Шанталь Лемерсьє-Келькеже
ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ 
Ім'я Дмитра Вишневенького, князя із литовської родини, нащадка Гедиміна, васала литовсько-польського короля, хоча й православного за своїм віросповіданням, володаря величезних маєтків на Кременеччині,— вперше згадується в документах 1550 року, коли Сигизмунд II Август, король польський і великий князь литовський, віддав йому Канівське й Черкаське староства. Таким чином, він став основним захисником південих кордонів Великого князівства литовського від кримських татар. 

1553 року з невідомої причини Вишневецький посварився зі своїм сюзереном і вирушив на оттоманські землі; на думку одних —у Стамбул, до турецького султана; за твердженням інших—в Аккерман, до коменданта турецького гарнізону. Архівні документи нічого не повідомляють про його перебування у турків, яке тривало півроку й відоме лише тим, що гостя там добре зустріли. Володимир Голобуцький, що ставиться до Вишневецького з насторогою, вважає цю подорож за маневр, спрямований проти запорожців: «Вишневецький, чудово знаючи, яку загрозу для себе вбачають турецькі й татарські феодали в існуванні запорозького козацтва, міг запропонувати султанові приборкати запорожців, покласти край їхнім сухопутним та морським походам на Туреччину й Крим». Дмитро Яворницький вважав, що Вишневецький як незалежний феодал мав цілковите право добиватися підтримки султана, який уже був сюзереном правителів-християн — молдавського, трансільванського і волоського господарів. На початку 1554 року Вишневецький повернувся до Литви, прихильно був зустрінутий королем і знову отримав для управління Канівське й Черкаське староства. Через два роки (1556 p.) Дмитро Вишневецький здійснив свою першу військову операцію проти татар. Він міг виступати лише від власного імені й під свою відповідальність, позаяк сюзерен король Сигизмунд II Август був союзником Оттоманської імперії. Вишневецький скористався сутичкою між Московською державою і Кримом, і його поява на арені збіглася з тим, що цар Іван IV вирядив два військові загони проти Кримського ханства: один під командуванням воєводи Чулкова опустився річкою Доном, а другий під начальством дяка Ржевського попрямував у долину Дніпра. В березні 1556 року до дяка приєдналося 300 душ із козаків Вишневецького на чолі або з ним, чи з одним із його помічників отаманом Млинським (він же — Мина). Влітку союзники, припливши вниз за течією Дніпра, пограбували Іслам-Кермень і навіть напали на оттоманську фортецю Озю (Очаків). На зворотному шляху наздогнали їх татари й оточили на одному з дніпровських островів, одначе після шестиденної облоги Ржевському вдалося вирватися з оточення. 

Не дивлячись на майже цілковиту невдачу цієї експедиції, вона мала надзвичайне значення—це стало насправді зламним моментом у зносинах між Московією, Кримським ханством та Оттоманською імперією. «Нечувана річ,— пише Сергій Соловйов,— московські люди прийшли на Дніпро й ходили вниз, шукали татар і турків у їхніх же володіннях». 
За якийсь час, у серпні—вересні 1556 року, Вишневецький з невеличким особистим військом захопив острів Малу Хортицю за 15 км південніше від останнього дніпровського порога та за 60 км північніше від острова Томаківки, де згодом була заснована Запорозька Січ. Тут він спорудив фортецю. Це викликає досі великі незгоди серед істориків. Один із них, Дмитро Яворницький, гадає, що фортеця на Хортиці мала стати базою для військових операцій, спрямованих проти татар, й була справжнім прототипом Запорозької Січі; до складу ж армії Вишневецького, крім його особистої гвардії, належали городові козаки, з якими поєдналося й козацтво з Низу. Інші дослідники (зокрема, Володимир Голобуцький) стверджують, що військо Вишневецького складалося лише з найманих солдатів, які самовільно привласнили собі ім'я «козаків», а фортецю було збудовано для того, щоб підкорити своєму впливові вільне козацтво й заступити російській армії шлях на Крим. На жаль, історики не мають жодних архівних посвідчень, які б пролили світло на це питання. 

