6. 1992-й -- РЕАЛIЗМ НА ТЛI ЕМОЦIЙ

Ще в 1990-91 рр. вiд прагматично, рацiонально мислячих i дiючих людей на рiзних рiвнях нацiонально-демократичного руху лунали заклики ставати до бiльш конкретної результативної роботи для Української держави, не обмежуючись пропагандою, шоу-заходами, мiтингами тощо. Тодi, на хвилi емоцiйного сплеску це далеко не всiма сприймалося, а ще менша кiлькiсть людей до того дослухалася. В 1992-у не тiльки мислячому українському електорату, але й бiльш широкому загалу ставало все бiльш зрозумiло, що переiменування УРСР в незалежну Україну автоматично не приносить бажаних плодiв. Для досягнення реальної незалежностi, реальної демократiї, реального високого добробуту, реального нацiонального вiдродження треба дуже серйозно й, напевно, довго працювати. Не “любительськи”, а на високому професiйному рiвнi. Не час вiд часу, а постiйно. Не “досхочу”, а на конкретний результат. I головним принципом в цiй роботi повинна бути консолiдацiя всiх здорових сил, координацiя дiй спорiднених, об’єднаних однiєю iдеєю партiй, рухiв, товариств. Цi аксiоми все бiльше i бiльше не просто звучали як побажання, а ставали нагальною необхiднiстю, без якої далi йти в побудовi держави майже неможливо.

Але сильною залишалася й iнерцiя емоцiй, легке, романтичне сприйняття подiй, безпiдставний оптимiзм(“та справу вже зроблено!”). Вiдповiдно й 1992-й рiк позначився поєднанням цих двох начал - все зростаючого реалiзму у всiх сферах(економiцi, полiтицi, культурi) i ще не згаслого емоцiйного вибуху, романтичного i дещо наївного запалу “спiваючої революцiї“.

Заснували “Східний часопис”

Якщо подивитися на перше Свiдоцтво про реєстрацiю перiодичного друкованого видання - нашої газети “Схiдний часопис”, за ? ДЦ 381 вiд 24 квiтня 1992 року, то в графi “засновник” читаємо “Трудовий колектив редакцiї газети “Сiльська Донеччина”. Але фактичним засновником, без сумнiву, стало Донецьке обласне Товариство української мови iм. Т.Шевченка “Просвiта” (так як республiканське Товариство, де ми були зареєстрованi, тодi вже називалося “Просвiта”, то й ми до 25.10.92 р. доточували до своєї назви це вельми авторитетне i значне слово) i ДКО Руху. Точнiше, як було зазначено в перших числах газети, “фундаторська редакцiйна колегiя”, в яку входили Голова ДТУМ, член Проводу ДКО Руху, В.Бiлецький, члени Правлiння ДТУМ В.Олiференко i М.Тищенко (вiн же - заступник Голови ДКО Руху), члени ДТУМ, журналiсти Анатолiй Єременко , Свiтлана Єременко, Олег Пашкевич. А до чого ж тут “Сiльська Донеччина”? Треба сказати, що справа заснування нового пресового органу вельми складна. Коли органiзацiя не має великих фiнансiв, досвiду, вiдповiдних кадрiв i бази, то краще всього спробувати заснувати газету, дiючи поетапно “додаток - самостiйне видання.“ Отже, “Сiльська Донеччина” в цьому випадку “пiдставила плече” (i велика їй дяка за це), як сильнiщий в галузi мас-медiа, партнер. Опiкувався “Схiдним часописом” в редакцiї “С.Д.“ Володимир Iльїн, який як професiонал багато зробив для того, щоб нова газета мала своє обличчя.

Власне, заснування i становлення обласної газети “Схiдний часопис”- це один з важливих i найпомiтниших результатiв дiяльностi ДТУМ. Тому на цьому ми зупинемося нижче. А зараз декiлька слiв про фундацiю “Схiдного часопису”.

Про власний пресовий орган шевченківці говорили з моменту заснування ДТУМ у 1989 роцi чи не на кожнiй конференцiї i засiданнi Правлiння. Але питання “визрiло” тiльки восени 1991 року. В листопадi - груднi особливо на цьому став наполягати Вадим Олiфiренко. Голова ДонТУМ Володимир Бiлецький провiв ряд консультацiй, зокрема, з керiвниками вiддiлiв газети “Сiльська Донеччина” Володимиром Iльїним та Анатолiєм Єременком, газети “Акцент” Свiтланою Єременко, пресагенцiї “Схiд” Олегом Пашкевичем i 26.12.91 року уклав з Головним редактором “Сiльської Донеччини” В.П. Новiковим договiр(архів ДТУМ) про видання у сiчнi 1992 року спецвипуску для ДТУМ iм. Т. Шевченка “Просвiта”. Безпосередньо опiкуватися газетою люб’язно взявся Володимир Iльїн. “Портфель” першого номера газети названої “Схiдний часопис” (варiант В.Бiлецького) наповнив досвiдчений журналiст А.Сременко, доцент В.Олiференко, викладач М.Мельниченко. Багато матерiалiв пiдготував В.Бiлецький. Кошти за випуск ( 10 000 крб. - на той час це була досить значна сума) перерахував I.Шутов з фiрми “Вiдродження”, заснованої за iнiцiативи ДТУМ. Тобто, “спрацювала” наша структура. Весь наклад газети, що вийшла 16 сiчня 1992 р. - всi 10 000 прим. були переданi в донецький “Союздрук” для реалiзацiї i досить швидко розiйшлися. Правда, велика iнерцiйнiсть руху коштiв i галопуюча iнфляцiя значною мiрою “з’їли” грошi, якi мали повернутися. Але сам факт випуску газети, велика зацiкавленiсть донечан порадували. Це був успiх !

Газету помiтили, її привiтали народнi депутати Дмитро Павличко, Вячеслав Чорновiл, Лесь Танюк, голова видавництва “Смолоскип” Осип Зiнкевич, Генеральний секретар Свiтового Конгресу Вiльних Українцiв Василь Верига.

