб, то штучно створювані мови (волап'юк, есперанто, ідо, новіаль та ін.) мають на меті залучити до комунікативного акту якнайбільше осіб. Штучні мови відрізняються від соціальних різновидів мови ще й тим, що перші функціонують на базі штучно створеної граматичної будови, тоді як другі користуються граматичною будовою загальнонародної мови. Проблема соціальної диференціації мови не обмежується стратифікаційною варіативністю мови, викликаною соціально-класовим розшаруванням суспільства, а включає ще один вид варіантності, а саме ситуативно-стилістичну варіативність. У зв'язку з ним внутрішній системі мови протиставляють зовнішню. Г. В. Степанов запропонував розрізняти два аспекти зовнішньої системи мови: 1) мовний стан (рос. состояние) і 2) мовну ситуацію. Мовним станом називається сукупність усіх видів мовної варіативності (1) Мовна ситуація — це взаємодія і взаємодоповнення різних типів мовлення у межах єдиного соціуму. Іншими словами, мовна ситуація — це існуюча в конкретний відрізок часу сукупність усіх форм існування та реалізації мови і її функціонально-стильового використання, а також типів і способів взаємозв'язку і взаємодії цих форм у межах однієї мови і при контактах з іншими мовами (2). 1) Докладніше див.: Степанов Г. В. Языки Пиренейского полуострова в социолингвистическом аспекте // Iberica. Культура народов Пиренейского полуострова.— Л., 1983.— С. 109. 2) Див.: Виноградов В. С. О некоторых особенностях языковой ситуации и языковой политики в современной Испании // Филологические науки,— 1986,— № 2,—С. 41. Зовнішня система мови формується і функціонує під впливом трьох чинників — часового, просторового і соціального. Варіювання мови охоплює протиставлення синтопії / діатопії (єдність мови та її територіальні варіації), синстратії/діастратії (єдність мови та її соціально-функціональна стратифікація), монофункції /поліфункції (сингулярність та плюральність соціальних функцій). § 4. Літературна мова та її стилі Однією з форм існування загальнонародної мови є літературна мова. Літературна мова — це оброблена форма загальнонародної мови, яка відзначається багатством і впорядкованістю своїх засобів. Як обробленість, так і впорядкованість літературної мови надають їй вигляду взірцевості, своєрідного «мовного ідеалу», забезпечуючи їй загальноприйнятність, зрозумілість і обов'язковість. Обробленість передбачає певний відбір мовних засобів із загальномовного інвентаря на основі якісних критеріїв, усвідомлених у більшій чи меншій мірі, отже, нормативних. Багатство літературної мови полягає в наявності широкої лексичної та граматичної синонімії, в чіткій семантичній диференції однокореневих слів, у розвиненій системі словотворення, в розгалуженій полісемії значної кількості лексики, в розвиненості термінології і т. ін., а також у наявності засобів для передачі нових понять та ідей. Упорядкованість передбачає існування мовних засобів у певних системних стосунках, але з останньої обставини аж ніяк не випливає, що в літературній мові не можуть існувати асистемні явища, оскільки вона — явище історичне і може в собі акумулювати наслідки мовної діяльності суспільства на різних етапах його розвитку. Ці наслідки можуть порушувати системні відношення, що складаються на певному етапі. В лінгвістичній літературі різних країн поняття «літературна мова» передається також і іншими словосполученнями: нім. Schriftsprache, ч. spisovny jazyk (букв. «писемна мова»), англ. standard language (букв. «стандартна мова»), нім. Gemeinsprache, фр. langue commune (букв. «спільна мова»), п. jеzyk kulturalny, англ. cultural language, фр. langue de civilisation (букв. «культурна мова»). Однак кожне з цих словосполучень відрізняєтся ще й певним додатковим відтінком значення. Наприклад, термінологічне словосполучення «писемна мова» може застосовуватися лише для тих випадків, коли літературна мова існує тільки в письмовій формі. Так, літературною мовою східнороманських земель у часи середньовіччя (XIII—XV ст.) була старослов'янська, що використовувалася лише в писемних пам'ятках. Терміном «писемна мова» можна назвати літературну мову елу в республіці Шрі Ланка, яка значно відрізняється від використовуваної тут в усному мовленні сингальської. Однак таких випадків небагато. В Німеччині й Чехії відповідний термін пояснюється тією роллю, яку відіграло письмо у виробленні літературних мов цих країн. Термін «літературна мова» зазнав критики через його двозначність: його можна розуміти не лише як назву обробленої форми загальнонародної мови, а й як назву мови художньої літератури. Проте лінгвісти підкреслюють нетотожність понять «літературна мова» і «мова художньої літератури», бо до мови художньої літератури можуть потрапляти й діалектизми або жаргонізми та інші елементи, які перебувають за межами літературної мови. З другого боку, літературна мова обслуговує не лише художню літературу, а й науку, техніку, виробництво, державну адміністрацію, засоби масової інформації, розмовне мовлення та ін. Разом з тим мова художньої літератури спирається на літературну мову, втілюючи в собі її досягнення. Серед лінгвістів точилися суперечки щодо моменту виникнення літературної мови. Одні з них вважали, ніби літературна мова є корелятом національної мови, отже, в донаціональний період розвитку суспільство не могло мати літературної мови, а мало лише писемну. Однак ці погляди неправильні, бо вони відмовляють численним народностям в існуванні у них літературних мов. Тим часом літературні мови існували вже в найдавніші епохи. Класична латинь була саме літературною мовою. Літературні мови існували також у давнину в Індії, Китаї, Греції. В Київській Русі існували дві літературні мови: старослов'янська, яка обслуговувала релігію, і давньоруська, яка обслуговувала суспільство в інших сферах діяльності. Цим мовам не можна відмовити в обробленості, відборі і певній регламентації їхніх засобів. Навіть мову усної поетичної творчості можна розглядати як своєрідний усний різновид літературної мови. Поеми Гомера, які були створені до появи письма у греків, відзначаються зразковістю мови, відбором лексичних засобів, своєрідною регламентацією. Такі ж риси відзначають давньоруський, середньоазіатський епос, творчість менестрелів, мінезингерів, кобзарів. Це пояснюється тим, що літературна мова може реалізуватися як у писемній, так і в усній формах. Вона виникає спочатку в усній формі спілкування, а з народженням письма здобуває й писемну форму своєї реалізації. Народні пісні, приказки і прислів'я були тим грунтом, на якому виростали наддіалектні форми. Як правило, одним із джерел літературної мови є мова народнопоетичної творчості, з якою вона постійно взаємодіє. Тому не можна вважати обгрунтованою думку тих учених, які відмовляються бачити в мові усної поезії окремий етап розвитку літературної мови. З розвитком суспільства дві основні функціонально-стильові — усна й писемна — форми існування літературної мови постійно перебувають у взаємодії, впливаючи одна на одну, що особливо помітно в часи корінних соціальних перетворень, зокрема і в сучасний період розгортання науково-технічної революції. Безперечно, писемно-книжні стилі з їх високими нормативними вимогами пришвидшують утворення єдиних обов'язкових і стабільних форм літературної мови. На перших етапах розвитку літературна мова має обмежене функціональне навантаження, зумовлене відповідними чинниками, це можуть бути художньо-моралістичні, релігійні, національно-культурні, економічні й політичні мотиви, які діють не відокремлено, а в комплексі, проте у певні часи ті чи інші висуваються на провідне місце. Скажімо, в стародавній Індії виникнення літературної мови священних книг індусів «Вед» було зумовлене передусім релігійними потребами. На іншому етапі розвитку суспільства вже художньо-естетичні чинники зумовлюють появу «Магабхарати» та «Рамаяни», хоч одночасно діяли й інші фактори. Досить обмеженими були функції давньоруської літературної мови порівняно з російською. Ширшими були функції латині в середньовічній Європі, в тому числі й на німецьких землях. Але вже з XV ст. в Німеччині латинь витісняється з адміністративно-державної сфери. В наступному сторіччі Реформація, Селянська війна та інші політичні рухи зумовили оновлення німецької літературної мови, яка доти мала також вузькообмежені функції. Латинь мусила поступитись перед німецькою і в шкільній освіті. Остаточного удару латині завдав М. Лютер витісненням її з церкви. Мова саксонської канцелярії на базі міських інтердіалектів набула додаткового престижу «єдиної загальнонімецької мови». Проте її функції в цей час були ще досить вузькими, бо аж до XVIII ст. тривала її конкуренція з іншими локальними варіантами німецької мови, і тільки згодом розгорнулося її стилістичне варіювання залежно від використання в різних галузях діяльності німецького суспільства. Отже, обсяг і зміст поняття «літературна мова» різні на різних етапах її розвитку. Спочатку літературна мова виступає моно- чи вузьковалентною і лише з часом набуває полівалентності, тобто розробляє розвинену систему стилів, яка забезпечує їй можливість обслуговування мовного колективу в усіх сферах його суспільної діяльності. Полівалентність літературної мови здебільшого встановлюється у національний період розвитку суспільства, хоч існування літературної мови прямо не залежить від існування нації, як було зазначено вище. Саме національний період відіграє особливу роль у розвитку літературної мови, що стає в цей час універсальним засобом спілкування. Радянське мовознавство поставило питання про розмежування двох різних понять — літературної мови та національної літературної мови. Перші національні академії майже завжди одержували від суспільства замовлення на «впорядкування» словника і граматики своєї національної мови. Таке завдання стояло, наприклад, перед французькою академією в 1635 році, перед російською академією в 1783 році, перед румунською академією в 1866 році тощо. Спричинено це розширенням соціальної бази літературних мов. Зростання буржуазії з прогресивним гаслом демократизації суспільного життя, від якого вона дуже швидко відмовиться, на перших порах залучає широкі народні маси до мовного будівництва. Буржуазія використовує національний рух для утворення національних держав у своїх інтересах. З цього приводу В. І. Ленін писав: «В усьому світі епоха остаточної перемоги капіталізму над феодалізмом була зв'язана з національними рухами. Економічна основа цих рухів полягає в тому, що для повної перемоги товарного виробництва потрібне завоювання внутрішнього ринку буржуазією, потрібне державне об'єднання територій з населенням, що говорить однією мовою, при усуненні всяких перешкод розвиткові цієї мови і закріпленню її в літературі» Відмова від широкої соціальної бази для літературної мови призводить до розриву між живою народною мовною стихією і мовою держави, школи й книги. Саме це й сталося в Греції XX ст., де до недавнього минулого штучно прищеплювалася наближена до давньогрецької мови офіційна кафаревуса за рахунок живої димотики. Але життя взяло своє, і сучасна новогрецька літературна мова грунтується на димотиці. Літературна мова як вища форма існування мови протистоїть всім іншим формам існування мови, але найвиразнішим є протиставлення між нею і діалектними формами існування мови. Діалект як територіально обмежена форма — це здебільшого однофункціональна форма існування мови. Наддіалектний характер властивий літературній мові в усі часи її існування. Трапляється, що літературна мова може сформуватися на базі одного діалекту, але вона ніколи не стає рівнозначною цьому діалектові, бо, по-перше, не всі його риси автоматично переходять до літературної мови, від деяких вона може відмовитися, а, по-друге, літературна мова завжди залишається відкритою до мовних засобів інших діалектів, які 1) Ленін В. І. Про право націй на самовизначення // Повне зібр. творів,— Т, 25,—а 246. шляхом свідомого відбору включаються до ЇЇ складу. Відмінність між літературною мовою і діалектом визначається також більш-менш свідомою регламентацією використання відібраних мовних засобів. Інколи плутають поняття регламентації й кодифікації літературної мови. Регламентація як вироблення і встановлення певних правил використання мовних засобів завжди передує кодифікації, що є своєрідним законодавчим затвердженням виробленої регламентації. Регламентація виникає стихійно в ході становлення норм літературної мови, її перші прояви можна вбачати у певних стилістичних нормативах, якими, наприклад, відзначається уже усна народна творчість (надаючи перевагу певним шарам лексики, певним конструкціям і т. д.). З часом регламентація мовних явищ стає і свідомішою, і суворішою, ніж у попередні епохи, коли варіативність літературної мови була досить широкою. Свідомий вплив на літературну мову може проілюструвати так звана «рероманізація» румунської мови, здійснена в другій половині XIX ст. внаслідок впровадження в життя ідей «латиністів». Масивне запозичення слів і термінів латинського походження і багатьох лексичних елементів із сучасних західнороманських мов (переважно французької та італійської) істотно змінили фізіономію лексики румунської літературної мови. Кодифікація літературної мови здійснюється на пізніших етапах розвитку літературної мови за участю фахівців-мово-знавців. Вона стосується насамперед писемної мови — вироблення орфографічної норми, тобто системи правил, яка встановлює передачу звукового мовлення (слів та їх форм) на письмі, але торкається також і норм вимови (орфоепічні норми), правил вживання лексичних елементів і граматичних конструкцій (пор. різні позначки в тлумачних словниках і правила нормативних граматик). Кодифікація розрізняє два типи правил: імперативні (суворо обов'язкові) і диспозитивні (такі, що допускають варіативність). Так, норми сучасної української літературної мови чітко розмежовують значення слів уява і уявлення (рос. «воображение» и «представление»), це імперативна норма, тому словосполучення скласти уяву слід вважати помилковим (треба: скласти уявлення). З цього погляду наголошення дієслівної форми в останньому рядку Тичинової строфи: На майдані коло церкви Революція іде. — Хай чабан!— усі гукнули,— За отамана буде — суперечить імперативній нормі сучасної літературної вимови. Але відомо, що мова художніх творів включає не лише факти літературної мови, а й явища, які не належать до неї. З іншого боку, норми сучасної української літературної мови допускають подвійне наголошування прислівників завжди і байдуже (це диспозитивна норма). Відзначимо, що прислівник байдуже може зустрічатися ще з одним типом наголосу, наприклад: Світає: люд устав уже, Моїй Татьяні байдуже (1). З проблемами літературної мови та ЇЇ норм тісно пов'язана культура мови, яка дбає про правильність використання норм усної та писемної літературної мови і яка виховується школою, засобами масової інформації, літературою. Розділ мовознавства про культуру мови має водночас теоретичне і прикладне значення. Він розробляє питання функціонального і стилістичного користування мовними засобами, узагальнює досягнення певної літературної мови і оперативно втручається в мовну практику. Представникам цієї галузі лінгвістики належить провідне місце при підготовці кодифікації літературної мови. Торкаючись питань формування й існування літературної мови, слід зазначити, що інколи літературна мова виникає на базі певного міського койне (терміном койне в лінгвістиці називають мову міждіалектного спілкування, що народжується на базі одного чи кількох діалектів, цей термін походить з грецької ( — спільна), де ним позначали спочатку загальнонародну мову, що утворилася в IV—III ст. до н. е. на основі аттічного діалекту з домішками явищ іонійських говірок). Російська літературна мова засновується на московському міському койне, яке об'єднувало риси північно-великоруських і південно-великоруських говорів. Англійська літературна мова засновується на лондонському міському койнё, в якому деякі південні діалектні особливості поступилися перед центрально-східними. Китайська літературна мова базується на койне міста Пекіна. Але літературна мова, виникаючи на базі койнё, протистоїть йому як оброблена форма мови необробленій. Вона постійно й глибоко взаємодіє з іншими формами мови, збагачуючись за їхній рахунок і постійно вбираючи в себе форми діалектів, койнё, розмовного просторіччя і т. д. Поширена думка, що в національну епоху розвитку етнічної спільності діалекти стають пережитковим явищем. Тим часом факти, які спостерігаються в окремих країнах, можуть і суперечити цій в основному слушній тезі. Наприклад, в Італії в наш час відбувається своєрідна реактивізація діалектів, там 1) Пушкін О. Євгеній Онєгін / Пер. М. Рильський.— К., 1974.— С. 63. на діалектах пишуться художні твори, ставляться спектаклі, відбуваються телевізійні передачі, у зв'язку з цим говорять про «діалектний вибух» (esplosione dialettale) (1) як реакцію на примусове поширення літературної мови. Можливо, це пояснюється також і тим, що основою італійської літературної мови є тосканський (флорентійський) діалект, а не римське міське койне. Аналогічні явища спостерігаються і в арабських країнах, де поряд з літературно-класичною арабською мовою співіснують регіональні арабські койне, що також претендують на статус літературної мови. Особливе становище характеризує мовну ситуацію в сучасній Норвегії. Тут на рівних правах співіснують дві літературні мови: букмол і ландсмол. Букмол — це літературна мова на датській основі, якою, наприклад, писав Г. Ібсен, а ландсмол спирається на місцеві норвезькі говірки, проте ландсмол не витіснив букмолу, який вживається і на письмі, і в усному спілкуванні і якому конституційно надано статусу державної мови поряд з ландсмолом. Для національної епохи розвитку людських спільностей характерне всебічне зближення книжно-писемних і народнорозмовних стилів, які раніше могли досить істотно відрізнятися. Більше того, в донаціональний період писемною літературною мовою могла бути чужа для даного населення мова, наприклад, латинь у західноєвропейських країнах, старослов'янська у східних слов'ян, сербів, арабська у тюркомовних та іраномовних народів і т. д. Інколи одна літературна мова може існувати у двох варіантах. Наприклад, вірменська літературна мова ашхарабар існує у східному (СРСР) і західному (за межами СРСР) варіантах. Щось подібне маємо і в Албанії, де співіснують два варіанти літературної мови, які базуються на різних діалектних основах, щоправда, за останній час південний (тоскський) варіант набуває більшого престижу. Відмінність санскриту від ведійської мови пояснюється не лише хронологічними рамками їх існування, а також і різною діалектною основою (веди пов'язані з північно-західною Індією, а санскрит — з центральною частиною північної Індії). Свого часу існувала загроза виникнення двох різних варіантів української літературної мови — на базі середньо-наддніпрянських говорів і на базі місцевих говірок західних областей України. До того ж ситуація ускладнювалась існуванням так званого язичія. Однак мовна практика й активна 1) Див.: Будагов Р. А. Изучение литературного языка и диалектов в современной Италии //Будагов Р. А. Человек и его язык.— М., 1974.—С. 230—237. боротьба прогресивних громадських діячів, насамперед Івана Франка, який виступив проти шляхів розвитку і норм, що їх намагалися нав'язати в Галичині українській мові буржуазні націоналісти та інші реакціонери, зберегли єдність української літературної мови. Остаточно ця проблема була розв'язана після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в умовах послідовної реалізації ленінської національної політики КПРС і з об'єднанням усіх українських земель в складі єдиної Української Радянської Соціалістичної Республіки. Своєрідністю відзначається мовна ситуація в багатонаціональних країнах, де співіснують декілька літературних мов, але тільки одна з них визнається державною, як, наприклад, в Індонезії (бахаса Індонесіа). Досить складні мовні проблеми хвилюють і сучасну Індію, де конституційно чотирнадцять літературних мов визнано рівноправними, але функції загальнодержавної мови з 1965 року надано мові гінді. У деяких штатах цієї країни супротивники гінді вдаються до користування англійською мовою як офіційною. Інші особливості виникають тоді, коли одна літературна мова одночасно функціонує як така у різних націй в різних країнах. Таке становище у англійської, німецької, іспанської і португальської мов. Німецька мова є літературною в НДР, ФРН, Австрії та Швейцарії. Іспанська — в Іспанії та в країнах Латинської Америки, за винятком Бразілії, де літературною мовою виступає португальська. Англійська функціонує як літературна в Англії, США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Південно-Африканській Республіці, а також у деяких афро-азіатських країнах, що розвиваються. В радянському мовознавстві Г. В. Степанов, А. І. Домашнєв, Ю. О. Жлуктенко, О. Д. Швейцер, О. І. Чередниченко, О. Є. Семенець та інші вчені розробляють теорію національних варіантів мови, розуміючи під останніми певну форму існування мовної системи, для якої характерні помітні відмінності в складі, властивостях, функціях і використанні мовних засобів, що проявляються в побутово-розмовному, діалектному та літературному мовленні і відбиваються в місцевих нормах писемної літературної мови. Літературна мова — це багатошарове утворення не лише в розумінні структурно-рівневого розрізнення її систем та підсистем, а й в розумінні складності певної функціонально-стильової структури. Поряд із рівневими системами та підсистемами існують іншого роду системи, які визначаються своїм конкретним розмежованим функціональним навантаженням і називаються стилями. Стильова структура мови складається із різних стилів, а кожний з них — це певна сукупність мовних елементів і засобів їх вживання у взаємодії, яка характеризує мовлення в певній галузі чи ситуації спілкування. На функціонально-стильовій структурі мови найбільше відбивається суспільний характер мови. Інколи підкреслюють і те, що стилістичні мовні засоби можуть нести, крім звичайної, ще й додаткову, естетичну інформацію. Поняття стиль одержало в історії мовознавства найрізноманітніші тлумачення: прийоми ораторського мистецтва, техніка чи манера писемного викладу, індивідуальна характеристика мови письменника, адекватність вираження думки мовними засобами і т. д. Було чимало спроб індивідуалістичного визначення стилю. К. Фосслер, наприклад, вважав, що «стиль — це індивідуальне мовне використання на відміну від загального». К. Осгуд визначає стиль як «властиві індивіду відхилення від норм у відповідності до ситуацій, в яких він здійснює кодування». Ш. Баллі ототожнював стиль з афективно-експресивними елементами мови. Радянське мовознавство чітко розмежовує мовні та індивідуальні стилі. Одне з найбільш обгрунтованих визначень мовного стилю дано В. В. Виноградовим: «Стиль — це суспільно усвідомлена і функціонально обумовлена, внутрішньо об'єднана сукупність прийомів уживання, відбору і поєднання засобів мовного спілкування в сфері тієї чи іншої загальнонародної, загальнонаціональної мови, співвідносна з іншими такими ж способами вираження, що служать для інших цілей, виконують інші функції в мовній суспільній практиці певного народу» (1) Стилі мови і стилі мовлення вивчає окремий розділ мовознавства — стилістика. Проти цього найменування даного розділу лінгвістики виступив Б. М. Головін, який пропонує називати його стилелогією, однак його пропозиція поки що не знаходить підтримки у мовознавців. Стилістика розподіляється на функціональну стилістику (досліджує систему стилів мови), стилістику мовних величин (досліджує функціонування величин всіх систем і підсистем мови), стилістику тексту (досліджує закономірності організації текстових єдностей) (2), стилістику поетичної мови (досліджує естетичне навантаження мови художньої літератури). Проте місце стилістики в загальній системі мовознавчих дисциплін ще не досить чітко визначене. Чимало суперечливого, дискусійного є і в розумінні по- 1) Виноградов B.B. Итоги обсуждения вопросов стилистики И Вопр. языкознания,— 1955.— № 1.—С. 73. 2) Найщільніше з нею пов'язана лінгвістика тексту. Загальні принципи останньої полягають у тому, що до будь-якого тексту підходять як до єдиного цілого. Єдність і цільність тексту визначається наявністю в ньому спеціалізованих поєднувальних елементів — конекторів.. Конектори відзначаються різними функціональними й комбінаторними характеристиками. Вони зв'язують композиційні блоки тексту, надфразні єдності й фрази. няття стилю. Справа ускладнюється тим, що термін стиль в інших значеннях використовується в інших галузях людської діяльності: в літературознавстві, архітектурі, мистецтвознавстві, естетиці. Через те що сам принцип розрізнення стилів недостатньо розроблений, іноді буває важко назвати кількість стилів у мові і дати їм якісну характеристику. Одні вчені розрізняють стилі лише в межах літературної мови, інші допускають існування певних стилів за межами літературної мови (фамільярного, вульгарного, жаргонного, арготичного і т. п.). Труднощі викликаються й тим, що ознаки окремих стилів тісно переплітаються з ознаками інших, а між стилями немає суворих меж, стилі — це відкриті системи (1). При виділенні мовних стилів слід зважати на пізні критерії: 1) інформаційний, який враховує зміст повідомлення і ефект, здійснений на адресата, 2) ситуативний, який враховує умови й ситуацію, за яких відбувається комунікативний акт, 3) соціально-культурний, який зважає на соціальну належність і культурний рівень адресанта та ін. В літературній мові насамперед розрізняють усно-розмовний і книжно-писемний типи мови. В межах книжно-писемного типу виділяються більш-менш виразно стилі наукового викладу, офіційно-діловий, публіцистичний, художньо-белетристичний. Кожен з цих стилів відрізняється певними специфічними особливостями. Наприклад, науковий стиль частіше характеризується вживанням різних зворотів, що робить середню довжину речень цього стилю найвищою. В науковому стилі обмежена роль дієслів і збільшена питома вага іменників, які дістають розгорнуті прикметникові та дієприкметникові означення. В публіцистичному стилі широко використовуються експресивні засоби, які повинні викликати певне ставлення до повідомлюваного. До цього слід додати, що в межах функціонального стилю спостерігаються різні варіанти і навіть відхилення від встановлених для нього ознак. Окремі вчені вважають, що стиль як особлива структура мови повинен спиратися на певну одиницю «ємного» ряду. Було запропоновано термін стилема, що позначав би найважливіші риси мовних величин, на основі яких вони відносяться до певного стилю. Це, так би мовити, відмічені величини. Але в кожному стилі поряд з подібними елементами є й величини нейтральні, які запропоновано назвати архістилемами, бо вони не несуть стильової інформації й входять до всіх стилів. Скажімо, слово їсти — нейтральна лексична архістилема, а жерти — стилістично забарвлена (в ньому присутня лек- 1) Докладніше про це див.: Новое в зарубежной лингвистике,— M.: 1960,— Вып. Щ. Лингвостилистика.— 431 с. сична стилема зниженості, згрубілості, вульгарності). Проте ця термінологія ще не поширилася навіть у працях з стилістики. Радянські вчені застосували статистичну методику до вивчення відмінностей між окремими функціональними стилями. Виявилося, що ці відмінності створюються не лише так званими відміченими елементами, що несуть у собі певний стильовий колорит, а й стилістично нейтральними елементами, що різняться частотою вживання в різних стилях. Це дозволило Б. М. Головіну назвати стиль типом функціонування мови, співвіднесеним з типом суспільної діяльності. Книжно-писемний тип мови реалізується переважно в писемній формі, однак і усна для нього не чужа (пор. наукові чи політичні доповіді, оголошення по радіо і телебаченню, усні оповідання і т. ін.). Розмовний тип літературної мови охоплює усні форми мовлення в умовах природного спілкування. Дехто з учених вважає, що розмовний тип може реалізовуватися і у писемній формі — листах, записках, щоденниках. В розмовному мовленні велике значення відіграють паралінгвістичні засоби спілкування (міміка, жести). Розмовне мовлення відзначається великими відступами від норм писемної мови. Тут часто зустрічаються конструкції з незвичним порядком слів, наприклад: Книжку мені так приємно, що я дістав або Тобі тварини до вподоби, коли в квартирі? В розмовній мові спостерігаються зміни функціонального навантаження багатьох граматичних лексичних елементів, саме тут вступають у двобій протилежні тенденції: синтетизм і аналітизм, готові мовні кліше і мовна творчість нових засобів вираження, синкретизм і розчленованість форми вираження і т. ін. Останнім часом мовознавці почали уважніше досліджувати розмовну літературну мову, її конкретні особливості (1). Особливе місце серед форм розмовного типу мови й усного мовлення належить просторіччю. З одного боку, воно найтісніше зв'язане з міськими койне та інтердіалектами, з другого — воно близьке до розмовного варіанту літературної мови. Це й стало приводом до різного розуміння просторіччя. Одні відносять до нього загальнонародні елементи мовлення, які залишилися поза літературною мовою, інші — знижені елементи самої літературної мови. В усякому разі нині просторічні форми ще не в усьому чітко відмежовані від розмовно-літературних, а інколи навіть ототожнюються з останніми. Інколи поряд з функціональними стилями мови виділяють 1) Пор. серію досліджень: Русская разговорная речь.— М., 1973; Русская разговорная речь. Тексты.— М., 1978; 3 е м. с к а я Е. М., Китайгородская М. В., Ширяев Е. Н. Русская разговорная речь: Общие вопросы. Словообразование. Синтаксис.— М., 1981; Русская разговорная речь: Фонетика, Морфология. Лексика. Жест,— М., 1983. експресивні стилі, які протиставляються нейтральному за якістю експресивної інформації стилю: урочистий (чи риторичний), офіційний, фамільярний, інтимний, жартівливий, іронічний та ін. Цей погляд виник ще в рамках античних риторичних теорій. У ближчий до нас час його розвивав Ш. Баллі і його поділяють деякі сучасні мовознавці. Але емфатичні моменти є лише однією з складових частин стилю. Стилістика ж досліджує як афективні, так і неафективні засоби вираження в залежності від мети і змісту повідомлення. В останній час висунута пропозиція називати емоційно-експресивні стилі стилями мовлення на відміну від функціональних, які є стилями мови. Нарешті, в межах одного функціональчого стилю розрізняють так звані жанрові стилі, наприклад, в публіцистичному стилі є стиль інформації, стиль нарису, репортажу, стиль передовий і т.д., в офіційно-діловому стилі — стиль міжнародних угод, стиль державних документів, стиль комюніке, стиль ділових паперів і т. ін. Найчастіше такі жанрові стилі називають ще субстилями. Одним із нез'ясованих достатньою мірою питань у стилістиці, в ході обговорення якого було висловлено чимало дискусійного, є запропоноване В. В. Виноградовим розрізнення стилістики мови, стилістики мовлення і стилістики художньої літератури. Зокрема, поняття стилістики художньої літератури досить невиразне, оскільки воно охоплює і вивчення засобів мови і вивчення засобів мовлення (1). З другого боку, під стилем мовлення найчастіше розуміють способи використання експресивних засобів мов, а під стилем мови, —своєрідну абстракцію. Але якщо стиль мови — це інваріант, а стилі мовлення — це варіанти, тоді немає чіткої різниці між стилістикою мови і стилістикою мовлення, бо остання в такому разі вивчає конкретні реалізації загальних категорій стилістики мови в комунікативних актах. Словом, у розрізненні стилістики мови і стилістики мовлення ще не зовсім чітко з'ясовано предмет наукових досліджень. В останній час підкреслюється зв'язок стилістики з так званою лінгвістикою тексту. Але окремі мовознавці (наприклад, С. Ульман) намагаються приписати стилістиці статус, відмінний від загальновизнаного: «стилістика — це не просто галузь лінгвістики, а паралельна дисципліна, яка досліджує ті самі явища, що й лінгвістика, із своєї точки зору». Але точка зору на об'єкт дослідження не створює особливого предмета науки. Тому будь-які спроби вивести стилістику за межі мовознавства не прийнятні для нашої науки. 1) Пор.: Храпченко М. Б. Язык художественной литературы// Новый мир.— 1983.— № 9.— С. 236. § 5. Соціальні спільності людей і соціальні типи мов Історія мовознавства знає спроби пов'язування тієї чи іншої мовної структури або мовного типу з типом людського суспільства. Так, професор Оксфордського університету Макс Мюллер намагався довести зв'язок між ізолюючим типом мови і розвитком сім'ї, між аглютинативним типом і кочовим способом життя, між флективним типом і появою держави. Акад. М. Я. Марр обстоював стадіальну теорію розвитку мов, яка полягала у встановленні прямого паралелізму між зміною суспільних формацій і зміною мовних стадій. Однак ці та інші подібні спроби позначені помилками вульгарно-соціологічного характеру. Хоч мова і є суспільним явищем, проте зв'язок між змінами в мові і змінами в суспільстві не прямий, а опосередкований. І все ж мова — це явище суспільне, вона дуже міцно пов'язана з суспільством (1). Тому не мають рації ті вчені, котрі намагаються вивести за рамки лінгвістичної науки зв'язок мови з суспільством, яке вона обслуговує, проголошуючи автономність мови. Залежність мови від суспільства проявляється дуже різноманітно, але найбільше ця залежність відбивається на її суспільному функціонуванні. Функціональний розвиток мови безперечно пов'язаний і з її структурним розвитком. Однак і тут зв'язок не безпосередній. Мови однієї структури можуть мати різне функціональне навантаження. Мови з однаковими функціями в суспільстві можуть належати до різних структур. У процесі виробництва і відтворення матеріального життя між людьми поза їх свідомістю й незалежно від неї встановлюються певні суспільні відносини, сукупність яких визначає характер суспільства. Суспільство виникає внаслідок виробничої діяльності людей, їхньої взаємодії з природою. В ході його розвитку спостерігаються різні соціальні спільності людей, яким відповідають певні соціальні типи мов. За свою тривалу історію людські колективи об'єднувалися в різні соціальні спільності — рід, плем'я, племінний союз, народність, націю, міжнаціональну спільність. Обслуговуючи ці спільності, мова послідовно зазнає якісних змін у функціонуванні і в структурі, відбиваючи розвиток суспільства. Однією з найдавніших форм існування людської спільності є рід, який об'єднує кровних родичів у єдиному господарсько- 1) Онтология языка как общественного явления.— М., 1983.— 312 с. му й соціальному утворенні — общині. Вчені схильні віднести виникнення роду (на відміну від первісного людського стада) до часів пізнього палеоліту. На першому етапі родове суспільство набуло форми матріархату завдяки важливій ролі жінки в тогочасній організації господарчих спільностей. Розвиток продуктивних сил поступово збільшив питому вагу чоловіків в організації господарської спільності, і матріархат був замінений патріархатом, що привело й до змін у шлюбних стосунках, бо на чолі сім'ї стає чоловік. Рід був ядром общини — основної економічної ланки первіснообщинного ладу. Рід і родова община, які заступили первісне людське стадо, визначали соціальну структуру родового ладу, за якого панувала спільна власність на засоби виробництва і колективна праця. Неолітична революція, внаслідок якої здійснюється перехід від збиральництва до виробництва, посилює конвергентні тенденції в розвитку суспільства. Згодом чисельність родів постійно збільшувалася і вони об'єднувалися у фратрії, а фратрії — у племена. «Як кілька родів утворюють фратрію, так кілька фратрій, коли брати класичну форму, утворюють плем'я...» (1). В свою чергу різні племена вступали в племінні союзи. Плем'я мало свою територію, певну економічну організацію, свої звичаї й традиції, а також характеризувалося мовною спільністю (племінною мовою чи діалектом). Ф. Енгельс підкреслював, що плем'я відзначається особливим, лише цьому племені властивим діалектом. «В дійсності плем'я і діалект по суті збігаються...» (2). Це зауваження повністю підтверджується дослідженнями сучасних племен австралійських аборигенів та деяких африканських племен: «Найсуттєвішою ознакою племені є спільна самоназва і усвідомлення своєї єдності при наявності єдиної мови, звичаїв і традицій» (3). Щодо основних рис розвитку родоплемінних мов, передусім слід звернути увагу на їх постійну диференціацію або дивергенцію. К. Маркс, конспектуючи книгу Л. Г. Моргана «Стародавнє суспільство», підкреслював: «Постійна тенденція до роз'єднання корінилася в елементах родової організації; вона посилювалася тенденцією до утворення відмінностей у мові» (4). Це, звичайно, не означає, що для племінних мов були повністю чужими інтеграційні процеси. Аналізуючи розвиток родового ладу в Стародавній Греції, Ф. Енгельс відзначав, що «різних 1) Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави //Маркс К., Енгельс Ф. Твори.—T. 21.—С. 88. 2) Там же. 3) Ольдерогге Д. А. О некоторых этнолингвистических проблемах Африки//Вопросы социальной лингвистики.—Л., 1969.— С. 140. 4) Архив Маркса и Энгельса,—М., 1941,—Т. IX,— С. 79. діалектів у греків, скупчених на порівняно невеликій території, утворилось і розвинулось менше...» (1). Сучасна наука володіє досить обмеженими даними про характер родоплемінних мов. Найчастіше на мови первіснообщинного ладу переносять риси племінних мов нової епохи, однак ці останні не можуть повністю відповідати родоплемінним мовам первіснообщинного ладу, бо вони зазнали й зазнають впливів з боку розвинених мов. Уже не раз відзначалося, що проведення аналогії між сучасними мовами і мовами первісних людей може бути вищою мірою умовним, оскільки всі сучасні мови, навіть мови племен, які перебувають на нижчому щаблі культурного розвитку, є наслідком тривалої еволюції. В усякому разі з певною ймовірністю можна твердити, що родоплемінні мови далекого (минулого використовувалися тільки в побутовій сфері, яка на той час збігалася з виробничою сферою, оскільки ці сфери ще не диференціювалися. Ці мови характеризувалися у порівнянні з мовами сучасними менш систематизованою граматичною структурою, в них широко вживалися різноманітні суплетивні форми, різні афікси уточнювали конкретні деталі, але не узагальнювали спільних рис предметів і явищ, які ще не були виділені людським мисленням: у словнику були представлені численні назви конкретних предметів і явищ, але ще не було слів для більш загальних понять. В одній з мов ірокезької родини в Північній Америці є різні дієслова: kutuwo «миюсь», takasulo «мию собі руки», tseywu «мию (купаю) дитину», kewela «мию м'ясо», але немає дієслова із значенням «мию» (взагалі). В папуаських мовах існують різні корені дієслова для позначення певної дії при суб'єкті в однині і в множині, в одній із цих мов існує суфікс -rudo, який виражає минулу дію двох діячів на кілька об'єктів, якщо ж діячів більше, ніж двоє, використовується інший суфікс -rumo, для передачі дії в теперішньому часі ці суфікси ускладнюються аглютинацією афікса: -durudo і, відповідно, -durumo. Ці приклади наочно показують, що, незважаючи на примітивність, у племінних мовах спостерігається й досить висока систематизація мовних засобів, але рівень абстрагування при відображенні навколишньої дійсності в ті часи був нижчим, ніж пізніше. Витіснення родових стосунків товарними вело до розпаду племен, до їх злиття і об'єднання в нову суспільну єдність — народність. Суспільними умовами виникнення народностей були приватновласницькі стосунки, поява і розвиток класів. Кровні зв'язки попереднього етапу розвитку суспільства посту- 1) Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави // Марко К., Енгельс Ф. Твори.— Т, 21,— С. 100. пово змінюються зв'язками територіальними, єдністю матеріальної й духовної культури і виникненням єдиної мови народності, незважаючи на те що колишні діалекти можуть ще існувати, але вже тільки у вигляді територіальних, а не племінних. Прикладом поширення нових територіальних назв частин народності замість колишніх племінних є свідчення східнослов'янських літописів, де замість назви полян з'являється назва кияни, замість словен —новгородці, замість в'ятичів — рязанці і т. д. Соціальна диференціація суспільства породжує й соціальну диференціацію мов народностей. Народність — це суспільна єдність людей переважно докапіталістичних формацій — рабовласницької й феодальної. Саме на основі народності пізніше виникає нова категорія — нація. Але в капіталістичному суспільстві поряд з буржуазними стосунками дуже часто зберігаються докапіталістичні, через що не всі народності перетворюються в нації. Лише в умовах соціалізму завершується процес перетворення народностей в нації. Однак окремі нечисленні етнічні спільності (саме через свою нечисленність) залишаються народностями й при соціалізмі. Досоціалістичні народності характеризуються наявністю мови, яка може бути літературно-писемною або розмовним койне чи міждіалектним утворенням, при збереженні місцевих територіальних діалектів. Рабовласницькі держави античного світу об'єднували в своєму складі багато різних народностей (пор. Вавілонське царство, давньоперську державу, державу Олександра Македонського, Римську імперію), за цих умов мова однієї народності ставала панівною і нав'язувалася іншим народностям. Латинська мова, наприклад, перемогла не лише близькоспоріднені з нею оскську, умбрську, а й мови інших народностей, підкорених Римом. Отже, в рабовласницькому суспільстві спостерігаються інтеграційні тенденції. В Стародавній Греції, як уже зазначалося, виникла спільногрецька мова койне, яка поступово витіснила всі інші територіальні різновиди грецької мови. Але дуже часто інтеграційні процеси тривали лише доти, доки існувала рабовласницька держава. З розпадом такої держави знову перемагала тенденція до диференціації. На руїнах Римської імперії на основі латині виникли нові романські мови. Феодальна суспільна економічна формація характеризується дрібним товарним виробництвом і натуральним господарством, значною мірою ізольованим від інших натуральних господарств. Завдяки цьому виникає політична роздрібненість, на основі якої перемагають у розвитку мови тенденції диференціації. Єдина колись мова розгалужується на кілька мов, в основі яких лежать територіальні діалекти нового утворення. Саме за часів феодалізму діалектна диференціація у ряді західноєвропейських країн досягає такого ступеня, що представники різних діалектів перестають розуміти один одного (наприклад, в Італії чи Німеччині У східних слов'ян єдина мова давньоруської народності внаслідок комплексної дії цілої низки внутрішніх і зовнішніх причин розпалася, а на її основі, а також спираючись на місцеві територіальні говори, виникли російська, українська й білоруська мови російської, української й білоруської народностей. Мови народностей — це вже значно розвиненіші системи для людського спілкування. Розвиток мов відбувається не тільки в кількісному, а й у якісному стосунках. Розвиток суспільних відносин, науки, техніки, мистецтва викликає появу багатьох нових слів для позначення нових понять. Виникають термінологічні системи, численні абстрактні поняття й слова для них, впорядковується й вдосконалюється граматична структура. Саме тепер починає вироблятися відшліфована форма загальнонародної мови — літературна мова, яка може існувати у писемній і в усній формах. Однак для літературної мови народності характерне досить обмежене функціонування. Інколи в галузі релігії, державного врядування і навіть художньої літератури суспільство в цей час користується чужою для себе або ж мертвою мовою. Поряд з наддіалектною мовою у народностей досоціалістичного періоду широко представлені територіальні діалекти, які починають втрачати позиції лише з виникненням нації. Нація — це форма людської спільності, що приходить на зміну народності. «Нації,— писав В. І. Ленін,— неминучий продукт і неминуча форма буржуазної епохи суспільного розвитку» 2. Відоме марксистське визначення нації: нація — це усталена спільність людей, що історично склалася, яка виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, що виявляється в спільності культури. Не можна вважати націю простим продовженням і дальшим розвитком народності. По суті, нація є новим явищем в історії людства. Якщо за часів існування народності територіальні діалекти перебували між собою у стосунках рівноправності, то при формуванні нації вони одразу опиняються у підлеглому становищі стосовно національної мови, що виникає внаслідок комбінованої дії комплексу причин. Серед мовознавців немає 1) Пор. спостереження М. В. Ломоносова: «В Німеччині баварський селянин мало розуміє мекленбурзького чи бранденбурзький швабського, хоч всі належать до одного німецького народу» (Ломоносов М. В. Полн. собр. соч.— М.; Л.,— Т. 7.— С. 590). 2) Лєнін В. I. Карл Маркс// Повне зібр. творів,— Т. 26.— C. 67. одностайності в тлумаченні слів Маркса і Енгельса про формування національної мови: «...В усякій сучасній розвинутій мові природно виникла мова піднеслася до національної мови почасти завдяки історичному розвитку мови з готового матеріалу, як в романських і германських мовах, почасти завдяки схрещуванню і змішанню націй, як в англійській мові, почасти завдяки концентрації діалектів в єдину національну мову, зумовленій економічною і політичною концентрацією» (1). Окремі лінгвісти розуміють ці слова як опис різних шляхів утворення національних літературних мов. Тим часом класики марксизму, називаючи різні чинники, завдяки яким природно виникле мовлення підноситься до рівня національної мови, прямо кажуть, що ці чинники спостерігаються «в усякій сучасній розвинутій мові». Отже, Маркс і Енгельс мали на увазі не окремі шляхи розвитку національних мов, а компоненти цього процесу, які в кожному конкретному випадку виступають у різному співвідношенні. Якщо для англійської мови надзвичайно важливим чинником були схрещування і змішування різних етнічних колективів, то це не означає, що при формуванні англійської національної мови не відіграли ніякої ролі «концентрація діалектів» чи «історичний розвиток готового матеріалу». В інших випадках на провідне місце може виступити інший чинник, але саме їх сукупна дія й приводить до виникнення національних мов. Ніяк не можна погодитися і з думками, ніби національна мова — «це мова будь-якої етнічної спільності, незалежно від її історичної форми» (2). Національна мова — це історична категорія, що виникає з появою нації. Нації ж формуються лише на певному етапі розвитку суспільства, а саме тоді, коли починають виникати суспільні стосунки нової формації — капіталізму. Саме в цей час спостерігається свідоме втручання суспільства в мовний розвиток. Суспільство через державу чи інші інституції намагається вплинути на хід мовного розвитку, здійснюючи певну мовну політику. Мовна політика — це сукупність заходів, розроблених з метою цілеспрямованого впорядкування стихійного мовного процесу і впроваджуваних суспільством у практику. У 1539 р. король Франції Франціск І видав декрет, спрямований проти використання як офіційної мови не лише латинської, а й місцевих діалектів. Маніфест «Плеяди» (французької поетичної школи другої половини XVI ст.) був навіть красномовно озаглавлений «Захист і прославляння французької мови». 1) Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Твори.— Т. 3.—С. 407. 2) Агаев А. Г. Функции языка как этнического признака// Язык и общество.— М., 1968.