Валентина Соболь, д.філолог.н., професор,
Донецький національний університет

СУЧАСНА НАРАТОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ ТА РЕІНТЕРПРЕТАЦІЯ ІСТОРІОГРАФІЇ

Головна цінність нашого повідомлення полягає у зверненні до сучасної наратологічної теорії. Воно інспіроване переконаністю у необхідності нових підходів при вивченні багатющого матеріалу – української історіографії доби бароко. Найсерйознішою працею в царині теорії наративу сьогодні вважають “Метаісторію“. Її автор – американський вчений Хайден Вайт – один із найчастіше цитованих дослідників. Прикро, що слов’янський світ лише нещодавно отримав можливість безпосереднього пізнання його праць. Стараннями Є.Доманської та М.Вільчинського аж наприкінці 2000 року вийшов польський переклад : Hauden White. Poetуka pisarstwa historуcznego. Krakуw, 2000. Тому “Новейший философский словарь” (Минск, 1999) апелює до пізнішої за дослідження Хайдена Вайта праці Тойнбі „Людство і колиска-земля” (1976), в той час як і родовід поняття “нарації”, і витоки самої проблеми мають глибші корені. Так, вперше поняття “нарація” вжив Г.Драй у праці від 1971 року “On the Nature and Role of Narrative in Historiography “, в якій автор назвав філософів історії наративістами й підкреслив ключову роль нарації в історії. Прикметно, що серед цілого грона імен вчених не було названо Хайдена Вайта, оскільки він мав відмінні погляди на проблеми наративу. Водночас наголосимо, що виникли вони не на голому місці: в полі наукових інтересів Хайдена Вайта були праці Роланда Барта, Кеннета Бурка, Нортропа Фрая, Романа Якобсона і Пауля де Мана. Саме розуміння нарації Х.Вайт запозичив від Р.Барта, концепції якого стали чи не найважливішим джерелом натхнення. “Нарація стала для Вайта способом надавання сенсу світові і життю” [1] - так окреслила Єва Доманська суть пошуків ученого.

У передмові до згаданого польського видання Х. Вайт наголошує, що він орієнтується на специфічно Вікіанський підхід до історичного письменства. При цьому вчений особливо дбає про те, щоб його зрозуміли правильно: він ніколи не твердив, що минуле само по собі не існує, що історичні події ніколи не мали місця, що в минулому все було “винайдене”, що немає правди про минуле чи що не існує відмінності між історією та фікцією. Йдеться про інше. Йдеться про те, що ми не маємо безпосереднього доступу до минулого, а уявлення про нього є результатом різних процесів текстуалізації – пам’яті, усної традиції, писемних свідчень. Саме в цьому сенсі можна твердити, що аналіз історичних реляцій (як тих, що стосуються минулого, так і сучасних) базується на знанні того, що всі вони є перш за все різновидом письменництва.

Об’єктом уваги Хайдена Вайта стають такі проблеми, як відношення історичного письменства до літератури, припустимий “реалізм” нараційного способу подання дійсних подій та різниця поміж “подією” (тобто виникненням історичного явища) з одного боку і “фактом” (тобто описом події)- з іншого. Із подій, які мали місце в реальності, творяться “факти”, які твердять про ті “ події”. Однак події належать до сфери речової, а факти – до сфери мови. Факти, як говорить Р.Барт, є “тільки лінгвістичною дійсністю”. Отже, події мають місце, а факти створюються. Як про це писав Віко, правдою є те, що створене. Власне, саме в цьому сенсі Х.Вайт говорить про історичне минуле як про конструкцію.

