Море

Усі чекали цього дня кілька тижнів. Нарешті бригада вигнала перший поверх, і ми отримали свої гроші.
— Ольку, вставай, бо запізнимось, — будить мене Петро.
Я нервую, коли загрубілими пальцями не можу пропхати ґудзика крізь петельку. Так, із незастібнутою ширінкою, і вийшов, прикривши верх джинсів довгою майкою.
Ще порожніми вулицями старого Щеціна крокували ми, лунко гуділа бруківка під нашими черевиками, і Петро, як завжди, опинившись поміж двома Олегами, голосно репетував:
— Я хочу пірнати!!! Я хочу лежати на гарячому піску!!! Я хочу трахати класну польку!!! На гарячому піску! У теплому синьому морі!!!
— О’кей! О’кей! Не забудь і про нас, — шарпав його Олег-«другий»
— І ці двоє теж!!! Їм того ж самого!!! — верещав Петро, підстрибуючи, спинаючись на наші плечі.
Ранок прохолодою невідомості нового дня обдував наші обличчя, а ми бігли йому назустріч, троє, збожеволілих від волі. Сонце рикошетило від вікон і блискучих дахів, болюче кололо нам очі, вилискувало на моїй голеній голові. Коли ми дійшли до перону і голодними поглядами жадібно обмацували кожну жіночу фігуру, у нас хором вихопилось:
— О-о-о, мо-о-оре, міо-о-о-о!!!
Вагон був забитий пасажирами, що мріяли про одне й те саме, — МОРЕ!
Поїзд рушив вчасно. Ми не встигли зайняти собі місця в купе і стояли в проході, то визираючи у вікно, то оглядаючи пасажирів, що протискувалися вагоном у пошуку місця.
Та ось відчинилися двері тамбура, і увійшла вона. Очевидно, обличчя наші мали кумедний вигляд, бо, зиркнувши на нас, вона порснула сміхом і, затуливши ручкою посмішку, обпекла кожного з нас ґеніально зіграним, звабно жагучим поглядом. Я усміхнувся, раптом згадавши про ґудзика, і відчув, як вона прочитала мої думки.
— Я рувнєж мало нє спужьніламсє. Паньство на вицєчку?
Ми закивали головами. Жадаючи сподобатись, ми заторохтіли польською, — де вже той словниковий запас взявся — про погоду, чудовий ранок і яке мусить бути тепле й ніжне море.
Я оглядав її, підсвідомо шукаючи чогось, що мало б зруйнувати цей прекрасний ореол гармонії та краси, який невидимою, чарівною павутиною обвивав нас трьох, непритомних від щастя споглядати її, та, так і не знаходячи, тонув у солодкій млості жаги, що розтоплювала тіло, наче віск. Ми назвалися, і кожен намагався подовше затримати її руку в своїй.
— Проше, нє так шибко, хлопакі, — мовила вона, чи це нам почулося.
Однак ми розуміли, що почалась історія, яка незалежно від нас самих розвивається, і її вже не спинити.
Ставало гарячіше. Відчинені вікна не могли остудити атмосфери всередині вагону. Анґеля попросила нас з Олегом стати по обидва боки і, заплющивши свої великі блакитні очі, стала загадувати своє бажання. Ми зиркнули на Петра, той, заплющивши очі, шепотів беззвучними устами. Надлюдськими зусиллями ми ледь стримувались, морщачись від сміху.
Панянка розплющила очі і заявила:
— А кто сє довє, цо я замишьлям, для теґо мам презенцік...
Ми засміялися, говорячи різні дурнуваті припущення. Я дивився на її розтулені пухкі уста і відчував їх смак.
— Хцеш кутаса? — несподівано вирвалося в мене. Вона криво посміхнулась і одвернулася до відчиненого вікна. Зависла пауза, котру ніхто не насмілився розбивати. Час зупинився у незручності. Майка прилипла до тіла, і моєю голеною головою котилися крапельки поту. Вона все ще дивилася у вікно, здавалося, спорожнілого вагона. Легка біла спідничка облягла надзвичайної краси півсфери сідничок, і крізь тонку тканину пробивалися тоненькі паски трусиків. Коротка біла майка, обрізана знизу високо, під самими грудьми, ледь прикривала їх, оголюючи струнку засмаглу спину, всіяну біленьким пушком. По лінії хребта, ближче до талії, бриніла крапельками вологість, і пояс спіднички вкривали темнуваті мокрі плямки.
