РОЗДІЛ 8

1.

Усе залишалось таким самим. Учні, викладання. Зимнішало, а дні коротшали. У квартирі було холодно, бо виключили ще й опалення. Не було світла, вулиці порожніли.

Львівський поет-декадент Влодко Реланіум (в дещо інших колах більш відомий як Данко Еленіум), писав: "Настала та пора, коли надто холодно, щоб було тепло, та все ще надто тепло, щоб було дійсно холодно".

Гори, як завше, випромінювали вічність.

Змінювалося тільки місто. З плином часу вулиці просякали невиразним страхом. Так, напевне, ЦЕ приходило з вітрами з гір та з голодними запахами із далеких темних зірок.

2.

У ніч, коли Банзаю приснилось останнє усвідомлене сновидіння про Бібліотеку (а це було в середу, 19 жовтня), він несподівано прокинувся посеред ночі. Банзай скинув із себе ковдру й тонкий коцик і виглянув надвір. Вуличку затопило ефірним холодом і крихким місячним світлом. Навколо місяця утворилося бліде, з відблиском, гало, яке віщувало негоду.

Банзай глянув униз. Серце різко кольнуло й швиденько забилося. На вкритому інеєм хіднику стояв Корій і, задерши голову, дивився в небо. Несподівано погляд чоловіка перемістився із зірок на шибу, де біліло обличчя Юрка. Його очі майже фізично вчепились у того гачкуватими кігтиками. Банзай облизав губи. Під сонячним сплетінням палав вогонь.

Корій повільно відірвався від асфальту й поплив угору повітрям прямісінько до Банзаєвого вікна. Навколо чоловіка, здавалося, загусала темрява, обволікуючи Корія у чорну рясу. Губи помітно ворушились, промовляючи нечутні слова. Він порівнявся з Юрком і хижо глянув йому у вічі. Банзай відчув, як його м'язи перетворюються на вогке дерев'яне волокно. Його спаралізувало.

Корій посміхнувся. Білки його очей були чорними від крові. Свіжа чорна цівка збігала з вух по шиї за комір сорочки.

– Вар'гар Йог-Сотот! СИЛА! Нарешті у мене! Гій'я Йог-Сотот! Гій'я вагх'лах! Вагх'лах Йог-Сотот! Ше все попереду! – вигукнув він. Пітьма остаточно заволокла його, наче павутина. Корія вже зовсім не було за нею видно. Темний кокон рвучко стрибнув у височінь, наче чорна комета.

Банзай сидів на підлозі кімнати, притискаючись спиною до стіни. Він тяжко дихав, не відводячи погляду від вікна. Скрипнув паркет, і Банзай неголосно скрикнув. Його тілом тіпало на всі боки.

3.

Останній тиждень був дуже напруженим, але позитивно. Тому що остання субота місяця – це День коледжу, та ще плюс річниця, п'ять років. Відразу після річниці – Гелловін, який тут був у пошані. Невідомо хто і невідомо якими методами випросив у пана Андрія дозвіл аж на 3 (три) вечірки: попсова дискотека, рок-сейшн та електронна трансова вечірка для габерів та синтетиків на кшталт Семпльованого.

Сам захід – День коледжу як такий – складався з різного роду сценок, всіляких декламувань віршиків та інших милих бздур. Банзаїв клас готував власний виступ. Семпл та Павук скооперувалися і готували окремий проект.

Дарця у цьому всьому участі не брала.

Отож, остання субота відкривала концертом усю церемонію: того ж вечора – ґрандіозна дзіска-party для гопів, понеділковий вечір – tylko rock, вівторок – Гелловін та електронна альтернатива. Банзаю дуже кортіло дізнатися, який то такий номер готують Ті Двоє, тож він вирішив піти. Юрко був і сам не проти шокувати чимось таким публіку, навіть уже виношував певні думки, проте наразі це були всього лиш думки.

4.

П'ятниця завжди була кльовим днем. Особливо, коли все о'кей, завтра уроків немає, а лекції закінчились півгодини тому. Банзай був щасливим - для нього щастям було усе те, що не сттосувалося нещасть. А наразі все й справді було о'кей: сни про Бібліотеку закінчилися (навіть якщо останній сон про Корія був ну просто жахливим), все, що він почерпнув ТАМ, успішно забулося, ззовні зимно, всередині тепло, їж кекс, май секс, як казав один мудрець, – і все складеться само собою.

