ФІЛОСОФІЯ І ПОЛІТИКА

ббк 87.3 (0) 6

Ігор ПАСЬКО,
кандидат філософських наук, професор,
завідувач Донецьким відділенням Центру гуманітарної освіти НАН України

СВІТОГЛЯДНІ ВЕРСІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В ФІЛОСОФІЇ НОВОГО ЧАСУ

Насамперед мусимо зауважити, що теоретичним підґрунтям всіх новочасних концепцій громадянського суспільства були певні філософсько-історичні і соціально-філософські принципи. Такими, перш за все, слід визнати концепцію природного права і похідну від неї доктрину суспільного договору. З цих філософських підвалин випливає загально-спільна трактація природи громадянського суспільства. Стає типовою точка зору, що громадянське суспільство - це певний тип держави, котрий виникає внаслідок суспільного договору для захисту природних прав та свобод особистості. Розбіжності в поглядах між мислителями починаються найчастіше на рівні оцінок тієї чи іншої конкретної держави. Чи можна вважати її втіленням громадянського суспільства, чи ні? Чи наявна держава завжди є громадянським суспільством і тому мусить бути непорушною? Чи, навпаки, держава може спотворити суспільний договір, докорінно не збігаючись із громадянським суспільством як зі своїм ідеальним взірцем, тим самим позбавляючи себе легітимності й авторитету, суспільної шани і поваги?

Перший варіант відповіді на ці питання найбільш рельєфно репрезентується соціальною філософією Томаса Гоббса. "Воля держави, - пише Гоббс, - це воля тієї людини, котрій доручена верховна влада" (1, 351). Більше того, на його думку, той, хто має верховну владу, не пов'язаний відповідальністю ані перед законами, ані перед громадянами. І навпаки, громадяни відповідальні як перед законом, так і перед сувереном - вони не мають жодних прав стосовно монарха, за винятком тільки тих, яких він поступився добровільно. Гоббс майже повністю виключає будь-які можливості впливу громадян на владу. Він різко засуджує опір народу легітимній владі, негативно, наприклад, ставиться до діяння Захарія І в поваленні з престолу останнього з Меровінгів. Лише в єдиному випадку він визнає можливість непокори владі: коли виникає небезпека самозбереженню людини. Тобто тільки право на життя, на його думку, є абсолютним природним правом людини.

Без перебільшення можна було б стверджувати, що Гоббс - апологет абсолютної монархії. Але все трохи складніше. Англійський філософ є апологетом об'єктивно необхідної на тому відтинку історії політичної системи, апологетом найменшого зла в його боротьбі зі значно більшим злом. Бо суспільство того часу було послаблене боротьбою різних суспільних сил, що зовні і виглядало як "боротьба всіх проти всіх" і стояло перед реальною загрозою анархії. А це значно більше зло, яке лякало мислителя. Крім того, існує ще один момент до уваги. Гоббс дійсно вважав абсолютну монархію виявом волі всіх громадян, тобто громадянським суспільством: "Держава є єдина особистість, чия воля на основі угоди багатьох людей мусить вважатися волею усіх" (1, 331).

Наступний крок у розвитку концепції громадянського суспільства зроблено Джоном Локком. Згідно з ним передумовою громадянського суспільства є стан, в якому "кожна окрема особистість, незважаючи на ранг, мала б рівновагу з іншими, самими останніми людьми... Встановити такі умови, при яких не міг би за своєю власною волею позбавитись від сили закону". І далі загальне резюме: "Для жодної людини, що належить громадянському суспільству, не може бути зроблено винятку з законів цього суспільства" (2, 316).

Безперечна перевага цієї точки зору в тому, що, згідно з нею, неприпустиме позазаконне панування, позазаконне функціонування верховної влади. Стан, при якому відповідальність перед законом мають лише піддані цієї влади, руйнує політичний організм і низводить суспільство до природного стану.

В зв'язку з цим Локк вважає в першу чергу за необхідне: 1) приборкати "левіафана", тобто повернути верховну владу до лона закону; 2) джерелом влади в державі зробити народ.

На відміну від Гоббса, Локк зовсім не дивиться на людину як на абстракцію, яка набирає реальної сили лише тоді, коли вона укладає угоду "кожного з кожним", а потім знову розчиняється у натовпі. Він вважає, що "кожна людина з природи своєї вільна, і ніщо не в змозі примусити її підкорятися владі, за винятком угоди. Лише суспільна угода перетворює людину в справжнього громадянина цього суспільства" (2, 382).

Саме Локку належить опрацювання принципів, які стали іманентними постулатами європейської цивілізації. По-перше, влада не повинна врядувати за допомогою деспотичних наказів. По-друге, вона повинна захищати громадян і в кожному разі не може припускатись експропріації їхньої власності. По-третє, влада не може вдаватись до свавілля, вона повинна постійно пам'ятати, що інтереси громадян можуть відрізнятися від інтересів влади.

Але, мабуть, найбільшим досягненням локківської соціально-філософської думки слід вважати ідею розподілу влад у суспільстві: на законодавчу, виконавчу і судову. Від Локка починає свій розвиток ідея громадянського суспільства як суспільства приватних власників, що захищені від втручання держави особистою волею в формі суспільного договору. Власне кажучи, така інтерпретація громадянського суспільства надалі стала основним теоретичним підґрунтям сучасного лібералізму.

Соціальна філософія Локка поставила крапку на соціально-філософській парадигмі античності і Середньовіччя. Локк, як і Гоббс, відкривають нову добу. Вони належать минулому і майбутньому одночасно. А на авансцену історії виходять нові суспільні сили, класи, які, з одного боку, починають активно впливати на хід соціальних перетворень, з іншого, - ще не готові до сприйняття демократичних цінностей громадянського суспільства та парламентської демократії. Світосприйняття цих людей, які щойно потрапили до історичного процесу, точно охарактеризував Карл Поппер: "Мене не цікавить традиція. Я хочу керуватися власними судженнями про речі. Сам, незалежно від будь якої традиції, визначу переваги і недоліки речей. Я хочу мислити власним розумом, а не за допомогою розуму людей, котрі жили колись дуже давно" (3, 357).

Одним із духовних репрезентантів плеяди цих неофітів доби Просвітництва був Ж.-Ж. Руссо. В духовну історію Європи він входить як один із авторів концепції "суспільного договору", яка, в його тлумаченні, розглядається як каркас взаємовідносин суспільства і держави. "Суспільний договір, - зауважує Руссо, - це асоціація, що утворюється для захисту особистості, власності і громадянської свободи індивідів, кожний із яких підкоряє себе спільній волі. Після ухвалення "суспільного договору" виникає цілісний суспільний і моральний організм, назва якому -- держава. Реставрація суспільної гармонії, втраченої внаслідок зруйнування суспільного стану, можлива лише завдяки реалізації принципу народного суверенітету, що мусить постати замість державного суверенітету" (4, 164-165).

Ідеї Руссо в своїх витоках дещо збігаються з суспільними концептами Гоббса. Як і останній, Руссо починав із індивідуалістичної природи людини, але внаслідок еволюції поглядів прийшов до апології суспільного, колективного. "Загальна воля", до якої апелює Руссо, на його думку, не тільки принципово відрізняється від індивідуальної волі людини, але й не збігається з волею більшості як сукупністю індивідуальних воль. Соціальну філософію Руссо можна вважати концепцією заперечення громадянського суспільства, і як слушно підкреслювали критики такою, що являє собою обґрунтування необхідності в історії тоталітарної системи влади (див., напр., 5, 6, 7, 8, 9). Дійсно, Руссо постійно наголошує на колективізмі, який випливає з рівності всіх членів суспільства по відношенню до верховної влади, котра, в свою чергу, не віддає переваги жодному з них. Суспільний договір раз і назавжди надає громадянам рівні права і обов'язки, від яких вони не можуть усунутись. "Суспільний договір встановлює між громадянами таку рівність, в силу якої вони мусять підкорятись рівним умовам і мусять наділятися рівними правами" (4, 164).

Відомо, що Руссо вельми критично ставився до приватної власності на землю, з підозрою ставився до торгівлі, а слово "фінанси" вважає словом рабів. Чим краще влаштована держава, зауважує він з цього приводу, тим більші переваги мають суспільні справи над приватними. В добре влаштованій громадянській спільноті громадяни підкоряють приватні інтереси державним (4, 165). Якщо держава вимагає від громадянина життя, то він зобов'язаний піти на цю жертву. Головними вартостями концепції нового суспільства Руссо стали гасла Великої Французької революції - братерство, рівність, свобода. Законодавча влада не відокремлена від суспільства, закони держави є не що інше як втілення загальної волі (9, 16-27).

Аналізуючи природу державних законів, Руссо доходить висновку, що це ніби аксіоми, які не потребують, щоб їх доводили. Загальна воля завжди має рацію, закони є лише виразниками цієї волі. Законодавча влада виступає вищим втіленням суспільного договору і загальної волі. Руссо розрізняє три види волі: загальну волю, державну волю і волю приватну. Між ними в суспільстві існують певні протиріччя. Тому конче необхідне поєднання різних гілок влади в єдине ціле, перш за все, необхідно об'єднати законодавчу владу (яка виражає загальну волю) з урядовою державною владою.

В такий спосіб пропонується проект створення нового типу політичної організації, яка, за думкою Руссо, призведе до скасування держави і уряду в традиційному плані. Ця мета може бути досягнута за рахунок нового одержавлення громадянського суспільства. Кожен громадянин у такій державі мусить стати чиновником, посадовою особою держави, що виконує певну функцію. Тобто мова йде про створення тоталітарної держави, де громадянське суспільство поглинається політичною силою держави.

Вчення Руссо про загальну волю істотно вплинуло на політичну філософію Гегеля. Хоча відразу зауважимо, що гегелівська концепція громадянського суспільства принципово відрізняється від руссоїстської. Саме Гегель піддав найбільш ґрунтовному філософському аналізу соціальний феномен, який отримав назву громадянського суспільства. "У своїй "філософії права", - слушно зауважує В.І.Шинкарук, - він узагальнив цивілізаційні здобутки буржуазного суспільства, що утверджувались тоді в Європі, у понятті громадянського суспільства як основи правової держави" (10, 7).

Спочатку необхідно підкреслити два моменти. По-перше, від Гегеля починається стара традиція чіткого свідомого розмежування політичної держави і громадянського суспільства. Останнє для нього -- це сфера суспільного життя, що знаходиться між сім'єю і державою, це сфера приватного, особистого життя індивідів, що, разом з тим, своєю діяльністю створюють суспільство. "Одним принципом громадянського суспільства є конкретна особа, котра є для себе як особлива мета... В громадянському суспільстві кожний для себе -- мета, решта для нього ніщо" (11, 227-228). По-друге, Гегель -- перший в історії філософської думки, хто ставиться до феномена громадянського суспільства історично. Для нього це необхідна фаза розвитку об'єктивного духу, якщо ще точніше, то фаза розвитку звичаєвості. Тому всі оцінки громадянського суспільства про його розумність, нерозумність, доцільність, недоцільність, бажаність, небажаність тощо, в його трактації, мають сенс тільки в історичному аспекті. "Громадянське суспільство, -- підкреслює він, -- створене, проте, лише в сучасному світі, котрий всім визначенням ідеї надає їх право" (11, 228).

Разом з тим, в гегелівській концепції постає певна суперечність між історичним і логічним. Історично громадянське суспільство виникає значно пізніше як сім'ї, так і держави. В логічній схемі все трохи інакше. Громадянське суспільство постає як заперечення, як антитеза сім'ї, як фаза прогресивного розвитку звичаєвості. На цій фазі постає особистість, атомізується суспільство. Тому головним моментом громадянського суспільства є "опосередкування потреб і задоволення одиничного через його працю і через працю і задоволення потреб всіх інших..." (11, 233). У зв'язку з цим Гегель змістовно аналізує роль праці в системі потреб, що ґрунтуються на приватній власності і загальній формальній рівності людей, соціально-економічні протиріччя, поляризацію багатства і злиденності.

Німецький мислитель далекий від ідеалізації громадянського суспільства. Тут ще немає справжньої свободи, бо стихійна ринкова регуляція -- це є зовнішня влада загального через випадок. Громадянське суспільство -- ще не розум, а тільки розсудок, воно є "зовнішня держава", "держава злиднів і розсудку" (11, 228). Тому в логічному аспекті громадянське суспільство розглядається Гегелем тільки як момент розвитку, як те, що діалектично "знімається" державою. Остання постає як синтез сім'ї та громадянського суспільства, як завершальна й істинна фаза розвитку звичаєвості. Тільки держава, на його думку, може бути дійсністю розуму і свободи, розумним втіленням об'єктивного загального.

Така абсолютизація держави стала однією з підстав трактування гегелівської спадщини як філософії тоталітаризму (див. напр., 12, 754-760; 13,7-96). Це, безперечно, перебільшення. Можна, напевно, говорити лише про те, що гегелівська філософія права є філософією не тоталітаризму, а етатизму, як це слушно зауважує В.Нерсесянц (див. напр., 14, 145-150), до того ж підкресливши, що сучасні теоретики громадянського суспільства саме в пункті абсолютизації держави не погоджуються з Гегелем, вважаючи стихійність ринкової регуляції громадянського суспільства не його недоліком, а перевагою.

Повертаючись до протиріччя між історичним і логічним у співвідношенні громадянського суспільства і держави, мусимо погодитись, що це протиріччя усувається Гегелем досить елегантно. Держава є не тільки кінцевою метою розвитку, вона є і його початком. Розвиток громадянського суспільства вже припускає, за Гегелем, наявність держави як його підґрунтя. "Тому в дійсності, - підкреслює Гегель, - держава є взагалі перше, в середині котрого родина розвивається у громадянське суспільство, і сама ідея держави розпадається на ці два моменти..." (11, 278).

Вагомим теоретичним здобутком Гегеля є також чітке з'ясування питання про взаємозв'язок соціально-економічної і політичної сфер громадянського суспільства і держави. Перший аспект проблеми - співвідношення економічної і політичної сфер громадянського суспільства. Звертає увагу те, що Гегель відносить до цього суспільства не тільки економічну систему власності, систему потреб, але й політичні чинники: систему захисту власності через правосуддя і систему запобігання випадковості в попередніх системах - поліцію та корпорацію. Тобто Гегель розглядає економічну і юридичну форми власності в процесі її реального функціонування як різні грані єдиного громадянського суспільства.

Другий аспект - співвідношення громадянського суспільства і держави. З одного боку, держава є передумовою і детермінантою становлення громадянського суспільства, з іншого - громадянське суспільство обумовлює історичне сходження абстрактного права до конкретного права, становлення тотожності права як свободи і права як закону, тотожності існуючого і того, що мусить існувати. З одного боку, на думку Гегеля, держава реалізує ідеї розуму, свободи і права, оскільки держава і є здійсненністю поняття у формах зовнішнього наявного буття. "...Держава, - підкреслює Гегель, - це хода Бога в світі, її підвалиною служить влада розуму, що здійснює себе як волю" (11, 284). З другого -- держава отримує внутрішню необхідність і розумність саме завдяки громадянському суспільству.

Таким чином, як в становленні громадянського суспільства необхідною передумовою виступає держава, так і в перетворенні злої, дурної, неістинної держави в державу істинну, розумну необхідною передумовою стає громадянське суспільство. Саме в громадянському суспільстві абстрактне право вивищується до стану конкретного права. В такий спосіб держава стає правовою державою.

Важливим чинником, в розумінні Гегеля, є те, що в громадянському суспільстві пов'язуються приватні інтереси з суспільними, існують стани. Він слушно зауважує, що "людина поза станом - просто окрема особа і не перебуває у власній загальності" (11, 215).

