Віра Просалова, к.філол. н., доцент
Донецький національний університет

УТВЕРДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ У ПОЕЗІЇ Ю.ЛИПИ

Ю.Липа належав до тієї генерації письменників, яка формувалася в умовах національно-визвольного піднесення і його катастрофічного зриву. Після поразки, у 1920 році, він, як і інші учасники боротьби за державність, емігрував за кордон, продовживши розпочату справу єдино можливим у тих умовах засобом - своїм пристрасним словом, що вражало сучасників ясністю, доцільністю вислову.

Як поет Ю. Липа дебютував одночасно з Є.Маланюком, Ю.Дараганом збіркою "Світлість" (1925), що вийшла у Каліші і засвідчила свіжість авторського голосу, неприйняття ним солодкаво-сльозливих зітхань, притаманних творчості О.Олеся, Б.Лепкого, С.Черкасенка. У віршах початківця відчувалися щирість, безпосередність переживань, передчуття грізної доби, що потребувала не перечулених, сентиментальних зізнань, а зваженого слова, яке б не розслаблювало, а мобілізовувало:

Перемагати непомітно - то найбільше;
Зростати звідусіль, просторитись, і потім
Покрити все собою...
[2, 20].

Діяння трактуються ним як веління вищих сил, виконання Божого наказу. Ліричний герой збірки - глибоко віруюча людина, яка схиляється перед силою Творця. Усвідомлення того, що навіть вік людський залежить від його волі, дає спокій, породжує покірність долі.

Автологічністю висловлювань, імперативністю відзначається цикл "Простовіч", у якому формулюється один з головних принципів автора: "будь тим, чим належить", "будь і дивись простовіч". Цей принцип сприймається мало не як панацея, як заповідь неба. Предтечею цієї філософії можна вважати Г.Сковороду з його ідеєю людського самовдосконалення, самототожності, хоч, безперечно, не лише його. Окреслені автором сутнісні виміри буття, перспективи накопичення сил, духовного зростання мають біблійну основу. Ідея освяченості вибору наскрізна в циклі. Проте не обійшлося в ньому і без пересадів типу "все непевне - взяти". І мимоволі хочеться запитати: куди, для чого брати непевне, а, отже, ненадійне. І що з цього може зійти? Плевели чи злаки ?

У віршах Ю.Липа наче веде діалог з невидимим Богом, вивіряючи його заповіти, випробовуючи їх доцільність. Бог для поета - це Духовний Абсолют, мірило всіх цінностей, та вища інстанція, що визначає призначення всіх і кожного на землі. На думку поета, найважливіше для людини - відчути, зрозуміти свою місію в житті.

Як образ берегів в імлі, на морі,
В одній хвилині з'явиться тобі
Твоє призначення і зміст
[2, 21].

Отже, завдання кожного - усвідомити своє призначення, щоб сповнити його. Усвідомлення свого покликання рівнозначне прориву з мороку невідання, незнання, це те світло, що вказує шлях. Опозиції тьма- світло, хаос- впорядкованість увиразнюються, набувають все нових варіацій.

Поезія «На долі й на горі» побудована на контрастах, винесених і в саму назву твору. Свідомо знижуючи людину, що б'ється у полоні щоденних турбот, автор підкреслює мізерність тілесних потреб у порівнянні з духовними. Протиставленням світла людського і Божого підкреслюється вищість останнього, придатного для з'ясування:

Чи нам вдалася проба, чи тож чиста
Була його душа, чи ясний замір?
[2,21]

Отже, чистота душі, ясність намірів служать критерієм розрізнення божественного в людині. Засуджуючи дріб'язковість, ницість, «нужденний мозок» і «гру чуття суєтну», поет утверджує цінності іншого порядку. Настанови і самонастанови Ю.Липи акумулюють життєвий досвід тих людей, які віддають безумовну перевагу духовному над усім корисливим, марнотним, здатним засмоктувати людину, гальмувати її вищі пориви. У зв'язку з цим виникає проблема автентичного буття, не вбраного у пиху і «брехливість надуту». Ця проблема співвідносна з поняттями справжнє життя - нежиття.

