ПОПЕРЕДНІЙ РОЗДІЛ

ПОВЕРНУТИСЯ ДО ЗМІСТУ

О четвертій пополудні Філіп повернувся до своїх покоїв, щоб належним чином підготуватися до зустрічі з імператором. Але тут на нього чекало розчарування — години зо дві тому надійшло повідомлення, що начальник імператорського поїзда щось там наплутав у розрахунках, і італійські гості не встигають до Памплони завидна. Авґуст ХII відклав своє прибуття до ранку наступного дня, вирішивши заночувати в одній з резиденцій наваррського короля, що в трьох годинах їзди від столиці.

Отож у Філіпа несподівано звільнився весь вечір. Повертатися до Марґарити йому не дуже кортіло: на сьогодні він був ситий нею по саму зав'язку і відчував якесь дивне спустошення на одну лише думку про її ласки. До того ж він чув, як принцеса наказала пажам розшукати Рікарда Іверо. Вона збиралася відверто поговорити з ним про його спробу самогубства, а Філіпові аж ніяк не всміхалося стати свідком словесного (а може, й не тільки словесного) мордобою.

Бланка була зайнята. Ось уже третю годину поспіль вона, пускаючи в хід всі свої чари й доводи здорового глузду, марно намагалася переконати Ґабріеля в згубності його шлюбу з Матільдою. Як із самовдоволеною усмішкою сказав йому Етьєн, що підслуховував їхню розмову в сусідній кімнаті, все явно йшло до того, що Бланка зазнає поразки. Філіп ледве стримався, щоб не вмазати Монтіні по його всміхненій пиці, й подався до Ернана, але натомість знайшов лише його камердинера Жакомо, який повідомив, що Шатоф'єр, прихопивши з собою Сімона, поїхав оглянути ристалище і там трохи розім'ятися.

Оттоді Філіп згадав, що має встановити біля відведеного йому шатра на ристалищі свій щит з гербом і власноруч підняти знамено, тим самим засвідчивши, що він, як рицар-призвідник, вже прибув на турнір і готовий битися з будь-яким посвяченим рицарем. Недовго думаючи, Філіп вирішив скористатися зручною нагодою, щоб поєднати корисне з приємним — залагодити необхідні формальності й побачитися з друзями.

Дорoгою до ристалища він відпустив поводи коня, дозволивши йому неквапно йти за слугами, а сам, ритмічно погойдуючись у сідлі, взявся читати щойно отриману копію реґламенту змагань, з якого випливало, що святковий турнір з нагоди вісімнадцятиріччя наслідної принцеси Наварри розпочнеться вранці 5 вересня "на ристалищі в улоговині, поблизу славного міста Памплони" і триватиме чотири дні. Філіп побіжно проглянув весь перелік ратних забав, особливо відзначивши для себе вельми екзотичне полювання на сарацинів (Альфонсо Кастільський обіцяв привезти з собою два десятки полонених мавританських вояк), і повернувся до першого дня змагань, коли в єдиноборствах зі списами й у важких латах буде розігруватися найпочесніший приз змагань. У цьому виді Філіп виступав як рицар-призвідник. Крім нього призвідниками були також ґраф Александр Біскайський, Тібальд де Труа, ґраф Шампанський, ґраф Педро Оска, принц Ерік Датський, барон Річард Гамільтон і рицар Гуґо фон Кліпенштейн на прізвисько Гроза Сарацинів (слово "бакалавр" після Кліпенштейнового імені було закреслене, а трохи нижче, іншим почерком, зроблена приписка: "командор, прецептор Аквітанський достославного ордену Храму Сіонського").

Увечері напередодні турніру серед рицарів, що виявили бажання битися з призвідниками, відбудеться жеребкування, що має визначити, в якому порядку вони викликатимуть призвідників на поєдинок. А якщо бажаючих виявиться більше тридцяти п'яти, то жереб відсіє зайвих — так, щоб кожний призвідник бився з п'ятьма противниками, після чого маршали турніру визначать четвірку найсильніших рицарів, які відтак розіграють між собою вінець переможця.

