Значить, розвіяти страх цей, що в душу закрався, повинні
Не ясносяйного сонця провісники - промені-стріли,
Не найяскравіший день, а природа - весь лад її, вигляд.
Отже, снуватиму вже до кінця свого задуму нитку.
Вище я виклав тобі, що вмируща - і світоспоруда,
Що й небосхил осяйний з нарожденного виникнув тіла;
Вияснив, що відбувається, що - відбуватися мусить.
Далі - все інше готуйся сприйняти, якщо ми з тобою
Мали сміливість таку - на високу зійти колісницю.
* * *
Буйні бушують вітри, потім тиша довкіл залягає.
Все, що було,- відшумівши, в новому обличчі постало.
Втім, усі явища - ті, що на небі вмирущі їх бачать
І на землі, відчуваючи дивний неспокій при тому,
Дух їм постійно пригноблюють з остраху перед богами,
Падати ницьма велять, бо причин не досліджують люди,-
От вони й змушені речі всі владі богів доручати,
Вірячи в те, що всевишні природою, світом керують.
Годі їм, ще раз кажу, зазирнуть у причини тих явищ,
Тим-то вважають, що все відбувається з волі безсмертних.
Ба, навіть ті, хто збагнув, що богам не відомі турботи,
Все-таки часом, не сходячи з дива, звідкіль у природі
Весь цей розмірений лад,- особливо, коли вони глянуть,
Що відбувається над головою - в ефірнім безмежжі,-
Знову, спіткнувшись об страх, у старе марновірство впадають
І визнають, що є владарі грізні, і вірять, нещасні,
В їх необмежену силу: не знають-бо, що народитись
Може на світ, а що - ні, яка змога кінцева присутня
Кожній з речей, яка суть її, де їй накреслено межі.
Так і блукають вони манівцями, не бачачи правди.
Тож, як від цього не звільниш душі, не відкинеш далеко
Думку, що, спокій порушивши свій, зайнялися безсмертні
Справами, їх недостойними, то за зневагу блаженних
Сам же поплатишся, й не через те, що пошкодити можна
Силі найвищій богів, їх до помсти страшної схилити,-
Вб'єш собі в голову, що, пробуваючи в спокої повнім,
Чують не раз у собі клекотіння великого гніву,
От і не ступиш із серцем погідним у храми священні,
Як і тих образів, що напливають од постатей божих
І про божественні форми виразну дають нам уяву,
Не віддзеркалить твоєї душі похвильоване плесо.
Як тоді житимеш,- це, далебі, здогадатись неважко.
Пошуки правди - лиш це відігнать од нас може далеко
Муки такого життя. І хоч я не одне вже тут виклав,-
Інших чимало думок ще повинен майстерно прибрати
Віршем: насамперед - щодо порядку та рухів на небі;
Далі - негоди, вогні блискавичні пора б оспівати:
Що викликають вони, від якої причини походять,

Щоб не тремтів ти дарма, небосхил на ділянки розбивши,
Не пильнував, із якої з них іскра летюча майнула,
І в який бік подалась; як у місце закрите проникла,
Як, господинею там побувавши, забралась потому.
Вникнути в суть, у причину тих явищ небесних не можуть,
От і вважають, що все відбувається з божої волі.
Ти ж мені нині, близькому до світлої крайньої риси,-
Довгого бігу мети, вкажи правильний шлях, Калліопо,
Музо розумна, розрадо людей, насолодо безсмертних,
Щоб увінчався, послушний тобі, я вінцем незвичайним.
Ось що, по-перше, скажу: коли неба блакить колихнеться,-
Це означає, що високолетні зіткнулись в ефірі
Хмари, відчувши могутливий натиск вітрів супротивних:
З обширів синіх ніколи ж до нас не доноситься гуркіт,
А навпаки: що тіснішими юрбами тучі клубляться,
То голосніше відтіль насувається грому двигтіння.
Хмари, вважай, не настільки тверді можуть бути за складом
Тіла свого, як от камінь чи дерево, хоч не настільки
Недотикальні вони, як серпанок чи диму струмочки.
Бо, ваговиті, вони б тоді падали вниз, як і той же
Камінь, або ні на мить, наче дим, не могли б зупинитись,
Не понесли б у собі ні снігів, ані граду рясного.
Так залопочуть не раз над роздоллям широкого світу,
Як у великих театрах часами - напнута тканина,
Що тріпотить раз у раз угорі, де жердини та бруси.
Іноді ж, вітром раптовим розірвана,- несамовито
Б'ється і звук видає, мовби рвав хто папірус на шмаття.
Далі такий іще звук можна чути під час громовиці,
Ніби розвішаним одягом вітер, набавившись, гонить
Ще й шелесткого паперу листки, ним лопоче в повітрі.
Ну, а трапляється часто й таке, що стикаються хмари
Не, як то кажуть, чолом до чола, тільки труться боками,
Сунучи в напрямках різних по небу, й під час того руху
Звук неприємний, сухий, не стихаючи, вухо нам ріже,
Поки з вузин поступово не вирвуться хмари зустрічні.
Деколи - все довкруги од потужного рокоту грому
Важко двигтить, і здається тоді, що, розпавшись на кусні,
Валяться світоспоруди великої стіни могутні.
Це через те, що всередину хмари вриваються раптом
Буряні, дужі вітри й, не знаходячи виходу з неї,
Люто кружляючи там якийсь час, порожнину все більшу
Роблять у ній, а краї, оболонку,- збивають щільніше;
Та, хоч би як ущільнилась,- під натиском сил буревійних,
Що розпирають її, вона тріскає лунко, разюче.
Й дива нема, бо й надутий міхур, кожен раз ізненацька,
Тріскає, хоч і малий, та з великс-ю силою звуку.
Має пояснення й те, що вітри, протинаючи хмару,
Наче свистять. Адже бачимо часто, як линуть над нами
Мовби гіллясті якісь, розкуйовджені, ламані тучі;
Так озивається й ліс на пориви північного вітру:
Листям шумить і галуззя ламає з оглушливим тріском.
Ну, а, бува, буревій, просто в лоб ударяючи хмару,
Рве її тут же на шмаття дрібне, розкидає по небі.

Що може там його сила вподіяти,- бачимо добре
3 того, що робить він тут, на землі, де погідніший значно:
Махом одним вириває з корінням дуби височенні.
Є ще у хмарах немовби вали, що гуркочуть раз по раз
І стугонять, розбиваючись. Так і ріка глибодонна
Хвилею вдарить, бува; так і море прибоєм рокоче.
Іноді бачимо: з хмари у хмару шугне блискавиці
Сила палка, і, якщо на вологу ця хмара багата,-
Миттю вона ж убиває вогонь, заревівши нестямно;
Так і залізо, що стало аж біле в горнилі жаркому,
Враз засичить, коли тут же в холодну зануримо воду.
Ну, а в сухішу потрапить вогонь, то, зайнявшись од нього,
Туча й сама спалахне і горітиме з тріском шаленим;
Так верхогір'ям, де лавр кучерявиться, полум'я піде
Й геть повипалює все, буревієм завихреним гнане,
Жодна-бо річ не гуде так жахливо, пройнявшися жаром,
Як палахка і нев'януча зелень Дельфійського Феба.
Врешті, не раз гуркотінням наповнює хмару високу
Зіткнення брил льодових, заполонює гул градобою,
Бо, коли вітер зіб'є їх докупи,- в тіснинах раптово
Кришаться скопища хмар снігових, обтяжених градом.
Блискає також, коли, між собою стикаючись, тучі
Рій вогненосних начатків викрешують; так потрапляє
Камінь на камінь або на залізо - і зблискує миттю
Спалах, що тут же навсібіч яскравими іскрами сипле.
Тільки пізніше ми чуємо грім, ніж уловимо зором
Блискавки сяйво різке; це тому, що до вуха пізніше
Звук добігає, ніж те, що лиш око повинно сприймати.
Сам пересвідчишся, глянувши здалеку на дроворуба,
Що раз од разу вганяє у стовбур сокиру двосічну:
Спершу побачиш удар, і лиш потім повітрям долине
Звук. Так і блискавку бачимо дещо раніше, ніж вухом
Чуємо грім, а проте він з вогнем водночас виникає,
З тих же причин, і його той же самий народжує поштовх.
Так от мінливе не раз, перелітне ллють сяйво на землю
Хмари, і зблискує темна гроза мерехтливим поривом.
Це через те, що, ввірвавшись у тучу, як виклав я вище,
Вітер завихрений щільною робить її оболонку
Й сам розпікається в ній; так од руху, завваж, і все інше
Жаром поймається: під час тривалого лету, скажімо,
Від обертання шаленого плавиться з олова куля.
Отже, кажу: коли вихор той чорну прорве-таки хмару,
То розсіває насіння вогню, що відтіль, мов під тиском,
Вирвалось - от і мигтять тоді ламані стріли вогненні;
Далі - гримить, але гуркіт пізніше до вуха доходить,
Ніж блискавичного образ вогню - до очей наших зору.
Все це в густих відбувається хмарах, що дивним поривом
Високо пнуться, одні наповзаючи важко на інших.
Хай не збива тебе те, що з землі нас розлогістю більше
Хмара вражає, аніж нагромадженням високосяжним:
Не помічав ти хіба, як, подібні до багатоверхих
Гір, через небо пливуть у потужному подуві хмари?
Часом побачиш, як густо вони вповивають високі

