Сергій КВІТ

В'ячеслав Медвідь і його роман "Кров по соломі"


Переважна більшість представників житомирської прозової школи української літератури живуть і творять у Києві. Серед них - видатний сучасний письменник В'ячеслав Медвідь, який народився 22 лютого 1951 року у старовинному містечку Кодня, що в творах письменника постає у теперішньому значенні центру села з промисловими, господарчими, житловими забудовами, церквою, базаром. Волинська земля зберегла ті шляхетні народні типажі українців, які формувалися звичаєво, вбираючи у себе традиційну міфологію, світовідчування і манеру поведінки. Серед таких людей виростав В'ячеслав Медвідь, вони є головними героями його романів і сам він, мабуть, належить до їхнього кола. Хоч література виносить письменника за межі побуту, змушуючи спілкуватися не лише з живими, а також з мертвими і не народженими земляками.
Після закінчення 1968 року школи із срібною медаллю, він, приїхавши до столиці і зупинившись у своєї тітки по вулиці Леніна, складає вступні іспити на філологію Київського держуніверситету. Проте набраних балів вистачило на інший заклад - бібліотечний факультет Інституту культури, відділення масових та наукових бібліотек. Через п'ять років навчання В'ячеслав Медвідь їде за направленням до Ужгорода і з 1972 року працює методистом у Закарпатській обласній бібліотеці для дітей. Потім служба у збройних силах: сержантська школа, залізничні війська на Північному Кавказі. З армії повернувся до Ужгорода, але не надовго. У 1975-ому розрахувався з роботи і поїхав на Київ навмання. Працював по різних бібліотеках міста, у мережі книготоргу, видавництві "Дніпро". З 1988 року - на творчій роботі. Професійний письменник.
У своїх спогадах Михайло Грушевський називає першим професійним українським літератором Івана Франка, від того часу, як той почав працювати в Науковому Товаристві імені Шевченка і одержав можливість заробляти собі на хліб з власних писань. Такої характеристики сучасному нашому літературному професіоналові, очевидно, замало. Письменницька праця добре оплачувалася в радянські часи, тоталітарна держава прагнула купити розум і душу мистця. Тепер інша крайність - загальна низька культура українського чиновника зумовлює повне нерозуміння значення літератури як важливого суспільного чинника, рівно як і високого мистецтва. Українська культура досі залишається справою подвижників. У цій органічності зв'язку полягає їхній дійсний професіоналізм. Можна ствердити протилежне: державні справи перебувають в руках злодіїв і дилетантів, які визначили письменникові статус жебрака. Проте знищити українську літературу знову не вдалося.
Літературна кар'єра В'ячеслава Медвідя розпочалася у шостому класі середньої школи. Перші поетичні та прозові публікації з'явилися у районній газеті. Столичне навчання не сприяло творчому натхненню. Проби пера відновилися в Ужгороді, "моєму "маленькому Парижі" - там поезії перетворилися на дво-трирядкові ритмізовані афоризми. Поступово поет був успішно знищений і народився прозаїк. У цей час Медвідь написав декілька своїх перших "сюрреалістичних" новел, які досі зберігаються недрукованими. З'являється перший варіант повісті про армію, також перша поліська новела - ностальгія за своїм материком. У 1981 році в Києві виходить книжка новел "Розмова". Ужгородський період став для молодого письменника певним європейським вишколом: багатомовність закарпатського краю, екзотична природа, архітектура.
Однак з часом новелістичне мислення переходить на спробу опанування епічним романним жанром. До книжки прози "Заманка" (1984) деякі критики поставилися вороже, назвавши її асоціальним, аморфним, безсюжетним невдалим експериментом. Писалося, що все це нагадує фольклорні розвідки і магнітофонні записи. Висловлювалися претензії до стилю, який виглядав на тлі тогочасної української прози досить незвично. Сам автор визнає, що в ньому прокинулося "аборигенне" мовлення (саме так найкраще характеризуються Медведеві лексика і стилістика), сильний вплив на формування творчої свідомості справила мати Ірина, яка в його творах часто постає не лише як образ, але й як мовленнєво-світоглядний символ. У цьому розумінні його належить вважати першим в українській літературі "феміністом". У творах В'ячеслава Медвідя ми бачимо реальний, реалістичний побут, але значно "спресований" оригінальною стилістикою. Це явище Валерій Шевчук у приватній розмові назвав "надреалізмом".