Банзай навчився тішитися моментом.

Він вирішив трохи прогулятися перед тим, як повертатись у квартиру. Юрко попрямував до площі у середмісті, минаючи якусь кам'яну кобітку, що сиділа у йогівській позі Ваджрасана і символізувала скорботу матері за загиблими синами на Другій світовій (список наводиться). Аджна-чакра кобітки була необережно затулена невідомої породи квіткою, судячи з усього, цвітом беладонни. Він прямував у жовтий смуток парку.

Було повно холодного болота, над парком сіріло смурне небо, яке, здавалося, випромінювало депресію, меланхолію і тугу. Він уже вкотре думав про Дарцю, про те, що вона приходила до нього відтоді лише раз… Він сів на тверду лавку і закинув ногу на ногу. Все було майже як у "Jethro Tull": сіре шапіто неба, дівчатка (яких тут не було… тут узагалі нікого не було), що грають у бадбінтон, акваланг, мій друже, чи ти пам'ятаєш туманний мороз грудня?

"Так, я пам'ятаю", – відповів собі Юрко.

Почав накрапати дрібний дощ. Він устав і поплівся додому.

5.

У суботу "Оленяча Шкура" вирувала від збудження. Банзай пропихався через юрми дітлахів у білих сорочках (чорних шкіряних "косухах"), напрасованих штанцях (подертих джинсах), які ганяли з букетами квітів у руках, носили у спортзал, де мало відбуватися дійство, парти й крісла, казав знайомим "Добридень" чи "Привіт" або ж просто тис невідомо чиї простягнуті ґраби. Його погляд натрапив на Дарцю, яка похмуро стояла поряд з іншими дівчатами. Дарця побачила його й помахала пальчиками, радісно посміхаючись. Так, ніби у них тепер була спільна таємниця – як то, власне, і було насправді. Дарця була одягнута в те саме, що й учора: запраний джинсовий комбінезон на шлейках та м'яка футболка на довгий рукав. Банзай знав по собі, що у такому строї було якраз супер: не зимно, не душно і вільно рукам.

Коло вікна при спортзалі стовбичила група його майже ровесників, які робили тут невідомо що. Можливо, прийшли зустріти старих знайомих та відчути ностальгію за старими часами. Банзай підійшов до тусівки й привітався з кожним окремо. Він добре знав їх усіх – Ґаден, що не полінувався приїхати з утопічно-нереального містичного Баден-Ґадена – міста поетів, дармових гетер та антикваріату, Шкряб (він же д'Армограй), котрий розважав публіку необітницькою лірикою, Флойд Морфінський, Каспер, Несквік, Ржепа, Дімочкінс та Скід. Дімочкінс, представляючись, завжди говорив: "Привіт, мене звати Дімочкінс, я написав "ВОРС" і лабаю "Коноплю".

Зрештою, кожен із вас знає, хто такий Дімочкінс. Дімочкінса знають усі.

Хтось пустив чутку, що на виступ має прибути сам Влодко Реланіум (чи то пак, Данко Еленіум). Про всяк випадок, шанувальники захопили зі собою по збірочці його поезій у прозі для автографа.

Трішки потусувавшись зі старими друзями, Банзай зайшов до спортзалу. Відразу при вході стояла зграйка гопніків – пацанів та пацанок. Серед них була і Риба-Сонце. Поки Банзай стояв коло дверей, вишуковуючи очима вільне місце, почув, як говорить леґендарна Іра Коркуша:

– А еті будуть? – Риба трохи відхилилася назад і зробила жест, що мав би імітувати рухи диск-жокея на вечірці, котрий крутить вінілову платівку. В Іри це дуже нагадувало дівочу мастурбацію. Банзай зайшов, його зауважили, і балачка відразу ж затихла. За спиною почув голос Риби-Сонце:

– Фу, нєнавіжу єго. Как наркаман.

Юркові замахав Діма, кажучи тим самим, що приготував містечко. Волею-неволею довелося сідати в один із передніх рядів, зарезервованих для викладацької еліти та ведунів.

Усі повільно засмокталися у зал. На сцену вийшов пан Андрій; відкашлявшись, він промовисто замовчав.

