Павло Байдебура

ВИБРАНІ ТВОРИ.

СПОГАДИ ПРО ПИСЬМЕННИКА.

ДОСЛІДЖЕННЯ ТВОРЧОСТІ.

Затверджено до друку вченою радою Донецького національного університету (протокол No 10 від 29.12.2000), радою Донецького обласного інституту післядипломної освіти (протокол No 7 від 25 грудня 2000 року) та радою Наукового Товариства Шевченка (протокол НТШ – Донецьк No 1 від 20 лютого 2001 року).

“Східний видавничий дім”

Донецьк-2001

ББК Ш6(4УКР)6-44 + Ш43(4УКР)(=411.4)6*8 Байдебура,01

Б-181

УДК 82-311.2:82-32:82.09

Видання здійснено за сприянням Приазовського державного технічного університету

Б-181

Байдебура Павло. Вибрані твори. Спогади про письменника. Статті: Укл.: Ю.Байдебура / За заг. ред. проф. А.Загнітка. - Донецьк:Cхідний видавничий дім, 2001. – 231 с.

ISBN 966-7804-09-7

Уміщено вибрані твори талановитого українського прозаїка, старійшини Донецької письменницької організації, людини великої душі П.А.Байдебури. Оповідання та скорочений варіант роману “Вогонь землі“ розкривають перебіг історичних подій на донецькій землі, висвітлюють особливості відкриття вуглевидобутку на донецькій землі та встановлюють непересічну роль у цьому процесі українських чумаків. У книзі розкривається постать письменника через спогади його близьких і рідних, побратимів по художньому перу. Запропоновано аналітичну статтю, в якій розкриваються жанрово-змістові та ідейно-тематичні особливості його творів. Уміщено також практичні поради щодо вивчення творів письменника в учнівській аудиторії.

Для учителів-словесників, учнів, ґімназистів, ліцеїстів, усіх шанувальників творчості Павла Байдебури.

© Колектив авторів

ISBN 966-7804-09-7

© Східний видавничий дім, 2001

Дорогий друже!

У твоїх руках ювілейне видання творів Павла Андрійовича Байдебури – талановитого ураїнського прозаїка, старійшини Донецької письменницької організації, людини великої душі. У цій книзі ти знайдеш художні твори письменника, його спогади про дорогих для серця митця людей, спогади про майстра хужонього слова, статті, конкретні поради, які допоможуть увійти у дивосвіт художнього слова, збагнути таємниці людської душі. Прочитання творів дозволить запізнати особливості перебігу історії рідного краю, відчути недновимірність відлуння буремних 20-их років, співпереживати з героями тривожних 30-их років, крокувати важкими дорогами Вітчизняної війни 1941-1945 років та разом з дійовими особами художніх творів відбудовувати Донбас, відроджувати його духовний поступ.

Передмова

У пропонованій книжці охоплено основні напрями художньо-мистецької спадщини Павла Андрійовича Байдебури – старійшини донецької української літератури, майстра художнього слова. Усвідомити постать П.А.Байдебури допоможуть спогади про письменника його сучасників, побратимів по перу, рідних і близьких митця. В оглядово-аналітичній статті В.Просалової висвітлено загальну проблематику творчості письменника, ґрунтовно з'ясовано напрями заглиблення майстра слова в освоєння об'єктивної дійсності, вияскравлено специфіку його художності на загальноукраїнському літературному тлі.

П.А.Байдебура тридцять років керував різними обласними письменницькими організаціями України, увів у літературний процес кілька поколінь майстрів художнього слова. Така робота забирала надзвичайно багато часу, адже він ставився до виконання своїх обов'язків не формально. Умів бачити у кожному творчу особистість зі своїми болями і проблемами, тому таким теплим і щирим було його слово підтримки, такою виваженою і поміркованою поставала оцінка художнього доробку початківця чи свого побратима по перу. Кидаючи погляд на прожиті роки, сам письменник констатував: “Може б краще було б не керувати тридцять років письменницькими організаціями Харкова, Одеси, Донбасу, а написати 30 оповідань”. Це добре помічено в спогадах С.Бугоркова, сина старійшини донецької української літератури Ю.П.Байдебури та ін. Така робота не залишає по собі нічого такого, на що можна було б подивитися й оцінити, окрім людських доль. Саме на умінні бачити у кожному, хто звертався до П.А.Байдебури як до керівника, людську особистість з її болями, переживаннями, невлаштованостями, наголошують усі, з ким спілкувався письменник, кому допомагав не тільки порадою, але й своїми вчинками. Для цього він не шкодував часу (а його завжди не вистачає): їздив до різних установ Москви, Києва, робив візити до високопосадових осіб донецької влади.

Не слід забувати також, що письменник багато віддавав сил, уміння й енергії виконанню різних громадських доручень, піклуючись про житло і побут кожного з членів очолюваних письменницьких організацій і дбаючи, щоб талант оцінювався без усякого прив'язування до пройденого шляху людини: полону та ін. У час загальних підозрінь і психологічної недовіри до кожного Павло Андрійович залишався самим собою – відкритим і щирим, принциповим і чесним. І в ті часи умів підтримати людину, сказати мудре слово поради. Не обійшла і його загальнорепресивна машина – було виключено з партії, звільнено з посади редактора республіканського видавництва (1934 р.). Але його серце не зачерствіло, душа не озлобилась – він і надалі умів забувати про це і знову кидатись на виручку колеги, щиро підтримувати кожного, хто був неправильно поцінований, несправедливо критикований.

У багатьох спогадах про письменника підкреслено, що вперше П.А.Байдебура попав у Донбас майже випадково, тому що його приваблював цей незвичайний край своїми просторами, переважанням людей шахтарської праці, щось було у цих велетенських просторах незвикле, небуденне (та й “люди ходять у шкірянках”). І хоч більшість уявлюваного не підтвердилось, а самому письменнику довелось розпочинати трудове життя у шахтарському колективі (Сорокинський рудник шахти No 2 м.Краснодона), Павло Андрійович полюбив Дикопілля щиро. Тому ці місця стають для нього рідними. Можливо чимось вони нагадували “степову Елладу”, в якій народився він, але швидше всього ця прив'язаність стала результатом заглиблення письменника в особливості гірничої праці (адже він починав свою діяльність на одній із шахт), наслідком відкриття ним нових і нових типів людських характерів, гармонія людських стосунків у гірничих колективах. А ще… Уміння шахтарів відчуватит природність художнього твору, адже тоді письменники постійно виступали перед своїми читачами, перетворюючи їх загал у слухачів. Такий контакт дозволяв відчути рівень сприйняття художнього твору.

Саме тому вдруге П.А.Байдебура приїжджає (мабуть, доречніше говорити повертається) в Донбас уже цілком свідомо. Знаючи цей край і цілком відчуваючи психологію гірника, письменник підписує угоду із шахтою No 10 про те, що її гірники виконають план вуглевидобутку, а він напише книгу про них. Такі були реалії тих днів, але вони відображали перебіг життя, специфіку суспільних змін. Так чи інакше, але угода була повністю виконана.

Павла Андрійовича Байдебуру вирізняла завжди активна життєва позиція, усвідомлення свого обов'язку перед людьми. Він добровольцем пішов на фронт, маючи пільгу – не йти, оскільки був хворий. Досить яскраво зображено його труднощі перебування в умовах окопного життя у спогадах С.Крижанівського. Але це не спиняло письменника, тому що він усім своїм єством усвідомлював: його місце з-поміж тих, хто щоденно наближає перемогу, хто, не шкодуючи власного життя, йде у двобій з фашистами. Щоправда, навіть у ті тривожні дні лихоліття він не покидає літературно-художних пошуків, внаслідок чого з'являються оповідання “Помста” і “Малий Тимко” (це було також виконання відповідної постанови Спілки письменників, пленум якої відбувся 29 грудня 1943 року).

Уже наголошувалося, що Донбас для П.А.Байдебури став рідним. І ще одним підтвердженням цього є його повернення у край шахт і териконів 3 січня 1944 року. Навіть транспорт не ходив до Донецька (тоді Сталіно), довелось йти пішки з Нікітовки до обласного центру, не кажучи вже про те, що суттєво поріділи ряди письменницьких лав. По суті Донецьку письменницьку організацію довелось відновлювати заново, кожен крок у її розбудові давався надзвичайно важко: не вистачало коштів на відбудову гірничих копалень, налагодження виробництва металу, електроенергії. Що вже тут говорити про створення періодичних видань, видання творів місцевих авторів! Але Павло Андрійович не втрачав духу. І результати не забарилися заявити самі про себе: Донецька обласна письменницька стає поряд з Київською та Львівською однією з найчисельніших в Україні. Регулярно виходить часопис “Літературний Донбас”, організовано проходять Дні української літератури в Москві, де значну частину учасників становлять письменники-донбасівці. Таким чином літературно-мистецьке життя очолюваної організації виходить на інший рівень: активнішою стає участь її підрозділів в загальноукраїнському літературному поступі. Все це забирало надзвичайно багато часу, тому для улюбленої справи – створення оповідань і повістей залишались тільки нічні години.

Поряд з цим були обов'язки як керівника культурної комісії облвиконкому. І тут П.А.Байдебура поставав творчою особистістю: організовано проводяться Шевченківські, Франківські урочистості, відкриваються пам'ятні дошки В.Сосюрі, А.Чехову. Особливо багато сил та організаторських здібностей доклав Павло Андрійович для відкриття в Донецьку пам'ятника Великому Кобзареві.

І все ж керівництво письменницькими організаціями, виконання різноманітних громадських доручень, заглиблення у долю кожного члена організації не відсторонило П.А.Байдебуру від активного художньо-мистецького життя. Він досконало вивчив історію Донецького реґіону, перебіг подій на його тлі, внаслідок чого так чільно зазвучала тема козацтва у його творчості, проблема першовідкриття вуглевидобутку українцями (“Вогонь землі” та ін.). За його

творами школярі пізнавали мелодику рідного слова, заглиблювались у художньо-естетичний мікро- і макросвіт української милозвучності, адже оповідання “Гобелен” і “Дружба” були включені до всеукраїнських підручників.

З позицій нинішнього дня і відзначуваного сторіччя від дня народження Павла Андрійовича Байдебури легко простежуються його літературно-художня чільність, велика організаторська діяльність, широчінь людяності його душі, залюбленість у рідний край, уміння бачити в крутозламах історії конкретні події, що пов'язані з досконалістю української душі, українського характеру.

Анатолій Загнітко,

доктор філологічних наук, професор

ПЕРШИЙ ТЕРИКОН

Серед архівних матеріалів шахти “Нагірна” були знайдені пожовклі аркуші, списані синюватим, уже злинялим чорнилом. Окремі літери, навіть слова стерлися, ледве виднілись. А все ж їх ще можна було вчитати. І починалося те писання так:

“Розповідь про ці події передавалася з уст в уста, записана вона від старих шахтарів Петра Мовчана і Остапа Вериги в тисяча дев'ятсот сьомому році, березня п'ятнадцятого дня.

Було це багато років тому назад. Цими цілинними землями, луками та гаяма на берегах річки Кам'янки володів Карачан, прозваний людьми Кривим Чортом, бо був він клишоногий і мав лиху вдачу: ласий до чужого добра. Мало було Карачану того, що в степах випасалися тисячні отари його овець, у Крим та на Дон ходили чумацькі валки по сіль та рибу. Хотілось йому багатіти та багатіти. Довідався він, що саме в цих місцях під землею захований горючий чорний камінь і продати той камінь можна заводчикам-солеварам у Бахмуті і в Торі-Слов'янську. І от недалеко від селища Краснянка, в лощині, на тому місці, де чорний вугільний пласт верхнят виходить на поверхню землі, почали рити глибоку яму-нору. Крихкий камінь – вугілля виносили кошиками, мішками, а породу висипали в низинах та балках. Заманив Карачан до тієї нори багатьох бідаків, які раді були шматкові хліба .

Одного весняного дня, коли збігли снігові води і протряхла земля, на степову шахту наскочив несподівано загін поліції. Той загін на чолі із справником Бахмута нишпорив усюди, по всіх закутках повіту, полював на людей-кріпаків, які повтікали від своїх панів і ховались тут, у донецьких степах. Саме такі бідолахи і працювали на цій шахті.

Карачан розумів, що коли він не схитрує, не обдурить, то на цей раз недобрим для нього закінчиться: доведеться платити штраф за своїх безпаспортних робітників. Багатьох він встиг розігнати у переліски по навколишніх балках, а більше тридцяти чоловікам, які не встигли заховатись, наказав спускатися в шахту і не вилазити звідти, доки не від'їдуть геть людолови.

Справник і хазяїн ще чаювали та домовлялись між собою, коли раптом прибіг шахтар Омелько Чорнуха, викликав Карачана і повідомив, що сталося нещастя: у шахті обвал, і всіх, хто був у забої – норі, привалило. Тільки він, Омелько, врятувався випадково: саме в ту хвилину виносив кошіль з вугіллям. Та людей ще можна врятувати. Треба тільки негайно розібрати завал біля входу до забою.

- Можливо, що й так, - роздумливо сказав на те хазяїн, - але за кожного безпаспортного волоцюгу, якого я пригрів, доведеться платити штраф. А їх же там кілька десятків… Ти краще мовчи, нікому ні слова. Про цю подію знатимемо лише ти і я. За таємницю матимеш багато… паспорт і … - Карачан пошпортався в кишені, витяг кілька зеленкуватих з водяними розводами папірців і жменьку срібла та мідяків. – Це завдаток, - сказав хитрувато. – Іще дам, озолочу.

Чорнуха вихопив гроші, кинув їх Карачанові меж очі і з розмаху вдарив кулаком, збив з ніг і почав скликати робітників, щоб повідомити їх, що сталося. Та він тільки й встиг слово промовити, як його схопили поліцейські.

Закатованого, ледь живого Чорнуху закували в кайдани, як безпаспортного й розбишаку, і забрали з собою. Куди повезли – невідомо. А в тім дорога була одна: в острог, у Сибір на каторгу.

А хижий Карачан продовжував своє чорне діло. Того ж дня він звелів закидати шахту камінням, зрівняти з землею, щоб і сліду не було. Тридцять три чоловіки залишилось в норі, під землею. Душогуб боявся витягати їх на поверхню, хотів уникнути розголосу або ж навіть кари. Побоювався, що, можливо, знайдеться хтось такий, хто візьме до уваги слова харциза Чорнухи і почнеться небажане слідство.

За наказом Карачана поряд із засипаною шахтою почали закладати нову, але вже не похилу “нору-норицю”, а вертикальну і набагато більшу. День і ніч шахтарі довбали землю – проходили стовбур і новий штрек. Породу зсипали на те місце, де була раніше шахта-нора. Щодня все вище і вище зростала гора – терикон.

Карачан поспішав не тільки добратись до чорного золота-вугілля, а й на віки поховати під кам'яною горою таємницю загибелі перших шахтарів…

Того ж року, коли збляклий, посірілий степ почали омивати рясні холодні дощі, Чорнусі вдалося вирватись з бахмутської тюрми. Двічі він тікав з неї, і двічі його ловили. І на третій раз не минув рук поліції, але все ж таки пощастило вирватись, хоч ледве-ледве живим. Знівечений і виснажений, він уже не йшов, а плазував по землі і все-таки добрався до степової шахти.

Над степом спускалася ніч. Тихо. З низько навислого неба сіявся дрібний дощ. Біля землянок, під навісом палало вогнище. Шахтарі варили страву, сушили одяг, а декотрі, угрівшись біля вогню, дрімали. Це місце було зборищем люду, який тулився в убогому шахтарському селищі.

Саме сюди підповз Чорнуха. Він назвав себе, розпитував про своїх колишніх друзів… Але його не пізнавали і не розуміли, чого потрібно цій скорченій, майже голій людині, яка лежала на землі і ледве подавала голос.

- Так це ж ніби саночник Омелько, із старої шахти, - сказав нарешті один з шахтарів.

- А ти Кирюха Рябов. Ми ж працювали в одному забої…-підтвердив Чорнуха.

- Омелько. – скрикнув радісно Кирюха. – Як же це ти…Друже.- підняв його на руки.

Шахтарі оточили їх.

Освітлений полум'ям, високий, кудлатий і від того, здавалось, грізний, стояв Кирюха Рябов, а на руках у нього сидів зігнутий Омелько. Він тихо, ледве чутно розповідав, що сталося тут, на цій землі, того весняного дня, коли сюди набігли поліцейські людолови. Кирюха ловив слова і кидав їх голосно у натовп.

- Тридцять три їх там було… Тридцять три заживо схоронені… Вугілля змочене їхньою кров'ю…

- Воно і зараз кропиться нашою кров'ю і потом.- відповіли з гурту.

- Кривий чорт залигав у ярмо.

- Кровопивця! - злетіли грізні викрики.

Кирюха запропонував піти до хазяїна – хай дасть відповідь перед народом. Натовп ринув до будинку, який стояв на горбі, осторонь від шахтарських жител.

Карачан відмовився вийти на виклик. Посипались погрози. Раптом відчинилось вікно, і один за одним пролунало кілька пострілів з рушниці. Упали мертвими Кирюха Рябов і Омелько Чорнуха. Шахтарі відступили, але не розходились. З будинку знову почали стріляти. І тоді у відповідь – у вікна, в двері полетіло каміння, жевріючі головешки з вогнища. Будинок запалав.

Аж до ранку темряву розривали вогненні спалахи. Горіло все, що могло горіти. На ранок на тому місці, де була шахта, зяяла лише чорна яма. Навколо неї – попіл, обгорілі уламки будівель, а невіддалік гостроверха могила: сивий терикон. Тієї ж ночі шахтарі-бунтарі розбрелися, заховались у безкраїх донецьких степах. Відтоді те місце, де діяв Кривий Чорт – Карачан, стали називати проклятим…

Минуло багато років, люди знову прийшли на круті береги річки Кам'янки і знову почали копати, буравити горбкувату землю. Коли заклали і збудували “Нагірну”, колишня шахта Карачана стала її придатком – звичайним степовим шурфом…

Багато насипано шахтарськими руками териконів на нашій донецькій землі. Здіймаються вони, як гори, над степом, бовваніють, повиті туманом, димами. І от про один з них, найперший, записано нами цю сумну історію”.

1964 р.

ГОБЕЛЕН

Що б не вгледіли очі Мар'яни, могла вона перекласти шовками, заполоччю на грубе чи льняне полотно. З-під рук Мар'яни виходили напрочуд гарні мистецькі узори, сріблом і золотом гаптовані килими-гобелени. На гобеленах тих красувались, мов живі, дерева, квіти, дивні зображення людей та птиць.

Виткані Мар'яною дорогі килими прикрашали покої в палаці панів Браницьких, милували, захоплювали зір. І завше, особливо в час пишних учт, виставлялися ті гобелени на подив і заздрість сусідів-гостей. Росла та ширилась слава про великого майстра Мар'яну, і наїжджали дивитись на працю її рук пани з далеких міст, з довколишніх маєтків.

Якось побачив те ткання та вишивання граф Кочубей, відрахував кінський табун в сто голів і пригнав його гоном до двору. Та пан Браницький не погодився на обмін. Мар'яна була дорожча. Давав Кочубей у додачу ще двадцять породистих гончих псів, і все ж таки не сторгувалися. Затявся Браницький, не хотів віддавати, але одного разу, граючи в карти, програв Браницький Кочубею вишивальницю. І тоді ж домовились між собою пани, що перед тим, як відійти Мар'яні з двору, вона витче давно задуманий паном Браницьким великий портрет його доньки Броніслави.

Почувши про ту умову між панами, Мар'яна зважилась зайти до покоїв просити самого пана Браницького зробити їй велику ласку: дозволити взяти з собою до Кочубеїв свою єдину доньку – маленьку Яринку.

Браницький слухав і дивувався з прохання вишивальниці.

- Коли продається хортиця, - мовив пан строго і повчально, -то не годиться ж віддавати в додачу й щенят.

Презирливо і спокійно дивився пан, як коло ніг його на килимах побивалася в горі Мар'яна. А потім звелів гайдукам викинути геть заплакану жінку.

Однієї ночі Мар'яна потай зібралася в дорогу. І з дочкою на руках втекла з фільварку. Гадала піти далеко за річку Дністер. Там, говорили потай дворові, благословенний край: життя привільне, без пана і канчука… Та не судилася Мар'яні воля. Сам пан Браницький споряджував виїзд на лови. Добирав вірних, спритних ловців-гайдуків. Виїжджали на конях ловці. А попереду, услід втікачці, пустили гончих псів. У степу, в густих бур'янах, розшукали Мар'яну, скрутили мотуззям руки і привезли назад до панського двору.

Дві доби стояла Мар'яна на людному місці прив'язана до карного стовпа. Навперехрест ішли дороги з далеких сіл і хуторів. І кожен, хто проїжджав чи проходив, мав право підходити до жінки й безкарно глумитися з неї. Та проклятий стовп обминали старі й малі. Лише вітер і сонце та холод в'ялили тіло Мар'яни, і тільки й утіхи нещасній було, що на дорогу з села виносили маленьку Яринку і показували матері. Показували здаля, щоб не вгледів хто з панських посіпак. Мар'яна бачила підняту вгору дитину, їй здавалося, що вона навіть чує знайомі любі слова, сама ж не могла, не мала сили відповідати, стояла нерухома, обважніла, залита слізьми…

І ще після того Мар'яну карали канчуками. Від ударів бичами за наказом пана залишилися цілими тільки руки. Вони були ще потрібні.

Мар'яну замкнули до старої вежі, що височіла над панським палацом. Сюди ж поставили простий дерев'яний верстат, принесли сувої полотна, пасма ниток та зразки узорів для вишивання.

- Чотири тижні строку, - сказали Мар'яні. - І виткати вміло, доладно!

Два дні лежала скалічена жінка в тяжкому роздумі, навіть не доторкнулась до полотнищ, дорогих шовків, грезетів. І відвертала очі від пристрою на верстаті, де стояв намальований портрет панни Броніслави, облямований різьбленням із срібла та білокості. Панна сиділа в кріслі, урочиста, ніжна. Русяві, пишні коси хвилясто спадали на плечі, обвивали тонке, прозоре лице. Крізь спущені вії лукаво дивились пустотливі синяві очі. Чорний колір вбрання відтіняв перламутрову ніжність обличчя і пещених рук. На руках у панни бавилась пухнаста біла собачка.

Щодня по кілька разів навідувались до вишивальниці наглядачі і спонукали до роботи. Та дарма. Мар'яна затялася. Просилась на волю, не брала їжі, благала принести до неї дитину. Удень і вночі, мов мара, стояла вона біля вікна, вдивляючись у далекий простір. Там, за частоколом, за панським садом, половіли жита, золотились під сонцем пшениці. Зелені хвилі хлібів котились, набігали і никли, мов розбивались об шорсткі, холодні мури. Вітри доносили відгомін польових шумів, запах трав і стихали, не розповівши Мар'яні про те, що діється там, за мурами башти…

Внизу, ніби застигле плесо ріки, розростався білий цвіт ромен-зілля. Хотілось зійти, занурити ногу у вогку траву і далеко-далеко іти... А двері - на замках, з отвору ж вікна до землі — вісім сажнів. І ніхто у ці дні не підходив до вежі. Такий наказ. Ніхто не подавав голосу. Тихо навколо. Тільки хмари пухнасті пливуть у вишині та птиці пролітають повз одиноку, зажурену постать у вікні...

На третій день Мар'яна попросила хліба і води. Чутка про те, що вишивальниця скорилась, рознеслась серед челяді, передавалась на село. Та ніхто тому не здивувався, протест невільника був безсилий, залишалось покоритися й проклинати невільницьку долю...

Найперше Мар'яна відрізала великий шматок полотна з найкращого дорогого сувою. Відібрала найкрасивіші шовки, грезети і заходилась мережити, вишивати тонкі химерні узори по краях полотнища. Оздобивши краї, Мар'яна почала ткати обриси палацу з мурованими баштами, прибудовами і парком, що розкинувся за палацом Браницьких. Навдивовижу гарне було те зображення. Сама панна Броніслава заходила дивитись на роботу і була вельми вдоволена.

Мар'яна працювала на самоті, ткала навіть ночами, при чадних каганцях. Вставала на зорі, ледве починало світати, і не кидала роботи до смерку. І, на диво, з замкненої кімнати іноді чути було журливу, розрадливу пісню.

Минали дні. В маєтку з нетерпінням чекали портрета панни Броніслави. Він мав бути витканий на день її заручин. Серед челяді пішли навіть розмови, що той портрет повезуть кудись, нібито у місто, на панське зборище. Розмов тих не чула Мар'яна. До башти ніхто не заходив.

На п'ятнадцятій добі Мар'яна кінчала роботу. А серце краяла думка, що все це піде марно, бо ж невідомо, кому попаде до рук. Та не піддавалась настрою Мар'яна, спішила, захоплена роботою. І так легко, ніжно лягають фарби, малюються тонко узори. Поспішає Мар'яна й холоне, бо ось уже скоро мине строк, і сюди з'являться пани...

Тихо спливала липнева ніч. Від села вже двічі долітали досвітні переклики півнів. На сході помітно сіріє, ховаються зорі. Мар'яна домотує останнє пасмо шовку, а натруджені руки терпнуть, з пальців випорскує голка. Натомлена Мар'яна підійшла до вікна, відсунула миску з водою, в яку вдивлялася ранками при сході сонця. Вдивляється у передсвітанкову млу. Тихо і темно. За луткою вікна під мурами башти жахна безодня. Мар'яна відсахнулася, пройшлась по кімнаті і сіла за роботу. І закрадається думка змінити задумане. Але ні. І Мар'яна підбирає чорні, рожеві і димчасті шовки, спішить закінчити...

На сході займаються червоні заграви, полонять небо. У вікно вповзає вогке передрання. Мар'яна, мов сп'яніла, насилу підводиться з ослона, підтягає вгору гобелен і вже навпомацки, сонна, чіпляє до жердки. І ще виникає бажання оглянути виткане. Де-не-де залишилося ще заткати краєчок захмареного неба, та нема вже сили. Мар'яна поволі сповзає додолу і засинає тут же на обрізках полотна і розмотаних нитках.

Двері раптово розчинились. В супроводі почту і гайдуків увійшла панна Броніслава. Вона переступила поріг і зупинилась вражена. Побачене здалося їй в першу мить маревом, незрозумілим і жахним.

- Що то єсть? - здивовано скрикнув хтось із почету. Але ніхто з присутніх нічого не відповів. Броніслава, немов змертвіла, стояла нерухомо і широко розкритими очима дивилась на полотнище.

На дрібно отороченому сріблястими кетягами гобелені в орнаменті дивних узорів височить палац, достоту палац Браницьких. З вікон клубочиться чорний дим, вириваються огневі спалахи й багрянять небо... Здається, огонь ось-ось поглине палац, прибудови, дерева - і все спопелить.

На пожарищі нікого. Тільки дорогою від палацу у простір польовий іде висока струнка жінка. З її похилого плеча сповзає перекинута навскіс свита і ледве прикриває гаптовану сріблом червону плахту. В стрункій гордій поставі жінки вперта незламність і сила. На бронзовім округлім лиці горда усмішка. З-під дугастих чорних брів проникливе, строго дивляться блакитно-сірі, сталеві очі. На руках у жінки маленька дитина. Вона пригорнулась до матері, обвила рученятами шию. Ідуть... Обабіч дороги стеляться густі спориші, буяє ковила та цвіт ромен-зілля...

Ідуть... У ясну далину…

Подув вітру ледь сколихнув полотнище. Жінка на гобелені ніби справді рушила вперед.

- Єзус Марія,- зашепотів хтось,- она ідзе...

Почет подався назад, до коридора. Налякана Броніслава теж відсахнулась. Але ось вона вмить випросталася, підбігла до гобелена і вдарила в груди ногою сонну Мар'яну. Та підвелася, висока, струнка, у вбогому подертому вбранні. Окинула очима стовплений панський почет і стала поряд полотнища, незламна, горда, сувора.

Броніслава рвонула гобелен, схопила голку і, надсадне вивертаючи пещену руку, колола очі жінці й дитині.

- Не руш! - розпачливо скрикнула Мар'яна і відіпхнула панну геть.

Броніслава ойкнула, поточившись. На крик в кімнату вбігли гайдуки. Трясучись від люті й злості, панна не могла говорити. Замість слів з горла вирвалося поривчасте хрипіння і стогін. Обличчя синіло, корчилось у нелюдській злобі. Простягнута рука панни показувала на Мар'яну, що задкувала до вікна.

- Візьміть! - вирвалося з горла панни, і вся вона раптом опала, похилилась на ослін.

Мар'яна зупинилась біля вікна. На мить вона окинула широкий простір полів. На ланах починались перші зажинки пшениці. На сонці мигтіли леза кіс, долітав гомін женців. І, холодіючи в смертельній тузі, Мар'яна відчула щеміння гарячого серця, думкою рвалась туди, на лан...

Гайдуки підступали. Жінка вже стояла в отворі вікна, застрашена і безпорадна, тиснула до грудей гобелен. Руки гайдуків простяглись – ось-ось схоплять. Мар'яна відступила, хитнулась. І за вікном пролунав короткий жахний крик.

м. Харків,

1940 р.

НА ПАРОПЛАВІ

“27 (августа)... Три ночи сряду этот вольноотпущенный чудотворец безмездно возносит мою душу к творцу вечной (красоты) пленительными звуками своей лубочной скрипицы”.

(З щоденника Т. Г. Шевченка)

Уже третя доба, як залишено місто Астрахань. Пароплав через силу розтинає плин великої ріки; йде вперед, поспішає... Попереду багато ще днів, ночей забарної, втомної путі.

Думками поет давно вже випередив час, сягнув за ще не пройдену пароплавом відстань. Втомлене серце поета зогріте великою радістю: ця путь рікою - путь з неволі... В розбурканій уяві малюється далека волзька пристань... місто Нижній Новгород. Там, напевно, зустрінуть сердечні друзі. А потім і до Петербурга... Він вільно ступить на землю; він, нарешті, не рядовий 3-ї роти 5-го батальйону, а вільний художник, поет Тарас Шевченко. Ступить без нагляду, без окриків начальства. Воно залишилося в киргизьких степах. Оренбург... Орськ... Новопетровське укріплення. Пустинний, дикий степ понад Аралом...

Все пережите, звідане там – ніби сон страшний, нестерпний. Десять років... Навіть тяжко згадати. А було: “Під найсуворіший догляд, з забороною писати і малювати”,- вирок жорстокий, написаний власною рукою царя-деспота Миколи Першого. Солдатська муштра, знущання... Та все ж настав час прощатися з усім остогидлим, лихим. Хай заростає бур'яном та невільницька кріпость - Новопетровське - і вітри-суховії занесуть піском путі-стежки до неї.

Прощай, убогий Косарал...

. . . . . . . .. . . .

Прощай же, друже! Ні хвали,

Ані ганьби я не сплітаю

Твоїй пустині; в іншім краю,

Не знаю, може, й нагадаю

Нудьгу колишнюю колись! -

згадав поет писане ним уже раніше. “Прощай, Косарале” - і зітхнувши з полегшенням, посміхнувся. Все зле-лихе хай минає і не вертається ніколи. Буде воля і радість творчої праці. О, ще не вичерпались поривання невгамовні до роботи! Скільки задумів творчих омріяно, зігріто в серці. А поки що...

Тарас Григорович пройшовся по невеличкій каюті, причинив щільніше двері, спустив завіску над віконцем. Якусь хвилину прислухався. Тихо. На столі з'явились журнали, книги новітні. Добре, капітан пароплава Володимир Васильович Кишкін дав для ознайомлення з своєї завітної портфелі-бібліотечки. Скарбів цих і не багато, але які книги! Нелегальна “Полярная Звезда”, бунтівливий Барб'є, Салтиков-Щедрін, Беранже... Скільки нового, сміливого, радісно хвилюючого! Читав до втоми і не начитувався. Як скучив, зголоднів за роки неволі за справжнім словом художнім, словом істини.

Розкрив зошит-щоденник, куди вписував найсокровенніші думки свої. Але ж незручно писати, пароплав здригається, мов ходором ходить, а внизу - шум збовтуваної води, ревіння машини. Тарас Григорович погасив свічку, накинув на плечі верблюжий чапан - єдину верхню одіж, вивезену з Казахстану,- вийшов з каюти на палубу. Стояв самотній, зачудований дивною красою.

Повновода Волга ніби зупинилась, застигла в своїх берегах. В дзеркально-срібній чистоті втонули, купаються тіні дерев, шпичасті, оголені виступи скель. Нічну тишу, що обійняла ріку, широкі рівнини приволзьких степів, порушує лише розмірне, часте плюскотіння коліс пароплава. Та іноді на стрімкім березі десь розітнеться крик таємничий, тривожний. Може, то волзький бурлака-нетяга подає голос з відчаю, чи крик звіра, птиці, сполоханої раптом, злетить і розтане в нічній дрімоті...

До слуху поета долинули звуки скрипки. Вони ледь чутні, мов випливають з туманної мли; здавалось, нібито місячне сяйво сріблясте стікає з небес і, торкаючись сонної землі, розливається дивною симфонією...

Обминаючи різний вантаж на пароплаві, Тарас Григорович, вслухаючись, заспішив на той бік, звідки линули звуки. На носі пароплава, у закутку за снастями, зіпершись на поруччя, облитий місячним сяйвом, стояв музикант у білому фартусі. Припавши щокою до скрипки, він то хилився, мов сп'янілий, то випростовувався, тягнувся весь за звуками, тремтів і в'яв, не затихаючи. І здавалось, що то не скрипка тривожно звучить, а біль враженого серця перелито у звуки, і рветься він риданням безкраїм з глибини скорботної душі.

На палубі сходились ще непоснулі пасажири і, стовпившись в глибокому мовчанні, слухали скрипаля-віртуоза.

- Буфетник нашого пароплава, вільноодпущений Олексій Панов,- проказав тихо за спиною у Тараса Григоровича капітан Кишкін. Але поет уже не чув його. Мов зачарований стояв він поблизу музиканта, полонений звуками скрипки. Серце краялось, мліло стривожено. І, ніби підхоплений хвилями тих звуків, поет переносився думками на далеку, милу серцю Україну, в убогі панські села, до замученого в неволі народу. Це їхні тужні болі, стогін в безнадії він чув у риданні струн. Стояв, мов скам'янілий, і плакав серцем. На хвилину скрипка затихла.

- Шопен, мазурка, - проказав музикант не то сам до себе, не то до слухачів. На палубі загомоніли, хтось ляснув у долоні. Тарас Григорович стискав в обіймах музиканта і щиро плакав.

- Спасибі! Спасибі, мій друже! - з тремтінням у голосі повторював поет, цілуючи такого ж, як і сам, колишнього кріпака.

- Я радий, що вам до вподоби моя музика,- відповів зніяковілий, схвильований Олексій. - Тільки що ж це?.. От коли б мені та справжній інструмент! Але ж на пароплаві хорошого не можна держати - відволожується. Так я хоч на цьому відводжу душу... - Поет і музикант залишилися на палубі лише вдвох.

- Вільноодпущений я зараз,- розповідав розчулений увагою Олексій, - а ще недавно був кріпосним пана Крюкова. Було всього... Не раз по спині батоги гуляли. Навіть за музику свою мав кару. Артистом хотів бути, та не судилося...

- Мріяв і я про іншу, світлу долю, - мовив засмучений поет, - та з злої волі вже не простих, а коронованих панів я десять літ томився в неволі... Та цур їм, тим панам, хай згинуть, навіжені...

Олексій випростався і взявся за скрипку. - Заграй, друже! “Ой зійди, зійди ти, зіронько та вечірняя...” - затягнув стиха Тарас Григорович. Музикант, прислухаючись, вторив на скрипці, а потім по хвилі вже вправно грав улюблену пісню поета.

Ніч. Урочиста тиша. Пароплав ледь посувається вперед. Тривожно-ніжні звуки скрипки ніби повисли на прозоро-легких пасмах туману. Пливуть, гойдаються над тихим лоном вод...

- Кріпосний Паганіні...- шепоче з благоговінням Тарас Григорович.- 3 твоєї бідної скрипки вилітають стогони зганьбленої кріпосної душі... Глибокий стогін мільйонів кріпосних душ... Великий мій, знедолений народе! Скільки талантів твоїх замучено, знівечено катами. Прокляті... Та буде суд над вами, буде!..

Тихо-тихо линуть звуки. І здається - переливам сумних мелодій вторить своїм шелестом листя гаїв прибережних, шепоче в зажурі осінній поникла, росою прибита трава, а хвилі повноводої Волги-ріки відносять ті звуки тужливі вдалину, до просторів Хвалинського моря...

Вслухається поет. Стоїть в тяжкій вселюдській скорботі натхненний і гнівний бунтар і пророк.

м. Харків,

1938 р.

МАЛИЙ ТИМКО

Наляканий і зацікавлений тим, що бачив, він умостився в кутку між столом та ліжком і пильно стежив очима. Біля дверей стояли, ніби вгрузли в землю, два озброєні гвинтівками, руді, круглопикі німці. Третій - високий, кривов'язий, з довгастою, як диня, мордою, штрикав пістолетом у груди матері й щось лопотів незрозуміле. З гаркавої, кумедної мови німця Тимко второпав лише два слова: “партизан” та прізвище батька.

Мати стояла біля вікна нерухома, біла, мов крейда, понурена і мовчазна. Такою Тимко її ще ніколи не бачив. Та ось мати поворухнулась, ожила, сказала голосно: “Нічого не знаю”. Сказала, підвела голову і глянула сміливо та сердито на кривов'язого. Тимко був певний, що німці налякались і не накоять у хаті нічого поганого. І навіть зовсім перестав боятись їх. Та він помилився. Високий раптом заверещав, аж захлинувся, підійшов ближче до матері. Вона була сувора і мовчазна. Тоді довгов'язий крикнув до німців, і ті заходились усе перевертати шкереберть. Безжально трощили все, що попадало їм під руки, зривали зі стін рушники, з ліжка стягли ковдру, перекинули етажерку з книжками й топтали їх ногами. А потім уже втрьох поралися біля скрині.

Мати стояла така ж сама нерухома і гнівна. Руки в неї тремтіли й стискались міцно в кулаки. Викидаючи речі із скрині, кривов'язий знайшов там якісь папери і батькові листи. Знайшов і аж зареготався від задоволення. Мати кинулась до німця, вихопила з рук у нього папери, пошматувала їх і миттю кинула в помийницю.

Кривов'язий витяг з води розм'яклі, в синявих плямах клаптики паперу і серед них уцілілу маленьку фотокартку Тимкового батька. Глянув, щось крикнув, потім підскочив до матері й ударив у лице пістолетом. Вона впала на лутку вікна. Тимко не стерпів. Він шулікою кинувся до німця, пхнув його, та не мав сили навіть зрушити з місця. А кривов'язий хрипів, несамовито тупцював і безперестанку бив матір. Та Тимко таки зловчився, ухопив німця за руку й щосили уп'явся зубами. Німець шарпнув убік, відкинув від себе хлопця й готовий був стріляти. А мати вже підвелась з підвіконня і заступила собою сина.

- Тікай! Ховайся!.. - крикнула Тимкові. Слова заглушили постріли. Кулі свердлили двері, впивалися в стінку. Але в ту мить Тимко вже був надворі.

Причаївшись під тином, за кущем бузку, він бачив, як вивели матір із зв'язаними руками, закривавлену; з плечей у неї звисали клапті подертої сорочки. Слідом за матір'ю німці несли клунки з одежею, з хатнім начинням. В руці кривов'язого Тимко угледів свій улюблений маленький кухлик, що його батько зробив з лискучої міді. Але зараз той кухлик Тимка не цікавив. Він прикипів очима до матері. Вона ледве-ледве ступала дворищем, тривожно озираючись навколо: напевне, шукала очима його, Тимка.

Так, вона шукала його. А він не міг підвестися з землі, ніби задубів. Лежав нерухомо. Тільки серце було живе. Воно колотилось швидко-швидко і, здавалось, било не в груди, а в землю, холодну і тверду.

Підштовхувана німцями, мати відходила щораз далі. Он вона вже за двором, вже на середині вулиці. Зупинилась. Оглянулась. Рудий німець ударив прикладом, мати хитнулась і знову пішла.

- Мамо!..- крикнув Тимко. А вона не почула. Тоді він крикнув дужче, на весь свій голос. А вона не озвалась, навіть не глянула. Але Тимко не переставав кричати. Він вимовляв найніжніші, найкращі слова, просив не залишати його самого. Йому так страшно.

Мати не чула, та й не могла чути, бо з дитячих спраглих уст від страху та розпачу замість слів вилітав лише стогін і шепіт. На вулиці нема нікого. По сусідніх дворах порожньо. Ніде ні живої душі. Тимко певний, що тут, у виселку, він залишився сам. А німці не знати куди ведуть матір. І раптом він заплакав, розпачливо, голосно - навіть полегшало в грудях, потім зіп'явся на ноги й побіг.

Вже аж за виселком угледів матір. Вона йшла в гурті чоловіків і жінок, позаду гурту - німці. Тимко не бачив обличчя матері, а тільки її випростану спину і зв'язані мотузом руки. Юрба посувалась поволі, навпростець, зарослим травами степом, що збігав у глибокий яр.

Тимко йшов услід за юрбою, не відриваючи очей від високої постаті матері. Малому до нестями хотілось підійти зовсім близько до неї, пригорнутись, вчепитися цупко руками, щоб ніхто ніколи не зміг відірвати. Але страшно було німців.

Він чув постріли і жахні крики людей. Кричав разом з ними і плакав, бо там була мати. Здавалось, він навіть чув її голос.

Німці верталися тією ж дорогою назад, до виселка. Тимко заховався у густому бур'яні. А коли німці зовсім зникли, він помчав степом до яру.

Мати лежала в зарослому полином рівчаку. Неподалік від неї лежали інші люди, але Тимко не звертав на них уваги. Він кинувся до матері, обвив рученятами і цілував її, ще теплу і невимовне рідну. Цілував і не знаходив утіхи. Мати не відповідала на його пестощі. Лежала горілиць, безладно розкинувши руки. На лівій затягнуто мотуз, а в правій вона затисла жменю землі. Так, ніби мати згребла її раптом, хотіла кинути й не встигла. А на обличчі кров і рани. Це, видно, той, кривов'язий, розбив пістолетом..

Тимко вирішив, що мати спить. А може не спить, а так, жартує, причаїлась? Бо ж праве око прищулене, а ліве вдивляється в небо; напевне, мати стежить за льотом хмаринок та вслухається у шум вітру в траві, у співи пташині.

“Хай відпочиває, - вирішив Тимко, - вона стомилась”. Заспокоєний, він ліг біля матері, обвив рученятами її шию і розказував на вухо тихо, як він налякався тих клятих німців, як ховався під бузковим кущем, як страшно було бігти полем. На бігу наштрикнув десь п'ятку, ще й зараз болить. Ой, як він біг, поспішав, гадав, що німці заведуть матір кудись далеко, і він уже ніколи її не побачить. І ще було лячно, коли стріляли тут, у яру.

Але ж усе те минулося, і вони знову удвох. Хай не журиться матуся, рани скоро заживуть, а там, де болить їй, він поцілує - і перестане боліти.

І Тимко цілував і знову починав щебетати. Згадав про батька, розказав, як того дня, коли батько відходив з рушницею і пістолетом з дому, він довго грався з Тимком в коня та вершника. Вони гасали по кімнаті, падали на підлогу і реготалися до сліз. А вже наостанку батько посадовив Тимка до себе на коліна і говорив з ним, як з дорослим.

- Ти в нас уже великий, тобі п'ятий рік. Будь розумним, слухайся матері. На вулиці ні з ким не заводься у бійку, а якщо хтось скривдить тебе, то сміливо давай йому відсіч. Воюй чим попало...

Мати слухала мовчки і все дивилась у синю небесну височінь.

Наговорившись досхочу, хлопець дістав з кишені сухаря, трохи відломив матері – поїсть, коли прокинеться, а решту з'їв сам.

Потім уткнув голівку під руку матері й скоро заснув...

Навколо, уквітчаний весняними барвами, розіслався широко степ. Вітер повільно котить зеленаві хвилі, пестить, розчісує трави, на гребенях хвиль зринають перламутрово – білі віночки ромашки, жовті кульбаби, паленіють маки і ронять у траву вогненні пелюстки. А ген на горбку хлюпнули й застигли мармурово-синяві плеса безсмертників. Вітрові шуми зринають з землі і вже аж під сонцем дзвенять срібним переливом у пісні жайворонка. Дзвенять і падають знову на землю, у трави, на крилах степових орлів відлітають за обрій, кудись у далину.

Та нічого того не могли вже бачити й чути ті, що лежали серед степу, в яру, простріляні кулями. З шахтарського виселка сюди востаннє прийшли вони. Крові сльози пропекли на землі місце їхньої смерті. Сльози затоптав кований чобіт фашиста, а кров не можна затоптати. Вона горить, ніби перелившись у маки червоні, парує під сонцем і кличе до відплати. Останній, передсмертний плач і стогін вітри носитимуть над степом, над житлом живих людей, аж поки не настане відплата...

Прокинувшись, Тимко довго сидів очманілий, ще напівсонний, і ніяк не міг зрозуміти, де він. А над степом тихо спадав вечір. Велика червона діжа впірнала на заході в землю. У вибалок вповзали чорні тіні, і він здавався зараз глибоким і довгим. Тимко кинувся до матері, почав термосити її, просив, щоб вставала, бо вже темніє, час вирушати додому. Але даремно – мати лежала нерухома.

Тимко вдивлявся в її обличчя. Застигле, зчорніле, воно здавалось йому зовсім чужим. Плями крові на лиці, на руках густо вкрила дрібна комашня. І раптом Тимко догадався, що мати не спить, а вмерла. Стало страшно. Над головою низько пролетіла якась пташка і пронизливо крикнула. Переляканий Тимко стріпнувся й почав відповзати. У бур'яні наткнувся на якусь жінку. Вона теж була мертва, посиніла, з вишкіреними зубами. Половина обличчя у неї, зашкарубла від крові, вкрита комашнею.

Тимко звівся на ноги й почав озиратися навколо. Куди б не глянув він - скрізь лежали страшні, з перекошеними обличчями, люди. Малому хотілось кричати, плакати, але він мовчав. Груди йому щось стисло, як тоді, під кущем бузку.

Зажмуривши очі, Тимко вискочив з страшного кола мерців і щодуху помчав дорогою до виселка.

Спинився аж тоді, коли добіг до перших будинків. Острах минув. Он уже шахта, купа породи, де він, Тимко, щодня грався з сусідськими дітьми. Надворі вже зовсім стемніло. На вулицях нікого немає, і лише німець ходить біля будинку школи. Ось він дійшов до ґанку і завертає назад. Тимко зовсім його не боїться. От аби тільки не та куца рушниця в нього. Сіра постать вартового наближається. Тимко вже добре бачить одутлувату, безвусу морду, вирячені очі.

“Це, мабуть, той, що стріляв у матір”, - подумав Тимко. Гнівом закипіло дитяче серце. Згадались батькові слова, коли він прощався...

Недовго роздумуючи, Тимко вхопив твердий шматок породи, розмахнувся і влучив. Німець злякано скрикнув, відскочив убік, пригнувся і стрельнув раз, удруге, втретє. А Тимко вже був аж на другій вулиці.

Ніч облягла стомлену землю. Тихо. Над виселком в мережеві хмар купався кругловидий місяць. Тимко вийшов у степ, на дорогу, що вела до матері. Вже навіть дійшов був аж до яру і повернув назад, до виселка. Перепочивав під зруйнованою чиєюсь хатою і знову рушав у степ. І так безліч разів. Боявся наблизитись до страшного місця з мерцями і не міг заспокоїтись, бо йому хотілось донести матері свою радість: він таки помстився німцеві за кривду...

А над землею плив байдужий до людського горя великий окатий місяць і навіював сон.

1943 р.

МОЛИТВА

Землю вгортала ніч. Люто вихрила густа поземка-метелиця. Вітер перетворювався на сніговий самум, рівняв степ, нагортав кучугури, стихав і раптом піднімав та знову гнав білу завісу кудись у простір. У шаленому розгоні вітер налітав на спустошене шахтарське селище, на мить спинявся біля крайньої хати і вершив білий мур аж до стріхи.

На холодній печі лежала стара Явдоха. В головах вона поклала окраєць хліба, торбинку квасолі, кілька картоплин і цибулю – все, що залишилося на прожиток.

В хаті порядкували німці. Що саме вони робили, стара не бачила. Вона лише чула, як нишпорять по всіх кутках, перевертають все догори ногами і геркотять. Тож старій здавалось, що в її хату раптом забігла зграя голодних, задрипаних собак і зняла хрипку гавкотню.

Вже кілька разів чужинці підходили до старої, вимагали, щоб злазила та розтопляла їм піч. Але Явдоха затялась злазити.

- Нездужаю, хвора,- відповідала коротко.

І навіть тоді, коли один з німецьких бузувірів розкричався і штрикнув стару в ногу багнетом, вона не підвелась.

“Та видохніть всі, навіжені, а гостити не буду!” - вирішила твердо. А серце точила гризота, що вона, стара, таки не додержала слова, бо хоч і не гостила їх, проклятих, але ж пили вони воду в її хаті, з її ж таки кухля. А ті ж наказували...

...І випливали з туманної імли, і враз поставали свої, невимовно милі... Ось вони йдуть степом... Дорогами котять машини, гармати, аж степ захряс... Дотліва зруйноване селище, курить земля... А вони йдуть на схід і вже десь з-за горбатого берега річки Луганки кидають важкі громовиці.