—С. 134. Економічний і політичний розвиток різних країн проходить нерівномірно, це викликає й нерівномірність виникнення національних мов. У західноєвропейських країнах, де розвиток капіталізму розпочався раніше, раніше й сформувалися національні мови. У деяких країнах Азії, Африки та Латинської Америки мови народностей починають перетворюватися в національні мови лише в кінці XIX і в XX ст. В структурному відношенні мова нації й мова народності не мають принципових розходжень, хіба що в національний період мова народу завдяки дальшому розвиткові літературної мови набуває більшої досконалості граматичної будови і значно збагачується її лексичний склад. Мова народності і мова нації більшою мірою відрізняються між собою роллю літературної мови в житті суспільства. Внаслідок більшого впливу літературної мови в національний період стираються діалектні відмінності різних територіальних різновидів мови. Крім того, відбувається дальше зближення народнорозмовної мови з літературно-писемною. За часів мови народності нормативні вимоги літературної мови не такі суворі і не так поширені, як за умов національного розвитку етносу. В капіталістичному суспільстві стосунки між мовами визначаються характером буржуазних націй. Буржуазна нація, і особливо її панівний клас, виступаючи за вільний розвиток своєї мови, водночас нетерпимо ставиться до інших націй і народностей. Клас експлуататорів намагається панувати не лише в межах своєї нації, підкоривши своїм інтересам всі інші класи суспільства, а й намагається поширити своє панування на інші нації. Яскравим прикладом такої націоналістичної, великодержавної політики були багатонаціональні капіталістичні країни — Австрійська імперія, царська Росія та ін. Більше того, навіть більш-менш однонаціопальні капіталістичні країни, коли рівень їх продуктивних сил переростає національні рамки, ведуть політику експансії, захоплюючи й поневолюючи слаборозвинуті країни. В усіх без винятку колоніях державною мовою колонізатори оголошували свою мову. Для спілкування з місцевим населенням використовувалися і так звані піджінізовані мови (піджін-інгліш, брокен-інгліш, біч-ла-мар, пті-негр та ін.), що являють собою довільну суміш лексики європейських і тубільних мов та примітивних граматичних конструкцій. Нині імперіалістичні країни вважають мало не всю земну кулю зоною своїх «життєвих інтересів» і втручаються в справи народів і країн, розташованих за тисячі кілометрів від них. Ця економічна й політична експансія підтримується різними теоріями «мовного планування», які рекомендують народам країн, що розвиваються, спиратися в мовній практиці на англійську мову чи на мови інших розвинених імперіалістичних країн, мало відомих місцевому населенню. Так, лише 10 % населення так званої франкомовної Тропічної Африки розуміє французьку мову і не більше 2 % його розмовляє нею. Йти пропонованим шляхом для країн, що розвиваються, означає поглиблювати соціальну диференціацію суспільства, бо лише незначна частина громадян має можливість оволодіти західноєвропейською мовою. До того ж використання мови колишніх колонізаторів заважає розвиткові місцевої національної культури. От чому національний розвиток мов за часів капіталізму ускладнюється через політику національного гноблення. Лише соціалізм відкриває перед народами епоху справді вільного національного, у тому числі й мовного, розвитку. Складні мовні проблеми хвилюють країни Азії та Африки, які здобули незалежність внаслідок краху колоніальної системи. Якщо в молодих державах бере гору буржуазія, то вона намагається розв'язати ці проблеми у власних інтересах і за рахунок інших етносів. Етнічний склад деяких молодих країн виявився надзвичайно строкатим, це також ускладнює мовну ситуацію в них, бо сепаратистські й інтеграційні рухи стикаються в гострих двобоях. Якщо в окремих країнах досить успішно діє формула гасла «Єдина держава — єдина нація — єдина мова» (Танзанія, Індонезія (1)), то в інших вона нездійсненна внаслідок відмінностей між етнічними угрупованнями, що входять до складу країни, та їх мовами. Наприклад, в Індії лише 29,7 % населення розмовляє мовою гінді, оголошеною офіційною мовою країни (дані перепису 1971 p.). Але мовна політика, спрямована на поширення і утвердження гінді як офіційної мови, зустрічає інколи протидію в тих регіонах країни, де мешкають носії інших мов. Мовна проблема якнайтісніше пов'язана з національною проблемою, що надає їй політичного аспекту. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції поклала початок нової епохи в розвитку людства. В процесі соціалістичного будівництва спочатку в нашій країні, а потім і в інших соціалістичних країнах сформувалися нації нового типу—соціалістичні, що якісно відрізняються від націй буржуазних. Ліквідація експлуататорських класів дає змогу зміцнити єдність нації. Соціалістичні нації будують свої відношення на новій основі. Ці стосунки грунтуються на принципах інтернаціоналізму, рівноправності, взаємодопомоги і братерської дружби. Соціалістичні нації відрізняються 1) Завдяки тому, що в цих країнах офіційно прийнята мова є рідною лише для невеликої частини місцевого населення. від буржуазних тим, що вони базуються на суспільній власності на засоби виробництва, в них у зв'язку з ліквідацією експлуататорських класів інша структура суспільства і по-новому складаються взаємозв'язки націй й культури. Глибока культурна революція охоплює всі галузі духовного життя націй, а на її основі виростає нова гуманістична соціалістична культура. Соціалістична держава забезпечує діяльність широкої мережі загальноосвітніх шкіл, профтехучилищ, середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, наукових інституцій, видання періодичної преси та книжок, роботу клубів, театрів і кінотеатрів, радіо і телебачення. За переписом 1897 року навіть у центральних районах Росії неписьменними були три чверті населення, а в деяких національних околицях неписьменність була майже повною: 99,3 % киргизів, 98,4 % узбеків, 97,9 % казахів не вміли ні читати, ні писати. Які разючі зміни відбулися в нашій країні за роки Радянської влади, свідчать дані Всесоюзного перепису населення 1979 року: на 1000 чоловік у віці 10 років і старше вищу й середню (повну або неповну) освіту мали в РРФСР 645 чоловік, в Українській РСР — 630, в Білоруській РСР — 594, в Узбецькій РСР — 639, в Казахській РСР — 633, в Грузинській РСР — 698, в Азербайджанській РСР — 652, в Литовській РСР — 558, в Молдавській РСР — 572, в Латвійській РСР — 645, в Киргизькій РСР — 614, в Таджицькій РСР — 578, у Вірменській РСР — 713, у Туркменській РСР — 620, в Естонській РСР — 630 чоловік. Нині за рівнем освіченості колишні неписьменні околиці царської Росії можуть успішно змагатися з найрозвиненішими капіталістичними країнами. Завдяки державному піклуванню про розвиток усіх національностей в СРСР була створена писемність для 48 народів, їхні мови тепер називають молодописемними. Але значного дальшого розвитку домоглися і старописемні мови, які розширили своє функціонування саме в роки Радянської влади. Є навіть випадки, коли один народ має дві паралельні літературні мови, так, мокшанський і ерзянський діалекти мордовської мови розійшлися і на їх основі виникли мокша-мордов-ська й ерзя-мордовська літературні мови. В СРСР відповідно до ленінських настанов немає єдиної державної мови і рівноправність мов усіх соціалістичних націй і народностей нашої країни законодавчо закріплена в Конституції СРСР. Найголовнішою ознакою мов соціалістичних націй і народностей є всебічне розширення їхніх функцій. Якщо, наприк лад, напередодні Жовтневої революції киргизька мова функціонувала тільки усно у сферах побутового спілкування і примітивного господарства, народної культури (фольклору) та ще в релігії (і то обмежено), то нині ця мова має вже писемну традицію, її функції розширились за рахунок її використання у сферах освіти, художньої літератури, суспільно-політичної та публіцистичної літератури, професійного мистецтва. До того ж істотно змінилися економічні умови життя, побут киргизького народу, отже, відбулися зміни і в тому, що стосується обслуговування мовою сфери виробничої діяльності й побуту. Деякі нечисленні народності (наприклад, ітельмени, кети) не скористалися створеним для них за Радянської влади письмом, а інші (наприклад, кумандинці, шорці) навіть відмовилися від своєї мови і почали вживати в спілкуванні мову своїх сусідів (1). Щоправда, інколи це пояснювалося не лише добровільним вибором цих народностей, а й окремими перекрученнями ленінської національної політики. Нові стосунки між народами породили нові стосунки між їхніми мовами, які розвиваються на основі взаємозбагачення (2). Особливу роль у розвитку мов народів СРСР відіграє російська мова. В. І. Ленін передбачав, що за допомогою російської мови неросійські народності колишньої царської Росії прилучаться до найбільших здобутків світової культури. Критикуючи тих, хто виступав за примусове нав'язування іншим національностям російської мови як державної, він писав: «Ми більше за вас хочемо, щоб між пригнобленими класами всіх без різниці націй, які населяють Росію, встановився якомога тісніший зв'язок і братерська єдність. І ми, зрозуміло, стоїмо за те, щоб кожний житель Росії мав можливість навчитися великої російської мови. Ми не хочемо тільки одного: елемента примусовості. Ми не хочемо заганяти в рай дубиною... Ми думаємо, що велика і могутня російська мова не потребує того, щоб будь-хто повинен був вивчати її з-під палки... Сотні тисяч людей перекидаються з одного кінця Росії в другий, національний склад населення перемішується, відособленість і національна зашкарублість повинні відпасти. Ті, хто за умовами свого життя і роботи потребують знання російської мови, навчаться її і без палки» (3). Ленінське передбачення повністю здійснилося на практиці. Тепер 82 % населення нашої країни вільно володіє російською мовою, в тому числі й 77,6 млн. неросіян. В нашій країні російська мова — це не лише національна мова російського народу, а й мова міжнаціонального спілкування націй і народ- 1) Пор.: Ханазаров К. X. Решение национально-языковой проблемы в СССР.— М., 1982.— С. 96. 2) Див.: Актуальные проблемы функционирования языков в социалистическом обществе.— М., 1982.— 278 с. 3) Ленін В. І. Чи потрібна обов'язкова державна мова?// Повне зібр. творів.—T. 24.—С. 280—281. ностей СРСР. Мовна ситуація у нас склалася таким чином, що близько 60 % населення вільно володіє крім рідної ще однією чи кількома мовами народів СРСР. Є регіони, в яких киргизи, наприклад, володіють російською, казахською, узбецькою мовами, вірмени — азербайджанською і російською, узбеки — російською і таджицькою і т. д. Отже, в СРСР поширена двомовність і багатомовність різних форм. Але найширше представлена національно-російська двомовність, яка й забезпечує функціонування російської мови як мови міжнаціонального спілкування. Народний поет Дагестану Расул Гамзатов у вірші «Рідна мова» з однаковою ніжністю і любов'ю говорить про свою аварську мову, що є для нього мовою «пісень колискових», і про російську мову, яка розповіла йому «про далі неозорі». У новій редакції Програми КПРС відзначається, що і в наступному буде забезпечуватися вільний розвиток і рівноправне користування всіма громадянами СРСР рідними мовами. Водночас оволодіння поряд з мовою своєї національності російською мовою, добровільно прийнятою радянськими людьми як засіб міжнаціонального спілкування, розширює доступ до досягнень науки, техніки, вітчизняної й світової культури. У Радянському Союзі утворилася нова соціальна та інтернаціональна спільність людей — радянський народ. Російська мова була добровільно обрана соціалістичними націями і народностями спільною мовою міжнаціонального спілкування. Це не надає ніяких політичних чи правових привілеїв російській мові, бо в нашій країні триває дальший розвиток і розквіт мов соціалістичних націй і народностей. Міжнаціональна мова спілкування стала невід'ємною частиною радянського способу життя (1). Гармонійна двомовність радянських людей відкриває перед ними широкі можливості їх дальшого розквіту в процесі комуністичного будівництва. Церковнослов'янська мова свого часу теж була мовою міжнаціонального спілкування різних народів. Подібне можна сказати і про середньовічну латинь. Але це були переважно писемні мови або мови з обмеженою сферою вживання: церква, державна канцелярія, наука. Зовсім інша справа мова живого міжнаціонального спілкування, якою у нас є російська мова. Досвід народів багатонаціонального Радянського Союзу — важливе надбання всього людства. Він широко використовується іншими країнами соціалістичної співдружності, а та- 1) Див.: Исаев М. И. Марксистско-ленинские принципы национально-языковой политики КПСС// Изв. АН СССР, серия литературы и языка. — Т. 45.— 1986.—№ 2.—С. 120—129. кож країнами, які стають на шлях соціалістичного розвитку. В умовах загострення ідеологічної боротьби наші ідейні вороги намагаються фальсифікувати процеси мирного будівництва в соціалістичних країнах, у викривленому світлі показати мовну політику КПРС і Радянської держави. Одне із завдань радянської лінгвістики —узагальнити розв'язання національно-мовної проблеми в СРСР, вивчити шляхи дальшого розвитку національних мов на етапі розвитку соціалізму в їх взаємодії з мовою міжнаціонального спілкування, дати рішучу відсіч тим, хто спотворює процеси взаємозбагачення мов радянських соціалістичних націй і народностей (1). У мовознавстві зустрічається й термін «світова мова». Цим словосполученням називають окремі національні мови, які завдяки своєму функціонуванню в міждержавних стосунках і в міжнародних організаціях забезпечують спілкування між різними народами й різними державами. Світові мови відзначаються виконанням максимальної кількості суспільних функцій у загальносвітовому масштабі. Така їхня роль зумовлена інтенсифікацією міждержавних і міжнародних контактів, науково-технічною революцією, розвитком засобів масової інформації, зростанням міжнародного культурного обміну. На сучасному етапі світовими мовами можуть вважатися російська, англійська, французька, іспанська, китайська, арабська, німецька. Це мови не лише значного поширення, а й інтенсивного вивчення в різних країнах. Поряд з ними є світові мови вузького призначення, вони використовуються теж в усіх країнах, але їхнє функціонування обмежене рамками певної професії чи галузі людської діяльності. Такою, наприклад, є латинь для медиків, фармацевтів і біологів. § 6. Соціолінгвістика Взаємозв'язки мови і суспільства, форми існування мови залежно від їх соціальної зумовленості, функції мови в суспільстві, відображення в мові суспільних процесів досліджує соціолінгвістика. Досі ще немає чіткої відповіді на питання, чи соціолінгвістика є галуззю мовознавства, чи вона користується статусом самостійної міждисциплінарної науки. Одні вчені вважають, що у соціолінгвістики є свій власний поняттєвий апарат, який враховує лінгвістичні і соціальні параметри, але відрізняється водночас від поняттєвого апарату як лінгвістики, так і соціології. Отже, на їх думку, соціолінгвістика — це самостійна наука, що виникла на стикові між двома іншими 1) Див.: Языковая политика в СССР и критика ее буржуазных фальсификаций.— М., 1985. науками. Другі включають соціолінгвістику в рамки мовознавства і визначають її об'єктом мовлення. Треті вважають соціолінгвістику галуззю етнолінгвістики, яка досліджує мовні повідомлення в їхніх різноманітних зв'язках з усіма обставинами спілкування, в цьому разі соціолінгвістика вивчає соціальні інваріанти процесів мовного спілкування. Четверті включають соціолінгвістику в рамки так званої діалінгвістики, що має на меті дослідження мовної варіативності, яка спостерігається в певній людській спільності. Нарешті, є погляди, за якими слід розрізняти соціолінгвістику і лінгвосоціологію: лінгвосоціологія, чи соціологія мови, «розглядаючи мовний аспект соціальних явищ і процесів, доповнює картину, змальовану соціологією», а соціолінгвістика «намагається виявити причини й мотиви, які визначають характер і спрямування мовних процесів» (1). Соціолога цікавить передусім мовне спілкування в його цілісних параметрах, а соціолінгвіст аналізує мовне повідомлення, розкладаючи його на компоненти, бо його цікавить не лише загальна соціальна зумовленість повідомлення, а й кожна його частина зокрема. Різноманітність поглядів на предмет і статус соціолінгвістики є причиною використання різних термінів для позначення цієї галузі науки: поряд з найбільш поширеним терміном «соціолінгвістика» в окремих наукових працях можна зустріти й інші: «соціологія мови», «соціальна діалектологія», «етнолінгвістика», «етнографія мовлення», «екологія мови». Однак термінологічне словосполучення «соціальна лінгвістика», або скорочено «соціолінгвістика», має всі шанси перемогти в цьому змаганні, бо воно найточніше відбиває суть нового підходу до вивчення мовних явищ. А втім навряд чи можна назвати новим у мовознавстві дослідження взаємозв'язків мови й суспільства. Це питання завжди перебувало в колі інтересів мовознавства, тільки увага до нього то збільшувалася, то, часом, зменшувалася в певні періоди розвитку нашої науки. У деяких зарубіжних виданнях можна зустріти твердження, ніби соціолінгвістика народилася в США. Називають навіть 1952 рік як дату народження терміна «соціолінгвістика». Інколи виникнення нової наукової дисципліни відносять до 1964 року. Однак ці твердження не відбивають істини. Вже в кінці XIX ст. мовознавці різних європейських країн відзначали суспільний характер мови, проголошений К. Марксом і Ф. Енгельсом ще в «Німецькій ідеології» (1845—1846). Працю П. Лафарга «Французька мова до і після революції» (1894) можна вважати соціолінгвістичним 1) Никольский Л. Б. Синхронная социолингвистика. (Теория и проблемы).— М., 1976.— С. 133. дослідженням. В Росії цінні соціолінгвістичні спостереження сформулював І. О. Бодуен де Куртене. Ці традиції були підхоплені радянськими мовознавцями одразу після Великого Жовтня. Радянські вчені активно включилися в справу створення письма і літературних мов для багатьох безписемних доти народностей або ж у вдосконалення правопису старопи-семних мов. Ця важлива праця могла бути здійснена лише на основі правильного визначення суспільних функцій кожної мови. Радянські лінгвісти зосередили увагу нарізних сторонах суспільного впливу на мову та впливу мови на суспільний розвиток. Праці Є. Д. Поливанова, Л. П. Якубинського, Б. О. Ларіна, М. М. Каринського, М. В. Сергієвського, В. М. Жирмунського, О. М. Селіщева, Р. О. Шор та інших учених вивели радянську науку про мову на чільне місце у світі в розробці соціолінгвістичних проблем. Щоправда, на працях 20—30-х років XX ст. певною мірою позначилися методологічні помилки вульгарно-соціологічного характеру М. Я. Марра та його «нового вчення про мову». Після мовозначної дискусії 1950 р. на короткий час звузилося коло соціолінгвістичних проблем, які розроблялися в радянському мовознавстві. Це пояснювалося насамперед вульгарно-соціологічними помилками «нового вчення про мову»— концепцією стадійного розвитку мов, приписуванням класового характеру загальнонародній мові і т. ін. З іншого боку, цьому сприяло й гіпертрофоване уявлення про дію внутрішньомовних чинників і внутрішньоструктурних зв'язків, поряд з якими позамовні (соціальні) чинники нібито не відіграють в розвитку мови ніякої ролі або ж їм відводилася другорядна роль. Але лінгвістична практика нашої країни постійно висувала на порядок денний різні аспекти соціолінгвістики. Зокрема, виникла потреба узагальнити величезний досвід СРСР у галузі планування і прогнозування розвитку численних мов народів нашої країни. Разом з тим радянські мовознавці досліджували й інші актуальні проблеми соціолінгвістики. Праці Ф. П. Філіна, І. К. Білодіда, В. О. Авроріна, Р. О. Будагова, Г. В. Степанова, Ю. Д. Дешерієва, В. М. Ярцевої, М. М. Гухман, О. Д. Швейцера, Л. Б. Нікольського, Ю. О. Жлуктенка, А. І. Домашнєва та інших радянських лінгвістів глибоко висвітлюють вплив суспільства на мову, розвиток суспільних функцій мови, проблеми формування й розвитку національних мов, територіальні й соціальні різновиди мов, питання мовної політики суспільства, методу соціолінгвістичних досліджень (1). 1) Див.: Черторизька Т. К. Основні проблеми сучасної соціолінгвістики // Укр. мова і літ. в шк.— 1984.— № 9.— С. 42—45. Радянські соціолінгвісти розробляють нову класифікацію мов: до існуючих класифікацій додається функціональна, яка засновується на порівняльній характеристиці розвитку суспільних функцій і внутрішньої структури різних мов, що по-різному відбивають сучасний стан і перспективи розвитку суспільства, його матеріальної й духовної культури і суспільної свідомості. Багато цінного внесли в розробку загальної теорії соціолінгвістики вчені соціалістичних країн, насамперед НДР і ЧССР. Існування відмінностей в суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку між НДР і ФРН викликають різні диференційні процеси в німецькій мові, що найбільш наочно спостерігаються в лексико-семантичній сфері. Лінгвісти НДР досліджують і проблему «мова та ідеологія», зокрема, їх цікавлять зміни, що відбуваються в мові під впливом різних ідеологій, та способи використання мовних засобів в ідеологічній боротьбі. Чехословацькі мовознавці велику увагу надають дослідженню питань функціональних різновидів мови і розвитку літературної мови, продовжуючи таким чином традиції вчених Празького лінгвістичного гуртка. В інших соціалістичних країнах також широким фронтом розгортаються соціолінгвістичні дослідження. В основі радянської соціолінгвістики лежить марксистсько-ленінське вчення про суспільство, визнання мови суспільним явищем і розроблена в марксистській соціології теорія соціальної взаємодії. Така методологічна основа забезпечує радянським мовознавцям, а також ученим соціалістичних країн, які стоять на таких же позиціях, правильне трактування досліджуваних проблем і формулювання найобгрунтованіших рекомендацій в галузі свідомого впливу суспільства на мову. Дещо інакше розвивається соціолінгвістика в капіталістичних країнах, бо там в її основу покладено інші методологічні принципи, насамперед філософські концепції позитивізму, які свого часу вплинули на формування і розвиток структуралістичної лінгвістики та генеративно- (чи породжувально-) трансформаційної граматики. Однак вихідною точкою зарубіжної соціолінгвістики буржуазних країн є також критика уявлень про мову, характерних для структуралістів і генеративістів. Соціолінгвістика доводить, що так звана вільна варіативність, якою оперували структуралісти, насправді зумовлена певними чинниками, зокрема вибором мовця, який визначається різноманітними причинами: походженням мовця, його соціальною приналежністю, територіальною прив'язаністю, ставленням до співрозмовника і т. ін. Західні соціолінгвісти відкривають тепер істини, давно відомі радянському мовознавству. Нині в мовознавстві західних капіталістичних країн визнають, що мови — це не гомогенні (однорідні), а гетерогенні (різнорідні) утворення, бо кожна природна людська мова складається, за термінологією західних соціолінгвістів, з різних підмов (підсистем), а кожний мовець володіє кількома підсистемами. Підсистемою визначається впорядкована сукупність величин різних мовних рівнів, яка використовується соціальною групою з метою спілкування. Елементи підсистеми мають власну соціальну значимість, яка відбиває стосунки між елементом мови і групою людей, для якої використання цього елемента є специфічним. Мовні підсистеми можуть бути територіальними (діалектними або діатопними), соціальними (діаст-ратними) і стилістичними (діафазними). У певних конкретних умовах ці підсистеми можуть накладатися одна на одну (1). Соціолінгвістика вивчає ці підсистеми чи варіанти мови. Сукупність варіантів, які використовуються мовним колективом, складає його мовний репертуар. Існують різні рівні аналізу мовного спілкування. На мікрорівні вивчається конкретний мовний акт з урахуванням ситуації, за якої він здійснюється. Макрорівень аналізу зорієнтований на соціальні аспекти функціонування мовного варіанта. Однак розгляд соціальних аспектів і соціальної структури в працях соціолінгвістів західних країн проводиться переважно не з позицій історичного матеріалізму, через що одержані висновки відзначаються однобокістю, суб'єктивністю і не мають широкого узагальнюючого характеру. Серед понятійного апарату зарубіжної соціолінгвістики західних країн є чимало цікавого. Американські лінгвісти, наприклад, розробили поняття «соціолінгвістичної змінної» — величини, залежної від певної «немовної змінної» соціального контексту, що включає адресанта, адресата, ситуацію і сферу спілкування і т. д. Намагаючись в усіх деталях відтворити комунікативний акт, вони вводять поняття «комунікативної компетенції», «вербальної події», «мовної гами репертуару», «вербальної взаємодії», «комунікативної матриці», «соціолінгвістичного правила», «комунікаційної мережі», «соціальної ролі» та ін. Ускладнення викликаються тим, що серед мовознавців навіть однієї країни немає єдності поглядів і відповідні поняття по-різному тлумачаться різними авторами. Відсутність єдиної методології, брак термінологічної єдності заважає сприйняттю поняттєвого апарату західної соціолінгвістики. Визнання впливу соціального середовища на використання мови підштовхнуло західних лінгвістів до спілкування з пред- 1) Див.: Новое в лингвистике: Социолингвистика.— М., 1975.— Вып. 7. — 486 с. ставниками інших суспільних наук — соціологами, соціопсихологами, етнографами, антропологами. При цьому американські соціолінгвісти не змогли рішуче порвати й з біхевіоризмом, а тому деякі їхні концепції будуються на прагненні розуміти мову лише як різновид людської поведінки (навіть рішучий противник дескриптивізму В. Лабов називає мову «формою соціальної поведінки»). Інколи мова розглядається як органічний складовий елемент культури, отже, й саме мовознавство підпорядковане більш загальній дисципліні — культурології. Історичний матеріалізм допускає можливість розгляду мови як компонента культури, але підкреслює, що цей компонент культури істотно відрізняється від інших явищ духовної культури і перебуває в різноманітних зв'язках з цими явищами. Інтерпретація мови як форми соціальної поведінки людини веде до ігнорування дихотомії «мова — мовлення» і підкреслення примату мовлення в соціолінгвістичному дослідженні. Така позиція, наприклад, характерна для американського мовознавця Д. Хаймса і його «етнографії мовного спілкування», в якій проблеми соціолінгвістики ототожнюються з проблемами мовної поведінки. Інші соціолінгвісти США розробляють теорію ізоморфізму мовних і соціокультурних систем (К. Пайк, А. Д. Грімшо). Згідно з цією теорією мова і культура, мова і соціальна структура взаємно визначають і зумовлюють одна одну. Таку постановку питання можна було б визнати правильною, якби правильно визначалася соціальна структура. Проте Грімшо розуміє під соціальною структурою лише норми соціальної поведінки і таким чином знову підмінює проблему взаємозв'язку мови і суспільства питанням про мовну і соціальну поведінку. Варто згадати й теорію двох кодів англійського психолога Б. Бернстайна, яка поширилася в деяких країнах під назвою «теорія мовного дефіциту», бо в ній наочно видно класовий, буржуазний підхід до соціолінгвістичних питань. Суть цієї теорії можна коротко викласти таким чином: в сучасному англійському суспільстві виділяються два класи — робітничий і так званий середній, які відрізняються в психологічному відношенні. Так, «середній» клас відзначається діловитістю, заповзятливістю, ініціативністю, цілеспрямованістю, активністю, а для робітничого класу характерна пасивність, неспроможність планування майбутнього, відсутність творчого елемента в діяльності і т. ін. Кожному з класів суспільства властива власна форма користування мовою. Мовна діяльність «середнього» класу організується на базі складного (розгорнутого) коду, а робітничий клас в актах мовного спілкування спирається на обмежений код. Мовець, який користується розгорнутим кодом, має значно більший вибір мовних засобів, ніж той, який користується обмеженим. Для розгорнутого коду характерні синтаксичні структури різної складності, крім того, в ньому урізноманітнена лексика і семантика. На противагу цьому речення, сформульовані за правилами обмеженого коду, прості й короткі, інколи синтаксично незавершені, вони використовують обмежені запаси лексики і найчастіше відзначаються своїм конкретним, а не абстрактним характером. Носій розгорнутого коду може перейти на користування обмеженим кодом, але носій обмеженого коду неспроможний переключитися на розгорнутий внаслідок мовного дефіциту, і ця остання ситуація дістала назву ситуації «мовного бар'єру». Б. Бернстайн вважає, що приблизно 29 % англійського населення перебуває в такій ситуації. Названа цифра виникла завдяки довільному тлумаченню соціального становища англійців. «Родини, в яких хоча б один з батьків має освіту, вищу за початкову, або володіє певною кваліфікацією, відносяться автором до «середнього» класу, родини з нижчим рівнем освіти та ті, де батьки не мають кваліфікації,— до робітничого» (1). Таким чином, кваліфіковані робітники залучаються до «середнього» класу вкупі з буржуазією. Подолати «мовний бар'єр» представники обмеженого коду можуть лише шляхом додаткового вивчення розгорнутого коду. В шкільній практиці для цього пропонується ввести «компенсаторне викладання мови». Теорія Б. Бернстайна грунтується на неспростовних спостереженнях залежності мовної практики від соціальної приналежності носіїв мови, але в ній змальована викривлена картина мовної ситуації в Англії, яка дістає до того ж спотворене тлумачення. Насамперед слід сказати про неправильний класовий аналіз англійського суспільства, здійснений Б. Бернстайном. Теорія двох кодів має відвертий буржуазний класовий характер, бо вона ідеалізує «середній» клас та його мовну поведінку і водночас приписує робітничому класові вигадані соціально-психологічні риси негативного характеру. Вона сформульована з позицій «середнього» класу, а точніше кажучи, з позицій панівного класу капіталістичного суспільства. Її філософською основою є ідеалістичне уявлення про мову як визначальний чинник світосприймання людської спільності. Її прагматична спрямованість на «компенсаторне викладання мови» в школах виходить із хибних міркувань, ніби проблеми антагоністичного суспільства можна розв'язати шляхом культуртрегерської діяльності, а не шляхом революційного перетворення 1) Жлуктенко Ю. О. Критика соціолінгвістичних теорій зарубіжного мовознавства (ідейно-філософські основи теорії Б. Бернстайна)// Мовознавство.— 1981.— № 5.— С. 4. суспільства. До речі, спроби здійснити на практиці ідеї Бернстайна про ліквідацію «мовного дефіциту» чи «мовного бар'єру» зазнали повного краху як в Англії, так і в ФРН та інших капіталістичних країнах. Основою правильної мовної політики, як вказує радянська соціолінгвістика, є передусім розв'язання кардинальних соціальних проблем суспільства. Між іншим, недоліки теорії Б. Бернстайна були помічені й найбільш прогресивними лінгвістами капіталістичних країн. Американський мовознавець У. Лабов назвав соціолінгвістичні дослідження такого спрямування «чимсь на зразок благодійництва з метою довести неповноцінність мови нещасних бідняків і допомогти їм піднятися до рівня освічених і процвітаючих співгромадян». Сам Лабов замість теорії дефіциту висунув «концепцію диференціації мови», яка набагато реалістичніше підходить до проблем соціолінгвістики. Ця концепція враховує стратифікаційну варіативність мови, яка безпосередньо визначається соціальним розшаруванням суспільства. Вона враховує також і ситуативну варіативність, яка перебуває в залежності від соціальної ситуації. Більше того, вона заперечує погляди, за якими може існувати мова чи якийсь її різновид, який був би «концептуально чи логічно примітивним, неадекватним чи неповноцінним». Іншими словами У. Лабов захищає тезу про функціональну рівноцінність типів мовлення різних соціальних угруповань. Однак і в концепції Лабова є певні вразливі місця. Американський учений намагається широку різноманітність мовної діяльності втиснути у вузькі рамки дихотомічної схеми «стандартна — нестандартна» реалізація мови. Теза про функціональну рівноцінність різних форм існування мови може бути використана в умовах капіталістичного суспільства для виправдання існуючої в цьому суспільстві мовної ситуації (1). Дуже часто соціолінгвістика в капіталістичних країнах відмовляється від вивчення причинних зв'язків між суспільством і мовою, а окремі лінгвісти переконані, що стосунки між соціальною структурою суспільства і мовою є стосунками «між рівними партнерами, а не між начальником і підлеглим». Таке ставлення до проблеми причинності і така характеристика стосунків мови і суспільства неприйнятні для радянського мовознавства. В дослідницькій практиці соціолінгвістів в капіталістичних країнах інколи спостерігається намагання відійти від аналізу мовної ситуації в цілому суспільстві й зосередитися на мовній діяльності так званих малих груп. Тим самим дрібна група 1) Пор.: Домашнев А. И. Заметки по поводу социолингвистической концепции У. Лабова// Вопр. языкознания.— 1982.— № 6.—С. 63. вихоплюється з її широкого соціального контексту. Такий підхід особливо характеризує американську соціолінгвістику, яка сподівається екстраполювати (перенести) спостереження над малими групами на великі соціальні угруповання й на все суспільство. Малою групою називають угруповання з двох і більше осіб, зв'язаних спільною метою і постійним контактуванням. Малою групою може бути сім'я, екіпаж літака, виробнича ланка чи бригада, туристська група і т. д. В радянському мовознавстві підкреслювалося, що аналіз мовної діяльності малих груп може бути корисним, але він прийнятний лише як доповнення широкого соціального аналізу, бо ніяк не можна бачити в малій групі своєрідне віддзеркалення структури великих соціальних угруповань. Деякі зарубіжні соціолінгвісти переносять на дослідження мови етнографічний підхід до вивчення людських спільностей. Через це дуже часто соціальні категорії вони зводять до категорій суб'єктивного сприйняття, відриваючи їх від класової структури суспільства. В цілому для представників цього напряму характерний вузький емпіризм, тому їхні праці являють собою лише низки прикладів мовної діяльності з відповідними коментарями. Можна було б відмітити ще одну рису американської соціолінгвістики. її представники досить часто звертаються не так до мовних проблем американського суспільства, як до вивчення мовної ситуації в країнах, що розвиваються, і до вироблення різних програм мовного планування. При цьому теорія мовного планування розробляється у США при свідомому ігноруванні радянського досвіду мовного будівництва і численних теоретичних праць радянських соціолінгвістів з питань мовної політики, типології мовних ситуацій, мовної норми, літературної мови, культури мови та ін. Рекомендації теорії мовного планування здебільшого орієнтують керівників молодих держав Азії та Африки не на демократичні методи розв'язання мовних проблем, а на адміністрування. До того ж вони схильні орієнтувати керівні кола цих країн до оголошення офіційною мовою мови іншої країни, переважно мови колишньої метрополії (в їхній термінології це так звана екзогенна мовна ситуація). Дж. Фішман мріє про «вестернізацію» мов азіатських і африканських народів, а Р. Т. Белл відверто твердить: «Рішення з приводу мовної політики повинні прийматися в будь-якому випадку, незалежно від того, чи погоджується правляча еліта з всезростаючими вимогами народу про участь в управлінні, чи намагається їх придушити» (1). 1) Див.: Белл Р. Т. Социолингвистика: Цели, методы и проблемы.— М., 1980.—С. 222. Заслуговує на увагу і досвід японської школи «мовного існування», представники якої зібрали великий емпіричний матеріал, що ілюструє усну й писемну мовну діяльність японців, а також сприйняття усної та писемної мови. Підводячи підсумок короткому огляду соціолінгвістичних досліджень в зарубіжних капіталістичних країнах, можна поширити на них висновок, зроблений О. Д. Швейцером відносно американської соціолінгвістики: «Обмеженість і суперечливість філософських основ американської соціолінгвістики відбивається й на застосовуваних нею методах аналізу, спрямованих головним чином на виявлення соціальномовних процесів на мікрорівні соціальної структури. Разом з тим розроблені в ній процедури заслуговують на увагу, бо в своїх конкретних дослідженнях вони (соціолінгвісти) нерідко відступають від проголошених методологічних принципів, немовби інтуїтивно усвідомлюючи їхню необґрунтованість». Деякі з цих методів і процедур, «поставлені на міцну методогічиу основу марксистської соціології, можуть знайти собі місце в комплексному аналізі проблеми «мова і суспільство» (1). Поза усяким сумнівом слід вважати, що теоретичні основи соціолінгвістики можуть бути сформульовані лише за допомогою марксистсько-ленінської теорії суспільства. Тільки на цій базі можливе об'єктивне дослідження соціальної зумовленості мови, причинно-наслідкових стосунків між мовою і суспільством. Саме на цій основі сформувався прогнозуючий характер радянського мовознавства. Адже воно не тільки пояснює минуле, а й визначає дальші перспективи розвитку мов, планує ефективні способи втручання суспільства в мовні процеси (2). 1) Философские основы зарубежных направлений в языкознании.— М., 1977.—С. 256. 2) Докладніше про соціолінгвістику та її методи див. у посібнику: Бондалетов В. Д. Социальная лингвистика.— М., 1987.— 160 с. Див. також: Вопросы социолингвистики.— М., 1986.— 82 с. З нової літератури до цього розділу: «Влияние социальных факторов на функционирование и развитие языка» (М., 1988). РОЗДІЛ ІІ МОВА, МИСЛЕННЯ І СВІДОМІСТЬ § 1. Марксистське розуміння мови як практичної свідомості Проблема взаємозв'язку мови, мислення і свідомості відзначається особливою складністю. Досі не з'ясовані в усіх деталях комплексні механізми мислительної й мовної діяльності. Ще являє собою таємницю таке явище, як пам'ять. Недостатньо досліджені різні типи мислення. Ці питання пов'язані з більш загальною проблемою — чи є людська психіка продуктом соціального розвитку людини і, отже, має свої власні закони, чи її слід розглядати лише як вищий етап розвитку психіки тварин і, отже, вона розвивається за одними і тими самими біологічними законами. Складність вказаної проблеми подекуди пояснюється й нечітким розумінням специфіки кожного із названих явищ, а також багатозначністю термінів мова, мислення, свідомість. Про багатозначність слова мова вже йшлося вище. Слово мислення теж уживається в різних значеннях. Щоправда, «Словник української мови» виділяє в ньому лише два значення: 1. «Дія за значенням мислити» (тобто «міркувати, зіставляючи явища об'єктивної дійсності і роблячи висновки») і 2. «Здатність людини мислити». Але в даному разі словник не відбиває вживання слова мислення у невласному його значенні — «свідомість». Щодо слова свідомість, то словник у ньому визначає три значення і ряд відтінків. Наводимо лише тлумачення значень: 1. «Процес відображення дійсності мозком людини, який охоплює всі форми психічної діяльності й зумовлює цілеспрямовану діяльність людини»; 2. «Сприйняття, розуміння навколишнього, властиві людині; розум»; 3. «Ясне розуміння, усвідомлення чого-небудь». Серед різних відтінків цього слова відзначимо той, який формулюється як «думка про що-небудь». І мислення, і свідомість передбачають існування розуму, думок. На цій основі досить часто ототожнюють мислення з свідомістю, про що можуть свідчити численні праці лінгвістів, у яких переважно розглядається лише питання «мова й мислення». Насправді ж, поняття мислення і свідомість не тотожні, їхні стосунки ще слід встановити. Одні вважають, що ці поняття перебувають у стосунках перетину, мовляв, є такі ділянки свідомості, які не належать до мислення. Та з цих же міркувань при відношеннях перетину треба визнати існування таких ділянок мислення, які не належать до свідомості, але з цим погодитися важко. Інші вважають, що мислення і свідомість характеризуються стосунками включення — одне з них поняття більш широке (свідомість) і включає до свого складу інше (мислення). Відзначимо, що існує й протилежне розуміння стосунків мислення і свідомості, згідно з яким мислення — це більш широке поняття, а свідомість — вужче. За такими поглядами свідомість — це вищий етап мислення і включається ним. Більшість радянських філософів вважає, що мислення — це вища форма відображення в психіці предметів і явищ навколишньої дійсності та їхніх зв'язків у вигляді понять, суджень, теорій і т. ін. (1). Воно зароджується і грунтується на чуттєвому сприйнятті, як наслідок діяльності головного мозку. Однак мислення, маючи передумови в біологічній еволюції людини, разом з тим має не індивідуальний, а суспільний характер. Класики марксизму відзначали, що перехід від чуттєвого до раціонального не менш важливий, ніж перехід від неживої матерії до живої. Саме тому мислення справедливо вважають результатом історії суспільства. Чуттєве сприйняття не може дати справжнього образу дійсності абсолютно в усіх випадках, бо відчуття і уявлення мають свої межі. Мислення дозволяє людині вийти за ці межі й оперувати абстракціями вищого порядку, які не мають безпосереднього відповідника в чуттєвому сприйнятті. Дані, одержані від сприйняття, про різні індивідуальні предмети та явища узагальнюються мисленням і фіксуються у вигляді понять. У процесі мислення поняття пов'язуються між собою, утворюючи судження, ланцюг яких, у свою чергу, породжує умовиводи. Елементарне мислення, зародки розумової діяльності властиві й вищим тваринам, це — засіб їхнього пристосування до змінних умов існування. Але в процесі спільної праці людей сформувалося і розвинулось якісно нове, людське мислення, істотно відмінне від елементарного. Людське мислення нерозривно зв'язане з мовою, яка закріплює в своїх одиницях засоби класифікації дійсності, абстрактні еталони ототожнень. В. І. Ленін писав, що «всяке слово (мова) вже узагальнює...» (2). Саме ця обставина й забезпечила людям можливість планувати свою практичну діяльність і передбачати її результати. Завдяки цьому мислення стало особливою, зумовленою суспільно пізнавальною діяльністю людини (3). 1) Див.: Философский словарь.— М., 1972.— С. 258. 2) Ленін В. І. Конспект книги Гегеля «Лекції з історії філософії» // Повне зібр. творів.— T. 29.— С. 229. 3) Пор.: Кацнельсон С. Д. Речемыслительные процессы// Вопр. языкознания.— 1984.—№ 4.—С. 3—12. Свідомість — це сукупність всіх психічних процесів, що беруть активну участь в осмисленні людиною навколишнього світу і свого власного буття. Отже, свідомість включає до свого складу не тільки мислення, а й інші форми відображення дійсності — емоційні, естетичні, вольові, конкретно-чуттєві. Свідомість теж виникає в процесі праці, суспільно-виробничої діяльності людей і теж нерозривно зв'язана з людською мовою. Адже в мові знаходять відображення не тільки логічні значення, а й емоційні, естетичні, вольові. Саме тому класики марксизму назвали мову практичною дійсною свідомістю (1). Зв'язок мови і свідомості доводиться сучасними дослідженнями змінених станів свідомості (стани стресу і перевтоми, тривоги, страху, глибокого хвилювання, які виникають внаслідок порушення звичайних життєвих стереотипів або при різкій зміні життєвих умов). Встановлено, що при пробудженні після природного сну або після гіпнозу кількість зареєстрованих у мовленні досліджуваної особи простих непоширених речень перебуває у залежності від її переходу до нормального стану. Про це ж свідчать і явища так званої розривної пам'яті: мовні структури, засвоєні досліджуваною особою в зміненому стані свідомості, практично не відтворюються або породжуються дуже важко в нормальному стані. Але якщо таку особу повернути в змінений стан, весь засвоєний нею мовний матеріал відтворюється безпомилково. Отже, пам'ять ніби спеціалізується для нормального і для зміненого стану свідомості (2). Отож, у мовознавстві проблема «мова і свідомість» не може бути підмінена проблемою «мова і мислення», незважаючи на величезне значення останньої, оскільки вона є частиною першої, більш загальної проблеми. Безперечно, мислення є одним із найважливіших компонентів свідомості. Однак мислення не може існувати поза живою, чуттєво-вольовою активною діяльністю всієї сфери психічного. Філософи-марксисти справедливо зауважують, що якби людина тільки здійснювала логічні операції, але на практиці не відчувала б, не переживала б постійного співвіднесення значень своїх понять з активними діями і сприйняттями дійсності, то вона б не розуміла і не усвідомлювала ні дійсності, ні себе самої. Запас наочно-досвідчених знань є у свідомості кожної людини. Це — наслідок досвіду «рук і очей». В свідомості присутній і немовний компонент. Саме він забезпечує взаєморозуміння і єдність свідомості різних людей (3). 1) Див.: Маркс К-, Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Твори.— Т. 3.— С. 28. 2) Див.: Спивак Д. Л. Лингвистика измененных состояний сознания.—Л., 1986.— 92 с. 3) Див.: Зыцарь Ю. В. О единстве сознания и различиях языков // Вопр. языкознания,— 1984.— № 4.— С. 23—32. Разом з тим варто підкреслити, що така постановка питання не може принизити значення мислення в людській свідомості. Вже сама етимологія терміна свідомість (зв'язок із дієсловом відати, знати тощо) показує, що він називає специфіку ставлення людини до об'єктивного світу саме тому, що людина завдяки свідомості розуміє, знає, відає щось про цей світ. Мислення пов'язане з абстрагуванням. Тварина у своїй поведінці не може вийти за межі свого безпосереднього досвіду і реагувати на певний абстрактний принцип. Людина ж здатна виробити і засвоїти абстрактний принцип та реагувати відповідно до нього. «Властивість людини переходити за межі наочного, безпосереднього досвіду і є фундаментальною особливістю її свідомості» (1). Більше того, людина може розглядати властивості предмета або його дії як самостійно існуючі явища, завдяки чому в її мові з'являються такі абстрактні іменники, як блакить, доброта, біг і т. п. Спосіб ставлення людини до дійсності визначається не тільки її біологічною організацією, як це характерно для тварин,, а набутими нею лише через спілкування з іншими людьми навиками. Будь-яка людина стає людиною лише за умови оволодіння історично виробленими способами предметної діяльності та мовою. Мова зберігає в собі суспільні знання людей про навколишню дійсність, які визначають і розрізнюють чуття людини, її волю, увагу та інші психічні акти, об'єднувані в єдину свідомість, яка є явищем, властивим лише суспільним істотам. Свідомість, так само як і мова, не дається людині від народження, вона не запрограмована біологічно. Вона є продуктом виховання, навчання і життєвого досвіду. Мову називають практичною свідомістю тому, що людина, оволодіваючи нею, одночасно засвоює вироблену суспільством систему знань, навчається мислити, а свою діяльність підпорядковує певним суспільним нормам. При цьому мислення є активним оперуванням елементами свідомості при розв'язуванні життєвих задач. Людина здатна виразити одну й ту саму думку різними способами. Скажімо, зміст думки, що виражається реченнями «Петро позичив у брата гроші», «Брат позичив гроші Петру», «Гроші були взяті в борг Петром у брата», ідентичний, але кут зору, під яким подається ця думка, у кожному з цих речень інший. Розрізняють суспільну та індивідуальну свідомість. Індивідуальна свідомість — це психічна діяльність окремо взятої особи, внаслідок якої виникає суб'єктивне відображення об'єктивної реальності. Це відображення об'єктивізується за допомогою мови, яка дає змогу особі пов'язати нову одержану 1) Лурия А. Р. Язык и сознание.— М., 1979.— С. 13—14. інформацію з її попереднім досвідом, передбачати наступні дії та їх наслідки, розуміти, що відбувається в навколишній дійсності і у власному духовному світі. Суспільна свідомість — це не арифметична сума індивідуальних свідомостей, а специфічна система, яка відбиває духовний розвиток суспільства на певному етапі і здійснює вплив на кожного члена суспільства. Отже, мова виражає і формує свідомість, тому вона і є практичною дійсною свідомістю. Свідомість стає дійсною лише завдяки мові, яка виражає її зміст своїми структурними компонентами. Свідомість окремого індивіда стає доступною для інших людей і для нього самого якраз через мову. Мова є тим засобом, який дав змогу людині узагальнити чуттєві відображення і на їх основі будувати логічні відображення. Зв'язки між мовою і свідомістю не однонаправлені, а обопільні. Не тільки мова як засіб і умова моделювання процесів діяльності свідомості впливає на свідомість, а й свідомість впливає на мову та на її функціонування в суспільстві. Розвиток свідомості є передумовою розвитку і змін у мовній системі. Все усвідомлене людиною відбивається в її мові — в значеннях мовних одиниць і протиставлень та в сполученнях мовних одиниць. § 2. Загальні передумови виникнення людської мови В. І. Ленін відзначав, що «...вся матерія має властивість, по суті споріднену з відчуттям, властивість відображення...» (1) Сучасна наука вважає відображенням будь-який акт взаємодії в об'єктивному світі. Наприклад, одне тіло взаємодіє з іншим, передаючи йому певну кількість своєї енергії, скажімо, більярдна куля починає рухатися, зазнавши удару кия, в такому разі куля відображає стан предмета, який на неї подіяв. Для тіл неживої природи характерні механічна, фізична та хімічна форми відображення. Виникнення живого білка породжує якісно нову форму відображення — подразнення, па основі якого в розвитку природних організмів виникають ще складніші форми — відчуття, сприйняття, уявлення, мислення. Природні організми постійно взаємодіють з навколишнім середовищем, і ця взаємодія визначає реакції їхнього пристосування до середовища. Якщо організм починає розрізнювати подразники не лише за інтенсивністю, а й за їх якістю, у нього 1) Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм // Повне зібр. творів.— Т. 18.