Валентин Чемерис Приречені на щастя Фантастичний роман про Адама і Єву та про їхню любов. Довготривалі подорожі часто ставали причиною багатьох пригод, які нерідко виходили за межі ймовірності. Із стародавньої хроніки АСТРОНОМІЧНА ДОВІДКА Альфа Центавра — наша найближча сусід- ка в космічному просторі за межами Со- нячної системи й одна з найяскравіших зірок Південної півкулі — насправді є си- стемою, що складається із трьох зірок. Дві великі зірки А і Б обертаються одна навколо другої за 80 років при середній відстані між ними близько 23 астрономіч- них одиниць; третій член системи — зір- ка С, що знаходиться від вас за 10000 астрономічних одиниць, обертається нав- коло пари АВ за період близько мільйо- на літ. Кожна із зірок А і Б могла б мати придатні для життя планети, зірка С — Проксима — не могла б”. С. Доул, “Планети для людей” Пролог І. ПОПУТНОГО СОНЯЧНОГО ВІТРУ!... Космічний корабель завершував свій перший виток навколо Землі. — Пора,— сказав Командир.— Земля дає добро. Над Камчаткою відкрили шлюз. Усе було готове до задуманого і на рідній планеті не раз та не двічі “програно” в термобарокамері за повною циклограмою. Всі інструкції вивчені, всі дії за- стережені. Але хто міг з певністю сказати, що чекає людину там, за надійними стінами космічного фре- гата? І Командир корабля поду- мав, що в сто крат легше було б йому самому ступити в ту безодню, аніж давати команди товаришеві. А вголос промовив спокійно і начеб аж якось бу- денно: - ~ Ну, в добру путь!.. Космонавт звівся з крісла 1, повторивши про себе побажання Командира, кивнув йому і плавно рушив v шлюз. ' Перед стартом, біля підніжжя ракети, готової зня- тися у височінь. Головний напучував його: ^ — Ти там особливо не мудруй. Тільки вийди і за- йди.—Помовчавши, додав, усміхаючись:—Попутно- го тобі сонячного вітру! Ці слова пригадалися Космонавтові, коли він пере- ходив у шлюз. Перш ніж зробити вирішальний крок, на кілька секунд затримався. Мигцем оглянув себе в скафандрі (все було гаразд: на грудях висіла фотока- мера, а на правому боці, біля стегна,— маніпулятор), хитнувся вперед — і до половини висунувся у відкри- тий простір. Перед ним був Космос. Перше, що кинулося у вічі,— Сонце. (Він подумки назвав його з великої літери). За інструкцією Космо- навт мав повністю закрити світлофільтр. Але така бу- ла незборима цікавість глянути в Космос, на Сонце без захисного світлофільтра, що він лише наполовину при- крив лице. І коли зиркнув, то в ту ж мить зажмурився, бо здалося, що в лице вдарила дуга електрозварювання. Довелося спішно закрити світлофільтр, і лише тоді зміг дивитися. У Космосі, не відгороджене товщею ат- мосфери, Сонце було зовсім не схоже на те, яке він звик бачити з землі. Тут, на далекій орбіті, перед ним висів рівний диск, без проміння й ореолу, але сліпив неймо- вірно. Навіть у позолоченім фільтрі 96-процентної щіль- ності яскравість була такою, як у Ялті в літній полу- день. Сонце — сліпучо-осяйне, а небо... чорне. І зоряне. Зорі були вгорі і внизу. “Дивно, — подумалось Космонавтові, — сонячний день, а небо чорне. І зорі. Не збагнеш: чи зараз соняч- на ніч, чи зоряний день?” Він зробив ще один плавний, обережний рух, став на обріз люка, і... йому захопило подих. Під ним було Чорне море. Як на долоні! З ілюмінатора корабля він уже бачив його, але то з ілюмінатора, а звідси, з обрізу люка, над відкритою прірвою, зовсім інші почуття сколихнули його душу, і Космонавт вперше відчув себе крилатим. І Кавказ був під ним. Космонавтові зненацька, наче душа заспівала, при- гадалися рядки поета, які вчив колись ще в школі: Кавказ подо мною. Один в вьішине Стою над снегами у края стремниньї; Орел, с отдаленной поднявшись вершишд” Парит неподвижно со мной наравне. Отселе я вижу потоков рожденье Й первое грозннх обвалов движенье. Коли продзвеніли в душі ці рядки, Космонавт погля- нув на свій корабель, і той йому видався справді незви- чайним птахом. А ліворуч було видно Балкани, Італію, праворуч, на обрії,— голубіла Балтика. Як намальована. І подума- лося, що такої незвичайної краси ще не бачила жодна людина. Але Космонавт схаменувся — не до замилування, треба було працювати. Він зняв кришку з кінокамери, що мала його знімати, глибоко зітхнув, м'яко відштовх- нувся од корабельного порога і поплив, розкинувши руки й ноги. У Космосі! Над Землею! І хоч поплив лише на довжину фала, а здавалося, що пливе над усім білим світом, над минулим Землі, над її сьогоденням та майбутнім. Пливе над материками й морями і раптом чує в на- вушниках урочистий голос Командира: — Я — “Алмаз”! Людина вийшла в космічний прос- стір! Знаходиться у вільному плаванні! Я — “Алмаз”! Людина вийшла... В ту історичну мить вільного плавання над безоднею Космонавт ніяк не міг збагнути: хто ж то вийшов у космос, про що схвильовано передає Командир? А під ним був Крим. На дні безмежної порожнечі. Обриси півострова були такими чіткими, що Космо- навт упізнав Цемеську бухту. Роздивляючись Крим, він згадав про ті побоювання, які чув перед польотом: а раптом психіка людини не зможе впоратись із відчуттям безодні, що розверзнеть- ся перед нею? Раптом виникне страх перед прірвою? Раптом... Космонавт посміхнувся — які страхи? Радість, збу- дження, захват охопили його над тією безоднею. І бачить Космонавт, як Землею весна йде — з пів- дня на північ. Звідси, із недосяжної висі, видно, як бі- ле поступається місцем чорному, зеленому. Весна йде! Красна йде! І здалося Космонавтові, що це не просто та -весна, про яку в словниках зазначається: “пора року між зимою і літом”. Ні, то йде Весна Людства, того Людства, яке щойно зробило перший крок у Космос, перший у мільйоннолітній ході, від далекої зорі зародження життя у пітьмі віків до зірок у небі. Він плив над Землею, а під ним на північ поспіша- ла весна. Над Уралом Космонавт зненацька почав переверта- тися на перекрученому фалі: то в один бік, то в другий. Але остраху чи побоювання не відчував, була радість і був захват, що Землею — прадавньою і вічно юною го- лубою планетою — іде Весна Людства! Розкрутивши фал, він поплив до корабля. І корабель вразив Космонавта не менше, аніж Земля і зорі: срібний, величний, з вусами антен, із сонячними блискітками — справжній зоряний фрегат! Від повно- ти щастя і захвату захотілося навіть випробувати ко- рабель на стійкість. І він хитнув його — раз і вдруге. Виявилося, що корабель можна легко розкачати по- штовхами!.. Космонавт засміявся у скафандрі й знову поплив від корабля. І була тиша. Абсолютна, ні з чим не зрівняна ти- ша, якої немає на Землі. Він відчув у тій тиші биття власного серця і шум дихання. Відчув ніби збоку. І здалося, що то дихає Всесвіт. І був день як день — звичайний, березневий, нічим не примітний. І там, далеко внизу, на голубій планеті, ніхто у ті хвилини і гадки не мав, що в Космосі, над Землею, пливе людина. Перша і вперше за всю мільярд- нолітню історію планети людства. Ще двічі Космонавт відходив од корабля і повертав- ся до нього, до срібного зоряного фрегата з вусами ан- тен. У шлюз він заплив головою вперед (хоча за інст- рукцією мав зайти ногами, але те, що виходило на Зем- лі, під час тренувань у барокамері, не вийшло в Космо- сі, бо скафандр після вільного польоту став “не той”), там розвернувся і вже ногами — в корабель, прямо в крісло. Це вже було над Єнісеєм. І була перша людина у відкритому Космосі рівно 12 хвилин, ті 12 хвилин, що варті цілого життя, яких не кожному з землян вдається діждатися бодай раз на віку. То були перші зоряні хвилини людства, що з ча- сом перетворяться на години, дні, тижні, місяці, роки, десятки років. — Попутного тобі сонячного вітру. Людино! На землі, як тільки Космонавт зняв шолом. Голов- ний, хитро примружившись, зненацька запитав весело: — Що я тобі сказав перед стартом? Ну, що? — Вийти і зайти,— відповів щасливий Космонавт. — А ти згадай краще. І Космонавт згадав: “Попутного сонячного вітру”. Головний засміявся. — Ось тепер усе правильно. І на своїй фотографії написав Космонавту на згадку про той незвичайний день: “Хай усе життя тебе супро- воджує попутний сонячний вітер!” На Космодромі квітли тюльпани. То був звичайний березневий день, день, коли плане- тою Земля йшла Весна, зоряна Весна Людства. 2. ІЗ ДОСЬЄ КОСМІЧНОГО ЦЕНТРУ ЗЕМЛІ Справа № 245/08 — “Геліос”. Другий Космофлот Землі. Фонд 138/49 ПРОТОКОЛ 10 загального зібрання членів екіпажу “Геліоса”. 6-й рік польоту. 18 березня 2115 року за земним літочисленням. Кают-компанія лайнера. 1. Слухали: повідомлення Командира лайнера про відкриття радіоастрономом “Геліоса” Русланом Бу- лат-Беком нової планети в системі зірки А (сузір'я Центавра). — Товариші! Друзі! Колеги! Земляни мої дорогі! Шість років ми, врізуючись у безкінечну ніч Простору, летимо до сузір'я Альфа Центавра на пошуки планети, придатної для життя людей. Нас чекає ще один рік падіння в космічну прірву, і лише тоді нарешті завер- шиться наша гігантська парабола. Пройшли третій компонент сузір'я — зірку Прок- симу, яка на 360 біліонів кілометрів ближче до Землі. Проксима Центавра — холодний червоний карлик, що дає світло в двадцять тисяч разів менше, ніж наше Сон- це. Йдемо далі, до головного компонента системи Аль- фа Центавра — зірок А і Б. Як ви знаєте, радіоастроно- ми Землі висловили припущення, що в найближчому до Землі сузір'ї Альфа Центавра, в системах його зірок А чи Б, мусить бути планета. Мусить, але точно ніхто нічого не міг сказати і тим більше дати нам хоч якусь гарантію на успіх. Ми летимо шість років, лишивши позад себе десятки тисяч мільярдів кілометрів, на свій риск, не відаючи, що нас чекає на фініші: удача чи гір- ке розчарування. А втім, навіть негативний резуль- тат — це теж результат, хоча за нього і доводиться до- рого платити. Але в обох випадках — позитивного чи негативного результатів — нам доведеться розплачу- ватися чотирнадцятьма роками власного життя. Та недарма ми шість земних років жили поза часом і про- стором, не знаючи ні дня, ні ночі, недарма шість років мали відчуття, що, освітлені срібним зоряним блиском, висимо, підвішені в порожнечі, недарма. Сьогодні, в цей знаменний для нас день, в обсерваторії “Гелі оса” про- лунав вигук Руслана, нашого зоряного марсового: “Планета! Бачу планету!..” І лише тепер ми твердо впе- внені: чотирнадцять років життя ми віддамо не задар- ма. Попереду, за тисячі мільярдів кілометрів, нас че- кає планета. Планета, подібна до нашої голубої Землі. Ось її фотографії, зняті Русланом за допомогою кора- бельного телескопа, ось параметри орбіти жовтої зір- ки А — Толіман. Вона дуже подібна до нашого Сонця, має яскравий оранжевий супутник, втричі менший за наше світило — зірку Б. До Толімана ще не близька відстань — один світловий рік, але планета в її системі є! Ура, друзі, ура!.. 2. Постановили: зафіксувати пріоритет Р. Бу- лат-Бека у відкритті невідомої планети в системі зір- ки А, себто зірки Толіман. 3. Слово для пропозиції щодо назви нової планети надається її першовідкривачеві. — Друзі! В цей день, коли я відкрив планету в си- стемі зірки А, тобто 18 березня, рівно 150 літ тому. в історії підкорення Космосу сталася незвичайна подія. 18 березня 1965 року. як писали тоді газети, вперше в біографії землян один із них відчинив двері нашого кос- мічного дому і вийшов за його поріг. Космонавт зали- шив космічний корабель і 12 хвилин плив над Землею А Землею ішла Весна. Космічна Весна Людства. Кос- монавт плив над материками, морями, горами і доли- нами містами і селами. Це був льотчик-космонавт СРСР Олексій Леонов. Уперше в історії людства син Землі зробив крок — у прямому значенні цього сло- ва — в Космос! Звідтоді нам, землянам, півтораста ро- ків дме попутний сонячний вітер у наші космічні віт- рила. Всього траплялося на непротореному зоряному шляху людства — успіхи і поразки, радість і горе, щас- тя відкриття і біль втрати,— та сини Землі, колись почавши свій космічний шлях, уже не зупинялися. І так сталося, що якраз у цей день — 18 березня — я і відкрив планету в системі зірки А. Тому вношу про- позицію : на ознаменування стоп'ятдесятиріччя від дня першого у світі виходу людини у відкритий космос нову планету в системі зірки Толіман назвати ім'ям космо- навта Леонова — Леоніею. Планета Леонія — по-моє- му, звучить! Пропозиція Р. Булат-Бека приймається одноголосне. 4. Постановили: а) задовольнити прохання радіоастронома Р. Булат- Бека щодо присвоєння відкритій ним планеті у системі зірки А (сузір'я Альфа Центавра) імені космонавта СРСР О. Леонова і надалі йменувати її ЛЕОНІЄЮ; б) просимо Космічний Центр Землі затвердити наз- ву планети Леонія і занести її до Загального Каталогу Планет. Політ триває успішно, всі системи корабля функціо- нують нормально. В екіпажу — піднесений настрій. Живемо як одна сім'я. Радіємо, що подарували люд- ству нову планету, яка стане колись для нього такою ж рідною, як і Земля. Скучаємо за вами, люди! Полум'яний привіт матері Землі! Екіпаж “Геяіоса”. Передано по 0-каналу. Наступний сеанс зв'язку через рік. 3. 15 ГОДИН ПІСЛЯ ЗАГИБЕЛІ “ГЕЛІОСА” Одна година 30 хвилин після катастрофи Він говорив, ніби читав невидимий текст: — “22 липня 2116 року за земним літочисленням трансгалактичний корабель Другого Космофлоту Зем- лі, лайнер 1-го класу “Геліос” з невідомих досі причин раптово загинув над планетою Леонія зірки А (сузір'я Центавра). З усього екіпажу (8 чоловік) живими зали- шилося лише двоє: геолог Адам Весна-Другий та лікар- психолог Єва Булат-Бек, котрі на час катастрофи зна- ходилися на поверхні нововідкритої планети, дослі- джуючи один із її районів. Таким чином, двоє землян опинилися на безлюдній необжитій планеті в сузір'ї Центавра без будь-яких засобів до існування, на відста- ні 4,28 світлового року од Землі”. — Замовкни!..— вигукнула вона із сльозами на очах. Він тяжко зітхнув. — Але так буде колись записано до “Загальної Істо- рії Космічних Досліджень”, куди записується все, що б не сталося із землянами поза межами рідної планети. Незадовго до нашого старту вийшов 33-й том “Загаль- ної історії”... Отже, в 34-му, ні, мабуть, у наступному напишуть і про трагедію “Геліоса”. — Про те, що ми випадково вціліли, знати вже ніхто не буде. — Можливо. — А нам залишається лише співати “Де профун- діс...”. — Що ?..— не зрозумів він. — Кажу, “Де профундіс”,— початкові слова однієї давньої заупокійної молитви. Він розвів руками. — Що ж... І такий варіант можливий,— йому було важко говорити.— “Де профундіс”, кажеш? А втім, обійдемося і без заупокійної молитви. І тим більше, не будемо сидіти склавши руки й покірно чекати свого кінця. Треба будь-що лишити свої сліди на цій плане- ті, щоб земляни знали, що ми і після загибелі “Геліо- са” боролися за життя до кінця. — Боротися за життя на необжитій планеті?—Вона скептично глянула на нього.— Та хто ти такий, ново- явлений богатир? — Адам,— сказав він коротко.— А ти — Єва. ІНФОРМАЦІЯ ВІДДІЛУ КАДРІВ ДРУГОГО КОСМОФЛОТУ ЗЕМЛІ “Адам Весна-Другий, 32 роки, зріст 192 см, колір волосся темно-русий, правильної будови тіло, фізичних чи психічних вад не має. За фахом геолог, кандидат наук, автор ряду праць, у тім числі й науково-популяр- ної книги “Геологія третього тисячоліття”. Працював геологом на Памірі, завідував сектором НДІ на Місяці та відділом Інституту геології на Марсі, в трансгалак- тичному рейсі на “Геліосі” вперше. Фізично сильний, спортсмен (з марафонського бігу неодноразово займав призові місця), характер — спо- кійний, врівноважений, має схильність до гумору і вдається до нього особливо у важкі хвилини. В досяг- ненні своєї мети наполегливий, стійкий, надзвичайно працездатний, цілеспрямований. Ерудит, один з кращих геологів. У колективі — комунікабельний, відвертий, товари- ський, має потяг (у години дозвілля) до веселих місти- фікацій, розігрувань. У побуті та в особистому житті емоційно стрима- ний, практичний, до сентиментальності не схильний. Сім'ї не має, всього себе віддає роботі. В критичних ситуаціях діє з холодною розсудливіс- тю і неодмінно згідно з Інструкцією. Рекомендований в експедицію “Геліоса” Вищою Ра- дою з питань геології. Затверджений одноголосне з най- вищим балом оцінки. “Єва Булат-Бек (дівоче прізвище Ней) — 27 років, ріст 187 см, колір волосся світлий, тіло правильної бу- дови, фізичних чи психічних вад не має, приємної зов- нішності. За фахом лікар (терапевт-невропатолог, психолог), кандидат наук. Має ряд наукових праць з питань кос- мічної психології. Працювала терапевтом у гірській обсерваторії (Памір), психологом науково-дослідної станції на Місяці, головним психологом Космічного Центру на Марсі. Фізично сильна, спортсменка (теніс), спокійна, по- міркована, у поводженні з товаришами привітна, ви- тримана — професійний психолог. Одначе емоційно (як жінка) не завжди буває рівна, настрій може міня- тися швидко (в залежності від обставин та ситуацій), але за межі норми не виходить. Має схильність до сентиментальності і деякої кокет- ливості. Чоловікам подобається. Розуміє, що вона не тільки науковець, а й вродлива жінка. В колективі комунікабельна, весела, завжди в центрі уваги, тому своїй зовнішності й туалетові надає дещо підвищеного значення. Любить поклонників, не байдужа до компліментів, але до флірту з чоловіками не схильна. У досягненні своєї мети наполеглива і цілеспрямо- вана. Ерудит, працездатність у нормі. В критичних ситуаціях не губиться і при наявності товаришів чи колег по роботі — ефектно-ділова. Самотності уникає, самотність (особливо довготри- вала) впливає на неї дещо негативно. Тому завжди на людях, завжди в колективі. Ініціативна, якщо перед нею поставлена мета і поруч надійні товариші. Всю себе віддає роботі і роботу лю- бить. Одружена. Чоловік Руслан Булат-Бек — радіоастро- ном “Геліоса”. Заміжжям своїм задоволена. Дітей не має. Рекомендована в експедицію “Геліоса” Інститутом Космічної Психології. Затверджена одноголосне, з най- вищим балом оцінки. Дві години після катастрофи Єва плакала. Світле, хвилясте волосся її — один із багатьох пред- метів гордощів Єви як жінки — було розпатлане, і вперше у своєму житті вона не звертала на те уваги, та ще в присутності стороннього чоловіка. Схлипуючи, розмазувала кулаками сльози по обличчю. — Чого ти дивишся на мене так... вражено? — ви- гукувала крізь сльози.— Думаєш, що психологи ніко- ли не плачуть? — Ти була головним психологом. — І головні плачуть. До всього ж я представниця, як колись казали, слабшої статі. — За даними демографів, представниці прекрасної статі в середньому на кілька років живуть довше од чоловіків. — Ти й тут смієшся? — Я серйозно. Крім того, у твоїй характеристиці, що знаходиться у відділі кадрів Другого Космофлоту Землі, написано: “Спокійна, поміркована... у критич- них ситуаціях не губиться”. А ще там написано, що ти “своїй зовнішності і туалетові надаєш дещо підви- щеного значення”. Адам стояв перед нею похмурий (жіночих сліз він не терпів, бо не знав. як себе поводити, коли плачуть). Єва вражено дивилась на нього. — У такій ситуації, коли наш кінець уже за пле- чима, ти ще пам'ятаєш, що написано в моїй характе- ристиці? Він кивнув. — Пам'ятаю, бо до останього дня знав тебе іншою, витриманішою.— Обличчя її, мокре від сліз, з черво- ними плямами, було запухлим, неприємним з вигляду, і він намагався на неї не дивитися.— Сподіваюсь, що твоя чудова характеристика, викарбувана на пластико- вому Листі Атестації, буде хоч трохи відповідати нату- рі, тій симпатичній натурі” з якої вона списана. — Ти хто такий: біоробот чи людина? Чи гомунку- люс із скляної колби? — Єва примружила очі, що враз стали злими і гострими.— Може, й записано, що я — спокійна та поміркована, але... Але ж ситуація зараз не просто критична. Вона — остання у нашому житті. Кінцева. Як у метро оголошує автомат: “Кінцева зу- пинка. Громадяни пасажири, звільніть, будь ласка, вагони. Поїзд далі не йде!” От і ми приїхали на свою кінцеву зупинку життя, і нам уже пора звільняти ва- гони. — Твоя паралель з метрополітеном... — Досить! Наїздилась! — Голос її почав тремтіти, з очей знову потекли сльози.— “Геліос” вибухнув. На- ші товариші загинули. З ними загинув і мій чоловік. Загинув на орбіті планети, яку він і відкрив. Чи думав Руслан, що відкрита ним планета стане планетою його смерті? — Я все розумію, Єво, але... криком товаришів не воскресиш і трагічної ситуації не переграєш. — Нічо-ого тине розумієш! Вона обхопила голову руками, тяжко застогнала, хи- таючись усім тілом, й іноді тоскно завивала якимось тваринним виттям. Ковтаючи сльози, вигукувала — хрипло і злякано: — Доведеться помирати у двадцять сім років. І це при середньому віці життя, що сягає аж півтораста років! — Передчасно себе ховаєш, Єво. Ти поки що жива і
до смерті, як співалося колись ув одній пісні, зали- шається все життя. — Я — жива-а??! — протягла вона з подивом і зліс- тю водночас.— Ти — сліпець! Я — мертва. Придивися краще, я — ходячий труп на ймення Єва Булат-Бек. Чого ти на мене так дивишся?.. Все ще дивуєшся, що в моїй характеристиці написано: “спокійна і помірко- вана”? А планета, на якій ми з тобою опинилися, без- людна. Ні душі, ні душечки! Ні надії па порятунок. Звідси до Землі така відстань, що нормальна людина і збагнути не може. — Всього лише 4,28 світлового року. Або сорок одна тисяча з гаком мільярдів кілометрів. Альфа Центав- ра — найближче сузір'я до Землі. — А від нашого надпотужного корабля і сліду не ли- шилося. Зник на орбіті — і все. Ми навіть не знаємо і знати ніколи не будемо, що з ним трапилось. То чим же ти будеш на Землю повертатися? Хіба верхом на паличці пострибаєш? Хоч на душі в Адама було тяжко, невимовне тяжко й гнітюче, але при останніх її словах він посміхнувся. — Я радий, що ти нарешті вдалася до гумору, який, як відомо, завжди рятує у критичних ситуаціях. — Не чіпляйся до слів! — Новий приступ плачу струсонув Єву.— У мене немає...— вигукувала вона крізь плач,— сили волі, щоб покінчити із собою. Він чудово розумів увесь трагізм безвихідної ситуа- ції, у якій вони опинилися, але, щоб не видати свого відчаю, що терзав його душу, вдався до велемовних повчань. І прорік дерев'яним голосом: — Людина, якщо тільки вона справжня людина, до останньої миті свого життя, незважаючи ні на що, му- сить попри все залишатися... — ...людиною! — роздратовано перебила Єва. — І, будь ласка, не читай мені прописних істин, які стали аксіомою ще тисячу літ тому. І взагалі, не читай мені своїх дрімучих повчань, вони тобі не пасують, їх я знаю і без тебе. Я, до твого відома,— лікар-психолог! — Ти була психологом, а тепер просто... — Хто? — вона різко тріпнула головою, відкидаю- чи з очей закудлане волосся.— Договорюй! — Просто... розгублена і зломлена жінка. Вона спустошено глянула на нього, руки її безпорад- но опустилися, голова похнюпилась. — Ти правий, надурівноважений Адаме,— людина, мабуть, без нервів та емоцій.— Помовчала і по хвилі озвалася тихо, стомлено: — Ти все передбачаєш і все знаєш... Усе в тебе розкладено по поличках, як у ком- п'ютера по блоках. Я справді була спокійна і помірко- вана, як про те записано в характеристиці. Але мій ха- рактер почав різко мінятися ще в польоті. Як Земля на оглядових екранах “Геліоса” перетворилася на світ- лу цятку,— це було ще в межах Сонячної системи,— мені стало прикро. Вперше у житті стало моторошно. З'явилося таке відчуття, що я більше не побачу рідну Землю.— І зітхнула.— Коли ж і світла цяточка, кри- хітне макове зерня, зникла з оглядових екранів, я від- чула невідоме раніше хвилювання. Воно ставало постій- ним, воно охоплювало мене все глибше і глибше, про- никаючи у кожну клітину мого єства. Іноді хотілося вийти з корабля і погуляти на вулиці. На звичайній вулиці... Мені так кортіло вийти і погуляти межи людь- ми, що я не могла нічого з собою вдіяти. А з корабля у Космос нікуди не вийдеш, і Землі на екранах уже не було видно. Тоді почало здаватися, що планети під назвою Земля немає, що взагалі вона ніколи не існува- ла, що Земля — то міф, легенда, красива мрія. Що ми на “Геліосі” — вічні космічні мандрівники, приречені висіти у чорному мороці Космосу... Я з останніх сил приховувала від товаришів свій справжній психологіч- ний стан, адже була психологом і добре знала ті симп- томи, що з'явились у мене. За штатним розкладом “Ге- ліоса” я зобов'язана була рятувати інших від присту- пів меланхолії, песимізму і занепадницьких настроїв, а мені самій потрібен був рятівник. Але я давила в собі ту чорну меланхолію і робила те, що мені, як лі- карю, потрібно було робити: міряла тиск крові в чле- нів екіпажу, брала аналізи, а також порції повітря, яке вони видихали, стежила за чутливістю вестибулярного аналізатора, перевіряла, як ваші очі сприймають різні кольори, стежила за функціональними змінами у ваших організмах, одне слово, вивчала ваш психологіч- ний стан. До всього ж, як лікар, я контролювала ре- жим роботи членів екіпажу, систему життєзабезпечен- ня, наглядала за регенераційними установками по очищенню повітря, за роботою харчового блоку, і на- віть корабельні кури та кролі були в моєму віданні. Ось так я старалася, щоб і хвилини не бути самій, не залишатися наодинці із своїми думками. Але мені, лікарю, також потрібен був лікар. І я боялась... боя- лась, що другого лікаря немає і мене ніхто не порятує. — Я це відчував,— спокійно сказав Адам.— Особ- ливо протягом останніх трьох років польоту. — Гм, виявляється, ти на жінок іноді можеш увагу звертати? А я була про тебе іншої думки.— Знову по- мовчала.— А втім, це зараз ні до чого. Я два роки ви- вчала у Центрі психологію та характери людей, які поверталися із довготривалих космічних мандрівок. Тоді мені було все ясно. Абсолютно все. Я навіть ди- сертацію на цю тему захистила. О, яка я була само- впевнена й наївна! І надто легко давала іншим поради, як поводити себе в Космосі, як боротися із сенсорним голодом, з меланхолією, із ностальгією,—- а в космосі вона іноді буває жахливих форм,— із чорним настроєм, коли тобі, після кількарічного польоту в чорнім мороці із срібним пилом галактичних туманностей, починає здаватися, що рідна Земля більше не існує. А як сама потрапила в Космос, то збагнула, що мої поради, сиріч дисертація, не варта того паперу, на якому вона напи- сана і видрукувана. — Ну, чому ж,— запротестував Адам.— Там є і цінні думки. — Ах, мерсі, як казали мої далекі предки! — І во- на зробила перед ним реверанс, війнувши розпатланим волоссям.— Виявляється, ти читав мою потрясаючу по наївності дисертацію? — Єво... — Що — Єво? Ти не віриш, що лікар і психолог “Ге- ліоса” Єва Булат-Бек може бути такою?.. Я була спо- кійна доти, доки все йшло добре, доки був надійний корабель і надійний колектив. Відносно, звичайно, спо- кійна. І навіть могла боротися... ще боротися із своїм чорним настроєм, із ностальгією. Могла, адже поруч був надійний командир, який за тебе приймав рішення в особливо небезпечних чи й критичних ситуаціях. Та ще й чоловік із залізними нервами був поруч. А тепер, зараз... Ет! Чи не все одно? — махнула вона рукою.— Кому зараз потрібна моя сповідь? І чого вона варта на безлюдній планеті, бодай і схожій на рідну Землю? Я більше не лікар і не психолог. Я просто невдаха-жін- ка, котра опинилася біля розбитого корита, як одна героїня, не пригадую із якої казки. Все! Прощай, Ада- ме, нещасливий мій супутнику! — Єво, послухай! — Коли б я була хоч трохи велемовнішою, то сказа- ла б, що попутний сонячний вітер більше не дме у мої космічні вітрила. І, до речі, в твої, Адаме, також. — Єво!.. — Помовч! Я не хочу більше жити. Я — мрець! — Тобі треба проявити силу волі і... — І ти мрець, Адаме. Не сьогодні, так завтра мене не стане. І тебе теж. Й ніхто не знатиме на Землі, що ми з тобою волею випадку пережили загибель “Геліо- са” на кілька днів. Для Землі ми вже мертві. Насупившись, Адам сердито буркнув: — Причешися. — Що-о?! — Вражена його словами, Єва намагала- ся зазирнути Адамові в очі — чи серйозна його пора- да? — але він уникав її погляду. — Що ти мені порадив, дорогий геологу, історику, археологу... ще скільки там у тебе фахів? — Кажу, причешися! — Адам переступав з ноги на ногу і все ще не дивився на неї.— Ти все ж таки жінка. До того ж приваблива. Отож і залишайся такою. — Ах, спасибі за комплімент! Мерсі! Як я колись любила компліменти!.. Тому навіть згодна причесати- ся, щоб своїм розпатланим виглядом не псувати остан- ні години твого життя. Але чим? П'ятірнею?.. Будь ласка. Ти задоволений? Може, ще на бал мене запро- сиш? На уїкенд? Ах, як я люблю уїкенди! Тільки подбай, щоб у них був хепі енд — щасливий кінець. Я дуже люблю щасливі кінці. Навіть у художній літе- ратурі... Але ти так і не сказав, чи задоволений тим, що я розчесалася п'ятірнею? — Трохи. Єва хотіла сказати ще щось ущипливе, шпигнути йо- го, але сльози знову навернулись їй на очі, і вона кво- ло попрохала: — Може, хоч ти здогадуєшся, що все-таки сталося на орбіті цієї планети, коли нас висадила тут ракета, а сама повернулася до “Геліоса”? Вона мала нас забрати під кінець дня, але не забрала. Що там стряс- лося? Проклята планета! — Планета тут ні до чого. — Тоді чому у її небі зник “Геліос”? — Я цього не знаю.— І Адам знизав плечима.— Очевидно, просто... нещасливий випадок. Або якісь не- відомі нам космічні сили втрутились. — Зіткнення матерії з антиматерією? — доскіпува- лась вона.— Космічного тіла з антисвіту з нашим ко- раблем? — Не думаю. — Тоді — що? Що стало причиною загибелі надпо- тужного і добре захищеного корабля? Адже “Геліос” мав подвійну систему захисту. Запас живучості у ньо- го був на три кораблі. То що могло трапитись із таким суперлайнером, як наш “Геліос”? — Не знаю. — Міг зіпсуватися головний Комп'ютер? — Вибач, але це наївне запитання, Єво. — А якщо із ладу вийшов блок контролю? — Такого теж не могло бути. Блок контролю пов- ністю автономний і Комп'ютеру не підкоряється, це один із найнадійніших блоків корабля, і сам він із ладу не міг вийти. — А якщо його вивів із ладу... ну, хоча б Комп'ю- тер? — Бунт машин?.. Гм! Такого не могло бути. — Ну а раптом? — Якщо раптом, то... То одна із суперечливих ко- манд Комп'ютера, дефектна команда надпотужному енергоблоку могла привести до біди. Система добуван- ня енергії прямо із Космосу для руху головних ходо- вих двигунів у певних ситуаціях стає небезпечною, во- на межує навіть з анігіляцією. Але я ще раз повто- рюю : блок контролю ні за яких умов не міг пропустити дефектну чи, тим більше, ворожу команду Комп'ютера, якби раптом електронний мозок постав проти людей. — А були випадки, що Комп'ютери, ну... повстава- ли проти людей? — На жаль, були. З трагічними наслідками. Але бу- ло змінено і деякі вузли в Комп'ютерах і поставлено нові блоки контролю — абсолютно надійні. Для гаран- тії поставлено також і блоки логічної перевірки всіх команд Комп'ютера... Ні,— додав по хвилі Адам,— тут щось інше сталося. А що — не знаю. Чотири години після катастрофи “Геліоса” Єва лежала, уткнувшись лицем у молоду траву. По її розметаному на траві волоссі стрибали голубі коники, яких тут було повно. Плечі більше не здрига- лися, вона затихла, ніби заснула. Адам обережно сів біля неї на траву. Розглядав голубих коників чужої планети, пригадуючи, де він їх раніше бачив. Та при- гадати не міг, бо думки були зайняті іншим. Його гу- би зрідка ворушилися, наче він подумки щось важли- ве підраховував. Зірка А, що виконувала тут роль місцевого сонця, разом із своїм малим супутником зіркою Б, спускала- ся до далеких зубчатих гір на заході. Дув морський бриз (море було поруч, унизу, в бухті — чути було, як галасували чайки), на чужій планеті стояла первісна тиша, і що вона у собі таїла — спробуй розберися. Лунко сюрчали у молодій траві голубі коники. — Згадав! — сказав Адам сам собі.— Такі гарні ко- ники я зустрічав у своєму рідному краї, в Придніп- ров'ї. Ми їх називали голубими кобилками. Вони по- трапляли на очі так рідко, що, коли їх побачиш, аж стрибаєш з радощів,— далі говорив Адам, дивлячись Єві в потилицю.— Моя бабуся казала, що голуба ко- билка приносить щастя. А тут їх... Єва рвучко звелася і сіла, різким рухом голови від- кинувши волосся з почервонілих, набряклих очей. — їх я оплакала,— сказала мимо нього, у простір.— А хто нас оплаче на безлюдній планеті? А втім, плач не плач, а ми вже нікому не потрібні. І дивилася на безмежну широчінь голубого моря, але, певно, його не бачила, бо в її очах стояв сивий ту- ман. — Така молода і вже збираєшся помирати? Чи не рано? Вона мигцем глянула на нього, із злістю запитала: — А ти — жити? І знову відвела погляд на море. — Іншого виходу в нас немає,— рішуче сказав Адам, як про щось обдумане-зважене.— Хто живий, той мусить думати про живе. Та й коники, голубі ко- билки, тут сюрчать на щастя. — Ти великий оптиміст, Адаме. — Є для того підстави,— він помовчав, прикусивши зубами травинку.— При середньому віці життя людей 150 літ,— заговорив згодом,— я прожив лише 32 ро- ки. Отже, попереду в мене більше, ніж століття. То чо- му б мені не радуватись? — Але ж ми навічно відрізані од людства! — мови- ла Єва вже спокійніше, тільки нервовим рухом голови раз по раз відкидала волося з очей і обличчя.— Тва- ринне животіння — ось на що ми можемо розрахову- вати. В той час, коли людство, як люблять писати на- ші журналісти, семимильними кроками піде вперед до нових висот. На Землі зараз утвердилась найсправед- ливіша формація. Тільки б радіти, що тобі випало щас- тя жити в таку епоху. А дикий випадок відкинув нас у первісний стан. — Але Земля і її, як ти щойно висловилась, спра- ведлива формація ще нікого й ніколи не залишала у біді,— впевнено сказав Адам.— До нас обов'язково прийде рятувальний корабель. — Що ти... сказав? — перепитала вона майже по- шепки. — Рятувальний корабель. І він до нас прийде, тим більше, що “Геліос” ще по путі сюди передав на Зем- лю координати Леонії і, зокрема, її орбіту й орбіту си- стеми зірки А. Єва хитнулась, на мить завмерла, боячись дихнути, і в її заплаканих, засмучених, майже помертвілих очах раптом спалахнули живі іскорки — надія на чудо. — Чому ж ти мовчав досі? — вигукнула вона хрип- ко і в першу мить навіть говорити не могла від розбур- каної радості.— Коли?.. Чому ти мовчиш? Ну скажи... швидше скажи, коли... прийде рятувальний корабель? Я про рятувальну службу Землі якось забула. Чого ж ти мовчиш? — Розумієш,— почав Адам обережно й м'яко, і Єва все збагнула — в її очах почали гаснути живі іскорки надії.— Земля чекатиме “Геліос” ще рівно сім років. Рівно стільки часу, скільки потрібно “Геліосу” на зво- ротний шлях. Якщо ж мине цей час, а “Геліоса” не запеленгує на кордоні Сонячної системи орбітальна Станція Далекого Зв'язку, що на Плутоні, то Землі ста- не ясно, що з “Геліосом” трапилась біда... А можли- во, “Геліос” встиг передати по 0-каналу про свою тра- гедію. Кажу, можливо, бо цього не знаю. Але навіть, якщо він і не встиг нічого передати, то досить йому не з'явитися на далеких підступах до кордонів Сонячної системи, як Станція дасть тривожну депешу на Зем- лю. І Земля відрядить рятувальний корабель по мар- шруту “Геліоса”. Він летітиме до нас теж сім років. Отже,— вже зовсім бадьоро вигукнув Адам,— через якихось чотирнадцять літ тут,— ляснув він долонею по траві, наполохавши голубих кобилок,— тут призем- ляться наші люди, дорогі земляки! До всього ж ми виявимося молодшими за них на чотири роки і дев'ять місяців. Це як за один рейс. А як за два, то — на де- в'ять з чимось років. — Тобто як це... молодшими? — недовірливо запи- тала Єва.— І я буду молодша? — Ну звичайно. — Але чому? — Підрахунки тут складні, але я спробую тобі по- яснити простіше. Наш корабель рухався сюди з по- стійним прискоренням. У власній, звичайно, системі відрахунку. Тобто в кораблі тривав свій час. Тож по- ловину шляху наш “Геліос” розганявся, а другу поло- вину гальмував. З тим же прискоренням. Альфа Цен- тавра розташована на відстані 4,28 світлового року. З точки зору земного спостерігача фаза розгону трива- ла приблизно 2 роки і 11 місяців. Тому для Землі наша подорож на Альфу Центавра зайняла 11 років і 9 міся- ців. Але ж ми з тобою точно знаємо, що минуло всьо- го сім років. Ось чому ми вже молодші за землян май- же на п'ять років. І це — за один лише рейс. А за чотирнадцять літ, що минуть, доки ми будемо чека- ти рятувальний корабель і повертатися на Землю, мине... Єва схопилась. — Досить! Я сита твоїми премудростями. Та й все одно я їх не збагну. — Але ж це просто. Якщо взяти чотирнадцять літ... — Ти хоч розумієш те, що щойно співав? Адам теж звівся, — Чотирнадцять літ? — усе ще не вірячи, швидко перепитала вона і досадливо відкинула волосся з об- личчя.— На нас спортивні костюми астронавтів і біль- ше нічого у нас немає. Тут і чотирнадцяти днів не про- тримаєшся, а ти... Чи ти збираєшся на чотирнадцять літ залягти у сплячку? А проснувшись, потягнешся, позіхнеш і скажеш землянам: “Здрастуйте, дорогень- кі! А ось і я... Ви вже прилетіли за мною? Який я ра- дий. Але ж і виспався добряче на цій планеті за чотирнадцять літ!..” Га? Щось я не чую твого бадьоро- го голосу. — Ну й добре, що в нас нічого немає,— удавано без- журно сказав Адам.— Зате ми ніколи не станемо міща- нами і не опинимося у полоні речей, як то траплялося з людьми не раз. — Чи й не дотепно! — Але ж у нас є руки, чотири на двох, і на двох дві голови, які дечого варті. Це велике багатство. Адже ми люди, гомо сапіенс, — уже серйозно сказав він, не реагуючи на її шпильку. — Знаю, що ми — гомо сапіенс, а не примати, на- приклад. Але чотирнадцять літ! Ти хоч усвідомлюєш таку цифру? — Якби не усвідомлював, то не говорив би. А час у праці минає швидко. Клімат на цій планеті м'який, принаймні у тім поясі, в якому ми знаходимось. Отже, шуб нам з тобою не треба діставати. І модних речей, до речі, теж. Тут багатий рослинний світ, та й фауна не бідна. На Землі, як підрахували спеціалісти, росте півмільйона їстівних рослин. П'ятсот тисяч! Гадаю, що й на Леонії їх не менше, їжу нам дадуть море і Великі Рівнини, що багаті на дичину. То хіба ми не зуміємо прожити якихось чотирнадцять літ, доки сюди прийде рятувальний лайнер? — Ти фантастичних творів часом тихцем не писав на “Геліосі”? Ні? Жаль... Як казали в давнину твої, здає- ться, предки: чим би дитя не тішилось, аби не пла- кало. — Ти надзвичайно обізнана з іронічними висловлю- ваннями моїх предків. Я зворушений. — Мерсі, як казали мої предки. — Не забувай, що Земля послала нас у сузір'я Цен- тавра на пошуки планети, придатної для майбутньої колонізації її людством. І не просто треба колонізува- ти нову планету, а зробити її також планетою людей, як і Земля. От ми першими й почнемо обживати цю планету. Вона варта того. І ми це доведемо зем- лянам. Єва скептично: — Без людей? — Хіба ми не люди? — І додав, посміхаючись: — Щодо мене, то я... досить ординарний представник го- мо сапіенс, а ось ти... вельми симпатична представни- ця прекрасної половини гомо. Але компліменти, на які Єва колись була така ласа, вже не впливали на неї. Більше того, Адамова похвала викликала спалах нового роздратування. — Живи!..— крикнула вона йому в обличчя, стріп- нувши головою.— Живи рабом природи! Звіром! Сли- маком! Хоч пташкою щебечи! Хоч рожевим метели- ком пурхай! Ким хочеш. Мені однаково. Хоч сік амбро- зій з квіток злизуй, хоч сире м'ясо їж, хоч пасися на траві, як жуйна тварина, мені все одно! Я так жити не буду і не хочу! Та Адама важко було вивести з рівноваги. — Не хочеш жити, а змушена будеш,— спокійно одказав він.— Бо ми з тобою приречені на життя! Дев'ять годин 00 хвилин після загибелі “Геліоса” — Послухай, оптимісте. Запали багаття. Мені хо- лодно. — У мене немає вогню. — І ти збираєшся жити на цій планеті аж цілих чотирнадцять літ? Чи, може, передумав? — Ні, не передумав. А ось як добувати вогонь, не знаю. Вірніше, знаю теоретично, але практично... не пробував. — Знаю — не знаю! Вмію — не вмію! Практично— теоретично!.. — аж верескнула вона. — Ти нічого не знаєш! От мій Руслан усе знав. Він завжди знаходив для мене слова втіхи й розради. А ти... — Звичайно, я не така яскрава особа, як твій Рус- лан. І тому знаю і вмію дещо менше.— Й додав, не- відомо кого пародіюючи: — Ми люди прості, скромні. — Робот! — крикнула вона йому в лице.— Біома- са!.. Яка я нещасна, що в останній день мого життя до- ля послала мені тебе, просторіку, бевзя! Ти, як геолог, усе життя мав справу з камінням, тому й сам перетво- рився на каменюку! І не ображайся за правду. Адам незворушно посміхався. — Коли на Землі засперечаються, буває, дві тіточ- ки, то одна одній виказує: ти така і сяка! Друга не менш галасливо кричить: від такої чую! А ось тобі так не скажеш. Ти не камінь. Ти грудка живих, вибухоне- безпечних емоцій. Дивуюсь, як ти з таким сумбуром, даруй, в емоціях зуміла пройти суворий медичний і психологічний відбір і потрапити на “Геліос”? — Від... сумбура чую! — відрізала вона і, спохопив- шись, кашлянула, навіть усміхнулась. Скупо, лише куточками вуст, але посміхнулась, і в Адама ніби ка- мінь спав з душі. Все залишалося на своїх місцях, однак стало трохи легше. А на чужій планеті стояла німа первісна тиша. Тіль- ки чути було, як глухо шумить унизу невидиме море та в небі німо спалахували зірниці. Та іноді хтось моторошно й пронизливо реготав у пітьмі. Єва кожного разу здригалася, хоч і знала, що то регоче мартин. Дев'ять годин ЗО хвилин після загибелі “Геліоса” — Єво! — Ну! — Поглянь на небо. — Чого я там не бачила? Одне й те ж. — Звичайно, в небі Леонії сяють ті ж сузір'я, що і в небі Землі. Але все одно подивися. Он бачиш, Вели- ка Ведмедиця, за нею Оріон, потім Волопас. А між сузір'ям Великої Ведмедиці і Волопаса сяє сузір'я Гон- чих Псів. — З нудьги ти вирішив пройти зі мною короткий курс по вивченню зоряного неба Леонії? Але ти поми- ляєшся, оптимісте, коли думаєш, що я збираюся но- чами тинятися на цій безлюдній планеті. Мені і вдень тут нічого робити. Та Адам, не слухаючи її, гомонів наче сам із собою, невідомо кому показуючи рукою на небо. — По той бік Малої Ведмедиці — сузір'я Кассіопеї. А за нею відразу ж сузір'я Андромеди,— помовчавши, зітхнув.— Варто глянути на зоряне небо Леонії, як мені здається, що я вдома, на Землі, на березі Дніпра. Але зиркну на сузір'я Кассіопеї — і все одразу ж стає на свої місця. Однак у небі Леонії мене найбільше ці- кавить сузір'я Кассіопеї. — А мені байдуже. — Постривай. У небі Землі Кассіопея має п'ять зі- рок, а в небі Леонії уже шість. — Зірок тут, може, і багато, та всі вони чужі! — Оті п'ять зірок Кассіопеї, що утворюють ніби ромб, справді нам з тобою чужі та далекі. Але шоста... Поглянь на неї, яка вона яскрава. То,— голос його затремтів,— Сонце. Єва рвучко схопилась, глянула на шосту, найяскра- вішу зірку в сузір'ї Кассіопеї, потім на Адама. — Що ти сказав? Яке... Сонце? — Вона вже почала здогадуватись, і подих їй перехопило.— Невже?.. Ні, ні, не може бути. — Так, шоста зірка — то наше Сонце,— помовчав- ши, Адам замислено додав: — Наше рідне Сонце-Сонеч- ко, у промінні якого ми й виросли. Та хіба тільки ми з тобою — усе живе на Землі. Єва схопила Адама за руку, і він теж звівся. Вони довго стояли мовчки, дивлячись у зоряне небо на шос- ту, найяскравішу зірку Кассіопеї, і мовчали, мовчали... Та ось зненацька Єва припала до його плеча й запла- кала. Вона плакала під сузір'ям Кассіопеї, а він від- чував її теплі сльози у себе на плечі, боячись ворухну- тися. — Ти... чесно? — запитала Єва крізь сльози.— Не- вже та маленька зірка в чужому сузір'ї і є наше вели- ке рідне Сонце? — Для сузір'я Кассіопеї наше Сонце — всього лиш звичайна зірка. Щоправда, одна з найяскравіших у не- бі Леонії, зірка нульової візуальної зоряної величини. Але таких яскравих зірок у небі Леонії чимало, і наше Сонце з-поміж них нічим не відрізняється. Дивлячись на нього і подумати не можна, що навколо тієї зви- чайної, хоч і яскравої зірки ходить по своїй орбіті го- луба планета з білим світом, прекрасна планета лю- дей — Земля. — Земля?.. — здригнулась Єва і, відірвавшись од його плеча, забігала поглядом по зоряному небі чу- жої планети.— Де наша Земля? Покажи мені нашу Землю. — Від шостої зірки Кассіопеї, себто від нашого Сонця, трохи вниз. Там і буде наша Земля. Єва до болю в очах вдивлялася туди, куди показу- вав їй Адам, вдивлялася, забувши в ту мить, де вона і що з нею. — Але ж її не видно, — з жахом вигукнула Єва.— Чи в мене зір поганий, чи й справді не видно? — Зір у тебе нормальний, а Землі нашої звідси не видно. Ніколи її звідси не видно. — Неправда, Адаме! Видно! — раптом крикнула Єва і, припавши до нього, затремтіла всім тілом. — Мені здається... здається, що я бачу. Землю бачу. На межі видимості, ледь-ледь бачу. Кванти світла... Чому я бачу, Адаме? Може, у мене незвичайний зір? Із сузір'я Центавра з усієї далекої звідси Сонячної системи видно було лише Сонце. Та й то у вигляді яс- кравої зірки нульової візуальної зоряної величини. А Землю... Навіть з далеких планет Сонячної системи її видно дуже погано. З Юпітера, наприклад, Земля здається зірочкою у шість разів слабкішої яскравості за найслабкіші з доступних неозброєному оку зірок. Тільки в телескоп можна побачити Землю на Юпітері (та й то з трудом!) в періоди її найбільших віддалень од Сонця. А з Плутона навіть в оптичні прилади Землю не видно. Та Адам погодився, що в Єви зір унікальний, що вона і справді бачить крихітну світлу цяточку в небі Леонії — Землю. Говорив так, аби заспокоїти жінку, говорив, а самому тяжко було на душі. Тисячі зірок — яскравих і ледь видимих, великих та малих і зовсім крихітних — рясно висіялись у чужому небі незвіданої планети, й у срібному зоряному блиску двоє беззахисних, змучених землян, що неприкаяно си- діли у темряві ночі на узбережжі незнаного моря, зда- валися засохлими зернинками чужого життя, яким не судилося прорости у грунті цієї планети. А з глибин чорного Космосу блискучим оком — холодним та безу- часним — німо дивилося на них їхнє рідне Сонце, не спроможне тут, на чужій планеті, обігріти, приласкати промінням і теплом двох своїх дітей. — Тут усе не так! — у відчаї вигукнула Єва.— Тут навіть наше Сонце буде приходити до нас не вдень, як завжди, а вночі. Бо вдень світитиме чуже Сонце, зір- ка А, і нашому Сонечку сюди зась. — Але вночі воно світитиме тільки для нас із то- бою. — Адаме. Нічого я не бачу нижче шостої зірки Кас- сіопеї. Просто я хотіла... дуже хотіла побачити Землю. Востаннє. — І раптом невлад із попередньою розмо- вою, але у згоді із своїми потаємними думками запи- тала: — А якщо кинутись в оце море, то можна вири- нути у нас на Землі? Адже це так просто: тут пірнув, а вдома виринув. Зненацька застуканий цим дивним запитанням, Адам на якусь мить завагався, не знаючи, що і як Їй відповісти. Єва ж його мовчання збагнула по- своєму. — Знаю! Можна!.. Мені про це щойно прийшла дум- ка. Це найкоротший шлях додому, навіть космічного корабля не треба. Адже ж так? Чому ти мовчиш? Прос- то не хочеш, щоб я поверталася додому, а щоб зали- шилася з тобою колонізувати й обживати цю прекрасну прокляту планету!.. П'ятнадцять годин після загибелі “Геліоса” ...Йому доконче хотілося відчинити двері. Куди — все одно, тільки б відчинити і побачити но- ве. Що саме? Однаково що, аби нове. Адам метався по кораблю у пошуках тих заповітних дверей, відчинивши які, можна було б побачити нове. Хоч що-небудь, а нове. Це була його нав'язлива ідея-фікс: знайти і відчини- ти на “Геліосі” такі двері. Але всі двері на кораблі були добре йому знайомі і вивчені до найменших по- шкрябин чи кольорових тонів, і Адам міг навпомацки, із зав'язаними очима, визначити, куди вони ведуть. Бо то були ті двері, які він сотні, тисячі разів відчиняв і... нічого нового за ними не бачив. За тими дверима його чекало одне і те ж, бачене-перебачене: каюти, рубки, зали, блоки, пульти, одні й ті ж апарати, один і той же, набридливий до чортиків, інтер'єр... Але він одчиняв двері одні за другими наполегливо і вперто. — Ти що шукаєш, Адаме? — В дверях, які він щой- но відчинив, стояла Єва Булат-Бек, лікар “Геліоса”, у білому халатику, в білій шапочці, що теж для нього не було новим. — І тебе я вже бачив,— розчаровано сказав Адам.— Розумієш, у мене болять мозок і очі від того, що я не бачу нічого нового. І Єва раптом почала, монотонне й нудно, вичитувати те, що Адам уже чув од неї. — Для нормальної роботи головного мозку необхід- на постійна зарядка зовнішніми нервовими імпульса- ми, що йдуть від органів почуття через підкоркові утворення в корі. О, як нудно говорить ця лікарка! І тут нічого нового, і тут дрімучі нетрі з лексикону психологів! — Одноманітність і монотонність вражень при відсутності достатнього притоку зовнішніх подраз- ників знижує енергетичний рівень (тонус) кори моз- ку, і це може призвести до порушення психічних функцій... — Ти що, читаєш мені лекцію? — обурився Адам.— Я шукаю нові двері, а ти... — У тебе сенсорний голод,— сказала вона лікар- ським тоном. — А сенсорний голод — це недостатність подразників, що надходять у мозок від зовнішнього середовища. Місяцями, роками ти бачиш навколо ко- рабля яскраві зорі, що не мигтять, на тлі чорної безод- ні неба. Немає ні дня, ні ночі, ні зими, ні літа, ні вес- ни, ні осені. Коли ж вимикаються ходові двигуни, на- стає царство безгоміння, царство мовчання, царство німої тиші. Тільки й виділяється ледь чутний шерхіт електронної апаратури. Корабель за всі роки польоту ти вивчив, людей теж і знаєш, хто й що буде говорити, як себе поводитиме і яка у нього міміка та тембр го- лосу. Повна відсутність свіжої інформації. Отже, у те- бе сенсорний голод, і я мушу тебе рятувати. — Ти-и? Мене-е? — здивувався Адам. — Рятувати? — Так, я лікар і психолог, у мої функції входить рятувати вас від меланхолії, від сенсорного голоду. А ліки від нього відомі — треба ще більше часу відда- вати роботі, науковим заняттям, на дозвіллі теж чи- мось займатися. При сенсорному голоді особливо допо- магає музика. Вона піднімає емоційно-естетичний на- стрій. І Адам відчув музику. Дивну, ні з чим не зрівняну музику — чарівну й всеперемагаючу. Музика линула звідусіль, з усіх закапелків “Геліо- са”, від його стін. Вона пронизувала корабель наскрізь, линула, здава- лося, від зірок, од галактичних срібних туманностей, від усього Всесвіту. Адам заплющив очі, відчуваючи, як заколисує його дивна музика, піднімає і несе, несе на чарівних крилах. “Я відчинив двері, за якими, нарешті, знайшов но- ве”,— пробурмотів він уві сні. — Не спи! — раптом сказала Єва.— Я повинна тебе рятувати. — Ні, — хитнув Адам головою,— це я тебе мушу рятувати на безлюдній планеті. Чуєш, я!.. Адам прокинувся раптово, наче виринув із води. Прокинувся від того, що хтось торкнув його за плече, торкнув холодною і мокрою рукою. А в душі, у серці, в мозку, в усьому його тілі все ще звучала дивна і крилата музика. “Де я?” — подумав спросоння, нічого не розумію- чи. Сенсорним голодом він і справді перехворів на “Ге- ліосі” (як і більшість членів екіпажу, як перехворіла ним, до речі, і сама лікар), і Єва лікувала його музи- кою, бо Адам справді тоді шукав на кораблі двері, за якими хотів побачити щось нове. І Єва... Стривай, а де ж Єва? Адже це лише сон і він не на “Геліосі”, а... Адам здригнувся, бо геть замерз, сидячи на охоло- дім уже камені, й розплющив очі. Сіріло. Прибережжям блукали тумани. А може, він не замерз, може, то його душа так за- мерзла на чужій планеті. А тілові тепло... Так, так, то душі холодно. То замерзла його душа і хапала холод- ними пальцями. Адам тріпнув головою: що за думки йому лізуть у голову? І сон якийсь дивний... Єва мусить його ряту- вати? Ха! Адам встав із каменя й оглянувся: Єви ніде не було. “Але хто ж мене тоді торкнув за плече? — подумав він стривожено. — Ще ніби й сказав на вухо: не спи. Я подумав, що то Єва...” Схопився, пробіг очима по береговій смузі й непода- лік кокосових пальм, високе верхів'я яких було зрізане туманом, побачив Єву. Звісивши голову, вона йшла у море. В чуже море чужої планети, і вода вже сягала їй ло коліна, потім піднялася до пояса... Адам здригнувся від ранкової свіжості. “Що вона, ні світ ні зоря надумала купатися? І в одязі?..” Вода вже сягнула по груди, й Адам нарешті все збагнув. — Єво-о-о! — крикнув несамовито й рвонувся з міс- ця із швидкістю, на яку тільки був здатний. — О-о-о-о!.. — пронеслося понад берегом. Єва повільно обернулася, крикнула йому: “Де про- фундіс!”, помахала рукою, як махають, прощаючись перед далекою дорогою, повільно занурилась у воду й зникла з очей. Адам біг, а в його вухах усе ще лунав її запитливий голос: “А якщо кинутись в оце море, то можна виринути у нас, на Землі? Адже це так просто: тут пірнус, а там — виринув...” І він ще встиг подумати: “О, на сенсорний голод, на брак свіжих вражень та почуттів я тепер не буду скаржитись, їх уже й так достатньо!..” Частина перша. ВОГОНЬ нії буде називатися так: вілла “Кам'яні пенати”. За- перечень немає? Тих, хто утримався, теж немає? Пре- красно. Назва приймається одноголосне. Після всього, що трапилось із “Геліосом”, після без- сонної ночі і спроби покінчити з життям, Єва ледве трималася на ногах, і на її запухлому від сліз, тому негарному обличчі була повна апатія та збайдужіння. І ще втома. Гнітюча й тяжка втома, без надії, без просвітку, без віри у завтра. Адам же ніби не помічав її стану і, вдаючи, що бу- цімто нічого й не трапилось, без угаву сипав словами, аби лише не залишати її наодинці зі своїми гнітючими думками. — Якщо тобі захочеться запросити кого в гості, то, будь ласка, запиши адресу: сузір'я Центавра, система зірки А, планета Леонія, безіменна бухта безіменного моря, вілла “Кам'яні пенати”. Вона стояла і похитувалась, напівзаплющивши очі. — Адресу записала?.. От і чудово. А тепер — про- шу. Вілла “Кам'яні пенати” гостинно відчиняє перед тобою двері. Тобто дверей вілла поки що не має, але то не біда. Головне, що є отвір. А двері — то... пережиток. Та й ні від кого нам тут зачинятися. Вхід до печери був, щоправда, завузький, але про- тиснутись можна було. — Прошу, — Адам елегантним жестом запросив Єву.— Годилося б на щастя в нове житло першою впу- стити кішку, але подібної тварини із роду котячих ми ще не одомашнили на Леонії. Як кажуть, усе попереду. Ей, ей! — сполошено крикнув він.— Нагнися!.. Але його порада виявилась запізнілою — стукнув- шись лобом об виступ, Єва щось тихо, крізь стиснені зуби, сказала про себе, й Адам навіть зрадів, що вона сказала це тихо. — Ну ось і все гаразд. А з кішкою наше житло і зов- сім стане затишним. — Наскільки мені відомо, неандертальці кішок ще не приручували. — А до чого тут неандертальці? — До того, що вони жили у печерах, як оце й ти збираєшся жити. — Нічого, — бадьоро вигукнув Адам.— У печерах жили і кроманьйонці, а вони вже були такими людь- ми, як і ми з тобою. — Неандерталець! — буркнула Єва.— Все одно ти тепер неандерталець. Шкури тобі тільки не вистачає через плече, дрючка та кам'яного шкребка. І був би ти зразково-показовий неандерталець. — Буде і дрючок, і шкребок, — не образився Адам. Здригнувшись, Єва зробила крок у печері і зупини- лася. Усе своє життя вона відчувала неприязнь до пе- чер, підземних ходів, навіть ям, що межувала у неї з відразою. Але після всього, що сталося, діватися бу- ло нікуди, і вона, пересиливши свою відразу, присіла на камінь. Адам торохтів багато і бадьоро: — Маленька, затишна і симпатична печерка. Прав- да, трохи похмура, захаращена камінням та водоростя- ми, але нічого — приберемо. — Сам прибирай! — буркнула Єва. — Звичайно, це я і мав на увазі. А зараз я тобі приготую спальне місце під отією он стіною. Єва мовчала. — О, та тут гарне місце. Відпочивай, як кажуть, з дороги. А я ляжу під протилежною стіною. Адам присів під стіною з одного боку печери, Єва з другого, й обоє вмовкли. Говорити їм більше не хоті- лося, та й не було про що. Очевидно, час уже (використавши мовчанку героїв, як зручну паузу) дати читачеві бодай якісь портретні дані героя, а то все — Адам та Адам. А який він на вигляд, невідомо. І автор змушений з усією відповідальністю заявити таке: нічого рішучого чи відважного, тим паче героїч- ного з першого погляду в Адамові не було і не перед- бачалося з'явитися найближчим часом: а) ніс як ніс; б) волосся — злегка хвилясте, коротко стрижене; в) риси обличчя м'які, наче жіночі (Адам навіть потай страждав, що природа чи батьки наділили його зовсім не героїчно-мужніми рисами); г) підборіддя округле; д) губи звичайні, щоправда, дещо припухлі. Як у дівчини (Адам теж від цього страждав); ж) усмішка своєрідна, всі знайомі називали її “Ада- мовою усмішкою”; з) очі — мигдалевидні. Оце, здається, і всі портретні дані нашого героя. Як бачимо, Адам нічим не виділявся серед чоловіків і ні- чого особливого не мав на своєму рядовому виду. Залишається подати портретні дані Єви... А втім, із жінками поки що не будемо поспішати, якось уже ін- шим разом намалюємо її портрет. Отож, обоє мовчали. Єва тому, що не мала ніякого бажання говорити, Адам же несподівано розгубився і не знав, як себе по- водити і що діяти далі, бо вперше у своєму житті опи- нився в однім помешканні (хай і печері) наодинці з чужою жінкою. Йому аж лячно стало від думки, що ось у цій печері йому доведеться щодня — роки та ро- ки! — жити з чужою жінкою. А перегородки в печері немає. — А втім, ми товариші по нещастю, — мовив він уголос,— тому й будемо жити отут, як двоє спільників по нещастю. Єва нічого не відповіла. Зненацька до печери залетіла маленька вертлява пта- ха і зависла на вході, швидко-швидко тріпочучи криль- цями, ніби кажучи: “Ой, куди я потрапила?..” — Зайнято! — буркнув Адам не досить ввічливо, і птаха, зробивши крутий віраж, миттю вилетіла з пе- чери. Єва сиділа зсутулившись, поклавши руки на коліна, і спідлоба дивилася на Адама, але, зайнята своїми думками, не бачила його. Зрештою, вона важко зітхну- ла і хрипло запитала: — Оце і все? — Входини відсвяткуємо трохи пізніше. — А ти не міг знайти печеру, якщо вже без відео- телефону, телевізора, без гарячої й холодної води, то хоча б із двома спальнями? — невідь-чому різко запи- тала Єва.— Я все ж таки... заміжня жінка. А втім,— махнула рукою, — тепер уже вдова. У 27 літ,— схлип- нула, і з її очей готові були политися сльози. Боячись тих сліз, Адам заговорив сквапно: — Я докладу всіх зусиль, аби знайти трикімнатну або хоча б двокімнатну печеру. А поки що доведеться тіснитися у цій. Можливо, з часом я придумаю щось схоже на ширму. — Якщо довго збираєшся тут жити, то придумуй. І знову мовчання, знову обоє не знали, про що гово- рити і як триматися. У Єви був такий вигляд, наче її щойно запросили взяти участь у якійсь грі, а що ця гра серйозна, не застерегли. І вона тепер не може збагнути: що це — дитяча гра чи жорстока необхід- ність? У печеру долітав шум прибою, Десь кигикали чайки. — І ти збираєшся тут жити аж чотирнадцять літ?' — Чому б і ні? — безтурботно озвався Адам (о, як нелегко ховати свої справжні почуття за вдаваною без- турботністю!). — Район, як кажуть, курортний. По- руч море, пляж. Повітря свіже. Тиша. Сусіди нам не заважатимуть, бо їх взагалі не існує. Правда, доведеть- ся спати на кам'яних лежаках, але тверда постіль тіль- ки загартовує. Принаймні нас ніхто не звинуватить у м'якотілості. А посередині печери, в отій-он ямці, розпалимо домашнє вогнище, біля якого і будемо зби- ратися вечорами. Для мудрих бесід про світові проб- леми. Єва обвела зажуреним поглядом печеру і зітхнула. — Мій Руслан захоплювався альпінізмом,— сказа- ла по хвилі. — Це я ще якось терпіла, хоча не бачила ніякого сенсу, навіть здорового глузду в тому, що лю- дина мусить дертися цілий день на прямовисну стіну над багатокілометровим урвищем. Але коли він почав захоплюватись ще й спелеологією, я повстала. Пе- чер я органічно не могла терпіти. Я сказала: або я, або печери... Руслан вибрав мене. Й ось... мушу жити в печері. Та ще разом із чужим чоловіком. — Не хвилюйся, я спробую стати свійським. — Повірю на слово. — А щодо печери, то... На Землі людство теж почи- нало з печер — і нічого. Виросло. Навіть “Геліос” збу- дувало й до сузір'я Центавра дісталося. — Ти забуваєш, що людство на Землі не складалося з двох індивідуумів, які опинилися біля розбитого ко- рита. — Двоє теж люди. — Мені здається, що ти, "ставши дорослим, так і за- був розлучитися із своїм дитинством. Хоча... можливо, це й добре. Єва лягла на свій кам'яний виступ, простягла руки, поклала на них голову (волосся сипонуло вниз) і тієї ж миті заснула. Очевидно, далося взнаки нервове пере- напруження. Але й уві сні вона, напевне, плакала, бо іноді плечі її здригалися і жінка жалісливо схлипу- вала. Адам поморщився, зітхнув і, звісивши голову, сидів так, задумавшись. Невдовзі й він заснув сидячи, і на віллі “Кам'яні пенати” запанувала тиша. Тільки чути було приглушений шум прибою, та десь жалісливо кри- чали чайки, та час од часу реготав мартин. Уах-ах-ах-ах-ха-ха! ! ! — І тобі ще... смішно? — пробурмотіла вві сні Єва, адресуючи свій докір Адаму, і знову затихла. Уах, ха-ах-ах-ах-ха-ха!.. — зареготав біля самої пе- чери мартин. Адам зненацька пирхнув, плечі його затряслися, і він залився тихеньким (у порівнянні з мартиновим) смішком: ха-ха-ха-а!.. Адам лежав на сліпучо-білому прибережному піску ногами до моря і мрійливо мружився до сонця. Буцім- то йому, нарешті, дали відпустку і попереду в нього аж цілий місяць лінивої та ситої бездіяльності. Краса!.. Море з тихим шерхотом накочувалося на берег, ли- зало йому п'яти, підошви ніг, він сміявся, відбрику- вався од нього, а воно знову накочувалось. Але тут зненацька щось слизьке, холодне і бридке лизнуло Адама в п'яту й прилипло до ноги. Він гидли- во дриґнув ногою, крикнув і... прокинувся. Море й справді лизало йому п'яти. І не де-небудь, а в печері. “То я досі ще не проснувся,— подумав Ада-м, при- слухаючись до ревиська вітру та гуркоту прибою, що долинали знадвору. Шторм на морі? Він зіскочив з лежака і навіть охнути не встиг, як опинився по пояс у воді. — Єво! Нас, здається, заливає!!! Крикнувши це, Адам прудко видряпався назад, на свій лежак, який уже зникав під водою. — Нас заливає без “здається”! — верескнула з про- тилежного боку Єва. — Я вже по пояс у воді... Твоя вілла “Кам'яні пенати” невдовзі опиниться на дні. Адам кинувся у чорний вир, що клекотів у печері, й поплив до Єви. Вона стояла на своєму виступі по пояс у воді. Адам вибрався на нього і став поруч, не знаючи, що робити далі. Обоє були мокрі й тремтіли від прониз- ливого холоду. До всього ж у печері стояла суцільна пітьма й годі було збагнути, з якого боку вихід. Оце тобі вілла! Оце “Кам'яні пенати”! — Чого ти стоїш і трусишся?—накинулась на нього вва.— Та придумай же хоч що-небудь. Мені вже вода до грудей дістає. Це ти таку печеру вибрав, ти! На зло мені, так? — Хіба ж я знав, що її заливає водою? — цокаючи зубами, виправдовувався Адам. — Я ж раніше ні на цій планеті, ні в цій печері не жив. Зібравшись із духом, Адам шубовснув у воду, ку- дись поплив — його не було хвилин з десять. Та ось він повернувся і став біля Єви на лежаку. Вода вже діставала їм до пліч. — Отвір у печері залило, вода каламутна, до того ж темна — нічого не можу побачити. Навіть не второ- паю, з якого боку отвір. — Що трапилося з морем? Чому нас заливає? — Очевидно, шторм. На морі розгулялися вітри і задули в наш бік. От і погнало сюди воду. С-солону... — Чи не все одно, у якій воді топитися — у прісній чи солоній? — А я люблю топитись у прісній! — крикнув Адам.— Нам доведеться плавати в печері до ранку. — А для чого? Чужа планета не захотіла нас при- хистити. — Планета тут ні до чого, це я невдало вибрав пе- черу. Вона десь з'єднується із морем, вода в морі поча- ла прибувати, от нас і залило. Вода вже сягала їм до підборідь. — Плавай! — крикнув Адам.— Печера висока, не може ж море залити її під саме склепіння. А вранці, як розвидниться, знайдемо вихід. Він потягнув Єву до себе, і вони якийсь час плавали попід стіною. А вода все ще прибувала й прибувала досить швидко. Плаваючи, вони піднімалися все вище і вище, аж до- ки не побачили над собою склепіння. Ось тоді Адам відчув, що справи кепські. Наче вгадуючи його думки, Єва крикнула: — Нас затопить тут, як пацюків! А втім... Чи не од- наково? Не сьогодні, то завтра, а кінця нам не минути. То краще вже зараз. Ні, на такий кінець Адам аж ніяк не був згодний. Але що придумати? Що?.. А вода все прибувала. До склепіння над ними лишалися метри. Ну й сюрприв піднесла їм печера. І раптом Єва почала ридати. — Ти чого? — похолов Адам. Якби ж то вона знала чого. Мабуть, від образи на свою долю. А смерті Єва не боялась, бо знала, що не витримає на цій планеті аж чотирнадцять літ, доки прилетять земляни. Та й чи прилетять?.. Та ось Адам з'явився біля неї (вони бовтались у воді голова до голови), блиснув зубами. — Не забувай, що ми приречені на життя, а хто приречений на життя, той і в печері не втопиться. Він ризикує хіба що схопити ревматизм! — кричав він, щоб перекричати хлюпання води об стіни.