Либрарий 2004-2005. Правила библиотеки.
Любко ДЕРЕШ


Тереза та парабола
This body holding me
Feeling eternal all this pain is an illusion
Of what it means to be alive
Tool, “Parabola”

Терезка думає закрапатися

1.
Сонечко семикрапкове (також знане в деяких колах як Coccinella septempunctata) своєю появою десь між пермом і тріасом створило справжню архаїчну сенсацію. Воно вилізло з-за обрію бруньки на самісінькому чубкові дерева гінкго, вказуючи білими цятками в керунку палаючого оранжем заходу. В цю секунду тріумфу сонечко видавалося сяючою планетою, що затулила сонце. На півкулі маренового в чорну горошину панцира лищали неозорі хітинові бліки. Сонечко завмерло на тлі велетенського диска сонця і вмиротворено заворушило вусиками.

Так на світ, необов’язковим транзитом, з’явилося сонечко, найгармонійніша серед присутніх на планеті істот. І хоч у реальності, доступній нашому сприйняттю, сонечка проводять всього шосту частину відведеного їм часу, саме вони підтримують у людині первинне відчуття спокою та злагоди зі самим собою. Тим не менше, у світовій свідомості образ сонечка так міцно пов’язаний із епохою праящерів, що й досі, при вигляді цього милого, щокастого малюка згадуються паркість світагнків та велетенські стовпи динозаврячих ніг.

Спостерігаючи за праісторичним сходженням сонечка на вістря зажухлої травини, Терезка з певною заздрістю зрозуміла, наскільки добре чуєшся, коли в тебе на спині така гладка півкуля, а на ній – чорні цятки. Це ж умерти можна з радості.
Лускатий циліндр попелу з тріском відлупився від тліючої цигарки і впав десь у траву. Тереза напружила погляд і сфокусувала його на жевріючому кінчику, що сам собою тягнувся до фільтра. Вона перевернулася на спину, затягнулася й пустила дим у небо серпня.

Що б могла Терезка розповісти про саму себе, якби не її наплечник? Нічого. Вона не вміла перескакувати язиком зі слова на слово так швидко, як це вдавалося Бубі. Не кажучи вже про той пафос Єгови, з яким ронив слова Антон.

Легко переносила тільки товариство себе та маленьких дітей.

Ну і ворон. Ці птахи (як перші, так і другі) дивилися на світ спокійними, тверезими очима свідомих себе власників крил. Деколи навіть здавалося – їх очі світяться.

Але це вже літературщина.

Заглядати в чужі сумки цікаво. А Терезчина сумка була збіговиськом таких цікавинок, яким міг позаздрити будь-який монтер-електрик (як пригадуєте, ці люди свого часу носили зі собою один із найцікавіших наборів інструментів у світі). При зіткненні з вмістимим її затертого, запацьканого бузковим наплечника мова дає задній хід. Ця дівчинка – зразок випередження часу, коли ще не існує відповідних мовних конструкцій, які б переконали “здоровий глузд” у цілком закономірному поєднанні таких елементів.

Тепер коротко:
Стетоскоп. Ксерокопії підручника з геометрії. Компас. Люстерко. Засохла живиця. Пляшечка біла і пляшечка жовта. Жменя слимакових мушель кольору бірюза (у темряві мушельки світяться, не знати чому).

Навіщо, питається? Навіщо це тобі, мишко? Чи ти здуріла?

2.

Терезка була найхоробрішою дівчинкою на світі. Це по-перше.

Вона була завбільшки з лилика, гаряча і прозора, з бровами, що нагадували вуса шовкопряда кульбабкового (Lemonie taraxaci). По-дуге, вона постійно думала, що є боягузкою; вона важила сорок дев’ять кілограмів і мала худі ноги.

Терезка була ласою до ніяковінь. Терезці видавалося, що ніяковіння – найдотепніший спосіб переконати співрозмовника, буцім її направду ставить у тупик сказане. Наче її це торкається.

Ви будете сміятись, але кожного разу, коли вона вдавала, буцім ніяковіє, губить слова чи втрачає думку, їй просто робилося ліньки пітримувати цю нав’язливу галюцинацію.

Терезка, найхоробріша дівчинка на світі, любила дітей і мріяла стати вихователькою в дитячому садочку. Діти, принаймні, бачили щось нове. Всі дорослі, яких вона знала, були сліпими, наче мертві канарки. Дорослі, на їхнє ж переконання, вже побачили все.

(Локомотив. Колготи. Вулканізація. Це слова, якими люди повинні були назвати квітки. Так вважала Терезка.)

3.

Це літо було для неї найтихішим літом у її житті.

Зранку вона снідала салатом із залитого олією, посоленого цвіту настурцій і хлібом із маслом та сиром. Запивала чаєм. Дві ложки цукру. П’ять обертів ложки в горнятку (за годинниковою стрілкою).

Включала голосніше радіоколгоспника – їй подобалося, як від холодних ранкових стін кухні відбивається голос диктора, такий самий, як і в дитинстві. Терезка викурювала сигарету і йшла полоскати рота.

Націджувала воду з-під крана в білу пляшечку, вдягала шльопки і набирала повний рот води. Потім вирушала геть.

Відколи Терезка почала збирати “води тиші”, її накрило світ(л)ом.

Літо злилося в суцільний гул тиші, а очі стали гарячими і наче розкрилися по кутиках (точніше, її очі наче промили). Цілий день вона слухала, як шльопки шльопають за спиною. Слухала шльопанці, лазила Львовом і рахувала ворон. Бувало, занурювалася так глибоко в себе, що все довкола просто зникало. Терезі видавалося, ніби вона не йде, а пливе повітрям, як мовчазний дирижабль, із кожним кроком підіймалась усе вище й вище.

Інколи вона піднімалася так високо, що її скроні торкалися верхівок дерев. Варто було спіймати себе на цьому, як думки поверталися, тиша відходила, і її п’яти торкалися бруківки. В ці моменти повернення вона спльовувала воду в порожню пляшечку і набирала до рота свіжої.

Але тиша робила свою справу, і Терезі все більш очевидним робилося власне безстрашшя. Щодень, то глибше вона усвідомлювала, ким є – найхоробрішою дівчинкою на Землі, й надалі мріяла стати вихователькою в дитячому садочку.

Всі речі, з якими їй доводилося мати справу цього літа, чомусь поверталися до неї тим боком, з якого роздивляти їх було найприємніше.

Цілолітня тиша й безстрашність закували її у легку, сяючу броню – міцну і невидиму, і жодна неприємність не могла підібратися до неї ближче, ніж на відстань удару п’яткою. Ця невидима сила обмотала її своїми павутинками з ніг до голови, і навіть капці її тепер стали володіти таким особливим настроєм свіжості на фоні тисяч інших шльопок, що ставало ясно: такі шльопки можуть належати хіба дуже хоробрій дівчинці.

Її маршрути, кола блукань містом, під кінець літа почали набирати просто шалених, по відношенню до її розмірів, діаметрів. Якби Терезі по секрету сказали, яку відстань вона долає щодня, цифра ця зламала б їй хребта. Але Терезка, (цей кажан серед білого дня – цей прозорий, нечутний, з розфокусованим поглядом нетопирець, шустка вечірниця гігантська, нічниця триколірна, великий підковоніс, широковух звичайний – навіть не знаю, з ким іще поріваняти: вони всі гарні) уся ця кажаняча, лилична Терезка була вільною від жалю, і це робило її хребет стрижнем зі сталі.

4.

Інколи вона задивлялася на тіні: думала, чи не пора їй закрапати очі.

5.

Нафтизиновий бум у Львові почався ранньої весни, ще десь у березні, а тепер розгортався несподівано та з чимраз більшою амплітудою. Хронологія цього сенсаційного наркоперевороту приблизно така.

В кінці лютого на котромусь російськомовному (скоріш за все, омському) сайті, присвяченому наркотикам, від декого hooPoe (e-mail: hoopoe@yandex.ru) з’являється повідомлення про галюцинаторну дію суміші кількох сортів очних крапель із вмістом атропіну, нафтизину, лідокаїну та АТФ.

Початок березня: на тому ж сайті з’являються десятки захоплених відгуків щодо рецептури, запропонованої hооРое. Інформація про сенсаційну знахідку поширюється Інтернетом зі сервера на сервер, і центральні поліси СНД починає захоплювати нафтизинова лихоманка. Суміш, котру добувають в результаті змішування очних крапель, називають архелітом, у студентських колах вона стає більш відома як “архе” або ж “плазма”.

На третю декаду березня відважні експериментатори встановлюють, що: марихуана знижує дію “архе” практично до нуля; опіати та похідні барбітурової кислоти в поєднанні з краплями викликають судоми астматичного характеру; мікшування з іншою комунальною фармакопеєю (кетамін, дипразин, галоперидол, похідні ефедрину, а також ) призводить до колаптоїдних станів із загрозою переходу в кому. Висновок: “архе” приймають на чисту голову.

Квітень у Львові ознаменований першими надбаннями в приготуванні “плазми” у кустарних умовах. Ошаліле від успіху вузьке коло неофітів пробує зберегти таємницю рецепту при собі. Семеро студентів-хіміків, які першими розщепили пропорційний склад “архе”, за копійки продають на книжковому ринку підручники і закуповують у найближчій аптеці нечувану кількість нафтизину, атропіну, АТФ та ще кількох видів крапель. Попередньо закалатавши близько п’ятидесяти порцій “плазми”, вони знищують усі хімічні рівняння у страху, що їхнє відкриття може вийти за межі їх вузького кола, і “архе” дістанеться комусь іншому. Перебуваючи в колі взаємних підозр, хіміки оголошують себе “КЛАНОМ АРХЕ” і приймають рішення забарикадуватися в кімнаті гуртожитку і не випускати нікого, поки не спорожняться запаси “плазми”. Протягом чотирьох днів семеро акцепторів очних крапель перебувають у безперервному, цілковито нерухомому спогляданні “плазми”. Хлопців рятують товариші по гуртожитку, які запідозрили негаразди завдяки міцному запаху екскрементів, що вибивався з-під дверей забарикадованої кімнати. Юнаків віком від вісімнадцяти до двадцяти двох років доставлено у стані глибокого зневоднення у Львівську обласну реанімацію. Один із горе-студентів, третьокурсник Денис Р., по цей день перебуває у комі. Решта товаришів зазнали глибоких і невідворотніх змін у психіці: поведінка в’яла, реакції на оточуючих відсутні або порушені, спостерігається загальна глибока регресія, аутизм.

Жодної інформації про “архе” у львівскій пресі так і не знайдено. Зате завдяки Інтернету необхідна інформація про “плазму” проникає в Івано-Франківськ і Володимир-Волинськ. Ще одна хвиля повідомлень про “плазму” з Омська накриває Донбас.

У Львові, незважаючи на егоїстичні намагання хіміків із КЛАНУ АРХЕ вберегти секрет “плазми”, він все одно виявляється розкритим. Це стається одночасно і незалежно у трьох кутиках Львова, – приблизно у дні сильних квітневих буревіїв, про які чимало говорилось у пресі. Враховуючи досвід попередників, друга хвиля львівських плазматиків ставиться до споглядання “плазми” більш відсторонено, що рятує їх від повного занурення у світ крапельних видінь.

Стає модним мати при собі чисту піпетку та пачку свіжих гігієнічних салфеток. Несподіваної популярності здобуває свист-авангард – маловідомий до цього вид акустичного мистецтва (з приходом “архе” свист, як і саме поняття звуку, кардинально переосмислюється). На кілька тижнів масовим стає захоплення т.зв. дахівницями , однак пара нещасних випадків суттєво применшує запал археманів. Наступний місяць було іронічно названо “поземним” – для своїх офтальмологічних експериментів архемани починають віддавати перевагу відкритим місцям ближче до землі.

Як результат, відбувається перебудова молодіжного балаку. Найзаповзяті-ші плазматики повністю відмовляються від мови, якою вони розмовляли до того і починають вигадувати власні. Хоча це питання ще буде належно вивчене дослідниками від лінґвістики та семіотики, проте вже наперед можна сказати, що всі мови “архе”, попри їх відмінне звучання, виказували вражаючу внутрішню схожість. Вираз “видіти плазму” перестає різати слух незвичністю. Схоже на те, що єдине слово, яке візіонери могли підібрати до побаченого у стані “архе”, виявилося самою назвою суміші.

Кінець травня ставить перед нами ще більше запитань, ніж не-плазматик плазматику. Зокрема, зауважується, що внаслідок постійних закрапувань накопичується пост-ефект, названий “ефектом відчуження”. Він добре знайомий людям із проблемами зору. “Ефектом відчуження” – це особливий настрій. Приблизне уявлення про нього мають люди, тимчасово позбавлені окулярів: відсторонення, відчуження, споглядання на речі з відстані.

В кінці травня найспритніші наркоділки організовують картель по продажу “плазми”. В найкоротші терміни картель набирає з вулиці торгашів краплями до очей і засилає тих у місця, де ще не ступала нога наркобариги. Тут уже відчувається ділова хватка – продавці зілля знають свою потенційну клієнтуру в лице: картель починає продавати “плазму” в бібліотеках, музеях, виставкових та картинних галереях.

Відразу ж з’являються й шукачі легкої наживи – люди в беретах та окулярах, котрі видають себе за представників львівського картелю. Вони періодично з’являються в місцях, облюбованих картелем і продають звичайну дистильовану воду.

По кількох наступних тижнях місцеві мешканці повідомляють про вісім трупів, знайдених у кар’єрі біля озера Комсомольського, що за Львовом. На тілах загиблих знайдено сліди катувань, а з очних ям у кожного стирчало по уламкові піпетки. В подальшому спроби несанкціонованого картелем продажу “плазми” суттєво зменшились.

Десь у середині червня число молодих людей, які “виділи плазму” перестає зростати у геометричній прогресії. Більше того: складається враження, що воно завмирає на певному сталому рівні. Вирівнюється процент споживачів марихуани та маку. Гроші знаходять повертаються до власника, і верхівка картелю зітхає з полегшенням.

В той же час, прошарок населення, котре раніше виказувало до “архе” особливий інтерес (а це молодь віком від 14 до 32 років), щільнішає, стає більш одноособовим. До послуг картелю все частіше вдаються хіба недосвідчені плазматики, які ще не вирахували власного, оптимального співвідношення між компонентами “архе”. Бувалі видці “плазми” віддають перевагу краплям, закалатаним власноруч.

Кінець червня-початок липня ознаменований поступовим затиханням нафтизинового буму та супутнього йому ґротеску. Архемани-ентузіасти розбиваються по невеличких групах за інтересом. Із малозрозумілих для відстороненого спостерігача побуджень найдосвідченіші видці (архе-акцептори, “ті, що виділи плазму”) починають заперечувати факт закапування “плазми”. Публічне поширення про особисті переживання “плазми” стають моветоном і допускаються хіба в колі недосвідчених крапельників або в тісній компанії однодумців. Загальний рух за видження “плазми” до середини липня зводиться нанівець.

Озираючись назад, пригадується та весна, пригадуються ті осяяні атропінові очі, розширені від переповнюючої їх таємниці... Їх можна було побачити у Львові на кожному кроці, особливо серед молоді. Видається, наче над містом відкрився якийсь отвір. Кожен, хто був уважним, глянув туди і мав нагоду повидіти щось небуденне. Люди немов би пізнали щось більше. “Архе міняє”, – люблять повторювати архемани. “Архе розсіює, архе збирає”, – додають вони.

Практично кожен, хто хоч раз закапував очі “плазмою”, виносив зі своїх видінь тверде переконання, що ці краплі знаменують нову добу для людства, при чому, не просто нову добу – тепер це вже не звучить – а щось абсолютно кардинальне, щось, на що людина не могла навіть сподіватися. Найзапекліші з популяризаторів крапель увірували, буцім “архе” змінить світ. Але як би оптимістично не були налаштовані видці “плазми” у квітні-травні, вони змушені були визнати: до середини червня бум минув і забувся. Деякі невиліковні архемани бігали від знайомих до знайомих, які ще вчора з радістю за компанію капали в очі цю водичку з металевим блиском, сьогодні не хотіли пригадувати дні нафтизинового буму. Дехто з видців почав зауважувати, що більшості просто не хочеться пам’ятати дні своєї величі, дні “архе”. Колишні агітатори за видження “плазми” раптом зрозуміли, що людям видіти “архе” просто непотрібно; вони шивденько змотали жилки і перестали навіть признаватися, що колись мали якусь справу з “тими краплями”.

Чи продовжує ще хтось крапати “архе” й досі, невідомо.

6.

В один із тих загадкових днів – днів, сповнених шльопання капців та миготіння тіней від дерев, днів, коли нафтизиновий бум стих, а люди зіткнулися з полегшенням забування. Терезка переконалася, що “архе” – це більше не модно.

Отже, настав час подивитися на “плазму” і їй.

7.

Терезка була сама. Вона була самою в принципі, і їй від цього тільки легше дихалося.

Єдиний спосіб, в який вона цього літа контактувала з їдеями цивілізації, був календарик. Щоранку вона викреслювала циферки, інколи по одній, інколи по дві... Щодень ці значки ставали далі від ієрогліфа “СЕРПЕНЬ” – такі гротескно складні, такі надумані – 25, 26... чи 29. Вліті вона не вірила, що комусь дійсно потрібні ті циферки.

Якось звечора вона сиділа біля відкритого вікна і малювала простим олівцем. Було дуже тепло, але від щойно викресленої цифри скубло на душі. Хоч Терезка й намагалася уникати всіх цих гартівско-плужницьких виїбонів, попри все, їй хотілось поплакати, хотілося якогось песика. Час від часу відриваючись від малювання (на грудях чомусь було легко-легко), Терезка ловила себе на думці, що їй хотілося б мати хлопчика, який би дружив з нею.

Та всі хлопчики, яких вона знала, були їбанатами і підарасами, котрі не відрізняли геометрії Лобачевського від Риманової. А справа була ось у чому.

Свого часу з нею трапилася легка істерика на ґрунті геометрії. Якийсь старшокласник зі школи запевнив її, буцім цьогорічну Нобелівську премію було вручено естонському математикові, який геометрично довів, буцім людина живе всередині сфери-яйця з радіусом ?R, рівним відстані, на яку дістають кінцівки людини. Ця історія пройняла Терезку настільки, що вона добрий тиждень уявляла себе ходячою яйцесферою. Це вже потім вона стала начитанішою і дізналася, що з математики Нобеля не дають. Поговорити з жартуном більше нагоди не випало, але стикнутися з геометрією в реальному житті – скільки завгодно. Але, щоб не сумніватися, чи видиться їй те, що слід, доводилось вивчати геометрію з книжок.

“На певному етапі життя, – думала собі Терезка. – наприклад, коли ти на кілька життів швидше за інших починаєш видіти геометрію... Коли ти починаєш видіти геометрію і чути тишу, тобі стає набагато цікавіше мовчати.”

Тому Терезка вчилася бути непомітною. У натовпі її зраджував хіба вже оспіваний мною легкий шарм рукокрилих: склокочений настрій волосся, постріли очей, відстовбурчені вуха і закушуючі губу зуби. Ця худенька істотка, що просвічувала, наче крильце кажана (!) проти сонця, пересувалася швидко-швидко-швидко; по зустірчі вона перш за все знезброювала – щось, схоже до напівпрозорого корінця іскор, а може, до безгучного салюту завбільшки із дитячий силует.

Якось під вечір, коли сонце вже сховалося за сусідським будинком, Терезка чомусь ні сіло ні впало вирішила піти на крапку. Піти на крапку і прикупити собі трохи “плазми”. Вона злізла з ліжка і зазирнула в гаманець. Приклавши пальця до вуст, щось порахувала, і витягнула з-за шафи заначку.

“Присвячу цьому завтрашній день, – вирішила вона. – Зі самісінького ранку.”

Потім включила музику – якісь флейти і бубни, наче в горах пастухи женнуть отару. І сіла малювати далі.

Вона малювала моржа.

Терезка зустрічає Антона

1.
Снідала Терезка абияк.

