Іноді домен визначає приналежність організації – власника вузла – до того чи іншого класу, наприклад: com – комерційні фірми, edu – освітні, gov – урядові заклади, org – інші організації. Такі трилітерні домени верхнього рівня характерні для вузлів мереж у США. Ця традиція починається з того часу, коли Інтернет ще не виходив за межі цієї країни. Тому не було сенсу відбивати в адресах державну приналежність комп'ютерів.
Домен – це не те саме, що "сегмент доменної адреси ". Домен (це слово в перекладі означає "область", "район") має однозначно показувати місцеперебування в Інтернеті деякої сукупності вузлів. Про них кажуть, що вони належать до цього домену. Виходячи з цього, саму доменну адресу теж можна назвати доменом, до якого належить тільки один комп'ютер. Звідси випливає, що доменом є будь-яка частина доменної адреси , що починається з певного сегмента і обов'язково містить останній сегмент справа

Так само, як "будинок" у поштовій адресі одночасно розташований на певній вулиці, в певному місти та певній країні, комп'ютер належить відразу до кількох доменів.
Наприклад, комп'ютер www.kpi.kharkov.ua перебуває водночас у домені політехнічного університету – kpi.kharkov.ua, в домені Харкова – kharkov.ua і в домені України – ua. Домени Інтернету вкладаються один в одного, як матрьошки. Чим дрібніше домен, тим з більшої кількості сегментів складається його ім'я.
Як видно з цього прикладу, сегмент, що йде за доменом верхнього рівня (якщо читати справа наліво) може зазначати місто, штат та інші географічні підрозділи. В деяких країнах цей другий сегмент аналогічний за смислом домену верхнього рівня в США: наприклад, вузли комерційних фірм в Австралії належать до домену com.au, а комп'ютери австралійських університетів – до домену edu.au. Проте найчастіше відразу за доменом верхнього рівня йде сегмент, що означає саму організацію або фірму, до якої належіть цей вузол Інтернету. Наприклад:
- firma.com - комерційна організація "Firma"
- lcweb.loc.gov - бібліотека Конгресу, США;
- ts.kiev.ua - фірма "Релком-Україна" в Києві, Україна;
- Petrenko.kharkov.ua – особистий комп'ютер людини на прізвище Петренко, що мешкає в Харкові.

Деякі доменні адреси складаються лише з двох або трьох сегментів, але частіше зліва до них дописують ще один, що означає, як правило, один з підрозділів фірмі або сам комп'ютер, адреса якого створюється. Комп'ютер може мати будь-яке ім'я, що впало на думку його власнику, але найчастіше останній зліва сегмент зазначає тип сервера, розташований на цьому комп'ютері (ftp, www тощо).
Наприклад, якщо фірма Company має WWW-сервер та FTP-сервер, то вона, очевидно, задіє дві адреси Інтернету – www.company.com і ftp.company.com (хоча насправді ці дві адреси цілком можуть належати тому самому комп'ютеру, на якому будуть працювати обидва сервери).

Такі вузли називаються серверами DNS - Domain Name Service (Cлужба доменних імен). Під час настроювання Інтернету, комп'ютер користувача має знати адресу принаймні одного такого сервера. Якщо цей сервер не знатиме IP-адресу вузла, потрібну користувачеві (а скоріше за все, так воно і буде), він звернеться до інших, найближчих до нього серверів системи DNS, ті – до своїх сусідів тощо. В результаті буквально за кілька секунд запит користувача облетить увесь світ.

Коли потрібну IP-адресу виявлять, нарешті, на одному із серверів DNS, її відразу перешлють на комп'ютер користувача. Якщо буде введено неіснуючу доменну адресу (або надруковано адресу з помилкою), то це буде помічено саме на стадії пошуку IP-адреси в системі DNS. Браузер Netscape, наприклад, повідомить про це користувача так:

Netscape is unable to locate the server (ім'я сервера)
Браузер не може виявити сервер
The server does not have a DNS entry
Сервер не містить DNS-адреси
Check the server name in the Location (URL) and try again
Перевірте ім'я сервера в рядку Location і повторіть спробу

Логічно, що в більшості випадків (наприклад, в URL-адресах ресурсів, про що будемо говорити далі) можна замість доменної адреси комп'ютера відразу зазначити його IP-адресу. Це дещо прискорить одержання документа з даного сервера, оскільки відпадає потреба пошуку в DNS. Проте не виключено, що рано чи пізно з якоїсь причини сервер, потрібний користувачеві, поміняє свою IP-адресу, не змінивши доменну. Адже номери телефонів змінюються у людей набагато частіше від прізвищ. Очевидно також, що доменну адресу легше запам'ятати, а інформації вона містить (звичайно для користувача, а не для комп'ютера) набагато більше, ніж в IP-адресі.

IP-адреса схожа на доменну адресу тим, що теж складається із сегментів, що утворюють ієрархічну систему. Проте, на відміну від доменної адреси, кількість цих сегментів в IP-адресі завжди дорівнює чотирьом, самі сегменти являють собою не рядки символів, а числа в діапазоні від 0 до 255 (в десятковому запису). Крім того, в IP-адресах ієрархічні сходинки спускаються зліва направо, а не справа наліво, як у доменних адресах. Це значить, що два комп'ютери – сусіди по Інтернету – будуть, скоріше за все, відрізнятися останнім сегментом своїх IP-адрес і першим сегментом доменних адрес.