Дуалізм людини, в якій поєдналися високе, божественне і низьке, демонічне, змальовується у баладі «Біси і ловець». Ареною зіткнення цих сил постає не лише світ зовнішній, а й внутрішній. Боротьба зі спокусами плоті, світського життя - цими бісами, від яких ніде не сховаєшся, - особливо гостра в людській душі. Подолання їх - це значна перемога духовного, високого, що очищує душу від намулу гріховності:

І як, чоловіче, в душі легко стане, -
То вбив біса твого...
Ловець безустанний
[2, 36].

Зображуючи ту нижню межу, до якої може скотитися людина, Ю.Липа подає її І відправною точкою для самовдосконалення, що здійснюється під впливом зовнішнього імпульсу, хоч самій людині притаманний порив подолання своєї заземленості і мізерності. У цих пориваннях і виявляються її вища сутність і призначення.

Автор називає твір баладою, зважаючи на незвичайність зображеного, напруженість сюжету, розвинутість епічного начала. Проте фінал цього твору світлий, оптимістичний: перемагає духовне, божественне.

Бог для Ю.Липи - це і глибоко особистісна категорія, духовний Батько і Учитель, перед яким він схиляється в покорі і смиренні. Це ланка зв'язку між поколіннями і віками («це Бог пов'язав у ланцюг нас»), між опозиціями проминальність - вічність, минуле -майбутнє.

У системі цінностей одними з найважливіших для Ю.Липи виявляються національні. Утверджуючи космічність і богообраність нації, поет характеризував її як "сузір'я міліонів", єдине, згуртоване в моноліт ціле, що стане "кузнею сили". Якщо Є.Маланюк докоряв співвітчизникам, картав їх за пасивність, байдужість, м'якотілість, Ю.Липа співав осанну залізній волі, буйній силі, що "килими колоній розкидали". Ілюзорність таких тверджень у період бездержавності української нації очевидна. При позірній несхожості позиції Є.Маланюка і Ю.Липи у їх творах прочитувалася спільна націотворча настанова. Вона визначала не лише змістовий рівень, а й мовнообразний, породжуючи цікаві новотвори ("верховодимі шалом", "громи-перегони"), оригінальні тропи ("завзятих лиць полив'янії лави", "мечі...- як долоні"). Зображуючи незавершене як уже здійснене, поет творив іншу, бажану художню реальність, урівноважував несумісні, здавалось би, поняття: "Бог і Непримиримість!", наголошуючи на освяченості обраного нацією шляху.

Цикл «Суворість» пройнятий вірою в Націю, її велике майбутнє. Картину глобальних космічних змін зображує поет у вірші «Св. Юрій»:

Націє, народжена з огня,
Ось прийшов твій Юрій, мов воскрес,
Стримує могутнього коня,
Простягає руку до небес
[2,68].

Образ вогню постає тут символом духовної енергії, переродження, очищення від ворожих сил. За народними уявленнями, саме святий Юрій рятує людей від багатоголового

дракона. Цими рядками акцентувалися потенційні можливості нації, пробудженої від сну інертності, байдужості, її космізм, світове призначення.

Кожна змальована у циклі картина - витвір поетової уяви, його бачення світу, у якому стикаються людські волі, помста і святість, гріх і відвага. Особистісний характер сприйняття світових процесів підкреслюється займенником «я», крізь призму якого подаються катаклізми бурхливої доби. Атмосфера навального наступу створюється розширенням топосу (земля і небо), трикратним повторенням слів («день і ніч»), пропуском слова ( «День і ніч кроки і стрілянина...»), звукописом, завдяки якому чується брязкіт копит об бруківку. «Музика» боротьби увиразнюється алітераціями на с, р. Ампліфікацією передається збуджений стан ліричного героя, який живе очікуванням бурі.

Ю.Липа афористично формулює основу основ «вісниківського» світогляду:

Ім'я минулого-ми,
Ім'я будучини - чин...
[2, 70].