Пан Андрій мовчав так довго, що, здалося, надумав повторити нашумілу п'єсу "3.24" (це коли піаніст нерухомо сидить перед фортеп'яном і виконує ТИШУ; ТИША, у свою чергу, виконується глядачами, їхнім бурмотінням, шепотом, плямканням, скреготом, рипінням крісел і т.д.); виявляється, він лише хотів, щоб усі заткнулися.

Нарешті стихло все, тільки було чути, як Дімочкінс тихенько підвиває свою "Коноплю" десь у задніх плебейських рядах.

Почалася довга, занудна, патетична, еклектична та вельми безсенсовна промова, що місцями через невдало-гостру сатиру нагадувала викривальну філіпіку (учительки англійської мови, яких філіпіка викривала одну за одною, зривалися з місць і з плачами вибігали із спортзалу; пан Андрій лише знизував плечима, ніби кажучи: "Ох уже це жіноцтво!").

Призерам олімпіад вручили по конвертику з батьками Хмелями всередині, чемних погладили по голівці, а нечемним, як то кажуть, добре дали по сраці.

Далі почалися занудні й не дуже виступи різних класів, які збурили у Банзая емоції лише двічі.

Вперше – тоді, коли на сцену вийшло троє хлопців (добре відомий усім Юрко Ржепецький, автор слів, – серед них) і заспівало доброї повстанської пісні:

Десь під Львівським замком
Старий дуб стояв,
А під тим дубочком
Неформал лежав.
Він лежить, не дише,
Він неначе спить,
Золоті кучері
Вітер шелестить.
Як ти був маленьким,
батько хіпував,
У подертих джинсах
Містом вишивав.
Було вас у батька
П'ятеро синів:
Перший був скінхедом,
Другий – роккабіл…

Друга несподіванка була радше драстичною, аніж алеґоричною. Невеличкий хор хлопчиків переспівувався з невеличким хором дівчаток російською. "Падаждьом маю маму?" – запитували дівки. "Падаждьом. Тваю мать"… – відповідали хлопаки. Банзаю страшно захотілося кинутись на сцену й покусати зубами якомога більше співаків. Але так файно покусати, так, щоб потім шви накладали.

Шоб знали.

Поки все точилося мляво, Банзай пригадував учорашній вечір. Роблячи вигляд, ніби щось гризе його у шию, Юрко постійно крутив головою, шукаючи очима Дарцю.

Нарешті почалось ВОНО. Ведунка-старшокласниця з 11-В оголосила, що зараз виступлять Роман Малаялам та Андрій Семпльований. Дівчина нахмурила чоло, потім трохи примружила очі, розбираючи назву номера:

– Експериментальний… альтернативний танок-балет "Лісова пісня".

Після того буде читати свій вірш Андрій Семпльований.

Банзай враз перестав крутитися і випростався у кріслі. Він весь перетворився у слух і зір.

З динаміків захарчала зловісна музика. Це нагадувало звучання сотні включених дрельок, якими грають на електрогітарі. Юрко нутром здогадався, що то мила вуху Семпльованого "KMFDM".

З-за куліс на сцену випливли Павук та Семпл, обидва переодягнені на містичних пост-панкових індустріальних створів – Чахлика Невмирущого та Вужика Вогнепального. Семпльований, що виконував роль Вужика, мав натягнутий на голову протигаз без фільтрової камери. Він люто крутив своїм хоботом, витанцьовуючи складні піруети. Павук, у довгій чорній накидці на голе тіло, почергово накладав на різні виступаючі частини тіла ґумовий жгут і прикидався, ніби робить собі укол брудним багаторазовим шприцом. Потім почав набирати з чашечки Петрі розведений водою кетчуп і порскати імітацією крові на Вужика, цілячись у скляні протигазові очі. Вони кружляли один навколо одного в експериментальному танку, а коли музика сягла апогею, перевернули столи зі шприцами та чашками Петрі й зникли за кулісами.

Весь зал сидів кам'яно-тихо. Із заднього ряду почувся голос Дімочкінса:

– Скід, маєш шось покурити?..

Поступово барви повернулися на обличчя глядачів, і серця знову забились у тахікардійному ритмі. Але на сцену повторно з'явився Семпльований, правда, уже без протигазу та шприців.

