«Ї»: «МИ ЗАХИЩАЄМО ОСТАННІЙ БАСТІОН ЧЕСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ» 
 
  Леся ХАРЧЕНКО 
 
  
  
«Ми заполонили геть увесь український ринок, — запевняли мене редактори часопису «Ї», — інша річ, що цей ринок складається з чотирьох книжкових магазинів на всю Україну: двох магазинів у Львові та двох яток на київських книжкових ринках».

Кілька років тому моя подруга (талановита українська поетеса) поцікавилася, чи часом не чула я про такий собі журнал «Ї». Наші спільні полювання по книжкових магазинах нічого не дали. Лише через рік пощастило знайти ятку з цим виданням, але враження довго залишилось таким, ніби журнал створюють ледь не міфічні персони для обраних і долучитися до нього, зважаючи, до того ж, на тривалі пошуки, — означає замахнутися на святе. Розмова в редакції журналу цього уявлення не спростувала, адже з’ясувалося, що певною мірою це — свідома політика редакції. 

Якщо ж і геть серйозно, то відомий львівський філософ Тарас Возняк із колегами працює над цим унікальним виданням уже одинадцять років. Окрім самого журналу, вони у різний спосіб — семінарами, перекладами книжок — намагаються донести до України найсучасніші ідеї-хіти, які продукують Європа та Америка. Інше питання: чи так уже тих ідей в Україні чекають?

Втім, наївно було б сподіватися, що такого роду видання в Україні матиме великий попит. Але у волаючій незатребуваності такої колосальної, цікавої і просто необхідної праці, здається, є якийсь величезний гріх, наш, спільний. Щось у цьому є від чорної магії: існує такий собі орден «Ї» , всередині якого обговорюють найтонші матерії політики та культури, і водночас ті, хто повинен реально втілювати ці ідеї в життя, навіть, переважно, і прочитати їх не зможуть — мовою не володіють. Втім, таке в історії (і не лише українській) траплялося не раз і не зупиняє ні головного редактора часопису «Ї» Тараса Возняка, ні редактора Андрія Павлишина. ...Поки що. Та й песимізму такого вони не поділяють — може, тому, що в Києві все видається трішки інакшим, ніж у Львові.

 

Розмову ми й почали з тих проблем, через які журнал не завжди може дійти до «своїх», справді зацікавлених у ньому людей.

Т.Возняк: По-перше, є труднощі з дистрибуцією, тому що книжковий та журнальний ринки в Україні було знищено. Скажімо, в Одесі наш журнал з’являється тільки завдяки тому, що ми маємо там друзів. А коли йдеться про те, щоб була якась мережа, поширення, як колись при «бєзврємєнно почівшем Совєтском Союзє» — Союздрук, то на місцях журнал просто не беруть.

А.Павлишин: Я не хотів би зводити проблему лише до відсутності мережі дистрибуції. Найістотніший аспект, на мою думку, той, що наш потенційний клієнт неплатоспроможний, і ми не можемо ризикнути оголосити передплату на журнал, оскільки навіть для тієї невеликої кількості, яку зараз друкуємо, як правило, шукаємо різного роду дотації. 

Т.В.: Бо собівартість журналу набагато вища, ніж його ціна у продажу.

А.П.: І це лише одна причина того, що ми не даємо журнал у вільну передплату. А друга — та, що ми би хотіли цілеспрямовано впливати на певні групи, і в даному випадку ми намагаємось формувати свого читача і тим групам нав’язувати контакт. Ми надсилаємо цей журнал до бібліотек, ми насамперед рекламуємо веб-сторінку через пресу, і ми найбільшу надію покладаємо на перевидання, адже історичний досвід у нашій державі засвідчив, що тільки електронні, мережеві нет-медіа вільні, а для нас свобода, незалежність — це, власне, найцінніше.

— А який тираж вашого видання?

Т.В.:У друкованому вигляді історично ми видавали від тисячі до двох тисяч екземплярів кожного числа. Для України, чесно кажучи, це немало. Але, крім того, є електронний варіант журналу, і ми ще видаємо іншу продукцію — книжки, різного роду менші видання. Третина екземплярів безплатно розсилається поважним академічним бібліотекам України, дипломатичним представництвам в Україні. Крім того, частину тиражу окремих випусків ми друкуємо ще й німецькою мовою і поширюємо їх у Німеччині, а не в Україні, тобто розсилаємо депутатам Бундестагу, Європарламенту, тим групам, на які ми хочемо впливати, щоб мати якийсь ефект.

