ДОДАТОК

1. Виступи на конференціях

Володимир Білецький . Виступ на І Конференції Донецької крайової організації

Народного Руху України. 21 серпня 1989 р.

Шановна громадо!

В Україні грядуть великі переміни!

Ми всі у спраглому чеканні радикальних оновлень нашого суспільства. Історія вчить‚ що зміна авторитарних режимів йде послідовно через модернізацію духовної сфери‚ потім економіки‚ що супроводжується диферентизацією форм власності‚ і‚ нарешті‚ модернізація політичної системи. В Україні зараз активно діють послідовно всі три процеси‚ причому в останньому‚ та й в другому‚ ми відстаємо від сусідів - Росії‚ Молдови‚ Білорусі. Від цього не треба впадати в розпач‚ бо політична система об’єктивно не може змінитися без духовного та економічного відродження. Просто маємо зараз те‚ на що заслужили сьогодні.

Звичайно‚ всі сучасні процеси в Україні мають національне забарвлення. Інакше і бути не може в національній республіці‚ де тривалий час штучно затримувався національно-культурний розвій. Але все ж домінує інша тенденція - розмежування суспільства на тих‚ хто прагне змін на ділі‚ реформаторів‚ і тих‚ хто їх усіляко уникає‚ консерваторів‚ незалежно від національності. Це настроює оптимістично‚ бо саме на цьому шляху за Українську перебудову об’єднаються всі здорові багатонаціональні сили республіки і ми‚ можливо‚ уникнемо Румунського варіанту.

Характерна риса українських перебудовчих процесів - їх територіальна різноплановість. Що ми маємо на Донбасі‚ яке наше бачення проблем?

1. Партія. Тут застій найчіткіший. Безсумнівно‚ думка‚ висловленна Горбачовим‚ про відставання партії від стрімкого поступу всього суспільства формувалася і тоді‚ коли Генеральний секретар був в Україні‚ зокрема на Донеччині. На Донбасі спостерігається безпорадність чільних парткерівників‚ закрема під час шахтарських страйків. Велике бажання консерваторів - розмежувати прогресивні сили суспільства‚ скажімо‚ була спроба протиставити вже страйкуючих макіївських та ще працюючих донецьких шахтарів. Неформалам‚ виникшим як ініціатива низів‚ протиставляють неформалів‚ зорганізованих “зверху” - бояться консолідації шахтарів та рухівської інтелігенції. Але відчутна й сегрегація всередині партії та партапарату. Йде активний процес виходу з партії. Темпи цього виходу на Донеччині більші‚ ніж у середньому по республіці. Дуже небезпечне крайнє ліве крило партії‚ партапарату. Воно агресивне і готове на будь які дії.

Щоб партія й надалі грала значне місце в суспільстві, необхідне її докорінне радикальне оновлення. Пропонуємо зробити перший дієвий крок до цього розпочавши загальну дискусію в компартії України з питань перебудови‚ в тому числі самої партії. Дискусія зможе привести до переоцінки цінностей‚ ініціює вироблення нових концепцій‚ оздоровить партію‚ звільнить її нарешті від титулованих можновладців. Одночасно треба пам”ятати, що відсутність протилежностей - це застій. Тому багато партій - наша будучина.

2. Шахтарський рух. Про нього вже сказали мої колеги. Я ж тільки зауважу‚ що тут прагнення економічних змін випередило зміни в духовній сфері. І це спершу позначилося звуженням запитів шахтарів‚ які висували‚ спочатку головно економічні‚ соціальні вимоги‚ майже ігноруючи духовні‚ екологічні моменти. А добре відомо‚ що тільки політичні зміни‚ затвердження демократичних засад суспільства приведе до докорінних змін в економіці‚ іншого шляху немає. Тому рух шахтарів при всій своїй могутності поки що не є повноцінним народним рухом‚ бо не ставить питання оновлення країни так широко, як НРУ. Але це‚ думаю‚ тимчасово. Іде активна політизація шахтарського руху.

Зауважу‚ що умови праці шахтарів Донбасу зараз‚ мабуть‚ найважчі. Горизонти сягли 1200 метрів‚ пласти тонкі‚ до півметра. Існуючі умови‚ техніка‚ технологія обумовлюють найбільший травматизм. По даним Мінвуглепрому в Союзі 1 мнт. т. видобутку вугілля “коштує“ 1‚3 життів‚ в Україні - 1‚58 життів‚ в Донбасі - 1‚8. Вдумаємося‚ майже два життя віддаємо за 1млн.т. донецького уголька. А в США тільки 0‚09‚ Франції‚ Англії - 0‚06‚ ФРН - 0‚1. Така різниця.

3. В економіці‚ екології‚ соціальній сфері ми радикально зрушимо тільки тоді‚ коли матимемо справжній економічний суверенітет. В розпорядженні України повинні бути не жалюгідні 42% промислової продукції‚ які обіцяються “Загальними принципами перебудови економіки та соціальної сфери” від 14 березня‚ а на рівні Прибалтики - 72%‚ Молдавії - 75%. Народ знайде їм застосування - наповнимо ринок‚ полиці‚ врятуємо те‚ що залишилося від природи України‚ піднімемо жебрачку - науку і культуру. Отже‚- 70% - Україні!

4. Національна культура. Головний результат‚ якого прагнемо - нова україномовна генерація‚ нове високоосвічене покоління українців-патріотів. Для цього бажана б молодіжна організація Руху. На державному рівні треба освіта рідною мовою і не через 10 років. Сьогодні наші багатомісячні спроби відкрити єдину українську школу в Донецьку наштовхнулися на холодний опір‚ безпорадність офіційних органів. Висловлюючи недовіру чиновникам міськвно‚ облвно‚ міськвиконкому‚ іншим‚ манкуртам онищукам-гладчукам‚ і не припиняючи боротьби за школу, ми звертаємо увагу всіх‚ що в республіці немає механізму переходу шкіл на українську мову. Його треба негайно розробити. Бо нам необхідна не одна школа‚ інститут‚ а десятки‚ потім сотні. І в першу чергу - вища школа. Але ось останні вісті з учорашнього мітингу у Донецьку- пропозицію одержавлення української мови‚ як передають‚ освистано якоюсь групою. Сумніваюся, що це робили люди труда. То чия це справа?

Товариші‚ програма РУХу‚ яку ми приймемо - то наша передвиборча платформа. В перемозі на виборах запорука нашого майбутнього‚ і очевидно майбутнього всієї України.

Володимир Білецький. Виступ на конференції ТУМ в Києві 1990 р.

Панове!

З трибуни нашої установчої конференції 14.02.89. я говорив про загрозу новонародженому Донецькому Товариству ззовні - від неприховано ворожих дій комуністичної партократії. На сьогодні ця загроза шляхом тривалої гострої боротьби у нас значною мірою нейтралізована. Відверті нападки на Товариство дозволяють собі тільки підпанки‚ переважно районного рівня. Так‚ вересневий мітинг у Дружківці‚ присвячений пам’яті В.Стуса та О.Тихого‚ змальовано в газеті “Дружковскій рабочій” як “щабаш добродиев”. Партійні журналісти паплюжать навіть народних депутатів - поетів світової слави‚ які брали участь у мітингу. А проти місцевих ТУМівців і рухівців розпочато судову справу. Відверту розмову-дискусію Товариства з академіком В.Мамутовим‚ причетним до реанімації поняття “Донецько-Криворізька республіка”‚ газета “Радянська Донеччина” подає як якесь “судилище” над академіком. До речі‚ ця єдина україномовна донецька газета‚ керована редактором П.Новіковим‚ за останні кілька років зменшила наклад з 37 до 25 тисяч. Чи не завдяки своїй “слухняності“‚ реакційності? Редактор‚ щоправда‚ вважає інакше - завдяки українській мові.

І все ж відкритих нападок на ТУМ сьогодні загалом небагато недоброзичливці змінили тактику й діють більш закамуфльовано: в Макіївці вже півроку ганяють ТУМ кабінетами - все сумніваються‚ що така організація є. В Донецьку “відвойовану” нами першу українську школу відкрили з помпою‚ але з такою масою огріхів‚ що нормально вона не функціонує. Досі ТУМ (та й інші національні товариства Донеччини) не має свого приміщення. Коли ж нам вдавалося домовитися на тривалий час про конференцзал для зібрань‚ в ньому негайно починався ремонт.

Все це - зовнішні гальмівні фактори‚ які ми‚ безсумнівно‚ подолаємо. Але є низка внутрішніх негативних тенденцій‚ що стримують сьогодні активну діяльність Товариства. Це‚ по-перше‚ аматорський рівень роботи. Працювати на терені відродження нації‚ але робити те лише у вільний час‚ тільки на ентузіазмі‚ без крайових‚ районних‚ кущових координаційних центрів‚ що постійно функціонують‚ без міцних економічних структур‚ практично без джерел фінансування‚ без матеріальних засобів - не тільки малоефективно‚ недієво‚ але й просто несерйозно‚ бо це перетворюється на якесь хоббі. Що і як тут треба змінити? Потрібно будувати надалі нашу організацію як напівпрофесійну. І то - негайно. Структура Товариства повинна складатися з двох шарів: професійного - студії‚ фірми‚ фонди‚ малі підприємства тощо‚ й непрофесійного - то весь загал членів і симпатиків ТУМу. Тільки така структура забезпечить нам ефективне функціонування‚ особливо за умов ринкової економіки. Донецьке товариство робить у цьому напрямку перші кроки. Щойно утворили широкогалузеву фірму “ВІДРОДЖЕННЯ”‚ матимемо, сподіваюся, свою адвокатську контору‚ патентну службу й‚ напевно‚ відеостудію. Запрошуємо до співпраці.

Друга внутрішня небезпека - відсутність єдності. На жаль‚ на останній третій крайовій конференції Донецького ТУМу чітко намітився розкол Товариства‚ який готують амбіційні люди‚ акі вдаються до критиканства і оббріхування своїх же колег. Галасування‚ зовнішній ефект‚ самореклама‚ та й фінансова несумлінність‚ вивищення своїх інтересів над інтересами організації‚ некерованість дій‚ мізерія виконаних доручень за показної енергійності - ось їхній портрет. Чи місце носіям цих відьомських методів у Товаристві? Спиняюся на цьому болючому для нас питанні тому‚ що саме така тенденція найнебезпечніша. Можна навести безліч історичних прикладів‚ коли ми‚ українці‚ втрачали державні набутки через відсутність єдності. Нині знову подибуємо агресивне самоїдство‚ знову “бий свого‚ щоб чужий боявся”. Історія вчить нас тільки тому‚ що нічого не вчить. Отже треба чітко й однозначно обумовити в статуті Товариства моральні‚ етичні та інші норми шевченківців‚ створити при республіканському правлінні‚ скажімо‚ кадрову комісію‚ яка звільняла б ТУМ від накипу крикунів і невігласів.

Декілька слів про наш регіон‚ сили Донецького ТУМу‚ методи його роботи‚ доробок. Непересічна собливість 5‚5-мільйонного Донецького краю полягає в тому‚ що понад 90 відсотків населення проживає в містах. До 1990 року міське населення - майже поспіль!- не мало жодної української школи‚ хоча в 50-х роках їх було близько 50 відсотків. Цього року відкрито три нових українських школи загалом на 400 учнів. Практично вся преса регіону- власність компартії. Співвідношення накладу основних російськомовних газет - 28:1. Хоча сьогодні частка українців в області близько 52 відсотків‚ росіян близько 40‚ греків‚ білорусів‚ євреїв - 6. Українською мово зараз навчаються лише 3 %. За 10 років облвно має намір цей відсоток подвоїти. Досі не виявляють бажання працювати в Товаристві театральне товариство (голова Петро Ончул)‚ театр опери та балету (директор - Тарас Микитка)‚ музично-педагогічний інститут (директор - Віктор Бахарєв). Ситуація в краї сьогодні вельми складна. Реакція робить спроби створити інтеррух‚ консолідуючись навколо комуністичної партократії старого зразка. Ради, за вийнятком міської в Донецьку‚ теж практично під контролем КПРС. Донецька ж Рада всупереч нападкам різноманітних консервативних сил переважною більшістю проголосувала щойно за вступ до Асоціації демократичних Рад України. Демократи вірять‚ що розділити Донецьк і Львів не вдастьця. Але міцна ще Система вбиває клин між страйкомами і Рухом‚ шельмує ТУМ. Такі неоднозначні ідуть у нас процеси. Загалом щось схоже на Київ рік тому‚ можливо‚ Львів півтора роки тому.

