Андрій Дмитрук ФОРМІКА ЛОМЕЙКО. Я вам чесно скажу: мені ця його Віка зразу не сподобалася. Хоч як мати я мала б тільки радіти. Синові за тридцять, у нього вперше в житті щось серйозне. А в мене на серці неспокійно... СЛІДЧИЙ. Може, біографія відлякувала? З двома чоловіками розлучилася, ніде не працює, дитина... Хотіли невістку скромнішу, та й молодшу? ЛОМЕЙКО. Не без того, звичайно. Проте мене інше непокоїло. Вона — дитбудинківська, бита, хитра, вогонь і воду пройшла. А він, дарма що доктор наук, наївний, як хлопчисько, такого обдурити — раз плюнути. СЛІДЧИЙ. Отже, підозрювали її в корисливих замірах? ЛОМЕЙКО. Якось незручно зараз про неї погане говорити... Язик не повертається. СЛІДЧИЙ. Нічого не вдієш, Маргарито Василівно. Ми з'ясовуємо ступінь вини вашого сина. Отож кажіть усе, як було, всі подробиці його стосунків з Підлісною. ЛОМЕЙКО. Ну... здавалося, звичайно, різне. Що на його докторські гроші зазіхає, на квартиру. Побачила таку дорослу дитину — і давай з нього вірьовки сукати. СЛІДЧИЙ. Ви ділилися своїми підозрами з Павлом? ЛОМЕЙКО. Натякала. Та він мені й рота розтулити не давав. Слово не так скажу про його Віку — зразу: «Ти нічого не розумієш», «Як ти можеш...». Вибухав від першої іскри. Я й відступилася до часу. Думала, сам прийде, коли заплутається. Він не такий, як інші діти. Ті — чим старші, тим далі від матері. А Павлусь з усяким лихом до мами: допоможи, підкажи... СЛІДЧИЙ. Ну і як? Дочекалися? Прийшов? ЛОМЕЙКО. Прийшов, куди він дінеться... МАНОХІН. Павлові Ломейку я завжди заздрив. Ні, ви не подумайте... Я не вважаю себе гіршим від нього вченим, мені теж е чим похвалитись. Просто Павло — рідкісний щасливець. З дитинства обрав для себе шлях і йшов ним неухильно... Ага... Мурахами цікавився, здається, ще в першому класі... чи це було в другому? Весь теплий сезон полював за ними. Приносив у сірниковій коробці до школи разом з усякою потерухою. Під час уроків випускав на парту, чаклував над ними. Наша вчителька Єлизавета Олексіївна не схвалювала дослідів Ломейка. Коробку вона постійно викидала, Павло до кінця уроку стояв біля стіни, а ми, веселі маленькі дикуни, радісно знищували мурах... Часом комашня залазила за комір комусь із дівчаток; тоді зчинявся страшний переполох, юного природознавця тягли до завуча, викликали батьків... Та знаєте, що найкумедніше? СЛІДЧИЙ. Що? МАНОХІН. Єлизавета Олексіївна щиро вважала Павла невиправним хуліганом. Ага... Мабуть, тільки в п'ятому класі після всіх принизливих покарань і повчань комусь дійшло, що Ломейка не гудити треба, а навпаки — підтримувати його святе поривання... Павла пригріла наша біологічка. Потім він почав пропадати в університеті, з гордістю називав себе «помічником лаборанта»... СЛІДЧИЙ. Здається, в цей час помер його батько? МАНОХІН. Так, це важлива обставина. Після батька залишилася чудова дача в Запрудному, з садом і ділянкою соснового лісу. Мати спочатку хотіла все продати. І з грішми було сутужно, і важко без чоловіка порядкувати в такому господарстві. Павлу сь буквально валявся в неї в ногах, давав клятви весь вільний час присвячувати садибі. Вона занепокоїлася — хлопчик був близький до божевілля... Зрештою, дачу не продали. Отут мій феноменальний однокласник і розвернувся на всю широчінь. Справді, з квітня й до жовтня пропадав на ділянці. Такий став аграрій — ми просто дивом дивувалися. Проте подив наш скоро розвіявся. Рослинність потрібна була Ломейку для мурашиного комфорту. Будинок він захарастив аж доверху штучними гніздами, спорудив арени для спостереження за мурахами, лабіринти... Якось мати побачила, що синок не знищує попелицю на квітах та винограді, а розводить її, переносить у пробірці із стебла на стебло. Ага... Спохопилася вона, та було вже пізно. Дача аж кишіла від комах, її ніхто не купив би й за чверть ціни. На довершення всього Павлусь розвів під соснами з півдесятка справжніх мурашників... ЛОМЕЙКО. Прийшов до мене, коли вона освідчилася,— він не знав, що відповісти. СЛІДЧИЙ. Запропонувала одружитися? ЛОМЕЙКО. Та ще як м'яко підстелила! Ти, мовляв, волю втратити боїшся — то я на неї не зазіхатиму. Будемо жити, як жили, кожен сам по собі. І з грішми так само. Зможеш — допомагатимеш мені, синові. Тільки розпишися, штамп у паспорті постав... СЛІДЧИЙ. Так. Отже, цілковита