КУЧМА У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ Розділ перший. Кучма і світ Глава перша. Ми не халявщики - ми партнери Глава перша. Ми не халявщики - ми партнери Леонід Кучма іноді допускає зловживання у питанні визначення стратегічних та особливих партнерів України, що применшує значення та вихолощує зміст цих понять. У світовій практиці існує поняття стратегічного партнерства, так, наприклад, договір між США та державою Ізраїль називається „Договором про стратегічні відносини". Як відомо з міжнародного права, „стратегічне партнерство" визначається зобов'язаннями, близькими до військово-блокових, співпрацею в галузі безпеки, лобіюванням інтересів один одного на міжнародній арені, (головна відмінність від військово-блокових зобов'язань полягає в тому, що стратегічне партнерство не зобов'язує на випадок війни оголосити війну третій країні, що напала на одну з країн-стратегічних партнерів). „Особливе партнерство" слід вважати витвором творчої уяви Кучми зокрема та українського політичного істеблішменту взагалі, що означає, що реальний зміст „особливих" відносин невідомий нікому, окрім самих винахідників цього словосполучення. Особливі партнерства: За повідомленням агентства „Інтерфакс-Україна" від 12 жовтня 1994 року перед візитом Леоніда Кучми до Канади у телефонній розмові з прем'єр-міністром цієї країни Жаном Кретьєном Кучма сказав, що „тот факт, что первый визит президента состоится в Канаду, свидетельствует об отношениях особого партнертства между странами". Під час самого візиту Л.Кучми до Канади 24 жовтня 1994 року після підписання Угоди про дружбу та співробітництво між країнами, Президент України підкреслив, що „Украину и Канаду связывают отношения „особого партнерства". Німеччина: 12 жовтня 1995 року: „Германия может сыграть для Украины особую роль", - сказал Л.Кучма, подчеркнув, что „Украину с Германией связывают особые отношения". Ще одна країна с особливим статусом щодо України. Стратегічні партнерства: Росія: 3 травня 1995 року в Римі Кучма наголосив: „Россия была и остается стратегическим партнером Украины" (4 травня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"). На зустрічі з послом Франції Мішелем Івом Пессіком Кучма заявив: „Россия для Украины - прежде всего сосед и стратегический партнер" (25 січня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"). Президент України пожалівся, що радикально налаштовані націонал-патріотичні сили в республіці не підтримують його прагнення укріплювати стосунки з країнами СНД, і насамперед, з Росією, яка, за його переконанням, є „нашим стратегическим союзником и партнером" („Інтерфакс-Україна", 2 лютого 1995 року). „Для Украины Россия была, есть и будет главным стратегическим партнером" („Інтерфакс-Україна", 24 березня 1995 року). „Украина не может принять предложения России по проблеме Черноморского флота. Севастополь весь в целом под военно-морскую базу России мы отдать не можем. Украина не давала никаких оснований для наметившегося в последнее время ухудшения отношений с Россией... Украина занимает „четкую, последовательную позицию, заключающуюся в признании России стратегическим партнером не только исторически и географически, но и экономически" („Інтерфакс-Україна", 24 квітня 1995 року). „Россия была и остается стратегическим партнером Украины". (4 травня 1995 року, „Інтерфакс-Україна") „Россия остается стратегическим партнером Украины" (Харків, 6 травня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"). „Россия была, есть и будет для Украины главным партнером" (12 жовтня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"). Різновид „особливого партнерства". „Я не верю в изменение политического курса Российской Федерации после выборов, - подчеркнул он (Кучма - автор). - Киев и Москва многое сделали для того, чтобы поднять взаимопонимание на новый уровень. Мы строим свои отношения с Россией на основе равноправного партнерства и взаимовыгодной торговли" (ИТАР-ТАСС, 15 декабря). „Россия была и будет стратегическим партнером Украины, считает президент Украины" (30 березня 1996 року, „Інтерфакс-Україна"). Подібні заяви, вибудувані таким чином, нагадують подовжування партнерства з боку Леоніда Кучми. Цікаво, скільки разів Єльцин наголошував на стратегічному партнерстві з Україною? Можна інколи помітити й коливання Кучми щодо партнерства з Європою. Зокрема в статті „Европа сильна Украиной", опублікованій в газеті „Правда Украины" 1 грудня 1995 року, яка викладена на фактах розмови Кучми з журналістами англійської газети „Файненшл Таймс", автор Фоменко цитує: „...що ж стосується відносин з Росією, то співпрацювати з нею ми повинні, однак це не означає, що ми повинні їй довіряти". З цієї заяви англійські журналісти зробили висновок, що основна мета українського Президента - знайти грань між партнерством з Росією і партнерством з Заходом." СНД: У виступі на засіданні Верховної Ради України Кучма „заявил о намерении придерживаться курса на развитие стратегического партнерства с Россией и странами СНГ" (11 жовтня 1994 року, „Інтерфакс-Україна"). У підписаному президентами України та Узбекистану коммюніке серед іншого відзначається, що „понимание необходимости дальнейшего развития двухстороннего сотрудничества и взаимодействия в рамках СНГ дает возможногсть вывести украино-узбекские отношения на уровень стратегического партнерства" (11 листопада 1995, „Інтерфакс-Україна"). США: За оцінкою Кучми усі плани, пов'язані з візитом до США, були в ході поїздки „выполнены и даже перевыполнены... США остаются гарантом суверенитета и безопасности Украины. США - наш стратегический партнер и в этом нет никаких сомнений" (23 лютого 1996 року, „Інтерфакс-Україна"). КИТАЙ: „Президент Украины Леонид Кучма и председатель постоянного комитета Всекитайского собрания народных представителей Цяо Ши в ходе встречи в Киеве констатировали полное совпадение позиций в вопросе Тайваня". „Китай был, есть и будет стратегическим партнером Украины" (29 березня 1996 року, „Інтерфакс-Україна"). ЯПОНІЯ: Планований на березень 1995 року візит Кучми до Японії, на думку Удовенка, „должен заложить основы стратегического сотрудничества Украины и Японии" (Київ, 30 грудня 1994 року, „Інтерфакс-Україна"). Що ж, якщо не стратегічне партнерство, то стратегічне співробітництво - грані, що їх відрізняють, мало кому відомі, скоріше за все, це намагання трохи видозмінити лексику, вкладаючи той самий зміст. ПОЛЬЩА: Кучма ніяк кінцево не може визначитися із значенням Польщі для України. Він усвідомлює, що це важливо, але наскільки - завдання для нього виявляється заскладним. „Украина и Польша являются стратегическими партнерами не только на словах, но и на деле" (Київ, 5 жовтня 1995 року, Інтерфакс-Україна"). Можливо, з обранням соціаліста-ринковика Кваснєвського президентом сусідньої країни Кучма вирішує перестрахуватися - поздоровивши нового президента Польщі з обранням, він охарактеризував ставлення України до Польщі як „к особому партнеру нашего государства" (12 січня 1996 року, „Інтерфакс-Україна"). „Звичайні" партнерства: Табачник заявив, що „керівництво України надає виняткового значення розвитку відносин з Аргентиною, насамперед, в торгово-економічній сфері". У вітальному листі Кучми до президента Аргентини, зокрема, йдеться: „Я глубоко убежден в том, что развитие полноценных взаимовыгодных отношений отвечает национальным интересам Украины и Аргентинской Республики и является значительным взносом в дело укрепления международного сотрудничества на качественно новых основах, на принципах партнерства и взаимного доверия" (11 липня 1995 року, Інтерфакс-Україна"). Посол Великобританії у Києві Рой Рів на зустрічі з Кучмою: „Украина может рассматривать Великобританию как своего европейского партнера" (Київ, 4 квітня 1996 року, „Інтерфакс-Україна"). Л.Кучма в ході візиту в Фінляндію підкреслив, що в Україні „Финляндию рассматривают как важного партнера" (Хельсінкі, 8 лютого 1996 року, Інтерфакс-Україна"). Цю ж думку дублює „Робітнича газета" 9 лютого 1996 року „Президент України в Фінляндії": Він підкреслив, що в Україні Фінляндію розглядають як важливого партнера і розраховують на її допомогу в процесі інтеграції в загальноєвропейські політичні та економічні структури." Президент України Л.Кучма та прем'єр-міністр Нідерландів Вім Кок розцінюють як „партнерские отношения между двумя странами" (Київ, 12 березня 1996 року, „Інтерфакс-Україна"). Необхідно також наголосити на тому, що з кожним новим візитом Кучми або його розмовою з керівником іншої держави, з точки зору Кучми, принаймі як це випливає зі слів самого Кучми, відкривається якісно новий етап взаємин. Складається враження, що екс-президент Кравчук створював атмосферу ворожості навколо України і спрямовував усі зусилля на те, щоб відносини України з іншими державами ні в якому випадку не розвивалися по висхідній. Кучма уникає наголошень на послідовності та наступності політики держави, що би зіграло лише позитивну роль для іміджу України. „Президент Украины Леонид Кучма назвал первую встречу с недавно избранным президентом Польши Александром Квасьневским „добрым началом углубленного диалога двух стран, который имеет общеевропейское значение" (12 січня 1996 року, Інтерфакс-Україна".) ЧАСТИНА ТРЕТЯ. КУЧМА У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ Розділ перший. Кучма і світ Глава друга. Кучма, СНД і Росія Глава друга. Кучма, СНД і Росія Цей текст є продовженням одного з попередніх документів, які стосувалися аналізу позиції Кучми у західній пресі. У цьому тексті ми відзначали, що політичний стиль Кучми, „суперечливість позиції Кучми, його хитання зі сторони в сторону... досить скоро була розшифрована деякими західними журналістами, які звернули увагу на неї у своїх статтях. Та ж Елізабет Понд у статті „Україна - європейська держава?", яку було опубліковано в журналі „Європа" у березні 1995 року, пише: „...передвиборна програма українського президента Леоніда Кучми, яка закликала до створення „євразійського простору", що об'єднав би Росію та Україну...", але „Кучма, говорячи про євразійський простір, посилався виключно на географічні, але аж ніяк не на ширші культурні реалії, і не мав на увазі ототожнення України з Євразією". Ця ж думка - у статті Пітера Рутланда під назвою „Україна: у пошуках стабільності", яку журнал „Транзішн" опублікував 23 червня 1995 року: „Я цілком переконаний, що така аморфна організація, як СНД, не має майбутнього". За моїми оцінками, стиль Кучми було розшифровано приблизно в серпні 1995 року. Прикладом такої розшифровки є стаття Метью Камінського „Червоні директори" затримують рух вперед", яку „Файненшл Таймс" опублікувала 30 серпня 1995 року. Камінський пише: „Навесні Кучма обіцяв населенню „непопулярні заходи". Протягом наступних декількох місяців буде зрозуміло, чи президент все ще готовий рішучо здійснювати економічні перетворення, чи кінець кінцем поступиться тиску і повернеться до політики центрального планування та державних дотацій... Колишній керівник великого ракетного заводу, Кучма має приязні стосунки з промисловцями і певною мірою залежить від них. Їхній політичний вплив, не стримуваний компартійним апаратом чи сильною московською бюрократією, значно зріс від часів падіння Радянського Союзу. Усі погоджуються, що Кучма знається на господарських проблемах не гірше від російського прем'єра Віктора Черномирдіна, але йому часом вочевидь бракує вільноринкових інстинктів. За старим звичаєм, Кучма керує Україною, як своїм колишнім заводом... Інвестори стикаються в Україні з декількома ускладненнями. Зокрема, це нестабільність податкового та законодавчого середовища, загальна корумпованість суспільства і недостатній оборотний капітал банків. Усе це спричинилося до того, що від часу здобуття Україною незалежності загальний обсяг витоку капіталу з країни оцінюється у 10-12 мільярдів доларів... Суперечливість позиції Кучми, викликана тиском на нього з різних боків, простежується в його промові під час урочистостей з нагоди четвертої річниці незалежності України. З одного боку, президент наголошував на необхідності серйозних змін для утвердження незалежності та досягнення економічного розквіту, а з іншого - закликав до розробки „власної економічної моделі"... Західним країнам, які не просто повірили обіцянкам України щодо здійснення ринкових перетворень, але й підкріпили свою довіру мільярдами доларів, залишається тільки сподіватися, що Кучма відмежується від економічного популізму і твердо торуватиме шлях радикальних реформ". Більш прозорий натяк годі уявити. Ми в цьому аналізі відділяємо публічні заяви Кучми стосовно політики Росії та СНД довиборчого періоду від заяв Кучми одразу після обрання, а також в період від вересня 1994 року до квітня 1996 року. Останній аналіз зроблено за матеріалами агентства „Інтерфакс-Україна". Період прем'єрства Кучми і період до початку нових президентських виборів Стиль Кучми, стиль істеричного погрожування, самокатування, стиль каяття та сліз, такий собі примітивно-мазохістичний стиль підступності з недолугою грою у щирість повністю виявив себе ще під час його прем'єрства. Наприклад, „Голос України", 13 січня 1993 року друкує статтю під симптоматичною назвою „Відставка Л.Кучми залежить від Росії?", де було сказано, що „...якщо Росія ще раз різко підвищить ціни на енергоресурси, то мені, мабуть, залишиться подати у відставку. Таку заяву зробив 11 січня цього року Л.Кучма, Прем'єр-міністр України. На його думку, є два головні питання, які маємо розв'язати. Перше - це квоти на нафту та газ, а друге - взаєморозрахунки з Росією. На жаль, Росія не робить жодних позитивних кроків у цих напрямках. І сьогодні за прямими поставками вона винна Україні 426 мільярдів рублів". Таким чином, свою політичну кар'єру Кучма ставив не в залежність від власних політичних дій, а лише від дій російського уряду, які не залежали від його волі. Гарний же в України був прем'єр, коли погрожував відставкою і „плакав", коли працювати українському уряду потрібно було в будь-яких умовах. Те ж - в доповіді Кучми на спільному засіданні постійних комісій Верховної Ради України за участю Уряду і Президента України 20 січня 1993 року, коли він, перерахувавши труднощі економіки та власні, досить примітивні, пропозиції, заявляє: „якщо ці пункти виявляться для Верховної Ради неприйнятними, якщо буде тиск на Уряд з метою нераціональної емісії, неекономічного, адміністративного підвищення зарплатні - то це означатиме, що відповідальність за долю народу України повністю бере на себе Верховна Рада". Дозвольте, але для чого тоді треба було проводити спільне засідання постійних комісій Верховної Ради України за участю Уряду і Президента України? Воно, теоретично, проводиться для прийняття спільних рішень, а значить, ніхто ультиматумів не сприйматиме. Кучма ж, як завжди, істерично, з надривом, намагається ставити перед фактом. Цю обставину відзначив „Голос України", 16 червня 1993 року, коли надрукував текст під дослівною назвою „Леонід Кучма: „Готовий стати на коліна - прошу почати працювати" - (З виступу на сесії ВР України)". Кидання з боку в бік. У свому інтерв'ю японським газетам „Токіо Сімбун" і „Тюніті Сімбун", текст якого 5 березня 1993 року надрукувала „Правда України", Кучма заявляє: „...я припиню холодну війну з Росією".. В газеті „Известия", 4 травня 1993 року Кучма твердить: „Іноді мені здається, що ми розмовляємо з російськими партнерами різними мовами". Ще один поворот - „Файненшл Таймс" 25 листопада 1995 року, Кучма: „Ми повинні співпрацювати з росіянами, але це не означає, що ми повинні довіряти їм...". У Кучми завжди було своєрідне бачення україно-російських стосунків. Те, якими вони є по суті, він, скоріш за все, ніколи не розумів. Наприклад, „Голос України", 6 листопада 1992 року друкує інтерв'ю з ним під назвою „Я розумію, яку ношу беру на плечі!", де Кучма заявляє буквально наступне: „Росію тут ні в якому разі звинувачувати не можна. І те, що нас пошивають у дурні, вважаю дуже некоректним... Я не такий простакуватий, як мене намагалися зобразити депутати, звинувачуючи в тому, що орієнтуюся тільки на Росію...". Це якраз точно, Кучма ще більш „простакуватий": „Нам природніше й легше інтегруватися, крім Росії, в країни колишньої РЕВ. Ми от їздимо вчитися фермерству до США, Канади та інших країн. Там нам робити нічого. Може нам краще повчитися в угорців - вони не такі зашорені як ми. Вони теж думали: от вийшли з РЕВ - і Захід з розкритими обіймами. А вийшло зовсім інакше. На Захід будемо орієнтуватися тільки тоді, коли в нас з'явиться конкурентоспроможна продукція". Коли він заявляє таке, він фактично твердить, що спочатку Україна має інтегруватися у застарілі замкнуті цикли з Росією, а потім, значить, після цієї інтеграції, треба виходити на Захід зі, знову ж таки, застарілою продукцією. До речі Польща, після виходу з РЕВ і „інтеграції" з економіками Західної Європи збільшила на 1996 рік свій ВВП у 15 разів. Сам Кучма визнає, що він зробив для „інтеграції" з Росією: „Хай мої колеги-директори напружать пам'ять і пригадають, хто у червні 1993 року саме в Харкові підписував пакет документів про митне співробітництво на зустрічі представників десяти прикордонних областей Росії і України. А хто підписував заяву про створення Економічного Союзу? А хто пропонував здати в оренду Чорноморський флот і одержаними за це грішми розплачуватися за енергоносії з метою мати передишку для структурної перебудови. Я ще ось що скажу. Нині Україна не здатна наодинці хоча б частково стабілізувати економіку, упорядкувати фінанси, відновити інвестиції. Говорив не раз і повторюю: ніхто не виживе наодинці. Ні Росія, ні Казахстан, ні Бєларусь. Це збагнули вже й прибалти. Лише в Україні цього ніяк не зрозуміють. Тож пропонуємо створення механізму взаємодопомоги, взаємопідтримки з усіма країнами СНД, в першу чергу - з Росією, досягнення об'єднаними силами спільних геополітичних і економічних інтересів. Підкреслюю: цього кроку від України чекають усі країни Співдружності" („Демократична Україна", 2 червня 1994 року). Але хто довів до кінця проблему „митного співробітництва"? Яка доля „заяви про створення Економічного Союзу"? Чи сприйняла Росія пропозицію „здати в оренду Чорноморський флот" і чи були у федеральному бюджеті Російської Федерації реальні „живі" гроші, щоб ними заплатити за оренду і за рахунок яких Україна б отримала „передишку для структурної перебудови"? У передвиборчій програмі (цитується за „Вибори в Україні 1994 року (друге доповнене видання), Міжнародна Фундація Виборчих Систем, Київ, 1995 рік) Кучма щодо стосунків з Росією і взагалі про зовнішню політику говорить лише: „...не посередницька політична гра між країнами Європи і Росією, а роль провідника та інтегруючого елемента у центрі євразійського регіону виведе Україну у ряд заможних цивілізованих країн... Миролюбна зовнішня політика України повинна активно сприяти нам на цьому шляху" та „пріоритетним вважаю відновлення взаємовигідних господарських зв'язків з Росією та країнами колишнього СРСР, водночас із подальшим налагодженням таких зв'язків із країнами Західної Європи та США. Порушуватиму перед Верховною Радою питання про вступ України до економічного союзу СНД, виступатиму за укладення між цими країнами рівноправної валютної угоди". Аналіз публічних заяви Кучми стосовно політики Росії та СНД у період від вересня 1994 року до квітня 1996 року за матеріалами агентства „Інтерфакс-Україна" Виходячи з доповіді, виголошеної Кучмою 4 квітня 1995 року перед ВР України, основний фокус української зовнішньої політики був спрямований на той момент насамперед на Росію та країни СНД. Президент назвав СНД „зоной наших первоочередных интересов", стосунки з Росією охарактеризував „стратегически важными и приоритетными". При цьому не забув наголосити на тому, що „Украина, как и раньше, будет отстаивать принципы равноправности и взаимовыгодности в отношениях с Россией, другими странами СНГ... Активное участие Украины в экономическом сотрудничестве с Россией и другими странами бывшего СССР и развитие отношений в связи с существованием экономического союза стран СНГ будет одним из главных внешнеэкономических приоритетов нашего государства". Президент також намітив не наполегливий, а легкий штрих по напрямку до Європи, нагадавши про необхідність подальшого розширення співробітництва з європейськими структурами, що зайвий раз свідчить про основну орієнтацію Кучми, яка все ж була спрямована на Схід: „От нас с вами зависит, сможет ли Украина уже в этом году стать полноправным членом Совета Европы". У цій же доповіді Кучма висловився за додаткові витрати на оборону, які б забезпечили оборонну політику держави та підтримку її національної безпеки. Попри розуміння потреби реформувати та модернізувати українську військову систему, такий підхід може викликати незадоволення багатьох верств населення. Навіть пояснення, що частина витрат компенсуватиметься різними конверсійними програмами та скороченням особового складу, не вберігає від можливості критики, адже соціальний захист населення залишається основним козирем лівих. 8 лютого 1995 року Кучма відзначив, що „обладает властью, недостаточной для того, чтобы нейтрализовать сопротивление Верховной Рады реформам", і висловив надію на те, що „сопротивление парламента будет преодолено и постсоветский кризис в стране будет разрешен". Такий підхід, постійне спекулювання недостатністю повноважень для противаги ВР України як до прийняття Конституційного договору, так і до прийняття Конституції, справили відповідне враження на інвесторів, але насправді не призвели до очікуваних результатів. Відповідно, можна зробити висновок, що для Кучми така поведінка була, до якоїсь міри, самоціллю, спрямованої на досягнення видимого, „показового" результату, який для Заходу демонстрував його активність, а, навіть отримавши відповідні повноваження, Кучма не зумів їх ефективно реалізувати. Набагато зручніше знаходити третього винного, на кого можна вказати пальцем і звинуватити у всіх смертних гріхах, але реально просуватися вперед є набагато важче, доводячи свою власну спроможність досягати результатів. Кучма демонструє свою прихильність до „відкритих, може навіть трохи скандальних" процесів, які би привертали до нього увагу. Оцінка Кучмою парламенту, на відміну від усіх його інших суджень стосовно різних галузей політичного та економічного життя держави, - на диво постійна, незмінна: 16 лютого 1996 року - Кучма негативно оцінив діяльність нинішньої ВР, яка, за його словами, „занимается несвойственными парламенту хозяйственными вопросами. Парламент должен заниматься общей законодательной базой. А если он будет решать, когда сеять, то это будет не парламент, а пленум ЦК Компартии, а его президиум - политбюро". Таке твердження не є безпідставним, але Кучма знову допускається тієї помилки, що звинувачує весь парламент, замість того, щоб шукати здорову опору в парламенті. Розвиток позиції Кучми стосовно СНД є надзвичайно суперечливим. Починаючи з перших кроків, Кучма постійно вагається, постійно уникає чіткого визначення позиції, що ще раз підкреслює те, що багато в чому позиція України визначалася ad noc. Наприклад, після консультацій з Кучмою, президент Молдови Мірча Снєгур 7 жовтня 1994 року заявив, що „позиции Украины и Молдовы в отношении идеи Евроазиатского союза совпадают", трохи раніше, він повідомляв, що „не розуміє" ідеї Президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва про створення союзу, що передбачає тіснішу інтеграцію в рамках СНД. Отже, Кучма, по-перше, зумів пояснити наслідки такого зміцнення інтеграційних процесів і, незважаючи на недавнє проголошення СНД „зоной наших первоочередных интересов" (доповідь ВР України 1994 року), вважав за потрібне разом з Молдовою дистанціюватися від цих першочергових інтересів. Очевидно, що такий підхід може недоброзичливо оцінюватися іншими партнерами по СНД. Одночасно з переговорами зі Снєгуром, відбулася у Києві зустріч Кучми з Лукашенком, після якої останній повідомив: „Из разговора с Л.Кучмой я понял, что моему украинскому коллеге сейчас очень сложно. Ему сейчас необходима поддержка, особенно со стороны соседней братской республики". Звичайно, слова Лукашенка не можуть бути взяті за основний критерій хай навіть часткової характеристики точки зору Кучми, оскільки месіанські потреби керівника сусідньої держави всім добре відомі, але навряд чи Кучма потребував підтримки саме Білорусі. Така підтримка не зовсім відповідає потребам українського суспільства. Україна мала б зайняти позицію, виходячи з якої, саме вона могла б підтримувати Білорусь - хоча б на таке лідерство Україна може спокійно претендувати. Отже, подібні заяви не повинні залишатися без відповіді. Очевидно, що форма реакції повинна бути добре продумана, дипломатично сформульована, але обов'язково висловлена. 21 жовтня 1994 року в Москві Кучма на зустрічі голів держав СНД мав підписати угоду про створення Міждержавного економічного комітету, меморандум про економічну інтеграцію і не підписати угоду про платіжний союз, про що повідомив віце-прем'єр України з питань фінансів, банківської та зовнішньоекономічної політики Ігор Мітюков. (Заяви представників виконавчої влади, згідно яким діє президент, можуть розцінюватися, як безпосередня характеристика його курсу). Зі слів Мітюкова, Україна вважає „преждевременным" підписання документу про платіжний союз як „несоответствующего реальным возможностям банковской системы Украины и других стран" - „сначала необходимо развить двухсторонние отношения и на их базе уже создавать союз; программа макроэкономической стабилизации, подготовленная правительством, направлена на создание условий для такого союза. Среди таких условий он назвал унификацию валютного курса, совершенствование банковской системы". За словами Л.Кучми, „Украина не против платежного союза стран СНГ, однако в этой идее много подводных камней". Україна такими діями резервує собі місце для відступу. Якщо не вдасться реалізувати економічні реформи на відповідному рівні, якщо не вдасться досягти виконання вимог відповідних європейських та світових фінансових інституцій, то союз з країнами СНД залишиться можливим варіантом хоч якогось просування (незалежно куди - вперед, чи назад). „Вдосконалення банківської системи" - не є вимогою приєднання до платіжного союзу, тому вживання подібного аргументу видається недоречним для тих, хто його укладав. Що ж до „уніфікації валютного курсу" з країнами СНД, то „уніфікація", згідно з Українським Енциклопедичним Словником, (1989 р., т.3) є - „від лат. унус - один та фаціо - роблю, приведення продукції та засобів виробництва або їх елементів до єдиної форми, розмірів, структури, складу", що означає, що однією з основних цілей програми макроекономічної стабілізації України є входження в нову, скоріш за все, „рубльову" зону, з якої ми з таким скрипом виходили. За нестабільності грошових одиниць країн-членів СНД таке прагнення є, щонайменше, нелогічним, тим більше, що достатньо тяжко йти до уніфікації, якщо не існує твердого еквіваленту порівняння в межах конкретної економічної зони. За пріоритетності зовнішньоекономічних зв'язків з країнами СНД, визначеної у доповіді парламенту 1994 року, одночасно Кучма виходить з того, що „Украина не сможет вернуться в рублевую зону. Такой шаг был бы не только бесперспективным, но и угрожающим потерей нашей государственности". У зв'язку з цим, він виступає „за заключение между странами СНГ основанного на функционировании наднациональной денежной единицы равноправного и симметричного платежного соглашения". Що мається на увазі під наднаціональною грошовою одиницею, сам Кучма, певно, не зміг би відповісти, оскільки утворення такої, наприклад, для країн-членів Європейського Союзу забрало вже кілька десятків років стабільної кооперації та узгодженості економічної політики та кілька років безпосередньої розробки програми по впровадженню такого засобу розрахунків. Кучма виглядає мрійником-утопістом, а не діючим політиком, що адекватно оцінює ситуацію. Кучма також неодноразово наголошував на наступних засадах української зовнішньоекономічної політики: „В отношениях с экономически развитыми и развивающимимся странами Украина будет отдавать предпочтение не странам, которые видят в Украине источник дешевого сырья, рабочей силы или рынок сбыта товаров невысокого качества. Приоритет будет отдаваться тем, кто считает нашу страну равноправным партнером по сотрудничеству в областях высоких технологий, кто проявляет готовность содействовать инвестициям в приоритетные перерабатывающие отрасли промышленности, сельское хозяйство, транспорт, связь" (11 жовтня 1994 року, Доповідь у ВРУ). Такий підхід заслуговує заохочення, але одночасно може бути витлумачений так, що Україна у відносинах з країнами СНД буде, власне, орієнтуватися на ринок збуту товарів невисокої якості (що неконкурентоспроможні на Західних ринках). Контроль за виконанням економічних угод в рамках СНД - одна з найважливіших функцій Міждержавного економічного комітету (МЕК), а у відповідності з проектом угоди, парафованим 9 вересня 1994 року прем'єрами усіх країн СНД, крім Азербайджану та Туркменістану (!), Росія візьме на себе половину витрат по утриманню цієї нової координаційної структури і буде мати 50% голосів при прийнятті найважливіших рішень, пов'язаних з реалізацією Договору про Економічний союз. Голоси країн-учасниць розподілені у відповідності до їхньої долі у фінансуванні МЕК та з врахуванням економічного потенціалу (Україна - 14 голосів, Білорусь, Казахстан, Узбекистан - по 5, інші країни по 3). Проект передбачав розміщення МЕК у Москві, проти чого заперечували президенти України та Білорусі, які вважали, що таке рішення дасть привід для звинувачень у відродженні „проимперских тенденций в развитии Содружества". По-перше, такий аргумент не обов'язково свідчить про намагання суттєво розмежувати повноваження та важелі впливу з Москвою - це може розцінюватися (виходячи з прикладу пана Лукашенка) і як спосіб прикриття істинних прагнень. По-друге, незважаючи на відносно велике число голосів, що мало належати Україні в даній організації, набагато важливішим є протистояння саме подібному розподілу голосів, що не дає практично ніякої можливості впливати на бажання, цілі та завдання Росії, яка об'єктивно прагнутиме забезпечення насамперед своїх національних інтересів через ще один механізм, під функціонування і керівництво якого добровільно віддає себе Україна. Не закликаючи до самоізоляції України від інтеграційних процесів СНД, наголошуємо, що потрібно підписувати саме ті документи, які би давали можливість рівноцінного та рівноправного партнерства, насамперед, з Росією, на якому так наполегливо наголошує Кучма: „Поэтому я все время говорю: мы за тесные экономические связи, но не за счет друг друга. Любовь должна быть взаимной" (3 червня 1995 року). На цьому ж самміті Україна обрала шлях неприєднання до платіжного союзу. Прем'єр-міністр України Масол сказав, що для підписання такого документу „еще не созрели условия". Угода по МЕК буде підписана „с оговоркой, что будет реализовываться в соответствии с национальным законодательством Украины". Навіть така ремарка про узгоджуваність з національним законодавством України не дає Україні можливостей ефективно впливати на рішення даного органу. Саме формулювання щодо „реалізації" угоди зайвий раз підкреслює те, що Україна обрала позицію відповідей на виклики, позицію реакції на директиви (хай навіть умовно колективно-колегіального органу), а не позицію однієї з рушійних сил, що здатна впливати на перебіг подій. 