Сегментами доменної адреси можуть бути і числа, тобто. послідовність цифр. Як же в такому разі комп'ютер відрізняє IP-адресу від доменної (наприклад, в URL документа)? Правило тут просте: домен верхнього рівня (тобто останній сегмент) в доменній адресі обов'язково має починатися з літери.

Тому немає нічого дивного в тому, що на одному з рівнів абстракції практично всі ресурси Інтернету представлені файлами. Це – ті самі файли, давно і добре нам знайомі під час вивчення операційної системи MS–DOS та програмних оболонок Norton Commander, Windows. А організовані ці файли на вузлах мережі, як і на власному комп'ютері користувача, в ієрархічну файлову систему. Це означає, що окремі каталоги (папки), або директорії (directories), тобто групи об'єднаних за смислом файлів, можуть входити до інших каталогів як їхні елементи. Внаслідок цього утворюється система, яку найзручніше графічно представити у вигляді дерева. Переваги такої організації настільки очевидні, що вона використовується не тільки на персональних комп'ютерах, а й практично на всіх інших.

Проте різні типи комп'ютерів (точніше, різні операційні системи) по-різному записують місцезнаходження конкретного файла в деревовидній системі. Такий запис координатів файла на комп'ютері (його називають також повним або маршрутним іменем файла) є частиною стандартних адресів ресурсів в Інтернеті, про що ітиметься далі. Для реалізації цього стандарту використовується операційна система UNIX. Тому знайомство з цими відмінностями може бути корисними, навіть якщо користувач зовсім не збирається переходити на іншу операційну систему.

Система UNIX, що використовується на більшості комп'ютерів – вузлів Інтернету, суттєво відрізняється від звичних MS-DOS, Norton Commander та Windows за правилами іменування файлів і записом маршрутних імен файлів і каталогів:
– ім'я файла в UNIX, як і в Windows 95, може досягати в довжину 255 символів. Розширення імен файлів (наприклад, .zip) вживається, але вони, на відміну від MS-DOS, не є якоюсь спеціальною частиною імені; один файл може мати кілька таких розширень, що йдуть одно за другим, а точок в імені файла може бути скільки завгодно (ім'я може навіть починатися з точки); проте, на відміну від Windows 95, пропуски і деякі інші символи в імені файла в UNIX неприпустимі;
– повні маршрутні імена файлів в UNIX ніколи не містять назву диска (як, наприклад, С: у MS–DOS); каталоги в маршрутному імені розділяються символом /  - Slash (Похила риска), а не \ - Backslash (Зворотна похила риска), як в MS-DOS і Windows. Кореневий каталог, від якого найчастіше іде відлік шляху до файлів, теж позначається символом /;
– в іменах файлів розрізняються великі і малі літери, тобто filename, Filename і FILENAME – різні імена файлів.
Ось декілька прикладів повних імен файлів у системі UNIX:
/pub/ibm.pc/ms-dos/games/Description.txt.Z
/binaries/TIA.205.Aipha-DEC-osfl
/usr/home/dk/Chapter.02.txt

Насамперед треба вирішити, як буде здійснюватися доступ до даних. Те, яка додаткова інформація буде потрібна, залежатиме саме від обраного способу.
На початку URL зазначено, як буде здійснюватися доступ до даних; далі йде інформація, про те, де ці данні розміщені. Наприклад, необхідно здійснити доступ до інформації, що міститься на сервері Харківської державної академії культури (ХДАК), URL якого має вигляд – http://ic.ac.kharkov.ua. Неважко помітити, що надана інформація залежить від способу доступу. URL-адреса складається з двох частин, поділених двокрапкою. Перша (ліва) частина вказує на те, до якого типу належить ресурс і, відповідно, як одержати до нього доступ (точніше, перша частина означає один із мережевих протоколів). Кожний ресурс Інтернету має свій протокол, наприклад, http, ftp, gopher, e-mail та ін. Друга частина URL (після двокрапки) повідомляє користувача, де саме в мережі знаходиться шуканий ресурс.

Спосіб доступу до даним мережі (WWW) визначається протоколом http - HyperText Transfer Protocol (Протокол передачі гіпертексту). Як визначалося раніше, HyperText Transfer Protocol було розроблено спеціально для World Wide Web. Щоб скористатися цим протоколом, слід зазначити ім'я комп'ютера, а також повідомити додаткову інформацію, яку комп'ютер зможе використати для пошуку або створення потрібних даних. Ці додаткові дані зазвичай являють собою ім'я та інформацію про каталог. Оскільки ранні розробки World Wide Web здійснювалися на системах Unix, для розділення імен каталогу та імені файла в URL використовується пряма похила риска "/". Набравши зазначений URL (http://ic.ac.kharkov.ua) на екрані, можна побачити кореневий каталог серверу ХДАК.

Зрозуміло, що побудова правої частини URL залежить від того, що розташовано ліворуч від двокрапки, адже різним мережевим інструментам потрібна різна інформація для того, щоб знайти який-небудь зі "своїх" об'єктів. Тому із синтаксисом (правилами побудови) URL-адрес можна познайомитися в процесі вивчення інших видів інформаційних ресурсів Інтернету і методів доступу до них [1, 4].

вгору