відсутність спільного господарства. Можна сказати, майже фіктивний шлюб. А як ви гадаєте, навіщо це було потрібно Підлісній? ЛОМЕЙКО. Мені їхні справи зрозуміти важко. Все не так, як у людей. СЛІДЧИЙ. Ви кажете, що підозрювали Підлісну у корисливих замірах. Може, вона й тут переслідувала таку ж мету? ЛОМЕЙКО. І ви так гадаєте? Ну просто від серця відлягло... Та коли він до мене прийшов по пораду, я йому так сказала: сердься не сердься, синку Павлусю, та тільки половину житлонлощі в тебе любісінько відбатують. І від усього, що після одруження придбаєш-заробиш, половина її. І ще сказала... ну, тут, може, й переборщила, та тепер уже не повернеш... Сказала я йому: ось буде вона гуляти, на довгому повідку ж... народить бог зна від кого, а запишуть на тебе. Хочеш не хочеш — давай своє ім'я, утримуй, плати... СЛІДЧИЙ. А чому «від серця відлягло»? Ви шкодуєте, що сказали синові таке? ЛОМЕЙКО. Сумнівалася часом. Все-таки вона, Віка, при всьому тому, при своєму норові... нещасна була якась. Ніби кущ обкошений... МАНОХІН. А навіщо вам, власне, всі ці подробиці? Дитинство, досліди з мурахами... СЛІДЧИЙ. Хочу підійти до головного. МАНОХІН. У такому разі, що ж головне? СЛІДЧИЙ. Це я вам скажу свого часу. Поки що хотілося б дізнатися: до чого прагнув Ломейко? Мав він перед собою якусь певну мету чи просто експериментував і дивився, що з цього вийде? МАНОХІН. Мав, звичайно. Він хотів довести свою гіпотезу. СЛІДЧИЙ. Яку? МАНОХІН. І це теж потрібно? Ага... Ну добре. Двома словами приблизно таке: Павло вважав, що самостійною живою істотою, представником виду є не окремо взята комаха, а родина. Мурашник. СЛІДЧИЙ. А мураха тоді ж що? МАНОХІН. Щось подібне до клітини надорганізму. СЛІДЧИЙ, І для того, щоб довести це, Ломейку треба було збудувати такий колосальний мурашник? Невже тільки для цього? МАНОХІН. Саме для цього. Поведінка звичайного гнізда не давала йому повної картини. Досліджуючи сім'ю рудих лісових мурах, він не міг встановити ступінь їхньої злитості, «мозкоподібності». Збільшення кількості елементів повинно було ускладнити організацію, а отже підвищити інтелект системи. Тоді й форми поведінки можливі такі, що їх легше кваліфікувати як єдине ціле. СЛІДЧИЙ. Але ж це була не єдина мета, чи не так? МАНОХІН. Слухайте... Ви, мабуть, хочете дізнатися: чи не виростив Павло супермурашник спеціально для того, щоб убити бідолашну Віку... Не мені вам пояснювати, що є тисячі інших простіших і важчих для розкриття способів убивства. Невже ви думаєте, що людина витратить вісім років копіткої тяжкої праці, щоб звести порахунки з беззахисною жінкою, та ще й у присутності свідків?! СЛІДЧИЙ. Я хочу знати інше: чи не намагався Ломейко зробити мурах своїм слухняним знаряддям? Якщо це так і якщо це йому вдалося,— то ваш супермурашнпк можна кваліфікувати, як знаряддя злочину. Ось тільки не знаю поки що: навмисне чи через необережність... Ви розумієте, що від відповіді па це запитання залежить міра покарання. МАНОХІН. Розумію. І можу вам сказати цілком точно. Павло не збирався перетворити Форміку на своє знаряддя. Тим паче руйнівне. СЛІДЧИЙ. Вибачте, що перетворити? МАНОХІН. Не що, а кого. Форміка — це мисляча мурашина сім'я з п'ятдесяти мільйонів особин-клітин. Так її назвав Павло. Він вважав, що рівень мислення Форміки не поступається людському. В перспективі він мав намір вести в нею діалог; десь у майбутньому, якщо пощастить укласти угоду-СЛІДЧИЙ. Угоду? Навіщо? МАНОХІН. Для взаємокорисного обміну відомостями, для співробітництва. Більше ні для чого. Павло — людина рідкісної чистоти, можете мені повірити. Блаженний. Ломейко впевнений, що на нашій планеті може виникнути й інший розум. Зовсім не схожий з нашим. Треба лише трохи підштовхнути еволюцію, вивести мурашиний рід із мільйоннолітнього закутня, дати стимул до розвитку... СЛІДЧИЙ. Ви хочете сказати, що Ломейко намагається... дати цей стимул? МАНОХІН. Цілком правильно. Форміка — цс, якщо можна так сказати, рукотворна Єва розумних мурашників. СЛІДЧИЙ. І все ж таки — яка нам від цього користь? Жертви вже с. А от користі... МАНОХІН. Згодьтеся, що саме користь може бути колосальною. По-перше, маючи поряд принципово відмінний тип мислення, ми створимо порівняльну психологію. Людина вперше подивиться на себе збоку. По-друге, взаємне