Що ж таке Донецьке ТУМ? Утворене 14 січня 1989 року‚ воно має сьогодні об’єднання й осередки майже у всіх промислових центрах області: Макіївці‚ Маріуполі‚ Горлівці‚ Дружківці‚ Краматорську‚ Єнакієвому‚ Слов’янську‚ інших містах. Менше - по селах. Товариство нараховувало донедавна близько 150 членів‚ але сегрегація в партії й організації (всі вони великою мірою виростають з Товариства) призводить до втрати активних членів ТУМу. Взагалі відчуваємо брак дієвих організаторів.

Створили постійні літературні (наприклад - у Маріуполі)‚ лекційно-дискусійні (в Донецьку) клуби. Донецький клуб функціонує понад рік ‚ збираючи щотижня 100-300 чоловік. З ініціативи ТУМу створено Донецьку міську Асоціацію вчителів. На жаль, їй поки що бракує дієвості‚ бо вчителі - то найзаляканіша системою когорта людей. Не маючи своєї преси (бракує кадрів)‚ активно діємо через засоби масової інформації області‚ міста‚ районів. У російськомовних газетах друкуємося українською‚ й це дуже ефективно‚ бо їхній загальний разовий наклад перевищує 700 тисяч примірників. Узагалі за нашої малочисельності бачимо основну свою місію в просвітницько-агітаційній діяльності. Задля цього ми використали якнайширше виборчу кампанію. Саме ця масштабна робота в робітничих колективах‚ на шахтах‚ в установах і військових частинах‚ я вже не кажу про вервечку шахтарськорухівських мітингів, стала вирішальним фактором пробудження маси‚ зламу в ставленні до української державності та культури. Що ж до методів роботи‚ то чудовий ефект дають виїзди депутатів у далекі міста‚ села‚ мітинги-концерти‚ які проводить Маріупольське товариство.

На жаль‚ ми значною мірою варимось у власному соку. Не відчуваємо ще дієвої підтримки ні Центру‚ ні навіть Заходу(мається на увазі Заходу України - прим. ред.). Центральне Правління ТУМу відмовило в разовій грошовій допомозі - п’ять тис крб. на заходи по вшануванню пам’яті В.Стуса‚ О.Тихого‚ М.Скрипника‚ інших визначних донеччан. Окремі львів’яни‚ скажімо Наталя Дацишин (свята жінка‚ подвижниця справи відродження), багато нам допомагають і пресою‚ й коштами‚ й морально. Низький їм уклін. А от львівський штаб Товариства навіть не відповів на наше прохання про допомогу (може‚ лист не дійшов?). Дорогі колеги-шевченківці‚ без Вашої дружньої підтримки ми самотужки ще довго висотуватимемось із багна денаціоналізованості. Зокрема газета “Слово”‚ на нашу думку‚ повинна більше давати конкретних рекомендацій щодо практичної роботи осередків. Товариство повинно мати на УТ свою передачу‚ на радіо - теж. Нам потрібна своя поліграфічна база. Це допоможе становленню нашої організації як серйозної суспільної сили.

Попри всю неоднозначність процесів‚ пробудження на сході та півдні України йде‚ і досить швижко‚ якщо згадати понад три століття принижень і упосліджень тут українства. Завзяття й щира праця свого ще докаже. Майбутнє - за нами.

Володимир Білецький‚ виступ на розширеній Раді ДонТУМ‚ жовтень 1991 р.

Шановні пані і панове !

Маємо сьогодні час радісний і важкий. Невдалий путч і наступне проголошення Акту незалежності України різко пришвидчило процеси демократизації суспільства. Йде поляризація сил‚ при чому окрім спроб реанімувати КПУ підіймають голову й все активніше відкрито діють великодержавні шовіністи всіх мастей. Прикро‚ але в їх ряди переходить частина вчорашніх “демократів”. Власне так було у всі часи, і давно очікувалося нами сьогодні - як тільки Україна заявила про серйозні самостійницькі наміри‚ так і заголосили‚ запречитали‚ розгнівалися українофоби. Це - взагалі‚ скрізь. У нас же в області була спроба створення “Движения в защиту русскоязычного населения Донбасса” в Маріуполі‚ яка успішно провалилася‚ в Єнакієво депутат колишнього Союзу із групи “Союз” Гончаров створив “Комитет защиты Гончарова”‚ а радше групу бетонних більшовицьких борців проти незалежної України‚ які вже встигли влаштувати бійку з прихильниками незалежності. В тому ж Єнакієвому Рада міста виступила з ініціативою проведення референдуму на Донеччині, відмінного від загальноукраїнського з метою від’єднання Донбасу від інших українських земель. Надзвичайну небезпеку має факт утворення групи десяти - десяти депутатів бувшого Союзу‚ Парламенту України та облради з невизначеними функціями, але такими ідеями‚ як свій референдум із залученням до нього Східної України ‚ із ідеєю скликання з’їзду депутатів всіх рад Донеччини - для вирішення‚ мовляв‚ долі краю. Немає сумніву‚ що такі члени цієї групи як активний “Союзівець” Олексій Бойко будуть гнути свою лінію на розкол України.

І все це в умовах економічних негараздів‚ які межують з економічною блокадою (скажімо по лісу для шахт)‚ в умовах фактичного збереження компартійних функціонерів у руля в ряді рад.

Що ми як організація маємо робити в цих умовах? Ми повинні діяти за відомою азіатською поговіркою : “Шакал виє‚ а караван іде”. Наш караван повинен іти.

Що і як вважаю необхідним зробити зараз? Зрозуміло‚ що найперша задача - референдум. Робота тут надзвичайно складна. Вести її необхідно щодень‚ щогодини‚ але вести серед людей тільки тим‚ хто до цього здатен. Вести агітацію з криком‚ вишкіреними зубами‚ лайкою - якщо так‚ то, не дай Боже, її взагалі вести. Бо‚ зрозуміло‚ матимемо зворотній результат. І не треба кивати тут на людей‚ не розуміють вони тебе - сам винен. А то тільки й чуєш‚ які, мовляв, люди забиті‚ залякані - не проб’єш. Не так значить працюєте. Що7 найбільш пекуче?

Перше - проблема українізації. Треба впевнити всіх і вся‚ що насильницької‚ стрімкої‚ тотальної українізації не буде. Що вища школа перейде на українську мову лише частково - частина буде російсько і англомовною (елітарні школи). Що максимальна кількість українських шкіл - біля 50% для Донеччини ( по % долі українців на сьогодні ). Що у вузах можна буде здавати екзамени російською. Всіма цими питаннями треба володіти‚ знати їх. Треба виступити обов’язково у всіх місцевих газетах мисцевим Товариствам, щоб зняти страх надуманим і старанно мусованим питанням насильної українізації. Зробимо це розумно - зробимо більшу половину справи.

Друге - просвітянська робота. Згідно соціологічного дослідження південний схід України цікавить в основному екологічні‚ соціальні питання. Настирно усім пропоную зосередитися майже виключно на економічних перевагах незалежної України. Вести роботу не тільки українською‚ далебі навіть навчати частіше російською.

Третє - проблема донецького сепаратизму. Тут треба діяти дуже розумно. Якщо немає у вас цих настроїв - не піднімайте їх самі‚ не розворушуйте мурашник. Є‚ але небагато - теж не дуже звертайте увагу. Бо зробите їм рекламу‚ чого наші недоброзичнивці тільки й чекають. І аж коли вони широко пропагандують у вас ці ідеї - теж широко і активно протидійте - рішуче й аргументовано.

Четверте - ріст організації. Не пізніше‚ як через місяць усім головам первинних організацій треба направити мені листом ваші плани - в яких селах‚ поселеннях‚ районах ви беретеся започаткувати роботу нових осередків ТУМ.

П’яте - головне - відкриття українських шкіл. Індивідуально в своїх умовах.

Як це все робити? Які методи ефективні?

Перше - преса‚ радіо‚ при можливості - телебачення‚ зокрема‚ кабельне. Як тільки звертаєшся до навіть твердих впевнених шевченківців з пропозицією написати допис‚ відгук на статтю - ви б бачили реакцію - тисячі причин, чому той чи той “не може” це зробити. Або обіцянки-цяцянки і не більше. Люди добрі‚ так не можна. Трибуна існуючих газет зараз доступна‚ її використовують вже у Маріуполі‚ Донецьку. Але це треба робити сьогодні у стократ активніше. В першу чергу‚ у Вашій місцевій пресі. Що стосується обласної преси‚ то ефективно можна співробітничати з такими газетами і кореспондентами (запишіть).

Друге - це робота не взагалі-позагалям ‚ а конкретно домовившись, хто і що робить. Хто знову таки до чого найбільше здатен: хто відповідає за агітацію по підписці ( скрізь на всіх поштах повинні лежати наші рекомендаційні підбірки - це одне з головних завдань - випише людина десь газету вже 90% що вона буде нашим симпатиком); хто влаштовує лекторії‚ хто пише статті - всі-всі повинні щось робити‚ а не числитися в демократах. Праця‚ праця‚ праця‚ самовіддана праця - особливо зараз до 1 грудня. Це стосується і Правління ТУМ.

Голови і заступники голів місцевих організаций мають особливу задачу - відвідати‚ зустрітися з усіма керівниками підприємств і установ вашого міста. Знову таки йдіть тоді‚ коли впевнені що досягнете позитивного результату. Якщо підете забувши вдома витримку й полаєтесь з керівництвом - не йдіть. Далі - голови осередків повинні встановити особистий контакт з головам Рад‚ з директорами шкіл‚ редакторами своїх місцевих газет.

Володимир Білецький‚ виступ на 5(УІ) Конференції ДТУМ‚ 1993 р.

Панове товариство!

Коли вчора писав доповідь, хотілося почати словами:“ми зібралися в дуже складний час”. Але згадав невелику та вже яскраву історію ДонТУМ з 1989 року - цієї першої масової національно-демократичної організації Донеччини‚ якій в січні минуло 4 роки і подумав: “а який час був для нас простим?”. На той же січень 1989 року‚ коли нас відверто переслідували‚ створювали альтернативне “Общество родного языка” під ідейною і організаційною орудою обкому КПУ‚ на той 1990 -й, коли ми боролися на виборах до рад різних рівнів‚ не прості були і 1991‚ 92-й роки - всі в мітингах‚ дискусіях‚ подіях‚ походах‚ пікетах‚ виступах‚ щоденній копіткій роботі. Згадалося - і ми цим повинні гордитися‚ що саме ми‚ ДТУМ‚ починаючи з 1989 року вели три роки підряд до1992-го постійний щотижневий дискусійний клуб, який став основою для створення Народного Руху і партій національно-демократичного спрямування. А походи на Січ 1990‚91-го‚ які теж організувало і фінансувало через спонсорів ДТУМ‚ стимулювало створення Кальміусської паланки. Все це було. І було нелегко. Не легко і зараз в цей дійсно вельми складний час‚ коли розплодилося безліч антидержавних‚ антиукраїнських організацій‚ коли вельми обережно‚ а часто й на шкоду нашій справі - справі відродження‚ діють з Києва.

