ПРО НОВИЙ І СТАРИЙ СТИЛЬ
Для того, щоб зрозуміти передісторію православного календаря, ми повинні перенестися в долину Нілу, де в незапам'ятні часи був створений календар, що проіснував разом з Єгипетською культурою близько 4-х століть. Походження цього календаря пов'язане із Сиріусом - найяскравішою зіркою небосхилу, оспіваною багатьма поетами. Отже, Сиріус дав Єгипту перший у світі сонячний календар, що лежить в основі літочислення всього Старого Світу, аж до наших часів. 
Справа в тому, що проміжок часу між двома першими ранковими сходами Сиріуса, що однаково збігалися в Єгипті з літнім сонцестоянням і розливом Нілу, саме і складає добре відомі нам 365 і 1/4 доби. Проте дійсною довжиною року єгиптянами було обране ціле число днів, а саме - 365. Таким чином, за кожні 4 роки сезонні явища випереджали Єгипетські календарі на 1 добу. Очевидно, для того, щоб Сиріусу пройти по всіх датах скороченого року (із 365 днів), було потрібно вже 365х4=1460 діб. Але знову таки, пам'ятаючи про те, що Єгипетський рік коротший від Сонячного на 1/4 доби (6 годин), то для того, щоб повернутися точно до тієї ж даті Єгипетського календаря Сиріусу був потрібний ще один рік (1460+1=1461). Цей циклічний період у 1461 Єгипетських роки і є знаменитий “Сотичний період” (Великий рік Сотиса), рівний 1460-ти Юліанським рокам. 

Чому ж старий стиль називається Юліанським? Перша спроба реформувати древній Єгипетський календар була розпочата ще задовго до Юлія Цезаря Птолемеєм III Евергетом, що у своєму відомому “Канопському Декреті” (238 р. до Р.Х.) уперше ввів поняття високосного року, вирівнюючи тим самим помилку в 1 добу, що набігає за 4 роки. Таким чином, один рік із чотирьох ставав рівним 366 діб. На жаль, реформа ця тоді не прижилася: по-перше, поняття високосного року було цілком чуже самому духу багатовікового Єгипетського літочислення, по-друге, занадто сильні були ще древні традиції. Тільки в епоху Римського панування уже відомий нам Великий рік Сотиса перестав існувати як реальна календарно-астрономічна міра. Гай Юлій Цезар за допомогою відомого Олександрійського астронома Созігена замінив Римський календар реформованим Єгипетським календарем “Канопського Декрету”. У 46 р. до Р.Х. Рим з усіма своїми володіннями перейшов на новий календарний відлік, що одержав із тих пір назву Юліанського. Саме цей календар ввійшов в основу історії християнської культури. 

Юліанський календар як такий не проіснував і 400 років. На I Нікейському Соборі, скликаному рівноапостольним царем Костянтином Великим у 325 році, серед інших найважливіших догматичних постанов були вироблені єдині правила вичислення християнської Пасхалії і встановлена єдина ера від Різдва Христового (Р.Х.) для всіх християн. Таким чином, календар Юлія Цезаря перетворився в Церковний Юліанський календар, що більше 1000 років служив універсальним календарем для всього Православного світу. 

Суть Нікейської реформи полягала в тому, що в Юліанський календар, строго орієнтований по Сонцю, було введено рух Місяця зі зміною його фаз. Іншими словами, сонячний календар був органічно об'єднаний з календарем Місяця. Цю необхідність зумовила спроба точніше визначити головне християнське свято - Пасху і пов'язані з нею інші свята. Проте, встановлення дати Пасхи Нового Завіту залежало від дати старозавітньої іудейської Пасхи, що з часів Мойсея святкувалася євреями тільки в період повної фази Місяця. Ось в чому полягає потреба з'єднати в Церковному календарі Сонячний і Місячний цикли. Церковний Юліанський календар у своєму реформованому вигляді не тільки виконав це завдання, що відповідає усім вимогам Церковного Богослужіння, але і поклав кінець суперечкам між Римською, Константинопольською та іншими Церквами з приводу того, коли саме потрібно святкувати Новозавітню Пасху і якими правилами для визначення дати необхідно керуватися. 

Отже, по Місячному календарю Пасха має постійну дату, а по Сонячному - дата переміщається у межах 35 днів: від 22 березня до 25 квітня Юліанського літочислення. 

Але середня довжина Сонячного року - 365,25 доби, а середня довжина Місячного місяця - 29,53 доби. Пов'язати математично Місячний ритм із ритмом Сонячним практично неможливо. Їх найменше спільне кратне дає цикл з такою кількістю років, що користуватися таким періодом було б безглуздо. Всі, хто б не брався роз'язувати цю задачу, змушений був допускати у свої обчислення ту чи іншу похибку, яка з часом все одно наростала б. Та співвідношення циклів, розроблене грецьким астрономом Метоном (432 р. до Р.Х.) можна вважати одним із шедеврів світової астрономії. 

