Сен-Жон Перс Королівська слава Переклад Михайла Москаленка Saint-John Perse. La gloire des rois (1911) Джерело: Сен-Жон Перс. Поетичні твори. К.: Юніверс, 2000. 480 с. - С.: 50-69. Зміст Речитатив на хвалу королеві Князева приязнь Історія регента Пісня принца-наступника Колискова РЕЧИТАТИВ НА ХВАЛУ КОРОЛЕВІ І «О прихисте високий жиру, Ти, до кого путь верстають пожадання, Водіння незліченного вояцтва, яке, німуючи, ковтає слину, О Королево! Скинь з очей своїх полуду І дай нам знати порухом рамена, подай нам звістку, що воно живе! О Королево! Скинь з очей своїх полуду, яви нам знак прихильності своєї І привітай погорду наших прагнень: немов у грі намащених олієм, - о Королево! - голими купатись Перед Тобою нині нам, юнацтву!» * - Хто міг би потаємне осягти, до серця Королеви шлях знайти? ІІ «Сказав я, титулів на пальцях не злічивши: О Королево, пурпуром укрита! Велике тіло кольору кори, о тіло, Немов жертовний стіл! Скрижаль мого закону! О Найверховніша! О Ти, Велична! Сумирніша од річкового плину! Бринить наш хвальний спів, аби чудовна Рудава волосінь скрашала й далі захований твій таємничий стан: Про нього марить посланець, що в путь рушає, Прибравшись у свою найкращу одіж!» * - Хто міг би потаємне осягти, до серця Королеви шлях знайти? ІІІ «Сказав я, очі ведучи до Неї, - неначе двох найрозумніших псів: О Найнесхитніша, о Ти, Важенна! Твої широкі й супокійні руки - Немов потужна ваговитість пальм, опущена на ніг розкошування, І тут, і там, де міниться із блиском Сяйливий захист, щит твоїх колін; і жоден плід не важиться звисати з твого безплодяного живота, - його пупок високо запечатав, - Хіба що наші голови висять Ще на якійсь незнаній плодоніжці!» * - Хто міг би потаємне осягти, до серця Королеви шлях знайти? IV «Сказав я, очі ведучи до Неї, - й одвів убік їх, наче юнаків: ...О досконало жирна Королево, Здійнявши ногу з другої ноги, Ти подаруй нам запах свого тіла, О Найтепліша! О стократ Зичлива! О Лагідна і трошечки Волога, - Нам сказано було, що Ти сама Позбавиш нас вбрання палючих згадок про знані нам поля дерев перцевих, про береги, порослі зольним древом, про зрілі струки Й мускусних тварин!» * - Хто міг би потаємне осягти, до серця Королеви шлях знайти? V «О Неодмінно-Суща! І Єдина!.. Поміж трьох складин живота Твого, Мабуть, захована безпека королівства: Будь непорушна, будь тверда і певна, межею будь нічних страховий наших! Де ладан куриться, там опадають сапотово-го дерева плоди; і Той, хто йде крізь листя, тобто Сонце, Несе квітки та злото для твого рамена, що омите найчистіше, І Той, хто визначає хід припливів, - той самий Місяць, о Законам Вірна! - Також і над гордливим ритуалом твоїх циклічних місячних панує!» * - Хто міг би потаємне осягти, до серця Королеви шлях знайти? КНЯЗЕВА ПРИЯЗНЬ І А ти, ще тонший, аніж лезо духу, ти, чоловіче з ніздрями вузькими, ти серед нас, о Тонкокостий! О Субтильний! О Князю у вбранні своїх сентенцій, неначе дерево, пов'язане стрічками, - У вечори великої посухи на землі, коли чоловіки у дальніх мандрах провадять спори про духовні справи і туляться в путі до щонайбільших глеків, по цей бік світу пильно наслухав я, що мовили про тебе різні люди, і немала підносилась хвала: «...