Що ж нам вдалося зробити за звітний період? Як ви пам’ятаєте‚ минула конференція‚ що відбулася 23 травня 1992 року, намітила ряд конкретних заходів‚ конкретних програм.

1. Програма “Газета”. Започаткована ДТУМ газета існує‚ розвивається. “Східний часопис” вже є підписним двотижневиком‚ перереєстрований як самостійне видання і вже не є додатком до “Донеччини”‚ виходить накладом від 6 до 10 тис. прим.‚ є передплатним‚ має своїх співробітників. Думаю, редактор газети п.Тищенко скаже за неї докладніше‚ а тільки зауважу‚ що стало все це стало можливим завдяки енергійній позиції ДТУМ‚ розпрацюванню і захисту проекту “Газета”, який створило Товариство‚ закрема А. Єременко‚ В. Білецький нарешті, отримання гранту на цей проект від Міжнародного фонду “Відродження” - це цільова сума в майже 5 млн. карбованців. Крім того‚ допомогу мали і маємо від простих людей Донбасу‚ України‚ промисловців‚ суттєву - від фонду І.Багряного (США). Хочу поділитися невеликим секретом - газета чарез декілька місяців стане тижневиком‚ а сьогодні уже розширює ареал скоро масового розповсюдження на сусідні області‚ зокрема Луганську.

2. Друга велика програма‚ яку реалізує зараз ДТУМ - “Українська книга - українцям Росії“. ЇЇ суть - надання допомоги українським товариствам у Росії в справі започаткування своїх українських бібліотек. Надзвичайно велика робота тут проведена під керівництвом і самовідданою участю Г.Бутка. Ось масштаби акції - охоплено біля 20 міст Росії - від Магадану‚ Сахаліну до Курська‚ Кубані. Зібрано і куплено на кошти ДТУМ біля 4 тис. книг‚часописів‚ головно - молодіжного (ми взагалі тут орієнтувалися на українську молодь в Росії)‚ історичного‚ патріотичного спрямування. Надіслано біля 2.500 книг. Міста Санкт-Петербург‚ Мурманськ‚ Воронеж‚ Н.Новгород‚ Сиктивкар‚ Уфа‚ Красноярськ‚ Іркутськ‚ Спаськ-Дальній‚ Владивосток‚ Якутськ. В Новгород пішла найбільша партія книг - біля 1000 шт? Майже скрізь отримано відповіді? сердечна подяка нач? ДТУМ? Зараз же ціна пересилки така? що ціна книги зростає вдвічі- втричі? Тому ми завершуючи цю акцію в 1993 р? пересилатимемо книги з оказією? Скажімо? в понеділок в Іркутськ вирушає В? Журавель - бере з собою пакет книг для діаспори? Акцію координує Г? Будко?

3.Наступна велика програма ДТУМ “Українська пісня? українська музика”? Ми надали організаційну і фінансову допомогу великому осередку ТУМ з м? Макіївки? що при клубі ім? Лесі Українки? В результаті ансамбль “Червона калина” мав майже тижневу гастроль по Львівщині? Акція підготовлена спільно ДТУМ? Львівським ТУМ і самим клубом? Рік тому нами разом з фахівцями Донецького оперного театру В? Василенком і В? Масло започаткована хорова капела ім? Леонтовича? Але брак фінансування може звести на нівець всю цю справу? Нещодавно ми колективним листом - від ДТУМ? фонду Прокоф’єва? музичної спілки звернулися до уряду і у Верховну Раду України за підтримкою капели? Щойно нам вдалося проконсультуватися з цих питань у міністра І? Дзюбою та віце-прем’єра М.Жулинського? Так що з’являється надія на те? що капела не загине? Ще одна дія ТУМ на “пісенній ниві” - готується творча гастроль ансамблю “Тернова ружа” на Західну Україну? Організація часткового фінансування від ДТУМ?

Крім цільових програм, ДТУМ провадило окремі культурологічні акції? Зупинімося на найбільш суттєвих?

Разом з Рухом ДТУМ фінансувало трьохмісячний вишкіл загону молодих козаків Кальміусської паланки на кінно-спортивному полігоні Донецька? що брали участь на конях у поході “Україна - Дон - Кубань”? Козаки Донецька достойно пройшли весь маршрут і навіть отримали назву “професіонали”? Сьогодні розпрацьовуємо маршрут автомобільного походу по Кубані?

ДТУМ брало активну участь у Всесвітньому форумі українців? Там Товариство представляли В? Тиха? В? Білецький? І? Шутов? М? Тищенко ? Ф? Олехнович? А? Мороз та ін? В? Білецький був на І з’їзді “Нова Україна”? ряд наших членів - на ІІІ з’їзді Руху?

Влітку 1993 р? Правління зорганізувало зустріч членів ДТУМ з головою Товариства української мови м? Чікаго Вірою Боднарук та інженером Богданом Боднаруком? Маємо тепер постійні зв’язки з колегами в Чікаго? постійні надсилання на Донеччину української книги виданої за кордоном? Дякуючи цим зв’язкам ДТУМ започаткувало в обласній бібліотеці чітальню української книги та періодики з діаспори? Вона налічує вже біля 250 одиниць?

Влітку 1992 р? за організацією і коштом члена Правління ДТУМ В? Олефіренка відбулася пробна експедиція по Кальміусу? яка привела до цікавого відкриття - каналів вздовж цієї річки? що? можливо? використовувалися для сплаву козацьких чайок на порожистих ділянках Кальміусу? Гіпотеза розробляється? Експедиція буде продовжена у 1993 р?

Влітку 1992 р? ДТУМ організовувало 20- ти денні курси англійської мови? Тут великий організаційний внесок І? Шутова? Ф? Олехновича? В? Василенка? В? Назимка? Христина Мурська - українка з-під Чікаго, що вела курси була вельми задоволена і зустріччю в Києві? і оселею в Донецьку? і поїздкою до Азовського моря? і екскурсіями по Донецьку? зокрема відвідинами шахти? і самими курсами? слухачаями яких був широкий спектр донеччан - від студента до доктора наук? Ми отримали публікації з США? де п? Христина теплим словом згадує Донецьке Товариство? Крім В? Боднарук? Х? Мурської зі США, ми приймали на Донеччині в 1992 році також Юрія Іхтіарова - члена уряду УНР в екзилі?

Окрема і дуже плідна наша акція разом з Рухом - допомога Товариству в Ялті і Криму взагалі? Вона включала підготовку добірки матеріалів по Криму в “Східному часописі”? транспортування газети в Крим і розповсюдження її там? виступи на радіо Криму (10 хв?) і Ялти (8 хв?)? дружню візиту в нові поселення кримських татар? які зараз будуються ( В? Білецький)?

Велику роботу проведено В? Тихою по стусівській програмі? Це на тільки підготовка унікальних лекцій? які читаються В? Тихою не тільки на Донеччині? але й в інших регіонах України ( Львів? Симферополь)? а й відвідини родини Стуса? В?Тихій в цій справі допомогають І? Антонович? В? Кононенко? М? Тищенко? Варто згадати добрим словом і діяльність фірми “Відродження” під керівництвом І? Шутова? Останнім зорганізовано випуск у Донецьку значка з барельєфом Т? Шевченка та розповсюдження в краї більше 10 тисяч примірників релігійних книг українською мовою

Про роботу на терені освіти дасть інформацію І? Декань? я ж зауважу тільки шефську допомогу інтернату в Артемівську ТУМ? яку зорганізувала В? Тиха? а також подарунок від ДТУМ та Руху магнітофону українському класу СШ 95 м? Донецька ( придбано коштом фірми “Мальва”)? Крім того, ДТУМ разом зі “Східним часописом” сприяє випуску літературознавчої хрестоматії В? Оліфіренка для шкіл Донбасу? ДТУМ розповсюджується український драйвер для персональних ІВМ-сумісних ЕОМ? Ще одна суттєва справа ДТУМ на терені освіти - створення при бібліотеці Донецького політехнічнаго інституту картотеки книг та статей з історії України? яка налічує біль 2 000 назв? Членом ДТУМ проф? О? Швайкою готується тлумачний словник з хімії українською мовою?

Щодо організаційних питань - упорядковується офіс ДТУМ на Театральній, 9 в м? Донецьку? Але контакти з міськими об’єднаннями та осередками? які були епізодичними? за допомогою листів та посильних? потребують на вдосконалення?

25 серпня 1992 р? ДТУМ було переєстровано в Правлінні Всеукраїнського Товариства “Просвіта” як обласна організація за ? 0 - 05 - 016? Але загальна кампанія проти ТУМ скрізь в Україні зачепила й нас - в листопаді ця реєстрація скасована(є відповідний лист п?П?Мовчана)? Це спершу дуже утруднило нам випуск часопису? утруднило й інші дії. Зараз ми вже пристосувалися? Власне ДТУМ діє сьогодні без київської опіки (а нам вона дала в матеріальному плані аж 1300 крб? на 4 роки? що менше коштів? які надходили від пожертв для республіканського ТУМ з Донеччини)? Така автономія громадських організацій, зокрема ДТУМ передбачена законом?

Перед нами сьогодні стоїть завдання не тільки оцінити роботу Правління Донецького обласного Товариства української мови? його голови? а й вирішити долю самої організації? Тут є такі варіанти?

1? Розпустити ДТУМ як організацію, що до певної міри виконала свою роль?

2? Доповнити? внести зміни в Статут і діяти далі? переобравши керівництво?

Що вибрати - вам вирішувати? Але на мій погляд розпускати будь-яку національно-демократичну організацію на Донбасі сьогодні? коли тут діють? плодяться як гриби-поганки різні “интердвижения” і іже з ними? розпускати в цей воістину складний час українську організацію, що має організаційні? видавничі? інтелектуальні можливості було б не тільки недоцільно? а й злочинно з точки зору інтересів українського відродження?

2.Криза в Товаристві

Почесному Президентові

Товариства української мови імені Тараса Шевченка “Просвіта”

добродію Дмитрові Павличку

Копії:

добродію Лесеві Танюку - Голові Комісії Верховної Ради України

з питань культури і духовного відродження

добродію Олександрові Ємцю - Голові Комісії Верховної Ради України

з прав людини

добродію Олесеві Гончару - Голові Комітету по Шевченківських преміях

при Кабінеті Міністрів України

добродію Іванові Драчу - Голові Народного Руху України

добродію Юрію Мушкетику - Голові Правління Спілки письменників

України,

до редакцій газет “Літературна Україна”‚ “Слово”‚ “Культура і життя”‚ “Народна газета”‚ “Голос України”.

Високоповажний Дмитре Васильовичу !

Після тривалих болісних роздумів і вагань вимушені звернутися до Вас у справі порятунку Товариства української мови імені Тараса Шевченка‚ до утворення і авторитету якого Ви доклали стільки сили‚ душі‚ розуму. Формально Товариства вже немає. Як заявив у своєму виступі по телебаченню під час вручення свідоцтва про реєстрацію Всеукраїнського товариства “Просвіта” його голова пан Мовчан‚ Товариство української мови виконало свої статутні завдання. Переконані - це не так. З проголошенням незалежності України воно‚ нарешті‚ дістало змогу займатися реалізацією своїх статутних завдань і‚ в першу чергу‚ утверджувати українську мову у всіх сферах життя.

Але так не сталося. Грубо порушуючи статутні вимоги‚ неправочинна‚ зібрана за принципом пожежної команди конференція затвердила статут нової організації - Всеукраїнського товариства “Просвіта”‚ проект якого‚ нав’язаний Центральним правлінням і Головою‚ попередньо не обговорювався у низових організаціях. Більше того‚ це була фактично вузька нарада спантеличених активістів‚ учасникам якої ніхто не делегував повноважень‚ про яку за день її проведення не знали навіть Ви‚ Почесний Президент Товариства.