13 лютого 1995 року Кучма особливо наголосив на тому, що „Межгосударственный экономический комитет СНГ является межгосударственным, а не надгосударственным органом", хоча його структура і представництво не сприяють можливості вироблення повноцінно-колегіальних рішень. Згідно з інформацією „Інтерфакс-Україна" від 23 жовтня 1994 року, „хорошо информированные источники сообщили, что президент Кучма заявил на саммите о том, что в скором времени парламент Украины планирует рассмотреть вопрос о введении национальной валюты. После этого Киев присоединится к платежному союзу". Отже, Кучма у 1994 році обіцяв швидке приєднання України до платіжного союзу країн СНД. Це підтверджено і словами Удовенка: „Президент Украины поставил свою подпись под соглашением о создании платежного союза, сделав, однако оговорку - Украина поддерживает идею создания платежного союза, однако рассмотрит вопрос участия в нем после введения национальной валюты - гривны". Цікавою є позиція Кучми щодо діяльності концерну „Республіка". У листопаді 1994 року своїм розпорядженням він створює державну комісію по перевірці цієї діяльності, за якої здійснювалися зовнішньоторгові операції України з Туркменістаном, що абсолютно відповідало потребам часу та логічно співвідносилося з бажанням розібратися в ситуації. Дивним залишається факт, що Президент звертає увагу журналістів на той факт, що концерн, користуючись усіма пільгами від української держави, продавав українські товари на туркменському ринку значно вище їхньої вартості. Про це, за словами Л.Кучми, йому „рассказал президент Туркменистана Сапармурад Ниязов". Якщо існує попит, то товари можна дійсно реалізовувати відповідно до можливостей, наданих ринком збуту. Інша справа, що йдеться про міжурядову угоду, в якій „Республіка" ніби виступає „субпідрядником", а, відповідно, мали існувати якісь регулюючі (стримуючі) важелі, які би не допускали подібних зловживань. Крім того, те, що про подібні речі Кучма дізнається зі слів Президента Туркменістану, додає аргументів до того, що Кучма не володіє повністю ситуацією в країні, що не сприяє його позитивному іміджу та зростанню поваги на міжнародній арені. Держава не має права втручатися в господарську діяльність недержавних підприємств, але через податкову інспекцію інформація повинна була надходити до президента, саме в тому випадку, коли діяльність організації може свідчити про недобросовісне виконання Україною своїх міжнародно-договірних зобов'язань (що, до речі, є одним з визначальних законів міжнародного права (МП)). Згідно з іншим повідомленням „Інтерфакс-Україна", „межправительственным соглашением, подписанным в марте 1994 года, корпорация „Республика" была уполномочена правительством Украины выполнять межгосударствененые поставки", що і дає нам підстави говорити про шкоду міжнародному іміджу України. У ході листопадових 1994 року переговорів з Ніязовим в Ашгабаді Кучмі вдалося добитися того, що Туркменістан надасть Україні семирічну відстрочку для погашення заборгованості $700-мільйонного боргу за газ. З одного боку, це можна вважати реальним успіхом Кучми, оскільки об'єктивно Україна потребувала подібної домовленості, а з іншого, - ця домовленість по часу виходить за межі президентства Кучми, що потенційно знімає з нього відповідальність за майбутні проблеми України. 10 листопада 1994 року президенти України та Узбекистану підписали в Києві низку міжурядових документів. Це одна з тих дат, коли Кучма додав до списку стратегічних партнерів України ще одну державу, повідомивши:"со всех точек зрения Узбекистан для Украины представляет первостепенное стратегическое значение... с точки зрения геополитических интересов у нас общее понимание проблем с президентом Узбекистана". Кучма може увійти в історію зовнішньої політики України як президент, що найбільше визначив стратегічних партнерів України, не замислюючись над тим, як Україна може поєднувати зобов'язання стосовно стратегічного партнерства з країнами практично протилежних напрямків розвитку. „В подписанном президентами двух стран коммюнике отмечается, среди прочего, что понимание необходимости дальнейшего развития двухстороннего сотрудничества и взаимодействия в рамках СНГ дает возможность вывести украино-узбекские отношения на уровень стратегического партнерства" (11 листопада 1994 року). Наскільки можуть співпадати точки зору Узбекистану та України саме з огляду на геополітичні інтереси обох країн, залишається питанням, на яке знає відповідь хіба що лише сам Кучма. Геополітичне положення, зацікавлення, інтереси, тяжіння до різних центрів впливу, соціально-культурні особливості та інші параметри їх настільки відмінні, що лише колишнє минуле в СРСР може бути визначене, як головний поєднуючий фактор. Така критика не заперечує необхідності розвитку двосторонніх відносин з даною державою, але при надмірному вживанні гучномовних заяв поступово вихолощується їх правдивий зміст і суть. „Ислам Каримов заявил, что „у сторон нет расхождений в вопросах СНГ, его настоящего и будущего". В то же время, по словам президента Украины, „если подписанные на последнем саммите документы будут неэффективны, будущего у СНГ не будет". 11 листопада 1994 року Кучма зустрівся з головами делегацій, що прибули на засідання ради Міжнародної асоціації Академії наук, де Кучма назвав актуальним для вчених країн СНД питання про попередження „утечки мозгов, о возобновлении единого научного пространства, об информационном обеспечении научных достижений". Незрозуміла необхідність негайної інтеграції і в цій сфері. Необгрунтовано, чому для розвитку наукових досліджень необхідно відновлювати єдиний науковий простір. Чи не ефективніше розвивати розумну кооперацію, можливо, на якихось сприятливих пільгових засадах? Україна повинна розвивати свою науку, очевидно, вкладати в цю галузь суттєві державні інвестиції, але узгоджувати свою діяльність у галузі з потребами і вимогами світу, не замикаючись виключно на відомому науково-інформаційному просторі, але і не відмежовуючись від нього. Тяжко назвати наступне висловлювання „чіткою і зрозумілою" позицією Кучми, коли він спочатку висловився за зміцнення рівноправних міжпарламентських зв'язків між законодавчими органами країн СНД, але проти створення парламенту СНД, одночасно зауваживши, що він „положительно относится к деятельности МПА СНГ в случаях, когда она придерживается принципов, декларированных при ее создании" (18 листопада 1994 року). Такий підхід свідчить про те, що Кучма прагне одночасно охопити всі можливі сценарії розвитку, забезпечивши собі можливість послатися на будь-яке з цих визначень, і залишає подібними висловами для себе шлях для відступу, якщо доведеться все ж приєднуватися до МПА, або, навпаки, віддалятися від цієї структури. Кучма не хоче усвідомити, що потрібно приймати рішення, або, принаймні, займати певну позицію і послідовно втілювати її в життя. Тим більше, такі висловлювання Кучми сприймаються двозначно на тлі листа (19 листопада 1994 року) Міністрів закордонних справ, юстиції та зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України до парламенту, де вони закликали депутатів „не присоединяться ни к соглашению, ни к конвенции по МПА СНГ, поскольку такое присоединение противоречит действующему законодательству Украины и ее национальным интересам". Така неузгодженість заяв представників виконавчої влади наводить на думку, що Кучма виявив „самодіяльність" у свому виступі, в черговий раз зробивши реверанс у бік Північного сусіди, мовляв, він просто не може протистояти тиску інших структур. 18 листопада 1995 року Кучма знову висловився за зміцнення рівноправних міжпарламентських зв'язків між законодавчими органами країн СНД, підкресливши необхідність „гармонизации национальных законодательств в сфере экономики". 5 грудня 1995 року: „Среди вопросов, которыми может заняться Межпарламентская ассамблея СНГ, ... является согласование национальных законодательств". Незрозуміло, на яких саме засадах повинна відбуватися подібна гармонізація, що є основним пріоритетом - який тип розвитку. Узбекистан будує чітко державно - монополістично- та сировинноорієнтовану промисловість. Яка може бути гармонізація з ним? Крім того, на даний момент Україна вже була прийнята до Ради Європи, взявши на себе зобов'язання узгодити своє законодавство у галузі прав людини з європейськими стандартами. Подібні речі свідчать про певний вибір, що передбачає потенційне зацікавлення України в наступній гармонізації її економічного законодавства саме з цією частиною світу...У Пекіні 5 грудня 1995 року Кучма висловився наступним чином: „Членство Украины в Межпарламентской ассамблее стран СНГ может быть полезно для Украины, однако при условии равноправия всех ее членов. Наш голос может быть слышен в этой ассамблее при условии, что это будет действительно „межпарламентская", а не фактически „парламентская" ассамблея". Кучма боїться сказати „ні" - усі його позиції, визначаються принциповим „так", але за певних умов. Це не сприяє сприйняттю позиції України як чіткої та визначеної. Україна, можливо, вступить у Митний союз..., можливо, зацікавлена у Міжпарламентській Асамблеї.... Такі формулювання пояснюватимуться дипломатичною необхідністю, але вони незаперечно свідчать про постійне намагання сидіти на двох стільцях, бути „хорошим", бути „своїм" у сприйнятті полярних кіл... Така позиція не сприяє розширенню кредиту довіри до України. Кучма постійно уникає протиставлення позиції України точці зору інших держав, що, хоча і може пояснюватися тим, що він у такий спосіб сподівається домогтися найвигідніших результатів для України, та не може вважатися за гідну поведінка політика, що обходить гострі кути за рахунок часткової дезорієнтації як партнера, так і всього світового співтовариства. 9 січня 1995 року на прес-конференції в Тбілісі він повідомив, що візит української делегації в Грузію є „одним из шагов, который реально подтверждает тот факт, что СНГ является основной сферой интересов Украины. Переговоры делегаций проходили в обстановке полного взаимопонимания и идентичности взглядов на пути экономического развития двух стран и международные проблемы". Наскільки Україна та Грузія можуть дійсно „ідентично", а не просто „схожим чином" розглядати міжнародні проблеми, беручи до уваги наявність активних російських військових формувань на території Грузії, її близькість до зони тогочасного конфлікту в Чечні, а також різного геополітичного положення країн? Вже 11 січня 1995 року на брифінгу в Києві Д.Табачник фактично спростував таку можливість: „Ситуация в Чечне обсуждалась в ходе переговоров Президента Украины Леонида Кучмы и главы грузинского государства Эдуарда Шеварднадзе. Позиция Украины в этом вопросе является более критичной и обоснованной с точки зрения норм международного права, чем позиция Грузии. Грузинское руководство однозначно заявило, что события в Чечне являются внутренним делом России. Украина, со своей стороны, отмечает нарушение прав человека в регионе и настаивает на мирном разрешении конфликта". 19 січня 1995 року Президент Туркменістану Сапармурат Ніязов наголосив: „Политических разногласий между нашими странами нет и не было с самого начала". Така заява є особливо незрозумілою з точки зору західних демократій. Якщо взяти до уваги, що Україна на той момент подала заяву на вступ до Ради Європи, де однією з головних вимог до нових членів є повне дотримання прав людини, з якими в Туркменістані далеко не все гаразд, то однозначно повинні були виявитися певні тертя між Україною та Туркменістаном у політичній сфері. І хоча зрозуміло, як сказав 28 січня 1995 року Кучма, що „поставки газа для Украины - это вопрос жизни и смерти", чи це означає, що ми повинні поступатися принципами? Не обов'язково, знову ж таки, йти на цілковиту конфронтацію - у такий спосіб нічого не вирішується, але необхідно відкрито і послідовно дотримуватися однієї лінії на всіх напрямках взаємодії з різними державами. 24 травня 1995 року під час візиту Кучми до Латвії, в Ризі президенти двох країн констатували, що „позиции руководства Украины и Латвии совпадают практически по всем вопросам и в отношениях между двумя государствами нет политических проблем". Так само позиції двох держав співпадають між Україною та Туркменістаном. Уявляється принаймі сумнівним, щоб президент Латвії за аналогією підтвердив би повне співпадіння позицій з цією центрально-азіатською країною. 17 липня в Мінську після переговорів та підписання документів Кучмою та Лукашенком сам Кучма заявив, що „сложностей во взаимоотношениях между Украиной и Белоруссией нет. Украина понимает необратимость процесса интеграции". У відповідь згадується пізніша реакція України на інтеграцію Білорусі з Росією. І, до того ж, що таке „необратимость" з української і білоруської точки зору. Стосовно Митного союзу теж варто простежити за висловлюваннями Кучми: „Украина внимательно следит за проходящими в СНГ интеграционными процессами. Украина не отбрасывает идею таможенного союза, если это будет отвечать ее национальным интересам, не затрагивая ее независимости и суверенитета" (31 січня 1995 року). Щодо приєднання України, то Кучма сказав 10 лютого 1995, що „это - очень далекая перспектива, но я не верю во всеобъемлющий Таможенный союз всех стран СНГ", - заявил президент Украины, высказав мнение, что „это нереально, потому что у разных стран - разные экономики". Кучма сам собі суперечить - як же, все таки, з узгодженням інтересів? 3 червня 1995 року в Черкасах Кучма заявив: „Украина не подпишет соглашение о таможенном союзе в рамках СНГ в том виде, в котором он сегодня предлагается. Таможенный союз противоречит национальным интересам Украины". При вживанні таких аргументів Кучма „забуває" пояснити, яким чином він сподівається змінити умови пропонованого Митного союзу, якщо кілька держав вже до нього увійшли, виробили певні механізми співпраці і задоволені досягнутим результатом. Доречно буде зазначити, що саме Всеукраїнська зустріч керівників об'єднань сільськогосподарських виробництв, на якій Кучма висвітлював це питання, мабуть, не найвідповідніший форум для обговорення вступу України до Митного союзу. Кучма часто говорить про те, що приєднання до Митного союзу залишається питанням часу для України, і одночасно заявляє: „Присоединение Украины к таможенному союзу приведет к тому, что нужная на российском рынке продукция будет „вымываться", а большинство украинских предприятий обанкротится, кроме того возможными последствиями присоединения Украины к таможенному союзу являются рост бесконтрольного проникновения на ее террриторию наркотиков и оружия, а также незаконной миграции" (2 червня 1995 року), що для середньостатистичного думаючого громадянина України є суттєвими аргументами проти приєднання до даного утворення. Непорозуміння виникають тоді, коли Кучма продовжує подібні пасажі заявами про те, що Україна розглядатиме таку можливість у майбутньому. У Мінську 17 липня 1995 року Кучма сказав, что „Украина - „за" такой союз (митний - автор), но не считает, что это дело сегодняшнего дня". Перед цим була заява про те, що даний союз суперечить національним інтересам України, тому незрозуміло, чи національні інтереси України зміняться за якийсь час, чи це є чисто дипломатичною грою (якщо так, то попередня заява вважається суттєвим „ляпом")... Президент України підкреслив, що до створення Митного союзу „необходимо привести в соответствие законодательную базу. Мы предложили начать работу над договором о свободной торговле". Відповідно до бажання України вступити до Ради Європи і привести своє законодавство у відповідність з європейським, несумісно виглядає прагнення приводити свою законодавчу базу у відповідність із білоруською, яка найменше реформувалася за час після розвалу СРСР. Кучма також заявив: „Присоединению Украины к таможенному союзу России, Белоруссии и Казахстана должно предшествовать заключение договоров о свободной торговле. Необходимо унифицировать ценовую политику стран - членов союза, в противном случае слабые будут еще слабее" (17 липня 1995 року). Кучма фактично втручається у дискусії стосовно правил гри, в той час як Україна не розглядає для себе можливим варіант вступу до Митного союзу. Наступного дня Кучма підтвердив: „Украина будет готова присоединиться к Таможенному союзу, если Белоруссия и Россия докажут его жизнеспособность. Позиция Украины в этом вопросе будет носить выжидательный характер"(18 липня 1995 року). 11 листопада 1995 року, в Харкові Кучма сказав, що „подписанный в 1994 году украино-российский Договор о свободной торговле не выполняется. По словам президента, о вступлении в Таможенный Союз СНГ „можно будет говорить только тогда, когда будет выполняться этот договор". Кучма постійно залишає для себе шлях відходу у стосунках з Росією, намагаючись зробити черговий реверанс на адресу цієї країни. Навіть постійно наголошуючи на тому, що поки що зарано говорити про приєднання України до Митного Союзу (наприклад, 30 березня 1996 року на 5-му з'їзді УСПП Кучма навів один із аргументів тимчасового ухилення України від Митного Союзу: „страны имеют разные банковские системы, законодательные базы, разные условия в экономике"), Кучма знаходить постійно нове обгрунтування такій поведінці України, наголошуючи на тому, що колись-таки Україна неминуче долучиться до даного союзу замість того, щоб чітко говорити про те, що закріплені документально умови функціонування Митного Союзу за будь-яких обставин не задовольнять Україну. Лише один раз прозвучав подібний аргумент, але більше Кучмою не вживався як основний (можливо, щоб зайвий раз не сердити „старшого брата"): „Таможенный союз - это игра не по правилам", так как решения в нем принимаются „не консенсусом", а „интересы Украины и России часто не совпадают". Навіть 16 листопада 1995 року Кучма заявив, що „таможенный союз СНГ в предлагаемом виде противоречит национальным интересам Украины. Если открыть границы, российский капитал „придавит" Украину. Таможенный союз имеет смысл, когда в странах - его участниках - есть единая ценовая политика". Жодна з цих умов є неприйнятною для України, а тому незрозуміло, про яку перспективу постійно говориться. Кучма висловився категорично проти участі України у військовому союзі СНД: „Я - законопослушный человек. А в соответствии с нашим законодательством и решениями Верховной Рады Украина не входит ни в какие военные союзы" (31 січня 1995 року). Але вже 10 лютого 1995 року в Алмати, говорячи про співробітництво у військово-технічній області, Кучма висловив впевненість, що „Украина будет принимать участие в создании общей системы противовоздушной обороны". Напевно, такий підхід і наступне приєднання України до даного аспекту військових взаємин вимагає хіба що філософського розмірковування, хоча реально тлумачиться як намагання знайти баланс між рибкою і Харібдою. Кучма, по-своєму, наскільки вистачало розуму, досконало опанував унікальну здатність відображати суто український менталітет - „і вашим, і нашим": для будь-якого стороннього спостерігача нелогічним і непоєднаним є одночасне неприєднання до військового союзу і розбудова загальної системи протиповітряної оборони з членами такого союзу. Участь України у військовій структурі СНД, якою є ППО, заперечується її законодавством. Якщо продовжувати йти далі тим же шляхом і, можливо, трохи параноїдально розглядаючи і проектуючи ситуацію, то необов'язково підписувати рамковий документ про приєднання до якого-небудь союзу - можна дрібними кроками, через двобічні договори та угоди в окремих галузях із союзом (Ташкентським договором), досягти практично цілковитої інтеграції до цієї військової структури. Тим більше, що на цьому східному напрямку на перешкоді не стоїть небажання та неготовність країн-учасниць надати Україні членство в організації. Тоді ж, 10 лютого 1995 року, віце-прем'єр міністр України, міністр оборони В.Шмаров назвав нову організацію „надежной системой противовоздушной обороны, приоритетом № 1... Президент России Борис Ельцин во время встречи глав государств СНГ подчеркнул необходимость создания механизма общей защиты стран СНГ от внешнего врага. Украина могла бы участвовать в решении этой проблемы, так как консолидация в рамках НАТО на сегодняшний день трудно осуществима - нас там не ждут". Дивна позиція, непослідовна, якщо в попередніх повідомленнях подана інформація свідчила про окремішність позиції України з цього питання, про чітку „законослухняність" Кучми. Яка частина українського законодавства дає право і підстави Шмарову та Кучмі вважати західний та південний кордон України зовнішнім кордоном СНД, який необхідно захищати спільними зусиллями при невходженні до Ташкентського Договору та постійному наголошенні лише на економічній інтеграції з даним регіоном? Про якого „зовнішнього ворога" СНД йдеться? Польщу, стратегічного, неначе, партнера? Словаччину, партнера просто „особливого"? Туреччину, члена НАТО? Відбувається просте перенесення стереотипів холодної війни на сучасну ситуацію, а Україна не лише не заперечує такому підходу, а навіть цитує його вустами міністра оборони як керівництво до дії. Сам Кучма 13 лютого 1995 року на прес-конференції в Києві відзначив, що Україна підписала деякі документи „с оговорками, в частности, соглашение о совместной охране воздушного пространства. Украина возражает против создания единого командования ПВО СНГ, что противоречит ее законодательству". Разом з тим, Кучма повідомив, що „сотрудничество между войсками ПВО различных стран существует - без согласования с ними не пролетает ни один самолет". У такому випадку зовсім незрозуміло, навіщо підписувати додаткову угоду в рамках СНД? І для чого потрібне єдине командування, коли українські війська ППО є інтегрованою частиною ППО СНД? Лише через півроку, 14 жовтня 1995 року Кучма заявив: „Сегодня я не вижу какой-либо глобальной угрозы, глобального вызова, глобальной агрессии, во имя отражения которой стоило бы создавать военный блок СНГ. Безусловно, существуют локальные точки напряжения в различных регионах Содружества, но для нейтрализации локальных угроз требуются локальные соглашения. Все упреки с той или иной стороны о нежелании Украины присоединиться к какому-либо военному блоку с юридической точки зрения просто несостоятельны, поскольку по своему статусу, закрепленному высшим законодательным органом страны, Украина является нейтральным, внеблоковым государством. Создание военного блока - это логическое следствие достаточно серьезного противостояния. А кому сегодня противостоит Украина?" Це занадто довгий період для оприлюднення Президентом своєї позиції стосовно такого важливого питання. Крім того, виходячи з останньої цитати, мусимо нагадати, що Україна повинна протистояти тим, хто зазіхає у будь-який спосіб на її інтереси. Незрозуміло, окрім того, що „локальные точки напряжения в различных регионах Содружества" вимагають спільного захисту ППО? Вони є „внешним врагом"? 25 травня 1995 року Кучма повідомив, що не підпише договір про спільну охорону зовнішніх кордонів СНД: „Внешних границ СНГ не существует, есть границы каждого независимого государства". Виникає запитання - чому тепер існування зовнішнього ворога не заперечується? Невже єдиним стримуючим фактором є законодавство України, а якщо в ньому нічого не сказано про вищезгадане поняття, то здорового глузду заперечити такому підходу в України не вистачає? У такому випадку парламент України виступає набагато прогресивнішим органом, ніж його намагається представити Кучма. Цікавим є теперішнє бачення Кучмою майбутнього СНД: „Мы подписали за это время достаточно документов всех уровней, а ни один из них не работает. Так что действительно необходимо сказать это вслух и прекращать эти игры. Конкретного наполнения документов практически нет" (31 січня 1995 року). 4 лютого 1995 року в Донецьку напередодні Алма-Атинського самміту глав держав СНД (10 лютого 1995 року) Кучма сказав: „Главное, надо наладить механизм, чтобы СНГ заработал, чтобы интересы всех стран были одинаковы". Такий підхід є утопічним, оскільки інтереси всіх країн СНД тяжко чи навіть неможливо узгодити, якщо брати до уваги їхню різну націленість на подальше майбутнє. Реальніше виглядає наступне твердження Кучми: „будущее отношений стран СНГ - в двусторонних отношениях". Але - звернімо увагу на те, що Кучма („Рейтер", 7 лютого 1995 року), через три дні заявляє: „така „безформенна" організація, як СНД не має майбутнього. Досвід СНД до сьогоднішнього дня підтверджує, що жодне рішення не працює". То чого ж мати справу з організацією, яка „не має майбутнього"? І до виборів, 5 березня 1993 року, у „Правді України": „Поки що не знаю жодної людини, котра, проаналізувавши діяльність СНД, сказала б, що в ній є якийсь сенс. Я завжди прихильник практичних результатів. Що ж ми маємо в рамках СНД? Підписано понад 250 угод - і жоден документ не працює. Чому? СНД - просто якась ширма і не більше". Складається враження, що Кучма від бажання отримати підтримку якнайширшого кола українського суспільства вербалізує усі можливі версії розвитку подій і, відповідно, місця України в кожному з можливих сценаріїв, а кожна політична сила як всередині суспільства, так і ззовні, повинна обрати для себе саме те, що відповідає її прагненням. Здається, Кучма не може вийти з передвиборної кампанії, не усвідомлює того, що він має достатньо влади та повноважень, щоб провадити країну якимось певним курсом. 9 лютого 1995 року Рада демократичних партій України звернулася до Кучми із закликом заявити на самміті СНД в Алмати про вихід України з СНД: „Пребывание Украины в составе СНГ приобретает аморальный и угрожающий характер по отношению к ее суверенитету. Развитие двухсторонних экономических, политических и культурных отношений является „здоровой альтернативой СНГ", що приблизно відповідає одному з тверджень Кучми. Одночасно і ліві залишаються задоволені тим, що уряд і президент України усвідомлюють, що „главное, надо наладить механизм, чтобы СНГ заработало, чтобы интересы всех стран были одинаковы" (4 лютого 1995 року). Протягом кількох днів Кучма встигає повністю заперечити свої власні слова про досягнення однаковості інтересів різних країн, будучи одночасно твердо переконаним, що він продовжує послідовну гру: „Украина и Россия договорились о режиме свободной торговли. Но я не верю во всеобъемлющий Таможенный союз всех стран СНГ, - это нереально, потому что у разных стран - разные экономики". Деколи виникає враження, що Кучма почуває себе стороннім спостерігачем, політичним аналітиком, що абстрактно аналізує ситуацію, малює теоретичні системи, але не бере безпосередньої участі в подіях. Не можна недооцінювати „дипломатичних здібностей" Кучми. 