Безсюжетні новели герметичного існування переростали у "велику" прозу. Але пануюча теоретична доктрина не хотіла приймати такої стилістики. Павло Загребельний казав про Медвідя: "Той бібліотекар, який пише без початку і кінця". Аж ось з'являються "Таємне сватання" (1987), "Збирачі каміння" (1989), "Льох" (1993) і, нарешті, - "Кров по соломі" (1994-1998). Часи змінилися. Разом із радянською системою почили в Бозі відповідні ідеологеми. А В'ячеслава Медвідя стало звичним порівнювати із Прустом, Джойсом і Фолкнером. Хоч, як уже було слушно зауважено, Медвідь пішов далі Фолкнера: якщо другий вигадав цілу місцевість з мешканцями, то перший практично не виходить за межі рідної Кодні, описуючи життя і побут цілком реальних своїх односельців. Елементи т. зв. "потоку свідомості" з'явилися автентичним шляхом, через власне експериментаторство. "Через чужолітературну естетику, - каже Медвідь, - приходиш до справжнього розуміння етнопсихологізму рідної класики, свого народу".
Насправді знайомство з Марселем Прустом, Джеймсом Джойсом і Габріелем Гарсіа Маркесом прийшло пізніше. Прозовий стиль формувався під впливом шістдесятників - Григора Тютюнника, Валерія Шевчука, Євгена Гуцала. Із зарубіжних авторів найбільше зачитувався Ернестом Хемінгуеєм, Джеромом Селінджером та пізніше Вільямом Фолкнером. Однак мову про цю прозу неможливо обмежити лише власне прозою. Від кінця 80-х років В'ячеслав Медвідь включається в активну есеїстичну "боротьбу" на сторінках газети "Слово", друкується, головним чином, в журналах "Авжеж", "Українські проблеми", "Золоті ворота" та "Сучасність". Хтось сказав: "Медвідеві не подобається, що інші пишуть про нього, і тому він почав писати інтерпретаційні матеріали сам". Вперше помічений поляками посеред 80-х факт, що Медвідь культивує саме жанр есеїстики, у своєму культурницькому середовищі пробалакувався крізь зуби. Найпомітнішою есеїстичною публікацією можна назвати "Філософія страху або ж проклятий народ: щоденники" (Українські проблеми, 1994-1995). Захоплення есеїстикою не минуло безслідно. На відміну від попередніх творів, герої роману "Кров по соломі" ведуть ідеологічні дискусії, розмірковуючи над світоглядною та політичною проблематикою.
Історичною та метафоричною основою роману став гріх села перед хутором. Під час другої світової війни хутір був спалений: староста села засвідчив, що німець був убитий не тут, а десь там, далі. Дисципліновані гітлерівці заглибилися в ліс, вийшли на хутір, а тоді спалили його і розстріляли всіх мешканців. Врятувалася лише одна Марта з чужими дітьми. Долею випадку їх не було на хуторі у цей час. З бабою Мартою пов'язується одна із сюжетних ліній роману. Сусід убив її чоловіка за коня, що перейшов межу. За це його висилають на Сибір. Пізніше він вертається. А Марта виховує дітей вбивці свого чоловіка, ще й єврейську дівчинку. Вона живе на хуторі сама, стає оберігачем хати. Це своєрідна модель спротиву всьому світові. Її смерть, як "відьми", стала для всього села полегшенням докорів сумління. Причому не тільки через події воєнного часу, а також тому, що село зосередилося якійсть тривожній і хворобливій гадці, і вже живе іншим життям, яке не прийняла Марта.          
