вець — замість мікробіолог, вухоносогорлянкознавець — замість ото-
ларинголог, гоп’як — замість пульс, хробаковиця, хробакозапал —
замість апендицит, горлянковиця — замість ларингіт).
Безглуздість повної відмови від запозичень підтверджується ще
одним фактом: переважна більшість імен, які носять сьогодні ук-
раїнці, є також запозиченими і прекрасно виконують свої функції,
скажімо, імена-грецизми Олександр, Василь, Григорій, Денис, Дмит-
ро, Євген, Кирило, Лев, Степан, Микола, Микита, Петро, Тарас,
Федір, Юрій, Зінаїда, Софія, Олена, Галина, Наталя, імена латинсько-
го походження Антін, Валентин, Віктор, Віталій, Костянтин,
Олексій, Павло, Роман, Сергій, Юлія, Клавдія, Валерія, Марина, скан-
динавські імена Ольга, Ігор, Олег, Гліб, імена, подаровані давньо-
єврейською мовою, — Давид, Данило, Іван, Йосип, Михайло, Назар,
Наум, Яків, Ганна, Єва, Марія, грузинське ім’я Ніна тощо.
Необхідно розуміти, що наявність іншомовних слів у мові є зако-
номірним явищем, яке відображає зв’язки певного народу з іншими.
Запозичення — закономірний шлях збагачення лексики будь-якої
мови. Відкритість мови вважається ознакою її сили, а не слабкості.
Саме тому культура української мови проголошує не викоренення
іншомовних слів, а вимогу не зловживати ними. “Без іноземних слів
у культурній мові не обійтись. Але варто вживати їх тільки тоді,
коли вони справді доконче потрібні — і, це вже безумовно, у власти-
вому їм значенні...” (М. Рильський). Питання про іншомовні слова
має вирішуватися з погляду потреби. Якщо в українській мові немає
для позначення поняття власного слова, то можна послуговуватися
запозиченим. Якщо поняття може бути виражене українським сло-
вом, то саме йому має віддаватися перевага, а не його дублетові-за-
позиченню. Іншомовні слова не завдають шкоди українській мові,
якщо вони не витісняють українську лексику, якщо мовці використо-
вують їх доречно, тобто відповідно до їх значення і до конкретної си-
туації мовлення.
Дехто вважає, що вживання іншомовних слів підкреслює осві-
ченість, інтелектуальні здібності людини. Таку думку спростовують
як мовознавці, так і майстри слова. Зокрема, письменник О. Югов
пише: “Чим освіченіша людина, тим глибше вона зобов’язана знати
мову свого народу. А отже, і потреба хапатися за іншомовне слівце у
того, хто зважується писати статті й книги, має виникати значно
рідше, ніж у людини з недостатньою освітою”. Пам’ятаймо про це!
49