Ти виплеканий подихом землі, окритий розкошами пишних знаків, заглиблений таємними думками у засновки, і силогізми, й схизми, о Князю, гордо вінчаний султаном, немов квітуча волоть на стеблі (і птах, який колишеться на ньому, утікши геть, лишає по собі таке гойдання... ось уже й ти сам, о Князю від абсурду й противенства, немов дочка безумна, в Божій волі, що заколисує себе саму, разом із подихом своїх народин...), О ти, земному подиху досяжний, о Князю, гордо вінчаний султаном, - ти під незримим знаком сновидінь, о Князю з чубчиком на голові, мов птах, оспівувач своїх народин, Я мовлю далі, отже, слухай далі: Ти наш Цілитель, ти наш Засідатель, ти Чудотворець при джерелах духу! Бо дивна твоя влада в людськім серці, і статок твій великий поміж нами. Я бачив знак у тебе на чолі, тож усвідомлюю вагу твою між нами. Твоє лице хай буде поміж нами, вбачай лице своє у нас в очах і знай свій рід: не кволий, а потужний. Тобі я мовлю ще й такі слова: ти Чоловік чеснот- і-зваб-великих, о Звичаїв порушник поміж нами! Інакодумцю! Певне лиш одне: ми несемо печаті твого зору; жадання наше бачити тебе тримає нас в околах твого духу; про більшу благостиню, аніж бути з тобою, - що нам справді дано знати?.. Ти можеш німувати поміж нами, коли таке твоє бажання й воля; або на самоті рушати в путь, коли таке твоє бажання й воля: тебе лише благають про одне і молять про єдине: бути поруч! (І ти віднині відаєш усе: якого роду ти, якої раси)...» * - Я нині річ веду про Короля, ясну окрасу нашого безсоння і честь безчесних мудреців. ІІ Отак мовляючи і сиплючи словами, вони піднесено його вславляють. Ще й інші голоси про нього чути: «...Він - муж, на диво простий поміж нами; найпотаємніший у власних планах; і він нещадний до самого себе; він мовчазний, і не жадає миру з самим собою, в діяннях несхитний, - Це він блукає по великих залах, де лишене негашене вапно, це він на вищій з верховин душі розпалює великі суперечки... Це він, упевнений і супокійний, у світанковий час бере за храпи тремтливу і невидиму тварину. Мабуть, невдовзі, з вільними руками, він простуватиме у сяйві дня посеред духу потрухів, і він живитиме свої ясні думки молочною сироваткою дня... Він ополудні біля гирл водоймищ скидає з себе лахи лихоманки до рук дівчат, що свіжі, наче глеки... Він цього вечора виходить на рівнини, оголені, й співає аж до ночі щонайпрекрасніші пісні князівські для наших кажанів, що їм дають улюблений наїдок - стиглі смокви...» Отак мовляючи і сиплючи словами... Ще й інші голоси про нього чути: «...Навіки зімкнені його вуста понад листком душі!.. Ще й кажуть інше: тонкий, не в тілі, радо він лишає великі розкоші на королівськім ложі, - і на тонких циновках досить часто навідує дівчат тендітних наших; він мешкає оподаль від розпусти зануреної в безум Королеви (і Королеву мучить люта пристрасть, немов пронос); він часом натягає шматок тканини на своє лице; він часто поринає у думки, ясні й обачні, наче тлум великий освічених людей перед межею жахного розпаду та запустіння... Ще інші бачили його у сяйві, й він тамував свій подих, наче той, хто земляну осу підстерігає; або ж сидить у затінку мімоз, як той, хто мовив (і над ним - півмісяць): «Хай принесуть мені, - бо сон не йде до мене, - хай принесуть мені велику Книгу найстародавніших великих Хронік... Люблю як не історію, то запах великих Книг у козячій оправі (до мене сон не йде, й мені не спиться)». ...Це він - під знаком власного чола, й лягли йому на вії вічні тіні, на бороді ж - пилок розважних знань, Князь, що до нього линуть чуйні бджоли, чування повен у своєму кріслі з пахучого фіалкового древа. І саме це - покликання його. Він іншого не має поміж нами». Отак мовляючи і сиплючи словами, вони беруть в облогу його ймення. А я, зібравши мулів, вирушаю до володінь його, в пурпурні землі. У мене є для нього подарунки, та й не одне невимовлене слово. * - Я нині річ веду про Короля, ясну окрасу нашого безсоння і честь безчесних мудреців. ІІІ Я кожної пори вертатись буду з балакуном своїм - зеленим птахом, який сидить у мене на долоні. Друг мовчазного Князя: мій прихід віститимуть по всіх річкових гирлах. І він