Саме виходячи з цього Гегель вирішує проблеми співвідношення індивідуальної і загальної свободи. В цілому він поділяє платонівсько-аристотелівську концепцію первинності полісу перед індивідом, розглядаючи державу як цілісний субстанціальний морально-правовий організм. Він не сприймає доктрину лібералізму, що формується в Новий час, з її індивідуалізмом, тезою про пріоритет прав і свобод особистості щодо прав держави. Він не вважає істинною ідею демократизму про суверенітет народу. Але саме він синтезує найбільш позитивні моменти цих традиційних і сучасних ідей. Держава, в його розумінні, зовсім не конґломерат атомізованих індивідів. Держава - це цілісний організм в якому забезпечуються і задовольняються права окремих індивідів. Іншими словами, правова держава мусить бути практичною діалектикою загального, особливого і одиничного. Тому у Гегеля мова йде не про свободу громадянина і не про свободу держави як формальних протилежностей, а про органічну цілісну свободу - свободу державно організованого народу, тобто нації, що передбачає в собі свободу окремих індивідів і свободу окремих сфер суспільного життя (перед усе - громадянського суспільства).

"Людина -- вільна істота. Це становить принципове визначення її природи" (15, 31). Саме ця сентенція виражає гегелівське розуміння співвідношення людини і свободи. Універсальною підставою свободи індивіда є власність, що виступає його об'єктивованою волею і владою. Кожна вільна особа "мусить дати собі зовнішню сферу своєї свободи, щоб бути як ідея" (11, 101), "щоб увійти у сферу правових відносин і стати суб'єктом цивільного або громадянського права" (див. 15, 46). Цю зовнішню сферу свободи і складає власність, "оскільки у власності моя особиста воля, тим самим як воля одиничного стає для мене об'єктивною, то власність отримує характер приватної власності..." (11, 104). У свою чергу, приватна власність не тільки є підґрунтям особистої свободи, але й, на думку Гегеля, отримує гору над власністю спільною, як та, що є більш розумною і що знімає "голу суб'єктивність особистості". Врешті-решт, для нього приватна власність постає як суспільна форма використання об'єктивного зовнішнього світу особистістю. Тому власність сама у собі є мета і умови свободи. Як співвідносяться приватний власник і держава у такому суспільстві? На думку Гегеля, останнє поділяється на два стани: загальний і окремий, стан урядовців та стан землеробів і промисловців. Якщо загальний стан служить урядові і, за визначенням, метою його суттєвої діяльності є загальне, то діяльність окремого стану орієнтована на особливе. Але саме в громадянському суспільстві особливе набуває статусу "вищої конкретної загальності" (11, 344). Понад те, саме окремі, особливі, приватні стани отримують статус первинності щодо держави. "Політичні стани і стани громадянського суспільства мусять бути у взаємодії. Так саме як громадяни конституйовані у громадянському суспільстві, вони повинні виступати у політичному світі" (11, 475).

Таким чином, громадянське суспільство в гегелівській філософії права розглядається як ступінь поняття, що розвивається і завершується в ідеї держави. Взаємини громадянського суспільства і держави в гегелівській трактації мають статус взаємин розсудку і розуму. Але, незважаючи на це, громадянське суспільство функціонує як сила відмінна і незалежна від держави. При наявності розбіжностей у визначенні загального інтересу державою і громадянським суспільством останній вердикт, за думкою Гегеля, повинен належати саме громадянському суспільству, а не державі.

Гегелівське трактування громадянського суспільства стало вихідним пунктом аналізу цієї проблеми для Карла Маркса. Марксистська концепція складалась через засвоєння гегелівської теоретичної спадщини і одночасного заперечення цілого ряду принципово важливих для гегелівської системи принципів. Тому між гегелівською і марксистською концепціями громадянського суспільства існують як суперечності, так і органічний зв'язок. У основу розуміння громадянського суспільства Марксом покладені ті самі фундаментальні принципи, що й у Гегеля. Обоє вони визначають становлення громадянського суспільства як історично об'єктивний і закономірний процес і пов'язують це становлення з певною фазою розвитку історії.

Маркс, як і Гегель, сполучає становлення громадянського суспільства з розвитком його економічних передумов - принципом свободи приватної власності. "Практичне застосування права людини на свободу, - пише молодий Маркс, - є право людини на приватну власність... Право людини на приватну власність є свобода користуватись майном на власний розсуд. Ця індивідуальна свобода, як і це користування, утворюють основу громадянського суспільства" (16, 400-401).

Одначе визначення громадянського суспільства у Маркса відрізняється від гегелівського. Якщо Гегель уявляє собі громадянське суспільство як систему суспільних потреб, відносин та інститутів, то Маркс зводить громадянське суспільство лише до економічної сфери суспільства, "до матеріальних життєвих відносин", "матеріального спілкування", "форми спілкування". Сутність своєї позиції з цього питання він чітко висловлює в "Німецькій ідеології'. "Вираз "громадянське суспільство" виник у ХУІІІ столітті, коли відносини власності звільнилися від античної та середньовічної спільності. Буржуазне суспільство як таке розвивається разом із буржуазією; одначе тим же самим ім'ям завжди означувалась суспільна організація, що розвивається безпосередньо з виробництва та спілкування і в усі часи становить базис держави і всякої іншої ідеалістичної надбудови" (17, 35).

Таким чином, проблематика громадянського суспільства Марксом жорстко укладається у рамки його концепції про первинність базису до політичної та ідеологічної надбудови. Одночасно він використовує цю традиційну проблематику для обґрунтування власної концепції. Економіка не тільки первинна по відношенню до політики, вона вища від неї. Тому економічний базис детермінує політичні процеси, визначає діяння державної влади. Маркс досить часто іронізував з приводу того, що буржуазна держава є ніщо інше, як виконавчий комітет буржуазії, орган її волі в суспільстві.

Маркс констатує ту ситуацію, що складається в приватновласницькому суспільстві. Громадянське суспільство, утворюючись, відокремлює себе від держави, дистанціюється від неї і перетворює її з володаря і господаря суспільства у виконавця власної волі і робить "лише офіційним виразом громадянського суспільства" (18, 402). Але таке громадянське суспільство не влаштовує Маркса, бо це суспільство лише для буржуазії.

У деяких окремих випадках, наприклад в роботі "ХУІІІ брюмера Луї Бонапарта" Маркс виходив за межі трактування громадянського суспільства як суто економічного феномена, посилаючись на пресу, соціальні ініціативи громадських організацій у контексті протиставлення монархічній державі з її тоталітаристськими тенденціями і прагненнями втручатися в усі процеси громадського життя. Але це радше виняток, ніж постійна свідома позиція.

Згідно з Марксом, громадянське суспільство - це економічна суспільна система приватної власності, що панує над державою, але й, так само, над окремими суспільними індивідами, як продукт їхньої стихійної діяльності. Тому громадянське суспільство як ринкова система, як капітал є конкретною історично минущою реальністю. Так, у цьому суспільстві панує певна гармонія і порядок. Так, ця система історично розумна, життєздатна, в певних межах спроможна до розвитку. Але диктатура самої системи у відношенні до окремої людини в ній - жорстока і антигуманна. Вона є дійсністю експлуатації і відчуження людини. Така система мусить бути зруйнована. Тільки знищивши приватну власність, капітал, ринок, правову державу - ці об'єктивно-загальні регулятори громадянського життя, суспільство у цілому і кожна людина окремо отримають свободу та істинність.

Характерно, що саме це громадянське суспільство, світське за своєю природою, Маркс трактує як релігійне, а тому ідеократичне суспільство. Але позиція Маркса специфічна, нетрадиційна. Буржуазна дійсність -- то є фетишистська реальність, яка породжує фетишистський, релігійний світогляд. Тому цю систему він розглядає як специфічну соціально-релігійну дійсність. Атеїзм Маркса в жодному разі не зводиться до вульгарно-невігласного заперечення Бога, тим паче релігії.

В трактуванні Маркса, Бог зовсім не є універсалом Всесвіту, а є соціально вищою деперсоніфікованою силою. Він є суспільною істотою, що народжується суспільними відносинами і специфічно репрезентує їх. Ставлення Бога до людини, як і людини до Бога, -- то є взаємопостава людини і суспільства. В релігії справа не зводиться до фантастичного відображення цих взаємин. На його думку, сама дійсність у цьому випадку є фантастичною, ілюзорною, негуманною.

Саморегулююча і зростаюча об'єктивна загальність ринкового громадянського суспільства - це є Бог, а точніше - його раціональне розуміння. За ім'ям Бога ховається його номінат - капітал. В цій частині своєї концепції Маркс радше соціальний пантеїст, ніж атеїст. Одначе ставлення його до цього Бога вельми визначене. Цей Бог мусить бути вбитий. Але такого Бога не може вбити наука, просвіта, виховання. Лише соціалістична революція. Тільки тоді людина отримає свободу, скине кайдани диктатури економічної системи і покладе на себе функції, що раніше виконувались Богом. Людина стане замість Бога, людина стане Богом. Така позиція Маркса також не може бути визнана атеїстичною, скоріше це богоборчий виклик.

Виголошуючи гасла "свободу людині","свободу праці", Маркс пов'язував вирішення цієї проблеми не з ідеєю громадянського суспільства, а, навпаки, з його докорінним руйнуванням в комуністичному майбутньому. "Точка зору старого матеріалізму, -- виголошує він, -- є "громадянське суспільство", точка зору нового матеріалізму є людське суспільство або усуспільнене людство" (19, 4).

Проте нова суспільна реальність, що була побудована за його проектом, не вклалась у межі прогнозу. Внаслідок ліквідації приватної власності дійсно зникли громадянське суспільство і його старі об'єктивні регулятори, але влада суспільства над особистістю стала ще міцнішою. У ролі репрезентанта суспільства, його волі і розуму постала нова держава. Як кажуть, за що боролись... Як риторично запитував Е. Геллнер: "Приборкання влади, перетворення її з хазяїна в служку, в інструмент, про котрий судять, керуючись його корисністю й ефективністю, - хіба це не найбільша з усіх перемог людства?" (20, 209). Тепер здобутки цієї перемоги було повністю перекреслено.

Але для цього перш за все знадобилося відновлення сакралізації держави у стилі орієнтального середньовіччя. В такій політичній системі замість піднесення індивіда спостерігається його повне розчинення в політичній системі суспільства. Ця процедура здійснюється на шляхах відчуження людини від усіх індивідуальних і групових розбіжностей, пов'язаних з власністю, етнічною, національною і культурною належністю. Загальне відчуження народу від власності шляхом тотальної державності "зняло" майже усі складнощі у практиці взаємодії особистості і суспільства. У такий спосіб проблема реальної свободи була витіснена проблемою абстрактної рівності перед універсальною державою. В цих умовах Держава стає єдиною універсальністю, а індивіди - лише її абстрактними, блідими тінями.

Вбиваючи європейського буржуазного Бога - Мамону, соціалістична революція стала реставрацією старого храму старому Богові, Богу-Державі. Середньовічна релігія лише змінила свою форму, препарувавши для цього комуністичне вчення попри свідому волю його фундатора.

Література

1. Гоббс Томас. Основы философии часть третья. О Гражданине. // Гоббс Томас. Избранные произведения в двух томах. - Т.1. -- М. 1989.

2. Локк Джон. Два трактата о правлении. //Локк Джон. Сочинения в 3-х томах. - Т. 3. - М. - 1988.

3. Роррег К. Кгуtуzуzm i tradycjа. // Znаk. - 1963. - No109.

4. Руссо Жан-Жак. Об общественном договоре, или Принципы политического права. // Руссо Ж.-Ж. Трактаты. - М., - 1969.

5. Асмус В.Ф. Историко-философские этюды. - М., - 1984.

6. Гаджиев К.С. Политическая философия тоталитаризма. // Вопросы философии. - 1991. -- No5.

7. Пантин И.К. Драма противостояния. Демократизация и социализм в старой и новой России. // Социс. - 1993. - No5.

8. Медушевский А.Н. К вопросу о гражданском обществе. // Социс. - 1995. - No7.

9. Робеспьер М. Революционная законность и правосудие. - М., - 1954.

10. Шинкарук В.І. Громадянське суспільство і громадянська творча діяльність. // Світогляд і духовна творчість. - К., - 1993.

11. Гегель Г.В.Ф. Философия права. - М., -1990.

12. Рассел Б. История западной философии. - М., - 1969.

13. Поппер К. Открытое общество и его враги. - Т.2. - Время лжепророков: Гегель, Маркс; и другие оракулы. - М., - 1992.

14. Нерсесянц В.С. Гегелевская диалектика права: этатизм против тоталитаризма. // Вопросы философии. - 1995., No11.

15. Гегель Г.В.Ф. Философская пропедевтика. // Работы разных лет. - М. - 1973. - Т.2.

16. Маркс К. К еврейскому вопросу. / Маркс К., Энгельс Ф. Соч. -- Т. 1.

17. Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія. / Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т.3.

18. Маркс К. Анненкову, 28 декабря 1846-го. / Маркс К., Энгельс Ф. Соч. - Т.27.

19. Маркс К. Тезисы о Фейербахе. / Маркс К., Энгельс Ф. Соч. - Т.3.

20. Геллнер Эрнест. Пришествие национализма. Мифы нации и класса. // Путь. Международный философский журнал. - 1992. - No2.

ББК 67.9 (4 Укр) 300.536

Ігор ТОДОРОВ,
кандидат історичних наук, докторант Київського
національного університету ім. Тараса Шевченка

ЄВРОАТЛАНТИЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ У ПЕРЕДВИБОРЧИХ ПЛАТФОРМАХ ПАРТІЙ ТА БЛОКІВ НА ВИБОРАХ ДО ВЕРХОВНОЇ РАДИ 2002 Р.

Той чи інший зовнішньополітичний вибір не є ізольованою характеристикою окремої держави чи спільноти. Вивчаючи його підґрунтя, маємо взяти до уваги все, що віддзеркалює стиль і спосіб життя - вони залежать від світосприймання і в свою чергу впливають на нього. Визначене владою протягом останніх років спрямування політики України на повномасштабну інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури викликане необхідністю рахуватися з існуючими об'єктивними реаліями європейської та світової політики, продиктоване національними інтересами України. З моменту набуття незалежності наша країна розпочала формувати суверенний зовнішньополітичний курс, в основу якого було покладене прагнення зміцнити національну безпеку держави та відігравати більш активну роль у спільноті європейських держав. Його головними пріоритетами були визначені повномасштабна інтеграція України у європейські і євроатлантичні структури та членство України у загальноєвропейській системі безпеки, що формується. Певне правове підґрунтя курсу на євроатлантичну інтеграцію було закладене Основними напрямами зовнішньої політики України та Концепцією (основами державної політики) національної безпеки України, а також нормативними актами Президента України, Кабінету Міністрів України, іншими документами.

Продекларувавши свiй європейський вибiр, потрiбно наповнювати його конкретними справами. Добре, що i населення, i влада нарештi почали пов'язувати проблему iнтеграцiї в Євросоюз із нашими здобутками на шляху економiчних перетворень, демократичних процесiв. Адже ранiше ми здебiльшого скаржилися на те, що нас не приймають до елiтарного клубу. Що ж до самостiйностi у зовнiшнiй полiтицi, то ми, як i кожна суверенна держава, визначаємо її самi. Хiба що з тiєю рiзницею, що Україна не вирiшує великих геополiтичних завдань як, скажiмо, США, ЄС або та ж Росiя. Ми є не суб'єктом, а об'єктом великих рiшень, якi визначають свiтовий устрiй. За таких умов i наявностi стратегiчного партнерства необхiдно йти на певнi компромiси, враховуючи чужу думку при формуваннi власної зовнiшньої полiтики. Україна має лише один вектор, європейський, i багато партнерiв.

Але, задекларованість пріоритетності євроатлантичного вектору зовнішньої політики зовсім не значить, що його поділяють абсолютна більшість політиних сил у країні. Про це свідчать програмні документи чисельних українських партій, дані різноманітних соціологічних експертних та масових опитувань [1]. Чергові парламентські вибори можуть особливо рельєфно продемонструвати зовнішньополітичні уподобанння більшості суб'єктів політичного процесу.

Метою нашого дослідження є студіювання передвиборчих засад партій і блоків, які брали участь у виборах до Верховної Ради України навесні 2002 року відносно зовнішньополітичних орієнтирів, і перш за все -- ставлення до євроатлантичного вибору. Досягнення цієї мети передбачає вирішення наступних завдань:

• розкрити євроатлантині мотиви партій і блоків правої і правоцентристської орієнтації (поміркована та непримиренна антипрезидентська некомуністична опозиція);

• з'ясувати ставлення до євроатлантичного вибору партій і блоків центристського та лівоцентристського спрямування (пропрезидентські);

• дослідти зовнішньополітичні складові партій лівої орієнтації (поміркована та неримиренна антипрезидентська комуністична і проросійська опозиція).

