Думаю, ні: хижаками всілякими й нині повсюди
Наша земля аж кишить, переповнена трепетним жахом,-
По чагарях, у проваллях гірських та глибоких дібровах.
Йти нам туди чи не йти,- це від нас переважно залежить.
А не очистимо серця свого,- скільки бід мимоволі,
Скільки страшних небезпек накликатимеш вічно на себе!
Що тільки нас не з'їдає тоді: ненастанні турботи -
Пристрастей темні плоди - і страхи, їх супутники вірні!
Ну, а зухвалість, а гордість, а скупість хіба не спроможні
Нам затруїти життя? Ну, а розкіш, до праці зневага?
Хто ж ті страхіття не зброєю,- словом приборкавши, вигнав
Геть із людської душі, чи не гідний він, щоб до богів ми
Зарахували його, чи хвали не вдостоївсь такої?
Та й про безсмертних він передусім із натхненням не меншим
Думку високу свою не одну вмів чудово подати
І таємниці речей - всю природу їх - нам одслонити.
Йду я слідами його, в таємниці природи вникаю,
Вчу, як і він, що є певна умова, з якою приходять
Речі на світ, що тривать вони можуть лише в її межах:
Часу могутніх законів ніщо розірвати не в силі.
Тут відкриття ми зробили насамперед щодо природи
Духу: він також є тілом; воно ж народитися мусить,
А, народившись,- не може неторкнутим вічно тривати.
Це, кажу ще раз, примарні подоби вві сні нам турбують
Розум, коли ніби бачимо тих, що з життям розлучились.
Нам залишилось тепер - це підказує хід міркування -
Викласти думку про те, що і світ весь - із смертного тіла,
І довести водночас, що з народження взяв він початок.
Як із матерії скопища, врешті, могли утворитись
Небо, і море, й земля, і зірки мерехтливі, і сонце,
Й місяць кулястий; які із землі повиходили потім
Різні створіння; які ж - не могли народитись ніколи.
Як почало спілкуватися плем'я людське між собою
Мовами різними, давши речам усім назви окремі;
Як у серця їм закрався настирливий перед богами
Страх, що на землях усіх найпильніше стоїть на сторожі
Вівтарів, храмів, зображень богів, і дібров, і водоймищ.
Далі ще виясню те, в який спосіб керує природа
Рухами сонця і місяця, щоб не гадали ми часом,
Що між землею і небом вони по своєму бажанню
Звершують вільно свій біг ненастанний від віку й до віку,
3 тим, щоб рослини вбивалися в ріст і створіння всілякі;
Щоб не вважали, що з волі богів вони в небі кружляють.
Бо навіть ті, хто пізнав, що всевишні живуть безтурботно,
Часто дивуються: звідки ж той лад бездоганний, якому
Підпорядковано все, коли йдеться, зокрема, про речі,
Що відбуваються над головою, в просторах ефіру;
От і звертаються знов до старого, як світ, забобону:
Є, мовляв, грізні над нами велителі, все по плечу їм -
Вірять, нещасні, у те, бо не знають, що може зродитись,
Що - неспроможне; яку мають речі окреслену силу,
Врешті,- як глибоко вкопано стовп на межі їх тривання.
Втім, обіцянками часу тобі не займатиму більше.

Спершу ти, отже, на землі поглянь, на моря і на небо:
Три за природою різні тіла, не подібні до себе,
Три бачиш, Меммію, форми і три найстійкіші сплетіння -
Все це загине в один якийсь день. Протривавши століття,
Врешті, впаде цей огром, і завалиться світу споруда.
Знаю, наскільки чужа, незвичайна для розуму думка
Про неминучу загибель землі, про майбутнє падіння
Неба, й наскільки це словом мені довести буде важко.
Так от бува, як доносиш до вух щось нечуване досі,
А показати - досяжним для зору зробити не можеш,
Ні для руки, хоч це - гідна довір'я найбільшого стежка,
Що навпростець до грудей,- до вмістилища духу провадить.
Спробую все-таки; може, словам моїм явища справжні
Віри колись додадуть: от земля, колихнувшися важко,
Дасть тобі доказ того, що руїною й світ може стати,-
Доля - якщо за кермом вона - хай береже нас од цього,
Замість події слова нехай краще нас переконають,
Що з гуркотінням жахним увесь світ завалитися може.
Та перед тим, як почну віщування тобі подавати,
І правдомовніші значно, й святіші, ніж їх прорікає
Піфія з Феба триніжника під дорогим йому лавром,
Я підбадьорю тебе не одним іще словом розумним,
Щоб не гадав ти в тугій забобону гнуздечці, що сонце,
Небо, і море, й земля, і сузір'я небесні, і місяць
Вічно триватимуть, мовби наділені тілом безсмертним;
Щоб не подумав, що кару жахливу, як давні Гіганти,
Мусять і ті понести, за провину, ні з чим не зрівнянну,
Хто посягнув на підвалини світу безбожним ученням,
Навіть на сонця промінного блиск- погасить його хоче,
Смертною зважившись мовою заплямувати безсмертне.
Все це, про що тут ідеться, одначе, настільки далеке
Від божества і настільки не гідне з богами рівнятись,
Бути в числі їх, що радше поможе створить нам уявний
Образ того, що без жодних чуттів і без рухів життєвих,
Бо й неможливо, щоб духу природа й живе розуміння
З будь-яким тілом могли поєднатися: так, не буває
В небі дерев, а в глибинах морських не збираються хмари;
В полі не можуть водитися риб косяки лусконосні;
Крові в рослинах нема, не добудеш із каменя соку.
Твердо встановлено, де що рости має й перебувати.
Так от і духу природа без тіла, сама, ні зродитись,
Ні протривати без крові, без жил ані миті не може.
Та якби навіть могла,- сила духу тоді неодмінно
Чи в голові, чи то в плечах, чи десь аж у п'ятах шукала б
Місця собі, виникаючи в будь-якім закутку тіла,
Все ж у людині б лишалась тій самій, у тій же судині.
Ну, а якщо в нашім тілі є певне, окреслене місце,
Де, видається, рости й розвиватися можуть окремо
Дух і душа, то тим паче відкинути мусимо думку,
Що поза цілістю тіла, живої позбавлені форми,
Десь чи то в скибі пухкої землі, чи в огненному сонці,
Чи у воді існувать вони можуть, чи в дальнім ефірі.
Отже, чуттям наділяти божественним речі ті годі:

Місця-бо в них для душі, яка б їх оживила, немає.
Вірити смішно й у те, що в якомусь із закутів світу,-
Де б не було це,- в безсмертних богів є священні оселі:
Надто субтильна природа богів - не сягнути до неї
Нашим чуттям, та й для розуму, бачиться, ледве доступна.
Ще ж, коли дотику рук уникає і поштовхів ззовні,
Значить, і з тим їй не дано стикатись, що ми дотикаєм:
Що не досяжне для дотику,- те й дотикатись не може.
Тим-то й оселі богів одрізнятись від наших повинні
Тонкістю передусім, що властива природі безсмертних.
Твердження те трохи згодом детальніше я обгрунтую.
Ну, а вважати, що гідну захоплення світобудову
Людям на втіху безсмертні звели, що за витвір цей дивний
Наша хвала їм належить і дяка, що вся ця споруда
Буде стояти в віках, як і нині,- тривка, несмертельна,
Що величезним гріхом було б,- те, що за промислом давнім
Роду людському боги вготували для вічного вжитку,
Якось по-своєму перетлумачити, зрушити з місця,
Чи на словах уверх дном намірятися перевернути,-
Всі такі твердження, Меммію, скільки їх не нагромаджуй,-
Безум, та й годі. Подумай-но тільки: чи вічно блаженним
І невмирущим богам так потрібна була б наша вдячність,
Щоб ради нас вони бралися раптом до діла якогось?
Що ж то нового могло б заманити їх, щоб, занехавши
Всю безтурботність свою, переміни собі забажали?
Бо ж утішатись новим може той лиш, погодься, котрому
Шкоди старе завдало; але хто не зазнав у минулім
Жодної прикрості, в кого життя безпечально спливає,
Що в ньому потяг такий до нового б могло пробудити?
І чи було б нині злом для нас те, якби ми не родились?
Може, тяглося життя наше в темряві, сповненій смутку,
Ще перед тим, як заблисло речей родотворне начало?
Звісно, прийшовши на світ, за життя ми хапаємось цупко,
Поки тримає нас, вабить усіх насолода ласкава.
Хто ж не проймався жагою життя і кому не судилось
Бути одним із живих,- чи жалітиме, що не родився?
Звідки, нарешті, взяли б усевишні зразок для будови
Світу всього, звідкіля про людей в них поняття б запало,
Щоб уявлять собі й знати могли, що бажають робити?
Звідки були б їм відомі властивості первісних тілець -
Те, на що здатні вони, свій порядок міняючи завжди
Й лад, якщо творчості прикладу б не подавала природа?
Бо, незчисленні, в єднання вступаючи різноманітні
Від безконечних віків, ненастанними гнані товчками,
Як і вагою своєю, рояться речей всіх начатки,
Сходяться так між собою і сяк, наче справді готові
Все перепробувать, що можуть зіткнення їхні зродити.
Дива тут, отже, нема, що дійшли вони ось до такого
Розташування й до рухів таких, що приводять у дію
Світобудову - сукупність речей в їх обнові постійній.
Втім, коли б навіть не знав я нічого про первісні тільця,-
Закономірності неба вивчаючи й інших чимало
Спостерігаючи явищ, потвердити б я не вагався,