Баба Богинька виступає зв'язковою між селом і хутором. Цей образ, разом із сином старости Юрком Більмовичем, окреслює другу сюжетну лінію. Діалоги і монологи обох персонажів несуть на собі значну міру філософічного навантаження роману. Також окремий сюжет складають з'ясування в часі стосунків Юрка з батьком, який відбув покарання в таборах за те, що був старостою і грав на бандурі. Спілкування Більмовича і Партизана крізь світогляд Юрка втілює в собі розгляд історично-політичної доктрини українських поразок і перемог. Обом уже нема чого ділити і, фактично, нема чого з'ясовувати, їх пов'язує сама філософія спілкування, а не проблематика.
Окрему сюжетну лінію складають стосунки Юрка і Світлани, які можна назвати несправдженим коханням. Воно не складається попри взаємну симпатію. В родині Світлани сини, дочки і зяті вбили батька. Вбивство залишилося нерозкритим, проте Юрко знає, що про це знає Світлана. Це проблема заховання злочину, який став між героями роману. Як окремі сюжетні побудови можна розглядати момент з чорнобильськими наїздами лікарів, причому сама тема Чорнобиля ніде не конкретизується; персонаж кондового совєтського патріота Лагути, який, колись позбувшися власності на землю, тепер володіє метафізичною власністю, практично всім: він сторож на цвинтарі; колишнього оперативника, а тепер їздового Віктора Черниша, для якого і Сталін, і Гітлер - дурні; особливо слід виділити жіночі долі. Можливих сюжетних розглядів може бути багато більше. Як і окремих сюжетних доль, що зненацька монологічне озвучуються, аби заповнити безодню мовчання, й так само щезають, виконавши до речі свою "партію". Роман тільки на перший погляд сприймається як велетенський безсюжетний масив. Насправді автор чітко дотримувався сюжетних ліній, хоч і за повної відсутності власних ремарок. Давня мрія Медвідя написати "чоловічий" роман збувається тут не подієво і персонажно, а швидше за принципом толерантно існуючих мисленних ситуацій - чоловічої та жіночої, причому жіноча постає глибшою і трагічнішою, відбиваючи "матріархальність" нації - не з логіки її існування, а як наслідок вікової геноцидності щодо чоловіцтва.
До роману потребуються путівник, карта, дослідження. Описані пригоди єднаються в один твір внутрішньою логікою мовлення. Напрошуються метафори на зразок "таємна доктрина" чи "каббала українського буття". Новітні спроби інтелектуалів довести, що роман вкотре вмер, не існує, що він неможливий, стають безпорадними там, де з'являється роман як філософсько-мовна структура, до того ж така, що не руйнує найголовнішого - мисленного буття нації. Роман, що відкриває незнані досі материки, де оселився дух, а не повзуча реальність.
По суті, головним персонажем роману є мова. Це суцільне монологічно-діалогічне дійство нагадує театр чи оперу, де ніхто не може відхилитися від свого призначення, закодованого у мові й мовленні кожного. Тим більше, що історичні істини, які були б загальнозрозумілими для інших народів: хто окупант, хто герой, а хто зрадник, - в Україні дискутуються багатьма. "Та й ні од кого не допитаєшся, хто ворог, а хто оборонець". Такою є й проблематика "гріховності світової" та "гріховини людської"; тема винуватості й невинуватості, закладена у русі української філософської думки XX століття, в химерному плетиві якої все важче відділити найактуальніші питання і відповіді. При всьому тому якийсь інстинкт правди є спільним для всіх. Його можна відшукати у мовленні. У межових історичних ситуаціях спільні істини називалися своїми дійсними іменами - тоді українці справді творили свою історію. В часи замулення і множення значень слів, як тепер, наша історія відпочиває.
У XX столітті таке розуміння мови лягло в основу філософії Мартіна Гайдеггера, який сказав, що мова - дім буття. Зрештою, у філології заховано більше можливостей, ніж у сюжетах і людських долях. Несумнівно, проза В'ячеслава Медвідя також належить до традиції Василя Стефаника (розмовляння зі світом, промовляння у світ). Сенс твору розкривається через розмову персонажів. Образ автора відсутній, але його герої надзвичайно органічні - вони є тим, що висловлюють. Саме мовлення визначає ситуацію і стає основою подальшої логіки людських вчинків та історичних подій. "Там, де постає безліч тлумачень, жодне тлумачення неможливе", - каже В'ячеслав Медвідь. Будь-яка інтерпретація є суб'єктивним розкодуванням певного відтинку мовленнєвого масиву. Однак це надзвичайно важливий чинник для повнокровного життя мови та історичного буття його носіїв. Визначення окреслює дію, чин формує міфологію, а мова, у свою чергу, вибудовує українське думання і буття.