— С. 83. виникає відчуття, з якого починається розвиток психіки як вищої, ніж подразливість, форми відображення. Найвища форма психічної діяльності — свідомість — народжується в процесі суспільної трудової діяльності. Вчені відзначають, що виникнення свідомості зумовлене також рядом інших властивостей людини, зокрема її здатністю до аналізу і синтезу. Аналіз і синтез можуть характеризувати діяльність будь-якого живого організму. Але на своїй нижчій формі аналіз і синтез мають мимовільний і нецілеспрямований характер, що визначається генетичною програмою організму. На вищій формі аналіз і синтез, здійснювані шляхом різних логічних операцій, набувають свідомого, цілеспрямованого характеру. Пізнання навколишнього світу починається з відчуття — розрізнення окремих якостей предмета, яке здійснюється як аналіз окремих його сторін за допомогою рецепторів-аналізаторів органів чуття. Одночасно в акті відчуття наявний і синтез, бо саме завдяки йому окремі подразники втрачають самостійне значення і стають невід'ємною частиною цілого комплексного подразника. Цілісне відображення предмета якраз і відзначає той ступінь чуттєвого відображення об'єктивного світу, який називається сприйняттям. Наступний, вищий щабель пізнання — уявлення. Він виникає тоді, коли з розвитком психічної діяльності образ починає зберігатися в пам'яті і відтворюватися за відсутності предмета, який його породив. Уявлення фіксує ті властивості і сторони предмета, які найбільш яскраво в ньому виділяються. Усвідомлення спільного в предметах стає основою для розвитку поняття (концептуального образу), що складає одиницю мислення. Одним із дискусійних питань у науці є питання про існування домовного мислення. Переважна більшість учених вважає, що мова і мислення виникли одночасно, що не може існувати мова без мислення так само, як і мислення без мови. Прибічники цього погляду посилаються на висловлювання К. Маркса, який сказав, що «мова є безпосередня дійсність думки» (1). Однак є й такі дослідники, які, спираючись на те, що праця передувала мові, а процес праці неодмінно передбачає мислення, доводять, що «люди почали говорити один з одним, володіючи вже порівняно розвинутим мисленням» (2). Безперечно, мислення виникло не на порожньому місці, і у тварин є зародки всіх видів розумової діяльності. Однак слід розрізнювати елементарне, «ручне» мислення і розвинуте люд- 1) Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Твори.— T. 3. С. 427. 2) Общее языкознание. Формы существования...— С. 31. ське мислення, яке являє собою найвищу форму відображення навколишньої дійсності. При розв'язанні цього питання слід зважати на дослідження психологів, які дозволяють твердити, що навіть у сучасної людини існують різні типи мислення. Зокрема розрізнюють абстрактно-теоретичне і наочне мислення, які тісно між собою пов'язані. Видатний радянський психолог Л. С. Виготський вважав, що «мовне мислення не вичерпує ні всіх форм думки, ні всіх форм мовлення. Існує велика ділянка мислення, яка не має безпосереднього стосунку до мовного мислення» (1). Отже, можна припустити, що до виникнення мови міг існувати інший тип мислення — предметне або образне мислення. Важливою передумовою виникнення людської мови був стадний спосіб життя первісної людини. Саме такий спосіб життя сприяв формуванню людського суспільства і суспільної свідомості. А наявність у первісної людини звукових сигналів зумовила звуковий характер людської мови. В цілому ж виникненню людської мови передували значні зміни фізіологічної організації тваринних предків людини. Як підкреслює Ф. Енгельс (2), вирішальним кроком у розвитку людиноподібної мавпи — предка людини була вертикальна хода, при цьому відпала потреба в міцних шийних м'язах, які мали підтримувати голову мавпи при горизонтальній ході. Нова позиція голови сприяла дальшому розвиткові черепа і мозку тварини, до того ж зір став сприймати набагато більше вражень від природи. До цих сприятливих обставин розвитку людиноподібних мавп приєдналося звільнення передніх кінцівок від функції опори, що згодом дозволило руці стати органом праці. Часто говорять про те, ніби і для тварин характерна трудова діяльність, мовляв, хіба не трудяться бджоли, хіба не працює павук? Насправді ж «трудова діяльність» тварин — це результат пристосування особини або виду до середовища. Причому, якщо йдеться про «працю» всього виду тварин, то йдеться про безумовний рефлекс або інстинкт. Коли ж спостерігають «трудову діяльність» окремих представників виду (наприклад, якийсь австралійський фермер навчив мавпу водити трактор),— вона є результатом виробленого умовного рефлексу. Справжня праця — це цілеспрямована діяльність людини для впливу на природу, причім, впливаючи на природу, людина змінює не лише її, а й саму себе. Згадаємо слова Ф. Енгельса: «Праця —джерело всякого багатства, говорять політико- 1) Выготский Л. С. Мышление и речь.— М.; Л., 1934.— С. 95. 2) Див.: Енгельс Ф. Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину //Маркс К., Енгельс Ф. Твори,— Т. 20.— С. 455. економи. Вона справді є такою поряд з природою, що доставляє їй матеріал, який вона перетворює в багатство. Але вона ще й дещо безмежно більше, ніж де. Вона — перша основна умова всього людського життя, і до того ж у такій мірі, що ми в певному розумінні повинні сказати: праця створила саму людину» (1). Ще наприкінці XIX ст. голландський лікар Е. Дюбуа знайшов на острові Ява рештки викопної істоти, яка була названа пітекантропом (від грец. , — мавпа та — людина) і яку вважали безпосереднім попередником людини. Кістки пітекантропа свідчили про те, що він пересувався вертикальною ходою, а об'єм його черепа переважав об'єм черепа сучасних людиноподібних мавп. Близьким до пітекантропа був синантроп (від середньовічн. лат. Sina — Китай), рештки якого і разом з ними різноманітні знаряддя та значні шари попелу і обпалені кістки тварин знайшли в 30-х роках XX ст. в печері Чоукоудянь поблизу Пекіна. Це свідчило, що господарі печери не лише виготовляли знаряддя, а вже й приручили вогонь. Щодо часу існування пітекантропів і синантропів, то його відносили на один мільйон років назад, причому синантропів вважали дещо молодшими за пітекантропів приблизно на чверть мільйона років. Приблизно такий самий вік приписувався і так званій шельській культурі палеоліту, або культурі ручних рубил — примітивних кам'яних знарядь, що являли собою шматки кременю мигдалевидної форми, оброблені з обох боків і заточені з одного кінця. Та незабаром довелося відмовитися від запропонованої хронології. Застосування нових фізико-хімічних методів визначення віку решток викопних організмів, заснованих на радіоізотопному аналізі, показало, що яванському пітекантропу не більше 650 тис. років, а синантропу — лише 400 тис. років. Та й шельська культура теж помолодшала майже наполовину, її вік нині визначається приблизно в півмільйона років. Тим часом археологи знаходили дуже примітивні кам'яні знаряддя, виготовлені штучно, які були значно старшими за геологічний вік пітекантропів і синантропів. Однак їм не щастило знайти поряд з цими знаряддями рештки істоти, що їх виготовляла. Антропологам ще з 1924 р. були відомі скелети австралопітеків (від лат. australis — південний), знайдені в печерах південної Африки. Це були істоти прямої ходи, вік яких визначався в 700 тис.— 1 мільйон років. Малий об'єм їхнього мозку (в середньому 520 куб. см) дозволив висловити гіпотезу, що австралопітеки — це бокове відгалуження ево- 1) Енгельс Ф. Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину //Маркс К., Енгельс Ф. Твори.— Т. 20.— С. 453. люції, що замкнулося як «невдала спроба» перетворення мавпи на людину. І от у другій половині XX ст. у різних країнах східної Африки були зроблені видатні археологічні знахідки, які істотно змінили уявлення антропологів про вік і предків людини. Спочатку в Танзанії англійський антрополог і археолог Л. Лікі в Олдовайській ущелині виявив численні стоянки найдавнішої епохи палеоліту. Поряд з різними кам'яними знаряддями з оббитої гальки типу скребел і відщепів було знайдено кістки високоорганізованого примата з об'ємом мозку на 150 куб. см більшим, ніж у австралопітеків. Серед приматів цю істоту тепер називають зинджантропом (від араб, назви Східної Африки — Зиндж). Але найдивовижнішим був вік цього примата. Калій-аргоновий метод дозволив визначити йому вік — 1750 тис. років. Ще давнішим виявився презинджантроп (від лат. ргае — перед), рештки якого було знайдено в тій самій ущелині Олдовай, його вік — приблизно 2 мільйони років. Пізніше в Ефіопії в долині річки Омо вчені знайшли численні рештки австралопітеків, вік яких сягає 4 млн. років, а також їхні знаряддя, яким понад 2 млн. років. У Кенії в 1965 р. було знайдено щелепу австралопітека, вік якого п'ять з половиною мільйонів років. Досі це найдавніша знахідка австралопітека. У тій же Кенії були знайдені і найстарші за віком кам'яні знаряддя, яким 2 млн. 600 тис. років. Нарешті влітку 1972 р. на схід від кенійського озера Рудольф було викопано череп примата об'ємом 800 куб. см, вік цієї знахідки— понад 2 млн. 800 тис. років. Таким чином, процес перетворення мавпи на людину виявився набагато довшим, ніж уявляли його тривалість раніше. Нещодавно на території нашої республіки поблизу села Королеве Виноградівського району на Закарпатті було відкрито унікальну пам'ятку — найдавніше поселення первісної людини в межах СРСР, вік якої близько мільйона років. Королівське місцезнаходження не має собі рівних у межах усього Євразійського континенту. Сучасна антропологія поділяє процес історико-еволюційного формування фізичного типу людини на чотири стадії: 1 —стадія безпосереднього антропоїдного предка людини, яка почалася близько 4 млн. років тому; II — стадія архантропів (від грец. — стародавній), яка почалася близько 1 млн. років тому; III — стадія палеоантропів (від грец. —старовинний), яка розпочалася близько 300 тис. років тому; IV — стадія неоантропів (від грец. — новий), людей сучасного типу, яка розпочалася 40—50 тис. років тому. Серед антропологів немає єдності щодо віднесення істот І стадії до роду Homo. Але архантропи і палеоантропи, безперечно, вже належать до роду людей, їх ще називають Ношо habilis «людина вміла» на відміну від представників IV стадії, яких називають Homo sapiens «людина розумна». Остання назва не повинна породжувати уявлення, що лише в цю стадію з'явилася свідомість. Слід гадати, що вже стадії архантропів і палеоантропів являли собою початковий етап первіснообщинного ладу, коли спільна праця, полювання і збиральництво стимулювали розвиток елементів мови і свідомості. Нові антропологічні знахідки анітрохи не похитнули марксистської теорії походження людини. Змінилося лише уявлення про тривалість часу перетворення мавпи на людину, часу, так описаного Ф. Енгельсом: «Панування над природою, що починалось разом з розвитком руки, разом з працею, розширяло з кожним новим кроком вперед кругозір людини. В предметах природи вона постійно відкривала нові, до того невідомі властивості. З другого боку, розвиток праці з необхідності сприяв тіснішому згуртуванню членів суспільства, бо завдяки йому стали частішими випадки взаємної підтримки, спільної діяльності, і стала яснішою свідомість користі від цієї спільної діяльності для кожного окремого члена. Коротко кажучи, в процесі формування люди прийшли до того, що в них виникла потреба щось сказати одне одному. Потреба створила собі свій орган: нерозвинута гортань мавпи повільно, але неухильно перетворювалася шляхом модуляції для все більш розвинутої модуляції, а органи рота поступово навчались вимовляти один членоподільний звук за другим» (1). Цей процес тривав багато сотень тисяч років. Суть його полягала в тому, що «спочатку праця, а потім і разом з нею членоподільна мова стали двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мозок мавпи поступово перетворився в людський мозок, який, при всій своїй схожості з мавпячим, далеко переважає його величиною і досконалістю» (2). Слід відзначити, що мислення первісних людей було менш абстрактним, ніж мислення сучасних людей. Можна навести чимало прикладів того, що в давніх мовах засвідчено менше таких граматичних категорій, які представляють складні типи абстракції. Не можна сумніватися в тому, що мислення сучасної людини відрізняється від мислення первісної людини, але відмінності між мисленням первісної людини і психічною діяльністю тварин набагато більші, бо людське мислення — це якісно нове явище в розвитку природи. 1) Енгельс Ф. Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину // Маркс К., Енгельс Ф. Твори.— Т. 20.— С. 455—456. 2) Там же — С. 456. § 3. Мова і мислення Психологи розрізняють три типи мислення у людини — понятійне, технічне і образне. Понятійне мислення спирається на мовні форми, тоді як технічне і образне мислення реалізуються й поза мовними формами. Існування позамовних форм мислення підтверджується вченням акад. І. П. Павлова про дві сигнальні системи і новітніми дослідженнями нейрофізіологів стосовно функціональної асиметрії великих півкуль головного мозку. Акад. І. П. Павлов вивчав вищу нервову діяльність людини та тварин і встановив істотну між ними відмінність. Тварини, а разом із ними й людина, сприймають навколишній світ чуттєвим пізнанням — через відчуття, сприймання, уявлення. Якщо зовнішній подразник передує в часі життєво важливому для організму явищу і це повторюється неодноразово, то поступово подразник набуває особливого значення, яке Павлов назвав сигнальним: подразник сигналізує про наступне явище. Скажімо, сморід тигра сигналізує косулі про наближення небезпечного для її життя звіра. Тварини одержують інформацію і регулюють свою поведінку за допомогою сукупності умовних рефлексів, що формуються на основі тимчасових нервових зв'язків. Цю сукупність умовних рефлексів І. П. Павлов назвав першою сигнальною системою. Але людина виділяється з тваринного світу саме другою сигнальною системою, яка в неї надбудувалася над першою. Якщо голодній людині розповідати про смак полтавських галушок чи київського торту, то вона мимохіть почне ковтати слину, хоч ніякий конкретний подразник (ні вигляд, ні запах, ні тим більше смак галушок чи торту) не діяв на її органи чуття. Що ж приводить у рух її нервову систему і служить подразником для виділення слини? Слово як єдність звучання і значення. Слово якраз і є подразником, сигналом, замісником подразника, як висловлюється І. П. Павлов, або сигналом сигналу. Друга сигнальна система забезпечує можливість позначати за допомогою спеціальних подразників різноманітні подразники навколишньої дійсності, їхні складні сполучення і взаємозв'язки, отже, вона дає людині можливість мислити і спілкуватися з іншими людьми. Перша сигнальна система — це те, що пов'язує людей із тваринним світом, друга сигнальна система — це те, що виділяє людину із тваринного світу. Друга сигнальна система стала основою створення абстрактних понять. Спочатку в людському мозку зафіксувався зв'язок між певним звуком, рухами органів мовлення, які породили цей звук, та уявленням предмета чи явища, що викликали звукову реакцію. Якраз цей момент переходу від звуку як безумовного виразника емоційного стану до звуку як умовного позначення предметів і явищ і став моментом народження тісної єдності мислення і мовлення. Правда, хоч тут і вжито слово «момент», не слід його розуміти в буквальному значенні, цей «момент» тривав протягом життя багатьох десятків і сотень, а може й тисяч поколінь. Численні експерименти підтверджують теорію акад. Павлова. От один із них: двом групам дітей показували одні й ті самі предмети. На спеціальних картках перша група повинна була підкреслити слова, які називали ці предмети, а друга — малюнки цих предметів. Через тиждень перша група впізнавала і згадувала показані предмети краще, ніж друга, бо вона в своїх діях грунтувалася на мовних даних. На користь існування позамовних форм мислення свідчить відкрита нейрофізіологами функціональна асиметрія півкуль головного мозку. У хребетних тварин існування двох півкуль головного мозку є своєрідним біологічним забезпеченням надійності функціонування центрального відділу нервової системи. Вся діяльність організму координується і контролюється корою великих півкуль головного мозку. Якщо одна півкуля перестає працювати, то функції другої різко активізуються. Раніше вважали, що у людини функції обох півкуль однакові, як у інших хребетних тварин, але нові дослідження показали, що у людини кожна півкуля набуває своєрідної «спеціалізації». Тільки у дітей раннього віку функції лівої та правої півкуль симетричні (1), але вже в чотири-п'ять років одна з півкуль стає домінантною. У переважної більшості людей домінантною півкулею є ліва (у 95 % людей, які краще володіють правою рукою, і у 65 % людей, які краще володіють лівою рукою). Якщо в учасника експерименту з лівою домінантною півкулею пригнічена права півкуля, то він стає надзвичайно балакучим, встряє в чужі розмови, всім дає свої поради, вголос коментує поведінку інших осіб, але при цьому змінюються ритм та інтонаційний малюнок його речень, зникають паузи, підвищення і пониження тону, інколи в словах змінюється місце наголосу. Людина з пригніченою правою півкулею не сприймає інтонації висловлювань. Людина з пригніченою лівою домінантною півкулею краще й точніше сприймає мелодику мовлення, як і взагалі тональність звуків, вона гостро реагує на будь-які шуми немовного характеру, у неї значно поліпшується музикальний слух. Коли такому учаснику експерименту давали прослухати мелодію пісні, він 1) Деякі вчені вважають, що асиметрія півкуль спостерігається навіть на найбільш ранніх ступенях онтогенезу. чітко її повторював, але ніяк не міг згадати слів відомої йому пісні. Навпаки, людина з пригніченою правою півкулею не може впізнати знайомої їй мелодії. Все це свідчить про те, що у людини функції кори великих півкуль асиметричні: ліва півкуля «спеціалізується» на словах мови, а права — на мелодиці та інтонації. Інші експерименти підтвердили, що ліва півкуля головного мозку людини більшою мірою пов'язана з абстрактним понятійним мисленням, яке базується на словесному його оформленні, а права півкуля краще пізнає образи, конкретні речі. Є всі підстави вважати, що у людини асиметрія функцій кори великих півкуль головного мозку пояснюється наявністю понятійного мислення і мови. Адже у тварин, у тому числі у людиноподібних мавп, такої спеціалізації півкуль немає. Дослідження Т. Доброхотової та Н. Брагіної свідчать, що асиметрія функцій великих півкуль головного мозку відбивається й на сприйнятті та оцінці часу: права півкуля немов зорієнтована на минуле, а ліва — на майбутнє. Існують відмінності між психічними хворобами залежно від того, яка півкуля є місцем розвитку хвороби: правопівкульна депресія — тоскна (хворий поводить себе пасивно, переважно лишається нерухомим, його погляд прикутий до однієї точки), а лівопівкульна депресія — тривожна (хворий не знаходить собі місця, тривожиться). Художники і музиканти з хворою лівою півкулею продовжують творити, їхня професійна майстерність не притупляється. Експерименти показують, що півкулі відіграють різну роль в організації діяльності рідною мовою і другою мовою, вивченою в школі. Висловлена гіпотеза, що в одномовних осіб права півкуля формує глибинно-семантичний рівень висловлювання, а ліва перетворює глибинні структури на поверхневі. У двомовців, які вивчили другу мову в школі, і глибинні, і поверхневі структури другої мови зосереджені в лівій півкулі. У двомовців, що сформувалися природним шляхом, глибинні структури зосереджені в правій півкулі, а поверхневі — в лівій. В природі інформація, що передається від однієї істоти до іншої, відзначається одномірністю, вона завжди чуттєво-емоційна. Інформація ж, яка передається людьми в суспільстві, двомірна: з одного боку, вона інтелектуальна (розумова), з іншого — прагматико-афективна. Тому і виражене мовою значення так само двомірне. У мові людина спроможна виразити й своє прагматико-афективне ставлення до усвідомлюваного мисленням факту чи явища дійсності. В ніким не усвідомлюваній природі немає ні краси, ні потворності, ні добра, ні зла, ні правди, ні брехні. Людська свідомість надає її явищам того чи іншого значення в процесі різноманітної діяльності людей. Люди порівняно пізно усвідомили, що мова — це не лише найважливіший засіб їхнього спілкування, а й найважливіший засіб пізнання. Для того щоб дізнатися про назву речі, дитина запитує: «Що це таке?», а не «Як це називається?» Назва речі цілком задовольняє дитину, бо вона їй допомагає усвідомити цю річ. Око будь-якої здорової людини сприймає світлові промені з довжиною електромагнітної хвилі від 360 до 790 нм (*). Але в природі немає ніяких фізичних кордонів для довжини хвилі від 590 до 640 нм, і все ж україномовний виділяє хвилі саме цієї довжини, називаючи відповідний колір жовтогарячим або оранжевим. Мова допомагає усвідомити цей колір на відміну від інших. У тих мовах, де немає відповідних слів, люди теж сприймають оранжевий колір і спроможні відрізнити його від інших кольорів, але в їх свідомості він зливається з червоним або жовтим або розподіляється між ними. Отже, свідомість і мислення людей відрізняються від психічної діяльності тварин не кількісно, а якісно, бо вони зумовлені не тільки біологічно, а й соціально. Сигнальна діяльність, що спостерігається у тваринному світі, відбувається на рівні першої сигнальної системи на основі безумовних або умовнорефлекторних зв'язків. Вожак тваринного стада своїм криком не повідомляє стаду про небезпеку, а заражає його своїм психічним станом, викликаним певними подразниками. Тільки людина може щось повідомити собі подібним, і робить вона це за допомогою мови, яка складає зміст другої сигнальної системи. Людська психіка не є наслідком або прямим продовженням природного розвитку елементарних форм поведінки та психічного життя тварин, а є якісно новим результатом суспільно-історичного розвитку людства. Функціональні системи головного мозку людини не успадковуються, а формуються при її спілкуванні з іншими людьми. Сучасна нейропсихологія дозволяє вивчати принципи функціональної організації мозку (1). Безперечно, що людське мислення є явищем, яке постійно розвивається. Однак досі немає переконливих праць, які б наочно показали розвиток мислення і його зв'язок з розвитком мови. Спроби знайти співвіднесеність між різними типами мислення і мовними структурами, здійснені Л. Леві-Брюлем, М. Я. Марром, І. І. Мещаніновим та іншими ученими, залишаються лише на рівні пошуків, а не вірогідних гіпотез. Представники «нового вчення про мову» пов'язали *) Нм — нанометр або мілімікрон (одна мільярдна частина метра). 1) Див.: Цветкова Л. Психологические возможности человека и проблемы обучения // Коммунист.— 1985.— № 11.—С. 56. розвиток типів мислення з розвитком виробництва і зміною типів суспільно-економічних формацій, але мислення не зазнає різких якісних змін при зміні способу виробництва. В наш час у мовознавстві точиться дискусія на тему, чи мова в своєму розвитку проходить через певні етапи, пов'язані з різними етапами розвитку мислення, чи зміни мовної структури не залежать від розвитку мислення. Посилаючись на те, що в історії мов спостерігається неодноразове чергування і повторення однакових типів, Б. О. Серебренников заперечує саму ідею стадійного розвитку мов. Г. А. Климов захищає думку про послідовну змінність мовних будов, але не співвідносить мовні типи з типами мислення. За визнання змінності мовних структур виступає Ю. Д. Дешерієв. Ідея односпрямованості процесу мовного розвитку, спільного для споріднених і неспо-ріднених мов, підтримується прибічниками комунікативно-дискурсивної лінгвістики Д. Болінджером і Т. Гівоном. Виходячи з тези єдності мови і мислення, слід визнати справедливою думку про співвіднесеність розвитку мови з розвитком мислення. Однак єдність мови і мислення не означає їх тотожності, тому повного паралелізму в розвиткові цих явищ не може бути. Розділ загального мовознавства, який вивчає стосунки мови і мислення, називають менталінгвістикою (від лат. mens — розум, мислення). Саме в його рамках намагаються не тільки розкрити зв'язок мови з мисленням, а й побудувати теорію мовних значень. Мислення людини відображає навколишню дійсність. Одна з його основних форм, яка спирається на загальні істотні властивості предметів та явищ об'єктивної дійсності,— це поняття. Відображення суті предметів і явищ у понятті не може бути дзеркальним копіюванням, саме тому зміст поняття змінюється в процесі розвитку людського пізнання. Одним із складних питань науки є співвідношення між поняттям як елементом мислення і словом як елементом мови. Так само, як не можна ототожнювати мислення і мову, не можна ототожнювати поняття і слово. Дуже поширеною є думка, що поняття може виникнути лише на базі слова, що слово є засобом утворення поняття. Однак причина виникнення поняття перебуває не в мові, а у відображенні свідомістю людини навколишньої дійсності. Практична діяльність первісних людей зумовила виникнення наочно-образного мислення і вироблення в їх свідомості інваріантних узагальнень образів предметів і явищ об'єктивної дійсності. Експериментально доведено, що певні форми узагальнення існують уже на рівні першої сигнальної системи. Ще коли наші далекі предки не вміли говорити, вони безперечно володіли певними знаннями про предмети, які їх оточували, і вміли їх розпізнавати. «Продиктована практичними потребами необхідність абстрагування і узагальнення, яка виходить за рамки можливого в наочних уявленнях, була джерелом утворення понять» (1). От чому можна погодитися з думкою Б. О. Серебренникова, який вважає, що поняття існувало ще до появи слова (2). Радянський дослідник Р. Павільоніс вважає, що в побудові понятійних систем мова відіграє хоч і дуже суттєву, але не виключну роль, оскільки для засвоєння мови потрібний певний дословесний етап становлення понятійних систем, який відбиває домовний досвід їх носіїв. Ігнорування цієї обставини призводить до емпірично, теоретично й методологічно безпідставного приписування функцій породження думки самій мові, до ототожнення думки і мови, а не до розкриття механізму їхнього зв'язку. Природна мова може бути засвоєна лише на базі певної концептуальної системи (3). Причиною утворення поняття була практична діяльність людей, а причиною виникнення слів була потреба в засобі спілкування в процесі повторюваної, життєво необхідної виробничої діяльності. Слово було знаком, за допомогою якого люди позначали певне явище своєї свідомості. Критики знакової теорії мови посилаються на те, що вона нібито веде до ієрогліфічної теорії пізнання. Але визнання слова знаком аж ніяк не передбачає визнання всіх наших уявлень про навколишній світ знаками чи ієрогліфами. Пізнаючи об'єктивну реальність, людська свідомість відображає її різними уявленнями і поняттями, але позначення цих уявлень і понять звуковими знаками з метою спілкування не перетворює цих уявлень і понять на знаки. Помилка критиків знакової теорії мови полягає в ототожненні змісту поняття і значення слова. Вони не допускають окремого існування і значення, і поняття. А таке допущення не суперечить марксистській теорії відображення. Адже є поняття, які фіксуються не тільки окремими словами, а й більшими мовними утвореннями — різноманітними висловлюваннями. Між лексичними значеннями слів і поняттями є багато спільного. В їх основі завжди лежить узагальнення, тобто відображення загального, постійного, сталого, властивого явищам різноманітної й змінної дійсності. Однак при цьому в лексичних значеннях різних мов є чимало відмінностей, 1) Резников О. Л. Понятие и слово.— Л., 1958.— С. 8. 2) Див.: Серебренников Б. А. О материалистическом подходе к явлениям языка.— С. 76—112. 3) Див.: Павиленис Р. И. Проблема смысла: Современный логико-философский анализ языка.— М., 1983.— 286 с. тоді як поняття в принципі не відзначаються національними відмінностями. Обсяг лексичного значення значної кількості слів збігається з обсягом змісту вираженого ними поняття, особливо це характерно для термінів. Але є чимало відхилень від цього явища. Нарешті існують слова, які виражають не поняття, а певний емоційний стан мовця. Наприклад, вигук ой! може виражати фізичний біль, переляк, уболівання, осуд, здивування, благання, погрозу, сильне бажання та інші переживання людини. В цьому відношенні вигук ой! схожий на звичайне багатозначне слово, яке може виражати різні поняття. Скажімо, слово навар може означати і «рідину, насичену соком тієї речовини, того продукту, що в ній вариться», і «твердий осадок на стінках посудини, у якій що-небудь кипить, випаровується». З другого боку, є слова, які виражають поряд з поняттям ще й емоційне ставлення до них мовця. Це емоційно-оцінкове значення, нашароване в таких словах на логічне значення. Наприклад, слова баба, бабуся і бабера однаково виражають поняття «стара віком жінка», але якщо перше з них виражає його нейтрально, то друге одночасно наділене додатковим пестливим значенням, а третє недвозначно вказує на зневажливе ставлення мовця до названого поняття. Таким же чином російське дієслово дрыхнуть виражає те саме поняття, що й спать, але воно забарвлене такими конотаціями, які не дозволяють його замінити синонімом. Нарешті слід мати на увазі й те, що поняття може бути виражене не лише одним словом, а й словосполученням: пральна машина, пережитки капіталізму в свідомості людей і т. ін. Окремі значення однієї мови не збігаються обсягом із значеннями іншої мови. Значення дієслова йти передається трьома різними англійськими дієсловами: walk, go, come. Різноманітні опозиції значень в одній мові можуть не відтворюватися тими ж засобами в іншій мові. Якщо, наприклад, укр. глибокий і мілкий відзначаються стосунками антонімії, то фр. profond «глибокий» не має однослівного антоніма. Отже, незважаючи на існування загальних понять, мовні значення мають свою специфіку. Якщо значення слова ототожнюється з вираженим ним поняттям, тоді слово — це лише звуковий комплекс, отже, його сутність доведеться визнати однобічною матеріальною, а не двобічною — матеріально-ідеальною. Крім того, якщо значення слова — це виражене ним поняття, незрозуміло, яким чином виникають різні системи мовних значень у різних народів. Нарешті, хоч мислення і являє собою центральну частину людської свідомості, свідомість не може обмежуватися самим тільки мисленням. Маркс і Енгельс назвали мову не «практичним мисленням» (das Denken), а «практичною свідомістю» (das Bewustsein), отже, в слові виражається не тільки поняття, а й інші елементи свідомості. Значення слова слід розглядати як «мовну категорію плану змісту, пізнавальним субстратом якої є поняття як логічна категорія» (1). Аналогічно сказаному вище про поняття і слово підкреслюють відмінність між судженням і реченням, структура яких у ряді випадків не збігається. Судження — це стверджувальна або заперечна форма думки трьохчленної структури (суб'єкт, предикат і зв'язка), однакової в усіх людей. Граматична ж структура речення буває своєрідною у різних народів. Нетотожність судження і речення аргументували посиланням на питальні та спонукальні речення, які, мовляв, не виражають судження. Останнім часом пропонують визнати існування вищої за судження логічної одиниці — логеми, яка об'єднує в собі судження, запитання і спонукання. Логічно-граматичний рівень мови вбачають в актуальному членуванні речення. Шляхом різних трансформацій односкладні речення підводять до двоскладної структури, тобто ближче до структури судження. Однак всі ці спроби не можуть спростувати існування відмінностей між судженням як одиницею мислення і реченням як одиницею мови. Іншим дискусійним питанням є таке: чи може мова, подібно до мислення, відображати навколишню дійсність. Одні вчені категорично заперечують наявність у мові функції відображення, яку визнають лише у мислення. Інші беруть під сумнів твердження, ніби мова лише виражає мислення і нічого не відображає. Адже мова через семантику своїх одиниць теж відображає об'єктивну дійсність (2). Безперечно, у мовах зустрічаються такі семантичні категорії, яким немає прямих відповідників у навколишній дійсності. Наприклад, в довколишньому світі немає такого явища, як означеність чи неозначеність предмета, яке в окремих мовах виражається означеними і неозначеними артиклями. Немає в реальній дійсності і явища, яке б зумовлювало правило послідовності часів, що існує в деяких мовах і визначає, в якому часі слід поставити дієслово-присудок підрядного речення в залежності від часу дієслова-присудка головного речення. Але в основному семантика мовних одиниць відображає об'єктивну реальність. Навіть категорія означеності/неозначеності відбиває об'єктивну реальність, що виникає у свідомості людини. Відображення об'єктивної реальності в кожній мові може набувати специфічних форм. Саме про це свідчить брак єдиної 1) Общее языкознание. Формы существования...— С. 410. 2) Пор.: Альбрехт Э. Об активной роли языка в процессе познания // Вопр. философии.— 1974.— № 3.— С. 162—169. внутрішньої форми слів у різних мовах. Скажімо, назва вушка голки в багатьох слов'янських народів пов'язується з вухом, а у деяких романських, германських і тюркських мовах — з оком. Українське слово дім етимологічно пов'язане з грецьким ***** «будувати», а французьке maison «дім» — з латинським mansio «зупинка, перебування». Хоч походження слова вікно в сучасній мові уже приховане різними фонетичними змінами, все ж можна встановити, що воно пов'язане з словом око, в іспанській мові ventana «вікно» походить від лат. vent us «вітер». Укр. ринок пов'язане за походженням з нім. Ring «кільце», а його грецький відповідник *****, що спочатку означало «місце зборів», утворений від дієслова *** «гнати». Список подібних прикладів можна продовжувати до безкінечності. Причину цього явища Б. О. Серебренников пояснював так: спочатку виникає уявлення про якийсь предмет або явище, одержане внаслідок практичного з ним знайомства, потім — необхідність дати йому назву. При цьому новий предмет чи явище асоціюється з якимось іншим предметом чи явищем, оскільки людина знаходить у них спільну властивість. Напрям асоціації не визначений від самого початку в предметі чи явищі, що підлягає називанню, він буває наслідком чистої випадковості. Граматична семантика мови теж відображає об'єктивну реальність, хоча й не так безпосередньо, як лексична. Значення числа, відмінка, часу, інтенсивності і т. ін. відображають факти і явища об'єктивної дійсності або відношення між ними. Деякі з цих фактів і явищ відображаються через призму людської свідомості. Так, певна дія може бути реальною або нереальною для мовця, бажаною або можливою. Ставлення мовця до цієї дії виражається в мові категорією модальності, яка відбиває теж об'єктивну реальність, бо людська свідомість є такою ж реальністю, як і матеріальний світ, що вона з нього виростає. Мовні дейктичні засоби теж є засобами відображення, вони відображають ситуацію, в якій перебуває мовець чи відбувається процес спілкування. Отже, було б неправильним заперечувати наявність у мови функції відображення. «Структура мови моделює, по-перше, структуру матеріального світу, по-друге, структуру людської свідомості і мислення» (1). Інша справа, що мовне відображення навколишньої дійсності не пряме, а таке, що здійснюється через її відображення людською свідомістю. Саме тому основні поняття мовної граматики не збігаються з основними поняттями логіки, яка вивчає процеси мислення. 1) Березин Ф. М., Головин Б. Н, Общее языкознание.— С. 79. Важливим аспектом розглядуваного питання є співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в тій єдності, яку складають мислення і мова. Людина пізнає навколишній світ не споглядально, а активно впливаючи на нього в своїй практичній діяльності. В процесі пізнання важливо враховувати суб'єктивне ставлення людини до пізнаваних об'єктів. Наслідком пізнання об'єкта є його суб'єктивний образ, який нетотожний з цим об'єктом, але й не абсолютно відмінний від нього. Базуючись на чуттєвому сприйнятті, мислення являє собою суб'єктивну діяльність, але разом з тим через мову воно об'єкти-візується і набуває суспільного характеру. Подібно до цього і мовна діяльність індивіда відзначається суб'єктивністю, проте мова, яка є суспільним надбанням, допомагає її об'єкти-візувати. Отже, і мова, і мислення являють собою єдність біологічного і соціального (при визначальній ролі останнього), суб'єктивного і об'єктивного. Щоправда, існує ще чимало нез'ясованого в тому, як загальне (мова чи система її значень) перетворюється в свідомості кожної особи на винятково особисте, індивідуально-неповторне, а також у тому, як це індивідуально-неповторне об'єктивізується в загальне, переплав-люється в систему значень і форм цілого колективу. Марксистське мовознавство вважає наріжним каменем своєї концепції визнання єдності мови і мислення на основі матеріалістичного світогляду. Та визнання єдності мови і мислення не повинно вести до їх ототожнення. Інколи єдність мови і мислення неправильно тлумачать як єдність форми і змісту, мову вважають формою, а мислення — змістом. Але форма і зміст є невід'ємними сторонами одного й того самого явища, отже, така, постановка питання теж веде до ототожнення двох різних явищ, у яких є своя форма і свій зміст. Свого часу з наведених тлумачень виникло твердження, що думка виражається в слові. Проти цього доречно виступив Л. С. Виготський, який підкреслив, що думка не виражається в слові, а здійснюється («совершается») в ньому. Ще точнішим, очевидно, буде твердження, за яким думка і виражається, і здійснюється в слові. Проблема, яка розглядається в цьому параграфі, має ще один аспект. Маємо на увазі внутрішнє мовлення та його мозкову організацію. Внутрішнє мовлення забезпечує постановку і розв'язання в свідомості мовця різноманітних пізнавальних завдань. Воно виникає на основі зовнішнього мовлення. Дуже довго панувала думка, ніби внутрішнє мовлення — це звичайне мовлення без моторного його завершення, отже, його структура повторює структуру зовнішнього мовлення. Однак наукові дослідження дозволили істотно відкоригувати попередні уявлення. Внутрішнє мовлення —це не просто промовляння «про себе», воно побудоване інакше, ніж зовнішнє мовлення, в ньому згортається тема повідомлення і розгортається його рема. Внутрішнє мовлення може обійтися без вказівок на часову послідовність подій. Зовнішнє мовлення неможливе без прив'язки до часу. Досліди проф. О. Р. Лурії показали, що пошкодження ділянок мозку, які регулюють звукову організацію мовлення, не впливають на внутрішнє мовлення. Виникаючи на базі зовнішнього, внутрішнє мовлення зберігає в собі лише окремі елементи майбутнього висловлювання з їх потенціальними зв'язками, що й забезпечує йому можливість розгорнутися в синтагматично організоване зовнішнє мовлення. У дітей внутрішнє мовлення формується значно пізніше, ніж зовнішнє. Є підстави вважати, що внутрішнє мовлення як особлива система передачі інформації використовує в мозку сигнали за своєю фізичною сутністю цілком відмінні від сигналів зовнішнього мовлення. Так, експерименти проф. М. І. Жинкіна підтверджують гіпотезу про можливість несловесного мислення у випадках переходу на код внутрішнього мовлення (1). § 4. Взаємозв'язок мови і мислення в системі мовних значень Мовні значення вивчаються в межах менталінгвістики напрямком, який ще не здобув одностайно визнаного найменування. В літературі можна зустріти назви когнітивна (від лат. cognitus — пізнаний) лінгвістика, понятійна лінгвістика або лінгвістична концептологія, контенсивна (від фр. соn-tenu — зміст) лінгвістика. Предметом цього напрямку є дослідження мовних значень та їх відношення до логічних і психологічних категорій, їх універсальних та специфічних в окремих етнічних мовах властивостей, встановлення типів і видів мовних значень. Очевидно, заслуговує па увагу думка П. В. Чеснокова про важливість розрізнення у сфері мислення логічних форм, зумовлених потребами практичної діяльності і процесу пізнання (через що вони і є загальнолюдськими), і семантичних форм, зумовлених особливостями граматичної будови мови і здатних характеризуватися етнічними відмінностями. Логістичний напрям у мовознавстві зводив всі форми мислення до логічних. Мовний релятивізм зводив всі форми мислення до семантичних. Тим часом логічні й семантичні форми існують 1) Див.: Ж и н к и н Н. И. Речь как проводник информации.— М., 1982.— С. 3. у тісній єдності як дві сторони єдиного процесу організації думки (1). Значенням слова називають нервово-мозковий психофізіологічний зв'язок між відображенням фізичної сторони слова та відображенням позначуваної цим словом реальності, зв'язок, який встановлюється в людській психіці. Поряд з цим існує і функціональне визначення лексичного значення як сукупності потенціальних типових сполучень, в яких фіксується ділянка використання даного слова. Та подібне визначення викликає й чимало заперечень. Проти нього рішуче виступив Р. О. Будагов, який вважає подібне розуміння як концепцію абсолютної релятивності слова. Значення слова не може повністю залежати і визначатися його відношенням до інших слів (2). Деякі філософи-ідеалісти дуже часто відхрещуються від мови, вважаючи, що «справжнє мислення» відбувається без її допомоги. Тут варто згадати критику Енгельсом Дюрінга, який вважав, що абстрактне мислення не спирається на мову. З глибокою іронією Енгельс зауважив, що в такому разі тварини — найабстрактніші і найсправжніші мислителі. Серед філософів-неопозитивістів тепер поширена протилежна точка зору, за якою завдання філософії — аналіз повсякденної мови. До таких, наприклад, належав Л. Вітгенштейн, чиї слова «Значення слова — це його використання» часто беруться на озброєння вченими неопозитивістських напрямів. Мовним значенням також вважають відношення мовного знака до позначуваних об'єктів або до їх відображення в свідомості. Якщо виходити із так званого семантичного трикутника (див. розділ III, § 1), то під значенням мовного знака розуміють існуючий у свідомості зв'язок між фонетичним звучанням і денотатом (референтом) та смислом (сигніфікатом). Розрізняють сигніфікативне і денотативне значення. Сигніфікативне значення — це відношення знака до відображення предмета в свідомості. Денотативне значення — це відношення між знаком і сигніфікатом, взятими разом, до денотата. «Сигніфікативне значення — це вищий ступінь відображення дійсності в свідомості людини, той же ступінь, що й поняття. Значення слова відбиває загальні і водночас істотні ознаки предмета, пізнані в суспільній практиці людей. Значення слова тяжіє до поняття як до своєї границі» (3). 1) Див.: Чесноков П. В. Логические и семантические формы мышления как значение грамматических форм// Вопр. языкознания.— 1984.— № 5.—С. 3—13. 2) Див.: Будагов Р. А. Борьба идей и направлений в языкознании нашего времени.— М., 1978.— С. 85—91. 3) Степанов Ю. С. Основы общего языкознания,— М., 1975,— С. 13. За іншими поглядами, розрізняються структурні та інформативні мовні значення. Структурні значення в загальних рисах збігаються з сигніфікативними, а інформативні — з денотативними. Структурні мовні значення — це значення самих мовних одиниць, які поділяються на лексичні і граматичні значення (1). Лексичне значення, на відміну від граматичного, відзначається прив'язаністю до окремого слова, граматичні значення властиві не окремому слову, а мові в цілому, бо в них відображаються найзагальніші відношення між предметами і явищами, пізнаними людиною. Через це граматичні значення є обов'язковими для всіх членів мовного колективу, в той час як лексичні значення можуть використовуватись мовцями в залежності від спеціальних знань і володіння різними функціональними стилями мови. Цим і пояснюється більша варіативність і частіша омосемічність лексичних значень порівняно з граматичними. Лексичне і граматичне значення являють собою якісно різні узагальнення, хоч і перше, і друге є відображенням властивостей не одиничного предмета, а цілого класу предметів. В теоретичному мовознавстві існують різні розуміння лексичного значення слова. За одним із них лексичне значення — це найменування предметів, якостей, дій як явищ об'єктивної дійсності. Однак цей погляд фактично ототожнює лексичне значення із словом. Іноді вважають лексичним значенням узагальнений образ, відображення предмета чи явища дійсності. Таке тлумачення веде до ототожнення лексичного значення з поняттям. Нарешті, є погляд, що лексичне значення — це відношення слова, що його виражає, до позначуваного ним предмета або явища дійсності і до його психічного відображення (2). Граматичне значення інколи визначають як таке, що встановлюється між словами у реченні. Та подібне розуміння робить граматичне значення належним виключно до структури мови і виникаючим із самої мови. Саме тому граматичні значення дехто протиставляє лексичним як формальні — реальним. Однак граматичні значення такі ж реальні, як і лексичні, вони так само відображають об'єктивну реальність. Існують і погляди, за якими розмежування лексичних і граматичних значень заперечується і визнається доцільним лише сумарний розгляд мовної семантики, без виділення в ній різних видів значень (такі думки відстоював у своїх працях 1) Про лексичне значення див.: Уфимцева А. А. Лексическое зна « чение: Принцип семиологического описания лексики.— М., 1986. 2) Див. вище. Пор.: Філософські питання мовознавства.— К-, 1972.— С. 46 і далі. В. М. Мигирин). Все ж існування граматичних категорій виправдовує виділення граматичних значень. Граматичною категорією називають певну сукупність однорідних граматичних значень, що мають у мові власні засоби вираження. Серед граматичних значень розрізняють: 1) такі, що відображають об'єктивні відношення між предметами і явищами навколишньої дійсності, наприклад значення числа у іменників (*); 2) такі, які відображають відношення висловлювання до дійсності, наприклад значення особи, часу, способу дієслова; 3) такі, які відображають ставлення мовця до висловлюваного, наприклад значення мети висловлювання (повідомлення, запитання, спонукання) або значення означеності/неозначеності. Елементарне граматичне значення в спеціальній літературі інколи називають грамемою. Розрізнення лексичного і граматичного значень зумовлене семантичним аналізом мови, однак у слові, у висловлюванні ці значення існують не окремо, а лише у вигляді єдиного мовного значення тієї чи іншої мовної одиниці. Інформативні (денотативні) мовні значення спрямовані на структуру повідомлення. Серед них виділяють логіко-мовні значення (наприклад, значення при актуальному членуванні речень), предметно-понятійні значення (наприклад, значення лексичних одиниць, зафіксовані як конкретні знання про предмети і явища об'єктивної дійсності), емоційно-оцінкові значення (існують і серед лексичних, і серед граматичних значень), стилістичні значення (виникають на основі того, що мова об'єднує в своїй структурі різні функціональні стилі). Мовні значення називають «відчуженим мисленням», оскільки вони перетворилися в типові знання, відомі всім мовлянам даного колективу і використовувані ними як засіб оформлення і передачі думки. Різниця між мовними значеннями і значеннями логічних форм полягає в тому, що мислення спрямоване на пізнання об'єктивної дійсності і досягнення істини, а мовна діяльність передусім спрямована на формування думки та її передачу іншим учасникам мовного спілкування. Важливе значення має концепція радянського лінгвіста І. І. Мєщанінова про понятійні категорії. У зарубіжних мовознавців (О. Єсперсен, Л. Єльмслев та іи.) понятійна категорія ототожнювалася з логічними категоріями. Для І. І. Мєщанінова понятійна категорія — це категорія мовна. «Будь-яке *) Значення числа не є обов'язково граматичним у всіх мовах світу. Наприклад, у китайській мові іменник не наділений граматичним значенням числа, але при необхідності спеціальні засоби (морфеми минь та їге) виражають множину (або розчленованість) і відповідно однину. поняття, яке існує в свідомості людини, може бути передане засобами мови. Воно може бути виражане описово, може бути передане семантикою окремого слова, може в своїй мовній передачі утворити в ній певну систему. В останньому випадку виступає понятійна категорія. Вона передається не через мову, а в самій мові, не лише її засобами, а в самій її матеріальній частині. Таким чином, не будь-яке поняття, що передається мовою, є понятійною категорією. Нею стає таке поняття, яке виступає в мовній будові і одержує в ній певну побудову. Останнє знаходить свій вияв у певній лексичній, морфологічній чи синтаксичній системі» (1). Отже, понятійні категорії стають граматичними лише тоді, коли набувають певної граматичної форми. Понятійні категорії, на думку І. І. Мєщанінова, пов'язують мовний матеріал із загальною будовою людського мислення. До понятійних категорій, спільних для різних мов, відносяться предметність і предикативність, суб'єкт і об'єкт, атрибутивність, модальність, а також кількість та якість. Іншими словами, граматична категорія конкретна у кожній мові, в той час як понятійна є абстрактною і універсальною і лише через неї зіставляють однакові чи подібні граматичні категорії різних мов. Інколи протиставляють формальні і змістові мовні значення, різниця між ними полягає в тому, що одні пов'язані безпосередньо з потребами спілкування, а інші — з відображенням об'єктивної дійсності. Формальні значення беруть участь в організації форми думки і структури висловлювання, а змістові значення організовують саму думку для вираження й передачі нового знання. При цьому одне й те саме значення може бути формальним і змістовим у різних випадках. Наприклад, значення чоловічого роду дієслів (в минулому часі), прикметників, а також іменників, які не називають статево розрізнюваних істот, є формальним; але значення чоловічого роду іменників, які називають істоти чоловічої статі, стає змістовим. При функціональному розумінні мовного значення як властивості виражати і породжувати інформацію мовні значення можуть класифікуватися за джерелом інформації на об'єктні (якщо джерело інформації перебуває поза сферою свідомості), суб'єктні (якщо джерело міститься в самій свідомості) та структурні (якщо джерело інформації— в мовній структурі і системі). В цьому розумінні структурні значення збігаються з вище названими формальними, але частково виходять і за їх межі. Афіксальні морфеми суб'єктивної оцінки мають 1) Мещанинов И. И. Понятийные категории в языке// Труды Военного ин-та иностр. яз.