Але вiдпочивати “на лаврах” не дав той же Володимир Iльїн з “Сiльської Донеччини”. Вже в 20-тих числах сiчня вiн потелефонував В.Бiлецькому i наполягав на негайнiй пiдготовцi ? 2 “Схiдного часопису”(бо технологiя випуску газети вимагає опiкуватися про все завчасно - i про матерiали до друку, i про фiнанси на видання). За тiєю ж “разовою” технологiєю (із укладанням договорів ДТУМ - “Сільська Донеччина” на кожний з номерів) випустили ? 2,3...6 газети. “Головували” в редакцiї “Схiдного часопису” по черзi, частiше всього координували видання В.Бiлецький та С. Єременко. Вже на ? 3 “вiдсiявся”? на жаль? О.Пашкевичи (на нього спершу покладали надiю як на можливого майбутнього заступника головного редактора) - вiн поїхав працювати в Київ на TV; ? 3 готували тiльки троє - В.Бiлецький, Св.Єременко та М.Тищенко. Редакцію переслiдувала нестабiльнiсть i невизначенiсть...

У цiй ситуацiї майбутнє у “Схiдного часопису” було можливим тiльки за умови ради-кальних крокiв. I тоді професiонал, член Спiлки журналiстiв Анатолiй Єременко разом з головою ДТУМ Володимиром Бiлецьким пiсля консультацiй з Виконавчим директором Донецького вiддiлення Мiжнародного Фонду “Вiдродження” Вячеславом Ковалем розробляють проект “Схiдноукраїнська регiональна газета”, який подається вiд ДонТУМ i одержує в 1992 роцi грант на $ 7 500 США. А Фонд Iвана Багряного‚ теж з подачi ДонТУМ‚ з свого боку вiдзначає газету. Але зiбраних коштiв було все ж значно менше, нiж треба для залучення достатньої кiлькостi професiйних журналiстiв у редакцiю газети(за розрахунками А.Єременка на той час мiнiмальна стартова сума для газети регiонального рiвня складала $ 40-50 тис). Тому А.Єременко не змiг очолити виконання ним же розробленого i поданого проекту “Схiдноукраїнська регiональна газета”. В.Бiлецький активно працюючи над своєю докторською дисертацiєю з гірничої справи? продовжував пошуки фiнансової пiдтримки газети та журналiстiв-професiоналiв, якi б очолили “Схiдний часопис”. Ситуацiя “зависла” в точцi? коли ДТУМ? з одного боку? вже розпочало реалiзацiю проекту випуску газети, а з iншого? ще не зiбрало достатньо грошей для забезпечення її професiйного рiвня. В цих умовах‚ виходячи з необхiдностi централiзованої координацiї випуску газети‚ з липня 1992 р. виконувати обов’язки головного редактора згодився кандидат хiмiчних наук Микола Тищенко. До редакцiї додатково увiйшли Геннадiй Бутко, який вiдповiдав головно за розповсюдження газети та Iлля Шутов - юридичний вiддiл. Склався такий колектив: М.Тищенко(в.о. головного редактора), В.Бiлецький(заступник головного редактора), С.Єременко(єдиний в редколегiї професiйний журналiст), I.Шутов та Г.Бутко. Попри явну нестачу фахівців все ж мiнiмальний “газетний органiзм” було створено. Первиннi кошти знайдено. “Процес пiшов”. Як i куди - про це нижче.

“Українська книга - українцям Росії“

Так називається довготривала програма Донецького обласного ТУМ iм.Т.Шевченка, яку воно розпочало у сiчнi-лютому 1992 р. I поштовхом до цього став Конгрес українцiв СНД, який вiдбувся у Києвi в сiчнi того року. Вiд Донецького Товариства там була численна група(в складi делегацiї Донеччини, надiсланої виконкомом облради) - 10 чол. з 40 членiв делегацiї. Тому вдалося започаткувати багато нових контактiв, зiбрати iнформацiю про головнi українськi культурологiчнi органiзацiї в Росiї й iнших країнах СНД. Причому скрiзь картина була одна - брак української преси, книжок, брак коштiв i велике бажання українцiв поза межами України не втрачати контакту з Батькiвщиною. Помiркувавши вдома, в Донецьку, над цiєю проблемою ми на Правлiннi ДТУМ вирiшили розпочати довготривалу акцiю “Українська книга - українцям Росiї“. З лiта 1992 р. нею безпосередньо опiкувався Генадiй Бутко. Ось що вiн розповiдає?“У червнi 1992 р. за дорученням Голови ДТУМ В.Бiлецького осередок iнституту “ПiвденНДIдiпрогаз” розпочав збирання книжок для вiдправки їх українцям Росiйської Федерацiї та в iншi країни колишнього Радянського Союзу. Найбiльш активними на першому етапi акцiї були члени осередку Василь Савчук, Олександр Скирда. Згодом наш осередок став базовим щодо виконання програми “Українська книга - українцям Росiї“. Найбiльш дiєво нам допомогали Ярослав Гомза з смт.Очеретине, Євгенiя Осадча з Краматорська, Вiталiй Журавель з Донецька. Мене Правлiнням ДТУМ було призначено вiдповiдальним за проведення акцiї. Коштом Товариства було придбано та зiбрано мешканцями Донеччини понад 4 тисячi книг, якi були надiсланi до Нижнього Новгорода, С.-Петербурга, Мурманська, Воронежа, Уфи, Сиктивкара, Челябiнська, Томська, Якутська, Владивостока, Алмаати, Сургута, Iркутська, Сревана. Про акцiю писала як донецька, так i київська преса, зокрема “Молодь України”, а також преса Росiї“.

Активно працювали в цьому плані також студенти та викладачі філологічного факультету ДонДУ - члени ДТУМ? В?Познанська повідомила? що вони зібрали понад 1000 книг (художня література? словники? підручники? журнали та ін?) і відправили їх у Литву? на Кубань? у Москву? Читу й інші міста Росії?

Акцiя ДТУМ “Українська книга - українцям Росiї“ триває i до сьогоднi, хоча вже і не так активно.

На Кубань!