26 травня 1995 року йому вдалося „переконати" білоруського президента в тому, що він працює на благо СНД, для його укріплення: „То, что порой говорят об Украине, что она якобы разваливает СНГ - это неправда", - сказав Лукашенко. 20 червня 1995 року Кучма заявив, що Співдружність була „формой перехода от одного государственного устройства к другому". Яку саме державу має Кучма на увазі? Чи це може означати, що Кучма через економічну інтеграцію все-таки бачить вихід на якісь наддержавні структури, попри постійне наголошення на тому, що політична інтеграція в рамках СНД не є можливою? 30 вересня 1995 року Г.Зюганов, лідер КПРФ, прихильник реінтеграції країн-членів СНД в СРСР, повідомив, що лідери колишніх радянських республік „внутренне готовы к восстановлению разрушенных связей". Це стало йому зрозумілим з „консультаций с президентом Казахстана Нурсултаном Назарбаевым, президентом Украины Леонидом Кучмой и президентом Белоруссии Александром Лукашенко, а также целым рядом лидеров других бывших советских республик и их парламентскими деятелями". Що дало можливість Зюганову так оцінювати позицію Кучми? Звичайно, такий коментар можна пояснити тим феноменом, що кожен розуміє саме те, що хоче почути, але одночасно виникає думка, чи не може це означати, що Кучма грає подвійну гру? Протиріччя, суперечливі заяви - і далі - 23 квітня 1996 року у Страсбурзі, виступаючи перед депутатами Європарламенту, Кучма сказав, що вважає, що „СНГ как образование республик бывшего СССР не сработало. Все последующие образования, состоящие из республик бывшего СССР, будут иметь такие же результаты, как СНГ". А 28 липня 1995 року в Баку Кучма говорив: „Мы исходим из того, что СНГ - содружество действительно независимых государств, главы котороых должны принимать непосредственное участие в выработке решений. Если в СНГ будет учитываться мнение каждого из его участников, у такого содружества есть будущее". 21 вересня того ж року в Алмати, відповідаючи на питання про майбутнє СНД: „будущее у содружества есть, если это будет содружество действительно независимых, равноправных государств". При порівнянні даних висловлювань напрошується висновок, що в залежності від аудиторії змінюються принципові формулювання, які вживаються Кучмою для характеристики тих чи інших процесів. Такого категоризму і чіткості, як у Страсбурзі, Кучма не вживав ніде на території колишнього Радянського Союзу. Невизначеність української зовнішньої політики намагаються компенсувати тим, хто, що і де хоче почути від керівника української держави. Безумовно, така поведінка може бути виправдана особливостями геополітичного становища України і цілим набором додаткових обставин, але це не знімає проблеми, яка очевидно простежується із заяв Кучми - задовільнення кількох господарів, лицемірство.... Єдина незаперечна істина, що зрозуміла і самому Кучмі, це: „Украина выбрала свой путь в декабре 1991 года на референдуме, на котором народ проголосовал за независимое, суверенное государство". „Этим путем мы будем идти дальше", але навіть це формулювання Кучма вживає лише там, де 100-відсотково це позитивно сприймається. Неможливо узгоджувати інтереси держав, не маючи віри в те, що вдасться побудувати і створити щось дієве, ефективне. Згідно з вищенаведеними цитатами, Кучма різко оцінює ситуацію, коли говорить на західну аудиторію, і зовсім інакше при розмові з місцевими журналістами. Зрозуміло, що це пояснюється бажанням бути сприйнятим, але не варто торгувати собою заради того, щоб твоя точка зору просто задовольняла слухача, чи „сприймача" інформації. Набагато більше поваги заслуговує той, хто вміє відстоювати обраний шлях. Як пригадуємо, Труффальдіно виплутався зі скрутного становища лише тому, що його господарі кохали одне одного. Особливого кохання між Заходом та Росією поки що не спостерігається... Кучма неодноразово у власних оцінках подій розходився з точкою зору інших представників виконавчої влади, які також представляли офіційну точку зору. Так, наприклад, 9 лютого 1995 року після схвалення Радою міністрів закордонних справ СНД проекту меморандуму про стабільність та мир, що на наступний день був поданий на підписання президентам країн Співдружності, Удовенко повідомив журналістів: „этот меморандум не носит обязательного характера для подписавших его государств. Он лишь призывает подписавшие страны придерживаться каких-то принципов в отношениях между ними. Г.Удовенко особо отметил содержащийся в меморандуме принцип нерушимости границ и уважения суверенитета. „Не мешает лишний раз напомнить о существовании принципов. Первоначально предполагалось подписать этот докумет в качестве пакта. Однако, „пакт" носил бы обязательный характер для всех государств, его подписавших, что противоречило бы интересам Украины". Але сам Кучма 10 лютого сказав, що „саммит глав государств СНГ в Алматы стал первой встречей на высшем уровне, где принимались решения, а не декларации". 10 лютого 1995 року, відповідаючи на запитання агенції „Інтерфакс-Україна" про роль Росії у Співдружності, Кучма сказав, що „сегодня Россия сама убедилась в том, что равноправные взаимоотношения внутри Содружества лучше, чем давление сверху". Більш ніж сумнівно. Незрозуміло, з яких дій Росії Кучма робить подібний висновок. Об'єктивних підстав для цього Росія не давала, що означає, що Кучма в черговий раз підпадає під „сприйняття бажаного за дійсне". Хоча кожна країна повинна розвивати тісні і взаємовигідні контакти по всьому периметру своїх кордонів, згідно з історично-складеними традиційними шляхами та згідно з сьогоденними потребами, Україна, певно, мусила б стати світовим лідером у бажанні увійти в економічні простори найрізноманітнішого спрямування: СНД, Балто-Чорноморський економічний простір, ЄС. 24 травня 1995 року в Ризі президенти України і Латвії визнали необхідність „предпринять шаги к созданию балтийско-черноморского экономического пространства". 25 травня 1995 року в Мінську на питання про можливе рішення українського парламенту провести референдум, подібний до білоруського, - про тіснішу інтеграцію з Росією - Кучма підкреслив, що „всегда относился с уважением к воле народа. Я всегда выступал за глубокую экономическую интеграцию. Именно этим и надо заниматься. Если главы государств Содружества будут заниматься только политическими вопросами, то лучше от этого не будет". Ніякого категоризму Кучма у цьому випадку не виявив, з даних слів залишається незрозумілим, чи можливий подібний референдум в Україні, і як до цього ставиться Кучма. Воля українського народу була висловлена не референдумі в грудні 1991 року, чого б вистачило для аргументації Кучми. Хоча майже через рік, 16 лютого 1996 року, у Рівному Кучма піддав критиці представників лівих сил - ініціаторів проведення референдуму з питань про встановлення союзних відносин України з колишніми республіками СРСР, назвавши цю ідею „спекуляцией левых на экономической ситуации... Уверен, что большинство жителей страны хотят жить в независимой Украине". Президент Росії Єльцин, говорячи про своє ставлення до позиції України на осінньому 1994 року самміті СНД, відзначив, що „участие в заседании президента Украины Леонида Кучмы создало совсем другую обстановку, чем при предыдущем президенте... Сегодня у нас не было серьезных дискуссий ни по одному из вопросов. Президент Украины сделал отдельные замечания, но поддержал все документы". (В жовтні того ж 1994 року, на зустрічі з головними редакторами низки російських ЗМІ, Єльцин також зауважив, що „с Л.Кучмой его связывают прекрасные деловые и личные отношения. Рассчитываю, что после избрания Л.Кучмы президентом Украины российско-украинские отношения должны во многом измениться к лучшему", що, до речі, може свідчити про певні зобов'язання Кучми перед Єльциним як подяка за допомогу на виборах). Такі „откровення" Єльцина дають підстави вважати, що Кучма з самого початку намагався не розчарувати „старшого брата", нічим не роздратувати його, що і вилилося в ненайвигідніші умови підписаного документу для України. З вищенаведеного пасажу стає зрозумілим, що вести діалог з Кравчуком для Єльцина було важче, можливо, через різкішу і категоричнішу позицію Леоніда Макаровича. Така оцінка Єльцина може означати, що за Кучми для Єльцина завдання впоратися з курсом України стало виглядати легше, що Кучма податливіше себе поводив. А це можна прямопропорційно пов'язати з потенційною можливістю втрати власних інтересів Україною. Це є додатковим негативним аргументом щодо форми подання позиції України президентом Кучмою. Очевидно, що такі коливання не сприяють розвиткові ставлення до України як до рівного партнера. З іншого боку, можна передбачити аргументи, що захищатимуть подібну поведінку Кучми як „мудру", яка не формує антагоністичного сприйняття держави іншими партнерами. Мовляв, ми не пропонуємо „ставати в позу", а лише послідовно і чітко формулювати та переслідувати свої інтереси, не йдучи у хвості чиїхось добре виважених планів. Але ця політика не „мудра", оскільки в коливаннях в один або інший бік більше мімікрії, аніж мудрості. Стосовно чеченської проблеми Кучма провадив послідовну лінію на засудження сепаратизму і вирішення проблеми мирними засобами. Але оригінальною видається його відповідь на запитання депутатів Європарламенту 23 квітня 1996 року стосовно його позиції щодо Чечні. Кучма „поддерживает курс Б.Ельцина на урегулирование чеченской проблемы мирным путем". Добре відомо, що Єльцин врегульовував на даний момент розгляду чеченську проблему далеко не (або не лише) мирними засобами, а тому постає запитання, який саме курс і чий курс поділяє Кучма? Водночас, за звичкою, Кучма „застрахувався", зауваживши: що „не поддерживает мер, используемых сегодня для решения этой проблемы". Що ж тоді підтримує Кучма взагалі? 16 січня 1996 року Кучма заявив, без подробиць і будь-яких подальших роз'яснень, що „не хотел бы, чтобы события в Чечне разделили Украину и Россию на два лагеря". Що мав Кучма на увазі, які два табори? „Прочеченського" та „античеченського" таборів в Україні не існує. „Хотя с юридической точки зрения это - внутреннее дело России, с точки зрения главного права человека - права на жизнь - это более широкое дело". Далі Кучма знову намагається виправдати Єльцина замість реальної оцінки його поведінки, адже саме в таких рішеннях і повинна виявлятися політична воля Президента будь-якої країни: „Я понимаю, что Ельцину перед принятием решения о вводе войск в Чечню положили бумаги на стол - что мы их шапками закидаем". Одним з уроків чеченських подій для України Л.Кучма назвав „необходимость перехода украинской армии на профессиональную основу, чтобы не приходилось мальчиков со школьной скамьи бросать в окопы". Це означає, що Кучма потенційно розглядає можливість звернення до подібних методів, як у Росії, для вирішення рівнопорядкових проблем. Попри заяву, що підхід Росії не узгоджується із світовим поняттям про права людини, із вимогами мирного попередження та врегулювання конфліктів, Кучма своїм висновком з російських подій підтверджує, що дані методи не такі вже й далекі від його розуміння ситуації. Досить чітко простежується тенденція Кучми до неадекватної оцінки Єльцина. Це може пояснюватися тим, що Кучма сподівається на прихильне ставлення президента Росії у відповідь на слухняність Кучми в інших сферах, а також тим, що Кучма недостатньо реально розуміє і усвідомлює чіткість і принциповість інтересів Росії. Наприклад, головним підсумком зустрічі президентів України та Росії 21 жовтня 1994 року в Москві, на думку Кучми, є те, що „российский президент полностью подтвердил положение о территориальной целостности и неприкосновенности границ Украины. Ельцин сообщил в ходе встречи, что подписал письмо к президенту Украины, где предоставил гарантии безопасности Украины в случае ее присоединения к Договору о нераспространении ядерного оружия". Кучма не вбачає ніякої суперечливості у позиції Росії - надання гарантій, а одночасно - невирішеність питання з Кримом, та невизнання територіальної цілісності та непорушності кордонів України через окремий Договір про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу. Кучма керується виключно враженнями сьогоднішнього дня. Кучма переконаний, що в ході переговорів з проекту широкомасштабного Договору між Україною і Росією був „исключен вопрос двойного гражданства". Кучма постійно демонструє необгрунтований оптимізм, недалекоглядність у своїх оцінках позиції Росії та її лідера: „Л.Кучма проинформировал, что договорился с Б.Ельциным о его визите в Киев „где-то в 20-х числах ноября" до поездки президента Украины в США, запланированной на конец ноября, подтвердив, что в ходе визита Б.Ельцина будет подписан широкомасштабный Договор между Украиной и Россией" (21 жовтня 1994 року). 20 листопада 1994 року Кучма в Нью-Йорку зустрівся з членами американської правозахисної організації Фрідом Хауз, де, відповідаючи на питання щодо стосунків між Україною та Росією, сказав: „демократические процессы в России являются гарантом таких же демократических процессов в Украине". При постійному наголошенні незалежності розвитку України, подібна заява, як мінімум, може сприйматися двозначно: можна вважати, що за демократичного розвитку Росії, Україні набагато легше буде розвивати відповідні інститути, не витрачаючи додаткових зусиль на непотрібне протистояння (але і такий аргумент „за" є досить „натягнутим"). З іншого боку, таке пряме узалежнення демократичного розвитку України від ситуації в Росії при прискіпливому ставленні, по-перше, викликає сумнів у самостійності керівників України, а також сумнів у переконаності та відповідальному ставленні до обраного (чи то, проголошеного) курсу; реакція Заходу на такий підхід при його виявленні мала бути різко негативною, оскільки незрозуміло, на кого поставлено при наданні фінансової допомоги. „С другой стороны, демократические процессы в Украине - „гарантия того, что возврата в прошлое нет". Навіть така наступна сентенція не переконує у незворотності процесів в Україні (у всякому випадку, зі слів і підходів Президента), - бо логічний ланцюжок передбачає незворотність демократичних процесів в Україні лише за умови їхнього розвитку в Росії. У той же час на Заході Кучма відзначив, що у відносинах з Росією „до сих пор сохраняется некоторая напряженность - как только у нас появляется больше независимости, чем кому-то кажется, сразу прекращаются поставки газа". З одного боку, така заява може свідчити про намагання заявити про свою незалежність, а з іншого, „чем кому-то кажется" також може бути трактоване по-різному - як, наприклад, те, що Україна не переходить рамок взятих на себе зобов'язань перед Росією. До речі, Кучма міг би повернутися до своєї вищенаведеної заяви від 11 січня 1993 року, коли заявив, що „...якщо Росія ще раз різко підвищить ціни на енергоресурси, то мені, мабуть, залишиться подати у відставку". Кучма наполягає на свому повному взаєморозумінні з Єльциним, постійно це підкреслюючи. 28 листопада 1994 року після телефонної розмови з Єльциним він повідомив: „Мы нашли понимание по многим противоречиям... а также стороны должны найти такое решение, чтобы президент России мог спокойно приехать в Киев". Чому президент Росії не може приїхати „неспокійно" до Києва? Постійно простежується намагання задобрити президента Росії, не дай Боже, не розсердити. Можливо, можна було б знайти ще й інші форми спілкування з Росією, якими б Україна не узалежнювала візит Єльцина повністю від підписання Договору, незважаючи на таке узалежнення Росією. Єльцин залишається чи не єдиним керівником держави - стратегічного партнера України, який не „соизволил" приїхати з офіційним візитом. Вже 6 грудня в Будапешті Кучма повідомляє: „Визит президента России Бориса Ельцина, возможно, состоится в январе 1995 года. Украина не форсировала процесс подписания широкомасштабного Договора с Россией. Я не хочу оставлять вопросы, которые бы сделали этот договор не таким, каким я хочу его видеть. Нам нужен такой Договор, после которого мы будем иметь дружественные, равноправные отношения с Россией". Кучма визнає нерівноправність стосунків України з Росією на даний день, попри усі декларації та наголошення на партнерстві і рівності, а також завірення в дружбі та сприянні становленню України як сильної держави з боку Росії. Кучма, як керівник держави, повинен використовувати незаперечні аргументи з точки зору міжнародного права, які би викликали резонанс у відповідних колах і допомагали досягати бажаного для України результату. Звичайно, можна говорити про те, що Україна трохи не сама нарешті домоглася кінцевого підписання Договору з Росією, але видається деколи ефективнішим звертатися до інших засобів, які гарантують швидше і, можливо за рахунок менших зусиль, досягнення мети. Наприклад, недостатнього міжнародного звучання набув той факт, про який заявив МЗС України Удовенко 30 грудня 1994 року, що на грудневому 1994 року раунді російсько-українських переговорів українська сторона наполягала на формулюванні „стороны уважают и подтверждают существующие границы", а російська делегаці наполягала на формулюванні „стороны уважают существующие границы", при тому, що „Ельцин подписал Будапештский меморандум, где четко говорится о нерушимости границ Украины". Кучма до цього доказу ніколи не звертався. 31 січня 1995 року, торкнувшися проблеми подвійного громадянства в україно-російських стосунках, Кучма сказав, що висловлювання Єльцина з цього приводу було для нього „настолько неожиданным, что тут какое-то недоразумение". Неможливо планувати свої дії і політичну лінію держави, не маючи повного розуміння того, з ким маєш справу. Тим більше, що Єльцин не був новообраним і невідомим політиком, якого Кучма чи його команда не мали часу і можливості вивчити. Кучма підкреслив, що „мы не один раз договаривались с Борисом Николаевичем по этому вопросу. Он, видимо, имел в виду то, что подписано с Казахстаном. Но там нет никакого двойного гражданства, только упрощенный вариант его принятия". Зрозуміло, що Єльцин не міг помилитися, в чому і проявляється політична наївність Кучми. І хоча 6 лютого 1995 року на зустрічі з делегацією уряду США на чолі з Томом Саймонсом (координатором американської допомоги новим незалежним державам) Кучма повідомив, що „в России есть силы, которые не заинтересованы в существовании независимой Украины", він підкреслено не бажає бачити таку незацікавленість з боку Єльцина. Кучма так і не зумів розібратися, що ж трапилося з Єльциним, в чому причина „непорозумінь": „Я дважды встречался с Б.Ельциным и дважды у нас не было никаких противоречий, никакого давления с его стороны. Дальше началась, наверное, другая игра, но я рад, что она закончилась" (13 лютого 1995 року). 26 січня 1996 року в Липецьку Президент Росії Єльцин заявив: „Россия настаивает на включении „пункта о гражданстве" в широкомасштабный договор с Украиной. Я собирался с визитом на Украину еще в ноябре, но при условии, что двухсторонний договор будет готов. Однако до сих пор договор по вине украинской стороны не готов. Мы уважаем, - продолжал Борис Ельцин, - большую мощную Украину, но не можем пойти на такую уступку. Договор должен быть полностью подготовлен. Только тогда я как президент России буду готов поехать в Киев с визитом и подписать соответствующие документы". „Все это я высказал президенту Украины Леониду Кучме и ему, как мне кажется, стало немного неудобно, но после этого тон разговора стал помягче". Вина Кучми в тому, що Єльцин може собі дозволити такі висловлювання на його адресу, які зайвий раз підкреслюють неповагу до України і до її позиції. Чому Україна повинна себе почувати „незручно" і пом'якшувати свій тон, якщо президент її, Кучма, захищає принципову позицію, від якої, за його заявами, він не може і не збирається відступити? Цілком можливо, що захист даної позиції не є навіть особистим переконанням Кучми, а є результатом його домовленості з якимись внутрішніми силами в країні, що обнадіює з одного боку, та розчаровує з іншого. А 25 січня 1996 року Кучма заявив, що „уверен в хороших перспективах украино-российских отношений". Це звучить на тлі визнань усіх проблем як медитація - що Кучма ПЕРЕКОНАНИЙ „у хороших перспективах україно-російських відносин". Кучмі явно не вистачає політичної мужності визнати, що такої переконаності у керівництва нема, а є лише бажання та робляться спроби досягти саме такого результату. 8 лютого 1995 року, говорячи про взаємини України і Росії, Кучма відзначив, що дві країни займають різні позиції, він порівняв Росію з футболістом, „занимающим выигрышное место игрока, забивающего пенальти. Россия всем забивает голы". Такий підхід вже свідчить про замаскований комплекс меншовартості. Не стільки про реальну оцінку подій і неминучість необхідності рахуватися з Росією, скільки попередня налаштованість на програш, відсутність бажання спробувати відбити пенальті. Можливо, Україна, навпаки, мала би вчитися в Росії такого підходу - прагнення до перемоги, хоча б застосовуючи інші методи? Крім того, Кучма не хоче навіть припускати думки про те, що у виграшності позиції Росії винна і сама Україна, яка дозволила такій позиції утворитися, а Кучма схильний лише вважати, що все визначено якимось фатумом, чи невідомими силами згори... Хоча, можливо, саме подібні інциденти примусили Кучму 31 березня 1995 року підписати розпорядження про створення науково-дослідного інституту Російської Федерації та інших країн СНД - „с целью научного исследования государственно-политических процессов, которые происходят в России и других странах СНГ, для подготовки научных рекомендаций по вопросам внешней и внешнеэкономической политики Украины". 5 листопада 1995 року експерти України та Росії обговорили стан стосунків між двома країнами і дійшли висновку, що „на сегодняшний день реальных проблем в отношениях между Украиной и Россией, которые не могли бы быть разрешены в ближайшее время, просто не существует". Сообщил первый помощник президента Украины Л.Кучмы Александр Разумков: „трудности, которые тормозят развитие двусторонних отношнений в последние полгода, все-таки носят характер политической коньюнктуры и они вполне устранимы. При серьезной, внимательной работе, мы можем решить без ущерба для национальных интересов той и другой стороны, любой вопрос". Таке веселково-оптимістичне інформування президентів навряд чи може стимулювати конструктивну роботу над подоланням перешкод, що з'являються між країнами. Подібний підхід може бути результатом - відповіддю на очікування президентів, як з одного, так і з іншого боку, оскільки у зустрічі, за інформацією „Інтерфакс-Україна", брали участь представники обох адміністрацій та виконавчих структур. Кучма, як і будь-який Президент України, від подібних форумів, що проводяться на державному рівні, повинен очікувати більшої об'єктивності, відсутності боязні не задовольнити керівника представленим результатом. Поданий аналіз більше схожий на декларацію намірів про дружні безхмарні стосунки, у такому випадку тяжко розраховувати на реальну політику, якщо немає реального підгрунтя для її проведення у відповідності до справжньої ситуації. Постійні позитивні характеристики Єльцина, які дає Кучма, наприклад, у Буенос-Айресі, 27 жовтня 1995 року, що неможливо дати однозначну оцінку Єльцину, але „плюсов у него больше, чем минусов", а також, що „Борис Ельцин был борцом против империи и за демократию, и мы хотели бы, чтобы он не отходил от этих позиций"; „Борис Николаевич знаком практически со всеми вопросами и был настроен весьма дружелюбно" (17.11.95, „Інтерфакс-Україна"); згідно інших повідомлень, (19.11.95, „Інтерфакс-Україна") Кучма також заявив, що „уверен в неизменности курса российского руководства после парламентских выборов, поскольку есть гарант - президент Борис Ельцин"; під час свого офіційного візиту у В'єтнам, 8 квітня 1996 року президент України висловив також припущення, що „если бы осуществление этого визита (Єльцина в Україну для підписання широкомасштабного Договору) зависело только от доброй воли президента России, то он давно бы состоялся" та інші - суперечать реальному розвитку подій між Україною та Росією. Кучма в черговий раз демонструє небажання усвідомлювати роль Єльцина у даному процесі, попри усі заяви російського президента, що він не приїде до Києва, якщо питання по Чорноморському флоту не буде вирішено. 11 листопада 1995 року у Харкові Кучма говорить: „В проблеме Черноморского флота нет технических, а есть только политические вопросы. Некоторые политики в России не хотели бы подписания Договора ... и цепляются за проблему ЧФ". Складається враження, що основний курс керівництва Росії спрямований на якнайшвидше розв'язання проблеми без ніяких упереджень, але існує якась невідома сила, що гальмує даний процес, заважаючи доброму президенту Єльцину і його помічникам поставити крапки над „і" у даній проблемі. Кучма не раз наголошує на тому, що „время от времени, к сожалению, мы становимся свидетелями невзвешенных выступлений отдельных политических деятелей России, которые, к счастью, не принадлежат к руководству этого государства" (Вільнюс, 24 вересня 1996 року, „Інтерфакс-Україна"). І далі, Кучма знову визнає: „Решение проблемы Черноморского флота зависит от президентов Украины и России" (17.11.95, „Інтерфакс-Україна"), - „Я думаю, что если бы не состояние здоровья Бориса Ельцина, то этот процесс мог бы сдвинуться". Хоча реальна ситуація, згідно висловлювань самого Єльцина, виглядає трохи інакше. У Бєлгороді, 4 квітня 1996 року, Борис Єльцин сказав: „Несколько раз говорил с президентом Украины Леонидом Кучмой по этому вопросу, но он упорно стоит на своем (йдеться про базування флотів у Севастополі). Тогда я отказался от визита, потому что подписывать Договор, не указав в нем решения по Черноморскому флоту, я не могу". Дивує небажання Кучми звертати увагу на вислови Єльцина, наприклад, 17 травня 1996 року, президент Росії знову підтвердив, що принциповою умовою його офіційного візиту в Київ є „окончательное согласование всего пакета двусторонних документов, включая решение вопроса о Черноморском флоте. В Киев ехать на экскурсию не собираюсь, я неоднократно был на Украине. Меня не экскурсии интересуют, а политический полномасштабный визит с подписанием полномасштабного договора между Россией и Украиной, которого пока нет". 8 жовтня 1994 року після переговорів з прем'єром Росії В.Черномирдіним, Кучма повідомив, що „Украина в настоящее время не в состоянии рассчитаться за поставленный газ, тем более, что ее общий долг России и Туркменистану превысил 1 млрд. долларов", на що Черномирдін запропонував свій варіант механізму вирішення проблеми: „речь может идти о создании совместных финансово-промышленных групп, участии России в акционерных украинских предприятиях, а также создании совместных украино-российских предприятий". У цьому визначенні відверто сформульована суть російського підходу до створення ФПГ з українськими підприємствами, а Кучма сьогодні його суттєво пропагує під іншими гаслами, тому об'єктивно виникає запитання - чи не було якоїсь особливої домовленості ще з того часу, коли Кучма тільки-но виграв вибори (як свідчать повідомлення у пресі, не без допомоги російських грошей)? 11 листопада 1995 року, за повідомленням „Інтерфакс-Україна", „касаясь проблемы ВПК, Кучма сказал, что в ближайшее время „в эту сферу будут внесены коррективы". Л.Кучма подчеркнул, что в этой сфере будут налаживаться тесные отношения с Россией, чтобы „вместе выходить на мировые рынки". Кучма не сміє демонструвати незгоду з Росією, виходячи з об'єктивних обставин необхідності балансування між Заходом і Росією (тим більше, що це є саме підтвердженням „послідовності" української зовнішньої політики Кравчука), він дозволяє собі „показати зуби" лише в „своєму колі", наприклад, 16 листопада 1995 року, виступаючи перед головами районних адміністрацій в Академії управління: „Украина никогда не согласится „уйти" из Севастополя. Не может быть и речи о стратегическом партнерстве, если Украина и Россия не могут „ужиться" в одном городе". Очевидно, така заява була відразу прикрита десятком свідчень, що підкреслювали лояльність Києва до його стратегічного партнера, як, наприклад, 30 березня 1996 року: „Россия была и будет стратегическим партнером Украины"; 2 квітня 1996 року під час виступу з річною доповіддю у Верховній Раді України також підкреслив, що „линия Украины на стратегическое партнерство, равноправные добрососедские отношения с Россией остается неизменной". 