Досягнення вказаної мети та завдань здійснювалося перш за все шляхом офіційно зараєстрованих передвиборчих платформ партій і блоків, а також програм окремих партій [2].

Важко не погодитися з думкою, що результати українських виборів 2002 року настільки ж суперечливі, наскільки суперечлива ситуація в Україні й українському суспільстві, де сьогодні загострилася боротьба двох тенденцій: демократичної та авторитарної. Перша з них реально виявилася в результатах голосування за "пропорційною" частиною виборів, які показали, що наше суспільство вже достатньо зріле, має достатній демократичний потенціал для того, щоб обрати справедливість, цивілізацію, національні й загальносвітові гуманістичні цінності, рух у бік облаштованої і затишної Європи. І водночас вибори за "мажоритаркою" продемонстрували - перед українським суспільством є й інший імовірний сценарій. Це - рух до авториторизму, до тотальної покори народу й безроздільного панування бюрократично-бізнесово-кримінальних кланів. Цей сценарій уже фактично реалізовано на Донеччині, де використання адмінресурсу й зухвала фальсифікація виборів на користь блоку "ЗаЄдУ" стали тотальними [3]. Звичайно, Україна, будучи географічно розташованою в центрі Європи, має повне право на талан усієї Європи. Але однієї географічної приналежності для цього замало. Та інституційована Європа, до якої Україна прагне, має свої цінності та свої правила гри, які треба приймати, законодавчо та культурно утверджувати. З огляду на реальні труднощі, які мусимо подолати, досить сміливими виглядають ті цілком конкретні терміни, що їх призначають наші політики для інтеграції України в європейську спільноту держав. Адже наразі навіть не маємо загальновизнаних національних лідерів, які були б добре обізнані з теорією і, особливо, практикою ринкових відносин в умовах жорсткої конкуренції, що панує в міжнародному середовищі, які володіли б навичками культурного, етичного ведення бізнесу та знанням відповідних правил бізнес-комунікації, які глибоко усвідомлювали б процеси глобалізації, що охопили цілий світ [4]. Ф.Фукуяма, говорячи про Росію та Україну, пише: "… У цих країнах встановилася вже не планова і ще не ринкова економіка… Різниця у посткомуністичному розвитку між Польщею, Угорщиною та Чехією, з одного боку, а також Росією та Україною, з іншого, полягає якнайменше у повній відсутності громадянського суспільства в останніх" [5]. Але констатуючи відставання України в питаннях розвитку економіки, створення громадянського суспільства, входження до СОТ тощо, не можна ігнорувати різницю стартових умов, історичної спадщини, характеру і стану "людського капіталу". Критикуючи Україну за низькі темпи ринкових перетворень, за повільний розвиток демократії, за відсутність громадянського суспільства, наші західні партнери повинні усвідомлювати наявність об'єктивних обставин, а не дорікати нам у небажанні або супротиві, не карати, а допомагати. Як помітив один із найвідоміших українців, громадянин Канади, доктор Б.Гаврилишин: "Для України двері до Євросоюзу зачинені, втім, не замкнені. Ми могли б їх профорсувати. На нас не чекають, нас ніби й не хочуть, але це нам потрібно і, я думаю, цього можна досягти" [6]. Високий рівень освіченості нашого народу, його працьовитість, його спрага до заможності -- це теж об'єктивність, вагомі чинники того, що відставання можна і треба подолати.

Розглядаючі питання євроатлантичної спрямованості у передвиборчих програмах, безумовно треба мати на увазі, що рівень впливовості вітчизняних політичних партій (як пропрезидентських, так і опозиційних) на зовнішню політику і на зовнішньополітичний курс традиційно вважається незначним. Лише деякі із партійних структур є відносно впливовими у зовнішньополітичному контексті. Серед них слід вказати, перш за все, на ті, що мають парламентське представництво. Практично непомітним є вплив партій, що входять до антипрезидентської опозиції. Таких головних типажів кілька, і вони вже добре відомі: пропрезидентські "центристи", офіційна (комуністична) та неофіційна (некомуністична) опозиції.

Праві та правоцентристські партії та блоки в переважній більшості визначали свою відданість євроатлантичній інтеграції України. Водночас, у переможця передвиборчих перегонів блока Віктора Ющенка "Наша Україна" в програмі ці проблеми майже не згадувалися. Йшлося лише про те, що Україна вiддавна i природним чином належить до європейської спiльноти нацiй, тому потрібне наповнення iснуючого стану речей конкретним i продуктивним змiстом.

Інтеграцiя до європейських та загальносвiтових структур є одним iз потужних продуктивних факторiв динамiзацiї економiчного розвитку України, а загострення мiжнародних реалiй останнього часу робить iнтеграцiйнi процеси, особливо у формуваннi колективних систем безпеки, настiйною вимогою часу. Ми відновимо європейські традиції розвитку особистості [7]. Така певна скромність може бути пояснена стійким прозахідним іміджем "Нашої України". До того ж, партії що увійши до цього блоку завжди і безумовно підтримували доцільність євроатлантичного вибору України. Так, Народний рух України (Г.Удовенка) вважає, що Українi, за великим рахунком, не потрiбно членство в СНД. Приєднання до "слов'янського союзу", який створюють Росiя i Бiлорусія -- тим паче; це -- шлях до вiдтворення Росiйської iмперiї та, не виключено, й Радянського Союзу. Українi необхідно вступати до Європейського Союзу. Для нас це один із шляхiв українського вiдродження. На жаль, поки що Україна у формуваннi власної зовнiшньої полiтики ще не цiлком самостiйна. Але iншого шляху, як досягнення повної самодостатностi, в Українi просто немає, що обумовлено не тiльки географiчним розташуванням, але й iсторичним досвiдом. Найбiльше впливають на формування української зовнiшньої полiтики Росiя та США. Але якщо причиною недолiків впливу США є недостатнє розумiння України та "генетичної" iнертностi й непатрiотичностi багатьох представникiв керiвних кiл України, то вплив Росiї має вiдверто антиукраїнський характер, i метою його є нищення державностi України. Полiтика вiйськового нейтралiтету України практично себе вичерпала. Потрiбна якiсна активiзацiя в цiй сферi. Нацiональним iнтересам України вiдповiдає вiйськова спiвпраця з НАТО, а в перспективi -- входження до складу Альянсу; орiєнтовно -- протягом 10 наступних рокiв [8].

Український народний рух (Костенка) також підтверджує, що інтеграцiя України в європейськi та євроатлантичнi полiтичнi та економiчнi структури -- принципова позицiя, яку послiдовно обстоює Рух із 1989 року. Україна традицiйно (з Х ст.) була європейською державою. Вступ до ЄС -- це передусiм досягнення високих показникiв економiчного розвитку та життєвих стандартiв. А вступ до НАТО дозволить Українi, як членовi системи колективної безпеки, вийти на бiльш високий рiвень обороноздатностi та суттєво скоротити витрати на оборону, вивiльнивши значнi бюджетнi кошти на соцiальнi потреби. Так, в багатьох моментах Україна не може конкурувати з iншими розвинутими країнами як повноправний член органiзацiї. Тому, йдучи до цього, ми повиннi створити умови, коли повноправне членство в цiй органiзацiї даватиме нам бiльше економiчних переваг, нiж економiчних втрат. Слід підкреслити, що ще до розколу НРУ член цієї фракцiї В.Кириленко 1998 року внiс на розгляд парламенту законопроект, який передбачає вступ України до НАТО [9]. В програмі партії "Реформи і порядок", ще однієї складової частини "Нашої України" йдеться про необхідність отримання статусу асоцiйованого члена Європейського Союзу і спiвпраця з органiзацiями країн Схiдної та Центральної Європи [10].

Cеред усіх учасників виборчих перегонів питання європейської інтеграції найбільш об'ємно та емоційно висвітлені в передвиборчій платформі Соціал-демократичної партії. "Ми стоїмо на пероні глухого провінційного полустанку і дивимося, як нас невпинно минають останні вагони яскраво освітленого святкового поїзду під назвою "Європа". Ми привітно махаємо, але ніхто і не думає зупинятися і чіпляти старий і брудний вагон "Україна"... Ми, українські соціал-демократи, пропонуємо перестати дурити самих себе балачками про позаблоковість та багатополярність і почати будувати Україну, яку приймуть до Європейського Союзу. Головними елементами реалізації програми інтеграції політичної системи України до Євросоюзу стануть санація та модернізація. Першочерговими заходами санації є: розслідування під контролем громадськості злочинів вищих посадовців; ліквідація партій - філій олігархічних угрупуваннь; санація політичного істеблішменту, створення системи антикорупційної фільтрації; бюджетна дисципліна, суспільний контроль за видатками. Єдиним шляхом інтеграції українського суспільства в систему Європейського співтовариства є трансформація головного регулятора міжлюдських відносин -- системи цінностей [11].

Партія "Яблуко" достатньо відверто вважає, що Українi однозначно варто орiєнтуватися на iнтеграцiю до європейських та євроатлантичних структур. Ідеологи партії "Яблуко" виклали своє бачення зовнішньополітичної лінії України в параграфі під назвою "Світове лідерство": "Мета нашої політики -- розквітаюча Україна, що має стати світовим лідером в області економіки, екології, науки і культури… Ми хотіли б жити в такій країні, що протистоятиме глобальним викликам, стане прикладом для усього людства. Тільки йдучи цим шляхом, Україна здатна буде повернути собі головні позиції у світі". Однак, подібно до деяких пропрезидентських і навіть лівих сил, "яблучники" вважають, що "обличчям до Європи" не повинно означати "спиною до Росiї". Тобто, інтеграція має бути спільною з Російською Федерацією [12]. Правда, в самій передвиборчій платформі партії про це не йшлося -- М.Бродський із колегами обмежився емоційними віршами Василя Симоненка [13]. У передвиборній програмі представника непримиремної опозиції - "Виборчого блоку Юлії Тимошенко" в зовнішньоплолітичному розділі нема згадок про євроатлантичний вибір. Вказано лише на головний конфлікт: між потужними потенційними можливостями України та її низьким статусом на міжнародній арені. Пропонується визначити чіткі національні пріоритети України і зняти принизливе питання: з ким ми? Зовнішня політика має здійснюватися в ім'я своєї нації, на основі мирних рівноправних стосунків із усіма державами, з якими Україна має спільні інтереси. Інтеграцiя без урахування нацiональних iнтересiв називається зрадою або пiдкоренням. Тому будь-який iнтеграцiйний процес має виходити з економiчних та зовнiшньополiтичних iнтересiв держави [14].

Ще один, вельми специфічний представник непримиремної опозиції -- Українська національна асамблея зберігає свою оригінальність. Зокрема, вказується на те, що світ стоїть на порозі глобальних змін, які призведуть до створення надзвичайно розвиненої людської цивілізації. Українська нація повинна першою здійснити перехід до цивілізації вищого рівня. Її призначення - бути носієм високої духовності, передового мислення і способу життя, планетарним духовним центром i забезпечити реальний суверенітет і підвищення міжнародної конкурентоспроможності України. Однак, УНА не заперечує того, що Україна повинна вести збалансовану і послідовну зовнішню політику, спрямовану на прискорену та ефективну інтеграцію України у світові та європейські політичні і економічні структури. В той же час,геополітична перспектива України полягає в тому, щоб стати самостійним і авторитетним геостратегічним центром. Україна перейме на себе роль всесвітнього миротворця. На противагу існуючій у світі концепції протистояння цивілізацій, Україна запровадить концепцію діалогу цивілізацій, стане місцем і центром такого діалогу [15]. Також амбітність відрізняє передвиборчу платформу Всеукраїнської партії "Нова сила". Так, "відмова від зброї масового знищення продемонструвала, що Ми, українці, є носіями ідеології ХХI століття -- ідеології мирного діалогу цивілізацій на противагу примітивному силовому захопленню ринків та сфер впливу [16]. Блок політичних партій "Новий Світ" виступав проти будь-яких форм смертельно небезпечного для нас союзу з Росією, "слов`янського" союзу та інших об`єднань та за вихід України зі складу СНД, але про євроатлантичну альтернативу в програмі згадки не має [17]. Ще один нечисельний опозиційний блок із оригінальною назвою "Проти всіх" виступав проти принизливої залежності України від сходу і заходу [18].

Природно, що найбільш послідовно європейський вибір України декларували пропрезидентські партії і блоки, але при цьому вони майже не згадували про євроатлантичну інтеграцію, тобто, про вступ до НАТО. Це є зрозумілим, бо питання приєднання до НАТО було сформульовано вже після виборів -- 23 травня 2002 року. Зокрема, в платформі блоку "За єдину Україну" сформульоване завдання сприяння комплексній євроінтеграції нашої держави та відродження України як житниці Європи. Констатується також, що Україна -- європейська країна за геополітичним розташуванням і культурними традиціями. Її майбутнє нерозривно пов'язано з Європою. Потенціал українського народу може розкритися тільки через творче освоєння цінностей європейської культури і світової цивілізації [19]. Партії, що увійшли до блоку, також достатньо відверті в своїх програмних засадах. Так, Аграрна партія України вважає, що Українi не варто приєднуватись до "слов'янського" союзу, який створюють Росiя та Бiлорусія. Стратегiчна мета цієї партії -- рiвноправне членство у Європейському Союзi. В той же час, аграрники вважають, що Українi i надалi треба дотримуватися вiйськового нейтралiтету, немає потреби вступати до складу НАТО, але спiвпраця України з НАТО вiдповiдає її нацiональним iнтересам [20]. Народно-демократична партія також прiоритетним для України вважає курс на iнтеграцiю в європейське спiвтовариство. Європейський вибiр України -- це не тiльки географiчна належнiсть, а й змiна вектора розвитку, який передбачає поступову iнтеграцiю в європейський простiр не тiльки в полiтичному, а й економiчному та цивiлiзацiйному аспектах. Тому стратегiчна мета -- перетворення України на постiндустрiальну державу, що забезпечує середньоєвропейськi стандарти життя в економiчному, iнформацiйному, освiтньому, екологiчному сенсi [21]. Здоровий глузд i логiка свiтового розвитку, за програмою Партії регіонів, пiдказують, що Українi не минути iнтеграцiйних процесiв, якi активно протiкають у всьому свiтi. Отже, iнтегруватися чи не iнтегруватися -- не питання. Тобто нам, безумовно, потрiбно iнтегруватися у свiтовий ринок, у мiжнародне спiвтовариство, в Європу, СНД -- всюди, де є український iнтерес. Інтегруватися заради того, щоб пильнувати i одстоювати цей iнтерес на всiх рiвнях i у всiх сферах. А вiн є i на Заходi, i на Сходi… [22]. Партія Трудова Україна одним із першочергових завдань для України вважає розвиток стосункiв із ЄС, формування умов для вступу в цю органiзацiю, тобто поступове приведення законодавства, технологiчних i екологiчних стандартiв України у вiдповiднiсть з критерiями ЄС [23].

В передвиборній програмі Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) йдеться про завдання зміцнення суверенітету держави і активну участь у міжнародному розподілі праці, входження України у світові та європейські міжнародні організації. Щодо безпекової політики, то передбачена необхідність створення системи загальноєвропейської колективної безпеки за участю країн Західної, Центральної, Східної Європи та Росії. Об'єднані соцiал-демократи виступають за збереження позаблокового статусу України, який не виключає, а передбачає спiвробiтництво з НАТО -- найбiльшою мiжнародною органiзацiєю, рубежi якої сьогоднi впритул наблизилися до кордонiв України. Європейський вибiр України не пiдлягає обговоренню або перегляду. Полiтична мета розвитку України -- стати повноправним членом спiвтовариства європейських держав [24]. Партійна програма СДПУ(о) чітко декларує "Україну в Європі", водночас оголошуючи спротив політиці "ізоляціонізму та ідеології національної винятковості". Трохи далі в програмі присутня ідея перетворення "Західноєвропейського Союзу на Загальноєвропейський Союз", але Україна згадується лише в контексті східноєвропейської інтеграції. По тому наголошується на важливості балто-чорноморської взаємодії (з Білорусією, Литвою, Латвією, Естонією) та співпраці з країнами Дунайського басейну. Нарешті, наостанок зазначається, що "особливою турботою української зовнішньої політики мусить стати врегулювання відносин і вирішення спільних проблем із Росією". Партійна програма СДПУ(о) найповніше представляє необхідний легальний, публічний "джентльменський набір" вимог до зовнішньополітичного курсу центристської політичної партії в Україні. Ця модель, близька до ідеал-типової, передбачає орієнтацію на ЄС, країни ЦСЄ, чорноморсько-балтійські (можна додати Болгарію, Туреччину), особливий наголос на відносини з Росією (варіант -- СНД). Характерним місцем цієї моделі є всеядність, за якою не завжди проглядається зв'язок між зовнішньополітичною доктриною і реальними механізмами розвитку суспільства [25].