Над селищем, над шахтами крутила вогненна завірюха, літала видима смерть. А вона, стара Явдоха, сиділа при дорозі поблизу рідної, дивом уцілілої хати і частувала бійців яблуками, подавала в кухлі воду та мовчки проводжала в дорогу. Хоча кожен, кого частувала, утішав, обіцяв скоро вернутись, і вона вірила їм, а все ж таки пекучий біль терзав зболіле серце, бо йшли вони з рідної землі.

Останнім підійшов смуглявий юнак. Привітавшись, він узяв з рук старої червонобоке, посмуговане, наче писанка, яблуко і посміхнувся по-дитячому просто і щиро. Перевів очі на стару і сказав: “Спасибі, мамо”. Так говорили всі, кого частувала. Але цей, здалося, вимовив якось інакше. В тому ніжному слові “мамо” стара Явдоха вловила незміриму глибінь синового теплого почуття. І, розчулившись, заплакала. Юнак зніяковів, поспішив заспокоїти, показав фотокартку вже літньої жінки - своєї матері. Говорив, що незабаром повернеться додому цими ж таки донецькими шляхами. А коли вже відходив, сказав суворо і твердо:

- А отим, - махнув рукою в той бік, звідки підходили німці, - глядіть, щоб нічого... Не дайте навіть води... - Сказав, поправив на плечі гвинтівку і зник у хвилястому, розложистому степу.

“Не дайте навіть води...- повторювала Явдоха. - А що вдієш? Ой, якби то могла – душила б клятих!..”

В хаті не затихав лайливий галас. Та стара вже ні на що не звертала уваги. Вона поринула в свої думки, старечі й журні, і вони, мов ті хвилі гойдливі, то відносять у давно віджите, напівзабуте, то вертають назад, і їдкий сум ятрить душу. Сама, навіть ні з ким словом перекинутись. Сама, а навколо вороги...

Нараз стара Явдоха почула рідну мову. Схвильована, зраділа, швидко підвелась і визирнула з-за комина. Посеред хати стояли із зв'язаними руками два поранені червоні бійці. Стояли простоволосі, роззуті. У старшого на голові, на обличчі ще свіжі рани.. У молодшого, майже хлопчини, з безсило звислої руки стікає на долівку кров.

Стара Явдоха прикипіла очима до бійців. Хотіла пізнати, хто вони - може, знайомі. Переводила очі на товстопикого, з одвислою губою німця, який, по-котячому вигнувшись, перекручуючи російські слова, про щось допитувався в полонених. Бійці мовчали. Раптом німець оскаженів, вискочив із-за столу, з розмаху ударив у скроню молодшого, потім збив з ніг старшого, топтав полонених ногами. Бив надсадно і довго.

Стара глухо скрикнула, припала до черені, і, щоб не бачити катування й нічого не чути, вгорнула голову в шмаття і лежала заціпеніла, в сльозах. А коли виглянула знову, поранені стояли вже в кутку хати і ледве тримались на ногах. Товстопикий німець щось ґеркотів до своїх і вказував на глуху комірчину в сінях. Потім визвірився на полонених, попередив їх, що коли не зізнаються, то завтра до схід сонця висітимуть на стовпі. Попередив і вийшов з хати.

Стара Явдоха, не гаючись, злізла з печі, пройшла по хаті. Появу хазяйки німці зустріли зневажливим реготом, штовханами. Полонені хотіли заговорити до неї; старіший навіть зробив крок назустріч Явдосі, але мусив відступити: вартові крикнули на бійців і наставили їм в груди автомати.

Стара, нібито зовсім байдужа до всього, заклопотана лише своїми справами, раптом стала на коліна й почала бити поклони в той бік, де мали б бути ікони, а зараз висіли висхлі пучки материнки, жевріли повняки, голубіли безсмертники. Потім стара зняла вгору руки й застигла в молитовній, смиренній позі. Гамір у хаті стих.

Явдоха щось беззвучно шепотіла, клала земні поклони. А голос її все дужчав і дужчав.

- Сини мої, діточки милі! Попереду довга ніч, і я не взіваю. Слухайте з причільної стіни...

Проказавши свою “молитву”, стара підвелась, заметушилась біля печі, поклала дрова, і скоро запалав вогонь. В хату заскочив товстопикий. Він знову допитував полонених і ще раз попередив, що чекає їх на світанку. Після того бійців вивели в комірчину.

Надворі не вщухала завірюха. Вітер задував вогонь. Ядучий сизий дим забивав дух. Хазяйка навмисне відчиняла навстіж двері.

Німці зраділи гарячій воді, мились, а коли на столі запарував окріп, сіли пити каву. Явдоха прислуговувала, виносила з хати помиї, поралась коло печі, вносила знадвору пухнастий сніг і топила його в казанах.

Вже кілька відер гарячої води вилила стара під причільну стіну, продовбала змокрілу глину, просунула в дірку ніж і долото. В комірчині щось ледь чутно шкрябало. Явдоха повернулась в хату, підкинула в піч дров, оглянула німців, чи всі вони тут, і поспішила надвір.

Ждала недовго. Ось упали останні грудки землі: обидва полонені були вже на волі. Стара подала їм клунок з хлібом, напнула їм на плечі білі ряднини, виряджала в дорогу.

- Спішіть, спішіть, мої діточки! - квапила Явдоха. Схвильовані, розчулені бійці поцілували їй руки і зникли, мов упірнули в замети.

- Щасти вам, щасти!..- шепотіла стара. Піднятою вгору рукою вказувала їм путь, а по зморшкуватому, осяяному радістю лицю котились сльози...

За хвилину в хаті знявся гармидер, важко загупали німці в сінях.

На дворищі, поблизу хати, в запорошений слід втікачів затріскотіли постріли.

Заспокоєна раптом Явдоха впала горілиць на снігову білу постіль. Піднесена вгору закривавлена рука так і застигла в останньому прощальному русі... Налітав рвучкий вітер, розтріпував сріблясті коси старої, цілував у відкрите чоло і знову мчав у далекі, оповиті ніччю простори.

1942 р.

УНІВЕРСАЛ ГЕТЬМАНА БОГДАНА

Степ. Хвилястий, необжитий, в безмежному ковиловому розбігу … І ось серед цього безбережного простору двоє вершників. По всьому було видно, що це козаки понизовці: обоє у високих запорозьких смушкових шапках, сиділи вони на своїх низькорослих степняках з тою мальовничою невимушеністю, по якій безпомилково вгадувались корінні січовики. Коні йшли неквапливою риссю, один на півкрупа поперед іншого. На передньому – літній козак, з обличчям, майже цеглистого відтінку і довгими, донизу опущеними, солом'яного кольору вусами. З глибоких орбіт дивилися сірі, кмітливі, з живим ще блиском очі. На задньому – молодий козак з великими карими очима, рум'яний і тонковусий.

Від берегів Груні та Псла, з табору війська гетьмана Богдана Хмельницького, на схід і на схід, аж до Сіверського Дінця, лежала їхня трудна дорога. В таку подорож найкраще було б вирушати гуртом, бодай невеликим загонам, а вони зважилися вдвох – старий понизовець Юхим Головань і тонковусий Лесько Ожеред. Перший - обачний та поважний, другий – одчайдушно хоробрий та заповзятий.

Скільки-то довелося їм перетяти уплав і вбрід великих і малих річок, пробиратись лісами, гаями, прямувати в глухе степове бездоріжжя. І весь чаc удень і вночі бути напоготові, насторожі – в одній руці повіддя коня, а в другій – шабля чи пістоль.

Особливо ж пильнували тоді, коли в'їхали в смугу Дикого поля, бо тут на людей полювали ординці-татари. Не раз були змушені вершники ховатись у заростях нетрищ, а коли кримчаки насідали в степу, – поринати, мов у хвилі, в густий високий тирсовий плин; та й не раз доводилося їм ставати до бою – оголювати шаблі, перезаряджувати пістолі.

Та яка б не трапилась запорожцям пригода, a найперше вони пильнували своїх шапок, звичайних смушевих шапок. Бо в них були зашиті важливі папери – універсали гетьмана Богдана, закличні слова його до козаків, міщан та посполитих селян – підійматися всім на боротьбу, визволятись із шляхетської неволі. Універсали такі розвозились, розносились по містах, городищах, селах і хуторах – по всій Україні. А вершники, що прямували до Дінця, везли з собою ще й інші папери.

Аж на дванадцятій добі закінчувалося їхне незвичайне подорожування.

Вершники вимчали на високий, розлогий пагорб і зупинились. Перед ними вималювалась чудова картина: праворуч на південь, скільки сягало око, стелився хвилястий, запалений сонцем, безкраїй степ; на північ і схід простяглася, потопаючи в легкому туманному серпанку, широка долина. На ній, куди не глянь, мов зелені острови, – гаї, переліски.

- Отам, мабуть, воно, те городище, - сказав Лесько, вказуючи рукою на димові стовпи, що звелись високо над гаєм. - Смалять, і ніби чутно гамір.

Головань не відповів, навіть не глянув у той бік. Він весь застиг, прислухаючись. Його звичне до степової тиші вухо вловило інші звуки, а очі впіймали: он на гребені степового перевалу вигулькнув вершник, за ним показався другий, і вмить вони зникли. А вже в іншому місці з'явились горбаті коні. Ні, то не горби, то вершники хитрують: припали до грив скакунів і прудко мчать, наближаючись. Блискавично майнули – і вже нема їх. А за хвилину ніби з-під землі виріс цілий загін. Мигтять на сонці алебарди. Чітко різьбляться гостроверхі шоломи. Загін риссю мчав назустріч козакам.

Лесько вхопився за шаблю.

- Руські. Кордонна сторожа, - заспокійливо мовив Головань. Він опустив повіддя, розкинув поли киреї, під якою за поясом жупана з малинового кармазину красувалось аж чотири пістолі і шабля. Не поспішаючи, витяг з-за халяви люльку, набив її тютюном із прив'язаного до сідла капшука-кисета і вийняв огниво. Все це старий робив неквапливо, повільно, ніби в ці хвилини його ніщо на світі не цікавило, крім люльки, затиснутого в руках кремінця та кресала, яким він розмірено вибивав іскри.

Ощерений списами загін спинився. Наперед виїхав старший, напевно, десяцький, бо загін складався з десяти воїнів. Вузький, довгий синій каптан звисав йому нижче колін, збоку приторочена крива шабля, голова прикрита залізним шоломом з вузькими крисами.

В кількох кроках десяцький зупинив коня.

- Хто такі і звідкіля? - запитав грізно, хоча з одягу бачив, хто ці два вершники.

Головань востаннє пихнув люлькою і аж тоді вже підвів голову, глянув.

- Низовці. З України, - відповів глухо. - Подай, - наказав, звертаючись до Леська.

Той тронув коня, виїхав наперед і подав згорнутий трубочкою аркушик “охоронну грамоту” чугуївського воєводи, право на в'їзд у торське городище.

- Тор? - запитав Лесько, показуючи на долину.

- Тор, - ствердно мовив десяцький і, помовчавши, додав: - Соляний город великого князя, царя Олексія Михайловича. - Потім махнув рукою, дав знак і списи опустились до землі.

* * *

Тихо. В небі ні хмаринки. Сонце помітно звернуло з полудня, але пражило дуже дошкульно. Здавалось, в густій молочно-синій оболоні не одне, а безліч розжарених сонць, з вишини безнастанно спадає світлова розпечена злива. Жодного руху чи шуму. Все живе, напевне, заховалося в кущах байраків, у степовій траві. Лише кібці, чатуючи здобич, зависали вгорі, щоб стрімголов впасти на землю. А в високості, аж під самим небом, озираючи свої володіння, повільно і плавно кружляв орел.

Козаки з'їхали з гори в долину і навпростець помчали до гаю. За яких півгодини вони опинились біля ріки з крутими берегами. За вигинистим поворотом якої гай розступився, і показались довгі споруди - шопи, приземкуваті башти. На невисокому підвищенні, в огорожі дубового частоколу, - житлові будівлі. А геть далі, на широчезному майдані, розташувались курені і палаючі печі - солеварні.

- От і прибули. А куди ж тепер? - сам до себе мовив Лесько.

- Роздивимось, що воно та як воно тут, - сказав повчально Головань. - Вивідаємо, а тоді вже і з'явимось до тутешнього бургомістра, чи пак, воєводи.

Запорожці зупинились в укритті біля крайнього куреня і розглядали небачений досі промисел. Тут все було на диво просто. В широкі, присадкуваті печі вмуровано казани та сковороди, наповнені ропою. У печах безперервно палав вогонь. По один бік печей стоси порубаного на цурпалля дерева, по другий бік, під шопами, величезні, ніби щойно навіяні снігові кучугури - ворохи сліпучої білої солі.

- Ой, та й багато ж! Чиста яка! І не шанують – зсипають просто на землю, - мовив здивований Лесько.

Голованя теж дивувало побачене. Але мовчав. Він думав: “Через неї били таку довгу дорогу. Вирушили за наказом самого гетьмана. Треба було вирушати, бо в таборі Хмельницького з сіллю дуже скрутно, та й недохватка її зараз і по всій Україні. Вже третій рік війна, завіз припинено. До Сивашів не підступиш, там мурза Карабей, а в Криму хан Осман-Гірей. Обидва вовчої натури. Вкусять, а то і зовсім загризуть. Бусурмани… Отож залишилось одне: податись на Тор. І ось вона, сіль. А як узяти…”

Увагу привернула робота двох солеварів, які вправлялись біля печей, що стояли поблизу куреня. Обидва вони ще молоді за віком, обидва високі на зріст, ставні, але виснажені роботою та вогнем біля тих печей. Обидва напівголі – без сорочок, в подертих, засмальцьованих, аж чорних штанях, босі, голови нічим не прикриті. Один з них русявий, з маленькою кучерявою борідкою, другий чорноволосий, обличчя округле, голене. В обох солеварів одна і та ж робота – підкидати в піч дрова і весь час помішувати кописткою на сковороді, щоб скоріше випаровувалась кипляча ропа.

Русявий вправлявся швидко і легко. А в того, другого, робота чомусь не клеїлась. Він підкинув у піч дрова і почав згортати із сковороди сіль, а в руках, видно, немає сили втримати важенний коряк. Та ось він випустив з рук держака, поволі ступаючи, хитаючись, ніби сп'янілий, пішов геть. І раптом упав ниць на землю.

З-за дров'яного стосу вийшов наглядач, тонкий, довготелесий, з патерицею в руках, у сірім каптані, з цапиною жовтавою борідкою і в крислатому солом'яному брилі. Підбігши до солевара, наглядач почав бити його ногами, а потім замахнувся палицею. Але в ту ж мить там опинився русявий і спритно вихопив з-під удару товариша, ненароком штовхнув наглядача. Той кумедно перекинувся, в повітрі мелькнули ноги, і цапина борідка зарилась в пісок.

- Ого! - вигукнув у захопленні Лесько. І, забувши про всі умовляння і перестороги, помчав до русявого, вхопив і стис в обіймах. Здивований нежданим наступом, солевар спершу запручався, а коли зрозумів, у чім справа, і собі почав реготати.

- Ожеред, Лесько!

- Ляксандра!

- Звонарьов, Григорій!

- По-нашому, Грицько!

Головань розмірковував над тим, як йому зараз бути: необачний вчинок Леська міг пошкодити усій їхній справі.

Довготелесий, очунявшись, підвівся з землі і з переляку чи з злості зарепетував, вхопив коцюбу, якою вигортають жар із печей, і щосили загамселив нею по залізній сковороді.

На ту тривогу почала з'являтись сторожа, озброєна бердишами. Сюди ж, на місце ґвалту, спішили солевари, ропники, дроворуби.

Головань владним окриком позвав Леська, і вони виїхали на соляний майдан.

Поява вершників, напевне, ще більше налякала довготелесого. Тупцюючи біля печі, він викрикнув якісь незрозумілі слова і все бив у сковороду.

Запорожці мали намір проскочити майдан. Але сторожа заступила їм дорогу. Довелося скоритись і прямувати туди, куди вказував довготелесий.

“Оце так ускочили в халепу”, - подумав Головань, злостячись на Леська, який слухняно їхав поряд, але насторожений, готовий щомиті рвонути - подай тільки знак. Та й сам він, Юхим Головань, був не від того, щоб припустити коня. А розгулятись є де. Простір широкий! Поблизу гай, а ген і степ. Але ж не для того вони їхали сюди, наділені високим довір'ям, щоб через якусь безглузду пригоду відступати від дорученого діла.

У супроводі сторожі добрались до центру городища – резиденції управителя соляного промислу. Коли в'їхали у відчинену, оббиту залізом браму, за високим гребенем частоколу відкрилось широке дворище. Посеред нього великий, міцно збитий кам'яний будинок, вікна маленькі, вузькі, ніби бійниці, широкий, обсаджений тополями ґанок.

Запорожці рішуче відмовились злазити з коней і верхи під'їхали до ґанку.

Там уже ждав на них повідомлений про появу підозрілих людей управитель.

Це був невеликий на зріст, дебелий, уже в літах чоловік. Мичкувата сива борода обіймала пухляве продовгасте обличчя, спадала аж на груди. Особливо бундючного вигляду надавали просторий, голубого сукна, з застіжками та шнурами каптан, довгі рукави якого звисали аж до землі, на голові - височенна, з прибитим верхом шапка.

Біля управителя товпились кілька чоловік помічників його, гостей, а може, почту. Теж у каптанах, але накинутих наопашки.

- Ваша милість, пане Курбатов, прошу вислухати, - звернувся до управителя, низько вклоняючись, довготелесий.

- Говори, Фролка Сутугін, - почулося з ґанку.

Наглядач ще раз вклонився, почав доповідати, як він помітив непорядок біля печі холопа Івашки Гуляка і хотів йому на те як слід вказати, а солевар холоп Гришка Звонарьов повів себе худо, по-розбійницькому, накинувся на нього, Сутугіна, бив його і топтав ногами. А невідомий, - ось цей, - вказав на Леська довготелесий, - допомогав йому.

- Та це ж брехня! Все брехня! - скипів Лесько.

В ту ж мить Голованя ніби вихором знесло з коня.

- Б'ємо чолом панові воєводі, - заспішив він, твердо вимовляючи кожне слово. - Посланці ясновельможного гетьмана війська Запорозького і всієї України Зіновія-Богдана Хмельницького! - Вклоняючись, козак зняв шапку, спритно витяг з неї довгастий жовтавий аркуш і шанобливо подав управителю. Той глянув на відбиток печатки, на підпис і передав аркуш чоловіку в синьому каптані, який стояв поруч.

Лесько, у всьому наслідуючи Голованя, подав грамоту чугуєвського воєводи. В самому верху шапки залишився універсал Богдана.

При читанні послання Хмельницького управитель байдужно вислуховував всі величання та звернення. Коли ж дійшло до слів про те, що гетьман просить завозити торську сіль на Україну, управитель зажадав прочитати йому написане ще раз.

- Ясновельможний гетьман скасовує всі мита, - почав Головань, улучивши слушний момент, - і всіляко буде сприяти…

- Це нам відомо, - перебив нетерпляче чоловік в синьому каптані, - а який буде нам з того зиск?!

- За сіль заплатимо сріблом і золотом.

- За морем - телушка-полушка, - в'їдливо мовив синьокаптанник.

- А рубель – перевіз, - закінчив приказку довготелесий Сутугін.

- Купцям, торговим людям вільно завозити усякий крам на Україну, - заговорив рівним, низьким голосом Курбатов. На те є дозвіл з Москви. А також можна завозити і сіль . А як нам бути у цьому ділі, про це ми скажемо опісля. - І управитель дав знак, що розмова закінчена.

Запорожці вклонились і поволі, ведучи коней за повіддя, рушили до виходу з дворища.

- Щось воно закривилось на таке, що, мабуть, толку з ними не буде, - сказав Лесько, коли вже сіли на коней.

- А може, й буде! - відповів Головань, ладнаючи люльку. І по цих словах так ударив кресалом по кременю, що аж забив пальці. - А може, й буде, - повторив удруге. - А от тобі, шибайголові, слід було б добре наскубати чуприну. Еге ж!… - і рвонув конем у напрямі гаю, що виднівся за околицями городища.

* * *

З резиденції управителя Сутугін вийшов стурбований і невдоволений. Всі його намагання переконати Курбатова не звертати жодної уваги на грамоту гетьмана лишилися марними. А він йому доводив, що зв'язуватись з тим гетьманом зараз і небезпечно, і, напевно, що без вигоди. Краще направляти сіль давно вже протореними дорогами на північ і на схід, у добре відомі міста і землі. А коли вже так прикрутило, що треба і на гетьманщину, то для годиться послати їм кілька возів. А найкраще було б відписати Хмельницькому, коли хоче солі, то хай споряджає вози і приїздить сюди, на Тор.

Хоча управитель з доводами старшого наглядача Сутугіна погоджувався, що краще проторені дороги, а все ж таки є наказ чугуєвського воєводи. А в тому наказі зазначалось: “Не токмо не чинити опору торгівлі, а навіть всіляко сприяти. І запаси торської солі везти на Україну”.

“Везти запаси, - розмірковував уже сам з собою Сутугін. - А якщо їх не буде…” Вхопившись за таку думку, він уже планував, як йому бути, як діяти. Скільки тої солі зараз у Торі, не знає ні чугуєвський воєвода, ні навіть управитель Курбатов, який не часто буває на соляному майдані. Що де лежить, а що біжить – про те знає він, Фролка Сутугін. Отож на Москву піде валка возів трохи менша, ніж намічалося раніше, а решта – на Воронеж і Астрахань. І зиск від цього буде чималий. Завдаток від астраханських купців уже брязкотить в кишені.

Міркуючи так, Сутугін поспішав на майдан, до заводських воловень, де зупиняються чумацькі валки. Сьогодні увечері туди мало прибути півста возів із Чугуєва. Порожні вози зараз будуть дуже потрібні.

* * *

Робота на соляному майдані не припинялась і вночі. В печах палахкотів вогонь, біля казанів і сковорід орудували солевари, ропники підносили і підвозили на тачках відстояну в коритах ропу, дроворуби кололи дрова. Клекотіли казани, шерхотіли копистки об днища сковорід, і рідко чувся тут людський голос. Під наглядом пригінчих підневільні працювали тяжко, надривно. Мовчазні, до всього байдужі.

Густий їдкий дим стелився низько над землею, від озер на берег повзли тумани, і місячне сяйво не в силі було розігнати гнітючий морок, що звисав над тихою долиною.

Довгий ряд возів простягався від воловень аж до соляних шоп. Долу опущені дишлі – війя, лежать розкидані ярма, батоги та налигачі звисають з люшень – валка на спочинку.

Кожен чумак повинен був спати біля свого воза. Але ж ніч ще попереду, а городищем і на майдані ходять такі дивні чутки та розмови, що не до спання. Он біля воловні, у закутку, зібрались чумаки, солевари. Густа тінь розлогих кленів ховає людей від злого стороннього ока. Розмови ведуть напівголосно, пошепки. Розповідає дроворуб, який щойно був на дворищі управителя, бачив посланців гетьмана і чув, що вони прибули у Тор по сіль.

- А я розкажу вам про слова гетьмана Богдана, - сказав чумак, підвівшись з землі. - В дорозі чув я, ніби гетьман закликає всіх козаків і селян ставати на бій з панами-ляхами, волю здобувати…

- Еге ж, то правда, - ствердив Гришуня Звонарьов. Він сидів у бочці, наповненій доверху водою. І це нікого з присутніх не дивувало. Всі знали: за наказом наглядача Фролки Сутугіна Гришуню сьогодні відшмагали різками, які були намочені в ропі. Рани ятрились, тіло проймав нестерпний біль. Чумаки облили товариша водою, а потім посадили у кадуб відмокати.

- Правда, братці! - повторив Звонарьов. - Є таке слово. В універсалі писане. І там, на Україні, уже тріщать панські кістки, б'ють там шляхту… І те правда, що посланці гетьмана прибули до нас по сіль. Так допоможемо нашим братам сіллю! А може, й ще чим…- Звонарьов рішуче звівся на ноги, вода з кадуба хлюпнула на землю, в калюжі заграли сріблясті місячні іскри і згасли. Не вилізаючи з бочки, Гришуня розказував, як він познайомився з посланцем гетьмана. А потім на дворищі в управителя чув розмову про сіль.

- Допомогти треба…

- А якже…- загомоніли в гурті. - Свої ж люди…

- Слухай!..- почулося голосне, протяжне. - Наказується готувати вози. Чумакам запасатись усім потрібним в далеку дорогу. Сіль забирати з крайньої шопи. - Високий, в чорній киреї оповісник, тримаючи поперед себе жезла, поволі обходив курені, воловні, обори і проголошував наказа.

Люди під кленами притихли. Коли тягуче “Слухай!” віддалилося, почали розходитись до своїх возів, куренів. Зав'язувалась жвава розмова. Висловлювалась радісна думка, що, напевне, чумацькі валки цей раз підуть на Україну.

* * *

Вже четверту ніч запорожці проводили в гаю за околицями городища. Тут було затишно, зручно. Поблизу протікала ріка, на луках привільно випасалися коні. Повз гай проходила дорога, можна було простежити, хто в'їжджає і хто виїздить із города.

Сонце зайшло. Ніч облягала землю. З ріки тягнуло прохолодою. Завмирали денні голосні звуки, натомість народжувались нічні, притишені, таємничі. Над сонним гаєм підіймався збляклий місяць. І, ніби вітаючи його появу, обізвались нудним завиванням вовки, реготом і плачем – сови, а на сторожовій вежі в Торі десять разів ударили у дзвін.

Біля жевріючої ватри сидів глибоко задуманий Юхим Головань. І думати було про що. За ці дні запорожці вже тричі відвідали управителя в його резиденції. Він все розпитував про події на Україні, про Хмельницького та про походи, бої з поляками. Коли ж запорожці навертали розмову на сіль, Курбатов відповідав коротко, ухильно.

А на майдані творилось щось незрозуміле. Валки вантажились здебільшого вночі і невідомо куди зникали. Запорожці виявили: готові в дорогу вози схороняються в лісі, а куди їх направлять – невідомо.

“Невже отак, з пустими руками і доведеться повертатись? - думав занепокоєний Головань. - А що скаже гетьман? А товариство?… Скажуть, прозвали Голованем, а він без розуму. Нікчема. Тюхтій. Очима бачив, на добрі тому сидів, а взяти не зумів..”

- Лесь!

- Грицько, ти? - почулося притишене.

Із кущів бузини та ожини, які росли на березі ріки, вийшов Звонарьов. Юнаки зустрічались майже щоночі й довго вели свої розмови. Старий Юхим уже не заперечував проти зустрічей.

На цей раз солевар приніс дуже неприємну звістку. Цієї ночі, на світанку, валки возів вирушають у дорогу. Тільки дорога їм на схід, а не на захід.

- Зараз у городищі нишпорять купці з Астрахані, - запевняв Гришуня. - А з ними мудрує Фролка Сутугін.

- Рушаймо до управителя, - запропонував Лесько. - Тоді будемо знати, що нам робити…

- А коли там що не так, - додав багатозначно Звонарьов, - тоді ми самі повернемо вози туди, куди треба. Чумаки і солевари з нами. Хай Фролка лютує.

- Забороняю! - загримів гнівно Головань. - І думать про таке забороняю! - Хоча йому самому припала до душі така думка. Сіль-бо треба вивезти за всяку ціну.

Через кілька хвилин запорожці були на дворищі управителя. Він довго відмовлявся прийняти пізніх відвідувачів, але нарешті погодився на розмову.

Напівтемна, освітлена лише однією свічкою, кімната здавалась занадто великою і похмурою. В кутку піч з високою челюстю. Хоча надворі і в кімнаті було тепло, в печі горіли дрова. Курбатов сидів навпочіпки з простягнутими до вогню руками.

- Низький уклін пану воєводі в його домі, - почав Головань, знімаючи шапку, - щиро просимо вибачення за турботу, але ж було б нечемно не відвідати пана воєводу перед нашим від'їздом і не подякувати за гостинність.

Здивований Лесько аж ойкнув від почутого.

- До того ж у нас до пана воєводи є невеличка справа, - вів далі Головань. - Вози з сіллю уже зрихтовані. Стоять зараз у лісі! Отож уклінно просимо лише визначити, скільки їх там, тих возів, вирушає на Україну. І все те просимо зазначити в цидулах – відповідних грамотах. Одну цидулу ми відвеземо ясновельможному пану Богдану Хмельницькому, а другу – його вельможності пану чугуєвському воєводі Федору Хлопову, в якого будемо гостити.

Тепер уже ойкнув від здивування управитель. Він рвучно підвівся, хвилину постояв, потім заходив по кімнаті задуманий, як видно, розгублений. Учора та й сьогодні йому доповідали наглядачі про те, що в городищі занепокоєння, холопи читають якийсь універсал гетьмана Богдана, і чумаки настроєні рушати з возами лише на захід. І до всього того і ці посланці лякають чугуєвським воєводою…

Курбатов рішуче підійшов до столу, тричі вдарив об залізну покришку. В ту ж мить з'явилося троє челядників. Одному з них управитель наказав покликати Фролку Сутугіна, а два заходилися світити в кімнаті свічки.

Довготелесий не забарився з'явитись на виклик. Він був, як видно, в хорошому піднесеному настрої. Але, побачивши запорожців, раптом спохмурнів, знітився.

- Завтра вирушаєте? - запитав Курбатов.

- Завтра, - відповів Сутугін, вклоняючись.

- Скільки возів йде на Москву?

- Дві валки, а всього півста.

- А решта?

Сутугін зблід. Угнув голову. Мовчав.

- Скільки решти возів, питаю! - підвищив голос управитель.

- Возів буде понад двісті, - не витримав Лесько.

-Так, так…- забелькотів розгублений наглядач, - та ми ще зараз вантажимо, підраховуємо, - найшов нарешті що сказати.

Курбатов знову забігав по кімнаті, кружляючи, заходив повз Сутугіна, запорожців, не звертаючи на них жодної уваги, ніби в ці хвилини їх тут не існувало; нарешті він зупинився біля наглядача.

- Півста на Москву. А решту – на гетьманщину. Виряджатиму сам. Іди, - наказав коротко. - Коли вирушатимуть в дорогу, мене сповістиш, чуєш! - крикнув уже вслід Сутугіну.

Головань і Лесько багатозначно перезирнулись між собою. Курбатов помітив і відвернувся.

На сторожовій вежі били чотири удари. На дворищі вчулося тупотіння і іржання коней. До ґанку підкочували ридвани.

- Прошу панів послів не турбуватись. Грамоту його ясновельможності пану гетьману буде написано, - уже прощаючись, запевнив управитель.

І справді таку грамоту посланці одержали. Але вона їх уже мало цікавила. Того дня на світанку нескінченні валки возів із сіллю вирушили на захід, на Україну.

1954р.

КРИХТА

На зеленавім березі Дінця стояла жінка і, мов заворожена, задивлялася на рухливо грайливі хвильки, що здіймалися, наздоганяли одна одну; сонце падало в водяну гладінь, розбивалось, розпливалося, і здавалось – у голубій течії купається, виграє не одне, а тисячі їх – великих, малих, сріблястих, золотавих, – вони іскряться, міняться і невідомо де зникають. Листяні шатра прибережних дерев кинули густі гойдливі тіні; звідтіля здіймається голуба прозора димка, вповиває, топить праліси, хащі, галявини і тане в польовій далині.

Вдивляючись у плин ріки, жінка раптом побачила: звідтіля, де з-під розложистих осоків та кущів вільшини долинали людські голоси, виплив розмоклий, ніби вгорнутий в білу вату, окраєць хліба. Навколо нього спритно вигравала зграйка маленьких сріблястих рибок. Жінка зітхнула і відвела погляд, задивилася на буйне розмаїття гірських схилів, що збігали аж до води.

- Ой, як чудово! - мовила в захопленні дівчина, наближаючись до жінки.

- Еге ж, хороше, - відповіла та щиро, як ніби добре знайомій, близькій людині, хоча бачила її вперше, як і інших дівчат, що підходили до берега.

Згодом вони познайомилися ближче. Вона, Гафія Федорівна, – колгоспниця. Дівчата: Алла, Віра і Люся - студентки. Звідкіля вони прибули до будинку відпочинку, де й чого саме навчаються, – не допитувалась. Було досить того: линуть до неї милі, привітні. Трошки, як буває в юних, сповнені молодої рвійності, пустотливі.

У визначену годину вони гуртом зайшли до їдальні, у якій по-домашньому затишно, столи застелено чистими скатертинами, на розлогих тарелях прикриті білими рушничками рахманно-крихкі, з золотавим і брунатним полиском на скоринках скибок, цілушки – віє врочистістю. Розлито запашний могутній дух хліба.

Обід уже закінчувався, стихав гомін від безтурботних перемовлянь. Було весело і за тим столиком, де сиділа Гафія Федорівна зі своїми доньками (як вона ніжно називала здружених з нею дівчат). Вони мали скоро вставати й прямувати до виходу. Раптом жінка помітила: Алла розмахнулася й кинула відбатовану від скибки м'якушку на біляву, в рожевому береті дівчину, яка сиділа за сусіднім столиком. Шматочок попав у руку вище ліктя. Білява підхопила м'якушку й у відповідь жбурнула на Аллу. Але влучила в Люсю.

- Ось я тебе!.. - Вдавано погрозливо вигукнула та й, зловчившись, швиргонула надломленого окрайця.

Великі, малі, розкришені, зім'яті скибки, шкоринки, цілушки, супроводжувані азартними, веселими “ага”, “отак”, “а я тебе”, злітали над столами, падали на підлогу.

У душі Гафії Федорівни закипало обурення: яке неподобство!.. Невже вони не розуміють…- думала, вражена баченим. - Та невже їхні батьки чи старші не навчали, що хліб найсвятіше. Та хіба тільки оцих, - глипнула на дівчат, - воно стосується…

Ще на початку обіду вона побачила: за сусіднім столом два молодих, міцнотілих здоровані охоче вминали їжу. Із скибок вигризали тільки м'якушку. Шкоринки-недоїдки кидали на стіл, біля тарілок. Від баченого у Гафії Федорівни болісно стискалося серце. Їй хотілося нагадати отим здорованям, з якими труднощами вирощується хліб, як збирається колосок до колоска, зернина до зернини… Про оте ж сказати б зараз і дівчатам, та тільки вимовила твердо, з притиском:

- Перестаньте!

- Чого це ви? - здивувалася Алла.

- З хлібом так не можна! - так само з наголосом мовила Гафія Федорівна і перевела докірливий погляд з Алли на Люсю, яка намагалася знову кинути туго зім'ятий кім'ях на ту ж сусідку в рожевому береті.

- А що ж такого ми вдіяли? - манірно мружачись, запитала дівчина. - Це ж крихта.

- І крихта – хліб! - відповіла стримано, але твердо, жінка. - Ви ж не маленкі. Та й малим не годиться отак пустувати.

- Мораль, тіточко, надумали читати, - вже в'їдливо, кривлячи губи в іронічній посмішці, кинула Люся.

- Чого закипаєш? - втрутилась Віра.

- Оце із-за крихточок? Та забирайте їх! - Люся лівою рукою недбало навідліт відгорнула від себе розкришений хліб, туди ж кинула і зім'ятий кім'ях. - Та й оті он…- закопиливши губи, показала на об'їдки, базладно розкидані скибки на інших столах.

Гафія Федорівна, наче обтяжена чимось дуже важким, повільно зводилась над столом. Присутніх вразила раптова блідість її обличчя, виразніше вирізьбились зморшки на скронях, міцно затиснуті уста; з-під сивіючого пасма, що вибилося з краєчку біленької хустини, - суворий, гнівний погляд чорних очей.

- Дівчата! - сказала глухо і змовкла. Погляд почав згасати, на округленому чистому, засмаглому лиці відбилася скорботна задума. Постать жінки наче закам'яніла. Вона дивилася на згорнуті крихти: перед нею постало віддалене часом, але навічно закарбоване в пам'яті.

...Мати обійняла їх, худеньких, кволих і, плачучи, кляла війну, фашистів. Тяжке життя. У них давно вже не було хліба, нічого їстівного. Все, що в хаті було чогось варте, пішло за безцінь на мінку. Залишилася тільки квітчаста хустка, - говорили, дарунок батька матері, коли вони справляли своє весілля.

“Повернеться з війни, він нас простить…” - мовила, зітхаючи, мати й ще гірше залилася слізьми; наказала Гафійці глядіти маленького братика Василька, бо вона була старша, пішов уже восьмий, а йому тільки три роки. Сказала, що скоро повернеться, взяла хустку – понести до сільського крамаря Гопири на мінку.

Вони з Васильком сиділи на лавці, біля вікна – виглядали матір. Сонце било навскісно, блискотіло на склі, але не гріло. А потім і зовсім заховалось – насунула хмарна заслона, повалив густий лапастий сніг. Діти боялись: засипле дорогу, подвір'я. Крізь потріскані, побиті шибки віяло холодом. А вони сиділи, дожидали, тривожились – мати барилась.

До хати раптом увійшло кілька гітлерівців. Голосно загорготіли, наче сперечались між собою. Один з них вигукнув: “Век”, - вказав рукою, щоб діти забиралися геть. Вони, налякані, забилися в запічок. А фашист ще більше визвірився, кричав оте “век”, погрожував пістолетом, доки вони не опинилися під ліжком.

На віко скрині, на підвіконня німці поскидали бляшані банки, пакунки, нарізали ковбасу, сало, поставили пляшки з якимись напоями. Потім розкраяли білу паляницю. Кілька крихт упало на долівку. Діти незмигно і жадібно дивилися на стіл, на зронені крихти. Василько поривався вибратися, але Гафійка міцно тримала його за поворозку штанів.

Бенкетуючи, звеселілі фашисти почали затягати щось подібне до пісні, вигукували, пригравали губними гармошками. Стіл повнився і повнився наїдками. Спорожнілі банки, об'їдки скидали геть. Коли зі столу впав білий шматочок з дитячий кулачок, Василько голосно заплакав, рвонувся, виповз і вхопив його. Німець вдарив ногою хлопчика. Той верескнув, аж захлинувся…

Все це болючим видивом промайнуло перед очима Гафії Федорівни. Вона випросталась і вийшла з їдальні.

1979р.

ВОГОНЬ ЗЕМЛІ

Нема кінця-краю хвилястому, з горбами-перекатами, буйно розлогому степу. Просторо. Яруги, низини, продовгасті гористі гребені. Розкинулись байраки, широкі тернові зарості, бовваніють оповиті прозоро-сивою млою щовби, могили. Стоять на них, вгрузаючи в землю, мовчазні, таємничі кам'яні баби – свідки кочових стоянок скіфів, половців. Тут їхні полчища місили степ, випасали коней, летіли в скажених кривавих герцях-бойовищах, полонили тисячоверсті простори і невідомо де зникали.

І зникли. Тепер мчать табуни прудконогих сайгаків, кружляють вовчі зграї, ночами брешуть членохвості лисиці, а з півдня, з Криму, забігають по людське добро і ясир хижі татарські орди.

Степ. Степ. Дивний, необжитий край.

Весна. Густа смарагдова повінь геть затопила долини, крутогори.

Кипить, вирує різноцвіття, набігають і мчать гривасті травневі хвилі.

Набігають і мчать.

Від моря, від Дону дорога стелиться на захід і на захід.

Рівнина збігла. Почалися балки, яруги. Дорога веде на гору. Здається, там, попереду, на перевалі, зависають густі хмаринні заслони. А виїдеш – заслони відступають, відкривається широкий, ясний простір. Там, за перевалом, відпочинок. Тільки б добратись…

Валка посувається поволі. Воли в напрузі, трудно переставляють ноги, але ступають твердо, розмірено. Риплять вози, поскрипують ярма. Чумаки припадають грудьми до полудрабків, до люшень – допомагають. Злітає натужливе і різноголосе:

- Гей! Гей!

- Соб! Цабе!

- Соб!

Гору нарешті подолано. Валка зупинилась. Воли, важко зітхаючи, стоять мов укопані.

Чумаки скидають шапки, брилі, підставляють сонцю чубаті голови, не кваплячись, беруться за люльки.

- Оце гора!..- мовив Савка зачудовано, звертаючись до свого товариша – друга.

- Крута. Хай їй біс! - відповів Лукаш, витираючи рукавом сорочки спітніле чоло.

Отаман подає знак рукою. Валка звернула з дороги й почала отаборюватись. Вози розташовувались впритул один біля одного вузьким півколом, щоб у разі потреби коло можна було швидко зімкнути і утворити кругову оборону. А зустрічати ворога було чим. У потаємних зручних місцях на возах лежать пістолі, списи і навіть кілька гаківниць.

Табірне життя почалося зразу ж, як тільки обрали місце відпочинку. Одні погнали волів на водопій, а потім на пашу, інші почали розпалювати багаття, готувати вечерю. Ватаг заходився порядкувати біля возів. Це вже так заведено в старого Мартина: зупинився – найперше оглянь те, на чому їдеш, а тоді берися за інші справи.

Перевірка почалася з ярем. Лукаш і Савка підіймали їх. Ще теплих від запарених ший, разом з війями. Мартин уважно придивлявся, обмацував руками дерев'яні чаші-вирізи, нашийники та занози, чи бува, не потріскалися, не перекосилися. Потім дрючками-важницями підважувались вісі – обстежувались колеса, шпиці, маточини і підіски. Те, що тріснуло чи стерлось, замінялось цілим або ж лагодилось.

- Привчаємо? - почулося раптове, хрипкувате.

- А так, привчаю, відповів отаман. - Молодим пригодиться.

Хлопці озирнулися. Поблизу воза стояв чумак Гордій Головатий з оберемком хмизу.

- А коваля, мабуть, не проминемо? - запитав Гордій, кинувши на залізяччя.

- Так, мабуть, - кинув з серцем Мартин, - підіски та рихви змусять…

- Данило виручить, - заспокоїв Головатий. - Свій, зробить…

З суворим, мовчкуватим ватагом Мартином ніхто не поводиться так вільно, запанібратськи, як цей, із завислими донизу рудуватими вусами, з куксою замість руки чоловік – Гордій Головатий.

В гурті чумаків його поважали за розсудливість, спокійну вдачу та мудрі приказки й оповіді дивних історій, яких він знав, напевне, безліч, але розказував тільки з якоїсь нагоди. Говорили, що він перебував на Запорозькій Січі, ходив з кошовим отаманом Іваном Сірком у похід до Криму і в бою з татарами позбувся руки. А інші доказували, що лівицю відтяв йому якийсь запорізький осавула, а за що – невідомо. Коли Гордія, бувало, запитували, що в нього сталося з рукою, він відмовчувався або ж, жартуючи, відказував: “Таким родився”.

Років два чи три тому Головатий прибився до козацького села Кам'янки, прибився та й залишився. Тут і почали прозивати його Головатим, зайдою. А декотрі запевняють, що так прозивали-величали його і на Січі. Дивувало, що він, понизовець, не маючи ні воза, ні волів, чумакує.

Невелике, з високими кам'яним мурами дворище було схоже на фортецю. Таку ж споруду нагадував і високий земляний вал з частоколом окруж хутора. Подібні огорожі Лукаш і Савка бачили на Дону та біля моря. Тамтешні люди говорили, що то захисток від турків і татар. Це там, поблизу таких сусідів, а чого ж тут, у степу, отакі неоковирні фортеці?.. Та про це, що так здивувало, хлопці довідались трохи згодом. А зараз їм треба було вести розмову, за чим їх сюди послано.

Скинувши брилі, поштиво вклоняючись, стояли вони перед високим, уже підстаркуватим, сивовусим, із посрібленою головою чоловіком – ковалем Данилом. Стояли і перенаказували все, як говорив їм отаман Мартин.

- Мабуть, треба вважити просьбу, - мовив, роздумуючи, коваль. - От тільки як його бути. Немає зараз мого помічника… А може, котрий із вас наловчився б?..

Не гаючись, пішли до кузні.

Лукаш заходився роздмухувати міхом вогонь у горні. Савка мав вистукувати молотком у такт ударів коваля та вчасно, з силою бити по пробійнику, коли у розпеченому залізі потрібна була дірка. Від невправки рука хлопця хибила, молоток попадав не туди, куди слід. Це гальмувало роботу.

Відпочиваючи, Савка підперезав тугіше фартуха, засукав ще вище рукава сорочки і вибрав зручніше місце. І, як йому здалося, став трохи вправнішим. Та ось коваль витягнув з горна прискаючу довгу штабку – підсіка, послав на ковадло, вирівняв і поставив на прибійця. Савка замахнув молотком раз, удруге й ніяк не міг попасти.

- Хіба так б'ють?! - почулося веселе, задерикувато-докірливе.

Хлопець і не вгледів, як з його рук було вихоплено молоток, і в ту ж мить залунали дзвінкі розмірені удари.

Коли відступив, глянув – управляється дівчина. Вразило й привернуло увагу: струнка, висока, біле юне лице пашить, ніби пройняте вогнем, від натуги густі чорні брови злегка зібрані й насуплені, великі гарні очі мружаться, дивляться щиро, відкрито – і обпікають. Савка відступив ще на крок і застиг. Раптово збурений, ніби підхоплений невидимою легкою течією, здавалось, здіймається вгору, летить…

Він вловив хвилину, коли дівчина поклала на колоду молоток, мерщій вхопив його й почав орудувати.

- Диви, Оксанко! - гукнув у захопленні Данило. - З нього може бути коваль! Та ще й який!..

Та ось остання гаряча рифа упала долі. Роботу закінчено.

Савка відкинув молоток, озирнувся. В отворі дверей кузні, облита сонячним промінням, здійнявши вгору руки, вив'язувала на голові білу хустинку Оксана. Біля ковальського міха стояв задивлений на неї Лукаш.

- Забирайте поковку, - торопив Данило, - тільки обережно, щоб, бува, не попеклися. Забирайте та по роботі трохи підкріпимося, чи що. Пішли, дітки, до хати, пішли.

На світанку валка мала вирушати в дорогу. Але вночі над степом прошуміла раптова злива. Коли сходило сонце, дощ, було, вщух, а потім знову почав періщити. Весь день дзюрчали потоки. Тільки надвечір посвітлішало, випогодилось. Отаман звелів сушити рядна, якими вкривали вози, та, бодай із запізненням, готувати гарячу страву. Бо через ту негоду чумаки, вважай, що цілу добу нічого не їли. Кухарі заходились споруджувати велику кабицю, щоб було на чому зварити та й просушитись. Бракувало каміння. В степу, навколо табору, його багато, але дрібне, як жорства, не складеш докупи.

- Я знаю, де є великі брили, - заявив Савка. - Отам, - показував у напрямі хутора Зеленого.

Вирішили: хоча й далеченько, але ж треба йти шукати. Савка, Лукаш та ще кілька чоловік, захопивши з собою мішки, поспішили до баченого вчора Савкою урвища.

Чорне, як сажа, каміння лежало брилами, прикрите товстим шаром землі. На дно урвища вода нанесла чорний намул. Туди звалились і великі плескуваті грудомахи. Набрали каміння і повернулися до табору.

- Оце зручне.

- Крихкувате трохи. Зате брили лягають впритул, - хвалили кухарі, зладили піч-кабицю і заходились розкладати багаття.

В казанах вже набрякло мочене в олії пшоно. Кинули туди кілька в'ялених великих чабаків, приправили гіркуватими, запашними травами – то й вийшов добрячий, смачний куліш.

Після вечері чумаки ще раз перевірили, чи все підготовлено, щоб завтра, як тільки почне благословлятися на світ, вирушати з цього місця.

Савці випало бути підпаском – чатувати скотину з Гордієм Головатим.

…Воли йдуть попасом, шарудить збита трава, цвіркуни ведуть свої безконечні пронизливо-ніжні концерти. Степ, здається, поважчав, став воловатий, збігає в яри і там обривається.

Якийсь час тиша порушувалась тільки човганням постолів у траві та зітханням волів.

- А живуть у тому хуторі люди, як у загороді, за мурами, - навертав розмову на своє Савка, - за мурами, та ще й високими.

- Так треба, - обронив знехотя Головатий. І помовчавши: - Вежу-фігуру бачив? Там дозорці. День і ніч чатують. Так треба. А то чого б їм, як лелекам у гнізді, стовбичити?

- Хіба й тут небезпечно? - Савка ждав відповіді, а Гордій мовчав і мовчав, придивлявся та слухав, чи не вчується десь поблизу тупіт або шелест.

- Таке питаєш, - почав хрипкувато низьким голосом. - А де воно зараз тихо, мирно? Місця, які ми оце проїжджаємо, називаються Диким полем. А простяглося воно, те поле, від Дону, понад берегами Сіверського Дінця, низом, понад морем, аж до Дніпра, а то ще й далі. Земля ця уже наша і ніби й нічия. Хто хоче, той тут вкорінюється: господарює чи промишляє розбоєм.

- Розбоєм, - повторив Савка і згадав, як сьогодні увечері чумаків насторожував отаман Мартин.

- Люди тут з усіх, сказати б, кінців, - Гордій аж розвів широко руками. - Той утік від пана-ляха, той – від боярина московського чи українського дідича. Тікають, бо непереливки, допекло, дошкулило. А сховатись є де – яри, байраки, степ. Жити б тут вільно людям, та на тобі – хижа татарва з Криму набігає, руйнує, палить. Молодих у ясир жене до своєї триклятої Кафи, а старих, малих мертвить. А ти питаєш, чи безпечно. Отак, друже, біля Дніпра, біля Сіверського і тут, біля Савур-могили.

- Савур-могили? - перепитав Савка

- Три дні тому наша валка проїжджала недалеко від неї, - відповів Гордій і пішов завертати воли, що геть далеко відбилися від гурту.

Це вдруге Савка в своєму житті почув про ту знамениту могилу. Уперше – цього ж таки року напровесні, у дні ярмарку, коли до гурту зібралося багато людей. Старий лірник Стратін співав, приграваючи на лірі, пісні, думу про трьох братів, що тікали із города Азова, з турецької неволі, як старші брати залишили найменшого на поталу, на смерть.