Це породило сум’яття і розкол. Низка провідних організацій (Рівненська‚ Івано-Франківська‚ Львівська та інші) принципово залишились товариствами української мови? частина організацій‚ не до кінця усвідомивши‚ що сталося‚ формально прийняла нову назву‚ залишившись на попередніх позиціях.

У той час‚ коли “Просвіта” набула позанаціональних ознак‚ утворено товариство російської мови в Україні‚ яке ставить собі за основну мету “придание русскому языку статуса государственного на Украине”.

На тлі ринкових потрясінь українська мова‚ кинута напризволяще‚ опинилася перед небувалою загрозою. Закон про мови та державна програма розвитку української мови та інших національних мов навіть у явно застарілому варианті не виконується і ніким не контролюється. Чи не тому виникла альтернатива - ОЗУМ (органіція захисту української мови)?

Така обстанока і прагнення порятувати Товариство вимагає мобілізації сил усіх його членів‚ і в першу чергу‚ Секрітаріату як центрального виконавчого органу. Та розбрат‚ породжений вищезгаданими подіями‚ на грунті Секретаріату наклався на дотеперішню важку морально-психололгічну атмосферу‚ викликану свавільними‚ деструктивними діями голови Товариства пана Мовчана‚ зневажливим ставленням його до колективу Секретаріату.

Всупереч інтересам Товариства він беззастережно підтримує і покриває безконтрольність у фінансово-господарських справах‚ низькі професійні якості і нетерпиме‚ відверто ненависницьке ставлення до колег та численних відвідувачів головного бухгалтера Товариства пана Романіва М.І. У травні 1991 року доведений до відчаю колектив Секретаріату звернувся до Голови з вимогою звільнити з роботи головного бухгалтера як людину‚ яка створює нестерпний морально-психологічний клімат в організації. Відповідь Голови на заяву була категорична‚ як формула: “Пишіть заяви‚ звільню всих‚ залишусь удвох з Мирославом Івановичем”. Пізніше ця формула повторювалася неодноразово‚ в тому числі й на засіданнях Правління.

За весь час роботи пана Романіва М.І. бухгалтерія жодного разу не звітувала‚ валютні надходження і витрати (теж непідзвітні) на порушення закону здійснюються виключно одноосібно паном Романівим. Згуртований і дієздатний колектив Секретаріату було піддано руйнації.

Помітивши‚ що перший заступник Голови Товариства Куєвда В.Т. почав набувати авторитету‚ пан Мовчан вдався до серії дрібних прискіпувань‚ надуманих звинувачень. Як результат неодноразових письмових вимог Куєвди В.Т. до Правління про ревізію фінансово-господарської діяльності йому було спершу заборонено підписувати банківські документи‚ а потім почали чинитись перепони у виконанні ним його службових обов’язків‚ що завершилося незаконним вилученням його посади з штатного розпису. Отже‚ обраного 2-ою конференцією Товариства на оплачувану (штатну) посаду заступника Голови Володимира Куєвду волею пана Мовчана звільнено з роботи.

У прагненні блокувати дії Куєвди В.Т. не зупинились навіть перед зривом одержання 10-ма тисячами передплатників “Історії України-Руси” Михайла Грушевського (письмове розпорядження про відрядження до Естонії для вивезення книг не виконано‚ головний бухгалтер відмовив у оплаті готівкою необхідної суми). Наслідок - книги досі лежать у Естонії‚ а ціни на них виросли вдвічі‚ не рахуючи сплати мита‚ запровадженого з початку 1992 року.

В цілому видавнича справа Товариства послідовно гальмується. Зірвано експериментальне видання підручникив для початкової школи‚ а наступну підготовчу роботу до видання цих же підручників в “Освіті“ за допомогою діаспори Голова Товариства ставить у заслугу собі.

Професійно некваліфіковано укладена головним бухгалтером фінансова частина угоди на видання основного накладу “Ілюстрованої історії України-Руси” Михайла Грушевського‚ що ще більше ускладнило видання цієї книги. Головою безпідставно скасовано ухвалену Правлінням угоду між Товариством і об’єднанням виконавчих кооперативів про організацію спільної видавничої діяльності на пріоритетних для Товариства засадах.

Паном Мовчаном нищівно руйнується єдиний самоокупний підрозділ Товариства - лекційно-мистецьке об’єднання “Сурма”. Лише в минулому році цим об’єднанням прочитано понад 600 лекцій‚ для 700 слухачів проведено курси української мови. Натомість створюється паралельна дублююча структура.

Найбільше потерпає жіноцтво. Матерям до грудня 1991 року не виплачуються належні компенсації на дітей. Лише після вручення жінками головному бухгалтерові повного пакету документів щодо цього компенсації були нараховані‚ але без індексації. Так‚ наприклад‚ старший референт М.Погребняк отримала компенсацію лише в грудні відразу за 9 (!) місяців. Їй же затримано виплату грошей на шкільну форму для дітей. Щонайменше дивною видається виплата працівникам різної суми купонів при однаковій зарплаті. Досі жінки одержали на дітей один раз лише по 200 купонів. Некваліфіковано проводяться вирахунки з заробітної плати. Жодних пояснень від головного бухгалтера добитись неможливо. Навіть на письмовий запит жінок відповіді немає. Натомість головний бухгалтер постійно обзиває співробітників злодіями.

Оскільки Товариство є організацією в масштабах України‚ зі скаргами у виборчих та особистих питаннях до вищих інстанцій звернутись нікуди. Дійшло до того‚ що ми вимушені‚ крім комісій Верховної Ради‚ просити захисту ще й у судових органів.

Атмосфера підозрілості‚ відвертого хамства у ставленні до працівників‚ зокрема до жінок‚ інформаційна блокада Секретаріату (крім обраних)‚ публічні приниження‚ нехтування елементарними моральними нормами‚ інтриги‚ навіть підробка документів стали нормою.

Певна річ‚ у цьому листі ми не змогли викласти всього‚ на що хворе Товариство. Необхідне термінове хірургічне втручання. Одних з найдієвіших шляхів - скликання надзвичайної конференції.

Віримо‚ що Ви‚ наш Почесний Президенте‚ не залишитесь байдужим до долі Товариства.

З повагою і надією

працівники секретаріату ТУМ?

Володимир Макаренко‚ заст. керівника лекційно-мистецького об’єднання “Сурма”? Марія Овдієнко‚ заст. відповідального секретаря‚ зав. освітнього відділу ?Надія Варда‚ зав.складу ? Антоніна Дяченко‚ зав. організаційно-матодичного відділу лекційно-мистецького об’єднання “Сурма”? Оксана Батюк‚ референт з питань мови ? Марія Погребняк‚ старший референт ? Лариса Чайка‚ зав. редакційно-видавничого відділу ? Тамара Коновал‚ старший референт освітнього відділу ? Володимир Ковальчук‚ зав. комерційного відділу

“ Від ТУМу до “Просвіти” або Чому чиниться спротив реорганізації товариства?”

Іван Ющук‚ заступник голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім.Тараса Шевченка‚ професор (стаття в “Голосі України” 14 квітня 1992 р.)

Товариство української мови виникло на початку перебудовчих поцесів як перше національно-демократичне‚ громадсько-просвітницьке товариство. Фактично‚ це було організаційне оформлення загальноукраїнської національно-демократичної опозиції до тодішнього комуністичного й колоніального правління в Україні. Себто вже із самого початку справжні цілі й методи товариства виходили далеко за межі суто мовних проблем. Проблема мови стала лише приводом для загальнонаціональної консолідації‚ викликом на бій тодішньої антинародної влади й україноненависницької ідеології. І в цьому бою ТУМ одержав безсумнівну перемогу. Безсумнівну тому‚ що незважаючи на недосконалість тодішнього Закону про мови сам факт його прийняття утвердив моральний авторитет української мови.

Реальна діяльність ТУМу зразу ж вийшла за межі суто мовних питань. Добре це чи погано? Звичайно‚ Закон про мови вийшов недосконалий і декларативний. Однак‚ оглядаючись назад‚ бачимо‚ що саме ця компромісність і невизначеність Закону врятувала Україну від жорстокого протистояння за мовною і національною ознаками.

У нас не виник інтерфронт. Не виник‚ попри всі потуги партапарату‚ КДБ‚ емісарів з Росії. Адже саме на мовному питанні з’явився драматичний розкол у Прибалтиці‚ саме занадто сильна концентрація національних зусиль на мові в Молдові дала можливість спровокувати кривавий конфлікт у Придністров’ї.

Так що ж‚ друзі‚ спробуємо повторити цей небезпечний варіант і в Україні? Саме до цього може призвести намагання спинити природний процес змін у ТУМі- “Просвіті“‚ зміну його тактики й стратегії згідно з новими суспільними та історичними умовами. Власне‚ ця зміна була юридично зафіксована на останній конференції Товариства‚ яка затвердила новий статут і назву, і саме результати цієї конференції викликали гарячу дискусію в пресі й низових осередках “Просвіти”. А негативне ставлення до цих змін висувається деким як привід до нагнітання конфлікту й фактичному розколу в товаристві “Просвіта”.

Рішення конференції, яка юридично оформила статус ТУМу‚ до якого він прагнув від самого початку, оголошується неправильним і ведеться широка агітація за консервацію саме того вузькоспеціалізованого мовного напряму діяльності‚ у який намагалися “запхати” товариство компартійні наглядачі й спеціалісти по створенню міжнародних конфліктів.

Так‚ стан державної української мови в нашій незалежній державі справді ганебний. Одначе ми отримали дві надзвичайно важливі гарантії для того‚ щоб бути певними у прекрасному майбутньому нашої мови: нашу державність і що надзвичайно важливо‚- не вороже‚ а навпаки‚ доброзичливе‚ приязне ставлення до української мови переважної більшості російськомовного населення. Так‚ справді‚ залишки колишнього апарату й шовіністи на місцях чинять шалений опір‚ особливо на Сході та Півдні‚але їхня поразка - це лише справа часу‚ життя‚ потреби людей‚ демократизація‚ продумана й цілеспрямована робота нашого товариства “Просвіта” посталять усе на свої місця.

Ми не можемо ризикувати злагодою й спокоєм на Україні саме тому‚ що не маємо права ризикувати майбутнім української молоді. Адже не секрет‚ що саме ця злагода є найбільшим лихом наших ворогів‚ як за межами‚ так і всередині України. Не секрет і те‚ що шовіністичні проімперські сили ще не втратили надії зібрати свої брудні а‚ можливо‚ і криваві плоди саме на ниві мовних суперечок.

Нові умови вимагають нових структур‚ нових методів і нових людей. В умовах краху командної системи вже неможливо боротися за українську мову шляхом постанов‚ наказів‚ законів‚ тощо. Націленість ТУМу на перших порах саме на таку тактику була наслідком хибної віри у вічність цієї командної системи‚ зневірою у можливість досягнення повної незалежності України і в решті решт бажанням зняти з себе відповідальність за долю мови, переклавши її на інших‚ у даному разі на державу.

Фактично це є нормальним для комуністичних тоталітарних держав‚ але Україна вже‚ слава Богу‚ перестає бути такою. Демократична держава створює умови для вільної демократичної діяльності громадських організацій‚ які вільним демократичним способом‚ агітацією‚ переконанням‚ звертанням до суду‚ тощо‚ досягають своїх цілей. Саме така нині починає створюватися суспільна атмосфера‚ і саме так ми повинні діяти.

У діяльності ТУМу і його наступниці “Просвіті” бували й прорахунки‚ помилки і це викликало критичне ставлення. Критичним було і моє ставлення до роботи Товариства. Так‚ основну відповідальність за погану чи неправильну діяльність громадської організації повинен брати на себе її керівник. Не дивно‚ що й тепер ця відповідальність покладена на голову Товариства Павла Мовчана.

