ЗРОДИЛИСЬ МИ ВЕЛИКОЇ ГОДИНИ

У 20–30-i роки Олесь Бабiй був одним iз найпопулярнiших в Захiднiй Українi i за її межами поетом, прозаїком, публiцистом, полiтичним дiячем-пiдпiльником. Цiкава, позначена символiзмом лiрика, iнтимна i фiлософська, широкi епiчнi полотна, поеми, в яких змальовано розмах визвольних змагань українського народу впродовж усiєї 1-ої половини буремного ХХ столiття (О. Бабiя з повним правом можна назвати рапсодом визвольних змагань), захопливi гостросюжетнi повiстi, глибокi оповiдання i нариси, лiтературно-критичнi працi, спогади про багатьох видатних сучасникiв – ось далеко не повний перелiк лише основних пластiв творчої спадщини письменника.

Книжка "Зродились ми великої години", яка пропонується читачевi до 100-рiччя вiд дня народження О. Бабiя, є першою в сучаснiй Українi спробою окремого видання вибраних поезiй, спогадiв та iнших матерiалiв, що мали б дати бiльш-менш задовiльне уявлення про Бабiя-поета i Бабiя-людину. Воно стане в пригодi всiм, хто цiнує нашу нацiональну культуру, любить поезiю, працює на нивi освiти, шанує нашу минувшину i думає про майбутнє. Поетична спадщина О. Бабiя не тратить своєї актуальностi, багато що в нiй звучить так, мовби написано про нас, мовби написано нинi.

Слово Олеся Бабiя в перiод матерiальної i духовної кризи потрiбне суспiльству, i воно має звучати на повну силу, бути доступним, звiльненим, врештi, з темницi, з ув'язнення, в якому перебувало досi.

ББК 84.4Укр.
Б12

Упорядник і автор вступного слова Василь ГАНУЩАК
Редактор Ярослав ШАНДУРА

Упорядник і видавці
висловлюють щиру подяку
за сприяння й фінансову допомогу
у виданні цієї книжки
Голові Калуської міської Ради
п. Романові СУШКУ
та
Президентові Калуського концерну "Оріана"
п. Степанові ЧЕРНИКУ

Бабій Олесь

Б12 Зродились ми великої години.– Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження", 1997.– 208 с.

ISBN 966-538-023-0

Книжка "Зродились ми великої години", яка пропонується читачевi до 100-рiччя вiд дня народження О. Бабiя, є першою в сучаснiй Українi спробою окремого видання вибраних поезiй, спогадiв та iнших матерiалiв, що мали б дати бiльш-менш задовiльне уявлення про Бабiя-поета i Бабiя-людину. Воно стане в пригодi всiм, хто цiнує нашу нацiональну культуру, любить поезiю, працює на нивi освiти, шанує нашу минувшину i думає про майбутнє. Поетична спадщина О. Бабiя не тратить своєї актуальностi, багато що в нiй звучить так, мовби написано про нас, мовби написано нинi.

ББК 84.4 Укр

_Б 4702010100–13 _{Без оголошення}
⁹⁷

© В. Ганущак, упорядкування, вступне слово, 1997.

ISBN 966-538-023-0 © Видавнича фірма "Відродження", 1997.

До 100-річчя з дня народження поета.
До 560-ої річниці першої письмової згадки
про місто Калуш.

ЗМIСТ

Марш українських нацiоналiстiв
В. Ганущак. З довiчного ув'язнення

I. ВИБРАНI ПОЕЗIЇ

Iз збiрок мiжвоєнного перiоду

Шукаю людини
Доня стрiлецька
Воєнна колисанка
Пiсля бою
На нашiй Голгофi
"I досi сниться тихим сном..."
Жита
Ворог iде
На Київ
У Києвi
На Макiвцi
Лист в'язня
На руїнах
I. "I знов, як давно, знов неволя..."
II. "Не проклинаймо ворогiв..."
Батько i дiти
Могила Довбуша
Галицька iдилiя
Пiд Крутами
Весна
З поеми "Гуцульський курiнь" (уривки)
I. "На заходi вiйна згасає блиском ватри..."
II. "Як опинивсь курiнь гуцульський..."
III. "Пiшов курiнь десь у запiлля..."
IV. "I тихо. Нiч. Посеред пiль..."
Iз збiрки "За щастя оманою"
Жмуток перший
Весняне
До неї
Свiтло вночi
Gretchen
На концертi
В годину туги
Потiшився
На свiжу могилу
"Неначе повiсть: раз весною..."
"I лине спогад: рiдна хата..."
"Ось другий спогад: хуртовина..."
Жмуток другий
Друга
Ще раз
В саду
Аристократцi
Злодiй
Невдача
Мефiстофель
Загнiвались
Гнiв
Nocturno
I. "Вночi, мов пугачi, повiдлiтали смутки..."
II. "I як тебе молить, i як тебе благати..."
III. "Заснула ти, лежиш в дрiмотi сонна..."
Лист
Стрiча
Спiзнена гостина
Слiпець
Епiлог
Сам до себе
Iзольда
З циклу "Пiснi з-поза крат"
I. "За мрiї, сни про волю, за пiснi..."
II. "Вчинили суд, зiйшлися на наради..."
III. "Три кроки вздовж, три кроки вшир..."
IV. "Товаришi, не спiть цiєї ночi..."
VIII. "Лиш тут, у царствi кривди, зла, неволi..."
IХ. "Днiв тисячу прожить ще мушу..."
ХI. "В цiм домi кари, в царствi злоби, мести..."
ХIV. "I знову осiнь золотить..."

З книжок, виданих на вигнаннi

Iз збiрки "Жнива" (1946 р.)
Орлик
Весiлля
З поеми "Повстанцi" (1956 р.)
Пiд свист кнута
Ворог iде
В походах
Iз збiрки "Свiт i людина" (1969 р.)
Свiт i людина (уривки з поеми)
Жнива
Пiсня про Шухевича-Чупринку (уривок)
Iз збiрки "Вибране з творiв" (1969 р.)
Мати (уривок)
Пам'ятi Ольги Бесараб
Нiцше
Iсус
Вiйна
Могила над морем
День слави
На хвилях океану
Львiв наш
Вигнанець

II. ЛIТЕРАТУРНО-КРИТИЧНI ПРАЦI СПОГАДИ

"Енеїда" Iвана Котляревського
Микола Євшан (Федюшка)
Мої особистi спогади про Євшана
Мої стрiчi з Павлом Ковжуном

III. ОЛЕСЬ БАБIЙ В ОЦIНКАХ ЛIТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ I СПОГАДАХ СУЧАСНИКIВ

В. Бобинський. Лiтературне життя по цей бiк Збруча
В. Атаманюк. Сучасна галицька лiтература
Б.-I. Антонич. Поезiя по цей бiк барикади
М. Матiїв-Мельник. Ол. Бабiй. "Пожнив'я"
С. Наумович. Олекса Бабiй. "Повстанцi"
Р. Завадович. Олесь Бабiй
Т. Салига. "Гей, Сiч iде, красен мак цвiте..."
Ф. Погребенник. З думою про рiдну землю
I. Руснак, Л. Корчинська. Високий свiт поезiї Олеся Бабiя
В. Ганущак. Олесь Бабiй та його поема "Повстанцi"
М. Свирида. Схожий на Аполлона
П. Базилько. Моя зустріч з Олексою
Т. Курпiта. Олесевi Бабiєвi

МАРШ УКРАЇНСЬКИХ НАЦIОНАЛIСТIВ

Зродились ми великої години
З пожеж вiйни i з полум'я вогнiв,
Плекав нас бiль по втратi України,
Кормив нас гнiт i гнiв на ворогiв.

I ось iдемо в бою життєвому
Твердi, мiцнi, незламнi, мов ґранiт,
Бо плач не дав свободи ще нiкому,
А хто борець, той здобуває свiт.

Не хочемо нi слави, нi заплати,
Заплатою нам розкiш боротьби,
Солодше нам у бою умирати,
Як жити в путах, мов нiмi раби.

Доволi нам руїни i незгоди,
Не смiє брат на брата йти у бiй,
Пiд синьо-жовтим прапором свободи
З'єднаєм весь великий нарiд свiй.

Велику Правду, для усiх єдину,
Наш гордий клич народовi несе:
Батькiвщинi будь вiрний до загину,
Нам Україна вище понад все!

Веде нас в бiй борцiв упавших слава,
Для нас закон найвищий та наказ –
Соборна Українська Держава –
Вiльна, мiцна, вiд Тиси по Кавказ!

З ДОВIЧНОГО УВ'ЯЗНЕННЯ

Долi письменникiв, як i долi звичайних людей, складаються по-рiзному. Навiть тодi, коли вони, цi письменники, належать до одного й того ж поколiння, росли й формувалися в однiй i тiй же мiсцевостi, приблизно в одних i тих же умовах i реалiзують однакової сили талант (ясна рiч, кожен по-своєму) в творах близької або подiбної школи, тематики, вiдображаючи на початку один i той же життєвий досвiд, однi i тi ж iсторичнi подiї, свiдками чи й безпосереднiми учасниками й творцями яких довелося їм бути. Все одно доля потiм розпоряджається по-своєму. I часто дуже несправедливо, невблаганно жорстоко.

З поколiнням Олеся Бабiя,– а це було поколiння уславлених Сiчових Стрiльцiв, перших за довгi вiки лицарiв-патрiотiв, що зi зброєю в руках голосно заявили про право свого народу мати не тiльки власнi iнтереси у вiйнi, яка потрясла тодi свiтом, а й про право його на власну державу,– з цим поколiнням доля теж обiйшлася по-своєму, спершу пiднiсши кращих його представникiв – усусусiв до вершин слави i гарячої, палкої любовi з боку українських народних мас i подарувавши їм ряд блискучих бойових успiхiв та перемог, а потiм, коли "встояти не було сили", метнула їх у сумнозвiсний "чотирикутник смерти", в безвихiдь i розпорошила по широких просторах iмперiї, проти якої вони воювали, боролися, i, врештi, розвела багатьох з них по рiзнi боки хитромудро зведених бiльшовиками барикад, в кiнцi мало кого пощадивши.

I все ж саме це поколiння таки спромоглося здобути, хай i на не надто тривалий час, хай i втрачену потiм Українську державу, iдея якої вiдтодi перестала бути примарним фантомом, стала невiдкладним завданням нацiї. Вони ж, усусуси, i в полум'ї вiйни, i вже пiсля неї творили й гартували новий нацiональний дух, нову пiсню, нову лiтературу, мистецтво, культуру. Парадокс лише в тому, що потiм упродовж пiвстолiття iмена бiльшостi з них були викресленi з iсторiї, їх заборонено було згадувати, i навiть могили їхнi були зруйнованi.

Згадували тiльки тих, хто похитнувся, хто, розгубившись чи й зовсiм зневiрившись, пiддався на демагогiчнi гасла й повiрив, що можна розбудувати нацiю, зробити її щасливою й гордою i пiд контролем ворога. Цим шляхом у рiзний час пiшли Василь Атаманюк, Василь Бобинський, Михайло Козорiс, Володимир Ґжицький, десятки, сотнi i тисячi менше вiдомих чи взагалi невiдомих старшин i стрiльцiв УГА.

Олесь Бабiй цим шляхом не пiшов, вiн не вiрив у червоний "iнтернацiоналiзм", залишався невгнутим упродовж усього життя. Тож i немає нiчого дивного в тому, що саме його спадщина переслiдувалась найбiльш жорстоко i ми нинi про неї найменше знаємо.

Але на вiдмiну вiд тих колишнiх своїх побратимiв зброї й пера, котрi похитнулися i пiзнiше заплатили за це життям, Олесь Бабiй уцiлiв, вижив i, опинившись за океаном, уважно стежив за всiм, що вiдбувалося на Батькiвщинi. Нi, вiн i тепер не каявся, що залишився вiрним iдеалам своєї молодостi. Але його не могло не болiти, що українська молодь у рiдному краї не має змоги читати його поезiї, повiстi, пристраснi слова численних його статей, якими захоплювались молодi люди в перiод мiж двома свiтовими вiйнами. Вiн знав, що зумисне затирається в пам'ятi саме його iм'я, яке, власне, небезпечно було навiть згадувати, що вся його творчiсть засуджена на довiчне ув'язнення. Яка ж ти, доле, несправедлива! Душа поета кричала:

Вiтчизнi я вiддав мiй цвiт життя,
мiй труд, юнацькi мрiї буйнокрилi.
За те знайду спочинок, забуття
не в рiднiм краї, а в чужiй могилi?
За мною бiй за волю, рiдний край,
за мною тюрми, де каравсь я люто,
невже за те утратив я мiй рай,
тебе, моя Вiтчизно незабута?
("Вигнанець")

I справдi, чи далеко було до того, аби забути його назовсiм, коли чверть нацiї забула вже й рiдну мову?

I все ж його пам'ятали, знали, з ним рахувалися не лише друзi-письменники, вдячнi читачi старшого покоління, а й – не меншою мiрою – непримиреннi вороги та противники з протилежного полiтичного табору. Вiн був настiльки вiдомим, а творчість його настільки вагомою, що й упорядники 8-томної "Iсторiї української лiтератури", яка вийшла за вутленької хрущовської вiдлиги, не змогли обiйтися хоч i без лайливої, неґативної, але... таки ж згадки про нього. У шостому томi – аж двiчi! А як не згадаєш, коли вже один з перших одiозних, суто бiльшовицьких iсторикiв нової "пролетарської" української лiтератури, сумнозвiсний вульґаризатор В. Коряк його згадував i про нього писав як про явище по той бiк Збруча ще на початку двадцятих, не кажучи вже про В. Бобинського чи В. Атаманюка; коли сам Б.-I. Антонич, уже по цей бiк Збруча, вiдзначає його як одного з кращих поетiв у статтi, призначенiй для польського читача. А вже про таких – чи то заслiплених, чи то зумисних – адептiв пробiльшовицького лiвацтва в Захiднiй Українi, як С. Тудор чи Я. Галан, то й говорити зайве. Цi просто його величали "фашистом", "спiвцем вiйни" i не шкодували йому уїдливих епiтетiв, за якi по той бiк Збруча письменника просто взяли б та й розстрiляли.

Олеся Бабiя, його творчiсть добре знали i спiвпрацювали, сперечалися, радилися з ним такi люди, як Є. Маланюк i Д. Донцов, вiн був знайомий з Оленою Телiгою i О. Ольжичем, Е. Козаком i П. Ковжуном, знав близько О. Олеся, чи не всю українську елiту Львова i Праги. Отож цiлком замовчати його iм'я було важко. I вiн вiрив у те, що зробити цього не вдасться, як не вдасться згасити порив до волi, державностi великої нацiї, те святе полум'я самопожертви, яке розпалили вони, Сiчовi Стрiльцi – справжнi лицарi не так "залiзної остроги", як самої Матерi-України.

I це полум'я не погасло. Повiльно, хто як, знов-таки не за справедливим чiтким порядком, не в лавах стрiлецьких дисциплiнованих, а – як кому пощастить, хто яких знайде покровителiв i меценатiв, повертаються колишнi стрiльцi-лiтератори до свого народу, до свого читача. I серед них – Олесь Бабiй. Не в числi перших, на жаль... Але то не пов'язано нi iз значимiстю його постатi в лiтературi, нi з обсягом та мистецькою i суспiльною вартiснiстю його лiтературної спадщини. I тому хочеться вiрити, що невдовзi таки матимемо солiдне видання бодай тих його кращих творiв, що й нинi звучать ой як актуально i ой як потрiбнi вкотре вже дезорiєнтованому i розгубленому нашому широкому загаловi. Це ще попереду, воно буде.

А тим часом читацькiй увазi на вiдзначення сторiччя вiд дня народження видатного нашого земляка пропонується оця книжка вибраних поезiй та деяких матерiалiв, що мали б дати бiльш-менш задовiльне уявлення про Бабiя-поета i Бабiя-людину. Як i кожна подiбна справа, що робиться за гострого браку джерел i матерiалiв, часу, коштiв, паперу, а iнколи й елементарного сприяння та розумiння з боку певних осiб i структур, книжка ця не без хиб i недолiкiв. Але вона – перше в повоєннiй Українi (а це понад 50 лiт!) окреме видання поезiї О. Бабiя. Хай же воно стане добрим початком для видань кращих, повнiших, з бiльшим обсягом i накладом, з добрими iлюстрацiями. Адже на черзi – проза, драматургiя, публiцистика, твори для дiтей. Все це ще чекає на уважних дослiдникiв i доброзичливих видавцiв.

Адже вирок "довiчне ув'язнення", здається, давно скасовано. Спадщина О. Бабiя має врештi вернутися до людей.

Василь ГАНУЩАК,
член Спiлки письменникiв України.
Iз збiрок мiжвоєнного перiоду

I. ВИБРАНI ПОЕЗIЇ

Із збірок міжвоєнного періоду

ШУКАЮ ЛЮДИНИ

Шукаю людини!..

В часi воєнних походiв, серед могил, на кривавому шляху, серед темної ночi згубилась вона. Дим, полум'я, пожежi i степова курява заслонили хмарою її обличчя; стогiн ранених, гарматний рев i брязк шаблюк заглушили солодкий її голос; брудна солдатська, окривавлена стопа втопила її в бруд i погань життя. Дика зграя розлючених, божевiльних профанiв обкидала болотом її святi ризи, скосила найкращi цвiти її душi.

Шукаю людини!..

Куди не глянеш – всюди жадiбне лице патрiота, криваве чоло борця, всюди чуєш рев i жахливий вереск кровожадних гiєн.

I втомилася душа моя серед воєнної хуртовини, зненавидiло моє серце базарнi крики фальшивих героїв. Серед брудної, безконечної пустинi, серед царства злоби i гнiву, в країнi гiєн i шакалiв я невтомно шукаю людину.

1920 р.

ДОНЯ СТРIЛЕЦЬКА

Полями, ланами, пiд гору межою
Iшло в лiтню днину маленьке дiвчатко.
Самотнє, обдерте. Рукою дрiбною
У кошику несло з обiдом горнятко.

Iшло, пiдбiгало, iз межi на межу,
Втираючи пiт, що котився по личку:
"Ой леле! Цей глечик тяженький не вдержу.
Спочину, зiрву я для братчика чiчку.

Жучок ось чорненький,– погляну, цiкаво;
Ось мишка побiгла,– якби тут наш котик!
Там жайворон пiснi посiяв на трави:
Всi люди працюють, а вiн без роботи".

Йде дальше дiвчатко мiж ниви i збiжжя,
Забрело, як в море, оглянулось, стало:
Нi шляху, нi стежки – саме бездорiжжя;
Гей, мабуть, дiвчатко в полях заблукало.

Так тихо, безлюдно, лиш вiтер ланами –
Нi женцiв, нi стежки, лиш колос i колос.
"Де мама? Де женцi? Зблудила я, мамо!" –
I бiдне дiвчатко заплакало вголос.

Пiти б розпитати. "Як можна зблудити?
Чи стежки не бачиш за житом? Ну, стидно",–
"Коли ж бо я менша, як стебла у житi,
Хоч стану на пальцi, ще стежки не видно".–

"Хто ж смiв тут самотню лишати дитину?
Ти звiдки? Скажи-но: Де мама? Де татко?" –
"Мiй тато на войнi за Україну загинув,
А я несу мамi обiд у горнятку".

1927 р.

ВОЄННА КОЛИСАНКА

Спи, дитя моє прекрасне,
Баюшки-баю!

ЛЕРМОНТОВ

Ой люлi, люлi, сину мiй,
Засни, засни, соколе!
Впав на вiйнi десь батько твiй,
Не вернеться нiколи.

Настали в нас тяжкi часи,
Тож хлiба, сину, не проси;
Хлiбець – то сни минулi,
Бо брат, що сiяв нам на хлiб,
Найшов у таборi свiй грiб;
Люлi, мiй синоньку, люлi...

Нi грядоньки землицi в нас –
Майна не сподiвайся;
Як виростеш, то з нами враз
У найми ти наймайся.

Паси худiбку у лiсах,
Ночуй у слоту на ланах,
В болотi та намулi,–
То чей тобi дарує пан,
Окрiм побоїв i доган,
Ще й ложку страви. Люлi!..

Вiдтак у дниноньку одну
Дадуть тобi рушницю.
I поженуть у чужину,
В далеку чуженицю.

В касармi згубиш юнiсть, май,
У бою не за рiдний край
Загинеш ти вiд кулi;
Боровсь, не знаючи за що,
Упав, питаючи: "Пощо?"
Люлi, соколику, люлi.

А нi, то вернешся з вiйни
Калiкою додому;
Тодi мене не прокляни,
Не докоряй нiкому.

Царi женуть iз рiдних хат
Моїх синiв, моїх вiрлят
На жир гарматнiй кулi;
Ми вас колишем не собi,
Лише вiйнi i боротьбi...
Люлi, дитинонько, люлi...

А може, у полон
Ти попадеш у битвi,
Тодi всю нiчку не на сон
Оддам, лише молитвi.

А ти в таборi через дрiт
Дивитисьмеш туди, у свiт,
Зiтхання слати чулi.
I з голоду, недуги, зла
Упадеш – колос зi стебла...
Люлi, дитя моє, люлi...
Засни, лебедоньку, засни,
Тебе вколише ненька.
Краса життя – то тiльки сни
Тодi, як ти маленька...

Бо як мине весняний день,
Мине пора i снiв, пiсень,
Вороження зозулi.
Не пробудись; дарма, дарма,
В життi утiх нема, нема,
Засни навiки, люлi...

1918 р.

ПIСЛЯ БОЮ

Не говорiть: "Ми втратили вiйну"
I не ридайте: "Марно все пропало!" –
I в сатани ще навiть сил замало,
Щоб вiн унiвець чин ваш повернув.

У всесвiтi не пропаде й атом,
Безслiдно навiть не загине мрiя.
Ви ж вiрите, що ворог чудо вдiяв –
Похоронив ваш чин весь пiд хрестом?

Лиш дiти вiрять, що вчорашнiй день
Помер навiки й не живе сьогоднi.
Вписала вiчнiсть в лiтопис Господнiй
Геройську смерть стрiлецьких чет, сотень.

Погляньте! Зерна сiє там ратай:
Хоч зерна тi присипанi землею,
Не зогниють, не згинуть, нi, пiд нею,
А зродять плiд – i зашумлять жита.

Або як вам зневiра ломить дух,
Погляньте ви в бурхливий день на рiки:
Чи хвиля, збита вiтром превеликим,
У глибинi десь гине без слiду?

Нi, браття! Нi! Та хвиля, збита тут,
Пiдносить там ще вище срiбнi крила;
Здiйметься так народна збита сила –
Нi, не намарно кров, нi, не намарно труд!

1926 р.

НА НАШIЙ ГОЛГОФI

Народ, утомлений в боях,
Упав хрестом у пил, на шлях,
Тернистий шлях...
Регочуть Юдинi сини,
Мiняйлiв чернь кричить: "Розпни!
Розпни, розпни!"
Торгуючи святим добром,
Сварню почали пiд хрестом,
Святим хрестом!..
Поклали в грiб Народ – Христа,
Й пiшла на пир та чернь пуста
В шумнi мiста...
Весь Рим гуде пiд хор пiсень.
Дрожiть! Iде вже третiй день,
Воскресний день!
Впав гробний камiнь, впав ґранiт,
Встає вже iстина, йде в свiт
Спасти весь рiд,
Весь людський рiд.

* * *

I досi сниться тихим сном:
Шляхом, шляхом
Йде вiйсько – повiнь з берегiв...
Нi пiснi – слiв...
За полком полк, неначе хмари.
За ними примаром пожари,
За ними плач сестер, батькiв.
Ворожий гнiв.
I досi сниться день походу...
Христовий похiд для народу
Туди, на верх Голгофи гiр!
I досi бачу в нiч понуру:
Ген журавлиний лине ключ –
За Збруч, за Збруч...
I досi бачу вас, герої!
Палає срiблом в сяйвi зiр
Рiка-кордон.
Пiшли, оглянулись востаннє:
"Прощай!
Ти, краю, нас не забувай!"
Пiшли. Сто тисяч було вас!
А де ви? Де ви всi в цей час?
Розсипались пiском в пустинi,
Зеленим листям по Вкраїнi,
Зогнили в тюрмах i таборах,
А прапор кинули на горах!
Минулося. Лиш спомин сном:
Колись на схiд ми йшли шляхом...
Сто тисяч, серед гiр i круч,
Останнiй несло волi луч –
За Збруч, за Збруч!..

ЖИТА

Радуйся, земле пресвята!
Колишуться в полях жита;
За шумом шум
Пливе на лан;
Спiва сто дум
Нив океан,
Хвилює шелестами вкрай,
Як той Дунай, як той Дунай!
Радуйся, земле, i радiй!
Йдуть гостi, юнi, молодi,
Женуть ягнят
Бичем вiтрiв:
Сто тисяч стад
I табунiв;
Срiблиться море бiлих грив –
Од меж до меж, од нив до нив...
I розвеснiй, душе сумна...
Несе бальзами тишина...
А житнiй шум
Гоїть бiль ран,
Втопив мiй сум
Пiль океан...
У грудях спiв, на струнах смiх –
Жита... жита... в полях моїх!

ВОРОГ IДЕ

Йде вiйсько, має хоругов.
Гримить громами барабан:
"Пiшли ми в тан...
I з брата, з брата лили кров.
Ще вчора раб – сьогоднi пан,
Ще вчора брат – сьогоднi кат.
Замкнув в тюрму сестричку брат.
Чи брат? Чи кат?"
Побiда. Ллється регiт сурм.
Ха, ха! А з тюрм, а з тюрм, а з тюрм
Несеться крик i зойк на глум.
Тут смiх, тут радости оркан,
Там кров ще капле з ран – ах, з ран!
До нiг тирана впав прапор.
Святий прапор.
Мов зграя псiв, так виє хор,
Солдатський хор:
"Трiюмф! Гар, гар! Тадра, та, та!
Вже правда стоптана свята!
Тюрма i сльози, кров, пожар...
Тадра, та, та! Гар, гаррр! Гар!"
Ха, ха! Про правду, волю спiв?
Там крик рабiв, там смiх катiв;
Там скрипiт шибениць страшних,
Там крови плюскiт не затих.
Та що там правда, що там кров?
Копальнi нафти нашi знов!
Та що, що всюди зойк i стон?
Наш бог – баґнет, а кнут – закон.
У нас на грудях хрест, любов,
А на руках, баґнетах кров.
Будем кричать про правду, мир,
Сами ж пiдем на злоби пир,
Понесемо у свiт, у свiт
Чортiв, шайтанiв заповiт!
Iдуть. Хтось сипле цвiт на шлях.
А там, в степах, а там, в полях,
Гроби, хрести на тих гробах.
Ха, ха! А там, мов листя цвiт,
По всiх краях, у свiт, у свiт
Рознесла буря всiх борцiв.
Втекли ягнята вiд вовкiв.
Гей, гей! Як гордо йдуть на шлях!
А там раби дрожать в хатах,
Хтось шепче: "Спiв цей за вiкном –
Над гробом волi це псалом".
Гей, гей! Ще вчора тим шляхом
Iшли раби у бiй, на пир,
Мов бурi вир!
I плила пiсня аж до зiр –
Про Сiч, що йде з прапором з гiр.
Все зникло сном...
А там в куток
Сховався згорблений сваток
I шепче: "В бiй не хтiли йти,
То мусимо ярмо нести".
Так, так! Так, так!
Вiрлом не буде черв, хробак...
Так, так... Так, так!
.........................
А там... а там...
Веде якийсь кривавий хам
Хлопiв iз сiл.
Веде за "зраду" на розстрiл.
О муко, муко! Їм услiд
Бiжить сiм'я, бiжить весь рiд,
А матерi не плачуть тут –
За плач же б'ють,–
Лише, мов суки тi, скиглять,
Що взято в них топить щенят.
В очах їх ад, в душi пожар,
О громи з хмар!
Ударте, вдарте i спалiть
Плюгавий рiд, кривавий свiт!
Iдуть, i грає барабан:
"Ще буде бiй, ще буде тан.
I згине, згине Тамерлан!
Весь свiт буде єдиний лан.
Нiхто не раб, нiхто не пан".
.........................
Так грають труби й барабан.