ІТ1,о не для нас і, звичайно, не з волі богів безтурботних
Створено всю цю природу речей: стільки хиб у ній бачу.
Передусім - із просторів усіх, що під неба огромом,
Гори загарбали більшу частину, ліси, повні звіра,
Голі скелясті хребти, болота поміж ними розлогі,
Врешті - моря, що так широко край відділяють од краю.
Десь біля двох суходолу частин забирають у смертних
І вогнедишна жара, й холоднечі морозної натиск.
Що під ріллю залишилося,- й те самовільно природа
Терням покрила би геть, але тут їй оперлась людина:
Крекче з натуги, заради життя розбиваючи звично
Брилу тверду, й, борозну ведучи, наляга на чепіги.
Не вивертав би леміш на полях наших жизної скиби,
Не готували б ми кожного разу землі для посіву,-
То самостійно ніщо б не пробилось до сонця, до вітру.
Й навіть тоді, коли після великих зусиль хлібороба
Все на оброблених землях довкіл зацвіте, забуяє,-
Часом то сонце ефірне пекти почне, то недоречно
З неба проллються дощі, то пронизлива паморозь ляже,
То нищівний буревій закружляє, бува, серед поля.
Ну, а всілякого роду людині ворожого звір'я,
Що розповзлося, жахне, по землі, розпливлося по морю,
Нащо годує природа й ростить? І чому пори року
Різні хвороби несуть? Чому смерть передчасна блукає?
А немовля? Наче той, кого хвиля жбурнула на берег
Після негоди, лежить на землі - безпорадне та голе,
Тільки-но в муках тяжких із ласкавого матері лона
До берегів осяйних його силою вирве природа.
От і голосить воно, аж луна йде, і не без причини:
Скільки попереду стрінеться зла на дорозі життєвій!
Звірі ж усякі, худоба дрібна і велика тим часом
Без калаталець живуть та без іграшок; їм не потрібно,
Щоб годувальниця, все щось лепечучи, їх забавляла,
Й одягу їм добирати не треба до різних пір року.
Врешті, не мають ні зброї вони, ні укріплень високих,
Що захищали б майно їхнє: щедро-бо все необхідне
їм постачає земля і природа - майстриня удатна.
Ось що, по-перше, скажу: якщо тіло землі, і волога,
Й подуви вітру легкі, і вогню розжаріле дихання,
З чого, як видно, речей найповніша сукупність постала,-
Все з нарожденного, отже, вмирущого складене тіла,
Значить, і світ увесь саме таку мусить мати природу.
Справді-бо: що в елементах своїх і частинах підлегле
Смерті, як спостерігаємо, що народилося тобто,-
Те взагалі, в своїй цілості, є неодмінно вмирущим
І водночас нарожденним. Тому, велетенські частини
Світу цього й елементи в оновленні бачачи й смерті,
Висновок робимо: в неба й землі десь у безмірах часу
Свій був народження день, отже, й смертна в них буде година.
Ти не подумай, однак, що поквапно тлумачити хочу
Все на свій лад, коли землю й вогонь уважаю тілами
Смертними й не сумніваюсь, що згинуть вода і повітря,
Щоб зародитися знов і поволі рости-прибувати.

Передусім та частина землі, яку сонце промінням
Палить весь час і ногами витоптує люд метушливий,
Хмари пилюки щодня видихає; вітри ж буревійні
Широко тут же її по всьому розвівають повітрі;
Злива почасти з собою бере, розмиваючи скиби,
Та й береги розмиває ріка течією гризькою.
Втім, усе те, що поживу з землі бере, їй в свою чергу
Борг оддає. А що певним є те, що земля всеплодюща -
Мати всього й водночас для речей усіх - спільна могила,
Тож і маліє, і зросту доходить свого час од часу.
Врешті, що море, джерела та ріки новою водою
Повняться завжди, що в річищі хвиля біжить незупинно,-
Слів не потрібно, либонь, бо ж немало великих потоків
Бачимо скрізь. Але, звісно, й волога на кожному кроці
Втрат зазнає, тому в цілому - надміру вод не буває:
То невгамовні вітри, по рівниннім гуляючи морі,
Піну збивають, що тане, розщеплена сонця промінням;
То проникає повсюди під землю частина вологи,
Гіркість лишаючи, сіль по дорозі й, проціджена, знову
До незчисленних збігається витоків, а відтіля вже,
Вивівши ніжну, опріснену хвилю, плисти починає
Там, де п'ятою вологою шлях собі вільний пробила.
Зараз окремо скажу про повітря, що склад свого тіла
Повністю змінює безліч разів чи не кожної миті.
Завжди-бо, що від речей відділяється, все це впадає
У безбережжя повітряних плес, та якби в свою чергу
Не поповняло речей воно знов, не сприяло їх росту,-
Все б розчинилось давно, поступово повітрям би стало.
Та ненастанно з речей постає воно й знов потрапляє
В речі, бо все довкруги - у постійному, вічному плині.
Й сонця палке джерело, що з ефіру б'є світлом широким,
Щораз нове своє сяйво вихлюпує в обшири неба,
Що не хвилина - й воно навздогін шле за променем промінь.
Кожен-бо з променів тих, ледве зринувши,- гине відразу,
Лиш на якусь перешкоду натрапить він. Ось тобі доказ:
Тільки-но синява хмара почне пропливати під сонцем,
Перетинаючи спадистий шлях осяйному промінню,-
Тут його нижня - од хмар до землі - пропадає частина,
Й сунеться тінь по землі - невідступна супутниця тучі.
Речі, як бачиш, нове мусять завжди освітлення мати:
Промінь за променем, ще раз кажу, щойно зринувши, гине;
Тільки тому, отже, сонцем осяяні бачимо речі,
Що, не вщухаючи, б'є з висоти джерело світлодайне.
Так і світильники - наші земні, так би мовити, зорі,-
Ті, що висять у хоромах, лампади або смолоскипи,
Що з миготливим вогнем найчорнішу поєднують сажу,-
Всі так же само спішать, із свого джерела почерпнувши,
Світло подати нове: незабарне за полум'ям інше
Полум'я йде - тому сяйвом усе рівномірно залито.
Ось як вогонь поривається тут же вогнем перекрити,
Миттю народженим,- той, що заледве заблиснувши,- гине!
Так от і сонце, слід думати, й місяць, і зорі небесні
Щораз нове навздогін одне одному кидають світло:

Щойно народжений - зараз же мусить загинути промінь.
Тож не подумай, що вічні світила ті й недоторканні.
Врешті, поглянь, чи не кришиться й камінь під натиском часу?
Може, не падають вежі стрімкі, не руйнуються скелі,
Не розпадаються храми святі і безсмертних подоби,-
А божество не відсуне межі, що накреслила доля
Кожній споруді, супроти законів природи не піде?
Так і пониклі мужів монументи хіба не послужать
Доказом певним того, що й на них насувається старість?
Чи з верхогір'їв, бува, одлупившись, не котяться брили,
Що не могли вже опертись - не вічності, ні,- а якомусь
Відтинку часу? Адже не гриміли б, нараз одірвавшись,
Ген по крутизні, якби споконвіку було Їм під силу
Стійко терпіти все, те, що несуть їм роки незчисленні.
Глянь і на те, що над нами довкіл у широких обіймах
Землю тримає. Якщо воно справді народжує з себе
Все, як то деякі твердять, і все, що віджило, приймає,-
З тіла й воно, отже, складене смертного, що народилось.
Бо ж усе те, що ростить інші речі, їх живить собою,-
Мусить маліти; а в себе приймаючи знов,- одживлятись.
Далі. Коли б і земля наша, й небо не мали початку,
Тобто народження, лиш існували весь час, то чому ж то
Інших подій оспівати не бралися й інші поети
Ще до війни проти Фів чи до того, як Троя упала?
Де б могло подвигів стільки подітися? Слава героїв,-
Стільки ж було їх! - чому не квітує в піснях вікопомних?
Ні! Моя думка така, що цей світ ще не втратив своєї
Свіжості, він ще новий, і не так то давно зародився.
Ось чому все ще сягають вершин усілякі мистецтва,
Все ще росте їх число; в мореплавстві, наприклад, чимало
Нині досягнень; чимало мелодій ще творять музики.
Врешті, й природа речей, її лад - нещодавно відкриті,
Й нині я виявивсь перший між першими, хто має змогу
Викласти рідною мовою ті відкриття знамениті.
Ну, а якщо в тебе думка така, що й раніш було все це,
Тільки загинули в буйній пожежі людські покоління,
Чи зруйнувались міста, коли світ аж до дна сколихнувся,
Чи, від постійних дощів повиходивши з річищ, бурливі
Хвилі пішли по землі, всі поселення вкрили собою,-
Маєш іще один доказ того, коли так було справді,
Що таки мусять і небо, й земля з ним дійти до загину.
Бо, коли стільки страшних небезпек і нещасть потрясає
Всю цю сукупність речей, то під поштовхом дещо сильнішим -
Далекосяжно впаде вона, в купу руїн обернувшись.
Так ми й свою помічаємо смертність, коли починають
Нам допікати хвороби ті ж самі, що й інших чимало
3 їх допомогою зарахувала до мертвих природа.
Що ж залишається протягом вічності, те або мусить
Бути дебелим і непроникним, щоб ніщо не здолало
Силою в нього пробитися, геть розірвавши при тому
Тісно поєднані в ньому частини; такої природи -
Первісні тільця матерії (всі щодо них міркування
Вище я виклав) або ще й таке може вічно тривати,

