Ярослав Пасько, к.ф.н., викладач
Донецької державної академії управління

ДЕМОКРАТИЧНЕ СУСПІЛЬСТВО В СУЧАСНІЙ ЄВРОПІ. ДОСВІД ТА ПЕРСПЕКТИВИ

До концептуальних проблем сучасної соціальної філософії безперечно належить теоретично-світоглядна рефлексія навколо стрижневих ідей демократичного суспільства. В останнє десятиліття у європейській літературі спостерігається підвищення інтересу до цієї проблематики. У фокусі уваги соціальних філософів, як стара проблема взаємовідносин держави і громадянського суспільства, що жваво дебатується принаймні з XVII століття, так і нова - демократичне суспільство проти системно-інтегративної влади економіки, яка найбільш гостро, в останні роки, була маніфестована Ю.Габермасом. Ламаються списи також навколо необхідності вживання поняття "громадянське суспільство" в сучасних умовах постіндустріальної Європи.

Всі ці проблеми, значною мірою, вирішуються залежно від плину соціально-політичної практики та суспільно-історичного досвіду європейських країн. Такий досвід є вельми актуальним для України, зважуючи на суттєві складності розвитку автономних від держави суспільних інституцій та гальмування консервативною бюрократією будь-яких спроб модернізації з боку як суспільства в цілому так і окремих громадян зокрема. Зрозуміло, не варто очікувати, що у суспільстві з тоталітарними традиціями одразу виникнуть передумови та можливості для інтеріорізації європейських демократичних здобутків. Проте, усвідомлення причетності до європейської традиції прийде лише через ґрунтовне опанування громадянських надбань в сфері минулого.

Сучасна ідеологема демократичного суспільства невід'ємно пов'язана з історико-соціальним контекстом другої половини ХІХ-ХХ століть. Саме в цей час складаються базові моделі взаємовідносин суспільства і держави, які є актуальними для сучасної Європи. Умовно можемо говорити про чотири актуалізовані форми демократичного суспільства: соціалістичну, консервативну, ліберальну та похідну від неї концепцію економічного суспільства або суспільства саморегульованого ринку.

Перша модель починаючи з середини XIX століття репрезентована європейською соціалістичною традицією. Фундаторами її були К.Маркс та А.Грамши.

Ця концепція була певною реакцією громадян та верстви інтелектуалів на домінування в Європі ліберального суспільного устрою. У розвиткові своєї теоретичної концепції К.Маркс приходить до заперечення тих ліберально-громадянських цінностей, прибічником яких він був з початку: принципів демократії, законності, універсального громадянства. Ідеї мислителя націлені на майбутнє, репрезентуючи собою довершену версію просвітництва з її переконливістю та впевненістю в успіхові. Проте, нова суспільна реальність, що була побудова за його проектом, не вклалась у межі прогнозу. Досвід XX століття переконливо доводить, що внаслідок ліквідації приватної власності демократичне суспільство та його об'єктивні регулятори зникли, поступившись місцем тотальному контролю держави над усім суспільним життям в багатьох європейських країнах. Реалізувавши довершену просвітницьку модель, ідеологему "прозорих суспільних відносин" (Е.Бистрицький) європейське суспільне життя набуло кризового стану. Під загрозою опинились базові цінності європейської цивілізації: приватна власність, наявність сталих демократичних інститутів, національна державність. Звичайно, не можна говорити про повне нехтування демократичними традиціями в Європі на протязі XX століття. Однак, головна тенденція простежується чітко. Стрижнева цінність європейського суспільного життя - економічно та політичне вільна особистість, її свобода, як можливість реалізації людського потенціалу, здатність до відносно автономного співіснування з державою, зникла. Натомність, в багатьох країнах Європи пануючими стали примусові форми соціальності, свобода зазнавала численних утисків і обмежень і була доступною лише для невеликої купки людей. На теренах колишньої Російської та Священної Римської імперії тривалий час домінували диктаторські тоталітарні режими. Протягом їх існування були здійснені репресивні заходи щодо інакомислячих, ліквідовані станові підвалини демократичного суспільства, відбулося повне підпорядкування всіх громадських організацій правлячий партії, що уособлювала собою державу, зникла багатопартійність, будь які форми вільної комунікації придушувалися. Неможливою стала, хоча б частково вільна від держави, економічна, політична та духовна діяльність.

