Ранок після бою
Кіннотникам армії УНР присвячую
І
Пригадай, як чіткими четвірками
Шикувалася сотня
наскоро,
Як назустріч летів нам
Того вітру тривожного спів –
Не
пахким чебрецем,
До нудоти їдким йодоформом
Був напоєний
подих
Розлогих південних степів.
Пригадай, як лічили
копита
Ніким не раховані милі...
Знаю, друже,
Ми згадуєм
завжди про них
І про те, як з стремен
Витягали ми ноги
знімілі
Й до квітучих дерев
Припинали своїх вороних,
Як
розбехтаним шляхом
Гойдалися сірі колони
Все туди і туди,
Де
за обрієм бій стугонить.
Ніч надходить,
Зімліла земля
прохолоне,
Наші змилені коні
Протряхнуть від лютих
гонитв...
Пригадай і про зорі рясні,
Що котилися в жито,
Про
вогонь цигарок,
Що жеврівся і гас у руці,
Й те, як думали
ми,
Що багато уже пережито
Та як жити хотілося
Нам на світі
оцім!
І як пісня зринала:
“Сумувати, мій друже, не
треба”,
Як підхоплював хтось:
“Нумо, брате, веселої
грай”,
Як журилося тихо:
“Бачиш клаптик блакитного
неба”,
І стихало:
“Мов згадка про рідний наш
край...”
Я ж радів, що так мирно
Зітхають потомлені
коні
І трави запашної
Сочисте смакують стебло,
І що друзі
співають
І згадка пропалює скроні
Про очей материнських
Ні з
чим незрівнянне тепло.
Це воно зігрівало мене
У скажені морози
і хуги,
Я радів, що в атаках
Не схибила вірна рука.
Та
кінчається – чую – спочинок,
Наказ: “Підтягнути
попруги!”–
Й знову легко нога
Неслухняне стремено
шука...
ІІ
Ніч.
Розбурхану темінь
Шматують трасуючі
пасма.
Синій розбрик ракети,
Другий,
Третій.
І ось
почалось:
“Поводи коноводам!
Перший рій наперед!”
В
горлі
спазма,
І розпарений піт
Крижане заливає чоло.
Перший
рій – себто ми.
Як забуть цю хвилину судомну?
Ну а темінь
така,
Що хоч очі виколюй собі,
І до болю у щелепах
Стягнено
пряжку шоломну.
Все готово.
Тримайся.
Засилаємо перший набій
“Другий рій!
Третій рій!”
Сполох –
вибух,
І темінь – і тиша.
Нам хотілося впасти,
Оглухнуть,
осліпнуть нараз,
Прирости до землі,
Та свідомість невпинно
колише
На своїх терезах
Невмолимий, як лезо, наказ:
“Ані
кроку назад!”
Перед ранком підтягнуть резерви.
Хтось
незнаний на карті
Нашу долю у вузол спліта.
Це тепер ми так
часто
На свої нарікаємо нерви,
Нарікаєм на долю
І згублені
юні літа.
А тоді?
Свіжий ранок летів,
Облітав пустоцвітом з
шипшини,
Ти чорнозему грудку
Кришив у руці,
А на вітах
обчімханих кленів
Юрмився щебет пташиний
І тебе вітерець по
обсмаленій пестив щоці.
Десь закінчувавсь бій,
Залишаючи вирви
димучі,
На землі, що могилою
Може нам бути вона,
Та думками
про смерті хвилину
Ніхто свою душу не мучив
І чомусь не
жахливим
Для нас було
слово –
війна.
ІІІ
Ми лежали на теплій ріллі.
І світанком обпалене
небо
Розгорталось, як прапор, поволі,
Навіть вітер на травах
притих.
Не забуду ніколи – тоді ти спитав:
“Коли-небудь
Чи
згадають про нас,
Хоч про мертвих - уже неживих?”
Ми
дивились на чорні горбки.
Нескінченна це тема,
Та і що на твій
запит
Я міг відповісти тоді,
Як і сам я не знав,
Що були ми
творцями поеми
Про геройство живих
Та про мертвих могили
святі.
Так було і так буде,
Поки колом призначеним
кружить,
Обертається наша планета,
Наша ж доля одвічно така
–
Йти і вірити,
Що шолом твій прострелений, друже,
На
хвилину
Побожно
Підійме
Нащадка
Рука
1948
|
тексти 