Що від ударів захищене будь-яких; це - порожнеча:
Бо недіткненна вона, й жоден поштовх її не турбує.
Врешті, й таке незнищенним є, що вколо себе не має
Місця, куди б воно, порозпадавшись, могло розійтися.
Ось чому вічною є всіх речей найповніша сукупність:
Ніде розсипатись їй; нема й тіл, що на неї з розгону
Впасти б могли і могутнім ударом усе роздробити.
Та не з суцільного, я вже вказав на це, складена тіла
Світу природа: вміщають-бо речі в собі й порожнечу.
Світ - не порожнява, отже, й тіла в ньому є, котрі можуть
Будь-коли, десь у безмежжях усесвіту збившись докупи,
Всю цю сукупність речей крутежем повалити шаленим
Чи якусь іншу накликать на нього біду непоправну.
370 Досить же простору вільного є і в незмірній глибіні
Місця, де стінам великого світу було б куди впасти.
Врешті, й від іншого можуть вони повалитись удару.
Ні для землі не зачинена, отже, загибелі брама,
Ні для безоднявих вод, ні для неба всього, ні для сонця,-
Зяє, мов паща страшна, їх поглинути завжди готова.
Тож неминуче доходимо висновку: все це так само
Зродженим мусило бути колись, бо що складене з тіла
Смертного, те б не могло споконвіку до нашої днини
Опір чинить руйнівній неосяжного часу потузі.
Врешті, якщо в заповзятих боях елементи могутні
Світу війну нечестиву провадять одні проти одних,-
Чи не здається тобі, що колись таки мусить настати
Край тій борні затяжній, коли сонце й жара, припустімо,
Візьмуть над водами верх, геть усю поспивавши вологу?
Саме цього вони прагнуть весь час, але все ще намарно:
Ріки настільки потужно пливуть, із безодняви моря
Сил набувають таких, що грозять увесь світ затопити,-
Годі, однак, бо, шмагаючи море, змітають із нього
Воду вітри; розпорошує променем - сонце ефірне.
От вони й певні того, що раніше сухим усе зроблять,
Ніж остаточно здійснити задумане зможе волога.
Так от із рівним завзяттям віками ведуть вони вперту
За володіння над світом війну; один раз переможцем
Був у війні тій вогонь; один раз - повідає переказ,-
Де тільки слались поля, там вода якийсь час мала владу.
Верх взяв огонь, не одне спопеливши, коли Фаетона
По бездоріжжі всім небом і землями сонячних коней
Сила рвучка поривала наосліп, аж батько всевладний,
Гнівом тоді спалахнувши бурхливо, скарав Фаетона,
Що на велике наваживсь піти: повалив його з коней,
Громом ударивши раптом, на землю. Назустріч падінню
Виступив Феб, і зумів підхопити світильник одвічний
Світу всього, запрягти в колісницю сполоханих коней,
Все на свій шлях навернути нарешті, до рук взявши віжки.
Ось що про це сповіщають нам еллінів давні поети.
Ну, але правди тут, як не милуйсь ними, годі шукати:
Полум'я буде тоді переможним, коли його тілець
Від безконечного часу згромадиться дуже багато;
Міць його потім, піддавшись іще якійсь іншій потузі,
Слабне, або таки спалює все язиком загребущим.
Кажуть, так само й вода, піднімаючись вище та вище,
Багатолюдних поселень та міст затопила чимало.
Згодом, коли відтіснило щось інше ту силу хвилясту,
Що зародилась і зросту доходила в безмірах часу,
Тут же вляглися дощі, повернулися в ложе потоки.
В спосіб який із матерії звалища згодом постали
Твердь суходолу, і неба намет, і глибінь океану,
Сонця і місяця біг коловий,- тобі викладу зараз.
Тут-бо, скажу без вагань, ні якийсь передбачливий розум
Первісні тільця речей не довів до належного ладу,
Ні своїх рухів самі не могли вони, звісно, продумать,
Лиш, незчисленні, в єднання вступаючи різноманітні
Від безконечних віків, ненастанними гнані товчками,
Як і вагою своєю, рояться речей всіх начатки,
Сходяться так між собою і сяк, наче справді готові
Все перепробувать, що можуть зіткнення їхні зродити,-
Ось чому, протягом низки віків наблукавшись доволі,
Всі перебравши при тому сполуки, всі рухи можливі,
Врешті, в таке поєднання вступили вони, що нерідко
Може таким ось великим речам до життя дати поштовх:
Небу, і морю, й землі, та всілякого виду створінням.
Тут ще не лив свого сяйва широкого високолетний
Сонячний круг, не виднілися зорі великого світу,
Моря, ні неба тоді не було, ні землі, ні повітря,
Жодної, врешті, з речей, що їх бачити можемо нині.
Був якийсь вихор новий, нагромадження, що утворилось
Із елементів - усякого роду начатків, чий нелад -
Відстані, рухи, вага, поєднання, удари, сполуки,
Різні шляхи - каламутили їх, до боїв спонукали,
Бо неоднаковість їхніх фігур, як і форм неподібність,
Не дозволяли їм ні в поєднанні такому лишатись,
Ні між собою вступити в розмірені, правильні рухи.
Що було різне в тій масі,- розбіглось потому; подібне,
Врешті, з подібним зійшлося, намітивши обрії світу -
Члени його почали вирізнятись, частини великі
Розподілились: небес височінь - од землі віддалилась,
Море - окремо лягло, щоб свої мала межі волога;
Чисті вогні відокремились теж, заяснівши в ефірі.
Спершу-бо всі елементи землі, її первісні тільця,
Що ваговиті були й переплетені, разом зійшлися
Десь посередині й місце тоді щонайнижче посіли.
І, що тісніше збивались докупи, то збільшим напором
Геть виривалося те, з чого море, і сонце, і місяць
Виникли, й зорі ясні, як і стіни великого світу.
Бо ж із насіння круглішого, гладшого все це постало
Й містить дрібніші частки, ніж земля ваговита їх має.
Тож, через пори землі прориваючись, вихопивсь першим
І до незмірних високостей злинув ефір вогненосний,
Інших чимало вогнів потягнувши, легкий, за собою.
Так це приблизно було, як ото при ранковій годині
Бачимо часто: на всіяних росами-перлами травах
Сонце промінням своїм золотим виграє пурпурово.

Пару тоді видихають річки вічноплинні й озера,
Часом об тій же порі й над землею здіймається хмарка.
Всі оті випари, злинувши вгору і там поєднавшись,
Заволікають собою, мов плетивом, небо блакитне.
Так і тоді, ставши тілом окремим, ефір легкоплинний
Мовби склепінням наш світ оточив і, розплившися далі
В напрямках різних, усюди прославшись, в обійми широкі
470 Він усі речі пожадливо взяв, звідусіль оточив їх.
Щойно тоді почали формуватися місяць і сонце,
Що між землею і небом, кулясті, в повітрі невпинно
Крутяться: їх ні земля, ні ефір не присвоїв безмежний,
Бо не настільки важкі були, щоби на дні десь осісти,
І не настільки легкі, щоби ген у високість майнути.
Тож посередині, мовби тіла, що живу мають силу,
Звершують біг коловий - всеосяжного світу частини.
Врешті, пригляньмось до нашого тіла: одне щось у ньому -
В русі, щось інше тоді може в повному спокої бути.
Так порозходились ті елементи, й земля тоді раптом,-
Де нині моря, прослалася ген широчінь лазурова,-
Наче запалась, і хлань у те ложе солона влилася,
І з дня на день, що сильніше на землю довкіл натискали
Промені сонця й палючий ефір, що частіше товчками
Мовби докупи зганяли її від найдальших окраїн,
Щоб до середини вся вона збилась під натиском їхнім,
То все рясніше з глибин її тіла виходив солоний
Піт, що, спливаючи, повнив моря й океану рівнини;
То все численніші, вирвавшись геть, вилітали роями
3 неї начатки повітря й вогню, і в надземних висотах
Неба хороми ясні населяли що раз, то густіше.
Поосідали поля, піднялись, наче східцями, вгору
Високоверхі кряжі: не могли ж бо запастися скелі,
Як і земля, водночас - перейти в одностайну долину.
Так набула рівноваги земля, поступово зробившись
Тілом суцільним: немовби намул з усіх закутів світу
Важко на дно поспливав, де й осів, наче гуща, найнижче.
Море потому, повітря, а далі й ефір вогненосний -
Все, що прозоре, тонке, те зосталось без домішки, чисте,
Та неоднакове щодо ваги: так ефір, що найлегший
І найсвітліший, над шаром повітря, найвище, розлився;
Тіла пливкого свого не змішав, проте, з ним, неспокійним,-
Хай там, мовляв, поривають усе крутежі, вітровії,
Хай аж до дна там усе скаламучують бурі непевні,-
Сам він вогні свої в певнім несе, рівноплиннім потоці.
Те, що ефір може мірно плисти, одностайним поривом,
Понт нам підказує - море, що всю неосяжну сукупність
Вод своїх рівно жене, течії зберігаючи плавність.
Руху зірок оспівати причину пора вже наспіла.
От що, по-перше, скажу: якщо крутиться куля небесна,-
Значить, на два її полюси, визнаймо, тисне повітря,
Що з двох боків замикає ту кулю, підтримує ззовні.
Ще один пласт його вище пливе, в тім керунку, в якому
Котяться вічного світу блискучі зірки; або інший,
Нижчий, жене в протилежному напрямі кулю небесну,

Як течія річкова,- крутить колесом із черпаками.
Втім, може бути й таке, що все небо стоїть непорушне,
Ковзають тільки світила по ньому - ряхтючі сузір'я,
Може, тому, що вогненний ефір собі вперто шукає
Виходу - крутиться все, й водночас пориває з собою
Інші вогні, і жене їх по темних просторах Сумана;
Може, ввірвавшися звідкись іззовні, повітряний подув
Ними кружляє весь час; ну, а може, вони й самохіттю
Линуть туди, де їх вабить пожива, і так от у небі,
Тіло вогненне своє підживляючи, вічно мандрують.
Що тут є правдою - стільки-бо діє причин у цім світі,-
Важко сказать, але що відбувається й може відбутись
В різних світах, що по-різному виникли десь у глибинах
Всесвіту,- викласти хочу, а також - численні причини
Рруху зірок, які ковзають мірно в його безбережжі.
З них же як там, так і тут, лиш одна мусить бути причина,
Що спонукає до руху зірки, та її визначати
Важко тому, хто вперед іти може лише крок за кроком.
Щоб посередині світу всього пробувать у спокої,
Мусить земля, мовби з тіла спадаючи, мірно втрачати
Власну вагу й мати іншу якусь під собою природу,
Що споконвіку одну творить цілість із тим повітряним
Обширом світу, в якім вона, місце посівши, існує.
Тим-то земля - не тягар для повітря, не тисне на нього,
Як і на будь-кого з нас - наші члени: як шиї, скажімо,
Не заважка голова, та й вагу всього тіла, нарешті,
Ноги тримають, а ми ж і не чуємо ноші тієї.
1 навпаки: що накинуто ззовні,- найменша дрібниця
Видатись може для нас вантажем непомірне великим.
Ось як важливо враховувать кожної речі спроможність.
Отже, земля - не чужинка якась, що прибилась раптово
Хтозна-звідкіль, опинившися тут, у чужому повітрі.
Ні. Вона з ним водночас, щойно виникнув світ, народилась,-
Певна частина його, як от нашого тіла частини.
Далі. Як тільки стрясеться земля од могутнього грому,
Тут же й над нею немовби двигтить усе, зрушене з місця,
Що неможливим було б, якби наша земля не стикалась
Із повітряними світу частинами, з небом високим.
Бо споконвіку тримаються разом на спільнім корінні
Небо й земля: переплетені, творять одне щось, єдине.
Не помічаєш хіба, як підтримує все наше тіло,
Хоч і велика вага його, сила душі щонайтонша
Саме тому, що сплелись вони й творять одне щось, єдине?
Що ж до легкого стрибка поривати б могло наше тіло,
Як не душі, що керує всіма його членами, сила?
То чи не бачиш тепер, яку міць виявляє природа,
Навіть тонка, поєднавшись із тілом важким,- як повітря,
З'єднане з тілом землі, сила духу - із тілом людини?
Сонячний круг, його сяйво, ні меншим, ані значно більшим
Бути не може, ніж зорові нашому він видається,
Бо, хай з яких там висот нам вогні свого світла б не слали,
Звідки б у наші тіла не вдихали вони свого жару,-
Простір побору свого тут не візьме: вогню не применшить