— М.— 1945,—№ 1.— С. 15. суб'єктне значення. Прийменники об'єднують у собі об'єктні й структурні значення. В іншому плані розрізняють мовні значення за структурним типом мовних одиниць, що є їх носіями: значення морфем, слів, словотворчих типів, морфологічних і синтаксичних категорій. За останні роки в мовознавстві утвердився самостійний його розділ про словотворення, у зв'язку з чим набуло повноправного громадянства поняття «словотвірне значення». У словотвірних значеннях на перший план можуть виступати або об'єктні, або суб'єктні, або об'єднані об'єктно-суб'єктні значення. Серед значень морфологічних категорій провідними є об'єктні і структурні значення, але зустрічаються і суб'єктні, наприклад в категорії способу дієслова. Одна й та сама морфологічна категорія може дати різнотипне значення в різних частинах мови. Так, у іменників категорія числа — це об'єктне граматичне значення, а у прикметників, які узгоджуються в роді, числі й відмінку з іменниками, — значення цих категорій структурні. Дослідження мовних значень має певні досягнення на лексичному рівні. Саме в слові перш за все розділили його лексичне і граматичне значення. Відома типологія лексичних значень, розроблена В. В. Виноградовим, за концепцією якого існують: 1) основні, або первинні, і похідні, або вторцнні, номінативні значення; 2) прямі і переносні значення; 3) прямі номінативні і експресивно-синонімічні значення; 4) синтаксично вільні і зв'язані (фразеологічно зв'язані, функціонально-синтаксично обмежені та конструктивно зумовлені) значення (1). Ця класифікація продовжує розроблятися і уточнюватися учнями вченого. Висувалися пропозиції розрізнювати у багатозначного слова «загальне» значення на відміну від конкретних його значень. Але ці погляди були піддані критиці як недостатньо обгрунтовані. Л. О. Новиков вважає, що в лексичному значенні слід виділяти: 1) сигніфікативне значення («власне семантичне»); 2) структурне значення і як його різновиди: а) синтагматичне структурне значення (що характеризує лінійні відношення мовних знаків, їх сполучуваність тощо) та б) парадигматичне структурне значення (що характеризує відношення між знаками на парадигматичній осі, Л. О. Новиков ототожнює його з соссюрівською «значимістю»); 3) прагматичне значення, яке виникає внаслідок певного ставлення мовців до знаків, якими вони користуються (це емотивне значення слів); 4) сигматичне 1) Див.: Виноградов В. В. Лексикология и лексикография // Избранные труды — М., 1977.—С. 162—189. значення, що виникає як відношення мовної одиниці до конкретного предмета реальної дійсності (вище таке значення було назване денотативним) (1). Крім названих, виділяють ще конотативні значення. Конотацією в лексикології називають сукупність пов'язаних з певним словом знань, наприклад знань історико-мовного характеру або культурно-історичного порядку. Наприклад, слово цілинник, крім свого значення «той, хто працює на цілині, освоює цілинні землі», пов'язане із знаннями про здійснену в нашій країні в 50-х роках програму освоєння цілинних земель, відомими всім радянським громадянам. Слово міщанин може мати різні конотації залежно від того, яке його значення береться до уваги («особа із певної соціальної групи людей дореволюційної Росії» або «людина з обмеженими дрібновласницькими інтересами і вузьким кругозором»). Нині розрізнюють різні види конотації, які об'єднуються у певні типи: експресивний тип (конотації іронічності, евфемічності, меліоративності, пейоративності, посилення), стилістичний тип (конотації жаргонізму, розмовності, книжності, термінологічності, новизни), мовний тип (конотації діалектизму, запозичення, етимологічності), історико-культурний тип (конотації ідеологічності, архаїчності, культури). Є певні успіхи у вивченні семантичної структури слів методом компонентного аналізу. Розрізнюють слова однозначні і багатозначні. Окреме значення слова називають семемою (*). Навіть семантична структура однозначного слова виявляється досить складною, оскільки вона утворюється, за подібними уявленнями, з різного типу семантичних ознак, або сем: загальних (категоріальних), інтегральних, диференціальних та потенціальних. Загальні семантичні ознаки (семи) об'єднують різні слова в єдину семантичну групу. Так, слова передпокій, передня, прихожа, вестибюль, хол, гардероб, сіни об'єднуються в одну групу завдяки наявності у них спільної загальної семантичної ознаки «службове приміщення в хаті чи будинку». Між собою ці слова можуть розрізнятися за допсмо-гою різних диференціальних семантичних ознак, наприклад, передпокій, передня, прихожа, вестибюль, сіни відзначаються наявністю диференціальної ознаки «перша при вході кімната або приміщення». Серед них виділяються вестибюль і сіни 1) Див.: Новиков Л. А. Семснгика русского языка.— М., 1982.— С. 88—108. *) Інколи семему називають лексико-семантичним варіантом слова. Однак при такому терміновживанні виникають труднощі з визначенням інваріанта лексико-семантичних варіантів. Адже лексичні значення слова не перебувають у стосунках вільного варіювання між собою, бо кожне з них є інваріантним за своєю природою. завдяки іншим диференціальним ознакам, що вказують на великий чи малий розмір відповідної кімнати чи приміщення. Слово гардероб не мае в своєму значенні названих диференціальних ознак, зате має іншу — «приміщення, де звичайно лишають одяг». Крім того, його значення уточнюється ще однією ознакою — «в громадських будинках». Щодо потенціальних сем, то вони в лексичному значенні присутні латентно (приховано) і проявляються лише тоді, коли стають диференціальними при утворенні нових значень. Наприклад, у слові баран «самець вівці» семантична ознака «нерозумна істота» є лише потенціальною, а при утворенні похідного переносного значення (про людину) ця сема стає диференціальною. Таким же чином у слові барліг «лігво ведмедя» сема «брудне житло» є потенціальною, але при виникненні переносного значення (про людське житло) вона стає диференціальною. Метод компонентного аналізу семантики дозволяє за допомогою порівняно невеликої кількості семантичних ознак описати практично необмежену кількість одиниць лексики. В такому випадку набір семантичних ознак може претендувати на опис понятійної системи людської свідомості. Але цей метод має і значні недоліки. Він стає надто громіздким, коли має справу з багатозначними словами. Так, англійське слово bachelor з його чотирма значеннями потребує для свого опису аж 19 сем! Не розроблені єдині критерії виділення семантичних ознак, через що при застосуванні цього методу дослідник не застрахований від суб'єктивізму. Певні диференціальні семи можуть бути істотними в одній мові і зовсім не виділятися в інших мовах. Скажімо, дієслова іти та їхати розрізнюються в українській мові за семою, що відбиває спосіб пересування в просторі. Ця сема виявляється неістотною для дієслів пересування у французькій мові, де aller означає і «йти», і «їхати». Семантичний континуум (від лат. continuum — безперервне, суцільне) відображення дійсності членується на окремі сегменти різними мовами по-різному. Через це в англійській мові, наприклад, значення дієслова to wash об'єднує значення двох українських дієслів: мити і прати. Семи — це не дискретні величини і не матеріальні об'єкти. Отже, немає універсального інвентаря семантичних ознак, який можна було б застосовувати до опису словесних значень різних мов. Питання про те, що реально відповідає в мисленні семантичним ознакам як одиницям компонентного аналізу, ще не розв'язане. Не встановлено, чи набір сем певної семеми має впорядкований характер. Навіть якщо визнається впорядкований характер внутрішньої структури значення, то залишається невідомим — довільний чи недовільний порядок сем, а також чи порядок зумовлений семантичними закономірностями самої системи значень даної мови. Неясно, яким чином ієрархічна впорядкованість структури значення слова може сполучатися з принципом нелінійності, що характеризує семантику мовного знака. Дослідники звертають увагу на те, що, «по-перше, реально функціонуюче значення виявилося незвідним до невеликої кількості семантичних компонентів, а, по-друге, реальний набір компонентів значення виявився нежорстким, незвідним до певної обмеженої, замкненої структури» (1). Багато лінгвістів заперечують можливість описати через штучну мову семантичних ознак реальні лексичні значення. В усякому разі словесна інтерпретація на універсальному семантичному коді значень окремих слів виглядає зарозумілою, або навіть кумедною. Так, значення слова сидіти тлумачиться: «агент покоїться за допомогою нижнього і тильного медіатора»; слова батько «агент, який за допомогою невідчужуваного ефектора робить так, що інший агент за допомогою невідчужуваного медіатора робить третього агента існуючим»; слова хлопець «агент, що існує недовго і здатний через невідчужуваний ефектор робити так, що інший агент через невідчужуваний ефектор робить третього агента існуючим» (2). Наскільки простіше визначення цих слів у тлумачному словнику! Багато лінгвістів заперечують можливість описати через штучну мову семантичних ознак реальні лексичні значення. Однак практичне застосування компонентного аналізу у семантиці, попри всі його недоліки, приносить користь при встановленні і вимірі ступеня синонімічності лексичних одиниць, при уточненні тлумачення значень слів у лексикографічних працях (*). Проблема полісемії слова ставить досить серйозні труднощі перед лексикографами при описуванні лексичної системи мови. Значення багатозначного слова пов'язані між собою похідним зв'язком. Непохідне значення — це, звичайно, пряме значення, воно предметно спрямоване. Пряме значення буває вмотивованим і невмотивованим з погляду його словотвірного членування. Переносні значення — це завжди похідні і вмотивовані значення. На інших рівнях мовної системи мовні значення досліджені у меншій мірі. Немає докладних і повних описів словотвірних, морфологічних та синтаксичних значень окремих мов, ще менше подібних праць, здійснених під кутом зору зіставного вивчення різних мовних систем. 1) Стернин И. А. Лексическое значение слова в речи.— Воронеж, 1985.—С. 13. 2) Мартынов В. В. Универсальный семантический код. Грамматика. Словарь. Тексты.— Минск, 1977.— С. 155, 159. *) Докладно про цей метод див. у статті: Цветков Н. В. К методологии компонентного анализа//Вопр. языкознания.—1984.— № 2.— С. 61—71. Важливе значення має вивчення не тільки власної семантики мовних одиниць, а й тієї семантики, яка породжується їх сполучуваністю в текстах — контекстом. Як відомо, контекстом (від лат. contextus — сплетіння) називають відрізок ланцюга мовлення, який складає оточення розглядуваної мовної одиниці. Оскільки мова відрізняється лінійним характером, то у кожної її одиниці при використанні в мовленні виникає контекст. Таке розуміння відрізняється від вузького розуміння контексту, яке визнає його лише для слів — одиниць словникового складу, мови (словесний контекст). Значення мовної одиниці може цілком залежати від її оточення. Так, лат. altus набуває різного значення залежно від контексту, в якому воно вживається: altus mons «висока гора», altus vir «благородна людина», altus somnus «міцний сон», altum vulnus «глибока рана». Особливо значна роль контексту в художніх творах, де він активізує потенціальні семи вживаних слів (1). Заслуговує рішучого засудження погляд, поширений серед зарубіжних лінгвістів, за яким значення не можна розглядати як компонент мови, бо воно, мовляв, належить до позамовної дійсності. Подібні твердження характеризують передусім американських дескриптивістів. Так, Г. Глісон писав: «Зміст, поза його структурою, не піддається якомусь узагальненню. Субстанція змісту складається, безперечно, з усієї сукупності людського досвіду. Тисячі вчених, кожний у своїй галузі, працювали, щоб пролити світло на цю величезну масу матеріалу. Однак єдиного підходу, який дозволив би охопити весь матеріал в цілому і таким чином послужив би відправним пунктом для порівняння різних мовних структур, ще немає» (2). Подібна позиція виявляється агностичною і тому неприйнятною. Мовознавство має всі можливості власними силами й засобами вивчити семантичний аспект мови. Навіть американські лінгвісти самі почали в останній час підкреслювати важливість вивчення семантичних проблем. Р. Якобсон писав ще у 1972 р.: «У світовій лінгвістиці останніх п'яти десятиліть дослідження значення все більш наполегливо висувається на позицію центрального завдання аналізу мови... Не можна більше гратися в хованки із значенням і розглядати мовні структури поза семантичними проблемами» (3). В наші дні все голоснішими стають вимоги розрізнення у мовознавстві понять «значення» і «смисл». Таке розрізнення було започатковане Л. С. Виготським. Під «значенням» розуміють 1) Див.: Контекстная семантизация лингвистических единиц.— М., 1984.— 224 с. 2) Глисон Г. Введение в дескриптивную лингвистику.— М., 1959.— С. 44—45. 3) Общее языкознание: Хрестоматия.— Минск, 1976.— С. 113—114. систему зв'язків, що стоять за словом і відбивають загальний людський досвід. «Смислом» слова називають індивідуальне значення слова, виділене з об'єктивної системи зв'язків слова у мовленні окремої особи. У психолінгвістиці відповідно до цього протиставляють «референтне значення» і «соціально-комунікативне значення» слова. Перше виникає об'єктивно, друге має завжди ситуативне і афективне забарвлення, пов'язане з його суб'єктивним використанням. Інші лінгвісти визнають «смислом» тільки значення речення як комунікативної одиниці, а терміном «значення» позначають ідеальну сторону одиниць семантичної системи мови. За такими поглядами, смисл можна розчленувати на значення слів, які співвідносяться з денотатами і референтами і, отже, мають предметно-дискретний характер. Є й інші розуміння смислу. Так, Т. П. Ломтєв вважає смислом спосіб представлення денотата (предмета) в назві. Наприклад, денотат слова дядько може бути виражений словосполученням батьків брат, мамин брат, тітчин чоловік. За Ломтєвим, у кожному такому випадку об'єкт виражається різними смислами (1). В. А. Звегінцев вважає смисл немовною категорією, завдяки якій реалізується мовне явище значення. Представники інженерної лінгвістики дійшли висновку, що будь-яке реальне повідомлення містить у собі три смисли: 1) незалежний від тих, хто спілкується, універсальний смисл, 2) авторський (адресантський) смисл і 3) перцептивний смисл, який добуває з повідомлення адресат (див. «Вопросы языкознания», 1985, № 4, с. 21). У сучасному мовознавстві лише тільки починається розробка методів і прийомів дослідження, заснованих на розмежуванні і співвідношенні мовного і смислового змісту. § 5. Теорія мовної відносності та її критика Ідеалістичні перекручення стосунків між мовою і мисленням не раз спотворювали справжню картину відношення цих членів діалектичної єдності. Ще в минулому сторіччі В. Гумбольдт висунув тезу про повну залежність ставлення людини до навколишньої дійсності від її мови. Якщо Кант, проповідуючи агностицизм, вважав, що людина орієнтується в хаотичному сплетінні окремих чуттєвих даних за допомогою апріорних категорій розуму, то Гумбольдт оголосив мову вічним 1) Див.: Ломтєв Т.П. Общее и русское языкознание.— М., 1976.— С. 262. посередником між духом і природою. Для Гумбольдта мова — це світогляд (Weltanschaung), що визначає людську діяльність. Мова живе нібито самостійним життям, підкоряючи собі людину. На думку Гумбольдта, не люди оволодівають мовою, а мова оволодіває людьми. «Кожна мова викреслює навколо народу, якому вона належить, коло, за межі якого можна вийти лише в тому випадку, якщо вступаєш в інше коло» (1). По суті, саме ці ідеї Гумбольдта відроджені в XX ст. у так званій гіпотезі Сепіра — Уорфа про зв'язок культури і мови і про глибокий вплив мови на становлення логічних і світоглядних категорій. Ця гіпотеза відома в лінгвістиці ще під назвою теорії мовної відносності. Професор Чікагського університету Е. Сепір висловив думку, що поведінка людей перебуває під впливом мови, яка є засобом спілкування в даному суспільстві, і що повне усвідомлення дійсності неможливе без мови. Його учень Б. Л. Уорф розвинув цю думку в теорію про вплив мовних форм на норми мислення. За його поглядами, навколишня дійсність — це безладний потік різноманітних вражень, закон і порядок у який вносить мова. Але у кожної мови свої власні форми, тому й дійсність уявляється по-різному людям, які розмовляють різними мовами. Таким чином, мова виступає як спеціальна система організації людського досвіду, вона, образно кажучи, є тими окулярами, крізь які людина бачить світ. Звідси робиться узагальнення, що й логіка не відбиває дійсності, а залежить цілком від мови, тому, натякає Уорф, якби Ньютон говорив не англійською мовою, а мовою індійців хопі, його концепція всесвіту мала б зовсім інший вигляд, бо в мові хопі система мовних значень цілком відрізняється від тієї, яка спостерігається в мовах так званого середньоєвропейського стандарту. Принцип мовної відносності формулюється таким чином: «подібні фізичні явища дозволяють створити подібну картину всесвіту лише при подібності або, принаймні, при співвідносності мовних систем» (2). Та якби рідна мова лінгвіста суворо обмежувала його мислення і пізнавальну діяльність, стало б неможливим існування зіставної лінгвістики, оскільки дослідник не зумів би вловити відмінності між різними мовами. Сама діяльність авторів теорії мовної відносності спростовує їхні теоретичні побудови. Щоб аргументувати цю теорію, її прибічники звертаються до мов, різко відмінних за своєю граматичною структурою від індоєвропейських, але тлумачать граматичні значення цих мов крізь призму індоєвропейських мов, здебільшого через буквальний переклад на ці мови. Однак такий переклад, особливо 1) Гумбольдт В. Избранные трудьз по языкознанию.— М., 1984.— С. 80. 2) Новое в лингвистике.— М.» I960.— Вып. 1.— С. 175. стосовний граматичних категорій, дуже часто спотворює уявлення про граматичні значення, оскільки вони можуть бути цілком своєрідними не лише в мові, з якої перекладають, а і в мові, на яку здійснюється переклад. От, наприклад, як звучить у буквальному перекладі короткий текст мовою суахілі: «Вона-бути-в минулому-там людина одна вона-яка бути-в минулому сліпа з народження її. День один воно-приходити-те-пер-повз чудо: очі його вони-ставати-в минулому-відкриті так тільки раптом. І перед її воно (місце)-бути- в минулому з осел він стояти-в минулому вона-його-побачити-в минулому цей осел-вона-не бачила речі більше». При перекладі ми користуємось словами, в значення яких входять граматичні значення, невідомі мові, з якої здійснюється переклад. В мові суахілі немає відмінків, немає чоловічого, жіночого чи середнього роду, які є в нашій мові. От чому буквальний переклад не дає змоги зрозуміти думок, сформульованих у вищенаведеному тексті. Але ці думки цілком зрозумілі, якщо ми не будемо наполягати на відтворенні в перекладі всіх граматичних значень і конструкцій мови оригіналу: «Жила собі людина сліпа від народження. Одного дня трапилось чудо: її очі раптом відкрилися. Випадково перед нею тоді стояв осел. Сліпий побачив осла і більше нічого не бачив». Спосіб перекладу граматичних значень піддав критиці ще сам Е. Сепір, коли показав, що латинський вираз illa alba femina quae venit «та біла жінка, яка приходить» мусить у такому випадку мати вигляд: «той-один-жіночий-діяч один-жіночий-білий-діяч жіночий-діючий-один-жінка який-один-жіночий-діяч-інший один-тепер приходити» (1). Спостереження етнографів над різними народами свідчать, що у окремих із них існують розвинені системи в лексиці, які відбивають умови і спосіб життя цих народів. Але ці свідчення аж ніяк не можна тлумачити так, ніби у даного народу даний спосіб життя зумовлений наявністю відповідних мовних значень. Один із американських етнолінгвістів підкреслює, що в мові навахо специфічно виражаються поняття, пов'язані з рухом, і нагадує про кочовий спосіб життя даного племені. Та було б безглуздим гадати, що індіанці навахо почали кочувати завдяки даній граматичній особливості їхньої мови. Навпаки, в мові відбивається реальна дійсність, пізнана людським досвідом. Б. Л. Уорф вважає, що «основа мовної системи будь-якої мови (іншими словами, граматика) — це не просто знаряддя для відтворення думок. Навпаки, граматика сама формує думку, є програмою і керівництвом розумової діяльності індиві- 1) Сепир Э. Язык — М.; Л., 1934.— С. 74—75. да, засобом аналізу його вражень та їх синтезу... Ми розчленовуємо природу в напрямку, підказаному нашою рідною мовою. Ми виділяємо в світі явищ ті чи інші категорії й типи зовсім не тому, що вони (ці категорії й типи) самоочевидні; навпаки, світ виступає перед нами як калейдоскопічний потік вражень, який повинен бути організований нашою свідомістю, а це означає в основному — мовною системою, яка зберігається в нашій свідомості» (1). Та мова не може бути основним чинником, що визначає мислительні процеси. У твердженні Уорфа наслідок тлумачиться як причина. Якщо робити послідовні висновки з теорії мовної відносності, то треба відмовитися від положення про пізнаваність об'єктивної реальності, оскільки ця реальність по-різному відбивається різними мовами. Якщо у ескімосів є кілька десятків слів для позначення різних видів снігу, а в нашій мові тільки одне, то це не означає, що ми не можемо відрізнити сніг сухий від снігу мокрого, сніг мерзлий від снігу талого і т. д. пізнавально чи мовно. Якщо у мові хопі «метелик», «літак» і «льотчик» позначаються одним словом, абсурдно вважати, що носій цієї мови не може відрізнити літак від метелика чи від льотчика. З теорією мовної відносності змикається неогумбольдтіансь-ка концепція Л. Вейсгербера, побудована на аналогічних міркуваннях. Але якщо в Уорфа йдеться про відмінності між різними культурами, то концепція Вейсгербера обстоює відмінність «національного духу». Згідно з цією концепцією мова перетворює навколишній світ у ідеї. Мова — це безперервна діяльність, яка визначає спосіб сприйняття людиною дійсності. Мови різних народів — це різні картини всесвіту, зумовлені відмінностями «національного духу» цих народів. Вейсгербер підкреслює суб'єктивний підхід людини до пізнання об'єктивної реальності. Людина спроможна пізнати лише те, що створює її мова. Отже, і в цьому випадку мова ототожнюється з мисленням і відривається від матеріального світу. Боннський професор посилався на лексичні приклади, щоб довести, ніби між науковим поняттям і його мовним розумінням існує розрив. Так, ботаніка не розрізняє певного класу «бур'янів», але в німецькій мові є відповідне слово і поняття — Unkraut. Те ж саме можна сказати і про «овочі», які об'єднують відповідним словом найрізноманітніші рослини з погляду ботаніка. Але мовні значення не збігаються з категоріями мислення. Тому не можна вважати, що українці, які вживають конструкцію типу взяв ножа, зрубали дуба, тлумачать об'єкти, позначувані словами ніж, дуб як належні до категорії живих 1) Новое в лингвистике.— Вып. 1.— С. 174. предметів. З тієї самої причини навряд чи будь-який україномовний віднесе мерця, покійника до живих істот, хоч мовні форми об'єднують ці слова з тими, які позначають живих істот. Вейсгербер вважав, що форма визначає зміст, що коли в мові немає певної форми, то в ній немає й відповідного змісту. А якщо в мові немає певного змісту, людина неспроможна його розрізнити. Однак ці міркування не мають під собою ніякого грунту. Хоч у мові слов'янина немає різних слів для позначення пальця на руці і пальця на нозі, а в мові француза протиставляються doigt і orteil, це не означає, що француз і слов'янин по-різному сприймають об'єктивну реальність. Зіставлення різних «картин світу», створюваних різними мовами, мимохіть веде дослідника до оцінки цих картин, а звідси рукою подати до шовіністичних висновків про переваги однієї мови над іншою. Прибічники теорії мовної відносності підкреслюють, що категорії мови впливають на мислення, але мислення вони оцінюють, виходячи з мовних даних. Психологи підкреслюють необхідність використання незалежних від мови даних для оцінки процесів пізнання і заперечують довільний характер зв'язку між мовою і досвідом, а також суворі обмеження мовою процесів пізнання (1). Слід мати на увазі, що стосунки людини з об'єктивною реальністю здійснюються не лише за допомогою мови. Мова, незважаючи на її величезну роль в аналізі й класифікації фактів і явищ реальної дійсності, не може відгородити людину від безпосереднього існування в цій дійсності і постійного до неї пристосування. Теорія мовної відносності ігнорує практичну діяльність людини як джерело, рушійну силу і критерій в процесі пізнання. Мова не є екраном, що відгороджує людину від природи, екраном, на якому людина (або «національний дух») вимальовує певні форми, за якими важко розгледіти справжні контури дійсності. Мова — це прожектор, за допомогою якого людина освітлює свій процес пізнання дійсності у своїй практичній діяльності. Мова — не стіна, яка загороджує свідомість людини від об'єктивного світу, а міст, по якому людина підходить до пізнання цього світу. Засновники й апологети теорії мовної відносності свої все-охоплюючі висновки роблять на суто частковій підставі (2). Заперечення загальнолюдського характеру мислення, здійс- 1) Див.: Коул М., Скрибнер С. Культура и мышление.— М., 1977.—С. 77. 2) Див.: Гаркавец А. Н. Понимание специфики языка как общественного явления // Современное зарубежное языкознание: Вопросы теории и методологии.— К., 1983.— С. 12. нюване неогумбольдтіанцями, спирається на реальні факти відмінностей у значеннях форм різних мов. Та ці семантичні розходження, які спостерігаються лише при зіставленні ізольованих лексичних одиниць і граматичних утворень, нейтралізуються в мовленні, яке спроможне передати будь-який зміст. В радянському мовознавстві теорія мовної відносності була спростована і експериментально (праці І. Н. Горелова). Отже, загальний гносеологічний висновок теорії мовної відносності про вплив мови на формування людського світогляду слід відкинути як безпідставний. «Філософія неогумбольдтіанства є суб'єктивно-ідеалістичною філософією позитивізму, і засновується вона на метафізичному перебільшенні активності мови і, отже, активності абстрактного мислення в процесі пізнання» (1). Та це не означає, що слід відкинути й окремі об'єктивні спостереження прибічників цієї теорії. Насамперед це стосується різноманітності мовних засобів відображення дійсності і різного обсягу значень слів у різних мовах. Ніхто не може заплющувати очі перед цим фактом. Якщо зважити на взаємні стосунки основних величин, про які йдеться в теорії мовної відносності, а саме мови, мислення і об'єктивного світу, то слід визнати, що мова є похідним явищем і від об'єктивного світу, і від мислення. Мова відбиває в собі і діяльність мислення, і матеріальні умови, в яких ця діяльність має місце. Відбиваючи в собі і об'єктивний світ, і свідомість, що його відображає (а процес відображення не має дзеркально-мертвого характеру), кожна мова здійснює це неоднаково. Ця неоднаковість відображення може бути пояснена різними причинами. По-перше, здійснюють свій вплив матеріальні й соціальні умови існування носіїв мови. По-друге, людська свідомість пізнає об'єктивну реальність не торованим шляхом, в процесі пізнання люди можуть помилятися і збиватися на манівці, все це відбивається в мовах різних людських колективів, створюючи різноманітні «картини світу». По-третє, кожна мова має свою власну структуру, ЇЇ внутрішні системи пов'язані між собою закономірними стосунками і включення до неї нових фактів завжди відбувається відповідно до цих стосунків. Специфічної форми набувають і зміни мовної системи. Нарешті, сукупність мовних значень не є чимсь незмінним, ці значення так само перебувають, як і все у світі, в безперервному русі. Залишаються в силі і деякі спостереження адептів теорії мовної відносності стосовно впливу мови на поведінку людини. Недарма одна з важливих проблем сучасного мовознавства 1) Философские основы зарубежных направлений в языкознании,— С. 25. стосується вивчення мови як засобу впливу (1). Адже мова зберігає в собі весь досвід попередніх поколінь і впливає на людину, формуючи її поведінку відповідно до норм, вироблених цим досвідом. Але цей вплив здійснюється не через гносеологічні властивості мови, як намагався твердити Уорф, посилаючись на поведінку людей поблизу складу з порожніми бензиновими бочками. На думку Уорфа, небезпечна поведінка людей, які палять цигарки і кидають недокурки поблизу порожніх бензинових бочок, визначається словом порожні, хоч насправді порожні бензинові бочки в пожежному відношенні небезпечніші, ніж повні, оскільки суміш пари бензину з повітрям являє собою вибухову речовину. Цілком очевидно, що поведінка людей, які палили цигарки біля порожніх бензинових бочок, визначалася тим, що їм бракувало знань про вибухові властивості пари бензину. Взагалі, якщо стати на точку зору Уорфа, то доведеться визнати, що люди, які розмовляють різними мовами, поведуть себе по-різному в одній і тій самій ситуації. Реальне життя доводить безпідставність такого припущення. Разом з тим не можна заперечувати й певного впливу мовних форм на людське сприйняття. В одному експерименті чехові, поляку і французу були подані для сприйняття три абсолютно рівних за своєю інтенсивністю стуки. Кожен із учасників експерименту інтерпретував стуки відповідно до моделі словесного наголосу в своїй рідній мові: чехові здалося, що найінтенсивнішим був перший стук, полякові — другий, а французу — останній (*). В сучасному зарубіжному мовознавстві робляться спроби підновити теорію мовної відносності. Американський лінгвіст Д. X. Хаймс, намагаючись врахувати суспільний характер мови, робить наголос на тому, що відмінності у використанні мови визначаються соціальними чинниками, в тому числі ставленням носіїв мови до її використання (2). Такий висновок правильний, але у Хаймса він скоординований з визнанням теорії мовної відносності. Радянський дослідник Г. Брутян на противагу принципу мовної відносності висунув принцип мовної додатковості, який полягає в тому, що в мовній картині світу є, крім центральних, периферійні ділянки, які залишаються за межами логічного відображення. Через словесні образи і мовні моделі відбувається додаткове «бачення світу». Мовне моделювання світу, 1) Див.: Язык как средство идеологического воздействия.— М., 1983.— 218 с. *) Проф. I. Н. Горелов піддає сумніву чистоту цього експерименту. 2) Див.: Xаймс Д. X. Два типа лингвистической относительности // Новое в лингвистике,— М., 1975,— Вып. 7 — С. 229—298. сполучаючись з його логічним відображенням, забезпечуе відтворення більш повної і всебічної картини навколишньої дійсності у свідомості людей (1). До цього слід додати і ту велику роль, яку відіграє в процесі пізнання світу оволодіння, крім рідною, ще й іншими мовами. Однак теза, висунута Г. Брутяном, не знайшла загального визнання, оскільки принцип мовної додатковості грунтується на мовчазному визнанні незалежності мови від мислення. Проте ця ідея заслуговує на увагу в плані розрізнення логічного мислення і людської свідомості (див. вище, § 1). Оцінюючи теорію мовної відносності в цілому, слід сказати, що вона явно переоцінює роль мови, виводячи її безпосередньо з реальної дійсності й ігноруючи те, що зміст, який виражається мовою, не є арифметичною сумою мовних значень, використовуваних для передачі змісту (2). Свідомість завжди має можливість вийти за межі змісту мовних одиниць, завдяки чому семантика мови ніколи не залишається нерухомою, а постійно розвивається. Можна додати, що й інші спроби переоцінити значення мови в процесі пізнання, здійснені філософами-ідеалістами, не можуть претендувати на визнання. Такими, наприклад, були намагання загальної семантики (течія американської філософії) та лінгвістичної філософії вважати аналіз мови єдиною метою філософської науки. Мова, на думку цих філософів-ідеалістів,— це єдиний предмет філософських досліджень. Американські філософи школи загальної семантики, замість того щоб шукати реальні економічні, соціальні й політичні причини розходжень між світом соціалізму і світом капіталізму, намагалися підмінити їх семантичним розходженням мов. Суспільні стосунки вони перетворюють на функцію відношень між мовними знаками і мовними значеннями. Представники лінгвістичної філософії ототожнюють мовний зміст з об'єктивною дійсністю. Та аналіз мови не може підмінити собою теорії пізнання. Мовознавство може дати в розпорядження філософів цінний матеріал, якщо воно осмислить і вивчить у всіх аспектах мовні значення, їх перетворення у смисл мовних повідомлень (*). 1) Див.: Брутян Г. А. Гипотеза Сепира—Уорфа.— Ереван, 1968.— С. 57. 2) Пор.: Панфилов В.З. Философские проблемы языкознания.— М., 1977.—С. 36. *) З нової літератури див.: Абрамян Н. Л. Гносеологические аспекты языкового значения.— Ереван, 1986.— 102 с. Роль человеческого фактора в языке: Язык и картина мира.— М., 1988. РОЗДІЛ III ЗНАКОВА ТЕОРІЯ МОВИ § 1. Мовознавство і семіотика Людина відрізняється від тварин тим, що вона створила засіб спілкування, який складають знаки для передачі інформації. Мовні знаки не тільки передають інформацію, а й беруть безпосередньо участь у її формуванні. Ось чому дуже важливо з'ясувати знакові властивості мови. Розділ мовознавства, який вивчає цю сторону мови, називається лінгвосеміотикою. Семіотика (від грец. — знак) — це наука про різні знакові системи, використовувані в людському суспільстві для передачі інформації, і про закономірності їх функціонування. Знак — це не властивість предмета, а функція, якої предмет може набути. Знакова функція полягає у можливості предмета представляти собою (заміщувати) щось для когось. Сам знак — це певний матеріальний об'єкт, який може бути сприйнятий органами чуття. Але знак дозволяє людині перейти межу чуттєвого сприймання, бо він є матеріальною опорою мислення. Об'єкт, представлений знаком, називають денотатом (від лаг. denotatus — позначений) або референтом (від англ. reference — еталон). Знаки, пов'язані спільною функцією чи метою, утворюють знакові системи. За іншими концепціями розрізняють референт як одиничний предмет, денотат як клас ідентичних предметів, і сигніфікат — як сукупність ознак класу предметів. В межах семіотики розрізняють три аспекти дослідження знаків: 1) синтаксичний аспект досліджує відношення між знаками в межах даної системи, 2) семантичний аспект вивчає відношення знаків до позначуваних ними явищ і предметів, 3) прагматичний аспект досліджує ставлення до знаків тих, хто ними користується. Німецький філософ-марксист Г. Клаус до цих трьох аспектів додав ще один, але в його концепції семантичний аспект досліджує відношення знака не до позна-чуваного об'єкта, а до розумового відображення об'єкта, у той час як сигматичний аспект вивчає відношення знака до об'єкта. Таким чином, у семіотиці виділяються синтактика, сигматика, семантика і прагматика. У лінгвістиці синтактиці семіотики відповідають одночасно синтагматика і парадигматика (див. розділ IV, § 8). Першим серед мовознавців сформулював знакову теорію мови Ф. де Соссюр, однак не всі висловлені ним положення прийнятні для радянського мовознавства. Соссюр вважав, що лінгвістика є лише частиною загальної науки семіології (так він називав семіотику), а семіологія в свою чергу є частиною соціальної психології. Отже, лінгвістика і семіотика, за Соссюром, перебувають не у відношеннях перетину, а в стосунках включення: семіотика включає в себе лінгвістику. Звернувши увагу на спільні моменти мови та інших знакових систем, Соссюр повністю ухилився від відповіді на питання про своєрідність мовної знакової системи і про незнакові властивості мови. Межі семіотики інколи розширюють за рахунок включення до її об'єкта не лише знакових систем, використовуваних у людському суспільстві, а й різноманітних інших «знаків», у тому числі сигналів, використовуваних тваринами, і знаків-прикмет, існуючих у природі. Один із засновників семіотики американський філософ Ч. С. Пірс вважав, що теоретично можливе існування 59049 класів знаків, які зводяться до трьох основних типів: 1) знаки-копії, або іконічні знаки, 2) знаки-індекси, або знаки-прикмети, 3) знаки-символи. Знаки-копії, засновуються на наявності певної спільної властивості (чи властивостей) у знака і денотата. Прикладом іконічного знака може бути фотографія. Знаки-індекси, або знаки-прикмети, засновуються на певній суміжності знака і денотата, наприклад, дим від вогнища є знаком того, що десь горить. Знаки-копії та знаки-прикмети є вмотивованими, бо зв'язок між знаком і денотатом зумовлений спільною властивістю, або ж відношенням суміжності. їм нібито протистоять знаки-символи, в яких зв'язок між знаком і денотатом є умовним, а не вмотивованим. Проте і знаки-символи бувають умотивованими, в усякому разі вони зберігають з позначуваними денотатами певну структурну схожість, передаючи їх образ окремими елементами позначення. Однак ця класифікація не може бути задовільною, оскільки розширює об'єкт семіотики за межі знакової ситуації (що є частиною комунікативної ситуації), включаючи до нього не лише знаки, якими користуються в людському суспільстві, а й окремі природні явища, витлумачені як знаки. Наприклад, тінь, що падає на землю в сонячний день від дерева, теж оголошують знаком. При цьому забувають, що важлива не лише матеріальна форма знака, а і його змістова сторона, яка виступає як його значення. Тому передусім слід розрізняти мовні знаки і немовні знаки. Серед останніх можна розглядати: знаки-копії, наприклад муляж сиру чи ковбаси у вітрині гастрономічного магазину; знаки-прикмети, наприклад слід якоїсь тварини; знаки-сигнали, наприклад сокотання квочки, яка скликає курчат до пшона; знаки-символи, наприклад графічне зображення серпа і молота як символу союзу робітничого класу і селянства. Мовні знаки мають мішаний характер, в них можуть поєднуватися іконічні, індексальні та символічні ознаки. Вони виникли із знаків-сигналів у процесі суспільної праці первісних людей. У тварин існують певні способи спілкування і навіть окремі способи передачі інформації, але тварини не знають основного комунікативного акту — діалога. Бджола, яка прилетіла з взятком, інформує своїм «танцем» інших бджіл, де вона його брала, але не вступає з ними у діалог. Бджоли, які сприймають таку інформацію, лише відтворюють (повторюють) танець «розвідниці». Подібне спілкування є не знаковим, а сигнальним. Сигнали не дозволяють тваринам вийти за рамки природи, конкретних життєвих ситуацій тощо, це спроможна зробити лише людина за допомогою мовних знаків. Людиноподібна мавпа може користуватися знаряддям, але тільки людина спроможна виробляти знаряддя, тобто користуватися одними знаряддями для створення інших. Одночасно людина здатна створити із сигналу мовний знак, позначаючи за допомогою його екстероформи (зовнішньої матеріальної форми) або експонента (від лат. ехропо — виставляю напоказ) ідеальне відображення певного об'єктивного предмета чи явища у своїй свідомості (інформу). Інколи певну інформацію може передавати відсутність знака в ситуації, де його використання можливе. У такому разі говорять про нульові знаки. Мовний знак об'єднує в собі матеріальне і ідеальне. Ідеальне характеризує людську свідомість, що є вищою формою відображення об'єктивної дійсності. Лише людина єдина в світі спроможна створити значення, використовуючи для цього матеріальне. Природа неспроможна створювати такі знаки, бо в природі можливі лише сигнали, за допомогою яких спілкуються між собою тварини. Якщо в знакові розрізняються дві сторони — позначення і значення, або екстероформа та інформа,— то в сигналі ці дві сторони не диференціюються, а становлять нечленоване ціле. Сигнали завжди безпосередньо прив'язані до певної ситуації і по суті залишаються незмінними. Сьогоднішній голодний кіт, очевидно, нявкає так само, як і його далекий предок, що жив кілька тисяч років тому. Знаки ж, якими користуються для спілкування люди, завжди опосередковані і змінні. Немає таких людських мов, які б залишалися незмінними протягом кількох тисяч років. Це стосується не тільки мов, а й інших знакових систем, якими люди передають інформацію. Отже, слід чітко розрізняти ознаки», які спостерігаються в природі, і знаки, якими користуються люди. З цього погляду мають рацію ті представники семіотики, які диференціюють природні знаки і умовні знаки. Природні знаки, які називають ще симптомами, складають єдність з тим предметом, знаком якого вони можуть уявлятися для людської свідомості. Сірувато-білі крапки величиною з макове зернятко, оточені червоним ореолом, які з'являються на слизовій оболонці губ у дитини, що захворіла на кір, не є знаком хвороби, а її ознакою, частиною її загального розвитку. Причому в процесі пізнання люди можуть помилитися у визначенні належності ознаки до предмета. До речі, симптоми не подібні до знаків ще й тому, що вони не усвідомлюються як знаки тими, хто їх створив. Симптоми тлумачаться як знаки тим, хто їх сприймає. Стогін непритомного хворого або плач немовляти не створюються як знаки, вони виникають мимохіть, як наслідок певних фізіологічних (патофізіологічних) процесів, і лише той, хто сприймає стогін хворого чи плач дитини, може тлумачити ці явища як знак певного фізіологічного стану хворого чи немовляти. Звичайно, і хворі, і діти можуть свідомо стогнати чи плакати, як, наприклад, у випадку, наведеному К. Чуковським: — Ну, Нюро, годі, не плач. — А я плачу не тобі, а тьоті Зіні. У подібній ситуації, яку можна назвати знаковою, плач цілком природно можна тлумачити як усвідомлений знак вимоги дитини. Такий знак схожий на умовний знак, мета якого — формування і передача інформації. Умовні знаки використовуються в спілкуванні, через це їх називають також комунікаційними знаками, а оскільки вони беруть участь в утворенні інформації, їх називають ще й інформативними знаками. Серед комунікаційних знаків окремо виділяються як їх основний вид мовні знаки — особливі двосторонні величини, які складаються з єдності позначення і значення. В багатьох мовознавчих працях мовний знак визначається за Ф. де Соссюром як єдність «позначаючого» і «позначуваного». Однак подібне визначення суперечить самій дефініції знака: позначуване включається в поняття знака, незалежно від того, чи під «позначуваним» розуміємо об'єкт реальної дійсності чи його відображення в нашій свідомості. Ф. де Соссюр у своїй концепції вивів матеріальну субстанцію «позначаючого» за межі мови, і таким чином його розуміння мовного знака стало цілком ідеалістичним, оскільки і форма, і зміст мовного знака тлумачилися як ідеальні (психічні) утворення. Подібні погляди ведуть до відриву мови і мислення від дійсності і не узгоджуються з матеріалістичним їх розумінням. Включення «позначуваного» в мовний знак як його змістової сторони може вести і до іншої плутанини, оскільки під «позначуваним» можна розуміти і сам денотат, і його відображення в людській свідомості. Треба чітко розрізняти об'єктивний предмет чи явище дійсності (денотат), його відображення в людській свідомості і мовний знак, завдяки якому людська свідомість стає безпосередньою дійсністю. Мовний знак має дві сторони: матеріальну (позначення, або експонент) та ідеальну (значення), яка тісно пов'язана з відображенням денотата в свідомості. Ще в 1868 p. М. Бреаль розрізняв у слові його «тіло» та «дух» або «ідею» (1). Ця думка була успадкована від давніх греків. У XX ст. ідентифікація значення і поняття (концепта) характеризує Соссюра, Марузо, Дармстетера, теоретиків семантичних полів, семного аналізу, трансформаційної семантики. Цю ідею підтримують логіки Фреге, Рассел, Карнап, Черч. З іншого боку, подібне ототожнення піддається критиці (наприклад, у праці акад. А. Росетті, у книзі Огдена і Річардса та ін.). Але й у 70-і роки XX ст. прибічники інтенсіональної семантики захищають ідею понятійного характеру значення. Значення визначається як функція, що пов'язує знак (слово) з множиною предметів. Але в природних мовах трапляються випадки, коли значенням різних слів не відповідають обов'язково різні чітко розрізнювані множини. К. Бальдінгер відзначав, що ісп. casa «хата, будинок» і palacio «палац» мають різні значення, але інколи важко визначити, чи ця будівля є casa, чи palacio. В останній час, щоб уникнути такої критики, звертаються до нових понять — нечітких множин і нечітких понять, логіка яких є більш прийнятною для семантики природної мови (2). Критики знакової теорії мови, заперечуючи її, інколи посилаються на засудження В. І. Леніним теорії ієрогліфів, зокрема на ленінську критику поглядів Гельмгольца, який визнавав людські відчуття знаками, а не образами речей. Однак звинувачення прихильників знакової теорії мови в агностицизмі не має під собою ніякого грунту і засновується на непорозумінні. Ленін критикував тих учених, які визнавали знаками (ієрогліфами) відображення предметів і явищ об'єктивної дійсності, а не мовні знаки. Більше того, В. І. Ленін, конспектуючи книгу Фейербаха «Виклад, аналіз і критика філософії Лейбніца», схвально відзивається про думку, за якою назва — це відмітний знак, котрий стає представником предмета для того, щоб уявити його в усій тотальності. Отже, 1) Breal М. Melanges de mytholoqie et de linguistique.— Paris, 1882.— 2-me edition.— P. 300. 2) Vasіliu Е. Asupra naturii conceptual a sensului. —Analele universitatii Bucuresti, Limba si literatura romana, an. XXXIII, 1984.— P. 71—78. знакове розуміння мови зовсім не причетне до ідеалістичної теорії символів чи ієрогліфів. Інші мовознавці погоджуються визнати в мові знаком тільки матеріальну сторону мовного знака, тобто позначення, і вважають, що його ідеальна сторона, тобто значення, в сам знак не повинна включатися. Прихильників такого тлумачення мовних знаків називають унілатералістами (від лат. unus один і latus — сторона), оскільки вони вважають мовні знаки односторонніми величинами на відміну від білатералістів (від лат. bis — двічі), які визнають мовні знаки двосторонніми величинами. Унілатералісти вважають, що ідеальну сторону мовних знаків складають «образи предметів», які до певної міри відтворюють структуру чи властивості предметів, а знак, за своєю дефініцією, не може відтворювати структуру свого денотата. А якщо мовні величини є двосторонніми знаками, тоді і саме мислення, свідомість людини, мовляв, слід визнати знаковим. Але з визнання знакового характеру білатеральних мовних одиниць аж ніяк не випливає, що людське мислення і пізнання є знаковим, оскільки форми чуттєвого пізнання реальної дійсності є наслідком її безпосереднього впливу на органи чуття і не залежать від мови. Білатералісти твердять, що значення знака (його ідеальна сторона) є не безпосереднім відображенням об'єктивної реальності у свідомості, а відношенням як до реальних предметів чи явищ об'єктивної дійсності, так і до їх психічних відображень. З позицій матеріалістичної філософії неможливо твердити, що психічне відображення об'єктивної дійсності безпосередньо входить до складу мовної одиниці, оскільки з такого твердження неминуче випливає висновок про ототожнення мови і мислення. Тому О. С. Мельничук пропонує розуміти під значенням мовного знака «соціально усвідомлюване, закріплене суспільною мовною практикою, стійке відношення знака до психічного відображення певних предметів чи явищ дійсності та їх класів — уявлення, поняття і т. д.» (1). А оскільки психічне відображення співвідноситься з відображуваним предметом, то і мовний знак пов'язується також з позначуваним предметом чи явищем. Таким чином, класичний семантичний трикутник Г. Фреге насправді не передає всіх реальних відношень, у які вступає мовний знак. Під семантичним трикутником розуміють схему відношень між денотатом, мовним знаком (словом) і смислом, або сигніфікатом: 1) Мельничук A. C. Значение и содержание лингвистических единиц различных уровней // Теоретические проблемы семантики и ее отражения в одноязычных словарях.