Василь ПІРКО, д.і.н., професор,
завідувач кафедрою історіографії, джерелознавства,
археології та методики викладання історії
Донецького національного університету

МАТЕРІАЛИ АРХІВУ КОША НОВОЇ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ ЯК ДЖЕРЕЛО З ІСТОРІЇ ДОНБАСУ

За останні роки помітно активізувалася робота з вивчення минулого нашого краю. Про це переконливо свідчать не тільки узагальнюючі праці, монографії (1), але й численні статті в наукових збірниках навчальних закладів, регіональних і центральних часописах(2), але й дисертаційні дослідження(3). Однак подальші дослідження минулого регіону не мислимі без введення нових джерел та використання нових методик обробки наявної в них інформації. В даному матеріалі робиться спроба дати оцінку інформативних можливостей документів архіву Коша Нової Запорозької Січі для вивчення історії нашого краю з середини 30 до середини 70-х рр. XVIII ст. Нині ця справа значно полегшується, в зв’язку з публікацію Архіву, завдяки спільним зусиллям Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України, Центрального державного історичного архіву України в м. Києві та Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського(4).

Як вважав один з найбільш відомих дослідників Запорозької Січі, слово “кіш” запозичене у татар, як і ряд інших термінів, вживаних козаками. В даному випадку воно означало головне управління Запорозької Січі, хоча інколи ототожнювалося з місцем його перебування, тобто з словом “січ”. Про, на думку Д.І.Яворницького, говорять досить поширені в документах вирази: “Дан с Коша при Буге”, “Дан на Кошу Сечи запорожской” та ін.(5). Одним словом, Архів Коша Нової Січі складає його діловодна документація, створена в процесі виконання ним як військово-політичних, так і адміністративно-господарських функцій. Однак доля цього комплексу матеріалів, як і самого Коша виявилася досить трагічною.

Після зруйнування в 1775 р. Січі архів перевезли до Новосіченського ретраншаменту. Очевидно, найважливіші справи, що стосувалися діяльності Г.О.Потьомкіна в регіоні були відібрані і доставлені в Санкт-Петербург. Нині вони зберігаються в його особистому фонді(6). В зв’язку з ліквідацією Новосіченського ретраншаменту, Архів перевезли до фортеці Святої Єлизавети (нині м. Кіровоград). В 1784 р. скасовано й фортецю Св.Єлизавети, а Архів Коша перевезли до Катеринослава, до повітового суду, де його, очевидно, використовували для різних довідок в справах про землеволодіння на території Запорожжя. З часом чиновники повітового суду про документи Архіву забули, і, якщо вірити А.О.Скальковському, його стали розбирати й продавати по частинах(7). І лише завдяки канцеляристу Спичаку матеріали архіву були врятовані від розпорошення.

В 1839 р. новоросійський генерал-губернатор М.С.Воронцов створив комісію для виявлення і збирання матеріалів, що стосувалися історії краю. До її складу було включено А.О.Скальковського. За порадою І.І.Гладкого він обстежив документи Катеринославського повітового суду і виявив Архів Коша Нової Січі. Наприкінці 1839 р. до Одеси поступила перша партія документів (36 справ). Основна частина документів поступила в 1842-1845 рр. Уже в 1839 р. М.С.Воронцов віддав А.О.Скальковському розпорядження: “Принять… дела Запорожского сечевого архива и хранить до распоряжения”(8). Таким чином Архів Коша Нової Запорозької Січі опинився в руках А.О.Скальковського і послужив основою для написання ним “Історії Нової Січі”, як витримала три видання ( 1-е в 1841 р., 2-е – доповнене й перероблене побачило світ у 1846 р., а 3-є в 1885 р.). В усіх виданнях подавалися окремі документи чи відривки з них. Крім того А.О.Скальковський опублікував чимало статей та документальних матеріалів з Архіву в різних тогочасних часописах, не дозволяючи нікому користуватися його матеріалами. Виняток складає лише публікація Я.П. Новицьким з дозволу А.О.Скальковського 62 документів (здебільшого листів). Таким чином, фактично до кінця життя Архів знаходився у монопольному користуванні А.О.Скальковського. Лише за два місяці до смерті він викликав до себе архіваріуса архіву скасованого генерал-губернаторського управління в Одесі О.Ф.Міллера і запропонував узяти Запорозький архів до себе та приєднати до архіву генерал-губернатора. Все це унеможливлювало використання матеріалів Архіву дослідниками, про що свідчать повідомлення історика Кубані П.Короленка, історика запорозьких козаків Д.І.Яворницького(9). Однак, не дивлячись на недопуск дослідників до матеріалів Архіву, як свідчать укладачі опису, частина його документів за той час опинилася в колекціях як приватних осіб, так і державних установ Російської імперії.