16 листопада 1995 року, за повідомленням „Інтерфакс-Україна", „Президент Украины Леонид Кучма считает, что состояние украинской экономики более чем на 50%" зависит от отношений с Россией". Подчеркнув необходимость интеграции с Западом, Кучма заявил также, что российский рынок остается приоритетным для Украины. Однако, по его словам, стремление к связям с Россией должно быть „движением навстречу друг другу". Незважаючи на захист національних інтересів України, на постійне наголошування на дотриманні цього курсу, Кучма демонструє елементарне незнання законів існування держави. 16 листопада 1995 року на зустрічі з головами районних держадміністрацій у Києві він заявив: „Я не согласен с тем, что Россия ставит свои интересы выше интересов своих соседей, если эта политика будет продолжаться и дальше, все республики будут отходить от России". Бажання будь-якої держави захищати насамперед власні інтереси, а не інтереси своїх сусідів, тим більше таких сусідів, що не зовсім поділяють основних принципів політики даної держави, є абсолютно природнім і право держави на таку поведінку є незаперечним. А тому така заява є емоційним проявом незадоволення, але не відповідає рівню президента, який повинен знаходити реальні аргументи в суперечках, а не грати ображеного хлопчика. Така поведінка знову-таки не додає поваги Україні - ані у сприйнятті її Росією, ані у відношенні інших держав до України як потенційного партнера. Завтра у такому випадку Україна може звинуватити США у переслідуванні лише власних інтересів, а не у домаганні досягнення інтересів України насамперед. На час цієї заяви Кучма пробув достатньо часу у президентському кріслі для того, щоб розуміти або хоча б знати основні принципи функціонування держави. Виходячи з вищенаведених міркувань, тяжко визначити, наскільки свідомі наступні визнання Кучми, зроблені 30 березня 1996 року на 5 з'їзді УСПП, що „Россия была и будет стратегическим партнером Украины", одночасно відзначивши, що „каждое государство действует, исходя из своих национальных интересов". „Президент Украины Леонид Кучма, отвечая на вопрос корреспондента агентства „Интерфакс-Украина" 8 декабря в Пекине, сказал, что стабильная работа энергосистемы Украины во многом зависит прежде всего от контактов с Россией. Нужно нормализовать диалог с Россией" (8.12.95, „Інтерфакс-Україна"). Подібні заяви звучать дивно - як заклик до когось, хто є відповідальним за даний процес поза президентом України. Кучма деколи забуває про те, що саме він і повинен робити те, чого він вимагає від аудиторії - передвиборна боротьба давно закінчилася, а тому гасел і закликів подібного типу з його уст ніхто не очікує. Йдеться про реалізацію даних намірів і конкретні кроки у цьому напрямку. Кучма не може позбавитися комплексу проголошення ідей: „Я неоднократно говорил о равноправных отношениях с Россией" (29.01.96, „Інтерфакс-Україна"), і далі, нагадавши, що Росія претендує на рівноправні взаємини з ЄС, повідомляє: „Таких же отношений я хочу с Россией". Кучма немов уявляє себе в опозиції до президента України, змальовуючи для нього бажаний розвиток подій, замість того, щоб описувати заходи, що були здійснені Україною для того, щоб Росія справді сприймала Україну як рівноправного партнера. Не треба далеко ходити за прикладами сприйняття Росією України як „рівноправного партнера". За визнанням самого Кучми, зробленим 23 лютого 1996 року в інтерв'ю українським журналістам у літаку на шляху з Вашингтону до Києва, „назначение Виктора Кравченко командующим Черноморским флотом свидетельствует о том, что российско-украинского флота уже нет, а есть российский Черноморский флот", за словами Кучми, „Украина не имела никакого отношения к этому назначению". На якийсь час Кучма відмовився від визначень конкретного часу підписання Договору з Росією, а значить і від визначення дати приїзду Єльцина до України, але бажання постійно демонструвати активність та позитивну сенсаційність перемагає здоровий глузд президента - 29 січня 1996 року на зустрічі з журналістами Національного медіа-клубу він заявив: „Я хочу, чтобы этот договор был подписан в марте". Кучма не розуміє, що у такий спосіб втрачає „бали" як у власних виборців (не може домовитися, а береться...; набридли розмови про те, що це ось-ось відбудеться...), так і у зовнішніх спостерігачів (мовляв, Єльцин бере його постійно „на живця", а той „ведеться"). Далі - більше. 2 лютого 1996 року („Інтерфакс-Україна") Кучма повідомляє: „Визит президента России Бориса Ельцина в Киев ожидается 4-5 апреля". Того ж 2 лютого з'являється коментар прес-секретар російського президента Сергія Медвєдєва про те, „встреча в Киеве президентов России и Украины Бориса Ельцина и Леонида Кучмы может состояться 4-5 апреля, как наметили они сами. Однако это еще не окончательно определено". Одночасна поява різних коментарів знову свідчить про тенденцію Кучми видавати бажане за дійсне, невміння реально оцінювати ситуацію, саме такого розкошу не може собі дозволити жоден президент. Після чергового переносу славнозвісного візиту, Кучма у Ханої, під час офіційного візиту до В'єтнаму, 8 квітня 1996 року („Інтерфакс-Україна") висловив „глубокую убежденность" у тому, що візит президента Росії Бориса Єльцина в Україну таки відбудеться, наголосивши, що це буде таки візит „именно президента России Бориса Николаевича Ельцина" (що може свідчити про суперінформованість Кучми про результати наступних виборів у Росії). Іншим прикладом такого політичного „бахвальства" і бажання представити ситуацію кращою, ніж вона є насправді, була заява Кучми 21 березня 1996 року („Інтерфакс-Україна") у Женеві, коли він назвав україно-російські стосунки „очень позитивными... У нас есть понимание на уровне президентов, а также есть уважение, а это - главное". Кучма нагадує господаря, що „не хоче виносити сміття з дому" на огляд сусідів, що до певної міри може свідчити про певний стереотип сприймання Росії, як домівки, як частини одного цілого, що за суттю і значенням для нього важить далеко більше, ніж аморфна структура СНД. А усі постійні наголошення на незалежності, можливо, потрібні самому Кучмі для самопереконання. Заява Кучми від 16 лютого 1996 року („Інтерфакс-Україна") при коментуванні виборів в Росії і їхнього впливу на Україну, де говорилося про те, що головним завданням українського керівництва буде „сберечь независимость Украины вне зависимости от того, кто придет к власти в России", звучить досить натягнуто, оскільки вже 21 березня 1996 році в Женеві (ще один приклад демонстрації позитиву на Захід, тоді як необхідно було б наголошувати на необхідності підтримки України саме у цей момент) в інтерв'ю швейцарському телебаченню Кучма говорить, що „возможная победа коммунистов на выборах в России не нанесет ущерба независимости Украины. Мы в состоянии бороться за свою независимость". З усього вищенаведеного видно, що Кучма сам не визначився у своїй кінцевій позиції стосовно того, що і який вплив взагалі, і зокрема, що і який вплив з Росії може потенційно справити на Україну. Досить тяжко розраховувати на достойне керівництво державою тієї людини, що не може, навіть за допомогою аналітичного апарату, ідентифікувати зовнішні загрози та небезпеки для держави або, принаймні, чітко визначати їх в однаковому ключі для різних аудиторій. Ситуація з приїздом російських парламентарів до України та реакція Леоніда Кучми має розглядатися у кількох площинах. Очевидно, що Кучма як Президент і поки він Президент, не повинен був зустрічатися з даною делегацією, виходячи з форми, яку ті обрали для приїзду і повідомлення про нього. З одного боку, пояснення прес-секретаря Кучми Маркова неможливості цієї зустрічі може бути витлумачено як дипломатична знахідка з одночасною демонстрацією самоповаги Кучми і вимогою поваги до даної держави і її керівника: 27 лютого 1996 року („Інтерфакс-Україна") Марков повідомив: „Президент Украины Леонид Кучма заинтересован в развитии прямых контактов с представителями России и, в частности, с председателем Госдумы РФ Селезневым, но встреча с российскими депутатами стала невозможной только из-за ранее запланированного отпуска президента". Але одночасно прозвучало і повідомлення про те, що „визит делегации российской Госдумы во многом был для президента неожиданностью. Л.Кучма узнал о визите в прошлый четверг из американских газет во время пребывания в США, в то время как премьер Е.Марчук узнал о нем из украинских газет", - що з подачі прес-служби Президента цілком може свідчити про недостатню інформованість вищих посадових осіб держави і в інших принципово-важливих питаннях. Таке пояснення є неприйнятним для держави, що сама себе поважає, а тому служби президента повинні знаходити більш достойні рішення для розв'язання подібних проблем. Через два дні Марков визнав, що інформація про візит була отримана в Адміністрації Кучми „в тот момент, когда Леонид Кучма встречался в Вашингтоне с президентом Биллом Клинтоном", де Кучма перебував з 20 до 22 лютого. Коли і чому Марков сказав неправду? Інформація прес-служби президента була контратакована прес-службою Верховної Ради України 29 лютого 1996 року („Інтерфакс-Україна"), коли остання висловила „недоумение в связи с утверждением президента Леонида Кучмы о том, что он узнал об официальном визите в Украину делегации Госдумы России лишь из американских газет. Документы о визите еще 20 февраля были направлены на имя главы администрации президента Дмитрия Табачника". Очевидно, що подібні неузгодженості та „непорозуміння", що керовані навіть найкращими намірами, призводять до суттєвої втрати авторитету України на міжнародній арені, не говорячи вже про окремий імідж президента України. Важкувато після таких „ляпсусів" наполягати на сприйнятті України у статусі рівноправного партнера, що заслуговує на довіру. Відомо, що Кучма здобув владу як політик, що взявся радикально реформувати економіку України, з самого початку сподіваючись на широку фінансову підтримку Заходом такого курсу: „Я ожидаю международную поддержку экономической программы реформ", - заявив Кучма на зустрічі з послами західних держав у жовтні 1994 року („Інтерфакс-Україна"), справляючи враження активного, рішучого та дієвого політика, здатного зрушити цю країну з місця. По закінченні зустрічі представник Всесвітнього банку в Україні Даніель Кауфман заявив журналістам: „За три года независимости Украины ему не доводилось видеть такой решимости в намерении проводить реформы, которая есть у нынешнего руководства. У Президента Украины есть понимание того, что другим путем идти нельзя". Отже, з самого початку Кучма суттєво експлуатує гасло спрямованості на економічні реформи, а оцінити результати діяльності Кучми Захід може лише зараз, у 1997 році. 31 жовтня 1994 року („Інтерфакс-Україна") в Києві на прес-конференції, присвяченій 100 дням президентства Кучми, він сказав, що вважає, що „национальная валюта - гривна - должна быть введена как можно скорее. В бытность мою премьер-министром я считал, что перед введением гривны нужно стабилизировать экономическую ситуацию. Но тогда мы покупали нефть и газ за копейки. Сегодня ждать стабилизации - абсурд". Один з варіантів пояснення даного висловлювання, попри всі інші можливі, - президент не вірить у стабілізацію економіки України, хоча і проголошує курс на неї. Досить очевидним є і той факт, що економічні дорадники Кучми таки зуміли переконати його в необхідності забезпечення відносної стабілізації економіки перед введенням нової грошової одиниці, що наводить на думку, що сам Кучма поверхово розуміє дані процеси і не може самостійно адекватно відповідати на подібні питання, хоча вони ніби і випливають з його передвиборчої кампанії. Коментуючи заяву профспілки робітників вугільної промисловості з критикою президентської програми ринкових перетворень, Кучма сказав („Інтерфакс-Україна"): „Я коммунизм строить не собираюсь. В одной отдельно взятой Украине его построить невозможно. Это может позволить себе еще Россия, поскольку там есть все. Если мы пойдем таким путем, - у нас останутся партнерами Куба, Северная Корея и Саддам Хусейн" (31 жовтня 1994 року). Кучма не заперечує позитивності ідеї побудови комуністичного суспільства, і намагається, як йому здається, тонко, заперечити можливість такого розвитку в Україні. Кучма не наголошує на неприйнятності даного шляху для України, а аргументує лише тим, що в окремо взятій державі, виходячи з історичного досвіду, досягти такого результату неможливо. Виявляючи свою обізнаність із державами, що не прийняті демократичним світом, Кучма думає, що позитивно виглядатиме в очах Заходу. Залишається лише незрозумілим, з якого часу Саддам Хусейн почав будувати комуністичне суспільство. Світові це поки що невідомо. Кучма на підставі цих слів виглядає в очах Заходу невігласом. У грудні 1994 року („Інтерфакс-Україна") Гайдар запропонував Кучмі науково-аналітичну підтримку, а також можливість використовувати досвід ринкових перетворень в Росії, на що Кучма позитивно відгукнувся, заявивши: „Мы знаем, сказал Л.Кучма, что за Е.Гайдаром стоит не только интеллектуальный потенциал. Любая помощь, если она от души, будет нами с благодарностью приниматься". Дивний підхід до приймання допомоги. Насамперед, у даних стосунках, тим більше стосовно першої особи держави, досить відносним є поняття „від душі". Крім того, подібне трактування прийняття допомоги свідчить про повну неспроможність України, про цілковиту неповагу до себе та власного суверенітету чи незалежності (безвідносно до будь-яких декларацій). Україна не може собі дозволити такого розкошування як прийняття „любой" допомоги, без урахування своїх потреб, без розрахунків узалежнення, без визначення свого ставлення до джерела допомоги, без узгодження зі своїм стратегічним курсом розвитку. Проявлений підхід може призвести до того, що через якийсь час Україна, якимось чином переконана у щирості намірів іншої сторони, безвідносно до реакції визначальних донорів, почне приймати допомогу від Саддама Хусейна, чи якихось новоспечених „демократичних лідерів". 23 травня 1995 року („Інтерфакс-Україна") в Ризі Кучма закликав до відновлення „эффективных экономических связей между республиками бывшего СССР и странами бывшего СЭВ. Украина свой путь выбрала, мы с него не свернем. Украинское руководство будет проводить курс на политические и экономические реформы, а экономические реформы невозможны без политических преобразований в обществе. До сегодняшего дня Украина живет по Конституции Украинской ССР, где власть принадлежит Советам". Попри повну правильність таких формулювань, можна говорити про те, що Кучма, який сам прийшов до влади під гаслом економічних реформ, робить ставку на видимі, хай навіть прогресивні, політичні перетворення. Відзначимо і тут, що Кучма як президент, не має права „гнати" на свою державу, коли він перебуває за кордоном. За кордоном, де у його держави вистачає ворогів і без його „допомоги", Кучма, поки він президент, повинен робити лише рекламу своїй державі. Проблема нульового варіанту Стосовно проблеми боргів та активів колишнього СРСР Кучма відзначив 8 жовтня 1994 року („Інтерфакс-Україна"), що „если Украина возьмет на себя свою часть активов и пассивов бывшего Союза, ей придется обслуживать свою часть внешнего долга и платить около 700-800 млн. долларов в год. Те, кто предлагает это, не предлагают конкретного механизма обслуживания задолженности". Кучма виступає фактично за нульовий варіант, тобто все відбувалося з його благословення. Він не бачив альтернативи такому підходу, а тому і не намагався знайти форм розв'язання цієї проблеми якимось іншим шляхом. Голова уряду Росії, очевидно, також висловився за „нульовий" варіант. Інша згадка про дану угоду датована 21 жовтня 1994 року („Інтерфакс-Україна") - вона обговорювалася на зустрічі Кучми і Єльцина. За словами Кучми, „Украина склоняется к „нулевому варианту", с учетом того, что Россия рассмотрит вопрос о предоставлении ей зданий для посольств и представительств в 36 странах, а также некоторых других моментов". Треба визнати, що Кучма в цьому питанні мав суттєву підтримку різних владних структур: члени комісії Верховної Ради України з питань фінансів та банківської діяльності, а також представники Кабінету міністрів і Адміністрації Президента України не підтримали „проект парламентского постановления, предусматривающего отказ от „нулевого" варианта в разделе долгов и активов бывшего СССР", що був підготовлений тоді ще лідером парламентської фракції „Центр" Бутейком. Проект передбачав відмову від „нульового варіанту" „как не отвечающего национальным интересам Украины и передачу дела о разделе долгов и активов бывшего СССР в Международный суд". Саме така позиція була принциповою. Навіть незацікавлені, незаангажовані особи підкреслюють невигідність підписання нульового варіанту дла України. Наприклад, виконавчий секретар СНД Коротченя 11 березня 1995 року („Інтерфакс-Україна") в Копенгагені сказав, що „соглашение о „нулевом варианте" раздела долгов и активов бывшего СССР было неправильным. Я в какой-то степени разделяю подход Украины, которая ставит вопрос о возможном возвращении к этой проблеме. Россия выиграла, и выиграла с колоссальным отрывом от всех остальных в результате достигнутых ранее соглашений". Та одночасно Коротченя зауважив, що „в настоящее время возврат к этому варианту невозможен, так как в рамках СНГ все решения принимаются консенсусом. Стоит той же России сказать „нет", как ничего не будет", що ще раз свідчить про те, що Україна добровільно дозволяє „забивати голи" в свої ворота. У жовтні 1994 року також повідомлялося, що раніше прем'єр-міністр України Масол висловлювався за „нулевой" вариант, в противном случае, Украине придется выплачивать до $700 млн. в год в счет погашения долгов бывшего СССР". Але немає жодної згадки можливих пошуків іншого шляху вирішення проблеми. Складається враження, що Україна під керівництвом Кучми в цьому питанні виключно йшла за подувом сильнішого вітру. Крім того, дорога до підписання „нульового варіанту" прокладалася не найкращим емоційним забезпеченням з боку команди Кучми. 26 жовтня 1994 року („Інтерфакс-Україна") віце-прем'єр Мітюков заявив: „те, кто говорит, что мы больше теряем, подписывая „нулевой вариант", пусть скажут нам, что именно мы теряем. Мы будем за это очень благодарны". Така бравада на сьогоднішній день переглядається, оскільки вона є невиправданою. А президентські дії, якщо вони плановані і розроблювані, повинні у демократичному суспільстві забезпечуватися також досягненням консенсусу серед громадськості. У вищенаведених же прикладах прослідковується тенденція протиставлення прийнятого рішення будь-якій логіці. Тим більше, що президентові і його команді продовжували закидати звинувачення стосовно вірності їхньої поведінки при вирішенні даного питання. Так, наприклад, депутат Жеребецький заявив по телебаченню 5 січня 1995 року („Інтерфакс-Україна"), що після парламентських канікул депутати „надавлять" через парламентське розслідування на досягнення кінцевої відповіді - наскільки такі дії уряду і Президента відповідають національним інтересам держави. Очевидно, що Росія неодноразово застосовувала найрізноманітніші засоби тиску на Україну для прийняття нею „нульового варіанту", але цей тиск, помітний на міжнародній арені, залишався без будь-якої відповіді України, в чому і проявляється слабкість та невпевненість української виконавчої влади. Так, наприклад, 27 жовтня 1994 року Директор департаменту економічної співпраці РФ Павло Смірнов, коментуючи заяву міністра закордонних справ Росії Андрія Козирєва на міжнародній конференції „Партнерство заради економічних перетворень в Україні" у Вінніпезі (Канада) про те, що Москва готова погодитися з відстрочкою виплати боргу „на определенных условиях", назвав наступні умови: „Условиями для отсрочки выплаты Украиной долгов России и процентов с 4 квартала нынешнего до 1 февраля 1995 года является принятие Киевом „нулевого варианта" раздела долгов и активов бывшего СССР, размещение депозитов в размере 10 млн. долларов в одном из уполномоченных российсих банков, а также присоединение Украины к Договору о нераспространении ядерного оружия". Такий відвертий тиск залишився мовчки проковтнутим Україною, а, значить, і Заходом. Україна мала на той момент найсильніший важіль впливу - бажання всього світу, щоб вона позбулася ядерної зброї, з тому, навіть не застосовуючи шантажу чи інших неправомірних карт, могла добитися перегляду такого підходу. Подальша аргументація за приєднання до „нульового варіанту" з уст замміністра фінансів України звучить так: „...нулевой вариант решения проблемы долгов и активов бывшего СССР отвечает нынешним интересам Украины. Такое мнение единогласно разделяют и его коллеги, работающие сейчас над реализацией программы реформ" („Інтерфакс-Україна", 31 жовтня 1994 року). Врахування сьогоденних інтересів України ще не свідчить про далекоглядність політики. Будь-яке стратегічно важливе рішення в рамках команди Кучми може розглядатися як його особиста відповідальність, тому заяви відповідальних осіб у цьому випадку можуть розглядатися як можливі аргументи „за" або „проти" Президента. Питання реструктуризації українського боргу Росії має бути вирішене до 1 лютого 1995 року - повідомив Кучма у грудні 1994 року („Інтерфакс-Україна"). Кучма не говорить про причини визначення даного терміну, який виходить не з інтересів України, а з умов Росії, що грає на зацікавленнях України. За інформацією „Інтерфакс-Україна" від 9 грудня 1994 року, „премьер-министр Украины Виталий Масол подписал 8 декабря соглашение с Россией о „нулевом варианте" раздела долгов и активов бывшего Союза. В то же время, не были подписаны соглашения о реструктуризации долга и предоставлении Украине помещений под посольства, торговые и другие миссии". Це вже є відкрита демонстрація поразки України в даному процесі, яка навіть і не визнається як поразка, а кожен політик повинен мати достатньо сили і мужності визнати свої помилки. Хоча ми пам'ятаємо, що умовами-обіцянками Росії були: підписання Україною „нульового варіанту", а у відповідь Росія зобов'язувалася реструктуризувати борги України. Чому Україна пішла на підписання „нульового варіанту" навіть без гарантій реструктуризації боргу, чому не використала цей аргумент, залишається запитанням за лаштунками. 26 січня 1996 року Кучма („Інтерфакс-Україна") на питання про його ставлення до керівництва Росії сказав: „Я хотел бы, чтобы президентом России оставался Борис Ельцин. С ним можно договориться по всем вопросам на нормальных условиях". Які саме „нормальні умови" і які „всі питання" мав на увазі Кучма, можна лише припускати. „Президент Кучма опроверг мнение о том, что украинская сторона в ходе переговоров испытывала давление со стороны России в вопросах об интеграции в СНГ и о статусе Черноморского флота". Якщо Україна не відчувала ніякого тиску з боку Росії при обговоренні даних питань, чому Президент Кучма говорив, що Чорноморський флот є тією „ниточкою", за яку Росія смикає в разі неприйнятної для них позиції України? Демонстрація тиску Росії: „Без участия России не может быть принято ни одно решение по оказанию помощи реформам в Украине ни в МВФ, ни в Парижском клубе. Мы готовы оказывать поддержку реформам в Украине при том понимании, что процесс решения существующих проблем во взаимоотношениях Москвы и Киева, в том числе - проблем погашения долга Украины, пойдет более быстро", - вважає російський віце-прем'єр Олександр Шохін (жовтень 1994 року). 28 листопада 1994 року („Інтерфакс-Україна"), за словами Кучми „более чем на 50 процентов были сокращены поставки газа в Украину". При цьому президент підкреслив, що „сокращение поставок не является злой волей Москвы, а вызвано тем, что ответственные украинские чиновники вовремя не подписали соглашение о продолжении этих поставок". Навіть якщо це і так, то у відносинах з іншою країною таких різких заходів не було би вжито, а процес було б проконтрольовано та заздалегідь скориговано. 24 січня 1996 року Кучма („Інтерфакс-Україна") на зустрічі з Черномирдіним закликав російську сторону „не применять давления на Украину, поскольку это может привести к обратному результату". Україна нарешті знаходить в собі сили хоча б повідомити про те, що вона може якось несприятливо зреагувати на дії Росії. Одночасно Кучма в черговий раз „валить" на Кравчука, заявивши, що „украинские долги получил от предыдущего президента Украины", закликавши Росію „вместе искать выход из сложившейся ситуации". Такий аргумент Кучми звучить, принаймні, неетично, оскільки він достатню кількість часу перебував на посту прем'єр-міністра, для того, щоб поділяти відповідальність із Кравчуком за борги держави, тобто мав „певну міру" впливу на рішення виконавчої влади у 1992-1993 роках. ЧАСТИНА ТРЕТЯ. КУЧМА У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ Розділ перший. Кучма і світ Глава третя. США Глава третя. США 19 листопада 1994 року Леонід Кучма відбув з офіційним візитом до США. 19 листопада 1994 року агентство „Інтерфакс-Україна" повідомило, що „...визит в США на государственном уровне подтверждает, что Украина имеет возможность „встать с колен" и занять то место, которая она должна занимать в мире", - заявив журналістам Кучма перед відльотом. Незрозуміло, чи Кучма знає, що до нього Кравчук не їздив з офіційним візитом на найвищому рівні до США? Кучма постійно подає себе як здатного здійснити „прорив" у зовнішній політиці України, хоча продовжує йти тим шляхом, який вже був прокладений попереднім Президентом України. До того ж, хто й коли, на думку Кучми, поставив нашу державу на коліна? Тим більше, що 11 травня 1995 року, під час візиту Президента США Б.Клінтона в Україну, Дмитро Табачник підтвердив саме такий розвиток подій: „последние 3 года украино-американские отношения развиваются очень динамично, серьезных противоречий между нашими странами практически нет" (11 травня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"). Всі ці заяви свідчать про те, що Кучма не сприймав свою „роботу" по США як продовження роботи попереднього президента, що в будь-якому випадку не означає нічого доброго для репутації України, показує відсутність певної спадковості між двома керівниками країни. Можливість „встати з колін" покладалася на візит з тієї точки зору, що проголошено було новий курс радикальних економічних реформ і керівництво України розраховувало на новий виток інвестицій і кредитів. „Дай Бог, чтобы мы использовали такую возможность". (19 листопада 1994 року, „Інтерфакс-Україна"). 21 листопада 1994 року, Інтерфакс-Україна": „19 ноября президент Украины Леонид Кучма прибыл в Нью-Йорк. Как передает корреспондент „Интерфакс-Украина", в ходе короткой пресс-конференции в аэропорту Кеннеди он заявил, что видит смысл „новой политики в отношении Украины со стороны США", о которой в последнее время говорят американские руководители, в том, что США увидели в Украине „самостоятельное государство". Президент Украины предположил, что в ходе переговоров с президентом США Биллом Клинтоном „неизбежно" будет затронута проблема украино-российских отношений." Можна тішитися, що „США увидели в Украине „самостоятельное государство", але, здається, це в США знали трохи раніше. Окрім того, чи обов'язково україно-російські стосунки ставити в розряд проблем? Виходить так, що проблема, зі слів Кучми, справді існує і перш ніж її вирішувати, український президент має обговорити її з американським президентом. 21 листопада 1994 року, „Інтерфакс-Україна": „20 ноября в Нью-Йорке президент Украины Леонид Кучма встретился с руководителями еврейских организаций. Президент сообщил, что в новом украинском паспорте „нет позорной „пятой графы", в которой указывалась национальность, и теперь все граждане Украины имеют равные права". Але Кучма „забув", що в новому українському паспорті є графа про прописку, що зовсім не сприяє дотриманню прав усіх громадян. „Л.Кучма отметил, что украинское руководство внимательно следит за деятельностью „небольших, невлиятельных, но крикливых групп", имея в виду радикальных националистов. „Мы никогда не позволим нарушить мир и спокойствие в Украине". Це непогано, але було б непогано навести якісь конкретні приклади, може не того, як „следят", а того, як „не позволяют". 21 листопада 1994 року, „Інтерфакс-Україна": „Встречи, проведенные в субботу и воскресенье в Нью-Йорке, говорят о том, что у западных бизнесменов „появилась вера в Украину", сказал утром 21 ноября в Нью-Йорке на встрече с представителями средств массовой информации Украины и США президент Украины Леонид Кучма". Що ж, Кучмі з часом вдалося успішно переконати деяких американських бізнесменів у протилежному. „Вместе с тем, Л.Кучма высказался против выдвижения условий предоставления Украине экономической и политической помощи". Умови будуть завжди, якщо ти хочеш „допомоги". 