У Філіпа був додатковий стимул прагнути перемоги, і не лише з марнославства, а ще й тому, що переможцеві турніру надавалося право вибрати королеву любові та краси — а він не хотів, щоб Марґариту вибрав хтось інший, особливо після того, як вона погодилася стати його дружиною. Слід зазначити, що з вибором королеви дон Александр потрапив у вельми скрутне становище. За традицією цей почесний титул належав найзнатнішій з-поміж присутніх на турнірі дам та дівиць, зазвичай дружині впорядника, або старшій його доньці, або дружині його старшого сина. Так, під час Філіпового перебування в Кастілії, на королівських турнірах місце в прикрашеній гірляндами квітів ложі займали почергово Констанца Орсіні, дружина Альфонсо, і Бланка. За цією лоґікою, королевою на майбутньому турнірі мала стати Марґарита, адже й турнір улаштовувався в її честь. Проте, з іншого боку, на святах очікувалася присутність двох королев — Ґаллії та Кастілії, і п'яти принцес, королівських дочок — Бланки Кастільської, Елеонори Кастільської, Ізабелли Араґонської, дружини наслідного принца Франції, Марії Араґонської, дружини молодшого брата кастільського короля, і Анни Юлії Римської, дочки імператора. За цих обставин дон Александр, з властивою йому делікатністю, не наважився призначити свою доньку королевою, з самого початку поставивши її ніби вище за інших дам та дівиць, не менш знатних, ніж вона, і вирішив учинити в найкращих традиціях рицарських романів — перекласти тягар вибору на майбутнього переможця. Він був упевнений, що хто б не переміг (а що переможе призвідник, він не сумнівався), королевою буде обрана Марґарита — Річард Гамільтон і Гуґо фон Кліпенштейн, як справжні рицарі, вчинять так з поваги до хазяйки святкувань, а Філіп, Тібальд де Труа, Педро Оска та Ерік Датський претендують на її руку. Ґрафові Біскайському лаври найсильнішого не загрожували — він був гарним полководцем, але нікудишнім бійцем, і король примушував його до участі в турнірах лише в таємній надії, що коли-небудь він серйозно покалічиться.

На місці майбутніх баталій гарячково кипіла підготовча робота. Теслярі споруджували поміст для почесних гостей і збивали на сусідніх пагорбах тимчасові трибуни для дрібномаєтного дворянства і плебсу, на самому ристалищі косарі скошували високу траву, а землекопи розрівнювали пагорки й затоптували землею вирви.

Розкішні шатра призвідників вже були зведені; біля кожного з них був встановлений дерев'яний навіс з яслами для коней. Під'їжджаючи до свого шатра, Філіп уважно озирався навсібіч у пошуках друзів, але на ристалищі не було жодного вершника — лише робітники та юрба хлопчаків з довколишніх сіл.

— От чорт! — досадливо промовив він, злазячи з коня. — Розминулись таки.

Зброєносець розгорнув знамено Ґасконі — золоті окови на лазуровому полі — і з допомогою двох слуг підняв його над шатром. Філіп нічого не робив, лише спостерігав за їхньою роботою, але його присутність при цьому була обов'язкова — на турнірному жаргоні це називалося підіймати власноруч. Потім на спеціальній жердині праворуч від входу до шатра був прилаштований щит з гербом, торкаючись якого кінцем свого списа противники мали викликати Філіпа на поєдинок.

Коли всі формальності були доконані і Філіп вже збирався вирушити до Памплони, як з невеликого гайка, що починався кроків за триста від шатер, вигулькнули двоє вершників. Вони щодуху мчали до нього, розмахуючи руками і щось викрикуючи на ходу. Один з них, могутньої статури велетень на здоровенному коні, був, поза всілякими сумнівами, Ернан. Другим вершником, чий кінь, у порівнянні з Шатоф'єровим Байярдом, скидався радше на поні, виявився Сімоном.

Друзі під'їхали до Філіпа і спішилися.