НА КИЇВ

Гей, волинськими шляхами
I безмежними степами
Горде вiйсько в бiй iде.
Iдуть Стрiльцi Сiчовiї,
Линуть орли степовiї,
Громом пiсня їх гуде –
Гей, бiй буде!
Голод, втома з нiг кидає,
А слiди їх заливає
Кров, що з босих нiг пливе.
А жару, що тлiє в груди,
Не гасять неволя, труди;
Запорiжжя дух живе...
Воскрес – живе.
Йдуть стрiльцi, iдуть герої
I слiди, шляхи всi свої
Кров'ю, трупами значать.
Не страшна їм смерть, могила,
Нi грiзна ворожа сила:
В Київ волю зустрiчать
Вiрли летять.

У КИЄВI

Київ! Поклiн тобi, поклiн!
До твоїх стiн
Iду з Карпат, врагами гнаний.
Ти ж паном був дитинних снiв,
З тобою я ридав-радiв.
Тебе я бачу, мiй коханий!
Немов паломник, що в бою
З життям втомивсь – тугу свою
В Єрусалим несе далекий,
Так я, утомлений в ту мить,
До тебе рани йду гоїть.
Iду самотнiй, одинокий.
I може, в горах, де в боях
Лягли спочити в тихих снах
Борцi безсмертнi i герої,
Я зможу серце насталить
I научусь знова любить
Народ, що вбив надiї мої.

1919 р.

НА МАКIВЦI

I знов я тут, на горах слави,
Де наш ручай шепоче й лiс:
– По битвi на полях Полтави
Тут перший український крiс
Спиняв московських полчищ лави
I вперше по вiках неволi
Карпатський вiтер в свiт понiс
Слова нечуванi стрiльцевi:
"Ми не поклонимось царевi!
Ми прагнем волi!"
То були яснi днi веснянi:
Пестило сонце квiття рясту,
I вже бруньки були розвились
На цих березах на полянi,
Коли пiд шум сосон похилих
Упав нараз
Твердий приказ:
– Наступ!
I понад бори, понад гори,
I над Бескиду темнi звори
Гармати глухо заревiли,
Зацокотiли скорострiли.
А гомiн з тих верхiв злетiв
Аж до Днiстрових берегiв.
Тодi-то тут, в ось тiй дiбровi,
Схилився воїн, в ранах, кровi,
А другий впав на полонину,
Хоч мертвий, зброї з рук не кинув,
А третiй впав ось тут, край зруба,
Коло зламаного дуба...
Я бiля дротiв, за ровами,
Убив багнетом над ярами
Стрiльця – з-над Кубанi солдат;
Вбив брата брат,
Що ослiп у тюрмi i неволi,
Мордував вiн своїх.
Що за смiх, що за грiх,
Що за iграшка долi!..
З тих гiр пiшли стрiльцi вперед,
На рiднi доли...
Хлопцi то були – як соколи...
I соколиний їх був лет.
Аж до Днiстра...
По Липу Золоту...
По Збруч i Сян...
I по Карпати
Полинула, як гураґан,
Стрiлецька пiсня в пору ту:
"Машерують визволяти
Своїх братiв iз-над Днiпра
З московських кайдан".
I пiсню ту од роду в род
Спiває весь народ.
А нинi, нинi тихо сплять:
Один, i другий, тридцять п'ять...
.........................
Мандрiвнику, йди до верхiв
Вклонитись тiням тих борцiв,
Що прагнули у люту днину
Пiдняти схилену калину,
Розвеселити Україну!

ЛИСТ В'ЯЗНЯ

Моя матусю! Я в тюрмi.
Минають сумно днi за днями,
Немов тумани, що взимi
Пливуть над рiдними полями.

Так сумно тут: iз-поза крат
Не бачу сонячного сходу;
На рокiв п'ять мене Пилат
В тюрму замкнув за честь народу.

Впадуть мої слова в твiй дiм,
Немов злодiї серед ночi;
Ти ж не ридай, не плач зовсiм,
Отри свої старечi очi.

I горда будь, що ворог злий
Карає так твою дитину;
Чи тямиш? Вчила ти дiтей
Боротися за Україну.

I напиши менi, чи там
Весна у нас i що чувати?
Чи братик мiй вже ходить сам
Плугами перелiг орати?

I чи збиточний досi Гнат,
Чи пильно вчиться вже Галина,
Чи досi все спiва в день свят:
"Ще не вмерла Україна"?

Сестрi сказати не забудь:
Хай сiє цвiти огороднi,
Щоб мала чим встеляти путь,
Як вернуться борцi народнi.

Бо чую, вiрю: дух росте,
Iскра змiняється в пожежi;
Ще мить – i свят-вогонь змете
Тюрму й чужi кордони, межi.

Не плач! Надiя радiсна
В вiкно вже дивиться до мене;
Прийде сподiвана весна;
Не плач, прощай, рiдненька Нене!

1921 р.

НА РУЇНАХ

I.

I знов, як давно, знов неволя...
Хто знає? Може, на столiття
Рабства, покори, лихолiття
Вас засудила люта доля.

Шаблюка зломана остання,
Ви впали знов до нiг профана.
Бо дав Господь святе повстання,
Але не дав, не дав Богдана!

Не взяли ви вiнця свободи
З пожеж всенародного бунту,
Бо ви не слухали народу.
Нi голосу вiд пiль, вiд ґрунту.

Тож чуйте! Вiрте хоч сьогоднi:
Народ – Месiя й перемога!
Його слова – слова Господнi,
Народний голос – голос Бога.

II.

Не проклинаймо ворогiв,
Не називаймо їх катами:
Найбiльший ворог наш – мiж нами,
По цей бiк наших берегiв.

З нас кожний стежку стелить сам
Собi квiтками чи смiттям:
Нас не Москва б'є, не ляхи,
А нашi чорнiї грiхи.

Не смiй на других грiх складати
За те, що промiнь волi згас.
Удармось в груди: винуватий
I ти, i я, i кожний з нас!

Покуту ми за грiх складаймо.
Не проклинаймо!
Такий життя святий закон:
Безсилля силi б'є поклон.
Коли ж ми черв, плазун безкрилий,
То хтось нас мусiв розтоптати.

Бо гине i орел безсилий,
Коли не вмiє сам лiтати.

Зiгнилий овоч до болот
Паде в день бурi iз висот.
На вiтах зв'ялених конвалiй
Росте мiцний хижак-бур'ян.
Навiщо тут прокльони, жаль?
Так хоче Пан, всесильний Пан.

Тож як на вас паде камiння,
То ви не плачте iз терпiння,
Але з камiння в лютий мент
Будуйте силi монумент
I силу силою стрiчаймо,
Не проклинаймо!

1923 р.

БАТЬКО I ДIТИ

Як зайде ласкаве сонце за горою,
Повертає батько з поля iз косою
I, втомившися кiсьбою, йде до хати
Вiдпочити i з дiтьми порозмовляти.
Тодi Галя i Данилко кучерявий
Покидають свої iграшки, забави
I сiдають на колiна свого татка
Та щебечуть, мов на весну ластiв'ятка:
"Ми були сьогоднi чемнi цiлу днину,
Розкажи нам про вiйну за Україну".
I синковi гладить батенько головку
Та розказує, а дiти мовкнуть, мовкнуть.
"Я тодi мав лiт сiмнадцять лиш вiд роду,
Як вiйна у нас почалась за свободу,
Добровольцем тодi став я пiд прапори
I в боях пiшов з Карпат по Чорне Море...
Рокiв два боролось вiйсько наше смiло,
Та не вдалося велике наше дiло...
Впало вiйсько, мов те листя в падолистi,
Залишилося могил аж тисяч двiстi..."

А як батенько скiнчить оповiдати,
Син зривається, стає посеред хати
I тодi вогнем палають його очi,
Вiн, задивлений у чорну темiнь ночi,
Кличе: тату, чуєш, тату! Мамо, тату...
Я в сiмнадцять лiт покину вас i хату...
I пiду, як ти пiшов, до бою смiло.

Закiнчити розпочате твоє дiло...
Тiльки мати, що вiйни боїться й битви,
Шепче тихо у кутку слова молитви.
I не знає, сумувати чи радiти:
"Який батько войовничий – такi дiти".

Львiв, 1930 р.

МОГИЛА ДОВБУША

А все ж ти наш вiщун народного пориву,
Що вхопить знов колись за косу i топiр.
Ти проблиск тих вогнiв мужицьких бунтiв, гнiву,
Що тлiє край колиб, ось тут, у нетрях гiр.

Ти предитеча тих, що в тюрмах умирали,
В нерiвнiй боротьбi, вiд тифу в шпиталях,
Предвiсник палiїв, що iскри роздували
I всiм краям несли революцiйний стяг.

Дванадцять вас було, безiменних, забутих.
Не славить вас Боян, Тiртей, нi рiдний бард,
А ви ж передня стеж чорноробiв розкутих,
Голодних злидарiв бунтарний аванґард.

В могилi спиш давно, гуцульський наш герою,
Про тебе лиш казки гуцулка шепче нам,
А дiдич став над Прут неситою стопою,
Дав пити нам полин, той що й твоїм батькам.

Ой, Довбущуку наш! Чи чуєш, горда сило,
Що панщину у нас заводять знов пани?
Коли ж ти встанеш знов з високої могили,
Зiтреш з лиця землi це царство сатани?

Я завжди вiрю ще в казки старi дитиннi.
Чекаю! Встанеш ти i топiр скреше грань.
З тобою не пiде дванадцять лиш леґiнiв,–
Пiде нас мiлiйон, Олексо,– тiльки встань!

ГАЛИЦЬКА IДИЛIЯ

Вiд оселi до оселi
Блудять вiстi невеселi:
Дiлять, дiлять панськi землi
На парцелi.
............................
Снилось, снилось над вiками,
Що тi ниви iз лугами
Будуть нашi, будуть з нами,
Будуть з нами
.........................
Спрацювали ми тут руки:
Їм багатство, нам лиш буки.
Чей спочинуть нашi дiти,
Нашi внуки...
А сьогоднi – камiнь в груди:
Землю взяли чужi люди,–
Що то буде? Що то буде?
Що то буде?
.........................
Колонiсти йдуть, як хмари –
Саранча! вовкiв отара!
Що за смуток, що за кара...
Що за кара!
Колонiсти гордi, ситi,
А ми – стоптанi, прибитi,
До мазурiв йдем на службу
У наймити.
Ми землi просили в пана –
Була вiдповiдь, як рана:
– Ґрунт мазурам, не для Йвана,
Не для Йвана...
.........................
Нi пiсень в селi не чути –
Хтось в серця налив отрути –
Гонять, гонять наших хлопцiв
У рекрути...
.........................
Там побили, тут забрали,
Там читальню зграбували,
Там за зраду двох леґiнiв
Розстрiляли.
.........................
Лиш надiя – вина в чашi:
– Чей часи настануть кращi –
Вернуть нашi, прийдуть нашi,
Вiйсько наше...
.........................

ПIД КРУТАМИ

Ще тiльки вчора упали тюрми,
Ще тiльки вчора родилась воля;
А нинi сурмлять на сполох сурми:
"Йдуть дикi орди з чужого поля".

I знов з пiвночi градовi тучi
Падуть на нашi ниви народнi;
Сумує Київ, руїни ждучи:
"Спасуть хiба нас чуда Господнi!"

Крамоли, чвари в краю цiлому,
По вiйнах нарiд впав у знемозi,
Гей скиглить чайка в степу нiмому,
Що гнiздо звила та при дорозi.

Зiбралось триста юних, смiливих:
"Браття, не купиш волi сльозами!
Не треба смуткiв нi слiв журливих,
Ходiм, як Iгор, у бiй з мечами!"

I загримiли далеко стрiли,
Аж у Чернiгiв котяться громи;
Їх кров червона на снiгах бiлих,
Та хто вбив тiло, духа не зломить.

Крiси з утомлених рук упадають,
В ворога сила – в них лиш завзяття;
I впав пiд вечiр вже крик одчаю:
"Дайте хоч сотню пiдмоги, браття!"

Чому ж тi браття в хатках, салонах
Лиш про братерство мрiють i волю,
А не приходять в борцiв загонах
Здобути волю в битвi, на полю?

I що хвилина – все бiльше вбитих...
Все бiльше крови, все менша сила.
"Вороже, в Київ будеш входити
Хiба по наших трупах, могилах!"

Бились день Божий, бились до ночi;
Аж тодi втихли зойки з пальбою,
Як впав останнiй крiс з рук дiточих,
Як впало триста воїв за волю...

Всi ви спочили в темнiй могилi.
Та нас в неволю не завернути:
Нас в бiй провадить тiнь Термопiлiв,
Тiнь тих, що впали ген там, де Крути!

ВЕСНА

Ти знаєш днi, коли звабливе сонце
Цiлує кволий кленолист.
Коли весна лiтає там за мiстом
I махом крил торкає нам вiкон.

Коли з нудних, понурих канцелярiй
Жене весна у парк, над берег рiк, озер.
Коли кляну я iз цiлого серця
Редакцiї, каварнi, тротуар.

Ти знаєш днi, коли люблю глядiти
Через вiкно в простiр, снувать мережку мрiй:
– Весна... та в'януть лiта молодiї
I обпадають, як осiннiй цвiт.

В такi-то днi я тужу до безтями:
Як хочеться з тобою слухать шум смерек,
Втiкать в лiси, в дiброви, ген, далеко,
Де б не змутив нiхто спокою нам.

Манять , манять отав зелених шовки
I тишина самотнiх гiр, лiсiв.
Де крiм твоїх пiсень пестливих i розмов
Нiхто мене тривожить не посмiв.

З поеми "ГУЦУЛЬСЬКИЙ КУРIНЬ"
(Уривки)

I.

На заходi вiйна згасає блиском ватри.
На сходi палахтить червоний, лютий гнiв.
А до гуцульських сiл прийшли вiйськовi карти,
Щоб леґiнi пiшли обороняти Львiв.
Вiтри осiннi рвуть з дерев листки останнi,
Вiтаючи зиму, несуть їй дар з намист,
А в селах дива див: якiсь казки веснянi;
Принiс взимi весну той перший падолист.
По селах йдуть вiйти бундючно i пристойно,
Стукочуть до вiкон хатин сiльських, курних:
– Вставайте, леґiнi! Знов треба йти на войну;
Боролись за чужих – борiмся за своїх!
Iз долiв вiстi йдуть: новi там хмари звисли –
З панами бiй iде пiд Львовом, Перемишлем!
I хлопцi всi встають. Iдуть гуртом плаями,
Прощають мовчки знов смерековий порiг.
А матiрня сльоза пливе, пливе слiдами –
На ґрунях, на верхах бiлiє перший снiг.
Вже машерують хлопцi долиною,
Лугом дорiжкою,
Бiлим пiском.
В путь невiдомую, в путь соколиную,
Попiд смерiчкою,
Попiд лiском.
Ладно сосниною всi закосиченi –
Всi до однiського, всi як один.
Трошечки п'янi всi, замогориченi,
Бо на прощаннячко пили за ринського
Дєдя, i мама, i син.
В них наопашки їх сердаки,
Йдуть не як леґiнi, а як панки.
Десь плаче, плаче дiвонька:
"Щаслива вам мандрiвонька!"
Та хлопцi в смiх. Навiщо сум?
Пiдсвистують всi гучно в такт
I пiдтанцьовують йдучи,
Сокирами виблискують, спiваючи
Бундючно так:
"Єсть у мене топiр, топiр та кована бляшка,
Научу я москалика та i того ляшка".
Iдуть розспiванi, веселi.
Земля дуднить пiд марш i спiв.
Тiнь Довбуша стоїть на скелi,
Благословля своїх синiв:
"Повернете ви вiльнi в дiм,
Лиш iдiть слiдом моїм!"
.........................

II.

Як опинивсь курiнь гуцульський
Аж у житомирських лiсах,
Скоїлася пригода славна.
А сталося воно ось як:
Стояли хлопцi на заставах,
Далеко десь блукав патруль.
Утихли бої, свисти куль,
Тоне в сотнях гульня, забава.
Вiстун сидiв собi на возi,
У карти грав з кухарчуком.
Грицько дiлив та при дорозi
Тютюн з Петром – над капшуком.
Старшини спали на покосах,
А джури прали сорочки.
Варили курку й зовсiм босо
По воду бiгли до рiки.
А наймолодшi тi рекрути
Ще муштрувалися забавно:
"Позiр. А випни, хлопче, грудь.
На плечi крiс. Ну справно".
I всi хлопчиська на команду
Iшли в маршi, мов на параду,
Та лаяли Дмитра, небогу,
Що вiн не вмiє трафить в ногу
I там, де треба ставить праву,
Вiн тиче лiву на неславу;
А як хорунжий: "Стiй!" – накаже,
Дмитро забудеться i ляже
Або десь далi машерує
I все наказу мов не чує.
А кашовар над баняком
Стояв, варив печенi кус
(Його всi звали шмiраком,
Бо був брудний, мов сажотрус).
А Гнат-заблуда чистив крiса
Якимсь тоненьким мотузком,
Кленучи, що усе залiзо
Вже переїла ржа цiлком
I сотник не дає спокою,
Що не шанує Гнатко зброю.
Таж шанувати зброю треба.
Звiдки нову дiстанеш, з неба?
Таж нинi деякi герої
Iдуть у бiй з цiпком, без зброї.
Не озброїла нас шаблями
Нi Францiя, нi iнша мама
Так, як зброїть тих ворогiв,
Що проти нас з усiх бокiв.
Десятник Смик, чванливий паливода,
Оповiдав раз тисячний пригоду:
"Як я в Карпатах бився з москалями
(А мав тодi мадярочку вродливу),
Тодi я сам забрав в полон, на диво,
Весь полк московський. Власними руками
Цiсар Франц Йосиф припняв менi медаль,
Що? Показати? Медаль згубилась. Жаль".
.........................

III.

Пiшов курiнь десь у запiлля,
Знов до мужицьких тихих хат,
На радiсть вдiв, сiльських дiвчат.
Ну, i почалася iдилья:
За кiлька днiв так зжились з вiйськом
Дядьки й бабусi, мов з синами,
Що навiть дiти баби Гапки
У клунi спали зi стрiльцями
I грались з ними цюцюбабки.
А наш Василь, хоч i булавний,
То був тепер такий забавний,
Що дiти їздили на ньому,
Нiби на шкапi, бiля дому.
I син хазяєчки Євдохи
Старшинам скуб чуприну трохи
Й попитував: "Скажiть менi:
Цукорки є в Галичинi?"
А наш вiстун теж бавив дiти
I приносив ляльки та цвiти,
Кормив сирiтку молочком,
Як бiдна та смутна вдова
Iшла до лiсу по дрова
Або десь їздила по сiль
Аж до Одеси, двiстi миль.
Її синочок-карапузик
Все вiстуна тягнув за вуси
I кликав та кричав завзято:
"Вiзьми на руцi! Тату! Тато!"
А вiзники старi з обозу
Саджали на коня дiтей
I вчили, їздить як кiннота.
В дiтей до того є охота,
Тож їздили, i не одно
З коня скотилося в багно,
Розбивши десь об камiнь носа.
Та все ж i дальше дiтваки
Вганяли разом зi стрiльцями,
З рушниць стрiляли в вiкна мамi,
Вели вiйну, мов козаки.
Навiть для збиткiв, Боже милий,
У баби хату пiдпалили.
Бо грались, як то комунiст
Палив село в великий пiст.
У мужикiв стрiльцi – як гостi,
При чарцi йдуть розмови простi.
Рядила не одна бабуся:
"Большевики коня взяли.
Чубату курку й жовте гуся
Аж ген у Москву завезли,
Мабуть, для Ленiна самого,
Бо голодом скарав їх Бог
За вбивство батюшки царя.
Тож комунiсти брали хлiб,
Вiнки покрали у дiвчат".
(Стрiльцi у смiх на скарги цi:
Грiхи цi має i наш брат.)
I нарiкали знов бабусi,
Що два китайцi рудоусi
Шукали в церквi нiби зброї,
З престолу вкрали срiбну чашу.
(О, диво, що Господь їм рук
Не поломив за кривду нашу
I не змiнив у грудку соли
Тих, що безчестили престоли).
А потiм дiд один понурий
Оповiдав до сходу сонця,
Як то було пiд Порт-Артуром,
Як утiкав вiн вiд японця.
Та що й казать! Тут шкода слiв.
Чудна це була, мила хвиля
Життя стрiльцiв i мужикiв,
То була лиш одна iдилья...

IV.

... I тихо. Нiч. Посеред пiль
Замерехтiв Голгофти шпиль.
На Схiд! На Схiд! А перед ними
Країна – хаос, пiтьма, мiт.
Та йдуть гуцули i голосять:
"Iз хаосу най стане свiт!"
I вiрять, вiрять в горде чудо:
Вкраїна Богом, творцем буде!
Iз глини мертвої, iз тьми
Сотворим свiт, сотворим ми!
I рано хлопцi вдарили
Бiля сiльця,
Розхмарили
Свої серця.
Iдуть вперед.
О, що за похiд, що за лет!
Ступають кроком стомилевим,
I ближче Київ кожну нiч.
Красноармiйцi, наче меви
Сполошенi,– усi врозтiч!
Iдуть гуцули. I нагайцi
Вже не свистiти над селом,
Вже не будуть чужi китайцi
Знущатися над мужиком.
Не кине вже черкес дитини
Мужицької в огонь живцем.
За рiдне словечко "Вкраїна"
Уже в тюрму ми не пiдем.
Вже не спалить жидок-комiсар
Вогнем збунтоване село.
Не розкватириться гульвiса
У церквi з кiньми, як було.
Не закопає вже повстанця
Живого в землю та за бунт,
I вже чужого голодранця
Кормить не буде рiдний ґрунт.
Сiчовикiв уже за зраду
В Сибiр чужий не поженуть
За те, що рiдну нашу владу
Обороняли бiля Крут.
О, го! Не крикнете степовi:
"Росiя – свiту голова!"
Не скажете ви козаковi:
"Нема Вкраїни, лиш Москва".
В походах буйних i веселих
Йдуть галичани. Бої. Сни.
А скрiзь в бунтарних гордих селах
Збудився дух старовини.
Над Бугом бродить дух Мазепи,
А над Днiпром – тiнь Орлика,
Колише знов колиска-степ
Своє дитя – сiчовика.
З нiмих могил посеред збiжжя
Воскресло давнє Запорiжжя...
.........................
Цiла Вкраїна – зоря рання:
Повстання, повстання, повстання!
Вiд моря до Збруча по межi:
Пожежi! Пожежi!
I вiд Случа по Чорне море:
Прапори, прапори!
В селi кождiськiм хоругов
I кров, i кров...
I шаровари, i тризуби,
I гайдамацькi гордi чуби.
Жовто-блакитнi та червонi:
"На конi! До зброї! На конi!"
Стоять на чатах немовлята,
На конях дiд старий, бабуня.
Iз крiсами в лiсах дiвчата,
I арсеналом кожна клуня.
Сюди пiди, туди погляньте –
Скрiзь бунтарi i протестанти;
I де твоя стопа лиш стане –
Полковники та отамани.
I Господь тут не розслiдить,
Хто з них герой, а хто бандит.
На чорноземний станув ґрунт
Слiпий, безокий, темний бунт.
Цар, Петлюра i Махно –
Всьо равно:
"Куда пайдьош –
Пропадьош!"
Безмежний степ, безкрайнiй степ
Верстає гуцул вранцi-зрана,
Йде довершити чин Мазепи,
Направить помилку Богдана.

1927 р.

Із збірки "ЗА ЩАСТЯ ОМАНОЮ..."
(1930 р.)

Жмуток перший

ВЕСНЯНЕ

Я вже достиглий, як в жнива колос.
В тебе п'ятнадцята щойно весна.
Та жайворонковий срiбний твiй голос –
Душу сколихує менi до дна.

Вранцi ти бiгаєш все по подвiр'ю,
Граючись з песиком або м'ячем,
Сiєш ти, вiєш ти радiсть безмiрну,
Скрившись вiд мене поза кущем.

В тебе ще погляди чистi, безмовнi,
В тебе ще усмiшка, як у дiтей,
Та на устах твоїх пiснi любовнi,
Туга є в кутиках твоїх очей.

В тебе суконочка ще по колiна;
Сам я не знаю ще, хто ти така:
Трошки ти панночка, трошки дитина,–
Буде метеличок iз червачка.

Тихо дрiмає ще серце у грудях,
Ще не захмарена нiчка твоя;
Завтра те серце вже хлопцi розбудять.
Хто буде перший? Вiн... А може, я?

ДО НЕЇ

Пришли менi листок дрiбний.
Два словечка. Одно. Я молю!
На кораблi моїх надiй
Пливу по океанi болю.

Де впаде мiй тужливий зiр,
Журба усюди безнадiйна.
Залила туга весь простiр,
Немов потопа та бiблiйна...

А ти голубкою прилинь...
Листочок, картку щирослiвну
На корабель понад глибiнь
Внеси, немов галузь оливну.

Нехай зрадiю вiд новин
Пiсланця прощення сьогоднi,
Що вже кiнчається проклiн,–
Днi ласки йдуть, тi днi Господнi.

Як лиш веселка гляне з хмар,
Iмлу розвiє сiру-сiру,
Поставлю серце на вiвтар,
Спалю з пiсень тобi офiру.

СВIТЛО ВНОЧI

Село заснуло тихим сном.
В хатинах свiтла згасли.
Лиш за однiсiньким вiкном
Палає свiтло ясне.

У тихий сад, у тьму нiчну
Крадеться свiтла смуга.
Гей, хто там досi не заснув?
Хто жде сестри чи друга?

Чи, може, хто недужий сам
При свiтлi жде там ранку?
Чи мама встала дiточкам
Спiвати колисанку?

Нi, не недужий жде там дня,
Не засвiтила мати.
Мене красуня жде одна,
Мене жде привiтати...

Ось в тiй хатинi в тишинi
Сьогоднi перша стрiча;
Тому так пiзно у вiкнi
Одна палає свiча...

За хвилю згасне той вогонь
I буде темно, чорно...
Уста торкнуться в тьмi долонь...
I хтось когось пригорне...

GRETCHEN

Там, де не ждемо, де не шукаєм,
Знайдемо скарби, знайдемо там;
Щастя, мов тiнь, од того втiкає,
Хто здоганяє тiнь свою сам.

Ждав я на тебе, моя кохана,
в мiстi суєтнiм, салях ясних.
Ти ж така проста iз провiнцiї панна,
Що й не догляне тебе жених.