Минуле трактується ним як своєрідний код, в якому зібрана інформація про ментальність народу. Поет оспівує дію, рух як невід'ємні умови поступу, не приймаючи спокій, бездіяльність. Закличні інтонації («Вперед, Україно!») увиразнюють порив, жагу діяння, що проймають все більшу частину нації. Поет бачить її єдиним згуртованим цілим, чий «крок- один». Метонімією передається монолітність лав борців, охоплених поривом вибороти вільну Україну.

У поезії, зокрема у вірші "Зайди", як і в наукових працях Ю.Липи, значна увага приділяється ідеї самозбереження, самозахисту нації, яка здатна зберегти свою ідентичність лише при умові опору процесам асиміляції. Оцей внутрішній, майже не виявлений опір відчутний у поведінці селян, котрі зустрічали непроханих гостей зовні привітно, проте за цією показною, вдаваною добродушністю відчувалося зовсім інше: неприйняття чужинців - цих заволок, які нівечили національні цінності. Мало не панацеєю здавалися поетові єдність, згуртованість нації, її здатність протистояти нівеляційним тенденціям.

Селянство зображувалося Ю.Липою як носій національних цінностей, нещадний захисник українства, енергетичний центр нації, За його зовнішньою, видимою сентиментальністю автор помічав інше: душі "міцні і дужі, що готові в холодному байдужжі за одне слово вбити, скинути з кручі"[2, 57]. Культ сили, відчайдушного опору агресорам - необхідна умова виживання будь-якої нації.

Споконвічній недузі українців - розслабленості, інертності, м'якотілості - поет протиставив ненависть до ворога, волю до боротьби, силу. На його думку, сподівання не на Божу ласку, а на помсту, кару мусить гуртувати поневолену націю, яка уявляється йому "камінням гнівним в Божій долоні", що впаде на голови ворогів. Поет погрожував поневолювачам: "Драконе Росії, твої минули роки..." Символами помсти поставали в автора образи "Меча і Хреста", що мали бібілійну основу, підтверджуючи непохитність старозаповітного принципу відплати ворогам.

Національно-визвольна боротьба, що велася не на життя, а на смерть, оцінювалася поетом як "веселий", сповнений надій час. Наказові інтонації ("покиньте барви, крепи", "станьте кожен спокоєн"), пафосність викладу покликані піднімати бойовий дух війська, вихованого на героїчних традиціях предків. У тріаді рід - нація - славне минуле значне місце відводиться саме останньому, яке є, на думку поета, запорукою майбутнього.

Найпосутнішою в історіософській концепції Ю.Липи є співвіднесеність загальнолюдського і національного. Ці категорії не протиставляються поетом, а розглядаються як дотичні, взаємозв'язані, близькі. Сповідуючи ідею індивідуального самопізнання, поет лишається її прихильником і в ставленні до нації. Самопізнання і

пізнання розглядаються ним як єдине ціле, як діалектична єдність, адже, пізнаючи Інших, людина виокремлює і пізнає себе. Зіставленням свого і чужого з'ясовується несхожість націй:

Глянь, приходить Француз, той, що має сто мислей,
Що, здається, недбалий, а бистрий, як яструб...
Ось Англієць, що любить ходить над проваллям,
Аж над ним він дорогу собі протоптав...
[2, 46]

Відмінність кожної нації не означає її нижчевартості. Неповторність менталітету -передумова її існування, самозбереження і регенерації. Показником же її значимості постає "зростання Людини зусиллям людей" [2, 47].

Розуміння несхожості, неподібності націй викликає у поета прихильне ставлення. "Люблю я всіх людей" - так стверджується ним ідея братерства усіх народів. При цьому пріоритетними митцеві здаються визнання Божого закону, невтомність пошуків, неприйняття сірості.