вивчення дасть могутній поштовх науці й техніці. Уявляєте, який скарб потрапить до рук філософів, кібернетиків, природознавців? Плюс безпосередня, практична підтримка, участь у виробництві. Мурахи можуть виконувати найтоншу роботу — скажімо, збирати якісь електронні схеми. Крім того, вони допоможуть генетикам, селекціонерам рослин... Ага... Там теж безліч "тонких операцій... Можливо, медицина, мікрохірургія... Зрештою, ми ж готуємося рано чи пізно зустрітися з розумними істотами з інших планет. І якщо ми їх знайдемо, навряд чи вони виявляться подібними до нас. Спілкування з Формікою стане моделлю контакту розумів. Ми багато чого навчимося... (Із свідчень директора стадіону ДСТ «Авангард» К.М. Рубана). «Я на цю дачу попав, можна сказати, випадково. І майже нсіх, хто там був, бачив уперше. Добре знав тільки Боба... Бориса Лапшина. Ми з ним у той день, двадцять другого серпня, домовилися після роботи піти посидіти в «Ромашці». Спека була нестерпна, асфальт плавився. Одне слово, сиділи, смакували вино. І тут, як у казці, з'являються вони. Заходять у «Ромашку». Цього Павла Ломейка я колись зустрічав з Лашпиним. Боб електронний, він у нас нове табло встановлював. І для Ломейка робив якісь схеми. А про Віку... про Підлісну я навіть не чув. Вона мене просто приголомшила. Здебільшого таких жінок бачиш у кіно чи в модних журналах. Перше враження — грім. Йде у білій сукні, висока, гнучка... Але щось в очах неприємне. І в манерах. Чи то зміїне, чи то котяче. Ніби причаїлась і тільки жде, в кого б учепитись. А Ломейко плентався позаду з іншою дамою. Теж непогана, хоча й скромніша від Віки. Так, так, Зоя Нсфодова. Вони з Підлісною колись разом в Аерофлоті працювали... Боб їх запросив, вони підсіли. Лапшин зразу приклеївся до Зої, а мені дісталася Віка, бо Павло був поза грою. Зараз поясню... Чесно кажучи, я нічого не мав проти: у мене голова обертом ішла, коли сидів біля неї... Павло мені, сказати б, зовсім чужий. Та слово честі, мені як чоловікові було за нього соромно. Вона його, власне, ні за що не мала. Зверталася лише, щоб нагримати, осадити... Знаєте, бувають такі лихі, дратливі матусі, які весь час шпигають дітей. В нього просто хвилі по обличчю пробігали. Одначе терпів, зціплював зуби... «Ромашка» незабаром мала зачинятись. А Вікторія завелася. Дивилася своїми рисячими очима і твердила, що треба ще «погусарити»... Бідолашний Павло натякнув був відносно «додому». Господи, що вона на нього вилила! І такий він, і сякий, і старий, і нудний, і може забиратися куди хоче; і взагалі вона зараз зателефонує в «одне місце», де її чекають будь-коли, вдень і вночі... І схопилася-таки, й побігла! Зоя ледве заспокоїла її... Ось тут деякою мірою перелом подій. Павло втратив голову. Чи вже дуже хотів догодити Віці. Зрештою, взяв і запросив нас до себе на дачу. Віка зразу стрепенулася. Плутанити за сорок кілометрів від міста проти ночі—чи не гусарство? Вперше за вечір почала усміхатися, кокетувати, навіть Павлові муркотіла різні приємні речі. Зоя засперечалась була для годиться, та за неї взявся Лапшин — і співав соловейком, поки не вмовив. Ледве встигли на останній автобус, їхали довго. Віка заснула на плечі в Павла. До речі, з цього приводу хотів би поділитися одним своїм спостереженням. Уві сні в неї був ніжний, зовсім дитячий вираз обличчя. Просто наче хто підмінив людину... Коли доїхали, пам'ятаю, темно було — око виколи. Павло попросив водія, щоб він висадив нас між зупинками. Звернули з шосе на стежку. Йшли спочатку через височезну кукурудзу, потім лісом. Ломейко наче нюхом вів, майже біг попереду. Віка від сонливості перейшла до буйних веселощів, від кожного слова реготала як навіженаї У лісі вночі — це, знаєте, аж мороз поза шкірою... Нічого, дісталися. Про планування дачі вам говорити не варто. Мене здивувала загорожа всередині. Навіщо, скажуть, половину садиби відтинати залізною сіткою? Та з делікатності не запитав. Перших мурах ми побачили на ґанку, коли Павло засвітив лампу над дверима. Руді, заклопотані. Та й багато їх: на дверях, на стіні тьма-тьмуща. І раптом їх звідусіль здуло. І відчуваю — бігають лапки. По ногах, по грудях під сорочкою. Це вони всі разом кинулися нас вивчати, мацати... Ми з Бобом просто остовпіли. Стоїш весь у мурахах і боїшся поворухнутися. Тут