Серед різностильового хаосу в сучасній літературі, від рафінованого прозописання до діалектологічних екскурсів, Медвідь робить наголос на інтонаційній поліфонії загалом традиційного словника. Мова розкривається для нього, а тому й для читача містикою нерозгаданих часто глибинних модуляцій і психостанів. І невипадково, мабуть, автор наполягає на величезній кількості графічних акцентів-наголосів, навіть якщо у вжитковому та "архаїчному" мовленні їх не спостережено.
Як уже зазначалося, географічно події роману "Кров по соломі" не виходять поза околицю Кодні. Вони відбуваються в часі і в мові. Це роман наголосів і календарів Марти Юхимівни Зіневич, з роду Яневської. Його повнокровне відтворення у перекладі неможливе, оскільки буде лише одним із тлумачень. При всій сюжетній та стилістично-лексичній складності, семантичному перевантаженні, "Кров по соломі" разом з іншими прозовими творами В'ячеслава Медвідя можна об'єднати рубрикою "З народного життя", або ж "Для народного читання". Це дзеркало, в якому відбивається саме буття народу. Метафорика автора - не вигадка хворобливої уяви. Вона означує наше життя і сама є життям.
"Кров по соломі", несумнівно, - твір епічний. Насамперед через історичне світовідчування українця, його філософічний досвід пережиття власної історії, накопичений не писемним шляхом, а такий, що зберігся у пам'яті поколінь. Давня історія, не втративши органічности своєї присутности, промовляє з фольклору, ближча - з хронік, недавня - зі спогадів. Так чи інакше, герої В'ячеслава Медвідя виступають носіями колективного досвіду, який завжди присутній у живій мові народу. Просторова замкненість описуваних подій створює таку ситуацію, коли лінійність часу дорівнює його одномиттєвости. Мудрість як наслідок філософування є понад часом, оскільки вона осягає як пережите, так і те, що повинно статися, найоголовніше - адекватно оцінюючи власне місце посеред самого буття сущого.
Органічність мовлення неодмінно тягне за собою расовість мислення. В часи голодомору Льова Кошелєв прорікає: "Етнографічний матеріал" буде змінений". В'ячеслав Медвідь розкриває конфліктність сучасности: "Багацько провокаційних текстів; усілякі панії і зачаєні педерасти базікають про народ, культуру "спочилу"; ідеологічні боріння - націоналізм, ліві, демократи та ін., є лише прикриття для етнічних борінь; література стане головним бойовиськом; так їй надаватиметься все більшої ваги; вона стане платною"; "часи інтелектуальної війни, геноциду; (...) вивільняється руйнівна енергія (етнічно-бродильна), що вбиває ту, традиційну, застояну, що не знайшла вивільнення у простір історії".
Український інтелектуалізм XX століття багато в чому перестав бути українським - від "шукання Європи" до повної відмови від національних категорій. Це мовлення нечистого сумління, що покликане приховувати злочини - свої й чужі. "Бо їм тра так вірити, щоб не казати "вірую", але щоб про них казали "віруючі", і такого світу потребується, щоб це й не світ був, і не називаний ніяк, і аби вони там жили, і аби не видко їх було ні з якого кінця (...); то такий світ буде, що не знати, де мерці, а де живі, де народини, а де поховини, де верхи, де низи, ворота не вчинятимуться - не стане воріт, стане достаток з нічого і ніщо нічим".
В новому часі не торжествує справедливість, бо нема як відрізнити Добро від Зла. Неназваний ворог панує в хаті. "Господь регоче, аж за боки хапається: дарую вам ласку віри, злочинцям недоторканість, злодіям новий промисел, сиротам вокзали, розумним уседозволеність, розмножайтеся, вам-бо судного дня не знати; нема серед вас винуватих, бо не складено міри винуватості, позовів більше, аніж судів, свідки німі, а ще більше їх у землі..." Тріумф посередностей, які бояться називання й не хочуть відповідати ні за що. Адже вони є чимось лише на тлі загальної невизначеності й руїни. Нема щирості, не твориться справжньої ієрархії, "недавні мученики постають на блазнів, героїв майбутніх романів, - карнавал потребує маски".
