словник | перекладачка | факти | тексти | програми
щодо | посилання | новини | гостьова книга | пошук
початок << тексти  << автор  << твір

Юрій ДОРОШЕНКО



Статті

Зміст





МОСКОВСЬКА ПАТРІАРХІЯ НА КУРЯЧИХ ЛАПКАХ,
АБО ПРОБЛЕМИ, ЯКІ РОСІЯ СТАВИТЬ "НА ПОПА" - 2



Лик другий: не будь неправдивим свідком на ближнього твого.

Про те, що майже кожен другий священик за комуністів кумував з місцевим відділом сумнозвісного в народі комітету, відомо давно. І чим далі людина просувалася церковно-ієрархічною драбиною, тим дрібнішали для безпартійних несвідомих дірочки в номенклатурному решеті. Десь перед архієреями воно перетворювалося в суцільну загорожу, через яку можна було перестрибнути лише за допомогою жердини - рекоменда-ції. І тут доводилося церковним кар'єристам стрибати знову... Але вже через власну совість. Бабуся, яка несла до сільського панотця свої гріхи, і не підозрювала, що між нею та Богом під час сповіді буде ще одна інституція, представники якої покарають судом земним.

"УМ" уже повідомляла, що в цих процесах не пас задніх і нинішній Патріарх Московський Алексій ІІ (Рідігер). Хоча сказати "не пас задніх" про владику Алексій та його "благочинну" діяльність на ниві державної безпеки - все одно, що на гру всесвітньо відомого шахіста Боббі Фішера відгукнувся: "Так собі грає малий". За інформацією Комісії Верховної Ради РФ, що встигла трохи зазирнути в далеко не святе минуле його святості, головними центрами діяльності КДБ СРСР під церковними "банями" були Християнська мирна конференція, яку впродовж багатьох років очолював владика та відділ внутрішніх церковних зв'язків. Цікаво, що співробітники української філії цієї організації після того, як митрополит УПЦ Філарет узяв курс на автокефалію, об'єднавшись з УАПЦ і створивши УПЦ КП, дременули саме під покров до митрополита Володимира (Сабодана). Аби більше прислужитися новому господареві, чекісти в рясах прихопили з собою архіви митрополії. Однак важко позаздрити й митрополиту Володимиру - йому сьогодні непереливки, адже батюшки, звикши нишпорити, роблять це з печерських глибин. Але об'єктом їхньої прискіпливої уваги став уже він. А замовник залишився той же - Москва.

Були, звичайно, такі, що покаялися, приміром, агент КДБ на псевдо "Араміс", який працював у відділі внутрішньо-церковних зносин перекладчем зі сторінок "Аргументів і фактів" за 1992 рік розповів про рівень інтеграції церковної та державної структури. Виявилося, що майже всі співробітники ВВЦЗ "працювали або на Московське ЦКДБ, або на союзне КДБ". Обов'язковими були звіти "про те, куди й коли заходили іноземці". Звіт подавався в 5 екземплярах, один із яких ішов на стіл голові ВВЦЗ (митрополиту Ювеналію - нині митрополит Крутицький і Коломенський), другий - у Раду у справах релігій, інші екземпляри передавалися безпосередньо до КДБ.

Досить цікавою є характеристика, яку створила Рада у справах релігій при Радміні СРСР у звіті ЦК КПРС за 1978 рік на своїх "підопічних". У документі найбільш позитивними для комуністів називаються ті архиєреї, які і на словах, і на ділі підтверджують не лише лояльність, але й патріотичність до соціалістичного суспільства, реально усвідомлюють, що наша держава не зацікавлена у піднятті ролі релігії та церкви в суспільстві, і розуміючи це, не проявляють особливої активності у розширенні впливу православ'я серед населення. До них можна віднести: Патріарха Пимена, митрополита Таллінського Алексія (нинішнього Патріарха Московського), митрополита Тульського Ювеналія (нині митрополита Крутицького та Коломенського), архієпископа Харківського Никодима. Цікаво, що до тодішнього митрополита Київського та Галицького Філарета Рада у справах релігій мала претензії - мовляв, замість того, аби підривати церкву, рветься до розширення її впливу, відзначається побожністю - ну куди це годиться для радянського владики? Інша справа - митрополит Алексій Рідігер...

18 березня 1996 року популярна естонська газета "Postimees" надрукувала матеріал "Тінь КДБ лягає на Патріарха Алексія". У статті використані звіти КДБ СРСР, що зберігаються у Державному архіві Естонської Республіки (це не у нас, де такі документи ще тримаються у страшному секреті). "Агент "Дроздов", - йдеться в звіті, - 1929 року народ-ження, священик православної церкви, з вищою освітою, кандидат богослів'я, досконало володіє російською, естонською та слабо німецькою мовами, завербований 28 лютого 1958 року на патріотичних почуттях для виявлення антирадянського елементу з числа православного духовенства, серед якого він має зв'язки, які для органів КДБ становлять оперативний інтерес. При вербуванні враховувалося в майбутньому (після закріплення на практичній роботі) висування його через існуючі можливості на посаду єпископа Таллінсь-кого й Естонського. За час співробітництва з органами КДБ "Дроздов" зарекомендував себе з позитивного боку, в явках акуратний, енергійний. До виконання наших завдань ставиться з зацікавленням і вже надав ряд матеріалів, що заслуговують на увагу".

"Порівнюючи біоргафічні дані А.М.Рідігера з цим матеріалом, важко засумніватися, що Патріарх Алексій ІІ і агент "Дроздов" - одна й та ж особа", - робить висновок у своїй книзі "Справжній лик Московської Патріархії" відомий дисидент священик Гліб Якунін.



Лик третій: не кради.

Аби не бути марнослівними, наведемо своєрідний за своєю незвичністю документ - звернення Патріарха Алексія ІІ до голови Держдуми Росії минулого скликання Івана Рибкіна з проханням посприяти у безмитному перевезенні під виглядом гуманітарної допомоги багатотонної партії курячих стегенець. "Замість того, щоб передати зароблені від комерційної діяльності гроші дитячим будинкам, інтернатам і притулкам, Патріархія за ці гроші у центрі Москви мурує храм Христа Спасителя (про який мова йтиме нижче). Іще й нахабно відхрещується від комерційної діяльності, зводячи все лише до рівня торгівлі хрестами, іконами та добровільних пожертв", - обурюється отець Гліб Якунін. "Подвиги" Московської Патріархії на бізнесовій ниві просто приголомшують - сама Патріархія, члени синоду виступають засновниками, членами правлінь або акціонерами сумнівних банків, підприємтсв з продажу дорогоцінних металів, нафти та інших далеко не церковних товарів, при цьому не вносячи жодної копійки або роблячи суто символічний внесок.

Сьогодні росіяни на екранах своїх телевізорів бачать у рекламі банку БІН іще одного "Льоню Голубкова" - Патріарха МП, який торгує своїм благословенням, немов фірмовим знаком.

Банк "Християнський", співзасновником якого виступив Відділ благодійності та християнського служіння Московського Патріархату, "по-християнськи" "кинув" своїх вкладників - переважно знедолених бабусь, які вносили до нього, вірячи в християнську порядність панотців, останню копійчину. (Тут принагідно варто згадати Український християнськмй банк, який теж із Божого благословіння "загнувся", правда, разом із цілою УАПЦ - Яреми).

Банк Храму Христа Спасителя засвітився на перекачуванні грошей збройним формуванням у Чечні та старанно фінансував друк чорносотенної літератури - тієї, що рябіє на розкладках у кафедральному соборі УПЦ МП в Києві - Трапезній церкві.

Минулого року, свідчить Якунін, Алексій ІІ без зайвої сором'язливості звернувся до уряду РФ з проханням виділити 650 тисяч тонн нафти для продажу за кордон. А прибуток від такої "церковної" операції зник. Останнім часом у Росії великого розголосу набувала ще й "тютюнова справа", коли Патріархія отримала право безмитного ввезення 50000 тонн тютюну - зрозуміло, оформивши це як гуманітарну допомогу. За інформацією російського Комітету захисту свободи совісті, прибуток від тютюново-горілчаної афери Московської Патріархії й посьогодні не виявлений, а це приблизно 1,2 трильйона російських рублів. За свідченнями бухгалтера МП, із рахунку банку, що підозрюється в участі у цій справі, на адресу патріархії не перераховано жодної копійки. За приблизними підрахунками, якщо б допомога Руській Православній Церкві дійшла за призначеннями, кожна єпархія, розташована на території Росії, отримала б близько 10 мільйонів доларів!

Нині ж у релігійній установі, що самоіменується РПЦ і розташована курячим стегенцям на сміх на вулиці Чистій, гроші є лише для того, аби придбати для Патріарха два броньованих ЗІЛи, й утримувати охорону, що вишиковується одесную "святійшого" навіть на кафедрі храму.



Храм Христа Спасителя - спасіння душі "нового росіянина".

Існує досить вульгарний, але точний щодо теми нашого матеріалу анекдот. Прийшов якось "новий росіянин" до крамниці, аби вибрати собі натільний хрестик. Подивився на найбільші золоті хрести та й звертається до продавця "Чи немає у вас іще більшого?" Той виніс йому великий метровий хрест з розп'яттям Спасителя. Глянув на нього "новий росіянин" і каже: "Вдвічі збільшити того гімнаста, що до нього прилип - прибрати, і я беру!"

Саме за такими стандартами мурується (язик не повертається сказати сьогодні - реставрується) храм Христа Спасителя. Бетонна новобудова, що зведена за підтримкою мера Москви Юрія Лужкова, аж нічого спільного не має з пам'яткою, зруйнованою 1931 року. За проектом "реконструкції" під вівтарем, головним місцем храму для молитв, має бути гараж на 600 місць, де ці місця в центрі Москви здаватимуть за валюту. "Цікаво, чи буде братися додаткова плата за автоматичне освячення іномарок, які в'їжджатимуть під вівтар?" - цікавиться борець із подібними нововведеннями, священик Гліб Якунін. Там, під святинею, розташуються заклади "для примирення душі й упокорення тіла" - ресторан, сауна, душові павільйони, конференц-зал, бізнес-центр... Із гаража "нових росіян" підніматимуть в ці установи 28 завезених із-за кордону ліфтів (вартість яких сягає 1,3 мільйона доларів). Один ліфт, для особливо поважних росіян, підніматиметься безпосередньо у вівтар!

Дай, Боже, аби з відродженням українських національних святинь (Успенського собору, Михайлівського Золотоверхого монастиря, церкви Богородиці Пирогощі) не трапилося подібного. Бо вже перший бетонний блок встигли замурувати у стіну Михайлівського монастиря...

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода" 25 січня 1997 року





ВИКИНУТІ З НОГІНСЬКОГО СОБОРУ УКРАЇНЦІ
животіють у семінарії на відшибі, де днями відключили воду, світло й тепло

Недавня конференція Дніпропетровської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату приверну-ла до себе чималу увагу. Насамперед тим, що її вів сам владика Адріан, чиє ім'я стало майже символічним після зухвалого розгрому російською владою Богоявленсь-кого собору у підмосковному Ногінську. Він з перших вуст розповів присутнім под-робиці тих нашумілих подій і зазначив, що остаточно перебазовується до Дніпро-петровська, де, як відомо, керує місцевою єпархією.

Звісно, марно і тут сподіватися на "рай божий" для Київського Патріархату. Численні факти протекціонізму щодо мос-ковської Церкви з боку місцевої влади вже набридли до нудоти. Тим відрадніше відзначати, що Київський Патріархат, хоч і з потугами, на ноги спинається. Поступово зростає кількість громад, більшає священиків і навіть будуються нові храми - зокрема, один з них невдовзі мусить з'явитися в самому Дніпропетров-ську. Це, звісно, викликає шалений спротив з боку московської Церкви, чиї прихильники часом вдаються до методів найбрутальні-ших, як-от розповсюдження листівок, щедро пересипаних лайкою.



Майже одночасно з цим повідомлен-ням нашого власкора Сергія Довгаля "УМ" отримала з недалекої Москви два докумен-ти, які стосуються сумновідомих ногінсь-ких подій. Щоправда, вони не мали адреси "Москва, Кремль...", а надійшли від цент-рального проводу Організації українсько-го національного руху міста Москви.

У надісланому зверненні діаспорної організації до міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка (копії направ-лені Президенту України Леоніду Кучмі і Патріархові Київському та всієї Руси-України Філаретові) засуджується "безді-яльність посольства України в РФ та його консуляту в справі захисту громадян України - священнослужителів Богоявлен-ського собору Ногінська". Виявляється, українці Москви повідомили в рідне посольство про штурм храму УПЦ КП уже 30 вересня, тобто наступного дня. Їх сподівання, що представники українського МЗС негайно кинуться допомагати вирі-шувати конфлікт цивілізованим шляхом, були марними. Оунівці московського руху 6 жовтня навіть не змогли потрапити на аудієнцію до віце-консула. За їхніми слова-ми, така бездіяльність амбасади не є винят-ком, бо вона "не звертає уваги на практич-но повну відсутність можливості в україн-ців РФ задовольняти хоч якісь національ-но-культурні, духовні потреби". Отож інте-реси української меншини в Росії просто ігноруються. Попри риторичне запитання "тож чиї інтереси це посольство представ-ляє та захищає" центральний провід орга-нізації вимагає зняти з посад посла Воло-димира Федорова, консула Дмитра Кома-рова, радника посла з питань культури Віталія Крикуненка та, на додачу, третього секретаря Юрія Кононенка.

Помилувати чи рубати (і в якій кіль-кості) дипломатичні голови - це гамлетів-ське питання доведеться вирішувати на перервах між головуванням в ООН ке-рівнику зовнішньополітичного відомства. Саме панові Удовенку оцінювати відвер-тість свого підопічного (до речі, нещодав-но призначеного) консула Дмитра Комаро-ва. Архиєпископ Адріан і парафіяни храму й понині згадують зустріч з ним, яка відбулася 10 жовтня. Тоді пан Комаров на порозі амбасади в офіційній формі заявив, що питання та всі проблеми повинні вирішуватися в народному суді Московсь-кої області, а не в посольстві України, та відмовився далі розмовляти з людьми.

Щоправда, було б гріхом однозначно четвертувати МЗС України за ногінську справу. Ніде правди діти - були тут, попри політичну сплячку, й прориви. Так, по-сольство оперативно поінформувало Київ про ситуацію. А той взагалі перестрибнув самого себе, і коли працівники російського посольства в Києві обурилися пікетами, які виставили під його стінами українці, висловив усього-на-всього "жаль". Хоча міг би, як молодший брат (і що траплялося не раз до цього), і вибачитися. Пізніше українське Міністерство закордонних справ у північну столицю надіслало не просто протест, а ноту з закликом повер-нути УПЦ КП храм та інші приміщення, захоплені в Ногінську. Це, погодьтеся, прогрес. Інша справа, що до наших петицій дослухалися так само, як "годова-на свиня милується співом солов'я".

Додатком до вищезгаданого є звер-нення конференції українських організацій московського регіону до Ради Європи. "Ми звертаємо до Ради Європи з прохан-ням вплинути на російську владу, щоб вона припинила розбій у ногінському Бо-гоявленському соборі і повернула рухоме та нерухоме майно собору його справж-ньому власникові - Православній громаді Київського Патріархату. Ми просимо Раду Європи допомогти українським громадам у Російській Федерації вирішити проблему забезпечення потреб національно-культур-ного та релігійного життя", - йдеться в спільному листі українських організацій Московщини.

Ми зв'язалися з архиєпископом Адрі-аном, який знову перебуває в Ногінську. Віруючі УПЦ КП розташувалися в примі-щенні семінарії (колишній казармі). За його словами, найближчим часом очіку-ється захоплення і семінарії доблесними російськими правоохоронцями, адже на то є благословення Московської Патріархії, а влада завчасно відключила воду, електро-енергію і ось днями - опалення. Таким чи-ном, усе готово, аби остаточно поставити крапку на російській свободі незрозумілої української совісті.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
9 грудня 1997 року





ПАТРІАРШЕ РАНДЕВУ

Алексія та Варфоломея на території України ще раз засвідчує, "хто є ху" в українському православ'ї.

Сьогодні остаточно розвіюються сумніви у тому, чи відбудеться "зустріч на Ельбі" Патріархів Вселенського та Московського. Вона відбудеться. Докона-ність цього факту зайве засвідчує, хто грає першу скрипку у вирішенні українських релігійних проблем.

Релігійною "Ельбою" стала націо-нальна строката Одеса. Туди ще у суботу прибув Московський Патріарх Алексій. (Цікаво, що візит Патріарха в Україну названо першим, навіть попри те, що московський святитель щоліта ніжиться на дачі-резиденції під палючим одеським сонцем).

Святійший, тільки-но зійшовши з трапа, зразу ж заходився утверджувати свій статус: "Одеська єпархія - це 61-ша єпархія Московського Патріархату, яку я відвідую за 7 років свого патріаршого служіння". (Мовляв, знайте, хто в хаті господар. Довго наш незваний гість не міг спромогтися на "пасторську" подорож, і ось тільки-но приїхав, як зразу ж звів нанівець усю п'ятирічну ідеологічну працю своїх підлеглих - Володимира Сабодана з компанією. Тобто незалежність УПЦ МП така ж примарна, як і ранковий туман).

Загалом російська простота з Алексія просто била через край: "Дуже хотілося б, щоб розкол, який сьогодні важким тягарем лягає на православних віруючих України, був з часом подоланий, і навколо блажен-ного митрополита Володимира об'єднали-ся люди, які сьогодні ще під надуманими мотивами ухиляються від єднання з єди-ною матір'ю-церквою". Таким чином всі прагнення українського народу мати неза-лежну Помісну Православну Церкву є лише "надуманими мотивами", а Російська Православна Церква для УПЦ завжди му-сить бути матір'ю-церквою. Виходить, що Московський Патріарх з висоти своєї вели-кодержавності підклав своєму "брату мен-шому" митрополиту Володимиру свиню, яку за негативним впливом на українське суспільство можна порівняти хіба що з анафемізуванням Патріарха Філарета. Ма-буть, підігрітий церковним кагором (роз-питим з нагоди зустрічі), московський сергіанський лідер Алексій навіть заува-жив, що "ми надали повну автономію УПЦ для вирішення внутрішніх питань. Зв'язок УПЦ з Московським Патріархом лише духовний", а далі наголосив: "Пору-шити його неможливо". Отож його пред-ставнику в Україні митрополиту Володи-миру залишилося лише нижче схилити голову у покорі та "не роптать".

У понеділок спритний Патріарх зустрівся з головою Одеської облдерж-адміністрації Русланом Боделаном і палким симпатиком Народного руху, мером Одеси Едуардом Гурвіцем. Там обидва господарники виторгували в Патріарха зізнання, що "Московська Патріархія не претендує ні на яке майно в Україні - це надбання УПЦ і її народу". Попри це, як зазначено у програмі церковних "міжсобойчиків", Патріархи Московський та Вселенський здибаються у синодальній залі патріаршої резиденції. Постає досить пікантне запитання: чому це в українському місті Одесі знаходиться резиденція Патріарха Російської Право-славної Церкви, та ще й із синодальною залою? У перекладі ситуації на світську мову це виглядало б так, якби в Одесі розташовувалися постійні комісії Держдуми Росії.

Натягнувши на себе майже овечу шкіру, Алексій здивувався, що Московсь-кому Патріарху закидають посягання на суверенітет України. І справді, чого б це? Виходить така собі пісенька про людей бідних, не місцевих, "сиріт казанських".

Іншою, окремою темною в цих одеських "сидіннях" є участь Вселенського Патріарха Варфоломея. Загальновідомо, що, маючи свою резиденцію в Стамбулі (екс-Константинополі) та всього жменьку віруючих, він знаходиться нині немов на гарячій пательні. Наобіцявши українцям визнати їх автокефалію за умов об'єднання православ'я, нині він озирається на Москву. Обпікшись на приєднанні Естон-ської Церкви й Української Православної Церкви в США під свій омофор, тепер дмухає й на будь-яку згадку, де українська церква фігурує без Московського Патріархату.

Останнім часом великий скандал ви-ник навколо листа Патріарха Константино-польського до свого московського колеги Алексія. В листі, зокрема, Варфоломей запевняє Московського Патріарха, що прийом УПЦ США під омофор Констан-тинополя буде корисним для стосунків російської церкви з віруючими України. При цьому українська діаспорська церква втрачає можливість контактувати з Київським Патріархом і Ко.

Лист засвідчує, що діаспорянські владики купилися на прийняття під вселенське крило та фактично звели на пшик всю багатолітню незалежницьку роботу Патріарха Мстислава Скрипника. "Підставивши" своїх братів в Україні, вони й самі заклали церковне майно українців за кордоном під можливість переведення у власність Константинополя. Отримавши ласий діаспорний шматок, Патріарх Варфоломей віддав православну Україну Московському Патріарху. Такий собі церковний пакт "Молотова-Рібентропа".

Тепер в Одесі Варфоломей демонст-руватиме дружні стосунки з "єдино-канонічниками". Відвідини Ялти та тепло-хід "Елеферіос Венізелос" мусять стати символом релігійних перемог Москви, її філіала - УПЦ МП. Характерно, що після Одеси Патріарх Варфоломей полетить до США, аби владнати антивселенські настрої, які активно поширюються в пастві УПЦ США, насильно переведеній ієрарха-ми під крило Константинополя.

Попри все це, зустріч на зовнішньо-релігійному рівні у напрямку "Констан-тинополь - Одеса - Москва" не принесе ба-жаного для організаторів результату. Синдром філаретівської анафеми (після чого Київський Патріархат лише посилив-ся) може подіяти знову. Воно й не дивно, що внутрішньоукраїнські справи вирі-шують представники інших держав, а УПЦ МП буде лише заземленням на територі-альний грунт. Корабель кризи вітчизняно-го православ'я ще більше розгойдується.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
24 вересня 1997 року





Першоієрарх Білоруської Автокефальної Православної Церкви Ізяслав:
У НЕЗАЛЕЖНІЙ ДЕРЖАВІ ЦЕРКВА НЕ ПОВИННА МАТИ ЗВЕРХНИКІВ

Ще з царських часів і до сьогодні Москва керує церковними справами у Білорусії в своїх інтересах. Наша церква не повинна мати такого зверхника. Головне, щоб існувала незалежна держава, в якій було б керівництво, здатне відстоювати національні інтереси. БАПЦ вважає за її права та моральний обов'язок не тільки наставляти на праведне життя людей, але й супротивитися окупації Білорусі чужою скорумпованою церквою.

- Під час вашого перебувння у Києві, напевно, обговорювалися проблеми тісні-шої співпраці між УПЦ КП і БАПЦ?

- Так, окрім спільної заяви, яку я підписав із патріархом Філаретом, ми маємо ряд конкретних домовленостей. Я, наприклад, не можу часто приїжджати з Нью-Йорку сюди, аби рукополагати священиків для Білорусі, тому ми домовилися, що це робитиме архієпископ УПЦ КП владика Серафим за нашою характеристикою. Молоді хлопці з Білорусі тепер будуть навчатися в духовних учили-щах, семінаріях, академії Київського Патрі-архату. Для нас сьогодні найважливішим є підготовка кадрів.

Стосовно ж узагалі наших стосунків, то вони досить давно розвиваються як-найкраще. Маємо молитвне єднання з двома частками української церкви УПЦ КП і церквами діаспори.

- Що ви думаєте стосовно невизнання ваших церков Вселенським Патріархом?

- Частина української православної церкви в діаспорі пішла під юрисдикцію Константинопольського Патріархату. Ми зберігаємо з ними дружні та партнерські стосунки. Тут треба зазначити, що визнання автокефалії спирається насам-перед на державнотериторіальний прин-цип, який передбачає ліквідацію з право-славної спільноти корумпованих церков, недопущення цькування ними національ-них церков. За відсутності таких умов в Україні та Білорусі є церкви, які, дякуючи гвалту, за підтримки світської влади тримають сусідні народи у духовному та фізичному рабстві, а потім ще й хваляться своєю "канонічністю".

- Як би ви могли оцінити перспекти-ви об'єднання українського православ'я?

- Думаю, що це трапиться тоді, коли церква стане на правдивий релігійний грунт. Зростання авторитету церкви може стати тим вогником, до якого потягнутся як священики так і паства. Переконаний, що цей процес уже почався. Одним словом, треба починати з середини. Існує ще й політичний момент. Коли люди побачать, що державна влада виступає за єдину Помісну Церкву, то тоді вони теж підтримають зрушення. Тоді проблема Московського Патріарха зникне сама собою. Поки ви маєте незалежність, можна вірити в це об'єднання.

- Існує теза, що об'єднання нашого православ'я відбулося б швидше без Патріарха Філарета. Як ви оцінюєте його постать?

- На мою думку, Святійший Патріарх Філарет є найкращим кандидатом, аби бути на чолі національної церкви. Наприк-лад, коли церквою керує слаба, стара людина, то відповідно й результати є поганими. Уся критика походить від ворогів української церкви, вони хочуть усунути таку сильну постать, як патріарх Філарет, поставити слабку людину й тим користуватися. Для вирішальних дій завжди необхідно мати сильні особистості.

Схоже, що добрі та приязні стосун-ки справді будуть таким собі кілком у широкому горлі РПЦ. "наше канонічне буття грунтується на 34 Апостольському правилі, непорушних приписах святих канонів, які установлюють, що "устрій церковних справ повинен відповідати політичним і громадським формам" (ка-нон 17 IV Вселенського собору, а також канон 38 VІ Вселенського собору) й апофегмі Святійшого Вселенського Патріарха Фотія - "прийняти, що права, які торкаються церковних справ, а особли-во справ парафій, повинні відповідати політичним і адміністративним перемі-нам", - наголошують представники Укра-їнської та Білоруської церков. Вони констатують, що нині певна частина їхніх вірних протиправно знаходиться в адміністративній і канонічній підлеглості закордонного духовного центру - Москов-ського Патріархату. Вони урочисто заявили про непорушність положень патріаршого та синодально-канонічного томосу Вселенської Константинопольсь-кої Патріархії від 13 листопада 1924 року, скріпленого підписом блаженної пам'яті Патріарха Григорія, де написано, що "перше відділення від нашого престолу Київської митрополії та залежних від неї православних митрополій Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до святої Московської церкви наступило не за приписами канонічних правил...". Сьогодні про згаданий томос мало знають навіть ті, хто цікавиться міжрелігійними сто-сунками. Особливо добре "забувають" цей історичний факт сучасні "канонічники" гнізда сабоданівського.

Підписавши спільну заяву, православ-ні церкви проголосили, що лише УПЦ КП і БАПЦ, як національні Помісні Церкви двох народів мають право репрезентувати перед світом православні пастви своїх держав. Сумнівно, що така теза набуде найближчим часом реального підгрунтя, але зближення двох церков і розвій Білору-ської може суттєво вплинути на право-славну ситуацію на території східних слов'ян. Хоча це, за великим рахунком, залежатиме від тривалості лукашен-ківського режиму в Білорусі та бажання української влади відстоювати права національної церкви. Але це вже тема окремого матеріалу.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
16 вересня 1997 року





НЕВЖЕ 2000-річчя ХРИСТИЯНСТВА БУВАЄ ТАК ЧАСТО,
ЩО МОЖНА ЗРИВАТИ ПІДГОТОВКУ ДО ВІДЗНАЧЕННЯ ЮВІЛЕЮ?

"Диявольською справою" назвав Київський Патріарх Філарет перешкоди з боку деяких державних органів у підготов-ці Всеукраїнської міжнародної християнсь-кої Асамблеї "Заповідь нову даю вам: лю-біть один одного", присвяченої 2000-річчю Різдва Христового. Доля цього заходу за-галом на диво складна. Спочатку він нази-вався конференцією, що мала відбутися в грудні минулого року під патронатом держави. Тоді урядовий комітет чомусь вирішив, що ця конференція не сприятиме злагоді в суспільстві та відмовився від її проведення. Таку абсурдну мотивацію не прийняв Церковно-громадський комітет з підготовки до святкування 2000-річного ювілею та взяв на власні суспільні плечі те, що виявилося затяжким для держави.

Дата проведення Асамблеї була виз-начена організаторами ще з осені минуло-го року - 17-18 лютого 1998 року. З того часу члени церковного комітету, засукав-ши свої громадські рукава, безперестанно працювали над підготовкою до її прове-дення. Ще б пак, 2000-річний ювілей християнства буває не так вже й часто, а тому відзначити його необхідно належно. Для цього вже була спеціально створена програма заходів, які включала б Асамб-лея. Сплановано вісім "круглих столів", на яких науковці, громадські діячі повинні об-говорити роль християнства та духовності в суспільному, науковому житті, питання взаємостосунків між Церквою та держа-вою, єдності українського православ'я. Крім пленарних засідань і роботи у секціях, у Національній філармонії України мусить пройти урочистий святковий кон-церт. Запрошені закордонні гості, глави всіх християнських Церков і конфесій. Уже дали згоду взяти участь у роботі міжнарод-ної християнської Асамблеї представники УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ, РКЦ, Болгарської Православної Церкви, майже всіх протес-тантських конфесій. Окрім дати, організа-тори зразу ж визначилися з місцем прове-дення - Український дім. Якраз тут і поча-лися проблеми.

Виявляється, не всім до вподоби ця, здавалося б, Богоугодна справа. У пожеж-ному порядку, на день проведення Асамб-леї Український центр економічних і полі-тичних досліджень почав скликати гро-мадськість на "круглий стіл" "Релігія і вла-да: напередодні виборів - 98". Розрахунок простий - слід якщо не перешкодити Асамблеї, то хоча б відтягнути людей.

Туди ж підпрягся й голова Держком-релігії Віктор Бондаренко, активіст ХДПУ Журавського (Бондаренко, щоправда, біль-ше тяжіє до свого сусіда по офісу в Києві - опального християн-демократа Валерія Бабича). Бондаренко раптово вирішив на ці ж самі числа зібрати Всеукраїнську Раду Церков. Швидше за все, Віктору Дмитро-вичу печуть не так питання стосунків між Церквами та державою, як любов до "ка-нонічних" конфесій. Бо проведення цер-ковно-громадським комітетом християнсь-кої Асамблеї (що пройде під знаком України, християнства та прагнення до єдиної Помісної Православної Церкви) є жменею солі на проросійську рану УПЦ Московського Патріархату. Як би там не було, а на дії голови Держкомрелігії багато хто з організаторів зауважує: куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею.

Останньою ложкою дьогтю до підго-товки ювілею Христа стали проблеми з приміщенням. Раптом, попри домовле-ність, Український дім уряд вирішив відда-ти ветеранам. Це рішення підсунули само-му Прем'єр-міністру, таким чином підста-вивши його, бо Валерій Пустовойтенко ні сном, ні духом не підозрював, який захід зривається.

Найцікавіше - чиновницька братія, запобігливо тичучи палиці в колеса Між-народної християнської конференції, підставила ногу ще й Президенту. Виявляється, що принцип "партія сказала "треба", комсомол відповів - "зробимо" тут ні до чого. Як стало відомо з розмови голови оргкомітету Патріарха Київського Філарета з Леонідом Кучмою, останній не лише не ініціював жодних перешкод цій святій справі, але й пообіцяв її особисто підтримати.

Що й казати, дивною є ситуація в на-шій країні, коли ми настільки заклопотані майбутніми виборами, що вже не помічає-мо третього тисячоліття, а ще гірше - на-магаємося використати його в своїх інте-ресах, підпорядковуючи тимчасовим полі-тичним амбіціям. Навіть у двері майбут-нього століття дехто намагається увійти задом, повернувшись обличчям на північ.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
17 лютого 1998 року





ХРЕСТОМ І МАНДАТОМ
АЛЬОШІ-ПОПОВИЧІ В БИТВІ
ЗА ПАРЛАМЕНТ

(подається в скороченні)



Батюшко наш, єси в парламентах

Останні кілька місяців вітчизняні політологи науково обсмоктують цікаве суспільне явище - кандидатський склад до нового українського парламенту. Що й ка-зати, роботи тут для енергійних дослідни-ків хоч відбавляй. Принаймні з'єднаними силами тих, чиє ім'я гордо вдруковане в партійний список, і тих, хто впевнено вис-тавляв свою кандидатуру на мажоритарному окрузі, можна побудувати ще один БАМ. Дехто навіть схильний вважати цю хвилю політичної активності феноменом, а те крити нічим: вона (хвиля) винесла на поверх-ню соціальний зріз населення України.

У даному матеріалі у всіх цих проце-сах цікавить участь у виборах до Верховної Ради такого стану, як духовенство та ставлен-ня конфесій до походу Церкви за владою.

Важливість Церкви в цих виборчих перегонах переоцінити важко. За всіма соціологічними опитуваннями, наш втом-лений і розчарований народ найбільше з усіх інституцій довіряє церкві та війську. За соціологічним опитуванням, проведеним Київським міжнародним інститутом со-ціології та кафедрою соціології НАУКМА, Церкві повністю довіряють 27,6 відсотка українців (це в той час, коли Верховній Раді вірять всього 3,1 відсотка, а Адмініст-рації Президента - 2,7 відсотка). Такий ви-сокий рейтинг популярності змушує полі-тиків заручатися підтримкою служителів культів, а останнім - виставляти свої вимо-ги. Дехто ж просто планує з вівтаря пере-нестися до будинку на Грушевського, навіть не підозрюючи, що требник і бюд-жет держави, як і кнопка для голосування та кадило, - трохи різні речі.

Розуміючи важливість релігійної "конячки", Павло Лазаренко, приміром, братається з харизматами, партія регіо-нального відродження бере в свій список на друге місце намісника Лаври, а Віталій Журавський намагається поніжитися на передвиборчому піску в променях попу-лярності Папи Римського. Попри все це, питання: "Чи буде користь державі та церквам від того, що священики підуть у політику?" так і залишається відкритим. Та, не доведи Боже, вакантні місця біля вівтарів почнуть займати світські політики.



Який Саввін така і слава

Українська історія останнього мітин-гово-декларативного періоду має на своїх сторінках досить сумний приклад відвер-того депутатствування особи в рясі. Тоді в найвищому законодавчому органі возсідав нинішній митрополит Одеський і Ізмаїль-ський УПЦ Московського Патріархату Агафангел (Саввін). Саме він пізніше став прототипом одного з героїв роману "Ор-да" Романа Іваничука. В книжці "Благо-слови, душе моя, Господа" письменник цілу сторінку виділив спогадам про свого колегу в першому демократичному парла-менті - про цього "кагебіста в рясі, за повелінням якого знищено, ніби в часи середньовічних відьомських полювань, безцінний орган у вінницькому Домінікан-ському костьолі, заходами Московського Патріархату перейменованого на Преобра-женський собор".

Якось депутат Ярослав Кендзьор, котрий майже ніколи не розлучається з відеокамерою, зняв з балкона і передав потім по телебаченню цікаву сцену: сидить собі на засіданні ВР "його преосвященст-во" й рахує гроші - складає в рівні стосики карбованець до карбованця, троячку до троячки, десятку до десятки - ось тобі весь духовний світ народного депутата в мит-рополичому облаченні! Ще, бувало, ловив його Кендзьор на гарячому: останнього тижня великого посту Агафангел з компа-нією пив у ресторані коньяк і закушував бужениною. "Ваше преосвященство, - вигукнув вражений колега-депутат, - нині ж страсний четвер!". "Для прохвоста нету поста!" - відрубав підпилий митрополит.

Отож, як бачимо, всі, кому випало бачити московського владику з депутатсь-ким значком на рясі та мандатом у руці, не надто розводилися про його якісь реальні справи або хоча б пропозиції у ВР. Тому і доводиться Роману Іваничукові згадувати тільки характерне: "Я зіткнувся з Агафан-гелом на першій сесії, коли він, високий служитель Церкви, продекламував з трибу-ни панегірик войовничому атеїстові Воло-димиру Івашкові і облив брудом греко-ка-толицьку Церкву. Після мого виступу про-ти Агафангела, народ, який день у день обступав Верховну Раду, прозвав його Юдою. Повертається митрополит - у чор-ній рясі й білому клобуку з пелериною - з обіду і ніяк йому не обминути людського стовписька, який скандує: "Юда, Юда, Юда!", а він хреститься і огризається вголос: "Это царство хама, ... твою мать!".



Який кандидат, такий і "приход"

Ми навмисно докладно зупинялися на постаті Агафангела та його чудернаць-ких походеньках, бо Україна має шанс отримати ще одного батюшку-мандато-носця. На його роль претендує єпископ Білоцерківський і Богуславський УПЦ Московського Патріархату Серафим. У миру він більше відомий під ім'ям Василя Федоровича Залізницького. Напевно, у кожному парламенті повинні бути свої ви-нятки... До Верховної Ради України єпис-коп збирається стрибнути через вибори в одномандатному окрузі. Особливо потріб-ної приткості та впевненості надало йому нагородження відзнакою Президента України "За заслуги" (ІІІ ступеня), а жердиною, яка повинна підштовхнути кволе політичне тіло Серафима, є особиста дружба з губер-натором Київщини Засухою. Ці змагання, подейкують, відбуватимуться на дивовиж-но сприятливому фінансовому грунті. Оскільки спершу мова зайшла про вису-ванців української філії РПЦ, то просто гріх не згадати Петра Дмитровича Лебедя. В церковних колах він фігурує як єпископ Вишгородський УПЦ МП Павло, намісник Києво-Печерської лаври. Його ініціали зразу ж підпирають ім'я мера Донецька Володимира Рибака в партійному списку створеної "під вибори" Партії регіонально-го відродження України. До речі, у цьому ж реєстрі є представник УПЦ МП у Вер-ховній Раді Георгій Сальчук з Рівненщини. Сама ж ПРВУ відокремлює себе з-поміж інших саме своєю орієнтацією на Москов-ську Патріархію. Чи не наберуться у сесій-ній залі гріха московські батюшки? Утім, конкуренти можуть тішитися з того, що навряд чи цей патрійний "приход" перейде через 4-відсотковий бар'єр і стане суб'єк-том законотворчого процесу. Для цього одного, та ще й кривого, коника московсь-кої канонічності замало.

Якось, даючи інтерв'ю одній малоти-ражній київській газеті, митрополит УПЦ МП Володимир Сабодан наголосив на двох речах. По-перше, на тому, що "нас-тупні вибори неможливо ігнорувати", а по-друге, "звинувачення його Церкви у спілці з лівими є безпідставними". Ми вже бачи-ли, як активно взялися за вибори батюшки з МП, і навіть не згадуємо про те, що нині церковні амвони перетворилися в агітацій-ні майданчики, де лобіюються інтереси потрібних кандидатів. А от стосовно змич-ки між сабоданівською релігійною струк-турою та лівими хотіли б дещо додати. Хіба не особисто митрополит Володимир під час візиту до України Зюганова та Риж-кова вітав всю цю комуністичну "тусовку" у себе в лаврі? Чи, може, російські кому-ністичні лідери приїжджали просити про-щення перед українськими печерськими святими?

Набагато цікавіша ситуація з Україн-ською Православною Церквою Київського Патріархату. Попри всі закиди у надмірній політизації, вона обмежилася лише заява-ми Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета про загальну підтримку кандидатів від центристських і правоцент-ристських демократичних партій кандида-тів. Ось як пояснює свою позицію предс-тоятель УПЦ КП: "Ми переконані, що єпископи не повинні бути депутатами Вер-ховної ради. Адже всім відомо, що в пар-ламенті повинні бути фахівці та люди, що мають можливість брати активну участь у законотворчому процесі. Єпископи, мит-рополити є архипастирями Церкви, і саме на це вчилися та до цього були покликані Богом. Їхня присутність у законотворчому органі країни навряд чи позитивно позна-читься на його професіоналізмі і продук-тивності. Виходячи з цих позицій, ми вирі-шили не благословляти на висування їх кандидатур у народні депутати. Також варто пам'ятати, що якщо єпископ буде працювати на постійній основі в парламен-ті, то у нього не залишатиметься часу на роботу в єпархії, а це, в свою чергу, може навіть ослабити Церкву. Єпископ повинен сидіти на своїй кафедрі, а не в депутатсь-кому кріслі. Оскільки депутати місцевих рад не збираються часто та не переванта-жені роботою, то ми не проти, коли народ висуває окремих священиків у ці структури"

Чи не боїться Патріарх Філарет, що ініціативу перехоплять інші, наприклад протестанти, і утворять у ВР своє лобі? Ні. Він "сумнівається, що багато протестантів потраплять до парламенту, бо, за всіма соціологічними опитуваннями, вони не користуються дуже великою прихильністю народу".

І ще одне запитання до Патріарха Філарета, повертаючись до "першооснов": "Коли Агафангел був депутатом, ви були предстоятелем цієї Церкви. Чи була тоді якась конкретна користь для церкви від свого депутата?". "Він сидів там білою вороною та для Церкви нічого не робив. Лише один раз виступив, і то разом з комуністами, а потім казав, що це його лихий поплутав. Мені теж у той час пропонувати іти в депутати, я відповів, що маю свою справу та буду займатися Церквою", - резюмував Патріарх.



Замість слова "амінь"

Аналіз поведінки церков відверто демонструє, що у розбурханому суспільно-політичному морі, коли дмуть виборчі вітри, сподіватися, що конфесійні кораблі, яхти та човники залишаться в спокої, що-найменше наївно. Особливо, коли навіть "черговий маяка" - голова Держкомрелігії Віктор Бондаренко - і той дременув на оманливому плоту у вигляді партійного списку ХДПУ Журавського. Вже нині зро-зуміло, що він навряд чи побачить парла-ментський берег, і навіть є сумніви, чи зможе пан Бондаренко після цього трима-ти релігійний "ліхтар" (адже за ним це не раз помічалося, але він з особливою лю-бов'ю підсвічував Московському Патріар-хату). До речі, за офіційною статистикою Центрвиборчкому, у передвиборче море вийшов аж 21 служитель культу.

Іншим цікавим моментом у цій ситуа-ції є те, що кілька партій і блоків, які не ли-ше назвою, але й програмою агітують "за Бога", у своєму списку не мають жодного священика або хоча б наближеної до Церк-ви особи. Характерно, що Московський Патріархат, що прикидався аполітичним, вийшов з печер і делегував своїх представ-ників у владу. Спеціалісти це пояснюють тим, що УПЦ МП стурбована розгортан-ням політичних подій і з побоюванням дивиться на своє майбутнє. Можливо, така поведінка сабоданівських панотців швид-ше пов'язана з президентським виборами.

Навряд чи їм додало впевненості в собі соціологічне опитування, проведене наприкінці минулого року силами Київсь-кого міжнародного інституту соціології. На запитання: "До якої Церкви ви належи-те?" лише 6 відсотків громадян України не на папері, а на власне переконання відпо-віли: "УПЦ Московського Патріархату". За українську Греко-Католицьку Церкву висловилося 7, а за УПЦ Київського Патрі-архату - 23,3 відсотка. Наведена інформа-ція, схоже, вплине на поведінку політиків, які нині намагаються визначити конфесій-них "конячок", на які варто робити серйозні виборчі ставки.

Юрій Дорошенко
газета "Україна молода",
5 березня 1998 року





"ВЕЛИКЕ БІЛЕ БРАТСТВО" ПОВЕРТАЄТЬСЯ
Хто знову тягне на арену
"живого бога" Марію Деві Христос?

До Управління у справах релігій Київської держадміністрації нещодавно надійшли документи на реєстрацію так званого "Великого білого братства". Владі не позаздриш: поки вона напружує всі свої зусилля, аби виштовхати у візові двері приблудного нігерійського пастора з його харизматичним словом і комерційною вірою, через українське реєстраційне вікно вже лізе примарна постать сумновідомого "Братства" імені Марії Деві Христос.

Так, "групи підтримки" нейтралізова-ної майже п'ять років тому секти зараз з'я-вилися ледь не на всьому пострадянському просторі. Їхнє псевдобожественне завиван-ня під гітару в підземних переходах Києва вже стало звичним. Колеги-журналісти, які їздили слідкувати за виборами Олександра Лебедя в Красноярськ, відзначають відрод-ження "Білого братства" й у далекому Сибіру.

"Живий бог" Марина Цвигун, відси-дівши частину строку в жіночій колонії, вийшла на свободу наприкінці минулого літа. І за деякими даними, - одразу в звичне "підпілля". Є підстави вважати, що ініціатори відновлення секти діють саме через неї. Принаймні розжалуваний Марією-Мариною з "іоанів хрестителів" її колишній чоловік Кривоногов "хаватиме зону" року до 2000-го.

Нагадаємо, що ця неорелігійна секта 1993 року уславилася своїми екстремістсь-кими діями біля Софійського собору в Києві. Тоді постраждала не тільки націо-нальна українська унікальна святиня, пам'ятка історії, але й психіка сотень чле-нів тоталітарної секти - переважно моло-дих осіб, які зусиллями Юрія Кривоногова та Марини Цвигун перетворилися на таких собі "зомбі". Кібернетик Кривоногов рука-ми периферійної журналістки Цвигун не без допомоги іноземних служб приготував релігійний вінегрет. Складовими ідеї "Біло-го братства" були запозичення із стародав-ньої ведичної релігії, буддизму, кришнаїз-му, християнства, майстерно зліплені за допомогою науковоподібних термінів. Напевно, багато хто ще пам'ятає очманілих від релігійного екстазу юнаків і дівчат, які у кожному переході пропагували своїх живих божків - Марію Деві Христос і Іоана Свамі. Принаймні розтиражована, добре виконана поліграфічно листівка з парсу-ною Цвигун у комічному балахоні з костуром відома всім.

У 1993 році, як і слід було очікувати, обіцяний кінець світу не відбувся, якщо не брати до уваги хуліганські дії, за які Марина Цвигун з Юрієм Кривоноговим і всім керівним "іконостасом" за рішенням суду загриміли до в'язниці. Поки "святі" грішники за ґратами нарікали на неспра-ведливість світу цього, батьки постражда-лих братчиків намагалися повернути своїх дітей до нормального життя. Терміну й умов ув'язнення вистачило на те, аби Ма-рина Цвигун звинуватила свого чоловіка Кривоногова (екс-Іоанна Хрестителя) у тоталітаризмі та вирішила "богувати" в своєму "Юсмалосі" особисто.

Але нині найцікавішим моментом у всій цій історії є те, що до неї підпряглося ще й Управління Верховного комісаріату ООН з прав людини. На початку цього року воно направило до українського Мі-ністерства закордонних справ ноту протес-ту: мовляв, у нас порушуються права лю-дини. Занадто спостережливі за "чужими тарілками" оонівці вважають, що "понад сім років уряд України бореться з прихиль-никами Міжнародної церкви "Великого Білого братства"... Їх дискредитують у за-собах масової інформації, їхні переконання оголошуються антизаконними. Саме зав-дяки сфабрикованій з порушенням закону справі були засуджені до тюремного ув'язнення духовний учитель "Білого братства" Марія Деві Христос (Цвигун), Кривоногов та інші". Кінець цитати.

За нашими спостереженнями, пиль-ному комісарові ліпше було б не встрявати в українські внутрішні справи, бо навряд чи він є більшим знавцем українських законів, ніж Верховний суд України. До того ж, стає незрозумілим, а хто відстою-ватиме права тих людей, які постраждали від психічного втручання в їхню свідо-мість. Отож, можливо, було б краще, аби управління ООН більше приділяло уваги утискам таких структур, як, приміром, японське "АУМ сенрикьо", бо від подібних протестів у людей на запитання: "А чи не підтримували життєдіяльність "Білого братства" з-за кордону?" виникають хоч і дивовижні, але цілком логічні припущення

Не оминуло можливості вставити у справу свої три копійки відділення релігієз-навства Інституту філософії НАН України, яке здавна відзначалося своєю любов'ю до "білих братчиків". Сам професор Анатолій Колодний повстав на захист феномену "Великого білого братства. "Пан Колодний так захоплюється у своєму зверненні до українського суспільства (до речі, деким почутому), - що навіть проголошує як нау-кову і цілком конфесійну догму: "Бог один, а конфесія - це лише обраний тим чи ін-шим народом, людською спільнотою, а то й окремою людиною, специфічний шлях до нього". Тобто "Біле братство" - це сила, рівна католицькій чи православній Церкві. Таке проповідування особистого світо-сприйняття досить розходиться з оцінками справді неупередженого дослідника.

Можливо, питання про дозвіл на ле-галізацію тепер уже суспільного лояльного "Білого братства" Марини Цвигун і має право на розгляд. Але, як бачиться, не в умовах, коли одні з далеких закордонних інституцій шлють нам цидулки з наказами, як нам діяти, а інші в цей час намагаються навіяти, що це суспільство завинило перед екстремістською сектою, а не навпаки.

Не виключено, що відсутність чіткої реакції на друге пришестя "Білого братства" з боку Комітету у справах релігій пояснюється одним, доволі банальним фактом з політичної біографії ще одного апологета сучасного релігієзнавства, ни-нішнього голови Держкомрелігій Віктора Бондаренка. Саме він ще в далекому 1990 році, коли "Велике біле братство" ще тільки реєструвалося у владних органах як законослухняна організація, дав поблажли-вий експертний висновок на діяльність цієї секти, чим поблагословив її майбутні "под-виги". До речі, тоді пан Віктор представ-ляв доволі цікаву структуру - Київський міжреспубліканський філіал Інституту наукового атеїзму Академії суспільних наук при ЦК КПРС. Схоже, його минулий досвід добре пасує й до нових обставин релігійного життя України.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
23 травня 1998 року





КАНОНІЧИЙНІ УКРАЇНЦІ
на крутих віражах Патріархатів

Дивну, якщо не сказати ненормальну, реакцію викликало в далекій діаспорі рі-шення Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріар-хату прийняти під свою юрисдикцію укра-їнські парафії і священиків із США. Наро-дившись у Києві маленькою хвилькою, це рішення перекотилося через увесь океан і справжнім цунамі впало на обурені голови ієрархів Постійної конференції українських православних єпископів поза межами України. Ця організація об'єднує усі україн-ські православні Церкви, що перебувають під омофором Вселенського Патріарха. Вона блискавично відреагувала відкритим листом Патріархові Філаретові та членам Священного Синоду УПЦ КП, іменуючи їх не інакше, як "брати наші у Господі". Остання форма звертання викликана не тільки загальнохристиянською традицією, але й колишніми стосунками між двома Церквами. Хоча найчисленніша з усіх діаспорних Церков -УПЦ - у США ще 1995 року переорієнтувалася з Київського прес-толу, який вважала Церквою-Матір"ю, на Константинополь, вона, однак, не визнає посягань Московської Патріархії на Україн-ську Православну Церкву. Тому стосунки між УПЦ КП і УПЦ у США можна вважати дружніми, швидше, не на підставі обопільної любові, а через взаємну недовіру до російсь-кої Церкви, яка через рогонисту лапотну вдачу вважає лише себе благодатною.

Ще як тільки відбулося приєднання американської Церкви до Царгорода (до речі, за досить незрозумілих і понині обставин), УПЦ КП відповіла радісними привітаннями, підписаними покійним нині Патріархом Володимиром (Романюком) і тодішнім митрополитом Філаретом (Дени-сенком) від імені всього єпископату. Така підтримка з боку Київського Патріархату, попри відверту зраду американськими єпископами ідеї об'єднання українців усього світу навколо Києва й автокефалії, пояснюється запевненнями ієрархів УПЦ у США про те, що "євхаристичне єднання з Вселенським Православієм буде мати позитивний вплив на справу єдності нашої Церкви у незалежній Україні та забезпе-чить зміцнення позицій Київського прес-толу як духовного осередку Церкви-Матері всіх православних українців не тільки в Україні, а також за її устійненими та визна-ними кордонами". Також в Україні розрахо-вували, що перший прецедент потягне за собою визнання Константинополем УПЦ КП. "Для Київського Патріархату має велике значення факт, що Вселенський Патріарх ввійшов у євхаристичне єднання з єписко-патом Української Православної Церкви в США і діаспорі без посвячення і тим самим визнав нечинним твердження Московської Патріархії про неканонічність українських єпископів", - писав у своєму листі до Предс-тоятеля УПЦ у США митрополита Костян-тина місцеблюститель Патріаршого престолу Київський митрополит Філарет.

Але сталося не так, як гадалося... Очікуване українське лобі у вселенському православ'ї перетворилося на великий пшик. За чотири роки канонічного життя стосунки між Вселенським Патріархом, УПЦ у США й УПЦ КП розвивалися за кла-сичним сценарієм: "третій зайвий". Міжпра-вославний любовний трикутник після відмо-ви американських єпископів від молитовно-го спілкування з УПЦ Київського Патріарха-ту перевтілився на палицю з двома кінцями, на яку тепер спирається кволий Константи-нопольський Патріарх. Він хоч і не виступає так категорично проти незалежності україн-ської Церкви, як Москва, але й не дуже побивається, щоб допомогти українцям. Більше того, затиснутий у турецько-мусуль-манських лещатах Вселенський Патріарх (його доля нині залежить від доброї волі Ва-шингтона, Рима та Москви) зробив кілька підлуватих для Києва кроків.

Першим вибухом, що порушив штуч-ний спокій українського заокеанського православ'я, стало оприлюднення листа Константинопольського Патріарха Варфо-ломея до його московського колеги Алек-сія ІІ від 11 липня 1995 року, в якому той виправдовується, що, мовляв, певною мі-рою розуміє побоювання Алексія та Сино-ду РПЦ відносно наслідків прийняття під свою руку американських українців. Він також сподівається, що це рішення тільки сприятиме відносинам між російською Церквою та віруючими в Україні. Обгрун-товує підступні для українців надії Патрі-арх тим, що вони "прийняті під наш омо-фор були зобов'язані формально заявити, що не будуть добиватися автокефалії Укра-їнській Церкві... З іншого боку, їм вже неможливо співпрацювати або спілкувати-ся зі схизматичними українським групами, які не є в спільноті православної Церкви, не завдавши шкоди самим собі". Отож, захоплені наведенням духовних мостів із Стамбулом, ієрархи УПЦ у США не зчули-ся, як опинилися в канонічній пастці. Нині дехто схильний вважати згадане послання вдалою фальшивкою, бо під текстом, який потрапив на ясні очі громадськості, відсут-ня віза Святійшого Варфоломея, але він чомусь так і не спростував його, хоч така нагода була.

Більше того, поведінка Константино-польського Патріарха в Одесі у вересні 1997 року під час зустрічі з Московським Патріархом ніби підтвердила раніше напи-сане в листі. Вона стала другим таким собі турецьким кинджалом у спину слабкому українському православ'ю. Тоді його Свя-тість заявив, що визнає в Україні тільки УПЦ Московського Патріархату та навіть не благословив духовенство та вірних УПЦ Київського Патріархату.

Зрозуміло, що такі дії Патріарха вра-зили національно-свідомі серця українців Америки, а тому на континенті почали з'являтися, мов гриби після теплого дощу, православні громади, невдоволені перехо-дом до Стамбула. Більшість із них продов-жувала вважати своїм духовним центром тисячолітній Київ і прагнула перейти під юрисдикцію Київського Патріарха. Вреш-ті-решт виник навіть Центр Київського Патріархату в США, що, до речі, видає бо-гословський та історичний журнал "Україн-ці Америки за Київський Патріархат" (ре-дагує його науковець та громадська діячка Оксана Хомчук). У цей час також активізу-вала свою діяльність Українська Автоке-фальна Православна Церква (Соборноправ-на) на чолі з єпископом Олександром, яка виводить свою традицію від УАПЦ митро-полита Липківського та вже давно входить до складу Київського Патріархату. Словом, як казав останній вождь, процес пішов...

Його бурхливість, ясна річ, насмерть перелякала керівників УПЦ у США, бо та-кими темпами від цієї Церкви може не залишитися каменя на камені. Тут вони й почали незадоволено кивати у бік Києва, підозрюючи його у розхитуванні Церкви. Але Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет довго вагався, не стаючи на жоден берег стрімкої річки українського православ'я. Його не влаштовувала відсут-ність рішучої підтримки від американської Церкви, що замість використовувати свою канонічність для добра УПЦ Київського Патріархату, носилася з нею, як з писаною торбою та весь час нарікала на ніби невиз-наченість релігійної ситуації в Україні. Але як досвічений політик, він не хотів іти на відвертий конфлікт із ієрархами УПЦ у США та Вселенським Патріархом. Свою офіційну позицію Патріарх Філарет висло-вив на ІІ Всеукраїнському форумі українців у Києві (21-23 серпня 1997 року). Зі вдяч-ністю відзначаючи фінансову допомогу діаспори духовним навчальним закладам, він зауважував, що "після входження УПЦ у США до складу Константинопольського Патріархату ієрархія припинила з архієрея-ми України євхаристичне єднання. УПЦ у США має свої глибокі проблеми, але ми хочемо мати добрі стосунки з цією Церк-вою і водночас не залишати в біді наших земляків-українців. Ієрархія УПЦ у США обіцяла підтримку православній Церкві Київського Патріархату перед Вселенсь-ким Патріархом, але на сьогодні ми її не відчуваємо".

Нарешті, усвідомлюючи, що нагоду-вати вовків та залишити цілими овець неможливо, та під тиском справедливих вимог українських парафій в Америці належати до Київської Церкви-Матері, Священний Синод УПЦ КП 29 травня 1998 року ухвалив рішення, що загуркоті-ло луною аж на заокеанському континенті. Враховуючи, що православні українці в США та діаспорі постійно відстоюють автокефалію УПЦ та інтереси Помісної православної Церкви в Україні та не бажа-ють підпорядковуватися Патріарху Церкви іншої держави, з огляду на їх вихід із під-порядкування УПЦ у США було вирішено: "громаду св.первомученика Стефана в Бронс Вик, Огайо, США, Святого Миколая в Купер-Сіті, Флорида, Святої Софії в Чикаґо й інші українські православні громади в США та діаспорі, що виявлять бажання, прийняти до складу УПЦ КП". Коментуючи рішення Синоду, Патріарх Київський сказав: "З нашого боку було б аморально позбавити земляків священного права належати до своєї рідної Церкви. Мій обов'язок перед Богом і Україною, як Предстоятеля Помісної православної Церкви, як пастиря, простяг-нути їм руку допомоги".

Як уже зазначалося, на цей учинок УПЦ КП Постійна конференція відгукну-лася нервовим відкритим листом, у якому вона змішала грішне з праведним. Непере-вірені факти там переплітаються зі звичай-нісінькими чутками, а незрозумілі натяки - з невдалими виправданнями. Так у листі навмисно надмірно драматизується "жалю-гідна" ситуація в Україні, дбайливо вима-льовується образ безладу і анархії. Йдеться про конфлікт і протистояння між Церква-ми. Цим виправдовується "нейтральне ста-новище", що часом нагадує просте уми-вання рук, бо кожний, хто хоч трохи ціка-виться релігійним життям України, розу-міє, що справжня боротьба тут точиться не між українськими Церквами (між УПЦ КП та УАПЦ бувають, слава Богу, лише непо-розуміння), а між УПЦ Київського Патрі-архату та філією РПЦ - УПЦ Московського Патріархату. Зразком того, що стосунки між УПЦ КП та УАПЦ є не найгірші, є спільний меморандум їх предстоятелів із наміром об'єднатися. Для того, аби зовсім затемнити фарби, автори послання навіть пригадали (незлим тихим словом) єписко-па Антонія Масендича, який ще за царя Гороха був у автокефальній Церкві, тепер преспокійно перебуває в далекому Барнау-лі як єпископ московської Церкви. То для чого так кістьми лягати, драматизуючи ук-раїнські міжцерковні стосунки? Звичайно, проблеми є, і немалі, але, можливо, їх можна було б вирішити набагато швидше за допомогою заокеанських братів, бо зай-няти "нейтральну позицію" завжди найлег-ше. Під кінець єпископи зовсім заламують руки. "Ми відмовлялися обговорювати дії УПЦ КП з нашими вірними, тому що не бажали вразити їх сумною дійсністю про життя Церкви в Україні. Ми намагалися сприяти позитивному розгляду справи з надією на повільні зміни і, врешті, успіх в об'єднанні галузок Церкви в Україні, що завершилося б визнанням усім право-слав'ям правдивої Патріархії Києва та всієї України. Однак, ми довше не можемо ігнорувати дії УПЦ КП, які шкодять нашій Церкві поза Україною". Читаючи ці рядки, не важко уявити, як підстрибують від радості московські батюшки, от, мовляв, малороси навіть між собою не можуть порозумітися, словом, розкольники і єретики! Якщо хтось хотів цим посланням допомогти "каноніч-ній" Московській Патріархії, посприяти її ін-тересам, то його можна привітати з успіхом.