Кручі; одні налягають на одних, аж ген до верхів'їв,-
І застигають, коли всі вітри наче сон похоронить.
Можеш тоді зрозуміти, яке це направду громаддя:
Ніби навислими скелями створені там розрізниш ти
Мовби печери. Так от саме їх, лиш підніметься буря,
Повнять вітри: все гудуть там, обурені тим, що попали
В тучі глухої нутро, і ричать, як зацьковані звірі,
Й рев їх то тут, то десь там озивається грізно у хмарах:
Довго кружляють, шукаючи виходу, й тим обертанням
Іскри - начатки вогню - добувають із хмар; позбивавши
Іскри ті в полум'я, котять його у заглибини-печі,
Поки вогонь не шугне блискавичний, прорвавшись із хмари.
Ще ж із тієї причини на землю летить цей рухливий
Жару текучого блиск золотий, що сама ж таки хмара
Мусить чимало начатків огню - його первісних тілець -
Мати в собі; а коли вона зовсім суха, без вологи,
То переважно вогненну, яскраву являє нам барву.
В ній ще від сяйва, що сонце ним сіє, повинно міститись
Досить насіння, бо звідки той полиск вогнисто-червоний?
Тільки-но хмари такі буревій позганяє докупи,
Стисне їх, місцем обмежить,- одразу насіння вогненне
Роєм випорскує з них, раз у раз палахтить полум'яне.
Блискає також тоді, коли рідшими робляться хмари.
Бо, хоч би навіть розвіював їх, розлучав під час руху
Подув легкий,- хоч-не-хоч випадало б із них те насіння,
Що блискавиці початок дає. Тоді спалах на небі -
Тихий: ніщо не двигтить і не повниться жахом довкола.
Врешті, коли поцікавишся громом, захочеш пізнати
Склад і природу його, то на все це на місці удару
Вкаже пропалений слід, як і сірки задушливий запах,
Тобто - ознаки вогню, а ніяк не дощу, та й не вітру.
Грім же пронизує крівлі будинків. Стрімкий його пломінь
Може зухвало собі погулять і всередині дому.
Це ж бо тобі не звичайний вогонь, а з вогнів - щонайтонший,
Із найдрібніших його, з найрухливіших склала природа
Тілець, яким таки справді ніщо на заваді не стане.
Тож переходить розгонистий грім через стіни будинків,
Як голоси або крик - через мідь, через камінь суцільний,
І в одну мить він і золото, й ту ж таки мідь розплавляє.
Під його дією, парою ставши, тікає відразу
З амфор вино, бо ж із легкістю все розсуває довкола
Й наче розріджує посуду стінки летючого грому
Жар; усередину миттю проникнувши, він розганяє
Первісні тільця вина, розв'язавши стійкі їх сполуки.
Сонячний пал, хоч який він разючий, того б не домігся,
Мабуть, що й протягом віку. Наскільки рухливіша сила
Грому, настільки могутніший натиск його невідпорний.
Зараз же - те, в який спосіб він родиться, звідки у нього
Рвучкість така, що одним лиш ударом розколювать може
Вежі, валити доми, вивертати колоди та балки;
З місця зриваючи, в прах повергати мужів монументи;
Врешті,- вбивати людей і, де трапиться, класти худобу
Й інше, подібне, якою ж це силою міг би робити,-

Викладу я, щоб тебе не барить обіцянками довго.
Слід уважати, що грім виникає у хмарах і щільних,
І нагромаджених високо, бо ж ні з рідкої хмарини
Громом ніколи не б'є, ні з погожого неба - тим паче.
Не виникає тут сумнівів жодних, та це й очевидно,
Що перед бурею хмари густі клубочаться в повітрі,
Де не поглянь, і здається, що весь Ахеронт попідземний
Вихлюпнув пітьму свою і залив нею неба глибини.
Ось яке темряве Жаху лице нависає все нижче
Й нижче, як тільки народжена хмарою ніч залягає
І починає громами грозити похмура негода.
Та найчастіше на море сліпа насувається туча,
Наче потік смолянистий із неба. Від пітьми набрякла,
Важко на хвилі спадає вона і, громами вагітну,
Тягне ще й темну грозу; та й сама і вітрами, й вогнями
Так переповнена, стільки вогнів має в лоні своєму,
Що й на землі, тремтячи, все живе собі схову шукає.
Отже, вважаймо, що ген у високості, над головою,
Зводить негода будівлю свою. Бо інакше на землю
Стільки б імли навалить не могла, якби хмари на хмару
Не накладала, ховаючи й сонце могутнім громаддям.
І не здолала б вона проливатись такими дощами,
Що розмивають поля, з берегів повиводивши ріки
Й тихі струмки, якби скопище хмар не сягало ефіру.
В них, отже, сповнено все і вогнями, й вітрами, тому-то
Блисне то тут десь на небі, то там, а тоді загуркоче.
Я ж тобі вище вказав, що в заглибинах туч вогненосні
Тільця роями густими кружляють, а ще ж і від сонця
Мусять їх мати чимало, від жару, що йде од проміння.
Тож коли вітер, що, хмари нагнавши в одне якесь місце,
Сам же витискує з них жароносних начатків багато
Й сам же з вогнем тих начатків єднається,- то виникає
Вихор, який пробивається в тучу, і там, у тіснинах,
Наче в горнилі, кружляючи, гострить вогні блискавичні.
Коротко, дві тут можливі причини: або від свого ж він
Руху горить, або - через те, що з вогнем поєднався.
Тож коли вітер достатньо розпікся і звідав могутній
Поштовх огню на собі, тоді грім, наче плід перезрілий,
Хмару прорізує вмить, і в яскраво сліпучому сяйві
Стрімко летить, заливаючи світлом усе видноколо.
Тут розлягається гуркіт жахливий, немовби, зненацька
Тріснувши, весь небосхил навалитись готовий на землю.
Далі - двигтить суходіл, і відлунюють високо в небі
Грому погрози глухі, бо тоді від удару страшного
Майже в усю широчінь грозова потрясається хмара.
Злива суцільна, важка наступає за тим потрясінням.
І видається в ту пору, що навіть ефір позахмарний,
Перемінившись у дощ, усесвітнім потопом жахає.
Ось яка товща води проривається з буряним вітром
Серед мигтіння вогнів і важких громових перекотів!
Часто буває, що вітер тугий, налітаючи ззовні,
Падає раптом на хмару, що громом дозрілим вагітна,
Й тільки її розітне - виривається з неї вогненний

Вихор, що рідною мовою <громом» його називаєм.
Це відбувається скрізь, куди вітряна сила не зверне.
Іноді хоч без вогню несподіваний зніметься вихор,
Та поступово береться вогнем під час довгого лету.
Бо по дорозі розгублює він дещо грубші частинки:
їм не пробитись нарівні з дрібнішими через повітря.
З нього натомість тонкі вириває він тільця, що в леті,
Перемішавшись, вогневі початок дають незабаром.
Так от із олова куля нерідко, долаючи відстань,
Жаром береться сама під час лету, втрачаючи тільця
Грубші, холодні, щоб тонші ввібрати в повітрі, вогненні.
Іноді ж досить самого удару, щоб іскри зметнулись,
Хоч би завдав його вітер холодний, який без вогненних
Визрів часток, бо, коли той удар відповідної сили,-
Можуть із вітру самого прорватися жару частинки,
І рівночасно ж - із тіла того, що зазнало удару,
Як от вогонь спалахне, коли вдарим об камінь залізом:
Хоч і холодну воно має силу,- не менше від того
Бризне іскринок гарячих, начатків огню, з-під удару.
Отже, й від грому будь-яка річ запалитись повинна,
Лиш би природа її виявляла до полум'я схильність.
Та й неможливо, щоб вітер, упавши з високостей неба,
Ще ж із розгоном таким, в усій масі своїй був холодний:
Хай, припустімо, вогнем не запалиться він під час лету,-
Все ж, розігрівшися, домішку жару нести в собі мусить.
А блискавичність і сила стрімка громового удару
Й лету його крізь повітряну товщу вражаюча швидкість -
Наслідок явний того, що поривистий грім уже в тучі
Всі свої сили зібрав, у дорогу пуститись готовий.
Тож, коли натиск його вже стає завеликий для хмари,-
Грім виривається й рине з таким дивовижним розгоном,
Наче ядро кам'яне, що з потужної пущене пращі.
Зваж і на те, що з малих він і гладких часток утворився,
Отже, природі такій протиставити щось не так легко:
Всюди вона прослизне, в будь-які проникаючи пори,
Рідко яка перешкода спроможна сповільнити силу
Грому, тому він і ковзає небом так легко, стрімливо.
Та взагалі всяке тіло, котре ваговите, природно
Вниз поривається; ще ж коли поштовх відчує попутний,-
Швидкість його стає більшою вдвічі,- більшає, отже,
Грому навальність; тому і змітає так різко, миттєво
Все на своєму шляху і летить, поривається далі.
Врешті, що довше триває порив,- усе швидше та швидше
Мчати повинен розгонистий грім; наростаючи в русі,
Швидкість удар його робить могутнішим, вістря гартує:
Саме ж вона, затягаючи грому насіння в суцільний
Вихор, в одне якесь місце скеровує весь цей разючий
Струмінь вогню, визначає, куди йому ринути далі.
Може, й з повітря ще грім пориває в падінні своєму
Деякі тільця; їх поштовхи ще його, й ще підганяють.
Різні пронизує речі без жодної шкоди для себе
Він через те, що крізь пори проходить тонкий його пломінь.
Різні - й руйнує при тому, коли його тільця зіткнуться

