Переднє слово

Познайомився я з українським поетом з США Володимиром Біляївим 1993 року в Києві під час його творчого вечора в Спілці письменників. Коли вечір закінчився, Біляїв підійшов до мене і запитав:

– Ви Абрам Кацнельсон?

– А як Ви мене пізнали?

– З фото, що супроводжувало Ваші вірші.

Я подарував Біляїву свою незадовго до того видану книгу вибраної лірики “Троянди на снігу”. А незабаром доля звела нас в Америці. Виявляється, що він не тільки сам прочитав мою книгу, а й давав її читати своїм друзям – українським письменникам діаспори.

Володимир Біляїв – один з тих, які привітно відгукнулися на мій приїзд до США. Як керівник українського відділення державної радіостанції “Голос Америки” він оперативно організував мій радіовиступ, а також узяв активну участь в презентації у Вашингтоні в посольстві України моєї виданої в США книги поезій “Поклик висоти”.

Ми листувалися. Він надіслав мені в Лос-Анджелес свої вірші і видані ним раніше поетичні збірки (може, останні примірники, які в нього лишилися). Приємно було пізнати ще одного неординарного талановитого українського поета. А невдовзі, читаючи давні українські видання, що виходили в США, познайомився і з Біляївим-критиком. Мені сподобалась його рецензія на поетичну книгу Євгена Плужника, що вийшла в США в 70-і роки, коли поет був у нас заборонений. В рецензії – проникливий, тонкий аналіз лірики Плужника – до речі, одного з моїх улюблених поетів. Ще більше вразила мене стаття Біляїва, що мала скромну назву “Про Маланюка”. Це був текст виступу Володимира Біляїва на вечорі Євгена Маланюка в Філадельфії 11 грудня 1966 року в присутності автора. Не можу утриматись від того, щоб не процитувати хоча б невеличкий уривок з цього виступу: “Маланюк, як і багато інших великих поетів інших народів, інших часів, буде більшим сучасником тій прийдешній людині українській, ніж він є сучасником нам сьогодні. Його поезії ще колись читатимуть мільйони... Це станеться тоді, коли українська людина нарешті виборе собі повну незалежність і створить державу в обох поняттях – політичну і духовну”.

Отака пророча віра в майбутню Україну і місце в ній творчості Маланюка!

А ще я прочитав велику оцінку Євгеном Маланюком цього виступу. Він писав у своєму опублікованому згодом листі: “Він (Біляїв – А.К.) мене просто вразив широтою уняття до моєї творчості ( і особистості )... “Слово” Біляїва було, власне, перший того роду прояв у цілім моїм житті, хіба окрім першої рецензії на “Стилет” ще бл.п. Миколи Зерова”.

На жаль, велика зайнятість державною роботою віднімала у Володимира Біляїва багато часу і енергії. І тільки тепер, одержавши державну подяку за сумлінну роботу й відійшовши на заслужений відпочинок, він зміг сповна повернутися до свого “святого ремесла”. Він надіслав мені свої нові вірші, сповнені такої густої концентрації думки й почуття, баченого й відчутого, що, очевидно, відомий закон зберігання енергії дійсний і для поезії... Щоправда, значною мірою ця “густота” поетичного письма взагалі характерна для Біляїва – і для його попередніх поетичних збірок “Поліття” та “По той бік щастя”.

І от з нових поезій і кращих віршів з попередніх книжок поет уклав книгу “Осіння обнова” (1980 – 1999). Назва книги, здається мені, вдала, бо це й справді його “осіння обнова”, що співпала і з обновою рідної України, яка нарешті здобула незалежність, хоча й не виборола ще свого гідного добробуту.

Приваблює в поезіях Біляїва їхня зворушлива людяність. Роки емігрантських поневірянь не зробили черствим його серце. Любов до України, боротьба за її волю, її щастя органічно поєднуються в його віршах з любов’ю до його рідних – батька, матері, дружини, доньок, до своїх друзів, до рідної Донеччини, де народився й жив до війни. В еміграції Володимир Біляїв писав про Донеччину не тільки вірші, а й статті. В одній з них в 60-і роки про відображення Донеччини в літературі він згадав і про мою “Баладу про рейки”.

Вірші Володимира Біляїва тужаві, добре інструментовані звукописом, наснажені свіжими метафорами, епітетами, римами. Вони, безперечно, збагатять нашу поезію й новими темами, широкою обсервацією в часі і просторі. Наведу хоча б рядки з вірша “Сніг у великому місті”. Йдеться про американське місто, в якому дуже рясно автомашин:

Комусь не терпиться і хтось сердито трубить:
Рушай! Над перехрестям вже зелений блим.
Та усміх ліг сніжком на мої губи –
Не кваптесь, люди, у житті так мало зим.

Яке свіже слово “блим” і який мудрий останній рядок вірша!

Мудро і зріло звучать і такі рядки з вірша про майбутній час:

Щоб час настав той, Боже наш, пошли
Нам силу в розумі і розуму у силі!

В цих рядках – вічна заповідь. Актуальна вона і в наші дні.

Лос-Анджелес, Листопад 2000-12-04 Абрам КАЦНЕЛЬСОН

вгору