* * *

Саме у підсумку сумного конфлікту хочеться сподіватися на порозуміння двох Церков одного народу. Хоч повністю його вирішити вже навряд чи вдасться. Надто вже різними є напрями двох релігійних локомотивів. Якщо останнім часом праг-нення українського народу мати Помісну національну Церкву з Патріархом на чолі не тільки не зменшується, але, навпаки, - збільшується (про що свідчать соціологічні дослідження), то процес американізації на-ших заокеанських земляків біжить швидше за будь-яку карпатську річку. До того ж, УПЦ у США як чергова етнічна цеглинка найближчим часом, напевно, опиниться у полі зору творців єдиної православної аме-риканської Церкви. І це нормально, як, до речі, і прагнення духовного єднання з рід-ним золотоверхим апостольським Києвом. Головне - утримувати баланс, як це і було за життя "неканонічного" Патріарха Мстислава, що очолював УПЦ у США і УАПЦ. Тоді пара-лельно їм в діаспорі існувала УПЦ в Америці (керував нею митрополит Всеволод), яка підпорядковувалася Вселенському Патріарху

Зараз навколоюрисдикційні прист-расті роздмухуються ще й банальним пи-танням майна українців у діаспорі. Справ-ді, у разі появи в Америці єдиної право-славної Церкви сотні будівель і храмів, по-будованих руками наших земляків, можуть опинитися у кмітливих греків. Хоч Конс-тантинополь це не Москва, але, однак, ба-гато хто вважає, що це мусить належати Україні та її незалежній Церкві. Так чи інакше, головна причина виникнення кон-флікту - інформаційна. Єпископи постійної конференції справедливо зауважують, що ми нині живемо в час "модерної масової комунікації негайного розповсюдження ві-домостей", а Церкви по обидва боки океа-ну вважають за нормальне, коли їх керів-ники зустрічаються один раз на чотири-п"ять років. Непоінформованість просто волає з церковних заяв і документів. Чи не варто було б відкрити подвір'я в Україні УПЦ у США, через яке надходила б інфор-мація про життя Вселенського православ'я (бо зараз вона в Україну потрапляє через загребущі руки Московської Патріархії). Отож, якщо православні українці Америки перехід під канонічний омофор Царгород-ського Патріарха насправді бачать лише як засіб допомогти зміцненню Київського Патріархату, а не як самоціль, то для обох Церков альтернативи діалогу немає. У Москві та Стамбулі це зрозуміли давно, але по-своєму. Залишається, аби це усвідо-мили в Бавнд Бруці та Києві. Схоже, що на дніпрових кручах це розуміють краще.

Юрій Дорошенко
газета "Україна молода"
17 липня 1998 року





УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА У США:
геть від Москви, але чи ближче до Києва?

14-15 жовтня Українська Православна Церква у США проводила свій Собор. За традицією - у Бавнд-Бруці (Нью-Йорку). Важливість цього заходу обумовлюється кількома причинами. Собор є першим після переходу цієї Церкви під руку Вселенського, Константинопольського Патріарха (отож його спокійно можна вважати першим "канонічним" Собором УПЦ у США). Також він відбувається на тлі погіршення стосунків між цією Церквою та Київським престолом. За різними оцінками, саме на цьому Соборі ієрархи УПЦ у США планували офіційно закріпити свою зраду матері-Церкві, УПЦ КП, і остаточно прив'язати діаспорну Церкву новим статутом до Константинополя.

Наша газета вже докладно інформувала про сварку, яку, швидше, хотілося б назвати непорозумінням, між двома українськими Церквами, розділеними не тільки океаном. У пресі можна було натрапити на позицію тієї частини, котра вважає (і, швидше за все, не без підстав), що українська Церква не повинна оббивати пороги чужих Патріархатів, має дивитися у бік Києва. За такою концепцією, перехід української американської Церкви до Вселенського Патріарха є другою унією, зрадою, як мінімум зневагою ідей Патріарха Мстислава. Аби дізнатися позицію Бавнд-Брука, ми звернулися до офіційного представника американської УПЦ в Україні доктора Анатолія Лисого. Вже перед самим від'їздом до Штатів, перед Собором, він погодився на розмову.

За день до нашої зустрічі пан Анатолій рішенням Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета був нагороджений Орденом святого рівноапостольного князя Володимира ІІ ступеня. Це може бути ще одним фактом того, що Київ робить перші кроки назустріч, простягає руку перед діалогом, мов біблійний батько блудному синові. Патріарх Філарет збирається наприкінці жовтня відвідати американський континент, отож у керівництва УПЦ у США ще є можливість зробити й свій крок до порозуміння.



- Пане Анатолію, розкажіть, по-перше, про мотиви скликання п'ятнадцятого Собору вашої Церкви та про ті питання, що пору-шуються на ньому.

- Це черговий Собор, який за Статутом Церкви скликається кожні три роки. На цьому вирішуються поточні питання церковного життя. Також Собор мусить обрати митропо-лита. Швидше за все, на посаді залишиться митрополит Костянтин. Делеґати Собору ще визначають склад Ради митрополії (що скла-дається з семи священиків, єпископів і семи мирян). Рада є законодавчим органом, а консисторія - виконавчим.

- Наскільки я знаю, увага до цього Собо-ру пов'язана з тим, що на ньому планується зміна Статуту УПЦ у США.

- Статутна комісія давно працювала над пропозиціями. Останній раз Статут з певними змінами приймався ще 1983 року. Тепер пос-тала потреба ввести до цього документа пункт, який фіксував би факт того, що наша Церква перейшла під омофор Вселенського Патріарха. До речі, він досить неоднозначно сприймаєть-ся вірними УПЦ у США, що викликало нині жваву дискусію. Вона особливо загострилася після неприйнятного для нас твердження Все-ленського Патріарха Варфоломея в Одесі, коли він сказав, що визнає на території України тільки УПЦ Московського Патріархату. Отож буде гаряча дискусія, і я не беруся сказати, чим вона завершиться. Головне, аби вдалося збе-регти єдність Церкви. Бо якщо відбудеться роз'єднання ще й УПЦ у США, то це ні до чого доброго не призведе.

- А які пропозиції до Статуту були найбільш важливими?

- У перших проектах цього документа відчувалося бажання підняти владу єпископів, а зменшити владу собору. Такий собі перехід від соборноправного до синодального устрою. Ми від початку Української Церкви в Америці вважали соборноправність за святе, тому зразу відкинули цю спробу. Навіть митрополит Костянтин виступив проти пункту, де йшлося, що єпископат подає кандидатуру нового митрополита, а собор уже її тільки затверджує. Також в останніх варіантах Статуту повернуто пункт, де йдеться про УПЦ у США як незалежну, адміністративно самостійну та соборноправну Церкву, що в даний час знаходиться під омофором Вселенського Патріарха". Оце "в даний час" для нас означає, що далі ситуація може змінитися.

- Напевно на Соборі буде обговорювати-ся й співпраця між Церквами в Україні? Зараз стосунки між двома Церквами загострилися..

- Я б це не назвав загостренням. Власне, ніяких близьких відносин і не було встановле-но. Існували контакти, приїжджають єписко-пи... Коли був Всесвітній форум українців, від нас приїздила делеґація на чолі з єпископом Всеволодом. Ми тоді відвідали ієрархів трьох православних Церков України.

- Але ж єпископи відмовляються співслу-жити з братами з Української Церкви?

- Так, це мені теж дуже не подобаються. Вони пояснюють усе канонами. Це один з каменів спотикання.

- Мені здається, що відмова єпископів УПЦ у США співслужити з ієрархом УПЦ Ки-ївського Патріархату може здатися навіть блюзнірською. Це все одно, що зберуться два брати, один сяде обідати та скаже іншому: "Брате, я тебе безмежно люблю та поважаю, але ти не канонічний, отож за стіл з тобою не сяду, почекай мене за дверима".

- Так, тут я з вами погоджуюся. Це справді болюча тема. Хоча зараз у нашій Церкві є близько тридцяти священиків із Київського Патріархату й Автокефальної Церкви. Вони приймаються до церкви та служать у ній. Також священики з діаспори служать разом, коли приїжджають в Україну. Проблема канонічно-євхаристичного об'єднан-ня існує тільки на рівні єпископів.

- До речі, про кризову ситуацію в сто-сунках між двома Церквами може свідчити відкритий лист ієрархів постійної Конфе-ренції українських православних єпископів за межами України.. Цей ганебний документ, який просто вражає ненавистю та непоін-формованістю авторів, був з величезним задо-воленням передрукований усіма проросійсь-кими виданнями, мовляв, дивіться: Київський Патріархат не визнають навіть в українській діаспорі.

- Погоджуюся, що лист є загострий і, можливо, навіть невчасний. Такі справи не полагоджуються листами, та ще й через пресу. Між Церквами стосунки такі, як і між державами, - преса одне, а справжня робота відбувається на особистому рівні, її часом просто не видно. Між іншим, на цю помилку на останній Раді митрополії було звернуто увагу наших єпископів.

- Ви сказали про стосунки з українсь-кими Церквами. А як відбувається спілкування з філією Російської Православної Церкви - УПЦ Московського Патріархату?

- У нас немає жодних відносин і зв'язків. Коли нас прийняв під свій омофор Вселенський Патріарх, то тоді, якщо ви пам'ятаєте, Московський Патріарх Алексій виступив з протестом і заявив, що не визнає цього рішення. В Америці існує Російська Православна Церква, що дістала автокефалію від Алексія. Ми навіть з нею не мали жодних стосунків і не маємо. Ми мали зустрічі з пред-ставниками Румунської, Болгарської, Грецької, Ліванської Православних Церков, але тільки не російської. В Україні наша робота полягає в тому, щоб призвести до певного відходу УПЦ Московського Патріархату від московської залежности. Я два рази зустрічався з митропо-литом Володимиром (Сабоданом), який мені особисто заявив: якщо він зробить будь-який крок у напрямі до нашої Церкви, то його доля буде такою, як і Філарета. Це його слова. Ми намагаємося переконати, що їхня роль - лише на користь Москві, а не Україні. Але там, на жаль, досить міцним залишається російський вплив.

- Давайте уявимо собі пересічного пра-вославного в Україні, що стоїть перед вибо-ром, до якої Церкви належати. Якби ви були на його місці, то що б вибрали: "канонічну" УПЦ Московського Патріархату чи "неканоніч-ну" УАПЦ або УПЦ Київського Патріархату?

- Для мене відповідь є однозначною - я був би лише з Київським Патріархатом. Якщо б мав можливість переконувати людей, то всіх переконував би в тому, що варто підтримувати саме національну православну київську Церкву. І не так важливо, що для декого вона "неканонічна". Обирати тут не доводиться.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
16 жовтня 1998 року





ПІД ХРАМ ПІДКЛАЛИ КАПСУЛУ

"Наші дурники перевиконали програму завдань і на сей раз, зоставшись вірним своєму стилю безбатченків дурноголових і геростатів. Се ми налякали німців, висадивши в повітря кілька десятків фашистських офіцерів разом з нашими обивателями, що не бралися, звичай-но, в розрахунок. Але я про се нікому в житті не скажу, бо належить говорити, що поруйнували наш прекрасний милий Київ фашистські недолюдки. І що Лавру, святиню всієї Руси, висадили в повітря теж вони", - так із розпачем писав у своєму "Щоденнику" 1944 р. гені-альний Олександр Довженко. Зараз уже відомо, що перлину світового мистецтва зруйну-вала комуністична влада, аби налякати німців.

Але, як би там не було, піднімати з руїн собори доводиться вже Українській державі. Минулого тижня на свято покровителя Києва Архистратига Михаїла відбулася закладка сим-волічної капсули на території Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Виступаючи на церемонії, Президент України Леонід Кучма відзначив, що з цього моменту "починається новий етап практичної реалізації програми від-родження історичних пам'яток". Він наголо-сив, що "повернення до життя символів нашої віри, історії, самої народної душі - не марно витрачені гроші". На думку Президента, відродженням історичних пам'яток "відновлю-ється перерваний зв'язок часів і поколінь". Відновлення Свято-Успенського собору стане "пам'яткою гарної ініціативи держави та церк-ви, підтримки благородної справи широкою громадськістю". Того ж дня глава держави був на встановленні головного хреста на бані Ми-хайлівського собору. Це є досить символіч-ним, адже своїми кроками Леонід Кучма підт-вердив прагнення українського народу мати свою Помісну єдину Православну Церкву. Рано чи пізно обидва храми, що зараз знахо-дяться в різних юрисдикціях, об'єднаються не тільки в символічній підтримці керівника держави, а й під владою єдиного українського Патріарха.

Не менш важливим є і те, що благородну справу повернення з небуття святинь поклала на свої плечі Київська міська держадміністра-ція. Саме її голова Олександр Омельченко зачитав грамоту, що і була закладена в символічну капсулу із зверненням до нащадків.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
24 листопада 1998 року





"ЗЕЛЕНА" ТІНЬ ЧОРНОГО ПАСТИРЯ

"Нарікання, буцімто хочу стати Президентом України, абсолютно безпід-ставні", - так заспокоює у своєму відкри-тому листі Леоніда Кучму чорношкірий проповідник Сандей Аделаджа, що всла-вився своїми екзальтованими вигуками на одному з примітивних київських телекана-лів. Ну, дякуємо, ощасливили, а ми гадали, що незабаром наша держава хоч у цьому Америку переплюне, де попри силу-силенну негрів президентом все-таки стають чомусь усуціль білі. Але рано заспокоюва-тися. Наш африканський друг, судячи зі згаданої епістоли, складати руки не збирається. Він претендує. Тепер уже на роль духовного батька української нації. "Щодо мене, - пише, - то моє бажання зараз залишитися в Україні порівнюється з бажанням матері, яка не хоче залишати своє маленьке дитя напризволяще". Приї-хали, як кажуть. Навіть геніальний Тарас Шевченко не наважився порівняти себе з батьком чи матір"ю України, а все говорив про неї як неньку.



Наша газета неодноразово розпові-дала про загрозу, яку становлять для сус-пільства тоталітарні секти. Ми говорили, про що давно вже знають у цілому світі. Варто згадати хоча б суд над керівництвом "Аум Сенрікьо" в Японії (де одного з ліде-рів цієї псевдорелігійної структури засуд-жено до смертної кари) чи російський приклад боротьби державних органів зі "Свідками Ієгови". Україна також має дос-від "Білого братства", коли тисячі наших співгромадян потрапили у залежність до двох спритних шахраїв, отримавши взамін скалічену психіку. Але схоже, що тепер наша держава впевнено крокує назустріч все тим же знайомим граблям.

Йдеться про те, про що ми вже писа-ли: як активно та вигідно для власного гаманця заїжджий проповідник із занадто сонячної Нігерії євангелізує бідолашних українців, мов диких аборигенів, що тіль-ки-но злізли з бананової гілки та не мають тисячолітньої традиції православ'я. За своє духовне невігластво наші співгромадяни змушені розплачуватися не тільки левовою часткою фінансового та матеріального прибутку, а й власною свідомістю, де все замінено на одне лише істеричне "Алілуя"! Багатогодинні, в т.ч. нічні богослужіння з вереском духовних пастирів і заборонами читати газети, дивитися телебачення та "багато думати" незворотно дають один результат, який є не чим іншим, як кодуванням людини.



Генеральна прокуратура відгукнула-ся на скарги, з якими оббивали пороги державних інституцій матері, чиї діти були одурманені пронирливим пастором. ГП ще минулого року пропонувала скоротити строк його перебування на території Украї-ни. Але завдяки фінансовим можливостям і зв'язкам Аделаджі це зробити виявилося не так легко. По-перше, за лідером церкви "Слово віри" (у світських колах відомого ще й як спритного бізнесмена, виконавчо-го директора фірми "Валента") кинули "підписку" фінансово зголоднілі народні депутати. Саме нардепи закидали державні установи вимогами залишити африканське "щастя" у Києві. А по-друге, шпариною в українському законодавчому паркані ско-ристалося посольство України в Москві на чолі з послом Федоровим. Саме амбасада пропхала в неї Аделаджу, продовживши йому візу як приватній особі. Завдяки цьому месія і по сьогодні розігріває юрби своїх фанатів "проповідуванням" всупереч чинному законодавству, не отримавши офіційного дозволу на це від відповідних органів України.

Щоправда, ще 1996 року Державний комітет у справах релігій підтримав клопо-тання про надання багаторазової в'їзної візи громадянину Нігерії Сандею Аделад-жі. Але усвідомивши свій прокол, аж цьо-го року (краще пізніше, ніж ніколи) голова комітету Віктор Бондаренко пише голові Київської міської держадміністрації Олек-сандру Омельченку листа, де повідомляє: "громадянин Нігерії Сунканмі Сандей Аде-ладжа, що перебуває в Україні за приват-ною візою та всупереч статті 24 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", займається проповідуванням релігійних віровчень та виконанням релі-гійних обрядів". Бондаренко просить вжи-ти заходів для припинення порушень чин-ного законодавства з боку Аделаджі. Він також нагадує, що візова підтримка дер-жавного органу у справах релігій, яка дава-ла право на проведення такої діяльності, вичерпана ще 15 травня 1997 року.

Що й казати, дивна позиція наших чиновників. Чи не ліпше з самого початку було подумати про наслідки діяльності релігійного приходька та не викликати джина з африканського горщика?



Останнім часом, особливо активізу-вавши потенціал своєї секти, Аделаджа вирішив вдатися до послуг матеріально бідної української Феміди. Перед тим на високому рівні у засобах масової інформа-ції була дбайливо організована та проведе-на рекламна кампанія секти "Слово віри" та її незмінного лідера Сандея Аделаджі. Зразком такої пропагандистської діяльнос-ті є інтерв'ю новітнього бога в парламент-ській багатотиражці "Голос України". Над-руковане воно серед звичних депутатських одкровень під інтригуючою рубрикою "Цікавий співрозмовник". Але найбільшої пікантності цьому матеріалу надавало те, що трохи не з батьківською теплотою спілкувався з інтерв'юером не якийсь пере-січний журналіст, а сам заступник голов-ного редактора Леонід Бровченко. "Якщо відверто, то я вже більше українець, ніж нігерієць. Переконаний, найбільше щастя в житті - не гроші, не багатство, а покликан-ня", - клянеться Сандей численним читачам. А пану Бровченку й на думку не спадає за-питати, чому ж тоді керівники "Слова віри" змушують бідолашних віруючих віддавати у фонд пастиря все, що ті мають за душею - золото, срібло, квартири, ваучери, великі суми грошей тощо. І якщо за таких умов Сандей Аделаджа відчуває себе українцем, то ким ми, українці, що маємо тисячоліт-ню історію християнства, повинні себе відчувати? Можливо, нігерійцями...

З парламентським голосом майже все зрозуміло: є припущення, що редактор відпрацьовує таким чином депутатське крісло, здобуте через місце у партійному списку партії "Громада", керівник якої, Павло Лазаренко, не приховує своїх сим-патій до харизматів та церков такого пла-ну. А от чому так переймаються словові-рівськими проблемами представники кон-церну "Правекс" - це окреме питання. Так, журналіст прес-служби "Правексу" Михай-ло Новік у "Зеркале недели" видрукував матеріал, в якому зворушливо пише про "чарівного темношкірого проповідника", що намагається "здобути незалежні позиції не тільки в політичних аспектах, але, між іншим, і в питаннях віросповідання". Ще трохи, і кожен, хто читав цей нарис, міг захлинутися від жалю до благородного африканського чудотворця, "лікаря людсь-ких душ", якому так шкодять підступні українські можновладці.



Якими б жалібними та зворушливи-ми не були газетні статті, як би сам Аде-ладжа щовечора не посміхався на весь те-леекран, обіцяючи вилікувати в мить усе "по женські", але навряд чи лише це подія-ло на безпрецедентне рішення Залізнич-ного суду Києва (суддя В.М.Хіміч). Після чотирьох засідань, 12 жовтня цього року, він постановив: скаргу Сандея Аделаджі на рішення управління у справах релігій Київської держадміністрації (котре до останнього стояло на тому, аби зупинити культову вакханалію) задовольнити. Зо-бов'язати управління у справах релігій не чинити Аделаджі перешкод у здійсненні права на загальну релігійну діяльність.

Зрозуміло, що управління не збира-ється миритися з ганебним рішенням рай-суду та оскаржує його в міському суді, сподіваючись, що вища судова влада виявиться твердішою. На це, до речі, є підстави. Бо загальновідомо, що релігійна діяльність, зокрема іноземців, які перебу-вають в Україні, обмежена Законом "Про свободу совісті та релігійні організації". У статті 24 закону йдеться про те, що релігій-ною діяльністю у релігійних організаціях можуть займатися лише ті з тимчасово перебуваючих в Україні іноземців, які є представниками зарубіжних організацій, запрошеними цими організаціями у вста-новленому порядку. За словами начальни-ка управління у справах релігій Андрія Ткачука, нігерійський громадянин Сункан-мі Сандей Аделаджа після закінчення фа-культету журналістики Мінського держуні-верситету у 1993 році приїхав в Україну як журналіст, а не проповідник, за запрошен-ням київського комерційного телебачення (7-й канал), а не релігійної організації. Також Аделаджа не є представником зару-біжної релігійної організації (довідники не згадують серед численних церков і сект Нігерії такого утворення, як "Слово віри").

Цікаво, що інтереси Аделаджі в суді відстоювала ціла армія адвокатів. За деякою інформацією, згадана правова підтримка активному пастору була люб'язно надана "Правексом".



Варто звернути увагу ще на один момент - громадян України у Нігерії. Наша преса вже достатньо писала про брутальне ставлення земляків Аделаджі до українсь-ких моряків, заарештованих на суднах. Їх трохи не позбавили життя, поки наша країна збирала гроші на викуп. Чи не ліпше було б зробити обмін - такого геніального пастора виміняти на кілька десятків наших моряків. Але є сумнів: нігерійці можуть не погодитися.

Отже, як бачимо, на перший погляд у простій справі виникли великі проблеми. Над Київським міським судом висять не лише політичні авторитети, а й значні фі-нансові інтереси. Чи зможе ця гілка судо-вої влади виявити принциповість, чи вдас-ться їй захистити державні інтереси, здо-ров'я та свободу громадян, як це робиться в інших країнах? Поки ж нам залишається слухати, вмикнувши телевізор, яким не-повноцінним було тисячолітнє українське християнство, бо, бачте, Володимир Вели-кий не додумався запозичити його з со-нячної Нігерії. А люди, котрі дозволяють собі з цим не погоджуватися, отримують телефонні погрози (як автор цього матеріа-лу). На тих, хто не погоджується, приїжджі проповідники подають до суду (як це було з заступником генерального прокурора України Ольгою Колінько та журналістом Тарасом Авраховим). А судді з ким?

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
31 жовтня 1998 року





ЇХАВ ПАТРІАРХ ЗА ОКЕАН,
СКАЗАЛИ УКРАЇНЦІ КОНСТАНТИНОПОЛЮ - "ПРОЩАЙ"?

Не так давно завершився візит Київсь-кого Патріарха та всієї Руси-України Філарета до США. Метою поїздки було відвідати пара-фії Київського Патріархату на далекому кон-тиненті. "Україна молода" уже інформувала про історію переходу чотирьох парафій від УПЦ у США під владу Києва. Тоді розгорівся величезний скандал, який був пов'язаний, у свою чергу, з тим, що керівництво американ-ської УПЦ визнало верховенство Константи-нопольського Патріарха. Зрозуміло, що вла-дики УПЦ у США були не в захваті від того, що український Патріарх планував подорож до Америки, бо вони також вважають, ніби існує лише їхня канонічна територія, куди іншим зась. Але відбувся собор цієї Церкви, що постановив: ієрархи на належному рівні повинні прийняти Київського Патріарха.

За словами самого Патріарха Філарета, він щиро хотів зустрітися з духовними керів-никами УПЦ у США, щоб з'ясувати позиції обох сторін. Розмова така відбулася, але та-кож відповідно до рішення собору. "Загалом, приймали мене як Патріарха у США дуже тепло і не тільки православні, а й греко-като-лики, - зізнається Святійший. - Мали ми зуст-річі з конгресменами, мерами міст, просто за-цікавленими людьми". Виявляється, що старе покоління, яке пам'ятає Україну, тягнеться до Київського Патріархату, бо вони побачили, що саме він уособлює зараз Церкву, за яку боролися. Тому стали в опозицію до своїх єпископів. До речі, владики прийняли рішен-ня податися до Стамбула без згоди парафій і відповідного рішення вищого органу УПЦ у США - Помісного Собору. Згаданий автори-таризм вразив звиклих до американської демократії православних і викликав обурення. Розповідають, що віруючих Української Церкви в США стримує від відкритого конфлікту зі своїми духовними провідниками тільки загроза розколу. Вони вважають, що розщеплення церкви навряд чи буде на користь для всього українського православ'я.

Як стверджують спеціалісти, що слідку-ють за подіями в релігійному житті нашої діаспори, сьогоднішній статус УПЦ у США набагато гірший, ніж навіть у Канадської Православної Церкви, що користується пра-вами широкої автономії. Єпископи останньої Церкви не тільки мають справжні церковні титули (а не титули неіснуючих зараз грець-ких міст), а й без втручання Царгороду став-лять єпископів на кафедру та обирають собі митрополита. Наведені, на перший погляд, малосуттєві факти є дуже важливими для ві-руючих і взагалі статусу Церкви. Пікантності ситуації додає й атмосфера таємничості, яку дбайливо роздмухують ієрархи УПЦ у США, відмовляючись надати документи, що засвід-чували б справжній стан речей. Понапідпису-вавши у Константинополі угод із Патріархом Варфоломеєм, вони дбайливо позаховували їх під свої ряси - подалі від людського ока.

Під час зустрічі в Америці Патріарха Філарета з керівництвом УПЦ у США вири-нула з боку єпископів контрверсія, що за за-думом повинна виправдовувати їхні дії. Вони заявили, що ось, мовляв, коли був живий Патріарх Мстислав, від очолював Київський Патріархат і УПЦ у США окремо, а не як єдину Церкву. На це український Патріарх Філарет заперечує: "Такого явища в право-славній церкві немає, не може бути один гла-ва на дві церкви. Або він керує Українською церквою в Америці, або стоїть на чолі Патрі-архату. Я запитував: як ви поминали за бого-служінням Мстислава, називали митрополи-том чи Патріархом? Митрополит Антоній відповів, що згадували як Патріарха Мстисла-ва. Значить, він був Патріархом і для УПЦ у США, і для УПЦ КП, а ці церкви були єди-ним цілим, відбувалося молитовне єднання та співслужіння". Сам факт таких дискусій, які точаться між двома українськими церквами, вже засвідчує, що не все так добре, як того хотілося б. Тільки подив може викликати від-хрещування американських владик від своїх братів в Україні, особливо тоді, коли прості вірні, навпаки, тягнуться до рідної землі та до її духовного центру - Києва. У православ'ї склалася майже революційна ситуація, коли духовні верхи не хочуть, а низи ще не можуть об'єднатися навколо Київського Патріархату.

Представники парафій Української Цер-кви в США Патріарху Філарету пояснювали свою позицію. Вони переконані, що в Київському Патріархаті були ще з часів Патріарха Мстислава, а від'єдналася від нього тільки група єпископів і за майже детективних обставин стрибнула в константинопольський город. Адже Помісний Собор так і не затвердив цей марш-кидок від України у бік турецького Стамбула. Православні громади й надалі вважають себе складовою частиною УПЦ КП.

На думку Київського Патріарха Філарета, існують аргументи і на користь переходу під руку Вселенського Патріарха. Ієрархи роблять ставку на молоде покоління, що народилося в Америці й досить умовно уявляє собі Україну, часто навіть такими собі шевченківськими селами з вишневими садками. Отож, будучи фактично американцями, вони прагнуть злитися з середовищем. А тамтешні православні (переважно греки) відштовхують їх, вимагаючи дістати визнання якогось із офіційних Патріархів. На такому тлі єпископи УПЦ у США розводять руками: якщо ми орієнтуватимемося на стару еміграцію, що вимирає, то втратимо не тільки молодь, а й церкву. "Можливо, воно і так, - каже Святійший Патріарх Філарет, - але прийняте рішення було несвоєчасним, треба пам'ятати про старих людей і рахуватися з ними, адже саме вони побудували храми та є їхніми власниками". Не будучи геть дурними, єпископи вже кілька років ламають голову, як би накласти свою руку на майно, та навіть пробували пропхати через собор новий статут, відповідно до якого власником церков, приміщень уже є не громада, а Церква, тобто єпископи, що примостилися біля її керма.

Нині УПЦ у США нагадує порохову діжку, що може вибухнути будь-якої миті. Зрозуміло, що запал від неї знаходиться в руках Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета. Але його Святість не поспішає. І не тому, що боїться недолугих погроз із Бавнд-Бруку ("якщо ви приймете ще хоч одну нашу парафію, ми розірвемо з вами взагалі стосунки"). По-перше, великої користі від цих формальних зв"язків для Києва немає, а по-друге, пішовши на відвертий конфлікт, єпископи (а їх усього кілька), мов самогубці, обпиляють гілку, на якій щойно сиділи. Бо якщо доведеться обирати між жменькою церковних кар'єристів і святим київським престолом, православні українці Америки однозначно оберуть останнє. Саме це підтвердили рішення останнього Помісного Собору УПЦ у США. Патріарх Філарет із притаманною йому дипломатичністю намагається розв'язати непорозуміння мирним шляхом, пам'ятаючи, що поганий мир краще за добру війну. "Я не хочу, - зізнається він, - вносити розбрат у життя американської церкви. Нехай вони собі вирішують проблему. Майбутнє залежить від дій парафій, від того, як вони себе поведуть. Під час моєї поїздки за океан представники православних громад заявили мені, що вони тепер знають, що робити і куди йти. Вони позбавилися розгубленості, яка була в їхніх душах до цього, і знають, що Київський Патріархат їх не залишить".

Під кінець хотілося б сказати, що не все так погано у стосунках між Києвом і Бавнд-Бруком. Але перед тим, як перерахувати позитиви, потрібно сказати правду, навіть гірку, але до кінця. А вона, між іншим, і в тому, що єпископ Чиказький не тільки порушив рішення собору своєї Церкви і не зустрівся з предстоятелем УПЦ Київського Патріархату, але більше того - дав вказівки духовенству не служити та не брати участі в зустрічі з Патріархом Філаретом. Подібне вчинив і амбіційний архієпископ Антоній. За однією з версій, подібна поведінка пояснюється тим, що ієрархи боялися, що Патріарх Філарет почне закликати українців США переходити під його руку та таким чином зовсім розвалить їхню церкву. Але це лише версія. А факти в тому, що зали, де перебував Київський Патріарх, всупереч вказівкам, не вміщували всіх бажаючих побачити його, отримати благословення. Це, доречі, ще раз продемонструвало, наскільки низький є авторитет церковних начальників серед простих віруючих в УПЦ у США, а отже, й рівень легітимності їхнього рішення про перехід до Константинополя.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
15 грудня 1998 року





ПРОВЕСІНЬ ПАТРІАРХА

Про Патріарха Філарета за сімдесят років його життя хорошого та поганого написано та сказано, мабуть, більше, ніж про будь-якого президента. Сьогодні у нього ювілей. А його Святість тим часом готу-ється достойно зустріти 2000-річчя Різдва Христового та закликає до цього вірних Української Православної Церкви. Для нього це не просто чергова річниця на церковному календарі. Маючи тверду віру в Бога, він сподівається на духовне піднесення та на те, що український народ таки незабаром матиме єдину Помісну Православну Церкву.

Патріарх Філарет уже давно стоїть поперек мафіозного горла Російській Церкві. Він був дитям цієї системи, але й перший постав проти неї. Тому і ненавидять його в "білокам"яній". А як наслідок цього - то вибу-хівка в монастирі до приїзду Святійшого, то недолуга за змістом анафема. Але діями Київського Патріарха керує сам Бог (Бог правди, а не сили), тому й московський "подарунок" з детонатором не спрацював, і анафема з прокляття перетворилася на визнання заслуг перед українським народом. Попри всі заяви та злі вигуки, караван Української Православної Церкви Київського Патріархату рухається вперед. До єдиної, незалежної від Москви, Рима чи Константи-нополя Церкви, що відродить славні традиції київського православ"я та об"єднає українсь-кий народ. На чолі ж церковного корабля стоїть Патріарх Київський і всієї Руси-Украї-ни Філарет. Вітаючи його з 70-річчям, "Украї-на молода" пропонує читачам інтерв"ю. На многая літа, владико!



Його Святість Філарет:
"Що б людина не придбала за життя,
прийде час його віддавати"

- Ваша Святість, які чинники будуть домінувати у житті людини в третьому тисячолітті, на що варто буде звернути увагу?

Прогнозувати майбутнє - це не справа смертної людини. Хоч уже зараз зрозуміло, що в новому тисячолітті людству необхідно звернути увагу на духовні цінності. Хоч сьогод-ні їх ніхто формально і не заперечує, але мають вони переважно другорядне значення. Здається, що людство, цивілізація, суспільство розвиваються, відбувається прогрес, а в той же час ми все ближче стаємо на шлях само-знищення. Це веде до спотворення людини як духовно-тілесної істоти. Саме тому ми мусимо замислитися на межі тисячоліть над тим, чому ми святкуємо 2000-річчя Різдва Христового, що це за подія? Якщо Ісуса Христа вважати за звичайну особу (нехай навіть дуже обдарова-ну), то тоді він не приніс би таких кардиналь-них змін у історії людства. А вони відбулися. Християни сприймають Різдво як пришестя у світ Сина Божого та самого Творця. Він прий-шов на Землю, аби оновити людську природу. Адже вона і створювалася для життя вічного, безсмертя та лише через гріх упала. Бог прий-шов порятувати людину від того, що вона са-ма, користуючись свободою, зробила гіркого та непоправного. Сам факт появи на землі Христа поставив на перше місце духовні цін-ності - віру в Бога. Вірити варто не тільки в те, що він є, але й у те, що він сказав про життя, в основі якого лежить Любов. Без любові духов-ного життя не може бути. Що б людина собі не придбала на землі, неминуче прийде час, коли їй доведеться з цим розлучитися. Тоді виникає питання, а навіщо стільки старань, така тяжка праця, якщо життя закінчується так швидко. Добре, якщо хтось проживе вісімде-сят, дев'яносто, а може й сто років, але ж по-мирають і в молоді роки. Треба замислитися над вічною проблемою смерті. Жити тільки в пам'яті людства немає жодного сенсу. Чи буде комусь легше від того, що він повністю зник і не існує, а залишиться тільки пам'ять у нащад-ків? І то пам'ять тільки про одиниць, а мільйо-ни відходять, не полишаючи за собою поміт-ного сліду. Повертаючись до 2000-ліття Різдва Христового, скажу, що якщо ми звернемося до духовних цінностей, матеріальні тоді стануть наслідком цього. Візьмімо нашу УКраїну. Без відродження духовності ми ніколи не вийдемо з тяжкого еконочмічного становища, в якому опинилися. Розбрат у політичному середо-вищі, протистояння в суспільстві є наслідками бездуховності, егоїзму, безоглядною гонитвою за матеріальними благами.

- Раніше з духовністю все було зрозумі-лим: існувала тоталітарна система, яка в цьому була не зацікавлена. А чому ж зараз, коли люди отримали більше свободи, так і не відбулося не тільки духовного піднесення, а навіть українське культурне відродження захлинається?

Справа в тому, що наслідки духовності з'являються не через пару років. Треба згада-ти, що навіть за радянської сиситеми у сус-пільстві був певний духовний рівень. Але три-мався він на базі відродження та духовного піднесення кінця дев'ятнадцятого та початку двадцятого століть. Тоді Церква мала великий вплив на життя народу. А Радянський Союз жив, використовуючі ці надбання, змушував працювати на себе інтелектуальну та творчу еліти, що виховувалися ще раніше. Давайте пригадаємо кінець імперії - вісімдесяті роки, коли корупція почала роз'їдати суспільство, йшла "урівнялівка", люди перестали працюва-ти, що врешті-решт призвело до безвиході. Старе покоління, виховане ще на дореволю-ційних традиціях, відійшло, й тепер суспільст-вом і державою керують ті, хто формувався як особистість у 60-80-ті роки. Маємо бездуховне середовище, що перейшло нам у спадок від тоталітаризму. Аби виправити ситуацію, пот-рібно виховати ціле покоління на засадах свободи та духовності, в умовах віри.

- Зараз деякі християнські Церкви багато говорять про концепцію соціального служіння. А як на це відгукується Українська Православна Церква Київського Патріархату?

- Соціальне вчення мають католики, про-тестанти, є воно і в православних. Але Право-славна Церква завжди на перше місце стави-ла духовність, і це не виключало соціального служіння. Хіба монастирі не захищали убогих, не опікувалися каліками та дітьми-сиротами? Вони відкривали школи, різні освітні заклади. На Русі просвіта ширилася за рахунок саме Церкви, що збирала бібліотеки. Візьмімо хоча б вчення святих отців. Наприклад, Іоан Золо-тоустий дуже багато говорить про соціальний захист людей.

- Вам як керівникові УПЦ Київського Патріархату, напевно, самому доводиться вирішувати чимало питань, пов"язаних із допомогою людям. А з якими думками, може, тривогами, Ви зустрічатимете сьогодні своє сімдесятиріччя?

- Мене хвилює та буде хвилювати до кін-ця життя майбутнє Української Православної Церкви. Я все робив і буду робити, аби в Україні з"явилася єдина Православна Церква. Обертаючись назад, можу відверто сказати, що ніколи не розкаювався в тому, що пішов таким шляхом. Навпаки, в ті тяжкі часи (в 60-ті роки антирелігійна пропаганда була найсиль-нішою) я вірив у правильність свого вибору. Вірив у те, що Бог є, і він обов"язково перемо-же, бо зло не може перемогти добро. Якби мені довелося починати життя, я пішов би тим же шляхом. Звичайно, лише з деякими корективами.

- А який найщасливіший у Вас був період життя?

- Це коли я лише починав чернече життя в монастирі. Там я виконував послух, і ніщо, крім навчання, мене не хвилювало. Жодні земні думки не затьмарювали молитовного спілкування з Богом.

- Майже всі єпископи, що були з Вами в Російській Православній Церкві, зрадили Вас та сховалися за широкою спиною Московсь-кої Патріархії, як тільки Ви рішуче почали підіймати питання автокефалії. А як Ви оцінюєте вже нове покоління єпископів Київсього Патріахату?

- Не треба забувати, що Церковю керує сам Ісус Христос. І тому він у кожен період історії виведе таку людину, яка буде достойна продовжувати церковну місію. У майбутньому, на мій погляд, знайдуться особи, що зможуть достойно вести церковний корабель.

- Вас у житті часто зраджували люди, яким Ви робили добро, допомагали навіть робити блискучу церковну кар"єру. З яким почуттям Ви дивитеся на те, як тепер вони вас лають?

- Скажу чесно, що в мене в душі до них немає ніякої ненависті. Я прощаю їм всю цю зраду. Я дивлюся далі - за межі земного жит-тя, бо треба думати про вічне життя. А в нього не можна увійти зі злобою в серці, ненавистю. Маючи недобрі почуття у ставленні до ближ-нього, людина прирікає себе на біду, адже в Царство Боже не увійде нічого гріховного. На архиєреїв і духовенство, що зрадили мене та відреклися від ідеї створення Помісної Право-славної Церкви, я дивлюся як на тих, які не відають, що творять.

- Для Вас особисто патріаршество - це вінець слави, терновий вінець, чи щось інше?

- Це дуже важкий тягар. Хто думає, що патріаршество - це почесті та слава, влада, той глибоко помиляється. Для того, щоб бути Патріархом, необхідно віддати себе в жертву служінню справі. Якщо ти відчуваєш, що здат-ний на це, то йди. Але треба мати ще й відпо-відні якості. Коли була моя інтронізація, я ска-зав, що за патріаршим куколем сховається терновий вінець.

- Знаю, що ще жива на Донеччині Ваша мати. Чи не від неї Ви берете духовну підтрим-ку, і як вона взагалі поставилася до того, що Ви спершу стали ченцем, а потім єпископом?

- У моєму житті мати зіграла значну роль тому, що вона привела мене до церкви. Вона дуже релігійна людина. Тому в перші роки мо-го життя, в процесі оцерковлення, вона зроби-ла багато для мене. Потім, коли я вже був у монастирі, вона не могла давати мені наста-нов. Мене, до речі, часто питають, чому я став саме монахом, в не простим священиком. Справа в тому, що тоді були важкі часи для духовенства (а я твердо вирішив зв"язати своє життя з Церквою), і тому, щоб бути вільним і не ризикувати життям інших людей, я прийняв чернечий постриг.

- Ви вже багато років працюєте на благо Церкви. Хто знає Вас ближче, диву-ється вашій працездатності, попри вже по-важний вік. Звідки у Вас береться стільки сил і енергії?

- Сказати, що я зовсім не втомлююсь, не можна. Але в сімдесят років я відчуваю себе працездатним, енергії достатньо. Чому так? По-перше, Бог дає здоров"я, сил, а по-друге, кожна людина повинна вести стриманий спо-сіб життя, поміркований. Необхідно спокійніше ставитися до навколишнього середовища. Треба пам"ятати: все минає, а тому те, що ви можете зробити, необхідно зробити, а на те, що не можете зробити, не варто напружувати себе. Господь сказав, що без його волі й воло-сина не впаде з людської голови, й вона навіть на лікоть не додасть собі зросту. Дуже часто люди думають, що їм обов"язково потрібно зробити те або се. А якщо не дано це зроби-ти? Також необхідно обережно ставитися до сучасного способу життя. Якщо ми говоримо про здоровий спосіб життя, варто утримувати-ся від пияцтва. А у нас думають, ніби радість життя полягає у влаштуванні бенкетів, пиятиці. Обов"язково необхідно щодня молитися Богові, звертатися до нього по допомогу.

- То чи варто нам сподіватися на те, що хоча б на початку третього тисячоліт-тя в Україні з"явиться Єдина Помісна Право-славна Церква?

- Навіть до 2000-ліття вона могла б з"я-витися, адже не все втрачено. Справа в тому, що для цього ґрунт уже підготовлений. Народ хоче мати єдину Церкву. Проти виступає тіль-ки ієрархія Московського Патріархату. Саме їй необхідно усвідомити, що якщо вона в Україні, то повинна працювати на власну Церкву. Тут багато залежить від держави. Вона повинна створити сприятливі умови для об"єднання, або хоча б не перешкоджати цьому. Мені ба-гато хто з духовенства казав: як нам влада скаже, так ми і зробимо. Тому я мрію, аби Пре-зидентом України була людина, яка б усвідо-мила роль Церви в державотворенні та пішла б шляхом допомоги Церкві в об"єднанні в єди-ну Українську Помісну Православну Церкву.

Розмовляв Юрій ДОРОШЕНКО,
газета"Україна молода",
23 січня 1999 року





СЕКТАНТСЬКИЙ ТЕЛЕХАОС У ПОШУКАХ ОАЗИ

Якщо вам таки дивом вдалося відбитися від релігійних залицянь вуличних проповідни-ків і ви замкнулися у власному помішканні та не відчиняєте їм - це ще не гарантує святий спокій у вашій душі. Знайте: тільки-но увімк-нувши телевізор, треба бути готовим, що і звідти почнеться атака на вашу свідомість. Принаймні такий розвиток подій гарантує телепрограма, що нашпигована "всеперема-гаючим голосом віруючого" чи "Миром дому твоєму". Особливу симпатію до подібних програм мають комерційні телеканали: Тоніс - Нарт, Тет. І це зрозуміло, адже вже давно помічено, що гроші, які платяться за трансляцію, не пахнуть.

Та й, на перший погляд, що страшного в тому, що на екрані красується якийсь іноземець, розвалившись у кріслі, ламаною російською (бо українською він може тільки мовчати, як, доречі, і у випадку з переклада-чем) розповідає про те, як він розуміє милість Божу. За спиною проповідника поблискує вогник у каміні, що тільки роздмухується від його енергійних жестів. Буває, що екзальтова-на жінка бігає, мов обпечена, між рядами в якомусь американському "клубі" та стимулює екстаз слухачів. Замість магічного заклинання вона послуговується християнською форму-лою "слава богу", а частіше простим - "алілуя". Секрет успіху полягає у тому, аби вживати ці слова у реченнях частіше, ніж сполучники, та вигукувати щосили. Тільки тоді можна розраховувати на взаємність.

Цікаво, що нині такі "духовні вистави" вже можна побачити вживу і в Україні. Автор цих рядків був свідком, як на "богослужінні" однієї протестантської релігійної організації в столичному будинку однієї творчої спілки проповідник підбурював віруючих (бідні люди) віддати Богові все, що вони мають зараз (гроші, речі), аби потім Всевишній повернув їм це сторицею. "Давайте-давайте, - заохочував молодик, - несіть мені на сцену, що у вас є, якщо ж нічого немає, то віддайте дрібницю Господу, хоч свою жуйку". Мені до цих пір так і не зрозуміло, для чого Богові жуйка, та ще й зужита, але той вечір закінчився закликом: "Підстрибнути до Бога". Натовп дорослих, дітей почав під вигуки пастора стрибати до неба так, що врешті-решт трохи не обвалився не розрахований на подібні заходи балкон актової зали. Невідомо, чи були такі, що перемогли в цій магічній грі, але наступного ранку адміністрація будинка підраховувала збитки та витрати на ремонт. До речі, все це релігіне дійство фіксували телекамери секти, а отже цілком можливо, що воно незабаром з'явиться на загальноукраїнському просторі як зразок благодаті.

До останнього часу просто феноменом серед подібної телепродукції залишається передача "Оаза серед хаосу", яку готувала знайома нашим читачам харизматична церква "Слово віри" з незмінним лідером, нігерійцем Сандеєм Аделаджею. Він тикав пальцем в екран, просто на потенційного глядача та волав: "У вас что-то болеть по женськи? Сейас оно пройдьот". Безкінечні приклади подібних "див" ("20 років коловся, прийшов до церкви і перестав", "геморой розсмоктався" та інше) повинні, по-перше, залякати глядача "хаосом", цілою навалою хвороб і бід, а по-друге, переконати, що врятувати від них може тільки "оаза" - церква "Слово віри" на чолі з неповторним пастором Сандеєм.

Коли дивишся подібні програми, помічаєш низьку їх якість (щоправда, канали, на яких вони з'являються, також потребують підвищення професійного рівня). Також розу-мієш, що нормальної альтернативи їм у вигля-ді передач, які були б розраховані на віруючих традиційних християнських конфесій, поки що немає. Поодинокі передачі на загальнона-ціональних каналах, які ще пам'ятають, що ми не бамбукова країна, а маємо тисячолітню тра-дицію православ'я (та й православною є біль-шість нашого населення), мають, швидше, загальнопросвітницький популяризаторський характер. Бо в цих передачах самі не надто духовно досвідчені ведучі розповідають із радістю великого відкриття давно відомі істини. В той час, як ні Українська Православ-на Церква Київського Патріархату як націо-нальна Церква, що повинна мати пріоритет у власній державі, ні Московська Патріархія, що володіє в Україні могутнім фінансовим потен-ціалом, так до цього часу не отримали можливості вийти на телепростір. Схоже, що і в нове тисячоліття нам доведеться увійти з сектантським телехаосом.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
15 січня 1999 року





КАНОНІЧИЙНІ УКРАЇНЦІ
або ще раз про круті віражі Патріархатів

Ранком у осінній період "бабиного літа" в київських парках можна було побачити вже немолодого пана, що в футболці та шортах "намотував кола", сподіваючись таким чином набути заряд фізичної енергії на цілий день. Якийсь ледь вловимий лоск підказував, що "бігун" з маленькою професорською борідкою не є нашим співвітчизником. У цьому кожен бажаючий міг легко переконатися, якби запи-тав, наприклад: "Котра година?". Тоді б поваж-ний спортсмен, зупинившись, аби відповісти, підшуковував би українські слова, а можливо, ще й перепитав із класичним американським акцентом: "Прошу?" При цьому б він ще й сторожко зиркнув на перехожого, що так нагло відірвав його від ранкового моціону.

Це не був булгаковський Воланд, який свого часу з'являвся нізвідки. Наш знайомий, якого за кілька днів перебування в столиці так ніхто з пересічних киян і не впізнав, - архиє-пископ Української Православної Церкви в Сполучених Штатах Америки Антоній.

Один із "бавнд-бруцьких" владик, як лю-бить їх іменувати головний редактор однієї київської газети. Владика не частий гість в Ук-раїні, наїжджає до батьківської землі лише вряди-годи. Щоправда, це не заважало йому по смерті Патріарха Мстислава претендувати на посаду предстоятеля Української Православної Церви Київського Патріархату.

Зараз він зосередився за спиною флегма-тичного митрополита Костянтина на керуванні УПЦ у США, яка не без його зусиль перейшла під омофор Вселенського Патріарха, що таким чином остаточно перекреслило мрії багатьох українців (у тому числі й покійного Патріарха Мстислава) – мати свою єдину помісну Церк-ву. Більше того, перехід під руку стамбульсь-кого Патріарха узаконив духовне розділення між українцями в Україні та поза нею сущими. Зрозуміло, що не всім православним українцям це припало до серця. Почався процес відходу православних американських громад з-під влади Бавнд-Бруку (адміністративний центр УПЦ у США) і приєднання до Київського Патріарха-ту. Саме це і є на сьогодні головною "свербляч-кою" для керівництва УПЦ у США та безсилого Константинопольського Патріарха, що, мов манну з неба, отримав такий ласий фінансово-майновий шматок Київської церкви.

Що ж привело заморського архиєписко-па на київські пагорби та ще й у режимі напів-секретності? Може, віднедавна канонічний владика, "яко тать", хотів набратися апостоль-ської благодаті, побувавши на святих пагорбах, які благословив ще Андрій Первозванний?

Подейкують, що архиєпископ Антоній прибув до Києва на запрошення свого колеги, також архиєпискпа, Ігоря Ісіченка, - представ-ника Української Автокефальної Православної Церкви, де Патріархом є Димитрій Ярема. Правда це чи ні, але двох архиєпископів пов'я-зує не лише однаковий сан, енергійність, амбі-ційність, але й те, що вони є "сірими кардина-лами" за спинами немічних глав церков. Досте-менно відомо: архиєпископ Антоній разом із представником УПЦ у США в Україні Анато-лієм Лисим зустрічалися в Києві з головою Держкомрелігій Віктором Бондаренком. Про що була розмова, також залишається таємни-цею за сімома печатями. Для того, щоб спробу-вати з'ясувати це, варто пригадати кілька по-дій, які відбулися перед цим в українському церковному житті і можуть лежати в основі святоотцівської метушні.

По-перше, наприкінці вересня делегація УПЦ у США на чолі з митрополитом Констан-тином, у складі всього єпископату цієї автоно-мії Константинопольської церкви (а це всього троє архиєреїв) і представників від мирян, гос-тювала в Стамбулі та вела переговори зі Все-ленським Патріархом Варфоломієм. Зрозуміло, що американські українці обговорювали не стіль-ки занепад УПЦ у США, скільки релігійну си-туацію в Україні. За деякою інформацією, гості з Америки "товкли в ступі" все те ж одвічне пи-тання визнання Української Церкви Констан-тинополем. Кажуть, ніби Святійший навіть знову пообіцяв бідолашним українцям всіляке сприяння, але визнання – лише за умов об'єд-нання українських церков. Казав пан кожух дам, але й слово його тепле. Щоправда, не завж-ди слово гріє. Громадськість ще пам'ятає, як Патріарх Варфоломій в Одесі заявляв, ніби Ук-раїна є канонічною територією Московської Патріархії. Тепер він відмахується, мовляв, його слова були перекручені, а він говорив про інше. Тактика та стратегія Царгороду відомі: раніше Київську митрополію він продав мос-ковському цареві за соболі, а вже нещодавно виміняв Московському Патріархові на право підім'яти Естонську Церкву. Але в Москві та-кож "не за три копи куплені" – і Україну три-мають, і жменьку православних Естонії випус-кати не збираються.

Також досі залишається остаточно нез'я-сованим, що ж Стамбульський Патріарх вкла-дає в поняття об'єднання українських церков. Чи це лише єднання УПЦ Київського Патріархату з УАПЦ, чи ще й з УПЦ Московського Патріар-хату? А може, він розуміє поєднання УАПЦ і УПЦ у США? Зрозуміло, що УПЦ Московсько-го Патріархату не піде на подібні авантюри. І правильно, до речі, зробить. Для чого з вогню стрибати у полум'я: визволившись від однієї духовної залежності, потрапляти під іншу?

Ще розповідають, ніби після останніх нарад у Константинополі тамтешній Патріарх знову вирішив пограти в "дівицю на виданні" та зажадав від українців, аби наш Президент звернувся до нього з листом, в якому б просив допомогти врегулювати релігійну ситуацію в Україні та таким чином санкціонував втручан-ня в перебіг подій. Не зрозуміло, скільки подіб-них листів повинен надсилати глава Українсь-кої держави Вселенському Патріархові, якщо саме на ім'я Патріарха Варфоломія ще Прези-дент Леонід Кравчук особисто писав і просив визнати незалежну Українську церкву, а тодіш-ній віце-прем'єр Микола Жулинський для з'я-сування цього питання особисто їздив до Стам-була. Про наслідки від таких переговорів, а точніше, про їх відсутність, говорити не дово-диться. Швидше за все, Варфоломій знову хоче полоскотати нерви Московському Патріархові, шантажуючи його українцями та сподіваючись собі отримати з "білокам'яної" знову моральну та матеріальну допомогу. Відомо, що існуван-ня Вселенського Патріарха на території му-сульманської Туреччини залежить лише від доброї волі кількох центрів: Ватикану (цим пояснюється екуменічна податливість Патріар-хату), Сенату та Конгресу США (діяльність лобі грецької діаспори Америки), керівництва Греції (родинні зв'язки) і Московської Патріар-хії (яка поки вважає за доцільне, щоб існував Константинопольський Патріархат).

Ще одна подія, що є важливою в логічно-му ланцюгу, - активізація православного між-конфесійного життя в Києві. Тут на початку жовтня пройшов Архиєрейський Собор УАПЦ (нової) під керівництвом Володимира Яреми. Його рішення просто дивують розмахом фан-тазії. Автокефальні архиєреї звернулися до пред-стоятеля УПЦ у США митрополита Констян-тина з пропозицією об'єднання УАПЦ із УПЦ у США. На їхню думку, об'єднана церква ма-тиме спільне керівництво – одного предстояте-ля і один Архиєрейський Собор. Владики пос-тановили клопотатися перед Вселенським Пат-ріархом Варфоломієм про канонічне визнання помісного статусу єдиної УАПЦ. Вони закли-кали приєднатися до них "третіми" інші укра-їнські православні церкви в Україні та діаспорі.

Наскільки такий лет бажань і сподівань УАПЦ є узгодженим із керівництвом УПЦ у США (хоча б в особі того ж, нам знайомого, архи-єпископа Антонія), сказати достеменно важко. Але поки з-за океану негативної реакції у ви-гляді хвилі факсів-протестів, як це водиться, не було. Схоже, там вичікують, аби в Україні думали, що УАПЦ (н) є суб'єктом світового міжрелігійного життя.

Офіційна версія напрочуд активного за-цікавлення УПЦ у США українськими пробле-мами полягає в тому, ніби ця церква збирається відкрити в Києві своє представництво. Як завж-ди, мета цнотлива та добра: щоб налагодити тісніші стосунки між українською діаспорною церквою Константинопольського Патріархату та роз'єднаними в Україні трьома церквами. Канонічна підстава: аби представництво опіку-валося вірними УПЦ у США, що приїжджають в Україну. "Ми все робимо лише на благо Ук-раїні, її церкві, все буде гаразд", - втішав предс-тавник УПЦ у США доктор Анатолій Лисий автора цих рядків. Не будемо піддавати сумні-ву благородність намірів керівництва УПЦ у США, але також варто пам'ятати давнє, куди веде дорога, викладена благими намірами.

Не обов'язково бути кандидатом бого-слів'я, аби зауважити, що канонічна мета появи такого представництва, а ще й з "церквицею", за вуха натягнута. Адже ті, гості з діаспори, що приїжджають до нас, мають широку палітру вибору: УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ. Якщо вони хочуть помолитися в національній церкві, будь ласка, УПЦ Київського Патріархату, УАПЦ, як-що ж для них важлива умовна канонічність, без якої вони за часів Патріарха Мстислава прек-расно обходилися, - просимо до храмів УПЦ Мос-ковського Патріархату. І просто насторожує ін-формація про те, що представництво мусить бути відкрито на базі саме УАПЦ. А чому не УПЦ КП?

Запитань багато, а є й відповіді. Просто очевидно, що керівництво УПЦ у Сполучених Штатах Америки налякане процесом повер-нення українських православних громад із їх-нього підпорядкування (а отже омофора Все-ленського Патріарха) до Київського Патріарха-ту, поширення громадського руху "Українці Америки – за Київський Патріархат". Відтак отці вирішили нашкодити УПЦ КП в Україні за рахунок створення ілюзії підтримки малочи-сельної та невпливової УАПЦ. Повторюється відоме: розділяй і владарюй.

Спостерігачі просто переконані, що з єднання УПЦ у США з УАПЦ вийде пшик. Це все робиться, зрозуміло, з відома Вселенського Патріарха, а він хоч і дуже слабкий, але ще не збожеволів, аби накликати на себе гнів без-жальної до ворогів Москви заради малочисель-ної Української Автокефальної Православної Церкви. Якщо вже й визнавати, то більш по-тужний Київський Патріархат! За останній час представники діаспорної церкви палець об палець не вдарили, щоб посприяти об'єднанню двох національних церков, а тому марне споді-вання на загальне єднання з пізнішим каноніч-ним визнанням. Зрозуміло і те, що не пройде варіант об'єднання двох церков і визнання їх на правах Київської Митрополії зразка XVII століття. Керівник УАПЦ Димитрій Ярема не для того одягав патріарший кукіль, щоб посту-патися тепер комусь своїм місцем, а по-друге, навряд чи і всі вірні УАПЦ погодяться обміня-ти помісний статус своєї церкви на якусь візан-тійську канонічність. Адже ті, кому потрібна канонічність, давно перебувають у лавах УПЦ Московського Патріархату. "Єднання" лише неминуче призведе до чергового розколу авто-кефальної церкви. Київський Патріархат тим більше не піде на середньовічний статус своєї церкви. "Те, що було в XVII столітті, сьогодні нас не влаштовує, - каже Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. – Нині наш народ має власну державу, а тому повинен мати і помісну церкву з Патріархом на чолі. З фор-мальної точки зору слов'янська Москва для ук-раїнців ближча, ніж греко-турецький Констан-тинополь. То чому ми, відірвавшись від одних, мусимо підпорядковуватися іншим?".

