©Яна Дубинянська

За рікою

Взимку Марушка прикладала краї долонь до холодного скла і довго зігрівала його диханням, доки серед морозних візерунків не виникало маленьке кругле віконечко. І тоді — якщо сидіти біля вікна цілий день і нікуди не відходити — можна було побачити його.

Швидкими, впевненими кроками, непомітно накульгуючи, він переходив вулицю — великий, неймовірно плечистий. У сильні морози він підіймав кошлатий комір, і тоді назовні залишалися тільки його очі — до того сині, що це було помітно навіть на великій відстані, крізь каламутне скло. А в тепліші дні Марушка бачила його просте, чітке обличчя військового — ким, як не військовим, міг він бути? Він жив на постою в їхньої сусідки, тої самої, з якою мама вже багато років не розмовляла, — жив цілу зиму.

Але зима скінчилася. Він виїхав — напевне, назавжди — однак Марушка продовжувала цілими днями висиджувати біля вікна з непочатим вишиванням на колінах. Вечорами вона іноді широко розчиняла стулки — подивитися на захід сонця і послухати журливі пісні дівчат, які збиралися на околицях селища.

За рікою, рікою є велика країна,

За рікою, рікою, там чужая країна.

А в країні чужій тій, там люди живуть,

І в жінок чоловіки там кровицю п'ють.

— Марушко!

Вона здригнулася. Різкий голос матері долинув надто здалеку, він не видавався реальним. За вікном у сірому весняному дощику згущались ранні сутінки, і якусь мить Марушка продовжувала слідкувати за великими краплинами, які сповзали темним склом. Потім вона неквапливо встала і пішла в передпокій.

— У нас гостя, — сказала мати. — Проведи її в кутню кімнату і допоможи влаштуватись, — вона широко усміхнулась. — Оце і є моя дочка, Марія.

Напввідкриті двері кидали косу тінь на кут передпокою, і Марушка розрізнила лишень темну згорблену постать з двома величезними клунками. Постать зробила крок уперед, але не вийшла на світло — тільки в очах спалахнули дві відбиті іскринки.

— Красива, — вимовив дзвінкий жіночий голос, в якому виразно простежувавався незвичний іноземний акцент.

Під прискіпливим поглядом матері Марушка привіталася, підійшла до гості, вхопилась обома руками за один з її клунків і пішла попереду, вказуючи дорогу.

Прислухаючись до кроків, які щоразу віддалялися, Марушчина мати важко зітхнула і сперлася на одвірок. Ось і вона бере подорожніх на постій — вона, вдова найзначнішого землевласника в окрузі, тільки де зараз та земля? Всю розхапали кредитори, які не знати звідки взялися після смерті чоловіка. А жити треба ж!.. І їй, і Марушці — зачарованій принцесі, яка нічого не помічає навколо себе, у тому числі й загрози непроглядної бідності, яка нависла над їхнім домом.

За стіною рівно шумів дрібний дощ. Передпокій перетинали жовтуваті глинясті сліди. Марушчина матір знову зітхнула. Ні, вона зважилася на це не тільки заради грошей. Коротка розмова з тією жінкою відродила в її душі найголовнішу надію, одвічне, пристрасне бажання, яке не покидало її щонайменше два роки.

Видати Марушку заміж.

* * *

Батько називав цю кімнату своїм кабінетом. Після його смерті вона стояла порожня, тут було прибрано і курно. Вже зовсім стемніло, і Марушка запалила на столі самотню свічку. Тим часом квартирантка вже розв'язувала свої вузли, по-господарському озираючись довкруж. Бліде світло малювало глибокі тіні на її обличчі — немолодому, вузькому, кощавому. Вона зняла з голови темну хустку з довгими китицями — волосся було несподівано світло-русявим, контрастуючи з яскравими чорними очима. Марушка ледь не здригнулася, коли ті очі зупинилися на ній, усмішка намертво приклеїлася до її напруженого обличчя.

— Красуня, — повторила жінка зі своїм чужоземним акцентом. — Сідай. Венцик — він чорненьких любить, дуже любить. А я тебе хоч уже всьому навчу, адже однієї краси замало, що ти зможеш при одній красі? А наука нескладна, тільки дивися...

Марушка дивилась. Нежила кімната змінювалась із фантастичною швидкістю, і неможливо було прослідкувати за стрімкими рухами вузьких рук незнайомки. Темна матерія завісила вікно, свічка багаторазово відбилася у ряді дзеркал, із кута в кут протягнулися гірлянди пучків сухих трав із пряним запахом. На столі виникли десятки чудернацьких склянок, мішечків з вишитими на них дивними знаками, дерев'яних і кістяних амулетів на довгих шворках. Це ж чаклунство, усвідомила Марушка і здригнулася, помітивши в куті стола сухе крило кажана з хижо скоцюрбленими кігтями. Але особливо моторошними були дві дівочі коси, які звисали з мотузки, — одна русява, а інша темно-каштанова, майже в колір Марушчиного волосся. Як так можна — відрізати косу в живої дівчини — чи?..

Марушка дивилась, як загіпнотизована, тільки дивилась — слова жінки не доходили до її свідомості. Це відьма, це чаклунка — що вона робить у їхньому домі?!

— ...а вип'єте цього відвару — і знову буде у вас тиша та гладінь, — виринув з далекої глибини спокійний, співучий голос. — Запам'ятала трави?

Марушка стрепенулась і кивнула. Втікати, хутчіш утікати звідсіля!

Але жінка підійшла ближче і взяла її за руку.

