Вадим Задунайський, к.і.н., додент,
Донецький національний університет

Козацько-лицарське мистецтво – сутність української козацької спадщини

В кінці 80-х рр. ХХ століття розпочався процес відродження козацьких традицій в Україні. Саме в цей час потяг до волі у багатьох українців значною мірою асоціювався з романтично-героїчним уявленням про Запорізьку Січ та Гетьманщину 17 ст. Багато в чому таке уявлення сформувалось під впливом української історіографії та праць українських літераторів кінця 19 – поч. 20 ст. (1). Поряд із цим значний вплив мали і концепції тлумачення козацького руху 16-18 ст. як провідника соціально-економічного протесту проти поневолення українського народу іноземними загарбниками та власними пануючими верствами (2).

Внаслідок цього сформувалось дещо обмежене розуміння специфіки козаччини. Поза увагою залишалась спадщина козацько-лицарського мистецтва, що складалась із традицій бойового вишколу (як індивідуального, так і колективного) та практики психологічної підготовки, опертої на основи архаїчного світогляду. Тобто військово-лицарська сутність українського козацького руху залишилась поза увагою переважної більшості істориків та наших співвітчизників. Поряд із цим далися в знаки наслідки цілеспрямованої політики російського та радянського урядів на розкозачення. Через це було розірвано у більшості випадків родові зв'язки між поколіннями і втрачено знання та відчуття козацького звичаю.

Саме тому процес відродження українських козацьких традицій сьогодні переживає значні труднощі, бо замість відновлення першооснови – козацько-лицарського бойового мистецтва, розпочалось утворення чогось іншого, що було позбавлено своєї природної сутності.

Поряд із цим до козацьких структур, починаючи с середини 90-х рр., почали приходити люди, котрі шукали не стільки зв'язку з минулими традиціями, як можливостей самореалізації у незайнятій суспільній царині, або під виглядом козацтва формувати бізнесові структури і т.і. До того ж, деякі політичні сили намагаються використати імідж козацтва задля власних політичних цілей. У зв'язку з цим дедалі більше козацькі осередки перетворюються у щось на зразок бізнесово-охоронних чи політично-пропагандиських структур, що не мають зв'язку з традиціями військового лицарства.

За таких умов потрібно чітко наголосити на тому, що є сутністю козацько-лицарської спадщини, без відтворення якої будь-які спроби відновлення козацтва в Україні залишаться штучними намаганнями видати бажане за дійсне.

Витоки козацько-лицарської традиції губляться в пітьмі тисячоліть. З впевненістю можемо зазначити, що архаїчні традиції військової організації, бойового мистецтва та світорозуміння індоарійської спільноти деякою мірою були збережені та відповідним чином розвинені в козацькому середовищі. Сталося це завдяки тому, що першоосновою козацької спільноти стали носії військово-лицарських традицій княжо-дружинної доби, котра своїми коріннями сягає індоарійських часів. Саме представники дрібної військово-служилої верстви за участю військово-земельної аристократії заклали в козацькій спільноті міцний фундамент військово-лицарських традицій (3). Це виявлялось у відповідних традиціях військової організації, самоусвідомлення і головних напрямках діяльності (перевага військової справи була беззаперечною). Поступово козацьке середовище в Україні стало основною рушійною силою в конфлікті з привнесеним чужородним принципом суспільно-економічної організації. За таких умов поширився процес покозачення українського населення, особливо в середині 17 ст. Але і тоді зберігалось певне відмежування козацтва від іншої української людності – залишок архаїчного сприйняття окремішності воїнського стану від інших (селян, міщан тощо). Поряд із цим в українському козацькому середовищі чітко виявилось два напрямки розвитку: Гетьманський (намагання козацької спільноти зайняти домінуюче становище в державній структурі поряд із втратою суттєвих ознак військового лицарства) і Запорізький (функціонування козацької спільноти на засадах самообмеженого військово-лицарського ордену). Цьому як сприяло, так і протидіяло багато різноманітних факторів. Нас більше цікавить наявність у цих структурах архаїчних військово-лицарських традицій. Із впевненістю можемо констатувати, що головним носієм лицарських традицій через відповідні пріоритети була саме Запорізька Січ, для котрої головною справою весь час була війна (4). Зупинимося на деяких виявах цих архаїчних традицій:

Всі запорожці вважались братами, бо належали до одної військової родини на чолі з Батьком-отаманом;

Січ була виключно чоловічим військовим орденом;

Щоб стати козаком-запорожцем, потрібно було пройти кілька-річний військовий вишкіл;

Всі вольності Війська Зопорозького Низового були у спільній власності військово-лицарського товариства;

Серед усього населення запорізьких земель тільки козаки мали право приймати участь у суспільно-політичному житті (інші були підданими Війська Запорозького Низового).

В самому козацькому середовищі існував внутрішній поділ на лицарство (професійні воїни), гніздюків-сиднів (зимівчани) та паланківців (козаки, що перебували на паланках);

Саме для лицарства (більшість запорожців) головною справою була війна.

Наявність специфічних архаїчних ознак при належності до лицарської спільноти (оселедець, холодна зброя – переважно шабля і спис, термінологія, військово-демократичні засади життєдіяльності тощо);

Ритуал військового побратимства;

Одухотворення зброї, коня та навколишнього світу;

Наявність козацько-лицарського епосу – дум;

Легковаження приладами матеріального світу;

Порівняння бою з бенкетом тощо.