І фашизм і тоталітарний соціалізм та й авторитарні режими, що сформувалися у Східній Європі, використовували схожі методи контролю, як над суспільством в цілому, так і над кожною окремою особистістю зокрема. Методи ці ґрунтувалися на позаправових діях, сваволі держави і придушенні різноманітних свобод людини. Демонстративне ігнорування законності, прав громадянина на користь загальному інтересу, доцільності - характерні ознаки європейського суспільного життя між двома кривавими світовими війнами. Відоме гасло: "Нехай кожен вчиняє лише за законом, а думає, що хоче" - було вже не актуальним. Пануючою стає платонівсько-аристотелівська ідеологема первинності поліса щодо індивіда, спрощена до рівня свідомості пересічного громадянина. Теоретична ідея, що розглядає державу як цілісний субстанціональний морально-правовий організм, транслюється, у спрощеному вигляді, як схема превалювання загального над одиничним у вигляді доктрини панетатизму.

Таким чином, конфлікт, який був актуальним для XIX століття, між економіко-ліберальним чи демократичним, з одного боку, та бюрократично-авторитарним з іншого, здавалось був вирішеним на користь останнього. Навіть в тих країнах, де тоталітарні тенденції були мінімізовані, суспільний прогрес починають ототожнювати з розвитком колективних державних засад. Популярності набуває кейнсіанська ідея сильної держави, яка пізніше в 50-60 роки отримала назву "держава загального добробуту". Відповідно до кейнсіанської доктрини, держава має стимулювати не тільки економічне зростання, заохочувати інвестиційні проекти, контролювати ділову активність громадян, але й вирішувати суспільні конфлікти та протиріччя.

Дійсно, події Другої Світової Війни надали нового поштовху етатистським тенденціям в Європі. Частково вони були виправдані. Зокрема, відомий німецький дослідник Д.Ост слушно зауважує, що лише міцна держава мала можливість обмежити деструктивні наслідки військових дій¹.

Проте, вже у 60-ті роки ситуація почала змінюватися. Достатньо високі стандарти життя у європейських країнах, високий рівень освіти сприяли формуванню суспільної думки, налаштованої на обмеження ролі держави в публічному житті, надихали громадян брати більш активну роль у формуванні світоглядно-нормативних орієнтирів, планувати власне майбутнє. За таких умов, поступово приходило розуміння того, що старий тоталітарно-етатистський шлях суспільного розвитку вичерпав себе. Про те ж саме свідчило і зниження темпів економічного зростання в європейських країнах.

Врешті решт, нагромадження бюрократичних тенденцій в економіці, як і в суспільній сфері в цілому, було контпродуктивним і об'єктивно призводило до обмеження демократичного вектору та небезпеки втрати цінностей громадянського суспільства. Під загрозою опинилися інтереси середнього прошарку-верстви, яка в багатьох аспектах визначально репрезентує інтереси незалежної від держави суспільної опінії.

Саме позиція середнього прошарку "білих комірців", незадоволених погіршенням їх економічного стану, розчарованих нездатністю держави забезпечити гідний рівень суспільного існування, призвела до переоцінки цінностей в європейських суспільствах в цілому. Зміни зачепили не тільки економічну сферу але й політичну, духовну. Відбулася інверсія парадигми громадянського суспільства.

В економічній площині були висунуті ідеї повернення до вільного ринку, що не повинен контролюватися державою. В політичному та духовному житті створювалися нові суспільні асоціації та спілки незалежних громадян, які грунтувалися на визнанні за людиною високої особистісної гідності, на шануванні і прихильності до будь-якої контроверсійності та суперечливості у поглядах громадян.

Відбулося повернення до ліберальної моделі громадянського суспільства. Нащадки А.Товвіля та Б.Констана до певної міри приховували це, використовуючи ідеали "класичного грецького полісу", лякаючи культом "репресивного розуму". Однак, безсумнівною була криза старої системи. Як влучно висловився Г.Маркузе - "капіталізм у XX столітті став більш тоталітарним, поглинаючи всі сфери соціальної активності під гаслами економічної активності".

Симптоматично, що першими про кризу держави загального добробуту почали говорити неомарксисти, критикуючи її, проте, з позиції ліберальних цінностей. Західні теоретики, зокрема Ю.Хабермас, розмірковуючи над долею і змістом поняття "громадянське суспільство", виводять це поняття з економічної площини надаючи йому більш широкого значення "публічної сфери". В цьому суспільному просторі громадяни не тільки мають можливості вільної комунікації але й мусять мати контроль над управлінською діяльністю, над формами державної влади. За дефініцією Ю.Хабермаса, громадянське суспільство - публічна сфера соціальної взаємодії, що не має нічого спільного з державними урядовими чи управлінськими структурами.