Ждав я, що будеш казка i тайна,
Сфiнксом тебе я в снах малював,
Ти ж така скромна, тиха, звичайна –
Наче та Ґретхен, що кохав її Фавст.

Дай менi радiсть, розкiш єдина,
Дай позабуть суєту суєти!
Хай хоч один раз крикну: "Хвилино!
Стань! Не минай, бо прекрасна є ти!"

НА КОНЦЕРТI

Як граєш ти на сценi, на роялi,
Не знаєш ти i не вгадаєш, нi,
Що на бальконi в'яне хтось зi жалю,
Що пiснi серця твого – не менi.

Як ти в сонату всю вкладаєш душу,
Палку i нiжну, як душа Кармен,
То я тодi думати завжди мушу,
Що в тебе очi, як розквiтлий лен.

Пробач менi! Нераз не переливу
Дзвiнких акордiв слухаю пустих,
А мрiю, що твою головку злотогриву
Так радо б я погладив, попестив.

Чи маю душу так немузикальну,
Чи справдi я у музицi профан,
Бо все, почувши гру твою криштальну,
Зiтхаю: "Ах, обняти раз твiй стан!"

Так. Я профан у музицi страшенний,
Бо на концертi думку все сную!
Ти граєш нiжно й гарно тут на сценi;
Та ще нiжнiше шепчеш: "Я люблю".

Акорд урвавсь, ти перестала грати –
I вже зовсiм не вiдаю тепер,
Що бiльше я люблю: твої сонати?
Чи, може, бiльше я люблю тебе?

В ГОДИНУ ТУГИ

Втомилася...
Душа моя схилилася,
Мов бурею прибитий лан,
Пшеничний лан.
Ударив град, ударив грiм –
Прибив пшеницю хмаролiм.
I колос – гордий злотогрив
Намул залив...
А хтось усмiхнений прибiг
З розстай-дорiг
На перелiг у тан.
Весняним леготом
Майнув –
I сколихнув
Поза селом
Прибитий лан.
Пшеничним шумам в унiсон
Розсипав трелi жайворон.
"Ой, сонце, свiтло! Щез туман...
Гей, вiтроньку, тобi поклiн!"
Не слуха вiтер моїх слiв...
Полинувши до iнших нив...
Всмiхається, любується,
З житами вiн цiлується...
Пшениця в шумi шле проклiн:
– Чому пiдняв мене, чому?
I полишив саму, саму...
На сум i бiль
Серед нiмих, широких пiль?"
А як прийде чар-нiченька,
То сльози ллє пшениченька.
Як вiтер йде з житами в тан,
То плаче лан, пшеничний лан:
На шовках скошених покос
Краплини рос...........

ПОТIШИВСЯ

Даєш менi солодку тишину,
Даєш погоду весняного ранку,
Аж бiля тебе серцем я спiчну,
Забуду вчора втрачену коханку.

Даєш менi ласкавiсть тихих слiв,
Вертаєш знов утрачену надiю.
Бiля тамтої я лише терпiв,
А бiля тебе я лише радiю.

I вже тамта для мене тiльки сон,
Важкий, болючий, мов затрута рана,
А ти менi – пiсень весiльних тон,
А ти вино, яким душа вся п'яна.

Ходiм у лiс, ходiм у тишину,
Ходiм увечiр в парк на погулянку!
Аж бiля тебе серцем я спiчну
I позабуду втрачену коханку.

НА СВIЖУ МОГИЛУ

Пам'ятi самовбивницi
Марушки Дурбакiвни

Неначе повiсть: раз весною,
Як сонце скрилось за гору,
Йдучи алеєю зi мною,
Сказала Ти: "За рiк умру.
Умру, а ти, мiй давнiй друже,
Згадай слова мої в цей день
I обiцяй менi ось тут же
На грiб мiй кинуть жмут пiсень".

Та я юнак був вiтрогонний,
Не зваживши погроз Твоїх,
Розсiяв жарти на загони
I взяв слова Твої на смiх.

I рiк минув. Зла вiстка круком:
Ти вже покинула цей свiт!
На себе Ти пiдняла руку,
Сповняючи страшний обiт.

* * *

I лине спогад: рiдна хата –
В гуртi розспiваних дiвчат,
Мала, бундючна, пелехата,
Iдеш до школи через сад.

Ти все пiд церквою старою
Найкраща з-мiж дiвочих пар.
Та камiнцями за тобою,
Кидаю я – пустий школяр.

Та твоя гордiсть так приманна,
Що хоч у нас дiточий зрiст,
То я до тебе: "Панно, панно!
Пришли менi любовний лист!"

Вже не камiнчик, тiльки часто
Несмiлий погляд з-мiж юрби:
"Принiс тобi я з лiта рясту!
Хоч я тебе ще вчора бив".

Та горда ти, мов королiвна:
"Собi я кину свiт до нiг!"
А нинi ти всiм смертним рiвна:
Могила, цвинтар, трумна, снiг...

* * *

Ось другий спогад: хуртовина...
Танцює свiтом бог вiйни.
А в нас любов, як та калина,
Цвiте у тiнях тишини.

I я, утомлений борнею,
Знайшов у тебе супокiй.
Любов'ю тихою своєю
Гоїла ти мiй бiль гiркий.

О, скiльки мрiй i дум крилатих
Тодi, як скрiзь росли хрести,
Плекали ми в твоїй кiмнатi,
Лиш знаю я, лиш знала ти!

А потiм ти – в чужi табори,
За рiдний край – в тюрму, арешт...
А я – з Карпат по Кримськi гори –
У бiй за рiдний палiмпсест.

На полi бою в мене туга,
В наметах привид чорних кiс –
В нiч темну я про тебе думав,
Опершися об ржавий крiс.

I я вернув, i стрiча в гаю,
А ти сумна, як листопад:
– Неволя знов у нашiм краю,
Бiль серце випив, наче гад.

I те чоло, яке щоденно
Вкривав цiлунками мiй шал,
Поцiлувала сталь студена –
Злий смертоносний самопал...

А нинi плач i гомiн дзвонiв
На чужину не долетiв:
I з чужини на похорони
Цю пiсню шлю замiсть вiнкiв...

Жмуток другий

Тiй,що дарувала менi найвищу радiсть
i найглибший бiль мого життя,–
присвячую.

ДРУГА

Якби я мiг словам твоїм повiрить,
Якби я мiг?
Я кинув би пiснi – мої офiри –
Тобi до нiг.

Якби я мiг повiрить, що кохання
Не тiльки жарт,
То розцвiла б душа моя востаннє
Як ненюфар¹.

Забудь мене... Таж досi в серцi рана.
Дарма, дарма...
Була така ласкава, тиха панна
I вже нема.

Тамта була найлiпша з-мiж найлiпших,
Принесла ад.
То що ж менi принесеш ти? Ще бiльше
Терпiнь i зрад.

Покинь мене! Не вiрю вже нiкому –
Усе мана...
Любов i вiру вбила в серцi мому
Тамта... вона.

ЩЕ РАЗ

I знов, i знов я пiднiмаю келих!
Ще раз, ще раз ловити хочу мрiю;
Хоч, може, знов я серця не загрiю,
А крила знов спалю, немов метелик.

Ось перший раз на стрiчi ми з тобою,
Та наче брат я вже для тебе рiдний.
Вiнчав нас в лiсi бiль життя всесвiтнiй.
Благословив холодною рукою.

I ось iдем лiсами, оболонями,
Там рiчка, поле, лiс, берези шуми,
Лиш роси, що падуть, нас будять зi задуми,
В моїх руках твоя дрiбна долоня...

Любов нераз народжується з болю,
Не з радости, не з юного похмiлля:
Прийдешнi днi напевно нас роздiлять,
Та нинi будь моя, бо солодко з тобою...

В САДУ

Який-бо то веселий нинi сад!
Який то вiн весняно знов зелений!
Мов тiшиться, що в мене свято свят,
Що ти прибiгла в сутiнки до мене.

Клянуся! Чуєш? Навiть соловiй
Спiва гарнiш сьогоднi, як щоранку!
Я гнiвався на тебе день цiлий,
А нинi знов я твiй, я твiй, панянко!

Ось ти бiжиш до мене серед рож.
Не знаю, хто нiжнiший? Ти чи рожа?
Як жаль, що втiхи висловить не мож
Нi виспiвать в пiснях, яка ти гожа.

Як добре, що ми гнiвались весь день:
По бурi сонце все яснiше сяє;
То була хмарка, хмарочка лишень,
Що затiнила небо нам безкрає.

Слова лиш тiнь почувань? Нащо слiв?
Нi, все ж тобi скажу важну новину:
Що я люблю тебе уже сiм днiв
I ще сiм днiв напевно не покину.

АРИСТОКРАТЦI

Моя душа така звичайна i проста
(Спiвучий птах нераз є вбраний сiроперо),
Я пишу олiвцем любовного листа
На сплямленiм шматку ґазетного паперу.

На серцi на моїм село лишило слiд.
Душа моя й тепер ще пахне сiнокосом,
I хочеться нераз iти, як йшов мiй дiд,
До дiвчини з цiпком, в кожусi, але босо.

Страшний то дисонанс: ти панна з тих родин,
Де на мiй хлопський рiд глядять бундючно, згорда.
Я ж квiтка лiсова, занесена з низин
До панського саду, у тiнь алеї льорда.

Тебе корить чарлстон, багатство, блиск i рух;
Ще й подорож над Нiль (щасливої дороги!).
Менi все сниться ще лиш матернiй фартух
I лiс, в якому я воли пас круторогi.

Тобi я не рiвня, ти зовсiм не така,
Манiрна ти, мов кiт, розпещена бонтоном;
Не сiном пахне вже твоя дрiбна рука,
Твiй волос чути все якимсь одеколоном.

Та вiр, слова ось тi диктує не одчай,
Я вiрю, що тебе, панянко, зловлю, зловлю:
Я бачив, що панни нераз iдуть у гай
I цвiт лiсний, сiльський цiлують iз любов'ю.

Моя душа – немов забуте озерце,
Укрите в горах десь в чагарнику лiсному;
Та в казцi й княжна раз, вмиваючи лице
Ув озерi гiрськiм, на смерть втопилась в ньому.

1926 р.

ЗЛОДIЙ

Бiля твоєї бiлої хати
Дрiмає тихий сад.
Про нього мiг би поет писати
Найкращу iз баляд.

Люди говорять: як мiсяць сходить
Над рiчку, над гайки,
Я твої вишнi в садi-городi
Зриваю потайки.

Люди говорять, але не знають,
Що той садок – мiй храм,
Що в нiчку вишнi я iзриваю
З тобою, а не сам.

Люди говорять лукавi сплетнi,
Що вишнi я краду,
Але не знають про всi секретнi
Цiлунки в тiм саду.

Люди говорять, що я голодний,
Тому я вишнi рвав.
А я направду страшенний злодiй –
Я в тебе серце вкрав.

НЕВДАЧА

Багато радости в життi
Менi даруєш, панно.
Не знала мати,
Що ми iз хати
В садок утiкли в укриттi
На першу стрiчу рано.
Мов птахи, зляканi градом,
Сховались ми у глушу.
Солодка мить...
– Мiй хлопче, цить!..
Бо мама... чуєш? за садом!
– Не пущу, ой не пущу! –
I ти тремтиш, мов та лоза,
Вiтрами бита в полю;
Яка краса, яка краса:
В твоїх очах блищить сльоза
Страху, утiхи, болю...
Написано в очах твоїх,
Що прагнеш розкошi, утiх.
Сльозу зiтру устами...
А нагло: – "Доню! Де ти? Ах!"
– Пусти! Боюся!
Йде матуся!
.........................
I зникла ти в кущах, садах,
Мов ланя, злякана стрiльцями.
Я ж сам iду
Ген зi саду.
Тебе люблю,
Благословлю,
Але не люблю – мами.

МЕФIСТОФЕЛЬ

Нiколи Вам не розповiм,
Що я для Вас писав тi строфи.
Бо в Вас в душi є Херувим,
Але й маленький Мефiстофель.

Хоч я складав би Вам пiснi
Такi, як Беатричi Данте,–
Ви хитро скажете менi:
"Який же ж ти смiшний романтик!"

Урвать пiсень не можу, нi,
Бо я люблю морознi ночi;
Та на мороз i зимний снiг
Троянд нiхто кидать не схоче.

I що ж я вдiю? Таж мене
Той Херувим все вабить, кличе.
А Мефiстофель геть жене
Й не каже пiдходити ближче.

Тому я Вам не розповiм,
Що я для Вас писав тi строфи,
Бо хоч їх любить Херувим,
То з них смiється Мефiстофель.

ЗАГНIВАЛИСЬ

Загнiвався на тебе дуже я.
Ненавистю палає моє око.
Слова мої кусливi, мов змiя,
Тебе ранять безжалiсно, жорстоко.

Скував серця химерний дивний гнiв,
Що йде до нас iз духа лябiринту;
А холод той, що вiє з моїх слiв,
Зв'ялив тебе, як гiлку гiяцинту.

Пiд кригою я скрив палкi вогнi,
Пiд гнiту тiнь – сховав душi горiння.
Навiщо? Так, забаглося менi
Завдать тобi хоч трiшечки терпiння.

Ти так терпиш вiд цих погроз моїх.
Нехай. Чомусь прийшла менi охота
Пiзнати, як солодкий влади грiх,
Тож граю роль гнiвливого деспота.

Бо є в тiм розкiш i якась краса,
Як по твоїм лицi, iз болю помарнiлiм,
Пливе сльоза, мов ранiшня роса
По пелюстку троянди нерозцвiлiм.

Так солодко вiдчути мiць свою,
Кривавити нiжнi серця дiвочi
I смутком душу наливать твою,
Щоб плакали погiднi синi очi.

Не вiр в мiй гнiв, його ти злегковаж:
Молитву я скриваю у прокльонi.
Хоч я кляну тебе, то я твiй паж,
Що i життям готов платити Доннi.

ГНIВ

Тобi здається, далека панно,
Що маю в серцi гнiв;
А менi тужно, а менi банно,
Як i за давнiх днiв.

Ти вже замовкла, вже другу осiнь
Не шлеш листiв дрiбних;
Я ж всi багатства оддав би досi
За твоє слово, смiх.

Тобi здається, моя далека,
Що я давно не твiй.
Твоя ж хатина – то свята Мекка
Для моїх снiв i мрiй.

Тобi здається, що все забув я
В далекiй чужинi.
Та вiд розстання туги полум'я
Росте, не гасне, нi.

Тобi здається, то були жарти,
Один любовний миг!
Ти ж записала найкращi карти
Життя мойого книг.

Пiдкарпатська Україна
(Кружльова), 1928 р.

NOCTURNO

I.

Вночi, мов пугачi, повiдлiтали смутки:
Знов бiля мене ти, знов бiля мене ти.
Знов бачу вiч твоїх блакитних незабудки,
Що за розстання час устигли розцвiсти.

Не прагну бiльше я нiчого, вже нiчого.
Мiй демон сум заснув край тебе бiля нiг.
Я через тебе так терпiв, тужив так много,
Ти усмiхом своїм сплатила бiль менi.

Вже пiзня, темна нiч, вже твої очi соннi,
Але не йди на сон! По роковi розстань
Так хочеться ще раз почути, як долонi
Твої лелiями впадуть менi на скрань.

Я забагато слiв сказав тобi любовних
I забагато я листiв писав з чужин,
Та ти не йди на сон, бо все, чим серце повне,
Розкаже аж тепер мiй погляд, мiй один.

Не йди заснуть, не йди. Навiщо сон i мрiя?
Хвилина ось така менi найкращий сон:
Я бачу знов тебе, нас двоє... вже зорiє
I ранок дивиться ласкаво до вiкон.

II.

I як тебе молить, i як тебе благати,
Щоб душу ти менi розкрила в тишинi?
Я знаю, що твiй дух – немов Сезам багатий.
Але ключiв оддать менi не хочеш, нi.

Нераз твiй блиск очей, трагiчний тон у пiснi
Розказують, що ти – вогонь незгаслих зiр.
Чому ж для свiта ти така, як в ночi пiзнi
Краплина зимних рос на шпилi гордих гiр?
Я знаю: спокiй твiй не цвiль, не мертва глина,
Твiй голод не такий, мов криги ледянi.
Твiй спокiй народивсь iз болю, як перлина,
Що родиться зi слiз у моря глибинi.

Нелегко все носить холодну маску мертву,
Тож хилиться твiй дух у ярмах самоти.
Повiр! Спалю тобi зi жертв найвищу жертву,
Лиш браму вiдчини в твоє свята святих.

I святотатцем я, повiр, повiр, не буду,
Не окраду святинь, щоби безчестить їх.
Я прагну раз в життi пiзнать найбiльше чудо:
Що душi двi – одно, що меж немає в них.

III.

Заснула ти, лежиш в дрiмотi сонна,
Всмiхаючись до привидiв i мар.
Я певний: так лише всмiхалася Мадонна,
Як снилось їй, що син її то – цар.

Уста твої тремтять у неспокої,
Розхиленi в болючий вираз так,
Немов уста дитини боязкої,
Як скаржиться, що мама не верта.

Заснула ти. Хвилюють груди юнi,
Тремтять, дрижать, як в чашах двох вино,
Коли уста сп'янiлої красунi
Торкнуться чаш весiльних жадiбно.

Заснула ти... Я схилюсь у покорi...
Та не торкну цiлунком уст нi вiч,
Хай сниться той, що нiжну пiсню творить,
Тобi у мент цей. Добра нiч!

ЛИСТ

Менi не жаль, менi не жаль,
Що Вам оддав я мрiю кожну.
Душа в Вас чиста, як кришталь,
I Вам до смерти вiрить можна.

У кого руки, як у Вас,
У кого усмiх – небо ясне,
Той, хоч прийде розстання час,
Не сплямить все святе, вчорашнє.

Але так жаль, так жаль менi,
Що Ви зi сну мене збудили,
Що згинув спогад любих днiв,
Як в снiгу жайворон безсилий.

Але болить душа, болить,
Що лист Ваш словечком проклятим
У кожну мить мов не велить
Злiтать до Вас думкам-вiрлятам.

Але так жаль, що в пiзню нiч,
Як сум на душу тiнню ляже,
Не можу пригадати стрiч,
А згадую письмо лиш Ваше...

Але так жаль, так жаль тих днiв,
Коли, мандруючи свiтами,
Я думкою до Вас летiв
I мандрував без Вас, а – з Вами.

Тож вибачте менi той грiх,
Що моє слово, як з отрути:
Ваш лист убив мiй юний смiх,
Тож як менi той лист забути?

Вiдень, 1929 р.

СТРIЧА

Ти йшла по вулицi зi мною
Усмiхнена, як гожий ранок,
I показала ти рукою:
– Поглянь! Ось там є мiй коханок.

I щось було в тiм словi скрите,
Як втiха iз любовним шалом.
Та моє серце вже пробите
Словами тими, мов кинджалом.

А я смiявся, мов на сценi
Паяц, що власне щастя втратив.
Твiй глум, слова твої шаленi
Страшнiшi присуду Пилата.

А вiн, щасливий твiй любовник,
Iшов так гордо, так безжурно,–
Не знав, чим серце моє повне,
Що муза ти мого "Ноктюрна"...

СПIЗНЕНА ГОСТИНА

Ось та сама твоя кiмната,
В якiй колись знайшов я рай.
Той сад, та яблуня крислата
I за садом той самий гай.

Ось тут у затишку з тобою
Я снив життя найкращий сон;
Там пiд березою сумною
Мене ти взяла у полон.

Все те саме. Така ж i осiнь,
Як та колишня, золота,
I я такий самий i досi,
Лиш ти не та, лиш ти не та.

Бо твої очi, що так нiжно
Всмiхалися колись менi,
Тепер глядять на мене грiзно
I в них лиш холод, лютий гнiв.

А з твоїх уст, як цвiт рожевий,
Що їх спивав я, мов нектар,
Падуть слова грiзнi, сталевi,
Мов стрiли, що несуть удар.

Все те саме. Нема обнови,
I гостi тi самi у вас.
Лиш в гостях вже нема любови,–
Вона померла вiд ураз.

Все те саме. Лиш ти змiняєш
Цей рай мiй давнiй в клятий ад,
Бо ти вже другого кохаєш
I йдеш на стрiчу з ним у сад...

СЛIПЕЦЬ

Занадто я тебе любив,
Тому тебе я втратив.
Так сонце спалює в день жнив
Колосся непожате.

Я був слiпцем, я отемнiв
Зi щастя та iз муки.
I жаль, i шал, i лють, i гнiв
Кидав тобi з розпуки.

Нераз слiпець собi знайде
Перлину край дороги,
Але видющий украде –
I знов слiпець убогий.
..............................
Лежить проклiн, важкий проклiн
На долi чоловiка:
Лиш те цiнити вмiє вiн,
Що втрачене навiки.
А що здобуте, те вiн сам
Руйнує, як умiє.
I щастя все явиться нам
Лише у снах i мрiї.

Прогнав тебе, прогнав я сам,
А нинi – ув одчаю,
Молюсь невiдомим богам:
"Вернiть її, благаю!"

ЕПIЛОГ

Ти покохала другого, кохана.
Надарма зов пiсень.
Бо той твiй другий – буря провесняна,
А я осiннiй день.

Ти вiдiйшла навiки, гей, навiки,
Бо той любовник твiй
Безжурний, буйний, як у горах рiки,
А я мов хрест сумний.

Гей, вiдлетiла моя пташка бiла
В яснiший край, вирiй!
Осiннiх сльот любити не хотiла,
Хоч клiтку срiблом крий.

Ти вiдiйшла, тебе вже не завернуть
Благання нi пiснi;
В любови серце є немилосердне –
Не знає ласки, нi.

Тебе нема. Не кину я прокльону
На бiлий цвiт лiлей.
Ти ж не могла змiнить життя закону:
ПАНТАРЕЙ.

САМ ДО СЕБЕ

Поете! Бiльше Вертером не будь!
Бо бути ним так дуже, дуже смiшно,
Бо нинi, завтра всi омани вмруть,
Комiчним буде все, що ти прожив трагiчно.

На свiтi все мина. I муза всiх пiсень,
Йдучи в обiйми п'яного профана,
Веселим глумом лиш згадає день,
Коли твоя душа була неначе рана.

Повiр менi: любов – лише вiтрець,
Весняний легiт, що за мить минає.
Безумний тiльки вiтровi, як жрець,
Офiри й пiснi на престол складає.

Повiр, що музи всi є родом не з небес.
Найкраща навiть з них дочка землi та Еви,
Що любить не глибiнь сумну, а яснiсть плес
I радше, нiж богам, поклониться тельцевi.

Хай свiт буде тобi не сценою для драм,
А фарсою, в якiй любов – то жарт дитинний,
Бо ти смiшним є все, як не смiєшся сам.
Тож смiйся все, хоч кров iз болю з серця рине.

Поете! хай трагедiя твоя
Буде остання, та остання рана.
I Вертером не будь, що в себе сам стрiля.
Вже краще одягни хоч маску Дон-Жуана.

I.ХI.1929

IЗОЛЬДА

Я звав тебе Iзольдою нераз,
Бо, як Трiстан, знайшов я в тебе лiки.
I вiрив, що щаслив буду вовiки,
Як на хвилину в серцi бiль погас.

Та вже закон життя торкнувся й нас:
Пiзнали й ми, що все пливе, як рiки,
Що душi двi все дiлить яр великий,
Що кожну радiсть мусить вбити час.

Iзольдо! Нинi вiрний твiй Трiстан,
Згубивши й тiнь iлюзiй та оман,–
Стоїть спокiйний, визволен з надiї.

Велику мудрiсть дала менi ти:
Що на землi нам щастя не найти,
Що кожна розкiш в'яне, попелiє.

З циклу "ПIСНI З-ПОЗА КРАТ"

I.

За мрiї, сни про волю, за пiснi,
що нарiд кликали до бунту, бою,
судилося покутувать менi,
пройти крiзь пекло, назване тюрмою.

Ще вчора був я мов орел вiльний,
а нинi в руки вгризлися кайдани.
Володар мiй – тюремний вартовий
мiж мурами, де й сонце не загляне.

Минає день, минає сотня днiв.
Година кожна – океан безмiрний.
Одне лиш чую – брязкання ключiв,
одне лиш бачу – крати, мури сiрi,

а уночi, як збуджуся зi сну,
я часом чую крики i стогнання
катованого в'язня, що стiну
проникли з келiй слiдства, катування.

II.

Вчинили суд, зiйшлися на наради
й рiшили: – Винен. Злочин бунту, зради.–
Вночi, у залi довгiй i широкiй
читали присуд нам: – Чотири роки! –

Суддi, суддi, новiтнi злi Пилати,
як легко вам цей присуд прочитати,
як тяжко вiк у тюрмах коротати!
Хто з вас поняв, що ось у цю хвилину
вкопали ви у грiб живу людину
за те лише, що любить Україну!
Пiдсуднi, ми складiм присягу тут:
– Колись суддiв поставмо перед суд!

III.

Три кроки вздовж, три кроки вшир,–
ступаю тут, то там,
мов замкнений у клiтцi звiр,
все одинокий, сам.

Вперед три кроки й три назад
не раз я так пройшов,
i в кожну мить бiль, наче гад,
пив з мого серця кров.

Лише три кроки до вiкна
i до дверей стальних.
Яка нiч довга i сумна
в цих мурах кам'яних!

Три кроки знову до стiни,
сюди й туди ще раз.
Так лiто, осiнь, днi весни
й зима, так цiлий час.

Залiзо там, залiзо тут
i крати тут i там,
i все лиш бачу погань, бруд
i варту коло брам.

Три кроки раз i вдруге три,
так тисяча разiв,
i все в душi бунтарний крик
без скарги i без слiв.
I знов три кроки, мур, стiна.
Коли ж терпiнь кiнець?
Чому ж та мука престрашна
не розрива сердець?

Три кроки вздовж, три кроки вшир.
О, браму вiдчинiть!
Менi ж колись свiт не мав мiр,
був завузький весь свiт!

IV.

Товаришi, не спiть цiєї ночi
й простiть, що я вас побудив!
Суд наших друзiв засудив
на смерть, i, хоч вони невиннi,
їх, може, поведуть вже нинi
кати, сторожi i жандарми
на мiсце виконання кари.
Якраз тепер в будинку кримiнальнiм
суддi ведуть наради вирiшальнi!
I в'язнi, наче на тривогу,
зривалися, вставали iз барлогiв.
З-за крат вже мiсяць блiдолиций
глядить i сiє ясний жмут
промiння на тюремний кут
i в закамарки у в'язницi,
де в'язнi в тишi, у мовчаннi
ждуть на вiстки новi, останнi,
ждуть в неспокою, у напрузi
на вирiшення долi друзiв.
Яка зловiща тишина,
яка страшна така хвилина,
коли на смерть вже жде людина!
Минає нiч. Вже з-поза крат
iз келiй видно, що свiтає,
i в'язень в'язня питає:
– Помилують? Вкарають без пощад?
Хтось нагло прошептав нараз:
– Вже командир принiс наказ.
Глядiть, дивiться до вiкна!
З кватири вже надходить кат;
зi сходiв чути стукiт, кроки...
Ви чули? з келiї над нами
дверми хтось брязкнув десь, ключами! –
Вже видно постатi виразнi
засуджених на смерть двох в'язнiв.
Так, то вони iдуть подвiр'ям,
його повiльним кроком мiрять.
Веде їх кат i полiцай
туди аж ген, за муру край,
де наш Луцейко i наш Крупа
колись вiд куль упали трупом.
Iдуть, iдуть
на останню путь;
в них скованi в кайданах руки.
Вони всiм нам
шлють вже привiт останнiй свiй.
В життю остання їх тепер хвилина,
вони все ж кличуть у хвилинi цiй:
– Нехай живе Русь-Україна! –
З-за крати я вже бачу здаля
двох в'язнiв, ката i капраля,
i бачу вартових при зброї,
i як тi два борцi-герої
iдуть у дивному спокої,
iдуть за мур,
де шибениця вже готова
й на нiй вже петля, шнур
звисає з дубових стовпцiв,
чекає на обох борцiв.
Спадає снiг бiлесенький, пухнатий
на ржавi крати,
на шибеницю й двох борцiв,
яких iмена лiтопис запише:
– Бiлас Василь, Дмитро Данилишин –
I спiвом в'язнi мурами стрясли:
– Ви жертвою в бою нерiвнiм лягли.

