|
Вернутися (Розділ 33) | Зміст | Далі (Розділ 35) | |
Я сів обличчям до ріки так, щоб соняшні промені падали прямо на мене.
Весняне сонце. Запах вологої землі. Вітер, що дме з ріки. Буденний день. Порожнеча. Самота.
Люди нашого покоління вже не бояться сонця. Ми не носимо головних убрань і не шукаємо в спеку холодка. В соняшний день ми не переходимо на сутінкову сторону вулиці, де холодок від кам'яниць ліг на розпечений брук.
Наші батьки уникали сонця, ми, навпаки, шукаємо його. Так довільно змінюються у людей уявлення про добро й зло, про корисність і шкоду, про бажане й небажане.
Чудесний краєвид, і так прикро, що тут бракує кави або принаймні стопки горілки, з чого б я теж охоче задовольнився. Ліворуч за балками, що перерізають берег, і ґранітом скель, що мене відразу наводять на думку про фйорди, Скандінавію й Линника,— починається місто. Зір пробігає оболонню вздовж ріки й досягає обрію.
Міст, зчеплений з кількох дужок, залізним мереживним коробком перекинений з берега на берег, звис у простороні, ніби залізна рейка, яку навмисно поклали, щоб аматори могли при нагоді виміряти точність свого уявлення про відстань.
Примруживши очі, крізь блакитну запону повітря я дивився на далеке золото потойбічного берега. Передо мною в усій могутності постає блакить Дніпра. Годі думати про турботи засідань, про хаотичну метушню безладних буднів. 3 споглядання неба, ріки, тиші в мене народжувалося почуття визволення, спокою й ясної, нічим не стурбованої радости.
Я цілком поринаю в споглядання глибокого сяйва, що ним у величній ясності виблискує Дніпро. Поволі усе, що не є цією синявою, зникає. В мені й довкола мене не лишається нічого, окрім враження від барви, сприйнятої в усій її суцільній і простій чистоті. Ніби якась коштовна рідина, барвисте світло впивається в мене. Так виникає переживання абстрактного замкненого в собі кольору. Барва, сама тільки барва, ізольована від усього, що не є нею.
Та поволі це почуття барви зникає, блідне кольор, зосереджене в собі почуття розпорошується. Я прокидаюсь від свого півзабуття.
...Вона прийшла сьогодні в сад простесенькою дівчинкою з ясним волоссям, підібраним червоною хустиною, в убранні, яке не складалося більше ніж з трьох приналежностей туалети. Поза сумнівом вона прийшла б і в звичайних балетках, білих з синьою габою по краю, якби високі закаблуки черевик не складали, зрештою, невід'ємної частини її особи.
— Я чудесно виспалася! — каже вона, — Я почуваю себе, немов новонароджене бебі або шістнадцятилітній підліток! Що б ви не казали, мій друже, але любов завжди оновлює жінку!
Любов!?. Вона каже про любов? Я прикушую боляче губу. 3 мене завжди був скептик. Чи вона говорить про справжнє почуття, чи тільки бавиться й дражнить мене? Я дивлюсь на неї, на її вузьке рожевосмугляве обличчя, на синяву її очей. Коли б я знав!..
Вона говорить про любов, і в мені прокидається гірке почуття ревности.
Кожна гра має свої правила. Гра в любов, як і гра в лявн-теніс. М'яч кинено, я мушу його відбити. 3 легким жартом я відповідаю:
— О, так! Любов оновлює жінку. Але не тільки любов. Ваша формула не зовсім повна. Я додав би: любов і вбрання.
Вона зводить вгору свої густі вії, позбавлені сьогодні жадної екстраваґантности. Вона ще не знає, як вона повинна поставитися до сказаного. Але я продовжую:
— Кожна зустріч з вами приносить мені вас такою, якою я ще вас не знав.
Вона відповідає в тон, але трохи сухо:
—Ви маєте рацію, в мене чималий вибір суконь!.. Як і кожна жінка, більше над усе я люблю театр для себе! Але що саме ви пропонуєте вибрати сьогодні?
— Мені здається, — кажу я, — в нас не дуже великий вибір: човен абож пісок на цьому березі. Чому ви волієте віддати перевагу?
— Якщо ви вмієте веслувати, то човну.
— Гаразд, — кажу, — хай буде човен!
В саду не збереглося старих дерев. Тільки внизу під кручею, коло пристані, де винаймали човни, росли, похилившись над рікою великі верби. Вони відбивались в лакованій воді, що зеленавим люстром простяглася вздовж берега.
Хитким містком ми пройшли до човнів. Ми мали достатній вибір. Старий дід, босий з мідяним хрестом на волосистих грудях, що супроводив нас, попросив у мене цигарки.
Ми вибрали довгий вузький білий човен. Ми виплили за течією з протоки, і я склав весла.
Ми були самотні. Течія нечутно несла нас по ріці. М'яка й ніжна синява огорнула нас.
Лариса казала дати їй цигарку.
Ми курили. На обрії в зелі дерев біліло кам'яне сяйво Линникової «Варязької церкви». Я розповідав Ларисі про Линника, про Петербурґ, про студентські роки, прожиті в Петербурзі, про Неву. Я порівнював Неву й Дніпро. Синяву Неви й синяву Дніпра.
— Там, — казав я, — блакить присмеречна й примарна. Вона як мариво. Білими ночами синява нерухомо дрімає над північною рікою, закутою в камінь. Як мені передати вам відсвіти цього безгучного світла? Вона непомітно тане в сутінках колон Зимового палацу. І в цій химерній синяві під нічним небом, запаленим сумнівним, неначе вигаданим світлом, я бачу п'яну постать людини, в якої срібло сивини вже торкнулося скроні. На кам'яних плитах містка, викресленого чітким циркулем геометра, п'яна людина стоїть, похитуючись. Театралізована постать фантаста, уданий Герман, що, охоплений одчаєм самоти, мріє не своїми мріями про любов жінки, закоханої не в нього.
Я дивлюсь в вічі Ларисі, вона дивиться на мене. Вона не каже нічого. Вона не питає мене нічого про Германа і про Лізу, про не-мрії Германа, про невизнання, й я не питаю її про любов жінки, закоханої не в мене!
Навкола нас легка, опрозорена сяйвом сонця мінлива синява. Небо й білі хмари відбиваються в воді, і немає ні неба, ні ріки, нічого, лише димчасті коливання блакиті.
Після павзи, після довгого, дуже довгого мовчання, що триває вічність, зовсім несподівано Лариса каже:
— Але ви помиляєтесь: Герман не був закоханий в Лізу. Ліза була закохана в Германа!
Вона мне недокурок і викидає його за борт човна, і течія несе з собою недокурену зм'яту цигарку з слідами на краю червоної фарби від жіночих уст.
| Далі (Розділ 35) | Зміст | |