Кожної речі поверхня постійно того має вдосталь,
Що покидає її кожну мить. Ці потоки проходять
Через рідке щось - тканину, скажімо; та вже коли камінь
На перешкоді їм стане чи дерево, вдарившись, тут же
Лад свій ламають вони, відображення дати не годні.
Та коли їм на шляху щось блискуче зустрінеться, щільне,
Дзеркало передусім,- то нічого не трапиться з ними:
Вже не проникнуть-бо, мов крізь тканину, стійкого порядку
Не поламають уже- їх рятує поверхня дзеркальна.
Ось чому саме вона відображення шле нам дзеркальні.
В будь-яку мить і будь-що, і хоч як несподівано вистав
Перед поверхнею дзеркала,- тут же з'являється образ.
Висновок, отже, роби: кожне тіло з поверхні постійно
Шле відпечатки свої - тонко сплетені власні подоби.
Безліч зображень таких виникає в короткому часі,
Тим-то по праву кажу про народження їх блискавичне.
Так от і сонце палке раз у раз незчисленні навсібіч
Промені шле, щоби світ без упину виповнювавсь ними.
Значить, так само й від кожної речі у мить щонайменшу
Безліч її відображень тонких одділятись повинно
І розлітатись по-різному тут же у напрямах різних,
Бо, хоч би як повертали ми дзеркало, в ньому негайно
Речі повторяться, в барвах своїх відображені й формах.
Ще одна думка. Буває не раз: найблакитніше небо
Раптом стемніє, немов із похмурих глибин Ахеронту
Вся, що лиш є в ньому, мла піднялася, аби чорнотою
Заполонити склепіння небесне аж ген до ефіру.
Ось яке темряве Жаху обличчя погрозливо висне
Зверху, коли проривається ніч із понурої хмари,
Хоч не обчислить, не скаже ніхто, яка крихітна частка
Хмари тієї створила нам образ її, подобизну.
Зараз же - те, як нечувано швидко ті образи линуть,
Як мало часу їм треба для того, щоби величезні
Плеса повітряні перепливти і сягнуть блискавично
Місця того чи сього, куди рух їх скерує поривний,
Викладу віршем не так велемовним, як солодкомовним,
Краща-бо лебедя пісня коротка, ніж крик журавлиний,
Що серед хмар десь вітри його буйні розвіюють, австри.
Передусім, що й побачити можна, рухливість найбільша
Тим притаманна речам, що з дрібних і гладеньких постали
Первоначатків. Такими, скажімо, є жар, як і сяйво
Сонця, бо з дуже малих вони виникли, крихітних тілець,
Що одне одного мовби штовхають, і так від удару
Мчать до удару, за обширом - інший долаючи обшир,
Бо ж у невпинному леті розгін дає світлові - світло,
Й наче розпаленим вістрям погрожує променю - промінь.
Так і подоби речей в одну мить неймовірно великі
Відстані перебігати в повітряних просторах можуть,
Кожній-бо з них, по-простому скажу, наступає на п'яти -
Інша, сусідня, і так одна одну женуть ті подоби,
Хоч і без того властива їх тільцям окрилена легкість.
Врешті, тому, що рідка, тонко сплетена їхня тканина
Крізь перешкоду пройти може будь-яку й через повітря -
Хоч би яка його товща була - просочитися вільно.
Далі. Якщо з глибини, з серцевини речей вилітають
Первісні тільця з розгоном таким у повітря, скажімо,
Сонячне сяйво і жар, що по всій неосяжності неба
Можуть, як бачимо, з проблиском дня в одну мить розпливтися,
Заполонивши і землі, й моря, оросивши небесні
Безміри,- що ж тоді скажеш про тих, які напоготові
В першому стали ряду, а злетівши,- завади не знають?
Бачиш, наскільки вони і стрімкіше, і дальше повинні
Йти і долать за однаковий проміжок часу незмірно
Ширші простори, ніж сонячне світло - в розлогому небі?
Ще один, може, найбільш переконливий, незаперечний
Доказ того, що речей подобизни - таки найстрімкіші:
Вистав надворі дзеркальну поверхню води серед ночі -
Й тут же відіб'ються в ній променисті сузір'я, що рясно
Всіяли світу всього неозорого небо погоже.
Бачиш тепер, як з ефірних висот умлівіч потрапляє
Образ - подоба далеких зірок - аж на землю низинну?
Тож повторю тобі ще раз і ще раз: існують рухливі
Тільця, що в очі нам б'ють і подразнюють зір одночасно.
Так від окремих речей навсібіч розпливається запах,
Як од річок - охолода, від сонця - жарінь, а від моря -
Пил водяний, що вздовж берега стіни гризе-роз'їдає.
Скільки-то й звуків усяких постійно літає в повітрі!
Чуємо, врешті, ми й сіль на губах, коли вздовж побережжя,
Де розгулялася хвиля, йдемо. Споглядаємо часом,
Як полиновий готують напій,- і вже гіркість у роті.
Ось як, невпинно струмуючи, шириться в напрямах різних
Будь-яка річ - посилає частки свої хвиля по хвилі,
Й перепочинку не має той плин, ані миті перерви.
Адже весь час відчуваємо щось: усі речі постійно
Бачити можемо, запах відчути й на слух уловити.
Далі. Якщо ми, наосліп обмацавши пальцями в пітьмі
Річ якусь, можемо певними бути, що в нас під руками -
Річ саме та, що й при денному світлі ми бачили,- значить,
Дотик і зір виникати повинні на спільній основі.
Отже, якщо ми під пальцями чуємо форму квадратну
Речі, якої не бачимо,- що ж, як не ця ж таки форма,
Цей же квадрат і при денному світлі впадає нам в очі?
Звідси висновуй: причиною бачення служить нам образ,
Жодної речі без нього наш зір не здолав би вловити.
Ті, що йде мова про них, відпечатки речей звідусюди
Линуть, у різні боки розлітаються кожної миті.
Ну, а що їх тільки зором побачити може людина,-
Лиш відтіля, куди звернемо погляд, на нас напливають,
В очі нам б'ють кольорами та формами речі всілякі.
Та й саму відстань від нас до тієї чи іншої речі
Образ можливість дає нам побачити і розрізнити.
Бо, відділившись од речі, жене він одразу, штовхає
Те, що між нами знаходиться й річчю тією, повітря.
Все воно, хлюпнувши нам непомітною хвилею в вічі,
Легко торкається наших зіниць і пливе собі далі.
От через те ми й побачити здатні, наскільки далеко

Будь-яка річ. І чим більше повітря на нас напливає,
Чим його хвиля протяжніша, тим буде нам видаватись
Довшою відстань до того, на що ми свій зір скерували.
Втім, щоб усе саме так відбувалось, потрібна велика
Швидкість, бо й річ водночас озираємо, й відстань до неї.
Тут якнайменш дивуватись потрібно, чому ж ті подоби,
Образи ті, що летять нам у вічі, хоча поодинці
Неспостережні,- виразне дарують нам бачення світу.
Таж коли вітер нас б'є час од часу, як ми йдемо в стужу,
Наче в холодний потік, то не можемо, звісно, відчути
Вітру окремих часток, ні морозу, що нас переймає,-
Холоду й вітру всього відчуваємо тілом удари,
От і тремтить воно, мовби шмагало його щось раз по раз,
Щоб і про власного тіла присутність уяву нам дати.
Втім, ударяючи пальцем об камінь, торкаємось, власне,
Тільки поверхні його, так би мовить, найтоншої барви,
Та не її відчуваєм на дотик, а радше глибинну
Твердість, яка не самій лиш поверхні - всій брилі властива.
Ну, а чому мов по той бік од дзеркала бачимо образ -
Час тобі знати, бо й справді його наче вглиб хто відсунув.
Тут є подібність до того, що нам із приміщення дійсно
Бачити можна тоді, коли навстіж одчинені двері
Змогу дають озирати все те, що є ген поза ними -
Бачення й тут відбувається через подвійне повітря:
Спершу-бо - те, що по цей бік дверей нам у вічі впадає,
Хатнє повітря; потому одвірки йдуть - зліва і справа;
Далі - надвірне нам вічі захлюпує світло і друга
Смуга повітря, а з ним - усе те, що є справді надворі.
Так от і дзеркала образ, як тільки злетить із поверхні
Й поки долине до нашого зору, жене і штовхає
Ту, що між ним і зіницями нашими, смугу повітря.
Отже, не диво, що спершу її відчуваєм, а далі -
Вже саме дзеркало. Та лиш його в свою чергу відчуєм,-
Тут же до нього, неначе одлуння, й від нас іде образ
І, віддзеркалений, миттю до нас повертається знову.
Та пам'ятаймо, що й він жене хвилю нового повітря,
Що потрапляє нам в вічі раніше, ніж образ; тому-то
Не на поверхні дзеркальній він бачиться - мовби за нею.
Ще раз кажу: дивини тут нема: чи про дзеркало йдеться,
Чи то про вид у відчинені двері - в обох тих подібних
Випадках маємо той самий чинник - подвійне повітря.
Ну, а що в дзеркалі зліва ми бачимо праву частину
Тіла свого,- це тому, що, об дзеркала рівну поверхню
Вдарившись, образ ніяк одійти вже не може від неї,
Змін не зазнавши; прямою дорогою в бік протилежний
Він відіб'ється, й таке буде з ним,' як із глиняним зліпком -
Маскою, вогкою ще, коли нею жбурнеш о тверде щось -
Брус або стовп: коли б тут же одскочила після удару
І зберегти могла всі свої риси, тоді неодмінно
Те, що праворуч було в неї око, зробилося б лівим,
І навпаки: те, що зліва було,- перейшло би направо.
Передаватись від дзеркала може й до дзеркала образ:
П'ять або й шість тоді йде відображень від речі одної.