А.П.: З другого боку, не можна осягнути неосяжне, слід намагатися впливати на тих, на кого можна сьогодні вплинути. Можливо, завтра ми розширимо коло наших потенційних рецепторів. Як на мене, питання стоїть так: а чи можемо ми взагалі широко вплинути на інтелігенцію, скажімо, Центральної чи Північної України? Чи є між нами певна інтелектуальна сумісність? Зараз ми з допомогою журналу гомогенізуємо наше галицьке середовище, намагаємось його уодноманітити, знайти спільний інтелектуальний дискурс, залучаючи до цього дискурс польський, російський, німецький, до певної міри американський. Наступним кроком мала б бути гомогенізація дискурсу з інтелігенцією Центральної та Північної України. 

— Як би ви могли охарактеризувати вашу цільову аудиторію і динаміку її розвитку: чи вона змінюється протягом часу? І які є тенденції її розвитку?

Т.В.: Видання розростається в електронному напрямі, паперова версія є теж фіксуванням, але навіть за кількістю матеріалів електронні версії більші інколи удвічі. До користувачів Інтернету легше доступитися.

А.П.: Цільово ті, на кого ми завжди розраховували, — це вчені середньої та молодшої генерації, студенти, які працюють у гуманітарній сфері або цікавляться гуманітарними проблемами, незалежно від своєї освіти, ті, хто цікавиться поєднанням практичної політики і культурології як її обґрунтуванням, і ті, хто цікавиться українською культурою загалом, у найширшому розумінні цього слова. 

Т.В.: Чому українською? Ми не є пропагандистами української культури. Не треба зміщувати акценти. Те, що це видається українською мовою або перекладено з інших мов, — це не означає...

А.П.: Ми зробили ставку на тих, хто працює в мережі Інтернет, бо це молода, динамічна група, а також так простіше і швидше дійти до іноземних читачів. І матеріально це значно дешевше. А те, що начебто немає нашого очевидного впливу на ситуацію, — то це ілюзія. Ті люди, які нас цікавлять, переважно добре відгукуються про нас. Є рецензії в найкращих мережевих виданнях Росії, є відгуки про наш журнал у Німеччині, в Польщі, в кількох київських газетах. А те, що їх немає щодень на рівні київських мас-медіа, — то це може бути свідченням не того, що з нами не рахуються, а, навпаки, того, що з нами не хочуть рахуватися, нас не хочуть бачити, бо ми незручні і не вписуємося в певні моделі.

Т.В.: Гадаю, що кращого журнального електронного видання, потужнішого, масивнішого в Україні просто не існує. Воно доступне і тут, і в Новій Зеландії. Щодо політичного впливу, то він значно більший, ніж інших видань. Уже два роки поспіль правлячий блок ФРН, по суті, свою зовнішню політику формує у певній співпраці, а часом навіть і з подачі нашого видання, якщо говорити про партію зелених Німеччини. Двічі поспіль конференції із зовнішньополітичної стратегії ФРН, які відбувалися три тижні тому і рік тому, фактично є розгортанням нашої спільної теми — розмови про кордони. Себто про статус східного кордону і проблематику розширення ЄС на схід. А в першу чергу статус польсько-українського кордону — це головна тема для нас. Якщо говорити, що Йошка Фішер тими справами займається, а Зленко ними не займається, то це проблеми Зленка, а не Йошки Фішера.

А.П.: Повертаючись до нашої популярності і впливовості, то ще одним фактором, який зумовив таку нашу невидимість, є те, що навколо нас жодного разу я не спостеріг якогось скандалу.

Т.В.: Ну, ми люди порядні, в краватках ходимо.

А.П.: Навіть якісь найкрутіші провокації, на кшталт єврейського номера чи номерів, присвячених українсько-польським відносинам, де просто говорилися речі дуже прикрі для українців, — викликали тільки мовчання, повну відсутність відгуку в усіх середовищах.

— Над чим ви працюєте зараз?

Т.В.: А от перед вами лежить число, присвячене проблематиці глобалізму. Наступне число теж буде присвячене проблематиці кордону і вийде чотирма мовами, ідентичних чотири польською, українською, французькою і німецькою.