Запам'яталося:

Став найменший брат до Савур-могили походжати,

Став же буйний вітер повівати,

Із козацьких молодецьких його ніг валяти…

У турецькій, у бусурманській, у великій неволі

На Савур-могилі смертю постраждати…

А в ці хвилини Лукаш, ніби заціплений, лежав під возом із заплющеними очима, але не спав. Він бачив себе на хуторі Зеленому: в кузні перед ним в який раз відбувалося все так, як було вчора… Стояв біля ковальського міха, поволі смикав за мотузку, з присадкуватого горна з сичанням і гоготінням виривались широкі, тонкі, мов леза, пломені, бризкали золоті іскри, виляскували удари молотків; у відчинені двері кузні Лукашеві видно невелику, з вузенькими вікнами хату, хвилі, крислату, з густими, переплетеними вітами велику вишню. Раптом відчинились високі, ковані залізом ворота, і на дворище на баскому буланому коні влетіла дівчина. Вона на скаку осадила коня, в ту ж мить прудко і легко скочила з сідла й попрямувала до кузні. Якусь хвилину дівчина здивовано озирала присутніх і, зустрівшись очима з Лукашем, посміхнулась йому. А може, від того, що Савка ніяк не міг приловчитись бити молотком по ковадлу та пробійцеві. Згодом сама показала, як це робити…

Лукаш розплющив очі. Глянув - уже й ніч згасає. “Так скоро, - подумав здивований. - І світанкова заграва здіймається не там, де мала б здійматися, - щось непевне”.

- Гей, люди! Гей, вставайте!.. - загорлав Лукаш несамовито, виповзаючи з-під воза.

Поблизу возів палав незвичайний, з синюватими язиками-каймами вогонь.

Від табору долинули тривожні викрики.

Над возами здіймалася заграва.

Пастухи поспішили до валки.

Навколо палаючого каміння стояли вкрай здивовані чумаки. Декотрі з них хрестилися. Та й було чого дивуватись. Учора після вечері, коли з багаття зняли казани, кам'яну піч розвалили геть і залили, як це робилося завше, водою. Та, мабуть, залишилася жарина. Каміння на диво, розжеврілось, взялося вогнем. Дим стелився їдкий, смердючий, не такий, як з тліючого дерева чи кізяків. Та й полум'я теж якесь незвичайне – жовтаво-синювате, сліпуче, жарке.

Каміння поливали водою, а воно ще дужче розгорялося, і це тим паче дивувало, бо ж такого ніхто ніде ніколи не бачив та й не чув.

- Якась тверда смола.

- Смолою ніби не пахне, - говорили одні.

- Камінь.

- Так камінь не буває такий крихкий, - заперечували інші.

- І не горить.

Брали до рук дрібну жорству, продовгасті скалки, роздивлялися, розтирали пучками пальців.

- Чорне і масне, як сажа.

- Як вугілля.

- Вугілля.

- З дерева.

- А де ж воно тут?

- І справді, в степу, в урвищі.

- А звідкіля взялося?.. - гадали здивовані чумаки.

- Таке ми бачили в кузні коваля Данила, - заявив Лукаш.

- Горить, розжеврює залізо, - підтвердив Савка, - і таке ж, як отам, у тому урвищі.

- Взяти б на пробу.

- Взяти.

- А коваль Лаврін перевірить, - подали думку.

- Беріть, - погодився отаман.

- Хай Савка мотнеться, а з ним іще хто-небудь.

- Савка, він знає, де його брати.

- Та небагато набирайте, - застеріг Мартин, - не обтяжуйте вози, беріть тільки на пробу.

Валка знялася з місця, коли згорів увесь дощенту чорний камінь. Жужелицю залили водою і для певності присипали землею й затоптали ногами.

…Дійшовши до свого воза, Савка розв'язав мішок з камінням, витягнув кілька брил і задивився на них. Зараз вони здавалися чорніші, ніж були вдень. Облиті місячним сяйвом, ніби спалахнули ліловим пламенем, а з тонких прожилок текли й не витікали густі, фіалково-блакитні промені. Згадалось: саме отакі брили-грудомахи лежали в кузні Данила. “Може, це уламки від тих? Ті буде тримати в руках Оксана, а я – оці”. Савка посміхнувся такій своїй думці й підняв на руці, ніби зважуючи, плескувате масне каміння. До воза наближалися. Отаман з гуртом чумаків обходив табір, попереджав, що відпочинок буде короткий. Як тільки місяць, підбиватиметься на середину неба, валка вирушатиме.

- А ти, Савко, все милуєшся своєю знахідкою, - запитав Мартин, запускаючи руку в мішок. - І звідкіля в нього така вогняна сила? - І підкинув на долоні кілька дрібних чорних скалок.

- Треба було б не поспішати гасити тоді оту ватру…

- Атож, побачили б, чи довго воно горить.

- Знайдуться такі, що перевірять.

- Знайдуться.

- Чи довго, чи не довго горить, а вже знаємо: добре.

- Жарке. Пекуче. Це буде, мабуть, велике добро для людей.

- Якщо не потрапить до загребущих – таких жмикрутів, як наш Кислій, - додав Гордій. - Деревне, для кузень, вже в його руках.

Другого дня уранці Савка відніс мішки до кузні. На дивовижні крихкі чорні брили прийшло подивитись багато кам'янчан. Цікавлячись, брали до рук, розтирали на долонях, декотрі навіть пробували на зуби.

- Ні гірке, ні солоне.

- Не смердить, ані пахне.

- Злипла сажа.

- Вугілля.

- Промочена дьогтем земля, - гадали і нетерпляче ждали, що буде з тим камінням на вогні.

А коваль Лаврін не дивувся. Років три тому він уже засипав земляне вугілля до свого горна. А завезли його приїжджі чумаки, які верталися з поклажею з Дону і зупинилися в Кам'янці полагодити паламаного воза.

- Знайоме. Тільки те, здається, було дрібніше і справді чорне, як сажа, - говорив коваль, - а це, диви, які бриляки, - і розбивав грудомахи, - ось побачимо, як воно себе покаже, побачимо…- звернувся до присутніх і насипав на сухі соснові тріски масне кришення.

До кузні набилося повно людей. Юрба зацікавлених стояла на дворищі і навіть на вулиці. Ждали.

Лаврін підпалив тріски. Люди затаїли подих. Дивились: полум'я збільшувалось та й збільшувалось, а потім почало затухати й зачахло. Коваль підкинув дров. І знову те саме. Кілька вуглин почали, було, тліти, жевріли, жевріли – згасли.

Савка згадав, як було в степу того світанку, коли палахкотіло багаття біля табору, а чумаки хотіли його загасити. Метнувся в куток кузні, до кадуба, набрав у коновку води й покропив чорне кришево.

- Оце надумав…

- Щоб не смерділо.

- Еге ж, а то, бач, які пахощі…

- А може, дьогтем підживити б …

- А ще краще було б салом…- перемовлялись жартуни-насмішники.

З купи вугілля потягнулися кволі димки, а коли з потужливим зітханням засопів ковальський міх, з горна вирвались, злетіли густими роями золоті іскри, і тієї ж миті спалахнуло полум'я. Кам'янчани, що вже було розходились, знову набились до кузні.

- Горить!..

- Горить! - передавали тим, що на дворищі.

- Оце диво, земляна сажа.

- Це так вугілля…

- Диво дивне, наче земля, а горить.

- Беріть, хлоп'ята-соколята, залізо на серпи, - наказав Лаврін, - та попробуємо, чи жарке.

Два ковальчуки занурили в палюче горно кілька заіржавілих залізних обрубків і ще дужче запрацювали міхом.

Перегодя вихоплений з вогню обрубок почали розплескувати, видовжувати, вигинати – бити та й бити на гостроносому ковадлі; Лаврін теж почав вирівнювати і загострювати якусь залізяку, схожу на довжелезного підіска.

Перестук молотів раптово збудив, схвилював Савку. Нараз він перенісся думкою в далекий степовий Зелений хутір, до кузні Данила… В уяві постала, майнула перед ним Оксана, і немовби вчулося її тоді вразливо гостре, а зараз любе: “Хіба так б'ють…”

- А мені можна? - запитав Савка, беручи до рук молота.

- А чого ж, - погодився трохи здивований Лаврін, - тільки спочатку почепи на себе фартука, а то мати не допереться твоєї сорочки, почепи та й пробуй. - І вказав місце біля ковадла, навпроти себе.

Задзвеніли лункі удари.

- Не квапся, - застеріг коваль, - держак тримай міцніше, пускай повільніше, розмірно і плавно. Отак, отак. - І змахнув своїм молотком раз, удруге, втретє.

Виляски, високе дзвеніння у кузні, здається, щомиті наростало. Молотки у якомусь нестямному змаганні заохочували бити та й бити. Молоді ковальчуки зупинилися першими.

- Оце який моторний, завдав усім жару, - витираючи піт з чола, говорив Лаврін. - Добре, їй-богу, добре. - І по-батьківському обійняв зніяковілого Савку. - Тільки пам'ятай, сину, у ковальстві, як і в усякому ділі, треба вправлятись і вправлятись, набувати вміння, щоб не партач був, а майстер. Та ще скажу, залізо піддається наполегливим і спритним. Недарма ото й говориться: “Куй, доки гаряче”. Залізо – річ вельми важлива, з нього – наральник і спис. Пістоль і чересло. Замичка і відмичка. Коса і ятаган. От як… Та до вмілих рук треба і щирого серця, добре було б, коли б із заліза виходили тільки коси, серпи, наральники…

- Цвяхи, сокири, - підказували ковальчуки.

- Еге ж, все, що для людського, - погодився коваль. - А де ти взяв оце каміння? - запитав він раптом Савку.

- Там, - показав парубок на схід.

- Де саме? Наголосив Лаврін.

- Кажу ж вам, у краю кам'яних баб, - назвав удруге Савка, показуючи на схід сонця, - недалеко від берегів Сіверського, поблизу хутора Зеленого і Савур-могили.

Минали літа. Однієї ранньої осени, коли ще не зовсім побуріла степова трава, а в гаях-байраках, ніби тільки на вибір, дерева проймались молодим багрянцем, з'явився Гордій Головатий. Він увійшов на те ж обнесене муром подвір'я, зупинився, озирнувся навколо, ніби впевнився - чи туди потрапив, або ж роздивлявся, які тут сталися зміни, і голосно покликав господарів.

Першою вийшла з хати Оксана в оточенні аж трьох чорнявих, схожих на матір хлопчаків, а потім заявився і Савка. Після міцних обіймів побратими, відступивши на крок, роздивлялися один одного. Ставний, світлоокий, помітно змужнілий, з кучерявою борідкою, Савка був такий, як і раніше, красень; Гордій теж, здавалося, не змінився, ніби роки над ним невладні, не залишають сліду, - бадьорий, рухливий, відкрите обличчя, як завше, поголене, чисте, тільки чуб став помітно сивіший.

- Та чого ж це ми стоїмо, мовчимо! - вигукнув здивовано Савка. Пішли до хати чи, може, тут, під вишнями, поговоримо, потрапезуємо.

- До хати, до хати, - запрошувала Оксана, - гостя садовимо на покуті та й почастуємо. Це ж сьогодні свято. Ми вас так довго виглядали. Данило наш, старшенький - не раз вилазив аж на сторожову фігуру та вдивлявся, бува, не йде високий дядько в киреї, з великим ятаганом при боці. Це все Савка йому у своїх оповідях таким вас намалював. Ану, діти, беріть дядька під руки і ведіть, гуртом ведіть.

- Та тут я, - спохватився Головатий, - з великим гуртом. Дозвольте запросити?

- Запрошуй, аякже! - мовив Савка.

Гордій мерщій кинувся до хвіртки, відчинив і гукнув на вулицю:

- Завертай сюди, завертай!..

У відчинені ворота на подвір'я в'їхав віз у запрязі пари коней, на ньому лопати, ломи, дерев'яні кадуби і дошки. Услід за возом увійшло кілька чоловік, попереду високий, русявий, з борідкою, волосся на голові зачесане назад, лице продовгасте, сірі допитливі очі.

- Піддячий Григорій Капустін, - злегка вклоняючись, мовив чоловік з борідкою.

- Грицько, - додав Головатий. - Шукач чорного камню.

- Кам'яного уголья,- поправив Капустін, - тут всі рудокопи. - Показав на стовплених біля нього людей. -Та будемо і вас просити. Звернувся до Савки: - Мій друг Гордій багато говорив нам про вас...

- Щоб ти показав, де саме залягає оте крихке кам'яне угольє, - втрутився Головатий.

- А ти, Гордію, що, забув, де знаходиться оте місце? - здивувався Савка.

- Не забув, і, мабуть, ніколи не забуду, - поспішив Гордій. - У тих Горах я довгенько переховувався, коли тут, у степу, гасали царські людолови.

“Після повстання?” - хотів запитати господар, але вчасно стримався, здогадуючись, що це, напевне, було тоді, коли украй нужденним, хирлявим з'явився сюди Гордій і раптом, на прикре здивування, зник невідомо куди.

- Знаю те місце, знаю,-повторив Гордій, - та коли діло державне, вельми важливе, і коли ти, Савко, першим знайшов його, то вже тобі й першу честь.

- Так, честь, - підтвердив Капустін. Він витяг з обшлага рукава цупкий, сіруватий, вже зім'ятий папір, розгорнув його і проказав, наголошуючи на перших словах:

- Берг-привілегія! - Потім почав уже повільно: - “Соизволяется всем й каждому, дается воля, какого б чина и достоинства ни был, во всех местах, как на собственных, так и на чужих землях, искать, копать, плавить, варить й чистить всякие металлы, сиречь: золото, серебро, медь, олово, свинец, железо, також и минералов, яко селитра, сера, купорос , квасцы и всяких красок; потребные земли й каменья, к чему каждый толико промышленник принять может, колико тот завод и к тому подобные иждивения востребуют”. - Передихнувши, підвищив голос і продовжував: “А тем, которые изобретенье руды утаят и доносить о них не будут... объявляется наш жестокий гнев, неотложное телесное наказание и смертная казнь”. Підписано государем Петром Першим у тисяча сімсот дев'ятнадцятому році, це два роки тому, - ніби між іншим сказав Капустін і сховав папір за обшлаг рукава.

- Що ж, веди... - звернувся Головатий до господаря.

- Нікуди я не піду, відрубав Савка, - у мене своя робота. - Вклонився всім присутнім і повагом пішов до кузні. Вчулося, як дзенькнуло залізо, засопів міх.

Головатий залишив біля воза торбу, палицю і теж попрямував до кузні.

Підійшов до дверей, став біля порога, заступив світло. Савка зустрів допитливий погляд Гордія і, не припиняючи роботи, кинув, карбуючи слова:

- Що, помирився з царем Петром і запродався йому?..

Головатий, мружачи очі, ворохнув сивими бровами, відповів повільно, стримано:

- Не мирився і не запродався. Мені з царем з однієї миски саламати не їсти. Хочу, щоб у тебе у горнах і в інших ковалів палахкотіло оте чорне каміння, щоб той вогонь землі був на добро всім людям.

- Отак. - І відступив від порога.

- Отак... - повторив у задумі Савка і випустив з рук молоток... Вогонь у горні почав чахнути-згасати. Згасло і невдоволення Савки.

Він рушив до виходу. Проходячи повз Гордія, ніби ненароком, торкнувся його плеча і посміхнувся відкрито, щиро. Але не сказав ні слова.

Аж на другий день з дворища Савки Забави виїжджали гості. Степове урвище було таке ж, як і багато років тому, коли вперше на нього натрапив Савка, хіба що місцями трохи поширшали та поглибшали нори. Звідціля не раз брали вугілля чумаки, звідціля вивозили його мажарами до Бахмутських солеварень, вибирали і хуторяни для своїх кузень та печей.

Оповіді про користування вугіллям Капустін записав до своєї книжечки в шкіряних палітурках, оглянув місцевість і теж позаписував усякі прикмети.

Наказав надовбати і засипати в окремі коробки на возі пудів три-чотири добірного, у грудомахах.

…У житті понизовця було багато зустрічей і розлук. От і зараз тільки-но розстався з тими, що назвали себе рудознавцями. Тривалий час разом з ними Гордій мандрував пішки і кінно Доном та Сіверським Дінцем. А тепер попрощався сердечно, як з друзями. Єдина прикрість залишилась на серці – гостра суперечка з рудознавцем, піддячим Григорієм Капустіним.

Парокінний віз уже перехопився на той берег, готовий до від'їзду. На ньому – крихкий горючий камінь, який повезуть до Москви, Петербурга на пробу.

- Поїдемо, здамо нашу знахідку до Берг-колегії, - радо говорив Капустін, - хай там знавці-учені мудрують, випробовують його вогнедайність.

- Та ж не раз, не два випробували вже тут у кузнях, в печах, - нагадав Головатий. - Жар дає он який!..

- Сам бачив, що горить, - погодився рудознавець, - а в Берг-колегії вони там по-своєму…

- Все буде до ладу, - запевнив Гордій. - Буде!

- Повинно так бути. А тобі спасибі за добре слово, спасибі за те, що допоміг нам знайти угольє, - щиро мовив Капустін, поклавши руку на плече Головатого. - Ми виконали волю царя, зробили добру послугу його величності.

- Не царю! - спалахнув Гордій. - Людям!

- І людям, - погодився рудознавець. На його широкому, облямованому русявою, злегка закучерявленою бородою виду ковзнула щира посмішка. - І людям, - повторив, зирнувши на спохмурнілого Гордія.

- Готово! - почулося з протилежного берега.

- А я, друже, знову про те, про що вже говорив. Давай, Гордію, з нами. З тебе буде добрий рудознавець, - прощаючись, нагадав Капустін.

- Ні! - твердо мовив Головатий. - У кожного своя дорога.

- Ти ж натякав, що залишаєш цей край, - вів далі Капустін.

- Але не залишаю свого діла, - Гордій поправив недоуздок, підтягнув попруги сідла, пустив коня.

1967 р.

ФОРТЕЦЯ

Христя зупинила коня і довго проводжала поглядом кремезну постать у киреї і смушевій, з заломленим верхом шапці. Здавалось, вершник не їде, а відпливає.

Ось він востаннє розсунув зарості, звернув за кущі терну, кирея майнула, наче чорні розпростерті крила, і зникла. Христі здалося, ніби невидима нитка, яка досі соталась, зв'язувала її з вершником, в цю мить обірвалась. Стало до болю щімко, жалко, що від'їхав отой мовчазний, мудрий, нерозгаданий і такий близький тобі чоловік. І від того ще значиміше сказане ним:

“Роби, дочко, так, як тобі підказує серце… Та й добре, що ти вболіваєш і за долю знедолених… Будь смілою, мужньою. Хай тобі, дочко, щастить”.

Вона знає: шлях, обраний нею, важкий, небезпечний. Але ніщо її не лякає, з нього вона не зійде, не відступить. І певна, буде удача…

Вузька кривуляста дорога вибилася з ізюмської лісової гущавини на рідколісся й повела у напрямі Тора і Маяків. Захаркові була добре відома оця горбкувата та піщана місцевість. Особливо втямки йому три бронзокорі сосни на узліссі обіч дороги.

А в пам'яті закарбувалось і, напевне, довіку не забудеться оте жахне, що сталося з ним біля тих сосен.

Крим і Сиваш вони залишили далеко позаду. Степову оголену, піскувату рівнину промчали швидко. У широкій трав'янистій низині річки Кінської відпочивали, пасли коней. На березі розбились на кілька окремих менших загонів-чамбулів. Одні мали рухатись на північ, в напрямі городків Балаклеї та Ізюма, інші – кількасот вершників – братись на схід, вийти до правого берега річки Кальміусу, на дорогу, яка так і назвалась “Кальміуська Сакма”. Отією теж мчати на північ.

На четвертий день, під вечір, коли заходитиме сонце, усім загонам належало зібратись у дубовому байраці, між городками Ізюмом і Тором. А вже звідтіля разом навально перебратись монастирською переправою через Дінець, вдарити на городок Цареборисов, розбігтись по воронезьких селах, хуторах, взяти ясир, все, що цінне, але легке в дорозі, і швидко вертати на “Кальміуську Сакму”.

В дорозі на північ до Сіверського Дінця, що б не трапилось спокусливого, не чіпати, а вже вертаючись з Руської землі, добре пошарпати Ізюм, Тор та інші городки і селища. Забирати все, що трапить під руку, а найперше дівчат, хлопців, та й старших, якщо вони при силі. Проте навіть без такої поради-наказу всі знали: живі гяури – найцінніше. Саме за такою здобиччю татари й гайнули до уруських поселень.

В чамбулі всім заправляли старші, значні й досвідчені мурзи, беї, хет-худи, які вже бували в таких наскоках-походах.

Хто вів татар тієї весни, Захаркові невідомо. Він знав лише свого хет-худа – хазяїна, який підбив, підмовив його та ще кількох сусідських хлопчаків вирушати в похід на гяурів.

“Ви – дурні ішаки, бецмани, - говорив він зневажливо, єхидно посміхаючись.- Вам уже по п'ятнадцять, шістнадцять. Слава аллаху, вигнались, ввійшли в силу. А сидите на шиї батьків, ловите рибку в морі. А вона, клята, не завжди йде на гачок або в сіті. А там, в улусах урусів, можна впіймати он які рибини!.. Та ви ж тюхтії, знаєте, в якій ціні на кафському базарі уруські красуні. Гей! Гайда ж на добрий улов!..”

Стільки їх, сотні, тисячі хлопчаків-татарчуків, знаджених, заохочених, привчалися бути грабіжниками, людоловами.

Цього Закір не знав. Він мчав поряд з хазяїном на його коні, в його кожусі, у гостроверхій баранячій шапці, з його тугим бойовим луком і сагайдаком із стрілами та ножами. За спорядження та їжу Закір повинен був робити все, що йому накажуть: доглядати коней, прислуговувати хазяїну. А вже там, в Урустані, мав ловити і в'язати гяурів, зносити докупи награбоване добро. З усього, що заберуть, Закірові – десята частка. А якщо хлопець покаже себе умілим, спритним, то, можливо, у нагороду залишиться йому і той кавурий кінь, на якому він їхав.

З появою татар на березі Кальміусу на вершині фігури – сторожової башти – запалали куделі клоччя з дьогтем: сповістка про появу ворога – мурзаків. Через кілька верст попереду, на узвишші, запалала друга фігура. Клуби чорного диму розповзалися, встеляли степ. Сподівайся – спалахнуть інші башти та й піде ота сповістка. Татарам треба було приспішити, не дати сховатися. Вершники припустили коней. Та, на щастя, фігури не спалахували. Тільки аж біля річки Торець було звівся високий сивувато-жовтавий стовп диму і раптом, ніби підтятий, обірвався, розтанув. Не подавали тривожної сповістки навіть з найбільшої і невсипущої на Сакмі маяцької фігури. Та радість нападників було передчасна. Цього разу їх хитро обдурили й заманили в пастку.

У призначений час, на світанку, кілька тисяч татарських вершників ринуло до Сіверського Дінця на переправу. Гулкий тупіт копит стрясав землю. Стугоніння, несамовиті викрики, посвисти, гоготіння, удари арапників роздирали світанкову млу й диким ревищем здіймалися в небо.

Раптом на побережжі Дінця на маяцькій фігурі завирував дим. Та спалах, здавалось, був уже запізнілим, непотрібним. Татари вихором мчали повз селище. Нестримна лавина вирвалася на міст, а він – раптом розпався, осів у воду. Осів із сотнями мурзаків.

Навальний рух уже не можна було зупинити. Задні насідали на передніх і на всьому скаку, як у безодню, падали й падали, гатили ріку. Ті, що відразу не потонули, намагались переплисти, перейти вбрід. Але наштрикувались на вбиті біля берега гострі наколи. А тих, що все ж таки добрались до протилежного берега, зустрічали списами й мечами поселенці з Тора і Цареборисова.

Добра сотня, а чи й дві татарських вершників, решта десятитисячного чамбулу, уникаючи неминучої загибелі у воді, повернула назад. Але їм нелегко було вибратися з тісного кола ізюмських козаків, торських солеварів та переселенців.

Закір мчав поряд свого хет-худа, тримаючи за повіддя другого запасного коня, на якому мали нав'ючувати захоплене в урусів добро. Неподалік від Дінця хазяїн вирвався трохи вперед, врізався в ворухку людську гущу. Коня і вершника раптово закрутило, змішало з десятками інших коней і людей, здійняв і кинув у крутизну скажений, смертельний вихор. А над тим чорториєм повнило простір жахне гоготіння, вищання, лемент. Закіра теж бодре струсонуло, але він все ж таки втримався за гриву коня, поставив його дибки. Крутнув і помчав назад.

На піскуватій рівнині, біля двох розложистих сосен, він побачив кількох вершників-урусів, які, напевне, його переймали. Завернув до одинокої третьої сосни, помчав крізь низькорослу поросль і ніби мав ось-ось випорснути з оточення. Та кінь чомусь зашпортнувся, а може, його було чимось підтято, сосна, здалося, як підрубана, впала на тім'я, і світло раптом потьмарилось, померкло.

Коли розплющив очі, над ним зависло лезо довгого списа і вчулись незрозумілі уруські слова: “Я візьму його собі”.

Закір знав – смерть неминуча. Весь зіщулився, заціпенів. Відчув – холоне. І ні думок, ні бажань, летить у безодню. Але чому так довго?..

Над ним стояв високий сивовусий гяур з мушкетом у руці, вдивлявся в його, Закіра, наповнені сльозами очі.

Вже згодом, опинившись на дворищі сивовусого, дослухаючись до його голосу, зрозумів, що отими вимовленими тоді незрозумілими словами цей старий врятував його від смерті. А з часом, оговтавшись, дізнався, що рятівника звуть Петром Скалигою з селища Маяки.

Коли бранця звільнили від пут, він міг піти куди завгодно. В перші дні перебування в Маяках в нього, бувало, закрадалася думка про втечу. Але Закір гасив її роздумами, що він не здолає оті багатоденні степові та яружні переходи до Криму. А потім подумалось, що було б невдячно, навіть підло так вдіяти. Адже новий господар був добрий, не неволив, навчав роботі в садку, на пасіці. Навчав і мови уруської, а потім читати й писати.

Вони часто розмовляли про кримську землю, про те, як там живуть люди. Одного разу за такої розмови Скалига не то жартома, не то серйозно сказав, що він здивований, чому Захарко, так звали тепер хлопця, не майнув досі до свого рідного краю. Хлопець зашарівся, знітився, мовчав. Він не признавався, що крім поваги й приязні до господаря, у його серце ввійшла, хвилює й бентежить русокоса, синьоока Ганка, онука Скалиги.

Пішло на третій рік перебування Захарка в Маяках.

Кмітливий юнак здогадувався, що люди, які приходять і приїжджають до господаря з Тора, з Бахмута та з навколишніх селищ, з'являються не тільки за порадами, а й по допомогу. І навіть по зброю. А бувало, з'явиться один-два, а то й цілий гурт невідомих і переховуються на пасіці, в садку, в лозняку на леваді. А потім зникають. Називалися вони знайомими, земляками, родичами. А насправді то були втікачі, бунтарі-дейнеки. Скалига розумів: не втаїтись йому, та й потрібний був помічник. Отож поволі обережно почав звіряти Захаркові таємниці “святого діла” – боротьби на кращу долю сіроми, яку провадив разом з побратимами, волелюбами, колишніми булавінцями та такими ж, як і сам, уже колишніми понизовцями-січовиками.

Виїжджаючи до городків та селищ, Скалига іноді брав із собою і Захарка. Побувавши в Ізюмі, водив по вулицях, показував здаля на горі Кремінець, в селищі, за околицею городка, познайомив з татарами, які давно вже там проживають. Тоді ж зумів звести і познайомити з пахолком самого володаря Ізюма полковника Шидловського Гасаном. Так ніби старий передбачав, а може, й напевне знав, що оті знайомства стануть у добрій нагоді.

Волохатий присмерк згусав поволі. А ніч, здавалось, впала раптом німою чорнотою. Ні шелесту, ні подиху – глухо.

На вулиці вчувся тупіт копит, притишений говір, а потім і кроки.

Христя пішла назустріч.

- Ханум Христе, - мовив тихо Захарко, - я знаю, чого ти приїхала. Я знав, що ти будеш тут. Про тебе говорив козак Головатий.

Татарчук змовк, зітхнув. Проказав кілька слів по-татарському. Раптом схаменувся й почав зрозуміло для Христі:

- Я, ханум, робив так, як наказав мені мій господар, побував в городку Ізюмі.

-Ти довідався, де він?.. Що з ним, говори! - заспішила стривожена Христя, здогадуючись, чого саме їздив до того городка Захарко.

- Дізнався. Та краще б ханум, мені про таке тобі не говорити.

- Говори! - благала дівчина. - Говори!

- Тоді знай. Семенка твого та інших в'язнів, які зараз там, в Ізюменській фортеці, скоро поженуть до Криму, мабуть, до Кафи, - додав, помовчавши. - А звідкіля, хто зна, може, й до Стамбула…

- До Криму, кажеш? - не вірячи, перепитала Христя. - Ти напевне знаєш про це, так?

- Так, - заявив твердо татарчук, - знаю!

- Треба заступити дорогу! – дівчина подалась наперед і зупинилась випростана.

- Його можна врятувати? Скажи, можна? Хто нам допоможе? Ти ж був там, у тому Ізюмі…

Та як гостя не допитувалась, Захарко не запевняв її про можливість порятунку, не сказав, хто вирішує долю в'язнів.

* * *

Кримський калга-бей та ізюмський полковник Федір Шидловський ніколи не бачились. Але один одного добре знали, навіть заочно заприятелювали, а потім за дивних і трагічних обставин загендлювали.

Це сталося після отого весняного невдалого навального наскоку татар на Слобідську Україну, зокрема на городки Тор, Ізюм і на селище Маяки. Серед полонених, мізерної рештки войовничого, грізного і хижого чамбулу, серед отих, що не залишилися на дні Сіверського Дінця, що не полягли на пісках під Ізюмом, був син калги-бея. Жадібний до грошей, коштовностей, полковник Шидловський скористався з нагоди мати добрий зиск. Кількох полнених татар було відпущено на волю, навіть сприяли, щоб вони скоро добрались до Криму і передали кагли-бею, що його нащадок живий, здоворий, добре їсть і п'є, але скучає за родичами, за Кафою. І якщо батько хоче побачитися з сином та ще декількома значними мурзами, то хай не поскупиться, надсилає п'ять сотень золотих дукатів, сотні дві аршинів доброго оксамиту, прянощів і двох німих молодих пахолків. Це, зазначене в умові, декому з наближених полковника здавалося безглуздою примхою. А Шидловському при цьому хотілося, щоб у нього, військового бригадира, можновласного магната, вартували і слугували без'язикі, як це заведено в Туреччині, у значних кримських мурз та у диванах, де вершаться суди. Можна було бути певним, що такі вартові не розголосять жодної таємниці, та й добрі служники з них.

На початку літа, коли гаї стали ще таємничо-принаднішими, на луках, заплавах впору стала гінка трава для косьби, заквітували жита й почали набрякати бурштиновим соком вишні, до Ізюму прибився невеликий, в кілька чоловік, загін татар. Зустрічали їх далеко за околицею городка. Із зав'язаними очима провели повз башти, рови та кам'яні й земляні вали фортеці, з нижчого городка до верхнього.

Шидловський приймав мурзаків у просторій світлиці з двома видовженими і вузькими, як бійниці, вікнами. Сидів на дзиґлику за невеликим столиком, біля вікна, так, щоб йому було видно гостей і дворище поблизу замкової башти, з якої починався вхід до цієї світлиці.

На невеликім візерунчастім килимі, підібгавши в білих повстяних шкарпетках ноги, сів товстуватий, у розшитій шовком і золотом тюбетейці сивобородий. Це означало, що він не тільки старший, а найстарший з присутніх тут. Бо за мусульманським законом бороду мав право носити тільки той, кому перевалило за п'ятдесят.

Майже поряд з сивобородим умостився огрядний, в широких смугастих штанях, у білій, розхристаній на грудях сорочці і накинутому на плечі, зшитому ніби з густоплетеної сіті халаті молодий чорний таган-бей.

Зирнувши гостро на господаря, бей окинув очима обвішану дорогими килимами та рушниками світлицю і, не виказуючи здивування чи будь-якої зацікавленості, раптово застиг, ніби задрімав.

Позаду двох мурзів, теж підібгавши під себе ноги, примостився драгоман (прекладач) Юхан – русявий, середнього віку, довгобразий, а голеним підборіддям, зодягнутий у татарського крою халат, на голові чорна, вимережана білими нитками тюбетейка, з обличчя дуже схожий на звичайного сільського парубка із Слобожанщини.

Років вісімнадцяти-двадцяти татарчук стояв з похиленою головою біля дверей. Він був у біло-рожевих вузьких штанях, стрункий, смуглолиций, вродливий, без тюбетейки, наголо стрижений, у гостроносих постолах.

- Намісник сонцесяйного володаря Криму, його вельможність сонцесяйний калга-бей, - почав сивобородий рівним, байдужим голосом, коливаючись взад-вперед, ніби злегка вклоняючись, - доручив нам, вірним його ханської сонцесяйності, стати перед ясні очі й вітати від його сонцесяйності тебе, уславленого в Урустані лицаря, можновладного ізюминського башу.

Драгоман перекладав, дотримуючись наголосу у вимові вітання-величання сивобородого.

- Його сонцесяйна вельможність, намісник сонцесяйного володаря… - продовжувалось та й продовжувалось гугняве.

- Скажи, хай починає про діло, - кинув драгоманові господар і перевів погляд на шкіряну, схожу на великого бурдюка торбу, яка лежала під стіною біля дверей, де стояв татарчук.

Сивобородий випростав ноги і став підводитись.

Молодий таган-бей ворухнувся, щось невдоволено замурмотів. У ту ж мить юнак-татарчук підхопив і підніс сивобородому торбу. Старий витяг з неї сувій димчатого, потім голубого, як чисте весняне небо, за ним багрянистого, як схід сонця, шовку. Ті пір'яно-легкі сувої спадали долу, ніби збігали потоки широкої, прозорої, пройнятої барвами райдуги води. На сувої ліг невеликий, сріблом мережаний та самоцвітами цяцькований пістоль. Біля нього покладено і капшука з грішми.

- Дукати, як зазначалося в умові, - проказав голосно драгоман.

Сивобородий знову загугнявив. До нього підступив татарчук. Старий вхопив його за руку від себе, і той упав на коліна перед Шидловським.

- Німий. Без язика. Звуть Гасан. Буде вірним тобі, ага, слугою, - слідом за сивобородим, тільки голосніше вимовляв перекладач.

Господар був задоволений. А все ж запитав, чому привезли тільки одного, а не двох пахолків, як він просив калги-бея.

Сивобородий відповів, що, на жаль, не знайшли такого другого красеня без язика (наголосив на слові “без язика”), який був би до вподоби ясновельможному баші. Та треба гадати і сподіватися, що ця їхня зустріч не остання, що це тільки початок їхнього знайомства. Вони можуть міняти своє добро на добро, натякнув мурза, і така мінка може бути корисною для баші, кримського хана та їм, вірним слугам сонцесяйних…

- Баша, володар Ізюма, має потрібних йому людей, - заговорив тихо, але виразно молодий таган-бей, - ми в Криму теж маємо такий непотріб. Можемо обміняти…- прошепотів з придихом, ніби несміло, лукаво посміхаючись, зиркаючи чорними, лискучими, як омиті водою тернини, очима, а потім уже голосніше і швидше додав: - Дамо покірних, здорових, здатних до роботи.

Така незвичайна пропозиція вразила Шидловського. Від здивування він витріщив очі, потім закліпав, ніби запорошеними порохнявою, засовався на дзиґлику, підвіся. На худорлявому, вилицюватому, дуже засмаглому лиці ворохнулись довгі і закруглені догори вуса.

Гості насторожились.

Засопів, щось бурмочучи, сивобородий. Мінявся з лиця, кривлячись, ніби від чогось кислого, і все ж посміхався таган-бей. Драгоман ввібрав голову в плечі і позирав, як злякана миша з нори.

Але гнів не вибухнув.

- Якщо тобі, баша, не потрібні люди-раби, - так само тихо і повільно, ніби цідив крапля за краплею слова, - тоді бери коней…- Таган-бей утопив у Шидловського очі і докинув: - Дамо наших, татарських, прудконогих, а ти, баша, людей…

Господареві не хотілося, щоб татари помітили його збентаження, відвернувся до вікна і роздумував:

“А й насправді, у фортеці є непотрібні, навіть небажані втікачі, тавровані і нетавровані. Таких набереться сотні дві чи й три… Бєлгородський воєвода запевняв, що з Петербурга скоро буде наказ будувати “українську лінію” – фортифікаційні споруди від Дніпра аж до Дінця, щоб перетяти дорогу татарам. Ізюменський слобідський полк буде копати рови, насипати вали на правому березі Сіверського… Лінію будуватимуть козаки, поселенці та забіглі сюди кріпака-втікачі. Дві сотні в Ізюмі, - підрахував полковник, - а позавчора пригнали сюди добру сотню розбишак із Тора. А скільки їх усіх тут у фортеці, поки що ніхто не знає. Одні мруть, інших женуть до маєтків чи ще кудись. Отож, якщо направити до Харкова чи до того ж Бєлгорода… А в дорозі… Раптово наскочив татарський чамбул…”

- Голова за голову? – запитав уголос.

- Баш на баш, - перекладав Юхан.

- Людину за коняку, мало, - видавив із себе глухувато Шидловський, - малувато…

- Чому малувато?!

- Голова за голову.

- Голова за голову – якші!..

Татари посхоплювалися на ноги й рішуче підступили до господаря.

- Далека дорога…

- Гнати степом.

- Вовки…

- Грабіжники…

- Хай так, але малувато.

- Якші! Якші! - повторював чорний таган-бей.

Шидловський більше не заперечував.

…У хвилини торгу ніхто не звернув уваги на татарчука, який стояв у кутку, біля дверей, вислуховував гендлярські розмови людопродавців і тільки в безсилій люті стискав кулаки.

Про нього не забули. Коли виходили з світлиці на подвір'я, таган-бей, ідучи разом з Гасаном, проказав тихо:

- Будеш робити так, як тобі було наказано. Придивляйся, запам'ятовуй усе, що побачиш у фортеці. Вали, башти, підземні ходи. Де саме стоять гармати. Запам'ятовуй. А накреслиш тоді, коли до тебе прийде наша людина. Прислухайся до розмов господаря з іншими. Роби так, як наказано, - повторив, - будеш живий сам і твоя рідня. Хай допомогає тобі аллах!

Гасан кивнув головою і прискорив ходу, щоб бути ближче до свого нового господаря. Почув: Шидловський і драгоман обмірковують, як краще переганяти через дикопільські степи табуни коней і де було б зручніше татарам перехопити невільників, яких виведуть з Ізюменської фортеці. Чув і запам'ятовував.

Юнаки зустрілися на березі ріки.

На дрібненькому, злежалому, вогкуватому піску Гасан виводив великі літери, з них складалися слова. Захарко йшов слідом і повільно вголос читав, зразу ж затоптував написане. Коли чогось не міг зрозуміти або помилявся, Гасан мусив переписувати вдруге, втретє або дописував інше, зрозуміліше слово.

Захаркові стало відомо, що до Ізюма прибули ті, котрі вже були тут нещодавно з даниною і подарунками: сивобородий, таган-бей і драгоман. Вони вже бачилися, розмовляли з полковником. До городка наближається табун з двохсот сорока шести коней. Післязавтра вночі, як сходитиме місяць, на лісовій галявині поблизу Ізюма відбудеться обмін. Коней направлять просікою до урочища Райгородок. А кілька десятків в'язнів виведуть з фортеці і поженуть до Харкова. Але туди вони не дійдуть. Далеко від Ізюма, коли закінчиться густолісся й почнуться переліски, а там відкриється і степ, отоді, можливо, поблизу Балаклеї або ж трохи осторонь неї, де буде зручніше, татари перехоплять в'язнів і як полонених, невільників поженуть на південь, до Криму.

- А як бути нам? - запитав Захарко, згадуючи позавчорашню розмову з Гасаном про визволення з фортеці в'язня Семенка. - Як нам діяти?..- повторив, затоптуючи слова на піску.

“Ножами”, - вивів Гасан на свіжому, змитому водою піску.

Побачення було коротким. Захарко поспішав. Ще раз перепитав, якою дорогою поженуть в'язнів.

- Побажай, Гасане, удачі! - сказав весело, безтурботно, з хвалькуватим викрутом, ніби збирався не на небезпечний вчинок, а на веселу прогулянку.

Гасан довго стояв на березі. Дивився на тихий, ледве помітний плин води, потім відступив кілька кроків, сів у затінку, під стовбуром осокора і застиг у задумі.

Він таки знав багато чого потаємного. Шидловський, будучи впевнений, що його без'язикий слуга нікому нічого не розкаже, ні в чому й не крився.

Комусь іншому, якщо це потрібно, Гасан, можливо, і розповів би – списав би на папері все бачене, почуте. Комусь, тільки не таган-бею. Чорний бей – його заклятий ворог. Він вирвав у нього язик, він завдав йому пекельних мук, убив горем, звів зі світу його, Гасанову, матір, пустив жебракувати батька, силоміць вирвав, поглумився над розквітлим в його серці коханням.. І до всього – загнав його сюди, в Урустан, наказав бути шпигуном…

Давка гіркота наповнює груди хлопця, аж судомить. Йому нестерпно боляче. Неймовірно, але в його двадцять років, коли бажання жити такі буйнокрилі, коли все здається принадно досяжним, груди наповнює радість, буяння, юні весни і справді легкі, щасливі, а він уже живе тільки спогадами з минулого…

Багато пережито. Звідане тяжким тягарем лежить на дні його душі, і він не має навіть можливості вилити разом із слізьми гіркоту, свою печаль перед кимось рідним чи другом. Бо ж, креслячи букви, не вичерпаєш накип горя із свого серця…

Коли виповнилось шістнадцять років, його впіймали султанські слуги – чауші, відвели на дворище, де міститься кафський урядовий диван. Там його, на диво, пригощали м'ясним духмяним пловом, медово-солодким щербетом та такою ж солодкою водою. Після того він міцно заснув. Чи довго спав, що з ним робили – він не знав. Коли прокинувся, прийшов до пам'яті, був уже без язика. Лежав у якійсь маленькій, тісній, заґратованій комірчині, увесь пройнятий пекучим вогнем, зі зв'язаними руками й ногами. Голова, пронизувана болем, замотана в ганчір'я. Рота теж забито смердючим ганчір'ям.

Матері, яка пробралася до знівеченого сина, таган-бей, який раптом опинився в комірчині, сказав:

- Це Гасанове велике щастя. Тепер він буде охоронцем кафського дивану, а то б він міг бути спагі-воїном. Його могли б погнати в невідомі краї, та й десь там, на чужині, він міг загинути в бою. А тепер дякуй, ханум, аллахові, твій син буде у Кафі здоровий і довго житиме.

Але служкою в дивані Гасан не став. Його спіткало ще гірше лихо.

І того літнього дня вечорова сутінь надходила з півночі, з гір. Світло тьмарилось, фіалкові тони згусали й згусали. День скоро мав спливти геть, і землю вповиє нічний темний морок. На ближчій до дивану мечеті муедзин проспівав у чисте небо своє протяжливе “Алла Акбар”. З моря доносилося безнастанне рокотання. Так ніби там хтось могутній важко зітхав, і Кафа повнилась притишеним стугонінням. Але й крізь той відгомін прибою на вулицях було чути крики роздратованих ішаків, іржання коней, людські голоси.

Гасан, що вже став видужувати, нічого не чув і не бачив, крім любої Фатими, його подруги дитячих літ. Вона прийшла провідати хлопця. Гасан припав до руки, поцілував. Зніяковів, відчув, як шалено, сполохано тріпоче в грудях серце. Фатима змовкла, глянула на нього великими, чорними, раптово зволоженими очима, радісна, усміхнена. Зашаріле обличчя наближається. В радісній нестямі Гасан готовий був припасти й ловити губами усмішку любої.

- Милуєтесь? - почулося спершу здалеку хрипливе, в'їдливе, а потім вже ближче пролунав такий же хрипкий смішок.

Вони миттю схопились вкрай збентежені,зніяковілі.

- Ти вмієш писати? - уже із здивуванням і острахом запитав таган-бей. - Умієш?..

Під час розмови з Фатимою, чи певніше сказати, коли вона говорила, Гасан, дослухаючись, креслив прутиком на піскуватому ґрунті різні знаки, обриси будинків, зненацька вивів і ім'я дівчини.

Того ж дня його допитували. Він не потаїв, що грамоти навчився від хлопчаків з медресе, з якими затоваришував, коли допомагав батькові прибирати оту школу.

За утаєння, що він уміє писати, а відтак міг би, коли б був охоронцем дивану, розголосити якусь таємницю, Гасана мали б скарати на смерть. Але його помилували. І, як виявилося, помилували не з милосердя.

Хлопець опинився за Кафою, в горах – у невідомій медресе. Там навчали його уруської мови, письму та креслити хитромудрі умовні знаки, теж для потаємного письма.

Майже два роки він нічого не знав про долю своїх рідних і коханої. Довідався перед тим, як мав їхати до Ізюма пахолком і шпигуном. Дізнався про невтішне: мати з горя за сином померла, батько не має роботи, жебракує десь на невільничому базарі, а Фатима в сералі таган-бея.

Вже пішло на третій рік, як він востаннє бачив Фатиму. А й зараз він чує її ніжний голос. Вона з'являється йому у снах.

Іноді вона з'являється засмучена, в сльозах, зове, крає серце пекучим болем, просить звільнити її, взяти з собою. А він, розгублений, нерішучий, не може зважитись на такий вчинок і теж заливається слізьми.

Вже тут, в краю урусів, Гасан багато передумав про свою і її долю. Він картає себе, називає боягузом, нікчемою. Атож, його одноліток Захарко, з серцем, сповненим кохання, двічі долав небезпечний степовий розгін, яруги і хащі між Кримом і Маяками, гибів на холоді, млів у спеку і залишався живий. І, напевне, скоро буде щасливий в коханні. А він, Гасан, мав нагоду, ще бувши поблизу Кафи, втекти з того шпигунського кубла медресе, знищити чорного таган-бея, забрати Фатиму й майнути…

“Ти, Гасане, - ішак, який ніби і впертий, а йде, куди направляють, і везе на спині, що покладуть.

Уже тут, в Ізюмі, як наближений господаря, ти куди хочеш, туди і йдеш, а на стайні Шидловського томляться застояні огирі. Невже не скористаєшся нині з такої нагоди?..”

Рвучко звівся на ноги, озирнувся, глянув угору: шпаки, кружляючи, набирали висоту, вправлялись перед тим, як летіти у вирій.

Поспішаючи до поселення Студенок, Гасан уявляв, якою може бути сутичка з охоронцями в'язнів, а можливо, й з татарами-людоловами вночі на дорозі до Харкова. Бойова сутичка неминуча. А їх буде тільки троє: Захарко, ханум Христя і він, Гасан. Малувато. Потрібна добра зброя, прудкі коні. Нападати, як говорить Захарко, треба обачно. Зненацька, навально. А як воно буде?..

Головатий в надії зустріти знайомих особливо пильно придивлявся до подорожніх, які підходили, під'їжджали до табору з чумацької дороги. Нараз помітив: з дворища корчми виїхало на добрих баских конях чотири вершники, в дублених кожухах, чоботях, на головах смушеві шапки і навіть за спинами башлики, хача в такому зимовому одязі мандрувати було ще рано. Виїхавши на дорогу, вершники зупинились. Один з них спішився, підійшов до гурту чумаків, видивлявся – когось, напевне, вистежував-шукав.

“Чи не людохвати, бува, із слобожанського полку, від Шидловського, - зринула думка. - В кульбаках, бач, сидять вправно, муштровані до їзди верхи. Але ж ті, слобідські реєстрові, були б при зброї. А може, і в цих вона десь захована”.

Той, що підійшов до гурту, почав запитувати, чи, бува, хто знає, не бачив тут Головатого. Запитання підозрілого невідомого змусило насторожитись.

Гордій підняв з трави свої сакви, накинув на плечі кирею, намацав, вмостив зручніше за поясом пістоля і став спиною до стовбура осокора. Стояв, вдаючи байдужого, і ніби дуже уважно, навіть з захопленням спостерігав танок чумаків.

- Добродій Головатий? - запитав тихо, низько вклоняючись і наближаючись майже впритул, юнак у дубленому кожушку.

- Ми просимо вас поїхати з нами, вказав на вершників невідомий, - до селища Кам'янки. У нас дуже важливе діло. Дуже…

Юнак вклонився і застиг в чеканні.

- Хто це такі “ми”? - запитав твердо, з погордою Головатий.

- Пробачте, добродію, але, на жаль, я не маю права вам про таке зараз сказати, - мовив так само тихо і поштиво юнак, озираючи стовплених чумаків. - А там, - вказав рукою в напрямі селища, - про все дізнаєтесь…

З появою Головатого господарі вийшли з-за столу, вклоняючись, назвали себе козаками Олешківської Січі й запросили гостя сідати.

Охоронець, не гаючись, вийшов.

Головатий, вмощуючись на лавці край столу, ще раз озирнув світлицю і в ту ж мить непомітно перевів погляд на господарів. А дума блискавкою: “Так оце такі вони, оті вигнанці - олешківці”. І не сповнився ні подивом, ні захопленням. Але те, що з його появою сивочубий, низько вклоняючись, поспішливо, солоденько заговорив, викликало настороженість чи навіть відразливість. А може, таке оманливе перше враження від настороженості, з якою переступив поріг?