Ще одна центристська, близька до президентського оточення, партія "Демократичний Союз" підкреслювала, що розвиток свiтових вiдносин визначається сьогоднi iнтеграцiєю. Тому ми вiтаємо розширення вiдносин із ЄС як магiстральну лiнiю зовнiшньої полiтики [26].

Відносно пропрезидентський виборчий блок "Єдність" трактує Україну як сучасну волелюбну і миролюбну європейську державу [27].

Партія Зелених України зберегла природну оригінальність, а саме в програмі йшлося про економічну доцільність приєднання до Європейського Союзу, повноправне членство в спільному європейському домі, але проти приєднання до військових блоків [28]. Швидко створені перед виборами "молодіжні проекти" - "Команда Озимого Покоління" та партія „Нова генерація України" не могли обійти питання євроатлантичної інтеграції. Але розкриття їх є занадто формалізованим. Як наприклад заголовки на кшалт "Європейський поступ у економічній та соціальній політиці!", або "Європейський поступ у науці і культурі" [29]. Дуже формально торкається проблеми Ліберальна партія України (оновлена) і зовсім не згадують такі учасники виборчого процесу, як Всеукраїнське політичне об'єднання "Жінки за майбутнє", Всеукраїнське об'єднання християн, Всеукраїнська партія трудящих, Партія Реабілітації Тяжкохворих України, партії "Християнський рух" і, нарешті, Української морської партії. Доречі, остання, виходячи з назви мала б бути прибічницею атлантизму [30].

Підтриманий владою виборчий блок "Народний рух України", хоч і знаходився в опозиції до "справжніх" рухів, зберіг традиційний євроатлантизм. Вирішальним для реалізації гарантій безпеки держави і громадян повинна стати інтеграція України в європейські політичні та економічні структури, і на це повинні бути направлені основні зусилля державних і суспільних інституцій, які опікуються цією сферою. Щоб забезпечити інтереси національної безпеки України у стосунках із сусідніми країнами Європи, необхідно продемонструвати наш європейський вибір і добитися реального співробітництва і впливу в регіональних міжнародних організаціях, сприяти їх роботі. Необхідно заявити про свою готовність у майбутньому вступити в НАТО і рішенням Верховної Ради заявити про вихід із СНД і Міжпарламентської асамблеї [31].

Для цієї групи партій і блоків правила виробились такі, що стратегічні елементи публічної політичної діяльності -- ідеологія і програма -- не видаються необхідними для успіху у цій грі. Партії цього типу переважно вели боротьбу за чудодійний адміністративний ресурс, який мав забезпечувати бажані електоральні успіхи. Це змагання не за голоси виборців, їх свідому реакцію на запропоновані переваги претендентів на владу, а, швидше, за чисельність електорату -- цифру, завірену в документах та уповноважених інстанціях. Втім, внутрішня конкуренція серед "центристських" партій не дозволяла покладатись на один лише адмінресурс, але зобов'язула по можливості використовувати публічний вплив на електоральні маси. Практично кожна поважна партійна структура зафіксувала в своїй програмі положення про зовнішню політику. Серед центристів наймоднішим штампом, що кочує по програмах їх партій, є необхідність слідувати принципам вже немодної багатовекторності. "Нашою державою має проводитися багатовекторна зовнішня політика" -- читаємо в програмі НДП. Програма "Демсоюзу" обіцяє: "Партія здійснюватиме багатовекторну зовнішню політику на засадах нейтралітету, позаблоковості". Приміром, фахівці Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова зазначають: "Розширення ЄС супроводжується поглибленням співпраці Євросоюзу з Росією, що зумовлює важливість "східного вектора" для євроінтеграції України... Це означає, зокрема, необхідність поглиблення економічного співробітництва з Росією...Саме в такому контексті слід розглядати поширену зараз у певних політичних колах України тезу "До Європи разом із Росією". Водночас механізми та стратегічні цілі співпраці України й Росії з ЄС суттєво відрізняються: Росія офіційно не заявляла про намір вступу до ЄС, тоді як Україна проголосила інтеграцію до Союзу головним пріоритетом зовнішньої політики". Вищенаведена теза свідчить про бажання деяких українських політиків і політологів використати Росію в ролі стимулятора й посилювача активізації руху України до ЄС. Однак, як це не принадно, але на даному шляху не варто забувати про російські інтереси та політику. Очевидно, що політичні лінії Росії стосовно як України, так і Європи не є колінеарними. Про це свідчить хоча б той факт, що зазначеному вище українському гаслу не має адекватного російського відповідника на кшталт: "Зближуватися з Європою разом із Україною". Думається, що інтерференція інтересів у трикутнику Україна - РФ - ЄС створює набагато складнішу і, головне, непрямолінійну картину, як це видається на перший погляд, коли ми звертаємося до тези "До Європи разом із Росією". Посилення позицій Росії як євроатлантичного партнера неминуче збільшуватиме її вагу і як партнера ЄС. Тому можливості РФ маніпулювати відносинами з Україною на європейській політичній, економічній та інших аренах сьогодні значною мірою зростають, натомість потенціал України як гравця залишається незмінним. Отже, можна дійти висновку, що новітні зміни в геополітичному середовищі, які відбулися після терористичних актів 11 вересня у США, лише загострять проблеми у відносинах України з ЄС [32].

Партії лівої орієнтації та відверто імперські проросійські сили не могли підтримувати євроатлантичний вибір України за визначенням. В передвиборних програмах Комуністичної партії України та Комуністичної партії України (оновленої) чітко окреслена необхідність розширення співробітництва з країнами СНД. Росія і Білорусія -- названі нашими економічними партнерами, політичними союзниками і історичними побратимами і саме в союзі з ними має бути і Україна [33].

Передвиборча програма Комуністичної партії робітників і селян взагалі містить у собі детально розроблений план ліквідації української державності: 2003 -- 2005 р. Об'єднання в Союз слов'янських держав; 2005-2015 р. Усунення експлуатації людини людиною. Відродження СРСР [34].

"Блок Наталії Вітренко" у зовнішній політиці пропонував негайно розірвати стосунки з Міжнародним валютним фондом, утворити міждержавний союз "Україна-Білорусія-Росія" і створити систему колективної безпеки [35].

Селянська партія України основою зовнішньої політики вважала відновлення слов'янської єдності, союз із братніми російським і білоруським народами, єдиний економічний простір із Росією і Білорусією для захисту від економічної експансії Заходу [36]. Соціалістична партія України наполягала на зберіганні позаблокового статусу нашої держави, підтримувала взаємовигiдне широкомасштабне спiвробiтництво України з усiма країнами, за прiоритетнi вiдносини з Росiєю, Бiлоруссю та iншими сусiдами, за консолiдацiю i захист слов'янства. Щодо НАТО, то СПУ вважала помилковим розширення альянсу на Схiд [37].

Серед усіх учасників перегонів лівого спрямування певною поміркованістю відрізнялася платформа партії Всеукраїнського об'єднання лівих "Справедливість". В питаннях міжнародної політики "Справедливість" також виступала прибічницею тісних стосунків із нашими природними історичними союзниками-сусідами: Росією, Білоруссю, Молдовою, але й не забувала про інтеграцію до Європи, яка може відбуватися тільки спільно з східноєвропейськими сусілами під гаслом: Разом до Європи! [38].

Антиєвропейська, антиатлантична риторика особливо була притаманна проросійським виборчим об'єднанням. Так у передвиборній програмі виборчого блоку "ЗУБР" (За Україну, Білорусію, Росію) прямо йшлося про впровадження в галузі економіки і управління - досвіду президента В.В.Путіна щодо підвищення керованості державою, в соціальній політиці - впровадження досвіду президента О.Г.Лукашенка щодо захисту соціальних прав громадян, забезпечення добробуту та захищеності кожної людини, а також по-путінськи жорстка боротьба з тероризмом, злочинністю та корупцією [39].

Схожа позиція виборчого блоку політичних партій "Руський блок". Блок вважав, що гарантії економічного виживання України -- у союзі з Росією. Необхідно прийняти однозначне рішення і приступити до послідовного створення єдиного економічного, інформаційного і культурного простору України, Росії і Білорусії на основі тісного міждержавного союзу. Водночас, цей блок декларував проти штучного протиставлення європейського вибору України вектору її зближення з Росією. Російська Федерація, як і Україна, є органічною складовою частиною Європи, повноправним членом Ради Європи, інших загальноєвропейських структур безпеки і співробітництва. Однак, Руський Блок виступав за негайне згортання військово-політичного співробітництва з НАТО. Ніяких проявів щодо інтеграції та зовнішньої політики взагалі не було в передвиборній програмі народної партії вкладників та соціального захисту [40]. До речі про "впливовість" двох останніх блоків свідчить те, що за них проголосувало в Україні лише 303098 виборців чи 1,16% із тих, хто взяв участь у виборах [41].

Таким чином, "штатними" програмними прихильниками стратегічної орієнтації на Росію є політичні партії лівого спрямування (КПУ, ПСПУ, СПУ, СелПУ, "Справедливість" та інші, дрібніші). Публічні проросійські симпатії у вигляді ностальгійних неорадянських проектів (інтеграція до союзу Росії і Білорусії, вступ до МПА СНД) поряд із підтримкою антизахідних позицій російської владної еліти -- один із ключових стовпів, на яких тримається образ вітчизняної лівиці. В ній у парадоксальний спосіб співіснують інтонації антиглобалізму, посткомуністичного консервативізму та провінційної версії комплексу великодержавності. Синдром "молодшого брата" найочевидніше виявляється в публічній діяльності КПУ. Натомість, ця особливість не тільки і вже не стільки є ментальною прикметою лідерів пострадянських "комі", скільки данина настроям лівого електорату. Постійно наголошуючи на проросійській орієнтації, комуністи досягли відчутної підтримки з боку значної частини російського культурного сегменту українського суспільства. В поєднанні із постійним педалюванням соціальних проблем такого типу діяльність дозволяє комуністам і лівим у цілому претендувати на потужну електоральну підтримку. Втім знаходяться й охочі позбавити лівих монополії на використання проросійських настроїв у електоральних цілях. Реiнтеграцiя у новий союз, як i стереотип розколу українського суспiльства на двi половини, не мають пiд собою реального пiдґрунтя. Проблема тут справдi є, проте лежить вона не у сферi приєднання до Росiї, а зовсiм у iншiй площинi, i має не глобальний, а конкретний характер. Мовнi питання, родиннi зв'язки, прикордонний безлад тощо вимагають уважного пiдходу i делiкатного розв'язання. Якщо цими питаннями не займатися, то згодом із мiсцевих вони переростуть у загальнодержавнi. А щодо нашого приєднання до Росiї, то його не може бути передусiм із двох причин: Росiя "не потягне" економiчно таку територiю, а наша полiтична елiта, в тому числi й комунiсти, нiколи не погодяться, щоб ними знову керували з Москви [42].

Як би не відбувалась еволюція українського політичного життя, партійні еліти так чи інакше збільшуватимуть свій владний потенціал. Передвиборна ситуація створила природну необхідність залучення цих еліт до процесу обговорення, визначення і подальшої реалізації стратегічних національних інтересів України на міжнародній арені.

КПУ, СПУ, Аграрна партiя, НДП, "Трудова Україна", СДПУ(О) висловилися за те, щоб Україна залишилася у складi Спiвдружностi незалежних держав. "Батькiвщина", Партiя Зелених, НРУ, УНР -- за вихiд із СНД. Блок Вiктора Ющенка, ПРП, "Демократичний Союз", "ЯБЛУКО" вважають, що зi Спiвдружнiстю Україна може попрощатися, але не зараз.

Бiльшiсть партiй, крiм КПУ та СДПУ(О), висловилися проти приєднання України до "слов'янського" союзу, що створюється Росiєю та Бiлорусією. Окрiм КПУ, близьких до неї лівих і проросійських сил та Партiї Зелених, всi партiї виступають за вступ України до Євросоюзу. За винятком СДПУ(О), НДП та Аграрної партiї, бiльшiсть партiй вважають, що зовнiшня полiтика України формується не зовсiм самостiйно, а партiї "Батькiвщина", КПУ, СПУ, Партiя Зелених вважають, що зовнiшня полiтика України не є самостiйною. Окрiм ПРП та НРУ, бiльшiсть партiй були впевненi в тому, що Українi треба й надалi дотримуватися вiйськового нейтралiтету. Бiльшiсть партiй вважають, що спiвпраця з НАТО вiдповiдає нацiональним iнтересам України, але за вступ до цього вiйськового блоку висловилися лише 4 партiї. Результати виборів засвідчили, що понад 67% громадян проголосували за партії і блоки що декларували європейський вибір України [43]. Однак, виходячи зі слабої обізнаності виборців із програмними засадами учасників перегонів, значення такого результату не слід перебільшувати.

За думкою міністра закордонних справ України А.Зленка, Україна внесла в європейську безпеку навіть більший внесок, ніж деякі держави, представлені в НАТО зараз. Ми будуємо Україну як демократичну і відкриту державу. Можливо, ми просуваємося цим шляхом не так швидко, як хотілося б нашим партнерам, але демократія, відкритість, дотримання прав людини були і залишаються основними постулатами утвердження України як європейської держави. Слід мати на увазі, що Україна - це східний форпост Європи. А безпека Європи - це і безпека США. Так було за часів "холодної війни", так залишається і тепер [44].

Наприкінці листопада 2002 року у бельгійській столиці відбулася конференція "Європейська інтеграція України", організована інститутом "Схід-Захід". На ній йшлося насамперед про перспективи вступу України до ЄС. Увагу учасників зустрічі привернуло також інтерв'ю голови Єврокомісії Романо Проді, в якому він каже, що Україні немає місця в розширеному Євросоюзі. Представник Єврокомісії з оточення Проді повідомив "Німецькій хвилі", що голова Єврокомісії не хоче зараз давати будь-які обіцянки щодо вступу України в Євросоюз. Як відомо, що Романо Проді в інтерв'ю нідерландській газеті "Фолькскрант" заявив, що немає підстав говорити про потенціальний вступ до ЄС Марокко, України чи Молдови й для нього нічого не означає той факт, що українці почувають себе європейцями. Один із працівників офісу Проді сказав, що було б немудрим говорити зараз про можливий вступ до ЄС України, яка має ще досягти багатьох стандартів Євросоюзу. Чиновник зазначив, що Київ має спочатку виконати певні реформи, а вже потім брати на себе зобов'язання щодо вступу до ЄС. Інший учасник конференції, європарламентарій Чарльз Таннок сказав, що висловлювання Проді щодо України є абсолютним нонсенсом. Він уважає, що голова Єврокомісії не мав достатньо повноважень, аби робити такі заяви. Втім, за словами Таннока, в будь-якому разі Романо Проді не ухвалює політичних рішень [45].

Українське суспільство має прийти до усвідомлення: ми всі - українці. В Україні, якщо вона хоче стати по-справжньому європейською, заможною і демократичною, не повинно лишатися росіян, євреїв чи поляків. Повинні постати українці російського, єврейського чи польського походження, які разом із "українцями українського походження" зроблять цю землю вільною і квітучою. Інакше - на нас далі очікуватиме розігрування усіляких підкинутих ззовні "карт", скніння на геополітичних протягах у "сірій зоні" між Росією і Європою. Українцем людину робить не "голос крові" (інакше - звідки стільки "манкуртів" і безбатченків з давніми козацькими прізвищами?), а усвідомлення належності до великої тисячолітньої культури, до славної, хоча й трагічної історії, до прекрасної, неповторної землі [46]. Важко не погодитися з Президентом України, який під час перебування з візитом в Австрії на початку листопада 2002 року влучно помітив: "Бог захотів, щоб Україна була в Європі" [47].