Віддаль - не стане-бо він через неї дрібнішим для ока.
Тож, коли жар і проміння сліпуче, пролившись од сонця,
Йдуть аж до наших чуттів, заполонюють землю довкола,
Значить, ми обриси бачимо справжні округлого сонця
Й розміри саме такі, як у нього - ні більші, ні менші.
Й місяць,- чи то він позиченим сяйвом освітлює землю,
Чи таки з власного тіла своє випромінює світло,-
Так чи інакше - пливе він у небі нітрохи не більший,
Ніж видається він нам відсіля і сприймається зором.
Бо, на що дивимось ми віддалік, через товщу повітря,
Те, поки зробиться меншим, розпливчастим видатись мусить
І нечітким. Ну, а місяць - виразні весь час нам являє
Обриси й форму окреслену, ясну; тож виснуймо звідси:
Саме такі в нього виміри й контури бути повинні
Там, у висотах, якими звідсіль вони нам видаються.
Так і з ефірними, що відсіля ти їх бачиш, вогнями
Мається справа: якщо ті вогні, що їх видно й на землях,-
Поки яскраво мигтять, поки жар вирізняється їхній,-
Ледве помітно для нашого ока у той бік чи інший
В міру віддалення змінюють іноді обриси й форму,-
Можемо знати, кажу, що й усі ті вогні, що в ефірі,
На волосинку лиш бачаться нам чи то більші, чи менші.
Дива й у тому немає, що сонце, таке невеличке,
Може такими довкіл розливатись потоками світла,
Що заполонює ним усі землі, всю моря розлогість,
Весь небосхил, теплотою захлюпує все вколо себе.
Бо може буть, що у світі всьому лиш одне це, єдине,
Широко б'є джерело, раз у раз викидаючи в простір
Сяйво нове, якщо з цілого світу вогненні начатки
Сходяться саме сюди, й тут вирують вони, звідусюди
Сплившись, один тільки жару всесвітньому творячи витік.
Не помічав ти хіба, як, бува, і маленький струмочок
Широко живить луги й навіть поле заводнити може?
Так і від сонця, дарма, що мале воно, жаром береться
Й мовби само палахкоче повітря, коли припустити,
Що до вогню воно дуже чутливе і здатне пройнятись
Полум'ям, тільки-но жару найменшого дотик одчує,
Як і колосся, й солома не раз,- досить іскри одної,-
Тут же, на наших очах, пломеніє од краю й до краю.
Так, може, й сонце, що в небі світильником сяє рожево,
Мовби вповите вогнем - недосяжним для нашого ока
Роєм розжеврених, та не позначених блиском пилинок,
Що жароносну собою примножують променів силу.
Годі одне дать пояснення вірне й просте щодо руху
Сонця: яким воно способом йде від границь своїх літніх
До Козерога, що на зимовім повороті, й потому -
Знову прямує назад, аж до риси найвищої,- Рака;
І - щодо місяця: як за дванадцяту року частину
Коло накреслить таке, що за рік оббіжить його - сонце?
Явищ тих, ще раз кажу,- не звести до простої причини.
Можна, по-перше, схилитись до думки, яку про ті речі
Виклав колись Демокріт, що божественним хистом уславивсь.
Тобто: що ближче зірки до землі, то їх менше та менше

В рух коловий може втягувать силою вихор небесний.
Бо ж унизу він, немов затухаючи, тратить поривність,
І не така вже у нього могутність; ось так поступово
Сонце й зірки, що за ним, залишаються завжди позаду.
Значно-бо нижче біжать, ніж сузір'я високі, вогненні.
Місяць - тим паче: що нижча дорога, якою біжить він,
Що від землі вона ближча і дальша тим самим од неба,
То йому важче з сузір'ями верхніми біг свій рівняти.
І, що слабкішим підхоплений вихором, нижчий од сонця,
Мчить він у небі, то легше сузір'ям, які вколо нього,
І наздогнати його, й залишити далеко позаду.
От і здається, що він ті сузір'я весь час доганяє,
Швидший од них, а насправді вони повертають до нього.
Ну, а можливе й таке, що від полюсів двох протилежних
Мірно чергуючись, дві течії повітряні струмують:
Сонце від літніх сузір'їв одна з них могла б одганяти
Й до повороту вести зимового, де холод іскриться;
Друга - відкинувши знову од синявих тіней морозу,
До жароносних вела б його смуг, до сузір'їв пекучих.
Так от міркуючи, можна вважати, що місяць і зорі,
Довгий свій шлях коловий у роках оббігаючи довгих,
Теж то в одну течію потрапляють, то знову ж - у другу.
Не помічаєш хіба? - Протилежними гнані вітрами,
Хмари у напрямах мчать протилежних: над нижніми - верхні.
То чи й зірки б не могли, протилежним піддавшись потокам,
По колових своїх дальніх дорогах в ефірі кружляти?
Ніч налягає на землі понурим огромом своєї
Тіні або через те, що, далекої, врешті, сягнувши
Неба межі, розгубило вогні свої втомлене сонце,-
І розтрясло, й до останньої крихти їх порозсівало
В товщі повітря,- або й під землею ним рухає сила
Ця ж, яка шляхом вела коловим його й понад землею.
Так і Матута простором ефірним о певній годині
Світло рожеве сипне, відчиняючи широко браму
Дневі, чи то через те, що, до обрію линучи знову,
Шле свої промені сонце вперед,- щоб од них запалився
Весь небосхил, чи то жару насіння вогненне роями
Звикло спливатись о певній годині, й тому, що не ранок,-
Зовсім нове постає з тих начатків осяйливе сонце.
Кажуть, з Ідейських вершин, як лише на світанок береться,
Видно вогні, розпорошені ген у високостях неба,
Що, мов у кулю зібравшись одну, замикаються колом.
Нас не повинно нітрохи в тих справах і те дивувати,
Що жароносне насіння в одну лиш, означену пору
Може спливатись і сонячний блиск поновляти щоденно.
Бачимо ж ми не одне, що довкіл відбувається тільки
В певний, окреслений час: покриваються квітом дерева
Саме в окреслений час і в окреслений час - одцвітають.
Так от і зуби не будь-коли - в певній порі випадати
Змушує вік, і м'якому пушку засіватись на лицях
Теж лише в пору велить, і м'якій бороді - пробиватись.
А громовиці, дощі та сніги, буревії та хмари -
Чи не якусь мають певну, догідну для них пору року?

Так. Бо якщо були первопричини тут саме такими
Й речі такими ж були від утворення світу, то й нині
Йде їх відновлення кожного разу в такому ж порядку.
Далі. Якщо стають довшими дні, а коротшими - ночі,
І навпаки, якщо дні йдуть на спад, а до приросту - ночі,
Значить, або, над землею верстаючи шлях і під нею,
Це ж саме сонце нерівні накреслює дуги в ефірі
Й на неоднакові ділить тим самим відтинки орбіту:
Що з одного її боку відрізало, те докладає -
До протилежного, й так щораз більшу дугу воно креслить,
Поки сягне того знака небесного, де всього року
Вузол вирівнює денне освітлення з тінями ночі.
Бо посередині шляху, між подувом Півночі й Півдня,
Сонце,- віддалене рівно від пунктів обох поворотних
Через положення певне всього зореносного кола,
Де воно, біг свій змикаючи, порами року чергує,
Світлом косим осяває земні й повітряні простори;
Так це принаймні пояснюють ті, хто, розмітивши небо,
Знаки на нього наніс, мов оздоби, в чіткому порядку.
Тут ще можливе й таке, що місцями - повітря густіше,
От і тремтить під землею, приглушена, сонця пожежа,-
Все не вдається їй полум'ям буйно зметнутись до сходу,
Ось чому в межах зими так забарливо тягнуться ночі,
Поки не визирне день у вінку на чолі променистім.
Далі й таке може бути, що при чергуванні пір року
Звикли вогні чи повільніше трохи, чи швидше спливатись,
І через те - мабуть, є доля правди в припущенні тому -
Сонце зринає постійно з окреслених місць небосхилу.
Місяця блиск може бути від сонця, що світить на нього,
Й те відображене світло щодня він до нашого зору
Більше звертає, весь час оддаляючись мірно від сонця,
Аж, обернувшись до нього лицем, заясніє уповні
Й захід його запримітить напроти - при сході своєму.
А на зворотній дузі навпаки: він повинен помалу
Світло своє мов ховати від нас, до промінного сонця
Знов біжучи, вже на іншім кінці зореносного кола.
Так розмірковують ті, хто вважає, що місяць - кулястий,
Що по орбіті своїй пробігає він нижче від сонця.
Ще ж є підстави вважати, що, власним наділений світлом,
Котиться місяць, відтінками всякими граючи в небі:
З ним-бо ще й інше пливти може тіло, йому на дорозі
Все стаючи, заслоняючи так його й сяк, і при тому
Видимим бути не годне саме, бо нема в ньому світла.
Ще ж може місяць, як м'яч, обертатись, в одній половині
Сяйвом яскравим позначений; так, обертаючи кулю,
Обриси - форми свої - щораз інші він нам виявляє,
Поки до наших очей не поверне тієї поверхні,
Що, заполонена жаром палким, випромінює світло.
Потім, помалу назад обертаючись, він забирає
З-перед очей світлоносну частину кулястої маси.
Так вавілонські халдеї повчають, одкинувши думку
Інших усіх звіздарів, наче б годі було припустити,
Що як одне, так і друге пояснення - правдоподібні,