У вересні 1556 року Дмитро Вишневенький послав отамана Михайла Єськовича в Москву до Івана Лютого передати йому про свій намір залишити короля Сигизмунда II Августа й перейти під заступництво царя. Тоді ж він і напав на татарський Іслам-Кермень, пошарпав це місто й захопив декілька гармат. Володимир Голобуцький, описуючи цей похід, зазначає, що «напад на Іслам-Кермень був по суті першим і водночас останнім виступом Вишневецького проти татар». Але це твердження суперечить усім турецьким джерелам. Дмитро Вишневецький наполегливо просить короля Сигизмунда II Августа надіслати йому гармати й солдатів, щоб він міг зміцнити фортецю на Хортиці. В травні 1557 року надійшла відмова, й козацький ватажок подумав остаточно розірвати пута васалітету, які його пов'язували з королем. Незабаром хан Девлет-Гірей здійснив наскок на Хортицю, яку він тримав в облозі впродовж 24 днів. Але взяти її ханові не вдалося. Вишневенький одразу ж оповістив про це царя. 

Наприкінці літа цього ж року Девлет-Гірей знову підступив до Хортиці з татарською армією, а також із військом, надісланим йому молдавським воєводою, та загоном яничі.р. Після тривалого опору звідти він офіційно звернувся до царя з проханням про заступництво. Іван IV відповів на це згодою і викликав Вишневецького до Москви. Литовські володіння (Канів і Черкаси), звісно, відійшли до польського короля, а натомість Вишневецький отримав російське місто Бельов. 

Настав новий період в історії зносин між Московською державою, Польщею, Оттоманською імперією та Кримським ханством. У січні 1558 року виникає Лівонська війна, яка викликала затяжний конфлікт між Польщею та її союзником Кримським ханством, з одного боку, й Росією Івана Лютого, з другого. 

Коли російська армія в січні переступила кордон Лівонії, син хана калга Магмед-Гірей із величезним військом, у супроводі ногайських мурз Великої орди, рушив на Московію, але довідавшись, що російське військо зосереджене на Оці, він, досягнувши річки Мечі, повернув назад. Тоді ж король Сигизмунд II Август підписав із Девлет-Гіреєм договір про дружбу, заплатив ханові данину й пообіцяв, що не дозволить своїм підлеглим (козакам) турбувати наскоками татарські землі. 

На жаль, із січня 1558-го до червня 1559 року хронологія перебігу подій зовсім не з'ясована. В оттоманських архівах поки що не знайдено матеріалів із цього питання, а російські й польські свідчення неточні й суперечливі. 

Можливо, проте, що доки російські війська воювали в Прибалтиці з рицарями Лівонського ордену, цар хотів доручити оборону південних кордонів Московської держави литовському кондотьєру. Весною 1559 року, якраз тоді, коли царські війська брали Нарву й Дерпт у Лівонії, Вишневецький напав на Крим. Очевидно, він проплив униз за течією Волги й через Астрахань прибув до черкеських володінь, де навербував собі допоміжних сил. Восени козаки спустошили землі Перекопу, потім піднялися Дніпром угору, знову захопили, щоправда, на короткий час, острів Хортицю. 

У лютому 1559 року цар Іван IV надіслав до Криму два нові загони на чолі з Данилом Адашевим та Дмитром Вишневеньким. Тоді як Адашев плив Дніпром, Вишневецький захопив долину Дону й попрямував до Азова. 

Турецькі архіви дають змогу точно задокументувати діяльність Дмитра Вишневенького, починаючи з весни 1559 року. З цього часу ми маємо чудовий матеріал для дослідження — реєстри «Mьhimme Defterleri» (Реєстри важливих справ), які містять копії всіх указів, виданих Великою султанською радою (Divan-i Humayun) та особисто султаном. Лише в одному, третьому, томі цієї колекції, який охоплює період між місяцями Рамаданом 966 та Рамазаном 968 Хіджри (червень 1559—травень 1561) зберігається багато документів, що стосуються діяльності «Дмитрашки»—глузливе прізвисько у турків князя Вишневецького. Тут налічується 30 таких свідчень, до яких слід ще додати й матеріали, включені до п'ятого тому, що торкаються часу між місяцями Мухаррем та Зілхіджа 972 Хіджри (серпень 1564—липень 1565 років). Це підкреслює особливе значення, якого надавала Осяйна Порта литовському авантюристові — єдиному супротивникові імперії, що наважився зазіхати безпосередньо на оттоманські володіння тоді, коли непереможні армії великого володаря не мали собі рівних на полях битв. 

