Вадим.Оліфіренко, к.п.н., доцент,
Донецький національний університет,
Національна спілка письменників України

Українські літературні традиції у східній діаспорі і підручник з літератури

Могутній художньо-естетичний і моральний потенціал видатних творів української літератури протягом віків визначає основний зміст шкільної літературної освіти. На східній і західній Україні, в діаспорі література як українознавчий предмет виконувала і виконує актуальну роль зберігача історичної пам’яті народу, носія його національних ідеалів і цінностей, своєрідного містка порозуміння між своїм і іншими народами світу.

У силу обставин, що склались з українською освітою у східній діаспорі (країни, колишні республіки СРСР), поки що не може бути мови про глибоке вивчення рідної літератури, органічне і активне споживання українськими дітьми її благодатних відроджувальних цінностей. Українська освіта там обмежена лише незначною кількістю суботніх шкіл та гуртків, у яких вивчаються українознавчі дисципліни. Отже, значний масив українських дітей у Північній Слобожанщині, на Кубані, на Поволжі, на Далекому Сході, Берестейщині та в інших регіонах позбавлений можливості вивчати рідне слово, знайомитись із здобутками української літератури.

Така ситуація не може полишити байдужими українців ні в метрополії, ні за рубежем. Потрібен активний пошук засобів і шляхів донесення рідного слова українській дитині, де б вона не жила навіть в умовах відсутності української школи.

На нашу думку, ефективним засобом художньо-естетичного виховання української дитини у східному зарубіжжі на період відсутності повноформатної української школи можуть стати здобутки українських літературних традиції у місцях компактного проживання українства. А засобом ознайомлення українських дітей з художніми досягненнями українського художнього слова можуть стати уроки літератури рідного краю (уроки літературного краєзнавства), які нещодавно отримали статус обов’язкових у шкільному курсі літератури України і Російської Федерації.

Уроки літератури рідного краю передбачають ознайомлення дітей з літературними досягненнями краю, де вони мешкають. Це можуть бути твори письменників, що народились і живуть у рідному селі, районі чи області, чи певний час тут перебували.

Саме за цими параметрами вимог до уроків літератури рідного краю об’єктивно актуальною стає для шкіл, в яких навчаються сотні тисяч українських дітей, творчість українських письменників, що у місцях компактного проживання українців народились і жили, писали там свої твори, чи в силу життєвих обставин перебували тут певний час, відображаючи життєві враження про людей і природу у своїх художніх полотнах.

Варто сказати, що для сьогоднішнього літературознавства і для методики української літератури, які розвиваються в метрополії, творчість українських письменників східного зарубіжжя залишається мало дослідженою , а тому і методично не осмисленою. У той же час українські літературні традиції Північної Слобожанщині, Приволжя, Зеленого і Малинового Клинів, Берестейщині мають значні художні досягнення, які варті глибокого вивчення літературознавчою наукою і методичного переосмислення з метою оновлення навчального процесу у вузах і школах як метрополії, так і в обох діаспорах.

Необхідно мати на увазі те, що сьогодні у східній діаспорі не можуть самостійно утворитись українські методичні центри по забезпеченню навчального процесу серед українських дітей. Великі здобутки 20-30-х років ХХ ст. у галузі української освіти в РФ повністю втрачено, а сьогоднішнє українство східної діаспори ще не має відповідного нуково-методичного потенціалу для розв’язання цих проблем. Отже, тільки спільні зусилля української науки і методики в метрополії, можливо і західної діаспори, з паростками культурного українства в східній діаспорі здатні почати процес відродження української школи у східному українському зарубіжжі.

Слід зауважити, що використання здобутків зарубіжного українського письменства вже мало місце в історії методики літератури. Ряд навчальних посібників з української літератури, виданих за межами України в Росії у 20-30-х роках ХХ ст., про це переконливо свідчать. Тож сьогодні край необхідно такий досвід вивчати і розумно екстраполювати в умови нової дійсності ХХІ ст.