“Минуле,- пише Х.Вайт,- є певним текстуальним симулятором переплетених подій, які належали колись до “минулого”, нині творять “історію”. ² Постановка проблеми історичної правди в контексті розмислів про пам’ять акцентує питання , яке має швидше психологічну природу, ніж філософічну. Х.Вайт наголошує, що культура перебуває в своєрідній стадії зачарування “історією”, яка в свою чергу є лише однією із доріг поводження з минулим. Леві–Стросс колись наголошував, що для західної культури історія є тим, чим є міф для її “нецивілізованих” відповідників. Апелюючи до цієї думки, Вайт міркує так: якщо в тому є якась правда, то це означає, що ми повинні займатися впливом історії як на розум, так і на уяву. Минуле є тим, чого вже нема, але чию присутність постійно відчуваємо дякуючи сучасності, котру розуміємо як брак, відсутність, утрату. “Може бути так, що доля нашої цивілізації залежить від того, чи порадимо собі з тією неприсутньою присутністю”,-³ до такої сентенції –перестороги Вайта варто прислухатись.

Вирішальним етапом у теорії історії можна вважати 1973 рік. Виходить у світ “Метаісторія” Хайдена Вайта, яку дослідники сьогодні вважають за найважливішу працю в царині теорії історії від часів “The Idea of History Collingwooda” (1946). “Метаісторія” стала викладом дослідницької програми, репрезентованої наративістичною філософією історії, і водночас головним текстом для різних дискусій на тему суті історичного письменства. Реакція інтелектуального світу на появу книги була бурхливою, оскільки вона заторкнула складні питання розрізнення між фактом і фікцією, між подіями реальними й вигаданими, йдучи всупереч тим принципам, які свого часу визначив Аристотель, а пізніше, в Х1Х столітті потвердив Ранке – ті принципи, як відомо, забезпечували історії статус “наукової”.

Праця Х. Вайта викликала опір істориків, однак Домінік Ла Карпа підкреслив, що жоден історик в Америці не зробив більше за Хайдена Вайта, котрий будить істориків з догматичного сну. Франк Анкерсміт додав, що без “Метаісторії” теорія історії була б приречена на передчасну смерть, яку б сучасний інтелектуальний світ навіть не зауважив. Книга Х.Вайта стала виразом бунту проти позитивістського уявлення історії, її метою було поборення міфу про наукову (сцієнтистичну) історію.

Теоретичні положення праці проектуються на історіографічні полотна –цілий корпус українських творів не є винятком, а становить скоріше надзвичайно складний, але цікавий матеріал для студіювання. Х.Вайт потрактував історіографію як багаторівневий дискурс, котрий під багатьма поглядами лишається реліктом того способу мислення, який передував розрізненню між “наукою” і “мистецтвом”. Історія була для Вайта швидше конструктивістична, ніж емпірична, скоріше вона була для нього мистецтвом інтерпретації, ніж наукою, настановленою на з’ясування. В його концепції тропи заступили моделі, інтерпретація – з’ясування, риторична гра – регули логіки. Історія стала розігрувана істориками як партія мовних шахів.

Перша частина “Метаісторії”, що стала своєрідною “культовою книгою” наративізму, описує трансформацію історичної свідомості, яка переходить від метафоричної фази через метонімічну – до синекдохічної. Друга й третя частини праці присвячені фазі іронічній. Там представлена формальна теорія історії, яка була результатом пізніших зацікавлень Вайта літературознавством. Трактую історичний твір як такий, чим він в очевидний спосіб є,- як вербальну структуру, виражену в наративній формі прозового дискурсу,- таку декларацію висуває Х. Вайт. Такий підхід засадничо відрізнявся від класичних праць, які стосувалися історичного письменства.

