питаю, може, хто бачив, хто чув, — ніхто не бачив, не чув. І вже війна,
то де його шукати. Подалася додому, якось добралася, ні жива ні мертва.
Добре хоч Ольку застала вдома. Хоч мала дитина, а не загубилася, сама
знайшла дорогу додому, та й люди помогли.
Для наукового стилю характерні попереднє обдумування вислов-
лювання, його логічна стрункість, точність у поясненні фактів.
Наукові роботи відзначаються монологічним характером. Лекси-
ка характеризується нейтральністю. Характерною рисою наукового
стилю є наявність термінології. Специфіка стилю яскраво виявляєть-
ся на морфологічному рівні, зокрема у таких особливостях: заміна
особового займенника я авторським ми (“Ми прийшли до виснов-
ку…”; “Ми погоджуємося з нашим опонентом…”; “Ми пропонуємо
таке вирішення проблеми…”); абстраговане, “позачасове” вживан-
ня дієслівної категорії часу (“Правопис охоплює орфографію і пунк-
туацію”; “Рекуператори використовуються в металургійній і хіміч-
ній промисловості”; “З газосилікату виготовляють тепло- і звуко-
ізоляційні вироби”; “Гатерія живиться комахами, молюсками, яких
добуває вночі”); використання типових сполучників і відносних слів
(залежно від того, що; після того, як). Характерними для синтаксису
наукового стилю є складні речення різних типів, відокремлені зворо-
ти, конструкції з однорідними членами речення, а також прямий по-
рядок слів.
Особливості наукового стилю можна простежити на фрагменті
з навчального посібника “Історія української літератури ХІХ сто-
ліття”:
Ставлячи за мету політичну й культурну асиміляцію українського на-
роду, царський уряд і Синод ще в 1712 р. своїм указом заборонили друкува-
ти оригінальні твори українською мовою, внаслідок чого українська літе-
ратура в другій половині XVIII ст. знову стає переважно рукописно-ано-
німною. Національним потребам українців у розвитку рідної мови була
протиставлена централізаторська доктрина офіційної Росії, заснована на
беззастережному пріоритеті культури і мови “правлячого” народу. Випа-
ди проти української мови посилювалися в міру появи дедалі більшої
кількості літературних творів цією мовою, доки вона у 60–70-х роках
зовсім не була заборонена урядом. Російська реакційна преса 30–40-х років
(“Библиотека для чтения”, “Русский вестник”, “Северная пчела” та ін.)
не тільки кепкувала з української мови як з простонародного “наріччя” ро-
сійської, а й узагалі заперечувала можливість її розвитку як мови літера-
турної. Діячам української культури впродовж усього ХІХ ст. доводилося
витрачати багато зусиль для захисту права української мови на само-
стійне існування, на спростування погляду на неї як “наріччя” російської.
24