— Кишинев, 1982.— С. 69. Смисл, або сигніфікат: „Багаторічна рослина з твердим стовбуром і гіллям, що утворює крону" Мовний знак (слово) дерево (дере и во) Однак точніше ці відношення передає фігура прямокутника або трапеції (1). Поняття „дерево" Мовне (лексичне) значення „дерево" Денотат Фонетичне слово дереиво (Лінії на малюнку відтворюють зв'язки, існуючі між денотатом, його узагальненим відображенням, позначенням і значенням мовного знака). Внаслідок постійного використання мовних знаків для позначення психічних відображень предметів і явищ об'єктивної дійсності у свідомості мовців відношення знака до психічного відображення ототожнюється з самим психічним відображенням. Подібне розуміння характеризує і погляди деяких лінгвістів, у тому числі унілатералістів. Якби унілатералісти мали рацію, то одну й ту ж думку можна було б висловлювати в одній мові лише одними і тими самими словами (мовними знаками), однак дійсність спростовує можливість такої гіпотези. Певне явище об'єктивної дійсності може бути знаком лише в умовах знакової ситуації (2), яка враховує наявність так званого інтерпретатора (від лат. interpreter — роз'яснюю, перекладаю). Інтерпретатор асоціює з певним фактом об'єктивної дійсності певне значення, утворюючи знак. Знакова ситуація є частиною комунікативної ситуації, тобто ситуації людського спілкування. Знак без інтерпретації не спроможний відображати чи відтворювати об'єктивний світ. В зарубіжній науці, зокрема в зарубіжній семіотиці, перебільшена увага в мовному знакові приділяється позначенню за рахунок значення. У зв'язку з цим наголос ставиться на спільних елементах різних знакових систем, але це веде до ігнорування специфічних особливостей мовної знакової системи. 1) Див.: Baldinger K. Semantique et structure conceptuelle// Cahiers de lexicologie.— Paris, 1966, I.— P. 11; Helbіg G. Geschichte der neueren Sprachwissenschaft. Unter dem besonderen Aspekt der Grammatik Theorie. — Leipzig: VEB Bibliographisches Institut, 1970.—S. 118. 2) Див.: Язык и идеология.— К., 1981.— С. 93. Значення намагаються вивести за межі мови. Австрійський логік Л. Вітгенштейн висунув тезу: «Значення слова складається з його використання». Але використання слова визначається саме його значенням, а не навпаки. В американській лінгвістиці також безуспішно намагалися вивчати мовні знаки у відриві від їх значення. Тим часом мова як знакова система відрізняйтеся від усіх інших знакових систем, а мовні знаки не тотожні «знакам взагалі». § 2. Типи знаків і специфіка знаків мовної системи Існують різні класифікації знаків залежно від вихідного критерію. Якщо виходити з погляду сприйняття матеріальної сторони знаків, то їх розрізняють за формами сприйняття органами чуттів людини. У людини до зовнішніх органів чуттів належать органи зору, слуху, нюху, смаку і дотику. Ці органи можуть сприймати відповідно оптичні, акустичні, ольфактичні (запахові), смакові і дотикові знаки. Люди у своїй діяльності для передачі інформації користуються всіма видами цих знаків, але не в однаковій мірі. Надзвичайно поширені в людському суспільстві оптичні знаки, тобто різноманітні системи статичних або динамічних знаків, які сприймаються зором. Як приклад можна навести систему регулювання дорожнього руху за допомогою рійних графічних знаків, які вивішуються над дорогою чи розташовуються на її обочині, за допомогою світлофора чи за допомогою спеціальних жестів регулювальника руху. Свою звукову мову люди постійно супроводжують жестами, які інколи можуть виконувати функцію заміщення звукових знаків. Однак найбільш універсальною системою заміни звукової мови оптичними знаками є письмо — різноманітні графічні системи для передачі мовних повідомлень. Знаки письма є вторинними знаками, або знаками-субститутами (від лат. substituo — підставляю, замінюю). Серед акустичних знаків, якими користуються люди, безперечно, найбільш важливими є мовні знаки, але поряд з ними в суспільстві використовують також інші звукові сигнали, як-от: тривалі чи короткі гудки в трубці телефона після набору номера, дзвінок, який сповіщає у навчальних закладах про початок і кінець занять, різні сигнали горна в піонерському або військовому таборі і т. ін. Серед акустичних знаків розрізнюють за джерелом їх утворення вокальні (утворені голосом) та інструментальні (утворені певним інструментом, пор. «мову» тамтамів у деяких африканських і північноамериканських племен). Осібно в такому разі стоїть «мова свисту», наприклад сильбо на Канарських островах. Варто уточнити, що мова сйльбо є своєрідним перекодуванням звичайної мови за допомогою свисту. Інші органи чуття використовуються людиною меншою мірою для сприймання знаків. За допомогою дотику незрячі можуть читати мовні тексти, записані за системою французького тифлопедагога Л. Брайля. Щоб застерегти від небезпеки отруєння або вибуху газу, до природного газу, який не має запаху, додають етилмеркаптан — летку речовину з характерним неприємним запахом. Для людини запах етилмеркаптану є знаком витікання природного газу. Теоретично можливе використання смакових знаків: в сучасній європейській цивілізації солодка страва здебільшого є знаком завершення обіду. Інколи смакові властивості продуктів використовуються не для інформації, а, так би мовити, для дезинформації: гіркі ліки покривають шаром цукрової пудри. Знаки можуть бути короткочасними й тривалими. Різноманітні жести регулювальника вуличного руху є прикладом короткочасних оптичних знаків, а дорожні сигнали, розвішані над проїзною частиною вулиці,— це тривалі у часі знаки. Бінарну класифікацію знаків за функцією і структурою розробив польський мовознавець Т. Мілевський. На першому етапі всі знаки поділяються на симптоми і сигнали. Симптоми не мають власне знакової функції, вони тлумачаться як знаки тими, хто їх сприймає. На відміну від симптомів сигнали відзначаються цілеспрямованістю і зворотним характером. В свою чергу, серед сигналів розрізняють асемантичні апелі (звертання) і семантичні сигнали. Відмінність між першими й другими полягає у їх відношенні до дійсності. Асемантичні апелі головним чином мають на меті вплинути на емоційний стан адресата, а семантичні сигнали представляють певні явища дійсності. Семантичні сигнали поділяються на образи, або вмотивовані, і на довільні сигнали, або невмотивовані. Образи у своїй формі мають подібність із представлюваними ними явищами чи фактами, а довільні семантичні сигнали не мають у своїй формі нічого спільного з тими речами, які вони представляють. Довільні семантичні сигнали поділяються на однокласові і двокласові. Однокласові семантичні сигнали утворюють замкнені системи з обмеженою кількістю знаків. Двокласові семантичні сигнали, у свою чергу, поділяються на нефонемні і фонемні. Людська мова визнається системою двокласових семантичних сигналів з фонемним вираженням (1). Т. Мілевський вважає, що запропонована ним бінарна класифікація знаків одночасно передає й хронологію виникнення 1) Milewski T. Jezykoznawstwo.— Warszawa, 1969.— S. 13—20. типів знаків. Польський мовознавець твердив, що в будь-якій людській мові можна знайти всі типи знаків. Так, окремі вигуки, як-от ай! ох!, є нібито симптомами. Клас асемантичних апелів представляють вигуки типу гей! тс-с! або форми звертання, в тому числі й кличний відмінок іменників. Проте слід зважати, що вигуки типу ой! на! і звуконаслідування ку-ку, гав-гав, му-у-у, а ще більшою мірою форми звертання є елементами людської мови, зокрема словами або навіть словосполученнями (пор. апель "Добрий день"), які створюються за допомогою фонем певної мови. Саме тому крик "однієї й тієї самої тварини передається по-різному в різних мовах, наприклад, крик качки відтворюється в українській мові як кря, в датській як rab, у молдавській як мак. Отож навіть вигуки, попри всю їх своєрідність, слід вважати мовними знаками. Одним із дискусійних питань у лінгвосеміотиці є питання: які одиниці мови слід вважати знаками? Всі чи тільки окремі з них? Існує думка, що оскільки мова є знаковою системою, то всі її одиниці (фонеми, морфеми, слова, словосполучення, речення), є знаками. За іншими поглядами, знаками у мові є слова і речення, а фонеми — це матеріал, з якого будуються мовні знаки. Нарешті, були висловлені погляди, за якими лише морфеми, прості слова і шаблонні словосполучення є знаками, а фонеми, тонеми (інтонеми), паузи є дознаковими утвореннями, в той час як складні слова, словосполучення та речення є надзнаковими утвореннями. Деякі автори протиставляють за функціональним змістом два ряди мовних елементів — знакові і незнакові, останні дістають назву кортем на противагу сигнемам — двобічним одиницям мови (1). Фонеми людської мови справді не є власне знаками, тому що у них немає значення. Фонеми — це своєрідні знаки мовних знаків, за допомогою фонем створюються мовні знаки — слова і морфеми. Виділення морфеми як мінімального знаку мови наштовхується на певні труднощі, оскільки морфеми в деяких мовах не існують окремо, а лише в складі слів. Значення морфеми не є одиницею інформації, а окремі морфеми мають такі узагальнені значення, що їх важко визначити (наприклад, значення морфеми а в пис-а-ти), з другого боку, інші морфеми можуть взагалі не мати значення, а лише функцію (наприклад, інтерфікси, або з'єднувальні голосні, у складних словах). Значна кількість морфем передає не позамовну, а внутрішньомовну інформацію. Основним мовним знаком слід вважати слово. Слово несе в собі інформацію про позамовну об'єктивну реальність. Воно яв- 1) Див.: Блох М. Я. Теоретические основы грамматики.— М,, 1986.— 160 с. ляє собою складну єдність звучання і значення, що називає предмет чи явище об'єктивної дійсності і таким чином формує і представляє поняття. Щодо речення, то воно є не просто знаком, а сполученням знаків, з яких будуються інформативні знакові тексти, використовувані у мовному спілкуванні. Ситуація дещо змінюється, якщо підійти до мовних одиниць з погляду їх участі у комунікативному акті. З цієї точки зору повним знаком слід вважати речення, а слово — лише частковим знаком і морфему — напівзнаком, що бере участь у структурній організації мовних знаків. Представники «лінгвістики тексту» вважають цілий текст одиницею мовної системи знаків, первинним мовним знаком, що складається із упорядкованої множини часткових знаків (фонем, морфем, слів, речень). Однак одиницею в мові слід вважати лише такий сегмент мовлення, який регулярно відтворюється як певна єдність вираження і смислу. Тому текст навряд чи можна вважати одиницею мови. Характеризуючи мовні знаки, Ф. де Соссюр виділив такі три їх властивості: довільність, лінійний характер позначаючого та змінність. Однак цих властивостей для повної характеристики мовного знака недостатньо, крім того, слід зробити й певні уточнення навіть до названих Соссюром властивостей. Питання про довільність або невмотивованість мовних знаків не є таким простим, яким воно здається з першого погляду. Якщо знаки певної системи довільні, то їх число скінченне. В такому разі, коли до системи додається один лише знак або ж з неї він вилучається, значимість усіх інших знаків зазнає змін — виникає інша система. Не те спостерігаємо в мові, з якої можна видалити або до якої можна додати певний елемент і це не призводить до корінної зміни системи. Мовні знаки справді в основному є довільними утвореннями, але в тому розумінні, що зв'язок між позначенням і значенням у знакові не відбиває якогось природного зв'язку. Довільність є якраз тією рисою, яка зближує мовні знаки з будь-якими іншими знаками, а не являє їх специфічну характеристику. Тим часом мовні знаки в значній мірі не відповідають названому Соссюром принципу, бо велика їх частина вмотивована або зовнішньою об'єктивною реальністю, або мовними ж знаками. Скажімо, звук від падіння лантуха з зерном ми відтворимо за допомогою вигука бух! Ніхто не відтворить це звучання як піть! Утворені зозулею звуки ми передаємо за допомогою ономатопеї (звуконаслідування) ку-ку, а не, скажімо, чіп-чіп або ле-ле. Між природним звучанням і звуками мовлення існує об'єктивний зв'язок. З другого боку, постійна прив'язаність певного значення до певного звучання може надавати звукам мовлення символічного значення, внаслідок чого в ряді випадків виникає фонетична вмотивованість слова (1). В своїх витоках знаки людської мови були вмотивовані значно більшою мірою, ніж у сучасних мовах. Перші слова виникали з таких звучань, які підштовхували первісну людину на їх пов'язування з певним змістом. Крім фонетичної вмотивованості, в мові існує ще морфемна вмотивованість слів: значення слова роззброєння вмотивоване значеннями його складників: префікса роз-, кореня зброй- та суфікса -(е)ння. Подібною вмотивованістю відзначаються всі похідні слова. Будь-яке слово при своєму виникненні є певним чином умотивованим. Вмотивованість може бути зовнішньою і внутрішньою, або абсолютною і відносною. Прикладом зовнішньої (абсолютної) вмотивованості можуть бути ономатопоетичні утворення. Внутрішня (відносна) вмотивованість ілюструється різноманітними похідними словами. Між іншим, поширене у мовах явище народної етимології полягає в тому, що мовці намагаються перетворити на вмотивовані слова, які з погляду сучасної мови не є такими. Свого часу тезу про довільність мовних знаків піддав критиці французький мовознавець Е. Бенвеніст, посилаючись на те, що зв'язок між позначенням і значенням є абсолютно необхідним. Можна до цього додати, що вмотивованим є не тільки звучання, зовнішня форма слова, а й саме значення слова вмотивоване відображенням об'єкта дійсності в людській свідомості. В нашій мові ще немає слів для не пізнаних людиною реальностей, але як тільки вони будуть пізнані, вони одержать свою назву. Відомий шведський лінгвіст Б. Мальмберг пише з цього приводу: «Жоден мовний знак не є абсолютно довільним, але й не є абсолютно вмотивованим» (2). «Вмотивування не виключає довільності. Як довільність, так і вмотивування відносні» (3). Тим часом унілатералісти посилаються саме на принцип довільності знака для того, щоб відмовитися від визначення наявності ідеальної сторони в мовному знакові (4) Останнім часом Л. Г. Зубковою були висунуті нові аргументи на користь визнання вмотивованості зв'язку між звучанням і значенням слова (5). 1) Докладніше про це див. у кн.: Левицкий В. В. Семантика и фонетика.—- Черновцы, 1973. Пор.: Воронин С.В. Основы фоносемантики.— Л., 1982. 2) Malmberg В. Signes et symboles.— P. 285. 3) Там же.— P. 126. 4) Пор.: Ахунзянов Э. М. Общее языкознание.— Казань, 1981.— С. 173. 5) Див.: Зубкова Л. Г. О соотношении звучания и значения слова в системе языка. (К проблеме «произвольности» языкового знака)// Вопр. языкознания.— 1986.— № 5.— С. 55—66. Ще не все здається остаточно з'ясованим і в соссюрівському принципі лінійного характеру позначаючого. З одного боку, мовні знаки справді складаються з певних лінійних послідовностей фонем, які сполучаються у склади чи, на іншому рівні, в морфеми, а ті, в свою чергу, утворюють слова, на основі яких виникають речення як певні лінійні протяжності. Однак таке розуміння більше придатне для сприйняття мовного тексту, зафіксованого графічно за допомогою письма. Та мовні знаки існують насамперед як акустичні, вони утворюються не лише послідовностями фонем, які називаються сегментами мовного ланцюга, а ще й так званими суперсегментними явищами, які «нашаровуються» на сегментні, проникають в них. Очевидно, що лінійність повідомлення є багатоканальною. Єдина властивість мовного знака, сформульована де Соссюром, яка не підлягає перегляду,— це його змінність. Однак він визнавав мовний знак змінним лише в діахронії, та змінність знака спостерігається також і в синхронії (пор. варіювання мовних знаків). Якщо говорити про специфічність мовних знаків, то передусім слід відзначити матеріальну природу їх — звукове вираження, що полягає в утворюваних мовними органами людини різноманітних коливаннях такого пружного середовища, як повітря. По-друге, мовні знаки є не індивідуальними, а соціальними явищами, що призначені для спілкування людей і спроможні передавати одночасно як логічну, так і естетичну інформацію. По-третє, мовні знаки відзначаються поліфункціональністю. Промовлені кимось слова не лише інформують про явища об'єктивної дійсності, а й характеризують самого мовця, його стан і ставлення до повідомлюваного, вони можуть вплинути на стан і поведінку адресата. Серед інших рис мовних знаків треба назвати їх легку від-творюваність, замінність, їх структурність і здатність сполучатися один з одним, а також неоднорідність (багатокласовість), і, нарешті, відносну дифузність. Відтворюваність мовних знаків полягає в тому, що їх можна повторювати, не витрачаючи на це значних зусиль. Замінність мовних знаків полягає не лише в тому, що один і той самий зміст можна виразити різними словами, а й у тому, що акустичні мовні знаки можна замінювати оптичними графічними знаками (письмо). Структурність мовного знака передбачає виділення в ньому його складових елементів. Завдяки сполучуваності мовних знаків із простих можна утворити складні знаки. Мовна знакова система складається з неоднорідних знаків, які функціонують у межах її внутрішніх систем і підсистем. Під дифузністю мовних знаків розуміється така їх властивість, завдяки якій їх не завжди можна чітко розмежувати. Окремі мовні знаки відзначаються властивістю при їх класифікації належати одночасно до різних класів. Знаки мовних систем відзначаються специфічністю в кожному окремому мовному колективі. Усі інші знакові системи, якими користуються люди в своєму спілкуванні, по суті, є похідними від мовної знакової системи, бо мова — це найважливіший засіб спілкування і формування думки. Одною з найважливіших властивостей мовного знака є те, що він пов'язаний або співвіднесений з іншими мовними знаками, разом з якими утворює мовну знакову систему, і нерозривно поєднаний з людською свідомістю. Мовні знаки спроможні розвиватися в межах системи, до якої вони входять, отже, в них відбивається і розвиток людського мислення. Мислення є вищою формою відображення реальної дійсності, отож на розвиткові мовних знаків відбивається і сама об'єктивна дійсність, і процес її пізнання людиною. Мовні знаки використовуються для спілкування і для формування думки, отже, всі вони виконують комунікативну і пізнавальну функції. Але, крім того, окремі мовні знаки можуть виконувати номінативну, дейктичну, експресивну та імпресивну функції. Номінативна функція полягає в називанні об'єктів фізичної та психічної дійсності, дейктична — у вказівці на об'єкт, експресивна — в передачі емоційного стану і ставлення до повідомлюваного адресанта, імпресивна — у можливості впливу на поведінку адресата. Іменник квітка, дієслово орати, прикметник синій, числівник п'ять, прислівник швидко називають об'єкти навколишньої дійсності або їх властивості чи ознаки, займенник цей, прислівник там вказують на певні об'єкти дійсності або на їх орієнтацію в часі і просторі, слово пика не просто називає потворне обличчя, а й виражає зневажливе ставлення мовця до такого обличчя, словоформа учітеся має на меті спонукати тих, до кого вона звернена, виконати певну дію. Надзвичайно істотною особливістю мовного знака є відносна автономія кожної з двох сторін, яка була названа «асиметричним дуалізмом мовного знака». Асиметрія між сторонами мовного знака полягає в тому, що одне позначення може виражати декілька значень, а одне й те саме значення може бути виражене кількома позначеннями. Саме звідси випливає принцип варіювання значення і позначення, який знаходить свій вияв у явищах полісемії, синонімії та дублетних форм. Ще одна істотна властивість мовного знака полягає в тому, що його зміст складається з тісної єдності значення і значимості знака. Поняття значимості характеризує передусім не-мовні знаки, зміст яких визначається їх системною зумовленістю. Але значимість характерна і для мовних знаків, оскільки вони утворюють знакову систему. Щоправда, мовні знаки, крім значимості, мають ще й значення, співвідносне з образом, що виникає в нашій свідомості внаслідок відображення об'єктивного світу. Наприклад, українські дієслова жити, мешкати, проживати мають спільне значення і водночас різну значимість, яка визначається «смисловим залишком», що виділяється в кожному з них після віднімання спільного значення (пор. висловлювання: Він живе на квартирі. Він мешкав на квартирі. Він проживає на квартирі). Єдність мови і мислення зумовлює ще одну властивість мовних знаків, а саме їх узагальнюючий і диференціюючий характер. Знаки будь-яких інших знакових систем не можуть виконувати функції узагальнення. Мовні знаки використовуються людьми для пізнання реального світу і організації своєї мислительної діяльності. § 3. Мова як особлива знакова система Викладені вище властивості мовних знаків дозволяють твердити, що мова — це не звичайна знакова система, а особлива знакова система, оскільки мовні знаки відрізняються рядом специфічних рис від знаків інших знакових систем. Своєрідність мови як особливої знакової системи визначається різноманітністю форм і функцій її складових частин. Одні форми, наприклад, характеризують фонеми, інші — морфеми і лексеми, треті — синтаксичні схеми мови. Так само і функції у фонем одні, у морфем і лексем — Другі, у словосполучень і речень — треті, хоч всі разом мовні елементи виконують передусім загальномовні комунікативну і пізнавальну функції. Отже, мова є багатомірною знаковою системою. Якщо взяти окремі компоненти певного повідомлення, то в ньому вони теж виконуватимуть особливі функції: одні елементи класифікують явища об'єктивного світу, інші використовуються для конструкції складних схем з простих елементів, треті — орієнтують учасників комунікативного акту в часі і просторі, причому іноді ці функції можуть виражатися не окремо, не осібними елементами, а в їх складній сукупності. Такої різноманітності функцій, яка властива мові та її складовим частинам, не знайти в інших знакових системах. Мова є первинною знаковою системою людини, а інші знакові системи є похідними від мови і багато в чому спираються на неї. Будь-яка інша знакова система, якою користуються люди для передачі інформації, обмежена у своєму застосуванні або ж передав інформацію, що вже сформувалася і зберігається за допомогою мови. Різноманітні вторинні знакові системи утворені спеціально тільки для передачі інформації певного виду. Система сигналізації морськими прапорцями має цілком обмежений зміст інформації, яку вона може передати. Подібним чином характеризуються й інші знакові системи. Мова ж практично не має ніяких обмежень, більше того, вона бере участь у формуванні людської думки і у вираженні емоційно-психічного стану людини та її волевиявлення. Саме тому жодна знакова система, крім мови, не має універсального характеру, і лише мова може обслуговувати людське суспільство у всіх галузях його діяльності. В сучасній науці знаковими системами спілкування інколи визнають не тільки систему дорожніх знаків, морської сигналізації, різних вимірів і т. ін., а й музику, образотворче мистецтво, сценічне мистецтво і т. д. Однак треба пам'ятати, що в основі всіх інших знакових систем спілкування лежить мова і мовна діяльність людини. Джерелом будь-якого мистецтва (навіть музики і образотворчого мистецтва) є людська мова (не дивно, що у тварин немає ніякого мистецтва, адже у них немає мови), однак кожне мистецтво користується власними формами спілкування, використовуючи іноді й саму мову (наприклад, в театрі, в кіно, на телебаченні). Щоправда, з тлумаченням творів мистецтва як знакових утворень погоджуються далеко не всі дослідники. Будь-яка штучна знакова система відзначається своєю конвенціональністю (від лат. conventio — угода, договір), умовним характером тощо і через це має статичний характер. Мовна знакова система має не статичний, а динамічний характер. Вона виникає і розвивається поступово, в кожний момент свого існування зберігаючи в собі своє минуле, своє теперішнє і навіть своє майбутнє, яке проявляється у тенденціях дальшого розвитку. Увівши до мовознавства поняття «синхронії» та «діахронії», Ф. де Соссюр звернув увагу на різні аспекти існування мовної системи. Однак синхронія — це лише окремий момент у динаміці існування мови. Діахронія присутня в кожному синхронному зрізі у вигляді слідів її минулого і тих тенденцій, що порушують синхронну рівновагу і приводять на наступному зрізі до змін, через які дану мову можна буде визнати новою якістю. Іншими словами, давньоруська мова, з одного боку, і російська, українська чи білоруська, з другого — є водночас і різними явищами і одним і тим самим явищем. Звичайно, сучасна російська, або українська, або білоруська мови — це різні явища з погляду сучасності, так само як російська і давньоруська, українська і давньоруська, білоруська і давньоруська. Але з погляду еволюційного розвитку мовної системи сучасна російська, українська і білоруська мови є продовженнями давньоруської так само, як французька, іспанська, італійська, румунська та інші романські мови є продовженнями латині. Кожна мова як творіння різних епох і багатьох поколінь є водночас конкретним історичним явищем, пов'язаним нерозривними узами з суспільством, яке вона обслуговує. Прорахунок учених, які схильні розглядати мову як звичайну знакову систему, полягає в тому, що вони ігнорують специфіку мовної знакової системи, відриваючи її від суспільства, нею обслуговуваного. Іншої помилки припускаються ті, хто в мові бачить самі лише знаки, повністю ігноруючи їхній зміст. Адже значення мовних одиниць виникають не лише в самій мові як такій, а зумовлені відображенням об'єктивного реального незнакового світу. Розглядаючи особливості мови як знакової системи, не можна не звернути уваги на те, що її елементи здатні сполучатися між собою і створювати нові значення, доти невідомі мові. Такого не можна сказати про інші знакові системи, де сполучення знаків або є їх механічним сполученням, або є руйнуванням знакової системи. Уявімо, що над площею одночасно висять дорожні знаки «Місце стоянки» і «Стоянку заборонено». Таке сполучення знаків не лише дезорієнтує водіїв автомашин, а й фактично руйнує саму знакову систему дорожніх знаків чи певну її ділянку. В мові ж такі випадки не лише допустимі, а й за їх допомогою створюється нова інформація. Відомі слова Ціцерона «Cum tacent, clamant» («Тим, що вони мовчать, вони кричать») можуть бути ілюстрацією до сказаного. З другого боку, сполучення дорожніх знаків «Рух гужових повозок заборонено» і «Рух тракторів заборонено» не утворює якогось нового значення в системі дорожніх знаків, а є механічним об'єднанням «готових» значень окремих знаків. Не те в мові. Мовні знаки можна сполучати між собою творчо і з такого сполучення виникають нові знаки і нові значення. В російській мові існувало слово буфер, у якого, крім прямого значення «спеціальне приладдя у засобів транспорту для послаблення сили удару чи поштовху», було й переносне значення «проміжна ланка, що послаблює зіткнення сторін, які борються». Однак у російській мові не було дієслова на позначення дії, що мала відношення до прямого чи переносного значення цього слова. Разом з тим в російській мові існувала словотвірна модель, за якою подібні дієслова утворюються від окремих іменників за допомогою суфікса -и-: гостить, вощить, перчить, магнитить, калымить, партизанить і т. ін. Користуючись дією моделлю, В. І. Ленін у праці «Ще раз про профспілки» (1) створив дієслово буферити для того, щоб влучно назвати і викрити політику, небезпечну для єдності партії. І це слово одразу стало зрозумілим для тих, до кого воно було звернене. Подібним чином В. Маяковський створив численні нові слова, серед яких і відомі молоткастый і серпастий, які він використав для поетичної характеристики образу -радянського паспорта. В будь-яких штучних знакових системах за знаком закріплюється одне лише значення, яке фактично неспроможне змінюватися і розвиватися. В мовному знакові обидві його сторони— ідеальна і матеріальна — можуть змінюватися. Давньоруське слово столъ складалося з п'яти фонем, об'єднаних у два склади, його нащадок — українське слово стіл є односкладовим і містить у собі лише чотири фонеми, отже, матеріальна сторона цього мовного знака змінилася. Але зміни відбулися і в його внутрішній — ідеальній — стороні. Якщо в давньоруській мові столь означало передусім «вид меблів для сидіння» (залишаємо в стороні інші значення цього слова), то його нащадок — українське слово стіл має інше основне значення — «вид меблів, на яких розміщують різні предмети». Однак за час, що минув, українське слово набуло й таких значень, яких не було у його давньоруського попередника (наприклад, «їжа, страви; харчі» або «установа або відділ установи»). Розвиток значень залежить не лише від історії самого предмета, який позначається даним словом, і це можна підтвердити посиланням на семантичну структуру слів інших мов із основним значенням «стіл». Так, англійське слово table позбавлене значення «установа або відділ установи», але воно використовується в значеннях, які невідомі українському слову стіл: «платівка з написами», «таблиця»; німецьке слово Tisch «стіл» має ще значення «час прийому їжі», яке не характерне ні для українського, ні для англійського слова; іспанське слово mesa «стіл» має свої особливості у семантиці завдяки значенням «президія» та «центральна грань коштовного каменю». Отже, в кожній мові розвиток внутрішньої й зовнішньої сторін мовного знака відбувається самостійно. Але не слід забувати, що сторони мовного знака пов'язані діалектичним зв'язком і зміна однієї сторони не є абсолютно незалежною від зміни в другій стороні мовного знака. Саме цим і відрізняється мовна знакова система від інших знакових систем. Само собою зрозуміло, що розвиток мовного знака здійснюється не самостійно, а в процесі його використання в мовній діяльності людей. Штучні 1) Ленін В. І. Ще раз про профспілки//Повне зібр. творів.— Т. 42. — С. 256. знакові системи не розвиваються у процесі свого функціонування. Вище вже йшлося про таку важливу особливість мовної знакової системи, як багатозначність її елементів. Важко уявити штучну знакову систему, в якій би знак одночасно мав декілька значень. Червоне світло світлофора має тільки одне значення, і полісемія цього знака зруйнувала б відповідну знакову систему. В мові її основні знаки — слова — спроможні одночасно мати декілька значень, серед них лише елементи термінологічних систем певною мірою наближаються в цьому відношенні до знаків звичайної знакової системи. Слово як елемент мовної знакової системи «кардинальним чином відрізняється від знаків інших семіотичних систем, оскільки значення слова властиве йому і складає його природну частину, тоді як у знаки штучних систем значення привноситься зовні, створюється за їх межами за допомогою мови або на її основі» (1). Мова відрізняється від інших знакових систем ще й тим, що її план вираження має подвійне членування: з одного боку, в мові є мінімальні елементи співвідносні з планом змісту (морфеми), з другого боку, в ній є й такі елементи, які безпосередньо з планом змісту не співвідносяться (фонеми). Крім того, мовна знакова система багатоярусна (морфема, слово, словосполучення, речення). При цьому з відносно невеликої кількості елементарних знаків (наприклад, морфем) мова може створити величезну кількість складних знаків. Завдяки постійному динамізмові мовної знакової системи при нерівномірності темпів розвитку окремих її внутрішніх систем в ній постійно виникають і завжди присутні одиниці і категорії, що перебувають у стані зміни (становлення або зникнення), через що такі елементи набувають проміжного характеру. У штучних знакових системах перехідних, проміжних елементів немає. Прикладом проміжних елементів у мовній системі можуть бути допоміжні дієслова в аналітичних формах, де вони можуть одночасно тлумачитися як граматичні морфеми і як слова. Дієприкметник є своєрідним проміжним явищем між дієсловом та прикметником. Проміжне місце між складними словами і словосполученнями посідають конструкції типу англійських stone wall «кам'яна стіна», cannon-ball «гарматне ядро» та подібні до них. До таких же проміжних випадків слід віднести й термінологізацію словосполучень: функціонально назви рослин петрові батоги, собача м'ята, заяча 1) Слюсарева Н. А. Соссюр и соссюрианство // Философские основы зарубежных направлений в языкознании.— М., 1977,— С. 113— 114. крівця нічим не відрізняються від таких назв, як яловець, бобівник, материнка, але в структурному відношенні назви першого ряду являють собою двочлени, а не одночлени. У звичайних знакових системах існує відповідність між формальною структурою знака і його функціональним типом. Можна вказати ще на одну відмінність мовної знакової системи від інших знакових систем. Відомо, що будь-яку штучну знакову систему досить легко формалізувати і змоделювати за допомогою сучасного математичного апарата. Це забезпечує включення електронно-обчислювальних машин в аналіз і синтез інформації, що передається відповідними знаковими системами. Виходячи з того, що мова визнається знаковою системою, вчені поставили перед собою завдання розв'язати проблему автоматичного машинного перекладу з однієї мови на іншу. Були висловлені обіцянки завершити розв'язання цієї проблеми за короткий час. Відтоді минуло три десятиліття, виникла нова прикладна галузь мовознавчої науки — інженерна лінгвістика, у якої є чимало досягнень, але поставлена колись проблема машинного перекладу досі ще не розв'язана. В 1983 р. представники інженерної лінгвістики заявили: «практичний стан справ із побудовою систем машинного перекладу... показує, що реально створити подібну систему неможливо у якомусь реально уявлюваному майбутньому... МП на сучасному етапі і в найближчому майбутньому недоцільно і неможливо здійснювати, виключаючи людину-редактора» (1). Чим же викликана подібна заява? Виявилося, що мовний матеріал відзначається необмеженою багатозначністю і нечіткістю. Людська мова є не звичайною множимою знаків, а множиною особливої природи (2). В мові, безперечно, є такі об'єкти, які можна легко представити у вигляді конечних множин класичної математики, якими оперують теорія і практика програмування. Однак виявилося, що специфіка мовної знакової системи полягає в ряді особливостей, які були названі математиками толерантністю, потенційною безконечністю мовних множин та нечіткістю границь мовних множин. Толерантність (від лат. tolerans — терплячий) полягає в тому, що значення слововживань не можна вважати повністю однаковими і еквівалентними навіть у випадку абсолютних синонімів (наприклад, українською мовою можна сказати структурна лінгвістика, структурне мовознавство, лінгвісти- 1) Котов Р. Г., Марчук Ю. Н., Нелюбин Л. Л. Машинный перевод в начале 80-х годов// Вопр. языкознания.— 1983.— № 1.— С. 35. 2) Див.: Пиотровский Р. Г. Инженерная лингвистика и теория языка.— Л., 1979.— 111 с. ка тексту, але звідси не випливає, що можна сказати і мовознавство тексту). Білоруський мовознавець А. Є. Супрун показав, що в організації багатьох фактів мови велику роль відіграє певне співвіднесення центральних (ядерних, стрижневих) і периферійних частин. «Центральні елементи мовних явищ характеризуються чітким набором ознак, легко визначаються, чітко розрізнюються при порівнянні з іншими одиницями того ж порядку. Навпаки, периферійні найчастіше відносяться до числа тих, які важко розрізнити, набір ознак, що їх характеризує, розпливчастий» (1). Щоб пояснити нечіткість границь мовних значень, скористаємось прикладом Р. Г. Піотровського. Він посилається на психолінгвістичне анкетування з метою дослідження значень слів російської мови, що позначають частини доби: ночь, утро, день, вечер. Різні носії російської мови по-різному визначили зміст цих слів на 24-годинній шкалі (ночь обіймала час від 22.00 до 5.00, утро — від 3.00 до 12.00, день від 10.00 до 18.00, вечер від 16.30 до 23.00). Отже, в значенні слова утро виділяється центральна частина (від 6.00 до 9.00) і периферійні зони (від 3.00 до 6.00 і від 9.00 до 12.00), але ці периферійні зони нашаровуються на периферійні зони значення сусідніх слів ночь и день (2). Нечіткі множини існують на всіх мовних рівнях. Навіть фонема є такою множиною, оскільки вона об'єднує різні звукові відтінки. Нечіткість мовних множин пояснюється динамічністю мовної системи, її безперервним розвитком. Отже, інженерна лінгвістика підтверджує висновок про специфічність мовної знакової системи серед інших знакових систем. Таким чином, визнання мови знаковою системою вимагає одночасного уточнення, що це особлива знакова система, багато в чому відмінна від інших штучних знакових систем. Саме тому наявність у мові знакового аспекту не є підставою для підпорядкування мовознавства семіотиці, як це свого часу пропонував Ф. де Соссюр. Мовознавство і семіотика перебувають у стосунках взаємного перетину, а не в стосунках залежності першого від другої. 1) Супрун А. Е. Лекции по языковедению.— Минск, 1978.— С. 93. 2) У зв'язку з цим прикладом згадаємо зауваження Е. Косеріу про те, що нім. Guten Abend «добрий вечір» не збігається у використанні з іт. buona sera «добрий вечір», оскільки у тосканців вечір починається після тринадцятої години дня (див.: Coseriu E. Falsche und richtige Fragestellung in der Übersetzungstheorie // Theory and practice of translation.— Bern, 1978,— S. 20). РОЗДІЛ IV СТРУКТУРА МОВНОЇ СИСТЕМИ § 1. Мовна система і мовна структура Коли розглядають, як саме влаштований мовний механізм, за допомогою якого люди спілкуються між собою, вживають терміни «структура» і «система», що стали, за висловом Е. Бенвеніста, своєрідними ключовими словами сучасної лінгвістики. Ці терміни у різних авторів наповнюються різним змістом, отож насамперед треба з'ясувати, що саме слід розуміти під кожним з них. Не маючи можливості навести тут різноманітні значення, які приписуються термінам «структура» і «система» в різних мовознавчих працях, спробуємо з'ясувати їхній зміст, ідучи від загальноприйнятого вживання, яке реєструється і, отже, рекомендується для цих слів «Словником української мови». Слово система тлумачиться в цьому виданні таким чином: 1. Порядок, зумовлений правильним, планомірним розташуванням та взаємним зв'язком частин чого-небудь. 2. Форма організації, будова чого-небудь (державних, політичних, господарських одиниць, установ і т. ін.). 3. Сукупність яких-небудь елементів, одиниць, частин, об'єднуваних за спільною ознакою, призначенням. 4. Сукупність принципів, які є основою певного вчення. 5. Будова, структура, що становить єдність закономірно розташованих та функціонуючих частин. (З цього переліку пропущені спеціальні значення даного терміна в ботаніці, зоології та геології). Додамо, що походить це слово від грец. — утворення, складення. Слово структура має менше значень, які тлумачаться так: 1. Взаєморозміщення та взаємозв'язок складових частин цілого; будова. 2. Устрій, організація чого-небудь. Воно походить від лат. structura — побудова, розміщення, яке утворене від дієслова struo — будувати. Як бачимо, в деяких значеннях слова система і структура збігаються або дуже близько підходять одне до одного. Так, значення 1-ше слова система (певною мірою і значення 2-ге) має багато спільного із значенням 2-им слова структура, а значення 1-ше слова структура начебто збігається із значенням 5-им слова система. Саме це й дозволяє інколи цим двом словам виступати як синоніми, наприклад, можна сказати, маючи на увазі одне й те саме поняття, система міністерства і структура міністерства. Цим пояснюється відсутність протиставлення термінів система і структура в деяких наукових працях, зокрема й мовознавчих. Однак уважне вивчення вживання слів система і структура дозволяє виділити важливий аспект у кожному з них. У слові система — це сукупність об'єднаних частин, у слові структура—це будова, устрій. Саме тому у переважній більшості випадків неможливо трактувати ці слова як синоніми. Адже треба говорити нервова система, а не нервова структура (це словосполучення має інше значення), структура металу, а не система металу і т. п. В слові система на перший план виступає синтетичний погляд на певний складний об'єкт. Скажімо, кровоносна система — це певна складна сукупність судин і порожнин (артерій, вен, капілярів), до складу якої входить також і серце. В слові структура на перший план виступає аналітичний погляд на складний об'єкт. Ми говоримо структура грунту, маючи на увазі з'єднання дрібних часточок у грудочки різних величин, форми і властивостей, немов розкладаючи грунт на його складові частини. Цікаво, що Ф. де Соссюр ніколи не користувався терміном «структура», а вживав стосовно мови та її організації лише термін «система». Термін «структура» в мовознавчу науку ввели представники Празького лінгвістичного гуртка і позначили ним внутрішні відношення в системі мови між її складовими елементами або частинами. Якщо вони тлумачили структуру мови як організацію і взаємні відношення реальних мовних одиниць, то глосематики намагалися виключити з сфери структури мови ці мовні одиниці і залишити в цьому понятті лише мережу самих відношень. Л. Єльмслев писав: «Науково правомірним є опис мови як у своїй суті автономної єдності внутрішніх залежностей, або, виражаючи це єдиним словом, як певної структури». Звичайно, подібні твердження для нас неприйнятні. Ще й нині не досягнуто повної згоди щодо розглядуваних термінів. Одні вважають, що мова є: 1) певною сукупністю елементів, 2) певною сукупністю відношень між елементами і 3) цілісним ансамблем елементів і відношень, у зв'язку з чим можливі: 1) елементний, 2) структурний та 3) системний підходи до мови (1). Другі розуміють під структурою парадигматичні стосунки мовних елементів, вважаючи, що систему утворюють елементи, які перебувають у синтагматичних стосунках (про парадигматику і синтагматику див. § 7). Однак синтагматичні й парадигматичні відношення характеризують мовну систему одночасно і спільно. 1) Общее языкознание. Внутренняя структура языка.— М., 1972.— С. 24. Треті розуміють під системою сукупність елементів, організованих зв'язками і відношеннями в єдине ціле, а під структурою — сукупність зв'язків і відношень, які організують елементи в складі цілого (1). Власне, подібний погляд був раніше висловлений і аргументований О. С. Мельничуком: «Слід визнати найбільш доцільним і відповідаючим слововживанню, що встановилося в мові, розрізнення термінів «система» і «структура», при якому під системою розуміється сукупність взаємозв'язаних і взаємозумовлених елементів, утворюючих більш складну єдність, розглядувану з боку елементів — ЇЇ частин, а під структурою — склад і внутрішню організацію єдиного цілого, розглядуваного з боку його цілісності. Оскільки визначувані таким чином поняття системи і структури можуть представляти собою різні осмислення одного й того ж реального об'єкта, один і той же бік реального об'єкта може розглядатися і як елемент структури, і як компонент системи. Так, наприклад, приголосний ш являє собою і елемент структури консонантизму російської мови, і компонент системи приголосних, підмет являє собою і елемент синтаксичної структури речення і компонент системи членів речення» (2). Мовні елементи вступають у різноманітні зв'язки і породжують різні відношення. Ідеалістичні концепції намагаються викривити сутність мовної структури і звести останню лише до сукупності зв'язків і чистих відношень. Діалектичний матеріалізм вчить, що відношення між речами мають похідний характер. К. Маркс писав, що «властивості даної речі не створюються з її відношення до інших речей, а лише виявляються в такому відношенні...» (3). Розвиток явища зумовлює зміну його відношень до інших явищ, до зникнення одних і виникнення інших відношень. Відношення не існує взагалі, бо воно завжди є відношенням між речами, проявом якостей і властивостей самих речей. Таким чином, система і структура мови — це сукупність мовних елементів та їх відношень. Системою можна вважати будь-яку складну єдність, у якій можуть бути виділені складові частини (елементи) і схема зв'язків або відношень між елементами (структура) (4). 1) Див.: Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание.— С. 93. 2) Мельничук А. С. Понятия системы и структуры языка в свете диалектического материализма // Вопр. языкознания.— 1970.— № 1.— С. 27. 3) Маркс К. Капітал //Маркс К., Енгельс Ф. Твори.— Т. 23.—С. 67. 4) Див.: Попова 3. Д., Стернин И. А. Лексическая система языка. (Внутренняя организация, категориальный аппарат и приемы изучения).— Воронеж, 1984.— С. 9. І мовна структура, і мовна система не можуть спостерігатися у всій своїй повності. Мовознавець може спостерігати конкретні мовні акти, а в останніх проявляються лише окремі частини і сторони мовної системи і мовної структури. Проте це не означає, що можна піддати сумніву об'єктивне існування мовної системи і мовної структури, які знаходять свій вияв у мовній практиці, в актах мовної діяльності, що постійно творяться й відтворюються в людському суспільстві. Наукове дослідження мови дозволяє описати в тій чи іншій формі мовну систему і мовну структуру. За останній час були здійснені способи структурного опису мовної системи, які грунтувалися на довільному відборі її структурних ознак. Подібні описи дозволяють створити абстрактні структури мови, які можна моделювати засобами сучасної математики і математичної логіки. Однак абстрактне уявлення структури мови не може вичерпати нескінченних багатств її реальних властивостей, воно може стати лише своєрідним екраном, на якому нерізко вимальовуються явища й факти реальної дійсності, бо такий екран загороджує цю дійсність. А здебільшого для зручності при створенні подібних «несуперечливих» описів їх автори свідомо ігнорують окремі властивості мовної системи. От чому О. С. Мельничук у згаданій вище статті приходить до висновку про необхідність дальшого застосування і вдосконалення різних прийомів конкретного (не суворо структурного) дослідження, як і методики власне структурного аналізу. Структура мови не відірвана від реальності, а визначається досвідом пізнання самої реальності. Система — це завжди певна цілісність множини елементів та їх відношень. Потрібно щонайменше два елементи для існування системи. Система, яка складається з одного елемента, неможлива. В дійсності в системах завжди присутня досить велика кількість елементів. Існує два типи систем: гомогенні (однорідні) і гетерогенні (різнорідні). В гомогенних системах елементи однорідні, система функціонує в основному за рахунок їх різних комбінацій (пор. систему сигналізації морськими прапорцями). В гетерогенних системах поєднуються взаємозумовлені елементи різного характеру, які утворюють підсистеми, що можуть перебувати в різних ієрархічних стосунках. Гетерогенна система функціонує лише завдяки тісній взаємодії своїх складових частин. З цього погляду мову можна назвати гетерогенною системою. Система завжди відзначається певною упорядкованістю елементів, що її складають. Однак впорядкованість не слід розуміти механічно. Говорячи про систему чи впорядковану множину, А. С. Чикобава наводить такий приклад: в аудиторії вісімдесят парт; ці парти можна розташувати в десять рядів — по вісім парт в ряді — з проходом посередині: по чотири парти з одного і з другого боку від проходу. Ті самі вісімдесят парт можна звалити в аудиторії без будь-якого порядку, одну поперек іншої. В першому випадку, вважає А. С. Чикобава, матимем впорядковану множину, в другому — невпорядковану, хаотичну (1). Однак цей приклад аж ніяк не може ілюструвати поняття впорядкованої системи, бо в системі елементи взаємопов'язані і взаємозумовлені. Очевидно, саме тому й не говорять про «систему парт в аудиторії № 142 чи якійсь іншій». Слід запам'ятати також, що в мові впорядкованість не завжди досягає свого найвищого ступеня (пор., наприклад, непарні приголосні в звуковій будові мови, дефектні парадигми в морфологічній системі і т. ін.). Елементи системи відзначаються різного виду властивостями: системоутворюючими, системонабутими і системонейтральними. Системоутворюючі властивості породжують системні зв'язки і відношення. Системонабуті властивості зумовлені входженням елементів до системи. Системонейтральні властивості, як видно з їх назви, не істотні для відношень елементів у системі. Наприклад, форми пишу, пишеш, пише є системоутворюючими, вони (разом з іншими подібними) утворюють систему особових дієслівних форм в однині теперішнього часу. Форма ж писав відзначається системонабутою властивістю виражати то першу, то другу, то третю особи однини чоловічого роду в минулому часі. Кожна система існує для виконання певної функції. Мовна система існує як знаряддя спілкування і пізнання. Успішне функціонування мови забезпечується її складною, але надійною структурою. Будь-яка сучасна людська мова є складним утворенням, до якого входять різні системи. З цього погляду справедливим буде твердження, що мова — це система систем. В кожній мові можна виділити фонетичну, семантичну і синтаксичну системи, в кожній з яких свої одиниці, до того ж системи ці можуть бути й неоднорідними, бо вони, в свою чергу, можуть складатися із взаємопов'язаних і взаємодіючих підсистем. У мові існують ще проміжні системи, які начебто об'єднують різні системи однієї мови. У кожної мовної системи і підсистеми є своя власна структура, яка формується відношеннями і зв'язками величин, що складають основу цієї системи чи підсистеми, а також відношеннями і зв'язками підсистем і систем. Через те що системи, з яких утворюється мовна структура, перебувають немовби в різних площинах, їх називають іще 1) Див.: Чикобава А. С. Введение в языкознание.