Опираючись на концепції Джамбаттисто Віко і Кеннета Бурке, Хайден Вайт в “Метаісторії” вибудовує модель, яка базується на чотирьох тропах : метафорі, метонімії, синекдосі та іронії. Ідучи вслід за Віко, Вайт розуміє троп як зворот (гр. Tropos – зворот), зміну, перехід, а не як риторичну фігуру. Подібно як в італійського мислителя, історія світу у Вайта постає описана як проходження через почергові фази, характеризовані з допомогою різних тропів (епоха богів -перехід від метафори до метонімії, епоха героїв- богатирів - перехід від метонімії до синекдохи, епоха людей – від синекдохи до іронії). Вайт пише про трансформацію історичної свідомості, де кожен із тропів окреслює фазу в циклічній моделі, окреслюючи розвиток певної традиції, яка еволюціонує від Метафори –через Метонімію і Синекдоху- до Іронії, а та завершує цикл і розкривається в усвідомленні відносності всякого знання. Так за допомогою тропів Вайт відтворив домінуючий в даній епосі тип свідомості, а також риси індивідуальних свідомостей студійованих ним істориків та філософів історії. У тому контексті розкривається така характеристична риса тропології Вайта, як ієрархія тропів. Найважливішим у його системі тропом є Іронія. Метафора, Метонімія та Синекдоха постають як наївні – вони ж бо передбачають, що мова спроможна представити суть речей у фігуративних категоріях. Іронія ж пов’язана із самосвідомістю, із набуванням своєрідної дистанції по відношенню до власних суджень, із усвідомленням можливості помилкового використання фігуративної мови. Іронія репрезентує той етап розвитку свідомості, коли стає розпізнаваною проблематична сутність самої мови. “Метаісторія” розповідає про те, як європейська історична свідомість “потрапляла” в Іронію з причини розчарування дійсністю, яка не сповнила надій, акумульованих в ідеалах Французької революції. Цей аспект є , на нашу думку, універсальною моделлю, крізь призму якої по-новому прочитується й українська барокова історіографія, де зафіксовані різні етапи націотворчої самосвідомості. Важливою як для розуміння загальноісторичного контексту загалом, так і для і окремих його моментів нам видається думка Вайта про те, що Іронія не є остаточним результатом, а лише підсумком певного розвиткового циклу, пов’язаного із остаточним занепадом протонаукової історії.

Тропологіяю як теорію дискурсу американський учений використав також для характеристики механізмів творення нарації. В цьому сенсі тропи трактуються як “лінгвістична універсалія”, пов’язана з “поетичною логікою”, яка має більше значення, ніж логіка силогізму, оскільки саме від неї залежить кодування сенсів. Досліджуючи механізм творення значень, Вайт відкрив, що текст опирається на тропічну структуру, яка є пре-когнітивна, пре- критична й існує у свідомості історика, перш ніж постане твір. Тропи мають на його думку архетипальну натуру, є первісними по відношенню до функціонуючих на різних рівнях твору способів роз’яснення. Вони відіграють найважливішу роль у процесі “префігурації історичного поля” і вирішують питання селекції полів, котрі історик відбирає, щоб збудувати фактографічний сюжет.

Спочатку історик має до роботи незавершену хроніку, котра згодом постає перетвореною в оповідання з окресленим початком, центральною та закінченням. Те перетворення відбувається за допомогою операції, яку Вайт називає фабуляризацією. У сфері нараційних історій існує засаднича різниця між роз’ясненням на рівні оповідання, де маємо справу з теоретичним аргументативним з’ясуванням, і планом фабули, який охоплює з’ясування структури фабул, котрі мають етичний або естетичний характер (але не суб’єктивно-особистісний). На рівні аргументів події з’ясування постає як елемент певної матриці психологічних зв’язків. Розгортаючи думку С.Пеппера, Х. Вайт вирізняє чотири стратегічні аргументації – Формізм, Органіцизм, Механіцизм і Контекстуалізм.

На рівні фабули маємо справу із з’ясуванням через зразки (взірці) фабуляризації і через ідеологічну імплікацію, котра впроваджує етичний елемент. За Карлом Маннгеймом Хайден Вайт окреслює такі чотири підставові стани, як Анархізм, Консерватизм, Радикалізм та Лібералізм.

