Ігор Пасько, к.ф.н., професор,
завідувач Донецьким відділенням
Центру гуманітарної освіти НАН України

УРБАНІСТИЧНИЙ РЕНЕСАНС ТА СТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Відомо, що міста є постійними супутниками будь-якої цивілізації. "Протилежність між містом і селом, - підкреслював молодий Маркс, -починається разом з переходом від варварства до цивілізації, від племінного ладу до держави, від локальної обмеженості до нації проходить крізь усю історію цивілізації аж до наших часів". Разом з тим, історія -це не тільки процес виникнення і розквіту міст, але й дійство їхнього занепаду, присмерку та агонії. Безумовно, замість сконалих постають нові урбаністичні центри, але в зовсім іншому історичному часі і в іншому географічному просторі. Європейському Середньовіччю зовсім не вдалося успадкувати міську культуру античності: конаючий процес був лише прискорений руйнівною рукою варвара. Тому досить тривалий час Європа була позбавлена конфлікту між містом і селом внаслідок практичної відсутності урбаністичної структури, її відродження починається з каролінгського Ренесансу, прискорюється в XI сторіччі і набуває домінуючого значення в історичних реаліях ХШ-ХУІ сторіч.

То була доба, коли масштабно поставали нові міста, маленькі ранньофеодальні фортеці (бугри) і навіть жалюгідні селянські поселення перетворювались у великі торговельні та промислові центри. Урбаністична структура, що народжувалась, поволі руйнувала стару європейську політичну систему. Нові міста поступово конституювались у самостійні політичні утворення, у міста-держави. Старі середньовічні монархії доживали свій вік як імперії-фантоми. Тіні античних полісів, що пішли у небуття внаслідок великої катастрофи у У сторіччі, чарівно відроджуються з попелу на початку другого тисячоліття. Це був урбаністичний Ренесанс - пролог великого Відродження.

Але тіні завжди дають зворотне відображення. Античний поліс впав і розчинився в рабовласницькій монархії, не витримавши важкої руки держави Олександра Македонського і Римської імперії. Натомість середньовічне місто не тільки подолало спротив імперської держави, але й звитяжно надало собі самостійний державний статус. На той час перемога міста не викликала сумнівів, особливо в Італії, Німеччині, Фландрії. Завоювання свободи новими середньовічними містами спочатку здійснювалось у традиційно середньовічний спосіб - шляхом поступового здобування привілеїв. Першим з них стало становлення автономного міського судочинства. Найбільшого успіху у цій царині досягли італійські і німецькі міста. Питання земельного володіння, ринкових і торговельних відносин стали сферою юрисдикції міських судів, що почали застосовувати рівне, спільне для усіх громадян міста особливе право. Право це ґрунтувалося або на звичаях і автономних законодавчих постановах міської ради, або на наслідуванні чи запозиченні міською владою чужого права. Наприклад - права якогось іншого міста. Саме у цій сфері розгорталася запекла боротьба між містом, феодалом, земельним власником і короною.

Наступним жаданим кроком до свободи для кожного міста було отримання автокефалії, тобто права вважати власні судові та адміністративні інституції останньою і найвищою інстанцією влади. Здобути справжню автокефалію спромоглася лише частина італійських середземноморських міст. В цілому проблема співвідношення автоке-фалії і гетерокефалії визначалася економічними можливостями міста і злиденністю політичного можновладця. Спокусу поповнити зубожілу казну як сеньйору міста, так і монарху у найлегший спосіб можна було задовольнити шляхом продажу заможному місту суверенних прав. І навпаки, бідніюче місто обов'язково поступово втрачало свої автокефальні здобутки, поступаючись зверхності юрисдикції державно-монархічної бюрократії. У такому разі міські магістрати перетворюються у звичайні державні установи і контролюються вищою адміністрацією.

Таким чином, очевидно, що необхідними моментами досягнення автономії і автокефалії міста стають процеси автономізації оподаткування міщан і вивільнення їх з-під зовнішнього оподаткування. Ця сфера також стала площиною гострої боротьби між містом і державою від Середньовіччя аж до Нового часу, періоду, коли бюрократична держава остаточно завершила підкорення міста.

Нарешті, останнім кроком у цьому напрямку було формування ринкового права. Ринок, що був серцевиною кожного середньовічного міста, спочатку контролювався сеньйорами міст і монаршими розпорядженнями, але у добу урбаністичного Ренесансу підпадав під юрисдикцію міських магістратів. Разом з ринковим правом і автономною системою оподаткування виникає автономна поліція з нагляду за промисловістю і торгівлею міста і податкова поліція.

