О.І Задніпровський, к.і.н., доцент
Донецький національний університет

Маловивчені сторінки історії голоду В Україні у ХХ ст.

Аналіз публікацій з історії голодувань на Україні у ХХ ст. показує, що увага дослідників зосереджена на вивченні голодоморів 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 рр. Але ж відомі факти голоду в інші роки. На жаль, до цього часу вони залишаються недостатньо дослідженими.

Першу спробу узагальнити дані про ці голодування, насамперед 1924-1925, 1928-1929 і 1941-1944 рр., було зроблено автором у 1999 р. [1]

В даній публікації картина маловідомих голодувань в радянській Україні доповнюється новими фактами і матеріалами.

Вже перші роки існування радянської влади в Україні позначені голодом, що був пов’язаний зі спробами більшовиків запровадити комуністичний розподіл, тобто безгрошове забезпечення товарами та послугами працюючих. Логіка знищення ринкових відносин, що становило центральний пункт комуністичної доктрини, диктувала одержавлення суспільного виробництва і необхідність повсякденного втручання у розподіл матеріальних благ. Ось чому теоретики російського комунізму вже з весни 1918 р. оголосили комуністичний розподіл однією з цілей економічної політики. Проте нестача фабрично-заводської продукції для її обміну на сільськогосподарські товари, необхідність задовольняти величезні воєнні потреби, труднощі заміни торгівлі державним розподільчим апаратом, а в кінцевому підсумку – утопічність самої ідеї знищення ринкових відносин, призводили до перебоїв у забезпеченні населення продуктами харчування і голоду.

Ось декілька фактів. У телефонограмі голови Раднаркому УСРР Х.Г.Раковського наркому продовольства РРФСР О.Г.Шліхтеру від 16 квітня 1919 р. зазначалось: “Хліба Донецькому басейну не дали і довели справу до бунту”. [2] 8 березня 1920 р. Харківський губернський комітет КП(б)У звернувся до керівників республіки з листом, в якому змальовувалося тяжке продовольче становище робітників. Документ завершувався таким висновком: “Якщо у минулому році голод в українських промислових центрах виявився тільки на 4-5 місяці з моменту приходу радянської влади, то тепер це виявляється на другому місяці. Голодують залізничники, починає голодувати й гарнізон”. [3] “Благословімо же долю, – писав один із очевидців подій того часу, – що в Києві в 20-му році голод прийшов з весною, а не взимку … голод почав відчуватися ще в грудні 19-го року, поволі він збільшувався і свого апогею досягнув у травні й червні 20-го року. Село довкіль було сито, мало, як то кажуть, хліб і до хліба. Місто було ізольоване і замкнене. На шляхах під Києвом стояли “заградиловки”, що їх завданням було не допускати до Києва довозу продуктів, які були потрібні для фабричних центрів та армії і підлягали реквізиції на селі “в порядке продразверстки”… Люди пухли з голоду.” [4]

Зовсім недавно стало відомо про голодування населення України в 1924-1925 рр. Про нього вперше написав В.М.Нікольський. [5] В 1924 р. в південно-східних районах сталася посуха, яка призвела до неврожаю. Особливо тяжке становище склалося в Харківській, Катеринославській, Одеській, Полтавській та Донецькій губерніях. Зокрема, в Старобільській окрузі Донецької губернії врожай зерна виявився меншим від запланованого на 4,6 млн., а в Луганській – на 1,7 млн. пуд. [6] До того ж єдиний сільгоспподаток влада стягувала з селян як звичайно, без огляду на скрутне становище недорідних районів. Голоду також сприяли запізнілі і недостатні заходи, спрямовані на його попередження. Наприклад, в Донецькій губернії тільки на початку лютого 1925 р. було створено комісію для точного з’ясування продовольчого стану недорідних місцевостей. [7]

А тим часом населення з осені 1924 р. вже голодувало. Люди їли хліб з макухи і кукурудзи, жолуді, траву, соняшникове лушпиння тощо. Почалися захворювання на аліментарну дистрофію – хворобу голоду. В кінці лютого 1925 р. голодувало не менше 10 % селян Староьбільської округи. В семи найбільш недорідних районах Луганської округи від нестачі харчів страждало майже 5 тис. селянських господарств. З них близько тисячі не мали навіть сурогатів. [8] Документи свідчать, що голодувало сільське населення, передусім бідняки і середняки, дорослі і діти. Зросла кількість інфекційних захворювань. Було зареєстровано випадок голодної смерті. [9] Голодування тривало до нового врожаю.