— Привіт, соньку! — загуркотів Ернан. — Проспався, нарешті?

— Кажуть, вночі ти був у принцеси, — вставив своє слівце Сімон. — Ну як, добре порозважався?

Філіп здригнувся:

— Ой! Не нагадуй!

— Що, об'ївся?

— Щось на зразок того, — ухильно відповів Філіп і вирішив змінити тему розмови: — Ви вже розім'ялися?

— Щось на зразок того, — передражнив його Ернан. — І навіть трохи відпочили в тому гайку... — Він сухо прокашлявся. — Чорт! Спрага замучила. Мабуть, час повертатися.

Філіп це передбачив.

— Може, спершу перекусимо? — з усмішкою запитав він.

— Га? — пожвавився Ернан. — У тебе є що поїсти?

— Певна річ... Ґоше, — звелів він слузі, — занеси торбу до шатра. Увійдімо, хлопці, сховаймося від сонця. Спека неймовірна, правда ж? Коли таке творитиметься й під час турніру, кепські будуть наші справи.

— Буде ще гірше, коли зарядить дощ, — зауважив Ернан, слідом за Сімоном забираючись до шатра. — До спеки я звик у Палестині. А от дощ... Терпіти не можу, коли чвакає багнюка під ногами коней.

— Кому як, — знизав плечима Філіп.

Всередині шатра вони повсідалися на м'якій підстилці з соломи, накритій зверху щільною тканиною, і прийнялися за їжу. Філіп маленькими ковтками потягував з пляшки вино і, добродушно всміхаючись, спостерігав, як його друзі з гучним плямканням уминали чималенькі шматки добре підсмаженого й рясно здобреного прянощами м'яса.

Нарешті Ернан задоволено поплескав себе по животу й сито відригнув.

— Дуже смачно, — пробурчав він, відкинувши вбік порожню пляшку й видобуваючи з торби наступну. — Що не кажіть, друзі, а наваррське вино пречудове.

— Ґасконське краще! — в один голос заперечили Філіп та Сімон, потім здивовано перезирнулися й голосно розсміялися.

Ернан теж зареготав:

— Диви які патріоти! У дурнів, кажуть, думки сходяться.

Сімон миттю угамував свій сміх.

— Ти мене ображаєш, Ернане, — з невдоволеним виглядом промовив він.

— З якого це дива?

— Ну, щодо дурнів.

— А-а, зрозуміло! — Шатоф'єр давно звик, що часом Сімон приймає жарти за чисту монету, і вже перестав цьому дивуватися. — Даруй, хлопче, що я зайвий раз нагадав тобі про твоє нещастя... До речі, Філіпе, про образу.

— Про яку?

— Твій майбутній тесть, виявляється, запросив призвідником Гамільтона.

— Ну, й що? Судячи з розповідей, Річард Гамільтон — добрий рицар.

Ернан скорчив зневажливу гримасу.

— Та вже ж, добрий! — обурено пирхнув він. — Значно гірший за мене.

— Не заперечую. Але це ще не означає...

— Означає!!! Чому він, чому не я?! Адже я кращий, я сильніший! Якого біса король запросив призвідником його, а не мене?

— Мабуть, через те, що він з далеких країв...

— Шотландський вискочка!

— Вискочка, не вискочка, але прославлений воїн. — (Філіп вирішив не ятрити рану друга і змовчав про те, що спочатку король збирався запросити сьомим призвідником Шатоф'єра, але, отримавши листа від Річарда Гамільтона, в якому той зголосився взяти участь у турнірі, віддав перевагу шотландцеві.) — Сподіваюсь, ти скористаєшся нагодою, щоб довести свою перевагу над ним?

— Неодмінно! Я покажу цьому сучому сину, де раки зимують.

— Ти можеш записатися ще до жеребкування, — сказав Філіп, видобувши з-за вилоги камзола копію реґламенту. — Але тільки починаючи з третього кола.

— Я вже записався, — відповів Ернан. — П'ятнадцятим.

— Не хочеш ризикувати?