З тільцями інших речей і послаблюють їхнє сплетіння.
Легко розплавлює мідь; а розріджене силою грому
Золото вмить закипа, бо та сила його - у найтонших,
Як і найгладших, частках-елементах, яким дуже легко
В будь-яке тіло ввійти, а ввійшовши, порвати негайно
Всі його тіла зв'язки, всі вузли розв'язати водночас.
Осінь - пора громовиць. Заряснілі зірками хороми
Неба то тут колихнуться, то там; воднораз - і земля вся.
Так - і тоді, коли провесна квітом сипне доокола.
Взимку-бо мало вогнів, а в жару - переважно безвітря.
Та й самі хмари не мають улітку достатньої товщі.
В перехідні, що на грані морозу й тепла, пори року
Всі, що лишень можуть бути, збігаються грому причини:
Бо рівнодення саме з холоднечею змішує спеку;
Хмарі ж потрібне одне, як і друге, для створення грому,
Щоб між начатками розбрат настав, щоб у сутичці грізній
Вітру й вогню клекотало, кипіло шалене повітря.
Справді-бо, спеки початок і рештки морозу докупи
Зводить весна, тож боротися змушені саме в ту пору,
Сіючи нелад, цілком неподібні, незгідливі речі.
Й літа кінець, коли з подихом першим зими в свою чергу
Стрінеться,- осінню ми називаєм цю пору мінливу,-
Теж не обходиться без боротьби: між зимою - і літом.
Ось чому слід переломними ті пори року вважати.
Дива тут, отже, нема, що тоді найчастіше бувають
І блискавиці, й громи, й буревії, що небо турбують,
Бо заповзятий провадять двобій тоді сили ворожі:
Звідси - лапатий вогонь, відтіля - буревій дощовитий.
Ось що нам змогу дає вогненосного грому природу
Бачити наскрізь, пізнати, який він в усіх його діях.
Тож не гортай кожен раз надаремно провіщень тірренських,
Щоб угадати приховану волю безсмертних із того,
Звідки летючий вогонь появивсь, чи куди з цього місця
Він завернув, або як у закрите приміщення вдерся,
Як, побувавши там замість господаря, вирвався звідти,
Врешті,- яку нам біду несе грім, що так лунко б'є з неба.
Та припустімо, що це сам Юпітер та інші безсмертні
Громом жахним потрясають небес яснозоре склепіння
І, куди хочуть, туди і спрямовують силу вогненну,-
То чи не дивно тоді, що того, хто гріха не боїться,
Так не вражають, щоб той лиходій через груди пробиті
Грому вогонь видихав на сувору науку для смертних?
А благочесний, що з уст йому й слово не злине погане,
В'ється не раз, хоч невинний, у полум'ї: вихор небесний
Мов у тенета бере і вогонь його вмить пориває.
Ну, а чому з таким запалом часто в місця б'ють пустельні?
Може, боги у метанні вправляються, м'язи гартують?
Та чи годиться об землю притуплювать Батькові стріли?
Як він це терпить? Чому ж то, щоб ворога мав чим разити,
Не береже їх? І, врешті, чому ж із погожого неба
В землю не вдарить Юпітер вогнем, загримівши потужно?
Може, лиш туча надсуне низька, він ступає на неї
Сам, щоби зблизька прицілитись міг, поки зброю метнути?

Ну, а навіщо б'є громом у море він? Чим завинили
Хвилі, рівнина пливка, розколихане поле безкрає?
Втім, коли хоче, щоб ми громового лякались удару,
Чом його нам у правиці, готовій метнуть, не покаже?
Може, зненацька старається вдарити, то чи не зайве
Звідти гриміти?.. Немовби втекти разом з тим дає змогу.
Нащо затемнює все перед тим і грозить буркотливе?
Ну, а чи можна повірити в те, що громи він метає
В різні боки водночас? Чи сумнівним назвеш очевидне,-
Що в одну мить розлягається часом ударів багато?
Часто ж буває таке, та й повинно бувати, що злива
В різних околицях світу шумить об тій самій годині,
Значить, об тій же годині громів б'є повсюди багато.
Врешті, чому він і храми богів, і свої величаві,
Пишні святині, трапляється, громом ворожим руйнує?
Нащо безсмертних подоби розколює, різьблені гарно,
Ба, ще й своїх не жаліє зображень - їх ранить ганебно?
Ну, а чому він місця переважно високі вражає,
Як от вершини гірські, де чимало слідів його гніву?
І наостанку - продумавши все це, неважко збагнути
Явище те, що «престер» називається в греків доречно;
Дати пояснення, як він над морем з'являється зверху.
Справді ж, буває часами таке, що спускається з неба
В море неначебто стовп, і вода закипає круг нього,
Піниться хвиля під натиском вітру шаленої сили.
Суднам, що їх у відкритому морі застукав той вихор,
Важко доводиться: рідко яке з них біди не зазнає.
Так це буває тоді, коли, в хмару проникнувши, вітер
Вирватись відти не може ніяк, її тягне додолу,
Й та, набуваючи форми стовпа, опускається звільна
В море, немов кулаком і рукою хтось тисне на неї
Зверху і так аж до хвиль її всю розтягає, аж поки
Не продірявить її. Ось тоді й проривається в море
Вітер тугий, і страшну круговерть доокола зчиняє.
Бо, закрутившись над водами, смерч опускається нижче
І водночас пориває з собою податливу хмару.
Тільки з поверхнею моря зіткне її, мовби вагітну,-
Сам усім тілом нараз він у море пірнає, і тут же
Води бурлять навкруги, і клекочуть запінені хвилі.
Тут може бути й таке ще: з повітря собі настягавши
Досить часток, що з них твориться хмара, окутавшись ними,
Вихор із неба жене стрімголов, до престера подібний.
Тільки на землю впаде і розірветься,- вмить виригає
Бурю із себе незмірної сили і вітряні вири.
Ну, а що явища ті виникають у нас не так часто,
Й гори до того ж нам вид заступають, то їх найчастіше
Спостерігаємо в морі відкритому, в обширах неба.
Хмари ж небесні ростуть, коли тільця їх, мовби роями
Ген у високості вільно ширяючи, сходяться раптом
І, завдяки шорсткуватості, в'яжуться поміж собою,
Хоч і не цупко, достатньо, проте, щоби купи триматись.
Так невеликі спочатку зринають у небі хмарини;
Далі - й вони в свою чергу зростаються, й наче юрбою

Щораз тіснішою, ширшою сунуть, підхоплені вітром,
Поки не вдарить, нарешті, гроза - невгамовна і гнівна.
Спостерігаємо також, як гори, що ближче до неба,
То все густіше димлять, і що вище зметнулась вершина,
То непроглядніша мла жовтувата її сповиває.
Бо, коли щойно формуються хмари й для нашого зору
Ще не досяжні своєю прозорістю,- вітер тоді вже
Силою всіх їх жене до вершин щонайвищих у горах.
Ось через те поступово й зринають вони перед нами,
Наче в тісному гурті, і з тієї вершини, здається,
Пнуться все вище та вище вони - до самого ефіру.
Бо, де вершини - отам і вітри: це для нас очевидно
З досвіду і з відчуття, коли сходим на гори високі.
Безліч до того ж часток дощових піднімає природа
З моря поверхні, про що нам розвішаний край побережжя
Одяг посвідчить: вологу морську він у себе вбирає.
Звідси висновуй, що ростові хмар помагають чимало
Й випари ті, що від руху солоної хлані злітають,
Бо ж у прямому спорідненні - всі, які є тільки, води.
Ну, а, крім того, з річок і з самої землі час од часу,
Бачимо, пара струмує легка і клубочиться мряка,
Що догори, наче подих, злетівши, похмурою млою
Небо од краю й до краю захлюпують і поступово
Хмари утворюють там, угорі, поспливавшись докупи.
Ще й зореносний ефір, налягаючи зверху, ті хмари
Робить густішими, мов підшива ними синяву неба.
Може, й іззовні до наших небес потрапляє чимало
Тілець, з яких потім робляться хмари та мла перелітна.
Бо незміренне число тих начатків і справді безмежна
Світу всього глибина, як повчав я, вказавши, з якою
Швидкістю тільця летять і яку незбагненне велику
Можуть вони в одну мить подолати у всесвіті відстань.
Дива тут, отже, нема, що в короткому часі, буває,
Скопища хмар назбирає негода й, нависнувши зверху,
Обшири моря й землі сповиває імлою довкола.
Бо звідусіль, крізь усі, що в ефірі знаходяться, пори,
Через усі, так би мовити, дихальні отвори світу
Всім елементам і вхід забезпечено вільний, і вихід.
Ну, а тепер,- яким способом високо в хмарах волога
Може збиратись і як опісля вона звідти на землю
Рине дощем, поясню. Довести тобі мушу, по-перше,
Те, що насіння води, розпорошене, з хмарами разом
Від усіляких речей одділяється; так одночасно
Й тучі зростають, і та, що роїться у тучах, волога.
З тілом людським порівняй: адже з кров'ю росте воно, з потом,
Як і з рідинами різними разом, що в ньому кружляють.
Далі й морської вологи чимало вбирають у себе
Хмари, коли вони сунуть не раз понад водами низько
Й наче волочать по хвилях самих розкуйовджене руно.
Так і з річок та потоків усіх росяниста волога
Лине до хмар. А коли звідусіль угорі назбиралось
Надто багато насіння води,- набубнявілі хмари
Навперебій од тієї вологи звільнитися хочуть,