22 листопада 1994 року, „Інтерфакс-Україна": „Президент Украины Леонид Кучма, выступая 21 ноября на заседании Генеральной ассамблеи ООН, призвал к созданию постоянно действующего института международных посредников, которые бы по поручению Генерального секретаря ООН выполняли миротворческие задачи в районах потенциальных конфликтов." А як стосовно Верховного Комісара НБСЄ? Його повноваження саме і визначаються подібним колом відповідальностей. Ініціатива Кучми - голосна, але порожня. Варто укріплювати існуючі інститути, а не розпилюватися на нові. 22 листопада 1994 року, „Інтерфакс-Україна": „Президент Украины также предложил всем странам ООН подписать документ „Партнерство ради развития". В этом документе, по словам Л.Кучмы, мог содержаться призыв ко всем странам „воздержаться от подозрений, недоверия и взаимных претензий во имя стабильного экономического развития, проявить солидарность в деле укрепления международной безопасности". Подписание этого документа, по словам президента, могло бы быть приурочено к 50-ти летию ООН. Говоря „о проблеме ядерного разоружения, Л.Кучма отметил, что политика Украины в этом „не находит адекватной реакции" международного сообщества." Он напомнил, что „Украина до сих пор не получила компенсации за вывезенное ранее с ее территории тактическое ядерное оружие, а предоставление помощи по закону Нанна-Лугара осуществляется „очень медленно". Л.Кучма призвал развитые страны Запада „сегодня перейти от провозглашения обещаний к реальной поддержке широкомасштабных реформ в Украине". Л.Кучма также призвал мировое сообщество „оказать действенную помощь государствам, которые терпят убытки вследствие выполнения ими санкций ООН в отношении Югославии". Скільки вимог на одиницю візиту? Звичайно гіперпіклування про інтереси України немале, але щодо дипломатичної етики, то її явно бракувало Л.Кучмі під час першого свого державного візиту до США. Втім, якщо відкинути поняття етики (чи можна вимагати від людини того, що їй не властиве), то чи ефективною є політика постійного „залякування", ми не раз розглядали в інших главах документу. По аналогії, звинувачення фінансистів у бездіяльності може коштувати для України припиненням тієї допомоги, яка все ж таки потрапляє в Україну. З припиненням фінансової допомоги у 1997 році пов'язується інша проблема - рівень корумпованості в Україні. І, власне, чому ООН має турбувати проблема компенсації за ядерну зброю? Надана послуга нічого не коштує. 22 листопада 1994 року, „Інтерфакс-Україна": „Вечером 21 ноября в посольстве Украины в США были подписаны документы по предоставлению Украине финансовой помощи со стороны США - о предоставлении Украине 72 миллионов долларов на покрытие дефицита торгового баланса... (подписали и соглашение о предоставлении Украине помощи в размере 25 миллионов долларов на нужды сельского хозяйства). По словам Ю.Щербака, эти средства будут использованы на укрепление материальной базы сельского хозяйства Украины. В то же время, американская сторона предлагает поставить в Украину 100 тысяч тонн соевого шрота." Кучма нарешті отримав те, чого Україна потребувала найменш всього - контракт на купівлю американського (можливо неліквідного) надлишку виробництва. Україна отримує сотню тисяч тонн цього товару, без якого можна обійтись. Проте - сам факт у міждержавних стосунках - зафіксований, фінансова підтримка мала місце. 22 листопада 1994 року, „Інтерфакс-Україна": „22 ноября в Вашингтоне на лужайке возле Белого дома состоялась официальная церемония встречи президентов Украины и США Леонида Кучмы и Билла Клинтона. В приветственной речи президент США сказал, что Украина стала ключевым государством в Европе. Б.Клинтон особо отметил заслуги Леонида Кучмы, который „решил два основных вопроса - начал экономические реформы и решил проблему ядерного оружия". Б.Клинтон сравнил президента Украины с президентом Рузвельтом. „Как и он, вы получили страну в экономической депрессии. Как и он, вы посеяли в людях надежду", - сказал президент США. „Я приветствую храбрость, которую вы проявили при этом." Клінтон ніби дає кредит довіри Кучмі. Але кредит довіри потрібно підкріплювати реальними результатами, що і вдалося зробити Рузвельту. Кучма ж до цього часу лише „сеет в людях надежду". „Америка, - сказал Б.Клинтон, - будет поддерживать вашу независимость, территориальную неприкосновенность и реформы. Мы будем стоять с вами плечом к плечу". По словам Л.Кучмы, „мы все являемся в настоящее время свидетелями изменений цивилизациии: закончилась „холодная война" и „эпоха противостояния". Он особо отметил роль США в этом процессе, как „страны, где отдельный человек может многое". „Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек" - Кучма, очевидно, переплутав стару пісеньку з новою? В якому „процессе" - в закінченні протистояння чи в його існуванні? Кучма явно „перегинає палицю" задовільнення нових партнерів, оскільки закінчення епохи протистояння не є заслугою США, а більшою мірою це пов'язане з новою політикою і подальшим розпадом СРСР. „Сегодня некоторые говорят, что Украина - бедная страна. Нет - не бедная, а мощное, опытное государство", - сказав Л.Кучма. Він заявив, що „американский и украинский народы будут вместе". Де разом? Стосовно чого разом? Також дивує заява Кучми, що Україна „...не бедная, а мощное, опытное государство", - втім, можливо Л.Кучма мав на увазі потужність і досвідченість України у вибиванні міжнародних фінансових допомог і кредитів? 23 листопада 1994 року, „Інтерфакс-Україна": „22 ноября Украина и США подписали в Вашингтоне несколько документов, развивающих сотрудничество двух стран. Президенты Украины и США Леонид Кучма и Билл Клинтон подписали Хартию об украино-американском партнерстве, дружбе и сотрудничестве, а также соглашение о проведении исследований по использованию космического пространства в мирных целях". Кучма: „Хартия устранила последние препятствия, которые сдерживали развитие отношений Украины и США". Пізніше у виступі на урочистих зборах з нагоди першої річниці прийняття Конституції України 27 червня 1997 року Леонід Кучма скаже: „На часі - переведення здобутків у відносинах з нашими основними партнерами - Росією, США, Японією у площину конкретної, взаємовигідної економічної співпраці. Особливу увагу приділятимемо розвитку відносин з країнами Європейського Союзу - насамперед Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією." („Голос України", 3 липня 1997 року). Виходить, що Хартії, яка „устранила последние препятствия, которые сдерживали развитие отношений Украины и США", було явно недостатньо, для „переведення здобутків у відносинах" зі Сполученими Штатами „у площину конкретної, взаємовигідної економічної співпраці"? Пройшло з того часу більш ніж 2,5 роки. Непогана „розкачка". „В ходе пресс-конференции на вопрос о сотрудничестве с НАТО, Л.Кучма заявил, что „безопасность в Европе - слишком важный вопрос, и его нельзя решать революционным путем". Не так важно, сказал он, „кто куда вступил", „главное - чтобы в Европе больше не было Берлинской стены". Не можна погодитися з Кучмою в цьому випадку, оскільки питання „кто куда вступил" нерозривно пов'язане з потенційною можливістю формування нової „Берлінської стіни". 10 лютого 1995 року, „Інтерфакс-Україна" - „Соединенные Штаты не могут удовлетворить просьбу президента Украины Леонида Кучмы о прекращении постоянного наблюдения американскими специалистами за ходом конверсии на Павлоградском механическом заводе, однако готовы взять на себя большую часть связанных с этим расходов и сократить срок инспекции (из ответного письма президента США Билла Клинтона президенту Украины Леониду Кучме)". Необхідно уточнити, чи лист Кучми саме таким чином формулював його прохання - „о прекращении постоянного наблюдения американскими специалистами за ходом конверсии на Павлоградском механическом заводе", оскільки саме така постановка питання може трактуватися як політична некоректність, бо присутність американських спостерігачів пов'язана з виконанням Україною міжнародних договірних зобов'язань. Подібні прохання повинні містити м'які спроби України знайти додаткові кошти для фінансування, а не категоричні заяви про припинення інспектування. „Ранее Л.Кучма направил специальное письмо Б.Клинтону, в котором попросил от имени правительства Украины „в связи со значительными финансовыми затратами не использовать право постоянного контроля, предоставленное американским специалистам в соответствии с Договором о сокращении наступательных вооружений (СНВ-1)". Очевидно, що, попри розуміння фінансових труднощів України, лист президента США наголошує і на факті довіри до України у зв'язку з подібним проханням, а це для України залишається вагомим показником для майбутнього отримання фінансової допомоги у інших галузях. „Президент США отметил также тот факт, что американский Сенат „уделяет значительное внимание надзору за выполнением важных соглашений по сокращению вооружений". „Нам пришлось бы отвечать на очень острые вопросы, если бы так быстро после вступления договора в силу мы решили бы отказаться от выполнения ключевого положения о надзоре". Б.Клинтон называет такое решение „единственно приемлемым", добавив, что США готовы и дальше вести поиск возможностей сокращения расходов Украины". „Постоянное наблюдение свидетельствует о готовности Украины и США строить более безопасный и мирный мир", - говорится в письме. В январе 1995 года в рамках договора СНВ-1 на Павлоградском механическом заводе приступили к работе американские наблюдатели. В их функции входит подтверждение того факта, что на заводе больше не производятся мобильные межконтинентальные баллистические ракеты". Логічна реакція Клінтона на нелогічний випад Л.Кучми. Нагадує ситуацію на спільній конференції міністрів оборони США та України Віталія Радецького та Уільяма Перрі стосовно ракетних шахт. Перрі висловився за знищення, Радецький заперечив - мовляв, шахти можна використати в мирних цілях. Потім шахти все-таки знищувались, згідно з договірними зобов'язаннями. „Я убедился в том, что отношения Украины и США носят не сиюминутный, а долгосрочный характер", - сказал в интервью корреспонденту „Интерфакса-Украина" президент Украины Леонид Кучма после его встречи с вице-президентом США Альбертом Гором в Копенгагене 12 марта" (Копенгаген, 12 березня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"). До цієї зустрічі були сумніви у Кучми щодо довгострокового характеру україно-американських стосунків? Якщо так, то яка підстава була для такого побоювання? Можливо президент України не приділяв достатньо уваги роботі комісії Кучма-Гор, основна функція якої полягала в тім, щоб виробити конкретні механізми залучення в Україну американських інвестицій. Як потім в Україні поводилися з такими інвестиціями - відомо (яскраві приклади - справа Лемайра, львівський готель Марти Федорів). Набагато більше у Л.Кучми викликали ентузіазм не інвестиційні вливання в українську економіку, а допомога - переважно фінансова. „США не поддерживают позицию некоторых европейских государств, связывающих предоставление помощи Украине с выполнением ряда условий, в частности, закрытием Чернобыльской АЭС. - об этом заявил на встрече в понедельник в Киеве с президентом Украины Леонидом Кучмой заместитель Госсекретаря США Строуб Тэлботт. В ходе встречи, сказал Д.Табачник, заместитель Госсекретаря также подтвердил, что „США видят суверенную Украину в существующих сегодня границах". По словам главы администрации президента, на встрече обсуждалась также проблема расширения НАТО. С.Тэлботт при этом заявил, что с точки зрения США, „Европа должна быть единой и стабильной". Он также подчеркнул недопустимость того, чтобы Украина играла роль „буфера" в результате изменения границ блоков. По мнению президента Украины, высказывавшемуся им ранее, расширение НАТО должно быть не спонтанным, а естественным процессом. Л.Кучма неоднократно высказывался против „революционного" и „неконтролируемого" расширения этого блока." (Київ, 10 квітня 1995 року, Інтерфакс-Україна"). Сумнівно, щоб члени НАТО залишали подібний процес неконтрольованим і не розуміли тих загроз, що приховані в „революційному чи спонтанному" розширенні. Менш сумнівно те, що Леонід Кучма цього не може зрозуміти - спонтанність в утворенні блоків може бути стримана і об'єктивними причинами - в НАТО відразу ж просто так не приймають, а по іншу сторону - члени Ташкентського блоку, об'єдналися дуже швидко лише тому, що це було відновлення старої моделі Варшавського Договору - змінився лише епіцентр. „Американская сторона выступает за то, чтобы Украина, сохранив хорошие отношения с Россией, стала более открытой для Запада. Как сообщил на брифинге в Киеве 11 мая секретарь Совета национальной безопасности США Энтони Лейк, об этом в ходе переговоров с президентом Украины Леонидом Кучмой заявил президент Соединенных Штатов Билл Клинтон. По словам Э.Лейка, президент Украины заявил, что „хотел бы, чтобы украино-российские отношения были похожи на отношения Соединенных Штатов и Канады" (Київ, 11 травня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"). Очевидно пан Лейк міг би додати, що таку думку вже висловлював його співвітчизник Збігнєв Бжезинський, але і у трактуванні українського президента вона не протирічить американським „установкам". „Президенты США и Украины Билл Клинтон и Леонид Кучма подписали вечером 11 мая совместное заявление. Президент Клинтон подчеркнул важность продолжения Украиной реализации экономических реформ. Он выразил поддержку США экономической программы Украины и „отдал должное президенту Кучме за его смелую руководящую роль в этом деле". Президент Кучма заявил о необходимости срочной технической помощи в проведении оценки украинских предприятий, подлежащих приватизации в нефтяной, газовой и химической промышленности. США твердо поддерживают вступление Украины во Всемирную организацию торговли." (Київ, 12 травня 1995 року, Інтерфакс-Україна"). Кучмо, ти ж сам казав (22 листопада 1994 року), „Інтерфакс-Україна": „...сегодня некоторые говорят, что Украина - бедная страна. Нет - не бедная, а мощное, опытное государство". Для чого ж „мощному опытному государству" така „техническая помощь в проведении оценки украинских предприятий, подлежащих приватизации в нефтяной, газовой и химической промышленности", до того ж ще й „срочная"? „Президент Украины Леонид Кучма утром в среду встретился в Вашингтоне с представителями проекта „Законодательная инициатива для стран Центральной и Восточной Европы". Л.Кучма отметил, что в последнее время в Украине наметились изменения к лучшему в формировании законодательства". (Вашингтон, 21 лютого 1996 року, Інтерфакс-Україна"). У виконанні „законодательства" також? „Президент Украины Леонид Кучма предложил США провести весной этого года в Киеве конференцию для выработки путей расширения программы американской помощи. У.Кристофер поддержал это предложение. В ходе беседы, среди прочего, обсуждались вопросы европейской безопасности, отношений Украины с Россией и ЕС. „США на уровне высших государственных деятелей подтвердили курс на экономическую и политическую поддержку Украины, ее независимости", - говорится в сообщении. Л.Кучма в интервью украинским журналистам после встречи подчеркнул, что „это - главный курс США по отношению к Украине независимо от того, чем закончатся выборы в России". (Вашингтон, 22 лютого 1996 року, „Інтерфакс-Україна"). Кучма мав бажання переконатися, що результати виборів у Росії не вплинуть на економічну та політичну підтримку з боку США. І Крістофер заспокоїв його. „Госсекретарь США в ходе встречи, говорится в сообщении для прессы, поддержал идею „как можно более быстрого привлечения Украины в евроатлантические структуры" и высказался за „углубление и расширение отношений Украины и НАТО", в том числе, и за рамками программы „Партнерство для мира". „Президент Украины Леонид Кучма и министр обороны США Уильям Перри считают, что реализация трехстороннего заявления президентов США, Украины и России по ядерному разоружению Украины идет по графику. „Мы рассчитываем, что до конца лета Украина станет безъядерным государством", - сказал журналистам 21 февраля 1996 года в Вашингтоне перед встречей с Л.Кучмой министр обороны США У.Перри. При этом У.Перри подчеркнул, что отношения с Украиной достаточно важны для США, „чтобы мы сосредотачивали внимание только на ядерных вопросах". В то же время, Л.Кучма обратил внимание на необходимость выполнения условий трехстороннего заявления всеми подписавшими его сторонами. Трехстороннее заявление президентов Украины, России и США об украинском ядерном разоружении было подписано 14 января 1994 года в Москве. Оно предполагало вывод из Украины в Россию ядерного оружия в обмен на топливо для украинских АЭС. США, в свою очередь, обязались оказать России помощь в переработке содержащегося в боеголовках высокообогащенного урана для его последующего использования в качестве ядерного топлива. „За поставку ядерных боеголовок в Россию мы должны получать ядерное топливо, и все должны выполнять свои обязательства по заявлению", - сказал президент Украины. (Вашингтон, 22 лютого 1996 року, „Інтерфакс-Україна"). Кучмі явно бракує витримки. Підписання тристоронньої угоди символізувало для Клінтона та Єльцина вагому перемогу - появу ще однієї без'ядерної країни, для Кучми, - окрім позбавлення витрат на зберігання цієї техніки, ще й ядерне паливо для АЕС (часткове вирішення енергетичної проблеми). Тож хто був матеріально найбільш зацікавлений у повному дотриманні угоди? І до того ж наскільки це дипломатично зайвий раз нагадувати стороні дотримуватись угоди, - принаймні США не давали для цього приводу, очевидно тут у Леоніда Кучми сплив на поверхню „директорський атавізм" - проконтролювати процес і „дати наганяй", для профілактики - тоді все відбудеться згідно графіку. „Президент Украины Леонид Кучма в ходе встречи с вице-президентом США Альбертом Гором предложил создать совместную комиссию по энергетическим проблемам. В.Горбулин подчеркнул необходимость использовать будущий московский саммит „Большой семерки" по вопросам ядерной безопасности для того, чтобы „поставить все точки над „і" в проблеме Чернобыля". „Чернобыльская проблема - это проблема ядерной безопасности Украины, а не чисто энергетическая проблема". (Вашингтон, 22 лютого 1996 року, Інтерфакс-Україна"). Проблема Чорнобиля залишається проблемою й досі, можливо через те, що політики, зокрема і Кучма, і Горбулін, щоразу називають різні цифри сум необхідних для закриття ЧАЕС. Рекордна цифра називалась ще Кравчуком - 14 мільярдів доларів США. „Подписанное в Вашингтоне 21 февраля украино-американское соглашение о сотрудничестве в области коммерческих запусков спутников в космос представляет собой прорыв Украины на рынок таких запусков, заявил в интервью украинским журналистам в Вашингтоне секретарь Совета национальной безопасности Украины Владимир Горбулин. Секретарь СНБ, говоря о программе запусков украинских спутников, отметил, что запуск второго украинского спутника „Сич-2" „находится под вопросом". Российские военно-космические силы запросили значительные средства за запуск. „Учитывая, что финансирование космического агентства Украины в проекте госбюджета на 1996 год сокращено, я сомневаюсь, что запуск состоится в ближайшее время". Запуск ранее планировался на 1997 год." (Вашингтон, 22 лютого 1996 року, „Інтерфакс-Україна"). Дивне бажання - розвивати космічну техніку, скорочуючи її фінансування. Так можна підписувати і з Китаєм, і з Індонезією угоди в цій галузі (Індонезія висловилася щодо цього питання достатньо прагматично - „Еді Судраджат підкреслив, що співробітництво в космічній галузі має бути прибутковим для обох сторін.") „Президент Украины Леонид Кучма завершает в четверг свой рабочий визит в США. 22 февраля он посетил Комитет по международным делам Сената США, после чего провел встречу с американскими бизнесменами в Корпорации частных инвестиций. Комментируя в интервью журналистам предварительные итоги визита президента Украины в США, министр иностранных дел Украины Геннадий Удовенко сказал, что этот визит продемонстрировал поддержку США процессов демократизации и продолжения экономических реформ в Украине. „Украине необходимо предлагать конкретные проекты", - сказал глава МИДа. По словам Г.Удовенко, в частности, заместитель министра иностранных дел Украины Константин Грищенко пригласил к себе 21 февраля временного поверенного в делах США в Украине и выразил ему неудовлетворение украинской стороны публикацией в газете „Лос-Анжелес таймс", которая совпала по времени с визитом президента Украины в США. (Вашингтон, 22 лютого 1996 року, Інтерфакс-Україна"). (Мова йшла про продаж Україною літаків, які пізніше використовувалися для перевозок у наркобізнесі). Це, можливо, є початком „перестрілки". Ситуація з „газгейтами" в пізніші часи нагадує цю публікацію в „Лос-Анжелес Таймс". Вчинок Грищенка, який хотів продемонструвати свою активність Кучмі, за визначенням є ідіотським. Персонально „временный поверенный в делах США в Украине" не є власником „Лос-Анжелес Таймс", цією газетою не володіє і уряд США. Україна могла б обмежитися заявами МЗС та Посольства в США та листом до редактора „Лос-Анжелес Таймс". Вчинок Грищенка зайвий раз довів, що в Україні думають про управління пресою категоріями відділу преси ЦК. „Мы видим связь между этой публикацией и визитом президента". Непогано у Грищенка із зором. Тема „незручних" для України публікацій посідає окреме місце в україно-американських стосунках. „Ю.Щербак виступив з заявою, в якій спростував можливість будь-якого „стратегічного співробітництва" між Україною та Лівією. Він назвав публікацію провокацією....Він підкреслив, що друкування подібної статті в період розгляду питання про виділення допомоги Україні в Конгресі США неможливо розглядати як випадкове співпадіння." („Зеркало Недели", 22-28 червня 1996 року). (Мова йде про публікацію у газеті „Вашингтон Таймс" 10 червня 1996 року статтю „Україна та Лівія створюють стратегічний союз"). Горбулін дещо з запізненням спростовує: „Будь-яка можливість продажу Лівії військової техніки і технологій на державному рівні - виключена..." („Всеукраинские Ведомости", 14 грудня 1996 року). А на недержавному? Публікації про корупцію в Україні напередодні візиту Кучми в США в травні 1997 року, на які досить енергійно реагував Щербак: „Напередодні візиту Президента України до Вашингтону в американській пресі знову з'явилася „ціла серія" негативних статей про Україну, повідомив... Ю.Щербак. За його словами, останніми днями вийшло 15-20 статей на цю тему. В одній з них, в газеті „Вашингтон пост", надруковано „дуже негативну інформацію" про хід слухань у Сенаті й Конгресі США питання про надання допомоги Україні, а також про корупцію в Україні й антидемпінгові процеси проти неї, повідомив посол." („Всеукраинские Ведомости", 16 травня 1997 року). Перед візитом навіть в „Известиях" з'явився можливий прогноз: „... Своєрідною прелюдією до засідання комісії Кучма-Гор у конгресі США пролунали вимоги „вдарити по Україні секвестром", тобто скоротити їй урядову допомогу. За свідотством газети „Вашингтон пост", конгресмени висловили невдоволення порядками, що панують в Україні." („Известия", 14 травня 1997 року). Але питання про допомогу все-таки вирішується, правда дещо в несподіваному ракурсі: „Уряд США ухвалив рішення надати Україні допомоги в становленні, формуванні й роботі НБР, повідомив... А.Гор під час зустрічі в Нью-Йорку з Л.Кучмою. За словами... Д.Маркова, Л.Кучма висловив впевненість, що співробітництво з США допоможе значно підвищити можливості українських організацій у боротьбі із злочинністю та корупцією." („Всеукраинские Ведомости", 25 червня 1997 року). Не варто дискутувати щодо доцільності такої допомоги, але чи не боротьба з корупцією була одним з ключових моментів передвиборчої програми Кучми під час президентських виборів 1994 року? Щоправда чи міг Кучма „в далекому 94-му" передбачити, що цей пункт програми він виконуватиме за допомогою американського платника податків? До цього часу можна 3 роки прокерувати криміналізованою державою? „... у прес-службі ООН співробітниця, що видавала перепустки, зазначила: „Ваш Президент настільки частий гість в Америці, що, мабуть, українським журналістам легше оформити одну постійну акредитацію, ніж кожного разу виписувати тимчасові". А репортер „Нью-Йорк пост" Дуглас Монтеро, який оформлював свої документи у тому ж самому офісі, з повагою вимовив наступне: „Готовий сперечатись, що жоден з нині присутніх глав іноземних держав не оточений такою увагою офіційного Вашингтону й відомих американських політичних діячів, як пан Кучма". („Независимость", 25 червня 1997 року). Популярність Кучми в США, якщо вірити кулєбівській „Независимости" не зменшується. Можливо, Монтеро мав на увазі „увагу", що виникла після „успіхів" Кучми у боротьбі з корупцією? Можливо, американська сторона настільки близько до серця сприйняла слова американського конгресмена Патріка Лехі, який у зверненні до Конгресу США закликав: „Давайте повіримо Президенту Леоніду Кучмі на слово"? (17 жовтня 1994 року, Агентство Укрінформ). Це було у 1994 році. Невідомо, чи повторив би свої слова Лехі у 1997 році, після скандалів з компанією „Каргілл", яка підтримує Лехі. І знов Кучма отримує кредит довіри Вашингтону, щоправда умови дещо жорсткішають: „... Клінтон: „Я сказав Президентові Кучмі, що якщо він знайде шляхи, щоб підтримати і об'єднати економічні реформи у країні протягом року, ми, США, попросимо Світовий банк, ЄБРР, МВФ підтримати Україну з тим, щоб мінімізувати проблеми переходу, прискорити наближення дня, коли почнеться загальне піднесення економіки" („Україна молода", 11 липня 1997 року). Але здебільшого в стосунках відбувається щось на зразок: „США активно тиснуть на Світовий банк та МВФ, щоб ті затулили очі на порушення фінансових обіцянок Києвом." („Регион", 30 липня 1996 року, передрук з „Уолл-Стріт Джорнел", США). Яка причина такої „закоханості" Америки в Кучму і чи є вона, ця „закоханість" взагалі? „...перед відльотом з Мадрида... Л.Кучма провів прес-конференцію... „На зустрічі з президентом США мене цікавило, по-перше, економічне співробітництво. Ми домовилися про приїзд економічної делегації Держдепартаменту, і президент Клінтон сказав мені про бажання підтримати Україну напередодні парламентських і президентських виборів. „Ми не можемо залишити Україну з її проблемами наодинці", - сказав президент Клінтон." („День", 10 липня 1997 року). Україну, а тому і Кучму. ЧАСТИНА ТРЕТЯ. КУЧМА У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ Розділ перший. Кучма і світ Глава четверта. Інші країни Глава четверта. Інші країни Історія розвитку стосунків зі Сходом у виконанні президента України Леоніда Кучми зайвий раз доводить, що президент добре усвідомив „сухівську" настанову „Восток - дело тонкое". Тож і поведінка українського президента стосовно країн Сходу є витонченою грою - з Китаєм, Японією, Індонезією. Наприклад, Китай є одним з найбільших українських торгових партнерів. Кучма мав особисті симпатії до китайців: „Л.Кучма також вважає, що постсоціалістичні країни, крім Китаю, пішли неправильним шляхом. Результат - параліч влади і цілеспрямований відстріл „неугодных." („Голос України", 3 червня 1994 року). Подальший розвиток двосторонніх стосунків не вражає своєю неординарністю: 1) „Сьогодні завершується триденний офіційний візит в Україну Голови Китайської Народної Республіки Цзян Цземіня. Пройшли зустрічі високого гостя з Президентом України Л.Кучмою, Прем'єр-міністром В.Масолом, головою Верховної Ради О.Морозом. У вівторок у Маріїнському палаці були підписані міжурядові та міжвідомчі україно-китайські документи: спільна Декларація України та КНР, угоди про морський транспорт, про співробітництво в галузі поштового та електричного зв'язку, про співробітництво між Міністерством громадської безпеки КНР та Міністерством внутрішніх справ України, протокол про співробітництво в галузі інформації між зовнішньополітичними відомствами держав. Під час бесід Президент України підкреслив, що наша країна визнає неподільність Китаю і не збирається встановлювати офіційних відносин з Тайванем. Цзян Цземінь запросив Леоніда Кучму відвідати Китайську Народну Республіку" („Урядовий Кур'єр", 8 вересня 1994 року). 2) „31 травня надзвичайний і повноважний посол Китайської народної республіки в Україні Пань Чжалінь вручив вірчі грамоти Президентові Л.Кучмі." („Сільські Вісті", 2 червня 1995 року). 3) „2-7 апреля вице-премьер Украины, министр обороны Валерий Шмаров посетит Китайскую Народную Республику с официальным визитом по приглашению министра обороны этой страны Чи Хао Тяна." (Київ, 28 березня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"). 4) „Визит президента Украины в Китай запланирован на начало декабря. Планируется, что Л.