мені свого пересилає листа із мешканцями узбережжя: «Князева приязнь! Поспішай... Можливо, його добро ділити. І так само - його довіру, мов добірну страву... Я кожної пори тебе чекати буду, під час найвищого з морських припливів, і дізнаватимусь про задуми твої у тих, що мешкають над річкою й над морем... Війна, торгівля, приписи духовні - причини звичні дальніх переселень; ти ж прагнеш безпричинних переїздів. Я відаю твою душевну муку. Тож поспішай. Я покажу тобі джерела лютого твого боління. Як стала більшою твоя розважна мудрість, - я хочу впевнитись і щодо цього. І, наче той, хто на шляху своєму знаходить дерево з бджолиним роєм і має право власності на мед, я плід твоєї мудрості скуштую; я буду гордий із твоїх порад. У вечори великої посухи на землі ми обміркуємо духовні справи. Вони - і доказові, і непевні. Нас тішитимуть зазіхання духу... Проте між племенами - довгий шлях; і в мене досить справ у дальніх землях. Тож поспішай! Я ждатиму тебе!.. Верстай шляхи свої над болотами, відтак крізь хащі камфорних дерев». Такий від нього лист. Лист мудреця. І я йому відповідаю ось як: «Честь князеві, і слава його йменню! Призначення людини досить темне. І дехто досконало це засвідчив. У вечори великої посухи на землі по цей бік світу пильно наслухав я, що мовили про тебе різні люди, і немала підносилась хвала. Твоє ім'я - мов тінь найбільшого з дерев. Я мовлю це мужам земного праху серед шляхів; і це їх освіжає. І ще до цього маю я додати: Я ознайомився з твоїм посланням. І з радістю твою приймаю приязнь, немов дарунок запашного листя; і свіжість овіває моє серце... На взір північно-західного вітру, що заганяє до річкових русел солону воду з обширу морів (і, щоб поповнити питні запаси, пливуть супроти течії приток), з такою ж радістю я вирушив до тебе. І, поспішаючи, в путі своїй жувати буду збудливий листок». Такий мій лист, що нині йде до нього. Тим часом він, чекаючи мене, сидить у затінку, у себе на порозі... * - Я нині річ веду про Короля, ясну окрасу нашого безсоння і честь безчесних мудреців. IV ...Сидить у затінку, у себе на порозі, посеред тріскоту сухих комах. (І хто звелів би, зажадати міг, аби замовкла ця хвала під листям?) Ні, не безвладний він у себе на порозі, а радше квітне дотепами слів, і ладен розсміятись, чувши дотеп, Сидить він, добрі даючи поради усім гравцям у себе на порозі, й почісує всю мудрість і прихильність під хусткою, що на чолі у нього (і наближається його черга, щоб перемішувати кості, або ще паці, або гральні кульки): Таким його уздрів я на порозі, з приходом надвечірньої години, серед високих мідяних плювальниць. Та ось він встав! І вже він височіє, весь виповнений ваготою предків, годованець пресвітлих Королев, у золотім вбранні, коли я входжу, - і він воістину ступає вниз, на сходину, на дві чи, може, більше, і мовить він мені: «О Подорожній!..» - Хіба не бачив я на власні очі, як робить кроки він мені назустріч?... І понад тлум освічених людей султан прихильності веде мене до нього. Жінки тим часом швидко позбирали знаряддя гральні, паці або кості: «Ми завтра поговоримо про справи, що нині привели тебе до нас...» Відтак з'явилися мужі із почту; усіх було розміщено, омито, й одведено їх на ніч до жінок: «Хай дбають про тварин, одпущених на волю...» І западає ніч іще раніше, ніж призвичаїлися ми до цих місцин. І чути рев худоби поміж нами. Майдан великий біля наших брам стежками довжелезними розтято. І смуги свіжості торують шлях до нас. Снується рух якийсь верхами трав. З печер злітають бджоли і шукають найвищих із дерев, де відблиск світла. І наші чола й досі непокриті; жінки одкинули з облич своїх волосся. У напівтьмі спочили голоси. Відкрились