Взаємодія та взаємоповага є визначальними константами як окремої особистості, так і громадянського суспільства в цілому. Особа в процесі гуманістичного діалогу, толерантно-морального ставлення до інших, по-перше, формує себе як порядного дієвого співучасника громадянського суспільства, а, по-друге, піднімає рівень духовних та загально-людських пошуків різноманітних спільнот та груп.

Ліберальна модель громадянського суспільства, за Хабермасом, мусить бути поняттям комунікативної моралі. Кожна з персон діалогу має розглядатися як особа, що гідна поваги та шанобливого ставлення. Особа не може бути одинаком - вона потребує подібних до себе, вона зацікавлена і вимагає того, щоб інші теж визначали її значимість.

Довіра та громадянська солідарність також є невід'ємними атрибутами нормально функціонуючого громадянського суспільства. Наявність цих складових свідчить про "дорослий стан людства" (Кант), досягнення певного щабля цивілізованості, здатність людини не тільки поважати свої права та аксіологічні імперативи, але й приймати цінності інших, сприймати їх.

Новий етап розвитку громадянського суспільства передбачає і новий рівень відповідальності. Цю проблематику найбільш послідовно і прискіпливо досліджували репрезентанти німецької духовно-філософської традиції від М.Вебера до К.О.Апеля. Запропонована ними етика відповідальності ґрунтується на визнанні відповідальності базовим чинником розвитку особистості у модерному світі. В сучасній трактації відповідальність розглядається як діалогічний принцип, що виходить з факту наявності осіб в соціальному просторі поруч один з один і один для іншого. Започатковується ідеологема нової "макроетики", що інтеґрована на почутті власної високої відповідальності особи громадянина не тільки за свої дії, але й за цивілізоване існування суспільних зв’язків в громадянському суспільстві в цілому. Ідеї спільної гуманістичної відповідальності в останні десятилітті надихають вже не тільки високих інтелектуалів, на кшталт Апеля та Хабермаса, але й репрезентантів різних суспільних верств, всіх тих хто не може змиритися з відчуженням особистості, та втратою світоглядно-людських орієнтирів в сучасному технологізованому світі. "Знеособлення людини, спустошення комунікаційного потенціалу життєвого світу є однією з головних тенденцій нашого часу", - справедливо стверджує Ю.Хабермас.

Проте, для громадянського суспільства, в останні десятиліття існують також інші загрози. Разом з залученням до цивільного суспільства нових суспільних шарів, зокрема представників робітничого класу, принцип демократизації вступає у протиріччя з принципом ефективного використання потенціалу громадянського суспільства. Очевидно, що відповідне суспільство не може існувати під "тиском вулиці". Настрої юрби аж ніяк не сприяють досягненню творчого консенсусу між приватними особами та не заохочують публічних дискусій. Розширення сфери "громадянськості" шляхом залучення до неї широких мас негативно відбивається на ідеалах "публічної сфери". Об'єктивно це призводить до втрати творчого потенціалу громадянського суспільства і, врешті решт, до ігнорування високого дискутанства взагалі. Окрім того на маргіналії витискуються маленькі приватні групи, асоціації, до інтересів і пошуків яких вже майже не прислуховуються. Натомість домінантне положення отримують великі групи, корпорації, вплив яких на суспільні процеси досить суперечливий. "Великі організації", констатує Ю.Хабермас, "намагаються знайти політичні компроміси як з державою, так і одна з іншою, виключаючи для публічної сфери будь які можливості". Таким чином, обмежуються принципи публічності та відкритості, індивідуальні особистісні виміри. Суспільна практика континентальної Європи доводить, що небезпека для громадянського суспільства з боку "великих груп тиску", не менше, а може й більше ніж з боку держави.

Проте, найбільша загроза для публічної сфери, на думку західних дослідників Хабермаса, Геллнера, Кіна, Оста, Дарендорфа, Вайди, Пелчинського, виходить з самого ринкового середовища. Формально, будь яка людина може стати власником, або вільно висловити свою думку у часописі або газеті. Насправді ж ситуація не така вже ідеалістична. Впливовим фактором в суспільному житті є наявність грошей. Влада грошей є більш вагомою ніж влада ідей. Вона дозволяє ефективно і цілеспрямовано встановлювати контроль над засобами масової комунікації і над суспільною опінією в цілому.

