ЖАРТІВЛИВА БАЛАДА    
 ПРО ВИПРАНІ ШТАНИ    
       
 Ніч розписала небо    
 в синю домашню вазу.    
 Захлинулася електричка.    
 Комар в спориші принишк.    
 Замурзався я на роботі —    
 і мати примітила зразу    
 Заплямлені солідолом ще путні    
 сірі штани.    
       
 Баняк на плиту поставила.    
 Дістала з полиці мило.    
 А місяць у білих споднях    
 з батьком у шахи грав.    
 Далеко овогнене місто    
 на сон голубий мостилось.    
 Смачною була після пива    
 густа кабачкова ікра.    
       
 Відгонили грушами хмари.    
 У вітрі топилися шепоти.    
 Сад колихався солодко    
 на гойдалці тишини.    
 А на пружинистій шворці,    
 звішені за манжети,    
 Пришпилені гострими зорями,    
 в небо ішли штани.    
       
 (Повні образи, повні огуди    
 Мої пишногубі етюди.    
 «Це вже занадто, це вже занадто» —    
 Мені нашіптували сонати,    
 І розсипались по панелі    
 Мої рондо і ритурнелі —    
 Я обійшовся без них,    
 Оспівуючи штани.)