Кучма посетит Пекин, юг и восток Китая. В пресс-службе администрации президента агентству „Интерфакс-Украина" сообщили, что „в стадии согласования находятся проекты 6-ти двусторонних документов". (Київ, 27 листопада 1995 року, „Інтерфакс-Україна"). На жаль агентство не повідомило, чи в ході візиту Кучми передбачено відвідання площі Тяньаньмень - місця кривавої розправи над студентами, щоб президенту стало більш зрозумілим - як треба йти „правильним шляхом" (Щодо інформації в „Голосі України" за 3 червня 1994 року). Хоча до візиту в КНР Кучма сам встиг набути такого досвіду: в Україні є площа Софіївська, де 18 липня 1995 року розігралася трагедія під час поховання патріарха Володимира. В такому разі питання розуміння Кучмою „правильного шляху" вичерпано. 5) В ході самого візиту йде звичайний обмін розумінням внутрішньо-політичних проблем кожної сторони: „Украинский президент высоко оценил позицию Китая в вопросе территориальной целостности Украины, в частности, по проблеме Крыма." (Пекін, 4 грудня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"). У відповідь: „Китай благодарен Украине за ее четкую позицию в отношении статуса Тайваня так же, как и Украина высоко ценит позицию Китая в отношении территориальной целостности страны". (Пекін, 4 грудня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"). „Из бесед с председателем КНР Цзян Цзэминем я понял, что государство в Китае все меньше вмешивается в экономику, не отказываясь полностью от контроля за ней", - сказал Л.Кучма. „Китай идет эволюционным путем, и это единственно правильный путь", - подчеркнул он." (Пекін, 5 грудня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"). Підбиваючи підсумки результатів візиту до КНР, Леонід Кучма висловив кілька дещо сумнівних тверджень: а) „Велике враження справив на Президента розмах будівництва у тих містах, які він відвідав під час візиту. Зовнішній вигляд їх кардинально змінюється на очах. За ті чотири роки, які пройшли з часу останнього його відвідання Китаю, в одному тільки Пекіні побудовано 180 готелів, у той час як у Києві - жодного. Треба розібратися, сказав Леонід Кучма, в чому причини того, що до нас не йде зарубіжний інвестор. І розробити гнучку законодавчу базу." Мова йде не про 180 готелів для Києва - у нас в Україні немає мільярду жителів, як у Китаї, питання - що мав на увазі Леонід Кучма під „гнучкістю" законодавчої бази. Саме гнучкість законів стала причиною відходу з українського ринку інвесторів. Американка Марта Федорів могла б Кучмі багато розповісти про гнучкі закони та готельний бізнес. Інвестора більш зацікавив би „стабільний, сприятливий до інвестицій" пакет законів. б) „Необхідно від розмов переходити до діла, заявив Президент, ширше використовувати досвід Китаю та інших країн. Однак сьогодні склалася така ситуація, коли делегації будь-якого рівня часто їздять за кордон, а результату ніякого немає. Це все тому, впевнений Президент, що вони всі їздять за державний рахунок, а не за свій." Отже виникає сумнів: якщо делегація на чолі з Леонідом Кучмою здійснила державний візит до Китаю за свій кошт, чим мала б викликати підозру податкових установ - навіть річного доходу президента (за 1996 рік він становив 13 тис. 355 грн. - інф. „Демократичної України", 18 березня 1997 року) не вистачило б на переліт до Китаю (офіційні делегації послугами пасажирського авіатранспорту ще ніколи не користувалися - мова йде про візити на державному рівні), якщо ж візит делегації до КНР відбувся все-таки за державний рахунок, то за логікою Л.Кучми - „результату ніякого не буде". (Пекін, 8 грудня 1995 року, Укрінформ). Точнішим треба бути у висловах перед журналістами. „У Китаю велике майбутнє, підкреслив Президент. Це країна великих можливостей. В наступному столітті КНР, на думку українського керівника, займатиме особливе місце в світі. У той же час Україна, зазначив Леонід Кучма, має можливості не менші, ніж Китай, і навіть набагато більші. „Але чому ж ми так погано живемо?" - поставив він запитання. І сам на нього відповів: „А тому, що живемо всі не своїм розумом, а треба своїм. Тоді ми будемо рівними серед рівних." Щодо розуму - Кучмі, як він каже, видніше, але не треба за всіх своїх співвітчизників так відповідати. 6) Є свої проблеми: „Посольство Китайской Народной Республики в Киеве распространило 2 февраля заявление, в котором настаивает на „правомерном решении вопроса" в связи с высылкой трех китайских граждан из Украины, а также на „скорейшем возвращении конфискованных вещей китайским специалистам". „29 января группа китайских граждан была задержана за „действия, противоречащие интересам обеспечения безопасности государства" и выдворена из Украины. По данным пресс-центра управления Службы безопасности Украины по Днепропетровской области, граждане КНР Сюй Хуаэн, Ма Гобао и Зень Ношен „в обход установленных правил контроля за ракетными технологиями заполучили ряд документальных материалов, касающихся разработок ракетных двигателей для межконтинентальных баллистических ракет для последующего вывоза в Китай". (Київ, 2 лютого 1996 року, Інтерфакс-Україна"). Кучма це вибачив, Китай же, з його слів, пішов правильним шляхом, на відміну від постсоціалістичних країн. Шлях може пройти і через „Южмаш". А як же діяли раніше, що в 1996 році ситуація повторилася? „Згідно з висновками аналітичного центру Дніпропетровського обласного управління СБУ останнім часом в країні посилилося промислове шпигунство. Покладено край спробам збирання технічної інформації громадянами західних країн, а також Китаю про нові розробки спеціалістів і вчених області. Місцева митниця перекрила вивезення в Ізраїль технічної документації на дослідні зразки унікального дефектоскопа і ливарної машини". („Київська Правда", 4 лютого 1993 року). А напередодні візиту до КНР: „Президент Украины Леонид Кучма считает, что сотрудничество Украины с Китаем могло бы быть наиболее эффективным в области машиностроения, химической промышленности, оборонного комплекса, а также науки и образования." (27 листопада 1995 року, Інтерфакс-Україна"). Виходить, Кучма передбачав, де китайська сторона виявлятиме свою зацікавленість. Але, не зважаючи на факти такого „партнерства", президент України все ж заявляє: „Украина рассматривает Китай как надежного партнера". (Пекін, 4 грудня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"). Та „Між Україною і Китаєм немає протиріч, заявив Леонід Кучма. Україна зацікавлена у такому партнері, до голосу якого прислуховуються в усьому світі." (Пекін, 4 грудня 1995 року, „Укрінформ"). Це правда, але все-таки в Україні більш-менш дотримуються прав людини і не давлять студентів танками. Візит до Японії справив на Леоніда Кучму неабияке враження, оскільки після цього він захоплено розповідав вітчизняним ЗМІ про „японське диво", а у інтерв'ю газеті „Независимость" 29 березня 1995 року на питання „Возможно ли японское чудо в Украине?" - відповів: „Я сказал, что японское чудо в Украине невозможно. Потому что в Украине живут украинцы." Відкриття, варте уваги своєю проникливістю. Проте говорити, що повернувся Леонід Кучма ні з чим, не можна. З країни „восходящего солнца" він привіз фінансову допомогу (точніше кредит) - 200 мільйонів доларів і згоду японських бізнесменів після вивчення ситуації в Україні - вливати інвестиції в економіку нашої держави. Це саме ті кошти, які Є.Марчук пропонував для погашення заборгованості у 1995 році. Кучма не погодився. „24 березня Президент України виступить з доповіддю в Асоціації японських підприємців „Кейданрен", влаштує прес-конференцію в Національному прес-клубі, зустрінеться з парламентською Асоціацією україно-японської дружби" (24 березня 1995 року, ранкове повідомлення „Укрінформу"). „Серед них окремо слід відзначити головні - зустріч і бесіду Л.Д.Кучми з імператором Японії Акіхіто і переговори з японським прем'єр-міністром Т.Мураямою. Коли перша зустріч, яка пройшла у теплій, невимушеній атмосфері, носила здебільшого церемоніальний характер, то друга - з прем'єром Японії - стала концентрацією того, заради чого замислювався й готувався перший в історії двох держав візит українського Президента до Японії. Президент і прем'єр-міністр грунтовно розглянули стан і перспективи українсько-японських двосторонніх відносин, зупинилися на питаннях економічного співробітництва." Зокрема в перший день візиту відбулася подія в історії двосторонніх стосунків - відкриття українського посольства. Того самого посольства, про приміщення якого згадується у випуску „УНІАН" за 29 липня 1994 року: газета „Сегодня" від 29 липня в статті під заголовком „Україні пропонують будинок в Токіо" повідомляє, що безліч загадок оточують історію створення поки що не існуючого посольства України в Японії. Будинок під нього має намір надати мало кому відома японська фірма з торгівлі нерухомістю „Сібо коса", котра навіть не зареєстрована на місцевій фондовій біржі. Представник компанії уже офіційно підтвердив, що цей подарунок буде для України як жест доброї волі. Проте в ході телефонної розмови відмовився повідомити, чи підписано відповідний контракт, пославшися на державну таємницю. За деякими даними, посольство може бути відкрито уже в серпні. Разом з тим в МЗС Японії повідомили, що жодних офіційних заявок з Києва поки що не надходило. За твердженнями експертів, плата за п'ятирічне користування такою будівлею становить майже 1 мільйон доларів." Не так сам візит заслуговує уваги, як подальший розвиток подій навколо освоєння кредиту: „На сьогодні завершено всі процедури, пов'язані з наданням Україні Японією кредиту у розмірі 200 мільйонів доларів, про який було домовлено у ході візиту Президента України Леоніда Кучми до цієї країни у березні 1995 року, - повідомив на брифінгу в Міністерстві закордонних справ України глава зовнішньополітичного відомства Геннадій Удовенко" (26 грудня 1995 року, „УНІАН"). І згодом: „Затягування Україною освоєння першої кредитної лінії, про надання якої було досягнуто домовленості під час недавнього візиту Президента України Леоніда Кучми до Японії, завдає не лише економічних втрат, а й суттєво підриває авторитет нашої держави, - сказав 22 березня під час першого засідання комісії з питань економічного співробітництва України з Японією голова комісії, віце-прем'єр-міністр України Анатолій Кінах." (22 березня 1996 року, „УНІАН"). Шкода, що в Україні не вистачає японців, „чудо з кредитом" може затягнутися, а то й не відбутися. Та й Кінах підводить президента. Заявляє про якісь там „підриви авторитету" нашої держави. І пізніше, вже у ролі лідера УСПП здійснює (очевидно ж не за державний кошт) поїздку до Японії з метою - „А.Кінах: „Поїздка нашої делегації до Японії мала за мету проінформувати про можливості нашої економіки, про те, що ми націлені на довготривале, рівноправне й взаємовигідне партнерство..." („Киевские Новости", 21 червня 1997 року). Щодо дій „неприборканого" екс-віце-прем'єра, то тут є два аспекти: Анатолій Кінах діє як політик, тому в неупередженості його кроків може виникнути сумнів. Але те, що він продублював дії, які президент намагався здійснити під час березневого 1995 року офіційного візиту до Японії (залучення інвестицій, розмови з японськими бізнесменами) - не на користь Кучми. Інформування „про можливості нашої економіки" вже ж колись було, Леонід Кучма виступав перед Асоціацією японських підприємців „Кейданрен". Невже не допомогло? Хоча все може бути, адже Кучма їздив туди за державні кошти. Стосунки з Індонезією мають особливий статус. По-перше, згідно з інформацією „УНІАН" за 29 вересня 1994 року, Леонід Кучма вперше як президент отримав вірчі грамоти від Надзвичайного і Повноважного Посла Республіки Індонезія Роні Хендраван Курніаді. Щоб встановити „особисті контакти з керівництвом цієї країни" президент України „прибув з офіційним візитом до цієї країни." (10 квітня 1996 року, „УНІАН"). Перед візитом самого президента в цій країні побував Удовенко, щоб, напевне, щоб прокласти „борозну". Старий кінь, як відомо, „борозни не псує", але оскільки пан Удовенко стоїть на вищому щаблі еволюційного розвитку, то з „конячою" роботою могли бути й непереливки. „Г.Удовенко, в свою очередь, заметил, что по ряду товарных позиций Украина могла бы оказать существенную помощь Индонезии. Он предложил „содействие в проникновении индонезийских товаров на европейские рынки". (27 лютого 1996 року, „Інтерфакс-Україна"). Країна, яка сама ще не має впевненого виходу на „европейские рынки", пропонує свої послуги в „содействии". „В частности, по его словам, Индонезия заинтересована в покупке украинских минеральных удобрений, средств связи и коммуникационных систем." Варто зазначити, що під час переговорів про залучення інвестицій японських підприємців мова йшла в першу чергу про „средства связи и коммуникационные системы". Невже Україна встигла менш ніж за рік так освоїти японські технології, що почала пропонувати „партнерам" послуги саме в цій сфері? Хоча не виключено, що пан Удовенко у зв'язку з „переходом" на японські засоби зв'язку та комунікаційні системи, піклується про збут звільнюваного „неліквіду". І Кучма пішов тією борозною. Під час візиту: „Кучма сообщил, что в ходе прошедших в четверг утром переговоров с президентом Индонезии „его поразила мудрость и дальновидность президента Сухарто". Залишається тільки здогадуватися - кого ж очікував побачити Кучма - недолугого дідугана? „Л.Кучма призвал индонезийских бизнесменов последовать примеру правительства, которое создало необходимую правовую базу, и налаживать контакты с украинскими предприятиями". Дивна пропозиція - як можуть бізнесмени наслідувати приклад уряду, вони насамперед є бізнесменами і до урядових рішень вони мають ставитися перш за все „законослухняно". (Джакарта, 11 квітня 1996 року, „Інтерфакс-Україна"). Крім того, „индонезийские бизнесмены" непогано орінтуються в тому, що дії їхнього уряду не завжди відповідають їх, бізнесменів, інтересам. Після цього візиту - „Київ. „Україна зацікавлена у співробітництві з Індонезією з усіх напрямів", - зазначив Леонід Кучма в ході зустрічі з міністром оборони і безпеки Республіки Індонезія Еді Судраджат" (9 липня 1996 року, „УНІАН"). Напевно, до зацікавленості у „співробітництві з Індонезією з усіх напрямків", президент дійшов після того, як дізнався про прихід до влади Сухарто. Військовий переворот коштував життя близько двом мільйонам індонезійських комуністів. „Леонід Кучма також високо оцінив підписаний 8 липня меморандум про взаєморозуміння між Міністерством оборони України і міністерством оборони та безпеки Індонезії, зазначивши, що цей документ закладає „основи співробітництва на сьогодні і на перспективу". „Нам треба виходити на азіатсько-тихоокеанський ринок", - підкреслив він." Як зазначає далі „УНІАН": „Згідно із законодавством Індонезії зазначений меморандум стає правовою основою військово-технічного співробітництва. Україна фактично отримує вихід на ринок озброєнь Азіатсько-тихоокеанського регіону. Документом, зокрема, передбачено закупівлю індонезійською стороною озброєнь українського виробництва з постачанням запасних частин до них та надання відповідної технічної допомоги." Президент Л.Кучма дає згоду озброювати Індонезію - що може бути зворушливіше, ніж підтримка Сухарто в боротьбі з комунізмом. Втім, це не вперше від Л.Кучми - китайські події на Тяньаньмень теж є, з точки зору Л.Кучми - „правильний шлях" („Голос України", 3 червня 1994 року). До речі, через постійні порушення урядом Індонезії прав людини США та Німеччина відмовилися продавати зброю цій країні. Стосунки з іншими країнами Сходу більш витончені, а отже не менш ексцентричні. В стосунках з Ізраїлем існує деяка невизначеність. Довгий час єдиним візитом Л.Кучми була поїздка на похорон підступно вбитого прем'єр-міністра цієї країни Іцхака Рабина. Голова харківської місцевої іудейської громади, за повідомленням агентства Укрінформ за 1 грудня 1995 року, зазначав: „Президент Леонід Кучма свого часу на зустрічі з Іцхаком Рабіном не тільки запропонував троїсте американо-ізраїльсько-українське співробітництво, а й підкреслив, що „сильна і стабільна незалежна Україна" відповідає інтересам Ізраїлю. Едуард Ходос переконаний, що такі запевнення можуть погано скінчитися для України, адже деякі її керівники вже занадто звикли до іноземних грошових подачок, замість того, щоб, засукавши рукави, працювати на благо вітчизни." Втім, міністр закордонних справ Ізраїлю Шимон Перес щодо можливого інвестування в економіку України на зустрічі з Леонідом Кучмою в Будапешті відзначив: „Израиль считает себя обязанным стать крупным инвестором в Украину, так как до этого Украина инвестировала в Израиль самое ценное, что у нее было, - прекрасных людей", - сказал глава внешнеполитического ведомства Израиля" (5 грудня 1994 року, Інтерфакс-Україна"). Не обов'язково сприймати іронічно фразу ізраїльського міністра, щодо кращих людей, в Україні ще залишились гарні люди, тільки по іронії долі, ця розмова проходила в той час, коли в Ізраїлі перебував на лікуванні спадкоємець прем'єрського крісла Кучми Юхим Зв'ягільський, який у інтерв'ю агентству Франс-Прес, 3 березня 1995 року сказав, що „втік до Ізраїлю після минулорічних виборів у липні, коли до влади прийшов Леонід Кучма". Ще пізніше у „Сільських Вістях", 21 травня 1996 року народний депутат Хмара стверджував: „...Зв'ягільський каже, що не може повернутися до рідної домівки, поки Президентом є Леонід Кучма. Ніби Л.Кучма у вересні 1995 року на особистій зустрічі пригрозив йому: „Я тебе этого не прощу. Я тебя уничтожу". Це дослівно я цитую, - каже далі Хмара. - Юхим Зв'ягільський це пояснює тим, що коли він був в.о. прем'єр-міністра, від нього вимагали профінансувати виборчу кампанію Президента. Незважаючи на шалений тиск, він категорично відмовився це робити. Тому він розцінює висунуті проти нього звинувачення як помсту за це". Прес-служба президента не висувала спростувань даної публікації, напевне Кучма не хотів „розчаровувати" Шимона Переса, який сказав, що Україна „інвестує" Ізраїль „прекрасными людьми". От щодо методів „інвестування" - тут кожен має право сам вирішувати. Кучма не виняток. Проте візит Кучми на офіційному рівні все-таки відбувся в кінці листопада 1996 року. В ході цієї поїздки Кучма продовжив тему „інвестування" Ізраїлю своїми людьми: „В Израиле живет более 300 тысяч выходцев из Украины", - і продовжив думку, - „эти люди должны начать кое-что отдавать и Украине" („Зеркало Недели", 30 листопада - 6 грудня 1996 року). Що значить „отдавать"? Невже й тут мова йде про допомоги та кредити. А можливо Леонід Данилович прозоро натякав на повернення в Україну „трастових грошей", яким разом з „трастовиками" Ізраїль свого часу надавав притулок? І чому „должны"? Це вже схоже на примітивне рекетирство. Вони для того покинули Україну, щоб „начинать отдавать"? Пізніше мер Києва О.Омельченко, відвідуючи Ізраїль, згадував слова Кучми з цього візиту: „Якби не було України, створення держави Ізраїль, мабуть, було б куди більш проблематичним". („Всеукраинские Ведомости", 10 квітня 1997 року). Не зовсім зрозумілий жарт, навіть образливий щодо євреїв. Мабуть, Кучма хоче сказати „якби не було українських погромів, створення держави Ізраїль, мабуть, було б куди більш проблематичним"? Звичайно, що після цього візиту чіткіше проступили контури трикутника стратегічного партнерства США-Ізраїль-Україна, цієї улюбленої дитини Горбуліна, але й цей трикутник нетривко себе почуває - останні публікації в США про корупцію підняли на поверхню питання надання Україні допомоги. Існує ще й така інформація в „Вечірньому Києві" за 12 грудня 1996 року: „Після візиту Л.Кучми до Ізраїлю дехто вважає, що відвідини Д.Табачником ОАЕ, мовляв, дуже зашкодили репутації нашого Президента в очах офіційного Вашингтона і Тель-Авіва." Правда, газета забула, що Д.Табачник вже не був на час публікації посадовою особою і тому міг би їхати хоч і в Антарктику, - по престижу Кучми, це вже б ніяк не вдарило. Паралельно з візитом до Ізраїлю в кінці 1996 року, Леонід Кучма також відвідав Туреччину, де йому пообіцяли допомогти з фінансуванням вирішення проблеми кримських татар. Якщо Леоніда Кучму на цей раз логіка не підведе, то він зрозуміє, що матеріально Туреччині з її зовнішнім 75-мільярдним та внутрішнім 40-мільярдним боргами важкувато буде допомогти Україні вирішувати кримсько-татарські питання. А так, морально - будь-ласка. Найяскравіше ілюструють принцип, як Леонід Кучма розбудовує стосунки з зарубіжними державами, його слова: „На часі - переведення здобутків у відносинах з нашими основними партнерами - Росією, США, Японією у площину конкретної, взаємовигідної економічної співпраці. Особливу увагу приділятимемо розвитку відносин з країнами Європейського Союзу - насамперед Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією." (Кучма, з виступу на урочистих зборах з нагоди першої річниці прийняття Конституції України 27 червня 1997 року, „Голос України", 3 липня 1997 року). Всі три роки перебування його на чолі держави - було звичайним і природнім „назбируванням" друзів та стратегічних партнерів. Тепер же можна „у площину конкретної, взаємовигідної економічної співпраці". Чи не проступає тут підтекст, що для реалізації конкретних справ одного президентського терміну замало. Можливо з точки зору Кучми це й так, а от що скажуть виборці - подивимося... ЧАСТИНА ТРЕТЯ. КУЧМА У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ Розділ другий. Економічні аспекти Глава перша. Заінвестувалось Глава перша. Заінвестувалось Якщо з отриманням кредитів справи Кучми розвиваються досить успішно, то інвестиції постійно стають причиною нових проблем - то з їхнім залученням, то з ефективним використанням, то з забезпеченням їхнього функціонування в системі української (особливої!) трансформаційної економіки. У цій галузі тяжче обіцяти і не реалізовувати своїх обіцянок. Напередодні першого візиту Кучми до США Табачник в ексклюзивному інтерв'ю агентству „Інтерфакс-Україна" про основні цілі візиту зазначив, що одним з головних питань буде „обсуждение действий, необходимых для создания условий для привлечения американских инвестиций в Украину". 17 листопада 1994 року Кучма запевнив грецьких партнерів у тому, що „Украина пересмотрит свое законодательство с целью создать благоприятные условия для иностранных инвестиций в экономику страны. Иностранные инвесторы получат поддержку на государственном уровне". 6 грудня 1994 року в Будапешті Кучма усвідомив, що для залучення іноземних інвестицій в Україну необхідна „нормальная политическая ситуация, иначе у наших партнеров может появиться впечатление, что снова в Украине что-то может быть экспроприировано", хоча відзначив, що „у нас еще есть люди, которые хотели бы все поделить и строить коммунизм". Другою умовою притоку інвестицій Л.Кучма визначив „создание законодательных условий для нормального инвестиционного климата. Мы должны сделать все, что от нас зависит". Кучма не розуміє, що, з точки зору Заходу, нормальна політична ситуація полягає не у відсутності у політичному спектрі суспільства опозиційних сил, навіть спрямованих на відтворення попереднього ладу, а в тому, що влада є дієздатною настільки, що може розумно контролювати процеси в суспільстві. Насьогодні, з точки зору інвесторів, небезпечно вкладати гроші в Україну насамперед через те, що вони можуть зникнути через нездатність влади створити відповідні умови для нормального функціонування капіталу. Рим, 4 травня 1995 року, „Інтерфакс-Україна": „3 мая Украина и Италия подписали договор о дружбе и сотрудничестве между двумя странами. С итальянской стороны (його підписав - автор) премьер-министр Италии Ламберто Дини. В ходе своего выступления Л.Кучма назвал важнейшей проблемой Украины „преодоление экономического кризиса, который в течение пяти лет разъедает нашу экономику". Президент подчеркнул, что Украина рассчитывает на поддержку международного сообщества в решении этой проблемы. Л.Кучма отметил целесообразность освоения и доработки с участием иностранного капитала незавершенных технологий и конструкторских разработок украинских ученых, прежде всего, в области военно-промышленного комплекса. По его словам, Украина и Италия могли бы сотрудничать и в судостроении. „В Украине создана мощная база для строительства первоклассных судов самого разного назначения, но эти мощности используются в незначительной степени". Он также отметил перспективность привлечения передовых итальянских технологий в агропромышленный комплекс Украины и развития сотрудничества в перерабатывающих отраслях. „Достаточно результативным может также стать украино-итальянское техническое сотрудничество в третьих странах, в частности, украинские специалисты могли бы участвовать в строительстве и реконструкции гидротехнических сооружений". Просто дивує політична „далекоглядність" Кучми, який виявив таку кількість спільних інтересів щодо економічного співробітництва з Італією. Але мало „хотіти", ще б хоч трішки „змогти". До того ж, перед цим візитом Леонід Кучма заявляв під час відвідин клінічної лікарні, що „в начале мая намерен посетить Италию, где, по его словам, будут подписаны соглашения о предоставлении Украине значительной финансовой помощи". (24 квітня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"). Що ж, не вдалося вирвати фінансову допомогу - дякуй, що взагалі „не послали". І якої співпраці ти хочеш, коли сам сказав італійцям, що у тебе „экономический кризис, который в течение пяти лет разъедает экономику" твоєї країни. Італійці що - романтики чи самогубці, щоб вливати гроші в таку країну? Заради чого? У них мало своїх проблем з економікою? 13 жовтня 1995 року за повідомленням „Інтерфакс-Україна" президент Кучма обговорив з представниками німецьких ділових кіл можливості інвестування в українську економіку. В ході зустрічі обговорювалися питання створення для іноземних інвесторів „стабильных и благоприятных правовых условий". 23 лютого 1996 року („Інтерфакс-Україна") Кучма ще розуміє, що „рейтинг Украины как страны, в которую можно вкладывать инвестиции, еще достаточно низкий". Бажання залучити будь-що інвестиційні кошти в економіку України занадто велике, навіть як для президента. Кучма намагається переконати західних партнерів, навіть не дуже добираючи слова, наприклад: „Закликавши представників великих корпорацій, що були присутні на зустрічі, вкладати інвестиції в Україну, (Л.Кучма) заявив: „Проблеми і завдання, що стоять перед Україною, безпрецедентні" (Л.Кучма, виступаючи у суботу (1 лютого 1997 року) на спеціальному засіданні Всесвітнього економічного форуму в Давосі (Швейцарія), присвяченому Україні, „Независимость", 4 лютого 1997 року). Сам президент визнав, що проблеми, які стоять перед Україною - „безпрецедентні". Варто було б знати Кучмі, що іноземний інвестор, вкладаючи кошти в закордонне підприємство потребує твердих гарантій насамперед від держави, тобто якихось „прецедентніших" умов. Ще наприкінці 1995 року в інтерв'ю агентству „Інтерфакс-Україна" президент Американської корпорації приватних інвестицій Рут Харкін відзначала значні зміни в українському уряді, які, на жаль, „не всегда позволяют ориентироваться в политике Кабинета министров". Хоча одночасно Рут Харкін відзначила, що „курс на приватизацию земли, безусловно, будет способствовать притоку американского капитала в Украину" („Інтерфакс-Україна", 22 листопада 1995 року). Очевидно, Харкін мала на увазі персональний склад Кабінету Міністрів, пояснення щодо якого Леонід Кучма давав ЗМІ („Інтерфакс-Україна", 4 липня 1995 року): „Роман Шпек, назначенный вице-премьером по экономике, будет заниматься „такими вопросами, которые до последнего времени не рассматривались". Президент подчеркнул, что речь идет прежде всего о „производстве и структурной перестройке". Отже, ще тоді почали з'являтися „безпрецедентні" проблеми та завдання, які доручили вирішувати Роману Шпеку. А як же вдавалося отримувати кредити, оцінювати ефективність їх використання саме для структурної перебудови виробництва? Невже президент визнав, що цільові кредити до цього часу йшли не за призначенням? „По словам Л.Кучмы, новый министр экономики Василий Гуреев „ранее занимался именно этими вопросами". „Ох уж эти вопросы!" То вони розглядалися, то не розглядалися. 29 травня 1996 року, „Інтерфакс-Україна": - „Президент Украины Леонид Кучма принял в понедельник представителей южнокорейской промышленной группы ДЕУ. Президент Украины подчеркнул, что „Украина заинтересована в инвестициях и, со своей стороны, стремится к тому, чтобы инвестор чувствовал себя здесь лучше, чем дома". Л.Кучма отметил также, что „за последние 2 месяца кризисные процессы в экономике Украины пошли на убыль". Варто відзначити, що Корея згодом таки стала інвестором: „..."