Олег Драч

МОРЕ

Всі чекали цього дня кілька тижнів. Нарешті бригада вигнала перший поверх і ми отримали свої гроші.

-- Ольку, вставай, бо запізнимось. - будить мене Петро.

Я нервую, коли загрубілими пальцями не можу пропхати ґудзика крізь петельку. Так, із не застібнутою ширінкою й вийшов, прикрившись довгою майкою.

Ще порожніми вулицями старого Щеціна крокували ми, лунко гуділа бруківка під нашими черевиками і Петро, як завжди, опинившись поміж двома Олегами голосно вигукував свої бажання:

-- Я хочу пірнати!!! Я хочу лежати на гарячому піску!!! Я хочу трахати класну польку!!! На гарячому піску! У теплому синьому морі!!!

-- Окей! Окей! Не забудь і про нас - шарпав його Олег -“другий”

-- І ці двоє теж!!! Їм того ж самого!!! - верещав Петро, підстрибуючи, спинаючись на наші плечі.

Ранок прохолодою невідомості нового дня обдував наші обличчя, а ми бігли йому назустріч, троє, збожеволілих від волі. Сонце рикошетило від вікон і блискучих дахів, болюче кололо нам очі, вилискувало на моїй голеній голові. Коли ми дійшли до перону і голодними поглядами жадібно обмацували кожну жіночу фігуру, у нас хором вихопилось:

-- О-о-о, мо-о-оре, міо-о-о-о!!!

Вагон був забитий пасажирами, що мріяли про одне й те саме, - МОРЕ!

Поїзд рушив вчасно. Ми не встигли зайняти собі місця в купе і стояли в проході, то визираючи у вікно, то оглядаючи пасажирів, що протискувались вагоном у пошуку місця.

Та ось відчинились двері тамбура і, увійшла, вона. Очевидно обличчя наші мали кумедний вигляд, бо зиркнувши на нас, вона пирснула сміхом і затуливши ручкою посмішку, обпекла кожного з нас, геніально зіграним, звабно жагучим поглядом. Я усміхнувся раптом згадавши про ґудзика і відчув, як вона прочитала мої думки.

- Я рувнєж мало нє спужьніламшє. Паньство на вицєчку?

Ми закивали головами. Жадаючи сподобатись ми заторохтіли польською, і де вже той словниковий запас слів взявся, про погоду, чудовий ранок і, яке мусить бути тепле і ніжне море.

Я оглядав її підсвідомо шукаючи чогось, що мало б зруйнувати цей прекрасний ореол гармонії й краси, що невидимою, чарівною павутиною обвивав нас трьох, непритомних від щастя споглядати її, та так і не знаходячи, тонув у солодкій млості жаги, що розтоплювала тіло, наче віск. Ми назвалися, і кожен намагався подовше затримати її руку в своїй.

-- Проше, нє так шибко, хлопакі, - мовила вона, чи це нам почулося.

Однак, ми розуміли, що почалась історія, яка незалежно від нас самих розвивається і її вже не спинити.

Ставало гарячіше. Відчинені вікна не могли остудити атмосфери в середині вагону. Ангеля попросила нас з Олегом стати по обидва боки і, заплющивши свої великі блакитні очі, стала загадувати своє бажання. Ми зиркнули на Петра, той, заплющивши очі, шепотів беззвучними устами. Надлюдськими зусиллями, ми ледь стримувались, морщачись від сміху.

Панянка розплющила очі і заявила :

-- А кто шє довє, цо я замишьлява, тему я цошь подарує...

Ми засміялися, говорячи різні дурнуваті припущення. Я дивився на її прочинені пухкі уста і, відчував їх смак.

-- Хцеш “кутаса” ? - Несподівано вирвалось в мене. Вона криво усміхнулась і одвернулась до відчиненого вікна. Повисла пауза, котру ніхто не насмілився розбивати. Час зупинився у незручності. Майка прилипла до тіла і моєю голеною головою котились крапельки поту. Вона все ще дивилася у вікно, здавалося спорожнілого вагона. Легка біла спідничка облягла надзвичайної краси півсфери сіднички і крізь тонку тканину вирізнялися тоненькі паски трусиків. Коротка біла майка, обрізана знизу високо під самими грудьми, ледь прикривала їх, оголюючи струнку засмаглу спину, всіяну біленьким пушком. По лінії хребта ближче до таліі бриніла крапельками вологість і пояс спіднички вкривали темнуваті мокрі плямки.

Я роздивлявся її детально, як скульптор, що має зробити копію в камені. Гострий ніж жаги різав мені живота, коли я дивився на пуп’янки її грудей, що підняли шатром те, що називалося майкою. Густі спіралі багатого на відтінки світлого волосся зібрано угорі блакитною стрічкою, оголивши ніжність довгої шиї.