Одначе викликає подив те‚ що ці звинувачення посилилися саме після того‚ як він розпочав реорганізовувати Товариство. А йього не зробити без переведення людей на інші посади‚ зрештою‚ без звільнення тих працівників‚ стиль і методи роботи яких неможливо узгодити з новою концепцією організації. На мій погляд‚ основна провина П.Мовчана полягає в тому‚ що він надто довго не вживав цього ефективного засобу управління. То ж не дивно‚ що основною ударною силою “опозиції“ стали люди‚ яких з тих чи інших причин торкнулися ці кадрові зміни.

Еволюція від ТУМу до “Просвіти” - закономірна й неминуча. Спроби пов’язати її персонально з особою голови неправильні й небезпечні. Так само неправильній небезпечні спроби зробити з голови Товариства символ усіх вад ТУМу‚ а тепер “Просвіти”‚ саме тоді‚ коли під орудою П.Мовчана врешті решт почалися позитивні заміни.

Революційний період уже завершився. Настає час напруженої творчої праці. На допомогу ентузіастам повинні прийти серйозні професіонали. Любительські підходи повинні бути змінені фаховими професійними концепціями. Там‚ де ентузіазм не може спрацюватися з професіоналізмом‚ потрібно все-таки‚ напевно‚ віддати перевагу останньому.

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ

до членів Всеукраїнського Товариства “Просвіта”Львівського Товариства української мови ім.Т. Шевченка“Просвіта”

від 5.04.92р.

Шановне Товариство!

Незабаром минає чотири роки з того дня (13 червня 1988 р.)‚ коли народилося у Львові Товариство рідної мови ім. Т.Шевченка‚ а наступного року маємо надію відзначити 125-літній ювілей “Просвіти”.

На жаль‚ може так статись‚ що не буде кому святкувати цієї славної річниці. Об’єктивні труднощі щоденного життя‚ деяка розгубленість щодо мети конкретної роботи‚ спад політичної активності спричинились до зменшення чисельності Товариства‚ ослаблення дієвості нашої роботи.

Але окрім чисто об’єктивних факторів‚ значної шкоди “Просвіті“ надає розкол у керівництві Всеукраїнського Товариства на так званих ТУМівців та просвітян‚ суперечки між якими не мають принципового характеру і зводяться‚ по суті‚ до боротьби пристрастей і пустих амбіцій.

Така ситуація призвела до зниження ефективності координаційної роботи і керівництва Товариством з боку його центральних органів. Яскравим прикладом цього стало засідання Головної Ради Товариства 11 квітня 1992 року.

Не стаючи на бік жодної з протидіючих сторін‚ відзначаючи поспішність та несвоєчасність прийняття у жовтні 1991 року Статуту Всеукраїнського Товариства “Просвіта” та його недосконалість‚ наполягаємо на збереженні єдності.

Для цього закликаємо всі первинні осередки‚ територіальні організації‚ усіх членів Товариства:

1. Взяти активну участь у підготовці позачергової звітно-виборчої конференції (з’їзду) Товариства. Для цього увійти в організаційний комітет з максимальним залученням представників обласних організацій.

2. Утворити узгоджувальну комісію з залученням представників обласних організацій Товариства для підготовки змін та доповнень до Статуту.

3. У ситуації‚ що склалась‚ вважаємо за доцільне повернутись до назви “Товариство української мови імені Тараса Шевченка “Просвіта”.

4. До проведення конференції‚ утримуватись від публічних виступів будь-якій з протидіючих сторін та зосередити увагу на культурно-просвітницькій роботі‚ утвердженні державності української мови‚ інших статутних завданнях.

Конкретні пропозиції щодо виходу зі складної ситуації‚ в якій опинилось Товариство‚ просимо надсилати на нашу адресу.

14.04.1992 Рада Львівського Товариства української мови ім. Тараса Шевченка “Просвіта”

“Дід бив - не розбив? баба била - не розбила???“?

або Донецький ТУМ знову у підпіллі?

Микола Тищенко? головний редактор “Східного часопису”? 17-31 січня 1993 р?“С?Ч?“ ? 2 (16)?

“Напередодні Нового року в Донецьке обласне Товариство української мови надійшла звістка із центрального правління “Просвіти” у Києві? Ба? навіть дві? Першим листом від 9 грудня за підписом П?Мовчана голові обласногоТовариства доручалося вжити всіх заходів для забезпечення проведення на Донеччині фестивалю “Червона рута-93”? Другий лист від того ж таки 9 грудня за підписом голови Всеукраїнської “Просвіти” повідомляє того таки голову обласного ТУМу, “що на підставі ухвали об’єднаної звітно-виборчої конференцій Донецького обласного товариства “Просвіта”? яка відбулася 25 жовтня 1992 р? Товариство української мови припиняє своє існування?

Центральне правління ствердило (?) цю ухвалу на засіданні 25 листопада 1992 року?

У зв’язку з цим реєстрація ТУМУ??? відміняється (тобто? мабуть? скасовується - М?Т?)?

Рекомендовано членам ТУМу вступити до Донецького об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта імені Тараса Шевченка”?

Дух перехоплює? коли читаєш ці рядки? Оце-то дають! Чи то пак? беруть-беруть на себе такі функції? що навіть колишній “керівній і спрямовуючій” не снилося? Чи бачили ви? люди добрі? щоб одна суверенна громадська організація отак з доброго дива взяла та й заборонила іншу суверенну громадську організацію? Хай би навіть на підставі ухвали своєї власної звітно-виборчої конференції? А саме так обстоять справи? на Донеччині з січня 1989 року існує обласне Товариство української мови? має свою структуру? печатку? рахунок? Трохи більше року тому було створено обласну організацію Всеукраїнського товариства “Просвіта” - із власною печаткою? рахунком? тощо? Організації? очевидно? близькі за цілями і сферами роботи? але не тотожні? та й люди в них різні? Настільки різні? що рекомендація “членам ТУМу” вступити до донецької “Просвіти” може розцінюватись тільки як знущання? і хай п? Мовчан не дивується? якщо члени ТУМу і йому порадять десь вступити?

Іронією долі події завершили чотирирічний цикл? повернувши все “на круги своя”? 14 січня 1989р? на установчій конференції ТУМу представник тоді ще всесильного обкому компартії В?Ликов переконував тих? хто зібрався на заклик “Рятуймо українську мову!”? що не варто “выпячивать” проблему української мови? та й яка там проблема? адже? за його переконанням? та мова сформувалась лише після Жовтневої революції? Отож? давайте краще створимо “Общество родного языка”? щоб ніхто не ображався? то хай вже буде там і секція української? коли вже так закортіло!???

І хоч конференція рішуче відкинула цю “ідею”? та “нет таких крепостей? которых не взяли бы большевики”? Таки створили? Зібрали за два тижні (обком це добре вмів) вчительок з області і проголосили “Общество???“? ТУМівців на цю “конференцію“ не пустили (обком і це вмів); головою “Общества???“ призначили ректора університету В?П?Шевченка? Та “робота??? не склалася”? визнав останній у недавньому інтерв’ю? Звісно? не склалася, бо не було чіткої мети і людей? яким болять ті проблеми? А от цього обком вже не вмів, та й що ж могло зробити те “Общество???“ - впроваджувати на Донбасі російську? От і не склалося??? Натомість для Товариства української мови чотири роки проминули? як чотири тижні? лекційно-дискусійний клуб? відкриття ще й досі єдиної української школи у Донецьку? походи козацькими шляхами по Донеччині та й за її межі? поїздки донецької дітвори на Західну Україну? допомога українцям за межами України? заснування регіональної української газети?

А ще ж доводилося тривалий час тягнути політичного воза? бо ТУМ був єдиною легальною українською організацією - скількох кандидатів в депутати висунуто по всій області? скільки проведено мітингів? пікетів? дискусій??? З рештою? першопочатки крайової організації ? Руху? республіканської? демократичної партій? молодіжних організацій? Кальміуської паланки українського козацтва - у донецькому ТУМі?

І ось по чотирьох роках - приїхали? Знову створено альтернативу ТУМові організацію? на чолі - знову В?П?Шевченко? а ТУМ - знову “не потрібен? Що? вирішено всі питання з українською мовою на Донеччині? Та де ж там??? Керівництву з “Просвіти”? бач? не подобається керівництво донецького ТУМу? не зручне воно для деяких цілей? отож і не потрібне? бо? як сказав один сучасний діяч? “ми вже маємо свою державу”? Так? ви вже свою маєте??? А що мають ті? по чиїх спинах ви зіп’ялися на верхня щаблі тієї держави? Ще одну нагоду пересвідчитися? що в черговий раз українська “старшина”? доп’явшись сякої-такої влади? знавісніло починає нищити тих? на кого вона раніше спиралася? І саме в той момент? коли антиукраїнські сили об’єднуються для хрестового походу проти нашої державності? обравши своїм плацдармом саме Донбас?

Мусимо розчарувати пана Мовчана? Донецький ТУМ не припиняє своєї роботи? хоч скільки б Ви його не “відміняли”? Ще й не такі? як кажуть? кахикали??? І компартія бралася забороняти? і КДБ хотів скасувати? Але принаймні доти? доки голова “Просвіти” не вивчить? як буде українською “отменять” та ставитиме коми де попало - Товариство української мови нам усім потрібне”?

УРОКИ МЕТАМОРФОЗИ

Віталій Радчук, кандидат філологічних наук? доцент? голова Товариства української мови Київського університету?

На початку 1994 року українська громада Лондона урочистим вечором відзначила 125-ліття “Просвіти”, після цього в британській газеті “Українська думка” з’явилося повідомлення Д.Бартківа з екскурсом у минуле просвітянства. Торкаючися здійсненої два роки перед тим в Україні спроби реформувати Товариство української мови ім. Тараса Шевченка у Всеукраїнське Товариство “Просвіта”, далекий від рідної землі дописувач не міг, проте, не оцінити це як “дискредитацію” ідеї “Просвіти”, вказавши також і на фактичну самоліквідацію багатьох первинних осередків Товариства. Він, однак, утримався від тлумачення мотивів такого незвичайного перевтілення, свідком якого бути не міг.

А пояснити її треба. Для українства ця історія вельми повчальна. Або принаймні дуже характерна (Гірка правда: найважливіший урок історії полягає у тому, що люди з історії не виносять жодних уроків.). Через те мені, недавньому членові Центральної управи Товариства, який у тих подіях брав безпосередню участь, довелося опублікувати в 14-му й 15-му числах “Української думки” за 1994 рік статтю “Метаморфоза” і пролити світло на загадку, поділившися свіжими спогадами й міркуваннями. Певна річ, я висловлював своє бачення подій, як робив це і в той тривожний час, коли вони розгорталися, - у статтях “Гниє з голови, а чистять з хвоста” (“Дума”, 26 березня 1992 року), “Немає у нас Овідія!” (“Рада”, 10 квітня 1992 року, також: “Народна газета”, ? 13, квітень 1992 року), “Еволюція чи не ренегатство?” (“Голос України”, 19 травня 1992 року). Але в пресі тоді з болем і надією калатало в дзвін чимало моїх однодумців, тим-то кожний такий виступ не був лише особистим баченням очевидця. То був об’єктивний прогноз, що попереджав про можливість настання тієї жахливої мовної ситуації в Україні, яку ми бачимо на шостому році її незалежності. Не слід, звичайно, списувати на брак зусиль громадської спілки(Товариства - прим ред.) всі сьогоднішні гримаси двомовності, мовного безкультур’я, маргінальної психології, національної невизначеності й хирлявості, всі випадки інформаційної і культурної агресії ззовні, всю ірландизацію України, всі утиски корінної мови і знущання з неї на її споконвічній землі. Проте й держава діє не в юрбі і постає не з неї - згадаймо нашу УНР. Приклад Чехії та Ізраїлю говорить на користь того, що українці 1991 року народження могли б сьогодні жити у мовному середовищі, яке принаймні не ображало б елементарної людської гідності і не виглядало б глумлінням над Конституцією, яка в тлумаченні посадових утриманців народу обертається лише декларацією прав і гарантій, утішальною кісткою для голодних умів.