25 серпня 1792 року запорожцi пiд командуванням полковника Сави Бiлого висадилися на Таманському пiвостровi. Почалася колонiзацiя Кубанi українським козачим вiйськом.

Для вiдзначення 200 - рiччя переселення козакiв Чорноморського вiйська на Кубань Генеральна сташина українського козацтва ухвалила в серпнi 1992 року провести кiнний похiд “Україна - Дон- Кубань”. Чому кiнний? Зрозумiло чому, бо “не можна уявити козака без коня” - як правильно сказав похiдний отаман Українського козацтва, донечанин Олексiй Невольниченко. Вiн i взявся очолити загiн Кальмiуської паланки в цьому походi. Але потрiбна була тривала i квалiфiкована пiдготовка до походу, адже сидiти в сiдлi десятки, а то й сотнi кiлометрiв без вiдповiдного вишколу неможливо. Тому ДТУМ разом з ДКО Руху зорганiзувало разом з Донецькою козацькою громадою тренування охочих на кiнно-спортивному полiгонi в Донецьку, яке продовжувалося 3 мiсяцi. Це дозволило довести рiвень володiння конем у молодих козакiв до задовiльного. А в похiд пiшли найкращi вершники Кальмiуської паланки i шевченкiвцi. До речi, в день їх вiд’їзду Донеччину вiдвiдали керiвники ТУМ - Чiкаго д-р, професор В. Боднарук та Б. Боднарук, якi сказали козакам своє напутнє слово.

Про сам похiд розповiдає учасник походу, молодий шевченкiвець, студент Вiталiй Бiлецький ? “ I ось - похiд. Вирушаємо 9 серпня 1992 року з Донецька. Нас проводжають керiвники Руху, Товариства i навiть гостi Донеччини - панi Вiра Бондарук та Богдан Боднарук з Чiкаго. Нас десятеро - молодих, загартованих, бажаючих козацьких пригод юнакiв. На чолi загону пан осавул Невольниченко, родовий козак, кiннотник-професiонал, тренер тодi ще республiканського масштабу. Маємо машину, декiлька коней та нестримне бажання випробувати себе у походi, побачити Кубань та й себе показати. Наш маршрут - Донецьк-Новоазовськ-ст.Старомiнська. На українсько-росiйському кордонi без пригод - митники, мiлiцiя доброзичливi до нас, посмiхаються, бажають щасливої дороги. А в Старомiнськiй i станичний отаман i мiсцевi жителi настiльки радо нас зустрiли, що ми такого й не чекали. Просто “завалили” нас городиною, фруктами, а один юнак принiс хлiб домашньої випiчки, такий смачний, що за вуха не вiдтягнеш. Зберегли тут на Кубанi старi українськi рецепти випікання хліба.

Згодом до Старомiнської пiдiйшли “головнi сили” загону, якi вирушали з Тягинки, що на Херсонщинi. Тепер ми виглядали солiдно - близько двох десяткiв вершникiв, обоз з трьох вантажiвок, бензовоз, автобус, польова кухня. Рушили. За день перехiд на конях по 40-80 км. Вершники, зрозумiло, в козацькому вбраннi. Увечерi - зупинка у станицях. Особливо вправнi з нас на стадiонах показували майстернiсть джигiтовки. Зранку - знову похiд. Пройшли станицi Кущiвську, Павлiвську, Канiвську, м. Тимашевськ. Пiсля 8 переходiв за плечима близько 600 км. I скрiзь - зичливi зустрiчi, посмiшки дiвчат, потиски мiцних козацьких рук, поцiлунки i мова... Наша українська мова, яку тут звуть козацькою.

Нарештi 21 серпня виходимо до м.Тамань. Тут зiбралося майже 3 тис. козакiв з Дону, Пiвнiчного Кавказу, Уралу, Кубанi. Радо i зацiкавлено зустрiчають наш загiн. 22 серпня о 6 ранку молебнем у православнiй церквi м.Таманi вiдкривається святкування 200 - рiчного ювiлею Кубанського козацтва. Далi - хiд мiстом у козацькiй колонi, мiтинг бiля пам’ятника запорозькому козаку, який поставлено ще в 1911 р. Євген Петренко, генеральний отаман українського козацтва, виголошує вiтальне слово. Те ж саме роблять отамани рiзних козацьких загонiв. А навкруги - вир цiкавого люду, море торгових палаток, в яких чого тiльки душа не забажає. Одне слово - свято!

Далi через Керченську протоку наш маршрут пролiг до Криму, а закiнчився похiд знову на Херсонщинi. Тож ми зробили “повний оберт” навколо Азовського моря.

Впевнений - Кубань нас чекає i надалi - бо на Кубанi ми зустрiли Україну.“

Ось таку прекрасну справу вдалося зробити - похiд дружби, похiд пам’ятi, похiд козацького братерства, звитяги i слави, похiд шани Українському козацтву. I донечани-шевченкiвцi, гордi, що долучилися своїм внеском до цiєї справи. Робочі‚ творчі контакти ДТУМ з українцями Кубанi пiсля походу козакiв у 1992 роцi не перервалися. Бiльше того - вони згодом дали конкретний i плiдний результат . Але про це - далi...

Хорова капела ім.М.Леонтовича - це серйозно

Зовсiм небагато людей на Донбасi‚ не кажучи вже про всю Україну‚ знають, що зусиллями Донецького Товариства української мови i Донецького оперного театру була створена хорова капела iм. Миколи Леонтовича. Вона проiснувала трохи бiльше року, мала запис на донецькому радiо, визнання фахiвцiв, як явища вельми неординарного. Без належної пiдтримки державних структур, якi зайняли спостережувальну позицiю, капела, на жаль, припинила свою дiяльнiсть. Але - про все по-порядку.

У жовтнi 1991 р. активiсти ДТУМ i фахiвцi-професiонали - диригент Донецького академiчного театру опери i балету, президент Фонду iм.С.Прокоф’єва, член Правлiння ДТУМ Василь Василенко i солiст Донецького театру опери i балету Володимир Масло - виступили з iнiцiативою створення вокально-хорової студiї. Ось як В.Василенко, В.Масло та Голова Донецького обласного вiддiлення всеукраїнської музичної спiлки, заслужений дiяч мистецтв України, проф. П.Д.Горохов обгрунтували необхiднiсть такої студiї?