Передусім через те, що чолом до чола їх стикає
Вітер; та й інші, крім того, на них налягаючи, хмари
Важко пригнічують їх і пролитись дощем спонукають.
Далі й тоді, коли хмари од вітру мов ріднуть на небі
Чи розповзаються, вражені зверху ще й сонячним жаром,
Дощ, бува, піде сліпий, заряснівши, подібно до того,
Як ото крапає віск, над огнем розплавляючись хутко.
Злива ж буває тоді, коли дві поєднаються сили:
Хмар нагромаджених тиск, а до того ще й вітру потуга.
Довго триває сльота, і дощі ненастанні, тягучі
Ллють, коли цілі рої водяного насіння зберуться,
Хмари ж, одна поверх одної, щедрі на дощ, одна одну
Мов підганяючи, мчать без кінця, звідусіль напливають,
І, пересичена вкрай, всю вологу земля видихає.
Тут, коли сонце, в прогалину хмари зирнувши раптово,
Промінь на хмарі зіпре, що дощі розсіває напроти,-
На її темному тлі постає різнобарвна веселка.
Так і всі інші, що в небі ростуть, розвиваються в небі
Й там виникають, у хмарах, усі взагалі, що над нами,
Явища - сніг і вітри, градобій і морозистий іній,
І наймогутніший лід, який глибоко сковує води,
Мовби вуздечку, на ріки вдягаючи непосидющі,-
Все це, кажу, дуже легко збагнеш і побачиш у думці,
Як із тих явищ формується кожне й чому появитись
Мусить на світ, якщо зважиш на їх елементів природу.
Ну, а тепер - землетрусу пора дослідити причини.
Передусім усвідом собі добре, що й там, під землею,
Як на поверхні її, не одна є печера, де завжди
Свищуть вітри, є чимало озер, є затонів багато
В лоні землі, є провалля страшні та зруйновані скелі.
А під землі широченною спиною, треба вважати,
Темна річок течія перекочує брили підводні,
Бо ж і земля мусить бути повсюди подібна до себе.
Ось що в земних поміщається надрах; тому час од часу
Верхній землі потрясається пласт, коли десь у глибинах
Падають, віком підточені довгим, печери бездонні.
Вмить цілі гори тоді розсідаються, й ген доокола
Шириться гуркіт падіння важкого, стрясаючи землю.
Дива нема тут, адже й від возів, завантажених легко,
Всі, що стоять край дороги, доми наче дрож огортає,
Надто, коли об дорожнє каміння і з правого боку
Вулиці, й лівого колесо б'ється залізним обіддям.
Певно, буває таке, що в обширні підземні озера
Падає скеля нависла, подавшись під натиском часу,
Від колихання води починає здригатися важко
Ціла земля; так і посуд немовби тремтить, поки в ньому
Не перестане поволі рідке хвилюватися тіло.
Ще ж, коли в надрах землі нагромадившись, вітер щосили
Тільки в один якийсь бік поривається і в одному лиш
Напрямі тисне в розгоні своїм на печерне склепіння,-
Саме туди й подається земля, мов підхоплена вітром,
Як і все те, що на ній побудоване; ті, котрі вище
Серед будинків до неба знялися, ті й хиляться більше

В цей самий бік, що й земля; висуваються сволоки довгі
Й виснуть погрозливо над головою, звалитись готові.
Страшно людині повірити в те, що й для цілого світу
Прийде кінець і руїна подібна, коли велетенську
Бачить землі площину, яка начебто стала на дибки!
Та, якби й вітер не мусив колись переводити подих,-
Не врятувало б ніщо до загибелі схильного світу.
Ну, а що треба й вітрам передишки, й вони то шаліють,
То відступають, і знову, сказати б, збираються з духом,
Тож і земля нам погрожує радше руїною стати,
Ніж нею справді стає: подається, але, заки впасти,
Знов повертає собі в якусь мить рівновагу колишню.
Так і будинки хитаються: верх - од середини більше,
Мур - од підвалин, вони ж відхиляються на волосинку.
Ще про одну землетрусу великого слухай причину.
Іноді вітер, чи зовні десь буйної сили набравшись,
Чи під самою землею поставши, втискається раптом
У порожнисті підземні місцевості, й там, наче в'язень,
Серед великих печер він гуде і кружляє могутнім
Вихором, поки розгнуздана сила його з тих заглибин
Не виривається геть, у землі по собі залишивши
Темну розколину, що непроглядною прірвою зяє.
Так у Сідоні сірійськім було колись; Пелопоннеський
Егій мав долю таку ж: ті міста розметало повітря,
Вирвавшись із-під землі, що й сама почала колихатись.
Та чи одні завалилися стіни, руїнами ставши
При землетрусі великої сили? А скільки ж і в море
Міст опустилось, на дно, з усіма городянами разом?
Навіть, коли не прорветься назовні шаленого вітру
Натиск, усе ж у рясні, що є в грунті, втискаючись пори,
Мов лихоманкою, землю трясти він тоді починає.
Так і мороз, коли наче в'їдається глибоко в тіло,-
Дзвонить зубами тоді й мимоволі трясеться людина.
Тож, кого в місті застав землетрус, той боїться подвійно:
Щоб не звалилася крівля на голову, а під ногами
Щоб не розверзла природа зненацька печер глибодонних,
Де, широченною зяючи прірвою, мов розщепившись,
Купу своїх же розвалин жахливих земля поховала б.
Отже, хоч як там себе не заповнюй, що небо з землею
Будуть незмінні в віках, при міцному постійно здоров'ї,
Все ж, коли дійсна зринає загроза в нас перед очима,-
Крім усіх інших страхів, ще такий тоді жалить людину:
Що, коли враз під ногами земля западеться і рине
В прірву, а з нею, туди ж,- і речей найповніша сукупність,
Ген аж до дна, і в руїну обернеться світу споруда?
Дивним насамперед те видається, що в морі ніколи
Не прибуває води, хоча стільки її звідусюди
В нього впадає: за хвилею хвилю женуть туди ріки;
Ще ж, окрім того, дощі перелітні візьми до уваги,
Зливи рясні, що моря засівають і зрошують землі;
Ну, а джерела, що з дна б'ють морського? Та в цілому все це -
З водами моря коли порівняєш - не більше краплини.
Що ж дивуватися тут, що не більшає море велике?

Зваж і на те, що вода випаровує, сонцем нагріта;
Так із одежі, промоклої наскрізь, жагуче проміння
Досуха всю витягає вологу, що в ній назбиралась.
Море ж, яке не візьми, величезні займає простори.
То, хоч яку непомітну частинку води почерпнуло б
Сонце з якогось окремого місця поверхні морської,-
З обширу моря всього величезну бере воно здобич.
Далі й вітри, що немов замітають рівнини хвилясті,
Можуть чимало забрати води, адже бачимо часто,
Як за одну тільки ніч висихає розмокла дорога:
Вчора в'язкою була вона; груддям - сьогодні взялася.
Можуть і хмари, як вище вказав я, багато вологи
З поля морського собі загребти, щоб її по дорозі
Порозсівати то тут, то десь там - по цілому світу,
Хай-но вітри понесуть їх, готових дощами пролитись.
Пористе, врешті, є тіло землі, та й поєднане тісно
З морем, адже його хвиля довкіл набігає на берег,
От і висновуй, що в море - з землі напливає волога,
Ну, а з солоного моря вона потрапляє у землю
І, відворотну лишивши в ній гіркість, немов на цідилку,
Знову до всіх повертається витоків, а відтіля вже,
Вивівши ніжну, опріснену хвилю, плисти починає
Там, де п'ятою вологою шлях собі вільний пробила.
Зараз - чому так буває часами, що крізь горловину
Етни вогонь виривається стрімко таким полум'яним
Вихором, я поясню. Незвичайна-бо це, що й казати,
Буря багряна, яка, захопивши поля сіцілійські,
Погляди всіх, що довкола жили, привернула до себе.
Грізне видовище неба у кіптяві, в іскор шуганні
Страхом, чеканням біди переймало серця очевидців;
Думали: чи не новий якийсь лад обирає природа?
Тут і проникливе, й широко глянути мусиш на речі,
Кинути погляд туди і сюди, геть усе з'ясувати.
Передусім тобі слід пам'ятати, що всесвіт - незмірний.
Слід уявляти, наскільки порівняно з ним невеличке
Небо-дрібна того всесвіту частка: воно ж іще менше,
Ніж у зіставленні з цілим земним видноколом - людина.
Щойно продумаєш те і речам тим усім, як то кажуть,
Глянеііг у вічі,- все рідше тоді дивуватися будеш.
Та чи дивується хтось, поміркуй, коли хворого раптом
Жар починає діймать, коли трусить його лихоманка
Чи якась інша біда крадькома прослизне в його тіло?
Часом розпухне нога, дуже часто - і зуби вражає
Гострий, пронизливий біль, до очей добираючись навіть.
Є ще священний вогонь, що повзе нашим тілом і палить
Кожну, яку б не загарбав, частину - всюди проникне.
Це через те, що незмірне багато є в світі насіння
Різних речей; від землі йде чимало хвороб і від неба,
От і вбиваються в силу, й ростуть незліченні недуги.
Сумнівів, отже, нема, що і небо, й земля набувають
Од безконечно пливучого часу аж надто багато
Різних начатків, що здатні нараз колихнути всю землю.
Вихор пустити рвучкий на широкі моря й суходоли,