Здійснюючи курс на євроатлантичну інтеграцію, Україна, як невід'ємна частина регіону Центральної та Східної Європи, прагне у співпраці з іншими європейськими державами до розбудови загальноєвропейської системи безпеки. Євроатлантична інтеграція України з майбутнім членством в Альянсі надасть можливість для вирішення таких проблем: отримання надійних гарантій державного суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів, створення сприятливих умов для економічного розвитку України як невід'ємної частини єдиного європейського економічного простору, зміцнення регіональної та європейської стабільності і безпеки; забезпечення національної безпеки у найефективніший із політичної, воєнної, економічної та фінансової точок зору спосіб; отримання надійних гарантій незворотності утвердження в Україні засад громадянського суспільства, верховенства права та ефективно діючої ринкової системи; підвищення ступеня відповідальності нашої держави перед спільнотою розвинутих демократій, що дозволить їй стати повноправною стороною процесу прийняття важливих для європейського континенту політико-військових рішень; сприяння входженню України в інші європейські та світові структури; надання суттєвого імпульсу процесу інтеграції до Європейського Союзу; завершення реформування Збройних Сил України, включаючи створення ефективної системи демократичного контролю над ними, формування прозорого оборонного бюджету та раціонального використання коштів на оборонні цілі [48].

Таким чином, курс на європейську інтеграцію парадоксальним чином є і офіційною ідеологією правлячої еліти, і ключовою доктриною правої опозиції, що відкриває широкі можливості для маніпулювання громадською думкою і, на жаль, створює загрозу подальшої дискредитації цього курсу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Войтенко В.П. Вибори-2002. Нариси з політичної арифметики. К., 2002; Будзан Б. Глобалізація: новий виклик менеджменту України//Дзеркало тижня. -- 2002. - 3-10 серпня; Лісінчук О., Сушко О. Українські партії і зовнішня політика: спокуси і потенції напередодні виборів //Дзеркало Тижня. -- 2001. - 18-25 серпня; Горбулін В. П., Бєлов О. Ф., Лисицин Е. М. Актуальні питання організації стратегічного планування державної політики національної безпеки України // Стратегічна панорама. 1999. No3. С. 12-20 тощо.

2. Сайти політичних партій України // Мережа аналітичних центрів України //http://www.intellekt.org.ua/; www.razom.org.ua/; http://www.rukh.org/; http://www.zt.ua/prp/; http://www.press.org.ua/; http://www.yabluko.org.ua/; http://www.tymoshenko.kiev.ua/; http://www.geosities.com/CapitolHill/Lobby/5331/15 тощо.

3. Войтенко В.П. Вибори-2002. Нариси з політичної арифметики. К., 2002.

4. Будзан Б. Глобалізація: новий виклик менеджменту України//Дзеркало тижня. -- 2002. - 3-10 серпня.

5. Фукіяма Ф. Я чи суспільство //http://www.diezeit.de/

6. День. -- 2001. -- 15 березня.

7. Офіційний сайт виборчого блоку "Наша Україна"// http://www.razom.org.ua/

8. Інформація про Народний Рух України // http://www.rukh.org/

9. Мережа аналітичних центрів України //http://www.intellekt.org.ua/.

10. http://www.zt.ua/prp/

11. Сайт Преси України //http://www.press.org.ua/

12. Офіційний сайт політичної партії "Яблуко" // http://www.yabluko.org.ua/.

13. Там само.

14. Персональна сторінка Юлії Тимошенко // http://www.tymoshenko.kiev.ua/.

15. Інформація про політичну партію Українська національна асамблея //http://www.geosities.com/CapitolHill/Lobby/5331/15.

16. Мережа аналітичних центрів України //http://www.intellekt.org.ua/.

17. Там само.

18. Там само.

19. Там само.

20. Офіційний сайт Аграрної партії України //http://www.apu.org.ua/.

21. Офіційний сайт Народно-демократичної партії України // http://www.ndp.org.ua/.

22. Офіційний сайт Партії Регіонів //http://www.partyofregions.org.ua/

23. Офіційний сайт політичної партії "Трудова Україна // http://www.trud.org.ua/

24. Офіційний сайт Соціал-демократичної партії України (об`єданої) //http://www.sdpuo.org.ua/.

25. Лісінчук О., Сушко О. Українські партії і зовнішня політика: спокуси і потенції напередодні виборів //Дзеркало Тижня. -- 2001. - 18-25 серпня.

26. Офіційний сайт політичної партії "Демократичний Союз" // http://www.demunion.kiev.ua/

27. Мережа аналітичних центрів України //http://www.intellekt.org.ua/.

28. Офіційний сайт партії зелених України // http://www.greenparty.org.ua/

29. Мережа аналітичних центрів України //http://www.intellekt.org.ua/.

30. Там само.

31. Там само.

32. Горбулін В. П., Бєлов О. Ф., Лисицин Е. М. Актуальні питання організації стратегічного планування державної політики національної безпеки України // Стратегічна панорама. 1999. No3. С. 12-20.

33. Офіційний сайт Комуністичної партії України // http://www.kpu.kiev.ua/

34. Мережа аналітичних центрів України //http://www.intellekt.org.ua/.

35. Там само.

36. Офіційний сайт Селянської партії України // http://www.selpu.org.ua/

37. Персональна сторінка Олександра Мороза // http://www.moroz.com.ua/

38. Мережа аналітичних центрів України //http://www.intellekt.org.ua/.

39. Там само.

40. Там само.

41. Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського// www.nbuv.gov.ua.

42. Лісінчук О., Сушко О. Українські партії і зовнішня політика: спокуси і потенції напередодні виборів //Дзеркало Тижня. -- 2001. - 18-25 серпня.

43. Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського //www.nbuv.gov.ua.

44. Факты. -- 2002. -- 5 декабря.

45. Мережа аналітичних центрів України //www.intellect.org.ua/ 29.11.2002 10:19.

46. Войтенко В.П. Вибори-2002. Нариси з політичної арифметики. К., 2002.

47. Українська правда//www.pravda.com.ua/ 7.11.2002, 13:39]

48. Про Стратегію України щодо Організації Північноатлантичного договору (НАТО)// http://www.mfa.gov.ua/.

Ббк 66.3

Олександр КОБЗАР,
кандидат філософських наук,
Донецьке регіональне відділення Центру
гуманітарної освіти НАН України

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КУЛЬТУРНОМУ КОНТЕКСТІ

Проблема громадянського суспільства у сучасній філософській, соціологічній і політологічній думці Заходу, була особливо популярною у повоєнні часи. Швидкий економічний розвиток, демократизація політичного життя, соціальний захист, створення правової ліберальної держави призвели до того, що ця тема втрачає свою актуальність. Теоретичні баталії, що вели філософи та соціологи ХУІІ-ХХ ст. щодо визначення таких понять як: суспільний договір, розподіл гілок влади, демократії; громадянське суспільство, відійшли у минуле. Це знайшло свій відбиток у відомій статті Ф.Фокуями "Кінець Історії". Автор стверджує, що історія визначила свої цілі, які вже реалізувались в найбільш розвинутих країнах Європи та США. Всі інші країни повинні, хоч із запізненням, пройти цей шлях. Центр досліджень громадянського суспільства змішується у Східну Європу. Зростання зацікавленості у цій проблематиці стало особливо помітним у зв'язку з розпадом соціалістичного табору, падінням Берлінського муру, кардинальними змінами, що відбулись у Радянському Союзі. Розповсюдження основних ідей, принципів, вартостей, що асоціюються з уявленням про загальнонародну, правову державу, ліберальну демократію на регіони потребували переосмислення визначення громадянського суспільства, умов та закономірностей його виникнення, особливостей становлення у різних культурно-історичних умовах. Початок XXI ст. актуалізує нові питання у дослідженні сучасного громадянського суспільства. Чи є європейський досвід загально-визначальним або виключенням у всесвітній історії? Чому багато країн у Латинській Америці, Азії і Африці не побудували демократичне суспільство, з правовою захищеністю особистості? Чому країни Східної Європи і колишнього СРСР мають суттєво різні досягнення у демократичному розвитку і яку роль у цьому відіграють національно-культурні, морально-релігійні традиції? Наскільки сумісна українська ментальність з європейською культурною традицією?

При вивченні цих питань не тільки можливі, але й бажані різні підходи. Один з них ґрунтується на концепції "великого часу" (М.Бахтін), і спрямований на вивчення глибинних витоків європейської культурної традиції, культурно-історичного контексту формування концепції "громадянського суспільства". В цьому відношенні, на наш погляд, треба звертатись не тільки до досвіду XX сторіччя чи до епохи Просвітництва, але й до джерел європейської культури які визначають саме Просвітництво. Такі джерела знаходяться у античній культурі, де формуються ті ціннісно-світоглядні орієнтації. Ця культура і визначила особливості європейської історії.

Специфіку західної культури не можливо зрозуміти без порівняння із східною. Схід (Китай, Індія, Японія і інші) і зараз вражають своїми різноманітними досягненнями. Враховуючи численні відмінності можна визначити загальні світоглядні принципи цієї культури:

1. Для людини східної культури, людини досконало-мудрої - світ є досконалим і гармонійним.

2. Світ треба зрозуміти і прийняти. Тільки недостатньо розумна людина намагається змінити цей світ.

3. Світ є єдине Ціле, в якому немає частин. Для того, щоб пізнати цей світ треба збагнути той космічний ритм, який і визначає існування цього світу (наприклад, взаємодія інь і янь у китайській філософії).

4. Людина східної культури живе у міфологічному, космологічному, циклічному часі. Традиція домінує над творчістю, минуле над теперішнім.

5. Пізнання ніколи повністю не втілюється у слові, понятті, тобто істину не можна передати словами (хто знає - той мовчить, хто не знав - розмовляє (Лао-Цзи)).

6. Східна філософська культура не знає розподілу на суб'єкт та об'єкт пізнання.

7. Основою традиційної східної культури є ритуал, мета якого спасіння людини і культури від хаосу, запобігання випадковості. Така культура нагадує рух стрілок годинника по циферблату.

8. У східному суспільстві панує колективність і жорстока станово-кастова система, що унеможливлює розвиток особистості, індивідуальності.

Подібні риси визначають розвиток Давньої Греції (перш за все Спарта). Але у V cт. до н.е. народжується новий тип суспільства, нове розуміння свободи людини. У Спарті свобода - це рівність всіх вільних людей. У суспільстві панує традиція і колективність. В Афінах формується зовсім інше світосприймання, інша ціннісна орієнтація. У цей час з'являються ті принципи суспільного і духовного життя які визначають розвиток не тільки грецької, але і всієї європейської культури в цілому.

1. На певному етапі виникає думка, що світ, суспільство недосконале, негармонійне і людина повинна внести досконалість (порядок) у цей світ. Принцип людського активізму визначає культурну і філософську традицію Європи. На цьому принципі ґрунтується філософія мислителів протилежних течій.

2. Принцип людського активізму веде до становлення самосвідомості. Традиційність поступається творчості, новаторству, колективізм індивідуалізму. З'являються люди, яких Гегель у своїй філософсько-історичній концепції назве вільними.

3. Надзвичайно швидкий розвиток матеріальної і духовної культури Давньої Греції пов'язаний зі становленням універсально-понятійного кодування знання. Це дозволяє кодувати нове знання і передати його нащадкам.

4. Східна культурна стабільність змінюється, внаслідок економічних, соціокультурних, географічних умов, - нестабільністю - рухом.

5. Грецька класична культура обожнює слово і саму мислительну діяльність, що робить людину надприродною істотою.

6. Для розуміння грецької культури дуже важливим є принцип агону (боротьби, змагальності). Споглядальність східної культури змінюється діяльним, активістським світосприйняттям.

Перераховані принципи сприяють формуванню людини нового типу, яка орієнтується не на традицію, а на творчість, не на минуле, а на майбутнє. В давньогрецькій культурі формуються основні типи філософії (наукова, екзистенціальна, релігійна), які визначають і розвиток сучасної філософії. Народжується новий тип свободи, що ґрунтується на окремій індивідуальності. Аналізуючи особливості сучасної європейської культури, сучасного демократичного громадянського суспільства можна визначити її джерела. Найбільш важливими, на наш погляд, є наступні:

1. Антична філософська раціоналістична думка (становлення логіко-понятійного і троїстого, тернарного мислення. Це визначає європейську культуру як культуру форми, структури, виразу.

2. Римське право (безособове право, яке здійснюється незалежно від положення людини у станово-кастовій структурі).

3. Іудейсько-християнська мораль (ідея особистої відповідальності перед Богом).

Взаємодія грецької, римської, іудейської культур створює єдину своєрідну традицію. Звичайно, грецька культурна традиція не зводиться тільки до філософії, як і римська не може бути зведена тільки до права. Багато досягнень римської історії стануть надбанням європейської традиції. Протягом тисячоліть римський державний устрій (система стримувань і противаг), римська армія, римська імперія були ідеалом. І все ж таки римське право має особливе значення. Воно об'єднує грецькі та іудейсько-християнські правові традиції і до початку XIX ст. (прийняття Громадянського кодексу Наполеона) всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності в Європі.

В Римі, який здавався Вічним, з'являється трагізм почуття життя, очікування кінця світу, розповсюджуються стоїчні, іудейські, християнські ідеї.

Народившись у Східних провінціях Римської імперії в І ст. н.е. як своєрідна єрєсь в іудаїзмі, християнство у ІІ ст. виходить за межі європейської діаспори і поширюється серед неєвропейського населення. В Біблії ми бачимо не тільки людину, що шукає Бога, а перш за все Бога який потребує людину для досягнення своїх цілей.

Ідея діяльної активності людини має розвиток у християнстві, посилюючись античними традиціями людського активізму. У християнській релігії месіанські сподівання іудейського народу набувають особливого, універсально-морального значення, завдячуючи чому, долається етична обмеженість іудаїзму і запропонована нова концепція спасіння. Національні, родинні, соціальні, майнові відносини відокремлювали людей один від одного, а християнство наполягало на єдності людської природи. Творцем єдності є Бог, який займає по відношенню до цього світу активну, творчу позицію.

Відомий культуролог С.Аверінцев влучно відзначив, що християнська віра і імператорська влада виникають разом. Різдво Христове збігається у часі з становленням ранньої імперії (принципату) Октавіана Августа. З часом давньоримська мрія про вселенську імперію знаходить у християнстві свій духовно-моральний вираз. Один імператор на землі і один Бог на небі. Як тільки імператор прийняв християнство, ворожість між владою і новим віровченням минає.

Вселенська релігія не рятує Римську імперію від трагічного роз'єднання. Внаслідок багатьох причин формуються західна (латинська) і східна (візантійська) культурно-релігійні традиції, дві світоглядні системи, дві концепції людської поведінки. Рим і Константинополь стають духовно-ідеологічним підґрунтям для різних політичних систем, різних ідеалів соціальної діяльності. Православно-візантійську традицію неможливо уявити без ідеї симфонії, згоди держави і церкви, імператора і патріарха. Як Христос поєднує божественну і людську природу, так і вселенська християнська імперія повинна спиратись на симфонію Царства і Священства, духовної і світської влади. Ідея симфонії породжує теократичну утопію святої держави, в якій економічне, соціальне, правове гармонійно поєднується з релігійним, літургійним, символічним. Народжується певний тип людини, який відрізняється споглядальністю та інфантилізмом. В цьому принципова різниця між східним християнством і західним, де утверджується ідея автономії духовного і світського. На Заході суспільство балансувало між імператорською владою і церквою, що веде до формування активної, діяльної особистості, розвитку раціоналістичних форм суспільної і індивідуальної життєдіяльності.

Сакралізація земної влади обертається секуляризацією церкви, її залежністю від держави. Багато віруючих відчули загрозу "одержавлення" церкви і стали монахами. Втеча від світської влади, від імперії означає і втечу від Церкви. Таким чином, розходяться земне життя і духовне, політика і мораль. На Сході монашество має асоціальний і індивідуалістичний характер. Воно нагадує катакомбну церкву часів первісного християнства.