У підсумку хотілося ще зробити кілька маленьких зауважень. По-перше, без створення спершу єдиної помісної Української Православ-ної Церкви годі серйозно сподіватися на кано-нічне визнання її з боку Москви чи Константи-нополя. По-друге, якщо представникам консис-торії УПЦ у США вдасться провернути найбільш імовірний і "невинний" варіант зі створенням представництва їхньої Константинопольської церкви в Україні на базі УАПЦ, це не зупинить процесу переходу українських православних гро-мад Америки під омофор рідного їм Київсько-го Патріархату (це передусім воля громад, а не українського Патріарха). І не ослабить позицій УПЦ КП, а лише в черговий раз дестабілізує і без того хитку обстановку в православних між-конфесійних стосунках. Просто з'явиться ще одна православна церква в Україні. Відпові-дальність за це, у першу чергу, ляже якраз на єпископів американської церкви, що хочуть свої проблеми вирішувати за рахунок інших.

І нарешті останнє. Повернемося до нашо-го "спортивного" архиєпископа. Видається, що деяких українців США, на жаль, безжалісно переїхало "авто" американізації. На жаль, доб-ра звичка представників цієї нації все робити занадто по-бізнесовому призвела до того, що наші колишні земляки, захопившись цим, уже не можуть відрізнити методів ведення приват-ного бізнесу, для яких цілком доречне поняття "комерційної таємниці", від відкритої політи-ки, в тому числі й церковної. Єпископат УПЦ у США (серед якого був і архиєпископ Антоній) уже один раз перетягнув таємно свою церкву у юрисдикцію Вселенського Патріарха. Лише пізніше, поставивши до відома про це рішення вірних церкви, викликав у них природне обу-рення. Тепер ми бачимо владику Антонія в Києві та Константинополі, який знову крадько-ма, напівтаємно, потайки від народу, обіцяючи лише сповістити про результати, займається вирішенням церковних справ в Україні. І все, як завжди, "для блага України". Хочеться пов-торити: "Господи, дай сил розібратися з друзя-ми, а ворогів ми вже й самі якось подужаємо".

P.S. "Україна молода" укотре повто-рює, що готова на своїх шпальтах оприлюдни-ти й офіційну точку зору на розвиток викладених подій керівництва УПЦ у США, а також "не перекручену" позицію Вселенсько-го Патріарха, Святійшого Варфоломія.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
25 листопада 1999 року





АМЕРИКА ПІД ОМОФОРОМ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

Дещо про візит Патріарха Філарета до США

Нещодавно завершилася пастирська поїздка Патріарха Київського і всієї Руси-Укра-їни Філарета до Сполучених Штатів Америки. Це вже друга подорож глави Української Пра-вославної Церкви Київського Патріархату за океан. Цього разу він відгукнувся на запрошення відвідати храмове свято церкви Святої Софії, що у Чикаго. Потрапивши на американський континент, Патріарх не міг відмовитися від зустрічі з іншими громадами православних українців. Власне, щоб побачи-тися з Київським Патріархом Філаретом, з'їжд-жалися навіть із сусідних штатів українці, і не тільки православні. "Було багато греко-католи-ків, - згадує Святійший. Загалом, треба заува-жити, що в діаспорі православні з греко-като-ликами живуть в мирі та злагоді, а це повинно стати зразком для тих, хто живе в Україні".

Отож, нашого Патріарха, як і першого разу, зустрічали радо – за українським звичаєм, хлібом-сіллю та вишитими рушниками. Зрозу-міло, що керівництво УПЦ у США, яке тиш-ком-нишком перебігло під владу Константино-польського Патріарха, набундюченими совами дивилося на радість простих віруючих від спіл-кування з високим духовним гостем із України. На листовне прохання Філарета зустрітися від-повіло мовчанкою – простягнута рука дружби зависла в повітрі. Кілька владик із Бавнд Бруку молили Бога, аби не бачити Київського Патрі-арха на американській землі, аби православні українці США враз забули про існування по-місної Української Православної Церкви Київ-ського Патріархату. З кожним приїздом україн-ського Патріарха хитається монополія єписко-пів на духовну владу. Що б не говорили, а рух українців Америки за Київський Патріархат міцніє, громади переходять до УПЦ КП.

Під час пастирського патріаршого візиту до Сполучених Штатів Америки у житті там-тешніх українців відбулася ще одна подія – пройшла Конференція духовенства та голів церковних управ парафій Київського Патріар-хату. Вона зібрала майже сімдесят делегатів – а це для суспільного життя заокеанських україн-ців, яких обдувають вітри асиміляції, чимала кількість. Головним рішенням конференції ста-ло бажання православних парафій створити центр Київського Патріархату в США на чолі з єпископом. "Ми ще не вирішили, в якому місті буде центр, - розповідає Патріарх Філарет, - але всі погоджуються, що прийшов час його від-крити та призначити єпископа для опіки над ним".

Таким чином, українці діаспори та в Ук-раїні сущі фактично обмінялися центрами сво-їх церков. Керівництво УПЦ у США (Констан-тинопольський Патріархат) раніше також зая-вило про намір відкрити представництво своєї церкви в Києві (докладніше про це дивіться "УМ" від 25.11.99). Поява двох центрів фактично є спробами зміцнити свої позиції в стані релігій-ного конкурента. Нині за душі православних Америки точиться боротьба, і творення центрів стало черговим її етапом. Поява в Штатах єпископа з Києва значно зміцнить позиції Київ-ського Патріархату на континенті і кардиналь-но вплине на релігійний розклад заколисаного життя діаспори.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
11 грудня 1999 року





МІЖКОНФЕСІЙНА ДРУЖБА ЗА ЧАШКОЮ КАВИ

Нещодавно відбувся черговий "круглий стіл" з проблем стосунків
між владою та церквою в громадянському суспільстві

Днями Український центр економічних і політичних досліджень разом із представницт-вом Фонду Конрада Аденауера в Україні про-вели "круглий стіл" "Влада та релігія: Церква в контексті побудови громадянського суспільст-ва в Україні". Подібні зустрічі для представни-ків українських християнських традиційних конфесій стали вже постійними. Щоправда, столи не завжди "круглі", а здебільшого квад-ратні. Напевно, це більше символізує сучасний стан міжрелігійних стосунків.

Про їх особливість розповідав Голова Держкомрелігій Віктор Бондаренко. Він від-значив, що його відомство рік від року все мен-ше реєструє релігійних громад. Це, виявляєть-ся, свідчить про "завершення суспільної напов-неності релігійними громадами нашого сус-пільства". З'являється у церковних громад серйозна інфраструктура. Пан Бондаренко на-віть очікує, що найближчим часом ми станемо свідками поєднання "двох мостів: духовних і світських навчальних закладів". Загалом, "оп-тимізація релігійного середовища є провідним фактором". Хоча в релігійному житті не все так оптимістично. Віктор Бондаренко вважає, хоч конфліктність релігійного середовища знижу-ється, але "набуває довгопланового, багатовек-торного характеру". Тут навіть спеціалісти ви-діляють природні конфлікти: між традиційни-ми церквами та неорелігіями, між православ-ними та греко-католиками. Всі вони пов'язані з глибинним перерозподілом зон впливу релігій-них організацій. Особливо сумує головний релігієзнавець від держави через те, що нині фактично заблокований процес законодавчого забезпечення релігійного життя. Усі говорять про те, що закон України "Про свободу слова та релігійні організації" безповоротно застарів, але не всі готові його чіпати, немов священну корову. А у парламенту до розгляду не дохо-дять руки, постійно зайняті політичним чубленням.

Головною проблемою організаторів зуст-річі було спрямувати промови представників конфесій у русло загальної теми. Святі отці часто прагнули просто сказати про наболіле. Можливо, до цього їх підштовхувала й доволі віддалена від реалій життя перспектива громадянського суспільства. Усі розуміють, що основні суперечки точаться між самими релі-гійними організаціями та церквою і державою. Цікавий приклад ваги церкви в житті суспільс-тва та держави проілюстрував у своєму виступі професор Адольф Хампель (м.Гіссен, Німеччи-на). Він розповів, як у післявоєнній, розбитій Німеччині церква залишилася єдиною німець-кою інституцією. Вона була стовпом нації у де-зорганізованому суспільстві та за відсутності німецької держави.

До речі, теза про авторитет церкви в ук-раїнському суспільстві не є аксіомою. Наприк-лад, цитований Віктор Бондаренко перекона-ний, що варто критично сприймати дані чис-ленних соціологічних опитувань. "Не варто пе-реоцінювати суспільну довіру до Церкви, яку фіксують соціологічні служби", - заявив він. На жаль, пан Віктор так і не уточнив, на чому грунтується його зневіра в результати опиту-вань провідних соціологічних фірм. Можливо, він знає якусь таємницю, яка, мов окуляри, дозволяє по-іншому дивитися на речі. Хтозна.

Загалом, більшість учасників, як на мене, так і не зрозуміли, що ж від них вимагають, а тому ховалися в глибинах теологічних концеп-цій стосунків між церквою та державою, що зводяться до біблійного: "Богу – Боже, кесарю – кесареве". Відзначився один лише представ-ник УПЦ МП архиєпископ Львівський Авгус-тин, який ні сіло ні впало, закінчивши свій ви-клад, почав розхвалювати присутніх на зібран-ні жінок. "Розумні, толкові жінки, бачу це, див-лячись на обличчя", - не вгавав владика. Зали-шається так і нез'ясованим, чому це єпископ, який є монахом, так задивляється на жінок. З точки зору загальної, не дуже традиційної орієнтації, багатьох владик із Московського Патріархату такі позитивні зрушення Львівсь-кого архиєпископа можна тільки вітати.

Проте подібні зустрічі роблять свою справу: представники спілкуються між собою не через зіпсований телефон, а віч-на-віч. Між іншим, у житті, а особливо під час перерви на каву, святі отці не є такими запеклими ворога-ми. Довелося бачити навіть картинку братніх поцілунків між ієрархами двох не досить дружніх конфесій. Уже тільки через це можна подякувати організаторам за старання.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
11 грудня 1999 року





ПРО ТЕ, ЯК МОСКОВСЬКА ПАТРІАРХІЯ ДВОМ ПАНАМ СЛУЖИЛА

Нове дослідження співпраці духовенства МП в Україні з Гітлером

Наукове товариство Святого митрополи-та Петра Могили явило світові нову працю ві-домого дослідника суспільно-церковного жит-тя ХХ століття Артура Губара (Артур Губар. Духовенство Московської Патріархії в Україні на службі у Гітлера: 1941-1944 роки. – К., 1999). Не надто великий обсяг дослідження, далекий від багатотомності, компенсується актуальністю та недослідженістю теми. Автор брошури, спираючись на історичні факти, на грунті маловідомих документів, спогадів оче-видців аналізує замовчувані у радянській істо-ріографії реалії активної співпраці духовенства Московської Патріархії з німецькими нацист-ськими загарбниками. Публіцистична манера викладу робить працю цікавою не лише для науковців, а й для широкого кола читачів. Можна без перебільшення сказати, що якщо про співпрацю та про фактичне створення сталінською владою, за безпосередньої участі Берії, Московської Патріархії РПЦ вперше заявив і документально підтвердив це відомий правозахисник священик Глеб Якунін, то першим в Україні дослідником зв'язків цієї релігійної організації з іншим антилюдським режимом став Артур Губар.

"Правдива історія завжди залишає, ніби на середньовічних повіях, в тій чи іншій формі тавро ганьби, яке неможливо змити. Для Мос-ковського Патріархату це тавро – співпраці з найжахливішим режимом в історії людства – самозваним "Третім рейхом" Адольфа Гітлера", - такими словами завершує своє дослідження автор. У це можна повірити лише ознайомив-шись із текстом. Бо тільки на прикладах конк-ретних фактів бачиш, як швидко МП змогла "зорієнтуватися" в нових політичних умовах Другої світової війни. Як швидко священики Російської Церкви з агентів НКВС перетвори-лися на прислужників нацизму. З історичного забуття постає картина "дивної" прихильності гітлерівців до так званої "автономної" право-славної церкви та стає зрозумілим, чому остан-ні так вороже ставилися до справді національ-ної УАПЦ. Навіть за зізнанням автора, праця є лише початком широкого дослідження правди-вої історії Російської ("Русской") Православної Церкви – Московського Патріархату.

Юрій ДОРОШЕНКО,
аспірант Київського університету імені Тараса Шевченка,
газета "Україна молода",





НА МАЙДАНІ КОЛО ЦЕРКВИ ВЖЕ НІХТО НІКУДИ НЕ ЙДЕ...

Але міжконфесійне протистояння у столичній Дарниці триває

Дійові особи:

1. Намісник Києво-Печерської лаври, єпис-коп Вишгородський Павло (Лебідь) і секретар Київської митрополії Московської Патріархії отець Віталій Косовський – сірі кардинали за спиною кволого митрополита УПЦ МП Володи-мира (Сабодана). Перший відзначається своєю грубістю, але із симпатичними молодиками бу-ває чемним. Другий віддає перевагу чоловікам і жінкам, але з солідними грошима. Обидва в сумних дарницьких подіях взяли безпосередню участь.

2. Отець Микола Макар – маріонетка в ру-ках лаврських опричників (хто вони – читай вище), а також палкий прихильник керівника Компартії Петра Симоненка як кандидата в Президенти України.

3. Свято-Михайлівська парафія Дарниць-кого району Києва та її староста Володимир Макарчиков. Власними силами побудували хра-мовий комплекс, а як тільки вирішили об'єднати-ся в єдину Церкву – Київський Патріархат – втратили все. До цього приклало руку не тільки керівництво УПЦ МП, а й влада.

4. Підрозділи Дарницького райвідділу внут-рішніх справ на чолі з полковником Е.Ф.Хрищу-ком, загони сумнівного "Війська Запорізького низового" (не плутати з Українським козацт-вом) та відоме всім УНА-УНСО, яке представля-ти немає потреби. Всі виконують роль силового важеля у розв'язанні міжконфесійного конфлік-ту.

Дія відбувається на проспекті Миру, 16 Дарницького району Києва, і в "масовках" та-кож беруть участь парафіяни, вигнані з власної церкви, кликуші, привезені автобусами з лаври, та сторонні спостерігачі.

Декорації: церква, капличка, пам'ятник жертвам Чорнобиля, сніг.



Дубль перший: Штурм

Двотисячний рік Московська Патріархія в Україні вирішила за найкраще зустріти бандитсь-кими діями – з 1 на 2 січня група озброєних осіб захопила споруди Свято-Михайлівської парафії, зокрема каплицю Святого Георгія, храм Пам'яті жертв Чорнобиля Дарницького району столиці. Засоби масової інформації ще до Різдва Христо-вого встигли ознайомити громадськість із подро-бицями конфлікту та запропонувати власні версії його розгортання. Нагадаємо, що головною "ударною" силою захоплення були молодики підозрілого вигляду, що прикривалися вивіскою бутафорного "Війська Запорізького низового". Злочинною операцією (а такою вона є хоча б через те, що були всі атрибути – ломик і автоген) безпосередньо керували московські владики: Вишгородський – Павло та Черкаський – Софро-ній. Усе почалося з того, що ще 24 грудня 1999 року Свято-Михайлівська парафія Дарницького району Києва оголосила про вихід зі складу УПЦ Московського Патріархату. Оскільки, згідно з ук-раїнським законодавством, саме громада є основ-ним суб'єктом релігійних стосунків, то все б було добре, якби не одвічне та безмежне бажання Москви володіти всім і вся. Батюшки з псевдоре-лігійної структури, якою є Московська Патріар-хія, звикли ні за гріш ставити волю громади, а тим паче тієї, що перекинулася від них до Київсь-кого Патріархату, чим показала шлях творення єдиної помісної Української Православної Церк-ви. Їх чомусь коти починають шкребти в душі лише від думки, що є українська альтернативна духовному пануванню РПЦ.

Миттю в інформаційному просторі була розповсюджена паралельна версія подій. "Очима Москви" все бачиться догори ногами. Так, на думку прес-служби УПЦ МП, це "представники Київського Патріархату розпалюють міжконфе-сійну ворожнечу, всупереч підписаній угоді про міжконфесійний спокій". Виходить, що за моє жито мене ж і бито. Подальший сценарій подій давно вже випробуваний на практиці: тільки-но релігійна громада вирішує перейти до складу іншої конфесії, як миттю утворюється паралель-на, дискредитуються активісти, а потім силовими методами майно та храм залишаються за "своїми". А якщо їм ще й сприяє священик, то справа, вважайте, майже у вас у кишені.

"На прохання настоятеля Свято-Михайлів-ської парафії Української Православної Церкви Московського Патріархату протоієрея Миколи Макара та згідно зі статутом УПЦ, протягом трьох тижнів перед Новим роком проводилася фінансова перевірка Свято-Михайлівської грома-ди, старостою якої був Макарчиков В. І., і виявле-ні численні фінансові порушення", - йдеться в інформаційному повідомленні з канцелярії мит-рополита Київського та всієї України. Далі довідуємося, що це УПЦ Київського Патріархату намагалася захопити храми за допомогою УНСО (цією структурою найбільше люблять лякати громадян "лаврські отці").

Постать отця Миколи, що майоріла з екра-нів телевізорів і роздавала коментарі взагалі за-слуговує на окрему увагу. Він активно працював у виборчому штабі пана Суркіса, коли той мріяв стати мером столиці. Пізніше, вже на останніх президентських виборах, Микола Макар також не сидів склавши руки. Він привів кандидата в Президенти та керівника Компартії Петра Симоненка до церкви, за яку зараз розгорілась боротьба. Громада, зрозуміло, не дуже прагнула бачити атеїста в храмі Божому, й отцю довелося проводити зустріч лише на території комплексу. Потім він надолужував своє, рекламуючи книж-ку Петра Симоненка з амвону. Природно, що терпець парафіян зрештою урвався. Ну а далі вже все відомо.

Під стінами храму блукали "братки", що навіть не намагалися грати роль "низовиків". А бідолашні парафіяни ходили навколо. У всій цій зовсім не різдвяній і не новорічній історії важли-вими є кілька моментів. Уже на прес-конференції Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет заявив, що йому видається показовою така спів-праця напівкримінальних угруповань із Москов-ською Патріархією. Ситуація виглядає ще більш дивною, якщо придивитися до дій правоохорон-них органів. Міліціонери з Дарницького райвід-ділу замість того, щоб захищати закон, сприяли напасникам і, по суті, зробили все, аби храмовий комплекс опинився в руках УПЦ Московського Патріархату. Залишається сподіватися, що саме захопившись боротьбою зі злочинністю, дар-ницькі міліціонери забули: в Україні держава відокремлена від церкви. І не варто робити так, щоб потім секретар митрополії УПЦ МП Віталій Косовський міг казати: та усі вони у мене в кулаці!



Дубль другий: Облога, або Троянський кінь у погонах

Можна було б поставити крапку, розповів-ши про злочинне захоплення храмового комп-лексу в Дарниці та безпрецедентне підігрування правоохоронців напасникам. Але життя триває, і події розгортаються далі. Відома криміналістам істина, що один безкарний злочин тягне за собою інший, підтвердився. Ненажерна в своїх амбіціях Московська Патріархія не могла змиритися з тим, що віруючим Свято-Михайлівської парафії (Дарницького району) УПЦ Київського Патріар-хату залишилося приміщення недільної школи.

Згадують очевидці сумних подій: "Після молебну на церковному подвір'ї (це було 15 січ-ня цього року) парафіяни, яких було близько 130 осіб, прийшли до недільної школи погрітися та випити гарячого чаю. Десь о 18 годині до церкви почали з'їжджатися іномарки й автобуси з людьми, лаврськими монахами та духовенством інших єпархії УПЦ Московського Патріархату. Цей натовп (близько 300 осіб) узяв в облогу недільну школу. Почалися погрози, стукіт у вікна та двері, залякування".

За словами голови парафіяльної ради Воло-димира Макарчикова, єпископ Вишгородський УПЦ Московського Патріархату Павло (Лебідь), прибувши з автогеном, дав розпорядження мілі-ції у півгодинний термін викинути всіх присутніх із школи. Інакше він зі своєю "паствою" виріже двері, повибиває шибки та захопить школу. На це начальник Дарницької міліції Е.А.Хрищук і представник ГУ МВС Києва запропонували всім вийти з недільної школи, залишивши п'ять охоронців.

Далі єпископ Павло геть розійшовся, почав підбурювати натовп. Факт розпалювання між-конфесійної ворожнечі очевидний. І це при тому, що саме єпископ Павло був за спиною немічного митрополита Володимира (Сабодана), коли той ставив свій автограф від імені всієї Московської Патріархії під угодою про міжконфесійний мир і злагоду. Пан Макарчиков просто обурений пове-дінкою високого московського ієрарха, бо той "називав парафіян христопродавцями, а багато-дітних жінок – стервами та шльондрами".

Коли староста парафії зачинив двері, наш єпископ Павло опечатав приміщення, сказавши., що до ранку хай усе залишається, а після служби недільна школа буде захоплена штурмом. Мілі-цейська машина заблокувала запасний вихід. Наступного дня, тільки розвиднілося, старосту парафії Володимира Макарчикова відвезли до Дарницького РУВС. Там йому полковник міліції Хрищук запропонував підписати видану ним постанову. Начальник райвідділу вирішив на-решті розрубити гордіїв вузол і заборонив до су-дового вирішення "доступ громадян у культові та господарські приміщення Свято-Михайлівського храму та в приміщення недільної школи". Майно та приміщення повинні були охороняти підрозді-ли міліції.

"Наша парафія виконала постанову та за-лишила приміщення школи, а лаврсько-москов-ські загарбники не підкорилися міліції. Продов-жується розкрадання майна парафії. Охорона Ко-совського не допускає законних парафіян навіть на територію, б'є жінок і дітей, кажучи: "Уходите с нашей земли". Знаменно, що всі ці протизакон-ні дії відбуваються лише під покровом темряви", йдеться у зверненні Свято-Михайлівської право-славної громади до Київського Патріарха Філарета.

Тоді ж провід УНА-УНСО (активісти цієї організації протистояли московським бойовикам із Війська низового) також повірив у обіцянку мі-ліції взяти під повну охорону храмовий комп-лекс. Щоправда, провід політичної організації застеріг, що призупинка участі в конфлікті є тимчасовою, а організація знаходиться в стані мобілізації. "Якщо раптом буде прийняте неспра-ведливе рішення або Московський Патріархат відмовиться виконати справедливе, УНА-УНСО підтягне достатні сили для вирішення проблеми", - говориться у відповідній заяві.

Таким чином, завдяки хитрим маніпуляці-ям руками правоохоронців московські попи ра-зом із "вгодованими ченцями" витурили вірую-чих УПЦ КП навіть із приміщення школи, а самі порядкують у чужій господі, немов у власній. І надалі навколо церкви тиняються рекетири, що прикриваються традиціями Запорізької Січі, а офіційні в дошку УТН у переддень Водохреща, захлинаючись від радощів, демонстрували кадри, з яких все той же єпископ Павло (Лебідь) на те-риторії храмового комплексу в Дарниці занурю-вав хрест в три емальовані каструлі. Отож пост-раждала бідолашна громада лише за одне бажан-ня – об'єднатися зі своїми братами у вірі в єдину Помісну Українську Православну Церкву. Це в очах Москви великий злочин, а тепер здається, що до думки "білокам'яної" пристає й українська влада, яка вже півдесятка років поспіль не може збагнути, що пиляє гілку, на якій сидить.

Дарницькі події остаточно довели, що ке-рівництво УПЦ Московського Патріархату біль-ше прагне брататися не з браттями, а з "братка-ми". Криміналізація цієї релігійної організації набрала настільки великих обертів, що Синод УПЦ МП уже не соромиться відкрито прохати за своїх підопічних із іншого боку закону. Так Си-нод звернувся до Президента України з прохан-ням зробити амністію. Якось митрополит Ро-сійської Православної Церкви й за сумісництвом УПЦ МП, Володимир (Сабодан), випрошував у спікера Держдуми Росії Геннадія Селезньова продати на пільгових умовах шість тонн нафти (все це, звичайно, ніби для благодійної мети – "турбота про достойну зустріч 2000-ліття Різдва Христового"), а в кінці листа була цікава припис-ка: "У випадку позитивного рішення ми вкажемо на фірму, що і буде від нашого імені займатися конкретним втіленням проекту в життя". Зали-шається гадати, якщо Президент погодиться на амністію, то Московська Патріархія також візьме на себе обов'язок "вказувати" кого із "зеків" випускати?

Як би там не було, а прес-служба Київської Патріархії вже поширила заяву, де, зокрема, зазначається: "Як бачимо, спільна мета діячів закордонного релігійного центру, яким є МП, та української міліції досягнута. У храмі Київського Патріархату за допомогою "нашої" міліції госпо-дарюють іноземні зайди. Так звані "законність і правопорядок" відновлено. Прес-служба Київсь-кої Патріархії заявляє гострий протест таким діям і вимагає притягнути корумпованих працівників МВС до кримінальної відповідальності та по-класти край безпрецедентному знущанню над віруючими, які стали заручниками зрощування міліції та криміналітету". Ну, міліцію, як на нашу думку, зрозуміти можна – вона виконує угоду про співпрацю між МВС і УПЦ МП. Також ще якось можна зрозуміти, коли російська міліція викидала віруючих Української Православної Церкви з храму у підмосковному Ногінську і передала його РПЦ, але те, що робиться в столиці України, збагнути важко. Якщо українська влада бере приклад із російських колег, то треба діяти навпаки – витурити Московську Патріархію з те-риторії країни. Принаймні саме це вкладається в "силову" логіку. Принаймні не підтримувати загарбницьких дій однієї конфесії. Тепер ще сло-во за Київрадою та судом, але то вже буде третій дубль.

Юрій ДОРОШЕНКО,
Газета "Україна молода",
22 січня 2000 року





МАМО, ДЕ Ж НАШ ПАПА?

"Чому ж він не їде, чому ж він не йде?" – ридає частина бідолашних українців, очікуючи не Доктора Айболить, а свого духовного кумира – Папу Римського Іоана Павла ІІ. Напередодні та впродовж католицького Різдва Христового чутки про можливість приїзду в Україну понтифіка закрутилися ще з більшою швидкістю. Раптом усі заговорили про те, що на державному рівні вже підписуються остаточні документи, які від-криють українські двері римському гостеві. Ця інформація дратувала та навіть обурювала чи-новників, які звикли всі справи творити в режимі таємничості. Вони кляли греко-католицького єпископа Михайла Гринчишина, що вперше на повен інформаційний голос заявив: Папа приїде в Україну наприкінці червня 2000 року. У розмо-ві з кореспондентом УНІАР він проговорився, що глава Католицької церкви планує побувати на українській землі протягом двох днів, зустрітися з православними владиками, Президентом Ук-раїни, відвідати Львів і монастир у Зарваниці, де знаходяться святі для католиків мощі й ікони.

Ця інформація суперечить попередній про те, що Римський Папа збирався цілий ювілейний 2000 рік просидіти вдома, у Ватикані. З огляду на стан його здоров'я, це, напевно, було мудре рі-шення. Але, вочевидь, перспектива побувати на землях східних слов'ян будь-якого главу мікро-держави Ватикан із макрорелігійним впливом підніме з ліжка. За дві тисячі років, навіть за па-нування католицизму за часів Речі Посполитої, нога жодного Папи не ступала на терени Украї-ни. (Якщо не рахувати Папу ще не розділеної остаточно Церкви – Клемента, який потрапив до нас у вигляді мощей і був довгий час шанованим святим). Кому ж як не полякові Іоанові Павлові ІІ (він же, хоч і західний, але наш, слов'янин – Ка-роль Войтила) здійснити історичний прорив? А полякам, як відомо, завзяття не позичати. Якби ж то тільки все залежало від волі самого шановано-го ватиканського старця...

Аналізуючи всю інформацію та події, по-в'язані з приїздом Папи, можна зробити навіть зараз кілька висновків. Найважливіший із них це той, що якщо він не зможе прорватися в Україну до літа 2000 року, то навряд чи взагалі колись приїде. І не тому, що фізичний стан здоров'я вже не надійний. Навіть новообраному Папі буде важко це зробити. Якщо, звичайно, він буде не українцем. Бо відомо, що шанс, як і 2000-ліття Різдва Христового, випадає тільки один раз і він не "зарплатня і не аванс". Також зрозуміло, якщо візит і відбудеться, то не до Києва. Для Святій-шого Отця ближчими є західні області України з міцними позиціями УГКЦ.

Важливо, що одночасно з чутками про приїзд Папи в Україну в політичних і церковних колах заговорили і про можливість його візиту до Росії. Це, взагалі, фантазії ватиканських отців, які вже здавна мріють навернути безмежну краї-ну під свій духовний патронат. Росіянам із їх-ньою майже одержавленою Московською патрі-архією Папа Римський уже точно ні до чого. Дай Боже, щоб хоч Московський Патріарх і Папа Римський зустрілися десь на нейтральній тери-торії. Навіть про таке рандеву точиться політич-ний торг, а продають і купують у ньому українців.

Між іншим, небажання Ватикану вирішу-вати українські проблеми в Києві, а намагання розмовляти, через голову, з Москвою, можливо, і є головною причиною того, що дорога в Україну, навіть попри офіційне запрошення прем'єр-мі-ністра, Папі залишається проблематичною. Поки апостольська столиця не з'ясує всі стосунки з ук-раїнськими православними ієрархами, годі споді-ватися, що прийняття відбудеться в традиціях української гостинності. Є реальна небезпека, що Іоана Павла ІІ можуть зустріти пікети якогось Союзу православних братств і піднесуть йому замість сподіваного хліба-солі гнилі овочі та фрукти, запаси яких у подібних організацій ні-коли не зменшуються. А Московська Патріархія танцюватиме від щастя, мовляв, казали ж ми, що з нами треба було говорити! Врешті-решт, ук-раїнці, як православні, так і уніати, перед світом постануть невігласами та дикунами.

Їдучи в Україну, Папа ще мусить виріши-ти, хто в першу чергу є його паствою: власне ри-мо-католики чи греко-католики? А потрапивши до нас, він навіть попри своє бажання підтри-має уніатів, чим викличе ще одну хвилю обурен-ня з боку Москви, а це, врешті-решт, зруйнує і без того хистки стосунки з російським патріар-хом. Судячи з усього, на такий крок понтифік ще не готовий.

Спостерігачі називають ще один нюанс, який пов'язаний із можливим папським візитом – конкуренція в середині самої Католицької церкви, між орденами, за першість "поцілувати пантофлю". Так, показовим є візит нового папсь-кого нунція в Україні до Львова кардинала Ми-хайла Етеровича. Він не відслужив архиєрейської літургії в соборі святого Юра (кафедральний со-бор греко-католиків). Натомість правив Службу Божу в храмі святого Андрія – належить чину от-ців Василіан. Аналітики від релігії не дуже вірять у те, що це трапилося лише через храмове свято.

Загалом, ситуація навколо приїзду Папи Римського Іоана Павла ІІ в Україну ще до кінця так і не з'ясована – православні, вважаючи, що це лише чутки, не висловили своєї позиції.

Також поїздки глави Ватикану до Румунії та Греції засвідчують, що не варто перебільшува-ти їхнього значення та вплив на суспільно-полі-тичне життя чи міждержавні взаємини. Врахо-вуючи внутрішньо-українські реалії, приїзд Папи може значно вплинути лише на міжрелігійні сто-сунки. І, на жаль, змінити їх не в найкращий бік. Главі Католицької церкви навряд чи варто з'яв-лятися в Україні без чіткої позиції стосовно створення єдиної помісної Української Право-славної Церкви. А виробити такі позиції можна вже зараз, сівши за стіл переговорів із православ-ними та греко-католицькими ієрархами в Україні сущими, а не повертаючи голову у бік "біло-кам'яної" та роблячи вигляд, що автокефалія Української церкви лише проблема Московської Патріархії.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
14 січня 2000 року





П'ЯТИЙ РІК "ЧОРНОГО ВІВТОРКА"

П'ятиріччя з дня побиття на Софійському майдані Києва поховальної процесії Київського Патріарха Київського та всієї Руси-України Володимира (Романюка) – дата, що змушує замислитися. Чи все зроблено, аби убезпечити народ від повторення трагедії? Тоді через інтриганство високих чиновників і тиск Москви опинилися по різні боки беззахисні бабусі і кремезні "беркутівці", віруючі і невіруючі, інтереси України та Росії. Стало зрозуміло, що поняття офіцерської честі близьке не для всіх.

Тоді наші урядовці недооцінили важливості народного прагнення підтримати національну церкву. Звідки було взятися у "хлопців з комсомольським минулим" цьому розумінню? Вони вважали, що цинізм і прагматизм – одне і те ж, а тому, не роздумуючи, уклали політичні угоди з Московською Патріархією. Угоду, як виявилося, проти власного народу.

Але саме "чорний вівторок" став днем, коли всі національно-демократичні сили зрозуміли, що є Українська Православна Церква Київського Патріархату – духовна сила України. Всі усвідомили, що УПЦ КП – це не вигадка митрополита Філарета, а справді фундамент Помісної Української Православної Церкви.

Того ж похмурого дня Україна прощалася не тільки зі своїм сином, багаторічним в'язнем сумління Патріархом Володимиром (Романю-ком), а й з ілюзіями. Було очевидним, що влада, наперекір Хвильовому, проголосила курс на Москву. Слава Богові, тоді Президент України Леонід Кучма зміг зробити висновки з трагедії. Поступово УПЦ Київського Патріархату влада почала помічати, а далі вже набралася мудрості, щоб навіть серйозно заговорити про потребу створення єдиної Української Церкви. Це прогрес. Тому зараз навряд чи варто забувати про події 18 липня 1995-го і прямувати до вже знайомих грабель.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
18 липня 2000 року





ПРЕЗИДЕНТСЬКИЙ ПОДАРУНОК ЦЕРКВАМ

– подумать і віддать
чи віддать і подумать?

Як стало відомо, Президент України Лео-нід Кучма доручив уряду до 1 серпня розглянути питання скасування постанови Ради міністрів УРСР від 1991 року "Про перелік культових споруд — визначних пам'яток архітектури, що не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям".

Це рішення доволі непересічне, адже йдеться про трохи не десяток перлин архітекту-ри, культури й історії. Серед них: Софійський собор, Андріївська та Кирилівська церкви у Киє-ві, комплекси Києво-Печерської лаври та Виду-бицького монастиря, Кармелітський монастир у Житомирській області, Домініканський і Єзуїт-ський монастирі у Вінницькій області, костьол Іоанна Хрестителя у Львові, Успенський собор у Харкові, Спасо-Преображенський, Борисо-Гліб-ський і Єлецький монастир у Чернігові, Воло-димирський, Петропавлівський і Михайлівський собори в Севастополі.

Зважаючи на важливість питання, навряд чи у цій справі варто розмахувати шаблюкою. Адже, передавши пам'ятки у користування релі-гійним організаціям, потім забрати їх буде не-можливо. За твердженням експертів, перед тим, як робити такий "царський" подарунок церквам до 2000-річчя Різдва Хрестового, треба було б спочатку вивчити ефективність користування релігійними організаціями історичними пам'ят-ками. В Україні на сьогодні відсутній єдиний, системний і ґрунтовний аналіз того, як віруючі користуються культовими спорудами, наскільки вони готові витрачати гроші на їх ремонт і догляд. Також потребує поліпшення система деражавного контролю за цим.

Згаданим рішенням можна одночасно зни-щити кілька музеїв – "Софію Київську", "Києво-Печерську лавру". Крім того, необхідно подума ти, наскільки це доцільно робити взагалі. По-пер-ше, частину споруд, які раніше належали римо-католицькій церкві, передавати зараз, можливо, і не варто. Бо до 1917 року в Україні жило більше поляків, які були парафіянами костьолів. Зараз там переважно українці, що є православними.

По-друге, і це найголовніше: можливо, ці споруди необхідно було б пообіцяти передати тільки єдиній Помісній Українській Православ-ній Церкві, зрозуміло, зараз ще вивчивши ситуацію з їх подальшою експлуатацією. Прези-дент уже заявив, що він підтримує створення єдиної Помісної Церкви. Такий крок держави міг би реально прискорити процес об'єднання нашого православ'я, зацікавив би священнослужителів сісти за стіл переговорів і принаймні серйозно вислухати позиції сторін.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
15 липня 2000 року





МОНАСТИРІ В УКРАЇНІ ЗАВЖДИ БУЛИ ВОГНИЩАМИ ДУХОВНОСТІ,
вважає намісник Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря,
ректор Київської Духовної Академії й Семінарії єпископ Димитрій (Рудюк)

Наш співрозмовник – людина в Українській Православній Церкві непересічна. Маючи порівняно молодий вік, владика Димитрій уже встиг пройти численні щаблі церковного служіння. Свого часу закінчив історичний факультет Київського держуніверситету. Здобуваючи ще світську освіту, він ходив до Володимирського собору, пізніше прийняв чернецтво на честь святителя Димитрія Ростовського. Не так давно став єпископом, ректором Київської Духовної Академії та Семінарії Української Православної Церкви Київського Патріархату. Перед тим, як очолити церковні школи, він був намісником відродженого Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Його дивовижна активність дає змогу ще й керувати видавничим відділом УПЦ КП, бути членом Українського біблійного товариства. Владика все своє життя пов'язав із життям церкви.



— Преосвященний владико, Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир Києва постав із руїн. Яким є його відродження?

— Лампада чернечого життя в нашому монастирі зажевріла ще з початку дев'яностих років, коли тут було засновано Київську Духовну Семінарію Української Православної Церкви Київського Патріархату. Треба зазначити, що в наш час відродження чернечого життя є досить складним. Суспільна бездуховність, деморалізованість позначається і на цих процесах. Нам необхідно не тільки відродити монастирське життя, а й реабілітувати його, підняти авторитет. Ми пам'ятаємо, як радянська влада нав'язувала людям образ ченців як примітивних дармоїдів і експлуататорів.

Михайлівський Золотоверхий монастир є специфічним, бо він розташований у центрі столиці, сюди приходить щодня багато людей. Це не якийсь скит, що знаходиться в провінційному містечку чи селі. У нас ченці перебувають на очах у людей. Треба зазначити, що велику увагу відродженню монастиря приділяє священноархимандрит, настоятель, Святійший Патріарх Філарет. Згідно з нашим рішенням, що узгоджено зі Святійшим, братія монастиря може поповнюватися лише зі стін Київської Духовної Семінарії та Академії, які, як відомо, розташовуються на його території. Це такий собі зворотний зв'язок співіснування духовної школи та монастиря. Православна церква знала таку практику, особливо в древній період. Після закінчення гонінь на християн Церква готувала своїх пастирів якраз у монастирях. Поєднання чернечого життя, духу подвигу, аскетизму з майбутнім пастирським служінням якраз дає змогу піднести духовний рівень семінаристів і академії. Наша монастирська братія зараз налічує десять осіб. Ченці – освічені люди, більшість із них — претенденти на ступінь кандидата богослов'я.

— Скажіть, що сьогодні спонукає людей стати ченцями, окрім, зрозуміло, Божого покликання?

— До чернецтва, за моїм спостереженням, приходять люди в досить зрілому віці. Ми, наприклад, маємо кількох ченців, які, окрім духовної освіти, отримали свого часу і вищу світську. Таке поєднання двох освіт певною мірою сформувало особистість і погляд не тільки на духовне, а й суспільне світське життя. Ченці досить усвідомлено ставляться до свого вибору. В монастирі є випробувальний термін, і ми можемо переконатися, що той чи інший кандидат гідний такого життя. У більшості випадків (і це видно вже з першої розмови) людина хоче врятувати свою душу. Вона досить реально та тверезо дивиться на навколишній світ. Хочу зауважити, що це не якісь повністю заангажовані та фанатично налаштовані особи.

Звичайно, ченці – це передусім обітниці, які вони складають Богові, спасіння власної душі. Різниця між пастирем і ченцем досить велика. В Україні монастирі завжди були вогнищами релігійності для всіх людей. У нас зараз існують катехізисні курси, які якраз пов'язують духовне життя з буденними турботами, що несуть сюди люди, які їх відвідують. Багато хто з киян, прийшовши раз до монастиря, назавжди залишається його парафіянином. Звичайно, чернече життя не захищене від усіляких спокус. Головне – дуже тверезо все треба оцінювати. Існують випадки, коли ченці намагалася одягнути на себе покривало духовного старчества, будучи ще молодими, беруть на себе великі подвиги, які не здатні винести. Це не найкращий шлях.

— Мені доводилося спілкуватися з ченцями Вашого монастиря, і вони майже всі порівняно молоді люди.

— У нас створені прекрасні умови для чернечого життя, але ченці, справді, ще порівняно молодого віку. У нас кожен виконує певний послух: є благочинний, казначей, економ та інші. Кожен працює на благо свого монастиря, святої Церкви та при цьому здобуває ще й духовну освіту. Є у нас ченці, які займаються науковою працею.

— Оскільки Ви є ще ректором Київської Духовної Семінарії й Академії, хотілося б запитати: зараз іде реформа світської освіти, а що відбувається з освітою церковною?

— Духовні заклади завжди були закритого типу, і, як правило, готували тільки майбутніх пастирів Церкви. Зміни в духовній освіті потрібні. Усе, що ми маємо, – це спадок із тавром тиску комуністичного режиму, де навіть не всі предмети дозволялося вивчати. Відомо, що раніше кожен, хто хотів вступити до духовного навчального закладу, мусив пройти співбесіду з певними органами. Зараз треба розширювати базову освіту майбутнього пастиря. Ніколи світські науки, що викладають у вузах, не були перешкодою для майбутнього богослова та просто віруючого християнина. Сучасний пастир мусить знати відповідь на всі запитання віруючих, мусить вміти дати належну оцінку всім суспільним порокам.

— У Києві існує, окрім КДС і КДА, ще Семінарія й Академія УПЦ Московського Патріархату, що розташовуються у Києво-Печерській лаврі. Чи є якісь розбіжності у навчанні між цими духовними навчальними закладами двох патріархатів ?

— Ми не робимо все так, як це здійснюється в РПЦ. Різниця між нами й духовними школами УПЦ МП є. Якраз церковне розділення в Україні стало наслідком зіткнення двох православних ідеологій, особливостей українського православ'я та московського. Нам не байдуже, якого пастиря ми виховуємо – патріота чи "пастиря для країн СНД". Ми ретельно дотримуємося конституційних основ нашої держави. Це насамперед викладання навчальних дисциплін державною мовою. Хоча можу щиро зізнатися, що це дуже важко. Але при бажанні можливо. На запитання, чому навчальний процес не йде українською мовою, в Семінарії й Академії УПЦ Московського Патріархату відповідають, мовляв, не можна перекласти богословську термінологію. Скажу, що за останнє десятиліття у нас склалася певна практика у цьому питанні. Ми займаємося перекладами і дійшли висновку, що це не така страшна проблема, як про неї розповідають. Щодо стосунків між двома школами – Київського та Московського Патріархату – зазначу: їх фактично немає. За винятком того, коли або від нас до них, або навпаки, переходять студенти. Це не часті випадки, але коли вони трапляються, ми під час зустрічі з ректором КДС і КДА УПЦ МП кажемо, що це за людина і чи потрібна вона їм. Людина, яка, маючи гріхи тут, втікає туди, аби таким чином реабілітуватися, не принесе користі ні нашій, ні Московській церкві.

— Погодьтеся, що рівень нашого духовенства залишається ще доволі низьким. Багато людей стали священиками під час перехідного періоду і не мають належної підготовки. Трапляються випадки, коли батюшки не тільки ледь писати уміють, а й читають із величезними проблемами. Чи не час утворити для такої категорії щось на зразок світських курсів підвищення кваліфікації?

— Слушне запитання. Рішенням Архиєрейського Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату, що відбувся не так давно, рекомендовано всім архиєреям нашої Церкви звернути особливу увагу на освіту духовенства. Вони повинні примусити духовенство, що має проблеми з освітнім рівнем, вступити на заочні відділення наших п'яти семінарій і двох академій. Знаю, що у Російській Православній Церкві також заборонено рукополагати кандидатів на священство без духовної освіти. Але скільки б ви не примушували людину підвищувати освіту, все залежить від особистості. Навіть якщо ви прослухаєте весь семінарський і академічний курс, але не займатиметеся самоосвітою, то ніколи не станете справді хорошим богословом. Не варто забувати: духовне життя – це постійне вдосконалення.

— А які вимоги Ви висуваєте перед своїми абітурієнтами? Що повинна знати та зробити людина, яка хотіла б навчатися в КДС і КДА?

— Як правило, такі люди вже мусять належати до певної парафії, нести там послух, знайомитися з богослужінням, бути дяком чи паламарем. До нас не приходять випадкові люди, не стають абітурієнтами люди з вулиці. Оскільки ми – закритий духовний заклад, то наш абітурієнт мусить мати рекомендацію від священика. А священиків ми переважно знаємо, і тому можемо довіряти. Зрозуміло, що бувають іспити. Вони нелегкі. Треба знати напам'ять молитви, біблійну історію, Святе Письмо, написати твір на релігійну тему. Відбір до академії здійснюється тільки серед випускників семінарії.

— Чи маєте конкурс до семінарії?

— Так, це переважно дві особи на місце. Прагнемо завжди ретельно відбирати собі студентів. Думаю, що не помилялися. Крім усього, вступники мусять мати ще й закінчену середню світську освіту.

— Рекомендація до вашої семінарії від священика УПЦ Московського Патріархату буде дійсною?

— Ми мали такі випадки. Особливо там, де немає парафій Київського Патріархату, а людина хоче вчитися в КДС УПЦ КП, бо розуміє, що ми – національна церква. Зрозуміло, що це, швидше, винятки, ніж правило.

— Давайте повернемося від справ освітніх до монастирських. З історії відомо, що раніше Михайлівський Золотоверхий монастир мав великі маєтності. Цілі села із землею були його власністю. А яка тепер ваша матеріальна база?

— У нас ще немає можливості створити своє підсобне господарство. Ми намагаємося обслуговувати те, що має Київська Патріархія (а це близько ста гектарів землі). Ми сьогодні ставимо питання про виділення під Києвом, в одному з сіл, земельної ділянки під поховання ченців. З часом хотілося б відкрити там скит. Раніше Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир був дуже заможним. За штатним розподілом він був першокласним монастирем. Тут сиділи вікарії Київської єпархії. Знаменитий скит Феофанія, що під Києвом, теж належав раніше нашому монастирю. Церква сьогодні не ставить питання про повернення власності. Ми реально оцінюємо ситуацію та дякуємо за те, що нам повертають хоча б церковні споруди. Важливіше, аби держава заохочувала благодійництво в суспільстві. От зараз ми намагаємося, наприклад, утворити їдальню для убогих і бідних. Для цього потрібні кошти, і допомога спонсорів тут не завадила б.

— Унікальність Михайлівського Золотоверхого монастиря полягає в тому, що на його території знаходиться Патріархія УАПЦ – іншої православної конфесії... Як вам вдається так мирно співіснувати?

— Ми завжди відзначаємо це наше співіснування. Такі життєві ситуації підтверджують тезу про те, що між прибічниками автокефалії існує штучне розділення, яке є тимчасовим. Ми молимо Бога, щоб уже найближчим часом Він нам допоміг ліквідувати це розділення на загальнодержавному рівні. В Україні повинна бути єдина Помісна Українська Православна Церква.

Розмовляв Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
25 жовтня 2000 року





ПІСЛЯ ПАТРІАРХА

Помер предстоятель УАПЦ Димитрій (Ярема)

Ще під кінець минулого року Патріарх УАПЦ Димитрій (Ярема) зізнавався, що вже бачить обличчя смерті, готувався відійти в Царство Небесне... Але Бог йому таки дозволив стати на поріг 2000-ліття Різдва Христового. Вмирати Патріарх поїхав зі столиці, де завжди відчував себе чужинцем, до рідного Львова. Там вранці 25 лютого на 85-му році життя і віддав Богові душу.



* * *

Народився Володимир Ярема ще далекого 1915 року в Галичині. 1947 року став священи-ком. А до церковної історії він увійде навіть не лише через те, що був Патріархом УАПЦ, — його пам'ятатимуть за 1989 рік, коли тодішній протоієрей Володимир Ярема наважився на без-прецедентний акт — вихід разом із Петро-павлівською громадою Львова з-під юрисдикції Московської Патріархії.

Він ніколи не був церковним політиком - ні як Патріарх Димитрій (Ярема), ні як отець Володимир Ярема. Він жив за якимись власни-ми, здавалося, тільки йому зрозумілими імпуль-сами і такою ж логікою...

Готуючись до відходу, він уклав заповіт, де зазначив: "Благословляю єпархії УАПЦ визнати над собою юрисдикцію блаженнійшого митро-полита УАПЦ в діаспорі та УПЦ у США Костян-тина... І прошу продовжувати працю над творен-ням єдиної Помісної Української Православної Церкви в канонічній єдності зі Вселенським Патріархом". За цим же заповітом блаженній-ший просив поховати його у Петропавлівській церкві Львова, де багато років служив свяще-ником.

Але, напевно, найголовніше його бажання було: "У році мого відходу від керівництва УАПЦ прошу лишатися на цьому шляху (об'єднання діаспорної та автокефальної церков) й не проводити жодних соборів самостійно, без участі діаспорної частини нашої Церкви". Від цього часу в церквах УАПЦ молитимуться за здоров'я "блаженнійшого владики Костянтина, митрополита УАПЦ".



* * *

Хоч і вважається, що остання воля люди законом, але ще невідомо, як це побажання сприймуть у Бавнд-Бруці — адміністративному центрі УПЦ у США. Чи забажають вони прийня-ти до себе уламок української церкви, поки що невідомо. Також навряд чи останню волю Пат-ріарха Димитрія сприймуть усі вірні Української Автокефальної Православної Церкви. Адже та-ким чином змінюється статус УАПЦ. З помісної церкви з патріаршим управлінням вона, по-суті, перетворюється навіть не на Київську митропо-лію, а на частину американської української митрополії Константинопольської Патріархії. Ці питання, безумовно, не можуть бути вирішені без волі ще й Константинопольського Патріарха Варфоломея. Вселенський же Патріарх подумає десять разів, перш ніж погодиться на те, аби відкраяти під носом у свого московського колеги шматок церковного пирога.

Не все так просто і з митрополитом Кос-тянтином. Він сам уже давно говорив про свою мрію покинути керівництво УПЦ у США і піти на спокій до якогось монастиря. Тоді на перший план вийде постать "сірого кардинала" цієї церкви — архиєпископа Антонія.

Так чи інакше, спільного Собору з діаспор-ною церквою доведеться довго чекати. Якщо він буде взагалі. Можливо, не треба чекати на волю Константинополя та Бавнд-Бруку, відмовляю-чись від заповітної мрії багатьох поколінь укра-їнців — мати свого Патріарха та Помісну Церкву? Тоді ліпше звернути увагу на об'єднавчі процеси в середині самої України. На сьогодні церковні реалії такі, що в Україні тепер лише одна помісна Українська Православна Церква з патріаршим правлінням — УПЦ Київського Патріархату. Подобається це комусь чи ні. Заповіт же Патріарха Димитрія можна сприйма-ти як чергову заяву про самоліквідацію УАПЦ. Українці віднині мають лише одного українсь-кого Патріарха — Київського та всієї Руси-Ук-раїни УПЦ КП Філарета. Крім нього, на укра-їнську православну паству претендують ще Московський і тепер ще й Константинопольсь-кий Патріархи. Вибір за українцями.

Юрій Дорошенко,
газета "Україна молода",
29 лютого 2000 року





ПОМІСНИЙ ШЛЯХ УПЦ: КРІЗЬ ТЕРНИ ДО ЗІРОК

Естонська увертюра

Усі українські релігійні спостерігачі з непідробною зацікавленістю не так давно спостерігали за тим, що діялося в маленькій Естонії. Воно й зрозуміло: там відбувся дипломатичний двобій між представниками двох центрів світового православ'я – Московським Патріархом Алексієм II і Константинопольським Патріархом Варфоломієм І. Суперечка точилася за жменьку православних парафій у на загал католицькій країні. Але всі тоді прекрасно розуміли: це прецедент для розв'язання кризи в українському православ'ї. Тут одночасно Вселенський Патріарх розминався і вів розвідку боєм.

Отже, почнемо спочатку. З 26 жовтня до 1 листопада цього року на естонській землі перебував Патріарх Варфоломій. Його супроводжував архиєпископ Карельський і всієї Фінляндії Іоанн. Візит відбувся на запрошення парламенту країни та проходив на високому державному рівні. Ще перед тим президент Естонії нагородив Патріарха найвищою нагородою, яку може отримати іноземець – орденом "Хрест Маар'ямаа".

Пікантність цієї поїздки полягає навіть не в урочистостях, якими вшанували гостя, а в тому, що Вселенський Патріарх навіть не попередив про свій намір прибути до Таллінна Московську Патріархію. А ще 1996 року ці два Патріархати в Цюріху домовилися розділити Естонську Православну Церкву між своїми юрисдикціями. Промосковськими православними керує архиєпископ Талліннський і Естонський Корнилій, а тими, хто тяжіє до Константинополя, — вже згадуваний архиєпископ Карельський і всієї Фінляндії Іоанн.

Патріарх Варфоломій без повідомлень не просто прибув ніби на суперечливу за духовною приналежністю територію, а й зробив кілька заяв, від яких Москва за голову схопилася. Він, наприклад, сказав, що "укладені в Цюріху угоди між двома Церквами трактуються неправильно". Виявилося, що не можна тлумачити цю угоду як "рішення, яке дозволяє існувати в Естонії двом паралельним юрисдикціям". У країні може бути лише один митрополит або архиєпископ із титулом "всієї Естонії", а при ньому може бути "екзарх" (представник) з парафіями, що підпорядковуються Російській Православній Церкві. У зв'язку з цим Московська Патріархія, на думку Патріарха Варфоломія, повинна прибрати зі своєї посади архиєпископа Корнилія. Естонська Апостольська Православна Церква Константинопольського Патріархату є правонаступницею в Естонії, що здійснює керівництво православ'ям на всій території країни.

Такого ляпаса "третій Рим", яким себе уявляє Москва, не отримував давно. Білокам'яну без зайвих церемоній поставили на місце. Отож вона і заклякла від здивування. У Свято-Даниловому монастирі довгенько думали, як же на це відреагувати.

Найцікавішою виявилася думка диякона Андрія Кураєва. Отець Кураєв, попри те, що має низький церковний сан, користується великою популярністю та впливом у РПЦ. Отож він прямо заявив: "Мені здається, що, ситуацію в Естонії неможливо сприймати без контексту подій, які відбувалися цим літом в Україні". І далі: "Я припускаю, що це пов'язано не стільки з ситуацією в Естонії, скільки з ситуацією в Україні. Якщо зараз з боку нашої Патріархії будуть різкі дії, а не просто заяви і заклики опам'ятатися, якщо знову буде розірвана євхаристична єдність між двома патріархами, як не дивно, це зможе розв'язати Патріарху Варфоломію руки. Тоді він зможе сказати: раз між нами немає євхаристичної єдності, то мені все одно — що Філарет Денисенко, що Патріарх Алексій,— і ми маємо право прийняти під свою юрисдикцію кого завгодно в Україні. Тому я думаю, що при вибудуванні нашої позиції в Естонії важливо пам'ятати, який це буде мати відгук в Україні".

Як бачимо, московський богослов, який активно претендує на лаври отця Олександра Меня, висловив той страх, що охопив Московську Патріархію. На Чистому провулку в Москві, де розташовується резиденція Патріарха, прекрасно зрозуміли: сьогодні — Естонія із жменькою православних парафій, а завтра — Україна з левовою частиною всієї РПЦ. Отож коли грунт іде з-під ніг, є чого лякатися.

Офіційна реакція Московської Патріархії була такою: священний синод РПЦ заявив, що ця церква не припиняє молитовного єднання, але задіяна в заходах, у яких братиме участь Вселенський Патріарх або його представники, не буде. Це поза ображеної кокетки, якою знехтували. Можливо, вона і справляє враження в світських стосунках, але аж ніяк не в церковній політиці та ще й такого рівня. .

Крім цього, в ситуації, що склалася, є ще один момент, про який мало хто знає. Поразка Московського Патріарха Алексія II в Естонії є принциповою, хоча б через те, що це батьківщина самого Патріарха. Він там не тільки народився, а й виріс. Його батько був священиком Естонської Православної Церкви, яка до приєднання цієї країни до СРСР належала Константинопольському Патріархату. Отож і маленький Рідегер був охрещений у Константинопольському Патріархаті! Тому можна запитати тепер Святійшого і всіх його шанувальників, чи годиться так виступати блудному синові проти своєї Церкви-матері?



Дорога звернень і домовленостей

Поки Вселенський Патріарх наводив порядок в естонському релігійному житті, показував, хто в хаті господар — "перший серед рівних", так би мовити, – українці також не дрімали. Точніше, їм не давали мирно куняти, а підштовхували до історично для них найважчої справи – єднання. Вже зразу після Помісного Собору УАПЦ єпископи двох церков – УПЦ КП і УАПЦ – надіслали Звернення (цікаво, що підписів архиєреїв було стільки, скільки років провів на землі Ісус Христос – 33) до Вселенського Патріарха.

"Ми, православні єпископи України, сподіваючись на батьківську опіку Вашої Всесвятості та піклування Матері-Церкви Константинопольської, прагнемо всиновлення єдності розділеної Православної церкви в Україні та встановлення канонічного і євхаристичного єднання з Вашою Всесвятістю, з матір'ю великою Церквою Христовою Константинопольською всіма Помісними Православними Церквами, які складають єдину святу Апостольську Церкву, як Помісна Українська Православна Церква", – йшлося в документі. Саме він давав можливість Патріарху Варфоломею втручатися в релігійне життя нашої країни, адже, як-не-як, більше ніж три десятки православних архиєреїв зверталися до нього з цим проханням і обіцяли "прийняти волю Вашої Святості та чинити все, що священні канони велять". Це звернення на додачу з листом від Прем'єр-міністра України Віктора Ющенка стало своєрідною перепусткою, політичною візою в Україну для Вселенського Патріарха.

Далі двом українським церквам (або двом церковним структурам однієї Церкви, як кому подобається) – УПЦ КП і УАПЦ – залишалося продовжувати процес об'єднання. Але тут, як водиться, і, виникли проблеми. Наприклад, автокефальні єпископи, декларуючи своє прагнення до інтеграції, щоразу, як кажуть, зістрибували з воза, коли мова заходила про конкретні об'єднавчі ініціативи.

Заради істини треба сказати, що це була не стільки їхня позиція, скільки воля деяких чиновники із Держкомрелігій. Останні себе уявили справжніми суб'єктами міжконфесійних стосунків і, використовуючи стару як світ методику, викликали до себе на Прорізну вулицю служителів Церкви, де настійливо "радили" не поспішати та не єднатися з Київським Патріархатом. Зустрічі автокефальних єпископів із предстоятелем УПЦ КП, Київським Патріархом Філаретом у державному комітеті також сприймалися (і ще сприймаються) хворобливо. Чиновники просто панічно бояться, що процес вийде з-під їхнього контролю, а Патріарх Філарет матиме ще більший вплив.