“Сьогоднi в процесi державотворення перiод хаосу переживає не тiльки економiка, а й культура, займаючи, на жаль, останнiй щабель державної уваги. Культура як дзеркало цивiлiзацiї потребує особливої уваги. I саме на Донбасi, де духовне зубожiння набрало катастрофiчних наслiдкiв, переростало нерiдко в стадiю людської дикостi i варварства.

Масова фальшиво-наносна псевдокультура, псевдомистецтво та-кож додає свою частку на цьому антидуховному поприщi деградацiї особистостi i, особливо, молодi.

На противагу цьому в руслi духовного вiдродження одним з шляхiв воскресiння в людинi людяного є залучення(в першу чергу молодi!) до самих найрiзноманiтнiших цивiлiзовано-гуманних форм творчого, як колективного, так i особистого самовираження.

Однiєю з таких навчально-виховних, органiзованих форм є хоровий спiв - пiсня.

У порiвняннi з iншими регiонами України, хорова культура на Донбасi знаходиться на дуже невисокому рiвнi. I це тут, де найбагатша етнiчно-фольклорна палiтра...“

Ось такi були причини створення капели - цiлком обгрунтованi й вагомi.

Шляхом щотижневих занять, копiткої працi(спершу заняття проходили в Донецькому університеті - ректор В.Шевченко пiшов назустрiч, потiм капела почала працювати в оперному театрi) було пiдiбрано вiдповiдний склад, до березня 1992 року сформовано хоровий колектив. Його склали бiля 40 чоловiк - творча i наукова iнтелiгенцiя Донецька, студенти консерваторiї, музичного училища, унiверситету, будiвельного технiкуму. Середнiй вiк студiйцiв - 20-25 рокiв. В.Василенко та В.Масло, якi опiковувалися капелою (В.Масло став її художнiм керiвником) дотримали свого слова, своєї концепцiї - орiєнтуватися на молодь, нову українську генерацiю.

8 червня 1992 р. вiдбулася перша презентацiя капели, названої iменем Миколи Леонтовича, творча доля якого свого часу була тiсно пов’язана з Донбасом. На презентацiю в Донецький оперний театр були запрошенi представники громадських органiзацiй Донеччини, донецька iнтелiгенцiя, преса. Згодом вiдбувся запис капели на донецькому радiо. Редактор музичних передач Донецького обласного телерадiокомiтету, член ДТУМ Богдан Дутчак оцiнює роботу своїх колег по Товариству В.Василенка та В.Масло як “прекрасне починання”, пiдкреслює, що “справа пiшла” i дивується “iндиферентностi влади”. Дивуємося i ми всi...

Хорову капелу зареєстрували в Донецькому обласному вiддiленнi Всеукраїнської музичної спiлки. Вона стала колективним членом хорового Товариства iм.М.Леонтовича.

I все ж... все ж провiвши таку гiгантську, без перебiльшення подвижницьку роботу, колектив не вдалося зберегти. В кiнцi 1992 року вiн припинив iснування. Чому? Основна причина - вiдсутнiсть необхiдних коштiв. ДТУМ, Всеукраїнська музична спiлка зверталися до ряду державних, громадських органiзацiй, фiрм. Дуже мала i дуже слабка була на те реакцiя. До честi донецької фiрми “Мальва”, окремих бiзнесменiв-донеччан - вони надали посильну допомогу спiвочому колективу на попередньому етапi становлення. Але далi йшов розвиток, включаючи гастрольнi поїздки, що потребувало значно бiльших витрат. Цього не знайшлося. Нi в держави, нi в меценатiв. Крiм того, iнiцiатори заснування капели В.Василенко, В.Масло згодом покинули Донеччину.

Якi ж висновки? Простi й однозначнi. При бажаннi, творчому горiннi, самовiддачi i, звичайно, високовому фаховому рiвнi й вiдповiдному фiнансуваннi у нас на Донеччинi цiлком реально всього за один рiк створити українську хорову капелу, яка б вiдповiдала сучасним вимогам i могла вдовольнити навiть вибагливого слухача. За це варто взятися враховуючи уроки першої спроби створення капели iм.М.Леонтовича.

Співпраця ТУМ і УНСоюзу на ниві англійської

Товариство української мови та Український Народний Союз(США) в 1992 р. розробили допомогову програму навчання громадян України англiйськiй мовi. У списку 29-ти мiст, де мали бути органiзованi групи навчання, стояв i Донецьк. Зрозумiло, що опiкувалося набором в групу навчання, примiщенням, помешканням для викладача зi США Донецьке ТУМ. В Українi програмою керувала панi Зiрка Воронка(США) - на той час професор Київського полiтехнiчного iнституту. А в Донецьк приїхала панi Христина Мурська з Нью-Ленокса, що неподалiк вiд Чiкаго, штат Iлiнойс. В Америцi Христина викладає в гiмназiї, за фахом - логопед.

В Донецьку ДТУМ набрало оптимальну для плiдної роботи групу - 12 чоловiк. Склад слухачiв - вiд ученицi середньої школи до професора полiтехнiчного iнституту. Заняття провадилися по 4 години щоденно протягом мiсяця. Зрозумiло - безкоштовно. Опiкувалися панi Христиною вiд ДТУМ Ф.Олехнович, I.Шутов, а також В.Василенко та проф., докт.техн.наук В.Назимко.

Отже, який результат дали курси? Безперечно - позитивний. Це визнали всi їх учасники. Пряме спiлкування зi “справжньою американкою”, квалiфiкованою викладачкою англiйської, яка вела заняття в режимi “iнтенсиву” - це не могло не дати позитивного результату. Бiльшiсть слухачiв навчальної групи потiм? побувавши за кордоном в англомовних країнах? добрим словом згадували панi Христину, ДТУМ, УНСоюз. А якщо врахувати, що таких груп в Українi було бiля 100, то загалом проект Товариства i УНСоюзу дав змогу полiпшити знання в англiйськiй бiля 1200-1500 чоловiк.