Перші турецькі документи, що сповіщають про російські військові загони, стосуються весни 1559 року. 

Новина про зосередження ворожих військ і спорудження кораблів на Дніпрі (або, вірніше, на його східних допливах — Пслі та Ворсклі) була передана Осяйній Порті самим кримським ханом, який отримав ці відомості від вивідачів, посланих до Московської держави. Розуміючи небезпеку становища, хан попросив допомоги в оттоманського флоту. В своїй відповіді, датованій місяцем Рамазаном 966 (червень 1559), султан сповістив Девлет-Гірея про вирядження найближчим часом ескадри «для захисту мусульманської держави від російської загрози». В той же час султанський диван отримав інформацію про військову підготовку росіян на кордоні Кримського ханства та з іншого джерела—від Сулеймана, бея Вульчитрина, який повідомляв, що кавалерійського війська під його командуванням замало, щоб з успіхом відбити напад «невірних». 

Ці повідомлення з усією очевидністю стосуються загону Данила Адашева: місцем зосередження війська означено річку Озю на півночі від Іслам-Керменя і щоразу ворога називають — «росіяни» («Rus») або навіть «московіти» («Moskof»). Тим часом коменданти фортець Ка-фи (Кефе) та Азов (Азак) попередили султанський диван про пересування другого загону на чолі з Вишневецьким. 

В оттоманських документах містяться відомості про те, що військо Вишневецького складалося з «росіян», але нам здається, цим словом тут позначено вірогідніше донських козаків, аніж регулярні російські війська із черкеських племен, які в ту добу були або християнами, або язичниками, що їх у турецьких архівах називали «невірними» (kufar). Чотири документи, від 26 Рамазана 966 (2 липня 1559 року), згадують про атаку, здійснену «Дмитрашкою» й «невірними» на фортецю Азов, яку було відбито. Російські джерела мовчать про цей намір, та з турецьких документів видно, яку небезпеку витримала ця могутня оттоманська фортеця в гирлі Дону. Гарнізону, до якого належав і загін із 200 яничар, було замало для оборони, й атаку відбили тільки завдяки допомозі, наданій ногайськими племенами, що перебували тоді в околицях Азова, та завдяки підтримці оттоманської ескадри, що складалася з шести великих галер (kadyrga) та із незвачної кількості малих суден (kalita). 

Мабуть, Осяйна Порта не думала, що росіяни безпосередньо відповідають за напад на Азов, вважаючи «Дмитришку» ще в ролі самостійного ворога. Це видно з листа, надісланого султанському дивану беєм Кафи, який прохав передати укази росіянам. 

Згідно з оттоманськими джерелами, цей перший напад стався весною 1559 року, певне, у квітні або на початку травня. Незважаючи на те, що атаку було відбито, тривога не розвіялась. Уперше Азов, військовий форпост Оттоманської імперії у причорноморських степах, важливий передовий пункт на старому торговому шляху (давня Шовкова дорога), який через Астрахань зв'язувався з Туркестаном, перебував під загрозою. 

Треба додати, що будь-яка загроза, спрямована проти Азова, негайно впливала на продовольче забезпечення Стамбула, особливо в період гострої нестачі харчів, од чого часто потерпала султанська столиця, оскільки Азов був портом доволі значного сільськогосподарського району, який постачав Туреччині їстівні припаси. Звідси надходило хлібне зерно, ячмінь, сухі овочі, олія та будівельна деревина. 