Без сумніву, підручники і посібники з літератури є основою для вивчення рідного художнього слова у діаспорі. Саме від їхнього рівня науковості і практичної доцільності у значній мірі залежить успіх вивчення літератури, а тому і формування відповідних культурних цінностей в українських дітей як в метрополії, так і в діаспорі.

Підручник з української літератури є багатофункціональним педагогічним явищем, що розвивається за об’єктивними законами удосконалення навчальної книжки і є підвладним впливам педагогічної науки і запитам суспільства в галузі освіти. Протягом майже двох століть вітчизняна методика літератури накопичила значний досвід створення навчальної книжки у Галичині, у підросійській Україні, в епоху Центральної Ради, у радянський період української школи, за фашистського панування на землях України. Важливий внесок у науку створення навчальної книжки з літератури додає освіта у західній і східній українській діаспорі.

Українські педагоги у західній діаспорі не тільки продовжили кращі традиції підручникотворення метрополії (перш за все в Галичині), але й збагатили їх новими типами навчальної книжки, побудованої на демократичних і гуманістичних принципах навчання і виховання, відданості українському народу. Надбання української педагогічної думки в діаспорі особливо у галузі підручникотворення варті використання в сучасній українській школі, яка поволі позбувається наслідків тоталітарного комуністичного режиму, виходить на шлях демократичних змін, впровадження у навчальний процес глибокопатріотичних і загальнолюдських цінностей.

Варто пригадати, що саме в Росії (у С.-Петербурзі і Москві) у 50-60-х роках минулого ст. видавалися навчальні книжки з української словесності, зокрема “Граматка” (1857) П.Куліша , “Букварь Южнорусский ”(1861) Т.Шевченка, “Українська абетка” (1861) М.Гатцука та ін.

Значний досвід підручникотворення для українських шкіл у 20-30-х роках ХХ ст. здобула Кубань. Козацький край має свої давні українські літературні традиції і плекає їх і сьогодні. Тут у 1918 році вийшла перша навчальна книжка для дітей козацького краю “Кубанський буквар”¹, який давав початки української граматики, пропонував невеличкі тексти для читання, зокрема вірші Т.Шевченка, народні казки і народні календарні обряди, записані на Кубані .У підручнику вміщено дидактичний апарат — система питань і завдань для дітей. Цей факт свідчить, що українське шкільне підручникотворення на Кубані йшло за прогресивними освітніми вимогами того часу. У букварі наголошується на територіальній і національній приналежності його читачів—школярів Кубані. Так, у зверненні до дітей укладачі пишуть: “На Україні головний город Київ. У нас на Кубані головний город Катеринодар.

На Україні найбільша річка Дніпро, а у нас Кубань.

Наші діди жили на Україні.” ²

Значних успіхів у творенні шкільних підручників на Кубані було досягнуто у кінці 20-х-на поч. 30-х років. У цей час потреби української школи на Північному Кавказі обслуговувало Ростовське на Дону видавництво “Північний Кавказ”. Сотні тисяч підручників розходилися кожного року по сотнях станиць і сіл Північного Кавказу, де компактно проживали українці. Це сучасні райони Ростовської, Ставропільської і Краснодарської областей Росії.

У підручниках із літератури для повноформатних українських шкіл, зрозуміло, основним був матеріал із творчості класиків української літератури І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, І.Нечуя-Левицького та ін. Разом з тим укладачі програм, підручників і допоміжної навчальної літератури враховували здобутки місцевих українських письменників. Так, зокрема у “Циркуляре по Ведомству Народного Просвещения” — за листопад 1919 року — завідувачам нижчими і вищими навчальними училищами станиць, селищ і міст Кубанського краю рекомендувалося “с введением в школы материнского (украинского) языка ... немедленно озаботиться организацией украинских отделов при школьных библиотеках для каковых в ведомстве имеется свой каталог”.³ У цьому ж документі подавався перелік книжок для вивчення — “Список книг для бібліотеки в українських школах” на 130 позицій, серед яких називалися прізвища і твори місцевих письменників Я.Кухаренка та В.Мови (Лиманського).

