Батьків гай
І
Квітнева днина серед неба
Намітку із хмаринок
тче
І пелюстина черешнева
Злітає на моє плече.
Вона,
метелик-білокрилець,
Шукає затишку в теплі -
Це знов очам моїм
відкрились
Дива весняної землі,
Коли заквітчана столиця
Святкує
фестиваль вишень*,
Мені у спогадах ясниться –
Мого життя
інакший день…
Я згадую життя колишнє -
У півсторічну
давнину
Мене квітучі манять вишні,
Туди я подумки майну.
На
предківські донецькі гони,
В дитинства незабутній світ,
Де
крутосхилі терикони
У подобизні пірамід
Мовчать, обвіяні
вітрами
Й заслухані в підземний гул,
Де степові пахущі трави
До
глею стеляться впритул.
ІІ
Донеччино, мій краю отчий,
Давним-давно в
натхненну мить
Там батько мій – шахтарський зодчий -
Гай
посадив, що десь шумить…
Не парк, розбитий на алеї,
А
таки справжній дикий гай
Під сірим териконом глею,
Над ставом,
у який ручай
Злива підземну темну воду
Із мертвим смородом
порід.
“Живих дерев зелена врода
Втішатиме шахтарський
рід.
І людям і тобі, мій сину,
Цей гай шумітиме вовік”
–
Казав, садовлячи ліщину,
Неговіркий цей чоловік.
Я
бачу на яву ще й нині,
Хоч і далеко рідний край –
На
сонцем спаленій місцині
Народжувавсь шахтарський гай.
ІІІ
Ні, не забуду до загину
Мого дитинства диво з
див,
Коли мій батько в ясну днину
Там дичку-вишню посадив.
Її
– земля і корінь в клунку –
Приніс шахтар із
слободи,
Поставив у готову лунку:
“Ну що ж, Семенович,
сади”.
Пройшли роки ... Був тридцять восьмий,
Весну
тринадцяту мою
Стрічав – пригадую. І ось ми
Удвох із
батьком у гаю.
І так негадано-чарівно,
Що і не вірилось
очам,
Немов казкова та царівна
З’явилась батька вишня
нам.
ІV
В її квітучому полоні
Забув негоди я й
плачі,
Тверду і лагідну долоню
Відчувши на своїм плечі.
О,
батьку, ми тоді не знали,
Що полетить все шкереберть,
Що
внесено тебе в анали
Людей, приречених на смерть,
Що в тім
нещаднім тридцять восьмім
Тобі, серед мільйонів жертв,
Життя в
кривавому покосі
Вкоротить Сталін-людожер.
Свідомости сліпучий
згусток
Сяйнув тобі у смертну мить –
Побачив марево
пелюсток -
Свій гай, що і тепер шумить...
|
тексти 