Гроші є важливою детермінантою всього ринкового суспільства. Вони обумовлюють можливості термінового володіння потрібною інформацією, сприяють впливовій участі у ринкових операціях, стають засобами обміну, критерієм оцінки і стабілізації всієї суспільної системи, детермінують якісну освіту і споживання. Виявилося, що все у сучасному суспільстві піддається обчислюванню. Навіть категорія часу починає усвідомлюватися через грошовий вимір. Очевидно, що історично громадянське суспільство менше залежало від грошей ніж інші суспільні інститути. У XVІІІ-XIX століттях публічна сфера у Європі, до якої належали різноманітні клуби, салони, кафе, учбові заклади, газети та часописи, розвивалася за законами вільного диспутанства і лише побічно залежала від грошового впливу. В ліберально налаштованих країнах цей вплив був вагомішим, у консервативно-континентальних - менш помітним, проте, в них громадянське суспільство більш жорстко контролювалося державною бюрократією.

В останні ж десятиліття, за умов зростання техноцентричних тенденцій, нарощування факторів відчуження - особистісні стосунки, загально-людські виміри мають в ринковій системі спотворений характер завдяки підкореності людей речам, безособовості, наступі на приватну громадянську сферу. Починаючи з кінця 60-х років творчі сили в Європі намагаються протиставити факторам відчуження ліберальні конструкції розвитку європейських суспільств. Найбільш гостро концепція девідчуження, реконструкція громадянського суспільства пролунала в Центральній, Східній Європі. Саме тут тривалий час етатистські і тоталітарно-бюрократичні сили придушували громадянське суспільство. У 70-80-ті роки питання емансипації автономних суспільних сил стало ще більш нагальним.

Системна суспільна криза, що зачіпала в 70-ті роки не тільки державні інститути, але й всі більш-менш значні групи впливу, ставила під сумнів саму можливість існування громадянського суспільства як потужної соціальної сили. В ситуації небезпеки втрати демократичного напрямку розвитку, суспільство вимагало зміщення акцентів сприяння державою поступу неполітичних асоціацій, інституцій, форм життя - з одного боку, ліберально-демократичних та парламентсько-політичних складових - з іншого. Кожна з цих двох форм не може окремо бути для громадянського суспільства сприяючою силою - неполітичні асоціації час від часу вимагають політично-інституціонального втручання. Політична сфера теж не вичерпує всього потенціалу громадянського суспільства і бюрократизується не зазнаючи впливу інших суспільних сил.

Сучасне європейське громадянське суспільство є цілісною, збалансованою системою, що намагається забезпечити базисні права та свободи громадян: 1) свободу думки, преси, комунікації, 2) гарантує соціальну інтеґрацію (свободу асоціацій і асамблей), 3) забезпечує демократичну соціалізацію (приватне життя, недоторканність, особистості), 4) приватну власність, 5) політичні права громадян та їх права як споживачів. Воно поєднує в собі різні складові соціального розвитку: ліберальну, соціал-демократичну, традиціоналістсько-консервативну і має своїм теоретичним підґрунтям тривалу правову та приватно-особистісну традицію, духовно-теоретичні надбання профанного та сакрального, колективного і приватного. Проте, не варто вважати, що сучасна німецька громадянська версія є уособленням гармонії і девідчуження. Навпаки, низка проблем є невирішеною навіть за умов сталої демократії, розвинутого правового ладу та системи суспільного самоврядування.

В сучасному постіндустріальному суспільстві громадянин лише частково може визначити свої життєві пріоритети. Головними домінантами його існування постають економічне зростання, забезпечення самозбереження, залучення до новітніх інформаційних технологій, а особистісні, загально-людські гуманістичні виміри є другорядними, навіть якщо людина має бажання керуватися цими принципами. Натомість посилюються форми втручання у приватне життя, монополізація засобів масової комунікації, усамітнення та відчуження громадян.

Небезпеку для сучасного суспільства становить посилений вплив на нього з боку профспілок і робітничих об'єднань, які часто намагаються підмінити собою демократичні форми парламентаризму та загального представництва. Влада цих груп є нелегітимізованою, йде поза законами ринкової системи і репрезентує собою лише часткові популістські інтереси. Звичайно, сучасне європейське суспільство мусить враховувати інтереси всіх груп, проте воно не може дозволити собі надавати преференції окремим силам адже це може призвести до непередбачуваних наслідків як для самого суспільства, так для держави в цілому

Попри всі проблеми громадянське суспільство і особа отримали можливість до певної міри автономно визначеного цілеспрямованого розвитку, намагаючись поєднувати колективне і приватне, загальне і одиничне, плановане і стихійне. Інтеріоризація цих детермінант є актуальною вимогою часу.

ЛІТЕРАТУРА

1. OST. D. Civil Society end the State. -London, 1985.
2. Маркузе Герберт. Эрос и цивилизация. -К., 1995.
3. Хабермас Ю. Демократия, разум, нравственность. -М., 1992. -180 с.
4. Там само.

вгору