Повнити Етну по вінця вогнем і запалювать небо.
Адже буває таке: й небосхил палахкоче багряно,
І заливає дощами негода всю землю, як тільки
Випадок більшість начатків води позганяє докупи.
«Так. Але вихор тієї пожежі вже надто великий!»
Що ж... Та звичайна ріка величезною буде для того,
Хто не стрічав іще більшої; так і людина й, скажімо,
Дерево, й що не візьми - велетенськими видатись можуть,
Поки щось більше не трапиться нам із речей того роду.
Все це, одначе, з землею і з небом ще, разом узяте,-
Справді ніщо в порівнянні з усесвітом - сумою сум всіх.
Та поясню тобі все-таки, як той розбурханий пломінь
Раптом із Етни широких горнил вириватися може.
Ось що, по-перше: в основі своїй ця гора - порожниста
І на базальтових майже повсюди печерах оперта.
Ну, а в печерах і вітер буває тугий, і повітря.
Вітер-бо робиться там, де постійно повітря кружляє.
Сам розпалившись, усе навкруги, хай земля це чи камінь,
Він розпікає все дужче та дужче, викрешує в шалі
З них жароносний вогонь, що мигтить язиками багряно.
Стрімко тоді виривається геть із тієї тіснини
Крізь горловину гори і вогонь розкидає далеко,
Й попіл, і диму клуби, мов ріки смолянистої хвилі,
Котить і брили важенні до хмар, наче з пращі, метає,
Отже, будь певен, що діє тут вихор потужної сили.
Ще ж, на широке підніжжя гори набігаючи, море
Хвилю лама раз у раз і шумливий прибій поглинає.
Звідти й печери, тієї гори беручи свій початок,
До горловини повзуть. Через них, отже, вітер і хвиля
Можуть у надра гори пробиватись, 'і потім назовні -
Це вже засвідчує зір - вириватись і полум'я вгору
Гнати стовпом, викидати каміння й піску цілі хмари.
Бо на вершині гори е неначебто кратери; так їх
Там називають, а ми на них кажемо «отвори», «гирла».
Явища є і такі, що для них не одну, а багато
Треба вказати причин, хоч одна тільки буде правдива.
От, коли здалеку тіло бездушне якоїсь людини
Спостережеш на шляху,- мусиш різне тоді припускати,
Щоб і правдиву, між іншими, смерті назвати причину.
Хай ти не скажеш із певністю, що доконало людину:
Голод, недуга, залізо, мороз чи, можливо, отрута,-
Знаєм, однак, що наявна була тут одна з тих можливих
Смерті причин. Саме так і про явища різні міркуймо.
Ніл, що пливе через землю Єгипту, з-між рік одинокий,
Із берегів серед літа виходить, і зрошує ниви,
І в саму спеку нерідко заводнює всю цю країну.
Може, тому що тоді в його гирло широке зустрічні
Б'ють Аквілони,- постійні вітри саме в цю пору року.
Подув їх, отже, сповільнює рух повноводного Нілу,
Хвилі назад, до верхів'їв жене, зупиняє нарешті,
Бо проти плину ріки - сумніватися в тому не варто -
Дмуть ті вітри, надлітаючи ген од холодних сузір'їв;
Ну, а ріка свій початок бере в найжаркішому півдні,

Серед народів, що геть почорніли, обсмалені сонцем,-
Там її витоки, десь у палаючих півдня глибинах.
Може ще бути й таке, що наносить піску цілі купи
Хвиля й загачує гирло ріки ними, поки бурхливе
Море все далі та далі на берег пісок насуває.
От через те й не так вільно ріка може в море вливатись:
Меншає ухил, і хвилі розгін не такий вже могутній.
Може, й така ще тут діє причина, що саме в ту пору
Щедрі дощі її витоки повнять; тоді ж Аквілони
Віють щорічні й женуть туди череду хмар відусюди.
Скопища їх, опинившись на півдні, без сумніву, мусять
У височенні впиратися гори, і там, одні одних
Мов приваливши, збиваються силою в гущу суцільну.
Врешті, можливо, що з гір Ефіопських уже починає
Повнитись водами Ніл, коли сонце, що сяє над світом,
Топить сніги, і струмками біжать вони ген на долини.
Ну, а тепер - щодо всіх тих озер, тих боліт, які мають
Назву «Авернські»: з'ясую властивості їхні, природу.
Спершу про назву саму. Через те їх назвали «Авернські»,
Що для пташиного роду всього ті місцевості - згубні.
Тільки-но птах заблукає туди - в одну мить, мов забувши,
Як у повітрі крилом веслувати, згортає вітрила,
Стрімголов падає вниз, опустивши послаблену шию.
Чи то на землю, якщо пролітав тоді саме над нею,
Чи таки в воду, якщо під ним озеро слалось Авернське.
Є таке місце сумне біля Кум, де, вповиті сірчаним
Випаром, гори димлять, де джерела парують гарячі.
Єсть іще в стінах Афін, де укріплення міста найвищі,
Біля святині Паллади-Трітонії, щедрої діви,
Місце, куди не завернуть ніколи хрипливі ворони,
Навіть тоді, як димлять вівтарі запашними дарами.
Та не тому, що за пильність надмірну бояться страшного
Гніву Паллади, як це у поетів оспівано грецьких,-
Ні. Все пояснення тут - у самій того місця природі.
В Сірії, кажуть, така є місцевість, де четвероногі,
Тільки-но ступлять ногою туди - і якась невідома
Сила їх тут же на землю примушує падати важко,
Мовби підземним богам принесли їх у жертву зненацька.
Та відбуваються всі ці дива на природній основі.
Що за причини породжують їх,- дослідити неважко.
Хай же не вірить ніхто, що в місцевостях тих мусить бути
Брама до Орка, що звідти боги попідземного світу
До берегів Ахеронту спроваджують душі померлих,
Що вихроногі, немовби окрилені, олені можуть
Ніздрями з нір - із переказу знаємо - змій добувати.
Як тим казкам усім, тим побрехенькам до правди далеко -
Слухай: тепер тобі спробую дійсність саму роз'яснити.
Передусім - повторю тобі знов, на що вказував часто:
Містить земля в собі різних речей елементи численні,
З них є поживних багато, що служать життю, та не менше •
Можуть вести до хвороб і прискорити смерті годину.
Різним істотам, щоб жити могли вони, різні потрібні
Речі, як вище я виклав тобі, бо ж вони неподібні
Й щодо природи, і щодо будови самої тканини.
Врешті, різняться вони й фігурами первісних тілець.
Так і крізь вуха чимало проходить начатків шкідливих,
І через ніздрі - багато разючих, шорстких елементів.
1 дотикатись не варто до всього; від дечого треба
Зір берегти, та й на смак нам далеко не все є приємне.
Далі розглянути слід, як багато речей для людини
Прямо нестерпні, яке вони враження прикре справляють.
От є, скажімо, дерева окремі, що шкодити здатні
Й тінню своєю: приляже собі хтось під ними в травиці -
Й не відпочинок, а біль голови в тому затінку знайде.
Ще серед гір Гелікона стрімких є таке ж небезпечне
Дерево: запахом квіту свого може вбити людину.
Все це виходить, напевно, з землі, бо ж вона в собі має
Різних речей розмаїте насіння, що в суміші різній
Міститься в ній, а виходить на світ поодинці, окремо.
Запах чадний щойно згаслої лампи занурить у сплячку,-
Хай лиш проникне у ніздрі,- того, хто, запінений, б'ється
Там, де й упав, коли чорна хвороба його підкосила.
Запах задушний бобрового струменя жінку відразу
Хилить до сну: з ніжних рук вислизає у неї барвиста
Тканка, якщо саме в пору ту місячне в неї триває.
Не зрахувати всього, що розслабити може до краю
Тіло людини і аж до основ потрясти її душу.
Врешті, коли ти в купальні паркій надто довго побудеш
Чи у гарячій залежишся ванні по ситнім обіді,-
Часто й не стямишся, як таки в ній у безпам'ять поринеш!
Важко й вугілля б'є в голову чадом своїм, і то зразу
В мозок увійде, якщо попередньо води не напитись.
А при гарячці, коли тремтимо у постелі всім тілом,
Запах вина доконати нас може зараз, мов обухом.
Не помічаєш хіба, що в землі ж виникає смердюча
Сірка, й смола, що з таким же огидливим запахом гусне?
Та й у місцях, де земні розколупують надра залізом,
Щоб до глибоких добратися жил - до золота й срібла,-
Що за нестерпний із надр видихає Скаптенсула запах!
Що за отруйливий чад, що за випар іде з тих копалень!
Досить на рудників глянуть, на лиця бліді їх та впалі!..
Чи не чував ти принаймні, коли вже не бачив, як хутко
Сходить зі світу той люд, як до краплі розтрачує сили,
Змушений в спосіб такий на прожиток собі заробляти?
Випари всі ці, як бачиш, ідуть із землі; це вона їх,
Мов із грудей, видихає назовні, під небо просторе.
Так же й Авернські місця смертоносною силою діють
На перелітних птахів, і та сила з землі йде в повітря,
Щоб отруїти й повітряні плеса на певній ділянці.
Щойно долине на крилах туди будь-який із пернатих,-
І, ціпеніючи враз, на прозору наткнувшись отруту,
Падає стрімко туди, звідки злинув отруйливий подих;
Ну, а як тільки впаде,- там отой же отруйливий подих
Рештки життя вириває з усіх його закутків тіла.
Спершу-бо випар немовби дурманить, та вже коли птиця
Падає стрімко в саме джерело, звідки б'є та отрута,-