В іншому керівному документі Кубанського окружного відділу народної освіти наголошувалося на необхідності збирання фольклору учнями середніх класів, а також для вивчення на уроках літератури пропонувалися твори, “що утворені на тлі Кубанщини і є відображенням Кубанського соціального оточення, Кубанської природи тощо ”.⁴ Серед рекомендованих кубанських письменників ми зустрічаємо назви творів Я. Кухаренка, В.Мови( Лиманського), В.Потапенка та інших авторів-кубанців.⁵

Сьогодні під впливом розвитку процесів відродження української духовності на Кубані, де українська школа ще не почала відроджуватись, вирішується питання про вивчення на уроках літератури творчості місцевих українських письменників. Першою такою серйозною спробою повернути школу обличчям до українських літературних традицій було включення Кубанським крайовим управлінням освіти до регіональних програм з літератури (для уроків літератури рідного краю і позакласного читання) у 1994 році творчої спадщини українських письменників-земляків А.Головатого, Я.Кухаренка, В.Мови (Лиманського), В.Півня, М.Дикарєва, Я.Жарка, М.Канівецького, Ф.Щербини, а також класиків української літератури, які бували у цьому краї або підтримували з ним тісні зв’язки —Т.Шевченка, Марка Вовчка, П.Капельгородського. Включено до програм і твори відомого сучасного кубанського поета І.Варавви, який пише вірші російською й українською мовами. Приділено увагу у програмах українській усній народній творчості: для вивчення пропонуються історичні козацькі та ліричні обрядові пісні, а також думи .⁶

Отже, ідея використання здобутків українських літературних традицій, що розвиваються поза межами України, знову стає актуальною в російській освіті кінця ХХ —поч. ХХІ ст., і це треба пам’ятати укладачам і не тільки підручників з літератури.

Літературознавцями і методистами Кубані зроблено вагомі кроки щодо забезпечення навчального процесу в школах текстами творів письменників-земляків, матеріалами українського літературного контексту. Так, у 1995 р. автором-укладачем, методистом О.Г.Панаєтовим було видано хрестоматію для 5-11 класів “Литература Кубани”, яка включає в себе короткі нариси про російських і українських письменників-кубанців та деякі їхні твори.

Дещо раніше, у 1994 р., інший автор-укладач — відомий кубанський літературознавець В.Чумаченко — уклав і видав антологію кубанської літератури кінця ХVIII-поч. ХХ ст. “Курінь”, до якої включено короткі нариси про українських кубанських письменників та їхні найважливі твори у перекладі на російську мову. Необхідним матеріалом для вивчення здобутків українського письменства Кубані стала черга видань матеріалів Кухаренківських читань, присвячених Василеві Барці , публікації з історії українського письменства Кубані у періодичному виданні “Кубань. Проблеми культури и информатизации”, окремі видання літературознавчих досліджень кубанців В.Орла, В.Чумаченка, В.Бардадима і М.Веленгуріна.

Отже, на Кубані починають складатися умови, що сприяють вивченню творчості українського художнього слова. Саме завдяки таким позитивним змінам на Кубані стало можливим видання для українських дітей цього краю посібника з української літератури “Козака Мамая”⁷ (Донецьк—Київ—Краснодар), що побудований на сучасних психолого-педагогічних засадах і підходах до навчання українських дітей в умовах іншомовного оточення.

Так, враховуючи відсутність на Кубані шкіл з українською мовою навчання, автори-укладачі “Козака Мамая” пішли таким методичним шляхом: тут нариси про життєвий і творчий шлях письменників та методичний апарат подаються російською мовою, а тексти художніх творів — українською. Явище це нове у методиці української літератури. Його специфіка обумовлена в основному двома факторами — одним, уже згадуваним — відсутністю у регіоні шкіл з українською мовою навчання, і тим, що українська мова для основної маси школярів козацького краю стала другою і часто нерідною мовою.