Бо ж і не видно, чому саме це, а не те - вірогідне.
Врешті, чому б не міг щораз новий поставати на небі
Місяць, що змінює обриси й форми свої рівномірно,
В певнім порядку? Чому з дня на день із них кожен по черзі
Місця б не міг уступати новому, який народився? -
Важко припущення те заперечити чимось, тим паче,
Що так багато всього виникать може в певнім порядку:
Йде ось Весна; побіч неї - Венера ступає; крилатий
Вісник Венерн попереду йде; вслід Зефірові - Флора,
Мати його, перед ними, дорогу встеляючи рясно
Квітами, повнячи барвами все і диханням духмяним.
Далі - посушливий день і супутниця літа - Церера,
Вся у рожевім пилу, й Аквілонів щорічні пориви;
Потім - осіння пора; з нею Вакх іде - Евгіус-Еван.
Потім - ще й інші надходять негоди й вітри буревійні:
Громом лякає Вольтурн, блискавицями Австр засліпляє,
Далі - на черзі сніги; своє діло, півсонна, заклякла,
Робить зима; і Мороз їй услід уже дзвонить зубами.
Що ж дивуватися тут, що свій час для народження має
Місяць і час,- щоб заникнути знову, якщо доокола
Саме в свій час так багато всього появлятися може?
Щодо затемнення сонця і місяця, то необхідно
Й тут мати думку таку, що є різні причини тих явищ.
Бо якщо місяць таки перехоплює сонячне світло,
Поміж землею і сонцем чоло піднімаючи в небі,
Темний свій щит підставляючи сонця палкому промінню,
То хіба інше якесь, що позбавлене власного світла,
Тіло, кружляючи в небі, на це спромогтись не здолало б?
Так от і сонце: чому б не могло воно мірно втрачати
Жар свій і в певному часі відроджувать сяйво колишнє,
Ті подолавши місця, де, ворожі природі вогненній,
Подуви гасять його тимчасово, збиваючи пломінь?
Далі. Якщо в свою чергу земля, позбавляючи світла
Місяць, над сонцем іде і його ж заступати собою
Здатна в той час, коли тінь він густу пробігає конічну,-
То чи тоді не могло б якесь інше під місяцем бігти
Тіло або пропливати ще вище - над сонячним колом,
Перетинаючи всі його промені й світла потоки?
Втім, якщо місяць і сяє своїм, не позиченим світлом,
То чи тьмяніти б не міг він, такі пронизавши у леті
Світу частини, що власним вогням його надто ворожі?
Ну, а тепер, коли я з'ясував уже, як виникають
Явища різні в блакитних просторах великого світу,
Так що про сонця всілякі шляхи і про місяця рухи
Можемо знати,- яка ними рухає сила й причина,-
Як це заходять вони, коли світло їх гасне, раптово
Пітьмою всі вповиваючи землі, немовби зімкнувши
Очі свої, а потому, їх широко знову розкривши,
Все озирають довкіл, заполонене сяйвом яскравим,-
До молодого ще світу вертаюсь, до ниви пухкої,
Щоб розказать тобі, що вона вперше до обріїв світла
Зважилась вивести - дати в опіку вітрам перемінним.
Спершу всілякими травами буйно земля повкривала

Пагорби всі та поля, захлюпнула їх блиском зеленим:
Замерехтіли розкішні луги різноколірним квітом,
Далі й дерева всіляких порід, потягнувшись до вітру,
Вільно могли позмагатись у рості, не знаючи стриму.
Як ото ніжним пушком поростають, щетиною, шерстю
Чотириногих тіла і птахів, що на крилах ширяють,
Так і земля молода понесла на собі тоді гперше
Трави й кущі, а вже потім - істот умирущих поріддя
Виникли всюди по-різному, різні й у різних умовах.
Бо ж ані з неба ніяка тварина звалитись не може,
Ні тобі з моря не вилізе раптом земне сотворіння.
Отже, лишається дати землі нашій - Матері - ймення
По справедливості, бо ж із землі все живе народилось.
Таж і тепер ще з землі виповза животина всіляка,
Зроджена там із дощу і вологої палкості сонця.
Дива, як бачиш, нема, що рясне тоді все було й росле,
Бо на землі молодій визрівало під юним ефіром.
Передусім усілякі птахи, все їх плем'я пернате
Яйця по гніздах, щоб виводок був, навесні відкладали,
Як і тепер ще цикади самі покидають улітку
Круглі домівки-плівки, щоб жити й шукати поживи.
Тут і вмирущих людей покоління земля породила,
Грунт-бо тоді був парким, та й вологи у ньому не бракло.
Де тільки місце догідне траплялось,- на кожному кроці,
В землю пустивши коріння, росли материнські утроби.
Лиш наспівала пора, й добувались із них немовлята,
Прагнучи, вогке покинувши ложе, повітрям дихнути,-
Тут же до них поспішала звернути дбайлива природа
Пори землі, проливати із жил усіх повних веліла
До молока схожий сік; і тепер ще у кожної жінки,
Щойно на світ немовля приведе,- молоком найсолодшим
Повняться груди, бо саме туди вся пожива спливає.
Покорм давала земля, теплота - заміняла повивач,
Замість постелі - трава під дитиною слалася м'яко.
Світ, ще тоді молодий, ні суворих морозів не відав,
Ні буревіїв лихих, ні над міру пекучого літа:
Все ж поступово росте, рівномірно вбивається в силу.
Ще раз і ще раз кажу: справедливо ім'я материнське
Носить земля, бо сама ж вона й рід наш людський породила,
Й порозсівала в свій час усілякого звіра чимало,
Що серед гір аж кишить ним усюди; не менше й пернатих
Різноманітної форми в повітряні вивела плеса.
Ну, а що межі якісь у тій плідності мусила мати,
То, наче жінка, яка вже в літах,- перестала родити.
З часом-бо змін зазнає всього світу велика будова:
Все перейти має із одного стану в інший; собою
Не залишається довго ніщо: все мандрує постійно,
Все перетворює, все видозмінює творча природа.
Робиться дряхлим одне, западає, старіючи, в неміч;
Інше натомість - росте, виринає до обріїв світла.
Так перемінює час, пливучи ненастанно, природу
Світу всього; з одного стану в інший земля переходить;
Може,- чого не могла; що могла колись,- нині не може.

Навіть потвор тоді безліч усяких земля намагалась
Вивести з лона свого, дивовижних обличчям і тілом:
То чоловіко-жінок, ні одній не належних, ні другій
Статі, або звироднілих, без ніг та без рук, чи, скажімо,
Темних, позбавлених зору, й німих, які рота не мали,
Врешті, й таких, що їм геть усі члени докупи зрослися,-
Ні до роботи не здатні були, ні рухнутися навіть,
Щоб небезпеки уникнути чи дотягтись до поживи.
Й інших подібного роду страховищ, почвар наплодила,
Та надаремно: продовжити рід не дала їм природа,
Тож не змогли досягнути жаданого розквіту віку,
Ні підшукати харчів собі, ні поєднатись любов'ю.
Отже, як бачимо, збіг багатьох мусить бути обставин,
Щоб закріпитись могла в поколіннях наступних істота:
Спершу - щоб їжа була, потім - вільні дороги, що ними
З членів послаблених мало би змогу спливатись насіння.
Ще ж мусять органи буть відповідні, щоб самки з самцями
Втіх зазнавати взаємних могли, коли зійдуться разом.
Тож багатьом тоді видам істот довелося покинуть
Обрії світла: в потомстві своїм не змогли повторитись.
Ну, а хто й досі, як бачим, повітря живлюще вдихає,
Ті чи то хитрість, чи м'язів потугу, чи швидкість, нарешті,
Передають з роду в рід - запоруку свого існування.
Є ще немало й таких, що корисними нам були чимось,
От вони й вижили, взяті колись під опіку людини.
Сила - для левів рятунком була і для хижого звіра.
Оленю прудкість його прислужилася, лисові - хитрість.
А легкосонних порода собак, що серця мають вірні,
Як і міцне, що від в'ючних тварин повиводилось, плем'я,
З ними й овець руноносних отари, й рогата худоба -
Все під рукою людини привчилося, Меммію, жити.
Від хижаків утікаючи геть, вони. їжі шукали
Мирної, щоб без великих зусиль добувать її вдосталь.
От ми й годуємо їх - за користь, що людині приносять.
Інші, котрим не вділила природа можливостей жодних
Ні для життя самостійного, ні, щоб корисними ставши
Хоч у якійсь мірі нам, заслужити собі на прожиток
І на збереження власного роду під захистом нашим,-
Жертвами падали - здобич легка життєздатніших звірів -
Так і не скинувши пут, що на долю їм випали, поки
Не привела до загибелі все їх поріддя природа.
От лиш кентаврів таки не було. Не могло бути й інших
Тілом подвійних істот і двояких стосовно природи,
Що різнорідні в собі сполучивши частини, здолали б
Їх між собою погодити, збити в одне щось, єдине.
Це, видається мені, й тугодум би зумів осягнути.
Доста трьох років, скажімо,- і кінь буде в розквіті віку;
Хлопцеві - мало цього: і трирічним не раз уночі він,
Сонний, шукає грудей материнських, де покорм солодкий.
Щойно тоді, коли кінь, западаючи з часом у старість,
Силу втрачає, і вже йому віку лишається обмаль,-
Щойно тоді, хлопчакам засіваючи лиця рум'яні,
Перший пушок їх весною втішає і розквітом віку.

Отже, не вір, коли хтось тобі скаже, що сім'я людини
І тяглового коня, поєднавшись, кентаврів давало.
Рівно ж і Скілл не було - напівриб, що тіла їх до того ж
Люті собаки довкіл обвивали, ні ще там якихось
Чудиськ, що в них несумісні ми бачимо тіла частини,
Бо ні цвісти водночас, ні вбиватися в силу не можуть,
Ні поступово втрачати її, коли старість надходить,
Ні перейматись любов'ю однаково, ні щодо вдачі
Схожими бути, та й різна пожива тілам їх корисна.
Так на цикуті стада бородаті, як бачити можна,
Легко нагулюють жир; для людини ж вона - смертоносна.
Врешті, якщо пожирає вогонь навіть тіло рудого
Лева і будь-яку іншу породу істот, що повсюди,
Складені з плоті та крові, свої покоління чергують,-
Як може бути таке, що потрійна в єдиному тілі:
Спереду - лев, ззаду - змій, посередині,- власне. Химера
Пащею грізний, убивчий вогонь із нутра видихає?
Хто ж уявляє собі, що земля, молода ще, й недавнє
Небо створити могли ось такі дивовижні істоти,
Той, лиш на ту новизну раз у раз покликаючись тупо,
Ще не одне із такої ж муки поспішить намолоти:
Скаже, наприклад, що чистим тоді хвилювалися ріки
Золотом, а самоцвітами - рясно вкривались дерева,
Що від народження люди, мовляв, досягали такого
Зросту, що й море могли переходити вбрід, а руками -
Над головою небесний намет без труда обертати.
Досить, щоправда, насіння речей всіх роїлось у грунті
В пору, коли починала земля видавати створіння,
Тільки ж ніщо нам не вкаже на те, що могли б у ту пору
Змішані різні родитись істоти, в собі несумісні
Члени збиваючи, бо ж і тепер, хоч земля ще не вбога
На чагарі, на пашню, і на трави всілякого виду,-
Все це не може, однак, у безладнім єднанні родитись:
Кожна з речей колію має власну; закони природи,
Що не візьми,- береже й поза межі свої не виходить.
Перше поріддя людей, що поля населяло, звичайно,
Значно твердіше було, бо з твердої землі воно вийшло.
Кості міцної були наші предки, кремезні та рослі,
Жили та м'язи, та нерви служили їм теж відповідні.
Їх ні мороз не лякав, ні жара; не приносила шкоди
Їжа незвична, не бралася тіла ніяка недуга.
Скільки б не зміряло шляху, кружляючи, сонце на небі,-
З місця на місце той люд переходив подібно до звіра.
Плуга кривого тоді не провадив ще ратай завзятий,
В землю лопату вганять не спадало й на думку нікому,
Ні молоді в неї паростки вкопувать, ні вже засохлу
Гілку з високих дерев гостролезим серпом обтинати.
Що їм дощі подавали та сонце і що самохіттю
Поле родило,- були задоволені тими дарами.
їм жолуді буйнорослих дубів найчастіше служили
Ситним харчем, потім - ягоди ті, що ти бачиш узимку,
Як паленіють вони на суничнику великопліднім,-
Ще ж вони більші тоді та рясніші були набагато.