Облога й спустошення, завдане нападом у низинах Дону, викликали голод навіть у фортеці, а також і у Великій Ногайській орді, яка кочувала між Доном і Волгою. 

Із російських джерел відомо, що коли Вишневецький зазнав поразки під Азовом, кримський хан став переслідувати Адашева, якого він наздогнав на Дніпрі та з яким там зчепився. 

Реєстри «Mьhimme Defterleri» нічого не повідомляють про це. Ми маємо єдиний документ турецькою мовою, який лише опосередковано згадує військовий похід Адашева—це наказ од 16 Зільхіджа 966 (15 вересня 1559 року), адресований Мустафі, бею Аккермана, де мовиться про участь «поляків із прикордонних володінь» 

(мабуть, так називали козаків, що мешкали на узграниччі) в поході «московітів» проти Кримського ханства. 

Поряд із тим численні оттоманські джерела, які стосуються осінніх місяців 1559 року, сповіщають про повторний наступ «Дмитрашки» на Азов. 

Перший документ, позначений 27 Зілкада 966 (2 вересня 1559 року), містить наказ бея Кафи, який передає текст листа Алі Реіса, адмірала чорноморського флоту. Він повідомляє султанському дивану, що після його прибуття до Азова «Дмитрашка», який тримав в облозі фортецю, відступив на північ, і присутність оттоманськйх галер у гирлі Дону перешкодила «російському воєначальникові» прискорити допомогу Вишневецькому армією в 4 тисячі солдатів. 

Водночас із тим у листі Синана, бея Кафи, надісланому до Великої султанської ради (дивана), сповіщається про те, що російські війська, повантажившись у великі човни, здійснили напад на Керч (Кегс) у східному Криму; атаку відбила оттоманська ескадра. Незабаром «Дмитрашка» підійнявся вгору Доном, де й поставив малі форти, «готуючись таким чином до нового наступу майбутньої весни». 

Нарешті ми маємо й третій документ, що торкається нападу Вишневецького на володіння Туреччини в Криму й на берегах Азовського моря. Це султанське послання (Name-ihьmayum) до кримського хана від 22 Сафара 967 (23 листопада 1559 року), яке містить лист хана до Великої султанської ради. Тут мовиться також про наступ черкесів, союзників росіян, очолюваний племенем Жане (по-турецькому Zanoglu), на турецькі землі, розташовані на Таманському півострові, та на місто Кафу. Цей напад супроводжувало повстання черкесів у районі Тамані. Хан заявляв у листі, що атака була відбита і він заарештував головних черкеських воєначальників до того, як їм вдалося втекти на Кавказ або до Московії. 

Мабуть, після цих двох невдалих спроб Дмитро Вишневецький за підтримкою черкесів здійснив узимку 1559—1560 років і третій напад на Азов. Це засвідчено листом бея Кафи, надісланим до султанського дивана, в якому губернатор повідомляє про три наступи «Дмитрашки»: перший—весною 1559 року, другий—влітку того ж року з армією в 10 тисяч, і третій, дату якого не з'ясовано, але відомо, що в ньому взяли участь черкеси разом із Кансуком (Kansuk), сином володаря племені Жане. Ця атака також була відбита. Кансук й один із його братів загинули, а їхні голови, як і голови багатьох російських офіцерів, одвезли до Стамбула. 

За якийсь час Дмитра Вишневецького відкликали де Москви. Звідтоді російські джерела зовсім замовчують дії московського авантюриста. Вони тільки зазначають, що 1560 року кондотьєр посварився із царем і залишив його, щоб повернутися в Литву, де король Сигизмунд II Август пообіцяв оддати йому назад усі права й маєтки. 

Оттоманські архіви, навпаки, набагато велемовніші щодо висвітлення діяльності Вишневецького в 1560 році й опосередковано з'ясовують причини його розриву з Москвою. 

За турецькими відомостями, весною 1560 року Дмитро Вишневецький прибув із поннзов'я Дону, щоб підготуватися до нового виступу проти кримського хана й володінь Оттоманської імперії, що мав стати одним із найвизначніших у його житті. Можливо, в цей час Вишневецький діяв не стільки на руку цареві, скільки в своїх особистих інтересах, та і його війська складалися нині не з московських стрільців, а переважно з донських і українських козаків та з черкесів, до яких прилучилися численні авантюристи — поляки, литовці, навіть ногайці й татари. 