О дев’ятій ранку на кухні було тінисто і холодно. Вона включила радіо-колгоспник і незворушно дочекалася, поки закипить вода. Спостерігаючи за її спокійними бровами й розгладженим чолом, навряд чи хтось би запідозрив, як за лобовою кісткою шалено проносяться формули гіперсфер і тороїдальних пляшок Керрола. І правильно зробив би: зі самого ранку у Терезки в голові стояла відмінна погода – жодних тобі бубликів.

Тиша.

Небо з вікна видавалося чистим. Внизу, вздовж холодних тіней дерев, повз пісочницю та турнікет молода мама вела двох дітей у дитсадок. Для неї це було хорошим знаком. Чай вона запарювала, ледь усміхаючись. Це був чай із жасмином.

На кухні був той особливий, ранковий, глибоко-тінистий літній холодок, в якому хотілося розсипати сталеві кульки мармуровим долом.

Це місто Терезка могла любити хіба зранку – навіть не саме місто, а ті ранкові прохолодні тіні. Все решту в цьому місті було винятковим гівном.

Вона кинула на плече сумку, набрала в рот води, вхопила ногами по шльопанцю і пошльопала геть.

2.

Найпопулярнішим місцем під час нафтизинового буму вважалося підніжжя Високого Замку – сквер поруч із пожежною частиною та Друкарською академією. Все, що на кінець серпня залишалося від могутнього руху плазматиків – зграйка захіпованих, невихованих жу?чок-малоліток, косметичних і наглих. Жу?чки вдягалися так, наче хотіли за останні дні канікул відтрахати цілий світ. Ці лукаві, пропірсинґовані вздовж і впоперек малолєтки стріляли цигарки і реготали за спинами перехожих.

Терезка здогадувалася, що вони чекають на когось із плазматиків-ветеранів – котрогось із тих, що зав’язали. Олдові крапельники-в-зав’язці цілими днями розповідали про те, як їм тоді рвало дах і з друзяками закрапували собі очі на балконі в Опері, або на даху Домініканського собору. Чи, у найгіршому випадку, – вночі на Високому Замку. Головне – це присутність отих юних жучок-приставачок, яких кортіло не то відлупити указкою, не то відпороти ремнем, не то закатувати паяльником: загалом, у Терезки вони викликали доволі суперечливі почуття.

Юні істоти не носили бюстгальтерів і це наче виправдовувало їх великі груди. Її ж циці не йшли з тими бамбулями в жодне порівняння – Терезка стидалася скупості власної плоті. Дівчатка на лавках мали рівні ніжки, рівні й достатньо вгодовані, місцями навіть грубі. Терезка опустила погляд на свою спідницю, за якою вона ховала свої худі ноги. Такі ж худі, які вся вона – схожа на нетопира.

“Але такого дуже доброго”, – спробувала втішити себе Терезка.

Хоча сучки-жучки-кусючки, що дружно реготали на лавочках в десяти метрах від неї, були щонайменше роки на три молодші, Терезка у свої вісімнадцять продовжувала боятися їх.

Тому вона вважала за безпечніше перебувати в строкатій тіні дерев, зберігаючи між собою та компанійськими істотами в маєчках стіну гарячого сонця.

В куті поля зору з’явилася темна постать. Терезка придивилася. Юнак із протилежного від неї боку наближався до компанії дівчаток – явно мав намір увійти в контакт.

Хлопчина з куцим самурайським хвостиком, одягнутий у піжонські штани-“багами”, підійшов до малявок і кілька хвилин про щось розпитував. Найактивніша із тусівниць час від часу кивала головою десь у керунку друкарської академії – здається, саме звідти повинен був з’явитися барига з краплями. Хлопчина сів поруч із дівчатками, і почалися стандартні ігрища самця в оточенні самок. Поки Терезка оцінювала ситуацію, на вулиці з’явився ще один суб’єкт. У червоному береті з чорними кружечками, в окулярах без скелець, він розкошував своїми оксамитовими шортами та пронозливо-салатовими сандалями – усе точно так, як і описували архе-пушерів знайомі. Барига неспішно чимчикував собі тінистим боком вулиці й тихо зумотів під ніс: “плаз-зма”, “плаз-з-зма”, “плаз-зма”. З-під шортів у спекулянта визирали волохаті ноги.

Компашка дівчаток і хлопчина стихли. Поглядом вони відслідковували кроки торгаша краплями. Хлопчина кілька разів наважувався піднятися з лавки, але знову сідав, ніяковів і знову пробував наважитись. Дівчата почали гнати його в шию. На штивних ногах той встав і послідував за штовхачем трунку. Терезка вийшла з тіні. Коли молодик у береті проминув дерево, Терезка впала йому на хвіст.

– Плазма-плазма-плазма-плазма... – нашіптував молодик. Раптом він гикнув і кинув погляд через плече.

Терезка, не сповільнюючи ходу, поцікавилася:

– Флакон... Скільки?

Молодик спинився – Терезка теж. Він знову гикнув і примружив очі. Мружити очі – одна з перших ознак битого архемана.

– Десятка.
– Це на скільки?
Юнак розгледівся по боках і поправив беретку.
– А ти шо, не крапала? – здивувався той. – Зрештою, якби крапала, не питала би...
– То скільки?
– По двадцять крапель. В’ючить години три. У флаконі десять порцій.

Юнак знову сторожко озирнувся і гикнув втретє. Помружився. Його очі спіймали нового клієнта, що ніяково оглядався назад, шукаючи підтримки серед дівчаток. Зненацька барига зірвав з голови берета, заціпив зуби і кинувся у привідчинену браму – ту, що була трохи нижче по вулиці.

Терезка знизала плечима і послідувала за баригою. За спиною почулися кроки хлопчака.

Хлопчак зайшов у під’їзд, подивився на Терезку, подивися на сходи догори і спитав:
– Де він?
Терезка зробила вигляд, ніби не знає, про що мова.
– Та ладно, не мнися. Я тоже хотів собі закрапатись. – хлопчина переминався з ноги на ногу, розгублений і насуплений. Терезі він не подобався.
Тому вона поцікавилася першою:
– А ти вже крапав собі?
– Нє. Я хотів попробувати, я наслухався в себе в школі тих історій, а то, виявляється, поки я екзамени здавав, тут ТАКЕ відбувалося! Кажуть, бум тільки місяць був! А потім усі взяли і покинули ті краплі. От не знаю я, чого б це, то, думаю, треба й самому спробувати..

Хлопчина буквально тараторив. Було зрозуміло, що, навідміну від Терезки, він мовчати не звик.

Раптом з підвалу вигулькнуло перелякане лице бариги. Він сховав окуляри та берет у сумку і тепер нічим особливим (не беручи до уваги салатових, прибитих пилом сандалів на босу ногу) не виділявся.

– Гляньте, чи там за дверима нікого немає, – сказав він. – Таких старших за мене чоловіків. Ну? Не має там?

Проноза з хвостиком визирнув.
– Чисто. А шо? За тобою погоня? – поцікавився хлопчина і підморгнув Терезі. Їй зробилося зле.
Схожа відраза до хлопчака відбилася й на обличчі бариги. Але той стерпів.
– Я ж насправді не від картелю чувак. Я так собі – підробляю на канікулах... Тільки не думайте, шо я вам воду хотів продати. Крапельки супер, сам собі крапаю. То берете?

Хлопчина кивнув.

– Один флакончик... Ой, нє, два флакони! Ше один для Олі та Юлі, – хлопчина кивнув головою на двері, за якими сиділа ранкова тусня жужок. – О, слухай, а як їх крапати? Може, давай, заприятелюємо? Мене Бубою звати, а тебе?
– Антон.
– О, Антон!.. Так ти, може, Альошу знаєш? Альоша мій друг, також “архе” колись на вулиці талкав. Знаєш? Таке волосся довге, от десь доци. Русяве таке... Не знаєш?
– Нє.
– А Льоліка Курсанта мусиш знати. Льолік найолдовіший видець. Льолік, кажуть, досі “плазму” крапає. Ну, так знаєш Льоліка?

Антон не дуже впевнено кивнув – може, щоби відпекатись.

Буба посміхнувся ширше:
– Та-а-а... Курсант крутий чувак. Хто-хто, а Курсант – так той в натурі щурить по сутанах . Він мій друг, спитаєшся, чи він Бубу пам’ятає... Ага. Послухай, Антоне, шо я радив би тобі: давай разом підемо десь на Високий Замок і закрапаємо собі по двадцяточі. Як ти на таке дивишся?.. Чи ти зайнятий?
– У мене ше справи з цією дівчинкою. До слова, ти хто? – спитав Антон у Терезки.
Терезка відчула, як довкола затягують петлю: її змушують представитись. А це Терезі не подобалося.
Тому вона знизала плечима. Як завжди, вдала, що ніяковіє.
– Мені теж флакон, – сказала вона і простягнула купюру горе-баризі Антонові.

Антон сховав гроші, а з наплечника видобув дві пластмасові пляшечки, халтурно запаяні, певне, десь дома на газовому пальникові. У пляшечках, як і переконували статті з Інтернету, була масляниста рідина з металічним блиском. Корок пляшечки був обладнаний спеціальною піпеткою. Вищий клас.

Терезка відчула, як у животі ворухнулося щось живе. Передчуття забави.
– Слухай, – сказав Антон. – Ти ще також не крапала собі? Ідемо тоді вже втрьох! Давай!
Терезка змовчала і оцінююче подивилася на Антона. Вона зважила, чи в силах той скомпенсувати ще й нав’язливу присутність отого Буби, знайомого всіх знайомих. Історії, які вона чула, радили перше закапування “архе” проводити в компанії досвідченого плазматика.

Переборовши гнітюче відчуття, наче її змусили це зробити, Терезка погодилася.

3.
Антон і Буба йшли попереду, Терезка слідувала кроком за ними. У Буби, як вона встигла зрозуміти, рот не закривався ні на мить – він розсотував свої спекуляції перед Антоном і час від часу вимушував того погоджуватись і доповнювати його міркування реальними фактами.
– А от скажи, Антон, як це – перший раз крапати в очі? То пече? – запитував Буба.
– Перший раз – дуже сильно, – вже трохи втомлено відповідав Антон. – Очі аж горять. У мене перший раз був такий малімон , ніби очі стали завбільшки з два Сонця. І розпечені так само сильно. Можеш собі таке уявити?
Буба захоплено, аж недовірливо кивав головою.
– Подумати тільки! Два Сонця! Нє, ти чуєш... як там тебе? – Буба озирнувся через плече до Терезки. – Давай, може, познайомимося!
– Тереза, – тихо кинула вона з-під лоба.
– Буба, – грайливо нагадав той свою кличку і знову підморгнув. Терезку мало не вивернуло. Вона секунду вагалася, чи не розвернутися й піти собі деінде, закрапати насамоті. Але Антон глянув на неї так, що в животі перевернулася на інший бік одна із вчорашніх мрій про хлопчика. Тим часом Буба знову повернувся до бариги-плазматика і продовжив розпитувати. Щоб даремно не вимотувати себе, Терезка остаточно вирішила бути з ними до кінця.
– Ага. Значить, кажеш, як два Сонця, – вдумливо повторив Буба, повертаючи собі Антонову увагу. – А я не здурію від того? Ну, коли відчую, шо в мене очні яблука розмірами як зірка?
– Всяке може бути. Якщо психіка слабенька – льогко! Тільки так. Під “плазмою” здуріти – простіше, ніж з розкладачки гепнутись. Між іншим, ти в туалет не хочеш?
Буба замислився.
– Ну... Не знаю. А шо? Буде здаватися, ги-ги, ніби я космос з’їв?
– Нє. Просто всраєшся, і все.
Терезка слухала ці балачки і час від часу спиняла крок, чим вирівнювала дистанцію у два метри. У зіпрілому кулаці вона стискувала флакончик із “архе”. Інколи то скалатувала його, спостерігаючи, як розчиняються бульки, то підносила до носа, щоби вловити ледь відчутний, аптечний аромат “плазми”.

Спека.

– Перед тим, як закрапатись, – радив упівголоса Антон. – Обов’язково сходи відлити. З першого разу практично всі роблять в штани. Закон жанру.
– Давай ше повернемося до самого закрапування... Значить, крапаю я собі по двадцяточці, починаю відчувати, як мене пече, так? А далі?
– Далі треба зібрати всі сили в кулак і змусти себе розплющити очі. Ті, кому це вдається, якраз і кладуть ковбаски у штани.
– Ну а ШО ТАМ ТАКОГО, скажи?! Ну приблизно, хоч натякни якось! – Буба зробив мужнє лице, від чого Терезка ледь не розреготалась.

Антон поворушив губами, наче шукав потрібні слова.
– Не можу сказати, – врешті вимовив він. – Далі йде плазма. Архе. Це тільки відчуття. Ніби твої пальці стали бачити. Точніше, видіти. А очі навчилися мацати. Це архе.
Буба скривився. Здається, він навіть образився, що Антон не зумів пояснити все як належить. Антон покосився на Терезку, яка беззвучно крокувала у них за спинами, і поспішив заспокоїти Бубу:
– Але ти відчуєш то при любому розкладі. Можеш не перейматися.

Вони видерлися на Високий Замок із того боку, де оглядова площадка. Парк оглушував безлюддям, кував на спеку дикий голуб, а бите скло блищало, ніби очі закопаних у землю роботів. Антон запропонував сісти тут же, відразу на схилі гори і поспостерігати за панорамою міста.


Терезка скинула зі спини наплечник, сіла на траву і, як просив Антон, поспостерегла. Внизу сіріли смітники та асфальти. Між сухих кульбаб біля її ніг вилізло сонечко. Цвірчали цвіркуни.

Буба з Антоном курили щось дешеве і злободенне. За їх спинами відкривалася площадка з вижухлими травниками. Обабіч – вузький і плутаний шлях крізь колюче гіляччя, гнізда птахів, павутину і спеку. Над головою виднілося гаряче біле небо. Попереду – затягнута серпанком Ратуша і діорама Львова. Довкола панував той різновид полуденної тиші, коли під ногами цвірчать коники, і кричать деінде діти.

Терезка попросила цигарку. Буба з незрозумілою усмішечкою просягнув одну і зразу ж нагнувся припалити. Терезі кортіло відсунутись, але вона стрималася. Зі схожим притиском поборола бажання загасити цигарку, припалену цим хлопчаком і попросити вогню в Антона. Терезка глибоко вдихнула, зібрала нав’язливі думки у жменю й видихнула ногами, вганяючи всю хєрню в землю.

Легше.

Ще легше.

Терезка заспокоїлася і випростувался на траві.
– А скільки часу в’ючить? – вперше озвалася вона до Антона.
Той задумався.
– Якшо вперше, то сам в’юк затягується години на дві. І терпуга ше десь на добу.
– А терпуга яка від них може бути?
– Нічого страшного. Просто пряма дія атропіну. Зір розфокусований, все розпливається і так далі. Дуже сильно сонце разить.
Буба по черзі міряв поглядом то її, то Антона, і з невідомо яких причин почав хмурніти. Докурили мовчки. Буба насуплено мовчав.
Цвіркуни. Лящить у вухах.
На спеці Терезка почала впадати в легкий транс, але Антон прокашлявся, зібрався з Духом і сказав:
– Отож.
Буба невдоволено підняв голову.
– Хто хоче, сходіть звільніться. Бо всраєтеся тільки так. – Антон клацнув пальцями, показуючи, з якою легкістю це може статися, і виразно глянув на Бубу.
– Не хочу, – буркнув той, але для перестраховки поплентався в кущі. Терезка вирішила зекономити сили й не зав’язувати розмову; вона продовжувала спостерігати за сонечками в траві. Антон побачив, куди вона дивиться, знову кашлянув і мовив:
– Деякі мої знайомі, старі плазматики, кажуть, шо сонечка – це загуслі краплини “архе”. Тобто, це зовсім не живі істотки, а узаконений людьми малімон. Та частина “плазми”, яку ми призвичаїлися бачити нормальними очима. Заплющеними очима.
Терезка насупила брови, вдумуючись у сказане.
З кущів повернувся Буба з новою маскою “IT’S ОК”.
– Крапаємо, – бадьоро смикнувся він.

4.
Терезка витягнула свою пляшечку. Вона побачила, як Антон розкорковує свою кишеньковим ножем, і попросила й собі. Надрізала целофанову запайку, розкрутила і понюхала. Пахло, як у прогрітій лабораторії. На кінчику піпетки блистіла металом крапелька “архе”.

Кілька разів вона глибоко вдихнула, щоб якось заглушити схвильованість.
– А скоро почне діяти? – спиттала вона.
– Так по-справжньому – хвилин через двадцять.
Терезка стиснула кулаки і знову втягнула ніздрями гаряче повітря. Запах сіна. Вона набрала в піпетку розчину і закинула голову. Знову тяжко втягнула повітря.
– Тобі закрапати? – турботливо поцікавився Буба.

Терезка заперечливо замотала головою, міцно зажмурилась, розслабила очі й стиснула пальцями ґумовий резервуар на піпетці. Потекло і стало

МОКРО.
Тут же вона відміряла пару крапель і в інше око.
С-С-С-С-ЧОРТАЛЕМЕНЕПЕЧЕ!

Знову в ліве око. І знову в праве. Хутко засмоктавши піпеткою ще, вона докапала необхідну кількість.

ПЕЧЕ АЙ ПЕЧЕ ПЕЧЕ МЕНЕ ПЕЧЕ МЕНЕ ПЕЧЕ

Терезка закліпала. З очей порснули сльози, і вона застогнала. Пекло щораз сильніше (пече пече пече). Пальцем вона обережно втерла сльози, і злякалася, як би не виплакати всю “плазму”.

– Ай, мене пече, люди, мене пече!!! – почувся розпачливий клич Буби. Терезка закусила губу, і засичала з болю. Очі запульсували білим вогнем, а в голові від цього все так перемакітрилося, що вона вже не знала, де право,

ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ
де ліво.

Терезка застогнала, відчуття жару в очах ставало просто непереборним,

ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ
що вона буквально губилася серед цього жару в очницях, очниці розбухали, ставали завбільшки з два кратери на Місяці, Боже, які в неї тепер велетенські очниці, що ж вона в університеті скаже, боже,

ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ
а очі які, та я просто не вірю собі, я ж у них і впасти можу, та вони завбільшки з атомну станцію, та що там – два велетенські розпечені Сонця, дві зірки, одна діра о двух кінцях
ПЕЧЕ
– Я! Я БАЧУ! БОГ ТИ МІЙ Я БАЧУ! – хрипить вона. Якщо вона зараз не розплющить очі, очі розплющать її. Неймовірно, але вона продовжує відчувати ногами асфальт, чути вухами цвіркунів і птахів, але вона БАЧИТЬ. Терезка робить зусилля і раптом її накриває таке відчуття, наче вона не просто розкриває очі, вона розпахує їх навстіж так, що повіки розриваються в клоччя, розриваються разом з цілим її тілом, розриваються і зникають десь у темряві

Я БАЧУ

Терезка пробує кліпнути очима, але відчуває, що не має більше такого органа. Вона дивиться впритул на літери, з яких складається це відчуття, вона бачить я, бачить б, а, ч, у. Вона переводить погляд на себе

ТЕРЕЗКА

Я літери, бачить вона і починає сміятися. Я – погляд.
– Ти чуєш мене? – питається її Антон, і вона киває головою. Чути, як стогне Буба. Вона дуже виразно БАЧИТЬ усе, що відбувається.
– Що це? – питає вона. – Просто шалено! Невже?.. мене НЕ МОЖЕ так щурити!
– То що ти видиш?
Терезка навіть не думає, що може підібрати назву до побаченого. Тому вона каже:
– Ти собі навіть не уявляєш, Антон! Зараз я все це бачу ТАК БУКВАЛЬНО!..
– Це літери, не лякайся. Ми з них складаємося.
– Я – не літера! Я – не літера! – долинають звідкілясь Бубині крики розпачу. – Я не можу бути буквою! Я не такий! Я СПРАВЖНІЙ!!!
– Ну звичайно, – упівголоса, з іронією каже Антон
?
Терезка роззирається. Вона силкується пригадати, про що думала секунду назад. Чи то пак, що їй такого привиділося двома рядками вище.
– Літери? Мені все розпливається. Щойно, здається, виділа щось подібне. Тебе очі не печуть?
– Нє. Тобі теж зараз минеться.
– Це архе? – питається вона.
– Не зовсім. Це букви. Архе навиворіт.