Світ, одне слово, сягаючи розквіту, не поскупився
Для нещасливого племені смертних на грубу поживу.
Спраглого - ждали струмки, зазивали річки повноводі,
Як ото нині, збігаючи з гір, водоспади шумливі
Звірів усяких, що втомлені спекою, скликують лунко.
Врешті, лісами блукаючи довго, вони потрапляли
В закути німф, із яких, як відомо було їм, джерела,
То, легкоплинні, вигладжують широко скелі вологі,
Скелі вологі, що перлами сяють над мохом зеленим,
То на поля пробиваються ген, на рівнини розлогі.
Не користали тоді ще з вогню, не здирали із звіра
Шкур, аби тіло своє захистити від холоду взимку,-
По чагарях, по печерах гірських та дібровах тулились;
А буревій перестріне чи злива,- у зарості дикі
Вмить забивались вони, зашкарублі од поту та бруду.
Ще не вважали на спільне майно. Не було ще між ними
Жодного звичаю, жоден закон ще тоді не служив їм.
Що пощастило комусь роздобути,- собі брав одразу,
Звиклий на себе лише покладатись і жити для себе.
Тут же таки, серед лісу, тіла їх єднала Венера:
То самовільно жінки віддавались, то їх повергало
Чоловіків невгамовне бажання і сила навальна,
То на приманку йшли: на жолуді, чи суниці, чи груші.
Чуючи міць дивовижну в руках, та й в ногах не слабкішу,
Звір'я всіляке, велике й дрібне, по лісах вони гнали,
Києм укласти могли хижака чи метнуть каменюку.
Над багатьма брали верх, і лиш деяких - остерігались.
Де тільки ніч їх зустріла, на землю валились одразу,
Мов кабани грубошкірі щетинисті, й там заривались,
Голі, чи в листя глибокий намет, чи гіллям обкладались.
Тож не шукали, знімаючи галас, вони за погаслим
Сонцем і днем; не тинялися поночі, зблідлі од ляку,-
Ждали, безмовні, поринувши в сон, мов у темну могилу,
Аж небосхил запашить од рожевого факела сонця.
Бо від дитинства міг бачити кожен, це стало вже звичним,
Що з непроглядністю пітьми нічної чергується світло.
Отже, ні подив ніколи не брав їх, ані не боялись,
Що пануватиме, хоч і спливали б віки, неподільно
Ніч на землі, хай лиш сонце проміння своє заховає.
Більше їм клопотів те завдавало, що звірі голодні
Часто тривожили їх, не давали життя нещасливим.
Вигнані геть із житла свого, з-під кам'яного склепіння,-
Тільки-но з'явиться велетень-лев чи кабан, весь у піні,-
Навіть у буряну ніч, перелякані, тут же лишали
Лютому ворогу затишні лігвища, встелені листям.
Та не частіше тоді, як тепер, покоління вмирущих
Серед ридань покидало життя - його світло солодке.
З них не один у ту пору, щоправда, потрапивши в лапи
Звіру якомусь, живим був наїдком: зубами прошитий,
Гори й ліси переповнював зойком, забризкане кров'ю
Бачачи тіло своє, що, живе ще, в живу йде могилу.
Хто таки вирвавсь, дарма що надкушений, з хижої пащі,-
Потім, руками тремтливо страшні прикриваючи рани,

Орка жахливим, од болю спотвореним голосом кликав,
Поки таки не позбувся життя, нещасливець, у муках,
Без допомоги, не знаючи, як заспокоїти рани.
Не пропадало зате тисячами військового люду
Під знаменом в один день; розхвильовані обшири моря
Не розбивали, жбурнувши на скелі, залюднених суден.
Тож по-пустому, намарно не раз тоді море впадало
В шал, а погрози даремні пускало хіба що на вітер:
Як не всміхалось, лукаве, в погоду і як не ряхтіло
Хвилями звабно,- нікого, проте, не могло заманити,-
Ще не відоме людині було мореплавство зухвале.
їжі нестаток нерідко в ту пору доводив до смерті
Зморене тіло; сьогодні воно - в пересиченні тоне.
Ті несвідомо собі ж наливали смертельну отруту,
Нині - й мистецтво таке, щоб отруювать інших, існує.
Потім, коли збудували хати, зодяглися у шкури,
Вогнище стали розводити, й тільки з одним чоловіком
Жінку в'язати став шлюб, коли пізнано звичаї певні,
Врешті, коли своїх власних побачило діток подружжя,-
М'якнути вперше почав тоді рід наш людський поступово:
Вже не так легко людина могла просто неба терпіти
Холод, бо тіло, навикле до вогнища, стало вразливим.
Дещо й Венера цьому пособила, і часто вдавалось
Дітям суворість батьків похитнути, звернувшись до ласки.
Тут між сусідами приязнь пішла: одні одним бажати
Стали добра,- не хотілось нікому покривдженим бути.
Тут і дітей, і жінок почали виділяти з-між інших:
І голосами, і рухами, плутано ще, невиразно
Знати давали, що слабших жаліти - таки справедливо.
Хоч не в усьому й не скрізь панувало тоді розуміння
Серед людей, але більшість із них - договір шанувала,
В іншому разі поріддя людське не змогло б так тривати -
Згинуло б ще в давнину, поколінь своїх ряд перервавши.
Звуки ж усякі з грудей добувати людину природа
Змусила; назви речам - необхідність сама підшукала.
Так і дитина, котра ще не вміє промовити слова,
До мимовільних, як бачимо, рухів нерідко вдається:
Вказує пальцем, наприклад, на річ якусь, що перед нею,
Кожне створіння-бо чує призначення сили своєї.
От іще ріжки в бичка не пробились на лобі, а вже він
Хоче, розгніваний, вдарити ними, грозить раз од разу.
Так і малята пантер і левиць, хоч нема ще в них кігтів,
Хоч не прорізались ікла закривлені,- при небезпеці
Шкіряться, лапками б'ють, норовлять, ще беззубі, вкусити.
Так і пернатих весь рід покладається змалку на крила:
Ледве опірене - вже порятунку пташа в них шукає.
Думати, отже, що хтось був такий, що давав усілякі
Назви речам, і що люд відтоді розмовляти навчився,-
Безум, та й годі. Адже, якщо міг він усе позначати
Словом і будь-який звук видавати, звернувшись до мови,-
Слід уважати, що й інші могли це зробити в ту пору.
Та, припустім, не могли, не було в них ще в обігу слово,-
Звідки ж запало в того, хто навчив усіх мови, поняття