ДЕУ" і Київська міськадміністрація підписали установчий договір про створення СП „ДЕУ-Київ" з реконструкції та експлуатування Бесарабського кварталу в центрі Києва. Як повідомив президент корпорації „ДЕУ Груп" Ву Чунг Кім... загальна сума інвестицій „ДЕУ" у реконструкцію Бесарабського кварталу й будівництво на його території бізнес- і торгівельного центрів, а також 5-зіркового готелю на 500 номерів - $283,4 млн". („Независимость", 23 квітня 1997 року). Тепер Україна на півстоліття матиме Бесарабсько-корейський анклав у центрі столиці, точніше - 49 років, такий термін оренди земельної ділянки, на яких господарюватимуть корейські підприємці. Це не помилка, господарюватимуть саме вони, бо за умовами договору „51% акцій установчого капіталу належить корейській стороні, 49% - українській." З представниками ДЕУ, можливо, будуть розвиватися більш тісніші стосунки. „На запитання, чи вірно вчинив уряд, допустивши до „Таврії" корейців, С.Тигипко повідомив: „Ніхто з інвесторів за 2,5 роки кращих умов нам не запропонував. Тому уряд стоїть перед вибором: або працювати з ДЕУ, або випускати по 450 автомобілів за півроку і добивати завод. ДЕУ пропонує серед іншого половину зроблених спільно автомобілів експортувати..." („Демократична Україна", 12 липня 1997 року). Розглянемо цю проблему в ракурсі - „хочемо та не можемо". Активність Кучми по залученню інвестицій в економіку своєї країни аж ніяк не стала достатньою для створення умов для розвитку інвестиційного бізнесу в Україні. На поверхню спливла проблема корупції, що за словами Аскольда Лозинського, Президента Українського Конгресового Комітету Америки: „незважаючи на таке поліпшення умов для бізнесу, багато оглядачів вказують на проблему, яка притаманна всім новим незалежним державам і може позначитися на економіці цих країн та їхньому майбутньому. Це проблема корупції, яка досягла в Україні та інших державах страхітливих масштабів." (виступ Лозинського перед Підкомітетом з питань закордонної діяльності Комітету Палати представників з розподілу бюджетних асигнувань 24 квітня 1997 року) Марта Федорів, президент фірми „Галич інкорпорейдет", Гранд отель (Львів, Україна): „Мій проект викликав великий інтерес - видання „Уолл-Стріт Джорнел" розписало його як історію капіталістично-демократичного сну, що стає реальністю. Але те, що відбувалося насправді, було суцільним кошмаром." Далі вона продовжує: „У серпні 1992 року, у день відкриття готелю, я дізналася -...що документи компанії було сфальсифіковано і ними маніпулювали в такий спосіб, що мій український партнер здобув цілковитий контроль....Український партнер так і сказав мені: Ви нам більше не потрібні - отож забирайтеся геть." Пані Федорів також розповіла про вбивство головного менеджера готелю, якого вона призначала, і робить прикрий висновок: „...посадові особи в органах державної влади України йдуть пліч-опліч із негідниками, що намагаються спочатку обшахрувати американського інвестора, а потім викинути його геть." (З виступу Марти Федорів у підкомітеті Палати представників Конгресу США з питань закордонної діяльності, фінансування експорту та споріднених програм 24 квітня 1997 року). Засновник „Гала-Радіо" американський громадянин Джозеф Лемайр, теж постраждав від свавілля бюрократизованих українських структур і розповів про це конгресменам. Що ж відбувалося в цей час в Україні? „...додатковим „прискорювачем" для згортання діяльності інофірм стало нещодавнє скасування парламентом пільг для іноземних інвесторів... У зв'язку з цим помічник Президента В.Литвицький в інтерв'ю агентству „Інтерфакс-Україна" заявив, що „в АП розглядається питання про застосування права вето. У зауваженнях Президента може відбиватися „диференційований підхід до інвестора", можливо, шляхом надання пільг при внесенні „кваліфікованих" інвестицій.... рішення Л.Кучми створити й особисто очолити Консультативну раду з питань іноземних інвестицій.... Отже, імітація бурхливої діяльності триває?" („День", 16 квітня 1997 року). Литвицький міг би додати, оскільки на Заході це було і так більш ніж очевидно, що „нещодавнє скасування парламентом пільг для іноземних інвесторів" спровокував сам Кучма (див. главу „Кучма і проблеми економічної реформи"). А як щодо корупції, Леоніде Даниловичу? Кучма: „...ось чому я оцінюю щойно прийнятий Закон про звільнення від пільг спільних підприємств та іноземних інвесторів як такий, що нічого, окрім шкоди економіці, не дасть. Тим більше, що пільги встановлювалися на обмежений період - на 5 років, а далі СП мають функціонувати за загальними принципами. З таким законом, який не передбачає заохочення серйозних іноземних інвестицій, я погодитися не можу. Відтоку іноземних інвестицій на етапі, коли країна їх гостро потребує, допустити не можна." (З виступу Президента України Леоніда Кучми на розширеному засіданні колегії Державної податкової адміністрації 19 квітня 1997 року („Урядовий кур'єр", 22 квітня 1997 року). А про корупцію, Леоніде Даниловичу?!! Що ж, можна й про корупцію. Візьмемо, наприклад, справу Лемайра (ситуація навколо „Гала Радіо"). „Її американський засновник, маючи зв'язки в Конгресі, до приїзду нашого Президента не на жарт розгорнув кампанію проти утисків незалежних ЗМІ в Україні. Українська делегація на чолі з Президентом трималася в цьому питанні непохитно. Кучма, зустрічаючись з американськими підприємцями, згадав тих їхніх колег, хто „інвестує $100, а поширює пліток на $100 мільйонів." („День", 17 травня 1997 року). Леонід Данилович не спростував інформацію газети „День", отже він залишається твердо переконаним, що не варто займатися поширюванням пліток „на $100 мільйонів". І Кучма продовжує свою основну справу - залучати інвестиції. Специфічні. „...турбує ...той факт, що досі жодної теми з вже кількох зустрічей Л.Кучми, Є.Кушнарьова і В.Горбуліна з Б.Березовським не було повідомлено журналістам. За деякими даними, однією з тем може бути бажання могутнього російського бізнесмена широко інвестувати кошти в українські електронні мас-медіа" („Киевские Ведомости", 21 червня 1997 року). Кучма - „не проти російських інвестицій". Діалог Кучми з кореспондентом „Независимой газеты", 20 лютого 1997 року: На запитання „...на Україні багато говорять про небезпеку проникнення російського капіталу на український ринок. Як особисто ви оцінюєте перспективи російських інвестицій?" Кучма відповідає: „...для мене не має значення - долар, рубль, марка. Головне, щоб були інвестиції і ми виробляли конкурентоздатні товари. Я скрізь виступаю і кажу: давайте, нехай російський капітал йде до нас. - Значить, думка про те, що у перспективі російські гроші можуть стати засобом політичного тиску на Україну, не конструктивна? - Такі ідеї можуть висловлювати політики, а не економісти. В них голова не болить про те, що зарплата вчасно не виплачена, що заводи не працюють. - А як ви думаєте, хто несе відповідальність за існуючі зараз дискримінаційні умови торгівлі між нашими країнами? - Українські товари блокуються російською стороною. Безумовно, в цьому є частина і нашої провини, але більша її частка - все-таки на Росії". Я так думаю, що в Росії ніхто не подужає усвідомити те, що сказав Кучма за останні роки, але щодо того, що Кучма заперечує, що „у перспективі російські гроші можуть стати засобом політичного тиску на Україну", то наведу такі слова Кучми: „..митний союз СНД сьогодні - це гра із Москви за її ж правилами, яка нас не влаштовує... приєднання України до Митного союзу призведе до „придушення за дуже короткий час українського капіталу більш сильним російським капіталом" („УНІАН", 11 листопада 1995 року). Отже, все таки - не все одно - „долар, рубль, марка"? Втім, якщо будуть нові невдачі, то Леоніду Кучмі варто переглянути пресу та повідомлення інформаційних агентств, може вдасться натрапити на щось на кшталт: „У міжнародних ділових колах, вважає Франс-Прес, П.Лазаренка навіть спіймали на лицемірстві: у квітні він оголосив, що закордонні інвестиції є життєво важливими для України, але того ж дня стало відомо про скасування податкових привілеїв для СП самим... прем'єр-міністром." („Киевские Новости", 18 липня 1997 року"). І тоді - сигнал до дії - „перетрахивать" Кабмін, розпускати Верховну Раду, і т.д., і т.п. ЧАСТИНА ТРЕТЯ. КУЧМА У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ Розділ другий. Економічні аспекти Глава друга. МВФ Глава друга. МВФ Почнемо аналіз доволі заплутаних „кучмівсько-емвеефівських" стосунків з найбільш маловідомої цитати, яка свідчить про певне ставлення Кучми до МВФ („Голос України", 17 червня 1994 року): „Втрачався дорогоцінний час, а молода українська держава дедалі глибше втягувалася у вир економічної кризи, імпортованої значною мірою з „гайдаризованої" Росії стараннями українських послідовників моделі Міжнародного валютного фонду (МВФ). Зміст і призначення моделі МВФ полягали в тому, щоб утягнути до світового ринку відсталі у технологічному відношенні країни колишнього СРСР, зруйнувавши в них усі підприємства й галузі, здатні конкурувати з продукцією західних фірм. В регіоні ж колишнього СРСР мало вироблятися в основному лише те, що Заходові було або ж невигідно продукувати (через нерентабельність або відсутність сировини), або не хотілося, щоб не забруднювати навколишнє середовище у власних країнах. Україні відводилась роль задвірка Європи". Радійте, ліві, плач Камдессю... Міжнародний Валютний Фонд в Україні розгорнув свою діяльність одночасно з приходом Кучми до влади. Директор-розпорядник МВФ Мішель Камдессю: „назвав причину свого візиту в Україну анекдотичною: перебуваючи кілька місяців тому в США, тоді ще кандидат у Президенти України Леонід Кучма сказав, що в разі обрання його Президентом він запросить Мішеля Камдессю в Україну, щоб він допоміг своїми порадами. „Через день після своєї інаугурації Леонід Кучма надіслав мені таке запрошення, і ось я приїхав, - сказав він. - Якщо ж говорити по суті, то результати нещодавніх виборів в Україні свідчать про нагальну необхідність вжити рішучих заходів в економіці. В минулому ваша країна запроваджувала половинчасті програми, тепер же назріла необхідність у комплексних." (27 липня 1994 року, „УНІАН"). Камдессю вразила рішучість Кучми, Кучму очевидно вразили можливості МВФ і він вирішив додати рішучості в своїх промовах про реформування економіки України. Він ознайомив директора МВФ з новою економічною програмою, яка складалася з п'яти ключових позицій: стабілізації, лібералізації, структурної перебудови, котра включала б конкурентоспроможність підприємств, забезпечення соціального захисту та необхідності мобілізації допомоги з боку світового співтовариства. Мішель Камдессю зробив висновок - „Кінцевою метою програми має стати покращення життя людей та зростання їх доходів". Висновок, який спочатку влаштував усіх - і фінансуючу сторону, і Кучму. Співробітництво розпочалося. Вже 4 серпня 1994 року „Вашингтон-пост" опублікувала статтю, у якій, зокрема, зазначено, що „менш як за три тижні після приходу до влади з обіцянкою почати широку економічну реформу Президент України Леонід Кучма опинився в лещатах конфлікту з реакційним парламентом щодо фінансового майбутнього цієї однієї з найбільших і найбідніших країн Європи." Захід зразу й без коливань дав високий кредит довіри новообраному президенту, засудивши „реакційним парламент": „На думку політологів, - пише газета, - схоже також, що парламент буде негативно настроєний щодо розроблюваного МВФ рятувального економічного плану, за яким Україна зможе одержати до 700 мільйонів доларів у вигляді екстрених стабілізаційних фондів в обмін на проведення жорстких реформ". Де в чому прогноз газети справдився: „Жоден із запрошених голів економічних комісій Верховної Ради України не з'явився 14 вересня на прес-конференцію представників Міжнародного валютного фонду, в якій взяли участь постійний представник МВФ в Україні Лоренс де Мільнер, радник управління зовнішніх зв'язків МВФ Роберт Рассел, старший співробітник цього управління Джон Стелорз". Потім з боку Заходу - доброзичливий крок - в Конгресі пролунав заклик максимально приділити увагу реформаторському курсу Л.Кучми. Втім краще не переказувати, а подати повністю текст: „В Конгресі США офіційно розповсюджено текст заяви впливового сенатора П.Лехі. В ній, зокрема, говориться, що 30 вересня Міжнародний валютний фонд повідомив про досягнення попередньої угоди про співробітництво з урядом України. МВФ започаткував її, виходячи з того, що український уряд почав рух в напрямку економічних реформ, спрямованих на зниження інфляції, стабілізацію української економіки та залучення приватних інвестицій для зростання виробництва та створення робочих місць. Згідно з угодою, МВФ надасть значні валютні кредити для підтримки уряду та забезпечення йому вільного простору, необхідного для проведення реформ. Це гарна новина, підкреслив пан Лехі. Разом з іншими сенаторами я тривалий час плекав надію, що Україна, з якою нас пов'язують багато міцних та теплих уз, вскочить до потягу реформ і продовжуватиме перехід до демократії та ринкової економіки, орієнтованої на приватну ініціативу. Повідомлення МВФ, а також останні новини з Києва, зазначив американський сенатор, підтверджують, що наші сподівання здійснюються. Під час мого візиту до столиці України минулого місяця Президент Леонід Кучма, який тільки три місяці тому обійняв свою посаду, сказав мені, що він має намір сміливо повести свій уряд новим шляхом. Спікер Верховної Ради Олександр Мороз, з яким я мав зустріч, також просив підтримати приватні інвестиції. Безумовно, Україна потребує підтримки. Її платіжний баланс у кризовому стані, інвестиції в занепаді. Підтримка МВФ, навіть значна, зможе тільки залатати фінансові проріхи, з якими зіткнувся Президент Кучма. Для нас настав час діяти, наголосив у своїй заяві сенатор Лехі. Дехто може заперечити, що нам потрібно продовжувати чекати, поки ми не переконаємось, що українці дійсно проводять необхідні, на наш погляд, реформи. Але те, що зараз насправді потрібно українцям - це вотум довіри, аби вони почали вірити в самих себе. Давайте наважимось. Давайте повіримо Президенту Леоніду Кучмі на слово. Сенатор П.Лехі закликав Білла Клінтона знову відкрити книгу допомоги Україні. США мають першими вітати Україну серед держав з демократично-ринковою економікою, сказав він." (17 жовтня 1994 року, „Укрінформ"). І Кучмі повірили на слово. Події розвивалися швидко, але разом з тим і послідовно. „Головне, чого ми чекаємо від державного візиту Президента України до США, - це з'ясувати, наскільки американська сторона готова до реалізації попередніх домовленостей після приєднання України до ДНЯЗ", - зазначив в ексклюзивному інтерв'ю „УНІАН" міністр економіки України Роман Шпек. За його словами, для України зараз настав час переходити від вирішення макроекономічних питань до більш конкретних стосунків з США." (21 листопада 1994 року, „УНІАН"). Що мав на увазі Роман Шпек, коли говорив про „більш конкретні стосунки" з США? Кучма не зразу отримав візит рівня, достойного президента України. Клінтон демонстрував, як він, заощаджуючи на візитах, турбується про дефіцит держбюджету США. Чималу роль в тому, що США погодилися на державний статус візиту Кучми, зіграв тиск української діаспори. Зрештою візит відбувся таки на державному рівні, 19 листопада Л.Кучма відбув до США. „Вечером 21 ноября в посольстве Украины в США были подписаны документы по предоставлению Украине финансовой помощи со стороны США - о предоставлении Украине 72 миллионов долларов на покрытие дефицита торгового баланса... подписали и соглашение о предоставлении Украине помощи в размере 25 миллионов долларов на нужды сельского хозяйства... По словам Ю.Щербака, эти средства будут использованы на укрепление материальной базы сельского хозяйства Украины. В то же время, американская сторона предлагает поставить в Украину 100 тысяч тонн соевого шрота." (22 листопада 1994 року, „Інтерфакс-Україна"). Результати вражають - 72 мільйони доларів та 100 тисяч тонн соєвого шроту. Соєвий шрот - якраз те, чого Україні найбільше бракувало, до того ж під нього американською стороною виділявся цільовий кредит - 20 мільйонів доларів. Але повернемося до Шпека, який на той час чи не найкраще усвідомлював, що Україні потрібно від МВФ і який „також повідомив, що зараз у Вашингтоні місія МВФ веде переговори із Світовий банком щодо реабілітаційної позики в 400 млн. доларів (вже підготовлено текст звернення), яка надаватиметься під 6 відсотків на 7-10 років. В цей же час в Україні тривають переговори місії МВФ щодо надання кредиту стенд-бай (1,5 млрд. доларів). За словами Романа Шпека, в 1994 році Україна повинна отримати від МВФ та Світового банку близько 5,4 млрд. доларів." (21 листопада 1994 року, „УНІАН"). І вже 12 грудня 1994 року - „Як відомо, з 11 листопада поставки туркменського газу було припинено. За словами Леоніда Кучми, це сталося через невикористання коштів (371 мільярд доларів), що їх було виділено МВФ спеціально для таких розрахунків. Президент України наголосив, що з цієї суми Туркменистану уже сплачено близько 40 мільйонів доларів." („УНІАН"). Вже перший доказ того, що ідеальною в співробітництві з міжнародними валютними організаціями залишається тільки рішучість Кучми у проведенні курсу економічних реформ, але - тільки рішучість. І, як наслідки: „Директор-распорядитель Международного валютного фонда Мишель Камдессю в беседе с президентом Украины Леонидом Кучмой вечером во вторник выразил обеспокоенность по поводу возможной задержки рассмотрения Советом директоров МВФ вопроса о предоставлении Украине кредита стенд-бай. Ранее планировалось, что вопрос о предоставлении Украине кредита стенд-бай будет рассматриваться Советом директоров МВФ 31 марта." (29 березня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"). „М.Камдессю выразил обеспокоенность по поводу того, что Верховна Рада Украины не утвердила госбюджет-95, не выполнив тем самым одного из условий предоставления кредита". Пізніше, 6 грудня 1995 року „Комерсант-Дейли" подає механізм відповідних дій української сторони: „У передмові зазначається, що Україна має власну, хоч і не оригінальну технологію бюджетного процесу: спочатку бюджет приймається для отримання кредитів МВФ, потім його багаторазово уточнюють вже для внутрішнього вжитку". Повертаючись до слів стурбованого Камдессю - у відповідь на його занепокоєння - блискавична реакція прес-служби Кучми: „...сложность ситуации состоит в том, что осуществляемая в Украине программа реформ поддерживается четким графиком поступления финансовой помощи. Срыв хотя бы одного из элементов этого графика ставит под угрозу успех выполнения всей программы экономических реформ и, в частности, макроэкономическую стабилизацию в текущем году", - говорится в сообщении пресс-службы президента Украины." Чомусь сам Леонід Кучма посоромився так відповісти, та й не личить президенту України так відповідати, бо відповідь чи не на всі сто відсотків начинена шантажем - „срыв хотя бы одного из элементов этого графика" і „всей программы экономических реформ" як не було. Це вже не „МВФова", це твоя проблема, Кучма, працюй з Верховною Радою, буде бюджет, буде стенд-бай. Під незатверджений бюджет гроші не дають. У липні 1995 року до Києва прибуває місія МВФ, щоб обговорити з урядом України стан економічних реформ, а також виробити показники на другу частину поточного року. І тут у Кучми тон менш впевнений: „...в конце июня этого года президент Кучма заявил, что достижение уровня инфляции в 1-2% в этом году Украине „не под силу", хотя именно такая цифра содержится в подписанном в феврале с МВФ меморандуме. Л.Кучма призвал к началу новых переговоров с Международным валютным фондом по согласованию изменений денежно-кредитной политики" (18 липня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"). По приїзду заступника директора МВФ Стенлі Фішера Кучма додає: „...когда есть некоторые отходы от программы, надо садиться вместе и решать, кто в этом виноват" (1 серпня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"). Агентство „УНІАН" детальніше цитувало Леоніда Кучму: „Є деякі відходи у здійсненні програми економічних реформ - поки що вбік, але тільки не назад", - наголосив Президент України. Він зазначив, що треба розібратися, хто в цьому винен." (1 серпня 1995 року, „УНІАН"). Щось подібне до „школи бальних танців Соломона П'єра".Збочення у проведенні в Україні економічних реформ - президента цікавить, хто ж у цьому винен? Невже МВФ? Але МВФ не здійснює реформи в Україні, їх має здійснювати той, хто наобіцяв. Чи Леоніду Кучмі зайвий раз хотілося нагадати Стенлі Фішеру про „зрив хоча б одного елемента графіку" отримання Україною кредитів? Кучма не бажає розуміти, що він сам собі вирив яму, погодившись на початково запропоновані умови МВФ. Більш, ніж Кучма, мала рацію Лінда Полец, автор статті „Протистояння українських церков об'єднує політичних супротивників", яку газета „Крісчен Сайенс Монітор" опублікувала 21 липня 1995 року. Тут було сказано наступне: „Кучма, як колишній директор найбільшого в країні ракетного заводу, пообіцяв державну підтримку своїм старим друзям-промисловцям. Лише Стенлі Фішер з МВФ, похапцем прилетівши до Києва, зміг переконати українського президента повернутися до його попередніх планів". Досить красномовна ілюстрація страху Кучми перед МВФ. У грудні 1995 року на зустрічі з директором 2-го європейського департаменту МВФ Джоном Олдінгом-Смі: „...в ходе встречи Л.Кучма призвал МВФ „учитывать внутренние и внешние ситуации, и с учетом этого делать выводы о совместной работе МВФ и Украины" (21 грудня 1995 року, Інтерфакс-Україна"). Он призвал МВФ „смотреть на Украину не только с точки зрения цифр, а шире". Дивна пропозиція - що означає „смотреть на Украину шире"? Чи то широкими від захвату очима, чи Леонід Кучма хотів натякнути, щоб кишені тримали ширше, щоб зручно було туди залізти? МВФ зацікавлений в дотриманні умов. Це - трохи не так, як звик Кучма дотримуватися своїх слів стосовно українських політиків. 22 червня 1996 року у розмові з послом України в США Щербаком „...Камдессю висловив рішучу підтримку політики реформ Президента України Леоніда Кучми, підкреслив бажання МВФ співпрацювати з Україною і надалі надавати істотну допомогу в здійсненні ринкових перетворень української економіки" (22 червня 1996 року, „УНІАН"). „Бажання" є, гроші дамо, але під наші умови. Від боягузливості Кучми - один крок до його істерики: „Президент України, в свою чергу, висловився за продовження співробітництва з МФВ... Водночас, зауважив, якщо здебільшого догматичні вимоги МВФ щодо України не наберуть більшої гнучкості, держава може відмовитись від послуг фонду" („Демократична Україна"). Леонід Кучма вже не хоче виявляти ту гнучкість в дотриманні вимог МВФ, отже сенатору Лехі є нагода переконатися, що не завжди всім можна „вірити на слово", навіть деяким президентам, особливо коли такі президенти доходять до висновку, що „...небажання МВФ враховувати соціально-економічну ситуацію в Україні „не допомагає в реформуванні економічної системи й взагалі продовженню реформ в Україні", підкреслив Л.Кучма під час зустрічі з представниками українських громадських організацій США." („Всеукраинские ведомости", 25 червня 1997 року). Натомість „Л.Кучма ранком в понеділок (23 червня) провів робочу зустріч з колишнім держсекретарем США Г.Кіссінджером, який також висловився за „активізацію допомоги Україні з боку США".... (Кучма - автор) висловив подяку Кіссінджеру за послідовну підтримку незалежності України й запросив його відвідати Україну." Очевидно те, що Кучму перестали цікавити кредити, для отримання яких необхідно дотримуватись певних вимог (чи не є суттю цих вимог декларований ним курс на проведення в Україні економічних реформ?). Кучма і далі не розуміє, що при оцінці ситуації в Україні, МВФ і США звертають увагу, м'яко кажучи, не лише на його слова. На прес-конференції в Зальцбурзі Кучма „висловлює побажання": „... побажав, щоб „МВФ виходив з реалій, що складаються в тій чи іншій країні. Я не думаю, що для МВФ буде краще одержати в Україні поразку" („Всеукраинские ведомости", 12 липня 1997 року). Пряме визнання перед МВФ того, що на розвиток економічної ситуації в Україні він як президент не має стовідсоткового впливу. Ситуація для Камдессю з „анекдотичної" переросла в трагікомічну - Україна отримала частину кредитів МВФ, залізла в борги, які при нинішніх дефіцитах бюджету ще довго залишатимуться боргами. Камдессю міг би й уникнути такої розв'язки, якби йому на очі потрапила стаття Л.Кучми, опублікована 17 червня 1994 року у „Голосі України", менш ніж за півтора місяця до свого приїзду до Києва, де автор більш ніж переконливо відзначав: „Втрачався дорогоцінний час, а молода українська держава дедалі глибше втягувалася у вир економічної кризи, імпортованої значною мірою з „гайдаризованої" Росії стараннями українських послідовників моделі Міжнародного валютного фонду (МВФ). Зміст і призначення моделі МВФ полягали в тому, щоб утягнути до світового ринку відсталі у технологічному відношенні країни колишнього СРСР, зруйнувавши в них усі підприємства й галузі, здатні конкурувати з продукцією західних фірм. В регіоні ж колишнього СРСР мало вироблятися в основному лише те, що Заходові було або ж невигідно продукувати (через нерентабельність або відсутність сировини), або не хотілося, щоб не забруднювати навколишнє середовище у власних країнах. Україні відводилась роль задвірка Європи". Але так не сталося - статтю ніхто з МВФ, на жаль, не помітив. А різка зміна орієнтації Л.Кучми щодо міжнародних фінансових установ навіть ні в кого не викликала й найменшої підозри. В іншому разі - чи приїхав би в липні 1994 року Мішель Камдессю до Києва „давати свої поради" новому президенту України? ЧАСТИНА ТРЕТЯ. КУЧМА У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ Розділ другий. Економічні аспекти Глава третя. Допоможіть нам, ми дуже потужна держава Глава третя. Допоможіть нам, ми дуже потужна держава З часу вступу Кучми на президентський пост „Украина твердо стала на путь реформ", про що Кучма заявив в телефонній розмові з Біллом Клінтоном 13 жовтня 1994 року. З самого початку свого президентства Кучма заручився, як реформатор, підтримкою Заходу: Білл Клінтон у тій же розмові 13 жовтня 1994 року запевнив: „В США работают над тем, чтобы ускорить оказание финансовой помощи Украине". Стовідсотковий ефект. Леоніду Кучмі вдалося те, що незабаром стане його хобі - просити у розвинених країн гроші на „проведення" в Україні заявленого ним курсу економічних реформ. Не тільки американці стали об'єктом уваги українського президента, також Канада, Італія, Данія, Німеччина та інші. Кучма має чудову інтуіцію стосовно того, на яких „струнах душі" Заходу можна вигравати свої мелодії, а тому він відразу обирає певний стиль поведінки - стиль залякування Заходу. Та лінія, яку обрав Кучма стосовно Заходу, значною мірою грунтується на повсякчасному підкресленні того факту, що у випадку відсутності західної допомоги Україна неминуче розвалиться. Джеймс Руперт в „Вашингтон Пост" 19 листопада 1994 року пише: „Взимку незадоволення українців зростатиме: почався дошкульний ріст цін", цитує Кучму: „Україна може розпастися так само як Югославія, якщо не отримає достатньої допомоги Заходу". Подібну думку можна знайти і у статті Лесі Рудакевич в газеті „Вашингтон Таймс" 21 листопада 1994 року, де вона пише: „Президент України Леонід Кучма попередив, що у випадку, коли Сполучені Штати та інші держави не допоможуть його країні, вона може зазнати краху і спалаху насильства на зразок того, що знищив Югославію..." Кучма думав, що розуміє, як це сприймається на Заході, однак прорахувався. Руперт продовжує: „Проте половина західних і українських аналітиків, до яких зверталися останніми днями, вважають попередження про розпад України перебільшенням. Вони говорили, що події в Україні та у Вашингтоні зміцнили сумніви щодо здатності Кучми перебудувати економіку, але його невдача навряд чи приведе до громадянської війни..." У згаданій статті Рудакевич зустрічаємо ще один досить комічний пасаж, який належить Кучмі. „Кучма попередив, що не отримавши фінансової допомоги, Україна може опинитися у міжетнічному конфлікті через плачевні економічні умови та напружені стосунки з деякими сусідніми країнами, пише Рудакевич, - і Росія, і Польща мають з Києвом розходження щодо певних територій". Коли пасаж відносно Росії ще зрозумілий, то подібна позиція Кучми щодо Польщі, демократичної держави, що неодноразово заявляла про відсутність претензій до своїх сусідів, виглядає просто провокативно (далі ми спостерігатимемо постійні наполягання Кучми на тому, що саме ці країни є стратегічними партнерами України, що саме по собі теоретично унеможливлює існування радикальних конфліктів між розглядуваними державами). Якби негативні тенденції в стосунках з Польщею справді існували, то як зрозуміти нагороду польського бізнесу „Оскар", яку Л. Кучма отримав 23 січня 1997 року, та Орден Білого Орла, який Президент Польщі Кваснєвський вручив Л.