Розповідають, нібито наші бідолашні чиновники так пройнялися страхами, що вирішили зробити хід конем і провернути чужими руками дипломатичну аферу. Автокефальним митрополиту Тернопільському та Подільському Мефодію, митрополиту Галицькому Андрію та єпископу Львівському Макарію вони "нарекомендували" їхати самим, без Київського патріархату, до Стамбула і там про все домовитися. Може, усе і було б так чудово, якби не принципова позиція царгородських греків. Ті, дізнавшись, що до них іде незвана делегація, вжили превентивних заходів. І от на Фанарі (район Стамбула, де знаходиться Константинопольська патріархія) 8 листопада цього року у резиденції патріарха наші "прочани" раптом, на своє здивування, окрім греків, побачили також і своїх земляків – делегацію теж із трьох осіб, але від Української Православної Церкви Київського Патріархату. Тому їм нічого не залишилося, як, відклавши валізи із заготовленими сепаратистськими планами, сідати за стіл переговорів. Так і народився черговий документ, який грецькою називається "симфонітікон", а по-нашому означає "домовленість".

У ньому, як відомо, наставлені по-батьківськи Вселенською Патріархією, наші єпископи домовилися: припинити між двома церквами взаємні звинувачення, покласти край переходу з однієї юрисдикції до іншої парафії, спільнот і кліриків без погодження та супроти канонічних правил. Церкви зобов'язалися ухилятися від звершення канонічних дій (обрання та хіротонія архиєреїв, зняття сану та інше) до остаточного вирішення питання об'єднання.

Прес-служба УПЦ Київського Патріархату тоді так коментувала цей документ: "Таким чином, незважаючи на досить різкі протести з боку Московської Патріархії і спробу зірвати об'єднавчий процес в українському православ'ї, створення єдиної Української Православної Церкви, канонічне визнаної як автокефальна, розпочалося під егідою Вселенської Константинопольської Церкви". Справді, значення цього документа, навіть попри різне трактування, переоцінити важко. Це вже рівень, коли дитина не тільки зіп'ялася на ноги, а й зробила крок.



Від Президента – президентське

Природно, що процес об'єднання українських церков за сприяння Константинополя вийшов на такий рівень, коли листа Прем'єр-міністра Віктора Ющенка, візиту до Стамбула віце-прем'єра Миколи Жулинського стало замало. До історичних процесів повинен був долучитися і глава Української держави, сказавши своє рішуче слово. Це трапилося наприкінці минулого місяця, коли Президент України Леонід Кучма, здійснюючи візит до Туреччини, зустрівся з Вселенським Патріархом Варфоломієм І у його резиденції.

Із сухого повідомлення інформаційної агенції "Президент України Леонід Кучма і Вселенський Патріарх Варфоломій І виступають за участь повноважних представників Константинопольського і Московського Патріархатів у пошуку шляхів виходу з кризи українського Православ'я" важко щось зрозуміти. На практиці це означає, що глава нашої держави, повернувшись додому, у Київ, звернеться з листом до Константинопольського і Московського Патріархів із проханням надіслати до української столиці повноважні делегації, які б могли вирішити питання автокефалії та помісності Української Православної Церкви. Показово, що розмова Президента та Патріарха замість запланованих двадцяти хвилин тривала близько півтори години.

Що на це можна сказати? Цілком зрозуміло. що з Москви буде знову негативна відповідь (так, як це сталося, коли Президент України прохав від Архиєрейського Собору РПЦ автономії для УПЦ МП). Московська Патріархія навряд чи погодиться на чергові ініціативи, розуміючи, що в Києві у неї відбиратимуть під різними приводами Українську церкву. Також відомо, що влітку цього року Вселенський Патріарх намагався залучити до розв'язання українського питання представників МП і з цього так нічого і не вийшло. Нарешті, ми пам'ятаємо рішення Синоду РПЦ про те, що вона не братиме участь у заходах, де буде Константинопольський Патріарх або його представники. Доведеться відмінити це рішення, але ж хто стрибає через власну голову?

Фактично ініціатива листування з патріархами лише затягне час. Це розуміють майже всі. Але чи справді все буде таким безрезультатним? Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет має з цього приводу власну думку. "На перший погляд, таке рішення затягне час. Але Президент України Леонід Кучма, як на мене, вчинив досить мудро. Особливо, якщо виходити із загальнодержавних інтересів. Ми мусимо використати всі можливості вирішення питання дипломатичним шляхом, щоб надалі діяти рішуче", – вважає він. Справді, давні колись казали: поганий мир ліпше хорошої війни. Крім того, Україна як миролюбна держава повинна довести, що навіть у церковних справах вона все намагається вирішити "полюбовно", а вже потім діє рішуче: тоді вже – вибачайте...

Хоча тут не треба себе переоцінювати, як це робить голова Держкомрелігій Віктор Бондаренко, стверджуючи, що вирішення проблем в українському Православ'ї не повинно призвести "до розбрату (зростання суперечностей між Константинополем і Москвою". Ці суперечності виникли до нас. і не нам їх вирішувати. Дай Боже, щоб хоч у власній хаті розібратися!



Післямова

Власне, як події будуть розгортатися далі? Тут усе залежить від трьох факторів: рішучості Вселенського Патріарха визнати помісною Українську Православну Церкву, бажання українських єпископів (трьох православних конфесій) об'єднатися та сили волі влади підтримати всі ці процеси. Стосовно останнього, то треба пам'ятати – Вселенський Патріарх так блискуче виграв естонську релігійну партію у свого московського колеги (чим, зрозуміло, відновив історичну справедливість, зруйнувавши пережитки колись укладеного пакту "Молотов – Рббентроп") саме завдяки наполегливості влади у відстоюванні своїх національних інтересів на релігійній ниві. Наш Президент уже неодноразово заявляв, що держава підтримуватиме процес становлення єдиної Помісної Української Православної Церкви.

Також навряд чи буде доцільним тішити себе сподіваннями, що до об'єднавчих процесів можна буде загнати УПЦ МП. На це якщо і погодяться, то окремі єпископи. Більшість із них, як доводить новітня історія, між українськими інтересами та суто матеріальними зв'язками з білокам'яною оберуть останнє. І це їхнє право! Україна приречена на існування певний час двох церковних структур: з одного боку – УПЦ Московського Патріархату у статусі фактичного екзархату, а з іншого – Помісної Української Православної Церкви, визнаної світовим православ'ям і в єдності з Константинопольським Патріархатом. Обидві структури будуть канонічні, і тут свій патріотичний вибір робитимуть миряни, священики, єпископи. Всі ті, що називаються "народом Божим" і складають частину Церкви Христової. Тут не треба будувати ілюзій – іншого шляху просто немає.

На цьому етапі багато що залежатиме від об'єднавчого Собору двох конфесій – УПЦ КП і УАПЦ. Саме їм випала доля стати тією основою помісної Церкви. До єдиної Церкви потім, у кращому випадку, лише приєднуватимуться єпископи та священики з УПЦ МП, які здатні почути патріотичний заклик Церкви-Матері, а не триматися за поли мачухи. Від часу проведення спільного об'єднавчого Собору двох церков залежатиме і можливість реалізації подальших кроків щодо утвердження в Україні єдиної Православної Церкви.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
12 грудня 2000 року





ДУХОВНОМУ ВІДРОДЖЕННЮ УВ'ЯЗНЕНИХ СПРИЯТИМУТЬ СВЯЩЕНИКИ

У резиденції Патріарха Київського і всієї Руси-України відбулося підписання Угоди про співробітництво між Українською Православною Церквою Київського Патріархату та Державним департаментом України з питань виконання покарань. Від імені держдепартаменту документ підписав його голова – генерал-лейтенант Володимир Льовочкін. Він високо оцінив роль Православної Церкви у виправному процесі ув'язнених, подякувавши за співпрацю. Голова департаменту вручив Патріарху Київському та всієї Руси-України Філарету ікону Божої Матері, зроблену руками людей, які потрапили до місць позбавлення волі. Керуючий справами Київської Патріархії протоієрей Борис Табачек і голова відділу Патріархії у духовному вихованню в місцях позбавлення волі протоієрей Павло Основенко отримали спеціальні дипломи Голови державного департаменту України з питань виконання покарань.

До речі, відомо, що саме нинішній предстоятель УПЦ Київського Патріархату був першим православним архиєреєм у Радянському Союзі, який відвідав місця позбавлення волі з пастирським візитом, а церква Св. Іова Багатостраждального у Лук'янівсь-кому слідчому ізоляторі Києва є його ставропігійним храмом, яким він постійно опікується.

Після церемонії підписання угоди, яка вивела співпрацю між Церквою та державним органом на значно вищий щабель, Патріарх Філарет нагородив генерала Володимира Льовочкіна орденом Святого Архистратига Михаїла та подарував Державному департаменту ікону.

Під час розмови представники Церкви та Держдепартаменту торкнулися проблем подальшого розширення співпраці, зокрема, в регіонах. Обидві сторони дійшли згоди, що підписана угода якраз і закладає грунт для цього. "Православна Церква завжди розглядала допомогу людям, які потрапили до в'язниці, як надзвичайно важливу функцію свого соціального служіння, а тому добре, що нині вона відроджується," – сказав Святійший Патріарх Філарет. Отець Павло Основенко поінформував про діяльність Всеукраїнської міжконфесійної християнської місії у духовній опіці в місцях позбавлення волі, яка покликана сприяти представникам кримінально-виконавчої системи у духовному відродженні осіб, які скоїли злочин і відбувають покарання.

Що ж стосується тексту угоди, то у ньому, серед іншого, задекларовано: "Духовна робота священнослужителів серед засуджених розглядається Державним департаментом України з питань виконання покарань як важлива складова процесу їх виховання та повернення у суспільство правослухняними громадянами". Сторони, зокрема, заявили про необхідність: надання можливості священнослужителям УПЦ Київського Патріархату відвідання установ кримінально-виконавчої системи для відправлення Богослужінь, Таїнств і треб, проведення індивідуальних духовно-просвітницьких співбесід із засудженими на добровільних засадах, з дотриманням вимог чинного законодавства та режиму, встановленого у місцях позбавлення волі; сприяння обладнанню в установах кримінально-виконавчої системи приміщень для здійснення молитв і релігійних обрядів та інше.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Юридичний вісник України",
6-12 жовтня 2001 року





ТВОЄ – МОЄ І МОЄ – МОЄ

Цього року основному документу, який регулює церковно-державні стосунки, – Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" виповнюється десять років. За цей час, ясна річ, наше суспільство просунулося значно вперед, а тому деякі його положення застаріли.

Нещодавно відбувся "крутий стіл" "Церква як духовна інституція і як інститут громадянського суспільства: права та гарантії діяльності", організований Українським цент-ром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, представництвом Фонду Конрада Аденауера в Україні та Державним комітетом України у справах релігій.

Розмова стосувалася змін до законо-давства про свободу совісті та, зокрема, надання церкві статусу юридичної особи.

Гостра полеміка точилася довкола надання церкві статусу юридичної особи. Відповідно до чинного законодавства, нині суб'єк-том правових відносин є релігійна громада. Себто місцева релігійна організація віруючих громадян одного й того ж культу, віроспові-дання, напрямку, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Фактично держава бачить церкву не як єдине ціле, а як набір громад. Лише останні в повному обсязі реалізують свою правосуб'єктність.

До речі, поняття "юридична особа" законодавці визначили так: "Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачами й відповідачами в суді, арбітражі чи третейському суді (див. статтю 23 Цивільного кодексу). Тобто йдеться про передачу майна церкві.

Надання прав юридичної особи церквам цілком відповідає європейським стандартам. Більше того, запроваджувати норму в Україні потрібно, але за однієї умови – створення єдиної Помісної Української Православної Церкви. Саме їй держава мусить надати такого статусу. У протилежному випадку, коли згадані зміни законодавства будуть запроваджені до появи помісної церкви, матимемо консервацію наявного розколу в українському православ'ї.

На практиці це дасть більшу владу та повноваження єпископам, які міцніше триматимуть громади. Скажімо, громада Московського Патріархату захоче перейти до національної церкви – УЦП Київського Патріархату. Люди перейти зможуть, але церква залишиться у власності іноземної релігійної організації. Навіть якщо жодна людина не відвідуватиме її. Хіба за таких умов можна буде говорити про утворення єдиної Помісної УПЦ? Вірнопідданість єпископату гарантуватиме присутність Російської Православної Церкви в Україні. Такі зміни зроблять керівництво УПЦ Московського Патріархату (й інших релігійних організацій) ще менш податливими до впливу української держави.

За твердженням експертів, це неминуче призведе до загострення конфліктів та протистояння у релігійному середовищі. Бо на шляху природного бажання (а воно є, про це свідчать численні соціологічні опитування) українського народу з'явиться законодавча перепона. Це може спровокувати вибух.

Відтак позиції основних конфесій розділилися: Московська Патріархія обома руками "за", митрополит УПЦ МП Володимир (Сабодан) навіть не приховує своїх очікувань, стверджуючи: "Церкві має бути надано статусу юридичної особи, внаслідок чого церква стане власником майна, що використовується або ж передається церкві". Тоді претензії на новозбудований Успенський собор Києво-Пе-черської лаври стануть ще наполегливішими.

Греко-католики теж не проти зміцнитися за рахунок отримання статусу юридичної особи. Це дасть їм можливість закріпити храми й навіть ті, які перебувають у почерговому користуванні. Між іншим, зараз активно обговорюється можливість скасування почергового користування як форми, що не виправдала себе.

Характерно, що обидві релігійні організації наполегливо вимагають від держави повернення майна. Тут матеріальні питання виходять на перше місце. Митрополит Володимир досить безцеремонно заявляє у листі до голови Державного комітету України у справах релігії Віктора Бондаренка: "Без будь-яких попередніх умов держава має повернути у власність церкви культові споруди, інше церковне майно, яке поки що знаходиться у власності держави, включаючи господарські приміщення, будівлі, начиння, богослужбову літературу тощо". Це вже більше, аніж просто вимога. Можливо, наказовий тон московського церковника пов'язаний з тим, що він відчуває за собою підтримку проросійських політичних кіл, які напередодні виборів заворушилися, виставляючи на торги свої імперські гасла. Дійшло до того, що Московська Патріархія в Україні вже вимагає законодавчого закріплення спеціального статусу для так званого "канонічного православ'я". Зрозуміло, що індульгенцію на цю канонічність на свій розсуд видаватиме всім відомий бородатий дядько з дивним для слов'янського вуха нібито прибалтійським прізвищем – Рідігер.

За таких умов Київський Патріарх Філарет займає досить виважену позицію. "Загалом Церква повинна мати статус юридичної особи, – каже Святійший. – Але сьогодні Православна Церква в Україні розділена. Саме це розділення заважає наданню статусу юридичної особи окремим частинам. Надавши такого статусу усім гілкам раніше єдиної Церкви, держава закріпить за ними й майно. Саме воно стане каменем спотикання та предметом суперечок, які й заважатимуть об'єднанню в єдину Церкву. Наведу приклад. Якщо в селі один храм, а село захоче перейти до помісної Української Православної Церкви, то чиновники скажуть людям: "Ви переходьте, але майно з храмом залишиться у власності Московського Патріархату". Тому наша церква вважає, що сьогодні ще не час приймати закон, який закріпить юридичний статус Церкви. Це треба зробити тоді, коли матимемо єдину Помісну Українську Православну Церкву. Таку, яку мають росіяни, румуни, греки й інші народи".

Тож питання зміни законодавства в галузі релігії не таке вже й просте, як здається на перший погляд. Аналітики сходяться в одному: прийняття змін до згаданого закону обов'язково призведе до релігійного протистояння. Тому можна втішатися хіба що з одного: Верховна Рада України, як показує досвід, навряд чи у нинішньому складі зможе добратися та ще й прийняти такий неоднозначний закон. Тоді чому ж це питання виноситься на поверхню суспільного життя? Радше, тут винні вибори, що насуваються на Україну. Дехто хоче прозондувати такими питаннями конфесії, аби потім знати, що й кому обіцяти, вимагаючи підтримки.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Столиця",
16-22 листопада 2001 року





КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХ ФІЛАРЕТ ПЕРЕГЛЯНУВ КІНОФІЛЬМ "ЧОРНА РАДА"

23 грудня 2001 року Святійший Патріарх Філарет побував на прем'єрі нового українського кінофільму "Чорна рада", що відбулася в столичному Будинку кіно. Однойменну екранізацію відомої історичної повісті Пантелеймона Куліша здійснив режисер Микола Засєєв-Руденко на Національній кіностудії імені Олександра Довженка. Ще раніше, українці мали змогу побачити на телебаченні серіал під такою ж назвою. Тоді серіал був неоднозначно сприйнятий громадськістю. Тепер вже можна оцінити кіноверсію.

Нагадаємо, що в екранізованій повісті Панька Куліша дія відбувається в один із найдраматичніших періодів історії України – Руїну. Тоді, після смерті гетьмана Богдана Хмельницького, особисті амбіції представників козацької еліти, брак єдності, призвели до спустошення краю та фатальних історичних наслідків – на багато століть українська держава опинилася під пануванням Росії. Тема твору є, на жаль, актуальною і сьогодні.

Усвідомлюючи це, Українська Православна Церква Київського Патріархату з розумінням поставилася до екранізації "Чорної ради", тому Святійший Патріарх дав згоду на проведення зйомок на території Видубецького Свято-Михайлівського монастиря Києва. До речі, фільм знімався і на території Києво-Печерської Свято-Успенської Лаври.

– Загалом стрічка мені сподобалася. Вона дуже нагадує нашу сучасність і застерігає, від помилок минулого. Кожен українець мусить усвідомити, що якщо ми підемо шляхом гетьмана Івана Брюховецького, можемо втратити незалежність України. Цей фільм я б радив подивитися не тільки пересічним громадянам нашої держави, а й чиновникам, держслужбовцям і особливо представникам національної еліти. Вони врешті-решт мусять зрозуміти, що тільки на засадах християнської братньої любові, єдності можна зберегти нашу державу, зробити її багатою. Що ж до мистецької якості фільму, то я чув критику на адресу серіалу "Чорна рада", говорили, що він затягнутий. У художньому фільмі цього я не відчув. Звичайно, сподобалася гра нашого талановитого актора Богдана Ступки", - так розповів про свої враженнями, після перегляду кінострічки, Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

За внесок у справу духовного відродження України та, зокрема, за зйомку кінофільму, предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату, Святійший Патріарх Філарет прийняв рішення відзначити орденом Святого рівноапостольного князя Володимира Великого режисера "Чорної ради" Миколу Засєєва-Руденка.

Юрій ДОРОШЕНКО,
прес-секретар Патріарха
Київського і всієї Руси-України





КЛОНУВАННЯ – ЦЕ ВИКЛИК БОГОВІ

Звістка про спробу американських біологів клонувати людський ембріон викликала справжній шквал протестів у цілому світі. Проти експериментів над людським організмом, що їх проводять представники компанії "Едванс селл текнолоджис" уже виступив президент США Джорж Буш, католицька і Російська Православна Церква та інші. Московська Патріархія, за повідомленням офіційних речників, готова навіть перейти до жорстких санкцій і відлучати від Церкви тих, хто намагатиметься клонувати людей.

Українська Православна Церква Київського Патріархату ще раніше передбачала, що проблема клонування людини постане з особливою гостротою, а тому виробила свій погляд. Цієї теми торкнувся у своєму виступі Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет на Помісному соборі з нагоди 2000-ліття Різдва Христового, який відбувся 9-10 січня цього року.

"Клонування, тобто отримання генетичних копій тварин, якими займаються вчені, що відкрили Бога-Творця і поставили себе на Його місце, порушило питання про можливість клонування людини. Цей намір вчених викликає протест в усьому світі, бо він може стати руйнівною силою для людства", – каже предстоятель УПЦ Київського Патріархату. На його думку, "клонування відкриває можливість маніпуляцій із генетичною складовою особистості та може сприяти подальшому її знеціненню, воно здатне зруйнувати основи дітонародження та батьківства". Патріарх вважає, що клонування є небезпечним і з огляду на психологічні наслідки. Тож людина, яка з'явиться на світ у результаті такої процедури, може відчувати себе не окремою особистістю, а лише чиєюсь "копією".

"Необхідно також враховувати, що експерименти з клонуванням людини можуть супроводжуватися народженням нежиттєздатного потомства. "Тиражування" людей може бути бажаним лише для прихильників тоталітарних ідеологій. Людина не може претендувати на роль Творця всесвіту. Клонування є викликом Богові й створеній Ним за Своїм образом і подобою людини, невід'ємною частиною якої є свобода й індивідуальність особи", – нагадує і застерігає Святійший Патріарх Філарет.

Як бачимо, церкви і навіть офіційні представники держав виступають однозначно проти спроб клонувати людський організм, але, здається, їхній голос так і залишиться "голосом волаючого у пустелі". На жаль, наша цивілізація не живе лише моральними законами. Тому не виключено, що незабаром з'явиться ціла індустрія (нехай і підпільна) клонування людини. А це ще один шлях до загибелі людства, Принаймні так стверджують представники церкви.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Вечірній Київ",
7 грудня 2001 року





ДЕЩО ПРО АКЦЕНТИ ЦЕРКОВНОЇ ПОЛІТИКИ

Як американські дядьки єднали українські церкви та себе хвалили

Чесно кажучи, попри те, що стаття "Собери нас, Соборе!" члена ради митрополії УПЦ у США доктора Анатолія Лисого в поважній американській газеті "Свобода" безпосередньо торкається моєї скромної особи, я довго вагався: а чи варто реагувати на виступ, чи доцільно продовжувати дискусію? Мої сумніви підігрівалися особливо тим, що, по-перше, допис пана Лисого до двох газет і так певною мірою є відгуком на мій матеріал у газеті "Україна молода" за 18 вересня 2000 року (про його полемічний характер говорить навіть запозичення назви), а по-друге, я маю честь бути знайомим із шановним доктором і тому можу при нагоді у Києві особисто висловити свої думки та зауваження. Але потім, поміркувавши, я дійшов висновку: реагувати таки треба! І зовсім не тому, що високодостойний член Ради Митрополії УПЦ у США охарактеризував мене як журналіста із ніби "властивим скептицизмом". Нагадаю, що він стверджує, що тон моєї статті "песимістичний" і буцімто є "наслідком багатолітніх розчарувань, створеної безнадії і розпачу". Повірте, як газетяра це мене найменше турбувало.

На мене вплинуло інше. Телефонували знайомі та друзі з американського континенту та просили висловити свої думки. Найголовніше, мені здавалося, що ці міркування можуть бути хоча б трохи цікавими більш широкому загалу не лише православних читачів, а й усіх українців, які вважають, що між нами (в Україні та поза нею сущими) повинна бути хоча б духовна єдність.

Отже, як кажуть, Платон мені друг, але істина дорожча. Мій погляд не песимістичний і розчарований, а відображає реалії, що панують у релігійному житті України. Як журналіст я не можу видавати бажане за дійсне. Читачі мають право на об'єктивну та всебічну інформацію. А в те, що в Україні таки буде єдина Помісна Українська Православна Церква і постане вона на базі Київського Патріархату, в цьому ні на мить не сумніваюся. (Далі запозичу у пана Лисого виклад думок в пунктах).

1. Не можу не погодитися з паном Анатолієм Лисим, що зараз для Української Церкви "відкриваються нові можливості" (це свята правда), але пов'язані вони не з внутрішнім життям однієї з українських діаспорних церков. Смішно було б повірити, що такі серйозні процеси, які останнім часом відбуваються в житті православних в Україні, ініційовані кількома ієрархами, священиками та заангажованими у церковні справи пенсіонерами з діаспори. Панове, не варто себе переоцінювати та представляти шлях до Помісності Української Православної Церкви у вигляді журналу діянь УПЦ у США, яка, між іншим, не може до цього часу ще розібратися з внутрішніми проблемами.

Для об'єктивних спостерігачів не секрет: перспективи для створення єдиної Помісної Української Православної Церкви пов'язані передусім із двома факторами – зовнішнім і внутрішнім; боротьбою за першість у Православ'ї між Московським і Константинопольським Патріархатами та тим, що українці, попри протидію різних сил, за останнє десятиліття довели: їхнє прагнення до автокефалії своєї церкви досить серйозне явище. І тут важливою передусім є позиція УПЦ КП. Можна було б ще чотири століття владикам із Бавнд-Бруку (це адмінцентр УПЦ у США) "збирати історичні матеріали та територіальні докази і документи з часів існування Київської митрополії", але як би Царгород у нас не бачив сили, на яку можна було б спертися, на нас і понині не звертали жодної уваги.

Альтруїзм — річ не сумісна з політикою, нехай навіть огорненою в пишні церковні шати.

2. Також не треба займатися відвертою дезінформацією віруючої частини світового українства. А то виходить: поїхав митрополит Костянтин до свого керівника, Вселенського Патріарха, поговорив про щось там – і вже Святійший береться допомагати УПЦ. Можливо, це і красива казка, але казка. Бо якщо йти за версією доктора Лисого, треба запитати, а чому раніше предстоятель УПЦ у США не "замовив слово" за своїх бідолашних і "неканонічних" братів в Україні? Зрозуміло, що на цьому етапі справжнім ініціатором процесів таки був Константинопольський Патріарх Варфоломій І. На користь цієї тези може свідчити його загальна активізація діяльності на міжправославній світовій арені (достатньо пригадати хоча б блискучу політичну комбінацію в Естонії, коли він переміг у боротьбі за впливи свого московського колегу).

Можливо, член ради митрополії УПЦ у США не знає, що ще до того, як у травні 2000 року в Україні побували архиєпископи діаспорної церкви – Антоній і Всеволод, між Константинопольською та Київською Патріархією вже були встановлені прямі контакти. Думаю, що не буде великим гріхом повідомити про це ширшому загалу. До речі, про ефективність таких посланців, як згадані архиєпископи, свідчить хоча б той факт, що їх навіть не прийняв Президент України, а лист від Вселенського Патріарха довелося передавати лише через представників Адміністрації Президента. Позаяк відповідь Прем'єр-міністра України Віктора Ющенка (текст якої наводить автор статті), та ще в такому вигляді, з'явилася на світ завдяки старанням Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета. Саме Святійший особисто доклав зусиль, аби українська влада не відмовчувалася на звернення Царгорода. Це вже потім представникам Бавнд-Бруку легко звітувати, що ніби, виконуючи уповноваження Вселенського Патріарха, владики УПЦ у США, "започаткували двосторонні контакти між Вселенською Патріархією та Президентом і урядом України, що створює нову фазу державного сприяння об'єднавчим процесам в Україні, відкритій для всіх трьох гілок Православної церкви".

Про "державне сприяння" об'єднавчим процесам ми спеціально тут не говоритимемо – це окрема історія. "Нехай не допомагають, аби лише не заважали", – так українські владики характеризують ситуацію з тією "підтримкою", що часом для останніх обертається прямою залежністю. Не секрет, що влада (в особі окремих її чиновників від релігії), допомігши УАПЦ провести на широку ногу Собор, фактично зробила її єпископат підконтрольним. "Приємно вражали добра організація, порядок, святковий настрій делегатів і учасників Собору", – вигукує замиловано пан Лисий. На думку деяких спостерігачів, саме держава (нехай хоч і неофіційно) взяла на себе покриття витрат на Помісний Собор. Відомо ж: хто платить, той і музику замовляє. Отож і співали владики дифірамби голові Держкомрелігій Віктору Бондаренку, а той, немов дівчина, присоромлено червонів.

3. Наш колишній апологет атеїзму на автокефальному Соборі впрівав не тільки від надмірної сором'язливості. Швидше за все, Віктор Дмитрович хвилювався. Ще б пак! Йому трохи не самому доводилося керувати Собором. Без зайвих церемоній він щоразу під час роботи високого духовного зібрання викликав із президії владик за лаштунки на "наради". Між іншим, наявність тиску на УАПЦ підтверджує й Анатолій Лисий. Про зустріч з В. Бондаренком він пише: "Розмова тривала понад годину. У ній була обговорена позиція Президента і уряду України в справі міжцерковних відносин та вислухані побажання держави відносно регламенту Собору". Якими були ті "побажання" і хто говорив від імені держави, ми знаємо.

Історичні паралелі – річ невдячна, але таки спробуємо вдатися до них. Бачачи, як на Соборі передаються "побажання", багато хто згадував слова зі щоденника академіка Сергія Єфремова про Собор УАПЦ 1927 року: "Взагалі було два Собори, не один. Перший засідав у св. Софії внизу, був численний і багато говорив. Другий був на хорах, складався з трьох гепеушників і мовчки слухав. Але ухвалював, власне, цей другий "Собор". У відповідний момент з хорів кивали пальцем, голова нижнього Собору слухняно дибав на хори, там йому нашіптували, що треба, і потім унизу дружно голосували так, як всепотужний палець накивав". Собор УАПЦ 2000 року виявився не повністю підконтрольним, чиновники були розчаровані, і в цьому був його історичний успіх.

4. Трохи сумно, що стаття пана Анатолія Лисого, претендуючи на солідний рівень викладу (певну навіть програмовість), шкутильгає не тільки на пересмикування, а й на відверті помилки. Бог із тим, що пан доктор плутає Будинок профспілок України з колишнім Жовтневим палацом (нині — Міжнародний центр культури та мистецтв), але церковному діячеві (нехай і мирянину, лікарю за освітою) варто знати: у серпні в Москві відбувся архиєрейський Собор, а не Синод, як ідеться в матеріалі. Не варто замовчувати і того, що ідея підписання спільного листа від єпископів двох церков до Вселенського Патріарха народилася не вночі в готелі "Дніпро", де мешкали представники УПЦ у США. Її озвучив ще з трибуни Собору в перший день його роботи, виступаючи з привітанням від Київського Патріарха Філарета, єпископ Дмитрій (Рудюк). Чи ви, пане Анатолію, цього не помітили? Якщо так, то даремно.



* * *

Наприкінці хотілося б сказати про наступне. Керівництво УПЦ у США натякає на те, що мусить бути "об'єднання", а не "приєднання" двох церковних структур. Згоден. Наскільки мені відомо, за це виступає і Київський Патріарх Філарет. Ось тільки головне, щоб воно було, а то поки ми бачимо лише спекуляцію термінами та те, як архиєреї УАПЦ (одні знаходяться під тиском Бавнд-Бруку, а інші – Держкомрелігій) намагаються вигадати відмовки та причини, що ніби перешкоджають цьому. Деякі навіть демонструють своє небажання єднатися зі своїми братами з УПЦ КП або ведуть подвійну гру. Хіба це конструктивний шлях?

Маю надію, що зміг пояснити, чому я, як і мільйони віруючих українців, ще не стрибаю від щастя та намагаюся тверезо дивитися на речі. Скажу відвертіше: спроби не помічати особисту роль Київського Патріарха Філарета та всієї УПЦ КП в об'єднанні Українського православ'я, при цьому намагання представити нечисленну УАПЦ (нехай хоч і керовану УПЦ у США через абсурдне, з точки зору канонів, "духовне опікунство") як головну рушійну силу релігійної консолідації, видаються смішними та абсурдними.

Яку самовпевненість можна мати, щоб так себе хвалити, пишучи: "Велика роль УПЦ у США у відкритті дверей для Української церкви для входу в сім'ю Православних церков світу та в започаткуванні перших кроків до єднання (а не приєднання!) Церков в Україні є беззаперечна"? Для всіх, хто не готовий увірувати в цю тезу, її автор має застереження: Лише сліпі і хворі не можуть цього бачити". Хто ж хоче бути таким? Отож, хочеш не хочеш – вір і крапка. Звідки у пана доктора Лисого такі інквізиційні підходи? Хто вагається – у вогонь! Читаю згадані твердження та грішним ділом думаю: добре, що пан Лисий православний, а не католик, і ми з ним зустрілися в 2000 році від Різдва Христового, а не в якомусь 1415-му, а то мені точно довелося б розділити долю Яна Гуса. Дозволю собі ще раз зауважити, що поява таких статей, які нагадують звіт про виконання комуністичних п'ятирічок, є елементарною спробою керівництва УПЦ у США виправдатися за свій вихід 1996 року від Київського Патріархату. Тоді та тепер церковні керівники з Америки чомусь вирішили, що мають право чинити все одноосібно, лише ставлячи віруючих до відома. Здається, вони і в Україні не проти так "створити" Церкву. Але як бути із соборноправністю? Дехто виправдовується, намагається використати події в Україні для підтримки свого підупалого авторитету. Але чи буде користь від такого, м'яко кажучи, "запозичення"?

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
11 січня 2001 року





Патріарх Філарет:
ЛЮДСТВО ПОВИННО НАДАТИ ПЕРЕВАГУ
ДУХОВНИМ ЦІННОСТЯМ НАД МАТЕРІАЛЬНИМИ

На порозі тисячоліть ми навіть мимохідь намагаємося замислюватися про вічне та високе, звертатися за порадою до Церкви, оцінювати роль християнства. Віруючі та невіруючі розуміють, що поріг тисячоліть навіть формально пов'язаний із релігійною датою – народженням Ісуса Христа. Сьогодні бути войовничим атеїстом вже необов'язково, а глибоко віруючою людиною також ще не популярно. Наші посадовці взяли за звичай обходити на великі свята з десяток церков, синагог або молитовних будинків (у залежності від того, на чиїй віросповідній вулиці свято), ніде не прихиляючи низько своєї душі. Наша розмова – з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом про складні реалії духовного відродження нашого народу. Можливо, погляд Церкви для когось видасться занадто складним для сприйняття, але саме з такими думками та сподіваннями, вірою та надією живе значна частина наших співгромадян. Крім того, православне світосприйняття – це світогляд не одного покоління наших предків. Воно і понині залишається для частини наших співгромадян не примітивною баєчкою (як вчили сімдесят років), а джерелом духовних сил.



— Ваша Святосте, Ви часто говори-те про потребу відродження моралі. Давай-те почнемо нашу розмову саме з цього. Людство вже завершує святкування визначної події 2000-річчя Різдва Христового. Чи на належному рівні був відзначений цей ювілей?

— Думаю, що все-таки християнський світ достойно відзначив 2000-річчя Різдва Христового. Якщо говорити про Православну Церкву, то було, зокрема, зібрання православних у Єрусалимі на початку 2000 року, куди з'їхалися глави майже всіх православних церков. 25 грудня минулого року у Стамбулі, Нікеі (місті, де відбувся перший Вселенський Собор 325 року) також зустрічалися глави та представники всіх православних церков, окрім російської. В Україні теж пройшли святкування. Були численні конференції, виставки, концерти, асамблеї. Тема 2000-річчя Різдва Христового прозвучала досить голосно. Інша справа, як це відіб'ється на подальшому відродженні духовності. Якщо говорити про Україну, то всі бачать, що у нас після сімдесятирічного панування державного атеїзму ознаки такого відродження є. Не тільки в тому, що останнім часом побудовано близько двох тисяч тільки православних храмів (не рахуючи католицьких і протестанських), бо це зовнішній прояв потягу до віри та вічних цінностей. Одночасно відбуваються суттєві зміни в самому суспільстві. Набагато більше до церкви стало ходити дітей. Відкриваються недільні школи. Важливо, що все це відбувається непримусово. Візьмемо молодь. З одного боку, саме в її середовищі панують пороки, а з іншого – значна її частина тягнеться до церкви. Навіть запеклі атеїсти різних поколінь уже починають робити переоцінку цінностей, повертатися до віри, задумуватися над сенсом свого життя. Це добрі ознаки. Вони говорять про відродження духовності.

— Напередодні ювілею Ви казали, що ця дата повинна стати моментом повернення людства від матеріальних цінностей до духовних. Цього, як бачимо, не сталося. Більше того, дехто стверджує, що ми опинилися на порозі третього тисячоліття з нижчим рівнем моралі та духовності, ніж будь-коли.

—Якраз мене як Патріарха дуже турбує те, що матеріальні цінності мають пріоритет над духовними в житті та діяльності людей. Чи будуть переважати в третьому тисячолітті духовні цінності – це велике питання. Саме від відповіді на нього залежить, буде існувати європейська цивілізація чи ні. Якщо не станеться переоцінки цінностей, то вона піде до завершення своєї історії. Якщо не поставити Бога в центр буття, історії, якщо замість нього буде людина, ми зайдемо в глухий кут.

— Ваша Святосте, а як Ви ставитеся до думки, що сьогодні не тільки суспільство перебуває в кризі, а й Церква потребує очищення (зрозуміло, не як тіло Господнє, а як соціальна інституція)? Вже нікого не здивуєш скандалами, де головними дійовими фігурами виступають якщо не єпископи, то священики. Московська Патріархія займається далеко не богоугодними фінансовими оборудками...

— Це стосується не тільки духовенства, а й мирян. Саме миряни складають більшу частину Церкви. З них повинне розпочатися духовне відродження. Йдеться, зрозуміло, не про Церкву, що пишеться з великої літери, яка свя-та, єдина, непорушна та незнищенна. Ми говоримо про земну спільноту. Починати треба з індивідуума. Якщо ти християнин, то не дивись, як живуть інші, а сам живи за вченням Господа нашого Ісуса Христа. Також важливо розпочати цей процес саме з відродження християнської сім'ї. Зробимо ми це – буде омріяне відродження. Не зможемо зробити – перебуватимемо в такому становищі, про яке Ісус Христос, знаходячись на землі, сказав, що коли Він прийде вдруге , то навряд чи знайде віру на землі, а любов в останні часи буде в занепаді.

— У всі часи в Україні джерелами духовності були монастирі. Саме вони підтримували віру в суспільстві, давали стандарт тієї любові.

— Так, монастирі – це осередки духовного життя. Вони були зразком для християн. Люди приходили в монастирі, аби побачити результати боротьби людини з гріхом. Результати цієї боротьби монахи показували усім. У монастирях були люди святі, подвижники, які свідчили про реальне єднання людини з Богом. Монастирі освячували навколишній світ, а тому люди тягнулися до них. Таким чином, ми повинні подбати про відродження монастирів, але робити це мусимо не кількістю, а якістю чернечого життя.

— Ви сказали про якість. Справді, попри динаміку зростання кількості відроджених і заснованих монастирів, щось у нас не видно новітніх Антоніїв, Феодосіїв, Аліпіїв, Агапітів. Чому?

— Не можна сказати, що зовсім немає. Вони є. Якби їх не було, то світ уже не існував би. Є таємні раби Божі, про яких ми не знаємо. Чому їх мало? Як кажуть, "оскудє преподобний". Чернече життя сьогодні справді у занепаді. Наше завдання — відродити його. Надія у тому, що нині є молоді люди, які йдуть у монастирі та хочуть жити за чернечими правилами попередніх віків.

— Люди, які завжди вірили, часто кажуть парадоксальну річ, що ніби Церква навіть за радянських атеїстичних часів була більш міцною та монолітною, ніж зараз. Чи це правда?

— До певної міри правда. Тому що, попри всі свої негативні сторони, атеїзм робив відбір. До церкви йшли ті, котрі справді не боялися сповідувати свою віру. Священиками ставали не пристосуванці (бо це було небезпечно), а за покликанням. Тепер же ми часто спостерігаємо, що священство приймають ті, кому бракує такого покликання та хисту до пастирського служіння. Вони бачать у священстві спосіб життя у цьому світі, навіть своєрідну професію.

— Чи не вважаєте Ви, що проблема морального стану суспільства полягає ще у нівелюванні та розмиванні поняття гріха? Воно вже не звучить так страшно: ну згрішив, ну грішний... І вже навіть заповіді Божі не є для людини тим страшним бар'є-ром, який не можна порушувати.

— Це є результатом бездуховності. Люди втрачають різницю між добром і злом. Що є добрим, а що поганим, зараз уже не всі розуміють. Раніше люди також вчиняли злочини та грішили, але при цьому розуміли свою неправоту. А зараз вони грішать, але думають при цьому, що це нормальний спосіб життя. Наприклад, можна часто почути облудливу фразу: "Живемо, як усі". У втраті різниці між добром і злом криється велика небезпека. Завдання пастирів Православної Церкви полягає якраз в тому, щоб показати протилежність цих понять. Церква мусить принципово (незважаючи на те, подобається це суспільству чи ні) свідчити правду про святе та гріховне.

— Ми з Вами говоримо про кризу, занепад, панування гріха. Якщо Господь усе це бачить, то для чого попускає? Яка думка Православної Церкви з цього приваду?

— По-перше, це дія диявола, який впливає негативно на людину (бо диявол і злі духи, повірте, існують реально, і це не якась вигадка). Є духовний світ: добрий і злий. По-друге, на нас тисне гріховна природа самої людини. Кажуть що ніби людина досконала та все в ній природне. Не все природне! Бог створив людину доброю, але існує закон зла та гріха. Тому всі негативні почуття, що живуть у людині, також над нею тяжіють. По-третє, впливає світ, який оточує кожного з нас. Візьмемо, наприклад, телебачення, радіо, літературу, засоби масової інформації – це все світ! Раніше всі негативні явища були десь далеко від людини, а тепер завдяки досягненням науки та техніки зло заходить просто до вашої квартири, хати. Діє на вас постійно. Колись спокус було набагато менше. Отож, ми повинні боротися проти впливу цих трьох чинників. Не варто забувати і того, що Бог наділив людину свободою. Вона сама мусить обирати між добром і злом. Дехто каже: міг же Господь зробити людину, аби вона не грішила? Міг! Але то була б не людина, а тварина, що не має вибору. Тварини живуть інстинктами та законами, відповідно до яких вони створені. Людина якраз і відрізняється від тварини тим, що має свободу. Саме тому ми зараз так цінуємо різні свободи (наприклад, преси, слова, зборів). Свобода – це дар Божий, відібрати її означає позбавити людину блаженства. Бог лише допускає до якоїсь межі. У нашому житті він так керує людиною, що іноді вона сама починає замислюватися над своїм буттям, сенсом існування. Окрім євангельської істини, яку проповідує Церква, нас спонукають до роздумів навіть такі факти з побутового життя, як хвороби, смерть... Це змушує людину згадати про вічне, про Бога. Отож, Бог керує. Він іноді через зло веде до добра. Згадаймо Другу світову війну. Скільки страждань, крові! Але через страждання люди в умовах державного атеїзму, що панував у Радянському Союзі, приходили до Бога. Так зло Господь перетворює на добро. Це не поодинокий приклад. Візьмемо історію давніх євреїв, тобто іудеїв. Бог, покаравши їх, послав у вавилонський полон, де вони сімдесят років пробули і через страждання навернулися до нього. Страждання не завжди є негативним явищем в історії. Через них Господь веде нас до Себе, до добра. Якими ж саме шляхами нам випаде йти на цьому шляху, лише йому одному відомо, а ми можемо тільки спостерігати духовними очима за діями Промислу Божого.

— Чи відбулося на порозі третього тисячоліття хоча б якесь примирення релігії та науки? Спершу релігія не визнавала науку, пізніше наука відкидала релігію. На якій стадії зараз ця конкуренція?

— Тут можна сказати одне: сьогодні переважна більшість науковців усе-таки схиляється до того, що Бог існує. Це позитивно. Бо, справді, між наукою та релігією не може бути протиріччя, адже істина одна. Про неї говорять і релігія, і наука, але підходять до неї з різних боків. Наука вивчає, як відомо, матеріальний світ, а релігія говорить про надприродні та потойбічні явища. Хоча б через це тут не може бути суперечки. Сьогодні навіть науковці визнають, що існує вищий розум, але багато з них сприймає Бога як щось безлике, яке не є особою. Тут полягає велика помилка. Віра у вищий розум – це своєрідний пантеїзм, уже давно засуджений історією. Подумайте самі: людина є особою, хоч і нижчим створінням, якщо порівнювати з вищим розумом, то чому ж вищий розум не може бути особою? Вищий розум також особа – Бог, один у трьох іпостасях. Це одкровення Боже, бо людина ніколи не могла додуматися, що Господь може бути самотнім. Він є Любов, а Любов не може існувати і не виливатися на когось. Виливається ж вона завжди на рівне, подібне до себе. Рівним, за вченням Церкви, по відношенню до Бога-Отця є Син і Святий Дух і навпаки.

— Знаю, що Православна Церква мас принциповий погляд на таке породження науки, як клонування...

— Клонування – це отримання генетич-них копій тварин, яким займаються вчені, що відкинули Бога-Творця і поставили себе на Його місце. Цей намір вчених викликає протест в усьому світі, бо він може стати руйнівною силою для людства. Клонування відкриває можливість маніпуляції з генетичною складовою особистості і може сприяти подальшому її знеціненню. "Тиражування" людей може бути бажаним лише для прихильників тоталітарних ідеологій. Однак клонування ок-ремих клітин і тканин організму не є замахом на особистість і в деяких випадках може бути корисним. Загалом же людина не може претендувати на роль Творця всесвіту. Клонування є викликом Богу і створенню Ним за своїм образом і подобою людини, невід'ємною частиною якої є свобода й індивідуальність особи.

— І, насамкінець, Ви як глава Укра-їнської Православної Церкви завжди багато уваги приділяли проблемам екології. Напевно, зараз ця тема особливо актуальна?

— Так, це є найсерйозніша проблема сучасного світу. Однією з головних причин забруднення навколишнього середовища е небачене і невиправдане зростання суспільного споживання у високорозвинених країнах, де стремління до необмеженого достатку та розкоші стало нормою життя. Екологічна криза є наслідком гріхопадіння людей і їх відчуження від Бога. Відвернувшись від Бога, люди забули, що "володарювання" над природою і "панування" над землею, до якого покликана людина, за Божим задумом, не означає вседозволеності. Криза душі призвела до екологічної кризи. Тому відповідь на проблеми навколишнього середовища лежить не стільки в площині економіки, біології, технології або політики, скільки в людській душі. Вихід з екологічного тупика може бути лише через духовне відродження людської особистості.

Розмовляв Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
7 лютого 2001 року





ХТО ГАЛЬМУЄ ПАПАМОБІЛЬ?

Особливо якщо він мчить в Україну

Папа з Риму приїде в Україну. Принаймні на це сподіваються вже не тільки віруючі – католики, а й чимало байдужих до релігії людей. Колесо підготовки візиту запущене на всю потужність: у Львові ремонтують кафедральний собор, муніципальна влада цього міста "під шумок" намагається "вибити гроші з держбюджету "на Папу", доводять до ладу еподром і стадіон, де він виступатиме, периферійні вчителі з цієї нагоди вигадують гімн, а туристи панічно бронюють на 25-27 червня місця в готелях. На хвилі піднесення в суспільстві з'являються різноманітні ідеї. Одні пропонують, аби понтифік завітав на місце, де була славетна Запорізька Січ – острів Хортиця, другі то самі виготовляють копію корони, яку колись Папа дарував князю Данилові Галицькому, то чекають її з Риму. Треті хочуть навіть перенести сесію львівським студентам, аби в їхніх гуртожитках порозміщувати приблизно півтора мільйона паломників. Словом, колотнеча величезна і, що цікаво, все часто зводиться до питань далеко не першорядних.

Скажімо, ніхто не переймається тим, як сприйматимуть віруючі інших церков приїзд Папи в Україну. Повністю ігнорується простий факт, що в нашій країні католицизм (навіть спільно з греко-католицькою його формою) далеко не пануюча релігія. Хочеться це комусь, чи ні, а тут превалює таки православ'я. Майже нікого особливо не хвилює, в якій атмосфері пройде візит. У мирі та порозумінні з іншими, чи з пікетами? Чиновники, що клопочуться підготовкою зустрічі глави Ватикану, тільки нервово зреагували на лист і заяви УПЦ Московського Патріархату, а для того, щоб налагодити діалог із православними, палець об палець не вдарили. Ватиканські функціонери також не ліпше вчинили – подалися до Москви, щоб заспокоїти тамтешнього патріарха. Це що, чергове сватання України поза нею? Сподіваємося, що римський архиєрей не хоче, ставши на українську землю своєю пантофлею, продемонструвати, ніби українці-некатолики його не обходять.

Наприклад, я як православний не проти приїзду глави Римо-католицької церкви, відомого громадського та політичного діяча, борця з комуністичним режимом в Україні, але хочу, щоб високий гість приїхав із повагою до господарів. Було б іще ліпше, якщо б саме в Києві був продемонстрований зразок щирого екуменізму, а не прихованого прозелітизму. Поки ж підготовка візиту нічим не відрізняється від організації концерту того ж таки поп-співака Стінга, даруйте, якоїсь шоу-акції. Не спрацьовує і формула, висловлена нашими чиновниками про те, що це візит глави держави Ватикан на запрошення українського Президента. Її розвіяв сам Рим, заявивши, що Папу-політика та Папу – релігійного діяча не можна відокремити.

Це все на тлі офіційної заяви представників УПЦ Московського Патріархату (найбільш впливової православної конфесії, а на цьому люблять наголошувати українські державні мужі), де, зокрема, говориться: "Мільйо-ни простих православних віруючих відкинуть цей візит, що поставить мене (тобто митрополита Володимира (Сабодана) – Авт.) і весь єпископат Української Православної Церкви в ситуацію, коли ми не зможемо зустрітися з вами. А тому ми офіційно заявляємо, що в разі візиту Вашої Святості в Україну в пропоновані строки між нами не буде зустрічі, і жоден з кліриків нашої Церкви не братиме участі в програмі візиту". До цього слід додати і слова анонімного джерела в Київській митрополії МП, зацитовані інформагенцією "Інтерфакс-Україна", що пообіцяло – Папу таки зустрі-нуть пікети протестантів із Московської Патріархії. Навряд чи вони будуть вибирати слова для означення "католицького загарбника". Зрозуміло, що на підтримку "братам" прибудуть із сусідньої Росії автобуси з клікушами... Але навряд чи це буде відігравати суттєву роль. Усі головні світові телекомпанії продемонструють кадри перебування Папи в Україні, де його зустрічає агресивний натовп варварів. Нікого не обходитимуть нюанси про те, що це активісти Московського Патріархату, підбурені Патріархом Алексієм II (Рідегером). Для світу існуватиме тільки одна реальність: це Папа (улюбленець європейської публіки), Україна (до цього часу ще TERRA INCOGNITA – невідома земля) та українці (дикуни, без почуття культури та гостинності?).

Агов, шановний Вікторе Дмитровичу Бондаренко, голово Державного комітету в справах релігій, хіба ви цього не розумієте? Ви ж завжди зважали та тонко реагували на настрій Московської Патріархії. Якщо ж ви це розумієте, то де ваше блискуче вміння домовитися з цією впливовою конфесією? Ви ж, як ніхто, розумієте, в які апокаліптичні тони фарбують приїзд Івана Павла II до нас ідеологи з УПЦ МП. Уже всі наближені до цієї релігійної організації газети трублять про підступний план знищення православ'я в Україні. Про те, що з візитом понтифіка ніби пов'язана "нова спроба розчленування православ'я та створення незалежної церкви розкольників шляхом втручання відомого своєю прокатолицькою орієнтацією Константинопольського Патріарха Варфоломія, якого називають не інакше, як "троянським конем" православного світу, через об'єднання розкольницьких угруповань "КП" та "УАПЦ" з участю греко-католи-ків і наступним об'єднанням із ними". Як вражає широта лету уяви автора офіційного веб-сайту Московської Патріархії? Найгірше, що багато хто з віруючих цієї релігійної організації в Україні свято вірять у це.

Не треба забувати і те, що інші дві укра-їнські православні конфесії – УПЦ Київського Патріархату й УАПЦ поки спокійно та ліберально ставляться до приїзду глави РКЦ, бо сподіваються, що перед ним ще у нас побуває Константинопольський Патріарх Варфоломій І (який є найбільшим авторитетом православного світу). Якщо ж українська влада почне відмахуватися від візиту Патріарха або затягувати його під різними приводами (поки йдеться про травень цього року), тоді цей баланс може бути порушеним, компроміс зірветься, а вірні національних церков поповнять антипап-ські пікети, піднявши старе галанівське гасло "Плюю на Папу!".

Щоб зрозуміти всю складність ситуації, треба відповісти на запитання: чому наша вла-да почала так активно виступати за приїзд Папи, що навіть замахнулася на святе для неї (з точки зору електоральних сподівань) – загострення стосунків із УПЦ Московського Патріархату? Зрозуміло, що не з бажання задоволь-нити духовні потреби греко-та римо-католиків в Україні сущих. Аналітики говорять про те, що влада хоче задовольнити свої потреби – че-рез приїзд Папи дати світові позитивний про себе імпульс. Хоча б таким чином продемонструвати, що ми – європейська країна. Президенту Леонідові Кучмі у зв'язку з останніми внутрішньополітичними конфліктами потрібна чиясь підтримка на світовій арені. Як це не дивно, але в іміджевому плані він може впевнено спертися на плече кволого глави Ватикану. Згадаймо, що після рукостискань із Папою у Гавані навіть гроза всіх капіталістів Фідель Кастро для світу перестав бути таким страшним. Але тут є одна умова: Папа Римський, мов чарівна паличка, діє на політиків лише тоді, коли його поїздка країною проходить у дружній і щирій атмосфері, а не закидують його помідорами чи ще чимось. На жаль, для Москви папський візит небажаний ні за якої умови. Якщо ж він приїде, то їй вигідно зробити його невдалим, аби потім можна було сказати, мовляв, ми ж попереджали! Тут важливим буде і приїзд Московського Патріарха Алексія II до Криму в квітні, про що вже з'явилася інформація. Кримський півострів може перетворитися в такий собі штаб боротьби проти візиту Папи Римського та Вселенського Патріарха в Україну. І саме те, чи зможе українська влада зробити контрольованою та прогнозованою діяльність цього "Смольного" та таки, всупереч перепонам, організувати візити Папи з Ватикану (Рима) та Патріарха з Константинополя (Стамбула) до нашої країни, засвідчить її живучість і силу, рівень релігійного протистояння зведе до мінімуму, а Україна підтвердить перед світом правдивість демократичного та цивілізованого шляху свого розвитку.

І ще одне. Як нам стало відомо, позиція Московської Патріархії стосовно Папи не така вже однозначна. Деякі архиєреї з УПЦ МП ведуть переговори за спиною свого Патріарха про те, аби таки зустрітися та поручкатися з римським архиєреєм. Це що, одна рука не відає, що робить інша?

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
27 лютого 2001 року





Патріарх Філарет:
ПРАВОСЛАВНА ТА КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВИ
МУСЯТЬ РАЗОМ ПОДБАТИ ПРО ДОЛЮ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

і саме Папа, перебуваючи в Україні, повинен розпочати цей процес

Силует Римського Папи таки чітко вималювався на обрії українського суспільно-політичного життя. Швидше за все, він таки ступить ногою на нашу землю. Ознакою цього є не стільки різні державні комісії, що нині вирішують, як прийняти гостя, скільки нещодавня бурхлива та негативна реакція Московського Патріархату. Власне її відсутність і насторожувала. Тепер же все зрозуміло: Папа таки приїде! Питання тільки полягає в тому, в якій атмосфері пройде візит? Із РПЦ і її українською філією УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана) і так усе зрозуміло: "не пущать – і крапка". Позиція іншої впливової православної церкви – Київського Патріархату – менш однозначна та більш виважена. Предстоятель УПЦ КП Патріарх Філарет особисто знайомий із Іваном Павлом ІІ, не раз зустрічався з ним, а тому на власному досвіді знає всі проблеми взаємовідносин православної та католицької церков. Отож пропонуємо до уваги позицію УПЦ Київського Патріархату, висловлену особисто Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом.



— Ваша Святосте, зараз у релігійному житті актуальною є тема візиту Папи Римського в Україну, що запланований, як відомо, на червень цього року. Не секрет, що Українська Православна Церква Київського Патріархату більш спокійно сприймає цю подію на відміну, скажімо, від УПЦ Московського Патріархату (не так давно був розповсюджений навіть заклик цієї церкви до глави РКЦ відкласти подорож). Що Київський Патріархат очікує від цього візиту?

— Треба не забувати, що Папу запрошує Президент України. Цей візит має державний характер, їде глава держави Ватикан, запрошений керівником нашої держави. Це перший важливий момент. Другий пов'язаний із тим, що Папа як глава церкви одночасно їде до своєї католицької пастви. В Україні є значна частина населення, що сповідує католицизм (це вірні греко-католицької та римо-католиць-кої церков). Папа відвідав уже більше ста країн, тому має право на зустріч і з українськими віруючими. Ніхто цьому не може завадити, особливо з огляду на те, що наша країна хоче увійти в Європейське співтовариство. Виходячи саме з цих міркувань, ми не можемо заперечувати проти приїзду Папи Римського.

— На які конкретні кроки Папи сподівається православна церква, коли той буде в Україні (до речі, на православній канонічній території)?

— Ми хочемо, щоб цей візит був не просто зустріччю зі своїми вірними, а й мав би екуменічний характер (екуменізм – від грецького "вся Земля", рух за єдність християнсь-ких церков. – Авт.). Екуменізм же вимагає контактів, спілкування з усіма християнськими конфесіями. Тому було б, на наш погляд, доцільно, аби Папа зустрівся з усіма керівниками християнських конфесій України. Зокрема, із представниками Київського Патріархату, бо ми далеко не найменша церква, що, крім того, претендує на те, аби бути ядром Української Православної Церкви.

— Як найближчим часом взагалі складатимуться стосунки між православними та католиками (бо вже зрозуміло, що об'єд-нання православної та католицької церков не відбудеться, а під екуменізмом кожен розуміє своє)?

— Давайте спробуємо подивитися на екуменізм з інших позицій. Як свідчить багаторічний досвід (я беру участь у світовому екуменічному русі майже тридцять років), об'єднання православних, католиків і протес-тантів не тільки в найближчому, а й у далекому майбутньому майже неможливе. Неможли-ве передусім через те, що ні православні, ні ка-толики не поступляться своїм віровченням. У нас різна естезіологія. Від неї вони не відступляться. А тому із двох різних частин не можна зробити щось одне ціле. Це зовсім не означає, що ми мусимо відкинути екуменізм. Навпаки, його треба підсилювати, але через зосеред-ження наших зусиль не на намаганні об'єдна-ти православну та католицьку церкви в одну, як це було в першому тисячолітті. Потім відомо, що в другому ми розійшлися дуже далеко, а в третьому, на жаль, сприятливих для об'єд-нання перспектив ми не бачимо. Зараз перед християнами стоїть більше завдання – моральне та духовне відродження європейської цивілізації, бо відомо, що вона є християнською цивілізацією. Сьогодні ми бачимо, що європейська цивілізація стоїть на шляху занепаду. Попри досягнення науково-технічного прогресу (про це в дев'ятнадцятому столітті людство навіть не мріяло), ми бачимо ознаки цивілізаційного самознищення.

- Через що ж це відбувається?

— Через втрату духовних цінностей, через моральний стан європейської цивілізації. Занепад духовності ми бачимо, наприклад, в масовому розповсюдженні таких пороків, як гомосексуалізм, руйнація християнської сім'ї, швидке скорочення населення Європи, наступ інших цивілізацій. Все це – ознаки слабкості. Не треба забувати, що саме європейська цивілізація винайшла зброю масового знищення, атомну, біологічну, хімічну. Тому, з огляду на небезпеку для європейської цивілізації православна, римо-католицька, протестантські церкви повинні зосередити свої зусилля на відродженні моральних цінностей, духовності в нашому суспільстві, збереженні християнської сім'ї, існування якої зводиться нанівець. Оце і є наші завдання. А приїзд Папи мусить бути направлений не стільки на неможливе об'єднання, скільки на відродження моральних цінностей у нашому суспільстві.

- Деякі експерти вважають, що з приїздом Папи в Україну, особливо на західноукраїнських землях, може початися процес за-хоплення православних храмів греко-като-ликами, а це, в свою чергу, може призвести до перерозподілу сфер впливу у релігійному житті цілих регіонів. На практиці ми матимемо справу з новими конфліктами на релігійному грунті. Що Ви думаєте з цього приводу?