Терезку дежав’ючить

1.
– Антон? Це ти такий?

Розпливчата постать киває головою, і Терезка знову заплющила очі. Перших кілька секунд страшно різало сонячне світло. Терезка різко підняла повіки, скрикнула від яскравого світла і знову зажмурилася. Біль почяав спадати.

Хтось сів біля неї (очевидно, що Антон).

Вона спробувала пригадати, що було з нею кілька секунд назад.
– Ми вже крапали? Ах, точно! Ми вже крапали! – пригадала Терека й солодко-солодко зітхнула. Вона не пам’ятала достеменно, що ж ТАКОГО побачила у “плазмі”, але на душі залишилося відчуття чогось страшенно потрібного. Це був досвід того роду, без якого вона більше не могла себе уявляти.
– Ти виділа “плазму”? – спитав Антон. – Кажи: виділа, ні?
Терезка знизала плечима.
– Точно пам’ятаю, що бачила. Навіть зараз, коли пригадую, як я бачила, я трішки ніби наповнююсь нею. А де цей, другий?
– Буба? Бубу затягнуло десь далеко-далеко. Образно кажучи, десь на край книжки. Ну, ти розумієш.
До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло димом. Терезку вивернуло, але вона переборола себе. Губи Антона з тихим звуком розліпилися, ніби сказали слово “мак”, і він заговорив:

1.
– Антон? Це ти такий?

Розпливчата постать кивнула головою, і Терезка знову заплющила очі. Перших кілька секунд світло боляче тяло нервові закінчення. Терезка різко підняла повіки, скрикнула від яскравого сонця і знову зажмурилася. Біль потроху стихав.

Хтось сів біля неї (очевидно, що Антон; сподіваємося, не Буба).
Вона спробувала пригадати, що було з нею кілька секунд назад.

– Ми вже крапали? Ах, точно! Ми вже крапали! – пригадала Терезка й солодко-солодко зітхнула. Вона не пам’ятала достеменно, що ж побачила вона у “плазмі”, але на душі залишилося відчуття чогось дуже потрібного. Досвіду, без якого вона більше не може себе уявляти.
– Ти виділа “плазму”? – спитав Антон. – Кажи: виділа, нє?
Терезка знизала плечима.
– Точно пам’ятаю, що виділа. Навіть зараз, коли пригадую, як я виділа, я трішки ніби наповнююсь нею. Здається навіть, щоразу все більше... Між іншим, де цей, другий?
– Буба? Бубу затягнуло десь далеко-далеко. Образно кажучи, десьна край книжки. Ну, ти розумієш. Він виявився надто м’яким для “плазми”. А ти ні.
До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло димом. Терезку вивернуло, але вона переборола себе. Губи Антона з тихим звуком розліпилися, ніби сказали слово “мак”, і він заговорив:

– Ти виділа “плазму”? – спитав Антон. – Кажи: виділа, нє?
Терезка знизала плечима.
– Точно пам’ятаю, що бачила. Навіть зараз, коли пригадую, як я бачила, я трішки ніби наповнююсь нею. Навіть здається: чим більше пригадую, тим більше наповнююся. А де цей, другий?
– Буба? Ге-е-е, Бубу затягнуло десь далеко-далеко. Образно кажучи, десь на край книжки. Ну, ти розумієш. Він виявився надто м’яким для “плазми”. А ти чомусь нє.
До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло димом. Терезку вивернуло, але вона переборола себе. Губи Антона з тихим звуком розліпилися, ніби сказали слово “мак”, і він заговорив:
– Це, знаєш, схоже на метеорит. Він, коли влітає у густі шари, практично повністю згоряє, але той уламок, який долітає до поверхні Землі, а потім падає в море – гартується. Ну, і так далі. А Буба ПУУУУ У УУХХ Х Х Ххх хх хх х х хх х х ххх х х
Терезка раптом зірвалася з місця.
– Як ти це зробив? – заскочено спитала вона й обмацала лице, перевіряючи, чи не спить.
– Шо “зробив”?
– Ну. Так дмухнув: пух-х – ніби пір’їна вилетіла. А мене цілу аж мороз обдер. Я ніби знову як розкололася. Ти якось розтягнув це. Упорядкував. Я не можу це пояснити, але... Ти розумієш, про що я? Ти ніби розтягнув простір, заповнив його

Терезка знизала плечима.
– Точно пам’ятаю, що виділа. Навіть зараз, коли пригадую, як я, ятрішки ніби наповнююсь нею. А де цей, другий?
– Буба? Бубу затягнуло десь далеко-далеко. Образно кажучи, десь на край книжки. Ну, ти розумієш. Він виявився надто м’яким для “плазми”. А ти ні.
До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло димом. Терезку вивернуло, але вона переборола себе. Губи Антона з тихим звуком розліпилися, ніби сказали слово “мак”, і він заговорив:
– Це, знаєш, схоже на метеорит. Він, коли влітає у густі шари, практично повністю згоряє, але той уламок, який долітає до поверхні Землі, а потім падає в море – гартується. Ну, і так далі. А Буба ПУУУУ У УУХХ Х Х Ххх хх хх х х хх х х ххх х х
Терезка раптом зірвалася з місця.
– Як ти це зробив? – заскочено спитала вона й обмацала лице, перевіряючи, чи не спить.
– Шо “зробив”?
– Ну. Так дмухнув: пух-х – ніби пір’їна вилетіла. А мене цілу аж мороз обдер. Ти якось розтягнув це. Я не можу це пояснити, але... Ти розумієш, про шо я? Ти ніби розтягнув простір, заповнив його БОЖЕ ЦЕ ВЖЕ БУЛО ТИ ВЖЕ РОБИВ ЦЕ! ТИ РОБИВ ЦЕ!!!

3.
Антон затягнувся цигаркою, потер рукою з недопалком неголене підборіддя й окинув Терезку поглядом. Пустив носом по струмині пари й посміхнувся кутиком рота.

Затяжка. Видих. А між ними свист.

Терезка, незважаючи на шок, встигла подумати: “Який же він іще сопляк!”. Раптом Антон їй перестав подобатися.

Антон затягнувся ще раз.
– Значить, усе-таки виділа, – мовив розважливо він сам до себе і затягнувся. – Бо не виділа б – не зауважила би й трюку.
Затяжка. (свист) Видихнув дим і продовжив:
– Ти виділа “плазму”. І Буба видів. Але Бубу, як уже було сказано, не могло врятувати ніщо. Він загубився в безконечності.
Терезка розгублено кліпнула.
– Я не про те. Я говорю: ти вже робив це колись. Навіть не так: робив це не КОЛИСЬ, а саме ТОДІ, КОЛИ ти це робив. От блядь, все перемакітрилося задом наперед, – вона облизала пересохлі губи. Їй бракувало слів.
– Суцільне дежав’ю якесь... – сковтнувши ковток в горлі, сказала вона. – У тебе немає такого, нє? Голова не паморочиться?

Антон заперечливо мотнув головою. Затягнувся цигаркою. (Цей свист затяжки. Чому Терезка відчуває його аж по самісінький чубок голови?
– Але я розумію, про шо ти, – повторює Антон, видихаючи. – Одна з форм утечі від архе. Тобі не переповідали історій про те, що дехто з плазматиків губився в “плазмі”? Вони не могли витримувати її, тому тікали десь у галюцинації. Та ти й сама розумієш...
Терезка знизала плечима.
– Ну... – знову затяжка і свист аж у корені голови, там, на маківці. – Уяви собі: є крапочки. Так? А тут починаєш їх рахувати, і починаються в тебе галюцинації на ґрунті математики. Ну, це так, на хлопський розум.

Терезка зміряла Антона своїм новим поглядом і переконалася: цей барига не те, що не викликає у неї симпатій, але й не завойовувє довіри.
– А хто рахує? – спитала вона.
– Є такі. Я навіть знаю, як вони називаються.
– Та ну.
– Серйозно. Це змова. Навіть не змова, бо й змовлятися нема проти кого. Коротше, є така контора – “Архе-8”. Люди, які

Антон заперечливо мотнув головою. Затягнувся цигаркою. (Цей свист затяжки. Чому Терезка відчуває його аж по самісінький чубок голови?
– Але я розумію, про шо ти, – повторює Антон, видихаючи. – Одна з форм утечі від архе. Тобі не розказували, що насправді “плазма” попускала тому, що “плазматики” втікали від неї? Вони не могли витримувати її, тому тікали десь у галюцинації. Та ти й сама розумієш...
Терезка знизала плечима.
– Ну... – знову затяжка і свист аж у корені голови, там, на маківці. – Уяви собі: є крапочки. Так? А тут починаєш їх рахувати, і починаються в тебе галюцинації на ґрунті математики. Ну, це так, на хлопський розум.
Терезка зімряла Антона своїм новим поглядом і переконалася: цей барига не те, що не викликав тепер у неї симпатії, але й не завойовував довіри.
– А хто рахує? – спитала вона.
– Є такі. Я навіть знаю, як вони називаються, – знову затяжка, свист. І видих.
– Та ну.
– Серйозно. Це змова. Навіть не змова, бо й змовлятися нема проти кого. Коротше, є така контора – “Архе-8”. Люди, які видять так само, як це видно під “архе”. Тому я їх так назвав. Вони організовують такі собі Розсадники, де вирощують особливих педагогів. І цих педагогів засилають... – Затяжка. Свист. Видих. – ...засилають до людей. Але я їх розкусив, – впевнено додав Антон, і рукою з папіросом відсік щось у повітрі.
Терезка змовчала. Події останніх десяти хвилин змішалися в якусь неймовірну конґредієнтну мамалижку, схожу до тої, яку діти місять із піску та води у пісочницях (Ах, ви не бачили?! Так підіть подивіться!).

Затяжка. Свист. Видих.

Терезка подумала, що саме таких, як Антон, у першу чергу й засилають. Так саме таких, що починають із запрошення до гри в гру: уявити, буцім вони відкрили всіх масонів до останньої інстанції.
Іще помаліше: затяжка... свист... видих...
Антон втупився в неї примруженими очима і знавісніло затягувався цигаркою. В Терезці забурлило незрозуміле бажання полоснути його по очах кігтями.
Затяжка. Свист. Видих.
Затяжка.
Свист.
Видих.
Запаморочилося в голові. Терезка охопила руками коліна, відчувала, як щосекунди наче скочується вбік по похилій поверхні, схоже на форсоване дежав’ю. В такій позі відстежувати думки таки зручніше. Терезі навіть здалося: ще трохи, і вона вхопить цей момент дежав’ю за зябра, як старого сома.
Тим часом щось зміщувало її все далі вбік і вбік, наче хвиля за хвилею під час відпливу. А ще цей Антон – чому він раптом почав так напрягати?
Затяжка. Ссссвиссст. Видих.
– Але навіщо це їм? – відкрила вона рота й ніби запустила в себе чергову порцію нудоти від присутності Антона. Як може людина, щойно тобі приємна, в такий короткий час
(ссссвиссст)
зробитися нестерпною? (О, як її розгойдує на хвилях!)
Затяжка. Ссссвиссст. Видих.
Cвввввввввввввввввв ввви сс сссссссссссссссссссссссссс сссс сссссссссссст
сс с сс с с сс в в в вввввв ввв вв в вв вв ввввввв вв ис сс с с с с с с сссс сс сс с С
С
С С

Терезка встигла подумати: “Який же він іще сопляк!”.

Антон затягнувся ще раз. Раптом він перестав їй подобатися – отак, в момент. У всьому тому, що зараз відбувалося з нею, витала нудотна нав’язливість сто разів чутого. Вже навіть романтики дежав’ю не стало. Тільки бридотна зацикленість думок самих на собі.
– Значить, все-таки виділа, – мовив розважливо він сам до себе і затягнувся. – Бо не виділа б – не зауважила би й трюку.
Затяжка. (свист) Видихнув дим і продовжив:
– Ти виділа “плазму”. Буба теж. Прикро, та Бубу, як ми вже казали, не могло врятувати ніщо. Він загубивсь у безконечності... Ну й архе з ним.
Терезка розгублено кліпнула. Вона облизала пересохлі губи. Раптом їй ?
– ТА СКІЛЬКИ МОЖНА! – обурено вигукнула вона. – Я зсссссуваюся і зссссссуваюся!

Антон подивився на неї, мов на дальтоніка – недовірливо й дещо зарозуміло. Та, як було сказано вище, для Терезки це вже був той період життя, коли вона дещо прочитала і, зокрема, знала, що жінки дальтоніками не бувають. Отже, причина в іншому.
– Що? Ковзанки? – поцікавився Антон, пахкаючи димом. – Знаємо-знаємо.
Терезка насилу розтулила губи й видавила:
– Довго ще?
– Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то

– Що? Ковзанки? – поцікавився Антон і почіхрав підборіддя. – Знаємо-знаємо.
Терезка насилу розтулила губи й видавила:
– Ще довго?
– Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то може, хіба ще раз.
– Ти вже казав це.
– Тоді зберися силами і зувидь це, як “плазму”. Спробуй зупинитися. Орієнтуйся на цілі числа! Чуєш?
Терезка напружила всі свої м’язи, які тільки їй дарувала природа, і відчула, як загортається у якусь подобу осяйної темряви, білого чорнила,

– Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то може, хіба ще раз. Але певне, більше ні, – сказав Антон і поплескав Терезку по плечі. – І тільки й того.
Терезка глибоко втягнула повітря, відчуваючи, як заново розкриваються її легені – наче два м’ясисті, прозорі тюльпани. Її тіло стало звичайним тілом, а не бронею, якою можна вивертати реальність і зупиняти потік літер крізь очі.
Вона зафіксувалась. Пам’ятаючи Антонову пораду, Терезка міцно трималася відчуття обрисів незнайомої піктограми:

4.
Настільки, наскільки це видавалось можливим, Терезка спробувала зорієнтуватися. Перше, що вона зробила – це підтягнула до ніг наплечник і добула звідти пляшечку з водою (правда, не “тиші”, а звичайною). Озирнулася.

Вони сиділи з Антоном на краєчку бордюра, на тій самій площадці Високого замку, де й починався їх в’юк. Спека стала жовтою та жирною, мов гаряча лікувальна багнюка, а тіні від того стали ще більше скидатися на темні отвори.

Антон відкинув голову до світла й насолоджувався промінням. Йому, видно, як плазматику з досвідом, сонце більше не разило.
– Ну як тобі мої дзеркала? – спитав той, задоволено мружачись.

Рівна земля позаду них пашіла теплом. Терезка, не довго думаючи, лягла спиною на траву й підперла голову руками. Її попустило, від чого зробилося легеням зробилося легко-легко, наче з грудей злетів корсет. Очі здавалися відпочилими і повними сил.
– А, ти про двійників? – Терезка врешті здогадалася, що питання адресоване їй. З неохотою відірвала погляд від сонечка на вістрі травини і перевела на Антона. – Тих, що я говорила з ними, коли ковзала?
– Ага. Ті. Злі... чи нормальні такі?

Вона спершу знизала плечима, а потім впевнено закивала.
– Не злі, але якісь зазнайкуваті.
Антон почервонів, але вдав, наче йому це до лампочки. Терезка підмітила це й потайки посміхнулася. (Пальчики несвідомо вовтузились із зав’язками сумки.)
Вітер. Шерхіт сухої трави.
– То чому я так їздила? – поцікавилася вона, коли до Антона повернулася звикла пастель.
– Ніхто не знає, чому. Це загадка. Буба, до слова, і досі пробує її розгадати.
– А що, він хіба не з нами? Він мусить бути десь тут, адже ні? В сенсі, чи не так?
Антон, знову споважнілий, закивав головою. Сонце. Спека.
– Нє. Таке трапляється рідко, але трапляється. Він загубився. Ну й архе з ним.

5.

– Якщо ти вже виділа, як виглядає “плазма”, можемо погомоніти й про “Архе-8”, – сказав він і порухав бровами.
– Котресь із твоїх дзеркал вже цим займалося. Пуста трата часу. Я нічого не зрозуміла. Певне, тупенька я.
Антон задумався і знову почіхрав зарослі щоки. (“Хочеш видаватись старшим? Не вірять, що ти перейшов до десятого класу? Додай собі мужності – візьми GILLETTE KIDS”).
– Ти давай розказуй все поволі. По реченню. Так, щоби я зрозуміла. Окі-докі?

Почав Антон із такого:
– Я зрозумів, що існує змова, – сказав він і на підтвердження кивнув підборіддям.
Терезка кивнула й собі: можливо. Наразі проти таких припущень вона не заперечувала.
– Наступне: я зрозумів, якого роду це змова. Це порівняно недавня змова, не більше трьох тисяч років тому. Це, сказати би, змова самої еволюції. Бо, виявляється, все, що б людина не робила, вона робить по команді. Тому я назвав це змовою команд.

Терезка дала знак зупинитися.
– Яких іще команд?
– Геометричних, – сказав Антон і насупив брови.

Терезка знову ледь не розреготалася з його вигляду, якби не вдумалася в опальне слівце: геометрія. Їй одразу ж пригадалось, як десь у класі десятому, зимою, її дах з’їхав на санках з розуму. Звичайно: Лобачевський, “Геометрія сфери” (неопубл.). Риман “Суть точки” (неопубл.). Гаусс “Введення в нелінійність” (неопубл.). Лжеевклід і його “Сумнівання”. Теж неопубл.

А ось іще один вар’ят: Антон і його “Архе-8”. Черговий неопубл. Не інкаше, як справді підісланий кимось. Погляд зупинився на сумці, й Терезку прохромив лихий здогад. Все склалося: поки вона була нав’ючена, Антон лазив досередини (ми, як пригадуєте, скористалися цим моментом для уточнення деяких терезчиних преференцій та фйолів) і знайшов ксерокопії підручника з геометрії. “А тепер користується цим і прощупує ґрунт, – упевнилась вона. – Тільки для чого?”. Терезка примружила око, як це робив Антон, і глянула на того фраєра у зовсім іншому світлі. А той, навіть гадки не маючи, що його вже розкушено по сьоме коліно, спокійнісінько кривився сонцю й чіхрав щоки. Он воно – обличчя справжньої змови! Терезка вчергове придивилася до Антонової міни: те, у відповідь, заграло тисячами таких самоочевидних подробиць, які мусіли наштовхнути її до роздогадки ще на початку знайомства. Швидко, аби її не розкусили, Терезка набрала подоби уважної, вдумливої дівчинки, – дівчинки, яка легко ніяковіє, дівчинки, яку легко загнати в кут, – і вражено закліпала очима:

– Ах, геометричних?!
– Так, – Антон кивнув і зробився ще серйознішим. – Ти ще про неї прочитаєш, я дам тобі свої записки. Але мені більше цікаво зараз, хто за тим стоїть. Хто вони – “Архе-8”? І головне: як із тим геометричним заколотом в’яжешся ти?
– Я?!!
– Так! Адже ти також виділа “плазму”. Ти повинна це розуміти. Кожен, хто крапав “архе”, був причетним до змови геометричної “Архе-8”. Ти частинка геометрії. Геометрія – це і є вони, АРХЕ-8.
– Ах, і ХТО Ж ВОНИ?! – Терезка вдала, наче її очі от-от вислизнуть із орбіт. “О Боже, О Боже! ЯК ЦІКАВО! Невже цей Антон переконаний, що зможе обвести мене такими малімонами довкола пальця?!”. – Ну? І хто вони?
– Це інопланетяни. Вони готуються полонити світ.
Далі боротися зі собою не було сенсу, і Терезка просто розреготалася. Від її сміху Антон скуйовдився, наче отримав копняка під зад. Терезка трохи втихомирилась, і, щоб якось розважити Антона, сказала:
– Ти, Антон, не ображайся... Ну, я не маю на увазі нічого поганого, тобто, нічого особистого, в сенсі, нічого особливого, але... Мене просто переслідує враження, шо ти йобнутий.
З дуже серйозним виглядом Антон поліз до своєї сумки і витягнув звідти зачовганий блокнотик.
– На он, – сказав він. – Візьми, погортай. Нє, серйозно – бери, бери. Тут, можливо, все доступніше сказано. Може, й ти дахом поїдеш.