– Віршик називається… – він несміло м'яв папірці в руках, – ммм… Мантра порту Ґоа. Ода останньому бітнику. Гм-м-м…

Семпльований набрав повні груди повітря і почав тягуче читати:

– Веселись у подяку, як джміль у баку, або ніж у сраку, радій запаху смаку й гіркоті гаку, молись морфієм, колись торієм, синьою манною і дикою Ганною, що на світанні у голому вбранні відкрила волання мастурбування та підглядання, на крові гадання про дивні тарени й прозорі терпени; у жодному разі у вузенькому пазі ерекція сильна, рефлексія пильна у важкому полі, на Голгофі, в стодолі, радіти спермі на свинофермі, що з'їдає дітей, де гриби проростають, волають, літають, блукають, кінчають сивими соплями сонних сичів. Старий, це такий різновид і підвид мудаків, козаків і гопів, що гопіють, потіють, блукають, літають і лають, і лижуть, ковтають солодкі сунички кліторів дівчат.

Тішся днем, їздь конем, лютим шорохом, сипся порохом, гаком-баком-скаком безнадії (нею наповнена шафка №2 в кінці по коридору). Коаксил, мастодонт, імбецил, правий фронт. Волокно рудих світанків від жовтої брами і Барми і поганої карми, від наглої смерти і паскудного жертя, від холодного сексу і прокислого кексу (не їж кекси; крем – це застигла бича сперма, вона гірчить і погано пахне); бажанням нидіти й проханням сидіти, сідати й стояти, ловити й лапати, любити блювати й блювати любов'ю й застиглою кров'ю від застарілих внутрішніх кровотеч і банальних втеч навсібіч. На всі бач. Так. Я бач', як вони кохались у ванній, у зимному стіканні крові між її кахлевих ніг.

Порт Ґоа, порятуй мене від параної.

Ви всі – Анти-Ної, лиш я Гіпер-Каїн

Порт Ґоа, візьми мене до себе. Від диких таїн смачних окраїн, ласі сідниці та лисі спідниці. Там сходяться її кахлеві ноги, як ножиці у пропасниці однокласниці, над прірвою і сонною видрою з мокрою гідрою, з гідрами днів у відрах дощів, нічних багатих плащів, що переслідують мене.

Порт Ґоа, порятуй мене від них. А від тих, хто притих і розпух, як отруйний пампух:

тебе проковтне лисий пастух, що протух, як євнух, як сертак (все не так!). Волопас, гідропонік та просто мудак

(однак таки-так!).

Порт Ґоа! Візьми мене до себе!

Дімочкінс почав плескати лише третім. Його випередив Банзай. Знаєте, хто почав аплодувати першим?

Ґєник Брєвнов з 11-В.

5.

У п'ятницю, коли почався дощик, на Банзая знову найшла меланохлія. Він відчував, як колір настрою переростає зі сиво-сірого до темно-сірого, а там

(Корій, так само Корій)

вже згущується у чорний. Банзай повільно брів порожніми, як після чуми, вулицями й тихо дякував, що зараз його ніхто не рухає і не чіпає. Завтра буде концерт, завтра побачить малявку Дарцю… Але не скоріше, ніж завтра. До завтра ще можна померти кілька разів.

Дощ наче зупинився у часі. Замість нього у повітрі повис липкий від сирості туман. Туману якимось чином вдалося згущуватись синхронно з Банзаєвою меланхолією.

Зненацька Юрко зупинився і озирнувся навсібіч. У сірій емульсії топились навіть стіни будинків. Туман, як і час, розчиняє межі. Банзай глянув через плече. Якась заблукала тінь далеко від нього пірнула у мокру сірість. Попереду, здається, також промайнуло щось темне. Хідники встигли покритися тонкою сіточкою вологи, що осіла.

Такого, звісно, не буває, але Банзаю видалося, що з вікон будинків за ним пильно стежать. Він повільно йшов далі, прислухаючись, як росте тривога. Навколо нього було лише відлуння від обцасів черевиків.

(озирнися)

Він озирнувся. Позаду нікого не було, але Юркові видалося, що саме в цю мить щось прошмигнуло попереду. Банзай повернувся навколо своєї осі, й котроїсь секунди серце заскочило до нього в голову й почало бити з середини по барабанних перетинках. Бо саме в ту секунду він не міг розпізнати вулиці, на якій знаходився. Банзая накрила повна дезорієнтація, наче він щойно випірнув зі сну в незнайомому місці. Не було зрозуміло, повертає вулиця, чи все ж таки йде прямо. Асфальтовий хідник видавався не пласким, а покритим нерівномірними зморшками та опуклими хвилями. Але мана відразу щезла, і Юрко впізнав вулицю Щорса. Туман приносив невідомо звідки надзвичайно низькі, тому й малопомітні вібрації, від яких свербіло в носі й сльозилися очі.