Про необхідність її та користь, відкіля він міг знати,
Перший, за що саме взятись і задум побачити в думці?
Втім, не зумів би один - багатьох одночасно схилити
Й переконати, щоб так от і стали, раденькі, вивчати
1050 Назви речей. А ще спробуй втовкмач-но глухому до слова,
Що та до чого... Вони ж анізащо б тоді не хотіли
Довго терпіти того, щоб якісь там нечувані звуки
Ти їм у вуха вбивав надаремно. І ще одне, врешті:
Чи аж таке вже велике тут диво, що рід умирущих,
Голосом і язиком володіючи, дав поступово
Назви окремим речам, відповідно до вражень окремих?
Таж і тварини німі, й покоління всілякого звіра
Звикли за різних умов подавать неоднакові звуки:
Страх одчувають чи біль, а чи втіху - по голосу видно.
1060 В цьому на кожному кроці тобі пересвідчитись можна:
Ось, коли лютих молоських собак щось почне дратувати,
Й зуби вже шкірять вони, розсуваючи губи відвислі,
їхнє гарчання глухе не подібне ж нічим до лункого
Гавкоту, що за хвилину якусь колихне все повітря.
Ну, а коли язиком раз од разу щенят своїх лижуть
Чи, поваливши їх лапою, шкіряться, начебто мітять
Зубом на них, але тільки вдають, що вкусити готові,
То скавучать тоді зовсім не так, ніж тоді, як удома
їх під замком залишають самими, або коли, биті,
1070 З-під батога пориваються геть, завиваючи з болю.
Врешті, не чуєш різниці хіба, як ірже десь у полі
Між кобилицями кінь ошалілий у розквіті віку,
Богом любові крилатим пришпорений; як перед боєм,
Ніздрями ловлячи подув, ірже він, а як - на щось інше
Голос дзвінкий подає, гарячкове здригаючись тілом?
Ну, і нарешті пташиний весь рід, усілякі пернаті -
Чайки, шуліки, орлани,- коли понад морем ширяють,
їжі, прожитку для себе шукаючи в хвилі солоній,
То під час того, завваж, вони скрикують зовсім інакше,
1080 Ніж коли здобич беруть чи як іноді б'ються за неї.
Деякі з них від погоди залежно свій мовби охриплий
Змінюють голос; ворони, скажімо, птахи довговічні,
Й воронів зграї,- коли, за повір'ям, дощі накликають,
Вітряну днину чи млисту вологість накаркати хочуть.
Тож, коли різні чуття і тварин, і птахів спонукають,
Хоч безсловесні вони, голоси видавати всілякі,
То чи почнеш тут ламать собі голову, як це зуміли
Люди стільком неподібним речам дати назви окремі?
Щоб не було недомовок ніяких у нас щодо цього,-
1090 Знай, що вмирущому люду небесний вогонь дала вперше
Блискавка; саме від неї пішло всяке полум'я світом.
Часто ж доводиться бачити нам: у вогні блискавичнім
Різні тіла палахтять, коли жар їх ударить небесний.
Ще ж і таке може буть, що під вітром поривним гіллясте
Дерево треться гіллям об сусіднього дерева стовбур,
От і викрешують іскру могутливі сили, й нерідко
Там, де гілля між собою і стовбури труться високі,
Полум'я, жаром палким заяснівши, до неба зметнеться.
142
Дві, отже, мала нагоди людина вогонь роздобути.
1100 Ну, а варити й на полум'ї грубу пом'якшувать їжу
Сонце навчило: помітила з часом, що жар і пекучий
Промінь, чого б на полях не торкалися,- роблять ніжнішим
І, що не день,- залучившись вогнем, відкриттями новими
їжу і спосіб життя почали повертати на краще
Ті, хто кмітливістю з-поміж усіх вирізнявся і хистом.
Далі й міста почали владарі будувать, і твердині,
Щоб захистити себе, мати схов, коли зайде потреба.
Потім родючі поля і худобу взялися ділити
Між усіма - відповідно до розуму, вроди та сили.
1110 Врода велику вагу тоді мала, та й сила - не меншу.
Втім, появилось майно. Було й золото скоро відкрите;
Почестей легко воно і вродливих позбавило, й сильних,-
За багачем-бо здебільшого в багатолюдному почті
Йдуть не якісь хиряки-слабодухи, а мужні та ставні.
Хто ж у житті керуватися глуздом воліє здоровим,-
Той за найбільше багатство вважає життя,- хоча скромне,
Та без турбот, адже скромність ніколи не знає нестатків.
Люди ж до почестей рвуться, до влади в надії покласти
Все, що собі припасли, на постійну, несхитну основу,
1120 Щоб у розкошах зажити нарешті, не знаючи горя.
Марні надіїї Одні перед одних, спинаючись вище
Й вище до почестей, згубною роблять цю стежку для себе:
Хай і сягне хто самої вершини,- його там нерідко
Заздрість, мов блискавка, б'є, щоб у темний занурити Тартар
Заздрість-бо справді, немов блискавиця, вершини шукає:
Де тільки виступить щось,- у те вона й мітить, вогненна.
Ось чому краще, і то набагато, спокійно коритись,
Ніж домагатись найвищої влади, щоб світ покорити.
Хай собі, потом і кров'ю спливаючи, трудяться марно
1130 Ті, хто ступив на непевну, вузьку марнославства дорогу.
З уст-бо чужих вони мудрість черпають, і погляд на речі
В них - од почутого; власним чуттям довіряти не хочуть.
Так було вчора, так нині є, так і в майбутньому буде.
Вбиті були владарі - й величавість колишня престолів,-
Скіпетри горді, повержені в порох, ганебно лежали;
Славна окраса чола володарського, зрошена кров'ю,-
Вже під ногами юрби за великою плакала честю:
Жадібно топчемо те, перед чим ми раніше тремтіли.
Все сколихнулось до дна, непорядок усе скаламутив:
1140
Кожен до почестей рвавсь, а тоді - до верховної влади.
Виборну владу створити тут декому спало на думку,
Право закласти, щоб люди нарешті закону тримались.
Рід умирущих до того ж по горло вже ситий насильством,
Од ворожнечі почав знемагати, тому добровільно
Визнав закон і з вузькими погодився межами права.
Кожен тоді сам за себе жорстокіше мстився у гніві,
Ніж дозволяють на це справедливі закони сьогодні,
От і настала пора, коли люд відвернувсь од насилля.
Страх покарання відтоді всі зваби життя каламутить:
1150
Кожного в сіті свої ловить сила і вчинена кривда,
Бо, звідкіля вони вийшли,- до того й вертаються потім.
Тож безтурботним життям утішатися ледве чи зможе,
Хто посягнув на стійкі договори суспільного миру.
Хай від богів і від роду людського приховує злочин,
Де запорука того, що це вік таємницею буде? -
Можна вві сні самого себе зрадити чи при хворобі -
Часто ж буває таке, що маячить людина в гарячці,-
Вчинений хтозна-коли і затаєний видати злочин.
Отже, й причину того, що так широко скрізь розійшлося
Пошанування богів, що в містах зарясніло від храмів
І встановились обряди священні, які так розкішно
Нині вершаться з великих нагод у місцях знаменитих;
Також - відкіль той настирливий страх, що й тепер понукає
Смертних нові будувати святині по цілому світу
Й, тільки-но свято якесь, до них юрбами тут же спливатись,-
Нам не так важко знайти й пояснити належно словами.
Бо ж і тоді, в ту далеку добу, покоління вмирущих
Бачили в думці своїй, наяву, незрівнянні безсмертних
Постаті; часто - вві сні дивувались їх силі та зросту.
І наділили чуттям, бо здавалося їм, що всевишні
Й рухатись можуть, і мовити громоподібно і гордо,
Як подобає богам - ясносяйним із виду, могутнім.
Вічним життям іще їх наділяли, незмінна-бо завжди
Постать була в них, і навіть обличчя лишалось таким же.
Ну, а що силою справді незмірною їх наділяли,
То, видавалось, ніхто б не зумів тій потузі опертись.
А недосяжно щасливими їх через те називали,
Що, як гадали, нікого з них ляк перед смертю не мучив.
Бачилось їм уві снах, окрім того, що подвиги різні
Звершують часто боги й не бере їх утома ніяка.
Ще ж помічали вони бездоганний у зорянім небі
Лад, як і мірну, що мовби по колу йде, зміну пір року,
Та не могли ще пізнати причин, що призводять до того.
Що ж їм лишалося, як не богам усе те поручити,-
Ось хто, гадали вони, лиш кивком голови всім керує.
Храми й оселі богів помістили, звичайно ж, на небі:
Ніч, як те бачили завжди, по ньому колує і місяць,
Місяць, і днина, і ніч, як і ночі суворої знаки,
Неба нічного лампади мандрівні й вогні перелітні,
Хмари, і сонце, й дощі, блискавиці, гради, сніговії,
І несподіваний грім, і глухі, мов грізьба, перекоти.
О нещасливий наш роде людський! Таку силу природи,
Явища ті - приписати богам, наділити їх гнівом!..
Скільки ти сам через те настогнавсь тоді, скільки глибоких
Нам завдав ран, скільки сліз уготовив і нашим нащадкам!
Ні! Благочестя не в тім, що до каменя ти припадаєш,
Голову вкривши, в усіх на виду, вівтарі всі обходиш,
Падаєш ницьма й долоні до неба знімаєш благальне
Перед обличчям богів, запопадливо ллєш на жертовник
Чотириногого кров і в обітницях губиш рахунок,-
Лиш у погіднім, що думку снує, спогляданні природи.
Бо, коли зводимо зір на великого світу небесні
Храми, й ефір, що світилами густо ряхтить, оглядаєм,
І коли думка полине дорогами місяця й сонця,-

Інших турбот тягарем донедавна привалена в грудил,
Ще одна, мовби прокинувшись раптом, чоло піднімає:
Чи не богів безконечна прослалась над нами могутність,
Що неоднакові зорям лискучим накреслює рухи?
От і вагається, ще пізнанням не збагачений, розум:
Чи таки справді був день, коли світ народивсь, чи настане
День, коли прийде кінець йому, й доки ще світоспоруда
Зможе невпинного руху докучливий зносити натиск;
Чи, за бажанням безсмертних покликані вічно тривати,
Стіни її, хоч би скільки віків не спливало над ними,
Часу незмірного міць нищівну зневажатимуть гордо?
Ну, а кому від раптового остраху перед богами
Дух не запре, кого жах не скує, коли враз колихнеться
Від громового удару земля, опалившись, а небом
Гуркіт важкий, перекотистий піде од краю й до краю?
Чи не тремтять племена і народи; вожді неприступні
Не ціпеніють хіба, чи пронизливий страх не бере їх
Перед богами на згадку про всі свої вчинки негідні
Й зарозумілі слова у чеканні жахливої кари?
А коли вітер, із надміру сил розгулявшись на морі,
Судна в поході жене, розсіває по здиблених водах
Із легіонами збройними враз, бойовими слонами,
Чи не звертається вождь до богів, чи тремтливо не молить,
Щоби затихли вітри, щоб дихнули спокійні, попутні?
Та надарма: вихровим буревієм підхоплений часто,
Він попри всі молитви, йде в обійми холодної смерті.
Так усі задуми смертного люду прихована сила
Зводить не раз нанівець; пишне пруття, суворі сокири
Їй потоптати, як видно, кортить чи побавитись ними.
Врешті, коли під ногами здригнеться земля і, схитнувшись,
Падають цілі міста чи грозять неминучим падінням,-
Що ж дивуватися тут, що людей покоління вмирущі
Не поважають себе - визнають, що одні лиш безсмертні
Правлять усім, виявляючи справді казкову могутність?
Мідь була й золото згодом відкриті, а також залізо;
3 ними - срібло ваговите й білястого олова сила;
Тільки-но темні ліси, що буяли на горах високих,
Випалив лютий вогонь, чи від блискавки взявши початок,
Чи, десь у лісі воюючи, люди самі запалили
Вогнище,- ворогу шлях наміряючись ним перетяти,
Чи, заохочені грунту родючістю, ширити стали
Жизні поля і ділянки розчищувать під пасовища,
Чи полювать хижаків і майно на мисливстві збивати,
Бо до вогню вони спершу вдавались і ями копали,
Згодом навчившись пускати собак, розставляти тенета.
3 чого б, однак, у ту пору не виникнув жар полум*яний,
Що, перерісши в пожежу гулку, пожирав до найглибших
Коренів буйні ліси, розпалив аж до нутрощів землю,-
Жилами, що розпеклись, у земні порожнини відразу
Ринуло золото жовте й срібло, потекли, закипівши,
Олово й мідь. А коли, вже застиглими, їх помічали
Люди на кожному кроці, адже грали барвами зливки,
То піднімали з землі, зацікавлені гладкістю, блиском;