VIII.

Лиш тут, у царствi кривди, зла, неволi,
пониження у келiях тюрми,
пiд тягарем терпiння, гнiту, болю
цiнити волю научились ми.

Лиш тут, де навiть кожний крок людини
i кожне слово, кожний крок i рух
зневаженi, закутi щохвилини,
ми взнали, як свободи прагне дух.

Лиш тут, де бiль, нудьга страшна, недоля
i янгола змiняють в сатану,
пiзнали ми, що в свiтi тiльки воля
пiдносить душу у височину.

Марнi всi злиднi, голод i недуга,
утома, сум i туга в самотi,
дружини зрада, смерть сестри чи друга,
коли хоч вiльнiсть маємо в життi.

Аж тут ми взнали у журбi, знесиллi
красу боєвищ, барикад, твердинь
й шануєм тих героїв, що в Бастиллi
клялись: – Будь вiльний все або у бою згинь!

Лиш у тюрмi, де i вночi, i рано,
щодня, щороку все душа в огнi,
де кат на в'язня жде все безнастанно,
ти скажеш: – Тi щасливi, що вiльнi.

Аж тут згадаєш у святiй пошанi
усiх, що так гнили, як ми гниєм,
нiде нiкому на землi не знанi,
конали в сiрих келiях тюрем.

Згадаєш ти, все бачачи кнут, крати,
усiх, хто в бою за свободу згас,
з'явиться Данте, Бруно, тiнь Сократа,
i Кальнишевський, i Шевченко Тарас.

Згадаєш ти, як Байрон бунтiвничий
вмирав за волю Грецiї в борнi,
як запорожцi у козацькiй "Сiчi"
життя складали в жертву вiтчинi.

В тюрмi вiдкрив я правду, кров'ю злиту:
Свобода – Божий найцiннiший дар,–
то й крiзь вiкно тюремне кличу свiту:
– Народи, Волi ставте свiй вiвтар!

IХ.

Днiв тисячу прожить ще мушу
в цiй келiї, на днi життя,
тюрму проклявши проклятущу,
ждучи iз неї вороття.

Ще тисячу ночей безсонних,
i тисячу разiв ключар,
замкнувши дверi, з них прокльони
пiшле менi й погрози кар.
Ще тисячу разiв вечiрнiй
дзвiнок покличе нас до сну,
i гляну в тузi неiзмiрнiй
за крати, волю й свiт спiмну.

Ще тисячу разiв нам страву
внесе в темницю посмiтюх.
Вiд тої страви й пес кульгавий
сказився би i здох би й спух.

Ще тисячу разiв на прохiд
пiду з бандитами навкруг,
злочинцiв стрiнувши жорстоких –
убивць, шпiонiв i злодюг.

Ще тисячу разiв сторожi
ходитимуть за мною вслiд,
i погляди їх зловорожi,–
то буде лиш один привiт.

Ще тисячу разiв у грудях
озветься бунт i зойк нiмий:
– За що так нас карають, судять,
чому терпиш, народе мiй?

ХI.

В цiм домi кари, в царствi злоби, мести,
де все лукаве, пiдле i вороже,
спокiйно, гордо хрест мiй перенести
дай менi, Боже!

Були хвилини, я питав: – Навiщо?
За кого так терплю я? Надаремно!
Хай утiкає думка ця зловiща
з-за стiн тюремних!

Я хочу вмiти з усмiхом умерти
в тюрмi ворожiй
i вiрити, що не надармо жертви
й життя положу!

Хай радше згину, нiж я мав би впасти
i на колiнах
у ворога просити нинi ласки
в зрадливих змiнах.

Я втомлений, нiм ще прийняв посвяту,
втомив мене мiй давнiй шлях колишнiй,
хай нi на мент я не пiду на зраду,
Всевишнiй!

Було, спочинку прагнув я у гробi.
Не дай, щоб я, мов кволi боягузи,
iз поля бою втiк у пору проби,
Iсусе!

Ти був розп'ятий без грiха, провини,
мене кати теж без вини карають.
Дай за мiй бiль добро для України,
благаю!

ХIV.

I знову осiнь золотить
за мурами берези i тополi.
Засни мiй смутку, серце, цить,
вже близько день моєї волi!

Остання осiнь на полях
снує срiблясте павутиння.
Минає все, кiнчиться шлях
мого ув'язнення, терпiння.

Четверта осiнь. Кiлька лiт
не бачив я дерев, нi квiття,
не бачив, як на небозвiд
iсходять зорi i як свiтять.

Не бачив сонця, гiр, лiсiв,
не бачив усмiху дитини,
не чув, як соловейка спiв
злiтає з кущика калини.

Не чув я, як шумить рiка,
дiброва, що вночi заснула,
людини жадної рука
руки моєї не стиснула.

Остання осiнь, i менi
вже воля усмiхи шле дружнi.
Так, жаднi муки не страшнi
для тих, що мужнi.

Душа – храм радости, надiй.
Чому я падав у знесиллi?
О друзi, в'язнi молодi,
як жаль менi вас, друзi милi.

Не люте горе, а вина
ламає душу, мiць людини.
I жадна жертва не страшна
за волю, славу України.

Остання осiнь. В грудях спiв –
минула буря-завiрюха.
Я аж сьогоднi зрозумiв:
Найбiльший грiх – то слабiсть духа!

В тюрмi остання нiч! Ах, цить!
Вже браму вiдчиня сторожа.
Я свiт обняв би! Мент! Ще мить.
Я вiльний! Бачу сонце! Боже!

Тюрма. 1932–1936 рр.
Львiв-Дрогобич

З книжок, виданих на вигнаннi

Із збірки "ЖНИВА"
(1946 р.)

ОРЛИК

То нiч була холодна i понура,
То нiч була сльотава i сумна.
Над мiстом люто скаженiла буря
I плакала дощами край вiкна.

В таку-то нiч у городi чужиннiм,
В кiмнатi темнiй, як глибiнь печер,
Сидiв вигнанець при своїй дружинi,
З лиця її гiрку сльозу утер.

В очах жони вiн вичитав утому
I бачив болю на лицi печать,
Важкого болю, що нiде, нiкому
Не зрадиться, що вмiє лиш мовчать.

I так озвавсь вигнанець до дружини:
– Ти тужиш знову, ти сумуєш знов?
– Так, мужу мiй, мене до України
Знов кличе серце, українська кров.

I плаче знов душа моя iз болю
За шумом хвиль срiблястих на Днiпрi,
I за ланiв пшеничних шумом в полю,
За церквою старою на горi,

За пiснею, що, наче степ, безкрайня,
Ласкава, наче матернi слова,
I таємнича, наче духа тайна,
I як душа – всетворча i жива.

I тужу я за тим народом нашим,
Що з-мiж усiх народiв на землi
Менi здається досi вiн найкращим,
Найлiпшим навiть в помилках i в злi.

Ах, через злобу ворога й захланнiсть
Ми, як те листя, зiрване з дерев,
Багато лiт тиняємось в вигнаннi,
Неначе стадо бiдних, блудних мев,

Що понад морем линуть в бурю люту
Над спаленi, розбитi кораблi.
Як б'ють громи в кожнiсiньку мiнуту,
Нiде не видно берега, землi,

Нi острова не видно для спочинку,
А гнiзда всi згорiли в далинi,
Нераз здається, що ось за хвилинку
Потонуть меви в моря глибинi.

Ми, вигнанцi,– заблуканi тi меви,
Яких затопить море, океан.
О, рiднi села українськi, де ви?
Остав лиш спомин – бiль пекучих ран.

Невже, невже скитатись нам навiки,
Вмирать ось тут серед чужинних стiн?
О, вороже наш лютий! Понад рiки
I понад гори шлю тобi проклiн! –

Схилив чоло вигнанець i промовив:
– Не проклинай, дружино, ворогiв!
Вся мудрiсть, правда у словах Христових;
Христос любить i ворога велiв.

Не ворог винен, що наш край в неволi,
Такий життя закон, такий звичай:
Бур'ян там мусить вирости на полi,
Де не посiяв ще пшениць ратай.

Де не орав орач ще скиб плугами,
Там виросте тернина i будяк,
Там криються гадюки мiж кущами
I блудить вовк, лукавий, злий хижак.

Лиш той пожне пшеницю, хто посiє,
Життя дає лиш те народу в дар,
Що сам народ собi здобути вмiє,
Що сам принiс життю вiн на вiвтар.

А ми, як той хазяїн непутящий,
Що прагне тiльки жати, не орать,
Що все готовий свiй загiн найкращий
I жидовi за мед, вино продать.

Народ росте, як дерево i квiти;
Iз ґрунту свого, з рiдної землi
Вiн має черпать сили, соки скритi,
Вростать корiнням в надра, в глиб рiллi,

А ми чужої правди слухать радi,
Як оси, що з чужинних пiль мед п'ють;
Ми кущ тернини, на якiм крилатi
Чужi пташки вигiднi гнiзда в'ють.

Бо в нас лиш той народовi був вiрний,
Хто втратити нiчого i не мав,
Хто вбогий духом був, хто був покiрний,
Кого нiхто за вiрнiсть не карав.

Хто ж був мудрець великий чи учитель,
Нiс духа скарби до чужих скарбниць,
Хоч повелiв Господь наш, Сотворитель:
Будь сторожем своїх святинь, границь!

Бо й птиця гнiзд вiд ворога боронить,
А Юда, що за грiш продав Христа,
Умерти мусiв, бо життя закони
Стоптав, бо проти Бога вiн повстав.

I ми тому страждаєм на вигнаннi,
Що потоптали ми закон богiв:
– Будь вiрний правдi навiть у стражданнi,
Собою будь i серед ворогiв!

Бо в царствi духа доля важить чини:
Нема заплати, де нема заслуг.
I той народ терпить, вмирає, гине,
В котрого сам себе вже зрадив дух.

Ми прагнем волi, щастя i держави,
Та ми не прагнем труду й боротьби;
Лиш пiснею себе народ наш славить,
В нас мрiя, скарга – зброя душ слабих.

Не чин, а плач – то наша оборона,
Не меч, а плуг все снився нам у снi,
Тому наш край без рiдного закону,
Тому закон дав ворог вiтчинi.

Бо ми умiєм слухать лиш чужого,
Своїх пророкiв топчемо в багно
I кличемо самi варяга злого,
Щоб панував над нами,– як давно.

Ми сильнi в бою тiльки мiж собою,
В крамолах, де iде на брата брат;
Як надлетить злий ворог сараною,
Ми вмiєм лиш втiкати з рiдних хат.

I дух наш досi – дух слуги, не пана,
Слуги, що жде лиш на чужий наказ;
Тому наш край – кривава люта рана,
Тому наш край – руїна раз у раз.

Народ у серцi носить власну долю,
У власнiй кровi, в жилах, у душi,
В терпiннях наших бачу Божу волю,
Тож я молюся Богу у тишi,

Щоб з мук i з болю, з горя на вигнаннi,
Iз крови тих, що в тюрмах смерть знайшли,
Зродивсь народ новий, що у змаганнi
Шукає щастя так, як льви й орли.

Щоб наш народ став вiльним будiвничим,
Що сам будує дiм свiй i свiй храм
Як твiр найвищий, богочоловiчий
На славу Богу й нам, його синам.–

Втихала буря край рiки Секвани,
Сходило сонце вже над небозвiд;
Через вiкно глядiв кудись гетьманич
З дружиною далеко, ген на Схiд!

Мюнхен, 1945 р.

ВЕСIЛЛЯ

Миколi Степаненковi
i його дружинi Галинi
присвячую.

"Зле мужчинi в самотинi,
Хоч i в раю вiн, а сам.
Тож сотворю жiнку нинi,
Щоб дружину мав Адам.

Покладу я в душу жiнки
Зло найбiльше i добро,
Щоб Адам знав щохвилинки,
Що жона – його ребро.

Що й вiн сам – добро i злоба,
Що призначення людей
Божеську принять подобу,
Гнати зло з сердець, з грудей.

Дам я жiнцi гострiсть крицi,
Легкiсть вiтру, мотиля,
Хитрiсть змiїв i лисицi
I наївнiсть немовлят.

Дам я жiнцi чари рожi
I колючiсть терня теж,
В розум жiнки мудрiсть вложу
Й дурноту страшну без меж.

Дам їй душу янголину,
Кров страшного сатани,
Жар вулькану в неї вкину,
Холод криг всiх ледяних.

Дам їй плiднiсть скиб землицi,
Мертвiсть, яловiсть пустинь,
Кину неба блиск на лиця,
В душу аду кину тiнь.

Дам їй в душу сонця промiнь
I пекельну тьму їй дам,
Нiжнiсть квiтки, силу грому,
Щоб радiв, тремтiв Адам.

Дам лагiднiсть їй лелiї,
Скритi кiгтi злих пантер,
Добрiсть мами, чистiсть мрiї,
Бруд багна, калюж, озер.

Дам їй слабiсть павутиння,
Силу львицi дам їй в дар,
Витривалiсть у терпiннях,
Щоб несла життя тягар.

Хоч не дам я жiнцi зброї,
Буде жiнка – як лоза.
Та сильнiшi вiд куль воїв
Будуть жiнки – чар, сльоза.

Жiнцi щирiсть дам дiточу
I фальшивiсть злих злодюг,
Вiру, вiрнiсть дам пророчу
I зрадливiсть рабських слуг.

Як лише добро у груди,
В серце жiнки вложу я,
Адамовi скучно буде,
Смутком сповниться земля.

Як лиш зло положу в душу
Жiнки, то Адам, мiй син,
Муку вiчну, невсипущу
Буде мати й згине вiн.

Теж таку жону сотворю,
Щоб в нiй був весь свiт, життя –
Все, що є в землi i в морю,
В глибинi всiх тайн буття,

Щоб Адам мав у дружинi
Розкiш, бiль пекучих ран,
Як вiдбитi в вод краплинi –
Сонце, хмари й океан".

Так сказав Господь i жiнку
Для Адама сотворив,
Пекла й раю вiн частинку
В душу Еви положив.

I тому мужчина прагне
Жiнки так, як i життя,
I нiколи вiн не збагне
Сил, що в жiнцi клекотять.

I тому, як у хлопчини
Дух i тiло дозрiва,
Чує вiн, що без дружини
Свiт – пустиня премертва.

I тодi вiн мрiє, тужить
У безсонну нiчку, жде;
Вiн сумний i скорбний дуже,
Доки жiнки не знайде.

Як знайде вiн жiнку любу,
Веселиться серце й дух,
Вiн веде дiвча до шлюбу
Пiд спiв друзiв i подруг.

Грає музика невпинна,
Гомонять пiснi пiсень,
Келихи сповняють вина,
I здається святом день.

У таночку, як в вiночку,
В'ються гостi молодi,
Благословить мати дочку
На життєвий шлях тодi.

Музика тодi весiльна
Найсолодша iз усiх.
Тодi радiсть i похмiлля
Родять жарти, сто утiх.

Iз найкращої пшеницi
Вносять гостям коровай,
Над чолом тодi дiвицi
Все вiнок, як май-розмай.

I тодi в серцях у юних
Новоженцiв чар небес,
В душах їх незнанi струни
Кличуть в свiт краси, чудес.

I тодi в душi надiї,
Що здiйснивсь найкращий сон
I що сповнились всi мрiї,
Стало щастя край вiкон.

Та тодi отець старенький
Має сльози ув очах,
Сльози i на лицях неньки;
В серцi втiха, але й страх.

Чує серце материне,
Що дитя вже не дитя,
Що для любої дитини
Почалось тепер життя.

Те життя – грiзне, як море,
I прекрасне, як моря;
В нiм найбiльше щастя й горе,
Хмарнi ночi i зоря.

Новоженцi в ту хвилину
Серед музики, танкiв
Вiдчувають, що людину
Сотворив закон богiв

Не на те, щоб жить i вмерти,
А на те, щоб з роду в рiд
Передать життя, як жертву,
Що життя завдання – плiд.

Тому всмiхненi все лиця
Дiвчини, що йде на шлюб;
Вiдчува тодi дiвиця
В поцiлунку хлопця губ,

Що з дiвицi буде мати,
Що жона живе на те,
Щоб мужчинi щастя дати,
Все, що грiшне i святе.

Щоб знайшов муж у дружинi
Все життя – з добром i злом,
Щоб у радостi й терпiннi
Вiн спiвав життю псалом.

Щоб не прагнув вiн шукати
Щастя у дальних свiтах,
Бо весь свiт вiн може мати
В жiнцi, в рiдних дiточках.

Щоб не вмер, а жив вовiки
У своїх нащадках вiн,
Щоб любови та опiки
Ждав i внук його, i син.

Тож не грає на весiллю
Музика лиш для людей,
Не вiтає хлiбом, сiллю
Батенько лише гостей.

Не спiвають лиш дiвчата
Для веселости, утiх,
Бо весiлля – свято свята
В честь житейських сил усiх.

Бо тодi весiльнi спiви,
Тони музики в танку –
То величний гiмн для дiви,
Що до шлюбу йде в вiнку.

То пеан святий, величний
В честь жiнок, що з роду в рiд
У борнi зо смертю вiчний
Передати мають плiд.

То величний гiмн во славу
Роду людського й життя;
Грайте ж, струни, на забаву,
Дайте трункiв для пиття,

Хай наповниться мiй келих
Винами украй, по край;
Буде наш бенкет веселий,
Лиш ти, музико, заграй!

Вип'єм за здоров'я пари
Молодої, щоб жила,
Щоб дав Бог дiтей їй в дарi
I без лiку, без числа.

Хоч Адам за Еву втратив
Рай, то в Евi рай знайшов,
Бо мужчина може мати
Рай лиш там, де є любов.

Тож хай з вечора до ранку
Молодь в'ється у танку,
Хай жених свою вибранку
Молоду, палку, п'янку

Поцiлує i пригорне,
Бо по шлюбi так i слiд.
Гостi, ви пiсень мажорних
Заспiвайте! Многа лiт!

З поеми "ПОВСТАНЦI"
(1956 р.)

Ой, Днiстре мiй, Днiстре...

ПIД СВИСТ КНУТА

* * *

Коли дiвчата йшли по працi
додому, при двiрськiй палатцi
i коло луга та левад
спинилися московськi стежi,
а за Днiстром на побережжi
явився танкiв довгий ряд.

За мiст, за рiчку й за потоки
iшли киргизи косоокi,
iшла страшна чужа орда.
Втiкали дiти та жiнота
i, заглядаючи з-за плота,
шептали: – Ох, iде бiда!

Iшли солдати без розмови,
мов душi їх, серця в окови
були закованi, нiмi,
мов гнав їх демон зла, тривоги,
а не бажання перемоги,
iшли, як волики в ярмi.

Йшли тундри i тайґи синове,
жадiбнi добичi i крови,
нових пiдбоїв, жертв нових,
в шинелях сiрих, то пiвголi,
йшли гнанi полчища монголiв,
раби могутньої Москви.

Iшли шляхами, по долинi,
як дух азiйської пустинi,
незбагнений, таємний дух,
як смерть, всесильний i понурий,
що не будує, але бурить
для розкошi сил i потуг.

Iз дому жадного, iз хати
нiхто не вийшов привiтати
московських вiйськ, лише пiшов
Юрко Соснюк, Матвiй з Антоном
вiтати росiян поклоном.
Антiн так тiшився, немов

прийшли визвольники-герої,
шинкар у святковому строю,
одягнений, мов на шабаш,
пiдбiг i закричав жидисько:
– Нехай живе росiйське вiйсько
й товариш Сталiн, батько наш!

Рахеля, шинкарева доня,
повiсила на пiдвiконня
з червоної спiдницi стяг,
в шинку стара жидiвка Сара
гостила щедро комiсара,
що, гордий iз боїв, звитяг,

оповiдав, брехав чванливо,
як у походi смiло, мстиво
стрiляв та убивав ляхiв,
а дяк шептав: – Брехня! Москвини
без бою i без стрiлянини
здобули Галич, Лук i Львiв!

* * *

В селi запанувала влада
комунiстична. Та сiльрада,
щоб ущасливити людей,
забрала в них майно, дiдизну,
i вiру в Бога, i вiтчизну
та вирвала серця з грудей.

Щоб слабших не гнобили дужчi,
та влада впоювала в душi
ненависть до панiв, попiв
i ненаситну хiть, жадобу,
лукаву, скриту, хитру злобу
i страх, покiрливiсть рабiв.

Йшла пiмста з хати та до хати.
Гнобили злидарi багатих,
змiняли їх у жебракiв,
самi ставали жебраками,
а влада їхнiми руками
давила дукiв, кулакiв.

Сп'янiлi злом, дурманом чаду,
хвалили всi московську владу,
аж глухнули вiд тих похвал;
голоднi, босi, iз наказу
брехню чинили, як заразу,
а правдою назвали – шал.

Антiн, що був тодi все п'яний,
Так вiйтував, що всi селяни
тремтiли в страху перед ним.
Вiн паном був життя i смерти,
мiг кожного убити, стерти
з лиця землi слiвцем одним.

* * *

Максим iз боязнi, тривоги
тодi зарiзав двi безроги,
щодня їв м'ясо, як ласун,
i говорив тихцем до Галi:
– Їж пацюка, щоби кат Сталiн
не з'їв, бо вiн страшний жерун!

Коли село почало сварку
за ту колгоспну господарку,
прийшов росiйський батальйон
i, збудувавши за ставищем
з дощок бараки й таборище,
спiвав про Волгу i про Дон.

* * *

В такi часи парафiяни
зiйшлися в церквi, i селяни,
що витерпiли вже без мiр,
молились щиро, бо людина
в найтяжчих у життю хвилинах
до Господа звертає зiр.

Втирали сльози господинi

II. ЛIТЕРАТУРНО-КРИТИЧНI ПРАЦI СПОГАДИ

"ЕНЕЇДА" IВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО

(Вступне слово до львiвського видання "Енеїди" 1936 р.)

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Доки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть.