Що б не таїлось від ока людського по закутах дому,-
Хоч би який до тих закутів ламаний хід не провадив,
Хоч би які там були закамарки,- численні дзеркала
Все в одну мить відіб'ють, із найглибшого вивівши схову.
Так от по черзі на кожному дзеркалі зблискує образ:
Те, що насправді ліворуч було, появляється справа,
Та ненадовго: відбившись,- уже воно знову ліворуч.
Щодо дзеркал тих, однак, чиї згини звичайно бувають
Форми такої, як наші боки, то вони, як відомо,
Правильне нам, не обернене, шлють відображення речі.
Значить, або долітає до нас віддзеркалений двічі
Образ-відбиток, або під час лету встигає зробити
Оберт, як дзеркало вчить його згином поверхні своєї,
І лиш тоді, обернувшись, торкається нашого зору.
Далі. Ми певні, що образ іти може з нами: так само
Ставити ногу та й будь-які наші наслідувать рухи.
Це через те, що, яку б не покинув ти дзеркала частку,-
Образи ті посилати відразу ж вона перестане.
Адже відскакувать мусить усе - так веліла природа -
І під таким, як упало, кутом од речей відбиватись.
Ну, а чому відвертаємо зір од разючого світла?
Сонце чому нас сліпить, коли хочемо глянуть на нього?
Грізна-бо сила його, й незчисленні крізь чисте повітря
Образи стрімко летять і, ваги набуваючи в леті,
Вічі нам б'ють, розірвать намагаючись їхню тканину.
Зрештою, будь-який блиск - пересвідчитись можемо часто -
Ріже нам очі, бо в ньому роїться насіння вогненне,
Саме воно спричиняє той біль, потрапляючи в вічі.
Для жовтяничних, на що не поглянуть,- усе для них жовте:
Це через те, що численні пливуть із їх тіла частинки
Жовтої барви назустріч подобам речей; окрім того,
Є ще в очах у них досить частинок таких, що своєю
Блідістю,- з чим їм зустрітися випаде,- все позначають.
Ну, а що з темряви бачити можем освітлені речі,-
То через те, що сусіднє нам - чорної барви повітря,-
Першим у вічі впадаючи, їх посідає, а потім -
Сонцем осяяне йде і немовби вичищує зір наш,
Чорні розвіює тіні, які ще лишились у ньому
Від попереднього, адже воно і стрімливіше значно,
Й тонше в багато разів, і могутність його куди більша.
Щойно воно всі шляхи, всі протоки очей заполонить,
Вивільнить ті, що повітрям густим затамовані, пори -
Тут же подоби речей, що на світлі були, напливають
І зорове відчуття, щоб могли ми їх бачити, будять.
І навпаки: нам у темряву годі проглянуть із світла,
Бо, насуваючись після прозорого, темне повітря
Всі забиває шляхи зорові, всі проходи собою
Перегороджує, щоб не пробивсь туди жодної речі
Образ тонкий і щоб наших очей не здолав доторкнутись.
На квадратові ж коли звіддаля споглядаємо вежі,
То через те вони начебто круглими бачаться часто,
Що далина взагалі заокруглює кут усілякий,
Зрештою,- повністю робить невидимим: никне поволі

Й не досягає вже наших зіниць його образу поштовх,
Бо, поки линуть ті образи через обширне повітря,-
Слабнуть, раз по раз долаючи опір його під час лету.
Тож, коли всі пропадають кути з-перед нашого зору,-
Мовби різцем заокруглені бачаться з каменю вежі;
Хоч не такі, як то зблизька їх видно, споруди округлі,
А заволочені тінню, немовби розпливчасті, млисті.
Нам видається, що й тінь наша рухатись може на сонці,
Йти вслід за нами і всі найточніше наслідувать рухи.
Та чи повіриш у те, що позбавлене світла повітря
Може ступати, як ми, і повторювать рухи за нами?
Ні. Адже те, про що мова йде, що називаємо тінню,
Чим може бути, якщо не повітрям без домішки світла?
Бо таки справді: йдучи, заслоняєм од сонця по черзі
Певні місця на землі й одслоняємо їх, зрозуміло,
Роблячи крок,- раз у раз їх умить заполонює світло.
От і здається нам: тінь, що її відкидає од себе
Тіло, за нами нечутно ступає, немов супроводить.
Завжди-бо слідом за першим нове напливає проміння
І, наче вовняна нитка в огні, поступово зникає.
Ось чому легко земля позбавляється світла і знову
Повниться ним, в одну мить з себе чорні змиваючи тіні.
Не припускаєм, одначе, що зір помиляється в чомусь.
Це ж бо обов'язок наших очей - пізнавати, де світло,
Де - лягла тінь; ну, а що це за світло: старе чи нове вже,
Що це за тінь: чи ця ж сама, чи інша - на іншому місці,
Чи відбувається те, про що тільки-но ми говорили,-
Все це вже розуму нашого справа, безсилі тут очі,
Бо ж у природу речей хіба можуть вони зазирнути?
Тож не вини їх тоді, коли розум спіткнувся на чомусь.
От пливемо на судні, а здається воно непорушним.
І навпаки: те, що в гавані, наче повз нас пропливає.
Мов до корми поступово тікають горби та рівнини,
Що побіч них ми судно женемо під напнутим вітрилом.
Так і зірки, що їх бачимо ген на небеснім склепінні,
Всі - мов незрушні цятки, а пливуть же тим часом в ефірі,
Сходять-бо завжди й далекого заходу поки досягнуть,
Обшири он які, світлом їх повнячи, міряти мусять!
Не помічаємо й сонця, і місяця руху стрімкого -
Наче стоять, хоч насправді й вони - в ненастанному леті.
З моря не раз висуваються скелі такі, що між ними
Вільно б могли кораблі пропливти; віддалік же поглянеш -
Бачиш там острів суцільний, а не стрімчаки поодинчі.
Крутяться колом, бува, хлопчаки, а зупиняться - й наче
Крутяться вже не вони, а колони, приміщення ціле,
Й ляк їх направду бере: завалитися може й будинок.
І на світанні, коли багрянистими хвилями жару
Над верхогір'ями високо в небі заграє природа,
Нам видається, що сонце палке своїм тілом вогненним
Наче впивається в ті, з-за яких виринає, вершини.
Може, з дві тисячі летів стріли їх од нас відділяє,
Відстаней, може, п'ятсот, що дорівнюють летові списа,
Ну, а між тими вершинами й сонцем безмежні прослались