Ще раз озирнув, придивився. Наймолодший, здалося, трохи знайомий. Десь начебто його бачив…

- Ми олешківці, - чує Гордій сказане сивочубим з таким жалем, - а були колись, як і ви, добродію, чортомлицькі…

- Нам випало розпочати вельми важливе будування. Якраз воно і змусило нас завітати сюди та й вас, добродію, даруйте, потурбувати.

- Отож, - доточував до сказаного і промовисто підкреслював сивочубий, турбуємося, щоб як найскоріше вивести наше козацтво з отих Олешок. Де саме осядемо? - сказав так, ніби перепитував. - Невідомо. Гадають, нова січ буде недалеко від колишньої базавлуцької. І землі наші, гадаємо, будуть у границях від Дніпра аж до ріки Кальміусу.

- І граничитимуть із землями Слобожанщини, - докинув чорновусий.

- Ви уже збагнули, добродію, - пояснював, вдивляючись примруженими очима на гостя і нарочито розгянуючи слова, щоб надати їм глибокої значимості, - що осівши на Кальміусі, ми загородимо дорогу кримським татарам на Слобідську Україну, на руські землі.

Сивочубий змовк, затаїв подих і вп'явся очима в Головатого – хотілося йому знати, яке враження справило сказане на гостя.

А гість був непроникливо-байдужий. Мовчав. Здавалося, ніби ждав чогось важливішого.

- Ви, напевне, здогадуєтесь! - з юнацьким запалом вигукнув чорновусий. - Там, на Кальміусі, на березі моря ми збудуємо цитадель! - Стискаючи кулаки, він підвівся, збуджений, рішучий, осяяний, ніби готовий кудись іти. - Збудуємо міцну. Справжню!

- Здогадуюсь, - відповів Головатий. - Споконвіку ми загороджували собою шлях татарві, туркам, боронили людей України, Росії, Польщі. Еге ж, загороджували. Та й були в пошані. А часом вставали і на заваді панам-магнатам, дукам, старшині неволити сірому…

- Ви помиляєтесь! - скипів, балухатий, зиркнувши гостро на понизовця. - У нас, на Україні, завжди було братерство, спільність усіх! - стверджуючи свої слова, він змахнув рукою, тютюн із люльки посипався долу. Це, мабуть, ще більше роздратувало господаря. Він промурмотів якусь лайку, важко підвівся, ступив крок до гостя і кинув твердо: - Помиляєтесь! Так, так!

“Птиця, мабуть, не з простих, - подумав Гордій. - Приндиться, як вельможа”.

І, теж звівшись на ноги, мовив твердо:

- Я пересвідчився на собі, на своїх побратимах. Та й бачив на своїй і на чужих землях: один біс пан український, руський, польський чи турецький – один біс! І тут і там: послушенство, оброк, неволя.

- Пане! Добродію! - заволав сивовусий і став попереду Гордія, мабуть, боячись, що той спересердя піде геть із світлиці. - Прошу вас, давайте поговоримо про наше спільне.

- Так, так, - погодився, втихомирюючись, балахутий, - треба про діло. У нас то велика затія. Сказати б, воскресіння. Так, так. Землі нової січі буде поділено на окремі паланки, і найважливішою з отих паланок має бути ота, Кальміуська. Там, на “Кальміуській Сакмі”, має бути фортеця.

Головатого зацікавило почуте від господаря. А до чого ж вони ведуть розмову?..

- Ходять чутки, - озвався, ніби між іншим, - що замишляється будування великого валу з фортецями, названого “українською лінією”. - І зразу ж додав: Вал той та рів глибокий протягнеться від Дніпра аж до Сіверського Дінця, перетне оту Сакму. Кажуть, ніби ізюменський полковник Шидловський уже розпочав копати біля свого городка.

- Нас таке не цікавить, - ухилився балухатий. - Та й коли була б така лінія, то ми будемо попереду, біля Азовського моря.

Сивочубий розгорнув на столі великий аркуш паперу, помережаний видовженими, кривулястими, тонкими, як павутиння, лінями, які то розбігались у різні кінці, то схрещувались, переплітались. Між тими лініями красувались позначки – кружальця, хрустики, якісь закарлючки та ніби ненароком наляпані й розмазані синяві плями. Придивляючись до тих ліній і позначок, Головатий легко визначив землі Правобережжя, Слобожанщини та незаймані дикопільські пустища. А по отій товстішій за всі інші лінії пізнав “Кальміуську Сакму”. Вона бере початок від Азовського моря, а насправді від берегів Чорного моря, з Криму, огинає степ ногаїв, виривається вгору повз звивистий Кальміус, досягає Дінця, тягнеться далі до Цареборисова, до Лівен та й далі… Клята, переклята дорога, якою, вискочивши зі свого Криму, з ногайських степів, розбійницькі орди навально мчать і пустошать все на своєму шляху.

- Перепона має бути саме ось тут, - ткнув пальцем сивочубий біля вузла тонкого мережива та синявої плями, що означала море, - тут, на Кальміусі, де була й раніше. - Він зручно підсунув аркуш до понизовця. - Ось дивіться, отут будуть окопи, засіки. Отеж, добродію Головатий, - проказав майже запобігливо, - в олешківському коші, коли ми сюди виїжджали, нас напучували запросити вас на пораду і на допомогу.

“Оце гачок, - війнуло в думці Гордія, - гачок, і гострунький…”

- Нам не можна гаятися, - похопився чорновусий, - ніяк не можна. Треба братись за діло. - Швидко підвівся, витягнув з відлоги киреї, яка висіла на жердці, невеликий голубуватий аркушик цупкого паперу й подав його сивочубому – дозвіл бєлгородської канцелярії на будування фортеці-сторожі та зимівників у гирлі Кальміусу.

- Ви, добродію, знаєте тамтешні місця-хутори, дороги, - скрадливо, повільно, стежачи, чи його уважно слухають, говорив сивочубий. - Звичайно, знаєте і людей тамтешніх.

- Та декого знаю, - відповів понизовець, зрозумівши, куди хилить господар. Тільки моя дорога от сюди…

Він ткнув пальцем у накреслений на папері невеликий закуток – злиття річок Вовчої з Самарою. Ткнув у точку, яка мала означати селище. Провів пальцем, ліняю на захід, через уявні степові простори, через річки, повз городки й селища, перетяв береги Дніпра, взяв напрям трохи лівіше на південь – схід і зупинився в широкому трикутнику з ледве помітних синявих ліній, які показували напрям плину і злиття двох степових річок на Правобережжі Синюхи і Ятрані.

- Там буде захист від татарів.

- Така фортеця потрібна… - чулось різноголосе, настирливе.

“А коли б у тих сторожах, козачих зимівниках та оселити сірому… втікачів. Отих, що зараз шукають притулку в нетрищах Дикого поля… Ото, пане-брате, була б оказія, - стривожений такою привабливою думкою, Гордій аж сам собі посміхнувся. - А й справді, чому б не скористатися з такої нагоди. Може б, отам і дати надійний притулок… - тривожить, муляє, проймає хвилювання. - А на Правобережжя, як задумано, можна повернутися трохи згодом…”

Гордій дослухається до того, що говорять господарі, і нарешті вирішує:

“За умови: захисток робітним людям, всім, хто буде будувати… Ні, не тільки тим, а всім, хто осідатиме в Дикопіллі і найперше – біля річок Кальміусу, Кринки, Кальчика…”

Проводжаючи побратимів, Головатий вийшов аж за дворище корчми. Стоячи обіч дороги, вдивлявся. Вози котили й котили. Чумаки, здіймаючи шапки, брилі, вітались і прощались. Понизовець, теж вклоняючись, бажав їм щасливої дороги, удачі, погожої днини – ні сльоти, ні посухи, щоб добре горіли ватри, пились цілющі води. А груди його ятрив щемливий смуток, бо ж міг би й він, Гордій, сидіти на одному з оцих возів або ж на своєму буланому і плисти степовим безкраєм, обвіяним запашними вітрами, в гурті з побратимами.

До Головатого підійшов Оверко. Впевнившись, що поблизу нікого, хто б міг їх почути, мовив таємниче, довірливо:

- Я знаю, хто вони, - кинув у бік корчми, - знаю. Мені признався один з отих вершників. Тепер я думаю та й думаю, невже буде так, як говорять?.. - запитав, понизивши голос і озираючись. - Невже отам, на берегах отого Кальміусу, і отаким, як я, можна буде осісти, зажити, орати, сіяти, косити? - В голосі дотепного вигадника, безтурботного сміхотуна, яким він здавався, бриніла глибока стривоженість і надія.

- Я теж про це думаю, - признався щиро Гордій. - Думаю, сподіваюся. Коли ми, друже, будемо вже там, в тому краю, дізнаємось, що воно та куди воно буде навертатися, загинатися, - отоді й поміркуємо. А якщо треба буде виборювати оте, про що ти думаєш, про що запитуєш, то, друже, візьмемося гуртом.

- Гуртом, гуртом! - повторив радо Оверко і відійшов.

“Багато їх, отаких сіромах, шукають осідку, волі і плачуть в надії. А як тобі, Гордію, повестись?..”

З такими роздумами він повернувся до дворища, де розташувався загін олешківців, з якими неждано звела його доля.

Коли надворі зовсім стемніло, в'язнів почали виводити з підземних кам'яних темниць на подвір'я. Тут сторожа-наглядачі в'язали їх попарно сирицею, єднали пару до пари. Набирався десяток, тоді з'єднували шкіряною линвою і виводили з фортеці на дорогу, що йшла від Ізюма до Харкова. Десятки шикували за десятками, і набралося аж двісті. Але багато виснажених, з кудлатими, давно не стриженими головами, неголеними бородами; хто в свиті, кожусі, а хто тільки в дрантивій сорочці чи якомусь лахмітті, яке уже й не визначиш, що то за одяг. Все це небораки-кріпаки, які, знемагаючи від гніту, сваволі, втекли з маєтків, або підняли руку на пана чи пригінчого, або завинили якоюсь непокорою, гострим словом. Багатьох приютив був дикопільський степ. Та й та куца, полохана воля нараз обірвалась – попали до лабетів посіпак.

Шидловський заздалегіль подбав, щоб зібрати до Ізюма найбільше впійманих. Уже в себе у фортеці полковник відібрав найздоровіших, бо така умова з татарами: коні будуть на підбір молоді, жваві, прудконогі, то й люди в обмін повинні бути нестарі, здатні до будь-якої роботи.

Всім, кого виводили і в'язали, повідомляли, що перепроваджуватимуть до Харкова. Та в'язням було байдуже, тут чи там хурдига. Але хоча кілька днів пробудеш не в задушливому підземеллі, а під зорями, під сонцем чи хай навіть захмареним, але під небом. І не в одного небораки закрадалася спокусливо-хвилююча думка: може, якось пощастить в дорозі звільнитися від пут. Такі затаємні думки проймали ще глибше, коли в'язні вийшли за околицю городка, вступили в густі, кущуваті чагарники, а потім і під темні намети діброви.

Попереду живого людського потоку рухалися три вози з харчами. Слідом за ними їхало два озброєних верхівці, два таких же конвоїри давали лад посередині, і два пригінчих їхало позаду. Рухались дуже повільно. Спочатку люди йшли мовчки, а потім почали один з одним перекидатись словами. Наростав гомін. Конвоїри окриками-погрозами, а то й штурханами гасили розмови. Але не могли втихомирити.

У декого з верхівців закрадалося: чому на таку силу, та ще й таких небезпечних в'язнів так мало вирядили їх, охоронців. Вони, зрозуміло, і гадки не мали, що конвоїри, як і всі оці пов'язані ремінням люди, запродані, приречені.

В той час, коли в'язнів виводили з фортеці, троє вершників – Захарко, Христя і Гасан, ведучи одного запасного закульбаченого коня, а другого нав'юченого одежею, харчами та зброєю, були вже за городком, на харківській дорозі. Ждати довелося довго. Закрадався навіть сумнів, чи ж виведуть цієї ночі в“язнів з тієї фортеці. Може, Шидловський передумав віддавати своїх православних людей татарам на поталу в неволю. Але ж полковник, як запевняє Гасан, від'їжджаючи до Райгородка, наказав двом своїм осавулам особисто простежити, щоб усіх, кого визначено відправити, було своєчасно виведено з Ізюма.

Христя зажадала вертати, наблизитись до самої фортеці і дізнатися, що там зараз діється. Її послухали. Та не доїхавши верстви дві до городка, зупинились. В нічній тиші, від дороги, яка вела понад берегом річки Ізюмця, вчулося приглушений гомін, шамотіння, рипіння коліс. Гомін наростав, наближався. Сумніву не було – ведуть. Тепер хвилювало невідоме: чи багато там конвоїрів. Якщо їх десятки, то як справитися з ними в сутичці… Та й чи потрапив до гурту в'язнів Семенко…

Непокоїло: а що, як татари зразу ж, як тільки в'язнів виведуть із Ізюма, нападуть, полонять і поженуть своїм шляхом. А потраплять люди до рук мурзаків, то вже тоді виривати їх буде трудніше…

Чекання, тупцювання на одному місці томило, в'ялило Гасана. Він потерпав, що може статися й таке: господар повернеться з Райгородка і, не знайшовши свого пахолка, здогадається, що він утік. І втік, напевне, з татарами. Гінці-сердюки наздоженуть кримчаків, не знайшовши серед них Гасана, пустяться на дороги, що ведуть з Ізюма, та й можуть натрапити і на цей слід. Думалося хлопцеві й про те, що, якщо здійсниться задумане – визволять отого в'язня, тоді Захарко поверне до своїх, уже рідних йому Маяків. А що будеш робити ти, Гасане?.. Ти не наважишся один, та ще в таку осінню пору шукати дорогу до Криму… Ти змушений будеш триматися цієї ханум Христі та її коханого. А куди вони подадуться, невідомо. Та й чи візьмуть вони тебе з собою?.. Може, іще не пізно було б повернутися до Ізюма? Але як ти поясниш, де був, що замишляв, нащо узяв з конюшні аж троє коней, з комори зброю, харчі… Та й неминуче сьогодні, завтра чи трохи згодом, якщо тебе не закатують слуги полковника, доведеться зустрітися з чорним таган-беєм.

Десь опівночі, а може, трохи й раніше, стомлені, зголоднілі люди почали приставати, падати з ніг. А коли один, другий звалиться, їх не виділиш з гурту, хіба що перерізавши линву. Нарешті, ніби змовившись, усі в'язні лягли покотом на землі. І ні оскаженілі окрики, ні навіть удари арапників та штрикання шаблюками не підіймали обважнілих, знесилених людей.

На світанку похолодало, випала густа роса. В'язні самі, без понукування почали підійматися з землі, щоб не задубіти…

Гасана вже котрий раз запитували, де саме можливий наскок мурзаків. Він, як міг, показував руками на мигах, креслив у повітрі якісь знаки, але все це було незрозуміле. Тоді хлопець витяг з торбини невеличкий вив'ялений і вибілений шкурлат і написав на ньому вуглиною:

“На другий день. В степу”.

- Нам треба випередити їх, - нетерпеливилася Христя, - не проґавити.

- Зручніше було б нападати, коли стемніє, - почав Захарко.

Гасан, тримаючи в руках вибілену шкурлатину, написав:

“Треба сьогодні“.

- Зараз, - уточнила Христя.

Захарко погодився.

Хтось із них трьох мав бути старшим. Досі ватажкував Захарко. Отож йому, мабуть, годилося б і зараз настроювати товаришів до бою, розказувати, що мусять робити. А він мовчав. Хоча й погодився напасти на конвоїрів сьогодні, але в душі не був переконаний, що треба негайно лізти в бучу. Може, зачекати до вечора, доки стемніє, а тоді вже…

- Гасан триматиме напоготові коней, - розпорядилася Христя, а ми, - звернулася до Захарка, - гадаю, впораємося з двома передніми, а потім вивільнимо бранців та й матимемо підмогу.

В цю мить дівчина невпізнанно змінилася, ніби стала вищою, обличчя, здавалося, споважніло, і це надало їй ще більшої привабливості.

Готування було коротким. Перевірили пістолі. По два із зведеними курками заткнули зручно за череси, а ще чотири запасних лежали в торбині, яку Гасан тримав напоготові.

Христя зняла з голови хустину, одягнула смушеву шапку, підібравши під неї чорні з хвилястим спадом коси, поправила на боці шаблюку і вмить опинилась на коні. Поспішив і Захарко.

На першого вершника, який куняв, сидячи на коні, напали раптово, відібрали зброю, зв'язали. Швидко впоралися і з двома охоронцями, що сиділи на возі і підвечіркували. Цих зв'язали вже звільнені від пут бранці. Налякані воланням наглядачів та пострілами для остраху, які раз по раз зринали з укриття, де Гасан, решта охоронців погнали своїх коней на дорогу до Ізюма.

Тепер уже в'язні звільнили від пут один одног. На радощах обіймалися, цілувались. Зчинився неймовірний галас, метушня.

- Семенко!.. Семенко з Бахмута! З Ясенового! - гукали Христя і Захарко.

Голоси їх тонули у гомоні, у викриках збуджених від радості десятків людей.

- Семенко! – повільно в один голос, щоб чутніше було, вигукнули Захарко і Христя.

На виклик з'явилося кілька чоловік. Але того, кого шукали, не було. Дівчина направила коня впродовж дороги, їхала, не поспішаючи, від гурту до гурту, вдивлялася.

І раптом почулося радісне, здивоване:

- Христе, ти?!.

Дівчина зупинила коня. Семенко вибрався з гурту, поспішав назустріч.

За мить він уже опинився на підведеному Гасаном коні.

Звільнені товпились біля возів з хлібом і водою. Нараз почулося тривожно-застережливе:

- Вершники!

- Їдуть сюди!

- Татари!

На віз вихопився високий, рукастий, з чорною скуйовдженою бородою чоловік. Він змахнув, ніби крильми, обома руками і закричав на диво високим і тонким голосом:

- Гей, люди, спасайтесь! Тікайте! Розбігайтесь!

Люди сторопіли, розгублено озираючись, затупцювали. Дехто віддалявся.

Дванадцять вершників – татар вихором мчали до табору. В'язні кинулися врозтіч. Татари почали переймати. Кілька вершників спішилися й заходилися в'язати впійманих. Люди вперто чинили опір. Але ординці, навчені арканити, орудували спритно – в'язні нанизувались і нанизувались на довгу линву.

А на мажарі все ще галасував кудлоголовий:

- Тікайте!..

До воза під'їхала Христя.

- Гей! - вигукнула дівчина і, здіймаючись на стременах, рішуче піднесла над головою шаблю. - Гей, сюди! У кого є зброя, наперед! Розбирайте вози, до бою!

Татари прожогом кинулися на гурт. В'язні розступилися, потім, зімкнулись.

- Насідай! Насідай! - лунав голос Христі.

Вона, вже без шапки, з розметаними косами, з шаблюкою в руці, насідала на мурзаків. За нею йшли в наступ з уламками дишлів, потрощених полудрабків, навіть з піднятими на руках колесами і вісями. Але ж у татар шаблі і ятагани. До того ж вони на конях. Вершники, вириваючись з оточення, наскакували з боків і нещадно рубали людей.

Вперта боротьба точилася, доки татар не повалили з коней і не відібрали зброю.

Тільки трьом нападникам вдалося вислизнути і податись геть у степ.

В бою полягло два десятки в'язнів…

Постало нерозв'язане питання: куди їхати? Христя радила, навіть наполягала повернути на північ, до Ясенового, зненацька заскочити до маєтку дідича Синька і добре провчити того зухвалого пана за всі заподіяні лиха. Семенко охочий був вертати, тільки не до рідного села. До того ж він почував себе дуже кволим. А згодом, коли оклигає, то можливо, на щось таке, як радить Христя, і зважиться.

“Якщо не вертати до берегів Сіверського Дінця, - розмірковувала Христя, - тоді дорога тільки на підвень, у глиб Дикого поля. А там де приютитися?..”

- Говорили, що ти, Гасане, чув, - мовила дівчина, - ніби козак Головатий подався до моря.

Гасан кивнув головою.

- Головатий з таких людей, що порадять і коли треба, допоможуть, - роздумувала дівчина і скоса допитливо позирала на Семенка. - А де його там знайдеш?..

- Живі будемо, знайдемо, - охоче вхопився Семенко за думку прямувати на південь. - Знайдемо!.

Христя була рада, що Семенко збадьорився, повеселішав, і водночас жалкувала, що не наполягла на своєму, їхати до Ясенового.

Відчувши людяну щирість, Гасан посміхнувся. А глибоко заронена в душу тривога ні-ні та й з'явиться, замуляє: “А як мене приймуть оті уруси там, на березі Кальміусу?”

Їхали швидко. Відстань, яку чумацькій валці треба долати якихось два-три тижні, кінні олешківці проїжджали за півтора-два дні.Бита дорога вела на північний схід.За річкою Вовчою почали забирати на схід.А неподалік від річки Торець звернули з чумацького шляху на південь. Пробиратись степовим бездоріжжям було майже неможливо. Борсаючись у полеглій, сколошканій траві, коні стомлювались, уповільнювали ходу. Доводилось часто зупинятись, перепочивати, попасати.

Як тільки мандрівники збивались до гурту, заходила мова, щоб шукати кращої дороги. Але Головатий вперто не здавася. Вів за собою. За всякої нагоди завертав до зустрічних поселень. Впевнявся, що повстанці-втікачі з Бахмута та з придінцевих селищ, хуторів знайшли пристанище. Жилося важко, багатьом навіть у скруті, у нестатках, але ж на волі – без посіпак. Не свистить над головою нагай. Та чи ж буде воно так довго?..

- Боїмося, занишпорять арканники.

- А далі куди тікати?..

- Куди?..

- Ми вже й так, ніби на край світу…

- Хто оборонить?.. - звіряючись, бідкались люди.

Головатий переконувався, що його намір домогтися, аби нова січ взяла під захист поселення тутешніх людей, затія добра, необхідна. А як його таке здійснити…

Про що думали-гадали олешківці – невідомо. Можна було тільки здагадуватися. Балухатий – полковник, з прізвищем Балига, а сивочубий – суддя Сторожук до всього уважно придивлялися, бо знали: край цей увійде до нового округу – Кальміуської паланки. Отож, напевне, саме їм доведеться тут порядкувати. Придивляючись, ретельно вписували до своїх зошитів назви річок, поселень, їх цікавило, скільки там проживає людей, звідкіля вони сюди прибули та яке в них майно.

Нарешті наблизились до моря. Голос його почули звіддалік, коли перетяли вбрід води річки Кальчика й поїхали понад широкою заплавою повноводого Кальміусу. Вчувся віддалений шум, немовби вгучкий вітер розгойдував шорсткі волоски осоки або шугав над ланами стиглої пшениці і черкав колос об колос.

Та ось з пригорка відкрилось і саме воно – море.

Скрізь, куди не поглянь, здіймаються, піняво-грайливі хвилі, підганяють одна одну, ніби пустуючи, стинаються, зникають і виринають знову. В шаленім розгоні вали котять на берег. Розбитий, розбризканий вал відкочується, але не вгамовується, хвилі б'ють та й б'ють.

- Говорять, запорожці оцим морем добиралися сюди до Кальміусу, - сказав Олесько

- А так, - докинув Сторожук.

Головатий міг би сказати, що таким кружним шляхом добиралися не завше, а тільки козацтво, яке вибиралося з Криму, турки заступали своїми галерами дорогу до Дніпра, та й треба було заховатись, перепочити. Але Гордій змовчав, уважно роздивлявся давно бачену місцевість. Не доїжджаючи до моря, навернув коня ближче до Кальміусу.

- От і кінець путі, - спокійно, як про щось звичайнісіньке, заявив Головатий. - Знайдемо коням добру пашу, а тоді вже оглянемо, - зупинив нетерплячих, що вже було намірялися перебратися через рів. І подав знак спускатися до низини, де виднілося мочариння та погойдувані вітром зарості осоки.

Коли вийти на стрімкий берег і стати лицем до сходу сонця, праворуч буде море, ліворуч, внизу, – Кальміус. І там, де степова спокійна ріка зливається з морем, де вже буруняться морські хвилі, випнуто у воду овальний клаптик землі – “Наріжна гора”.

Прибулі, навіть не перепочивши, дерлися горбкуватими схилами до фортеці. Хоча до неї можна було ввійти з якого хоч боку через повалений частокіл, але зараз всі входили через отвір, який колись закривався міцною, дубовою, окованою залізом брамою.

А тепер там стирчав тільки один підгнилий, з'їдений шашелем стовп.

Ввійшли, збилися до гурту, мовчали. Потім розділилися на групки. Оглядали земляний вал, кам'яні мури, частокіл. Все, що було колись міцною спорудою, вражало запустінням, тишею.

- Тут треба добре докласти рук, - мовив збентежений Балига до Сторожука, коли вони відокремились від гурту.

- Певне, що треба, пане полковнику.

- А так, так, - багатозначно погоджувався Балига. - Необхідно заявити в Петербурзі, що козаки Олешківської січі вже розпочали споруджувати перепону на Кальміусі. А коли розпочнемо, то будьте певні, що про таку нашу дію не гаючись заговорять в Ізюмі, Бєлгороді, Воронежі та і в самому Петербурзі.

- Заговорять, - погодився сивочубий, - харківський Донець, ізюмський Шидловський. Пронюхають і в Криму та в Стамбулі.

- Хай говорять, - мовив байдуже Балига і, скривившись, вмовк.

Було незрозуміло: йому справді байдуже чи не хоче про таке говорити.

- Я, пане, суддя, - перегодя довірливо почав полковник, - в дорозі пильненько придивлявся і скажу вам, що тут є гарненькі куточки. Глянеш, і так тобі напрошується бажаннячко отам би он, в тій затишній місцині притулити хутірець, щоб, як мовиться, садочок, ставочок, млиночок і сіножатка. Земля, як видно по гінкій траві, тут родюча. Людей би тільки роботящих, сумирних у підсусідки чи на оброк.

- Коли ми тут вкорінимося, - стверджував Сторожук, - тоді ще більше приваблюватиме цей край. Сусідів наших і ворогів братимуть завидки.

Після розмови про вподобані затишні куточки заговорили про будування фортеці.

- Довгенько доведеться розбирати оце звалище, - обвів рукою Сторожук, - а придатне для будування нової споруди бачу тут тільки каміння. З залізом буде трудно. Деревини малувато, і непригожа.

- Все потрібне знайдемо, - запевнив полковник. - Вдаримось на Дон, до Ізюма. А як залучити людей? Заковика…

- Головатий допоможе, - буркнув Сторожук. - Здається, йому припала до серця наша затія. Хоча і неохоче погодився їхати, брикався, а в дорозі пом'якшав.

- Не сказав би такого, - мовив Балига. - Нас ніби не цурається, а в усьому гне на своє. В нього, напевне, засіло й ворушиться щось таке затаєне.

- Така натура. Брикливий, - визначив суддя.

- Укоськаємо. Не первина з такими брикливими. Добру вуздечку знайдемо, - запевнив полковник. - Укоськаємо!

На четвертий день по прибутті Балига покликав наближених до себе на раду. Коли всі зібрались, гуртом рушили понад берегом ріки й облюбували місце біля поваленої дуплястої верби.

Балига почав піднесено врочисто про те, що, слава богу, благополучно прибули до того місця, про яке мріяли, жадали, до якого линули серцем. Подорожування, мовляв, було щасливим, навіть приємним, і за все це складається велика подяка проводиреві – Гордію Головатому.

- Спасибі вам, добродію, - Балига кивнув головою.

Всі, хто сидів на колоді, вклонились – одні низько, поштиво, а інші тільки кивнули головами.

Коренастий, лисий будівничий Кузьма Маслій сказав, що місце уважно обстежене, скоро буде креслення нової фортеці. Стоятиме вона на тому ж місці, де стояла стара, але буде міцніша, стіни ширші. Будуть встановлені гармати, а для гаківниць проб'ють зручні бійниці.

Говорилося, що треба, не гаючись, будувати житла, стайні для коней, запасатися харчами. А до всього – треба людей. А їх нема.

- Наші козаки, - зауважив гармаш Груша, - уже побували в кількох ближчих хуторах і закликали, та зголосилося, як на сміх, поки що тільки двоє чи троє поселенців.

- Ми кинемо гучний клич, клич на будову великої фортеці! А також, - додав спокійніше, - попросимо добродія Головатого подати свій голос до тутешніх, які його знають, - і метнув очима на Гордія, що сидів на вивернутому в землі вербовому корчі.

- Ви дасте тим людям, як ми умовилися, притулок на цих землях, - обвів рукою Гордій, - і захищатимете їх від всяких напастей, особливо панських, - додав рішуче.

- Пан Овсій Балига, полковник, - наголосив Сторожук, - має повноваження і довір'я від бєлгородської канцелярії. Отож пан полковник буде діяти за тим правом і високими повноваженнями.

Все було сказано для того, щоб якнайсильніше вразити, збити з пантелику булавінця.

- Я віншую пана Балигу з його повноваженнями і довір'ям, - не збиваючись із свого спокійного тону і не вклоняючись, як це годилося б, мовив Гордій, - але я знову про те ж: притулок і захист.

- Буде притулок. Буде захист від наших одвічних ворогів! – твердо проказав Балига.

- Від татар, пане, ми будемо відбиватися гуртом, - уже тоном нижче і повільніше, ніби розтлумачував Головатий, - а я мовлю про захист від сваволі інших. Доки кримчак сюди з'явиться, то свій бузувір, пан дідич, впіймає сіромаху, закатує, поневолить. А ми чатуватимемо одвічних…- з іронічною посмішкою вимовляв так, як говорив Балига, - а на бузувірство своїх закриватимемо очі. А того й гляди, знайдуться такі, що допомагатимуть отим своїм…

- Он як! - кинув зневажливо, гнівно, закопиливши губу, Балига. - Це занадто! - вигукнув, заїкаючись, підступив до Головатого, втопив у нього розлючений погляд, наїжачено фиркнув, крутнувся і швидко закрокував уздовж берега.

Олешківці теж поспішили слідом за полковником.

“Мабуть, щось замишляється Балигою і Сторожуком, - здогадувався Гордій. - Хай замишляють, плетуть свої сіті. Не пропаду. Голими руками не візьмуть. Та й побачимо, хто в кого першим вцілить”.

День почався з несподіванок. Ранком, до сходу сонця, Головатий подався до низини напоїти коня, перевірити, чи, бува, не муляє путо, а можливо, й пошукати кращої паші. Але коня на тому місці, де вчора залишив, не було. Не знати, звідки з'явився високий в кудлатій шапці чолов'яга і, видно, здогадуючись, чого шукає понизовець, заявив, що, всіх коней перегнали на інше, краще пасовисько. Гордій зрозумів, що за ним не тільки стежать, а й не дають можливості виїхати.

Повідомляючи, де саме знаходиться кінь, чолов'яга, ніби між іншим, сказав, що Гордія Головатого ще з досвітку розшукують якісь мандрівники чи люди з тутешніх хуторів – два хлопці і дівчина, а в них аж п'ятеро коней.

- Та он, здається, і вони, - показав чолов'яга у напрямі діброви, звідкіля прямували степом вершники. Але зараз їх було тільки двоє.

Зустріч з Христею і її супутником Семенком була для Головатого несподіваною і радісною. Це ж бо неабияка подія. Можна дивуватись – визволити з Ізюмської фортеці-хурдиги свого нареченого і опинитися тут, на пустинному березі Азовського моря. А з якої причини?..

Замість вияву радості від зустрічі Христя, вкрай стурбована, з слізьми на очах, почала оповідь про пахолка полковника Шидловського, татарчука Гасана, який допоміг визволити з неволі наших людей-в'язнів. І ось щойно того Гасана впіймали якісь дозорі і повели на допит до тутешнього полковника. Вони з Семенком намагалися заступитися, а їх не хотіли й слухати.

- Дядечку Гордію, заступіться ви за добру людину, - благала Христя, - повірте, за добру.

Полковник Балига, до якого, як здогадується Гордій, повели Гасана, замислив щось таке, поки що до кінця незбагненне, але вже зрозуміле: не випускати звідсіля Головатого. Тож чи не станеться після вчорашньої сутички ще гіршого. Може, оце й до речі поява оцих юнаків. Зброя у них, як видно, добра: пістолі, шаблі, списи і троє запасних коней.

- Добродію Головатий! - прокричав прискорюючи кроки, посланець. - Вас розшукує пан Сторожук. Він у пана полковника. Там ждуть!

“Чергова несподіванка для тебе, Гордію, - подумав і справді здивований Головатий. - Та хай буде й так. Побачимо, до чого воно йде”.

- За такої нагоди, коли запрошують, - звернувся до юнаків, - поїдемо гуртом.

- Куди ви, туди й ми, - охоче погодилися Христя й Семенко, підводячи йому коня.

Сторожук перестрів Головатого посеред вулиці:

- А ми думаємо-гадаємо: де це наш проводир ходить-бродить.

Головатий не зупинився.

- Пішли, підганяв Сторожук, - почуєш приємне для себе. Але не можу, не можу втерпіти. Знай, ми, друже, поміркували і так і сяк, та й будемо погоджуватися про той притулок та захист отих, що будуть зводити нашу цитадель. От, маєш! Усе на добре! Їй-богу, на добре! - вигукнув, підштовхнув понизовця. - Давай, друже, зайдемо до полковника, він підтвердить сказане мною, та, напевне, і додасть щось іще важливе.

Гордія не так вражало оте повідомлення, як звернення до нього по-панібратському. Хоча й не названо по імені, але без отих “добродію, пане, мосьпане”, як це було досі.

Дивувало, чого це раптом повіяло таким м'яким, приємним вітром. Треба припильнувати, звідкіля воно віє…

З появою Сторожука і Головатого Балига запросив прибулих сідати і, трохи помовчавши, сказав строго:

- Татари – наші вороги. Мурзакам не місце серед нас, християн, - здвигнув плечима й рішуче підвищив голос, - а тим паче вивідникам! Смерть! В море його! Хай пливе до свого Криму!

Татарчук зблід. Рвонув, хитнувся, ще нижче похилив голову і ніби закам'янів.

Мовчання було довге, напружене.

- Пане полковнику, - заговорив Головатий і обвів очима всіх, що були на дворику, - це правда, татари наші вороги, неволять наших людей. Пощади людоловам-мурзакам не було й не буде. Але цей хлопчина, як нам відомо, сам був невільником, служкою в ізюмського полковника Шидловського. Тікаючи від нього, допоміг визволити з неволі наших людей. Хлопець без язика. Отож, мабуть, не вивідник. То хай би собі жив.

- Якщо без язика і допомогав у доброму ділі, тоді добродій Головатий має рацію так говорити, - обізвався Сторожук.

Балига підвівся, підійшов до татарчука, розкрив йому рота, зазирнув раз і вдруге.

- Втікач від Шидловського? - запитав, коли сів на своє місце за столом.

Гасан кивнув головою.

- Шидловського…- вимовив багатозначно полковник і перезирнувся із Сторожуком. - Бригадира Федора Шидловського… І наказав відвести до хати.

Татарчук звеселів. Випростався. Широко відкритими очима глянув перед собою, затримав погляд на Головатому. На зарожевілому від радості і хвилювання обличчі юнака ковзнула ледве вловима посмішка.

Снідали за тим довгим столом посеред дворика. Приємно пахло свіжоспеченим житнім хлібом, в'яленою і смаженою рибою, цибулею та огірками, тільки що вибраними з розсолу, заправленого кропом, хроном та вишневим листям. На дворище доносився шум моря.

- Оцю чарку я підіймаю за славне лицарство, - почав урочисто Балига, - і за одного з тих лицарів – добродія Головатого.

- За нашу згоду, - вставив Сторожук.

- За нашу згоду, за те, щоб люди, які осядуть тут, у Приазов'ї, мали охоронні ярлики, безпеку, - підтвердив полковник.

Головатий подякував і зажадав, щоб робітних людей, які зводитимуть фортецю, було вписано до реєстру, який вкладатиметься кошем. Дослухаючись до обіцянок полковника, подумав: “Коли сюди збереться сірома, будемо гнути на своє. І в самого чорта видеремо ярлики”.

При розмові про фортецю будівничий домагався, не гаючись, дати йому на будову робітних людей. Головатий порадив споряджувати гінців-закличників, а до яких селищ та хуторів вони поїдуть і до кого саме звертатимуться у тих поселеннях, він скаже, коли закличники будуть готові вирушати в дорогу.

Допивши свою чарку, понизовець поспішав на вулицю, де на нього заждалися Христя і Семенко.

Сніданок, розпочатий надворі, продовжували на хаті. Балига і сторожук випровадили всіх, окрім Гасана, який мав пильнувати дверей, щоб ніхто непрошений не зайшов.

- А пан суддя розумненько придумав, як укоськати того бунтівника, - почав Балига, наповнюючи келишок оковитою, задоволено посміхаючись, - їй-богу, розумненько.

- І полковник хитро доточив про ярлики, - теж з задоволенням мовив Сторожук, - а Головатий, здається, почав було розшолопувати, що кіш олешківський на землях кримського хана, а тут Дике поле. Та коли було пообіцяно безпеку, зирнув і криво посміхнувся, а потім, не докумекавши, заспокоївся і почав про реєстр. А ви, пане, пообіцяли…

- Обіцянка-цяцянка, а дурневі…- Балига скрутив дулю, змахнув рукою і задоволено вигукнув: - Ось!

Обидва весело розреготались.

- Хай тішиться!

- Реєстра захотілося!..

- Хай. Скоро перехочеться.

- А робітних він нам закличе.

- Закличе. Будуть.

Обидва задумались, перенеслись до Олешків…

- Сьогодні послати нарочних до Олешок, - ніби наказував комусь Балига, - хай розкажуть там, що ми робимо та що будемо робити. Про це ж саме треба сповісти і наших сусідів у Черкаському. А найперше у Бєлгороді та Ізюмі.

- З Шидловським нам доведеться дружити, - наголосив Сторожук, - сусіда значний.

- У нас із полковником, чи то пак бригадиром Шидловським, немає нічого спірного.

- Розмежуємось, як добрі сусіди.

- На землі не зазіхаємо.

- Людей із Слобожанщини не думаємо зманювати.

- А якщо Головатий туди кине клич?

- Не ми, а він буде відповідати.

- Ми можемо Шидловському повернути навіть його слугу без'язикого.

- А може, хай викупить?

- Якщо потрібний.

Гасан не все розумів, про що говорили двоє підпилих уруських ефенді. Але второпав – лихі люди. Треба було б про все це комусь сказати. А кому? Єдині друзі – Христя і Семенко. Але ж вони і самі без пристановища, шукають порятунку, захисту. Найближча його серцю людина Головатий. Отой, мабуть, добре розібрався б у сказаному цими людьми. А де ж його знайти?

Негусто в Дикопіллі людських поселень. Хатки-хижки, землянки-нори, курені купками туляться на берегах річок, у заростях нетрищ, уклякли, щоб бути непомітними, щоб заховатись від небезпеки. Негусто поселень. Далеко вони одне від одного, але є прорізані колесами дороги чи ледве помітно протоптані серед хащів і трав'яних заростів кривулясті стежки. Вони зв'язують степові поселення. Радісна чи сумна звістка-чутка передається від селища до селища, від людини до людини.

І ця звістка летіла швидко і хвилювала.

“На березі Азовського і Кальміусу починають нову споруду”.

“Зводять фортецю”.

“Зупинятиме татар”.

“Туди, на Кальміус, говорять, закликає Головатий”.

“Отой, побратим Сірка”.

І вже пошепки, довірливо і не кожному зустрічному, а своїй людині:

“Отой, що ходив на Дону з Кіндратом Булавіним”.

“Що водив на бій бахмутських солеварів”.

“Говорять, обіцяє захисток”.

“Піти б туди…”

“Підемо”.

І йшли. Йшли поодинці, а здебільшого групами. В степову далечінь та ще осінньої пори одному вириватися небезпечно.

У ті дні, зібравшись потаємно до гурту, рушили в дорогу і підневільні дідича Синька. Повів їх кріпак Тиміш Тесля. Напрям взяли на південь. Йшли навпростець. Услід, позаду гурту – дві конячини. Одна по обидва боки рясно обвішана торбинами, оклунками, зібганими свитками, постолами, друга – також з оклунками, вузлами, двома великими саквами, в яких сиділи, визираючи, мов пташенята з гнізда, четверо Тимошевих дітей, а старшенька, тримаючись за полу материної свитини, йшла в гурті втікачів.

Головатий не мав постійного житла, хоча вважалося, що проживає у рибальському селищі у крайній від моря хатині. Але завше його бачили на дворищі фортеці, серед теслярів, мулярів. Разом з робітниками він обладнував кузню, ставив курені, де б можна було людям обігрітись, перепочити. Треба було поспішати, бо з кожним днем холоднішало, насувалась зима. На белебні доймали пронизливі східні та північні вітри. Щоб хоч трохи захиститися, коли насуне дощова, снігова хвища, посеред дворища звели широку, з дерев'яним дашком загороду. Там вдень і вночі палало вогнище. Тут, біля вогню, на вигрітій землі, вкладалися покотом на ніч і ті, що не мали справжнього людського житла.

Гасан вперто шукав, дослухався і таки довідався, де можна знайти понизовця. Разів кілька побував на дворищі, бачив там Головатого серед робітних, але не підійшов, бо ж той завжди був між людьми і чимось заклопотаний. Нарешті, після довгого вистежування, хлопцеві пощастило зустріти його на березі моря.

В затоці, де Кальміус єднається з морем, де вбито в землю паколи і зведено над водою дерев'яні помости, зупинялись рибальські човни, баркаси з харчами, деревом, залізом. Сіявся дрібний дощик. Море і небо непривітно сивіли. Степове узгір'я огортали рідкі застояні тумани. У волохатій імлі ледве виднілись, а то й зовсім тонули хатки рибалок, дубовий гайок під горою і обриси фортеці.

Головатий вдивлявся в закаламучену далину моря, крокував вибоїстим, розмитим дощами берегом. З прибережної шелюги запнута рядниною з'явилася постать. Коли вона наблизилась, пізнав – татарчук Гасан. “Куди його несе в таку негоду?” - майнуло в думці.

Гасан зупинився. Скинув запинало. Озирнувся навколо. Упав на коліна й охопив руками Гордія.

- Встань! - наказав Головатий.

Хлопець підвівся, схвильований, розгублений, нараз довірливо радісно посміхнувся, вихопив з бічної кишені штанів паличку і вивів на мокрому піску великими, старанно виписаними буквами:

“Ефенді читає?”

- Трохи тямлю, - відповів той здивовано, - і не називай мене, хлопче, так.

Татарчук збентежився, зиркнув, ніби перепитував, і застиг, здавалось, не зрозумів чи не дочув сказаного.

- Не називай так, - повторив Гордій.

Хлопець все ж таки, напевне за звичкою, почав було виводити оте “ефенді”, та нараз засипав його піском, перейшов на інше місце, і почав повільно, старанно креслити букви. Понизовець читав мовчки, і відповідав уголос.

“Головатий врятував мені життя. Я його раб”.

- Не мав, слава богу, рабів і не хочу їх мати.

“Я буду тобі, ага, вірним слугою”.

- Слуг, хлопче, не потребую.

“Буду довіку вірним тобі душею”.

- Добре, хай буде так.

До берега, повільно краючи воду лиману, наближалися два баркаси. З рибальського поселення зустрічати їх вийшов гурт людей. Гасан занепокоївся, заспішив креслити. Букви виходили незграбні, навіть не досить виразні, а все ж можна було вчитати:

“Полковник і той другий ефенді, що з ним, нечесні, дуже підступні”.

“Здогадувався”, - подумав Гордій. І читав далі.

“Вони обманщики. Замишляють зле тобі і мені”.

- Що замишляють?

“Я чув багато, але не все зрозумів. Запам'ятав: Головатого укоськати. Мене, Гасана, повернути Шидловському. Ярлики – обіцянка-цяцянка. Хай Головатий тішиться, аби тільки покликав робітників”.

Люди, що вийшли з поселення, наближались. Гасан написав останнє:

“Зустріну вдруге, скажу про інше, все, що пригадаю. Будь обережний, ага, хай захистить тебе аллах”.

Швидко затоптав ногами написане, кинув у воду паличку, миттю підхопив, накинув на голову ряднину, вклонився і зник у заростях шелюги та осоки.

Почуте, чи певніше сказати, прочитане, не дуже-то й збентежило Головатого. Про все те він і сам здогадувався. А все ж змусило задуматись. Полковник і суддя, коли бувають на будові, ніколи з ним, Головатий, не радяться. Ввічливі. Але чомусь уникають розмови. Людей, які прибувають сюди, гуртують, дають роботу самі. А тих, що горнуться до нього, відсторонюють, навіть, буває, випроваджують геть. Увесь час за тим, що він робить, де буває, з ким розмовляє, стежать. І не тільки отой довготелесий в кудлатій шапці, а й інші козаки-олешківці.

“Дурниці, - втішав себе Гордій, - будується фортеця, підходять добрі, надійні люди, і ми будемо гнути своє, задумане…”

Баркаси підпливали до берега. Вони везли ціний, дуже потрібний вантаж: гармати, пищалі, гаківниці.

Головатий заспішив до причалу.

Спускався вечір. Сутеніло. Гасан засвітив у світлиці кілька свічок, у сінцях каганця. Сторожук, почуваючи себе стомленим, усівся біля столу. Мовчав.

- А як вам, Мар'яне Савичу, їздилося? – запитав Балига, аби порушити мовчання.

- Добре. Навіть дуже добре, - пожвавішавши, хвалився суддя. – Облюбував, скажу вам, пане, чудовий куточок, - прицмокнув, повів, викидаючи вгору, рукою і аж засяяв від задоволення. – Уявіть собі: широка долина, річка, густий верболіз. На пригорку, на відсонні, можна закласти хутірець, та ще й чималий. Зараз там з десяток хатинок втікачів з Чернігівщини. Отож поки що – нічий. До тих, що оселились, можна буде долучити, як ми з вами, пане полковнику, договорилися… - недоказавши, суддя хитро підморгнув.

- І такий гапличок не завадить, - погодився полковник. - А де ж ви, Мар'яне Савичу, цікавлюсь, натрапили отой куточок?

Сторожук витягнув з кишені цупкий, помережаний лініями, всіяний позначками аркуш і, розгладжуючи, розстелив його на столі.

- Ось воно, пане, Благодатне.

- Стривайте, стривайте, - замурмотів вражений господар. Поспішливо видобув із скриньки, яка стояла біля столу, такий же за розміром, тільки з іншими позначками аркуш. - Та на цьому ж місці і моя мітка. Ось тут має бути мій хутір. Ось!

- Ваша мітка, пане полковнику, трохи в іншому місці, - глянувши на папірець, тамуючи збентеження, запротестував Сторожук. - Ваша ближче до річки Берестової. А мої мітки – до берега Кальміусу.

- Та ж ні! В одному і тому ж місці! - заперечив Балига. - Я маю намір округлити луки, гайки і також закласти хутір, - гострим нігтем рішуче окреслив на папері широке коло. - Ось так. Це буде моє!

- Я раніше облюбував, раніше! – запротестував суддя, намагаючись говорити стримано, але твердо.

- А може, я раніше?

- Я, пане, накинув оком оті місця, ще коли їхали сюди з Кам'янки.

- Хай пан суддя знає, - уже підвищивши голос, козирнув, на його думку, незаперечним доказом Балига, - я подав на це місце заяву до ізюменської і бєлгородської канцелярій.

- Коли подавав? З ким подав? - в'їдливо гостро напосідав Сторожук. - Всі папери звідсіля йдуть через мої руки.

- Це моє діло і моє право! - гнівно застеріг полковник. - Буде так, як я хочу!

- Буде так, буде так, - передражнив, хихикаючи, Сторожук. - Ще треба довести, виправдати своє право перед кошем.

- Доведу! - розлючений, задихаючись і багровіючи, Балига рішуче метнувся, вихопив з рук судді аркушик, в ту ж мить кинув його до скриньки, наступив на віко коліном і стиснув кулаки, готовий до відсічі.

З вулиці долинуло торохкотіння воза, тупіт кінських копит. Раптом все стихло. Натомість вчулися голоси під вікнами хати. Відчинилися сінешні, потім і хатні двері. До світлиці з'явився Гасан, вклонився, замахав руками, вказуючи, що в сінях стоять гості.

- Хай заходять, - зронив Балига, зняв ногу з віка скриньки, але не відступив від неї.

Поштиво вітаючись, вклоняючись то одному, то другому господарю, до світлиці увійшов середнього зросту, товстуватий, уже немолодий, з чорною густою борідкою чоловік.

- Дворянин. Поміщик. Відставний ротмістр Синько, - неголосно, але чітко мовив гість, нахиляючи голову. Коли змовк, виструнчився, а потім знову схилився і навіть схрестив на грудях руки.

- Просимо!

- Просимо! - проказали майже разом господарі, злегка вклоняючись.

На якусь хвилину гість застиг в скромній позі. Ніби ще ждав приємних слів запрошення або вітання. Потім заговорив з гідністю грудним, хрипкуватим голосом:

- Я панове, ваш хоча й далекий, але сусіда. З Ясенового, - знову схилився в поклоні і, хитрувато щулячись, вів солодкувато. - Даруйте, панове, за смілість, збираючись відвідати вас, як сусідів, я для знайомства дещо захопив. Повірте, від щирого серця. - В ту ж мить, не дочекавшись дозволу, гукнув на вулицю: - Гей! Де ви там?! Давайте мерщій!

До світлиці почали зносити оклунки, торби, козубеньки, макітри, обплетені лозою сулії, барильця.

- З дороги, мабуть, не завадить? - ухмиляючись, розкинувши руки, гість ніби зважував на них щось важке.

