РЕЧНИК НОВОГО СЕЛА

П'ятирічка 1929 - 1934 років завдала страшний удар українській літературі. В міру того, як закріплювалася совєтська влада в Україні, методи винищування нашого народу ставали дедалі більш вирафінованими. Сталін винищив мільйони селян у час "розкуркулення" й "суцільної колективізації" розстрілами, вивозами і штучним голодом, загнавши недобитків у примусові колгоспи. Тисячі українських інтелігентів заслано або розстріляно. Спершу індивідуальне винищування українських письменників перетворилося на групове й масове. Стало ясним, що Москва хоче взагалі позбавити народ його інтелігенції. Як пише Ю.Лавріненко, "тут ніщо не мало ваги. Ані сухоти Є.Плужника, ані втеча з Києва, спочатку на Урал, а потім далі до Середньої Азії Б.Антоненка - Давидовича, який засудив був себе на добровільне вигнання, ані знезброєність притисненого до стіни Косинки, ані відхід від літератури В.Підмогильного, ані хвороба Тодося Осьмачки". М.Зеров дістав 10 років з конфіскатою майна за те, що в грудні 1934 року, коли прочитав у пресі про розстріл Косинки, Фальківського та інших письменників, сказав у хаті Рильського: "Вшануймо загиблих!". Жахливий терор створив нестерпну атмосферу, в якій люди намагалися стати найнепомітнішими, розмовляючи, озиралися довкола, один одного боялися.

Вироком спеціяльної колегії найвищого суду в СССР, засуджено 18 грудня 1934 року до розстрілу й конфіскати майна таких українських письменників, мистців і діячів культури: Гр.Косинку, Дм.Фальківського, К.Буревія, Ол.Влизька, Івана й Тараса Крушельницьких, Романа Сказинського, Мих.Лебединця, Романа Шевченка, Івана Терещенка, Анатолія Карабута, Петра Сидорова, Гр.Скрипу-Козловського, Мих.Оксамита, Ол.Щербину, Євгена Дмитрієва, Адама Богдановича, Ол.Лященка, Сергія Матяша, Порфирія Бутузова, Івана Бутузова, Вол.П'ятницю, Якова Блаченка, Домініка Полевого, Кост.Півненка, Л.Лукінова-Світозарова.

Коли в Совдепії прийшов до влади Хрущов, у процесі десталінізації, чи пак боротьби з "культом особи", проголошено посмертну "реабілітацію" низки знищених Москвою українських письменників і поновлено в членстві Спілки Радянських Письменників України деяких репресованих. Але на списку "реабілітованих" знайшлися тільки деякі вищенаведені прізвища. Натомість зреабілітовано й поміщено у Великій Совєтській Енциклопедії біографії Антонова-Овсєєнка, Гамарника, Косіора, Постишева й Чубаря, з-поміж яких тільки останній був українець. Всі інші москалі або поляки, що вславились боротьбою проти українських незалежницьких змагань і ліквідували навіть українських комуністичних діячів. Реабілітуючи таких катів нашого народу, Москва підкреслила своє рішення продовжувати безоглядну боротьбу з усіма проявами українського незалежництва в побутовій, культурній і політичній ділянках.

Григорій Косинка-Стрілець, розстіляний большевиками 30 років тому, виступає в підсовєтській українській літературі як речник нового села і співець селянської революційної війни. Осьмачка, що був разом з ним членом літературної групи Ланка-Марс (1924 - 1925), каже про нього у своїх споминах, що той самотужки працював багато над своєю літературною культурою. Його вчителями були Шевченко, Франко, Коцюбинський, Васильченко й ранній Стефаник, а з чужих письменників любив Косинка особливо Бодлера, Байрона, Гайне й Гете. У своїх творах, де торкається наших визвольних змагань 1917 - 1921 років, він не ідеалізує своїх героїв, навіть тих, яким симпатизує і зображує їх у стилі жорстокої правди і "брутального реалізму". Розвиваючи драматизм у стилі Стефаника, Косинка схоплює суттєві риси своїх постатей і явищ та заглядає глибоко в душу людини.

Косинка брав безпосередню участь у селянських повстаннях і ця тематика творить зміст його перших оповідань. В оповіданні "Темна ніч" розказує, як селяни-повстанці розстрілюють большевицького комісара. В оповіданні "Трикутний бій" описав письменник події з 1919 року, коли в Києві дійшло до трикутнього бою між галичанами, денікінцями й большевиками. До тих же часів відноситься теж оповідання "В житах". В оповіданні "Голова Ході" селянин оре землю і виорює череп забитого в роки селянської війни китайця, який помагав московським комуністам завоювати Україну. Байдужим поштовхом ноги селянин відкидає вбік череп

Ході. В найсильнішому своєму творі "Фавст" назвав Косинка Фавстом ватажка селянського повстання проти большевиків. Збірку оповідань "Серце", яка вже була надрукована, в останній хвилині большевики сконфіскували.