— Виключати наявність у майбутньому таких негативних явищ не можна, але я не думаю, що вони довго продовжуватимуться. Можливо, якийсь спалах і буде, але все ж таки не варто забувати, що Україна в більшості є православною країною. Хоч сьогодні Православ'я роз'єднане, воно не завжди буде таким. Тому, керівництво католицької церкви (яке, до речі, завжди відзначалося вмінням думати на століття вперед) повинне подбати про добрі стосунки між Українською Православною Церквою та римо-католицькою. Повторюся, ми мусимо діяти не стільки у напрямку створення однієї церкви, скільки в плані наших спільних завдань, які стоять перед нами на порозі третього тисячоліття.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
27 лютого 2001 року





ГРОМАДСЬКА НЕПОКОРА
ПІД ОМОФОРОМ МОСКОВСЬКОЇ ПАТРІАРХІЇ,
або Чому вчить соціальна доктрина РПЦ

Останнім часом про Папу Римського та про майбутній його візит в Україну пишуть і говорять багато. Щоправда, більшість інформаційних повідомлень не відзначаються глибиною аналізу та часто нагадують соціалістичні зведення з ланів. У них колись писалося, скільки зібрано врожаю, а невдачі та їх причини замовчувалися. Сьогодні ми чуємо про те, що і де стахановськими методами ремонтується до візиту високого гостя, дехто вже навіть узявся підраховувати майбутні прибутки, які забезпечать тисячі іноземних паломників, приїхавши до нас. А розбиратися в можливих проблемах, з якими може зіштовхнутися Папа на нашій землі, ніхто не хоче. І даремно, бо скільки очі не заплющуй, самі собою вони не зникнуть.

Крім усього, приїзд Папи вимагає серйозного аналізу ще й тому, що вперше за тисячу років римський архиєрей ступить на терени України. Надзвичайна подія завжди вимагає надзвичайних методів підготовки. У жодному разі ми не закликаємо шукати проблем там, де їх немає. Просто не треба їх обминати.

Загалом же зараз у нас склалася досить цікава ситуація. Римський понтифік, мов лакмусовий папірець, своїм бажанням завітати в Україну виявив надзвичайно важливі проблеми стосунків між католицькою та православною церквами. Ми чітко зараз можемо побачити суперечки двох центрів християнства – Рима та Москви. Для нас показово, що точаться вони за вплив на нас. Папа Римський і Московський Патріарх зіштовхнулися лобами на вузенькому містку, який іменується українською релігійною мапою. При цьому протиборство відбувається саме в той момент, коли в нашій державі питання утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви стало особливо актуальним. Все це занадто заплутує клубок міжрелігійних відносин, де внутрішні реалії наклалися на зовнішні тенденції.

На тлі цього можна побачити просто-таки загрозливі факти у поведінці гравців релігійного поля. Серед них, за твердженням аналітиків, найчільніше місце займає агресивність у поведінці Московської Патріархії в Україні. Експерти вказують на те, що з боку цієї релігійної організації чути ультиматуми та погрози не тільки Папі-мандрівнику, а й на адресу української влади. Православна Москва і раніше не дуже церемонилася з нашими можновладцями (навіть попри активне їх залицяння до неї). Згадаймо для прикладу хоча б однозначні та безапеляційні відмови керівництва РПЦ надати бодай автономію для бутафорної УПЦ Московського Патріархату. А про це просив не хто небудь, а Президент незалежної держави! Зараз же питання стоїть взагалі про можливість громадянської непокори. Не вірите? Зверніться до Інтернет-видань, наближених до Московської Патріархії. Вони в один голос сурмлять про те, що вірні РПЦ в Україні не повинні сидіти склавши руки та споглядати на маршрут Папи. Згадані видання все частіше розміщують на своїх електронних шпальтах максимально (наскільки це можливо за даних умов) критичні висловлювання у бік Леоніда Кучми. Президент "завинив" перед Свято-Даниловим монастирем Москви, де перебуває Московський Патріарх (якого так люблять релігійні функціонери з УПЦ МП), тим, що не тільки запросив Папу, а ще й насмілився підтримати ідею Помісної Української Православної Церкви. Справді більшого гріха для Москви годі й шукати!

Попри все ці ідеологічні наступи залишилися б лише пустими погрозами агресивної структури, якщо б не один момент – соціальна доктрина Російської Православної Церкви, прийнята на останньому розширеному ювілейному Архиєрейському Соборі, який відбувся в Москві у серпні 2000 року. В одному зі своїх інтерв'ю митрополит Донецький і Маріуполь-ський УПЦ МП Іларіон (Шукало), відповідаючи на запитання журналіста, чому доктрина тримається в таємниці, відповів: "Ми поки мовчимо, аби нам не робили жодних "закидонів" у тому розумінні, що ми служимо іноземній церкві. Але соціальна доктрина у нас розроблена, на найближчому Соборі ми її оприлюднимо".

Залишимо лексику московських митрополитів, яка включає в себе слова на кшталт "закидони", на їхній совісті та зазначимо лише, що багато експертів твердять – у доктрини є пункт, який дозволяє вірним Московської Патріархії вдаватися до громадської непокори та нелояльності до держави. Кажуть, що коли доктрина була прийнята, цим положенням був дуже не задоволений навіть президент РФ Володимир Путін. Подейкують, що він заспокоївся лише тоді коли один дуже впливовий ієрарх РПЦ під час особистої зустрічі роз'яснив від імені свого церковного керівництва, що положення про можливість громадянської непокори писалося не для Росії, а спеціально для України та тамтешньої філії РПЦ – УПЦ МП.

Можливо, і на це можна було б махнути рукою, сприйняти як вияв політичного інтриганства, якщо б воно не вкладалося в чітку схему подальших кроків московської церкви. Візьмемо хоча б лист митрополита УПЦ МП Володимира (Сабодана) до Папи Римського Івана Павла II, в якому він закликає головного католика не приїжджати до нашої країни, аж поки його не запросить Московська Патріархія. Таке звернення лунає на тлі президентського запрошення главі Ватикану відвідати Україну. Невже для владик із МП рішення глави української держави вже нічого не значить? За повідомленням ватіканської преси, митрополит УПЦ МП Володимир узявся за перо та написав цього листа на замовлення та під диктовку свого шефа – Московського Патріарха Алексія II (Рідегера). Останній вважає, що він має монопольне право власності на релігійні терени нашої країни, а отже, йому коле очі приїзд ватиканського гостя. Підбурені ним ієрархи в Україні також не пасуть задніх.

Спершу сумновідомий етимолог – єпископ Вишгородський Павло (Лебідь) – заявляв, ніби слово "католик" походить від "ката", а потім і вже цитований митрополит Іларіон (Шукало) поділився з читачами однієї донецької газети своїм одкровенням, що Папа, "дасть Бог, не приїде". "Треба ще дожити до цього часу. Його (тобто Папу Римського) Господь може уразити так, що з цієї затії нічого не вийде", – сказав він. Подивіться, наскільки "християнський" підхід, ще й з уст високопреосвященного владики!

Наші сумні прогнози можна ще раз підтвердити словами з офіційного сайту МП – "Православие. RU". У цьому Інтернет-виданні прес-секретар Союзу православних громадян України Кирил Фролов пише: "Якщо Леонід Кучма не припинить підтримку авантюри зі створення "Української Помісної Церкви", а точніше – насадження унії, то він справді ризикує наштовхнутися на цей раз на серйозну та масову опозицію православних громадян України (паства УПЦ МП нараховує більше 35 мільйонів людей) під зовсім іншими, куди більш серйозними та глибокими гаслами". Як бачимо, давня ідея українського народу мати свою Помісну Церкву зневажливо називається "авантюрою". Також дивує, чому клерикал із московської церкви всі 35 мільйонів православних України одним розчерком пера зарахував до УПЦ МП. А хто ж тоді ходить до храмів УПЦ КП, УАПЦ? Це вже погодьтеся, відверта фальсифікація. Далі ми продовжуємо цитату, будьте особливо уважні: "Дійсно, у православних християн України є грізна зброя – "Соціальна доктрина", прийнята архиєрейським собором Російської Православної Церкви улітку 2000 року, відповідно дії якої церква може відмовити у лояльності державі, до якої засмучують совість віруючих".

Навряд чи після таких підбурювань представники української держави зможуть захиститися цитатою з Біблії про те, що "всяка влада від Бога". Підбурювати завжди легше, ніж заспокоювати. А за повідомленням інформаційної агенції "Інтерфакс-Україна", джерело в Київській митрополії УПЦ МП уже пообіцяло, що ця релігійна організація зустріне Папу пікетами та демонстраціями. Після таких заяв уже не сприймаються запевнення керівництва УПЦ Московського Патріархату в тому, що вони – "українська" церква. Нема довіри не так через обов'язковий імперський наголос на першому "а", як через справжні діла, адже "по ділах пізнаєте їх". А діла їхні, як видається темні, бо ніколи розколювання громадянського суспільства, підбурювання до міжконфесійних, конфліктів і вислужування перед чужими престолами не було богоугодною справою. Чи розуміє це українська влада, чи живий у ній хоча б елементарний інстинкт самозбереження, який би зміг врятувати не тільки її, а й державу в цілому, а суспільство захистити від іноземних релігійних агресій і провокацій?

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
8 березня 2001 року





МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХ РВЕТЬСЯ В УКРАЇНУ –
поперед свого Константинопольського колеги та Римського Папи

Як стало відомо з компетентних джерел, керівнику РПЦ — Московському Патріархові Алексію II (Рідегеру), конче закортіло побувати в Україні ще раз. За деякою інформацією, вже після Великодня, 24-25 квітня цього року він може з'явитися в Ялті. Формальною підставою відрядження на Кримський півострів цього спритного духовного загарбника є якась із пальця висмоктана та спеціально вигадана науково-практична конференція, що матиме назву "Стопами Андрія Первозванного". Можна було б і не надавати великого значення цьому приїзду, якщо б він не збігся (зрозуміло, не випадково) з підготовкою візитів в Україну справді званих гостей: Константинопольського Патріарха Варфоломія І (запрошений на травень) і Папи Римського Івана Павла II (очікується 23-27 червня). Важливо, що Патріарх Алексій II з'явиться в Криму, коли ще не вгамувалися пристрасті конфлікту між тамтешньою єпархією УПЦ Московського Патріархату та кримськими татарами у зв'язку зі встановленням, а потім зруйнуванням поклонних хрестів.

Окрім формального приводу – виступити на конференціі (особливою любов'ю до наукових заходів Алексій Рідегер ніколи не відзначався), експерти говорять про низку справжніх причин, які покликали керівника релігійного концерну "Московська Патріархія" до кримських берегів. Насамперед, як стверджується, ця поїздка запланована в піку Вселенському Патріарху Варфоломею І, аби хоч таким чином "застовпити" своє право впливу на Україну та одночасно на місці ознайомитися з ситуацією, настроями віруючих. Крім того, Московській патріархії не дуже подобається відбудовувати за власні кошти Олександро-Невський кафедральний собор у Сімферополі. Батюшки сподіваються, що місцева влада, побачивши московську "святиньку" – Святійшого Патріарха, так розчулиться, що в запалі релігійного екстазу миттю перекладе всі будівельні витрати на плечі платників податків – громадян України. Існує ще й третій привід приїзду керівника Російської Православної Церкви в Україну, про який говорять у колах, наближених до релігії. Кажуть, що Московський Патріарх одночасно вивчатиме ситуацію на місці перед утворенням Кримської митрополії у статусі екзархату. Про це вже давно б'ють чолом у Москві активісти цієї церкви. На практиці реалізація цього плану означатиме те, що Кримська митрополія підпорядковуватиметься напряму Московському Патріарху, поза спиною київського намісника – митрополита УПЦ МП Володимира (Сабодана). Видно, що в Криму декому обридає нещира гра УПЦ МП в "незалежність від Москви та тільки формальне визнання патріарха". Вони, судячи з усього, свій реальний стан прагнуть закріпити й на офіційному рівні.

Як відгукнуться на цей приїзд незваного гостя представники інших українських православних конфесій – УПЦ КП і УАПЦ, — а також українська влада, поки не відомо. Владики та чиновники мовчать. Попри це, ситуація з релігійними візитами в Україну починає нагадувати історію із займанщиною (хто перший приїде, того і буде земля), а церковні діячі біжать до нас просто наввипередки. Головне, щоб гості не забували, що в українській релігійній хаті таки є і господарі. Бо здається, що Патріарх Алексій забув 1990 рік, коли був у Києві, а народ вітав його гаслом: "Геть московського попа!". Загалом, Святійшому не щастить із приїздами в Україну. Після останнього перебування в Одесі від нього відвернувся Вселенський Патріарх Варфоломій, і тепер православна Москва змушена називати "першого серед рівних" не інакше як "схизматиком", "стамбульським Патріархом". А що ще може статися після кримського візиту, ми зможемо побачити на власні очі вже найближчим часом.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
8 березня 2001 року





ПРАВДА ТА МІФ РЕЛІГІЙНОГО ЛИСТУВАННЯ

Як уже повідомляли засоби масової інформації, Вселенський Патріарх Варфоломій І відповів на лист (від 19 січня 2001 року) групи народних депутатів України (сто осіб), в якому вони закликали Патріарха не приїжджати в Україну. Частина народних обранців, переважно лівої політичної орієнтації, писала, що, мовляв, згаданий візит може призвести до погіршення релігійної ситуації та втягування православних України до нової унії з Римом. "Ми маємо зазначити, що мета, з якою Вас запросили, має непередбачувані наслідки і несе розбрат нашій землі і нашій вірі", – стверджували вони.



На такі, м'яко кажучи безглузді аргументи (які можна списати якщо не на елементарне нерозуміння релігійної тематики вічними атеїстами, то принаймні на бурхливу фантазію останніх) Його Святість, Константинопольський Патріарх відповів досить мудро та виважено: "Ми були вкрай розгублені, прочитавши вашого люб'язного листа до нашого Смирення від 19 січня 2001 року, в якому зазначалося неприйнятне для нас, а саме: що для створення Помісної Української Православної Церкви під нашим проводом, наступним кроком має бути об'єднання з уніатами". В перекладі з церковної візантійської мови це означало: не городіть дурниць, яка там унія! На думку Патріарха, можливе проголошення Української Церкви як автокефальної не означає її відособлення від Московського Патріархату та підпорядкування Вселенському Патріарху, а швидше, "піднесення її стану до самостійно існуючої автономної Церкви, такої, як усі інші православні помісні церкви". Глава найавторитетнішої православної церкви світу зізнається, що не має особистої вигоди від проголошення автокефалії УПЦ.

"Швидше, прислухаючись до багатьох православних в Україні, які послідовно за це виступають, ми маємо братні обговорення з церквою Росії та іншими зацікавленими сторонами, відповідно до наших обов'язків, які зумовлені нашим становищем у Всесвітній Православній Церкві, узгодження дій православних церков щодо того, що належить зробити в надії знаходження мирного, загально прийнятного рішення, яке забезпечить відновлення бажаної єдності православних в Україні", – пише Патріарх. Він також звернувся з проханням до українського парламенту сприяти процесові єднання "православного українського народу". Розтлумачивши свою позицію, Святійший сподівається, що українські парламентарі не сприйматимуть вищезгадану ним "неточну інформацію щодо намірів нашого Смирення; по-друге, повідомляючи людям про наші добрі наміри, як їх було роз'яснено вище".

У посланні є ще один важливий момент, який представники Московської Патріархії воліють не помічати. Константинопольський Патріарх відверто говорить: "Бо дійсно ми глибоко засмучені сучасним розподілом Православної Церкви в Україні на три окремі групи, які не спілкуються між собою; і ми працюємо словом та переконанням задля досягнення єдності всіх; і ми продовжуватимемо працювати, поки цього бажають і просять нас про це, на користь відновлення єдності між всіма ними та створення Автокефальної Помісної Православної Церкви в Україні". Зауважте, Патріарх каже про "три окремі групи" українського православ'я, а не про "розкольників і тільки одну канонічну Православну Церкву". Для нього немає своїх і чужих, близьких і далеких, він уболіває за долю всіх трьох гілок єдиної Церкви.

Патріарша надія на те, що Верховна Рада України може сприяти об'єднавчому процесові, є не просто романтичним бажанням. Вона грунтується на тому, що інша частина парламенту, значно більша, ще раніше надіслала Константинопольському Патріархові Варфоломію запрошення відвідати Україну з візитом. Цей документ підписали 240 депутатів, разом із Головою ВР Іваном Плющем. Перед тим, як відомо, відвідати нашу країну Патріарха запросив Президент України Леонід Кучма. У Стамбулі (Констан-тинополі) вже відбулася зустріч Святійшого з групою українських парламентаріїв, де обговорювалися питання об'єднання Православ'я України в єдину Помісну Церкву. На тлі цих подій другий лист від представників комуністичної ідеології у парламенті (які багато десятиліть переслідували церкву, а тут раптом взялися захищати її), де в ультимативно-завуальованій формі ставиться вимога до Патріарха Варфоломія не їхати до нас, виглядає щонайменше некоректним. Одночасно він засвідчує слабкість тих сил, які виступають проти давньої мрії нашого народу мати свою Православну Церкву. Парламентський рахунок: 240 до 100 – не на користь Московської Патріархії.

Для нас особливо важлива послідовність позиції Вселенського Патріарха стосовно Української Православної Церкви. Він якось уже зазначав, звертаючись до нашого Президента: "Як і протягом нашої особистої зустрічі, ми знову засвідчили збіг наших поглядів щодо необхідності досягнення єдності Православної Церкви в Україні і, за умов згоди всіх зацікавлених сторін, обережного просування у напрямі оголошення автокефалії Української Православної Церкви". Наскільки це відрізняється від заяв Московського Патріарха Алексія! "У нас немає розходжень із Вашою Високоповажністю і відносно поступового руху до самостійності Української Православної Церкви", – заявляв він, з одного боку. А з іншого, твердив цілком протилежне: "Зокрема, надання автокефального або іншого статусу структурі, яка об'єднує розкольницькі угруповання, так само і прийняття таких угруповань в юрисдикцію Константинопольського Патріархату, чого прагнуть деякі необачливі політики, без сумніву спровокує новий, більш масштабний розкол, різко посилить суспільну конфронтацію і нестабільність в Україні і призведе до глибокої кризи всередині Вселенського православ'я". Коли це Патріарх Алексій почав так турбуватися про суспільну стабільність України (так дивись, не дай Боже, і національну безпеку візьме під свою опіку), чи може це завуальована погроза?

Які ж висновки вже можна зробити, переглянувши листування наших народних обранців із царгородським Патріархом? Для нас важливо те, що судячи з усього, глава Константинопольської Православної Церкви не збирається відступати від свого наміру допомогти трьом гілкам УПЦ об'єднатися в єдину Церкву. По-друге, нашу Церкву він бачить зі статусом помісної й автокефальної. Це особливо важливо, враховуючи неоднозначне ставлення до цього Московської Патріархії. І по-третє, Вселенський Патріарх не збирається відкладати "на потім" розв'язання цих надзвичайно важливих питань не тільки в житті українського народу, а й для всього світового православ'я.

Юрій ДОРОШЕНКО,
Газета "Україна молода",
12 квітня 20001 року





КИЇВ В ОЧІКУВАННІ СВЯТИХ ОТЦІВ

Наша столиця вже ретельно готується до зустрічі високого духовного гостя – Папи Римського. Ні в кого не виникає сумнівів у тому, що він таки приїде. Одночасно до України планується візит ще одного релігійного діяча – Московського Патріарха Алексія II. Він збирається побувати в Криму вже після Великодня. До цього гостя у нашому суспільстві багато запитань, а тому, зрозуміло, його мандрівка викликала досить неоднозначний резонанс. Та є ще одна духовна особа, яку на берегах Дніпра чекають, мабуть, найбільше. Насамперед через те, що вона здатна допомогти розв'язати багато проблем у релігійному житті українців. Це – його Святість Вселенський Патріарх Варфоломій. Чи приїде він до нас раніше за Папу? – запитання, яке ставлять мільйони православних віруючих нашої держави. Цікаво те, що можливою датою приїзду багато хто називає День Києва. Символічно. Красиво. А чи реально?

Не так давно Вселенський Патріарх відповів частині народних депутатів України (близько 100 осіб, переважно лівої орієнтації), які закликали його не приїжджати (!!!) З листа Патріарха стає зрозуміло, що він таки хоче приїхати до Києва. Він по-батьківськи розтлумачив несвідомим нардепам своє справжнє бачення української релігійної ситуації і заявив, що не має особистої вигоди від проголошення автокефалії Православної Церкви в Україні. Патріарх зазначив, що можливе проголошення Української Церкви як автокефальної не означає її відособлення від Московського Патріархату та підпорядкування Вселенському, а радше "піднесення її статусу до самостійно існуючої автономної церкви, такої, як усі інші Православні Помісні Церкви". Ще раніше, звертаючись до Президента України, Константинопольський Патріарх писав: "Наша святість підтримує спілкування з його Святістю Московським Патріархом Алексієм та з іншими зацікавленими сторонами і наполегливо працює у напрямі відновлення єдності Української Православної Церкви, незважаючи на те, що сильне протистояння, а звідси й зменшення взаєморозуміння призвели до сприйняття хибних припущень про наші егоїстичні наміри отримати духовну юрисдикцію над УПЦ. Усі знають, що автокефальність церков стоїть на одному щаблі рівної поваги та рівних виборчих прав".

Такі слова "першого серед рівних" у православному світі означають, що главу Константинопольської Церкви важко залякати різними обмовляннями й змусити відступитися від свого наміру. Він і надалі допомагатиме Українській Церкві прямувати до помісного статусу. "Ми глибоко зворушені та вдячні Вам за запрошення відвідати Вашу боголюбиву країну з дружнім візитом", – з такими словами звернувся Патріарх до нашого Президента. Це вселяє надію, що золотоверхому та "богоспасенному" Києву, можливо, в недалекому майбутньому доведеться готуватися зустріти і цього поважного й довгоочікуваного гостя.

Наше місто останнім часом стає духовною Меккою для провідних релігійних діячів світу. Оптимізм у тому, що Константинопольський Патріарх завітає в Україну (навіть попри шалену протидію Московської Патріархії) може грунтуватися на тому, що його ще раніше запросили до нас голова Верховної Ради та більш ніж 240 народних депутатів. Якщо ж цей візит пройде вдало й на доброму організаційному рівні, ми зможемо, за сприяння Патріарха, не лише розв'язати тривалу кризу в українському православ'ї (а цього хочуть не всі), а й довести, що наш Київ знову (як і багато століть тому) стає справжнім світовим духовним центром.

До речі, особисто для Константинопольського Патріарха Варфоломія, це буде його другий приїзд до нашого міста. Ще не будучи Патріархом, наприкінці вісімдесятих років він був у нашій столиці як гість тодішнього Київського митрополита (нині Патріарха) Філарета. Що ж, недаремно кажуть: "Хто раз побував у Києві, обов'язково захоче приїхати вдруге!"

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Столиця",
6-12 квітня 2001 року





ПАПОМОБІЛЬ У КИЄВІ

Це не тільки засіб пересування, але й символ прочанства

Візит Папи Римського в Україну дедалі чіткіше вимальовується на організаційно-підготовчому тлі. Вже не тільки відомо, що Папа таки до нас завітає, днями ми ще й дізналися про остаточний графік його перебування. Як і очікувалося, головною його "родзинкою" стануть два київських дні, коли понтифік роз'їжджатиме вулицями української столиці.

Хоч у Києві набагато менше католиків, ніж у Львові, перша, київська, частина візиту викликає незрівнянно більше зацікавленості у спостерігачів. Це й зрозуміло, адже Київ – не тільки адміністративний, але й духовний центр України. Саме з тутешніх дніпрових круч розійшлося християнство по всіх східнослов'янських народах. Отож, для Папи побувати в нашому золотоверхому "богоспасенному" граді, як колись казали, просто справа принципу. Для святого отця ліпше зібрати тисячі людей у Києві, ніж мільйони у Львові. Це, здається, чудово розуміє не тільки слов'янин Кароль Войтила, але й ціла армія високопрофесійних ватиканських іміджмейкерів.

Для столичної влади такі політичні розклади означатимуть лише одне: велику відповідальність, що лягає на її плечі під час підготовки та перебігу візиту. Киянам же доведеться протягом кількох днів пережити справжню "навалу" прочан, які з'їдуться навіть із-за меж нашої країни, аби тільки побачити главу своєї церкви. Ефект такої зустрічі, як відомо, пов'яза-ний із значно вищим статусом Папи у католицької церкви, ніж, наприклад, Патріарха у православній. Хоча часи індульгенцій й минули, однак примат Папи та його харизма для віруючих залишилися.



Як тебе не зустріти, понтифіку мій

Насамперед важливо з'ясувати, до кого їде керівник Римо-Католицької Церкви? Тут не треба поспішати та посилатися лише на запрошення Президента України. Справді, до Києва прибуде насамперед глава держави Ватикан і візит носитиме державний характер. Це правда, але не вся. Папу – політичного діяча – не можна відокремити від діяча релігійного. Отже, він буде бажаним гостем ще й вірних Римо-католицької та Греко-като-лицької Церков. Після певних суперечок між цими двома релігійними організаціями було вирішено, що в Україні Івана Павла II прий-матиме передусім УГКЦ. І це також логічно.

Якщо переходити на мову релігійних понять, то не варто ігнорувати того, що Україна, попри різні історичні нюанси, вважається таки канонічною територією Православної Церкви. І тут виникають труднощі – не всі три гілки цієї розділеної церкви однаково ставляться до приїзду глави світового католицизму. Нагадаємо, якщо Українська Православна Церква Київського Патріархату й Українська Автокефальна Православна Церква досить спокійно сприймають приїзд Папи, то Українська Православна Церква Московського Патріархату вже оприлюднила свій протест. Митрополит УПЦ МП Володимир (Сабодан) у спеціальному посланні закликав главу Римо-католицької Церкви утри-матися від візиту. Подібні заяви були зроблені і на рівні глави Московської Патріархії Патріарха Алексія II. Державі довелося сказати своє слово в цій ситуації. Віце-прем'єр-міністр з гуманітарних питань Микола Жулинський і міністр закордонних справ Анатолій Зленко заявили про те, що оскільки Папу запросив Президент України, то Церкві, принаймні, "некоректно" втручатися у розвиток подій. А зовсім недавно ситуацію прокоментував глава Адміністрації Президента України Володимир Литвин. "Рішення про візит Папи Римського в Україну прийняте і він відбудеться", – відрубав той. Пан Литвин вважає, що сьогодні є великі спроби політизувати віруючих в Україні, та нагадує, що запрошення відвідати Україну надіслане Московському Патріархові Алексію та Вселенському Патріарху Варфоломію. Тож, мовляв, які можуть бути претензії? Кожному по Патріарху, а католикам – Папу!

Хоча, за твердженням багатьох експертів, такий підхід навряд чи охолодить гарячі голови батюшок з Московського Патріархату. Вони, вочевидь, постановили "не пущать" релігійного "супостата". А тому згаданий компроміс їх не задовольнить. Вони прагнуть одного: продемонструвати своє ексклюзивне право на українську релігійну територію.



Зелена вулиця папомобілю

Так чи інакше, поки хтось ще протестує, а хтось когось заспокоює, Папа рухається в Україну. Відкриваються прес-служби, шикується армія волонтерів, які допомагатимуть організаторам, працюють численні оргкомітети. Окрім загальнодержавного, київського та львівського міських діють при одній лише Римо-Католицькій Церкві аж дванадцять організаційних комітетів, які продумують у деталях кожну хвилину перебування глави Ватикану в Україні.

Відомо, що Івана Павла II очікують у Києві ввечері 23 червня. Того ж таки дня він зустрінеться з Президентом України Леонідом Кучмою в Маріїнському палаці та з представниками наукової інтелігенції та підприємцями. Хто такі підприємці, ми знаємо, а ось, що то за "наукова інтелігенція" та за яким критерієм вона відбиратиметься, організатори не кажуть. Що слугуватиме за перепустки: Посвідчення члена Національної Академії наук чи щось інше?

Для нас важливо, що саме з цього часу візит глави Ватикану набуває релігійного характеру. На цьому наголосив і глава Адміністрації Президента України Володимир Литвин. Тобто, дискусіям, коли візит Папи є державним, а коли релігійним, можна покласти край.

24 червня о 9 годині 30 хвилин планується богослужіння на території авіаційно-спортивного комплексу "Чайка", що під Києвом. Після молебню, о 12 годині у Папи запланована зустріч в нунціатурі (приміщення посольства Ватикану, що по вулиці Тургенєвській) з єпископатом Греко-Католицької та Римо-католицької Церков. Під вечір Іван Павло II зробить на своєму знаменитому папомобілі (зі швидкістю 20 кілометрів на годину) невеличку екскурсію нашим містом: відвідає Софійський собор і католицькі костьоли святого Миколая та святого Олександра. За словами організаторів, Папа зупиниться ще й на Михайлівській площі перед Михайлівським Золотоверхим собором. Після таких оглядин вічного міста над Дніпром гість у приміщенні Національної філармонії збирається зустрітися з членами Ради церков України.

Останній київський день глава Римо-католицької Церкви знову проведе в молитві. Він о 9 годині 30 хвилин відправить ще одне богослужіння на "Чайці", після чого вилетить до Львова. За словами генерального вікарія Києво-Житомирської єпархії РКЦ Станіслава Широкорадюка, на молебнях зможуть бути присутніми як ті, хто хоче взяти в них участь, так і ті, хто просто прагне на все подивитися. Вважається, що це буде близько 300 тисяч осіб. Це чимала кількість людей, а тому з цим пов'язані і відповідні проблеми.



Проблема мови та… туалетів

Серед основних проблем, які виникли на етапі підготовки візиту Святійшого отця, можна виділити дві. Одна більш політична, а саме – мовна. У розкладі візиту заплановано, що першу службу Божу на летовищі "Чайка" Папа проведе латиною в римо-катопицькому обряді, а лише другу, наступного дня, українською в східному обряді. Багато хто не без підстав обурюється, чому перша служба мусить бути для римо-католиків, яких незрівнянно менше, ніж греко-католиків? Крім того, пріоритет східного обряду засвідчив би повагу Папи традиціям нашого народу. Але, схоже, Ватикан має свої міркування з цього приводу. Які саме, наразі невідомо.

Друга проблема хоч і банальна, але досить важлива. Великій кількості народу, який з'їдеться звідусіль на летовище "Чайка", треба буде, даруйте, користуватися туалетом. Як стверджують люди, задіяні до підготовки візиту, Київ на сьогодні має лише сто біотуалетів, а потрібно майже три тисячі. Де їх узяти? Над цим нині і працює міська влада. Загалом, на "Чайці" на два дні з'явиться справжнє містечко. П'ятдесят тисяч наметів будуть встановлені на летовищі! Обслуговуватимуть людей майже три тисячі добровільних волонтерів. Такого українська столиця не бачила давно...



Столичній владі досвіду не позичати

Щоб докладніше дізнатися, як київська влада готується до проведення такого масштабного заходу, ми звернулися до начальника Управління у справах релігії Київської міської держадміністрації Андрія Ткачука:

– Розпорядженнями Київського міського голови утворено робочу групу, яку очолюють заступник голови КМДА Анатолій Толстоухов і заступник Київського міського голови Володимир Яловий. Робоча група займається підготовкою візиту Папи Римського й забезпечуватиме його перебування у Києві. Зараз уже відомо, що Папа житиме в Посольстві Ватикану (нунціатурі). Його делегація розміститься в готелі "Національний". Прочан, які прибудуть на зустріч із главою РКЦ, ми готові будемо додатково розмістити на теплоходах, у готелях. Від церков (РКЦ, УГКЦ) очікуємо максимального сприяння. Саме вони нам надаватимуть списки прочан, яких треба буде розміщати. Служби міста зроблять усе можливе, щоб забезпечити нормальні умови проживання людей у Києві.

Андрій Платонович також зазначив, що Київ до 1917 року був одним з найбільших центрів релігійного прочанства в Європі. Слава "золотоверхого" розходилася далеко за межі Російської імперії. Схоже, що наше місто поступово відроджує давні традиції. Владі столиці доводиться вчитися забезпечувати здійснення цієї нової (давно забутої старої) функції міста. Виявляється, важливим моментом у набутті такого досвіду стали два тижні перебування мощей Святого Пантелеймона в Києві. Тоді, святиню відвідали близько 350 тисяч осіб. Тепер муніципальна влада проходитиме професійне випробування папським візитом. "Візит Папи Римського Івана Павла II, думаю, буде сприятливим у зацікавленості світу до Києва та його святинь. Він ще раз засвідчить, що наша столиця займає таке ж місце у світовому Християнстві, як і Єрусалим, Константинополь, Рим та інші міста", – говорить начальник Управ-ління у справах релігій.



* * *

Приїздом Папи опікується безпосередньо Київський міський голова Олександр Омельченко. Робоча група працює щодня. Отже, можна сподіватися, що все пройде на належному рівні. Україна на прикладі Києва зможе продемонструвати легендарну гостинність нашого народу приймаючи самого Папу. Крім того, цей візит започатковує серію приїздів до нас провідних релігійних діячів світу. Вже влітку цього року до нас може завітати Вселенський Патріарх Варфоломій. А при певному професіоналізмі в організації таких заходів, чого гріха таїти, ми зможемо отримати не тільки духовні, але й суто фінансові дивіденди. Гроші, витрачені у нас прочанами і туристами, поповнять столичний бюджет, а отже, працюватимуть на наших співгромадян.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Столиця",
20-26 квітня 2001 року





БАГАТОКОНФЕСІЙНИЙ ОСТРІВ

Київському Патріархату кримські татари подарували камінний хрест,
а московському влаштували "хрестоповал"

Про Крим як зону потенційного кон-флікту заговорили знову. Цього разу підгрунтям для непорозумінь стали не традиційні міжнаціональні питання, а релігійні. Нагадаємо, що митрополит УПЦ МП Лазар розгорнув широку кампанію новітнього "охрещення" давньої "колиски православ'я", що втілилася у встановленні всюди поклонних хрестів. Це викликало гнів кримських мусульман, які завзято почали їх руйнувати. Таким чином на півострові зіштовхнулися дві давні релігії: християнство та мусульманство.

Слідкуючи за діями опонентів, люди забули, що на кримській землі є ще Укра-їнська Православна Церква Київського Патріархату. До речі, зовсім недавно на кримську кафедру був призначений молодий єпископ Сімферопольський і Кримський Климент (Кущ). Це стало справжньою подією в житті української громади краю, адже приналежність до Київського Патріархату і Криму сприймається проросійськими силами як націоналізм, а бажання спілкуватися з Богом рідною мовою – як великий гріх.

Попри свій молодий вік і надзвичай-ну протидію згаданих сил, єпископ Климент активно займається розбудовою Кримської єпархії УПЦ КП. Він переконаний, що українці півострова мають право на задоволення своїх духовних потреб у справді Українській Православній Церкві, а не в замаскованій РПЦ. За його словами, навіть церковні люди в автономії сьогодні змушені щодня боротися за своє українство. Українська книга, школа, церква опинилися в Криму приймаками в рідній хаті. Про це та інше – в інтерв'ю, що пропонується.



— Владико Клименте, не так давно ви стали єпископом і отримали призначення на кримську кафедру. Як у цьому складному регіоні люди сприймають українського архиєрея?

— У Кримській єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату я з моменту її утворення – 1995 року. Ще будучи секретарем єпархії, мені доводилося займатися проблемою збереження приміщення єпархії в Сімферополі. На жаль, з 1997 року і по сьогодні ми змушені вести боротьбу з місцевим Фондом держмайна за нього. Як не дивно, але це єдине приміщення, де розташовуються всі служби нашої єпархії: кафедральний собор, єпархіальне управління, господарчий відділ тощо. Це центр, де можуть зібратися українці. Отож моя робота в єпископському сані почалася з турбот. Зрозуміло, що віруючі нашої церкви привітали мене з такою подією. Але водночас я відчув певне розчарування. Офіційні поздоровлення з призначенням мене єпископом на Кримську єпархію УПЦ КП надійшли (окрім, зрозуміло, парафіян) лише від "Кримської світлиці" та представників УНР Юрія Костенка. Ця партія також викупила ефірний час на місцевому радіо для того, аби наша церква могла звертатися таким чином до своїх вірних, нести їм слово Боже рідною мовою. Тільки завдяки цим людям я відчув підтримку в Криму. Ні органи місцевої влади, ні місцеві органи виконавчої влади, ні Комітет у справах релігій навіть не відреагували на цю подію. Також зразу довелося розв'язувати кадрові питання. У Криму бракує священиків УПЦ Київського Патріархату. Вирішити проблему вдалося, залучивши священиків зі Львівської єпархії нашої церкви.

— Дехто стверджує, що в російськомовному Криму Київський Патріархат не має перспектив...

— В одному зі звітів Комітету в справах релігій автономії написано, що УПЦ КП ніби не має розвитку в нашому краї. Це пояснюється відсутністю підтримки владою Київського патріархату та ворожим ставлен-ням до нього проросійськи налаштованих місцевих засобів масової інформації. Я ж із упевненістю можу заявити: перспективи є! Нас небагато, але ми охоплюємо велику територію півострова – в кожному селі є укра-їнці, які хочуть мати свою церкву, молитися нашою мовою, жити традиціями народу. На жаль, зараз ми не можемо повністю задовольнити їхні духовні потреби. За кількістю фіктивних парафій ми не женемося. Бо як тільки з'являється наша парафія, Комітету у справах релігій зразу на противагу реєструє парафію Московського Патріархату.

— Бачу, що стосунки у вас із кримською владою складні.

— Швидше, специфічні. Культивується думка, що ніби митрополит УПЦ МП Лазар є господарем у Криму, мовляв, він духовний рятівник нації. Хотілося б запитати тільки – якої? Російської? Можливо, Україн-ської? Не думаю. Формується думка, що Київського Патріархату просто немає. Коли ми звертаємося з проханням про надання нам приміщення, місцеві органи влади відверто, рішенням своєї сесії, визначаються на користь Московського Патріархату. У нас зберігаються такі рішення з 3-4 районів Криму. Влада, не приховуючи, ігнорує інтереси українців автономії. Це видно не лише на прикладі церкви, а й української школи, культури. Вже чотири роки українська гімназія у Сімферополі не має нормального приміщення. Місцева влада робить вигляд, що це її не стосується.

— З місцевою владою зрозуміло. А чи відчуваєте ви підтримку з Києва, адже всі столичні чиновники регулярно відпочивають на курортах півострова?

— Візьмемо для прикладу хоча б позицію Державного комітету у справах релігій. Вона також дивна. Коли вирішувалося питання про передачу приміщення в Сімферополі для УПЦ Київського Патріархату (воно раніше нам було надано Міністерством оборони як колишнє культове приміщення), в першому листі голова комітету Віктор Бондаренко підтримав нас. Як тільки Московська Патріархія заявила про те, що вона теж хоче отримати згадану будівлю для себе, Віктор Дмитрович одразу написав про те, що, мовляв, оскільки приміщення не використовується нашою церквою як культове, передати його УПЦ МП. Залишається надія, що становище українців Криму зможе хоч якось змінити віце-прем'єр-міністр Микола Жулинський.

— Думаю, що саме така суб'єктивна позиція чиновників, про яку ви говорили, і призводить до таких конфліктів, як встановлення представниками УПЦ Московського Патріархату на півострові хрестів, а потім – руйнування їх кримськими татарами. Цікаво, що, як це не парадоксально, у розпалюванні конфлікту наші чиновники від релігії намагалися звинуватити Патріарха Філарета: ніби все розпочалося через те, що він підтримав татар. А що ви думаєте з приводу цього?

— Конфлікт почався ще влітку, тобто задовго до приїзду до Криму Київського Патріарха. Тоді, коли на міжконфесійній раді "Мир – дар Божий" розглядалося питання встановлення поклонних хрестів, присвячених 2000-річчю Різдва Христового. Питання обговорювалося за участю кримської влади, Московської Патріархії та кримських татар. Тоді татари однозначно висловилися проти. Влада ж, попри це, чомусь вирішила, що хрести треба обов'язково встановити. Була навіть ідея, аби робити це за кошти автономії. Під час перебування у нашому краї Патріарха Філарета він зустрічався з Мустафою Джемільовим. Кримські татари тоді зверталися до Святійшого із запитанням: чому Російська Православна Церква (частиною якої є УПЦ МП) встановлює хрести, а Українська Православна Церква Київського Патріархату цього зробити не може? Адже нам на це дозволу влада не дає. Потім проросійські засоби масової інформації почали звинувачувати Патріарха Філарета, що він ніби виступив проти встановлення хрестів. Цього не було! Жоден православний ієрарх не буде заперечувати проти встановлення християнських символів. Особливо в Криму, який (хочемо ми чи ні) таки є колискою християнства. Тут воно вже було в першому столітті. Я також підтримую встановлення поклонних хрестів, але проти використання такої події у політичних цілях. Бо замість християнських символів ми зараз отримали фактично символи Російської імперії. Цікаво, що хрест у селищі Морське встановлений директором Липецького металургійного комбінату, бо там база відпочинку заводу. Ціна хреста – 63 тисячі гривень. Тут відверто вимальовується зміцнення російської національної ідеї.

- Здається, що вам як представнику УПЦ Київського Патріархату легше знайти спільну мову з кримськими татарами, які є мусульманами, ніж з одновірцями з Московського Патріархату. Чи це справді так?

— У цьому є парадоксальність ситуації. Православні, які мусять у Криму відстоювати православ'я, займаються з'ясуван-ням стосунків і чварами, що нічого спільного з догматами Церкви не мають. Водночас татари активно консолідуються та зміцнюють мусульманство на півострові. УПЦ МП на кримській землі відкриває парафії у пристосованих приміщеннях і майже не будує справжніх церков. Натомість мусульмани, тільки отримавши ділянку землі, відразу зводять мечеть, їх лише в долині Сімферополь – Ялта близько десяти. Мої ж стосунки з мусульманами поки добрі... Це, головним чином, пов'язане з тим, що кримські татари виконують заповіт дисидента, генерала Петра Григоренка, який виступив за повернення їх на батьківщину. Також він просив, щоб татари, коли повернуться до Криму, жили в мирі з українцями. Між іншим, маємо конкретні добрі факти нашого мирного співіснування. Татари подарували УПЦ Київського Патріархату вирубаний із білого каменя хрест. Він має розміри близько трьох метрів і встановлений на приміщенні єпархіального управління. Цей хрест з одного боку прикрашений визерунком у вигляді виноградної лози, а з іншого – битим камінням. Вони, даруючи, нам сказали, що лоза символізує вічне життя (як у православ'ї, так і в мусульманстві), а биті та рублені скелі – життя, що не відбулося. Мусульманський знак із подібною символікою стоїть на могилі одного видатного кримськотатарського політичного діяча в Бахчисараї. Але, попри все, ми повинні пам'ятати, що православні ідуть одним шляхом, а мусульмани – іншим, і наші дороги не перетнуться ніколи. Тому втричі більше гірко стає від того, коли наші брати по вірі з УПЦ Московського Патріархату ставлять свої політичні амбіції вище за християнську братерську любов і виступають проти об'єднання всіх гілок нашої церкви в єдину Помісну Українську Православну Церкву.

Розмовляв Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
15 лютого 2001 року





КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКА ЦЕРКВА ВВАЖАЄ ПРИЄДНАННЯ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ ДО МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ ПРОТИЗАКОННИМ

Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет говорить про перспективи об'єднання українського православ'я

Напередодні візиту Папи Римського Українська Православна Церква наблизилася до об'єднання та світового визнання її помісного статусу. Наскільки реальним є грунт для цих прогнозів, ми поцікавилися у Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета

православ*

— Процес об'єднання, попри перешкоди, йде. В цьому зацікавлена не тільки наша Церква, але, напевно, й автокефальна, бо між нами принципових розходжень немає. Домовленості, підписані нашими двома делегаціями у Константинополі (Стамбулі) все-таки діють. Хоча ми ще жодного разу не співслужили, але не виступаємо один проти одного, не приймаємо священиків і парафії з наших церков, які мають наміри змінити юрисдикцію. Крім того, ми не висвячуємо нових єпископів. Навіть те, що УАПЦ не обрала свого нового Патріарха УПЦ КП, також розцінюємо, як крок до об'єднання. Ми підтримуємо постійні контакти з Константинополем і сподіваємося, що цей процес у певний час прийде до свого завершення. Останнім фактом, який підтверджує намір УПЦ Київського Патріархату йти на компроміси заради єдності, була наша згода на те, аби предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій відслужив Великодню службу в Андріївській церкві Києва.

— Вселенський Патріарх Варфоломій погодився допомагати православним україн-цям в об'єднанні в єдину Помісну Церкву, натомість проти цього виступає Московська Патріархія.

— Це позиція Московського Патріархату і її головна мета – не допустити об'єднан-ня та відокремлення Української Православної Церкви від Московського Патріархату. Оскільки Вселенський Патріарх має протилежну думку, то його позиція не подобається РПЦ. Чи має право Вселенський Патріарх втручатися в українську ситуацію? Звичайно, що має! Хоча б на тій підставі, що він є "першим серед рівних" і дбає за те, аби в сім'ї православних Церков був мир, злагода та канонічний порядок. Крім того, Константино-польська Церква вважає, що Київська митрополія приєднана до Московського Патріархату протизаконно і з порушенням церковних канонів.

— Найближчим часом планується візит російського Патріарха до Криму. Як УПЦ Київського Патріархату ставиться до перебування в Україні такого гостя?

— Думаю, що цей візит Патріарха до Криму не є випадковим. Московська Патріар-хія відчуває: рано чи пізно Українська Православна Церква буде визнана як автокефальна. До цього все власне і йде. Скільки б МП не намагалася загальмувати цей історичний процес, всеодно прийде час, коли доведеться погодитися з автокефалією Української Церкви. Російська церква це прекрасно усвідомлює, але хоче зберегти за собою бодай якусь частину української пастви (у вигляді екзархату, чи окремих єпархій, які безпосередньо підпорядковуватимуться Московському Патріархату). Згаданий візит має на меті затвердити духовну владу Москви над Кримською єпархією УПЦ МП. Зауважте, Патріарх Алексій обрав для своєї поїздки Крим, де проросійські настрої міцніші. У Київ, думаю, він не наважиться прибути, пам'ятаючи зустріч, яку йому тут влаштували в 1990 році.

— У Києві ж чекають на Вселенського Патріарха Варфоломія І. Коли ж цей візит може відбутися?

— Патріарха запросили відвідати Украї-ну Президент Леонід Кучма, голова Верховної Ради Іван Плющ, запрошення підписали близько 240 народних депутатів. Питання можливого візиту до Києва Вселенського Патріарха було обговорено на останньому ювілейному Помісному Соборі Української Православної Церкви Київського Патріархату. Ми надіслали Його Святості офіційне запрошення від нашої Церкви. Таким чином, Святійший має запрошення від держави і від Церкви.

Справді, візит глави держави чи Церкви потребує належної підготовки. Візьмемо хоча б приїзд Папи Римського. Йому також створюють належні умови. Мусимо це зробити і для Патріарха. А такими умовами є насамперед об'єднання Київського Патріархату з Ук-раїнською Автокефальною Православною Церквою. Переконаний, що перед візитом Папи в Україні повинна побувати делегація від Константинопольського Патріарха для зустрічі з представниками обох церков (УПЦ КП і УАПЦ). На неї повинні бути запрошені також представники Московської Патріархії. Приймуть вони таке запрошення, чи ні – то інша справа.

Розумієте, приїзд Патріарха в Україну може мати різний характер. Він може бути завершальним актом з визнання автокефалії Української Православної Церкви (як це було 1924 року у Варшаві, коли Патріарх Григорій вручив томас про автокефалію Польської Православної Церкви). Але згаданий візит міг би бути і лише підготовчим для цього важливого акту. Наприклад, якщо б Вселенський Патріарх у Києві відслужив би службу Божу з представниками УПЦ Київського Патріархату, УАПЦ, УПЦ Московського Патріархату, то це суттєво могло змінити ситуацію у напрямі визнання автокефалії Української Православної Церкви.

— Та значно менша частина УАПЦ, яка затягує процес об'єднання з Київським Патріархатом, свої дії аргументує тим, що вони, мовляв, бояться, аби замість об'єд-нання двох Церков не вийшло "приєднання УАПЦ до УПЦ КП". Чи існує якась формула, яка б не порушувала права двох братніх конфесій?

— Річ у тому, що ми не говоримо про приєднання. Приєднання може бути лише в тому випадку, коли Вселенський Патріарх визнає одну якусь частину розділеного православ'я як автокефальну церкву. Тоді вже, після визнання, може бути приєднання будь-яких інших частин. Поки ж відсутнє таке визнання однієї конфесії, йдеться про об'єднання. Прав-да, якщо говорити конкретно про об'єднання, то це, з одного боку, рівні умови, де жодна з двох Церков не має переваг, а з іншого – цей процес за своєю суттю не може бути рівним, адже наша Церква має більше тридцяти архієреїв, автокефальна ж — лише сім. Якщо Київський Патріархат за соціологічними дослідженнями підтримує 19,5% населення країни (а це дорівнюється приблизно 9,5 млн. православних віруючих!), то УАПЦ підтримує всього 1,2% (тобто приблизно 600 тис).

— А якщо говорити про об'єднання Церков, то чи таким одностайним є супро-тив створенню єдиної Церкви в середовищі УПЦ Московського Патріархату?

— Не треба думати, що УПЦ Московського Патріархату єдина та монолітна у своїх намірах і поглядах на майбутнє. Там єдності немає, і в цій Церкві є три напрями. Один радикальний, представники якого відкрито гово-рять, що вони ніяка не Українська Православна Церква, а російська, та вимагають назвати врешті-решт речі своїми іменами. Це – проросійська частина, що прагне не лише церковної єдності, але й заявляє про потребу державного об'єднання України з Росією. Друга – не відкидає в майбутньому автокефалії Української Церкви, але йде до цієї мети кроком черепахи. І невідомо, коли вони до автокефалії дійдуть. Третя частина хоче, аби цей статус церква отримала вже найближчим часом. Якщо утвориться визнана Вселенським Патріархом Автокефальна Церква, то саме оця третя частина може досить швидко приєднатися до вже законної Помісної Церкви. Якщо ж говорити про український народ, то його підтримка УПЦ Московського Патріархату не така вже і велика. Згідно з уже згадуваними статистич-ними даними, УПЦ МП – це 9% населення України (4,5 млн.). Нашу церкву, як я вже зазначав, підтримує понад 9 млн. Думаю, що коли постане питання вибору, меншість таки підтримає більшість.

— На останньому Архиєрейському Соборі РПЦ ухвалено пункт Соціальної кон-цепції, який передбачає можливість громадянської непокори віруючих. Кажуть, ніби цей пункт писаний трохи не спеціально під Україну та УПЦ МП. Якщо це справді так, то це пряма загроза національній безпеці нашої держави?

— Може бути. Принаймні відомо, що такий пункт у Соціальній концепції є. Оскільки він закладений, то це означає, що є намір у відповідний момент його використати. Це може статися тоді, коли Москва зрозуміє, що вже не може втримати Українську Церкву і тоді, як останній крок, пошлеться на згаданий пункт і закличе до непокори. На мою думку, це буде її остання спроба.

— Як відомо, Московська Патріархія виступила категорично проти візиту Папи Римського в Україну. Складається враження, ніби у Москві більше бояться не лише чотириденного перебування Папи на українських теренах, а того, що він зустрінеться з Вами як Предстоятелем УПЦ Київського Патріархату...

— У них є підстави для такого занепокоєння (сміється – Авт.). Вони до цього часу своє небажання визнати автокефалію Української Православної Церкви грунтували на тому, що ніби є такий Патріарх Філарет, на якого наклала анафему РПЦ і з яким не можна мати нічого спільного. Якщо ж Папа зустрінеться зі мною, то це означатиме, що він не визнає таких санкцій. Це в свою чергу знищує всю московську пропаганду.

Як на мене, така зустріч повинна відбутися ще й тому, що її відсутність не сприяти-ме налагодженню дружніх стосунків між православними та католиками. Папа хоче їх покращити, а для цього треба зустрічатися і говорити. А Ватикану потрібен нормальний діалог.

— У зв'язку з цим розкручується версія, що після приїзду Папи в Україну Київський Патріархат долучиться до новітньої унії з Римом.

— Це чергова вигадка. Ніякої унії між УПЦ Київського Патріархату та Українською Греко-Католицькою Церквою бути не може. І цього не треба боятися. Головне, що ми хочемо з греко-католиками мати нормальні християнські відносини.

Юрій ДОРОШЕНКО,
журнал "Політика і культура",
22-28 травня 2001 року





РЕАЛЬНІ КРОКИ ДО ЦЕРКОВНОЇ ЄДНОСТІ

Як уже повідомляли засоби масової інформації, 13 червня 2001 року в місті Стамбулі (Туреччина), у приміщенні Вселенської Патріархії (Фанар), відбулася чергова зуст-річ делегацій двох українських Церков: УПЦ КП і УАПЦ. Українську Православну Церкву Київського Патріархату представляв митрополит Львівський і Сокальський Андрій, архиєпископ Рівненський і Острозький Даниїл, а Українську Автокефальну Православну Церкву: митрополит Тернопільський і Подільський Мефодій, архиєпископ Львівський Макарій. Під час переговорів був присутній митрополит Ірінопольський Костянтин з Америки. Обидві сторони у спеціально підписаному Симфонітиконі (Домовленостях) заявили, що між двома конфесіями "не існує ніяких ідеологічних різниць з точки зору пра-вославного віровчення". По-друге, було домовлено зустрітися в Києві предстоятелям двох церков і обговорити деталі та перспективи повного об'єднання двох гілок українського Православ'я. Це мусило стати першим кроком до об'єднання всіх православних України. При цьому попередні Домовленості, укладені в Царгороді Українською Православною Церквою Київського Патріархату й Українською Автокефальною Православною Церквою 8 листопада 2000 року залишилися в силі.

Крім того, відповідно до Домовленостей від 13 червня цього року створювалася спеціальна комісія в складі архиєреїв УПЦ КП і УАПЦ для "обговорення деталей, які виникають в процесі об'єднання двох церков". Вона повинна перший раз зібратися до 24 червня 2001 року та працювати під егідою архиєпископа Скопельського Всеволода, який інформуватиме Вселенську Патріархію про результати її роботи.

У результаті домовленостей, єпископська делегація Української Православної Церкви Київського Патріархату й Української Автокефальної Православної Церкви зібралася 19 червня в Тернополі, де, підтвердивши положення раніше прийнятих домовленостей, визначила зустріч предстоятелів двох Церков на 20 червня поточного року. Також комісія вирішила "допускати безперешкодне спільне служіння священиків двох Церков" та відстоювати спільну позицію на майбутніх переговорах у Цюріху.

Після такої підготовки, 20 червня за стіл переговорів нарешті сіли предстоятелі: Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (УПЦ Київського Патріархату) та Митрополит Тернопільський і Подільський Мефодій (УАПЦ). Вони, в свою чергу, уклали ще один документ - Домовленість Предстоятелів Української Православної Церкви Київського Патріархату й Української Автокефальної Православної Церкви. Предстоятелі в Домовленостях підтвердили рішення делегацій своїх Церков, запланували провести наступну зустріч 6 липня 2001 року вже для "вирішення питання про євхаристичне єднання двох наших Церков".

"Метою наших переговорів є об'єднання Української Православної Церкви Київського Патріархату й Української Автокефальної Православної Церкви для створення єдиної помісної Української Православної Церкви, визнаної Вселенським Константинопольським Патріархатом та іншими Православними Помісними Церквами як рівної між ними, а не для боротьби проти Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, або проти Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви Митрополита Тернопільського і Подільського Мефодія", - задекларували в підписаному документі глави двох українських православних Церков.

Навряд чи можна переоцінити згадані історичні домовленості. Це перші за багато років непорозумінь і чвар, реальні та масштабні кроки до зближення двох братніх національних Церков. Саме вони дають впевненість, що попри протидію певних сил в Україні в недалекому майбутньому таки з'явиться єдина помісна Українська Православна Церква. Важливість згаданих об'єднавчих кроків полягає ще і в тому, що тут архиєреї двох Церков, за підтримки Вселенської Патріархії, продемонстрували бажання іти на компроміси, відмовлятися від власних дрібних амбіцій заради високої мети. Це дає змогу сподіватися, що до процесів об'єднання (за відповідного бажання та усвідомлення відповідальності перед Богом і власним народом) зможе долучитися і Українська Православна Церква Московського Патріархату.

Прес-секретар Київської Патріархії
Юрій ДОРОШЕНКО





СЛОВО ТА ДІЛО ЦЕРКОВНОЇ ЄДНОСТІ

Здається, останнім часом справа об'єднання українського православ'я зрушила з мертвої точки. Аналітики стверджують, попри потужну протидію певних, у тому числі й владних сил, з'явилася реальна надія на порозуміння УПЦ Київського Патріархату й УАПЦ. Цим двом конфесіям ділити нема чого. Обидві релігійні організації вже давно називають двома гілками однієї національної церкви.



Перша надія на об'єднання з'явилася ще торік, коли після смерті Патріарха УАПЦ Димитрія (Яреми) ця церква на своєму Помісному Соборі не обрала нового господаря патріаршого престолу, а лише призначила предстоятелем єпархіального митрополита Мефодія (Кудрякова). Тоді ситуація дещо ускладнилася покровительством над УАПЦ митрополита УПЦ у США Костянтина. Та, як виявилося, справжній вплив на церкву має не абстрактний заокеанський "духовний глава", а реальний київський чиновник з Державного комітету у справах релігій. Він, на думку деяких аналітиків, і впливає на позицію УАПЦ, відтягуючи чи просто гальмуючи об'єднавчі ініціативи. Роз'єднана, малочисельна церква не може боротися із зовнішнім тиском, підсиленим ще й авторитетом держави. Тому й змушені владики співати осанну голові Держкомітету Віктору Бондаренку, дослухаючись до його побажань. Зрозуміло, що до такої політики Віктор Дмитрович додумався не сам... Він також дослухається до побажань із сусідньої печерської гори.

Не сидить склавши руки і Москва. Переконавшись, що відсутність активного втручання у релігійне життя інших країн призводить до фатальних для неї наслідків (таких, приміром, як в Естонії, де Вселенський Патріарх, окрім Московської Патріархії визнав ще одну православну церкву), вона пішла у наступ. Робиться це за старою московською методою, використовуючи принцип "розділяй і володарюй". Владики з РПЦ почали потай вести переговори з єпископами з УАПЦ і УПЦ КП. Кожному обіцяли сприяння, твердили, що саме він, як з'явиться єдина Помісна УПЦ, достойний претендува-ти на патріарший куколь, грали на нереалізованих людських амбіціях. Далі владики вже самі починали марити патріаршеством і... робили так, як треба "білокам'яній": не прагнули об'єднання, а плели інтриги проти нинішнього Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.

Антиоб'єднавчі стратеги не передбачили лише одного: єдина Помісна Церква – це не вигадка колишнього Екзарха України митрополита Філарета. Це не авантюра жменьки українських націоналістів. Це давнє прагнення нашого народу, з яким мусять рахуватися навіть вороги. Бажання українців мати національну єдину Помісну Українську Православну Церкву фіксують усі соціологічні опитування ось уже майже десять років.