Була ще одна позитивна сторона акцiї Товариства й УНСоюзу - вони пiзнавали, “вiдкривали” один одного. Це надзвичайно важливий фактор - “просто так” вперше поспiлкуватися з людьми з-за океану, громадянами країни, яка була для СРСР “вероятным противником”, бiльше того - єдинокровними українцями. Саме таке пряме спiлкування ефективно змiнює свiтогляд, допомагає “вiдкрити” наше суспiльство для свiту, “вилiкувати” його вiд хвороб зашореностi, закомплексованостi - хвороб тоталiтарного режиму. Жаль, що ця програма спiвпрацi з УНСоюзом на сьогоднi не одержала розвитку.

Співпраця “Донбас-Крим”‚ “Донбас-Галичина”? не тактика‚ а стратегія

Не секрет, що у деяких наших держав-сусiдiв впливовi полiтичнi сили сплять i бачать розшматовану й повалену Українську державу. “З добре iнформованих джерел”, як то кажуть, вiдомо, що той процес “розмивання” держави нашi недоброзичливцi радять починати з Криму, Донбасу, Закарпаття (проблеми русинiв-українцiв), так званої Новоросiї. Але тут, без сумнiву, є двi домiнанти - Крим i Донбас. Це пiдтверджує активна практика дiяльностi проросiйських сил в цих регiонах, їх тiсний зв’язок, взаємоко-ординацiя дiй, взаємопiдтримка, iнiцiацiя деструктивних акцiй саме з Донбасу i Криму. Власне, напрошується один дуже простий висновок, одне зрозумiле пояснення цьому - хазяїн у всiх антидержавних, антиукраїнських сил ОДИН.

Не вдаючись у подальший аналiз (його можна зустрiти в багатьох публiкацiях)? зазначимо, що не менш очевидним є i те, що сьогоднi спiвпраця нацiонально-демократичних сил Сходу i Пiвдня, Донбасу i Криму, видається перспективнiшою i результативнiшою, нiж, скажiмо, Галичина-Крим. Саме ця спiвпраця може бути активною протидiєю консолiдацiї антиукраїнських сил Криму й Донбасу. Взагалi, єдиний i потужний Пiвденно-Схiдний Український Конгрес (чи його аналог) давно на часi...

Розумiючи надзвичайну важливiсть об’єднаних дiй нацiонально-демократичних сил Пiвденно-Схiдної України, Донецьке Товариство з 1992 року почало дiяти на зближення ДТУМ-ТУМ Криму. Влiтку 1992 року Голова ДТУМ В.Бiлецький вперше здiйснив робочу поїздку в Крим, зустрiвся з керiвництвом ТУМ Криму Алою Петровою, Олександром Польченком, з функцiонерами Кримсько-татарського Менджлiсу (Сергiй Керiмов та iн.), побував у первинних осередках Ялти (Лашко О.А., Доброзiй М.Ф., Гарнага П.М.), нових татарських поселеннях (Кара-Таш та iн.). Неординарними були вiдвiдини Ялтинського штабу Республиканского Движения Крыма (РДК) - вiдкрито проросiйської органiзацiї. Це був на тодi(та, можливо, залишається й до сьогоднi) чи не єдиний контакт органiзацiй - антиподiв. РДК зі сторони ДТУМ-Руху було запропоновано вiдкриту дискусiю на радiо i ТV. РДК вiдповiло вiдмовою.

Тiсний контакт ДонТУМ-ТУМ Криму було налагоджено, узгоджено можливi перспективнi напрямки спiльної дiяльностi. Наступний хiд подiй показав, що такi паралельнi зв’язки регiональних Товариств, особливо на Сходi i Пiвднi України дуже кориснi. Вони сприяють стiйкостi органiзацiй, пiдвищенню результативностi їх дiяльностi. На жаль , далеко не всi регiональнi лiдери(мова йде в основному про Схiд та Пiвдень України) те розумiли i здiйснювали. Вельми мало було узгоджених регiональних справ, здiйснених спiльно. Кожен “сидiв” у своїй областi i рiдко (а дехто й нiколи) не пiдставляв плече сусiдовi. Був це явний стратегiчний прорахунок.

Але ДТУМ, цього прорахунку уникло i наступним його партнером по спiвпрацi в 1992 роцi стало Львiвське обласне Товаритво української мови iм. Т.Шевченка “Просвiта”. 19-28 листопада напередоднi 1-ї рiчницi референдуму про незалежнiсть України, за попередньою домовленiстю керiвництва наших товариств, творчу поїздку на Львiвщину здiйснив колектив самодiяльних та професiйних митцiв клубу iм.Л.Українки м.Макiївки (всi - члени ДТУМ). Очолювали делегацiю член Правлiння ДТУМ Валентина Тиха та керiвник макiївської вокальної групи “Червона калина” Олександра Пронько. 18 учасникiв цього ансамблю, лауреати Донецького обласного фестивалю “Калинова вода” iсклали ядро творчої делегацiї ДТУМ. Треба вiддати належне львiв’янам - вони продемонстрували справжню галицьку гостиннiсть. Вiдповiдальний секретар ЛТУМ Iгор Мельник та вiдповiдальний за культурно-мистецьку роботу ЛТУМ Роман Керик, референт ЛТУМ С.Кубликов, голови мiсцевих осередкiв зорганiзували цiлi гастролi нашого творчого колективу по Галичинi. “Червона калина” з Донбасу виступала у Львовi, Кам’янцi-Бузькiй, с.Зашкiв Жовткiвського району, в школах, вiйськових частинах, училищах, сiльських та мiських будинках культури, клубах. А Валентина Тиха - мистецтвознавець - прочитала ряд лекцiй про поета - патрiота, донечанина Василя Стуса. Ось що вона згадує? “Ми, донеччани i галичани, були єдинi в любовi до України,її мови, лiтератури, поезiї зокрема. Але й рiзнi. Мене глибоко вразила велика духовна культура, знання iсторiї й фiлософiї релiгiї, вiра в Бога , яка дарує душевний спокiй, примирення. I мушу зізнатися, що чи не вперше вiдчула, що величезний духовний пласт культури мого народу випав з мого житя, без сумнiву, збiднивши його”. I ще? “Пiд час усiх наших виступiв лунали палкi слова про велику роль Львова у нацiональному пробудженнi, про Донеччину, як рiдну землю великого поета Василя Стуса”.