У березні й квітні 1560 року Осяйна Порта із трьох різних джерел мала попередження про цей задуманий великий наступ. 

Перші відомості, передані воєводою Молдавії, стосувалися скупчення «злодіїв» на кордонах Московії (вислів «злодії» з цілковитою очевидністю тут стосується запорожців). За якийсь час каді Азова повідомляв султанському дивану, що ногайці, прийшовши із волзьких степів, стояли в районі Нижнього Дону, коли туди прибув авангард у кількості 3 тисяч «руських козаків», котрі склали основні сили армії', що налічувала 80 тисяч чоловік (цифра, напевне, занадто перебільшена), які містилися десь між долиною Аксу (Південний Буг) та річкою Озю. Каді вважав, що вороже військо мало намір захопити Крим і перебувало під командуванням «Дмит-рашки». 

Водночас те ж саме повідомляв Осяйній Порті й Синан (Sinan), бей Кафи, який на підставі свідчень, надісланих ногайцями, писав, що північніше Азова зосереджена російська армія та військо «Дмитрашки», яке нараховує майже 70 тисяч. Нарешті, хан Девлет-Прей (Devlet-Giray) сповіщав султанові про підготовку ворогів, серед яких він згадував росіян, черкесів і ногайців. їм, зазначає автор, допомагали й татарські «зрадники». 

Без сумніву, ці відомості про Вишневецького не відповідали дійсності, а оцінка сил ворога була вкрай перебільшена. Ймовірно, оттоманські власті в Кафі та Азові так, як і кримський хан, не мали ще доволі ефективної інформаційної служби. Але завдяки добре налагодженому справозданню Оттоманської імперії можна простежити майже день за днем мобілізацію потужної військової машини для відсічі загрози з північного боку. Розмах цієї мобілізації промовисто засвідчує серйозність небезпеки. 

Передовсім було приведено до стану бойової готовності турецькі збройні сили на місцях. Із Стамбула до Азова вирушила ескадра з 7 військових кораблів: у фортецю, чию фортифікацію було хутко відновлено, прибув загін яничарів для підсилення гарнізонів, а також підвезені їстівні припаси. Нарешті, в травні 1560 року султанський диван призначив Синана-пашу, бея Силістріі", воєначальником над оттоманськими арміями, які мали захищати Азов і Крим од «Дмитрашки». До складу цього війська, крім солдатів, завербованих на місці, в бейлику (beylik) Силістрії, належали призвані в армію сипахи (sipahis) й добровольці з інших восьми бейликів, до яких повинні влитися загони на чолі з воєводами Молдавії та Валахії, а також армія кримського хана. Султанський диван просив Девлет-Гірея мати напоготові свої збройні сили, щоб підтримувати бея Силістрії, а задля забезпечення пониззя Дністра йому передали підрозділ артилерії. 

Військові приготування імперії, ймовірно, не відповідали справді існуючій небезпеці з боку Дмитра Вишневецького, по суті доволі незначній; проте мобілізація оттоманських військ сама собою могла безумовно змінити політичну ситуацію в районі. Польський король поква-пився принести данину кримському ханові і знову повторив свою обіцянку: не дозволяти своїм підлеглим (тут— городовим козакам) робити наскоки на оттоманські й татарські володіння. Між тим, зосередження оттоманських збройних сил було спрямоване не стільки проти союзної Польщі, як проти Москви, що стояла за спиною Вишневецького. На початку травня 1560 року Девлет-Гірей писав султанському дивану, що внаслідок дуже лютої зими, а слідом за нею посушливої весни в Росії виник голод, який послабив її спромогу чинити опір і напад. Час вдався йому якраз слушним для того, щоб здійснити великий похід на Московію; він наполегливо добивається дозволу на це й просить диван надіслати йому підкріплення у вигляді артилерії та загону яничар. Хан також повідомляє Оттоманській Порті про наскоки козаків «Дмитрашки», які спускаються за течією Дону, але кількість ворожих військ, зазначених тут, більше відповідала величині здорового глузду — за авангардом у 400 воїнів називалися головні сили армії, що налічували 5 тисяч чоловік. 

