СОНАТА ПРОКОФ'ЄВА    
       
 Любимому    
 І   
 Закрутили,загули, заграли,    
 Чистим лугом серце повели    
 Вишукані голубі хорали    
 По стежині сизої імли.    
 Жовтороті полохливі грози    
 Пнулися з оранжевих шкарлуп,    
 І дуби, як чорні важковози,    
 Гупали, всідаючись на круп.    
 Схід на випас випускає    
 Кирпатого місяця.    
 Грім вигуркує з-за гаю —    
 На хмарі не вміститься.    
 Другий грім за ним прибрів,    
 Креше кременем з-під брів —    
 гнівно, гонористо,    
 звивисто, барвисто.    
 Поки сльози випали    
 Та по чарці випили,    
 Йшло сто літ чи сто гон,    
 Йшли крізь сон на стадіон...    
     
 ІІ   
 Футболісти зморені,    
 І футболки чорні.    
 А лобами куцими,    
 А тупими буцами    
 Розбігаються круто    
 і не м'ячем з розворота,    
 А головою Сократа    
 пробивають ворота.    
 Воротар прудкий, як муха,    
 Хап філософа за вуха,    
 Прикладається з розгону —    
 Прямо в пельку стадіону    
 Вибиває.    
 Всюди шал.    
 Ораторія. Хорал.    
       
 Ill    
 З минувшини йдуть у майбутнє Сократи,    
 В них небом по вінця налиті сонати,    
 З плечей не сфутболити їхніх голів,    
 У правду людську не забити голів.    
 Годі, панове, розумом грати...    
 Сократи.    
 Сократи.    
 Музичні Сократи.    
     
 Хай у вічність стелиться дорога    
 Золотим шафранним полотном.    
 В мене світла нині, як у бога,—    
 Тонни сонця сиплють у вікно.    
 Видухмяні, запашні, басисті —    
 Всі акорди пахнуть теплим сном    
 І, в тривожні сині ноти втиснуті,    
 Котяться шафранним полотном.    
 Вдарить скерцо висонценим сяйвом,    
 Лихо в лантух зсиплеться пшоном,—    
 І ряхтять мелодії русяво,    
 Мерехтять шафранним полотном.    
       
 І пружнасті, вимиті грозою,    
 Вистояні, як баске вино...    
 Я пірнаю в сонце з головою,    
 Щоб дістати у сонаті дно.    
       
 I  V   
 Сонато, візьми мене на крила своїх    
 вогняних мелодій. Дай мені наточити з    
 скрипкового смичка, дай мені наточити    
 в серце прокоф'євського весняного соку.      
 Дай на мою долю блакитного музичного      
 вітру. Фаготи і валторни, за ваше    
 прокоф'євське здоров'я!    
         
 V   
 Я люблю його чорні пожежі,    
 Він чистий, крицевий встає,    
 Мов тригранний багнет телевежі,    
 В розпанахане небо моє.    
       
 Він вбиває мене акордами    
 І ультрамариновим мостом,    
 Над полями моїми гордими    
 Креше атомним копитом!    
         
 VI   
 «  Кардинальним здобутком (чи вадою    
 коли хочете) мого життя завжди були    
 пошуки оригінальної, своєї музичної мови.   
 Я ненавиджу мавпування…  »    
     
 VII    
 Від твоїх музичних дотиків у небі    
 розквітають зорі.   
 Всі вони — твої рожеві нотні знаки.    
 З них рониться вишнева пахуча роса.    
 Мої сімнадцятилітні дівчата, звісившись    
 з розчинених вікон, ловлять її пошерхлими    
 вустами. У нецілованих дівчат завжди    
 тріпоче на губах переливчаста зоряна    
 роса твоєї сонати.    
 Щовечора ти береш мене під руку, а я    
 виношу тобі з серця вишнево-чорні    
 троянди, пересипані сльозами вдячності.