Мусить до решти життя в ньому видихнуть, адже довкола -
Все, я сказав би, кишить од тієї страшної зарази.
Може, й таке ще бува, що ця сила, той подих Аверну
Мов пробиває повітряний шар - між землею і птахом,
Отже, лишається там мало що не сама порожнеча.
Щойно до місця того долетить будь-який із пернатих,-
Тут же й ляга на крило, а тоді, обома замахавши,
Все ж не знаходить підтримки в них, марно розтрачує сили;
Ну, а коли й на розпластаних крилах затриматись годі,-
Стрімголов мусить, покірний закону природи, на землю
Падати птах; поки рине крізь ту порожнечу пустельну,
Всю розпорошує душу свою через пори, що в тілі.
Влітку вода холодніша в криниці, тому що при спеці
Ширшають пори землі, й через них утікає в повітря
Все, яке міститься в ній, її власного жару насіння.
Отже, що більше розтратить земля теплоти під час літа,
То холоднішою буде тоді в її надрах волога.
Взимку ж вона, мов зіщулившись од холодів, од морозу,
Всім своїм тілом стискається, от і витискує з себе
У криниці весь той жар, що в глибинах її ще лишився.
Є джерело біля храму Аммона; вода його, кажуть,
Зимна весь день, а гарячою робиться - протягом ночі.
Люди й дивуються: думка така в них, що то до кипіння
Сонце доводить його, коли зникне десь ген під землею
І чорнотою жахливою ніч розіллється довкола.
Звісно, хто думає так, тому, ой, як далеко до правди!
Бо, коли сонце, промінням торкаючись безпосередньо
Голого тіла води, не могло його все ж розігріти,
Хоч таку буйну жарінь воно сипле з високого неба,
Як же здолало б ізнизу, крізь товщу землі перейшовши,
Воду джерельну теплом наситити, прогріть її наскрізь?
Таж через стіни будинків воно лиш мізерну частину
Жару всередину може промінням пекучим загнати.
В чому ж тут річ? Доокіл джерела, безумовно, пухкіша,
Пориста більше земля, ніж десь-інде, й начатки вогненні
Тут, по сусідству з водою джерельною густо рояться.
Тільки-но викотить ніч свої росяні хвилі на землю,
Щулиться тут же земля і стискається глибоко все в ній,
Мовби рукою її хто пригнічував,- так у ту пору
З себе вона в джерело все до решти насіння вогненне
Хутко витискує й воду гарячою робить на дотик.
Потім, як сонце, зійшовши, земні порозширює пори,
Грунт подірявить і жаром пекучим його пересипле,-
Первісні тільця вогню до старих повертаються знову
Гнізд, а тепло, що в воді, геть усе переходить у землю.
Ось чому протягом дня всі джерела стають льодяними.
Сонця проміння, крім того, вражає джерельну вологу,
Що розширяється з дня наростанням од жару тремкого.
Тим-то вона й віддає поступово насіння вогненне
Все до останку; так само, цупкий покидаючи холод,
Лід розпускає вона, всі вузли розв'язавши морозні.
Серед холодних джерел є таке, над яким загориться
Клоччя, як тільки води ним торкнешся, вогнем полум'яним.

І смолоскип не інакше, на хвилі вогнем перейнявшись,
Сяє собі миготливо й пливе, куди вітер повіє.
Дива нема тут, бо в тій же воді аж кишить жароносним
Сім'ям, а ще ж його й з лона землі прибуває чимало,
Щоб через води всього джерела проштовхнутись, а далі -
Вийти назовні, в повітряні обшири випаром теплим.
Та не настільки багато його, щоб вода розігрілась.
Тут ще таке: поодинці крізь товщу вологи пробившись,
Сім'я те знов на поверхні ряди свої щільно змикає.
Так із дна моря Арадського б'є джерело прісноводе,
Струменем сильним довкіл розганяючи хвилю солону.
Та не лише на Арадському: моря рівнина дарує
В інших місцях багатьох мореплавцеві спраглому воду,
Серед солоних - солодку з глибин вивергаючи хвилю,
Отже, й насіння вогню, через воду джерельну прорвавшись,
Може назовні виходити й, роєм осівши на клоччі
Чи смолоскип геть увесь обліпивши, нараз палахнути
В будь-яку мить, адже в тому ж таки смолоскипі, у клоччі -
Сила-силенна від ока прихованих жару начатків.
Не помічав ти хіба, коли часом до лампи нічної
Згаслий наблизимо гніт: ще вогню не торкнувшися навіть,
Він, як і факел, на віддалі полум'ям тут же береться.
Та й не одна якась річ од самої присутності жару
Здалеку, ще й не пройнявшись вогнем, починає горіти.
Силу вогненну й того джерела саме так розуміймо.
Врешті, ще й те поясню, за яким це законом природи
Може залізо до себе притягувать той знаменитий
Камінь, що греки магнітом його недарма йменували,
Бо, як гадають, походить він саме з вітчизни магнетів.
Камінь той справді дивує людей: він утворює часто
Наче ланцюг, що висить, хоч нескріплений, ланка при ланці.
Бачити можна не раз, як тих каменів п'ять, а то й більше,
Так, ніби в низці, висять, ще й на вітрі гойдаються легко.
Знизу один із них липне до одного; кожен черпає
Силу в сусіднього, зверху, щоб нижньому тут же подати:
Так ланцюгом і струмує всякчас того каменя сила.
Тут не одне встановити потрібно, щоб міг ти збагнути
Явище те і до суті його поступово добратись:
Битого шляху нема - треба довго брести манівцями,
А через те прошу більшої пильності розуму й слуху.
Передусім від усіх тих речей, що їх бачимо всюди,
Мусять постійно пливти й розсіватися щонайдрібніші
Тільця, що в очі нам б'ють і подразнюють зір одночасно.
Так від окремих речей розпливається запах навсібіч,
Як од річок - охолода,'від сонця - жарінь, а від моря -
Пил водяний, що край берега стіни гризе-роз'їдає.
Скільки-то й звуків усяких постійно літає в повітрі!
Чуємо, врешті, ми й сіль на губах, коли вдовж побережжя,
Де розгулялася хвиля, йдемо. Споглядаємо часом,
Як із полину готують напій,- і вже гіркість у роті.
Ось як, невпинно струмуючи, шириться в напрямках різних
Будь-яка річ - виділяє частки свої хвиля по хвилі,
Й перепочинку не має той плин, ані миті перерви,

Адже весь час відчуваємо щось: усі речі ми завжди
Бачити можем, пізнати на запах, на слух уловити.
Тут нагадати не зайве нам ще раз, наскільки всі речі
Пористі. Врешті, я думку цю в першій ще висвітлив пісні.
Хоч і на кожному кроці положення те необхідно
Знати, та передусім саме це зачепивши питання,
Мусимо чітко ще раз усвідомити: в кожному тілі,
Хоч би яке ти не взяв,- порожнечі є домішка певна.
От у печеру ввійди: на її кам'яному склепінні
Начебто висіявсь піт, що струмками по стінах збігає.
Все наше тіло так само вкриватись вологою може,
Та й борода в нас росте, пробивається всюди волосся.
Дробиться їжа і, в жили вливаючись, кожну кінцівку
Живить і приріст дає всьому тілові з нігтями включно.
Як через мідь і жара проникає пекуча, і холод -
Чуємо; чуємо й те, як вони через золото й срібло
Легко проходять, коли підіймаємо келихи повні.
Врешті, крізь камінь, що в стінах домів, голоси пролітають,
Запахи різні пливуть, та й мороз через них іде вільно,
Як і вогненна жара, що й залізо проймає так часто.
І, хоча зверху ми всі заборолом небесним окриті,
Сила хвороби таки пробивається ззовні на землю.
Так і негоди, які на землі почались і на небі,
Далі, природно, вертаються знов і на небо й на землю.
Все це тому, що не пористих тіл, повторю, не буває.
Тут ще додаймо: не всі, що від різних речей одлітають,
Первісні тільця повсюди справляють однакову дію,
Та й не всьому, зрозуміло, підхожі в однаковій мірі.
Землю, скажімо, пропалює наскрізь, висушує сонце,
Лід - розплавляє воно, і глибокі сніги, що на плечі
Гір навалилися, змушує танути в жарі проміння.
Врешті, плавиться й віск, як покласти його десь на сонці.
Рідне й мідь під вогнем, розливається золото в ньому;
Шкіру ж і м'ясо він мовби зіжмакує, скручує тісно.
Твердне в воді - під вогнем розжаріле і зм'якле залізо,
Шкіра ж і м'ясо, затвердлі в огні,- од вологості м'якнуть.
Дика оливка - така смакота для всіх кіз бородатих,
Мовби нектар був у ній чи живлющі амброзії соки,
А для людини листки її - щось найгіркіше на світі.
Ще одне: від майорану тікає свиня, бо страшні їй
Пахощі всі, що для роду щетинистих - гостра отрута;
Ми ж од пахучої мазі, буває, до тями приходим.
І навпаки: те смердюче багно, що для нас найгидкіше
Серед усіх нечистот, видно, свиням настільки приємне,
Що зариваються всі в нього жадібно геть аж по вуха.
Тут, видається мені, пояснити доконче потрібно
Ще одне, перше ніж те розглядати, чого ми торкнулись.
Безліч у різних речах, як ми знаємо, пор є, тому-то
Всі вони й щодо природи своєї різнитись повинні -
Мати якісь особливі шляхи, своєрідну природу,
Бо відчуття ж неоднакові-всім притаманні створінням;
Кожне з чуттів на свій лад напливаючі тільця сприймає.
Бачимо ж ми, що одною дорогою звуки проходять,