Терезка читає

1.

Вони домовилися зустрітися з Антоном наступного понеділка – вже у вересні. Антон, мовляв, їде ще десь відпочити – за власним же визначенням, “десь до води” (здається, мова йшла про якусь набережну). Терезка розпрощалася з баригою Антошкою, по чому довго-довго дивилася йому вслід, м’яко посміхаючись і делікатно переступаючи з п’яточки на пальчики. Перша перемога була за нею.

Додому Терезка топала веселою та натхненною. Невідомі кинули їй виклик у гру, це о’кей. Але мабуть, ніхто серед отих незнайомих (без різниці, хто це –якийсь там Антон чи саме АРХЕ-8) не здогадувався, у що потенційно може перерости така гра.

Головне для себе Терезка узагальнила в наступному: поки вона пам’ятатиме, що все це – гра, вона ж ту гру й вестиме, а рахунок твердо триматиметься 6:0.

Що би там не коїлось, на душі їй було свобідно: у дитсадок вона поверталася щойно у жовтні. Цілий місяць осені для ігор, забав та несподіванок.

2.
Дома її зустріло те, що завжди: важковпізнавана за безладом кімната, закидана підручниками хімії (“Хімії? – хотілося дивуватися їй. – Хіба я мала колись книжки з аналітичної хімії?! А як же моя геометрія?”), годинник без батарейки і пара сонечок на підвіконні. Кілька хвилин Терезка вичікувала, чи не будуть сонечка злягатися. Не спостерігши, однак, нічого екстравагантного, вона пішла на кухню попити чаю.

Чогось почало підтошнювати, до того ж крутилася голова – певне, залишки “архе”.

Із легким здивуванням вона зловила себе на думці, що встигла вже й призабути, як сьогодні зранку вона вперше крапала “плазму”.

Її охопило дивне збентеження – зрештою, характерне для всіх плазматиків-початківців. Легкий неспокій і туга за чимось забутим не проходять навіть тоді, коли остаточно пригадуються всі деталі першого в’юка. Вони особливо загострюються при усвідомленні плину часу та спогляданні епічних явищ природи: світанків, заходів, злив з блискавицями, веселок, хмар типу страто-кумулюс тощо. За умови нагляду більш досвідчених видців “плазми” цей етап легко трансформувати у настрій, знаний як “свист у вухах”. “Свист у вухах” – це особливе зміцнення духу, добре відоме всім архе-акцепторам, багато чим схоже до перемоги над лінню, напр, коли, замість того, щоби іпохондрично чіхрати сраку на канапі, людина бере і їде в гори. Супруводжується напливом життєвих сил, відчуттям розкутості рухів та м’ятним холодом усередині черепної коробки. Досягається, як правило, повторним закрапуванням “плазми” і уважним запам’ятовуванням елементів настрою “свисту в вухах”. За умови, якщо старанно прислухатися до “свисту”, пригадування цих відчуттів легко повертає людюину в потрібний стан.

У випадку, коли нав’язливі переживання “втраченої пам’яті про головне” запустити без нагляду, наступає в’ялотекуча меланхолія і подальше відраза та забуття досвіду закрапування.

Терезка погладила себе по животу. Незрозуміло чому він почав боліти на тиждень швидше. “Сходити в аптеку”, – відмітила в думках вона, заодно пригадавши, що збиралася сьогодні помити голову.
Терезка поставила грітися чайник і, сівши поближче до вікна, добула з наплечника Антонові одкровення. Погортала трохи, поки не вибрала перший-ліпший кавалок:

Ці прозріння позбавляють сну.

(“Ориґінально. Я теж чогось розпозіхалася”, – подумала вона.)

Невже це почалось із писемністю? Невже Архе-8 були вже тоді? Можливо, нас почали контролювати відтоді, як мавпоподібний Адам намалював перший символ?

Я починаю потроху розуміти. Якщо команди Архе настільки тривалі, вони не можуть ґрунтуватися на чомусь так хиткому й непевному, як морфологія чи синтаксис. Команди існують на рівні орфогра

“Дурниці якісь. Але йдемо далі.”

Хочеться кричати з полегшення і стрибати до стелі. Боже, як слабо втримує мене цей світ у собі!. Ще трохи, і хвиля одкровень змете мене на тамтой бік знань.

“Знову це вапліте. Суцільна австралопітеччина.”
З кожною перегорнутою сторінкою Терезку підтошнювало чим раз більше; так, як, мабуть, тошнить старі годинники, коли закінчується завід і пружина здавлює коліщатка.
Вона гортала блокнот чимраз швидше, схоже, вирішила догортати його до кінця перед тим як виригає підвечірок.
“Ага. Це, може, цікаво.”

КОМАНДИ ІСНУЮТЬ НЕ ПРОСТО НА РІВНІ ІНФОРМАТИВНОМУ, НЕ ПРОСТО НА РІВНІ ВЕРБАЛЬНОМУ ЧИ СЕНСУАЛЬНОМУ, ХОЧ І ВКЛЮЧАЮТЬ ЇХ. ВОНИ ІСНУЮТЬ НА РІВНІ ГРАФІЧНОМУ, БО Є СИМВОЛОМ, ІЗ ЯКОГО ПОЧАВСЯ ТОТАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ ЛЮДСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ. ЦІ КОМАНДИ, (ЧИ НАВІТЬ ЖАХЛИВІШЕ – КОМАНДА) ВХОПЛЕНІ У КІЛЬКОХ ГЕОМЕТРИЧНИХ РЕВЕРАНСАХ, НАВІКИ ПІДКОРИЛИ ЛЮДСТВО ДЛЯ ВЛАСНИХ КОРИСЛИВИХ ЦІЛЕЙ.

Звідси випливає, що й геометрія накреслення літер вже є нічим іншим, як кодом.
А що, як будова КОМАНД є настільки замкнутою на себе, що не потребує втручання зназовні? Виходить, що й мої думки теж є нічим іншим як

Терезка похапцем перегорнула кілька сторінок. Антонові марення разили чимраз глибшою клінікою, від чого над горлом нависла нудота. Її підтошнювало так, як, мабуть, може тошнити старі годинники, коли закінчується завід і пружина давить на коліщатка.
Пальці гортали чимраз швидше, бо, схоже, їх господиня вирішила догортати записник до кінця, перш ніж виригати підвечірок.

1. Точка на площині. Точка – це координата Абсолюту. Найбільше табу, нав’язане соціумом (не рахуючи фашистоїдної концепції “здорового глузду”) – питання про існування самої точки. Формулювання “точка – це умовність” чомусь сприймається саме як об’єктивна данність. Для того, щоб людина визнала існування точки як такої, в її уяві повинно відкластися певне священне місце для слів, які б тлумачили, що ж воно таке – точка. Підкорення команді точки рівне визнанню власної упослідженості перед Абсолютом. Команді точки як графічній формі існування можна протиставити смерть того, хто за точкою спостерігає. Тільки смерть може внести у це безглузде визначення міри уявності точки конкретну межу. Адже вмирають всі, а смерть ірраціональна. Тому команду точки можна окреслити так: за означенням, “здоровому глузду” властива впевненість у судженнях, але, попри все, він вагається. Я ж тепер не впевнений ні в чому, – саме тому я більше не вагаюсь. Ця впевненість іншого ґатунку. Вона – це тунель за межі світу команд. Це не-точковість.

2. Пряма. Найзагадковіша із команд, поскільки є, на мою думку, найдавнішою. Пряма розбиває хаос першопростору на співплощини, на “тут” і “там”. Пряма – це сутність розділеності, осердя ілюзій. Пряма породжує “глибину” (відстань) – так обман за обманом у нас відбирають простір, чи то пак, уявлення про нього. Пряма – це стик безмежно великих співплощин по неіснуючій межі. Але людина чомусь бере до уваги слово “стик”, при цьому ухитряється забувати про слово “неіснуючий”. Пряма – це найглибша рана, яку будь-коли наносили людскій свідомості. Мало хто виживає після такого удару.

3. Перетин прямих. Вертикаль-горизонталь. Він вселяє в людей нічим не підкріплену надію на те, що існує така річ як Вертикаль. Звідси, наскільки видно, беруться усі базові режими соцгалюцинацій: принцип ієрархії як руху від точки перетину. Вертикаль-горизонталь нав’язливо мусує ідею про те, що світ довкола нас є структурованим. Але знову ж таки: він (світ) видається структурованим тільки тоді, коли приймається за чисту монету ідея про те, що прямі в принципі здатні перетнутися. Абсурд! Декарт – це новітній пилат, що розіп’яв реальність на хресті координат.

4. Коло. Це те, що викликає в мене істерику. Мені лячно бодай уявити, який нервовий зрив пережила перша людина, котра здогадалася замкнути пряму у коло. Це психоз за задумом. Довкола колеса у свій час навмисне нагніталася атмосфера сакрального – саме для підкорення тих умів, котрі шукали Невиразиме у знаках. Показово, що сама концепція “сакрального” ще досі живе у соціально-обумовленій, “невпевненій” свідомості. “Здоровий глузд” є внутрішньо властивою, замкнутою на собі функцією відторгнення соціумом не орієнтованих на точку описових команд. Соціум – це фашизм у найбрутальнішій його формі, “здоровий глузд” – внутрішній диктатор, якому життєво необхідно перебувати в компанії собі подібних. Гніт кола довкола точки як зерна раціонального робить людину рабом не стільки зовнішнім, як внутрішнім. Впишіть в коло точку, і ви все зрозумієте.

5. Трикутник. Ілюзія. Одна з наймайстерніших ілюзій, котрі були створені у геометричній кузні Архе-8. Рівносторонній трикутник настільки спокусливий до інтерпретацій, що закрадається підозра, чи не володіють трикутники якоюсь герметичною, геометричною формою самоусвідомлен-ня. Видається, що це свого роду рецептори, які, за кількістю нагромадження себе у смисловому полі можуть робити висновки про стан свідомості. Хоча насправді висновок – чергова описова фікція, результат гніту “здорового глузду”. Просто “висновки” подаються у поле впливів Архе в якості нових команд. PR-технологи вклали в команду трикутника таку наказову силу, що людство вкотре побачило у цьому проблиск скарального. В результаті – намагання підлаштувати під нього одну з гомологій Абсолюту – “Святу Трійцю”. Не більше, ніж онтологічна спроба намацати зв’язки з точкою. Насправді ж трикутник не означає нічого. Нехай ця команда залишиться не-зрозумілою. Бо команда – це знак. А я пообіцяв собі не тлумачити знаки, бо тлумачення – це і є команда трикутника


6. Квадрат. Принцип відносності, на якому так полюбляє спекулювати соціум. Квадрат – це базова цеглина керунку тлумачень команд Віруса. Ключовим є момент, коли людина пробує бачити себе відносно команди: всередині чи зназовні квадрата. Гадаю, квадрати кодують моделі поведінки типу “if-then-else”.

7. Фігура T – гіпотетичний ключ до розщеплення системи. Насправді – можливість її розширення через подальший опис її ж деструкції. Перпендикулярність – спосіб змінити масований напрям команд, коли вичерпує себе попередній, перемикання на інший пучок причин-наслідків. Цікаво, що поєднання двох Т-фігур дає найзагадковіший знак кирилиці, літеру, яка виявилася тісно прив’язаною до непізнаваного, незбагненного, нескінченного та решти парадоксальних, заперечливих не-форм, характерних для слов’ян. Мова йде про літеру Н

Враз Терезі стало зовсім зле. Вона відклала блокнотик і повільно прослідкувала поглядом арабески тріщин її кухонного столу. Очі мовби стали облущуватись.
Квадрат. Трикутник. Лінії. Точки.

Несподівано голова крутнулася, як у центрифузі. Тереза повалилася на підлогу, стукнувшись при цьому чолом об духовку. Блокнотик накрив її посірілими, залитими колись водою сторінками, як вицвілим листям.

Засвистів чайник, і крізь відчинене вікно (у сяйві заходу) влетіло ще три сонечка. На цьому свисті й закінчився день, коли Терезка закрапала очі.

Тереза бачить Дереша

1.

Спочатку я подумав: це буде повість.

Я приготував більш-менш вдалу відповідь на той випадок, якщо мені вчергове закинуть вторинність (головно завдяки Борхесу і Пєлєвіну). Історія кохання чи вбивства, – сказав би я, – завжди така сама. Змінюються лицедії та декорації, а Природній театр – незмінний.

Зрештою, вищезгадані добродії першими погодяться, що авторство – річ більш ніж сумнівна. (Тому про сумне – ні слова.)

Отож: коли я особисто зустрів Терезку, бажання пояснювати чи виправдовуватися стали враз неактуальними.

Коли Терезка і я зустрілися, я збагнув, що то вже далеко не література, а, радше, різновид магії – Психургія чи Некромантія чи інше слово з великої літери, котре в наш час пора писати з малої. Бо, якщо поети звикли вправлятися в тому, що називають молодшою сестрою магії, то мені, певне, поталанило познайомитися з їх люблячим татом.
Отож, коли я зустрів Терезку обличчям до обличчя у визначений мною ж час, я зрозумів – далі йти нікуди.
Я вже у безконечності.

2.

Про це писали Борхес (якого в романі “Культ” я по простоті душевній назвав іспанцем), і Умберто Еко (якого я, незважаючи на викривальні репліки критиків, не читав ). Про існування даного феномена знали чимало; для прикладу – Воннеґут (“Сніданок для чемпіонів”), Джон Фаулз (“Мантисса” – теж, між іншим, не читав) чи той же Стівен Кінґ (“Всемогутній текст-процесор”).

Очевидно, це відомо ще багатьом-багатьом іншим (напр., Андруховичу чи Іздрикові – Ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається –найбанальніше з поміченого на “Острові КРК”).

Я теж не раз мав нагоду пересвідчитись у цьому: познайомився з Юрком Банзаєм, зустрів Дарцю Борхес, взнав, що Фєдя з “Поклоніння ящірці” і Фєдя з Пустомит – на переконання одного з моїх читачів – ті ж самі люди, і так далі. Побачивши, що неопублікований роман “Industrial” почав збуватися теж, мені стало лячно по-справжньому.

Врешті-решт я подумав: а чому б не написати про майбутнє щось заплановане?

Коли був готовий чорновий варіант розділу “Тереза та парабола”, я вже знав, що така дівчина дійсно мешкає у Львові, має манію блукання, любить сидіти, набравши в рот води, і слухати каміння. “Каміння – інший бік квітів”, – не раз можна було почути від неї.

Якби я опинився на місці Терезки, я б і сам не знав, як повестися. Тому, коли вона о 13.23 за київським часом 6 вересня 2002 року з’явилася з-за рогу вул. Вірменської, я просто чекав на неї. Чекав, що з того вийде.

3.

На перерві між парами я купив у кіоску одну цигарку “Chesterfield” за 20 коп., припалив у якогось третьокурсника й зреляксовано попахкував собі під економічним факультетом.

Безперечно, це був шок. Перед моїми очима з’явилася дівоча постать. Секунду я сумнівався... але, коли дівча відірвало очі від бетону й пропекло мене поглядом, я сіпнувся з переляку.

То була Терезка.

Все збулося саме так, як і було задумано; навіть більше, ніж я припускав. У глибині душі я зберігав переконаність, що реальна Терезка дещо відрізнятиметься від її образу в моїх думках – і збулося навіть це. Я залишив для себе можливість бодай трохи здивуватися, і Слово задовольнило мене.

Вона з’явилася такою, якою й уявлялася, і перше, про що я подумав, упізнавши її, були нестиглі абрикоси. Тверді, терпкі, вогкі, і ще трохи зелені. Ними пахла її голова і волосся.

Я знав усі її фобії, неврози і підозри; я знав епітети, якими вона описує себе перед дзеркалом, і те, чому малює нігті на чорно (натякну: це пов’язано з мертвими воронами). Я знав, що довгі спідниці – це від нав’язливої думки про худі ноги. Я знав, що білизна під спідницею чорна (ха!) – але хто би міг припустити, що Тереза вибирала її під колір власної зіниці? (Між іншим, її очі сірі, як у годинникаря – а Терезка, наївна, зве їх зеленими.) Зраджу більше: я б не відмовився побачити, як вона лежить голою серед настурцій та анемонів.

О, ніхто не знає її так, як у будь-яку секунду можу знати я. Лице її – тропік маски, тисяча персонажів впродовж єдиної фрази. В кожному жесті я видів знаки відстороненості – впізнавані ознаки переходу.

Тереза мала фатальний погляд. Навіть носика втирала з таким виглядом, наче була готовою замість невинних пастельно-салатових сопельок побачити на пальцях яскравий мазок крові.

Застели підлогу картоном. Хай думають, що ти здуріла.
Не відповідай на запитання, інші й так знають відповідь, це пастка.
(Вони хочуть переконатися, що ти й надалі віриш у них.)
Не говори з ніким. Ти не почуєш нічого нового.
Не підтримуй розмови. Це банально.
Не говори зі собою. Тебе не існує. Не говори зі мною – мене не існує тим паче.
Не-пам’ятай. Ти вже мертва. Чи тобі одного разу не досить?
За страхом ховається тільки страх. Тому він несуттєвий. Чуєш, ти? Важлива тільки тиша.

МИ ВЖЕ ЦЕ ПРОХОДИЛИ! МИ ЗУСТРІЧАЛИСЯ! ВСЕ ЦЕ ВЖЕ БУЛО! Просто пам’ятай про ворон і канарок. Про кокциннелідів.

І от, уявіть собі таку картину: я курю, пускаючи дим, біля кіоска, як раптом зауважую її – чорна сорочка, напівзакочені рукави (надворі, пам’ятаємо, бабине літо) і пістрява краватка з вільним вузлом. Їбанутися можна.

Так я зустрівся зі своєю уявою, і ця зустріч видалась мені дуже емоційною. На секунду я навіть відчув укол страху, так, поле зору заповнилося гострими тріщинами і темними лакунами – Дереш злякався. Але я втягнув у легені дим “честерфілда”, і все стало на місце.

Пальцем намацав у кишені клаптик сторінки зі шкільного зошита, де писало:

Терезі:
Набережна, 7/18

Зі зворотнього боку записки я, жарту заради, дописав:

Стережися кульочків!

Роблячи вигляд, буцім ніяковію, я поцікавився в дівчинки у спідниці й краватці, чи її, бува, не звуть Терезою.

Терезка налякано стрельнула поглядом вправо-вліво, намацуючи шляхи відступу.
– Залежно, шо Ви маєте на увазі... – зніяковіла та. Чорт, думаю я в захопленні. Адже я відповів би так само – слово в слово! Похапцем я всучив їй у долоню клапоть паперу і розчинився в натовпі студентів, уявляючи себе котримось із містичних персонажів Девіда Лінча. Відчуття нереальності розтеклось моїми венами та капілярами терпкою нугою, схожою на густу мікстуру від кашлю. Врешті мені здалося, наче я потрапив у чийсь фільм (хотілось вірити – Лінча). Заходячи у корпус універу, про всяк випадок помахав невидимій камері – а раптом і справді знімають? Присівши в авдиторії за стіл, у записнику вивів:
4.
Не встигши нічого й втямити до пуття, Терезка побачила, як несподіваний знайомий розчинився в натовпі студентів. “Косить під Лінча,” – подумала вона.

Я перестав писати і подумки з нею погодився. Раптом буквально з нізвідки на блокнот упало сонечко. Я розсміявся.
4.

Не встигши нічого й втямити до пуття, Терезка побачила, як несподіваний знайомий розчинився в натовпі студентів. “Косить під Лінча,” – подумала вона. Тоді розвернула записку й пробіглася очима по каракулях (каліґрафія завжди була для мене атрибутом Бога – Л.Д.).