Наприкінці століття В'ячеслав Медвідь завершує коло "сум'яття часу", втіленого в ізм-ах і пост-ах. Він реабілітує українське народництво, яке виявляється у гідних текстах, що не охоплюються т.зв. сучасними методологіями та виступають уособленням універсальної істини, можливим вмістом українського месіанізму наступного, XXI століття. Творчість цього прозаїка, який промовляє "мовою одлучених сутностей", зайвий раз переконує нас у дійсній наповненості слів і термінів. У нього ми бачимо живих людей з живою мовою, яким невідомий зайвий домисел, що засмічує мову, а з нею і національне думання.
Медвідь немовби дає виговоритися своїм героям. У їхніх почергових монологах побут переходить у філософію і навпаки, висловлене перемежовується із згаданим і подуманим, внутрішнє мовлення переходить у прихований монолог самого автора, який повідомляє життєву мудрість, що її та чи інша людина має, проте може ніколи не висловити - за браком слів або з позиції тієї ж таки мудрости.
Власне мислителями в романі виступають Богинька та Юрко. Вони обидва свідки. Тільки Богинька є символом народного досвіду, творцем українського буття, історії, сказати б, українського виживання, і перебуває в цьому історичному, тобто часовому, потоці. "Історія це якась одна історія; доки розказуєш, то знаєш - історія, а вмовкни - вже й безгоміння"; "розповідання історій - відповідальність перед історією" (в сенсі міфотворчості). А Юрко існує поза часом. Це філософ, тому в житті він причинний, немовби зупинився і замислився - "із цього хаосу зроджується мистець, що вимовляє новою - і незрозумілою - мовою". У Медвідя марення є справжньою філософією. Насправді ці поняття не співпадають, однак тільки міркування, що перейшло усвідомлення через підсвідомість, має дійсну вагу. Так протиставляються Юрко і Богинька: "Світ власних марень не дарує вислідку на історичні простори". Автор говорить: те, що є "міфологія снів у бабів - філологія у Юрка". Осмислення саме по собі не є чином, однак пізніше воно тягне за собою необхідну дію.
Мова йде про одну з найвагоміших українських проблем - філософії власної історії, що її зокрема можна трактувати як послідовність ганьби і наруг. Лише тоді, коли історичний чин формувався природнім українським думанням, народна пам'ять зберігала його як національну славу, поступово міфологізуючи, відсилаючи до нього пізніше здрібнілих духом нащадків. Натомість українці набували нової манери поведінки - дія охоплюється комплексом виправдовування, але "свідки оскаженіло моторошать цей мов безневинний охлос, бо невинуватість і є винуватість", незнання і нездатність до дії є гріхом. Відтак значна частина історії України є добою бездії - безчасся. Жіноча сутність, "знебавлена століттями", стає самодостатньою. 
Ми живемо в чужому історичному вимірі з комплексом вини за неспроможність відповісти за всі злочини, що творилися і творяться на нашій землі, за нездатність їх зупинити, від усвідомлення власного безсилля. Навіть не відповідаємо за власну долю. "От де ми дожилися, що таврованому зострінеться більш таврований, і про що ж то питатися, як і так видко, що буде питано й одповідано". Однак відповідальність може бути взята на себе лише разом з правом, від якого дарма відхрещуємося: Україна для українців!