- А чого ж…Не завадить, - погодились господарі.

На середину світлиці переставили стіл і на ньому розклали наїдки, ставили сулії з наливками.

Вечерю розпочали мовчки. Гостеві було незрозуміло, чого господарі нахмурені, неговіркі. Вважав, мабуть, незадоволені його раптовою, може, й небажаною, появою. Насторожився, змовк. Та тільки на хвилину. Вдаючи з себе простака, веселуна, людину щирого серця, охоче, навіть настирливо частував господарів, і вони повеселішали.

- Я, панове, - прикидаючись скромним і в той же час хизуючись, заявив Синько, - володію людьми і вівцями. Чого-чого, а вовни у мене багатенько. Але ж вона, панове, знаю, вам непотрібна. Так оце, настрижене з овечок, від щирого серця офірую для фортеці, - поклав на стіл один капшук, наповнений червінцями, біля Балиги, другий – біля Сторожука. - Даруйте, що зміг…

Господарі не заперечили.

Кружляли наповнені келишки. Точилась товариська розмова. Гість уже, звіряючись, зітхаючи, ніби між іншим, скрушно жалівся:

- Овечки в мене, панове, смирненькі, випасаються, тримаються одна одної. А от люди – біда! Є такі, що так і норовлять відлучитися, чкурнути кудись. З десяток отаких непокірних, невдячних прибилися аж сюди до фортеці, до вас, панове. А призвідця отих волоцюг Тиміш Тесля. Такий з себе худорлявий, високий, цибатий.

- Тесля? Здається, є такий. Еге ж, є, - признався Балига.

- Так. І працює теслею, - підтвердив Сторожук. Втікач, тільки ми не знали, звідкіля той Тесля.

- Якщо на таких не дуже сутужно і не жалко, то просив би, панове…

- Один птах відлетить, другий – прилетить.

- Такі теслі, слава богу, прибувають.

- Були б лопати, ломи, а рук досить.

- Еге ж, робітних досить.

- Обійдемося без отих ваших…

- Обійдемося, - спокійно доповнювали один одного господарі.

- Спасибі! - з затамованою радістю дякував гість. - Та вже разом з моїми, - заявив, ніби несміло, боязко, - дозвольте, панове, вилучити і людей ізюменського полковника Шидловського. Наш можновладний, вельмишановний Федір Іванович, - з гордою повагою вимовляв Синько, - дуже просив мене про отаке, передати вам, панове, і дав на підмогу, на ловитву втікачів, кілька своїх гайдуків.

Господарі, уважно прислуховуючись до того, що говорилося, на згоду мовчки кивали головами…

Гасан пішов на розшуки Головатого. В хаті біля озера його не було. Не знайшов і на подвір'ї фортеці. Натрапив на слід аж у кузні, де ковалі при каганцях та полум'ї з горна кували обручі, скоби, сокири, лопати, а декотрі потай – списи, ножі.

Гасан шарпнув Головатого за полу свитки й кинув головою на двері. Вийшли з кузні.

- Пиши. Що трапилось?

Рука хлопця тремтіла. Вугілля кришилось. Літери виводились нерівні, декотрі зовсім нерозбірливі.

- Натискай обережніше, - порадив Головатий.

Гасан притримав лівою рукою праву й почав писати вправніше.

“Приїхав якийсь Синько з гайдуками, читав Головатий, - сторгувалися з полковником і суддею. Цієї ночі забиратимуть з фортеці втікачів. Теслю та інших. Своїх і Шидловського”.

- Знайшов! Триклятий виродок, стонадцять болячок йому в боки! - вилаявся Гордій.

- Цього треба було сподіватися. Спасибі тобі, - щиро мовив Гордій. - Ступай додому. По дорозі зайди до Христі, повідай – хай з Оверком з'являться на дворище фортеці. Стривай, що я торочу, - з докором заперечив сам собі, - ви ж одне з одним не поговорите. Спіши додому. Пильнуй. Якщо станеться щось важливе, сповіщай не гаючись. Я буду біля кузні.

Вивідавши за дня, хто де живе, вночі, коли всі поснули, гайдуки вривались до хати, куреня, чи повітки, хапали людей, забивали їм рота ганчір'ям, в'язали руки і відводили до возів, захованих у заростях осоки.

Після повідомлення про наїзд людохватів Головатий зразу ж подався до куренів, де жили ясенівці і люди із Слобожанщини. Там – пустка. Забрано навіть убогі пожитки. Він поспішав на дворище.

Біля фігури товпились украй збентежені робітні і вкотре вже оповідали один одному про жахну нічну подію. Кого саме забрано, поки що невідомо. Декотрі, налякані, ховаються десь у чагарниках. Кількох чоловік, які чинили опір або заступалися за товаришів, забито, багато поранено.

З появою Головатого люди почали збиватися до гурту. Гордій повідомив, хто саме вчинив розбійницький напад і з чийого дозволу, й закликав не гаючись наздоганяти лиходіїв.

- Дорогу, якою підуть посіпаки, ми знаємо, - розраджував Гордій, - вона там одна. Але ж коней забрано. Пішки не наздоженеш. Але є річка.

- Водою можна добратись аж до того Ясенового.

- На човни!

- На човни! - підхопили всі.

- Берімо, друзі, хто яку має зброю, - наказав понизовець, - берімо одіж, харчі - і на човни…

Шість човнів рушили проти течії Кальміусу. Малувато було пістолів, шаблюк, зате багато саморобних пік, ножів. Були і далекобійні гаківниці. Пливли швидко. Дужі веслярі навперемінки сідали до весел. Поспішали. Зупинялись тільки тоді, коли приставали до берега, виходили в степ, на дорогу і вдивлялися, чи не бачать де тих, за якими вчинили погоню. Але того недільного дня, крім кількох пастухів, які випасали овець поблизу хуторів, нікого не зустріли.

Дивувало і непокоїло, де могли подітися нападники з захопленими людьми. Не могли ж вони возами, хай і запряженими кіньми, далеко заїхати по ненакоченій, місцями грузькій, вибоїстій дорозі. А дорога тут одна. Вона починається з кальміуського рибальського селища, тягнеться на північ, повз ріденькі гайки, через чагарники і виривається в степ. Та куди б не завертала, а віддаляється вона лише на кілька сажнів, а найбільше, на дві-три верстви від берега Кальміусу.

Ніхто не здогадувався, що хитрий, досвідчений лиходій Синько, завбачаючи погоню, вирішив перший день по шкоді пересидіти в безпечному місці. Чотири вози, кілька десятків впійманих і вісім гайдуків, тримаючи загнузданих коней, сиділи в комишах неподалік фортеці, вижидали слушного часу.

Із заплави вибиралися опівночі другого дня. Вибиралися тихцем, обережно, хоча були певні, що за ними уже ніхто не стежить.

Сидячи на човнах, робітні не поспішали вперед і поки що не вертали назад. Плисти вночі звивистою рікою було незручно, навіть неможливо: уткнешся човном у берег або запливеш на мілке, заросле осокою місце. Ночували в невеликій затоці, в густих комишах.

Коли почало світати, сіли на весла, але не довелося навіть добре розім'ятись, нагрітись. Почули левде вловиме шамотіння. З імлистої запони почали наближатись наче випливати, вози. За возами йшли попарно зв'язані люди в охороні вершників.

Всі, хто мав вогнепальну зброю, залягли широким півколом по обидві сторони дороги.

Валка рухалася повільно.

На трьох возах навантажено всякого домашнього скарбу, навіть цеберки, відра, корита. Поверх усіх тих пожитків сиділи жінки, діти. Прив'язані до полудрабків, до люшень люди, в гразюці, вкрай стомлені, ледве ступали.

На передньому возі, нариченому сіном, на розстеленому килимі зручно розлігся Синько. Після двох останніх марудних для нього ночей можна було відпочити. Дідич був задоволений. Хай у тих, полковника і судді, залишено багатенько золотих і срібних, вино, мед та сало, зате вивів понад сорок чоловік. “Своїх“ всього дванадцять та п'ятеро дітей. А решта сусідів: Шидловського та Качури. Отож був певний: витрачене на цих втікачів оплатиться, та ще й з добрим баришем. А якщо сусіди когось не викуплять, залишить у себе. Робота знайдеться. Благо, маєток розширився. З дозволу (розуміється, не задарма, а за сотню овечок) ізюменської полкової канцелярії він приєднає до Ясенового хутір Зелений. А навколо того хутора не тільки добрий випас на луках, а й нори-ходи, з яких вибирається горюче кам'яне вугілля. Те вугілля охоче забирають бахмутські і торські солевари для розпалу печей, забирають його за гроші, а чумаки в обмін за свій крам.

“Поживемо – побачимо, як бути, куди повернути, - розмірковував Синько, - а поки що ми плекатимемо овечок. Ця скотина не підведе. Скрізь будуть отари, отари. І всі кріпаки-лайдаки пастухами. А оцих, впійманих, доведеться як слід провчити, щоб удруге їх не розшукувати”.

Вози наближалися. Головатий подав умовний знак. Розкотисто гримнули гаківниці, здійнялися вигуки, лемент. Коні шарпнулись, рвонули, стали дибки, тріснули дишлі. Кілька вершників звалилися на землю. Піші й кінні гайдуки кинулись тікати в степ, та, зустрівши націлені списи, метнулись назад на дорогу, але й там наткнулись на озброєних робітних людей. Єдине, куди можна тікати, - мочаринням до річки…

Коло озброєних звужувалось і звужувалось.

Синько з переляку шарпнувся, вивалився з похиленого набік воза, підхопився, очманіло озирнувся, пригнув голову і теж було намірився чкурнути. Але за кілька кроків від воза до нього насувались, ось-ось простромлять, залізні гостряки. Дідич крутнувся, щодуху помчав і з розгону шубовснув у воду, де вже бовтались його гайдуки.

Гнані страхом, пострілами з гаківниць, пістолів і окриками, посіпаки відходили далі й далі від берега. На середині ріки їх закрутила й понесла бистрина. Намагання втриматись, вибратись на той берег були даремні. Вирування холодної води тягнуло на дно.

Човни і вози, крім одного з розтрощеним на цурпалля дишлом та розбитими в маточинах колесами, прибули до рибальського селища. Але не всі робітні повернули до фортеці, до своїх хаток. Ще в дорозі до Головатого підійшло кілька чоловік. Розмову першим почав Тиміш Тесля, а потім і інші підпряглись, доточували:

- Спасибі тобі, Гордію, що витягнув нас із аркана.

- Громаді дякуйте.

- Громаді й тобі.

- Ми вже знаємо, коли була безвихідь, ти знайшов, як рятувати.

- Якою б не була безвихідь, а треба шукати порятунок.

- Треба шукати.

- Отож ми розговорились між собою та й прийшли до такої думки: не життя нам тут.

- Вирішили рушати слідом за тими, що подалися за море.

- На береги Єйї?

- Та туди ж.

- Допоможи, Гордію, якимось вітрильником.

- А може б, взялися гуртом та й тут повернули на краще?

- Дай Боже, як кажуть, нашому теляті вовка здолати, - зітхнувши, мовив Тиміш, - та коли б у теляти були хоч маленькі ріжки, може б, який раз і штурхонуло. А то тільки мекає.

Головатий посуворішав. Пильно, ніби з докором дивився, але не на стовплених біля нього людей, а вбік від них або долу.

- То як же, Гордію, допоможеш? - допитувався Тесля.

- Збираєшся з родиною?

- Всім сімейством, - відповів тихо Тиміш.

- А може, подумаємо?..

- Думалося та й до цього додумалося, - з серцем кинув Тиміш. – Далі нікуди! Тільки за море…

- Баркаси зараз на причалі. Підуть з вами у море, ніби рибалити. Підуть…- сказав з гіркотою Гордій і опустив низько голову.

Ранком першого травневого дня на два великих баркаси зносили збіжжя, харчі, дрібний реманент та домашню живність. Розмістилося там і два десятки родин. Ранок видався тихий. Заспокоєне море лагідно грало бірюзовими відсвітами чистого неба, вкривалося золотими скалками сонця. Тільки в березі хлюпотіли, здавалось, журливо дрібненькі хвильки. Над баркасами напнулися опукло, туго вітрила. Судна злегка погойдувалися, немов нагадували – пора вирушати.

- Пора.

Баркаси гойднулись дужче. Хлюпнула хвиля.

- Ой людоньки! - злетіло над гомоном, над плюскотінням води. - Та візьмемо нашої, рідної, хоча б на спомин!

Кладкою на берег збігла Тимошева Вустя, впала на коліна й почала згрібати землю пригорщами й насипати в торбину. Слідом за Вустею збігли жінки, чоловіки, старшенькі діти, набирали землі й несли, як дорогоцінну ношу, на судно у ворочках, мисках, а то й затиснену міцно в жменях.

Баркаси відпливали поволі, ніби неохоче. Прощання було тоскне, сумне. Ті, що відпливали, і ті, що залишалися, простягнули руки й ніби скам'яніли, стояли похмурі.

- На чужину…

- На невідомі землі.

- Як сироти.

- Як вигнанці.

До Головатого підступили Христя та Оверко. Їхні погляди допитливі. Гордій розуміє, чого вони ждуть від нього. Сьогодні вранці, коли йшли до пристані на проводи, розговорилися. Христя почала про те ж, коли в дорогу… Оверко теж такої думки: “Пора кресонути іскри”. Головатий погоджувався, але не сказав, коли саме вирушати.

“Вузлик затягується туго, - майнуло в думці Гордія, - в'яжеться одне до одного. Треба налякати тутешніх жмикрутів, бо дуже осміліли, розперезалися. А воно трохи ранувато. Фортецю ж не добудовано. Останніх три гармати встановили на валу, а як вони битимуть, вцілятимуть – не перевірено… А робітних людей треба направляти до ближчих та дальніх хуторів, вберегти від можливої напасті, бо, шукаючи сліду дідича Синька, сюди скоро наїдуть карателі. Та найперше, мабуть, поговоримо з Балигою”.

Головатий подав знак. Оверко і Христя наблизились.

- Скільки чоловік маємо при зброї? - запитав тихо.

- Одинадцять.

- Коли треба, зберемо більше, - запевнив Оверко.

- Покличте всіх до дворища хати-канцелярії та пильнуйте за олешківцями, - сказав і наддав ходи.

За ним поспішали всі, хто був при пристані.

О сніданковій порі робітні й рибалки товпилися біля хати-канцелярії. До світлиці зайшов тільки Головатий.

Полковник, будівничий і пушкар сиділи за столом, про щось розмовляли. З появою Гордія розмова обірвалася. Всі насторожилися.

- Маю честь, пане полковнику, - почав Головатий, не вітаючись, не вклоняючись, явно глузливо, - маю честь повідомити, - і вже карбуючи слова, - всі запродані тобою і паном суддею люди звільнені з аркана і прибули живі-здорові. Просимо видати всім, хто зараз тут буде, охоронні ярлики. - І, помовчавши, закінчив вимогливо, ніби розтлумачуючи: - Вписати кожному, що він будівник Кальміуської фортеці.

Балига раптово, ніби його чимось важким оглушили, укляк – убрав у плечі голову й застиг. А коли очунявся, почав поволі, спираючись руками на стіл, випростовуватись, зводитись.

- Що?! - вигукнув, скаженіючи. - А такого ярлика? - і вихопив з-за пояса пістоля.

- Пане, - застеріг Головатий, - не здіймай, бо я теж… І не хиблю.

- На! - Балига рвучко підніс пістоля, але в ту ж мить розітнувся постріл.

Постріл Балиги пролунав на якусь мить пізніше. У вікні брязнула шибка. Димки, клублячись, розіткаючись, змішалися й повільно сивими пасмами потекли до вибитої шибки.

Полковник зблід, повільно осів, заплюшив очі.

- Дрябнуло, - придивляючись до завислої над столом руки господаря, сказав пушкар Груша.

- А ви, тюхтії, без зброї? - з докором процідив Балига. - Не можете його…

Маслій похнюпився, вмостився зручніше. Груша намацав рукою свого пістоля, але не витяг з-за пояса.

На порозі з'явилася Христя, за нею в сінях і надворі товпилися робітні люди, долинав тривожний гомін.

Головатий підступив ближче до столу.

- Там, у скрині, - стомлено глипнувши очима на писаря, вимовив полковник і важко зітхнув.

Олеська витягав і складав перед собою на столі невеличкі, як долоня, дублені шкуратини. На тих шкуратинах мало виписуватися: “Будівник Кальміуської фортеці”.

Біля трьох десятків вершників зібралися навколо фортечної фігури, оглядали, чи все спорядження у них до ладу, перевіряли зброю, перемовлялись і ждали Головатого.

Гордій у супроводі будівничого Масля оглядав фортечний вал і гармати, з яких сьогодні вранці стріляли в ціль. Б'ють добре, далеко. Докидають ядра аж на той, лівий берег ріки і до озера Домахи. Маслія дивувала спокійна байдужість Гордія. В ці останні хвилини його перебування тут і прощання він мав би бути схвильованим, врочисто піднесеним або принаймні задоволеним. Адже з руїн зведено цитадель. Зведено на захист людей. І хто-хто, а Головатий таки добре доклав тут рук.

Коли перейшли з будівничим на південну частину валу, перед очима замиготіло висріблене сонцем, збурене море. Розбурхані білорунні баранці накочувались на берег, мили широкі помости пристані.

“Чи ж докинуть гармати і туди ядра? Та вже хай перевіряють тут без мене”, - роздумував Головатий і задивився на човен, який погойдувався на прив'язі. Три дні тому від того причалу від'їхали його друзі.

…На баркасі, який відпливав до берегів Єйї, стояв високий, зсутулений, з простягнутими руками, у білих, праних-перепраних, уже аж муругих штанях і сорочці, Тиміш – останній із давніх Гордієвих друзів, побратимів-булавінців. Тимошеві сльози ще й зараз печуть Гордієві серце, а думка свердлить, в'їдається: “Невже не можна було осісти тут, на рідній землі…“

Коли їхали з дворища, коней пустили риссю повз гайки, чагарями, ніби поринали в зелені заплави. В обличчя лоскотливо, духмяно бив теплий вітер. Під густий тупіт копит було приємно відчувати молодий захват. Мчати і мчати. Далина відступала. Манив степовий безкрай.

Вимчали на пригорок. Головатий зупинив коня. Озирнувся, впіймав очима фортечну споруду на стрімкому березі ріки. В небо здіймалася висока, з сідалом і кадубом на вершині вишка. Над нею купчились пір'їсті хмарини.

“Недарма трудились, - подумав задоволено, - вали насипали, частокіл поставили високий. Гармати і гаківниці вцілятимуть”.

“Пильнуйте!”- послав як наказ…

Шарпнув за повіддя, кінь рушив, прискорив ходу і скоро наздогнав загін.

Головатий знову відчув себе спокійним, вічним мандрівником, непохитним у своїх стремліннях, своїх замірах. Думка випереджала думку – бачив себе на хуторі Зеленому в родині коваля Савки Забари, в колі копачів вугілля. Їхній збройний загін виведе назустріч Шагрій.

Коли до Тора підійдуть, як умовлено, бахмутські солевари, тоді вже великим загоном пробиратимуться до Ізюма, до його хурджинного підземелля, визволятимуть в'язнів. А що туди доберуться, був певний. У саквині, в шкіряному гаманці, лежать старанно накреслені Гасаном потаємні ходи, які так хотів тримати в своїх руках кримський таган-бей. Та в ті ізюменські підземелля може провести і сам Гасан, котрий – у гурті Оверка, Христі, та ті ходи-переходи, напевне, знає і Семенко Лащовий, який он їде у гурті своїх давніх друзів-побратимів.

На степовому розгоні дорога буде пряма і навкружна. Буде швидка і забарна, завертатиме туди, де з'являться, стрінуться посіпаки-карателі, де розсілися, заграбастали, неволять, здіймають канчука на людей пани-кріпосники, дідичі. Назустріч і навздогін таким – куля. Не схиблять шабля і ятаган.

Та про що б не думав, не згадував Головатий, а все завершувалось зароненим з далеких юних літ, вічно жевріючим, негасним, тривожно манливим – настане день…

І тоді його дорога нарешті заверне до Дніпра, і вже на тому правому березі він прямуватиме на захід, до рідної ріки Синюхи…

1970р.

Колись, у ті далекі роки... Спогади

Луганськ. Липень 1926 року. В редакцii газети “Луганська правда” на чергових зборах ячейки письменницької органiзацiї “Забой” виступав лiтературознавець, органiзатор Cпiлки пролетарських письменникiв Донбасу Олексiй Селiвановський. Середнього зросту, з тонким бiлявим обличчям, русоволосий, вiн рiвним спокiйним голосом низав слово до слова – малював картину досягнутого розвитку лiтератури в Донбасi. Ми, початкiвцi, якi прийшли в органiзацiю “Забой” iз вибоїв шахт, iз заводiв, з будов, щиро прагнули оспiвати велич цих нових днiв.

Але ще, по сутi, не мали значного лiтературного доробку, тому з великою увагою слухали вiдомого лiтератора, проймалися його порадами,як набувати високої майстерностi. Крiм загальних настанов, Селiвановський розглядав i твори кожного з присутнiх “забойцiв”. Згадуючи мене, сказав, що початкуючому поету, робiтниковi з рудника Краснодон, Байдебурi, варто було б побувати в Харковi, зустрiтися там з кимось з українських лiтераторiв, проконсультуватися. В особистiй розмовi Олексiй Павлович висловив ту ж свою думку i дав адресу столичного громадсько-полiтичного i лiтературно-мистецького журналу “Червоний шлях”.

Того ж 1926 року на початку вересня я прибув до Харкова. Уперше в життi опинився в такому великому, велелюдному мiстi, уперше побачив трамвай, у центрi вразив надзвичайно високий будинок-готель “Асторiя”, в який менi треба було входити i навдивовиж було збиратиcя по схiдцях з поверху на поверх. I отам, пiсля довгого сновигання та перепитування, я, нарештi, в одному з коридорiв знайшов вивiску “Червоний шлях”. Нижче пiд нею вiдбито дрiбнiшими лiтерами “Вiдповiдальний секретар П.Й. Панч”.

Дверi вiдчинено. В кiмнатi нiкого.

Торбу з харчами – коржi, сало, яку менi наричили на руднику в дорогу, я зняв з плеча, щоб люди, якi тут проходили, не задивлялися на неi, велику, смугасту, а вiдтак i на мене. Зняв i заховав пiд батарею отоплення.

Я довго стояв бiля порога. Легенько стукав, прислухувався, вiдповiдi не було чути. Нарештi дверi вiдчинилися.

- Ви до мене? - запитав Петро Йосипович низьким, хрипкуватим голосом.

Я кивнув головою. Увiйшов до кабiнету, сiв на вказаний стiлець бiля столу. Знайомство i розмова були короткi, але приємнi, принаймнi для мене. З мого зошита до друку було вiдiбрано два невеличких вірша.

Розмову ми продовжили, коли вийшли з кiмнати. Панч часто поглядав на вхiд до коридору. Та ось у фойє з'явився стрункий, у сивуватому макiнтошi, у фетровому голубому капелюсi молодий чоловiк i попрямував до нас.

- От i вiн, кого я жду, i вам поталанило, - мовив Петро Йосипович.

- Принiс обiцяне? Сьогоднi ж засилаємо до друку, - повiдомив, вiтаючись з молодим чоловiком. - А оце, Володимире, твiй земляк, з Донбасу, -вказав на мене.

- Iз заводу? - запитав тихим, нiжним голосом Володимир. - З якого? - i пильно озирнув мене, у великих простих черевиках, у приношенiй чорнiй фуфайцi.

- З Краснодону, з шахти 2. - вiдповiв я, вдивляючись у нiби вже бачене, знайоме, засмагле, з карими очима, приємне обличчя.

- Шахтарював колись i я, - мовив смугляволиций.

- Еге ж, Володимир Сосюра працював у лисичанських шахтах, - нiби пiдтвердив Панч.

Я наче остовпiв, вражений почутим, - Володимир Сосюра... Уславлений поет. Автор чудових лiричних поезiй, якими я зачитувався i з яким, звичайно ж, мрiяв зустрiтися. I ось вiн...

Петро Панч попрощався i заспiшив до свого редакцiйного кабiнету.

Cосюра i я вийшли з примiщення на вулицю. Надходив вечiр. Мiсто тонуло в гаморi, в сивуватiй прозорiй димцi. Часто вчувався скрегiт колiс, напевне, на поворотах колiй, та дзеленчання трамваїв. З майдану Тевелі в центрi мiста, ми пройшли повз громiздку будiвлю унiверситету та бiля присадкуватого, але величного будинку ВУЦВИКу i заглибились у вулицю Сумську. З обох бокiв ii обступали великi чорнi будинки. Менi пригадався вiрш Володимира Сосюри:

Мiсто взяло в ромби i квадрати

Всi думки, всi пориви мої...

Пригадав i глянув на поета. Вiн iшов нiби чимось засмучений або заглиблений у свої думки. Взагалi Володимир Миколайович був не з балакучих, а зараз, коли ми розговорились, охоче оповiдав про мiсто Харкiв, про лiтературнi органiзацiї, зокрема, про “Плуг” i “Гарт” та творчiсть поетiв – Павла Тичини, Василя Блакитного, Миколи Терещенка, Валер'яна Полiщука.

З перших хвилин знайомства вiн звертався на “ти“. Це не був прояв якоiсь зверхностi, а проста щирiсть друга-побратима.

Довiдавшись, що я нiде не зупинився на ночiвлю, Володимир Миколайович запропонував менi йти до нього в гуртожиток.

I ось ми в невеликiй кiмнатi: лiжко, шафа для одежi, два стiльцi, стiл. На ньому глобус i книги.

- Оце мiй вiгвам, - сказав господар, - будь, Павле, як дома.

Коли ми розташувалися, Володимир Миколайович попросив прочитати щось iз написаного мною.

Я вирiшив почати з вiрша, вiдiбраного до друку:

Ми, шахтарi. Кроти землi.

Риєм пiдземнi нори,

наверх виносимо

вугiлля чорнi гори.

- Що?! - вигукнув з обуренням Сосюра, - шахтарi – кроти?! Викинь геть, негайно! Та й з римою у тебе не гаразд. Читай щось iнше, - мовив уже лагiдно.

- “Снiжинки”, - з тремтiнням у голосi вимовив я:

Бiлi метелики, бiлi,

з синього неба злетiли.

Безлiч снується їх скрiзь,

нижуться, падають вниз.

Нiжнi, тонесенькi, милi,

ковдрою землю укрили.

Бiлi метелики, бiлi.

- Оце вже схоже на поезiю, - проказав протяжливо, iз своєю сосюринською нiжнiстю Володимир Миколайович. - Ти “забоєць”. Отож пошли цього вiрша до журналу “Забой” Борису Горбатову. Вiн надрукує. А взагалi скажу тобi по-дружньому: працюєш ти на шахтi,- продовжив Володимир Миколайович, а творiв про шахтарiв, крiм отого “Шахтарi-кроти”, не пишеш. А якщо воно не дуже вдало виходить з вiршуванням, тодi, мабуть, краще вдатися до прози...

Я пильно глянув на нього. Вiн добродушно i, як менi здалося, хитрувато посмiхався. Я теж у вiдповiдь йому посмiхнувся.

По розмовi Володимир Миколайович швидко одягнувся, сказав, що йде до сусiдiв i там заночує, а я буду вiдпочивати на його постелi. Я залишився один в кiмнатi. Мене схвилювало те, що людина, яка вперше тебе зустрiла, з такою довiрою, гостиннiстю надала притулок-ночiвлю.

Яка незвичайна людянiсть, душевнiсть! Вдруге ми зустрiлись в сiчнi 1927 року, в лiтературному клубi iм. Блакитного, на Першому з'їздi Всеукраїнської Спiлки пролетарських письменникiв. А потiм, у рiзнi роки, особливо у повоєннi, зустрiчалися на республiканських з'їздах письменникiв, на пленумах, нарадах, на письменницьких зборах у Донбасi та часто й у мене дома. В розмовi, пiд час однiєi зустрiчi, я признався про свою глибоку схвильованiсть, коли вперше знайомився з ним, та коли перебував один у його кiмнатi, i що тiєi пам'ятної ночi я навiть не прилiг на постiль, бо всю нiч читав його поезiї.

- А я пiсля отiєї розмови, коли так осудливо висловився про твого вiрша, довго карався, що завдав прикростi.

- Ти, друже, тодi пiдказав менi переходити на прозу. Спасибi!

- От як...- мовив знiяковiлий Володимир Миколайович.

- Егеж, так...- вiдповiв я. I ми обнялися й розцiлувались.

...Лежав дощенту зруйнований фашистами Донбас.

Нiмували сплюндрованi заводи, було залито водою вибої, розбито й повержено копри шахт. Треба було негайно пiднiмати з руїн, дати фронту вугiлля й метал. На вiдбудову стали дорослi й дiти, активно допомагали i лiтератори Донеччини, письменники, якi прибували з фронтiв. Приїхав i Володимир Сосюра. Вiн часто виступав на шахтах, заводах. Улюбленого поета завжди зустрiчали з захопленням. Багато було хвилюючих зустрiчей. А та, що вiдбулась 1944 року в Марiуполi, менi запам'яталася назавжди....

Тихий вересневий день. Полудень. Сонце затiнене сивою млою, але жарке. На мiському майданi збито з нетесаних дощок трибуну. Сюди зiйшлися тисячi марiупольцiв. Пiсля мого та Андрiя Васильовича Клоччi виступiв-привiтань слово надано Володимиру Сосюрi. Здiйнялись i втихли оплески. В шинелi, в пiлотцi Володимир Миколайович читає вiршi, написанi у днi перебування його на фронтi, зокрема, вiрш “До землякiв”, потiм вiдомий - “О недаремно, нi, в степах гули гармати”.

- “Червону зиму”! - почулося з гурту.

- “Червону зиму”! - повторили різноголосо.

Сосюра стояв задуманий, ніби дослухався до відгомону прибою хвиль, що ледве долинали від моря. Виструнчився, окинув очима широкий, запруджений людьми майдан, і почав розмірено, але тихо.

- На фронт. На фронт, а на пероні люди…

Поета чули лише тi, що стояли поблизу.

- Голоснiше! - кричали ззаду.

Мiкрофонiв не було, отож тi, що стояли бiля трибуни, почали повторювати мовлене поетом. Так передавалися його слова аж до останнiх рядiв.

Розчулений Володимир Миколайович плакав.

На кiнець мiтингу довго, бурхливо перекочувались оплески.

1979 р.

Максим Байдебура

Спогади про брата

Всього нас було у батька й матерi шестеро: п'ять синiв i дочка. З нами ще дiд i баба жили. Нiхто без дiла не сидiв. Всiм робота в господарствi знаходилась. Як i бiльшостi односельчан, доводилось нам ходити до пана на заробiтки. I ми, малi, влiтку панську землю обробляли.До школи з нас усiх тiльки Павло ходив i то вчився тiльки два роки. Була в нього велика тяга до навчання, особливо любив читати книжки. Про Павла казали на селi: “Вiн скоро помре, хiба можна стiльки читати”. На це “згубне захоплення” першим звернув увагу батько, i хоч Павло виконував всi роботи вправно i сумлiнно, зробив висновок, винiс, як вирок: з Павла хазяїна не буде! Був батько людиною сильної волi i незалежного характеру: бився все життя iз злиднями, бажав дiтям добра, а шлях до нього бачив тiльки через роботу, навчився читати самотужки, але такого захоплення старшого сина не подiляв. Спробував було “вiдучити”, але з цього нiчого не вийшло: син пiшов характером у батька... Вийшло так, що цей потяг до читання завадив братовi закiнчити церковно-приходську школу: сiльський пiп побачив, що вiн читає “крамольний” журнал Л.М.Толстого “Ясная Поляна” i вигнав зi школи. Брат, що дуже рано почав вiршувати, склав про попа сатиричного вiрша, i це остаточно зiпсувало стосунки iз ним, шлях до школи був закритий. На умовляння пiти попросити попа, батько сказав:

- Навчився читати, вмiєш розписуватись – досить! Ставай до роботи!

Далi Павло займався самоосвiтою.

Менi вчитись у школi зовсiм не довелось - в 1916 роцi батька забрали на вiйну, i треба було матерi допомагати в господарствi. Так що навчився я грамоти бiля Павла. Та село наше знало не тiльки роботу важку. Було й свято. Бувало в рiзних кiнцях села лунають пiснi, святково розодягненi дiвчата, хлопцi. Веселощi, жарти. Наше село спiвуче. Спiвали йдучи на роботу, у полi, вечорами. Брат дуже любив пiснi слухати, сам непогано грав на балалайцi, спiвав, був витiвником серед молодi. “Там, де Ятрань круто в'ється” – це не тiльки про наше життя, а й про нашi мiсця, бо наше село розташоване недалеко вiд тої рiчки, в трикутнику, що утворився мiж Ятранню i Cинюхою.

Природа у нас мальовнича. Великий лiс, що називався Зелена брама, недалеко вiд села, десятина нашої землi знаходилась бiля самого лiсу. Тут ми збирали рiзнi ягоди, горiхи. Брат багато знає про трави, птахiв та звiрiв. Розповiдав йому про все це дiд по матерi Спиридон, який дуже любив онука i берiг для нього срiбний карбованець.

...Революцiя, громадянська вiйна. Село переходить із рук в руки - грабують його то великi, то малi банди. Вiд тифу, що його занесли в село махновцi, помирає мати. Нарештi приїздять робiтники з Уманi. Збирається сход. На ньому секретарем ревкому висувають Павла.

Ревком стежить за порядком на селi, розподiляє по дворах продовольчу розкладку.

Брат був одним з iнiцiаторiв органiзацiї аматорського театру на селi. В примiщеннi ревкому ставили п'єси Карпенка-Карого, органiзували хор, у нас були свої спiваки-солiсти.

...Мої стосунки з братом не припинялися i пiсля того,як вiн пiшов служити в армiю i опинився на Донбасi. В 1925 роцi я приїхав до нього в Краснодон, працював плитовим, вибiйником на шахтi. З 1928 року проходив службу у Першому полку Червоного Козацтва. 17 рокiв вiдслужив в армiї, учасник вiйни з бiлофiннами i Великої Вiтчизняної.

При сприяннi брата i особливо його дружини Марiї Олександрiвни знайшов роботу й оселився в Горлiвцi.

Були у брата i чорнi днi у життi. В 1918 роцi його ледве не розстрiляли якісь зайди, коли у одного їхнього вояки пропав наган...

Скрутно було в 30-тi роки, коли його були виключили з партiї i зняли з роботи. Я бачив брата в рiзних обставинах. Та перед внутрiшнiм зором вiн завжди постає таким, яким запам'ятав його з дитинства: йде за плугом, навалюється на чепiги, а за ним лишається глибока борозна.

м. Горлівка

Степан Бугорков

Своя песня

Это случилось в последний год войны.

Помню, как в один из майских дней в редакцию войсковой газеты, где я работал инструктором, позвонил Павел Беспощадный и сказал, что к нему в гости приехал Павел Байдебура и хочет со мной познакомиться.

Не прошло и часа, как я уже вбегал по широкой лестнице на второй этаж, где находилась квартира поэта. Трудно передать мое волнение в то время. С Павлом Беспощадным я уже до этого был хорошо знаком, и несмотря на разницу в годах мы крепко дружили. Я часто бывал у него на квартире, мы читали друг другу новые стихи, делились творческими замыслами. И я был очень взволнован, что меня, в то время начинающего поэта, захотел увидеть именитый писатель. Я уже был наслышан от Беспощадного о Павле Андреевиче и успел познакомиться с его рассказами “У врубівки” и “На плита”, которые нашел в личной библиотеке поэта. И поэтому я очень переживал, как меня встретит писатель, у которого уже есть имя в украинской литературе и который стоит во главе писательской организации Донбасса.

Отдышавшись на лестничной площадке, я робко позвонил в квартиру. Дверь открыла милая, добрая хозяйка Елизавета Абрамовна. Она приветливо улыбнулась, указала рукой на рабочий кабинет поэта. Я шагнул через порог и увидел писателей, сидевших на широком кожаном диване. Они о чем-то оживленно говорили, и даже мой звонок в дверь, видимо, не остановил их горячей беседы. Павел Андреевич встал с дивана, протянул мне руку. Высокий, стройный, с гладко выбритой головой, он смотрел на меня с располагающей улыбкой и пытливо всматривался искрящимися голубыми глазами, словно хотел спросить: “Ну-ка, поворотись сынку, я посмотрю, каков ты есть…”

- Добрый хлопец, - заговорил он с мягким украинским говорком, оглядывая меня, - солдат, что надо…

И, видимо, заметив мое смущение, и чтобы как-то ободрить меня, продолжил:

- Милости просим в нашу хату! Побалуемся чайком и поговорим толком…

Это были первые приветливые слова, услышанные мной от Павла Андреевича, и до сих пор я храню их в памяти.

Весь день, на квартире поэта и в прогулках по городу, я находился во власти этого обаятельного человека. В то утро в беседе с Беспощадным они вспоминали довоенную литературу Донбасса, говорили о писателях, книги которых я читал и любил. Потом Павел Андреевич попросил, чтобы я рассказал о себе, о том, где работаю, что пишу. В разговоре со мной он больше прислушивался к моим словам, лишь изредка задавал вопросы, уточняя детали. Во время беседы я почувствовал, что робость моя развеялась, и мне показалось, что этого человека я давно знаю, что он чист и искренен в своих поступках.

Из разговора я узнал, что Байдебура ровесник моему отцу и я гожусь ему в сыновья, но я не чувствовал с его стороны этакого указующего перста, возрастного превосходства, он беседовал со мной, как с равным товарищем по литературе. Вскоре Павел Андреевич попросил, чтобы я прочитал свои стихи. Мне понравилось, как он толково и вдумчиво подмечал слабые стороны, тонко чувствовал яркость поэтического образа. Но он ни в коей мере не старался навязывать мне своего вкуса. Боже упаси! Все его замечания были в рамках доброжелательности, я бы сказал, какой-то высокой интеллигентности.

За скромным столом, наскоро собранным женой поэта, зашла речь о современной украинской литературе. Эта беседа была для меня живой литературной энциклопедией.

В те годы, на только что освобожденной от немецко-фашистских захватчиков земле все надо было начинать сначала: и восстанавливать хозяйство, и собирать по камешку литературу. В этот день я все больше и больше убеждался: как хорошо, что встал во главе писательской организации Донбасса замечательный человек Павел Андреевич Байдебура, влюбленный в шахтерский край, знающий его дела и чаянья, талантливый писатель, пользующийся уважением и читателей, и литераторов.

* * *

Это было у моря.

Оно было видно из окна заводского общежития в теплый летний вечер южного города. Окрашенные розовым закатом волны тихо и мерно плескались, донося в раскрытое окно ласковый шелест.

Нас в комнате было трое. Павел Андреевич Байдебура, известный украинский критик Андрей Васильевич Клоччя и я. Мы только что провели литературный вечер в заводском клубе Азовстали и, немного утомленные, пришли в общежитие на отдых.

Смеркалось. Рабочий Мариуполь готовился к ночному отдыху. Мы стояли у раскрытых окон и легко дышали влажным морским воздухом. И вдруг Павел Андреевич обратил наше внимание на незабываемую картину. Неподалеку на берегу моря на синеющем от сумерек взгорье по узкоколейке шел маленький паровозик и вез в темных чугунных ковшах раскаленный шлак. Мы увидели, как вскоре сказочный эшелон остановился, ковши стали переворачиваться, и в воду начали скатываться огненные груды, исчезающие в белесых облаках пара. Картина была красивой и жуткой.

- Губим море! - с глубоким вздохом сказал Павел Андреевич. - И, помолчав, добавил: - Рубим сук, на котором сидим!

Андрей Васильевич переспросил: - Что ты сказал, Павлуша?

- Море губим, повторил он сокрушенно, - так ведь и весь земной шар можно шлаком залить…Разрываем чрево планеты, выворачиваем его наружу, а что дальше будет, нас не очень волнует. Нет, все-таки в людях есть что-то варварское по отношению к природе… Губим мы ее и не чувствуем в душе никакой укоризны…

Эти слова в то время показались мне немного странными. Еще не было среди людей обеспокоенных разговоров об экологии, ни в газетах, ни в речах руководителей не звучала эта тема. Мы быстро и заботливо восстанавливали жизнь на разрушенной войной земле и порой не щадили ни природных богатств, ни ресурсов, не берегли, что надо было беречь, а вот у писателя уже в то время защемило сердце от такой несправедливости, и он не мог сдержать своего возмущения.

Павел Андреевич был в высшей степени интеллигентным человеком. Я ни разу не слышал от него плохого слова о женщине, а ведь этим, прежде всего и определяется внутренняя культура человека. Он, по-моему, никогда не бранился, и даже если в горячем споре выходил из себя, то не употреблял громких междометий, без которых наш человек никак не может обойтись.

А здесь, в эту теплую мирную ночь, настраивающую всех и вся на лирический лад, он не сдержался и обозвал в сердцах какое-то высокое начальство сволочью, палачом над природой, безответственным человеком.

* * *

Но нельзя представлять Павла Андреевича этаким добрым безвольным утешителем. Когда надо было, он умел властным словом осадить любого наглеца, поставить на место, постоять за правду-матку. И делал он это не запальчиво, не горлохватски, а доказательно, с тактом, и это всегда повергало ниц нахального оппонента.

Вспоминается такой случай. В конце сороковых годов мы, группа донецких писателей, приехали на ртутный завод, который находился недалеко от областного центра. Техника на этом небольшом заводике была примитивной. В вертящейся огнеупорной трубе, охваченной со всех сторон пламенем, плавилась руда. Оттуда в бетонную чашу вытекала огненная струя металла. На заводе работали одни женщины. Было видно, что о защите здоровья человека никто не заботился. Ртутные пары съедали вокруг все живое, раньше времени сводили с бела света рабочих. Но люди трудились, не жалея сил и здоровья, – этого требовала в то время страна.

После осмотра производства мы собрались в светлом просторном кабинете директора. Зашла беседа о том, как обезопасить жизнь рабочего на заводе, уберечь здоровье людей от ядовитых ртутных паров. Директор, спокойный плотный крепыш лет пятидесяти, рассказывал о том, что здоровье, конечно, дело стоящее, но ведь рабочие здесь получают большую зарплату, имеют двойные отпуска, им даже к обеду выдается добавочно молоко. Он долго и нудно говорил о том, как нужна стране ртуть, о том, что сейчас везде трудно.

Павел Андреевич стоял у стола, опершись на спинку стула. Он молча слушал директора, не прерывая его ни единым словом. Я заметил, как от волнения у писателя ходили желваки на скулах.

Директор окончил разговор и, видимо, был уверен, что мы во всем с ним согласны.

Было тихо. Никто из нас не обмолвился словом. Молчание длилось больше минуты. И вдруг Павел Андреевич выпрямился, в глазах его сверкнул огонек, и он твердо сказал:

- Вы знаете, кто вы? Вы – истукан!

Он резко повернулся и вышел из кабинета.

Мы молча последовали вслед за ним.

* * *

Своему делу, украинской литературе, он отдавался всей душой. Как никто, он замечал молодых талантливых писателей и давал им широкую дорогу. Без преувеличения можно сказать, что вся послевоенная донецкая литература выпорхнула из гнезда Байдебуры. При встрече с ним я чувствовал, что порой работа как руководителя-организатора по сплочению рядов донецкой литературы идет за счет его творческой работы. Но он ни разу не посетовал на это, не пожаловался в разговоре, что организаторские дела захлестывают, а на писательство и времени не остается. И только однажды в Горловке в летний день в парке я услышал от него такие слова.

Это было после выступления в горняцком Дворце культуры. Мы лежали на траве в тени развесистой акации в ожидании автомашины на Донецк. Нас было четверо: Павел Андреевич, Павел Беспощадный, прозаик Петр Чебалин и я. Было душно. Парило к дождю. Машина где-то задерживалась.

- Время зря теряем, - посетовал Петр Чебалин, - пока мы здесь сидим в безделии, можно очерк хороший написать…

- Да, время, - подхватил разговор Павел Беспощадный. - Его всегда не хватает…

Не горюй, Петро, у тебя в запасе вечность, что нам стоит полежать часок-другой, скаламбурил поэт.

- Если бы человеку было отпущено три жизни, и то бы их не хватило на все, что думается сделать…- Павел Андреевич сказал эти слова с улыбкой. Потом замолчал и с грустью в голосе добавил:

- Вы вот жалуетесь на нехватку времени, а мне тогда что говорить? Ведь самые хорошие дни уходят не на творчество, а на организаторские хлопоты, хорошие они или плохие, полезные или бестолковые – все равно. Но они отнимают уйму времени, и за стол садишься порой без сил…Отдохнуть бы надо, а чистый лист бумаги к себе тянет…Только ночью и пишешь…

И я подумал: “Завидное здоровье дала этому человеку щедрая украинская земля, дала способности организатора и живительные соки, питающие незаурядный талант”.

Да, талант нельзя приобрести, нажить, как добро. Как говорят, чего нет, того нет! Дала природа ему писательский дар, и он запел свою песню в литературе, пусть не объемную, не раздольную, но милую, лирическую, свою. И запел он ее своим голосом. А это ни с чем несравнимо.

м. Луганськ

Володимир Гавриленко

Незабутнє

З Павлом Андрійовичем Байдебурою я познайомився у 1931 році. Я тоді редагував літературно-художній журнал “Трактор”, який не належав ніякій літературній організації, тобто, був позагруповим виданням і тому широко відкривав свої двері початківцям, зрозуміло, що трактористи, водії “сталевих коней”, були найбільш престижними героями творів нашого журналу.

У No 1 журналу за 1931 рік була надрукована поема “Переможці степу” нікому тоді ще невідомого студента Чернігівського педінституту Петра Дорошка.

Поема мала успіх у читачів, була помічена і в літературних колах. І у мене виникла думка: організувати видання “Бібліотеки “Трактора”.

З примірником журналу я пішов у видавництво “Література і мистецтво”. Керівники видавництва мою ідею підтримали. Мені було сказано: - Ідіть до Павла Андрійовича Байдебури. Це справжній друг літературної молоді. Ми доручаємо йому цю справу.

За півгодини питання про видання “Бібліотеки “Трактора” було вирішено. Павло Андрійович прочитав поему Дорошка.

- Годиться! - сказав Байдебура. - Передрукуйте на машинці і принесіть два примірники мені… Якщо художник вашої редакції при цьому подасть цікавий макет обкладинки серії, то тим прискорить справу.

Все було зроблено, як порадив Павло Андрійович. Перша книжка “Бібліотека “Трактора” незабаром пішла у набір. Поема Дорошка побачила світ.

Отак увійшов у мою свідомість образ письменника, наставника молоді, яким все своє життя був Павло Андрійович Байдебура.

…Хочу коротко розповісти про наше спільне фронтове життя. Указом про мобілізацію Павло Андрійович за віком не підлягав призову в армію. Він пішов на фронт добровільно.

22 червня 1941 року у Харкові формувався штаб 18-ї армії. Була створена і редакція армійської газети. За своїм мобілізаційним приписом я був направлений райвоєнкоматом в цю редакцію. Отут ми і розпочали разом з Павлом Андрійовичем свій фронтовий шлях у Великій Вітчизняній. До речі, у складі редакції газети “Знамя Родины” були ще й такі харківські письменники, як Сергій Борзенко, Іван Шутов і Давид Вишневський.

24 червня з штабним ешелоном ми виїхали з Харкова на фронт. 26 червня о 10 годині ранку прибули до м. Кам'янець-Подільського. Редакція у складі другого ешелону армії розмістилася на північній околиці міста. У парку навчального сільськогосподарського технікуму. Як зараз пам'ятаю той сонячний літній день, коли наші вантажівки їхали садибою технікуму, мені впали в очі кліточки звіроферми. Різноманітні хутрові тваринки стривожено поглядали на нас. Їх суто мирний вигляд ніяк не в'язався з тим, що відбувалося навколо.

Відділи штабу розмістилися у спеціальних наметах із брезенту захисного кольору. Редакція одержала великий намет на двох стовпах, де ми й розташувалися із своїм похідним спорядженням.

Надвечір війна показала нам свій хижий оскал. Перед заходом сонця над містечком з'явилося сім ворожих літаків. Скинувши частину бомб у районі мосту через річку Смотрич, вони взяли курс на залізничну станцію. Назустріч їм вдарили зенітки. Потім з аеродрому, що розташовувався недалеко від нас, злетіли наші винищувачі. Розпочався бій. Три німецьких бомбардувальники і один наш винищувач були збиті.

Сергій Борзенко у своїй книзі “Життя на війні” так згадує про перший день пребування Павла Байдебури у фронтовій обстановці, про його бойове “хрещення”. У той день Байдебура дістав доручення редактора піти у місто і в госпіталі порозмовляти з пораненими, що прибували з передової, і написати замітку.

“Він був там, - пише Борзенко, - коли почалося бомбування міста. Письменник вийшов на ґанок, коли на підводах привезли перших поранених.

- Товаришу, допожи, - попросив його солдат.

Байдебура узяв пораненого за ноги, а вони відпали і зависли на якихось жилах… Але Байдебура вніс його на руках в операційну, де хірурги старанно мили руки.

Потім Байдебура вніс маленьку дівчинку, їй було років вісім. У дитячих розширених очах застиг жах. Але вона не плакала і не стогнала, поправляючи плаття змокріле і червоне від крові. Поруч стояла мати, ще молода жінка. Обличчя її було перекошене стражданням”.

Після запеклих боїв і тяжких нічних переходів наша армія підійшла у серпні 1941 року до Дніпра. Всі сподівалися, що могутня ріка стане неподоланною перешкодою для ворога, який ішов буквально по наших слідах.