Латинське монашество, яке виникає значно пізніше, було іншим. На Заході монастирі викликають значну опозицію, чого не було на Сході. Ця опозиція була скерована проти крайнощів аскетизму. Ідеологія західного християнства стверджувала, що піст, аскеза не складають особливої заслуги; це - тільки засоби для підтримки християнського настрою і християнського життя. Сприйнявши і розвиваючи погляди Августина Аврелія, Західна церква вважала себе носієм справедливості і добра, і найвищу свою ціль вбачали не у відмові від світу, а в його спасінні. Не зрікаючись ідеалів аскетизму і споглядального життя, європейське монашество повинно прийняти участь в здійсненні найважливішої задачі церкви - втілення "Царства божого" на землі. Форми здійснення цієї задачі залежали від зміни історичних умов, але на протязі сторіч західне християнство втрачає пасивний, споглядальний характер стає більш активним, діяльним виконуючи реальні, практичні задачі.

Характерною рисою життя західноєвропейської церкви є чітка ієрархія. Цей принцип, цілком природний для середньовічної Європи, був абсолютно незрозумілим для візантійців. Станова корпоративність, на кшталт західноєвропейської, не зустрічалася у візантійському суспільстві. Серед вищої знаті можна було зустріти представників різних народів (вірмен, арабів, слов'ян та ін.), і навіть колишніх рабів. Важливим є сам феномен імператорської влади, а не те, хто є царем. Ідея соборної держави, відсутність станово-кастової ієрархії породжувала незахищеність людини, робила її безсилою перед всемогутньою владою.

Візантійська імперія не мала перерв у розвитку культурно-історичної традиції, але вона законсервувала релігійне і духовне життя. На Заході церква була єдиним соціальним інститутом, який ґрунтується на організаційній самостійності і має жорстку ієрархічну структуру. В ситуації внутрішнього організаційного хаосу, соціальної руїни, зовнішньої загрози церковні ієрархи вели переговори з загарбниками, упорядковували економічне життя і т.і.

Західна церква, на відміну від східної, не вела численних догматичних дискусій. Відсутність складних теологічних проблем призводе до того, що істинність віри визначається шляхом жорстких правових установок. Це актуалізує значення права, закону в римський духовній спадщині і юридичні аспекти святого письма. Таким чином, вже на ранніх етапах розвитку Заходу і Сходу, Риму і Константинополя можна побачити принципові відмінності які посилюються в історичному розвитку.

Розподіл духовного і світського, небесного і земного у латинській культурній традиції вимагав правового визначення, чіткого з'ясування можливостей світської влади по відношенню до духовної. Цьому сприяв і сам характер латинської мови. Давньогрецька мова була гнучка, рухлива, витончена, що дозволяло адекватно передавати складні філософські думки. Латинська мова негнучка і конкретна і дуже пасує для юридичної діяльності.

Різниця в ідеологічному обґрунтуванні священства і Царства проявляється вже на початку V ст. У Візантійській імперії утверджується цезарепапістська ідеологема, про що ясно свідчить трагічна доля Іоана Златоуста. На латинському Сході перемагає доктрина двох мечів, разроблена в кінці V ст. папою Геласієм І. Ця доктрина утверджує дуалістичну конструкцію влади. Управління світом здійснюється з двох джерел: авторитетом церковної влади і влади земної, імператорської. Імператор має право судити у земних справах і влада його від Бога, але спасіння і життя вічного можна досягти в межах Церкви, існування якої і є втілення Царства Небесного на землі. В земних справах треба дотримуватися світських законів, але сам імператор повинен коритись тим, хто безпосередньо отримав свою владу від Бога, тобто Папі римському і церкві. Таким чином у західно-християнській традиції утверджується концепція певної автономності священства і царства.

Боротьба церковної і світської влади після V-VІ ст. стає малоактуальною у зв'язку з загальним занепадом культури. В ХІ-ХІІ ст. бачимо іншу картину. В той час як Візантійська імперія занепадає, на заході посилюється активне, творче ставлення людини до світу. Розвиток торгово-грошових відносин, становлення вільних міст, поява університетів -- все це змінює характер західноєвропейської цивілізації, що знаходить відбиток і в розвитку західного християнства. Зовнішньо це проявляється в активному розповсюдженні християнства (численні Хрестові походи), утверджені ідеї зверхності церковної влади над земною. Пошуки духовної істини обумовлюють звернення до первісного християнства, що породжує різноманітні інтерпретації основних релігійних цінностей, у християнському середовищі посилюються есхатологічні настрої - відчуття приходу нового часу. Це вимагало від людини не бездумного виконання церковного ритуалу, а перш за все внутрішньої активності, внутрішнього духовного зусилля (середньовічна містика, Іоахим Флорський і інші).

Подібні тенденції знаходять своє системне відображення у культурі Відродження і Реформації. Принцип "пізнай самого себе", принцип людського активізму стають символом цього часу. Повне панування папства в духовній і політичній сфері змінюється новою світоглядною орієнтацією, яка наполягає на незалежності земного і духовного, політики і моралі (Н.Макіавеллі). У політичній сфері утверджується панування держави. В духовній сфері відроджуються традиції античності, що пов'язано з людським активізмом і становленням індивідуальності, утверджується думка про особливе місце людини у світі (Піко делла Мірандола).

Ідеї людської свободи набувають особливо релігійної, етико-правової форми в європейській Реформації. Вона докорінно змінює світоглядну систему цінностей, без чого неможливий послідовний розвиток капіталізму. Видатний соціолог М.Вебер довів, що капіталізм існував у різноманітних формах: торговій, спекулятивній, піратській, лихварській і т.і. Виробничий капіталізм можливий при певній ціннісно-світоглядній орієнтації. Завдячуючи протестантизму змінюється відношення до праці, багатства, бідності, посилюються такі характерні риси як: працелюбність, чесність, дисциплінованість, обов'язковість і інші. Без цього розвиток "виробничого" капіталізму був неможливий.

Дуалізм західнохристиянської традиції, який обумволює постійне протиборство Священства і Царства, має в Реформації нове вирішення. М.Лютер в трактаті "Про світську владу" чітко визначив межі церковної і світської влади, підкреслив їх самостійність і відокремленість одна від одної. Сама церква, її роль, духовна влада сприймається Лютером і протестантами інакше, ніж представниками Римокатолицької церкви. Протестанти відкидають роль церкви як посередника між віруючим і Богом, відкидають магічні елементи Богослужіння. Критерієм віри стає не автоматичне, бездумне виконання церковного ритуалу, а реальні, практичні діла. Це посилює особисту відповідальність віруючого перед Богом, яку неможливо перекласти на іншого.

В європейській практиці і теорії ХVІІ-ХVІІІ ст. з'являється новий комплекс політико-правових ідей і становлення нових політико-правових інститутів. В англійській (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Д.Локк і інші) і французькій (Ш.Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо) філософсько-політичній думці поширюються ідеї суспільної угоди, розподілу влад, захищеності приватного життя і власності, право на свободу слова, вільний вибір способу життя. Сукупність цих ідей ґрунтується на основі ідеї вільної індивідуальності. Найбільш повне обґрунтування концепції громадянського суспільства і теорії свободи особистості відбувається в німецькій класичній філософії, яка є вершиною культури Просвітництва. У філософсько-історичній концепції Гегеля критерієм прогресу в історичному процесі є прогрес у свідомості свободи. У Гегеля розвинута ідея загальнонародної, ліберальної держави, що на думку німецького філософа, завершує розвиток всесвітньої історії. Це відбивається в наполеонівських реформах, в розповсюдженні ідей громадянського кодексу по всій Європі. Створюється система факторів, яка обумовлює диференціацію і інтеґрацію суспільного та індивідуального життя, система стримувань і противаг, система взаємодетермінації держави і громадянського суспільства. Таким чином, створюється структуроване суспільство, де інтереси класів, прошарків, груп, окремих громадян захищались рівністю перед законом. Подібні процеси проходили доволі болісно. Про це свідчить гіркий досвід XX ст. Світові війни, національні зіткнення, соціальні революції, радикальні форми тоталітаризму свідчать про тяжкий шлях утвердження демократії і громадянського суспільства, і все ж таки політична сфера суспільства перестає бути сферою боротьби, і стає сферою погодження інтересів різних суспільних сил. Велику роль у стримуванні держави відіграють засоби масової комунікації, завдячуючи чому суспільна думка може контролювати бюрократичний апарат, який у кожній країні прагне повної влади. Однак у демократичних суспільствах подібні намагання завжди обмежуються моральними, релігійними, правовими нормами. Сучасне громадянське суспільство на Заході - це результат не останніх десятиліть або століть. Це результат всієї європейської історії, де перетинаються філософські, етичні, релігійні, правові, політичні ідеї, які складають органічну систему. На жаль, більшість етапів становлення громадянського суспільства в Європі відсутні в практичному і теоретичному досвіді України. У нас теж існує певна система світоглядних цінностей, але вони сприяють пануванню держави над слабким громадянським суспільством. Духовні цінності, які визначають нашу дійсність, самі визначаються впливом візантійської культурно-релігійної традиції, яка розводить політику і мораль та сприяє розчиненню індивідуального у загальному державному, творчого в традиційному. Досвід Європи (православна Греція),Східної Європи (Румунія), пострадянського простору (Україна, Росія, Білорусія) дають можливість вести мову про православний розлом. Розвиток громадянського суспільства обумовлюється слабким розвитком правових засад суспільного та індивідуального життя, відсутністю елементів самоорганізації, розподілу гілок влади і т.і. Подолання цих недоліків потребує поглибленого вивчення європейського досвіду, дослідження тих духовних цінностей, які визначають нашу культурну традицію.

Корінні зміни в розвитку демократичних засад української державності дуже важливі. Але всі зміни визначаються тим новим, що є важливим, суттєвим для цього розвитку. Нові ідеї і уявлення формують модель, яка реалізується у ході соціально-політичного процесу. Але ідеал (модель) завжди пов'язаний із культурно-історичною традицією, характерною для країни та її народу. Все, що проходило в минулому українського народу в різній мірі входить у реальну тканину історії, яка продовжується і сьогодні. Минуле може забутись, може залишитись у прихованому, латентному вигляді, але ніколи не покидає нас остаточно. Проблеми суспільного розвитку чекають на своє вирішення.

Поняття "громадянське суспільство", "держава", "право", "демократія" набувають реального сенсу і значення тільки у взаємодії з культурно-історичним світом духовних цінностей. Без знання цього світу ми приречені на повторення старих помилок.

Література

1. Августин Аврелий. Исповедь Блаженного Августина, епископа Гиппонского. -- М. -- 1991.

2. Шинкарук В.І. Громадянське суспільство і громадянська творча діяльність. // Світогляд і духовна творчість. -- К. -- 1993.

ббк 66.03

Ярослав Пасько,
кандидат філософських наук, доцент Донецької
державної академії управління

ФЕНОМЕН ВЛАДИ: ТЕОРЕТИЧНІ ВИМІРИ ТА ІСТОРИЧНЕ ВТІЛЕННЯ

Своєрідність українського сьогодення визначається ситуацією вибору шляху майбутнього розвитку, яка протягом останніх десяти років залишається невизначеною. Попри те, що суперечності пов'язані з переходом від однієї владної моделі до іншої, в теоретико-філософських дискусіях обговорюються вже давно, суспільство і влада не можуть досягнути громадянського консенсусу з питань реформування управлінської вертикалі. Залишаючись осторонь онтологічного питання щодо детермінації влади локальними національними традиціями, а також уникаючи суперечок стосовно позитиву та негативу окремих владних систем та моделей, варто звернути увагу на те, що візія майбутнього України має спиратися на філософський дискурс здатний відбити теоретичні та історичні виміри влади. Теоретичне дослідження феномену влади в класичній та не класичній традиціях мусить поєднуватись із осмисленням феномену влади в різних соціокультурних контекстах. Європейська теоретична рефлексія з цієї проблематики свідчить, що саме звернення до широких діахронічних контекстів допоможе з'ясувати, яка саме модель влади є найбільш адекватною для України, сприятлива для розвитку суспільної свідомості та європейської ідентичності.

Актуальність дослідження феномену влади пов'язана з розробкою питання соціокультурної орієнтації нашої держави, визначення її культурно-цивілізаційної приналежності. Зважуючи на те, що впродовж 300 останніх років Україна (принаймні значна її частина) існувала поза європейською традицією, важливо простежити взаємовідносини державної влади та громадянського суспільства, осягнути взаємопов'язаність феномену влади з рівнем повсякденної культури -- "життєвого світу" конкретної особи.

З'ясування різноманітних аспектів владних відносин не є можливим без усвідомлення самого поняття влади як категорії взаємодії володаря і підлеглого. На цю особливість влади як соціального феномену звертали увагу Платон та Аристотель. Стагіріт, характеризуючи відносини влади в античному полісі, стверджує, що "влада репрезентує собою сумісне діяння володаря і підлеглого" [1]. Очевидно, що дефініція цього феномену поступово збагачувалась. Сучасне розуміння влади дозволяє характеризувати її як складну систему детермінації між різноманітними соціальними групами, що включає в себе примус і різноманітні форми підзвітності. Влада існує в будь-якому суспільстві з найдавніших часів, виконуючи інтегративну функцію боротьби проти ентропійних суспільних проявів, задаючи базові параметри існування громадянському суспільству, зберігаючи безпеку і власність громадян.

Аналізуючи проблему влади не можна не помітити фокусну особливість владних відносин, на яку звертали увагу, як представники класичної так і не класичної традицій. Влада безпосередньо пов'язана з вольовим актом, за допомогою якого забезпечується домінування володарюючої волі над об'єктом влади. До такої трактації цієї проблеми схиляється М.Вебер, який надає владі наступного визначення: "Влада означає будь-яку можливість проводити власну волю в лоні соціальних відносин навіть попри об'єктивний супротив оточуючих" [2]. На цю особливість влади звертають увагу значна кількість дослідників. Зокрема, український філософ Є. Клепіков слушно стверджує, що "влада означає домінування однієї волі над іншою в контексті соціальних відносин" [3].

Очевидно, що категорія волі в осмисленні дискурсу влади вважається визначальною, втім не всі питання тут залишаються з'ясованими. Попри те, що вікові владні традиції різних європейських країн відбивали різноманітні форми владно-вольового редукціонізму, не можна вважати, що суб'єкти владних відносин усвідомлюють цілі, засоби та результати своїх дій. Не можна погодитись із думкою російського дослідника В. Подороги, який наділяє суб'єктів влади теоретичною відомістю. "Володарюючий використовує владну волю, усвідомлюючи результати і наслідки своїх дій, а підвладний знає всі eлементи владних рішень, включаючи наслідки пов'язані з виконанням або невиконанням владних рішень" [4]. На жаль у реальній соціально-історичній дійсності ідеал розумної цілепокладаючої діяльності практично ніколи не був втілений у життя, свідченням тому є реалізація владних імперативів у консервативній, ліберальній і соціалістичних традиціях, які мають бути предметом неупередженого аналізу.

Більш близькою мені видається думка Д. Роулза, який звертає увагу на вельми обмежене усвідомлення суб'єктами влади своїх інтересів". Політичні суб'єкти дійсно більш менш точно знають свої інтереси; вони здатні дотримуватись певного курсу дій, втім фактично вони не усвідомлюють всю систему соціальних відносин, в якій вони знаходяться" [5]. Ця думка є слушною, адже пересічна свідомість здатна фіксувати те, що придатне для спостереження та чуттєвого досвіду, і не здатна занурюватись у високі теоретичні міркування. Інтеріорізувати генезис, сутність та структуру влади здатна лише теоретична свідомість, яка завжди була дуже далекою від реальних суб'єктів владних відносин.

Можемо говорити про те, що воля до влади має неусвідомлений характер. Однією з головних ознак волі до влади є щільність, тотальна впевненість, що оформлюється і маніфестується у монологізмі мислення. Так само і політика репрезентована владою функціонує як монологічно виявлена воля. Історично у своєму зародковому стані, інститут влади не був орієнтований на врахування воління інших людей. Навпаки, з давніх часів вдосконалювались лише методи силового, насильницького, у тому числі суґестивного, нав'язування своєї волі. Вільне політичне спілкування з владою мало для громадян обмежений характер. Владний дискурс навіть в античному світі вироджується у монологізм маніфестації владної волі єдиного соціального інституту. Поступово демократичний поліс поступається місцем імперській елліністичній державі, а пізніше монологізм сакральної держави "привласнює" абсолютистська форма управління.