Тому-то, попри протидію, як казав перебудовний класик, "процес пішов". Хоч деякі владики з УАПЦ ще опираються, затягують час об'єднання, якого хочуть віруючі та священики. Ситуація майже історична: низи хочуть і можуть, а верхи (єпископат) вагаються.

Підтвердженням позитивних зрушень є те, що на свято мучеників Бориса та Гліба в Києві, на Теремках, в Борисо-Глібському храмі відбулося співслужіння УАПЦ і УПЦ КП на рівні священиків. Разом служили святкову літургію настоятель храму Бориса та Гліба протоієрей Юрій Бойко (УАПЦ) і настоятель Покровської церкви на Подолі протоієрей Володимир Черпак (УПЦ КП). Зауважимо, що з церковної точки зору співслужіння є надзвичайно важливим чинником. Воно означає визнання один одного та певну єдність. Перший етап пройдено, тепер справа за єпископатом.

Тут, що особливо радісно, маємо також досягнення. Нещодавно Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет зустрівся з архієпископом Харківським і Полтавським УАПЦ Ігорем (Ісіченком) у Свято-Михайлів-ському Золотоверхому монастирі. Відомо, що керуючий справами УАПЦ архієпископ Ігор завжди мав окремий погляд на об'єд-нання двох національних церков, часом цей погляд зовсім перекреслював саму можливість такої єдності. Тепер уже почався діалог в досить нормальному, приязному дусі, що вселяє надію. Владики розуміють, що Москва використовує їх у своїх інтересах, коли радить зачекати з реальними об'єднавчими діями. Час спливає, і той, хто не встигає за ним, не може чітко відповісти на запити віруючого українського народу, бо опиниться за бортом релігійного життя. Повчальним для них є досвід митрополита УАПЦ Петра (Петруся), який воював із Київським Патріархатом, а потім керувався настановами тодішнього заступника секретаря РНБО Олександра Разумкова. Врешті-решт із єпископа з багатою, великою єпархією перетворився на простого священика в єпископському сані. Львів'яни знають, що парафію високопреосвященнійшого відвідують з півсотні віруючих, і то на великі свята.

В усякому разі, це приклад нерозуміння вимог історії, народу. Поїзд утворення та визнання канонічної незалежності УПЦ хоч і поступово, але рухається. У Києві нещодавно завершилися переговори представників Константинопольського та Московського Патріархатів. Вони хоч і були на рівні священиків, але те, що розмова про майбутнє Української Православної Церкви ведеться вже на нашій землі, – позитив. У тому, що українці матимуть свою Помісну Церкву, вже ніхто не сумнівається. Та коли це відбудеться і в якій формі? Процес затягувати штучно можна довго, але завжди – ніколи! Тож для чого лягати на залізничні колії, знаючи, що потяг не зупинити?

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Столиця",
8-14 червня 2001 року





950-РІЧЧЯ ЛАВРИ ЧИ "РУСИ ВЄЛІКОЙ"?

Ті з вас, шановні читачі, хто не бачив, як високопреосвященніший митрополит Донецький УПЦ Московського Патріархату Іларіон двічі "благословляв" людей... дулями, вважайте, не брали участі у святкуванні 950-річчя Києво-Печерської лаври. Що, що, а дулі московський митрополит навчився крутити справні. Якщо б влаштувати змагання по тому, хто кращу дулю закрутить серед професіоналів – тіток на базарі, то і тут владика був би першим. Люди, що удостоїлися такого "архієрейського благословення", зібралися перед приміщенням Національної опери України, де проходили державні урочистості з нагоди славного ювілею, аби продемонструвати: українці прагнуть мати свою Помісну Українську Православну Церкву.



До речі, про самі урочистості. Вони з відома влади, чи без такого, стали спробою тріумфу московського православ'я в нашій країні. Щоправда, вийшов не тріумф, а тріумфик. "Московська Патріархія може святкувати піррову перемогу", – так дехто оцінив дійство. Перша частина концерту, що складалася з виступу хорів УПЦ МП, вражала не майстерністю виконання (професійний музичний рівень був доволі пересічним), а підбором репертуару. Справжнім викликом українській державі було виконання негласного шовіністичного гімну "Русь великая, береги веру православную" зі словами: "земля русская", "церковь русская, ликуй". Викликом присутнім у залі представникам УПЦ Київського Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви та національно свідомим громадянам стало многоліття лише керівникові філії РПЦ в Україні – митрополиту Володимирові (Сабодану). Предстоятелів двох національних церков просто було проігноровано... Хіба це не могли зробити ведучі вечора від імені держави? Ось вам і однакове ставлення до трьох гілок православ'я, про яке так охоче звітує наша влада.

Символічно, що під час цього дійства в "царській ложі" опери воссідав – посол Росії Віктор Черномирдін. Тож, зрозуміло, слова Президента України Леоніда Кучми про потребу створення єдиної Помісної Української Православної Церкви не лягали добрим звуком у душі московських владик, а шкребли дикими кішками.

Унікальність Києво-Печерської Свято-Успенської лаври полягає не лише в тому, що це духовний центр українського народу, а й святиня для всіх трьох гілок роз'єднаного православ'я в Україні. Лавру вважають своєю святинею навіть українські греко-католики. Тому абсурдним є намагання "приватизувати" обитель Московською Патріархією. Крім того, нинішні часи для Лаври, коли національна святиня все частіше стає місцем для антиукраїнських шабашів, навряд чи є найкращою сторінкою її історії. Російська Православна Церква через свій структурний підрозділ – УПЦ МП – тримає в своїх руках не тільки наш древній монастир, а ще й намагається використати його проти України. Постійно чути з вуст церковників заяви про те, ніби Лавра скріплює "три братні народи" в якусь міфічну "велику Русь", що нагадує релігійний третій Інтернаціонал. Для українців Свято-Успенська обитель була і залишається тим, що завжди відрізняло нас від інших, – величним зразком самобутності. Порівняйте колишню славу Лаври, коли вона була власністю українського народу, та теперішню, коли святиня в руках іноземної церкви. Порівняння далеко не на користь сучасності. Сьогодні монастир нагадує замулене джерело, що дає погану воду. Всім відомо, що для того, аби вода була добра, джерело треба почистити. Поки ж цього не станеться, то Києво-Печерська лавра залишатиметься лише адміністративним центром РПЦ в Україні.

Святкування ювілею дало привід громадськості знову звернути увагу на цю проблему. На жаль, влада тут ще не завжди чітко відстоює державницьку позицію. Відзначення 950-річчя Лаври складалося з трьох частин: перша – урочиста академія, проведена УПЦ Київського Патріархату в Національній філар-монії; друга – урочистості на території самої Лаври силами УПЦ МП і, нарешті, третя – ніби спільний, державний захід у Національ-ній опері України. Останній, звісно, був найцікавішим, бо представники Московської Патріархії навіть перед усім світом, перед Президентом України не посоромилися показати своє справжнє, далеко немолитовне та смиренне обличчя. Як відзначають спостерігачі, останнім часом МП особливо знахабніла в Україні. То вона безцеремонно відмовляє Президентові нашої держави хоча б в автономії для УПЦ МП, а то повністю зневажає позицію української держави стосовно приїзду Папи Римського.

Парадокс і трагедія в тому, що більшість єпископів із УПЦ МП таки етнічні українці, та з-під їхніх ряс виглядають російські "лапті". Питання лише, хто їх сплів для владик: інозем-ні спецслужби, російські фінансові кола чи власна обмеженість, небажання піднятися над своїми матеріальними, "шлунковими" інтереса-ми на висоту любові до своєї землі? І Бог тут ні до чого! Спекуляції з канонами й інші відмовки вже давно перестають бути переконливим аргументом навіть для релігійно-несвідомих людей. Господь ніколи не вчив шовінізму та не закликав бути "п'ятою колоною". Так само і отці печерські вчили лише любити Бога та Батьківщину, а не оббивати чужі пороги в пошуках московської "благодаті".

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Столиця",
31 серпня – 6 вересня 2001 р.





КАНОНІЧНА ДУЛЯ,
або Спаси та сохрани від Московської Патріархії

Ви знаєте, що таке, даруйте, дуля? Чого гріха таїти, мабуть, усім доводилося робити таку комбінацію з пальців. Упевнений, що ви, шановні читачі, не зможете зробити справжньої дулі. Чому? Бо вона буде не канонічною! Що це значить? Те, що ця комбінація з п'ятьох пальців у вас хоч ззовні і нагадуватиме те, що треба, але буде "не благодатною". Знов не зрозуміли? Добре, тоді вдамося до логіки московських батюшок. Це, як дві церкви: УПЦ Московського Патріархату й УПЦ Київського Патріархату. В останній усе теж саме, як і в московській, так само моляться священики, постяться, дотримуються тих же церковних правил, але Київський Патріархат Москва наполегливо іменує неканонічним, тобто – не благодатним.

Що ж до дулі, то почнемо все по порядку. Як нещодавно виявилося, головним спеціалістом із цієї фігури є митрополит Донецький УПЦ Московського Патріархату Іларіон (Шукало). Саме той, що відзначився організацією злочинного нападу на Київського Патріарха Філарета, коли той був на Донеччині. Москва оцінила ревність владики і за таку "заслугу" підняла по службовій церковній драбині колишнього архієпископа аж до митрополита.

Кандидат, що й казати, достойний, адже саме його жести біля входу до Національної опери України, де позавчора мусили розпочатися урочистості з 950-річчя Києво-Печерської лаври, організовані державою, змогли затьмарити своєю оригінальністю навіть виступ Президента України Леоніда Кучми. Перед початком заходу, біля входу до приміщення зібралася група українських активістів-патріотів, які скандували досить традиційні гасла: "Геть московського попа" й "Україні — Помісну Церкву!" Саме це змусило високопреосвященнійшого владику "благословити" народ Божий і ще в присутності телекамер, таким оригінальним способом — дулею. За твердженням богословів, історія Церкви не знала такої традиції, але, не виключено, що вона зможе прижитися в УПЦ МП, бо, подейкують, деякі колеги владики також не проти запозичити таку форму "благословіння" та запровадити в своїх єпархіях.

До речі, переступивши поріг Опери, митрополит Іларіон просто кинувся з обіймами до лідера Компартії Петра Симоненка. А той так розчулився, що почав у фойє обніматися з усіма єпископами, вітаючи з церковним святом. Петро Миколайович не знав усіх представників МП в обличчя, тому, окрім служителів культу з цієї конфесії, в його марксистсько-ленінські обійми почали потрапляти зніяковілі архієреї Київського Патріархату.

Що ж до самого дійства, то воно пройшло під одним гаслом: "Києво-Печерська лавра — форпост московського православ'я в Україні". Тому-то й тонули в залі слова Президента Леоніда Кучми про потребу створення єдиної Помісної Української Православної Церкви, консолідації і духовного розвитку.

Перша частина концертної програми була складена так, ніби вона прийшла телефонограмою зі Свято-Данилового монастиря Москви. Лаврські хори УПЦ МП не виконали жодного співу українською мовою. Натомість цвяхом програми стало виконання негласного гімну російських шовіністів (і це в присутності глави Української держави!) "Русь велікая, бєрєгі вєру православную". Не обійшлося без відвертих провокацій, коли наприкінці московський диякон проспівав многоліття лише митрополиту УПЦ МП Володимиру (Сабодану). І це при тому, що в залі знаходилися предстоятелі ще трьох національних церков, які вважають спільною святинею Лавру: УПЦКП — Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, УАПЦ — митрополит Мефодій, УГКЦ— кардинал Любомир Гузар. Навряд чи таке нахабне ігнорування інших українських владик пройшло без потурання влади. Нонсенс полягає лише в тому, що влада цим підірвала і свій авторитет. То невже вона добровільно пиляє гілляку, на якій сидить?



Р.S. Як повідомили інформаційні агенції, неприбуття на 950-річчя Києво-Печерської лаври московського Патріарха Алексія II його соратники з УПЦ МП пояснюють тим, що, мовляв, "УПЦ МП не було передано корпусу, де б він міг зупинитися". Виявляється, "предстоятель РПЦ мав би зупинитися саме у Києво-Печерській лаврі, звідки пішла віра і земля руська". Загалом, предстоятелю РПЦ як гостю личило б не комизитися, перебираючи покої. Якщо ж на те пішло, то преса вже давно цікавиться диво-будиночком на одному з пагорбів Києво-Печерської лаври, де колись, кажуть, був дитсадок, а тепер збудовано розкішну резиденцію митрополита Володимира. У таких апартаментах, за свідченням очевидців, міг би розміститися весь єпископат МП. Загалом же, на такий випадок, як приїзд московського патріарха, наш народ має приказку: "Баба з воза — кобилі легше!".

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
30 серпня 2001 року





ЛАВРА НЕЮВІЛЕЙНА ВЕЛИЧ І ГАНЬБА СВЯТИНІ

Тепер у Лаврі — де вже
ті ліси?
Де молитовна тиша
над лісами?
Лише Дніпро, брат вічності
й краси,
Тече в лугах тих самих
і так само.
Ліна Костенко, "Маруся Чурай"

Незабаром православні українці святкуватимуть ще одну визначну дату – 950 років Києво-Печерської лаври. Серед низки ювілеїв, які влада обвела червоним маркером у своїх настільних календарях і готується, як завжди, бучно відзначити цей – особливий. Насамперед хоча б тому, що Свято-Успенська обитель є вже майже тисячу років духовним центром не тільки для нашого народу, а й для усієї Європи, християнського світу. Зрозуміло, що тут треба розрізняти поняття Києво-Печерської лаври як релігійної організації УПЦ Московського Патріархату та Лаври – загальноукраїнської давньої святині, релігійного серця держави, національного заповідника. Перша, чесно кажучи, поки що не дуже вславилася духовними подвигами. Наприклад, не так давно мені довелося випадково почути розмову двох пересічних киян, яких навряд чи можна запідозрити в симпатіях до Київського Патріархату або ще якихось "націоналістичних" конфесій. "Знаєш, – казав один з них, – у лаврі був випадок, коли один бандит посповідався і поклав ченцеві ключі від іномарки. Був ще випадок: молодому ченцеві "крутий", також після сповіді, подарував п'ять штук "баксів", а той, дурний, не знав, що з ними робити та й відніс наміснику. Мені б таке щастя! Ти подивись, на яких машинах ці святоші літають по монастирі!"

Ми не будемо з'ясовувати достеменність описаних фактів, для нас важливіше інше. Раніше кияни переповідали печорські дива, пов'язані з благочестивим життям лаврських отців, а нині, як бачимо, символом цього монастиря у народній свідомості стали стосунки братії з напівкримінальним бізнесом і зовсім не аскетичним способом життя. Воно й не дивно, бо до такого іміджу Печерської лаври прислужилося ще й шоу – бізнес-акція "Золота фортуна", яка фактично стала посередником у торгівлі церковними нагородами. Також можна зрозуміти і ченців, більшість з яких заражена великоросійськими ідеями й люто ненавидить усе українське, окрім, звісно, сала в піст. Московські чорноризці розуміють, що їхнє панування в українській святині не вічне, і якщо буде незалежна Україна, рано чи пізно доведеться пакувати речі та вибиратися геть і будувати "Русь державну" та "Русь православну" в межах державного кордону Російської Федерації. Ченців УПЦ Московського Патріархату часто рекрутують із російських бомжів, які переступають лаврську браму без нічого, а під час "духовного подвизання" прагнуть надбати якомога більше, щоб забезпечити собі подальше безбідне існування.

Тож, 950-ліття Лаври – ювілей неоднозначний. З одного боку, радісний і світлий, а з іншого – сумний. Саме сучасні реалії стають приводом, аби замислитися, в якому стані перебуває святиня. Набагато легше повідбудовувати зруйновані храми, ніж відновити духовне життя монастиря. І неможливо зробити це, коли там замість ченців-подвижників ряжені ченці-політикани іноземної релігійної організації.

Як стало відомо, Президент України видав указ про створення оргкомітету з підготовки святкування ювілею. Очолив його глава Адміністрації Президента Володимир Литвин. Пан Володимир відомий своїми симпатіями до УПЦ Московського Патріархату, але не хотілося б вірити, що саме цей суто людський фактор став причиною того, що до складу оргкомітету увійшов лише представник однієї з трьох гілок українського Православ'я – сумновідомий єпископ Павел Лебідь. Крім того, цим фактом був порушений конституційний принцип відокремленості церкви від держави та однакового ставлення останньої до всіх конфесій.

Дві інші конфесії, до речі, національні за духом, які вважають Києво-Печерську лавру своєю святинею, були відкинуті за борт урочистих заходів, що проводитимуться за кошти держави. Це нагадує провокацію, покликану ще більше загострити стосунки між трьома конфесіями під час об'єднавчих процесів. За словами спостерігачів, дехто з чиновників таким чином хоче продемонструвати пріоритети, – мовляв, дивіться, хто з церков ближчий до владного серця. Московська Патріархія взагалі під час святкування хоче взяти реванш (після ігнорування її позиції, пов'язаної з приїздом Папи Римського) та заходи перетворити на свій тріумф. Саме для цього точаться розмови про приїзд до Києва Московського Патріарха Алексія II (Рідегера).

Разом з тим, ніхто не зможе назвати жодної підстави, чому саме УПЦ МП (філії Російської Православної Церкви) мусить належати українська Лавра. Наприклад, у храмах Київського патріархату мільйони віруючих моляться за свого Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета як священного Архимандрита Свято-Успенської Києво-Печерської лаври. Це відповідає давній традиції, що архієрей є автоматично архімандритом лаври, яка міститься на території його єпархії. Крім того, саме митрополит Київський і Галицький Філарет 1988 року отримав документ Ради Міністрів УРСР про передачу тоді ще єдиній церкві частини Києво-Печерської лаври. Було передано: Дальні печери, храми Різдва Богородиці та ззачаття святої праведної Анни, дзвіниці, п'ять корпусів, два колодязі (преподобних Антонія і Феодосія), а також земельну ділянку 5,5 гектара. Документ митрополиту Філарету вручив Голова Ради у справах релігії УРСР М.Колесник. Виходить, що об'єктивною причиною того, що Лавра нині перебуває в руках батюшок із УПЦ МП, є середньовічне право займаншини. Не більше і не менше.

– Уже створена координаційна група на чолі з Володимиром Литвином, яка займатиметься організацією урочистостей, звісно ж, разом з Українською Православною Церквою, – каже в інтерв'ю одній російськомовній газеті єпископ Павел Лебідь, намісник Лаври від УПЦ МП.

Для нього природний факт, що лише його Церква залучена до святкування. Але він має право у цих процесах, на відміну від державних чиновників, бути людиною заангажованою й упередженою. У згаданому інтерв'ю владика не обминув нагоди, аби не вилити бруду на керівників Національного заповідника. Виходить, що владика зі своєю братією дбає, якби зберегти, відремонтувати святиню, а представники музею виступають проти цього. Тільки логіки тут не видно. Історики, що працюють у заповіднику, постійно виступають, аби ченці-варвари не руйнували Лаври. Один лише "Мерседес" владики Павла, за оцінкою спеціалістів, гасаючи по Лаврі, чимало зробив для пошкодження пам'ятки. Нагадаємо, що автомобілям навіть за радянських, атеїстичних часів, в'їзд на територію Лаври був суворо заборонений. Сьогодні вона нагадує велику автостоянку.

"Нам боляче бачити, як цілеспрямовано губиться Лавра, я маю на увазі ту її частину, яка відноситься до музею. Мені особисто не подобаються заяви наших поважних учених-істориків, які з радянським натхненням твердять про те, що Лавра належить українському народу, але український народ у більшості православний і, переконаний, хоче приходити в збережену в віках "православну святиню", а не до її руїн", – фарисействує єпископ Павло Лебідь, який відзначився, як спритний організатор розбійних захоплень цілих корпусів Національного музею, що призвело до знищення не однієї унікальної експозиції. Тепер замість експонатів, у відібраних на правах сили корпусах, ченці сушать на вікнах шкарпетки, варять борщі... То куди цікавіше приходити отому українському народові?

На шпальтах іншої газети наш владика зізнається, що церква планує відзначити 950-ті роковини масштабно, зокрема, провести урочисте богослужіння на майдані Незалежності – у співслужінні всього єпископату УПЦ МП, з великим об'єднаним хором, участю вірних з усіх українських єпархій та інших православних країв.

Такої ганьби Україна давно вже не знала. Саме на 10-річчя нашої держави до Києва з'їдеться переважно національно свідома українська діаспора, а тут, на головному майдані України, її зустріне своїм гармидером Московська Патріархія. Дві інші православні конфесії в захваті від цього не будуть. Можливо, вони активно й не протестуватимуть, але вдячності владі у них не прибуде. Може загострити обстановку й приїзд Московського Патріарха, який, на відміну від Папи Римського, не зможе прибути з чистим серцем і сумлінням. Святійшому Алексію перед тим, як перетнути кордон України, треба буде добре висповідатися за гріхи перед нашим народом. Їх може йому пробачити лише Господь Бог, а українці змінять ставлення до Алексія Рідегера лише тоді, коли він перестане плутати церковні канони з російським шовінізмом і нарешті надасть автокефалію УПЦ. За словами ж експертів, швидше Москва-ріка змінить напрямок своєї течії, а небо впаде на землю, ніж це станеться. Навіщо ж тоді їхати? Лише для того, аби показати, хто в хаті господар? Московський Патріарх приїде другим, а не першим. Крім того українська влада і так вислужується перед МП, намагаючись заспокоїти її амбіції після приїзду глави Ватикану. А приїхати знову "мов тать", пробиратися ніби злодій вулицями Києва, стрибати через паркан Софії Київської, ховаючись від народу, як це вже колись робив Алексій Рідегер – абсурдно! Чи не ліпше й далі сидіти в "білокам'яній" і розігрувати з себе того, хто "хоче, але не може" надати автокефалію Українській Церкві?

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Столиця",
3-9 серпня 2001 року





СКІЛЬКИ МОСКОВСЬКИМ БАТЮШКАМ НЕ ОПИРАТИСЬ...

Тернистий шлях помісності

До нас приїхав Папа і... поїхав

За два з половиною дні, коли Папа Римський був у Києві, нічого надзвичайного не сталося. Лише систематично йшов дощ, центр української столиці перекрили численні наряди міліції, а в метро роздавали запрошення на зустріч з понтифіком. Головне, що кінець світу не настав, про що віщувала Московська Патріархія; і як ще раніше передбачав Патріарх Філарет православні залишилися православними, католики – католиками, а Папа приїхав і поїхав. Тоді особливо ревні католики навіть образились на такі слова православного Патріарха, побачивши у них певну нетактовність. Але саме вони найбільше підходять до оцінки релігійного життя після візиту.



* * *

Водночас, пожвавлення об'єднавчих процесів в українському православ'ї більшість аналітиків схильні пов'язувати з фігурою глави Римо-Католицької Церкви. Тут йдеться не про безпосередній, а швидше, про опосередкований вплив головного католика світу на життя православних віруючих України. Зараз уже, коли сплинув відповідний час, можна без зайвої ейфорії проаналізувати роль візиту Папи. Найважливіше, що Іван Папа ІІ продемонстрував, що не кожний крок у релігійному житті нашої країни звіряється з московськими кремлівськими курантами. На деякі принципові та рішучі кроки у цьому напрямі здатна йти навіть така обережна українська влада, якщо, зрозуміло, вона впевнена в тому, що отримає від цього конкретні дивіденти. Тому, коли вона і киває на білокам'яну як на основну перепону в розв'язанні заплутаного релігійного клубка, кажучи, мовляв, без доброї волі Московської Патріархії нічого не можна вдіяти, відверто лукавить. На практиці це означає, що влада ще не бачить своєї вигоди. На даний момент їй для самозбереження вигідніше триматися за рясу російського православ'я, що попахує нафтою, газом і зв'язками з керівництвом РФ, ніж будувати якусь там єдину Помісну і не знати, що з того може вийти.

Про другий момент у приїзді Папи Римського, що підштовхнув до активності роз'єд-наних православних, говорилося більше. Він стосується не лише церковників або людей, заангажованих у релігійне життя, а всього українського суспільства. Папський візит, проведений у кращих традиціях шоу-акції, розрекламований засобами масової інформації (знову ж таки з подачі влади), зачепив широкі верстви нашого населення незалежно від релігійної приналежності та викликав зацікавлення до проблем віри, релігії. Коли ж понтифік поїхав, а за ним і трохи не більша частина католиків, які його зустрічали (принаймні у Києві), знову все стало на свої місця, Україна залишилася переважно православною країною. Відповідно люди почали глибше та пильніше придивлятися до того, що ж діється за церковною огорожею і чому з вигляду однаковісінькі батюшки навіть часом не вітаються один із одним. Духовенство, в свою чергу, після Папи відчуло на собі прискіпливий погляд громадськості. Від нього вже неможливо було і надалі ховатися в темряву паламарок і відбуватися заплутаними та пересіяними церковнослов'янізмами, фразами, лякати людей незрозумілими канонами. Надійшов час дій. Багато хто зрозумів це. До активнішого єднання (для когось хоча б активнішої імітації єднання) підштовхувала і певна боязнь, що бездіяльність може призвести до того, що проблему зможе розв'язати зовнішнє втручання.

Борці за чистоту православ'я мусять усвідомлювати: православ'я на заході України тримається завдяки існуванню Української Православної Церкви Київського Патріархату й Української Автокефальної Православної Церкви з їх національними позиціями. УПЦ Московського Патріархату, навіть замаскована та перезамаскована під українську церкву, все одно приречена бути конфесією однієї націо-нальної меншини. У випадку ліквідації вищезгаданих двох "розкольницьких" церков (а саме цього добивається Московська Патріархія) їх паства, швидше, піде до Української Греко-Католицької Церкви, ніж до філії Російської Православної Церкви. Сьогодні ще обдурити людей байками, що "ось ми – теж українська церква", можна, але загнати до неї силою, слава Богу – ні. То кому це вигідно?

Крім усього, є ще один фактор, пов'я-заний з Папою та внутрішньоправославними процесами в Україні. Гість, якого виставляли то політичним та державним діячем, то релігійним, зустрівся з Патріархом Київським і всієї Руси-Украіни Філаретом і митрополитом Тернопільським і Подільським Мефодієм. Ця зустріч яскраво продемонструвала, що УПЦ КП і УАПЦ – рівноправні релігійні організації не лише з точки зору світського закону, а й світових релігійних центрів, що московська анафема серйозно сприймається лише Москвою, яка саме її і вигадала.

Це вже потім дехто намагався перекрутити факт, применшити його тим, що це була не зустріч віч-на-віч із Патріархом Філаретом, а з якоюсь абстрактною, Бондаренко знає її якою, Радою церков. Насправді рада була лише декорацією (хай не ображаються інші представники релігійних організацій), а зустрічався православний патріарх із католицьким Папою, господар із гостем. Якби Патріарх Філарет проігнорував цю зустріч, вона не мала б жодної мети. Як стверджують спостерігачі, є підстави вважати, що тоді б її не проводили зовсім. Не треба применшувати і постать самого київського патріарха, який свого часу не раз зустрічався з Іоаном Павлом II. За більше ніж тридцять останніх років на стіл глави римо-католицької церкви не лягло жодного звіту про релігійну ситуацію в Україні, де б не фігурувало ім'я спершу митрополита, а тепер патріарха Філарета.

Важливим для процесу утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви було і те, що ФСБ разом із аналітиками зі Свято-Данилового монастиря Москви, готуючи рекомендації українським церковникам із МП, прорахувалися в інформаційній діяльності. Митрополія УПЦ Московського Патріархату мовчала перед візитом Папи, мов води у рот набрала. Тому журналісти звідусіль ішли по коментарі до Патріарха Філарета на вулицю Пушкінську, що в Києві. Інформація про позицію УПЦ Київського Патріархату, більш симпатична для ліберальної Європи, пішла по всьому світу. Так глава УПЦ КП прорвав інформаційну блокаду. Можливо, саме це в свою чергу підштовхнуло Вселенського Патрі-арха активніше допомагати православним українцям в їхньому прагненні до церковної єдності.



Патріархати у Цюріху раду радили

Як уже повідомлялося, 14 липня цього року в місті Цюріху (Швейцарія) відбулися чергові переговори, які стосувалися долі Української Православної Церкви. Цього разу за "круглий стіл" сіли: від Вселенського Константинопольського Патріархату митрополит Пергамський Іоан, митрополит Філадельфійський Мелітон, від Московської Патріархії митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил, митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел, від Української Православної Церкви Київського Патріархату архиєпископ Рівненський і Острозький Даниїл, єпископ Переяслав-Хмельницький Димитрій, а від Української Автокефальної Православної Церкви митрополит Тернопільський і Подільський Мефодій і митрополит Галицький Андрій. У такому складі владики думали-міркували, як же бути з єдиною помісною УПЦ. Ясна річ, Московська Патріархія пропонувала свого заїждженого коника: всі "розкольники" (тобто дві національні церкви) повертаються з покаянням ("простіть Христа ради нас грішних") під руку УПЦ Московського Патріархату, а там видно буде, можливо, років так через сто щось і придумаємо... Поки ж до автокефалії не доросли!

Другий момент, який МП із піною біля рота відстоювала, було те, що Київський Пат-ріарх Філарет (Денисенко) конче мусить піти на спокій і не втручатися в церковне життя. Коли ж московських архієреїв питали, чи є гарантія, що тоді українці з рук росіян нарешті отримають автокефалію, ті не могли дати ствердну відповідь. За таких умов навіть необізнана в тонкощах релігійної політики людина може зрозуміти, що тут ми маємо справу з відвертою грою, за якою стоїть просте, мов двері, бажання за будь-яку ціну усунути від активної діяльності сильну постать Патріарха Філарета, який усіх діячів Свято-Данилового монастиря особисто знає, як облуплених, сам пройшов школу Московської Патріархії і не дасть обдурити себе обіцянками-цяцянками про якісь захмарні автокефальні перспективи. Московський варіант: надіньте спершу наше ярмо, а потім ми вас вільними зробимо – його не влаштує. Тут маємо справу не зі старою образою Москви за те, що її митрополит підняв бунт і створив альтернативу духовній монополії РПЦ в Україні, чого й понині немає, наприклад у Білорусі, а з реальним усвідомлен-ням: Патріарх Філарет і питання автокефалії Української Православної Церкви – це на сьогодні не роздільні поняття. Москва вірить (і не без підстав): якби не Філарет, то Україну вже давно можна було б повернути якщо не до білоруського церковного варіанту (Білоруський екзархат РПЦ), то принаймні до українського варіанту початку дев'яностих (єдина УПЦ як бойовий загін РПЦ).

Ця позиція значно відрізняється від бачення релігійної ситуації в Україні, яку має Вселенський Патріарх. Він вважає (а це видно не тільки з його конкретних попередніх кроків у цьому напрямі, а й із офіційних заяв), що справу об'єднання трьох гілок єдиного українського православ'я не можна відкладати у довгу шухляду, сподіваючись на манну небесну, а вже зараз необхідно зробити конкретні об'єднавчі кроки.

Константинопольський Патріарх прекрасно розуміє, що продовження роз'єднання є великою драмою для мільйонів простих віруючих, великою раною на тілі всього православ'я. А вихід із трагічної ситуації, що склалася, полягає в об'єднанні всіх трьох гілок у єдину Церкву та наданні їй помісного статусу.

Із позицією Константинопольської Патрі-архії солідаризуються й УПЦ КП та УАПЦ. Вони, між іншим, виступали на переговорах разом, як це і було визначено в спільній угоді, яку перед тим підписали предстоятелі обох церков.

За таких умов Московська Патріархія зі своїм небажанням віддавати те, що їй не належить, була в меншості. Трьом іншим сторонам (серед яких була найавторитетніша в православ'ї Константинопольська Церква) так і не вдалося умовити її піти на компроміс, навіть заради такої високої мети, як церковна єдність. Переговори не завершилися конкретними результатами. Наступну зустріч заплановано на 28 жовтня цього року. Релігійні аналітики впевнені, що такою поведінкою МП прагне затягнути час і укріпити свої позиції, використовуючи при цьому і адмінресурс в Україні.

Водночас остання зустріч у далекому та нейтральному до нашої сумної дійсності Цюріху увійде в новітню історію Української Православної Церкви. Цього разу зустрілися разом повноцінні делегації двох патріархатів і двох церков, які раніше таврували як ніким не визнані. Важливо, що переговори відбувалися на рівні єпископів. Це вже пізніше лукавив сумновідомий митрополит МП Кирил Гундяєв, стверджуючи, ніби УПЦ КП і УАПЦ не були сторонами на переговорах. Чомусь у Цюріху ніхто про це не знав і переговори велися, як і належить, на засад рівності. Бо якби не було рівності. Бо якби не було рівності, то як могли відбуватися переговори взагалі? Для делегацій трьох сторін тут усе зрозуміло, окрім Московської Патріархії, якій не вдалося залякати у Цюріху всіх своєю силою та змусити прийняти кабальні умови. Проблема, швидше, є з таким дивовижним релігійним утворенням, як УПЦ Московського Патріархату. Ця релігійна організація, коли їй вигідно, волає про свою незалежність від північного центру, а факти весь час говорить про протилежне: вона – невід'єм-на складова РПЦ. Це продемонструвала і цюріхська зустріч. На ній, як видно, не було окремої делегації від маріонеткової УПЦ МП. Українські реалії представляв у складі делегації РПЦ російський ортодокс-шовініст митрополит Одеський Агафангел Савін. Байка про канонічне визнання УПЦ МП усім світом як окремої церкви вкотре розвіялася. Скільки не кричали батюшки з цієї філії російської церкви, а УПЦ Московського Патріархату як окремої церкви просто не існує! Всі, дивлячись, приміром, на митрополита Володимира Сабодана, бачать архиєрея Російської Православної Церкви, а так званий Синод УПЦ МП для Вселенського Патріарха (першого серед рівних у православ'ї) – взагалі "зібрання єпископів".



Яка політика стирчить у Москви з-під ряси

На зустрічі у швейцарському Цюріху був іще один дуже цікавий момент, і не лише з точки зору релігійної ситуації в Україні, а й загальнополітичної. Владики, що представляли Московську Патріархію, як стверджують очевидці, хотіли злякати Константинопольську Патріархію тим, що не варто звертати увагу на "розкольників", себто УПЦ Київського Патріархату й УАПЦ, бо, за їхніми словами, в найближчому майбутньому в Україні мусять статися кардинальні політичні зміни. Виявляється теперішній Президент України Леонід Кучма розчарував Московську Патріархію, відмовившись від проросійських передвиборчих гасел зразка 1994 року. Він не зробив головного, на що сподівалися московські панотці, не розправився з розкольниками, а став грати в демократію та рівноправ'я, заговорив (який гріх!) про потребу створення єдиної Помісної Української Православної Церкви. Хоч представники МП ще не відважилися відверто анафемізувати главу нашої держави, судячи з усього, зуб на нього заточили сильно. Зараз у них надія на те, що на парламентських виборах до влади в Україні зможуть прийти проросійські сили, які потім проведуть дострокові президентські вибори і таким чином відправлять у відставку занадто панукраїнського Леоніда Кучму. Московські батюшки моляться за те, аби потім їм вдалося посадити в президентське крісло когось на зразок білоруського "бацьки". Знаючи позицію на останніх виборах УПЦ МП і її палку дружбу з одвічними інтеграторами-комуністами, таким наполеонівським планам не здивуєшся. Спостерігачі від релігії також пригадують пункт соціальної доктрини РПЦ, прийнятий на останньому її архієрейському соборі, де йдеться про можливість соціальної непокори владі. Після цього кулуарні оповідки московських владик стають реальнішим явищем. Тому керівництву нашої країни доцільно серйозно проаналізувати ці факти та подумати про те, чи варто вже так довіряти улесливим словам російських церковників.



* * *

Отож, як бачимо, цьогорічне літо для релігійних відносин видалося навдивовижу гарячим. Є підстави вважати, що осінь, зима та весна будуть також досить насиченими місяцями для релігійного життя. Більшість дослідників і релігійних діячів сподіваються, що в цей період нарешті мусить вирішитися справа з утворенням єдиної Помісної Української Православної Церкви, бо чекати далі вже нема куди. Процес загострить і передвиборча кампанія. Політичні сили підуть до своїх виборців з релігійними гаслами. Багато хто прагнутиме залучитися підтримкою якщо не всієї церкви, то хоча б єпархіальних архієреїв. Добре, якщо це у політику принесе хвилю хоча б якоїсь духовності, а погано (а такий розвиток імовірніший), якщо вибори ще загострять і без того натягнуті в Україні міжправославні стосунки та загальмують процес утворення єдиної УПЦ.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
7 серпня 2001 року





ДУХОВНИЙ ПАСТИР НАЦІЇ

Незалежність кожної країни має кілька складових: політичну, економічну, духовну й інші. Україна і досі зустрічається зі значними проблемами в галузі не тільки економічної, а й духовної незалежності. Російська Православна Церква ще й донині не хоче випускати зі своїх рук Українську Православну Церкву, розглядає її як невід'ємну складову релігійно-політичного концерну, що іменується "Московська Патріархія".

Водночас у новітній історії нашої країни важко знайти постать, яка б зробила більше, ніж Патріарх Філарет, аби духовна незалежність нашого народу стала не паперовою фікцією, а реальним явищем. Постать, у особистому житті якої факт сприйняття України як держави важив би так багато та потяг би за собою такі кардинальні зміни. Патріарх є прикладом того, яку велику роль може відігравати особистість у житті нації, її історії. Більше як тридцять років усі значимі події в релігійному житті України так чи інакше пов'язані з ім'ям спершу архієпископа, потім митрополита, екзарха, а нині – ПАТРІАРХА ФІЛАРЕТА.



Патріотичний вибір

Його прихильники та вороги, попри різницю в оцінках, майже одноголосно визнають непересічність постаті предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату, яка яскраво відрізняється від низки православних ієрархів. Вірні УПЦ КП іменують Святійшого "духовним пастирем нації", а представники конкуруючих релігійних структур, зокрема із УПЦ МП – "вездесущим й непотопляемым Филаретом". Навіть у словах заклятих ворогів відчувається певна повага до організаційного таланту українського владики. Більше того, коли говориш із батюшками, колишніми підлеглими владики Філарета, які зрадили його, пішовши не за ним, а за Московською Патріархією, часто можна почути гірке і навіть ностальгічне зітхання: як був Філарет митрополитом, усюди в церкві був порядок, він священиків знав на ім'я, хто і де служить, хабарництва, як оце тепер, не було... Зрозуміло, що це думка не всіх із МП, бо більшість якраз і пішла до ставленика Москви митрополита Володимира (Сабодана), сподіваючись робити свої темні справи в каламутній воді недисциплінованості.

Нині дехто хоче представити бунт Патріарха Філарета проти церковної системи, що його виховала, якою він не один рік фактично керував (за немічного та тяжко хворого Московського Патріарха Пимена керівництво РПЦ здійснював саме Київський митрополит), як якийсь сімейний конфлікт, до якого іншим не може бути діла. Із уст пропагандистів Московської Патріархії можна навіть почути щось у дусі гоголівського: я тебе породив, я тебе і вб'ю! Саме за такою логікою вигадувалася абсурдна анафема – відголос середньовічних інквізицій. Але ні світ, ні тим паче український народ не пройнялися прокльонами російських церковників. Чому? А дуже просто – цивілізовані люди у відважному кроці тоді ще митрополита вбачають не побутову кухонну сварку, а патріотичний вибір сина своєї землі. І тут проблема не простої інтерпретації. Можна довго блукати світами, навіть дослужитися на чужині до високих посад, але настає час вибору, коли розумієш, що Батьківщина кличе, що ти потрібен їй. Тоді одні стають зрадниками, бо не мають відваги та сил ризикувати особистими благами заради вищих ідеалів, а інші – борцями. Такі доленосні кроки вчиняли свого часу російські офіцери: вірний син фінського народу генерал Карл Маннергейм і українець – гетьман Павло Скоропадський. Щоправда, Патріарха Філарета нині більше порівнюють із іншим українським гетьманом – Іваном Мазепою. Схожість тут не лише зовнішня – в анафемстві обох Російською Православною Церквою. Обидва вірою та правдою служили Москві, дбали за Православну церкву, виступали за національні інтереси свого народу, після чого миттю стали ворогами номер один як для тої держави, так і для церкви,

Історія на загал не любить відповідати на запитання: "А що було б, якби...?" Але спробуємо поекспериментувати та уявімо, що було б, коли б тодішній екзарх Філарет не взяв ще 1991 року курс на автокефалію УПЦ, а сидів собі спокійно, приміром, так, як тепер митрополит Володимир (Сабодан). Порівняйте постанови Собору УПЦ від 1–3 листопада 1991 року, яким тоді керував митрополит Філарет, і рішення соборчиків УПЦ МП митрополита Володимира останніх кількох років. Собор десять років тому постановив чітко: "Релігійна ситуація, що склалася в Україні в умовах проголошення незалежності Української держави, вимагає від Української Православної Церкви нового статусу. Собор вважає, що таким статусом мусить бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше вдосконалення самостійності УПЦ у дусі постанов вищезгаданих соборів, заради уникнення розколів від Вселенського Православія, без порушення священних канонів, в ім'я збереження любові та миру між нашими церквами". Зараз єпископи УПЦ МП чомусь (і це на десятому році незалежності України!) вважають, що церковна автокефалія українцям ні до чого, а ціла РПЦ відмовляє Президентові України навіть в автономії, яку він просив для УПЦ. Теоретично і митрополит Філарет міг би "гнути" вірнопіддану Москві церковну політику. Тоді він і досьогодні для "білокам'яної" залишався б "найулюбленішим братом во Христі", стяжав би скарби земні, роз'їжджав по світах і отримував нагороди від влади. Так, до речі, вчинив тезка нашого Патріарха, митрополит Мінський Філарет (Вахромєєв). Тому бідолашні білоруси навіть не мають Білоруської Православної Церкви, а моляться в Білоруському екзархаті Російської Православної Церкви! Історія розвитку УПЦ не пішла білоруським шляхом не через те, що ми не маємо свого Лукашенка (такого добра вистачає), а тому, що у нас є Патріарх Філарет (Денисенко).



Його гартував Донбас

Коли пильніше придивляєшся до патріаршої постаті на тлі релігійних процесів останніх п'яти десятків років, розумієш, що в його житті були непересічними не тільки крок до автокефалії та створення Київського Патріархату – фундаменту майбутньої єдиної Помісної УПЦ. Усе життя владики стане справжньою знахідкою для майбутніх істориків церкви.

Вони, віддалені від тонкощів теперішньої суспільно-релігійної ситуації, змушені будуть, скажімо, відповідати на нелегке запитання: чому виходець із зросійщеного Донбасу (народився 23 січня 1929 року в селі Благодатне Амвросіївського району) митрополит Філарет таки очолив рух за помісність церкви, править службу Божу українською мовою та нею перекладає Святе Євангеліє, а подолянин Володимир Сабодан ледь інтерв'ю навчився давати рідною мовою? Ще й дотепер благословляє друкувати "Життя святих" Святителя Димитрія Ростовського російською. Чому буковинці, галичани, з яких переважно укомплектований єпископат Московської Патріархії, не можуть розлучитися з благодаттю російського розливу? Не схильний узагальнювати та закидати щось національносвідомим регіонам нашої країни, але те, що в конкретній церковній ситуації є, те є.

Гадаю, те, що майбутній третій український Патріарх народився на Донеччині, не було звичайною випадковістю, яка не мала подальшого впливу на розвиток юнака. Дитинство без батька (загинув на фронті), у багатодітній родині ще й під час війни та післявоєнних злигоднів, у краю, який славиться твердістю характерів, загартувало Мишка Денисенка. Він був старший, а тому, як водиться в селянських родинах, мусив ще змалку брати на себе тягар турботи про своїх молодших братів. Величезна працелюбність є визначальною рисою Патріарха й нині.

Трагічна, хоч і геройська, загибель батька спонукала сина замислитися над сенсом життя. Пізніше владика Філарет завжди про свій прихід до священичого служіння розповідав так: "1943 року на фронті під Запоріжжям загинув мій батько, і ця подія стала переломним моментом мого світогляду. Смерть є кінець буття? – запитував я себе. Любов до батька жива, а його самого не існує? У моїй дитячій душі виникав протест проти життєвих постулатів, які не залишають людині жодної надії". Те, ще дитяче прагнення зрозуміти, для чого ми, власне, приходимо у цей світ і куди йдемо з нього, а ще бажання осягнути глибину людської душі, зберіг назавжди. Недаремно, крім Святого Письма та богословської літератури Святійший із художньої літератури любить твори Федора Достоєвського, книжки про війну. "Ці твори через страждання героїв розкривають таїну людської душі", – пояснює свої літературні вподобання Київський Патріарх.



Перший українець на київській кафедрі

Після закінчення Благодатнівської середньої школи сімнадцятирічний Михайло Денисенко вступає до Одеської Духовної Семінарії (це був виняток із правил, з огляду на палке бажання юнака присвятити себе служінню церкві, бо до семінарії брали з вісімнадцятирічного віку). Далі його церковна кар'єра склалася напрочуд вдало – церкві бракувало кадрів, а молодий і здібний семінарист, який до всього вирішив піти шляхом чорного духовенства, подавав неабиякі надії. 1950 року Михайло Денисенко пострижений у ченці, прийняв ім'я Філарет. Уже через два роки він викладач Московської Духовної Семінарії, виконує обов'язки благочинного у Троїце-Сергієвій лаврі. 1958 року підноситься до сану архімандрита, стає ректором Київської Духовної Семінарії. Водночас призначається настоятелем Володимирського кафедрального собору в Києві. Мабуть, ще відтоді Владика має велику любов до цього храму. Він може довго розповідати про історію собору, постійно дбає про його стан, а в ті комуністично-атеїстичні часи, вже будучи єпископом, сміливо виступив проти його закриття.

Єпископська хіротонія Філарета відбулася в тодішньому Ленінграді 4 лютого 1962 року, і очолив її майбутній Московський Патріарх, а тоді ще митрополит Пимен (Ізвєков). Того ж року Філарет призначається єпископом Віденським і Австрійським. Пізніше повертається з закордону та стає ректором головної школи Російської Православної Церкви – Московської Духовної Академії та Семінарії. Між іншим, свого часу, але значно пізніше, цю посаду обіймав і митрополит Володимир (Сабодан). І таких моментів, коли життєві шляхи митрополитів Філарета та Володимира перетиналися, чимало.

Ми згадуємо лише основні віхи біографії Київського Патріарха. Серед них саме таким було призначення 1966 року архієпископом Київським і Галицьким, екзархом України. З того року Філарет перебуває на київській кафедрі. Це була досить висока посада для тридцятисемирічного архієрея, хоча б з огляду на те, що український екзархат становив 60 відсотків від парафій всієї Московської Патріархії. Митрополит Філарет став першим українцем, який за довге століття посів київську православну кафедру. До нього Москва пильнувала, аби київськими митрополитами були лише етнічні росіяни.

Владика в Україні розпочав активну діяльність з налагодження, підірваного зусиллями влади, церковного життя. Він ніколи не належав до численної когорти єпископів РПЦ, які заплющували очі на те, як влада поступово ліквідовує Церкву, закриває храми, духовні навчальні заклади, не дослухався до "порад" органів зменшити активність. Тому не випадково, значно пізніше, заступник голови Ради у справах культів при Раді Міністрів СРСР В. Фуров у звіті для членів ЦК КПРС стверджував, що митрополит Філарет належить до групи архієреїв, які стоять на "лояльних позиціях до держави", "стараються активізувати служителів культу, церковного активу, виступають за підвищення ролі Церкви в особистому, сімейному і суспільному житті". Ясна річ, це не була з точки зору тодішнього режиму добра характеристика, бо влада прагнула якраз зменшити роль Церкви.

Нині дехто навіть закидає Патріархові, що в ті часи він співпрацював із комуністичною владою. Це справді була співпраця в інтересах Церкви, а не вірнопіддане служіння. У тих умовах необхідно було йти на компроміси заради більшого – збереження Церкви.

Єдиною функцією, де тодішня держава визнавала та підтримувала Церкву, була миротворча діяльність. Влада прагнула на очах світу бути цивілізованою та потребувала таких адвокатів, як представники Православної Церкви. Натомість, останні також бачили у цій діяльності можливість вирішувати конкретні питання, пов'язані з церковним життям. Зрозуміло, що тодішній Київський митрополит став досить поважною постаттю в миротворчому русі. Дехто стверджує, що дипломатичність, вміння знайти з людиною спільну мову, толерантність Святійшого Патріарха вишколена саме тоді. Постійні диспути, діалоги з іновірцями, представниками інших поглядів навчили його вмінню чітко та впевнено викладати свою позицію та відстоювати її.

Мало хто знає, що Патріарх Філарет брав участь у роботі II спеціальної сесії Генеральної асамблеї ООН із роззброєння, був віце-президентом Всехристиянських мирних конгресів у Празі.

Смерть Московського Патріарха Пимена поклала на плечі митрополита Філарета обов'язок бути місцеблюстителем патріаршого престолу. Це щось на зразок світського виконувача обов'язків. Далі починається період, коли митрополит Філарет остаточно та безповоротно бере курс на автокефалію Української Православної Церкви.

З 1991 року активно виступає за канонічну автокефалію УПЦ. Під його проводом Помісний Собор УПЦ, що відбувся 1-3 листопада 1991 року, прийняв рішення просити в РПЦ повної канонічної автокефалії. На Архієрейському соборі РПЦ 1-2 квітня 1992 року відмовлено у наданні автокефалії. 11 червня 1992 року Архиєрейським Собором РПЦ позбавлений усіх ступенів священства. Вважає ці рішення незаконними, з червня 1992 вийшов з-під юрисдикції РПЦ. 25-26 червня 1992 р. на об'єднавчому Всеукраїнському Православному Соборі УПЦ КП митрополита Філарета обрано заступником Патріарха; 22 жовтня 1995 р. став Патріархом Київським і всієї Руси-України. Такі лаконічні дані я взяв з одного біографічного довідника.



Достойний

Як би хто не казав, а попри певні прорахунки та вади, притаманні кожній людині, Святійший справді є найдостойнішою кандидатурою бути Патріархом Київським і всієї Руси-України. Постать Патріарха для нашого народу в духовному вимірі є набагато вищою навіть за посаду глави держави. Саме український патріарх може бути консолідуючою постаттю нашого суспільства, бо президентів обирають і переобирають, а глава церкви залишається. Він має стати авторитетом не тільки для українців в Україні, а й усіх наших земляків, розсіяних по світу.

Велика духовність Патріарха Філарета, що помітна кожному, хто хоча б погортає двотомник його проповідей, ще не оцінена належно суспільством. Влада часто хоче звести Патріарха на рівень керівника якоїсь релігійної конфесії, яких в Україні сотні, а то й тисячі. Натомість його глибока віра в Бога може бути зразком для багатьох. Про цю рису характеру Глави УПЦ Київського Патріархату досить оригінально сказав у своїй книжці колишній громадський активіст Дмитро Корчинський: "Філарет – "матьорий чєловєчіщє". Проте це єдиний з вищих служителів церкви, кого я знаю (а знаю я їх багато), хто серйозно ставиться до церковної відправи. Він годинами ходить своїм кабінетом, наспівуючи вибрані місця. Моменти відправи – найсвітліші моменти його життя".

Зараз, коли серйозно постало питання утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви, дехто, аби загальмувати цей процес, намагається звести все до рівня особистостей. Мовляв, якщо б не було Філарета, ми об'єдналися б.

... Зрозуміло навіть для непосвячених у тонкощі релігійної ситуації, що це елементарне лукавство, мета якого – виштовхнути з об'єднавчих процесів головного їх ініціатора. Патріарха Єдиної Помісної УПЦ мусить обирати Собор, а хто ним стане – це воля Божа. Головне, що нинішній Патріарх Філарет повинен бути серед кандидатів, аби очолити об'єднану Церкву, як достойніший серед достойних. Марні спроби певних представників влади розпалити в інших архієреїв двох національних церков амбіції стосовно патріаршества. Щоб бути достойним Владикою, мало, аби ночами снився білий патріарший кукіль. Слід мати виняткові підготовку та рівень усвідомлення вищої волі Господньої, промислу Божого, бо без цього все перетвориться на гру в предстоятелів, а не сильну духом, міцну Українську Православну Церкву, на яку вже давно заслуговує наш побожний народ.

Юрій ДОРОШЕНКО,
Газета "Столиця",
7-13 вересня 2001 року





КАНОНІЧНА ДУЛЯ ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Яких пригод шукав собі митрополит Донецький УПЦ МП Іларіон (Шукало)

"Україна молода" вже розповідала, як не так давно відзначився в Києві на святкуванні 950-річчя Києво-Печерської Свято-Успенської лаври митрополит Донецький УПЦ Московського Патріархату Іларіон (Шукало). Нагадаємо, що тоді переповнений московською "благодаттю" аж по вінця владика при вході до Національної опери України почав "благословляти" народ Божий... дулями! Дехто, до речі, й нині намагається виправдати високо преосвященнійшого, мовляв, він просто забув, що йшов в оперу на урочисте святкування ювілею української православної святині, а не в оперету чи цирк, де Московська Патріархія ставила чергову виставу. Тому й кинувся обніматися та цілуватися зі своїм колегою, лідером комуністів Петром Симоненком – актором, щоправда, не релігійного, а політичного театру. Режисер же один – Росія.

Тепер, принаймні, відомо, який архиєрей хрестив вічного атеїста Симоненка. Всі ж спостерігачі, що були свідками цієї ідилії у фойє Нацопери, відзначають, з якою майже братською ніжністю запитував митрополит Іларіон комуніста Симоненка: "Ну коли ви вже до нас, на Донбас, заїдете?" – а той, зітхаючи, розводив руками, нарікаючи на партійну заклопотаність. Чим вам не "вічна дружба"? От тільки залишається нез'ясованим, чи комуніст (читай – атеїст) увірував, чи православний митрополит погодився, що Бога немає?

Але залишимо ювілейні урочистості в Національній опері України. Владика Іларіон –така унікальна особистість у церковних колах, що майже кожен прожитий ним на білому світі день заслуговує на те, аби бути відзначеним в аналах новітньої церковної історії. Недостойний автор цих рядків узяв на себе труд бути особистим літописцем високопреосвященнійшого і дуже перепрошує шановних читачів, що часом ця історія більше нагадує міліцейський протокол, ніж дванадцятитомні "Житія святих".

Отже, 29 вересня владика Іларіон у супроводі близько тридцяти батюшок-бойовиків, коли вже закінчилася вечірка увірвався в кафедральний храм єпископа Донецького та Луганського Юрія (Юрчика) УПЦ Київського Патріархату, що знаходиться в Донецьку. У цей час єпископ УПЦ КП був у Києві в справах. За церковною звичкою, ходити так у "гості" єпископу до єпископа, без запрошення, та ще й до іншої конфесії, під вечір, якось не прийнято. Парафіяни храму Преображення Господнього стверджують, ніби владика Іларіон був ще й "під мухою". Принаймні на таку думку їх наштовхнуло те, що архиєрей УПЦ МП досить непевно тримався на ногах і від нього специфічно пахло, на жаль, не церковним кагором.

Цього разу митрополит до своїх відомих жестів не вдавався, а образивши на словах старосту релігійної громади Київського Патріархату і дізнавшись, що його колега з національ-ної "розкольницької" церкви відсутній, забрався геть разом зі своїм "духовним" почтом. Спровокувати міжконфесійний конфлікт високопреосвященнійшому цього разу не вдалося...

Прес-служба Київської Патріархії розцінює цей факт як спробу залякати віруючих УПЦ КП і одночасно репетицію до майбутнього захоплення храму. Представники цієї церкви не виключають, що митрополит Донецький і Маріупольський УПЦ МП Іларіон може вдатися до наступних силових дій, адже, за їхніми словами, саме він був свого часу організатором брутального нападу на Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, коли той перебував із пастирським візитом у місті Маріуполі Донецької області. Прес-служба також сподівається, що державна влада засудить свідомі спроби високопоставлених ієрархів УПЦ МП розпалити міжконфесійний конфлікт на Донеччині.

Попри все, так і залишається нез'ясованою справжня причина наїзду митрополита Іларіона на кафедральний собор УПЦ Київського Патріархату Донецька.

Спеціалісти сумніваються, що це була лише невинна забава підгулялого московського владики. Вони стверджують, що, попри протидію місцевої влади, Київський Патріархат набирає в шахтарському краї сили. Це, зрозуміло, страшно непокоїть бойовий загін РПЦ-УПЦ Московського Патріархату. За таких умов остання подія може бути одночасно викликом (за логікою: для моєї "канонічності" ваш храм все одно що шинок) і зондуванням грунту (наскільки легким може бути захоплення собору, який є центром Київського Патріархату в краї). Як би там не було, а владі варто було б провести профілактичну бесіду з владикою Іларіоном (Шукалом), який так активно шукає проблем не тільки для себе, а й для чиновників, бо, мабуть, увірував у свою безкарність.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
2 жовтня 2001 року





МОСКОВСЬКА ПАТРІАРХІЯ СВЯТКУЄ РУЙНУВАННЯ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ?

Важко повірити, що московські церковники з УПЦ МП наважилися на такий безпрецедентний виклик українському суспільству, але факт залишається фактом – не так давно ця конфесія відзначала 300 років Київської духовної академії. Здавалося: що тут страшного, ну вибрали батюшки найближчу історичну дату та й почали її розкручувати. Яка різниця для них, під яким "соусом" нагадати про себе, позалицятися до спонсорів, повиклянчувати у влади земні блага?

Це лише на перший погляд усе здається таким невинним. Люди, які й більше обізнані з історією, стверджують: тут ми маємо справу зі свідомим декларуванням своїх поглядів. Судіть самі. "2001 р. для Київської Духовної Академії – рік особливо знаменний і символічний. Рівно 300 років тому, 26 вересня 1701 р., високомонаршою грамотою Петра І Києво-Могилянська колегія до того часу сформувалась як навчальний заклад з глибокими традиціями, високим рівнем викладання та широкими перспективами, була офіційно возведена до рангу вищого навчального закладу з правом носити ім'я академії", – читаємо в офіційній газеті УПЦ МП. Зверніть увагу на лексику, з яким захопленням цидулка ката України та руйнівника церкви іменується "високомонаршою грамотою". Чомусь-от лише Петра І ще не пойменовано "великим", як це роблять російські монархісти. Авторів святкувань не обходять майже сто років існування навчального закладу. Головне, що якогось там дня черговий російський царьок згадав про академію. А якби не згадав? Тоді українцям і пишатися б не було чим?..

Цікаво, що ректор Київської Духовної Академії Московської Патріархії протоієрей Микола Забуга й не приховує своєї антиісторичної москвофільської традиції. "Питання про те, яку дату ми святкуємо? Ми святкуємо ту дату, коли Києво-Могилянська академія вперше була названа 1701 року в указі Петра І: "Академією, рівною за статусом і рангом усіляким іноземчеським, з правом навчання студентів всякого роду, звання, походження, чину й країни", – каже батюшка та професор за сумісництвом. Отак читаєш матеріали із сумного ювілею і здається, що й не було ніякої Галшки Гулевичівни, митрополита Петра Могили, плеяди гетьманів, церковних діячів, яким так не пощастило — вони створювали академію, навчалися в ній без царського указу. Виходить, робили це своєрідним "неканонічним шляхом". Але що поробиш, замовчування фактів або їх безсоромне пересмикування – улюблена справа московських батюшок. Ще один приклад: говорячи про новітні часи, отець Микола стверджує, що "1989 року, через рік після того, як держава віддала Лаврський монастир церкві, була відкрита духовна семінарія". Тож годі й сподіватися, що він згадає про те, що до чергового відродження КДА найбільше прислужився тодішній Київський митрополит Філарет, мовчить наш батюшка і про те, хто тоді був ректором навчального закладу і ким був у ньому сам о. Микола та що викладав. Це, так би мовити, "неканонічна" (читай – незручна) правда.