Отже, програми з літератури , підручники і посібники в одному з регіонів Росії з компактним українським населенням пішли шляхом насичення місцевим матеріалом, який покликаний активізувати увагу учнів до рідного краю, і що відрадно для українства, формувати в дітях національну й історичну свідомість, поглиблювати знання про українську літературу, про землю своїх предків.

Вважаємо, що аналогічний підхід слугує прикладом для творення підручників з української літератури для інших регіонів Росії — Східної Слобожанщини, Поволжя, Сірого та Зеленого Клину, де здавна існують українські літературні традиції, а окрасою великої української літератури стали імена вихідців з цих регіонів Росії — І.Горленка, М.Костомарова, Д.Мордовця, І.Дикарева, А.Животка, В.Єрошенка, Є.Плужника, К.Буревія, А. Паніва, Г. Михайличенка та інших маловідомих і не досліджуваних літературною наукою творців української літератури в діаспорі. Очевидно, що літературна історія східної української діаспори не вичерпується лише названими вище регіонами Росії і зазначеним переліком творців українського художнього слова.

Згадаймо хоча б про розвиток рідного слова українськими письменниками Берестейщини. Відомі з давніх часів імена берестейців полемістів І. Потія та А.Филиповича, ченця, патріота, автора віршів і відомого “Діаріуша”, автора численних слів, повчань і послань К.Туровського. З пізніших історичних епох до нас дійшли твори берестейця, представника нової української літератури О.Стороженка. ХХ ст. дало українських поетів поліщуків-берестейців: Д.Фальківського, О.Лейтеса, С.Семенюка, В.Китаєвського, І.Хмеля, О.Лапського, прозаїка Ф.Одрача і публіциста В.Ольхівського.

Пильної уваги вчених-методистів та вчених-філологів чекають дослідження українських літературних процесів на землях Зеленого Клину (Далекий Схід), Сірого Клину (Казахстан), Уралу, літературних традицій українців Москви і Петербурга. Дослідження вчених могли б дати життя не одному шкільному посібнику з літератури для сьогоднішніх дітей — нащадків переселенців з України. А в цих регіонах компактних українських поселень проблема навчання українських дітей рідною мовою стає все гострішою.

Слід також враховувати важливі факти зв’язку видатних українських письменників з тим чи іншим краєм компактного поселення українців за межами батьківщини. Ці зв’язки у багатьох випадках матеріалізовані у спадщині багатьох українських письменників у вигляді художніх творів, образи та карти яких навіяні письменникам враженнями від відвіданих місць компактного проживання українців за межами батьківщини, у щоденниках та епістолярній спадщині. Такі матеріали, використані у підручниках, підсилюватимуть уявлення про українську літературу , в якій частині світу вона б не розвивалася, як про цілісне явище української культури, її невід’ємну та органічну частину.

Так, наприклад, відомі стосунки Т.Шевченка, Василя Барки з Кубанню, Марка Вовчка з Північним Кавказом, Г.Сковороди з Вороніжчиною та Курщиною, О.Афанас’єва-Чужбинського та М.Дикарєва з Вороніжчиною, В.Єрошенка, Івана Багряного та М.Трублаїні з Далеким Сходом , В.Сосюри, П.Тичини та М.Рильського з Поволжям, тощо.

Варто пам’ятати, що творчість багатьох українських письменників мала пряме або опосередковане відношення до українства, яке проживає у Москві та Петербурзі, в інших містах Росії.

Дослідників ще чекають нерозкриті сторінки українського літературного відродження, що охопили десятки міст в Росії у 20-х — поч. 30-х років ХХ ст. Тоді утворювались філії письменницької організації “Село і місто” (Москва, очолював К.Буревій), видавались українські художньо-публіцистичні журнали, виходили десятки книжок українських письменників.