Плеса рівнинних морів під незмірним ефіру наметом,
Різних країв тисячі то тут, то там розмістились,
Де незліченні племена живуть, де всілякі є звірі.
І навпаки: зазирни в неглибоку, на палець, калюжу-
Й дух перехопить: така розчахнеться глибінь під ногами,
Як височінь, що їй міри й кінця нема,- над головою;
Небо, здається, і хмари ми бачимо ген під землею
Й не надивуємось: селяться там і світила небесні.
Врешті, коли зноровиться твій кінь, наче вкопаний ставши
На бистрині, й коли глянеш на хвилі стрімливої річки,
Буде здаватись, що сила страшна проти течії рвучко
Тягне, штовхає коня твого, хоч і незрушно стоїть він.
Та й усе інше, куди не скинь оком, і справа, і зліва,
Мчить ненастанно з конем твоїм разом, пливе проти хвилі.
Так от і портик, хоч рівні колони його підпирають,
Хоч на протяжності всій два ряди Їх ідуть рівнобіжне,
Та коли глянути вздовж,- видається, що всі ті колони
В гострий збігаються кут аж на тому кінці, поступово
З лівою - праву зближаючи лінію, крівлю - з землею,
Поки в розпливчастий конуса шпиль не посходяться врешті.
Тим, які в морі весь час, видається, що сонце вогненне
Вранці зринає із хвиль, щоб увечері в них же пірнути,
Бо ж, окрім неба й води, мореплавець нічого не бачить,
Та не вважай, що чуттям аж ніяк довіряти не можна.
Тим, хто до моря не звик, видається, що в гавані судна
Мовби кормою, що переломилася, вперлись у хвилю.
Справді-бо: весла й корма в тій частині, котра над водою,
Як і належить,- прямі; та, з водою стикаючись, тут же
Наче ламаються, й та їх частина, котра йде під воду,
Мов обертається, й так, обернувшись, ізнизу йде вгору
І, віддзеркалена, вже собі плава на самій поверхні.
В пору нічну, коли вітер у небі рідкі бистролетні
Хмари жене, тоді нам видається, що й зорі блискучі
Ген понад хмарами мчать їм назустріч далеко не в тому
Напрямку, що притаманний їх рухові, їхнім законам.
На підборіддя опрешся, бува, й випадково натиснеш
Пальцем ізнизу на око - складається враження дивне,
Начебто робиться все, на що зір тоді звернеш, подвійним:
Так і світильник подвійними раптом заграє вогнями,
Все, що в покоях твоїх, усі речі, подвояться; навіть
Лиця подвійні в людей і подвійні в них постаті будуть.
Врешті, коли наші органи сон бере в пута солодкі,
Й тихо на дно безтурботного спокою тіло пірнає,
Нам видається й тоді, що ми в русі, що нас не торкався
Сон, і ми певні, що навіть у темряві ночі сліпої
Бачимо сонце, втішаємось повінню денного світла.
В спальні глухій лежимо, а немовби по світу блукаєм:
Ріки, і гори, й моря перед нами; в поля йдемо пішки;
Різні, хоч тиша довкола сувора, ми чуємо звуки,
Мову й самі ведемо, хоч ні слова не мовимо, звісно.
Бачимо в сні, на великий наш подив, ще досить такого,
Що наче зменшує віру в чуття, підірвать її хоче.
Та надаремно, бо тут нас в оману здебільшого вводять

Вимисли нашого ж розуму: за очевидне приймати
Змушують те, чого наші чуття не сприймали насправді.
Бо таки важче за все - провести нам межу поміж явним
І неіснуючим, адже наш розум на вигадки скорий.
Хто ж уважає знання неможливими,- як йому знати,
Так воно є чи не так, коли всяке знання відкидає?
Втім, я не став би ніколи заводити з тим суперечки,
Хто тільки свій бачить слід, кому голову ліньки підняти.
Та припустімо, що знає він те. Поцікавлюсь, одначе,
Звідки - якщо дотепер на правдиве ніде не натрапив -
Знає він, що таке, врешті, знання й незнання в свою чергу?
Звідки б у нього поняття було про правдиве та хибне?
Що від сумнівного б допомогло відрізнить очевидне?
Висновку дійдеш: таки відчуття нам побачити правду
Першими змогу дають; заперечити їх - неможливо.
Більше-бо, звісно, довір'я до того повинно в нас бути,
Що вже саме може силою правди брехню подолати.
Та чи могли б ми, окрім відчуттів, довірять чомусь більше?
Втім, якщо хибні вони, то чи може корить їх у тому
Розум людський, тобто те, що від них цілковито походить?
Хибні вони - то даремно і в розуму правди шукати.
Вухо ж не може спростовувать зору, так само, як вуха -
Дотик; до нього втручатися смак, безумовно, не буде;
Чи, може, нюх тут вирішує все? Може, верх беруть очі?
Ні. В мене думка своя: тут усе розподілено чітко -
Межі свої має кожне чуття, свою владу, тому-то
Що є в природі м'яке, чи холодне, чи тепле,- для того
Маєм окреме чуття; відчуваємо зором, окремо
Різних речей кольори і все те, що пов'язано з ними.
Силу окрему свою має смак; виникають окремо
Запахи; звуки сприймаються також окремо. Виходить,
Наші чуття виправлять аж ніяк одні одних не можуть,
Та й заперечить себе, незалежні, тим паче не годні,
Завжди однакове мусимо їм виявляти довір'я:
Те, що сприймають вони в ту чи іншу хвилину,- правдиве.
Тож, коли розумом важко збагнути, чому, припустімо,
Те, що квадратним є зблизька, на віддалі нам видається
Круглим, то краще, оскільки того ще не вирішив розум,
Хибні пояснення дати одній, як і другій, фігурі,
Ніж, упускаючи з рук очевидність, себе позбавляти
Найдостовірніших даних, ніж ті підривати основи,
Що обіперті на них і життя наше, й наш порятунок.
Не довіряючи власним чуттям, ти не тільки свій розум
Занапастиш, а й життя: не захочеш обходити прірву
І взагалі оминати все те, чого людям звичайно
Слід уникати, а йти - до такого, що їм необхідне.
Отже, всі закиди щодо чуттів, усе те, що супроти
Них наготовлене,- це не що інше, як мотлох словесний.
Врешті, якщо при будові криву взято мірку відразу,
Ще й кутомір відхилився від риси прямої, а рівень
Теж, хай на волос, чи в тій, чи то в іншій спіткнувся частині,
Піде все діло тоді шкереберть: буде криво та косо,
Взад і вперед відхиляючись, дивний якийсь, недоладний
Зводитись дім, завалитись готовий; а часом і справді
Валиться: хибна ж була, на якій виростав він, основа.
Так от і будь-яке судження наше, якщо зародилось
Із помилкових чуттів, то й саме мусить буть помилковим.
Ну, а тепер,- як із інших чуттів усіх кожне зокрема
Річ відчуває свою,- пояснити не так уже важко.
Голос, по-перше, чи будь-який звук ти почуєш, як тільки,
В уші проникнувши, тілом своїм там чуття вони зрушать.
Отже, і голос, і звук, ти погодитись мусиш,- так само
Речі тілесні, якщо вони здатні чуття сколихнути.
Голос подразнює часто й шляхи, крізь які він проходить:
Часто шорстким стає горло від крику, що рветься назовні.
Бо, намагаючись через вузини прорватись юрбою,
Голосу первні немовби запруджують вихід із горла
Й поки проб'ються, дають таки ротові знати про себе.
Сумнівів, отже, нема, що слова й голоси з непомітних
Складені тілець, якщо спричиняти пошкодження можуть.
Далі ж відомо тобі, скільки тіла в нас може забрати,
Нервів і навіть самої снаги безперервна розмова,
Що ведемо її з кимось, буває, від раннього ранку
Ген аж до вечора, вкритого тінями чорної ночі,
Надто, коли час од часу наш голос у крик переходить.
Отже, тілесним повинен буть голос, якщо якусь частку
Тіла втрачаємо ми від гучної тривалої мови.
Голос буває шорсткий через те, що шорсткі його тільця.
І навпаки: від їх гладкості - гладкістю голос береться.
Так і до вух потрапляють нам тільця, за формою різні:
Не порівняти, скажімо, труби завивання глухого,
Що, надриваючись, будить луну якусь хриплу, натужну,
З лебедя співом сумним і прозорим, що над Геліконом
Болісно так зазвучить посеред гомінливих потоків.
Тож, поки звуки ті видобуваємо з нашого тіла,
З самого дна його, і через рот випускаєм назовні,-
Вправний, рухливий язик на слова раз за разом їх ділить,
Та не без участі губ, од яких уже форма залежить.
Отже, якщо з невеликої відстані йде до нас голос,
Тобто один якийсь звук, то й окремі слова ми повинні
Чути виразно цілком, розрізняючи їх по вимові,
Бо ж і склади свої ще зберегли вони, обриси певні.
Ну, а якщо пролягатиме відстань занадто велика,
То неодмінно слова, всі почнуть у повітрі зливатись,
Поки летітиме,- геть поламається мовлене слово:
Звук якийсь тільки домчить, але вже не впізнаєш у ньому,
Що то були за слова і про що в них ішлося, настільки
Став каламутним, заплутаним, поки доплив до нас, голос.
Далі. Не раз лиш одне якесь мовлене голосно слово,
3 уст оповісника злинувши, всім потрапляє до слуху.
Голос той, отже, дарма що один,- розлітається тут же
Роєм, адже, розподілений, входить він кожному в вухо,
Надаючи всім словам і звучання окреслене, й форму.
Що ж не потрапить до вух, усе те, повз них промайнувши,
Далі летить, поки, врешті, не гине, в повітрі розплившись.
Дещо, на твердість якусь наштовхнувшись, до нашого вуха