Редакція газети зупинилася у Новій Кам'янці на правому березі Дніпра. Німці були десь недалеко, проте ніхто не знав, де саме. Сергій Борзенко згадує: “Редактор наказав мені відправитися у розвідку. Михайло Ройд, Павло Байдебура і я сіли у вантажівку і, прихопивши ручний кулемет, поїхали на захід.

Через двадцять кілометрів побачили гарби, що мчали нам назустріч навскач. У гарбах сиділи жінки і діти, перелякані погоничі щосили нахльостували батогами коней.

- Німці! - злякано гукнув якийсь дядько у смушевій шапці. Та ми вже самі побачили мотоциклістів, очевидячки розвідку.

Водій розвернув вантажівку, і ми помчали назад. Над нами тонко, неначе обірвана струна, проспівала кулеметна черга”…

У серпні і вересні 1941 року наша армія тримала оборону на Дніпрі. В цей час мені не раз доводилося виїздити на передову разом із Павлом Андрійовичем. І він завжди був урівноважений і спокійний, немов виконував звичну, давно знайому, роботу. Як це впливало на людей, з якими він спілкувався і діяв у бойових обставинах!

У ці дні надійшов наказ про відрядження Павла Андрійовича до Москви. Він був зачислений на курси при Військово-політичній Академії. Під час загрозливого стану під Москвою Байдебура вступив до окремого батальйону курсантів-добровольців, сформованого для безпосереднього захисту Москви.

Однак стан здоров'я Павла Байдебури різко погіршав. Медична комісія визнала його цілком непридатним для військової служби.

Павло Андрійович був демобілізований з армії і повернувся до своїх письменницьких обов'язків.

Коли Павло Андрійович очолив Донецьку організацію письменників, я не раз зустрічався з ним у Донецьку, Луганську. Разом виступали перед трудящими шахт, заводів, студентами, молоддю.

І завжди у таких випадках мене дивував його молодечий запал, одверта весела вдача, безмежна і щира любов до молоді, віра у прекрасне майбутнє нашої країни.

м. Харків

Євмен Доломан

Тiєї далекої осенi

Про існування літературного об'єднання при Харківській організації Спілки письменників України я довідався від Віталія Петльованого восени 1938 року. Він і порадив мені податись туди.

Керує ним - наголосив Вiталiй Iванович - вiдомий український письменник Павло Андрiйович Байдебура.

Прийшовши вперше на засiдання лiтоб'єднання, я був приємно здивований, бо зустрiв там чимало своїх однокурсникiв. Щоправда, то були хлопцi здебiльше з фiлологiчного факультету: Дмитро Бiлоус, Олесь Гончар, Микола Безхутрий та iншi. Але були й нашi – iстфакiвцi: Олекса Коломiєць, Давид Каневський, Григорiй Тютюнник, який пiсля зимових канiкул був переведений на фiлфак, Олексiй Роготченко. Вiдрекомендувала мене Павловi Андрiйовичу молода поетеса Валентина Ткаченко. Не пам'ятаю, була вона старостою лiтоб'єднання, чи заступником, але почувалася в тому примiщеннi досить вiльно, нiби у власнiй хатi. I це, безперечно, сприяло в певнiй мiрi створенню теплого мiкроклiмату на засiданнях, допомагало нам, новачкам, позбутись хуторянської знiченостi. Цьому ж сприяв також досить демократичний, як на той час, сам стиль роботи з молоддю керiвникiв лiтоб'єднання П.А.Байдебури та А.В.Клоччі, який вважався заступником голови, хоча, мабуть, позаштатним. Якщо обговорювалися твори того чи iншого початкiвця, то нi Байдебура, нi Клоччя не поспiшали проголошувати своє авторитетне для нас слово. Уважно слухали вони виступи опонентiв, iнодi кидаючи пiдбадьорливi реплiки, якщо молодик пiд багатьма поглядами губився, переходив на шепiт чи мимрення... У роботi лiтоб'єднання, крiм студентства, брали участь молодi робiтники харкiвських заводiв, фабрик, службовцi, вчителi, учнiвська молодь, колгоспники, що приїжджали з недалеких сiл та райцентрiв. Щоб стати членом лiтоб'єднання, претендент мав виступити зi своїми вiршами чи оповiданнями перед загалом. I вже пiсля обговорення проводилося вiдкрите голосування. Головуючий Павло Андрiйович перший вiтав вступника, при цьому висловлював побажання добрих успiхiв на творчiй нивi. А час був надто похмурий i тривожний. Українська лiтература кровоточила свiжими болючими ранами, яких їй було завдано у трагiчний тридцять сьомий та й у попереднi роки... Лави її вiдомих поетiв, прозаїкiв, драматургiв так порiдiли, що страшно було гортати читанки для середнiх шкiл чи пiдручники з лiтератури для вузiв, бо над багатьма авторами там стояли чорнi хрести з позначками “ворог народу”. Взагалi, тi книжки в бiблiотеках були знятi з ужитку, забороненi. Тож можна собi уявити, як нелегко було керiвнику лiтоб'єднання працювати з мододдю за таких складних обставин. Треба було вселяти в юнi серця вiру, розвiювати боязнь; яка доля чекає тебе як на лiтератора в майбутньому? Що й казати, завдання не легке. Вся перiодика, i радiо, й кiно в один голос твердили, що пiд проводом “мудрого вождя”: “Живем мы весело сегодня, а завтра будем веселей...” Насправдi ж було дуже невесело через отi масовi репресiї невинних людей... та ми, незважаючи на свiй зелений вiк, добре усвiдомлювали, що писати правду про справжнiй стан речей, про життя народу, придавленого бюрократичною машиною, морально пригнiченого, нужденного категорично заборонено. I вiдчувалось, що в твоїй душi росте редактор набагато швидше, нiж поет чи прозаїк. I, отже, про що можна писати для друку, ми засвоювали ще з шкiльної парти. Мабуть, тому й запам'ятався менi на все життя випадок, який трапився в лiтоб'єднаннi восени 1938 року. Уже, либонь, із пiвгодини тривало чергове засiдання. Андрiй Васильович Клоччя вiв неквапливу розмову про новелу, про її зародження, оформлення в самостiйний жанр, про роль художньої деталi в нiй, називав iмена найвидатнiших i вiтчизняних, i зарубiжних новелiстiв. А в цей час рипнули масивнi дверi i на порозi з'явилося двоє: один високий, трохи сутулуватий, у сiрому костюмi. Другий – значно нижчий i тонесенький, як стеблина, обтягнутий светром. Високий окинув одним оком (друге в нього пов'язане чорною муаровою стрiчкою) i, адресуючи до керiвникiв лiтоб'єднання, досить гучно мовив:

- Пробачте, що вриваємося пiд час вашої роботи. Але ранiше ми не могли, бо вiн - кивнув головою на хлопчину - навчається у другу змiну. Уроки тiльки-но скiнчилися... Павло Андрiйович повiв правицею в ближнiй вiд столу куток, де були вiльнi стiльцi, таким чином запрошуючи новоприбулих сiсти, i поглянув на Андрiя Васильовича:

- Продовжуйте, ми вас слухаємо...

-Та, власне, уже й продовжувати нiчого, - Клоччя знизав плечима.- Може, в когось є запитання по темi нашої розмови?

Присутнi мовчали.

- Мушу сказати насамкiнець, - уже тихiше, нiж було досi, озвався Клоччя, - що останнiм часом українська новелiстика стала, так би мовити, менш активною, менш боєздатною...

Вiн не вдавався до аналiзу причин цього явища, певне, розумiючи, що ми й самi знаємо їх. Не стане ж вiн говорити, що серед великого числа репресованих українських письменникiв було чимало талановитих новелiстiв. Надавши своєму голосу бадьоростi, закликав нас, молодих, не цуратись цього мобiльного жанру, наполегливо навчатись у видатних майстрiв.

- Тепер слухаємо вас, - звернувся Павло Андрiйович до людини з муаровою стрiчкою на оцi. - Кого це ви до нас привели? Той пiдхопився i скоромовкою доповiв, що цей хлопчина, Вiктор, навчається в дев'ятому класi i вiдвiдує лiтературний гурток при палацi пiонерiв iменi Постишева.

- Я, як керiвник того гуртка, гадаю, що йому там уже нiчого робити. Батько його юрист, рiднi репресованої немає... Хочу рекомендувати його, Вiктора, до членiв лiтературного об'єднання.

- Що ж, послухаємо твори вашого Вiктора, - з теплою посмiшкою озвався Байдебура, - та й вирiшимо вiдразу з його прийомом. Читайте, хлопче.

Вiктор, осмикнувши коричневий светр, пiдiйшов до столу. Дiстав із кишенi папiрцi i став читати. Пам'ятаю, перший вiрш називався “Дождь в гамаке”, другий – “Ожидание”. Iншi, здається, були без назв. Але все, що вiн читав, було пронизано теплими дощами, весняним лагiдним сонцем i, здавалося, пахло щойно скошеною травою. На слух технiка вiрша видавалася досить високою, образи не заяложенi, хоча iншi по-дитячому наївнi. Одним словом, звучала iнтимна й пейзажна лiрика i на це вiдразу звернув увагу Андрiй Васильович. Але вiршi усiм нам сподобалися. Тож, коли Павло Андрiйович, видно, порадуваний свiжим голосом молодого автора, запитав у присутнiх, яка буде пропозицiя, кiлька чоловiк одразу ж гукнули:

- Прийняти, здiбний же хлопчина!

Проголосували одностайно. Але Вiктор, все ще стоячи бiля масивного столу, замiсть того, щоб подякувати присутнiм за довiру, сказав до президiї:

- Дозвольте прочитати ще один вiрш.

- Читайте! - охоче вiдгукнувся Павло Андрiйович.

Хлопчина виструнчився, нiби пiдрiс, i голосом, у якому звучали нотки чи то виклику, чи то докору, став читати:

В моей стране ещё не всё в порядке,

Не все, как будто, кажется правы.

И я всё чаще думаю украдкой

о том же, что и думаете вы...

Усi присутнi нашорошили вуха, такого в цьому залi ще не чули. Ми ловили кожне правдиве слово, за яким занудьгувалися, ковтали його, як спраглий ковтає живлючi краплi джерельної води.

Далi лiричний герой вiрша, нiби полемiзуючи зi старшим од себе опонентом – чи то вчителем, чи наставником, говорить, що вiн (автор) усi шляхи знайде, що до всього докопається сам. А завершували полемiку такi рядки:

Как я ошибся! Может, это странно,

Но ясно мне, что через десять лет

Я, как и вы, всем, чем угодно стану,

Я буду все, но только не поэт.

Зачем им быть - я не пойму, хоть тресни,

Какого черта и по чьей вине

Вы создаете радостные песни,

Когда такая пасмурность в стране!

Коли б сталося щось неймовiрне, коли б, припустимо, зненацька упала на середину залу бомба уповiльненої дiї – ми б нею, гадаю, не були б так подивованi, так приголомшенi, нiж тим, що почули... Адже то були страшнi часи, коли за найменший прояв невдоволення iснуючими “порядками” людина пiддавалась жорстоким репресiям. А тут - перед чисельною аудиторiєю та ще й у примiщеннi Спiлки письменникiв звучать “во весь голос” вiршi про “пасмурность в стране”. Якийсь час панувала справдi мертва тиша. Ми, затамувавши подих, чекали грозу. Сподiвалися, що й кожному з нас перепаде на горiхи, адже слухали вiршi, де очорнюється наша “квiтуча” дiйснiсть, слухали i... не протестували. А цього було досить, щоб тебе потурили з роботи чи з навчального закладу, а може, й запроторили до “бiлих ведмедiв”. Гнiтючу тишу порушив Павло Андрiйович. Вiн спроквола пiднявся з-за столу, либонь, все ще обмiрковуючи i зважуючи ситуацiю. Провiв долонею по тiм'ю гладенько бритої голови i, дивлячись в обличчя юного автора, заговорив:

- Вiкторе, в останньому вашому вiршi є рядок, де ви кажете: “А мне в плечах всего лишь восемнадцать…” Так ось, коли б вам уже було вiсiмнадцять, а не шiстнадцять, як є насправдi, то звiдси, з цього примiщення, ви, сподiваюсь, не пiшли б додому, вас повезли б в iнше мiсце…

Помовчав, торсаючи смугасту краватку, нiби вона йому заважала дихати, i вiв далi:

• Вашу полiтичну незрiлiсть, мiщанську короткозорiсть можна пояснити тим, що ви ще юнак, ви ще – отрок, пiдлiток… Нашу ухвалу про прийом вас до членiв лiтоб'єднання скасовувати не будемо. Бiльш того, вiзьмемо над вами дiйове шефство, прикрiпимо до вас iдейно загартованого, стiйкого бiльшовика-лiтератора. Вiн допоможе вам прозрiти, полiтично зрости, щоб ви не плутали праведне з грiшним, щоб не спiвали з чужого голосу. – I, повернувши обличчя до аудиторiї, розважливо додав:

• Товаришi, я надiюсь, що про оцей злополучний казус не станете розповсюджуватись. Адже це в iнтересах кожного з вас, пiдкреслюю – кожного! – Вискакуємо з примiщення, не дивлячись один на одного, нiби взаємно завинили.

Iдемо з Олексiєм Коломiйцем до трамвайної зупинки – жили на Змiївськiй в однiй кiмнатi, яку наймав унiверситет. Олексiй, озирнувшись чи нiкого немає поблизу, каже:

- От втелющились, добре, що ту мишоловку не захлопнули... Перегодя додає:

- А порятував i того хлопчину, i нас Байдебура. Смiливець. Адже вiн краще нас розумiє, чим це пропахує, а не побоявся... I розумно все розцiнив. Як гадаєш, - штовхає мене лiктем, - обiйдеться без грози?

- Думаю, що обiйдеться, - вiдказую йому. Будемо сподiватися на краще.

Але до того кращого було ще дуже i дуже далеко.

м. Київ

Станіслав Жуковський

Пам'яті П.А.Байдебури

Сердечний усміх

В нього на обличчі,

Глибокі очі

З-понад сивих брів.

Здавалося, вони добра

Всім зичать,

Очима він

Ніколи не старів.

У погляді веселім,

Іронічнім

Іскрилася життя

Жага терпка.

Кремезний велетень

Із серцем ніжним,

З гарячим пориванням

Юнака.

Він світ творив

З краси нам і любові,

Із дня у день

Нітрохи не лінивсь.

Вогонь землі

В його світився слові,

І степовий розгін

В нім променивсь…

Він в небуття пішов.

Його не стало.

Нетлінні пам`ять,

Книги і діла.

Та ще краса,

Що мудрість дарувала,

Та ще любов,

Що сонячно цвіла.

м. Донецьк

Лiдiя Колесникова

Світлої пам'яті П.А.Байдебури

Чи мине оця ніч?

Відключивсь телефон,

І боюсь – не докличусь “швидку допомогу”…

А згадки, як татари, що тягнуть в полон,

Відривають у безвість мене від порогу.

Від порогу, де затишок був

І життя

Йшло звичайне – з тривогами, спокоєм, болем.

Розум мій в оцю ніч ніби збився з пуття,

Ніби вихор мене закрутив серед поля.

І ні даху, ні стін, ані світла навкруг,

Тільки свист вітрюгану у теміні ночі,

Та безжальні думки, що не вернеться друг,

Що не бачить мені його всміхнені очі.

Де ж ти, світла печале? Впокорений сум?

Де ж ті сльози, що ллються самі від утрати?

Тільки ніч та відчай, як в пустелі самум,

Що від нього ніяк і ніде не сховатись.

м. Донецьк

Степан Крижанівський

Пам'ятник добрій людині

Павло Андрійович Байдебура був безкінечно доброю людиною. Слід дивуватися, як у такий жорстокий час він міг лишитися і доброю, і порядною людиною.

Отже, не все залежить від обставин, але й від самої людини. Павло Андрійович прожив довге життя і обставини то зводили нас, то розводили, але ми завше залишалися добрими друзями. Мабуть, тут діяло “родство души”, адже за віком він був старшим на цілих десять років, і, отже, притягувальність була не у віці, а в характері.

Ми познайомилися десь 1932 року, коли Павло Андрійович працював редактором видавництва “Література і мистецтво”.

А коли 1934 року керівництво Спілки переїхало до Києва, та частина письменників, що лишилася у Харкові, ще тісніше згуртувалася. А якщо додати, що Павло Андрійович працював оргсекретарем Харківської філії Спілки письменників, а я – секретарем комсомольської організації, то й не дивно, що ми зблизилися.

Але все ж, треба почати спочатку. Пишучи про Павла Байдебуру я не вважав, що перш, ніж бевкнути у дзвін, треба заглянути у святці, точніше в останній за часом довідник “Письменники Радянської України” (1988). А все ж заглянув. І на своє превелике здивування побачив, що у ньому немає двох найголовніших моментів життя письменника: того, що він, перш, ніж стати письменником, був рядовим робітником на шахті, що назавжди визначило і тематику його творів, а також відсутнє те, що у червні 1941 року він добровольцем пішов на фронт, і ми разом понад півтора року працювали в газеті “Знамя Родины” 18-ї армії. Я навіть не дуже в претензії на укладачів нового довідника.

Павло Андрійович був людиною без пози, без пихи, без афішування. А все ж він розповідав, як юнаком потрапив на Донбас, у Краснодон, працював на шахті і як тоді, коли робітничий клас почав творити свою інтелігенцію, його було відряджено на навчання до Харкова.

…Коли почалася Велика Вітчизняна війна, 18-а армія формувалася якраз у Харкові, Павло Андрійович пішов на фронт добровольцем. Інакше б він і не міг виконати свій патріотичний обов'язок, бо … увесь той харківський період, коли я його знав, був “язвеником”, хворів на виразку шлунку, і це, до речі, відчувалося й на фронті. Важко йому було! Якщо ми, молоді, якось пристосувалися до цього мандрівного життя: спиш, де ніч застане, їси, що дають, що здобув, що випросив, уся “амуніція” при тобі – шинеля та рюкзак з мінімумом речей, то Байдебурі, хоч він і “тягнув лямку”, це було не під силу. Яка там дієта! Які там умови! І тому, мабуть, найкраще, що могла подарувати йому доля – здіялося. Визволена Україна потребувала працівників, Спілка письменників “обсаджувала” свої п'ять філій – Харків, Донбас, Одеса, Львів, Дніпропетровськ. І кого ж послати у Донбас, як не старих шахтарів – Байдебуру і Клоччю? Це було 1944 року – і до кінця життя Донецьк став йому рідним домом. Якось вжився Байдебура у роль керівника письменницької організації, і хоч тут же була створена епіграма “Клоччя важная фигура, но важнее Байдебура” – це так і було. Не раз молоді кар'єристи “спихали” його з цієї посади, то під приводом хвороби, то по старості, але це була уже не посада, а становище лідера, і Павло Байдебура знову й знову опинявся в ролі голови Донецької організації СПУ.

- Чи часто я його тоді бачив ? - Ні, не часто. Не часто я приїздив у Донецьк, не часто й він навідувався у Київ, але добрі стосунки не переривалися.

- “У кожного своя доля і свій шлях широкий”, - мовляв Шевченко. Так і з життєвим шляхом Байдебури. Він не міг похвалитися міцним здоров'ям, але час ішов, пішов з життя наш спільний друг Андрій Клоччя, померла і дружина Марія Олександрівна, хранителька, сама лікар, а Павло Андрійович ще “скрипів”, та й не просто, а доспівував свою пісню. Цією піснею стала історія рідного донецького краю, роман “Вогонь землі”.

…Пригадую одну з останніх зустрічей у затишному будинку творчості в Ірпені. Павлу Андрійовичу вже сповнилось 80 років, але він аж ніяк не збирався “складати зброю” і говорив про те, що йдуть до рук усе нові матеріали про знаходження “горючого каменю” та перші кроки його добування на донецькій землі. І що знайшли той камінь не якісь земле – чи надро-рудознавці, а звичайні чумаки, що їздили у Крим по сіль і рибу. Задумувалися і нові твори для дітей та юнацтва.

А й справді, “что имеем не храним, потерявши плачем”! Від нас пішла чудова людина, серйозний письменник, який усупереч усяким культам та застоям не став ні догматиком, ні флюгером, ні кар'єристом, а залишився – ким? – Та перш за все порядною людиною!

Коли б розкрити стислі відомості довідника – бідняцький син - шахтар - студент - журналіст - редактор - письменник - громадський діяч - фронтовик - співець шахтарського краю, то це б і був - без перебільшення - пам'ятник Добрій Людині. І не просто людині, такій, яку ми бачимо в ідеалі. Та, мабуть, же й рукотворний пам'ятник П.А.Байдебура заслужив!

м. Київ

Вадим Пеунов

У истоков истины

Это был очень интересный, своеобразный человек.

В 1953 году в Донецк я приехал из Львова, где учился на факультете редактирования украинской политической и художественной литературы. Во Львове, по горячим следам событий, которые происходили, я написал книжку, которая впоследствии получила название “Последнее дело Коршуна”, я с трепетом привез ее сюда, зная, что здесь довольно приличное издательство. Я эту книжку написал не зная о мнении товарища Сталина о том, что у нас в стране преступности нет. Раз нет преступности, нечего с ней бороться и тем более нечего о ней писать.

Я пришел в издательство к Павлу Андреевичу и меня сразу удивил его язык, это был очень мягкий, плавный и какой-то очень добрый язык в его исполнении. Он превосходно, красиво говорил на украинском языке. От Павла Андреевича я услыхал певучий, красивый язык, который меня поразил. По всей вероятности его говор был отражением его внутреннего состояния и его характера.

Это был высокий мужчина, глаза такие светлые и очень приветливые. Это человек был в расцвете лет, в расцвете славы. У него издавалась очень знаменитая книжка “Дети шахтеров”, которая являлась чуть ли не учебником украинского языка в русскоязычных школах.

И Павел Андреевич с гордостью говорил: “Вот украинский язык у нас здесь в русскоязычном Донбассе изучают по моим книжкам”. Это было действительной правдой и его правом на своеобразную гордость.

Так вот, я принес ему рукопись, она была напечатана на машинке, толстая такая вещь. Он спросил, про что. Я сказал, про то как во Львове происходили действительные события, это о том как немцы заслали своего человека в партизанский отряд, а наша разведчица выкрала его. Я эту женщину хорошо знал по Львовскому университету.

Он как-то этим предисловием заинтересовался, ну говорит - дай посмотрю. Почитал первую страничку, полистал несколько страничек, еще почитал, смотрю – плотнее усаживается, начинает читать несколько страничек, потом позвонил куда-то. Пришел человек, которого я не знал, сутулый такой, широкоплечий. Это был Клоччя Андрей Васильевич. Он говорит: “Ось подивись, Андрію, цікава книжка”. Нет он сказал: “Цікавий автор”. Андрей Васильевич взял, где-то там с середины несколько страничек прочел. Они увлеклись чтением, потом говорят: “Иди, через несколько дней придешь”.

После того, когда они прочитали с Клоччей, состоялся разговор, что мол будем издавать. Это я теперь понимаю, какое нужно было иметь гражданское мужество Байдебуре, а он первый давал свое – добро. Вторые только подтверждали, а всю ответственность моральную и партийную он целиком брал на себя.

А его взаимоотношения с моралью были очень четкие, просмотренные до конца. Он был порядочный человек, придерживался всех норм коммунистической и божьей морали, которые вообще-то совпадают. Он же практически пошел против тех идеологических установок, которые тогда существовали, потому что приключенческая литература у нас считалась отрыжкой буржуазной культуры, и о ней нечего было говорить. Вот он взял на себя такую ответственность и эта книжка была издана.

У меня с ним сложились хорошие отношения. Мы с ним впоследствии неоднократно выступали в школах, его превосходно воспринимали в школах – здесь Павел Андреевич был нарасхват. Его все школы приглашали, с удовольствием принимали в институтах, практически никому не отказывал.

Павел Андреевич рассказал мне, как они с Клоччей попали в Донбасс. Донбасс освободили в 1943 году. Им было дано задание – восстановить писательскую организацию, славную своими творческими традициями в прошлом.

Они с Клоччей добрались до Горловки, до Никитовки – дальше поезда не ходили. И оттуда пошли пешком, пришли сюда в этот разбитый город, от которого почти ничего не осталось. В самом городе боев не было, бои прошли за Донецк очень быстро, немцы отступали боясь окружения, но в городе хорошо поработала зондер-команда, все, что можно взорвать – взорвали.

Благодаря личным усилиям Павла Андреевича и умению его работать с руководящими товарищами, в то время решавшими судьбу Донбасса – с обкомом, облисполкомом, строителями – ему удалось добиться, чтобы восстановили разрушенный домишко, который находился напротив обкома партии на Первой линии, в котором и разместился союз писателей.

Благодаря его усилиям была создана писательская организация. Из тех, кого я помню по тому времени – это молодой фронтовик, молодой поэт Виктор Шутов. Был в то время уже очень интересным, я считаю, один из лучших украинских поэтов – Григорий Кривда.

Это был очень авторитетный руководитель писательской организации, вхож в обком партии, к первым руководителям в горисполком. Он был в самом большом авторитете в Киеве. Поэтому ему удавалось решать многие вопросы, в том числе и квартирные.

Павел Андреевич любил, когда вокруг него скапливались люди. Мы были молодые, мы часто встречались. Все праздники как-то отмечали дружно. Дом его был открытым для всех, многие писатели и молодые литераторы бывали у него в гостях, в том числе и я. Отмечали день Победы, поздравляли фронтовиков.

В то время была дружная атмосфера. Позже, когда он ушел с той должности, как-то стали кучковаться, стали друг против друга организовываться: как три писателя, так пять группировок враждующих. Появилось чувство зависти, вот он издается, – он не издается. В то время, когда П.А.Байдебура был руководителем писательской организации, вот этой склочности не существовало, может быть потому, что он сам по себе был таким чистым, порядочным человеком.

Ну что там говорить, Павел Андреевич – это есть Павел Андреевич, в моей памяти он останется как один из тех главных людей, которые сделали для меня очень большое доброе дело в самом начале моего творческого пути. Так что спасибо ему от меня и от всех писателей Донбасса, поскольку все мы прошли через него.

м. Донецьк

Владимир Попов

Руки друзей

Когда человеку двадцать лет и произведение, им написанное, отвергают, это только начало его литературной деятельности – все еще впереди. Когда автору сорок, то первой попыткой все может и закончиться.

Мне повезло. Первая часть моего романа “Сталь и шлак” попала в руки руководителей Донецкой писательской организации Павла Андреевича Байдебуры и Андрея Васильевича Клоччя. Они встретили рукопись (именно рукопись, – написанную от руки) не только одобрительно, но я бы сказал – восторженно. Это помогло автору, работавшему в ту пору заместителем начальника мартеновского цеха Енакиевского металлургического завода, трудиться над романом в сложнейших условиях, когда половина цеха эксплуатировалась, а половина восстанавливалась после разрушения во время войны.

Первая часть романа была опубликована в альманахе “Литературный Донбасс” в 1947 году. Благожелательная критика в украинской прессе явилась дополнительным стимулом в работе. В 1948 году роман “Сталь и шлак” был завершен и рукопись после одобрения ее П.А.Байдебурой, была сдана в Донецкое областное издательство.

Одновременно я отвез ее в журнал “Знамя”. В Москве прочитали невероятно быстро, вернули и написали, что вы пишите хорошо, когда-то печататься будете, но это произведение положите в стол и начинайте писать другое, иначе наберетесь неприятностей. Отнес рукопись в редакцию журнала “Октябрь”. Сначала сообщили, что “роман значительный, замечательный, волнующий и будет напечатан”, а вскоре снова получил отказ.

И вот тут П.А.Байдебура проявил незаурядное мужество. Зная о том, что роман забракован двумя центральными журналами, настоял на выпуске его отдельной книгой в областном издательстве. Вышел роман в 1948 году. Все дальнейшее потребовало еще большего мужества от Павла Андреевича. А в ту пору мужество редко когда заканчивалось благополучно.

Вскоре меня после выхода книги вызвали в Союз писателей Украины. Утром, в день обсуждения романа, газета “Радянська Україна” вышла с разгромной рецензией на роман. Справедливости ради надо сказать, что ведущие украинские писатели не присутствовали на этом обсуждении, а участники его в своих обличениях пошли значительно дальше автора рецензии. Роман был осужден как враждебный, идейно порочный, клеветнический, троцкистский. Некоторые доводы запомнились на всю жизнь: “Великий Сталин говорил о единении советских людей в годы войны, а Попов посмел делить их на сталь и шлак. Это антисталинская установка”. Кстати напомню, что в романе ясно сказано о шлаковой волне, которая катилась на нас с Запада и о частицах к ней примкнувших. “У Попова в романе два директора и оба с ущербинкой. Значит он типизирует – все директора ущербны. А кто их назначает? Центральный Комитет партии. Следовательно Попов замахнулся на Центральный Комитет”.

Разгромная рецензия не осталась единственной. Цикл статей в “Радянській Україні” был завершен самым весомым документом – открытым письмом слушателей Киевской партийной школы.

Масла в огонь подлила и “Літературна Україна”, поместив целую полосу под заголовком “Чому В.Попов зазнав невдачі?” Одним словом – похороны.

В Донецке автора вызвали в областное издательство. Уговаривали: не был ты, Федорович, писателем и уже не будешь, но у тебя есть кусок хлеба, ты умеешь сталь варить и не только простую, но и бронетанковую. А вот нас, если выгонят с работы, куда нам идти? Только в дворники. Так что, будь другом, кайся. Бери на себя всю вину. Тонешь – тони один. Нас с собой не тащи. Наступил час испытаний и для донецкой писательской организации. Но она выдержала испытание, роман был защищен. Лидером его защиты был Павел Андреевич Байдебура.

Потом за судьбу романа вступился парторг ЦК КПУ на Енакиевском заводе В.К.Акулинцев. Он собрал партийно-хозяйственный актив, порекомендовал отрешиться от всех выступлений в печати и высказать свое независимое мнение. И актив вынес решение: никаких политических ошибок в романе нет.

Для обстановки тех лет такое поведение Акулинцева было уже не мужеством, а героизмом.

Горячо вступился в защиту романа и Донецкий обком партии, его первый секретарь Александр Иванович Струев (кстати, он читал роман еще в рукописи), взяв несколько экземпляров книги, он вылетел в Киев.

Вскоре в газете “Правда Украины” и одновременно в московской “Литературной газете” появились полностью реабилитирующие роман статьи – украинского публициста Александра Михалевича – “Поэзия жизни завода”, а после 2-го съезда писателей, где были сказаны теплые слова в мой адрес, выступила и газета “Культура и жизнь”.

Дальнейшая судьба романа многим известна. Он вышел в переводе на многие языки мира.

А вот о роли Павла Андреевича Байдебуры и партийных руководителей, об их мужестве, принципиальности и бесстрашии мне и хотелось рассказать.

г. Москва

Борис Радевич

Мы не забудем своего друга

Зима сорок четвертого. Солнечный прекрасный день. А мы, молодые донецкие прозаики и поэты, собрались в большом здании Ворошиловского райкома комсомола. Этот дом находится в Донецке напротив первого корпуса Донецкого технического университета (по улице Артема). Мы радовались литературной встрече.

…Вдруг в зале наступила необычная тишина – входят два человека. Один – коренастый и довольно высокий, лысый, лицо энергичное, широкое, мужественное, брови чуть приподняты. Полное отсутствие театральности. Вызывает доверие. Второй – поменьше ростом, небольшие черные усики под дипломата. Оба уже в возрасте. Первый – писатель Павел Андреевич Байдебура, а второй – критик Андрей Васильевич Клоччя. Оба они будут руководить нашей писательской организацией. Многие из нас и сейчас вспоминают доброго, справедливого и тем не менее взыскательного председателя П.А.Байдебуру. Он воспитывал у нас любовь к рабочему классу, шахтерам. А горняцкая тема стала главной в его творчестве.

Павел Андреевич Байдебура был истинным руководителем: не кричал, не стучал по столу кулаками, убеждал. В его действиях не было никакой парадности, а если она появлялась у тех, кто был к нему приближен, то он пресекал ее. В этом ему помогал природный юмор. Павел Андреевич всегда выступал с нами перед металлургами и шахтерами. География наших поездок была очень широка – Горловка, Артемовск, Луганск, Снежное, Мариуполь, Макеевка. Байдебура много делал, чтобы донецкие писатели могли полностью отдаваться творчеству. Помог он, например, поэту Александру Пидсухе перевестись в Киев. Другой пример – писателя принимали в Союз, а Киев долго не рассматривал его заявление и протокол собрания Донецкого отделения Союза писателей. Павел Андреевич едет в столицу и добивается справедливого решения. Талантливого писателя, участника Отечественной войны исключили по непринципиальному поводу из членов Союза, Павел Андреевич Байдебура добивается его восстановления.

Я посвятил Павлу Андреевичу стих:

Ты в дом войди. Всю мелочность отбрось.

Хозяин здесь широкая натура.

Я в дом вхожу, как долгожданный гость,

Меня встречает Павел Байдебура!

Частыми гостями Павла Андреевича были Степан Олейник, Остап Вишня и почти все члены Донецкой организации Союза писателей. Всегда его навещал Владимир Сосюра. Павел Андреевич ненавидел черные нравы в литературе и жизни, высмеивал их. И навечно остался в нашей памяти.

м. Донецьк

Іван Савич

Добротворець. Людина

У другій половині січня 1948-го року я одночасно отримав два листа: один від Миколи Упеника з запрошенням на нараду письменників Донбасу, що відбудеться 4-го лютого у Луганську, а другий – від Миколи Шеремета з запрошенням прибути до Києва на обговорення мого рукопису. Про день мого приїзду Шеремет просив повідомити заздалегідь. Мене ця ситуація влаштовувала: починалися студентські канікули (я працював викладачем української літератури в Старобільському учительському інституті), отже, проти поїздки не заперечуватимуть ні декан, ні директор. А з Луганська за одним заходом майну і до Києва.

…Микола Упеник, вродливий, імпозантний, ще молодий, але вже з посрібленим сивиною темним чубом, представив мене гостям із Донецька – письменникам та видавцям.

Оце Андрій Клоччя, оце Микола Рудь, оце Петро Чебалін.

Біля столу стояв якийсь козарлюга з лисиною на всю чоласту голову. Не чекаючи, поки Микола підведе мене до нього, він зробив два широкі кроки і сказав:

- А це Павло Байдебура. - Потиск його великої руки був по-справжньому міцний.

- Павло Байдебура! Та ж я ще з довоєнного часу знаю вас, а оце і “Рідні горизонти” прочитав. Дуже приємно.

- А я вас не читав, але вже чув, що є такий Савич. А тепер уважно послухаю, - відповів Павло Андрійович.

На нараді я прочитав з десяток своїх віршів. Байдебура виступив по прозі, а про мої вірші чомусь не сказав ні слова.

Поїзд на Київ відходив вночі, і я після закінчення обговорення пішов до редакції обласної газети “Прапор перемоги”, яку редагував мій давній приятель по Києву Наум Добрін. Він теж був на наших зборах, а тепер вичитував шпальти газети. Я, неначе вдома, приліг на дивані і незабаром заснув. Крізь сон почув, як до кабінету зайшло чимало людей і почали говорити про щось серйозне. Однак остаточно прокинутись я ніяк не міг і змісту розмови не сприймав. Та раптом я почув своє прізвище – і свідомість моя прояснилась.

- Я вважаю, що книгу Савича треба негайно видати. Там один сонет “Смерть Петрарки” чого вартий.

По голосу впізнав: говорить Павло Байдебура. І на серці моєму стало тепло-тепло. Сон майже пройшов, і я, не одкриваючи очей і не повертаючись лицем до літераторів, слухаю розмову. Байдебуру підтримує Клоччя, Упеник, Добрін, а чийсь розважний голос остуджує мій радісний настрій.

- Воно-то так, але ж Савич був у полоні. Вам це нічого, а нам, видавцям, може і влетіти.

- Полон, полон! Та хіба це ганьба, коли чоловіка пораненого підібрали на полі битви.

- Це ви говоріть не нам, Павле Андрійовичу.

Незабаром вони пішли з кабінету, бачачи, що у Добріна багато невідкладної роботи, а я вже не міг задрімати і в Київ поїхав із поганим настроєм. Але тут мене більше хвалили, і видавництво пообіцяло позачергово видати мою збірку. Повертався додому у піднесеному настрої…

А дома, у Старобільську, для мене уже був підготовлений страшний життєвий удар. Не встиг я й поснідати, як з'явилися старший лейтенант, лейтенант і два солдати – один з гвинтівкою, а другий навіть з автоматом. І за перебування в полоні мене повезли в заґратованому вагоні на Північ, на освоєння нового, Печорського, вугільного басейну. І там під тоскне завивання холоднющого вітру з-за Карських воріт я не раз у тяжкому напівсні бачив високу запорізьку поставу Павла Байдебури і чув його такий милий, такий рідний мені голос: “Треба видати Савича… Полон, полон! Та хіба ж це ганьба…”

На початку літа 1956-го року донецька земля, як і раніше, манила мене до себе. Згадувались мені і Павло Байдебура та Андрій Клоччя, що так прихильно поставились колись до мене. Я поїхав через Київ у Донецьк. В кишені у мене лежав рекомендаційний лист Миколи Бажана до Байдебури і Клоччі. Павло Андрійович, на жаль, був десь у від'їзді, а Андрій Васильович без жодних ускладнень допоміг мені одержати призначення у середню школу Мар'їнського району. Перед від'їздом я вирішив заскочити до відділення СПУ, може Байдебура повернувся.

А він і справді був уже в своєму кабінеті і одразу впізнав мене, вийшов з-за столу, міцно потиснув руку, напівобняв, похвалив мій вигляд. Я теж навзаєм щиро порадів йому, бо переді мною стояв високий, повний сили чоловік, з якого можна б було писати портрет кошового отамана Запорізької Січі. До речі, наскільки мені відомо, слово “байдебура” з козацького лексикону і близьке своїм поняттям до слів “зухвалець”, “відчайдух”, “зірвиголова”.

- Клоччя мені сквазав, що їдете у Мар'їнський район. Це добре.

- А як з рукописом? Негайно давайте нам, піде позачергово.

- Залишив у Києві.

- Дивіться, Іване Савичу, якщо там щось не витанцьовуватиметься, то одразу ж звертайтесь до нашого “Донбасу”.

У 1961 році в Луганську було створено нове обласне відділення Спілки письменників. Тепер я з Павлом Андрійовичем зустрічався тільки на загальнодонбасівських нарадах, тижнях літератури та письменницьких з'їздах у Києві.

У пам'ять мою глибоку запала зустріч з Байдебурою на творчому звіті письменників Донбасу у Москві в 1967 році. Як він тоді турбувався про своїх друзів-донеччан! Щоб кожен мав нормальне місце в готелі, щоб у кожного грошей вистачало до від'їзду, щоб і твори кожного були розглянуті під час обговорення. За три дні він аж змарнів. Він глибоко переживав, якщо когось москвичі гостро критикували, і виступав із словом захисту або налаштовував на цей захист Андрія Васильовича Клоччю.

…У моїй пам'яті Павло Андрійович Байдебура живе не тільки як талановитий письменник, а також і як Добротворець, Людина.

м. Світлодарськ

Віктор Соколов

Наш Павло Андрійович

Зберігається в моєму архіві вирізка з республіканської газети за 29 березня 1944 року.

“Не так давно, - мовилося в замітці, - в Донбасі організувалася спілка письменників, яку очолив український письменник Павло Байдебура.

За короткий час спілка розгорнула широку роботу – організовує літературні вечори, зустрічі з молоддю. Днями в клубі заводу ім. 15-річчя комсомолу Донбасу зібралось багато гірників, металургів. Андрій Клоччя зробив доповідь – “Українська радянська література в дні Вітчизняної війни”. Павло Байдебура прочитав свої новели та оповідання про героїв боротьби з німецькими загарбниками – “Марія”, “Помста”, “Професор” та інші…”

Далі повідомлялося, що при письменницькій організації Донбасу “створено кабінет робітничого автора. Кабінет одержує на консультацію багато творів від робітників, службовців, воїнів Червоної Армії…”

Читаю ці рядки сорокап'ятилітньої давності і згадую: надіслав якось і я свої вірші, а у відповідь одержав запрошення взяти участь в уже згаданому літературному вечорі. Так і звела мене доля – на цілі десятиліття – з чудесною людиною – Павлом Андрійовичем Байдебурою.

Вірші, прочитані мною на цій зустрічі, йому сподобались. До того ж, він дізнався з них, що родом я з Кіровоградщини, його земляк і це, звичайно, не могло не зблизити нас…

Зустріч у заводському клубі тривала до пізнього вечора, і повернутися додому, в Макіївку, та ще й пішки (іншого громадського транспорту на сплюндрованій війною Донеччині тоді ще не було) я вже не міг, і Павло Андрійович запросив мене на ночівлю до себе.

А мешкав він з родиною в невеличкому і старому, ще юзівських часів, будиночку, невідомо як уцілілому, де тепер велично розкинулась площа Леніна. Мав крихітну кімнатку і ще меншу кухню. То ми зачинилися на кухні і проговорили майже до ранку, згадували рідні краї. Я – своє придніпровське Табурище, він – той мальовничий трикутничок між річками Синюхою і Ятранню, де здалеку біліло чепурними хатками село Нерубайки.

Хай дарує мені читач, але тут маю потребу бодай у кількох словах відступити від безпосередньої теми цих нотаток.

Так уже сталося, що саме на Кіровоградщині зросла й небачено розквітла одна з наймогутніших гілок української культури. Одні уславлені брати Тобілевичі чого варті! А скільки відомих майстрів красного письменства – зокрема, і в наші часи, – вийшло звідси! А який це пісенний край!

Вже через багато літ, коли зайшла якось мова про витоки його творчості, Павло Андрійович сказав – у якійсь сумовитій мрії:

Дитина народжується на світ, і над нею любовно схиляється мати. Що промовляє вона до своєї кровинки в час найніжнішого спілкування з нею?

Які пісні, які слова виливає в її душу, аби пробудити в ній любов до людей, до світу, аби заронити в серце того, що син чи донька її – жива брунька на вічнозеленому дереві народу? Ось прислухайтесь:

Золотії бильця,

Срібні колокільця,

Мальована колисочко…

Скільки чуття в цих простих, невимушених словах колискової!

Співає – виспівує мати, і вкладає в пісню і свої надії, і радість материнства, і прагнення оборонити від усіх напастей і свою дитину, і все людство, бо як же інакше врятуватися на цім світі одній людині – у вселенській лиховісній крутовині?

Він помовчав, якось зболено усміхнувся.

-Гай-гай! Давно зникли безслідно малинові – калинові та ясенові колиски, в яких вигойдувалися чиїсь надії і сподівання. Хіба що в старих хатах сільських, десь на горищах зберігаються вони – на спомин про світанкові дні життя їх мешканців. І молоді матері давно перестали співати колискових над модерновими ліжечками та колясками своїх дітей.

А скільки прекрасних звичаїв, обрядів, скільки героїчних переказів, дум, пісень відходить у минуле і вмирає – разом з тим поколінням, яке ще встигло підхопити естафету, але передати її далі уже не в змозі. Як легко ми відмовляємося від того, що народ зернинку до зернинки збирав століттями. Охоче віддаємо, наче до камери схову: мову – письменникам, пісню – самодіяльним та професійним колективам, історію – архівам, звичаї – етнографічним музеям. Але ж чому не замислюємося, що жде нас попереду? Чи й це байдуже?

…Пісню він любив змалечку. Особливо подобалося слухати, як співала ненька. У перепочинок вона сідала, бувало, на призьбі, тихо й журно клала йому натомлену руку на голову:

Там, де Ятрань круто в'ється,

З-під каміння б'є вода…

Так-так, від чарівного материного співу і прийшов отой незборимий потяг до пісенного слова, до віршованого рядка. А з них, із поезій, і почав він свої кроки у святій царині красного письменства:

На порозі задумана осінь

В повногруднім зітханні вітрів…

Закрутив вітер коси, і в росах

Мідяні акварелі розлив…

Та все це – і дебют у “Гарті”, і в поезії в журналах “Забой”, “Студент революції” – було пізніше, уже в робітничому Харкові. А тоді, в Нерубайках – “На майдані коло церкви революція іде!” Всю владу в руки бере ревком, і секретарем у ньому обирається сімнадцятилітній Павло Байдебура, бо він же – найграмотніший у селі…

…Бачив я у Павла Андрійовича пожовклу від часу фотокартку: 1927-й рік, Харків, 1-й з'їзд ВУСППу. Горбатов, Селівановський, Серафимович, Микитенко, Безпощадний, Байдебура… Дивився на рідкісний тепер уже знімок, і бачилися поруч з ним Володимир Сосюра, Іван Ле, Юрій Чорний-Діденко… Що й казати, в знаменитому середовищі зростав і мужнів талант Павла Байдебури.

…Столиця шахтарського краю вшановувала 75-річчя старійшини свого літературного цеху. До міського Будинку культури прийшли шахтарі, металурги, вчителі, студенти, з добрими словами до ювіляра звертаються шанувальники його таланту. Піднявся на трибуну і генерал-майор запасу Поляков, разом з яким письменник ходив колись тернистими дорогами війни. Слухав Павло Андрійович бойового побратима, і знову, до найменших подробиць постав у пам'яті той суворий час...

Як і немало інших українських літераторів, Павло Байдебура пішов на фронт добровольцем. Служив у рядах 18-ї армії, згодом разом з С.Борзенком, К.Герасименком, В.Гавриленком та іншими письменниками України працював у армійській газеті “Знамя Родины”.

У номері за 8 січня сорок другого року бачимо одну з найкращих фронтових кореспонденцій П.Байдебури “Клятва”, в якій хвилююче розповідається про вручення бійцям на передовій партійних квитків.

А про один зворушливий епізод з фронтових буднів письменника Герой Радянського Союзу Сергій Борзенко згадував у своїй книзі “Життя на війні”: як після чергового ворожого нальоту “…Байдебура вніс до госпіталю маленьку дівчинку. Їй було років вісім. У дитячих розширених очах застиг жах, але вона не плакала і не стогнала…”

Спогади про подібні – з участю дітей – епізоди, свідком яких був він на війні, розповідав мені Павло Андрійович, і навіяли йому оповідання, що увійшли потім до збірки “Діти шахтарів”. Книжка ця, як і ряд інших, вийшла вже в той час, коли їх автор очолював копітку роботу по відновленню літературного життя на Донеччині.

…Як відомо, шахтарський край було звільнено від гітлерівських загарбників у вересні сорок третього року. А вже через три місяці – 29 грудня – у Харкові під головуванням Петра Панча відбулося чергове засідання президії Спілки письменників України, де Павла Андрійовича Байдебуру було затверджено керівником Донецької письменницької організації.

В номері газети “Література і мистецтво” – так називалась тоді “Літературна Україна” – за 31 грудня 1943 року читаємо з цього приводу: “Президія підкреслила виключно важливе значення дальшого розвитку української художньої літератури на Донбасі, роботи над новими творами, що відображатимуть роботу донецьких робітників і шахтарів, а також висування та виховання нових кадрів української літератури”.

У столиці шахтарського краю вони, як ми потім жартували, висадилися десантом удвох – Павло Байдебура і уже відомий на той час літературний критик Андрій Клоччя, який теж загорівся цією нелегкою, але важливою і цікавою справою – поновленням літературного господарства всесоюзної Кочегарки.

І ось уже потягнулась до них з усіх усюд землі донецької літературна молодь – з Макіївки, Маріуполя, Горлівки, Луганська і Красного Луча. І всі вже знали: місце збору – під кленом, єдиним деревом, уцілілим від війни на зруйнованій дощенту центральній вулиці Артема. Чому під кленом? Тому, що все місто лежало в руїнах, і знайти хоч якийсь притулок для творчої роботи нам було ніде…

Минали дні, і Донбас все гучніше озивався не лише гудками відроджених шахт і заводів, але й поетичними голосами. З фронтів, близьких і далеких, надсилали в газети свої вірші поети, доля яких була в тій чи іншій мірі пов'язана з донецьким краєм – Михайло Матусовський, Микола Рудь, Олександр Підсуха, Микола Упеник…

Разом із уже відомими літописцями донецької землі – Павлом Безпощадним та Іллею Гонімовим, поспішали з різних доріг додому, під “Байдебурин клен” люди, чий творчий дебют відбувся теж іще до війни – Лариса Черкашина, Петро Чебалін, Олексій Іонов, Лідія Колесникова, Борис Радевич…

Все більше поповнювався літературний цех фронтовиками, у своїй переважній більшості це були молоді, але обпалені війною, люди. Маю на увазі Володимира Труханова, Грицька Бойка, Павла Шадура, Віктора Шутова, Миколу Рибалка.

В той час наша письменницька організація не була ще розмежована на Донецьку й Луганську. Розвели нас по різних “обласних квартирах” значно пізніше, в 70-ті роки, і не думаю, що це пішло на користь загальній справі. Коли “під кленом” з'явились наші друзі з Лугані – Степан Бугорков, Федір Вольний, Тарас Рибас, Василь Горяїнов, Микита Чернявський, Іван Савич, Геннадій Довнар, - спільні творчі розмови, дискусії, зустрічі з трудовими колективами ставали більш цікавими, змістовними.

Уже в рік великої Перемоги в Донецьку було видано колективну збірку “Стихи о Донбассе”. Збірка була двомовною, в ній взяли участь і українські, і російські автори, і я пам'ятаю, як схвально відгукнувся на цю “першу ластівку” Володимир Сосюра, як окрилило нас, молодих-зелених, добре слово уславленого земляка, незрівнянного чародія слова.