Вона підняла погляд понад папір і відчула, як зупиняється. Інакше, ніж словом “зупиняється”, пояснити це було важко. Вона подолала бар’єр гальмування, проскочила цю оперу скрипу, а тепер, коли гальмування підійшло до завершення, час зупинитися назовсім.

5.
“На неділю, – вирішила Терезка, – махну до вуйка в Мідні Буки”. Як на її смак, забагато товстого шрифту. Нестямні картини слів перед очима, засліпленими “плазмою”, забрали у Терезки останні крихти сил. А тут іще той фраєр, котрому з якогось дива знайоме її ім’я. Черговий нунцій “АРХЕ-8”?

Ніщо не бісило Терезку так сильно, як незнайомі люди, що знають її ім’я. Схоже, люди з “Архе-8” зацікавились нею не на жарт.

Незнайомий юнак з лицем набожного араба – вона вже знала таких. Схожі на маминих синочків, а виявляються психопатами та ґвалтівниками.

До того ж, до неї невідь звідки до неї повернувся лицем страх. Страх був новим, поскільки на цей раз він прийшов звуком, і звук цей був – шарудіння кульочка. Ніщо не виводило її так з рівноваги з того часу, як десь так класі в дев’ятому один старшокласник (той самий, що спричинився до її істерик на ґрунті яйцесфери), дізнавшись про її проблеми зі страхами, не порадив класти у взувачку, під п’ятку, молодий дубовий листок. Тоді їй це допомогло, а тут одна якась записочка, два слова – і Терезка насторожилась.

Темне пророцтво, закарбоване на папірчику (“СТЕРЕЖИСЯ КУЛЬОЧ-КІВ!”), пхало їй папки в колеса. Тому перше, що Терезка зробила, очунявшись після зустрічі з невідомим записколюбом – це викинула з хати всі кульочки. Вона бігала по хаті й зазирала у кожен кутик, за кожну шафку, перевіряючи, чи не зачаїлася там шелестка поліетиленова тварюка. Всього два слова за такий короткий час отруїв її спокій, як їй здавалось тепер, – назавжди. На думку Терезки, це було просто жахливо. Вся біографія тепер бачилось їй саме у світлі цього тривожного взаємозв’язку, наперед-прорахованості, й Терезка ламала голову, чому вона не бачила раніше, що всяка подія з її життя мовби наперед викрикувала про ці коліки тривожних страждань перед невідомим. Навіть її улюблена дитяча загадка – “Що то таке: під газетою лежить і шелестить?”, де правильна відповідь: “підгазетний шелестун” – видавалася прямим натяком на ці тривожні хвилини, це насторожене прислухання до найменшого поскрипування десь там, за вікном.

Як і у випадку з геометрією та, коли Терезі видавалося, що вона вже навіки залишиться сорокадев’ятикілограмовою яйцесферою з худими ногами, тиха манія знову повернулася, на цей раз набравши форм звуку. У кожнім куті кімнати їй вчувався поліетиленовий хрускіт целофану. Кожна подія життя, найдрібніша рисочка долоні збігалася з цим хрумкотом, який, як їй тепер видавалось, був разом з ню завжди.

Слух загострився до меж болю, чим іще більше споріднив її з рядом рукокрилих: всі тихі звуки вона стала чути на диво чітко. Ні, вони не стали голоснішими, просто Терезка почала їй чути дуже чітко. Більш того, за наступні кілька днів після прочитання пророцтва її слух, нацькований на целофановий хрускіт, навчився розрізняти його за багато кілометрів від самої Терезки. Принаймні, сама Терезка була свято переконана, що може чути, як до пакета вкладають крам у магазині внизу... чи на сусідній вулиці, за світлофором... або аж там – за горизонтом. Цей звук почав переслідувати її, і це було дуже дивно – чути звук, якого не сприймає більше ніхто. Легке, ледь відчутне, безперервне шелестіння усіх кульочків планети. Ви собі можете уявити, як шелестить кульочок десь в супермаркеті у Сиднеї? І що б ви подумали, якби й справді почули?

Якось уночі Терезка прокинулася від гучного феєрверку звуків зім’ятого целофану. Впродовж наносекунди вона була абсолютно твердо переконана: вона чула, як на орбітальній станції “САЛЮТ-6” японський астронавт розпечатав брусочок мила.

Наступної ж миті Терезка зірвалася з ліжка й підбігла до вікна. На небі блистіли зорі. Пахло осінню. Десь у космосі японець втягував носом запах свіжорозпечатаного мила, а поруч, у повній невагомості, плавав целофановий пакетик.

“Досить”, – вирішила вона і взяла тайм-аут.

Терезка їде до вуйка

1.

Бронеслав Торба, або ж просто вуйцьо Броньцьо, її вуйко по маминій лінії, був людиною найчистіших душевних побуджень. У стресових ситуаціях вуйко Броньо видавався просто незамінимим. Бо, коли плавляться мізки, хтось дивиться телевізор, хтось для розрядки береться рахувати гроші чи робити ґенеральне прибирання. Терезка в такому випадку їхала ранковим поїздом у Мідні Буки – слухати байки про вуйкові походеньки.

Замолоду вуйко Броньо працював лісником у Вовчухівському лісництві – ще тоді, коли.

Вуйко тримав багато бобін зі старою музикою, за якою вмирав – тоді, коли.

На антресолях її вуйко переховував поношені “вельвети”, солідну підшивку журналів “Ровесник” і кілька течок вирізок зі статтями про монстрів гард-року – на незабудь про тоді, коли.

Її вуйко був СТРАШНИМ ХІППІ – теж тоді, коли.
І, ясне діло, він завжди був ПРОТИ.

Принаймні, тоді, коли.

Різниця у 30 років дозволяла вуйкоі Бронькові переповідати Терезі власне життя у манері “знайди п’ять відмінностей”. Байки були щоразу іншими – і щораз правдивішими.

Для Терезки не існувало кращого реляксу, ніж як довіритися вуйкові в тих невинних, безглуздих побрехеньках, поданих під соусом із настільки непереконливих деталей, що завжди залишалася стежина для сумніву, чи не вигадує, бува, вуйко находу (відповідь однозначна: звісно, що вигадує; правда, інколи ці детальки змушували підходити до вуйкових балачок з іншого боку – а, як і справді не бреше?). І це Терезі подобалося найбільше: вірити, не вірячи.

Правда, останніх років чотири у думах вуйця Ромця вчувався гнилісний подих мейнстриму. Він влаштувався завгоспом у музичній школі й на старості літ здивував рідню, одружившись на місцевій учительці. До дітей справа поки що не дійшла, а вуйкова дружина, цьоця Нуся, докладала неабияких зусиль, лиш би чим скоріше покінчити з неспокійним хіппівським минулим її хатнього зайчика.

Зайчика, бля.

Ввечері Терезка запакувала в наплечник дощовик, наготувала “карпатські” черевики (які вдягалися тільки тоді, коли Терезка їхала в гори) і три книжки з геометрії – для вибору в залежності від настрою. Потім стояла на балконі, прислухаючись, як матюкаються і копають м’яча дітиська внизу. У повітрі стояв запах перестиглих, липких від соку яблук. На душі чогось букло так сумно, що аж хотілося малювати простим олівцем.

Терезка вилізла з ногами на ліжко (підлога була вкрита старими підручниками хімії, походження яких залишалось невизначеним). Поки сонце сідало за дерева, кульковою ручкою вона малювала на ковдрі великого полярного моржа.

Коли морж був готовий, її трохи попустило. Серце зіткнулось з полегшенням; Терезка вимкнула магнітофон і, не зачиняючи дверей на балкон, лягла спати. Вночі було зимно, і в кімнату залетіло аж вісім сонечок.

Терезка і станція “Бескиди”

1.

Вагон був забитий тхнучими сутностями без форми та імені, що тіснилися по четверо на поличці; страшні чорні мадяри, голі по пояс, вусаті, з кудлатими руками й животами сиділи в тамбурі на своїх клунках, не інакше як наповнених відрубаними головами, курили, а срібні хрестики на їх шиях робилися від поту гарячими й липкими, і здавалося, десь далі, ближче до локомотива, в котрійсь із засраних параш криється портал прямісіньо в пекло, звідки ці функціонери Люципера й прийшли на перекур.

2.

Ноги її вже відчували втому.

Полотно колії знайшлося, коли сонце минуло зеніт. Терезка підрахувала, що мусило стукнути за другу. За останні три години блукань горами її наплечник відчутно полегшав – там залишалося якихось три пляшки пива.

Вуйко Ромко відійшов на метр убік відлити. Робив він це надзвичайно артистично: з балетною плавністю розстібав ремінь, з театральним виразом насолоди закидав голову до сосен, з виглядом битого меломана всміхався пругкому шумові сечі по моху. Весь цей драмгурток свідчив про одне: вуйко Бронько дозрів. За це вона вуйка й любила.

На плече їй упало яскраве червоно-чорне сонечко. Втягнуло крильця і поповзло за шию.
Вуйко голосно, зі смаком зітхнув, щось там стурсив і почав заправлятися. Тереза дістала з кишені м’яту пачку “Прилук”, добула пштричком погнуту цигарку і недбало вставила її в кутик рота.

– О! – коли вуйко побачив цей жест, його очі спалахнули. – І мені так!
Терезка вставила вуйкові між губ цигарку і припалила сірником на двох. Вуйко Ромко по-школярськи витягнув губи і випустив дим. З блаженною посмішкою він глянув на своє відображення у Терезчиних сонячних окулярів (сонце разило сильніше, ніж завжди, через атропін у “плазмі”).

– Ти мене звільняєш, Терезко. От ніхто так не вміє, як ти, їй Богу.

Терезка гмикнула. Від випитого пива їй було так класно, а повітря таке живуче, що по іншому відповісти вона й не могла. Натомість вона затягнулась і сплюнула. Якщо вона хоче почути одну з побрехенько, пора було братися за роль.

– Ше би, – сказала вона. – Я себе зараз такою хіппіскою почу-ваю, шо то капець! От повернемося на хату, включиш мені Боба Ділана, добре?

– Тю, питаєш! Ти ж знаєш, ми з тобою зараз – останні хіппі. Останні якшо не в Україні, то у Львівській області точно. Думаєш, зараз ше хтось нашу музику слухає? ТА НІ-ФІ-ГА! Це тільки ми такі класні... Боже-боже! Подумати тільки: єдині у всій Львівській області, хто ше слухає “Джеферсонс ейрплейн”! І перші почали, блін!

– Як у Біблії, – підкинула дрівець Терезка, зовсім, однак, не будучи певною у достовірності встановленого джерела. – Як казав пророк Ісайя, будьмо уважні: з землі прийшли, в землю повернемося.


– А “Пінк Флойда” все одно слухать будемо.
– Точно. І все ж, скажу щиро: ми з тобою, вуйку, такі класні...

На вуйковому лиці розплилася посмішка блаженства. Здавалося, він хотів обійняти цілий світ, вловити цей момент тріумфу та звільнення кожним рецептором свого тіла.

Терезка подумала, що пора дати зрозуміти вуйкові, про що він має говорити.

– Боже, які ми класні, – мов ненароком обмовилась Терезка і покосилася на вуйка. – Вуйку! Ми вільні! Ні жони твоєї вольтанутої, ні роботи, ні школи! А музика? Ах, яка з нами божествена музика, вуйку! “Джетро Талл”, “Дорс”, правда? А “Пінк Флойд”!.. Мене вже в’ючить. – Терезка знову покосилася на вуйка і завмерла в передчутті одкровення. І вуйко не підкачав:

– Правду кажеш. Ми вільні, як перші й останні хіппі! Але ж ми класні! – і вуйцьо Броньцьо зіжмурився від щастя, мов котяра.

І, ніби зважившись на подвиг, додав:
– Ми такі класні, шо я просто хуїю.
Терезка шанобливо посміхнулася. А то вже почала хвилюватися, що вуйка не прорве.
– Ну то вйо, вуйку! – скомандувала вона. – Вперед, на колію! Далеко ще?
Вуйко Бронько озирнувся довкола і почіхрав задницю.
– Там, – показав той рукою на схід, у темряву крон і паркість папороті.
Терезка поправила наплечник, струсила попіл і підняла голову до неба. У дзеркальцях окулярів зблиснув відпечаток високої паволоки хмар.
Вуйко рушив, на ходу курячи й розказуючи чергову побрехеньку. Терезка затягнулася (дим уже встиг набриднути від самого ранку) і пішла слідом.

– Я, ше як був у такому віці, як ти, мав патла, – почав він.
– Як у Фредді Меркюрі?
– Ну... Може, не такі довгі, як ти собі думаєш... приблизно так десь по вуха. Але в школі хто би таке допустив?! Написали про мене і про Мацька Пожежу навіть у шкільній стінгазеті! Казали, галстука заберуть, з комсомолу виженуть. Але ти ж знаєш, як я тоді страшно хіпував! Тоді вони, значить, шо? Кличуть мене до директора, так? А він і каже, мовляв, так і так, викликаємо батьків, або ти сам ідеш в парихмахерську, або... О, так он де вона!

Вуйко спинився й тицьнув пальцем у кущ папороті. Терезка пригнула черевиком папороть, і серед налипів глиці та прілого листя побачила головку іржавого костиля. Вона скопнула листя, і стало видно, що костиль убитий у прогнилу, врослу в землю дерев’яку.
– Вона? – спитала Терезка.
– Вона. Тут усе трохи заросло, звичайно... Далі видно краще.

За кілька кроків вона справді побачила шпалу. Дерево перетворилося на вогкий кусень чорної трухи. Шпала була вкритою зеленим нальотом водорості, а вздовж і впоперк її сполосували блискучі сліди слимаків.

Терезка змела ногою злипле у пласт торішнє листя. Залізна пластина і черговий чорний костиль. Білі нитки міцелію плісені.

Кроків за двадцять колія показала себе у всій красі.

Шелестіли дерева.

– Вуйку, а от ти скажи мені: кому це закортіло побутувати посередині Карпат залізницю?

Вуйко знизав плечима.

– В тому то й річ, що ніхто не знає, – сказав він. – Ге! Думаєш, я не питався? Але я не дурний, я ж нікому про таке місце не сказав. Тільки я один про нього знаю. Але повір мені, мала: це навіть на краще. Мені, може, навіть приємніше не знати. Почуваєш себе вільніше, чи як...

Тепер Терезка йшла, переступаючи зі шпали на шпалу. В наплечнику подзенькувала тара. Поверх дерев’яних колод тягнулися бурі від негод бордюрчики рельсів.

– Капець, – підсумував свої спостереження вуйко Ромко, кривлячи писком забавні міни, наче недоумкуватий першокласник. – Ти ж подумай, Терезо, який це дарунок для нас! Шось таке, шо ніколи не траплялося ні з ким раніше! Вкинься в саму атмосферу відкриття: от ти, така крута хіпка, і твій вуйко – останній мрійник і невиліковний романтик, а тепер ще й завгосп у музичній школі, йдуть лісом. Карпати. Осінь. Легка імла висить над горами, шумлять ялини. Біле небо кольору стиглого винограду... скоро моє день народження... Нічим не стримувана свобода...

– А виноград який, перепрошую? Білий чи “дамські пальчики”?
– Білий. Слухай далі. Осінь, та? Нічим не стримувана жага свободи. І ми, старі хіппуни, находимо в затінку сосен і поростях моху шматок справжньої залізниці. Скільки їй років? Ніхто не знає, але напевне не менше п’ятидесяти. Але добрі-добрі хіппі, невтомні шукачі незвичайного в банальному, знають: така знахідка кудись таки заведе. І місце то буде, повір, ну дуже незвичним.

Перескакуючи з однієї шпали на іншу, Терезка поглинала цей настрій старої колії з таким апетитом, наче це був порічковий кисіль.

Запахло грозою.

Ніщо не збуджувало Терезу так сильно, як шум лісу і гаряче, біле небо – мабуть, найвиразніші знаки очікування.

Вона підняла голову. Попереду світила просіка.
– Уяви, вуйку, а якби зняти з цього фільм? Такий дуже тонкий та елегійний.
– Русинський імпресіонізм у світовому кінематографі. Естетизуючі деґенерати на руїнах нації. Ну як?
– По-моєму, заєбісь ідея.
– Правда? От, наприклад, такий ряд: ідуть двоє в лісі вздовж закинутої залізниці. Все чорно-біле, але наповнене особливим внутрішнім сяйвом. Їх лиця оповиті серпанком світла й людяності.
– Та, але в руках чоловік несе алюмінієвий тазик з кип’ятком, а дівчина – ґумову качечку...
– Чи навіть не качечку, а конторну рахівницю. Арифмометр.
Вуйко скривив губи.
– Надто лінійно. Глядач подивиться і подумає собі: “Ага, рахівниця. Ясно. Значить, ідуть шось рахувати”. Відразу ж закинуть поверхневу предметність.
– Точно. Краще, давай реклами придумувати. Тебе ніколи на таке не пробивало?
Вуйко знизав плечима. Терезка продовжила:

– Ну то слухай: телевізійна реклама страшенно дорогого бабського журналу мод. Такого дуже просунутого й ультраструйового. Картинка наступна: на кухні сидить юнак спиною до камери. Чути, як запалюється сірник. Чути, як чувак затягується. Половина думаючого населення України зразу викуповує, шо до чого, – чувак дує бамбалачу. Так от. Чутно, як він затягується, а потім – наростаючий звук ударів серця, як у Пінк Флойда. Люди сидять, чекають, коли ж він видихне, час іде, нарешті чувак видихає дим і починає тихенько так підсміюватися. Потім голосно ірже. Потім він регоче, як несповна розуму і голосно вигукує: “WHAT A BEAUTIFUL LIFE!!!”. Тут з’являється обкладинка свіжого випуску журналу, там якась “Бурда мода” чи “Воґ”, і титри англійською:

We also think that way

– Ого, нівроку! Але, по-моєму, занадто буржуазно. Я от, наприклад, вже таку собі бачу: ніби ідуть лісом двоє грибників і нічого не можуть знайти. Стають отак біля берізки, заморилися, поспиралися на патички, на порожні лубочки втикають. Тут один каже: “От зараз би піцци”. А другий в’їдливо так відповідає: “Ахуїцци, бля!”. І разом, мов осяяні, вигукують: “Піцца “Ахуїцца”! Хтось набирає по мобільнику номер, замовляє піццу-ахуїццу з грибами, сиром та пеппероні, і ми вже бачимо, як поміж берізками біжить кельнер у чорному фраці зі срібною тацею на піднятій руці. Підбігає до грибників, знімає з таці кришку, а там – паруюча духм’яністю піцца. Грибники беруть по шматочку, і кусають, примовляючи: “Справжня піцца – хіба “Ахуїцца”!

Терезка засміялася, а вуйко знову зупинився попісяти.

– Пиво “Львівське”, – сказав він, заправляючи майку в штани. – Відчуй полегшення! Між іншим, можу зразу тобі й іншу запропонувати: стоять двоє чуваків над панорамою нічного міста. Асоціативний ряд – декаданс там, екологічна катастрофа, торжество тєхнікі над чєловєком... Лиця в чуваків задумані й одухотворені величністю занепаду. Один так риторично воздіває руку над містом і запитує: “Майбутнє..?”. А інший з таким пафосом йому: “ВІДСУТНЄ!!!”. І напис: “DANONE. УПИР СЕРЕД ЧУМИ”.
– Нівроку так. Я от колись так забавлялася, по місту сама лазила. Теж таку, дуже концептуальну рекламу придумала. Якраз вкладається в рамки русинського імпресіонізму, чи як ти там казав.
– Ану давай.
– Ну, уяви таке. Вздовж Берлінської стіни бредуть собі двоє чуваків, курять якусь папіроску на двох і копають поперед себе бляшанку з-під “Кока-коли”. Ідуть, ідуть, ідуть... На стіні пістрявіють антифашистські ґраффіті. Стіна довга-довга... Ідуть, копають, курять... Ідуть... копають... курять... Ідуть. Копають. Курять. По двадцяти хвилинах такого ненав’язливого відеоряду один закумарений чувак, не витягуючи рук із кишень, копає бляшанку з-під “Коки” сильніше, і та відлітає десь убік. Слоган:

PEPSI. FUCK IT!
Вуйко радісно кивнув.