Я роздивлявся її детально, як скульптор, що має зробити копію в камені. Гострий ніж жаги різав мені живота, коли я дивився на пуп’янки її грудей, що підняли шатром те, що називалося майкою. Густі спіралі багатого на відтінки світлого волосся вона зібрала вгорі блакитною стрічкою, оголивши ніжність довгої шиї.
Я цілував мушлю вушка, покусуючи підборіддя, пив уста, змагаючись з її пружним язиком. Я відчував загрубілими долонями вологе тіло, її пружні стегна. Тісна тасьма трусиків не пускала мої пальці до колючого поголеного лона...
Вагон шарпнувся, від остаточної зупинки поїзда я прокинувся, і моє «кіно» увірвалося.
— Нєма пронду!!! Поцьонґ бендзє стоял! – хвилею докотилось до нас.
Усі повиставлялися у вікнах, вдивляючись у напрямку локомотива. Я не зводив з Анґелі очей. Час од часу ловлячи ревнивий погляд Олега. Одначе черговий раз поглянувши на мене поза її спиною, він мімікою дав знак мені, мовляв: «Давай, друже, вперед, і не забудь про нас». Це було дуже великодушно з його боку. Зиркнувши на Петра, я побачив, як він підніс до свого обличчя три пальці, показуючи потім на себе. Час зупинки затягувався. Я підступився ближче до Анґелі, намагаючись визирнути крізь вікно. Почув її пахощі, і знову в уяві закрутилося «кіно». Вона м’яко подалася вперед, даючи мені місце, і я раптом відчув її руку, що прослизнула поміж ґудзиком і петелькою на моїх штанях.
— Ти вшисткіх запрашаш на екскурсіє? – хитро усміхаючись, продовжувала дослідження Анґеля.
— З тебе білєт не питатиму.
Вона поглянула мені в очі, як супротивник, що вивчає свого ворога. На мить мені стало моторошно. Я подумав про безглуздість розпочатого, але вона стиснула мого прутня і, тримаючи його, як мама дитину, повела мене у напрямку тамбура. Я встиг озирнутися на хлопців. Вони тримали нас поглядом, до них долучилося ще кілька цікавих пар очей.
Двері ватерклозета зачинились, і вона, опершись на них, зиркнула з-під лоба.
— Но то цо? Покаж свеґо кутаса.
— Сама дивися, сьогодні ми без екскурсовода.
Вона присіла... З’явився струм, і локомотив повільно, невеликими ривками, щораз сильнішими і впевненішими, набирав руху.
Я ворушив густі жмути її волосся, гладив вологу, ніжну шию. Швидкість зростала. За напівопущеним вікном мерехтіли густі сосни. «Яка вона вміла!» — дихала думка в моїй голові. Я відчував, що вже підходжу до межі.
— Чекай, я хочу тебе відвідати! – намагався підняти її.
— То єст моя екскурсія!
Вона впиралася. Я силоміць потягнув її до себе і зняв з неї майку. Перса дзьобиками цілували моє лице. Пуп’янки, солоні на смак, більшали щоразу на язиці, коли притискав їх ним до піднебіння. Широким язиком вона, здавалося, хотіла злизати моє обличчя. Звивним вужем пускала його до моїх вух, торкаючись самого мозку. Як кулісу, відхилив я вузеньку вологу смужку, що прикривала набряклі «заслинені» губки, і палець пірнув у її нутро.
— Юж тераз! Ходзь! — благала вона, нанизуючись на шампур мого чоловічого єства.
— Так! Та-а-а-ак! Єще! Є-є-є-ще-е-е!!! – співала вона.
Я повернув її сідничками до себе і дужими ударами забивав нашу ненаситність. В очах темніло. У мозку виринали образи дикого звіра, з яким я бився і якого мусив убити. Ще тохи. Ще раз, два!!!! Я шпурнув свого списа, і він полетів, розмотуючи линву історії мого роду.
Локомотив завив довго і гостро. Чи, може, то кричав убитий мною звір...
Мерехтіння сосен за вікном раптом скінчилось, і сильним, свіжим подихом заграло море, вилискуючи сріблом луски у своїй безмежності.
Анґеля обм’якла і сіла мені на коліна.
Ми важко дихали. Я хотів поглянути їй у вічі.
— Пшестань! Я нє хце! Екскурсія єст юж сконьчона. Дзєнькує.
Вона відпихнулась від мене, поправила спідничку, одягла майку і, полишивши мене самого сидіти на покришці унітазу, вийшла.
Поїзд сповільнив хід і зупинився. Чути було, як знову хтось вигукував, що немає електричного струму... Я вмив лице й поголену голову водою з-під крана і відчинив двері. В тамбурі стояли двоє міцних хлопців. Я попрямував до своїх, коли відчув, що мене схопили за руку.