Прохання кримського хана про участь Туреччини у військовій кампанії було відкинуте. Покликаючись на протяжність відстаней, які мало подолати оттоманське військо та продовольчі валки, а також на труднощі, пов'язані із озброєнням потрібної кількості кораблів, диван вважав несвоєчасним розпочинати військові дії такого розмаху проти Росії й надав ханові право вирушати в похід із власними силами. Але справжня причина відмови Порти від участі в такому виступі проти Росії полягала, напевне, в іншому — в тому, що до Кафи прибули московські гінці, які, за свідченням тексту листа бея до султанської ради, хотіли попередити оттоманську владу про заміри «Дмитрашки» здійснити напад на Азов. Тим же московський уряд прагнув виказати перед могутнім південним сусідом свою добру волю. Цар, отже, відмовлявся від «Дмитрашки», за якого «не бажав відповідати». 

То чи не міститься тут справжня причина розриву між Вишневецьким та Іваном Лютим, а саме—відмова царя підтримати литовського князя перед лицем небезпеки серйозного конфлікту із грізною оттоманською державою. 

Починаючи з літа 1560 року під командуванням Вишневецького перебувала лише його особиста армія, навербована з українських козаків, до яких, мабуть, приєдналися донці й черкеси з племені Жане. Саме з таким військом він здійснив свою серйозну операцію проти Криму, з приводу якої російські джерела скупо подають деталі, й ми знаємо про неї лише з оттоманських архівів. У червні 1560 року Вишневецький напав на Азов, але у зв'язку з прибуттям турецької ескадри на чолі з беєм Кафи зазнав невдачі; тоді він із черкесами спробував перепливти Таманську протоку, щоб проникнути до Криму й атакувати Кафу, проте турки були попереджені про цей намір чи московськими гінцями, чи шпигунами, яких послав кримський хан у черкеські землі. Друга оттоманська ескадра пильнувала за переправою й відбила напад. 

Це була одна з останніх спроб Вишневецького захопити турецькі володіння. Після 1560 року в оттоманських архівах не відклалося жодних свідчень про нього. Відомо лише, що наступного року він остаточно порвав із царем і вернувся до Польщі, де 5 вересня 1561 року король Сигизмунд II Август віддав йому всі його звання й землі. Впродовж більше двох років про Вишневецького нема ніяких відомостей. У IV томі «Mьhimme Defterleri», який охоплює 867—968 роки (1558—1560 роки), подибується єдиний і досить короткий документ, що стосується його особи: це — послання кримському ханові, не позначене певним числом, яке повідомляє про те, що Синану, бею Кафи, була видана сума в ЗО тисяч акче за «доставлені заслуги під час оборони Азова від росіян під командуванням Дмитрашки й черкесів племені Жаногли». 

1564 року Дмитро Вишневецький вастаннє виступив проти Оттоманської імперії. З армією в 4 тисячі чоловік він зайшов до Молдавії, де якраз точилися міжусобні чвари, але його тут захопили в полон і відправили до Стамбула на страту. За «Хронікою Мартина Бєльського», козацького ватажка скинули з фортечного муру в Галаті на крюк; він провисів на ньому три дні, доки турки, обурені прокльонами, спрямованими проти мусульманської віри, застрелили його із луків. Багато істориків, зокрема Микола Костомаров та Дмитро Яворницький, погоджуються з версією Мартина Бєльського і вважають, що розповідь про загибель Вишневецького лягла в основу славетної народної української пісні про «Байду-козака»; інші ж, як, скажімо, Володимир Голобуцький на підставі донесення — не зовсім зрозумілого — французького посла в Стамбулі, стверджують, що Вишневецького задушили і що пісня про Байду не пов'язана з його трагічною смертю. 