Павло спохопився й щось зробив — досі не збагну що. Отак присів навпочіпки й почав пальцями перебирати над підлогою. Й мурахи миттю з нас позлазили. Дивимося — знову на ґанку повзають. Що цікаво: Віка весь час спостерігала все це з усмішкою, її не чіпали... Ви знаєте, яке в мене враження від дачі Ломейка? Ніби весь двоповерховий будинок — лише додаток до чогось, допоміжне приміщення, чи що. Тобто Павлові, власне, було начхати, що батько старався, опоряджував житло... Павло і в палаці так само поводився б. Дірявив би стіни, тягнув дріт і таке інше. Меблі понівечені, попалені. А запах, боже ти мій! Повітря якесь прокисле і водночас солодке. До речі, про мурах. Ось уже кому була воля в цьому барлозі! Кишіли скрізь. Певне, світло їх розбудило. На шпалеpax вервечки через усю кімнату. Цікавилися, в склянки лізли, хліб вусиками торкали. І Павло їх уже не відганяв. ¦ Я навіть запитав: чому він отих, на ґанку, шугнув, а цих ¦ ні? А він каже,— ті, мовляв, були сторожові, а ці — фуражири. По їжу прибули... Зате Бобу Павлова дача дуже сподобалася. Не встигли сісти, він проголосив тост за хазяїна. Мовляв, ось справжня людина, без фокусів. Робить своє діло і живе як хоче, ні перед ким не викаблучується. Віка завищала й заплескала в долоні, так їй це до душі було. А Павло сидів блідий, штивний. То вона його розбуркала й змусила поцілуватися, ніби на весіллі. Й оголосила, що Павло — її гордість; і якщо він стане схожим на інших, вона перестане його кохати... Тут би нам підтримати настрій. Ідилія, та й годі! А простакувату Зою чорт смикнув за язик. Вона від мурах натерпілася. Тобто самі вони їй нічого не зробили. Та от у людини до них відраза! Сиділа ніби на голках, ні пити, ні їсти до ладу не могла. Доки не зірвалась... До речі, здається, зовсім необразливу річ сказала. Всього-на-всього про те, що навіть великий учений повинен жити по-людському, а не в такому розгардіяші. Ні, Віка була не така проста, щоб відверто визвіритися па Павла чи, скажімо, пустити сльозу. Хоча й кортіло їй, я бачив... Губи кусала, але перемогла себе. Навіть Зої підтакнула й на Павла насварилася жартома. Та вже потім вилила злість у тім, що всерйоз взялася до мене. Сподіваюся, ви розумієте, що я не такий уже й святий. Плюс її краса. Через десять хвилин мене вже можна було збирати ложками. Ми з нею чаркувалися, пили на брудершафт. Мабуть, я поводився по-свинському. Не знаю, що б я зробив па місці Павла. Та він лише вдавав, що слухає балачки Боба, і краєчком ока стежив з-під окулярів, як вона веде мене по сходах на другий поверх. Ми опинились у захаращеній різним мотлохом кімнатці з більярдом. Так, у тій самій. Признаюся чесно, рідко мене так цілували. Відчайдушне, чи що... Коли раптом чую потилицею: дивляться. Ми ж двері не замкнули. Обертаюсь — на порозі Павло. Блідий, наче молоком облитий. Я так і заціпенів. Вона мене в плечі з кімнати виштовхнула й грюкнула дверима так, що штукатурка посипалась. І репетує звідти, що їй ніхто не потрібен, що хай усі забираються геть. Чую, впала на канапу, заридала... Я до Павла — з'ясувати, вибачитися... Де там! Відвернувся, ніби мене й нема, і повільно пішов униз по сходах. Ет, думаю, ідіть ви всі під три чорти. Робіть, що хочете. Я спати ляжу, вранці видно буде. Більярдна довга, паче коридор, це ви знаєте. З одного боку кіинатка, де Віка замкнулася. Посередині сходи на перший поверх, у хол. З протилежного боку кушетка. Ну, я там і ліг... Крутився, звичайно, довгенько — нерви. Та поступово мене зморило. Прокидаюсь о четвертій годині ранку. Не зразу і второпав чому. За вікном розвиднюється. Й лапки по мені бігають, лоскочуть. І шурхіт усе голосніший і голосніший. Я спочатку вирішив, що вітер у садку. Дивлюся — мурах на підлозі сила-силенна. Під більярдним столом наче хто руду шкуру постелив. І знизу по сходах сунуть нові. Потоком. З мене рештки сну мов холодною водою змило. Швиденько взувся, стою — не знаю, що далі робити. До східців навіть ступити лячно. Вони мене помацали і облишили. Я бачу — вливаються під замкнені двері. Здається, внизу лементувала Зоя, Боб мене кликав... Добре не пам'ятаю. Тому що заверещала вона. Не доведи господи мені ще коли-небудь в житті почути такий вереск... Я рвонувся був, хотів зламати замок. Та де там! Мурашина річка глибиною