Такими словами згадує Шевченко Котляревського.
Чим же вславився i заслужився Котляревський, що найбiльший поет України згадав його такими сердечними словами?
Щоб на це вiдповiсти, треба згадати часи, якi переживала Україна перед Котляревським.
Останки незалежности й окремiшности України були щойно скасованi, стертi з лиця землi; в урядах, школах запанувала росiйська мова, пани i пiдпанки покидали український нарiд i московщились або польщились.
Хто мав який талант, хто мiг щось творити, той iшов на службу москалям i збагачував своїми творами московську, а не нашу культуру.
Української нацiональної лiтератури не було. В письменствi не вживали живої народньої мови, якою говорив простий нарiд. Всi книжки на Українi писались церковно-слов'янською мовою, змiшаною зi штучними напiвмосковськими словами.
Така штучна мова не мала в собi сили, яка могла б оживити українську нацiю, що її добивала Москва.
I українському народовi остала тiльки народня пiсня, яка говорила про давнє славне минуле, про давню славу i волю, про гетьманiв i козацькi бої з ворогами.
I остали українському народовi лиш думи козацькi, якi спiвали кобзарi i лiрики, про давню козацьку "Сiч", як палили за Мазепи Батурин, як мордували козакiв тих, якi не хотiли зрадити України.
Тi пiснi i тi спомини та перекази були би пропали, минулись, бо люди старiються, забувають давнє, вмирають.
Але на тих переказах, пiснях, думках виховався хтось, хто полюбив українську мову й українську бувальщину цiлим серцем i в душi сказав собi:
– Чому ми, українцi, маємо писати книжки московською мовою, мовою тих москалiв, якi поневолили нашу Україну, коли ми маємо таку чудову народню мову, яка краща, нiж московська?
Чому ми маємо писати i говорити якоюсь штучною церковно-слов'янською мовою, коли тiєї мови український нарiд не розумiє, а книжку треба писати мовою, яка промовила б до серця читачiв, як промовляє наша пiсня?
Це Котляревський був тим письменником, що перший подумав таку думку.
Це Котляревський перший в iсторiї нашої нацiї почав писати живою, народньою українською мовою.
Це Котляревський став батьком новiтньої української лiтератури, збудив Україну з довшого сну, нагадав українцям, що вони – це окрема нацiя, що їхня мова – окрема мова. Ось у тiм лежить заслуга Котляревського, ось тому-то такими теплими словами згадав його Шевченко i ось тому-то "Українська Культурна Скарбниця" як першi випуски видає найкращий твiр Котляревського "Енеїду".
Iван Котляревський народився 29 серпня 1769 року в мiстi Полтавi. Батько його був доволi заможним дворянином i урядовцем при полтавськiм маґiстратi.
В тих часах в Полтавщинi ще було багато людей, якi тямили, що колись Україна була незалежною державою, тому ще дитиною Iван Котляревський наслухався, як старi дiди оповiдали про Сiч, козакiв, гетьманiв i Запорiжжя.
Цi оповiдання, як i народнi пiснi, думи, глибоко запали в душу вразливого хлопчини i напоїли його серце любов'ю до всього, що українське.
Iван Котляревський вчився вiдтак у росiйськiй духовнiй семiнарiї, потiм був учителем, а згодом вступив до росiйського вiйська. Вiн був сотником i воював пiд час турецької вiйни проти туркiв.
Пiд час вiйни проти Наполеона Котляревський дiстав титул майора. Потiм вiн не хотiв далi служити царевi, виступає з вiйська; як старшина на пенсiї i як опiкун полтавських лiчниць, доживав вiку в своїм домi в Полтавi, де мав гарний маєток.
Твiр його "Енеїда" ще задовго до того часу, заки появився друком, був вiдомий i люблений в Українi i Росiї. "Енеїду" переписували, захоплювались нею, а були навiть поголоски, що Наполеон, втiкаючи з Москви до Францiї, забрав зi собою переписану "Енеїду" Котляревського на пам'ятку. I самого Котляревського любили люди не менше, як i його твори, бо Котляревський, як людина, був дуже милий, добродушний, все усмiхнений, жартiвливий та гостинний для всiх.
Дiм його в Полтавi був повний гарних книжок, дiм цей все був отворений для гостей i в тiм домi не втихали українськi пiснi, жарти. Ось тут, в тiм веселiм домi в Полтавi, Котляревський написав свої твори "Наталка Полтавка" й "Москаль-чарiвник", та "Оду до князя Куракiна".
Котляревський помер 1838 року. Перед смертю вiн сам вибрав собi на цвинтарi мiсце, де його мають поховати, своє майно роздав своїм слугам i господинi, бо Котляревський не був жонатий i вже тодi не мав нiякої ближчої родини.
Тодi ще було крiпацтво (панщина), i Котляревський мав селян-крiпакiв.
Прочуваючи близьку смерть, Котляревський вiддав частину майна крiпакам i дарував їм усiм волю.
В роцi 1898 українцi святкували урочисто сотнi роковини першого видання твору "Енеїда" i поставили в Полтавi величавий пам'ятник у честь поета.
Котляревський написав декiлька творiв, але найбiльше значiння має для нас "Енеїда". В чiм її вартiсть?
Кiлькадесят лiт перед народженням Христа жив у Римi великий поет Верґiлiй, що написав поему "Енеїду", в якiй оспiвав пригоди героя Енея.
Цей Еней був хоробрим i розумним вождем троянського вiйська. Коли греки зруйнували в вiйнi мiсто Трою, Еней забрав останки свого вiйська, довго блукав по всiх краях i морях, переживав усякi пригоди, небезпеки, аж в кiнцi вернув до Iталiї й оснував там державу.
I ось Котляревський, який був на свiй час дуже освiченою людиною, знав латинську, французьку й росiйську мови, читав "Енеїду" Верґiлiя, тому подумав i собi написати такий твiр, який був би нiбито поемою про троянцiв, грекiв, латинцiв, якi боролись перед трьома тисячами лiт.
В дiйсностi Котляревський захотiв оспiвати не троянцiв, якi по зруйнуваннi Трої шукали собi нової батькiвщини, але козакiв українських, якi теж шукали собi нової батькiвщини, скитались по чужинi пiсля того, як Росiя зруйнувала Сiч 1775 року.
"Енеїда" Верґiлiя була для Котляревського тiльки тим, чим є для української дiвчини куплена канва, на якiй вона вишиває пишнi i прекраснi вишивки в українськiм стилю, а тi вишивки зовсiм заслонюють ту канву.
Можливо, що Котляревський навiть тому писав начебто про Енея, троянцiв, грекiв i латинцiв, що коли б був писав про козакiв i про Запорiжжя, про Сiч i про Україну, то росiйський уряд не був би дав йому за це спокою, був би закинув йому, що вiн український самостiйник i ворог Росiї. Не треба забувати, що коли Котляревський писав "Енеїду", вiн був старшиною росiйської армiї i не мiг надто виявляти назверх, що вiн українець i що любить Україну, а не Росiю.
Та як би там не було, Котляревський у своїм творi "Енеїда" в дiйсностi змалював пригоди козакiв й життя українцiв взагалi.
Про козаччину, як ми вже згадували, Котляревський мiг знати багато з оповiдань старцiв, не потребуючи багато й читати про них, бо москалi зруйнували козацьку Сiч, коли Котляревський вже жив, хоч був малим хлопцем (1775 р.), а гетьманщину, себто останки незалежности України, скасували москалi 1764 р., i люди на Полтавщинi пам'ятали ще те все дуже добре.
В 1783 р. Росiя скасувала українськi козацькi полки, завела на Українi чисто росiйське вiйсько, отже, як бачимо, останнi слiди української державности затирались навiть ще на очах молодого Котляревського.
Котляревський гарячим серцем любив нашу старовину, любив спомини про козаччину, жив ними, а що сам по вдачi був живою й веселою людиною, вiн оповiв про козакiв веселою мовою – написав "Енеїду" так, що люди, якi то читали, мусiли смiятись крiзь сльози.
Українцi смiялись, бо в словах Котляревського усмiхалась українська нацiя, яка, хоч i розбита, поневолена Москвою, знов вертала думкою, пiснею, лiтературними творами до свого славного минулого, знов будилась до нового життя, знов вiдроджувалась бодай на полi письменства.
Смiх Котляревського це був смiх здорового i сильного народу, який навiть у добу найбiльшого нещастя вмiє смiятися з горя та вiрити в кращу будуччину.
I той смiх, добродушний i погiдний, як душа українського народу, покотився зi сторiнок "Енеїди" по всiй Українi.
"Енеїда" Котляревського нагадала українцям i доказала, що українцi вже бiльше не потребують писати росiйською чужою чи староцерковною мовою, бо українською мовою можна писати й найкращi твори.
Котляревський, видавши 1798 року "Енеїду", дав приклад для iнших письменникiв, для всiх українцiв, щоби писали й говорили лиш по-українськи.
За його прикладом, справдi, скоро пiшли Григорiй Квiтка, Гребiнка, Гулак-Артемовський. Крiм того, українська лiтература видала скоро такого ґенiя як Шевченко.
Котляревський став батьком новiтньої української лiтератури i тому його твiр "Енеїда" це один з найдорожчих i наймилiших творiв для кожного українця

МИКОЛА ЄВШАН (ФЕДЮШКА)
(Уривки з монографiї)

Ще в роцi 1920-му, стоячи у Винницi над свiжою могилою мого сусiда-земляка та старшого товариша зброї i пера М. Федюшки, я постановив собi колись написати твiр про його життя i творчiсть.
Микола Євшан не належить до академiчних типiв учених i фахових професорiв вiд лiтератури: вiн не методичний, часто хаотичний iмпресiонiст, вiн менше аналiзує, секцiонує твори, а бiльше синтезує, вiдчуває i передає вражiння, а часто стає на межi публiцистики.
Євшан помер аж надто молодо, маючи заледве 32 роки життя, але й те, що залишив вiн у своїй спадщинi, дає нам право бачити в його особi першого (українського.– Упор.) лiтературного критика, який вважав критику своїм покликанням, своїм одиноким лiтературним i життєвим шляхом, на якому вiн кинув весь свiй талант, труд i любов. В останнi десятилiття перед всесвiтньою вiйною Микола Євшан – це, безперечно, центральна постать серед наших критикiв.
"Вибити вiкно в Европу для української лiтератури" – це був головний клич Євшана як критика. Зв'язати нашу лiтературу з европейськими напрямками, влити в душi наших поетiв ширший i глибший свiтогляд, фiльософiчну думку, дати їм вищу естетичну освiту i вивести понад примiтивну побутовщину на верхи справжньої творчости, "придбати Українi справжнi культурнi цiнностi" – ось провiдна думка всiх його праць...
Iдеал Євшана це: "Iдеал великої та гармонiйної iндивiдуальности, прекрасної в своїх бажаннях, творчої i прагнучої нового життя".
Микола Євшан за свiтоглядом iдеалiст, натура пристрасна, войовнича, приклонник i оборонець творчої свободи одиницi, апологет iндивiдуалiзму i речник гарячого патрiотизму. I не даром переклав вiн "Die Reden an die deutsche Nation" Фiхте.
Євшан був людиною наскрiзь бойового, полемiчного характеру, i тому його естетика нiколи не мала в собi нiчого апатичного, мертвого, догматичного анi абстрактного:
"Всякий iдеал, щоби вiн був корисний, щоби був дiйсною силою, мусить виходити тiльки з життя, мусить звертатись до життя, кiнцеву цiль покласти в життi" ("Пiд прапором мистецтва").
Микола Євшан не тiльки лiтературний критик, вiн полiтичний дiяч,активний громадянин i публiцист. Як людина, як громадянин, як суспiльний тип вiн був однiєю з тих нечисленних особистостей, для яких життя – то значить протиставити своє я свiтовi, оточенню, обставинам, iти через життя наперекiр усiм до власної мети. Життя таких одиниць, як Євшан,– то безперервний героїчний спротив хаосовi поза собою i хаосовi в своїй душi. Серед українських лiтераторiв мало є типiв таких строгих супроти себе й других, як Євшан. Серед знайомих вiн залишав вражiння людини твердої, рiзкої, безкомпромiсової, замкнутої, хоч тонкої, нiжної на днi душi. Вiн свiдомо вбивав у своїй душi українське безсилля, слабiсть, кволiсть та душевну сентиментальнiсть.
Євшан – це вiчний протестант проти офiцiяльного суспiльства; i його протестантизм не поза, не дешевий жест. Нi, то глибоке, трагiчне, свiдоме розумiння, що українська дiйснiсть є така, що з нею треба тiльки боротись в iм'я кращого майбутнього. Його антагонiзм до "бiльшости" – це було якраз те, що висловив Франко: "Я не люблю її з великої любови". Так не любив Євшан свого суспiльства, за яке боровся i за яке поклав своє молоде життя. Вiн жив бурею, тужив за нею, i буря – то була його стихiя, i згинув вiн у добу бурхливу та тривожну, яку вiн так любив. Войовничiсть i лицарство, культура i любов до краси, мистецтва, до вiтчизни – це риси, що характеризують його як критика i громадянина.
Микола Федюшка народився 1889 року в маленькому мiстечку Войниловi Калуського повiту в Галичинi. Батько його Осип, малоземельний рiльник, мав ще двох дiтей. Миколу, який змалку був слабкого здоров'я i виявляв нахил тiльки до книжки, батько, за порадою вчителiв i священика, вислав до ґiмназiї в Станиславовi.
Скiнчивши ґiмназiю, Євшан студiює германiстику й українiстику у Львiвському унiверситетi, де професор М. Грушевський перший звернув увагу на талановитого студента й подбав про працю Федюшки, пiдтримав його в життєвiй боротьбi.
Тут Євшан стає службовцем бiблiотеки Наукового Товариства iмени Шевченка, потiм адмiнiстратором Академiчного Дому, урядником "Видавничої Спiлки", секретарем НТШ та деякий час особистим секретарем М. Грушевського.
Року 1910-го Микола Федюшка здiйснює свою давню мрiю: виїжджає до Києва, вiдвiдує Ганну Барвiнок, Срiблянського, знайомиться з Лесею Українкою, Коцюбинським. Пiд час свiтової вiйни працював деякий час в українських виданнях Вiдня, а потiм добровiльно зголосився до вiйська. Воював на росiйськiм, потiм румунськiм та iталiйськiм фронтах. У бою над рiчкою Iзонцо Федюшка був тяжко поранений.
Упадок Австрiї застав Федюшку в кадрi 9. полку в Журавицi. Заки поляки встигли пiдготувати переворот, Микола Федюшка випередив їх,нав'язав контакт з українськими вiйськовими частинами в Ряшевi, Ярославi i Перемишлi, таємно змовився вночi зi старшинами-українцями 9-го полку, i весь склад того полку стає пiд наказ поручника Федюшки. Вояки-українцi складають присягу на вiрнiсть Українськiй Республiцi. Федюшка роззброює полякiв 9-го полку, заарештовує польських офiцерiв i машерує зi своїм вiйськом на Перемишль, стає на захiдних кордонах України, готовий оборонити їх збройною силою.
Але Українська Нацiональна Рада в Перемишлi, наївно надiючись на мирне вирiшення польсько-українського конфлiкту в Союзi Народiв, починає переговори з поляками i на їх вимогу дає Федюшцi наказ розпустити вiйсько додому та звiльнити арештованих польських офiцерiв. Цей наказ розклав i здеморалiзував 9-й полк. Микола Федюшка мусив пiшки вночi без вiйська тiкати, щоб не потрапити полякам у руки. У своєму рiдному Войниловi вiн був призначений командантом вiйськової мiлiцiї округи.
Незабаром президiя Державного Секретарiяту ЗУНР кличе Євшана на спiвробiтника урядового часопису "Республiка". Але утворення двох республiк: Захiдноукраїнської й Схiдноукраїнської та ще й невиразна, хитка й не радикальна полiтика уряду ЗУНР в соцiяльних питаннях були причиною того, що Євшан пристав до опозицiйного табору – "Селянсько-робiтничого Союзу", сформованого пiсля соцiялiстичного конґресу в Станиславовi зимою 1919 року.
В опозицiйних часописах "Нове Життя" й "Народ" Євшан рiзко критикує уряд ЗУНР, а коли появилися чутки, що Селянсько-робiтничий Союз органiзує державний переворот, командант мiста Станиславова заарештував Євшана разом з М. Шаповалом та В. Пачовським.
Революцiя жартує собi часто зi своїх вiрних синiв i робить їм несподiванки: той сам Федюшка, який першим зробив переворот пiд Перемишлем i боронив лiнiї Сяну, фанатичний патрiот Євшан опинився в українськiй тюрмi. Сам Євшан потiм признавався, що заарештовано його бiльше через непорозумiння. Вiн до смерти зберiг вiрнiсть Українськiй Галицькiй Армiї i вмер пiд прапором ЗУНР.
Далi Федюшка дiлить долю й недолю Галицької Армiї, переходить з нею за Збруч, опиняється в трикутнику смерти, працюючи головою архiву Начальної Команди.
Як критик i публiцист Євшан замовк зовсiм. Аж у роковини проголошення Української Республiки в Галичинi, 31. Х.1919 року, у Винницi Євшан виголосив промову до українського вiйська на святi Галицької Армiї. Це був вершок його творчости, популярности й останнє лебедине слово. Багато стрiльцiв хворих, поранених плакало, слухаючи тої промови.
Юра Шкрумеляк, який тодi працював разом з Євшаном в архiвах Галицької Армiї, пише про тi часи: "Скромне було це свято i сумне, до слiз сумне. Хор спiвав Шевченкового "Косаря", такого актуального тодi для Галицької Армiї. По хорi виступив на естраду поручник Євшан, одягнутий менше як скромно, сухорляве лице з виступаючими висками i рудою борiдкою, тонкi стиснутi уста з закраскою трагiзму й iронiї, бистрi, яснi, проникливi очi, високе чоло.
I справдi , слова Євшана були важкi, важкi... Нам осталось – бути лиш погноєм для майбутнiх поколiнь..."
А 23 листопада, в сiрий, снiжно-болотяний день, поховали Євшана поруч з iншими жертвами тифу... Лежав у яловiй трумнi з простих дощок, у тiм самiм витертiм однострою, в якiм читав реферат.
Тi стрiльцi й старшини, якi три тижнi тому слухали пророчої промови Євшана, занесли трумну свого поручника на своїх плечах i поховали на горi за казармами у Винницi, де померло майже 10000 українських стрiльцiв Галицької Армiї.
М. Федюшка полiтично як громадянин у молодостi стоїть безперечно пiд впливом свого професора й мецената М. Грушевського, що зближало його в дечому до радикальної партiї в Галичинi. Проте вiн дуже критично дивився на батька радикалiзму М. Драгоманова та був iндивiдуальнiстю, яку як громадянина важко втягнути в якi-небудь вузькопартiйнi рамки, а як критика – теж не вдасться схарактеризувати одним шаблоном "естецизму" чи "модернiзму", як це стало у нас звичаєм. Вважали Євшана борцем "за вищу iндивiдуалiстичну культуру", за "мистецтво для мистецтва", що нiбито довело його до певної вiдiрваности вiд життя.
Усiєю своєю творчiстю, життям i смертю доказав Євшан, що вiн нiколи не був вiдiрваний вiд суспiльного життя, але, очевидно, хто уявляє собi суспiльне життя лише в формах примiтивного комунiстичного колективiзму, для того оборонець одиницi, нацiї та вищої естетичної культури Євшан – вiдiрваний вiд життя.
Євшан до смерти любив селян i в полiтичному свтоглядi був усе демократом, але крайнiй демократизм об'єднував iз тугою за аристократизмом. I тому так любив Кобилянську, бо вона одна з тих творцiв, що з любови до народу хочуть, аби вiн перемiг у собi зло, некультурнiсть, "хамство", а не iдеалiзували його, не виносили на п'єдесталь "нацiональних святощiв", як це чинили нашi народники.
Кобилянська i Євшан мрiяли про "вищу людину" i були її предтечами в нашiй країнi духовного убожества. Тому вони були собi такi рiднi, тому їх оцiнить те наше майбутнє поколiння, що переможе в собi "хама".

З кн.: Ол. Бабій. Микола Євшан (Федюшка).
Життя і творчість. В десятиліття його смерти.
1919–1929.– Львів, 1929.

МОЇ ОСОБИСТI СПОГАДИ ПРО ЄВШАНА

Мiстечко Войнилiв, де народився М. Федюшка, вiддалене вiд мого рiдного села тiльки на 2 км. Але хоч у Войниловi скiнчив я народну школу i бував майже щодня, то до 1913 року менi анi в думку не прийшло, що в цiм мiстечку народився i живе талановитий критик, якого рецензiї читав я як ученик iз великим заiнтересуванням.
Справа в тому, що Федюшку знав я здалека ще як молодого ґiмназиста, так, як i його цiлу родину, але не знав, що Федюшка – це Євшан. А втiм, Микола Федюшка був значно старший вiд мене, а в додатку вiн вже як ґiмназист жив бiльше самотньо, держався вiд iнших учнiв здалека, багато з його товаришiв чомусь ставилися до нього неприхильно, i для мене вiн був якоюсь загадкою, тайною.
Аж пiд час вакацiй 1913 р. несподiвано до мого дому прийшов Микола Федюшка з професором Роздольським зi Львова i моїм учителем Iваном Самотовкою. Учитель пояснив менi, що тi "пани прийшли до вашої мами записувати народнi пiснi, бо в селi всi говорять, що найбiльше народних пiсень знає Йосифиха Бабiйка". I цiлий день в моїй хатi було, мов на весiллю. Моя мати з сусiдками спiвали пiснi, вiд iсторичних почавши аж до соромiцьких весiльних, а Микола Федюшка i Роздольський записували цi пiснi або ловили на фоноґраф. Федюшка частував спiвачок горiлкою, баби радiли, як дiти, що фоноґраф, записавши їх пiснi, зараз же грає ту спiванку "так само, нiби Йосифиха Бабiй". Але поведiнка Федюшки дивувала мене: серед реготу, спiву i крику бабського вiн анi разу не всмiхнувся, курив папiроску за папiроскою, скуб малу борiдку i мовчав.
– Чому той Федюшка такий гордий i непривiтний? Влiз у мою хату i словом до мене не озветься? – шепнув я вчителевi.
– Не дивуйся! Письменники всi чудаки,– вiдповiв Самотовка.
– А хiба Федюшка – письменник?
– Ти не знаєш? Це ж Євшан, критик, якого твори ти все читаєш у журналах.
На мене наче грiм вдарив: як? Євшан – то Федюшка? Щось доброго могло народитись у Войниловi? Ось цей Федюшка, котрого я не раз бачив босого, iз вудкою на рiцi, це Євшан?..
Коли вибухла свiтова вiйна, то в перших мiсяцях моя дорога й Євшанова мiцно розiйшлися: я вступив добровольцем до Стрiльцiв, а Євшан опинився в 9 полку австрiйської пiхоти. Але при частиннiй лiквiдацiї Сiчових Стрiльцiв австрiйською владою в Стрию мене усунено з рядiв стрiлецтва i 1915 р. я опинився у тiм самiм австрiйськiм полку, де був Євшан. Було то в Кермендi, на Мадярщинi.
Застав я тут Федюшку в ролi кадета. Я був новобранцем i на власнiй шкурi менi довелося вiдчути, що вiн, як командант, був не менше строгий, як критик.
Нераз я добре задихався, бiгаючи на наказ Федюшки "Laufschritt" (Бiгом марш) або кладучися "Nieder! Auf!" (Лягай! Вставай!) по десять разiв. Але пiд час спочинку кадет Федюшка ставав лагiдним, добродушним, ми часто сiдали над рiчку Рабу, вiн згадував свiй побут у моїй хатi, маминi пiснi i тодi-то я перший раз признався йому, що "i я пишу вiршi".
Федюшка тiльки махнув рукою:
– Покинь це дурне дiло! Поетiв i так забагато!
Я полюбив Федюшку як брата. Чужина i гiрка вояцька доля примушувала мене шукати в нiм когось рiдного, близького, але рiжниця вiку, освiти i вiйськового степеня – все це так дiлило нас, що ми все ж осталися далекими. З часом вiн опинився на фронтi, я виїхав до Галичини, i вiн зовсiм забув мене. Аж 1916 року, коли Федюшка вернув до кадри 9. полку, ми знову стрiлися в кiмнатi хорунжого Тимкiва, земляка Федюшки. Пiсля фронтових переживань в Альпах, пiсля поранення в бою Федюшка був ще бiльше замкнений, неприступний, нервовий i саркастичний. Його iронiя мене вiдштовхувала, я говорив з ним мало, але з його розмови видно було, що на фронтi вiн багато терпiв i переживав та зламався духом. Через посередництво Тимкiва я дiставав часом Федюшцi книжки, журнали. Тодi вiн i прочитав мої першi вiршi i вiддав їх менi зi словами: "Може, з тебе будуть люди, але як не будеш у вiршах плакати, як баба. Ти ж – вояк!"
Я не розумiв, як можна бути поетом i не плакати в вiршах. Серед моря вiйськового бруду, солдатського звiрства i дикої атмосфери казарми в особi Федюшки я бачив одиноку людину, вищу над пересiчнi типи офiцерiв, яких я ненавидiв.
I щоранку, машеруючи на вправи, я шукав зором дорогої постатi – ляйтнанта Федюшку. Багато офiцерiв не любило Федюшки: вiн же одинокий з них не пиячив, не волочився в Перемишлi за жiнками, а кожну вiльну хвилину хотiв бути сам – з книжками. Нераз, iдучи до с. Вовчинець, я стрiчав Федюшку з книжкою в руцi. Жив самотньо, замкнено, був для всiх тайною, "чудаком". Одного дня мене вiйськовi властi замкнули до арешту за те, що ведучи чету на вправи, я читав по дорозi "Як я це бачу" Альтенберґа, а чета розбiгалась по коршмах за дiвчатами, користаючи з моєї любови до лiтератури i байдужости до вiйська. Тодi Федюшка попросив мого команданта сотнi, щоб той дарував менi кару, що й сталося.
За весь час мого побуту в Iталiї я не стрiчав Федюшки, але коли я опинився на iталiйськiм фронтi другий раз, то в мiстi Удiне знав я багато воякiв, якi були з Федюшкою в боях 1916 року. Всi вони хвалили Федюшку як доброго, хороброго офiцера.
Коли я в половинi листопада 1918 р. повернувся з Iталiї додому, доля зблизила мене знов iз Федюшкою. Вiн був хворий на недугу нирок i мусiв повнити обов'язки команданта мiста у Войниловi, а я, вернувши з Iталiї пiсля запалення легенiв, був також хвилево звiльнений вiд фронтової служби.
Євшан був таким строгим командантом, що арештував i вислав на фронт навiть членiв своєї родини, замикав у тюрмi пiдозрiлих, хоч би то були давнi його чи мої приятелi, що бiльше, раз дав наказ арештувати мене за те, що я пiсля дев'ятої години iшов уночi вулицею, незважаючи на заборону виходити пiсля дев'ятої.
– Я вас навчу слухати i шанувати накази влади! – говорив вiн.
Строгiсть Федюшки так не подобалася мiсцевому населенню, що деякi дезертири грозили, що застрiлять його вночi.
Коли одного дня Євшан вислав мене з вiддiлом мiлiцiї ловити дезертирiв у селi Перекоси, а я не зловив анi одного, вiн довший час не хотiв говорити зi мною: був лютий.
Раз у недiлю Федюшка промовляв на вiчу в моїм селi: щиро, просто, без патосу.
Пiзнiм вечором вiдвозив я Федюшку санками до Войнилова; санки загнались i перевернули нас у рiв; було весело, але Федюшка скаржився тодi, що хворий, що коле його в спинi, нирки болять.
Раз стався скандал: в домi вчительки Марушки Дурбакiвної, де бував часто Федюшка, спитали ми його: "Як думаєте, пане поручнику, будемо мати державу, чи нi?".
Федюшка схопився з крiсла, зареготався цинiчно i з його уст впало грубе, лайливе слово на адресу українського народу. Слова того повторити тут не можу.
Видужавши трохи, Федюшка виїхав до Станиславова, а я опинився на фронтi, стратив зв'язок iз ним. На польськiм фронтi у моїй сотнi був також деякий час близький свояк М. Федюшки 17-лiтнiй стрiлець Павлусь Дурбак, яким я довший час опiкувався. Цей хлопчина пiд час переходу за Збруч загубився вiд мене й опинився пiд опiкою М. Євшана та був наочним свiдком його смерти. Цей Павлусь Дурбак, стрiнувшися зi мною в 1920 р., подав менi вiдомостi про останнi днi життя й про смерть Федюшки. При самiй смертi Євшана я не був присутнiй, бо не бажаючи йти в армiю Денiкiна з галичанами, я залишився при корпусi С. С. аж до їх лiквiдацiї. По лiквiдацiї С. С., вернувши до Галицької Армiї, я з наказу моєї команди їхав з Проскурова до Одеси i на станцiї Жмеринка довiдався вiд земляка з Войнилова, четаря Гната Белея, що М. Федюшка помер перед кiлькома тижнями.
Я засумував, наче б менi помер рiдний брат, i постановив вiдвiдати могилу Євшана. Але занедужавши в Одесi на тиф, я не мiг виконати свого пляну зараз.
В квiтнi 1920 р., за бiльшовицької влади, я як старшина Галицької Армiї висланий був на фронт. Їдучи на фронт, я спинився у Винницi, щоб побачити могилу Євшана. Мiж тисячами стрiлецьких могил я найшов i могилу поручника Федюшки. Скромний надпис був так стертий снiгом взимi, що я ледве прочитав. Я поправив надпис на хрестi, найшов якiсь дикi квiти й посадив їх на гробi. Недалеко працювали стрiльцi-гробокопателi.
– Ви знали Федюшку? – спитав один.
– Знав.
– Добрий був чоловiк! Твердий, як сталь, а добрий, як брат. Ось цею лопатою я викопав йому грiб.
Я позичив у гробокопателiв лопату, поправив Євшановi грiб, який вже був сильно запався.
Глухо гудiли гармати, а я мав завтра бути в бою. Ми були "большевики" i мали боротись проти Польщi i армiї У. Н. Р.
Роздумуючи над могилою М. Федюшки, я згадав усi хвилi, коли я стрiчав його: Войнилiв, Керменд, Журавиця... Я порiшив колись написати книжку про Євшана... I ось так зродився теперiшнiй мiй твiр.² Того ж дня я виїхав на фронт через Летичiв i Лiтин. Прощаючися з могилою Євшана, я написав вiрш, яким i кiнчу оцю скромну працю, мiй скромний пам'ятник дорогому Земляковi:

НА МОГИЛI МИКОЛИ ЄВШАНА

I як же я розкажу бiль свiй нинi?
Тебе нема, Тебе нема мiж нами.
Ось сонце вже ласкавими устами
Цiлує грiб Твiй тут над Богом синiм.
В життi Ти був самотнiм, одиноким,–
Хто творить, той самотнiй щохвилини.
Аж тут, аж тут заснув Ти сном глибоким.
Не сам, в гуртi стрiлецької дружини.
Не встанеш Ти, та вiчно буде жити
Велика тiнь праправнука Бояна,
Що не лише вмiв словом люд будити,
Але з мечем в руцi упав, як воїн в ранах!