Словом, українські літературні традиції, що розвивалися і розвиваються за межами України о східній діаспорі, можуть стати важливим матеріалом посібників з української літератури, які укладаються на матеріалах українських літературних традицій у східній діаспорі. Ці традиції свідчать про світовий характер українського літературного процесу і необхідність формування на цьому матеріалі уявлень школярів в діаспорі і в метрополії про багатство і універсальність рідного художнього слова, його важливість для становлення повноцінної української людини.

Отже, підготовка і видання підручників з української літератури для дітей східної української діаспори — справа важлива і гостро необхідна. Нові навчальні книжки повинні відповідати завданням сучасних процесів демократизації суспільного життя, вимогам щодо літературної освіти молоді, орієнтуватися на сучасний розвиток науки про літературу. Набирає особливої значущості такий аспект підручникотворення, як включення до змісту навчальної книжки матеріалів регіонального характеру. Тут маються на увазі перш за все літературні традиції, які сформувалися в окремих краях східної української діаспори, в місцях компактного поселення українців.

Досвід підручникотворення у галузі вивчення української літератур триває далі. Тенденції і перспективи розвитку цього педагогічного феномена необхідно враховувати в освіті в Україні і в українському зарубіжжі.

Сьогодні, на початку ХХ ст., підручник з української літератури для середніх і старших класів в метрополії і в західній і східній діаспорі у значній мірі ще не повно реалізує вимоги педагогічної і методичної науки, які підпорядковуються глобальній інтенсифікації, гуманізації навчального процесу, посиленню уваги до самостійної роботи учнів через комп’ютеризацію процесу навчання тощо.

Відрадно, що література в школах незалежної України отримує статус основної українознавчої шкільної дисципліни. За цих умов виникає гостра необхідність пошуків нових шляхів удосконалення підручників, які б враховували позитивні здобутки попередніх епох та сучасних вимог щодо інтенсифікації процесу пізнання та виховання патріотів своєї країни, естетично розвинених людей.

У зв’язку з ліквідацією ідеологічних перепон, із становленням української незалежної держави гостро ставиться питання про створення альтернативних та інших типів навчальних книжок з літератури, які б враховували новітні навчальні технології, зокрема використання комп’ютерної техніки, програмованого навчання та перенесення змісту підручників для ефективного використання на CD-диски тощо. Постає актуальне завдання застосування різнорівневих завдань у навчальних книжках та видання підручників різних рівнів активізації пізнавальної діяльності школярів.

Такі висновки і пропозиції , на нашу думку, цілком можуть бути прийнятними для навчальної книжки з української літератури . У першу чергу вони важливі сьогодні для освіти східного українського українства, де на порядок денний висувається завдання зі створення навчальної книжки з української літератури, побудованої на українських літературних традиціях тих чи інших районів компактного поселення наших співвітчизників. У майбутньому ці здобутки можуть стати складовою частиною підручників з літератури у повноформатних українських школах, які, є надія, будуть відроджуватись у східній українській діаспорі.

Література

¹Кубанський буквар. Уложила комісія “Кубанського Українського товариства шкільної освіти”.—Краснодар: Друкарня С.Казерова, 1918.—32 с.

²Там само...—с.32.

³Украинизация Кубани. Материалы по истории культуры Кубани 1920-30-х годов.—Краснодар, 1991.—С.20.

⁴ Сборник руководящих материалов. ?12-13. Декабрь 1929.—Краснодар.— С.35.

⁵Там само...— С.66.

⁶ Див.: Программы регионального (кубанского) компонента содержания общего среднего образования.—Краснодар, 1994.

⁷Козак Мамай. Навчальний посібник-хрестоматія з української літератури для учнів 5-7-х класів загальноосвітніх шкіл Кубані//Автори-укладачі В.В.Оліфіренко і В.К.Чумаченко.—Київ—Донецьк—Краснодар: Український культурологічний центр,1998.—234 с.

УДК 94(477)

вгору