— М., 1952.—Ч. 1.—С. 55. рівнями або ярусами або стратумами (від лат. stratum — шар). Однак названі терміни не можна вважати вдалими, бо вони можуть породити уявлення про мову як про своєрідне нашарування однієї системи на іншу на зразок коржів торту «наполеон». Але мову аж ніяк не можна порівнювати з листковим пирогом, бо стосунки між окремими її системами дуже складні, і, хоч жодна з них не спроможна функціонувати незалежно, все ж кожна система в мові має певну структурну самостійність. Вище ми називали терміном «система» як мовну систему взагалі, так і окремі системи, що є компонентами мовної системи. Така багатозначність терміна робить його незручним. З огляду на це проф. А. О. Білецький запропонував назвати загальну мовну систему терміном «анасистема», в якому використано грецький префікс ava, що означає рух угору. Тоді всередині анасистеми можна розрізнювати внутрішні системи — ендосистеми (від грец. префікса *****, що означає знаходження всередині чогось). Якщо певна ендосистема утворена підсистемами, то їх можна назвати гіпосистемами (від грец. префікса їжо-, що означає перебування внизу). Таким чином, гіпосистеми утворюють ендосистему, а сукупність ендосистем складає мовну анасистему. Оскільки відношення і зв'язки між елементами ендосистем і гіпосистем, а також між ендосистемами надзвичайно різноманітні, у різних мов різні структури. Одні мови структурно близькі між собою, інші мають менше спільних рис, однак у світі немає мов з абсолютно ідентичною структурою. Навіть якщо сукупність відношень і зв'язків усередині однієї анасистеми могла б повторитися в іншій анасистемі (що неймовірно), то елементи, з яких складаються системи (а в поняття «структури» слід включати не лише відношення, а й елементи, які ці відношення породжують), не дозволять ототожнити структуру цих мов. Тому можна твердити, що у кожної мови — своя власна структура, яка лише частково може бути подібною до структури іншої мови. Розуміння системного устрою мови вимагає нового підходу до вивчення мови та її складових частин. Дослідник-мовознавець повинен враховувати зв'язки і відношення всіх типів між компонентами мови. А їх чимало. Тому системного опису (повного) ще не існує для жодної мови. Та мовознавці в різних країнах тепер краще розуміють своє завдання. Вони зважають на те, що найменший елемент мови, найдрібніша мовна категорія не існують самостійно, а перебувають у різного типу зв'язках і відношеннях: парадигматичних та синтагматичних, генетичних та функціональних, матеріальних та семантичних, односторонніх, двосторонніх і багатосторонніх, внутрішньосистемних і міжсистемних і т. д. Врахування всіх цих зв'язків дозволить створити науково об'єктивний опис мовної системи. Не можна погодитися з поглядами де Соссюра і окремих його послідовників, за якими єдино істотними в мові є лише відношення протиставлення чи опозиції. Безперечно, відношення протиставлення дуже яскраво проявляються в мові, але не тільки вони визначають функціонування мовного механізму. Так само і зв'язки не можуть бути обмежені виключно дистрибутивними зв'язками, як це твердять окремі американські дескриптивісти. Навряд чи можливий справді об'єктивний опис різних мовних величин за допомогою єдиної методики дослідження, бо самі мовні величини різноманітні. Через це зазнали невдачі ті описи мови, які абстрагуються від конкретних умов її існування. Радянське мовознавство рішуче відкидає висновок, який зробив Соссюр у своєму «Курсі загальної лінгвістики»: «Єдиним і справжнім об'єктом лінгвістики є мова, розглядувана в самій собі і для себе» (1). Так само неприйнятними є й тези глосематиків, які хотіли перетворити мовознавство в алгебру мови, що описує лише форму мови, а її субстанцію виводить за межі своєї уваги. Це — ідеалістичні концепції, які визнають самостійність і примат відношень перед субстанцією. З позицій діалектичного матеріалізму мова — це складна система, яка перебуває в тісному зв'язку з іншими системами і явищами, і, лише відбиваючи всебічно ці її тісні зв'язки і стосунки, а також її функціонування, опис мови може бути науковим і об'єктивним. Серед систем розрізняють закриті й відкриті. Закритою є система, яка складається з точно визначеної кількості компонентів, і будь-яке вилучення з її складу хоча б одного елемента або додавання до її складу нового елемента порушує механізм її функціонування. Відкритою називається система, яка дозволяє як вилучати з її складу окремі елементи, так і включати до нього нові елементи, причому подібні зміни не заважають системі виконувати своє призначення. Мова якраз і є відкритою системою. Відкритий характер мовної системи забезпечується тим, що система охоплює не тільки реалізовані можливості, а й потенціальні факти і явища, які не суперечать її структурі. Більше того, мова — це така система, яка поряд з системними фактами і явищами допускає використання несистемних фактів і явищ внаслідок нереалізації потенцій системи або впливу інших систем, з якими вона зв'язана. Говорячи про відкритість мовної системи, не слід забувати, що її внутрішні системи відзначаються різним ступенем відкритості. 1) Соссюр Ф. де. Труды по языкознанию.— М.. 1977.— С. 269. Морфологічна система мови (у мовах, що мають таку систему), наприклад, належить до найменш відкритих. До певної міри закритою є й фонетична система мови. А, скажімо, лексична система є максимально відкритою. Існує ще протиставлення статичних і динамічних систем. Якщо стати на точку зору Соссюра, який вважає, що будь-яка зміна в системі — де все одно що перехід до іншої системи, тоді існування динамічних систем слід взагалі заперечити. Але цей погляд метафізичний і його прийняти не можна. Статична система подібна до механізму, вона не змінюється з плином часу, а динамічна — подібна до організмів, вона зазнає змін протягом часу внаслідок взаємодії з середовищем, в якому діє. Ця взаємодія полягає в тому, що система вибірково реагує на вплив тих систем, з якими вона зв'язана. Мова безперечно є динамічною системою, яка в процесі виконання своїх функцій може пристосовуватися до умов існування. З цією метою мова може, наприклад, виражати нові поняття старими або новими засобами або ж здійснювати перерозподіл функцій своїх внутрішніх систем, якщо в ній відбулося певне порушення рівноваги. Це дало змогу окремим лінгвістам бачити в мові риси саморегулювання. Ці риси проявляються завдяки тому, що мова ніколи не буває ідеальною системою. Вона завжди прагне до ідеалу, але цієї мети не досягає. Такий погляд дозволяє трактувати історичний розвиток мови як постійне її самовдосконалення. Проте, звичайно, жодна мова сама не регулюється і не вдосконалюється. Це роблять люди, які користуються мовою. їхні дії можуть бути свідомими або й несвідомими, але тільки у них в устах мова може існувати і успішно виконувати свої функції. Фактор людини ніколи не можна вилучати з мовознавства, яке є гуманітарною наукою. Отже, мовна система — це ієрархічно організована і певним чином впорядкована цільність взаємопов'язаних внутрішніх систем і підсистем. Не можна думати, що мовна система механічно утворюється із суми внутрішніх систем, вона — складна будова, властивості якої відрізняються від властивостей її компонентів. Певна зміна всередині однієї внутрішньої системи може викликати нові зміни в цій системі або в інших внутрішніх системах. Структурні зв'язки, що існують між елементами мови, постійно відновлюють порушену внаслідок змін рівновагу. Структура мови — це спосіб організації мовної системи, відношення і зв'язки між елементами мови. Нижче (т § 3—9) буде розглянуто внутрішні мовні системи (ендосистеми) та стосунки, які між ними встановлюються. § 2. Подвійне членування мови Звуки людської мови називають членороздільними на противагу нечленороздільним звукам, що їх породжують тварини. Майже всі представники тваринного світу, за винятком найпростіших організмів, можуть породжувати звуки з різною метою. Однак між людською мовою і «мовою» тварин існують глибокі й принципові відмінності. Вперше на них звернув увагу І. П. Павлов, коли підкреслив, що у людей, крім першої сигнальної системи, яка об'єднує їх з тваринами, існує ще друга сигнальна система, яка виділяє людину з тваринного світу. Тварини вдаються до різноманітних способів для міжосібного спілкування: звукового, хімічного, пантомімічного, люмінесцентного. Тут ми коротко згадаємо лише деякі звукові засоби, якими користуються тварини у своїй поведенці, бо й людська мова має звуковий характер. Якщо хребетні тварини здебільшого продукують звуки за допомогою різних «духових інструментів», то комахи, наприклад, в основному надають перевагу «струнним». Звукові утворення коників і подібних до них комах називають скрекотанням або цвірчанням. Ентомологи розрізняють серед таких утворень статевий поклик, скрекіт залицяння і скрекіт суперництва. Терміти, і особливо павуки, користуються «ударними інструментами», якими їм служать черевні відділи власного тіла, що ними вони постукують об різні предмети — грунт, листя тощо. Тривалий час вважали, що риби звуків не породжують, виникло навіть поширене в різних мовах порівняння: «німий як риба». Це пояснюється тим, що повітря поглинає майже повністю (на 99 %) утворені рибами звуки, і люди не можуть їх чути. Тим часом риби теж породжують звуки, якими вони супроводжують свій напад, захист або статеву поведінку. Квакання жаб відоме кожному. Особливо вражають жаб'ячі «хори», коли самці запрошують самок відкладати ікру. Звуки, утворені окремими видами жаб, чутні на великій відстані, іноді в колі з радіусом 6 км. Але найбільш відомі співаки серед хребетних тварин — птахи. Утворювані птахами звуки дуже різноманітні, вони поєднуються між собою, набираючи вигляду мотивів і цілих співів. Орнітологи навіть укладають своєрідні «словники» звуків, породжуваних різними видами птахів. Останнім часом велика увага приділяється дослідженню звуків, якими спілкуються дельфіни. Окремі ссавці (наприклад, кажани) користуються ультразвуками, які людське вухо не сприймає. Примати для спілкування користуються різними засобами, надаючи перевагу пантомімічним рухам, але є у них і звукові сигнали. Та всі ці звуки, породжені тваринами, називаються нечленороздільними. Членороздільною є лише людська мова. Що ж мається на увазі під членороздільністю людської мови? Насамперед це, очевидно, дискретність (роздільність) мовної семантики. Розгляньмо мовне повідомлення: Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. Абстрагуємось від того, що це відомі рядки поетичного твору. Наведене вище повідомлення передає мовними засобами певну картину природи, а саме картину розбурханого сильним вітром Дніпра та його берегів. Ця картина може сприйматися людиною одночасно й моментально у всій її складності. Автор повідомлення змалював цю картину окремими словами, які начебто розкладають на частини синкретичне (нерозчленоване) сприйняття, причому словами він відтворює не лише зорові відчуття (широкий Дніпр, високі верби, гне додолу, підійма хвилю горами), а й слухові (реве, стогне, завива) (останнього він досягає також додатковими поетичними засобами — алітерацією). Адресат (читач або слухач цього твору) сприймає об'єднані за мовними правилами слова таким чином, що в його свідомості виникає уявлення синкретичної картини природи, подібної до тієї, яку мав на увазі адресант (автор), коли формулював своє повідомлення. Таким чином, коли говорять про членороздільність мови, мають передусім на увазі, що засобами людської мови здійснюється членування будь-якого суспільного або індивідуального досвіду на окремі дискретні величини, що мають певне значення і звукову форму. Пояснімо це ще на одному прикладі. Візьмемо просте речення: Він іде в ліс по той бік гір. Воно виражає досить складну думку про певну подію за допомогою восьми слів. Складна реальність розчленовується на окремі компоненти: він, іде, в, ліс, по, той, бік, гір, кожен з яких осібно не відповідає вираженій у реченні думці. Кожне з наведених слів може бути використане для відтворення інших ситуацій: він іде, йде до лісу, йому йде, йде в місто, ліс по цей бік гір, ліс по той бік річки і т. д. Як бачимо, одні й ті ж слова мови можуть використовуватися для передачі різного людського досвіду. Це надзвичайно важливо. Поет назвав широким Дніпро, але широким може бути і шлях, і стрічка, і ніс, і спина, і екран, і посмішка, і світ, і рух, і крок, і жест, і розуміння... Кобзар вжив слово хвиля в значенні «водяний вал, що утворюється від коливання водної поверхні», але це слово може мати й інші значення, пор. зелені хвилі хлібів, хвилі рожевого світла, хвилі чарівних звуків, хвилі кучерів на голові, хвиля людей, вибухова хвиля, хвиля гніву, хвиля вдячності і т. ін. Отже, людина членує сприйняті нею явища навколишньої дійсності на окремі компоненти, які відбиваються в мовних одиницях, що мають певну звукову форму і певне значення. Звуковий комплекс [він] має значення «якась особа чоловічої статі, що не бере безпосередньої участі в мовному акті, який здійснюється між адресантом і адресатом». На підставі цього значення названий звуковий комплекс може також позначити будь-яку річ, виражену іменником чоловічого роду, пор. Я чекав автобуса, але він не прийшов. (Справжня історія семантичного розвитку слова він в даному випадку нас не цікавить.) Звуковий комплекс йде виражає значення «ступаючи ногами, пересувається, змінюючи місце в просторі». З цього значення розвинулися й інші, пор. словосполучення йде поїзд, йде хмара, йде світло, йде струм, йде до комунізму, йде в партію, йде проти течії, йде за вдівця, йде в прийми, йде на експорт, які навіть перелічити тут всі неможливо. «Словник української мови» подає тридцять окремих значень дієслова іти і наводить ще більше їхніх відтінків. Можна подумати, що це велика незручність — одне слово позначає дуже багато значень. Насправді ж це велике надбання людської мови — економними засобами виражати найрізноманітніші значення. Важко собі уявити «мовне пекло», в якому опинилася б людина, якщо б вона була змушена кожне значення називати окремим звуковим комплексом. Тоді у мові були б не десятки й сотні тисяч слів, а мільйони. Незважаючи на те що у дієслова іти так багато значень, у кожному з наведених прикладів ми його сприймаємо лише з одним, властивим для даного слововживання. У наведеному вище реченні навмисно були дібрані односкладові слова, це робилося з метою мати більше одноморфемних слів, адже найменша мовна одиниця, що має значення,— це морфема. Однак будова української мови така, що в ній порівняно мало одноморфемних слів і навіть односкладове слово може бути принаймні двоморфемним. Словоформа йде складається з двох морфем: кореневої йд- та флексії -е. Коренева морфема є основним носієм одного із лексичних значень дієслова іти, а морфема-флексія виражає значення третьої особи однини. Якщо її замінити іншою морфемою-флексією, то одержимо звуковий комплекс словоформи з іншим значенням, пор. йд-у, йд-еш. Не слід, проте, думати, що кожна морфема виражає самостійно значення, носієм якого вона є. Значення виражається не морфемою окремо, а лише словом як цілісністю морфем. У формі ліс є так звана нульова морфема, яка відрізняє значення цієї словоформи від значення інших словоформ: лісі, лісу, лісом і т. ін. Подібні міркування можна висловити і щодо морфемного складу словоформ той, він, бік, гір, у першої з них є морфемна флексія -й, а в трьох інших є нульові морфеми: він + 0, бік + 0, гір + 0. Таким чином, внаслідок членування мови виділяються найменші одиниці, що мають зміст,— морфеми і об'єднання морфем — слова. В українській мові далеко не всі морфеми автономно і самостійно виражають свій зміст, найчастіше вони його виражають лише в сполученні з іншими морфемами. Так, морфема -е не передає значення третьої особи однини автономно, а лише в сполученні з кореневими морфемами дієслів: йде, веде, бере, маже і т. д. Навіть окремі слова наведеного вище речення солідарні між собою у вживанні. Ми говоримо в ліс або до лісу, але не можемо сказати в лісу. Так само солідарні між собою слова він і йде, бо не можна сказати Він йду. Морфеми, які виражають зміст самостійно, не обов'язково бувають односкладовими, пор. радіо, але здебільшого в українській мові багатоскладові слова є водночас і багатоморфем-ними, пор. масл-ян-ист-ий, круж-ок-0, ліс-о-сплав-0, хвороб-лив-ість-0. Однак є й такі мови, в яких одноморфемні слова переважають над багатоморфемними. Тут важливо підкреслити, що внаслідок членування в мові виділяються окремі значення, які виражаються певною звуковою формою. Але поряд з цим членуванням мови існує ще одне, яке стосується її звукової форми. Звукове вираження слів і морфем складається з окремих одиниць, які самі по собі значення не виражають, але з них будуються слова і морфеми, які виражають значення. Ці одиниці —фонеми. До складу слова бік входять три фонеми, варто змінити хоча б одну з них і ми матимем інше слово: пік, сік, тік, вік, лік або бак, бик, бук, бек, або біб, біг, бір, біс, бій. Членування слів та морфем на фонеми є другим членуванням мови, яке дозволяє ще більш економними засобами виражати велику кількість значень. В наведених вище шевченківських рядках 15 слів, що об'єднують 28 морфем, але фонем для утворення цих морфем використано лише 24. Якби кожне значення передавалося нечленороздільною звуковою формою, то в мові довелось би користуватися десятками тисяч таких нечленороздільних звукових утворень, що неймовірно ускладнило б мовну діяльність людей. Друге членування мови дозволяє людям обмеженою кількістю одиниць утворювати тисячі звукових форм величин першого членування мови. На подвійне членування мови звернув увагу французький лінгвіст А. Мартіне. Щоправда, одиниці першого членування мови він називає не морфемами і не словами, а монемами, уточнюючи, що монеми лексичного значення можна назвати лексемами, а монеми граматичного значення — морфемами. Однак подібне вживання термінів не стало загальноприйнятим у мовознавстві. Теорія подвійного членування мови де в чому нагадує розрізнення двох планів мови, запропоноване глосематиками. Глосематики пропонують бачити в мові два плани: план змісту і план вираження. У кожного з цих планів є своя субстанція і своя форма. Мовознавство, на думку глосематиків, не повинно вивчати субстанцію двох планів, його завдання — дослідження виключно форми: план змісту субстанція плану змісту форма плану змісту об'єкт мовознавчої науки план вираження форма плану вираження (за глосемантикою) субстанція плану вираження Одиниці першого членування мови мають як значення, так і звукову форму. Одиниці другого членування мови не мають значення, а лише виконують функцію утворення звукової форми одиниць першого членування. У глосематиків обидва плани рівноправні і подібні за своєю структурою. Проте глосематики не мають рації, обмежуючи таким чином об'єкт мовознавчої науки. Лінгвістика повинна вивчати і форму, і субстанцію свого об'єкта. У кожній мові як перше, так і друге членування відзначається своєрідністю. Якщо українською мовою розрізняється спосіб пересування, що передається дієсловом (пор. він йде, він їде), то, скажімо, в молдавській мові це розрізнення дієсловом не передається: ел мерже «він йде, він їде». Це не значить, що молдавська мова не спроможна передати відповідний смисл, якщо це потрібно, але передає вона його не дієслівною формою, а іншими словами: ел мерже пе жос «він іде пішки», ел мерже кэларе «він їде верхи». Так само і в другому членуванні. У французькій мові є три різних голосних фонеми заднього ряду середнього підняття: /о/, /*:/ і /о:/. В українській мові є лише одна фонема такого типу /о/. З другого боку, українська мова розрізняє дві фонеми переднього ряду високого підняття (нелабіалізовані): /i/ та /u/, а французька мова має лише одну фонему такого типу: /i/. Вище ми навмисне не торкнулися одного питання. Одне й те ж висловлювання може набувати різного смислу завдяки зміні інтонації: Він прийшов або Він прийшов? Ці висловлювання розрізнюються за смислом, більше того, навіть речення Він прийшов може передавати різні смисли: «Це саме він, а не хтось інший прийшов», «Він з'явився», «Він уже прийшов», «Він прийшов, а не приїхав» і т. д. Вище ми вказували, що не можна сказати Він йду в ліс. Однак з урахуванням інтонації, яка накладається на даний порядок слів, таке висловлювання можливе, тільки воно у графічній формі набуває іншої інтерпретації: Я йому: «Ти куди?» Він: «Йду в ліс». Інтонація розірвала ці слова і паузою віднесла їх до різних речень. В першому членуванні А. Мартіне запропонував розрізняти автономні й функціональні одиниці (монеми). Автономні одиниці виражають не лише певний елемент людського досвіду, а й співвідношення з іншими елементами досвіду. Функціональні одиниці позначають функції певної іншої одиниці. Скажімо, морфеми 0, -а, -у виражають функцію, властиву морфемі, до якої вони приєднуються: студент, студента, студенту. Функціональними одиницями можуть бути не лише морфеми, а й службові слова. (Докладніше про слово див. в § 4). ВНУТРІШНІ СИСТЕМИ МОВНОЇ СИСТЕМИ § 3. Фонетична система мови Внаслідок другого членування мови встановлюються мінімальні мовні одиниці — фонеми, які не розкладаються на ще менші послідовні одиниці і використовуються мовою для утворення і розрізнення одиниць першого членування мови. Фонеми складають фонематичну підсистему мови. Однак до фонетичної системи входять ще й інші підсистеми. Адже мова користується для утворення слів і речень не лише фонемами, а й наголосом, мелодикою, інтонацією, ці звукові явища утворюють другу підсистему звукової будови мови — просодичну. Є також ще одна підсистема, одиницею якої є склад — силабічна підсистема. Таким чином, звукова будова як внутрішня система (ендосистема) мови складається з трьох тісно пов'язаних і взаємодіючих між собою частин: з фонематичної, присодичної та силабічної підсистем. Стосунки між цими трьома підсистемами не однакові в різних мовах. В одних мовах при утворенні морфем і слів провідну роль відіграє фонематична підсистема (такі мови називають фонематичними), в інших провідна роль належить силабічній підсистемі (такі мови'називають силабічними). І в першому, і в другому випадку набувають різноманітності зв'язки цих підсистем з тонічною підсистемою. Через це структура звукової будови відзначається в кожній мові яскравою своєрідністю. Одиницею фонематичної підсистеми є фонема (від грец. ( — голос, звук, слово) — найменша лінійно неподільна величина, що використовується для утворення, розпізнавання і розрізнення значущих одиниць мови. У зв'язку з цим розрізняють конститутивну (від лат. constitutus — визначений), ідентифікаційну (від лат. identicus — тотожний) та дистинктивну (від лат. distinctus — розділений) функції, що їх виконує фонема. Скажімо, слово нора утворене з фонем /н/, /о/, /р/, і /а/, об'єднаних саме в такому порядку єдиним наголосом, який виділяє в цій словоформі другий склад. Ми розпізнаємо це слово завдяки тому, що відповідні одиниці фонематичної підсистеми використовуються при утворенні інших слів і словоформ (пор. рана, кора, сон, ніс, нори, норі і т. ін.). За допомогою фонем можна розрізнювати слова, які відрізняються одне від одного хоча б однією подібною одиницею: нора, пора, кора, гора. Слова можуть відрізнятися і повним складом фонем: нора і стіл. А. Мартіне вважає, що у фонеми може бути й експресивна (від фр. expressif з лат. expressus — виразний) функція, завдяки якій слухач довідується про настрій і почуття мовця. У французькій мові, наприклад, посилення і подовження першого приголосного повнозначного слова робить висловлювання, до якого входить це слово, емоційно насиченим. В реченні Cet enfant est impossible! («Це неможлива дитина!») подовження і посилення фонеми ІрІ передає справжнє чи удаване роздратування (у французькій мові в слові impossible /р/ є першим приголосним, оскільки літера m не вимовляється, а лише позначає носовий характер попередньої голосної). В російській та українській мовах вираження емфази (емоційності) досягається подовженням наголошеного голосного: рос. чуде-есный работник! укр. блиску-уче! Однак фонетика афективного мовлення ще недостатньо досліджена. Значення слів не створюються використаними для їх утворення фонемами, бо фонеми самостійного значення не мають, але фонеми є базою утворення тих одиниць, які є носіями мовного значення плану змісту. Інколи одна фонема може створювати слово або морфему. Так, фонема /i/ в українській мові утворює службове слово — сполучник і; вона ж за інших умов використовується як морфема, що позначає називний відмінок множини: кобзар — кобзарі, або давальний відмінок однини: груша — груші. Фонема — це загальна мовна одиниця, в складі якої можуть об'єднуватися не зовсім тотожні звуки. Фонема є одиницею мови, вона реалізується в конкретних звуках мовлення. Кожний звук мовлення відзначається рядом артикуляційних, акустичних і фонологічних властивостей. Скажімо, з артикуляційного та акустичного погляду в словах сад і сядь голосний елемент звучить по-різному, особливо на початку і в кінці його творення, однак голосні елементи першого й другого слів об'єднуються в одну фонему /а/, хоч де в чому й відрізняються один від одного. Таким же чином розрізняються у вимові перші приголосні в словах сад і суд, якщо с у першому слові можна назвати нейтральним, то с в другому слові є лабіалізованим (огубленим) [с°]. Свого часу Л. В. Щерба говорив у таких випадках про відтінки фонем. Сучасна лінгвістика користується іншим терміном для позначення різновидів прояву фонеми, а саме терміном алофон (від грец. ******— інший та (**** — звук). Ю. С. Маслов уточнює, що алофоном слід називати реальну величину мовлення, а відповідну їй величину мови пропонує позначити терміном алофонема. Проте в лінгвістиці термін «алофон» набув значного поширення саме в значенні мовної величини. Варіювання фонеми залежить від різних обставин. Одні з варіантів фонем не мають мовного значення, оскільки спричинені дефектами мовлення або неправильним мовним вихованням. Такі варіанти зустрічаються в мовленні окремих індивідуумів (пор., наприклад, шепеляву вимову с або гаркаву вимову р в українській мові). Лінгвістів цікавлять лише ті варіанти фонем, які мають мовне значення. У кожної фонеми є свій головний варіант, цей варіант з'являється при ізольованій вимові фонеми або при найменшій її залежності від позиції та сусідніх звуків, в українській мові така найменша залежність спостерігається для приголосних перед наголошеним ІаІ. Поряд з головним варіантом можуть існувати позиційні та комбінаторні варіанти. Позиційні варіанти зумовлюються положенням фонеми в слові й відносно наголосу (на початку, всередині, в кінці слова, в переднаголошеному чи післянаголошеному складі). Комбінаторні варіанти залежать від безпосереднього оточення фонеми. В українській мові фонема /в/ в кінці слова реалізується як вокалічний приголосний [у]: ходив, робив, отже, [у] є позиційним варіантом фонеми ІвІ. Ця ж сама фонема перед голосним /i/ вимовляється не твердо, а напівм'яко: вітер, віра, напівм'який приголосний в в цих та подібних словах є комбінаторним варіантом фонеми /в/. Розрізняють ще так звані факультативні варіанти, так називаються алофонеми, що заступають головний варіант фонеми у незалежній позиції. Так, головним варіантом фонеми /в/ є її губно-губний прояв [w], але окремі мовці замість губно-губного вимовляють губно-зубний приголосний [v], який і є факультативним варіантом фонеми /в/. Лише індивідуальні варіанти фонем є фактами індивідуального мовлення. Всі інші варіанти, в тому числі й факультативні, є фактами даної мови, складаючи її фонематичну норму. Тому при вивченні певної мови не слід обмежуватися лише засвоєнням її фонем, а треба вивчати й усі інші варіанти, щоб позбутися «іншомовного акценту». Звуки мовлення слід називати фонами, це конкретні реалізації фонем та алофонем. В кожному фоні реалізується певна алофонема певної фонеми чи безпосередньо певна фонема (якщо в неї немає алофонем). Як було сказано вище, наявність головного, позиційних та комбінаторних варіантів фонем зумовлюється в цілому положенням їх у слові в залежності від оточення. Сукупність всіх оточень і позицій, в яких певна одиниця може зустрічатися, називають її дистрибуцією (від лат. distributio — розподіл). Фонеми, як правило, перебувають у стосунках контрастної (від франц. contraste — протилежність) дистрибуції, тобто різні звуки з'являються в однаковому оточенні, і при цьому змінюється смисл сегмента висловлювання: лам — там, зірка — сірка, байка — майка — гайка — лайка і т. д. Однак мова ніколи не використовує всієї контрастної дистрибуції фонем. Дві фонеми можуть розрізнятися в певних позиціях, -але в інших позиціях зустрічається лише одна з них, а друга не зустрічається. Подібна дистрибуція називається дефектною. Скажімо, в молдавській мові приголосні /р/ і /с/ зустрічаються в початковій позиції в слові перед голосними і розрізняють слова рак — рак і сак — мішок. Але в початковій позиції перед приголосними з цих двох фонем зустрічається лише /с/: стау «стою», спин «колючка», скаун «стілець»; /р/ в цій позиції ніколи не зустрічається. Явище додаткової дистрибуції полягає у виникненні таких відношень між певними елементами, коли кожний з елементів зустрічається лише в певній позиції, а в іншій зустріти його не можна. Стосунки додаткової дистрибуції характеризують обов'язкові варіанти (алофонеми) фонем; факультативні варіанти перебувають у стосунках вільного варіювання: в одній і тій же позиції, в одному й тому ж оточенні варіанти можуть вільно взаємозамінюватися. Не слід ототожнювати фонему з її головним варіантом (з основною алофонемою). «У фонологічному відношенні всі алофони рівні; кожний алофон, будь-який звук мовлення — це «представник» певної фонеми, бо будь-який звук, що зустрічається в мовленні, обов'язковий для збереження звукового вигляду даного слова» (1). Якби це було не так, то позиційні й комбінаторні варіанти фонем були б однакові в усіх мовах. Тим часом в різних мовах існують різні позиційні й комбінаторні варіанти фонем. Наприклад, фонема /я/ у молдавській мові перед задньоязиковим зімкненим виступає у вигляді комбінаторної алофонеми [ng]: молдовянкэ «молдаванка». В українській мові /н/ в аналогічному оточенні виступає у вигляді головної алофонеми /н/: молдаванка. У кожної фонеми як звуковому типові є власні ознаки, сукупність яких дозволяє ідентифікувати й розрізняти окремі фонеми. Структура фонематичної підсистеми фонетичної системи мови створюється відношеннями між фонемами, які розрізнюються кількома або лише однією ознакою. Це створює складну мережу опозицій (від лат. oppositio — протиставлення). Кожний член фонематичної підсистеми відрізняється від усіх інших членів цієї підсистеми за ознаками, які звуться диференціальними (від лат. differentia — різниця, відмінність) (раніше користувалися терміном «релевантні ознаки»). Ознаки, які входять до складу фонеми, але не відрізняють її від інших фонем, називаються інтегральними (від лат. integer— цілий). Так, в українській фонемі /х/ глухість є її інтегральною ознакою, бо в українській мові немає протиставленої /х/ задньоязикової щілинної дзвінкої приголосної фонеми [у]. Кожна фонема має власний набір диференціальних ознак, яким вона відрізняється від усіх інших фонем даної мови. Наприклад, українська фонема /б/ характеризується такими диференціальними ознаками: губна (чим відрізняється від /д/, /г/), зімкнено-проривна (чим відрізняється від /в/), дзвінка (чим відрізняється від /п/), неносова (чим відрізняється від /м/). Губно-губний, твердий і непридиховий характер фонеми /б/ є її інтегральними ознаками, бо за ними вона не протиставляється іншим фонемам, але без них вона набула б іншого вигляду. В сучасних фонологічних працях часто використовують поняття кореляції (від лат. префікса con-, що означає об'єднаність, і relatio — відношення), яке відбиває відношення між фонемами, що протиставляються за однією певною диференціальною ознакою. В латинській мові існувала кореляція голосних фонем по тривалості: кожна голосна фонема могла бути і довгою (тривалою), і короткою (нетривалою). В українській мові існують кореляції фонем по дзвінкості — глухості, по твердості — м'якості та ін. Кількість фонем у різних кореляційних рядах може бути неоднаковою. 1) Зиндер Л. Р. Общая фонетика,— M., 1979,— 2-е изд., перераб. и доп.— С. 60. М. С. Трубецькой запропонував розрізняти три типи фонематичних протиставлень: привативні, градуальні та еквіпо-лентні. Привативні (від лат. privare — віднімати), або віднімально-додавальні, опозиції засновані на присутності або відсутності певної диференціальної ознаки у протиставлюваних фонем. Присутність ознаки в одному з членів протиставлення робить його маркованим (від нім. Marke — мітка), а член, якому бракує цієї ознаки, називається немаркованим. Наприклад, в опозиції по дзвінкості — недзвінкості фонем /д/ : /т/ маркованим членом є /д/, а немаркованим — /т/. Градуальні (від лат. gradus — крок, щабель, ступінь), або ступінчасті, опозиції, як правило, включають до свого складу понад дві фонеми, в яких одна й та сама ознака проявляється в різних ступенях. Так, в українській мові фонеми /е/, /u/ та /i/ є нелабіалізованими голосними переднього ряду, однак ступінь підняття у кожної з них специфічний, отож вони й утворюють градуальну опозицію /е/ : /и/ : /i/. Еквіполентні (від лат. aequus — рівний та pollere — мати силу), або рівносильні, опозиції утворюються членами, кожний з яких відзначається певною властивою йому ознакою, яка, проте, не може вважатися відсутньою в інших членах і не може тлумачитися як певний ступінь ознаки. З цього погляду еквіполентна опозиція протиставляє фонеми /n/ : /т/: /к/ як губна : передньоязикова : задньоязикова. Привативні опозиції поділяються на ізольовані та пропорційні. Пропорційні опозиції — це відношення протиставлення фонем, які пропорційно повторюються у відношеннях протиставлення інших фонем. Наприклад, протиставлення фонем /б/ і /п/ пропорційно повторюються в протиставленні фонем /д/ і /m/, а також /r/ і /к/. Це відношення можна записати у вигляді рівняння /б/: /п/ = /д/ : /т/ — /г/ : /к/. Якщо ж позиція поодинока і пропорційно не повторюється між іншими членами, її називають ізольованою. Як приклад ізольованої опозиції наводять протиставлення фонем /l/ : /г/ у німецькій мові. На основі ретельного вивчення артикуляційних властивостей звуків різних мов фонетисти розробили традиційну класифікацію голосних і приголосних звуків. Акустичні властивості звуків почали вивчатися у всій повноті сучасними засобами порівняно недавно. До того ж і фізіологічні дослідження збагатилися новими методами, наприклад, кінорентгенним фіксуванням мовлення. Нові методи змінили давні уявлення про статичність органів мовлення протягом творення певного звука, особливо у його центральній фазі. Використання нової електроакустичної апаратури стало основою дослідження акустичних властивостей звуків мовлення і значно збагатило уявлення мовознавців про них. Американські вчені Р. Якобсон, Г. Фант і М. Халле на основі нових електроакустичних досліджень спробували розробити універсальну систему диференціальних ознак, яка б задовольнила всі мови світу. Ця система побудована на бінарному (від лат. binarius — подвійний), або двоїстому, принципі. Таким чином, всі фонемні опозиції зводяться до привативних. Загальне число опозицій — дванадцять, одні з них враховують звучність, інші — тон звука. Пізніше були складені різними авторами списки з більшою кількістю опозицій, однак тут ми подаємо першу в фонетиці класифікацію протиставлень, побудовану на підставі вивчення спектрограм різних звуків. Спектрограмою називається одержаний за допомогою спеціального апарата — спектрографа запис спектра звуків, складу їхніх коливань тощо. Наприклад, кожний голосний має кілька характерних тонів, які називаються формантами. Електроакустична апаратура дозволяє розкладати звук на його складові тони і одержувати його спектр, який наочно відбиває формантну структуру звука (1). Ось перелік дванадцяти «універсальних» опозицій: 1. «Голосний характер (вокальність) — неголосний характер (невокальність)». Маркований член цієї опозиції відзначається чітко вираженою формантною структурою спектра. 2. «Приголосний характер (консонантність) — неприголос-ний характер (неконсонантність)». Маркований член цієї опозиції відзначається в спектрі загальним низьким рівнем енергії. На основі цих двох перших опозицій в звуковій системі виділяються голосні, приголосні, сонанти і так звані глайди або ковзні звуки. Голосні не мають приголосного характеру, приголосні не мають голосного характеру, але так звані плавні [л] і [р] одночасно характеризуються і вокальністю, і консонантністю. На думку авторів цієї класифікації, глайди (переходові звуки) типу нім. [h] або [д] нібито не мають ні вокальності, ні консонантності, однак таке тлумачення викликає небезпідставні сумніви. 3. «Компактність — дифузність». Компактність передбачає наявність у спектрі центральної ділянки концентрації енергії. Дифузність виникає завдяки тому, що нижня форманта опускається нижче певного рівня і тоді звукова енергія поширюється на периферійні частини спектра. З цього погляду серед голосних найбільш компактним є [а], а серед приголосних [к]. Найбільшою дифузністю відзначається голосний [і] та приголосний [t]. 1) Про форманти, спектр звука і спектрограми докладніше див.: З и н -дер Л. Р. Зазнач. праця.— С. 23—25, 97—99, 172—181. 4. «Напруженість — ненапруженість». Ця опозиція створюється напруженістю органів мовлення при вимові звуків. В англійській мові приголосні [р], [t], [k] порівняно з іншими є більш напруженими. 5. «Дзвінкість — глухість». Ця опозиція виникає завдяки участі голосових зв'язок у творенні звука. 6. «Носовий характер — ротовий характер». Ця опозиція створюється резонансними ознаками фонем. Якщо в утворенні звука бере участь додатковий носовий резонатор, відповідний звук одержує ознаку назальності (від лат. nasalis — носовий). 7. «Перервність — безперервність» (або «нетривалість — тривалість»). Щілинні й плавні приголосні відзначаються безперервністю або тривалістю, їм протистоять зімкнені як перервні або нетривалі звуки. Дрижачий [ґ] вважають перервним або нетривалим, бо він складається з ряду миттєвих зімкнень. 8. «Різкість — нерізкість», або «яскравість — тьмяність». Різкість, або яскравість, виникає внаслідок інтенсифікації шумів. Більшою різкістю відзначаються свистячі й шиплячі приголосні, африкати, зімкнено-носові [m] та [n] та дрижачі. До нерізких (тьмяних) звуків належать губні й язикові зімкнені. 9. «Глоталізованість — неглоталізованість». Ця опозиція грунтується на використанні чи невикористанні гортанного зімкнення при утворенні звуків. Глоталізованими є так звані абруптивні приголосні, що існують в деяких мовах на Кавказі, в семітських, хамітських та в інших мовах центральної і південно-східної Африки. 10. «Низька тональність — висока тональність». За. цією ознакою до низькотональних звуків належать ті, енергія яких концентрується переважно в нижній частині спектра. Відповідно у високотональних звуків енергія концентрується у верхній їх частині. Так, задньоязикові та губні приголосні — низькотональні. Середньоязикові й передньоязикові приголосні — високотональні. Серед голосних до низькотональних належать голосні заднього ряду, а до високотональних —голосні переднього ряду. 11. «Бемольність — небемольність». Ця опозиція створюється внаслідок включення додаткового резонатора, що утворюється губами. Лабіалізовані голосні й приголосні — бемольні звуки. 12. «Діезність — недіезність». Ця опозиція створюється зменшенням ротового резонатора за рахунок підняття спинки язика до піднебіння, у зв'язку з чим посилюються високі форманти. Отже, м'які приголосні відрізняються від твердих як діезні від недіезних. Якщо розташувати названі ознаки по одній осі, а на перпендикулярній до неї розмістити фонеми і на пересіченні граф відмітити певними значками (+, —, 0) наявність, відсутність чи неістотність ознаки в даному звуці, можна одержати матрицю ідентифікації фонем. Див. матриці окремих фонем української мови в таблиці: Фонеми Диференціальні ознаки /а/ /i/ /y/ /п/ /б/ /Т'/ /К/ /С/ 1. Вокалічність + + + 2. Консонантність 0 0 0 + + + + + 3. Компактність + — — + 4. Напруженість — — + + + + 5. Дзвінкість 0 0 0 — + — — — 6. Назальність 0 0 0 0 0 0 0 0 7. Перервність 0 0 0 + + + + — 8. Різкість 0 0 0 — — — + 9. Глоталізованість 0 0 0 0 0 0 0 10. Низька тональність + — — + + — — — 11. Бемольність — + 0 0 0 0 0 12. Діезність 0 0 0 + Назважаючи на свою оригінальність, ця універсальна класифікація не може вважатися бездоганною. Насамперед критиці підлягає сам бінарний принцип, на основі якого вона побудована. Звичайно, можна градуальні опозиції звести до привативних, але фонематична підсистема мови тим і відзначається, що в її структурі наявні опозиції різного типу (1). Втиснення в бінарну опозицію значно багатших у реальності протиставлень є справжнім насильством над дійсною природою досліджуваного об'єкта. З іншого боку, мають рацію ті вчені, які вважають, що дванадцяти ознак може й не вистачити для універсальної класифікації фонем усіх мов світу. В деяких мовах названі вище ознаки не виступають завжди як ознаки фонем. Скажімо, у слов'янських мовах диференціальна ознака бемольності має значення лише при описуванні голосних фонем, лабіалізовані приголосні виступають як алофонеми відповідних небемольних фонем: [т°] в слові тут. Диференціальна ознака не може однозначно відповідати артикуляційно-акустичній природі звука. Нові дослідження показують, що диференціальні ознаки фонеми інколи проявляються не лише в тому сегменті 1) Див. ґрунтовну критику принципу бінарності у фонології з цих та інших засад у кн.: Ломтєв Т. П. Общее и русское языкознание. — С. 76—121. мовлення, що їй безпосередньо відповідає, а й за його межами — в складі, до якого входить дана фонема. В лінгвістиці були сформульовані теорії про двох'ярусність фонематичної підсистеми. Нижчий ярус нібито утворюється диференціальними ознаками, а вищий — фонемами, які є поєднанням різних диференціальних ознак. Було висунуто визначення фонеми як «пучка диференціальних ознак», проте його навряд чи можна прийняти, бо диференціальні ознаки встановлюються на підставі складу фонем даної мови і до того ж вони відзначаються своїм нелінійним характером. Нарешті, фонема створюється не лише диференціальними, а й інтегральними ознаками. При визначенні складу фонем певної мови користуються різними методами, але особливого поширення набув метод мінімальних пар (або метод квазіомонімів). За цим методом два звуки належать до різних фонем, якщо в мові знайдеться хоча б одна пара слів, що різняться саме цими звуками в однакових позиціях. Недостатність цього методу підкреслив Л. Р. Зіндер, оскільки в мові випадково може не виявитися якоїсь мінімальної пари. Фонематичність певного звука зумовлюється його існуванням в незалежній фонетичній позиції. Тут існує ще одна важлива проблема — розмежування фонем, визначення двофонемності або однофонемності певного фонетичного сегмента. Ця проблема має значення для опису статусу довгих голосних і приголосних, дифтонгів і африкат. Найбільш поширеною є думка, що в подібних випадках слід враховувати морфологічну сегментацію в даній мові. Звуковий сегмент вважається однофонемним, якщо між його складовими частинами ніколи не проходить морфологічна межа. Для ілюстрації скористаємось прикладом В. Б. Касевича, який порівнював нім. Meister і укр. майстер. «В обох словах присутнє звучання [аі] або [aj]... В українській мові це звучання з фонологічної точки зору поділяється на два мінімальні сегменти [а] та [j], оскільки [aj] являє собою сполучення, яке може бути розділене морфологічною межею, наприклад, в слові питай а та й— це два самостійні афікси. Щодо німецької мови, то [аі] тут фонологічно неподільне, воно є дифтонгом: в німецькій мові неможливо знайти випадок, коли в середині [аі] проходила б морфологічна межа» (1). В кожній мові є свій сталий склад фонем. Однак в історичному розвитку мови склад її фонем може змінюватися. Відомо, наприклад, що фонематичний склад української мови істотно відрізняється від складу фонем давньоруської мови, з якого він виник. В радянській лінгвістичній науці існують різні тлумачен- 1) Касевич В. Б. Элементы общей лингвистики.— М., 1977,— С. 34. ня одиниці фонематичного рівня мови у зв'язку з існуванням двох фонологічних шкіл — Ленінградської та Московської, Представники Московської фонологічної школи (МФШ) визначають фонему лише в так званих сильних позиціях (в позиціях максимального розрізнення), допускаючи, що в слабких позиціях фонему розпізнати неможливо. Представники Ленінградської фонологічної школи визнають автономність звуків мовлення і при визначенні складу фонем у певному сегменті мовлення спираються на реальні звучання, а не на зв'язки фонем з морфемами, як це роблять послідовники МФШ (1). Пояснімо ці тлумачення па конкретних прикладах. Російські слова стог і сток у називному відмінку однини своїм звучанням не відрізняються, але їх форми родового відмінка однини (а також інших відмінків) чітко протиставляються: стога і стока. На думку представників ленінградської фонологічної школи, в слові стог останньою є фонема /к/, на думку прибічників МФШ,— фонема /г/. Представники МФШ вважають, що фонема /г/, як і інші дзвінкі приголосні, в слабкій позиції (а такою для неї є кінцева позиція в слові) не може бути виявлена, однак оскільки останній звук кореневої морфеми слова стог звучить як [г] в сильній позиції (наприклад, стога), то звук [к] в слові стог слід визнати позиційним варіантом (позиційною алофонемою) фонеми /г/ у слабкій позиції. Таким чином, у словах стог і сток маемо різні [к], в першому слові — це алофопема фонеми /г/, в другому — це фонема /к/. Представники ж Ленінградської школи твердять, що в різних формах слова стог відбувається живе чергування різних фонем /к/ і /г/: стог — стога. Орфографія слова стог не відбиває повністю його фонемного складу. Дещо інакше виглядає концепція P. І. Аванесова, яка має намір зблизити позиції названих фонологічних шкіл. На думку Р. І. Аванесова, в словоформі стог маємо фонеми /с-т-о-к/, а в словоформі стога маємо фонеми /с-т-о-г-ъ/. Однак при цьому вчений вважає, що фонема /к/ у слові стог не є еквівалентом фонеми /к/ в слові копі, бо він розрізнює сильні й слабкі фонеми. Фонема /к/ у слові кат є сильною фонемою, фонема /к/ в слові стог є слабкою фонемою. Слабка фонема /к/ утворює один фонемний ряд з сильною фонемою /г/, в який включається також і фонема /г/, оскільки всі ці три фонеми входять в різних позиціях до складу однієї морфеми: стог, стога, о стоге. На чолі фонемного ряду повинна стояти сильна фонема, тому відповідний фонемний ряд описується як /г/ —/к/ — /г`/. Фонемна система мови складається, на думку P. І. Аванесова, лише з сильних фонем 1) Плотников Б. А. Общее языкознание, Семинарий.— Минск, 1986.