Звернімося до справжньої історії Київської академії, що бере свій початок іще з лаврського просвітницького гуртка. "Діяльність Лаврського гуртка справляла помітний вплив на патріотичні почуття громадян, на їхні бажання прислужитися загальним інтересам. До них належала й знатна киянка зі шляхетського роду на Волині Галшка Гулевичівна (Єлизавета Василівна Гулевичівна-Лозчина (1577-1642). 15 жовтня 1615 р. вона вписала до Київських магістратських книг дарчу, за якою свій дім із землею і "всіма до нього належностями" дарувала під фундування монастиря й школи для дітей "народу руського православного... А щоб тая фундація скуток свій брала, – писала Гулевичівна, – то зараз... у той двір... школу впровадила й упроваджаю". "Відтак 15 жовтня 1615 р. розпочала свою діяльність школа, яка ввійшла в історію як Київська братська школа, родоначальниця Києво-Могилянської академії", – пише у своєму дослідженні "Києво-Могилянська академія" відома дослідниця Зоя Хижняк.

Якщо ж панотцям не подобається згадана дата (можливо, їх засмучує, що засновницею академії була жінка), то є інша – вересень 1632 року. Саме тоді, як свідчить історія, об'єдналися Лаврська школа з Братською і з'явилася Київська братська колегія, керівником, протектором і опікуном якої став святитель митрополит Петро Могила. Але й ця дата, схоже, не до шмиги Московській патріархії, бо тоді українці об'єдналися (а це не так часто буває) без "старшого брата". Без нього, як свято вірять батюшки з УПЦ МП, ніяк не можна, й погоджуються на вкорочення історії свого навчального закладу на добрих майже сто років. Тоді й перший освітній заклад Росії – Слов'яно-греко-латинська академія у Москві видається не набагато молодшою за Київську академію.

Коли ж дехто з шановних ідеологів московської церкви в Україні намагається дати задній хід, – мовляв, ювілей святкується від того документа, де заклад вперше названо академією, то це також лукавство. Послухаємо все ту ж дослідницю Зою Хижняк: "Але треба зазначити, що безтитульну Колегію сучасники ще з 30-х років XVII ст. визнавали академією. Ось лише кілька прикладів. Перебуваючи на початку 30-х років XVII ст. у Києві, французький інженер і картограф Гійом Левассер де Боплан записав, а потім помістив у своїй книзі "Опис України" (Париж, 1650) такі слова: "У Києві, на Подолі, при Братській церкві міститься університет, або академія". Львівський підкоморій В. М'ясковський, який у складі посольства був присутній на зустрічі Б. Хмельницького з киянами 1648 р. після перемоги під Замостям, записав у своєму щоденнику: "Увесь народ, який вийшов із міста, вся біднота вітала його. Академія вітала його вигуками й промовами, як Мойсея". Таких прикладів дійшло до нас чимало.

Що ж до російського монарха Петра І, якого так любить ректор КДА УПЦ Московського патріархату Микола Забуга та його колеги, то роль царя у житті Києво-Могилянської академії більше ніж сумна. "Відомо, що, починаючи від Петра І, ведеться наступ на українську мову, мета якого — її знищення. Проводиться низка заходів, "даби народ малороссийский не почитал себя отличным от великороссийского", в тому числі приймаються закони про заборону друку (1720), а потім – і викладання українською мовою. Академії спочатку "рекомендується" перейти на російську мову, а з 1784 р. суворо забороняється читати лекції "сільським діалектом" (тобто українською мовою), а лише російською й обов'язково "с соблюдением выговора, который соблюдается в Великороссии", – пишуть учені. Коли це читаєш, одразу стає зрозумілим, чому саме цей період облюбували новітні інтегратори у рясах. Вони й нині намагаються реанімувати старі петрівські традиції в Духовній академії. Не вірите? Підіть і самі послухайте, якою мовою і про що читають лекції в семінарії та академії УПЦ МП.

Насамкінець пропонуємо ще кілька дат, які з чистим серцем може починати бучно святкувати УПЦ Московського патріархату. Насамперед це 14 серпня 1817 року, коли за розпорядженням уряду, указом Синоду академію було зовсім закрито. Не виключено, що представникам згаданої конфесії сподобається і 1934 рік, коли був зруйнований більшовиками (тепер вони є вірними політичними соратниками Московської патріархії) Богоявленський собор – у стилі козацького бароко – головний храм монастиря й академії, який побудував підданий анафемі цією ж церквою гетьман Іван Мазепа. Отож таких "червоних" дат в антиукраїнському календарі вистачить. Було б бажання святкувати, а привід знайдеться.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Столиця",
11-17 січня 2001 року





Приставимо до кожного батюшки прокурора?

Про те, як зробити проблему на порожньому місці, схоже, добре знає Генеральна прокуратура країни. ..Принаймні осінній Інформаційний розголос, пов'язаний із нібито зняттям з державної реєстрації Української Православної Церкви Київського Патріархату це підтверджує. Достеменно відомо одне – заступник генерального прокурора країни Олексій Баганець напередодні виборів надіслав до Державного комітету у справах релігій країни Протест на постанову Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів країни 10-річної давності про реєстрацію змін і доповнень до статуту Української Автокефальної Православної Церкви. Нагадаємо, що в результаті їх юридичних дій, а також постанов Всеукраїнського православного об'єднавчого собору 25-26 червня 1992 року постала Українська Православна Церква Київського Патріархату.

Підставою для появи згаданого протесту нібито став лист до прокуратури 65 народних депутатів, переважно лівої орієнтації. Дивує, чому прокуратура, серйозний правоохоронний орган, ухопилася за цей популістський передвиборний трюк? Невже гучні справи розкриті, приміром, убивці Георгія Гонґадзе знайдені? Чи це, можливо, дружній жест у бік лівих з огляду на те, що керівник прокуратури яскраво "почервонів", увійшовши до списку КПУ?

"Як нам стало відомо, Державний комітет у справах релігій відхилив Протест заступника Генерального прокурора України, бо не бачить законних підстав для скасування постанови Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів від 20.07.1992 року. Зміни та доповнення до статуту УАПЦ були внесені за рішенням Всеукраїнського православного об'єднавчого собору на законних підставах", – йдеться в офіційній заяві прес-служби УПЦ Київського Патріархату. А Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, коментуючи події, заявив: "Заступник генпрокурора Баганець грунтує свій протест на підставі того, що ніби для реєстрації об'єднаної Церкви потрібно провести собор однієї конфесії, а потім другої (відповідно на період 1992 року УПЦ і УАПЦ). Це так думає Олексій Баганець, який на церковних канонах і догматичному устрої Церкви, думаю, знається менше, ніж православний Патріарх. Крім того, треба зрозуміти просту річ: згадана проблема є суто внутрішньоцерковною справою. Як проводити собори вирішує лише сама Православна церква. Це прекрасно розуміла Рада у справах релігій, коли реєструвала зміни та доповнення до Статуту УАПЦ".

Важко повірити, що наші правоохоронці, які утримуються за рахунок платників податків, у тому числі і віруючих Київського Патріархату (а таких, як стверджують дані соцопитувань 34 відсотки, УПЦ МП – 18) не читають основного документа України – Конституції. А там чорним по білому написано у статті 35, що Церква відокремлена від держави.

Цей, гадаю, суто політичний протест викликає кілька запитань. Чому, наприклад, Генеральна прокуратура не знімає з реєстрації УПЦ Московського Патріархату, адже її Харківський собор був самочинним, порушив принаймні два положення статуту УПЦ. Про це тоді, до речі, навіть була відповідна постанова президії Верховної Ради. Далі: внутрішньовідомчий документ потрапив на сайт УПЦ Московського Патріархату і чому з таким ентузіазмом був підхоплений російськими засобами масової інформації? Одне слово, якщо так далі піде, то невже в кожній церкві стоятиме представник прокуратури та дивитиметься, чи правильно править службу Божу батюшка?

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Вечірній Київ",
15 березня 2002 року





КОМУ СВИСТІВ СВИСТУН?

Московська Патріархія у великий піст організовує замах на Патріарха Філарета

Події у Маріуполі, коли московські батюшки зі своїми зазомбованими клерикалами вчинили напад на Патріарха Філарета, довго потім обговорювала обурена українська громадськість, вимагаючи притягнути до відповідальності винних. Але, як водиться, нікого не поставили на місце. Тут наші правоохоронці, мабуть, забули давню латинську мудрість, що покарання накладається не тільки тому, що вчинено правопорушення, а й для того, щоб більше не чинилося. Отож ми маємо нині Маріуполь-2, лише в меншому масштабі.

24 березня 2002 року, коли весь православний світ відзначав свято Торжества Православ'я, Московська Патріархія вчинила черговий антихристиянський випад проти предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату Патріарха Філарета, та віруючих нашої Святої Церкви. Цього дня Святійший Патріарх прибув на запрошення правлячого архиєрея, єпископа Вінницького та Брацлавського Геронтія, на освячення храму на честь Святої Рівноапостольної княгині Ольги до селища Калинівка Вінницької області. Місцеве чорносотенне духовенство УПЦ Московського Патріархату підбурило своїх фанатичних кликуш, аби за будь-яку ціну не допустити освячення церкви Київського Патріархату.

Організатором і замовником цього протизаконного дійства виступив митрополит Вінницький УПЦ Московського Патріархату Макарій (Свистун). Саме він напередодні подій у своєму кафедральному храмі привселюдно закликав віруючих перешкоджати освяченню храму та зірвати візит патріарха на Вінниччину.

Як видно з пізніших подій, заклики московського митрополита Свистуна були сприйняті священиками й активістами УПЦ МП як пряма вказівка до дій. У Калинівку стягнуто духовенство з довколишніх сіп, звезено спеціально підготовлених і навчених (а часом і оплачених) кликуш, озброєних не лише плакатами, а, як стверджують очевидці, й предметами, що могли слугувати зброєю у протистоянні. Озвірілий натовп майже із двохсот осіб, не тільки хотів зірвати освячення, а й намагався побити Київського Патріарха та його супровід. Цього вдалося уникнути лише завдяки діям міліції, яка була готова до такого повороту подій. Завдяки її спецпідрозділам не повторилися трагічні події, які мали місце в Маріуполі. Так говориться у спеціальній заяві прес-служби Київської патріархії.

Події, що розгорнулися на вінницькій землі, дивом збігаються з загальним підвищенням агресивності московської церкви в Україні. Напевно, весняний авітаміноз, а ще передвиборні стреси змушують представників сабоданівської УПЦ МП гопки стрибати, витіваючи свої чорні справи під час великого посту. Навіть святі в піст не лише говіли, а й просили вибачення (чи, бува, нікого не образили), а вірні Московської Патріархії, мабуть, себе вже за життя збираються канонізувати.

Рішучості УПЦ МП, схоже, додало і те, що перед цими подіями на Київський Патріархат пішли "в останній і рішучий бій" 65 лівих депутатів. Наслідок їхньої боротьби простий: вони штурмом взяли лише генеральну прокуратуру, що підняла червоний прапор партійного списку та видала у світ цидулку – вимогу до Держкомітету у справах релігій України скасувати рішення про реєстрацію УПЦ КП.

Такі політичні ігрища довкола православної церкви навряд чи додають честі чиновникам, не кажучи вже про тих, хто називає себе священиком чи архиєреєм. Стосовно ж парування комуністів із Московською патріархією, то прес-служба Київської Патріархії зауважує, що комуністи так і залишилися безбожниками, для яких мумія Леніна святіша за мощі православних святих, а зірка ближча за хрест.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Столиця",
29 березня – 4 квітня 2002 р.





Фільм зняли, а хто ж зніме анафему з Івана Мазепи?

Дискусія навколо ще не баченого кінофільму Юрія Іллєнка "Молитва за гетьмана Івана Мазепу" вже зараз дала позитиви – громадськість у котре зацікавилася постаттю славного гетьмана, дехто навіть засів за книжки. Виринула й болюча тема анафеми (тобто прокляття, відлучення від Церкви), яку наклала на ясновельможного, за вимогою царя Петра І, Православна церква. Актуальності темі додав і сам режисер. Юрій Герасимович заявив, що звернеться до всіх українських церков із проханням у день прем'єри фільму в Україні (маємо надію, що це трапиться у вересні) відслужити панахиду за душу спочилого раба Божого Івана Степановича Мазепи.

Спершу пригадаємо, як накладалася анафема на бунтівного гетьмана. Після падіння Батурина – тодішньої столиці України, – за задумом Петра І уста українців, які ще півроку тому співали осанну Мазепі, мусили затаврувати гетьмана на майдані нової столиці – Глухова. Українці проклинали українця. Був на майдані й "Івашка Мазепа". Щоправда, у вигляді опудала, старанно виготовленого за наказом імператора. У його присутності з цієї ляльки здиралися всі відзнаки й нагороди гетьмана, далі йшов акт паплюження манекена (Мазепа, до речі, був одним із перших у Російській імперії, кого нагородили найвищим орденом – Андрія Первозванного). Потім у глухівському Троїцькому храмі пройшло богослужіння, під час якого українські владики хором проклинали свого недавнього благодійника. Православні архиєреї склали листи-прокляття гетьману Мазепі. Їх належало читати по всіх церквах, а потім іще й прибити до дверей храмів. Подібний до глухівського акт анафемствування відбувся в Успенському соборі московського Кремля. Митрополит Стефан Яворський, який свого часу присвятив панегірик І.Мазепі, звернувся до присутніх із відповідною проповіддю. Церковники прокляли також і всіх соратників гетьмана, які перейшли за ним на бік шведського короля.

Через 283 роки Московська патріархія повторила цей ганебний середньовічний акт, але тепер у немилість до імперіалістів у рясах потрапив Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Що ж до зняття анафеми з Івана Мазепи, то тут існують невиразні виправдання московської церкви, ніби вона вже не проклинає його щороку, бо колись постановлено за строком давності, так би мовити, виключити зі списків проклятих Мазепу. Але чіткого рішення стосовно зняття анафеми не було, а накладалася вона, як відомо, "на віки вічні".

Заради історичної правди треба сказати, що Юрій Іллєнко не перший, хто порушував питання несправедливої (за змістом політичної, а не релігійної) анафеми Мазепі. Так, 10 липня 1918 року в храмі Святої Софії у Києві пройшла урочиста панахида по рабу Божому Іванові Мазепі. Це була перша після поразки під Полтавою в історії України привселюдна молитва за душу опального гетьмана. Вона змогла здійснитися за наполягання тодішнього гетьмана України Павла Скоропадського, який навіть зміг примусити очолити службу єпископа Черкаського Назарія. Той, як відомо, не вельми симпатизував українцям. "На панахиді співав 1-й Український національний хор під орудою композитора Стеценка. Перед хором дві панночки в українському вбранні тримали портрет Івана Мазепи, обвитий рушником з червоними квітками. Дворище собору св. Софії не могло вмістити усіх бажаючих, тому що на панахиді було близько 10000 людей. Хто не міг вже протиснутися до дворища, той сидів на парканах і деревах; сила була громадян і навколо соборських стін", – так описував цю подію один віденський часопис.

Друга надзвичайно важлива подія, пов'язана з ім'ям Мазепи, трапилася вже в наш час 22 серпня 1992 року Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату прийняв рішення про скасування незаконної анафеми, накладеної на ук-раїнського гетьмана. "Анафема накладена на гетьмана незаконно. Христос не відлучив раба Свого Івана від Церкви. Дії людей, навіть і духовних, не завжди збігаються із волею Божою. Господь хоч і дав апостолам, а після них єпископам і священикам владу зв'язувати людей за вчинені ними тяжкі провини, але таке "зв'язування" повинно бути у Святому Дусі. У Батурині діяв не Святий Дух, а людська ненависть. Тому й покарання було винесене не для спасіння душі Івана Мазепи, а для залякування українців. Сьогодні вчиненій неправді настав кінець. Божа справедливість вимагає, щоб Українська церква засвідчила перед українським народом, що гетьман Іван Мазепа постраждав несправедливо. Він діяв на благо свого народу. Нехай Україна знає, що віднині не існує анафеми над Іваном Мазепою", – говорив на Синоді, звертаючись до єпископів, тоді ще заступник Патріарха, митрополит Київський Філарет. Ще не знаючи, що йому через п'ять років доведеться пройти шляхом Мазепи й отримати від Москви ті ж прокльони.

Отож, одним знімати анафему, а іншим – кіно. Кожному своє. Юрію Іллєнку доведеться апелювати лише до УПЦ Московського Патріархату, яка жодних дій стосовно зняття відлучення не вчиняла, а відповідно, й донині вважає гетьмана великим грішником. Навряд чи вона захоче почути голос і режисера. Нині немає і гетьмана Павла Скоропадського, який міг би настійливо "порадити" московським церковникам відправити панахиду за Івана Мазепу. Крім того вияв будь-якої симпатії до гетьмана-"сепаратиста" з боку УПЦ МП може не сподобатися Москві, вказівками якої у своїй діяльності вона, як молодша сестра, керується.

Українська Православна Церква Київського Патріархату, як було сказано, чітко визначилася щодо постаті гетьмана ще 1992 року. Щоб дізнатися, чи не змінилася її позиція за десятиріччя та як ставиться Церква до пропозиції режисера "Молитви за гетьмана Івана Мазепу", ми звернулися до Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета:

– Стежу за подіями навколо фільму. Думку про нього можна буде висловити лише після перегляду. Але вже зараз зрозуміло, що він має велику вагу у висвітленні правди не лише про життя та діяльність українського гетьмана Івана Мазепи, а й про відносини між Україною та Росією. Доти, доки не буде знято анафему, накладену на нашого гетьмана Російською православною церквою в московському Успенському соборі, вона тяжітиме над україно-російськими відносинами. Для поліпшення наших взаємин Московська патріархія повинна виправити свою ганебну помилку. Наша Свята Церква завжди готова відправити панахиду за душу спочилого Івана Мазепу. Ми постійно молимося під час Божественної літургії за "вікопомних і повік незабутніх гетьманів", у тому числі й за гетьмана Івана Мазепу.

І завершити хочеться рядками з відомої далеко не всім українцям поеми Володимира Сосюри "Мазепа":

Ні? Не народ прокляв Мазепу,
А прокляли його попи,
Попи, що з правдою
змагались
І продали царю язик,
Ці чорні ряси, що злигались
З попами руськими навік.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Вечірній Київ",
20 березня 2002 року





ХТО ДІЛИТИМЕ ХРАМИ?

Видано указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій" від 21 березня 2002 року. Перед тим ще 14 лютого вийшла постанова Кабінету Міністрів України "Про умови передачі культових будівель – визначних пам'яток архітектури — релігійним організаціям". Але ці документи викликали неоднозначну реакцію з боку самих Церков, яким, власне, і намагалася влада допомогти. З цього приводу Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, разом із членами Вищої Церковної Ради УПЦ Київського Патріархату провів спеціальну прес-конференцію.

Виявляється, постанова уряду скасовує дію цілого ряду нормативних актів, якими встановлювався перелік пам'яток архітектури та культових споруд, які не підлягали передачі у постійне користування релігійним організаціям. Тепер, за логікою, можна якоюсь наступною постановою (яку можна широко і не афішувати) передати Церкві будь-який старовинний храм. Все б було не так погано, але от тільки у нас ще немає єдиної помісної Української православної церкви. Замість неї аж три, не вельми люблячих одна одну гілки. Таким чином, спостерігачі не виключають того, що матимемо ситуацію, коли церкви передаватимуться з-під поли близьким до чиновників конфесіям.

"Ми вимагаємо дійсного, а не тільки декларованого рівного ставлення влади, – особливо місцевої влади, – до всіх Церков, а не тільки однієї, що представляє Московський Патріархат", – йдеться в заяві Вищої Церковної Ради УПЦ КП.

Патріарх Філарет припускає, що поява урядових постанов повністю поставить під сумнів існування Національного заповідника "Києво-Печерська лавра". Його і так постійно штурмували московські монахи, захоплюючи силою цілі корпуси. Тепер же вони, прикриваючись постановою, можуть повністю загарбати всю українську святиню. Святійший звертає увагу на можливість утисків Київського Патріархату під час розподілу нерухомого культового майна, яке раніше не дозволялося роздавати. Він, зокрема, заявив, що його Церква у випадку передачі УПЦ Московського Патріархату вимагатиме передати їй Софію Київську.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Вечірній Київ",
17 квітня 2002 року





ЧИНОВНИКИ ХОЧУТЬ БАЧИТИ ТЕЛЕПРОГРАМУ "ЗАКРИВАЄМО БІБЛІЮ" ТА ДІЛИТИ ЦЕРКОВНЕ МАЙНО

"З метою остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР щодо релігії, забезпечення відновлення порушеної справедливості, захисту прав і законних інтересів релігійних організацій, подальшого процесу їх морально-політичної реабілітації, поліпшення відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості, створення сприятливих умов для утвердження принципів свободи совісті та віросповідної рівності, постановляю…", – йдеться у преамбулі відповідного указу Президента України Л.Кучми від 21 березня 2002 року.

Що й казати, чудові слова! Ніби під них з'явилася 11 квітня цього року в офіційному органі Кабінету Міністрів України газеті "Урядовий кур'єр" ще й урядова постанова "Про умови передачі культових будівель – визначних пам'яток архітектури релігійним організаціям". Одразу виникає трохи дивна ситуація: постанову датовано 14 лютого, хоч і з'явилася на світ Божий 11 квітня. Можливо, на це і не варто було звертати уваги, якщо б не зміст документа. Він відміняє дію попередніх урядових постанов про перелік пам'яток архітектури та культових споруд, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям. Простіше кажучи, нині не існує храмів, які при бажанні не можна передати церкві. Та ми не маємо єдиної помісної Української православної церкви – приміщення нашими предками будувалися як дім Божий, а не для експонування зразків людської, нехай і виняткової за талантом, творчості. А так маємо аж три гілки українського православ'я, які не тільки конкурують між собою, а справа доходить до ворожнечі. За таких умов підписання (нехай хоч і не оприлюднення) постанови Кабміну перед парламентськими виборами, що уможливлює уряду зайнятися "роздачею слонів", може багато чого означати. Насамперед, "золотий список" духовних скарбів української архітектури зможе перетворитися на предмет шантажу в політичній грі. Зробите те і те, поведетеся так, а не інакше, – отримаєте, скажімо, Андріївську церкву... Крім того, декотрі аналітики від релігії сумніваються, що передача храмів буде справедливою та зможе задовольнити всі конфесійні сторони. З попередньої практики державного підігрування УПЦ Московського Патріархату легко зробити висновок, під кого писалися вищеозначені документи та кому дістанеться левова частка українських церков.

У заяві вищої церковної ради УПЦ Київського Патріархату відчувається відверте занепокоєння з приводу можливої реалізації на практиці президентського указу та кабмінівської постанови: "Ми вимагаємо дійсного, а не тільки декларативного рівного ставлення влади – особливо місцевої, – до всіх церков, а не тільки до однієї, що представляє Московський Патріархат. Загальновідомо, що всі єпархіальні архієреї Московського Патріархату в Україні мають кафедральні собори та добротні резиденції. У той же час декотрі архієреї Київського патріархату в областях України навіть не мають житла. Скажімо, у Харкові є Успенський собор, у Чернігові – Катерининська церква, у Дніпропетровську – Миколаївський собор, у Житомирі – Хрестовоздвиженська церква, у Вінниці – Казанський собор тощо і всі вони використовуються як заклади нецерковного призначення. Незважаючи на неодноразові заяви УПЦ Київського Патріархату щодо передачі цих храмів під кафедральні собори для наших вірних, прохання під різними приводами були відхилені". Представники Київського патріархату у зв'язку з тим, що частину приміщень Києво-Печерської лаври передано в користування Московському Патріархату, вимагають передачі Софійського собору з прилеглими приміщеннями. Цю вимогу озвучив і Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет на спеціально скликаній нещодавно ним і членами вищої церковної ради УПЦ КП прес-конференції. "У нас є побоювання, що храми будуть несправедливо передані Московській патріархії, бо саме їй до цього часу влада передавала більшість культових споруд, у її віданні дві найголовніші українські православні святині – Києво-Печерська та Почаївська лаври. Ми вже десять років просимо передати нам Софію Київську, свого часу були навіть підготовлені відповідні документи. Тому, якщо будуть передаватися храми, ми претендуємо на цей собор. Нас турбує також передача рухомого майна, колись незаконно відібраного у церкви: ікон, книжок, церковного начиння. Останнім часом воно все частіше опиняється в руках Московської церкви. Хотілося, щоб передача майна була обережною та виваженою, і ми були впевнені, що культурні надбання українського народу залишаться в країні", – заявив Патріарх Філарет.

Під час зустрічі представників Київського Патріархату з журналістами з'ясувалося, що їх непокоять не лише питання майна. Дискримінація національної Церкви розповсюдилася і на інформаційний простір. "Наразі мусимо констатувати, що на каналах Національної телекомпанії України планомірно знищуються духовні та культурологічні цикли ("Вервиця", "Палітра", "Оранта", "Основа"), що не відповідає як українському законодавству, так і проголошеній Президентом України державній політиці", – стверджує вища церковна рада УПЦ КП. Причиною для таких заяв стало закриття з лютого 2002 року в НТКУ телепрограми "Відкриваємо Біблію", що тлумачила Святе Письмо з точки зору Православної церкви. "Як стало відомо, нещодавно були дані усні доручення національному телеканалу УТ-1 про утримування висвітлення діяльності УПЦ Київського Патріархату на телебаченні", – продовжують церковні діячі. Схоже, що попри яскраву перемогу на останніх парламентських виборах проти Української Православної Церкви Київського Патріархату розгорнуто шалену боротьбу.

Юрій Дорошенко,
газета "Столиця",
19-25 квітня 2002 року





ПАТРІАРШИЙ ХРАМ У БЛАГОДАТНОМУ

Історична довідка

Як твердить багатотомна "Історія міст і сіл УРСР", Благодатне (до 1926 року—слобода Амвросіївка) — село, центр сільської ради, розташоване на річці Кринка (притока Міуса), за 10 кілометрів від районного центру та залізничної станції Амвросіївка. Населення — 4022 особи. Місцевість, де розташоване село, була заселена з давніх-давен. На околицях села Ново-калинівки знайдені знаряддя праці раннього палеоліту та пізньопалеолітична майстерня з обробки кременю. Поблизу Благодатного знайдено рештки населення епохи неоліту, розкопано курган епохи міді. 1777 року на місці теперішнього села заснував хутір донський старшина Луковкін. Тут селилися селяни-втікачі, що їх приписували на його ім'я.



Серед широких донецьких степів повільно пливе річка Кринка, у водах якої ще давні скіфи напували своїх вороних коней. На одному з берегів річки, що є притокою Міуса, лежить село з поетично-піднесеною назвою – Благодатне. Тепер його знають далеко за межами України, всюди, де є український православний дух, і не лише завдяки незвичній назві. Саме у цьому селі далекого 1929 року в селянській родині народився Мишко Денисенко, нині – Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Із повним правом Святійший може повторити Сосюрине: "Я починався звідтіля, де шум заводів даль колише, рідні Донеччини поля мені на світі наймиліші".

Нещодавно у Благодатному було велике свято – освячення хреста на новому храмі. Майже все село, від малого до великого, зійшлося до центру, де на очах у людей останніх півроку повставав чудовий храм-красень. Однобанна барокова цегляна церква Вознесіння Господнього здіймалася до неба стараннями Патріарха Філарета.



Дорога до батьківського порогу

Кожного разу, коли патріарше авто розтинає повітря індустріального Донбасу на під'їздах до рідного села, коли за вікном "Мерседеса" пролітають численні "посьолки", посивілі поодинокі кургани та величезні терикони, владика Філарет, мабуть, перебираючи чернецькі вервиці, пригадує минуле... Чого, чого, а спогадів, пов'язаних із рідним краєм не бракує. Це переважно спогади дитинства, що на схилі літ усе частіше навідують людину, приносячи на своїх долонях відбитки давно минулої реальності. Загибель на війні батька, тяжкий пошук одвічного "Чому?" і, нарешті, перший досвід молитовного спілкування з Богом, який вдалося пронести через не одне десятиліття. Не схибивши, не похитнувшись, не засумнівав-шись. Важке післявоєнне життя, пов'язане з тяжкою фізичною працею. І рішучість остаточного вибору – "вчитися на батюшку", як тоді казали, вступати до Одеської духовної семінарії.

Власне, Благодатне підштовхує до роздумів. У ньому і понині стоїть школа, де перші знання здобував маленький Мишко. До речі, збудована вона 1936 року на місці та з матеріалів зруйнованої комуністами у тридцятих роках церкви. Були тоді такі варварські звичаї! Є й інша старенька дерев'яна Миколаївська церквиця на околиці, куди бігав, наперекір учителям-атеїстам, бунтівний Денисенко, а її священик у непевні часи давав рекомендацію для вступу до семінарії. Нині вже давно немає тих учителів, відповідають вони за свої дії перед іншим судом, а от у церкві тепер править московський священик-атеїст". Це він кілька років тому, коли померла мати Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату – Меланія, не пустив до храму відспівати стареньку, кинувши антихристиянське: "Тут розкольників не відспівують!". Так і довелося синові просто неба правити панахиду за матір'ю на батьківському обійсті, де тепер живе рідний брат.

Напевно, тоді й народився в голові Святійшого Патріарха задум – збудувати в своєму селі церкву Київського Ппатріархату, аби його односельці могли молитися рідною мовою.. І не просто храм, а такий, щоб став справжньою окрасою Благодатного, щоб символізував він торжество правди над брехнею, добра над злом, віри над фарисейством.

Але навіть така, з усіх точок зору, богоугодна справа декому виявилася не до смаку. Найперше – місцевому батюшці з УПЦ Московського Патріархату, для якого поява ще однієї церкви означала втрату духовної монополії на душі благодатнівців, а отже, і частини прибутку, який він, судячи зі стану Миколаївської церкви, що вже в землю вросла без належного ремонту, частіше клав до власної кишені, мабуть, живучи за принципом: церква – це я! По-друге, занепокоївся Донецький і Маріупольський митрополит УПЦ МП Іларіон (Шукало). Киянам він запам'ятався тим, що роздавав на ґанку Національної опери благословіння дулями... Таким чином відзначаючи славний ювілей Києво-Печерської Свято-Успенської лаври. Владику Іларіона, схоже, коробить уже від однієї думки про те, що на сході України, попри прогнози скептиків, таки утверджується ненависний для декого Київський Патріархат. До цієї позиції пристала, на жаль, і місцева влада. Вона, мов Матросов на ворожий дот, кинулася в бій проти появи в Благодатному церкви УПЦ Київського Патріархату, робила все, щоб тільки не виділяти землі "розкольникам". "Церква в моєму селі з'явилася лише за підтримки та втручання Президента України Леоніда Кучми. Саме він припинив беззаконня та сприяв тому, щоб місцева влада таки перестала перешкоджати будівництву храму Божого. За це я вдячний йому", – каже Патріарх Філарет.

До речі, це не перший випадок, коли Московська Патріархія, розуміючи, що поступово, але незворотно втрачає свої позиції на Донбасі, переступає Божі та людські закони. Так було кілька років тому, коли на Святійшого Патріарха та людей, які були з ним, московські панотці вчинили злочинний напад, під час освячення хреста на місці будівництва храму в Маріуполі. Завдяки московській церкві та потуранню влади свята справа перетворилася в нелюдське побиття десятків безневинних людей.



Після Голгофи завжди наступає воскресіння

Отже, в один з нинішніх квітневих днів "на майдані коло церкви", що в самому центрі села, неподалік від місця, де колись стояла стара Вознесенська церква, зібралося десь із півтисячі людей, тобто майже все село. Не було тільки місцевої влади. Вона чомусь вирішила, що свято жителів Благодатного – не їхнє свято. Не було і московського панотця. Він, як розповідали люди, тоді зламав ногу… Були і школярі зі школи, що стоїть тепер на підмурках старої церкви і де колись вчився патріарх, де й понині звучить дзвінок, закликаючи дітей до знань. Тут вчать на уроках, зокрема, робити висновки з історичних помилок, аби їх не повторювати. На свято прийшли не лише прості селяни, а й сільська інтелігенція.

Стояла, як на диво, чудова погода. В освяченні хреста, крім Святійшого, взяли участь єпископ Донецький і Маріупольський УПЦ КП Юрій і близько двадцяти священиків єпархії. Хрест треба було підняти на 32-метрову висоту храму. Служба Божа правилася українською мовою. Патріарх автору цих рядків зізнався, що це було свідоме рішення. "Ще перед будівництвом я звернувся до громади: "Якою мовою бажаєте, щоб у вас служилося?". Люди мені відповіли, що хочуть, аби було українською, бо, як виявилося, лише після того, як почули рідну мову в храмі, зрозуміли зміст служби", – розповів владика.

Люди, за давньою традицією, прикладалися до освяченого хреста, який краном мусив ось-ось піднестись у небо, і тоді до нього зможуть доторкнутися лише пташки своїми крильми. І, нарешті, головна довгоочікувана хвилююча мить – хрест підіймається вгору, стає для ока все меншим і меншим і закріплюється на зеленій бані храму.

Під час освячення хреста Патріарх Філарет звернувся до своїх земляків зі словом: "Відновлення цієї церкви є доказом перемоги Бога над злом. Коли храм руйнували, тоді ні в кого не виникало навіть думки, коли він буде відроджений. На Голгофі книжники та фарисеї також вигукували: "Якщо Ти Син Божий, чому ж Бог не захистить Тебе?" Коли розпинали Христа, Йому говорили: "Якщо Ти Син Божий, то зійди з хреста і тоді ми увіруємо в Тебе". Зараз прийшов час, коли люди, що руйнували храм. лежать у могилах, а церква ніби повернулася з небуття. Тому ми всі мусимо вірити, що Бог не лише існує, а й діє і нікого не полишає. У тяжких життєвих обставинах треба завжди твердо вірити, що після Голгофи, страждань обов'яз-ково наступає воскресіння (якщо, звичайно, наші страждання є несправедливими). Українцям у нелегкі часи необхідно мати віру, що буде для нашої країни воскресіння. Через деякий час буде повністю освячено цей храм. Він укріплюватиме нашу віру не лише у земному житті, а й віру у життя вічне. Також даремною є думка. що схід України є повністю зрусифікованим регіоном. Ми віримо, що через помісну Церкву відродиться національна свідомість українців".

Слухаючи ці слова пастиря, прості жителі шахтарського краю щиро раділи. Але був між людей спеціально присланий московським митрополитом Іларіоном Шукалом кореспондент єпархіальної рептильки – газети "Донбас православний" Зрозуміло, що отримав цей діяч пера конкретне завдання: облити брудом усе побачене. Але хіба можна Божу справу, відродження церкви, очорнити? "Марні старання будівничого, якщо з ним не працює Господь", – сказано в Святому Писанні. Отож і наклади церковних багатотиражок, переповнених злобою до братів, пожовкнуть без сліду, а храм залишиться, і приходитимуть до нього люди, звертатимуться у ньому до свого Творця із молитвою.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
23 квітня 2002 року





ОГІЄНКОВЕ ПОВЕРНЕННЯ З ЧУЖИНИ

Митрополит, богослов, філолог, історик, міністр, ректор університету, поет – це не повний перелік епітетів, якими можна означити особу митрополита Іларіона (Івана Огієнка). Постать в Україні тривалий час замовчувана й лише тепер повертається з чужини величчю своєї спадщини. Тут важливо сприйняти її, спробувати осягнути в контексті існування цілої нації. Вже сьогодні його названо феноменом.



16 квітня цього року в історичній залі будинку колишньої Центральної Ради було вшановано пам'ять великого українця Іларіона Огієнка. Презентовано книгу митрополита "Українське чернецтво", яка ще ніколи не виходила друком, відтак наукова громадськість вшанувала 120-річчя від дня народження та 30-річчя від дня смерті. Вечір вели професори Микола Тимошик і Дмитро Степовик. Перший науковець, завдяки своїм працям, здобув почесне та відповідальне ім'я огієнкознавця. До речі, за його зізнанням, робота з вивчення спадщини митрополита та професора лише починається. Пан Микола знає, що говорить, бо йому, одному з небагатьох, пощастило працювати з архівом Івана Огієнка, що зберігається в Канаді. "Канада вважає передачу архіву Івана Огієнка в Україну передчасною. За рішенням консисторії УПЦ у Канаді до нас повернулися лише його копії, що відтепер зберігатимуться в Національній бібліотеці імені В. Вернадського НАН України. Мене визнано розпорядником цих матеріалів", – заявив Микола Тимошик, який здобув довіру насторожених власників діаспорного архіву митрополита Іларіона.

До речі, з Огієнком в Україні відбуваються певні нелогічні речі. Так його, мабуть, за радянською традицією, у нас частіше називають Іваном Івановичем Огієнком, забуваючи, що він таки митрополит Іларіон. Людина свідомо стала на чернечий церковний шлях (нехай і в досить пізньому віці) і померла в сані митрополита. Це та величина суспільного й особистісного вибору, якої не можна легковажно переступати.

Про митрополита Іларіона згадав і присутній на вечорі Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (до слова, саме за його підтримки й з'явилося іларіонове "Українське чернецтво"). "Зверніть увагу, саме тоді, коли Огієнко став ченцем, він найбільше зробив для православної церкви. Бо чернецтво – це стан людини, коли вона віддає всю себе служінню Богові та Церкві. Він мав нелегке життя і коли втратив дружину, яку дуже кохав, прийняв постриг. Це не випадково. Саме коли втрачаємо близьку людину, замислюємося про сенс свого існування на землі й звертаємося до Бога. Ми тоді шукаємо шляху до Творця через серце, а не розум. Митрополит Іларіон не випадково написав книгу про чернецтво – це був його особистий шлях до Бога. Нам сьогодні треба молитися за душу високопреосвященнійшого Іларіона, а його заповіт ми виконаємо тільки тоді, коли буде в Україні єдина Помісна Православна Церква", – сказав глава Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Зала Будинку вчителя була переповнена, зібравши шанувальників діяльності митрополита Іларіона (Івана Огієнка). Серед присутніх було багато молоді. Зі сцени йшлося про достойне вшанування непересічного таланту та патріотизму й обов'язково – віри. Та про достойне повернення в Україну з вигнання Огієнка можна говорити лише тоді, коли будуть видрукувані хоча б ті праці, що не видавалися і лежать у рукописах; коли в Києві нарешті з'явиться вулиця на честь митрополита і Кам'янець-Подільський педагогічний університет носитиме його ім'я. Можливо, тоді на рідну землю повернуться вже не просто копії, а оригінали праць ученого.

Юрій Дорошенко,
газета "Столиця",
19-25 квітня 2002 року





ПАТРІАРХ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ РУСИ-УКРАЇНИ ФІЛАРЕТ
БЛАГОСЛОВИВ У ДОРОГУ ДО БЕРЕГІВ ТАМАНІ
ТА НАГОРОДИВ ЦЕРКОВНИМИ ВІДЗНАКАМИ
ЧЛЕНІВ ЕКСПЕДИЦІЇ КОЗАЦЬКОЇ ЧАЙКИ "БОГУН"

18 липня 2002 року у своїй резиденції Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет прийняв членів експедиції козацької чайки "Богун-2", яка 20 липня цього року відправиться від берегів Дніпра (точніше від пам'ятника Магдебурзькому праву) до Тамані. Організаторами акції є представники Міжгалузевої лабораторії історичних досліджень Національної академії наук України, які й займалися відновленням точної копії історичного судна українських козаків. Науково-дослідна експедиція пройде маршрутом Київ-Ростов-на-Дону та присвячена 210-й річниці славнозвісного Кубанського козацтва, створеного свого часу на базі Чорноморського війська Запорізького. Захід проходить у рамках днів України в Росії.

Святійший Патріарх Філарет благословив науковців на морську подорож до етнічних українських земель, де проживають наші земляки. Висловив надію, що експедиція не лише збере цікавий науковий матеріал, а й підніме дух українцям Кубані, стане для них справжньою вісткою з рідного краю. Також Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату нагородив церковними відзнаками учасників експедиції: Воронова С.О. орденом Святого рівноапостольного князя Володимира ІІІ ст., Ломако Ю.М., Костенка О.В., Водолацького В.П., Громова В.П., Мазура О.Г. – орденом Святого Архистратига Михаїла та Костину І.А., Бездітного І.М., Розсильного Л.І. – орденом Христа Спасителя.

Юрій ДОРОШЕНКО





СОБОР. ДУБЛЬ ДРУГИЙ

Десять років до церковної єдності

Останнім часом релігійною Україною прокотилася хвиля ювілеїв. Дві гілки роз'єднаного українського православ'я фракційно відзначили десятиріччя своїх соборів — спершу УПЦ Московського Патріархату раділа з нагоди ювілею Харківського Собору, а минулих вихідних УПЦ Київського Патріархату вшановувала Всеукраїнський православний об'єднавчий Собор, на якому і була створена ця Церква.

УПЦ Московського Патріархату, як відомо, провела ювілей "на широку ногу" з північним розмахом, на головній сцені держави – палацу "Україна", мабуть, таким чином намагаючись приховати свої внутрішні проблеми. Київський Патріархат пішов іншим шляхом, справедливо вважаючи, що Бог у "правді, а не в силі". У програмі заходів Церкви основним пунктом значилася науково-практична конференція (29 червня в історичній залі колишньої Центральної Ради) та хресний хід після молитви у Володимирському кафедральному патріаршому соборі до Михайлівського золотоверхого монастиря. На конференції звучали доповіді, в яких уже можна було помітити спробу об'єктивного історичного аналізу видатної події в житті Української Православної Церкви, спогади очевидців.

Багатьох, хто підписував постанову Всеукраїнського православного Собору десять років тому про об'єднання УПЦ і УАПЦ в єдину УПЦ Київського Патріархату (так, наприклад, тодішній митрополит УАПЦ Антоній Масендич устиг побувати в МП єпископом Барнаульським і померти, як і тодішній протопресвітер Володимир Ярема, а пізніше – патріарх УАПЦ (нової) Димитрій). Тоді ж Собор затвердив заступником Патріарха (тоді Патріархом був Мстислав Скрипник, який жив у США і мав 94 роки) блаженнійшого Філарета, митрополита Київського і всієї України. Як показало пізніше десятиріччя, саме на долю цього видатного ієрарха випало стати справжнім стовпом Церкви, а пізніше – третім Патріархом.

На науково-практичній конференції згадував героїчне минуле і тодішній Президент України Леонід Кравчук. Він, зокрема, сказав, що українцям немає чого шукати нині помісної для себе Української Православної Церкви. Нею, без сумніву, є УПЦ КП, яка з кожним роком міцніє та розвивається, а за соціологічними опитуваннями, віруючими Київського Патріархату себе вважають щонайменше 10 мільйонів українців.

"Щоб рости, не треба ворогувати з Московським Патріархатом, ворожнеча, розпалювання ненависті ніколи не приведе до перемоги. В історії і в житті кожної людини перемагає завжди Божа правда. А правда – це мир, злагода, терпіння. Якщо ми підемо таким шляхом, то будемо приваблювати до себе, а не відштовхувати", – такі слова повторював Патріарх Філарет. До речі, лейтмотивом усіх урочистостей була проста думка: сьогодні УПЦ МП святкує Харківський Собор – Собор роз'єднання, а Київський Патріархат – Собор, де запанувала єдність між українцями.

Влада намагалася толерантно та неупереджено поставитися до протилежних за історичним змістом свят. Президент України Леонід Кучма відвідав Палац "Україна" та нагородив орденом Ярослава Мудрого митрополита Київського Володимира. А щоб вручити цю нагороду Патріарху Філаретові, особисто приїхав разом із іншими керівниками держави в резиденцію предстоятеля УПЦ КП. Власне, так і повинно бути. Президент мусить їхати до глави Церкви, щоб відзначити його заслуги, і патріарша резиденція – належне для того місце, а не кіноконцертна зала. До речі, саме так робить колега Леоніда Даниловича, президент Росії Володимир Путін, який теж не цурається відвідати відомий будиночок на Чистому провулку в Москві.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
2 липня 2002 року





СВЯТО ХРЕСТИТЕЛЯ РУСИ-УКРАЇНИ

Свято рівноапостольного князя Володимира Великого – хрестителя Руси-України, для Української Православної Церкви та для нашої столиці є особливим. Цей великий князь, званий у народі "ясне сонечко", більше ніж тисячу років тому не просто обрав християнську віру, зробив її державною релігією. Він визначив напрямок розвитку нашої батьківщини на багато сторіч уперед. Із впертого язичника він став переконаним християнином.

У минулі вихідні віруючі українці у своїх храмах вшановували цього святого, просили його про заступництво перед Богом. Підносилися до неба молитви, лунали церковні дзвони. Особливо радісною була подія у Свято-Володимирському патріаршому кафедральному соборі Української Православної Церкви Київського Патріархату. Тут відзначали храмове свято. Архиєрейську літургію звершив Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет у співслужінні з єпископатом Церкви, який з'їхався з цієї нагоди до столиці, та соборним духовенством. Апостол Павло в одному зі своїх Послань говорить: "Поминайте наставників ваших, які відкрили вам тайни віри". І ось сьогодні ми згадуємо святого великого князя Володимира та звертаємося до нього з молитвою, щоб він благав Бога за свій народ, за нашу Україну, яка потребує допомоги Божої – любить нагадувати на проповіді, після служби Божої своїм вірним Святійший Патріарх.

Нині з ім'ям святого князя Володимира пов'язано багато фактів. У Києві є Володимирські гірка та вулиця, пам'ятник, на честь нього названо кафедральний собор. Навіть найвищою церковною нагородою в УПЦ КП є орден рівноапостольного князя. Це яскраве свідчення людської шани великому державному діячеві, вияв народної любові до нього. Але, як учить Церква, найкращою даниною християнській душі є молитва.

Юрій ДОРОШЕНКО





СІМ РОКІВ ПІСЛЯ "ЧОРНОГО ВІВТОРКА"

Сьогодні про часи, коли предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату, багаторічного дисидента, борця за незалежність України Володимира Романюка проводжали в останню путь гумовими кийками, не любить згадувати не лише влада, а й церква. Православна церква – це особливий інститут, що керується власними принципами, серед яких чільне місце, як відомо, займає вимога прощати кривдникам і не відповідати злом за зло.

Але факт залишається фактом: у липні 1995 року зіткнулися лобами держава з Церквою. Тоді остання виграла, бо на її бік стало суспільство, прості громадяни, яких обурили варварські дії міліції щодо мирної процесії та зневага до Патріарха. Тільки не дай Боже нашим батюшкам через відчуття своєї моральної переваги впасти в гріх гордині.

18 липня 1995 року українська інтелігенція повернулася до своєї Церкви, згуртувалася навколо неї. Цією церквою стала Українська Православна Церква Київського Патріархату (до того часу був широкий вибір: УГКЦ, УАПЦ, УПЦ МП). Того ж таки дня українці отримали нового релігійного лідера — митрополита Філарета. Образ людини, що за будь-яких умов готова сліпо, керуватися вказівками влади, трансформувався, і на Софійському майдані, серед зламаних хоругов і хрестів, залитого кров'ю асфальту з'явився рішучий і незламний пастир. Фактичне його возведення в патріарший сан відбулося саме під лайливі слова оскаженілих міліціонерів, брязкіт кийків, оформилося на церковному Соборі та довершилося під склепіннями Володимирського кафедрального собору. Ми торкнулися політичного аспекту "чорного вівторка", а ще є й особистий. Маю в своєму журналістському архіві три "експонати": номер "Літературної України" від 20 липня 1995 року, де вміщені некрологи двом патріархам: суспільному – письменнику Олесю Гончару та православному – Патріархові Володимиру (в миру – Василю Омеляновичу Романюку); 29-й номер газети "Дзеркало тижня", де є фото, на якому мене зафіксував фотооб'єктив у момент, коли люди ще панічно, руками й уламками розтрощених стільців загортали землю на могилі Святійшого, та брошурка, написана поспіхом, після поховання, де возвеличується роль митрополита Філарета.

Я не тікав, коли розчахнулася брама Софійської дзвіниці. Не тому, що герой. Просто не очікував того злочинного наказу, вірив у розум все тієї ж влади, а тому й опинився за п'ять кроків біля могили. Біля темної, ще не засипаної ями було всього з десяток людей. Сонце сідало, і за всяку ціну, за християнським звичаєм, треба було засипати яму з нашвидкоруч кинутою труною.

Не вдаватимуся в подробиці того дня. Скажу лише, що вже міліцейське коло розступилося, аби пропустити до могили (яка попри протидію була майже повністю зарита руками людей) митрополита Філарета та єпископат, який пішов площею. Сутеніло, мокрий асфальт відблискував від прожекторів, і митрополит у білому клобуці впевнено йшов зі своїм почтом, люди ще залишалися поза кільцем оточення, що замикалося аж біля пам'ятника Хмельницькому. На шляху блаженнійшого опинилася шеренга з десяти беркутівців у шоломах та зі щитами, готових миттєво виконати будь-яку команду...

Хтось із єпископів поспішив сказати: "Владико, давайте обійдемо". На це була рішуча відповідь: "Ні, ми підемо прямо!". Це вже для наступника патріаршого престолу була справа принципу. І міліція розступилася... Про цей епізод історії церковно-державних відносин ніколи не читав у спогадах, але мені пощастило його побачити на власні очі...

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Столиця",
26 липня 2002 року





VIVAT ACADEMIA!

Постподієві думки про те, як українці
люблять усі разом, а ненавидять кожен окремо

Нещодавно українці знову згадали, що жи-вуть у ювілейний—2000-й—рік від Різдва Христо-вого. Приводом для цього стало проведення уро-чистої ювілейної Академії та концерту в столично-му Палаці "Україна". Основними учасниками захо-ду стали архиєреї, священики, ксьондзи, релігійні діячі та представники регіональних управлінь у справах релігій. У фойє палацу, окрім номенклатур-них костюмів із обов'язковими краватками, чорніли ряси, біліли митри, поблискували хрести та панагії. Духовні особи в кулуарах демонстрували зразкову толерантність і навіть дехто наважувався по-друж-ньому спілкуватися з колегами з інших конфесій. Щоправда, в цілому трималися купками, залежно від юрисдикції. Усюди делегати академії право-славно тричі цілувалися зі знайомими так, що ляскіт від цього розлягався по всьому мармуровому палаці. Клерки з периферійних управлінь у справах релігій поспішали зайняти чергу в буфеті. На мить усе змішалося: православні, католики, уніати, а про те, щоб відрізнити московського панотця від, наприклад, автокефала, й мови не могло бути. Біля входу стояв ще поки що голова Державного коміте-ту в справах релігій Віктор Бондаренко (його доля у новому уряді Віктора Ющенка ще вирішується), очікуючи перших осіб у державі та християнських церквах. Один московський владика, чекаючи, коли з'явиться на порозі його духовний начальник мит-рополит УПЦ МП Володимир Сабодан разом із неодмінним єпископом Вишгородським Павлом Лебедем, активно вирішував свої фінансові пробле-ми через мобільний телефон.

Загалом панувало відчуття невимушеності: батюшки в рясах і за кермом автомобілів під'їжд-жали до Палацу "Україна", ксьондзи ділилися вра-женнями з ченцями. Всі обмінювалися адресами та свіжими останніми церковними плітками. Чинов-ники з периферії зиркали на годинники та домовля-лися, коли б знайти час і пробігтися морозними сто-личними вулицями. Словом, у кулуарах клерикаль-но-номенклатурна тусовка вийшла на славу!



* * *

Зовсім інша атмосфера панувала в залі. Урочисту Академію відкрив своїм лаконічним словом віце-прем'єр-міністр із гуманітарних питань Микола Жулинський. Окресливши значення Різдва Христового для життя українського народу, він надав слово Президенту України Леонідові Кучмі.

"З приходом християнства світ вступив у но-вий етап, нову парадигму розвитку. Християнство стало камертоном, за яким і нині звіряють своє життя слов'янські народи. Воно визначило європей-ський шлях розвитку і українського народу", — заявив Президент. Він також підкреслив, що наша держава вже з перших днів стала на шлях захисту прав і свобод людини, серед яких на першому місці знаходиться право на свободу совісті. "Церква повертається в суспільний розвиток, із якого свого часу була брутально виштовхнута. Етапною віхою на шляху повернення вважаю заяву про моральну й етичну реабілітацію церкви. Сьогодні є всі підстави для розширення параметрів співпраці між церквою та державою", — сказав глава держави. На його думку, відокремлення церкви від держави, закріп-лене Конституцією, зовсім не заперечує поглиблен-ня співпраці між цими інституціями. Саме навколо цього в суспільстві точаться дискусії: чи повинна, наприклад, держава відбудовувати зруйновані хра-ми, і чи церква має право висловлювати своє бачен-ня державного розвитку? Президент вважає, що церкву та державу єднає спільне завдання — консо-лідація нації. З цим, а також із тим, що це дуже нагальне питання, важко не погодитися. Ось тільки закрадається сумнів: як може консолідувати народ церква, що сама роз'єднана? І тут Леонід Кучма сказав фразу, яку б багато хто не хотів би чути, але без якої вся його промова втрачає логіку. Це були такі слова: держава буде сприяти міжконфесійному діалогові та процесам, які можуть призвести до утворення єдиної помісної Української Православ-ної Церкви! Попри те, що після цього зал бурхливо аплодував (як колись писали у звітах із партійних з'їздів), але згадану фразу, між іншим, все одно обминули кореспонденти навіть такої поважної агенції, як "Інтерфакс-Україна". Там є лишень згадка про "об'єднавчий" процес. Прикладів "коригу-вання" президентських виступів у нас чимало.

Президент Кучма на Академії вкотре висло-вив занепокоєння у зв'язку з "внутрішньоправо-славним конфліктом, відсутністю єдності в україн-ському православ'ї". Втрачаючи час і сили на з'ясу-вання внутрішніх відносин, "наше православ'я ос-лабляє себе, втрачає свої позиції", — підкреслив глава української держави. Важко не погодитися з керівником держави, коли він відзначає, що розбрат між людьми, які вірують в одного Бога, є алогіч-ним, ненормальним і навіть аморальним.

На жаль, джерело конфлікту не завжди відзначається внутрішньоукраїнським характером. Маємо приклад борні у православ'ї двох сил, ідей україноцентричної та спрямованої на сторонню, іноземну допомогу й опіку. Цікаво, що територія конфлікту наша, а сили задіяні у ньому, походять як із нашого, так і з іншого боку кордону. Та й саме міжконфесійне непорозуміння має не церковний, тим паче богословський характер, а цілком політич-ний. Сьогодні Україна пришвартована до Росії при-наймні двома мотузками: колишньою економікою Радянського Союзу та Московською Патріархією. Розривати стосунки такого рівня завжди важко, і часом доводиться це робити навіть "по-живому". Це також, напевно, розуміє Президент України. На жаль, це не завжди розуміє його оточення.

Далі, після Леоніда Кучми, виступили керів-ники найбільших і найвпливовіших християнсь-ких релігійних організацій України: митрополит УПЦ МП Володимир (Сабодан), Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (Денисенко) УПЦ КП, єпископ-помічник глави УГКЦ Любомир Гузар, архиєпископ Римо-католицької церкви Мар'ян Яворський, єпископ Вірменської церкви Натан Оганесян і від протестантів — пастор Григорій Комендант.

Патріарх Філарет, мовби підтримуючи думку Президента, сказав: "Наша жорстока реальність свідчить, що Україні потрібна єдина помісна Ук-раїнська Православна Церква, без якої ніколи не буде політичної стабільності в державі. Господь допоможе нам, українцям, якщо ми будемо звер-татися до нього щиро та нелицемірно". Патріарх Філарет також нагородив відзнакою Української Православної Церкви Київського Патріархату – орденом Христа Спасителя – Президента України Леоніда Кучму, Прем'єр-міністра Віктора Ющен-ка та міського голову Києва Олександра Омель-ченка за заслуги перед церквою та народом.

Навряд чи це викликало захват предстоятеля УПЦ Московського Патріархату Володимира Сабодана, але робити нічого, йому разом із усіма довелося аплодувати керівникам країни. Його промова була більш відстороненою від українських реалій. Він виокремив три аспекти Різдва Христо-вого: історичний, пророцький і присутності Гос-пода в житті кожного з нас. У такій собі типовій проповіді митрополит Володимир лише під кінець поділився спогадом, "коли глава нашої християнської держави розділив радість свята у святих місцях". Хочеться вірити, що його слова були щирими: "Впевнений, Леонід Данилович молився у місці, де на світ прийшов Ісус Христос, про те, що і я: процвітання нашої держави". Добре було 6, якби митрополит УПЦ МП у Віфлеємі прочитав ще і другий гімн України — молитву "Боже великий, єдиний, нам Україну храни", де є золоті для українців слова: "Боже, нам єдність подай!".



* * *

Насамкінець хотілося б розповісти ще про кілька спостережень, зроблених на урочистій Ака-демії, присвяченій 2000-річчю Різдва Христового. За задумом організаторів, Академія мусила б вигля-дати як найурочистіший і представницький з'їзд всієї християнської України. Цього досягти так і не вдалося. Єпископат УПЦ Московського Патріарха-ту в своїй масі проігнорував загальнодержавний за-хід. Можливо, багатьом владикам було важко диви-тися у вічі зрадженого ними свого часу колишнього Київського митрополита Філарета, а нині Патріарха — хтозна? А може, з білокам'яної була чергова "ре-комендація" не їхати? Так чи інакше, але єпископат УПЦ Московського Патріархату вкотре відмежу-вався від української держави. Подейкують, що ніби навіть Президент запитав у митрополита Во-лодимира, чому його владики проігнорували подію, а той ніби сказав, що не готовий відповісти на це запитання. До честі митрополита, він молився разом із анафемованим Московською Патріархією предстоятелем УПЦ КП Патріархом Філаретом, а не стрибав із президії, мов дідько від ладану, як свого часу сумновідомий Одеський митрополит Агафангел. Це для забобонних ортодоксів Російсь-кої Православної Церкви вже великий злочин. Ад-же Московська Патріархія вже в "Акті про відлу-чення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)" попереджала всіх "дерзающих иметь с ним о6ще-ние в молитвах, о том, что, по святым канонам, они в случае, если не прервут такового общения, подле-жат отлучению от Церкви".

Може, саме з таких маленьких кроків до при-мирення починається великий шлях до єднання, бо як можна любити Бога, ненавидячи брата свого? Чи не час уже відвернути камінь ненависті, покладе-ний лукавим на нашому шляху, порвавши подібні політичні акти, хоч і прикриті церковними ризами, що підбурюють одну частину народу проти іншої? Залишається сподіватися, що поведінка глави УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана), рано чи пізно стане таки прикладом для всього єпископату, який хоч на порозі Різдва Христового звернеться до вічного та всезагального поняття любові, забувши свої матеріальні, номенклатурні інтереси.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
2 лютого 2000 року





УРОЧИСТА АКАДЕМІЯ ПО-КІРОВОГРАДСЬКІ

Урочиста Академія, присвячена 2000-річчю Різдва Христового, як виявилося, відбулася не ли-ше в столиці України. Ціла хвиля урочистих акаде-мійок прокотилася по областях нашої держави. Місцеве начальство організувало й собі звітно-показові збори релігійного активу "за підсумками другого тисячоліття від Різдва Христового" . Щоправда, обласна влада не в усьому прагнула скопіювати на свій регіональний грунт київський сценарій академії. Дехто з периферійних керівників уявив себе таким собі удільним князьком, який може вирішувати, кого карати, а кого милувати, кому з релігійних конфесій надавати слово на академії, а кому – ні.