На зустрiчi з Головою ЛТУМ, письменником, народним депутатом України, Романом Iваничуком ЛТУМ i ДТУМ обмiнялися подарунками (вiд Донбасу - шахтарська каска) i домовилися про подальшу спiвпрацю.

А ось що розповiдає про творчу поїздку керiвник “Червоної калини” О.Пронько? “Кажуть, що мiста , як i люди, мають своє обличчя, навiть характер. Гадаю? що так, бо мимоволi порiвнюю своє мiсто з тими мiстами, де випала нагода побувати. Цю думку викликала в мене поїздка до старовинного Львова, куди ми, народний оркестр українських iнструментiв та вокальна група “Червона калина”? були направленi Донецьким обласним Товариством української мови. Як зараз пам’ятаю той день - нас? 18 спiваючих, граючих на музичних iнструментах донеччан. I всi ми рiзнi - українцi й росiяни, бiлорус i тувинець - а всi разом маленька часточка українського народу, веземо зi Сходу на Захiд свої пiснi, свою любов до матерi-України. Хвилювань - через край, i не так за свою виконавчу майстернiсть, як за те як нас зустрiнуть, адже досить багато мiсцевих “доброжелатетелей” переконували нас, що цi “бандеровцы” закидають нас помiдорами...

До Львова прибули опiвночi, але нас чекали представники Львiвського ТУМ i через годину ми вже були влаштованi в затишному гуртожитку ПТУ 32, що на Високому Замку. Ранок зустрiв нас бiлим пухнастим снiгом i церковним дзвоном. Нашвидку вдягаємось i у мiсцевих хлопчакiв дiзнаємося, що сьогоднi велике свято - Михайла. Вiд тих дзвонiв на серцi стає бадьоро i чомусь впевненiше. Через двi години чудовий комфортабельний автобус привозить нас у райцентр Кам’янку-Бузьку. Тут мав вiдбутися перший концерт. Вiдкриваємо завiсу - в залi повно людей. Кожен номер, кожна пiсня викликають бурхливi оплески. Особливо приємно львiв’янам, що до них приїхали робочi люди - шахтарi Донбасу, якi, виявляється, ще й непогано спiвають. Одним словом - концерт пройшов на одному диханнi. Свiй виступ завершуємо урочистим маршем запорозьких козакiв, виносимо на сцену український стяг та корогву Кальмiуської паланки. З перших же акордів маршу весь зал встає. З квiтами(зима надворi), караваєм, державним знаменом пiднiмаються до нас на сцену люди, бажають здоров’я, дякують за концерт, цiлують. Старша людина, воїн Української Повстанської Армiї, яка постала на Заходi для боротьби з нiмецько-фашистською та московською навалою, пiдходить до гурту артистiв i? вклоняючись громадi? дарує нам синьо-жовтий прапор держави? “Ми один народ, ми будемо молитися за Донбас i за вас!”- говорить вiн. I раптом все завмерло, i всi заспiвали нам “Многая лiта...“ Всi - дiти, старi, дорослi, молодь - спiвали нам, Донбасу! Концерт закiнчено, ми йдемо крiзь зал, а нас обнiмають, пригортають, запрошують у гостi i, здається, що вiддають нам свої серця...

Те почуття єдностi, братерства додало нам сили i наснаги - i всi нашi подальшi виступи проходили з неодмiнним успiхом. У селi Зашковi ми вiдвiдали музей Свгена Коновальця, поклали квiти до його пам’ятника, дали два концерти, обмiнялися адресами з сельчанами, якi розмiстили нас по хатах. I вже нiхто з наших артистiв не хвилювався, що погано зна українську мову - ми серцем вiдчули тепло сердець галичан i самi вiдчули себе українцями.

У Львовi ми були також у театрi iм. М.Заньковецької на вечорi до 120-рiччя Богдана Лепкого, дали декiлька концертiв, на яких були присутнi преса, телебачення, мiсцевi артисти(зокрема, нар. артист України Михайло Баран). Вiд’їздили зi Львова з серцями переповненими любов’ю - i свою любов ми залишили там, на Захiднiй Українi. Ми - донечани i галичани - немов би то обмiнялися серцями. I це було справжнє щастя. Та головне, як на мою думку, в тiм, що люди зблизилися, вiдчули себе одним народом. Наша росiянка з Макiївки Валентина Проценко сказала?“Я не бачила людей кращих, нiж отi “бандерiвцi“, i якщо вже на те пiшло, то я теж - “бандерiвка!” Тож ця поїздка зробила велику справу - вона з’єднала серце Сходу i Заходу в одне - серце України”.

Як бачимо, вiд подiбних контактiв “Схiд-Захiд” виграють обидвi сторони, бо то є процес iнтеграцiї нацiї, процес її консолiдацiї в єдине тiло. Виходячи саме з таких мiркувань ДТУМ і надалi розвивало цi контакти, знаходячи все новi можливостi, нових партнерiв для спiвпрацi.

Криза Товариства‚ чи “хвороба зростання”?