Він знову озирнувся.

Банзай пришвидшив крок і спробував заглибитись у себе.

(тоді не так страшно)

щоб налаштуватися на попередню прострацію, але відчуття

(Присутності)

зовнішньої обсервації не минало.

Юрко глянув через плече і відразу ж прямо вперед. Дуже легкі тіні пропливли углиб туманної завіси. У сутінковому мороці поповз легесенький ефемерний шепіт. Хоча, безперечно, це все здавалося. Банзай пришвидшив крок (тепер він мало не біг) і рвучко відчинив двері до будинку. "Ехо! – подумав він. – Відлуння від моїх кроків у тумані заломилось і перетворилося на шепіт… на гуркіт… правда? Ну правда ж?"

Він увірвався у студений коридор, освітлений однією кулястою лампою, що звисала з височенної стелі, і побіг крутими дерев'яними сходами, голосно гупаючи дубовими дошками. Зупинився коло ґотичного вітражу, що тягнувся барвистою вузькою смугою аж до піддашшя, і виглянув через прозоре скельце назовні.

Туман.

6.

Банзай зайшов у квартиру, кинув під стіну вітальні наплечник. Одна зі стін у кімнаті, якій вдавалося водночас бути Юрковим кабінетом, спальнею, читальнею, бібліотекою та вітальнею, ішла навскіс – третій поверх у цьому будинку був уже мансардним. Ця нахилена стіна була обшита світлими лакованими сосновими дошками. Решту стін він обклеїв нотами з партитурою "Летючого голландця" Ваґнера: коли Банзай пересвідчився, що кімната таки потребує побілки, а грошей на шпалери нема, він використав листки з нотами для оркестру. У нахиленій стіні, та ще у стіні поруч, були невеличкі вікна (якщо дивитись на будинок іззовні, то ці вікна можна знайти десь посередині даху). Під нависаючою стіною стояло його ліжко, під іншим вікном – робочий стіл. Під третьою стояла книжкова шафа.

Банзай пішов на кухню, зварив собі кави і закурив. Подумав, може то, розкурити кальян. Передумав і поставив грати платівку з "Креденсами" (сиріч "Creedence Clearwater revival"), куплену на вернісажі у старого знедоленого меломана. М'який ошпарок психоделу шістдесятих та древній рок-н'-ролець – власне те, що й потрібно у таку погоду, коли доводиться грітися на кухні при запалених пальниках газової плитки.

Випив каву з молоком, з'їв канапку й сидів. Слухав музику.

7.

Квадранс по сьомій хтось постукав у його двері. Від нежданного звуку Банзай здригнувся. Останнім часом він став на диво лякливим.

О тій порі надворі висів присмерковий туман. Знову постукали: у будинку, де Банзай винаймав помешкання, взагалі ніхто не мав дзвінків, хіба би інсталював собі сам.

Він підійшов до дверей. За ними стояла Дарця Борхес. Юрко прочинив двері та здивовано закліпав. Дарця дивилася на нього з-під мокрого волосся сумними очима, з неї збігали малесенькі крапельки вологи. Від сирості волосся завилось більше, ніж звичайно. Дарця нагадала йому якогось безпритульного цуцика.

– Давай, заходь, – промовив Банзай.

Дарця роззулася, кинула свій наплечник у коридорчику і зайшла в його кабінет.

– Ух ти. Ну в тебе й кімната!.. – захоплено сказала вона і зробила те, що здивувало й добряче налякало Банзая. Вона не стала вивчати фурнітуру чи книжки; це Дарця зробила згодом. Першою справою вона підійшла до вікна у нахиленій стіні та виглянула на зовсім уже темну й наповнену туманами вулицю. Банзай зауважив, як напружувалось її лице, коли Дарця намагалася там щось розгледіти.

– Бачила шось на вулиці? Шось… гм-м-м… не таке? – спитав він, стоячи у дверях.

Дарця стомлено посміхнулась, відганяючи усі його тривоги.

– Нє-а, просто вже темніє. Нічого не видно за туманом. Страшно було йти до тебе.

8.