Розпочав Косинка свою літературну працю дуже вдатно, видавши 1922 року збірку оповідань "На золотих богів". В "Темній ночі" повстанці трактують перед стратою захопленого ворога, як почесного гостя: "Пий, товаришу, бо далека дорога стелиться перед тобою"... І пили, і сміялись, яж поки не вибухла гостра ненависть, і повели "в темряву ночі невідомого чоловіка на весілля смерти криваве". У творі "На золотих богів" розказано саме про те "криваве весілля смерти", що заливає цілу країну, залишаючи по собі "чорну руїну, политу сльозами, як дощем". "Цілі вулиці викошено вогнем - косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і - все віками дбане добро, а в попелі тліє горе матері". "В хаті Штурми" маємо таку картину хати на селі: "... здається, мов п'явки вп'ялися в землю і стоять такі зажурені-зажурені та дощем - негодою прибиті", а всередині "тиша і жах", вічне сподівання, що якийсь новий обух від того твердого життя от-от звалиться тобі на голову.

Одне з найкращих оповідань письменника "Політика" малює постать селянина - комуніста, який із патологічною послідовністю відстоює "лінію партії", а що він сам - селянин, то його лють звертається проти цього свого єства, і він топче ікони власної хати - нестерпні і всемогучі, бо ж вони в його душі.

Деякі твори Косинки, наприклад "Фавст" і "Перевесла", втратилися. З першого зберігся чорновик, хоч ідомо, що твір був викінчений. Надруковано його щойно 1942 року поза межами СССР.

У творах Косинки, особливо ранніх, багато романтизму. Менше його бачимо в пізніших творах письменника, а в останніх він зовсім зникає. Оповідання Косинки написані в дусі українського імпресіонізму, і в тому відношенні вони є продовженням імпресіоністичних новель Стефаника й Васильченка.

Улюбленим мотивом Косинки є смерть. Вона часто виступає в його оповіданнях. Приймає її Косинка, подібно як Стефаник, цілком твердо й реально, як щось, що мусить прийти і в чим не треба церемонитись. Далі треба відмітити мовно-стилістичний бік творів Косинки. Його стилістичні засоби дуже яскраві, а мова образова. Ось кілька з його метафор, епітетів та інших засобів: "заплаканий у росах ранок", "вороними кіньми спинилось літо коло Гординої могили", "пахли степом мої дитячі літа", "спотикаючись стернею, побігли мої дитячі літа"... Мова Косинки

народня: інколи в ній стрічаємо вузько - місцеві слова. Деякі постаті його творів уживають русизмів і жаргону. Письменник залюбки прикрашує свої твори фольклорним матеріалом.

Як людина твердого національного світогляду й певних літературно - мистецьких поглядів, Косинка нагадує нам Підмогильного, Антоненка-Давидовича і Плужника. З тими письменниками він навіть працював у тих самих літературних організаціях. Вплив Стефаника й Васильченка дуже помітний у деяких творах Григорія Косинки. Його "Темна ніч" нагадує Стефаникового "Злодія". Як у Стефаника селяни напувають злодія перед розправою горілкою.

Вплив Васильченка помічаємо в таких творах Косинки, як "Темна ніч", "Місячний сміх" і "Перед світом". Під впливом Васильченка Косинка забарвлює свої оповідання романтичним ліризмом і насичує їх фолкльорним матеріалом.

Як сказано вище, Косинка є продовжувачем традиції української імпресіоністичної новелі. Але з другого боку він теж споріднений із своїми сучасниками, наприклад, Хвильовим. Хоча має свій власний стиль.

У зв'язку з загальним наступом на українську культуру під час і після процесу СВУ¹ большевицькі критики почали чимраз більше шиканувати Косинку як "клясово - ворожого" письменника. Цензурні умови і цькування не дали йому нормально жити й працювати. В одному з листів до дружини він писав: "Адже цькування, мислю я, повинні мати свої межі, а виходить, що ні, що я помиляюся". Цензура раз-у-раз затримувала його твори, преса йому погрожувала. Большевицький критик Піскун писав з приводу Косинчиної "Гармонії": "Основне настановлення твору - довести, що большевизм для України чуже й незрозуміле явище, що біднота не тільки не підтримала большевиків, а навіть не чула про них..." Офіційна критика безупину виступала проти Косинки, закидаючи йому "куркульську ідеологію", "контрреволюцію", "бандитизм" і "поверховість".

Але не дивлячись на матеріяльні злидні, Косинка не поніс своєї душі на совєтський базар. Він лишився вірний своєму народові і своїм переконанням та за них віддав своє життя. Своїх героїв він представляв як активних і повних охоти до життя членів великого народу.

"Наш клич", 11 березня 1965 р.

вгору