по щиколотки! Й відразу ноги наче вогнем обпекло — вчепилися... Добре все-таки мати спортивну виучку! Інший би там залишився... бр-р! А я з місця стрибнув у вікно, з другого поверху — в центр клумби. Підвівся й бачу: поряд дротяна сітка. А за нею... Темнувато ще, але розібрати можна. Галявина, сосни. І під ними ц е. Спершу здалося — копиця сіна. Потім придивився — що за біс? Купол наче аж кипить, трава біля нього ворушиться... Коли зрозумів — рвонувся до воріт. Отрута, вона пізніше почала діяти. Вже біля шосе. Поблизу воріт я зіткнувся з Лапшиним. Він сам шкутильгав та волоком тягнув Зою. Боб притискав її до себе правою, а в лівій тримав палаюче простирадло. Хльоскав по землі, по кущах. Зметикував, молодець. Де був тоді Павло, уявлення не маю... Водії нас довго не підбирали — усі троє в крові, в кіптяві. Коли в мене ноги відмовили і я впав — теж обминали. Думали, п'яний. Тепер, спасибі, мені вже набагато легше. Ходжу по саду, тільки ще на дружину спираюся. Та коли вночі за вікном дуже шелестить листя — вибачте, не можу спати...» (Із свідчень Г. Л. Манохіна, кандидата біологічних наук, завідуючого відділом ентомології музею природознавства, свідка та експерта в справі П. Г. Ломейка). «Мені важко сказати, що саме і в яку мить наштовхнуло Павла на гіпотезу надорганізму. Одного разу він приніс мені книжку Миколи Амосова «Моделювання мислення та психіки» і вказап па кілька рядків — уже на як підтвердження власної ідеї. Автор, розмірковуючи про те, що кожен новий ступінь організації живої матерії складніший від попереднього, кидає таке зневажливе застереження: «Мабуть, мурашники і вулики лише, умовно можна вважати складнішими порівняно з окремими особинами, оскільки за різноманітністю вони аж ніяк не перевищують будь-якого з ссавців». Уявляєте, яке це було відкриття для нашого Ломейка? По-перше, він дізнався, що ще хтось, крім нього, говорить про мурашник як про єдину цілісну систему. По-друге,— всупереч несхвальному «не перевищують», фраза Лмосова означає, що мурашина сім'я «розумніша» від крокодила, орла чіі навіть кенгуру. Ломейко був певен, що індивідуальна психіка мурахи надто примітивна, щоб здійснювати благоустрій мурашиного світу. І його неважко зрозуміти. Сім'я рудого лісового «форміка руфа», з яким працював Павло,— це ціла «цивілізована держава». Під землею прорито мережу тунелів, прокладено дороги, доцільно розміщено склади й літні навіси, «ферми» попелиці, грибні сади, плантації корисних рослин, сторожові пости. А сам купол з його геніальною архітектурою, водонепроникністю, чудовим регулюванням клімату? Мурашник — це споруда, що перевершує будь-який хмарочос. Так хто ж зберігає у пам'яті план мурашиної країни? Хто спрямовує будівництво, керує працею робочих армій, що діють так далекоглядно й злагоджено? Інженерів та адміністраторів серед мурахів нема, це відомо беззаперечно. Та й нездатна до абстрактного мислення крихітна грудочка нервової речовини — ганглій, що заміняє мурасі мозок... А керівництво тим часом є. Та ще й яке активне, дійове! Адже мураха все своє досить довге життя робить справи, які їй зовсім не потрібні. Здобуває їжу, яку відразу ж віддає іншим; змагається з ворогами, які особисто їй не загрожують; будує споруди, загальний план яких їй невідомий... Це в прямому значенні слова живе знаряддя сім'ї. До того ж вроджений смертник, камікадзе. Будь-який мурашиний рід на випадок необхідності може заповнити своїми тілами рів, що заважає рухові; масою трупів погасити вогонь... Звичайно, ніхто не звинуватить у «нерозумності» й окремої мурахи. Мабуть, це найінтелектуальніша з комах. У великому мурашнику є десятки «фахів», які потребують неабиякої кмітливості. Будівельники, ремонтники, няньки, санітари, наглядачі, розвідники, мисливці, солдати, фуражири... Серед них є дуже досвідчені й умілі. Та перенесіть найосвіченішого фуражира на метр від звичного шляху — і він заблукає... Те саме й з іншими «професіоналами». Мураху легко збити з пантелику. У неї здебільшого складна, одначе дуже жорстка програма дій. Проте мурашина сім'я схильна й до творчості, до вольових дій. Наприклад, вона ефективно регулює свою чисельність, викидаючи відгалуження, тобто відселяє певну кількість мурах, які засновують дочірні мурашники. Це звучить фантастично — та все ж