Я цілував мушлю вушка, покусуючи підборіддя пив уста, змагаючись з її пружним язиком. Я відчував загрублими долонями вологе тіло, її пружні стегна. Тісна тасьма трусиків не пускала пальці мої до колючого, поголеного лона...

Вагон шарпнувся, від остаточної зупинки поїзда я прокинувся і моє “кіно” увірвалося.

-- Нема пронту!!! Почьонг бенджє стояв! – хвилею докотилось до нас.

Усі повиставлялися у вікнах, вдивляючись у напрямку локомотива. Я не зводив з Ангелі очей. Час од часу ловлячи ревнивий погляд Олега. Одначе черговий раз поглянувши на мене, поза її спиною, він мімікою дав знак мені, мовляв: - “Давай, друже, вперед і не забудь про нас” - .Це було дуже великодушно, з його боку. Зиркнувши на Петра, я побачив, як він підніс до свого лиця три пальці, показуючи потім на себе. Час зупинки затягувався. Я підступився ближче до Ангелі, намагаючись визирнути крізь вікно. Почувши її пахощі, знову в уяві закрутилося “кіно”. Вона м’яко подалася вперед, даючи мені місце і, я раптом відчув її руку, що прослизнула поміж ґудзиком і петелькою на штанях моїх.

-- Ти вшисткіх запрашаш на екскурс’ю? – хитро усміхаючись, продовжувала дослідження Ангеля.

-- З тебе, білет не питатиму.

Вона поглянула мені в очі, як супротивник, що вивчає свого ворога. На мить мені стало моторошно. Я подумав про безглуздість розпочатого, але вона стиснула мого прутня і тримаючи його, як мама дитину, повела мене у напрямку тамбура. Я встиг озирнутись на хлопців. Вони тримали нас поглядом, до них долучилось ще кілька цікавих пар очей.

Двері ватерклозета зачинились і вона, опершись на них, зиркнула з - під лоба.

-- Но, то цо? Покаж свего “кутаса”.

-- Сама дивись, сьогодні ми без екскурсовода.

Вона присіла... З’явився струм і локомотив повільно, невеликими ривками, щораз сильнішими і впевненішими набирав сили в русі.

Я ворушив густі жмути її волосся, гладив вологу, ніжну шию. Швидкість зростала. За напівопущеним вікном мерехтіли густі сосни. “Яка вона вміла!” - дихала думка в голові моїй. Я відчував, що вже підходжу до межі.

-- Чекай, я хочу тебе відвідати! – намагався підняти її.

-- То єст моя екскурс’я!

Вона впиралася. Я силоміць потягнув її до себе і зняв з неї майку. Перса дзьобиками цілували моє лице. Пуп’янки солоні на смак більшали, щоразу, на язиці, коли притискав їх ним до піднебіння. Широким язиком, вона здавалось, хотіла злизати моє обличчя. Звийним вужем пускала його до вух моїх, торкаючись самого мозку. Як кулісу відхилив я вузеньку вологу смужку, що прикривала, набряклі “заслинені” губки і палець пірнув у нутро її.

-- Юж терас! Ходжь! - благала вона, нанизуючись на шампур мого чоловічого єства.

-- Так! Та-а-а-ак! Єще ! Є-є-є-ще-е-е!!! – співала вона.

Я повернув її сідничкою до себе і дужими ударами забивав нашу ненаситність. В очах моїх темніло. У мозку виринали образи дикого звіра, з яким я бився і, якого я мусів убити. Ще тохи, Ще раз, два!!!! Я шпурнув свого списа і він полетів, розмотуючи линву історії мого роду.

Локомотив завив довго і гостро. Чи може, то кричав убитий мною звір...

Мерехтіння сосен за вікном раптом скінчилося і сильним, свіжим подихом заграло море, вилискуючи сріблом луски у своїй безмежності.

Ангеля обм’якла і сіла мені на коліна.

Ми тяжко дихали. Я хотів поглянути їй у вічі.

-- Пшестань! Я нє хце! Екскурс’я єст юж скончона. Джєнкує.

Вона відпихнулась від мене, поправила спідничку, одягла майку і, полишивши мене самого сидячого на покришці унітазу, вийшла.

Поїзд сповільнив хід і зупинився. Чути було, як знову хтось вигукував, що немає електричного струму... Я вмив лице і поголену голову водою з під крану і відчинив двері. В тамбурі стояли двоє міцних хлопців. Я попрямував до своїх, коли відчув, що мене схопили за руку.