— Я оглянув склепіння, вище цього рівня, де ми зараз приймаємо з тобою оздоровчо-лікувальні ванни, вода не підніма- ється. Вище на стінах лишайники. — Ах, як добре, що ти так вдало вибрав печеру! — сердито озвалася Єва.— її хоч і заливає море, але ж не до кінця, трохи й для лишайників місця залишається. — Вітер стих! — не вгавав Адам. — Чуєш?.. Ре- висько за печерою зникло. Тепер вода, яку вітер при- гнав до берега, рине назад у море, а заодно і з нашої печери. І ми благополучно опустимося вниз. Через кілька хвилин вода в печері почала стрімко падати. Лише вранці, як уже засіріло, вода пішла з печери. Й Адам, знайшовши отвір (його забило камінням та піском), вигріб щось схоже на нору, і вони, мокрі, за- коцюблі, обліплені водоростями та піском, сяк-так протиснувшись у ту дірку, вужами повиповзали на світ білий. Усе, куди сягав зір, — скелі, бухта, — було забите мокрими водоростями, поваленими деревами, піском. Пінячись і клекочучи, море поспішало від берега. — Пішли, — сказав Адам, обтрушуючись од водо- ростей.— Точніше, побігли, щоб зігрітися. — Куди? — здивувалася Єва. — Шукати такі кам'яні пенати, які не заливає море. Вона була вражена. — І ти все ще збираєшся тут жити? — Я не збираюсь, я вже живу. Пішли, дорога моя товаришко по нещастю. Ось-ось зійде місцеве сонце, тобто вже наше, обігріє нас Толіман своїм промінням, висушить після морського купання, приголубить. А що нам ще треба? Єва подивилась на Адама так, ніби вперше побачи- ла. І вперше, звідколи вона опинилася на Леонії, подумала: а може, й справді варто жити, коли поруч є отакий Адам? Вони довго ходили понад берегом, шукаючи в скелях таку печеру, до якої б не дістало море. Оглянули три бухти і, зрештою, зупинилися в четвертій. Зійшло сон- це Толіман із своїм карликом-супутником, і довгі по- двійні тіні простяглися на Леонії від усього, що здій- малося над поверхнею. Печера, на якій Адам із Євою нарешті зупинили свій вибір, знаходилася значно вище над морем од тої, де вони ледве не потопились. Вхід до печери був схо- жий на літеру “О” і вищий за Адама разів у півтора, з нерівними краями, над яким дашком нависала скеля. А на ній ріс якийсь кущ із дрібними червоними ягід- ками і спадала вниз гривка рудуватої трави. Перед печерою був широкий кам'яний майданчик, що одним боком круто обривався до моря, а другий уступами спускався у піщану бухту. Всередині печера скидалася на простору напівокруг- лу залу з високим склепінням — сухо, чисто, затишно. Сонячне світло, що падало в отвір, освітлювало поло- вину печери, а далі стояли приємна прохолода і сві- жість. — Мебельного гарнітура і зручних диванів у нас поки що немає,— торохтів Адам, радий, що Єві також припало до смаку їхнє спільне віднині житло.— Тому сидіти і спати будемо на оцих кам'яних виступах. Кра- щого місця годі й шукати. Попід стінами і справді тяглися виступи — виплески базальту,— досить широкі, висотою близько метра. — Таку розчудесну печеру вже можна здавати й дикунам, якби такі приїздили до тутешнього моря загоряти. Єва мовчала, стиснувши губи. Покрутившись у пе- чері з опущеною головою (руки в неї звисали, наче перебиті), вона вийшла, сіла на камені і задивилась на море. Того дня Адам не почув від неї більше ані слова. Тут кінчалися Великі Рівнини Леонії і починалося Море (назвемо його так, з великої літери, адже поки що воно не має власної назви). А втім, щоб читачам була ясна експозиція (вдамося й до такого терміна, •щоб показати власну ерудицію), автор, доки сплять його герої, перейде до детальніших описів місця дії, та й взагалі місцевості, що прилягала до вілли “Кам'я- ні пенати”. Великі Рівнини починалися на півночі, біля підніж- жя зубчатих гір, які стримували пустелі й могутніми спинами своїх хребтів загороджували шлях сухим та гарячим вітрам. Ті вітри розбивалися об високі гори, губилися у звивистих, холодних і вогких ущелинах- каньйонах, вгамовувалися там, затихали й розсіюва- лись, і тому по цей бік Північних гір було царство во- .ди, рослин та птахів. Із Північних гір збігали десятки річок та річечок — бурхливих, буйних, — але на Рів- нині вони швидко заспокоювались, широко розлива- лися і вже неквапливо плинули до Моря. На Рівнинах було безліч великих і малих озер, по берегах рік здій- малися густі зарості, там і тут зеленіли гайки та пере- ліски, у степах стояли трави по пояс, у яких (а також побіля озер та на ріках) водилася сила-силенна різ- номанітного галасливого птаства, серед яких наших героїв, очевидно, зацікавлять насамперед качки, гуси, ,дрофи, стрепети, перепели та фазани. Всі ріки поспішали до Моря, і там, де кінчалися сте- пи (а вони кінчалися раптово, обривами), ріки крутими водоспадами в хмарах водяного пилу стікали вниз, :у Море. Ці степові простори Леонії Єва назвала Великими Рівнинами. Диск невідомої планети збільшувався, виростав з кожним днем і закривав собою майже весь оглядо- вий екран. “Геліос”, гальмуючи, збавляв швидкість. У ті дні корабельний радіоастроном Руслан Булат- Бек майже не виходив із астрорубки, де був установ- лений потужний телескоп, роблячи сотні й сотні знім- ків нововідкритої планети. Майже всі члени екіпажу, вільні од вахт, обов'язково, хоч на кілька хвилин, забі- гали в астрорубку подивитися на “свіженькі портрети” Леонії. Зайшов в астрорубку й Адам. Зайшов, зробив крок і спинився, не знаючи куди поставити ногу: вся під- лога була всіяна фотографіями. І на кожній фотогра- фії: Леонія, Леонія, Леонія — то у вигляді голубого диска з білими полярними шапками снігів, голубими морями й зеленими материками, то окремі її райони, гори, степи, пустелі, моря, материки... — На фотографії дивись, тільки не відвертай мене од роботи, — не відкриваючись од тубуса окуляра, застеріг його Руслан.— В астрорубку почалося якесь паломництво — працювати ніколи. А роботи стільки, що не знаєш, за що й хапатися. Прозвучало це як похвальба, та Адам знав, що Рус- лан не схильний до самопохвали чи хизування, — пра- цювати йому і справді заважали у ті дні, а працювати він умів і любив — усього себе віддавав улюбленій справі. “Вдома”, себто в жилій каюті корабля, він май- же не бував, і Єва часто скаржилась: “Лечу я із своїм чоловіком в однім кораблі, а ніби на різні планети: він до однієї, а я до іншої”. Вона теж приходила в астрорубку, але не стільки для того, щоб подивитися на фотографії відкритої ним планети, скільки для того, аби глянути на свого чоловіка, якого вона рідко бачи- ла. Та ще приносила йому в астрорубку сніданки, обі- ди й вечері. Бо як не принесе (та ще й не змусить його поїсти), то він і взагалі забуде про їжу. Руслан був єдиним з усього екіпажу (не враховуючи, звісно. Ко- мандира), кому за всі роки польоту жодного разу не загрожували ні сенсорний голод, ні меланхолія, ні ностальгія — за роботою ніколи було хворіти чи нудь- гувати. Адам присів навпочіпки, розглядав фотографії Лео- нії, але думав зовсім про інше: який щасливий цей корабельний радіоастроном і як йому везе! І Єва діста- валась йому, і планета також. Хоча за планету Адам не заздрив — на те Руслан і радіоастроном, щоб від- кривати нові планети в космосі, це його, як кажуть, парафія. А ось щодо Єви... Звичайно, заздрив, заздрив потайки, старанно приховуючи своє нездорове (як він і сам розумів) почуття (тим більше, що ревнощі дав- ним-давно були оголошені пережитками, ось тільки живучими і невмирущими!), намагаючись не видати се- бе ані словом, ані поглядом, ані жестом. Але звинува- чував не радіоастронома, а себе. “Так тобі й треба, бевзю!.. — подумки докоряв собі і картав себе подум- ки. — Таку дівчину проґавив! Майже з рук її вихопив цей везучий радіоастроном... Хоча, навіщо вона йому? Адже, крім астрорубки з телескопом, його, здається, більше нічого не цікавить ні в світі білому, ні в кос- мосі. І Єва йому потрібна лише для того, щоб тричі на день приносила в рубку судки з гарячою іжею... А втім, чужа сім'я — фортеця з високими мурами. Візьми розберися, що діється за тими мурами! Мож- ливо, вони — лікар та радіоастроном — щасливі, хто їх знає. Та й останнє діло — і на Землі, і в Космосі — заздрити щасливим! Бо на чужім щасті щасливим, як відомо, не станеш, треба своє відкривати. Як ото ко- лись географи та мандрівники відкривали терра інког- ніта — невідому землю,— так треба відкривати і влас- не щастя. А тільки де воно, те щастя інкогніто? На яких материках, у яких світах його шукати? Залишив- ся в Адама на Землі один знайомий (разом колись починали в науці), так він цілу філософську книгу на- писав “Що таке щастя?..”. А ось сам так і не збагнув, що таке щастя, і все життя був нещасливим, самот- нім. — Гравітація в нормі! Планета — як знахідка! — вигукнув Руслан і на мить відірвався од телескопа, повернув лице до Адама (під правим його оком темні- ло вдавлене кружальце — від гумового валика тубуса окуляра).— Га? Здорово?.. — і знову прилип до тубу- са. На години, а може й дні. В рубку зайшла Єва. — Ось, ношу корабельному астроному їжу,— по- скаржилась (але бадьоро) Адамові. — І взагалі, чому це тільки я мушу йому щодня носити їжу, коли він не мій, а корабельний астроном? — весело допитувалась в Адама. — Я його бачу не частіше, як ви. Так вам він просто колега, товариш, а мені мовби чоловіком вважається. І залилася дзвінким сміхом. — Потім, потім, — відмахнувся од неї Руслан.— Тут таке... таке... — І знову вп'явся у тубус окуляра. — Ось так завжди, — зітхнула Єва, і посмішка зга- сла на її обличчі. Вона підійшла до оглядового екрана рубки, на якому пливла планета, то закутуючись у хмари, то відкри- ваючи цілі материки — голубі, зелені, жовті... Пересту- паючи через розкидані фотографії, наблизився до екра- на й Адам. Якусь мить вони мовчки вдивлялися в об- риси материків та морів Леонії. — Як гарно, — захоплено прошепотіла Єва, дивля- чись на Адама осяйними очима (її очі завжди видава- лися йому осяйними). — Я ще ніколи не бачила такої гарної планети. Правда ж вона гарна, Адаме? Адам кивнув, намагаючись не дивитися в її осяйні очі, аби не ятрити біль. — Краща за неї хіба що Земля. — Леонія ні в чому не поступається Землі,— не од- риваючись від окуляра, мовив Руслан. — Крім того, Земля вже вичерпала майже всі свої ресурси, а тут... На тисячі літ вистачить. Та й природа незаймана, цивілізацією не підкорена. — Можливо. “Геліос” пірнув у тінь, леонійську ніч, і по якомусь часі виринув на сонячному боці планети. — Із сьогоднішнього ранку ми стрибнули в майбут- ню ніч, а з ночі знову вискочили у ранок. От якби так можна було повертатися у свою молодість. І замислено поглянула на Адама. — Куди тобі повертатися, як ти й так ще молода,— засміявся Адам. Єва приємно зарожевілась (а компліменти ж вона любила!). — Якщо чоловікові ніколи на свою жінку глянути, то хай хоч чужі звертають на неї увагу, — засміялась і примружила свої гарні очі.— Бо від свого і за сто років комплімента не дочекаєшся. Але в голосі, коли вона говорила про Руслана, від- чувалася теплота і навіть гордість за нього. “Любить його”, — ревниво подумав Адам, намагаю- чись себе заспокоїти: а мені, мовляв, яке до того діло? Мало хто кого любить. У цих думках був резон, та сер- це чомусь не хотіло сприймати того резону. На оглядовому екрані пливли зелені рівнини Леонії, оточені з півночі, сходу та заходу горами, а з півдня — голубим морем. Єва сплеснула руками. — Які гарні ці великі зелені рівнини!.. Адаме! Руслане! Погляньте на ці рівнини, вони як намальо- вані. — Рівнини як рівнини, — неохоче озвався від теле- скопа Руслан. — І взагалі, я попрошу тебе не відвер- тати мене... Єва прикусила губу. Адам похвалив рівнини, і Єва віддячила йому за те милою посмішкою. І, заохочений тією посмішкою, він вигукнув: — Рівнини і справді незвичайні! І тоді Єва сказала, звертаючись до Руслана: — Ти, чоловіченьку, планету відкрив і назвав, а можна я назву хоча б ці рівнини? — Будь ласка. — Хай вони будуть називатися...— Єва рішуче змах- нула рукою. — Ат, що тут довго мудрувати! Рівнини великі і зелені, тож хай вони і будуть Великими Зеле- ними Рівнинами. Під такою назвою їх було й нанесено на карту Лео- нії. А ще Єва сказала: — Оскільки я дала ім'я цим просторам, го хочу на них і побувати. І побувала... І невідомо, скільки вона ще тут буде 1 скільки років клястиме вві сні й наяву ці Великі Зелені Рівнини! Якщо стати спиною до Моря, а лицем до Великих Рівнин (слово зелені в назві автор буде опускати, бо надто довга виходить), то ліворуч, круто на схід, де понад Морем, а де й степами пішли хребти Східних гір, праворуч, тільки вже круто на захід, пішли хреб- ти Західних гір. Вони і були — зі сходу і заходу — кордонами Великих Рівнин. Отож, в одній із скель Східних хребтів, що завітали аж у бухту, до самого синього Моря, і знайшов Адам печеру, сиріч віллу •“Кам'яні пенати”. На просторий кам'яний майданчик, з боку рівнин, вихлюпувались срібні хвилі тирси та різнотрав'я, а з протилежного боку, внизу, клекотів і пінився прибій. Стрибаючи з каменя на камінь, можна спуститися вниз у досить простору, підковоподібну бухту з піщаними пляжами, з кокосовими пальмами, що посхилялись до Моря. А саме Море було велике і голубе. Хоча за кольо- ром воно бувало різне: то веселе, то голубе, то сумне, то геть сіре та непривітне; його настрій повністю зале- жав від “настрою” неба, що висіло над ним. Бо за со- нячної погоди небо було голубим, і таким же веселим ставало й Море, коли ж небо хмурилось, то й Море теж смутніло... Море (як і Великі Зелені Рівнини) Єві теж сподоба- лось. Роздивляючись його на оглядовому екрані, вона забажала побувати і на рівнинах, які щойно охрестила, і біля Моря. Того дня, як трапилась трагедія, на поверхню Леонії мала спускатися група дослідників У яку входив і геолог Адам Весна. Прилади “Геліоса” зафіксували в бухті біля невідомого моря і в хребтах що тяглися з бухти на схід і на захід, великі поклади металів. Адам був певний, що то — мідь, тому й замо- вив експедиційну ракету саме в цей район Леонії. Тієї ночі Єва була черговою по кораблю і, здавши вранці зміну, збиралася кілька годин поспати, а потім зайнятися щоденником та підсобним господарством ко- рабля й оранжереєю (це було в її віданні, як лікаря). Коли ж за сніданком у кают-компанії вона дізналася, що на берег леонійського моря має йти експедиційна ракета, то вмовила Руслана злітати “на кілька годин” до “справжнього моря позагоряти”. Море було й на “Геліосі”, але не справжнє. Те “море”, чи то пак імі- тація моря, знаходилося на другому поверсі корабля, біля оранжереї. Там був просторий басейн з морською водою (вода у басейні справжня, морська), а далі про- стилалося відеоморе. Пластиковий берег, штучний ві- тер (навіть шторм можна було імітувати), дерева і вся рослинність теж були штучними. Шуміло листя — штучне, світило сонце над “морем” — штучне, на сфе- ричній голубій стелі бігли білі хмарки (імітація неба), далекі гори з голубими туманами, далечінь — теж бу- ли штучними. Але того, хто ще не встиг дізнатися, що це імітація, штучне море вражало. Безмежна голуба далечінь, білі чайки над хвилями, білі гривки бурунів за кораблем, що плине в голубому мареві, а далі гори, оповиті ле- геньким серпанком. Коли купаєшся у басейні, скла- дається враження, що ти на березі справжнього моря. До того ж апаратура автоматично відтворювала шум морського прибою, крики чайок, шум вітру і навіть, за бажанням, грозу, шторм чи й тайфун. На тій смуж- ці натурального піску, взятого з пляжів Чорного моря, на березі, біля штучних сосон та штучних скель і заго- ряли. Під штучним сонцем. Спершу відеоморе тішило і навіть іноді видавалося за справжнє. Та за довгі роки польоту воно таки добряче набридло, бо всі знали, що натисни кнопку — і все це видиво зникне, а залишить- ся звичайнісінький басейн у голих стінах. Тож Єва і забагла в останні дні перед стартом на Землю “позагоряти на березі справжнього моря”. Тим більше, що відеоморе їм надокучить ще й під час зво- ротного польоту. Із нетерпінням та збудженням ішла Єва в ангар, де знаходились експедиційні ракети, — вона побуває на березі планетного моря! Та в останню мить Командир відкликав по динаміку Руслана — виявилися якісь неполадки у блоці № 17, — усіх вільних членів екіпа- жу перекинули на допомогу ремонтній групі. Єва готова була розплакатись, так їй хотілося побу- вати на березі моря, і ось не повезло. А через 48 годин старт. І біля справжнього моря вона тепер побуває хіба що через сім років, як повернуться на Землю. Руслан їй тоді сказав: — Якщо ти вже так хочеш побачити леонійське мо- ре, то злітай з Адамом. Доки він відбере потрібні йому зразки мінералів у Східних горах, ти встигнеш поза- горяти. — Руслан м'яко усміхнувся (то була його ос- тання посмішка, яку бачила Єва). — А тільки ми впораємося з наладкою блока, я прилечу за тобою. Згода? Руслан не прилетів. І вона тепер приречена загорати на березі чужого моря до кінця своїх днів... Залишається додати, що Море, на березі якого посе- лилися наші герої, було теплим, лагідним і відносно тихим. Удень ліниво дув морський бриз (з моря на су- ходіл), уночі ж навпаки — вітер дув із суходолу на море, береговий бриз. Вранці й увечері на морі зде- більшого була голуба сонна тиша — благодать. Вода в морі, як і годиться, була солона і для пиття не придатна. Але за якусь сотню-другу метрів від бухти, понад скелями Східних гір, де зграйками стояли стріл- часті сосни, бігла повноводна і прозора річечка, теж поки що без назви. Трохи не добігши Великими Рів- нинами до вілли “Кам'яні пенати”, безіменна річка круто повертала попід горою і, пробивши собі дорогу в скелях та лавіруючи ущелинами, поспішала до Моря. У Східних горах там і тут били холодні джерела, та й у самій річці вода була прозора й свіжа. І коли б на цій планеті знайшовся хоча б один глечик (чи ще якась посудина), то нашим героям можна б було ходи- ти до річки по воду. А небо над Леонією було майже зразково-показове, в міру голубе, в міру ліричне, лагідне. Яскраво світило подвійне Сонце, від якого на планеті простягались по- двійні тіні. У травах, наче на всепланетному конкурсі, невгамовно сюрчали армади коників, та в скелях кри- чали чайки і, як уже було сказано, хихотіли мартини. А над Великими Рівнинами білими хмарами круж- ляло птаство. Було сухо та спекотно. А на планеті, за розмірами такій же, як Земля, спа- ли під двома Сонцями тривожними та неспокійними снами лише двоє людей. І бідолашному автору нічого не залишається, як покірно писати роман (аж цілий роман!), маючи всього двох героїв. Бо де візьмеш біль- ше на безлюдній планеті за 4,28 світлового року од Землі? Адам повернувся до печери голий до пояса, з мокрою головою, але сяючий і — що здивувало Єву — безтур- ботно веселий. До грудей він притискував свою біло- голубу астронавтську куртку, в яку щось було замота- не. Вигляд у нього — як у відпускника, котрий, при- їхавши в санаторій, зробив першу вилазку довкола і лишився задоволений. — Єво! — гукнув він тоном господаря, яким кличе той свою “половину”, коли повертається з роботи до- дому.— Агов, Єво? Щось я не бачу в нашій затишній печері веселої метушні і тим більше врочистого при- готування. Навіть на сковороді нічого не шкварчить. А в нас же сьогодні кругла дата. І — май на увазі — ювілейна! Єва неохоче вийшла з печери і, слухаючи його над- оптимістичну тріскотню, здивовано звела брови. Очі її були почервонілими, повіки припухли, і вся вона мала вигляд стомленої людини, та Адам на те не звернув уваги. — Яка ще дата? — невдоволено запитала Єва і по- зіхнула. — Кажу ж, ювілейна, адже зараз... — (глянув на Сонце, що вже стояло в зеніті), — зараз минає рівно доба, як ми з тобою живемо на планеті Леонії. Розу- мієш, перша доба. Перший день нульового тижня, ну- льового місяця і нульового року. Початок літочислен- ня на планеті Леонія. Дата, як сама розумієш, кругла і цілком та повністю ювілейна. Колись вона стане істо- ричною датою, і від неї майбутні колоністи Леонії рахуватимуть роки, століття і тисячоліття. —- Скромністю ти, як я бачу, не страждаєш. Адам весело підмигнув. — Так. я хочу потрапити в історію. Хіба я гірший за інших? — В одну ти вже потрапив, опинившись тут. — Не було б щастя, то нещастя допомогло. Здаєть- ся, так колись казали на Землі. А нещастя і справді допомогло нам розпочати літочислення на Леонії. І ось ми вже прожили першу добу з майбутніх її тися- чоліть. — Якщо відняти прожитий нами день від тих чотир- надцяти років, протягом яких нам треба тут загоряти, то залишилося зовсім мало часу. — Якраз це я і мав на увазі. — Адам радо посмі- хався. — То чи не час нам уже вперше поїсти на цій планеті? — 3 тими словами він висипав із куртки чор- ні черепашки.— Почнемо готувати ювілейний банкет. Очевидно, гостей у нас не буде, тож стіл накриємо ли- ше на дві персони — твою і мою. Заперечень немає? Єва носком черевика торкнулась черепашок. — Що це за... гидота? Вони не отруйні? — Мідії? їстівні мідії? — Бр-р-р! Які чорні та брудні. Я куштувала мідії в одному із середземноморських ресторанів, то вони там були на вигляд зовсім іншими. І взагалі, їх офі- ціант подав як незвичайні делікатеси. — І ці стануть іншими, якщо їх приготувати. Єва, кліпнувши, здивовано дивилася на нього. — Тут що, поблизу є кухня від ресторану? А в ній — висококваліфікований шеф-кухар? — У її голосі бриніли дратівливі нотки.— Ти... ти просто насміхаєш- ся наді мною. Адам стояв перед нею, високий, підтягнений, на об- личчі — дещо хвальковита посмішка, в мигдалевидних очах спалахують іскорки. — Якщо я не приготую із цих мідій чудової страви, то хай усі, кому не лінь, кинуть у мене камінь! — У тебе повна гарантія не потрапити під кам'яний град, адже, крім мене, тут більше нікому кидати у те- бе каміння. — Я цілком і повністю впевнений, що навіть тобі не доведеться кидати в мене каменюку.— Він присів біля мідій. — Та-ак... З чого починати? Єва теж присіла на камінь. — А ти впевнений, що це... мідії, а не щось інше? — Ах, дорога Єво! Хоч ми з тобою і зустрічалися частенько, наприклад, на Памірі... — На Місяці, на Марсі і... — І сім років летіли на “Геліосі”, але ти так і не навчилася цінувати мої видатні знання з різних галу- зей. Послухай, що я знаю. Мідія, ось ця, наприклад, належить до роду двостулкових молюсків. Черепашка у них буває довжиною до... здається, до двадцяти сан- тиметрів, клиновидно-овальна, чорного кольору. — Поки що сходяться лише колір черепашки та її форма, а ось щодо змісту... Адам явно був в ударі, і Єва, слухаючи його тріс- котню, ніяк не могла збагнути: від чого? Адже ніяких підстав для такого бадьорого оптимізму вона не бачила, та й навряд чи зможе такі підстави побачити на Лео- нії. — Живиться одноклітинними організмами. — Хто? — Та мідія ж! Слухати треба уважно. Так ось. У ви- копному стані мідії відомі, на Землі, звичайно, почи- наючи з тріасу... Що ж далі?.. Ага, згадав. Живе мідія у прибережній зоні, прикріплюючись до підводного каміння, від якого я, до речі, і повіддирав їх, щоправ- да, вельми безцеремонне, не питаючи, звісно, на те їхнього дозволу чи хоча б згоди. Залишається додати, що мідії бувають різних видів, серед яких, на наше щастя, зустрічаються і їстівні. Вони перед тобою. — Твоєю інформацією я сита не буду. Хоча, якщо ти навіть прочитаєш мені цілу лекцію про мідії, я все одно не позбудуся відчуття голоду. — Коли з'явилося відчуття голоду, це вже добре,— бадьоро вигукнув Адам. — Голод — то голос життя. А мідії, до твого відома, делікатес. Отже, ти будеш не- вдовзі смакувати таким делікатесом, який і на Землі не кожному потрапляє до рота. Та-ак!.. Взагалі, мені все ясно, ось тільки не знаю, з чого починати. — Поки що вдягни куртку, бо згориш,— порадила Єва. — Теж цінна вказівка. Мерсі.— Натягнувши курт- ку, Адам задумався, а перегодом озвався: — Почекай, Єво, зараз я пригадаю, як ці мідії доводять до деліка- тесу в кращих ресторанах Європи. Самі вони себе, звіс- но, не приготують. Думав він довго. Єва терпеливо чекала, потім встала, пересіла в тінь — під навислу над входом до печери скелю — і затихла. Обоє вони — Єва, яка нічого не думала, і Адам, який напружено думав,— час од часу пози- рали на черепашок і потайки одне від одного ковтали слину. Зрештою, не втерпівши, Адам розбив одну черепаш- ку каменюкою. І ледве вона тріснула, як звідти цвірк- нула вода й висунулось якесь драглисте місиво. Пова- гавшись, Адам узяв шматочок двома пальцями, по- вертів його перед носом, насторожено понюхав і, ще повагавшись, поклав собі до рота. Єва, спостерігаючи за цією сценою дегустації сирих мідій, гидливо скриви- лася, підібгала губи з відразою й одвернулася. У її животі (автор просить вибачення у тієї прекрас- ної половини, яка буде читати ці рядки) забурчало, і вона квапливо й сердито вигукнула, щоб заглушити оте не зовсім вишукане бурчання: — Та придумай же що-небудь! Чи ти гадаєш, що я твої мідії ковтатиму сирими? Я не дикунка і живу в третьому тисячолітті, коли на Землі вже всі цивілізо- вані так, що далі нікуди! — На Леонії ти живеш усього першу добу. — Але я хочу їсти! Якщо ти взяв наді мною шеф- ство на цій планеті, так годуй же! Бо знайду собі ін- шого шефа.— І не без шпильки додадала: — А як сам нічого не знаєш, то подзвони до знайомих і про- консультуйся. Або звернися в кулінарне бюро “Герку- лес”. — Потрібен вогонь, — після довгих роздумів про- рік Адам й оглянувся, ніби шукав, де ж той вогонь. — Нарешті світлі ідеї забрели і в твою голову,— насмішкувато озвалася Єва із холодку. — Я рада. Те- пер залишається поміркувати: де ж на безлюдній пла- неті дістати вогонь? — Твоїми вустами, дорога Єво, глаголить сама іс- тина. Справді, де? Адам задумливо глянув на зірки А і Б, що вдень, освітлюючи Леонію, виконували тут функції сонця, і заздрісно промовив: — Ота-ам вогню!.. Та дуже високо. А взагалі, оті світила, — ткнув він перстом у небо, в напрямку зірок А і Б, — пора вже називати не зіркою А та ЇЇ супутни- ком, як вони значаться у каталозі землян, а Сонцем. Тим більше, що перша зірка дуже схожа на наше земне сонце: так само світить, так само сходить вранці і за- ходить увечері. Тільки це сонце на якийсь там мільярд літ молодше за земне. До всього ж воно, тобто сонце, має і своє ймення — зірка, або сонце Толіман. То, оче- видно, й нам уже треба тутешнє сонце звати Толіма- ном. Ми живемо під промінням Толімана! Звучить? — Домовимось, що світило над Леоніею будемо віднині називати сонцем, або Толіманом, — стримано озвалась Єва із свого рятівного холодку. — Але ми, здається, зупинилися на тому, що потрібен вогонь. Наскільки я пригадую, на Землі, в доісторичні часи, первісні люди добували вогонь тертям однієї палички об другу. — От якраз про це я і думаю, — у тон їй підхопив Адам.— Але для того, щоб вогонь мав що “їсти”, потрібні дрова. А настільки я пригадую, в доісторичні часи дрова входили в компетенцію жінок. — А я, до твого відома, не первісна жінка,— обуре- но мовила Єва і на всяк випадок поправила розкуйов- джене волосся.— На Землі я закінчила аж два факуль- тети. — Знаю, знаю, що ти належиш до високоцивілізо- ваних жінок, а тому за дровами сходжу я. — Рада, що світла ідея вдруге завітала в твою го- лову! Обмінявшись такими “компліментами”, перші люди Леонії на деякий час розлучилися: Єва пішла у печеру трохи відпочити після сидіння на камені, Адам же спустився у бухту й зашурхотів піском. То тут, то там на прибережному піску лежали черепашки найрізно- манітніших форм і розмірів — від маленьких, із ніготь завбільшки, до майже метрових. Адам відбирав най- кращі, вертів їх у руках, вдивляючись у їхнє блискуче перламутрове нутро (той перламутр був таким блиску- чим, що Адам побачив у ньому своє відображення і мимохіть відзначив, що йому вже час би й поголи- тися, ось тільки як і чим?), і йшов далі, оглядаючи вали водоростей, що їх нагорнули сюди шторми. В гли- бині бухти назбирав оберемок сухого паліччя, відполі- рованого дощами, сонцем та вітрами до костяного бли- ску, назгрібав хмизу, наскуб сухих і крихких водо- ростей і все те приніс до печери, кинув на кам'яний майданчик. Єва миттю вискочила з печери на той гуркіт. Адам же рушив їй назустріч з черепашками в руках. - А це - наш оригінальнйи посуд., - подав він Єві дві черепашки, що мали розмір чималої тарілки — посуда буде в твоєму розпорядженні. Оскільки її в бухті предостатньо, то сміливо можеш затівати скан- дали з биттям посуду. Вистачить! — О, це я тобі обіцяю! — відказала Єва, беручи черепашки. — Що-що, а биття посуду — єдине занят- тя, яким володіють усі жінки без винятку. Навіть із дипломами. — Спасибі за готовність урізноманітнити наше спів- існування цікавими батальними сценами. Так вони обоє гомоніли, маскуючи за гумором та самоіронією то відчай, то тугу, що ні-ні, та й стиску- вали, як лещатами, їхні серця: ну гаразд, напечуть вони мідій, а далі що? Чотирнадцять літ пекти мідії? Двостулкових молюсків, може, й вистачить на такий час, а чи витримають люди? Та все ж про те, що буде далі, вони намагалися не думати, бо, коли думаєш, стає моторошно. Тому Адам старався сам бадьоритись і підбадьорював Єву. — Жаль, що до цього теплого синього моря, до цих розкішних пляжів не приїздять курортники, — гомо- нів він, аби не мовчати, бо Євині очі не просихали. — Й отже, ми не маємо змоги здавати дикунам печеру. А то б підзаробили на Леонії! — Я голодна, — кинула вона сердито. — Твоїми ба- лачками сита не буду! — Приймається до відома і негайного виконання,— бадьоро відказав Адам, і Єва вкотре подивувалася: звідки у нього береться той майже курортно-відпуск- ний настрій? — Отже, щоб угамувати голод печеними мідіями, потрібен вогонь. Найпростіший спосіб добу- вання вогню: чекати, доки блискавка поцілить у що- небудь, і тоді позичити в неї небесного вогню. Але... — Адам глянув на безхмарне голубе небо й зітхнув,— на негоду не кладеться. Отже, залишається ефективні- ший спосіб: тертя. Внаслідок нього і народжується во- гонь. Просто й легко. — Язиком, — вставила Єва. — Зараз спробуємо і руками. З цими словами Адам вибрав з оберемка хмизу дві палички, трохи товстіші за вказівний палець, і впевне- но, наче він усе життя тільки те й робив, що добував отак вогонь, заходився енергійно терти одну об другу, Тер він хвилин із двадцять, тер без передиху, стомив- ся, упрів, а палички лише нагрілися. А може, вони нагрілись на прибережному піску? — Мда-а, — самокритично підсумував Адам резуль- тати свого старання.— Не заздрю я тим... первісним людям. Аж голова отупіла від тертя, а паличкам хоч би що. Мабуть, треба ще швидше терти. Відпочивши, він ще з більшим завзяттям накинувся на злощасні палички і тер так швидко, що його рука миготіла, як механічний пристрій. А палички, як і перше, горіти не збиралися. — І чому вас, чоловіків, тільки вчили? — похитала головою Єва, явно критикуючи педагогіку Землі. — А ще два факультети закінчив! — Навіть якби я й двадцять факультетів закінчив, то однаково у вузах третього тисячоліття не вчать, як добувати вогонь первісним способом. — Дай сюди палички і повчись, як треба терти. Єва взяла палички (Адам відчув себе дещо прини- женим), присіла і заходилася так завзято терти їх одну об другу, що аж волосся впало їй на лице. Трудилася хвилин із десять, аж доки й не переламалися палич- ки. Єва знеможено опустила руки й важко дихала, приходячи до тями. На товариша по нещастю уникала дивитись. Адам помацав палички — вони були ледь теплими. — І тебе, бачу, не вчили на двох факультетах, як треба тертям добувати вогонь? — Я, між іншим, жінка! — крикнула вразлива Єва.— А добування вогню — це прерогатива чолові- ків! Адам заспокійливо мовив: — Але ж є і другий спосіб добування вогню! — Чим же він відрізняється од першого? — з надією запитала вона. — Майже нічим. Але спробуємо. Все пізнається в труді. Адам витяг із хмизу товсту гілку, осколком каменя продовбав у ній ямку з півсантиметра завглибшки, від- ламав тоненьку паличку з гострим кінцем і, вставивши її у ямку, заходився швидко вертіти долонями. За ідеєю (принаймні так писалося у підручнику “Історія первісного суспільства”), коли швидко вертіти палич- ку, то кінець її нагріється і невдовзі перетвориться на жарину, яку неважко роздмухати у вогонь. Так було за теорією. А на практиці, як не крутив Адам палич- ку, однак вона не загоралась. — І все ж запахло смаленим,— радісно вигукнув він, понюхавши паличку, і простягнув її Єві.— Ось по- нюхай. Єва лиш відмахнулась, зауваживши, що від того, як вона понюхає, вогонь не з'явиться. І заховалась у тінь, бо зірка А, тобто місцеве сонце Толіман, пекло несамовито — при повному штилі на морі вона почу- вала себе, наче у гарячому бульйоні. — До речі, ти знаєш, що таке вогонь? — віддихнув- ши, бадьоро і безтурботно заговорив Адам.— Ні? Тоді послухай. Вогонь — одна із сил природи, хімічне яви- ще, що супроводжується виділенням тепла і світла. Ясно?.. А підкорити силу природи не так-то легко. Ось чому я терплю фіаско. Та підемо далі. — Далі вже нікуди,— сердито озвалася Єва.— До- ходилися. Та Адам уже її не слухав. Його збороло бажання вибалакатися. — Вогонь справив величезний вплив на розвиток за- гальної культури людства! — вигукнув він так, ніби його слухачка була глухою.— Особливо науки і техні- ки. Вогнем, як підтверджує археологія, яку я нібито не- погано знаю, користувалися з найдавніших часів, його знали ще архантропи і, зокрема, синантропи. Спер- шу — і досить довго — використовували природний вогонь. Од блискавок, вулканічних лав, самозагоран- ня дерева тощо. А згодом навчилися добувати вогонь. Тим способом, який ми поки що не опанували. А ось сто тисяч років тому, вже в епоху палеонтропів неандертальці вміли добувати вогонь примітивним тертям. — Бо їх не вчили в інститутах,— обурено вставила Єва. — Очевидно, тому, — охоче погодився Адам. Але зупинитися уже не міг.— Тертям добували вогонь аж до початку залізного віку, коли вже навчилися добу- вати за допомогою залізного кресала (огнива), якого у нас, на жаль, немає, і трута, якого теж бракує. Кре- сало з трутом протримались аж до винайдення сірників (19-те сторіччя). А сірники протрималися до середини першого сторіччя третього тисячоліття, коли їх замі- нили хімічні елементи МН-12. Як ти знаєш, одного та- кого елемента для добування вогню вистачає людині на все життя, і таким чином нарешті відпала потреба ва- лити ліси на сірники... Та повернемось до історії. Спер- шу вогонь використовували для обігрівання й освітлен- ня печер, приготування їжі (що й ми хочемо зробити, адже у нас є печера і є сира їжа), пізніше — для оброб- ки дерева, виготовлення глиняного посуду. Потім... — Ада-аме! — пролунало з холодку. — Регламент. — Одну хвилинку, кінчаю. Та й часу в тебе до- сить — чотирнадцять літ, мінус один день. Так що — який регламент? Слухай далі... А також для виплавки й обробки металів — чим ми теж займемося у недале- кому майбутньому. Вогонь відіграв і значну соціальну роль у розвитку історії суспільства: добування його і зберігання згуртовувало давні людські колективи (нас теж мусить згуртувати вогонь, особливо коли ми вечо- рами сидітимемо біля домашнього багаття). Одне слово, з появою вогню людина стала повністю людиною. — Адаме, ти теревениш без угаву тільки тому, що боїшся залишитися наодинці із своїми невеселими дум- ками.— Голод її уже починав дратувати.— От мій Рус- лан усе вмів робити, і я з ним ніколи не була голод- ною! — Але з ним ти не потрапляла на безлюдну планету. І потім... Коли б я був одруженим, то моя жінка теж отак би всім знайомим казала: “От мій Адам...” Єва посміхнулася куточками вуст і якась дивно гля- нула на нього. — Чого ж ти не одружився? — Ну, це вже, як кажуть на Землі, арія з іншої опе- ри,— і схопився з місця.— Я згадав, Єво! Є ще і тре- тій спосіб добування вогню! Не кажучи більше й слова (бо й так уже наговорив чимало), Адам гайнув до річки і зник у прибережних заростях, виполохавши з них зграю якогось птаства. Є.ва крикнула йому вслід: “Обережніше, бігаєш, як у себе на дачі!..” І, всівшись на своє місце в холодку, задивилася в морську далечінь. Море було голубим і веселим, як голубим та веселим було над ним небо, й дуже нагадувало Іонічне море, куди вона літала з Рус- ланом відпочивати перед далекою космічною мандрів- кою до сузір'я Центавра. Як вони тоді прекрасно про- вели час! Єва ще ніколи не була такою безжурною і безтурботною, як на березі Іонічного моря за місяць до старту “Геліоса”. І хто б міг подумати, що все так за- кінчиться! Витримати сім років польоту і загинути, до- сягнувши мети й відкривши нову планету для людей! Хто б міг подумати, хто б міг!.. Руслана вже немає в живих, а вона жива, але заздрить йому, мертвому своє- му чоловікові. Бо краще вже вмерти, аніж жити отак, у печері, без надії, без віри, без людей. Чуже море чужої незнаної планети. Як воно нагадує Іонічне. Тільки поруч немає Руслана. А море вабить до себе, манить, і від нього несила відвести погляд. І все здається, що ось-ось на обрії з'явиться білосніжний пароплав, припливе в бухту й забере її — і ледве вона ступить на палубу, як скінчиться цей жахний сон. І там, по той бік моря, її чекатимуть портові міста, лю- ди... До болю, до щему в грудях вірилось: припливе пароплав, забере з неволі, з неув'язненої в'язниці. Внутрішнім зором Єва бачила приморські міста, на- товпи гарно вбраних людей... Невже вони з Адамом навічно відірвані од цивілізації? Невже немає надії на спасіння? До чого ж вони доживуть у цій печері? До здичавіння? Скільки думок, запитань, а хоча б одна відповідь... Повернувся Адам. У руках тримав напівзігнутий корінь. Як він викру- тив його із землі й обідрав кору, Єва не могла збагну- ти. Та й для чого той корінь? І взагалі, яка наївна ди- тина цей геолог і астронавт! Невже він серйозно гадає тут вижити, паличками добуваючи вогонь? Ну витре той вогонь, а далі що? Тваринне животіння у цій пече- рі? Примітивні інстинкти — їсти і спати?.. Але ж як хочеться їсти! В животі ріже... І чому він так довго мо- рочиться з тим вогнем, яким ще неандертальці вміли володіти! Зберігаючи на обличчі загадкову серйозність, Адам пом'яв суху бадилину, яку теж приніс із собою, здер із неї волокнисту смужку і зсукав мотузку. Прив'язав мотузку до кореня, зігнув і прикріпив її до другого кін- ця. Вийшло щось на зразок примітивного лука. — Маємо лук,— загомонів він радо.— А лук, Єво, це тобі не що-небудь, а ручна зброя для метання стріл. Застосовувався лук із часів мезоліту майже у всіх пле- мен Землі — на війні і під час полювання. А також для добування вогню. Що я зараз і спробую втнути. Єву вже почала дратувати його наївність, безугавна балакучість, вдавана бадьорість та рожевий оптимізм, такий недоречний після всього, що трапилось із зем- лянами на орбіті цієї планети. “Він починає мені набридати. І це лише за один день,— думала вона із злістю, яку поки що старанно маскувала.— А як же з ним проіснувати чотирнадцять літ? І ніде від нього не дінешся, більше людей на Лео- нії нема”. Очевидно, сам не дуже вірячи в успіх задуманої справи, Адам, повагавшись, витягнув з оберемка дров товсте сухе кореневище, провертів у нім гострим ка- мінчиком ямку й обклав її мохом та подрібненими шматочками кори. Потім відломив од гілки паличку і тонким кінцем приміряв її до ямки. Єва скептично кривилася. Адам же намагався на неї не дивитися, ніби забув про її присутність. Ось він узяв лук, натягнув тятиву, двічі обмотав її навколо палички. Покопирсавшись се- ред каміння, вибрав плаский, із заглибиною посе- редині. — Ну, Єво, спробуємо ще третій спосіб! Якщо й він не дасть нам вогню, то більше способів я не знаю. Паличку з луком Адам вставив у ямку в кореневи- щі, поклав на паличку плаский камінець, опустився на одне коліно і обережно повів луком праворуч, потім ліворуч. На подив Єви (а вона хоч і робила вигляд, що їй усе байдуже, все ж краєм ока спостерігала за його діями), паличка зненацька завертілася, як маленьке свердельце. Адам повів луком уже впевненіше — лі- воруч-праворуч, праворуч-ліворуч, — паличка закру- тилася ще швидше, її кінець почав заглиблюватись у ямку, й невдовзі навколо отвору стала з'являтися кри- хітна коричнева тирса. Вигукнувши: “О-о-о!”, Адам ще швидше завертів луком, коричневі опилки враз почорніли, запахло го- рілим, і Єва, почувши той запах — такий не типовий серед йодистих запахів моря,— з недовірливим вигля- дом підійшла ближче. Адам, не зупиняючись і на мить, водив луком впра- во-вліво, вправо-вліво. Й ураз із ямки вихопилися то- ненькі хвостики синюватого димку. — Хі-і, справжній дим! — сплеснула Єва руками.— Ти, Адаме, виявляється, чогось вартий. А я вже поду- мала про тебе погано. — Тс-с-с!..— зашипів Адам, ніби той вигук міг на- лякати ріденький димочок. Наліг на лук ще дужче, димок повився густіше і за якусь мить став білим. Адам не знав, добре це чи ні, але вертів луком і далі, на радощах не відчуваючи втоми, і в наступну мить в опилках навколо ямки спалахнули червоні язички. — Вогонь! — не втримавшись, закричала Єва на ди- во молодо, дзвінко, аж Адам оглянувся. І, наче споло- шившись того крику, крихітні язички мигнули й зник- ли. Потягнувся ріденький димок і теж зник. Єва злякано прикусила язика — вигляд у неї був ви- нуватим. Адам розгублено витягнув паличку і, не вірячи влас- ним очам, побачив на обсмаленому й закіптюженому кінчику маленьку жарину, що злегка диміла. — Є!!! І, встромивши паличку з жаринкою у суху морську траву, впав на коліна, потягнувся до трави губами, як спраглий до води, й заходився дмухати, водночас під- кладаючи шматочки кори, тонюсінькі гілочки, травин- ки, листячко. Та ось почувся легкий тріск — то загорілася суха трава і вихопилися червоні язички. Вогник спалахнув. Єва хотіла було знову закричати з радощів, але Адам так глянув на неї, що вона квапливо затулила рота до- лонею. Вогник був таким кволим і блідим при яскравому світлі дня, що Адам, схилившись над ним, як лікар над важкохворим, обережно підкладав найсухіші, най- ніжніші і, звичайно ж, найапетитніші (з точки зору вогню) травинки, пучечки пересохлого моху, кору, гі- лочки... І подумки благав той вогник не вмирати. Обхопивши суху поживу, яку Адам йому підсову- вав, вогник прибадьорився, став зростати, весело за- тріщав травою і по якомусь часі вже танцював на тов- стіших гілочках. Адам підкладав йому ще товсті- ші, вогонь жадібно пожирав їх, сито й задоволене гоготів. — Ур-ра!!! — на радощах Адам аж підстрибнув, чим дуже налякав Єву.— Вогонь! Чуєш, Єво? Вогонь! Справжній вогонь! Я виманив його із сухої палички, як сказав би на моєму місці дикун. Ох-ха-ха! Здорово! По- трясаюче! Історична мить, Єво! Перше багаття, роз- палене на Леонії руками людини,— горить. Тепер жи- вемо, Єво, живемо-о! • І Адам затанцював навколо вогню так азартно й радісно, що Єва, не втримавшись, і собі пройшла два кола, ляскаючи в долоні. Коли багаття розгорілося й біля нього вже не мож- на було всидіти, Адам палицею розгріб жар і висипав на нього мідії. Вони зашипіли, засвистіли і, здається, заворушилися. Деякі підстрибували, як живі, та Адам знав, що то не мідії стрибали (вони взагалі стрибати не можуть), то висока температура скоцюрблювала че- репашки, висмажуючи з них воду,— вода й шипіла, потрапляючи в жар. Єва, сприйнявши те за “муки ко- наючих мідій”, обізвала Адама “варваром”, який зну- щається з беззахисних тваринок. — Уявляю, з яким апетитом ти невдовзі їстимеш цих... бідних і нещасних тваринок,— потішався він. — У рот не візьму! — І Єва кинулась у печеру, крикнувши з порога: — Май на увазі, на Землі я спо- живала тільки те м'ясо, яке було із штучних білків! — Не будеш їсти, мені більше залишиться. Невдовзі Єва виглянула, ковтнувши слину. — Ти хочеш... хочеш, щоб я з голоду померла?!—ве. рескнула вона й сердито стріпнула головою, відкидаю- чи з обличчя волосся.—Так знай, варваре, твій чорний задум не пройде! Я буду їсти! На злість тобі їстиму! І зникла в печері. — Що й треба було довести,— задоволене мовив Адам. Ті мідії, у яких стулки вже почали відкриватися, а м'ясо в них зробилося оранжевим, Адам вихоплював із жару й складав на пласкому камені в холодку, щоб вичахли. Згори пекло сонце, знизу — багаття, та Адам, розчервонілий і впрілий, не помічав нічого. По якомусь часі всі стулки повідкривалися. Адам вибрав мідії і, щось мугикаючи під ніс, заходився паличкою виймати із стулок шматочки жовтогарячого м'яса, завбільшки з пельменю. Складав їх у чималу перламутрову чере- пашку, що віднині правила їм за тарілку. Як і годиться кухарю, покуштував один шматочок і задоволене протягнув: “М-м-м-м!..” М'ясо було смач- ним. Справді делікатес. Та ще після більш як доби голодування. До того ж м'ясо не було прісним. (Коли мідії відриваєш під водою од каменя, вони швидко закриваються і в черепашках залишається солона мор- ська вода, у ній вони печуться). — бво-о! — гукнув Адам, коли тарілка-черепашка була вивершена паруючим оранжевим м'ясом.— Про- шу до столу. Делікатес готовий. Єва виглянула з печери. Труснула волоссям. — Чого кричиш на всю планету? Може, твої мідії з мікробами? Але й сама незчулась, як опинилася біля “столу”, тобто каменюки, на якій стояла стулка черепашки з апетитним на вигляд м'ясом. — Ну, гаразд, умовив, попробую шматочок. — Прошу,— Адам простягнув їй паличку.— Це — шпичка. Наколюй нею шматок, який на тебе дивить- ся, і... — Ти що, вчиш мене, як їсти? — обурилась Єва і завагалась: брати чи не брати? — А щодо мікробів, то, якщо вони і були, давно... спеклися.— І, запихаючи в рот м'ясо, прихвалював:— Ах, як смачно!.. Єва також наштрикнула шматочок, недовірливо ог- лянула його з усіх боків, понюхала, повагалася і, зреш- тою, поклала собі в рот, спробувала. — І справді... смачно,— здивовано витріщила очі. — Кажу: делікатес кращих європейських рестора- нів,— і Адам підняв шпичку з наколеним м'ясом.— Ну, за круглу ювілейну дату. За першу добу, прожиту на цій планеті! — Авжеж, за першу,— погодилася Єва, з апетитом уплітаючи мідії.— Ах, як смачно! Тільки іноді щось на зубах тріщить, ніби піщинки. — Бери вище, то не пісок, а перли! Єва застигла з напакованим ротом, злякано дивля- чись на Адама. Волосся у неї було розпатлане, то- му вона мала не зовсім привабливий вигляд і була не схожою на ту Єву, яку Адам знав раніше. — Не хвилюйся, перли такі крихітні, що не завда- дуть ніякої шкоди. Колись на Землі хвалитимешся: “От, пригадую, на Леонії ми їли з Адамом мідії з пер- лами...” — Думаєш, як я повернуся на Землю, якщо, зви- чайно, пощастить повернутися, то тільки й буду торох- тіти: “От ми з Адамом на Леонії..”? Помиляєшся, я постараюся назавжди забути цю... планету! Якщо, ясна річ, доживу до зустрічі з Землею. — А може, хоч раз мене згадаєш? — Хто ти для мене такий, щоб, повернувшись на Землю, я говорила: “От ми з Адамом!..” — Ну... хоча б твій сусід по планеті. Або, точніше, товариш по нещастю. — Не згадуй про нещастя,— відмахнулась вона.— Після такого смачного обіду у мене аж настрій під- нявся. — Я постараюся завжди піднімати тобі настрій за допомогою смачних обідів. Я хоч не шеф-кухар, але дещо тямлю. За кілька хвилин черепашка, що правила за таріл- ку, спорожніла. Єва наполохано глянула на неї, потім на Адама. — А... завтра? Що ми будемо їсти завтра? — Завтра?— Адам на мить задумався.— Колись у давнину на Землі говорили: дасть бог день, дасть і їжу. — Але ж на Леонії немає людей, отже, немає на цій планеті й богів. То хто ж нам дасть їжу? — За відсутністю богів, їжу доведеться добувати са- мим. Так навіть краще. Не будемо ні від кого залежати. Перший день ми прожили, проживемо і решту, скіль- ки б там їх не було! 7 Сонце Толіман уже торкалося зубчатих гір. Кінчався Перший день Нульового року на Леонії. — Ну, прожили день, а далі що? — Єва з сумом і болем дивилася на Адама, і в її очах стояв німий до- кір.— Навіщо ти мене витягнув із моря? Щоб я що- день і щомиті відчувала свою муку? — А ти хотіла від муки сховатися на дні моря? Єва мовчала, бо це була правда. — Але ж це доля ницих духом — ховатися від горя й біди на тім світі. — Щоб піти на той світ, теж потрібна мужність. — Не смій слово “мужність” тулити до самовбивць і. взагалі, слабкодухих! — схопився на ноги Адам.— То не мужність, а ляк, страх перед важкими випробу- ваннями штовхає їх до втечі на той світ. А справжня мужність перейде через усе і все винесе: горе, біду, важкі випробування. Тільки тоді її душа стане люд- ською душею. І тільки тоді вона стане чутливою до життя, до чужого горя. Взагалі, я переконаний, що жити завжди трудніше, аніж накладати на себе руки. “На “Геліосі” ти була іншою. На кораблі рятувала нас од відчаю, чорної меланхолії, ностальгії, що роз'їдали щодня. То де тепер твої ліки? Невже для себе їх лишила? — Але кому потрібне моє життя? — Кому, кому?.. Тобі! - Адам помовчав, заспокоїв. ся.— .вибач, якщо гарячкую, але... Але ти звикла, що все у твоєму житті легко було, все тобі вдавалося, чого хотіла — того й досягла. А перед першими справжні- ми труднощами не витримала. — Я розумію... — Нічого ти не розумієш! — Адам заходив сюди й туди перед печерою, знову присів біля Єви на камені, простягнув руку до її опущеної голови, хотів було по- гладити по плечу, та нараз відсмикнув руку, бо збаг- нув, що той жест жалю буде зовсім недоречним і, може, фальшивим.— Розумієш,— заговорив по хвилі, — жит- тя треба берегти. І чуже, і своє власне. Бо природа дала його тобі не для того, щоб ти швиргалася ним, як ган- чіркою, а для того, щоб допомагала розвиватися тому, що ми називаємо з великої літери,— Життю. — Але ж ми не просто самі, не просто без своєї планети. Ми втратили контакт із своїм часом. Розу- мієш це, Адаме? Із своїм віком, суспільством, із своїми сучасниками, зрештою. Вони підуть вперед, а ми... У що ми перетворимося, якщо, приміром, і виживемо? У примітивних печерних мисливців з луками? — У що чи в кого ми перетворимося, це, зрештою, залежить від нас. Тільки від нас самих. Якщо зуміємо здолати свою біду, то, думаю, перетворимося у справж- ніх людей. Принаймні мені б хотілося стати людиною. Єва дивилася у морську далечінь, і сльози текли по її щоках. Адам підійшов до неї ближче і, зазираючи в очі, м'яко сказав: — А ось це вже дарма. Сльози треба поберегти до... кращих часів. Наприклад, для радісної зустрічі з зем- лянами. Єва,плачучи,кивнула. — От і добре, що ми зійшлися на спільній точці зо- ру. А маємо вогонь — не загинемо. Виручив він колись людство на Землі, то й нас не залишить у біді. Пронизливий, несамовитий крик підняв Адама на ноги. Схопився очманіло, спросонку нічого не розу- міючи, але здалось йому, що десь кричала людина. Та хто міг кричати людським голосом на безлюдній пла- неті? У печері було темно. “Чому темно? Де сонце?” — подумав Адам, і тіль- ки тут до нього дійшло, що зараз ніч. У вухах все ще лунав розпачливий крик. Серце сполохано билося. “Примарилось”,— подумав він, і раптом крик повто- рився. Крик був явно жіночий. Але звідки могла тут взятися жінка? І що їй загрожує? — Єво! Ти чуєш? Хтось кричить. Єва не відповіла. — Єво! — покликав Адам і відчув якусь неясну ще тривогу.— Ти спиш? Кинувся до протилежної стіни, гарячкове помацав лежак — Єви на ньому не було. Куди вона поділась? Чому вийшла з печери? Та ще серед ночі? Невже з нею щось трапилось? Тієї ж миті знадвору знову донісся розпачливий крик. І тільки тепер, зовсім уже проснувшись, Адам збагнув, що то кричала Єва. Не вберіг... Відчув, як на голові у нього стало сторч волосся. Заметався у пітьмі печери, шукаючи вихід, а Єва кричала. А в нього хо- лоло всередині, і він все ніяк не міг знайти вихід. — Зараз, зараз,— бурмотів, стукаючи у кам'яну сті- ну то головою, то плечем, то руками.— Десь вихід по- дівся... Нарешті вискочив із печери, і здалося Адаму в пер- шу мить, що він з головою пірнув у розчин смоли — така чорна була ніч. Глухо гудів вітер, десь унизу шу- мів невидимий прибій. Угорі не було видно жодної зір- ки — захмарило, чи що? — Єво! Ти жива?..— заметався Адам, не знаючи в який бік кидатись.— Де ти? Озвися! Крик пролунав ніби поруч, зліва: — А-а-а-а!.. Адам кинувся на той крик, перечепився, впав, боля- че забившись. Схопився знову. — А-а-а!.. Судячи по моторошному крику, їй загрожувала смертельна небезпека. А він з голими руками. Спітк- нувшись об камінь, Адам, схопив його, намагаючись підняти, але збагнув, що то виступ скелі. Плюнув спе- ресердя і побіг. Голіруч. І зіткнувся з чимось. Чи з кимось. Живим. — Єво! Ти?.. Що тобі загрожує? Єва кинулась до нього, схопила за руку. Вона трем- тіла, як у лихоманці, і все ще схлипувала. Але була живою. Адам гарячковите обмацав її, і з душі відляг- ло. Ціла. — Що з тобою? Чому ти серед ночі опинилася в ске- лях?.. Хто тобі загрожував? — Ту-туа-алет,— Єва цокотіла зубами і міцніше стискувала його руку.— Не відходь од мене, я б-боюся... Тримаючись за руки, вони рушили, і через кілька кроків обоє стукнулись в глуху стіну. — Тобто треба ліворуч,— швидко поправився Адам. Пішли ліворуч і опинились у вузькому кам'яному тупику. — А ти сам хоч знаєш, куди йти? — підозріло за- питала Єва.— Ліворуч, праворуч... Де вихід? — Пітьма така, що нічого не второпаєш. Хоч би зорі були. — Ти що, по зірках будеш шлях до печери шукати? Вони кілька разів спотикалися об каміння, падали, боляче вдаряючись, і знову потрапляли в глухий ка- м'яний мішок. — Що ти мене по якихось щілинах тягаєш? — не втрималась Єва.— Ото вигукала собі поміч. Сама блу- кала, тепер будемо вдвох блукати. — А може, ти мене своїм криком з пантелику зби- ла. Але ж і темно, нічого не бачу,— бідкався Адам.— Чорні ж на цій планеті ночі! — Ти думаєш, я сова? Спасибі за таку поміч! За- вів... — Я завів? То ти мене своїм криком... — Я... кричала? — крикнула Єва. — А я згарячу було подумав хтозна-що. — Я пішла в скелі... і заблудилась. Куди не потк- нуся — одні скелі. Вітер виє, ніч чорна... Мені почало різне страхів'я привиджуватись. А тут ще й вогняні очі світяться. Он! — злякано мовила вона.— Хтось ди- виться. — Та то ж світлячки. — Вони так схожі на очі. Адам смикнув її за руку. — Пішли. Теж мені... туалет шукала. А я вже хто- зна-що подумав. Що тебе хижі звірі терзають, а вона... заблудилась. Пішли спати. І вдруге вночі з печери са- ма не виходь. Мало що може трапитись. — Куди ж іти? — полохливо озиралась Єва.— Всю- ди каміння, скелі. — То тобі з переляку здалося. А йти треба право- руч. Адамові менше всього хотілося зараз сперечатися з Євою, бо, скільки б не сперечався з нею, все одно марно. Вона буде права. Такі вже жінки, і їх не пере- виховаєш. Так він подумав і повернув назад, щоб знайти стеж- ку в скелях. Та не встигли вони зробити й трьох кро- ків, як уперлись у прямовисну стіну. Адам для чогось помацав її руками і так підсумував свої пошуки виходу з кам'яної западні: — Схоже на те, що ми з тобою в якійсь ямі. — У якій ямі? — скривилась вона.— Я боюсь ям... Вони ще потикались у різні боки, кілька разів, спітк- нувшись, упали, але всюди їх зустрічала стіна — пря- мовисна, гладка і глуха. — Вихід один,— зітхнув Адам.— Треба тут чекати ранку. А ранок завжди од вечора мудріший. Адам намацав ногою камінь, і вони присіли. Єва, обхопивши обома руками його руку, притислась до неї і, здригаючись усім тілом та схлипуючи, почала дрі- мати. Але досить було йому ворухнутися, як вона зля- кано схоплювалась і ще міцніше стискувала його руку. — Ти куди? — буркотіла вона крізь сон.— Хочеш утекти від мене? І не думай, навіть уві сні твоєї руки не випущу. — І не думаю втікати. Та й куди я від тебе втечу на безлюдній планеті? — Отож-бо. Спи. І не ворушися. Обоє задрімали. Чи довго спали, чи ні, як Єва рап- том закричала. Адам поспіхом розплющив очі — білий день. — А-а-а!..— кричала Єва, притулившись до нього, кричала, певно, вві сні, бо очі її були заплющені. — Відкрий очі,— засміявся Адам.— Уже білий день, а ти верещиш. — Сам ти... верещиш,— Єва розплющила очі й од- разу заспокоїлась.— Де ми?.. Спали вони, сидячи на камені, за три кроки від вхо- ду в печеру. І не було ніяких тупиків, ні ями. — Це ж треба! — здивувалась Єва.—Ну хай я за- блудилась. А як міг заблудитися у своєму улюбленому камінні геолог? Адам тільки плечима знизав — цього він і сам не міг збагнути. — Скільки бував у горах, але такого зі мною ще не траплялося... Між трьома каменями заблудився. — І взагалі, чому ти за мою руку тримаєшся? — обурено вигукнула Єва і, відпустивши його руку, від- сунулась. — Даруй, але мені здавалося, що це ти трималася за мою. — Хто тобі сказав таку нісенітницю? Чого б це я хапалася за твої руки — потрібні вони мені! Ще й бі- гаєш за мною. — Але ти ж кричала серед ночі.— Адам був геть спантеличений. — Я кричала? — загорлала Єва, взявшись у боки.— То тобі... приснилося. І не сперечайся зі мною. Ще не народився на світ такий чоловік, який би міг мене... пересперечати. “От і збагни цих жінок,—думав Адам і знизував пле- чима.— І що це за таке... загадкове плем'я Землі, яко- го ми, чоловіки, не можемо збагнути і без якого жити теж не можемо? Ні на Землі, ні на інших планетах”. Частина друга. "Що чувати..." умовах зберегти фігуру. Так, чого доброго, ще й кри- вобоким стану. Коли прилетять земляни, то, побачившії мене, запишуть у мою характеристику, що знаходиться у відділі кадрів Другого Космофлоту, таке: “Має фізич- ну ваду — на планеті зірки А, сузір'я Центавра, відле- жав боки і звідтоді не користується успіхом у жінок”. “І не дотепно,— думала Єва з постійним (і де воно у неї бралося, із яких джерел черпалося?) роздратуван- ням.— А щодо жінок, то ти й раніше не користувався у них успіхом. Бо жінок, як і сім'ю, тобі замінила гео- логія”. На Адамове щоденне й незмінне привітання вона зі своєї половини печери не завжди відповідала — хіба що тоді, як мала настрій. Але це траплялося рідко (ли- ше тоді, коли їй снилося щось гарне, наприклад, Земля, ті місця, де вона бувала раніше, або різні історії, що траплялися на службі чи вдома), здебільшого ж Єва відмовчувалась, вдаючи, що ще спить. А сама думала: ну прожили вони ще одну добу на планеті. А для чого? І чому вона мусить так уперто чіплятися за якесь там нікому не потрібне життя? Хіба це така вже дорогоцін- ність?.. На Землі — так, а тут? На безлюдній Леонії? То для чого вони докладають стільки зусиль, аби ви- жити, вижити будь-яким способом. Щоб закінчити те життя в оцій печері дикунами?.. Коли б Адам не ви- тягнув її з моря в ту першу ніч після загибелі “Геліо- са”, нічого б Єва вже не знала, і було б їй, далебі, кра- ще, аніж нидіти в печері невідомо ще скільки. Чекати, доки їх розтерзають хижі звірі на цій планеті?.. З яко- го боку не глянь, як не думай, а рації чіплятися за життя немає. Од тих думок хотілося плакати, вити, і вона, щоб стримати стогін, до болю, а часом і до крові прикушу- вала губу... Ні, не хотілося їй говорити з Адамом. Та й потреби такої не було. Адам же тим часом схоплювався, енергійно тер ку- лаками очі і, повернувшись до Єви, по-діловому запи- тував : — Що чувати? Оте “Що чувати?” він незмінне повторює щоранку, наче й справді чекає від неї якоїсь інформації. А що вона “чувала”? Те, що їй снилося,— от і всі новини. А снилося одне і те ж: Земля, маленьке чепурненьке містечко на березі тихоплинної степової річечки, у яко- му вона народилася і виросла. Снився чебрець (а його багато росло по схилах степових балок), снилося, що во- на рве у тих балках терпкий тернослив, од якого аж рот зводить. А ще снилася отча хата у вишневому садочку. Втім, садочка як такого не було, за хатою росло кіль- ка вишень (мати називала те місце вишняком: “Побіжи, Єво, у вишняк та нарви ягідок, то я вареників зварю”) і одна висока й тонка (в гущавині ж бо росла) абрикоса, на якій, на самому вершечку, жаринками горіли соняч- ні плоди. Єва любила вранці трусити абрикосу. Вибі- жить у вишняк ще сонна, нахилившись, пірне під виш- неве сплетіння, задере голову, шукаючи вгорі жаринки в зеленому листі, і трусне тоненький стовбурець. На голову їй, на шию, на плечі й груди дощик упаде, роса то. А з росою впадуть у мокру траву кілька оранжево- світлих чи й жовтогарячих плодів... (І досі вони сві- тяться у душі, як згадує отчу хату і вишняк за нею). За їхнім вишняком кінчалося те патріархальне малень- ке містечко, що доживало свій останній вік. Далі по- чинався степ із балками та ярами, кущами терну й пахучими чебрецями, з сон-зіллям та горицвітом, з метеликами і птаством. Висуне, бувало, Єва голову з прохолодного тінистого вишняка, а їй у лице вдарить гаряче, туге степове повітря, терпке, чебрецеве... От і сняться оранжево-світлі абрикоси, що падають їй на плечі разом із теплою росою, той безмежний чебрецево- полиновий степ, і Єва у степу — у вигорілім ситцевім платтячку, з вигорілим на сонці лляним волоссячком... — Адаме,— раптом озивається Єва, хоча ще хвилю тому не мала бажання з ним говорити.— А ти пам'я- таєш своє перше вікно? — Що? — Адам запитливо дивиться на неї, нічого не розуміючи.— Яке вікно? — Ну... в батьковій хаті,— Єва дивиться мимо Ада- ма і, певно, його не бачить, хоч і говорить до нього.— Пригадай же. Була ж у тебе батькова хата? Не в лабо- раторії, не в колбі ти народився. — Була. — Ну от. Пригадай те вікно, з якого ти вперше по- бачив світ... Не просто побачив, а відчув. Відчув, що світ великий, прекрасний і що ти радісно входиш у той світ. — Н-не пригадую. — А я... як зараз, бачу. Мені було п'ять літ, я тяж- ко захворіла. Кілька місяців не вставала з ліжка. Й ось одного ранку прокинулася з відчуттям, що я видужала і що зараз має щось трапитись. Неодмінно мусить щось трапитись, і я вибіжу у двір, а потім у степ. За вікном зашуміла злива, така рясна й весела, що я встала. Пі- дійшла до вікна, штовхнула раму, вікно відчинилося. І в кімнату ввірвалися пахощі свіжого, теплого літньо- го дощу, квітів, мокрого листя, а з степів війнуло чеб- рецем та полином. Мама називала полин євшан-зіллям, і для мене то було якесь загадкове й таємниче слово: євшан-зілля. Я навіть його іноді боялась, того слова. Особливо, як у темній кімнаті це слово згадаю: євшан- зілля... Але я вже відхилилася. Я вдихнула пахощі дощу, і в мене аж голова закрутилася. Лягла животом на підвіконня й звісила вниз голову. У вишняку лопо- тів дощ, лунко барабанив по листі лопухів. А внизу, під стіною, потоки води, що лилися із даху, вибили у землі канавку і наповнили її водою. У тій канавці плавав кораблик—маленький, паперовий кораблик. Білий-бі- лий! На нього лилася вода, в маленькій канавці тво- рилося таке, що для нього було рівнозначно шторму... А біля канавки, під листком лопуха, сховався мокрий горобець, стріпував крильцями і щось підбадьорливо цвірінькав до кораблика, який борсався на хвилях... Ось тоді я вперше і відчула, що це не просто вікно у батьковій хаті. Це — вікно у білий світ. І що світ той прекрасний. Але будуть у ньому шторми, та вони ні- коли-ніколи не потоплять той білий кораблик. Помовчала. — От і думаю... Де зараз батькова хата, де наш виш- нячок, де те вікно, той мокрий горобець і білий кораб- лик, що відважно боровся із хвилями у канавці під моїм вікном? Де він, Адаме? А може, його взагалі не було? Як не було й отчої хати, а був усього лише сон?.. А ще їй снилися мати і батько. Батько так радів, коли дізнався, що вона стала аст- ронавткою. Радів і пишався нею. Він дуже хотів мати сина. У нього вже була дочка, але він чекав сина. А на- родилася вона, Єва. І все ж батько хвальковито казав своїм колегам: “Нічого, моя дочка ще заткне за пояс ваших синів!” Коли Єва стала астронавткою, коли її зарахували до складу екіпажу “Геліоса”, він від радо- щів та гордощів за свою дочку і за весь свій рід був сам не свій. А ось мати плакала, коли виряджала дочку, материнське серце наче віщувало біду. Якщо вона за- гине тут (а до цього, звісно, йдеться), то батько одна- ково пишатиметься нею. Тяжко йому буде, але він не падатиме духом. Гордість за дочку-астронавтку з транс- галактичного зоряного лайнера допоможе йому пере- нести тяжку втрату. А мати, якщо Єва не повернеться на Землю, навряд чи знайде у собі сили вистояти в горі. Вона маленька, кволенька, надто емоційна і не здатна тримати себе. Емоції над нею завжди верховодили, і ніякі аутотренінги не допомагали. Горе її зломить.