— Чекай, пан! То нє єст робота, пєрдоліць кобєте задармо.
— Пшепрашам, я нє знам панув!
— Пан нас нє зна, алє ми пана знами.
— Хцеш розмавяць з поліціянтем? Цось ти, фацецє, мишьляв, пєрдоліць наших кобєт задармо?
Я озирнувся за хлопцями. Анґеля вела Олька-«другого»у протилежний тамбур. Петро дивився йому в спину. Незнайомці підштовхнули мене подалі від дверей у вагон.
— Но то цо? Давай пєньондзе, пан? – і один з них вийняв бритву.
— Давай дєньгі, бо зостанєш без кутаса! Ха-ха-ха!
— Ґоли, он ці нє вєжи,— і приставив бритву мені до живота.
— Ілє? – запитав я, розуміючи свою безпорадність.
— П’єнтцьсет тисєнци.
— Мам двє сеткі, – відповів я.
— Жартує пан? – Ґоли змінив тон.
— Направде, мам тилько двє стуви.
Вони перезирнулись. Один глянув у вагон.
— Добра, давай, ілє маш.
— Ту нє мам. Пєньондзе мам в торбє, там.
— Цо, курва, мисьлішь, же єстем такі глупі, як ти?
— Нє хцешь так, то Ґоли цє пообсервує.
— Стань пискєм до окна! – і вони почали нишпорити по кишенях джинсів. Впершись у вхідні двері, я відчув, що вони відкриті. Ґоли запустив обидві руки в мої задні кишені, як я несподівано для себе самого ногою назад вдарив його. Другий не встиг підняти руки, бо я схопив його і потягнув на себе. Двері вагону відчинились, і ми вилетіли на насип усі троє. Штани мої розвалились. І з голою дупою я гамселив котрогось, хто пручався. Нарешті я вирвався, заскочив у вагон і закрив двері, повернувши ручку замка. Поїзд повільно посунув. Розуміючи, що це не триватиме довго, я кинувся до Петра.
— Петре! Давай клич Олька! Це підстава! Скорше!
На мій крик повисовувалися люди. Я біг проходом до протилежного тамбура. Відкрив двері — нікого. Кинувшись до клозету, я побачив Олька долі.
— Вставай! Що з тобою? Скоро!!!
— Де та блядь? Сука, вона мене по...
Петро піднімав Олька, а я, відкривши вікно, виглянув назовні. Поляків не було.
— Вони, напевно, сіли в інший вагон... Треба провідника попередити, щоб не відкривав!
— Та вони, мабуть, заодно! – кричав Петро.
У проході їх не було видно.
— Тримайте двері переходу між вагонами, а я візьму нашу сумку!
Протискуючись поміж пасажирами, я схопив її і кинувся назад.
У тамбурі на мене чекали. Олег і Петро стояли обличчями до вхідних дверей, їх пильнував провідник, а до мене підступив Ґоли.
— Но? То цо, курва? Хцеш, жеби зосталісьцє живі, — давай дєньґі!
Я хотів щось сказати, але сильний удар в обличчя вирубав мене.

Пахтіло шпалами, рибою і... хвоєю. Вітер здіймав хвилю, шумів, вперто нагинав старі сосни. Чайки зависнули над нами і скиглили, наче скаржились морю на непрошених гостей.
— Ти як себе почуваєш? Ольку? – почув я голос Петра.
— А де Олько-«другий»?
— Я тут. Блін, всі коліна пообдирав.
У голові гуло, шуміло море... Мені було солоно в роті. Я злизував крапельки, що збігали по її персах і скроплювали моє обличчя. Хвилі моря підштовхували і накривали нас, роблячи невагомими. Я входив у неї щораз глибше й частіше, відчуваючи, як розгладжує мій прутень дрібні складки її лона. Вона стискала тремтячими руками мою голову, притискала до пружних грудей. Я чув, як калатає її серце, з кожним ударом якого її лоно стискало мене. Та ось вона скрикнула чайкою, блакитні очі її розчинились у сині моря, втягуючи мене у своє безмежжя, де серед густих морських трав і мільйонів химерних риб я ловив мою русалку...
— Ми давно тут? — подивився я на хлопців.
— Може, з півгодини, а може, й більше.
Потріскані, побиті губи мої кривавилися. Я посмоктав нижню і плюнув на масну, чорну шпалу...
Від того дня минуло досить часу. Ми вже не їздимо на заробітки. Доля розкидала нас, даруючи кожному нові пригоди. Трапляється, ми зустрічаємось, і я вкотре розповідаю хлопцям історію про «моє море».