-- Чекай, панє! То нє єст робота, пєрдолічь кобєте задармо.

-- Пшепрашам, я нє знам пануф!

-- Пан нас нє зна, алє ми пана знами.

-- Хцешь розмавячь з поліц’янтем? Цо шь ти, фацечє, мишьляв, пєрдолічь наших кобєт задармо?

Я озирнувся за хлопцями. Ангеля вела Олька –“другого”у протилежний тамбур. Петро дивився йому в спину. Незнайомці підштовхнули мене подалі від дверей у вагон.

-- Но то цо? Давй пєньондзи панє? – і один з них вийняв бритву.

-- Давай дєньгі, бо зостанєш без кутаса! Ха- ха-ха!

-- Голи, он чі нє вєжи,- і приставив бритву мені до живота.

-- Ілє? – запитав я розуміючи, свою безпорадність.

-- П’єнтчьсет тишєнци.

-- Мам двє сеткі. – відповів я .

-- Жартує пан? – Голи змінив тон.

-- Направде мам тилько двє стуви.

Вони перезирнулись. Один глянув у вагон.

-- Добра, давай, ілє маш.

-- Ту нє мам. Пєньондзи мам в торбє, там.

-- Цо, курва, мишьлішь єстем такі глупи, як ти?

-- Нє хцешь так, то Голи чі по обсервує.

-- Стань пискєм до окна! – і вони почали нишпорити по кишенях джинсів. Впершись у вхідні двері я відчув, що вони відкриті. Голи запустив обидві руки в задні мої кишені, як я несподівано для себе самого, ногою назад вдарив його. Другий не встиг підняти руки, бо я схопив його і потягнув на себе. Двері вагону відчинились і ми вилетіли на насип усі троє. Штани мої розвалились. І з голою дупою я гамселив котрогось, хто пручався. Нарешті я вирвався, заскочив у вагона і закрив двері, повернувши ручку замка. Поїзд повільно посунув. Розуміючи, що це не триватиме довго, я кинувся до Петра.

-- Петя ! Давай клич Олька! Це підстава! Скоріше!

На мій крик повисовувались люди. Я біг проходом до протилежного тамбура. Відкрив двері. - Нікого. Кинувшись до клозету, я побачив Олька, долі.

-- Вставай! Що з тобою? Скоро!!!

-- Де та блядь? Сука, вона мене по...

Петро піднімав Олька, а я, відкривши вікно, виглянув назовні. Поляків не було.

-- Вони напевно сіли в інший вагон... Треба провідника попередити, щоб не відкривав!

-- Та вони мабуть заодно! – кричав Петро.

В проході вагону їх не було видно.

-- Тримайте двері переходу між вагонами, а я візьму нашу сумку!

Протискуючись поміж пасажирами, я схопив її і кинувся назад.

У тамбурі на мене чекали. Олег і Петро стояли обличчями до вхідних дверей, їх пильнував провідник, а до мене підступив Голи.

-- Но?, То цо, Курва? Хцешь аби зосталі живи, то давай дєньгі!

Я хотів щось сказати, але сильний удар в обличчя вирубив мене.

Пахтіло шпалами, рибою і... хвоєю. Вітер здіймав хвилю, шумів, вперто нагинав старі сосни. Чайки зависнули над нами і скиглили, наче скаржились морю на непрошених гостей.

-- Ти як себе почуваєш? Ольку? – почув я Петра голос.

-- А де Олько – “другий”?

-- Я тут. Блін, всі коліна пообдирав.

В голові гуло, шуміло море... Мені було солоно в роті. Я злизував крапельки, що збігали по її персах і скроплювали моє обличчя. Хвилі моря підштовхували і накривали нас, роблячи невагомими. Я входив у неї, щораз глибше й частіше, відчуваючи, як розгладжує мій прутень дрібні складки її лона. Вона стискала тремтячими руками мою голову, притискала до пружних грудей. Я чув, як калатає її серце з кожним ударом якого, її лоно стискало мене. Та ось, вона скрикнула чайкою, блакитні очі її розчинились у сині моря, втягуючи мене у своє безмежжя, де серед густих морських трав і мільйонів химерних риб, я ловив мою русалку...

-- Ми давно тут? - подивився я на хлопців.

-- Може з пів години, а може й більше.

Потріскані, побиті губи мої кривавились. Я посмоктав нижню і плюнув на масну, чорну шпалу... Від того дня пройшло досить часу. Ми вже не їздимо на заробітки. Доля розкидала нас, даруючи кожному нові пригоди. Трапляється ми зустрічаємось, і я вкотре розповідаю хлопцям, історію про “моє море”.

вгору