сім'ї «думають» про процвітання всієї популяції... Чи й виду загалом. Материнський мурашник із відгалуженнями створює колонію. Він продовжує керувати життям дочірніх гнізд. Між родинними сім'ями йде постійний обмін личинками, лялечками, робочими мурахами, щоб жодне з гнізд не ослабло й не розрослося надміру... Колонії, в свою чергу, об'єднуються у федерації. Регулювання «населення» і кормових зон інколи відбувається в масштабах лісу. Наука знає федерацію одного а американських видів: півтори тисячі гнізд, кожне близько чотирьох метрів у обводі... Отже, після багаторічних досліджень Ломейко вважав майже доведеним, що мурашина сім'я — це єдиний високоорганізований і якщо не мислячий, то принаймні здатний до планування тіломозок. «Тіломозок» — термін, випайдениіі Павлом. Адже в мурашнику немає поділу на керуючу й виконуючу частки. Тоі'і самий набір відносно автономних «клітин»-комах і приймає рішення, і здійснює його. Та, намагаючись встановити наявність загальносімейпої психіки, Павло одночасно шукав її матеріальну основу. Тобто, бувши кібернетиком, намагався розшифрувати «внутрішню мову» мурашника, код, що об'єднує сім'ю. І досягнув таких успіхів, що я знову, незважаючи на всі біди, назву його щасливцем... Річ у тому, що в мурашнику постійно відбувається загальний обмін речовин — трофолаксис. Жоден фуражир не з'їдає всю принесену їжу. Більшу частину віддає робітникам, ті несуть личинкам чи тим, кого опікають. Та навіть з'їдену їжу мураха не може повністю зужити сама. Корисні речовини, які добуваються з їжі, виділяються потім через спеціальні залози. Разом з цим «понадочищеним» харчуванням залози виробляють особливі секрети — феромони. Феромони несуть інформацію, вони можуть означати голод чи страх, повідомляти, скажімо, про клімат у тій чи іншій половині мурашника. Мурахи весь час облизують один одного — значить, з їжею одержують хімічні сигнали. Все це було відоме й раніше. Але Павло виявив, що хімічна передача може бути дуже об'ємною, нести величезний набір відомостей... Звичайно, мурашник має в своєму розпорядженні й інші засоби, з більшою дальністю дій. Та все-таки найбільш розвинутим, універсальним, цементуючим єдність тіломозку Ломейко вважає нюхово-смаковий код. Мурахи безперервно доторкаються одна до одної язичками і вусиками. План будь-яких робіт «викреслюється» суцільною сіткою феромо-пів. Вусики (органи нюху) Павло уподібнює до синапсів — місць, де дотикаються клітини мозку, передаючи збудження. У структурі великого мурашника він виявив частини, що іюдібні до мозкових часток і навіть півкуль; у внутрішньому конусі гнізда, там, де відбувається найінтенсивніший трофолаксис, Ломейко вбачає центр координування... Можливо, саме там у сім'ї виникає відчуття власного «я»...» СЛІДЧИЙ. Отже, ви не припускаєте, що мурашник може бути несвідомим знаряддям у руках Ломейка? МАПОХІН. Категорично не припускаю... СЛІДЧИЙ. По-вашому, Форміка для цього занадто розумна й самостійна? МАНОХІН. Де в чому вона навіть перевершує людину. СЛІДЧИЙ. Ну це вже ви... МАНОХІН. Я ііе перебільшую. СЛІДЧИЙ. Виходить, можна припустити злочинний намір... з боку самої Форміки?! Припустімо, вона вважає людину менш досконалою, якоюсь своєрідною перешкодою, і... МАНОХІН. Ні... Це саме той випадок, коли слідство може піти хибним шляхом. Бунт велетенських мурашників неможливий. Перевага над нами — лише в здатності до самоорганізації. Структура сім'ї — не така застигла, як мозкова. Ось лій з вами не можемо створювати додаткові ділянки кори, вирощувати їх з кількох нейронів. А сім'я робить це досить спокійно — з допомогою тих самих відгалужень. Для нас неможливо злити кілька мозкових систем в одну, а мурахи мають колонії й федерації... СЛІДЧИЙ. Ну гаразд. Цю тему ми зняли. Спробуємо підійти з іншого боку. Я зрозумів так: Форміка розумніша від звичайного лісового мурашника, можливо, разів у тисячу. Правильно? МАНОХІН. Ну... різниця приблизно така, як між людиною і кицькою. СЛІДЧИЙ. І в цьому заслуга Ломейка? МАНОХІН. Виключно Гіого. Він вивів тіломозок із зачарованого кола, в яке нагнала його природа: здобування їжі, захист від стихійного лиха, ворогів, виродження. Вивчивши код феромонів, зумів хімічними сигналами мобілізувати мурашник на нетрадиційну діяльність, навчити, розвинути інтелект