Є також дані, що внаслідок силових методів хлібозаготівель з боку радянської влади в Україні були голодуючі на початку 1928 р. Так, у листах секретарів окружкомів партії Одещини йшлося про те, що у березні 1928 р. селяни “буквально голодують”. [10] Наприкінці червня в Ново-Одеському, Ново-Бузькому, Варварівському та Володимирівському районах Миколаївської округи налічувалось 34,2 тис. голодуючих, а в Єланецькому районі вони становили до 10 % всього населення. [11] У травні і червні політбюро ЦК КП(б)У розглядало випадки голодування”. [12] А ось що записав 9 червня 1928 р. у своїх “Щоденниках” громадсько-політичний діяч України, академік і віце-президент Всеукраїнської Академії наук С.О.Єфремов: “Перед виконкомом херсонським одбулася своєрідна демонстрація. Селяне з околишніх сіл величезним натовпом прийшли сюди, вимагаючи хліба. “Усе в нас забрали – тепер же годуйте!”. Стан села справді розпачливий, тим більше, що на полях голо і пусто: морози й посуха вбили все в зародку.” [13]

Дійсно, ситуація ускладнилась посухою навесні і влітку 1928 р. та викликаним нею недородом в 76 адміністративних районах 10 округ – Одеській, Миколаївській, Херсонській, Мелітопольській, Криворізькій, Первомайській, Зінов’євській, Дніпропетровській, Запорізькій, Кременчуцькій, а також у Молдавській АСРР. Було створено спеціальну урядову комісію. Допомога надавалася 11-16 % населення вказаних місцевостей, передусім колгоспникам і бідняцьким господарствам. [14] Проте вона виявилась недостатньою і несвоєчасною. План допомоги продовольством дорослому населенню було виконано на 98 %, а дітям – лише на 87 %. У доповідній записці уряду України на адресу Раднаркому СРСР від 17 січня 1929 р. зазначалося, що заходи “далеко не задовольняють всіх, хто потребує в допомозі”, пайка є “цілковито недостатньою і викликає захворювання серед дітей, зокрема, цингою”. [15] А в листі урядової комісії до РНК УСРР від 22 червня 1929 р. повідомлялось, що “продовольчий стан населення недорідних округ в сучасний момент досить напружений”.[16]

До цього часу немає чіткого уявлення про масштаби голоду, якого зазнало окуповане населення України в роки Другої світової війни. Як відомо, у програмних документах німецьких фашистів з самого початку була запланована голодна смерть мільйонів громадян Радянського Союзу, в т.ч. України. Гітлер казав: “Необхідно напасти на Росію, захопити її ресурси, не рахуючись із можливістю смерті мільйонів людей у цій країні. Нам треба взяти в Росії все, що нам потрібно. Нехай гинуть мільйони …”. [17] Хоча б приблизних даних про загальну кількість голодуючих та померлих від голоду під час війни немає. Є лише окремі цифри і факти. Особливо тяжко було міським жителям в окупованій Україні. Так, у Харкові від голоду та виснаження загинуло 110-120 тис. чол.. В Одеській психіатричній лікарні голодною смертю померло 800 чол. У психіатричній лікарні міста Сватово, Ворошиловградської області від голодування і холоду загинуло 134 чол. і т.д. [18] Але найстрашнішим було становище радянських військовополонених, які страждали в концтаборах на території України. Серед них мали місце випадки людоїдства, наприклад, у таборі ? 325, що функціонував на околиці міста Рава-Руська (на Львівщині) з червня 1941 р. [19]

Отже, немає сумніву, що крім широко відомих голодоморів 1921-1923, 1932-1933 і 1946-1947 рр. в історії України ХХ ст. були й інші голодування. Їх вивчення тільки розпочинається, але вже сьогодні можна стверджувати, що за своїми масштабами вони значно поступаються зазначеним вище масовим голодним катастрофам. Немає сумніву – переважна більшість з них теж була наслідком політики радянської влади та її прорахунків. Знання про ці голодування, пам’ять про загиблих голодною смертю повинні слугувати відтворенню історичної правди.

Література

1. Задніпровський О.І. Голод в історії України: короткий нарис (Х-ХХ ст.). –

2. Донецьк: Український Культурологічний Центр, 1999. – С. 39-45.

3. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). – К.: Основи, 1996. – С. 119.

4. Там само. – С. 120.

5. Віктор Домонтович. Болотяна лукроза. // Хроніка – 2000. – 1992. – ? 2. – С. 103-105.

6. Никольський В.Н. Голод 1925 года в Донбассе. // Летопись Донбасса: Краеведческий сборник. Вып. 1. – Донецк, 1992. – С. 53-54; Його ж. Голод 1925 року на Донбасі. // Схід. – 1997. – ? 1. – С. 25-28.

7. Держаний архів Донецької області. Ф.Р. – 1146, оп. 2, спр. 370, арк. 14.

8. Там само. – Арк. 54.

9. Там само. – Арк. 96, 98.

10. Там само. – Арк. 29.

11. Веселова О.М., Марченко В.І., Мовчан О.М. Голодомори в Україні, 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу. 2-е вид., допов. – К.; Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2000. – С. 86.

12. Державний архів Миколаївської області. Ф.Р. – 161, оп. 2, спр. 40, арк. 300; спр. 41, арк. 105, 108, 148, 150, 153.

13. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). – С. 354.

14. Єфремов С.О. Щоденники, 1923-1929. – К.: ЗАТ “Газета РАДА”, 1997. – С. 650.

15. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Ф. 27, оп. 10, спр. 49, арк. 3.

16. Колективізація і голод на Україні. 1929-1933: Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1992, – С. 37-39; ЦДАВО України. Ф. 27, оп. 10, спр. 49, арк. 5, 9-11.

17. Колективізація і голод на Україні. 1929-1933: Збірник документів і матеріалів. – С. 101.

18. Першина Т.С. Фашистский геноцид на Украине. 1941-1944. – К.: Науково думка, 1985. – С. 88.

19. Там само. – С. 40, 92.

20. Там само. – С. 133.

вгору