Кухня у Банзая також була маленькою. Там була газова плитка, мушля для миття начиння, холодильник (такий, знаєте, низенький, округлий, старої конструкції), стіл та бамбетель з вишневою оббивкою. І одна шафа на посуд, муку та крупи.

Мала сіла за стіл, він дав їй горнятко чаю. Чай був міцний, кольору кори з ебенового дерева. Чай пахнув берґамотом, був гарячим і солодким; горнятко було великим, спеціально, щоб можна було випити півлітри чаю без доливання води та заварки. Це горня Банзаю зробили на замовлення: мало форму людського черепа, який люто шкіриться, з великим глиняним вухом на потилиці. Щоранку він пив із горнятка каву з молоком. Наразі Дарця лише з цікавістю розглядала пугар і гріла об нього долоні.

– Будеш їсти яєшню? – поцікавився він.

Дарця зиркнула на білий плаский годинник на стіні (пів на восьму) і ствердно кивнула. Банзай підрахував, що шлях звідси до коледжу займає десь із півгодини. Дарця прийшла квадранс по сьомій, отже, вийшла іще до вечері в їдальні. А отже, мій непутящий Уотсоне, мала вже голодна.

Дарця нічого не розказала, просто пила чай, підносячи череп до рота обома руками, і розпитувала у Банзая про всілякі дрібнички. Тим часом він смажив шестияйцеву яєшню "Кольт", підсипаючи туди всіляких трав та жмені тертого твердого сиру.

Мала сама дала тарілки й сиділа далі в очікуванні.

– Ти можеш заночувати у мене, – сказав Юрко обережно, думаючи про її наплечник та пожитки у ньому.

Вона широко посміхнулася.

– А ти думаєш, нашо я сюди прийшла?

9.

Десь посередині їхньої трапези зникло світло. Дарця розповідала, які негоди привели її до Юрка. "Задрали, бляді", – ну дуже вже хотіла сказати вона у двох словах, коротко і зрозуміло, без прикрас, якби не.

– Задрали. Закумарили, – підсумувала вона.

Звісно ж, мова йшла про гуртожитський соціум.

– Я в тебе заночую до завтра, гаразд? – спитала вона вкрадливо, дивлячись на Банзая, що сидів поруч на бамбетлі; "Ніби я міг би тебе вигнати", – подумав він. Всередині все горіло. Дарця штурхнула його під бік ліктем, вимагаючи відповіді.

– Угу, – закивав головою він, оскільки рот був напханий яйцем та плавленим сиром.

Потім Дарця взяла до рук свічку і пішла разом із Юрком розглядати його вітальню. Вона дивилась на касети та платівки, підходила до шафи з книжками. Кафка, Іздрик, Берроуз (правда, Вільям, а не Едґар Райз), і Керуак, Маккена і Сковорода, Гроф, Уоссон, Перфецький, Бах, Маркес, Воннеґут і Андрухович, і Беккет, і Покальчук і купа інших.

Дарця сіла за його стіл і заявила, що збирається зробити зараз всі уроки. Банзай знизав плечима. Ліг на ліжко й милувався її обличчям у світлі свічки. А потім вчинив украй непедагогічно, запропонувавши:

– Хочеш, можемо покурити кальян…

Дарця розвернулася на кріслі лицем до нього. Її очі запалали.

– Ка-лья-н? – перепитала вона. Тут же зіскочила з крісла й стрибнула до нього на ліжко.

– Давай! Банзайчику, давай покуримо… – вона пропхала руки між його спиною та ліжком, притискаючись у слабкому світлі до його грудей.

– Ну давай, Банзайчику, давай… гашиш? Анаша? Давай, чуєш?

Банзай обійняв її, і потік слів миттєво припинився. Дарця тепло дихала йому в губи. Він заглянув у її темні очі, очі лані, вогкі, блискучі очі, очі без дна, у яких дуже легко втопитися, очі без жодних запитань чи заперечень. У її очах він бачив щось, чого не було в погляді Солі: не прохання виграти її так, щоби потім було важко ходити, а лише бажання бути поряд із тим, хто не насміхатиметься, не кричатиме, не ображатиме її і не буде пробувати кривдити її й зачіпати за живе. Дарця проповзла по ньому вище, тягнучись устами до вуха.

– Ну давай, гашиш, анашу, чи шо ти там маєш. Ходи, ну?.. – так само вперто нашіптувала вона, дихаючи прямісінько у вухо.