Іншою - соку поживного смак, а ще іншою - запах.
Тут, як раніше вказав я, залежить усе від природи
Тих, що є в кожному тілі шляхів безконечно мінливих.
Далі. Одне, видається, крізь камінь пропхатися може,
Друге - проникне крізь дерева товщу, крізь золото пройде -
Інше, а ще щось - із срібла та скла вислизає назовні.
Образи - тут, а тепло пропливає десь там, очевидно,
Й тим же шляхом одне тіло від іншого йти може швидше.
Все це залежить від того, що пори, як вище вказав я,-
Різноманітні в природі своїй, що й самі ж таки речі
Теж неоднакові щодо природи й тканини своєї.
Щойно тепер ось, коли встановили ми це й до уваги
Все необхідне взяли, прийняли попередні засади,-
Явища суть уже легко розкриється, тобто причина
Сили тієї, що здатна важке притягати залізо.
Ось що, по-перше, скажу тобі: з каменя мусять роями
Тільця злітать, які геть розганяють собою повітря,
Що заполонює простір між каменем тим і залізом.
Тільки-но звільниться весь отой проміжок, тільки-но пустка
Там запанує на мить,- як одразу, в юрбу позбивавшись,
Первоначатки заліза туди стрімголов усі ринуть,
Ну, а за ними - й кільце поривається всім своїм тілом.
Бо не трапляється речі такої, чиї елементи -
Первісні тільця - так тісно б єдналися поміж собою,
Як нездоланна могуть і холодна жорстокість заліза.
Що ж дивуватися нам, що не може тут бути такого,
Щоб із заліза, як щойно вказали ми, геть виривались
Тілець рої в пустоту, а кільце залишалось на місці -
Мчить і воно їм услід, а зіткнувшись із каменем,- тут же
Висне на ньому, в невидиме з ним увійшовши єднання.
Так, незалежно від напрямку, де тільки звільниться місце,
В будь-який бік, чи то вниз, чи то вгору,- тісною юрбою
Вмить пориваються первоначатки туди, де порожньо.
Справді-бо: зовнішні поштовхи їх понукають до руху -
Вгору злетіти, в повітря, самі вони, звісно, не можуть.
Ну, а щоб легше все те відбувалося, тут додається
Мовби підмога якась тому рухові, ще один поштовх -
Те, що, як тільки навпроти кільця розрідиться повітря
Й майже порожньою, вільною відстань до каменя стане,-
Зразу ж повітря, котре за кільцем, починає немовби
В спину штовхати його і вперед, натискаючи, гнати.
Кожну-бо річ відусіль ненастанно вдаряє повітря.
Тут через те воно може и важке підганяти залізо,
юзо щд порожнеча, раптово поставши, його поглинає.
Щойно повітря те крізь щонайвужчі дороги заліза
До найдрібніших, найглибших часток непомітно проникне,-
Стрімко жене його, наче вітрильник вітри женуть буйні.
Втім, усі речі повітря в собі мусять мати, бо тіло -
Пористе в них, як ми знаємо, й навколо кожної речі,
Мовби її вповиваючи, густо роїться повітря.
Отже, й усе те повітря, що є в серцевині заліза,
Рухатись мусить весь час, і тим самим, без сумнівів жодних,
Ще й ізсередини б'є в те кільце і до руху схиляє.

От воно й рине, куди спрямувалось,- у бік, де порожнє
Виникло місце, в єдинім до нього прямує пориві.
Часом від каменя то відбігає природа заліза,
То прибігає до нього назад - рівномірно, по черзі.
Бачив я сам, як у мідному посуді кільця стрибають
Самофракійські, й заліза опилки, мов пойняті шалом,
Лиш магнезійський під дном того посуду камінь почують,
Так наче хочуть будь-що утекти, заховатись од нього.
Мідь, що між каменем стала й залізом, такий викликає
Розлад тому, що в залізо спочатку вриваються тільця
Міді й ще вільні проходе його забивають собою.
Слідом - од каменя тілі/ця спішать, але все вже там повне,
Й годі вже їм пропливти, як раніше, крізь пори заліза.
От і вдаряють раз по раз вони об залізну тканину,
Наче прибій; і тому відпихає той камінь од себе
І через мідь жене геть, що без неї - притягує завжди.
Та не дивуйся, що струм того каменя інших ніяких
Не притягає речей. Це тому, що одні з них, наприклад,
Золото, з місця не зрушаться через вагу свою; інші,
Пористі надто, легкі, пропускають потік той крізь себе,
3 ним не стикаючись, тож і не може він їх похитнути;
Дерево, мабуть, нам слід віднести до речей того роду.
Ну, а залізо, природа середня, нехай тільки прийме
Декілька міді часток,- магнезійського каменя токи
Тут же відкинути геть, відігнати його поспішають.
Та не настільки те явище іншим речам невластиве,
Щоб за зразками подібними довго шукать: є чимало
Тіл, що з одним лише тілом якимсь можуть цупко злучитись.
Передусім лиш вапном, як відомо, скріпляють каміння,
Клеєм бичачим із деревом дерево можна з'єднати
Так, що скоріш одірвеш по живому, волокна піддерши,
Дошку від дошки, аніж того клею послабляться пута.
Сік виногрона в джерельній воді розчиняється тут же,
Лиш не олія, що надто легка, й не смола ваговита.
Славної пурпуром сік черепашки єднається з тілом
Вовни так тісно, що їх не розділиш, хоча б у підмогу
Хвилі Нептунові взяв, білину повернуть захотівши
Вовні тій, навіть коли б ціле море ти вилив на неї.
Врешті, хіба не одна тільки річ пов'язати спроможна
З золотом золото? Мідь же хіба не скріпляється з міддю
Оловом білим? А втім, чи не досить уже підбирати
Прикладів різних? Окільних шляхів і тобі не потрібно,
Та не годиться й мені, як то кажуть, топтатись на місці.
Коротко краще сказати про все, кількома лиш словами.
Отже, тіла, які так у будові своїй одні одним
Відповідають, що там, де в одних є заглибина, в інших -
Виступ,- найкращим повинні служити зразком поєднання.
Є ще й такі, що немовби гачками та кільцями можуть,
Цупко зчепившися поміж собою, триматися разом.
Саме така, мабуть, сила залізо з тим каменем в'яже.
Ну, і, нарешті,- про те, що веде до хвороб усіляких
І звідкіля, непомітно зродившись, повіяти може
Дух моровиці, страшний як отарам, так роду людському,

Я поясню тобі. Передусім - про це мова йшла вище -
Сила-силенна літає довкіл і такого насіння,
Що для життя необхідне нам, як і такого, що служить
Різним недугам і смерті самій. От воно, зароївшись,
Небо не раз замутить, тоді й повниться мором повітря.
Вся ця навала хвороб, ця зараза двома йде шляхами:
Іноді - ззовні, мов тучі й тумани, які напливають
3 обширів неба; часами, в самій же землі закишівши,
Линуть угору, як тільки, розмокла, почне вона гнити
І від сльотливих дощів, і від сонця проміння палкого.
Та чи не бачиш, яку несе шкоду в собі переміна
Неба й води для всіх тих, хто відбився далеко від дому
Та батьківщини, бо в інших цілком опинились умовах?
Як же то справді повинні різнитися небо британське -
Й небо Єгипту, де світу великого вісь нахилилась!
Як же понтійське різнитися мусить - і те, що прослалось
Ген од Гадесу - й до тих, що зчорніли під сонцем, народів!
Так, відповідно до тих чотирьох між собою не схожих
Світу сторін, до стількох же вітрів і частин небосхилу,
Люди і виглядом дуже різняться, й забарвленням шкіри,
Й що не народ - то свої знає він, особливі, хвороби.
На берегах повноводого Нілу, в середнім Єгипті
Знана слонова хвороба, й ніде її більше немає.
В Аттіці - занепадають на ноги; в Ахайї - на очі.
Кожна місцевість чи тій може бути ворожа, чи іншій
Тіла частині: причиною - різна властивість повітря.
Тож, коли небо, що нам несприятливе, враз колихнеться
І починає повітря вороже звідтіль наповзати,-
Як підкрадається мряка, бува, чи то сунеться хмара,
Все каламутячи, всюди якісь викликаючи зміни,-
Врешті, дійшовши до нашого неба,- псує його наскрізь,
Робить подібним собі, а людині - чужим та ворожим.
Отже, ця свіжа біда - несподівана пошесть раптово
Впасти готова на води питні, на посівах осісти
Й інших плодах, які ми споживаємо, й на пасовищах.
Може й повиснути, наче та мряка, в самому повітрі,
Й поки вдихаєм його, неминуче з ним разом у тіло
Ми й моровиці, що сіється з неба, приймаємо частку.
Так ця недуга страшна і в биків потрапляє нерідко,
Й махом викошує ті, які бекають, мляві отари.
Значення, врешті, нема, чи в краї, котрі нам непідхожі,
Ми подамось, над собою небес покривало змінивши,
Чи, навпаки, випадково до нас пересуне природа
Небо важке або ще щось, до чого ми зовсім не звикли,
Що вже самою появою шкоди нам може завдати.
Саме такою була моровиця - той подув смертельний,
Що повкривав у країні Кекропа могилами поле,
Пусткою місто зробив, безгомінними - жваві дороги.
Бо, зародившись у надрах Єгипту, надлинувши звідти
Через повітря безкрає та понад рівнинами моря,
Впав він, нарешті, на весь нещасливий народ Пандіона -
Цілими юрбами тут і хворіть почали, і конати.
Передусім - голова в них палала від лютого жару,