Звичайно, не можна стверджувати, що не існувало і не існує обмежень вольовому типу влади. Межову ситуацію легко визначити, коли вольовий імператив наштовхувався на радикальні суспільні спротиви і переставав спрацьовувати. Натомість, домінуючою силою ставала влада закону, права та громадянського суспільства -- механізми, що за законами суспільного розвитку мають бути опонентами суб'єктивізму та зловживанню влади. Європейська традиція визначає леґітимність як фундаментальну категорію дискурсу влади. За думкою М. Вебера, будь-яка модель влади має триматися на базисі законності відношень панування і підкорення. Такі ідеї знайшли підтримку у значної кількості філософів, надихаючи їх на розвиток правових вимірів влади. Зокрема Ж. Бетті досліджуючи поняття влади, виділяє законність, як підставовий критерій політичної влади. Він визначає цей феномен "як право, що визнається за особистістю або групою приймати рішення, що зачіпають інтереси інших членів суспільства" [6].

Правові та вольові аспекти теоретично осмислюються класичними концепціями влади. Репрезентанти класичної теорії фактично ототожнюють владу з системою державних інституцій і наділяють її негативними рисами та репресивними формами. Влада осмислюється як свідома дія, метою і завданням якої є вчинення впливу на іншого. Вона не виходить поза межи правової держави, втілюючись у систему державних інституцій, існуючи у царині цілераціональних дій та цивілізованого діалогу. Класична теорія влади сприяла розвитку ідей про громадянське суспільство, яке стає підвалиною недоторканості приватних та публічних вимірів особистісного існування.

Критика класичної теорії влади органічно відбувалася в роботах Ф.Ніцше, Г. Арендт та М. Фуко. Р. Зимовець, аналізуючи роботи європейських критиків класичної теорії влади, звертає увагу на зміну концептуальних параметрів цього феномену -- стверджуючи, що "на мікрорівні влада починає осмислюватись не як ефект цілераціональної дії, а як гра сил, яка може мати як свідомий так і не свідомий характер" [7]. Зміна парадигмальних орієнтирів набуває такої очевидності, що і пересічні громадяни і рафіновані інтелектуали вже не сприймають функції владних відносин як репресивні. Влада усвідомлюється як комплексна система суспільних взаємовпливів, як форма, що схильна породжувати нові корелятивні види знання. Вона здатна набувати ситуативного характеру, стає спроможною мобільно реагувати на різноманітні соціальні інверсії.

Ідеал відкритого демократичного суспільства актуалізує проблему владного дискурсу. Влада вже не має існувати як репресивна інституція, натомість відкритий дискурс передбачає можливість діалогу між владою і опозицією, формує етику відповідальності різноманітних суспільних груп.

Взірці відкритого суспільства набувають актуальності в добу модерну. Модерне суспільство принципово відрізняється від традиційного тим, що воно не є комунікаційно обмеженим, надає людині більше можливостей для творчої самореалізації і мобілізаційної активності. З'являються громадяни, здатні до дискурсивної маніфестації (тобто мають вільну можливість висловлювати думки) власної волі, виникають різні суспільно - політичні позиції, змінюються інтенції і форми влади.

Антитезою модерну виступає традиційний тип влади. Він органічно базується на самоочевидності і прозорості культурно-політичної традиції. Інваріантами традиції є культурні та політичні уявлення різних соціальних груп, міфи, архаїчні шари свідомості, що історично детермінують управлінські рішення і дії влади, генерують архетипи колективного несвідомого цього феномену. Влада в традиційному суспільстві виконує подвійні функції. З одного боку вона перекодовуе ірраціональні імпульси колективного підсвідомого у очевидні розумні формули, намагається синтезувати локальні традиції, згуртувати суспільні опінії та дії окремих особистостей. З другого боку, влада сама є продуктивною силою для впливу колективного підсвідомого. У найгірших випадках влада здатна відтворювати аномальні соціальні структури, сприяти найбільш темним формам ірраціонального.

Модерний тип влади є кардинально відмінним. З формуванням економічної системи приватної власності, свободи діяльності і ринку, управлінські форми майже позбуваються рис ірраціональності. Ця система починає функціонувати автоматично, у режимі саморегуляції, позбавляючи владні інституції тотального контролю над суспільством, зменшуючи впливи колективного підсвідомого -- носія архаїчного минулого.

Влада поступово починає втрачати персоналізовані форми, все більше набуваючи рис анонімності. Анонімний ринок стає рушійною і підставовою константою модерної влади. Саме ринок утворює відповідні йому владні структури, окреслює обрії і визначає специфічні риси влади і громадянського суспільства. Відносна несвобода і економічна детермінованість управлінських рішень ринковими механізмами -- надають владі і суспільству більше можливостей вибору щодо середньовічного політичного тоталітаризму. В цій системі влада отримує більше можливостей для ефективної діяльності, намагається враховувати інтереси і свободи громадянина. Об'єктивно-практичною умовою дій влади в європейських країнах стає принцип відповідальності. Німецький дослідник Карл Отто Апель справедливо вказує, що принцип відповідальності варто розглядати як діалогічний принцип співіснування суспільства і влади, що виходить із факту існування людей один з одним і один для іншого [8].

Очевидно, що ми не можемо зазвичай говорити про високі моральні імперативи влади. Економічні виміри управлінської діяльності історично передували моральним. Разом з тим, мусимо засвідчити народження паростків гуманістичної комунікації в Європі та Новому Світі в модерну добу, яка маніфестувала себе в різних формах політичної та суспільно-економічної діяльності. Об'єктивно гуманістична комунікація виявилась теоретичною основою подолання відчуження і створення позитивного типу взаємодії держави і громадянського суспільства. Держава значною мірою намагається сприяти громадянському суспільству в цілому і кожній особі зокрема в реалізації духовних та громадянських потреб, зважуючи на важливість кожної особи в ефективному ринковому господарстві.

Рефлексія щодо проблем влади загострюється як за часів "організованого модерну" так і в сучасному глобалізованому світі. Глобалізація історично призвела до загострення невідповідності між глобалізованим характером економічної кооперації та локальним характером національної влади, збільшила протистояння світової периферії з світовими цивілізаційними центрами. Достатньо гостро ця проблема простежується на прикладі української влади, яка разом із українським суспільством, як це не прикро, знаходиться на узбіччі Європейської цивілізації і не може адаптуватись до європейських стандартів, транслюючи аномальні аксіологічні імперативи. Коріння української трагедії сягають минулого. Вони в соціально-історичному контексті, в контраверсійній історії нашої держави, деградації її еліти.

Відродження цивілізованих форм влади можливо лише за умов європейського поступу всього українського суспільства, його залучення до базових тенденцій самоврядування, децентралізації громадянської ідеї. Майбутнє інституту влади має залежати не від ступеня міфологізації минулого, а від того, наскільки влада та суспільство зможуть реалізувати публічні і приватні виміри європейської традиції, утвердити нові для України норми співіснування. Це є нелегким завданням, але без його вирішення розмови про громадянське суспільство, демократію, цивілізований владний дискурс так і залишаться розмовами, не приведуть до суспільних змін.

Література

1.Арістотель.Політика. Соч.: В 4т. М. -- 1984. -- Т.3. -- С.250.

2. Вебер М.

3.Клепіков Е. Політична влада в Україні. - К. -- 1998. -- С.18.

4.Подорога В. Демократические формы государственности. - М. -- 1999. -- С.24.

5.Цит. за Макаренко В.П. Русская власть. - Ростов-на-Дону. -- 1998. -- С.67.

6.Бетти Ж. Политическая антропология. -- М. -- 1999. -- С. 56.

7.Зимовець Р. Феномен влади в культурі. -- К. -- 2002. -- С.13.

8.Апель Карл-Отто. Етноетика та універсалістська макроетика: суперечність чи доповнювальність. -- К. -- 1994. -- С.124.

ббк 63.3 (4 укр 3)

Василь Назарук,
доктор філології габілітований, Варшавський університет

Валентина Соболь,
доктор філологічних наук,
професор Варшавського університету

ЗА ГАЛИЧИНУ ЗМАГАЛИСЬ ВЧЕНІ У ВАРШАВІ...

Як і щороку в листопаді (з 7 по 9.11.2002) Зал Сенату Варшавського університету згуртував міжнародне коло учасників українознавчої конференції -- вже тринадцятої у циклі "Польсько-українських зустрічей", заініційовних перед десятьма роками Кафедрою української філології та Польським українознавчим товариством.

Дотеперішній ужинок цих наукових форумів, багатий результатами досліджень та пожвавленого обміну думками в ході дискусій, а також особливо тривкими й вагомими плодами у вигляді кільканадцяти томів наукових студій - Варшавських українознавчих записок (видавництво "Тирса" порадувало учасників конференції найновішим 13-14-тим томом). Відрадно спостерігати, що гарні й обнадійливі декларації політиків про польсько-українське стратегічне партнерство стають реальною дійсністю поки що найбільш успішно в конкретних починах вчених. А предусім саме справи (не применшуючи, звичайно, також вагомості слів) матимуть найбільший вплив на майбутній кшталт польсько-українського партнерства в охопленій інтеграційними процесами Європі.

Kонференція, присвячена цікавій та складній, а водночас і актуальній темі -- "Галичина -- земля багатьох культур і народів", була проведена у активній співдії Кафедри української філології з Інститутутом славістики ПАН та Польським українознавчим товариством. Зі словами привітання учасників від імені співорганізаторів виступили проф. др габ. Степан Козак -- керівник Кафедри української філології та проф. др габ. Ірида Грек-Пабісова -- директор Інституту славістики ПАН, після чого конференцію відкрив ректор Варшавського університету -- проф. др габ. Пйотр Венґленський (почесний доктор Прикарпатського університету ім. В. Стефаника), наголосив на вагомій активності україністики у Варшавському університеті, відмічаючи відрадне зростання діапазону та глибини українознавчих досліджень, що ведуться з залученням міжнародної наукової співпраці.

Посол України у Польщі, Олександр Никоненко, наголосив у привітальному слові, що активна співпраця українських і польських вчених, яка розвивається завдяки зусиллям Кафедри україністики та прихильному сприянню Ректорату Варшавського університету, є значущим елементом польсько-українського стратегічного партнерства.

Складність центральної теми конференції зовсім природно вимагала всебічного її розгляду. Стремлінню досягти її була підпорядкована як структура конференції, так і сам склад учасників та теми доповідей. Досить згадати, що в конференції взяли участь вчені з десяти університетів та інших наукових установ, в тому числі проф. Леонід Рудницький -- ректор Українського Вільного університету в Мюнхені, емерит. проф. Богдан Осадчук із Берлінського університету, проф. Віталій Кононенко -- ректор Прикарпатського університету в Івано-Франківську, проф. Ростислав Радишевський -- керівник Кафедри полоністики Київського університету, мистецтвознавець із Львівського університету, Володимир Александрович і проф. Ярослав Грицак -- історик із цього ж університету та віцепрезидент МАУ, історики -- проф. Тереса Хинчевська-Геннель із Білостоцького університету і проф. Анджей Хойновський із Варшавського університету, Ядвіга Савіцка -- проф. полоністики з Варшавського університету, проф. Феодосій Стеблій із Інституту Українознавства ім. І. Крип'якевича у Львові та інші. Безперечно одним із спеціальних гостей був Дмитро Павличко -- почесний доктор Варшавського університету, до недавнього часу -- посол України в Польщі.

Першого дня конференції своєрідним введенням до складного кола питань, пов'язаних зі спеціфікою давньої та сучасної Галичини стали виступи Ярослава Грицака "Для чого варто бути галичанином" і Тараса Возняка "Адміністративна реформа в Україні і майбутнє Галичини". Я. Грицак у аналітично ефектному та дотепному есе заторкнув основні параметри своєрідності й галичан і Галичини. Т. Возняк зробив спробу розібратися в складному питанні про те, яке місце займає сучасна Галичина в структурі модерної української держави. Звертаючи увагу на економічні проблеми регіону, зокрема на високий рівень безробіття і рівень бідності, він доказував, що Галичина не була та не є успішною економічно. На його думку існує потреба виробити нову модель поведінки галичан, при чому Галичина повинна не стільки претендувати на лідерство, а зберегти свою тотожність і специфіку. Взагалі ж Україна повинна досягти нових співвідношень між регіонами.

Оскільки метою конференції була спроба розкрити складність цієї етнокультурної території, що її називали "українським П'ємонтом" (унікальної зокрема з огляду на свою національну, мовну та релігійну мозаїку), то й можна було почути цікаві доповіді на тему історіії релігійного та національно-культурного життя у цьому регіоні та тісно пов'язананою з ним Перемищиною (нині Польща). Цих питань стосувались: сперта на нові джерельні матеріали з ватиканських архівів, доповідь Т. Хинчевської-Геннель "Unia z Ko[cioBem OrmiaDskim w I poB. XVII w. we Lwowie", I. Скочиляса "Wizytacje generalne Eparchii Lwowskiej XVIII w. jako instrument instytucjonalizacji reformy zamojskiej 1720 r.", А. Ґіля "Cerkiew unicka w Nowej Galicji Zachodniej. Dzieje diecezji cheBmskiej obrzdku wschodniego w latach 1795 -- 1809", С. Заброварного "Місце і роль Перемишля в пожвавленні національно-культурного життя українців Галичини на зламі ХІХ і ХХ століть". По суті кожна з вищезгаданих доповідей пролила свіже світло на складну національно-культурну та релігійну мозаїку Галичини та спонукає до подальшого, поширеного розкриття запропонованих тем. Ось, для прикладу, Т. Хинчевська-Геннель не лише опукло намітила й роз'яснила перипетії, пов'язані з вибором першого уніятського архиєпископа вірменської церкви у Львові М. Торосовича та його діяннями, але й вказала на потребу ретельного вивчення майбутніми дослідниками ширшого контексту - формування вірменської національної свідомості в Речі Посполитій (РП) багатьох народів. А. Ґіль обґрунтовано довів потребу виокремлення короткого епізоду в історії Уніятської Церкви (1795 -- 1809) в межах т.зв. Нової Західної Галичини, себто на землях Речіпосполитої захоплених Австрією 1795 р., де грекокатолики, як і представники всіх інших віросповідань користувались юридичною рівністю, під умовою повного послуху державній владі.

Предметом багатьох доповідей були питання розвитку літератури в Галичині. Літературні проблеми викликали значне зацікавлення навіть серед істориків, які в дискусії брали слово зокрема з приводу виступу проф. Л. Рудницького "Галичина в творчості Івана Франка", Я. Савіцкої "O koDcu pewnego mitu (Ku[niewicz, Wittlin, Stryjkowski)", Є. Нахліка "Роль Львова в літературному процесі ХІХ -- початку ХХ століття". Широко представивши літературно-культурні взаємозв'язки між Західною та Східною Україною, Є. Нахлік прийшов до незаперечного висновку, що "Спільна праця галичан і наддніпрянців над розбудовою у Львові центру загальноукраїнського культурного процесу сприяла зближенню пошматованих частин України, формувала в роз'єднаного кордонами народу почуття соборності і єдиної національної свідомості".