Із театральним стогоном зітхнув (він просто кайфував від малої) і, вставши, поліз у шафу за кальяном. Дарця, збуджена, пішла за ним.

– Оце він? – спитала Дарця шанобливо.

Зовні кальян дуже нагадував лампу-торшер. Приблизно метр від землі, тонкий і вишукано високий, немов хлопчик-катаміт у гаремі старого педофіла, з дерев'яною різьбою по корпусу. На самому чубкові була металева чашечка для тютюну та вугілля. Унизу була велика скляна посудина, що за формою нагадувала хімічу колбу. У колбі (із товстим склом) була вода, в яку з дерев'яної верхньої частини заходила металева трубка. Колба наполовину була заповнена повітрям, і від того повітряного прошарку тягнувся металевий трубчатий отвір; у той отвір вставлявся довгий смугастий шланг (фактурою він нагадував покриття електрошнура до праски радянського зразка). На кінці шланга був довгий позолочений, прикрашений різьбленням мундштук.

Дарця сіла на п'ятки й розглядала кальян, водячи по ньому пальцем.

– Ходи на кухню, – сказав Юрко. – Треба розпалити вугілля.

Він витяг із паперового мішечка кавалок кам'яного вугілля, з полотняного – посріблені щипці. На кухні він над полум'ям нагрів кавальчик, тримаючи щипцями над пальником, аж поки той не став вишневим у кількох місцях.

– Тримай, – сказав Банзай, коли вони вже знову були перед кальяном. Дарця слухняно взяла жарину і стала злегка дмухати на неї, підтримуючи червінь. Банзай тим часом натягнув на верхню чашечку фольгу з-під шоколаду. Фольга мала багато пробитих голкою дірок; із внутрішньої сторони до неї кріпився згусток якось масної липкої речовини.

Коли фольга була щільно припасована згустком досередини, Банзай промовив:

– Клади вуглинку на фольгу, тим розпеченим донизу. Будемо розкурювати.

Дарця поклала вуглинку, як Банзай і просив; він тим часом сів на підлогу, застелену жорстим твердим килимом, і почав що було моці втягувати в себе повітря через цибух. Коли закрутилася голова, він передав цибух Дарці.

– Тягни.

Нарешті у темряві рознісся запах терпкого тютюну з яблуками. З вуглини завився стійкий димок. Поки мала ще тягнула, він відчинив вікно.

Кальян перенесли до ліжка, щоб можна було курити, сидячи на підлозі й опираючись спинами об його край. Банзай узяв із ліжка коцик – крім того, що з відкритого вікна тягнуло гірською зимною вогкістю, у квартирі було студено через відмикання опалення. Банзай накрив їх обох коциком і, тримаючи одною рукою мундштук, пояснював:

– Просто так передавати цибух не можна. Треба скрутити шланг у кільце, – він показав, як. – І я мушу тебе двічі постукати по долоні. Так-во.

– То чесно такий звичай є, чи ти сам придумав? – спитала вона з лукавим виразом.

– Чесне слово.

Дарця притулила кінчик мундштука до губ і затягнулась. Розлився запах тютюнових яблук. Вона випустила дим ротом і передала шланг Юркові.

– А де ти його взяв, Банзайчику?

– В універі мав одного знайомого. З Дамаску. Гомік, розумієш? До мене замаланювався. А коли мав їхати додому, подарував його мені. Казав, що буде завжди любити…

Дарця наморщила носа. Він наморщив носа у відповідь і дав їй затягнутися з його рук. Таке, згідно зі словами Фаєза, гоміка з Дамаску, традиція цілком дозволяє.

– А воно зовсім, ні крапельки не втикає?

– Абсолютно. Максимум, шо ти відчуєш, – розслабленість у руках і ногах. То ж, блін, не гашиш.

Так вони курили, говорили, просуваючись крізь час.

Банзай розповів Дарці, що має на думці поставити у коледжі невеличкий перформенс. Спитав, чи вона б не хотіла взяти у ньому участі. Дуже б навіть хотіла, відповіла вона.

Дарця лягла, стягнувши на себе більшу частину коца, але Банзай не протестував. Вона поклала голову йому на коліна і розглядала засклений плакат Роберта Фріппа на обклеєній нотами стіні. Банзай гладив її темне волосся, пропускаючи його через пальці. (Воно завивалось на кінцях.)