Згадуючи зараз ті далекі дні, не можна не відзначити принагідно роль, яку відіграли в активізації літературного життя на донецькій землі відвідини Володимиром Сосюрою рідного краю. А зустрічами з ним ми були зобов'язані не в останню чергу тій сердечній дружбі, яка здавна існувала між нашим письменницьким ватажком П.Байдебурою і видатним “поетом робітничої рані.” Павло Андрійович при першій – ліпшій нагоді – був якось і я свідком – запрошував славнозвісного земляка до участі у нашому літературному житті, і не було випадку, щоб той не погодився.

Ніколи не забудеться один із перших його приїздів – десь у сорок сьомому. Зібралися ми в наспіх відбудованому для якоїсь установи будиночку на тій же вулиці Артема. Підбадьорювані поглядами Павла Андрійовича, ми один за одним підіймаємося з місця і тремтливими голосами читаємо свої перші поетичні спроби. А хвилюємося тому, що за столом президії, привітно усміхаючись, сидить і уважно слухає нас “сам Сосюра!”

А наступного вечора, ледь протиснувшись у зал робітничого клубу, ще обплутаного відбудовчим риштуванням, у ролі слухачів уже були ми, а на сцені стояв Володимир Миколайович і, схрестивши на грудях руки, вимовляв своїм тихим, але дивовижно проникливим голосом:

Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу,

Музика у садку та поїзд в сім годин…

Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…

Великою це для нас було школою – зустрічі з Володимиром Миколайовичем, розмови з ним, його дружні поради, напутні побажання.

А неодноразові поїздки з творчими звітами до Києва і Москви! Знову ж вони ставали можливими завдяки наполегливим зусиллям керівника нашої письменницької організації! А дружнє спілкування з такими видатними майстрами українського красного письменства, як Олесь Гончар, Павло Тичина, Микола Бажан, Андрій Малишко, Іван Нехода! Як духовно збагачували і надихали нас, початкуючих, ці зустрічі, як прислужилися нам в опануванні творчою майстерністю!

Так, гріх було б не відзначити: чимало робилося в ті роки такого, що сприяло активізації творчого життя на Донбасі, пошукам і вихованню молодих талантів. Згадаймо хоча б вечори одного вірша чи оповідання, творчі звіти того чи іншого автора, гарячі дискусії на засіданнях літоб'єднання, що працювало при спілці, щорічні підсумкові збори, читацькі конференції на підприємствах, навчальних закладах, молодіжних гуртожитках…

А якось придбали, – правда, це вже було пізніше – у складчину самовар і вечорами, двічі на місяць, сходилися на його шумовиння зі щойно написаними рядками, і скільки ж цікавого і корисного давали нам оті вечірні невимушені розмови за склянкою чаю!

Все це не могло не сприяти тому, що творчі здобутки письменників ставали все вагомішими і все більше виходило їх на республіканську арену і всесоюзну.

Справжньою сенсацією став успіх єнакієвського інженера Володимира Попова, якого за перший же твір – роман “Сталь і шлак” було вшановано званням лауреата Державної премії. Такої ж високої честі удостоївся і Іван Рябокляч за повість “Золототисячник”.

Загального визнання набували романи, повісті, нариси, поезії – крім уже згаданих авторів – Григорія Володіна, Олександра Чепіжного, Вадима Піунова, Анатолія Мартинова, Володимира Мухіна, трохи пізніше – Івана Мельниченка, Євгена Летюка, Ніни Крахмальової, Геннадія Головіна, Миколи Гревцова.

На критичній ниві, крім Андрія Клоччі, плідно трудились Євген Волошко, Микола Федорчук, Микола Непран…

…Дійшла якось до мене звістка, що нездужає Павло Андрійович. Поспішаю до нього, але застаю господаря квартири уже на ногах, у доброму гуморі.

Ніколи хворіти, роботи ж он скільки! Ось газета з постановою про роботу з творчою молоддю – читали вже? Дуже важливий і своєчасний документ. Плануємо провести обласну нараду молодих літераторів, значно пожвавити роботу міських та районних літоб'єднань.

Пролунав дзвінок, поштарка подає телеграму:

“Наш общий друг рассказал вашей болезни. Желаю быстрейшего выздоровления хочу всегда видеть вас на коне, низкий поклон из Вешенской – Шолохов”

Павло Андрійович радісно усміхнувся, аж якось ніби помолодшав: - Ну, після такої телеграми, та ще й від такого великого літературного полководця – як не опинитися знову в сідлі, в бойовім строю!

…Той, хто проходив свого часу вулицею Артема, не міг не помітити галереї портретів найславетніших людей міста. Був серед них і портрет почесного громадянина Донецька П.А.Байдебури – з двома орденами Трудового Червоного Прапора і медалями на грудях.

Немає вже серед нас Павла Андрійовича. То й портрета в тім почеснім ряду більше не бачимо. Але з'явилася меморіальна дошка на будинку, де він жив і трудився, де народжувалися книги, яким випала завидна доля – набагато пережити свого творця…

Колись у вірші, присвяченому пам'яті А.В. Клоччі, я написав:

Життя! Життя!

Твого стрімкого плину

Смерть не спиня, як талої води,

І все добро, що зроблине людиною,

Лишається із нами

Назавжди.

Вважаю, що ці рядки можна в повній мірі віднести і до нашого незабутнього Павла Андрійовича Байдебури.

м. Київ

Юрій Байдебура

Вибір: ДОНБАС.

Все наше життя – вибір…

Наче лицар на роздоріжжі, ми постійно обираємо то життєві шляхи, то цілі, то засоби їх досягнення. Кожне рішення – результат взаємодії зовнішніх обставин із закономірностями внутрішнього саморозвитку. За кожний вибір треба платити. Щось втрачати при кожній знахідці…

Спогади, напевно, як ситуація, що відома нам із казки дитинства, привертають увагу в першу чергу через те, що дають змогу побачити, як вибір роблять інші.

Батько так і не став пенсіонером. Не можу навіть уявити, щоб він сидів без діла на лавочці. Як і раніше, ніколи не відмовлявся від виступів. Ретельно до них готувався. Так і залишилась недописаною сторінка, що писав для виступу на обласному сосюринському святі.

Як і завжди писав вночі. З роками це давалось з все більшим напруженням сил. Позначалось на стані здоров'я, вкорочувало віку.

Пам'ятаю його в постійних клопотах: організації виступів, читання рукописів, писання листів, улаштування чиїхось літературних і не тільки літературних справ… І так було майже тридцять років в Харкові, Одесі, Донецьку, де входив до складу правління письменницьких організацій чи до редакцій журналів. Під кінець життя якось вихопилось: “Може, краще було б написати за цей час три десятки оповідань…”

Батько був непоганий оповідач (ця здібність не така вже рідкісна серед письменників), а довелось йому багато чого побачити на своєму віку… Пам'ять його зберігала враження про зустрічі з Горьким і Шолоховим, Сосюрою і Маяковським, Вишнею і Рильським, Тичиною, Олешею, Панчем, Борзенком та багатьма іншими відомими й мало відомими людьми. У своїх невеличких усних новелах він короткими штрихами малював суть подій, передавав не тільки зміст, але навіть те, як вони говорили, їх інтонацію, манеру триматись. З його розповідей я дізнався, як він потрапив на Донбас.

Рішення про це виникло під час проходження військової служби в 1922 – 1924 роках.

Перед демобілізацією на запитання, куди виписувати проїзні документи, без вагань відповів: на Донбас.

- Донбас великий, - штабіст кивнув у бік карти, що висіла на стіні, - куди саме?

На карті великими літерами виділялось: Луганськ. Це і вирішило долю.

Про життя на Донбасі вперше почув від однополчан. Шахтарі-донбасівці тримались упевнено, незалежно. З їх слів виходило, що край той незвичайний і що ходять там усі в шкіряних куртках. Але на остаточний вибір вплинули зовсім інші мотиви.

Командиром кінної розвідки 44-го стрілецького полку 15-ї Сиваської дивізії, де батько проходив військову службу, був Машошин. Як його звали по імені та по батькові, він не запам'ятав. Людина це була легендарна. Два ордени Червого Прапора з часів громадянської війни. Кумир всього особового складу кінної розвідки.

Були в нього свої, оригінальні погляди на військову підготовку підрозділу. Бійців серед ночі підіймали по тривозі. Сідлали коней – і ось уже цокіт копит і пісня, яку вивергають дві сотні горлянок, розтинає нічну тишу: Початок її не для друку, а приспів: “…даешь дорогу, сам Машошин впереди.”

У будинках на околицях Миколаєва гасне світло (саме недалеко від них була розташована частина). Спішно закриваються віконниці, і захід цей зовсім не запобіжний, якщо врахувати, що в окрузі раз-по-раз ще бешкетують банди.

Машошин не попускав тим, хто погано доглядав за конем чи зброєю, був вимогливим, але справедливим.

А от теоретичними заняттями нехтував. Інколи захоплювався – і тоді не було кінця-краю розповідям про походи, сутички і різні історії, які траплялись під час повного пригодами війського життя.

Бійці слухали їх, затамувавши подих…

- От якось заходимо ми до села…, - неквапливо веде командир…

- Ніщій йде! - подає голос завчасно виставлений сигнальник (Ніщій – прізвище комісара) - і тоді траєкторія снаряда…- при появі комісара, як ні в чому не бувало, продовжує Машошин…

У неділю командир забирав до себе додому 5-10 бійців. І це теж було складовою частиною його виховної роботи. Дружина Машошина, проста і гостинна жінка, частувала бійців борщем, варениками чи пиріжками. І тут, у домашній обстановці, розмови про те, як проходить служба, про домівку, про життя…Побувати у командира мали за велику честь. А він сам дбав про те, щоб за період служби у нього в гостях перебували всі бійці.

Батькові доручили займатись бібліотекою. Невдовзі він звернув увагу на те, що книгами ніхто не цікавиться, а от газети ідуть на захват. З'ясувалось: і газети до ладу мало хто читає, в основному вони йдуть на куриво, а взимку їх підмотують під онучі, щоб було тепліше. Вирішили заохочувати бійців до читання, так би мовити, на преміальній основі: тому, хто прочитає книгу і перекаже зміст, видавався дефіцитний у той час олівець чи конверт з маркою.

Знайшовся охочий. Книгу прочитав, переказав, одержав приз. Тут же її читати взявся інший боєць і теж отримав бажану нагороду. Коли третій, а потім і четвертий “любителі читання“ взяли, швидко повернули і готові були переказати ту саму книгу, стало зрозуміло: преміальна система заохочення зазнала краху – книгу прочитав тільки перший боєць, а інші переказували зміст із його слів. Почали шукати якісь інші засоби, інші шляхи. І тут несподівано допомога прийшла з боку командира.

Батько згадував, як одного разу Машошин з'явився в казармі і сказав:

- Ви знаєте, яку книгу прочитав я учора! Раджу прочитати її кожному. Це дуже важливо…

Бійці кинулись до бібліотекаря і наввипередки почали вимагати книгу, яку порадив улюблений командир.

Уважно прочитав її і сам бібліотекар, потім інші книги, які радив Машошин. З ними приходило і нове ставлення до життя…

Скінчився строк військової служби…

На вокзалі демобілізованих проводжав весь особовий склад кінної розвідки. День був радісний і в той же самий час сумний: доводилось розставатись з командиром, з товаришами, з якими встигли зріднитись. Не зміг утриматись, плакав Машошин, плакали бійці. Командир кожного демобілізованого обнімав, давав напучення.

- Ти був неважний кіннотник, але відмінний бібліотекар, - сказав Машошин батькові, - ти їдеш на Донбас. Знаєш, які вони там. Якщо тебе хтось скривдить, негайно сповіщай нам. Ми усі прискачемо. Ми їм покажем…

Так батько потрапив на Донбас. У шкіряних куртках ходили тут далеко не всі, але це вже було не головним. Однополчани-донбасівці не помилялись в основному: край і люди дійсно були незвичайними.

У Луганську роботи не знайшлось: тут, як і по всій країні, панувало безробіття. Як демобілізований, улаштувався в Краснодоні на руднику у воєнізованій охороні. Але відтіля невдовзі звільнили, бо по ночах на посту співав, а головне – застали в той момент, коли допомагав старенькій: підсобляв підняти оклунок з вугіллям, що та назбирала біля воріт паливного складу, який він охороняв.

Потім вантажник вугілля на шахті, робітник пекарні… І знов люди, що залишили слід на все життя…

“Ми завантажуємо останній вагон”, - пише батько в автобіографічній новелі “Я буду так писати”, надрукованій у журналі “Червоний шлях” No 1, 1934 рік, Харків.

- Вугол ліва! Ліва, Павлуша! - разпораз кричить мій напарник Іван Сахронович. Ми поспішаємо. Якнайшвидше треба завантажити вагон, щоб не затримувати черговий ешелон з вугіллям… стомлено відкидаємо ноші, сідаємо відпочивать…Сахронович курить цигарку за цигаркою і розповідає про колишніх своїх друзів-напарників, з якими він працював дванадцять років свого вантажництва. Розповідає, хто з них був якої вдачі і вправності в роботі.

- Ось ти, Павлуша, - каже Сахронович, - ти здоровий і вправний. Тільки от закидка зліва у тебе чомусь не виходить. Так, із закидкою погано. Відкидай навідліт і натискуй зразу. Ноші пускай з розгону, тоді буде діло.- Довго повчає мене Сахронович теорії вантажної справи“.

Батько складає вірші, іноді вони народжуються прямо тут, під час роботи і напарник стає першим їх цінителем:

- Та цей раз написано краще. І особливо те місце, де ото “женемо у плаз естокадів вугілля із надрів-печер”. Ти пиши, щоб було так, як воно є справді. І щоб писання було наше, пролетарське, робоче, донбаське…

Від щирого серця я вдячний моєму першому вчителеві-критикові, шахтареві-вантажникові шахти No 2 “Краснодон”, Івану Сахроновичу. Він учив мене майстерності у вантаженні вугілля і вправності, чіткості й ясності в перших моїх літературних спробах…”

…У пекарні навчався не тільки випікати хліб, пліч-о-пліч працювати з людьми багатьох національностей, та вони добре розуміли один одного, хоч говорили різними мовами.

Найбільш колоритна фігура – майстер Стьопа Двужильний, матрос із легендарного панцерника “Потьомкін”. Перше ніж повернутись на Батьківщину, після того, як команда була інтернована в Румунії, він поїздив по Європі, навчився у Відні випікати булочки і хліб, а крім того, набрався міжнародного жаргону. Стьопа мріяв збудувати дім.

- Ти прийдеш до мене в гості, Пауль (так називав він батька) і крикнеш: “Стьопа!” Але я тебе не почую. Тоді ти закричиш ще сильніше: “Стьопа!” Але я тебе знову не почую, тоді ти заволаєш з усієї сили і тільки тоді я тебе почую, бо я буду в одинадцятій кімнаті…

Незважаючи на те, що Стьопа був відмінним майстром і непогано заробляв, мріям його не судилось здійснитись. Гроші в нього не затримувались: він пропивав все, окрім двох речей,- профбілета і бритви. Без профспілкового квитка важко було влаштуватись на роботу, бритва була потрібна, щоб голити дуже побиту під час поневірянь голову, на якій росло волосся трьох кольорів.

…Звістку про те, що на екрани кінотеатрів вийшов “Панцерник “Потьомкін”, Двужильний сприйняв як свято. З нетерпінням і вся бригада очікувала, коли відбудеться перший сеанс на руднику.

Стьопа за власні кошти купив для всіх квитки, до блиску виголив бритвою голову, причепурився…

-Уважно дивись, Пауль, я стоятиму там, біля башти, - казав він пошепки, коли згасло світло…

Але свято не відбулось. На екрані блискавично розгортались події, і в той же час зростало непорозуміння і невдоволення: Стьопи на екрані не було. Обурення передавалось Стьопиним друзям. Нарешті Двужильний не витримав:

- Брехня! Це було не так! Неправда!

Згуртована “пролетарською єдністю”, бригада пекарів підтримала свого майстра: свист, вигуки, в екран полетіли стільці…

Так правда життя зіткнулась з правдою мистецтва. Врешті-решт сеанс було зірвано, а дружна бригада опинилась у міліції.

Однак пекарів невдовзі відпустять (селище може залишитись без хліба), а славнозвісний фільм продовжить свій тріумфальний хід по кіноекранах усього світу…

Пригадуючи ті події, батько кепкує з друзів, з самого себе. А голос теплішає, і в очах молодечий запал.

Невдовзі молодого тістоміса пекарі висунуть до профспілки харчовиків: його цінуватимуть за вміння постояти за товаришів, за силу, якою природа обдарувала селянського сина, і за те, що під час перерв у роботі читатиме вірші, яких буде знати безліч.

Література буде захоплювати все більше. Біля нього згуртуються молоді робітники, службовці складуть осередок “Забою”.

Перебування тут, у Донбасі, стане поворотним пунктом в житті батька, остаточно викристалізується життєва лінія, яка приведе його в літературу.

Тридцяті роки. Мене цікавило, як їх прожив батько. Сам він не дуже розповсюджувався про цей період свого життя.

Про те, що в 1934 році його звільнять з посади редактора республіканського видавництва, виключать із партії, я довідався від дядька Максима, рідного брата батька, на той час кадрового військового.

- Забирали вночі, - якось проговорився батько про той скрутний час, - колисаю тебе, а сам прислухаюсь: їде машина… ні, проїхала, не зупинилась, на цей раз пронесло…

Мати буде переховувати револьвер, який був у батька, щоб він часом собі чогось не заподіяв.

Не минув нашої родини і голодомор тридцятих.

Дядько Максим розповів про те, що під час голоду пішов із села і десь на дорогах України загинув їх батько, мій дід Андрій Наумович, чудом урятувалась від лихої смерті тоді ще мала їх сестра Їлина.

Якоюсь мірою уявлення про ті часи дає випадок, що відбувався на засіданні літоб'єднання, яким керував батько, випадок, що так налякав усіх. Про нього мені розповів журналіст Микола Непран, на той час студент Харківського держуніверситету.

- Після засідання розходились, скоріше розбігались поодинці, не дивлячись в очі один одному, - згадував Микола Іванович, - ми, група студентів літфаку, прямували невеликою купкою в напрямі гуртожитку.

- Хтось вже, напевне, поспішає…- кинув один з гурту і назвав вулицю, на якій мешкав НКВС.

Припущення було досить імовірним, якщо зважити на те, що відбувалось все це в 1938 році.

А причиною всього цього переполоху був виступ хлопчини, що прочитав вірш, який тоді, якщо хтось і писав, то писав, як то кажуть, “в стіл“, а читати наважувався колу найнадійніших людей.

- І ось, що цікаво,- додав Микола Іванович,- пройшло вже майже півсторіччя з того часу, ми часто зустрічались з Павлом Андрійовичем, але про випадок той, хоч і запам'ятався він на все життя, ніколи не згадували. Напевне, ще не прийшов для того час…

Та, хоч шрам на душі від тих тридцятих залишився на все життя, батько не вважав, що то був тільки час зведення “котловану”, як вважав Платонов, він вірив, що все повинно змінитись на краще, треба тільки активніше діяти. Тому цей другий приїзд його на Донбас буде вже не випадковим.

Вугільна промисловість “Всесоюзної кочегарки”, як тоді називали Донбас, – перший щабель, основа всього промислового виробництва країни була в прориві. Для допомоги Донбасу виїдуть літератори. Серед них і батько. У 1931 році він працюватиме в редакції газети “Вуглекоп” в Алчевську, а в 1932 році випустить збірку нарисів “Шахта No 10”, яка буде написана згідно з “соціалістичною умовою між робітниками шахти No 10 Сорокинської рудоуправи та членом ВУСПу тов. Байдебурою”. Робітники брали зобов'язання успішно виконувати плани, а батько – написати про них книжку.

Отакий був час, отакі “прийоми” підвищення продуктивності праці. Але треба сказати, що обидві сторони свої зобов'язання виконали.

Пам'ятаю батька наприкінці тридцятих. Тоді він в моїй уяві – найвищий і найсильніший. Носить мене на руках, співає народних пісень, складає для мене щось своє:

“Рости, мій Юрочок, рости, мій синочок,

Гнучкий, мов тополя, міцний, мов дубочок…”

У нас у домі письменники, артисти: Муратов, Трублаїні, Сенченко, Юхвід… Няньчила мене П.Кумаченко, згодом народна артистка СРСР.

Війна змінила звичайний хід життя.

“Я добре пам'ятаю, як заспіла мене ця страшна звістка, - напише про перший день війни Юрій Смолич у своїй книзі “Розповідь про неспокій триває”. - Пригадую, ми вийшли в місто з Байдебурою. Він був тоді секретарем Харківського відділення Спілки, а я - головою, і ми говорили про справи, які тепер – у війну – чекають нас, колектив харківських письменників, понад сто чоловіків: кому іти в армію і що робити іншим, які залишаться в тилу?”

Батько обере армію, і в той же день піде до військового комісаріату.

Про нього в своїй книзі “Життя на війні” буде писати Сергій Борзенко, згадуватиме в листах з фронту Микола Трублаїні, а от сам він писати спогадів не буде. Розповідатиме про Борзенка (віддавав батькові документи, коли ходив у розвідку), про Герасименка, Крижанівського, Трублаїні та інших. Про себе – більше про гумористичні ситуації, в які потрапляв. Хоча було там всякого: вийшов з хати і в ту ж саму мить завалилася покрівля від прямого попадання міни; завернули машиною до скирд – через декілька хвилин по дорозі пройшла колона німецьких танків…

Не писатиме, може, тому що побачене ним не буде потрібне в тодішній літературі…Немолодий боєць, усі товариші якого загинуть, буде твердити, що його теж вб'ють…Бійці капітана Свиридова возитимуть за собою цілу машину грамофонних платівок – а ставити будуть тільки одну – “На диком бреге Иртыша”. “Щоб не втратилась пильність”, як буде пояснювати капітан. Загине і він, загинуть і його бійці… Усі ці люди так і не проб'ються на сторінки його оповідань, так і залишаться героями його усних сповідей.

Батько загубить квиток члена Спілки письменників, підписаний М. Горьким, але збереже найперші, одягнені тільки один раз, мої штанчата, що візьме з собою на фронт…

І ось батько знову опиняється в Донбасі.

“Клоччю і Байдебуру ми вирядили на Донбас відроджувати там українське культурне життя”, - помітить Ю.Смолич у своїх спогадах. Рішення про це буде прийнято 29 грудня 1943 року на розширеному засіданні Спілки радянських письменників України. Серед інших першочергових завдань, як повідомила газета “Література і мистецтво”: “Президія підкреслила винятково важливе значення подальшого розвитку української художньої літератури в Донбасі, роботи над новими творами, що відображатимуть героїчну боротьбу з німецькими загарбниками і самовіддану відбудовчу роботу донецьких робітників і шахтарів, а також висування та виховання нових кадрів української літератури. Президія ухвалила відновити роботу донецької організації СРПУ і зміцнити її новими кадрами. У Донбас для постійної роботи виїжджають письменники М.Стельмах, А.Клоччя, В.Ковалевський, І.Кологойда.

Відповідальним секретарем Донецької організації затверджено Павла Байдебуру”.

Не знаю, чому саме батька призначили секретарем, не знаю, чому з п'яти письменників поїхали тільки двоє, він і Андрій Васильович Клоччя, але впевнений, вибір батько зробив свідомо. Його діяльній натурі необхідна була справа, яка вимагала б повного напруження сил.

Донбас щойно визволено. Міста його і села лежатимуть в руїнах. Стоятимуть залиті водою вибої.

Та метал і вугілля Донбасу будуть потрібні для перемоги, потрібні для відбудови зруйнованого господарства – тому вся країна буде допомагати відроджувати Донбас, тому сюди, наче на фронт, відзиваючи навіть із лав діючої армії, будуть направляти спеціалістів гірничої справи. Як і на фронті, тут теж не будуть мовчати музи: сюди з виступами будуть їхати літератори, актори, музиканти. Тут будуть працювати виїзні редакції центральних газет. І все ж таки треба, щоб і у муз була місцева прописка.

“Десант в Донбас”, як з гумором називали свій приїзд в Сталіно (так тоді називався Донецьк), батько з Андрієм Васильовичем почали досить вдало, якщо не враховувати невеликої прикрості: хату, в якій розмістились по приїзді, відремонтували, переклали піч, вибілили,…у них відібрали військові. Хоча лінія фронту вже пішла від міста, та нічого не поробиш – “закони військової доби” тут ще будуть діяти.

“Десантники” знайдуть у Ворошиловграді (зараз Луганськ) Павла Безпощадного. З цього і почнеться збирання літературних сил нашого краю.

Згодом повернеться дехто з письменників, які працювали тут ще до війни, але більше буде літературної молоді. А скільки вона вимагала з собою роботи – знають тільки керівники спілки! Не все було вдалим. Зберігся сигнальний екземпляр альманаху “Літературний Донбас” No 2 за 1947 рік. Безжалісна рука Андрія Васильовича, як то кажуть, живого місця не залишила від спроб молоді, поданих у поетичній рубриці.

І все ж поступово – хтось залишив тільки вдалий рядок, хтось дав вірш, хтось спромігся на книгу…– наростатиме літературний пласт, буде підійматись планка донецької літератури. Безперечно, процес цей відбувся б і без батька, та і він якоюсь мірою сприяв йому. Пам'ятаю, як ретельно готував він виступи-звіти донецьких письменників у Києві та Москві, як радів їх успіхам.

Та справа тоді була не тільки в тому, щоб “відображати самовіддану відбудовчу роботу”, треба було по можливості включитися в цей процес.

Зберігся лист М. Т. Рильського, написаний 13 травня 1944 року: “Шановний Павле Андрійовичу! Незабаром до вас, нарешті, виїде чималенька бригада українських письменників, – а на початку червня ми попросимо Вас узяти участь у роботі пленуму нашої Спілки. Тим часом же доручаю Вашій ласкавій увазі письменників Сєверова та Розсаштейна, а також читця Івицького, які їдуть на Донбас з літературно-мистецькою програмою, присвяченою донбасівській тематиці. Вони проектують зробити ряд виступів, я, з свого боку гадаю, що непогано було б, коли б і Ви та т. Клоччя включились до цих виступів.

Певен, що вищеназваним товаришам буде явлене донбасівцями належну гостинність. Ваш М. Рильський”.

Всюдисущого сьогодні телебачення тоді ще не було, радіомережа тільки налагоджувалась, та й не могли вони замінити живого слова, прямого спілкування. Людям, які недоїдали, валились із ніг від виснажливої роботи, було потрібно, щоб з ними говорили, щоб говорили про них.

Ми з мамою в цей час майже не бачили батька вдома.

Та будуть не тільки виступи. До письменників будуть звертатись за допомогою (авторитет письменників тоді буде високим, їх втручання даватиме результати), будуть приходити, щоб розповісти про своє горе. А скільки його тоді було!

Пізніше, в грудні 1950 року, в промові на V пленумі правління Спілки письменників України (вже саме його проведення в Донбасі буде визнанням результатів роботи колективу донбасівських письменників) один із керівників СПУ скаже: “Я вважаю, що самі товариші, які працюють на Донбасі, по-справжньому не уявляють, яку велику роботу вони роблять тут”.

Залишаться старі зв'язки з письменниками Києва та Харкова. Батько буде брати участь у роботі керівних органів Спілки. У нас будуть гостями Сосюра, Вишня, інші письменники, що будуть приїжджати на Донбас.

Все буде, як і раніше. Та тільки батько вже не повернеться з Донбасу, він приїхав сюди втретє і залишиться тут назавжди.

м. Донецьк

Віра Просалова

Письменник шахтарського гарту

“Байдебурин” клен… Так любовно письменники називали чудом уціліле в роки війни дерево, під яким збирав їх невгамовний голова Донецької письменницької організації Павло Андрійович Байдебура. Навколо жахливі картини руїни індустріального краю – пограбованого, понищеного, але нескореного, а в письменницьких колах уже вирує життя.

Рішенням, прийнятим на засіданні Спілки письменників України у грудні 1943 року, тобто незабаром після визволення Донбасу від фашистських загарбників, П.А.Байдебуру було призначено відповідальним секретарем Донецької організації. Енергійний, рішучий, доброзичливий, він згуртовує навколо себе людей, відчуваючи їх можливості і довіряючи їм. Багатьом тодішнім початківцям, у числі яких І.Савич, В.Попов, саме Павло Андрійович дав путівку у творче життя, розпізнаючи і підтримуючи талановитих, здібних, рішучих. Письменник на той час мав уже значний життєвий досвід, набутий самотужки у нелегких життєвих випробуваннях.

П.Байдебура – вихідець із багатодітної родини, яка жила у віддаленому селі Нерубайки колишнього Уманського повіту (пізніше Новоархангельського району), що на Кіровоградщині. У селі, яке розкинулося у лісі, між річками Синюхою і Ятранню, – за 35 кілометрів від залізниці і за 60 від міста, 1 березня 1901 року у родині малоземельного селянина Андрія Байдебури народився первісток Павло. Перші “уроки” естетичного виховання отримав від матері, яка шукала відраду у народній пісні – то сумовитій, тужливій, то веселій, щемкій. Дідусь Спиридон прищепив дитині любов до природи, вчив розуміти спів пташок, грати на сопілці.

Крім радісних хвилин, малому Павлові рано довелося відчути злигодні і гіркоту бідняцького життя. “Навіть до школи мене відвели босого”, - з болем згадуватиме він про своє нелегке дитинство. Допитливому хлопчині хотілося здобути освіту, вирватися в широкий світ, але змучена злиднями рідня після двох років його навчання в церковноприходській школі вирішила інакше: “Навчився читати.., то й досить. Паси корову, допомагай по господарству…” На цьому, мабуть, довелося б назавжди розпрощатися з наукою, якби не суспільно-політичні процеси, які підхопили його і різко повернули життя.

П.Байдебура навчається у Лебединській агропрофшколі, служить у лавах Червоної Армії… Рішення їхати у Донбас, де гріє кожного “вогонь землі”, де всі, мовляв, ходять у шкірянках, визріло несподівано і виявилося остаточним. Проте відразу ж, з приїздом у робітничий край, розвіялися ілюзії щодо того, що всі тут носять шкіряний одяг. Далеко не таким безхмарним, як спершу уявлялося, було життя шахтарів, та й самому довелося одягати не чисту шкірянку, а звичайну робочу спецівку, влаштувавшись вантажником на Сорокинський рудник (шахту No2 міста Краснодона). “Старіші й досвідченіші в шахтарстві пішли до забою видобувати вугілля, - писатиме він в автобіографічному оповіданні “З минулих днів”.- А мені випало бути вантажником. Робота ця не потребує великого вміння, була б сила та деяка вправність”. Звичному більше до сільськогосподарської праці юнакові довелося брати до рук грабарку, ставати до діжі з тістом, щоб випекти хліб для шахтарів, коли не було кому взятися за це. І кожну справу він виконував на совість, так, як вчили його батьки – хлібороби з діда-прадіда. У вільні від роботи хвилини віршував. Рядки народжувалися під впливом побаченого, пережитого:

На порозі задумана осінь

В повногрудім зітханні вітрів…

Закрутив вітер коси, і в росах

Мідяні акварелі розлив…

Образне сприйняття світу відчутне у вже перших віршових спробах, які, проте, не виявилися визначальними у долі письменника, котрому трудові будні диктували інші, не поетичні ритми.

З 1927 року П.Байдебура навчається на факультеті журналістики Харківського університету, потім працює завідувачем відділу культури у редакції газети “Харківський пролетар”. Повсякденна журналістська практика, а потім редакторська діяльність у республіканському видавництві “Література і мистецтво” змушували активно втручатися у літературний процес, друкуючи тих, хто незабром виявиться “ворогом народу”, пильно стежити за новинами культурного життя – складного, неоднозначного і трагічного. Уже відчувалася грізна хода 30-х років, набирала обертів репресивна машина, що нівечила, калічила, нищила. Йде з життя М.Хвильовий; на “фабрику-кухню”, як, вдаючись до евфемізмів, висловлювалися письменники, потрапляють М.Куліш, Г.Епік, О.Слісаренко, Є.Плужник…

У цих умовах нелегко було лишатися собою, бачачи, як різко звужується коло побратимів по перу. С.Крижанівський, оцінюючи тогочасне літературно-мистецьке життя, підкреслює, що “не все залежить від обставин, але й від самої людини”. Рятували селянське походження, критичний розум, робітнича тематика, “непрестижність”, так би мовити, жанру оповідання.

У житті Павла Андрійовича настали нелегкі часи: у 1934 році його було звільнено з посади редактора видавництва, виключено з партії за втрату класової пильності, про які він, як свідчать друзі, не любив згадувати, та й часи були не ті, щоб звірятися. Вважав, що не варто говорити про себе, якщо іншим доводилося розплачуватися найдорожчим – життям. Тому в жодній енциклопедії навіть натяку на ці біографічні відомості не знайдеш: спрацьовував принцип відсіювання, лакування. Тим більше, що згодом П.Байдебура знову обиратиметься на керівні посади у Харківській філії Спілки письменників України.

Коли почалася війна, письменник не вагався. У червні 1941 року добровольцем пішов на фронт і з того часу перебував на передових позиціях. Незабаром, у серпні цього ж року, на шпальтах газети 18-ї армії “Знамя Родины” почали з'являтися його оперативні кореспонденції, потім оповідання. П.Байдебура воював словом – пристрасним, наступальним, дійовим, якого потребували бійці, чекали друзі. Це слово народжувалося в окопах, на передовій. Учасник боїв за Донбас Сергій Борзенко у книзі “Жизнь на войне” (Москва, 1958) , неодноразово згадуючи про військового кореспондента Павла Байдебуру, писав: “Кожна кореспонденція, як документ, повинна бути правдивою, а для того, щоб написати чесно – треба побачити описуване”. Письменник на власні очі бачив кров, зустрічався віч-на-віч зі смертю. І знову “на-гора” видавав твори про донбасівців, їх героїзм у роки війни і відбудову краю. Тому рішення Спілки письменників України про призначення П.Байдебури відповідальним секретарем донецької організації було закономірним: кращої кандидатури для цієї відповідальної роботи не знайти, адже він, по-перше, добре знав цей вугільний регіон і, по-друге, мав уже значний досвід керівника. У його особі поєдналися шахтарський гарт і бажання згуртувати літературні сили, вимогливість до себе і до інших.

Не шкодуючи себе, Павло Андрійович віддається організаторській роботі: по-батьківськи піклується про літературну зміну, влаштовує вечори, зустрічі з молоддю, трудівниками краю. “За час своєї літературної діяльності, - підкреслює Є.Волошко, - письменник побував мало не у всіх містах і селищах Донбасу”. І це були не святкові, не показні відвідини, а теплі, ділові зустрічі, бо тоді слово письменника звучало вагомо, авторитетно. Як стверджують побратими по перу, їх лідер, маючи свою думку про кожного, рідко коли помилявся в людях, не боявся подати руку допомоги тому, хто потребував її. Прочитайте спогади Івана Савича, якому довелося побувати в полоні, – і ви переконаєтеся в цьому.

Майже двадцять років П.Байдебура очолює письменницьку організацію в краї, відновлює і редагує її орган: альманах “Литературный Донбасс”, поєднуючи організаторську, творчу і значну громадську діяльність, працюючи напружено, самовіддано, доки дозволяло здоров'я. 26 січня 1985 року на вісімдесят четвертому році життя перестало битися його серце. Похований письменник на Мушкетівському кладовищі у Донецьку.

На становлення П.А.Байдебури значний вплив мали народна пісня, пієтет до якої проніс через усе життя, і “Кобзар” Т.Шевченка. Своїми вчителями письменник вважав М.Шолохова, М.Коцюбинського, В.Стефаника, С.Васильченка, а “хрещеним батьком” – В.Сосюру, котрий порадив йому, поету-початківцю, взятися за прозу.

Дебютував прозаїк у 1931 році оповіданням “Біля врубівки”, яке мало, за свідченням сучасників, значний резонанс. Зацікавленість шахтарів, їх позитивні відгуки про твір окрилили письменника, котрий зрозумів, що писати треба про наболіле, пережите. Та, зрештою, кому ж, як не йому, робітнику, висвітлювати проблеми шахтарського колективу, умови нелегкої праці гірників, котрі зобов'язувалися виконувати план, а він – згідно укладеної з ними угоди - писати про їх життя.

Раннє оповідання “Біля врубівки”, крім того, привернуло увагу старших колег, зокрема першого голови організованої у регіоні літературної організації “Забой”, критика О.Селівановського, який на Першому з'їзді письменників Донбасу (1933) відзначив, що П.Байдебурі “притаманний органічний підхід до зображуваних людей”.

Поступово тематичний діапазон творчої діяльності письменника розширювався, йому відкривалися все нові і нові, висловлюючись виробничою термінологією, підземні горизонти…Заглиблюючись у них, прозаїк насамперед прагнув відсівати наносне, несуттєве. Звичайно, не все відкривалося відразу: траплялися і кон'юнктурницькі речі, і прохідні рядки, але незмінними лишалися шахтарська тематика, авторські пошуки. Одна за одною з'являлися збірки нарисів і оповідань “Вугільні дні” (1933), “На оновленій землі” (1936), “Діти шахтарів” (1949), “Як ми шахту будували” (1960), що свідчили про прагнення письменника художньо осмислювати достовірні факти, явища, активно втручатися у виробничі процеси. Герої його творів поставали то в екстремальних ситуаціях, як, скажімо, в оповіданнях “Перший терикон”, “О четвертій”, то у розв'язанні виробничих проблем (“Рідні горизонти”), то у подоланні власних сумнівів і вагань (“Кривою дорогою”). У творах про мирний час поетизувалася праця гірників, котрі, як і Трохим з оповідання “Рідні горизонти”, відчували красу пізнання таємниць підземного світу, освоєння нових глибин.

Героями оповідань П.Байдебури, крім того, були талановиті вихідці з народу, чиї мистецькі витвори викликали подив і захоплення. Килими Мар'яни з оповідання “Гобелен” (1940) – предмет особливої гордості панів Браницьких, але самій вишивальниці вони не принесли ні належної слави, ні тим паче винагороди, бо сама вона – лише товар у панських руках. Трагедія жінки у її принизливому підневільному становищі, яке гнітить, не дає розкритися її таланту і, зрештою, призводить до самогубства. Осмислюючи мистецькі проблеми, прозаїк проводить думку, що справжні художні витвори з'являються тільки у хвилини глибокого зворушення, натхнення. Митець не може творити з примусу, бо це було б зрадою своєму таланту. Мар'яна, спіймана і покарана канчуками, не скоряється панській волі, не виконує його забаганок. Не маючи змоги фізично помститися йому за завдані їй кривди, за наругу над її материнськими почуттями, вона хоч на полотні зобразила пожежу, яка охопила панський маєток. Саме ця картина змушувала її працювати до самозабуття, бо зображуване відповідало стану її душі, її пориванням.

В оповіданнях періоду війни письменник зображував визвольну боротьбу, змужніння характерів. У цих творах домінував трагічно-героїчний пафос, події оцінювалися з позицій колективного “ми”, яке відсівало незначне, часткове, узагальнювало виняткове, підносячи його до рівня типового. Таким, наприклад, здавався вчинок Марії з однойменного оповідання: жінка, приголомшена тим, що її чоловік – жмикрут і зрадник, підпалила оселю, в якій він частував ворогів.

Масштабна картина всенародної боротьби з ворогом творилася П.Байдебурою з окремих епізодів, героїчних звершень представників різних поколінь. В оповіданні “Молитва” стара жінка, що вже доживала свого віку, теж піднялася на боротьбу. Вона склала таку молитву, яку навряд чи зміг би хтось ще раз відтворити, адже звернена вона була не до Всевишнього, а до полонених бійців, котрих жінка намагалася будь-якою ціною підтримати: “Сини мої, діточки милі! Попереду довга ніч, і я не взіваю. Слухайте з причільної стіни…” Смиренна поза, молитовний тон та поклони героїні оповідання – це лише імітація ретельно прихованої нею спроби врятувати в'язнів, до яких фашисти нікого не підпускали.

Драматично напруженим сюжетом відзначалося і оповідання “Малий Тимко” зі збірки “Земля донецька” (1944), виданої у визволеному від загарбників Києві. Зображена у творі ситуація викликала асоціації зі стефаниківською “Діточою пригодою”: та ж підкошена кулею мати, а біля неї – мала дитина, котра ще не усвідомлювала трагізму свого становища. Правда, у В.Стефаника діяло двоє дітей (братик і зовсім маленька сестричка, яка й говорити добре не вміла). У П.Байдебури на відміну від західноукраїнського новеліста герой швидко змужнів під впливом пережитої трагедії і здійснив спробу помститися своїм кривдникам: “Недовго роздумуючи, Тимко вхопив твердий шматок породи, розмахнувся і влучив”. Звичайно, ця помста ще не може вважатися справжньою відплатою, але вона свідчить про всенародну ненависть до ворога.

У повоєнний час П.Байдебура лишився вірним обраному жанру, виявляючи, проте, все більшу схильність до великих епічних полотен. Його оповідання “Універсал гетьмана Богдана” (1954), незважаючи на виразний ювілейний характер, відчутно різнилося від створеного письменниками у той час. Немає тут ні нав'язливої тенденційності, ні тиражованого уславлення дружби народів. Його героями стали посланці гетьмана Б.Хмельницького та солевари Тора (нинішнього Слов'янська), котрі порозумілися швидше, ніж верхівка. Сюжет твору розвивався динамічно, напружено: уповноважені гетьманом Лесько Ожеред та Юхим Головань мали домовитися про забезпечення козаків сіллю, яка лежала тут прямо під шопами, нагадуючи великі снігові кучугури. Щоб змусити місцевого управителя продати її козакам, Голованю довелося вдатися до хитрощів. Зображуючи минуле, автор відтворював деякі виробничі деталі, що свідчили про примітивний спосіб добування солі. При цьому він виявляв міру і, як нам здається, не суперечив правді історичній, вдаючись у творі до таких закономірних вимислу і домислу. Оповідання має пізнавальне значення, переносячи нас у добу козацької звитяги, знайомлячи з життям, за авторським визначенням, “робітних” людей – своєрідного ембріону майбутнього робітничого класу.

Улюблений жанр оповідання дозволяв письменнику швидко відгукуватися на потреби дня, реагувати на суспільно-політичні процеси в країні. Тематика його творів зумовлена життєвим досвідом: воєнне лихоліття, шахтарські будні, доля дітей. Герої оповідань розкриваються переважно у діях, вчинках, протиборстві з життєвими обставинами чи антиподами, меншою мірою висвітлюються їхній внутрішній світ, душевна боротьба, що знаходить здебільшого зовнішні вияви, виявляючись у прийнятті несподіваних рішень.

Оповідання про історичне минуле були своєрідною підготовчою роботою П.Байдебури над створенням великого епічного полотна, яке народжувалося поступово – за рахунок розширення часових меж твору, поглиблення сюжетних ліній, введення нових персонажів. Роман “Вогонь землі” переносив читача у минуле донецького краю, у період розшарування і гострих класових зіткнень, будівництва фортеці і виникнення Кальміуської паланки.

Образ вогню землі, тобто знайденого в Дикопіллі кам'яного вугілля, набув у творі глибокого значення, сприймаючись як символ невичерпних багатств краю і насамперед його людей – мужніх, сміливих, волелюбних. Тепло, з любов'ю письменник малював картини Дикого поля в першій третині ХVІІІ століття: “Стоять…мовчазні, таємничі кам'яні баби – свідки кочових стоянок скіфів, половців. Тут їхні полчища місили степ, випасали коней, летіли в скажених кривавих герцях-бойовищах, полонили тисячоверсті простори і невідомо де зникали.” Письменнику вдалося створити прекрасний образ Дикопілля – цього ще не обжитого полинового краю, безмежного степового простору, перетнутого річками та горбами, балками та ярами. Степові, нічим не захищені простори приваблювали татарських грабіжників, котрі перебігали його з краю в край, забираючи поселенців у полон для продажу на невільничих ринках.

Письменник впевнено вів читача широтами Чумацького тракту – і з ким тільки не зводила доля його героїв: з ординцями, понизовцями, повстанцями Кіндрата Булавіна, піддячим Григорієм Капустіним, якому не хто-небудь, а саме чумаки показали родовища вугілля – цього чорного золота. Якщо згадати, що тема чумацтва майже не висвітлена у нашій літературі, незважаючи на унікальність явища, то слід віддати належне сміливості автора, котрий в основу сюжету поклав довгий і небезпечний шлях чумацької валки, здатної у разі потреби перетворитися у неприступну фортецю на колесах. Ватаг чумаків Мартин Ціпов'яз уособлював кращі риси національного характеру: внутрішню чистоту, людяність, доброзичливість, порядність.

Суворі умови життя гартували характери героїв, котрі, щоб вижити, мусили захищати себе, свою родину, свій край. З одного боку, у романі діють Гордій Головатий, Савка Забара, Григір Шагрій, Тиміш Тесля, котрі дотримуються принципів козацької етики; їм, з другого, - протистоять зрадник українського народу Іван Барабаш, Саливон Кислій, вельможа Синько, Федір Шидловський, суддя Мар'ян Сторожук, полковник Балига, котрі не визнають ні доблесті, ні честі, керуючись насамперед принципом власної вигоди.

Справжнім богатирем постає у романі Гордій Головатий – правдолюб, невтомний захисник обездолених, непримиренний месник за кривди народні. Це про нього говориться: “Сміливі стають до ворога лицем”. Як продовжувач героїчних традицій предків, зокрема легендарного Івана Сірка, він не знав страху, бо все своє життя присвятив визвольній боротьбі народу. Ніколи не уникаючи небезпеки, Гордій не раз ризикував життям, зустрічався з сильнішим суперником віч-на-віч. Розсудливий, завбачливий, він спочатку обмірковував і тільки потім приймав рішення, тим самим виправдовуючи своє ім'я. При цьому особиста вигода чи слава не обходили його. Завдяки його організаторським здібностям, авторитету, мудрому керівництву вдалося здобути перемогу солеварам Бахмута (нинішнього Артемівська), яким він передав зброю і скарби, залишені ще булавінцями, тобто учасниками повстання під проводом Кіндрата Булавіна. Навколо Гордія гуртуються вуглекопи, солевари, поселенці, чумаки, кріпаки-втікачі з Лівобережної і Правобережної України. І для кожного з них він знаходить тепле слово, переймаючись чужими болями - як своїми.

Образ Гордія близький автору, про котрого говорили, що з нього можна було б писати портрет отамана Запорізької Січі. Йдеться не так про зовнішню, як про внутрішню, духовну спорідненість героїчних натур, здатних витримувати високу напругу, лишатися непохитними при будь-яких обставинах. Відповідаючи на “шолоховську анкету” літературознавцю Є.Волошку, П.А.Байдебура у листопаді 1981 року відзначав: “Коли я писав роман “Вогонь землі”, присвячений “освоєнню” (ХVІІІ століття) українського Дикого поля, що межує з Донщиною, то мою художницьку увагу було перш за все прикуто до соціального бунтаря Головатого – безкомпромісного борця за долю трудящих людей. Таким був, скажімо, і шолоховський Нагульнов, що “народився” на років двісті після Головатого. Таким був і ровесник Нагульнова Бунчук – “донський караїч”, як його назвав Шолохов, тобто та рослина, що міцніша від заліза. Таким я намагався змалювати і свого Головатого, але не “караїчем”, бо це шолоховська знахідка, а справжнім українським дубом, якому не страшні будь-які вітри”.^* Письменник прагнув не повторювати своїх вчителів, а знаходити своє слово, розкривати своє бачення подій.

________________

^*Зберігається в архіві Є.М.Волошка.

“Вогонь землі” – це трилогія, яка об'єднує однойменну повість, “Іскри гніву” і “Фортецю”, це панорамне полотно, що зображує видобування кам'яного вугілля, життя і побут солеварів, небезпечний чумацький промисел. Один з найпоширеніших у світовій літературі образ вогню стає наскрізним у трилогії. Вогонь землі, тобто життєво необхідне кам'яне вугілля, що дає тепло, переростає у символ духовної енергії, непокори, боротьби за визволення, без яких не можливий розвій, поступ. “Достовірний матеріал, історично засвідчені факти, події й особи, що входять в сюжетну тканину твору епізодично і принагідно (головним чином, через прийом спогаду), - вважає М.Федорчук, - служать своєрідним часовим обрамленням зображуваного періоду, конкретним життєвим тлом для дій вигаданих героїв”. Звичайно, трилогія не претендує на достовірність історичного документа, це насамперед художній твір, що зображував заселення Дикого поля, розкривав авторську версію про першовідкривачів чорного золота в Донбасі. Проте свою думку письменник не нав'язував, змушуючи міркувати, а не приймати на віру. П. Байдебура вважав, що найвпливовіші твори ті, які не просто розкривають авторське бачення подій, а й переконують у правомірності висловлених оцінок. “Щирість завше була Вашою прикметою, - писав прозаїку М. Бажан. – Щирість. Мужність. Людяність. Ці прикмети позначили і Вашу творчість…”

Микола Федорчук

Співець землі Донецької

Павло Байдебура понад п'ятдесят років трудився на ниві української літератури. На широких історичних гонах продовжують жити, виявляти свою сутність герої його творів.

Творча фантазія митця сягала сивої давнини, далекого минулого нашої країни і щедро плодоносила сучасністю. З пропонованого збірника, куди увійшла маленька часточка художнього доробку письменника, складається, хай навіть побіжне враження про тематичне розмаїття його творів, постає уява про сягання його мистецького мислення, про те, що хвилювало його творче сумління.

П.Байдебура неодноразово звертався до розробки історичної теми. Оповідання “Універсал гетьмана Богдана”, “В останню хвилину”, “Весняної ночі” можна сприймати як своєрідний підмурівок, як поетичний зачин до створення великого епічного полотна. В 1979 року вийшли історичні повісті “Вогонь землі”, “Іскри гніву”, “Фортеця”, що об'єднані спільною назвою уже роману “Вогонь землі”.