МОЇ СТРIЧI З ПАВЛОМ КОВЖУНОМ
(Спогади)

То було в Кам'янцi-Подiльськiм весною 1920 року пiсля роззброєння Української Галицької Армiї. Менi вдалося втечи з польського полону в Проскуровi, i я опинився вдруге серед старшин та вiйськових урядовцiв армiї У. Н. Р.
Пiсля короткого побуту у Винницi, звiдки ми готовились їхати до Києва, довелося вiдступати до Кам'янця-Подiльського, тому що армiя Будьонного з блискавичною скорiстю посувалася на захiд.
Випадково я познайомився з Федором Дудком, Володимиром Островським та давав їм свої вiршi й статейки помiщувати в пресi уряду У. Н. Р.
Iдучи раз до редакцiї зi своїми вiршами, стрiчаю Федора Дудка в товариствi молоденького худощавого старшини. Дудко представляє менi незнайомого:
– Це Павло Ковжун. Знаменитий маляр, добрий старшина i добрячий хлопчисько.
Ковжун належав до тих людей, яких любимо i яким довiряємо вiдразу. Фанатик i ентузiяст не лиш мистецтва, але й української визвольної боротьби, вiн в першiй розмовi здобув мою прихильнiсть, здобув її своєю щирiстю, безпосереднiстю i типово надднiпрянським розмахом у всьому, розмахом, що в душi Ковжуна дивно об'єднувався з культурнiстю справдi вихованої й опанованої людини. В його вдачi, поведiнцi було все, що є гарне в душi надднiпрянцiв, i були в нього прикмети дiйсного европейця. Вiн був нiжний i лагiдний, з великим змислом гумору, а при тiм справдi мужеський тип. Про нього оповiдали цiлi леґенди, про його воєннi й революцiйнi пригоди кружляли просто фантастичнi поголоски.
Були то часи, коли мiж галичанами й надднiпрянцями було багато непорозумiнь, часами навiть ворожнечi. Та Ковжун мав завелику душу, щоб жити хвилевими сварками. Вiн вiдразу поставився до мене по-приятельськи i про всi спори мiж Львовом i Києвом говорив:
– Єрунда! Це все хвилеве! Хай собi полiтики сваряться, а ми, мистцi, поети, єднаймося, хоч один зi Львова, а другий з Києва.
Коли другий раз я стрiнув Ковжуна в старшинськiй харчiвнi, вiн говорив зi мною так, якби ми були друзi вiд довгих лiт. З захопленням оповiдав про свої малярськi пляни, про його мрiю об'єднати поетiв, малярiв, видавати журнал. Коли я згадував, що большевики вже пiд Кам'янцем-Подiльським, Ковжун махав рукою:
– Єрунда! За пару днiв проженем большевикiв з України i будемо в Києвi видавати журнал! Ах, як це буде чудово! Iлюстрований журнал для нашого вiйська, для наших героїв.
I щодня вiн, стрiнувши мене, поширював тiльки радiснi, потiшаючi вiстки:
– Наступ большевикiв спинений. Нашi запорiжцi переходять до протинаступу. В большевицькiм запiллю повстання. Ой коби ми полагодили свої справи в Кам'янцi, то пiдемо знов на фронт. Я був попав до большевицької чрезвичайки, мене мучили, катували, то я мушу большевикам вiдплатитись. Хоч, правду кажучи, я вже їм вiдплатився. Минулого року я не дармував.
I Ковжун оповiдав, скiльки труду й працi вiн вложив у справу боротьби з большевизмом в Українi. Оповiдав вiн i превеселi речi з життя поетiв – Тичини, Савченка, Семенка, Чупринки. Бог знає звiдки все добував якусь нову збiрку поезiй рiжних символiстiв, футуристiв i вечорами по працi заводив такi фаховi розмови про лiтературу, що я забував, чи Ковжун маляр, чи поет, чи старшина армiї.
Мiй подив для Ковжуна був iще бiльший, коли його приятелi оповiдали менi, як то Ковжун 1918 року видавав, здається, в Могилевi, полiтичний часопис i був начальним редактором, хоч мав усього 22 роки. О, так! Ковжун не був з тих "малоросiв", якi причалили до українського берега аж пiд час революцiї чи по революцiї. Вiн увiйшов у революцiю свiдомим українцем, завзятим патрiотом, який умiв знайти своє мiсце в революцiйнiм хаосi навiть тодi, коли другi тратили рiвновагу й губили свiй шлях.
Згодом i сам Ковжун оповiв менi з великим гумором, як то вiн був начальним редактором української ґазети, хоч був щойно старшиною росiйської армiї, як то один славний румунський професор, пiзнiший дипльомат, прийшов до його редакцiї поiнформуватись про український нацiональний рух i про українську полiтику, а Ковжун сказав йому, що начального редактора нема в редакцiї, що вiн сам тiльки секретар, але може за начального редактора поiнформувати румунського професора про українську армiю, полiтику i т. д.
I Ковжун признавався:
– Знаєш, я виглядаю на ґiмназиста, а менi не хотiлось компромiтувати українського визвольного руху, що його репрезентують такi шмаркачi, як я. Але я всипався. Румунський професор довiдався, що я начальний редактор, а не секретар, тому потiм написав страшну статтю проти українських самостiйникiв-дiтвакiв – таких, як я. Треба було чути розмови з Ковжуном, щоб зрозумiти, хто був Ковжун 1920 року. Всi тi полiтичнi пристрастi, що клекотiли тодi серед українського народу, вибухали нараз зi серця того мистця як вулькан.
Як палали його молодечi очi, як горiли вогнем, коли вiн приносив вiстi про перемогу українського вiйська. Як сумував Ковжун, як болiв болем цiлої рiдної армiї, коли приходили вiстi, що українськi прапори похилились i ворог наближається...
А за пару днiв ми втiкали на селянських возах до Галичини.
На однiм такiм возi сидiли я i Дудко, на iншiм вiд'їжджав на вигнання Ковжун i його молоденька, все затурбована i схвильована дружина Тамара, що нагадувала ґiмназистку. Панi Тамара сумувала, ми сумували, а Павло Ковжун нераз у зорянi ночi наслухував, як грають московськi гармати й, задивлений на схiд, потiшав нас усiх:
– Єрунда! Чи то ми вже раз утiкали i знов iшли вперед? Не сумуй, Тамаро! Побачиш, що скоро українська армiя розiб'є большевикiв. Це тiльки хвилевий вiдворот!
I в тихi вечори Ковжун, сидячи на пiдводi або йдучи з товаришами, виспiвував весело:

У Києвi на риночку

Або:

Ой гук мати гук, де козаки йдуть

I заслуханi в пiснi та в бадьорi слова Павла, ми справдi вiрили, що вiдворот української армiї хвилевий.
Ми опинились у Станиславовi, де був штаб армiї У. Н. Р. й Уряд i де ми мали свої обов'язки. Я i Дудко закватирували при вул. Петра Скарги, i до дому ч. 45, де я мешкав, нераз забiгав i Ковжун. Нiколи не забуду, як оживлявся цей юнак, як змiнявся в полум'я, коли приносив вiстi, що большевицька армiя розбита, вiдступає з Галичини. Нераз ми блукали вулицями Станиславова. Вулицею Собiського вiдходила на фронт пiд Галич юнацька школа армiї У. Н. Р., спiваючи "Ще не вмерла". Ковжун дивився на ту школу i тодi одинокий раз я бачив у його очах сльози радости.– Наша армiя! Наша гордiсть! Якi ми щасливi, що дожили бачити її,– говорив Павло.
З дорученням командування я виїхав у службових справах до фронтових вiддiлiв пiд Нижнiв i втратив зв'язок з Ковжуном. Хоч осiнню 1920 р. був я другий раз з українським вiйськом у Кам'янцi-Подiльськiм, з другом Павлом ми не стрiчались.
Та по другiм вiдворотi з Надднiпрянщини через Пiдволочиська, Тернопiль я опинився у Львовi, i тут знов мої шляхи зiйшлися зi шляхами того мистця.
Як корабель на розбурханiм морi, вiн, кинений бурею на галицький ґрунт, опинився з молодою дружиною, здавалося би, в чужiм середовищi. Та для Ковжуна Львiв не був "чужий", як для не одного емiґранта, що не вмiв зжитися з галицькими українцями. Не минув i рiк, а Ковжун став серцем i душею мистецького Львова. Всюди вiн вносив зi собою життя, все вiн мав безлiч плянiв, багато запалу. Вмiв бути не лише творцем, але й орґанiзатором.
Без нього не виходить жадний мистецький журнал.
Скiльки я разiв бачив добродушне усмiхнене обличчя того мистця, скiльки разiв чув його мову, повну вибачливости до всiх людських хиб, слабостей i повну любови до української лiтератури, я мусiв думати: – Звiдки в тiєї, здавалось би, не надто сильної людини береться стiльки енерґiї й iнiцiятиви та працездатности?
А Ковжун творив свої прекраснi твори, один за другим, i розсилав їх, немов квiтки. Вiн не лише творив образи, вiн писав безлiч статей i серед умов емiґрантського життя зумiв написати п'ять студiй про мистецтво. Мало котрий маляр, продукуючи так масово, вмiв усе ж держати їх на високiм рiвнi справжнього мистецтва.
Була в Ковжуна на галицькiм ґрунтi якась марнотратнiсть i продуктивнiсть природи: хотiв поет видати збiрку поезiй – то говорив з Ковжуном, i Ковжун, цей емiґрант, що жив тiльки з працi, малював за годину обгортку для книжки. Коли поет не мав чим заплатити, то запрошував Ковжуна на чорну каву, дякував, i рахунки були вирiвнанi.. Ковжун усмiхався й повторяв:
– Хiба в життi найважнiша рiч грошi? Головна рiч щось творити, чимсь жити, лишити свiй слiд в культурi, не перейти життя безслiдно.
Росли сини Ковжуна, мусiли вчитись, видатки зростали. Та Ковжун своєю кистю вмiв здобути засоби до життя не лиш собi, а й родинi, i два його сини як соколи здобували знання, виховуючись на українських громадян-патрiотiв.
Сотнi разiв я говорив з Ковжуном про його справи, але нiколи не чув вiд нього скарги, нарiкань. Все усмiхнений, все знаходив для всiх ласкаве, добре слово.
Його життя на емiґрацiї було геройською боротьбою, невпинним боєм. Та той бiй вiн приймав так по-вояцьки, що все всмiхався i вмiв вибороти собi й родинi умови й право до життя на висотi культурних людей.
Любив Ковжун Галичину, але тужив за Надднiпрянщиною.
I за кожним разом вiн повторяв менi:
– Так, так, дорогий Олесю! Як ми втiкали возом з Кам'янця-Подiльського, то я був певний, що за мiсяць вернемось до Києва. Ах, а то вже стiльки лiт минуло, i большевикiв ще чорт не забрав. Погано! Ну, але я не трачу надiї! Побачиш, що будемо колись ще ходити разом понад Смотричем або й Днiпром, так як колись...
I Ковжун звичайно запрошував мене:
– Зайди до мене на Вроновську вулицю, поговоримо, згадаємо давнi часи.
У скромнiй, але милiй приватнiй кiмнатi за шклянкою чаю iшли нашi розмови про лiтературу, мистецтво. Як багато знав цей мистець! Я нераз дивувався, що цей запрацьований мистець знаходить час на студiї, що вiн все держить руку на живчику мистецького й лiтературного життя, що вiн Бог знає яким чудом все добував рiжнi книжки, совєтськi мистецькi журнали, копiї славних творiв мистецтва, збiрки поезiї.
Всiм цiкавився, про все дбав, тiльки не про себе.
Багато рiдного, братнього знаходиться в особi того мистця, i, може, тому я знаходив з ним завжди спiльну мову вiд першого дня нашого знайомства.
Та в останнiх роках нашi стрiчi, розмови будили в мене неспокiй: Ковжун починав хорувати. Його залiзний орґанiзм ломився пiсля воєнних трудiв i емiґрантського скитання та внаслiдок титанiчної працi. Бачучи, що сили його опускають, я з тривогою глядiв на дружину мистця i двох малих синiв та думав тихцем:
– Що сталось би з панею Тамарою i дiтьми, якби Ковжун помер на емiґрацiї? Хто заопiкується ними?
Та Ковжун усмiхався як завжди, i ми всi надiялись, що вiн переможе недугу.
Минулого року влiтi, йдучи вулицею в Калушi, стрiнув я Ковжуна i його дружину.
– Сервус, Олесю! Чи 1920 року, як ми познайомились, ти мiг подумати, що я буду малювати церкву в твоїм повiтi, в Калушi? Ходи оглянь!
Ми оглянули церкву, я подивляв творчiсть Ковжуна, але Ковжун тихцем признавався:
– Ах, нелегко було малювати ту церкву i лазити по драбинах. Ти знаєш – я хорий.
Все ж провели ми милий вечiр у домi отця Тисовського дуже весело. Ковжун жартував, смiявся, i нiхто не думав, що його трагiчний кiнець життя так близько.
На Великдень цей мистець запросив мене у Львовi до себе в гостi. Зiйшлися емiґранти, колишнi старшини армiї У. Н. Р. та iншi приятелi. Говорилось багато про Карпатську Україну, i знов серце Ковжуна було повне надiй.
Любив я розмови з Ковжуном. У його вдачi було стiльки добродушности, вiчно молодечої погоди, привiтности, що розмовляючи з ним, я забував усе зло, яке коли-небудь спiткало мене серед людей, i я губив дещо зi своєї мiзантропiї, песимiзму, недовiр'я до людей та думав:
– А все ж є на свiтi добрi й шляхотнi люди. Зло – це тiльки одна стихiя людської душi, а не вся її суть. Злоба – це стихiя тiльки деяких людських душ! Все ж треба любити людей!
Дня 8. або 9. травня ц. р. вечором випадково стрiнув я Ковжуна у Львовi на вул. Сикстуськiй коло Народної Гостинницi. Вiдразу я вiдчув, що Ковжун чимсь пiдбадьорений, веселiший як завжди.
– Павле, тобi в чомусь пощастило, бо ти наче вiдмолодiв.
Його все молоде, хлоп'яче лице роз'яснилось усмiшкою:
– О, так! Менi пощастило. Минулого року я малював церкву в Калушi, а тепер їду малювати церкву в Бучаччинi. Чудесна праця! Може, зароблю дещо й зможу вiдтак пару мiсяцiв присвятитись тiльки мистецтву. Я мушу нарештi намалювати якусь велику картину i не роздроблюватись. Мушу викiнчити студiю з теорiї мистецтва. Ах, якби так бiльше вiльного часу i якби так краще здоров'я... Нам так треба монументальних творiв. Я так багато пережив, бачив, а ось минає двадцять лiт, як я на емiґрацiї, i все не маю часу нi вiдповiдних обставин, щоби намалювати щось справдi велике. Всi ми роздроблюємося на дрiбнi твори. Ну, але, може, скоро i нашому вигнанню кiнець. Побачиш! Всi в те вiрять.
В тiй хвилинi в його душi озвався мистець, що живе передусiм зоровими вражiннями. Вiн дивився на прохожих львiв'янок, львiв'ян, посмiхався скептично:
– Чи ти бачиш, як мало гарних людей на свiтi? Хiба сотна людина має в собi щось гарне, естетичне, цiкаве. А поза тим це все або кривi, або горбатi, або старi, поганi, або жiнки без нiякої краси, виразу в лицi... Як мало дбають люди про красу, про свiй вигляд. Нераз менi здається, що цiле людство менше варта, анiж це людству здається. Ось подивись на тi сiрi постатi крамарiв, спекулянтiв, старих збiдованих жiнок, виголоднiлих робiтникiв, дiтей. Все це не живе, а мучиться. Ех, серед людей бiльшiсть – такi собi з'їдачi хлiба, яких життя не має анi змислу, нi краси, нi сили, нi величi. Нераз дивно, що кращi одиницi з-помiж людей творять для тої сiрої маси культуру, терплять задля людства, жертвують на полях бою. Чи ось ця товпа потребує того? Ось цим спекулянтам не треба нi мистецтва, нi твоєї поезiї, нi батькiвщини. Тiльки треба грошей, хлiба, вина i розпусти.
Нераз менi здається, що якби я помер, якби все людство вимерло, то це була б дрiбниця. Земля далi крутилась би навколо Сонця. В свiтi стiльки зла, що нераз думаю – людства не треба би жалувати, якби вимерло. Але то тiльки хвилевi настрої, бо загалом я люблю життя, свiт, люблю людей, красу, мистецтво. Ну, але ми розбалакались, а менi спiшно! Я вже збираюся в дорогу до Бучаччини. Ех, чудесно! Побачу села, рiки, лiси, зелень i квiти. Все, що я люблю. А тут, на щастя, ще й весна! Така прекрасна погода. Жити хочеться. Як-не-як життя прекрасне, тiльки жаль, що таке коротке. Ну, чи то не погано, що молодiсть вже за нами, а здається – ми вчора були такi молодi, здоровi, коли ми були на вiйнi. Ну, до побачення десь за пару мiсяцiв. Сервус, Олесю!
Такими словами "Сервус, Олесю" прощав вiн мене нераз впродовж довгих 20 лiт. Тими словами прощав вiн мене i в Кам'янцi-Подiльськiм, i в Станиславовi, i в Калушi, й у Львовi. I я не звернув на тi слова уваги, не думав про них. Не знав я, що це були останнi слова, якi я чув вiд незабутнього Павла, i що бiльше нiколи в життю не побачу його ясного усмiху, не почую нiколи в життю милих слiв "Сервус, Олесю!"!
Не знав я, що заледве за кiлька днiв побачу заплаканих синiв Ковжуна i почую вiд них найсумнiшi слова, якi можна почути з уст людини:
– Ну, хлопцi, як здоров'я вашого батька? – спитав я, входячи до помешкання мистця.
– Батько помер перед пiвгодиною,– вiдповiли два сини великого й незабутнього мого друга Павла Ковжуна.
Де ж я знайду слова, щоб висловити мiй бiль i мiй жаль по тобi, Друже Павле?

З газ. "Українськi вiсти", ч. 115 (1034) за 1939 р.

III. ОЛЕСЬ БАБIЙ В ОЦIНКАХ ЛIТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ
I СПОГАДАХ СУЧАСНИКIВ

Василь БОБИНСЬКИЙ

ЛIТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ ПО ЦЕЙ БIК ЗБРУЧА
(1923 р.)

...В 1921 р. знайшовся на львiвському ґрунтi невеличкий гурток мололих адептiв мистецького слова, до котрого ввiйшли Шкрумеляк, Бабiй, Купчинський i Бобинський. Вони дали кiлька вечорiв поезiї та випустили чотири зшитки журнальчика "Митуса", у котрому, крiм названих, виступило ще декiлька поетiв з петлюрiвської емiґрацiї та з колишньої росiйської, а тепер польської займанщини.
Олесь Бабiй, що за доволi короткий час придбав широку популярнiсть своїми злободенними сатирами в галицькiй соцiял-демократичнiй пресi 1921–1922 рр., в серйознiших спробах свого пера ще не вповнi дає собi раду з формою. Бюрюкання з її неподатливiстю яскраво помiтно особливо там, де вiн силкується створити iлюзiю, немовби лiцензiї, якi, по сутi, є впливом тiєї безрадiсности, мали бути виплодом примхи автора. Та є в Бабiя, особливо в другiй збiрцi його "Поезiй" (1923) сторiнки, котрi свiдчать про наглядний рiст Бабiєвого таланту; навiть пересолодженi трохи рядки рефлексiйних сповiдей з власного життя, в яких чуються нещирi нотки,– навiть вони заслуговують на увагу намаганням збагатити дiяпазон поетових почувань i способiв їх вислову прийомами, так далекими основному тоновi першої збiрки ("Ненависть i любов", 1921), що з огляду на це можна йому, як неофiтовi в тих реґiонах, пробачити всiлякi вiльнi й невiльнi "вискоки" й "перескоки".
В двох збiрках справдi своєрiднi i тому беззакиднi майже поезiї, в яких автор хоче дати (й справдi дає) вислiв своєму почуттю тiсного зв'язку з живим життям народу, в них яскраво виявляється вразливiсть поета на суспiльнi кривди широких працюючих мас i безмiр щирої любови селянської дитини до своїх найменших i єдиних братiв. Цi поезiї Бабiя найдозрiлiшi, найбiльш мужеськi i найсуцiльнiшi пiд оглядом взаємовiдношення внутрiшньої й зовнiшньої форми, що виступають тут не в штучному, накиненому, а в конечному, органiчному зв'язку.
Бiльший нахил, як до "чистої" лiрики, виявив Бабiй до її стопу з епiчними первнями у двох збiрках новель "Шукаю людини" (1921) та "Гнiв" (1923). В них знаходить вiн вповнi вiдповiдне мiсце й форму, бурхливий темперамент поета-публiциста, котрому у в'язанiй вiршованiй формi було надто невигiдно, а якого спроби порвати її окови й пiти за поривом патосу кидали поета в обiйми майже цiлком голого метру, надто зрозумiлого для модерного вуха i через те анiтрохи не переконуючого.
В прозових писаннях Бабiй багато легше вiдшукує потрiбний для даної картини ритм, i навiть публiцистичнi партiї його новель та новелiстичних нарисiв читаються надзвичайно легко. Оповiданнями своїми Бабiй розповiдає все те, що всмоктав його спостережливий розум з життєвого досвiду, подiй, людей i книжок впродовж рокiв вiйни, революцiї та "мирного" життя. Безпосереднiй живловий вiталiзм, дух бунту та протесту i невпинне шукання заспокоєння для своєї невтишимої потреби людяности в людях i подiях iсторiї, якi дадуться знайти в усiх новелях Бабiя, в кращих з них проявляють деяку схожiсть до писань нiмецького новелiста Бруно Франка.

З кн. : В. Бобинський. Гiсть iз ночi.– К.: Днiпро, 1990 р.

Василь АТАМАНЮК

СУЧАСНА ГАЛИЦЬКА ЛIТЕРАТУРА
Iнформацiйний нарис 1927 р.

... Поруч старших письменникiв, в яких воєннi теми виходили силуваними, виникає цiлий ряд нових письменникiв, зроджених вiйною, якi наперекiр старiй приказцi довели, що кожна бiльша громадська подiя, кожна епоха має своїх спiвцiв. Є вони i в момент боротьби. Могла ж у вiки пороху й електрики збанкротувати казка про муз...
Демко Лютай, даючи огляд "Українського лiтературного руху в 1916 роцi", пише про цих нових письменникiв: "...маємо побiч...поетiв-лiрикiв i поетiв-громадян ще третiй тип поетiв – вiйни, себто борцiв-жовнiрiв, до ряду яких належать: Василь Атаманюк, Юра Шкрумеляк, Роман Купчинський, Грицько Трух та багато инших авторiв". Сюди треба додати ще Баб'юка Андрiя (М. Iрчана), Бабiя Олеся, Бобинського Василя та ин.
Оцi поети вiйни це та нова, наймолодша ґенерацiя галицьких письменникiв, що чи то виступила, чи тiльки формувала свiй поетичний хист пiд час вiйни i, виховавшись за доби великих катастроф i переоцiнки цiнностей, придбала новi погляди на справи i принесла нове слово. Наймолодша ґенерацiя дозволила чекати од себе багато нового i свiжого. Побачимо, чи нашi надiї справдилися.
Коли творчiсть "молодомузiвцiв" укладалася цiлком у рамцi iндивiдуалiстичного копирсання та фетишування форми, то творчiсть наймолодшої ґенерацiї, поетiв вiйни, що мовчазно об'єдналися навколо стрiлецького видавництва "Червоної Калини", йшла пiд прапором українсько-воєнної романтики, "муза в стрiлецькому однострою" спiвала не стiльки про тяжку долю українського вояка, а ще менше про галицького селянина i робiтника, скiльки про романтичне минуле України та вимрiяне майбутнє, взагалi про те, що ми "нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо". Тiльки нiхто не знав – як?
... На початку 1922 р. спромоглися молодi галицькi письменники на свiй журнал – "Митуса". Українська лiтература за час революцiї пройшла декiлька етапiв свого розвитку i на той час почався її розквiт на Українi. В Галичинi все ще було в станi "диму й пари". Головний редактор згаданого журналу i теоретик групи, що об'єдналася навколо "Митуси", В. Бобинський писав: "...коли сучасну українську поезiю схочемо очеркнути якимсь одним словом, то побачимо, що найкраще пiдходить слiвце: хаос".
Група, що об'єдналася бiля "Митуси", прагнула вийти з цього хаосу, вибитись на новi шляхи шукань i вiдкрить. Але не всiм це вдавалося. Хто тягнувся наслiдувати Тичину й Загула, хто спiвав "як дiди спiвали", а хто ще тiльки вчився письма... Надто сильний ще був уплив попереднiх поколiнь, тому "Митуса" не йшов наперед, хоч говорили про похiд, тупцювали на мiсцi, як у старiй оперi, де спiвають "Бiжимо, бiжимо!" i не рушають з мiсця. А звiсно: Wer vorwаrts nicht geht, der geht zurck! (Rckert). Тому й "митусiвцiв" наша критика назвала "молодим галицьким мiщанством".
Журнал цей проiснував недовго i перестав виходити. Все ж таки пiсля стрiлецької "Червоної Калини" це була друга бiльш-менш вдала спроба об'єднати молодi письменницькi сили Галичини.
... Коли В. Бобинський своє гаряче слово одягає в холоднi рiзьбленi рамцi i форми, то другий визначний молодий поет – Олесь Бабiй кидає його так як є, од душi:
Гнiв бунтарних поколiнь
Переллєм на срiбнi струни;
Не жебрацьких нам квилiнь,
Не молитви – а перуни!
I тут є й вiдповiдь тим старшим письменникам та їх молодим наслiдувачам, що в критичнi хвилi народнього горя в Галичинi складають поезiї нудьги та страснi поклони. О. Бабiй формулює ще яснiше погляд на мистецтво наймолодших поетiв:
Спiв наш – не нудьги покров
I не iграшка у жартi;
А борця твривожний зов,
Що стоїть вночi на вартi!
Олесь Бабiй торкається у своїх темах найболючiших бокiв галицького життя: безробiття, злиднi селянина, знущання жандармiв та представникiв влади над трудящим, колонiзацiя Схiдної Галичини, глум i наруга панiв над колишнiми стрiльцями та їх родинами, розпач українського трудового населення. Поет все це бачить, замiчає, одчуває це i звiдсiль його бiль i крик.
...Подивлюсь над Тису, подивлюсь востаннє:
Чужинецькi хмари ген з-над Праги звисли.
До Днiстра оглянусь – там знов сонце раннє
Гасить чорна вiдьма, що прийшла з-над Висли.
На Сходi – в боярських ледах Прут наш рине,
А на Збручi? – кордон! меч в серцi України.
I де б не стала лиш стопа моя одна,
На рiднiй нам землi – нам всюди чужина.
Хоч в гори ми пiшли – вiд смутку не втечем,
Бо скрiзь чуже ярмо з собою ми несем.
Неначе в'язень той, що йде з кута у кут
Й волочить у тюрмi кайдани – там i тут...
Здається все, що й на верхах,
На шпилях, скелях, берегах
Зловiщi написи судьби:
– Ви всi раби!
Отакi рядки Бабiєвої поезiї дають пiдставу думати, що молода революцiйна Галичина матиме в ньому одного з кращих своїх спiвцiв, дарма що сьогоднi в його творах трапляється ще багато такого, що рiднить його з тим напрямком, проти якого вiн сам повстав. Взагалi треба думати, що всi здоровi, всi живi сили молодої лiтератури пiдуть шляхом боротьби, а не – квилiнь та молитов. А такi здоровi напрямки є...

Лiт.-гром. збiрник "Захiдна Україна", К., 1927 р.