Узятися знову за перо мене змусила віра в безсмертя нашої мови й самобутності, віра в непроминальність потреби народу бути самим собою і незнищенність його ідеології відродження, якою від самих своїх початків керувалося Товариство української мови. Ця ідеологія, безумовно, шукає різних форм втілення і обирає собі різних носіїв, які тим дальшу бачать перспективу, чим вищою опорою для них є усвідомлення досвіду помилок і здобутків попередників. Важливим орудним чинником світогляду завжди є архів пам’яті. Тож не забуваймо, чому і як зі здобуттям незалежності Україною в одному з її передових національно свідомих загонів сталося таке неприродне і, на перший погляд, дивне перетворення.

Товариство української мови ім. Тараса Шевченка постало як всеукраїнська громадська спілка на Установчій конференції 11-12 лютого 1989 року в Києві. Палкою промовою відкрив її О.Гончар, виступи директора Інституту мовознавства академіка В.Русанівського та заступника Голови Ради Міністрів УРСР М.Орлик потвердили, що сталася визначна подія в Україні. Її висвітлили всі офіційні (інших і не було) “республіканські” газети. Найбільше переймалася тоді болем за стан української мови “Літературна Україна”. Найближчою ідея організованого руху на захист мови була Спілці письменників України, яка, власне, цю ідею і виплекала. Товариство мало на меті відродження української мови в Україні й скрізь по тих теренах, де живуть українці. Перше Товариство для такої мети організували ще 1988 року львів’яни, а через рік десятки й сотні об’єднань і осередків продуктивно й з ентузіазмом працювали для національної справи в усіх областях України. В такі Товариства згуртувалися українці й по всьому СРСР аж до Тихого океану: у Прибалтиці й Молдові, в Казахстані й на Кубані, у Сибіру й на Далекому Сході, в Москві, Петербурзі, Новосибірську та в інших великих містах. Зрештою, ідея заполонила західну діаспору й набула організаційного оформлення по інших країнах і материках. Друга конференція Товариства 29-30 вересня 1990 року, зібравши близько 1200 делегатів з усіх усюд, додала з подачі Р.Іваничука до назви організації ще одне ім’я - ТУМ “Просвіта” (див.: “Слово” ? 19 за жовтень 1990 року). У самій Україні за короткий час Товариство стало розгалуженою, потужною і впливовою організацією, від якої на виборах навесні 1990 року до Рад усіх рівнів, включаючи Верховну Раду (офіційно тоді ще не було ні Народного Руху, ні партій), балотувалася більшість національно-демократичних кандидатів. Неважко здогадатися, кому і тоді, і потім Товариство української мови муляло очі й стояло поперек дороги. Прийнятий 1989 року під тиском наростаючої хвилі національного самоусвідомлення Закон про мови, який надавав корінній мові статусу державної, ще й досі ніде, крім тодішніх газет, офіційно не опубліковано. Попри те, що 1996 року нова Конституція України надала державній мові ще й згадані гарантії, цей Закон досі не визнається як такий, що може мати для будь-якого урядовця адміністративні наслідки в разі його невиконання або просто в разі незнання української мови, тобто невідповідності кваліфікативній вимозі. Тому влада в Україні не шпетить і не штрафує за відсутність у фірми українськомовної вивіски і сама безбожно й безкарно калічить українську мову у власних постановах і розпорядженнях. Неграмотний навіть текст самого Закону про мови, про що мені доводилося не раз уже писати (див., зокрема, газету “Слово” ? 19 за 1990 рік і ? 9 за 1991 рік, “Голос України” від 20 листопада 1991 року). Як засвідчив недавно С.Караванський статтею “Про мову Конституції” (газета “Час-Time” від 1 листопада 1996 року), неграмотний і наш Основний Закон. Що вже казати про правосвідомість на ґрунті такого ставлення до букви закону! Беззубий, декларативний Закон про мови, так само, як і прийнята в 1991 році Радою Міністрів і схована під сукно (досі офіційно не видана й не доведена до свідомості чиновництва) Державна програма розвитку до 2000 року української та інших національних мов, став керівництвом до дії насамперед для самого Товариства української мови - громадської спілки, яка від того ще більше політизувалася й активнішала, всотуючи й генеруючи національно-демократичну ідеологію.

Між іншим, із власного досвіду депутатської роботи в Київраді, куди особисто автор цих рядків пройшов саме від Товариства, можу сказати, що попервах, коли представничі виборні органи ще мали за законом реальну силу, діяльність висуванців Товариства була надзвичайно плідною та ефективною. Зокрема, ми у столиці, створивши відповідну постійну комісію з національних і мовних питань, здійснили (особливо успішно 1992 року) радикальну й безпрецедентну українізацію шкіл - попри шалений опір деяких шовіністично налаштованих директорів. Було у Києві українських шкіл якихось 24, а на 1 січня 1994 року стало 335 з 372. Комісія спиралася на 21-й пункт згаданої Державної програми, де сказано: “Привести мережу навчально-виховних закладів у відповідність з національним складом і потребами населення”.

Постійно роз’яснюючи свою позицію через пресу й радіо, ми домоглися того, що батьки виявили волю привести до перших українських класів 1 вересня 1993 року 85 відсотків своїх шести й семилітніх дітей (хоча українців у Києві 72,5% від усього населення). Комісія навіть схилила Київраду провести розмежовану на три рівні потреб у володінні мовою (елементарний, галузевий і вільний) масову атестацію бюджетних працівників міста і підготувала для цього обґрунтоване, строге й гнучке Положення, яке не дійшло до голосування й не набуло чинності лише через перенесення уваги депутатів на драматичні події у столиці. Цим актом влади передбачалося створити при всіх районних і міському виконкомах Києва атестаційні комісії та мережу курсів для підвищення мовної кваліфікації. У частині “Правові засади” цього документа, що пройшов експертизу й схвалення усієї вервечки необхідних інстанцій, пояснювалося:

“2. Положення уточнює й диференціює рівні знання державної мови України для різних посад і професій, де обов’язком є спілкування з громадянами, діловодство, офіційне представництво і де володіння українською мовою як знаряддям мислення, порозуміння, культури, організації людей для справи разом з професіоналізмом у конкретній галузі є важливим показником кваліфікації.

3. Положення не поширюється на професії, де знання державної мови не є обов’язком, тобто залишається особистою справою громадян, яка регулюється правами особи, а не державним правом. Наведений нижче перелік посад і професій не охоплює усієї номенклатури, він доповнюється залежно від специфіки установ, підприємств і організацій і затверджується відповідною комісією Ради народних депутатів.

4. Незнання державної мови не є підставою для пониження або звільнення з роботи, якщо працівникові не надано передбаченої Законом можливості оволодіти нею. Якщо така можливість надана, а після закінчення навчання, термін якого не може бути довшим одного року, працівник не задовольняє кваліфікаційних вимог, він має право на повторне навчання протягом півроку за свій рахунок і переатестацію, яка є остаточною.

5. Відмова працівникові в навчанні, як і відсутність ініціативи чи необґрунтованого примусу з боку адміністрації, розглядається в установленому порядку як порушення цього Положення з відповідними адміністративно-правовими висновками”.

Про авторитет спілки лицарів українського слова говорять і такі факти. Коли 1991 року Товариство гостро відреагувало на намір міністра освіти звільнити випускників шкіл від іспитів з української мови та літератури, той змушений був скасувати свій наказ. Восени того ж року Київрада на відзначення незалежності України й свободи від компартійного диктату ухвалила передати Товариству два колишні райкомівські палаци. Обґрунтування було просте й не викликало сумнівів у своїй справедливості: саме від компартії з її русифікаторською ідеологією інтернаціоналізму й етноциду українська мова зазнала найбільших утисків і втрат. Відповідно до рішень Президії Київради за ? 106 і ? 107 від 6 вересня 1991 року один будинок призначався для центральних установ Товариства, інший - для Київського крайового об’єднання. Перше з двох схожих рішень оприлюднила газета “Хрещатик” 13 вересня 1991 року. Попри термінологічний консерватизм (нам так і не вдалося у ті часи переконати Київраду приймати замість “рішень” ухвали чи постанови), це була неабияка перемога.

Зав’яжімо тут вузлик пам’яті, щоб зробити далі правильний висновок, зіставляючи факти. Можна тільки дивуватися, чому, маючи на руках законну ухвалу законної вищої влади столиці, а за плечима політично відмобілізовані ТУМени, голова Товариства П.Мовчан, що рік перед тим змінив Д.Павличка, і пальцем не поворухнув, аби здійснити переїзд у нові палати: на тлі швидкого перебігу подій минув бездіяльний місяць і обидва будинки перебрала собі виконавча влада для своїх більш настирливих прохачів і претендентів.

Не можу не згадати добрим словом своїх колег по Київраді, які добре попрацювали на ниві національного відродження в українській столиці. Це члени нашої комісії С. Лі (кореянка, чия вишукана українська мова змушувала ніяковіти недорікуватих чинуш-малоросів), О.Кулик, В.Щербина, А.Погрібний, В.Герасименко, Д.Щегельський, Ю.Карга, це також депутати О.Глонь, С.Нечаїв, М.Стріха, О.Ващенко, М.Цимбалюк. За кожним тут - десятки корисних справ.

Але вернімося у ті буремні дні, коли зроджувалося мовне братство.

При своїх початках Товариство української мови заснувало чимало газет, зокрема центральну - “Слово”. Перші номери “Слова” 1989 року робилися нами напівлегально, за умов дотримання конспірації, тобто потай від небажаного ока, щоб уникнути нерідких тоді переслідувань з конфіскацією тиражу. Які тільки напівкустарні газети-чвертки не ходили тоді в Україні і її вируючій столиці! Ця нова журналістика гордо носила синці від стражів старого ладу. Щоправда, за тих настроїв в українському суспільстві жодний державний чи компартійний чин не міг відкрито оголосити себе противником Товариства: надто великим був ризик оскандалитися, - тож ніхто до нас не задирався й не присікувався, навпаки, всі тодішні можновладці, котрі ледве не непритомніли від одного тільки виду тризубів на лацканах, хотіли “бути у руслі” й сходити за прихильників, порадників, навіть поборників. Адже ж і Закон про мови прийняла тієї осені комуністична Верховна Рада. І секретар ЦК КПУ Ю.Єльченко “захищав” українську мову з-за трибуни Установчої конференції Товариства. Та все ж підстав для тривоги було доволі, холодний погляд і тиха сапа недоброзичливців відчувалися. Для мене особисто та тривога вже серед ніжних споминів. А видавалося “Слово” ось як. Зібравши й відредагувавши матеріали, я їхав на Оболонь на квартиру до свого друга науковця Юрка Оробця (так-так, ця доскіплива дзиґа тепер у парламенті) - там був схований комп’ютер з голковим і лазерним принтерами. Ми просиджували за набором вечори, а ночами мені доводилося клеїти посторінково макет газети у себе вдома на кухні, використовуючи для оформлення все, що підказувала фантазія, у тому числі співчутливо надані редакцією “Літературної України” узори в стилі української вишивки. Кліше назви газети нам виготував художник О.Ніколаєць з нарбутівського шрифту - воно не змінилося й сьогодні (хоча газета - її редагує тепер О.Сопронюк - 1992 року відійшла від Товариства і як незалежна змінила спрямування). Макет зменшувався через копіювач, частково й розмножувався на ньому, коли доводилося чекати тиражування в друкарні. Поширювали “Слово” по Україні осередки Товариства й добровольці з числа ентузіастів. На мітингах і конференціях “Слово” розходилося блискавично. Як зараз пам’ятаю: ліс рук за газетою біля пам’ятника Шевченкові в парку навпроти червоного корпусу Київського університету, пачки у студентів тануть прямо на очах. Ті, кому газети так і не дісталося, полишають свої адреси. Сьогоднішня журналістика про таке може лише у снах мріяти.