Місячно-Сонячне рівняння Метона стверджує: 19 Місячних років =235 Місячним місяцям = 6940 добі =19 Юліанським Сонячним рокам. 

Незважаючи на допущену тут похибку, тому що реально 19 Юліанских років дорівнює не 6940, а 6939,75 добам, саме цей цикл Метона закладений в основу всіх розрахунків Місячно-Сонячних календарів, як древніх, так і сучасних. 

Нікейскі Пасхалісти, дотримуючись Євангельських традицій у послідовності подій, пов'язаних з останнім тижнем земного життя Ісуса Христа, цілком свідомо хотіли, щоб дата Пасхи Нового Завіту зберегла свій історичний зв'язок з старозавітньою Пасхою, (котра зовсім не пов'язана з Воскресінням як днем тижня, а прив'язана до конкретного числа - 14 квітня), була б цілком незалежна від неї, але завжди наступала пізніше. Дана обставина була для Нікейських Отців настільки важливою, що дата Новозавітньої Пасхи стала “плаваючою”. Метоно-Созигеновий цикл виявився для них ідеальною мірою для визначення дати Пасхи. Заснований на цьому циклі календарно-астрономічний механізм християнської Пасхалії став цілком незалежним від механізму Пасхалії іудейської. Християнські Пасхалісти переконалися, що дотримуватися високої математико-астрономічної точності в календарній справі - річ цілком нездійсненна і непотрібна одночасно. Плаваюча дата Новозавітньої Пасхи випереджає дату рівнодення на 1 добу за 128 років, а математико-астрономічно вирахувана дата - 14-го квітня - іудейської Пасхи випереджає дату рівнодення на 1 добу за 210 років. Все це відбувається тому, що в календарно-астрономічному плані рух Місяця неможливо об'єднати з рухом Сонця. Отже, взагалі будь-який календар не є абсолютно точним, і поняття точності тут відносне. Тому будь-яка спроба закріпити в календарі будь-яку дату “навічно” завжди була приречена на невдачу. 

Саме цю грубу помилку допустила в XVI сторіччі Західна Католицька Церква, провівши так звану Григоріанскую реформу, названу згодом “новим стилем”. 

У тексті знаменитої були папи Григорія XIII говориться про те, що дата весняного рівнодення, яка в епоху Нікейского Собору припадала на 21 березня і за 1000 років змістилася на десять днів вперед, “навічно” повертається на старе місце: 

“...було турботою нашою не тільки закріпити встановлену дату рівнодення на споконвіку призначеному йому місці... але запровадити такі правила, за якими у майбутньому дата рівнодення і 14-тий Місяць зі свого місця ніколи не зміщувалася... “ (Була папи Григорія XIII, 24 лютого 1582 року). 

Григоріанський календар і його модифікації порушують один з основних канонів - правило про святкування Святої Пасхи Христової. Прихильники “нового стилю”, встановлюючи дату Паски раніше іудейської або разом з нею, змінюють послідовність священних Євангельських подій і тому їх спотворюють. Реформа була майже відразу прийнята всіма католицькими країнами. Що стосується протестантських держав, то вони довгий час дотримувалися правила, що “краще розійтися із Сонцем, ніж зійтися з Римом”. Проте, до середини XVIII століття Григоріанський календар завоював практично всю Європу. Юліанський календар зберігся лише в Росії, Греції й у патріархатах Східно-християнського світу, які свято і непохитно виконували постанови Святих отців Церкви. 

Православний церковний календар, суворо дотримуючись Юліанського літочислення, впорядковує дати. Багато чудес творить Господь Вседержитель для підтвердження істинності старого стилю. По старому стилю у Велику Суботу на Гріб Господній сходить Благодатний Вогонь, по старому стилю в День Водохрещення Господнього освячується вода, що зберігається протягом десятків років і багато чого іншого. 

Ще приклад: Греція, в якій Православ'я є державною релігією в цьому столітті перейшла офіційно на новий (григоріанський) стиль. Частина віруючих, священиків, монахів відмовилися визнати новий стиль. Їх назвали “старостильниками” і почали переслідувати. 14 вересня (по старому стилю) 1925 року в день Воздвиження Животворящого Хреста Господнього в небі над Афінами був знак Хреста. У цей день близько чотирьох тисяч старостильників зібралися на горах Афінських біля церкви Іоанна Богослова. Високо на сході заблищав величезний білий восьмиконечный хрест. Його розмах був кілька сот метрів. Сюди прибула і поліція, щоб заарештувати священиків, що із своєю паствою не перейшли на новий стиль. Почалася боротьба з народом, що не пропускав поліцію в храм. Поліцейські, побачивши Знак Хреста на небі разом із народом впали на коліна. Пролунали крики і плач: “Господи, помилуй!“. Троє поліцейських незабаром зняли свою уніформу і стали ченцями, інші - старостильниками. Один із них ще живий і свідчить про це чудо в Афінах. 

Світлана Безпальченко, 
парафіянка Свято-Покровської церкви м. Пологи 
"Запоріжжя Православне", №11, 99