Знов повертається - дурить нас образ одбитого слова.
Вникнувши в явище те, пояснити й собі ти зумієш
Добре, та й іншим даси зрозуміти, чому на безлюдді
Скелі слова оддають, не змінивши їх ладу й порядку,
Як, заблукалих шукаючи друзів у тінявих горах,
Голосно кличемо їх, що не знати куди розбрелися.
Був я в місцях, котрі шість або й сім разів можуть вертати
Раз тільки поданий звук: самі скелі до скель посилають
Будь-яке слово, що не замовкає, підхоплене вчасно.
Каже навколишній люд, що сатири живуть козлоногі,
Німфи і фавни в місцевості тій; заведуть там забави,
Крики та скоки нічні - тебе житель тамтешній запевнить,-
І за хвилину - вже мов не було безгомінної тиші:
Чути, як струни бринять переливно, як солодко й сумно
Ллє свої звуки сопілка до співу під пальцем рухливим.
От наслухає, бува, селянин - і вже Пана він чує,
Що, на рогатім чолі потрясаючи віттям сосновим,
По очереті раз по раз ковзне-пробігає губою,
Щоб лісову невсипущою піснею славити музу.
Справді, яких тільки див не придумає люд наш по селах,
Щоб не гадав хто, що всі ті ліси й полонини пустельні
Кинули навіть боги. Звідси й різні казки-небилиці,
Мабуть, початок беруть. А, можливо, тут інша причина:
Рід наш людський має вічну жагу до казок усіляких.
Врешті, не треба тобі дивуватись, чому так буває,
Піп через ту, яка бачити нам не дає, перешкоду
Голос таки проникає до нас і подразнює вуха.
Словом, бува, перекинемось ми й при зачинених дверях
З тим, хто за ними стоїть, бо й у звивисту тріщинку, пору
Може проскочити звук, але не прослизне туди образ:
Тут же розщепиться він, якщо в пори прямі не потрапить,
Як от у скла, крізь яке пролітає зображення всяке.
Голос у будь-яких напрямах може, крім того, ділитись,
Бо ж один з одного він виникає: заледве поставши,-
Іншим початок дає багатьом; так же й іскра вогненна
Часто нові розсіває іскринки, майнувши в повітрі.
Повняться голосом, отже, всі закутки, навіть найглибші,
Всюди вривається звук, навсібіч розлітаючись миттю.
Ну, а подоби речей, їхні образи як одділились,
Так і летять навпростець, і тому ми нічого не годні
Бачити через стіну, голоси ж ізсередини - чуєм.
Маловиразні, щоправда, й вони, бо, пробившись назовні,
Мов притупились, і вже не слова долинають до вуха,
Лиш бубоніння глухе - нерозбірливі, стлумлені звуки.
Щодо смаку,- а тепер говоритиму про піднебіння
Та про язик,- то неважко й таке відчуття пояснити.
Смак відчуваєм, по-перше, тоді, як жуванням із їжі
Видавим сік: так і губку, водою набряклу, в долоню
Взявши, вологу витискуєм, поки не стане сухою.
Сік, який з їжі пішов, через пори тонкі в піднебіння
Входить; так само по звивинах пор -у язик ніздрюватий.
Тож, коли сік той гладкі має тільця, тоді своїм плином
Він мовби гладить, мов пестить усе в ротовій порожнині -

Все, що довкіл язика, що вповите вологою слини.
І навпаки: що ті первні шорсткіші, загострені більше,
То вони дужче, різкіше подразнюють органи смаку.
Втім, насолода від соку обмежена лиш піднебінням:
Щойно спливе через горло донизу - нема вже від нього
Жодної втіхи, тим паче тоді, коли в тіло всякає.
Значення, отже, нема, чи смачну споживаємо їжу -
Тільки б вона, перетравлена, тілом могла розпливтися,
Тільки б у шлунку весь час рівномірна трималась вологість.
Ну, а тепер щодо того, кому яка їжа придатна,
Дещо скажу. Адже те, що для когось гірким є і прикрим,
Іншому видатись може приємним або найсолодшим.
Відстань таки необмежена тут, неосяжна різниця:
Що відживляє одних, те для інших - отрута смертельна.
Хай тільки слина людська торкнеться змії,- вона тут же
Гине, своє ж таки тіло зміїне кусаючи люто.
Ще один приклад: от нам чемериця - то гостра отрута,
Кози ж повніють на ній, набирає ваги й перепілка.
Щоб розумів ти, чому так буває, згадати потрібно
Те, про що трохи раніше тобі говорив я, а саме:
Різноманітне поєднане в різних речах є насіння.
Ще одне: ті, що без їжі прожити не можуть, істоти
Зовні й по видах якщо вони всі між собою різняться
І неоднакові обриси й лінії всіх їхніх членів,-
Отже, й насіння, з яких вони складені,- різної форми.
А якщо так, то відмінними мусять і проміжки бути,
Й ті, що ми порами їх називаємо, наче протоки
В тілі, в усіх його членах, у роті й самім піднебінні:
Ті невеликими бути повинні, ці - більшими дещо,
Чотирикутні в одних сотворінь вони, в інших - трикутні,
В більшості - круглі, а деякі з них - навіть багатокутні.
Бо, як того вимагають і рухи, і форма насіння,
Різні за формою мусять, без сумніву, й отвори бути,
Й напрям їх відповідати повинен будові тканини.
Тож, як солодким є щось для одних, неприємним - для інших,
То, кому солодко, в того найгладшої форми насіння,
Ніжно торкаючись, мусить іти в піднебінні протоки.
І навпаки: в кого терпне язик од поживи тієї ж -
Тільця шорсткі, гачкуваті йому пропихаються в горло.
Добре засвоївши те, зрозумієш одразу й наступне:
Хай-но від надміру жовчі, бува, нападе нас гарячка
Чи якась інша не знати відкіль навинеться хвороба,-
Мовби хвилюється тіло тоді й шкереберть іде тут же
Первоначатків усталений лад, їх належний порядок:
Що нам раніше було до смаку, що підходило досі
Нашим чуттям,- їх дратує тепер, стає милим натомість,-
Що, проникаючи, кожного разу вражало нас прикро.
Мед - як одне, так і друге поєднує в суміші рівній;
Втім, я не раз уже вище тобі говорив про ті речі.
Зараз тобі поясню, в який спосіб у ніздрі впадають
Запахи всякі. Так ось: мусять бути насамперед речі,
Звідки, як думати слід, розпливаються запахів хвилі:
Линуть весь час вони, ширяться, все порошать доокола.

Різних істот відповідно до форм неоднакових ваблять
Також і запахи різні. От бджоли на запах медовий
Хтозна-куди полетять. Коршаків зате - падалі сморід
Миттю збере звідусіль. А роздвоєне звіра копито,
Слід залишивши, собак неодмінно скерує на здобич.
Запах людини вже здалеку чує та птиця, що римських
Веж була сторожем, рятівником їх,- гусак білосніжний.
Різним створінням - і нюх дано різний, що їх до поживи
Шляхом несхибним веде, від гидкої ж отрути тікати
Змушує. Так і живуть завдяки тому звірів породи.
Запахи ті, що вливаються в ніздрі нам, різні долають
Відстані: деякі з них можуть линути дальше, ніж інші.
Все ж ні один серед запахів не полетить так далеко,
Як ото голос чи звук; не кажу вже про те, що, стрімливо
В очі впадаючи, в нас зорове викликає сприймання.
Запах повільніше йде, і не раз, ще й мети не сягнувши,
Весь розпливеться поволі в повітрі, загубиться в ньому,
Бо не так легко з глибин йому вийти, прорватись назовні
З речі якоїсь. Що глибоко схований він, про те свідчить
Досвід: візьми розламай, розкриши, поклади на жаровню
Будь-яку річ - і сильніше струмітиме запах із неї.
Висновку далі неважко дійти нам, що запаху тільця
Більші, ніж ті, з яких твориться звук, адже їм не пробитись
Через стіну кам'яну, крізь яку голоси йдуть і звуки.
Саме тому не відразу по запаху можна вгадати,
Де джерело його - річ, яка пахне, бо, надто повільна,
Запаху хвиля холоне в повітрі, й тому, як то кажуть,
Не по гарячих слідах на потрібну нам річ натрапляєм.
Тим-то, бува, й гончаки спантеличені сліду шукають.
Та не смаки тільки й запахи можуть одним бути милі,
Іншим - відразні: сам вигляд речей і забарвлення їхнє
Враження різне на різні створіння звичайно справляють:
Деякі з них для окремих істот особливо нестерпні.
Приклад один лише - півня візьми, що вітає світанок,
Залопотівши крильми, голосистий, ще посеред ночі.
З ним не заводиться й лев, хоч яка в нього дика потуга:
Тільки-но вгледить де - кожного разу вдається до втечі.
Видно, такі в тих пернатих істотах є первісні тільця,
Що, проникаючи в зір хижака, мов якими голками
Колють зіниці йому і при тому такий викликають
Гострий, нечуваний біль, що знести його й леву несила.
Ну, а що нас не вражають вони,- то або нам у вічі
Не потрапляють, або, як потраплять,- їм вільний дається
Вихід із них, щоб, затримавшись там, не могли причиняти
Шкоди якоїсь очам, щоб нічим не тривожили зору.
Врешті, дізнатись пора, що нам душу турбує, і звідки
Те, що спадає на думку не раз. Пару слів щодо цього.
Різних речей, кажу ще раз, подоби рояться в повітрі,
Линуть собі то туди, то сюди, звідусіль напливають
І між собою, легкі, як лиш подув докупи зведе їх,
Тут же єднаються, мов павутиння чи золота плівки.
Значно-бо тонша природа їх плетива, ніж тих частинок,
Що зорове відчуття, потрапляючи в очі нам, будять:

Порами в тіло проходять вони - й починає тремтіти
Духу природа тонка, й відчування той рух непокоїть.
От і ввижається нам казна-що тоді: Скілли, Кентаври,
Керберів морди жахні, як і всі оті привиди-тіні
Тих, що померли й кістки їх давно вже земля вповиває.
Таж усілякі на кожному кроці ширяють подоби.
З них виникають одні самостійно в повітряних плесах,
Інші - від різних речей відділяються. Є поміж ними
Й ті, які з образів тих же постали - із їх поєднання,
Бо, зрозуміло, з живого Кентавра не виникне образ:
Де йому взятись, якщо не буває створіння такого?
Можуть хіба що людини й коня випадково зустрітись
Образи й тут же, як вище вказав я, немовби зчепитись,
Бо ж і тканина, й природа тонка їх схиляють до того.
Так виникає, вважай, і все інше в подібному роді.
Щодо тих образів, ще раз кажу: легковійні, стрімливі,
Мчать вони, й будь-який з них одним лише поштовхом може
Нашого духу природу тонку в одну мить сколихнути.
Дуже вразливий-бо розум людський, дивовижно рухливий.
Ну, а що справді це так,- пересвідчитись буде неважко:
Бо, коли те, що ми розумом бачимо й зором,- подібне,
Значить, ті явища два й виникати так само повинні.
Я вже вказав, що, як бачу, скажімо, гривастого лева,-
Бачення те через образи йде, що впадають нам в очі.
Звідси висновуй: причини такі ж нам ворушать і розум;
Тож, коли бачить він лева того чи щось інше,- до нього
Ті, що й до віч ідуть образи-плівочки, тонші одначе.
Так і тоді, коли в сон поринає натомлене тіло,
Дух наш не спить. Це тому, що тривожать його й серед ночі
Різні подоби речей - ті, що розум ще вдень турбували.
Враження дійсно таке, що неначебто знов перед нами -
Ті, кого смерть і земля до свого вже взяли володіння.
Згідно з природою це відбувається: всі ж у ту пору
Тіла чуття пробувають у спокої, мовби приглухлі,
Правдою, отже, брехню пересилити їм тоді важко.
Пам'ять до того ж лежить, уві сні розімліла, й не може
Втрутившись, думку піддати, що той, кого розум так чітко
Бачить живим, став давно вже набутком загибелі й смерті.
Дивом і те не вважай, що подоби людей, окрім того,
Можуть ходити, всім тілом своїм володіючи вільно,-
Саме таким уві сні найчастіше ми бачимо образ,-
Це через те, що лиш перший майне,- а вже в іншій поставі
Інший зринає. Здається, однак, що то перший рухнувся.
Зміна положень, повинні ми думати, йде блискавично:
Стільки тих образів є, і така в них нечувана швидкість,
Так незчисленне багато в одну тільки, ледве відчутну,
Мить наплива тих часток, що відтворять нам будь-який порух.
Тут не одне виникає питання, і слід не одне нам
Ще з'ясувать, якщо повністю хочемо викласти справу.
Передусім - чому розум на будь-яке наше бажання
В цю ж таки мить відповідний бажанню відтворює образ?
Може, ті образи тільки те й роблять, що підстерігають
Наші бажання: захочемо - й тут же нас вабить уявне
Море, чи край, чи то небо, чи, врешті,- що серце жадає?
Всякі зібрання, походи святкові, бенкети і битви -
Чи не подасть нам того на одну тільки згадку природа?
Зважмо й на те, що, гуртом в одному зосередившись місці,
Кожен щось інше цілком, щось своє обмірковує духом.
Що там казать, коли часом у сні й танцюристів подоби,
Мірно ступаючи перед очима в нас, м'яко всім тілом
Так от і сяк вигинаються, руки рухливі здіймають
І, щоби вабити зір, додають іще й крокам принади!
То чи й вони, ті подоби, тямкі до мистецтва, набувши
Вправності в танцях, отак уночі вихилятися можуть?
Чи вірогідніше те, що в хвилині, якої достатньо,
Щоб лиш один якийсь видати звук, у відчутному тобто
Відтинку часу, вбачає наш розум наявність ще й інших
Безліч хвилин, тому в будь-яку мить, у будь-якім місці
Образів маємо вдосталь, усяких подоб наготові?
Стільки тих образів є, і така в них нечувана швидкість!
Тільки-но перший промчить непомітно - вже в іншій поставі
Інший зринає; здається, однак, що то перший рухнувся.
А через те, що незмірно тонкі вони, дух може чітко
Бачити з них лише ті, на котрих зосередить увагу.
Інші, що їх не готовий сприйняти він, мимо пролинуть.
Ну, а готується сам: кожен раз він побачити хоче
Наслідок дії чи явища, й це йому, отже, вдається.
Не помічав ти хіба, як весь час намагаються й очі
Пристосуватись, коли щось тонке їм обстежити треба,
І що без цього не годні ми речі побачити чітко?
Та коли навіть на більший предмет неуважно дивитись,
Не зосередившись духом на ньому, постійно він буде
Наче б одсунений хтозна-куди, недосяжно далекий.
Чи ж дивина, що, втрачаючи образи геть усі інші,
Дух тільки те, чим захоплений в дану хвилину, сприймає?
Врешті, з прикмет незначних величезне висновувать можем.
Так мимохіть ми самі ж плетемо собі сіті обману.
Часом бува, що за образом раптом насунеться образ
Іншого роду: от бачили жінку ми - й тут непомітно
В нас на очах уже взявсь чоловік відкілясь або низка
Різних облич і всілякого віку людей напливає.
Сон же й непам'ять піклуються тим, аби подив не брав нас.
Тут на одну я, до речі, вкажу тобі грубу помилку,
Що берегтись її мусиш, аби не блукать манівцями:
Зіркість очей, як подумати можеш, не створена вмисне,
Щоб озирали ми світ. Не для того, щоб мали ми змогу
Кроком сягнистим іти, наші стегна й гомілки надійну
Мають опору в ногах і згинатися здатні в суглобах.
І не для того до дужих плечей прикріпляються руки
Й кисті до них, мов прислужниці дві наші, справа і зліва,
Щоб усе те ми робити могли, що життя вимагає,-
Так от пояснювать речі подібні - це значить міняти
Звичний порядок: за наслідком - ставити всюди причину.
Орган якийсь не тому народився, щоб нам був придатний,
А навпаки: саме він породив свою власну придатність.
Поки очей не було,- не могло ж і про зір бути мови.
Так і слова: не могли ж вони без язика існувати:
Орган той виник задовго до того, ніж люди навчились
Ним говорити. І значно раніше з'явилися вуха,
Ніж було звук який-небудь почуто. Й всі інші частини
Тіла, гадаю, були перед тим ще, ніж їх уживання.
Не через те вони, отже, зросли, що були нам потрібні.
Люди, одначе, вдалися до рук, до жорстокої бійки,
В хижу впадаючи лють, одні одних плямуючи кров'ю,
Ще перед тим, заки, вістрям сяйнувши, стріла полетіла.
І відхилятись од ран перед тим підказала природа,
Ніж появилося вміння щитом володіти в лівиці.
Й тіло натомлене сну довіряти навчилися люди
Значно давніше, ніж ложа високі вистелювать м'яко.
Врешті, й не гинув од спраги ніхто, коли кухля не знали.
Все це, потрібно вважати, постало для вжитку людського
В силу потреб життьових і знайшло своє застосування.
Інша річ - те, що саме появилось, і щойно потому
Нам дало знати про себе, вказавши, яка з нього користь.
Тут відчуття ми насамперед бачимо й органи різні:
Ще раз і ще раз кажу: аж ніяк у те вірить не можна,
Ніби з'явились вони через те, що була в них потреба.
Хай тебе й те не дивує нітрохи, що кожне створіння
Згідно з природою мусить поживу для себе шукати.
Я вже казав: од речей відділяючись різноманітне,
Сіються тілець рої. Та найбільше втрачати їх мусить
Кожне створіння, адже воно в русі, й чимало тих тілець,
Мовби хто витиснув їх із глибин, виділяється з потом;
Та й через рот, коли дихаєм важко, не менше летить їх.
Тіло стає через те мов розріджене, пористе більше,
Далі - падінням грозить, і цей стан супроводиться болем.
Їжа потрібна тоді, що підтримала б тіло поникле,
Сил додала йому, в пори проникнувши, й затамувала
Хіть до наїдку, розлиту повсюди - по органах, жилах.
Так і волога спливає в місця, що жадають вологи;
Ну, а жадають тому, що згромаджені жару частинки
Шлунок вогнем обдають; та волога, надходячи в пору,
Скопище їх розпорошує, гасить, неначе пожежу,
Щоб не спалила нас геть, розбуявшись, посушлива згага.
Так от із нашого тіла змивається спрага посушна;
Так і до їжі невтримну жагу вдовольняє природа.
Отже, тепер - як це можемо йти ми, куди заманеться,
Як - усілякі виконувать рухи, і що то за сила
Змогу дає нам вагу чималу всього нашого тіла
Переміщать,- поясню тобі, ти ж мене слухай уважно.
Спершу, кажу, западають у дух тільки образи руху,
Тобто ходи, і вдаряють по ньому, як вище сказав я.
Воля зринає тоді, бо ж ніхто ні за що не береться,
Поки того, що робити збирається, дух не побачить.
Що він завбачує, те й постає перед нами як образ.
Отже, коли сколихнеться наш дух і захоче, скажімо,
Йти,- він одразу ж на те підбиває розсіяну в тілі
Ген по суглобах, по всіх його органах силу душевну:
Це ж і не важко йому, він-бо тісно пов'язаний з нею.