Багато уваги в романі приділяється постаті Григорія Сковороди, який, невідомо, чи обдурив світ, що його ловив та не спіймав, чи справді він був потрібний цьому світові, чи, зрештою, був він філософом, мандруючи із сопілкою по світу в часи гайдамаччини. Думається, для Медвідя важливо, що філософія Сковороди, яка була вповні етичною (життя як продовження проповіді), все ж історично ніяк не збулася. Не зрозуміло, кого перемудрував Сковорода. "Бо шляхтичеві не минути шибениці, хай би який шляхетний та мудрий не був; але ж якої шибениці минути отому наймудрішому, що світ обхитрував, ще й дітей доброго шляхтича вирятував задля дальших научань; якими шляхами далі йому мандрувати, коли всі шляхи у крові; якої мудрости ще навчати, коли їй ніколи угору не вистановитися, а все плазувати долом, - навчіть, мудрі світу цього! Мовчать мудреці і ті, що тьмами йдуть на загин, та мудрим цікаво, що далі буде, а тьмі спокутувати чужі, не свої гріхи". Філософія є філософією, якщо вона справді філософія (сама в собі), однак в українському контексті вона має ще й відбутися історично, стати самою шляхетністю і дати відповідь "тьмі" - вопрошанню нації.
Метафора, що стала назвою роману, - "Кров по соломі", намарилася Медвідю. "Увесь досвід, що допіру, згущується в якесь видиво чи образ (кров, дорога, хата), і ніколи не сниться, що було раніше; лише раз, як дядька знайшли у соломі (кров по соломі)". Навіть найпростіша річ справді усвідомлюється через марення, сон. "Але ж мудрому мало, що дерево, давай здогадуватися, що таке дерево, бо це ж і не дерево, та й він з радощів таких впізнання замареного гукне: та це ж дерево". Тоді вона набуває не лише ознак присутности, так, що її можна спостерігати - вона усвідомлюється власним призначенням і невипадковістю. Кров стікає по соломі не всотуючись і не затримуючись - ніби не знати пощо спливає кров'ю історія України.
В'ячеслав Медвідь трактує свій роман як коментар до подібних метафор. Від календарів Марти, які також можна вважати скороченим варіантом роману або одним з його метафоричних втілень. Автор пише, що людина неспроможна переповісти все своє життя як епос, вона метафоризує свій досвід, пам'ятає тільки те, що врізалось у пам'ять, так, зокрема, вона оволодіває прислів'ями, приказками, влучними афоризмами. "І вже на схилі віку людина частіше починає розповідати якусь одну історію, щось таке, що лише натяком нагадує про її довготерпеливе життя; це може бути навіть щось дуже кумедне, і людина заходиться старечим хрипкуватим сміхом - коментар, примітка до її життя набули гаданої сутности як форми, - решта життя як епос не має жодного значення; людина мовби готується до цього витворення коментаря всеньке життя, їй хочеться - хай і несвідомо - залишитися в пам'яті нащадків коментарем, афоризмом до чогось більшого, незбагненнішого, аніж власне прожите життя".
Прочитавши роман, відходячи з театру В'ячеслава Медвідя, наслухавшись тут різних розмов і склавши свої певні враження, читач насамкінець одержує міркування про розкриті підземелля історії, тобто про ту правду, яка завжди єдина і без якої неможливі ніякі подальші українські історія та філософія. Самі речі несуть на собі навантаження свого застосування і промовляють до світу цією своєю функціональністю, як-от вози, що ними возили мерців. Але ж є ще ті, кого і хто возили, хто вбивав, хто наказував вбивати і хто катував. Справа не минулася, історія продовжується, нація ще не сказала свого вирішального слова. І Юрко залишає собі простір для філософії, для віднайдення мудрости. "І я мушу обирати такий шлях і таку пору, що-но мені тіки знати, кудою і коли пройти; світ назиркує поза мною, гадаючи, що то я бавлюся, що то мені тра у театрі якому погратися, та й вгавлює, що аніяке знання то мені вже не потребується, бо, як я почав здогадуватися, то де там який у хороби світ, який суд, які свідки".
"Кров по соломі" є романом настільки ж полемічним, наскільки й світоглядно визначеним щодо вагомих і найсуттєвіших проявів національної духовості. Де є неповнота знань, химерність самоусвідомлення, вроджується здогад як рушій підсвідомості, - конче важливим є вихід у площину оясненого історичного мислення. Людина у лабіринті марень, сновидінь, аморфного тривання не має майбутнього. Замкненість на нерозгаданості будь-якої міфологеми є вбивчою. Література неминучо мусить повернутися до епічності, та не як до жанру, а способу мислення.