Форміки... СЛІДЧИЙ. Значить, у Ломейка були найкращі наміри? МАНОХІН. Найкращі і найгуманніші. Можу поручитися аа це усно чи письмово. СЛІДЧИЙ. Але чому Форміка вчинила вбивство? МАНОХІН. Ви не стрічали батьків, які засмучуються иад своєю дитиною? Ми, мовляв, його вирощували, годували, вчили тільки добра, а він виріс хуліганом... чи там шахраєм? СЛІДЧИЙ. Стрічав. Але я не розумію, який зв'язок... МАНОХІН. Більше ніж безпосередній. Очевидно, що поряд із розумом надійшла свобода волі. Ага... І Форміка опинилася перед довічною й пайгострішою проблемою людства. Проблемою вибору між добром і злом. СЛІДЧИЙ. Таж за яким... чому вона обрала зло?! Ось до чого я хочу врешті докопатися! МЛНОХІН. Мабуть, на чашу зла було підкинуто додаткову вагу. ЛОМЕЙКО. Я розумію, ви мене осуджуєте. Не згодні, значить, що сина мого вона обкрутити хотіла. То що ж вона хотіла, ію-вашому? СЛІДЧИЙ. А вам не спадало на думку, що, може, нічого? ЛОМЕЙКО. Як вас розуміти? СЛІДЧИЙ. Дуже просто. Нічого, і все. Кохала вона його, зрозуміло? Самі ж казали — дитбудинківська. Ні рідних, ні близьких. Перший чоловік — нікчема, п'яничка... У дев'ятнадцять років лишилася сама з немовлям. Беззахисна, чарівна, всього потребувала... Уявляєте, які траплялися «доброзичливці»? ЛОМЕЙКО. Авжеж. Дісталося дівчинці... СЛІДЧИЙ. А ви не поспішайте з вироком. «Дісталося»... Так, дісталося! Обізлилася, звичайно, з людьми вжитися не могла. Через це й роботу міняла часто... Потім із другим чоловіком осічка. Ніби й непоганий чоловік, серйозний, але виявився домашнім тираном. Ревнивий, сварливий, брутальний... А їй кохати хотілося! Кохати і бути коханою. Віддати себе до краплі. І тут з'являється Павло. Розумний, делікатний, ніжний... Здавалося б — ось воно, щастя! Простягни руку й бери. Та йому це непотрібне. В нього на першому плані мурашники. Стомився від дослідів — подзвонив до Ві-ци, погрався в кохання. Може, раз на два тижні. Чп раз на місяць. Не від доброго життя вона йому освідчилась. Ой, не від доброго... Ниточкою, хоча б тоненькою ниточкою сподівалася прив'язати коханого... ЛОМЕЙКО. Отже, вона свята все-таки? А ми з Павлусем — негідники. Цікаво у вас виходить! Так що ж я йому повинна була сказати? Благословляю, синку, одружуйся? СЛІДЧИЙ. Не знаю я. Не знаю... І осуджувати вас формально не маю права... Але відчуваю: не так ви вчинили, не так... (З листа колгоспниці В. С. Улетової до Верховного суду республіки). «Скажу Вам від імені всього нашого колгоспу. Мурашник тов. Ломейка П. Г. для нас був корисний. Ми теж спочатку боялися, голова сільради навіть ставив питання, щоб відкупити в нього будинок. А тут совка почала будівельний ліс бити. Гусені — страх скільки! І тов. Ломейко прийшов на колгоспні збори і сказав, що мурахи в нього слухняні й можуть совку знищити. Посміялись люди, подумали, жартує. А вранці діти пішли по гриби й повертаються з плачем. Мовляв, повен ліс мурах. Надвечір вирішили жінки подивитися — ані мурах, ані гусені. І оголосили ми тов. Ломейку П. Г. подяку. І голова сільради вибачення просив, що раніше не зрозумів, як наука це робить. А що мурахи ту громадянку на смерть заїли, то, може, вона сама й винна. Полізла не туди чи роздратувала. Ось молотарка — річ потрібна, ніхто проти нічого не скаже. А встроми в неї руку — відірве геть. І попелицю мурахи обібрали з гороху. Ви мені можете не повірити, але я вам правду скажу. Мурахи тов. Ломейка П. Г. навіть у комбайні маслопровід прочистили, про це в «Сільгосптехніці» документ є. А якщо хтось через свою необережність постраждав, то добру людину карати не треба. Думаю, що тов. Ломейко П. Г. ще багато добра країні зробити може...» (Із свідчень П. Г. Ломейка, доктора біологічних наук, завідуючого спеціальною лабораторією біокібернетики). «...Нікого в житті я не кохав так, як її. Ні до кого не відчував таких нападів ненависті. Вона приходила до мене — і йшла, коли їй заманеться. Можливо, зустрічалася з кимось іншим, потім полишала... Миритися — ось що їй подобалося! Знову переживати хвилюючі дні близькості. Я реагував із завидною постійністю. Спочатку ставав у позу; був стриманий, холодний. Це її тільки більше заводило. Вона пускала в хід усі свої чари. І я, ясна річ, складав зброю. Вікторія вважала, що сплатила свій борг перед життям — дитинством без батьків, невдачею першого заміжжя, розчаруваннями подальших літ. Вона не хотіла мати ніяких обов'язків. Тільки права. Понад усе мене ображала її вічна невдячність. Коли Вікторія кидала чергову службу, мені доводилося утримувати її з сином, а іноді й допомагати десь влаштуватися... Зрештою, не в цьому річ. Я ладен був і не таке терпіти заради неї. Та вона брала все це як належне. За стільки років — жодного разу не сказати звичайне «дякую» ! ...