Пойнята рухом душа - в свою чергу зворушує тіло,
Й так набирає розгону від поштовхів ціла споруда.
Тіло, кажу, наче рідне, крім того, й рухливе повітря,
Саме рухливості тій завдяки, що йому притаманна,-
Широко входить в усі його пори, куди тільки може,
Й там розсівається скрізь, досягає часток щонайменших
Тіла. З причин, отже, двох може рухатись тіло, неначе
В морі судно, що його як вітри женуть, так і вітрило.
Врешті, немає, повір, аж ніякої в тому дивниці,
Що найдрібніші частки - ті невидимі тільця - спроможні
Тілом таким, як у нас, обертати й такою вагою.
Той таки вітер візьми: і тонке, і легке в нього тіло,
Та величезне жене він судно з вантажем величезним.
Хоч воно стрімко летить,- лиш одної руки вистачає,
Щоб керувать ним; одне лиш кермо,- куди хоче, спрямує.
Різних чимало страшних тягарів може зрушити з місця
Коловорот і піднять їх одним невеликим зусиллям.
Щойно тепер,- як овіює сон наше втомлене тіло
Спокоєм, як він душевні турботи з грудей проганяє,
Викладу віршем не так велемовно, як солодкомовно,
Краща-бо лебедя пісня коротка за крик журавлиний,
Що серед хмар десь вітри його буйні розвіюють, австри.
Ти - тільки вухо своє нагостри й не послаблюй уваги,
Щоб не казав, що так бути не може, як я припускаю,
Щоб манівцем не блукав, одіпхнувши від серця правдиву
Мову мою про ті речі, сліпий до своєї ж помилки.
Отже, пірнаємо в сон, як лише розсівається тілом
Сила душі: то її викидає частково назовні,
То дещо глибше, всередину, збившись, вона осідає.
Мов розпливається наше єство - розімліле, ослабле.
Сумніву, врешті, нема, що чуття, коли є воно в тілі,-
Йде від душі, і тому, коли в сні заникає чутливість,
Думати слід, що й душа, потурбована, зрушена з місця,
Вигнана геть, але, звісно, не .вся, бо тоді наше тіло
Вічно б лежало, занурене в холод німотної смерті.
Справді, коли б не лишилась прихована в нашому тілі
Хай якась крихта душі, як під купою попелу - іскра,
Звідки б могло в усіх органах раптом чуття оживитись,
Як зазміїтися б міг із погаслого вогнища пломінь?
Що викликає, однак, переміну таку і від чого
Це турбування душі настає і розслаблення тіла -
Виясню, тільки гляди, щоби слів не пускав я на вітер.
Отже, всією своєю поверхнею будь-яке тіло,
Безпосередньо з повітрям стикаючись, мусить, по-перше,
Частих ударів і поштовхів різних весь час зазнавати.
Ось чому всі майже речі то шкірою вкриті довкола,
То в шкаралупі вони, то в корі, то мов панциром скуті.
Також по внутрішніх тіла частинах повітря вдаряє,
Бо ж і вдихає його, й видихає створіння раз по раз.
Тож, коли тіло зсередини поштовхи чує та ззовні
І через пори вузькі в глибину проникають удари
Аж до підвалин його, аж до першооснов - елементів,
Тіло поволі немов осувається, впасти готове.

Й дива нема тут: ламають-бо звичний порядок свій первні
Тіла і духу; тоді й вилітає крізь пори назовні
Частка душі; усередину ж - інша ховається частка;
Ще якась частка її, по всьому розпорошена тілу,
Ні поєднатись, ні в рухи взаємні не може вступати,
Бо не дає їй, шляхи перекривши, зійтися природа.
Так от із зміною руху чуття в глибину поринає.
А через те, що немає, сказати б, опори для тіла,
Слабне воно, наче зморене вкрай, опускаються руки,
Клеяться очі до сну, підгинаються часто й коліна
Навіть тоді, як лежить, оповите дрімотою, тіло.
Потім і їжа схиляє до сну: як повітря впливає,
Так і вона, поступово по всіх розливаючись жилах.
Тільки той сон, у який поринаємо, добре поївши
Чи натомившися,- дуже важкий, бо тоді значно більше
Тілець, великим зусиллям підбитих, безладно рояться.
Все це до того веде, що душа поринає частково
Глибше й назовні частково спрямовує викид рясніший,
Ділиться більше всередині, рідшою робиться врешті.
Чим ми пильніше буваємо зайняті кожної днини,
Тобто яке нас до себе найбільше прив'язує діло,
Що виняткової в кожного з нас вимагає уваги,
Те й у ві сені переважно в нас крутиться перед очима:
Так, уві сні веде справи правник, порядкує закони,
Вождь поривається в бій, за уявною битвою стежить,
А мореплавці - така вже їх доля - з вітрами воюють,
Я ж - на природу речей невсипущу скеровую думку
Й мовою предків, до чого дійшов,- на письмі викладаю.
Що не візьми - всі науки, мистецтва, заняття всілякі
Поночі голову нам, щойно сон завітає, морочать.
От глядачів заповзятих візьми, що на грищах у цирку
Зряду багато просиділи днів, так у них переважно
Навіть тоді, коли вже не сприймають тих ігр відчуттями,
Все ще відкритими навстіж лишаються в розумі ходи,
Через які проникать могли вільно речей тих подоби.
Тож не один іще день по виставі в них перед очима,
Та й не лише, коли сплять вони, а й наяву, наче все ще
Крутяться ті циркачі, танцюристи гнучкі пропливають,
Пісня кіфари дзвінка веселить, долинає до слуху
Струн гомінких передзвін, переповнені людом довкола
Бачать численні ряди і барвисто прикрашену сцену.
Ось як то важить багато, яка в кого схильність до чого,
Чим хто займатися звик залюбки, й не лише про людей тут,
А взагалі про всі інші створіння однаково йдеться.
На рисака от поглянь: хоч лежить, хоча сон взяв у пута
Тіло міцне,- покривається потом і дихає важко,
Наче з останніх зусиль здобуває в бігу перемогу
Чи переходить одразу в галоп, лиш розсунуть обору.
Так і мисливський собака, гончак, у спочинку солодкім
Часто, здригнувшись, ногами ворушить і лає спросоння,
Й ніздрями чуйно повітря нараз починає ловити,
Мовби на звіра сліди йому, врешті, напасти вдалося.
Часто й прокинувшись пуститься він з усіх ніг за примарним