А.П.: Це свого роду дайджест попередніх номерів. Якогось нового внеску у розвиток політичної думки ми не робимо, зате перекладаємо іншими мовами тексти української тематики. А наступного року номери будуть присвячені правам людини і формуванню громадянського суспільства, молодіжним субкультурам та ролі молоді у політичному житті, ролі церкви, духовності, 10-річчю національного державного проекту України. Ми тільки другий рік ставимо в центрі якусь соціальну тему, раніше ми робили наголос на темах міжнаціональних стосунків, бо, власне, з цього починалося. Журнал видавався як дзеркало наших поглядів на міжнаціональні стосунки у полікультурному регіоні, в Галичині, де знаходили спільну мову та віками співіснували поляки, євреї, останнім часом росіяни, і ми даємо не зовсім традиційний дискурс поглядів на ці всі міжнаціональні стосунки.

До того ж, що дуже важливо, ми регулярно запрошуємо на наші семінари людей типу Збіга Бжезинського чи П’єра Снерра з центру політичних досліджень у Парижі, наступного року в нас уже є домовленість із редактором журналу «Про еt Контра» з Москви Паулою Сільванською, а також колегами з Польщі, Німеччини, Англії. Оскільки ми відкриваємося світові, світ відкривається і нам. Ми намагаємося перекладати ті іноземні книжки, які є «бестами» сьогоднішнього і завтрашнього дня, щоб вводити публіку в сучасний західний дискурс. Але тут усе пов’язано з тим, що держава, як на мене, не зацікавлена в інтелектуалізації населення, в тому, щоб культура розвивалася, щоб книжки якісь видавалися. Навіть високі чиновники книжок не читають. 

Т.В.: Дуже добре росіяни кажуть — «оглуплєніє народа»... 

— Щодо глобалізації і «оглуплєнія». Відомий правозахисник Сергій Набока нещодавно сказав, що українська культура дуже невчасно вийшла на арену як самостійне явище, тому що, з одного боку, були дуже сильні зовнішні російські впливи, а з другого — теж зовнішнє, але глобалізація. Чи солідарні ви з ним у цьому? Які позиції ви обстоюєте щодо глобалізації?

Т.В.: Я би, по суті, згодився з ним, тому що національні відродження відбулися в Західній Європі на початку XIX століття, у Центральній Європі де-факто на переломі сторіч. І тут ми зі своїм запізнілим патріотизмом приходимо тоді, коли відбуваються, з одного боку, процеси нівеляції, але, з другого боку, глобалізація — це не завжди уніфікація чи нівеляція. 

А.П.: Блискучу відповідь на це запитання дав Фрідман у своїй книжці «Лексус і оливкове дерево» (лексус — це суперсучасний японський автомобіль, який складають майже виключно роботи, а оливкове дерево — це символ прив’язаності до традицій, незнищенний у жодну епоху глобалізації). Там є вражаючі приклади. Скажімо, коли рабин біля Стіни плачу тримає мобільний телефон, а його співрозмовник із Франції молиться, щоби його молитва була почута біля Стіни плачу. Або коли він описує спеціальні сигналізатори в літаках: сучасні літаки провідних західних авіакомпаній оснащені спеціальними сигналізаторами, які показують, де схід, щоб мусульманин міг під час польоту правильно помолитись, повернувшись обличчям на схід. Це приклад того, що ніяка глобалізація не зможе знищити культурного елемента, того оливкового дерева, прив’язаності до традицій, яку вона, навпаки, підтримуватиме і розвиватиме. Наприклад, я вважаю, що Інтернет, глобальна мережа, — це шанс для української мови не загинути тоді, коли занедбано ринок української книжки. І, може, не в останню чергу завдяки Інтернету буде створена позитивна настанова щодо цієї культури. 

— Чи поділяєте ви думку, яку висловив Микола Рябчук, що українська культура існує в Україні як маргінальна, навіть як діаспорна, і що її творці творять навколо себе своєрідне гетто?..

Т.В.: Кожен творець свого гетто. По-перше, не треба гетто творити навколо себе. По-друге, це є почасти людська ментальна установка, а по-третє, Україну треба любити руками для того, щоб мати право що-небудь говорити про Україну чи про українську культуру: треба спочатку довго працювати. 

А.П.: Адреса наша відома, ми вже рік маємо офіс, і писати, дзвонити можна вже дуже давно. Якщо ви гадаєте, що є обвал дзвінків, шквал листів, то це не так. З Росії є, а з Києва немає. 