Зображені в романі події відбуваються на межі XVII– XVIII століть на південно-східних землях України, на території нинішнього донецького краю.

Письменник не сковує своєї творчої уяви детальним висвітленням історичних подій і постатей. Достовірний матеріал, історично засвідчені факти, події й особи, що входять в сюжетну тканину твору епізодично і принагідно (головним чином, через прийом спогаду) служать своєрідним часовим обрамленням зображуваного періоду, конкретним життєвим тлом дій для вигаданих героїв. Сюжет твору в своєму художньому вияві – це плід авторської уяви, творчого домислу і вимислу. Однак правда давноминулих часів постає у творі у всій виразності, в головних проблемах і прикметах тодішнього суспільного життя.

Герої роману – Гордій Головатий, Мартин Ціпов'яз, Савка Забара, Яків Щербина, Санько, Христя – виступають носіями духовних цінностей народу, ідеї його непоборності в історичному поступі.

Найколоритнішим образом, що йому відводиться вирішальна роль в розкритті ідейного змісту твору і від якого, по суті, розгалужуються всі сюжетні лінії твору є Гордій Головатий. Куди тільки не закидала його лиха доля, в яких тільки бувальцях не доводилось йому знаходитись. П.Байдебура художньо переконливо зображує суспільно-історичну обумовленість його морально-етичного світу, розкриває соціальне підґрунтя його характеру, життєвих принципів, уподобань й устремлінь. Головатий виступає уособленням волелюбних рис, душевної щедрості, совісті й мудрості українського народу, носієм незгасного вогню його історичного оптимізму. Він – колишній нескоримий кріпак втік на Запорізьку Січ і разом із славнозвісним Іваном Сірком визволив бранців з турецької неволі, мстився гнобителям народу в повстанському загоні Кіндрата Булавіна, бував на Дону і завів там славних побратимів, тримав зв'язки з торськими і бахмутськими солеварами, чумакував і будував фортеці… І всюди бунтівниче серце Гордія краялося людським горем, викрешувало іскри гніву на визискувачів.

З роману видно, як на ніким незайманому, необжитому донецькому степовому розгоні, на так званому Дикому полі, поселяються і рідняться своїм горем і своєю ненавистю до визискувачів утікачі з Чернігівщини, Полтавщини та ін.

Народність роману “Вогонь землі”, як і художня концепція людської особистості в ньому, зумовлюється чітко вираженим аналізом явищ і подій минулого, розкриттям реальних конфліктів, життя і побуту, що визначали суспільно-психологічний клімат зображеної доби. У сюжетну тканину повіствування гармонійно вписуються і багато важать у створенні відчуття колориту сивої давнини побутові картини, сімейні взаємини, історичні думи, народні пісні. Особливо виразно дійову художню функцію в загальній ідейно-тематичній єтності й емоційно-пафосній тональності твору виконують по-справжньому розкішні, багатобарвні, сповнені мелодійності і п'янких пахощів пейзажі незайманого ще людиною донецького степу. Розмаїті пейзажі увиразнюють образ, де відбуваються події, вони ніби співзвучні, ніби споріднюються з настроєм народної душі, що прагне волі.

На стильових особливостях роману, зокрема при змальованні героїв, виразно позначилася авторова пристрасть, любов і ненависть. Однак захоплення носіями рис народного характеру, особливо такими героями, як Гордій і Христя, спричиняється іноді до ідеалізації – часом їхні вчинки і спосіб мислення переходять между соціальної свідомості епохи.

Роман “Вогонь землі” – нова сторінка в українській історичній прозі.

Вадим Оліфіренко,

член Національної

Спілки письменників України

Він плекав духовну красу свого народу

За півстоліття своєї письменницької діяльності П.А.Байдебура створив понад тридцять книг. Він – автор роману “Вогонь землі”, повістей “Таємниця степового шурфу”, “Зустріч”, “Зелене полум'я”, збірок оповідань та нарисів “На плитах”, “Протест”, “Вугільні дні”, “Земля Донецька”, “Діти шахтарів”, “Рідні горизонти” та багато інших. Творчість П.Байдебури спрямована на пізнання людей донецької землі, на осмислення її давньої історії та сучасного життя.

Наш край козацької звитяги, териконів, величезних міст і степових просторів став йому близьким і рідним з 20-х років, коли він прибув на відбудову Донбасу. Народився ж письменник на Кіровоградщині у селянській родині в селі Нерубайки Новоархангельського району 1 березня 1901 року. Після служби в армії поїхав працювати на Донбас, де й з'явилися у нього перші літературні спроби. А невдовзі став членом літературної організації “Забой”, яка об'єднувала письменників, що писали переважно на виробничу тематику: про робітників і селян, про заводи і шахти, про відбудову Донбасу.

Вже у 1926 році з'являються його перші літературні публікації. У другій половині 20-х років П.Байдебура їде до Харкова, де здобуває вищу журналістську освіту, бере активну участь у літературному житті тодішньої столиці України. У 30-х роках він був одним із керівників письменницьких організацій у Харкові й Одесі. Багато часу приділяв вихованню літературної молоді, беручи участь у літературних семінарах та консультаціях для початківців.

Складні це були і трагічні в Україні часи. У пам'яті людей ще не згасли спогади про доленосні події 1917-1920 років, коли український народ виборював державність. У творах багатьох письменників ще звучали мотиви, сповнені української революційної романтики. Та дійсність змінювалася: споконвічні поривання українства до свободи і незалежності імперською владою було охрещено ворожим буржуазним націоналізмом, а художники слова, які присвятили свою творчість визвольній боротьбі народу, змушені були відмовлятись від власних переконань під страхом знищення. Українська мова і література відсувались владою на другорядні ролі у суспільстві.

З початком тридцятих років гинуть як вороги народу або страждають у концентраційних таборах десятки репресованих письменників-друзів і знайомих Павла Андрійовича по Харкову: М.Хвильовий, М.Куліш, С.Божко, В.Підмогильний, В.Поліщук, Олесь Досвітній, А.Крушельницький та багато інших. Зникають примусово з літературного життя й українські письменники Донбасу Г.Баглюк, В.Гайворонський, Ф.Ковалевський, В.Іванов-Краматорський, М.Соболенко, Б.Павлівський та ін. Часом письменники, що вціліли від репресій, кидали рідне слово, переходили на “общепонятный язык”. Павло Андрійович не зрікався рідної мови і продовжував писати українською, що інакше як громадянським подвигом не назвеш.

Про 30-і і пізніші роки друзі письменника згадують по-різному. Але всі єдині в одному – Павло Андрійович зберігав людяність і благородство навіть у найкритичніші хвилини життя. У цьому переконують спогади письменників Є.Доломана, В.Гавриленка, В.Попова, С.Бугоркова та ін. Вони представлені у цій книжці і рокривають цікаві сторінки із життя і творчості П.А.Байдебури.

Таким він запам'ятався багатьом людям: завжди стурбований чи то влаштуванням когось на роботу, чи клопотанням про квартиру для письменника.

Дуже багато часу у П.А.Байдебури відбирала громадська робота, зокрема те, що він керував Спілкою донецьких письменників, до якої входили у 40-60-і роки дві великі східноукраїнські області – Донецька і Луганська. Величезних зусиль і часу вимагало видання альманаху “Літературний Донбас”, який він очолював ще з повоєнних часів.

Які ж образи та думки відомого майстра художнього слова, втілені ним у художню творчість, залишаються важливими і потрібними для нас? Перш за все варто відзначити любов П.Байдебури до нашого донецького степу, який став одним з провідних образів його роману “Вогонь землі” та інших творів. Так проникливо і тепло його могла описувати тільки залюблена у рідний край людина: “Нема кінця-краю хвилястому, з горбами-перекатами, буйно розлогому степу. Просторо. Яруги, низини, продовгасті гористі гребні. Розкинулись байраки, широкі зарості, бовваніють прозоро сивою млою щовби, могили. Стоять на них, вгрузаючи в землю, мовчазні, таємничі кам'яні баби - свідки кочових стоянок скіфів, половців. Тут їхні полчища місили степ, випасали коней, летіли в скажених кривавих герцях-бойовищах, полонили тисячоверсті простори і невідомо де зникали.

І зникали. Тепер мчать табуни прудконогих сайгаків, кружляють вовчі зграї, ночами брешуть черленохвості лисиці”.

Майстерно відтворив письменник у романі образи своїх героїв-чумаків, селян, козаків. Переконливо зобразив конфлікт українського козацтва з російською владою у кінці ХVII на початку ХVIII століття, коли Україна ще боролася за свої останні вольності і права. На береги Азовського моря після майже двадцятилітнього вигнання повертається українське козацтво, засновуючи у гирлі Кальмісу фортецю Домаху, попередницю сьогоднішнього Маріуполя.

У цілому ж роман можна вважати енциклопедією народних традицій, звичаїв, одним словом, своєрідною ілюстрацією до характерних споконвічних рис українського народу.

Коли письменник працював над романом “Вогонь землі”, а це були 60-і роки, нав'язувалася офіційна думка про відкриття Донбасу і вугілля російським рудознавцем Капустіним. Про це було написана повість та оповідання. У кількох містах нашого краю “патріоти” відкрили пам'ятники Капустіну. Отже складалося враження, що українці не мали жодного відношення до вугілля, яке залягало у них під ногами. Якраз цю неправду і заперечував своїм твором П.Байдебура.

А легенди про Савур-Могилу у розповідях чумаків? Продовжуючи традиції українського письменства, звертається літератор до образу славної окраїни рідної землі, оспіваної у піснях і думах. Вона була не тільки орієнтиром чумакам у їхніх мандрах до Дону та Азова з України. У пам'яті народній Савур-Могила на довгі віки залишалась священною окраїною рідних земель, густо зрошеною кров'ю. Про це пам'ятають герої роману Павла Байдебури і разом з ним вчать нас не забувати нашу героїчну історію.

А втілення в образі старого січовика Головатого української народної мудрості, невичерпної душевної енергії, невтримного прагнення до волі і щастя?

Близькими залишаються для сучасного читача такі твори П.Байдебури, як “Універсал гетьмана Богдана”, де зображує життя торських солеварів, новела “На пароплаві”– про один з епізодів життя Тараса Шевченка, коли він повертався із десятирічного заслання. Ці та інші твори не втрачають з роками своєї художньої привабливості, пробуджують у читача прагнення глибше пізнати минуле нашої землі, характер народу. А це сьогодні є особливо важливим завданням для школи, яка стає на шлях українознавства: пізнання глибинної суті своєї нації.

Треба відзначити, що прозаїк цікавився не лише життям дорослих людей, їхніми проблемами та вчинками. Він звертався у своїй творчості і до образів дітей, що потрапляли у найрізноманітніші життєві обставини. Психологічно переконливо письменник відтворив душевний стан малого Тимка (оповідання “Малий Тимко”): майже на очах у сина німці розстрілюють матір, а він ще не може зрозуміти, що вона не відпочиває, а лежить мертва. Та згодом хлопчик починає усвідомлювати, що матуся вже ніколи не озветься і не підніметься...

Війну Павло Андрійович бачив своїми очима, бо вже з перших її днів він добровольцем пішов на фронт, працював кореспондентом військової газети....

Діти разом із дорослими терпіли муки в роки війни і письменник прагнув розповісти про все це, обираючи героями своїх творів дітей, які не губилися серед лихоліття, а прагнули прийняти якесь активне рішення.

Повоєнне дитинство прозаїк відобразив у повісті “Таємниця степового шурфу”, свого часу популярного серед школярів твору. Звичайно, дітям подобається, коли їхні однолітки потрапляють у нечувані пригоди і самі з них знаходять вихід. Саме цим приваблюють юних читачів дійові особи повісті Петро Чеба, який вмів розмовляти з птахами, та Левко Джерелій, який любить багато подорожувати рідним краєм, а також їхній мудрий наставник, вчитель географії Сергій Павлович. Об'єднало хлопців прагнення знайти у степу старий шахтний шурф, що в роки війни служив шахтарям для оборони.

Герої повісті прагнуть знати минуле свого краю, письменників, які зображували Донеччину. Слов'яногір'я, Хомутовський степ, краєзнавчі музеї Донецька та Маріуполя відомі дітям не із самих тільки розмов. Вони проходять цими шляхами пізнання у пошуках свідчень про давні події у їхньому краї. Спільними зусиллями дітей і дорослих шурф у степу було знайдено, а його таємниця –героїчна оборона шахтарями рідної землі – розкрита.

У колі художніх інтересів письменника були і твори для дітей дошкільного віку. Дитячий світ донецької малечі він майстерно відтворив у невеличких новелах, які було видано в Києві 1960 року під назвою “Як ми шахту будували”. У цій книжечці П.Байдебура зумів пройнятись дитячими почуттями і настроями і показати їм у художньому осмисленні наш шахтарський край: його непишну степову красу, неяскраві, але такі рідні вулички робітничих селищ, нелегку працю шахтарів.

Із цих оповідань дошкільнятам стають зрозумілішими предмети і речі, які їх оточують. Це назви квітів: нагідки і чорнобривці (оповідання “Подруги”), назви засобів виробництва, пов'язані з видобуванням вугілля: шахтарська лампа, естакада, динаміт, діри-шпури, лава, забой, штрек тощо (оповідання “Як ми шахту будували”), слова із шкільного навчального процесу, який ще чекає малечу у недалекому майбутньому: портфель, урок, дзвінок тощо (оповідання “До школи”).

Навколишній світ повинен бути знайомий і зрозумілий дітям, хоча б у своїх основних проявах. І прозаїк дав дітям таку можливість цією книжкою, продовжуючи традиції українського письменства. Без сумніву, можна назвати Павла Андрійовича одним з перших донецьких майстрів художнього слова, що писали для дітей.

Своєрідними є мова художніх творів П.Байдебури, його письменницький стиль. Він писав в основному оповідання і повісті, використовуючи надбання рідного слова, відчуваючи себе учнем великих попередників – М.Коцюбинського, І.Франка, Степана Васильченка. Оповідачем у його творах часто виступає літня людина, колишній шахтар. Тому так багато у його оповіданнях і повістях шахтарських термінів, а провідними для них стали образи двох каменів – вугілля й солі – основних багатств нашого краю.

Цікавими є у творах П.Байдебури слова, якими називають вугілля герої його творів: це “горючий камінь”, “земляна сажа”, “земляне вугілля”, “злипла сажа”. Сам же письменник вживає загальнолітературну назву – “вугілля”.

Образ солі, як і вугілля, у творах прозаїка представлений теж кількома народними назвами: “солоний камінь”, “ропа”, “соляна варниця”, “сивіюча кипляча рідина” тощо.

Доповнюють світ природи і світ людей історичні пісні, думи та народні прислів'я, підкреслюючи українську споконвічність донецького краю.

Треба визнати, що творчість майстра, становлення якого припадало на роки терору та підкорення творчої інтелігенції державній і партійній владі, не уник тиску ідеології. У його творах можна зустріти надуживання класовими оцінками у підходах до суспільних і художніх явищ, у нього багато соціологічних міркувань, описовості. Пан, поміщик для П.Байдебури, як і для багатьох радянських письменників, мав бути лише ворогом свого народу. Разом з тим прозаїк зміг вийти за межі нав'язуваного владою способу мислення, порушити штампи радянської літератури.

Розкриття історичної тематики, пов'язаної з відстоюванням історичної пам'яті українців, відображення різноманітного світу дитини, залюбленість у степову природу краю, майстерне використання народнопоетичного слова залишаються потрібними і школярам, і широким читацьким колам. У слові письменника продовжують жити традиції багатьох земляків, що розповідали про рідний край, Донеччину. Художня спадщина П.Байдебури тематично споріднена з творами таких письменників-земляків, як М.Петренко, М.Чернявський, С.Черкасенко, Х.Алчевська та ін. Завдяки їм не переривається наша історична пам'ять, буяє в художньому слові український степ, а прикладами у житті для нас стають відважні герої зі сторінок їхніх творів .

Оповідання та повісті П.А.Байдебури виходили не тільки в Україні: в Донецьку, Харкові та Києві, а також у Москві й у далекому зарубіжжі. Його оповідання “Дружба” та “Гобелен” увійшли до шкільних підручників, а окремі з них було екранізовано (“Тепло його руки”, “Портрет”). За оповіданням “Портрет” у 60-і роки було поставлено телеспектакль. Десятки учнівських конференцій було проведено у школах Донбасу за творами письменника.

П.А.Байдебура похований на Мушкетівському кладовищі поруч із критиком Андрієм Клоччею, з яким він прибув після війни на Донбас за завданням Спілки письменників України. З певністю можна твердити, що доручення відродити літературне життя у звільненому від фашистів краї йому вдалося виконати з честю.

Тетяна Харахоріна

Вивчення творчості П.А.Байдебури в школі:

Методичні рекомендації

Прозова спадщина Павла Байдебури – цінний доробок для вивчення літератури рідного краю у школі. Відомо, що велика Батьківщина починається з малої. Наскільки діти знатимуть рідний край – настільки вони його любитимуть і дбатимуть про нього.

Творча спадщина Павла Байдебури – це свого роду екскурс у минуле Донбасу, у часи неволі, боротьби, трудових звершень народу. Ознайомлення з прозою письменника не повинно бути епізодичним. Пропонуємо певну систему вивчення творчості П.А.Байдебури в школі:

5 клас – “Перший терикон”; “Гобелен”

6 клас – “На пароплаві”, “Малий Тимко”, “Молитва”;

7 клас – “Універсал Гетьмана Богдана”;

8 клас – “Крихта”;

9 - 11 клас – “Вогонь землі”, “Фортеця”.

Складність при вивченні творів письменника полягає в тому, що події, які подаються в оповіданнях і повістях, відбувались давно. І далекі від життєвого досвіду учнів. Діти ж краще розуміють твори ті, які їм близькі і зрозумілі. Отже, учитель повинен створювати ситуацію навчальної гри під час вивчення того чи іншого оповідання.

Наприклад, у 5 класі, знайомлячись з оповіданням “Перший терикон”, “Гобелен”, діти дізнаються про підневільне життя та про прагнення людей бути вільними та незалежними. Уроки літератури рідного краю не повинні бути просто уроками читання. Варто створити атмосферу епохи, організувавши урок-подорож в історію. Спираючись на історичні факти про кріпацтво, учитель розкаже дітям, як ця доба була відбита в літературі (можна звернутися до життя і творчості Т.Г.Шевченка). “Подорожуючи в минуле“, учні обов'язково звернуть увагу на внутрішню красу і силу духу людей-трудівників. Питання і завдання для опрацювання змісту творів допоможуть викладачам зорієнтувати учнів на розуміння і сприйняття пропонованих текстів. Бажано, щоб діти помітили спільне і відмінне в оповіданнях, своєрідність авторського стилю, життєстверджувальний мотив малої прози.

Пропонуємо орієнтовні запитання за змістом оповідань “Перший терикон”, “Гобелен”.

“ПЕРШИЙ ТЕРИКОН”

1. Яку історію повідали пожовклі аркуші давнього писання?

2. Про який гарячий чорний камінь велась розмова? Як його добували в ті давні часи?

3. Хто працював на перших вугільних шахтах? Назвати героїв оповідання

4. Які небезпеки чатували на шахтарів?

5. Що стало причиною бунту?

“ГОБЕЛЕН”

1. Події якого часу змальовані в оповіданні? Назвати героїв твору.

2. Чому Мар'яну називали великим майстром?

3. Хто вирішував долю Мар'яни, чому? Яку кару придумав для неї пан?

4. Які риси характеру притаманні Мар'яні? Складіть порівняльну характеристику вишивальниці та панночки.

5. Пригадайте прислів'я і приказки, в яких народ висловлює своє ставлення до праці та людей-майстрів праці.

6. Напишіть твір на тему: “Людина прославляє себе не словами, а ділами”.

У шостому класі учням пропонуються твори “На пароплаві”, “Малий Тимко”, “Молитва”.

Якщо врахувати, що з творчістю Т.Г.Шевченка діти вже обізнані, то оповідання “На пароплаві” збагатить шестикласників відомостями про поета, який повертався із заслання. Ця мить життя Кобзаря дасть змогу зрозуміти цінність людського буття, глибину таланту, нездійсненність мрій поневолених людей та причини бунтарства.

Цей урок можна назвати “прогулянкою на пароплаві” разом з великим поетом.Учні повинні будуть побачити і відчути річку Волгу, нічну тишу над водою, віддалені рівнини приволзьких степів, прожити разом з Шевченком хвилини радості і болю, викликаних турботою про поневолений народ.

Орієнтовні завдання до змісту оповідання допоможуть учителю провести бесіду з учнями.

“НА ПАРОПЛАВІ”

1. Звідки повертався поет? Які думки снували в його голові?

2. Чому роки заслання Т.Г.Шевченко згадує як страшний сон? Підтвердіть свою думку текстом.

3. Чим займався поет під час подорожі на пароплаві? Якою постала перед ним Волга?

4. Яке враження справила на поета гра скрипаля? Які думки викликали звуки скрипки?

5. Що єднало поета з музикантом? Чому не здійснилися їхні мрії?

6. Визначити тему, ідею твору.

7. Скласти оповідання про вашу уявну подорож на пароплаві разом з поетом.

Тема оповідань “Малий Тимко” і “Молитва” (1942) – це показ воєнного лихоліття та долі дітей і дорослих, які в одну мить стали беззахисними на своїй землі, де панують фашисти. За авторським задумом діти не повинні вмирати. Бо хто ж тоді продовжить рід людський? Тому і залишається живим малий Тимко на змученій землі. Тому і рятуються полонені-бійці від фашистів ціною життя української жінки Явдохи.

Не випадково у творах П.А.Байдебури воєнної доби жінки рятують дітей, бійців ціною власного життя із вірою в продовження роду.

Після опрацювання змісту оповідань діти повинні домислити події, розвинути авторську ідею. На якийсь момент учні стануть співавторами письменника, прилучаться до співтворчості.

“МОЛИТВА”

1. У якому році було написано оповідання? Події яких часів описані в оповіданні? Що ви знаєте про ті часи?

2. Чому автор порівнює ворогів зі зграєю собак? Як називається такий художній засіб?

3. Чому Явдоха не погодилась гостити німців? Про які риси характеру жінки свідчить цей вчинок?

4. Про що була “молитва” старої? Що штовхнуло її на небезпечний шлях?

5. Якою ви уявляєте Явдоху?

6. Складіть цитатний план оповідання. Доведіть, що цей твір є оповіданням.

7. Як можна продовжити оповідання? Доповніть його.

“МАЛИЙ ТИМКО”

1. Що відбувалось в хатині Тимка? Чому німці прийшли до цієї хати?

2. Як поводили себе німці? Як протистояла їм мати Тимка?

3. Які почуття до матері вирували в душі Тимка? Підтвердіть це словами тексту.

4. З якою метою автор твору вводить опис весняного степу? Якими художніми засобами зображується степ?

5. Які слова батька згадав Тимко, побачивши німців біля школи?

6. Яке враження справило на вас це оповідання? Які почуття викликало?

7. Як можна продовжити оповідання? Запропонуйте свій варіант творчого домислу.

Учні 7 класу ознайомляться з оповіданням “Універсал гетьмана Богдана”. Семикласники цікавляться часами козацької звитиги, войовничим духом запорожців. Їм буде корисно знати, що козаки не тільки воювали, але і вміли організувати дипломатичні стосунки, коли цього вимагала справа державної ваги. Діти дізнаються про те, що солевари і чумаки підтримують козаків, які захищають інтереси народу. Це може бути урок історичного дослідження про “соляний город Тор XVII століття”.

Продовженням чи вступом до уроку можуть бути учнівські реферати, доповіді про видобування солі в Донбасі.

У 8 класі для ознайомлення пропонується оповідання “Крихта”. Цей урок можна буде назвати “екологією людської душі”. Сприймаючи красу мирного життя, безтурботність юності, учні повинні замислитися над таємницею людської пам'яті, над її оберегами. Наскільки актуальне оповідання у наш час? Чим Гафія Федорівна близька і чим далека дівчатам-студенткам? До чого прагнув автор в оповіданні? На ці та інші запитання слід знайти відповідь “екологам” на уроці.

“КРИХТА”

1. Перечитайте початок оповідання, поясніть, що спільного між описом природи і описом внутрішнього стану жінки.

2. Які стосунки склалися між дівчатами та Гафією Федорівною? Знайдіть у тексті слова, які підтверджують ваші думки.

3. Що стало причиною конфлікту між Гафією Федорівною і дівчатами?

4. Чи зрозуміли дівчата негідність свого вчинку? Доведіть свою думку, спираючись на текст.

5. Чому Гафія Федорівна так болісно сприйняла поведінку дівчат в їдальні? Які події, пов'язані з хлібом, це їй нагадало?

6. Наведіть приклади прислів'їв та приказок, в яких народ висловлює своє ставлення до хліба.

7. Як, на вашу думку, склалися події після того, як Гафія Федорівна вийшла з їдальні? Напишіть епілог до оповідання.

Учні 9-11 класів ознайомляться із уривками повістей “Фортеця”, “Вогонь землі”. Можна ці твори прочитати повністю (за бажанням), а можна – у скороченому варіанті. Метою ж прочитання повинно стати ознайомлення з історією краю, з людьми, які своєю відвагою і працею будували наше сьогодення. Учні повинні зрозуміти, що не порветься зв'язок поколінь, поки житимуть на нашій землі такі люди, як герої творів П.Байдебури.

Орієнтовні завдання для опрацювання:

1. Довести, що жанр твору “Фортеця” (“Вогонь землі”) – повість.

2. Які часи змальовані в повістях “Вогонь землі”, “Фортеця”?

3. Що вам відомо про відкриття кам'яного вугілля у Донбасі? Яку гіпотезу висуває П.Байдебура у повісті “Вогонь землі”?

4. Визначити тему, головну думку прочитаних творів.

5. Яка роль описів природи в творах?

6. Пояснити назву творів.

7. Згадати і записати прислів'я і приказки про працю, лицарство, людську гідність.

8. Підготувати доповідь “Донбас – край вугільний”.

У системі вивчення літературного доробку П.А.Байдебури знайомство з життям письменника стає обов'язковим, тому радимо звернутися до поданих у збірнику матеріалів: статей А.Загнітка, В.Оліфіренка, В.Просалової, спогадів колег по перу і рідних, які допоможуть зрозуміти життєвий шлях прозаїка. При цьому варто зосередити увагу на з'ясуванні таких питань:

1. Як П.Байдебура потрапив у Донбас? Чому цей край став йому рідним?

2. Яку роль відіграв П.Байдебура у відбудові Донбасу, як він ставився до обов'язків секретаря письменницької організації краю?

3. Яким письменник постає зі спогадів В.Гавриленка, С.Бугоркова, В.Соколова, І.Савича? Як спогади сучасників допомагають зрозуміти його образ?

Традиційно перед прочитанням художнього тексту подається біографічна довідка про письменника. Можна зробити і навпаки: спочатку вивчити художній текст, а потім заінтригувати дітей постаттю самого автора.

У 5-6 класах учитель, можливо, сам візьме на себе донесення учням інформації про життя і творчість письменника.

У 7-8 класах фахівець разом з учнями готує усний журнал з біографічними повідомленнями.

Учні 9-11 класів спроможні самі під керівництвом учителя підготувати цікаві повідомлення про життєвий шлях П.А.Байдебури. Це може бути уявна зустріч з сучасниками письменника, інтерв'ю з друзями тощо.

Завданням для вчителя залишається навчити дітей будь-якого класу відчути автора у творі, побачити своєрідність мови, манери письма, стильове багатство.

У цілому ж метою вивчення творчості Павла Байдебури в школі повинно стати розуміння дітьми сенсу життя, краси людини, національної гідності, неперервності поколінь.

Людина – це частка народу, краю....Наскільки ж кожен з нас цікавий для інших, настільки корисний для себе, рідних людей, народу. Саме такі запитання ставить письменник читачу. І читач повинен знайти відповідь на них.

Н.І.Богданець

Матеріали до вивчення роману-трилогії

П.Байдебури “Вогонь землі” у школі

Не так багато в українській літературі прозових творів, у яких звучала б тема Донбасу. П.А. Байдебура належить до тих майстрів слова, які підняли глибинні пласти народного життя, змалювавши події, що відбувалися в донецьких степах у кінці XVII і перших десятиліттях XVIII сторіччя. Так з'явився історичний роман-трилогія “Вогонь землі” (1979 р.), який посів у літературній спадщині митця значне місце. Автор трилогії “Вогонь землі”, “Іскри гніву”, “Фортеця” взяв на себе нелегке завдання відтворити події, які відбувалися на території Дикого поля.

Небагато історичних документів збереглося від тих часів. І, звичайно, в них важко знайти згадки про робітних людей, що варили сіль у Бахмуті, Торі. Не відомі і ті першовідкривачі кам'яного вугілля, хоча і є згадки про піддячого Григорія Капустіна, офіційні листи про повстання Кіндрата Булавіна та його однодумців: Семена Драного, Некрасова. Зрозуміло, що в офіційних документах не знайшлося достатнього місця для розповіді про трудящу бідноту. Лише в піснях, легендах збереглися спогади про тих, хто прагнув до волі, хто сіяв іскри гніву. Очевидно, автор використав для своїх творів саме усну народну творчість, давши широкий простір художньому домислу.

У центрі уваги - відображення особливостей соціальних стосунків на Дикопіллі в кінці XVII - на початку XVIII століть. П. Байдебура намагався відобразити визвольну боротьбу місцевого населення за свободу, за багаті сіллю та кам'яним вугіллям землі. Звичайно, роман не претендує на вичерпне висвітлення теми, але може збагатити знання читача про історію рідного краю цього періоду.

У першій частині трилогії “Вогонь землі” змальовані чумаки, дорога яких пролягає від моря і Дону на захід через степи Приазов'я. Небезпечним був шлях чумацький: то татари наздоганяли, то від хвороб гинули люди. Найяскравішим епізодом першої частини роману є відкриття палаючого чорного каміння - вугілля.

Валка на чолі з отаманом Мартином Ціпов'язом поверталася з Дону, везучи додому рибу, сіль, дьоготь. Зупинившись на перепочинок, чумаки розпалили багаття. Каміння, на якому ставили казани з їжею, не згасло ввечері, а розжеврілося, взялося вогнем. “Дим стелився їдкий, смердючий, не такий, як з тліючого дерева чи кізяків. Та й пломінь теж якийсь незвичайний - жовтаво-синюватий, сліпучий, жаркий. Каміння поливали водою, а воно ще дужче розгоралося, і це тим паче дивувало, бо ж такого ніхто ніде ніколи не бачив і не чув”. Чумаки вкрай здивувалися, декотрі хрестилися. Що це таке? Може, якась тверда смола чи камінь? Отаман дав згоду взяти кілька брил на пробу. Пізніше, переконавшись, що це чорне каміння є добрим паливом, чумаки знову і знову вирушали в далеку путь, щоб набрати вугілля.

Більшість дійових осіб роману мешкають у селі Кам'янка. Тут живуть нащадки тих, що одного разу прийшли сюди, і більше не спокусила їх ні долина, ні принадність перебування серед низового товариства. Осіли й пустили коріння. І для Мартина Ціпов'яза, і для Савки-коваля та його побратима Лукаша Кам'янка стала отим єдиним пристанищем, куди вони повертаються з чумацьких мандрів,

У романі показана участь запорозьких козаків-нетяг у повстанні Кіндрата Булавіна. Саме в одному із загонів отамана, який повстав проти російського царя Петра І та його вельмож, князів і дворян, опинилися Гордій Головатий і Савка-коваль після втечі від багатія Кислія. За наказом царя на Дін та до Сіверського Дінця прибув великий загін князя Долгорукого. Мов та скажена вовча зграя, нишпорили по селах і хуторах, проводячи криваву жорстоку екзекуцію. Отаман Булавін згуртував понад двісті відчайдушних робітних людей і втікачів. Частими були бої між царськими посіпаками і булавінцями. Булавін поспішав добратися до Пристанського селища на річці Хопер. В одній із сутичок багато повстанців полягли навіки кістьми, а невеличкий загін, що залишився, переправився через Сіверський Донець і попрямував на південь, у простір Дикого поля. І хоч як не намагався Кіндрат Булавін вистояти, все ж зазнав він невдачі під Азовом і Таганом. “Нас розбито, але не розгромлено, - сказав спокійно, глуховато Булавін. – Діло, за яке ми повстали, святе, живе діло. Ми будемо боротись!” Оточений зрадниками, козаками-багатіями, він і поліг у нерівному бою.

У другій частині трилогії “Іскри гніву” розгортається картина підготовки до збройного виступу робітників-солеварів у Бахмуті.

Після розгрому булавінців серед повстанців почалося розшарування. Колишні вояки осіли на хуторах, зайнялися господарчими справами, стали байдужими до громадських справ. Тому-то важко Гордієві Головатому зібрати побратимів для “святого діла” - на боротьбу з ворогами. Він вірив, що захована у церкві соляного містечка Бахмута зброя ще згодиться - нехай лежить до слушного часу. Загони не знищених царем Петром булавінців залишили Дон, дикопільські степи України й подалися до Кубані.

У Петербурзі вважали, що повстанців покарано, а голоту, втікачів та робітних людей приборкано. Дух волі й справді трохи пригас, але не розвіявся по степовому роздоллі. Іскри гніву викрешувались і розгорались все дужче й дужче. Гордій Головатий зумів переконати солеварів у необхідності збройного виступу проти хазяїв-глитаїв. Важкою була праця солеварів, руки й тіло яких часто були вкриті струп'ям, роз'їденим сіллю. Копали сіль в глибоких норах, стоячи по коліна в ропі. А коли люди повірили, що сіль буде в їхніх руках, панський управитель, посилаючись на якийсь документ, оголосив, що “віднині вся земля бахмутського поселення, отже і соляні колодязі, нори належать соляному промислу”. Цей випадок став поштовхом до початку повстання, яке очолив Гордій Головатий. Добре озброєні бахмутці захопили дворище Грименка. Серед повстанців були й солевари з Тора, вуглекопи з хутора Зеленого, поселенці, кріпаки з Ясенового і з навколишніх хуторів. Повстання розгорялось по Сіверському Дінцю, по Айдару, Осколу. Стало відомо про розгром Торської фортеці і звільнення в'язнів, які там перебували.

Окрему сюжетну лінію становить у другій частині роману кохання відчайдушної дівчини Христі та Семенка Лащового. Кріпак Семенко, сміливий і волелюбний хлопець, раз у раз робить зі своїми друзями наскоки на поміщиків з козацької старшини. Він із солеваром Шагрієм нападають на маєтного Синькова, який карає безневинних людей за те, що відмовляються йти на “послушенство”. Синьков, залишений живим, направляє до Бахмута вісім озброєних охоронців з метою зловити Семенка. Впійманого юнака людолови забили в колодки і запроторили в Торську фортецю. Його кохана Христя, наражаючись на небезпеку, прагне врятувати Семенка,

Третя частина роману-трилогії “Фортеця” розкриває перед читачем картину відновлення Кальміуської паланки Війська Запорізького, яка має починатися з побудови великого валу з фортецями, названого “українською лінією”. Вал з ровом глибоким протягнуться від Дніпра до Сіверського Дінця. Така фортеця потрібна для того, щоб захистити рідну землю від нападу розбійницьких орд, які спустошують все на своєму шляху. Ця цитадель, збудована у гирлі Кальміусу, загородить дорогу кримським татарам на Слобідську Україну.

Будівництво розпочалося з ініціативи полковника Балиги та судді Старожука, а будівничий Кузьма Маслій підготував креслення нової фортеці, де будуть встановлені гармати, і для гаківниць проб'ють зручні бійниці. Гордій Головатий мав уповноваження закликати на будову людей з навколишніх сіл та хуторів. Оповіщені закличниками, з усіх усюд потяглися люди на будівництво нової споруди.

За кілька місяців фортеця була зведена. Вона стояла на стрімкому березі ріки, оточена валами й високим частоколом з гарматами і гаківницями у вікнах.

У частині “Фортеця” автор домальовує сюжетну лінію кохання Христі і Семенка, Дізнавшись, що її наречений знаходиться в Ізюменській фортеці і що незабаром в'язнів поведуть до Харкова, Христя розробляє план визволення Семенка. Їй допомагатимуть Захарко і Гасан. План був досить ризикований, адже в'язнів полковник Шидловський вів для обміну на коней. Та ще й не було впевненості, чи буде серед небораків Семенко. Христя вперто чекала на валку. Вона невпізнанне змінилася, споважніла. І коли в'язні з'явилися на дорозі, Христя першою кинулася на охоронців.

“Гей! - вигукнула дівчина і, здіймаючись на стременах, рішуче піднесла над головою шаблю. - Гей, сюди! У кого є зброя, наперед! Розбирайте вози, до бою!”. За нею пішли в наступ полонені, тримаючи в руках уламки полудрабків, колеса і вісі. Вперта боротьба закінчилася перемогою в'язнів, хоч і їх полягло до двох десятків.

Семенко, якого Христя знайшла у гурті, був тепер з нею.

Романтично змальовано у романі образи татарчуків Захарка (Закірка) і без'язикого Гасана. Закір брав участь у набігу татар на селище Маяки. Він мчав поряд з хазяїном на його коні. у гостроверхій баранячій шапці, з його тугим бойовим луком і сагайдаком із стрілами та ножами. За їжу Закір повинен був робити все. що йому накажуть: доглядати коней, прислуговувати хазяїну зносити докупи награбоване добро. Та коли ізюмські козаки зустріли списами й мечами татарських вершників, хлопчака з конем раптово закрутило і кинуло у скажений, смертельний вихор. Закіра врятував Петро Скалигча з селища Маяки. Так він став Захарком.

Татарчук Гасан багато горя звідав за своє коротке життя. Коли було йому шістнадцять років, султанські слуги відрізали язика, щоб був мовчазним охоронцем кафського дивану. Та був наділений хлопець незвичайним даром – умінням писати. Таган-бей не скарав Гасана за те, що утаїв таку таємницю і, як виявилося, не з милосердя. Хлопець опинився за Кафою, де його навчили уруської мови з тим, щоб послати до Ізюма шпигуном. Гасан опинився у полковника Шидловського як син Калги-бея.

III частина роману-трилогії “Вогонь землі” є завершальною у відображенні мандрів волелюбного бунтаря Гордія Головатого, який, озираючись на вершини фортеці, уже думав про нові вольниці.

Збройні загони Шагрія вийдуть назустріч бахмутським солеварам, і підуть вони разом на посіпак-карателів...

Образи роману-трилогії П.Байдебури “Вогонь землі”

можна вивчати за таким планом:

1. Втілення в образі старого січовика Головатого народної мудрості, невичерпної енергії, непереборного прагнення до волі.

2. Образ ватажка народних повстанців Кіндрата Булавіна.

3. Чумацький отаман Мартин Ціпов'яз.

4. Образ народного літописця Якова Щербини.

5. Молодий безстрашний правдолюб Семенко Лащовий і його наречена Христя.

6. Образи чумаків і солеварів (Савка, Тиміш, Шагрій, Касян).

7. Представники панівних верств у романі (багатій Кислій, поміщик Синьков, управитель бахмутського соляного промислу Грименко, наглядачі Надзієвський та Сутягін, полковники Шидловський і Балига, суддя Сторожук).

8. Образ донецького степу. Савур-могила у романі.

Образ Гордія Головатого як незламного борця

за щастя народу.

Головний герой роману-трилогії П.Байдебури “Вогонь землі” Гордій Головатий виведений як народний характер. Його образ проходить через усі частини трилогії і сприяє розкриттю у романі широкої панорами народного життя.

Вже з перших сторінок твору ми бачимо суворого, мовчазного чоловіка. якого поважають за розсудливість, спокійну вдачу, витримку. Про себе Головатий не любить розповідати, але відомо, що він перебував на Запорізькій Січі, ходив з кошовим отаманом Іваном Сірком у похід до Криму і в бою з татарами позбувся руки. Прибився він до козацького села Кам'янки та й залишився тут. Не маючи ні воза, ні волів, він чумакує, зазнає постійно небезпеки. Головатий став правою рукою отамана Ціпов'яза. Вмів дати лад “господарству валки, а при всякій нагоді, коли чумаки зупинялись на відпочинок. Гордій вчив їх орудувати шаблею, пікою та стріляти з пістоля чи гаківниці.”

Автор розповідає про те. що вже з дитинства Гордій виявляв свій бунтарський характер. Кріпак магната Потоцького. він на сімнадцятому році життя вирішив тікати з панської неволі на Січ. Уже в дорозі дійшов такої думки, що. мабуть, негоже з'явитися перед славним низовим лицарством, не вчинивши жодного месницького вчинку. Повернувся в рідне село Рубайку підпалив панський маєток, але його піймали. Хлопцеві вдалося втекти перед стратою. Повернувся в будинок управителя панського, зв'язав свого ката, облив його дьогтем.

В одній із сутичок з татарськими нападниками загинув Мартин Ціповєяз і ватагом чумаки обрали Головатого. Він уміло веде валку з вугіллям додому, знаючи, що у таборі з'явилися зрадники.

Головатий не кориться Кислієві, який силою хоче відібрати чорне каміння, привезене чумаками. Після сутички з жорстоким багатієм Гордій втікає до загонів отамана Кіндрата Булавіна. Головатий знав: повстанці йдуть здобувати волю для себе. Кіндрат Булавін звів на святе діло з Лугу кілька тисяч понизовців, проти яких Петро І спорядив понад тридцять тисяч свого війська. Багато загинуло булавінців, за якими так сумує Гордій Головатий. Але він недовго горював, бо задумав помститися за своїх полеглих побратимів: “Та ще скажу, додам: якщо ти став на боротьбу за волю, то не будь вербою, що гнеться, куди вітер хилить, і сльози ронить. А здіймайся в небо тополею високою, розкинься широкою кроною дуба могутнього, щоб віти-руки, і в кожній шаблюка, пістоль, які вціляють у пана...”. Після розгрому булавінців Головатий допомагає піддячому Капустіну шукати горючий камінь. Неспокійна душа, він мріє повернутися до рідної Ятрані, зібрати ватагу добрих хлопців, щоб розгромити магнатів Конецпольських, Потоцьких. Бунтар за вдачею, Головатий так і не повернувся в рідний край. Свою нестримну путь він продовжує на південь — до соляного селища Бахмута. Тут, в одній із церков, сховано скарби для “святого діла”: списи, пістолі, ятагани. Гордій вирішив згуртувати побратимів, щоб разом з ними роздмухати іскри гніву. І це йому вдається. Солевари відгукнулися на заклик про збройну боротьбу. До них приєдналися солевари з Тора, вуглекопи з хутора Зеленого, кріпаки з Ясенового та з навколишніх хуторів. Повстанці розгромили Торську фортецю і визволили звідти всіх в'язнів. Втікаючи від людоловів, загін бахмутців зник на просторах Дикого поля. а Головатий опиняється у центрі подій, що розгортаються навколо будівництва фортеці в гирлі Кальміусу.

Кремезний, статечний, мудрий, він швидко згуртовував навколо себе людей. Сірома вірила Гордієві безмежно, адже він жив заради людей, ніколи не дбаючи про свої особисті інтереси. Головатий міг дати мудру пораду, до його слів дослухалися знатні полковники, його боялися поміщики. Наділений невичерпною енергією, він бореться проти всіляких здирств і гноблення. Всі дні перебування на дикопільських просторах він жив не для себе і з чистим сумлінням розстається з цим краєм, щоб вирушити – уже вкотре – на рідну Наддніпрянщину.

Тепло виписаний образ народного героя. Почуттям гордості переймаєшся, коли читаєш про таких людей. Людей, які вірно служили Україні, народу.

Запитання та завдання до змісту роману-трилогії

П.Байдебури “Вогонь землі”

1. Яка тема роману-трилогії? Поясніть назву І частини.

2. Визначити основні сюжетні лінії твору. Скласти план до кожної з них.

3. Проілюструвати уривками з тексту картини чумакування. Довести версію відкриття чумаками кам'яного вугілля.

4. Які образи роману овіяні романтикою? Аргументувати свої твердження.

5. Згуртувати персонажі твору за їх участю у збройній боротьбі. Чим пояснити розшарування серед повстанців?

6. Пояснити назву II частини роману-трилогії. Що штовхає Гордія Головатого на роздмухування “іскор гніву” серед колишніх побратимів?

7. Скласти план до характеристики образів Головатого, Ціпов'яза, Щербини, Булавіна, Христі, Семенка. Виписати з тексту цитати до образів.

8. Розповісти про діяльність Капустіна на Донбасі.

9. Довести думку про необхідність відновлення Кальміуської паланки Війська Запорізькою.

10. Яку ідейно-естетичну функцію відіграють описи степу в романі? Намалювати уявну подорож просторами дикого поля.

11. Зробити карту з позначенням географічних назв, які згадуються в романі П.Байдебура “Вогонь землі”.

12. Довести, що трилогія “Вогонь землі” є історичним романом.

П.А.Байдебура: біографічна довідка

П.А.Байдебура народився 1 березня 1901 року в селі Нерубайках Новоархангельського району Кіровоградської області. На початку 20-х років (1924 р.) приїхав на Донбас. Працював робітником на донецьких шахтах, почав літературну діяльність, виступав з віршами та нарисами в місцевих газетах.

Після закінчення Харківського комуністичного університету працював завідувачем відділу газети “Харківський пролетар”, редактором республіканського видавництва “Література і мистецтво”, оргсекретарем Харківської організації СПУ.

Під час Великої Вітчизняної війни П.А.Байдебура добровольцем пішов на фронт, був кореспондентом армійської газети “Знамя Родины”.

Після визволення Донбасу пленумом СПУ був направлений для відновлення письменницької організації Донеччини, яку очолював близько двадцяти років.

За півстоліття творчої діяльності П.А.Байдебурою створено понад тридцять книг. Він – автор роману “Вогонь землі”, повістей “Таємниця степового шурфу”, “Зустріч”, “Зелене полум'я”, збірок оповідань та нарисів “На-плита”, “Протест”, “Вугільні дні”, “Земля донецька”, “Рідні горизонти”, “Шахтарські посланці”, “Молодий заспів” та багатьох інших творів.

П.А.Байдебура неодноразово обирався депутатом Донецької обласної Ради народних депутатів. Він був членом правління СПУ та Донецької письменницької організації.

За активну літературну та громадську діяльність П.А.Байдебура нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденами Дружби народів та “Знак Пошани”, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР, багатьма медалями. Він удостоєний звання почесного громадянина міста Донецька.

Помер 26 січня 1985 р. на 84-му році життя. Похований у Донецьку на Мушкетівському кладовищі.

ЗМІСТ

Дорогий друже!

Передмова. Анатолій Загнітко

Частина перша

Вибрані твори

Перший терикон. Оповідання

Гобелен. Оповідання

На пароплаві. Оповідання

Малий Тимко. Оповідання

Молитва. Оповідання

Універсал гетьмана Богдана. Оповідання

Крихта. Оповідання

Вогонь землі. Уривки з роману “Вогонь землі”

Фортеця. Уривки з роману “Вогонь землі”

Колись, у ті далекі роки. Спогади

Частина друга

Спогади про П.А.Байдебуру

Спогади про брата. Максим Байдебура

Своя песня. Степан Бугорков

Незабутнє. Володимир Гавриленко

Тієї далекої осені. Євмен Доломан

Сердечний усміх в нього на обличчі.

Станіслав Жуковський

Чи мене оця ніч. Лідія Колесникова

Пам'ятник добрій людині.

Степан Крижанівський

У истоков истины. Вадим Пеунов

Руки друзей. Владимир Попов

Мы не забудем своего друга. Борис Радевич

Добротворець. Людина. Іван Савич

Наш Павло Андрійович. Віктор Соколов

Вибір: Донбас. Юрій Байдебура

Частина ерша

Дослідження творчості

Письменник шахтарського гарту.

Віра Просалова

Співець землі Донецької. Микола Федорчук

Він плекав духовну красу свого народу.

Вадим Оліфіренко

Вивчення творчості П.А.Байдебури в школі.

Методичні рекомендації. Тетяна Харахоріна

Байдебура Павло

Редактор Загнітко А.П.

Комп'ютерна верстка Кучук І.М.

Підп. До друку . Формат 60х84 .Папір .Гарнітура Times New Roman. Друк . Ум. Друк. Арк. . Обл.-вид. арк. . Тираж прим. Зам.

Колективне підприємство “Східний видавничий дім”

м. Донецьк, 83086, вул. Артема, 45

Байдебура Павло. Вибрані твори. Спогади про письменника. Статті: Укл.: Ю.Байдебура / За заг. ред. проф. А.Загнітка.- Донецьк:Східний видавничий дім_, 2001.- 231 с.

ISBN 966-7804-09-7

Уміщено вибрані твори талановитого українського прозаїка, старійшини Донецької письменницької організації, людини великої душі П.А.Байдебури. Оповідання та скорочений варіант роману “Вогонь землі“ розкривають перебіг історичних подій на донецькій землі, висвітлюють особливості відкриття вуглевидобутку на донецькій землі та встановлюють непересічну роль у цьому процесі українських чумаків. У книзі розкривається постать письменника через спогади його близьких і рідних, побратимів по художньому перу. Запропоновано аналітичну статтю, в якій розкриваються жанрово-змістові та ідейно-тематичні особливості його творів. Уміщено також практичні поради щодо вивчення творів письменника в учнівській аудиторії.

Для учителів-словесників, учнів, ґімназистів, ліцеїстів, усіх шанувальників творчості Павла Байдебури.

ББК Ш6(4УКР)6-44 + Ш43(4УКР)(=411.4)6*8

Байдебура,01

ISBN 966-7804-09-7

вгору