Тепер розумію — обоє ми були добрі цяці. Вона поводилась так від злості, від безсилля. Відчувала — я не належу їй. Мені досить було довести протилежне. Рішуче, по-чоловічому... І все-таки вона освідчилась першою, їй не відмовиш у чуйності. Ясна річ, як страшенно важко тридцятитрьохрічному холостяку, анахорету-вченому сказати: «Будь моєю дружиною»,— на це здатна далеко не кожна жінка. Віка зробила за мене дев'ять кроків з потрібних десяти. І я злякався. Я знайшов безліч доказів «проти», використавши й міщанські одкровення моєї матері. Не скажу, що я свідомо ревнував її до цього колишнього спортсмена. Але така публічна демонстрація... Помста за мою слинявість? Поза всякими сумнівами... І все ж у ті хвилини я забув про все. Мені хотілося принизити її до краю. В мене руки свербіли від бажання наздогнати, вчепитися, скинути зі сходів... Тобто насправді я б ніколи не вчинив нічого подібного. Так би усе й перетліло в мені. Але уявляв із вбивчою яскравістю. Ось так наздоганяю і... Можливо, це бажання мене й на гору повело. Чи то заспокоїти себе намагався, чи ще більше роздратувати... Найжахливіші хвилини в моєму житті... Цей... Костянтин схопив мене за руки, почав про щось белькотіти, пояснювати... Мені здається — я пройшов крізь нього, як крізь повітря. ...Я часто ходив розмовляти з нею. Навіть скаржитися. Вона для мене суто жіночого роду. Безлика шелестка богиня. Я перетнув галявину і став на коліна: і вона, як завжди, приголубила мене. Ніжний лоскіт лапок і вусиків по всьому тілу, така дружелюбність... Я плакав і сповідався. А потім, чомусь упевнений в її беззастережній підтримці й розумінні, подякував — і пішов. Я не міг повернутися в цеп дім, для мене він був священним, тут минали мої найкращі години, тепер цей вівтар осквернили... Бродив лісом, читав уголос вірші, то проклинаючи Віру, то оплакуючи... злякався чогось, кинувся крізь хащі напролом, дістався до шосе. Мною володіла одна думка: повернутися до міста. Йшов узбіччям, доки не настав ранок. А назустріч... з сиреною, з мигалкою... міліцейські машини. Одна, друга. Потім пожежні — і знову міліція. Хіба я міг припустити... Безглуздо гадати, що Форміка зрозуміла мої слова й узялася помститися за кривду. Сталось інше. Феромони! Наше дихання, піт, сльози — це теж феромони, хімічні сигнали. Вони малюють точну .картину стану людини. Ми настільки нездарні, що не вміємо читати послання власних залоз. А вона навчилася за роки спілкування зі мною. І я знав про це. Форміка прекрасно відчувала мої бажання, навіть ті, які й словами нелегко сказати. Забути про її надзвичайну сприйнятливість — ось у чому мій злочин! Вона торкалася до мене сотнями тисяч своїх спритних «клітин», і в її свідомості складався образ. Годувальник у небезпеці. Він хоче, але не може впоратися з ворогом. Ворог у будинку. Годувальника треба врятувати. Не знаю — чи з дружніх міркувань, та вже напевно для того, щоб не залишитися без догляду й основного джерела прокорму... Я міг мовчати,-- хімія мого організму волала: «Вбий!» І Форміка виконала команду. З тією ґрунтовністю й ретельністю, які властиві мурашиним сім'ям. ...Адвокат пояснив: очевидно, мене буде виправдано — за відсутністю складу злочину. Можна засудити й покарати за навмисне вбивство... За вбивство через необережність... за співучасть, підбурювання, пособництво... Я — юридичне чистий. Немає міри покарання за злочинні думки... за агресивність, що гніздиться десь у мозкових підвалах. Усе це так. Та що мені робити з собою, коли я знову й знову уявляю... як вони кусали її... Я уявляю Форміку, яка мовчки чекає вночі. А поряд, за тонкою стіною,— нас, збуджених, хмільних, нестямних у своїх дріб'язкових порахунках і претензіях одне до одного. Ми не повинні були допустити до цього, ми самі винні в усьому, що сталося. Віко, бідолашна моя дівчинко, Віко!..