Шкода не так себе, як матері. Вона не зможе перенести загибелі дочки. І снилися Єві люди. Багато-багато людей снилося їй щоночі — русявих, білявих, чорнявих, рудих. Жінки, чоловіки, діти, під- літки, діди, баби... Хто тільки не снився! Люди прихо- дили у її сни сотнями, тисячами. І вона, щаслива й весела, сміючись, щось говорила, гомоніла, галасувала з усіма, здається, разом, її штовхали в тому збіговись- ку, і вона когось штовхала, протискуючись у натовпі, її хто-небудь із язикатих, з отих, хто за словом не лізе до кишені, дошкуляв шпилькою (досить банальною, але вві сні вона і тій банальності була рада): “Ви так делікатно штовхаєтесь, що в мене вже ребра болять!..” Єва відповідала в такому ж дусі, не ображалась і по- чувалася як ніколи щасливою. Щасливою від того, що так тісно навколо неї, що всюди люди, люди, люди і вони так гарно її штовхають, так симпатично. Дивно. Дуже дивно. Раніше, на Землі,— о, як то дав- ко було! — її дратували людські натовпи, юрмиська чи й просто звичайний потік на стрічці рухомого тротуа- ру великих міст. Вона тоді багла самотності, мріяла про рятівну відпустку, яку вони з Русланом неодмін- но проведуть десь на безлюдних островах чи високо в горах, де немає нікого і де вони насолоджуватимуться тишею і пусткою. Тиша і самотність! Єва колись про неї мріяла, як про найбільше щастя. Наївна! Тільки тепер розуміє, що найгірший, найтяжчий, найнестерпніший стан люди- ни — це безлюддя навколо тебе, пустка в душі. Але як вона раніше прагла безлюддя, усамотненості, так тепер радіє, коли бодай хоч у сни приходять до неї люди, дорогі земляни. “Без живих істот не можна жити. Якщо ти людина, то мусиш бути з людьми,— майже щодня думає Єва.— Якщо пощастить коли-небудь повернутися на Землю, то буду лише там, де найбільше народу...” — Агов, Єво! — весело кричить Адам із своєї поло- вини, ніби їх розділяє не півтора десятка метрів, а при- наймні з кілометр.— Питаю, що чувати? — Крім одноманітного рокоту прибою, що долинає в печеру, більше нічого не чути,— відповідає вона, над силу переборюючи постійний ранковий спалах дратів- ливості. Коли ж мала сякий-такий настрій, якщо душа її не нила, то іронічно одказувала: — Я ще сьогодні не ходила на базар і не слухала всезнаючих тіточок. Та й знайома сорока щось не при- літала з останніми новинами на хвості.— Й насмішку- вато запитувала:— А що чувати у твоєму кутку нашої велелюдної печери? — Зараз послухаємо останні новини,— Адам робив двома пальцями рух, ніби повертав невидиму ручку транзистора, клацав язиком і радіоголосом проголо- шував ; — Як передає кореспондент агентства “Що нового у космосі?”, сьогодні минає рівно місяць, як двоє відважних землян, Адам і Єва, змушені були ціл- ком добровільно поселитися на необжитій планеті Лео- нія, що в сузір'ї Центавра, за 4,28 світлового року од Землі. — Невже місяць? — Єва, звівшись на лікоть, з по- дивом дивилася на Адама, і в її світлих очах спалаху- вали якісь іскорки. Адам, заохочений її увагою, “пе- редавав” далі.: — Чого досягли перші поселенці планети за перший місяць життя в комфортабельній, хоча й без усіх ви- год, печері на березі безіменного моря?.. Немало. Вони збороли... ну, майже збороли, у собі відчай, знайшли... ну, майже знайшли, рішучість і впевненість у своїх силах та спокійно дивляться у майбутнє, готові до будь- яких несподіванок чи ударів долі. І настрої у них рів- ні та спокійні, особливо у Єви (Єва лише пирхнула). Можна сказати, що вони по-діловому зібрані, настроє- ні тільки на перемогу у боротьбі за своє існування. Так, наприклад, на запитання кореспондента, як вони по- живають, Єва досить бадьоро відповіла: “Нічого. Жити можна. Принаймні могло бути й гірше. Та й товариш по печері мені трапився непоганий. Ви, може, чули про нього? Адам Весна-Другий. Взагалі, скажу вам, чудовий хлопець. З ним, як то кажуть, не пропадеш. Принаймні він забезпечує мене мідіями, на які я вже, признаюся, і дивитися не можу, такі вони розпрекрас- ні. як у кращих ресторанах Європи”. — Гм!..— знову хмикнула Єва і підібрала губи. — Ваші плани на майбутнє? — голосом радіокомен- татора запитав Адам і відповів, підробляючись під Євин голос: — Сподіваюсь, ми з Адамом успішно освої- мо і колонізуємо Леонію. А проживши перший місяць, проживемо і решту, якихось там 168 місяців, що ста- новлять чотирнадцять років... Адам явно перестарався, згадавши оті 168 місяців, бо Єва, зашурхотівши травою, схопилась і сіла, звісив- ши ноги з кам'яного виступу. — Аж 168 місяців нам тут ще жити? — Голос її почав неприємно тремтіти.— Та я... я... — Ні, вже трохи менше,— посміхався Адам, не від- чуваючи грози, що збиралася у печері.—Лишилося якихось 167 місяців. Зовсім небагато. Якихось там п'ять тисяч днів. Чи десь близько того. Одним словом, порівняно із Всесвітом — дріб'язок! Але згадка про чотирнадцять літ в'язниці на чужій планеті геть зіпсувала Єві і без того не рівний настрій. — Ти... ти на зло мені нагадуєш про оті чотир- надцять літ? — пробурмотіла вона, і губи її затремті- ли.— Я тільки-но заспокоїлась, а ти... Чого ти посмі- хаєшся? — накинулась на Адама, рада, що, нарешті, знайшлася хоч якась зачіпка.— Мені вже набридла твоя щоденна штучно весела посмішка, як і твій вічно бадьорий настрій!.. Я знаю, що на Землі медицина тво- рить дива. Штучні органи, різні частини тіла людям запросто трансплантують: серце, нирки, печінку, ле- гені, кінцівки... Ума, правда, ще не можуть трансплан- тувати, якщо свого, приміром, немає. Але я не чула, щоб на Землі кому-небудь трансплантували штучну пребадьору посмішку. То звідки вона у тебе? — На жаль, ні іншої посмішки, ні тим більше ін- шого голосу я не маю,—посміхався Адам і цим ще більше дратував Єву. — Я не можу... більше з тобою жити у цій печері! — О, це вже щось нове у твоєму репертуарі. — А-а, ще й насміхаєшся?!. — У давнину на Землі сусіди, які не могли вжити- ся в одній квартирі, чи чоловік із жінкою глека роз- бивали, то розмінювали своє житло. Тоді навіть було відповідне бюро для обміну,— все з тією ж безжурною посмішкою говорив Адам, роблячи кілька енергійних вправ руками, тулубом, головою.— Ось і ти вивісь ого- лошення про обмін з таким текстом: “Міняю одну пе- черу на дві окремі у різних районах планети”. — Ти просто знущаєшся наді мною. Твій недолу- гий гумор такий же тупий, як і це каміння! — тупала вона ногою об кам'яну долівку печери і вибігала геть. Та не встигав Адам ще й подих перевести, як Єва поверталася назад, бігала по печері, обхопивши голо- ву руками. — Проклята планета! Навіть піти нікуди! Всюди безлюддя. Нікому тут не потрібна самотня і рознещас- на жінка. — А ти і не йди нікуди,— Адам підходив до кам'я- ної заглибини посеред печери і ворушив попіл, як він казав, домашнього вогнища. Вогонь у печері вони роз- водили щовечора, й Адам по кілька разів за ніч вста- вав, щоб підкласти цурпалків (їх він бив каменюкою). І тепліше все ж таки було вночі, особливо коли під ранок з'являлися тумани, крім того, вогнище давало світло — Єва боялася спати у пітьмі. — А ти... хочеш, щоб я пішла? Так? Пішла? — за- рядила вона.— Так?.. — Ні, не хочу,— Адам розгріб уже затухаючий жар, підклав сухої камки, гілочок і, стоячи на колінах, роз- дмухував вогонь.— Зовсім не хочу, бо самому на без- людній планеті не мед. — Ага, так ти не хочеш? — виходила Єва із ра- мок.— На злість мені не хочеш, так? Камка спалахнула, обличчя Адама засвітилося, від- блиск вогню затанцював на стіні печери, Адам підклав гілочок, цурпалків і загомонів до вогню, як до живої істоти: — На ось, покуштуй ще й ці гілочки... Попробуй ось цю паличку — суха-пресуха. Коли б я був вогнем, то тільки б і їв такі смачні сухі палички... їж, вогнику, їж і набирайся сили. О, а ти чогось затухаєш! Охляв!.. Не біда, зараз тебе підгодуємо... На ось, і гори, гори ясно, щоб у нашій печері було весело. — До вогню балакаєш, бо я вже тобі набридла? — Ти ніколи й нікому з чоловіків не можеш набрид- нути, Єво. — Ні, ти таки хочеш, щоб я звідси пішла. А я не піду нікуди. Чуєш, не піду! Тут буду жити! — Живи, будь ласка. — І половина печери моя. Ось ця половина,— забі- гала вона, показуючи, яка саме половина її.— І ти... не смій ногою потикатися на мою половину. — А вогнище у нас, сподіваюсь, буде спільним? — Хай буде спільним,— милостиво погодилася Єва. — От і добре, домовилися. А на твою половину пе- чери я — ані ногою. Не буду. — Що не будеш? — підбігла Єва до нього, розгніва- на, з червоними плямами на щоках, як завжди роз- патлана, і від того видавалася старішою своїх років.— Знаю! Ти спиш і мрієш, як би мене позбутися. Бо я то- бі зайвий тягар! — Вона впала на кам'яне ложе і за-' гатила по ньому кулаками.— Прокляте каміння! Всю- ди бездушне каміння!.. Адам мовчав. Та й що він міг порадити, коли й сам хотів до людей. Та тільки Єва затихла, озвався, ніби нічого й не тра- пилося : — Сьогодні у нас на сніданок учорашні печені мі- дії. Такі мідії, скажу тобі, що хоч на виставку дарів морів та океанів їх вези. Єва ворухнулась, роздумуючи, вставати їй чи ні, але голод змусив-таки звестися. Щось бурмочучи, уникаю- чи погляду Адама, підійшла до багаття, присіла на ка- мінь. І, взявши шпичку, потяглася нею до стулки че- репашки, у якій лежали оранжеві шматочки м'яса — що від вечері лишилося. Неохоче зжувала шматочок і скривилася. Раптом закліпала швидко-швидко, з очей її потекли сльози, і вона пожбурила свою шпичку в ба- гаття. — Досить! Я сита твоїми мідіями! — Але на друге у нас сік кокосових горіхів,— по- спішно вставив Адам.— Точніше, молоко кокосових горіхів. Теж делікатес. — І кокоси набридли! Все, все набридло! — Взагалі, ти права. Мідії і мені, чесно кажучи, приїлися. — Мені вони вже сняться. Невже ти не можеш при- думати щось інше? У твоєму розпорядженні ціла пла- нета, завбільшки з нашу Землю, а ти щодня годуєш мідіями! І миттю вибігла з печери. Адам звівся і заходив сюди-туди по печері, щось бравурне й оптимістичне насвистуючи. Він завжди так посвистував, коли не було іншого виходу. Але цьо- го разу навіть рятівний свист не приносив бажаного спокою, і Адам змушений був удатися ще й до співів, які (як запевняють психологи) завжди приносять ду- шевну рівновагу і дарують уміння тримати себе в руках. І він стиха замугикав: Ой у вишневому садочку Там соловейко щебетав. Фіть-фіть-фіть, Тьох-тьох-тьох, Ай-я-я, ох-ох-ох, Там соловейко щебетав!.. Уперше Адам зустрів Єву на Памірі, в гірській обсер- ваторії. Хоча зустрів — не те слово. Не було б щастя, так нещастя допомогло. Він провалився на льодовику в щілину і три дні, не потрапляючи зуб на зуба, просидів у крижаній пастці, виколупуючи ножиком щось подібне до східців. (Зго- дом, відповідаючи на запитання знайомих, як він ви- тримав у крижаній щілині три дні і три ночі, відпові- дав, посміхаючись: “Ви знаєте, нічого. Свіже повітря плюс повна відсутність шкідливих мікробів”). На четвертий день, вибравшись із ущелини, змай- стрував із двох гілок щось на зразок милиць і пошку- тильгав на одній нозі (другу вивихнув при падінні). Метр за метром долав відстань до бази. Та, на біду, почалася така густа завірюха, власне, снігова круго- верть, що Адам у тому білому вирі збився з путі і по- брів у протилежний од бази бік. На другий день від переохолодження у нього почалося запалення легенів. Скільки днів проблукав у горах на саморобних мили- цях та ще з високою температурою — не знав. Усе — світ, помисли, бажання, думки — звузилось до одного: йти. Іти вперед і тільки вперед. І він ішов, підкоряю- чись внутрішньому наказу. Вкрай обезсилений, голод- ний, виснажений, на межі життя і смерті, не бачачи світу білого і майже нічого не чуючи, випадково ді- стався він до високогірної обсерваторії. Останні метри повз, уперто тягнучи за собою рюкзак із кількома зраз- ками конче потрібних йому мінералів, Памір... Зараз він ладен був би вдруге пройти той тяжкий шлях на саморобних милицях, аби лише не нудитися в печері. Бо тоді була мета: йти вперед. До людей. І він ішов. До людей. А втім, хіба зараз у нього не така ж мета — жити, щоб діждатися людей? Іти чужою планетою, щоб дійти до людей! Місяць тоді від нього не відходила Єва Ней, з вигля- ду ще дівча, вчорашня студентка — молодий лікар ви- сокогірної обсерваторії: лікувала, з ложечки годувала зарослого чорною щетиною молодого геолога, навіть вечорами, сидячи біля його ліжка, співала веселі пі- сеньки. Адам то марив і кудись поривався, то виринав із гарячого небуття. І крізь силу їй посміхався — лице обморожене, посмішка і та викликала біль. Він був між життям і смертю кілька днів, бився у полум'ї високої температури, надсадно кашляв, хрипів. А Єва, притуливши йому до плеча пістолет для введен- ня ін'єкцій, вистрілювала рятівну рідину під шкіру, потім напувала чаєм з малиною — раділа, що, нарешті, зможе застосувати на хворому всі свої медичні знання, набуті в інституті. — Я така рада, що ви потрапили до нас у тяжкому стані,— щебетала вона, коли загроза життю вже ми- нула й Адам міг сидіти у ліжку, щебетала з безпосе- редністю наївної студентки, якій дістався на екзаме- нах нелегкий білет, але вона зуміла на нього відповіс- ти й одержати найвищий бал. Й оте майже дівчаче щебетання лікувало Адама дужче найновіших патен- тованих ліків.— Розумієте, я прибула сюди з бажан- ням пошвидше застосувати на практиці набуті знання, здобувати лікарський досвід, а в обсерваторії всі, аб- солютно всі, фізично здорові й ніхто не збирається хворіти. Й, отже, ніхто не потребує медичної допомо- ги. За рік, що я тут, хоча б тобі в кого нежить з'явив- ся. Аж обидно! А він дивився на лікарку і думав: “Аби тебе побачити, дівчино, аби завжди чути твоє лікувальне щебетання, ладен хворіти щодня. На- віть найсерйознішими хворобами!..” Говорити йому було ще важко, посміхатися теж, то- му Адам просто дивився на неї, слухав і дякував долі, що завела його в крижану пастку і що завдяки цьому він познайомився з дівчиною. — Розумієте, Адаме, з такими здорованями, як у нас в обсерваторії, я, чого доброго, швидко дискваліфі- куюсь і забуду те, що знала в інституті,— лікувальною музикою дзвенів для нього її голосок.— Ось чому я така рада, що випадок привів вас сюди. “Я теж радий”,— посміхався Адам самими очима. — Становище, ваше, прямо скажемо, справді було загрозливим, і я, нарешті, зуміла довести, на що здат- на як лікар. А то сиджу тут у горах і не знаю, до чого докласти руки. Гербарій високогірних рослин збираю. Ах, яка я рада, що ви, Адаме, справжній, найсправж- нісінький хворий і що ви потрапили до мене! Єва досить швидко поставила його на ноги: чи най- новішими ліками, чи знаннями, чи своєю присутністю, а чи щебетливо-співучим голоском. А вона все на- співувала: і в палаті, і в коридорі; її тихий лагід- ний голосок линув до нього звідусіль, як бальзам... А найбільше Адам любив слухати, як вона “тьохка- ла” : Ой у вишневому садочку Там соловейко щебетав, Фіть-фіть-фіть, Тьох-тьох-тьох, Ай-я-я, ох-ох-ох, Там соловейко щебетав!.. Гай-гай, де ти, Єво, з далекого Паміру поділася? Не- дарма ж на зорі людства хтось із філософів сказав: усе тече, все міняється. У теперішній Єві він не впізнавав ту далеку, памірську, Єву, котра ще й досі щебече у його серці і не вмовкне, мабуть, ніколи. Там, на Памірі, у високогірній обсерваторії, і справ- ді щебетав йому соловейко... Коли Адам прощався, Єва провела його до верто- льота. А проводжаючи, без угаву торохтіла своєю ми- лою говіркою, по-дівочому дзвінкою. А він слухав її і думав: от і скінчилося його щастя. Звідси полетить на свою базу, знову почнуться польові маршрути, і за плином часу, за туманами, за далями, за гірськими піками зникне його юна лікарка, і їхні путі-дороги більше ніколи не зійдуться. Хіба що, як зачує соловей- ка, то защемить щось у серці — солодко і боляче вод- ночас. Сказати їй про своє почуття, думав Адам. Сказати, що в них на базі немає лікаря і вона, як захоче, зможе перейти туди. А вони, геологи, візьмуть на себе підви- щені зобов'язання: часто і серйозно хворіти, щоб вона мала на кому вдосконалювати свою лікарську майстер- ність, набувати досвід. Так він говорив із нею подумки, а вголос не зважив- ся сказати про свої почуття: ні прямо, ні наздогад. Таким уже вдався. — Я ніколи-ніколи вас не забуду, Адаме, — щебе- тала дівчина дорогою. — Ви були моїм першим справжнім пацієнтом. Ви були зовсім-зовсім негодя- щим і стали на ноги. Ах, яка я рада, що ви дісталися мені. Одне ваше двостороннє запалення легенів чого варте. А вивих ноги? А загальне виснаження організ- му, переохолодження? А ускладнення на зір і на слух?.. О, я вас ніколи не забуду! Бо з таким букетом захворювань і ускладнень не кожному лікареві потра- пляють пацієнти. — І я вас теж... не забуду, — нарешті зважився Адам.— Ви були і залишитесь для мене найсправж- нісіньким лікарем. Адам уже було рушив до гвинтокрилої машини, яка мала перевезти його на базу геологів, рушив, тримаючи в руках свій бувалий у бувальцях рюкзак з кількома мінералами, як нараз спинився. Повагавшись, піді- йшов до Єви — стрункої, юної, у білому халатику і бі- лій шапочці, що так їй пасувала і з-під якої вибивалося золотисте волосся, і, чомусь заїкаючись, мовив: — Д-дозвольте вас п-поцілувати.— Ні до того, ні після того він ніколи не заїкався. Почервонівши, як школяр, швидко пояснив: — Як лікаря, який вряту- вав мені життя. Вона зашарілась, але погляду не відвела і дивилась йому прямо в очі своїми світлими, променистими очима. — Цілуйте, — прошепотіла, але уточнила і застерег- ла водночас: — Тільки як лікаря. Адам невміло та несміло ткнувся губами в її щоку, ткнувся і на якусь долю секунди відчув у себе на гу- бах щось прохолодно-ніжне, бентежно-весняне. (В край- ньому разі, те почуття було зовсім-зовсім іншим, аніж коли він, від'їжджаючи на Памір, цмокнув у щоку свою тіточку). Більше Адам у своєму житті не цілував нікого, Але той поцілунок і досі у нього на губах. Та ще пісня юної лікарки в серці: "0й у вишневому садочку...” Думав Адам, що попрощався із своїм соловейком на Памірі назавжди. Та недарма ж ото казали в давні часи, що гора з горою не сходиться, а людина з люди- ною... Минув рік, і вони зустрілися. І зустрілися на Місяці, куди обоє, незалежно одне від одного, отримали призначення й працювали в на- уково-дослідній станції; він — геологом, вона — ліка- рем-психологом. Та перша їхня зустріч на Місяці найбільше запам'я- талася Адамові. Вони обоє були в яскравих оранжевих скафандрах і, смішно стрибаючи, здибалися на прогулянці за науковим містечком. Із своєрідною “ходою” на Міся- ці (себто стрибками) вони ще не освоїлись і, потішаю- чись над своїми неоковирними кроками, дивно пере- сувалися місячною поверхнею. Наче оранжеві кенгуру, стрибали вони одне одному навстріч, і Єва, зробивши надто різкий рух, пролетіла мимо Адама, і він ледве наздогнав її. Адам пам'ятав ту їхню першу зустріч на Місяці, ко- ли вони стрибали й раділи, мов діти; і її очі, що диви- лися на нього так привітно крізь подвійне скло ілюмінатора гермошолома, і похмуру, з'їдену, зриту крате- рами місячну поверхню, і довгі, різкі, чорні тіні, й чорне зоряне небо над ними, і в чорному небі голубий диск Землі. Земля у небі Місяця була разів у чотирнадцять біль- шою за повний Місяць у небі Землі. Якраз стояло “повноземелля” (Земля, як і Місяць у її небі, теж має фази в небі Місяця) і голубий диск так яскраво світив, що можна було легко читати при його світлі навіть дрібний шрифт. Глянули вони на Землю і завмерли, вражені її кра- сою. Адам узяв Єву за руку — зважився-таки! Але що він відчув, коли рука її була в рукавиці, та й уся струн- ка постава захована в оранжевий кокон скафандра... Земля висіла в небі, як намальована, — хвилююча і за- гадкова. На її диску видно було чималі хмарні покри- ви, вони закривали майже половину планети. Друга половина віддалеки нагадувала географічну карту, особливо коли вони побачили блик Сонця в одному з океанів Землі. Яскравість сонячного блику в океані скидалася на світло повного Місяця. Потім блик роз- мився, чи хмари насунулись, або, швидше всього, в океані почався шторм. Біля полюсів хмари зливалися з білими шапками снігів. Екваторіальні зони Землі — області тропічних злив — теж вкрилися хмарами. Краї диска були білястими, а ближче до центру мали яскравіші фарби, обриси материків, неясні, нечіткі, то- нули в голубому сяйві атмосфери. — Загальний голубуватий колір Землі пояснюється атмосферою, що розсіює переважно короткохвильове випромінювання, — пояснив їй Адам, і Єва зненацька запитала: — Є життя на Землі чи немає? Він посміхнувся, бо знав цей парадокс: навіть із Місяця неможливо визначити, чи є життя на Землі. Тільки в телескоп можна побачити дивні, що димлять- ся вдень і вночі, світлі плями — міста. — Земля людей, — простягала Єва руки в чорне небо, до голубого диска. — Мамо Земле, ти бачиш нас на Місяці? — Кажемо Земля людей, а рослин на Землі більше, аніж людей,— говорив Адам по системі зв'язку.— Якщо всі люди, що живуть нині, стануть щільно один до одного, то вони розмістяться на території невели- кого озера Севан у Вірменії. Мало місця займає на Землі людина порівняно з рослинами. — І все ж Земля — планета людей! “Може, тому Земля і прекрасна, що на ній є такі чудові жінки, як Єва”,— подумалось тоді Адамові. Стосунки між ними встановилися рівні, дружні й щирі, які бувають між добрими знайомими. Він називав її “мій перший справжній лікар”, а во- на його — з тією ж щирістю і радістю — “мій перший справжній пацієнт”. Єва була все такою ж: милою, симпатичною і безпо- середньою дівчиною, щебетливою, дзвінкоголосою, завжди веселою і привітною. З усіма на станції в неї були гарні стосунки, з усіма вона легко сходилася, знаходила спільну мову, легко здружувалась, і всі її поважали, хвалили. “Недарма ж вона психолог, — казали. — П'ять хви- лин поговориш, а .вже хочеться перед нею викласти всю свою душу”. Адам погоджувався з такими думками. Більше то- го, і сам хотім розкрити перед Євою свою душу: або — або?.. Та заважала клята несміливість! “А раптом відмовить?” — гнітило й охолоджувало його запал. Як він тоді дивитиметься їй в очі? Бачились вони, на превеликий жаль Адама, дуже рідко (в обох було чимало роботи). Але коли зустріча- лися десь у коридорах, бібліотеці станції чи на летюч- ках, нарадах, Єва першою починала розмову. — Ну як здоров'я, Адаме? — питала привітно й чо- мусь рожевіла (а може, то йому лиш так здавалося?). — На жаль, — розводив він руками, — на хворобу мені більше не щастить, хоч як не стараюся захворіти. — Чому це “на жаль”? — дивувалася, і її дзвінкий голос був непідробне щирим. — Хіба хвороба — то Щастя? “Для мене так”,— хотілося сказати, але Адам пере- водив усе на жарт. — Не хворіючи, я не можу стати вашим пацієнтом, а отже, й бачити вас частіше. — А ви... постарайтесь,— і в очах її спалахували дивні для нього вогники. — Пацієнтів у мене зараз не- багато, так що для вас місце знайдеться. — І радий би захворіти, так не щастить,— розводив Адам руками. — Вчені ліквідували майже всі хвороби, спробуй тепер захворіти. — І не зводив з неї захоплено- го погляду. — Та й ви мене так вилікували на Памірі, що звідтоді я безнадійно здоровий. Вона лиш руками сплеснула. — А знаєте, Адаме, після вас мені більше не щасти- ло на справжніх хворих, і я подалася в психологи. За- кінчила аспірантуру й ось лікую тут... Тільки не ті- ла — душі, вам не потрібна моя допомога? — Ну що ви,— сміявся Адам.— Щодо душі, то в мене все в нормі. Це була кричуща неправда, адже Єва подобалась йому, і в душі Адама було тривожне сум'яття. Але хіба він міг про те сказати? Хіба у нього вистачило б сили духу і волі? І нічого тут не вдієш, таким він уже вдав- ся. А може, так складалися обставини — хто знає. Його прадід-коваль завжди казав: кожен сам коваль свого щастя. Виходить, Адам не зумів викувати влас- ного щастя, то чого ж тепер на обставини нарікати? Після тієї розмови з Єною він довго збирався з ду- хом і, зрештою, вирішив сказати їй усе-все. І сам тоді вірив у це... Вони довго не бачились, бо Єва полетіла на Землю у службових справах і затримувалася там. А коли вона повернулась, його вже не було на Міся- ці — Рада з питань геології перевела на Марс, в Інсти- тут геології. Адам полетів на Марс із транспортно-па- сажирською ракетою, так і не попрощавшися з нею. Спершу сумував за Євою, та згодом, за плином часу й роботою, заспокоївся і більше не згадував про свого лі- каря. Тільки ні-ні — та й бриніла в його душі пісня: “Ой у вишневому садочку!..” Та через рік Єва — як негадана радісна зустріч, на яку Адам уже й не сподівався,— раптом з'явилася на Марсі. Та не де-небудь, а в Інституті геології. Вийшов він з лабораторії, крокує коридором, а нав- стріч у білому халатику, лукаво і мило посміхаючись, йде вона, Єва. — Ну як здоров'я, Адаме? — запитала так, ніби вони й не розлучалися, ніби й не бачились більше ро- ку. — Я рада, що зустріла свого першого пацієнта, як завжди, в доброму здоров'ї. Адам віддячив їй тим же: — А я радий, що бачу свого першого лікаря, як завжди, веселим, гарним і милим... Яким вітром до нас? — Не вітром, а наказом начальства, — посміхалася вона привітно і щебетала, як і перше, дзвінко, швидко, мелодійно (більше ні в кого із жінок не чув він такого гарного голосу). — Розумієте, Адаме, тільки-но я поду- мала: куди б оце гайнути, бо на Місяці вже набридло сидіти, аж тут наказ — на Марс, в Інститут геології головним психологом. І я, пам'ятаючи, що десь на Марсі трудиться мій перший пацієнт, не вагаючись, сі- ла в ракету, 75 мільйонів кілометрів — і я вже тут, на Червоній планеті. — З чим вас і вітаю. — Мерсі. Правда, Марс удвічі менший за Землю, але я особа не вибаглива 1 для моїх скромних діянь Червона планета цілком підходить. — Вона блискала білими зубами, а в очах було стільки іскристого тепла, що Адамові, як ніколи, було затишно й хороше стояти поруч із Євою, дивитися в її теплі очі, слухати миле щебетання. — Хоча, коли ми підлітали до Марса і я зиркнула на оглядовий екран, то спершу аж засмутилася. — Чому? — А тому, що побачила на екрані каламутний чер- вонуватий диск, і так мені в ту мить захотілося назад, додому, на рідну голубу Землю! З якимось відчуттям страху, чи що, вдивлялась я у той нечіткий червоний диск планети. Хмари пилу геть закутували Марс, і виг- ляд у планети був далеко не гостинним. А взагалі, я рада, що побуваю і на Марсі. Стільки вражень, буде що розповідати на старості. Йому було дивно чути в Євиних устах слово “ста- рість”, адже це поняття аж ніяк її не стосувалося. — Жаль, — вихопилося в нього. Адамові хотілося довше побути з нею, і він запросив лікарку на “малень- ку екскурсію на дах містечка”, додавши: —В честь вашого прибуття на Марс. — Страх, як люблю екскурсії по дахах, та ще з сим- патичними чоловіками! — вигукнула Єва насмішку- вато, але Адамові було приємно, що його відносять до рангу “симпатичних чоловіків”. Весело перемовляючись, як давні друзі, вони зайшли до кабіни швидкісного ліфта і піднялися на дах гігант- ського прозорого купола, що накривав усе містечко, герметичне ізолюючи його від жахливої атмосфери Червоної планети. Під прозорим ковпаком оглядового майданчика, що здіймався над дахом, не стріли ні ду- ші (а втім, старожили тут майже не 'бували, звикли, а товпилися на майданчику в основному приїжджі, новачки, але того дня і їх щось не видно було), і в Ада- ма майнула смілива думка: зізнатися Єві... Ну, якщо не в коханні, то хоча б сказати їй... яка вона незви- чайна, чарівна і скільки негаданих радощів принесла йому. Від тієї думки Адам розхвилювався, наче перед важливим іспитом у житті. Єва, певно, відчула це, бо пильно глянула на нього і зненацька запитала: — Що з вами, Адаме? Ви ніби змінилися. — Н-нічого, — Адам збагнув, що червоніє (за ту схильність до червоніння у розмові з жінками він себе ненавидів і старався поменше встрявати з ними в роз- мови. — Зовсім нічого... Просто вам здалося. — Гм!.. — мружачись, Єва насмішкувато дивилась на нього. — Ви щось задумали, Адаме, і ніяк не зважитесь. Принаймні у мене таке враження. Зважте, я все ж таки психолог і передчутті мене ще ніколи не ПІДВОДИЛИ. — Може, ви й чужі думки вмієте читати? Вона зітхнула. — Ні, хоча є психологи вищого рангу, які можуть це робити. Але мені до них ще далеко. — Жаль. — Чому? — Хоча тому, що відпала б потреба вам що-небудь пояснювати. Лише подумав, а ви вже й знаєте. — Є, Адаме, речі, про які людині все ж треба каза- ти словами. Бодай раз у житті, а вимовити ті слова. Вони підійшли до прозорої стіни оглядового майдан- чика і сперлись на поручень, що оперізував купол. Да- леко внизу за науковим містечком, освітлена Сонцем, простилалась червоно-бура рівнина з кам'яними гря- дами та піщаними дюнами. В ярах і кратерах лежали чіткі, майже рельєфні, чорні тіні. В рожевому від пи- лу марсіанському небі неслися рідкі буро-червоні хма- ри. А нижче них збиралася підозріла мла, і в ярах та кратерах уже почали розмиватися чорні тіні, на гребе- нях дюн заструменився пісок. — Наближається пилова буря,— сказав Адам, а сам напружено думав; з чого починати розмову? Просто так взяти і сказати їй про свої почуття? Але ж воно якось... Ніби ні з того ні з сього. “Мабуть, мені не ви- стачає інструкцій, як діяти у подібних випадках. А жаль... З інструкціями і справді простіше”. Оскільки мовчати далі було не зовсім зручно і треба було щось діяти, він підійшов до чорного трикутника, що стояв посеред оглядового майданчика, і натис- нув кнопку. Засвітилося табло, а по ньому побігли на- писи : “Буря зароджується південніше екватора. Тривалість бурі — 70 діб...” А по іншому табло миготіли слова і цифри : “Швидкість вітру — 80 м/с. Температура — 30°. Температура — 31°. Температура — 32°. Температура — 33°...” — Вона що, знижується стрибками? — Так. І, майте на увазі, зараз сонячний день, та ще й марсіанське літо. Вночі буде мінус 86 градусів, — Холоднувато у вас,— Єва мерзлякувато знизала плечима. — А що то за гора на обрії, ніби у хмарах зникає? — Олімп, найвища гора Марса. 27 кілометрів. — І треба ж, — зітхнула Єва, подумавши, певно, про щось своє, — 27 кілометрів гори. І для чого вона потрібна Марсу? — Цього я вже не знаю. — А чому тут поверхня червона? — Червонуватий відтінок дають гідрати заліза — гетити. — А сам думав: ну з чого почати? Де знайти перше слово? І взагалі, яке воно, перше слово? На ближніх підступах до містечка, на рівнині, вже закрутилися вихори, а з-за розмитого обрію викручу- валися гігантські стовпи від землі й до неба — смерчі. Ще мить — і Сонце зникло в кривавій млі, що верті- лася і мчала на містечко із швидкістю 80 метрів у се- кунду. Адам натиснув якусь кнопку на чорній пірамі- ді, і під купол увірвалося таке ревище, що він, ледве не оглухнувши, поспішно вимкнув звукозаписувальний пристрій. — Тепер два місяці нічого не буде видно, — все ще оглушений, закричав Адам.— Бурі на Марсі як роз- гуляються, то не швидко вгамовуються. — Куди я потрапила, — тільки й зітхнула Єва.— Під ковпак. Бодай і прозорий, але ж — ковпак. — Зате під ковпаком у нас є свої сади, а в садах трави — справжні, найсправжнісінькі. І в травах сюр- чать коники, із Землі їх привезли. Хоч сонце і штучне під ковпаком, але воно нас і освітлює, і зігріває. Усе, як на Землі. Жити можна. — А раптом ота жахлива буря знесе оцей ковпак? — До нашого захисного ковпака у марсіанської бу- рі короткі руки,— сказав він весело, й вони засміялися. І стало обом легко й просто. І Адам вирішив: настав час. Або зараз, або ніколи! І він зважився: — Єво, я хотів вам сказати, що я... давно... І побачив, як у неї на шиї запульсувала тоненька синя жилка — швидко-швидко. — Хотів вам сказати, що я давно, ще на Памірі... На оглядовім майданчику з'явилася постать. “І як недоречно занесло сюди цього типа!..” — Добрий день, я вам не перешкодив? Признаюсь, що, відколи я на Марсі, жодного разу не спостерігав пилові бурі в натурі. То оце вирішив надолужити про- гаяне. Та й кілька вільних хвилин випало... І він, Адам, не підозрюючи, чим усе це закінчиться, безпечно (зовсім безпечно) сказав: — Знайомся, Єво. Це наш радіоастроном Руслан Бу- лат-Бек... І навіщо він їх тоді познайомив? А втім, вона могла і сама познайомитися з Русла- ном Булат-Беком. На день раніше, на день пізніше — яка різниця. Так уже, мабуть, судилося. А за прозорим куполом оглядового майданчика ска- ясеніла-лютувала марсіанська буря. На табло чорної піраміди наче падали вниз слова: “Температура — 55°. Температура — 56°. Температура — 57°. Температура — 58°...” Як швидко падає температура на Марсі! Після тієї зустрічі вони бачилися рідко, уривками — то на засіданні якої-небудь ради, то в бібліотеці чи про- сто в холі. Обмінювалися кількома словами і розхо- дились кожен у своїх справах. Розходились не тільки в прямому, а й у переносному значенні. Розходились, так і не зблизившись... “І яка чорна кішка, як казали в давнину, пробігла між нами? — дивувався Адам. Єва вже не щебетала, як раніше, здебільшого мовчки дивилась на нього, і в очах її стояло німе запитання. А яке — він не міг збагнути, не міг його прочитати, бо навчений був читати по книгах, по каменях, але не по жіночих очах. Вона ніби розчарувалася в ньому, принаймні так Адамові здавалося. І він почав відчу- вати, що вони віддаляються одне від одного, як два кораблі, що лягли на різні курси. Не було вже тих невимушених дружніх розмов, що раніше. А якось, загледівши його в кінці довгого інститутського кори- дора, Єва поспішно повернула у перші-ліпші двері, вдавши, що не бачить його. Може, їй якраз і треба було зайти у ті двері, але раніше вона не кинулася б у них так квапливо, почекала б Адама, погомоніла, а тоді б зайшла... І він внутрішньо змирився з утратою: не судилося. Коли б тоді, на оглядовім майданчику, не з'явився так недоречно довгов'язий Руслан Булат- Бек, Адам би встиг їй сказати... А так не вистачило кількох хвилин. А може, й краще, що не встиг, бо поставив би її у незручне становище, й обоє почували- ся б кепсько. Недарма ж Єва уникає його, виходить;, байдужа... “Але ні,— переконував Адам сам себе.— Всьому виною моя несміливість. От і потрапив у цейтнот...” А по якомусь часі дізнався, що Єва негадано (о, то був найчорніший день у його житті!) вийшла заміж за Руслана Булат-Бека, молодого, уже відомого в наукових колах радіоастронома, котрий був зарахова- ний до складу екіпажу “Геліоса”. За того Руслана, з яким Адам сам познайомив Єву на оглядовому май- данчику. І навіщо він поспішив їх знайомити? Як у давнину казали: чорт за язик смикнув! Власне, з Русланом у них було шапочне знайомство. Бо радіо- астроном був чи то надто гордим, чи то замкненим. Принаймні спільних інтересів не мали — Руслана не цікавила Адамова геологія, а Адама — Русланова радіоастрономія. Тому при зустрічах здебільшого від- мовчувались або перекидалися малозначущими фраза- ми. Високий і тонкий у талії, чорнявий радіоастроном (очі в нього були якісь зосереджено чорні) завше від- мовчувався, і складалося враження, що він постійно зайнятий розгадуванням вельми важливої задачі. Як спеціаліста його цінували, хоча комунікабельність бу- ла невисокою. І Адам іноді дивувався: навіщо цього — зосередженого мовчуна взяли на “Гелі ос”? Іноді Адам пробував втягти його у бесіду, але радіоастроном відповідав на запитання коротко і знову поринав у власні думки. (Тоді Адам ще не знав, що радіоастро- ном за натурою взагалі мовчазний, — крім того, до старту “Геліоса” мав закінчити дуже важливу теоре- тичну працю про зорі, для обдумування якої викори- стовував кожну вільну хвилину. І встиг-таки її закін- чити до старту й здати в науковий журнал — наче відчував, що більше не повернеться на Землю). То яким було здивування Адама, коли одного разу на вечорі художньої самодіяльності Науково-Дослід- ного Центру Марса конферансьє оголосив: — Оповідання “Дарунки чарівників” О'Генрі. Чи- тає радіоастроном Руслан Булат-Бек! І радіоастроном з дуже серйозним, дещо зосередже- но-похмурим виглядом прочитав оповідання О'Генрі, так жодного разу й не посміхнувшись. Та чим більше він серйознішав, тим дужче сміялися слухачі. І дивна річ, в Адама щось затепліло на серці. Йому став подо- батися цей зосереджений радіоастроном. Твори О'Генрі Адам і раніше знав, але тут вони зазвучали ніби по- новому, наче іншою гранню відкрилися перед ним. Піс- ля вечора підійшов до Руслана і, тиснучи йому руку, побачив (вперше, відколи його знав), що очі радіоаст- ронома були злегка усміхнені. — Таке дотепне оповідання, а на вашому обличчі жодного разу не з'явилася посмішка,— сказав йому Адам. — Навіщо сміятися лицем, коли сміється душа,— одказав радіоастроном. Певно, так само мовчазний радіоастроном і Єву по- корив? Не посмішкою обличчя, а широтою душі? А втім, навіщо тепер гадати? І для чого? Ставши дружиною радіоастронома “Геліоса”, Єва через рік була зарахована до складу космічного кораб- ля, який готували у ті роки до польоту в сузір'я Пен- тавра. Не тільки нестримний ріст населення Землі штовхав людство на пошуки нових планет, придатних для жит- тя; не тільки нестримний розвиток науки й техніки, який дав можливість будувати космічні кораблі з швид- кістю, рівною половині швидкості світла (а в перспек- тиві вже плануються кораблі з світловою швидкістю); не тільки потяг окремих груп населення до космічних мандрів, відкриттів, небезпек, яких людство вже давно позбавилось на Землі; не тільки бажання стати заснов- никами роду людського на інших планетах, в інших су- зір'ях і галактиках; не тільки! Не це було головним та вирішальним. Настав час, коли люди забули про свої етнічні та національні ознаки, а відчули себе єдиною сім'єю на Землі — землянами. Збулися слова академіка Вернад- ського; “Людина вперше реально зрозуміла, що во- на — мешканець планети і мусить — повинна — мис- лити й діяти в новому аспекті, не тільки в аспекті ок- ремої особи, сім'ї чи роду, держав чи їх союзів, але і в планетному аспекті”. А відчувши себе в планетному аспекті, людство на- решті збагнуло, що: Земля — єдина планета людей, Земля — єдина колиска людства. А доки людство живе на одній — лише одній! — планеті, впевненості, що воно, людство, вічне,— не- має. Немає і не може бути, адже подальша доля людства залежить від єдиного: а раптом?.. А раптом що трапиться із Землею — єдиною колис- кою людства? А раптом непередбачений космічний ка- таклізм знищить єдину планету людей? А раптом у планету вріжеться якесь космічне тіло, що розколе її навпіл чи зірве з орбіти? А раптом людство в пошу- ках нової, надпотужної енергії дійде до всепланетного вибуху? Зорі не вічні. Зорі колись спалахують і згасають, колись наро- джуються і вмирають світи. Вічний тільки вир матерії. У далекому-предалекому майбутньому така доля мо- же спіткати й Сонце — воно згасне. Але загибель сві- тила не повинна стати трагедією всього людства. Люд- ство мусить піти до других сонячних систем, на інші планети. Від зорі й до зорі розселятиметься людство в Галактиці. Але про це треба думати вже сьогодні. Бо коли станеться оте непередбачене “а раптом”, людство зникне не лише з Землі, а й з Всесвіту. Адже більше планет із людьми немає. Тільки розселившись по інших, віддалених одна від одної десятками, а то й сотнями світлових років зоря- них системах (а ще краще — галактиках), людство, на- решті, зможе гарантувати собі безпеку і застрахувати себе від нещасного випадку. Для першого стрибка до зірок було вибрано сузір'я Центавра — найближче до нашої Сонячної системи сузір'я. Тим більше, що радіоастрономи були впевнені: або зірка А, або зірка Б (чи їхньою мовою пара АБ) цього сузір'я мають планетну систему. До польоту в сузір'я Центавра готувалися впродовж не одного десятиліття спеціалісти різних галузей. Було опрацьовано близько 25 тисяч спостережень за сузі- р'ям, уточнено 120 параметрів, астрономічну одиницю, радіуси орбіти зірок А і Б. За сузір'ям Центавра вели- ся постійні радіолокаційні спостереження, і точність спостережень була доведена до метра. З'явилися праці космічних навігаторів, балістиків, астрономів-теорети- ків, математиків, радіоспеціалістів, спеціалістів астро- динаміки, навігації і наведення космічних апаратів. Було заново створено єдину релятивістську теорію ру- ху планет на основі ейнштейнівської моделі, в основі якої лежить теорія тяжіння Ейнштейна, створена ним у 1916 році, що отримала назву “Загальна теорія від- носності”. Із цієї теорії, зокрема, виходить, що в силь- ному полі тяжіння геометрія звичного тримірного про- стору виявляється неевклідовою, а час тече повільніше, аніж поза полем. За Гендопрололом (Генеральний Довготривалий План Розселення Людства) сузір'я Центавра мало ста- ти першим трампліном, першою базою людства, яке вирішило заселити Космос. Гендопролол був розрахо- ваний на мільйони років. Освоївши планету в сузір'ї Центавра, синівська цивілізація матері Землі з часом піде далі: з сузір'я Центавра зробить стрибок до су- зір'я Кассіопеї і там заселить планету, чи й кілька, як- що такі виявляться, обживеться з десяток тисяч років, доки не сягне гігантського розвитку науки і техніки, потім стрибок ще далі, ще... Заселяючи планети інших, неймовірно далеких від Землі сузір'їв, сини Землі за- войовуватимуть Космос і обживатимуть його. За міль- йон років людство колонізує і заселить усю Галактику. І хай не між усіма планетами підтримуватиметься регулярний зв'язок, можливо, між якимись синівськи- ми і дочірніми цивілізаціями Землі й урветься (або й відпаде потреба у такому зв'язку, зважаючи на коло- сальні космічні відстані), то не біда. Зв'язок, та ще регулярний, не завжди буде й потрібний, тим більше, якщо він займатиме сотні літ лише в один край. Голов- не, буде Всесвіт людей. Не планета, не єдина плане- та, як зараз, а — Всесвіт людей. Тоді людство буде спокійним та впевненим і, нарешті, зможе сказати: “Я безсмертне!” А початком того трудного, неймовірно трудного й важкого, мільйоннорічного походу за підкорення Кос- мосу і мусило стати сузір'я Центавра. Ось чому Земля стільки надій покладала на “Геліос” і готувала його, упевнена, що Гендопролол стартує успішно. Те, що вони вдвох потрапили на один корабель, не дуже здивувало Адама. Хоч коли Єва вийшла заміж, він обминав її, а коли й зустрічався, то тільки у справах і тримався підкреслено офіційно. Так же офіційно при- вітав її з заміжжям (його привітання вона чомусь ви- слухала неуважно й одразу ж перевела розмову на ін- ше, навіть не подякувавши). Вона більше не називала Адама “мій перший справжній хворий”, а він її —“мій перший справжній лікар”. Обоє вдавали, що не було того випадку на Памірі, що Єва не проводжала його до гвинтокрилої птиці і що вони взагалі не були раніше знайомі. Але поводилися, як і всі члени екіпажу, про- сто. Називали одне одного на “ти”. Хіба що наодинці, коли випадково зустрічалися, злякано переходили на “ви”. Але незабаром і той неспокій між ними зник, і вони нарешті стали добрими друзями. Та коли після катастрофи “Геліоса” опинилися удвох ще й на одній планеті, Адам не витримав. Якось сказав Єві, вже на Леонії: — Ми з тобою, мабуть, приречені все життя потрап- ляти в одні й ті ж ситуації, але залишатися далекими одне від одного. Єва непривітно зиркнула на нього і різко запитала: — А ти що... забаг зближення? Адама наче хто окропом облив з ніг до голови. Від образи, що Єва так безцеремонне дала йому словесного ляпаса, він аж задихнувся. Але взяв себе в руки і, щоб не наговорити їй зайвини, за яку потім буде соромно, засвистів. Свист допомагав заспокоїтися, взяти себе в руки. Адам свистів, а Єва здивовано дивилася на нього. Висвистівшись, Адам нарешті заспокоївся — відни- ні він і тільки він відповідає за неї! — сказав стримано й сухо: — Жінки ще ніколи, смію тебе запевнити, не при- вертали моєї уваги і... — На жаль,— перебила вона з викликом. — На жаль чи на щастя — невідомо. Але я хочу наголосити, що ми обоє опинилися в трагічній ситуа- ції, а поводимося, ніби чужі, наче між нами проліг кордон, демаркаційна лінія. От що я мав на увазі. А боротися за виживання мусимо спільно, допомагаю- чи, підтримуючи і розуміючи одне одного. Принаймні я хочу, щоб на цій планеті ми не тріпали одне одному нервів і жили, як товариші по нещастю. Тільки това- риші,— підкреслив Адам. — Все... все залежить від тебе, — сказала вона і по хвилі додала в'яло і нудно: — А розпочинати безнадійну боротьбу за виживання я не збираюся. Бо не бачу в ній сенсу. — Ти сказала, що все залежить від мене. А коли так, то тобі доведеться боротися за виживання. Губи її затремтіли. — Чоловік наді мною не міг узяти верх, а ти... — Я просто змушу тебе жити! Чуєш, змушу! Бо пе- ред Землею за тебе відповідаю я. І тільки я! Коли з то- бою щось станеться, я не зможу глянути людям у вічі. Скажуть, сам врятувався, а її... прекрасну представни- цю прекрасної статі не зумів уберегти. — Ах, ти боїшся за своє сумління?.. Хочеш, щоб воно в тебе було чистісіньким? — Не тільки заради цього. — Іще заради загального людського гуманізму? — Ні, я хочу, щоб така жінка, як ти, повернулася колись на Землю і була щасливою, продовжувала рід людський. — Яка це... така? — Ну, гарна. Єва зле гмикнула: — Що я гарна, треба було звертати увагу раніше. А тепер ми нікому не потрібні: ні ти, ні я. Чи гарні ми, чи ні — однаково. Для долі. А наші долі, мабуть, нещасливі, й еволюція нас просто викинула із свого ряду, як баласт. Що вона мала на увазі під словом “раніше”? Не- вже... Тоді чекала від нього якогось кроку, слова? Че- кала, чекала і — не дочекалася. “А втім,— подумки махнув він рукою,— усе це те- пер і справді не має значення”. На Леонії перед ним постала інша Єва, яку Адам не міг збагнути, — веред- лива, криклива, нестримана, якась душевно спустоше- на. Космос вплинув на неї негативно, а катастрофа й зовсім надломила. І ця, теперішня, Єва зовсім йому не подобалась, була йому незрозумілою, викликала в ньому внутрішній протест. Довгими безсонними ночами, коли вони обоє не спа- ли, але вдавали, що сплять, Адам думав про неї: як у теперішній Єві розбудити ту, яку він колись знав? Як розбудити у ній потяг до життя? Якось Єва сказала йому: — Хоч би ти, Адаме, захворів на Леонії, чи що. Лікувала б тебе, і то було б цікавіше. — Ні, Єво, тепер уже я мушу тебе лікувати,— твер- до і без тіні іронії відповів Адам.— Я вдячний тобі за те, що ти колись врятувала мене, і я не забуду твоєї уваги. Як не забуду тебе такою, якою ти була тоді! Єва нараз кинулася до нього, і в її очах ніби ожили, спалахнули дві іскорки. На мить, на одну лиш мить, вона здалася йому такою, якою Адам знав її колись і пам'ятав. — Це правда, Адаме, правда? — перепитала, і в го- лосі почулися щебетливі нотки колишньої Єви.— Чи ти говориш мені це для підняття духу? — Правда. Таку, яка ти тоді була, я пам'ятаю. Бо таких жінок більше немає. А ось ту, яка ти сьогодні є, мушу рятувати. Очі її враз згасли, і вся вона стала в'ялою, наче сон- ною. — Що ж, коли тобі нічого робити, рятуй. Тільки ко- му це і для чого потрібно?.. 10 Так і потяглися, повільно й одноманітно, дні їхньо- го співжиття у печері, сиріч на віллі “Кам'яні пенати” на березі безіменного моря чужої планети. Сходило і заходило сонце Толіман із своїм малим супутником, шумів морський прибій, та в скелях жа- лібно, наче скаржачись на долю, кричали чайки, і над морем реготали мартини. Дні змінювалися ночами, ночі — днями. Удень завжди дув морський бриз, уночі — берего- вий. Вранці та ввечері на морі наставало незначне затиш- шя, доки мінявся напрямок бризових вітрів. Було сухо й гаряче, небо завжди безхмарне, на дощ — ані знаку. І їм починало здаватися, що дощів на цій планеті взагалі не буває. Як не буває ні вітрів, ні гроз, ні громів, ні блискавок, ні просто хмарного не- ба. Над північними горами вранці іноді з'являлися бі- лі громаддя хмар, але до обіду й вони зникали, так і не наважившись посунути на Великі Рівнини. А мо- же, то були й не хмари, а вранішні тумани? Адам щодня пірнав за мідіями (“Пішов на планта- цію”,— казав він у таких випадках), у скелях збирав чаїні яйця, зрідка добував одну-дві рибини — у гирлі річки наколював гострою палицею, яку він урочисто називав списом. Бухта забезпечувала їх кокосовими горіхами. Мідії, яйця та рибу Адам запікав у глині, на друге були незмінні кокосові горіхи. Воду для пиття прино- сив із річки в стулках черепашок. Та одноманітну їжу можна ще було якось терпіти. А ось стосунки на віллі “Кам'яні пенати” були гнітю- чими. Єва мовчала днями і не виходила з печери. Чи не все одно? — говорив її постійно зажурений вигляд. Що там, що тут — в'язниця. Без мурів, без сторожі, але в'язниця. Печера, бухта, шмат моря, шмат степу, та ще далина для очей — ось у цьому колі й мусила кру- титися, як звір на ланцюгу. Та ще безлюдна пустка і безнадія. Така глуха безнадія, що ні просвіту! Тільки з настанням ночі, як починав дути береговий бриз, вона іноді виходила з печери, сідала на камінь біля входу, зітхала, слухала ритмічний шум прибою або дивилася на зорі, що рясно висипали на чужому небі планети-в'язниці. Адам теж виходив, бо не спалося, тихо сідав поруч неї на камені, що зберігав ще денне тепло, і вони мов- чали, бувало, й до ранку. І хоча мовчання завжди гнітюче впливало на Адама, бо по натурі він був то- вариським, теперішньому мовчанню навіть радів — постійна дратівливість Єви почала його стомлювати. Години ж мовчання були відпочинком для душі. Так і сиділи вони, близькі й далекі, слухаючи глухе зітхання моря, і дивилися на шосту зірку Кассіопеї. Тільки вночі можна було побачити рідне Сонце, бодай і в зменшеному вигляді, бодай і холодне, від якого ні світла, ні тепла. Але то було рідне Сонце, а вони були людьми системи Сонця і тому раділи хоч з такого, у вигляді яскравої зірки. Іноді їм починало здаватися, що трохи нижче шос- тої зірки Кассіопеї бачать маленьку крихітну світлу цяточку — якісь там кванти світла, але ж то Земля. Принаймні Єва була впевнена, що бачить Землю в небі чужої планети, ту Землю, із якою вона розлучилася сім літ тому і повернутися на яку вже й не мріяла, бо всьому є межа, навіть мріям. Адам, як уже було сказано, добре знав, що побачи- ти звідси третю планету далекої Сонячної системи не- мислимо, але... Але під впливом Єви теж іноді почи- нав вірити, що нижче шостої зірки Кассіопеї ледве- ледве видніється світла крапка. І так тоді гарно става- ло на душі, так затишно й хороше, що не хотілося руйнувати ту щасливу ілюзію. — Сонечку, — простягала Єва руки вгору,— ти ж наше рідне Сонце-Сонечко, а ми твої діти! Чому не прийдеш нам на поміч, чому не забереш нас із чужої планети? Сонце-Сонечку, у тебе таке ласкаве і ніжне проміння, ти зігріваєш усе живе на Землі, зігрій і нас. Адже нас тут небагато, лише двоє. Ти ж виростило нас, випестувало в своєму промінні, чому ж нас поли- шило? Холодно сяяла шоста зірка в сузір'ї Кассіопеї, не по- спішало на допомогу її рятівне проміння. А може, й спішило, так не змогло пробитися крізь морок Космо- су, згасло в його безмежних глибинах, розсіялось, за- губилося, не дійшовши до дітей на чужій планеті, в чу- жому сузір'ї. Коли ж Єва згадувала про рідну Землю, настрій її кращав, на якусь годину-другу вона ставала безжур- ною, сміялась і навіть поривалася щось наспівувати. Й Адам, аби не псувати їй ті світлі хвилини, заходжу- вався сміливо фантазувати вголос, що “іноді, внаслі- док якихось особливих, науці ще не відомих, косміч- них причин чи своєрідної рефракції. Земля буває види- ма і в небі Леонії”. Навіть посилався на якісь досить відомі на Землі (а насправді міфічні) праці авторитет- них фізиків та астрономів. І цитував сторінку, на якій буцімто було написано, що зрідка Землю видно в су- зір'ї Кассіопеї, тобто в небі Леонії. Іноді до того дофантазовувався, що на деякий час і сам переконувався: так воно є насправді, особливі космічні умови, своєрідна рефракція і — ось вам, рід- на Земля сяє зірочкою за чотири з чимось світлових роки. — Розумієш, — починав повільно, тягнучи слова, аби виграти час, а сам гарячковите думав, що б то ще таке переконливе сфантазувати, на який міфічний том якого міфічного фізика Землі послатися, щоб Єва по- вірила і заспокоїлась. — Розумію, розумаю,— торохтіла вона квапно.— Просто “Геліос” не є останнім словом космічної техні- ки Землі. Ось чому він летів сюди так довго, аж сім років. На його місці інший би корабель, досконаліший, здолав би відстань до сузір'я Центавра значно швид- ше, можливо б, за якихось два-три роки. Правда ж, Адаме? І з такою світлою надією в очах дивилася на нього, що він не насмілювався сказати жорстоку правду. — Звичайно, — змушений був погоджуватися з її фантазією. Інша річ, що досконалішого корабля за “Геліос” Земля ще не мала. Адже Земля тільки-но починала штурмувати чужі сузір'я, в основному близькі до неї, і до стрибка в Космос через сотні парсек, через сотні світлових років ще не була готова. Але все йшло до того, потрібен тільки час. Космічний флот Землі складався із трьох флотів: Першого, Другого та Спецпризначення, або Рятуваль- ного. Кораблі Першого флоту ходили тільки в межах Сонячної системи, від планети до планети — пасажир- ські, транспортні, науково-дослідні. Кораблі Другого Космофлоту Землі — її краса і гордість, найзначніше досягнення людського генія — уже долали космічні простори до ближніх сузір'їв. І націлювалися на дале- кі. До Другого Космсфлоту належав і “Геліос” — суперлайнер першого класу. Флот Спецпризначення складався із рятувальних кораблів і поділявся на дві групи. Перша здійснювала рятувальні рейси в межах Сонячної системи. Друга, надмогутня, із добре облад- наними лайнерами, поспішала на виручку землянам за межами Сонячної системи. Кораблі Спецпризначення очолювали найдосвідченіші капітани, космічні вовки, зорепрохідники, бувалі в бувальцях. “Геліос” був найновішою модифікацією зоряного лайнера. Його називали чудом початку Третього тися- чоліття і за його зразком будувалися інші кораблі цієї серії — такі ж потужні, як і лідер, але не досконаліші й не потужніші за нього. “Геліос” тому й летів до су- зір'я Центавра лише сім років, що сягав швидкості 150 тисяч кілометрів у секунду. Інший би корабель (не цієї серії) не здолав би цю відстань і за двадцять літ. Але Адамові не хотілося гасити ту єдину іскорку надії, що так яскраво спалахнула у серці Єви, і він мовчки погоджувався, що “Геліос” справді застарілий лайнер. — А тобі не здається, Адаме, що за ці сім років, протягом яких ми летіли сюди, космічна техніка на Землі не стояла на місці? — Звичайно, не стояла і не стоїть. Це б взагалі су- перечило прогресу, поступу вперед. — О! І я так думаю! — радо підхоплювала Єва і щебетала збуджено: — Ах, Адаме, яка думка мені щойно прийшла в голову! Ні, ти тільки послухай. Доки ми летіли сюди, земляни не сиділи склавши руки. За цей час вони придумали щось таке... таке придума- ли, — вона аж світилася з радощів,— потужніше за “Геліос”! І потужніше разів... у два! Так, так, разів у два!—майже впевнено вигукувала Єва.— І тому новий корабель летітиме сюди не сім років, а лише три з по- ловиною. Як ти думаєш, Адаме? Можливо таке? — Звичайно. Ядерна енергетика відкрила нам шлях за межі Сонячної системи. Це колосальний стрибок, але все ж він недостатній для підкорення Всесвіту, для досягнення хоча б інших Галактик. Астронавти в та- кому кораблі зістаріються і помруть у дорозі, не доле- тівши до цілі. Відстані ж бо в Космосі неймовірні. А наше завтра — це досягнення інших галактик. Тут ядерна енергетика вже не виручить. Потрібне щось принципово нове, нова енергія, ще потужніша за ядер- ну. Останні роки вчені Землі працювали над тим, як добути енергію прямо з Космосу, з космічного просто- ру, із так званого гравітаційного вакууму. Єва, яка раніше не терпіла розмов про техніку (ад- же техніка була для неї нудною і незрозумілою), аж загорілася, підсіла ближче до Адама. — Розкажи про гравітаційний вакуум, це ж так ці- каво. Я, пригадую, щось ніби чула на Землі про цей вакуум, але через тодішню незацікавленість технікою та наукою, що не стосувалася моєї спеціальності, не розібралася, в чому річ. — У чому там річ — із гравітаційним вакуумом не можуть розібратися і вчені. — Ні, ні, не говори так. За той час, що ми покинули Землю, вони вже розібралися. Напевне ж розібралися^. — Якщо пояснити тобі простіше, то гравітаційний вакуум являє собою ніби суцільне середовище, яке складається не з молекул та атомів, а з часточок ін- шого класу, їх назвали планкеонами. Друга їхня на- зва — максимони, адже вони здатні мати максимальну масу. Так ось ці частинки мають у собі колосальну енергію. Гадають, що якби вдалося відкрити тільки одну частинку, то це було б рівноцінно вибухові тонн вибухової речовини. А таких частинок в одному кубіч- ному сантиметрі простору стільки, що навіть уявити собі важко. Тепер ти розумієш, яку енергію має Космос. Жаль тільки, що гравітаційний вакуум міцно зачинив свою енергію і взяти її у нього — не так про- сто. Але якщо вчені врешті-решт змусять ці частки випромінювати енергію, то... — Вони вже її змусили, Адаме, змусили! — пере- била Єва, неймовірно зрадівши. — Тоді, очевидно, зникне проблема часу й просто- ру. Будь-які найвіддаленіші світи стануть нам близь- кими, і наші кораблі сягатимуть різних куточків Все- світу. Навіть за мільярди і мільярди світлових років! Навіть на сам Кордон Метагалактики і ще далі! Ось тоді з'являться кораблі в тисячі, а можливо, і в сотні тисяч разів потужніші за “Геліос”. Та й сам “Геліос” здаватиметься застарілою транспортною шлюпкою по- рівняно з кораблями майбутнього! Але поки що... Так Адам говорив уголос, аби втішити Єву, а сам ду- мав: для того, щоб створити щось потужніше за “Гелі- ос” не в тисячі, а лише в десятки разів або, наприклад, відкрити згадувані частинки з колосальною кількістю енергії, потрібно багато часу. І навряд щоб це могло статися за ті сім років, протягом яких вони летіли сю- ди. Ідея “Гелі оса” — корабля, здатного розвивати швидкість, рівну половині швидкості світла,— вино- шувалася у вчених головах близько півстоліття. Ні, принципово нове за сім років на Землі не з'явиться. Тим більше, що Земля на найближчі двадцять літ за- планувала будувати лайнери тільки тієї серії, первіст- ком якої став “Геліос”. Отже, як не міркуй, як не утішай себе, а земляни — і то в кращому разі! — з'являться тут не раніше, як через чотирнадцять років. І то за умови, що Землі ніщо не перешкодить послати сюди рятувальний лайнер. Та розчаровувати Єву не хотілося. І Адам, дивля- чись ночами на сузір'я Кассіопеї, говорив: — О, так, земляни обов'язково вже створили щось принципово нове. Для цього вони мають усі підстави і можливості. — Авжеж, створили! — підхоплювала Єва з такою упевненістю і вірою, що Адамові іноді починало здава- тися: так, земляни й справді оволоділи вже гравіта- ційним вакуумом, і його частинки, долаючи час та простір, несуть сюди новий чудо-корабель, швидкий, як сама людська думка... Після таких розмов Єва ходила збуджена, сяюча, без угаву щось гомоніла і навіть поривалася співати. Ля- гаючи спати на своєму кам'яному, лежаку, була впев- нена, що замалим не завтра прилетять сюди земляни на якомусь фантастичному зорельоті, що здатний здо- лати відстань до сузір'я Центавра мало чи не за кілька Діб. У такі щасливі ночі чекання, ночі, сповнені райдуж- них сподіванок, їй завжди снився Руслай. — 0-ох, Адаме-е!.. — мрійливо говорила Єва, і в її очах з'являлися не зрозумілі йому вогники.— Снився мені Руслан. Шкода, що сни не кольорові. — Кольорові сни сняться лише видатним людям. Це ти, як психолог, мусиш знати. — Ти не вважаєш мене за видатну особу? — Єва на- смішкувато дивилась на Адама. — Ти одна з найвидатніших жінок, яку я будь-коли зустрічав! — Ну, приміром, жінок, як я здогадуюсь, ти зустрі- чав на своєму шляху не так і багато. Так що порівню- вати мене тобі особливо ні з ким. Але жінкою я колись була. І була там, — махала вона у небо, на сузір'я Ка- ссіопеї,— на Землі. А зараз ні се ні те... Не жінка, а біологічний організм, який бореться за існування. А ось Руслан ще іноді сниться... Навіть на руках мене у снах носить. — Я заздрю тобі світлою заздрістю,— спокійно од- казував Адам.— Заздрю, бо мені жодна жінка чомусь не сниться і не носить мене на руках. Страх, як люб- лю, коли жінки на руках носять. Тоді відчуваєш се- бе, — на м'яко окреслених, ледь підпухлих губах з'я- вилася весела усмішка,— справжнім мужчиною. Єва теж посміхалася, але скупо. — Мабуть, тому ти й не одружився? — Звичайно. Бо ж яка жінка погодиться носити сво- го дорогого чоловіка на руках. Єва жила минулим і снами. Не раз дивувалася: — Невже тобі нічого не сниться? — Та-а майже нічого,— Адам злегка червонів і уникав її погляду. — Із твоїми снами мої не йдуть ні в яке порівняння. Але то була неправда. Сни йому снилися. І завжди снилася вона. Вона приходила у його сни. Тиха, лагідна, ніжна. І все щось щебетала, щебетала... А може, то приходила не Єва, а його мрія? Мрія про особисте щастя, ласку і про те, що чоловікам дарують тільки жінки і без чого чоловікові аж ніяк не прожити на білому світі! А може, то приходила не абстрактна мрія про чоло- віче щастя, а конкретна, вона — Єва. І все ж Адам був радий, що вона приходила у його сни — щебетлива, в'юнка, енергійна, життєрадісна, елегантна і гарна, весела і завжди недосяжна. Завжди, завжди недосяжна... Коли Руслан відкрив планету в системі зірки А, пла- нету, яку він назвав Леонією, і був на вершині своєї слави, Єва якось запитала Адама: — А коли ти відкриєш свою планету? “Планету я вже відкрив, — хотілося йому відпо- вісти, — тільки планету мою перехопив інший, щасли- віший”. Це було в кают-компанії за вечірнім чаєм, де зібра- лися всі вільні од вахт астронавти. Єва мружила гарні очі і дивилася на Адама так, що він губився під її поглядом. — Я не планетолог і не радіоастроном,— сказав він тоді не те, що думав. — У мої обов'язки входить на відкритих іншими планетах відкривати нові міне- рали. Озвався Командир: — І все ж кожен із нас мусить хоч раз у житті від- крити свою — тільки свою! — планету. Адам тоді вдався до рятівного гумору. — Беру на себе підвищене зобов'язання з першого числа відкрити аж дві нові планети! Веселе слово любили і цінували на “Геліосі”. А Ада- мові було сумно. “Мало відкрити планету,— думав він,— треба, щоб тобі ще й пощастило. А я — невезучий...” — Про що це ти так замріявся, аж сам до себе по- сміхаєшся? — зненацька порушив його думки її різ- кий (і відколи він у неї став таким різким?) голос. І Адам, наче застуканий на гарячому, пробурмотів щось невиразне: мовляв, уявляв, як колись земляни обживуть цю чудову планету, і яке тут буде прекрасне життя, і що для багатьох землян з часом Леонія стане такою ж рідною, як для них Земля. — Ні, ти думав... тобто мріяв, про щось інше. — Тобі просто здалося, — заперечив він.— Про що можна мріяти у цій печері? — Ти маєш рацію, — погодилась Єва і сумно повто- рила : — Про що можна мріяти у цій печері? Хіба що про те, як стати неандертальцем? В її очах заблищали сльози. І Адам демонстративно позіхнув: — Зараз завалюся на своєму кам'яному ложі до самого ранку... — Як ти брутально позіхаєш,— з неприхованою від- разою зауважила Єва. — От мій Руслан... — Звичайно, твій Руслан навіть позіхав поетично! 12 Рано-вранці та під вечір, коли було не так спекотно і на Рівнинах не тремтіли гарячі хвилі повітря, Єва виходила з печери, терла кулаками очі, сідала на свій улюблений камінь і, як завжди, вглядалася у безкраю і пустельну далечінь моря. То було її єдине заняття у ті дні, і так вона могла сидіти годинами, дивитися в море і ні про що не дума- ти. її охоплювала апатія, в голові не було жодної думки, ніщо не хвилювало більше і не радувало, на- віть не дратувало, як раніше. Все стало байдужим. І яскраві фарби Леонії видавалися сірими та нудними. Звикала до рокоту прибою, до чаїних криків, звикала до всього, нічого не відчуваючи. Поволі занехаяла се- бе. Ранками перестала вмиватися, не стежила за своєю зовнішністю. Дивлячись, як Адам щоранку товченим деревним ву- гіллям чистить зуби, Єва тільки плечима знизувала: от дивак, свідчив її погляд, кому потрібні твої зуби? Ти ж живеш у печері. На незмінне Адамове ранкове “Що чувати?” майже не реагувала. Він, потупцювавши, зітхав і виходив з печери. Затим майже інстинктивно задирав голову вгору: чи не з'явився, бува, “Геліос”? Ось і зараз, ви- йшовши з печери, за звичкою звів голову в небо, споді- ваючись побачити великого срібного птаха — таким “Геліос” здавався на орбіті. До тієї жахливої миті, ко- ли він зник з орбіти, перетворившись у ніщо, невтомно снував виток за витком навколо планети і з'являвся вад морем та бухтою через кожні п'ятнадцять хвилин, Тому Адам ні-ні та й кидав погляд угору, сподіваю- чись на диво. Але дива не було, і “Геоліс” більше не з'являвся у небі Леонії. Тільки на самоті, як не бачить Єва, Адам дозволяє собі посумувати за товаришами, які в одну лиш мить невідомо де зникли. А швидше всього, анігілювали. Перетворилися на атоми і кванти світла, пішли в Кос- і.юс електромагнітним випроміненням. Але від чого це трапилося? Що стало причиною анігіляції корабля, який був не лише потужним, добре озброєним могут- ньою енергією, але й мав надсильне захисне поле?.. Адам думав про це вдень і вночі, думав навіть тоді, коли, щоб розвіяти Єву, щось без угаву торохтів. За- гиблим товаришам уже, звісно, не допоможеш, але ж сюди прийде рятувальний корабель, то хоча б його .застерегти. Але про що застерігати? Про яку небезпе- ку? Де вона криється? На поверхні планети, у її небі чи, що найбільш ймовірно, у Космосі? Цікаво, чи встиг “Геліос” щось передати на Землю, чи Земля й досі не підозрює, що її зоряного посланця уже немає в небі Леонії? Зітхнувши, Адам знову звів голову вгору, та, почув- ши позад себе кроки Єви, поспішно опустив і щось замугикав під ніс. — Який прекрасний сьогодні день! — кинув він, не обертаючись, хоч день був як день — не гірший, але й не кращий за минулі. — Аби оце курортники приїхали, то здали б їм на сезон печеру. “Як банально,— відразу ж поморщився сам.—Теж знайшов свіжий дотеп про курортників!..” Єва мовчки постояла і так само мовчки повернулася у печеру. Адам ще трохи постояв і спустився у бухту. Йшов прибережною смугою піску, уважно оглядаючи все навколо — чи не викинули, бува, за ніч хвилі яку-не- будь рибину (траплялася раніше й така дармова здо- бич). Але, крім валів морської трави та порожніх че- репашок найрізноманітніших форм, більше нічого не було. Море так голубіло проти сонця, аж очам було боляче. На тій нереальній голубизні іноді здіймалися вгору фонтани — кити-горбачі снідали, та зрідка ви- стрибували дельфіни. Іноді вони пропливали понад бухтою, раз по раз пірнаючи й виринаючи, та галасу- вали вічно невгамовні і крикливі чайки. Нічого їстівного не знайшовши на березі, Адам роз- дягнувся і, забрівши за прибій, пірнув під воду. Дістав- шись підводних скель, розплющив очі й заходився від- дирати од каміння чорні черепашки, що густо його обліпили. Мідії сиділи міцно, тож доводилося віддира- ти їх із зусиллям. Віддерши три-чотири черепашки, вихоплювався з води, бо бракувало кисню в легенях. Розмахнувшись, кидав мідії на прибережний пісок, з нудьгою думаючи, що знову (вкотре вже!) доведеться їсти набридлі молюски, ще й розхвалювати їх на всі за- ставки, щоб і Єва їла. Викинувши на берег десятків зо два мідій, вийшов з води, зібрав молюсків на простеле- ну куртку, думаючи: якщо пощастить знову потрапити на Землю, то до кінця своїх днів десятою дорогою об- минатиме цей делікатес! Повертався до печери. Єва сиділа на камені. На ньо- го навіть і не глянула. Дивилася в море, наче кого ви- глядала. Адам висипав мідії, струсив куртку, вдягнув її і, схо- дивши до річки, по якомусь часі приніс хмизу. Єва так само дивилася в море, наче кого виглядала. — Море як ніколи голубе,— заговорив Адам, роз- дмухуючи вогонь.— Такого голубого моря я ще не ба- чив. Але Єва не озвалася, і він умовк. Заки нагорить побільше жару, Адам вирішив зай- нятися власною бородою. Росла вона в нього мов з води. Але як і чим голитися? Найпростіше було б запустити бороду; хай, мовляв, росте, як хоче і скільки хоче. Та Адам органічно не терпів ніякої рослинності на обличчі. Пробував голитися краєм черепашки, однак після кількох безуспішних спроб відмовився од цього способу. Спостерігаючи за його муками, Єва якось заува- жила: — Ну ти й затятий! Як фанатик!.. Хіба не однако- во — з бородою ти чи без бороди? Планета ж безлюдна. — А ти хіба не людина? — Гм!.. У пошуках виходу із ситуації, Адам пригадав з істо- рії, що один тиран (здається, діло було в Давній Гре- ції), побоюючись замаху на своє життя, заборонив своє- му цирульникові навіть до рук брати бритву. І вина- хідливий цирульник додумався жаринками випалюва- вати бороду грізному, але лякливому владиці... Так це було чи ні, але Адам вирішив спробувати той спосіб. Спершу не вдавалося: то пальці обпікав жаринами, то обличчя. Ходив після того “гоління” попечений, але вперто, через кожні два дні, знову брав половину пер- ламутрової черепашки, що правила за дзеркало, і терп- ляче випалював волосинку за волосинкою. Вони шквар- чали, скручувалися, а Адам вперто тикав і тикав собі в лице жаринкою. Зрештою, через кілька днів діло пі- шло на лад. Бо кожна справа не хитра, якщо наб'єш руку і виявиш наполегливість. Через тиждень Адам уже “голився” жаринкою швидко і майже без опіків. — Порядок! Тепер можна братися і за сніданок,— сказав якось. Розгріб жар у багатті, висипав у нього мідії. А коли вони, пошипівши та посичавши, спеклися, запросив Єву “до столу”. Після сніданку заходився розбивати ко- косовий горіх і незлостиво бурчав: — Ніяк не звикну користуватися каменем. — Звикай, у кам'яному віці живеш. — Нічого,— бадьоро вигукнув Адам,— поживемо і в кам'яному, а там... А там і в нас наступить епоха брон- зи. Ще з тиждень — і ти житимеш в епосі бронзи,— простягнув їй половинку розбитого горіха.— В тутеш- ніх горах міді та міді. Для всієї Землі вистачило б. І олово є. Точніше, олов'яна руда. А мідь і олово при плавленні дають бронзу. — У тебе є на Леонії знайомий директор металур- гійного заводу? — гмикала Єва, сьорбаючи із половин- ки горіха кокосове молоко.— І він, звичайно ж, випла- вить на твоє замовлення бронзу? — У мене є отут пам'ять,— ляскав Адам себе по ло- бі.— Я пам'ятаю, з чого колись починали люди на Землі і як вони вчилися добувати метал. — Але ж то первісні люди. — А хіба я гірший за них? У мене є тисячолітній досвід наших предків. А це чогось варте. Та Єва лінувалася говорити і тільки махнула рукою: забавляйся, мовляв. Після сніданку Адам кудись зникав, і Єва навіть не проводжала його поглядом. Як сонце котилося до дале- ких гір на заході, він повертався. Був голий до пояса, а в куртці приносив зразки різних мінералів. З гурко- том висипав їх на майданчик перед печерою і весело гу- кав до Єви: — А подивися-но, яке багатство! Самородки міді! — Єва кривилася, бо слово “мідь” нагадувало їй набрид- лих мідій.— Такого багатства на Землі ще жоден гео- лог не бачив. Ціни такій міді немає! Малахіт! Поглянь, Єво, який прекрасний, який багатий малахіт! Зелена мідь. А це — куприт, червона мідь. А це лазурит — голуба мідь. Чудо з чудес. Такі багатющі поклади, що хоч мідеплавильний завод відкривай. — У тебе скромні запити,— нарешті озвалась вона. Потім Адам пішов до скель (невдовзі чайки загаласу- вали там, як навіжені) і повернувся з десятком чаїних яєць. — Ну й пернаті! За якісь яйця ладні мене живцем заклювати! — бурчав він і клопотався коло багаття.— От народі Наче пробудившись зі сну, Єва оглянула його і ска- зала: — Тобі не вистачає тільки шкури через плече. І бу' ла б готова ілюстрація до історії первісних людей: “Дикун добуває вогонь. Так^-то тисячоліття до нашої ери”. — Я дуже радий, що зможу послужити тобі живим наочним приладдям,— одказав Адам майже весело. Підкладаючи паліччя у вогонь, Адам розповідав про Великі Рівнини, що тягнуться від цього моря аж до гір на півночі, що ті Рівнини багаті на ріки, озера, трави і що там повно птаства. — Взагалі, планета —як на замовлення,—захоплю- вався він, розгрібаючи жар і вкладаючи у нього чаїні яйця, обмазані глиною.— Клімат м'який, зими немає. — Ще тільки зими нам бракувало. — Принаймні немає у цьому поясі, де ми з тобою знаходимось. Упевнений, що земляни знайдуть колись на Леонії свою другу батьківщину. І завжди згадува- тимуть нас, перших поселенців Леонії. Ми для них вза- галі будемо аборигенами. Що й казати, той, хто має ру- ки і голову та хоч трохи чого-небудь у голові, той на цій планеті не пропаде. Єва не прислухалася до його розмов, бо не могла повірити, що з голими руками можна прожити чотир- надцять літ на чужій планеті. Іноді, задивившись у далечінь, квапливо зводилась і ставала навшпиньки. — Що там? — запитувала, не відриваючи погляду од безмежної морської далечіні. — Де? — схоплювався і Адам. — Ну... там,— і показувала на море. — Море. — Море та море,— із злістю одрізала вона.— Мусить же воно де-небудь кінчатися? Не може ж увесь час бути море й море? — За морем — суходіл. “Геліос”, як ти знаєш, встиг облетіти всю планету —вона має три океани, сім мо- рів, щось близько десяти тисяч річок, не враховуючи озер. Але людей чи якихось інших розумних істот ніде не виявлено. — То їх немає чи “Геліос” не виявив? — Гадаю, що немає, бо сліди їхньої діяльності “Ге- ліос” обов'язково зафіксував би. — Спасибі, порадував. Навіть у найжахливішому сні не могло б приснитися отаке. Розгрібши жар, Адам гачковидною палицею пови- качував запечені глиняні кругляки, почекав, доки во- ни охолонуть, і заходився обережно стукати їх об ка- мінь. Спечена глиняна шкірка тріскалась і знімалася разом із шкаралупою. Паруючі й апетитні яйця він складав у черепашку. — Трохи крутуваті, — бідкався,— та нічого. При- наймні до них не треба хліба. Виніс із печери черепашку з сіллю, яку нашкріб на камінні у бухті, що осіла там після випаровування мор- ської води. І вони знову їли мовчки, давлячись крути- ми яйцями та слухаючи, як у скелях галасують чай- ки, ніби кленучи людей Землі за набіги. Коли споночіло й темінь обступила бухту з усіх бо- ків, Єва механічно звелася з каменя, постояла якусь мить, ніби про щось роздумуючи, і пішла в печеру. Адам розводив там багаття, щоб вночі хоч трохи було світліше. Єва, як завжди, бурчала: — О-о, яка у мене була вдома спальня! Натиснеш кнопку—і будь-який аромат: лісу, моря, квітів, гір... Коли ж не спиться, натиснеш іншу кнопку — і в спаль- ні заспокійливо шумить дощ, пахне озоном, як після грози. А яка постіль! Яка постіль! Не постіль — обій- ми... І ось я змушена лежати на цьому жахливому ка- міннії Тому й жити не хочеться. — Зате не треба натискувати кнопки,— з гумором зауважував Адам.— Море і так заспокійливо шумить за печерою. До речі, не якесь там море, записане на плівку, а натуральне. Чого тобі ще треба? А якось серед ночі Єва розбудила Адама несамови- тим криком: — Пароплав! Пароплав-ав!!! — Паропла-ав!!! — закричала Єва так несамовито- радісно, що Адама наче хто підкинув на кам'яному лежаку. — Пароплав? Який пароплав? Де пароплав??? — схопився він, нічого не тямлячи спросонку. Єва тремтіла, мов у лихоманці, і, тикаючи пальцем на чорний отвір печери, кричала, не тямлячи себе: — Там пароплав! Там пароплав! Морем пливе! Сю- ди!.. За нами... пароплав!.. З людьми. Із справжніми людьми!!! Адам нічого не розумів, але після Євиного крику “Із справжніми людьми”, розгублений і отетерілий, виско- чив з печери. Одним махом дістався на кам'яний май- данчик. Рвучкий, солоний вітер, холодний і пронизливий, ударив йому в груди, лице і ледве не збив з ніг. Низько над бухтою неслося рване клоччя хмар, і між ними злякано тремтіли зорі. Було темно і волого. На майдан- чик до печери долітали бризки — внизу, в пітьмі серед гострих скель, навіжено нуртував прибій. Тоскно, зра- неним звіром завивав вітер. Море — чорне, і ні світлої цяточки в ньому не було. Здавалось, що весь світ про- лився у чорну холодну порожнечу, від якої крижаніє серце і невимовне важко стає на душі. Наче зникло повітря. Адам хапав ротом холодний тугий вітер, що бив йому в груди, і не міг продихнути. — Там!!! — кричала Єва, вибігши за ним слідом.— Там...— показувала тремтячою рукою у ревучу чорну порожнечу,— плив пароплав... І вогні на ньому сяяли, і музика грала. Якісь люди, гарно вбрані, на палубі танцювали... Жінки у білих платтях. І пароплав — бі- лий, білий... А музика... старовинний вальс линув, і жінки танцювали. її збудження було таким вражаючим, що Адамові на якусь мить і справді здалося, що у смоляній ревучій пустелі моря бачить залитий вогнями білий-білий паро- плав. Але наступної миті опам'ятався. — Пароплав тобі, Єво, приснився,— він узяв й за тремтячу й гарячу руку і повів до печери. Підклав у згасаюче багаття хмизу, роздмухав вогонь і, коли в пе- чері стало світліше, затишніше, заговорив знову: — За- спокойся, будь ласка. Де візьметься пароплав на без- людній планеті? З Космосу не припливе... Сідай ось сюди, до вогню, тут веселіше,— і він посміхнувся до неї, як до малої дитини, котра створила собі казку й не хоче вірити, що насправді ніякої казки немає. — Але ж я бачила, бачила його! — Зуби у Єви так цокотіли, як колись у нього, коли він три дні сидів у крижаній щілині з вивихнутою ногою.— Білий-білий, і людей на ньому повно. — То лише сон, Єво. Сон. Ти цілими днями дивиш- ся у море й, очевидно, мрієш, щоб за тобою приплив пароплав. От він і приплив. Уві сні... Заспокойся і ля- гай. До ранку все минеться. Ніч дуже чорна і вітряна, в таку ніч тільки білі пароплави й сняться. Адам легенько взяв її за плечі, допоміг звестися, від- вів під протилежну стіну, до кам'яного лежака. Вона покірно лягла, але відразу ж і схопилася. — Я... я боюся. У бухті хтось виє. Чуєш?.. Чи хтось кричить. — То вітер у скелях виє. — Ні, ні, то терпить аварію білий пароплав у чор- ному морі. Чуєш? Люди кричать. Чуєш? — То вітер завиває у скелях,— повторив Адам, хо- ча йому іноді й самому вчувалися якісь крики про по- міч і, наче приглушений віддаллю, долинав пароплав- ний гудок.— Спи, а я посиджу біля вогню, щоб у пе- чері всю ніч було видно. Єва лягла на бік, лицем до стіни, але відразу ж по- вернулася лицем до вогню і більше не спускала з Ада- ма тривожних очей — все до чогось прислухалася. А ві- тер завивав, і іноді вчувалося, що в морі хтось волає про порятунок. — Я боюся... боюся, Адаме. Тільки заплющу очі, так і ввижається білий-білий пароплав. Точнісінько такий, на якому я після закінчення інституту робила круїз довкола Європи. — От він тобі й приснився. А ти злякалася, дур- ненька. — Сам ти... дурненький,— відказала Єва, і в її голо- сі прозвучала невластива досі ніжність. Несподівано попросила; — Досидь біля мене. Адам не повірив почутому вперше, відколи вони опи- нилися на Леонії. Єва, яка весь час кричала, що не мо- же більше терпіти його присутності, що він дратує її своєю безтурботністю, раптом сама попрохала, щоб він посидів біля неї.