Й очі запалені, кров'ю підпливши, багряно блищали.
Горло, зчорніле зсередини, в них ненастанно точилось
Кров'ю; роз'ятрені виразки - голосу шлях закривали.
Навіть язик, що душі товмачем є, кривавився в роті,
Млявий, на дотик шорсткий, од хвороби мов здерев'янілий.
Далі, крізь горло у груди вливаючись, сила недуги
Хворим і в серце спливала зболіле, й тоді, похитнувшись,
Падали всі водночас щонайглибші життя загороди.
З подихом кожним із рота розносився сморід нестерпний,
Схожий до того, що кинутий труп розсіває довкола.
Сили духовні ж усі до останньої гинули краплі,
Й тіло втрачало снагу вже на самому смерті порозі.
До невимовних страждань долучалася туга, що з ними
Побіч, їх подруга, йде, і важкий переривистий стогін.
Гикавка вперта не раз нападала на них серед ночі
Й протягом дня і, судомою зводячи м'язи та члени,
Мучила хворих, що й так уже в повній лежали знемозі.
Втім, ти не зміг би помітити в жодного з них на поверхні
Тіла, на шкірі самій, особливого жару, хіба що
Звичне, помірне тепло під рукою б одчув, а тим часом
Виразки, наче при опіках, тілом усім розповзались,
І червоніло воно, мов огнем оповите священним.
Геть усі нутрощі, аж до кісток розпікались; палючий
Жар, аж до шлунку добравшись, кипів там, немов у горнилі.
Навіть найтонша, найлегша тканина вражала недужих-
Тілом усім вони прагнули холоду, свіжого вітру.
Щоб остудити жахливу гарячку, одні з них безтямно
Кидались голими просто в ріку, в її хвилі холодні;
Інші тяглись до криниць і, туди зазираючи спрагло,
Рота роззявивши, в темні глибини їх падали врешті.
Спрага невгасна, суха, що нещасних у воду штовхала,
Поміж ковтком і дощем проливним не робила різниці.
Не відступала хвороба й на мить: непорушне лежали
Мляві тіла. Лікарі лиш плечима здвигали в німому
Страху, розплющені широко бачачи очі стражденних,
І від недуги жахної запалені, і від безсоння.
Різні, крім того, були неминучої смерті ознаки:
Розум і дух каламутились од безнадії та жаху,
Хмурились брови; жорстоким, шаленим обличчя ставало,
Повнились вуха тривожними звуками, дзвоном, а подих
То був короткий, то рідко з грудей виривався, протяжний.
Шия блищала од поту рясного, що лився струмками.
Скупо й насилу з грудей виділялась у хворих при кашлі
З горла солона й рідка шафранової барви мокрота.
Руки судомило їм, і кінцівки всі дрібно тремтіли;
Холод, почавши від стіп, не вагався все вище та вище
Тілом повзти. А коли вже остання хвилина зближалась,
Ніздрі докупи стискалися, ніс видавався гостріший,
Скроні впадали та очі, обличчя холонуло, твердло,
Вищир лице розтягав, напиналася шкіра на лобі,
А після смерті немов крижаним усе тіло ставало.
З восьмим блискучого сонця поверненням чи на дев'ятий
День, як заблисло воно, найчастіше з життям розлучались.
Дехто й тоді ще, траплялось, уникнув сумного загину,
Та не було це рятунком: роз'ятрені виразки й чорна
Із живота течія врешті зовсім снаги позбавляла.
Часто ще з ніздрів забитих точилася кров нездорова,
Що супроводилось болем страшним голови, і від того
Хворий із тіла спадав, до останку втрачав усі сили.
Не помогло, коли хтось пересилив рясне витікання
Крові гнилої: хвороба вганялась у м'язи, в суглоби,
Входила часто й туди, де в людей дітородні частини.
Тільки б на смерті поріг не ступити, наважувавсь дехто
Їх відсікти собі й довше пожить хоч такою ціною.
Деякі ж навіть без рук та без ніг, а, сказати б, зубами
Все за життя ще трималися цупко, а дехто - й без зору.
Ось який гострий запав у них глибоко страх перед смертю!
Деяких під час недуги таке забуття вповивало,
Що не могли вони навіть про себе щось певне сказати.
Хоч на землі, не покриті землею, виднілись повсюди
Сморідні купи - тіла на тілах, та птахи, як і звірі,
То від нестерпного трупного запаху геть одбігали,
То, скуштувавши, відразу ж конали, байдужі до всього.
Втім, у ті дні й не наважувавсь жоден із роду пернатих
Там появитися, та й хижаки кровожерливі з лісу
Не висувались тоді. Переважно й вони від зарази
Всі вигибали. Та передусім - усе плем'я собаче,
Вірне людині, на кожній дорозі звивалось у муках:
Грубо життя виривала із тіл усіх пошесті сила.
Ліків таких не було, щоб однаково всім помагали:
Що покріпляло одних, якийсь час життєдайне повітря
їм дозволяло вдихать і склепіння небес озирати,-
Шкодило іншим, до них наближаючи смертну годину.
Ще одне тут дуже прикро вражало, можливо, найбільше
Гідне жалю: як лише хтось помітив, що й він заразився,
Що невідступна біда і його присудила до смерті,-
Духом упавши, злягав у цю ж мить із журбою на серці
Й, бачачи похорон свій, розлучався з душею відразу.
Втім, і не диво: з одних переходила тут же на інших
Пошесть недуги тієї ненатлої - втоми не знала,-
Падала й на густорунні отари й худобу рогату.
Ось що на похорон - похорон інший весь час накладало.
Бо навіть той, хто своїх, що хворіли, відвідать боявся,
Сам за жадобу таку до життя і за страх перед смертю
Скоро заплату приймав - загибав і ганебно, й жорстоко,
Без допомоги, один,- безсердечності власної жертва.
Хто ж не цурався близьких,- од зарази однаково падав
І тягаря, що нести його сором велів, та благальний
Голос утомлених болем людей, та їх жалісний стогін.
Так умирати найкращим судилося серед найкращих.
Поспіхом, без голосінь хоронили, без людних походів,
Клали покійників будь-як, аби лиш мерщій поховати,
Кожен - свого; вже й без туги та сліз, півживі, повертались.
Потім багато злягало з них, тузі піддавшись, у постіль.
І не траплялось людини в ту пору, яка б не зазнала
Туги за кимсь із близьких чи хвороби, чи смерті самої.

Вже й пастуха там не видно було - вівчаря, волопаса,
Вже й витривалий рільник не хилився над зігнутим плугом,
Бо занепали й вони. По хатинах лежав у тісняві
Покотом люд, що від пошесті й голоду вимерти мусив.
Часом на трупах дітей ти побачити б міг охололі
Трупи батьків, а нерідко - й дітей, що з життям розлучались
На бездиханних тілах своїх рідних - і матері, й батька.
Лихо те множилось тим, що з навколишніх сіл у ту пору
Вражених мором селян потяглись цілі юрби до міста,
З ними ж, супутниця їх, звідусіль і зараза спливалась.
Повнились людом і площі міські, й забудови суспільні,
Й так, що тісніше ставало там,- вищою тіл була купа.
Просто на вулиці спраглі лежали; повзком через силу
До водограїв тяглись, а допавшись до них,- помирали:
Воду солодку жадливо п'ючи, забували й дихнути.
Врешті, на кожному кроці, на площах усіх, на дорогах
Ти помічав би тіла жалюгідні - людей напівмертвих,
Ледве що вкритих лахміттям смердючим, які загибали
Посеред тих нечистот - сама шкіра й кістки, а не люди:
Виразки чорні та бруд нещасливих живцем хоронили.
Врешті, й святині богів переповнила смерть невідступна
Купами тіл бездиханних; усі небожителів храми
Трупами вщерть були щільно завалені,- де нещодавно
Храму служителі юрби гостей звідусюди приймали.
Вже й до богів не звертався ніхто, бо й ваги вже не мала
Святість: усе дотеперішнє дня того біль переважив.
Не зберігався шанований досі обряд похоронний,-
Не віддавали вже праху землі, як раніш було в місті.
Всяк у зневірі тремтів, і своїх, що з життям розлучились,
Як йому випало, так і ховав, збайдужілий од горя.
Вбогість і поспіх до справді жахливих речей намовляли:
Родичів, кревних тіла - на чужі похоронні складали
Вогнища, крики зчиняючи дикі, й підносили тут же
Факел запалений; сварку там люту заводили й навіть
Бійку криваву, аби лиш покійників якось позбутись.

вгору