|
Вернутися (Розділ 2) | Зміст | Далі (Розділ 4) | |
Двері кімнати не зачинялись, один по одному приходили люди, знайомі, напівзнайомі й зовсім незнайомі, кого я бачив уперше в житті. Переважно останні.
Стукали в двері, і Ґуля відповідав: «Увійдіть». Він зустрічав людей, вітав, улаштовував де сісти. Декого, за власним вибором, підводив до мене, декого ні, я тиснув руки, висловлював радість бачити.
Одним з перших прийшов Арсен Петрович Витвицький, поважний і імпозантний з своєю довгою бородою. Сірий просторий піджак лежав на ньому з вишуканою елеґантністю. Я був щиро радий бачити його і поговорити з ним, але ми не встигли перекинутись і парою слів, як його відтиснули.
Прийшов директор Історичного музею, старий професор, в золотих окулярах і чорному сурдуті, знавець запорізької старовини, Данило Йванович Криницький, з своїм заступником, завідувачем етнографічного відділу в чумацькій вишиваній сорочці з довгими чумацькими вусами, широко знаний Петро Петрович Півень. Сяяли його червонокруглі щоки й, як дві щітки, стирчали брови.
В синьому легкому піджаку й білих брюках з'явився інженер-будівник Станислав Бирський, що керував справою Запоріжжя, нового міста при Дніпрельстані. Завітав редактор тутешнього літературного журналу «3оря», громіздкий, у важких окулярах, гологоловий поет Семен Очеретяний.
Кімната поступово наповнилась, швидко не було вже де сісти. Ґуля викликав номерного, були принесені додатково стільці, але й їх не вистачило. Хто сидів на ліжку, хто на бильцях канапи, хто на виступі прямо. Хто стояв, прихилившись плечем до стіни. Ті, що прийшли згодом, навряд чи уявляли точно, хто тут господар.
Щодо мене, то я відступив на другий плян. На першому пляні був Іван Васильович Ґуля. Люди зібралися, щоб зустрітись і побалакати зі мною, але я мовчав, говорив Ґуля.
Справа Варязької церкви надто переповнювала його, особливо сьогодні, напередодні відкриття робіт наради, щоб він міг стриматись, щоб він міг мовчати. Він говорив.
Хвилюючись, знов і знов стаючи навшпиньки, ніби він бажав здаватись вищий, він говорив, збентежений і збуджений, звертаючись до всіх і ні до кого:
— Передати церкву, побудовану Линником, в розпорядження Міськкомунгоспу... Га? Як це вам сподобається?.. Твір високого мистецтва розглядати як ординарний звичайний будинок, як приміщення, що має таку то й таку кількість квадратових метрів корисної площі, що її можна вжити доцільніше, ніж досі. Приміром, обернути на склеп для борошна, олії, гасу, оселедців та інших продуктів широкого вжитку в загальній системі споживчої кооперації, щоб забезпечити постачання околишніх дрібних крамничок.
Він обернувся до мене. Він схопив мене за руки й тиснув мені долоні. На очах йому блищали сльози.
— Що ви скажете на це, Ростиславе Михайловичу? Ви повинні сказати своє слово. Вас послухають. Вас не можуть не послуxати...
Він вимагав од мене відповіді, він вимагав од мене остаточної відповіді. Він не здібний був вимагати іншої. Вік кликав мене діяти.
Він стояв передо мною, невблаганний і суворий, з чорною шевелюрою, що пасмами променів здіймалась над його головою, головою гнівного пророка з коротеньким носом і дрібним ластовинням, розкиданим по обличчю. Він сподівався, що слово, від мене сказане, прозвучить у цій готельній кімнаті як сурма архангела, що сповіщає день останнього суду.
В надмірності його екзальтованого патосу було щось біблійне. Маленький Самсон, ладний схопитись за стовпи, що підтримують сволок, здвигнути стовпами, щоб і дах, і каміння стін впали на голови нечестивців, які насмілюються зневажити високий твір великого мистецтва.
— Така видатна, така геніяльна пам'ятка мистецтва, — вигукував він, — і перетворити її на господарчий склеп. Це ж блюзнірство! Це ж бласфемія. Це ж, це ж...
Він не знаходив слова, яке могло б вичерпати й втілити глибину його розпачу. Йому не вистачало ні мови, ані подиху. Він задихався. Він стогнав, страждаючи, в муках, свідомий свого безсилля.
Він повторявся. Він згадував про одне й те саме ще раз і ще раз. Він повертався знов до вже сказаного. Він виголосив довгу промову, в якій вихваляв мистецьке значення Варязької церкви як архітектурної пам'ятки, Линникової творчости й, зокрема, його мозаїк.
— Мозаїки київської Софії XI-XII ст. й мозаїки Линника — це дві кінцеві ланки, що стикаються, як початок і кінець, вони визначають довершену досконалість нашого національного мистецтва в останнє тисячоліття.