Адам звівся, потупцював, обережно підійшов д^-і неї і ще обережніше присів на край виступу. — То я, той... прийшов, — пробурмотів розгублено і, аби зам'яти свою ніяковість, швидко заговорив: — Спи, спи, Єво, а я посиджу... Спи, спи, Єво, а я посиджу. Посиджу... Обом стало трохи ніяково. — Але білий пароплав мені все одно ввижається,— по хвилі сказала Єва.— Як заплющу очі, і бачу його. І людей на ньому бачу. І вальс чую... Навіть заздрю жінкам, які танцюють на палубі старовинний вальс.— Вона подумала і сама себе заспокоїла: — Це, мабуть, у мене ейдетизм. Зоровий ейдетизм і нічого більше. Ним страждають астронавти і самотні люди. Він охоче підтримав її думку. — Здебільшого ейдетизм буває у видатних людей, особливо в геніальних літераторів, які бачать своїх ге- роїв мов живими, чують їхні голоси і так зримо бачать різні сцени, наче вони відбуваються перед їхніми очима. — То, виходить, і я видатна? — Помовчавши вона зітхнула.— Ні, ейдетизм у мене від самотності. А звід- си й страхи. — Ну що нам може загрожувати на безлюдній пла- неті, з індексом безпеки 0,92? Спи, спи, Єво, я посиджу. Мені все одно не хочеться спати. — І правда, що нам може загрожувати на цій пла- неті.— Вона заплющила очі й зненацька запитала (го- лос її став винувато-покірливим): — Адаме, ти... ти не сердишся на мене? — Я? — вкрай здивувався він.— За віщо на тебе сер- дитись? На жінку сердитись — однаково, що на сонце, коли воно надто припече. Бо сьогодні воно припече, а завтра пригріє і завжди, за будь-якої погоди, дарує світло. — Так ось ти який? — Єва пильно подивилася на Адама.— Я ніколи не чула від тебе таких слів. І все ж... така неврівноважена. — Щось я подібного за тобою не помічав. Характер у тебе рівний, спокійний... — Правда? — Єва аж посміхнулася.— Просто ти добрий. А я... вередлива і дратівлива. Сама себе не впі- знаю. А ще лікар! А ще психолог! Але я не знаю, що зі мною коїться. Мені іноді й самій здається, що я — не я. Що на Леонії живе в печері зовсім інша Єва, гір- ша за справжню. А справжня... Не знаю, де справжню й шукати. — Це тому, що ситуація, у якій ми опинилися, тра- гічна й на межі екстремальної. От і не легко нам. А звідси і деяка дратівливість у тебе, відчай. — Очевидно, я така від безвиході. Але ти все одно не ображайся на мене. Як психолог, я всіх повчала, як треба володіти собою, заспокоювати себе, як трима- тися і переносити стреси. А коли сама опинилася у біді, всі мої знання вмить вивітрилися з голови. Ніякий я не психолог. Точніше, психолог, коли чужа біда, а як своя... то мені теж потрібен лікар. Як кажуть: чужу біду руками розведу, а своїй і кінця не знайду. Він кивнув головою. — А без тебе я пропала б. У перший же день. Як то- рішній сніг. Так моя бабуся завжди любила повторю- вати. Коли б, каже, не мій старий, то я загинула б без нього, як торішній сніг. Єва помовчала. І по хвилі: — Можна, я візьму твою руку, бо мені... лячно. І, ніяково посміхаючись, взяла його руку, потрима- ла. Адам відчув, як у неї б'ється пульс: тук-тук-тук,— наче крихітне звірятко, злякано й покірно, а тоді притулила її до грудей і затихла, заплющивши очі. — Білий пароплав,— шепотіла.— Ні, ні... це лише ейдетизм... Адам сидів, боячись не тільки ворухнутися, а й дих- нути, і здавалося, що все це йому сниться. — Ну ось я й заспокоїлась,— мовила Єва, не роз- плющуючи очей.— Зовсім-зовсім заспокоїлась. А він волів, аби вона довше не заспокоювалась. — Коли я була маленькою,— згодом заговорила Єва,— і чогось уночі боялася, то прохала батька, щоб він посидів біля мого ліжка. Батько сідав, а я брала його руку, як оце твою, притуляла до себе і відразу ж засинала. Міцно-міцно. І ніколи я не спала так спокій- но, як із батьковою рукою. А батькова рука тепла й на- дійна... Ні в кого немає такої надійної руки, як у мого батька. Не випускаючи Адамової руки із своєї, вона зручні- ше вмостилася на камці, легко, спокійно зітхнула, ніби всі страхи були вже позаду, і зненацька запитала: — А пам'ятаєш, Адаме, як ми вперше з тобою по- знайомились? Пам'ятаєш чи вже забув? — Чудово памятаю. А чого це ти... згадала? — Просто так. — І повторила: — То пам'ятаєш нашу зустріч на Памірі? — Я ніколи не забуду, як три дні сидів у крижаній пастці на памірському льодовику, як вибрався з неї, як ішов, спираючись на саморобні милиці, як заблу- дився у сніговій хвищі, як, зрештою, повз. І тоді за муки мої доля послала мені тебе. Це був щедрий да- рунок, такий щедрий, що я ладен ще раз провалитися у льодовику, аби знову побачити тебе таку, яка ти тоді була. — Пам'ятаєш! — радісно мовила Єва і, не розплю- щуючи очей, сказала: — Ти мені ще тоді сподобався. — Як я шкодую, що після Паміру більше не хворів. — І не треба, будь завжди здоровий. — З тобою я завжди здоровий. — Я й досі пам'ятаю, як проводжала тебе до вер- тольота і все чекала, чекала, що ти... скажеш. А ти ні- чого мені не сказав. — А все життя себе карав і караю, що тоді не зва- жився тобі сказати все-все... Під його рукою її груди піднімалися й опускалися усе частіше. І від того дотику Адама кидало то в жар, то в холод. — Навіть дуже ти мені тоді сподобався,— повтори- ла Єва тихо, і на її губах блукала лагідна посмішка, а в очах стояв туманець суму.— І коли б обставини склалися по-іншому, то, може б... — Що “може”? —прошепотів він. — Тепер все одно. Минулого не повернеш. — Але в нас є ще майбутнє. — У майбутнє я не вірю. — Є майбутнє! — вперто повторив Адам.— А май- бутнє завжди прогресивніше за минуле. — А хто може сказати, як воно буде попереду? І що нас чекає завтра? Але я рада, що колись ти прибився в памірську обсерваторію. Що б там завтра не бу- ло, а минуле завжди з нами, і його у нас ніхто не від- бере. — А ми його нікому й не віддамо. — Посидь коло мене, а я посплю,— попросила Єва.— Добре? І заснула. Й уві сні ледь-ледь посміхнулася куточками вуст. Згодом губи її ворухнулися, і сонним голосом вона за- питала, не відкриваючи очей: — Що чувати, Адаме? — Як передає кореспондент агентства “Що нового у космосі?”,— голосом диктора відповів Адам,— двоє відважних землян Адам і Єва прекрасно... ну, майже прекрасно влаштувалися на віллі “Кам'яні пенати” й успішно продовжують обживати безлюдну планету в сузір'ї Центавра. До зустрічі з землянами залишилося не так і багато часу. Лише якихось там 167 місяців. Та Єва вже спала. Вона дихала рівно, спокійно, притискуючи Адамову РУку до грудей. А він, щасливий і схвильований, боя- чись ворухнутися, аби не сполохати її сон, просидів біля Єви до ранку, доки не зблідло сузір'я Кассіопеї з шістьма зірками, доки з-за моря не зійшла зірка А — леонійське сонце Толіман із своїм супутником- карликом. Чи спав Адам сидячи, чи мріяв — не пам'ятає. Тільки марилось йому, що він нарешті знайшов ті двері, які вперто шукав ще на кораблі, відчинив їх і, нарешті, побачив за ними нове — незнане досі, бентеж- не, щемне... І вчувалося, що за тими дверима, які він відчинив, на безлюдній планеті під чужим сонцем спі- ває знайома дівчина. Співає десь далеко-далеко^ самої її не видно, а пісня летить і летить над планетою, як чарівна диво-птиця. Адам прислухався і розібрав слова: Ой у вишневому садочку Там соловейко щебетав... Частина третя БРОНЗА в наступну мить, якимось шостим почуттям здогадав- ся: метал!.. Підійшов ближче, власне підбіг, і, не віря- чи своїй здогадці, затамувавши подих, провів камін- цем по застиглій поверхні одного з таких озерець. Од- разу ж спалахнула червона лінія. Мідь! Тут, у долині, біля підніжжя крутих схилів, були багатющі поклади окислених мідних руд, що виходи- ли прямо на поверхню з підошви гір. А скільки — там і тут, з усіх боків! — лежало самородків, вимитих із схилів дощовими потоками. Розгубившись од такого везіння, Адам хапав то яскраво-зелений малахіт, то синьо-голубий лазурит, то червонуватий, із яскравим алмазним відблиском куприт, вигукуючи: — Але ж повезло! Що повезло, то повезло!.. На Зем- лі геологи про таке багатство і не мріють... І червона мідь є! І синя! І зелена! Пречудовий малахіт, ціни йо- му немає. А це хризокома — синьо-зелена мідь! Які скарби! Музей міді під відкритим небом! І ці скарби ще й пальцем ніхто не чіпав! І дуже шкодував, що в цю мить поруч нікого не було, з ким би міг порадуватися своїй знахідці. Посміхаючись, розмовляючи сам з собою, Адам від- бирав найхимернішої форми самородки міді, поспіхом складав їх на розстелену куртку. На правах першовідкривача охрестив цей хребет — Великий Мідний хребет. Головне — звучить! На Землі майже вичерпуються запаси мінералів, а тут... Стільки чудової міді, що залягає майже на поверхні,— бери, користуйся. А ще ж мідні жили в глибину йдуть. Яке багатство! Чим-чим, а дешевою міддю, майже дармо- вою, майбутні колоністи цієї планети будуть забезпече- ні на тисячі літ. Плюс величезні поклади залізних руд, які виявив “Геліос” у північній півкулі, родовища золота, мар- ганцю та інших металів, поклади яких вони знайшли за ті 27 днів, доки вивчали Леонію. Від повноти щастя (а він уперше, одколи на Леонії, відчув себе щасливим, хоча щастя це було професій- ним), Адам ліг у високій сухій траві, розкинув руки і слухав безугавне сюрчання коників та дивився у небо. А небо над ним було високим, голубим, пречистим. Зрідка по ньому величаво пропливали білі хмарки, іно- ді затуляли сонце, і тоді на лице падала світла, негуста тінь — легка і приємна, як сон літнього ранку. Не хоті- лося ані вставати, ані ворушитися. “Земля... Нарешті я вдома,— подумав Адам чи йому примарилось. Бо таким мирним і лагідним, по-весня- ному голубим небо буває тільки вдома, у рідному При- дніпров'ї, куди він незмінно — хоч на день, тиждень чи й на місяць — повертався щоліта. Не їздив ніколи ні в Крим, ні до Середземного моря, а всі відпустки обо- в'язково проводив у рідному краї — у місті, що вже не одне сторіччя стояло на крутому березі Дніпра. На- бравши з собою червонобоких яблук, поспішав за міс- то, до дніпрових круч, мимо яких у сиву минувшину пропливали лодії князя Святослава. Лягав у траву під високим і дзвінким придніпровським небом. А яка да- лечінь простилалась перед ним: і Задніпров'я, і Приса- мар'я, і далекі грози, що синіли потойбіч, і блискавиці, що безгучно шугали над половіючими хлібами. Туди, на другий бік Дніпра, де зараз жовтіють пше- ниці, як жовтіли вони сотні літ тому, їх, школярів-вось- микласників, возила автобусом викладач історії, щоб подивилися на розкопки прадавньої скіфської могили. Жінка-археолог у великому брилі-сомбреро, у вилиня- лій кофтинці, у витертих джинсах, спираючись на древ- ко лопатки, розповідала їм, що тут, на далекій околиці степового краю, переважно жили бідні скіфи, порівня- но із царськими скіфами — саями, які там, на півдні, володіли незліченними стадами худоби й табунами ко- ней. У цій могилі було поховано багатого скіфа, бо ж наконечники для стріл він мав не кам'яні, а металеві. А в ті часи не кожен-бо скіф міг дозволити собі таку розкіш... І згадка про скіфську бронзову стрілу вмить повер- нула Адама до дійсності. Він поквапливо звівся і сів, кліпаючи повіками... Ні, він не на Землі, а на Леонії, і йому, Адамові, також доконче потрібна бронза. Адже бронза — це й справді наконечники для стріл. А нако- нечники — то ж полювання, їжа, то, зрештою, саме життя. Не говорячи вже про захист, бо ж невідомо ще, які тут є тварини і як вони поведуться при зустрічі з пришельцями. Отже, потрібна бронза!.. Адам з любов'ю поглянув на самородки міді, що зо- лотом (особливо куприт) виблискували під сонцем, і по- думав, що для виплавлення бронзи ще потрібно знайти олово. І став пригадувати, а що йому відомо з історії ливар- ного виробництва, технології. Незабаром перейшов до гірського потоку і, лігши на березі, ділив, малював якісь схеми... Сонце вже високо піднялося над Великим Мідним хребтом, і Адам, спохопившись, заквапився. Час уже й додому (він посміхнувся, що подумки назвав печеру домом). Єва вже, мабуть, знудьгувалась без нього. Та й не варто лишати її саму — мало що може трапитись. Хоча планета й безпечна для біологічних організмів, але елементарна обережність не зашкодить. Згадавши Єву, посміхнувся, потім зітхнув, замис- лився. Він її кохав, кохав усі ці роки, ще з Паміру, і таїтися перед самим собою немає смислу. Кохає і зараз таку, якою вона є. І кохатиме все життя. Але чи має він мо- ральне право на кохання? У неї загинув чоловік, вона у такому стані... Ні, доки вони на Леонії — жодного на- тяку про любов. Вирвати її з корінням. Зараз Єва для нього лише товариш по нещастю, товариш, якого Адам мусить врятувати будь-якою ціною. А ось коли вони повернуться на Землю, тоді він ска- же їй про свою любов. Та чи повернуться? Зараз йому 32 роки, плюс чотирнадцять... Майже пів- століття стукне. Як для зізнання у коханні — явно піз- нувато. А втім, чому пізно? Хто сказав, що пізно? Ще поет у сивій минувшині стверджував: “любви все воз- растьі покорим”. Треба тільки вміти чекати. Терпля- че чекати свого часу. Прихопивши куртку з самородками, Адам рушив з мідного ельдорадо “додому”, себто до печери. Куртка відтягувала руки, і тому часто доводилося їх міняти. Припікало сонце, у небі кружляли орли чи інші, подібні до земних орлів, птахи. Один з них забрався ви- соко-високо і білою цяткою ширяв у блакитній голубиз- ні. Адам зупинився, замилувавшись літуном. Птах був дуже схожий на “Геліоса”. На далекій орбіті гігант- ський космічний корабель землян із поверхні планети теж здавався отаким маленьким сріблясто-білим пта- хом у голубому піднебессі. На мить Адамові здалося, що той птах у зеніті неба і є “Геліос”, який дивом уці- лів, урятувався і зараз пришле за ними експедиційну ракету. “Якщо то “Геліос”,— подумав Адам,— то він по- летить у напрямку північних гір, зникне за ними й че- рез 15 хвилин з'явиться позаду, над морем і бухтою...” Але птах, що кружляв у зеніті неба, нікуди не думав летіти й зникати за північними горами, де були спе- котні бевводні пуотелі. Адамові стало гірко й тяжко на душі. Так тяжко, що забракло повітря і він у відчаї хапав його ротом. Аби не піддаватися відчаю, Адам швидко рушив, на- магаючись не думати про “Геліос” і трагедію. Думав про Єву. І від того йому стало трохи легше. Що б там не було, а найдорожча людина з ним. І це вже радість. Бо тільки завдяки Єві він живе й досі. У той страш- ний день, коли в небі Леонії анігілював “Геліос”, Адам хотів покінчити з собою, кинувшись у прірву. Бо кому було потрібне його життя на безлюдній планеті? Та в останню мить згадав, що на планеті, крім нього, зали- шилась Єва. І зрозумів, що віднині його життя потріб- не їй. Заради Єви він мусив жити, щоб зберегти її,— не просто вродливу жінку, а радість і муку своєї лю- бові. Того ранку Єва прокинулася пізно, як уже сонячні промені проникли в дальній куток печери і висвітили там золотаве кружало. Прокинулася з відчуттям, що виспалася та відпочила, як ніколи. Навіть боки не бо- ліли від кам'яного лежака, як бувало щоранку. Звелася, а Адама в печері нема. Погукала: тихо. Тільки у відповідь долинув приглу- шений рокіт прибою та десь зовсім близько зареготав мартин. — Весело ж тобі,— промовила вголос і посміхну- лася.— А взагалі, добра в тебе робота, мартине: літати над морем і реготати. Я згодна помінятися з тобою ро- лями: перебирайся в печеру, чи то пак на віллу “Ка- м'яні пенати”, а я літатиму над морем і реготатиму. Настрій у Єви був гарний. Чи не вперше вона про- кинулась на Леонії з таким настроєм. Дивно. — Адаме-е-е?!. — погукала голосніше й, не дочекав- шися відповіді, подумала, що Адам, мабуть, знову по- дався за самородками міді. Невже він і справді наду- мав виплавити бронзу? Ну й дивак!.. Без спеціальних електроплавильних печей? Без металургійного заводу, зрештою? От фанатик! Єва посміхнулась сама до себе і подумала; Адам такий. Якщо вже щось задумає, не- одмінно доб'ється. Наполегливий. Із таким не пропа- деш. Навіть на безлюдній планеті. Єві просто-таки повезло, що в хвилини випробування доля послала са- ме його. А ось сміливості у стосунках з жінками йому явно бракує. Коли б він був хоч трохи рішучіший отам, на Памірі, на Місяці чи на Марсі... А втім, чи не одна- ково, який він. У Єви сьогодні гарний настрій, і це вже радість. Вона з насолодою потяглася, відчуваючи, як у пруж- ному молодому тілі забриніла-заграла снага, і подума- ла, що вона таки й справді залежалась у цій печері. Два місяці, як у добровільному ув'язненні. Справді, як каже Адам, треба ворушитися. Схопилась і підстрибом вибігла з печери. У морі — ані хвильки. Вся його безкрая широчінь була залита не то сріблом, не то оловом. Удалині здій- малися фонтани, ось вони з'явилися зовсім близько: кити забавлялися. Адам казав, що то кити-горбачі. Єва довго спостерігала за ними і дивувалася: вилітають з води, підстрибують високо, перевертаються у польоті і, розчепіривши плаьці, падають, здіймаючи бризки. Мружачись од сонця, вдихнула на повні груди повіт- ря, звела руки над головою і зробила кілька вправ із спецкомплексу “Для жінок, яким за двадцять п'ять”. І відчула, як кров стрімко й тепло розлилася всереди- ні, як спрагле за рухами тіло наливалося силою, ста- вало пругким і дужим, їй захотілося бігати, пустува- ти — вперше після трагедії відчула, що вона ще моло- да, повна снаги, енергії. І їй ще жити й жити. “Прилетять земляни, неодмінно прилетять,— поду- мала Єва.— Треба набратися терпіння і чекати. Не ни- діти і не сидіти склавши руки. А обов'язково чимось зайнятись. Що трапилося, того не повернеш, а живим жити треба”. Перед стартом у Єви брали інтерв'ю. Це було перше у її житті інтерв'ю, і вона придбала цілу пачку номерів газети з її інтерв'ю, читала і пере- читувала по кілька разів, доки й не вивчила напа- м'ять. Симпатичне дівча, кореспондентка молодіжної газе- ти, задала їй кілька запитань. І запитання, і свої відповіді Єва пам'ятає дослівно, хоча минуло відтоді дев'ять років. Запитання: В чому, по-вашому, полягає смисл життя? Відповідь: Я ніколи над цим не задумувалася. Я людина не видатна і на героїчні вчинки, мабуть, не здатна. Просто жила і в міру своїх сил, знань та здіб- ностей робила свою справу. Тобто була на своєму міс- ці. А бути на своєму місці — це, як мені здається, тре- ба перемагати буденність, інерцію, жити так і працю- вати так, щоб кожний день був дарунком долі. Запитання: Що таке, по-вашому, щастя? Відповідь: Це коли ти любиш і тебе люблять. Це коли ти комусь потрібний і хтось тобі потрібний. Тоді вранці хочеться йти на роботу, а ввечері — повер- татися додому. Запитання: Як ви вибрали свою професію? Чи задоволені вибором? Відповідь; Я її не вибирала, вона мене вибрала. Для мене лікувати людей — внутрішня потреба, бажан- ня робити іншим добро. Здоров'я — найдорожче. Що- правда, як лікар, я не дуже досвідчена, але досвід при- ходить з часом і в праці. Процес лікування — не просто мій професійний обов'язок, це моя особиста радість. Запитання: Любите ризикувати чи віддаєте пе- ревагу спокійному життю? Відповідь: Раніше здавалося, що люблю спокій- не життя, а тепер, коли я стала членом екіпажу “Геліо- са”, який невдовзі стартує у невідомі далі, виходить, люблю ризикувати. Від думки, що попереду тебе чекає Невідоме, Риск, відчуваєш у собі енергію, отой смисл життя, про який ви питали. Запитання: Чи потрапляли ви коли-небудь у скрутні ситуації? Відповідь: Ні, але все ще попереду. Запитання: Ваша улюблена поговірка? Відповідь: Головне — здоров'я, все інше — пере- мелеться. Запитання: Ваша мета? Відповідь: Відкрити (разом з екіпажем “Геліо- са”) нову планету для людей, а ще краще вступити в контакт із позаземним Розумом. І, звичайно ж, повер- нутися на рідну Землю. Запитання: Чи є людина, на яку б ви хотіли бу- ти схожою? Відповідь: Мені завжди хотілося бути самою собою. І не тому, що я — ідеальна, ні. У мене є свої плюси, але, на жаль, є і мінуси. Останніх, може, й за- багато. Так ось я хочу бути сама собою з усіма плю- сами і мінусами. А когось копіювати — для чого? Ко- пія — найжахливіша річ. Запитання: Що ви чекаєте від свого чоловіка? Відповідь: 3 чоловіком ми колеги і друзі. Від за- міжжя чекаю чогось нового у своєму житті, того, чого я ще не пізнала. Дуже хочу мати дітей, але... На сім- надцять років лечу в Космос — які вже тут діти? Запитання: Про що ви мрієте? Відповідь: Багато про що. Але—не розповім. У кожного мусить бути своя таємниця. Скажу — і вона перестане бути моєю. Єва зупинилась. — Про що я тоді мріяла? Вона довго думала і, зрештою, махнула рукою. Усі її тодішні мрії стали тепер такими дріб'язкови- ми, несуттєвими, що й згадувати не варто. Нині у неї одна мрія: повернутися до людей. Єва зупинилась і повторила вголос: — Повернутися до людей. Не хочу ні слави, ні знаме- нитості, нічого, нічого. Лише б повернутися до людей. Єва оглянула спортивний костюм, у якому спала і який уже не знімала більше двох місяців. Подумала про те і жахнулась: як вона могла так опуститись? Адже вона не сама на безлюдній планеті, поруч неї Адам... І він усе це бачить. Жах! Від сорому паленіли щоки. Стрибаючи з каменя на камінь, спустилась у бухту і пішла понад прибоєм, її обдавало бризками, лице обвівало вітерцем, і від того ставало легше — наче хто провітрював її нутро. На прибережному піску лежали черепашки найдивніших форм та кольорів. “Треба ви- прати свій одяг”,— вирішила Єва. Стягнула із себе костюм і на якусь мить розгубилася — до того незвич- но було стояти в самих лише трусиках. Здалося, ніби за нею підглядають. Не втрималась, озирнулася на- всібіч — у бухті було тихо і порожньо. Та й хто може підглядати? Адам десь у горах, а більше на цій пла- неті нікому за нею підглядати. Заклала руки за голо- лову (не підозрюючи, що за нею усе ж таки спостері- гають двоє очей) і підставила тіло морському вітру. Він збивав їй волосся, приємно лоскотав щоки, обвівав груди, стегна, і їй було приємно так стояти й від- чувати своє тіло — молоде, сильне, повне снаги та здо- ров'я. А двоє холодних очей пильно спостерігали за нею із-за каменя... “Взагалі, не завадило б мати дитину, — зненацька подумала Єна і, здіймаючи бризки, з вереском кинулась у воду. Триматися на воді було легко — лежи, розки- нувши руки й ноги, дивись у небо, і здавалось їй, що вона на Землі, що ще зовсім маленька і вперше при- їхала з мамою на Чорноморське узбережжя, вперше відчула, як хороше ніжитись у морській воді. “Усе-таки жити гарно,— думала Єва.— А я, дурна, ниділа в печері. Слізьми ж горю не допоможеш. Якщо доля поставилась до мене милостиво і подарувала жит- тя, то чого ж скаржитись на неї? Наперекір усьому тре- ба жити!” Зненацька попереду неї щось мигнуло, наче зелені товсті і в'юнкі водорості порскнули навсібіч, Єва не встигла нічого збагнути, як ті сіро-зелені липкі водо- рості з двох боків обхопили її, прилипаючи до тіла... Вона здригнулась і шарпнулася, але залишилась на місці. Тільки тут збагнула, що то не водорості, а щупальці. Бридкі, жахливі і сильні щупальці. У ту ж мить зовсім поруч хтось сказав: — Спокійно. Беремо інтерв'ю. Запитання перше: чи потрапляли ви коли-небудь у скрутні ситуації?.. Адамові того дня дуже повезло. У Мідних горах, в однім із розпадків, він негадане знайшов каситерит — олов'яну руду. Справжню оло- в'яну руду! Тримаючи в руках шматок важкого, коричнюватого, з темними підпалинами по краях мінералу, Адам ду- мав, що до бронзи тепер уже залишилося небагато. А бронза — то і ніж, і сокира, і, зрештою, наконечник для списа. Не кажучи вже про наконечники для стріл. Залізо він зараз навряд чи виплавить — потрібна знач- но більша, аніж для бронзи, температура плавлення. А з бронзою якось упорається. Принаймні мусить, інак- ше не вважатиме себе за справжнього чоловіка. Прихопивши дві чималі грудки каситериту, рушив далі, вкотре міркуючи: як і з чого спорудити сумку? Як йому необхідна міцна і простора сумка, яку б він міг носити через плече. Бажання, звісно, скромне, але спробуй навіть його задовольнити. Вирішив більше в розпадки не заглядати (хай якось іншим разом), а повернув до бухти, до вілли “Кам'яні пенати”, бо сонце вже піднялося й так високо, а Єва “вдома” сама. “Надалі,— подумав Адам,— треба в по- ходи брати і її. Чому вона нидітиме в печері одна?” Адам ішов і думав про те, як плавитиме бронзу, ба- чив у тих мріях бронзовий ніж, який щойно виплавив, бронзову сокиру, наконечники для стріл, ще й рибаль- ські гачки. Ось тоді можна буде зайнятися рибаль- ством, полюванням... Спустившись по крутому схилу хребта в долину, де між камінням клекотів гірський потік, Адам спинився, щоб напитися. Поклав куртку з рудою, а сам піді- йшов до потоку, опустився на коліна. Вода була чиста й прозора і така холодна, аж зуби заломило. Адам із задоволеням напився і застиг, задивившись у чисте дно. Там видно було кожен камінчик, навіть піщинки. Іноді пропливали якісь рибинки і зникали за каменя- ми. Зліва по дну розсіювалось голубувате сяйво. Адам пройшов берегом кілька кроків до того місця і знову став навколішки. Його увагу привернули блакитні краплинки, яких було аж рясно, а далі вони злива- лися у суцільну синяву. Наче шмат неба впав у потік і залишився на дні. Заінтригований, Адам дістав одну голубу краплину і скрикнув: бірюза! Автоматично, як добросовісний студент, відзначив про себе, що бірю- за — мінерал із класу фосфатів, колір голубий, блиск восковий... Місцями голубі намистини лежали рідко, а деінде дна від них не було видно, аж вода сяяла голубизною. “Назовемо цей потік Бірюзовим”,— подумки відзна- чив Адам і повторив уголос: — Потік Бірюзовий. Непогано звучить. Опустив руку в воду і, зачерпнувши повну жменю круглих бусинок, став роздивлятися їх, сидячи на бе- резі та міркуючи: як практично використати цей мі- нерал у даному становищі? Адже, крім краси. Адамові потрібний і практичний зміст. Мідь, приміром, та каси- терит дадуть бронзу. А бірюза? “Принесу Єві,— зрештою, вирішив він,— хай пора- дується”. І спало Адамові на думку, що з цих небесно-голубих бірюзинок може вийти чудове намисто для Єви. Лише треба просвердлити дірочки в камінцях — і готове. Єва, безперечно, зрадіє! Ще б пак, від бірюзового на- миста жодна жінка не відмовиться. От і буде дарунок Єві. Може, він хоч трохи розвіє її постійний смуток і тугу?.. Пригадалась минула ніч, коли Адам до ранку просидів біля неї, тримаючи руку на її грудях. Він хлюпнув собі на щоки холодної води і, назби- равши на дні пригорщ зо дві бірюзи, вже на березі пе- реглянув знахідку, старанно відібрав бусинки, гарні, круглі, однакового розміру. Скільки треба на намисто, Адам не знав, тому вибрав жменю і висипав до кишені. Правда, просвердлити ді- рочки в намистинах не просто, та й нічим, але він про
те поки що не сушив собі голови. Коли виплавить брон- зу, щось придумає. Простягнувши руку до куртки з мінералами, Адам відчув, що хтось пильно на нього дивиться. А відчув- ши, закляк з простягненою рукою. Потім повільно повернув голову і знову завмер. Над травою здіймалася голова. Вона була завбільшки з людську (чи, може, трохи менша). Тільки пласка. Двоє зеленкуватих очей, не блимаючи, дивились на нього. Адам глянув у ті круглі смарагдові очі і в глибині їх побачив себе, напруженого, напівзігнутого, з про- стягненою до куртки рукою. Голова була на довгій шиї, яка чомусь почала дов- шати й довшати. Ось вона витягнулася над травою, а голова піднімалась усе вище й вище. І тільки тоді Адам збагнув, що то — удав. Тієї ж миті зелене страховисько зі смарагдовими очима підстрибнуло вгору... Сіро-зелені липкі щупальці стисли груди і боки так, що й не дихнути. Гострий біль оперезав усе тіло. Потім почалося повільне але невблаганне стискування. І Єва збагнула, що єдиний шанс на порятунок — це будь-що вибратися на берег. Над силу загрібаючи воду, зробила спробу підпливти до мілини, щоб упертися ногами в дно, але з води ви- хопилось іще кілька бридких щупалець. Вони повис- ли на її лівій руці, потягли у воду і наче прив'язали руку до бока. Лишалася вільною лише права рука. — А-а-а!..— Єва хотіла закричати, але не змогла, бо від спроби кричати біль ще гостріше пронизав її груди. У відчаї вона вільною рукою хапалася за товсті сіро- велені канати, що обвили її, намагалася відірвати їх— та де там! Вони були слизькими і впивались у тіло до крові. Бовтаючи ногами, щоб утриматись на поверхні, Єві величезним зусиллям вдалося трохи просунутись упе- ред, і невдовзі вона відчула під собою піщане дно. Але хтось невидимий стиснув її у своїх жахливих обіймах з такою силою, що перед очима враз запурхали чорні метелики. Від нестерпного болю перед очима пливли то жовті, то чорні кола. Вона викидала подалі од себе праву руку, щоб вбе- регти її від щупалець, і підгрібала під себе воду, то намацуючи ногами дно, то втрачаючи його. Та величезний спрут (а Єві чомусь здалося, що це не відомий їй місцевий спрут) тягнув її усе далі й далі од берега. Кричати вона не мала ні сил, ні можливості, бо груди були стиснені, наче металевими обручами. Та й хто почує її крик? Адам подався у гори за мідною рудою, а на власні сили Єва вже не розраховувала. Від спрутових обіймів гіло перетворилося в суцільний біль. Ось вода забурлила, і крізь туман, що застилав очі, Єва побачила величезний чорний дзьоб, непоруш- но застиглі, наче скляні, очі... Спрут надимався, як мішок, збільшувався (розміром він уже був майже та- ким, як вона) і тягнув її на глибоке. Вона почала втра- чати під ногами дно. Сили вже полишали її, і Єва збаг- нула, що зможе протриматись не більше хвилини. І їй захотілося побачити Адама. Хоч один-єдиний раз. Згадалося, як місяців два тому вона сама кинулась у море, щоб покінчити з собою. Так, тоді Єва багла смерті. Адам врятував її. А нині, як спрут тягнув її на дно, коли смерть заглянула в очі, Єві захотілося жити. Зібравши останні сили, закричала що було духу: — Ада-а-ме-еІІ! І побачила чорний косинець, що мигнув біля неї. Тієї ж миті занурилась у воду з головою, але від чи- йогось поштовху знизу вискочила на поверхню. Широ- ко розкритим ротом хапнула повітря. А чорний пла- вець носився біля неї по колу, чулися удари: один, другий, третій... І враз легше стало дихати. Єва збагну- ла, що з грудей її нарешті відпали сіро-зелені щупаль- ці. Невже врятована?... Але вже не було сили утриматись на поверхні, і во- на, ковтаючи воду, почала повільно занурюватися, не відчуваючи, що це кінець. А вода така м'яка, ніжна, як постіль... Нараз хтось різко штовхнув Єву у спину, і вона мов- би пробудилася зі сну. Рятівний поштовх підкинув її на метр уперед. До берега!.. А поштовхи продовжувалися. Зрештою, Єва, про- пливши ще кілька метрів, відчула під ногами дно і лед- ве стала на нього затерплими ногами. Це вже було спа- сіння. І тут вона побачила дельфіна. Він проплив понад берегом, вистрибнув із води, свис- нув, як здалося Єві, привітно й весело: “Тепер не про- падеш!..” І зник під водою. Хитаючись, вона вийшла на прибережний пісок і впала. Світ завертівся перед нею, бухта попливла швид- ко-швидко, але коли хвилі лизнули їй п'яти, Єва з жа- хом подумала, що спрут може стягнути її назад у мо- ре... І вона поповзла подалі від води, бурмочучи: “Не дістанеш... Тепер уже не дістанеш...” Туманіло в очах, на губах виступила кривава піна, а Єва все повзла і повзла. Потім голова впала на ру- ки, і вона втратила свідомість... Спрут виявився не таким уже й бридким та страш- ним, як при першому знайомстві, коли він хотів затяг- нути її у воду. “Чому ти злякалась, двонога істото? — грайливо во- див він перед нею своїми витонченими щупальцями.— Я ж лише хотів познайомитись із тобою”. “Для цього треба було мене тягти у воду?” — сер- дито одказала Єва. “Хто тебе тягнув? — вкрай здивувався спрут. — Я лише обняв ніжно-ніжно і ввічливо запрошував. Але ти, на жаль, не зрозуміла мене. Ось тоді я вирішив показати тебе нашим”. “Кому це — “нашим”?” “Спрутам. Адже вони ще ніколи не бачили такої істоти, як ти,— з двома щупальцями”. “У мене не щупальці, а руки,— обурилася Єва.— Я людина!” “Наші премудрі спрути...” — почав було він. Та Єна перебила його: “Ви що, розумні істоти?” “Так, на дні моря найрозумніші — спрути. І я дуже хотів, щоб ти побувала у нас в гостях”. “Але ж я могла втопитися!” “Як це — втопитися?” — не збагнув спрут. “Ну... загинути від води”. “Ти дивна істота, і мова твоя теж дивна. Як це мож- на загинути у воді? — страшенно здивувався елегант- ний спрут.— Вода — єдине середовище, у якому мо- же існувати життя. А поза водою — смерть. Загибель розуму і життя”. “Для нас вода небезпечна, бо наше життя розвиває- ться у кисневому середовищі. У повітряному морі”. “Коли я скажу про це премудрим спрутам, вони ре- готатимуться цілих три дні і три ночі!..” І ввічливий спрут так зареготав, що Єва враз опа- м'яталась. — Де я?..— злякано запитала вона. Звела голову, відчуваючи тупий біль у всьому ті- лі,— вона лежала у печері, на кам'яній постелі, а над нею схилився Адам. — Як гадаєш, може бути розум у спрутів? — Цілком можливо. За певних умов розум може розвинутися і в воді, на дні морів та океанів. А що? — Приснилось мені чи примарилось, що в цьому морі живуть розумні спрути. Один із них і хотів зі мною “познайомитись”. — Ти вся у кривавих смугах. Як тобі вдалося вря- туватися? — Дельфін виручив.— Єва вмовкла. По хвилі озва- лася знову:— Я тебе гукала... — Я був у Мідних горах,— винувато сказав він.— Але більше я тебе не залишу саму. — В останню мить... Тобто коли мені здалося, що це моя остання мить, мені захотілося побачити тебе.— Адам ворухнувся, і Єва злякано попросила: — Не від- ходь од мене. Я хочу, щоб ти завжди був зі мною. — Твоє бажання легко виконати, адже, крім мене, на планеті більше нікого немає. — Ти знову кепкуєш, а я серйозно. Я боюся зали- шатися одна... І зробила рух, щоб звестися. — Лежи, лежи,— попередив він.— Тобі не можна рухатись. — Пити,— попросила Єва, й Адам, діставши чере- пашку, напоїв свою супутницю.— Як добре, що я вдо- ма. Чуєш, уже печеру домом називаю. До всього лю- дина звикає... А ти де був? — Я на бірюзу наткнувся, тому й забарився. За дру- гим хребтом, на дні потоку. Бірюза — мов намальова- на. Голуба-голуба, як весняне небо.— Адам дістав із кишені жменю яскравих бусинок, і в Євиних очах за- голубіло.— Це тобі на намисто. — Ой! — тільки й мовила вона у захваті. А по хви- лі: — Що ти ще бачив у горах? — Познайомився з удавом. Дуже милий удав. І та- кий цікавий! Витріщився на мене, як на диво, а коли я ворухнувся, то він як підстрибнув. Метрів на два. У траву впав — і тільки його бачили. — Тобі повезло, а ось мені...— І вона сумно зітх- нула. Єва лежала перед Адамом напівоголеною і тому по- чувалася ніяково. З тим почуттям соромливості вона й заснула. І знову їй приснився елегантний спрут. Він обмацував її витонченими щупальцями і голосом Ада- ма наказував: “Лежи, лежи, у тебе жар. І рани го- рять...” Потім раптом сказав, що хоче взяти у неї ін- терв'ю. “У мене лише одне запитання: чи потрапляли ви коли-небудь у скрутні ситуації?” І заходився обмацувати її своїми щупальцями, Єва боронилась, як могла, і все кричала: “Я зараз Адама покличу. Ада-аме-е!..” Прокинувшись, відчула, що чимось обліплена. — Що це? — запитала злякано, бо здалося їй, що то — щупальці. — Лежи, лежи,— заспокоїв її Адам.— У тебе жар, то я нарвав листя подорожника і поприкладав до твоїх ран. Листя подорожника знімає жар і допомагає швидкому заживленню. Жар у Єви тримався три дні. Адам не відходив од неї, напував кокосовим моло- ком, міняв листя подорожника, а воно від жару швид- ко висихало і скручувалось. На ніч розводив у печері багаття (дим від нього піднімався під високе склепін- ня і через тріщини у камінні десь зникав), укривав Єву на ніч морською травою. Коли б вона не погукала його — вдень чи вночі,— він завжди був поруч і, дбай- ливо схиляючись над нею, запитував: — Я тут, чого тобі? На четвертий день жар почав потроху спадати, і Єва вже могла сидіти. Багряно-сині смуги на її тілі — сліди від спрутових обіймів — уже позасихали і поча- ли заживати. Лише тоді вона змогла одягти свій спор- тивний костюм. Одного разу, повернувшись до печери, Адам поба- чив Єву на березі моря: вона бродила по коліна у воді. — Що ти робиш? — закричав він, спускаючись у бухту.— Зараз же вийди з води! Раптом — спрут? — У цьому морі спрути мудрі,— засміялась вона. Зненацька почувся свист — і вони завмерли, повер- нувшись до моря. Понад берегом мигнув чорний пла- вець, і з води вистрибнув дельфін. — Він! — крикнула Єва.— Рятівник мій! — Дельфіни всі схожі один на одного,— висловив сумнів Адам. — Ні, ні, це мій рятівник, я його впізнаю серед тисячі дельфінів! — І Єва кинулась у воду. — Обережно, Єво!.. Вона забрела у воду по пояс, простягла руки; дель- фін ткнувся їй у долоні — спершу в одну, потім у дру- гу — і легенько свиснув. — Він запитує мене... як я почуваюсь,— збуджено говорила Єва.— Рятівнику мій, я ніби заново на світ народилася. І ніколи-ніколи не забуду тебе, найкращий у всьому морі дельфінчику! Дельфін описав коло, ще раз ткнувся у Євині руки, весело свиснув, підстрибнув і зник. — Спасибі тобі, рятівнику! — гукнула йому вслід. Хай тобі щасливо живеться у цьому морі. Припливай до нас у гості! — Й обернулась до Адама: — Давай якось назовемо це море. Адам мить подумав і мовив: — Є назва. Море Спасіння. Хай віднині воно так і називається — море Спасіння!.. — А тепер слухай мій наказ! — тоном, що не до- пускає заперечень, сказала Єва.— В море Спасіння віднині без зброї в руках — ані кроку! Я не хочу, щоб якась... метка спрутиха тебе обнімала. Отож без зброї ані-ні! — Але ж у мене немає зброї. — Чим хочеш озброюйся — хоч палицею, хоч ка- менюкою, хоч ще чим,— а тільки з голими руками у море зась! Ясно? — Ясно,— покірно мовив Адам. Таким чином на безлюдній планеті Леонія в один день і в одну годину відбулися аж дві видатні події: було названо море і вперше за всю мільярднолітню історію Леонії на її поверхні пролунав наказ. Скільки їх буде ще попереду, скільки сотень тисяч жінок скіль- ком чоловікам даватимуть накази — автор того по- ки що не відає. Але свято вірить, що наказ Єви, адре- сований Адамові, хоч і перший, але не останній. Ду- маю, всі спадкоємці Адама підтвердять, що автор тут анітрохи не помиляється. Із подій, вартих згадки у третій частині нашої... майже не вигаданої історії про двох землян та їхнє поневіряння на безлюдній Леонії, уваги заслуговує та, яку Адам згодом назвав так: “Ніч, коли трудився Робітник”. Отже, про ту ніч. А втім, нічого особливого в ту ніч не трапилося (а любителі пригод ніяких пригод у цій главі не знайдуть), але вона прискорила рішення Ада- ма стати учнем... бога. Якого бога? Адже планета безлюдна, а де немає лю- дей, там, як відомо, немає і богів, бо останні завжди є тільки супутниками людей. Але на ці та інші запитання автор відповість трохи згодом, а зараз вдасться до дуже популярної в рома- ністиці фрази: “Минуло кілька днів”. Отже, й справді минуло кілька днів, а однієї ночі Адам з Євою прокинулися одночасно, схопилися на своїх кам'яних лежаках. Якусь хвилю вони сторожко прислухалися. Знадвору долинав незрозумілий, але тривожний гул. Він то затихав, то знову посилювався. У пітьмі печери ледь-ледь тлів жар багаття, вкри- ваючись сірим попелом. — Адаме, що то? — В голосі Єви відчувалася три- вога.— Гуде... Ніби під землею. — Гуде й справді під землею, — дослухавшись, під- твердив Адам.— Але далеко, і нам той гул поки що не загрожує. — Землетрус? — зойкнула Єва.— То нас ще зава- лить камінням у цій печері?.. — Ні, не землетрус,— заспокоїв її Адам і додав по хвилі: — Десь, напевно, прокинувся вулкан. — Хіба і тут є вулкани? — Чому б їм не бути? Хіба Леонія гірша од Землі? Навпаки, вона молодша за Землю, тож і діючих вул- канів на ній може бути більше. Ми просто з ними ще не встигли познайомитись. — Хто тобі сказав, що я згораю від нетерплячки швидше познайомитись з леонійськими вулканами?— Єва запитала це з посмішкою, й Адамові її поведінка сподобалась. — Про мене... аби мене вулкан не заче- пив, а я його і пальцем не торкну. На якусь мить гул стих (вони обоє вмовкли, сторож- ко прислухаючись), а тоді раптом почувся приглуше- ний відстанню вибух. — Точно! Вулкан! — підсумував Адам, і його наче вітром здуло з печери. Слідом за ним вибігла і Єва. Ніч була чорна, вітряна, повна блискавок, що там і тут краяли небо. Але вітер був гарячий, на дощ не клалося. Та й грому не було чути. А на півночі, де Ве- ликі Рівнини кінчалися зубчастими горами, на півне- ба вставала червона заграва. Час од часу долинав гул, чулися струси, і тоді земля глухо дрижала. — Почалося виверження вулкана! Буде на що поди- витися. Єва зітхнула. — Я не розумію, чого ти радієш? — Вона щулилась від неприємної ночі, від тоскного завивання вітру, від німих блискавок, від червоної заграви, що висвітлюва- ла півнеба. — На Землі я лише раз спостерігав виверження. Це було на Курилах. Та й то з літака. Проте видовись- ко, скажу тобі, було з тих, що на все життя запам'я- товуються. Єва тремтіла. Позад неї нуртувало море Спасіння, і його бризки долітали аж сюди, на майданчик. А по- переду в чорній пітьмі, що наче кров'ю була облита на десятки й сотні кілометрів, вставало щось загроз- ливо-незбагненне. Гул наростав-наростав, збільшувався, грізнішав і зрештою закінчився вибухом — ніби гахнула всегі- гантська гармата. Єва кинулась до Адама. — Боюсь, Адаме, я боюся!.. Ніч чорна, заграва чер- вона. Чимось недобрим віє од вулкана. Він погладив її по тремтячому плечу і подумки по- дякував вулканові (якби не він, Єва навряд чи дозво- лила б дати себе погладити). — Це ж лише проснувся вулкан. — Послухай, а чому ти мене... гладиш? — раптом насторожено запитала Єва. — Ти ж боїшся, — знітився Адам. — А хто тобі сказав, що я боюся? — Мені так... здалося,— пробурмотів він винувато. Єва помовчала і зненацька попросила: — Я передумала. Гладь мене й далі, бо я таки й справді боюся.— Єва засміялась і несподівано приту- лилась до нього. Адам аж задихнувся від теплої хвилі, що з ніг до голови огорнула його, і в тій хвилі млосно защеміло серце. Пролунав третій вибух, ще гучніший за перші два, і далеко в горах у небо метнулась така яскрава, кри- ваво-червона заграва, що вони обоє на якусь секунду заплющили очі. А коли розплющили, то побачили, як у червоному полум'ї злітали в небо якісь чорні пред- мети. — Почалося основне виверження, — прокоментував Адам, насолоджуючись теплом Євиного тіла.— Зараз ідуть викидки рідкої лави — магми. А темні предмети, що злітають угору, та багатотонні глиби каміння. Це ж здорово, Єво! Перше виверження вулкана, від- коли ми живемо на цій планеті. — Я не проти, щоб це виверження було й останнім. І взагалі...— Єва підвела голову, і він близько-близь- ко побачив її очі, в яких танцювали червоні відблиски розжареної магми.— І взагалі,— насмішкувато повто- рила вона, — чого це ти до мене притулився? Ще, чого доброго, й обніматися почнеш? — Ну що ти, Єво! — Адам поспішно відійшов убік. Постояв ще трохи і, пробурмотівши: “Яка хвилююча ніч!”, зайшов до печери. Єва лягла на своє місце, а він — на своє, заклавши руки за голову. — А чому проснувся вулкан? — по хвилі озвалася Єва. — Цього взагалі ніхто не знає. Вулкани сплять іно- ді тисячоліттями, а тоді раптово прокидаються і почи- нається... музика. Принаймні так завжди було на Землі. — А нам він не загрожує? — Звідси до нього кілометрів із двадцять, якщо не більше.— Адам встав, підійшов до багаття, розвору- шив палицею жар, накидав паліччя і сказав, дивля- чись у вогонь: — У дитинстві я мріяв стати вулкано- логом. Перечитав усе, що було написано про вогнеди- хаючі гори, й уявляв себе грізним приборкувачем вулканів. І хоч став геологом, але дитяча мрія ні-ні та й дає про себе знати. Хочеться заглянути вулканові в душу: що там? Єва теж підійшла до вогню, сіла на камінь і, обхо- пивши коліна руками, поклала на них голову, повер- нувши лице до нього. — І тебе в дитинстві тягло на такі жахи? — запи- тала, показуючи поглядом на криваві відблиски, що танцювали на стіні печери.— Знайшов про що мріяти! — Тому, що кожен вулкан — це загадка. Непри- ступна таємниця. І разом з тим найтитанічніша з усіх титанічних сил Землі. А що відбувається у його над- рах, того ніхто не знає. От я і мріяв стати вулканоло- гом і відкрити його таємниці. — Так зразу й усі? — Ну, хоча б одну.— Він помовчав.— Одну-єдину, і це теж немало для людського життя. Вони помовчали, прислухаючись до гулу, що доли- нав у печеру. Вулкан не затихав і на мить. — Знаєш, про що я зараз подумала? — запитала Єва. — Коли б ти вивчився на вулканолога, а не на геолога, то ми б ніколи не зустрілися з тобою на Памі- рі. І тим більше, не сиділи б зараз у печері на Леонії. Знадвору долинув вибух ще гучніший за попередні, і на протилежній від них стіні печери затанцювали криваво-червоні відблиски. — То трудиться бог Вулкан,— і Адам пояснив їй, що слово “вулкан” прийшло до нас від стародавніх римлян, які вважали вулкани трубами печей, біля яких працює бог вогню і ковальського ремесла — Вул- кан. — У грецькій міфології,— продовжував Адам,— богові Вулкану відповідає бог Гефест. На відміну од інших богів Олімпу, Гефест ніколи не марнував час у гульках та пиятиках, як то робили інші боги. Він любив фізичну працю. Стародавні греки вірили, що майстерні Гефеста знаходяться у жерлах вогнедихаю- чих гір, а сам він живе у кратері гори Етна, що на острові Сіцілія. Коли починався гул, греки казали: то працює бог Гефест. Та ось гул закінчився вибухом, і Єва тільки головою похитала. — Невгамовний бог. Але краще б було, аби він... байдики бив і нічого не робив. — Друге ім'я Гефеста — робітник,— з повагою від- значив Адам.— Вслухайся, Єво, у боже ім'я — Робіт- ник. Жоден бог жодної релігії не мав такого славетного імені — Робітник. А якщо сам бог не цурався праці, то нам і поготів треба трудитися. Я хочу на Леонії стати учнем Гефеста. — Ковалем? — Так. Але не тільки ковалем, а й металургом. У горах повно мідних руд, є олово. З них можна ви- плавити бронзу. А бронза — то життя. — Ти збираєшся виплавити бронзу? — У мене немає іншого виходу,— пробурмотів він, укладаючись на своєму лежаку.— Завтра на Леонії мусить розпочатися нова епоха — епоха бронзи. — Виходить, я буду присутня при історичній по- дії? — пирхнула Єва.— Хоч би не проспати таке нега- дане щастя. Бог Робітник трудився з солідним гулом. Виверження вулкана тривало всю ніч, через кожні 2—3 хвилини. Працював бог у чіткому ритмі: спершу чувся гул, по- тім з'являвся спалах над конусом гори і в небо, ледве видиме звідси, в хмарі попелу вилітало каміння, наче корки із пляшок, а вже потім вихлюпувалась червона лава — магма. Здалеку, та ще вдень, вона видавалася звичайними патьоками рожевої фарби. Наставала тиша на дві-три хвилини — тільки курі- лося над конусом гори,— потім знову повторювалося усе спочатку. Випалюючи жаринками бороду (“голитися” він уже навчився вправно і швидко), Адам думав про Єву. Потім вони нашвидкуруч поснідали печеними яйцями, котрі вже обом добряче набридли, розпили кокосовий горіх і заходилися лаштуватися у дорогу аж на цілий день. У торбинку (щось схоже на торбинку Адам ви- плів із лика) поклали десяток печених яєць, солі. Адам прихопив своє огниво — лук з паличкою для свердління та палицю з ямкою,— і вийшли з бухти. Із-за Східних Мідних гір вставало сонце Толіман зі своїм супутником. Море, як завжди вранці, було ти- хим та умиротвореним, навіть чайки кричали не так жалібно. З півночі на захід, до Західних Мідних гір, тяглися густі й чорні хмари — попіл викинутий у небо при ви- верженні вулкана. Вийшовши з бухти, вони попрямували срібними озерцями шовковистої тирси до безіменної річки, що, петляючи Великими Рівнинами, поспішала з Північ- них гір до Східних. Прорубавши в скелях вузький каньйон, у хмарах водяного пилу, в шумі й гуркоті річка спадала у море. Річка петляла, і вони петляли, йдучи проти течії високим правим берегом із глиня- ними схилами. Там, де річка круто кинулась до гір, ніби шарахнувшись від чогось на рівнині, був високий, відкритий усім вітрам мис. На тім мисі чорніла свіжо- викопана яма глибиною з метр. — Що це? — загледівши яму, жахнулась Єва.— То ж люди рили? — Ти вгадала, Єво. Цю яму вирила людина на ймен- ня Адам. Вишкребла черепашками молюсків. Навколо ями і справді валялося чимало розкрише- них черепашок. У Єви відлягло од серця — ніколи не думала, що можна злякатися, побачивши на безлюдній планеті сліди людської праці. — І для чого тобі вона? — Потерпи і сама все побачиш. Адам поклав на камінь свою ликову торбу, огниво, і вони спустилися до берега, який у тому місці був захаращений поваленими деревами, висушеним і вибі- леним на сонці гіллям, хмизом. Роззувшись, Єва бро- дила мілководдям, а Адам заходився збирати сухе паліччя і бив його каменем на цурпалки метрової довжини. Коли наламаних дров вивершилась чимала купа, вдвох переносили їх нагору, до ями. Єві сподо- балась така робота; вона залюбки бігала від ями до річки і назад, носила дрова, сміялась і була, як ніко- ли, задоволеною. Навіть постійні вибухи вулкана біль- ше не відвертали її уваги. Наносивши дров, Адам захо- дився, як він сказав, “завантажувати яму”. На її дно поклав сухого листя, моху та кори, далі дрібного хми- зу, потім товстішого паліччя, а вже зверху — дров. Так він складав шар за шаром, аж доки не вивершив яму. — І що це буде? — мружилась проти сонця Єва, і її волосося спалахувало золотом. На Адамове заняття вона дивилась, як на дитячу забаву. Зрештою, ця за- бава швидко їй набридла, і вона лягла на траву горі- лиць, підклала руки під голову й дивилась у небо. А на її губах блукала спрагла, хмільна посмішка. — А знаєш,— озвалася згодом, — на цій планеті, виявляється, непогано жити. Лежу, дивлюся в небо, ні про що не думаю, і нічого мені не треба. І ніщо мене не хвилює. Таке враження, ніби приїхала у відпустку до моря. Ось тільки не знаю, коли ця відпустка скін- читься. Ти часом не підкажеш, Адаме? — Ні,— Адам вовтузився біля лука, добуваючи во- гонь. Єва звелась і сперлася на лікоть. Адам тим часом, опустившись на коліно, роздмухував вогонь. — А знаєш, я тебе ошукала. — Ти-и? Мене?.. — Адам відірвався од вогню і зди- вовано глянув на Єву.— В чому? — Я сказала, що лежу і ні про що не думаю. То неправда. Я все-таки думаю. — Цікаво, про що? — Що зараз на Землі роблять люди? — За всіх не знаю, але, думаю, кожен робить свою справу. — Отож-бо, кожний робить свою справу. А я так і не знаю, для чого тут лежу. — Сама ж говорила, що в тебе відпустка. — Послухай, — Єва схопилась і сіла, вигляд у неї був стурбований. — Я спіймала себе на думці, що... не знаю, який вигляд мають люди. — Люди такі, як ми, — засміявся Адам. — За тебе не скажу, а своє обличчя я вже давно втратила. — Співчуваю, але на Леонії поки що немає бюро знахідок, "куди б ти могла звернутися за загубленим обличчям. — Ти, як завжди, вражаєш мене своїм тонким гу- мором. — На ще тонший не здатний. — Воно й видно. Далі говорити було небезпечно — могла спалахнути сварка. Роздмухавши багаття, Адам запалив кілька шмат- ків березової кори, що займалися з тріском і шквар- чанням, розсіюючи навколо приємний димок, і поза- пихав їх між шари дров. Єва знову лягла горілиць і дивилася в небо. Адам — ні-ні та й кидав на неї скрадливі погляди. І що то за манера отак лежати, розкидавши руки й ноги? Ніякої скромності!.. — Адаме! — голос у неї чомусь став хриплува- тим. — Чого... тобі? — неохоче озвався він, займаючись своєю справою. — Нічого... Тобто йди сюди. Адам, зрештою, глянув на Єву, й завважив блукливу посмішку на її тремтливих губах і... подався до ями, буркнувши на ходу: — Говори, я звідси чую. Вона звелася і сіла. — Мені щось перехотілося говорити. У ямі вже розгорілися дрова, палахкотіло полум'я, і дим клубами здіймався угору. Адам заметушився навколо ями з вогнем, підкинув ще товстих дров, а то- ді, ставши на коліна, черепашками почав нагортати землю у палаючу яму. — Якщо на Леонії розпалити велике-велике вогни- ще, на Землі його не буде видно? Зайнятий своїми думками, Адам не відповів. Він ще швидше загортав яму землею. Єва не втерпіла. — Розпалив вогонь, а тепер засипаєш? Для чого? — Для того, що горіння без доступу кисню обвуглює дерево. Простіше: при закритому способі горіння утво- рюється деревне вугілля. — А для чого те вугілля? — Я ж тобі не один день торочу про виплавку брон- зи, а ти питаєш для чого? Без деревного вугілля не- можливий процес плавлення металів. Не буде потріб- ної температури в плавильній печі. Єва засміялась — весело, невимушене, по-дівочому. — Ну ти й фантазер!.. Як же без металургійного за- воду можна плавити метал? — Вся стародавня металургія якраз починалася з отаких ям, у яких випалювали деревне вугілля. А вже потім будували плавильні печі. Єва встала, обійшла яму, що була засипана (крізь землю де-не-де пробивався дим), і винесла резюме: — Чим би дитя не забавлялось, аби не плакало. — Побачимо, що ти скажеш завтра чи післязавтра! Засипавши палаючі дрова, Адам залишив кілька отворів, у які густо бив дим і шугали іскри. Кілька ра- зів обійшов яму і, переконавшись, що в ямі триває про- цес горіння без доступу кисню, подумав про вечерю. Виламавши палицю метрів зо два завдовжки, розколов її, загострив кам'яним шкребком, для міцності обсма- лив у вогні й подався “на рибалку”. Коли він повернувся до ями, Єва перебирала дикий часник, який вона насмикала у степу. Адам похвалив- ся своїм уловом, потім оглянув яму і в тих місцях, де вихоплювався вогонь, підкидав землі й заходився ко- лупати поруч заглибину для багаття. Наносив хмизу, розвів вогонь. А коли він розгорівся, випотрошив риб гострим краєм черепашки, обмазав їх глиною і загор- нув у жар. Все це робив мовчки, мовчала і Єва. Вечеряли запеченою у глині рибою, заїдаючи її ди- ким часником. Єва навіть похвалила Адама, бо після набридливих мідій риба, та ще з диким часником, справді була смачною. Увечері Адам запропонував назвати вулкан іменем грецького бога вогнедихаючих гір — Гефеста. Єва по- годилась. Адам довго не міг заснути, хоч і вдавав, що міцно та безтурботно спить. Зрештою, встав і буркнув: — Піду подивлюся, як там вулкан Гефеста,— і ви- йшов з печери. — Я теж піду та подивлюся, як там вулкан Гефе- ста,— несподівано сказала Єва і подалася за ним. Вона підійшла до нього надто близько. І Адам рап- том відчув легке запаморочення. Тому на всяк випа- док відійшов подалі, вдавши, що так йому зручніше дивитися на виверження вулкана. — Адаме, я прошу тебе, — враз заговорила Єва.— Стався до мене... гірше. — Дозволь поцікавитись: з якого дива чи в честь якої видатної дати я мушу до тебе ставитися гірше? — Я прошу... ні, вимагаю, щоб ти ставився гірше. Так, як казали колись на Землі: між ними пробігла чорна кішка. Адам знизав плечима. — Чому між нами мусить бігати якась кішка? Та ще й чорна 1 У нас, як розібратися, кішки немає. — Інакше я можу... закохатися в тебе. Ні, ні, я ще не закохалася, але можу. А цього б я не хотіла. Ми мусимо залишатися товаришами по нещастю, і тільки. Чуєш? — Хіба це так погано, коли ти закохаєшся у ме- не? — Він уже широко посміхався. — У нашому становищі?! — жахнулась вона. — Ти що, справді збираєшся у мене закохатися? — уточнив Адам. — У мене немає іншого виходу! — Я дуже радий, що в тебе немає іншого виходу, і волів би, щоб його у тебе ніколи не було. Адам зробив крок до неї. — Не підходь до мене! — закричала Єва. — Чуєш, не підходь, бо я за себе не ручаюсь! У нашому стано- вищі краще чвари, аніж любов. Тому ближче, як на три метри, до мене не підходь. — Мені що, кожний раз метром виміряти відстань, чи як? Але Єва не слухала його. Вона повторювала й по- вторювала : — Запам'ятай на все життя: три метри і ні санти- метра більше! Ні сантиметра більше!!? Вранці вони говорили між собою так, ніби й не було вчора між ними ніякої розмови. Єва трималася по-дружньому, і по всьому було видно, що йому вона просто товариш по нещастю, і тільки. Адам теж усім своїм виглядом підкреслював, що вони випадково зустрілися на планеті Леонія... А тепер перейдемо до досить скучнуватого, як на перший погляд, діла. Доки у ямі, засипаній землею, тривав повільний процес горіння без доступу кисню і утворювалося деревне вугілля, Адам зайнявся спо- рудженням плавильної печі. Першої плавильної печі на Леонії! А втім, це тільки заради красного слівця сказано так звучно — плавильна піч! Насправді ж Адам збу- дував щось на зразок кабиці, щоправда, із стінами підвищеної міцності, бо збирався варити у ній, ясна річ, не борщ. І хоча наближався історичний, можна б сказати, мо- мент — будівництво першої плавильної печі на Лео- нії, — Єва, прийшовши вранці до ями із деревним вугіллям, прозаїчно позіхнула і байдуже сказала: — Ну ти... забавляйся, товаришу по нещастю, а я подрімаю та позагораю. — Вільному, як кажуть, воля, товаришу по неща- стю, — буркнув Адам ображено. Ігноруючи цю майже історичну мить, Єва стягнула з себе спортивний костюм, простелила його на зеленій траві, лягла і розкинула руки так, як роблять купаль- ники на пляжах, аби сонячні промені опромінили якнайбільшу площу їхніх тіл. Ще й сказала, потя- гуючись та ніжачись у ласкавому промінні леонійсько- го сонця: — Коли мій Руслан увечері сідав працювати, я ляга- ла спати в його кабінеті. Він говорив, що моя присут- ність надихає його на творчість. — Сподіваюсь, що твоя присутність надихне і мене на творчість,— стримано відказав Адам. — Я рада допомагати тобі таким чином хоч ціле життя, — засміялася Єва і дивно поглянула на Ада- ма.— Тільки, будь ласка, стеж, щоб не згоріла. — Піч? — не второпав Адам. — Ні, я. — Єва зірвала листочок якоїсь трави, лиз- нула його язиком і притулила собі до носа.— Якщо засну, буди, щоб перевернулася на другий бік і рівно- мірно загоряла. Та гляди не забудь. — З превеликим задоволенням. Отож, споруджуючи піч, Адам раз по раз кидав за- клопотані погляди на Єву, що біліла у зеленій траві: чи не горить, бува? Можливо, тому і піч вийшла де- що... кривобокою. Воно й зрозуміло: сюди дивись, ту- ди поглядай. А втім, не звертатимемо увагу на роздвоєність Ада- ма, а краще розповімо, як же він будував піч. Спершу міцною стулкою черепашки вигріб неширо- ку і неглибоку ямку, якраз на ширину і глибину май- бутньої печі-кабиці, й розколотив у ній глину (глину носив від річки грудками, воду — стулкою черепаш- ки). Нижче миса по течії, де річка підходила до під- ніжжя Східних гір, назбирав каміння і почав викла- дати стіни навколо ями. Розчин тепер був під руками, тільки нахиляйся та зачерпуй долонею. Стіни клав ви- сотою у півметра, але подвійні — проміжок між ними засипав землею вперемішку з річковою галькою та глиною. Піч вийшла чотирикутна, вгорі була відкрита. На висоті сантиметрів із тридцять від грунту лишив отвір для дуття та випуску шлаків. Коли ж вибрав глиняний розчин на кладку стін, то вниз, на дно, по- клав плескатий камінь із заглибиною, дещо схожий на тарілку. На самому дні залишив ще один отвір, так звану льотку, від неї, але вже назовні, провів жоло- бок. У кінці каменя-жолобка поклав ще один камінь із заглибиною посередині, наче ковшик. Із льотки по жолобку в камінь-виливницю і мав стікати розплавле- ний метал (якщо він, звісно, взагалі потече). Ось таку, неоковирну, звісно, піч спорудив Адам. Досвіду в спорудженні плавильних печей він, звичай- но, не мав, а користувався в роботі тими знаннями, що залишилися в його голові після інституту, коли вони проходили “Історію первісної металургії”. Але, як на біду, якраз у ті дні Адам захопився однокурсницею, вельми вітряним дівчиськом, тому на лекціях був не- уважним і писав не конспекти, а записки тому дів- чиську. Із того захоплення, ясна річ, нічого путнього не вийшло, коли не враховувати, що “Історію первіс- ної металургії” Адам склав на благеньку трійку. От і спробуй тепер на такій нетвердій основі збудувати пла- вильну піч і виплавити металі Окрім того, як уже було сказано вище, Адам раз по раз бігав дивитися на Єву, чи вона “не горить” під сліпучим сонцем, котре ще нікого з жінок не освітлю- вало на цій планеті, тому не мало досвіду. Єва спала, посміхаючись уві сні. Правда, спала якось дивно, бо коли Адам надто вже задивлявся на неї (боявся, звісно, щоб не згоріла), Єва зненацька, не розплющуючи очей, казала спокійно: — Ну, надивився — і досить. Іди до своєї печі та не заважай мені... спати. Адам схоплювався, наче його застукали на гаря- чому. — Та я дивився... чи не гориш ти від сонця. І квапливо повертався до своєї печі. А втім, піч він уже збудував. Вийшла вона з неве- ликим обсягом поду, але й металу йому для першого разу потрібно було небагато. Забігаючи наперед, скажемо, що згодом (через сот- ню, здається, літ) земляни, які повністю заселять на той час Леонію, про першу плавильну піч Адама (власне, про оту кабичку) напишуть десятки різних досліджень, статей, розвідок. І вся леонійська металур- гія буде пишатися тим, що свій родовід вона веде від першої плавильної печі Адама Весни. А скільки про ту історичну кабичку буде написано в молодій леонійській літературі поем, кантат, балад, верлібрів, газелей, гекзаметрів, дум, елегій, етюдів, мадригалів, пасторалей, рапсодій, ронделей, рубаїв, рун, серенад, навіть акростихів, не кажучи вже про центнери звичайнісіньких віршів, які на Леонії писа- ли всі, хто лиш не лінувався. А скільки згодом буде написано кандидатських і докторських дисертацій про ту піч! Скільки десятків щасливців завдяки тій кабичці потраплять в леоній- ську науку. Навіть в академіки вивезе декого Адамова піч. А скільки буде виліплено і викарбувано в мармурі, вилито з металу монументальних скульптур “Адам біля плавильної печі”! А скільки напишуть картин: “Адам випалює пер- шу бронзу”, “Епоха бронзи на Леонії почалася!..” і т. д., і т. п. На тих картинах буде відтворено мить, коли з льотки потече метал, а сам Адам із натхненним обличчям велично й захоплено дивитиметься у дале- чінь віків, уявляючи потужні, обладнані за останнім словом науки і техніки, металургійні гіганти на цій планеті. Взагалі, цей сюжет стане дуже популярним у новіт- ній літературі Леонії. Навіть гумористи і ті не сидіти- муть склавши руки, а гостритимуть пера й розум: “Адам збудував піч, а його нащадки спочивають на печі”. Варто також додати, що макети тієї печі (разів у п'ять більші за натуру) експонуватимуться у двох найбільших музеях Леонії — металургійному та істо- ричному. Варто ще додати, що... Проте буде так чи ні, автор достеменно не відає. Як не відає того, чи прилетять на Леонію коли-небудь земляни і чи виручать його героїв із біди. Але йому здається, що так може бути. Впоравшись із піччю, Адам, навіть не передихнув- ши, заходився готувати сировину. На великому камені побив (також каменем) на дрібні шматки самородки міді, промив їх у великій черепашці, щоб відділити руду од породи. Потім подрібнив каситерит (олов'яну руду) і перемішав, дотримуючись такої пропорції: оло- ва має бути десять відсотків до загальної маси міді. Приготувавши сировину і паливо, помив руки і піді- йшов до Єви. — Я так чудово виспалась на свіжому повітрі, — Єва млосно потяглася і, вставши, одяглась.