— Ха! Немає дурних! Коли кидатимуть жереб, вільними залишаться лише чотирнадцять перших і, можливо, ще кілька останніх місць — і на них претендуватимуть близько півсотні рицарів. А я не хочу, щоб сліпий випадок завадив мені битися з Гамільтоном.

— Зрозуміло, — сказав Філіп. — А ти, Сімоне, записався?

— Ні, і не збираюся, — відповів той. — Єдиноборства не для мене. Інша річ, коли хтось із вас очолить одну з партій у загальному турнірі, тоді я, звісно, приєднаюся до нього... Ну, і ще спробую щастя в полюванні за сарацинами.

Ернан усміхнувся і знову сунув руку в торбу.

— Гай-гай! — скрушно промовив він, виймаючи останню пляшку. — Залишилася єдина й неповторна.

— Не сумуй, — утішив його Філіп і віддав йому свою, повну на дві третини. — Ось, візьми. З мене досить.

— І мою можеш узяти, — сказав Сімон.

Шатоф'єр схвально гмикнув:

— От і добренько. Ви, хлопці, справжні друзі... Ну що ж, якщо в мене є їжа й питво, я, мабуть, залишуся тут до вечора. Ти не заперечуєш, Філіпе, якщо я трохи посплю в твоєму шатрі?

— Про що мова! — недбало знизав плечима Філіп. — Спи, скільки влізе.

— Так я і вчиню, поспішати мені нікуди. Імператор приїздить лише завтра, а в палаці мене ніяка панночка не чекає... До речі, про панночок. Я чув, що вчора ти спіймав облизня. Це правда?

— В якому сенсі?

— Йдеться про те гарненьке дівча, сестру Монтіні, — Ернан лукаво примружився. — Кажуть, ти накинув на неї оком, але вона відшила тебе і віддала перевагу Ґабріелю. Минулої ночі у них вже було побачення.

— Що?! — вражено вигукнув Філіп. — Кажуть? Хто?

— Спитай у Сімона. Це він мені розповів.

Філіп повернувся до Сімона:

— А ти звідки знаєш?

Той чомусь зніяковів.

— Я сам бачив, на власні очі.

— Що?! — витріщився на нього Філіп.

— Ну, не... не це, а... Власне, я бачив, як Ґабріель виходив з її кімнати.

— Ага, зрозуміло. Ти розмовляв з ним?

— Так.

— І він не попросив тебе мовчати?

— Ну... Правду кажучи... Це...

— Все-таки попросив?

Сімон потупив очі.

— Так, попросив.

— Хай тобі чорт, хвесько язиката! — гримнув Ернан. — Якого тоді біса ти розбовкуєш чужі таємниці?! До твого відома, Філіпе, цей базіка вже по всьому палацу роздзвонив про Ґабріеля та його панночку.

Філіп докірливо поглянув на Сімона і раптом усміхнувся.

— Отже, ти бачив, як Ґабріель виходив від Матільди? Гаразд. — Тут він тикнув його пальцем у груди. — А ти що робив на половині фрейлін глупої ночі?

— Точно, — підхопив Ернан. — Справді: це питання гідне найпильнішого розгляду!

Сімон почервонів, як варений рак, і розгублено промимрив:

— Я?.. Я просто... просто так...

— Ой, припини! — відмахнувся Шатоф'єр. — Якщо тобі вдається замилювати очі Амеліні, і вона щиро переконана в твоїй вірності, то мене не надуриш. Гадаєш, я не знаю про дочку лурдського лісничого?

— Га? — Філіп поглянув на збентеженого Сімона, потім допитливо подивився на Ернана: — Про що ти кажеш, друже? До чого тут дочка лурдського лісничого?

— А до того, що в цієї самої дочки є три доньки, дуже схожі на вірного чоловіка пані д'Альбре де Біґор.

— Та ти жартуєш! — вигукнув приголомшений Філіп.

— Ні, клянуся хвостом Вельзевула. Він злигався з нею ще в тринадцять років, а їхня старша дитина народилася за півроку до його одруження з Амеліною.