Ґрунтуючись на здобутій свободі, в межах урбаністичного Ренесансу постає нова самобутня цивілізація. Ця нова цивілізація організовує податкову і фінансову системи, суспільний кредит і митниці. Вона породжує промисловість, відроджує ремесло, міжнародну торгівлю, торговельні компанії і бухгалтерію.

Саме це нове місто складається як суспільство громадян міста, тобто громадянське суспільство. Безумовно, це суспільство є, як і будь-яке інше, соціально неоднорідним. Класові і станові суперечності, соціальна напруженість і тривога - неодмінні супутники тих часів. Достатньо згадати яскраві епізоди боротьби "худого народу" - проти "жирного народу" - періоду розквіту Флоренції, Але, з іншого боку, саме місто єднало усіх громадян у їх спільній боротьбі і у спільному інтересі проти сеньйора, короля, імператора, селян - проти усіх, хто не мав статусу громадянина міста. То було відродження полісного патріотизму, у новій європейській формі, органічного і свідомого.

Історія цього громадянського суспільства питомо пов'язана зі становленням товарного виробництва і розвиненого товарного обігу, ринку, перетворенням грошей у капітал; з становленням принципів і норм права міського самоврядування. Саме канони міського самоврядування стали детермінантою трансформації маленьких середньовічних фортець у великі центри торгівлі і промисловості. І хоча напевно має сенс твердження Ф.Броделя, що "місто настільки ж породжувало піднесення, наскільки воно було породжене останнім", все ж таки автономно право стало початковою ланкою такого піднесення.

Нове місто - це нове право. Другим чинником його становлення був інститут приватної власності. Порівнюючи античне і середньовічне суспільство, не можна не помітити певної інверсії. Античний світ спирався на специфічну форму приватної власності, з якої поставали свобода, рівність, громадянство. Це була земельна форма приватної власності. Архітектоніка Середньовіччя виводиться з права і лише поступово наповнюється економічним змістом власності. Ще на початку ХУП сторіччя в англійській культурі домінує інерція класичної середньовічної свідомості, що заперечує будь-яку можливість приватної власності. В юридичному словнику Джона Кауля дефінується, що "власність є найвищим правом, яке людина має або може мати до якоїсь речі. У нашому королівстві ніхто не має такого права... тільки Король... Бо ж усі посілості... мають характер винагороди і належать чи то посередньо, чи то безпосередньо до Короля".

Дійсно, феодальне право тривалий час визнавало єдиним власником землі, засобів виробництва і будь-якого іншого багатства у державі тільки Корону. Решта розглядалася лише як користувачі або тимчасові орендатори королівської власності. Але саме в ХУП сторіччі політичні і громадянські реалії були вже іншими. Суспільне світосприйняття нового шляхетства обов'язково жорстко пов'язувало "свободи" з "приватною власністю", матеріальною незалежністю. Тому вже в 1656 році у "Витягу англійського права", що був складений Вільямом Шепердом, читаємо: "Приватна власність є право якоїсь людини до якоїсь речі… той, хто це право має, зветься власником, власність може бути на землю, на товар або на рухоме майно... На її підставі людина може чинити з цією річчю, що їй подобається. І це її право на ту річ є таким, що не залежить від будь-кого іншого. Понад те, ще в 1610 англійська Палата громад констатує, що "Король не може відібрати приватного майна у будь-якого свого підданого без його згоди". Так в європейській історії знову поєднувалися свобода і власність.

З цього моменту, власне, і починається історія модерного громадянського суспільства, складаються його рівні моделі і варіації, формуються теоретичні концепції усвідомлення і обґрунтування. І якщо античне громадянське суспільство не витримало експансії міста, то новітня європейська цивілізація починається саме як відродження міста. З цього феномена, не передбаченого класичною феодальною схемою, починається поступовий злам того суспільного укладу, котрий у французькій історіографії носить назву Старого порядку.

Перехід від Старого порядку до Нового, від Середніх віків до Нового часу не був одномоментним актом, а передбачав і мав передумовою проміжний період, сутністю котрого стало конституювання приватної власності. Саме урбаністичний Ренесанс розгортався як процес становлення приватної власності в межах феодального суспільства. Тереном зростання цієї власності стало місто, мури якого не тільки відгородили Старий порядок від Нового, персоніфікувавши цей розподіл в образах рицаря і буржуа, але й утворили дихотомію власності.