На жаль, турецькі архіви не сповіщають про його загибель. Останній оттоманський документ, у йкому згадується ім'я «Дмитрашки», стосується уже періоду після його смерті. Це лист бея Кафи, де повідомляється, що «росіяни» (донські козаки?) й черкеси не перестають грабувати околиці Азова й, наслідуючи приклад «Дмитрашки», зібрали армію в 4 тисячі з гарматами, захопленими на турецьких кораблях, й спробували приступом узяти місто, але були примушені беєм Кафи тікати. 

Що ж нового дають документи з оттоманських архівів для розв'язання таких спірних питань як походження Запорожжя та роль Дмитра Вишневенького в заснуванні Січі? 

Насамперед дозволяють нам вписати авантюру Вишневецького — литовського кондотьєра XVI століття, в широкі межі міжнародних зносин тієї доби. Порівнюючи військові приготування Оттоманської імперії проти «Дмитрашки» з приготуваннями, які проводила Осяйна Порта тоді ж проти інших її європейських супротивників — Венеції або Священної Римської імперії, можна краще зрозуміти всю глибину небезпеки, яку становили походи литовського князя (чи виступав він од імені царя, чи від себе особисто), що загрожували не лише володінням Кримського ханства, як це стверджує Сергій Соловйов, а й власне оттоманським землям на північному узбережжі Чорного моря. Масова мобілізація у восьми турецьких бейликах, звернення до збройних сил Молдавії та армії кримського хана, вирядження ескадри — то були виняткові заходи та єдиний випадок в історії Порти того часу: усі ці дії спрямовувалися не проти держави, а супроти окремої особи, названої найбільшим ворогом Оттоманської імперії. Тому не можна погодитися з Володимиром Голобуцьким, який намагався принизити діяльність Дмитра Вишневенького. 

В 70—80 роки XVI століття Осяйна Порта зазнала численних наскоків українських козаків. Деякі з них, а саме походи запорожців 1574 року та 1577—1578-х проти турецьких ставлеників у Молдавії, цілком імовірно, були куди небезпечніші та значніші за кількістю учасників, аніж виступи Вишневецького,— та все ж жоден із них, коли вірити документам оттоманських архівів, не викликав такої широкої мобілізації турецьких збройних сил. Разом із тим імена ватажків цих походів — Свірговський (1574 рік) чи Іван Підкова (1577—1578 роки) — практично залишилися поза увагою оттоманських властей, які боролися з ними. 

Чому ж князь Вишневецький мав такий дивовижний привілей бути особисто знаним для ворогів? Можливо, це означає визнання його справжньої незалежності як стосовно свого сюзерена, короля Польщі, так і стосовно царя, якому він служив лише доти, поки Росія підтримувала його дії. Може, й тому, що він завдавав удари в найуразливіше місце на півночі імперії — у фортецю Азов? 

Документи оттоманських архівів дещо висвітлюють і саму проблему походження козаків. Відомо, що в турецьких текстах середини XVI століття згадується кілька категорій козаків: «польські козаки» (Leh Kazagiari) —термін для позначення українських городових козаків, а часом і запорожців; «московські козаки» (Moskuf Kazaglari) — як завжди називали донських козаків, що їх Осяйна Порта вважала залежними від влади московського царя; нарешті, «руські козаки» (Rus Kazaglari) — це поняття доволі не визначене, оскільки так називали то запорожців, то донців. Між іншим, в турецьких архівних матеріалах, які стосуються «Дмитрашки», його воїни затитуловані «росіянами» (можливо, так називали московських солдатів), або ж—«невірними», коли мали на меті черкесів. Слово «козак» зустрічалося дуже рідко за винятком документів, що торкаються часу військових операцій Вишневецького поблизу Азова й, цілком вірогідно, застосовувалося на позначення саме донських козаків. Як нам здається, Володимир Голобуцький був правий, коли стверджував, що в армії Вишневецького зовсім не було, а чи було дуже мало запорожців, принаймні під час його походів проти оттоманських військових фортець у 1559—1560 роках.