— С. 36. Проте якраз останній висновок і є слабким місцем в теорії P. І. Аванесова, яка визнає конститутивну функцію фонеми (слабкі фонеми виконують конститутивну функцію), але виводить за межі системи одиниці, які виконують цю функцію. Якщо визнається, що одна й та ж морфема може виступати в різних варіантах — аломорфемах, наприклад, рог -0 і рож-ок-0, то слід визнати аломорфемами однієї морфеми і кореневу частину словоформ стог і стога (сток-0 і стог-а). Різниця полягає лише в тому, що одні аломорфэми є наслідком історичних чергувань, а інші — живих чергувань фонем. З погляду МФШ, визнати стог і сток омонімами неможливо, для P. І. Аванесова ці словоформи омонімічні, а морфеми, що виражають кореневу частину слова, неомонімічні. Насправді ж стог і сток є звичайними омонімами (власне, омофонами), бо слухове сприйняття їх ототожнює. За концепцією членів Празького лінгвістичного гуртка, диференціальні ознаки фонем у слабкій позиції можуть нейтралізуватися. Поняття нейтралізації полягає в тому, що диференціальна ознака фонеми втрачає свій характер. Отже, в кінцевій слабкій позиції і в російській, і в німецькій мові не буває ні дзвінких, ні глухих приголосних фонем, їх заступають архіфонеми — спільні елементи двох або більшої кількості фонем. Ленінградська фонологічна школа не приймає поняття архіфонеми, бо воно позбавлене матеріальної реальності. Терміном «архіфонема», як справедливо зауважує Л. Р. Зіндер, позначають зв'язок, відношення між фонемами, а не певну субстанцію. Фонеми являють собою звукову субстанцію мови. Незважаючи на відмінності у тлумаченні деяких фактів, у московської та ленінградської фонологічних шкіл багато спільного: вони однаково визнають соціальну природу фонеми, чи не вперше експліцитно сформульовану київською дослідницею І. П. Сунцовою, для них неспростовним є функціональний характер фонеми як мовної величини, в однаковій мірі вони визнають історичну змінність фонеми і т. д. Праці радянських фонетистів заслужено користуються великим авторитетом у світовій мовознавчій науці. Теорію фонеми в світовій лінгвістиці розробляли головним чином вітчизняні вчені. Серед них в першу чергу слід назвати І. О. Бодуена де Куртене, Л. В. Щербу, М. С. Трубецького, С. І. Бернштейна, О. О. Реформатського, П. С. Кузнецова, Л. P. Зіндера, М. І. Матусе-вич, І. П. Сунцову, Т. П. Ломтєва та P. І. Аванесова. В останній час В. Я. Плоткін запропонував визнавати первинною одиницею в фонетичній системі не фонему, а кінакему (термін Бодуена де Куртене, яким він називав одиницю звукового рівня мови, що поєднує в собі і артикуляційні і перцептивні характеристики). Система кінакем своєрідна в кожній мові. Вона складається з двох підсистем — консонантної та вокалічної, у кожної з яких по дві категорії — модальна (спосіб артикуляції у приголосних та ступінь підняття у голосних) і локальна (місце артикуляції у приголосних та ряд у голосних). Різні сукупності кінакем утворюють фонеми. Однак теорія проф. В. Я. Плоткіна ще не знайшла загального визнання у лінгвістиці. Отже, одна з підсистем фонетичної ендосистеми мови — це фонематична підсистема. Головна одиниця цієї підсистеми — фонема. Фонеми певної мови — це не просто інвентар одиниць, вони перебувають між собою у різних зв'язках, причому ці зв'язки залежать і від акустично-фізіологічних властивостей фонем, і від їх використання у мові. При утворенні значущих одиниць мови має значення і послідовність взаєморозташування фонем. Кожна фонематична підсистема розробляє в межах фонетичної системи свої правила обмеження використання фонем. Ці правила можуть бути пов'язані з позицією фонеми в слові або з сполучуваністю фонем (1). Оскільки поняття системи включає і потенціальні мовні явища, у фонематичній підсистемі можуть існувати так звані «порожні місця» чи «порожні клітини», які можуть бути заповнені потенціальними фонемами. Потенціальні фонеми слід розуміти не як можливі сукупності диференціальних ознак, г як фонеми, що могли б існувати в даній системі, не порушуючі її основ. Скажімо, в українській мові фонема /х/ не має парної дзвінкої, а фонема /г/ не має парної глухої. Поява фонем /*/ і /*/ не порушила б основ української фонематичної системи. Аналогічні міркування можна висловити щодо м'яких парних до африкат /ч/ і /дж/. В українській мові є м'які та напівм'які варіанти (алофонеми) цих фонем. Фонематична система української мови могла б фонологізувати ці варіанти без помітних порушень в її рівновазі. В історичному розвитку мов часто спостерігається перетворення колишніх алофонем у самостійні фонеми. Наприклад, в каракалпацькій мові увулярні приголосні глухий [q] і дзвінкий /оі/ були комбінаторними варіантами фонем /к/ і відповідно /g/, але згодом стали самостійними фонемами і нині виконують смислорозрізнювальну функцію. Поряд з одиницями фонематичної підсистеми, які відзначаються своєю дискретністю, через що їх називають сегментними, у фонетичній системі мови використовуються також так звані суперсегментні величини або одиниці, які не здатні 1) Пор., наприклад, правила сполучуваності фонем у японській мові, наведені в книзі: Трубецкой Н.С. Основы фонологии — М., i960.— С. 279. перебувати в стосунках послідовності з сегментними одиницями. Ці величини мови (йдеться про такі явища, як тони, наголос, мелодику) ще недостатньо вивчені, проте можна не сумніватися в тому, що вони відіграють важливе значення у мовному повідомленні, утворюючи окрему підсистему фонетичної системи, яку можна б було назвати просодичною або тонічною (від грец. ******** — приспів та лат. tonus — звук). Одиниці тонічної підсистеми створюються за допомогою таких акустичних явищ, як тон, сила і тривалість звуку. Тон або висота залежить від частоти, тобто кількості звукових коливань за секунду. Людське вухо сприймає коливання з частотою від 16 до 20 тис. періодів або герців. Людський голос утворює звуки частотою від 40 до 16 тис. герців. Сила або інтенсивність звуків залежить передусім від амплітуди, розмаху коливань. Тривалість або часокількість звуків обумовлена часом їхнього звучання. Завдяки цим просодичним засобам здійснюється об'єднання мінімальних сегментних одиниць у більш крупні величини — склади, слова, речення. Крім того, просодичні засоби, як і фонеми, можуть виконувати не лише конститутивну, а й дистинктивну функцію, тобто можуть не лише утворювати, а й розрізняти мовні знаки. Одиниці просодичної або тонічної підсистеми називають просодемами чи тонемами. Отже, певне сполучення фонем, яке має назву складу, відзначається при його вимові певним тоном, або зміною висоти основного тону голосу, а також певною інтенсивністю і тривалістю. Типи суперсегментних величин (мелодичної характеристики) складу називаються тонотигіами або й просто тонами. Число тонів не перевищує десяти, а в окремих мовах їх значно менше. Мови, які використовують тони для розрізнення смислу, називаються гіолітонічпими. Такими є, наприклад, китайська, в'єтнамська, тайська, бірманська мови, а також деякі європейські (сербохорватська, литовська, латиська, шведська, норвезька, словенська) і африканські мови. У в'єтнамській мові розрізняють шість тонів, у китайській —чотири, у шведській — два. Самі тони бувають різними, одні з них представлені як нерухомі (так звані точкові), інші проявляються як мелодичні, виникаючи внаслідок зміни тональності. Одні мови використовують нерухомі тони, які належать до двох чи трьох регістрів. Наприклад, в африканській мові лонкунда є два тонових регістри: високий і низький. Кожен склад у цій мові може бути вимовленим з високим або низьким тоном, в цій мові слово Lоkоlо означає «пальмовий плід», а слово lоkоlо «заклинання злих духів» (значок`— вказує на низький тон, а '— на високий). Є мови, які користуються мелодійними тонами. У шведській мові слово komma, вимовлене з висхідним тоном (простим або звичайним «наголосом»), означає «кома», а вимовлене з низхідним-висхідним (складним «наголосом») — «приходити». Деякі мови одночасно користуються як точковими, так і мелодійними тонами. Так, у в'єтнамській мові розрізнюються: 1) високий висхідний тон; 2) низький висхідний тон; 3) високий точковий тон; 4) низький точковий тон; 5) високий «приглушений» і 6) низький «приглушений». Один і той самий склад та, вимовлений з різними тонами, може мати значення: «диявол», «щока», «домовина», «кінь», «рисовий паросток», «але». Слово може бути утворене з одного і з кількох складів. Склади об'єднуються в слові як у певній цілісності завдяки словесному наголосу. Словесний наголос не від'ємний від слова. Якщо написати окремо словоформу села, то без вказівки на місце наголосу не можна визначити, якою ж саме формою вона є — називного відмінка множини (сe`ла) чи родового відмінка однини (села). Отже, наголос виконує не лише конститутивну, а й дистинктивну функцію, однак для словесного наголосу остання є вторинною. Існують мови, яким словесний наголос невідомий. До таких мов належать, на думку Л. Р. Зіндера, палеоазіатські мови, а також евенська і евенкійська. З інших причин відсутній словесний наголос у французькій мові. Тут окремо взяте слово має наголос, однак у реченні воно може його втратити, бо слова об'єднуються в так звані ритмічні групи, в кожній з яких наголошується лише останній склад. За своєю природою словесний наголос — це виділення одного із складів інтенсивністю, висотою чи тривалістю звучання у певному сполученні цих рис. Так, в іспанській мові саме наголосом розрізнюються слова termino — кінець, termino — я кінчаю, termino — він закінчив. До недавнього часу вважали, що в російській мові словесний наголос динамічного типу, тобто він створюється інтенсивністю наголошуваного складу. Однак нові дослідження довели, що наголошені склади російської мови відзначаються передусім значно більшою тривалістю, ніж ненаголошені. Отже, в російській мові словесний наголос — це своєрідне поєднання інтенсивності з тривалістю. В китайській мові ненаголошені склади втрачають свій тон, а наголошений склад виділяється саме наявністю певного тону. Деякі лінгвісти дотримуються думки, що тонічну чи просодичну підсистему слід вважати ярусом, розташованим нижче фонематичної підсистеми і утворюваним з одиниць (тонем чи просодем), які є невіддільними ознаками — диференціалами фонем. В кінцевому рахунку всі диференціальні ознаки фонем нібито можна звести до акустичних величин, що утворюються модифікаціями частоти, сили і тривалості звукових коливань. Однак просодичні явища, як ми вже бачили, пов'язані не лише з фонемами, а й з більш складними утвореннями — складом, словом. Більше того, інтонація як єдність взаємопов'язаних компонентів (мелодики, сили, тривалості, темпу вимови, тембру і пауз) є таким просодичним явищем, яке проявляється в реченні і в ще більш складних утвореннях. Інтонацією називаються різні співвідношення кількісних змін тону, тембру, інтенсивності й тривалості. Це звуковий засіб мови для виділення у потоці мовлення висловлювання та його смислових частин, протиставлення висловлювань за інтенцією (метою) і для вираження ставлення мовця до змісту висловлювання. До системи інтонаційних засобів входять типи інтонаційних конструкцій, пересування інтонаційного центру, синтагматичне членування і пауза. Подібно до системи фонем у будь-якій мові виділяються типи інтонем, існування яких підтверджується експериментально. Інтонема — це модель інтонації якості, пов'язана із значенням речення. Інколи розрізняють інтонеми інтелектуальні (експресивні, волюнтативні) та емотивні. Саме інтелектуальні інтонеми протиставляють речення за метою висловлювання і членують висловлювання на окремі частини залежно від їх значення (інформативності). Є, проте, вчені, які не вважають інтонацію елементом мовної системи (1) однак їхні погляди недостатньо аргументовані. В українській мові розрізняють оповідальну, запитальну, окличну, перелічувальну інтонацію, інтонацію незакінченого повідомлення та ін., які лише частково і не завжди досконало відбиваються на письмі за допомогою різних пунктуаційних знаків. Інтонація може мати комунікативний і емоційний аспекти. Речення Петро склав іспит завжди несе в собі певне повідомлення, однак його реалізації в мовленні можуть бути різноманітними і саме інтонація дозволяє дізнатися про те, чи адресант цього речення радіє, сумує, дивується, жартує або байдужий з цього приводу. Інтонація використовується для розрізнення теми і реми висловлювання, отже вона має безпосереднє відношення до актуального членування речення. Таким чином, тонічна (просодична) підсистема фонетичної системи мови — це надзвичайно складна система, структура якої ще недостатньо досліджена, хоч вона у людини починає формуватися раніше фонематичної. Лише в останні десятиріччя лінгвісти звернули увагу на явища цієї підсистеми, але й досі дається взнаки брак загальної теорії просодичної підсистеми, без якої важко тлумачити цінні конкретні дослідження фонетистів. 1) Пор.: Савченко А. Н. Лингвистика речи.— Вопр. языкознания.— 1986.— № 3.— С. 64, 68. Третьою підсистемою фонетичної системи є силабічна (від грец. ******* — звукосполучення, склад) підсистема. Одиниці фонематичної підсистеми за допомогою і у взаємодії з одиницями тонічної (просодичної) підсистеми об'єднуються у величини третьої підсистеми, які називаються складами. Реальність складу не підлягає ніякому сумніву, хоч були спроби оголосити його фікцією (1). Проте визначення цієї величини мови та її пояснення ще не здобули однозначного розв'язання в лінгвістиці. Склад — це найменша величина вимови. Окремі фонеми не можна вимовити, якщо вони не утворюють складу. Схоже, що склад є не лише мінімальною одиницею вимови, а й мінімальною одиницею сприйняття. Як показують експерименти, аудитори не сприймають окремих звуків, а лише їх сполуки, об'єднання. До цього можна додати, що є мови (їх називають мовами силабічної будови на відміну від мов фонематичної будови), в яких мінімальною одиницею, спроможною утворити план вираження морфеми, є лише склад, а не фонема. У таких мовах при членуванні мовного потоку регулярно збігаються складовий і смисловий плани, оскільки майже будь-який тоніруваний склад може семантизуватися і вживатися як морфема чи як окреме слово. Подібні склади в китайській граматиці називаються цзи. В індоєвропейських та інших мовах морфема може бути виражена однією фонемою або групою фонем, які не утворюють складу (пор. укр. прийменник з, префікс в-, суфікс -к-, корінь -гн- (у словоформі до-гн-а-ти) та ін.). У мовах силабічної будови немає морфем, менших за склад, межа складу і морфеми збігається. Звідси випливає висновок, що у подібних мовах (це переважна більшість мов Східної Азії та Китаю) конститутивну функцію виконують не фонеми, а склади. В радянському мовознавстві розробляється теорія силабофонеми, яка розвиває думки Л. В. Щерби і Є. Д. Поливанова стосовно фонематичного складу в китайській мові. Сказане вище не означає, що склад у мовах силабічної будови є неподільним, але розрізнення в них ініціалей (кит. шен) (початкових частин) та фіналей (кит. юнь) (кінцевих частин) складу не може спростувати того, що в цих 1) Для звука мовлення характерні: 1) акустична змінність в ході його вимови та 2) розмитість границь, внаслідок якої сусідні звуки в потоці мовлення взаємно «напливають» один на інший. Ці особливості не були взяті до уваги тими, хто проводив роботи по автоматичному розпізнаванню і розумінню усного мовлення і виходив лише з фонемної гіпотези (мовлення — це ланцюжок дискретних величин — фонем), але зневажав гіпотезою, що підказується матеріалами топових мов Східної Азії, за якою реальною величиною мовлення є силабофонема. Через це зазнавали невдач. Нині інженери-практики відмовляються від фонеми, користуючись поняттями «дифона», «трандеми», «звукового сегмента». мовах морфеми утворюються саме складами, а не окремими фонемами (1). Існують різні теорії для пояснення природи складу. Експіраторна (від лат. expiratio — видихання) теорія пояснює склад як сполуку звуків, вимовлених одним поштовхом видихуваного повітря. Однак ще в минулому сторіччі дослідним шляхом її було спростовано, бо під час одного видиху можна вимовити кілька складів. Цю теорію можна було б і не згадувати, якби не нові досліди американського фонетиста P. X. Стетсона, які свідчать про зв'язок складу з дією грудних м'язів (склад утворюється, за Стетсоном, порцією повітря, що проходить через голосовий канал внаслідок скорочення міжреберних м'язів). Датський лінгвіст О. Єсперсен розробив теорію сонорності (від лат. sonorus — дзвінкий), або звучності, в основі якої лежать акустичні критерії. Для кожного звуку характерний певний ступінь сонорності. Всі звуки (фонеми) розподіляються на вісім або десять класів відповідно до ступеня їхньої сонорності. Склад утворюється сполученням більш сонорного і менш сонорних елементів. Складоподіл здійснюється в тому місці, де межують найменш сонорні елементи. Пояснимо цю теорію на прикладах. Десять класів сонорності позначаються цифрами від 0 до 9: 0 — глухі зімкнені, 1 — дзвінкі зімкнені, 2 — глухі щілинні (йдеться про звучність, а не про дзвінкість звуків), 3 — дзвінкі щілинні, 4 — носові, 5 — бокові, 6 — дрижачі, 7 — голосні високого підняття, 8 — голосні "середнього підняття, 9 — голосні низького підняття. Зашифруємо відповідними цифрами звуки слів контроль, шефство, дружба, заздрити, одержані цифрові формули мають вигляд: 0840685, 2822128, 167319, 39316707. Складоподіл за цією теорією проходить між двома цифрами, друга з яких є абсолютно найменшою: 084—0685, 2822—128, 1673—19, 393—167—07, або кон-троль, шефс-тво, друж-ба, заз-дри-пш. Як бачимо, складоподіл не збігається з морфемним поділом. Крім того, теорія сонорності не може пояснити наявність складів у шепітному мовленні, коли звучність нейтралізується. На противагу цій теорії була висунута теорія м'язового напруження, яку розвивав Л. В. Щерба. Теорія м'язового напруження пояснює неподільність складу його зв'язком з одним імпульсом м'язового напруження. Людське мовлення за цією теорією уявляється як пульсація (зростання і спад) м'язового напруження. Приголосні звуки можуть вимовлятися як сильнокінцеві (з посиленням м'язового напруження), як сильно- 1) Докладніше див.: К а се в и ч В. Б. Фонологические проблемы общего и восточного языкознания.— М., 1983; Г о р д и н а М. В., Б ыст-р ов И. С. Фонетический строй вьетнамского языка.— М., 1984. початкові (з послабленням напруження), як двовершинні (з послабленням в його середині). Відповідно до цього складоподіл проходить перед приголосним, після приголосного і в середині його. Одиницею силабічної підсистеми є склад, або силабема. Склад — це типова для даної мови сукупність фонем, яка забезпечує лінійну організацію мовного потоку. Склад має певну структуру, яка складається щонайбільше з трьох частин: посилення тону, вершини і спаду тону, у графічному зображенні /\. У вершині складу перебувають головним чином голосні звуки, однак можливі випадки, коли вершину складу утворює приголосний: пор. серб, крв «кров», врт «сад», «город», смрт «смерть», чес. slza (sl-za) «сльоза», vlk «вовк». • Сполучення різних типів звуків в межах одного складу утворюють різні типи складів. Якщо позначити голосний звук V, а приголосний — символом С, то можливі такі типи складів: V, CV, VC, С VC, VCC, CCV, CCVC, CVCC та ін., наприклад, українські склади (наводяться односкладові слова): і, та, ас, том, ост, сто, стіл, кість, сторч. Кожна мова володіє власним набором типів складів. і Безперечно, в короткому параграфі неможливо охопити повністю всі проблеми фонетичної будови мови, серед них у фонетиці важливе місце посідають і ті, які тут лише перелічуються: питання про розмежувальні сигнали слів і морфем, про фонетичну структуру слова, про напівголосні й африкати, про так звану додаткову артикуляцію, про творення голосу, про сприйняття природного і синтезованого мовлення. Не менш важливі прикладні проблеми фонетики — створення письма для мов, які його не мали, а також удосконалення правописів старописемних мов, викладання нерідної мови у школі (зокрема її правильної вимови), створення синтезованого мовлення і автоматичних приладів для розпізнавання природного мовлення, механізм патології мовлення і т. ін. В останній час на перший план висунулись проблеми, пов'язані з відладжуванням усного спілкування людини з машиною. Адже комп'ютери п'ятого покоління, над створенням яких працюють вчені різних країн, повинні будуть забезпечувати діалог між людиною і машиною засобами природної, а не штучної мови. Підводячи підсумок, підкреслимо, що фонетична внутрішня система мови, яка об'єднує всі звукові засоби мови, є неоднорідною, вона складається з внутрішньо пов'язаних підсистем, у межах яких маємо справу з різноманітними одиницями: фонемами, просодемами, силабемами. Одиниці підсистем фонетичної системи є одноплановими, вони безпосередньо не пов'язані з мовними значеннями, але саме вони є тим матеріалом, З якого створюються двопланові величини. Фонетична система мови досліджується з акустичної, артикуляційної та функціональної точок зору фонетикою, об'єктом якої є субстанція і форма плану вираження мови. У межах фонетики слід розрізняти фонологію, тонологію (просодику, мелодику, акцентологію), силабологію. Фонетика широко застосовує різноманітні методи дослідження мовного матеріалу: безпосереднє спостереження, методи фізіології та електроакустики, фонометрії, фонологічного аналізу, метод експерименту та ін. § 4. Семантична система мови Розгляд семантичної ендосистеми мови варто почати з деяких зауважень термінологічного характеру. Загальновизнаним у лінгвістиці є розуміння семантики як сукупності різноманітних мовних значень або ж як розділу мовознавства, що вивчає смислову сторону мови. Разом з тим у мові розрізняють значення слова і значення речення. В цьому параграфі розглядаються не всі мовні значення, а лише ті, які характеризують слово як одну з найважливіших одиниць мови і як компонент речення, а також ті, які характеризують значущі складові частини слова. Говорячи про складові частини слова, маємо на увазі одиниці, менші за слово, але так само, як і слово, двобічні величини з власним планом змісту і планом вираження. Інакше кажучи, йдеться про величини першого членування мови — про слова і морфеми. Ці одиниці утворюють складну систему мовних знаків, форма яких складається з одиниць фонетичної системи, а їх змістом є відношення до відображення свідомістю людини навколишньої дійсності та власного буття людини. Процеси осмислення людиною об'єктивного світу нерозривно пов'язані з мовою. Пізнаючи навколишню дійсність, люди об'єктивно відображають її у своїй свідомості, але форми цього відображення, пов'язані з мовою, можуть бути різні. Відомо, наприклад, що в різних мовах є різна кількість назв основних кольорів видимого оптичного спектра — в одних мовах їх сім, в інших їх менше. На с. 171 у таблиці зіставлено українські назви основних кольорів з назвами в двох мовах нігеро-конголезької сім'ї — шона, поширеної в Мозамбіку, Замбії та Зімбабве, і баса, поширеної в Камеруні (приклади запозичені у Г. Глісона). Звідси аж ніяк не випливає, що люди, у яких є лише три назви кольорів, не можуть розрізнити фізично чотирьох інших кольорів, однак суспільний досвід того людського угруповання, до якого належать ці індивіди, ще не відбив у мові потреби словесного розрізнення інших чотирьох кольорів. фіалковий синій блакитний зелений жовтий оранжевий' червоний укр. cipswuka citema сісепа cipswuka шона hui ziza баса Саме тому будь-який зміст можна виразити будь-якою людською мовою, але в одних мовах даний зміст виражається простими одиницями семантичної системи мови, а в інших сполученням різних одиниць даної системи. Наприклад, поняття «класовість» передається у французькій мові не однослівно, як в українській, а сполученням слів esprit de classe, caractere de classe. Таким же чином поняття, яке українці називають словосполученнями срібний посуд, столове срібло, у французькій мові виражається однослівно — argenterie. З другого боку, одне слово даної мови може відповідати одночасно декільком словам іншої мови. Наприклад, українське пальто має у французькій аж три відповідники: paletot, pardessus, manteau, а французьке fronce, навпаки, має три відповідники в українській: зборка, складка і зморшка. Ці приклади наочно показують, що навколишня дійсність об'єктивно відображається людиною в її свідомості, але при взаємодії мислення з мовою це відображення начебто набирає різних мовних форм. Складні явища навколишньої дійсності відображаються і простими мовними структурами (наприклад, світає), але переважно складними мовними структурами — словосполученням, реченням: цікава книжка поета. Поїзд прибув о дев'ятій годині. Коли дощ перестав, ми вийшли в парк. Типи складних мовних структур складають зміст синтаксичної системи мови, охоплюючи схеми сполучення простих знаків, і про неї йтиметься в § 6. Отже, під семантичною системою мови розумітимем систему елементарних мовних знаків, що мають певну форму і зміст на відміну від фонетичної системи, одиниці якої безпосередньо не виражають змісту, і від синтаксичної системи, одиниці якої являють собою схеми сполучування одиниць семантичної системи. Якщо залишатися на ємному позначенні одиниць внутрішніх мовних систем, то одиниці семантичної ендосистеми можна було б назвати семантемами. Термін семантема вживається в лінгвістичній літературі з різними значеннями. Одні вчені називають ним найменшу одиницю плану змісту, співвідносну з відповідаючим їй елементом плану виразу. Другі під семантемою розуміють частину слова, яка є носієм його лексичного значення на противагу морфемі, яку вважають носієм граматичного значення. Треті цим терміном позначають твірну основу слова. Четверті — значення слова. Всі ці розуміння однобічні і не враховують, що проста значуща одиниця мови складається з двох сторін — з форми та змісту, і лише ця діалектична єдність і може бути названа семантемою. Проф. А. О. Білецький називає семантему семотипом, а її сторони — ексформою (*) (те, що вище було названо формою) та інформою (те, що вище було названо змістом). Існують також і інші терміни для позначення складників семантеми, форму називають ще експонентом, а зміст — семемою (якщо це значення лексичного характеру) або грамемою (якщо це значення граматичного характеру). Семантеми в мовах можуть використовуватися як відносно незалежні і як несамостійні величини. Відносно незалежними є такі семантеми, що можуть бути самостійними складниками повідомлень. Несамостійні семантеми в такій функції не виступають, однак, певне їх об'єднання може набувати самостійності у вигляді слова чи його форми і функціонувати як компонент висловлювання. Отже, несамостійні семантеми — це морфеми і певною мірою службові слова, а самостійні семантеми — це так звані повнозначні слова мови. Одна з найважчих проблем мовознавства — це визначення слова. Було дано вже чимало визначень слова, однак кожне з них задовольняє лише частково, бо воно відповідає тільки певному аспектові слова. Універсального визначення слова немає ще й тому, що в мовах різних типів слово має різний вигляд (пор. слово-морфему в ізолюючих мовах і слово-речення в інкорпоруючих мовах). Через цю обставину деякі мовознавці взагалі відмовляються визнати поняття «слово». Проте, безперечно, слово є реальною одиницею мови. Слово — це завжди індивідуалізований елемент мови, і навіть кожний член синонімічного ряду виділяється своєю індивідуалізованістю. Корінь, основа, закінчення, префікс, суфікс — всі ці елементи мови не відзначаються індивідуалізацією й відносною самостійністю. Одне із найбільш загальних визначень слова належить А. Мейє: «Слово — це наслідок сполучення певного значення з сукупністю певних звуків, сполучення, здатного до певного граматичного вживання». Однак таке визначення надто загальне. Адже сполученням певного значення з сукупністю певних звуків є не тільки слово, а й словосполучення, і речення, і морфема. В українському мовознавстві існує традиція розрізнення так званих повнозначних і службових слів. Проте назви від- *) Ми будемо користуватися терміном екстероформа, щоб уникнути небажаних асоціацій з префіксоїдом екс-. повідних уявлень аж ніяк не можуть задовольняти. Термін «повнозначні слова» передбачає, що всі інші слова начебто не мають повного значення, що само собою є непорозумінням. Хіба може існувати половина, третина, інша частина значення? У кожного слова мови є власне повне значення. Подібні повні значення є і у так званих службових слів. Різниця між першими і другими полягає у ступені узагальнення відображення дійсності, що їх характеризує. Проф. І. К. Кучеренко запропонував поділяти слова мови за так званими періодами, кожний з яких відбиває характер відображення об'єктивної дійсності. Слова першого періоду — це слова визначеної семантики (іменники, прикметники, числівники, дієслова, прислівники, окремі частки, сполучники і вигуки). Другий період складається із слів узагальненої семантики (певні числівники, дієслова бути, ставати, прийменники, окремі частки і модальні слова та сполучники). До третього періоду входять слова узагальнено-вказівної семантики (займенники, окремі числівники, окремі прислівники). Однак ця класифікація ще не стала загальновизнаною. Тому нижче інколи користуватимемось традиційною термінологією, пам'ятаючи про її недовершеність. Щодо вживання несамостійних семантем у функції так званого повнозначного слова, то слід сказати, що таке їх використання допускається мовою, але не є правилом. Трапляються випадки, коли службове слово може виступати навіть у функції речення. Згадаймо відомий приклад: «Вам каву з цукром чи без? — Без». Навіть морфема — частина слова за певних умов (у метамовних висловлюваннях) може виступати в ролі так званого повнозначного слова: Яке закінчення у родовому відмінку іменника футбол: -а чи -у? — Можливе і -а, і -у. Слово може бути одноморфемним: бюро, тут, я. Однак слово не можна ототожнювати з морфемою з різних причин. Морфема, хоч і є, як слово, значущою величиною мови, але вона є мінімальною величиною, яка здебільшого існує в слові. Слово завжди є певною лексико-граматичною єдністю, а морфема переважно асоціюється чи з лексичним, чи з граматичним значенням. Слова не лише відтворюються мовцями, а й творяться ними в процесі мовної діяльності, в процесі спілкування. Морфеми ж тільки відтворюються. За своїм походженням більшість морфем — це колишні слова. Звичайно, в сучасних мовах важко збагнути, з яких саме слів виникли ті чи інші морфеми. Однак завжди можна знайти приклади перетворення слів на морфеми. В українській мові, наприклад, проявляється тенденція до перетворення слова знавець на своєрідну морфему в складних словах: шевченкознавець, франкознавець (пор. аналогічну функцію слова Baum «дерево» в іменниках Fichtenbaum «сосна», Tannenbaum «ялина», Birkenbaum «береза», Espenbaum «тополя» і т. ін.). В романських мовах колишній латинський іменник mens (mentis) «розум» перетворився на морфему, що виражає прислівникову функцію (пор. фр. rapidement «швидко», visiblement «явно, очевидно», іт. liberamente «вільно», lentamente «повільно», ісп. claramente «ясно», constantamente «постійно» тощо). Коли подібні процеси відбуваються в сучасних мовах, то з ще більшою підставою можна говорити про їхню активність у віддалені від нас епохи. Якщо в первісний період в ній переважали так звані повнозначні слова, а граматичних морфем спочатку не було, природно, що основним принципом організації повідомлення (речення) була топіка (порядок слів) поряд з інтонацією. Постійне місце певного слова відносно іншого слова чи інших слів у реченні поступово приєднувало інтонаційно це слово до іншого. Втрачаючи свій власний словесний наголос (стаючи енклітикою чи проклітикою) і здобуваючи одночасно більш узагальнене значення, відповідне слово перетворювалося на морфологічний засіб, на афікс, а місце, яке займало це колишнє слово стосовно свого керівного слова, визначило, в який саме афікс — префікс чи суфікс — воно перейшло. Безперечно, в ході свого розвитку мови могли згодом виробити і самостійно певні морфеми граматичного змісту, але це відбулося на пізнішому етапі їхньої історії. Саме з цих причин слід визнати доречність аглютинативної гіпотези Ф. Боппа, який вважав, що відмінювання дієслова в праіндо-європейській мові виникло із сполучення дієслівного кореня чи основи з особовими займенниками, які згодом перетворилися на особові закінчення. Термін морфема як позначення мінімального звукового сегмента мовлення, наділеного значенням, чи не вперше був використаний І. О. Бодуеном де Куртене. Однак пізніше деякі мовознавці, запозичивши від нього цей термін, вкладали в нього інший зміст. Французький лінгвіст Ж. Вандрієс, наприклад, називав морфемою будь-який спосіб вираження граматичного значення, протиставляючи морфемі семантему, що в його розумінні позначає звуковий сегмент мовлення, який виражає лексичне значення. Глосематики відносили поняття морфеми лише до плану змісту, а в плані вираження йому відповідало поняття форманта. Наприклад, в українському слові хата (хат-а) значення однини і називного відмінка — це дві морфеми, що складають семантичну єдність, виражену формантом -а. Морфема однини (в сукупності з називним відмінком) в українській мові може бути виражена різними формантами: -а (хата, суддя, ім'я), -о (батько, село), -е (поле, море) та нульовим закінченням (ліс, край, радість). Представники американського дескриптивізму розуміють морфему дещо інакше. Для Л. Блумфілда морфема — це далі неподільна форма, яка має певне значення, що називається семемою. В останній час в мовознавство було введене ще поняття морфа. На думку окремих дослідників, морф — це «гранична значуща частина слова, тобто частина слова, далі неподільна без втрати нею свого значення» (1). Таким чином, морфом пропонують назвати те, що вище нами було визначене як морфема. Але прибічники морфів зберігають поняття морфеми для позначення класу тотожних морфів. Однак досі не розроблені об'єктивні критерії ототожнення морфів. Складність визначення морфеми викликана недостатньою вивченістю значення чи значень морфеми. Адже морфеми можуть асоціюватися в нашій свідомості із значеннями різного ступеня узагальнення. Морфеми можуть виражати лексичні значення, це характерно для так званих кореневих морфем чи коренів: рук-, роб-, сел-, nuc-, вч-. Однак ці значення набувають повноти лише тоді, коли морфема виступає в складі слова (пор. рук-а, рук-и, рук-&; роб-ота, роб-ити; сел-о, сел-янин; пис-ати, с-пис-ок; вч-ений, вч-ити). Справедливо зауважує Б. М. Головін, що значення кореня — це змінна величина, яка перетворюється в лексичне значення лише в складі слова. Справді, дуже плинним і невиразним виявляється значення кореня жи-, воно конкретизується й індивідуалізується в словах жити, житло, життя, живіт і т. ін. Конкретизація лексичного значення в окремих словах досягається сполученням значення кореня із значенням словотвірних морфем. Словотвірні морфеми і словотвірні моделі містять у собі значення іншого ступеня узагальнення, ніж кореневі морфеми. Скажімо, український суфікс -ств- утворює іменники з узагальненим вираженням властивості або стану, а також деяких абстрактних понять: крутійство, недбальство, благородство, убозтво, рибальство, неуцтво, новаторство, співробітництво. Цей же суфікс у сполученні з іншими коренями може позначати збірні назви: студентство, жіноцтво, воїнство, козацтво, робітництво, селянство. Порівняння цих двох рядів слів дає підстави для визнання омонімії (омофонії) морфем (пор. також омонімію (омофонію) словотворчих суфіксів у словах керівник та вареник, або співак і літак, чи блукач і вимикач). Ще вищого ступеня є узагальнення, що відбиваються у граматичних значеннях, які виражаються відповідними морфемами. Наприклад, граматичне значення множини (в сукупності із значенням називного відмінка) виражається в українській мові морфемами: -и (школи, дуби), -і (ночі, кобзарі), -а 1) Степанов Ю. С. Основы общего языкознания.— М., 1975.— С 111. (села, пера). На цій підставі можна визнати існування між морфемами стосунків омосеміі (вираження однакового значення). Хоч морфеми у всіх розглянутих випадках це мінімальні значущі мовні одиниці, однак їхній зміст повністю розкривається саме в слові, в сполученні з іншими морфемами. Мовець і навіть лінгвіст не може, наприклад, визначити значення морфеми -а в українській мові, взятої окремо поза словом. Лише в слові можна визначити, що -а може виражати значення називного відмінка множини (озера) або родового відмінка однини (інженера), або називного відмінка іменників жіночого (сестра), чоловічого (Ілля) або середнього (курча) роду, а також прикметників, порядкових числівників та займенників жіночого роду (біла, друга,- вона, та) або бути дієслівним суфіксом (пускати) чи закінченням жіночого роду в дієслівних формах минулого часу (читала). Якщо визнати для морфеми стосунки омонімії та омосемії (а ці стосунки реальні, як видно з наведених вище прикладів), відпадає потреба в розрізненні одиниць, належних до різних рівнів мови,— морфеми і морфа. В такому разі термін морф можна використовувати для позначення прояву морфеми в конкретному висловлюванні, в тексті, а термін морфема залишається назвою одиниці системи даної мови. Морфема є абстрактною одиницею мови і як така є інваріантом (від лат invarians — незмінний) (*), однак дуже часто морфеми виступають у вигляді певної сукупності так чи інакше обумовлених варіантів — аломорфем (в літературі відповідне поняття часто позначається терміном аломорф). Вище ми говорили про значення словотворчого суфікса -ств- в українській мові, однак наведені приклади ілюструють існування цієї морфеми у вигляді різних аломорфем -ств-, -зтв-, -цтв-. Відомо, як варіюють закінчення -а та -у в формах родового-відмінка однини іменників другої відміни чоловічого роду. Хоч у мові і спостерігаються певні тенденції до семантичного зумовлення одного чи другого закінчення, проте розмежувати чітко їх вживання ще неможливо, оскільки процес вироблення відповідної норми ще триває. Опис вживання цих закінчень займає в найповнішій сучасній граматиці (1) аж шість сторінокі Всі знають, що в цій же відміні іменники чоловічого роду можуть мати паралельні закінчення -ові (-еві) та -у (-ю) в давальному відмінку однини, причому різні закінчення аж ніяк не диференціюють утворюваних форм ні в семантичному, ні в *) Інваріант — це завжди абстракція, не представник класу об'єктів, а узагальнене поняття, в якому відбито загальні властивості об'єктів даного класу. 1) Морфологія//Сучасна українська літературна мова.— К., 1969.— С. 96—101. стилістичному відношенні, а перебувають у стосунках віль-ного варіювання. Ці закінчення є факультативними варіанта-ми аломорфем. Власне, в історії мови колись це були позиційно обумовлені морфеми. Закінчення -у (-ю) в давальному відмінку однини існувало у іменників з основою на -о, а закінчення -ови у іменників з основою на й. Однак зближення другої та третьої відмін давньоруської мови привело до їх повного злиття, через що певним чином обумовлені варіанти, які перебували в стосунках додаткової дистрибуції, стали варіантами факультативними. Сказане вище мало на меті показати відмінність між морфемою і словом, які в однаковій мірі е семантемами, тобто одиницями семантичної системи мови, але водночас більш-менш чітко розрізняються між собою. Слово — це цілісна одиниця даної системи, яка наділена відносно цілісним значенням, морфема ж, як правило, компонент слова, і її значення здебільшого розкривається в сполученнях морфем у складі слова чи словоформи, а також у сполученнях морфем із словами. Скажімо, значення морфеми під розкриваються в її сполученнях з іншими морфемами (пор. підбігти, підбалка, підберезник, підбор, підбрехач, підвернути, підказати) так само, як значення омонімічного слова-морфеми під розкривається в його сполученнях з іншими словами (пор. під стіл, під урожай, під враженням). Лише в історичному аспекті прийменник під є тією самою морфемою, що і префікс під-, а якщо піти ще глибше, то й іменник під (поду) так само представляє ту ж таки морфему. Однак, зважаючи на їх різні значення у сучасній мові,— це морфеми-омоніми. Крім сегментних морфем, вчені виділяють ще тип нульових морфем, які являють собою відсутність будь-якого сегмента звучання, але сама ця відсутність передає певне значення. В слові дах значення називного відмінка однини передається відсутністю будь-якої іншої морфеми, крім кореневої (пор. дах-у, дах-ові, отже, форму дах можна записати дах-0, де 0 — символ нульової морфеми, так само і в формі знахідного відмінка однини). Крім сегментних і нульових морфем виділяють ще супрасегментні морфеми. Найчастіше — це явища, які перебувають на межі між фонетичною та семантичною системами мови. До суп-расегментних морфем відносять іноді й словесний наголос, якщо він розрізнює форми слова, наприклад, руки — руки`. Можна уявити мову, семантична система якої складалася б лише з одних морфем, тобто таку, де слово завжди збігається з морфемою. У чистому вигляді подібних мов немає, однак є мови, в яких кількісно переважають морфеми-слова. Це ізолюючі (або кореневі) мови, до них, наприклад, належать в'єтнамська, китайська, бірманська, деякі мови Західної Африки. У подібних мовах речення складається з окремих незмінних слів-морфем, значення яких розпізнається за їх місцем у реченні. Наприклад, китайське речення Во бу хе на означає «Я не п'ю чаю», а кожне слово-морфема цього речення має таке значення: во «я», бу — «морфема заперечення», хе «пити», на «чай». Проте якщо слово-морфема во займає в реченні інше місце, воно матиме інше значення: Жень хао во «Якась людина мене любить», де жень «людина», хао «любити», во «я». Однак у китайській мові є й морфеми лексичного і граматичного значення. Наприклад, -минь передає значення множини слів, які позначають осіб: жень «людина», женьминь «люди, народ», во «я», воминь «ми». Таким же чином морфема -ди передає значення ознаки чи властивості: во «я», води «мій», гунжень «робітник», гунженьди «робітничий». В дієсловах є суфікс доконаного виду -ла: лай «приходити», лайла «він прийшов». В інших мовах протиставлення між різними типами морфем у зв'язку з творенням слів та їх форм (словотворення і формотворення) проводиться послідовніше. Внаслідок цього семантична система таких мов складається з двох паралельних взаємодіючих систем — лексичної та морфологічної системи. Одиницями першої є лексичні семантеми, слова тощо, одиницями ж другої системи є морфологічні семантеми (морфеми), які не є однорідними, а утворюють ряд підсистем. Так, у мовах, які широко характеризуються словотворенням і словозміною, морфологічна система семантичної системи складається принаймні з трьох підсистем: кореневої підсистеми, до якої входять морфеми-корені і словотвірні основи, де-ривативної підсистеми, до якої входять морфеми і моделі словотворення, і флективної підсистеми, до якої входять морфеми і парадигми словозміни. Названі підсистеми виділяються в мові на основі значення одиниць-морфем та їхніх функцій. Кореневі морфеми (чи морфеми-корені) є опорою лексичного значення, що проявляється в окремо взятому слові. Наприклад, корінь ок-(оч-), (вік-), (віч-) є носієм лексичного значення або значень, які проявляються в словах око, окомір, окатий, окунь, очевидець, очища, очко, вікно, вічко, очний, заочний. Звичайно, в сучасній мові зв'язок між словами око і заочник безпосередньо через корінь слова не простежується. Однак саме корінь слова око виступає основою вмотивування слова заочник, яке утворене від прикметника заочний, в свою чергу, похідного від прислівника заочі. Корінь слова або сполучення коренів (як у слові оч-е-вид-ець) складають смислове ядро слова. Цілісне значення утворюється не лише коренем, а й дериваційними морфемами. Коренева морфема існує в мові в ряді аломорфем: сух-ий, сушити, сох-нути; лік-0, ліч-ити; лет-хти, лш-ати, льот-чик і т. п. Слід відрізняти чергування фонем у корені від зовні схожого, але зовсім відмінного явища трансфіксації. Як було вже сказано, значення морфем не однорідні. Морфеми дерива-тивної підсистеми морфологічної системи мають деривативні (лексико-граматичні) значення. Морфеми флективної підсистеми мають реляційні (суто граматичні) значення. Трансфік-сами називають такі морфеми з реляційним значенням, які мають перерваний вигляд і вставляються в корінь, який теж не є суцільним, а перерваним сегментом. Наприклад, у семітських мовах корінь складається з трьох приголосних, що можуть бути розірвані між собою голосними розірваного ж таки афікса (трансфікса). Так, в арабській мові існує корінь q-t-l «вбивати» (риски між приголосними кореня вказують, що він може перериватися афіксом). Морфемою минулого часу активного стану є трансфікс -а-а-а. Форма qatala означає «він убив». Морфемою минулого часу пасивного стану є трансфікс u-і-а, отже, qutila означає «він був убитий». Морфемою дієприкметника є трансфікс а-і-ит, отже, qätilum означає «вбиваючий». У широкому розумінні коренями вважаються не лише центральні в смисловому відношенні морфеми багатоморфемних слів, а й одноморфемні слова, такі, як тут, під, з, але, до. Однак таке тлумачення кореня веде до визнання всіх значущих елементів мови коренями і до штучного розширення кореневої підсистеми мови. , До деривативної підсистеми морфологічної системи належать парадигми морфологічного словотворення. Морфологічний словотвір представлений чотирма способами реалізації: 1) афіксацією, 2) словоскладанням, 3) основоскладанням і 4) абревіацією. Афіксація полягає в приєднанні до кореневої морфеми ін- і ших морфем з деривативним значенням. Залежно від місця, яке займають афікси стосовно кореня, вони поділяються на префікси, постфікси (суфікси) і трансфікси. Інші види афіксів використовуються для передачі реляційних значень або сполучення основ (див. нижче про інфікси та інтерфікси). Українська мова широко використовує для творення нових слів префіксацію і суфіксацію або ці обидва способи одночасно (пор. в-пис-а-ти, від-ки-ну-ти, роз-лам-а-ти, пра-дід, по-верх, молод-ість і т. ін.).