Таким чином, приватна власність у цей період не вийшла за межі міста і не була розповсюджена на землю. Становлення земельної приватної власності здійснилося лише у наступний період європейської історії. Певну рівновагу між буржуа і рицарем та історичну детермінованість цього балансу Макс Вебер пояснює у такий спосіб: "Патрімоніально-бюрократична держава намагалась примирити протилежні інтереси вельможного панства і міст, але, оскільки воно мало потребу у цьому панстві як офіцерах і урядовцях, воно заборонило нешляхетним, тобто й міщанам, набувати землі панства" .

Ця історична рівновага, баланс сил між феодальним селом і буржуазним містом були об'єктивно детерміновані соціально-економічною ситуацією. То тільки зовні інтереси політичного і земельного сеньйора були антагоністичні інтересам міста. Саме міський ринок перетворював натуральні продукти селян у гроші, а тим самим давав можливість феодалам, що постійно потерпали від браку грошей, накладати на селян грошову повинність замість повинності натуральної. У цілому на той час феодали вже не могли існувати без міста, бо лише місто було надійним і постійним джерелом грошових прибутків. Тому об'єктивно феодал був не проти економічного розвитку міста, він був проти його політичної самостійності, бо незалежність унеможливлювала фінансові зазіхання феодалів на міську казну; також він був проти поширення приватної власності за межі міста, тобто впровадження земельної приватної власності, бо в такому разі він ставав зайвим персонажем історичної драми.

Симбіоз середньовічного міста і феодального земельного господарства був необхідною фазою розвитку європейської історії, але він у жодному разі не повторював історію античного поліса, його контроверз між полісом і ойкосом, між мешканцями міст і земельними власниками. Тут ситуація зовсім інша.

В античному місті політичною пануючою силою був демосклас вільних земельних власників. Тобто антична демократія і античне громадянське суспільство конституювалися саме земельною власністю. Тому класичний поліс - це не місто, громадянська община чи цивільна громада, всередині античного поліса підприємці, власники торговельного капіталу чи ремісники не мали більшості політичних прав і свобод, не мали легітимного впливу на владу, не були огранічною частиною громадянського суспільства, а були його руйнівною силою. Статус громадянства, як відомо, надавала земля. Натомість у Середньовіччі політична влада у місті рішучим чином переходить до специфічного міського безземельного народу - "пополо" - заможних підприємців і гендлярів та ремісників власників.

Таким чином, не земельна власність, а торговельний та промисловий капітал став основою урбаністичної демократії, що складалася на межі Середньовіччя і Відродження. Промисловці, власники торговельного капіталу та ремісники - нові соціальні сили нового міста, котрі утворюють громадянське суспільство.

Історія громадянського суспільства органічно пов'язана з становленням товарного виробництва і розвиненого товарного обігу, ринку, перетворенням грошей у капітал; з становленням принципів і норм права міського самоврядування. Саме канони міського права самоврядування стали детермінантою трансформації маленьких середньовічних фортець у великі центри торгівлі і промисловості.

Приватна власність і влада правового закону стають підвалинами Нового історичного порядку Європи. Інтегруючим чинником такого суспільства вже не є політичний примус, а визнання необхідності співіснування усього спектра суспільних груп, незважаючи на загострення конфліктів їхніх економічних інтересів. Становлення нового міста було перемогою підприємництва, промисловості і торгівлі реальним доведенням їхньої економічної переваги над натуральним господарством Середньовіччя.

Нове місто породжує новий тип людини - підприємця, власника торговельного капіталу, бюргера і рантьє. Завдяки такому типу свободи і приватної власності постає ця суспільна сила з принципово новою системою норм, поглядів, вартостей, новою політичною культурою демократії, соціальною філософією підприємництва і активізму, новою етикою свободи і відповідальності. Місто охороняло людину від свавілля короля і феодала, надавало їй свободу, натомість вимагало високої відповідальності. Воно не припускало нехтування правовими нормами і звичаями, формувало правову свідомість. До речі, треба зауважити, що міщанином, громадянином чи бюргером міста за його статусом вважався лише той, хто вчасно сплачував податки і борги. Неспроможний забезпечити податкові гарантії позбавлявся привілеїв і статусу громадянства.

На відміну від античного поліса, де громадяни функціонують переважно як “homo politicus”, головним типом людини у ренесансному місті стає “homo economicus” - тип людини, орієнтованої на економічний успіх.

вгору