— Здається, я трохи пригоріла, але то не біда. Ах, які мені сни снилися!.. — Звичайно ж, Руслан? — запитав Адам, вдаючи байдужого. — Так. І йому, уяви собі, дуже сподобалась твоя піч. — Ти що, йому розповідала? — Звичайно, — весело й безтурботно торохтіла Єва.— Питає він: як ти, мовляв, живеш? Нічого, од- казую, вже звиклася із самотністю. Обживаємо з Ада- мом планету, яку ти відкрив і назвав Леонією. А за- раз, розказую йому, Адам будує плавильну піч. Вза- галі, скажу тобі, Адам виявився непоганим хлопцем. Жити з ним можна. Навіть на необжитій планеті... І враз Єва заплакала. Скоряючись якомусь невідомому досі почуттю, що враз охопило його, Адам рвучко подався вперед і по- цілував Єву в щоку, у мокру від сліз щоку. Й відчув на своїх губах солоний поцілунок... ю Кожний день починався з того, що Адам, тільки-но прокинувшись, простягав руку, брав на долівці камі- нець і клав його на приступці, вище свого лежака: буденний день — маленький камінець, неділя — більший. Так і викладав їх: шість малих, сьомий біль- ший і знову — шість малих, сьомий більший. Присту- пка була хоч і вузькою, але довгою, аж до кутка пе- чери, й Адам гадав, що місця вистачить місяців на п'ять-сім. А там щось придумав надійніше та зруч- ніше. Цього ранку Адам мав покласти дев'яносто дев'я- тий камінець. Прокинувшись, він за звичкою вигукнув бадьоро: “Доброго ранку! Ну, що чувати?..” І, взяв- ши на долівці камінець, глянув на приступку, але не побачив там нічого. — Оце такі — схопившись, Адам забігав попід сті- ною, мацаючи по приступці руками.— Та куди ж вони пощезали? — Що ти шукаєш? — сонно озвалася Єва. — Та десь дні зникли. — Які дні? — стривожилася Єва.— Ти що, досі не прокинувся? — Ось тут на приступці лежали наші прожиті на планеті дні, себто камінці, їх мусило бути сьогод- ні вранці дев'яносто вісім, а дев'яносто дев'ятий я мав покласти. І немає жодного. Куди вони могли поді- тися? — Я вчора прибирала у печері, пил із стін пообмі- тала, то якісь камінці з приступки й посипались. Я ще й подумала: невже ти грався, що понавикладав камінці рядком? — Що ж ти наробила? То ж наш календар. Як день — так і камінець. — Ой Адаме, який же ти смішний! — дзвінко роз- сміялася Єва.— Як день, так і камінець! — передраж- нила вона його. — А я ще подумала: і чого вони так дивно лежать? Шість маленьких, а сьомий більший. Хіба ж я знала, що то наш календар. Вона сміялася так невимушене, що Адам і собі за- усміхався. Потім вийшов з печери, назбирав камінців, і вони вдвох заходилися викладати їх на приступці рядочком: шість менших, сьомий більший. “Подай мені неділю”,— вигукувала Єва, і це означало, що Адам мав подати більший камінець. Так, зрештою, - відновили на приступці всі прожиті ними дні. — Отже, Єво, минуло дев'яносто вісім днів, а сьо- годні пішов дев'яносто дев'ятий, як ми з тобою обжи- ваємо Леонію. Дев'яносто дев'ятий день Нульового року. Можна сказати, подія! — Виходить, що ми з тобою почали літочислення на цій планеті? — А ти гадала, що ми просто так тут живемо? Ха! Я думаю, що майбутні колоністи, які з'являться на цій планеті, будуть вести літочислення від нас із то- бою. Від Адама і Єви. Від того дня, коли ми залиши- лися удвох на Леонії і почали боротьбу за виживан- ня. Отже, підсумовую: сьогодні має початися Епоха Бронзи. Або бронзовий вік Леонії — глава перша май- бутньої “Історії Леонії”. Єва тільки руками сплеснула. — Ах, який знаменний, історичний день! Шкода тільки, що, крім мене і тебе, більш ніхто не дізнається, що на цій планеті сьогодні почнеться бронзовий вік! — Тут будуть колись жити люди. — Невже ти віриш у цю, даруй, казку? — Якби не вірив, дорогий мій товаришу по нещас- тю, не жив би тут і дня. А я живу і сьогодні поклав на приступку дев'яносто дев'ятий камінець. І цей день стане поворотним днем в історії Леонії! Сказано було трохи велемовно, але й справді (і. це автор підтверджує з усією відповідальністю) 99-й день від Адама і Єви стане поворотним днем, коли поча- лася на планеті зірки А в сузір'ї Центавра епоха бронзи. Але день цей, історичний і визначний, почався вель- ми прозаїчно. Вранці на традиційне запитання Адама “Що чувати?” Єва відповіла, що їй цієї ночі снилася Пріся — її домашній робот, механічна квартирна при- слуга, у технічному паспорті якої було записано: “Ро- бот біомеханічний, антропоморфний (себто людинопо- дібний, навіть покритий штучною шкірою, яка з ви- гляду нічим не відрізнялася од людської), для виконан- ня побутових робіт у квартирі, серія МЛТ-148/25”. Хоча робот і був антропоморфний, все ж статі у нього не було, та й не потрібна вона йому була. Просто ро- бот біомеханічний, серійний. Але Єва назвала його Прісею, таким чином самовільно зарахувавши робота до прекрасної половини роду людського, й одягала новоявлену Прісю у жіноче вбрання — рясне бабусине плаття, кофточку, а на голову натягла бабусин очіпок. І вийшла Пріся копією бабусі. Добродушної, неквап- ливої, але невтомної і працьовитої, як невтомними та працьовитими бувають бабусі. Пріся робила в квартирі все, що належало було ро- бити зразковій, майже ідеальній прислузі: прибирала, мила підлогу, прала, варила, натирала пастою меблі, мила посуд, відчиняла двері гостям і господарям, од- не слово, була прачкою, кухаркою, швейцаром і т. д. і т. п. І всюди вона встигала, все робила бездоганно, тому в квартирі сяяла ідеальна чистота. Оскільки Пріся була біомеханічною, то втоми не знала і могла вертітися у квартирі хоч і двадцять чотири години на добу. Досить тільки погукати: “Прісю!” — як вона в будь-який час дня і ночі — вже тут, покірно блимає лампочками, чекаючи наказу. А яка вона була педан- тична, точна, акуратна і як любила у всьому порядок! Органічно не переносила, коли речі лежали не на сво- їх, відведених їм місцях. — У квартирі мусить бути ідеальний порядок! — запевняла вона своїх господарів механічним голосом і так же механічно бурчала, коли Єва, збираючись уранці на роботу і, як завжди спізнюючись, розкидала речі по квартирі. Коли у них були гості, то Єва розважала їх тим, що запитувала у Прісі: — Прісю, а скажи-но нам, що таке людина? Пріся складала руки поперед себе і добродушно од- казувала : — З позицій біомеханіки тіло людини являє собою шарнірно-стержневу систему величезної, безприклад- ної складності. Кожна із десятків кісток — самостій- на кінематична ланка, стержень. Сустави в людини — це шарніри, які об'єднують усі ланки в єдиний лан- цюг. Загальна кількість ступенів свободи рухомості величезна, близько двохсот!.. Єва сплескувала руками й вигукувала: — Чули? Це я, наприклад,— вона демонструвала свою струнку постать,— по Прісі всього лише... шар- нірно-стержнева система. І Єва, і гості весело сміялися, а Пріся, подаючи їм до столу то те, то інше, добродушно блимала лампоч- ками й зітхала: — Коли б мені таку шарнірно-стержневу систему. як у вас, людей! — І додавала: — Кінематичне люди- на влаштована в десятки і сотні разів складніше най- складнішої машини!.. — Прийду з роботи, а в квартирі ідеальний поря- док, — розповідала Єва. — На кухні готова вечеря, ванна повна гарячої води, постіль заслана, всюди при- брано, все, що мені потрібно, лежить на своїх міс- цях, — мрійливо говорила Єва, потягуючись на мор- ській траві.— Тільки що подумаю, а Прісенька вже тут як тут: лампочками блимає і чекає моєї нової заба- ганки. А коли в мене немає настрою і захочеться на кому-небудь зігнати злість чи роздратування — будь ласка, Пріся і тут готова до послуг. Скільки не кавер- зуй, вона все одно залишається спокійною. Правда, Пріся була дещо застарілого випуску і зовні не така елегантна, як біомеханічні роботи найновіших випус- ків, але я любила її і звикла до неї, як до живої істо- ти. 0-ох!.. — потяглася Єва солодко.— Як мені зараз бракує Прісі. Бідолаха, її давно вже, напевне, здали на переплавку або ж викинули на звалище зіпсованих та застарілих механізмів. — Розбалувало вас третє тисячоліття механічною прислугою так, що ви без неї і кроку не могли сту- пити. Навіть умиватися вранці розучилися. Усе вам роботи, все вам Прісі робили, — буркнув Адам, котрий скептично ставився до механічної прислуги, вважаю- чи, що людина на те й людина, аби вміла все сама робити і себе обслуговувала сама. Та Єва сприйняла ту репліку не в історичному ас- пекті, а винятково, як шпильку проти себе особисто. Тому й спалахнула: — Ах, це натяк, що я!.. — Ніякий це не натяк,— позадкував Адам, та було вже пізно. — Я знаю... знаю!..— не на жарт образилася Єва.— Знаю, що я тобі вже набридла! Ти... знайшов собі ін- шу! — вигукнула вона в запалі, не вдумуючись у зміст своїх слів. — Де це я на Леонії можу знайти собі іншу? — зауважив Адам. — Чи, може, замовити собі іншу із Землі? Щоб прислали рекомендованою бандероллю? — Ах, не чіпляйся до слів! — Єва аж зблідла.— Ти... просто знущаєшся з мене. — І так розійшлися, що Адам миттю вилетів із печери, як ото вистрибує з клітки приборкувач, коли у нього зіпсуються сто- сунки із дресированим левом. Отож, вилетівши з печери, Адам подався далі від бухти, аби вберегти свою нервову систему від повного розладнання чи принаймні від короткого замикання... Так почалася епоха бронзи на Леонії. Очевидно згодом, десь через століття, майбутні істо- рики опишуть цей день зовсім по-іншому... Напри- клад, як Єва проводжала Адама до плавильної печі, як благословляла його на подвиг, як надихала його, ство- рюючи таку творчу обстановку, у якій хотілося не- гайно творити, відкривати нові закони, винаходити ще не винайдене чи писати геніальні шедеври літера- тури і взагалі — покоряти світ. Можливо, повторюємо, так згодом і писатимуть про ранній ранок 99-го дня Нульового року на планеті Лео- нія, але автор написав у себе так, як воно було на- справді. Хоча спав Адам тієї ночі мало, неспокійно, однак прийшов до річки як ніколи бадьорим, сповненим рішучості будь-що виплавити бронзу. Присівши на камені біля печі, яка вже добре висох- ла, почав розмірковувати, з чого починати. Після де- яких роздумів дійшов думки, що майбутній успіх за- лежатиме від того, як він завантажить плавильну піч та яка буде подача кисню. День був ранній, із-за Східних Мідних гір тільки-но виткнулось краєчком кармінове Сонце. Невгамовно га- ласувало птаство на Великих Рівнинах, та у річці, на плесі, час од часу якась риба била хвостом по воді. “Мабуть, жерех мальків глушить”, — відзначив Адам, думаючи про своє. Повагавшись востаннє, Адам рішуче заходився за- вантажувати піч, тобто кабичку, трохи більшу за ту, у якій колись по всіх українських селах бабусі варили борщі. На розпал наклав на дно паліччя, хмизу та березової кори, а тоді заходився насипати шар дерев- ного вугілля. Згори посипав подрібнену мідь та олово. Після того знову — шар деревного вугілля, а далі мідь з оловом та з домішками флюсів. І так шар за шаром. Лучком викрутив вогонь і роздмухав невелике ба- гаття з березової кори, хмизу і сухого галуззя. Підпа- лив піч. Напружено чекав, що буде далі. Та кора до- сить швидко згоріла, а деревне вугілля не зайнялося. Плавильна піч не хотіла оживати. На якусь мить Адам розгубився і стояв над кабич- кою, не знаючи, що робити. Раптом здогадався, ляс- нувши себе по лобі: “А дуття! Немає ж кисню!..” І гайнув до річки. Виламав очеретину, розім'яв кава- лок глини і виліпив на кінці очеретини глиняне сопло. Вставив трубку у верхній отвір печі й заходився що- сили у неї дути. І чим дужче дув, тим сильніше го- готів у кабичці вогонь. — І довго ти отак будеш дути? — раптом пролунало позад нього, й Адам рвучко випростався. — Ти вес& червоний, а очі, здається, ось-ось із орбіт вилізуть. — Спробувала б ти подути стільки. — І спробую. Ану давай свою трубку. — Не жіноче це діло — ливарне виробництво. — Ніякого виробництва я поки що не бачу. А ду- ти в очеретяну трубку, гадаю, зумію не гірше за тебе. Вона опустилась навколішки біля печі, взяла в рот край трубки і так подула, що в печі зануртував вогонь, а вгору шугнули іскри. По якомусь часі (вони зміню- вали одне одного біля трубки) зайнялося деревне вугіл- ля і до печі вже було не просто підступитися — вона пашіла жаром. — Горить! — Адам ладен був затанцювати.— Те- пер треба лише створити відповідну температуру, і почнеться процес плавлення. — А ти розізли мене, то я створю тобі будь-яку температуру! — посміхалася Єва і, розчервоніла, ве- села, знову припадала губами до трубки й дула з азар- том — і це приносило їй задоволення. — Вважай, що піч роздмухала тобі я,— сказала Єва задоволене. — І взагалі я навіть не уявляю, що б ти робив на цій планеті без мене? — Я теж не уявляю,— зізнався Адам, не спускаю- чи із неї захопленого погляду — яка вона була гарна в ту мить: на щоках грає рум'янець, очі так і випро- мінюють тепло, і вся вона сонячна, приваблива, ва- бить до себе білозубою посмішкою. Такою Адам волів би бачити її завжди і ніколи б не стомлювався милу- ватися нею. — Отже, — весело підсумувала Єва,— будемо вва- жати, що епоха бронзи на Леонії почалася не без допо- моги жінки. А конкретно — мене. Я, так би мовити, надихала і тебе, і твою піч. — Як казали твої предки: шерше ля фам. У всьо- му шукайте жінку, — і галантно розкланявся. — Я тобі безмежно вдячний, Єво! — Ах, на моєму місці так би вчинила кожна жін- ка, — скромно одказала вона, явно пародіюючи подіб- ні висловлювання. Можливо, читачі отут чекають якихось особливих розмов між героями, але їх, на жаль чи на щастя, не було. Просто Адам розмочив у воді глину, вим'яв її і зайнявся виготовленням ливарних форм. А форма в ливарництві — діло не просте. Як сказано в одній інструкції; “Форма — пристосування, куди вили- вають розплавлений метал, який зберігає після затвердіння обриси цього пристосування”. Отож, Адам і мав виготовити з глини оті пристосування. Спершу він заходився видавлювати паличкою в гли- ні вузьку і довгу смужку, що закінчувалася з одного боку гостряком, а з другого — тоненькою канавкою. Важко було впізнати у тій смужці майбутній ніж, але Адам запевняв, що ніж має вийти на славу. Потім він виготовляв із глини форми для наконеч- ників, стріл, шила і, головне, — для голки. Коли з формами було покінчено, Адам, заглянувши в пашіючу жаром піч, вигукнув: — Єво! — Що? — злякалась вона. — Здається, мідь почала... плавитись! — Адам об- хопив Єву за плечі, закружляв з нею навколо кабич- ки. — Піч живе! Буде бронза, буде! Не без твоєї допо- моги, Єво! Шерше ля фам. У всьому шукайте жінку! 12 — Послухай, товаришу по нещастю, — Адам дивив- ся на Єву збуджено і весело. — Мені щойно спало на думку... Одна з релігій, здається християнство, ство- рила міф, що буцімто першими людьми на Землі були колись Адам і Єва. — Ну й що? — здивувалася Єва. — А те, що від Адама і Єви, як свідчить той же міф, пішов на Землі рід людський. — Ти хочеш сказати... — вона чомусь почала чер- воніти,— що й на Леонії рід людський піде від Адама і Єви? — А чому б і ні? — Він уникав її погляду.— При- наймні не кожній парі на Землі випадає така місія — започаткувати на новій планеті рід людський. Засоромившись своїх слів, Адам кинувся до рятів- ної трубки і заходився щосили дути, хоч піч і так нур- тувала жарким полум'ям. Коли Адам видихся і сів подалі від печі, якусь мить приходив до тями. Потім запитав: — Звідки у тебе таке ім'я? — Мати назвала в честь моєї бабусі, знаменитої французької співачки,— мружачись і посміхаючись, заговорила Єва. — Мама гадала, що я, як і бабуся, колись стану зіркою естради. А я, ось бачиш, де “спі- ваю”. — А мої предки, далекі і близькі, були хліборобами з Придніпров'я. Наш рід Весен споконвіку вирощував хліб. Один лише батько з усього нашого роду подався у космічні капітани. — А хто тебе назвав Адамом? — Дід Артем. Коли в нього народився син, себто мій батько, дід сказав: у бога першим був Адам. Тож хай і в мене первісток буде Адамом... Ну, а мій батько Адам, коли я народився, повторив слова свого батька: син у мене перший, тож хай буде Адамом та хай наш рід Весен продовжує. Так я і став Адамом Вес- ною-Другим. Бо Адамом Весною-Першим був мій бать- ко, знаменитий... — Ну, про зоряного капітана Адама Весну-Першого можеш не розповідати. Про нього вся Земля знає. Та- ких зоряних капітанів не багато в Космофлоті Землі. До речі, скільки йому зараз літ? — П'ятдесят. — І де він? — Мабуть, як завжди, десь у польоті. Він вічний космічний блукач. За своє життя я бачив свого бать- ка... разів, мабуть, аж три. Востаннє, коли ми зустрі- лись, він сказав мені, що водитиме зоряні кораблі до ста літ, а решту, півста, писатиме мемуари. Не знаю, так буде чи ні, але без Космосу, без вічних польотів на патрульних, пасажирських і науково-дослідних ко- раблях він себе не уявляє. Як не уявляє без вічного мороку Космосу, без зірок та Галактик. Взагалі, це представник майбутнього роду людського, який би я назвав: гомо сапіенс галактикос... Останній раз, коли ми з ним бачились (це було за рік чи за два до старту “Геліоса”, коли мій батько повернувся із дуже труд- ного патрульного рейду), він на моє дещо наївне запи- тання про смисл життя прочитав мені напам'ять вірш поета, який жив у далекому 1983 році. У тому вір- ші поет веде мову про Христофора Колумба, знаме- нитого мореплавця древності. Так ось там є такі рядки: К цели направить свой ум бн, Встать вьіше мелких суєт... Каждьій, подобно Колумбу, Вправе открьіть Новьій Свет. Старое перечеркните, Станьте мудрей й смелей! Ветер надежд й открмтий, Дуй в паруса кораблейі — Тепер я розумію, чого твій батько і в п'ятдесят водить космічні кораблі. Щоправда, зараз п'ятдесят - це те, що колись означало тридцять, та однаково — півстоліття солідний рубіж. А мій батько, Ренальд Неи. порівняно з твоїм не такий знаменитий. Скром- ний професор психології одного скромного університе- ту_Як він радів, коли і я стала психологом. Та ще в Космічному Центрі Землі. А коли мене зарахували до складу “Геліоса”, батько був взагалі на вершині “Це мій зоряний час—дочка стала зореплаватель- кою”, — так він казав знайомим. Бідний батько. Він ніколи не дізнається, як умирала його дочка-психо-' лог на планеті Леонія. Який невдячний кінець для дипломованого психолога, кандидата наук. — Про кінець ще рано говорити. Мій батько за тридцять літ космічних мандрів і не в такі ситуації потрапляв. Чотири рази про нього та про його екіпаж з'являлися некрологи, а батько водить собі кораблі і досі. Принаймні до старту “Геліоса” був ще живим. — Він був радий, що й ти пішов у космічні вовки? — Ну, до космічних вовків мені далеко. А ось чи радий?.. І так, і ні. Радий, що і в мені заговорила його кров, кров космічного зореплавця. Але й засмутився, що я подався в Космос, не лишивши на Землі продов- жувача нашого роду. Ще й сказав мені перед стартом “Геліоса”; “Затям, сину. Чоловік мусить іти в Космос лише тоді, коли на Землі у нього є продовжувач його роду — син. Я пішов у Космос лише тоді, коли на світ “з'явився ти”. Так говорив мені батько перед стартом “Геліоса”. Єва запитала: — Невже ти нікого не кохав? — Одну жінку знав і... кохав. Та що там, і досі ^ люблю. — А вона? — Вона іншого покохала, заміж вийшла. Єва, прикусивши губу, насмішкувато кинула: — І хто ж вона, цікаво знати, та принцеса, яку ти покохав? Адам не встиг відповісти, бо зненацька в печі щось шугнуло, наче провалилося вниз, а вгору віялом уда- рили іскри. — Ур-ра!!! — Адам аж підстрибнув од радості.— Бронза пішла! На планеті Леонія почалася епоха бронзи! 13 — Головне, не метушитися, не панікувати і не га- рячкувати, щоб не зіпсувати такий важливий момент, як випуск металу і розливання його по формах. Адам поставив розливницю під жолобок, по якому мав текти метал, ще раз заглянув у піч. — Сплав уже рідкий і осів на дно, а шлаки підня- лися вгору,— прокоментував сам собі. — Пора вже метал випускати на волю. А для цього треба... Що для цього треба? — Яв ливарній справі — ні бум-бум,— зізналася Єва. — Я теж! — самокритично мовив Адам і раптом ляснув себе по лобі. — Згадав! Треба пробити глиняну затичку в льотці і випустити метал в жолобок. Він схопив каменюку, ткнув нею у глиняну затичку льотки і відскочив, бо затичка розпалася, а з льотки потік тоненький жовто-золотавий струмок, над яким спалахували іскорки, ніби народжувалися зорі. — Бачила?.. Справжній метал! — торжествував Адам. — А ти казала: потрібний металургійний за- вод. Єва, мов заворожена, дивилась, як метал тоненьким сліпучим струмочком неквапно потік жолобком, а далі заквапився, перетворившись на золотисту змійку, і за- зміївся в розливницю. Тільки-но кам'яна розливниця виповнилася мета- лом, Адам схопив її за вузький край і переніс до фор- ми ножа й обережно почав заливати в дірочку метал. Коли метал перестав текти, переніс розливницю до форми сокири, залив її. Заповнивши всі форми, Адам випростався, рукавом куртки витер мокрого від поту і закіптюженого сажею лоба. — Готової Єва сиділа і спостерігала за Адамом. У ту мить він здавався їй всесильним чарівником. Голими руками, маючи лише каміння і мідь з оловом, виплавив ме- тал. — Аж самому не віриться, — зізнався Адам. — Плавка вже закінчилась, але металу якраз вистачило. Як угадав. І тільки тоді відчув, що руки в нього попечені. — Бідний мій ливарник,— Єва взяла його руки в свої і легенько похукала на попечені місця. — Так легше? — Коли ти дмухаєш, зовсім не болить. Вони стояли одне проти одного, щасливі, усміхнені, як ніколи, задоволені тим, що сталося, і вітали одне одного: — З перемогою! — З початком епохи бронзи! — Бронза вийшла, щоправда, низькосортна, так звана сира і не зовсім чиста,— самокритично відзна- чив Адам, тримаючи Євині руки у своїх. — Але для початку і це непогано. — Ну що ти... то найкраща бронза! Така красива і жива, — не згоджувалась Єва і легенько хукала на його руки. — Коли бронза текла жолобком, я в своєму житті красивішого металу не бачила. — Тепер давай подивимось, яка вона на ділі. Адам каменем розбив форму для ножа і з двох половинок глини випала довга, вузька смужка мета- лу — темнувато-зеленкуватого кольору. Адам підхо- пив її і, перекидаючи з руки на руку, бо гаряча була, заговорив: — Ніж!.. Справжнісінький ніж! — Так ось ти який!.. — Єва з повагою дивилась на Адама. — 3 тобою і на безлюдній планеті не пропа- деш! А я спершу подумала, що ти... інтелігент. А ти — робітник! — останнє слово вона мовила шанобливо.— Тепер я і справді повірю, що ти став учнем Гефеста. Хоч смужка металу, що нагадувала лезо, ще пекла руки, та нетерплячка якнайшвидше мати ніж підга- няла Адама. І він заходився виклепувати на камені лезо майбутнього ножа, потім гострив його, шліфував і, нарешті, на очах у Єви щойно відлитим ножем пере- різав паличку. Залишилося тільки вирізати ручку з дерева, набити її на стержень. Ось тоді Адам про- стягнув Єві справжній ніж. їй сподобалося щойно на- родженим ножем стругати палички, а потім вона у захваті підкинула його вгору. Впавши, ніж застряв лезом у грунті і захилитався. Адам зненацька затанцював. Єва не втерпіла і теж пішла у танець навколо ножа — легко, граційно. Во- ни танцювали зосередежено і врочисто (історики зго- дом назовуть цей танець — танцем першого ножа), а тоді зупинилися, глянули одне на одного і розсмія- лися. — Єво!.. — раптом сказав Адам, зібравши всю свою мужність і сміливість. — А я тебе, уяви... люблю. І ледве на планеті Леонія вперше за мільярди літ її існування пролунало слово “люблю”, як світ обом видався чарівним і прекрасним. — Ти-и? — вражено перепитала Єва.— Ме-не?.. Адам розгубився, бо його сміливості вистачило не- надовго. — Ти чудовий товариш,— забелькотів він,— і на тебе завжди можна покластися... Та Єва вже отямилась. — Спасибі. Ти теж... надійний товариш і друг.— І додала іронічно: — Як кажуть дипломати: обміня- лися нотами... 14 Ще кілька днів трудився Адам над відлитими реча- ми — зачищав нерівності, точив на камені лезо сокири та наконечник списа, мудрував над сокирищем і над древком для списа, гострив наконечники для стріл. Зрештою, коли все було готове, зайнявся луком. Потім нарізав палички для стріл, понадівав бронзові наконечники, а з другого кінця волокнами поприв'я- зував чаїні пір'їни. Стріл вийшло п'ять — більше не було наконечників. Другого дня вранці, коли ще й сонце не витикалося із-за Східних Мідних гір, Адам зібрався на полюван- ня. Несподівано Єва теж пристала до нього (не хоті- лося самій сидіти в печері), і вони вдвох вирушили на перше полювання на Великі Рівнини. Дичину побачили неподалік озера. Серед невисокої степової трави то там, то тут ходили невеликі стада дрохв, повиставлявши попелясто-сірі голови. — Дрохви — найпрекрасніша дичина, — відзначив Адам, зняв з плеча лук і поклав на тятиву стрілу. Єва залишилась на березі озера, а він, крадучись, почав наближатися до одного стада. Підкрадався, пев- но, не зовсім вдало, бо птиці його відразу ж помітили і, повитягувавши шиї, уважно за ним стежили. Та, не відчувши небезпеки, почали спокійно шукати поживу. Адам звів лук, вибираючи жертву. Ближче до нього знаходився чималий, метрової довжини, вусатий дрох- вач. Голова і груди в нього були попелясто-сірі, на спині пір'я — іржаво-жовте, а знизу — бруднувато- біле. Самки були безбарвними. Дрохви тихо тріщали між собою і зовсім не звертали уваги на людину. Адам натягнув тятиву, але дрохвач, подивившись на нього темно-карим оком і не виявивши ознак тривоги чи хо- ча б неспокою, знічев'я щось шукав у траві. На Адама та його лук — найменшої уваги. — Е-гей!.. — стиха мовив Адам і дрохвач, рвучко звівши голову, подивився на Адама одним оком, як на порожне місце, і знову опустив голову у траву. — Та стріляй же! — прошепотіла позад нього Єва. — Хіба не бачиш, що вони тебе не бояться? — Вони ніколи раніше не бачили людей, тому й не бояться,— пошепки одказав Адам. — Ми для них не- зрозумілі істоти, від яких їм ще ніколи не приходила біда. — Чекаєш, доки вони самі себе прикінчать, ще й засмажаться на багатті? — Вони підпустили нас, бо довіряють. — Взагалі, шкода. Такі гарні й довірливі птиці,— зітхнула Єва. Й Адам опустив лук. — Я теж так думаю, — погодився він. — Вони й справді не чекають від нас біди. От якби вони од нас тікали, а ми їх переслідували, тоді інша річ. А при довір'ї — не можу. — Пішли додому,— сказала Єва.— Все одно з те- бе мисливець не вийде. Вони вечеряли печеними мідіями. 15 Адам повернувся в полудень. І приніс із собою дрохвача — великого, кілограмів на десять, птаха-велетня, птаха-красеня. — Ось! — кинув трофей Єві до ніг. — Цей подвиг я присвячую тобі, дамі, так би мовити, мого серця. Адам весело дивився на Єву. — Ти, я бачу, на щось здатний. І як це ти його, га? Невже з лука? — З оцього, — Адам потряс луком. — Р-раз — і готово! З першої стріли поклав. От що таке епоха бронзи! — А він же тобі довіряв. — Я його змусив тікати — налякав. А коли дичина втікала, то в мені прокинувся інстинкт первісного мис- ливця. —• Такий гарний птах, — скрушно мовила Єва, роз- глядаючи вусатого дрохвача. — І тобі не було його шкода? — Шкода, — зізнався Адам.— Навіть дуже. — Так навіщо ж ти його вбив, як шкода було? — здивувалась Єва. — Хто тебе просив такого гарного птаха губити? — Як — хто? — вкрай здивувався Адам.— Ти. — Я-а?.. — аж відступила од нього Єва. — Сам убив, а на мене звалюєш? Та після цього я тебе бачити не хочу! 16 Єва не дивилась на Адама хвилин сім. А може, й більше. На восьму хвилину буркнула: — Адаме, я хочу їсти. — Бери дрохвача і готуй, бо я теж хочу їсти. — Що-о? — Єва різко повернулася до Адама. — Ти щось сказав чи мені вчулося? — Я сказав: готуй птицю, яку я чесно добув на цій планеті, і будемо вечеряти. Єва подумала якусь мить і сердито запитала: — А чому це я? — На Землі склалася така традиція, що чоловік добуває їжу, а жінка готує. — То на Землі, а на Леонії складається своя тради- ція, яка звучатиме приблизно так: чоловік добуває дичину і готує вечерю. Крім того, я не твоя дружина, а лише товариш по нещастю. А товаришу по нещастю завжди треба допомагати. І взагалі, — Єва ще раз обійшла навколо дрохвача.— Взагалі, я не шеф-кухар. Не кулінар. І... Я не готувала вдома, за мене все ро- била Пріся. А коли вдома набридло, то ходила в ресто- ран. — Але тут немає ані Прісі, ані ресторану.— Адам вирішив підійти до Єви з іншого боку. — Невже тобі ніколи не хотілося створити сімейний затишок своєму чоловікові? — Хотілося. — І ти йому, напевне, створювала той затишок? — Звичайно. Я гукала Прісю, і вона... — Пріся, Пріся! — не втримався Адам.— Далась тобі ця Прісяі А без Прісі ти могла створити сімейний затишок? — Тобто затишок створював Руслан. Він, до речі, непогано вмів готувати. Доки я, бувало, сплю (це у ви- хідний, коли не треба йти на роботу), Руслан зготує сніданок, принесе мені в постіль. І це створювало йому сімейний затишок. — Так у чому ж полягає для чоловіка затишок, коли він сам готує та ще й подає? — У тому, що він готує і подає. Холостяку, наприк- лад, нікому подавати, тому в нього і немає сімейного затишку. — О-о!.. — застогнав Адам, але взяв себе в руки. Єва терпеливо продовжувала: — Коли і йому набридало готувати, то ми йшли у ресторан. Не кажучи більше й слова, Адам схопив дрохвача за ноги і побіг до річки. Там вичистив нутрощі, про- мив, наклав всередину дикого часнику і сколов ко- лючками з дерева. Далі обмазав дрохвача глиною і на витягнених руках приніс назад. — Що ти наробив? — жахнулась Єва. — Таку ди- чину вимазав у грязюку. — Не в грязюку, а в глину. — М'ясо з глиною? Це щось нове, я про таке не чула. — А тепер не лише знатимеш, а й посмакуєш та- кою стравою. Коли через годину Адам розгріб жар, у багатті ле- жала грудомаха засохлої глини. Викотив ту грудо- маху, ткнув у неї ножем, глиняна шкірка тріснула і розкололась. Із щілини вдарила така апетитна пара, що Єва аж слину ковтнула. — Сьогодні у нас делікатес степових племен Зем- лі,— з гордістю сказав Адам. Того вечора вони поїли так смачно, як ніколи. Спе- чене м'ясо степової дрохви ні в яке порівняння не йшло із печеними мідіями. — Я такої смакоти навіть у ресторані не пробува- ла,— зізналася Єва.— Якщо так смачно годуватимеш мене й далі, то я згодна жити тут усі чотирнадцять літ. Вони сиділи біля багаття і гомоніли про те, про се. В отворі печеои вже засвітилися зорі, а вони все не лягали спати. Та ось Єва зробила рух, щоб іти до свого лежака, як, зненацька зойкнувши, застигла. Адам рвучко повернувся. Єва кивала головою на отвір, хотіла щось сказати, але не могла... На тлі зоряного неба в отворі печери хтось стояв — видно було голову та широкі плечі. 17 І через багато років Єва згадувала ту ніч не без внутрішнього холодку. Власне, не так усю ніч, як ту першу мить, коли вона побачила в отворі силует ве- летня. Він був разів у два більший за людину. — Ви — людина?.. Розумна істота планети Лео- нії? — запитав Адам пришельця якомога привітніше, а в самого мигнула думка: хоч ця істота і схожа на людину, але вона не розуміє мови. Адам у гарячці зробив якийсь недоладний жест, і тієї миті тишу печери розкололо грізне ревіння. Єва, як і раніше, стояла мов закам'яніла. — Прошу дотримуватися правил гостинності,— за- стеріг Адам.— Ми помимо своєї волі опинилися на ва- шій планеті і чекаємо тут рятувальний корабель із Землі, що в системі Сонця. Коли б ви, наприклад, опи- нилися у такій ситуації на Землі, то ми б вас зустріли привітно і допомогли б, чим могли. Знову почулося ревіння, ще гучніше за попереднє, і тільки тут до Адама дійшло, що перед ним... ведмідь. Печерний, очевидно, ведмідь. І стоїть він на задніх ла- пах, звівшись на свій зріст. А в сутінках, на тлі зоря- ного неба, ведмідь і справді скидався на силует люди- ни-велетня. Адам враз опинився в кутку, де стояв спис із брон- зовим наконечником, схопив його і кинувся до вед- медя. Ведмідь заревів моторошно, грізно. Від того ревіння Єва заверещала. І Адам, загородив- ши собою Єву та потрясаючи списом, закричав до не- прошеного гостя, невідомо чому звертаючись на “ви”: — Я вас... востаннє застерігаю, що я... змушений буду застосувати зброю! І тоді вам не поздоровиться. Ведмідь, не звернувши уваги на те застереження, кинувся на Адама. І тоді Адам, вигукнувши щось, зро- бив випад, розмахнувся і по саме древко загнав спис ведмедеві в груди. — Я застерігав, чим це може скінчитися! — крик- нув Адам збуджено, відчуваючи свою перемогу. Але ведмідь якось жалібно схлипнув і, заревівши, махнув лапою, наче щось відганяв од себе. Почувся тріск. Адам відлетів аж у куток печери з шматком древка в руках. — Ти... живий? — кинулась до нього Єва. — Сокира! Де сокира?! — схопившись на ноги, бла- гав Адам. Тремтячими руками Єва подала йому сокиру, і Адам, потрясаючи нею, пішов на ведмедя, готовий роз- сікти йому череп. Та ведмідь крутнувся на місці зі списом у грудях і зник, наче провалився на місці. Стискаючи в руці сокиру, загороджуючи собою Єву, Адам чекав нападу. Але його не було. Адам почекав ще якусь мить і лише тоді з шумом перевів дух. — Але ж і сила у того ведмедя. Махнув лапою, наче комара відганяв, а древко навпіл... Жаль, поніс із со- бою наконечник. — Я так злякалась, коли ти у куток відлетів. — Я не відлетів, а... зайняв кращу позицію. Зі мною не пропадеш! — похоробрішав Адам і, занісши над го- ловою сокиру, рушив до виходу. Але Єва загородила йому дорогу. — Куди? — зойкнула вона.— Не смій! — Я прикінчу того нахабу!—грізно вигукнув Адам, потрясаючи сокирою. — Нікуди я тебе не пущу, хоч у тебе і грізний ви- гляд. Ти мені ще знадобишся. Після тих слів Адам скорився і став покірливим, як дитина. Та й хто із чоловіків не скориться після таких слів?! Ледь засіріло (Єва аж перед ранком задрімала), Адам, виставивши поперед себе сокиру, обережно ви- глянув з печери. Впевнившись, що ведмедя поруч не- має, вийшов на майданчик. По темному сліду крові дійшов до кінця майданчика, глянув униз і на камінні побачив розпластаного ведмедя. Певно, кинувшись уті- кати з наконечником в грудях, він у пітьмі полетів униз, на гостре каміння. — Єво-о-о!!! — закричав Адам так, що розгублена Єва кулею вилетіла з печери.— Мій спис зборов печер- ного велета! Он він лежить унизу!..— І, потрясаючи в повітрі сокирою, додав: — Хай живе епоха бронзи на Леонії! 18 Тушу ведмедя Адам розбирав цілий день. Зняв шку- ру, відніс до моря і придавив у воді каменюкою (лише тоді можна буде її вим'яти), а м'ясо знімав вузькими пасками і розкладав сушитися на сонці. День був спе- котний, сонце немилосердно жарило. М'ясо швидко сохло, і Єва носила його в печеру. Захопившись роботою, Адам не розгинався до по- лудня, доки Єва не покликала його обідати. — Але ж я ще нічого не приготував,— здивувався він. — Думаєш, я не вмію готувати? — І Єва елегантним жестом запросила до каменя.— Прошу до столу. Сьо- годні у нас в меню смажене ведмеже м'ясо. Щось схо- же на шашлики. Вони пообідали, Адам похвалив Єву, що вона на- решті приготувала такий смачний обід, і пішов до вед- межої туші. До вечора він таки розібрав тушу. Ще два дні вони сушили м'ясо про запас і складали у печері на приступці, вимостивши її корою... Жили Адам порозрізував на тоненькі смужки — зго- дяться на тятиву для лука. А ще тонші підуть замість ниток. Коли вимокла шкура, Адам вим'яв її і заслав кам'яний Євин лежак. Усе ж на ведмежому хутрі спа- ти м'якше. І Єва, не без іронії, зауважила що їхній “побут” потроху налагоджується. Із ведмежих лап Адам зшив (а тепер він мав брон- зову голку та шило) собі торбу. Припасував до неї два паски зі шкури, і торбу можна було чіпляти через пле- че. З вигляду, правда, вона була волохата (Адам зшив її хутром назовні), але, головне, міцна і зручна. Залишається додати, що за кількя днів чайки обклювали ведмежий кістяк і відполірували його, мов наждаками. Не довго думаючи, Адам почепив ведмежий череп перед входом до печери. — Щоб знали тутешні ведмеді, що на цій планеті віднині живуть люди бронзового віку і жартувати во- ни не люблять. А під черепом шматком зеленого малахіту вивів: “Вхід до печери стороннім ведмедям суворо забороне- ний!” Частина четверта Під знаком "+" тю”). Хоча, можливо, й консультанти не все знають — не боги ж вони. То іншим легко давати мудрі поради, то про чуже щастя легко теоретизувати, а коли в само- го заболить душа і забагне щастя — хто порадить, хто проконсультує? У ямці посеред печери червоно ярів жар, і на їхніх обличчях (а всідалися вони вечорами на два камені біля “домашнього вогнища” і це називалося у них “спілкуванням”) грали мідні полиски, тому вони вида- валися старшими і мудрішими, аніж були насправді. Щастя обом уявлялося знайомим незнайомцем, види- мим невидимкою, іноді з якимись реальними обриса- ми, іноді ж — ефемерною, але красивою легендою, яку кожне покоління людей творить для себе заново, тво- рить не одне тисячоліття, творить, може, задарма, а може, й ні. Хто його знає? Може, щастя взагалі не іс- нує у природі, і тоді люди справедливо нарікають, що воно не дається у руки. Бо як щастя дасться в руки, коли воно всього лиш абстрактне поняття, яке не має власних атомів, а тримається лише на рожевих кри- лах людської мрії. Говорила здебільшого Єва. Адам же відмовчувався, бо що він знав про цю не- матеріальну субстанцію людського бажання? “Щас- тя — стан цілковитого задоволення життям, відчуття глибокого вдоволення й безмежної радості, яких зазнає хто-небудь... Радість спілкування з ким-небудь близь- ким, коханим тощо”. Здається, так слово “щастя” тлу- мачать словники. А чи буває в людини отой стан “ціл- ковитого задоволення життям”, чи вона вічно щось шукає, вічно чимось незадоволена і вічно прагне до чогось ще кращого, досконалішого? Єва незлостиво сердилась (в такі вечори вона була як бджола, що вилетіла з рідного вулика на пошуки нового житла; зобик у неї переповнений медом — на дорогу запаслась,— тому не має змоги запустити жало). — Тобі легко жити,— дорікала.— На кожне питан- ня, над яким б'ються кращі уми людства, у тебе зав- жди готова відповідь. Щоправда з енциклопедії чи з тлумачного словника. А ти свої думки повідай мені — що таке щастя? В чому його суть? Як його знайти? Де шукати? Воно для всіх одне, спільне, колективне чи в кожного мусить бути своє, виплекане, завойоване у боротьбі з сірими буднями життя? Чи воно і те, і те разом? Легко воно дається, саме йде до рук чи кожен його мусить здобути ціною великих зусиль? А може, й не зуміє здобути. Але ж сам похід за щастям — це вже щастя. Так чи ні? Думай, Адаме, не кваплячись, нам спішити нікуди. Принаймні в найближчі чотирнадцять літ. — Коли б я міг на всі твої запитання відповісти од- ним махом, то мені не варто було б далі жити — Чому? — А для чого жити, коли все знаєш, і все тобі ясно, і на все у тебе готова відповідь? Хіба що для того, аби писати наукові трактати та поради на кожний день? Але я ні трактатів, ні порад не пишу, я, зрештою, не філософ, і вічні питання для мене за сімома замками. А що таке щастя — я не знаю. Але хочу дізнатися. Для цього й живу. Я хочу пізнати все, що мною досі не пізнано, відкрити все, що мною не відкрито. Хоча все пізнати і все відкрити, очевидно, й життя не виста- чить. Зате ж цікаво жити. А сам думав; “Це ж треба, сім років летіли в чорній пітьмі Космо- су, досягли мети, потерпіли жахливу катастрофу, ви- падково вціліли, опинилися на безлюдній планеті без засобів до життя, а сидимо в печері і ведемо розмову про щастя. Чи, може, вже людина так влаштована, що навіть в екстремальних умовах, можливо, на грані життя і смерті, а мріє про щастя. То, може, в цьому і полягає смисл життя?” — Але ти довго думаєш,— нетерпляче перервала Єва Адамові мислі, забувши про те, що ще хвилину тому застерігала його не квапитись. Взагалі, раптом подумав Адам, він знає, що таке щастя. Принаймні його особисте. Це щоб завжди по- руч з ним була Єва. І більшого щастя йому не треба. Та ще улюблена робота, справа, якій він служить. Але чи зможе Адам для Єви стати таким же щастям — ось у чому суть! І тому мовчав, поглядаючи на неї, та час од часу підкладав у вогнище сухе паліччя. Воно тріщало, без- димно спалахувало, і в печері на якусь мить ставало світло. Тоді обом здавалося, що вони, нарешті, дійшли істини і їм усе ясно. Задумавшись і задивившись у вогонь, Єва непоміт- но починала ворушити губами, наче подумки полемі- зувала з вогнем, щось доводячи йому своє, вимріяне. А що вогню доводити, як йому і так усе ясно: треба горіти. Чим яскравіше, тим краще. Ота її дитяча звичка ворушити губами, коли заду- мається, подобалась Адамові, і в такі хвилини йому хотілося припасти до її губ, як спраглому до джере- ла, але... Він гнав подалі це спокусливе бажання, сер- дячись на самого себе. Адже вона для нього — лише товариш по нещастю. Але ж справді, в чому полягає щастя? Колись для Адама все було ясним і зрозумілим. Бувало, на студентських гарячих і запальних диспу- тах він міг годинами переконливо говорити про все і вся. У тому числі й про щастя. А ось тепер, коли роз- міняв четвертий десяток, коли вже нікуди поспішати, коли світ звузився до печери, задумався: чи справді він був щасливим? Увесь віддавався роботі, на особис- те життя махнув рукою. А може, дарма? Можливо, щастя і справді не лише в роботі? В чому ж тоді? В лю- бові? В сім'ї?.. — Щастя, це коли ти... знайдеш своє місце в жит- ті,— озвався Адам невпевненим голосом.— Ну, коли ти всього себе віддаєш... — Облиш, це я колись ще студенткою чула на лек- ції. Та й сама велемудрі поради давала іншим. — Вибач, забув, що ти колишній консультант по щастю... На Марсі Єва Булат-Бек працювала головним психо- логом Науково-Дослідного Центру, у який входили різ- ні бази, численні лабораторії, філіали земних інститу- тів, обсерваторія, радіолокаційна станція, космопорт, медцентр “Здоров'я” із своїм профілакторієм, енерго- служби, ремонтно-аварійні служби, служба побуту, а також потужна фабрика по добуванню мінеральної сировини (її відправляли транспортними ракетами на Землю) тощо. І всі ці служби (за винятком хіба що фабрики) були під одним прозорим ковпаком. Так само, як під прозорим дахом-ковпаком, залитим світ- лом штучного сонця, знаходилось чимале містечко, у якому жили працівники Центру та члени їхніх сімейств. Тому медцентру роботи вистачало, особливо ж гру- пі психологів. Життя і праця під скляним ковпаком із штучним сонцем та імітацією дня і ночі (містечко ще жартома називали “у Мароа пад ковпаком.”) ваклада- ли своєрідний відбиток на психіку людей. І особли- во — на сімейні стосунки. Люди крутилися — на роботі й удома (себто у спаль- них корпусах — так тут іменувалися житлово-кому- нальні будинки) — в одному й тому ж колективі, під одним і тим же, бодай прозорим, дахом-ковпаком, що, імітуючи небо, швидко навівав нудьгу. Все було як на гігантському космічному зорельоті, що на десятки ро- ків пішов у вічний морок Космосу. І хоча рідна Зем- ля була відносно не так і далеко — 56 мільйонів кіло- метрів,— але у небі Марса вона сяяла скромною ран- ковою та вечірньою зорею, навіть не такою яскравою, як, приміром, Венера у небі Землі. І декому починало здаватися, що Землі взагалі немає, а та ранкова та ве- чірня зірка, яку чомусь називають Землею, зовсім не Земля, що вони довіку приречені битися мухами під скляним ковпаком. Що коли б той осоружний ковпак зруйнувати, то дихнулося б легше... Особливо підлив масла у цей песимістичний вогонь диспут з парадок- сальним девізом “Чи є життя на Землі?”, який про- вели якось радіоастрономи. І який, як вони гадали, трохи пожвавить марсіанську колонію. Але вийшло навпаки. У диспуті чи не найголовнішу роль зіграв Євин чоловік, радіоастроном Руслан Булат-Бек. — Чи є життя на Землі? — причепивши сиву боро- ду (імітував дивака-професора), під загальний сміх за- питав Руслан і сам же відповів: — Можливо, є, а мож- ливо, й немає. Принаймні я, розглядаючи у свій теле- скоп вечірню та ранкову зірку під назвою Земля, не можу сказати з усією достовірністю ні в позитивний, ні в негативний бік. Бо з допомогою найпотужнішого те- лескопа вдається роздивитися деталі не менше сорока кілометрів у поперечнику. А хіба це дає можливість упевнено відповісти на запитання: “Чи є життя на Землі?” Отже,— виніс резюме Руслан,— з допомогою оптичних засобів важко відповісти на запитання: “Чи в життя на Землі?” Та завдяки тисячам і тисячам те- левізійних передавачів Земля стала потужним джере- лом радіовипромінення у метровому діапазоні. Радіо- випромінення — штучного походження, отже, по цьо- му факту можна обережно сказати: щось схоже на життя на Землі таки є. У тому ж парадоксально-веселому дусі диспут три- вав увесь вечір, був він не шаблонний, усім сподобав- ся, але... Але дехто, впавши у паніку, заявив, що на Землі життя немає, бо навіть астрономи його не ви- явили, що вони під марсіанським ковпаком — останні люди. А втім, це був комічний виняток. Отже, марсіанська екзотика швидко надокучила, і тоді починались одноманітні будні під ковпаком. А вони швидко робили своє, особливо в молодих сім'ях. Наставало охолодження між подружжям, збайдужін- ня, механічне співіснування в одній квартирі. Дехто твердив: яка там любов у таких умовах, треба покір- но тягти сімейну лямку, відбуваючи контракт. От на Землі, під голубим небом,— то інша річ. Почастішали сімейні непорозуміння, а згодом і кон- флікти. Тому при медцентрі було створено (на гро- мадських засадах) “Службу сім'ї”. Тут у певні дні й години чергували психологи (їх і називали “консуль- тантами по щастю”), готові надати кваліфіковані по- ради тим, у кого сімейний бриг сів на мілину, дав трі- щину чи втратив попутний вітер. У газеті “Вісті НДЦ Марса” час од часу друкувалося таке оголошення: “Якщо вам необхідно одержати консультацію з пи- тань сімейних стосунків, дзвоніть по телефону 45 90-48 кожну середу і п'ятницю від 18 до 21 год.”. Телефони в “Сімейній службі” стояли не відео, а звичайні, застарілої конструкції, адже психологи не повинні бачити тих, хто скаржиться на сімейні кон- флікти. Дзвінки за умовою були анонімними — так легше було тим, хто просив поради у такій делікатній справі, як подружні стосунки. Отже, як той, хто дзво- нив, не міг знати психолога, так і той, хто консульту- вав, не знав того, хто дзвонив. Розмови ж зберігалися у цілковитій таємниці. Єва Булат-Бек (а вона лише третій місяць як ви- йшла заміж і ще не звикла до свого нового прізвища) чергувала щоп'ятниці, з вісімнадцятої до дев'ятнадця- тої тридцяти. До своєї нової посади — консультант по щастю — вона ще не звикла і внутрішньо хвилювала- ся. Тому, прийшовши в “Службу сім'ї”, у спецкімнаті протягом п'ятнадцяти хвилин займалась аутотренін- гом, щоб зняти зайве хвилювання, напругу, службові клопоти, відключитися од усього, що могло б стати на заваді. Й, одягнувши білий халат (хоч клієнти не мог- ли її бачити, але білий халат для психолога — то своє- рідна форма готовності), сідала в крісло, зосереджува- лась, готова у будь-яку хвилину допомогти тим, хто втратив віру в сімейне щастя, любов. Перед нею на столику стояв білий телефон: 45-90-48. І м'яка напівтемрява відгороджувала од усього світу. Чекаючи дзвінків, ні-ні та й думала про Руслана, про їхні стосунки, які чомусь так у них і не склалися. І ось перший дзвінок. Спалах голубої лампочки на пульті засвідчує, що мікрофон увімкнено і консуль- тант по щастю може говорити, не тримаючи трубки біля вуха. “Служба сім'ї” слухає,— говорить Єва, не міняючи зручної пози у м'якому фотелі.— Добрий вечір! — ві- тається вона до невидимого клієнта.— Говоріть, будь ласка, ми вам слухаємо і готові вам допомогти”. Жіночий голос (а дзвонять у “Службу сім'ї” пере- важно жінки) починає без вступів чи вагань: “Хіба я погана дружина? Погана мати? Вдома — чисто, затишно, діти виховані. Я вмію смачно готувати і готую, якщо чоловікові набридає ходити до їдальні й захочеться чогось домашнього”. Єва розуміє, що цей випадок — складний, адже все в нормі, все ніби як слід, а благополуччя в сім'ї немає. Жінка говорить і далі в тому ж рішучому тоні — вона переконана у своїй правоті й неправоті чоловіка, і переконати її у протилежному не так просто. Голос у неї спокійний, упевнений, але за тією упевненістю криється глибоко замаскована тривога. По голосу Єва здогадується, що її невидима співбесідниця не лише крутувато-рішуча в житті, а й владна, впевнена в собі і, безперечно, ділова жінка. Завідуюча відділом, кан- дидат, увесь свій час віддає роботі і сім'ї, не має ніяких захоплень. “Я не буду, та й не можу, зрештою, шукати винного у вашій біді,— м'яко, як говорять із хворим, але вод- ночас переконливо починає Єва.— Але хочу нагадати вам істину, що ні щастя, ні нещастя не приходять самі по собі. Вони не є чимось даним людині від природи, не є чимось містичним, не підвладним нам. Доля на- ших почуттів повністю у наших руках. Тільки від нас залежить перемога або програш у любові. (“Треба б бу- ло якось поговорити про це з Русланом,— зненацька подумала Єва.— Можливо, сьогодні, як буде настрій, поговорю з ним врешті-решт”). Щасливі й нещасливі сім'ї — це також результат нашої діяльності. Замало одного бажання бути щасливим і коханим, треба вміти ним бути. І головне — любити треба вміти. Бо вміння любити — це мистецтво, а не ремесло. (“Ось про це треба обов'язково нагадати Руслану”). Невідома співбесідниця рішуче стає в позу незаслу- жено зневаженої своїм чоловіком. “А я не вмію бути ласкавою! — заявляє вона, на- віть пишаючись собою.— Ніжні слова мені завжди важко давалися, дбати про чоловіка, як це роблять інші, стежити за його настроєм, посміхатися, приче- пурюватись до його приходу — все це я вважаю сміш- ним. З якої речі?” “У вашій розповіді прихована й відповідь. Усе, що ви не можете, не хочете чи вважаєте за непотрібне, якраз і руйнує сім'ю, є причиною того, що між вами і чоловіком уже згасла любов”. Єві стає жаль — така розумна жінка, а з таким фа- натизмом, уперто й сліпо руйнує те, що раніше ство- рювала,— щастя. А виною цьому (і це вже Єві стає ясно) будні. Одноманітні, сірі будні: робота — кварти- ра, квартира — робота. І на роботі, і в квартирі все є: техніка, смачні обіди, чистота, затишок. А відчуже- ність зростає. “У вас відчувається дефіцит тепла,— делікатно на- тякає Єва, а сама тим часом думає, що цей же дефіцит тепла спостерігається і в їхніх з Русланом стосунках.— Так, у вас дефіцит тепла, радощів. Ви самі ж говори- те, що не вмієте бути лагідною, ніжною. (“Руслан теж говорить, що всі оті зітхання — то телячі ніжності і вони в раціональному віці ні до чого. Головне — діло, якому служиш”). Чоловік приходить додому не тільки заради смачної їжі, а й за посмішкою, за теплом бли- зької людини. (“Дивно, але Руслан теж запевняє, що й він відчуває дефіцит тепла. І чого ще йому не ви- стачає?”). Невидима співбесідниця, стримуючи подих, уваж- но слухає. Іноді щось поривається сказати, але сама себе зупиняє. Це вже добре. “А немає посмішки на обличчі дружини, немає та- ких необхідних слів, як “дорогий”, “любимий”,— не- має і спільності взаєморозуміння, ласки. Адже вам, очевидно, байдуже: веселий він сьогодні чи засмуче- ний? І чоловік замикається у собі, його настрій тьмя- ніє, зникає готовність радіти. Оце і є будні. Щоденна дієта позитивних емоцій, які гасять почуття”. “Те ж саме у нас з Русланом,— подумала Єва.— А чому, власне, це я повинна до нього посміхатися, догоджати йому? У мене теж свої клопоти, свої думки, плюс чимала завантаженість на роботі. Та ще й гро- мадські консультації по чужому щастю. І взагалі... З роботи він приходить заклопотаний, щось буркне й одразу ж іде в кабінет, займається своїми безкінечни- ми підрахунками орбіт на міні-комп'ютері... “Хоч би іноді на мене звернув увагу,— якось дорікнула вона чоловікові.— Чи тобі орбіти зірок та планет дорожчі й ближчі?” Він здивувався: “А чому на тебе звертати увагу? Ти ж моя дружина...” — “Ну, спасибі, втішив, обрадував! — відрізала Єва.— Коли я дружина, то по- винна перетворитися на хатню робітницю? Але ж я не хочу бути Прісею!” “Я не хочу ні вас звинувачувати, ні робити вашого чоловіка страждальцем. З його боку теж готовність “споживати”, а не віддавати самому, чекати незвичай- ного свята, створеного кимось, а не бажання творити його, не заслуговує на підтримку”. “Ну, знаєте,— енергійно заявила абонентка.— Не- має коли творити те свято. Та й для чого? Відносини у сім'ї, як я вважаю, повинні бути простими і спокій- ними, без різних там... наївних сентиментів. Ми ж з ним не кавалер і дівчина,— вона помовчала й закін- чила з образою у голосі: — А йому, бачте, захотілося свята! І взагалі, що таке любов в одружених?..” Знадвору донісся моторошний регіт. Єва здригнулась, наче пробудившись зі сну. — Що то?..— запитала стривожено, прислухаючись до розкотистого і неприємного реготу. — Мартин. — Налякав,— Єва полегшено перевела подих. — І вночі товчеться. У кого він навчився реготати, коли тут немає людей? — То в нього такий голос і стиль крику. — Спасибі, просвітив. Єва поставила лікті на коліна, сперлась підборіддям на долоні і, дивлячись у вогонь, замислилась... Стри- вай, що ж вона тоді відповіла тій жінці нн запитання про любов? Що ж усе-таки любов у зрілому віці?.. “Потяг однієї людини до іншої — це ще не любов, якщо немає чогось вищого, значнішого, суттєвішого. Перші роки подружнього життя рятує фізична близь- кість. А далі? Інерція буднів — жахлива річ. Любов виявляється у прагненні відчути радість, відсвічену од радості коханого. Адже формула любові проста: якщо мені добре від того, що тобі добре, а я хочу, щоб тобі було ще краще й дію з цією метою, то я тебе кохаю... Здається, ще Стендаль говорив про “кристалі- зацію” любові. А народжується вона поступово, прохо- дячи декілька фаз (захоплення, сподівання, насоло- да, сумнів і так далі). Найвищим етапом любові є ста- дія кристалізації — термін Стендаля. Це “особлива діяльність розуму, який з усього, з чим він стикаєть- ся, одбирає (вишукує) відкриття, що коханий предмет володіє повними досконалостями”. Простіше, уява лю- дини, яка кохає, може перетворити жінку, іноді зви- чайну, буденну, в незвичайну”. “А якщо, приміром, у мене немає талану до любо- ві? — швидко запитує співбесідниця.— Не всі ж мо- жуть сказати: я люблю тебе”. “Але здатність до кохання не е вродженою. Ця здат- ність може рости, розвиватися, а може й зачахнути... Якщо людина виступає джерелом радощів, то ця лю- дина завжди приємна. Або ще точніше: мистецтво лю- бові є мистецтвом приносити радість”. “Це, мабуть, треба записати”,— пожвавилася жінка. Вона записує, а Єва тим часом з сумом думає: “А чому я від Руслана ніколи не відчуваю радо- щів?.. Завжди він зайнятий, по-діловому зосереджений, щось вирішує, щось пише. Не квартира, а філіал обсер- ваторії. Навіть за столом, як снідаємо, втупиться у га- зету, і тільки його лисе тім'я видно...” А вона приносить чоловікові радощі, розбудила в ньому інтерес до чогось? За консультаціями про чуже щастя ніколи подумати і про власне. Відчергує, повер- неться додому, буркне щось на зразок: “Ну як там?” І по всьому спілкуванню. Думаючи про це, Єва починає говорити вголос, мов- би про співбесідницю й забула. Наче ділиться думками сама з собою: “Ніщо не минає безслідно: ні радощі, ні страждан- ня, які ми завдаємо один одному. Всі протиріччя, тоб- то скандали, непорозуміння, сутички, грубість, тільки збільшують “фонд страждання”. Потім з'являються не- вдячність, ворожість, байдужість”. “На жаль”,— почулося гірке зітхання у трубці. “Але радість, яку приносимо близькій людині, теж не зникає, вона зберігається і працює на зміцнення любові. Ось чому мистецтво любити — це мистецтво накопичення радощів у людських стосунках. Так по- ступово створюється світ інтимних радощів, і він зміц- нює, оновлює, збагачує любов”. “Але ж ми з чоловіком не...” “Ви хочете сказати: минула пора обіймів, поці- лунків, радісних зустрічей, хвилювань, відкриттів?.. А настав, мовляв, час буднів та роботи. Сім'я, мовляв, є, діти ростуть, що ще треба?” “Саме це я і хотіла сказати”. “Жаль... Підтримувати нормальну температуру лю- бові потрібно 1 в подружньому житті! Ділові робочі буд- ні мають бути на службі, але не вдома. В сім'ї необхід- не свято, і не просто свято, а свято любові. І як іноді для цього небагато треба — щира посмішка, довірли- вий погляд, теплота в очах, зичливе слово... Прихід цього свята залежить тільки від вас...” Розмова триває і триває. Нові дзвінки, нові скарги, нові поради. Єва охоче і багато дає порад, а сама думає: “А я вірю, що так просто і легко створювати й підтримувати щоденне свято любові в сірих буднях? І чому я не годна створити це свято у власній сім'ї? Невже теорія — то одне, а практика — то зовсім інше?..” Знову дзвінок. — Алло, “Служба сім'ї”? — цього разу чоловічий голос.— Прошу вас... порятуйте. Розпадається сім'я. Точніше, ось-ось розпадеться. Я кохаю свою дружину, але вона чомусь звинувачує мене, що я їй мало при- діляю уваги, тепла, душевної щедрості і так далі. — Щоб тебе дощ намочив, Руслане! — сміється Єва.— Слава богу, нарешті згадав, що і в тебе є дружи- на. Звідки дзвониш? — Із роботи, з обсерваторії. А за дощ — спасибі. З великим задоволенням побігав би під теплим літнім дощиком. Жаль, що на Марсі це нездійсненно. — В оздоровчому комплексі, як ти знаєш, є озеро, і там, за бажанням, іде дощ. — Не дощ, а банальний душ! І взагалі, мені вже набридла імітація. Все імітація, імітація... Сонце, змі- на дня і ночі, штучне повітря, імітація земних краєви- дів, дощу, лісів, полів, гір, імітація... —— ...любові, — зауважує Єва не без докору. — Ти весь час імітуєш, що мене кохаєш. А мені, як і тобі, вже достоту набридла імітація. Хочеться справжніх, непідробних почуттів. — Ну, знаєш! Ти чужим даєш поради, як зміцню- вати сім'ї, як дарувати тепло, як дбати про щастя, що таке мистецтво любові, а сама... Теж мені, консультант по щастю! Ти хоч уявляєш, що воно за штука така — щастя! Тільки не теоретично, а практично. — Ні. — А другим легко даєш поради. — Не так легко, як ти гадаєш, давати іншим пора- ди, бо в самої — ні сім'ї, ні любові, а просто... баналь- не співіснування під одним дахом. — Всі ми у Марса під ковпаком. — Це не виправдання свого духовного збайду- жіння. — Тобі просто так здається! •— уже сердиться Рус- лан.— І взагалі, чого тобі треба? Хіба ми молодята, щоб бігати на побачення?.. Життя повинне бути діло- вим! Ми живемо для того, щоб служити справі, яку обрали. — Вибач, але я... стомилася. Та й телефон службо- вий, його не можна довго займати особистими розмо- вами.— Помовчала, ніби збираючись з духом: — Ти коли сьогодні прийдеш? — Сьогодні?..— він на мить замислився.— Прийду, мабуть, завтра. Хочу ще раз перевірити деякі експери- менти. Та й об'єкт, за яким я веду спостереження, по- чав вести себе підозріло. Боюся щось проґавити. — Але ж це ти говорив мені щодня. — А в мене робота теж... щодня. — їв тебе не болять очі від безкінечного спостере- ження? Пожалій хоч себе, як не когось іншого. — У мене надто мало часу, щоб вони встигли забо- літи. У добі лише двадцять чотири години, а я починаю стомлюватися після цього часу. — І знову я буду ввечері сама? — Попрацюй над своїми статтями, їх у тебе чима- ло, і всі незавершені. — Але ж не тільки роботою живе людина. — Я не розумію, чого тобі треба? — Набридли будні. Хочу свята. Свята любові! Я всім повторюю: мистецтво любити — це мистецтво приносити радість. Тільки до тебе це не доходить. — Знову ти за своє? Єва кладе трубку і довго сидить непорушне, обхо- пивши голову. Треба було б провести аутотренінг та зняти з себе стрес, але... Не хочеться. Нічого не хочеться. Прокляті буднії Як вони засмоктують! Мов драговина... Все у них з Русланом гарно — хороший він, правильний (може, аж надто, як обчислювальна машина), а радо- щів немає. Немає тепла, дружби, немає всього того, що об'єднує чоловіка з жінкою в одну сім'ю, в одну ду- ховну спільність... Дзвінок. Спалахує лампочка: мікрофон увімкнено. Зітхнувши, Єва ледве переборює відчай (“З ким би порадитись про свою біду? Хто мені допоможе, хто проконсультує?”) і говорить інтимно-заспокійливим голосом: “Служба сім'ї” слухає. Говоріть, будь ласка, ми го- тові прийти вам на допомогу...” — Два роки щоп'ятниці я давала іншим поради, а хто порадить мені хоч раз? Хоч один-єдиний раз?..— Єва дивилась на Адама замислено, і в її очах танцю- вали відблиски багаття.— А я хочу бути щасливою. Уявляєш? Щасливою! Навіть на безлюдній планеті. Навіть у пій печері. — Можливо, від твого щастя якісь крихти перепа- дуть і мені, — напівжартома відповів Адам. — А можливо... ми будемо вдвох щасливі. — І засміялась якимось незнайомим досі грудним смі- хом.— Мені здається, Адаме, що ми приречені... На щастя! Адам лиш замахав рукою — пальця обпік, підкла- даючи дрова в багаття. Єва дивилась на Адама і думала: можливо, він і є її щастя? Всюди вона його шукала, на Землі, на Мі- сяці, на Марсі, а знайшла ось тут, на безлюдній пла- неті, в печері, на Леонії. І почервоніла, квапливо за- уваживши : — Але ти, дорогий мій товаришу по нещастю, не сприймай мої слова всерйоз. Я... велика жартівниця. Люблю іноді покепкувати з чоловіків. Якось пожар- тувала з одним, що можу в нього закохатися. Так він, от смішно, цілий рік бігав за мною та все чекав, ко- ли ж я в нього закохаюсь. — Ти все вигадуєш, Єво,— спокійно зауважив Адам.— Не було у тебе таких жартів. Ти просто не знаєш... де сховатися. — Спробуй на цій планеті від тебе сховатися! І чи варто ховатися? Адам подумав: “Правду Єва каже: ми приречені на щастя”. — До речі, про щастя,— сказав уголос.— У мого прапрадіда-коваля, про якого я вже згадував, була улюблена поговірка: кожен сам коваль свого щастя. — Твій прапрадід часом не працював консультан- том у “Службі сім'ї”? — Йому не було коли давати поради, бо він усе життя кував залізо, доки воно було гарячим. Єва замислено повторила: — Кожен сам коваль свого щастя.— І, задивив- шись в Адамові очі, побачила в них полиски вогню, кузню, коваля, що кував і кував щастя... Після тих розмов біля “домашнього вогнища” вони відчули, що стали ближчими одне одному, що міцні й важкі пута, які їх до того зв'язували, спали ніби самі собою. Обом стало вільніше, радісніше, легше. І вони, вже не криючись од себе, поглядали одне на одного закохано і дарували одне одному стільки щи- рих посмішок. Але ще не наступив той час, коли мож- на було ламати останню перепону. Й обоє відчували, що та остання перепона ось-ось впаде і вони зроблять останній крок навстріч одне одному. Й обоє боялися того вирішального кроку. Тим часом кінчався жовтень (за земним календа- рем), а дощу все не було. В білястому, неначе вилиня- лому, небі — ані хмаринки. Ночі зоряні, чисті, майже ясні. І прохолодні. Адам з Євою іноді до півночі засиджувалися перед печерою, насолоджуючись прохолодою. За ніч повіт- ря трохи охолоджувалось, і в низинах, над річкою, з'являлися тумани. Вранці вони піднімалися, й почи- нало здаватися, що ось-ось з'являться хмари, але схо- дило з-за хребта подвійне Сонце, тумани розсіювались, 1 знову небо ставало безхмарним. Кожного вечора на трави випадала роса, земляни знали, що й завтра буде суха, гаряча погода. Захо- дило сонце чисто — від жовтого кольору біля горизон- ту до золотисто-рожевого, потім зеленого. А зелені зо- рі — на теплу погоду. Днями у небі стояла мла — суха і гаряча. Щоправда, допомагав морський бриз: вітер постій- но дув з моря на сушу, але під вечір затихав і почи- нав дути береговий бриз — із суші на море. Це був задушливий вітер, що висушував горло й легені. Тіль- ки опівночі, коли нарешті охолоджувалось повітря й з'являлися тумани, можна було легше дихати. Єва чекала дощів, виглядала щодня, але їх не було. З того першого дня, відколи вони опинились на цій планеті, не випав жоден дощ. Адам же не звертав уваги на спеку. З ранку й до вечора був зайнятий справами: спорудив з каміння нову плавильну піч, потужнішу за першу, неподалік викопав велику яму для випалювання деревного ву- гілля. Згодом таки став випалювати деревне вугілля і складати його про запас. Із задніх лап нічного гостя зшив міхи для подачі кисню в піч, бо очеретиною із глиняним соплом не надмеш багато. Коли, натомившись, Адам засинав, Єва навшпиньки підходила до нього, сідала на край виступу і сиділа так годинами. Іноді обережно торкалася його злегка при- пухлих губ, поправляла пасемце волосся, що спадало на очі, і посміхалася сама до себе. “Я приречена на щастя! — шепотіла. — Приречена, приречена, прире- чена...” Але досить було Адамові ворухнутись, як во- на злякано пташкою спурхувала й утікала на своє місце. Вдень Єва ходила за Адамом і скаржилась: — Невже на цій планеті немає дощів? То для чо- го ж тоді тут небо? Просто жах! Планета без дощів. Хоч би раз дощик залопотів — і то б легше стало,— і смикала Адама за рукав.— Придумай що-небудь! — Потерпи. Скоро будуть дощі. І справді, в кінці жовтня на північному заході з'я- вилися перші хмари, легкі, рідкі, швидко згущуючись. Удень вони зникали, а вранці знову з'являлися. Сонце із супутником тепер уже сідало за хмари, видно було тільки промені, що били вгору. Вітер то затихав, то на- бирав силу, особливо під вечір. Ночами вже зникли тумани, звечора не було роси. Зорі мерехтіли. Сонце заходило у багрово-червоному прузі. Все вка- зувало на те, що ось-ось погода зміниться. У гірший бік. Минуло ще кілька днів, і нарешті пішли перші дощі. Зачувши шум дощу, Єва вибігла з печери. — Ада-а-аме-е!!! — загаласувала вона так, що той вилетів з печери із сокирою в руках. Щоправда, після нічного візиту ведмедя Адам камінням заклав поло- вину входу, звузивши його так, щоб ведмідь уже не зміг би зайти в печеру.— Дощик, Адаме,— з невимов- ною ніжністю мовила Єва. — Щоб він тебе намочиві — Я цього й хочу-у... Єва була така збуджена, що Адам і собі заусміхався. На Єву не можна було сердитись. Тихий і теплий дощик рясно лопотів у бухті, на Ве- ликих Рівнинах, аж сизо було від вологи. Розпустив- ши волосся, Єва бігала під дощем, стрибала, сміючись, підставляла йому лице та руки, ловила губами й кін- чиком язика дощові краплі і наче просвітліла. Ще й виспівувала дитячу пісеньку: Дощику, дощику, Припусти На бабині горщики, На дідові капусти!.. І голос у неї став мелодійно-дзвінким, дівочим. Адам не втримався: схопився на ноги, підбіг до Єви і закру- тився з нею у танку, виспівуючи: Дощику, дощику, Припусти!.. І, ніби прислухавшись до їхніх радісних вигуків та лементу, дощик припустив так рясно, що вони зі смі- хом втекли під навислий над входом до печери дашок. Обоє були мокрі, але нестримно сміялися, і в обох були очі, повні дитячого захвату... До середини листопада дощі хоч і рідко, але з'явля- лися вдень і вночі. Стало легше дихати, повітря зроби- лося свіжим, приємним. Небо голубіло з кожним днем. Великі Рівнини, зів'ялі й прибиті пилом, зеленіючи, оживали. На озерах галасувало птаство, й Адам май- же щодня приносив з полювання качок чи дрохв, трап- лялися й фазани. Їжі було вдосталь. У ті дні він носив торбою мідні та олов'яні руди, кришив їх, промивав, відсіюючи породу, і складав біля нової печі. Судячи по всьому, на Леонії готувалася нова плавка. Якось, повертаючись з полювання, збився з путі і бі- ля одного з озер натрапив у гайку на хлібне дерево. То було одне з найбільших відкриттів, зроблених Ада- мом на Леонії. Подумати тільки — справжнє хлібне дерево! Хліб їм уже почав снитися, й Адам, бродячи Великими Рівнинами, як первісний мисливець, при- глядався до всіх злаків, до кожного колосочка, вишу- куючи хоч що-небудь, схоже на хліб. Підходящих зла- ків не траплялося, а ось із хлібним деревом повезло. Щоправда, воно було метрів із п'ятнадцять заввишки. На цій же висоті росли й плоди — чималі, вагою по кілька кілограмів кожен. Адам ходив попід деревом,