– Винятково для галицької ментальности рекомендую: ПЕПСІ. ПОХУЙ! – додав він, прикурюючи чергову цигарку. – В принципі, радикально. Але можна й жорсткіше. Зхначить, так: панорама Єрусалиму. Над Голгофою заходить сонце, і силуети хрестів на ній геть чорні. Камера показує лиця двох розіп’ятих мучеників – вони виснажені болем і сонцем. Їхні губи потріскалися від спраги. Камера показує центральний хрест... але він порожній! Наступний кадр – гурт римських воїнів оточив Ісуса. Хтось пригощає Його льодяним “Спрайтом”, решта дружньо плескають Христа по плечі. Ісус із насолодою робить ковток і голосно відригує. Всі сміються. Грає увертюра з “Jesus Christ Superstar”. На вечірньому небі спалахує напис:
SPRITE
ІМІДЖ – НІЩО. СЛУХАЙСЯ СПРАГИ!

3.

Наступної, третьої по рахунку секунди, обидвоє різко зупинилися, мов зачаровані по команді. Ноги винесли їх на просіку, й очам відкрилося те, про що не хотів говорити завчасу вуйцьо Броньцьо.

Колія закінчувалася тупиком. Дерев’яна загорода, помальована колись чорними і білими смугами, помітно вицвіла й облущилась.

Однозначно тупик, остаточна зупинка.
Найколосальніше. Те, що не вкладається в жодні рамки уявлень про суть і форму Карпат.

Зліва була залізнична станція – справжнісінька, сказати б, автентична залізнична станція, така ж, як і в місті. Проста цегляна буда з високим входом, запилюженим вікном і брудно-блакитною колоною. Це нагадувало навіть не зупинку, а так – циганський навіс від дощу. Таких між Мукачевом і Львовом по сотні на кілометр.

Напис на будівлі (звідки взятися буквам у лісі?) говорив:

---
СТАНЦИЯ БЕСКИДЫ
---

Терезка заціпеніла.
– А я казав, що то є ШОСЬ?!

Вона кивнула, вагаючись – закривати рота, чи трохи повтикати від здивування.

Вуйко Ромко молодецьким смиком вискочив на перон. Сперся руками в боки, задер голову до неба і голосно втягнув повітря. З насолодою видихнув.

– Боже, до чого ж тут прекрасно! – сказав він і пацнув себе по товстенькому стегну.

Терезка озирнулася довкола. Руді стовбури сосен, потикані цурпалками сухих гілок, крони в небі стиглого винограду, шум потоку десь поруч і, забери його біс, НАТУРАЛЬНА ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ. Щось таке, що оглушує своєю присутністю.

В кінці колії, де шлях замкнувся знаком тупика, стирчав незрозумілого призначення важіль. Терезка підійшла поближче і придивилася. Важіль впирався в іржавий кожух чорного механізму. Терезка потягнула важіль на себе, потім штурхнула вперед. “Під дощем метал росте швидше, ніж у приміщенні, – подумала вона. –Так і важелі – вростають у механізм”.

– А! Це колію переводити колись таке було, – озвався вуйко з платформи. – Лізь до мене, тута ше стільки цікавого...

Повільно Терезка пройшлася вздовж платформи, смакуючи теплом нагрітого бетону. Поклала руку на асфальовану поверхню.

Гаряча, шерхата, суха. Прекрасне поєднання.

Задерши ногу, вона вилізла наверх. Вуйко зупинився на самому краєчку бетонного прямокутника, запхав руки в кишеню, зажмурив очі й підставив обличчя білому сонцю, яке ледь пробивалося крізь павутиння хмар. Було ясно як пень: вуйко Бронько приземлився на пік свого щастя, як Матіас Руст на Красну площу. І відступатиме з барикади хіба через власний, просяклий пивом труп.

Терезка випрямилася на повний ріст, скинула зі спини наплечник і вигнула спину, рахуючи, скільки разів хруснуло. Ледь чутно невидимий залізничник перевів у її голові колію: легкий поштовх, ніби час почав трохи пізнити. Можливо, його стало більше тут і зараз.

Вдих.

Станція “Бескиды” нагадувала колиску найблаженнішого спокою, який тільки доводилося відчувати. І місцем незрозумілої конденсації дежав’ю. Якщо й бувають полюси “вже баченого”, то один із них Тереза щойно знайшла.

Вона пересікла платформу й заглянула у тінь навісу. “Де я це вже могла бачити?”

Видих.

На стіні, відразу навпроти віконця каси, красувалася дуже стильна мозаїка, викладена з кольорового скла, як то було модно в часи розквіту бароко – у радянському трактуванні, звісно. Втім, концептуально бароко – завжди бароко, незважаючи на форми всутнення.

Підтвердженням тому було світло. На станції Бескиди в цей захмарений день воно нагадувало світло в соборі під час зливи.

Вдих.

Частина смальти встигла відвалитися (нею була всіяна підлога відразу під мозаїкою), але це тільки додало її настрою нових обретонів. Деструкція.

Вона задерла голову, щоб належно оцінити красу. З-під стелі на неї дивився суворий смальтовий гуцул. На очі насунута кресаня з пером, на плечі – топірець, на грудях кептарик. Sex appeal.

Видих.

Зліва – забите бляхою віконце каси. Поруч висів практично втрачений в якості культурної спадщини розклад руху поїздів – за 1953-ій.

Єдине, що піддалось розшифруванню – “Бескиды – Львов 17 52”.

Вдих.

Погляд упав на металеві остови від лавки. У нанесеному вітром листі валялася яєчна шкаралупа. Трохи далі – суха купа лайна.

Видих.

І останній мазок – у кутку висів телефонний аппарат.

Терезка підійшла на крок ближче, звідки можна було розгледіти цифри в отворах диску. Підійшовши впритул, Тереза побачила потьмянілу табличку:

---
ПОЖАРНАЯ БРИГАДА - 01
МИЛИЦИЯ - 02
СКОРАЯ ПОМОЩЬ - 03

ТОВАРИЩ, ПОМНИ:
БОЛТУН У ТЕЛЕФОНА –
НАХОДКА ДЛЯ ШПИОНА
---

Немовби ненароком, вона озирнулася через плече. Крім вуйка, котрий сопів над зав’язками її наплечника (добирався до запасів пива), більше нікого. Шпигуни ховалися в ожині й лежали там тихо-тихо.

– І давно ти знайшов її? – спитала Терезка, водячи пальцем по отворах диска. Сім. Дев’ять. Один.

– Ше як у березні.

Два.

– Ціле літо сюда приходив. Прийду, знаєш, сюда, з пивком, сяду так, подумаю. І зразу легко так стає на душі, шо ну.

Три. Чотири. П’ять. Крутнула диском і послухала, як торохтить усередині барабан.

– Дуже чисте місце, вуйку. Духовне. Знаєш, таке в мало якій церкві зустрінеш. Щоб на душі отак світло робилося.
– А шо я казав? Спеціально для світлих людей. Таких, як ми!

Тупик. Рельси. Хмари. Свист у вухах.
Терезка обвилася телефонним шнуром, як удавом і притулила слухавку до вуха.

Тиша.

– А телефон класний, – сказала, повішавши її назад.

Вуйко Бронько витягнув мокру плящину пива і вдав, ніби відкриває корок бровою. При цьому кутиком рота він тихенько сичав. Не відриваючись від цього заняття й не дивлячись на Терезку, вуйцьо докинув:
– Він якось дзвонив.

Терезка озирнулася й недбало сперла лікоть на ящик телефона. Вуйко перестав сичати і підняв голову.
– Дзвонив, бігме! Коли я так само сидів собі тута, ворон рахував. І тута як смикнуся! Чую – шось за спиною дзвонить. Я такво озираюся – а то телефон дзвонить. Мені аж руки стерпли. Чую, а мені задниця вся спотіла... Десь, може, хвилину дзвонив. А потім так само перестав.
– Та йди...
– Бігме не брешу.
– То, може, ти собі, вуйку, трохи... ну, вмазав перед тим? Ну, пивка там... Може, кислячка того з яблук, шо в тебе в пивниці?
– Та то дурниці, шо я там випив. Ну, може келішок горівки. То ж не пів літри, нє? І то ше коли я пив! А ше як почув, шо та іржава будка дзвонить, то весь хміль відразу вивітрився.

Вуйко відкрив нарешті пляшку і зсьорбнув піну. У повній тиші він передав пиво Терезі. Та ковтнула й собі. Пиво спінилось і потекло на руку.
– А чого ти трубку не брав? – спитала нарешті вона, витираючи долоні об джинси.

Вуйко не доніс плящину до вуст на якийсь сантиметр.

Завмерши на секунду, він відставив пляшку вбік і уважно, з якоюсь осудливою недовірою глянув на її лице, наче всього хвилину назад був набагато вищої думки про свою племінницю.
– Хіба не ясно? Я Ж БОЯВСЯ!

3.
Зійшовши з гір в місто, вони знову затарилися в магазині пивом. Цьоця Нуся повинна була повернутися не раніше сьомої – вона їздила на роботу в райцентр Бобехів – у школу. Тільки цьоця Нуся, ця химера в оренбурзькій хустині, вміла так псути забаву, як ніхто. Різала по живому. Практично кожні її відвідини родини знаменувалися шлейфом затяжних скандалів і здавлених кухонних сліз. Це була справжня ходяча вендетта – з тих, що гасять світло, коли хтось в кльозеті дочитує Агату Крісті.

Не інакше як після сьомого пива вуйко увійшов у стан підвищеної сейсмічної чутливості. Усі нерівності ландшафту він сприймав дуже гостро і, сказати би – уособлено. Саме заради цих кількох годин п’яного марення і нав’язливих вибачань перед перекинутими пляшками чи зачепленим ногою табуретом Терезка і їздила в цю діру. Її вуйцьо, коли п’янів, робився натуральним пупсиком.

Єдине, що могло проламати цей тонкий стан, схожий на hymen хористки (трохи вправо, трохи вліво – і вуйцьо, спотикаючись і вибачаючись, біжить ригати з балкона), – вуйкова жона, ЦЬОЦЯ НУСЯ. Дитя індустріальної хімії, злісна вигадка зоотехніків і похмільний жарт таксидермістів, це була істота з плескиґласу, клізма в сраку на Івана Купала, поліуретановий жах целки-патріотки. Коротше, манда їбанута, по-іншому й не скажеш.

– Ну шо, вуйку, будемо слухати музику? – поцікавилася Терезка, коли той вгніздивсь у зручному фотельчику навпроти відчиненого балкона. Теплий протяг надував фіранки білими вітрилами. Яка ж він ляля, коли п’яний, подумала Терезка. Робиться десятилітнім.

Те, що наступив час медитувати на музику, виражалося в певному рівні вуйкової розкріпаченості – попіл від цигарок він струшував прямо в улюблену мисочку цьоці Нусі, ту, що з бойківським орнаментом.

Бунт.

А так, у будень, на мисочці припадали пилюкою писанки.

Час від часу вуйко посміхався, показував на мисочку і п’яненьким голосом промовляв:
– Боже, яке міщанство! Яке міщанство!.. – і стуршував туди попіл.
Все. Вуйко був готовий ділитися своїм героїчним минулим.

Терезка включила “The Doors” (Break on through, вуйку), підсунула свій фотель до вуйкового так, щоб можна було зручно задерти ноги, і приготувалася слухати.
– Ну, а тепер розказуй, – скомандувала вона, і вуйко слухняно почав.

– Значить, як був я ше молодим, я СТРАШЕННО хіпував. От ти знаєш тих всіх олдових? Алік, Пензель, Пружина, та? Так вони всі – СИНКИ в порівнянні зі мною!

Був я ше, значить, в школі. І шо? І ріс би собі простим хлопчиком з жирним волоссям, а нє! Знав я тоді такого собі Мацька Пожежу, єдиного нормального хлопаку на цілі Мідні Буки. Він жив на розі Щорса, біля “Утюжка”, де колись була парихмахерська. А в нього були родичі в Чехословаччині. То якось вони прислали йому “Виш’ю вер хєр” “Пінк Флода”, на пластинці. Новесенька, нерозпечатана ше. Як зараз пам’ятаю: там на обкладинці такий дядько, весь у полум’ї, тисне руку іншому. І якісь ангари. Мацько сказав мені, шо то Брєжнєв і Хоннекер. Внизу там так по не-нашому “MUZA” писало. То якось Мацькова мама поїхала десь до вуйни, а я пішов до нього наніч. Ми з ним закрилися на кухні, принесли туда програвач і сиділи і слухали. Ми ше тоді, пам’ятаю, купили папіросів – фраєрували собі. Сиділи, курили і слухали. То ми, як перший раз послухали, подумали, шо то якась радянська естрада. А ше раз послухали, то нас так пройняло, шо ми потім слухали ше разів з п’ять підряд. Нам не треба було наркотиків, нас крило так, шо хотілося плакати, сміятися, кричати, катулятися – все нараз. А найбільше, шо я відчував – то вдячність невідомо до кого. Певно, до тих Людей, які створили таку прекрасну музику. Ми слухали і слухали цілу ніч напроліт. І кожен раз – як оргазм. Над ранок ми лазили Мідними Буками, як п’яні, й горланили: “Каманхіа Діабой, Хевасіґа! Юґонаґоуфа!”. Це були хвилини мого єднання з Абсолютом, Терезко. Я був на небі в алмазах, і все в мені кричало: “Ше! Ше!”. Я тоді їсти, не збрешу, тиждень не міг! Тільки про ту музику й думав!

Ми з Мацьком до Львова як поїхали хіпувати, стусувалися з такими собі Китайцем і Рудольою, постійно бухали з ними, а потім давали чувакам переписувати в нас “Пінк Флойда”!.. А вони собі на тому бабки робили – переписували іншим на бобіни за три рублі штука. Ех, молоді ше були. Ідейні.

– ...Або ше таке було: раз я запустив патла, а мене директор до кабінету викликав. Не розказував? Говорив мені директор, щоби я постригся, бо зі школи виженуть. Та! Розглядали мій випадок на педраді, і постановили: ...
– ...Або як я пішов пішки з Мідних Бук до Львова, оце я хіпував!
– ...Або як я в клубі танці робив, ото взагалі був гаплик, які в мене тоді причандали були!

– ...Або як я гашиш курив, ото я хіпував! Не розказував хіба? Приходжу я, значить, якось в десяту общагу, а там жили такі два бангладешці, називалися Абдул та Ібрагім. Перший рік їх ніхто не міг відрізнити, тому всі просто казали: “Абдул-Абстул-Абтабурєтку”. Так от: завалюю, значить, я в триста третю, в сумці снаряд “чорнила”, а знаєш, як я заходив, нє? Я НОГОЮ двері відкривав! Ото я розумію – ото я дійсно хіпував!.. Ага. Ну, і ті бангладешці кажуть мені: “Рома, хочєшь, гашішь пакурім, да?”. То я з ними пішов у кімнату. Включили ми, як ото зараз, “Дорсів”. Витягують вони той цілий свій гашиш, а то, виявляється, смола така. Загорнута в листок тютюну і ниткою чорною перемотана. Ну, я подивився, “Та добре, – кажу. – Куримо!”. Пам’ятаю, дуже сильно від нього кашляв. Куримо ми, аж тут чуємо – “Thе Еnd” починається. Хтось звук як влабав, так ми всі в осад і випали! А за стінкою якийсь араб п’яний спав. То він з того всього аж прокинувся і прийшов до нас, каже: “Включіть мені ТО ше раз”! От такі деньки то були!.. А гашиш не цепив мене! Я зразу поняв: наркотики – то не для мене! Тільки голова від них болить, і спати хочеться!..

Сухий паркет у коридорі захрипів, і в кімнату, яка встигла вже згубити чіткі контури за клубами диму, ввійшла цьоця Нуся.
Але вуйко не розгубився і першим радісно вигукнув:
– Нуся! Дивися, які ми хіппі!
– Йой! Боже! Ти здурів, Ромко! У вітальні курити?! Терезка?! То ти куриш?! Ану вже кинула з рук! Йой! ТА ВИ П’ЯНІ! То ти мені дівку споїв, ти, скотино!
– Ми хіппі! Ми хіппі! – в екстазі вигукував вуйко Ромко і розмахував у повітрі складеними буквою V пальцями. – Я старий хіппун, а ти хто?
– Йой, хіппун?! Та ти срака стара! Подивися, на шо ти подібний! П’яний, як бельок! Ану вже мені тут всьо поперевітрювали! Йой! В МОЮ ТАРІЛЬОЧКУ – І ПОПІЛ? Ти безсовісний!!!
– Ціхо! Ми з Терезкою тутай хіппуєм, а ти шо тут робиш, я не знаю! Ти на роботі маєш бути! Ти міщанка! А я старий хіппі! Я з бангладешцями гашиш курив!
– Йой, будеш мені ту байки розказувати! Гашиш! Тоже таке скажеш! Ану, Терезка, вже мені музику тихше зробила! Шо сусіди скажуть?!!
– Та срала я на ваших сусідів!
– І я срав, ясно?! Ми з Терезкою обидвоє срали на вас всіх з високого горба, бо ми такі хіпуни, шо тільки дай дорогу!
– Гі-і-і! Дівко, май Бога в серці! Та тебе ні один кавалєр не захоче, як будеш таке казати! А ти шо тішишся, старий осел? Подивися, шо з дівки зробив! Але, чекай, чекай! Я тобі таких хіпунів дам, шо будеш знати, як у вітальні курити! Чекай, чекай, Матінка Божа всьо бачить! – і цьоця Нуся з люттю тицьнула пальцем в образ, що висів над килимом.

На що вуйко аналогічним жестом показав на балкон:
– А хочеш, ми тебе з Терезкою з другого поверха викинем? Х-ха! Думаєш, не зможемо? І не таких викидали! Та я, коли в общазі жив, та я з афганістанцями знаєш шо робив? Я гашиш курив!
– З бангладешцями, вуйку.
– Та один хуй. Ну шо, Терезко, заходь зліва, а я тако-во справа... І таково її попід руки, і-і-і-і-і ррраз!.. І-і-і-і два!
– Пусти, зараза! Пус-ст-ти, зволоч!
– Та ж ми, вуйку, хіппі! Ми ж такі добрі!.. Зла нікому не... Ех, пізно...
– Точно, пізно. Треба було їй раніше думати. А вона думала, шо я такий простий! А я нє-е-е, я хіппі!.. Між іншим, про афганістанців. Ми з ними з дев’ятого поверху викидували чучела. А в чучела клали банку з томатним соком. І головою вниз! Об асфальт! Бац! А сік – хляп! Піздєц, карочє. Це я, блядь, хіпував так хіпував. Оце були деньки!..

Аж раптом вуйкові відсікло.

Терезка, нічим не переймаючись, струсила попіл прямісінько на турецький килим і мовчки ликнула з горлечка пива.
Вуйко, зажмурившись, слухав музику і зі щораз меншим успіхом вдавав, наче не сталось нічого етапного.
За кілька хвилин йому зробилося трохи не по собі.
– Оце ми да-а-а-али...
– Оце ТИ дав, вуйку. Теж придумав: жінку – з балкона. Тільки ногами, бідна, фуркнула. Хоча... Певно, лежить зараз в аґристі зі звернутою шиєю... Ще пива?
– Нє.
Запала ще одна пауза.
– Ну, Терезко, – почав знову вуйко. – шо не кажи, а вона сама напрошувалася.
– Абсолютно. Тільки так. Лізла, як жаба під косу.
Терезка кивнула, склала руки на животі й заплющила очі. Вона світилася спокоєм, наче сита молода мама.
Вуйко пробував щось вимовити, але напружена внутрішня боротьба відтягувала цей момент за обрій можливого.
Коли на душі у вуйка Ромка, старого хіппі, а тепер ще й завгоспа, зробилося зовсім сцикотно, він витиснув:
– Знаєш шо, Терезко?
Терезка запитально кивнула, не розкриваючи очей.
– Їхала би ти собі додому. Я вже нахіпувався.