У 20-х рр. XX ст. зі створенням Єдиного державного архівного фонду Архів Коша Нової Січі увійшов до нього і зберігався в Одеському крайовому історичному архіві. В той же час відбувалось упорядкування Архіву та розпочалось його наукове використання. У 1931 р архів було перевезено до м. Харкова – столиці УРСР. Відновлена Археографічна комісія при ВУАН намітила заходи по виданню Архіву. Доказом проведеної роботи Археографічною комісією служить видання опису матеріалів Архіву(10). Однак репресії 30-х рр. стали на перешкоді цих задумі, а в 1941 р. Архів було евакуйовано до Златоуста, де він знаходився до 1945 р. Реевакуйований Архів доставили до Києва, де він знаходиться й нині, складаючи 229 фонд Центрального державного історичного архіву України.

Друга спроба видання Архіву була зроблена, як свідчить план науково-дослідних робіт державних архівів УРСР на 1946-1950 рр., у четвертій п’ятирічці. Однак вона також не увінчалась успіхом. Втретє приступили до цієї роботи згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 18 вересня 1965 р. про увічнення пам’ятних місць Запорозької Січі. В 1966-1972 рр. працівниками ЦДІА УРСР у м. Києві було проведено відповідну підготовчу роботу: виявлено опубліковані раніше матеріали Архіву, а також архівні, що зберігаються в сховищах Москви, Ленінграду та інших фондах ЦДІА УРСР у м. Києві, складено покажчик до 229 фонду, але й на цей раз через ставлення до цієї проблематики керівництва КПРС та партійного керівництва на Україні цю роботу довелося припинити. Відновилася вона лише після проголошення незалежності України. Результатом її є видання опису справ Архіву Коша Нової Запорозької Січі та двох перших томів матеріалів(11).

Архів Коша Нової Запорозької Січі складається з 365 одиниць зберігання (справ), які згруповані за функціональними принципами в хронологічному порядку і розкривають певний вид діяльності керівного органу запорозького козацтва за останній період його існування. Оскільки в межах запорозьких земель Кіш здійснював усю повноту влади, то створені в процесі його діяльності документи дозволяють відтворити всю картину військово-політичного, адміністративно-господарського й культурного життя з 1734 до початку червня 1775 р., а також заходи царського уряду щодо керівництва Січі після її ліквідації.