Він кликав діяти.
— Ми не сміємо бути байдужі. Ми несемо відповідальність перед вічністю!
Станислав Бирський, що сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу, і спухав Ґулю, з холодною незворушеністю зводить вгору свою вузьку голову, перекреслену білою лінією прямого проділу, і з підкресленим спокоєм, що так контрастує з Ґулевою безладною збентеженістю, заявляє:
— Але ви, шановний товаришу, забули про те, що існує також ще інший проєкт. Ви про нього чомусь не згадуєте, дарма що саме він, може, заслуговує в даному разі на найбільшу увагу з нашого боку.
Можливо, екзальтованість Ґулева його бавила, й він хотів підлити олії в вогонь. Можливо, це він зробив з розрахунком, щоб привернути увагу на себе.
Вогонь спалахнув. Суха трава займається в мить. Ґуля вибухає.
— Авжеж що існує, — з притиском каже Ґуля, повернувшись до Бирського, що кинув згадку. Тоді Ґуля обертається до мене і в гнівному роздратованні каже:
—Уявіть, Ростиславе Михайловичу, уявіть тільки собі: не виключена можливість, що геніяльний твір Линників і зовсім перестане існувати, що його знищать, обернуть в купу руїн, з землею зрівняють.
Ґуля стискує кулаки. Він червоніє, обличчя наливається кров'ю. Він питає. Він хіба що не підстрибує, цей коротенький, кургузий Ґуля.
— Існує проєкт, — каже він далі, — на всій території над Дніпром од земської лікарні аж до кладовища зняти всі доми, що там стоять, і натомість побудувати на всій цій площі один величезний бльок-комбінат. А Варязьку церкву знести, з Линником покінчити.
Голос його тремтить і зривається. Виставивши наперед своє кругленьке огрядне черевце, він горобчиком наскокує то на одного, то на другого з присутніх. В кімнаті гаряче й душно. Він спітнів, комірець зсунувся йому набік, сорочка між жилетом і брюками висмикнулася, і він, помітивши це, тут же поквапливо, навмання засовував її рукою під ремінець.
— Цього, — гукав він, — не можна припустити. Не можна! Ми повинні втрутитися в цю справу. Це наш моральний обов'язок.
Він кликав до бою. Він вимагав змагатись. А тоді охоплений сумнівом, чи пощастить чогось досягнути?... піддаючись почуттю безнадії, він раптом змінився. Він сполотнів, блідий, в одчаї, стискаючи руки й ламаючи похололі пальці, він бігав по кімнаті.
Він ніколи не міг стримати себе в вияві своїх почуттів, цей Ґуля. Не вважаючи ні на кого, він бігав по кімнаті взад і вперед, якою мірою можна було робити це в кімнаті, де зібралося стільки люду. Він більше не вірив у перемогу. Його трясло, як в лиxоманці. Він ламав собі пальці в горі при думці, що може статися з цією кам'яницею, пов'язаною з ім'ям Линника.
Мені не довелось зустріти в своєму житті жадного пророка. Я не знаю, які були біблійні пророки, які вони носили комірці й краватки, чи, може, й зовсім вони їх не носили, чи висмикувалася в них сорочка з-під жилетки і чи підстрибували вони горобчиком, коли хвилювалися і в ентузіястичному захопленні виголошували гнівні свої промови, та чи було в когось з них ластовиння на кінчику опеченого весняним сонцем носа. Цього я не знаю. Але я не маю сумніву, що в Івана Васильовича Ґулі було щось од несамовитої надмірности пророка.
Розуміється, кожне таке твердження вимагає певних обмежень, заховання деяких перспективних традицій, бо, мовляв, одна справа скромний уповноважений Комітету охорони пам'яток, зовсім інша — босоногий і бородатий Єремія або Єзекіїль... Але чи є міра для духа?!..
Духовна ревність доходила у Ґулі найвищої міри. Вона досягала останньої межі звичайно людського, переступала через межу. Ця ревність доходила в ньому до самозаперечення, я ладен сказати: до заперечення загальновластивого людині.
В пророків на вулиці кидали каміння. В Ґулю, коли він ішов вулицею, ніхто камінням не кидав, та й жаден постовий міліціонер не допустив би цього, але Ґулина несамовитість, його надмірність в почуттях, поведінці, вчинках викликала в одних посмішку, в інших подив.
Він страждав.
Пригноблений свідомістю своєї відповідальности перед людством, перед історією, перед Комітетом охорони пам'яток старовини. Перед тим людством, яке цікавиться і цінить мистецтво, бо на людство, яке до мистецтва було байдуже, він навряд чи вважав бодай і найменшою мірою.
| Далі (Розділ 4) | Зміст | |