Подiл Товариства на “тумiвцiв” i “просвiтян”‚ що розпочався у 1991 р.‚ продовжувався і у 1992 р. У сiчнi - березнi загострилося протистояння В.Куєвда - П.Мовчан в Центральному Правлiннi. 31 сiчня 1992 року Мiнюст реєструє нову органiзацiю - Всеукраїнське Товариство “Просвiта” як правонаступницю Товариства української мови. Бiльшою частиною Секретарiату i частиною Центрального Правлiння це сприйнято як акт лiквiдацiї ТУМу (див. добiрку документiв у додатку). Член Колегiї Адвокатiв м.Києва С.Захарченко дає юридичну оцiнку процедури реорганiзацiї ТУМ в “Просвiту”? де вказує на грубi порушення законодавства. В Правлiння регiональних ТУМ з Центрального Правлiння йдуть листи - вiд заступника голови В.Куєвди, працiвникiв Секретарiату Марiї Овдiєнко, Антонiни Дяченко, Оксани Батюк, Марiї Погребняк, Лариси Чайки, Тамари Коновал, Володимира Ковальчука та iнших з незгодою щодо лiквiдацiї ТУМ. Треба сказати, що до цiєї кризи в Товариствi загалом панувала атмосфера товаристськостi, духовної єдностi. ДонТУМ зустрiчало в Секретарiатi, Центральному Правлiннi розумiння проблем Донбасу, Донецького Товариства, плiдно спiвпрацювало з основними ланками керiвництва. Криза порушила (якщо не знищила) цю атмосферу братства, порушила доброзичливi зв’язки Центр - ДТУМ, те ж сталося i в багатьох iнших Товариствах, скажiмо Криму, Закарпаття, Харкова.

11 квiтня 1992 року на вимогу багатьох крайових об’єднань ТУМ вiдбулася Головна Рада Товариства в Києвi. Попри явну конфронтацiйнiсть i протистояння (багато хто потiм звинуватив П.Мовчана в “узурпацiї мiкрофону”) вона зумiла прийняти (28 -”за”, 19 -”проти”, 3-”утримались”) конструктивне рiшення - скликати надзвичайну конференцiю Товариства, яка б поклала край iснуючiй в Товариствi кризi. 13 обласних органiзацiй письмово висловились за таку конференцiю? Львiвське, Iвано-Франкiвське, Рiвненське, Запорiзьке, Чернiгiвське, Миколаївське, Харкiвське, Донецьке, Черкаське, Хмельницьке, Кримське, Одеське, Вiнницьке. Пiдтримали це Тернопiльське, Житомирське, Чернiвецьке i Сумське об’єднання Товариства української мови. Термiн конференцiї було призначено на кiнець травня - початок червня 1992 року. Оркомiтет цiєї конференцiї? А.Мокренко, В.Куєвда, В.Радчук, Г. Боброницький, Калашник, М.Овдiєнко, М.Бородай (всi - Київ), В.Степаншин (Рiвне), А.Кiндратенко (Харкiв), I.Мельник (Львiв), Т.Мiрошниченко (Запорiжжя), В.Клабак (Суми), Л.Ярмолюк (Житомир), Р.Iваничук (Львiв) було оголошено на Головнiй Радi Товариства (з листа А.Кiндратенка - архiв ДТУМ). Порядок денний конференцiї ?

1. Про правочиннiсть “конференцiї“ 12 жовтня 1991 року.
2. Стан української мови в Українi i стан Товариства (шляхи виходу з кризи i програма дiяльностi).
3. Прийняття нової редакцiї Статуту ТУМу .
4. Вибори керiвних органiв Товариства.

23 травня 1992 року згiдно з рiшенням Головної Ради ДТУМ провело 4-у (V-у) позачергову Конференцiю Донецького Товариства української мови. Попри свою “позачерговiсть”, ця конференцiя була разом з тим значною мiрою робочою, звiтно-виборчою. В звiтнiй доповiдi голова ДТУМ В.Бiлецький зупинився на органiзацiйнiй, координацiйнiй, видавничiй, лекцiйнiй, культурно-мистецькiй роботi ДТУМ, а також дiяльностi шевченкiвцiв по впровадженню “Закону про мови...“ , виступах його членiв у засобах масової iнформацiї, на з’їздах, форумах, конференцiях(див. виступ у додатку - архiв ДТУМ). Разом з тим В.Бiлецький мотивував необхiднiсть ротацiї в керiвництвi і вийшов з клопотанням до Конференцiї про свою вiдставку. Виходячи з ситуацiї в Товариствi‚ це у своїх виступах та реплiках визнали небажаним I.Шутов, О.Швайка, М.Тищенко i В.Бiлецького обрали головою ДТУМ на новий строк (45-”за”, 3-”утрималися”, “проти” - немає). Разом з тим на прохання В.Бiлецького керiвництво ДТУМ було змiцнене. Введено посади Заступникiв Голови ДТУМ. Було обрано три заступники? юрист Iлля Шутов, вчитель, депутат Донецької Мiськради Iван Декань, iнженер Олена Давиденко. А Правлiння ДТУМ поповнилося Василем Василенком - диригентом Донецького оперного театру, президентом Фонду iм. С.Порокоф’єва. Делегатами на позачергову Республiканську конференцiю Товариства вiд ДТУМ були обранi Л.Михайлик (Димитрiв), М.Яковенко (Макiївка), В.Нестеренко (Снiжне), Ю.П.Мельник (Харцизьк), А.Мороз (Марiуполь), Ю.I.Мельник (Горлiвка), В.Бiлецький, I.Шутов, Ф.Олехнович, I.Шингоф (всi - Донецьк), М.Гега (Краматорськ). Позицiя, з якою делегати ДТУМ готувалися їхати до Києва? була єдина? припинити кризу в Товариствi шляхом розумних компромiсiв збереження єдностi, цiлiсностi Товариства, нова назва Товариства може бути “Просвiта”(про це говорили, зокрем, В. Бiлецький, А. Мороз, Ю.I. Мельник), але преорiтет його дiяльностi повинен залишатися один - повсюдне впровадження української мови в українському суспiльствi, українськiй державi.

Крiм того, на конференцiї ДТУМ 23 травня 1992р. було прийнято рiшення про клопотання щодо входження Донецького Товариства асоцiйованим членом в ДКО НРУ. Була прийнята ухвала про зосередження зусиль ДТУМ на вiдкриттi українських шкiл у всiх районах Донецька i кожному з мiст Донеччини.