роздумуючи, як дістати оті плоди. Залізти — не за- лізеш, бо стовбур надто гладкий, без сучків, та й гіл- ки тонкі, на яких висять плоди. Тоді Адам вирізав дві довгі палиці, зв'язав їх зсуканим із трави мотуз- зям і цим знаряддям збив кілька плодів. Несучи їх до печери, весело намугикував: — На вечерю, на сніданок й на обід буде в нас те- пер хліб!.. Завітавши до печери, весело загукав: — Євочко, а послухай-но, яку я пісеньку щойно склав! — Із пафосом продекламував: — На вечерю, на сніданок й на обід буде в нас тепер хліб! Ну як? — З поетичного боку, може, твоя пісенька і не зов- сім шедевральна, адже поетичний талант у тобі явно ще спить, і його потрібно розбудити, а з практичного, житейського, боку — просто чудо. Тільки де ти візь- меш хліб? Мені вже ночами сняться паляниці, булоч- ки, бублики... А що ти за плоди приніс? — Це і є майбутні паляниці, булочки і бублики — все разом.— Адам потряс плодами.— Виявляється, на цій планеті росте хлібне дерево! Недовірливо позираючи на незнайомі їй плоди, Єва скривилась. — Щось мені не віриться, щоб цей зелено-бур-ий непривабливий з вигляду плід міг замінити хліб. — Справжнього хліба він, звісно, замінити не мо- же,— сказав Адам, розрізаючи плід на дві половин- ки.— Але... за відсутністю справжнього, пшеничного, хліба і цей добрий. Принаймні на смак і на запах він нагадує справжній хліб. Адам різав плід на скибки і складав їх на стулки черепашок. А як на хвильку відвернувся до багаття, Єва крадькома схопила одну скибку і вкусила. Та в цю ж мить трапилось непередбачене — їй склеїло зуби. І так міцно, що не могла ні говорити, ні, тим більше, розтулити рота. — Та хліб це, хліб,— сміявся Адам.— Але в свіжо- му вигляді його не можна їсти. Треба або потримати довго на сонці, або посмажити у багатті. Тільки тоді зникне липка смола. Єва не могла говорити, тому, посварившись на Ада- ма кулаком, метнулася в бухту до води. Повернулась сердита, але, глянувши на веселе й безтурботне облич- чя Адама, не втрималась і собі пирхнула. — Я твого так званого хліба і в рот більше не візьму! — Що не кажи, а гарний засіб для жінок, які над- то багато говорять! — сміявся він.— І приклад, як не треба спішити класти в рот те, чого не знаєш. Коли Адам спік у багатті першу скибку й вона зару- м'янилась та стала схожою на справжній хліб, Єва, навчена гірким досвідом, довго й недовірливо огляда- ла та принюхувалась до неї. Зрештою, не втримав- шись, швидко з'їла. — Смачно!..— вигукнула захоплено.— Адаме, це ж справжній хліб! Смаж іще. Зроду такого смачного хлі- ба не їла. Адам вихоплював з гарячого каміння пахучі, рум'я- ні скибки і подавав Єві, милуючись збоку її апетитом. — їж, їж, Євочко,— приказував. — Хлібне дерево плодовите. Плоди на ньому родять замалим не круглий рік, так що одного дерева для нас вистачить, і ниви не треба. Літо на Леонії, певно, вже почалося, бо дощі, тихі та світлі, “сліпі” й грибні, йшли майже щодня, а іноді і вночі. Найбільшою насолодою для Єви було всістися на камені перед входом до печери і слухати шум дощу. Вона цілими днями могла сидіти непорушне та слу- хати, як шумить-лопотить тихий ласкавий дощик, і на її губах блукала дивна, щаслива посмішка. Адам, як завжди, був зайнятий роботою. Всівшись біля Єви, щось вирізав, стругав. — Крило, чи що, майструєш? — поцікавилася Єва.-— Чи не на Землю зібрався летіти? — Полетимо вдвох,— Адам старанно орудував но- жем, вирізаючи контури пір'їни.— Я виріжу ще одне крило, для тебе. Слухаючи шум дощу, Єва задумувалась. Тим більше, що в минулому її житті за щоденними клопотами ні- коли було думати. А тут, на Леонії, вона відкрила для себе океан часу. Океан вільного часу! Виявляється, у людини може бути океан вільного часу. Неймовірне від- криття! З якою насолодою віддавалась вона своїм дум- кам, і сам процес думання став для неї своєрідною ро- ботою, гімнастикою для розуму. Тепер під іншим ку- том зору бачила минуле життя, усі його похибки та промахи, манівці чи зайві ходи. Тільки тепер зрозумі- ла, що попереднє життя могла прожити корисніше і ба- гатше, аби частіше задумувалась і не робила багатьох зайвих ходів, що за роки складалися в десятки зайвих кілометро-днів. Звідси, з Леонії, вона ніби променем лазера висвічувала своє минуле і дивилась на себе ні- би збоку. Лише тут, опинившись, по суті, біля розби- того корита, нарешті збагнула, що людині не шкодить іноді... думати. Думати, щоб далі рухатися життям. Не першої свіжості відкриття, якщо б не сказати — ба- нальне, але Єва тільки тепер до нього дійшла і була рада, що хоч пізно, а все ж збагнула те, що належить знати ледве чи не з юн-~х літ. І думала, що віднині, як повернеться на Землю, житиме зовсім по-іншому. Колись на Землі на деякі вироби (кращі, звичайно) ставили Знак якості. І люди охочіше брали ті товари, на яких стояв цей симпатичний знак-гарантія добро- ти і надійності. Єва подумала: як іноді деякому життю бракує ось такого Знака якості! Тільки хто ж його по- ставить на твоє життя, хто підтвердить, що жила ти не марно що життя твоє багате і значне, заслуговує ось такого знака. Подумки вона давала собі слово: як по- вернеться на Землю, життя у неї буде тільки із Знаком якості... А втім, жити треба завжди чесно, а не тільки тоді, як повернешся на Землю. І давала собі клятву: віднині житиму так, щоб кожний день заслуговував на Знак якості. Дощі набирали силу, шуміли вже й по кілька разів на день, повітря ставало вологішим, і та волога почи- — Звичайна лінійна блискавка,—одказував Адам.— Над Землею, наприклад, щосекунди відбувається 117 грозових розрядів, половина над океанами, а решта над суходолом. — Але на Землі я щось не бачила таких симпатич- них блискавок. По-моєму, на Леонії вони кращі. Зненацька з Великих Рівнин налетів такий ураган, що коли б вони не сховалися в печері, поздував би їх аж у море. Принаймні так потім запевняла Єва. Все навколо потонуло в сірому попелі, все ревло, гуло, гримкотіло і завивало — здавалося, ще мить — і їх- ню печеру занесе аж на край світу. Так тривало з го- дину, а тоді раптово стихло, тільки час од часу на- літали шквальні пориви вітру та блискавиці краяли небо. Доки лютував ураган, Єва не знаходила собі місця і все оглядала печеру, навіть мацала стіни: чи ви- тримають вони? В одному кутку помітила тріщину, і та тріщина видалась їй підозрілою. Вона довго її дослі- джувала, пробувала, чи не хитаються, бува, стіни, а ко- ли знадвору донісся особливо сильний порив вітру і десь у скелях загуркотіло каміння, підняла Адама на ноги переляканим криком: — Печера розколюється надвоє!!! Адам довго заспокоював Єву. Дощі закінчились аж у травні. Стало ясно, що клімат на Леонії протягом року різ- ко поділяється на два сезони: сухий, себто зиму, що триває тут із травня до кінця листопада, і на воло- гий, тобто літо (грудень — квітень). Опади влітку, як правило, приносить північно-західний мусон. А ще Адам збагнув, що живуть вони з Євою у субеквато- ріальному поясі планети, де температура влітку і взим- ку (щоправда, ці поняття тут умовні) постійна — 25— ЗО градусів тепла. Так і рік збіг. Перший рік епохи бронзи на планеті Леонія. Першу річницю їхнього перебування на Леонії Адам вирішив відзначити “встановленням майже меморіаль- ного стовпа”. Принаймні так він, не без урочистостей, висловився, коли вранці вітав Єву з “визначною да- тою”. — У наш час рідко хто із роду гомо сапіенс не хоче потрапити в історію із своїм персональним, так би мовити, стовпом. Чи хоча б з дошкою,— іронізувала Єва.— Став і ти свій стовп, але не забудь на ньому викарбувати: “Перехожий, зупинися! З благоговійним мовчанням постій хвилину. Тут, на цьому місці, року- місяця такого-то влипли в історію Адам з Євою”. Тіль- ки хто буде зупинятися біля твого меморіального стов- па, читати напис та ахкати: “Ах, невже і справді на цьому місці Адам з Євою влипли в історію?.. Аж не віриться! Така видатна історична подія, а місце таке скромне, просте, звичайне!..” Адам доброзичливо посміхався. Він завжди був ра- дий, коли Єва вдавалася до іронії чи кидала глузливі шпильки на його адресу — вона тоді наче оживала, ставала енергійною, в очах спалахували грайливі іс- корки, і очі її в такі хвилини дуже подобались Ада- мові. Хоча тут був і свій мінус — вона ставала колю- чою. Адам давно затямив, що ідеальних жінок у роду гомо поки що немає і не було (можливо, у майбутньо- му, з розвитком генної інженерії такі будуть створені, але навряд чи варто заздрити майбутнім чоловікам!). Тож і Єва була далеко не з самими лише плюсами. Та вона Адамові подобалась такою, якою була, і він не намагався її перевиховувати, інтуїтивно відчуваючи, чим для нього це може закінчитися. Отож, відчуваючи, що сьогодні зранку Єва настроє- на на веселий лад, Адам прихопив бронзову сокиру і попрямував до виходу. На Євине іронічне: “Куди ви, ваша світлість?” — відповів у тому ж жартівливому тоні: “Діла, діла...” І зник з печери. Повернувся під обід, приволікши до печери чималий обрубок кедра, метрів зо три завдовжки. Єва трав'яним віхтем саме замітала біля печери (останнім часом вона почала з виглядом дбайливої господині старанно прибирати в печері: вологими мор- ськими губками витирала від пилу стіни, на кам'яних виступах розіслала черепашки різних молюсків). Гля- нувши на Адама примруженими очима, запитала: — Що це ти затіяв? — Кажу, меморіальний стовп буду ставити з наго- ди першої річниці, яку ми так чудово провели на цій планеті. — Краще б поставив з нагоди останньої! — Всьому свій час, Єво. Спорудження “меморіального стовпа” тривало цілий день. Адам працював не поспішаючи, як і все звик ро- бити — хоч повільно, зате надійно. — Адаме! — раптом скрикнула Єва.— Якщо ми прожили тут дванадцять місяців, виходить, сьогодні у нас Новий рік? — З чим тебе й вітаю! Єва схопилася з каменя, оглянулась довкола. — А де ж?..— розгублено запитала і вмовкла, мах- нувши рукою.— Усе тут не так, як на Землі. — Тут Новий рік такий, як, приміром, у нас в теп- лих краях, де не буває зими. — А звідки ти знаєш, що сьогодні, саме сьогодні, тут Новий рік? — З чогось же треба починати літочислення,— стру- жачи кедр, Адам уголос ділився своїми думками.— В основі всіх календарних систем людства лежить хро- нологія. У різних народів Землі колись виникало одне й те ж питання: з якого моменту починати рахунок часу? Тобто відлік часу. Яке явище, подію, факт вва- жати одвічним, головним у літочисленні? Більшість народів брали за основу міфічні та релігійні уявлення: початок царювання різних імператорів, фараонів тощо. У всіх народів були широко розповсюджені ери, їх на- раховується на Землі близько тисячі. А що означає слово “ера”? Дослівний переклад його — “вихідне чис- ло”. Це не що інше, як з'єднання початкових літер ла- тинської фрази: “Від початку воцаріння Августа”, себто римського імператора Октавіана Августа, який став імператором у 27 році до нашої ери. У нас же на Леонії ні міфічних, ні релігійних подій не було, немає і не буде, тут не царювали і не будуть царювати ніякі імператори і фараони. То від чого нам починати своє літочислення? Хіба що,— він засміявся,— від Адама і Єви. Інших же подій, пов'язаних із людьми, тут не було. Тому фразу “Від воцаріння Августа” ми переро- бимо на свою: “Від воцаріння Адама і Єви”. Почат- кові букви перших трьох слів цієї фрази і складуть нам (у латинській, звісно, транскрипції) слово “ера”. От від нашого з тобою воцарінння на Леонії і почнеться Нова, Новітня, або — Перша ера. Хіба це не привід для по- чатку літочислення? Хіба це не видатна подія? — Видатна, видатна, — сміялася Єва. — Згодна, щоб від нас починалася ера. Може, хоч таким спосо- бом потраплю в історію? — Взагалі час вимірюється шляхом спостережень процесів, які періодично повторюються: за ніччю, як відомо, наступає день, за зимою — весна, за весною — літо, за літом — осінь. В основу ж вимірів часу астрономія поклала рух небесних тіл, обертання планети навколо своєї осі і руху планети навколо свого світила — Сонця. Леонійське подвійне сонце, зірка А та її супутник зірка Б, робить повний оберт по екліп- тиці приблизно, як і Земля, за 365 діб. Але час, як ти знаєш, різний буває. Астрономія знає зоряний час, сонячний час, місцевий час, всесвітній час, поясний час, декретний час, атомний час і так далі. Ми ж, оче- видно, будемо користуватися місцевим часом. Отож, за місцевим часом сьогодні у нас Новий рік. Перший рік у мільярднолітній історії Леонії. — Ти мене аж стомив своєю вражаючою премуд- рістю,— зітхнула Єва.— А Новий рік завжди простий, без премудрості і довгих пояснень. Новий рік — і все сказано.—Замислено повторила:—Новий рік... Де не зустрічала, а такого ще не було. Обстругавши кедр, Адам виніс із печери два крила, які вирізав ще раніше, і, примірявши та підігнавши, прибив їх бронзовими цвяхами до вершка стовпа. — Крилатий стовп? — оглядаючи Адамів витвір, Єва знизала плечима.— Що сіє означає? Мовби щось знайоме, а не пригадаю. — Як впораюсь із роботою, усе, все сьогодні ска- жу,— Адам якось дивно глянув на Єву, і вона зрозу- міла, що сьогодні й справді має щось статися. Тим часом Адам заходився готувати з мідних по- рошків фарби. Назбиравши чаїного пір'я, зробив із нього щось на зразок квача і пофарбував стовп у три кольори: зелений, синій і червоний. Доки фарба сохла, неподалік од входу до печери викопав яму і закопав стовп, добре його втрамбувавши камінням. Єва тільки руками сплеснула; — І як же я не здогадалася відразу? Та це ж тотем! Як він гарно виглядає — очам приємно. І вілла наша ніби ожила з цим стовпом. Зразу видно, що це не прос- то печера, а житло людей. — Спершу трохи історії,— Адам весело блимав очи- ма.— Вислухай, і ти оціниш мою задумку. У сиву дав- нину індійці тихоокеанського узбережжя Канади зав- жди ставили такі тотеми біля своїх осель. Для них тотем слугував єдиним документом сім'ї. Він підтвер- джував родовід. Господар вирізав на тотемі значки про всі події, пов'язані з життям сім'ї: хто коли народив- ся, хто коли помер, що коли сталося і так далі. Тотем вважався живим, але з тієї миті, як глава роду вирізав йому крила — символ Птиці Грому, посланниці Вели- кого Духа. Оскільки у нас із тобою немає ні докумен- тів, ні паперу взагалі, тотем також служитиме нам до- кументом. І, звичайо ж, календарем. Крила у нашого тотема є, тож і в нас він вважатиметься живим. Ставши на камені, Адам вирізав на стовпі прямокут- ник, а всередині виколупав шість ямок, остання, шос- та, була більша за інші, і від неї навсібіч розходилися промені. Придивившись, Єва збагнула, що перед нею сузір'я Кассіопеї, а шоста ямка з променями — зем- не Сонце. Нижче Сонця Адам виколупав ще одну ямку і біля неї вирізав одне лише слово: “Земля”. — Тепер із тотему зрозуміло, звідки ми з тобою ве- демо наш родовід.— Ми — люди Землі, шостої зірки, що сіяє у сузір'ї Кассіопеї, якщо, звісно, дивитися на небо з поверхні цієї планети. Це наша, так би мовити, домашня адреса. Під прямокутником, що зображував сузір'я Кассіо- пеї, в небі Леонії, Адам (простоявши на камені півдня) викарбував таке: “Крилатий тотем встановлено на ознаменування по- чатку літочислення на планеті Леонія — система зір- ки А, сузір'я Центавра. Сьогодні, 22 липня 2119 року за земним літочислен- ням, почався Перший рік нової ери планети Леонії. І почали її двоє відважних землян — Адам і Єва, які вже прожили тут на віллі “Кам'яні пенати” 12 міся- ців Нульового року”. — Отже,— прокоментував творець тотему,— 22 лип- ня ми вперше опинилися на цій планеті. Сьогодні теж 22 липня. Тільки вже першого року. Ось це я і вирізав на тотемі. Віднині всі події, які з нами стануться, зна- йдуть своє відображення на крилатому стовпі. Тотем із крилами Птиці Грому буде охоронцем і литописцем нашого роду. — Що ти... сказав? — пошепки перепитала Єва, не вірячи почутому. А далі відбулося те, що автор вирішив винести в ок- ремий розділ. Отже: — Що ти сказав? — пошепки перепитала Єва. — Я сказав, що тотем...— Адам розгубився.— То- тем стане літописцем і охоронцем нашого роду. — Прошу уточнити, якого це роду? — Твого і мого, а разом... нашого. — Я поки що не твоя дружина і не брала на себе ніяких зобов'язань разом із тобою творити новий рід людський на планеті Леонія. І Адам зважився на те, на що не міг зважитись на Памірі, на Місяці і на Марсі. І на що не міг зважитися протягом всього Нульового року планети Леонії. А зва- жившись, зробив рішучий крок до Єви, котра завмер- ла в очікуванні чогось незвичайного, і то блідла, то червоніла, і категорично заявив: — Я знаю, що ти не моя дружина, але я хочу... щоб ти нею стала! — Наскільки я розумію, ти освідчуєшся? — Так! — Адам стояв під тотемом із крилами Пти- ці Грому і був рішучий, як ніколи.— Я хочу, щоб ти стала моєю. Від сьогодні і назавжди! — Так відразу й — назавжди? — І крилата Птиця Грому, посланниця Великого Духа,— кивнув він на мальовничий тотем,— тому сві- док. Клянусь, що берегтиму тебе все життя і не скрив- джу тебе ані словом, ані вчинком. — Цього ще не вистачало,— пирхнула Єва,— щоб ти мене ще кривдив. А я така, що можу... дошкулити і словом, і вчинком. Ти це зважив? — Так! — твердо заявив Адам і злегка зблід. — Я все зважив. — Що ж, наміри у тебе, як я розумію, серйозні,— розмірковувала Єва.— Але ти забув... що я заміжня. — Ти була заміжньою, але твій чоловік загинув. Звідтоді минув рік, і ти вільна розпоряджатися своєю долею. Єва подумала і кивнула головою. — Так, минув уже рік, і ніхто мене не засудить, якщо я спробую влаштувати своє життя. — Єво!..—Адам ще ближче підступив до неї:— Я прошу твоєї руки! — 0-ох, як у кіно! — Єва сплеснула руками, а її очі так і сяяли.— І чому ти раніше не поставив цього симпатичного тотему, що надихнув тебе на такий по- двиг? — Раніше я не зважувався,— чесно зізнався Адам. — Невже за цей рік, що ми прожили на Леонії і протягом якого я добряче помотала тобі нерви, ти встиг мене покохати? Адам узяв її руки в свої. — Я кохаю тебе, Єво,— прошепотів, червоніючи.— А покохав тебе ще на Памірі і з того часу не можу забути. — Невже це... правда? І з її очей потекли сльози. — Ти жорстокий, Адаме! — мовила вона крізь сльо- зи.— Я стільки років чекала від тебе цих слів. На Па- мірі чекала, на Місяці чекала, на Марсі чекала". Чека- ла і — не дочекалася. Вирішила, що я тобі байдужа, і... з відчаю вийшла заміж. — А мені здавалося, що я тобі... байдужий. — Коли б ми не потрапили на цю планету, я так і не почула б від тебе зізнання.— І Єва враз накинулась на Адама;— Ну чого ж ти стоїш, дурнику?! — А що я... маю робити? — розгубився Адам. — Та обніми ж свою молоду дружину і поцілуй її, чи що. Озирнувшись, чи ніхто не бачить, він рвучко при- тягнув Єву до себе і тільки обняв, як вона, легко війнувши пругким станом, вислизнула з його обій- мів. Одбіпли від нього, притулилась до тотема, обхо- пила мальований стовп руками, зашепотіла до нього: — Все чув, що сказав мені Адам? Він попросив моєї руки, і я дала згоду... Віднині ми будемо з Адамом подружжям. От що діється на Леонії Першого року нової ери, яка почалася від Адама і Єви... Ох, тотеме, віднині ти будеш символом нашого щастя. Хай .же крила твої стануть крилами нашої любові, а грім твій стане на її сторожі! Адам підійшов до тотема з другого боку, теж приту- лився до стовпа. Вони простягли одне одному руки, і руки їхні сплелися. І хоч між ними був стовп, але Адам відчув на своїх губах дотик її напіввідкритих уст, і їм здалося у ту мить, що планета Леонія раптом почала обертатися навколо своєї осі все швидше і швидше й, зрештою, завертілася у шаленому, солод- кому, відчайдушному вирі... Чи мав місце факт прискорення обертання планети Леонія, чи ні, автор того достеменно не відає, бо він не астроном і не планетолог. Можливо, планета Леонія і справді у деяких випадках швидше крутиться навко- ло своєї осі (як, між іншим, у подібних випадках за- вжди крутиться швидше й Земля). А ще автор з усією серйозністю і достовірністю заяв- ляє, що 22 липня Першого року нової ери на планеті Леонія (сузір'я Центавра) народився перший поцілу- нок закоханих. Перший за всю її мільярднорічну істо- рію. Перший і, зрозуміло, не останній. І ще автор хоче зауважити: якщо на безлюдній пла- неті народилася любов, то така планета вже не може бути безлюдною. Бо де любов, там будуть і люди. І вперше на планеті лунали ніжні слова: — Любиш?.. — Люблю!.. Ніколи за всю свою історію не чула Леонія таких слів. Можливо, з часом, як минуть десятки й сотні літ, дехто й вимовлятиме ці слова байдуже, аби лише за- крутити їй голову й зірвати “квітку задоволення” (як то іноді ще буває на Землі), але то буде колись. Можливо, згодом на цій планеті (під час абсолютно нетипових сімейних сварок) вона кричатиме йому: — Коли б не ти, я знайшла б іншого! І була б з ним щасливою! — А ти думаєш, я не знайшов би іншу? — огриза- тиметься він.— Так ти ж мені голову закрутила, що я стратив розум! (Що іноді ще чується на Землі). Цього, на жаль, автор не може передбачити. Звичайно, колись це буде на Леонії, як будуть люди, і перша зрада, перша нещирість, перша фальш, перша підступність, перші сімейні батальні сцени з биттям посуду та перші розлучення, перші суди і поділ май- на... Все це колись буде, а поки що існувала любов — чиста і щаслива. Та був ще перший поцілунок... І тотем, охоронець нового роду гомо на Леонії, на- дійно розпростер над закоханими крила Птиці Грому, захищаючи любов. Тому будемо вірити, що любов від- нині і назавжди на Леонії стане крилатою. Вранці Адам, вискочивши з печери, прикотив до то- тема камінь, став на нього і, мугикаючи щось розвесе- ле, заходився вирізати бронзовим ножем літери на стовпі. Робив це старанно, дбайливо, час од часу ми- луючись своєю працею. Із-за Східних Мідних гір, із-за хребтів віялом у не- бо вдарили золотисті стовпи, і невдовзі врочисто зі- йшло сонце Толіман, а за ним і його супутник. Адам привітно помахав їм рукою. І для того у нього були підстави. Єва всю ніч називала його: “Ти ж моє со- нечко!..” Починався новий день, другий день Першого року Леонії. Над бухтою, як завжди, кружляли чайки і жалібно кричали. З печери вийшла Єва. За одну лише ніч вона роз- квітла, помолоділа, посвіжішала, що й не впізнати. Це була інша Єва, інша жінка. Вона глянула на Адама закоханими очима, хитнула головою, розсипаючи по плечах світле волосся, і сказала: — Доброго ранку, чоловіченьку мій! — не сказала, а проспівала. (“Спершу вони всі співають, а потім?..” — можливо, буркне досвідчений читач. А втім, певен, таких читачів на Землі немає). — Яка ж ти... гарна! — захоплено прошепотів Адам.— Я раніше думав, що найкращою ти була на Памірі, і помилився. Найкраща ти зараз. — Гарна, бо щаслива,— одказала Єва, підставляю- чи вранішньому сонцю своє обличчя.— А жінки зав- жди гарні, коли сповна спізнають любов. І щастя. І хода її змінилась — стала м'якою, плавною, гра- ційною. — Що ти вирізуєш на охоронцеві нашого роду? — Деяку інформацію. Вона підійшла ближче і прочитала: — “Адам + Єва”. Здорово і, головне, точно. Ніякої помилки немає. — Це замість реєстрації у загсі,— пояснив Адам.— Віднині і назавжди нас мусить поєднати знак “+”. А свідком нашого з тобою шлюбу буде тотем і Птиця Грому. Він зіскочив з каменя, обхопив Єву, і вони закруж- ляли у вальсі. І хоч ніде не чути було музики (бо на Леонії ще не ревіли звідусюд транзистори і магніто- фони), однак двоє зосереджено і плавно танцювали старовинний вальс, бо музика лунала у їхніх сер- цях. А закінчився танець поцілунком. — У мене вже губи спухли від поцілунків, — не всерйоз поскаржилася Єва.— Звичайно, я не закли- каю до регламенту, але... — То більше... не дозволяєш? — Хто тобі сказав таку дурницю?! — удавано обу- рилась вона. — Ми ж розписалися на тотемі, і віднині ти мій законний чоловік. Сам же щойно вирізав: “Адам+Єва”. Отже, між нами віднині знак плюс, що об'єднав нас навічно. А мінус... — Мінус ми виженемо геть! — Ні, мінус нам теж потрібний. — Для чого? — Хоча б для того, щоб ми могли сказати: мінус байдужість, мінус нещирість, мінус неправда, мінус зло, мінус зрада... Як бачиш, мій дорогий чоловічень- ку, для мінуса теж знайдеться робота. А плюс хай завжди буде з нами. І вони знову цілувалися довго, жадібно. — Ой Адаме, за один раз не можна випити всю ра- дість. Ще звикнемо, перенаситимось... — Хіба можна звикнути до сонця? До неба? До повітря? До життя? І їм вірилось, що вони ніколи-ніколи не збайду- жіють до життя. Та через якийсь час Єву наче хто підмінив. Усмішка її згасла, і вся вона мовби зів'яла, ходила, як у воду опущена. — Адаме! Ти чуєш? — застигала на мить, прислу- хаючись до чогось.— Звучить... В її очах були сльози. — Що з тобою? — обережно запитував Адам. — Додому хочу,— крізь сльози мовила Єва.— Ой Адаме, хочу на Землю! На рідну Землю! Щастя може бути тільки на Землі. А тут... усе імітація. — Ти завдаєш мені болю. — Хіба я винна, що хочу додому? — Вона припала до Адама, ткнулась лицем у його плече і затихла. Але ненадовго. По хвилі заговорила знову: — Чуєш, зву- чить?.. Пам'ятаєш, як ми сідали в ракету, що мала доставити нас на орбіту до “Геліоса”? Ми робили тоді останні кроки по Землі. А на зеленому полі Космо- порту цвіла кульбаба. Рясно-рясно і жовта-жовта... По всьому полю жовтіли тисячі крихітних очок, наче Земля дивилася на нас востаннє. Нас проводжало ба- гато людей, вони стояли, а ми йшли. Йшли, стараю- чись не наступати на жовті очка кульбаби. Нас було восьмеро землян-астронавтів. І раптом... Ти пригаду- єш? До мене підбігла дівчинка років дванадцяти з зо- лотистим волоссям. Як кульбабка. Мені здалося, що то й справді ожила кульбаба і підбігла до мене. “Як тебе звати, дівчинко?” — запитала я. “Зея”,— відпо- віла вона. У ту мить, коли ми робили останні кроки по Землі, її ім'я видалось мені символічним, ніби в дав- ньогрецької богині Землі. І мені здалося, що то юна богиня Землі прощається зі мною. З усіма нами. Дів- чинка простягнула мені квітку кульбаби. А простяг- нувши, махнула рукою, і з її годинничка, в якому був вмонтований міні-магнітофон, раптом полинула не- звичайна музика. Я завмерла... Наче хтось хотів ви- йняти моє серце, душу хотів хтось вийняти. “Це вам”,— сказала дівчинка Зея, схожа на кульбабку. І тільки тоді я збагнула, що то за мелодія. То був прадавній полонез “Прощання з Батьківщиною”. Всі астронавти застигли, зачувши ту мелодію. Тоді до дівчинки Зеї підбігли якісь суворі люди, вимкнули її міні-магніто- фон і сказали їй сердито: “Не треба астронавтам та- кої музики. Вони не прощаються з Землею назавжди. Вони повернуться, їм потрібна музика бравурна, мобі- лізуюча...” А ми прощалися тоді з Землею назавжди. Принаймні шість із восьми вже ніколи не повернуться на Землю. Вони навіки попрощалися з нею... Та переходи від одного настрою до іншого у Єви були швидкі і раптові. Вона враз стріпнула головою, ніби проганяла од себе те видиво, і ледь посміхну- лася. Й останні сльозинки висохли на її обличчі. Адамо- ві ж здалося, що на Великих Рівнинах після дощу виглянуло сонце. І вже її світлі очі були повні тепла, любові, радо- щів... — Ходімо, — сказала Єва з милою лукавинкою в очах. — Куди? — А туди...— вона махнула на Великі Рівнини.— У нас медовий місяць. А в молодих мусить бути весільна подорож, так заведено. От і пішли у нашу з тобою весільну подорож. Обнявшись, вони пішли, пішли по планеті, куди очі бачать. Але далеко не відійшли, бо зненацька попа- дали у високу траву, і було над ними тільки небо, небо, небо... Хто міг сказати, чи порушують вони моральні принципи, творячи свою любов у траві, під небом дзвінким та бездонним, хто міг це сказати, коли на планеті їх було лише двоє? Раніше б сказали: бог їм судія. Але й бога на Леонії не було. Була лише лю- бов. І вони творили свою любов без утоми. В поцілунках, в обіймах, у спекотній нуртуючій близькості, що обох пронизувала, як спалахом блискавки. І здавалося Єві, що такої пристрасті, такої солодкої близькості вона ще не знала. Коли в хвилини найвищого злету любов- ного шалу все — і дерева, і трави, і небо, і сама пла- нета — вертілося над нею і під нею, вона забувала, що десь у космосі існує Земля, а на ній люди. Потім наступила приємна втома й окутав сон — раптовий, солодкий, спраглий... І вони провалились у той сон, як в інший світ, і дзвеніла на дні того світу якась щемна мелодія — не то зустрічі, не то про- щання. Єва тихо плакала вві сні. Чи прощаючись з ки- мось, чи зустрічаючи когось... Єва лежала біля нього, розкидавши руки, розме- тавши по зеленій траві світле волосся, і трава навколо Її голови посвітліла. І таке у неї було красиве тіло, тіло зрілої жінки, що Адам на мить аж зажмурився від тієї вроди. Він звівся на лікоть, потягнувся до неї і поцілував у груди. Зненацька у сні вона схлипнула, ніби заплакала, і з-під опущеної вії викотилась сльо- зинка. Не розплющуючи очей, вона торкнулась його плеча, заспокоїлась, пробігла рукою по обличчю, по- сміхнулася куточками вуст і прошепотіла. “Ти тут, біля мене?..” Притулилась до нього своїм пружним тілом, ткнулася лицем йому в груди і знову поринула в сон. Дихала легко і спокійно. І від її теплого й тихого подиху, що лоскотав груди, Адамові стало теж тихо, затишно. Він посміхнувся, думаючи: як людині небагато треба! Дихає у нього на грудях кохана жінка — і він уже найщасливіший у світі!.. І згадалася фраза, колись почута на лекції, що перший рік подружнього життя називається медо- во-полиновим. “Таке вигадають: медово-полиновий рік,— посміх- нувся Адам від повноти щастя. — Що медовий, то це так, згоден, що хмільний — теж згоден. Але до чого тут полин?..” — Ти посміхаєшся, чоловіченьку? — тихо запитала Єва, губами торкаючись його грудей. — Я відчуваю, що посміхаєшся. Адам розповів їй про лекцію і про оту дивну фразу. Єва обхопила його руками за шию і зашепотіла у вухо: — А ти вже й злякався? їхні вуста злилися у поцілунку, і обоє забули про все на світі. А світ закружляв і поплив, гойдаючись на зелених хвилях трав. — Скільки у тебе любові,— шепотіла Єва стомлено і радісно. — Бо я тебе довго чекав і зберіг свою любов. — Як добре, що ми вдвох на планеті, правда? — Правда, моя люба. Земляни прилетять сюди ли- ше через чотирнадцять довгих-довгих літ! — Так... швидко? — здивувалась Єва. Очі її сяяли весняним сонцем, і вся вона була як молодий вогонь. Та все щебетала, щебетала до Адама, зазираючи йому в очі. Схопивши Адама за руку, вона потягла його за со- бою. Зрештою, ляснула по плечу, вигукнувши: “До- жени та віддай!..” Це була давня напівзабута дитяча гра, і він, стрепенувшись, кинувся за Євою в погоню, щоб наздогнати і віддати їй той доторк, але наздогнати не зміг. Єва наче летіла, злегка торкаючись трави дов- гими стрункими ногами, і її сміх, що дзвіночками розсипався позад неї, одлунював у його вухах. Вона добігла до кручі, на ходу стягнула із себе спортивний костюм і, майнувши пругким тілом, стрімко полетіла із кручі у воду. Адам теж на ходу роздягнувся і стрибнув, але не так красиво увійшов у воду, як вона, а плюхнувся, здійнявши бризки. Накупавшись, стомлені, захекані, попадали на прибережний пісок. — Хай ця річка віднині буде зватися твоїм іме- нем, — запропонував Адам.— Річка Єва. Не запере- чуєш? — Я не заперечую, — повторила Єва і жартома до- дала: — Думаю, що на моєму місці так би вчинила кожна жінка. Весело глянувши на Адама, ляснула його по плечу: — Дожени і віддай!.. — І стрімко кинулась у річку, що віднині й довіку носитиме її ім'я. Та другого дня хмільна і безжурна радість медового місяця раптово урвалась. Зранку Адам, прихопивши лук із стрілами та спис, гайнув у Східні Мідні гори, щоб вполювати гірського козла. Бо, як з'ясувалося, на одній лише любові довго не протримаєшся — по- рожній шлунок нагадував про себе. Повернувся Адам з порожніми руками і сам не свій. Вбіг у печеру, важко дихаючи, очі дивно горіли, губи і руки тряслися. — Що трапилось?! — зойкнула Єва і почала блід- нути.— Та говори, говори! Не муч мовчанням!.. — Тут... на планеті... на Леонії,— забурмотів Адам і чомусь заозирався,— є... розумні істоти! Вигляд у нього був такий, що Єва тільки охнула і сіла. Але відразу ж схопилась: — Хто вони... ті розумні істоти? Люди?.. — Я бачив тільки здалеку. І лише одну людину. — То він — гуманоїд? З роду гомо сапіенс? — Не знаю, він мені про свій родовід не говорив, але з вигляду такий, як і ми,— Адам показав на себе тремтячою рукою.— Тільки більший за мене. В плечах ширший. Я кілька хвилин роздивлявся його. Зовні ніби людина. А там — хто його знає... Єва насторожилася. — Чоловік чи жінка? — поцікавилась вона. — Здається, чоловік. На хребті стояв. — Чого ж ти зразу не сказав? — Єва лише сплес- нула руками. — А я... непричесана, губи не фарбовані, ніякої косметики... Зрештою, я жінка, представниця прекрасної половини земного роду людей. — Ти й без парфюмерії гарна! — А-а, тільки без перебільшень. Кожна жінка мріє богинею стати, але не кожній це вдається. А ти теж... не зачесаний. Ми ж з тобою представляємо на цій планеті людей Сонця. Адам сяк-так зачесався п'ятірнею. — Що будемо робити? Вона мить подумала і рішуче заявила: — Будемо встановлювати з ними контакт! — А по хвилі: — Стривай! А вони не дикуни, бува? Адам знизав плечима. — Мовби ні. Зодягнений він був у щось чорне, якась така... невиразна тканина. Але не шкура тварини. Фі- гура у нього ніби елегантна, в далину він дивився за- мислено. Єва задумалась. — Тільки б ми не виявилися у порівнянні з ними дикунами. —^ Які ж ми дикуни? — здивувався Адам.— Ми можемо просто менше знати за них, якщо їхня цивілі- зація старша за нашу, і тільки. Єва збуджено заходила по печері, хрускаючи паль-' цями, чого він раніше за нею не помічав. — Дивно... Дуже дивно, Адаме. “Геліос” не ви- явив на цій планеті ніяких розумних істот, тим більше слідів їхньої господарської діяльності. То де вони взя- лися? Де вони живуть? Де їхні міста, села чи щось подібне? Чи, може, вони мешкають, як і ми з тобою, в печерах? У такову разі, ми, земляни, мусимо стояти на вищому щаблі розвитку, адже не вони прилетіли на зорельоті до нас, на Землю, а ми до них. А втім, стри- вай... — Вона підійшла до нього, поклала руки на плечі, лагідно заговорила: — Ти надто збуджений. Може, тобі все це... примарилось? Подумай, любий. Так було все добре. Ми знайшли одне одного, люби- лися, і ніхто нам не заважав, бо вся планета була на- ша, і раптом... Ні, ні, в сузір'ї Центавра не можуть бу- ти розумні істоти. Це тобі все... здалося. Так? — лас- каво питала Єва, з надією почути ствердну відповідь. — Я бачив його, моя люба,— заявив Адам, і Євині руки впали з його пліч.— Я стояв на однім хребті, він — на протилежному. Нас розділяв лише розпадок між хребтами. — Сподіваюсь, він не мавпячого роду? — Обличчя його я не розгледів. Хоча він ніби й ди- вився на мене. Я застиг, і він застиг. Здається, ми обоє розгубилися... Але жести розуміє,— заквапився Адам. — Коли я махав рукою, він теж у відповідь махнув. І зник. Чи не вперше, відколи вони на Леонії, Адам був явно знічений і не знав, що діяти. Добре, що Єва не розгубилася. Ініціативу у справі встановлення контакту з представниками тутешньої цивілізації во- на брала на себе. — Залишається виробити план дій і визначити міс- це чи якусь своєрідну демаркаційну лінію, де ми змо- жемо зустріти представників розумних істот Леонії,— сказала Єва з рішучістю, що вражала Адама, і він глянув на неї з повагою. — Не хвилюйся і заспокойся. Дякуй долі, що вона послала на Леонію не кого- небудь, а саме мене. Зі мною ти не пропадеш навіть на безлюдній планеті! — Щось ти надто загорілася ідеєю встановлення контакту! — Не ревнуй, мій дорогий. Ревнощі — це пережи- ток гомо сапіенс. Тим паче, на якогось типа, бодай і з розвиненішої цивілізації, я не збираюся тебе міня- ти. Ти за них кращий, а коли ще й мене слухатимешся, ціни тобі не буде. Бо чоловіки цінні тільки ті, які слу- хаються своїх розумних і ділових жіночок. Адам не прохопився й словом. І добре зробив, бо Єва підозріло глянула на нього. — Ти, здається, не згоден зі мною, дорогий? — Ну, чому ж... — Не чую бадьорості в твоєму голосі. А бадьорість завжди була тобі притаманна. — Я повністю згоден із тобою, моя люба! — Й Адам потягнувся губами до її губ, але Єва виставила доло- ню, і він обмежився поцілунком її долоні. — Це ми ще встигнемо, — мило посміхнулася во- на.— А зараз на порядку денному, як кажуть на Зем- лі, питання встановлення контактів із тутешніми ро- зумними істотами. Я думаю, що перший крок треба робити нам. Ми все ж таки представники розумних істот. А чи вони розумні — то ще хтозна. Отже, тре- ба йти на те місце, де ти здибав того типа у чорному. Цікаво,— мовила Єва вже сама до себе,— чи всі вони ходять у чорному?.. Стривай, а роги в нього часом не стирчать? Хвоста немає? — Рогів не було, а щодо хвоста — не знаю. Я із спини його не бачив. — І зненацька прорік замрія- но: — Цікаво, а які в них жінки: гарні чи так собі?.. Єва враз нахмурилась. — А чого це тебе раптом зацікавили жінки чужої цивілізації? Чи не рано? У нас ще й медовий місяць не закінчився, а тебе вже потягло на вродливих жі- нок? — Це що, допит? — Не підвищуй голосу! — крикнула Єва, хоч Адам говорив тихо. — Відповідай на моє запитання. — Ну... просто. Для встановлення контактів. — Так ось знай! — рішуче сказала Єва.— Для вста- новлення контактів вистачить і представників місце- вого чоловіцтва. Кожна земна жінка завжди встано- вить контакт із чоловіком, якщо він того вартий. Ясно? — Ясно,— покірно зітхнув Адам. 10 Того дня іти в Мідні гори для встановлення контак- ту з Чорним привидом (так вирішила Єва величати загадкового незнайомця) було запізно — червоне, аж кармінове Сонце, ведучи за собою маленького супут- ника, сідало за Західні гори, і в бухті вкладалися на спочивок довгі тіні. Тому вирішили візит ввічливості перенести на завтра. Ранок, як відомо, мудріший од вечора. Повечеряли мідіями. Після вечері Адам приніс аж три оберемки хмизу, порубав його на цурпалки, подумав і приніс ще й чет- вертий — щоб до ранку вистачило чим годувати во- гонь у печері. Обоє почувалися не зовсім упевнено. Особливо Адам. — У мене таке відчуття, — скаржився він,— ніби за нами весь час хтось підглядає. Хоча звідки вони можуть знати, де ми живемо? — А раптом вони йшли назирці за тобою, коли ти повертався у бухту? — Я передбачив таку можливість. Тому повертався кружним шляхом, робив гаки, щоб збити їх із сліду, озирався... — Детективе ти мій, — тільки й мовила Єва. До самого ранку вони не стулили очей. Сиділи на каменях біля багаття і думали про одне і те ж: що їм принесе завтрашня зустріч із Чорним привидом, чим закінчиться контакт? Іноді Єві здавалося, що хтось заглядає у печеру, і вона прохала Адама “зачи- нити двері”. — Які двері? — дивувався Адам.— Ти б іще забаг- ла контрольно-пропускний пункт! — Не печера, а вокзал для транзитних пасажи- рів! — дратувалася Єва. — Сидиш чи спиш — і всі, кому не ліньки, можуть заглядати в наші апарта- менти. Адам заспокоював її, як міг, а сам, підкладаючи в багаття цурпалки, непомітно позирав на отвір пече- ри. І йому здавалося, що зараз до них зайде розумна істота місцевої цивілізації і запитає: “А що ви тут робите на нашій планеті?..” Що вони скажуть місце- вому аборигену? Вибачайте, мовляв, що без вашої зго- ди тимчасово поселилися на вашій планеті? Що нам треба тут прожити всього чотирнадцять років, доки за нами прилетять такі ж люди, як і ми?.. Розумів, що з відкриттям гуманоїдних істот на Лео- нії (планета у них, очевидно, називається по-іншому) дотеперішнє їхнє спокійне життя, ясна річ, закінчить- ся. Невідомо ще, які стосунки складуться у них з лео- нійцями. Що собою являють аборигени? З якого вони, як кажуть, тіста зліплені? І взагалі, що вони за одні? Добрі? Злі? Гуманні? Агресивні? Чи, може, вони стоять по той бік добра і зла і їм що добро, що зло — однаково? Можливо, ці моральні критерії їм взагалі не відомі. То які ж у них моральні принципи та філо- софські постулати, якщо у них взагалі існують такі поняття? І що принесе їм, землянам, контакт із пред- ставниками інших цивілізацій? А що, коли вони вияв- ляться... наприклад, первіснообщинними дикунами? Та ще й канібалами. Якщо у них зовсім інші поняття про живих істот? Приміром, ідучи, людина не звертає уваги, хто їй потрапляє під ноги: мурашка, павучок чи якийсь жучок. Вона топче їх, не задумуючись, що в принципі це теж живі створіння, що складаються во- ни з таких же атомів, як і гомо сапіенс. Навіть добра людина (найгуманніша!) не подумає обминути на стеж- ці трудягу-мураху, що поспішає у власних справах. Вона наступить на неї, наступить механічно і піде далі. Раптом такими виявляться й аборигени Леонії? Хоча, якщо на цій планеті є розумні істоти, то чо- му ж “Геліос” ніде не виявив, не зафіксував жодних слідів їхньої господарської діяльності? Стривай, а мо- же, вони живуть у самій планеті? Тому й чорні такі. А на поверхню виходять лише зрідка. Щось на зразок людей підземелля. Але якого дідька їм сидіти, примі- ром, у підземеллі, коли на поверхні є всі умови для розвитку життя?.. — Як ти гадаєш, на якому щаблі еволюційно-істо- ричного розвитку знаходяться місцеві гуманоїди, як- що вони тут є? — озвалася Єва. — Вище землян чи нижче? — В основу поділу позаземних цивілізацій по ти- пах чи по щаблях розвитку покладено енергетичну ознаку,— по хвилі відповів Адам, не одриваючи по- гляду від вогню.— Адже споживання енергії — то найсуттєвіший показник рівня розвитку тієї чи іншої цивілізації. Досягнувши певного рівня, будь-яка циві- лізація неодмінно мусить проявити себе і в космічних масштабах, завдяки, звичайно, своїй енергетичній по- тужності. Отже, енергоспоживання і покладено в осно- ву оцінки тієї чи іншої позаземної цивілізації — ско- рочено ПЦ. Він кинув швидкий і, як йому здавалося, непоміт- ний для Єви погляд на отвір печери і розвивав свою думку далі: — Як гадають наші вчені, ПЦ можуть бути трьох ( груп. ПЦ-1. Це земна цивілізація. Мільярди років потрібні були їй, щоб досягти цього рівня. Але вже тільки тисячі літ потрібні, щоб з'явилася ПЦ-2. А ПЦ-2 вже здатна взяти в свої руки всю енергію сон- ця. Ще десятки мільйонів літ — і виникне ПЦ-3, така цивілізація, яка оволодіє енергією багатьох сонць у своїй Галактиці. А можливо, і всієї Галактики! То- му різниця у віці цих трьох груп цивілізацій станови- тиме мільйони і мільйони літ. Наша, земна, цивіліза- ція, по суті, тільки-но зіп'ялася на ноги, тільки-но вийшла із своєї колиски. І цілком можливо, що наші брати по розуму в інших світах далеко пішли вперед у своєму розвитку і наздогнати їх нам не вдається, як не вдасться перестрибнути через мільйонноліття свого розвитку. Ясно, що, наприклад, цивілізації третьої групи зовсім не цікаво встановлювати контакти з ци- вілізацією, скажімо, першої чи й ще нижчої. Що їм дасть такий контакт? — То яка ж цивілізація може бути на Леонії? — І Єва також кинула швидкий і, як їй здавалося, непо- мітний для Адама погляд на отвір печери. — Примі- тивна чи високорозвинена? — Якби була ПЦ-1, то вони,— Адам наголосив на слові “вони”, — вже б мали зоряні кораблі, як їх має Земля. Щодо ПЦ-2 і ПЦ-3, то тут, як сама розумієш, і говорити не доводиться. Отже... — ...все зводиться до того, що тут ніякої цивілізації ніколи не було. І не може бути. — Чому ж? На рівні первіснообщинного ладу, на рівні кам'яного віку може бути, але... Але їхні сліди все одно виявив би “Геліос”. А він їх ніде не зафіксу- вав, то виходить, що... — ...що ті типи у чорному прилетіли сюди з іншо- го світу? — закінчила за нього Єва, і Адам подиву- вався її здатності перехоплювати його думки на льо- ту. — Приміром, з іншого сузір'я чи й Галактики. Ко- рабель їхній десь на орбіті, невидимий звідси, а вони спустилися на планету, щоб дослідити зблизька, що тут і як. Так думав і Адам (власне, прийшов до цієї думки після довгих розмірковувань та припущень), тому по- чував себе не зовсім затишно й час од часу кидав швидкі погляди на отвір: чи не заглядають, бува, у пе- черу галактичні пришельці? Можливо, чорне вбран- ня — то їхні скафандри? А якщо вони у скафандрах на Леонії, то ясно, що атмосферний склад їхньої пла- нети зовсім інший. У всякому разі, дихають вони не киснем... Усе можливе. На Землі, наприклад, життя зобов'язане своєму народженню воді. У ній розчини- лися органічні сполуки, синтезувалися складні моле- кули. Вода ж захищала примітивні живі організми від згубного впливу ультрафіолетового проміння. Але цю роботу може виконати й інша рідина. При недостачі кисню на планеті його може замінити найближчий аналог — азот, а воду, себто рідинне середовище,— аміак. Життєвим середовищем може стати й розплав- лена сірка, якщо планета, наприклад, дуже близько до сонця і на ній надто високі температури. Тоді Леонія для таких істот буде жахливо холодною планетою, та й кисень — носій нашого життя — для них смер- тельно небезпечний ворог. Ясно, що на такій планеті, як Леонія, людям розплавленої сірки (чи, приміром, аміаку, фтору) доведеться перебувати в скафандрах дуже високого захисту. Іноді Адамові починало здаватися, що пришельці й справді в чорних скафандрах і прилетіли вони на Лео- нію не з місією добра. І якісь там люди води та кисню можуть цікавити їх лише... в етнографічному плані. І захоплять вони його та Єву в полон, повезуть на свою планету розплавленої сірки, як предивні експо- нати для тамтешніх кунсткамер... Фантазуючи, Адам майже повірив, що ті пришельці в чорному і справді прилетіли з планети, де замість води кипить розплав- лена сірка, яка їм на смак приємніша за нашу воду. Тому він підкладав у багаття побільше хмизу, щоб вогонь горів яскравіше й освітлював навіть темні за- кутки їхніх апартаментів. — А можуть ті пришельці у чорному виявитись не білковими істотами, а, наприклад, із кремнію? Тоді ми з ними взагалі не зуміємо встановити контакт.— Єва висунула цю гіпотезу і сама ж її злякалась.— Якщо вони із кремнію, то це — кам'яні велети! Вони просто сприймуть нас за якихось тварин — немічних і кволих. А тому спіймають, посадовлять у... клітку і повезуть у свою Галактику показувати своєму кам'я- ному людству. А потім засушать нас та під скло музей- ної вітрини... — Ну, це вже занадто! — гаряче заперечив Адам, хоча про можливість потрапити під скло у вигляді експонатів він і сам щойно думав.— Щодо кремнієвої цивілізації, то таку думку висловлювали фантасти. Але не всі вчені з ними погодились. — Вчені не завжди погоджуються з фантастами. Бо вчені надто раціональні і в них відсутній політ фан- тазії. — Не тільки тому, хоча не у всіх спеціалістів від- сутній політ фантазії,— не погодився Адам.— Голов- на цеглина земного життя — вуглець. У круговерті речовин йому належить провідна роль. Здатність вуг- лецю створювати довгі ланцюги атомів — білкові та інші молекули — і забезпечила йому надзвичайну роль в еволюції земної кулі. — Але ж то Земля! — Почекай! Річ у тім, що у Всесвіті діє один-єди- ний закон створення атомних ядер. І всюди фізико- хімічні явища елементів однакові. А вуглець — один із найперших елементів Всесвіту. Отже, можна зробити висновки, що в інших світах наші брати по розуму збудовані з тих же хімічних елементів, що й гомо са- піенс. Так гадає більшість учених. Але є й такі, що допускають можливість існування життя в інших Га- лактиках у найрізноманітніших формах, не обов'язко- во у формах антропоморфних. Тобто розум може існу- вати й у вигляді енергії чи самої матерії. Вчені допус- кають, що на інших планетах цілком можливе існу- вання, наприклад, суспільства розумних восьминогів на дні океанів (якщо вся планета покрита водою) чи птахів, наділених у процесі еволюції розумом, тварин і так далі. Тут для розуму безліч варіантів, які підка- жуть йому оптимальні умови життя на тій чи іншій планеті. — Тільки б вони не виявились якими-небудь монст- рами, — бідкалася Єва.— А якщо вони такі ж білко- ві, як і ми, то якось знайдемо з ними спільну мову. Особливо, якщо у них є чоловіки. Бо чоловіки, на якій би планеті не з'явилися, у якій би вони Галак- тиці не виникли, завжди охоче підуть на контакт із жінками. За тривожними думками Адам не стулив до ранку очей. Єва ж, трохи заспокоївшись, перед світанком прилягла й задрімала. І вві сні з кимось встановлю- вала контакти, мило посміхаючись до когось... її Прокинулась, коли вже сонце ген підбилося. Адам уже хазяйнував: стулкою великого молюска саме виносив із печери попіл від багаття, бо за неспо- кійну ніч його нагоріло чимало. — Доброго ранку, чоловіченьку! — Єва чмокнула його в щоку. Від того дзвінкого і милого: “Доброго ранку, чоловіченьку!”, від поцілунку, від її гарних променистих очей та ніжної посмішки, зрештою, від її бадьорого настрою в Адама випогодилося на душі, і всі нічні роздуми-страхи відсунулись на другий план.— Ну як, Чорний привид, доки я спала, не при- ходив у гості? Як казали колись на Землі: якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори. Тож пі- демо і ми. — Зараз, чи як? Єва нічого не відповіла, натомість загадково під- моргнула, зробила кілька енергійних вправ і, вловив- ши на собі його захоплений погляд, показала кінчик язичка. А закінчивши міні-фіззарядку, подалася в бухту вмиватися. Адам знизав плечима і, посміхаючись сам до себе, виніс за скелі попіл, висипав його. А коли повернувся до печери і глянув униз, то побачив, що Єва забрела по коліна у воду і, нахилившись, щось пильно розгля- дала. Зрештою, здогадався, що за відсутністю дзерка- ла вона розглядає у воді себе. “Щось треба придумати на зразок люстерка, бо жінці без нього як без очей”,— вирішив Адам. Згодом Адам збігав у бухту, підібрав кілька горі- хів і, повернувшись до печери, розколов один. Вони випили його на сніданок, а з волокнистої маси Єва виготовила собі маску. Намазавшись кокосовим моло- ком, зайнялася зачіскою, заявивши, що зачіска для жінки — це все при встановленні контактів з чужою цивілізацією. Замалим не до обіду вона була зайнята своїм волоссям: викладала його і так, і сяк, заколю- вала шпильками з акації і знову, невдоволена своїм витвором на голові, розсипала по плечах. Затим, глянувши на Адама, сплеснула руками. — Ти чого досі не поголився, чоловіченьку? Чи ду- маєш, мені буде приємно, коли мій чоловік не матиме елегантного і респектабельного вигляду? Не кажучи й слова, Адам розпалив вогнище і захо- дився “голитися” — себто старанно випікати кожну волосинку жариною. Після “гоління” Єва оглянула його критично і ли- шилася задоволеною. Вирушили ополудні. Та тільки вийшли з бухти, одразу ж зупинилися. — Мусимо скласти план дій, — запропонувала Єва. — Уявімо таку, цілком реальну, ситуацію: рап- том той тип у чорному... закохається у мене? — І диви- лась на Адама не то серйозно, не то насмішкувато.— Що будемо робити?.. Тобто що діятимеш ти? — Дам йому по фізіономії. По його позаземній ци- вілізованій фізіономії! — уточнив він. — Як колись у подібних ситуаціях діяли чоловіки Землі. — По-перше, дуже похвально, що ти так гаряче захищаєш мене,— одказала весело. — По-друге, ти ж сам казав, що обличчя його, себто фізіономії, не бачив. А раптом у того типа взагалі немає фізіономії? — Тоді... дрючком бабахну по голові! — похмуро пообіцяв Адам, не придумавши, звісно, нічого кра- щого. — Приємно і те, що заради мене ти готовий стати на герць навіть із представником іншої цивілізації, але... Бійка відкладається... до кращих часів. Тому, що цей тип може виявитися сильнішим за тебе. І потім вони можуть сприйняти твій вибрик зовсім по-іншому, подумають, що ми, земляни, люди Сонця, занадто аг- ресивні. — А чому ти думаєш, що той тип обов'язково у те- бе закохається? — Тому, що іншого виходу в нього просто не буде. У тебе ж не було? — Не було, — згодився Адам. — Тож-бо й воно! Вони рушили далі, але не зробили й кількох кроків, як Єва, помітивши спис у руках Адама, рішуче за- явила : — Ніякої зброї. Ми йдемо з місією миру! І так грайливо посміхнулася, так стрімко повела бровою, що не погодитись із нею Адам просто не міг. Але списа однаково не кинув. “Мало що може трапитись, — міркував він доро- гою. — Вискочить десь печерний ведмідь чи ще яка звірюка...” Єва ж захопила з собою два кокосові горіхи. — Пригостимо того типа. Як кажуть, чим багаті, тим і раді. Щоб не подумав, що ми, земляни, не гос- тинні. 12 Вийшли з бухти, й Адам відразу ж повернув на схід. З одного боку розкинулося підніжжя Мідних гір, а з другого — річка Єва. Адам повів Єву густою тра- вою, у якій уже встиг протоптати стежку — то на по- лювання ходив, то за мідною та олов'яною рудами. Йшли вони довго, бо Єва раз у раз бігала до річки з її іменням і вдивлялась у воду — яка вона з вигляду? — Тепер сам бачиш, як мені потрібне дзеркальце,— зітхала Єва, й Адам запевняв її, що, як тільки втря- сеться веремія із Чорним привидом, неодмінно за- йметься “проблемою дзеркала”. По якомусь часі Адам звернув ліворуч і пірнув у розпадок, посередині якого, ховаючись у травах чи у кам'яних брилах, гомінливе поспішав кудись веселий струмок. Час од часу з-під ніг у них випурхували гір- ські перепілки (чи щось схоже на гірських кекликів) і з глухим фур-фур падали каменем в іншому місці. На неприступних скелях хребтів, іноді з усіх боків прямовисних, стояли невеликі, але дорідні гірські коз- ли з химерно закрученими рогами. Над ними вгорі кружляли якісь птахи. Зрештою, Єва почала приставати й пхикати. — Я вже вся мокра від такої шаленої ходи. Можна подумати, що ти біжиш на зустріч із своїм найкра- щим другом. Хіба я можу в такому вигляді, та ще й пропахчена потом, встановлювати контакт із чолові- ком чужої цивілізації? — Чоловік тут я! — зрештою, не втримавшись, грізно зауважив Адам. — Невже?! — проспівала Єва й аж сплеснула ру- ками, закоханими очима дивлячись на нього. — А хто той тип — ще невідомо. Може, у них вза- галі немає статі. — А дітей вони що, в “Дитячому світі” купують? — пирхнула Єва. Замість відповіді Адам поцілував Єву, і вони руши- ли далі. Ще з півгодини вони піднімалися крутим схилом хребта на гребінь. Сонце вже котилося до заходу, і в розпадках та долинах між хребтами з'явилися гривки туманів. Наче з білого моря, стирчали гострі шпилі скель, кущі, дерева, іноді козли на камінні. Зрештою, здолали і цей, останній підйом. — Ще далеко? — важко дихаючи, запитала Єва. — Вже прийшли. Я стояв ось на цім хребті, а той тип з'явився на протилежному. На тому, що лисим гребенем із туману виглядає. Мабуть, десь неподалік знаходиться їхнє стійбище, якщо то гірські племена місцевих дикунів, чи база, якщо космічні пришельці. Адам, не вагаючись, зійшов на самісінький гребінь і почав уважно розглядати протилежний хребет, що тягнувся паралельно. Призахідне Сонце світило ще яскраво, протилежний хребет був мов на долоні, — і на ньому жодного підо- зрілого руху чи слідів перебування якихось істот. Пустельне, як і всюди в Мідних горах. “Очевидно, мені вчора просто... здалося”, — поду- мав він. І тільки-но Адам подумав про це, як на гребені з'явився чоловік у чорному. Він зринув так несподівано, що Адам аж відсахнув- ся і став гарячкове думати, що ж робити далі. Тип у чорному мовчав, Адам теж не подавав голосу. Як і першого разу, видно було лише обриси голови незнайомця, плечі, руки і поставу десь до колін. Ноги потонули в тумані, обличчя, незважаючи на близьку відстань, чомусь не проглядалося. Вбраний незнайо- мець був у все чорне — не то легкий спортивний ко- стюм, не то скафандр... “Швидше всього скафандр,— механічно відзначив Адам. — Очевидно, тому й лиця його не видно, що воно закрите склом шолома”. Адам застиг, невідривне вдивляючись у незнайом- ця. Той у чорному також застиг і стежив за Ада- мом. — Ти чому затих? — озвалась Єва з каменя. — Тс-с! — зашипів Адам, не повертаючи до неї го- лови. — Він з'явився... Привид у чорному. На сусід- ньому хребті стоїть і на мене дивиться. — Почекай, я зараз... Ой, геть зачіска розпалася! Руки в Єви злегка тремтіли, коли вона квапливо поправляла волосся. — Як він там? — цікавилася. — Стоїть і дивиться на мене. — Не хвилюйся. Зараз я гляну на нього, враз заго- ворить. І тут Адам відчув (вперше у своєму житті), що його права, його священні й недоторканні чоловічі права починає узурпувати жінка. Й, аби реабілітувати честь і гідність чоловіків Землі, крикнув: — Е-гей!!! Ти чуєш мене? Не бійся, я не агре- сивний! — і, як йому здалося, привітно махнув ру- кою. Незнайомець не озвався, але на жест відповів, при- вітно махнувши рукою, тільки чомусь лівою. Тоді Адам махнув незнайомцю лівою рукою, а той у відпо- відь — правою. “Якщо махає, а не погрожує, уже легше”,— поду- мав Адам і тому впевненіше вигукнув: — Як представник роду гомо сапіенс, себто людей розумних, які живуть на планеті Земля в системі Сон- ця за 4,28 світлових роки звідси, вітаю тебе, Прише- лець Космосу, якщо ти прибув з місією миру і доб- ра! — В пориві розчулення Адам зробив не то реве- ранс, не то кніксен на манір вихованців Інституту бла- городних дівиць. І все ж той його реверанс-кніксен незнайомець у чорному сприйняв без тіні насмішки і відповів такою ж мішаниною. — Ми, земляни, люди Сонця, прибули на цю пла- нету з місією миру, — продовжував Адам, уже ввій- шовши в роль міжгалактичного посланця-парламен- тера. — Ми готові встановити з вами контакт. Але перш за все представтесь: хто ви такі? Місцеві ди- ку... — Адам вчасно прикусив язика. І поправився: — Хто ви: місцеві громадяни чи пришельці з Космосу? — Ти певний, що він тебе розуміє? — запитала Єва.