Така ситуація, наприклад, склалася у Кіро-вограді. "Київський Патріархат на цих урочистос-тях було проігноровано, адже всім християнським конфесіям було надано слово для привітання, крім представника Української Православної Церкви Київського Патріархату", - розповідає секретар Кі-ровоградської єпархії УПЦ КП протоієрей Василь Гдешинський.

Відверто проігнорувати впливову Православ-ну Церкву України – це вже сумний факт, але саму суть підступної антиукраїнської поведінки кірово-градської обласної влади можна осягнути лише нагадавши, що Українська Православна Церква Ки-ївського Патріархату є тим фундаментом, на якому будується єдина помісна Українська Православна Церква, про потребу створення якої, до речі, гово-рив і Президент України Леонід Кучма на Академії в столичному Палаці "Україна". Її підтримує біль-ша частина українського народу. Отож і не дивно, що прес-служба Київської Патріархії з приводу кіровоградських подій висловлює своє глибоке обурення та сподівається, що подібні прецеденти вже не повторяться в країні.

Хоча, на загал, ці події є показовими, і легко зрозуміти, "звідки тут ростуть вуха". Два керівники Кіровоградської обласної держадміністрації вже під час академії отримали за свою вірнопідданість на-городу – ювілейні ордени Різдва Христового з рук єпископа Московського Патріархату Пантелеймо-на. Допоки ж українська влада вислужуватиметься за нагороди Російської церкви?



Юрій ДОРОШЕНКО





"А Я ЛЮБЛЮ ВІЙСЬКОВИХ, КРАСИВИХ, ЗДОРОВЕННИХ…"

– співають московські батюшки, претендуючи на Катерининську церкву Чернігова

Мілітаризація Української Православної Церк-ви Московського Патріархату йде повним ходом. Найгірше у цій ситуації українській армії та безпеці держави в цілому. Адже як може навчити українсь-кому патріотизму іноземна релігійна організація? Абсурдність, з точки зору національної безпеки, тут очевидна. Навряд чи російських військовиків перед тим, як направити в Чечню, відправляють на богослу-жіння до вахабітів. В українському війську російські батюшки часті гості. І раді бачити їх не стільки солда-ти, скільки керівники, що звикли по десять разів пере-страховуватися, "аби чого не було". Частенько до справи втручаються і місцеві глави держадміністра-цій, додаючи своїх п'ять копійок, аби було десять.

Подібна ситуація нещодавно склалася на ста-родавній Чернігівщині. До обласної державної ад-міністрації звернулися окремі представники війсь-кових частин Чернігова (швидше за все, підбурені батюшками УПЦ МП) з пропозицією створити в міс-ті "військовий храм для проведення військово-пат-ріотичної та виховної роботи з молоддю та військо-вослужбовцями". У самій цій пропозиції не було 6 нічого страшного, якби не два моменти. По-перше, цей "військовий храм" пропонується створити під юрисдикцією Московської Патріархії, яка, загаль-новідомо, є тією ж усюдисущою п'ятою колоною в Україні. По-друге, саме "створення" є лише претен-зією на стародавню пам'ятку Чернігова — Катеринин-ський храм, який тривалий час використовується як музей. Отож підступну логіку філії РПЦ прорахува-ти дуже легко, крокодилячі сльози про патріотичне виховання тут ні до чого, головне — захопити ще одну українську святиню. Подейкують, що під цією пропозицією вже готове підписатися й керівництво області, напевно, сподіваючись отримати навзамін якусь залізну цяцьку, яка іменується в колах нових росіян і криміналітетом церковним орденом.

"У цей же час ті самі чиновники вже багато років ігнорують існуючу й законно зареєстровану козацьку громаду УПЦ Київського Патріархату, до складу якої увійшли також члени Православного братства св. апостола Андрія Первозваного, інтелі-генція міста Чернігова. Отже, виникає враження, що обласна державна адміністрація віддає перевагу представникам закордонного релігійного центру, надаючи їм необмежені права в отриманні церков-них приміщень", — говориться у відкритому листі до голови Чернігівської обласної держадміністрації М.П.Бутка, підписаному керівниками та активістами регіонального Комітету захисту українського пра-вослав'я, Ніжинського міського товариства укра-їнської мови "Просвіта" імені Тараса Шевченка, Ніжинського товариства "Меморіал" й інших просвітницьких організацій краю.

У цій історії наступу орди панотців УПЦ Московської Патріархії на українську армію є ще один небезпечний і показовий момент. Не секрет, що серед священиків цієї релігійної організації ба-гато людей з, м'яко кажучи, нетрадиційною сексу-альною орієнтацією (слава про "блакитних" УПЦ МП у рясах іде луною по російських мас-медіа). Отож, чи навчать наших солдатів і юнаків патріо-тизму та моралі такі служителі культу, наразі не відомо, а от збочити можуть. Чим не диверсія?

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
23 лютого 2000 року





ШОУ ВІД МАЧУХИ ТА БЛАГОСЛОВІННЯ МАТЕРІ

Годі й говорити, що прихід на посаду Прем'єр-міністра України Віктора Ющенка – лю-дини патріотичної, глибоко віруючої, яка щиро під-тримує шляхетну ідею створення єдиної помісної Української Православної Церкви, не всім до впо-доби. Зрозуміло, що саме ці риси, а також його непохитне бажання навести порядок в економіці країни робить кандидатуру Ющенка неприйнятною на наступних президентських виборах для всіх антиукраїнських сил, "ім'я яким легіон". Щоправ-да, тут не всі готові так відверто й однозначно про це заявити, як зробили комуністи та вітренківські соціалісти. Багато хто вважає за найкраще причаї-тися, зробити вигляд, ніби також зі шкіри лізтимуть та підтримуватимуть Прем'єра, а насправді чекати-муть слушного моменту, щоб підставити ногу, чи хоча б вкинути ложку дьогтю до загальної справи.

Не дивина, що вже зараз по деяких кабінетах розробляються цілі плани, як зробити краще, щоб було гірше? Досить легко можна уявити, яким є головний пункт усіх цих стратегічних наробок з дискредитації та знищення активного глави україн-ського уряду. Найважливіше позбавити Віктора Ющенка соціальної, політичної підтримки, пере-сваривши з партіями й організаціями демократич-ного, національного спрямування. А цього, в свою чергу, можна досягти, зробивши Ющенка (нехай навіть і без його згоди) заручником антиукраїнської акції. Потім на ослаблену постать Прем'єр-міністра достатньо буде навішати перед тим старанно накопаних "проколів" і продемонструвати все це українському народові зі словами: а ви йому вірили, він же нічим не кращий за інших...

Дивною й утопічною видається змальована нами картина? Запевняємо вас, вона цілком реаль-на! Не минуло й кілька тижнів після затвердження Віктора Ющенка (до речі, він нагороджений один із перших орденом Святого рівноапостольного князя Володимира Великого) на посаді керівника уряду, як механізм запрацював, здійснення темних планів почалося. Президента України Леоніда Кучму та Прем'єр-міністра Віктора Ющенка московські ба-тюшки на чолі з митрополитом УПЦ Московського Патріархату Володимиром (Сабоданом), за сприян-ня чиновників, які звикли годуватися з лаврських порогів, 25 грудня 1999 року затягли на Володи-мирську гірку Києва до пам'ятника Хрестителю Руси-України та трохи не силою посвячували на урядування. Зрозуміло, що таким дійством інтереси національної Української Православної Церкви Київського Патріархату було проігноровано (дивіться відповідну заяву прес-служби УПЦ КП – "Голос православ'я" No1, 2000 рік). Хто ж, як не Київський Патріархат повинен благословляти укра-їнського Президента? За логікою: Московський Патріарх – Російського президента, Румунський – румунського.

Щоправда, навздогін з'явилася ще одна вер-сія масового шоу біля пам'ятника Великому князю Володимирові: виявляється, це було не посвячення, а лишень святкування Хрещення Руси. Така на-швидкоруч зліплена інтерпретація також навряд чи налізе на нормальну голову. Невідомо чим керува-лися московські батюшки, вирішивши, що князь Володимир мусив хрестити киян під кінець грудня. Достеменно відомо, що він не був прихильником нині відомої секти фанатів Порфірія Іванова і тому йому навряд чи спало б на думку хрестити жителів свого стольного граду, запихуючи в ополонку з крижаною водою. Принаймні давні літописи та хроніки зафіксували б масову загибель киян від обмороження. Але що до того Московській Патрі-архії, що звикла жити за принципом: було б кого благословляти, а привід знайдемо! Проспавшись, після дегустації безакцизної горілки (чим же дав-ненько промишляє Патріархія) можна й на дно Льовитого океану пірнути. Але до чого тут український Президент із Прем'єром, чому вони повинні бути посміховищем перед світом?

Дуже просто: прес-служба Київської Патріар-хії переконана, що "подібні" дії є ні чим іншим, як підступною провокацією з метою дискредитації найвищих посадових осіб України в очах світового співтовариства". Ще ударом проти новообраного Прем'єра. Згадаймо, як постраждав імідж тодіш-нього керівника уряду Євгена Марчука від протис-тояння Церкви та держави на Софійському майдані під час похорону Патріарха Володимира (між ін-шим, сам Марчук був непричетний).

Отож ні для кого не секрет, що Віктор Ющенко є вірним Української Православної Церк-ви Київського Патріархату. Минулий Великдень тоді ще голова Національного банку України зуст-рів разом із парафіянами Володимирського кафед-рального собору на Службі Божій. Не дивно, що Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет один із перших привітав В.А.Ющенка з обранням на посаду Прем'єр-міністра. Він високо оцінив про-фесіоналізм Віктора Ющенка та його заслуги перед народом і церквою, а також благословив на подальші звершення.

Ющенко в новітній історії України після Симона Петлюри, Леоніда Кравчука, напевно, найкраще з усіх державних керівників розуміє роль національної церкви в житті народу. Тому й стає зрозумілою та шалена протидія, з якою накинулися на нього вороги всього українського. Але марні старання. Мов земний попіл розвіються всі прово-кації та розпадуться облесливі тенета, бо того, кого благословляє на служіння своєму народові рідна Церква – того благословляє сам Господь. Він же навчить розрізняти облуду московської релігійної пишномовності від справжнього поклику матері – помісної Української Православної Церкви.

Юрій ДОРОШЕНКО





"АВТОКЕФАЛІЮ ЦЕРКВИ НЕ ВИПРОШУЮТЬ, ЗА НЕЇ БОРЮТЬСЯ І ЗДОБУВАЮТЬ," –
нагадує слова Патріарха Мстислава його колишній прес-секретар Андрій Ткачук

Десять років тому, у червні 1990 року, першоієрархом відродженої Української Автокефальної Православної Церкви було обрано 92-річного митрополита УПЦ у США Мстислава (Скрипника). Того ж року, 20 жовтня, він уперше ступив на рідну землю за багато років розлуки. Комуністична система хоч і агонізувала, але міцно хапалася за владні важелі, щоб врятувати себе. Тому дозвіл на приїзд людині, яку перед тим багато десяти-літь режим таврував як зрадника, петлюрів-ця та фашистського попихача, доводилося просто вибивати через народних депутатів СРСР від України. Уможливило приїзд мит-рополита Мстислава особисте втручання тодішнього міністра закордонних справ СРСР Едуарда Шеварднадзе.

У ті роки радянська система боялася як вогню кволого та старого митрополита. Сьо-годні багато хто боїться його вже мертвого. Багатьох дратує, кола заходить мова про постать Патріарха Мстислава, ідеали, які він відстоював. І це зрозуміло — він перший очолив рух Української церкви за її автокефалію, а з цим і зараз багато хто не може змирити-ся. Але всі ці "багато хто", з точки зору укра-їнської історії, залишаться лише жменькою (попри справжню кількість) інтриганів від релі-гії, та ще й зорієнтованих на іноземні пороги.

Пропонуємо розмову з Андрієм Ткачу-ком, який з 1990 до 1992, як прес-секретар Патріарха був поруч із ним на багатьох заходах, зустрічах. Андрій Платонович у ті раки не тільки відповідав за зв'язки з пресою — він одночасно був і радним-помічником Святійшого під час його візитів в Україну. Будучи істориком за фахом, Ткачук пізніше видав одне з перших у вітчизняній науці до-сліджень, присвячене життю та діяльності Патріарха Мстислава (Скрипника). Нині Андрій Ткачук є начальником у справах релігій Київської міськдержадміністрації. Йому важ-ко закинута некомпетентність у баченні релігійної ситуації.

— Пане Андрію, Ви мали змогу спілкува-тися з багатьма високими релігійними діячами. Довгий час ви працювали з покійним нині Патрі-архом Мстиславом. Що ж відрізняло його від інших співрозмовників ?

— Патріарх мав надзвичайно широке коло спілкування під час перебування в Україні. Серед його співрозмовників були люди різного суспільного становища: від Президента України до сільського трудівника та шахтаря. Він завжди на перше місце ставив інтереси України та її державного суверенітету. Решту розглядав як таке, чи сприятиме воно українським інтересам, чи ні. Майже усі, з ким владика спілкувався, мали інший життєвий досвід, інші цінності та ідейні стереотипи. Він прожив майже століття (помер у 95 років), і дозрівати до розуміння пер-шовартості національних інтересів у нього не було потреби. Все життя він відстоював укра-їнські інтереси. Владика не грав за чужими пр-авилами, не підпадав під чужі стандарти та впливи, а намагався нав'язувати своє бачення ситуації. Патріарх яскраво виділявся на тлі інших церковних ієрархів. Для мене до сьогодні є загадкою: що у нього переважало: духовне чи політичне начало? Нині часто згадую участь у майже підпільному першому з'їзді Спілки офі-церів, а пізніше вручення Національній гвардії бойового прапору рідної його Залізної дивізії УНР, передачу першому Президенту України Леонідові Кравчуку повноважень уряду УНР в екзилі та гетьманської відзнаки Івана Мазепи у Маріїнському палаці. Це були символічні акти української незалежності, до яких доклав руки Патріарх. Його життя і діяльність ще буде оціне-но істориками. Він не вписувався у схему тодішнього розуміння особи ієрарха, адже домінувало традиційне бачення єпископату Московської Патріархії. Він вдало поєднував духовну і політичну роботу. Зважте, він був активним учасником національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. Мав досвід організації коопера-тивного руху на Волині та Галичині у 20-х р. У довоєнний період тричі був депутатом польсь-кого парламенту, а у роки війни — найактивні-ший організатор відродження УАПЦ на окупо-ваній Україні. Які титанічні зусилля та організа-торські здібності потрібно було мати, щоб після війни у США і Європі налагодити українське православне релігійне життя, збудувати майже сотню храмів і соборів! Саме завдяки цим хра-мам наші земляки на чужині не втратили свою українську ідентичність, мову, традиції та культуру. На міжнародній конференції з нагоди 20-ліття проголошення ООН "Декларації прав людини" він навів факти переслідування релі-гійного і національного життя в Україні кому-ністичним режимом. Тому радянські спецслуж-би та комуністичні ідеологічні працівники мали можливість оцінювати його більше як політич-ного діяча.

— Крім інших великих справ, які зробив перший Патріарх УАПЦ—УПЦ КП на громадсь-кій ниві, знаю, що він видав великим тиражем роман Олеся Гончара "Собор", коли його забо-ронили в Україні.

— Хіба тільки цей роман побачив світ стараннями владики? Ним було надруковано сотні наіменувань літератури, і далеко не релі-гійного змісту. Майже всіх шістдесятників, у тому числі й політв'язнів було видруковано за його сприяння. Він прекрасно був обізнаний із літературним процесом і творчістю шістдесят-ників. Особливо любив Олеся Гончара. Пам'я-таю Патріарх попросив мене з готелю, де він мешкав, зателефонувати, як сказав, "моєму польтавцю" Олесю Гончару. Телефонна розмо-ва тривала майже годину. Вразили перші вимов-лені Патріархом слова: "Мій любий Олесю, а я вже думав, що ніколи не почую ваш голос". Це було вимовлено з таким душевним теплом, що рідко почуєш у житті.

— Зараз багато говориться про потребу створення єдиної помісної Української Право-славної Церкви. А що з цього приводу говорив Патріарх Мстислав? Бо сьогодні дехто нама-гається виставити його трохи не ворогом цієї ідеї, як це не абсурдно.

— Патріарх Мстислав був досвідченим церковним політиком, особисто знав глав бага-тьох православних церков. Я дещо знайомий з його листуванням з патріархами православних церков. Це листування відбувалося протягом де-сятків років. Шкода, що нічого з цієї епістолярної спадщини не видруковано в Україні. Він розумів, що швидкого вирішення питання Помісної Церкви не буде тому, що розв'язання цього вузла знаходиться винятково в Україні. Суть цього розуміння сформульована ним чітко: "Визнаймо спочатку себе самі, а потім нас виз-нає ввесь світ". Патріарх глибоко був обізнаний з історією здобуття автокефалії іншими право-славними церквами. Згадую, як на прес-конфе-ренції в готелі "Київська Русь", перед поїздкою до Стамбула, він заявив: "Автокефалію церкви не випрошують, за неї борються і здобувають". Нагадаю, що метою Мстислава було утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви. Це бажання було щирим, і підтвердженням цього є його життя та діяльність.

— Після смерті Патріарха Мстислава в Україні з'явилася третя церква — УАПЦ, і це ще більше унеможливило реалізацію його ба-жань і прагнень.

— Після смерті Патріарха багато зміни-лося, але не у бік покращення взаємодіалогу між православними. УАПЦ юридично сформувала-ся вже після смерті патріарха Мстислава. Це юридично нова релігійна організація. Серед її єпископату немає єдності, а конфлікти ледве не спричинили її самоліквідацію. Від УАПЦ фак-тично утворилось четверте православне релігій-не утворення (автономне), яке започаткував у Львові єпископ Петрусь. Не думаю, що цей рух має перспективу, швидше, це регіональне явище, яке внесе сум'яття у непросту ситуацію в українському православ'ї.

Після смерті Патріарха Мстислава склад-на ситуація склалася в УПЦ в США. За життя Патріарх твердо стояв на тому, щоб УПЦ у США і діаспорі належала до Церкви-Матері з патріаршим престолом у Києві. Це була його принципова позиція, від неї він ніколи не відсту-пав. Пропозиції щодо входження УПЦ у США до складу Вселенської Патріархії надходили ще у 80-ті роки, зразу після входження туди УПЦ у Канаді. Невдовзі по смерті Патріарха УПЦ в США увійшла до складу Константинопольсько-го Патріархату, тобто стала однією з єпархій Вселенської Патріархії. Як не дивно, але "укра-їнське питання" викликало різку заяву Москов-ської Патріархії та майже розрив зв'язків із Все-ленською Патріархією. Чому єпископат УПЦ США так вчинив, навіть усупереч волі свого по-кійного предстоятеля? Я добре знаю цих людей, і боронь Боже звинувачувати їх у нелюбові до України, намірах перешкоджати об'єднанню і консолідації православ'я. Причина, гадаю, проста — розчарування нашою українською дійсністю. Існування трьох православних церков, у тому числі двох автокефальних церков з двома патрі-архами. У двох останніх ідеологічних розход-жень між собою не існує, а взаємознищення і дискредитація ведуться за всіма правилами війни. Зрозуміло, що міжнародному іміджеві України подібна ситуація слави не додає, особливо це нас дискредитує в очах православних народів.

— Як буде розвиватися ситуація в УАПЦ після упокоєння Патріарха Димитрія (Яреми)? Відомо, що він заповів поминати главу УПЦ в США митрополита Костянтина, тобто визнати зверхність цієї єпархії над автокефальними парафіями України.

— Між намірами і результатами існує дис-танція. Мало хто знає, що після смерті Патріарха Мстислава УПЦ КП пропонували очолити архиє-пископу Всеволоду (Майданському), який є ієрархом Вселенського Патріарха в США. Проте Вселенський Патріарх Варфоломей, через неба-жання загострити ситуацію в РПЦ, не благосло-вив очолити Автокефальну Православну Церкву в Україні. Гадаю, що та ж перешкода стоятиме і перед митрополитом Костянтином. Але найгір-ше, що Україні ззовні нав'язуватимуть чужу мо-дель розвитку православ'я. Маю на увазі Вселен-ську і Московську Патріархії. Здається, що нині частина ієрархів УАПЦ готова відмовитися від ідеї Помісної Церкви та повернутися до стану 1685-86 років – тобто митрополії у складі Вселенського Патріархату.

Розмовляв Георгій ПОЛУПАНОВ.



* * *

Продовжуючи тему стосунків між Українською церквою в Україні та поза нею.

Зараз в Україну прибула делегація УПЦ у США. У Київ прилетіли архиєпископи Антоній і Всеволод. Більшість спостерігачів розуміли, що на дніпрові береги не ступить ногою митрополит УПЦ у США Костянтин — зараз потрібні спритніші релігійні діячі, ніж м'якший за характером глава митрополії.

Константинопольський релігійний "де-сант" вивчає ситуацію в церковному житті України напередодні Помісного Собору УАПЦ. За деякою інформацією, делегацію УПЦ у США прийме Віце-прем'єр-міністр України Микола Жулинський.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
19 травня 2000 року





СОБЕРИ НАС, СОБОРЕ!

До свого останнього Помісного Собору новітня УАПЦ ішла десь із півроку. Важливо, що припав він на час, коли колесо міжконфесійного життя закрутилося з особливою швидкістю. З геополітичних умов (якщо так можна назвати загострення стосунків між Вселенським і Московським Патріархатами) питання утворення канонічної Помісної Української Православної Церкви постало особливо актуально. Тінь можливої православної єдності, хоч і з гіркуватим присмаком недовіри, знов замаячила на церковному небокраї.

Мало хто вірив, що Собор пройде так, як планували організатори, але ніхто і подумати не міг, що все станеться так, як сталося. Хоча навряд чи смертна людина може передбачити перебіг церковного Собору. Навіть ті, що були на Соборі від початку та до самого кінця, але не посвячені в тонкощі ситуації, не розуміли, що, власне, відбувається.

Наведемо перший приклад – він пов'язаний уже з початком Помісного Собору УАПЦ. Влада, пройнявшись дивовижною турботою за його долю, надала Андріївську церкву, що в Києві, для служби Божої (цікаво, згадана церква вже багато років ремонтується...). На Собор таки приїхав митрополит Костянтин, предстоятель УПЦ у США, якого активно сватають на керівника УАПЦ. І от у перлині архітектурного генія Растреллі правиться служба. Майже шістсот делегатів Собору моляться за його успіх, радіючи, що тепер через прибулого з Америки митрополита Костянтина єднаються з Вселенським Патріархом Варфоломієм. У це вірять затравлені закидами у "неканонічності" галицькі безбороді батюшки, бо так хочеться вірити! Телекамера ловить картину: делегати Собору УАПЦ моляться з ніби своїм предстоятелем архиєреєм Вселенського Патріархату – митрополитом Костянтином – на тлі старовинних інтер'єрів церкви. І вся проблема в тому, що служить митрополит Костянтин із священиками, а єпископат УАПЦ стоїть осторонь. Дрібниця? Навряд чи, бо, з точки зору церкви, цей факт означає одне – невизнання. Можна запевняти в любові, навіть випити разом не одну чарку, але поки між архиєреями двох церков немає співслужіння, говорити про визнання на канонічному рівні не можна. Тому мав рацію новообраний предстоятель УАПЦ митрополит Тернопільський Мефодій, коли, може, і занадто образно сказав, що "ми поки що ніхто".

Отож сам Помісний Собор Української Автокефальної Православної Церкви проходив у приміщенні колишнього Жовтневого палацу столиці. Левова частка його делегатів (точніше трохи не половина) походила зі Львівської єпархії. Далі за чисельністю ішли Тернопільська та Івано-Франківська. Прибулий церковний актив, коли дізнавався, що Патріарха таки не обиратимуть, у програмі немає конкретних рішень стосовно об'єднання з "братньою УПЦ КП", дивувався, чого ж, власне, всіх зібрали в Києві, невже, щоб подивитися на живого митрополита Костянтина?

Про історичну мету Собору відверто сказав у своїй блискучій промові Ігор Юхновський. "Ви сьогодні маєте прийняти історичну постанову, згідно з якою, ваш Собор ухвалює скликати спільний Собор із УПЦ Київського Патріархату для об'єднання двох церков у єдину. Більш значущого завдання немає. За тисячу років українські священики не мали важливішого завдання". Пан Юхновський закликав найчисленнішу львівську делегацію відкинути дрібні непорозуміння та підтримати реально Єдину Помісну Українську Православну Церкву. Він звернувся також особисто до архиєпископа Ігоря Ісіченка: "Я закликаю владику Харківського (про якого я чув, що він має якісь особливі свої думки), відкинути їх. Є єдине завдання – скликати Собор із УПЦ КП".

Схоже, що волання Ігоря Рафаїловича батюшки таки почули. Щоправда, під час обговорення кандидатур керівника церкви трохи не дійшло до бійки. Собор розділився на дві частини: одна, більша, стояла за те, щоб зробити предстоятелем УАПЦ митрополита УПЦ у США Костянтина, місцеблюстителем – митрополита – Мефодія, а керуючим справами – архиєпископа Ігоря Ісіченка, інші хотіли бачити "духовним главою" Костянтина, предстоятелем Мефодія, а Ігоря, традиційно, – керуючим справами. Між цими концепціями подальшого життя церкви розгорілася суперечка і остання пропозиція перемогла лише через тверду позицію митрополита Костянтина, що як громадянин США і підлеглий Вселенського Патріарха мав можливість діяти згідно з інструкціями Константинополя.

Власне, іншого виходу делегати Собору і не мали. Навряд чи можна було силою затягти до своєї церкви митрополита Костянтина. Між тим, деякі панотці, мабуть, забули святу істину про те, що, "коли чого в руках не маєш, то не кажи, що вже твоє", і почали пишатися хоч примарною, але канонічністю. Так підчас перерви в роботі Собору, в кулуарах можна було почути таку розмову двох автокефальних батюшок: "Що ж тепер буде, отче?" – "А що ж, чого це ми мусимо тепер об'єднуватися з Київським Патріархатом, нехай покаються та приходять!" Знайома пісня. Її давно вже співає Московська Патріархія всім "розкольникам".

Були, зрозуміло, і мудрі голоси. Так, священик київської церкви Бориса та Гліба Юрій Бойко дивувався, що на Соборі мало конкретики. "Треба виробити конкретні механізми до порозуміння, бо між нами розбіжностей немає, варто говорити не про дві церкви, а про дві паралельні структури єдиної церкви", – каже він. До речі, про конкретику. Виступаючи з привітанням до собору від Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, єпископ Переяслав-Хмельницький Димитрій запропонував УАПЦ від імені УПЦ КП підписати спільний меморандум між єпископатами церков про об'єднавчі наміри.

Позитивним наслідком Помісного Собору, безперечно, є те, що зірвався ще до його початку провокаційний план деяких сил змусити УАПЦ обрати собі Патріарха. Для промосковських сил особливо було б бажаним, щоб патріархом був якраз діаспорний митрополит Костянтин. З цього приводу один український чиновник спеціально літав до Стамбула, щоб "уламати" Вселенського Патріарха Варфоломія піти на такий крок. Але Патріарх, до його честі, на це не погодився. В іншому випадку, згаданим силам вдалося б знову звести лобами УПЦ КП і УАПЦ, відродити карикатурну ситуацію, коли українці мали двох патріархів (ніби спеціально підтверджуючи принцип про трьох гетьманів), що, зрозуміло, дуже вигідно Московській Патріархії.

Помісний Собор яскраво засвідчив, що українцям із різних боків принаймні двох конфесій (УАПЦ і УПЦ КП) варто бути менш наївними та усвідомити, що Вселенський Патріарх може визнати тільки об'єднані ці дві національні православні церкви. І жодна діаспора без виконання цієї умови нічого не змінить. Отож, владикам, батюшкам і клерикальному активу УАПЦ необхідно відкинути власні амбіції, покінчити з "хуторянством" (про що і казав у своєму виступі митрополит Костянтин) та прийняти братерську руку дружби, яку вже давно простягує УПЦ Київського Патріархату.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
16 вересня 2000 року





ПІД ЛИПОЮ МОГИЛИ ПРО "ЛИПУ" ВЛАДИ

Всеукраїнське громадське об'єднання "Україні – Єдину Помісну Українську Православну Церкву" останнім часом відзначається "виїзними" прес-конференціями просто неба. Не так давно комітет зустрічався з журналістами на порозі Свято-Володимирського кафедрального патріаршого собору Києва, і от нова зустріч – на руїнах легендарної Десятинної церкви на Княжій горі під старезною липою, посадженою ще київським митрополитом, святителем Петром Могилою.

Серед представників громадсько-політичних сил, яким болить церковна тема, під липу прийшли: Олег Соскін (лідер Української консервативно-республіканської партії), Олесь Шевченко (відомий як колишній в'язень сумління), Юрко Тима (один із керівників УНА-УНСО) та депутат Київради Кіндрат Гіщак. Усі говорили про те, що сьогодні, на їхню думку, влада займає далеко не адекватну позицію стосовно ідеї утворення Єдиної Помісної Української Православної Церкви. Декларації найвищого керівництва про підтримку цих процесів залишаються лише деклараціями, а в житті можна помітити кроки держави навіть у протилежному напрямку. Громадські діячі, окрилені тим, як народ відреагував на освячення Успенського собору Києво-Печерської лаври Московською Патріархією, зробили висновок: людям уже набридло боятися, вони готові чітко висловлюватися в питаннях міжконфесійного життя. Українська церква мусить бути єдиною та помісною.

Основною темою прес-конференції була тема відроджених історичних і культових пам'яток. Саме тому її учасники прийшли на чергові руїни. Вони переконані, що Десятинна церква у випадку відбудови повинна належати винятково Помісній УПЦ, а не уламку РПЦ.

Загалом розмова на тлі історичного ландшафту точилася в контексті заяви Комітету захисту українських святинь, який очолює Михайло Горинь і де, зокрема, говориться: "Ми заявляємо: час ілюзій минув. Акція в Лаврі 24 серпня переконливо засвідчила: Україну поступово віддають на поталу чужим національним інтересам, і тільки єдність українських патріотів може стати на заваді таким діям". Дісталося на горіхи принагідне і голові Державного комітету у справах релігій Вікторові Бондаренку. Олег Соскін багатозначно заявив: "Не дай Бог підтвердиться інформація, що голова Держкомрелігій збирає гроші на проведення Помісного Собору УАПЦ. Не дай Бог...".

Отож, схоже, що на загострення міжрелігійних стосунків, мов на мед оси, злетілися і українські політики. Таке раніше траплялося лише в особливо критичні моменти – зазвичай політики нудяться на релігійній ниві (самі розумієте – специфічна галузь вимагає специфічних знань). Подивимося, на скільки їм вистачить сил бити у церковний дзвін і чи буде від цього користь.

Юрій ДОРОШЕНКО,
Газета "Україна молода",
7 вересня 2000 року





ЗАЯВА НЕ ГОРОБЕЦЬ, ВИЛЕТІЛА – НЕ ВПІЙМАЄШ

Про особливості інформаційного спілкування Держкомрелігій

Нещодавно до редакцій багатьох засобів масової інформації надійшла доволі цікава заява від імені Державного комітету у справах релігій. У ній комітет відстоював честь усіх "органів державної влади" та цілої держави від кого б ви думали? Від Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета. Виявляється, слова Предстоятеля УПЦ Київського Патріархату, сказані ним на останній прес-конференції про те, що державні органи влади непослідовні стосовно процесу об'єднання православних церков, дуже образила "релігійний" комітет. Патріарх на зустрічі з журналістами сказав про те, що деякі чиновники ведуть таємну роботу в середовищі УАПЦ, переконуючи єпископів останньої в жодному разі не об'єднуватися з Київським Патріархатом.

Тоді Патріарх Філарет відмовився назвати ім'я ініціативного чиновника. І от заява... Вона, щоправда, не підписана головою Державного комітету у справах релігій Віктором Бондаренком, але навряд чи б з'явився такий документ без його благословіння.

У згаданому документі після опису заслуг влади та, зокрема, комітету стосовно гармонізації релігійного та духовного життя України, зразу йдеться про неприпустимість "перетворення духовної сфери на зону політичних спекуляцій, вузькопартійної боротьби, задоволення групових і особистих амбіцій, які не мають нічого спільного з національними інтересами". Цікаво, що текст заяви, розісланий факсом до газет, і той, що опублікований в "Урядовому кур'єрі", дещо відрізняється. Звіривши варіант, який має "УМ" і видрукуваний в газеті органів державної виконавчої влади України, можна побачити, що останній варіант набагато толерантніший щодо особи Київського Патріарха. Так у ньому відсутні слова: "Під цим кутом зору заява Патріарха Філарета виглядає спробою зняти з себе відповідальність за неспроможність до віднайдення прийнятних компромісів, абсолютизацію інтересів окремих осіб, котрі з незрозумілих причин підносяться до рангу державних".

Зрозуміло, що УПЦ Київського Патріархату, почувши два варіанти заяви, не могла проковтнути звинувачення на свою адресу та адресу керівника церкви і змушена була відреагувати в свою чергу також заявою від імені прес-служби. "УПЦ Київського Патріархату як національна церква українського народу завжди стояла на позиціях об'єднання всіх гілок Українського Православ'я в одну Помісну Українську Православну Церкву. Для досягнення цієї мети вона завжди готова співпрацювати на конструктивній основі з Українською державою та її органами. Наша церква послідовно виступала проти будь-яких спроб розпалювання міжконфесійної та міжрелігійної ворожнечі, підтримуючи всі ініціативи порозуміння та злагоди. Така позиція Церкви значною мірою збігається з особистою позицією її предстоятеля – Святійшого Патріарха Філарета. Київський Патріарх неодноразово підтверджував це умінням і бажанням іти на компроміси заради високої мети", – йдеться в документі.

Наш кореспондент був присутній на прес-конференції Київського Патріарха і не чув, щоб Святійший звинувачував усі органи державної влади загалом у непослідовності. Владика говорив про деяких її представників... Навряд чи керівництву Держкомрелігій варто було б так нервово реагувати на слова Предстоятеля УПЦ КП. Крім того, хотілося б чиновникам з цього приводу нагадати дві приказки: "Слово не горобець, вилетіло – не піймаєш" і "Сім разів відмір і лише один раз – відріж". Також, перед тим, як робити таку заяву, треба було б хоча б полічити до ста, дивись, і не довелося б робити правки в урядовому часописі.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
8 вересня 2000 року





ЯКИЙ АГАФАНГЕЛ, ТАКІ І ЗВЕРНЕННЯ,
або Кілька штрихів до портрета московського владики

Митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел (Савін) – постать у московській церкві, що й казати, колоритна. Важко ще знайти єпископа, який би міг достойно з ним позмагатися за право бути таким оригіналом у питаннях нелюбові до українства. Ну от хіба що колишній архиєпископ Сумський і Охтирський, а тепер Херсонський Іонафан... Але він набагато молодший за митрополита і саном, і віком, та й досвіду у цих справах у нього менше.

Уже навіть всеукраїнські мас-медіа писали про останню кампанію, яку розгорнув на південних теренах нашої батьківщини владика Агафангел. Благословляючи наліво та направо виступати проти київських ініціатив створення єдиної Помісної Української Православної Церкви, він досяг свого – його єпархія клекотить не менше, ніж уславлений Привоз, антиукраїнськими настроями. На Одещині нині всі проросійські клерикальні сили приведені до повної бойової готовності. Більше того, пропагандистська атака розпочалася та ведеться з певним успіхом.

Тож стратегія боротьби проста – довести, що єдина Помісна Українська Православна Церква, про потребу якої все впевненіше говорить вище політичне керівництво країни, страшенне зло! Ректор Одеської Духовної Семінарії УПЦ МП архимандрит Євлогій з благословіння митрополита Агафангела написав і розповсюдив статтю під назвою, що мусить викликати у читачів ефект перегляду фільму жахів – "Служителі грядущого антихриста в Україні". У цьому вельми цікавому та розлогому "одкровенні від Євлогія", зокрема, говориться: "Великі зусилля сьогодні направляються на створення Канонічної автокефальної церкви в Україні за рахунок відокремлення від Російської Православної Церкви та штучного об'єднання з безблагодатними УПЦ КП та УАПЦ, а в майбутньому з греко-католиками... Дехто думає, що автокефалія врятує православ'я в Україні. Але це самообман. Гоніння на Церкву ще більше посиляться. Наступною вимогою буде підпорядкування Риму". Апокаліптичні ноти проглядаються й в інших частинах матеріалу приморського богослова.

Православні братства Одеської єпархії, відчувши, що настав їхній зоряний час, що владика дав команду "ату!" нарешті розправити антиукраїнські крила, з величезним завзяттям взялися до праці. Окрім пропагандистської круговерті (летючки, заяви, розвідки з найдивовижнішими припущеннями та відкриттями), йде повним ходом збір підписів тих, "хто проти". Тріщать ксерокси, стукотять телеграфи, переповнюються поштові скриньки у помпезному будинку на вулиці Банковій, що у Києві. Звернення та заяви з протестами адресуються безпосередньо Президентові України Леоніду Кучмі. Щоправда, копії надсилаються ще й Московському Патріарху Алексію II, митрополиту Київському Володимиру (Сабодану) та, звичайно, митрополиту Одеському Агафангелу. Останні, напевно, також не дрімають, підшивають кореспонденцію, а потім розмахують у владних кабінетах товстелезними теками, доводячи, що, може, вони б і раді стати під знамено автокефалії, помісності, але от їхня паства цього не хоче. Як кажуть, рада б душа в рай, так гріхи не пускають!

"Підтримуючи розкольників і роблячи посилений тиск на ієрархів канонічної церкви ви, пане Президенте, тим сприяєте руйнуванню Православ'я в країні. Руйнуванню єдності православних народів і передусім єдності з Росією і Білоруссю, з якими нас пов'язує непорушна кровна та духовна спорідненість, мова, культура та вся багатовікова історія", – йдеться в телеграмі, надісланій Леоніду Кучмі активістами московського Православ'я в Україні. "Цим зверненням ми висловлюємо незгоду зі спробами остаточно відокремити нас від Російської Православної Церкви. Висловлюємо рішучу незгоду зі спробами об'єднати нас з розкольниками-самозванцями: УАПЦ і УПЦ КП. Ми молимося за народ нашої країни, але повинні зауважити, що над молитвою не мають влади ні відстань, ні державне розділення", – пишуть одеські клерикали з УПЦ Московського Патріархату. Цікаво, що вони навіть перед Президентом України не приховують, що коли в церквах УПЦ МП і лунають молитви "за країну та народ" – це не означає, що країна – Україна, а народ – український. Тоді не виключено, що коли митрополит Володимир (Сабодан) у Києво-Печерській лаврі молиться "за здоров'я Президента", це означає піклування за здоров'я саме Леоніда Кучми, а не, наприклад, Володимира Путіна чи хоча б Олександра Лукашенка. Важливо, що автори послання під кінець обіцяють передати "10 тисяч підписів віруючих на 212 аркушах в Адміністрацію рекомендованим листом".

Але такого кроку виявилося замало. Діячі з УПЦ МП вирішили не обійти своєю увагою й народну ініціативу. Розроблений спеціальний бланк, що поширюється на Одещині і не тільки: "Лист Святійшому Патріарху Московському та всієї Руси Алексію II (копія – Президенту Росії В. В. Путіну). Я (далі людина повинна вписати своє прізвище та ініціали) засвідчую свою рішучість зберегти вірність Російській Православній Церкві і Святійшому Патріарху Московському і всієї Руси і категорично заперечую як проти відокремлення Київської митрополії від Московської Патріархії, так і проти того, щоб це питання порушувалося коли-небудь у майбутньому. У зв'язку з цим прошу повернути УПЦ МП її історичну назву "Російська Православна Церква". У випадку дарування УПЦ МП канонічної автокефалії, прошу Святійшого Патріарха Московського та всієї Руси прийняти під свій омофор усі православні парафії, громади та духовні навчальні заклади України, які цього забажають".

Цей текст завбачливо уже зверстаний і його залишається тільки вирізати, підписати та відіслати, звичайно, не на "село до дідуся", а, як годиться, "Москва, Кремль..."

Але повернемося до постаті духовного пастиря, що опікується такими духовними "чадами". Владика Агафангел уславився тим, що був депутатом Верховної Ради тоді ще 12 скликання та входив до складу сумновідомої групи "239". І понині його колишні колеги розповідають кумедні історії про депутатствування владики. Так, Роман Іваничук у своїй книжці "Благослови, душе моя, Господа" писав: "Я зіткнувся з Агафангелом на першій сесії, коли він, високий служитель церкви, продекламував з трибуни панегірик войовничому атеїстові Володимиру Івашкові й облив брудом греко-католицьку церкву. Після мого виступу проти Агафангела народ, який день у день обступав Верховну Раду, прозвав його Юдою. Повертається митрополит – у чорній рясі й білому клобуку з пелериною – з обіду, й ніяк йому не обминути людського стовповиська, який скандує: "Юда, Юда, Юда!", а він хреститься й огризається вголос: "Это царство хама, твою мать!".

Роман Іваничук пам'ятає й інші моменти з життя мандатоносного владики: "Депутат Ярослав Кендзьор, який ніколи не розлучався з відеокамерою, зняв з балкона і передав потім по телебаченню цікаву сцену: сидить собі на засіданні його преосвященство і рахує гроші – складає в рівні стосики карбованець до карбованця, троячку до троячки, десятку до десятки – ось тобі весь духовний світ народного депутата в митрополичому облаченні!.. А ще спіймав його Кендзьор на гарячому: останнього тижня Великоднього посту Агафангел з компанією пив у ресторані коньяк і закушував бужениною. "Ваше преосвященство, – вигукнув вражений Ярослав, – нині ж Страсний четвер!". "Для прохвоста нету поста!" – відказав підпилий митрополит". Постать митрополита Агафангела так вразила письменника, що Іваничук зробив його прототипом одного зі своїх героїв у романі "Орда".

Справді, важко знайти ще більшого оригінала, який би міг переносити так легко середньовічні вчинки на сучасність. У Вінниці й понині пам'ятають, як загинув місцевий орган. Владика Агафангел тоді був митрополитом Вінницьким і Брацлавським. До 1991 року у Домініканському соборі Вінниці знаходився унікальний музичний інструмент, який за деякими оцінками коштував до 500 тисяч доларів. Відомий музикант Святослав Ріхтер спеціально приїздив до Вінниці, щоб дати концерт на цьому інструменті... Одного дня з благословіння владики його вірні вдерлися до собору та розтрощили орган. Отож говорити про духовність нашої "духовної" особи дуже важко. Потім ще довго вся Вінниця не могла прийти до тями від такого варварства.

Про нашого героя пам'ятають не тільки колишні народні обранці та ображені поціновувачі музики. Дмитро Корчинський також має що пригадати, і його спогади позначені більшою пікантністю. "Трохи згодом наші вінницькі хлопці вирішили захопити будинок місцевого єпархіального управління – осідок єпископа Агафангела. За його кабінетом хлопці знайшли цікаву кімнатку з двома ліжками, забиту спиртним, порнографічними журналами та відеокасетами. З часом Агафангела перевели на Одеську єпархію, де він набув популярності як активний гомосексуаліст", – пише колишній провідник УНА-УНСО Дмитро Корчинський у книзі "Війна у натовпі".

У своєму відкритому листі до Президента України Леоніда Кучми та Прем'єр-міністра Віктора Ющенка голова Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності Лесь Танюк з обуренням стверджує: "В умовах бездіяльності і навіть потурання місцевої влади під патронатом митрополита Агафангела виходять пресові видання, які сіють серед людей нетерпимість, ворожнечу, зневагу до віруючих інших конфесій. За підтримки митрополита під стінами храмів Російського Патріархату заїжджі емісари вільно розповсюджують завезену з Москви та Санкт-Петербургу шовіністичну і профашистську літературу. Тут вільно себе почувають члени радикальних російських партій і організацій – дійшло вже до закликів створювати "Православные тайные братства по образу и подобию Опричнины". Лесь Танюк, оцінюючи критично діяльність подібних церковників, закликає керівництво держави підтримати процес утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви.

Для людей, що давно займаються релігійними справами та слідкують за діяльністю митрополита Агафангела, всі наведені факти морального падіння не є дивиною. Важливо, що митрополит – один із керівників УПЦ Московського Патріархату. Не виключено, що він може бути претендентом, у разі чого, на київську митрополичу кафедру – тобто на посаду глави УПЦ МП. Нещодавно він брав активну участь у освяченні Московською Патріархією Успенського собору Києво-Печерської лаври.

Знаючи всі "заслуги" перед Україною митрополита Агафангела (Савіна), українська влада спромоглася не так давно нагородити його державним орденом "За заслуги". Хотілося б спитати: за які саме? Нехай там роздає "Золота Фортуна" роги та почесні значки, але тут же державна нагорода! І це дивує. Невже десь є ще країна, де вшановують на державному рівні тих, хто бореться проти самої держави, її мови, культури, незалежності та цілісності? ..

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
8 вересня 2000 року





БОЖЕ, НАМ ЄДНІСТЬ ПОДАЙ!

Провал національного угодовства в релігійній політиці

"Св. апостол Андрій – це перший архи-єпископ Константинопольський, Патріарх Все-ленський і апостол Український; на Київських горах стояли ноги його, й очі його Україну бачи-ли, а уста благословляли і насіння віри він у нас насадив… Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів бо і в ній проповідував апостол".

З постанови
Київського собору 1621 року

Життя Церкви, а особливо православної завжди відзначалося консерватизмом. Напевно саме цим мож-на пояснити тра-гічний факт що українська дер-жава проісну-вавши дев'ять років мусить миритися з тим, що значна час-тина її грома-дян перебуває у духовних леща-тах іноземної церкви. До речі, церкви, що часто відверто дозволяла собі демонструвати непри-язнь до самої держави. Будь-які спроби керівної верхівки української держави підкупити симпа-тію церковників чи хоча б приспати їхню нелю-бов за останні майже десять років завершували-ся лише зміною тактики останніх. Новітня но-менклатура з недовірою дивилася на паростки незалежної Помісної Української Православної Церкви, що мусила пробиватися крізь асфальт чиновницької протидії на місцях. Номенклатура будучи на загал невіруючою всіма силами хапалася за пропагандистський штамп Москов-ської Патріархії – неканонічності Української Православної Церкви Київського Патріархату. Цікаво, що у канонах номенклатура розбиралася так, як і в теорії ймовірності... Як це не сумно констатувати, держава, ставши у позу третейського судді в конфлікті між рідною, автономною церквою та іноземною, у кращому випадку лише під суджувала останній, у гіршому – відверто ставала на бік визнаної у всьому пра-вославному світі церкви.

За тверджен-ням дослід-ників за таких умов життя українського православ'я характеризу-валося недо-розвиненіс-тю та недо-оформленістю. Його багатополюсність розпоро-шувала духовні та матеріальні сили, знесилюва-ла церкви у боротьбі одна проти одної. Керівна верхівка держави йдучи у своїй симпатії за скрипучим возом Московської Патріархії, копа-ла і собі яму. Яму непорозуміння між владою та громадянами. Можна без кінця товкти собі, що Київський Патріархат ніким не визнаний, що люди його не підтримують і Бог якийсь там не такий, навіть присипляти себе сфальсифікова-ною статистикою (відповідно до якої Держ-комрелігій і понині рахує мертві громади, мов Чичиков мертві душі), але це не змінить реалій життя. Українська Православна Церква Київського Патріархату розвивається, міцніє, за всіма соціологічними опитуваннями її підт-римує переважна більшість громадян України. А умовне канонічне визнання для церкви, що живе Божими заповідями, священнодіє, дотри-мується всіх приписів святих отців, не може бути самоціллю. Дух Божий, як відомо, не ке-рується якимись формальними регламентами. Отже і зрозумілими стають слова першого українського Патріарха Мстислава: "Щоб нас визнавати, нехай спершу самі себе визнають!". У них закладена не тільки ідея києвоцентриз-му, а й розуміння, що єдина Помісна Укра-їнська Православна Церква обов'язково буде визнана всіма. Головне ж – прагнення до єдності всіх гілок українського православ'я!



* * *

Українська Православна Церква має кілька визначальних історичних дат:

988 рік – хрещення України-Руси святим рівноапостольним князем Володими-ром Великим. Принесення таким чином з Візантії православної віри.

1620 рік – канонічне відновлення укра-їнської православної ієрархії, здійснене єрусалимським Патріархом Феофаном за підтримки запорізького козацтва на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним.

1686 рік – Київська митрополія була підпорядкована Московському Патріархату. За згоду на підпорядкування Константино-польський Патріарх із Москви отримав 200 золотих і три сорока соболів.

1921 рік — проведення першого Всеукраїнського православного церковного Собору, на якому відродилася Українська Автокефальна Православна Церква.

1992 рік — об'єднання частини УПЦ із УАПЦ в єдину Помісну Українську Православну Церкву Київського Патріархату.

Для чого цей хронологічний перелік? — спитаєте ви, шановні читачі. Дуже просто. 2000 рік від Різдва Христового може стати не тільки ювілейним, а й роком утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви. Між іншим, канонічно визнаної, якщо когось це найбільше непокоїть. Може втілитися тисячолітня мрія багатьох поколінь українців (і не лише тільки православних) – мати сильну єдину Церкву.

Про об'єднання гілок УПЦ ідеться у заповіті Патріарха Мстислава, і цього прагнув Патріарх Володимир. Патріарх УАПЦ Димит-рій також заповідав вірним простягнути руку єдності один одному. Патріарх Філарет пра-цює нині над втіленням цієї ідеї, відкидаючи власні амбіції прощаючи кривдників. Саме він з усіх амвонів і трибун невтомно повторює тезу про потребу створення єдиної Помісної Церкви як консолідуючої сили українського суспільства, об'єднавчого центру для всіх українців. Важливою була і підтримка цього процесу Президентом України Леонідом Куч-мою, висловлена ним на урочистій Асамблеї, присвяченій 2000-літтю Різдва Христового.

"Об'єднання Української Православної Церкви треба було давно передбачити. Ці події є очікуваними. Утворення незалежної Української держави об'єктивно передбачає створення Помісної Української Православної Церкви. Хоч ще 1992 року Московська Патрі-архія загальмувала цей процес і вчинила розкол у нашій церкві через проведення незакон-ного Харківського Собору, це не змогло повністю знищити бажання українців мати свою Помісну Церкву. Зараз для об'єднання ми маємо сприятливі умови", – коментує події предстоятель УПЦ Київського Патріархату Патріарх Філарет. Він знає, про що говорить, йому особисто за прагнення до незалежності Української Церкви довелося витримати шалену "травлю" клерикальної Москви, пере-жити нехай хоч і абсурдну та протизаконну, але анафему. Що могло допомогти вистояти Святійшому, як не віра в Бога та рідний народ?



* * *

Зараз Вселенський Патріарх цілком серйозно розглядає питання надання авто-кефалії Українській Православній Церкві. Це вже ні для кого не секрет. Відбулися пере-говори між делегатцією Константинополь-ського та Московського Патріархатів стосовно долі Української Православної Церкви. Зрозу-міло, що Москва не зацікавлена в цих перего-ворах. Втрата такого ласого шматка, як Київська митрополія, для Російської Православної Церкви є трагедією. Адже вона враз втрачає і статус суперцеркви. Вже навіть не йдеться про пряму зацікавленість російської держави у тому, щоб УПЦ була частиною Московської Патріархії. Про неконструктив-ність позиції делегації Московської Патріархії говорять і кандидатури дипломатів у рясах. Так, на переговорах були: митрополит Смо-ленський і Калінінградський Кирил (Гундяев), а ніби від УПЦ МП – митрополит Одеський Агафангел (Савін). Один відомий своїми бізнесовими справами (за що й прізвисько отримав – "горілчано-тютюновий митропо-лит"), а інший – просто патологічною нелюбов'ю до всього українського та ще колишнім сидінням у депутатському кріслі. Зрозуміло, що з такими посланцями від Московського Патріарха предметно говорити про проблему було складно.

Наприкінці серпня у Швейцарії відбу-деться зустріч, де вирішуватиметься українсь-ке питання. Окрім делегацій Вселенського та Московського Патріархатів, у переговорах візьмуть участь представники від Української Православної Церкви Київського Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви, Української Православної Церкви Московського Патріархату. Запрошується також і українська урядова делегація. Вже відомо, що від УАПЦ до Швейцарії поїдуть місцеблюститель Патріаршого Престолу мит-рополит Мефодій (Кудряков) і керуючий справами Патріархії архиєпископ Ігор (Ісічен-ко). Московська Патріархія ще перед "бійкою почала розмахувати кулаками", розповсюдив-ши в мас-медіа повідомлення з посиланням на якогось аноніма, яке зводилося до того, що во-на не готова до переговорів і нізащо не випустить українців зі своїх духовних обіймів.

Натомість представники України пере-конані, що зустріч може вирішити проблему. "Сподіваємося, що питання надання Українсь-кій Православній Церкві Автокефалії буде розв'язане. Нас радує те, що і Вселенський Патріарх Варфоломій розуміє, що для зміц-нення православ'я у світі не треба ігнорувати церкви, що намагаються здобути автокефалію. Це не порушує єдності православних церков, адже вона грунтується не на об'єднанні всіх під зовнішнім главою, а спирається на єдність у вірі та християнській любові. Зараз ми маємо реальну можливість навіть ще ювілейного 2000-го року утворити Помісну Українську Православну Церкву. Важливо не втратити цей історичний шанс", – говорить Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. До об'єднавчих процесів позитивно ставиться й єпископат УАПЦ.

Окрім суто церковних контактів, у Конс-тантинополі вже побували представники дер-жавної влади – віце-прем'-єр-міністр України Микола Жулинський. Він, окрім розмови зі Святійшим Варфоломієм, передав подарунок від Патріарха Філарета – старовинну ікону Божої Матері. Позицію Вселенського Патріарха, висловлену Миколі Жулинському, можна визначити так:

1. Константинополь хоче, щоб у перего-ворах обов'язково брали участь представники Московського Патріархату.

2. Патріарх фактично висловився за початок самих переговорів з метою об'єднання українського православ'я та погодився очолити їх.

3. Він дав зрозуміти, що після Все-православного Об'єднавчого Собору Україн-ській Православній Церкві буде надана канонічна автокефалія.

4. На Соборі повинен бути обраний Київський Патріарх. Хто ним стане – справа самих українців.

5. Вселенський Патріарх вважає за необхідне, щоби всі єпископи для того, щоб узяти участь у Соборі довели канонічність своїх хіротоній.

Як бачимо в цілому позиція цілком зро-зуміла та конструктивна. Хоча Московський Патріарх дотримується зовсім іншої думки. Тому сподіватися, що розлучення двох церков (російської й української) відбудеться мирно та полюбовно – буде марно. Скандал кілька-річної давності між Москвою та Константинополем стосовно Естонської Православної Церкви на тлі майбутніх битв за Українську Церкву видаватиметься бурею в склянці.



* * *

Вселенському Патріархові вже відсту-пати нікуди. Москва тепер йому не пробачить навіть зазіхання на Київську митрополію. Отже вихід один – доводити розпочату справу до логічного завершення. Крім того, як нам стало відомо з достовірних джерел, Священ-ний Синод Константинопольського Патріархату нещодавно прийняв рішення, що звучить приблизно так: Визнати, що Україна є кано-нічною територією Вселенської Патріархії". Прийнято воно "у зв'язку з початком процесу надання Автокефалії Українській Право-славній Церкві". Це, без перебільшення, історичне рішення. Воно вкладається в логіку Патріаршого томосу від 1924 року, який не визнав підступної передачі Київської митро-полії Московському Патріархатові 1686 року. На підставі томосу Константинопольського Патріарха здобула автокефалію Польська Пра-вославна Церква. Патріарх Варфоломій переконаний, що українське православ'я мусить бути тільки єдиним, тільки канонічним і повністю незалежним, автокефальним, а не знаходитися під омофором Константинополь-ського чи іншого чужого Патріарха", – вважає Микола Жулинський.

Напевно, тільки безкінечно наївна люди-на повірить у те, що батюшки з УПЦ Мос-ковського Патріархату стануть лавами під зна-мена національної та духовної єдності. Зрозу-міло, що небажання спілкуватися з братами у Христі з посиланням на нібито їх неканоніч-ний статус було відмовкою. У випадку, коли всі стануть канонічними, все одно для декого Москва буде таки "канонічнішою".

Реально можна розраховувати, що об'єд-наються Українська Православна Церква Ки-ївського Патріархату з Українською Автоке-фальною Православною Церквою (між ними суттєвих розбіжностей немає), а також части-на Української Православної Церкви Мос-ковського Патріархату (та, що любить свій народ, а не прикривається деклараціями). Ідеально, щоб автокефалію надала б і Московсь-ка Патріархія. Остання інформація з МПЦ свідчить про ймовірність такого повороту. Якщо ж цього не трапиться інші православні церкви на чолі зі Вселенським Патріархом (першим серед рівних) змушені будуть піти на цей крок. Як завжди, проблема в самих українцях, які безперестанку вагаються та озираються на сусідів. Помісна Українська Православна Церква може постати лише на засадах єдності. 3 цим погоджуються як церковні діячі, так і релігійні аналітики.



* * *

Отже, підсумовуючи все, можна зробити кілька доволі актуальних висновків.

По-перше, у випадку появи канонічно визнаної Помісної Церкви викриється справж-ня суть національного угодовства, що ховаєть-ся навіть у церковні шати. Вже ніхто, наприк-лад, серйозно не розглядає питання про те, що ніби Константинополь може визнати УАПЦ на якихось незрозумілих засадах. Тепер фак-тично буде зрозуміло, що керівництво УПЦ у США таки "полізло поперед батька у пекло", коли здалося на милість Вселенській Церкві у статусі митрополії. Діячам УПЦ Московсь-кого Патріархату не можна буде далі ховатися під парасольку канонічності, а треба буде відверто сказати, з ким вони: з Москвою чи Києвом, власним народом, пастирями якого їх настановив Господь, чи з російськими бізнесо-вими партнерами, що грають "у церкву".

По-друге, вже фактично всі розуміють, що накладення анафеми на Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета було про-ти законним діянням. Спілкування світового православ'я з Патріархом Філаретом як впли-вовим українським релігійним діячем гово-рить про це. Зняття протизаконної анафеми – тільки справа часу та сумління тих ієрархів УПЦ МП, які тягли у Москві за це руки, голосуючи "за".

Нарешті, третє, воно ж останнє. У такій важливій справі, як створення єдиної Помісної Української Православної Церкви Державний комітет у справах релігій, на жаль, грає далеко не найкращу роль. Керівництво комітету лише спроможне констатувати події, які трапилися навіть без його відома. Комітету ледь вдається плестися за подіями, а про якусь реальну підтримку процесам годі і говорити. У такій ситуації залишається сподіватися, що Держ-комрелігій житиме хоча б за давнім гіппокра-тівським принципом: "Не нашкодь!".

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
14 липня 2000 року
вгору
 
[an error occurred while processing this directive] TopList
© 2000-2003, Київ, Соломко Валентин -- ідея та наповнення, графічне опрацювання -- проєкт дизайн, змiнено -- 10.08.2003 15:35:32