4.
Делікатно розпрощавшись із вуйцьом Ромцьом і вийшовши з хати (до поїзда ще дві години), Терезка заглянула в садок під злощасний балкон. Пишні кущі аґрусу проламалися під чимось важким. Заглядати всередину кратера, утвореного гнутим галуззям, Терезка не наважилася.

Щоб не плестися перед часу на вокзал, вона пішла на річку. Було безлюдно, тільки здалеку чулося повільне баламкання дзвінка на шиї корови.

Посиділа собі трохи на мості, звісивши ноги з висоти; кидала камінці у винесений на берег повінню іржавий остов грузовика. Крило і отвір для фари.

“Унікальний колір”, – подумала Терезка. Нарешті камінець попав по металу. Іржа. Сполохані дзенькотом, з вирослої при воді верби спурхнуло пару пташок. Зачепившись об одну з гіляк, на вітрі шелестів блакитний кульок. Коли Терезка зауважила це, у п’яти їй кольнув страх.

“Їду додому. І так усі помруть. І я помру. Хіба тоді є що втрачати? Очевидячки, нє”, – подумала Терезка, найхоробріша дівчинка на світі, і я готовий був аплодувати їй стоячи. А ви б таке сказали?

Сонце хилилося до заходу. Тіні у лісі поруч нагадували колекцію відтінків найрідкіснших сортів висоркогірного чаю та найделікатніших сортів молочного шоколаду.

Терезка ще раз – уже вкотре – витягнула з кишені мою записку. “Стережися кульочків!”, – кричали літери.

Пробіглася очима, пробуючи відчитати щось у моєму почерку. Та марно.
На записку приземлилося сонечко і задоволено потерло руки.

Терезка слухає Антона

1.

Підійшов день зустірчі з Антоном, і Терезка пробувала збагнути, куди ж може завести її ця незрозуміла гра (якщо... але ні: не могло це все статися чисто випадково?)

Справді, коли підійшов день зустрічі з Антоном, Терезка почала було підозрювати, що всі події довкола неї – справді найбожевільніший збіг обставин, який тільки можна було припустити. У схему випадковості не вкладалося хіба пророцтво про кульочки та сам факт записки. “Хто був цей юнак? І до чого тут ця адреса?” – міркувала Терезка, попиваючи чай у себе на кухні. – Нехай з Антоном усе зрозуміло: передоз “плазми”, квадрофренія, аутизм. Звідси й паранойяльні думки про тотальний контроль людства геометрією. Треба спитати в Антона. Що він думає про цю записку. Якщо підставний, то на чомусь та й проколеться”. Вирішивши це, їй відразу стало так легко й добре, ніби вона за один день вирішила всю довгу шухляду справ.

Тому першим, що вона почула від Антона при зустрічі, було:

2.

– Я думаю, його просто не існує, – впевнено сказав той.

В повітрі, між землею і паволокою хмар стояло нерухоме сіро-жовте світло. Дерева шуміли ледве-ледве, а кульочків сьогодні їй не траплялося зовсім.
– Звідки така впевненість?
– Просто у Львові такої вулиці як “Набережна” не існує. Це я тобі ґарантую.

Терезка пробувала зрозуміти, яким їй сьогодні видавався Антон: неначе розгубленим, а може... окриленим?

Терезка мовчала й чекала, що буде цей тип втирати їй далі.

Антон, не змігши перебороти Терезчиної тиші, врешті озвався:
– У Львові її не має, але може бути... Ти знаєш, де є вулиця Беранже?
Терезка кивнула.
– Але поклянися перше, що мовчатимеш, як риба... Це не можна говорити нікому іншому. Чуєш?
Терезка поклялася.
– На підручнику з геометрії, – для певності попросив Антон.
Терезка влаштувала йому й це. Щойно по тому Антон сказав щось суттєве.

3.

– Ти пам’ятаєш Льоліка Курсанта? – спитав перше той, закурюючи цигарку.

Терезка невизначено поворушила губами. Пам’ять звідкілясь добула мальовничу футболку з написом:
DON’T PANIC
IT’S ORGANIC,

орнаментованим листочками священного ґанґу, і це допомогло вловити вже призабутий образ: ціле літо Курсант ходив у шапці-вушанці: казав, що боїться, як би йому не знесло голову. Казали, Льолік крапав “плазму” цілий тиждень, не просихаючи, і видів щось ТАКЕ, від чого йому зрівало шифер з цвяхами і кроквами. (Зокрема, побутувала версія, буцім Курсант осягнув, чому в Ісуса перша група крові.) Потім, казали, Льолік зав’язав з “архе” й поїхав десь на Шипіт. На Купала той, мовляв, роздягнувся біля ватри до трусів і взявся танцювати на жаринах. А потім раз – і пирнув себе в живіт ножем. І пішов, голий і мокрий від крові, вниз до річки. І не повернувся. То, казали, потім його вушанку собі панки з Шостки забрали.

– Ше як був живий Льолік Курсант, ми з ним побували на Набережній. Ми були тоді закрапані “плазмою” і ми сканували по Львову на причандалах, ти ж сама знаєш, як це: причандалитися на “плазмі” і дивитися на людей, на хмари, на бруківку... То ти спочатку видиш “бруківку” БУКВАЛЬНО, а тут уже “бруківка” вибухає міріадами обсидіанових епітетів, ніби дібраних от кутюр до кожної подряпини на її поверхні. Ну, та ти знаєш. Так от. Ішли ми якось із Курсантом з Коптської на Беранже, такі намалімонені, що небо кришиться, глип на назву вулиці – а то вже ніяка не Бераже, а натуральна тобі “Набережна”. Ми тремо очі, тремо, роззираємося, але сама розумієш – шо? там вже під “архе” очі терти. Точніше, які там вже під краплями очі... Ну, ти в курсі. Курсант мені й каже, що ми вже не у Львові. Аж я тут раптом в секунду виджу то все як на газеті і пояснюю: Львів то хоч і Львів, але вже тепер зовсім інший, паралельний. Тоді ми раптом вкидуємося, шо це просто інша лексична версія Львова... Ну, ти шариш, про шо я. А будинок... той цілий сім-вісімнадцять стовбичить там, як отвір. Це така закинута рухлядь, схоже на те, що він колись горів. І згорів.

– Ви лазили у нього?
– Ну... Та. Але ми тоді кров’ю заприсяглися не розказувати, шо такого там Льолік... шо ми з ним там надибали... Потім ми повернулися у той Львів, який знають всі; де все, як положено: площа Ринок, Франко, Шевченко, Беранже – ти розумієш. Тоді ще вся тусня “плазматиків” трималася купи, всі щовечора збиралися, обмінювалися досвідом... виявилося, шо ми з Курсантом були першими, хто відкрив паралельні варіанти Львова. Тепер про Набережну, сім-вісімнадцять пам’ятають хіба одиниці, грицані архемани. Вони називають його Останньою територією. Не чула?

Терезка заперечливо похитала головою.
– Але фішка в тому, що про сім-вісімнадцять дізнашєшся саме ти, і то буквально кілька днів по тому, як закрапалася. Це не спроста. Тобою зацікавилися з тамтої сторони, – Антон невизначено кивнув головою і нервово посміхнувся, потер носа і озирнувся. – тобі потрібно заглянути в Останню територію.
– Ах, так? – Терезка зробила великі очі. – А навіщо, скажи?
– Це змінить ціле твоє життя! А заодно і моє. Ти ж хочеш пізнати істину?
– Але я не хочу міняти життя. Мені й так незле.
– Ти не хочеш міняти життя, але, як бачиш, життя хоче змінити тебе. Тобі від цього не дітися. Це команди геометрії. Істина поза ними. Паралельність – це одна з форм геометрії. Скажи мені, ти дружиш з Евклідом?
– Але чого ти так хочеш, щоби я пішла туда?
Антон завмер, і Терезка посміхнулася. Цей момент плану він явно опустив із виду. Кілька секунд простоявши з відкритим ротом, він тихо мовив:
– Мене цікавить істина. Та істина, яка лежить у “плазмі”. “Плазма” вже кілька разів указувала мені на Останню територію, але я, якщо чесно, так ні разу й не наважившся сходити туди, – сказав він, затягнувся папіросом і Терезка пригадала одне з тих противних Антонових дзеркал. – Це, знаєш, нагадує момент, коли біля тебе раптом дзвонить телефон. Ти можеш підняти його, але ти береш відповідальність за все, що стається після того, як ти знімаєш трубку. А не знімаєш – воно начей спокійніше, але потім дуже вже муляє. Тобі вже напевне ніколи не взнати, хто це дзвонив. І як би змінилося твоє життя від цього дзвіночка.
“О, а це звідки?” – сполошилася Терезка і від думки, що зараз, саме зараз на станції “Бескиди” дзеленьчить телефон, її тіло здригнулося під ногами мурашок, що заметушились по шкірі.
– Я хочу взнати, що лежить за Останньою територією. Хочу дізнатися, чим є Набережна, сім-вісімнадцять, зісередини. Але я боюся туди йти. І я не можу перебороти себе. Аж тут тобі тицяють адресу Останньої території, мрії кожного архемана, прямо в руки, і ти ще питаєш, чого я хочу, щоби ти туди сходила. Мені жахливо цікаво. І мені соромно, що я не підняв слухавки. Ну, ти розумієш, про шо я.

4.
Антон сказав, що їм слід прогулятися парком. Вони піднялися на Високий Замок по ще свіжій у пам’яті стежині. Терезка подумала, що зараз для повної компанії бракує хіба Буби. Хто зна, може, той зараз десь вигулькне.
– До Набережної є два шляхи. Можна кілька днів підряд крапатися “плазмою”. А потім лізти в місто, а можна піймати номада, – сказав Антон, докурюючи чергову цигарку. – Так навіть проникнути в паралельність простіше. Мі іншим, номади – теж винахід видців.
– А це ще шо за малімони? – спитала Терезка і поправила лямку наплечника, коли повз них пройшла компанія з п’яти поляків-пенсіонерів. Туристи.

Об’єкт №1. НОМАД

З раціональної точки зору номад незрозумілий. Він схожий на вир води, що засмоктує сам себе досередини зарахунок тиску, який створює його усвідомлення ззовні. Дехто стверджує, що бачить номада як сферу з рухомим центром, котра постійно втікає всередину себе.

Живучи у вічній зміні світів, номади при цьому дуже рідко зауважують магію свого руху. Власне кажучи, для них метафізика – це фіксованість. Грузнучи у товщі Всесвіту, мов у гліцерині, опускаючись дедалі глибше від свого першопочаткового походження, номади утворюють специфічні викривлення простору, так звані лійки. Людина, яка перебуває поруч із номадом, опиняється на похилій цієї воронки й мимоволі вимушена переміститися десь углиб, загрузнути в гліцерині сприйняття. Як правило, довго такий контакт не триває – здебільшого тому, що всі номади відлякують. Страшні жебрачки, що стеляться долом, закутані у чорні клобуки; стікаючі кров’ю паршивці-алкоголіки, лукаві покорощені бомжі тощо.

В ролі номада можна також використовувати чорних дворових псів з “окулярами” – білими колами довкола очей.

Потужних номадів можна спіткати в Карпатах. Це т.зв. “вічні туристи”, схожі на людей істоти, вдягнуті в костюми радянських туристів 70-их років. Однак ніколи не відомо наперед, наскільки окупним є контакт із номадами у горах – місці мурашників, нір та каменів (як відомо, мурашники та нори представляють собою два протилежні типи проникнення нашого світу в паралельний; великі камені своєю від’ємною швидкістю не дозволяють тріщинам, що утворилися на місцях проникнення, розпороти наш світ на клоччя); місці, обжитому структурами, що вистежують і відлунюють тіні та голоси.

Анахронізм являється найпершою ознакою близької присутності номада.

Щоб опинитися затягнутим у вир номада, необов’язково розмовляти з ним (хоча це й суттєво пришвидшує процес). Достатньо впасти йому на хвіст і переслідувати непоміченим так довго, як це видається потрібним.

У Львові номадів найчастіше можна зустріти на Високому Замку.

– Та? А чому саме тут? – поцікавилася Терезка, коли Антон ознайомив її з поняттям “номад”.
– Високий Замок, увесь цей парк – живий організм. Він самоусвідомлюється. Від кожної людини, яка прогулюється там, він черпає енергію. Йому вигідно, коли по ньому ходять якомога довше. Тому пагорб розвинув на собі пастку – повпливав на окупований собою простір таким чином, що паркові стежки утворили енергетичний лабіринт. От, приміром, вирішила ти собі трохи проспацеруватися... Гуляєш собі, збираєш красиві листочки, – але так хіба по окраїні, углиб не йдеш, бо вийдеш десь на Замарстинівську, а звідти далеко до центру пішки пиздячити. І тут ти про шось задумалася, не зауважила, як глип – а ти вже зайшла в таку глибінь, шо треба вертатися. І так, типу, блукаєш ти, блукаєш, а пагорб з тебе енергію смокче, як упир. А поскільки він сам як та воронка, то й притягує номадів. Високий Замок – такий самий номад, тільки не такий щільний. І, звичайно, повільніший. Щоби зміститися в ньому на таку ж відстань, як при годинному спілкуванні з людиноподібним номадом, потрібно прожити в ньому кілька років.
– А ті люди, шо живуть біля підніжжя гори, – спитала Терезка. – Вони як?
– А вони зовсім не люди, – посміхнувся Антон.

5.
Ведучи таку розмову, вони блукали парком і копали купи сухого листя. Потім спустилися по схилу пагорба, аж поки не знайшли зручної криївки поміж дерев і чагарника.
– Тут проходить одна з їхніх ліній, – повідомив Антон і сів на зігнутий стовбур дерева. Терезка кинула на землю свій наплечник і сіла поруч.

Антон глянув на годинник. Рух сонця. Усвідомлення цього викликає пограничні стани, близькі до божевілля. (Клініка.)

По годині мовчанки біля їхніх ніг зібралася невеличка гірка недопалків. У Терезки своя – з білими фільтрами, в Антона своя – колекція жовтотілих, із золоченими обідками. На кількох білих недопалках рожевіли залишки помади.

Терезка спробувала уявити собі людину, яка випадково натрапить на цей гербарій. Сиділи собі хлопець і дівчина, подумає він, з одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, посидіти, побазарити. Він – бикуватий і самозакоханий, вона – блядовита, але вперта. Сиділи, говорили про кохання, про останню дискотеку, яка й дала привід для подібної зустрічі в кущах; про Колю, евентуального суперника бикуватого та самозакоханого однокласника, який перериває постійні павзи в розмові риторичним: “Ну так ШО?”. А вперта дівчина, відводячи від напомадженого рота білофільтрову цигарку, відповідає: “А шо тобі взагалі треба?”. Однокласник боїться висловити свої наміри, тому красномовно сопе. І курить.

“Як романтично, – подумала Терезка. – Зі мною так не розмовляли.”
Нагадавши собі дещо, Терезка озвалася:
– От ти тусувався з Курсантом...
Антон кивнув головою.
– То ти знаєш, де він дівся?
Простеживши небуденну гру міміки на Антоновому обличчі, Терезка встигла вирішити, що це так і залишиться таємницею. Однак Антон сказав:
– Курсант впав у небо.
– Це як? Метафорично?
– Нічого подібного. Я бачив це на власні очі. Наступного ранку після тої ночі, коли Льолік порізав себе ножем і пішов у гори, я знайшов його без свідомості на величезній полонині. Я зі самого ранку шукав його, я намірявся знайти його, тому і знайшов. В нього лице було таким, яке ти, напевне, не побачиш ніколи в житті. Коли він розплющив очі, я зрозумів, шо Льолік намацав у собі якісь двері. І сталося так, що він не міг їх закрити, а з них... як би це... дув протяг. Можливо, так і має бути. Таке називають магічним переходом. Коли вітер осяянь вимітає тебе піщинка за піщинкою, коли ти не можеш сховатись від нього навіть за заплющеними очима.
– І ти також пережив це?
Антон знову задумався. Терезка здогадалася, що ні. Зате вона відчула, наскільки солодка спокуса сказати “ТАК” і вдавати перед самим собою, що всі повірили.
– Гаразд. Не муч себе, я зрозуміла. Кажи краще, шо з Курсантом далі було.

6.
– Коли я знайшов Льоліка, він лежав без свідомості. Я почав приводити його до тями. Можливо, не варто було робити цього на відкритому просторі. Можливо, тоді б нічого й не сталося...

Я почав плескати Льоліка про щоках. Той зірвався, подивився на мене таким наляканим поглядом, що мені аж у п’ятках зашкребло. Потім глянь на небо – і як не закричить! Відразу ж упав на землю і вчепився в траву, ніби хотів заховатися від того, що бачив.

Ти ніколи такого не побачиш, Терезо. Ніхто більше такого не побачить.

Пекуче гірське сонце, яке буває зі самого ранку в липні.

Безапеляційне безлюддя і просто ядуче-зелена трава.

І голий, перемазаний землею та засохлою кров’ю Льолік. У нього була волохата дупа. Вона мене вразила найдужче: голе тіло Курсанта, яке все дрижить від нелюдського страху – і тут оця волохата задниця на тлі хребта гір.

Можливо, тому я не впав услід за ним. Елементарна соціальна прив’язаність.

Він дер нігтями землю і пошепки ричав від жаху. Рідко який крик проймає так сильно, як той – пошепки. Десь через хвилин п’ятнадцять Льолік ніби трохи заспокоївся. Він пальцями вп’явся в кущі трави, наче боявся впасти, хоч і так лежав на землі. Я глянув і собі на небо, хотів зрозуміти, що в ньому так налякало Курсанта.

Але небо було, як небо – безхмарне і синє. Глибоке.

Курсант розслабився. Я розслабився теж, і наче відкрив у собі слух. Несподівано для себе я відчув прилив жаху, переконаний – такого ж, як і в Курсанта. Це навіть не жах, це істерика,це гола паніка, ми в облозі, а вороги нападають знову. Я не бачив сили, яка нас оточила, але було так страшно, як, певне, може бути страшно полівці, коли її накриває тінь яструба. А нас накрило небом. Безконечністю.

Я закричав і не зчувсь, як попісявся.

Страх брав зісередини, брав тим самим, чим узяв і Льоліка: я дуже гостро усвідомив оточуючу мене панораму, так гостро, наче й справді наколовся на вістря – вершина гори, залита яскравим ранковим сонцем. Мокра, дика зелень трави довкола. Збоку. Внизу. Відкритий простір – це відчуття недосяжності лінії обрію, незважаючи на її виразну присутність поруч.

І просто розчахнуте навстіж небо.

І наче підземне джерело, у голову постійно б’є думка, що я на висоті хмар. А це – дуже, ДУЖЕ ВИСОКО. Я закричав вдруге, і повалився навколішки біля Курсанта, і сховав голову між колін. Було чутно, як повертається відлуння мого крику. І було чутно, як той крик вичерпується у тиші гарячого ранку. Мій крик для гір не означав нічого. І це потрясало. Думки вперлися в небо і сонце. І в усвідомлення висоти.

Не знаю, як довго ми лежали й трусилися з жаху перед цим відкритим, просто необійнятим простором. Аж раптом я відчув, як сила, котра накочувалася на нас, відпустила.

Я перевів подих і розпрямився. І я сказав тоді до Курсанта:
– Льолік, можеш вставати!

Він озирнувся через плече, і побачив не оглушаюче небо, а мою тінь. Він повірив мені.

О тій порі тіні чіткі та об’ємні. Матеріальні.

Льолік сів навкарачки, потупивши погляд – я розумів, що він боїться глянути в небо.

Я прислухався: його дихання ставало рівномірним. І я відчув, як відпускають живіт судоми паніки. Я відчув заледве не полегшення. Майже радість.