Про що це свідчило? Про те, що ідея відродження української мови оволоділа широкою масою людей, які готові були на неї жертовно працювати. Ніхто не загортав у ту газету ковбасу, бо був гордий з того, що він українець, що зриває з себе колоніальні пута, що у нього є своя - древня, багата й співуча мова. То було святе почуття, яким горіла і яке леліяла наша спілка. І яким же циніком треба бути, щоб його через пару років спаплюжити й задушити, а саму спілку - знищити.

Згадується й інше. Тепер це може видатися немислимим, але, щоб видавати “Слово” цілком легально, на комбінаті друку, довелося ходити Д.Павличкові й мені за високим дозволом до Л.Кравчука в його компартійний кабінет у Цека, де майбутній Президент України обіймав посаду завідувача ідеологічного відділу і, дебатуючи з Народним Рухом, у міру своєї обережності підтримував його як противагу твердолобості й зарозумілості свого цекістського оточення і як запоруку власної кар’єри, яка без Руху склалася б зовсім інакше, тобто на тому, очевидно, й закінчилася б.

Товариство ж української мови і Рух були ідейними близнюками, нормою вважалося подвійне членство, навіть їхні центральні керівні органи працювали поруч в одній кімнаті у Спілці письменників, яка тоді перетворилася на вулик, а потім разом переїхали до будинку під номером 8 у Музейному провулку, звідки координувалася виборча кампанія 1990 року. По суті, то був штаб національної революції. Проте Товариство було зареєстроване, а Рух офіційного статусу не мав і діяв під юридичним прикриттям і буквально під дахом Товариства, авторитет основоположної ідеї якого додавав йому імунітету.

Певна річ, за тодішньої температури соціального організму, коли українські міста були геть обклеєні листівками й вирувала стихія мітингів на площах, політичні заборони вже не діяли. Але в тому, що дозвіл на видання газети “Слово”, а отже, і на передвиборчу трибуну було отримано без будь-яких офіційних застережень чи ідейних напучувань, є своя логіка. Прикметно й те, що саме зі згоди Л.Кравчука тандем ТУМ-Рух передчасно не розпався напередодні виборів до Рад, а був збережений як ціле зі спільною адресою. Можу засвідчити істотну деталь: Д.Павличко ані шукав благословення на прихисток для Руху в приміщенні Товариства, ані ставив Л.Кравчука перед фактом спільного переїзду, той сам був певен, що такий крок доцільний. Відбулася ця розмова 16 листопада 1989-го, тобто за кілька тижнів після Установчого з’їзду Руху, хоча ще у березні того ж року Л.Кравчук хлопчиком для биття був посланий від Цека до нас в університет ім. Т.Шевченка агітувати проти створення Руху (для газет заготовлено було вже й засуджамський проект ухвали) і на велелюдних зборах отримав одкоша, “проковтнувши”, між іншим, чи не як найгіркішу пілюлю, і мій виступ, що виявився не до шмиги офіційним “правдам”, - цей фрагмент полеміки під назвою “Кому заважає Рух” опублікував аж у січні 1990 року журнал “Прапор” (“Березіль”) і ходив листівкою на виборах. Але то була вже інша епоха. Набув досвіду і Л.Кравчук. Маневруючи між Сціллою щербиччини-гуренківщини й Харібдою народного невдоволення, посадовий речник КПУ був чи не єдиним із свого кола, хто сміливо йшов у мітинговий натовп і терпляче чекав, коли йому дадуть слово, яке тут же освищуть; він таки знав, що любов і ненависть у нерозвиненої молодої демократії, надто мітингової, часто близькі й споріднені, слабко диференціюються і можуть перемінятися, як сміх і плач у немовляти.

Тож не дивна мінливість і наших політиків перехідного періоду, точніше, усталеність закономірності, що її І.Салій сформулював так: “Лише дурні не міняються”. Коли в 1991-92 роках на кораблі “ТУМ” забушувала пожежа, наш екс-голова, на той час уже почесний, який міг охолодити палія-бешкетника, навіть не звертаючися до загалу, лише кулуарно гнівався на П.Мовчана, проте не кинувся рятувати своє дітище, якому віддав стільки сил і хисту. Наш біловезький герой, котрий колись було писав про двомовну творчу спадщину Кобзаря як про великий інтернаціоналістський здобуток, а потім палко, хоч і не так красномовно, як наш поет-трибун і теперішній посол, захищав українську мову на мітингах і зборах, а ще й на других президентських виборах (коли Л.Кучма підняв жупел двомовності), так і не провів в Україні по-державному активної, цілеспрямованої і конкретної мовної політики, якою завжди відзначалося здобуття народами незалежності. 37 депутатів Київради навіть направили йому запит такого змісту: “...Чому в Англії Ви говорите українською мовою, а у себе на Луганщині - не... англійською? Чому Ви утверджуєте в українському суспільстві право не розуміти українську мову і не вважати знання її ознакою українського громадянства?” (“Хрещатик”, 2 березня 1993 року).

1991 року Товариство української мови налічувало 140 тисяч членів. Але навіть не в числі була його сила: воно могло своїм авторитетом впливати на події. Духовна енергетична потуга Товариства була рушієм національної революції в Україні, що її воно здійснило разом з численними громадськими спілками й партіями демократичного спрямування, чимало з яких вийшло з його ж таки колиски. Прикметно, що у Головній раді Товариства серед 127 її членів були тоді політики і державники Ю.Бадзьо, В.Гейченко, С.Головатий, Б.Горинь, І.Драч, М.Жулинський, І.Заєць, Ю.Зима, Р.Іваничук, М.Косів, Р.Лубківський, В.Мулява, П.Осадчук, Ю.Оробець, Д.Павличко, В.Панченко, Л.Пиріг, А.Погрібний, Л.Танюк, В.Яворівський, а також письменники Д.Білоус, В.Бровченко, О.Гончар, Г.Гордасевич, І.Дзюба, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, С.Плачинда, Д.Чередниченко, В.Шевчук, літературознавці С.Білокінь, Р.Гром’як, В.Довгич, В.Дончик, П.Кононенко, В.Ярмоленко, мовознавці А.Бурячок, С.Єрмоленко, Т.Кияк, Г.Півторак, О.Пономарів, академіки В.Русанівський і В.Скопенко, професори з США Р.Воронка і Б.Кравченко, інші учені, відомі журналісти, редактори газет, космонавт П.Попович, митці І.Гончар, В.Захарченко (Кубань), Ю.Іллєнко, Т.Лящук, А.Мокренко, Л.Ященко.

Хоч як це не парадоксально, але вирішальними, коли не фатальними, для долі Товариства виявилися серпневий путч 1991 року в Москві, формальна заборона компартії і проголошення незалежності України.

У вересні 1991 року, коли державні структури, зокрема й деякі, очолені демократами, почали ділити й переділювати компартійне майно, голова Товариства П.Мовчан загорівся ідеєю перебрати й підкорити собі Товариство “Знання”, яке мало неабияку матеріальну базу в кожній області і в кожному місті України, але слабшало, переживаючи природну ідеологічну кризу. Підтримку П.Мовчанові обіцяв тодішній прем’єр В.Фокін, від якого чи через якого, очевидно, прийшла й сама ідея експропріації. Хто її підказав, яка політична сила і в тиші чиїх аналітичних кабінетів виплекала - про це, як було вже сказано, здогадатися неважко. Достатньо замислитися над тим, кому, чим саме й чому заважало Товариство. До речі, й сам В.Фокін, пішовши у відставку, став одним з чільних керівників руху військово-промислового комплексу й колишнього партапарату за інтеграцію з Росією.

Ця зваблива ідея передбачала суто агресивні, більшовицькі методи здійснювання і вже тим таїла небезпеку дискредитації Товариства. Вона була розрахована на притлумлений і загальмований імунітет, на те, що націонал-демократи не позбавлені родимих плям комвишколу, на інстинкт ласого до оселедців булгаківського Шарикова, девізом якого було “забрати й поділити”.

А сталося це так. 12 жовтня 1991 року в Києві П.Мовчан зібрав, як на пожежу, сотню активістів Товариства від областей для наради, яку всупереч Статутові, без жодних попередніх обговорень і виборів делегатів, без згоди фундаторів і Головної ради тощо оголосив Третьою конференцією. Мов літній сніг, упала на голови новоприбулих пропозиція негайно заснувати нову організацію. Тут же було зачитано нашвидкуруч списаний у Товариства “Знання” Статут Всеукраїнського Товариства “Просвіта”, яке все у всіх (“Громади”, “Просвіти”, ТУМу, “Знання”) успадковувало і мало головним завданням “поширення знань серед населення”. Завдання високе, благородне, всеохоплююче, вселюдське, космічне - не якесь там “дратливе” й “вузьке” відродження української мови. Спілка, що взялася повернути мову народові, за оцінкою П.Мовчана стала “анахронізмом”, непотрібом. Звісно, планувалося “реформувати”, перевиховуючи, і “Знання”, а передусім забрати у нього - тут доречно послатися на лист ініціаторів нової “Просвіти” до Уряду - усі “кошти, споруди, матеріальні й технічні засоби”, які державою “щедро надавалися Товариству “Знання”, бо воно “виконувало замовлення компартапарату, було структурою забороненої КПУ” (див. “Літературну Україну” за 14 листопада 1991 року). Журавля у небі так азартно баглося, що засліплений розум не сприймав реалій, адже майно “Знання” не належало райкомам чи Цека.

Звичайно, така приголомшлива авантюра викликала на нараді різкі протести першозасновників Товариства, які потім опублікували десятки статей, доводячи, що мовна ситуація в Україні неблагополучна і потребує довготривалої копіткої праці, об’єднання зусиль і що “реформація”, а по суті - розчинення, ліквідація єдиної організованої сили, увага й дія якої зосереджені на цій конкретній проблемі, - а вона, проблема, власне, й згуртувала людей у спілку, - це недомисел, легковажність, підступ, зрада, злочин. Про це, зокрема, писали В.Яременко, А.Мокренко, А.Кіндратенко, В.Куєвда, Б.Степанишин, С.Шулепа, В.Білецький, Р.Іваничук, А.Петрова, чимало професійних журналістів. Прикметні назви тих статей: “Української мови вже немає” (“Голос”, 16.10.91 р.), “ТУМ повинен жити!” (“Урядовий кур’єр” ? 12, 19.3.92 р.), “ТУМ ліквідуватися не хоче” (“Вечірній Київ”, 14.4.92 р.), “У стилі аперкоту (Чи прислужилася ТУМові “Просвіта”)”, “Посієш вітер...”, “Нострадамус і... мова Борисфена” (“Культура і життя”, 29.2.92 р., 25.4.92 р., 23.5.92 р.), “Може, хоч наші діти заговорять українською мовою (Майже детективна історія війни П.Мовчана... зі своїм же Товариством)” (“Дума” ? 8, червень 1992 р.), “ТУМ чи “Просвіта”?” (“Рада”, 30.10.92 р.; “Новий час”, 27.6.92 р.), “Троянський кінь, або ж Чужий серед своїх” (“Київський вісник”, 16.12.92 р.) і т.п. Засновуйте нове товариство, - казали оборонці ТУМу, - але не на кістках нашого. “Нікого не можна примушувати вступати до будь-якої асоціації” - так сказано в Загальній декларації прав людини.