Кучмі 20 травня 1997 року під час свого візиту в Україну. У відповідь польський президент отримав від українського - орден Ярослава Мудрого. Добре, що не Богдана Хмельницького, бо тоді б дійсно виникли проблеми в стосунках між державами. „Украина рассчитывает на дальнейшую экономическую помощь со стороны Европейского союза, направленную на поддержку радикальных экономических реформ. К сожалению, нам не хватает сил," - було заявлено Кучмою 17 листопада 1994 року на зустрічі з міністром закордонних справ Греції Карлосом Папуліасом. Наприкінці 1994 року заява Кучми на зустрічі з послами країн Заходу в Україні: „Я ожидаю международную поддержку экономической программы реформ....реализация программы реформ будет во многом зависеть от реализации программы финансовой помощи Украине со стороны Запада". Кучма не хоче усвідомлювати того, що отримання допомоги не є визначальним чинником успіху реформ, що головні важелі лежать саме всередині держави, але свідомо покладається насамперед саме на зовнішні надходження. 27 жовтня 1995 Інтерфакс-Україна": „Ведущие канадские газеты, комментируя визит в эту страну президента Украины Леонида Кучмы, призывают Запад оказать экономическую помощь Украине. В частности, обозреватель „Глоб енд Мейл" Петер Кук считает, что „...украинцы сегодня видят последний выход в поддержке президента в его стремлении создать нормальную, привлекательную экономику"... Обозреватель газеты „Торонто Стар" Ричард Гвин считает, что в Украине, наконец, появился лидер, „который говорит тяжелую правду". Обозреватель считает, что „в течение 3-х лет после получения Украиной независимости все попытки провести реформы наталкивались на сопротивление экс-президента Леонида Кравчука и экс-коммунистов". Надмірне захоплення особою Кучми створило йому за кордоном імідж реформатора, що не було важко, оскільки Захід ще пам'ятав Кравчука. Кучма не визнає себе прохачем: „По словам Л.Кучмы, на саммите в Галифаксе он мог бы также проинформировать страны большой семерки о ходе экономических реформ и проблемах экономики Украины. „Мы никуда не едем с протянутой рукой, а предлагаем лишь сотрудничество", - особо отметил президент." („Інтерфакс-Україна", 6 травня 1995 року). Це ще невеликий плюс для держави, але... 24 квітня 1995 року Кучма під час відвідин клінічної лікарні у Києві повідомив, що він „не примет участия в торжествах по случаю окончания второй мировой войны в Лондоне и Париже". Така заява може бути розцінена як дешевий популізм (це пояснюється вибором місця для подібної заяви). Це підтверджує і подана мотивація такої відмови: „множество людей в Украине меня не поймет - что это Кучма так много ездит". Подібні заяви робляться поряд з тими, що Кучма „в начале мая намерен посетить Италию, где, по его словам, будут подписаны соглашения о предоставлении Украине значительной финансовой помощи", а це вже покликано зайвий раз підкреслити турботу Кучми про населення України, мовляв, Кучма їздить лише туди, де можна взяти гроші на потреби населення. Під час свого візиту до Італії 3 травня 1995 року на прес-конференції, говорячи про україно-італійські відносини, Кучма підкреслив, що українське керівництво „рассчитывает на поддержку реформ, которые начались в Украине". Кучма також повідомив, що „в ходе визита в Италию он не просил помощи. Мы предлагаем сотрудничество". Це не зовсім співпадає з вищенаведеними його попередніми висловлюваннями про сподівання на суттєву фінансову допомогу від Італії, хоч, очевидно, не виникає сумніву в тому, що Україна пропонує і співпрацю. Згідно з інформацією „Інтерфакс-Україна" за 8 листопада 1994 року до Києва з офіційним візитом прибув міністр закордонних справ Данії Нільс Хелвег Петерсен. Він „призвал депутатов украинского парламента быстрее принимать решение о присоединении Украины к Договору о нераспространении ядерного оружия (ДНЯО)" („Інтерфакс-Україна", 9 листопада 1994 року), а взамін погодився „с тем, что Украине необходима реальная помощь Запада, особенно, экономическая и техническая помощь. В то же время, Н.Х.Петерсен отметил, что без присоединения Украины к ДНЯО иностранных инвестиций не будет" („Інтерфакс-Україна" 9 листопада 1994 року). Також він „выразил надежду на то, что Совет министров экономики и финансов стран ЕС примет решение о выделении Украине 80 миллионов ЭКЮ на проведение макроэкономических преобразований... По словам главы внешнеполитического ведомства Дании, ЕС планирует также выделить 500 млн. ЭКЮ (свыше 600 млн. долларов) для оказания помощи Украине в закрытии Чернобыльской АЭС" („Інтерфакс-Україна" 9 листопада 1994 року). У відповідь Удовенко самовпевнено відповів: „Когда мы станем богатыми, мы отплатим сторицей". Очевидно підстави для таких жартів полягають в занадто оптимістичних поглядах пана Удовенка на тенденцію розвитку української економіки. Необхідно зазначити, що більшість наданих Україні кредитів саме і мали цільовий характер, що повинно збільшувати можливості контролю витрат. Наприклад, 23 грудня 1994 року, за інформацією „Інтерфакс-Україна": „В Украину поступили 13,5 млн. канадських долларов.., предоставленные правительством Канады для поддержки платежного баланса". Або: „Министр иностранных дел Канады Андре Уэллет объявил о предоставлении Украине нового пакета канадской экономической помощи общей суммой 23,8 миллионов канадских долларов на поддержку экономических и политических реформ: на поддержку частного сектора украинской экономики, в частности, на подготовку специалистов для малых и средних предприятий, на создание научно-технического центра в Киеве, на совершенствование управления атомными станциями" (24 жовтня 1994 року, „Інтерфакс-Україна"). Кучма сам визнає цільовий характер отримуваних кредитів: 17 листопада 1995 року, „Інтерфакс-Україна": після досягнення домовленості про розробку довгострокової програми співробітництва України з Світовим банком, Кучма повідомив, що „в такой программе должны быть выделены приоритеты, которые в первую очередь необходимо решать Украине. Такая конкретная целевая программа решения проблем Украины - это действительно то, что нам сегодня необходимо". 28 жовтня 1994 року, „Інтерфакс-Україна": Страны „большой семерки" сделали шаг навстречу Украине в ответ на ее решительные действия по реформированию экономики, сказал президент Украины Леонид Кучма, комментируя в ходе пресс-конференции в аэропорту „Борисполь" результаты конференции „Партнерство ради экономических преобразований в Украине". Л.Кучма вернулся 28 октября в Киев после 5-ти дневного визита в Канаду. Он подчеркнул важность получения Украиной финансовой помощи со стороны развитых стран „большой семерки", отметив, что „без этой помощи Украине из кризиса не выйти". Чи вийшла Україна з кризи, навіть отримуючи допомогу Заходу, і чи виходить, при таких „реформах"? Запас терпіння та доброї волі Заходу не є нескінченним, а тому Кучма мав би обережніше та уважніше ставитися до своїх слів. 15 листопада 1994 року, „Інтерфакс-Україна": „Официальное начало визита в США - 22 ноября. Президент Украины встретится с президентом США, вице-президентом, госсекретарем США. Г.Удовенко сообщил, что, кроме этого, в работе находится около 15 документов, которые тоже могут быть подписаны. Среди них - соглашение о предоставлении Украине финансовой помощи для покрытия ее бюджетного дефицита, Меморандум о сотрудничестве между внешнеэкономическими ведомствами, о сотрудничестве в области энергетики. Г.Удовенко напомнил о том, что „Украина взяла на себя огромный финансовый груз, связанный с ядерным разоружением и ликвидацией последствий Чернобыльской катастрофы". Поэтому „очень актуальной" он назвал необходимость „фундаментальной финансовой помощи" Украине." Розставлені крапки, тепер які ж результати цього візиту? 21 листопада 1994 року, „Інтерфакс-Україна": „Встречи, проведенные в субботу и воскресенье в Нью-Йорке, говорят о том, что у западных бизнесменов „появилась вера в Украину", сказал утром 21 ноября в Нью-Йорке на встрече с представителями средств массовой информации Украины и США президент Украины Леонид Кучма". Що ж, як вказувалося вище, Кучмі з часом вдалося успішно вбити цю народжену віру. „Вместе с тем, Л.Кучма высказался против выдвижения условий предоставления Украине экономической и политической помощи." Незрозуміло, проти яких умов виступає Кучма. Якщо пов'язати з попереднім реченням, де сказано „у западных бизнесменов „появилась вера в Украину", то мова, очевидно, йде про інвестиції і це не президентська справа - вказувати інвесторам про умови, - як президент він мав надавати гарантії їхнім капіталовкладенням. Щодо фінансових відшкодувань - теж краще приймати чи не приймати умови фінансової сторони і аж ніяк не висувати своїх умов. 22 листопада 1994 року, „Інтерфакс-Україна": „Президент Украины также предложил всем странам ООН подписать документ „Партнерство ради развития". В этом документе, по словам Л.Кучмы, мог содержаться призыв ко всем странам „воздержаться от подозрений, недоверия и взаимных претензий во имя стабильного экономического развития, проявить солидарность в деле укрепления международной безопасности". Подписание этого документа, по словам президента, могло бы быть приурочено к 50-ти летию ООН. Говоря „о проблеме ядерного разоружения, Л.Кучма отметил, что политика Украины в этом „не находит адекватной реакции" международного сообщества." Он напомнил, что „Украина до сих пор не получила компенсации за вывезенное ранее с ее территории тактическое ядерное оружие, а предоставление помощи по закону Нанна-Лугара осуществляется „очень медленно". Л.Кучма призвал развитые страны Запада „сегодня перейти от провозглашения обещаний к реальной поддержке широкомасштабных реформ в Украине". Л.Кучма также призвал мировое сообщество „оказать действенную помощь государствам, которые терпят убытки вследствие выполнения ими санкций ООН в отношении Югославии". Скільки вимог на одиницю візиту? Звичайно гіперпіклування про інтереси України немале, але щодо дипломатичної етики, то її явно бракувало Кучмі під час першого свого державного візиту до США. По аналогії звинувачення фінансуючої сторони у бездіяльності може коштувати для України припинення тієї допомоги, яка все ж таки потрапляє в Україну. З припиненням фінансової допомоги у 1997 році пов'язується інша проблема - рівень корумпованості в Україні. Та не тільки Леонід Кучма вміє говорити те, що треба, враховуючи аудиторію, - американські представники у відповідь теж можуть розраяти щирим слівцем: „Киев. 10 апреля. „Інтерфакс-Україна" - США не поддерживают позицию некоторых европейских государств, связывающих предоставление помощи Украине с выполнением ряда условий, в частности, закрытием Чернобыльской АЭС. - об этом заявил на встрече в понедельник в Киеве с президентом Украины Леонидом Кучмой заместитель Госсекретаря США Строуб Тэлботт". Кучма добре розуміє, що фінансова допомога найкраща, коли вона безвідплатна і щодо такої на закриття Чорнобилю заявляє 26 квітня у інтерв'ю агентству „Інтерфакс-Україна": „При этом Л.Кучма подчеркнул, что финансовая помощь должна предоставляться в виде не кредитов, а грантов, то есть быть безвозмездной". Деякі інші приклади словоблуддя Кучми по питанням допомоги: Бонн. 4 липня 1995 року, „Інтерфакс-Україна": „В интервью украинским журналистам в Бонне 4 июля Л.Кучма сказал, что „Украина после этих переговоров может рассчитывать на значительную помощь Германии в проведении экономических реформ". Отвечая на вопрос о возможной роли Украины в отношениях Германии со странами бывшего СССР, Л.Кучма сказал, что хотел бы рассматривать в этой связи „Киев и Москву через запятую". Очевидна готовність ставити „коми", „дефіси", „тире", інші „розділові знаки" задля отримання допомоги. 24 жовтня 1995 року, „Інтерфакс-Україна": „Касаясь сотрудничества со Всемирным банком, Л.Кучма отметил, что „без помощи международных валютных организаций, в том числе „такой уважаемой", по словам президента", как Всемирный банк, „Украина не в состоянии в одиночку справиться" со своими проблемами. Он подчеркнул, что „все необходимо делать срочно, в обществе уже нет запаса". 25 і 26 жовтня під час візиту до Канади Кучма запевнив канадських українців у тому, що „сделает все возможное и невозможное для того, чтобы Украина стала экономически сильным, цивилизованным государством". (27 жовтня 1995, „Інтерфакс-Україна"). Президент обіцяє зробити неможливе - в цьому є щось пікантне. Мало хто з керівників держав висловлює подібні обіцянки, „суперменство" на президентському посту - не найкраща риса. 21 лютого 1996 року, „Інтерфакс-Україна": „Между Украиной и Международным валютным фондом нет никаких различий в оценке экономической ситуации в Украине," - сказал журналистам исполнительный директор МВФ Мишель Камдессю. Президент Украины Л.Кучма подчеркнул в свою очередь, что „позиция МВФ в некоторых вопросах предоставления помощи Украине - решающая," и поблагодарил М.Камдессю за поддержку. „Но мы должны исполнять то, что обещаем, а не только декларировать политику реформ",- сказал президент". Добре, що Леонід Кучма визнає те, що від нього вимагається, але така постановка питання не виникає на голому місці, подібне нагадування очевидно спричинене тим, що політика реформ до цього часу тільки декларувалася - більше ніж півтора року, з часу приходу Кучми на президентський пост. Є ще один аспект вищепроаналізованої заяви Кучми 22 лютого 1996 року, коли Кучма („Інтерфакс-Україна") „обратил внимание на необходимость выполнения условий трехстороннего заявления всеми подписавшими его сторонами". Кучмі явно бракує витримки. Нагадування про вимоги угод свідчить, що Леонід Кучма боїться і не довіряє „на всі сто" партнерам. Підписання тристоронньої угоди символізувало для Клінтона та Єльцина появу ще однієї без'ядерної країни, для Кучми ж, - окрім позбавлення витрат на зберігання цієї техніки, ще й ядерне паливо для АЕС (часткове вирішення енергетичної проблеми). Тож хто був матеріально найбільш зацікавлений у повному дотриманні угоди? Слова Кучми: „...мир не очень торопится на помощь - больше декларирует свое желание помочь и расписывает, какой бы он хотел видеть Украину..." (5 липня 1997 року, „Зеркало Недели"). Складається враження, що Кучма „забуває" повертати очі всередину своєї держави, де він має усі можливості повноправного господаря принаймні для ефективного використання наданої допомоги. Він „забуває" про те, що Україна входить до трійки тих країн, що отримують найбільшу допомогу від США. Є країни, наприклад, Чехія, що не отримують такого обсягу кредитів і допомоги з боку різних світових фінансових організацій та різних країн, і набагато краще справляються з реформуванням своїх економік та просуванням до дійсно ринкових відносин. Особлива частина. Марчук і його передвиборча пропаганда. Уроки Кучми Особлива частина. Марчук і його передвиборча пропаганда. Уроки Кучми Кучма каже („Демократична Україна", 6 травня 1995 року): „не треба обдурювати власний народ, бо за будь-яке необдумане політичне рішення треба платити, і дуже дорого... Я завжди запитую себе: що потім?". Власне, політичні обіцянки, під які виборці віддають свої голоси і є таким рішенням, за яке треба колись-таки заплатити, і це „потім" - не таке вже й далеке. Хоча він, визнаймо, краще, ніж більшість політиків, контролює власні обіцянки, все ж-таки нереальних і брехливих у нього набагато більше, ніж він собі може дозволити. Звідси один з головних висновків (можливо, зайвих) для Є.Марчука: контроль публічно сказаного, головним чином у репліках, і головним чином щодо дат. Найголовнішою помилкою Кучми, по суті, є його поверховість. Ця поверховість є неминучою, оскільки його слова і його дії є еклектичною компіляцією різних позицій, серед яких чітко проглядається лише інстинкт утримання влади. Кучма, інакше кажучи, не розуміє, що він говорить. Сказане ним - це написане в різні роки Чайкою, Табачником, Горбуліним, Литвином, Пинзеником, які також є різними людьми, політичні позиції яких не співпадають і не можуть співпадати. Поверховість Кучми, власне, призводить до того, що по кожній проблемі, будь то стосунки з НАТО чи Росією, міжконфесійні стосунки, створення слідчо-оперативних груп, кадровий підбір, чи реформа в агропромисловому комплексі, він „ковзає". Він ніколи „не заглиблюється", не розуміє і не вловлює суті питання. Для цього треба мати дещо більше, ніж інстинкт влади, - бути політиком. Кучма є не способом вирішення проблеми, він сам є частиною проблеми. „Шарахання" є звичайним і, якоюсь мірою, природнім способом політичної поведінки особи, якою керує інстинкт втримування влади, Кучмі він, цей спосіб, здається природнім. Ми знаємо з клінічної психології, що хворого в таких випадках не переконати, що він хворий. Ототожнення себе з „Президентом", яке нагадує і вислів Людовіка „держава - це я", і дещо з Миколи II „Ми, Микола II", проривається у Кучми називанням себе, щоправда, не у множині, зате у третій особі. І це - не просто „зіркова хвороба", певною мірою завищена самооцінка. Це, за Еріхом Фроммом, „втеча від себе", своєрідний захисний механізм, який дозволяє „захистити" себе від „зайвих" думок. „Мнительность" Кучми, яку описує Мостова, є тут лише частиною питання, похідною від цього захисного механізму, і Кучмі підходить вираз „мнительность - наше оружие". Інстинкт втримування влади Кучми має на меті не розвиток політичної ситуації, а її консервацію, заморожування у певних психологічно визначених самим Кучмою рамках. Домігшись виключних повноважень у 1995 році, Кучма віддає свої повноваження у 1996 році і таким чином психологічно „втікає від відповідальності", формально перекладаючи її на Кабмін, фактично залишаючи владу за собою. Втримування влади як самоціль заблокувало і появу по-справжньому нових ідей, і нові кроки у всіх сферах політично-економічної реформи. Кучма зайняв реакційну позицію і в питаннях розвитку політичних партій, створення реального місцевого самоврядування, боротьби з оргзлочинністю, розвитку парламентаризму, зовнішньої політики України. Відзначимо, що реалізація далеко не кожної ідеї вимагає значних капіталовкладень, так що аргумент Кучми на зразок того, що у держави не має ні на що грошей в умовах несплати пенсій, стипендій, зарплат, критики не витримує. Як непотрібно грошей для вироблення механізму оперативної взаємодії правоохоронних органів, так і не потрібно грошей для нейтралізації політичних (а не персональних) опонентів у парламенті. Потрібно „всього лише" діяти, і тоді ліві у парламенті будуть лише „наздоганяти", потрібно не давати їм часу на думання, постійно нав'язувати ініціативу. Власне, показовим прикладом у цьому плані є політична лінія Щербаня в Донецькій області. Попри інше, треба визнати, що його обласна рада, де лівих значно більше, ніж у Верховній Раді України, за його ініціативами просто не встигала. В умовах, коли в державі дійсно немає грошей, є принциповим пошук ініціатив, реалізація яких не коштує грошей, є безумовно ефективною і дозволяє тримати „під ковпаком" суспільну думку в Україні та за кордоном. Чому цього немає у Кучми? По-перше, цим дійсно треба займатися, а не шукати нових ворогів. По-друге, треба вміти оцінювати ініціативи, прораховувати їх наслідки, а не довіряти їм, що Кучму неодноразово підставляло, а потім кидало його в крайнощі суцільної недовіри. По-третє, потрібні люди, які ініціативи і продукують, і можуть втілювати. Кучма механізмом своїх відставок і „післявідставкових дій" таких людей, коли й мав, то повідштовхував. Всі дії Кучми створюють тло для роботи Є.Марчука, яке полягає у конкретній позиції, простій і зрозумілій для виборця - „я проти того, що робить Кучма, я в опозиції до цього, я не сприймаю це, я вважаю, що робити потрібно інакше". Не занадто важке для сприйняття - „я в опозиції до курсу Кучми", а найпростіше - „я проти того, що робить Кучма". ТЕЗИ Я не думаю, що досвід голови централізованого відомства, що мало повну й адекватну інформацію про життя країни, навряд чи чимось гірший, скажімо, за досвід сільськогосподарника або директора комбінату. Я думаю, що цей досвід кращий, і не тільки тим, що він дозволяє відчувати на дотик суспільну думку... Я зробив чимало. Мова йде не тільки про те, що саме за час мого прем'єрства стабілізувався курс національної валюти. Сам Кучма визнавав свого часу, що „новоутворений уряд може діяти, він здатний переламати ситуацію на краще" („Урядовий кур'єр", 14 вересня 1995 року). І не моя вина, що уряд ситуацію на краще не переламав. Сам Кучма знову ж таки визнавав свого часу, що в „уряд прийшли кваліфіковані і, в доброму розумінні, амбітні фахівці, які мають бажання і здатні працювати". „Кадрова кадриль", яку затіяв Кучма, - його „заслуга" і його відповідальність. Сам Кучма публічно твердив: „якщо виконуватиметься програма дій уряду, яку прийняла Верховна Рада, то я на сто відсотків впевнений: ми незабаром і справді відчуємо поліпшення економічної ситуації в країні" („Закон і бізнес", 6 грудня 1995 року). Йому після цих слів нема чого закинути мені. Програма мого уряду була виконана не на 100%, але відставку мені організувала не Верховна Рада. При ньому винен завжди не той, хто обіцяв нести відповідальність. Винен, як стверджує Кучма, той, хто „пер свого плуга". Три прем'єра для України за три роки - чи не найпереконливіший доказ того, що цьому танцюристу щось таки заважає. Та ще й музика догідливих виконавців, написана відомим композитором... Ця влада зробила своїм гаслом відповідальність. Всі її обіцянки залишилися на папері. Відповідальним був хто завгодно, лише не її керівник. Нечувано розрослася корупція. Всі голосні слова закінчилися лише тим, що до корита дорвалися нові свині. Опозицію було затоптано. Комбінацією підкупів та каяттів декого з „непримиримих" вдалося купити, залякати, усунути від політики. Президент Кучма каже: „не знімаю вини із себе" („Урядовий кур'єр", 3 липня 1997 року). Цінне зізнання. Якби він ще й порахував ціну своїх помилок для власного народу. Я пропоную не слухати самозаколисувань на зразок „завтра буде краще, ніж вчора". Я пропоную перестати звертати увагу на показні покаяння та виправдання. Я пропоную зрозуміти факти. Замість реформ - гасла про реформи з подальшим зубожінням народу Замість боротьби з корупцією - гасла про боротьбу з корупцією, нечуваний її розквіт Замість приватизації - прихватизація Замість співпраці з Російською Федерацією - штучні перепони їй Замість співпраці з Заходом - залякування його Замість західних інвестицій - обдирання інвесторів Замість гарантій інвестицій - папірці, не варті паперу, на яких вони написані Замість зарплат - самокатування Замість зважених - швидкі рішення Замість відповідальності - слова про відповідальність Замість соціального захисту - старенькі, що порпаються у смітті Замість компетентності і професіоналізму - фаворитизм Замість робочих місць - адресна допомога Замість честі - підлість Мені закидають, що я керуватиму державою „залізною рукою", хоча я не раз говорив про неможливість повернення до „залізної руки". Що ж до Кучми, то якраз саме він твердив („Жизнь", 30 березня 1994 року), що „за Андропова в СРСР за один рік продуктивність праці підскочила як за цілу п'ятирічку" і що „у нас в Україні влади немає". Тут один з рідкісних випадків, коли я поділяю його точку зору, у нас в Україні дійсно влади нема. У стратегії внутрішньої політики - я проти авантюризму Кучми, який зі своїми союзниками, більшість з яких переслідували власні, далекі від інтересів народу амбіції, заледве не вкинув Україну в реальний, невигаданий розкол. Дяка Богові, що ми його уникнули. Ми розійшлися з Кучмою у баченні суттєвих проблем розвитку суспільства. Я працював так довго, скільки мав можливості. Я був переконаний і говорив, що п'яту річницю незалежності треба зустрічати з Конституцією і що Конституцію треба приймати у парламенті. Я був впевнений, що яким би складним не був парламент, він зможе прийняти Конституцію. Кучма мав інший план, який вже був організовано забезпечений. Цей план міг призвести до розламу держави. Я не мав іншої можливості зупинити цю авантюру, як тільки публічно виступити проти цього. В політиці зарплат та пенсій - я проти того, щоб постійно перевалювати відповідальність на когось, зарплати, їх виплата - це моя проблема і тільки моя. Не безвідповідальні голосні обіцянки, не зомбування картинами жахів, не голосне самокатування, покликане прикрити особисті прорахунки, а чіткий і вичерпний аналіз з прозорими діями. Не паперові „гарантії" західним інвесторам, а чітке дотримання закону. Кожен, хто збагатився неправедно, поверне усе. Кожен відповість за свої слова та обіцянки. Я за свої слова відповідаю. Безумовно сильними місцями в цій програмі є орієнтація на особисту відповідальність. З моєї точки зору, тези стосовно реальної регіональної політики повинні спрацювати на користь, а також щось на зразок „Я не нарікатиму на те, що мені хтось (чи щось) заважає працювати". Відзначимо тут ще один момент, який також є принциповим. Хочемо ми цього чи ні, передвиборна кампанія є, до певної міри, лише епізодом, прелюдією до президентства. Ігнорувати цей факт, покладаючись на те, що потім буде час роботи, є такою ж помилкою, як і перестраховка, що може полягати у бажанні зупиняти себе від виразів, які можуть бути використані проти Президента Є.Марчука. Пошук оптимального балансу є практичним і нелегким завданням, готових рецептів якого не існує. Я не бачу зараз певного роду помилкових дій, які б давали підстави говорити про щось, на що вже потрібно реагувати. Акцент з виступів щодо зовнішньої політики перевести на висловлювання щодо внутрішньої політики можна буде пізніше. Інфраструктура засобів масової інформації, опорних пунктів у регіонах, фінансів, як це випливає з моєї інформації, в основному організована. Два тактичні завдання я вбачаю у розмові Є.Марчука з Григор'янцом у Москві (ситуація з картинами), який здає негативну інформацію у США та встановлення особистого контакту Є.Марчука з Метью Бжезинським з „Уолл-Стріт Джорнел", який вже налаштований горбулінською логікою проти Є.Марчука. Є ще проблема Матвієнка - це, з точки зору ЦРУ, конкуруючий до Кукіна експорт зброї через Угорщину. Тому проблему я вбачаю в іншому. Якщо проаналізувати ситуацію, що складеться внаслідок обрання Є.Марчука Президентом України, я вбачаю цілком реальну небезпеку в поділу суспільства на „за КГБ" і „проти КГБ". Не будемо недооцінювати настрої інтелігенції, те, як можуть зіграти цю „перевірену" карту екс-дисиденти. Основними тезами такої гри можуть бути визнані: З боку націонал-демократів: - те, що, мовляв, СБУ „залишилося єдиною нереформованою інституцією з часів СРСР", „шкода, що не було люстрації"; - те, що коло Є.Марчука, мовляв, було пов'язано з профілактикою в середовищі інтелігенції, головним чином письменників; - те, що Є.Марчук, мовляв, „проводить свою політичну лінію агентурними методами"; - те, що Є.Марчук, мовляв, „є недостатньо патріотичним, що очевидно, оскільки на нього є досьє в Москві"; - те, що, мовляв, Є.Марчук у своїй роботі „спирається на старе номенклатурне коло"; Можливі „аргументи" від кола партійно-господарської номенклатури: - Є.Марчук - не фахівець, його знання недостатні, щоб керувати країною; - Є.Марчук вживав кошти сумнівного походження, має надто тісні зв'язки з лібералами; - Є.Марчук постійно керував структурою, якою керували партійні органи, і це, відповідно, не сприяло його становленню як самостійного ініціативного політика. Я зовсім не тверджу, що такі „аргументи" мають щось спільне з дійсністю, але очевидно, що з ними доведеться зіткнутися, оскільки опоненти Є.Марчука того періоду неминуче будуватимуть власні політичні кар'єри на звичайній для України лінії „анти", в даному випадку, скажімо так, „антимарчуківській". І в даній ситуації можна передбачити, як унеможливити появу частини з них і нейтралізувати негативний ефект від інших. З цією метою проробляються пропозиції, частину яких варто було б врахувати вже зараз, щоб вихід на наступну стартову позицію включав у себе як складову частину можливість блокування контраргументів. Для нашого аналізу варто наголосити на одній з важливих тенденцій, яка спостерігається в соціологічних опитуваннях. Мова йде про ностальгію за порядком, яка закріплена у суспільній свідомості у вигляді феномену „сильної руки". Для цього скористаємося даними опитуваннями „Демократичних реформ", переважно по Києву. 1993 року президентській формі влади віддавало перевагу 37% виборців, президентсько-парламентській 28% виборців. 1994 року форму питання було змінено на „чи згідні ви з тим, що кілька сильних керівників можуть зробити для країни більше, ніж всі закони і дискусії". „За" висловилося 58% виборців, „проти" - 28% виборців. 1995 року при повторенні опитування було отримано схожий результат, на цей раз на загальнонаціональному рівні: у Криму 55% виборців „за", а на Західній Україні 64,6% виборців (див., наприклад, „Інтерфакс-Україна", 9 червня 1995 року). Новіших досліджень на цю тему, результатам яких можна довіряти, у відкритих матеріалах не існує. Для нас важливим є те, що така тенденція існує, її потрібно уточнити додатковими опитуваннями і використати.