Інтерпретація подій в оповіданні цілком залежить від обраної істориком фабулярної структури, завдяки якій перетворена в історію хроніка подій може бути прочитана читачем як розповідь певного різновиду. Факт фабуляризації надає сенсу і значення розказуваній історії. Ідучи за Нортропом Фраєм , Хайден Вайт вирізняє чотири своєрідні щаблі - Трагедію, Комедію, Романс і Сатиру. Отже , маємо справу із модерним структуралізмом, який опирається на цікавий і своєрідний троєподіл. Існує три сфери, відповідальні за корегенцію дискурсу : логіка, риторика, поетика. Їм відповідають три стратегії: з’ясування через доказ, ідеологічну імплікацію та фабуляризацію, яким у свою чергу відповідають тори рівні історіографічного твору – епістемологічний, етичний та естетичний.

Черговим завданням, яке ставить і вирішує “Метаісторія”, є визначення стилю, характерного для даного історика чи для епохи в цілому. Історіографічний стиль вказує на окреслене поєднання способу фабуляризації, аргументації та ідеологічної імплікації. Те поєднання,- твердить Вайт,- не може виступати цілком довільно. Вищезазначені способи взаємодоповнюються, наприклад , комедійний спосіб побудування фабули співдіє з механістичною аргументацією та радикальною ідеологією. Схематично Вайт подає ту залежність таким чином:

ЗРАЗКИ СПОСІБ ІМПЛІКАЦІЯ ФАБУЛЯРИЗАЦІЇ АРГУМЕНТУВАННЯ ІДЕОЛОГІЧНА

Романс Формалістичний Анархічна

Трагедія Механістичний Радикальна

Комедія Органіцистичний Консервативна

Сатира Контекстуальний Ліберальна

Затим існує чотири регулятори “вертикальної категоріальної комбінації”, які опираються на структуральну подібність між застосованим взірцем фабуляризації, способом аргументації та ідеологічної імплікації: Романс- Формізм-Анархізм; Трагедія-Механізм-Радикалізм; Комедія-Органіцизм-Консерватизм; Сатира- Контекстуалізм-Лібералізм.

У наступних статтях та книжках Хайден Вайт розвинув і змодифікував свою теорію, однак ключовим для її розуміння залишилося твердження, що мислення про світ має нараційний характер, а оповідання є підставовим способом тлумачення дійсності, способом упорядкування, організації та пізнання оточуючого світу. Справді, минуле не може бути зрозумілим, якщо само по собі воно є зібранням станів речей та подій, аморфним хаосом даних. Історик перекладає “прозу” історичного минулого на “поезію” історіографії, а чотири тропи служать йому за зручні способи тієї трансляції.

Розгортаючи глибше судження Роланда Барта, Хайден Вайт твердить, що історія є доступною тільки через мову. Вона є різновидом дискурсу, специфічним вживанням мови, яка завжди означає більше, ніж буквальне мовлення, і має при тому метафоричний характер. Історичні факти в жодному сенсі не є “даними” історикові, але є ним установлені. Вайт наголошує, що “факт” є твердженням про подію і в цьому сенсі він є явищем суто мовним. Факт і подія належать до двох відмінних царин: подія – до минулого, а факт- до дискурсу. Операція, яка перетворює “факти” на ”події”, є наративізація або “фікціоналізація”. Отже, історики займаються не минулим як таким, а, власне, текстами, які розповідають про минуле. Переосмислення під цим кутом зору цілого ряду творів української історіографії ХУП-ХУШ століть видається актуальним і своєчасним.

Література

1. Ewa Doma?ska. Wokуl metahistoriі // Hayden White. Poetyka pisarstwa historycznego.- Krakуw, 2000.- S.33

2. Hayden White. Poetyka pisarstwa historycznego. – S.35

3. Там же.

Примітки
² Hayden White. Poetyka pisarstwa historycznego. – S.35
³ Там же.

УДК 941/ 949

вгору