Трансфіксами для словотворення користується, наприклад, арабська мова (пор. корінь k-t-b «писати» — kataba «він написав», katib «письменник», kitab «книга»). Словоскладання, або юкстапозиція (від лат. iuxta — поряд), полягає в об'єднанні окремих слів в одне слово, при якому відбувається зрощення складових елементів складного слова в єдину одиницю. Цей спосіб словотворення особливо характерний для тих мов, у яких поняття морфеми і слова найчастіше збігаються. Саме так здебільшого виникають нові слова у китайській мові, наприклад, да «великий», сює «школа», дасює «університет»; гун «праця», жень «людина», гунжень «робітник»; дян «електрика», хуа «говорити», дянхуа «телефон». Цей спосіб зустрічається і в інших мовах (пор. фр. cache «ховай», nez «ніс», cache-nez «кашне»; нім. Glas «скло», Papier «папір», Glaspapier «наждачний папір»; англ. living «життя; харч», room «кімната», living-room «загальна кімната, їдальня»). Ступінь зрощення елементів новоствореного слова може бути різним. Здебільшого слова, які зрощуються в одне нове слово, втрачають самостійність і виступають як складові елементи єдиного цілого. Однак трапляється й таке, що компоненти подібного складного слова зберігають свою незалежність. Це особливо характерно для мов з широко розвиненою словозміною. Так, в українській мові іменники, утворені способом словоскладання, при відмінюванні змінюються покомпонентно: хата-лабораторія, хати-лабораторії, вагон-ресторан, вагона-ресторана і т. ін. Основоскладання, чи композиція (від лат. compositio — складання), відрізняється від словоскладання тим, що компонентами нового слова є різні основи, а не окремі слова*. Наприклад, грец. ********* «філософ» (пор. ***** «любитель, аматор», ***** «мудрість»); сскр. mahäräjä «великий цар» (пор. mahä «великий», räjä «цар»); англ. linotype «лінотип» (nop. line «рядок», type «друкарська літера»); лат. agricola «землероб» (nop. ager «поле», colo «оброблюю»); укр. сталевар, водопровід, світогляд, працездатність. При основоскладанні між поєднуваними основами з'являється особливий з'єднувальний афікс, який називається інтерфіксом, наприклад, о і е в наведених вище прикладах з української мови. Абревіація (від лат. abbreviatio — скорочення), або скорочення, полягає в тому, що нове слово утворюється з часткового скорочення довгих слів або складуваних основ. Так, наприклад, у французькій мові складне слово «таксомір», taxi-metre — «лічильник (в таксі)» і «автомобіль з таксоміром» скоротилося в taxi, яке й було запозичене іншими мовами. Подібно до цього французи називають велосипед (velocipede) просто velo, а центральний орган Комуністичної партії Франції «L'Humanite» — L'Huma, пор. також Vel'd'hiv (замість Velodrome d'hiver «зимовий велодром»). Спосіб абревіації дуже поширився в нашу епоху в різних мовах. Навіть у китайській мові, де багатоскладові слова — це лише складні слова, існують абревіатури. Так, назва Пекінського університету Бейцзін дасюе скорочується у абревіатуру Бейда. В українській мові є різні типи абревіатур: 1) утворення з початкової частини першого слова та повної форми другого слова (міськрада, держуніверситет); 2) утворення з перших частин слів (місцевком, раднарком); 3) утворення з початкової частини першого слова та кінцевої частини другого слова (мопед «мотоцикл-велосипед»); іноді такі утворення включають до свого складу і початок другого слова (військкомат, торгпредство); 4) утворення з перших звуків слів назви поняття (вуз «вищий учбовий заклад», загс «запис актів громадянського стану»); 5) утворення з назв перших літер компонентів, скорочуваного сполучення (СРСР, ЦК); 6) мішані абревіатури (райвно, главк). Мови використовують перелічені способи словотвору не тільки кожен зокрема, айв певній їх комбінації. Наприклад, слово водопровідний утворене способом афіксації від слова водопровід, утвореного способом основоскладання. Слова мови, входячи до складу деривативної підсистеми, перебувають у певних відношеннях між собою: одне слово може бути утворене від іншого, таке слово називають похідним, а те, від якого воно утворене,— непохідне. Непохідне слово на одному етапі розвитку мови може виявитися похідним на якомусь попередньому етапі. Наприклад, українське слово вікно сучасними мовцями уявляється непохідним, але свого часу воно було похідним від око (ок-но). Фонетичні зміни, які відбулися в слові вікно, розірвали деривативні зв'язки між ним та словом око. Історичні зміни, що відбуваються в словотвірній структурі слова, вносять корективи в його морфемний поділ. Наприклад, іменник обід в свідомості україномовних не розчленовується на складові частини, тим часом цей іменник при своєму утворенні був мотивований дієсловом обводити, складна словотвірна структура якого зберігається досі. З погляду сучасних мовців прикметники хитрий, гострий є непохідними, бо в них колишній словотворчий суфікс -р- злився з коренем і становить єдину з ним морфему в сучасній мові. Подібні явища були названі опрощенням, бо в таких випадках фактично скорочується складна словотвірна структура слова. Процес перерозкладу також веде до змін у словотвірній структурі слова. Завдяки йому в мовах виникають нові словотвірні морфеми. Так, із зрощення префіксів не і до виник префікс недо-: недовиконати, недопрацювати. В латинській мові внаслідок перерозкладу виник суфікс -enter. У словах типу libenter «охоче, з задоволенням», які складалися з основи 1іbent- та суфікса -er, була виділена частина -enter, яка й стала самостійним суфіксом (пор. rarenter «рідко» від rarus «рідкий»). У французькій мові подібним чином виник суфікс -tier (nop. bijoutier «ювелір» від bijou «коштовність, дорогоцінна прикраса», раніше існував лише суфікс -ier: portier «портьє» від porte «двері»). Стосунки, що встановлюються між похідним і непохідним словом, від якого утворене похідне, називаються стосунками мотивації, бо непохідне слово завжди мотивує утворення похідного: носити — носій «той, хто носить». Буває, що два слова взаємно мотивують одне одного, це має місце тоді, коли пепохідне слово, від якого вони утворені, не збереглося. Стосунки взаємної мотивації характеризують, наприклад, українські дієслова привикати і відвикати, взути і роззути, які утворені від дієслів * викати і *ути, що мовою не збережені. Похідне слово може бути утворене від похідного ж, наприклад, столярство утворене від,столяр, яке, в свою чергу, утворене від стіл. У зв'язку з цим у словах виділяють твірну основу. Твірною основою слова столяр є стол-, у слові столярство такою основою є столяр-. Отже, твірна основа може складатися з кореневої морфеми, або може бути сполученням кореневої морфеми з іншими дериваційними морфемами. На кожному етапі розвитку мови має значення не первісна словотворча структура слова, а та, яка характерна для даного етапу. Слова, утворені послідовними кроками словотворення, складають словотвірний ланцюжок: співати співак - співачка - співацький. В словотвірному ланцюжку два сусідніх слова завжди виступають в ролі мотивуючого і вмотивованого. Словотвірні ланцюжки, які тягнуться від одного непохідного слова, утворюють словотвірне гніздо. Див. на таблиці скорочене словотвірне гніздо слова білий: білий біл-ість біл-як біль-мо біл-яст-ий -> біл-ан -> білан-к-а -> біл-изн-а білизн-ян-ий -> біл-еньк-ий біл-ес-еньк-ий біл-к-а біл-очк-а біл-ил-о ->- білиль-ний білиль-ня біл-ок білк-ов-ий білков-ин-а білков-ість -> біл-яв-ий біляв-к-а біляв-очк-а біляв-еньк-ий -> біл-и-ти ви-білити вибіл-юва-ти -> ->- вибілюва -НН-Я вибіл-ювати-ся до-білити добіл-юва-ти —> добілюва-ння добіл-юва-ти-ся за-білити забілити-с я забіл-юва-ння забіл-юва-ти-ся від-білити відбілитися відбілюва-ння відбіл-юва-ти під-білити... пере-білити... До гнізда не включені складні слова з коренем би- (білобоким, білошкірий). У дернватнвній підсистемі морфологічної підсистеми важливою одиницею є деривативний тип, який характеризується такими ознаками: 1) належністю словотвірних основ у складі мотивуючих слів до певного розряду частин мови; 2) специфічним формантом; 3) власним словотвірним значенням. Відповідно до цього виділяють відіменниковий, відприкметнико-вий, віддієслівний, відприслівниковий та інший словотвір. Наприклад, в українській мові чимало іменників, які позначають дію, стан, чи наслідок дії, утворені від дієслівних основ за допомогою суфіксів -ання (-яння) -єння — іння (-їння): долання, умовляння, одруження, сидіння, маневрування, поїння. Отже, утворення цих і подібних іменників становить певний деривативний тип української мови. В деривативній підсистемі кожної мови в конкретний етап її розвитку одні деривативні типи регулярно використовуються для утворення нових слів, такі типи називають продуктивними. Колись продуктивні типи з часом можуть втрачати свою продуктивність і ставати непродуктивними. Наприклад, в українській мові зовсім непродуктивним є тип утворення іменників абстрактного значення з суфіксом -знь: приязнь, боязнь. Існують також обмежено продуктивні типи, скажімо, обмежену продуктивність демонструє утворення прикметників за допомогою суфікса -am- від слів, що позначають частини тіла людини чи тварини (вухатий, хвостатий, губатий). Таким чином, деривативна підсистема являє собою сукупність словотвірних моделей і словотвірних гнізд. Чим ближче до ядра лексичної системи, тим менша питома вага словотвірно вмотивованих слів і тим більшою стає кількість простих слів, що виступають вершинами словотвірних гнізд. У тих мовах, у яких існує словозміна, деривативна підсистема функціонує в найтісніших зв'язках із флективною підсистемою. Окремі її елементи взаємодіють з елементами флективної підсистеми. Флективна підсистема морфологічної системи як компонент семантичної системи складається з окремих мікросистем словозміни. У мовах можуть існувати змінювані й незмінювані слова. Змінювані слова при вживанні у комунікативних актах можуть набувати певної форми для передачі певного значення. Наприклад: В кімнаті я побачив стіл. Ніжки стола були високі. Я підійшов до столу. На столі була ваза, а під столом сидів кіт. Формою слова є певна його різновидність, яка за допомогою спеціальних морфем виражає одне чи кілька граматичних значень. Якщо у вищенаведених реченнях замінити слово стіл словом столик, то останнє набуватиме своїх форм, що виражатимуть ті самі граматичні значення, які в цих реченнях виражало слово стіл: В кімнаті я побачив столик. Ніжки столика були високі. Я підійшов до столика. На столику була ваза, а під столиком сидів кіт. Варто підкреслити, що столик — це не форма слова стіл, а окреме слово, яке характеризується певним деривативним значенням того словотвірного типу, до якого належать і слова ножик, котик, ротик, вовчик, олівчик та ін. Воно відбиває менші розміри чи менший обсяг поняття, позначуваного мотивуючим словом. В українській мові, як і в деяких інших, значення «зменшення» чи «збільшення» розміру або обсягу якоїсь речі або факту навколишньої дійсності є не граматичним, а словотвірним. Відповідні значення передаються певними деривативними типами (пор. палець — пальчик, попільниця — попільничка, село — сільце, чобіт — чобіток — чоботище, камінь — каменюка і т. ін.). Граматичні значення об'єктивно зумовлені і відбивають зв'язки, в які вступають поняття і уявлення, загальні категорії, до яких включаються поняття і уявлення, а також деякі формальні зв'язки між членами речення. Якщо лексичні значення можуть передаватися окремо взятими словами чи словосполученнями, то граматичні значення виражаються лише вкупі з лексичними за допомогою особливих засобів. Граматичні значення створюються не лише самою морфемою, що є їх носієм, а й її сполученням з іншими морфемами і словами, а також місцем слова у реченні. В реченнях В кімнаті я побачив стіл; Стіл був високий значення знахідного відмінка однини виникає не лише з нульової морфеми, яка характеризує слово стіл у першому реченні, а і з стосунків цієї форми слова з формою дієслова побачити. В другому реченні та сама нульова морфема в слові стіл передає значення називного відмінка однини, але це значення випливає із зв'язків даної словоформи з іншими словами цього речення. Сукупність усіх форм одного слова називається парадигмою (від грец. ********** — зразок, взірець). Наприклад, парадигма слова стіл складається з форм: стіл-о, стол-а або стол-у, стол-у (і стол-ові), стіл-0, стол-ом, стол-і, стол-е, стол-и, стол-ів, стол-ам, стол-а, стол-ами, стол-ах, стол-и, кожна з яких виступає носієм граматичного значення роду, відмінка й числа. Деякі форми збігаються у звучанні, але їх слід розрізнювати, бо є слова, в яких відповідні форми розрізнюються окремими морфемами (пор. батько — називний однини, батька — знахідний однини, батьки — називний множини, батьків — знахідний множини). Сукупність однотипних парадигм іменників чоловічого і середнього роду, основа яких закінчується на приголосний звук, або мають закінчення -о, -е в називному відмінку однини, утворює так звану другу відміну іменників української мови. Інші однотипні парадигми утворюють в українській мові першу, третю й четверту відміни. В середині окремих відмін існують об'єднання парадигм у певні групи (пор., наприклад, тверду, м'яку й мішану групи в першій та другій відмінах української мови, або приголосну, голосну та мішану групи третьої відміни латинської мови). Всі відміни разом складають систему відмінювання іменників у даній мові. Таким же чином у кожного дієслова є своя парадигма форм, сукупність однотипних дієслівних парадигм складає дієвідміну, в середині якої можуть існувати певні групи, а сукупність всіх дієвідмін разом з формами так званих неправильних дієслів, тобто дієслів сепаратних дієвідмін, утворює систему відмінювання дієслів даної мови. Словозміна прикметників (за родами і при відмінюванні), дієприкметників, числівників, займенників, ступенювання прикметників і прислівників утворюють відповідні системи чи мікросистеми в межах флективної підсистеми морфологічної системи даної мови. Словозміна відбувається у кожній мові у відповідності до тих граматичних значень, які в ній виділяються. Є мови, в яких іменники наділені категорією часу і, отже, мають форми, що їх об'єднують з дієсловом. Ми звикли до того, що займенники змінюються за родами, числами і відмінками, є й такі мови, в яких займенники асоціюються і з категорією часу: у мові лома, що належить до групи манде нігеро-конголезької родини і поширена в Ліберії та Гвінеї, існують різні форми особових займенників залежно від граматичного часу: час я ти він теперішній ge её майбутній gä yä towää З іншого боку, є мови, в яких категорія часу в дієслові поступається перед категорією виду. Наприклад, у чукотській мові немає жодної суто часової форми. Сама основа чукотського дієслова, на відміну від основи українського дієслова, нейтральна стосовно виду. Лише в конкретній видочасовій формі дієслово набуває видового значення у тій чи іншій лексично і/або контекстно зумовленій смисловій опозиції. Іншими словами, вид належить до словозміни (входить у дієслівну парадигму), а не до словотвору. Таким чином, чукотська видочасо-ва система орієнтована більшою мірою на категорію виду, ніж на категорію часу. При описі будь-якої мови в ній виділяють граматичні категорії. В мовознавчій літературі в поняття граматичної категорії часто вкладається різний зміст, у зв'язку з чим сам обсяг цього поняття виявляється нечітко окресленим. В основі граматичних категорій лежать граматичні значення, про які йшлося в другому розділі цієї книги. Тут принагідно відзначимо, що граматична категорія відображає основні істотні особливості однорідних граматичних значень. В межах однієї граматичної категорії можуть протиставлятися два чи кілька граматичних значень. Наприклад, в граматичній категорії числа може існувати щонайменше протиставлення однини і множини, однак є мови, в яких категорія числа складається з протиставлення однини, двоїни та множини. Члени однієї граматичної категорії називають грамемами. Одна грамема може реалізуватися в одній морфемі, але здебільшого вона реалізовується в різних морфемах. Скажімо, грамема множини іменників української мови реалізується в усіх морфемах, за допомогою яких утворюються відмінкові форми множини (всіх відмінків) іменників усіх відмін. Залежно від того, чи виражені граматичні значення в межах слова або за його межами, граматичні категорії поділяються на морфологічні та синтаксичні. Звичайно, що тут головна увага приділяється морфологічним граматичним категоріям. В свою чергу, серед морфологічних категорій розрізняють формотворчі й класифікаційні. Однак кожна граматична категорія по-різному реалізується в різних розрядах слів мови. Якщо у іменників української мови граматичний рід є класифікаційною граматичною категорією (адже іменники не утворюють родових форм, слова вчитель і вчителька не є формами одного слова, а є двома різними словами), то в прикметниках і в дієслові (минулий час) граматичний рід є формотворчою граматичною категорією. Переважна більшість морфологічних граматичних категорій використовується для обслуговування синтаксису. Є й синтаксичні категорії, які проявляються лише в реченні. Форми слова передають граматичне значення за допомого^ формантів. В ролі формантів можуть виступати морфеми, а саме різні афікси: префікси, суфікси (щоб відрізнити суфікси словозміни від суфіксів словотворення, перші називають також флексіями), інфікси (інфіксом називається морфема, яка включається до складу перервної кореневої морфеми; наприклад, у формі латинського дієслова vinco «я перемагаю» закінчення -о передає значення першої особи однини і значення теперішнього часу, однак значення теперішнього часу виражається також і за допомогою інфікса -n-, який протиставляє основу теперішнього часу vine- основі минулого часу vie- цього слова), трансфікси, циркумфікси (циркумфіксом називається перерваний афікс, який оточує корінь слова з обох боків, наприклад, ge..t, ge...en у формах Partizip II дієслів німецької мови: gemacht «зроблений», gelesen «прочитаний» або афікс родового відмінка іменників молдавської мови ал (а, ай, але)... е [й]: ал студентей «студентки»), нульові морфеми, а також внутрішня флексія (внутрішньою флексією називають різні чергування фонем у складі кореня, які виражають граматичні значення, наприклад, нім. Vogel «птах» — Vögel «птахи», Bruder «брат» — Brüder «брати» абомолд. сак «мішок» — сачь «мішки», пег «зав'язую» — лежь «зав'язуєш»). У ролі розрізнювача граматичних форм і відповідно граматичних значень може виступати також і словесний наголос. Вище вже згадувалося, що наголос може розрізнювати українські форми родового (столу) і давального (столу) відмінків однини. За допомогою наголосу відрізняється форма родового відмінка однини від форми називного відмінка множини у іменників першої відміни (пор. сестри і сестри, жінки і жінки). Наголос допомагає розрізнювати в англійській мові дієслово і іменник одного кореня, у дієслів наголос падає на останній склад слова, в іменниках — на перший: rebel «повставати», rebel «повстанець», protest «протестувати» — protest «протест», address «звертатися» — address «звертання», «import «ввозити» — import «імпорт». В тих мовах, де існують тони, граматичне значення може бути виражене різними тонами слова-морфеми. Засоби вираження граматичних значень можуть використовуватися мовами окремо і разом. Іншими словами, граматичні форми можуть утворюватися за допомогою одночасного використання кількох засобів. Наприклад, форми називного і знахідного відмінків однини слова сад в російській мові утворені кореневою морфемою (в якій відбувається чергування останньої приголосної) і так званою нульовою морфемою, а форми цих відмінків у множині — сады утворені кореневою морфемою сад, флексією -ы та переносом наголосу з кореневої морфеми на флексію. Подібно до цього в молдавській мові форма кок «печу» утворена кореневою морфемою у супроводі нульової, а форма коаче «пече» утворена кореневою морфемою, яка зазнає внутрішньої флексії (в ній відбувається чергування голосного о/оа і приголосного кіч), а також флексією -е. В аглютинативних мовах морфеми граматичного значення однозначні, вони приєднуються до кореня у певному точно визначеному порядку. У мовах флективного типу морфеми-флексії здебільшого багатозначні, одна морфема є одночасно носієм кількох значень. Наприклад, -а в формі правда є одночасно покажчиком називного відмінка, однини і належності слова до жіночого роду. Окремі форми слова можуть утворюватися від різних коренів. Ступенювання деяких часто вживаних прикметників в більшості індоєвропейських мов завжди об'єднує в одну парадигму різні корені (пор. лат. bon-us «добрий, гарний» — mel-ior «кращий» — opt-imus «найкращий», рос. хороший — лучший, укр. поганий — гірший). Подібне явище називається суплетивізмом і полягає в тому, що корінь одного слова представлений різними за планом вираження морфемами. Суплетивні форми спостерігаються і в інших частинах мови (пор. він — його, я — мене, лат. fero «несу» — tuli «я ніс» — latum супінна основа цього ж дієслова, грец. *** «бачу» — ***** «я бачив» — ****** «побачу»). Граматичне значення може бути вираженим також повним або частковим повтором морфеми. Цей спосіб має назву редуплікації (від лат. reduplico — подвоюю). Наприклад, в африканській мові хауса значення множини передається повторенням форми однини: бірі «мавпа» — бірібірі «мавпи», буса «сопілка» — бусабуса «сопілки». Так само передається множина і в малайській мові: судара «громадянин, друг» — сударасудара «громадяни, друзі», оранг «людина» — орангоранг «люди» (орфографічні правила малайської мови з метою економії передбачають в таких випадках позначення редуплікації цифрою 2 біля слова, що вживається у формі множини: sudara 2, orang 2). В аналогічній функції використовується повтор кореневої морфеми і в японській мові (пор. яма «гора» — ямаяма «гори», куні «країна» — кунігуні (з дзвінким зімкненим г) «країни»). Розглянуті вище способи вираження граматичних значень здійснюються в межах слова. Однак цілком можливе вираження граматичного значення і за межами одного слова — в словосполученні повнозначного й службового слова тощо. Слід уточнити, що подібне словосполучення функціонує як одне слово. Очевидно, можна розрізнювати граматичні форми, виражені одночленами, і граматичні форми, виражені многочленами. Якщо форми слова, що виражають граматичне значення в межах одного слова, називаються синтетичними, то форми, виражені многочленом (сполученням повнозначного і службового слів), називаються аналітичними. Аналітично утворюються форми майбутнього часу дієслова в болгарській мові: до відмінюваного дієслова додається службове слово (частка) ще, яке за походженням є формою третьої особи однини дієслова ща «хотіти». Аналітичними є також і форми майбутнього в українській мові: буду писати. На відміну від болгарських в українських аналітичних формах відмінюване дієслово залишається незмінним, а допоміжне — змінюється за особами і числом. З погляду сучасного розвитку української мови форми майбутнього часу писатиму, писатимеш, писатиме, писатимемо, писатимете, писатимуть є синтетичними, однак за походженням вони теж аналітичні, бо колись складалися із двох слів: писати йму (тобто маю), писати(й)меш і т. д. З таких міркувань сполучення іменників з прийменниками в тих мовах, де іменники не мають відмінювання, можна тлумачити як аналітичні форми відмінювання. Скажімо, фр. а топ ami, болг. на моя приятел мають таке саме значення, як укр. моєму другові. Іноді синтетична і аналітична форми слова виступають як своєрідні варіанти вираження одного й того ж значення. Такими, наприклад, є укр. писатиму і буду писати або англ. my brother's room і the room of my brother «кімната мого брата». В інших випадках синтетична і аналітична форми перебувають у додатковій дистрибуції. Отже, між ними немає стосунків синонімії чи варіативності. Так, у молдавській мові категорія означеності/неозначеності виражається двома різними способами: означені іменники приймають означений артикль, що зливається з іменником в одному синтетичному слові, а неозначені сполучаються з неозначеним артиклем, який може відриватися від іменника, якого він стосується. До того ж місце артиклів неоднакове: означений артикль виступає лише в постпозиції, а неозначений — лише в препозиції. Наприклад, студентул — ун студент «студент» (означена і неозначена форма), в першій формі означений артикль -л складає єдність з іменником, з яким він вживається, відрив артикля від іменника неможливий: студентул бун (щоправда, при препозиції прикметника артикль приєднується до прикметника, бо за правилами молдавської мови в словосполученнях іменника й прикметника означений артикль з'являється лише в першому слові незалежно від того, до якої частини мови це слово належить); в другій формі неозначений артикль ун перебуває в препозиції і може відділятися від іменника іншими словами: ун бун студент «гарний студент» (неозначена форма). Інколи навіть у межах однієї частини мови спостерігається поєднання аналітичних і синтетичних способів вираження граматичного значення. Так, в латинській мові ступенювання прикметників могло здійснюватися і синтетично, і аналітично. Паралельно і у тісній взаємодії з морфологічною існує лексична система, елементами якої є слова. Якщо зберігати ємну термінологію, то одиницю лексичної системи як складової частини семантичної ендосистеми мови можна назвати лексемою. Лексема — це передусім позиційно відносно самостійна морфема або зрощення морфем. До морфологічної системи входять лише несамостійні морфеми чи несамостійні сполучення морфем, які не спроможні виступати ізольовано, без поєднання з іншими морфемами. Такими є не тільки кореневі й афіксальні морфеми, а навіть службові слова, що лише в поодиноких випадках можуть використовуватися ізольовано, але і в цих випадках латентно проявляється їхній необхідний зв'язок з іншими морфемами або лексемами. Кожна лексема може бути відмежована від інших лексем, які є однорідними і сумірними величинами в рамках лексичної підсистеми. Якщо морфема — це далі неподільна двобічна одиниця мови, то лексеми здебільшого складаються з кількох морфем, хоч серед них є й такі, які можуть структурно збігатися з однією морфемою. Звідси, однак, не випливає, що значення багатоморфемного слова утворюється з простої суми значень його компонентів. Лексеми співак і співун розрізнюються своїми значеннями, ці значення не є просто сумою значень кореневої морфеми спів- та афіксальних морфем -ак і -ун майже з однаковим деривативним (словотвірним) значенням. Відмежування лексеми від інших сумірних з нею величин можна проілюструвати браком міцного зв'язку між сусідніми лексемами, які можна більш-менш легко розділити іншою (або іншими) лексемою (лексемами). Наприклад, у висловлюванні У Тетяни гарне плаття всі слова можна відділити одне від одного іншими словами: У Тетяни з нашої групи гарне плаття. У Тетяни гарне шовкове плаття. У нашої Тетяни гарне плаття. Як видно, навіть прийменник набуває відносної позиційної самостійності. Саме тому службові слова не можна в усьому ототожнювати з несамостійними морфемами. В складі морфологічної системи службові слова посідають особливе місце і лише функціонально виконують ту саму роль, що й морфеми. З другого боку, в наведеному висловлюванні прийменник у зв'язаний з іменником Тетяна і не може бути повністю відокремлений від нього: Гарне у Тетяни плаття. Плаття у Тетяни гарне. Гарне плаття у Тетяни. Неможливо сказати: у гарне Тетяни плаття. До речі, принцип відокремлення не може бути застосований як абсолютний принцип виділення слова, бо є мови, в яких .відокремлюватися можуть і деякі морфеми. Так, у німецькій мові дієслівні префікси відокремлюються від кореневої морфеми і можуть вживатися навіть у постпозиції до неї. Наприклад, дієслово aufstehen «вставати» у вислові Ich stehe immer früh auf «Я завжди встаю рано» виглядає не лише перерваним, а і з «переплутаним» порядком морфем. В українській мові щось подібне спостерігається при відмінюванні деяких займенників, що розриваються в певних формах на свої складові частини (пор. ніхто, але ні до кого). З другого боку, в мові можуть існувати складні слова, які становлять нероздільну лексичну єдність, хоч і оформлені вони як два окремі слова. Якщо, скажімо, можна сперечатися щодо цільнооформленості слова фізико-математичний або чудо-юдо, то причин для сумніву в окремій оформленості компонентів складних слів пральна машина, механік-водій, батьківщина-мати, бюро добрих послуг, Русанівська набережна, царська борідка немає ніяких. Очевидно, в лексичній підсистемі можна розрізняти лексеми-одночлени і лексеми-многочлени. Лексеми-многочлени можуть розглядатися і як величини проміжної мовної системи, бо вони являють собою перехідні типи від семантичної до синтаксичної системи мови. Лексеми-одночлени і лексеми-многочлени відзначаються не не лише позиційною, а й синтаксичною самостійністю. Відомо, що синтаксично самостійними можуть бути лише так звані повнозначні слова. Вони можуть функціонувати як окремий член речення або навіть як однослівне речення. Не слід плутати відокремлюваність лексеми у висловлюванні з орфографічними правилами відтворення лексем на письмі. Українська орфографія, наприклад, формулює різні правила щодо написання прислівників, одні з них пишуться разом (нагору, помалу, безвісти, онде, подекуди, нізащо), інші окремо (тільки що, поки що, на зло, без ладу,через силу, раз по раз), а деякі—через дефіс (де-не-де, по-простому, віч-на-віч). Як би не розв'язувати проблему лексеми, в мові все одно знайдуться утворення, які являють собою перехідні випадки, що їх можна тлумачити по-різному. Аналітичну форму слова можна, скажімо, вважати і двома окремими словами і одним словом. Якщо, наприклад, службове або допоміжне слово вважати лише граматичною морфемою, то форма буду писати є одним словом. Якщо ж виходити з роздільної оформленості цієї форми, всередину якої до того ж можна вставити інше слово (буду завтра писати), то ця форма складається з двох слів. Суперечність, яка тут спостерігається, не є наслідком логічної помилки. «Це — суперечність у самій мові, розходження між функціональною та структурною стороною утворень, що називаються «аналітичними формами»: функціонально являючи собою форми слова, ці утворення за своїм складом і будовою є сполученням слів — повнозначного та службового (або повнозначного і декількох службових)» (1). Лексема (так само як і морфема) може існувати в мові в декількох варіантах — алолексемах. Ці варіанти залежать від фонематичного їх складу (вчений — учений, вирій — ірій, іти — йти), від місця словесного наголосу (байдуже — байдуже, оповідач — оповідач, усмішка— усмішка), від належності до різних морфологічних парадигм (неборака — неборак). Лексеми як одиниці лексичної підсистеми є носіями лексичного значення, що виступає в слові одночасно з його граматичним значенням. Лексичне значення — це співвіднесеність екстероформи лексеми з відповідним поняттям чи уявленням. Крім значення, лексеми володіють ще значимістю, яка утворюється відношенням значення цієї лексеми до значень інших лексем мови. Кожне лексичне значення є глибоко індивідуальним, але в лексичних значеннях різних слів можуть спостерігатися певні спільні моменти. З метою аналізу лексичного значення слова подібно до того, як у фонемі виділяють інтегральні та диференціальні ознаки, в ньому теж розрізняють мінімальні смислові ознаки, — семи. Проте якщо диференціальні ознаки є матеріальними властивостями звуків, то семи виділяються внаслідок ідеального аналізу ідеальних величин. Проведені досі спроби аналізу лексичних значень слів показали, що в кожній мові значення прагнуть до індивідуалізації. До того ж різні лексичні значення можуть об'єднуватися, створюючи складну семантичну структуру лексеми, яка в такому випадку стає полісемічною. Семантичні структури полі-семічних лексем різних мов дуже рідко збігаються. Інколи лексеми мають однакову форму вираження (ексте-роформу), але не поєднуваний у рамках семантичної структури однієї лексеми зміст. Такі лексеми називаються омонімічними. Нарешті окремі лексеми з різними формами вираження можуть передавати майже однакове лексичне значення, ці лексеми вступають у синонімічні стосунки. Ці стосунки, а також стосунки протилежності значення, стосунки ієрархічної класифікації лексем, стосунки, викликані наявністю спільних семантичних ознак та інші, які проявляються з різною інтенсивністю, створюють структуру лексичної підсистеми. 1) Маслов Ю. С. Введение в языкознание. 2-е изд., перераб. и доп.—М., 1987.— С. 89. Прикладом ієрархічних стосунків лексем можуть бути стосунки, які характеризують такий ряд: короп — риба — тварина — фауна — природа — життя... Лексеми, які посідають ієрархічно нижче становище, називаються гіпонімами. Лексема риба є гіперонімом для лексем короп,щука, сом, лящ, товстолобик та інших, що є назвами конкретних видів риб, однак, вступаючи у стосунки зв'язку з лексемами комаха, птах, ссавець, вона стає гіпонімом, а розташована на ієрархічно вищому рівні лексема тварина набуває ролі гіпероніма цих гіпонімів. Стосунки протилежності значення (антонімія) можуть встановлюватися не лише парою лексем, а й між більшою їх кількістю, але ці стосунки створюються лише парою лексичних значень. Через це полісемічні лексеми бувають антонімами багатьох інших лексем. Наприклад, лексема спокійний характеризується відношеннями антонімічності стосовно лексем рухливий, галасливий, швидкий, тривожний, гарячий, схвильований, дратівливий, киплячий (пор. спокійна вдача — гаряча вдача, спокійні рухи — швидкі рухи, спокійний колір — дратівливий колір, спокійна сталь — кипляча сталь і т. ін.). Важливою проблемою є встановлення ступеня синонімічності (семантичної еквівалентності) слів. Цей ступінь можна встановити за формулою: С = 2с /Н1+Н2, в якій Н1 — це кількість значень першого слова, н2 — кількість значень другого слова, а с — кількість спільних значень у даної пари слів. Так, ступінь синонімічності слів вада (з двома значеннями) і недолік (з трьома значеннями) при одному спільному значенні є меншим (0,4), ніж, наприклад, слів башта (з двома значеннями) і вежа (з трьома значеннями) при двох спільних значеннях, де ступінь синонімічності дорівнює 0,8. За цією формулою ступені семантичної еквівалентності пари слів розташовані на шкалі від 0 до 1. Цей спосіб виміру синонімічності запропонував С. Г. Бережан. Інший прийом визначення ступеня синонімічності слів па шкалі від —1 до +1 на основі дистрибутивно-статистичпого аналізу розробив А. Є. Супрун. Синонімічні стосунки лексем у лексичній підсистемі створюють синонімічні ряди, ланцюги або блоки, члени яких можуть відрізнятися один від одного відтінками. Ці відтінки можуть бути значеннєвими, стилістичними, емоційно забарвленими. Найбільш нейтральна в стилістичному і емоційному відношенні лексема, яка виступає носієм головних прикмет, що є спільними для всіх членів синонімічного ряду, називається стрижневою лексемою, або домінантою. Наприклад, навколо дієслова іти як найбільш нейтральної лексеми виростає синонімічний ряд іти — ходити — крокувати — прямувати — простувати — ступати — чимчикувати — шкандибати... В синонімічних рядах важливою формою протиставлення є опозиція нейтральної та стилістичної забарвленої лексики (наприклад, їсти — жерти). Іноді ця опозиція переплітається з різноджерельністю лексем, як, наприклад, у французькій мові, де розрізняються mots savants «вчені слова» і mots populates «народні слова». Як правило, «вчені слова» походять з книжної латині, а «народні» — це успадковані з живої розмовної латині. Так, fragile «крихкий, ламкий», ployer «згинати» є «вченими словами», а freie «крихкий, ламкий» і plier «згинати» є «народними словами». Де в чому подібне до цього розрізнення церковнослов'янізмів і успадкованої праслов'янської лексики в українській мові (пор. враг і ворог, глас і голос і т. ін.). Ще одним способом здійснення системних зв'язків у лексиці є належність лексем до певних семантичних полів. Семантичним полем називають таке угруповання лексем, яке створює «тематичну» групу, що стосується якоїсь виділюваної людською свідомістю частини фізичної чи психофізичної дійсності. Наприклад, семантичне поле споріднення людей об'єднує різні назви споріднення. В цьому полі виділяються два підполя — підполе кровного і підполе шлюбного споріднення. Скажімо, лексеми дочка, батько, дід, онук виражають поняття кровного споріднення, а лексеми дружина, тесть, свекруха, свояк виражають поняття шлюбного споріднення. Окремі лінгвісти наполягають на розрізненні тематичних груп і лексико-семантичних груп (ЛСГ). На їх думку, тематичні групи залежать від немовних чинників, а саме від рівня знань певної людської спільності, в той час як лексико-семантичні групи є наслідком розвитку лексичної семантики мови. Однак наведені міркування ще не можуть бути достатньою основою для протиставлення тематичних і лексико-семантичних груп. Адже рівень знань про навколишню дійсність відбивається безпосередньо в мові, зокрема, в її лексичній підсистемі, отже, навряд чи можна твердити, що утворення тематичних груп зумовлюється виключно немовними чинниками. Інколи семантичне поле називають ще лексичним, оскільки це поле є підмножиною тієї множини, якою є лексика. Словник— це множина, яка складається з різних підмножин, що виділяються на основі різних критеріїв. Лексичне поле — це своєрідна парадигма лексичних величин (лексем), які ділять безперервну загальну зону значення і перебувають у безпосередньому протиставленні (1). У поля є ядро, яке часто буває 1) Coseriu Е. Vers une typologie des champs lexicaux // Cahiers de lexicologie, XXVII.— 1975.— № 2.— P. 31. водночас назвою поля. Ядерним елементом поля, як правило, стають слова морфологічно прості, широкої сполучуваності і з широким спектром значення. Розрізняють поля одномірні (прості й лінійні) та багатомірні (складні). Одномірні поля грунтуються на гіривативних, градуальних та еквіполентних опозиціях і бувають антонімічними, градуальними та серійними. Багатомірні поля бувають двомірними і багатомірними. Перші з них поділяються на корелюючі й некорелюючі, а другі — на ієрархічні та селективні Отже, лексика мови — це не плоский простір, а багатоповерхова будівля. Безперечно, системна організація лексичної підсистеми не така послідовна і наочна, як в інших підсистемах мови. Це пояснюється насамперед надзвичайно великою кількістю елементів, що її складають, а також її постійно відкритим характером. Виняткова семантична мобільність лексем також є причиною постійного виникнення нових лексичних зв'язків. Елементи лексичної підсистеми можуть розрізнятися за тими функціями, що вони їх виконують. Найбільша частина лексики виконує номінативну функцію, називаючи поняття. Номінативні одиниці поділяються на класифікуючі та ідентифікуючі. Класифікуючими елементами є загальні назви, а ідентифікуючими — власні назви. Ідентифікуюча функція — це функція індивідуалізації, властивість називати окремий, одиничний факт чи явище дійсності Якщо лексема Дніпро ідентифікує в нашій свідомості певну ріку в європейській частині СРСР довжиною 2201 км, яка бере початок на Валдайській височині і впадає в Чорне море, то лексема ріка об'єднує в один клас всі водні потоки, що живляться із джерела або стоком атмосферних опадів і течуть по видовжених зниженнях рельєфу від верхів'я до гирла. Серед одиниць з номінативною функцією виділяються такі, в яких класифікація фактів чи подій дійсності засновується на їх кількості. Таку специфічну функцію виконують нумеративні одиниці, які являють собою узагальнення числового (кількісного) характеру: два, п'ять, десятий, тричі, обоє, одна четверта, півтора. Крім того, в лексичній підсистемі є одиниці, що виконують вказівну, або індикативну, функцію. Подібні одиниці можуть заступати собою лексеми з ідентифікуючою, класифікуючою або нумеративною функцією. Скажімо, замість лексем Гумбольдт, лінгвіст, перший можна вжити в конкретному висловлюванні лексему він, яка заступатиме місце попередньо названої ідентифікуючої, класифікаційної чи нумеративної лексеми. Лексеми з вказівною функцією можуть одночасно виконувати орієнтативну функцію, вказуючи на розташування фактів чи явищ дійсності в просторі і часі стосовно мовця (пор. укр. цей — той, тут — там, лат. hie — iste—ille і т. п.). У мові окремі її одиниці можуть поєднувати деякі функції або ж у ході її розвитку втрачати одні і здобувати інші функції. Ідентифікуюча лексема Болонья перетворилася на класифікуючу болонья «вид непромокаючої тканини» або «плащ з такої тканини». А класифікуюча лексема сокіл може стати ідентифікуючою, якщо вона вживається як кличка коня: Сокіл. Лексеми вчора, завтра, праворуч, ліворуч — це не лише класифікуючі прислівники, а водночас і орієнтативні, бо вони вказують на розташування в часі або просторі відносно певної точки відліку. Однією з важливих особлигостей лексем як величин лексичної підсистеми є можливість лексеми бути одночасно пов'язаною з кількома значеннями. Завдяки полісемії значно скорочується кількість елементів, що складають лексичну підсистему. Якби кожна лексема мови була моносемічною, інвентарі лексичних одиниць зросли б кількісно в декілька разів. Завдяки полісемії різні значення можна позначати однією й тією ж екстероформою. Внаслідок цього одна й та ж лексема може входити до різних семантичних полів. Так, значення «мати батька або матері», «стара віком жінка», «жінка взагалі», «акушерка, повитуха», «ворожка», «людська фігура із снігу», «важка підвісна довбня для забивання паль», «вид печива», «пелікан», «порода груш» можна виразити в українській мові однією екстероформою — баба. Щоправда, з погляду сучасної мови останні чотири значення приписуються омонімічним лексемам баба2, баба 3, баба4, баба 5, бо їхні значення відірвалися від перелічених першими шести, які виражаються лексемою баба 1. Інколи омонімічними (омофонічними) стають лексеми різного походження, наприклад, рос. лук «лук» і лук «цибуля» (останнє — германське запозичення). В деяких мовах існують широкі омонімічні ряди (пор. наприклад, французькі слова ver «черв'як» (з лат. vermis), verre «скло» (з лат. vitrum), verre «склянка» (утворене шляхом семантичної деривації від попереднього слова), vert «зелений» (від лат. viridis), vair «біляче хутро» (від лат. varius), vers «вірш» (від лат. versus), vers «до» (від лат. віддієслівної форми versus), які всі є омофонічними). Проблема розмежування омонімічних лексем і полісеміч-них лексем належить до найважчих у мовознавстві. Так, упорядники «Словника української мови» вважають, що значення «людська фігура із снігу» є одним із значень полісемічного слова баба 1. Але цілком можливо трактувати це значення як зміст омонімічного з баба 1 іншого слова. З історичного погляду, всі слова-омоніми баба складають єдність, яка була порушена в ході розвитку мови. А втім є думка, що баба «вид печива» — це запозичення з німецької мови, де Babe є «дитячим» словом, що позначає їжу. Полісемічною лексема є в лексичній підсистемі або в ізольованому вигляді. Як тільки вона використовується в комунікативному акті, лексема втрачає свої полісемічні властивості, оскільки контекст актуалізує лише одне з її значень. У грі слів, каламбурі тощо використовується саме полісемія лексеми. Наприклад, один із льотчиків, що допоміг кіноактрисі Ярославі вибратися з вертольота в романі О. Гончара «Циклон», навмисно жартує: «Не сподівався, що на таких низьких польотах та вдасться торкнутися... зірки». В наведеному реченні обігрується полісемія лексеми зірка, її значення «астрономічний об'єкт» і «відома кіноактриса». Однак каламбур є особливою формою, що не так уже й часто використовується у спілкуванні. Контекст — це синтагматичне оточення слова, яке складає той вказівний мінімум, який дозволяє реалізувати потенції окремого значення слова або породжує певні зміни в значенні. У зв'язку з цим розрізняють нейтральний контекст, в якому реалізуються системні зв'язки слова, і модифікуючий контекст, який розвиває нові зв'язки слова. Полісемічна лексема може мати первинне пряме значення і вторинні переносні значення. Скажімо, первинним прямим значенням слова човник є «малий човен, невелике суденце, переважно веслове». Згодом у цього слова з'явилося вторинне переносне значення «деталь ткацького верстата для прокладання утокової нитки». У полісемічної лексеми можуть бути вільні и ^зв'язані значення. Зв'язані значення фразеологічно або синтаксично зумовлені. Інколи помилково вважають, що полісемія — це явище, яке спостерігається виключно у лексичній системі. Та не слід забувати, що і в морфологічній системі так само зустрічається явище полісемії. Наприклад, в українській мові форми родового відмінка іменників виражають не одне, а ряд значень (пор. значення форм родового відмінка у словосполученнях: вірш поета, дія робітника, кілограм масла, принести цукру, старший від свого друга і т. ін.). Внаслідок постійного руху мовної системи в ній як цілісності і в кожній її окремій ланці відбуваються зміни. Такі зміни фіксуються і в лексичній підсистемі мови. Мовна спільність може накладати заборону на вживання певних лексем (пор., наприклад, виключення так званої непристойної чи соромітницької лексики із складу української літературної мови). Така заборона дістала назву табу. Табу було поширеним явищем і в минулі часи. Наші давні предки уявляли, що ліва сторона — нещаслива, несприятлива, на її назву було накладено табу, через це в індоєвропейських мовах немає спільної назви «лівого» боку, в той час як назва правого має нащадків в усіх індоєвропейських мовах. З поняттям табу тісно пов'язане поняття евфемізму — лексеми або сполучення лексем, які заступають табуйований або згрубілий вислів. У французькій мові існувала пара співвідносних слів: garce «дівчина» і gargon «хлопчик». З часом семантика слова garce змінилася і воно почало позначати «дівчину легковажної поведінки». Тоді французька мова почала користуватися евфемізмом fille «дочка», але в значенні «дівчина». Однак внаслідок семантичного процесу пейоризації (від лат. реіог — гірший) слово fille набуло такого ж значення, як і garce. Тепер французька мова розрізняє fille «дівчина легковажної поведінки» і jeunne fille «дівчина» чи bonne fille «порядна дівчина». Протилежним до процесу пейоризації є процес меліориза-ції (від лат. melior — кращий) значення. Наприклад, англійська лексема queen колись позначала «жінку взагалі», в сучасній мові значення «меліоризувалося», queen означає «королева». Подібне явище маємо і в розвитку значення фр. tete «голова» (колись «черепок», пор. лат. testa — глиняний горщик). «Облагородило» своє значення і французьке дієслово reussir: раніше воно означало «досягнути певного наслідку», який міг бути і позитивним, і негативним. В сучасному значенні цього дієслова повністю усунуті можливі нещасливі випадки, воно означає лише «домогтися успіху». Однак процеси пейоризації чи меліоризації можуть бути зведені до більш загальних процесів у семантичній системі мови — спеціалізації, генералізації та транспозиції. Спеціалізація і генералізація значення полягає у втраті лексемою свого колишнього ієрархічного статусу. У випадку спеціалізації колишня лексема родового значення переводиться в ранг видової лексеми, відповідно до чого відбувається звуження значення. У випадку генералізації колишня видова лексема стає родовою, внаслідок чого відбувається розширення її значення. Так, латинська лексема passer означала «горобець», але в сучасній іспанській, португальській та румунській мовах її нащадки päjaro, pässaro, pasäre означають «птах», отже, значення даної лексеми розширилося або генералізувалося. Навпаки, лат. avica «пташка» ще на грунті латинської мови, а потім в італійській (оса), французькій (оіе) та деяких інших романських мовах почало означати «гуска», отже, тут маємо справу із звуженням, або спеціалізацією значення. В українських словах основа (первісно «поздовжні нитки для ткання») та злодій (первісно «той, хто чинить зло») відбулися генералізація і, відповідно, спеціалізація значення. В процесі транспозиції розрізняють метафору і метонімію. Метафора полягає у використанні певної лексеми для позначення фактів і явищ, подібних за деякими ознаками до тих, які позначає ця лексема. Так, лексема, яка позначає «малого коня» — коник — використовується в українській мові для найменування виду комах, які стрибають подібно до того, як стрибають коні. От як пояснював О. О. Потебня назву рослини мати-й-мачуха: «Рідна мати любить, як літнє сонце гріє, а мачуха не любить — холодна, як зимове сонце, як зима. Саме цей погляд ліг в основу тієї рослини, про яку я кажу. Особливість її, спільна з багатьма іншими рослинами, полягає в тому, що верхня поверхня її листя блискуча й холодна, а нижня, незелена й білувата, м'яка, тепла, ніби вкрита білим павутинням. Таким чином, рослина є і «матір'ю», і «мачухою». Якщо в цьому прикладі можна говорити про метафору як усвідомлене порівняння, то в далекі від нас часи метафора була і наслідком первісного ототожнення різних об'єктів. Метонімія полягає у використанні певної лексеми для позначення фактів і явищ, суміжних з фактами чи явищами, позначуваними даною лексемою. Наприклад, партер означає «нижній поверх театрального залу з місцями для глядачів» Однак у реченні «Весь партер затамував подих» партер означає «глядачів, що займають місця в партері». Іншими словами, потенційна сема лексеми партер в першому її значенні стає диференціальною семою цієї лексеми, вживаної в другому значенні. Наслідком ряду метонімічних процесів є значення українського слова біржа «екіпаж візника». Грецьке слово ***** означало «шкіра, хутро». Із шкіри виготовляли торбинки, гаманці. Запозичене з грецької мови латинське слово bursa означало «гаманець», згодом його стали використовувати як назву спільної каси певної групи людей. Це значення стало основою, на якій розвинулося значення «установа, де здійснюються торговельні та фінансові операції». Саме з цим значенням слово було запозичене німецькою мовою — Börse, звідки згодом прийшло й до нас у вигляді біржа. У капіталістичному суспільстві біржа була однією з найважливіших установ, до якої постійно з'їжджалися ділки. Біля приміщення біржі влаштовували постійні стоянки візники. Такі стоянки екіпажів теж почали називати біржами. А згодом назва ця була перенесена на екіпаж візника, тому й можна було сказати: Ми приїхали біржею. Незважаючи на розрізнення лексичного і граматичного значень, вони виступають у мовних знаках в єдності, яка і являє собою семантичну ендосистему мови. Але оскільки значення не може існувати окремо без свого вираження, то семантична система мови розуміється як система двобічних одиниць з планом вираження і планом змісту. Серед лінгвістів є й інші погляди, згідно з якими семантична система мови складається з неспостережуваних однопланових величин змісту (1). Однак, як це добре відомо, семантична субстанція в ізольованому вигляді не існує подібно до того, як існує фонетична субстанція, з якої будується план вираження (екстероформи) мовних знаків. Якщо вилучити семантичний бік лексичної та морфологічної підсистем в окрему систему, тоді й одиниці лексичної та морфологічної підсистем — лексеми і морфеми — складатимуться лише із екстероформ. В такому разі доведеться ототожнювати морфеми пер в дієслові перу і в іменнику перо і навіть виділити таку морфему в слові перпендикуляр (адже сегментні послідовності -пен-, -дик-, -ул- і -яр можна виділити в словах пеня, дикий, (в) у лиця, столяр чи каменяр. Подібне розуміння семантичної системи веде до розчинення її одиниць у сегментах звучання, що не асоціюються з значенням. Найважливіша ознака величин семантичної системи — це зв'язок між значенням та звуковою формою (екстероформсю). Сучасна семантика відзначається диференціацією семасіологічного і ономасіологічного підходів до вивчення значення. Якщо ономасіологія орієнтується передусім на аналіз позначення, оскільки вона досліджує акти номінації і всю номінативну діяльність мови та мовців і вивчає перехід від змісту до форми, то семасіологія орієнтується власне на категорію значення, виходячи з аналізу мовних форм як таких, щоб встановити їхнє значення. Підводячи підсумок, зазначимо, що однією із центральних внутрішніх систем мови є семантична система, що складається з двосторонніх величин (морфеми, слова), у яких є екстероформа (план вираження) та інформа (план змісту), пов'язані нерозривним діалектичним зв'язком. Мови світу мають різну структуру семантичної системи. В мовах ізолюючого типу в основі семантичної системи перебуває слово-морфема чи слово-сполучення кореневих морфем, які виступають переважно як незмінні величини. В мовах флективного типу в основі семантичної системи перебуває слово, яке може видозмінюватися при передачі граматичних і словотвірних значень. Але і в ізолюючих мовах поняття слова при всій його специфіці відіграє центральну роль в описі мовної будови, бо поняття морфеми в цих мовах практично відсутнє 1) Див.: Бережан С. Г. Онтологический статус семантики языка и ее единиц//Теоретические проблемы семантики...— С. 58—66.