Втім, ні в жовтні, ні в листопаді 1991 року, коли 6 із 25 членів Центральної управи на чолі з П.Мовчаном оголосили згадану чолобитну до Уряду і хрестовий похід проти “Знання”, ніхто не сприйняв цієї кавалерійської витівки всерйоз. Рядові ТУМівці або не помітили її, або проігнорували. Україна тоді готувалася підтвердити свою незалежність референдумом, тож було не до формальностей нижчого рангу. Та й учасники наради були певні, що жовтневого перевороту не сталося. Навіть саме неблагополучне “Знання” не сполошилося на такі зазіхання, а незабаром спокійно перереєструвалося, піднісши “неопросвітянам” гарбуза, або, коли хочете, велику дулю, і змусивши їх шукати ласки й фондів від Уряду, адже “низи” відмовилися утримувати їх своїми внесками. Тим самим громадська організація, що постала з ентузіазму й жила працею та коштом членів (мені не соромно згадати, що перше “Слово” вийшло на мою доцентську платню), зробила значний крок до втрати своєї незалежності. Адже відомо: хто платить, той і замовляє музику. Це було придумано геніально - найняти Урядові громадську спілку, залізши черв’яком їй у самісінький мозок. Наступним кроком могло б бути лише бюрократичне посадництво. І тоді - яка мова, який вплив на мовну політику через виборні Ради?! Проте серед частини братчиків був посіяний сумнів, чи не пишуться статути лише про людське око, чи діло має обов’язково вкладатися в слово. Мовляв, ми ж бо залишаємося ті самі і знаємо, чого хочемо.

Лише коли в січні 1992 року Міністерство юстиції зареєструвало на підставі сфальшованих документів Всеукраїнське Товариство “Просвіта”, 17 крайових організацій збагнули, що втратили свій центр і забили на сполох, офіційно зажадавши від Центральної управи негайно скликати Надзвичайну конференцію, 13 послало протести ще й у Мінюст. Про фальсифікацію (фабрикацію документів, вписування відсутніх осіб, підтасовку голосів тощо) писало 1992 року кілька газет, тобто свідків - ніхто їх не взявся спростовувати. Міністерство юстиції отримало детальну експертну оцінку процедури “реорганізації” ТУМ “Просвіта” за підписом члена Колегії адвокатів Києва С.Захарченка, який налічив більше десяти серйозних порушень. Його висновок: кожної з них достатньо, щоб визнати процедуру такою, що не має юридичної сили. Юридичний олімп усвідомив, що дав маху, і припинив діяльність “Просвіти” до прийняття ухвал очікуваною конференцією. А потім, - звісно, не з примхи, а під тиском, - раптом передумав стояти поперек П.Мовчанові і усунувся від справи: мовляв, розбирайтеся без нас, ми не слідчий орган, ми реєструємо те, що нам подають.

Ліквідація ТУМ і сьогодні нечинна. 1992 року першим визнало це, відреагувавши на майже таємну реєстрацію ВУТ “Просвіта”, наше університетське Товариство. 31 січня ми Радою прийняли заяву, якою мотивували свою волю залишатися самими собою. Вона була 8 лютого зачитана на Київській крайовій конференції, розіслана і 12 лютого викладена “Вечірнім Києвом” (у статті С.Синякової “І тоді вони сказали: “Годі!”). Коли звістка облетіла Україну, такі заяви посипалися звідусіль, зашуміла преса (див., напр., огляд професора В.Яременка в “Урядовому кур’єрі” за 19 березня 1992 року).

Центральна управа, колись монолітна, а тепер розколена, довго й поважно мовчала, а потім зібрала нарешті 11 квітня Головну раду, яка за Статутом єдина мала право скликати конференції (перед жовтнем вона з такою метою не скликалася і крайові конференції не проводилися). Ця квітнева Рада перетворилася в скандал, бо голова Товариства не хотів ніякої конференції і півтори години лише доводив неспокійному залові своє право керувати мікрофоном. Дехто вже пішов, і назавжди, але за конференцію все ж було проголосовано, коли збори повів письменник Р.Іваничук. І тоді П.Мовчан вирвав з рук головуючого мікрофон і заявив, що ухвали Ради не визнає і проведе свою конференцію восени. Тобто взяв курс на відвертий розкол, якого прагнули уникнути всі колишні однодумці.

Він знав, що казав: на той час Секретаріат, що теж був повстав, бо складався з людей, які прийшли працювати заради ідеї, - а саме Секретаріат мав готувати конференцію, - був значно “почищений”; лояльні новачки роз’їжджали по областях і, обіцяючи фокінські ставки тим, хто раніше спирався на членські внески, а то й діючи грубим тиском, спричиняли локальні розколи. Де не вдавалося - блокували заходи, банківські рахунки, обіг інформації, демонстративно утворювали паралельні структури. У Сімферополі для цього було підключено місцевий осередок УРП, у Донецьку знято з реєстрації крайове об’єднання, що неухильно дотримувало свого статуту. Погрожував П.Мовчан знищити і наше Товариство, навіть виставив себе на глум перед університетом, надіславши ректорові плаксивий і слинявий наклеп “для вжиття заходів”.

Прикметна деталь: саме в той час, коли “самоліквідовувалося” Товариство української мови ім. Т.Шевченка, Мінюст зареєстрував Товариство російської мови ім. В.Некрасова, яке основною програмною метою висунуло надання в Україні державного статусу російській мові.

Третя Надзвичайна конференція ТУМ була таки підготовлена - але не Секретаріатом, а Оргкомітетом з представників від крайових об’єднань, які сукупно покривали понад 90 відсотків членів і провели свої місцеві конференції, де обрали й делегатів. 30 травня Оргкомітет, до якого входило 22 чоловіка, доповів нараді голів, що зібралися у Києві, про готовність до проведення форуму (знаючи про цю нараду, П.Мовчан днем раніше терміново влаштував у Херсоні обговорення роздачі штатних ставок). Конференцію було призначено на 27 червня 1992 року. Делегатів у Києві чекали мандати, зал, місця у готелях.

Але за кілька днів до події П.Мовчан, передчуваючи, що вона спричинить неминучий крах його політичної кар’єри, уговтав Р.Іваничука виступити по телебаченню й оголосити, що конференція переноситься на осінь, при цьому пообіцяв, що сам проведе її і піде у відставку. Той повірив і виступив, бо не хотів ані розколу, ані скандалу напередодні Світового Конгресу українців. Ясна річ, що після цього Оргкомітет мусив дати відбій і саморозпуститися.

Залишається тільки додати, що ані тієї осені, ані наступної обіцяної конференції скликано не було, хоч увесь цей час перетрушений Секретаріат і особисто віддані голові рештки Центральної управи напористо й тонко “реформували” Товариство по областях, гіпнотизуючи громадськість мильними телебульками про свою силу й благополуччя. Ходив навіть анекдот, що в продаж надійшли телевізори із зображенням П.Мовчана на екрані.

Конференцію під назвою Четвертої проведено було аж у грудні 1993 року в піднесеній і романтичній атмосфері святкування 125-ліття “Просвіти”, що й визначило її результати. Більшість членів колишньої Центральної управи, Головної ради, Секретаріату не отримала ані мандатів, ані запрошень - для найактивніших на дверях було виставлено варту... П’ята ж, що прибрала вже назву з’їзду, чекала свого часу ще три роки і негаразди на ній “Україна молода” від 10 грудня 1996 року визначила як розкол, оповитий мороком таємниці. Лише почасти просвітив її голова контрольної інспекції ВУТ А.Буртовий, що розказав у газеті “Солідарність” (? 23-24 за грудень) про кричущі фінансові та інші зловживання і порушення Статуту - звітувати з трибуни йому не дали...

Що ж, побажаймо незаконно народженій організації, яка таким диким способом утвердила своє ім’я, лише успіхів на ниві просвіти. Хай її ловить світ по Інтернету і Євробаченню, хай вишуковує по книгарнях її бестселери. Словом, хай не тяжіє над сином гріх тата-ґвалтівника чи прокляття покійної матері, примушеної сконати при пологах заради чужої примхи. Хоча не завадило б при цьому уточнити, хто, кого, в який спосіб і в яких саме мудрості й цнотах має просвіщати.

Товариствам же української мови - своє робить. Такі ще розпорошені по Україні і за її межами. Одні уперто зберігають свою самоназву й статут, залишившися формально у структурі “Просвіти”, інші різко відмежувалися від ВУТ, як-от Організація Захисту української мови (ОЗУМ), котра якийсь час мала і свою газету. У Києві крайовий статус офіційно мають і ТУМ “Просвіта”, і ВУТ “Просвіта”, проте мовне обличчя столиці “нагадує найгірші часи іноземної окупації”. Такий діагноз нещодавно поставило наше університетське Товариство у листі до голови міської держадміністрації, вимагаючи привести мовний режим міських служб у відповідність до законодавства і позбавити ліцензій фірми, які його порушують (детальніше див. у “Молоді України” від 15 листопада і 19 грудня 1996 р.).

ТУМівці нашого університету ніколи не міняли своєї чіткої і ясної мети, яка вже восьмий рік, від початку 1989-го, гуртує нас під програми дії (як спілка з власним Статутом ми зродилися з кільканадцяти осередків 14 грудня 1989 року). Відтоді наше Товариство наполегливо шукає способів розв’язання мовної проблеми в Україні. Зараз тільки у нашій Раді 18 учених. Гадаю, ми набули неабиякого досвіду переконувати людей у справедливості наших домагань. Та й чимало заходів провели, видань поширили. Ми не відкидаємо просвіти з-поміж інших засобів, але засіб не замінить нам мети, він без неї - ніщо. Ми питаємо себе: якою має бути просвіта в університеті, де здобувають вищу освіту, де навіть професура постійно сама вчиться? Ми і Лінгвістичний навчальний музей на 200 кв.м. заснували тут з певним прицілом - як мозковий центр (про нього див. у газ. “Рада”, 23.10.93 р., а краще відвідати). Але насамперед допомогли ректору розвернути на 180 градусів мовний курс освітнього флагмана. Маючи своє приміщення й матеріальну базу, ми опікуємося тим, щоб видавати щось своє, зокрема з мовної політики і культури мовлення, проводимо конкурси студентських досліджень. Але ми свідомі того, що усього цього для досягнення нашої мети мало, що право народу бути самим собою на своїй споконвічній землі треба як доводити особистим прикладом і науково, ширячи знання мови і про мову, її природу і можливості, так і обстоювати політично - гуртом, щонайбільшою толокою.

Наслідки припинення погоджених кумулятивних дій таких Товариств в Україні надто очевидні, щоб їх не помітити. Русифікація через газети, книговидання, відео, бізнес, торгівлю навіть посилилася, до неї додалася ще й англізація. Мільйони розмовляють колоніальним суржиком. Обиватель щодалі зухваліше винуватить українську мову у всіх негараздах у країні, і ніхто з неопросвітян не просвіщає його в тому, що від зміни літери “в” на “л” у слові “ковбаса” продукт ані додасть у вазі, ані подешевшає. А державі, схоже, до стану корінної мови немає ніякого діла. Нагору не догукаєшся: глухим мовчунам при портфелях вигідний стан мовної нерозвиненості, занімленості, а отже, й терплячості та легкокерованості людської маси, адже мова - знаряддя розуму, “ясна зброя”, яку вони самі, як свідчить недорікувате парламентське й урядове “двоязычіє”, не спромоглися хоча б заради пристойності освоїти. У політиці мова народу стала розмінною монетою, надто перед виборами. Теза В.Яворівського “буде держава - буде й мова” не справдилася.

Зате підтвердилася відома істина: щоб знищити могутню спілку однодумців - не треба її переслідувати (крий Боже, освітити їй шлях ореолом великомучениці). Досить її очолити, розкласти зсередини, накинути їй закон зграї, підсадивши амбітного крикуна-пройдисвіта, щоб відлякував своєю мораллю одних і принаджував інших, а найкраще - підмінити їй і відібрати у неї святу ідею.

Але ідея - житиме. І поки діє бодай один братчик - живе й братство.

вгору