У доповіді Степана Хороба "Драматургія Галичини періоду міжвоєння: самодостатність українського і польського модернізму" було чітко розглянуто в порівняльному плані особливості української і польської галицької драматургії, творчості "молодополяків" і "молодомузівців", яких значною мірою єднала спільна система мислення. Доповідач розкрив зокрема, як С. Висп'янський та В. Пачовський використовували ефекти міфологізації, містифікації, як воскрешали історичне минуле. Василь Назарук у доповіді "Lwуw w twуrczo[ci B. I. Antonycza" розкрив специфіку урбаністичних мотивів у творчості Антонича та розглянув її в контексті урбанізму в поезії польського авангарду. Катажина Котинська у своїй доповіді на тему "Lwуw w eseistyce Jurija Andruchowycza i Igora Klecha" обґрунтовувала думку, що багатокультурний Львів міжвоєнного часу був по суті Львовом паралельних світів, а нинішній Львів -- це пошук нових формул міжкультурного спілкування.Ростислав Радишевський у своїй доповіді "Okoliczno[ciowa poezja polsko-ukraiDska okresu baroku" проаналізував значущий розділ літератури польсько-українського пограниччя та доказав, що це "сармацько-козацьке", або, як його ще звуть, "роксолянське" бароко в українській літературі є плодом вельми цікавого синтезу, симбіозу та взаємовпливів між польською та українською літературою. У пожвавленій дискусії, в якій підведено підсумки першого дня роботи конференції, обговорено давній та сучасний потенціал польсько-українського культурного, міжсусідського спілкування, також юуло звернено увагу на вагомість контекстуального виміру аналізу текстів і проблем. У дискусії прозвучали також різні думки з приводу реалій і міфів про загрозу дезінтеграції сучасної України, яка може відбутися шляхом непродуманого підходу до регіоналізації держави. Дмитро Павличко, як письменник і політик, співтворець Народного Руху, котрий заініціював відродження незалежної української держави, переконливо розкрив дезінтеграційну загрозу, чітко стверджуючи, що проголошення федералізації України було б кінцем її українізації. Водночас він підкреслив, що Галичина стала українською під впливом своїх контактів з українським Сходом (під впливом Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка та інших) і, попри всі регіональні відмінності, сила України спирається на її соборну єдность.

Можливо складні проблеми, наявні у Галичині, породжувала багатоетнічність цього регіону, складне сплетіння історичних доль, перехресні впливи різни державних організмів у контексті визрівання новітньої національної свідомості народів. Програма другого дня конференції створила нагоду суттєво наблизити й розкрити джерела й обумовлення згаданої складності. Цьому присвячена була панельна дискусія на тему Українці в Другій Речі Посполитій та блок доповідей "Міжнаціональні взаємини". У вступному слові до панельної дискусії (модератор: Оля Гнатюк) Анджей Хойновський вказав на два можливі підходи до історії українців: як до історіїї всього українського народу, якому, через різні присуди історичної долі, довелося жити у складі різних державних організмів та вивчення історії українців у вигляді більш часткового дослідження факту перебування окремої національної меншини в якомусь державному організмі. Поставив також питання генерального характеру -- якою державою була ІІ РП, які були в неї проблеми розвитку та як оцінювали українці до своє становище у польській державі? Ярослав Грицак, нагадавши зокрема про явище "конфліктуючих пам'ятей", звернув далі увагу на той факт, що і польські, і українські історики, на жаль, мають схильність дивитись на історію та на політику держави головне з точки бачення національної парадигми та крізь призму різних можливих позицій: лояльності, нелояльності, або лояльності на певних умовах. Oтож дослідження "живої історії", тобто спогадів, які веде останнім часом Я. Грицак, виявляють великий дискомфорт у відчуттях українців стосовно свого становища у ІІ Речі Посполитій і внаслідок цього -- негативне ставлення до польської держави та прагнення, "щоб з неї вийти". На думку одного з панелістів Б. Осадчука, який добре пам'ятає про повороти польської національної політики, це ставлення випливало з того, що "влада ІІ РП прагнула до асиміляції національних меншин", вважаючи це необхідним для об'єднання польської держави після її розподілів. Одним із багатьох полонізаційних заходів було примусове переселення українських урядовців та вчителів з Галичини до Центральної Польщі ("Конґресівки") з метою розпорошення та розчинення їх у польському середовищі. Сином такого українського вчителя якраз і є, народжений у Коломиї, Б. Осадчук, для якого Кєлецчина у Польщі стала новою "малою" батьківщиною. Стосовно ж ставлення національних меншин до польської держави, то, на думку Осадчука, супроти неї була лояльною лише жидівська меншина. Німецька ж національна меншина дивилась на ІІ РП як на державу сезонну, а українська меншина також як на державу перехідну. При цьому Осадчук вважає також, що "не було в ІІ РП спільного життя різних народів…". Очевидно, що панельна дискусія, присвячена українцям у ІІ РП, охопила також становище українського письменства "Про потребу переформування оптики бачення української літератури міжвоєнного періоду та про дослідження її рецепції", ведені Майстернею української літератури в Інституті Славістики ПАН, говорила Оля Гнатюк.

Блок рефератів, присвячених міжетнічним взаєминам у Галичині, був логічним доповненням проблематики, заторкнутошньої у панельній дискусії, що розкрила вельми цікаву мозаїку внутріетнічних та міжетнічних стремлінь і відносин, які (при врахуванні нових джерел і наукових методологій) могли б стати предметом не однієї окремої конференції. У черговому -- п'ятнадцятому томі Варшавських українознавчих записок можна буде прочитати такі ось наукові доповіді на цю тему: Г. Дильонгової "Rusini (ukraiDcy) -- Polacy w I poBowie XX wieku. Troch statystyki", Б. Осадчука "Niemcy w Galicji", А. Хойновського "{ydzi w Galicji", Я. Грицака "Львів як мультікультурне місто або що нам кажуть назви львівських вулиць", Б. Гудя "SpoBeczno[ ukraiDska Galicji Wschodniej wobec sojuszu PiBsudski -- Petlura", Ф. Стеблія "За волю Польщі й України... -- етапом до Сибіру" (галичанин Михайло Свідзинський -- репрезентант українсько-польського політичного партнерства напередодні повстання 1846 р.), М. Кугутяка "Міжетнічні стосунки в Галичині міжвоєнного періоду". Сформуванню унікальної етнічної мозаїки Львів в основній мірі завдячував сприятливому для розвитку положенню на важливому торговельному шляху: Норимберга -- Дрезден -- Краків -- порти Чорного моря та генуензьких колоній. Б. Осадчук розкрив у своїй доповіді довгу історію присутності німецького етносу в Галичині та тривкий сентимент у німців до цього регіону, помітний зокрема в діяльності сучасного Товариства німців із Галичини. А. Хойновський переконливо представив, яке важливе місце займала Галичина в житті жидівської діаспори (зокрема хасидів), представленої тут як течією, що закликала до асиміляції (головне полонізації), так і сіоністським національним рухом, який змагався за збереження тотожності, який розвивася, до деякої мірі заінспірований українським прикладом. В аналітичному нарисі про Львів як багатокультурне місто з найвищим ступенем суспільно-національної заангажованості Я. Грицак зробив спробу визначити, якою мірою пам'ять визначає сучасність і майбутнє та характер національної ідентичності і як це віддзеркалюється у назвах вулиць (в різні історичні часи) міста, котре після 1945 р. перестало бути мультикультурним, одначе зберегло такий характер як урбаністичний артефакт і якому важко надати монокультурний характер в архітектурі. Легше це зробити, на думку Я. Грицака, міняючи назви вулиць, адже у цих перейменуваннях назв промовисто віддзеркалена давня та найновіша історія.

Суттєвим доповненням багатоаспектного огляду специфічних прикмет Галичини був погляд крізь призму мистецтва, етнічних традицій і взаємозв'язків, представлений у доповідях Володимира Александровича "Мистецтво галицького регіону: співвідношення традиції і впливів у його історичній еволюції до кінця ХVIII століття", Юрія Диби "Архітектура ротонд Галицької і Волинської земель XI-XVI століть у контексті проблеми зовнішніх зв'язків", Валентини Соболь "Етнопсихологічна мозаїка Галичини у козацьких літописах". Як це показали виступи В. Александровича і Ю. Диби, знання з історії мистецтва, аналіз найновіших відкриттів з ділянки сакрального мистецтва (зокрема ікон -- холмської та дорогобузької) можуть суттєво допомогти в ідентифікації тотожності, у виявленні того, що споріднене, запозичене або спільне, а що спеціфічне, національно самобутнє в мистецтві культурного порубіжжя. Наявності глибинних коренів та перспектив української тотожності шукала також В. Соболь, аналізуючи трактування Галичини та галичан у козацьких літописах Самовидця, Г. Граб'янки, С. Величка та в анонімного автора "Історії Русів".

Вельми суттєве й цікаве питання мовної специфіки Галичини різнобічно проаналізовано у наукових виступах українських доповідачів із Прикарпатського університету ім. В. Стефаника і з Варшавського університету: Віталія Кононенка ("Побутове мовлення галичан у загальнолітературному контексті"), Василя Грещука ("Східна Галичина в розвитку української і польської літературних мов (ІІ пол. ХІХ -- І пол. ХХ століття)"), Миколи Лесюка ("Розвиток української літературної мови в Галичині в умовах польсько-українського білінгвізму (середина ХІХ століття)"), Ірини Кононенко ("Функціонування прикметника в мовному середовищі Галичини"). Скориставшися заголовком доповіді Мар'яна Юрковського "Galicyjski tygiel jzykowy", яка була своєрідним введенням до розгляду головної теми, можна ствердити, що справді було суттєво поглиблено розуміння специфіки "вмісту" галицького мовного тиґля, хоч, без сумніву, вельми бажаною була б ще ширша конфронтація досліджень галицького мовного ареалу, ведених українськими та польськими мовознавцями. Не підлягає сумніву одначе, що мовна стихія Галичини, як це довів зокрема В. Кононенко, відіграє нині значущу роль у формуванні сучасного, багатофункціонального українського мовлення.

Третій день конференції, що мав тематичне спрямування: "Галичина сьогодні.Українські дискусії", видався чи не найбільш гострим, дискусійним.

Б.Бердиховська, зазначивши спільність таких знакових явищ, як фрески Бруно Шульца і цвинтар орлят у Львові, поставила кілька спонукальних запитань: "Що є перепусткою Галичини до винятковості? Що є тим, що автоматично пов'язується з Галичиною? Як оцінити протиставлення Галичини великій Україні, котра тягне Галичину в "совєтськість", як про те пише, наприклад, В.Павлів у "Політиці"?

О. Гнатюк, першою відгукнувшись на питання, зазначила, що європейськість Галичини найбільшою мірою промовляє до неї з есеїстичних творів Ю.Андруховича. "Українська європейська галіційська тожсамість" - ця формула з трьох прикметників бачиться їй визначально-орієнтаційною для подальших роздумів про долю Галичини, середньоєвропейська самототожність котрої є альтернативою до московської злюмпенізованої частини України, що перебуває під російським впливом. Але маємо досить різне розуміння проблеми. Так, Костирко, боронячи українськість Галичини, послуговується ксенофобічними гаслами.

Ярослав Грицак спробував відразу урівноважити дискусію, звернувши увагу учасників конференції на спеціальний номер "Критики", що присвячений виключно Львову, Галичині, на вміщені у ньому статті Прохазька, Рябчука, Грицака, Грабовича.

Ярослав Грицак наголосив на необхідності в ході аналізу головного питання -- ідентичності -- не випускати з поля зору складних політичних моментів. "Галицька ідентичність проявляється тоді, коли немає вже Галичини" -- гіркий жарт межував із чітким окресленням двох напрямків осмислення проблеми 1/ образ "намацальної" Галичини -- якою вона уявляється? 2/якою була Галичина? Про волинську різню, про галицьких євреїв -- ці та інші теми були 10 років тому були ще табуйовані, отже ми не мали мультикультурального образу Галичини. Нині ці заборонені теми стають центральними. За останні 10 років Галичина виростає як міф єднання з Європою. Ми належимо до Європи, отже мусимо там бути. Коли Роман Шпорлюк вперше у 1980 році нелегально влаштував у Львові зустріч із американськими студентами, нам було сказано: "Ви собі не уявляєте, настільки ви є центральноєвропейці".

Нині переживаємо кризу ідентичності. Необхідно будувати щось альтернативне. Галицька ідентичність конструюється у схемі- Галичина як щось винятково українське. Галичина перестала бути країною, де були три домінантні групи. Нині тут 90% українців.

Львів має переписати українську ідентичність. Якщо це станеться, то ми маємо шанс на іншу Україну.

Для Юрія Андруховича те, що Україна є різною, -- аксіома. З іншого боку, йдеться про гештальт. Донбас має стільки ж гештальтної виразності як антиполюс Галичини. Ми є свідками дуже небезпечних, цинічних, жорстоких маніпулювань. Галичина як слово перебуває в обігу суто галицькому. На сході ж кажуть, що це "Западенщина", "Западня", "Бандерланд". Для Віктора Неборака стала школою праця в професіно-технічному училищі Донбасу. Зустріли його написом на дошці "Учитель Бандера В.В.", згодом полюбили його, називали Учителем. Він читав із ними "Гру в бісер" Германа Гессе замість окремих програмних творів. Неборак зрозумів: Україна дуже різна.

В інтересах радянської системи було поширювати міфи про Галичину і про Львів. Знайомий художник із Одеси 22 років говорить: боюсь їхати до Львова, бо не розмовляю українською мовою, а там таких убивають. Чому ж нині не руйнуються ці стереотипи, хоча функціонує комітет із питань інформаційної політики? Ю.Андрухович послався на існування (зробив наголос на цьому терміні) політехнологічних процесів, які провокують на сецесію (на сепаратизм). Прийняття постанови про російську мову як державну -- чи це не сигнал нам -- забиратися звідси? Формується образ Галичини, котра сидить на шиї Східної України. В інтернеті з'вляється інформація: в Західній Україні брак йоду, тому дебільних дітей найбільше в Галичині. На інформацію про брутально розтоптаних владою галицьких студентів, які поїхали 9 березня 2001 року до Києва підтримати революцію, Тарас Возняк різко зауважив: "Революція -- це справа дорослих!".

Миколу Рябчука Богуміла Бердиховська представила як найбільш знаного резидента Галичини в Польщі, на що сам М.Рябчук зауважив, що Польща -- це єдине місце, де сам він почуває себе соборним українцем, представником політичної нації. Схід "совєтизує" Галичину за білоруським сценарієм. І вся Україна нині працює на олігархів Донбасу. Можливо, східні українці створять із часом якесь українське суспільство, але в цілому на степову країну він дивиться дуже песимістично.

В подальшому ході дискусій взяли участь Тарас Возняк, Дмитро Павличко, професор Менцвель, Леонід Рудницький, Адам Байцар.

Професор Менцель, А.Байцар наголосили на тому, що Польща теж має подібні проблеми, до розв'язання яких треба підходити з усією відповідальністю. Солідарними були виступаючі і в тому, що дискусія має бути завершена на оптимістиній ноті.

Леонід Рудницький наголосив, що регіональна проблема нині набула універсального значення, як набрала небувалої гостроти і проблема нвціональної ідентифікації. Професор Рудницький зазначив: "ми недооцінюємо Україну як державу, яка б не була та держава, але завдяки їй ми не безбатченки (Л.Рудницький народився у Львові. Жив у Філадельфії, нині -- у Мюнхені). Відрадним явищем нашої конференції є велика кількість студентів, які стали зацікавленими слухачами. Ми всі на цьому зібранні багато чому навчилися".

Дмитро Павличко підняв проблему європейськості України, наголосвши, що корені її -- в серці України-Києві. Свідченням цього є сама історія, українська освіта з Києво-Могилянською академією, і те гроно видатних постатей, які дав Україні саме Київ. Іван Дзюба, Віктор Ющенко -- з Києва! Чи ж маємо нині в українській історії видатні постаті з Галичини? На жаль, їх нема.

І та держава, яка є, дала нам, галичанам, можливість зреалізувати себе. На високій оптимістичній ноті, що буде, мусить бути українською Україна, закінчив свій виступ Дмитро Павличко.

Дискусія мала всі можливості затягнутися до безкінечності, оскільки Ярослав Грицак словами Івана Лисяка-Рудницького закликав виступаючих "перестати вживати філологічні терміни для аналізу політики", закликав думати над прийдешнім, долаючи при цьому виключно літературні та філологічні критерії.

Слова глибокої вдячності, щирого захоплення прозвучали на адресу незмінного організатора такого рівня наукових зібрань, так само й цієї конференції, - професора Степана Козака, який заключним словом завершив триденну наукову роботу гостей з усього світу. Професор Козак коротко, але яскраво окреслив перспективи подальших наукових зустрічей як українсько-європейських, традиційних і водночас новаторських, гостро актуальних, очікуваних і бажаних. Отож, до зустрічі у листопаді 2003 року!

вгору