Богдан-Iгор АНТОНИЧ

ПОЕЗIЯ ПО ЦЕЙ БIК БАРИКАДИ
(1934 р.)

У полум'ї вiйни в окопах i маршах здобуло поетичне хрещення молоде поколiння. Стрiлецький журнал "Шляхи", що виходив у 1915–1918 рр., ввiв у лiтературу низку нових iмен.
Письменники цiєї генерацiї багато пережили й багато бачили, здобули великий досвiд, однак створюється враження, що вони не дали того, чого можна було сподiватися вiд них. Власне, й вони вже сьогоднi вичерпанi i, на жаль, передчасно вiдспiвали свою пiсню. I не пiднеслася вона надто високо. Радше навпаки – результати неспiвмiрнi з зусиллями, талантами, можливостями. Вже довший час вони групуються навколо видавництва "Червона калина" (червона калина – один iз стрiлецьких символiв), i так можна було б їх називати. Головне своє зусилля вони скеровують на воєнну повiсть. Щодо форми вони не внесли в поезiю нiчого нового (це треба вiдверто визнати), щонайбiльше – певнi мотиви й настрої, пов'язанi з вiйною, хоч i її образу не зумiли подати нам в усiй силi. За невеликими винятками залишилися цiлком байдужими щодо нових течiй i здобуткiв форми. Найздiбнiшим поетом цього поколiння є О. БАБIЙ (нар. 1897), який пробує свої сили чи не в усiх жанрах. Головним його твором є воєнна поема "Гуцульський курiнь", писаний змiнним ритмом i рiзними вiршованими метрами, твiр непересiчної виражальної сили. Випустив також кiлька збiрок лiрики, як "Ненависть i любов", "Поезiї", "За щастя оманою". За суттю своєю м'який i меланхолiйний, розриваний суперечливими почуттями, перескакує з мотиву на мотив, з настрою на настрiй, шукаючи на камертонi найбiльш свого єдиного тону...

"Sygnaly", 1934.– Ч. 4–5.
Переклад з польської М.Iльницького.– "Дзвiн", 1990.– No 5

Микола МАТIЇВ-МЕЛЬНИК

Ол. БАБIЙ, "ПОЖНИВ'Я"
Поеми, Видавництво "Сад", Львiв, 1938 р.

Книжечка невелика, 95 сторiнок малої вiсiмки. Автор уложив свої поеми, як видно, в рiзному часi та в рiзних ситуацiях. Це видно зi змiсту. Поема "Свiт i людина" – пiсня кращої майбутности людства, що випливає з мiстичної вiри в перемогу добра над злом та вiри в еманацiю людського духа як найвищого iдеалу життя. Це наче iнтродукцiя до дальших десятьох поем, що оспiвують моменти з недавнiх визвольних змагань за волю України. "Лицар Сам", присвячений пам'ятi Чупринки, нагадує дещо Франкового "Iвана Вишенського" своєю тематикою. Лицар-опортунiст переживається й на його мiсце приходить борець-суспiльник, що любить боротьбу, i його бажанням є умерти за справу.

Тишина, бiблiотек мури
Щастя не дали менi;
Спокiй мiй знайшов я в бурi,
А спочинок у борнi.
Хто не вмiв так щось любити,
Щоб за нього вмерти мiг,
Той не варта був i жити,
Смерти вiн не перемiг.

"Син отамана", по смертi батька, тiкає з емiґрацiї в рiдний край i гине як емiсар повстання в "чрезвичайцi". Тема гарна, та поема дещо розводнена й хаотична. Проблему нацiональної атрофiї i прозрiння по втратi "землi i волi" заторкнув автор у поемi "Степ", де провiдною iдеєю стає потреба нацiонального перевиховання, що мусить прийти крiзь муки i кров народу. Темою всiх поем узагалi є боротьба за найвищий iдеал нацiї. Трагедiя в Базарi не має емоцiйної сили. В "Могилi над морем" дає автор трохи екзотики – мотив з iталiйських змагань за волю. "Дiдусь" – це лiричне iнтермеццо, що каже нам вiдiтхнути пiсля довших поем. Сюди належить бiлий вiрш у нерiвному ритмi "На Макiвцi". Вiрш "Пiд Крутами" надто риторичний. Цiннiсть лiтературну мають передусiм три поеми. "Пiсня про в'язня на Соловецьких островах" (пам'ятi Дмитра Фалькiвського, розстрiляного в московськiй тюрмi) – це вiзiї i думки перед гробом у московськiй тюрмi, де герой прощається зi свiтом i сам розраховується з власним життям, що має його вiддати за Україну. У пiдвалах большевицьких конає цвiт України – i виривається з душi крик:
То все ж нераз бува й така хвилина,
Що вiрю я, як дивлюсь в вашi лиця,–
Все, що найкраще має Україна,
Те скрилось у в'язницях.
"Пiсня про в'язня" є циклiчна. Нагадує тюремну лiрику Франка, але вона має свiй окремий свiт i є наскрiзь ориґiнальна. Своїм лiризмом i картиннiстю, динамiкою й глибиною щирости показує вона автора як лiрика в його справжнiм жанрi. Пiдсичена поема глибокою рефлексiєю, що нiяк не псує поезiї. Поет усiм серцем вживається в свiт героя й стає його, так сказати б, alter ego. Це прегарна, чиста лiрика, де не скрегоче форма.
Формою й змiстом сильнi є два вiршi (бо ж це не поеми!): "Отаман Петлюра" i "Пальма", що має в собi мойсеївський повчальний тон. Надаються вони на святочну гарну деклямацiю.
Та, на жаль, в попереднiх поемах автор не подбав про форму вiрша, що прийшло на шкоду цiннiй цiй збiрцi. Все ж таки збiрка поем "Пожнив'я" з огляду на виховну тематику й мистецькi вальори є дуже вартiсна i вона повинна находитися в руках масового читача.

"Літопис Червоної Калини".– 1938.– Ч. 7–8.
Подається за кн.: "М. Матiїв-Мельник.
Твори, Львiв: НТШ, 1995 р.

Софiя НАУМОВИЧ

Олекса БАБIЙ: "ПОВСТАНЦI"
Поема, "Лiтературне видавництво", Чiкаґо, 1956

Наша мистецька проза нiяк не може справитися з тематикою сучасної визвольної боротьби України. Беруться за неї поети-лiрики, але їхнiй патос звучить нещиро, штучно. Та ось вiдомий мiж двома вiйнами Олесь Бабiй, що, попри лiрику, дав був українськiй лiтературi епопею "Гуцульський курiнь" з визвольних змагань двадцятих рокiв, узявся такою ж епопеєю прославити боротьбу УПА.
Це може здаватися комусь парадоксом, щоб такi бурхливi подiї описувати спокiйною, епiчною манерою, одначе читач, який вiдважиться взяти в руки, а то й прочитати 180 стор. вiршованої мови, переконається, що епiчний спокiй дуже надається для зображення кривавих, апокалiптичних подiй! А втiм, цю iстину знали вже й Гомер з Верґiлiєм, i О. Бабiй не вiдкрив Америки, але що пiдiбрав вiдповiдну форму для цiєї, нiяк не легкої теми, це правда.
Iнша рiч, як вiн з нею справився! Правда, маємо в поемi Бабiя усi моменти, необхiднi для епопеї: i широке полотно (села), й багато осiб, вкупi з їхнiми родоводами, i бої, i щось у родi "плачу Ярославни", i бадьоре закiнчення, але коли з описом села, його психологiєю й настроями автор справився зовсiм задовiльно, то вже сильветки поодиноких осiб невиразнi, затираються однi одними, i читач не дуже знає, хто "син шевця", а хто "дякова донька". Та найбiльший недолiк у змалюваннi боїв, бо є тiльки оборона, втеча з оточення та ворожi атаки, а про якiсь дiї повстанцiв довiдуємося тiльки "з оповiдань"...
Поза цим головним недолiком небагато можна закинути авторовi. Його описи природи, можлива мова, бездоганний вiрш – це те все, чим визначився був уже давно Олесь Бабiй. За його ж найновiшу працю – хай йому буде найбiльшою подякою загальне читання "Повстанцiв". Щоправда, деякi полiтичнi моменти, хоч i змальованi автором об'єктивно, можуть насторожити декого до "Повстанцiв", зокрема ж за його виразнi симпатiї до Ст.Бандери. Та чи з-за цих позалiтературних причин можна вiдкидати таке рiдке явище в українськiй лiтературi – героїчну епопею?
Суворо-проста обкладинка неназваного автора знаменито гармонiює з книжкою.

"Визвольний шлях" (Лондон), 1956.– Кн. 12

Роман ЗАВАДОВИЧ (Чiкаґо, США)

ОЛЕСЬ БАБIЙ

Улiтi 1919 р. об'єднанi українськi армiї, Надднiпрянська й Галицька, бравурним наступом наближалися до Києва. Вiдступаючи в переполосi на схiд, розгромленi большевики запалили м. iн. мiстечко Соколiвку на Житомирщинi. Український наступ проходив серед небувалого морального пiднесення. То був рiдкий у нашiй iсторiї свiтлий момент, коли збройнi сили всiєї соборної України, стиснутi в один залiзний кулак, розбивали ворожий спротив i, здобуваючи перемогу за перемогою, пiдходили до злотоверхого Києва.
Тож не диво, що спостерiгаючи цей переможний воєнний похiд i беручи в ньому активну участь, молодий старшина УГА, Олекса Бабiй, iдучи за природним нахилом своєї поетичної душi, тут, пiд Соколiвкою, у лiсi, написав два вiршi, два плоди свого захоплення величним iсторичним моментом. Тут вiн був свiдком, як плiч-о-плiч iз своїми надднiпрянськими братами дружно марширували в бiй частини славнозвiсної бриґади Сiчових Стрiльцiв пiд наказами своїх старшин. Обидва вiршi, перший iз них пiд бадьорим заголовком "На Київ!" i другий – "Привiт Сiчовим Стрiльцям", були незабаром опублiкованi у вiйськовiй газетi "Стрiлецька думка", що друкувалася у мiстечку Старокостянтиновi. То були першi друкованi поезiї Олеся Бабiя. Отож, серединою 1919 р. датується його лiтературний дебют, звичайно, момент не самого народження, а прилюдного визнання поетичної музи нашого вiдомого й заслуженого працiвника пера.
Вiд того часу творче перо Олеся Бабiя вже не знало спочинку. Пiсля бравурного Київського походу прийшли сумнi часи, вiдступи, чотирикутник смерти i далi тотальне поневолення почетвертованої полiтичними кордонами Української Землi. Нелегке завдання поета, що оспiвує долю й недолю своєї Батькiвщини та рiдного народу, що словами вiри й надiї у краще завтра намагається пiддержати патрiотичного духа серед своїх землякiв, а для ворогiв свого народу має тiльки бунтарнi слова докору-прокляття. Однак, з раз вибраного шляху молодий поет не зiйшов, бо поезiя була його призначенням.
Олесь Бабiй уродився в селянськiй родинi в мiсцевостi Середнє Калуського повiту, на галицькому Пiдкарпаттi. Початкову освiту одержав в недалекому мiстечку Войниловi, середню – в Калушi, Чортковi та Львовi, а академiчну – в чеськiй Празi, де завершив студiї званням доктора фiлософiї. 17-рiчним юнаком зголосився до вiйськової служби в Леґiонi Українських Сiчових Стрiльцiв. Але австрiйська влада, обмежуючи числовий склад Леґiону, перенесла багато стрiльцiв до своїх вiйськових частин. I так Олесь Бабiй опинився в 9. полку пiхоти та був висланий на протиiталiйський фронт. По розпадi австрiйської монархiї вiн вступив, як старшина, до Української Галицької Армiї. По вiйнi працював у Львовi як журналiст. У 1931 роцi польський суд засудив його на 4 роки тюрми за участь у Конґресi українських нацiоналiстiв у Вiднi. На початку 2-ї свiтової вiйни, коли червона армiя зайняла Захiдню Україну по Сян i Буг, перейшов зо Львова на захiд i був шкiльним iнспектором на Пiдляшшi та вчителем ґiмназiї в Холмi. В останньому роцi вiйни виїхав до Нiмеччини, 4 роки прожив у таборах перемiщених осiб у Карльсфельдi та Мюнхенi, а потiм переселився до Чiкаґо, де перебуває й досi.
Творчiсть нашого письменника охоплює здебiльшого жанр поезiї, але писав вiн також мистецькою прозою оповiдання, повiстi, як теж лiтературно-критичнi твори. Його вiршотворення сягає однаковою мiрою так у дiлянку лiрики, як епосу ...До дiлянки мистецької прози належить збiрка оповiдань "Гнiв" (1922. р.), повiсть iз життя УСС "Першi стежi" (1930) i повiстi "Останнi" та "Двi сестри" (1938). У всiй творчостi Бабiя чiтко вирiзняються такi тематичнi цикли: визвольно-воєннi переживання, селянська праця, краса природи, <M%-1>а також особиста любовна та фiлософсько-рефлексiйна лiрика.<D%0>
Вартiсть українського письменника можна оцiнювати не тiльки мiркою популярности його творiв серед рiдного народу, але також мiркою ненависти, з якою ворог переслiдує його й нищить його твори. I так, польський уряд заборонив два твори Олеся Бабiя: "Перехрестя" i "Гуцульський курiнь". Большевицький режим, звичайно, засудив узагалi всю творчiсть Бабiя, але пiд цим оглядом показовою була доля двох повiстей – "Останнi" та "Двi сестри", виданих напередоднi 2-ої всесвiтньої вiйни. Заставши у Львовi приготованi до продажу наклади цих повiстей, большевики негайно спалили їх до останнього примiрника. Цей факт i служить виясненням на питання, чому деякi твори Олеся Бабiя зовсiм або майже зовсiм невiдомi українськiй громадськостi.
... У тому сила й чар лiтератури, що вона може воскрешати картини минулого. I у творах Олеся Бабiя оживають свiтлi моменти прогомонiлої визвольної боротьби, а творче перо вичаровує в уявi недавнi днi слави, визволення Києва, всенародню радiсть, що, мовляв, "Вкраїна вiльна буде, бо комунiстiв поборов Петлюра", створення Карпатської України тощо. Але на змiну ясним картинам приходять темнi, червонi вiд крови, хоча не менш героїчнi й вартi письменницького пера. У таборах перемiщених осiб постає найбiльший ромiром епiчний твiр Олеся Бабiя – поема "Повстанцi", на яку кинула свою дантейську тiнь жахлива трагедiя, що сталась у родинi поета пiсля другого загарбання Захiдньої України большевиками: варварська розправа над членами його найближчої родини, один iз незчисленних ворожих злочинiв, що скоївся в розпалi боротьби вже не армiй, а цiлих народiв, коли

Сини чорнозему, селяни,
Йшли в невiдоме, у незнане,
Готовi на бої, на труд;
Щоб оминути гнiт, поталу,
Пiшли, як предки над Каялу,
Пiд Берестечко i до Крут.

Була їх мiццю тiльки вiра,
Пiдмогою – братiв офiра,
Вождем був крови зов i клич;
Були повстанцям за твердинi
Лиш села, змiненi в пустинi,
А захистом – лiс, темна нiч.
(З поеми "Повстанцi")

Чи може марно пропасти в iсторiї така фаталiстично-героїчна настанова до дiйсности? Навiть тодi, коли треба визнати гiрку правду словами "Бiй програний!" На це дає єдино правильну вiдповiдь фiнал поеми:

Бiй програний!.. В нас жертв багато,
та в свiтi не загине й атом,
i вiчно житиме наш труд,
так, як живе в народних жилах
труд Осьмомисла i Данила,
князiв, що боронили люд.

Так споконвiку в Божiм плянi
було повстання партизанiв
i хоч схилився їхнiй стяг,
то Україна в силах дужча,
бо вже мiцнiла в наших душах,
в дiлах повстанцiв i серцях.

Олесь Бабiй – активний борець за народню справу, ветеран визвольної вiйни, член українського патрiотичного пiдпiлля i полiтичний в'язень – свiдомо вибрав собi такий поетичний напрям, в якому його перо могло б зробити якнайкращу прислугу тiй самiй народнiй справi: щоб найширшi круги читачiв, а передусiм молодь, розумiли його твори, щоб в українську душу проникли просто й безпосередньо творчi думки й iдеї – одним словом, щоб поезiя, не перестаючи бути собою, могла сповняти свою суспiльно-моральну конструктивну й освiдомну ролю.
Цим треба пояснити слова Олеся Бабiя, що вiн, творячи свою поезiю, не думав про ту чи iншу лiтературну моду, а шукав способiв, щоб якнайбiльш природно, ясно i зрозумiло передати iншим те, що лежало в нього на серцi. Тому Бабiй мав завжди свого читача, мав його i мiж iнтелiґентами, i мiж робiтництвом, i мiж селянами. Яснi й переконливi, наче з каменю кованi слова його творiв лунали на сценi пiд час нацiональних iмпрез i передавалися пiвголосом пiд час таємних сходин пiдпiльникiв. Чули їх навiть учасники польського суду над Бабiєм, де голосно читались уривки з "Гуцульського куреня" як один iз доказових матерiялiв прокурора. Твори нашого письменника пiшли з ним на вигнання, щоб по таборах i на нових мiсцях поселення пiдтримувати духа рiдних людей-емiґрантiв. Ми певнi, що й там, на Рiдних Землях, його твори не пропали безслiдно – вони дiють i промовляють до непокiрних душ голосом великої надiї, мотивом Лесиного "контра спем сперо".
Вiдбилися на творчостi Бабiя також емiґрантськi настрої. Їх слiд глибокий, їх вислiв сповнений важкої туги. Але це не безнадiя, а тiльки образ того, що живе в душi справжньої людини, патрiота, позбавленого власної батькiвщини. Треба ще додати, що, крiм лiтературної творчости, Олесь Бабiй проявив себе пером на таких дiлянках працi, як лiтературна критика, журналiстика i публiцистика. Вiн є автором кiлькох оглядiв лiтературно-громадської дiяльности М. Шашкевича, О. Ю. Федьковича, У. Кравченко, Олени Телiги, О. Ольжича й iн. Ще у Львовi вийшла окремою публiкацiєю його розвiдка про видатного лiтературознавця i критика Миколу Федюшку-Євшана, а у львiвському "Вiснику" була опублiкована довша розвiдка про фiлософа Нiцше. З того часу походить також сонет Бабiя "Нiцше", що його вiдмiтив Яр Славутич у своїй книжцi п. з. "Модерна українська поезiя" (1950.р.).
Як журналiст Олесь Бабiй працював у редакцiях таких львiвських часописiв, як "Дiло" й "Українськi вiстi". За фахом вiн учитель, хоч у шкiльництвi був дiяльний недовго. Нагляд за органiзацiєю шкiл на Пiдляшшi, ґiмназiя в Холмi, таборовi ґiмназiї в Карльсфельдi та Мюнхенi на Фрайманi, а тут, у Чiкаґо, школа українознавства при "Учительськiй Громадi" – це мiсця його педагогiчної працi.
I тепер наш письменник у вiльнi вiд заробiтньої працi години пересиджує за письмовим столом. Мiж iншим, переглядає й хоче перевидати свої повiстi, знищенi червоними пiд час їх першого наїзду на Львiв у 1939.р.
I так за творчою працею та за важкою боротьбою з життям i за життя проминув уже 41 рiк вiд того моменту, коли молодий поет пiд свист куль писав вiрш "На Київ!", вiрш, що став неначе провiдним гаслом його творчости. Бо ж характер творчости Бабiя, що не уникав мотивiв i особистого характеру, передусiм громадський, наставлений на розбудження нацiонального духа в рiднiм народi i на збереження його перед смертоносними подихами iсторичної чорної бурi. Його творчiсть природня, без пози, без штучних ефектiв – у нiй сплелися гармонiйно два елементи – людський i нацiональний.
Вiримо, що Олесь Бабiй ще не доспiвав своєї пiснi до кiнця. Але й те, що зробив для свого народу, було доброю, корисною роботою, вiрною службою Батькiвщинi. Є за що сказати поетовi "спасибi"!
Маємо надiю, що його перо додасть ще не одну добру рiч до дотеперiшнього лiтературного дорiбку i що, скорiш чи пiзнiш, все-таки сповняться спiвзвучнi з усiм народом його бажання й поетичнi вiзiї, започаткованi отим першим i все ще донинi актуальним юнацьким покликом – "На Київ!".

Журнал "Овид" (Чiкаґо), 1961.– Ч. 2
Тарас САЛИГА (Львiв)

"ГЕЙ, СIЧ IДЕ, КРАСЕН МАК ЦВIТЕ..."

...Помiтною постаттю в захiдноукраїнському лiтературному процесi був Олесь Бабiй. Творча нива Олеся Бабiя була дуже плiдною. Починаючи з 1921 року, майже щороку в нього виходила книга, а писав вiн поезiю, прозу, п'єси, лiтературнi есе на теми рiдної та европейської лiтератури, публiцистику.
Поетовi, який скуштував важкої жовнiрської долi в цiсарськiй армiї, пройшов фронтовими дорогами українсько-польської вiйни, а згодом знав про хiд соцiалiстичних перетворень на Схiднiй Українi й водночас про репресiї та жахливий сталiнський терор, про голод, пристати раз i назавжди на виразну полiтичну позицiю було майже неможливо. Отже, у чомусь вiн був переконаний, в чомусь суперечливий, а в чомусь помилявся. Та нiколи не поступався любов'ю до рiдної землi i рiдного народу. Вiн мав свої погляди на життя, де альтернатива мiж добром i злом виражалась любов'ю i ненавистю. З любовi, з високих патрiотичних чуттiв вiн стає поетом стрiлецької героїки i слави, з ненавистi – осуджувачем катiв народу:

Нехай, нехай лишаєм вам
Степи, поля, своїх батькiв;
Нехай ще раз прийдеться нам
Пiд крик i регiт хижакiв
Кидати наш героїв край –
Нехай,
Нехай гуляє тут ще раз
Кривавий меч грiзних катiв.
Та знайте ви! Ще прийде час –
Кайдани знов зiтре наш гнiв!
З руїни вiльний встане край –
Нехай!

Сiчова тема в поезiї має багато аспектiв. Скажiмо, приваблює у нiй мотив молодого стрiлецького героїзму, в iнших вiршах падають болем на серце недоля рiдного краю, нужда народу.
Доречно говорити про епiчнiсть поезiї О. Бабiя. Вiн мiг легко й невимушено будувати сюжет, майже не вiдчуваючи опору матерiалу. Правда, при цьому проривалось у вiрш багато такого, що мусило б залишитись за його межами. Раннiй О. Бабiй був вимогливiшим до себе, бiльше дбав про форму, слiдкував за версифiкацiєю, будував цiкаву строфiку.

Київ! Поклiн тобi, поклiн!
До твоїх стiн
Iду з Карпат, врагами гнаний.
Ти ж паном був дитинних снiв,
З тобою я ридав – радiв,
Тебе я бачу – мiй коханий!

Стихiя поетичного аванґардизму небезуспiшно ставила свою печать на образну та стилiстичну палiтру поета:

Народ, утомлений в боях,
Упав хрестом у пил, на шлях,
Тернистий шлях...
Регочуть Юдинi сини...
Мiняйлiв чернь кричить: "Розпни!"
"Розпни, розпни!"

Вибираючи з поезiї О. Бабiя здоровi зерна, не закриваємо очi на її вади. Однак на вадах зараз не наголошуємо, тому що за них, як кажуть, уже заплачено i переплачено багатолiтнiм замовчуванням творчостi письменника. Тож говоримо тiльки про позитивне. Розумiється, i про те, що О. Бабiй реаґував на варварське сталiнське свавiлля. Вiн присвятив вiрш пам'ятi Грицька Чупринки, розстрiляного сталiнськими карателями ("Лицар Сам"), пам'ятi Дмитра Фалькiвського ("Пiсня про в'язня на островах Соловецьких"), поетесi Оленi Телiзi – вигнанцi з рiдного краю.
У поезiї О. Бабiя є своя нить зв'язку з поезiєю "молодомузiвцiв", зокрема з В. Пачовським. Маю на увазi так званi поетовi "еротики", що в основному ввiйшли до збiрки "За щастя оманою". Його iнтимнi вiршi сповненi краси почуттiв молодої людини, в них домiнує чиста, здорова мораль, шляхетнiсть поведiнки лiричного героя:

Багатi на красу свiти, цiла земля
I зорi в ясну нiч i небо срiбнолуке,–
Та як часом краси в душi запрагну я,
То згадую тодi твої лиш нiжнi руки.

Iнтимна лiрика О. Бабiя має досить щедру гаму настроїв, включаючи й настрої медитативностi.
Словом, поетичний доробок О. Бабiя багатий. Навiть якщо дивитись на нього лише в тематичному розрiзi, то це вимагало б розлогої розмови. Яка саме тематика цiкавила поета, можна означити хоча б такими назвами його творiв: "На шпилi Говерлi", "Могила Довбуша", "На фронтi", "Полоненi", "За Збруч", "Крик голодних", "Iзольда", "На нашiй Голгофi", "На Макiвцi", "Пiд Крутами", "Лист в'язня". Тут поряд з пейзажною лiрикою лiрика суспiльно-полiтична, соцiального звучання, iсторичнi мотиви, культурологiчнi, героїко-визвольнi iнтонацiї тощо.
Поет не тiльки героїзував людину в складних умовах боротьби, а й дослiджував її у певних психологiчних зламах, у внутрiшнiх процесах:

Читачу мiй! Не думай лиш, будь ласкав,
Що всi стрiльцi i всi гуцули мої
Це були лиш самi якiсь герої,
I що у них не падав дух нi разу!

Справдi, у розлогiй поемi "Гуцульський курiнь", звiдки взято цi рядки, поет вiдтворив багато ситуацiй, де в складних умовах нацiонально-визвольної боротьби бачимо i пiднесенiсть духу людини, i драматичнi моменти її сумнiвiв та болiснi митi зневiри.

З кн. : Т. Салига. Продовження.
Лiтературно-критичнi студiї.– Львiв: Каменяр, 1991 р.

