Олег Драч

КОШЕРНА КУРКА

- Я вчора їв “паста шуту”, це така їжа з макаронів.

- Паста шуту…паста для намазування “ шута “?

- Сам ти “шут гороховий”. Макарони це такі зі шкварками і томатною пастою.

- Не люблю шкварків. А макарони терпіти не можу. Особливо “по флотськи”.

- Мої сандалі геть розвалюються…О! Дивись Ця плитка тротуару має тавро, ще польське.

- Австрійське!

- Сцяти хочеться.

- Колись тут протікала ріка…

Було о пів на восьму ранку. Субота розпочалася нічним дощем, котрий помив місто, як дбайливий двірник, і ось тепер сонце вибілювало сірі стіни кам’яниць, зазираючи у тісні провулки, та темні дворики міста, висушувало сирість ночі. По ще невисохлому тротуарі енергійно крокували двоє напрочуд схожих між собою молодиків котрим ледь виповнилося по чотирнадцять. Їх обличчя сяяли радістю, завзяттям до життя, а серця наповнювала любов до ближнього і від бажання поділитись цією Любов’ю свербіло в… саме для цього призначених і досить конкретних місцях, через що близнюки підстрибували.

- Дивись, хто пензлює!

- Куди це Марік так рано виперся? Гей! Тебе що послали до репетитора так рано?

- А де твоя скрипка?

- Забув бідний хлопчик в дома скрипочку, сусіди мають св’ято нині…

- Ну, щось ти не балакучий.

- Він гордий, його послали і він пішов гордо несучи свій кучерявий чубчик “чубчик чубчик кучерявый да ты не вейся на ветру..."

Близнюки витанцьовували брязкаючи замками своїх сандалів по обидва боки мовчазного Маріка, на обличчі якого був вираз урочистої таємничості. Саме ця міна марікового “фейсу” не давала спокою близнюкам, вони “нутром чули,” що полишити Маріка – це втратити щось унікально прикольне, що ось – ось прорветься на зовні кусни цього гладенького “мамуся” ще хоч разок.

- Ма… А що це ми несемо таке у сумочці?

- Певно скрипочку мамуля поклала туди, щоб “рогулі” не діставали нашого “Поганіні”…Ха!Ха!

- Ну навіщо так приховувати талант?

Брати одночасно вхопились за сумку і шарпнулись вириваючи її.

З сумки вихопився якийсь чудернацький зойк, брати спершу подумали, що це Марік, але зойк повторився ще раз голосніше.

- Бля… Що ти там несеш таке? – вихопилося у обидвох якось навіть хором.

Марік схопив сумку і обійнявши її зашипів:

- С-с-суки! Не віддам! Я зараз… Люди!!!

- А по печінці? Два рази?

- Ну чого ви причепились? Вам, що нєфіг робити?

Близнюки зм’якли, раптом ставши байдужими до Маріка, та його сумки… Але несподівано вони накинулись і ривком вирвали сумку з марікових рук.

Сумка вмить була розкрита, і з неї переляканими очима на світ дивилася звичайна курка, загубивши в ту мить голос…

- Ну все, побачили? Безплатний цирк скінчено, мені туди, а вам куди завгодно.

- А може нам по дорозі, га?

- Ти що так переживаєш?

- Дивись аж упрів. Ха!Ха!

- Ну досить! Це вже не смішно.

- А нафіга тобі курка?

- Треба!

- Ти що її вкрав?

- Ну блін, ви вже дістали!

- Та це ти дістав нас, що не можеш нормально розказати нахрена тобі курка?

Всі троє присіли довкола сумки.

- Ви ніби не знаєте, що мій старий щосуботи несе курку до рабе, щоб той її зарізав так заведено з давніх давен…

Однолиці витріщились спочатку на Маріка, потім один на одного.

- Ну?

- А те що мені ніколи вам все пояснювати бо і так вам не догнати всього.

- Чекай, рабе отак що суботи рубає курей? Що він з цього має самі голови?

Марік раптом почервонів і засопів

- Я розповім вашим старим, що ви в мене забрали гроші!

- Тобі що вітер дахівку поздував?

- Ти не січеш одної простої штуки, Марік. Ми не хочемо в тебе забирати грошей, а навпаки.

- Трапилася нагода , як манна небесна, гроші впали тобі і нам просто в руки.

- Я не хочу більше з вами балакати. Пустіть!

- Дивись, Марік, ніхто нічим окрім курки не ризикує.

- От ти зараз віднесеш цю курку до рабе дасиш йому гроші він її – курку заріже, ти віднесеш курку до дому і...?

- Рабе без курки, твій старий, ти, він, і я без грошей..

- Що ви пропонуєте?

- Все дуже просто. Тобі скільки дали?

- Не бійся ми ж не заберемо.

- А за божіться!

- Нехай нас бог скарає коли брешемо.

- Ну… дав старий … десятку.

- О! Так би і відразу. Слухай план; ми ділимо гроші порівну так, - десять на три… виходить по три тридцять три, ріжемо курку самі, ти несеш її до дому, ви її потім їсте, всі ситі і гроші цілі і ми з тобою задоволені!

На балконі гавкнув пес, увесь перехилився через поручень, мовчки спостерігав за трійкою, що звернула до скверу.

Вдарив годинник на міській вежі. Вітер сколихнув пожовкле листя дерев, здійняв щойно опале і покотив алеєю домішуючи білого пір’я.

Натужно завиваючи виспівував ранковий трамвай молитву. Дзвони на вежах ловили шум міста своїми роззявленими ротами резонуючи і важко похитуючись, і нарешті зібравшися з духом заговорили навипередки.

- Марік! Гей! Ти що припух, чи не помічаєш?

- Йому дзвони позакладали вуха, бач як позакручувалися.

- Марік!!! От блін… Чувак, доженемо – накопаємо в “тухес”!

- Паниковский гдє ваш гусь?

- Ну, добре, як там курочка, пішла добре? Ну, чого ти?

- Ладно не мовчи, наступного разу нічого гаяти час…

- Наступного разу не буде. Старий сам понесе.

- Чого!!!

- Рабе був у нас на обіді.

- ???????????

- Мені через вас таких звіздюлєй навішали! Старий спитав рабе: “Що такого злого зробила йому наша бідна курка, що її так жорстоко покалічили перед тим, як зарізати?”

- Ї що рабе?

- Сказав, що мене треба посилати вчитись не на скрипаля…

-ХА – ха – ха!!!

- Я б теж сміявся, якби не те, що треба гроші повернути...

Вечоріло. Сонце червонило сірі стіни кам’яниць. Мружились від зблисків заходу у вікнах, вертіли головами близнюки фастригуючи вулиці, вишукуючи зміст життя, нанизували перехожих на шампури своїх гострих, зиркаючих оченят, час від часу заходячись дзвінким cміхом.

© Драч Олег Тарасович 2000. Усі права застережено. З усіх питань звертатися:
Тел: 380 44 517 4278./ 380 50 310 9460 .e-mail; oldrach@yahoo.com

вгору