В першу чергу документи Архіву дозволяють простежити за територіальними змінами, що мали місце в зазначений період в межах “Запорозьких вольностей”: відторгнення згідно з сенатським указом 1746 р. частини східних володінь запорожців і передачу земель на схід від р. Кальміус Війську Донському; поселення на південь від річок Тясмин та Вись між Дніпром і Бугом Нової Сербії в 1752 р., а між Бахмутом і Луганню – Слов’яносербії – в 1754 р. В цьому ж році на південь від Нової Сербії на 20-верстовій смузі між Дніпром і Бугом царський уряд розселив депортованих з території Нової Сербії українців, що відмовилися звільняти місця для іноземних поселенців, і сформував з них Новослобідський полк. В 1765 р. на базі цих військово-землеробських поселень і збудованої в 1731-1735 рр. Української лінії була створена Новоросійська губернія. Без згоди Коша в 1768 р. уряд розпочав будівництво системи укріплень по р. Самарі, при витоках Бика (лівої притоки Самари) та Бахмута, а в 1770 р. – вздовж Конки та Берди. Крім цих загальноімперських заходів, що зменшували територію Війська Запорозького в документах знайшла відображення повсякденна боротьба Коша в 50-70 –х рр. проти зазіхань на його території з боку поміщиків Слобожанщини, керівників ландміліцьких полків Української лінії, Нової Сербії та польських магнатів. Наявні в них також вимоги керівництва Коша провести розмежування земель з сусідами і нанести на картах кордони запорозьких володінь, обіцянки столичних сановників виконати ці вимоги запорожців та зволікання у їх виконанні. В цілому представлений територіальний устрій Нової Січі – поділ її на паланки та їх розташування й система паланкового управління. З різноманітної паланкової звітності можна довідатися про типи поселень в межах Запорожжя та чисельність їх мешканців, види занять населення, раціональне використання ним земельних ресурсів і особливо ощадливе відношення до лісів. Добре представлено взаємозв’язки Коша з царським двором (відправлення до нього депутацій та процес вирішення ними злободенних питань в столиці), з сусідами – Військом Донським, Кримським ханством та Річчю Посполитою. Порівняно менше подається відомостей про стан культури, хоча на підставі діловодчої документації можна дійти висновків, що як в кошовій, так і паланковій адміністрації були фахівці з іноземних мов, перш за все з турецької та польської і, очевидно, оволодівали вони цими мовами в січовій школі.

З переліченого спектру загальних питань, представлених в Архіві Коша безпосереднє відношення до нашого краю мають наступні справи: 10, 13, 15, 27, 32, 57, 60, 72, 81, 83, 131, 140, 152, 153, 158, 159, 167, 174, 175, 178, 204, 208, 212, 214, 216, 218, 219, 226, 241, 251, 296, 304, 319, 333, 334, 344, 352, 363, 365, які складають понад 10% від загальної кількості справ Архіву Коша. Найбільша кількість документів розкриває взаємостосунки Кальміуської паланки Війська Запорозького з Військом Донським, які, особливо в 40-х рр., були надто напруженими, що й спричинилося до визначення Сенатом в 1746 р. кордону між обома козацькими військами по р. Кальміус. В 13-й справі, в якій зосереджена основна частина документів Бахмутської слідчої комісії наявні відомості про існування поруч з відомими всім на схід від Дніпра Орільською, Протовчанською, Самарською, Прогноївською та Кальміуською паланками, в 1743-1746 рр. Єланецької паланки, що знаходилась на схід від Кальміусу. Це дає підстави стверджувати, що, перебуваючи під протекторатом Османської імперії, запорожці активно освоювали не тільки північну частину узбережжя Азовського моря, але й східну, зокрема Єйську косу. Після війни з Туреччиною в 1735-1739 рр. й заключення Бєлградського договору, за яким Росія повернула собі Північне Приазов’я на цю територію стали претендувати донські козаки, що й спричинилось до тривалих конфліктів, в які змушений був втрутитися царський уряд, призначаючи різні комісії, в

1743-1744 рр., серед них Бахмутську і Торську для розслідування інцидентів, що виникали на грунті територіальних претензій з обох сторін.