Цей далеко не повний перелік запорізьких традицій чітко підкреслює специфічну налаштованість козака-лицаря на військову діяльність – як його головне призначення. Хоча і в меншій мірі, але і на Гетьманщині та Слобожанщині в козацькому середовищі також була присутня відповідна система цінностей.

Отже для дійсного козака-лицаря головною є військова справа. Але помилкою буде ототожнювати козака з професійним воїном у сьогоднішньому розумінні. Бо саме відзначена низка традицій і звичаїв робила воїна козаком-лицарем. Здається доречним для означення специфічної традиції українського козацького військово-лицарського вишколу та діяльності використати назву – Козацько-лицарське мистецтво. Саме це мистецтво і складається з:

• специфічної традиції світосприйняття та самоусвідомлення;

• звичаєвого права військової громади;

• традицій військової магії;

• специфічної системи мистецтва бою (шабля, спис і рукопаш на їх основі);

• пісенно-енергетичної практики (5).

За козацької доби рівні володіння козацько-лицарським мистецтвом у різних козацьких середовищах були відмінними. Так, на Гетьманщині і Слобожанщині в покозаченному середовищі рівень володіння цим мистецтвом був, зрозуміло, низьким. Дещо більш підготовленими були реєстрові козаки та сердюки і компанійці. Ще більш підготовленими були запорожці, серед яких безумовну перевагу мало лицарство. Проте, треба підкреслити, що і серед запорізького лицарского товариства існував певний поділ на значних козаків. Але безумовним авторитетом серед козаків на Січі користувались легендарні характерники (Химородники, Голдовники чи Знаюки), котрі уособлювали ідеал воїна-чаклуна (6). Визнання саме такого ідеалу лицаря-запорожця засвідчувало, що в українському козацькому середовищі зберігались архаїчні давньоєвропейські військові традиції. Більше того, і після ліквідації повнокровних козацьких структур у наддніпрянській Україні в сільському середовищі жевріли уламки цієї традиції та зберігалось уявлення про особливість українського лицарства. Ця особливість українського лицарства, на відміну від європейської чи російської традиції, підкреслювалась надприродними чародійськими здібностями, що відповідало архаїчному уявленню про вояків-чаклунів (6). Поряд із легендами і вигадками “Характерництво” мало реальні вияви:

• екстрасенсорні здібності;

• практика фізичного гартування;

• пісенно-енергетичні вправи;

• збереження і розвиток надбань нетрадиційної медицини;

• інтуїтивні здібності;

• практика особливих прийомів бойового мистецтва з козацькою зброєю і на її основі – без зброї;

• система навіювання;

• збереження традицій дохристиянського світорозуміння тощо. Все це було підпорядковано головній справі – війні.

Поряд із цим створення легенд і міфологізація характерників була потрібна як їм самим, так і козацько-лицарському середовищу, що також підтверджується реальними подіями української історії (згадаймо хоча б гайдамацьких ватажків або І.Д.Сірка (6). Отже, за козацької доби ідеальним уособленням козака-лицаря вважався характерник, котрий виявляв нерозривне поєднання духовної і фізично-прикладної сутності козацько-лицарського мистецтва. Тому глибинною сутністю української козацької спадщини є козацько-лицарське мистецтво на засадах характерництва. Звичайно, піднятись до цієї висоти зможе далеко не кожен, але розуміти її необхідність мають принаймні ті, хто став на шлях відродження козацьких традицій. І не тільки розуміти, але і намагатись відповідати цим вимогам. Тоді не буде зайвої балаканини про абстрактний патріотизм, духовне лицарство, військово-патріотичну діяльність, приватний бізнес чи ще щось другорядне, чим намагаються підмінити глибинну сутність української козацької спадщини – козацько-лицарське мистецтво.

Єдиний доступний шлях для цього – щоденна практика козацько-лицарського мистецтва у вигляді нерозривного комплексу:

• заняття з козацькою зброєю і на її основі рукопашного бою за відповідною системою;

• пісенно-енергетичні вправи;

• осягнення характерницької спадщини світосприйняття;

• відповідне коригування системи життєвих цінностей.

Той, хто сміливо здолає цей шлях, матиме всі підстави вважатись елітою козацтва, на котру рівнятимуться ті, хто обиратиме шлях козака-лицаря.

Посилання

1.Аркас М. Історія України-Руси.- К.,1990; Антонович В. Коротка історія козаччини. – К., 1991; Ефименко А.Е. История украинского народа.- К.,1990. Гребенка Е. Чайковский. – К., 1988.; Кащенко А. Зруйноване гніздо. – К., 1991; Чайковський А. Сагайдачний. – К., 1989.

2. Апанович О. Запорозька Січ в боротьбі проти турецько-татарської агресії. - К., 1961.; Головуцкий В. Запорожское козачество. – К., 1957; Колісник Г. З меча і до орала. – К., 1990.; Тулуб З. Людолови. – К., 1986.

3. Леп'явко С. Козацькі війни кінця ХVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996. – С.41-43.

4. Боплан Г. Опис України. – 1990. – С.24.; Антонович В. Указ.праця. – С.24.

5. Задунайський В. Відродження українських козацько-лицарських традицій бойового мистецтва на Донеччині / Межэтнические культурные связи в Донбассе: История, этнография, культура. – Донецк, 2000. – С.172-177.

6. Савур-Могила. – К., 1990. – С.62-65, 113-115; Кулиш П. Записки о Южной Руси. К., 1994. – С.77, 247, 107-139.

вгору