— Звідки їм знати мову землян? І взагалі, може, у них немає мови, може, у них зовсім інші способи комунікативної передачі інформації від одного суб'єк- та до іншого? — Н-не знаю. Він мовчить, — розгубився Адам. — Тепер ти переконався, мій любий, що без жінки, без прекрасної представниці роду людського, навіть міжпланетний контакт не відбудеться? — Але... мовби хитається. — Ритмічно? — Здається. — Очевидно, у них ритмічні рухи — то і є комуні- кативний спосіб зв'язку. Тобто вони “розмовляють” за допомогою рухів, — висловила припущення Єва.— Коли це так, то доведеться і нам танцювати. Адам спробував зробити кілька рухів на зразок колишнього шейку і зраділо вигукнув: — Він теж крутить тазом! Єва нарешті впоралась із зачіскою і звелася. — Ну, знайом мене з Чорним привидом. Подиви- мось, яких чоловіків мають інші цивілізації. Якусь мить вона прискіпливо й насторожено розгля- дала фігуру в чорному, що бовваніла на гребені про- тилежного хребта, потім кинула швидкий погляд на призахідне сонце, що світило Адамові якраз у спину, пирхнула і дзвінко розсміялась: — Ой, не можу, ой, не мо!.. Ха-ха-ха!.. Ой мамоч- ко!.. — вигукувала вона, захлинаючись від сміху.— З ким же ти встановлюєш контакт? Кому представ- ляєшся? А з хребта на хребет неслося: “Ой-ой-ой!.. Ха-ха ха!..” — Ти що? — зашипів Адам.— Він же чує твій сміх. Ще образиться, бо подумає, що ти з нього насміха- єшся. — Ох-ха-ха!.. Хоч і трагічна ситуація, внаслідок якої ми тут опинилися, але мені вже давно не було так весело. Витираючи сльози, що набігли від сміху, Єва ска- зала: — Зараз біля того субчика в чорному з'явиться ще й краля... в чорному. Вона стала спиною до сонця, а лицем до протилеж- ного хребта, і біля незнайомця в чорному з'явилася жіноча постать. Теж у чорному. — Є!.. — видихнув- Адам у захваті. — З'явилася мадам! Виявляється, у цих німих привидів ще й жін- ки є. Цікаво, як вони з ними спілкуються? — А ось так! — І Єва обняла Адама. — Що ти робиш? — одсахнувся він.— Вони ж див- ляться... — Хай дивляться і заздрять! — Єва поцілувала Адама. Те ж саме вчинила і жінка в чорному: обняла й по- цілувала свого супутника в чорному. — Бачиш? — вигукнула Єва. — У них теж обні- маються і теж цілуються. Точнісінько, як у нас. Ляснувши себе по лобі, Адам закричав: — Ідіот!!! Як я одразу не збагнув, що це оптичне явище?! Ганьба! А все тому, що така обстановка, си- туація... — Це й справді оптичне явище, мій дорогий. Подіб- ні привиди з'являються і на Землі, у горах, звичайно. — На Памірі мені не доводилося їх бачити, — ви- правдально буркнув Адам. — Але бувають, їх називають “брокенськими при- видами”. А називаються вони так по вершині Брокен (гора Гарц у Північній Німеччині), де привиди з'яв- ляються досить часто. А причини цього оптичного явища досить прості. Людина, яка стоїть на... — ...вершині гори, потрапляє у проміння сонця, що знаходиться позад неї, — закінчив Адам. — Тепер я й сам розумію. Ніби пелена з очей спала. Коли думаєш про чудо, воно завжди з'явиться. А я думав про при- шельців, про контакти з ПЦ... — Зверни увагу, Сонце якраз позад нас, і досить низько. — Знаю! Сонячні промені проектують на фоні ту- ману або хмар людину, тварину чи дерево. В даному разі сонячні промені спроектували на тумані моє відо- браження! — весело закінчив Адам. Тут Сонце зайшло за хмару, і привиди з протилеж- ного хребта тієї ж миті зникли. — Досить рідкісне явище, — зітхнув Адам.— Цей хребет колись стане визначним місцем у туристичних довідниках Леонії, і сюди завжди стоятиме черга ба- жаючих подивитися на чорні привиди. Останньою на гребені зникла жіноча фігура. — Скінчилося кіно, — зітхнула Єва. — Виходить, дарма я з самого ранку наводила марафет — перед ким хизуватися. — А я? — образився Адам. — Ти... мій чоловік, з яким ми розписалися на то- темі. То хіба для свого чоловіка прибираються? — І весело блимнула променистими очима.— Як казала одна: чого мені чепуритись, як я уже заміж вийшла? Обхопивши Адама за шию, поцілувала його і за- кружляла навколо, вигукуючи: — Ах, як добре, що то був лише безтілесний при- вид! Планета наша, нікого тут, крім нас, більше не- має, і ніхто не перешкодить нашому щастю! Ми ж — не забувай — приречені на щастя! А контакт з поза- земною цивілізацією встановимо якось іншим разом. 13 Після того випадку життя знову ввійшло в нормаль- ну колію (якщо так можна сказати про життя тих, хто опинився на чужій планеті, відрізаний од усього люд- ства сорока з чимЬсь тисячами мільярдів кілометрів чорного мороку), і ніщо вже більше не порушувало спокій двох закоханих поселенців Леонії. Обоє вони, ні-ні, та й потішалися із своєї спроби “встановити кон- такт” з оптичним явищем, і згадка про Чорного при- вида ще довго смішила їх, зігрівала теплом усмішок. Вони сміялися одне з одного, і в їхньому одноманіт- ному житті то були чи не найвеселіші хвилини. І були вони вдячні Чорному привиду, що він хоч трохи по- жвавив їхнє не багате на події життя. А життя і справді було одноманітним. їли двічі на день, уранці й увечері. Раз у три дні Адам ішов на полювання — в Мідні гори за козлами чи на Великі Рівнини за птицею. Опівдні обов'язково лягали спати, в надвечір'я поралися коло багаття — готували вечерю й гомоніли біля “сімейного вогнища” іноді до півночі. Зате вечорами, мружачись, Єва простягала до Ада- ма руки і ніжно щебетала: “Ну йди вже до мене, Ада- ме, бо я так за тобою скучила. Наче вік не бачила!..” І в її обіймах він забував про все на світі, вважав себе найщасливішим чоловіком — навіть на безлюдній планеті, навіть у печері, на кам'яному лежаку. І нещастя з “Геліосом” якось непомітно почало від- ходити на другий план, а на першому утверджувалось щастя. Хоча іноді мучив його докір совісті, що това- риші загинули, а він насолоджується любов'ю... Але мертвим — мертве, а живим — живе. Та й уціліли во- ни з Євовд не шкурництвом, а волею випадку, зерна неправди, як сказав один великий поет, у них немає за душею, тож совість їхня перед загиблими чиста. І до- ки живі, вони візьмуть од життя усе. Відлюблять і від- живуть за себе і за загиблих. А прийде смерть — сприймуть її як належне. 14 На другий рік вони приручили кішку. Це була значна подія у їхньому житті і варта того, щоб її занести до нашого найправдивішого літопису про життя перших двох людей Леонії. Одного разу Адам пішов на Великі Рівнини до озер, де сподівався підстрелити водоплаваючу птицю чи фа- зана у прибережних заростях, а повернувся з кошеням дикого кота. — Ось, найсправжнісінький представник роду ко- іпачих власною, так би мовити, персоною! Той представник був ще сліпим і майже безпорад- ним. Кошеня повзало, тикало всюди мордочкою і жа- лібно пищало. Єва тільки руками сплеснула. — Ой, яка ж ти нещасна, крихітко моя!.. У тебе в очереті десь була вусата мама, та й тато десь никав- колобродив. А тут прийшов чужий дядько на двох но- гах і забрав тебе од маминого соска з молоком. — Ні від чийого соска я не відривав його,— невдо- волено уточнив Адам.— Воно заблудилося, повзало сліпе в очереті. Кошенятко розплющило одне очко і зненацька няв- кнуло. — Воно вже вміє нявкати! — невимовне зраділа Єва. — Чуєш, Адаме, воно вже по-котячому нявкає! От здорово!.. Ну, прошу тебе, ще раз нявкни, бо на цій безлюдній планеті ми скучили навіть за котячим няв- канням. Кошеня, ніби на замовлення, нявкнуло аж кілька ра- зів, і від того в печері стало якось затишніше, по- домашньому. І печера після того нявкання перетвори- лася на патріархальну сільську хату минулих сторіч. — Так хто сказав “няв”? — гомоніла Єва до коше- няти, як до дитини. — Правда ж, ти згодне з нами жити на віллі “Кам'яні пенати”? — Ня-яв! — Адаме, воно погоджується з нами жити! Воно навіть не проти, щоб ми виховали з нього домашньо- го кота — ледачого і сонливого. Знаєш, Адаме, як ми його назвемо? А втім, ти глава сім'ї, тобі й рішати, а ми з кошенятком люди піддані, голоси у нас дорадчі. — Воно сіре, то хай і буде Сірим,— не довго ду- маючи, вирішив Адам.— Звучить? — Звичайно, — згодилася Єва. — Але цього коти- ка, який так симпатично, зовсім по-домашньому няв- кає, ми назвемо... Нявкунчиком. Ти не проти, Адаме? — Тобі видніше. — От і чудово. Котика будемо звати Нявкунчиком. А справжнього кота я з нього виховаю сама. Ще й дякуватиме потім, що його цивілізували, а то прожив би в очереті все життя дикуном. І Єва, взявши Нявкунчика під свою опіку, приділя- ла йому стільки уваги, що кошеня швидко звикло до неї. З напівсліпого жалібного кошеняти, мізерного й за- чуханого з вигляду, невдовзі виріс пристойний і солід- ний кіт — гладкий, з пухнастим хвостом і пишними вусами, які він щодня старанно розчісував лапою. Одне слово, вийшов цілком шляхетний кіт, який міг би прикрасити будь-яке помешкання на Землі, не ка- жучи вже за ательє чи гастроном, їдальню або кафе, де їх — ситих і ліниво-добродушних — останнім ча- сом розвелося чимало. У ті місяці Адам багато полював на хребтах Мідних гір, де водилися гірські козли, невеликі, але з смачним м'ясом. Володіти луком Адам уже навчився. Отож м'яса у них було вдосталь. Єва поступово брала кух- ню на себе: смажила, пекла м'ясо і сушила на сонці про запас. А з недавнього часу зайнялася шашликами (для гостроти добавляла дикий часник, ще якісь тра- ви), і в їжі вони не відчували нестатку. На друге вжи- вали незмінні кокосові горіхи, які не надокучали ні- коли, як ніколи не надокучали плоди хлібного дерева. Одне слово, як казала Єва, погладжуючи Нявкунчика по спині, жити можна було. Із шкур гірських козлів Адам задумав виготовити замшу. Спортивні костюми, що були на них, не вічні, тож треба було заздалегідь подбати про майбутню вдя- ганку. А як перетворити грубу невичинену шкуру на ніжну і м'яку замшу, Адам дещо знав. Власне, то був надто примітивний спосіб і марудний та копіткий: треба було добу мочити шкуру у воді, потім вишкрі- бати і м'яти. У вік космічних швидкостей та бурхли- вого розвитку життя до такого способу виготовлення замші на Землі вже ніхто не вдавався. Але на Леонії час линув із швидкістю патріархальної черепахи, то- му вечорами, сидячи біля багаття, Адам неквапливо м'яв шкури. Іноді йому допомагала Єва, але марудна робота швидко їй надокучала. Однак для Адама то були незабутні сімейні вечори. Заколисаний Євиним голосом, він м'яв і м'яв шкури. І йому здавалося, ніби потрапив не на чужу необжиту планету, а в прадавні віки на Землі, в часи первіснообщинних мисливців. Нявкунчик хапав зубами за шкуру і тягнув її до себе. Адам зненацька відпускав шкуру, і кіт падав на спи- ну, чим дуже потішав своїх господарів. У такі вечори Єві також починало здаватися, що вона — маленька світлокоса дівчинка у вигорілім на сонці ллянім плат- тячку — прийшла до бабусі у гості. Бабуся в'яже їй теплі рукавички чи панчішки, а котик качає на долів- ці клубок вовняних ниток. Нявкунчик вдався ледачкуватим і сонливим. Швид- ко розжирівши на козиному м'ясі, зробився гладким та неповоротким. І міг спати будь-скільки часу і в будь-якій позі. Єва, сміючись, перевертала його на спину, і він так спав, задерши лапи вгору. Згодом Нявчунчик почав кудись зникати. Прокинеться під вечір, потягнеться на передніх ла- пах, вигинаючи хребет, вмиється, лапою розчеше ву- са, солодко помурчить і гайда з печери. — Ох і розпарубкувався наш Нявкунчик! — хита- ла головою Єва.— Приведе він якусь вусату кралю, таку ж ледачу, як і сам. І мов у воду дивилась. Невдовзі Нявкунчик привів вусату кралю — молоду дику кішку, лякливу і ледачу. Спершу вона, обережно витягуючи шию, заглядала до печери, і досить було Адамові чи Єві ворухнутися, миттю щезала. Нявкун- чик біг за нею — заспокоював її, чи що? (“Ну й дур- на ж бо, кого ти боїшся? Ті двоногі істоти добрі і ла- гідні, вони годують мене м'ясом від пуза, так що не треба самому й на полювання ходити, ще й виховують мене, дикуна”). Нявкунчик майже щодня запрошував свою подругу зайти до печери, зумисне терся на її очах об ноги своїх господарів, показуючи подрузі, що це зовсім безпечно. Через тиждень гостя так осміліла, що вже почала заходити до печери і навіть їла м'ясо, яке їй підносила Єва. А ще по якомусь часі вона вже звично терлася об ноги своїх нових господарів, збаг- нувши, напевно, що куди вигідніше одержувати дар- мове м'ясо, аніж самій добувати його в очеретяних джунглях. До всього ж вона виявилась такою ж ледачою і сон- ливою, як її обранець. На правах виховательки і наставниці Єва частенько вичитувала мораль Нявкунчику: — От ти сам ледачий, та й узяв таку, то як же ви будете жити, га? Спати і спати?.. Це діло нехитре. Та тільки хто ж вам добуватиме їжу? Полювати, як полюють твої дикі, не цивілізовані брати й сестри, ти не вмієш, а женитись кебети вистачило. її вихованець покірно муркотів, з усім погоджую- чись, і вимагав м'яса. І наївшись, Нявкунчик і Кішеч- ка (так вирішили звати подругу кота) смачно позіхали (причому, сидячи одне перед одним), вмивалися і вкла- далися спати. Тепер, маючи подругу під боком, Няв- кунчик ночами нікуди не ходив. І хоч він нібито не дуже й звертав увагу на свою “половину”, та по яко- мусь часі Кішечка привела четверо кошенят. Одне на другий день чомусь пропало, а троє виросли й невдов- зі здіймали в печері такий лемент, що Єва змушена була виганяти їх з печери. Та невдовзі Кішечка зникла. З кошенятами. Що там трапилося у котячому сімействі — драма чи якесь непорозуміння, характерами не зійшлися господар і господиня й розбили глек,— невідомо. А тільки Няв- кунчик никав печерою і ображено нявкав, апелюючи за справедливістю до своєї господині. — Хіба я винна, що од тебе подруга накивала п'я- тами? — вичитувала йому Єва. — Треба було менше спати! А то бач який хитрий: і сім'ю хотів мати, і спа- ти вдень та вночі. Ось так і спливали місяці за місяцями, життя пли- нуло тихо та непомітно із своїми маленькими радоща- ми й печалями. Адам м'яв і м'яв шкури і невдовзі ви- м'яв кілька, та так, що вони стали як шовкові. Від та- кої замші Єва була в захопленні. — Ти в мене на всі руки майстер! — хвалила. — Коли б ти на Землі не подався в геологи, а згодом в кандидати наук, кращого кушніра за тебе не бу- ло б! І що ти з цієї замші збираєшся спорудити, мій любий? її любий врочисто й піднесено сказав, що збирається вмудрувати своїй любій сукенку. — Повністю схвалюю твоє правильне рішення. Але перш ніж шити своїй жінці сукенку, ти хоч зміряй її стан. Він у мене, між іншим, непоганий і, міряючи його, матимеш естетичну насолоду. І мружила свої промениті очі, і не зрозуміло було — серйозно вона вихваляв свій пругкий стан чи, як зав- жди, кепкує над Адамом. А він заходився міряти її стан смужкою шкури. Єва вертілася перед ним, висока, пружна, із зваб- ливим, наче вилитим із бронзи, тілом. І Адам ніяк не міг зміряти її талію. Зрештою, вони кидались одне одному в обійми і забували про все на світі... Коли згодом Єва вдягла ту сукенку, то ахнула (а їй догодити із вбранням було не просто!). У ній Єва ста- ла ще привабливішою, сукня підкреслила її стрункий стан і довгі ноги з міцними литками. Крім того, сукен- ка була з натуральної шкіри, а це неабиякий дефіцит на Землі у вік полімерів та штучних тканин. Від Євиної похвали Адам не загордився, а заходив- ся м'яти шкури ще й на безрукавку, пообіцявши зодяг- нути свою дружину з ніг до голови у все натуральне. Щодо Нявкунчика (Адам, щоправда, вперто вели- чав його Нявкалом), то, забігаючи наперед, скажемо, що він на довгі роки зберіг вірність першим людям Леонії. А ось на подруг йому не щастило — яку не приводив до печери, вона через кілька днів утікала на- зад в очеретяні джунглі. Чи природа їх кликала до себе, чи не могли звикнути до людського товариства, чи Нявкунчик їх не влаштовував, а тільки в печері во- ни не могли прижитися. На волі, певно, було краще. Постарівши і ще більше розжирівши, Нявкунчик облишив нічні походеньки в очерети і вже не приво- див подруг, а безтурботно хропів посеред печери, не забуваючи прокидатися, щоб поїсти й трохи помурко- тіти та потертися об ноги господарів. Та перші люди Леонії і цьому були раді: все ж таки у їхній печері хропіла ще одна жива істота й іноді терлася об їхні ноги, як у далекому дитинстві на предалекій Землі. 15 Настав день, і Адам відлив із бронзи дзеркало. Дзеркало для Єви. Хай бронзове, але ж дзеркало. Овальне, блискуче, з ручкою. А навколо ручки ще й рослинний орнамент пустив (перша спроба художнього литва!), але орнамент не вдався — підвела не зовсім досконала форма. Та дзеркальце вийшло нічого. При- наймні Адам ним був задоволений. Але що скаже Єва? Того дня реконструйована піч виплавила стільки бронзи, що її вистачило на казанок, дві миски, дзер- кало, глечик, ще й лишилося на кілька наконечників для стріл. Особливо вдався глечик — високий, з вузь- ким горлом, із зручною ручкою, аж дзвенить! Тепер Адам сидів і чистив піском бронзове дзерка- ло. А біля нього лежав Нявкунчик, напівзаплющивши очі. В останні дні, коли господиня була не в дусі (а він інтуїтивно це відчував), кіт намагався не потрапляти їй на очі. Якщо Адам кудись ішов, він одразу ж біг за ним слідом. — Ось так-то воно, представник кошачих, якого вперше в історії Леонії приручили, — шліфуючи дзер- кало, гомонів до кота Адам. — Взагалі, господиня у нас з тобою найкраща у світі. Але останнім часом з нею трапилося щось таке, хоч у другу півкулю Лео- нії втікай. А що саме — ніяк не второпаю. Але ти не панікуй,— заспокоював він кота,— подаруємо нашій господині дзеркало — і вона розчулиться, зрадіє і зно- ву стане лагідною та милою. Нявкунчик, розплющивши одне око, недовірливо по- дивився на Адама і щось скептично муркнув. І тут на ливарному дворі (так Адам називав простір навколо плавильної печі) з'явилася Єва. — Чого це ви тікаєте од мене? — ображено запи- тала вона, і з її очей готові були бризнути сльози. — За кота не скажу, може, він захотів подихати свіжим повітрям, а за себе... Колись я вивчав історію однієї релігії, яка називалася ісламом. Так ось чоло- вік, який сповідував іслам, на твоє запитання міг би відповісти так: хай упаде гнів аллаха на голову того, хто посміє утікати від такої жінки, як ти! Вона хотіла щось сказати, але передумала. Сіла на камінь, під яким насторожено затих Нявкунчик, зітх- нула. — Може, я хочу їсти? — по паузі мовила не зовсім привітно. — Але ж у печері є м'ясо. — Я не хочу м'яса! — А що ж ти хочеш? — Ну чогось... такого... — Постараюсь, — з готовністю відповів Адам. А сам тим часом приніс казан і поставив біля неї. — Бачила? — Єва глянула мигцем і відвернула- ся.— Щось я не чую вигуків захоплення!.. Адже це ка- зан! Казан, Єво, дзвінкий, бронзовий, а в ньому ми зможемо варити. Чуєш, Єво, варити супи! Чи юшку, наприклад, з риби. Єва подумала і відповіла: — А юшку я начеб їла. — От і добре, на вечерю в новому казані зварю юшку,— неймовірно зрадів Адам.— Ти подивися, що я ще сьогодні відлив! На миски і ложки вона не звернула особливої ува- ги, лише ковзнула по них поглядом. На глечик же гля- нула з цікавістю, навіть у руки взяла. — Ну, який?..— сяяв Адам, чекаючи від неї бодай скупої похвали.— Ми з тобою починаємо обзаводити- ся посудом. За казанок з мисками нічого не скажу, а глечик, по-моєму, вдався. Як гадаєш? — Гарний,— згодилася Єва, і в її очах засвітились якісь іскринки.— Принаймні в руки його приємно взяти. — І я такої думки. З таким глечиком тобі буде при- ємно ходити до річки по воду. І щодня у нашій печері стоятиме глечик із свіжою водою. — А чому це я повинна ходити по воду? — Єва на- дула губи. — Ну що ти, Євочко! Просто мені здалося, що тобі буде приємно ходити з таким глечиком по воду. Але... зараз я збігаю і сам принесу води. Адам схопив глечик і метнувся до річки. Нявкунчик подивився на Єву і чкурнув за Адамом. — Чого тікаєш?! — крикнула йому вслід ображена Єва.— Хіба я вже тобі не господиня? Кіт наддав ходу і зник у траві. По хвилі, з глечиком, повним води, повернувся Адам. За ним прибіг і Нявкунчик. Переконавшись, що господар більше нікуди не збирається, влігся в холод- жу -під -каменем. — Ну ось, ми й обмочили наш глечик. З водою у нього ще кращий вигляд, правда? Єва взяла глечик з водою, потримала його в руках і швидким рухом вилила воду Адамові на голову. Це було так несподівано, а холодна вода в спекот- ний день здалася такою приємною, що Адам від задо- волення тільки крякнув. Нявкунчик зрозумів це по- своєму і підстрибнув, готовий чкурнути вслід за гос- подарем. Та Адам, з голови якого стікала вода, лиш засміявся. Він сміявся легко, весело, бадьоро. — Ой Євочко, забув! — раптом вигукнув з радіс- тю.— Я ж тобі відлив щось таке, таке!.. Витягнувши з піску дзеркало, хукнув на нього, ви- тер рукавом, ще раз подихав і знову витер. А тоді врочисто простягнув Єві. — Спеціально для тебе. Із кращих сортів бронзи. Можна сказати, не з бронзи, а з моєї любові до тебе. — Хіба у тебе бронзова любов? — Зате краще у світі дзеркало. Колись на Землі, за тисячі літ до нашої ери, у такі дзеркальця фараонові дружини задивлялися, цариці різних народів диви- лися. Єва взяла дзеркало і, повертівши його в руках, по- хвалила : — Якщо й далі вдосконалюватимеш свою майстер- ніст, то далеко підеш. Можливо, міжзоряний корабель віділлєш з бронзи і ми на ньому повернемось додому.— Вона задивилась у дзеркало па своє відображення. Поправила волосся. — Гм!.. А знаєш, все видно. Мерсі!.. Ну, дзеркальце, скажи мені всю правду, яка я? — Ти найкраща у всьому світі! — замість дзеркала відказав Адам. І враз ніби тінь пробігла по її обличчю. — Ох, Адаме!.. — Я давно вже хочу запитати, що з тобою? _ А ти запитай у дзеркала. Може, воно тобі що скаже.— Єва зробила крок до Адама і, жалібно схлип- нувши, ткнулась йому в плече.— Ой чоловіченьку мій, я боюся... — Кого?..— Адам усе ще нічого не міг збагнути.— Доки ти зі мною, тобі ніщо не загрожуватиме. — Який ти нездогадливий. Я — вагітна. — Як?.. По сп-правжньому? — прошепотів він. Єва крізь сльози посміхнулася. — А ти гадаєш, що вагітною можна бути жарто- ма? Зборовши ляк, Адам заусміхався і заходився обці- ловувати її лице, щось розгублено бурмочучи: — Але ж тут нема ні лікаря, ні акушера, а я... не знаю, що робити... Єва обхопила його за шию і зашепотіла: — Дурненький мій!.. Треба побільше м'яти шкур. — Для... чого? — На пелюшки! Тільки щоб м'якенькі були. Як шовк. Щоб було у що замотувати першу маленьку лю- дину, яка з'явиться на планеті Леонія. 16 Кілька ночей вони майже не спали. Обоє раділи і жахалися того, що має статися. Як бути? Хто прийме роди? Чи благополучно вони скін- чаться?.. Запитання, запитання, запитання, одне одного три- вожніші, а відповіді — жодної! Тож було не до сну. Іноді вони, не змовляючись, вставали серед ночі, ви- ходили з печери, всідалися на камені, слухали шум моря. Над ними висіло чорне шатро з чужими зоря- ми і сузір'ями, що вже стали знайомими і ніби своїми. Та серед усіх сузір'їв було одне, що, як магнітом, при- тягувало їхні погляди. Кассіопея, шоста зірка Кассіо- пеї. — Сонце, Сонечко,— шепотіла Єва, і на душі ста- вало затишніше, коли дивилася на шосту зірку Кассіо- пеї. Там — люди. Земляни рідні. Люди Сонця. Там багато-багато людей. А хто їм допоможе тут?.. Єва вже чула в собі нове життя — і раділа тому життю, і страхалась... Зайшли до печери десь аж під ранок, полягали на своїх лежаках і деякий час вдавали, що сплять. — Все одно ти не спиш,— озвалася Єва і сіла на лежаку.— Хоч би ранок швидше. — І ти не спиш,— стиха промовив Адам. — Страшно мені, та... що зробиш. У мене під сер- цем уже б'ється дитя. Хочеш почути? Адам схопився і підбіг до Єви. — Дай руку,— вона взяла його руку і притулила до живота.— Відчуваєш? Од хвилювання він нічого не відчував, а Єва запев- няла, що дитя вже штовхає ніжкою. — Пригадуєш, що тобі сказав батько, коли ти зби- рався у космос? — Чоловік мусить лишити на Землі продовжувача роду, а тоді може й летіти до зірок,— слухняно відпо- вів він. — Ось я народжу тобі продовжувача роду. Майбут- нього астронавта,— вона ткнулася лицем Адамові в плече і тихо заплакала.— Це я від щастя,— поясни- ла.— Скільки мріяла стати матір'ю, і ось... Моя мрія збудеться, а я боюся... Адам пригорнув її, і в його обіймах вона заспокої- лась. Навіть задрімала. І бачився їй сон. Широке по- ле, зелена трава. Там і тут кульбаби квітнуть. Вони — вісім астронавтів — ідуть до ракети, що понесе їх на орбіту до <Геліоса”. На шпилі башти вже спалахнув застережливий вогник. Єва хоче сісти в ракету, аж бачить, як зеленим полем космопорту за нею біжить білявий хлопчик і махає ручкою. “Син”,— думає вона і хоче кинутись до нього, але не може ворухнути ані рукою, ані ногою. А звідкілясь несеться музика — сум- на, хвилююча. Прощання з Батьківщиною... “Синку, чекай мене на Землі, я повернуся!..— кричить Єва до білявого хлопчика, але її слова заглушує сумна і хви- лююча музика, що наростає і заповнює її всю... Слу- хаючи полонез, Єва плакала вві сні, і сльози капали Адамові на груди. А вранці вона подивилася на нього усміхненими очи- ма, під якими з'явились ледь видимі синці, і м'яко сказала: — Ти ж не забувай про пелюшки... На пелюшки потрібні були шкури, й Адам зібрався у Мідні гори на полювання. — Ніколи не думала, що буду замотувати свою ди- тину в козячі шкури,— бідкалася Єва.— Це ж треба до такого дожитися! — Не в козячі шкури, а в замшу, яку я виготовлю до народження продовжувача нашого роду. А замша— це рідкість. На Землі ніхто не дозволить собі такої роз- коші — замшу на пелюшки. Коли вже виходив із печери, почепивши через плече торбу з луком і стрілами, взявши ще й списа, Єва рап- том сказала: — І я піду з тобою. — Але ж я в гори збираюся. — І я у гори хочу. Повинна ж і я навчитися стрі-
ляти з лука. — Правильне в тебе бажання. На безлюдній планеті і жінка мусить уміти володіти зброєю. Дорогою Адам і справді вчив її, як тримати лук у руках, як класти стрілу на тятиву, як відтягати її, ці- литись. Після кількох спроб Єва вже могла поцілити стрілою в дерево і цим дуже пишалась. У Мідних горах вони пробули цілий день. Адам по- казував їй розсипи мідних самородків, поклади каси- териту — олов'яної руди. Потім завів Єву в одну з ущелин, і серед піску вони збирали коштовне каміння: то смарагд, то сапфір, то гранат або агат, траплялись опали, рубіни, яшма і навіть зоряний сапфір. Очі у Єви збуджено горіли, вона сплескувала руками і захопле- но вигукувала: — Яке багатство! Яка краса! Я вся буду в коштов- ному камінні.— І зітхала: — Ось тільки ніхто із зем- них жінок не позаздрить мені. Задумалась, спохмурніла, а тоді, зненацька роз- махнувшись, кинула ті коштовні мінерали у високу траву. — Хай усі знають, як я запросто розкидаю коштов- не каміння! Ах, яка я багата! Ціла планета належить мені. Подумати тільки: не цариця, не королева, лише кандидат наук, а мені належить ціла планета з такими коштовними мінералами. Ось тільки підданих немає. — А я? — З одним підданим царства не збудуєш. — Чому б і не спробувати? — Та вже ж пробуємо. Побачимо, що з цього вийде. Відпочивши в холодку, рушили далі й невдовзі ви- йшли на той хребет, з якого вони бачили Чорний при- вид. — Ходімо встановлювати контакт,— весело сказала Єва. Піднялися на гребінь. Першим зійшов Адам, і не- вдовзі на гребені протилежного хребта — сонце вже світило їм у спини — в тумані з'явився давній знайо- мий — Чорний привид. — Привіт, друже! — махнув йому Адам рукою. Чор- ний привид відповів помахом.— Це я, Адам. Немає лю- дей на цій планеті, то хоч ти стань нам другом, безті- лесний привиде! ^ І ледве біля^Адама стала Єва, як по той бік поруч із Чорним привидом з'явилася ще одна фігура — жі- ноча. Теж у чорному. — От нас уже й четверо на цій планеті. Як усе прос- то! Зійшли ми на хребет — і нас уже стало четверо. Правда, ті двоє мовчуни, але все одно вони схожі на людей. Привиди були дуже схожими на людей, тільки не видно було їхніх облич. — А їх оживити можна? — раптом запитала Єва. — Треба їх матеріалізувати, і вони оживуть. — Коли б тіні матеріалізувалися, то ми б з тобою вже й не протиснулися на цій планеті з-за Адамів та Єв. Але то були б копії, а не оригінали, — Оригіналів, дорога моя, і серед живих людей небагато. А все копії, копії, копії... Ніби ж людина живе, трудиться, над чимось навіть замислюється, а придивишся — копія. — А може, й ми з тобою чиїсь копії? — Не думаю. — Чому? — Копії не захотіли б летіти з Землі — затишної та обжитої — у невідомі зоряні світи, не знаючи, що їх там чекає. Копії бережуть себе, обростають речами в комфортабельних квартирах чи жирком на роботі. А летіти в зоряні світи за тридев'ять земель, ризикува- ти собою і своїм благополуччям їм ні до чого. Ризи- кувати можуть тільки оригінали. На них Земля три- мається. А копії... Особливо їх багато в літературі, тут для них роздолля, рай земний, як казали колись у давнину на Землі. Самі в душі копії, вони копіюють твори із неймовірною легкістю. І видають ті копії під виглядом оригіналів. Але копія є копією, як її не мас- куй. А оригінали видаються рідко, не щороку, як не щороку можна написати справжні твори. А поки що йде гра в копії. Але я вірю, що на Землі настане такий час, коли люди-копії нарешті переведуться, а зали- шаться тільки оригінали. Ось тоді гомо сапіенс відра- зу підніметься на вищий щабель. — Яку зливу асоціацій викликали у тебе ці при- види, — здивувалася Єва. — А якщо трапиться так, що зникнуть оригінали, а на Землі лишаться тільки копії? — Тоді... прогрес зупиниться. Піде деградація. Ось чому копії завжди заздрять оригіналам і за певних соціальних умов стають дуже небезпечними. Ти істо- рію людства добре знаєш — скільки таких періодів було, коли владу захоплювали копії і що вони тоді чи- нили. Хто змусив отруїтися у Давній Греції мудреця Сократа? Копії! Вони не могли стати такими оригіна- лами, як-от Сократ, а тому знищили мудреця. А хто спалив Джорданр. Бруно на багатті? Копії! Людські копії або копії у вигляді людей. Хто переслідував Га- лілея? Теж копії. Копії стріляли в Пушкіна і Лєрмон- това, переслідували Шевченка й Овідія, виганяючи їх подалі від людей, на край світу. А хто убив Гарсіа Лорку? Теж копії із фашистськими свастиками, копії, що захопили владу і які терпіти не могли оригінальних людей, котрі не підкорялися їм, копіям, біля держав- ного кормила. Хто відрубав голову Улугбеку? Копії! Копії! Вони знищують оригіналів, щоб їх ні з ким було порівняти і щоб ніхто не знав, що вони всього лише копії. Так вони довго гомоніли, стоячи на гребені хребта, освітлені вже призахідним сонцем. Щоправда, гово- рив Адам, а Єва слухала. Він жестикулював руками, і його безтілесний двійник, його копія на протилежно- му хребті, теж жестикулювала і копіювала Адамові рухи. І це було як наочний приклад до Адамової про- мови про копії. 17 Вечорами Адам м'яв шкури. Гора вим'ятих шкур росла й росла. Єва посміювалась, киваючи на ту гору. — Ти гадаєш, я народжу тобі відразу десятеро ді- тей? — Пелюшки, Євочко, завжди знадобляться. Адам м'яв шкури, й одноманітні рухи, як не дивно, заспокоювали його. З кожним тижнем вагітність давалася Єві все важ- че і важче. На виду змінилася, обличчя загострилося, на ньому з'явилися коричневі плями, під очима по- стійні синці. До всього ж вона стала коверзливою, як ніколи. Та найгірше було з їжею. Попрохає вона, приміром, фазана, Адам добуде, за- пече його в багатті й ніжне, паруюче м'ясо подасть до столу, себто на камінь, що править їм за обідній стіл. — Що це? — підозріло принюхується до м'яса Єва. — Фазан, якого ти замовляла. — Я замовляла фазана? — дивується вона.— Це то- бі просто здалося. Фазана я терпіти не можу. — А що б ти хотіла, моя дорога, з птиці чи з риби? — Ну... хоча б...— Єва напружено думає.— Хоча б мідій!.. Я вже так давно не їла мідій! Не кажучи й слова і не витрачаючи й хвилини часу, Адам виходить з печери, спускається в бухту, роздя- гається і запливає за прибій. Раз по раз пірнаючи, від- дирає од підводного каміння десятків зо два мідій, приносить їх до печери, пече у багатті, і по якомусь часі ніжне оранжене м'ясо вже лежить у бронзовій мисці, розносячи апетитні запахи. — Євочко!.. Твоє замовлення виконано, перед тобою найкращі мідії Леонії. Єва сідає до каменя-столу, наштрикує шпичкою шматочок оранжевого м'яса, довго й підозріло до ньо- го принюхується і, зрештою, сердито кидає: — Знову мідії? Я ж їх терпіти не можу! Ти на злість мідіями мене годуєш. Адам терпеливо й спокійно вислуховує і говорить: — Вибач, будь ласка. А що б ти хотіла, моя дорога? — Риби! — вередує Єва.— Так, так, я хочу риби. Мені здається, я вже давно не їла риби. Через годину Адам повертається із великою риби- ною, проштрикнутою списом. А ще по якомусь часі у бронзовій мисці парує запечена риба. Але й од риби Єва відмовляється. І раптом викри- кує ; — Хочу фазана! Так, так, хочу фазана!.. Адам дістає миску з м'ясом фазана, яку він пода- вав ще зранку, і врочисто ставить на стіл. І Єва з апетитом їсть фазана. Якось Адам наткнувся на гриби, що своїм виглядом і формою нагадували знані на Землі боровики. Отож зварив суп з м'ясом та грибами. Коли заніс до печери паруючий казан, то пахощі, як казала потім Єва, “тро- хи не збили її з ніг”. Ті пахощі й заманили печерного ведмедя. У той вечір, коли вони всілися за кам'яним столом і глава хоч і маленької, але зразково-показової сім'ї розлив у миски юшку, почулося гупання, а потім со-^ піння. — О, ще когось у гості несе! — жартома сказав Адам і відклав ложку.— Повечеряти не дадуть. У ту ж мить розляглося таке ревіння, що луна в пе- чері ледве не поглушила всіх. Не розгубившись, Адам і собі закричав: — Ану забирайся звідси геть! Дай спокійно пове- черяти! Бо, як вийду, не поздоровиться! Адамова впевненість мала під собою грунт: по-пер- ше, у нього були спис, сокира і лук із стрілами, по- друге, і це головне, був упевнений, що у вузький про- хід печери ведмідь не пролізе. Як не дивно, але Єва не злякалась. Можливо, вона б і запанікувала, але в цей момент побачила, що Нявкун- чик з переляку вистрибнув Адамові на голову і почав бити його хвостом по обличчю. Єва засміялася, роз- ливаючи з ложки юшку. А непрошений візитер застряв у вузькому проході — ні сюди, ні туди — і гатив лапою по камінню. Тим часом Адам, різко змахнувши рукою і збивши кота з голови, кинувся до багаття, схопив палаючу го- ловешку і ткнув її в пащеку нічному гостю. Заревівши, той в одну мить щез, тільки довго було чути його сер- дите ревіння, що віддалялося. — Десятому закажеш, що непрошеним по гостях ходити не годиться! — навздогін кричав Адам.— Удру- ге не сунешся в печеру, де живуть двоногі істоти! Я до твоїх печер не заглядаю, і ти в мою не лізь! І повернувся до Єви. — Шкода, стільки м'яса втекло! І, наче нічого й не трапилось, вони сіли вечеряти. Адам з Євою до свого каменя-столу, а Нявкунчик, усе ще не заспокоївшись (щетина на ньому грізно гороїжи- лась, і він сердито гатив себе хвостом по боках), обе- режно підійшов до своєї черепашки. Невдовзі всі троє були зайняті юшкою. Юшка і справді була смачною. 18 Закінчилася зима, а з нею і сухий сезон. Задув, набираючи силу, північно-західний пасат, у вилинялому за зиму, білястому небі нарешті з'явили- ся хмари, і невдовзі перші дощі — рясні та дружні — Прибили пил на Великих Рівнинах, зашуміли очерета- ми на ріках, захльоскали на озерах. Настало літо. Сіренький небозвід наче хто підсинив — на очах за- голубів. Одного такого дня, коли відбувалися вищеописані приємні опади і голосніше від звичайного на озерах галасувало леонійське птаство, Адам повертався з по- лювання. Повертався не з порожніми руками: в одній ніс лук (стріли виглядали з торби, що висіла через пле- че), а в другій тримав важенного дудака, кілограмів на дванадцять-п'ятнадцять — аж руку відтягувало! І головне, з першої стріли взяв, бо таки навчився воло< діти луком. Такого дудака вполювати б на Землі — сенсаціяі “Як повідомив представник Товариства мисливців та рибалок, член цього товариства геолог Адам Весна під час відпустки вполював рідкісну дрохву вагою майже пуд”. Напевне, так писали б на Землі газети в неділь- них випусках, а тут і похвалитися ні перед ким. Єна вже звикла, що він регулярно приносить такі трофеї, тому й уваги не звертає, ніби так і повинно бути. Та-ак... Дрохви тут ваговиті, чи й понесеш в одній руці. Йшов Адам голий до пояса — дощик-бо теплий, як душ. Гарний дощ! Засмагле, міцне тіло відливало брон- зою. Дудакові крила (щоб не волочилися по землі) він зв'язав перевеслом з трави і ніс за міцні ноги, час од часу міняючи руки. На душі було спокійно і ра- дісно. Дощ то затихав, то знову рясно припускав, у голубо- му небі плавало не жарке зараз Сонце з своїм супут< ником, то пірнаючи за хмари, то виринаючи на чис- товоддя неба, й Адамові хотілося застрибати, як колись у дитинстві, вигукуючи: “Сліпий дощ!.. Сліпий дощ!..” І хоча Великі Рівнини зеленіли круглий рік, однак з початком літа і теплих дощів наче омолоджувались. Зелень ставала смарагдова, наче щойно з'явилася на світ білий і ще не відала, що таке сухий сезон — гаря- чий і бездощівний. Адам повернув до річки Єви і пішов її лівим ви- соким берегом. Річка в сухий сезон, себто взимку, бу- ла тиха й присмиріла, а влітку бурхлива, норовиста, як і та, чиє ім'я вона носить. Дощ припустився, і по всій широчині ріки здійня- лася хлюпавиця — одночасно лопались тисячі буль- башок, і в повітрі аж дзвеніло. На мілинах, попід оче- ретами, стояли, сутулячись, довгоногі та довгоносі бушлі, та в очеретах, незважаючи на дощ, кричало птаство. До вілли “Кам'яні пенати” лишалося хвилин з де- сять ходу. Адам поміняв руки. І подумав: “Якщо на- родиться син, неодмінно навчу його стріляти з лука. Без лука на Леонії не виживеш”. Згадав Єву і прискорив ходу: як вона там? Пологи можуть початися з дня на день, і він остерігався на- довго залишати її саму. Лякала неясність, непевність їхнього становища. А раптом виникнуть ускладнен- ня? До кого бігти за допомогою?.. А втім, що буде, те й буде. Дощ поступово затихав, виглянуло Сонце з своїм супутником, і над Рівнинами встали аж дві веселки. Точнісінько такі, які він не раз спостерігав у дитин- стві, у далекому звідси Придніпров'ї. І здалося Ада- мові, що він удома, що гроза застукала його зненацька у степу. Й ось він, мокрий та забрьоханий, перестри- ” буючи через калюжі, поспішає додому, а навстріч йо- му біжить мати... Молода його і гарна мати, а він сам — маленький хлопчина. “Ну де тебе носило? Така гроза була, а тебе немає. Що я мала думати?..” Зусиллям волі одігнав від себе те видиво. Бо спога- ди тільки щемом пекучим проймають груди і потім довго ходиш сам не свій. Ось і бухта. Ще здалеку Адам побачив тотем і при- вітно махнув йому рукою. Стоїть тотем — крилатий охоронець їхнього роду,— значить, усе гаразд. Аж з душі відлягло. Але відразу ж стривожився: Єви біля печери не було, а вона завжди очікувала його на майданчику, на отім-он камені сидячи. Адам поклав під скелю дрохвача й обережно піді- йшов ближче. З печери долинав якийсь дивний звук: не то хтось стиха наспівував-намугикував, не то гомо- нів — ніжно, м'яко, щасливо... Слів не розібрати, але голос був такий умиротворено-радісний, що Адам за- стиг, мов заворожений... Здається, ще на Памірі, коли він лежав у гірській обсерваторії з високою темпера- турою, ось так йому тихо наспівувала Єва. Адам зробив ще крок і застиг. Із печери долітав спів. ваа співала комусь. Вона співала до когось... І вза- галі, це було щось нове. За останні півроку він жод- ного разу не чув, щоб Єва співала. Та ще так проник- ливе, із щасливою ноткою у голосі. І коли нарешті Адам збагнув, що то співає мати — молода мати! — його з голови до ніг обдала тепла хви- ля: так може співати тільки мати своєму дитяті. І тут почувся ще один звук, що змусив його здриг- нутися і завмерти в солодкій напрузі. Такого звуку Адам ще ніколи не чув, він його просто не знав. Але здогадався: то плаче дитина. Він хитнувся і вхопився рукою за край скелі. Отже, їх на Леонії уже троє! — Ой, які ми крикливі! — озвалася Єва, і по голо- су Адам відчув, що вона радіє.— Ану ж бо ще... ще покричи. На цій планеті дитячого плачу ще ніхто й ніколи не чув, то кричи, мій маленький, кричи голос- ніше й сміливіше! А тато почує і прибіжить. Тато наш полює десь і не знає, хто на світ білий з'явився, хто населення Леонії збільшив. Адам зробив було рух, щоб забігти в печеру, і спи- нився, бо хотілося ще стояти отут і слухати дзвінкий плач немовляти і щасливий голос матері. А мале пла- кало так галасливо та дзвінко, і так ніжно щебетала до нього мати, що Адам ладен був стояти отут цілий вік і слухати, слухати, слухати й упиватися... “Хто ж народився?” — подумав він і, ніби відпові- даючи на його німе запитання, почувся голос Єви: — Ой, як же ти гарно ніжками дриґаєш, хлопчику мій леонійський! Син! Син!! Син!!! — Дриґай, дриґай ніжками, мій маленький,— гомо- ніла Єва.— Планета велика, бігати є де, так що зміц- нюй свої ніжки. А мама тебе зараз перемотає в сухень- ке... Ах, які м'якенькі шкурки! Тато так постарався, замшу, як шовкову, вим'яв. Для синочка свого. Ну, йди, йди до мене, голячок ти мій!.. Дриґаєш ніжками, а того й не знаєш, що ти перша людина, яка народи- лася на цій планеті. Так потім і в біографії писатимеш: народився другого року нової ери на планеті Леонія в системі зірки А, сузір'я Центавра... “І звідки у неї стільки ніжності? — подивувався Адам.— Ніколи б не подумав, що Єва може бути та- кою!..” — Хлопчик з Леонії! Як гарно звучить: хлопчик з Леонії! Чуєш, синочку мій? Єдиний у всьому Всесвіті хлопчик з Леонії. Навколо Адама враз стало світло-світло. З-за хмар виглянуло Сонце і засяяло в голубій, аж синій, небес- ній ополонці. Великі Рівнини стали такими зеленими, аж очам боляче було дивитися. А на морі почувся шум — тихий, заспокійливий. Він наростав, ближчав, і вже в бухті залопотіло. Пішов сліпий дощ. Адам стояв під тим дощем і посміхався. Який теплий та ласкавий сліпий дощ! Дощ припустився дружно, рясно, весело. А Єва стиха наспівувала у печері: Котику сіренький, Котику біленький, Котку волохатий, Не ходи по хаті, Не буди дитяти!.. Адам вслухався у музику її співу і думав, що від- нині його життя стане зовсім іншим, віднині засяє нова грань, незнана досі, незвідана... Але в ту мить його пойняв страх. Стало страшно від однієї лише думки: до Землі звід- си далеко, так далеко, що й збагнути ту відстань не можна. А раптом його син ніколи не зустріне людей? Раптом він буде приречений усе життя провести на безлюдній планеті? Вони з Євою спізнали щастя, а що їхній син спізнає, коли самотнім житиме на планеті? Від тих думок стало так важко на душі, так гнітю- че, що Адам поспішив розвіяти тривожні думки. Ні, ні, Земля не полишить їх у біді. Земля виручить, і син його буде з людьми. Він підійшов до тотема, обхопив стовп руками, при- тулився до нього щокою. — Ну, охоронцю нашого роду, чув, як співає у пе- чері Єва, чув, як дзвінко плаче мій син? Нова людина на Леонії, і тобі її охороняти й берегти. Адам дістав свій бронзовий ніж і вирізав на тотемі: “Адам + Єва = Адам” — Ось так, тотеме,— гомонів до стовпа.— Мій бать- ко Адам, я Адам, тож хай і син мій теж Адамом зва- тиметься. Батько — Адам Весна-Перший, я — Адам Весна-Другий, а син хай буде Адам Весна-Третій. Щоб рід наш Весен ніколи не уривався в світі білому. З печери лінькуватим перевальцем вийшов Нявкун- чик, потягнувся на передніх лапах, вигинаючи лиску- чу спину, і смачно позіхнув. Загледівши господаря, пі- дійшов до нього і, високо задираючи хвоста, заходився тертися об .його ногу. І муркотів, муркотів, наче щось хороше-прехороше розповідав на своїй котячій мові. Дощ припустився ще дужче, на морі Спасіння стояв лункий виляск, а на Великих Рівнинах у голубизні не- ба сяяло сонце, мов намальоване. Син, певно, заснув, бо Єва наспівувала вже зовсім тихо: Дитя буде спати, Котик воркотати, Ой на кота — воркота, На дитину — дрімота, А-а-а... а-а-а!.. Адам слухав, і по його щоках, змішані з дощем, текли сльози, такі ж світлі та радісні, як сліпий дощ на планеті Леонія. ЧАСТИНА П'ЯТА А ЗОРІ СВІТЛІ, ЯК НАДІЯ І дять по річних своїх орбітах нав- коло Сонця дев'ять планет, дев'ять сестер і братів. А називаються во- ни... Хі-і, забула. Це ж треба, га? Забула, як називаються дев'ять планет Сонячної системи. Ай-ай- ай!.. — А я знаю,.я знаю, ага! — Ану ж бо скажи, синочку. — І скажу, і скажу!.. Венера, Марс, Меркурій, Сатурн... — Молодець. А далі? — Зараз, мамо, зараз. Я вчо- ра знав, ще й татові розказував. Чесне-пречесне, вчора знав... Ага, згадав: Нептун, Юпітер, Уран і Плутон. Всі, мамо! — Отакої! А рідну планету нашу ти й пропустив. Як називається голуба планета людей? — Земля! Земля! Земля!.. Найголовніша планета. — Для людей — так, а для Всесвіту Земля — піщинка, пилинка в безмежному Космосі. Колись люд- ська уява про світ викристалізувалася спершу в формі геоцентризму: Земля в центрі світу. Потім — геліо- центризму — Сонце в центрі світу. Потім — галактиз- му і нарешті — метагалактизму. Але для людей Земля була і буде центром життя. Колискою людства. — Мамо, а чого ти?.. У тебе сльози в очах. Ти пла- чеш? — То дим, синочку, зайшов мені в очі. Ах, який поганий дим! Ану геть іди звідсіля! Йди, йди, ти не- хороший. Тікай з печери та в небо краще лети. Там тебе ч^кає привілля. — А чому дим по очах ходить? Йому ходити біль- ше ніде, еге? — Так, так... — І неправда, неправда! Ти завжди плачеш, коли згадуєш Землю. І ховаєш свої сльози од тата. Тобі ду- же-дуже хочеться на Землю? — Ох ти ж мій зіркоокий хлопчику!.. Але урок ще не закінчився, і тому не будемо відхилятися. Скажи мені, синочку, чому Земля називається планетою лю- дей? — Тому, що... На Землі люди живуть! — Вона єдина планета людей у Сонячній системі. — А за Сонцем е люди? — Земляни вже друге сторіччя шукають у Космосі братів по розуму. Проте ні зоряні кораблі землян ще не зустрічали людей у Космосі, ні радіосигнали не при- несли нам нічого втішного. Але в одній лише нашій Га- лактиці сто мільярдів планет — хоч на деяких, а му- сить же бути життя. Бо не може людина змиритися з думкою, що вона єдина у Всесвіті. Це було б жахливо. — Ма, а хто такі люди? — Та я ж тобі вже не перший раз розповідаю, що ми з тобою — ти, я і тато — люди. А про людину сказа- но, що вона — істота, яка стоїть на найвищому щаблі розвитку живих організмів на Землі. Як біологічна істота вона належить до роду людей (гомо). А рід гомо на Землі представлений лише одним видом — Люди- на розумна, гомо сапіенс. Ми з тобою вивчали це на минулих уроках. Хіба вже забув? — І не забув, і не забув. То я і є — люди? — Ну звичайно ж. — І ти людина, і я людина. І тато, бо він дуже доб- рий,— навчив мене стріляти з лука, кидати спис, три- мати ніж у руках, розбиратися в слідах на землі і пла- вати мене навчив... Вогонь добувати мене тато теж на- вчив. А люди всі такі, як ти, я і наш тато? — Звичайно. — Такі-такісінькі? — Такі-такісінькі, синочку. Тільки одні високі, дру- гі низькі, одні біляві, інші чорняві, одні веселі, другі сумні, одні тихі, інші гамірні, одні добрі, другі, на жаль...

— А другі злі? — На жаль, ще й такі люди зустрічаються на Зем- лі. Недобрі. І навіть жорстокі... Але колись усі люди будуть тільки добрі. — А погані до якого роду та виду належать? — Теж до гомо сапіенс. — Ні, вони належать до гомо нехороших. — Можливо, ти й маєш рацію, хлопчику. Але бу- демо вірити в краще. Будемо вірити, що гомо погані зникнуть із Землі, а залишаться тільки гомо сапіенс. Багато людей на Землі, більш як десять мільярдів. — А на нашій планеті скільки людей? — На Леонії, на планеті нашій, лише троє людей. Тато, ти і я — от і вся наша сім'я. Дружна і хороша. — А чому тут немає людей? — Тому, що тут... немає тат і мам. — А такі люди, як я, на Землі є? — Такі люди, як ти, синочку, на Землі називають- ся дітьми, їх багато-багато на Землі. — А коли ми повернемося на Землю, я людей по- бачу? — Ну звичайно ж. — От здорово! Хочу на Землю, щоб подивитися на людей, які називаються діти. З ними можна гра- тися? — Скільки завгодно. — Хочу на Землю! Хочу на Землю! — Ох, синочку, я теж хочу на Землю. — Тобі знову дим зайшов ув очі? — Зайшов, синку... — Я вижену дим, щоб він не ходив по твоїх очах. 1 тоді ми підемо на Землю. Тата заберемо також. — Не дійдемо, бо дуже далеко. Ніжки у тебе потом- ляться. Та й дороги ми не знаємо на рідну Землю. — А ти ж розповідала мені... і показувала ввечері сузір'я Кассіопеї. І там наше Сонце. Ти казала, що до Землі від Сонця уже близько. От і ходімо до Сонця, а потім до Землі... — Будемо тут чекати людей, синку. — А довго нам ще чекати людей? — Уже недовго. Тобі скільки років? — Сьогодні чи... завтра? — Сьогодні. — Сьогодні мені... років, років... Аж сім років. — Та два роки ми без тебе з татком жили. Всього дев'ять. Виходить, що людей нам ще треба чекати п'ять років. Або й шість, як корабель затримається. — А це багато — шість років? — Як тобі сказати, синочку... Коли є любов, то шість років як одна мить пролетять. А без любові шість років — немов вічність. — А я знаю, а я знаю!.. У тебе є любов. — Звичайно. Я ж тебе люблю. — І тата також. — Синку, у нас зараз має бути урок математики. — А ти мені раніше скажи, хто такий братик? — Ну це... такий хлопчик, як ти. — А чого в нас немає такого хлопчика, як я? Мені он тато казав... “Тобі, каже, Адамчику, ще братика треба, от вам би весело було на Леонії бігати...” І Адамчик схопився на ноги. — Ану зачекай, урок ще не закінчився. Зараз за- ймемося відніманням. Ось тобі приклад. Нас троє: ти, я і тато. Якщо одного відняти, скільки нас лишиться? — Я не буду цей приклад вирішувати. Бо він пога- ний. Хочу, щоб нас завжди було троє. А додавати до нас можна. — Кого ж ти до нас додаси? — Братика! І тоді нас буде... буде четверо. От як я хочу рахувати! І з цими словами з печери вискочив жвавий та мет- кий хлопчина семи літ від роду, засмаглий, прудкий, непосидючий, у коротеньких шкіряних штаненятах- шортах та в шкіряній безрукавці. Підстрибуючи то на одній нозі, то на другій, хлопчик вигукував: — Гуляти! Гуляти!.. Цілий день буду гуляти де за- хочу! — Ти ж куди, Адамчику? — вибігла за ним Єва.— Урок арифметики ще не закінчився. А потім ще урок історії нас чекає. — Ми вже вивчили з тобою історію первісного су- спільства Землі. А я — первісний. — Ти не первісний, ти,— мати засміялась, розку- йовдивши синові чубчик,— уже зовсім цивілізований. Ну, майже зовсім. — А тато казав, що я ще первісний. — Тато жартував... Ти належиш до людей епохи Космосу, до цивілізації першої групи, яка вже завою- вала Сонячну систему і відрядила зоряні кораблі до інших сузір'їв. — Так я ж не на Землі народився. — Ох ти ж мій леоніець маленький! Єва м'яко посміхнулася. До сина, до світу білого, до самої себе, до своїх ду- мок, до свого щастя. Вона змінилася за сім років мате- ринства. Форми тіла м'яко заокруглились, налилися зрілою снагою, отією незбагненною жіночністю, яка так зваблює чоловіків. І вся вона зробилась якась м'як- ша, ніжніша, рухи стали неквапливі, плавні. У світлих очах — світла радість. І ще щось з'явилося на обличчі таке, ніби вона нарешті відкрила те, що мусить відкри- ти для себе кожна жінка. На обличчі, у всій поставі, в кожній клітинці її до- зрілого тіла відчувалося, що вона вже мати, що, як жінка, повна принад і снаги і що вона щаслива. При- речена на щастя і те щастя сприймає як належне. Щаслива собою, чоловіком, сином, життям. Може, тому її світлі, променисті очі випромінювали тиху, світлу радість, радість любові, материнства, жіно- чності. Свою щоденну радість, своє щастя Єва відчувала й боялася. Часом їй ставало моторошно. Надто вона бу- ла вже щасливою. А той, хто вельми щасливий, мусить відчути і нещастя. Для всесвітньої рівноваги. Бо все у світі має свою рівновагу і ніхто й ніщо не може дов- го триматися на самому щасті. Єва лякалася своїх думок, але ніяк не могла їх по- збутися. А втім, вона вже спізнала горе, трагедію, від- чай, коли загинув “Геліос”. Для рівноваги світ послав їй любов, щастя. І коромисло вирівнялось. Адам-старший добродушно посміювався з її, як він м'яко казав, доморощеної теорії, що все у світі ходить у парі. “Людина сама коваль свого щастя,— любив по- вторювати він слова свого предка-коваля.— А власни- ми руками викуване щастя — то надійне щастя. Адже нам,— запевняв він,— ніхто не дав щастя. Ні згори, ні знизу, ні з боків. Космос послав нам біду, безвихідь. Загнав у тупик, з якого, здавалось, не було вже вихо- ду. А ми знайшли вихід. Більше того, викували власне щастя. А коли щастя у наших руках, то його вже ні- хто не відбере...” — Мамо, мамо, а он і тато йде! Наш тато йде! — за- гукав Адам-молодший і замелькав п'ятами до річки. Провівши сина поглядом, Єва справді побачила бать- ка. (Вона вже років із п'ять як стала звати Адама бать- ком, а він її — матір'ю). Ішов він неквапливо, міцним, упевненим та розміреним кроком, та його впевненість вселяла впевненість і в неї. Простував з виглядом ха- зяїна, який після трудів праведних повертається до- дому, до сім'ї. Був убраний у все “мисливське”: міц- ні шкіряні шорти з кишенями спереду та з боків, під- перезаний широким шкіряним поясом із бронзовою пряжкою (сам відлив), шкіряна безрукавка, теж з ки- шенями на грудях і трьома бронзовими ґудзиками; але безрукавки він ніколи не застібає, тож груди — завжди відкриті сонцю. На ногах — щось схоже на м'які кап- ці, у них можна безшумно підкрадатися до здобичі. За останні роки і він зміцнів, змужнів, покремезнішав — силою і здоров'ям налився. Чи й упізнаєш тепер у ньо- му того м'якотілого Адама, який летів на “Геліосі”. Раніше він не терпів ніякої рослинності на обличчі, а це років зо два тому раптом відпустив бороду. І во- на — еспаньйолка — йому таки пасувала. Борідка зро- била Адама соліднішим і... гарнішим. Справжній муж- чина — сильний, надійний, упевнений у собі. А з та- ким чоловіком і дружина квітне на осонні. На голові в Адама щось схоже на сомбреро, також із шкіри і власного крою та шиття. І, до речі, фантазії. Через пле- че висить торба, пошита із лап того першого ведмедя, котрий колись необачно завітав до них у гості. Із торби виглядає лук і пучечок оперених стріл. У правій руці тримає спис із блискучим наконечником. З одного кид- ка той спис наскрізь пронизує звіра чи птаха — силь- ний Адам! Біля пояса висять шкіряні тороки з пет- лями-удавками на кінці. На тороках висять два фаза- ни — сяють райдужним пір'ям. Усе це Єва побачила в одну мить, а в наступну вже рушила батькові навстріч. Йшла неквапливо, м'яким, скрадливим кроком, несучи йому на губах і в очах посмішку радості, а у всьому тілі — сильному і пруж- ному — розливалася хвиля снаги. Адам підхопив сина на руки, підкинув над головою, упіймав і, знявши свого бриля-сомбреро, надів хлоп- цеві на голову і посадив собі на плечі. Останні кроки до чоловіка Єва кинулася підбігцем і вдарилась грудьми об його груди. Однією рукою притримуючи сина, другою Адам пригорнув її до себе. — Ну, батьку, ми тебе зачекалися. — А полювання, мамочко, не просте діло, вимагає часу й терпіння. Доводиться довго вистежувати й під- крадатися до птиці. — Але ж вони людей не знають. — Людей, може, й не знають, але мене вже встигли пізнати,— показав він міцні білі зуби. — Купатися, купатися! — задзвенів угорі синів го- лос, і він босими ноженятами загамселив батька по грудях. Купалися у річці Єві. Вода була світла, прозора, чиста й приємно-прохо- лодна. Роздягнувшись, пострибали з кручі: плавали, галасували, як діти, бризкали одне на одного. Потім батько з матір'ю сплели руки, а син вилазив на них, його піднімали високо, і він стрибав у воду, мов із трампліна. Накупавшись, полягали на прибережному піску, ніжились на сонці. Адам лежав на спині і, заклавши міцні руки за го- лову, дивився у небо. Мати лягла біля нього, поклала йому голову на груди і теж дивилася в небо. Цієї ночі їй снився Руслан, перший її чоловік, ра- діоастроном “Геліоса” Руслан Булат-Бек. Перший рік перебування на Леонії Єва раділа, коли він їй снився, а цієї ночі вві сні сказала йому невдо- волено: “Чому ти мені снишся, Руслане?..” “Як—чому? — здивувався він.—Адже я твій чо- ловік. Законний до того ж”. “Був,— зітхнула вона.— А тепер ти — мертвий”. “Але ж я живий! — обурився він.— Я стою перед тобою і розмовляю”. “Ні, ти мертвий,— надто жорстоко говорила вона.— Я оплакала тебе. Я хотіла піти за тобою на той світ, у небуття, але Адам мене врятував... А потім життя є життя. Через два роки після твоєї загибелі я вийшла заміж за Адама Весну-Другого”. “Вийшла?.. Ти просто стала з ним жити”. “Брутальність тобі не пасує. Я завжди знала тебе елегантним і ввічливим. Адам мій чоловік, ми з ним розписалися на тотемі. Чоловік, а не коханець. А шлюб ми з ним оформимо після повернення на Землю...” “Коли я відкривав планету Леонія, то не знав, що відкриваю планету своїй дружині для любові”. “Любов завжди свята і завжди права, якщо вона — любов. У мене є син,— з гордістю сказала Єва.— По- глянь, який гарний у мене хлопчик”. “А зі мною ти не хотіла мати дітей,— поскаржився Руслан.— Пригадуєш, я пропонував, а ти...” “Діти з'являються від великої любові”. “Ти хочеш сказати, що не любила мене?” “Нічого я не хочу сказати, бо... нічого не знаю. А можливо, тому, що у нас з тобою було якесь... сон- не життя. А втім, для чого все це? Тепер уже пізно, та й не треба ворушити старе. Я не хочу, щоб ти мені снився”. “Боїшся, що дізнається Адам?” Вона засміялась. “Звідки він дізнається, що ти мені снишся? Я не хочу, бо в мене вже інше життя. Розумієш, інше. На цей раз — справжнє”. “На необжитій планеті?” “Уяви собі, так. На необжитій планеті, а життя справжнє. І я вже зовсім не та, що колись була. Не та!..” Дивно, чому він їй приснився? Єва схопилась, сіла, подивилась на Адама, очима** запитуючи його; “Ти тут? Ти зі мною?..” І, нахилив- шись над ним, припала губами до його вуст. — Ти... чого? На мене так подивилася, ніби я мав кудись щезнути? — запитав Адам, коли вона нарешті звільнила його з обіймів. — Для того, щоб порахувати, скільки разів я тебе цілувала, потрібна ЕОМ.— Єва мружила очі, й ті очі були повні палкої любові. А сама з острахом думала: “Ой, я щаслива! Ой, я надто щаслива!.. Моє щас- тя — то великий скарб, от і тремчу над тим скарбом, аби не втратити його... Уже два роки, як до них, в систему зірок А і Б су- зір'я Центавра, летів рятувальний корабель Землі. Принаймні Адам так переконливо запевняв, що Єва йому вірила. Інакше бути не могло. Коли минуло сім років, протягом яких “Геліос” мав повернутися назад і Станція Далекого Зв'язку, розташована на околиці Сонячної системи, на Плутоні, не запеленгувала його, на Землю полетіла тривожна депеша: “Геліос” зник. За існуючими правилами відразу ж мала зібратися на своє надзвичайне засідання Вища Рада Космофло- ту Землі і занести “Геліос” у реєстр кораблів, що зник- ли безвісти. На великій карті зоряного неба, що займала всю стіну в залі засідань, у сузір'ї Центавра спалахнув червоний пульсуючий індикатор — це озна- чало, що там зник або терпить біду зоряний корабель Землі. Тепер усе буде залежати від того, яке рішення при- йме Вища Рада. На орбітальній Станції Далекого Зв'яз- ку щоденно знаходиться в готовності Нуль потужний рятувальний зореліт з досвідченим екіпажем на борту, головне завдання якого, знаходячись на орбіті Плуто- на, чекати сигналу тривоги. Так вечорами, коли вони сиділи на каменях біля печери і дивилися за звичкою на сузір'я Кассіопеї, на шосту її зірку, говорив Адам. І Єві навіть починало здаватися, що вона сама була присутня на засіданні Вищої Ради і бачила той тривожний індикатор, що пульсує на зоряній карті в залі засідань. — А раптом спецкорабель, що чергує на Плутоні, вже встиг кудись полетіти, де хтось теж терпить бі- ду? — нараз з тривогою запитала Єва.— Що тоді? Що, Адаме? І завмирала, боячись дихнути,— чекала од нього заспокійливої, утішливої відповіді. — Рятувальний Космічний Флот Землі має кілька спепкораблів. Зрозумій, ми прилетіли сюди не просто подивитися, що та як у системі зірок А і В сузір'я Центавра. Адже ми не космічні мандрівники, які літають заради цікавості,— таких взагалі немає. Ми прилетіли сюди за планом Гендопралола, щоб знайти планету, придатну для життя людей, для майбутньої її колонізації людьми Сонця. І ми знайшли її, планету Леонія, і про те “Геліос” встиг передати на Землю по каналу О. І що б з нами не трапилося, а Земля вже не відступиться од сузір'я Центавра, де є така зручна для життя людей планета. Отже, сюди прилетить не просто рятувальний корабель, він заодно привезе і ек- спедицію для дослідження Леонії. Через п'ять років тут висадяться спеціалісти різних галузей і займуться Леонією, а рятувальники тим часом будуть дошуку- ватися причин загибелі “Геліоса”. Експедиція збудує тут кілька станцій різного профілю, автоматичні мая- ки тощо. І тільки спеціалісти підтвердять, що Леонід справді придатна для колонізації її землянами, як сюди почнуть один за одним прибувати кораблі з об- ладнанням, технікою, людьми. Очевидно, першими ко- лоністами стануть учені та спеціалісти, а вже потім, як вони обживуться, почнуть прибувати і перші космічні переселенці... Звичайно, все це триватиме не так швид- ко, як я розказую, але так буде. В недалекому майбут- ньому. І нам з тобою просто треба набратися терпіння й чекати, чекати, чекати... Адам вимальовував перед Євою таку вражаючу кар- тину майбутньої колонізації Леонії, що у неї дух за- хоплювало. Залишалося чекати. Лише п'ять років че- кання і — тоді все зміниться. У такі вечори їм здавалося, що в чорному небі яскра- віше од звичайного сяє сузір'я Кассіопеї, особливо його шоста зірка. І здавалось, що вони відчувають на своїх обличчях навіть тепло проміння, що, долаючи морок Космосу, йде до них від рідного Сонця. Недарма ж зем- ляни гордо називають себе Людьми Сонця! Схвильована і збуджена, Єва тулилась до Адама, ла- щилась, шепочучи: — Може, хоч одну Людину Сонця обнімеш, га? Май на увазі, вона не така й погана порівняно з іншими представниками Людей Сонця. До того ж любить тебе!..