Образом оленя, наче б той справді тікав од погоні,
От і біжить, аж омана розвіється й прийде до тями.
Так і домашні дрібної породи собаки, що люблять
Ластитись, іноді їжаться, хутко зметнувшись на ноги,
Мовби чужі якісь постаті й лиця побачили раптом.
І що суворіша, зліша порода, то більше лютує,
Більшу завзятість вона виявляє і в сні неодмінно.
Ну, а пернаті всілякого роду, крильми злопотівши,
Спокій священних гаїв не турбують хіба серед ночі,
Тільки-но під час дрімоти недовгої-сну сторожкого-
Видасться їм, що на них уже падає хижий шуліка?
Й люди так само: що звикли вершити великим зусиллям
Розуму, духу свого, те вві сні вони роблять постійно -
Владарі то здобувають міста, то в полон потрапляють,
То пориваються в бій, то немов під ножем лементують.
Ті відбиваються, зойки страшні видають час од часу -
Можна подумать, що звірі голодні, пантери та леви
їх поїдають живцем, аж луна йде від болісних криків.
Інші крізь сон можуть будь-коли хоч би яку таємницю
Розголосить, а трапляється,- свій таки викрити злочин.
Бачиться смерть уві сні багатьом. Уночі видається
Не одному, що зі скелі летить, наче лантух, додолу -
От і бере його жах, і не може, прокинувшись навіть,
Довго до тями прийти - мов пропасниця б'є бідолаху.
Спрагу хто чує вві сні, той себе коло річки вже бачить
Чи джерела, де всю воду, припавши, готовий ковтнути.
Навіть охайний, коли йому сниться, що він, примостившись
Десь у вбиральні, вже й одяг підняв,- проливає спокійно,
Зв'язаний путами сну, всю проціджену тілом вологу,
Ну, а тим часом... ясне вавілонське орошує ложе.
Так і до тих, котрі чують уперше в юнацькому тілі
Порухи сім'я, що тільки-но визріло, в цю ж таки днину
Роєм усякі спливаються образи постатей різних -
Вісники звабні чудових облич, бездоганної вроди.
Все це чутливі вражає їм органи, сім'ям набряклі,
Поки, немовби насправді пізнавши солодке єднання,
Струменем повним, тугим не плямують одежі нічної.
Сім'я те, ще раз кажу, починає в нас живо кружляти
Саме тоді, коли тіло міцніє, вступаючи в зрілість.
Кожну-бо річ лиш своє щось подразнювать може, будити:
Сім'я людське тільки сила людська добуває з людини.
Зрушене з місця свого, поривається тут же в дорогу:
З тіла всього через органи різноманітні виходить
І, нагромадившись там, де багато судин е чутливих,
Потурбувавши, приводить у рух дітородні частини.
Ті набрякають од сім'я, і хочеться все це негайно
Впорснуть туди, куди пристрасть націлилась, пойнята шалом,
Тіла шукаючи саме того, що вразило нам душу.
Таж і поранений падає мало не завжди на рану,
Й цівкою кров б'є туди, звідки тіло зазнало удару:
Часто й сам ворог, якщо він десь поряд, забризканий нею.
Так от і той, хто пізнав, як поранює зброя Венери,-
Хай його звабив хлопчак, що до дівчини тілом подібний,
Чи якась жінка, що всіх обдає, де не ступить, жагою,-
Рветься туди, звідки рана прийшла, поєднатися прагне -
Струмінь вологи, що в тілі зібралася, в тіло ж пустити:
Втіхи п'янкої йому передсмак дає хіть безсловесна.
Ось що Венера для нас, адже звідси - й назва любові,
Звідси - й ота насолода Венери, що крапля по краплі
В серце впадає, щоб тут же холодній журбі поступитись.
Бо, хоч відсутній любові предмет,- непокоїть нам очі
Образ жаданий, у вухах видзвонює ймення солодке.
Образів тих і всього, що поживою є для кохання,
Слід уникати, свій розум - на інші спрямовувать речі,
Краще-бо надмір вологи спровадити в будь-яке тіло,
Ніж берегти її, сліпо одній лиш піддавшись любові,
Біль накликаючи явний на себе й турбот цілу хмару.
Бо, підживляючись, виразка злом стає закоренілим.
Так і жага з дня на день у тобі роздуватиме люту
Муку, якщо свої рани старі не вгамуєш новими
Й свіжими їх не довіриш Венері загальнодоступній
Чи на щось інше не звернеш докучливих порухів духу.
Все ж оминати любов - це не значить себе позбавляти
Втіх, що Венера дає, а лиш вільно їх брати, без муки.
Чи не чистішу п'є той насолоду, хто глузду не втратив,
Ніж очманілий? Закоханих-бо таки в час поєднання
Пристрасть, мов хвиля хистка, то туди, то сюди пориває:
То спогляданням напоюють зір, то рукам дають волю,
То, налягаючи тілом усім, роблять іншому тілу
Боляче, то один одному часом зубами кривавлять
Губи в цілунках палких - тут нема чистоти в насолоді:
Жала приховані мучать закоханих, от вони й ранять
Те, що їх вабить, від чого в них дика жага зароїлась.
Ласками дикість оту солодить час од часу Венера,
Ніжністю втіх - погамовує біль від нестямних укусів.
Бо сподівається завжди любов порятунок од жару
Саме в тім тілі знайти, від якого і вибухнув пломінь.
Марно: що проти законів природи, того не буває.
І, безперечно, що в більше ми входимо тут володіння,-
То палахтливіша, впертіша хіть обпікає нам груди.
Бо щодо їжі, пиття, то вони проникають у тіло
Й там, усередині, певні місця посідають, тому-то
Можемо легко і спрагу страшну заспокоїти, й голод.
Ну, а з обличчя, скажи, з усієї принадної вроди
Що може в тіло ввійти і втішати його, крім тоненьких
Образів? Подув слабкий розпорошить надію мізерну.
Як уві сні хоче спраглий напитися, та не знаходить
Жодної краплі ніде, щоби внутрішній жар погасити,
Й до джерела - до подоби його - поривається марно,
Й серед води його мучить жага, він повітря ковтає,-
Так от і спраглих любові постійно морочить Венера:
Тіло жадане очима їдять, насититись - не можуть,
Далі й руками по ньому блукають, але надаремно:
З ніжних опуклостей взяти для себе нічого не годні.
Врешті, завмерши в обіймах тісних, коли п'ють насолоду
Віку квітучого, й тіло віщує їм розкіш найвищу,

Й сім'ям сипнути вже має Венера по ниві жіночій,
Хочуть ще глибше тілами з'єднатись, із слиною - слину
Змішують; подих із уст їм в уста йде крізь зціплені зуби.
Та надаремно: нічого ні взяти для себе не можуть,
Ні своїм тілом усім в якесь інше пробитися тіло,-
Саме таке в них, здається, тоді виникає бажання:
Ось як їм любо в тісні потрапляти Венерині сіті,-
Розімлівають вони, насолоді всесильній піддавшись.
Тільки тоді, коли хіть, що зібралась у жилах, прорветься,
Врешті перерва мала в те жагуче втручається діло.
Та незабаром і шал повертається, й несамовитість,
Бо намагаються знов домогтися того, чого прагнуть;
Засобу їм не знайти, що зарадити б міг тій напасті,
От вони й сохнуть, а що то за рана сліпа в них - не знають.
Ще ж, окрім того, журба їх живцем їсть, турботи діймають,
Ще ж і життя їх постійно залежить од примхи чужої.
Статок тим часом іде на ясні килими вавілонські,
Справи - занедбані; добре ім'я шкутильгать починає.
Ноги, пахучими змащені мазями, сяють коштовним
Із Сікіона взуттям; величезні смарагди міняться
Зеленню, золотом персня оточені; шати блакитні,
Кольору хвилі морської, вже й потом Венери просякли.
Чесний набуток батьків на стрічки розтрачають барвисті,
На шапочки, на тканини шовкові-кеоські, елідські.
Пишно обладнані, щедрі бенкети влаштовують, ігри;
Келихів безліч там, пахощів цінних, вінків, але все це -
Марно! Бо з самого дна якусь гіркість їдку піднімає
Втіх джерело і за горло бере їх таки серед квітів.
Може, тому, що, вину свою чуючи, дух дорікає
Сам собі гірко за те, що життя йде в забавах намарно,
Може, й тому, що сумнівне слівце вже на самім порозі
Кинула любка, й вогнем воно в серце жадливе запало.
Може, гризе підозріння, що та вже на іншого потай
Кидає оком, та й глум на лиці її нібито бачить.
Навіть направду щаслива любов обійтися не може
Без отих бід. Ну, а що вже казати нам про нещасливу,
Про безнадійну любов? Незчисленні помітиш тут лиха,
Й очі замруживши. От чому краще нам буть насторожі
Заздалегідь, як повчав я, щоби не потрапити в пастку.
Значно-бо легше, тримаючись одаль від сітей любовних,
Не попадатись у них, ніж, потрапивши, знову на волю
Вийти, тугі розірвавши вузли, що сплела їх Венера.
Втім, і піймавшись у них, і заплутавшись, міг би позбутись
Лиха того, якби сам же собі не робив перешкоди,-
Не закривав, як то кажуть, очей на всі хиби душевні,
Як і тілесні, тієї, що так упадаєш за нею.
Так от і роблять частенько всі ті, кого хіть засліпила:
Хтозна-які переваги приписують тим, кого люблять.
От і трапляється, що непутяща, бридка якась жінка -
Мов у меду, та ще й почесті їй припадають найвищі.
А попри те одні одних на глум беруть: хай-но в халепу
Інший потрапить - Венеру власкавити жертвою радять;
Не помічають, сліпці, що й самі в тім болоті по вуха.