Але щодо зiбрання надзвичайної (позачергової) республiканської конференцiї ТУМ серед обласних організацій були й iншi мiркування. Скажiмо, В.Заремба, Голова Дрiпропетровського Товарисва? 25.04.92. пiдписав Ухвалу Днiпропетровського (Сiчеславського) Товариства, де говорилося, що “скликання “надзвичайної“ звiтно-виборчої конференцiї неправомiрне” i висловлював свою “прихильнiсть до “Просвiти” за версiєю П.Мовчана, засуджуючи “iнтриганiв та пiдбурювачiв у Центральному Правлiннi й Головнiй Радi“(архiв ДТУМ). Зглядаючись на явний розкол Товариства на “ТУМiвцiв” та “провiтян” один з рацiональних крокiв пропонувало, на нашу думку, Львiвське Товариство? створити узгоджувальну комiсiю з обох боків для корегування Статуту i повернутися до назви “Товариство української мови iм.Т.Шевченка “Просвiта”(лист ЛТУМ вiд 5.04.92. - архiв ДТУМ).

Врештi-решт, надзвичайна республiканська конференцiя Товарисва, де мали бути опрацьованi рiшення, що знiмали кризовi явища в Товариствi, так i не вiдбулася. Навеснi? за день до визначеного строку Конференцiї? по республiканському TV виступив Р.Iваничук з iнформацiєю про вiдкладення строку зiбрання до осенi 1992 р. Восени ж цiєї конференцiї, яка б об’єднала “ТУМiвцiв” та “просвiтян”? теж не вiдбулося. Дивно, але вельми авторитетнi в нацiонально-демократичних колах Д. Павличко, Л.Танюк, О.Ємець, I.Драч, Ю.Мушкетик, до яких неодноразово зверталися активiсти Товариства (див. додаток), активно не вплинули на хiд подiй.

Отже, Товариство, на жаль, розкололося i не знайшлося сил, розуму i доброї волi повернути найдорогоцiннiше - єднiсть. Товариство залихоманило. 29.04.92. листом ? 12-65-65 Мiнiстерство Юстицiї України повiдомило про “припинення дiяльностi Всеукраїнського Товариства “Просвiта” iм.Т.Шевченка до прийняття рiшень повторною конференцiєю”. Правда? згодом дiяльнiсть “Просвiти” була тим же Мiнiстерством поновлена. Але кампанiя взаємних звинувачень вихлюпнулася в пресу, стала “надбанням” широкого загалу, що дуже негативно вплинуло на авторитет Товариства. Почалися навiть судовi процеси мiж його лiдерами i апеляцiї до адмiнiстрацiї(щоб “утихомирити” опонента). Напевно? саме цi подiї разом з активним процесом формування нових мiнi-партiй “пiд лiдера”, якi висотували кадри ТУМ, i поклали край непересiчнiй впливовостi Товариства в суспiсьствi, якою воно по праву користувалося в 1989-1991 рр.

А як складалися справи в Донецькому ТУМ? У результатi органiзацiйної кризи Центру “заштормило” й тут. 25 серпня 1992 р. Правлiння Всеукраїнського Товариства “Просвiта” iм.Т.Шевченка реєструє Донецьке обласне Товариство української мови за ? 0-05-016. А вже 25 жовтня iнiцiює звiтно-виборчу конференцiю альтернативного Донецького обласного Товариства “Просвiта” без участi структур Донецького обласного Товариства української мови. Головою нового Товариства обрано п. Степана Мишанича, професора, лiтературознавця, який нещодавно приїхав працювати на Донеччину i обiйняв посаду завiдувача кафедри української лiтератури ДонДУ. Далi листом ? 01-526 вiд 9.12.92. голова ВТ “Просвiта” п.П.Мовчан повiдомляє Голову ДТУМ В.Бiлецького про вiдмiну реєстрацiї ДТУМ вiд 25.08.92. i про те, що “Товариство української мови припиняє своє iснування”(див. додаток). Отже, ДонТУМ, фактично будучи поряд з iншими обласними Товариствами, засновником республiканського ТУМ формально було скасоване. До речi, це сталося вже вдруге - перший раз спроба “скасувати” Донецьке обласне Товариство української мови йшла вiд Донецького обкому КПУ починаючи з сiчня 1989 р.

Але все це - органiзацiйна сторона питання. Як криза в республiканському Товариствi позначилася на дiяльностi Донецького ТУМ? Досить негативно. 15.06.92. пiсля майже двохрiчного зволiкання з вiдповiддю на неодноразовi клопотання ДТУМ про примiщення для офiсу, Донецька обласна державна адмiнiстрацiя листом ? 06-02234-1(архiв ДТУМ) вiдмовляє Товариству в одержаннi офiсу. Частина людей вiдходять вiд ДТУМ. Але Правлiння, бiльшiсть осередкiв продовжують працювати в творчому, конструктивному руслi. Погляньмо, що i як вирiшувало пiсля цих “потрясiнь” Правлiння ДТУМ в переддень нового 1993 р.(протокол вiд 26.12.92.). Голова В.Бiлецький iнформує про поточну дiяльнiсть в 1992 р. i пропонує пiдготувати чергову конференцiю ДТУМ в 1-му кварталi 1993 р. Скарбничий В.Ребрик iнформує про фiнансовий стан ДТУМ (витрати - на книги для української дiаспори в Росiї, хорову капелу iм. М.Леонтовича, вiдзначення роковин В.Стуса i т.i.). В.Олiфiренко повiдомляє про спiвпрацю з журналом “Донбас” по виданню посiбника “Дума i пiсня”, В.Василенко - про поточнi питання роботи хорової капели (тут же вирiшується вийти на Уряд України з клопотанням про допомогу у цiй справi). Повiдомляється про успiхи члена ДТУМ д.х.н. О.Швайки у створеннi україномовного тлумачного словника з хiмiї. Iнформацiя про розвиток подiй щодо ТУМ - “Просвiти”, “скасування” ДТУМ сприймається загалом спокiйно (не вперше...). А в цiлому - робоча атмосфера, дiловi пiдходи, конкретне й ефективне вирiшення справ. Донецьке обласне Товариство української мови iм. Т.Шевченка продовжувало свою роботу - спокiйно, солiдно, без зайвого галасу та самореклами. Його дiяльнiсть була направлена на одне - максимальний позитивний результат на теренi українського нацiонально-культурного вiдродження Донбасу.

вгору