— А... син? — озивався Адам і рвучко притягував її до себе. — А я і не сплю, а я і не сплю! — зненацька луна- ло дзвінко, і до них із сміхом біг Адамчик. — Я все чув, що ви говорили. . — Ось я тобі зараз!..— удавано сварилася Єва.— Де моя лозина? Кому давно вже пора спати? Адамчик верещав од захоплення. Батько схоплю- вався і піднімав сина високо на руках, а мати, вдаю- чи, що не може дістати малого, підстрибувала, га- нялась за ними, і всі троє здіймали такий веселий гармидер, що навіть сонні чайки на прибережних ске- лях починали обурливо галасувати... Набігавшись, навеселившись, всідалися на каменях під зоряним блиском і дивилися на темне море, у яко- му спалахували різнобарвні світлячки. Адамчик по- чинав дрімати у матері на руках, а вона, схилившись над сином, стиха наспівувала улюблену пісеньку про соловейка, яку колись співала на далекому Памірі йо- го батькові: Фіть-фіть-фіть, Тьох-тьох-тьох, Ая-я-я, ох-ох-ох І Там соловейко щебетав... Пісню підхоплював батько, і вони вдвох, посхиляв- шись одне до одного, співали теж одне для одного. — А на Землі люди вміють так співати, як ви? — запитував син, і сон утікав від нього геть. — Так, як я, уміють,— неквапливо озивався бать- ко.— А ось так, як твоя мама... так нікому не дано спі- вати. Так співає у всьому Всесвіті тільки вона одна. Єва щасливо посміхалась. Тоді вона і гадки не мала, що її чекає попереду... Після сніданку Адам лаштувався у Мідні гори, а мати з сином бралися за навчання. Хоч Адамчика тяг- ло з батьком у гори (там було цікавіше, аніж займа- тися математикою чи на скелі виводити малахітом лі- тери), але мати наполягала: — Я не хочу, щоб мій син повернувся на Землю первіснообщинним дикуном печерного віку! Доки при- летять земляни, ти будеш знати все те, що знала я у твоєму віці. І навіть ще трохи більше! Через кожні три дні мати робила вихідний од на- вчання. Для сина то було святом — батько брав його тоді з собою у гори, вчив володіти луком, вистежувати здобич, збирати мінерали. О, які то були незвичайні походи! У такі дні Єва лишалася “вдома”, тобто в печері. Й тоді до неї приходила меланхолія, що переростала в ностальгію. Вона металась у печері, не знаходячи собі місця (постарілий Нявкунчик прожогом вилітав з печери й ховався у скелях, і тільки чути було, як він там жалібно нявкав). У відчаї Єва гамселила кулака- ми в стіни печери, вибігала на майданчик, а знесилив- шись, падала й непорушне годинами лежала, тільки зрідка стогнала крізь стиснені зуби. Там її і заставали батько з сином, які поверталися з Мідних гір, поверталися веселі, збуджені, задоволе- ні — з мінералами та дичиною. Адам ніжно піднімав Єву, заносив до печери і вкладав на лежаку. Розмов- ляли вони з сином пошепки, ходили навшпиньки, аби не потривожити матір. Але одне для Адама було добре: приступи носталь- гії в Єви швидко минали. І неодмінно закінчувалися приступами любові, тоді вони обоє бували неймовірно щасливими... І настав час, коли батько з матір'ю вже змушені були ховатися від сина зі своєю любов'ю. А любов ще була такою молодою і так багла усамітненості. І хоч планета безлюдна, та, як невдовзі з'ясувалося, схо- ватися від Адамчика бодай на годину було не так легко. А печера була одна на трьох. Іноді вдень, коли вдавалося Адамчика на годину приспати, хутчій бігли з печери і падали у високі густі трави. Якось після отакої втечі в густі трави і трапилося... Повернулися до печери, а сина немає. Оббігали всю бухту, кликали, гукали, кричали — тільки чайки у відповідь жалібно кигичуть та марти- ни регочуть. Адам збігав до річки, там метався і кричав до хри- поти, у відповідь — ні звуку. І тоді він одчув неспокій. Єва заголосила: — Ой, чуло ж моє серце! Ой, біда ж прийшла!.. Ой, немає ж мого синочка!.. — Що з ним могло трапитись? Гуляє десь... — Він же нікуди раніше не ходив. Та й куди може піти на безлюдній планеті? — За метеликом погнався, а там якусь пташку по- бачив чи жучка, а там...— невесело фантазував Адам.— Він зараз у такому віці, що все йому цікаво, все манить. — І це говорить батько, у якого пропала... щезла дитина? — Хто тобі сказав, що вона пропала та щезла? — Але ж немає нашого синочка, нема-ає-є!.. — Зараз немає, а через півгодини прибіжить... Та Адамчик не повернувся ні через півгодини, ні через годину. В одну мить Єва зів'яла, постаріла, поникла, як під- рубане під корінь дерево. І голосила, не бачачи світу білого. Такого голосіння Адам ще не чув за своє життя. Час од часу Адам з'являвся біля печери, питав на ходу “Немає?..” і біг по ширшому колу, намагаючись утекти від Євиного голосіння. Але втекти від нього було неможливо. — Помовч! — прохав він Єву.— Дай хоч хвилину подумати, прикинути, знайти якісь версії, перебрати варіанти... — Що версії?! Що варіанти?! Його схопив печерний ведмідь. — Печерні ведмеді живуть у Північних горах і сю- ди, до моря, приходять рідко. За дев'ять років було лише два випадки. — А це третій... — Не наговорюй! — А раптом... він захотів скупатися в морі? — З наших розповідей він знає історію про спрута, який колись на тебе напав. Ні, в море він сам не піде. Не встигав Адам обдумати одну версію, як Єва мит- тю висувала іншу. І голосила, голосила, голосила... — Та помо-овчи-и!!! — крикнув він, бо урвався тер- пець, і пригорнув її до себе. Єва притулилась до чоловіка і, схлипуючи, знемо- жено затихла. — Це нам кара за любов! За наше щастя! От і втра- тили сина,— знову забідкалася Єва.— Чує моє серце... Укра-али сино-очка, укра-али!.. — Та хто його міг украсти! Привиди, чи що? І тільки-но вихопилось в Адама те слово “привиди”, як його наче струмом обдало. — Стривай, стривай! Дай подумати!.. Ми водили Адамчика до чорних привидів на хребет? Водили,— відповів він сам собі.— Вони йому сподобались? Точ- ніше, заінтригували. Так? Так. Просив він нас забра- ти ті привиди до печери, щоб нам усім разом було ве- селіше? Просив? — Особливо маленького привида-хлопчика, тобто своє відображення,— пожвавішала Єва. І обоє, не кажучи більше й слова, кинулись у Мідні гори. Не бігли, а наче летіли, не відчуваючи грунту під ногами. Адамчик, живий і неушкоджений, стояв на гребені хребта і мирно “розмовляв” з таким же, як і він, ма- леньким хлопчиком, котрий стояв на протилежному хребті. — Яз ним балакаю, балакаю, а він мовчить,— зу-^ стрів він батька з матір'ю скаргою на маленького чор- ного привида.— Я його до себе в печеру запрошую — не йде. Такий гарний хлопчик, а мовчить і мовчить. Я хочу з ним гратися... Єва заголосила і накинулась на батька: — Чув?.. Йому потрібні люди! — Давайте заберемо чорного хлопчика до себе. Йо- му погано самому в горах. Він хоче з нами жити. — Чому погано? — запитав Адам.— Адже у нього в тато і мама. Ось вони зараз з'являться. Ледве Єва з Адамом ступили на хребет, як по той бік біля маленького привида з'явилися два до- рослі. — Прийшли!..— заплескав у долоні Адамчик.— Та- то й мама прийшли! Тепер він не сам! І він теж у до- лоні плеще, бо зрадів, що тато й мама прийшли. Єва схопила сина на руки, обціловуючи його, про- мовляла : — Синочку мій, я тебе більше не залишу самого ні на хвилину. — І дарма,— озвався Адам.— Його треба привчати до самостійності. Бо самостійність теж іноді може зна- добитися. Тільки тепер Адам збагнув, що таке рідна дитина. І якими б важкими не були недоспані ночі, справжні труднощі тільки починаються. Синові потрібні Земля і люди. А якщо земляни не прилетять, що чекає їхнього сина? Йому стало страшно від цієї думки, і він поспіш- но прогнав її геть, переконуючи себе: ні, ні, земляни їх не залишать у біді!.. — Хлопчику! — гукнув Адамчик до своєї проекції на сусідньому хребті. — Приходь до нас у гості. Ми будемо вдвох гратися у бухті. Чуєш, хлопчику? — Того хлопчика не відпустять тато з мамою,— крізь сльози сказала Єва.— Вони бояться його самого відпускати. — То хай він бере з собою тата і маму. І махав йому рукою. А на протилежному хребті маленький чорний хлоп- чик на руках у мами теж махав йому рукою. Після всього, що вони перенесли вдень, уночі було не до сну. Та й сон не йшов до них тієї ночі. Вони лежали довго, терпеливо чекаючи сну, та згодом переконалися, що марна затія,— повставали. Адамчик, розкидавшись на шкурах, безтурботно посвистував носиком та іноді швидко-швидко смикав ніжками — певно, й уві сні кудись біг. А бігати він умів і любив. Єва прикрила його одіяльцем, зшитим із вим'ятих шкур, чмокнула в щоку, і вони вийшли з печери під шатро зоряного неба. Колись незнані їм зоряні сузір'я за ці роки ста- ли близькими й рідними, і небо вже не видавалося чужим. Сіли на теплому камені під скелею, зітхнули полег- шено, що все скінчилося добре і ще один день на пла- неті минув благополучно й, отже, ще на один день ста- ла ближчою Земля. Дув морський бриз, приємно обві- вав лице, підхоплював Євине волосся і кидав його Адамові в обличчя. Адам ловив його губами, і гарно у нього було на душі: все скінчилося добре і Єва по- руч. Море було відносно тихим, темним, лише зрідка зітхало. Але вони зникли, що море завжди важко зі- тхає у пітьмі ночі, зітхає навіть тоді, коли тихо. А лі- воруч, на Великих Рівнинах, над землею носилися сві- тлячки, то падаючи в трави, то іскрами шугаючи вго- ру. За далекими звідси Західними горами беззвучно спалахували бузкові блискавиці, іноді аж фіолетові, але грому не було чути. — Дивно,— озвалась Єва.— Сиджу вночі біля пече- ри на чужій планеті, а таке відчуття, ніби я вдома сиджу на порозі отчої хати. Чому це так?..— І сама собі відповіла: — Мабуть, тому, що тут у мене наро- дився син. Ця планета стала батьківщиною нашого сина, тому й нам вона рідніша. — Колись на Землі нашому синові, як він уже ста- не дорослим, снитиметься планета його дитинства і у снах кликатиме його до себе, і в нього щемітиме серце. — Ми також згадуватимемо цю планету із щемом у серці. Адже це планета нашої любові. Єва поклала йому голову на плече, полегшено зі- тхнула. її тепле дихання лоскотало Адамові шию, і він мружився від задоволення. “Треба було б сказати їй щось ласкаве, ніжне, при- ємне,— думав він.— А то ми, чоловіки, розучилися го- ворити своїм дружинам: “кохана”, “моя рідна”... Тіль- ки чуємо ці слова у кіно, читаємо про це зрідка у кни- гах, а в житті рідко”. — Скажи, тільки чесно: я постаріла? — Чого це тобі спало на думку? — Адже мені вже 36 років. Подумати тільки — 36 років! — У порівнянні з середнім віком життя в 150 літ, твій вік — юнацький. — А ще чотири роки чекати землян, сім піде на зворотну дорогу. Отже, коли я повернуся на Землю, мені буде під п'ятдесят. Жах! — І все одно у тебе попереду — ще майже століття життя. — Глянь! — раптом сполохано вигукнула Єва, пока- зуючи рукою вперед.— Що то? У чорній, аж смоляній, пітьмі моря почали спала- хувати якісь іскорки чи крихітні світлячки. Вони густо сяяли, і тоді здавалося, що знизу, із дна моря, підні- мається хвиля яскравого світла, затим гасли, розбив- шись на окремі плями. — Якісь мікроорганізми піднімаються з дна мо- ря,— висловив припущення Адам.— Чому ти так трем- тиш? То так зване світіння моря. — Але ж ми його раніше не спостерігали. — Просто не помічали,— сказав він не зовсім пере- конливо.— Та й мікроорганізми не щоночі плодяться і тим більше не щоночі піднімаються з морської гли- бини. Можливо, то якісь черв'яки типу паоло, що во- дяться у південних морях Землі і в певні місяці ночами піднімаються на поверхню. Світла пляма почала блякнути, рідшати, наче зга- сала. — Мені щось моторошно,— зітхнула Єва.— Ходімо спати. Коли вони зайшли до печери, Адамчик при світлі багаття посміхався уві сні. Єва поправила на ньому шкіряне одіяльце, чмокнула в щоку і, не роздягаю- чись, лягла на ведмеже хутро, яким було вистелено її лежак. Адам підклав паліччя у багаття і хотів було піти до свого лежака, але вона попросила, щоб він по- був ще з нею. Він ліг поруч і наче провалився у сон... Довго не міг збагнути, чого Єва його термосить. У пе- чері було напівтемно, тільки на долівці, у ямці, жев- ріло вугілля. — Та проснись же, Адаме! — Що?.. Га?..— Він сів і стріпнув головою, звіль- няючись од міцного сну.— Чого ти мене трясеш? — Запах. Чуєш?.. Він сапнув носом повітря. — Нічого не второпаю. — У печеру став проникати якийсь дивний запах, наче газ. Його ніколи раніше не було. У печері і справді було чути якийсь запах. Різкува- тий. І ніби гарячий. — Зараз розберемося,— Адам устав, підклав у ба- гаття хмизу, на всяк випадок взяв спис і вийшов з пе- чери. Єва стривожено його очікувала. По якомусь часі Адам повернувся. — Ну, що? — нетерпляче запитала Єва. — Запах іде з моря, від води. — А ті плями світяться? — Ш, море темне. Але Єва по голосу відчула, що він щось недогово- рює. — Ну... трохи світиться,— зізнався нарешті.— Ніби вже згасає... Та ти спи, я посиджу біля багаття (на- справді ж пляма світилася яскравіше і стала ширшою, і різкий незрозумілий запах ішов, як здавалося, від неї).— А запах... У багатьох мікроорганізмів запах — то своєрідна хімічна мова, по ній свої пізнають своїх. Так що хай ті світлячки справляють свій шлюбний танок, а ти спи. Запах почав слабшати, і вона невдовзі заснула. Адам же дрімав сидячи. У мозку проносились уривки якихось химерних снів. То йому здавалося, що він на Памірі, провалився у тріщину льодовика, то ніби на Марсі вони з Євою під куполом спостерігають за бу- рею, то раптом примарилось, що заговорив Чорний привид, і Адам дуже здивувався, що мовчун нарешті озвався. “Адаме,— раптом сказав привид,— чого ти спиш? Хіба не чуєш, як пахне чебрець?..” “Дивно,— подумав Адам.— Чорний привид загово- рив на Леонії, а чебрець пахнув на Землі, за околицею мого міста”. “Адаме, проснися,— вимогливо сказав Чорний при- вид,— Знову пахне чебрець...” І тільки тут до Адама дійшло, що його хтось тер- мосить за плечі. — Чуєш?.. Запах знову різко посилився,— говорила Єва.— Ніби десь щось горить. — Це ті світлячки напахтіли на ціле море,— ска- зав Адам невдоволено, бо так і не вдалося йому цієї ночі виспатись.— Зараз піду подивлюся, чого вони роз- пахтілися. У них сьогодні, мабуть, шлюбна ніч. Біля печери запах був ще різкішим, і йшов він од води. Адам потягнувся, бо затерпло тіло, повільно повер- нувся до моря і завмер. У передранковій млі, у морі, де була світла пляма, здіймалось якесь неясне і не- чітке підвищення. Він придивився, і йому здалося, що то стоїть... пароплав. І що той пароплав горить. — Який пароплав? — пробурмотів він.— На без- людній планеті не може бути пароплавів. З моря, з води стелився дим. Це вже він бачив чітко. “Єві поки що говорити не буду”,— подумав Адам і здригнувся від її пронизливого крику: —Адаме-е-е! У морі горить паропла-ав!!! Того ранку Адам збирався встати раніше і зайняти- ся спорудженням нової плавильної печі, вже третьої. “З урахуванням конструктивних недоробок перших двох, а також ливарницького досвіду, набутого на по- передніх печах”,— так він пояснював Єві свою за- ДУмку. Єва дивувалась: — І навіщо тобі стільки бронзи, коли в нас уже все є? — Хочу виділити ще кращу бронзу. Якіснішу. І по- суд кращий вилити, бо той, що є, якийсь... неоковир- ний. Та й зайві наконечники для стріл не завадять, у нас же мисливець росте. Так вони гомоніли того ранку, коли він мав заход- жуватись біля плавильної печі. Згадавши про піч, Адам нарешті збагнув, що ж то за дивний запах усю ніч чувся з моря. Тепер йому стало ясно, що то був запах гарячого шлаку, запах доменної печі, коли вона готова випустити розплав- лений метал. Сіріло. Ранок народжувався тривожним і загадковим. В каламутній передранковій млі вже видно було високий стовп диму, приблизно в півтора кілометра від берега. Різко пахло свіжим шлаком, розплавленою сіркою і гарячим металом. Те, що в пітьмі їм видалось палаю- чим пароплавом, було всього лиш клубами багряного диму. Він здіймався угору, до рідких застиглих хмар, і вони знизу теж ставали багряними. У морі панувала зловісна тиша. Та тиша, яка буває перед чимось невідворотним. І вона гнітюче впливала на нерви. Єві чомусь було холодно, вона тремтіла, як у лихо- манці. — Це формується у морі вулкан,— заспокоював її Адам.— Планета молода, і вулканічна діяльність її ще не завершена. Взагалі, це здорово, що по сусідству з нами народжується вулкан. — Не бачу ніякої радості від такого сусідства,— її зуби злегка цокотіли, і вона ніяк не могла збороти дрож у тілі.— Невже вулкан для своєї появи на світ білий не міг вибрати собі іншого місця, як наша за- тишна бухта? — Бачиш, навколо бухти багато базальту. Зрозумі- ло, що вона виникла колись при виверженні рідкого базальту. Тепер процес повторився, і, очевидно, посе- ред бухти незабаром з'явиться вулкан. — А для нас це небезпечно? — Поки що ні. Підводний вулкан прокльовується не ближче, як півтора кілометра від берега. А коли раптом припече, — Адам говорив спокійно і безтур- ботно посміхався,— то ми встигнемо втекти в гори чи а на Великі Рівнини. Зараз же нам ніщо не загрожує, а спостерігати за появою такого сусіда мені, як геоло- гу, цікаво. Гомонячи, вони спустилися в бухту, і Єва забрела у воду. Зойкнула: — Адаме, вода набагато тепліша проти звичай- ного! Зненацька почулися легкі поштовхи, і з кокосових пальм загупали горіхи. Але поштовхи відразу ж стих- ли. — Вулкан струшує нам горіхи, — весело сказав Адам.— Давай зберемо, доки море не забрало їх собі. Вони позбирали горіхи і переносили їх у печеру. Час од часу чулися глухі поштовхи, наче хтось товк- ся під землею, шукав виходу на світ білий і ніяк не міг його знайти. Коли, проснувшись, з печери вибіг Адамчик і гля- нув на море, то аж застрибав з радощів: — Море горить, море горить!.. Я ще ніколи не ба- чив, як море горить! Адам, посадивши сина на коліна, заходився йому розповідати про вулкани, як вони сплять та як про- буджуються, як народжуються нові, про внутрішню будову планети, про роль вулканізму в процесі фор- мування планет. І в цей час почувся сильний струс — стовп диму, попелу та каміння сягнув угору на кілька кілометрів. Каміння з виляском падало у воду і зовсім близько од берега. Від осередку виверження розходились кругові хвилі буро-зеленого кольору, тоді як море було небес- но-голубим. Усі троє завмерли. — Чи не пора нам тікати звідси? — висловила про- позицію Єва. — Це ще тільки увертюра, вступ, — уточнив Адам.— Цікавіше почнеться пізніше, може, вночі, а може, й завтра. А втекти ми завжди встигнемо. Того дня стало ясно, що в морі, якраз напроти входу в бухту, народжується острів. Утворення суші відбу- валося за рахунок виверження підводного вулкана. Через день новоявлений острів уже здіймався над хви- лями метрів на десять, а стовпи диму і вогню над ним шугали аж за хмари. Острів ріс буквально на очах, щогодини збільшую- чись метра на півтора. Спершу він формувався навколо головного виверження, а далі почав витягуватися в криву лінію, паралельно входу до бухти, і вже на другий день перетворився на витягнений хребет. Три стовпи білого диму, що здіймалися над голубими во- дами, мали досить мальовничий вигляд. Особливо гар- но вони віддзеркалювались у морі. Було тихо і спо- кійно, навіть чайки повернулися на скелі і галасували там, мовби нічого й не трапилось. Адам цілими днями просиджував На камені, спостерігаючи за народжен- ням острова-вулкана, боячись проґавити послідовність у розвитку подій. Єва почала заспокоюватись і теж всідалася біля чоловіка дивитися спектакль “Народження острова”. Голуба рамка моря і посередині три стовпи білого ди- му, що час од часу підсвітлювались загравою, і справді виглядали мальовничо. — Картина-а, — хитала головою Єва.— Як у кіно... Надзвичайної сили вибух підняв їх на ноги. Була чорна ніч, і в морі творилося щось страшне, незбагненне. Не встиг відлунати перший вибух, як про- гримів другий, третій, четвертий, і невдовзі вони вже збилися з ліку. Базальт під ними глухо дрижав. Складалося враження, що гігантські бомби вилітали із закупореної горловини і з неймовірною силою вибу- хали над островом. У перерві між вибухами було чути сичання і шкварчання, наче щось смажилося на веле- тенській розжареній сковороді, — то море кидалось у кратер. При кожному вибухові, що закінчувався кривавим спалахом, Єва тремтіла й тулилась до Адама. — Я боюсь, пішли в печеру,— прохала і тягла Ада- ма за руку. Але й у печері, схованій у скелях і захищеній ске- лями, не було спокою. Приглушені вибухи лунали грізно, і Єві здавалось, що ось-ось трісне каміння і за- валиться печера. Вона схопила сонного сина на руки і вибігла з печери. Адам вибіг за нею. Вибухи почасті- шали і лунали з усіх трьох кратерів острова-хребта. Кривава заграва раз по раз освітлювала чорне море, в бухту пішли хвилі. З навіснілим реготом у пітьмі носився мартин. А один шугнув у них над головою, зловісно зашелестівши крилами, моторошно ухаючи та регочучи. Адамчик проснувся і злякано закричав. — Пішли, Адаме, пішли звідси, — благала вона.— Я заберу сина, а ти зброю та посуд і пішли. На Великі Рівнини. Там вулкан не дістане. А тут я боюся... — Почекай до ранку, — заспокоював її чоловік.— Адже нам поки що ніщо не загрожує, до вулкана не близько. — Як це не загрожує, коли попіл вже на голову сиплеться! Я скоро оглухну від вибухів. Тобі цього мало? А вранці зчинилося щось неймовірне. Здавалось, що навколо новонародженого острова зчепилися між собою кілька ураганів, горою йшли хвилі, і в довершення раз по раз чулися грандіозні ви- бухи та підземні струси. У хмарі попелу сховалося Сонце. І стало ясно, що море бореться з несподівано виник- лою сушею у його володіннях. Тисячотонні маси води обрушувались на молодий, ще гарячий острів, залива- ли його кратери, дико й люто шипіли, наткнувшись на розплавлену магму, і тоді виникали гігантські стовпи білої пари. Проте море вже безсиле було загасити під- земний вогонь, що через кратери виривався назовні. Як тільки море в хмарах пари відступало на мить, одкочувалось від острова, вогонь, що клекотів у над- рах планети, вихоплювався з кратерів із новою силою. А з ним вихлюпувала оранжева лава і нарощувала острів. Уся бухта була засипана попелом, велетенське ка- міння плюхалось у воду вже коло самого берега, і бризки, здійняті падінням, долинали до майданчика перед печерою. Коли ж маси шлаку і попелу перегороджували шлях морю до кратерів, тоді виверження ставало зовсім ін- шим: у небо безперервно били пара і попіл, чулися оглушливі гуркоти. Вночі острів здавався вогняною кулею. Численні спалахи, ніби гігантські блискавки, йшли один за одним з інтервалом у кілька секунд. Острів уперто боровся за своє існування. Та море не здава- лося. Нові й нові тисячотонні вали води обрушувались на палаючий острів, на якусь мить гасили його все- спопеляючий вогонь. І здавалось, що море зруйнує, знищить і затопить його. Та розсіювалась пара, з ос- трова знову било полум'я, і море відкочувалось назад. Тоді з кратерів вилітали тисячі тонн попелу та шлаку і нарощували схили острова, піднімали його вище й вище, щоб до кратерів уже не могла дістати вода. Увертюра творення острова нарешті закінчилася. Море програло битву. Переміг вогонь. Бог підземного вогню Гефест здолав бога морів Посейдона. Переміг Адамів бог, бог вогню і ковальського ремесла, переміг невтомний бог-трудів- ник. Гостро пахтіло гарячим шлаком, розплавленим металом, і Адам з насолодою вдихав той запах — його ливарний запах. Нарешті шлак повністю ізолював острів від води. Після перемоги вогню море вже не могло заливати кратери, й острів почав швидко рости і невдовзі сягав із сотню метрів у довжину. Час від часу язики сліпу- чого полум'я шугали високо вгору. Ще через день почалося виверження вогненних по- токів лави. Вихлюпнувшись із кратера, жовто-червоні, оранжеві й апельсинові потоки мчали вниз по схилах і тільки досягали води, як угору били клуби гарячої пари... Виверження лави тривало кілька днів, а тоді рап- тово припинилося. Море заспокоїлось, знову стало голубим, аж синім, небо над ним висіло теж синє, і тиша, вперше після початку народження острова, прийшла в бухту. Під вечір на захололих схилах уже сиділи чайки. Адам поглядав на острів, і той острів притягував його до себе, немов магнітом. Так хотілося походити по ньому, подивитись, які підземні скарби викинув на поверхню вулкан, хоч одним оком заглянути у жерло кратера: що там? Та Єва не хотіла й слухати про якусь там екскурсію на щойнонароджений шматок суші в морі. — Можна подумати, тобі мало місця на безлюдній планеті, що тягне ще й на острів! — Але ж у кратерах ще клекоче лава. А заглянути в нього — все одно що заглянути в душу вулкана. — Ти думаєш, що вулкани люблять, коли їм загля- дають у душу? — посміхнулась Єва, і він вперше по- бачив, як вона змарніла за ці дні. — Я не геолог і то розумію, що вулкан на цьому не заспокоїться. Це лише передишка, затишшя перед новим виверженням лави. Острів ще буде рости й рости і, можливо, сягне краєм до берега, а конусом своїм аж до хмар. І все ж Адам залишився при своєму бажанні і тіль- ки очікував зручної миті. Не скаже ж він потім на Землі, що не побував на острові-вулкані, не дослідив його тільки тому, що його... не пустила дружина. Ко- леги просто засміють. А він польовий геолог, і стихія природи — то його поле, Єві снився сон. Приснилося, що вона нарешті повертається на Зем- лю, тому й посміхалася уві сні. А повернулися вони на рідну планету втрьох: вона, Адам і син Адам. Корабель на далекій орбіті робив витки навколо планети, а вони спустилися на широке поле Космо- порту на сріблястій ракеті. А поле таке ж, як і було тоді, коли вони прощалися тут перед стартом: широке, безмежне і зелене-зелене. Тільки його чомусь ніяк не може впізнати Єва. І люди змінилися... Зовсім нові, невідомі їй, зустрічають їх... “Це майбутні покоління, — здогадується вона. — Ад- же доки ми літали та жили на Леонії, часу на Землі минуло втричі більше, аніж у “Геліосі”. І Єва уже не та. Хоч і не так їй багато літ, лише п'ятдесят, але ж вона геть сива-сива... Тільки син стоїть біля неї — мо- лодий, стрункий, вродливий, вітер куйовдить його тем- но-русу парубоцьку чуприну, в мигдалевидні, батько- ві, очі світить Сонце... Все так на полі, як і тоді було і... щось не так. Придивилась Єва, аж то жовті куль- баби на зеленому полі стоять чорні, аж обвуглені. Оглянулась. А на високій башті Космопорту горить чорний вогонь. “Невже і справді вогонь буває чорним?” — запита- ла вона у когось, і хтось невидимий їй відповів: “Якщо кораблі не повертаються із зоряних світів, Земля запалює тоді на високій башті чорний вогонь”. А над нею лунав магнітофонний голос: “Увага! Увага!.. На Башті Радісних Зустрічей чор- ний вогонь! У траурний реєстр загиблих кораблів на- вічно заноситься “Геліос”. І полинули звуки полонезу “Прощання з Батьків- щиною”. Аж чує Єва — скорбний голос зачитує імена загиб- лих астронавтів “Геліоса”, і серед тих імен раптом лу- нає: “Адам Весна-Другий...” “Непра-авда-а!!! — закричала вона не своїм голо- сом.— Це жахлива помилка! Він не загинув, він жи- вий!” Закричала і — прокинулась... Адам стояв із сином на прибережному піску, а по- над берегом сюди й туди плавав дельфін і раз за разом вистрибував із води. Закручуючи на ходу волосся у ву- зол, Єва поспішно спустилася в бухту. Дельфін то вистрибував із води, то носився по колу, то плив у напрямку вулканічного острова, то знову повертався до берега, до людей. Така поведінка дель- фіна видалась Єві загадковою. — Чому він такий неспокійний? — захекавшись від швидкого бігу, запитала Єва. — Він хоче привернути нашу увагу до себе, аби нам щось повідати. — Мамо, — занепокоївся і Адамчик. — Тато каже, що він нас шукає. Людей. Він потребує допомоги. — Дельфін і справді хоче привернути нашу ува- гу, — пояснив Адам-батько. — 3 самого ранку носить- ся по колу і вистрибує з води. А привернувши мою увагу, відразу ж пливе од берега до вулканічного ост- рова, ніби кличе за собою. Адам приклав долоню дашком до очей, щоб враніш- нє Сонце не било в очі, і пильно щось розглядав на острові. — Мені здається, — зрештою озвався він, — що хвилі викинули на острів дельфіна, бідолаха застряв у базальтовій тріщині і гине під промінням Сонця. — Таке може запросто трапитись, і без нас того невдаху ніхто на цій планеті не порятує. Тільки ж як йому допомогти? Єва забрела по коліна у воду. Вистрибнувши з води, дельфін її помітив і, урвавши коло, яке він снував, прямцем поплив до неї. — А може, це той дельфін, що колись мене від спрута порятував? — занепокоїлась Єва. — І тепер він сподівається на нашу поміч? — Не наділяй тварин своїми, себто людськими, по- чуттями. — Дельфіни — не тварини. Дельфіни — великі й розумні діти моря. Тим часом дельфін, збурюючи воду, швидко підплив до Єви, загальмував, як корабель на пристані, ткнув- ся мордою їй у коліна і, висунувши її з води, свиснув. Посвист був дуже знайомим. — Він!.. — вигукнула Єва. — Мій рятівник. Чуєш, як свистить? Я того посвисту ніколи не забуду. Але свист чимось стурбований, не веселий, як раніше. Адам із сином теж забрели у воду. Дельфін зазирав їм в очі, наче хотів щось сказати і не міг: Бо між ним і людьми, далекими його родичами, була глуха стіна непорозуміння. — Що з тобою, дитя моря? — Єва гладила дельфіна по шорсткій, як наждак, шкурі.— Скажи, чим я змо- жу тобі допомогти, рятівнику мій? Дельфін відплив од неї і закрутився — він манив людей за собою, підстрибував, неспокійно свистів, по- казуючи, де біда і куди їм, людям, треба пливти. — Він тебе врятував колись, і я мушу йому віддячи- ти тим же, — сказав Адам.— За добро — добром. Інак- ше мені буде соромно навіть на море дивитись. — Але ж небезпечно зараз плисти до острова! — жахнулася Єва. — Виверження тільки-но затихло, над кратерами ще куриться дим. — Це море називається морем Спасіння, тож хай воно назавжди залишиться таким. Адам, поцілувавши Єву, швидко роздягнувся і ки- нувся у воду. — Не затримуйся довго! — крикнула Єва. — А ти гляди, щоб син не потрапив на глибоке! — гукнув у відповідь Адам. Дельфін, побачивши людину, що пливла, зробив ко- ло і, манячи її за собою, попрямував до острова. Адам добре плавав, але змагатися з дельфіном усе ж не міг. Тоді він підплив до Адама впритул, повернувся спин- ним плавцем, що чорнів над водою,— здогадавшись, Адам ухопився за той плавець руками, і дельфін стрі- лою понісся до вулканічного острова. Адам уже став на дно, бо над водою виросла його голова, потім з'явилася спина, й ось він, уже вийшов- ши з моря, ступив на застиглу лаву вогняного острова. Ніби відчувши потилицею погляди дружини і сина, повернувся до них, посміхнувся і помахав їм рукою. І вони на березі бухти (яку він добре знав, але яку вперше бачив звідси, з боку моря) здалися йому ма- ленькими і далекими-далекими, як ото коли глянути у бінокль з протилежного боку. І від того, що вони були такими далекими. Адамові стало лячно. “Більше ніколи не буду з ними розлучатися”,— подумав він і посміхнувся: яке розлучення? Відплив усього на яки- хось півтора кілометра. І тієї ж миті Єва ясно відчула, усім тілом відчула швидкий, як блискавка, підземний струс... Адам нахилився і випростався з чимось чорним у руках. Розмахнувшись, відкинув його од себе. “Камінь, — здогадалась Єва. — Розчищає завал... Але чому так довго? І що там трапилось?” Дельфін крутився навпроти того місця. Адам знову нахилився над тріщиною. І ледве він це зробив, як із середнього кратера, що був якраз над ним угорі, вихопився дим, затанцював рій іскор. А то- ді з-за краю кратера виглянуло щось палаюче. І враз з'явився яскраво-оранжевий язик, лизнув схил і, збіль- шуючись, стрімко понісся вниз... — Вулкан проснувся! — зойкнула Єва, і це були останні слова, що вона мовила вголос того дня, які зірвалися з її заціпенілих, похололих і помертвілих уст... Далі все відбулося швидко. Надто швидко і невідворотно. Адам випростався з чорним каменем у руці, кинув його подалі від себе і повернувся до оранжевого язика, що мчав схилом униз, подивився і знову схилився над тріщиною. Задрижала земля, з кратера хлинув густий потік лави. Вулкан глибоко зітхнув: “Уа-ах!!!” І нові потоки сліпучої магми, од якої різало очі, ринулися до моря. Нарешті Адам випростався з дельфінчиком на руках і кинувся до моря. Він біг, а кілька вогненних змійок вже метнулися йому під ноги, Адам підстрибнув, про- пускаючи їх. Швидко опинився біля води. Нахилився і пустив дельфінчика. До нього відразу ж підплив дельфін. І тільки Адам зробив рух, щоб кинутись у море, як із тріщини, з якої він щойно витяг дельфінчика, вихо- пилась криваво-червона і сліпуча магма, її появи, збоку, поруч, Адам не чекав. І це його й згубило. Син пронизливо закричав. Єва рвонула його до себе і долонями затулила йому очі. А сама дивилась... І побачила Єва, як на далекій-далекій звідси Землі, на високій башті Радісних Зустрічей Космопорту спа- лахнув чорний вогонь... На Великих Рівнинах, на весняних вітрах високі трави шуміли: шу-у-у-у, шу-у-у!.. А може, то вони го- моніли поміж собою? Чи вітрам щось розповідали? Чи до неї озивались мовою своєю незбагненною і вта- ємниченою, що для людини — за сімома замками? І що вони хотіли їй повідати? — Трави, трави, благаю вас!.. Скажіть мені, зелені трави, де чоловік мій, Адам Весна? І німіла, прислухаючись до мови трав, й іноді їй здавалося, що вона розумів, про що шепочуться тра- ви. Тоді вчувався їй у шумі трав голос його незабут- ній: — Я тут, Єво! Я зеленою травою став. Вона притискала руки до грудей, бо серце аж виска- кувало. — Чую... чую тебе, рідний... Іду... А високі трави на весняних вітрах шумлять. А високі трави поміж собою гомонять. Невже людина, яка мріяла, сміялась, страждала і кохала, раділа і гнівалась, співала і творила, невже вона може перетворитися у ніщо? Життя має кінець. Білкова оболонка теж. А Розум?.. Ні, ні. Розум мусить бути вічним у Всесвіті! Бо Розум — це теж матерія, матерія у найдосконалішому вияві. А матерія вічна і невмируща. То хіба може матерія зникнути, в ніщо перетворитися? Без такої складної матерії, як Розум, Всесвіт не може існувати. Смертна людина, а Розум Її вічний. Та, по суті, й людина вічна. Не так людина, як її атоми. “Так, так, — гарячкове думала Єва.— Адам не зго- рів, він лише перетворився на атоми і кванти світла на тому вогненному острові. Атоми ж нікуди не зни- кають із світу білого — просто вони переходять із одного життя в інше. Із однієї форми існування в ін- шу. У природі вічний і нестримний вир, тому атоми теж вічні і вічно житимуть у природі цієї планети”, Вона гладила траву. — Це я, Адаме. Я, твоя Єва. А ти де? Озвися!.. В річку світлу заходила, мінливу воду гладила, у до- лоні її набирала, до води зверталася: — Водо бистрая, скажи мені, де чоловік мій, Адам Весна? А вода до ніг її лащилась, ніжила, хлюпотіла. І здавалося їй, що Адам водою став. — Озвися до мене, чоловіченьку мій... Чому ж ти мовчиш? Це я, Єва... Тебе шукаю на планеті Леонії. Коли б я знала мову води, то приходила б до річки і гомоніла б з тобою та й гомоніла. І легше було б мені. Але мови води я не знаю, тож голосу твого вчути не можу... Шуміла вода, щось, певно, хотіла їй розповісти, та не могла Єва ту мову збагнути, і вода мчала до синьо- го моря, бо всі ріки завжди до морів поспішають... Єва мовчазне каміння гладила. До німого каміння гомоніла: — Чуєш, каменю твердий і важкий, може, в тобі атоми чоловіка мого, Адама Весни? Не міг же він зникнути безслідно із світу білого. Віддав він комусь атоми своєї любові і атоми мрій своїх. Німий камінь мовчить. А може, просто мову його не кожному дано почути й тим більше збагнути. Щокою до теплого каміння тулилась, і здавалося їй, що відчуває вона його стримане дихання. Дерево обнімала, до шорсткої кори щокою тулилась. — Любе дерево, чи не в тобі мій чоловік, Адам Вес- на? Пожалій мене, дерево. Я всюди шукаю його, десь він на планеті у вічнім вирі природи... А дерево шуміло собі та й шуміло кроною у висо- чині. Чи до неба гомоніло, чи з іншими деревами спіл- кувалось, чи й до неї говорило. Та не знала вона мови дерев, то й збагнути нічого не могла. — Але ж я щаслива була, тому й страждаю, — зві- рялася Єва деревам. — А за щастя треба платити. І платити дорогою ціною. От я і заплатила. Сповна... До птахів у небо руки здіймала. — Адаме, чоловіче мій, якщо атоми твої у птахах, то озвися до мене їхнім голосом! І кричали птахи у небі високому. Чи до Єви озивалися, чи між собою перемовлялися. — Птахи, птахи, не літайте високо, не летіть дале- ко, хай хоч трохи побуде зі мною чоловік мій, Адам Весна... — Мамо, мамо, з ким ти уві сні говорила? — То я,синочку,татка шукала. — Чому ж ти його не знайшла? — У планеті він, сину. У Леонії нашій. Рідній на- шій Леонії. Він у травах її високих, у водах її світлих, у землях її родючих і в небесах її дзвінких. Він у зо- ряних ночах, у сонячних днях Леонії... А на Великих Рівнинах, на весняних вітрах високі трави шуміли, а в небі дзвінкому птахи кричали... — Ти намисто наділа, мамо?.. Це тобі тато подару- вав, еге? — Тато, сину, тато. — А як воно називається? — Бірюзове намисто. У бронзове люстерко поглянула, а на неї звідтіля дивилась молода сива жінка із блакитним намистом на шиї. — А коли до нас люди прилетять? — Років, мабуть, через п'ять. — А як же ми будемо жити аж п'ять років? — Отак і будемо. Треба жити, щоб ти повернувся до людей, щоб на Землі знову був Адам Весна і щоб рід його хліборобів, ковалів і астронавтів ніколи не переводився. — Розкажи мені про Землю. Експедиційна ракета, що стартувала із зеленого по- ля Космопорту, стрімко йшла на далеку орбіту до “Геліоса”, що з поверхні планети видавався малень- кою світлою цяткою. Астронавти поприпадали до ілюмінаторів — минали останні хвилини прощання з рідною планетою перед далекою-далекою дорогою. Разом з ними не відводила зволожених очей від ілюмінатора і Єва. Ковтаючи сльози радощів, вона невідривне дивилась на планету, на якій народилася і під лагідним сонцем якої босоногим, світлокосим дівчатком у ллянім платтячку бігали на подвір'ї от-чого дому. І здавалось тоді те подвір'я як світ широким та великим. А скільки ще світу було за подвір'ям, за вишняком! Степи і степи слалися за околицею її тихого патріархального містечка, яких уже небагато лишилося на Землі в епоху міст-гігантів та висотних будинків з мільйонним населенням... А коли вперше піднялась у Космос, то жахнулась: яка ж бо Земля ма- ленька і самотня, голубий диск сиротливо висить у чор- ному зоряному небі. І з усіх боків його оточує воро- жий Космос, мертвий чорний морок. Лише атмосфера тоненьким простирадлом захищає життя голубої планети від згубного впливу Космосу. І тоді Єва впер- ше подумала: як треба берегти свою планету, малень- ку крихітку в Космосі, острівець життя у Галактиці, мікроскопічну пилинку Розуму на галактичних про- сторах. Над ними рясно сяяли зорі. Забувшись, Єва шукає поглядом у небі голубий диск і не знаходить. Тільки тоді збагнула, що вона не біля ілюмінатора ракети, а на Леонії, планеті, яка ста- ла їй уже теж близькою, адже це планета її світлої радості, любові, неймовірного щастя і чорної біди. Все тут спізнала Єва, тому й чужа планета стала їй уже рідною та близькою. — А мені страшно, мамо. — Чогр, тобі, страшно, синочку? — пригорнула малого до себе, гладила його по голівці, зазирала в оченята: — Чого ж тобі страшно, крихітко моя? Не бійся, я тебе не кину. Ти ж ниточка мого життя, ни- точка між минулим і майбутнім, ниточка між сьогод- нішнім і завтрашнім днем. І я вбережу тебе, щоб було в мені майбутнє, і щоб вічність на Землі була, і щоб безсмертя роду людського було... — У тебе очі невеселі. — Хто тобі таке сказав, синочку? — Я бачу... Ти смієшся, а очі не сміються. — А ти придивися краще. Бачиш, які в мене веселі очі. І я вже сміюся зовсім-зовсім весело. Ну, майже весело... Над ними рясно сяяли зорі. Небо було чорне, як біда, а зорі — світлі, мов надія. І сяяло над матір'ю з сином сузір'я Кассіопеї, і шос- та його зірка — далеке, неймовірно далеке Сонце лю- дей — прискіпливо і пильно задивлялась матері в очі, ніби кажучи: ану ж бо, яка ти, Людино? Не зігнешся? Витримаєш?.. А на Леонії, над морем Спасіння, чорна ніч спалах- нула криваво-червоною загравою, пронісся гул, потім гахнуло, як із ста гармат. Темне море навколо остро- ва враз засвітилося, з кратерів хлинули оранжеві по- токи лави і страшними драконами помчали до води. На молодій планеті народжувалися вулкани... ЕПІЛОГ Сива жінка з молодим і гарним обличчям йшла вузь- кою долиною між двома крутими хребтами Мідних гір і несла на плечі гірського козла, рогата голова якого у такт її ходи гойдалась у неї за спиною. Вбрана жінка була в шкіряну сукню, що щільно облягала її міцний стан із литими стегнами, і в таку ж безрукавку, на ногах — шкіряна взувачка, схожа на мокасини. З лі- вого боку висіла торба, зшита з ведмежих лап, з якої виглядав лук і стріли, за шкіряним поясом стирчав бронзовий ніж із дерев'яною колодочкою. У правій руці жінка тримала спис — на гострих блискучих реб- рах наконечника спалахували сонячні зайчики. Голі руки і но7и жінки були аж коричневими від загару. Світле волосся її зібране на потилиці в тугий вузол і перетягнуте шкіряною стрічкою. А на шиї — бірюзове намисто. За жінкою ішов хлопчик у шкіряних шортах і без- рукавці, в таких же мокасинах, на голові — брилик- сомбреро. Коли він відставав, жінка зупинялась, тер- пеливо очікувала, не знімаючи з плеча тушку, і м'яко казала: — Адаме, не відставай, прошу тебе. Бо так ми й до вечора не дійдемо, додому. — Я не відстаю, це ти, мамо, спішиш і спішиш... Жінка і справді поспішала, бо здавалось, що вдома (себто біля печери ) її неодмінно хтось чекає. Коли ж надто засиджувалась коло печери, то навпаки, її тягло кудись... До гір, на Великі Рівнини. Хлопчик підбігцем наздогнав свою маму і якийсь час ішов поруч. — А ти, мамо, вже влучно стріляєш із лука. З пер- шої стріли попала козлові в око. Мати поправила сиве пасемце волосся, що впало їй на обличчя, зітхнула: — Біда, синку, всьому навчить. — А що таке... біда? Мати не відповіла. Попереду, стрибаючи з каме- ня на камінь, тихо жебонів струмок, поспішаючи ку- дись. — Давай нап'ємося, — несподівано запропонувала Єва. — У цьому струмку дуже смачна вода. — Ми колись із татком пили тут, як ходили з ним на полювання. Жінка ткнула спис наконечником у землю, і він, застрявши, захитався сюди-туди, потім поклала на траву впольованого козла, зняла з плеча сумку з лу- ком та стрілами і повісила її на древко списа. Витерла долонею лоба, полегшено зітхнула і підійшла до струм- ка. Опустилась на коліна, зачерпнула студеними до- лонями світлу, прохолодну воду і, не поспішаючи, стомлено пила. Те ж зробив і син: йому не дуже хоті- лося пити, але прагнув бути у всьому схожим на маму. — Парить на дощ, — сказала мати. — А може, й гроза буде. Треба квапитись, щоб до дощу потрапи- ти додому. — А хмар же немає, тому й дощу не буде. Мати глянула на небо. — Як немає, то зійдуться. Та й сезон дощів уже не за горами... Грім пролунав серед ясного неба, коли двоє леоній- ських сонць — Толіман та його маленький супутник, зірка Б, — тихо і мирно сяяли в голубизні неба. Мати і син од несподіванки здригнулися, потім по- глянули одне на одного і засміялися. — Гримить, — сказала мати. — А хмар же немає. Мати поглянула на небо — ясне, ані хмаринки. “Дивно, — подумала жінка, — небо ясне, а гримить. Хоча хмари, мабуть, збираються за хребтом, тому їх і не видно. Треба поспішати”. І тут, перевалюючись через зубчату вершину захід- ного хребта, в долину почала вповзати хмарка — наче клубок густого рудувато-лимонного диму, що утво- рюється після вибуху. Знову гримнуло, але вже тихіше і ближче — доли- ною пішло відлуння. Мати з сином уже зібралися йти, 1як почувся тріск, у тісній долин”, з усіх боків затис- нутій високими хребтами гір, ураз стало свіжо, як бу- вав у степу після дощу, і дихати стало легко, приєм- но. Заструменило і потекло повітря... Хмарка, що пере- валила через хребет, раптом спалахнула, заіскрилась по краях — почувся ще один сухий тріск. — Мамо! Мамо!.. — захоплено викрикнув хлоп- чик. — Яка гарна змійка до нас летить! Я ніколи не бачив таких змійок. Мати рвучко оглянулась і застигла: із хмарки, що світилася якимось внутрішнім сяйвом, вниз, у доли- ну, швидко мчала оранжева змійка-стрілка, на кінці якої вертілася куля завбільшки з кулак. Жінка хотіла було кинутись, щоб схопити сина за руку або ж заго- родити його собою, але не змогла навіть хитнутися: незрозуміла млявість опанувала нею, і Єва стояла, не в змозі ворухнутися. Не долетівши до них кількох десятків метрів, змійка вигнулась і, витягуючись, пішла по великому колу, в центрі якого опинилася жінка з дитиною... Чувся сухий тріск, і високі трави, над якими пролітала змій- ка, почали безшумно лягати, наче в'янули — на зеле- ному листі заграли криваво-червоні полиски. Запахло не то паленим, не то болотяною водою. Жінка відчула легке поколювання в пальцях рук і в голові. — Вона... колюча! — злякано мовив син, а мати все ще не могла вимовити й слова. Як тільки змійка-стрілка уткнулась гостряком у свій хвіст, кулька легко зісковзнула з неї, збільшуючись, і затанцювала в повітрі. Оранжевий обруч, у який перетворилась та змійка, почав танути, розпливатися, від нього зажовтіло по- вітря, і Єві здалося, що вона опинилася під прозорим ковпаком з високим склепінням. А по той бік прозо- рого, злегка жовтуватого ковпака крутилася сліпучо- яскрава кулька. Ось вона почала збільшуватись і нев- довзі стала схожою на парасольку метра півтора в діаметрі. Знизу почали висовуватись червоні нитки, вони росли, збільшувались і звивалися, як живі. “Медуза! — майнула в Єви думка. — Так, так, во- на скидається на медузу...” Колір її швидко змінювався: жовтий, червоний, оранжевий... Вона світилася і пульсувала. Чулося цо- кання, ляскання і ще щось, схоже на шепіт чи якесь шамкотіння... "Вона дихає, як жива”,— подумала жінка, і в ту ж мить відчула, що млявість у неї зникла. Зненацька по медузі пробігла зигзагоподібна зелен- кувата тріщина, медуза розкололась навпіл, наче роз- чахнулась на дві половинки з нерівними краями, і з неї вийшла жінка — висока, струнка, з в'юнким ста- ном і вродливим обличчям. Ступаючи з однієї світлої плями на іншу (вони миттєво спалахували у неї під ногами і гасли), незнайомка зійшла на поверхню, і зе- лена трава під її ногами й навколо неї вмить вилягла, зникла. Жінка стояла на оранжевому колі. Вбрана во- на була в якусь яскраву тонку тканину, що щіль- но облягала її статурну фігурку, і вся злегка світи- лася, розсіюючи навколо себе м'які, заспокійливі барви. — Мамо, мамо! — закричав Адамчик.— А ця лю- дина на тебе схожа, тільки волосся у неї золоте. Вона із Землі прилетіла, еге? Єва отямилась. — Ні, синку,— сумно похитала вона головою,— таких фей у нас немає. Ця Золотокоса не з Землі. Та й взагалі вона не людина. — А хто це? — Це... очевидно, зорова галюцинація. Химерне ви- діння. Пішли швидше з цього місця. Тут з'явилась кульова блискавка, це, мабуть, її “творчість”. Але во- на небезпечна, може вибухнути, а тому не роби різких рухів. А далі все відбулося точнісінько так, як у фантас- тичному романі, яких Єва за своє дотеперішнє життя перечитала більше, аніж може витримати рядовий чи- тач і в яких винахідливі автори описують найнеймо- вірніші зустрічі з космічним Розумом (з великої літе- ри) у вигляді Мислячої Енергії (теж з великої літери). Все відбулося, повторюємо, точно так, як у фантас- тичному творі, з тією лише різницею, що відбулося... насправді. Читачі можуть вірити автору, а можуть і не вірити — це їхня справа. Зі свого боку автор ще раз підкреслює, що все відбулося точно так, як тут написано. Про це навіть у Сьомому архіві Космофлоту Землі є відповідні документи. Голос сказав: — Перед тобою не галюцинація, ти помиляєшся, аборигенко! Голос ішов від Золотокосої, але був якийсь штуч- ний, змодельований машиною і зовсім не схожий на людський голос, тим більше на жіночий. — Я не аборигенка, — одказала Єва з деякою обра- зою.— Я астронавтка. Після загибелі нашого кораб- ля з планети Земля, що в системі Сонця, тимчасово живу на цій планеті. А хто ти така, що зуміла виник- нути з кульової блискавки і змоделювати нашу мову? — Називай мене так, як ти вже назвала — Золото- косою, — відповіла незнайомка, підмоделювала голос, копіюючи його з голосу Єви, і він забринів уже при- ємніше, навіть трохи по-жіночому.— Тебе дивує мій голос, який я, може, не зовсім вдало копіюю з твого?— запитала незнайомка. — Вступаючи з вами в інформа- тивний контакт, ми змушені вдаватися до вашого, в цілому примітивного, способу передачі інформації від одного суб'єкта до іншого, використовуючи звуко- ві коливання. Між собою ми спілкуємось за допомо- гою зовсім інших, не зрозумілих вам комунікативних засобів. <іІ все ж таки я сплю,— подумала Єва.— І в моєму сні ожив колись давним-давно прочитаний роман. Це ж треба!..” — Ш, ти не спиш,— сказала Золотокоса.— І я не персонаж ваших фантастичних творів. Я й справді на- лежу до Мислячої Енергії, себто до Розуму. Але не віданого вам, людям Сонця. — .Ти стоїш переді мною у своєму справжньому вигляді? — О, ні,— вона, здається, злегка посміхнулася.— Наш справжній вигляд зовсім інший, і для вас, біоло- гічних антропоморфних істот, він може видатись... як це сказати по-вашому, мало симпатичним. Ба навіть відразливим, бо у нас різні поняття про вроду. Але для наших чоловіків, — вона знову злегка посміхну- лася, — ми у своєму справжньому вигляді є найврод- ливішими у всьому світі. — Ми, земні жінки, теж для своїх чоловіків най- кращі,— посміхнулася і Єва. — Це свідчить про те, що представники сильної статі всюди однаковісінькі, тобто сліпці. Великі сліп- ці. На наше щастя. — Тут я з тобою згодна,— зажурено одказала Єва. — А перед тобою я з'явилась в образі вашої жінки тільки тому, щоб тобі було легше контактувати зі мною. — То хто ж ви? — Посланці Великого Кільця Змії. Єва мигцем поглянула на небо. — А де ж ваш корабель, посланці Великого Кільця Змії? — У нас немає того, що ви називаєте кораблем. Космічний корабель, який би він не був досконалий і потужний,— надто застаріла і примітивна для нас тех- ніка. Ми створили заряджену сферу, яка здатна пере- носити нас в інші простори. Всесвіт має безкінечну кількість світів, віддалених один від одного великим часом. У своїй сфері ми за малий власний час долаємо безкінечно великий час Всесвіту, пересуваючись з од- ного світу в інший. А прибули ми до вас із Кордону. — Що означає Кордон? — Ваші астрономи виявили об'єкти, які вони назва- ли квазарами. У телескопи ви бачите квазари, як ма- ленькі зірочки. А насправді кожна така зірочка біль- ша за всю вашу Галактику, що складається із ста мільярдів зірок. Річ у тім, що квазари знаходяться од вас на відстані в мільярди світлових років — на Кор- доні видимої у ваші телескопи частини Всесвіту. Ми й прибули з такого Кордону,— пояснила Золотокоса. — Мамо, а можна я... доторкнуся до цієї людини із золотим волоссям? — раптом подав голос Адамчик.— Вона така гарна... — Не смій! — злякано крикнула мати.— Не вору- шись і нічого не торкай! — Не бійся, біологічна істото, наділена розумом,— посміхнулася Золотокоса. — Ти і твій паросток під захистом силового поля, яке захистить вас од нашого випромінювання. Воно життєдайне для нас, але смер- тельне для вас, недосконалих біологічних істот. — Назви мені енергію, у формі якої ви існуєте? — Вона невідома вам, — відказала Золотокоса.— Але така всемогутня, що може знищити весь ваш світ. Не дивуйся, ваша земна цивілізація нараховує всього 15—20 тисячоліть розвитку і не вийшла ще зі своєї колиски, тоді як наша цивілізація має понад мільярд років. Для нас не існує проблеми швидкості, космічних кораблів, часу тощо. Нам скоряються не лише зорі, а й галактики. Ми — сама матерія, вічна і незнищенна матерія, яка володіє Розумом. Ми всемогутні, бо пере- могли навіть горе. — Як? У вас немає... горя? — вражено запитала Єва. — Тобто у вас усі щасливі? Це... це просто не- ймовірно. — Неймовірно, але це так, — відповіла Золотоко- са. — Цивілізація Великого Кільця Змії досягла най- більшого свого розвитку і стала керувати не лише га- лактиками, а й нашими почуттями. Щоб кожний з нас був вічно щасливий, ми знищили горе. І звідтоді ми забули, що таке нещастя, невезіння і взагалі, що таке негативні емоції. — Це незбагненної — Незбагненне тільки тому, що в тебе велике горе, земна жінко, і ти безсила перед ним, — співчутливо сказала Золотокоса. — Ти втратила свого чоловіка, якого любила над усе. — Я й зараз його люблю! Навіть смерть не в змозі забрати його від мене! — Я це відчуваю. Як знаю і те, що з ним сталося. Енергія вогню анігілювала його, твого єдиного Адама, анігілювала на атоми і кванти світла. Якщо хочеш, я допоможу тобі в горі твоєму великому. Адже пере- мігши горе, ми перемогли й саму смерть. — То ви... ви... — захвилювалася Єва. — Ні, в це неможливо повірити. З того світу ще ніхто не повер- тався. — Нам дуже просто воскресити і подарувати тобі твого Адама. — Живим? — зойкнула Єва і ледь не задихнулася від щастя, бо десь глибоко в підсвідомості мигнула божевільна думка: вони можуть! Вони такі всемо- гутні, що все можуть... — Так, живим. Він буде таким, яким і був колись, тобто у своїй попередній формі. І ти забудеш, що таке втрата, і назавжди станеш щасливою. Але для того, щоб ми могли заново створити твого чоловіка, нам треба знати, яким він був до своєї загибелі. — Ну... хорошим, — заквапилася Єва, ковтаючи сльози. — Найкращим. — Хороший, найкращий — це загальні поняття. Ти подумки відтвори його зовнішні дані в своїй пам'яті.— Золотокоса зробила плавний рух до своєї “медузи”, та засвітилася, і з неї висунулися в напрямку Єви три промені: жовтий, зелений, голубий. — Згадуй свого чоловіка, і ми з біополя твого мозку спишемо образ твого Адама. А вже потім його матеріалізуємо. Єва розгубилася. — Але що я маю пригадувати? — Все, що вважаєш за потрібне. Тільки поспішай, у нас мало часу. — Зараз, зараз... — Єва почала гарячкове пригаду- вати і жахнулась, що споквапу вона нічого не може придумати — в голові якась мішанина картин, образів, подій, слів... “Адаме, любий? Де ти? — хотілося крикнути їй.— Ти завжди був у моїй пам'яті і в моєму серці. Де ти? Відгукнися. З'явисяі..” Зусиллям неймовірної волі заспокоїлась, заплющи- ла очі і внутрішнім зором побачила Адама. Побачила, як живого. — Готово! — почувся голос, і Єва розплющила очі. Три промені, що простяглися від неї до “медузи” зник- ли. — Ми вже зняли з біополя твого мозку відображен- ня Адама. Зараз плазма, яку ти називаєш “медузою”, зв'яжеться з нашою сферою, і твій Адам, тобто його зображення, буде матеріалізоване. — А в нас буде татко, а в нас буде татко! — на ра- дощах застрибав Адамчик. — Я хочу, щоб татко швид- ше з'явився. — І до Золотокосої: — А він буде... най- справжнісінький ? — Ми зняли точну копію твого батька, — заспокої- ла його незнайомка. І тоді Єва все збагнула. А збагнувши, жахнулась. Посланці Великого Кільця Змії відтворять, тобто матеріалізують копію Адама. Лише його копію. — Так, відтворимо копію твого Адама,— спокійно казала Золотокоса. — Чому ти так дивуєшся? І навіть злякалася. Не жахайся, Єво, ми відтворимо і матеріа- лізуємо не просто його копію, а... найточнішу копію. Зовні відтворений нами Адам буде цілком схожий на того Адама, якого ти знала і любила. Тобто на оригі- нал. — Копія... Копія... — все ще не могла отямитись Єва. — Я нічого не можу збагнути... Натуральна ко- пія? — Так. До всього ж Адам буде живим. І ніхто, гля- нувши на нього, не скаже, що це копія, так він буде схожий на оригінал. Що тобі ще треба, нещасна, зго- рьована жінко?

— Але ж копія ніколи... ніколи не стане оригіналом. На те вона і копія. — Звичайно, — погодилась Золотокоса.— Відтво- рити оригінал не в змозі навіть ми, щасливці Великого Кільця Змії, котрі керують галактиками. Але яка, зрештою, різниця: буде істота оригіналом чи копією? Головне, що ти матимеш свого Адама живого. Тобі цього мало? — А хто і звідки відтворить його пам'ять, його сві- домість, його помисли і думи, його неповторне “я”? Хто і звідки спише його багату душу, його радість і його сміх? — говорила Єва із сльозами на очах. — Його індивідуальної неповторності ми не знає- мо, а тому й відтворити не зможемо. Та це й не по- трібно. — Тепер я все розумію. Ви створите мені просто людину, зовні подібну на колишнього Адама. Створите біоробота, схожого на Адама! — жахнулась Єва і за- кричала:—Ні, ні! Не смійте цього робити! Адам єди- ний і неповторний серед усіх десяти мільярдів людей Землі. Повторити його неможливо, а копія його мені не потрібна. — А для чого тобі неповторність його “я”? Все це сентименти, — м'яко мовила незнайомка. — Тепер я зрозуміла. У вас суспільство копій? — пополотніла Єва. — Так у нас суспільство копій,— спокійно відпо- віла Золотокоса. — І ми вважаємо це найбільшим на- шим досягненням. — Але ж копії ніколи не стануть оригіналами. — Я тебе не розумію, земна жінко. У мене, наприк- лад, чоловік теж копія свого оригіналу. І я щаслива з ним. — А де ж оригінал твого чоловіка? — Він колись покинув мене і подався до іншої. Бідолаха не знав, що вона вже давно копія. Ти, земна жінко, страждала б, писала б на нього скарги чи й потягала б за волосся свою суперницю. А в нас не так. Я замовила собі точну копію збіглого чоловіка і живу з нею. Зовні копія ідентична оригіналу, і таким чи- ном чоловік від мене ніби й не втікав. — Не погоджуйся, мамо, не погоджуйся! — раптом заговорив Адамчик. — Я боюся копії мого тата. — Заспокойся, синку, — мати погладила його по голові. — Ми люди, тож людьми й залишимося. Та й повторити вдруге нашого батька неможливо. А його біологічна копія нам не потрібна. Копія не може лю- бити... — Ах, ось що тебе хвилює, — весело озвалася Золо- токоса. — Заспокойся. Ми наділимо його любов'ю. Крім того, наділимо ще й вічним щастям і відчуттям вічного блаженства. Блаженства, якого ніколи не зна- ли і не знають оригінали. Дивні ви істоти, люди,— зі- тхнула Золотокоса.— І дивні, і незбагненні. Адже ви недосконалі, в особистому житті зазнаєте і горя, і не- щастя. Лютий біль утрати близької людини терзає вас, то чого ж ви відмовляєтесь од вічного щастя й блажен- ства? Адже маючи все це, так легко жити. Ми в цьо- му переконалися давно. Ми — суспільство Вічного Щастя. Нас стільки, що навіть числа немає, щоб пере- дати тобі, скільки нас. І ми оволоділи матерією вічного щастя. Ми так і називаємо себе: суспільство Вічно Щасливих. — Я не розумію тебе, а ти мене, — зітхнула Єва.— І, напевне, не зрозуміємо одна одну ніколи. Почувся різкий тріск, від оранжевої “медузи” миг- нула зеленкувата змійка-стрілка і простяглася до Зо- лотокосої, але та виставила наперед руку, і змійка, ткнувшись їй у долоню, повернула назад. — У нас закінчується час, — сказала Золотоко- са.— Що ж, не хочеш копії свого чоловіка, живи сама. Із своїм горем. А втім, якщо хочеш, ми легко зможемо позбавити тебе відчуття горя. І взагалі негативних почуттів та емоцій. В одній з півкуль твого мозку ми зафіксували ті нейрони, з яких ідуть негативні ім- пульси, що приносять тобі відчуття горя, біди, неща- стя. Досить нам змінити частоту коливань імпульсів, і відчуття того, що ти називаєш нещастям, у тебе мит- тю зникне. І з'явиться зовсім інше відчуття. — Ні, ні! — злякано відсахнулась Єва.— Це буде ще гірше. Моє горе — це моє горе. І я не віддам його нікому. Коли ви заберете в мене горе, змінивши часто- ту коливань, я стану бездушною і безтурботною істо- тою. Бо людина через страждання оновлюється і муж- ніє, відчує себе людиною. До того ж разом з горем зникне і пам'ять про Адама... Ще в сивій давності один поет-вигнанець сказав: “Мушу жити, щоб смак бі'ди відчувати щогодинно”. — Все, час вичерпується, канал зв'язку закриваєть- ся,— сквапно попередила Золотокоса. — Ми поспі- шаємо до свого суспільства, до Великого Кільця Змії. А Кільце Змії назавжди йде з нашої Галактики, бо ми все тут вивчили й спізнали... А я тобі заздрю! — раптом зізналася Золотокоса. — Я ніколи не знала і вже й не знатиму, що ж воно таке — справжнє щастя. Золотокоса йшла до своєї “медузи”, чомусь злегка опустивши голову. Потім піднімалась по світлих згуст- ках-східцях, що спалахували і гасли у неї під ногами. На останній світлій плямі зупинилась і повернулась до Єви. — Прощай, жінко із щастям своїм і горем своїм! Терпи свою біду справжню, коли не хочеш Штучного Щастя. І зникла. Дві половинки “медузи” зійшлися позад неї, “ме- дуза” спалахнула і, зменшуючись, завертілась навко- ло своєї осі. І коли вона стала завбільшки з кулю, звідкілясь виринула швидка оранжева змійка-стрілка, підхопила кулю і стрімко шугнула вгору, до хмарки, що висіла над зубчатими хребтами. Мить — і її не стало. А з нею і хмарки... — Мамо, мамо,— смикав її Адамчик за шкіряну сукню. — Ти з ким розмовляла? З собою чи зі мною? Та мати його не чула. — Кільце Змії... Копії приречені на універсальне щастя... — бурмотіла Єва сама до себе і терла чоло.— Нічого не збагну. — Мамо, мамо, — зрештою, донісся до неї голос сина.— Все говориш і говориш, а тут нікого немає. Мати схитнула головою і звелася з каменя. — Здається, я задрімала, сидячи в холодку під ске- лею. От і приснився дивний сон. — А мені теж сон снився,— сказав син, зазираючи матері в очі. — Прилітає до нас гарна змійка і прино- сить жовту кульку. А з тої кульки вийшла людина, на тебе схожа, тільки волосся у неї золоте. Єва була вражена. — Тоді це не сон. То справді було. Плазма-цивілі- зація, що випереджає нас на мільярд років. Розум- матерія. Розум-енергія. Копії, що гуртуються у Кільці Змії... Вона туго підперезалася широким шкіряним поясом з довгим бронзовим ножем, через плече повісила сум- ку із стрілами та луком, закинула на плече тушку гірського козла, взяла спис, уважно оглянула себе, чи все гаразд, і сказала: — Ходімо, сину, додому. Щастя Кільця Змії — то не для нас, бо ми люди. Люди Сонця, тож мусимо цим пишатися і залишатися людьми. Сива жінка з молодим гарним обличчям, із печаль- но-сумними освітлими очима йшла з сином безлюд- ною планетою. — Мамо, мамо, — підстрибом біг за нею син.— А якщо ми люди, то чому до нас не летять люди? — Скоро, синку, прилетять. Уже не так і багато залишилося чекати, всього якихось чотири роки. Тре- ба лише набратися терпіння і чекати, всього чотири роки. Треба лише набратися терпіння і чекати. — А коли земляни прилетять, то як ми їх поба- чимо? — Вийдемо одного разу з печери, а в небі Леонії літає великий сріблястий птах. Пролетить над морем, над нами і зникне за Північними горами. Через п'ят- надцять хвилин знову з'явиться над морем і над на- ми. Від корабля до нас прилетить експедиційна раке- та. Вийдуть з неї астронавти, ми побіжимо до них і скажемо їм: “Здрастуйте, люди! Як довго-довго ми вас чекали!” — І ми полетимо з ними на Землю, еге? — Полетимо, — мовила мати і спохопилась. — А знаєш що, сину, чому ми повинні летіти на Землю? Я думаю, що на Землю ми з тобою вже не поверне- мось ніколи. Адамчик ладен був розревітися. — Чому ми не будемо повертатися? — Як тобі пояснити, коли це треба передумати і вистраждати... — То ми будемо тут самі жити? — Ні. Житимемо з тими людьми, які прилетять сюди досліджувати й освоювати планету Леонія. Тут вони збудують станції, поставлять радіомаяки зв'яз- ку... На станції житимуть члени експедиції, і ми буде- мо з ними жити й працювати. І вивчатимемо планету. А до нас з часом прилітатимуть все нові й нові кораб- лі з переселенцями — виростуть тут міста... От я і думаю: чого нам повертатися на Землю, коли вже Лео- нія стала нашою планетою. Це планета твого народ- ження, планета моєї любові і щастя, планета батько- вої вічності. То як ми її зможемо полишити, коли ми вже не земляни, а леонійці? Тут розпочнеться рід Ада- ма. І розпочнеш його колись ти, мій сину. Єва поспішала, бо здавалось, що вдома її неодмінно хтось чекає, і вона ледь не бігла. Ноги самі несли до печери, а душа солодко-тривожно завмирала: а рап- том, а раптом?.. Та ось вони, нарешті, вийшли з розпадку, і Єва ще здалеку побачила високий барвистий тотем, над яким розпростала крила Птиця Грому. Звідки б вони не по- верталися до печери, тотем завжди першим вітав їх- I кожного разу при зустрічі з ним Єва згадувала Ада” ма. Адже він його змайстрував і поставив на згадку про себе. Ада-аме! Де ти, чоловіченьку мій?.. Уже з рік, як Єва живе з сином без батька і чоло- віка на Леонії, а все одно здається, мариться і вви- жається, що він десь поруч, що ось-ось вийде їм нав- стріч і запитає: “Ну, що чувати?” І Єва почне йому розповідати, як жила з сином рік без нього, як ходила на полювання, як навчилася во- лодіти луком. “Подивись-но, Адаме, якого козла впо- лювала. З неприступної скелі зняла. Першою стрі- лою...” — Мамо, а татко бачить тотем? — запитує син, за- зираючи матері в очі. — Бачить, синку,бачить. — А нас він бачить? — Бачить, синку, неодмінно бачить. Він частинкою планети став, тож усе бачить. І радіє, що ми живі- здорові. Єва скинула з пліч тушку козла і підійшла до бар- вистого стовпа. — Тотеме, тотеме, чи все гаразд удома? — Усе, все гаразд, — замість тотема відповів Адам- чик і побіг у печеру, до Нявкунчика, за яким знудь- гувався. А мати голубила зажурено-усміхненим поглядом напис на тотемі: “Адам+Єва=Адам”. — Як мало ми прожили з тобою під знаком плюс,— шепотіла Єва, водячи пальцями по літерах і приту- лившись щокою до кедрового стовпа. Він був нагрітий Сонцем, і його тепло пестило приємно їй щоку. Мовчить тотем, крила над жінкою розпростерши. І зненацька крикнув син: — Ма-м-мо-о-о!!! Єва рвучко повернулась, і тіло її в першу мить стерпло й похололо: з-за скелі перевальцем вийшов ведмідь. Спинившись, він витягнув морду на довгій худій шиї і закрутив нею, шумно нюхаючи повітря. Ведмідь був великий і старий, рудувато-буре його хут- ро в багатьох місцях було геть витерте і звисало рва- ним клоччям. Заревівши, ведмідь став на задні лапи, а передні підняв угору. Адамчик схопив наїжаченого Нявкунчика і, прити- скуючи його до грудей, сховався позад матері. А вона навіть не ворухнулася. Стояла мов закам'я- ніла. — Тікай, мамо! — крикнув з-за спини Адамчик. — Ні, синку, ні, — сама дивуючись своєму спокою, відповіла Єва. — Пізно вже. Від цього звіра не втечеш, він бігає швидше за нас. А ось поборотися з ним — поборемося. Ми все ж таки з тобою люди епохи бронзи. Ведмідь насувався на Єву з високо піднятими лапа- ми і був на голову вищий за жінку. З його роззявле- ної пащеки била гаряча пара і стікала вниз густа жов- тувата слина. Єва взяла двома руками спис, швидким рухом голо- ви відкинула назад волосся і, широко розставивши ноги, злегка нахилила корпус уперед. Із диким ревом ведмідь кинувся на жінку. Тієї ж миті сонце Толіман виткнулось із-за хмари, і на блискучому лезі бронзового наконечника різко, як удар блискавки, спалахнув сліпучий промінь... 1985 р.