Тут і завважили те, що за формою кожен із зливків -
Саме такий, як заглибина, слід, що від нього лишився.
От їм, спало на думку, що можна, розплавивши зливок,
Будь-яку форму надати йому і зробити подібним
До будь-якої з речей; куючи,- довести до такої
Тонкості та гостроти по краях, щоби мати не тільки
Зброю, але й відповідне знаряддя, щоб ліс вирубати,
Грубі обтесувать стовбури, гладко стругати жердини,
В дереві діри продовбувать, і пробивати, й свердлити.
Все це хотіли робити сріблом вони й золотом, перше
Ніж до могутньої сили вдалися потужної міді.
Та надаремно: їх стійкість, подолана, їй поступалась,
Міді ніяк не могли дорівняти у грубій роботі.
Більше цінилася мідь; і лежало тоді, як непотріб,
Золото,- завжди тупе, не потрібне нікому знаряддя.
Мідь лежить - нині; найвища для золота випала почесть.
Так от міняється доля речей всіх із обігом часу:
Що було вчора в ціні,- під ногами валяється нині,
Далі щось інше виходить із темної смуги погорди;
Прагнуть його все палкіше, хвалу йому люди співають,
Щойно відкритому, в шані найвищій воно серед смертних.
Щодо заліза, то тут уже й сам догадаєшся легко,
Меммію, як і коли його люди відкрили для себе.
Спершу за зброю служили їм руки, і нігті, і зуби,
І каменюки, й дрюки - обламані в лісі гілляки.
Полум'я, потім - вогонь, як лише стали людям відомі,
Тут і заліза властивості, й міді спливли на поверхню;
Міді - спочатку, а потім заліза був пізнаний вжиток:
М'якша в обробці вона, та й запасів її значно більше.
Мідяне рало на полі трудилося; міддю здіймали
Бурю війни, засіваючи широко рани глибокі,
Міддю худобу й поля відбирали, бо збройному люду
Гола, беззбройна юрба все майно хоч-не-хоч віддавала.
Та поступово почав появлятися меч із заліза,
Мідний же, схожий на серп, викликав лиш усмішку зневажну.
В землю залізо тоді неподатливе стало вгризатись.
Рівними всі вже були й на війні, де дзвеніло залізо.
Спершу озброєний вершник, повіддя стискаючи в лівій,
Правою - вільно мечем міг орудувать; щойно потому
На колісниці двокінній в бою стали пробувать щастя.
Дещо пізніше - впрягали четвірку, і вже не звичайну
Гнали на стрій ворогів колісницю, а грізну, серпату.
Далі й потвор змієруких - луканських волів, що на спині
Вежі несли, до боїв та поранень пунійці привчали,
Щоб замішання зчиняти в озброєних Марсових лавах.
Так одне з одного стала породжувать чорна незгода
Все, що наводило жах на загони військового люду:
Кожного дня до страхіть на війні щось нове додавалось.
Так залучити й биків намагались до ратної справи,
На зброєносні ряди й кабанів було диких пускали,
І наймогутніших левів попереду гнали до бою
Ті, хто приборкати вмів їх, озброєні люди, суворі,
Що вгамувати могли і на прив'язі втримати звірів,

Та надарма: роз'ярілі, у натовпі, в розпалі битви
Не розбирали, де свій, де чужий,- підминали й кінноту,
Тільки стрясались то тут, то вже там їх наїжені гриви;
Вершникам годі було заспокоїти здиблених коней,
Геть ошалілих од реву, й на ворога їх скерувати.
Люті левиці то звідти, то звідси стрибали з розгону,
То на зустрічного воїна - кігті в обличчя впивали,
То, набігаючи ззаду раптово,- свого чи чужого
Махом одним поваливши на землю, закривлені кігті
Й ікла встромляли у жертву страшні, розривали на кусні.
Так і бики на своїх набігали й ногами товкли їх;
Коням то в бік вони роги вганяли, то, вдаривши знизу,
Нутрощі їм випускали й топтали, запінені, землю.
Іклами грізні, тоді й кабани підсікали своїх же;
Кров'ю своєю багрили, розлючені, зброї уламки;
Клали впереміш, куди б не метнулись, і кінних, і піших.
Коні то кидались вбік - од зубів, од закривлених іклів,
То, несподівано здибившись, били в повітрі ногами,
Та врятуватись, однак, не могли: підтинали їм жили -
Й тут же на землю вони, мов підкошені, падали важко.
І навіть ті з хижаків, що, здавалося, повністю стали
Свійськими,- розгарячилися в ході кривавої битви
Посеред галасу, ран, сум'яття, серед жаху та втечі,
Й жодного з них навернуть не було вже ніякої змоги:
Різного роду наосліп тоді розбігалися звірі,
Як іще й нині луканські воли, не добиті залізом,
Геть ошалілі, біжать і свої ж таки топчуть загони.
Так, очевидно, було. Та повірити важко, що люди
Ні передчуть не могли, ні завбачити духом, до чого
Все це веде, яким лихом ганебним для всіх може стати.
Легше б тобі припустить, що в частинах усесвіту різних,
Що й виникали на різній основі, таке відбувалось,
Ніж до окремого, лиш одного все це зводити світу.
Так воювали не стільки в надії, що верх візьмуть, скільки
Прагнучи, хоч би й ціною життя, ворогів нажахати
Ті, хто вважав, що ні зброї достатньо, ні війська не має.
Зшитий із шкури спочатку, потому лиш - тканий був одя
Та перед тим ще залізо було, для ткання необхідне:
Як же без нього б тонке, появилося ткацьке знаряддя -
Човники, гребінь, цівки та дзвінкі гладкотілі навої?
Чоловіків, не жінок, напоумила спершу природа
Взятись до пряжі, бо значно кмітливіший рід чоловічий
І до всіляких мистецтв чоловік таки більше придатний.
З часом, одначе, суворий рільник погордив цим заняттям,
Повністю в руки жіночі надумав його передати,
Сам же тоді приступив до важкої, до грубої праці,
Гарту набравшись і сили в руках, як і в цілому тілі.
Перший зразок і посіву, і щеплення щедра природа,
Вдатна майстриня речей, подавала тодішній людині:
Ягоди й жолуді, що опадали з дерев, перезрілі,
Проростом тут же рясніли, при стовбурі, в пору належну.
Так зародилася думка бросток до гілля прививати
Й пагіння в землю втикать молоде на пустому ще полі.
Так і почавсь обробіток землі - дорогої всім ниви;
І помічали тоді: що ласкавішим був обробіток,
То появлялося більше солодкості в дикому плоді.
Темні ліси з дня на день відтісняв заповзятливий ратай
Ген аж до гір, щоб низинні місця поступово займало
Поле, щоб мати джерела, ставки, виноградники, ниви
Серед рівнин, серед пагорбів, щоб, вирізняючись, бігли
Сизих оливок веселі ряди, кучерявлячись буйно,
По невисоких горбах розіславшись, полях та долинах,
Як ото нині, поглянь, різнобарв'я милує нам око:
Солодкоплідні сади виділяються в полі латками,
А довкруги - все у кущиках ягідних, мов у віночку.
Спершу птахів голоси переливні людина вустами
Вчилась наслідувать; щойно потому дійшла до мистецтва
Співу й могла вже піснями приємними слух чарувати.
Тихо зефір в очереті посвистував - перший учитель
Сопілкаря-селянина, що дує в тонкі соломинки.
Звук додавався до звуку - й озвалась і солодко й сумно
Дудка під пальцями тих, що задумливу пісню співали,
Дудка, що в лісі відкрита була, серед гір, у дібровах,
На пасовищах у тиху божественну пору дозвілля.
Тим і втішались, було, наші предки, душі догоджали,
Добре собі попоївши, бо все тоді миле людині.
Часто, гуртом на травиці м'якій безтурботно прилігши
Десь біля річки, де віття дерев розіслалось високе,
Скромними коштами солодко й любо вони спочивали,
Надто, як небо всміхалось погоже і з обігом року
Квітом зелені луги цяткувала весна різнобарвна.
Тут і розмови, тут жарти снувалися, тут і насмішки
Чутно було: набиралась тут сили сільська їхня муза.
Тут і веселість - пустунка вигадлива - їм повеліла
Голову й плечі прибрати вінками із зелені й квітів
І, хоч не мірно ще, все ж іти в танець, і рухи робити
Грубі, і грубою бить годувальницю-землю стопою.
Звідси і сміх виникав, і по колу йшли дотепи жваві,-
Все новиною було, через те й видавалось чудовим.
Не нудьгував тоді той, кому випало бути на варті:
Пісню виводив на різні лади, випробовував голос
Чи по тростинах сопілки раз по раз поводив губою;
Навіть тепер іще звичай такий сторожі зберігають.
Нині - збагачено ритмами пісню, одначе від того
Зовсім не більшу черпаємо ми насолоду, ніж давній
Люд земнородний, що в лісі по-простому тішився співом:
Що під руками в нас,- поки милішого ми не пізнали,-
Те й до вподоби нам передусім і ні з чим не зрівнянне.
Згодом же кращий, новий якийсь винахід над учорашнім
Верх бере хутко, міняє смаки й уподобання наші.
Так от людині обриднули жолуді, так вона давнє
Ложе покинула, встелене травами й віттям окрите.
Навіть одежа із шкур поступилась, погорджена, місцем,
Хоч і вона, мабуть, заздрість таку на початку будила,
Що поплатитись життям мусив той, хто вдягнув її вперше;
Пошматувавши, одначе, її, заплямовану кров'ю,
Люті напасники все ж не могли скористатися нею.
Шкури, як бачиш,- тоді, а золото й пурпур - сьогодні
Спокою людям усе не дають, до війни спонукають.
Нашого тут покоління, гадаю, вина таки більша:
Холод-бо мучив людей земнородних, адже були голі;
Нам же яка небезпека грозить, як не маєм одіння,
Широко золотом щирим розшитого й пурпуром ясним,
Поки звичайний сіряк береже нас од вітру й морозу?
Так ото рід наш людський у даремній з'їдається праці,
Все своє куце життя на турботи пусті витрачає
Тільки тому, що в наживі, збагаченні краю не бачить,
Як і межі, до якої тривать може втіха правдива.
От що помалу життя наше вивело в море відкрите,
І розколихані хвилі війни із глибин піднялися.
Втім, озираючи неба намет в обертальному русі,
Світу два сторожі: сонце і місяць - дарителі сяйва -
Людям виразно вказали, що все йде своєю чергою,
Певний шануючи лад, на зразок чергування пір року.
Вже вікували під захистом стін і могутніх укріплень;
Землю поділену вже, всяк у межах своїх, обробляли;
Море - вітрилами вже зацвіло, а міста між собою,
Щоб одні одних могли виручать, укладали союзи,
Як пам'ятливі співці почали прославляти діяння
Віку свого; незадовго до того й письмо появилось.
Ось чому глибше не може наш вік зазирнути в минулу,
Давню добу,- хіба розум на слід випадково скерує.
Тож мореплавство, рільництво, закони, укріплення, вежі,
Зброя, одежа, дороги, та й інші подібні здобутки,
Як і все те, що дарує нам радість життя, насолоду:
Вірші, малюнки, пісні та різцем одшліфовані твори -
Все почалось од потреби якоїсь, до всього, багатий
Досвідом, розум дійшов, уперед поступаючи мірно.
Так на поверхню виходить помалу з перебігом часу
Винахід кожен, а розум людський - додає йому блиску.
Бачили ж, як у душі одну думку висвітлює інша,
Поки вершини майстерності вперто сягає людина.

вгору