Чорну-смуглявкою звуть вони; нечепурною-нехлюйку;
Кізкою - тичку суху; сіроока - це друга Паллада;
Карлиця - легкість сама, найчистішої солі зернина;
Повною величі їм видається дебела й костиста;
Пташкою мило щебече - заїка; німа - соромлива;
Жовчна, різка, язиката - це жінка вогненної вдачі;
Ніжності ймення отримує та, яку точать сухоти;
Та, що її вже домучує кашель,- тонка стебелинка;
А повногруда, товста - годувальниця Вакха, Церера;
З носом кирпатим - Силена; губата - владарка цілунків.
Ну, але годі: ще довго було б тут про що говорити.
Та припустімо, що в неї лице невимовної вроди
Й постать уся випромінює чар невідхильний Венери,-
Клином земля ж не зійшлася на ній: і без неї жили ми;
Й робить вона не одне,- чи'не так, може? - що й невродливі:
Запахом прикрим таким себе часом окурить, нещасна,
Що розбігаються геть по кутках, сміючися, служниці.
Ну, а закоханий? Часто, коли його не допускають,
Весь у сльозах, на пороги вінки їй кладе, плетениці,
Зіллям пахучим одвірки мастить, обціловує двері,
А прийняли б у ту мить,-тільки раз коло неї дихнувши,
Тут же поважних шукав би причин, щоб забратись чимшвидше;
Жалісні б вірші забув, що так довго бився над ними,
Гірко б за дурість собі дорікав, адже стільки достоїнств
Їй приписав, що вони б і не личили смертній людині.
Нашим Венерам це добре відомо, тому приховати
Хочуть будь-що закулісне життя від цікавого ока
Тих, кого в сіті любовні спіймали, взяли на приманку.
Марні зусилля: твій дух має змогу на хитрощі їхні
Кинути світло, підняти на сміх геть усі таємниці;
Втім, якщо трапиться добра, не в'їдлива,- можна крізь пальці
Глянуть на хиби людей, бо така вже їх, видно, природа.
Жінка не завжди, однак, лицемірною тільки жагою
Дихає, тіло своє з чоловічим єднаючи тілом,
Міцно вустами в уста, поцілунками зрошені, впившись:
Це від душі вона робить не раз, спонукаючи в спільних
Радощах той переміряти шлях, що належить любові.
Та не могли б ні птахи, ні худоба, ні звірі всілякі,
Ні кобилиці самцям піддаватись, коли б не вливала
Пристрасті гойно природа й у них і коли б до з'єднання
Не поривались невтримно й самі вони-хтиві самиці.
Бачив же сам ти, напевно, як ті, кого хіть обопільна
Тісно сплела, зазнають, поєднавшися, спільної муки.
На роздоріжжі собаки, бува, розлучитися прагнуть
І пориваються в різні боки з усіх сил, але як же
Міцно застрягли вони в нерозривних тенетах Венери!
То чи пішли б на таке, якби втіх не чекали взаємних,
Що завести в западню і тримати пов'язаних можуть?
Отже, я ще раз кажу: насолода в любові - взаємна.
А при змішанні насіння, одначе, коли випадково
Над чоловічим у мить якусь верх бере сім'я жіноче,-
Схожий до матері плід з материнського визріє сім'я;
Схожий до батька - дасть батьківське сім'я; хоч бачимо часто

Діток, що риси в собі поєднали і матері, й батька,-
Ріст їм дали, отже, кров материнська і батьківське тіло:
Збуджене, видно, по всіх своїх органах вістрям Венери,
Сім'я опливлось, обопільним пойняте, однаковим палом,
Ні подолать, ні подоланим буть ні одне тут не може.
Ну, а буває не раз і таке, що дитина з обличчя
Дуже подібна до діда свого чи до прадіда навіть.
Цке через те, що батьки в своїм тілі приховують часто
Різноманітних начатків багато в їх суміші різній,
Що з роду в рід поколіннями йдуть од найдальшого предка.
Так і повторює волею випадку в дітях Венера
Предків: то вираз обличчя, то голосу барви й волосся:
Певне насіння потрібне й для цього не менше, скажімо,
Ніж для самого лиця, ніж для тіла та органів інших.
Батьківське сім'я, завваж, часом дівчинку може зродити,
А з материнського - тіло хлоп'яче не раз виникає.
Завжди-бо, що народилось,- постало з двоякого сім'я.
Ну, а подібність до батька чи неньки залежить від того,
Звідки взяло воно більше, тому-то й пізнати неважко,
Чи народилось хлоп'я, чи жіноча пробилася парость.
І не з веління безсмертних у когось посів дітородний
Забрано, щоб не назвали його любі дітки ніколи
Батьком, щоби звікував він свій вік у безплідній любові.
Більшість так думає, тож, невеселі, жертовною кров'ю
Зрошують вівтарі, щедрі дарунки складають у храмі,
Щоб завагітніли, рясно запліднені, їхні дружини.
Марно богів непокоять, однак, віщунам докучають:
Плоду нема в них тому, що їх сім'я або вже занадто
Згусле, або, навпаки,- і розріджене, й плинне надміру.
Плинне - тому, що до місця належного не прилягає,
Тут же спливає - і все, не дає зародитися плоду;
Надто густому - розгону бракує, не так воно легко,
Як це потрібно було б, виривається, тож рівномірно
Годі проникнуть йому, куди треба, або ж ледве-ледве,
Хоч і проникне в те місце, з жіночим єднається сім'ям.
Видно, що тут, як ніде, відповідність потрібна взаємна.
Той може легше одну запліднити; від цього скоріше
Інша дитя понесе в своїм лоні, вагітною стане.
Дуже багато жінок, не один раз виходивши заміж,
Діток не мали, аж поки не трапивсь такий, від якого
Плід понесли, збагатившись, нарешті, потомством солодким.
І чоловіки, яким, хоч і плідні жінки були їхні,
Не дарували дітей, брали інших, підхожих для себе,
Щоби похилий свій вік молодим укріпить поколінням.
Ось як багато це значить, щоб сім'я мішалось із сім'ям
Саме таким, що стає дітородним у тому єднанні.
Сім'я пливке до густого підходить, густе - до пливкого.
Дуже велику вагу має, що споживати ми звикли:
Їжа одна робить сім'я густим, а від іншої може
Рідшим ставати воно або й зовсім таки пропадати.
Немаловажним так само є те, в який спосіб солодкій
Втісі віддатися: є така думка, наприклад, що жінка
Легше заходить у тяж, коли четвероногих і звірів
Звичай наслідує, бо ж у місця відповідні спливає
Сім'я, коли в неї груди опущені й підняті стегна.
Звабливих рухів жінкам аж ніяк не потрібно робити:
Лиш заважає собі завагітніти та, що принадним
Порухом тіла розпалює хіть чоловіка й тим самим
Із розімлілого тіла тугий в них вихоплює струмінь:
Цим борозну мимохіть вибиває з прямої дороги
Плуга, а сімені плин од належного місця відводить.
Рухатись так передбачливі звикли хитрунки-повії,
Щоб і нечасто вагітними бути й коханням до того ж
Тоншу, ніж дома жінки, небуденну давать насолоду.
Нашим дружинам мистецтво таке, певна річ, непотрібне.
Втім, не боги, не Венерині стріли призводять до того,
Що й невродлива, бува, полюбитися будь-кому може:
Часто своїми хорошими вчинками, ніжністю вдачі,
Вмінням доглянути тіло своє, поведінкою, врешті,
До співжиття їй вдається тебе поступово схилити.
А перегодом любов - тут заслуга вже звички - приходить.
Бо й непомітний удар, аби тільки повторювавсь мірно,
Змусить податися будь-яку річ із перебігом часу.
Не помічав ти хіба, як на камінь вода по краплині
Падає часто, і хай за роки, а проб'є-таки й камінь?

вгору