мовчазні дороги світу. Ми вичавили плоть рослин олійних. Вже бульбашками сповнилась ріка, і вечір повен крил, і небеса - немов рожевий корінь іпомеї. Не про труди чи підрахунки йдеться, бо найпотужніших змагає втома; а про годину, більшу від цієї години, - що ми відати могли?.. У далині - простори білих глин чи, може, обшир крівельного сланцю. Мужі низького ступеню культури блукають серед гір. І володарить у цій землі... Блискоче ясно лампа в його оселі, під високим дахом. * - Я нині річ веду про Короля, ясну окрасу нашого безсоння і честь безчесних мудреців. ІСТОРІЯ РЕГЕНТА Твоя звитяга! Так, твоя звитяга! Як гарно кров червона струменіла, Рука так гарно витирала лезо, - оці два пальці, вказівний з великим! Це сталось кілька місяців тому. Нам стало гаряче. Я пам'ятаю жінок, які тікали, несучи зелених птахів в клітках; і калік, охочих жартувати; й супокійних людей, чий човен був перевернувся серед найбільшого з озер країни... Я згадую пророка, котрий верхи на одноокому верблюді мчав за тином... І цілий вечір при вогнях багать було шиковано найвправніших із тих, Що награють на трензелі та флейті. Багаття рушились під ваготою людських плодів. І Королі вкладались посеред пахощів вмирання, голі. І, щойно жар покинув братній прах, Ми позбирали білі кості, - ось вони, - Й омили їх у чистому вині. ПІСНЯ ПРИНЦА-НАСТУПНИКА Я повен шани до живих, моє обличчя поміж вами. Один, по праву руч від мене, посеред гомону душі своєї мовить, На корабельний борт ступає другий, А вершник п'є, спираючись на спис. (Тягніть у затінок, поставте на поріг барвисте крісло для старого.) * Я повен шани до живих, моя прихильність поміж вами. Звеліть жінкам, аби нагодували, Аби нагодували на землі оцю тонесеньку струмину диму... І чоловік іде у власних снах, і вже йому лягли шляхи до моря, І дим злинає на краю високих мисів. * Я повен шани до живих, моя квапливість поміж вами. Гей, пси мої! Хорти! Ми кличемо вас свистом... І дім, якому складено шанобу, і жовтий рік серед густого листя У чоловіка в серці мало важать, коли він марить про одне-єдине: Всі світові шляхи такі близькі, немовби їли просто з наших рук! КОЛИСКОВА О Первістко - час оріоли, О Первістко - квітує просо, І безліч флейт по куховарнях... Та горе в серці у Величних: Самі дівчата під склепінням. Збереться збройне товариство, І мудрі люди на терасах... О Первістко, народне горе, Боги буркочуть у водоймах, Мовчать жінки по куховарнях. Збентежені жерці з дочками 1 люди з вищих канцелярій. Те саме в мислях звіздаревих: «Чи не порушите Ви ладу?» - Слід виправити цю помилку. Відлучена від Королеви, Рокована до молочаю, Не дратуватиме Величних Над жовтим медом і над просом, Над посудом живого люду... Ридав погонич біля брами, В руках - цикада й оріола: «Мої найкращі клітки, леле, І в бурдюках вода сніжиста - Для кого, донечко Величних?» * Духмяну, золоттям омиту, Поклали в чорний кварц могили; Серед агав, у гарну пору, Із кониками в красних клітках, Із сонцем королівських смутків. Погонич зник, Король з'явився! «Кімнату розпишіть яскраво, Квіток - на чола Королевам...» «Наснились, - мовить оріола, - Сто королев, малих дівчаток». Людино, плач! Співай, пташино! Дівчата замкнені у глеках, Неначе у меду цикади, Сконали флейти в куховарнях І мовкнуть мудрі на терасах. * Була єдина в неї мрія, Було єдине козенятко, Була улюблена Бабуся. Дісталася білизна Кліру, Тонкі мережива - Бабусі... Понад колискою старенька, Що має вмерти в гарну пору, У селищі зелених глинищ... «Нехай народяться синове, Про них, о Королі, співайте!» У залах білих, наче манна, Земні хліби складає Писар. Відновлюється лад у Книгах. Ви ж, козенятко й оріоло, Вітайте Владцю куховарень.