Федiр ПОГРЕБЕННИК (Київ)

З ДУМОЮ ПРО РIДНУ ЗЕМЛЮ
Письменники-прикарпатцi в емiґрацiї
(Уривок)

З часу утвердження в Українi сталiнського тоталiтарного режиму не було змоги науково-об'єктивно розглядати українську лiтературу, культуру загалом у її цiлiсностi, сукупностi всiх складових частин, як живий i єдиний нацiональний органiзм.
Це – одна з трагедiй нашої культури, один iз злочинiв системи, яка вiдрубувала вiд живого дерева те його гiлля, що, беручи свiй початок в рiднiй землi, живлючись її соками, змушене було вiдгалужено проростати поза Україною. Адже всi тi духовнi цiнностi, що творила українська душа на чужинi, переносячи невимовну тугу за Вiтчизною – чи то Наддiпрянською, чи Захiдною Україною, все те, що осяяне любов'ю до неї, де б воно не творилося – в Канадi, США, Арґентинi, Бразилiї чи iнших країнах,– здавалося б, має бути вiдоме i доступне на рiдному материковi, який живив i живить ту дiаспорну душу великою творчою силою i свiтлою надiєю, особливо в наш час, сьогоднi.
Для України i в iм'я України творили i творять, жили i живуть всi справжнi мистцi-патрiоти – вiд народних поетiв до загальновизнаних у свiтi талантiв.
Перед нами невiдкладне завдання – об'єктивно осмислити й оцiнити творче надбання мистцiв української дiаспори в минулому i сучасному, зробити його надбанням на рiдних землях, виправити ту шкоду, якої завдано насильницьким вiдлученням бiльшовицьким режимом вiд материкової культури майже всього того, що створили в емiґрацiї українськi письменники, композитори, художники, вченi у рiзних галузях культури i науки. У кожному краї, у кожнiй областi мусять над цим думати, мусять цiкавитися долею своїх землякiв-емiґрантiв, дослiджувати їхню дiяльнiсть поза межами України в сферi матерiальної i духовної культури. Маємо почуватися цiлим народом, де б не жили окремi його частини, маємо розглядати свою культуру як єдину, де б вона не розвивалася...
Найпомiтнiшими творчими особистостями прикарпатської дiаспори є Олесь БАБIЙ (1897–1975) – уродженець села Середнє, тепер Калуського району Iвано-Франкiвської областi, Святослав ГОРДИНСЬКИЙ (нар. 1906), родом iз Коломиї, та Богдан БОЙЧУК (нар. 1927 р.), з села Бортники (тепер Лiсове) Тлумацького району тiєї ж областi.
За винятком Б. Бойчука, вони почали лiтературну дiяльнiсть у 20–30-i роки на рiднiй землi, увiйшли в лiтературу як талановитi мистцi в умовах Захiдної України, вiдiгравали в її духовному життi помiтну роль як громадсько-культурнi дiячi:
О. Бабiй молодим юнаком пройшов дорогами визвольної вiйни як воїн Української Народної Республiки. Разом з армiєю УНР опинився в Польщi. Був iнтернований. Утiк з табору, розгорнув антишляхетську полiтичну дiяльнiсть, зазнав арештiв, тюрем як член ОУН.
До 1939 р. О. Бабiй видав шiсть збiрок поезiй, п'ять прози, монографiю про Миколу Євшана (1930), тобто глибоко вкорiнився в лiтературi як поет i прозаїк, виробив собi iм'я талановитого письменника-символiста.
В українськiй поезiї мiжвоєнного часу О. Бабiй виявив себе як спiвець "стрiлецької слави" (рання творчiсть) i як поет фiлософсько-рефлексiйного складу, якого цiкавить вчення Христа i думки Нiцше, погляди вчених на свiт, на життя i смерть (поема "Гiмн землi"). Елементи символiзу в поетицi раннього О. Бабiя перехрещуються з фольклорними образами, засоби алегорiї збагачуються поетичними парадоксами.
О. Бабiй емiґрував за океан, маючи вже чималий художнiй доробок i творчий досвiд. Чужина збагатила поета новими життєвими враженнями, загострила вiдчуття втраченої Батькiвщини, до якої мистець весь час звертався i в думках, i в своїх вiршах та поемах. Тугою i болем за рiдною землею, вiрою в її нацiональне вiдродження пройнятi його поеми i збiрки поезiй "Жнива" (1946), "Свiт i людина" (1947), "Повстанцi" (1956). Слово поета стає бiльш виваженим, сповнюється громадянською напругою. Паралельно з творчiстю в галузi поезiї й прози поет багато перекладає (твори Шеллi, Шекспiра, Гемiнґвея та iн.), дослiджує творчiсть англiйських письменникiв (монографiя "Вiльям Шекспiр", 1965), займається публiцистикою. Певною мiрою О. Бабiй внiс в українську лiтературу дiаспори вiдгомiн лiтературних дискусiй i пошукiв в Захiднiй Українi, виступивши як активний їх учасник, носiй традицiй символiзму. Але поет не подiляв теорiй аполiтичностi письменства, його символiзм не абстрактний, не безнацiональний, а щiльно пов'язаний з традицiями нацiонально-визвольної боротьби в Українi i їх вiдображенням у художнiй лiтературi.

1992 р.

Iван РУСНАК, Любов КОРЧИНСЬКА (Чернiвцi)

ВИСОКИЙ СВIТ ПОЕЗIЇ ОЛЕСЯ БАБIЯ

Рiзна доля судилася сiчовим стрiльцям. Однi зросили кров'ю стражденну землю України, iншi – опинилися далеко-далеко вiд неї (хто – в сталiнських концтаборах, хто – в емiґрацiї, в Захiднiй Европi чи за океаном). А були й такi, що пiсля всiх поневiрянь повернулися в рiднi краї i продовжили перервану визвольними змаганнями, а водночас i натхненну ними найважливiшу справу свого життя. До останнiх належав i Олесь Бабiй, чиє iм'я вiднедавна знову засвiтилося на екранах нашої пам'ятi i згадується все частiше й частiше у славнiй когортi таких поетiв-сiчовикiв, як Роман Купчинський, Юрiй Шкрумеляк, Левко Лепкий, Василь Бобинський – поетiв-патрiотiв, якi назавше прославили себе стрiлецькими пiснями, непохитною вiрою в те, що Україна буде суверенною, матиме славу i волю.
Народився Олесь (Олекса) Бабiй в селi Середнє, тепер Калуського району Iвано-Франкiвської областi, у багатодiтнiй селянськiй родинi. Олекса був шостою дитиною в сiм'ї, та неписьменнi батьки, Йосип i Катерина, помiтивши потяг свого найменшого сина до навчання, вiддали його в науку. Правда, її невдовзi перервала перша свiтова вiйна... Пiд час бойових походiв i кровопролитних атак, у щасливi години перемог i гiркi часи поразок гартується свiтогляд українського патрiота, викристалiзовується його поетичний талант...
У 1925 роцi О. Бабiй увiйшов до складу редакцiї журналу "Нацiональна думка", який в квiтнi 1924 року видавала "Група української нацiональної молодi", i згодом став його редактором. Коли на змiну цьому часопису в сiчнi 1928 року починає виходити орган Проводу українських нацiоналiстiв "Розбудова нацiї", поет в одному з перших його номерiв друкує статтю "Революцiя чи контрреволюцiя". Талановитий поет i публiцист був учасником I-го Конґресу українських нацiоналiстiв (сiчень-лютий 1929 року), де очолював культурно-освiтню комiсiю i виголосив доповiдь "Лiтература i мистецтво". За участь у цьому конґресi та за антидержавну дiяльнiсть польськi властi в листопадi 1931 року заарештували його. На початку вересня 1932 року суд винiс вирок: 4 роки тюрми. Перебуваючи пiд слiдством, О. Бабiй написав "Марш нацiоналiстiв", що був надрукований у журналi "Розбудова нацiї" за сiчень-лютий 1932 року з таким повiдомленням: "Iз надiсланих проєктiв тексту гiмну ОУН прийнято проєкт, поданий одним з наших найвизначнiших поетiв, що запроторений у ворожу тюрму". На той час О. Бабiй був уже автором чотирьох поетичних збiрок: "Ненависть i любов" (1921 р.), "Поезiї" (1923 р.), "Перехрестя" (1930 р.), "За щастя оманою" (1930 р.).
Протягом 30-х рокiв О. Бабiй часто виступає з публiцистичними статтями, лiтературними есе на сторiнках численних галицьких часописiв, пише повiстi "Першi стежi" (1931 р.), "Двi сестри" (1938 р.), "Останнi" (1938 р.), якими тодi буквально зачитувалася галицька молодь, видає книгу поезiй "Пожнив'я" (1939 р.).
У грiзнi роки воєнного лихолiття, незадовго до розгрому фашизму, Олесь Бабiй, 47-рiчний письменник i вчений, залишає рiдну землю, щоб нiколи вже не ступити на неї. Доля емiґранта (а вiн свiдомо вибрав її) повела його до Захiдної Европи, а звiдти – в США. Тут, у мiстi Чiкаґо, поет працював у мiсцевому унiверситетi, в редакцiї українського часопису. В емiґрацiї вiн створив поеми "Жнива" (1946 р.), "Повстанцi" (1956 р.), видав збiрку поезiй "Свiт i людина" (1947 р.), монографiю про В. Шекспiра (1965 р.). Своєрiдним пiдсумком поетичної творчостi О. Бабiя стала збiрка "Вибране з творiв" (Чiкаґо, 1969 р.), що увiбрала краще з написаного автором у рiзнi роки. У нiй, мов у краплi води, вiдбивається життєвий шлях поета, найголовнiшi вiхи його творчого зростання...
Перебуваючи у вимушенiй емiґрацiї, О. Бабiй постiйно мрiяв про повернення на рiдну землю, душею i серцем належав тiльки їй. Та раз цього за життя не вдалося здiйснити самому поету, то тепер це мають зробити його твори – щирi i нiжнi, мудрi i вiдважнi, веселi i сумнi, спокiйнi i запальнi дiти його щедрої душi, його люблячого серця.

"Березiль" (Харкiв), 1992.– Ч. 9–10

Василь ГАНУЩАК (Калуш)

ОЛЕСЬ БАБIЙ ТА ЙОГО ПОЕМА "ПОВСТАНЦI"

Олесь Бабiй – досить помiтна постать в українськiй лiтературi, а його творчий доробок значний i досить рiзноманiтний, навiть якщо брати до уваги лише те, що з'явилося за його життя окремими виданнями. А ще ж, напевно, були рiзнi журнальнi та ґазетнi публiкацiї, а ще, мабуть, залишилось щось нiколи й нiде не друковане – листування, особистий архiв. Чи зiбрав хтось усе це, впорядкував? На жаль, ми цього не знаємо, як не знаємо i того, коли, нарештi, з'явиться бодай том-два його "Вибраних творiв". Хотiлося б вiрити, що чекати на появу окремих видань його кращих творiв доведеться не дуже довго.
Пiслявоєнний перiод життя i творчостi О. Бабiя, коли письменник опинився на емiґрацiї (Нiмеччина, США), вiдомий нам менше. Знаємо тiльки, що в рiдному селi Олексу востаннє бачили в липнi 1944 року, перед приходом чергових "визволителiв" вiд "визволителiв". Вслухаючись у гуркiт канонади, що наближалась зi сходу, вiн тодi буцiмто сказав: "Добре, що так сталося. Фашизм треба обов'язково знищити... Мав би-м тiшитися, люди добрi, цьому. Але не все так стається, як того хоче чоловiк. Менi, мабуть, тут не жити".
В емiґрацiї О. Бабiй знову вдається до розлогих епiчних форм, створюючи поеми "Жнива" (1946) та "Повстанцi" (1956). 1947 р. з'являється ще одна збiрка його поезiй – "Свiт i людина". Але особливо активно вiн працює як лiтературознавець i публiцист. З-пiд його пера вийшли працi про Ю. Федьковича, Б.-I. Антонича, М. Шашкевича, О. Ольжича, О. Телiгу, В. Шекспiра тощо. Багато сил поет вiддав, працюючи в редакцiї одного з українських видань у Чiкаґо. Зрiдка писав до своєї племiнницi Олени Овчар у рiдне село, скупо повiдомляв тiльки, що живий-здоровий i тужить за рiдним краєм. Напередоднi нового 1975 р. в Середнє надiйшла ще вiтальна новорiчна листiвка, а 2 березня цього ж року його не стало.
Поема "Повстанцi" – це великий (на 178 сторiнок) твiр явно епiчного характеру, з окремими лiричними та сатирично-гумористичними вiдступами i фiлософськими узагальненнями, що охоплює життя галицького села Лук протягом майже всiєї першої половини ХХ столiття. За своєю фабулою та сюжетними колiзiями твiр наближається до вiршованого роману-хронiки. Можливо, що в ньому зображенi деякi цiлком конкретнi люди й подiї, що вiдбувалися у той час в одному з сiл, розташованих десь при впадiннi Лiмницi у Днiстер. Метою автора було, з одного боку, показати жорстокiсть численних чужоземних наїзникiв, що користаючи з забитостi й розбрату мiж нашим народом по черзi поневолювали його, а з другого – змалювати причини, якi давали змогу загарбникам панувати на нашiй землi. Адже причини цi, як переконливо показує автор, таяться в самому народi. Поет, змальовуючи свiй народ в екстремальних, часом безвихiдних умовах ХХ ст., не оминає i його неґативних рис, якi показує з незворушним епiчним спокоєм, нещадно й безжалiсно, та за цим показним спокоєм вгадується гострий бiль того, хто сам брав участь у визвольних змаганнях i зазнав гiркоти поразки, але не втратив вiри в майбутню перемогу. Весь патос поеми, логiка якої неминуче завершується повстанням, таїться саме в цьому епiчному багатоплановому показi драматичних подiй i кличе до згуртованостi й боротьби, до мудрого врахування помилок минулого, щоб не повторювати їх у майбутньому.
Як слушно зауважує лiтературознавець Т. Салига в однiй iз статей своєї книжки "Продовження" (Львiв, 1991), О. Бабiй "мiг легко й невимушено будувати сюжет, майже не вiдчуваючи опору матерiалу. Правда, при цьому проривалось у вiрш багато такого, що мусило б залишатись за його межами" (стор. 54). Ця недбалiсть та певна розтягнутiсть i переобтяженiсть подiями й персонажами дає себе знати i в "Повстанцях", що, однак, не перекреслює значення цього твору, ознайомитися з яким давно настала потреба.
Поема переконливо свiдчить, що така боротьба, попри весь її драматизм i трагiзм, диктувалася, крiм усього iншого, ще й безвихiддю ситуацiї, в якiй опинився український народ на шляху до своєї державностi як єдиного способу зберегти не лише свою честь i гiднiсть, а й саме своє iснування.

"Новий час" (м.Iвано-Франкiвськ), 5–11.IХ.1992 р.

М. СВИРИДА (с. Середнє)

СХОЖИЙ НА АПОЛЛОНА

Навiть не вiрив, що на схилi лiт менi ще раз доведеться читати поезiї Олеся Бабiя. Цьогорiчний травневий номер "Жовтня" скупо розповiв сучасному читачевi про чотири забутi лiтературнi постатi. Цiєю публiкацiєю популярний часопис нiби залатав одну з так званих "бiлих плям" лiтературного процесу на Українi, про якi довiдались нащадки тiльки в часи перебудови.
Для мене, щоправда, цих "бiлих плям" нiби й не iснувало. Адже ще з дитинства перечитав чимало лiтератури, яка була у войнилiвськiй бiблiотецi (там, за моїми пiдрахунками, було десь 14 тисяч книжок, написаних здебiльшого польською мовою). Читав запоєм, хоч за позичену книжку треба було платити по 10 грошiв. Як правило, випрошував їх у мами. Потiм на плату за книжку заробляв рибалкою, бо грубi фолiянти давалися лише на три днi. Менi дуже хотiлося знати про те, що писав Гомер, Есхiл, Шекспiр, Бальзак чи Емiль Золя. Не дивуйтесь, комсомольцевi тридцятих рокiв дуже хотiлося бути комунiстом.
Власне, у той час я вже був накованим комунiстом. Якби сказали, що завтра вранцi в районi партконференцiя, то я все робив би для того, аби там бути. Навiть Днiстер, що розливався iнодi на кiлька кiлометрiв, не страшив. Тепер чомусь такий ентузiазм у комунiстiв – дуже велика рiдкiсть.
Моє становлення як людини комунiстичних переконань вiдбувалося в жорстоких двобоях iдей, якi тривали на моїх очах. I не останню роль у цьому вiдiграв Олесь Бабiй, який дуже часто приходив на дискусiї до мого старшого духовного побратима – сусiда Марка Федюшка. Цей чоловiк був не тiльки комунiстом, а й чудовим кравцем. А Олекса, стрункий та високий парубок, що виглядав гейби князь, хотiв мати гарнi, поряднi костюми. Тодi й починалися отi цiкавезнi дебати, якi не раз затягувалися аж до пiвночi. Мати шукала мене по селi, переживала, а я сидiв мiж цими людьми – i був свiдком того плюралiзму думок, про який щойно заговорили нинi.
Менi подобались обидва: i Марко, i Олесь вмiли добре обстоювати свою позицiю. Я б сказав, що деколи Бабiй в чомусь навiть переважав Федюшка, справляв враження дуже мудрої людини. За рiвнем ерудицiї аж нiяк не поступався професору, i як на мене, то мiг би спокiйненько працювати собi десь в унiверситетi i майже не знати про якусь полiтичну боротьбу. Доктор фiлософiї Олесь Бабiй був справжнiм полiглотом, бо знав, крiм латини, ще й грецьку, французьку, еспанську, iталiйську, нiмецьку та англiйську мови. Вже й не кажу про те, як бездоганно володiв вiн слов'янськими мовами.
Словом, Олесь Бабiй – це вельми обдарована i порядна людина. Навiть не знаю, чому вiн усе своє життя присвятив мандрам? Принаймнi, Юрiй Шкрумеляк стояв на бiльш реакцiйних позицiях, нiж Олесь Бабiй, але нiде не пускався у мандри, залишився на батькiвщинi. Згодом до моїх рук потрапила ще не одна книжка цього безсумнiвно талановитого автора.
Дуже талановитим прозаїком, як на мiй погляд, був i наш середнянин Олесь Бабiй. З великим задоволенням читав його "Першi стежi". I поема "Гуцульський курiнь" – дуже талановита рiч, здається, чи не йому належить. Такi високохудожнi твори могла написати людина з великими творчими потенцiями та багатющим життєвим досвiдом. На власному гiркому досвiдi Олесь Бабiй переконався, що таке зрада. За участь у Вiденському конґресi його замельдував син ксьондза Барановського. Шiсть лiт покарання Олесь вiдбував не в Березi Картузькiй, а в Дрогобицькiй тюрмi. Як нинi пам'ятаю, вийшов з неї вiн дуже озлобленим, з великою чорною бородою та страшним поглядом.
Старiсть, кажуть, не радiсть. Не все здатна зберегти людська пам'ять. Але його лiрична поезiя залишається з людиною надовго, бо в нiй передано найтоншi нюанси людських переживань. Хто читав вiршi цього автора, то не мiг не зауважити багатьох криптонiмiв та присвят. Скажiмо, в поезiї "Стрiча" ви знайдете криптонiм "О. Ф.", а в циклi вiршів, присвячених пам'ятi самовбивцi Марушки Дурбакiвни, читаємо: "Тiй, що дарувала менi найвищу радiсть i найглибший бiль мого життя,– присвячую."
Звичайно, в цього гарного, високого, поставного чоловiка (такого в Середньому бiльше, певно, й не було, зовнiшнiм виглядом вiн нагадував Аполлона) закохувалися дiвчата. Щоправда, не кожна з них могла вдовiльнити високих запитiв поетової душi. Не знаючи, що дiяти з собою, вони iнодi шукали порад серед людей, якi були дуже далекi вiд великого кохання. Ось так у хвилi вiдчаю й прийшла до войнилiвської молочарнi Марушка Дурбакiвна. I пан Зенцьо порадив їй стрiлити з револьвера в рот. З вiршiв Олеся Бабiя видно, як переживав вiн цю трагедiю:

А нинi плач i гомiн дзвонiв
На чужину не долетiв:
I з чужини на похорони
Цю пiсню шлю замiсть вiнкiв...

Уже вкотре беру до рук журнал "Жовтень". Читаю рядки Бабiєвої лiрики i здається менi, що то юнiсть вертає до мене. Передi мною гарний i мудрий чоловiк, так чимось схожий на Аполлона.

П. БАЗИЛЬКО, (с. Середнє)

МОЯ ЗУСТРIЧ З ОЛЕКСОЮ

Хтось мудро сказав, що вмираючи людина забирає з собою й частину якогось невпiзнаного свiту. Тому в нашому селi, здається, майже не залишилося тих людей, якi могли би вам трохи бiльше розповiсти про Олеся Бабiя. Може, i я не знав би що казати, якби не належав до родини Бабiїв (моя покiйна дружина якраз доводилась йому племiнницею. Ось хто багато знав про свого стрийка Олексу).
Багато розповiдала вона й менi про цю мужню людину. Казала, що п'ять чи шiсть лiт посерединi тридцятих рокiв вiн карався у польськiй тюрмi. Був чи не в Березi Картузькiй. Правда, не буду твердо ґарантувати, що саме тут польськi властi хотiли зломити його i перевиховати. Знаю тiльки, що якраз на Святий вечiр з довгою чорною бородою вiн повернувся в Середнє. Як годиться, завернув у гостi до брата Михайла, мого тестя.
Якось вiд дружини дiзнався, що з Олеся мав би вийти несогiрший лiкар. Сам вiн десь на Чехах взявся було активно студiювати медицину. I в цьому, власне, тимчасово вбачав сенс свого життя. Зрозумiло, що чоловiк, який за недовгий свiй вiк надивився на людськi калiцтва, спiвчував хворим i немiчним людям, хотiв їм чимось допомогти. В його душi майже нiколи не гаснув вогонь людської сердечностi, доброти i милосердя.
Але саме в хатi брата Михайла вiн назавжди розчарувався в медицинi. Може, тому, що вчасно збагнув: справжнiй лiкар – це той, який пройшов вiдмiнну медичну практику десь серед нiмцiв, чехiв, французiв чи iнших европейських народiв. Нинi вже нiчим iншим не поясниш, чому йому так змерзилася ця професiя i вiн вiддав себе цiлком лiтературi. Гадаю, що на виборi цього фаху не могла не позначитися дружба Олеся Бабiя з сiм'єю Белеїв iз Войнилова, де, як вiдомо, теж був лiкар.
А взагалi у нього було чимало товаришiв. Навiть священик Горгула i той визнавав, що без такого цiкавого спiвбесiдника, як Олесь Бабiй, було б дуже сумно жити на свiтi.
Та й менi вiн запам'ятався як дуже поважний чоловiк, який особливо дбав про свiй зовнiшнiй вигляд. Деколи я навмисне ховався вiд такого, у повному розумiннi цього слова, пана. При розмовi з ним вiдразу вiдчувалося, що перед тобою – не хто iнший, як пан. Але не той пан, що, як звично розумiємо, володiв людськими душами й певною господаркою, а той пан iнтелiґент, що мав особливе багатство – тонку душу. Та гордим з цього аж нiяк не був. Здається, вiн весь у цьому дiалозi, який менi надовго затримався в пам'ятi.
– Ходи трохи до мене, Олексо,– якось просив його брат.
– А нащо буду йти до тебе? – жартома вiдказував Олесь Михайловi.– Тебе вже видiв, дружину твою – також. То нащо буду вам надокучати? Хiба пiду та й на сиву кобилу подивлюся...
Заодно, був це дуже щирий чоловiк. Надокучливi колядники на Рiздвянi свята, знаючи, що Олесь вдома, йшли навмисно пiд вiкна хати Бабiїв. Були переконанi, що звiдти обов'язково вийде поважний гiсть зi Львова, який не пошкодує й пiвзолотого за коляду. Дiти бiднякiв знали цiну копiйцi, адже за сорок грошiв треба було в пана цiлий день коня гнати, а за два злотi можна було зафасувати й файнi черевики.
Востаннє я бачив Олексу в липнi 1944 року. Завiтав вiн до села на три, а може, чотири днi. Вiдчував, що, може, востаннє бачить рiдну домiвку i своїх близьких. Адже зi сходу вже чувся гуркiт артилерiйської канонади. В селi, як завжди, святкували мої iменини. Але особливих пiдстав для радостi не було в нiкого. У колi родичiв i декiлькох односельчан Олесь казав: "Добре, що так сталося. Фашизм треба обов'язково знищити. Бо як цього не зробиш, то вiн весь свiт завоює. Мав би-м тiшитися, люди добрi, цьому. Але не все так стається, як того хоче чоловiк. Менi, мабуть, тут не жити".
На другий день (здається, був понедiлок) беру в батька коня, другого позичаю у стрия. Їдемо з Олесем до Калуша. Якраз на тому мiсцi, де згорiв млин директора Щура, ми прощаємося з ним. Назавжди! Простягаю йому в руцi мiзернi грошi на дорогу, але вiн їх чомусь не бере.
Олесь Бабiй – поважний чоловiк, вiн заслужив на добре людське слово. Навiть на фронтi менi казали про нього. Казали люди з Тернопiльщини, Хмельниччини. Вже не кажу про Волинь, де, як вiдомо, вiн певний час вчителював у ґiмназiї. Отже, був талановитий i популярний.
Я не раз задумувався над Олесевою долею. I завжди тодi передi мною чомусь поставали його батьки – Катерина та Йосип Бабiї. Простi, звичайнi собi селяни (мати Олеся добре спiвала, а батько – порядний сiм'янин i ґазда, працював так, що й ослiп на старiсть) аж нiяк не скупилися на те, щоб з їхнього сина вийшла справжня iнтелiґентна людина. А вiн, чесний син свого часу, перевершив не тiльки батькiвськi сподiвання, а й самого себе, пiдкорив не одну вершину людського духу.

Обидва спогади в серпнi 1989 р.
записав Михайло КОЛОМИЄЦЬ з Калуша

Теодор КУРПIТА (США)

Олесевi БАБIЄВI

(Дружнє, з нагоди 40-рiччя творчої дiяльностi)

Ми любим Вас усi давно,
Любив Вас Симон i Гермайзе,
I духа Вашого вино
П'ємо щоденно, як Бадвайзер,
Бо в Ваших вiршах дорогих
Вбачаємо себе самих,
Якi до Ганi чи Марусi,
Крiзь снiговiї i крiзь лiд,
Ходили босо у кожусi
Так, як колись ходив Ваш дiд.

Поет. Боєць. Пройшли всi вiйни,
Любили пiхви i книжки
I не мiняли України
Нi власних ком за мiдяки.
А що не зник Ваш давнiй дух –
То в Вас ще з дому капелюх,
I б'ється в кожну Вам секунду
Народу рiдного жила,
Бо досi носите ту бунду,
Яку ще привезли з села.

Я вдячний є усiм богам,
Що Ви мiй друг з часiв Европи,
I що обом судилось нам
Кривавити серця i стопи,
I падати, i знову йти
Крiзь дощ i бурю, i дроти
I думати про вiчний Львiв,
Про давнього болючий скравок,
Як в срiблi синiх вечорiв
Шукали кучерiв бiлявок.

Чiкаґо, 1961 р.

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ

БАБIЙ Олесь

ЗРОДИЛИСЬ МИ ВЕЛИКОЇ ГОДИНИ

Вибрані поезії
Спогади
Матеріали

Упорядник і автор вступного слова Василь Ганущак
Редактор видання Ярослав Шандура
Президент фірми Петро Бобик
Головний редактор Василь Іванишин
Художнє оформлення Ігор Бабик
Технічні редактори Євген Гнатик, Леся Пелехата
Відповідальний за випуск Ігор Бабик

Підписано до друку з готових діапозитивів 12.08.97.
Формат 84х108/32. Папір офс. No 1. Гарнітура Таймс.
Офсетний друк. Умов. друк. Арк. 10,92.
Умов. фарбовідб. 11,24. Обл.-вид. Арк. 8,88.
Наклад 2000 прим. Зам. No 469–7.

Видавнича фірма "Відродження"
293720, Дрогобич Львівської області, вул. Т. Шевченка, 2.
Тел.: (03244) 2-17-94, 3-73-59.

Львівська державна книжкова фабрика "Атлас"
290005, м. Львів, вул. Зелена, 20.

1 Ненюфар – квітка латаття
2 Мається на увазі моноґрафія "Микола Євшан (Федюшка). Життя і творчість. В десятиліття його смерти. 1919–1929" (Львів, 1929 р.). "Мої особисті спогади..." є завершальним розділом цієї праці.– Прим. упор.

вгору