Перш за все, з матеріалів Бахмутської і Торської слідчих комісій можна довідатись про активних учасників цих суперечок, а також представників адміністрації місцевих паланок, оскільки до них зверталися з різних питань не тільки кошові отамани, але й керівники цих комісій. Так, Єланецьку паланку очолювали: Павло Таран (1743 р.), Осип Баран (1744 р.), Леонтій Таран (1746 р), а її засновником вважається полковник Ступак. Полковниками Кальміуської паланки були: Василь Кишенський (1743-1745 рр.), Андрій Чорний (1746 р.), Марко Ус (1747), Степан Чорний (1747 р.), Григорій Якимов (1748 р.), Андрій Порохня (1753-1754 рр.), Петро Ногай (1755 р), Василь Магро (1756 р.), Павло Ногай (1756-1757 рр.), Кузьма Чорний (1762 р.), Лаврин Череда (1763 р.), Степан Чуб (1764 р.), Лаврин Глобпа (1765 р.), Іван Засуха (1767 р.), Іван Череда (1768 р.), Сидір Чалий (?), Олекса Сокур (1770 р.), Петро Велігура (1772-1774 рр.). При Андрію Порохні в Кальміуській слободі (адміністративному центрі паланки) була споруджена похідна церква Св.Миколая. Однак наприкінці 1768 р., в зв’язку з загрозою нападу кримської орди, церковне спорядження паланкова адміністрація перевезла на Самару, куди переїхала й сама, а при Петрі Велігурі адміністрація паланки з Самари повернулася до зруйнованої татарами Кальміуської слободи і відновила церкву. В 1780 р. разом з 55-ма пустими дворами запорожців, яких за вказівкою азовського губернатора В.Чорткова переселили до м. Павлограду, вона була передана грекам, що переселилися з Криму в Приазов’я.

В перелічених вище справах чимало відомостей соціально-економічного характеру, які дозволяють стверджувати, що зимівники (хутори) запорожців були розкидані по всій території, що входила до складу Кальміуської паланки. Найбільше їх згадується по річках Вовчій та Кальміусу. Головним заняттям зимівчан було тваринництво: розводили велику рогату худобу, коней та овець. За тваринництвом йшло хліборобство: вирощували різні види злакових культур, чи не найбільше проса і гречки (з гречаної муки варили вареники). Менше порівняно відомостей про городництво й садівництво. Документи свідчать, що найбільшого поширення на підконтрольній запорожцям території набув рибний промисел. Наявні епізодичні відомості про добування солі в Кальміуському лимані та в прогноях на Бердянській косі. За рибою і сіллю до Приазов’я приїжджали купці з різних місць України та Росії, доставляючи сюди ремісничі вироби та необхідне спорядження. Найбільшими центрами торгівлі в регіоні були м. Бахмут і Кальміуська слобода. Чимало цікавих відомостей поміщають документи про гайдамацький рух на цій території та про його керівників. Порівняно менше представлено побут і культуру населення регіону.

Таким чином, Архів Коша Нової Запорозької Січі дає можливості більш глибокого вивчення історії Донбасу XVIII ст.

Примітки: 1. В 1995-1999 рр. під назвою “История родного края” луганські й донецькі історики видали узагальнюючі праці з історії своїх областей з найдавніших часів і до сьогодення. 2. Найбільше статей з історії регіону за останніх 8 років опубліковано в 8 випусках збірника наукових праць викладачів і аспірантів історичного факультету Донецького університету, а також в часописі “Схід”, що видається Українським культурологічним центром в м. Донецьку з 1995 р. 3. В дисертаційних дослідженнях, що подавалися до спеціалізованої ради при історичному факультеті Донецького університету знайшли відображення фактично всі періоди історії краю, починаючи з середини XVIII ст. 4. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів 1734-1775// Упоряд. Гісцова Л.З. та ін.- К.,1998.- Т.1; 2000.- Т.2. 5. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків.- К.,1991.- С.98-99. 6. Центральний військово-історичний архів Росії (Москва).- Ф. 52. 7. Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького.- Дніпрпетровськ, 1994.- С. 17. 8. Цит. за: Архів Коша Нової Запорозької Січі: опис справ 1713-1776.- К., 1994.- С. 15. 9. Там же.- С. 16-17. 10. Архів Запорозької Січі. Опис матеріалів.- К., 1931. 11. Архів Коша Нової Запорозької Січі: опис справ…1994; Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів.- Т. 1-2.

вгору