Усвідомлення величі своєї нації надає поезії Ю.Липи пафосного звучання. Наказові інтонації "пануй", "рости", "цвіти", трикратні повтори сугестіюють енергію діяння, зумовлену розходженням між можливим і реальним, недосягнутістю бажаного. Відчуття перешкоди, її неподоланості зумовлює відповідний емоційний темпоритм поезії "Пануй": 'ТІануй, пануй, пануй над вільною землею, // Велика Націє із берлом і мечем" [2, 149]. Поет твердо вірив, що велика нація - з її тисячолітньою історією, героїчним минулим, багатющою культурою - може загубитися у віках.

Для стилю Ю.Липи характерні молитовні звертання до Бога, ясність вислову, чіткість думки, риси барокової поетики: поєднання протилежностей (гора- діл, земне-небесне, світло- пітьма), звертання у формі другої особи однини ("Чи ти не думав часом...", "Коли прийшла пора і ти дозрів.,."), ускладненість синтаксису.

Типовим для представників Празької поетичної групи є прийом імітації голосу загиблих, що посилює відчуття причетності до болісно пережитої поразки. Актуалізація набутого досвіду, нагадування про трагічні сторінки історії здійснюються шляхом нарації. Піднесений тон, урочисті інтонації передають величну мить в історії України -проголошення її незалежності: "Вознесіте знамено // Святого, великого краю!" Хвилини злету- і падіння, державності - і мороку бездержавності, величне і трагічне нерозривно сплелися: незалежність виборювалася дорогою ціною. Тому й завершується вірш питанням: "Хто ж мене вбив безневинно // За мої вірні очі?" [2, 143]. Потреба говорити до інших породжує той часопросторовий континуум, коли минуле і сучасне постають як рівноцінні, взаємозв'язані величини, що визначають майбутнє.

У творчості представників Празької групи складається такий тип нарації, яка відображає ідеологію тієї спільноти,, що мислиться як нація. Цей національний тип нарації відзначається скерованістю на проблеми національної історії, сакралізацією минулого і творенням новітнього міфу. Національна нарація, як твердить Т.Гундорова, є "способом конституювання національного світу, національного характеру, національної Ідеї"[1,233].

Ю.Липа творить новітній міф про Україну — могутню, осяяну світлом Перемоги державу. Діти її - не якісь там безбатченки, розкидані по світу вигнанці, а сильні, нездоланні мужі, котрі уміють тримати меч у руках. Українство постає єдиною спільнотою, котра повірила у Божу ласку і заступництво.Утвердження нездоланності нації, її богообраності і життєздатності зумовлене прагненням зміцнити дух, вселити віру в її сили. Тому у вірші " 3 "війни" і підкреслюється, що українці - "сильні діти", яким сприяють вищі сили:

Орел золотий Побіди,
Чуєте, клекоче:
Непереможні будьте, діти,
Сам Бог так хоче!
[2,143]

Простежуючи спад національно-визвольного піднесення, поет з болем і гіркотою зображує відступ з України: " і от відступають, упадають, покидають свій рідний край" ті, хто згодом стане студентом у Празі, лісорубом у Бразилії, фермером у Канаді, шахтарем у Шлеську. Розкриваючи таким чином "географію" еміграції 1919-1920 років, автор підкреслює, що вихідців з України об'єднувала віра в справедливість, доцільність боротьби. Саме ця віра і надавала циклу оптимістичного звучання, ставши основою консолідації націотворчих чинників. У циклі "Суворість" виразно виявилися риси індивідуального стилю поета: ясність, ощадність, чіткість висловлювань, відсутність мальовничості, етнографізму. "В "Суворості", в цім суворім виборі і влучнім доборі окремих поезій,- відзначав Є.Маланкж,- відбилася постать автора найповніше і найяскравіше, без жадної зайвої риси, без жадної найменшої помилки: цю книгу створила впевнена рука майстра, свідомого своєї творчої відповідальности перед Словом і перед Добою"[3, 226-227 ].

ПРИМІТКИ:
1. Гундорова Т. Проявлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів, 1997.
2. Липа Ю. Поезія. Торонто, 1967.
3. Маланюк Є. Юрій Липа-поет // Книга спостережень.- Торонто, 1962. - Т.1.

вгору