— Чорти лисі! Сімоне, це правда?

Сімон навіть не ворухнувся, ніби зовсім не розчув запитання. Зсутуливши плечі й винувато опустивши очі, він був схожий на спійманого на гарячому злочинця, який чудово розумів, що викручуватися марно, і тому гордо мовчав.

Філіп знову звернувся до Ернана:

— Як же так? Чому я не знав?

— Бо ніхто цього не знав... Гм, майже ніхто — за винятком лісничого, кількох слуг, що тримають свої язики за зубами, та Сімонової матері.

— Його матері?!

— Атож. Вона й підшукала для любки свого сина поблажливого чоловіка, який постійно роз'їжджає і не ставить зайвих запитань щодо того, звідки у його дружини беруться діти. Слід сказати, що наш Сімон, хоч і простакуватий на вигляд, але хитрун ще той. Він так вправно обставляв свої амури з тією дівчиною, що навіть його товариші, з якими він буцімто їздив на полювання, нічого не підозрювали. Я й сам дізнався про це лише минулого місяця.

— Як? Від кого?

— Е, ні. Дозволь не відкривати своїх джерел інформації. — Ернан зітхнув. — А втім, даремно я про це розповів. Тепер у вас з Амеліною з'явився привід начхати на свою обіцянку й відновити шури-мури. Гм, боюся, що так воно й буде.

Філіп енерґійно затрусив головою, немов проганяючи страшний сон.

— Ні, це незбагненно... Неможливо... Я не можу повірити! Далебі... Сімоне, ти... ти... Адже ти був для мене ідеалом... ідеалом подружньої вірності. Я завжди захоплювався твоєю відданістю Амеліні і... і навіть трохи заздрив тобі — що ти можеш так любити... А тепер... Ні! Мабуть, я повернуся в палац. Мені треба переварити це... звикнути... усвідомити... змиритися... — І він, як ошпарений, вибіг з шатра.

Незабаром почулося цокотіння копит коня. До шатра зазирнула коротко обстрижена голова слуги.

— Перепрошую, панове. Щось трапилося?

— Ні, Ґоше, нічого особливого, — заспокоїв його Ернан. — Просто твій пан згадав про невідкладні справи. Бери інших і рушай за ним.

Коли слуга вклонився і зник, Шатоф'єр повернувся до Сімона і повчально промовив:

— Отак руйнуються ідеали, друже мій люб'язний!

— Жирний кабан! — пробурмотів Сімон, безцільно блукаючи поглядом по шатру. — Навіщо ти розповів Філіпові?

— Ніякий я не жирний, — з непроникливим виглядом заперечив Ернан. — Я здоровий та могутній, це по-перше. А по-друге, так тобі й треба. Поменше базікай про чужі гріхи, коли у самого рильце в пушку. І потім, мене страшенно дратує твоє постійне лицемірство. Корчиш з себе святенника, жити не даєш Амеліні, все докоряєш їй, докоряєш...

— Але ж я люблю Амеліну! Я так її люблю... Тільки її й люблю...

— А навіщо тоді злигався з тією дівчиною?

— Ну... Це так... несерйозно...

— Хіба? І троє дітей — теж несерйозно? Який же ти ще хлопчисько, Сімоне! Ось коли подорослішаєш... гм, якщо, звісно, взагалі подорослішаєш... — Ернан розлігся на підстилці й широко позіхнув. — Та що з тобою говорити! Краще я трохи подрімаю, а ти, хлопче, іди собі з Богом...

Щойно Сімон вийшов з шатра, як за його спиною почулося гучне хропіння. Попри свій кепський настрій, він не втримався від сміху:

— Нівроку ж, трохи задрімав!..

НАСТУПНИЙ РОЗДІЛ

ПОВЕРНУТИСЯ ДО ЗМІСТУ

Додаток 1. ДІЙОВІ ТА ЗГАДУВАНІ ОСОБИ

Додаток 2. ҐЕНЕАЛОҐІЧНІ ТАБЛИЦІ

вгору