Курсант глипнув на мене, та, схоже, не впізнав. Тоді він підняв погляд вище, і я побачив, як в одну мить його лице перекосив той самий спазм жаху, жаху настільки глибокого, котрий прочищає від усіх нечистот і шлакових завалів диким криком. Курсант кричав так голосно, що я зрозумів: це кричить не людина, але те, що мешкає в людському тілі. Те, інше. Справжній крик того другого.

Він кричав і кричав, але не міг відвести погляду від глибини. Я збагнув, що Льолік побачив у глибині неба щось набагато більше – можливо, саму суть глибини.

І тут він почав панічно хапатися за кущики трави, але якась сила почала тягнути Льоліка у небо.

Це виглядало так, ніби на нього перестала діяти сила тяжіння. Льоліка перевернуло догори ногами, але пальцями він все ще судомно видирав траву, хапаючись щораз за інші кущики, рятуючись від падіння. Я бачив на власні очі, як він розмахував ногами у повітрі, і як копіювала льолікові рухи його тінь. А потім якийсь кущик трави не витримав і видерся із землі. І Курсант полетів сторчма у небо, як у прірву. Я тільки витріщився на те, як голе тіло на тлі блакиті неба в секунду перетворюється на чорну крапку, а там і зовсім зникає у безконечності.

Я залишився сам.

Тільки що біля мене лежав мій товариш, аж тут він провалився в небо, залишивши по собі повисмикувану траву.

Так закінчив Льолік. Він упав у небо.

Терезка сідлає номада
1.
Антон перевів подих і витер заслинені губи.
– І ти можеш це пояснити? – спитала Терезка.
– Звичайно. Курсант перестав вірити у силу тяжіння. Точніше, перестав їй довіряти.
Раптом кущі затріщали. Терезка здригнулася.
Крізь зарості в їхньому керунку продиралася якась жінка. За хвилину жінка повністю вилізла з кущів і спинилася перевести подих.
– Добрий день! – голосно привітав її Антон.
Жінка глянула на нього і кивнула головою. Тереза зміряла з’яву поглядом і відчула, як у голові зсунулись плити. Стало тихо.

Свист у вухах. І лопотіння крил. Кажани чи ворони?

Жінка виглядала років десь так на п’ятдесят, сива, з розлізлою завивкою і сірим, як старий циферблат, обличчям. У правій руці вона тримала пласкогубці з сіро-блакитними ручками, у лівій – незапалену цигарку (ПРИЛУКИ, відмітила Терезка. БУДЬ ОСОБЛИВИМ).

Жінка з певним острахом окинула їх поглядом.
– У вас не будзє вагню? – врешті наважилася та.
Антон, припалюючи дрібно тремтячу цигарку, сказав:
– Не стійте. Сідайте он, покуріть з нами, розкажіть шось... Я Антон, а то – Тереза.
– А мене Марією звати. Розказаць? – перепитала вона, розкурюючи сигарету. – Та шо вам розказаць, діти?
– А от шо на душі лежить, те й розкажіть.
Жінка знову недовірливо глипнула на Антона, але той вдумливо курив. Перехопивши її погляд, він підбадьорив кивком голови.
– Ой, шо на душі лежиць... Дуже тяжко мені на душі, діти.
– А шо таке?
– Та маю такий клопіт дома... нєма спакою. Ой, нєма дома у мене спакою. Зі свекрухою сваримся... маю сина, то він у них живе, і не знаю, як то тепер будзє, з такою невісткою.
– А шо, невістка нездала?
– Та ні, невістка хароша така, на роботу ходиць, вище образованіє маєць. А мій син простий такий, він плотнік. Знаєте, тута недалеко шосте училище? То він його окончиу, і зараз работаєць.
– А шо, може, з чоловіком ви не добре живете?
Жінка махнула рукою з пласкогубцями і подивилася десь вбік, ніби не бажаючи чіпати цю тему. Зітхнувши, вона заговорила більш упевнено.
– Ну, то дуже довго розказуваць. Але як уже почала... Я тобі так скажу, – жінка зиркнула Терезі в очі й торкнулась її руки пласкогубцями. – Чоловік мій п’є.
– Шо, сильно?
– Ну так не дуже, але деколи, як напиваєцця, то може й мене вдариць, може й бацьку. Але то всьо не його вина, бо він п’є через свєкруху. І отєц його тоже п’є.
– А чого?

Жінка знову затягнулася.
– Я багато не курю, – сказала вона вже цілком по-свояцьки. – Тільки у маю почала... Я сама з Бреста, з Бєларусі. Та, з 1939-го... Ну, то й переїхала я до Львова, стала тут работаць, познакомилася зі своїм мужем. І ми дуже сильно любили адне одного, і нам усє сильно завидували. Ну, вже коли син народився, то нам видали нову квартіру, муж на “Елєктрон” пішоу, став ув очєрєдь на машину. Ну, і всьо у нас дуже складувалося. А потім син пожениуся. А свьокр і свєкровь такі були щасливі. Але я то ПОЧУСТВОВАЛА! Я тільки зайшла до ніх у квартіру, а свєкруха так на мене глянула, шо я поняла: ми з нею прирожденні враги. Спочатку то вона там бігала, випитувалась, як здоров’я, радилися з нею, чай пили, сєкрєтнічали, але я душою чуствовала, шо то всьо нещиро. І в нас у хаті з чоловіком почалися проблєми. Муж пиць начау, у мене зриви почалися, тоже пиць пробовала. Да, так шо й на Кульпарківську мене возили.
– А скажіть, – перебив її Антон. – Оті всі ваші невдачі, вони ж від свекрухи?
– Та, то тільки ад неї, зміюки такої.
– А ви як вважаєте, це не пов’язано з тим, що можна окреслити таким посполитим словом як вроки?
Жінка завмерла і міцніше стисла пласкогубці. Вона втупила погляд на Антона й відкрила рота.
– Ну та, іменно. Тільки так. Вона як на мене глянула, я зразу поняла. От так і поняла: “Ми враги”. Ну та, тут і почались усі проблєми. Син мій, так він ніколи не пиу, а потім пішов у такі запої, шо страшно згадуваць. І сват мій.
– А чоловік?
– Та він общє олігофрєн! Він со мной на дурці лежав. Я в наркологіческому, а він в отому, де псіхи. Та ше й сват мій по мусорникам лазиць. Я йому кажу: “Тату, та не чіпайте то, не беріть до хати. Бог вєдь знає, які люди то перед тобою мали”. Ну, так то ж разні енергії нехороші, інфекції... Ну так?

Терезка загіпнотизовано кивнула. Антон непомітно щипнув її за литку, але Терезка не реагувала. Вона відчувала, як переживання жінки щосекунди стають їй ближчими... і ближчими.

– А часто ви тут гуляєте?
– Шовечора. Відколи куриць начала. Ше як з мая.

Терезка порснула сміхом.
– А шо ти смієшся? – спитала жінка, докурюючи папіросу. Терезка тільки щойно зрозуміла, що вся увага жінки дивним зосередилась на ній. – Я дурна. Мене на дурку забирали.
– А з чим? З алкоголізмом? – спитала Терезка і власні слова здалися незмірно далекими.
– Три рази з алкагалізмом, а сім раз із нервовим сривом. Я плакала... не могла перестати плакати, рідних не узнавала. Спала дуже багато. Зривалася, втікала з хати, нікого не помнила.

Терезка відчула, як її накриває повільна хвиля таких причандалів, наче вона сама скурила руру плану.

Тереза повністю ототожнилась із жінкою. До її середини, до того найчутливішого місця душі, яке називають серцем, на тонкій струні причепили важкезний рояль.

Терезка недовірливо перепитала:
– Скільки, кажете, ви мали нервових зривів? СІМ?!!
– Да, я мала сім нервових сривів!

Слова, мов блискавки, проскочили всередину і вона відчула, як
(т рі с к а й )

тонка струна обірвалася, і важкезний рояль зі свистом полетів униз. Її ликнула така легкість, що Терезка заверещала
(пр ор и в а й с я)
(про р и ва й с я , сука)

Лоскочуча легкість була чистим пухнастим божевіллям, вздовж котрого вона пролетіла на шаленій швидкості. Прийшло просте знання – не думання, а пізнання, арес, чи який там хєр.

Я пережила сім неврових зривів, один за одним, і я залишилася при здоровому глузді! Я пережила їх, і я не збожеволіла! Я не збожеволіла! Те, що зламало її, не зламало мене! Я перемогла номада! Я прорвалася, і я перемагаю!

Радість і полегшення навалилися на неї незмірною ношею, вона закричала вдруге і безсило повалилася на землю

Остання територія
1.

Місто ховалося в теплій зотлілій імлі. Було красиво.

Красиво дуже хрестоматійно – з усіма тими зеленими банями, бурими дахами й дзвінницями. Терезка й сама ледь не заплакала. Стан її духу нагадував ті відчуття, коли з операційних швів знімають марлеві пов’язки.

Вітер несе бинти за горизонт.

Поволі Терезка піднялася. Вибрала з волосся сухі листочки, розчесалася, розправила штани й озирнулася в пошуках Антона.

Скидалося на те, що вона валялася в чагарнику сама. “Значить, все-таки підставний він, цей Антошка, – вирішила вона і тут же засумнівалася.

Погляд вхопився за дві купки недопалків – білих і рудих. В її голові зразу ж зародилася історія стосовно походження купок. Сиділи собі хлопець і дівчина, з одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, бо “Треба, Настюха, побазарити”. Він – бикуватий і самозакоханий, вона – блядовита, але...

Терезка завмерла. Десь уже вона це чула... Раптово Терезка пригадала, що вона сама ту історію й вигадала. Цікаво – сама вигадала, а ледь не купилася.

Тільки Терезка знала: те, що було вигадкою в звиклому світі, її світі, у всякому випадку – попередньому світі, виявилося правдою в сусідньому.

З нею була жінка. Божевільна. Номад.
– Кинув мене, гад. – сплюнула Терезка і сама ледве почула, що сказала. Голос був далеко-далеко... – Таки підставний, значить.

Вона зітхнула. Всередині легенів ковзнула приємна прохолода, як від плачу. На душі було так дивно, як іще ніколи до цього.

Дивно-дивно.

Ну просто ШАЛЕНО дивно. (Такими здивованими бувають хіба курчата, коли вилуплюються з колумбового яйця.)

Під ногами зблиснула копійка.

Монета номіналом у 10 коп. чеканки 1982 року. Хто ше міг загубити монету, крім їх знайомої пані “Прилуки-будь особливим”?

Знову по тілу пробігся легкий струм і злегка задежав’ючило. Жінка обмовилася, що вона з тридцять дев’ятого. А виглядала років десь на п’ятдесят, не більше. Певно, старій і досі видається, що зараз кінець вісімдесятих. Не оправилася після фіаско радянської збірної на Олімпіаді.

Божевільна. Номад.

Номад.

Адже я колись користалася з їх послуг. І не раз.

Всі ми це робили. У дитинстві.

Декотрі з нас загубилися.

Пам’ятаєте?

На кілька подихів вона справді повірила, нібито божевільна Марія на прізвисько Пласкогубці перенесла її в інший вимір. І що дивне дежав’ю – це загадки з дитинства.

Оглядову площадку заповнила групка туристів – напрочуд нормальних, без жодних ознак анахроністичності чи номадизму. Терезка відчула, як повертається банальність, а разом з нею – і затишок. Все в порядку. Світ залишився таким, яким і був.

Але думка, що вона вже НЕ ТУТ (от кумедно! А ДЕ Ж?), не полишала.

“Можливо, саме так це й виглядає? Ти ходиш, ходиш, розглядаєшся, аж тут бац! – і ти вже не тут, а хрін зна де. І все-то ніби й таке саме, але відчуття ж інші...”

“Хитро, – подумала Терезка. – До біса хитро задумано. Вірити, не вірячи. Те, що я люблю. Мало хто погодиться іти таким канатом.”

Врешті-решт, це завжди гра зі самим собою.

Вийшовши з території Високого Замку, Терезка попрямувала до Порохової вежі. Зупинили її кілька зайвих букв у назві вулиці.

Замість
вул. Беранже

чомусь писало:
вул. Набережна

Кілька хвилин вона вчитувалася в напис. Стільки ж часу вона дивилася на руки з невідступною думкою: ЦЕ ЯКАСЬ ГРА! Ні, вона не спала, принаймні, наразі ознак сну (окрім неправильної назви вулиці) виявити не вдалося. Всередині шлунка щось смикнулося. Терезка витягла адресу.

Стара будівля світила сірим небом, що проглядало крізь почорнілі від пожежі вікна й діри в даху. На масивних, перекошених дверях білим коректором хтось написав:

ОСТАННЯ ТЕРNТОРІЯ

Терезка було наважилась увійти, але передумала, видобула з м’якої пачки чергову канцерогенку.

“Будинок собі як будинок, абсолютно такий же, як і на Беранже, – шепотів її голос, що намагався заспокорїти сам себе. – Тільки чого мені так дивно? Ніби я сплю, хоч і розумію, що спати я ну ніяк не можу, справді, не можу ж я спати і думати, що я не можу спати... це однозначно ДУЖЕ ХИТРА ГРА.”

Відчинити двері – раз плюнути.

Перед Терезкою відкрився зелено-чорний коридор, завалений найнеможливішим непотребом. Непотріб здавався настільки строкатим, наскільки взагалі можуть перебувати в асоціативному дисонансі предмети, і їй доводилося посекундо щипати себе за стегно, щоб не згубити нитки реальності. В лице війнуло важкою сирістю підвалу, холод впирався міазмами прямісінько в живіт. Перед нею проскочив далекий спогад із попереднього життя – важкі, наповнені темною сирістю підвали-коридори, й тамті образи дивною рифмою пронеслися гладдю її пам’яті. Ось перед нею коридори, вогкі, сирі, мокрі, заповнені стоялою водою похилі штольні, де лежать поруч набряклі мерці-матраци і розкислі гофровані пласти картону, сплавлені в єдиний організм всепроникними еманаціями плісені, надтріснуті дзвони, покорощені неймовірними ландшафтами тьмяної іржі, розпухлі чорні біблії, проламані кларнети, заримовані з уламками коричневого скла, колеса молитв із непалу, позеленені мідною плівкою ритуальні обрізки труб і нудотна пухка піна на поверхні води, обкінчані порножурнали, розбухлі двері, розпливчаті кабалістичні петрогліфи на стінах, сліпі холодні хробаки, викопні ребра калориферів, кавальці розтрощеного кахлю, сахари розпорошеної штукатурки, внутрішні монголії смороду, тібе ти імл и і ґо н дв а н и п і т ь м и і т д
Н Е В І Р Ю Я Н Е в і р ю

швидко звернувши наліво,

(“Я виділа, і не зауважила! – спіймала себе вона. – Трішечки, але виділа! Я виділа без архе!”)

Терезка вийшла на сходи. Скриплячими лабіринтами прострочені в безодню висоти будинку забіліли у всепротяжність вертикалі, і здалося, що за секудну десь із схованих на піддаші кімнат долине п’янке воркотіння.

Лопотіння крил. Свист зі сну.

Терезка вибігла, задираючи голову до світла на піддашші, затупотіла гвинтом стоптаного дерева, скрипучого дерева сходів і небезпечних перил, від яких іде обертом голова, минаючи за поверхом поверх, поки не вибігла на піддашшя.

Зал, який відкрився її зору, ситився пронизливим вітром. Розлючено шелестіли вітрила дертого целофану (колись ним були забиті вікна). Терезка розгледілась і обімліла.

Стіни до останньої п’яді були вкриті вугільним графіті, анахронічними реверансами ностальгуючим сімдесятим – їх закинутим будівлям, цигаркам, сумнівній компанії та клею “Момент” з а м і с т ь у р о к і в
садистичні сцени несподіваної жорстокості розсмаковані безіменними художниками дефекації й еякуляції одностатеві coiti та felatio грубо так впевнено прописані фалоси дефлоративно стирчали із анусів постатей з ерегованими прутнями і розбухлими яйцями мастурбаційні акти примітивістсько наївні дитдомівсько-збочені геть зовсім безсоромні вливалися в сороміцькі хореографічні гравюри танка пизди і хуя демонстартивно вульгарне майстерно прочеркнуте вуглиною зображення закривавленої роззявленої манди з якої вилазить зубата лиса диня з дикими розкосими очима

Під малюнком пологів темніла велика пляма чогось рудого, наче художник володів такою силою, що змусив стіну народити потвору.

“Боже, що за маячня? Куди мене занесло?” – торкнуло її зісередини, і Терезка поспіхом пересікла галерею, рухаючись у сусідню кімнату. Ступила в порожній простір лускатих стін і здутої штукатурки і відчула, як стиснулось її відчуття присутності – до меж єдиної кімнати, наче поза нею не існувало нічого, а тому все, зібране тут, ввібрало цілий світ.

На підвіконні кімнати хтось притиснув цеглиною целофановий кульок, що голосно тріпотів на вітрі. Перед очима заблікали спалахи денного світла, що лилося з вітром крізь пропалене вікно, крізь діру у проламаній стелі.

Терезка переступила поріг кімнати, з кожним кроком відчуваючи, як сповільнюється її сприйняття – немов перед розфокусованим поглядом пролітає гальмуюче метро.

Біле світло дежав’ю спалахнуло люмінісцентним молоком.

“Але це ж очевидно! Я сто разів тут була!” – подумала Терезка, і ця думка останньою потонула в леткому мовчанні свідомості.

Кімната була такою СВІТЛОЮ, такою ЧИСТОЮ, такою СВІЖОЮ в порівнянні з попереднім залом cадогомоґрафіті, що Терезка відразу ж подумала: Тут живе магія.

Сильний порив вітру спинив її, змусивши повільно-повільно підняти руку для захисту очей. З підводною повільністю Терезка поправила волосся і в передчутті ЧОГОСЬ облизала вуста Терезка.

Вона глянула скоса на стіну. На плечі мокрим кожухом навалося розумін-ня очевидного й самозрозумілого факту.

Біля неї, на стіні цієї безлюдної келії сили, була написана остаточна Істина Світу.

НОСТАЛЬҐІЯ.

Її живіт занімів.

Вона хотіла глянути, але щось всередині не радило, не рекомендувало, чорт забирай Я ЗАБОРОНЯЮ тобі дивитися ти чуєш? Я ЗАБОРОНЯЮ, але Терезка все менше й менше дослухалася до нього.

Все ще балансуючи на вістрі паніки, Терезка втупилась у білий прямокутник вікна. Терезка вслухалася в свист вітру і пластикове шелестіння пакета.
Пластикове шелестіння пакета.

Щоби паніка не захопила її, вона підіймала погляд міліметр за міліметром, ніби вболіваючи за якогось бідового скелелаза, виколюючи зором гострі тріщини стіни, тектонічні розломи штукатурки, все вище і вище до літер.

На стіні писало
(пластикове шелестіння пакета)

Истина ошеломляющяя; она настолько невероятна,
что мы каждую секунду предаем ее ради жизни во лжи

Терезка кліпнула.

Пластикове шелестіння пакета.

Вона пробігалася фразою ще раз, але не могла проникнути всередину змісту. Раптом затихло все,

(шелестіння)

і Терезка знайшла співвідношення фразі у світі ідей. Відчула, як усесвіт звуків заповнився всепоглинаючим шелестом целофану на вітрі.
Вона прочитала вислів іще раз.
ПЛАСТИКОВЕ•ШЕЛЕСТІННЯ•ПАКЕТА
Зіниці•її•розчахнулися,•неначе•пара•чорнильних•краплин•у•крижаній•воді.•
Тріскотливе•заламування•поліетиленових•фактур•на•вітрі.•
Вигинання•довжелезних,•повільних•ланцюгів•макромолекул•полімера.•
П Л А С Т И К О В Е • Ш Е Л Е С Т І Н Н Я • П А К Е Т А
Її очі розтулилися і з них дуже спокійно, кінематографічно-спокійно влилося оглушливе, о с л і п л ю ю ч е - о г л у ш л и в е р о з г о р т а н н я
с п і р а л і

і с т и н и