Серце її, як лютня: ледь торкнеш – і відізветься.

10.

Серце її, як лютня: ледь торкнеш – і відізветься.

По гуркоту холодильника Банзай зрозумів, що з'явилося світло. Була без п'яти північ. Вони курили та говорили чотири години.

Дарця подивилася на нього.

– Тобі сумно?

Він знизав плечима. Була байдужість. Він ліг коло неї на розстелений коц. Зняв з її плечей шлейки комбінезона, дивлячись в очі. Темні очі, очі лані, очі без дна і без жодних запитань у них. Банзай міг чути, як голосно калатає її серце. Вона дивилася на Юрка, і Юрко бачив у ній дитину; бачив у ній свою доцю, яку хотілося

(виграти витрахати

[навіть не смій думати навіть не смій]

витрахати й виграти)

посадити на коліна й гладити по волоссю, що завивається на кінчиках. Юрко розстібнув ґудзики на футболці (чи то блюзці) на довгий рукав, зеленій, наче очі великого бога Пана. Дарця голосно втягувала повітря за кожним із розстібнутих ґудзиків. Темне (чорне) волосся, що завивалося на кінчиках, розсипалось коло її голови по квадратному коцу. Банзай відчував, як її тіло під коцом все теплішає, з кожним розстібнутим ґудзиком. Він відкрив блюзку, за якою була пара невеличких грудей під чорною тканиною бюстгальтера. Дарця лежала нерухомо, лиш невідривно дивилася на його обличчя, а Банзай обережно поцілував її у голі плечі. Скидаючи з них шлейки ліфчика, розстібаючи його у Дарці за спиною, оголюючи молочні перса. Все її тіло було кольору молока, матово-біле й тепле, лиш темніли невеличкі пипки, ще не здатні тверднути так, як у Солі. Він так само обережно поцілував її у ямку під шиєю і притулився губами до грудей. Він

(серце її як лютня)

хотів її, хотів сильніше, ніж будь-коли прагнув тіла Солі, тому що Соля ніколи не мала того, що було в очах Дарці.

(як лютня)

Він вдихав її запах, запах стиглого винограду й суниць, запах диму з кальяну,

(серце її як лютня)

він міг продовжити цілувати її, скинути з неї комбінезон і цілувати її тіло, допоки воно не займеться у нього під устами, він міг знайти губами її солодку суничку і цілувати її сто вічностей до ста смертей від спалахів у голові й тілі.

(серце її як лютня ледь торкнеш і відізветься)

І Дарця слухняно лежала б, слухняно довірившись йому.

Але

(серце її як лютня ледь торкнеш і відізветься)

вона прийшла до нього не як до коханця, а як до друга, який ніколи не насміхатиметься, не кричатиме, не ображатиме її і не буде пробувати кривдити її й зачіпати за живе. І він увірував, що у ній справді є лютня, з якою треба бути ніжним і обережним. Обережним, щоб не порвати струн. Він затулив її голе тіло м'якою зеленою блюзкою (кольору очей великого бога Пана) і легенько поцілував у губи. Дарця обняла його за шию й притисла до себе. Дуже тихенько, настільки тихо, що Банзай сам ледве почув, вона прошепотіла: "Дякую".

11.

Банзай дав Дарці одну зі своїх навмисне завеликих футболок. Футболка була білесенькою і хрумкою від свіжості. Дарця понюхала її: та пахла Банзаєм і легким запахом, що вона пов'язувала із літом, запахом чистих майок та випраних джинсів. Банзаєва футболка мала служити їй піжамою. Поки Дарця скидала джинсовий комбінезон, блюзку та ліфчик, Банзай стояв до неї спиною (хоч вона й сказала, що це зайве, проте чергове заворушення в паху йому ні до чого). Вона акуратно звісила весь одяг на єдине крісло в цілій квартирі і вимкнула світло.

Банзай, що вже лежав у ліжку, відчув, як її тепле тіло ковзнуло по простирадлу і вмостилося у вигині його власного тіла. Потім Дарця повернулась до нього лицем і попросила обійняти її. Було направду зимно, надворі й у квартирі, тож Банзай обійняв її, зігріваючи та створюючи затишок. А згодом він заснув, також і в її обіймах, розкошуючи тілом однієї малої дівчинки, котра прийшла до нього як до друга, і котра носила у серці делікатну лютню.