Т.В.: Я згадав історію, розказану Вадимом Скуратівським. Будучи студентом, він пішов у бібліотеку Київського університету подивитись на журнал «Колокол», який перевернув історію Росії. Виданий він був накладом дуже маленьким, до Росії потрапило до ста екземплярів. Коли ж В.Скуратівський узяв цей журнал до рук, виявилося, що він був нерозрізаний — його ніхто не прочитав у Києві. Насправді ситуацію змінює не натовп, як учили нас комуністи, а зовсім небагато людей. 

— Чи не турбує вас те, що ваша цільова аудиторія досить вузька, і видання, можливо, не впливає належним чином на культурні і суспільно-політичні процеси в України?

Т.В.: У нас немає жодних амбіцій, ми не «властітєлі дум», — по-перше, той час минув, а по-друге, ми лише інструмент. Зрештою, у тих семінарах, що ми організовуємо, задіяно вже кілька сот людей зі Львова і навіть з Києва, Польщі, Німеччини, вони набагато молодші, вони будуть жити довше, ніж я. І тут закладається те, що буде основою згодом. 

А.П.: Ще час не настав. Журнал «Культура» довбав польське середовище 40 років, перш ніж до чогось додовбав. Перші 20 років вони не були впливовими, лише через 40, а то й 50 років почали з’являтися перші паростки. Цей журнал так змінив польське середовище, що навіть посткомуністи його визнають, і Квасьнєвський ходить, притиснувши його до серця.

— Може, тоді треба апелювати до ширшого кола людей, а не тільки до посередництва тих, хто потім розноситиме певні ідеї? Може, навіть на компроміс іти певною мірою?

Т.В.: Звичайно, є різні журнали, є різні центри, і вони мають бути. Це як різні страти. Мають бути академічні журнали, мають бути журнали інтелектуального рівня, як ми. Думка має тиражуватися і спрощуватися, має бути весь той спектр. І один журнал чи одне видання «за всю Одесу» не може відповідати. Ми, принаймні, прикриваємо голий зад української культури, щоб не було «мучітельно стидно» за те, що у нас взагалі нічого немає. 

А.П.: Я би не оцінював стан української людності як апатію, я би оцінив його як розгубленість. Українці не такі вже затуркані, затиснені, вони готові реагувати адекватно на певні ситуації. Але я собі зараз не уявляю, як можна реагувати адекватно на ситуацію навколо справи Гонгадзе. Я гадаю, маси українців не можуть визначитися в цій ситуації тому, що вони не мають тих моральних авторитетів, які б їм однозначно сказали морально прийнятну істину. Був би в нас якийсь такий Ганді, який би мав один лише велетенський моральний авторитет, то люди пішли б за ним. У нас таких Ганді і на 10 відсотків немає. 

Ми не політики, які займаються безпосередньою політичною практикою, ми, радше, девіації якісь, винятки з політичного процесу, тому що ми не можемо впливати ні на тих 10 відсотків, які сконцентрували у своїх руках все майно в Україні, ні на тих 90 відсотків, які живуть нижче рівня бідності. Ми десь збоку, поза всіма можливими системами, ми захищаємо останній бастіон честі української культури. 

Щось треба міняти, і я думаю, що нам треба розпочинати діалог з київськими інтелектуальними осередками, з харківськими. Ми насправді не знаємо цих людей.

Т.В.: Кого ти не знаєш? Усіх ми знаємо.

А.П.: Наш реальний порятунок — це надія не на Європу, не на Росію, а надія на самих себе, на реалізацію того інтелектуального потенціалу, якого ще в Україні трохи є. Українці дали масу цікавих ідей і концепцій у ХХ столітті. Треба не пишатися тим, що ми українці, а використовувати те, що ми українці. А наразі ми більше пишаємося, що ми українці.

Т.В.: Поки що ми достатньо освічений народ, окремі навіть красиві, і, виходячи з того, маємо величезний ресурс. Навіть той ресурс совкової освіти — він був достатньо сильним, і рештки ще є.

— Чому символом свого журналу ви взяли літеру Ї?

 

— Літера Ї існує в українській культурній традиції 125 років, а літера Ґ — вже понад 300 років. І якщо говорити про символ, то Ґ було б більшим символом. Але ми вибрали Ї: хороша літера, в якій є неоднозначність, у якої є дві крапки згори, а не одна, і взагалі вона дуже гарна, візуально схожа на двох пияків, які йдуть, співаючи про вурдалаку, свого батька, тиняючись попідтинню...