— А якщо хтось занапастити тебе захоче, за такої краси всяке буває, — не барися, візьми його волосину, пропхай в отвір і зав'яжи подвійним вузликом. Тут і смерть твоєму ворогові. Ось так, — тримаючи між пальцями лівої руки маленький плаский амулет, схожий на рибку з дірочкою замість ока, вона глянула навколо, ніби відшукуючи пильним поглядом волосину ворога, якого треба негайно засудити на смерть. Марушка завмерла, вогники свічок попливли у неї перед очима, змішуючись з пахощами дурманних трав. Вона ледве трималася на ногах.

— Іди, — мовила чужоземка, — завтра продовжимо.

І Марушка хутко кинулася тікати, стискаючи в кулачці відшліфовану рибку з маленьким круглим отвором.

* * *

— Нехай вона піде, мамо! Я прошу...

— Що ти таке кажеш, Марушко, я вже взяла її на постій.

— Але ж вона чаклунка. Зайдіть до її кімнати, мамо, подивіться... Вона відьма! Вона ж може нас знищити, якщо захоче...

Марушка металася кімнатою, в її карих очах тремтіли сльози. Мати підійшла до неї, обійняла за плечі, посадила на табурет. Марушка по-дитячому сховала голову на її грудях.

— У різних краях — різні звичаї, — казала мати, ласкаво погладжуючи пухнасте Марушчине волосся. — У тій країні, де вона народилася і виросла, дівчат обов'язково вчать ворожити. Ось вона і вирішила навчити тебе, дурненьку — а ти злякалась...

— Мамо...

Марушка піднесла залите сльозами обличчя.

— Але навіщо це мені? Я ж не поїду в ту країну...

Мовчання тривало якусь невловиму секунду — і все-таки це було мовчання. Матір сіла поруч з Марушкою і пильно подивилася їй у вічі.

— Ти вже доросла, — нарешті сказала вона. — Тобі краще знати заздалегідь. У цієї жінки є син, його звати Венцеслаус, по-нашому — Венцеслав. Він незабаром приїде сюди, — вона зробила паузу. — Він хоче одружитися.

Губи Марушки привідкрилися, в очах промайнуло здивування, подив, страх, протест, тонкі брови утворили на чолі страдницьку складку — але через мить вона розгладилася, і обличчя стало відчужено-спокійним.

— Венцеслав, — мрійливо прошепотіла дівчина. — Гарне ім'я.

* * *

Марушка сиділа біля вікна. Оманливе сонце не гріло на вулиці, та скло було зовсім теплим, і Марушка прикладала до нього ніжні долоні. Венцеслав. Він мусить бути великим, таким високим і широким у плечах, а очі в нього мають бути сині-сині. Ні, швидше за все, в нього чорні, материнські очі. І, звичайно ж, він не військовий.

Марушка знала, що мама мріє побачити її заміжньою. Особливо тепер, коли помер батько. Мати має рацію. Найнещасніші на світі дівчата — ті, що не вийшли заміж. Їй не загрожує це, вона буде щасливою... Венцеслав.

За рікою, рікою є велика країна,

За рікою, рікою, там чужая країна...

Скло дрібно затремтіло, і Марушка підвела очі. Підстрибуючи на бруківці, дорогою промчав двокінний екіпаж. Він майже одразу зник за рогом, але, очевидно, зупинився, і то зовсім неподалік. Раптова цікавість заволоділа Марушкою, вона піднялася і пішла в передпокій — але живий вихор промайнув мимо, відтіснивши її, змусивши притулитися до стіни.

— Венцику!!!

На підлозі ворухнулася, спадаючи, чорна хустка чаклунки — про себе Марушка продовжувала так її називати, хоча з того вечора більше не брала уроків магії, а, увійшовши якось до пожилиці, застала її кімнату прибраною і звичайною. Механічно нахилившись за хустиною, дівчина вийшла до передпокою, притискаючи її до грудей.

Чаклунка стояла на ганку, міцно, самовіддано обійнявши світловолосого, гарно одягнутого юнака — його голова припала на рівні її грудей, адже він, мабуть, стояв сходинкою-двома нижче, ховаючи обличчя у складках материного одягу. Її худі пальці гладили, перебирали його світле волосся, а губи шепотіли щось незв'язно-ніжне чужою, незрозумілою мовою.

Раптом Венцеслав відсторонив матір, підвів голову, і його очі зустрілися з Марушчиними — невеликі, вузькі, зеленуваті, з чужим, хижим блиском. У нього було худе, з дрібними рисами, обличчя, тонкі, зосереджено стиснуті губи. Злегка торкаючись плеча чаклунки, Венцеслав піднявся на сходинку — він був не вищий за матір, вузькоплечий і худорлявий.

Марушка беззвучно ворухнула губами і кивнула, посмикуючи тонкими пальцями довгу китицю темної хустки. Чаклунка простягнула за нею руку і, накидаючи на плечі, щось сказала синові своєю мовою. Він відповів — уривчасто, гортанно. Потім ще раз оглянув Марушку і під руку з матір'ю увійшов повз неї в дім.

Марушка залишилася на ганку. Вона чула голос матері, яка зустрічала гостей, а потім кликала її, холодний весняний вітерець студив пальці все ще простягнутої вперед руки — Марушка не могла поворухнутися, не могла рушити з місця. В декількох кроках від сходів стояв заляпаний болотом екіпаж, і коні злегка похитували нахиленими головами.

За рікою, рікою є чужая країна...

* * *

За вікном миготіли верстові стовпи і зовсім ще голі дерева, стовпи і дерева, дерева і стовпи... Марушка неусвідомлено намагалася їх порахувати, а потім просто чіплялася за кожне дерево, аби зробити велетенський крок до наступного, і так далі, далі. А Венцеслав сидів поряд, не торкаючись її, але все одно занадто близько, і Марушка тулилася до скла, линучи до придорожних дерев. Екіпаж підкидало на вибоях, і вона міцно, так, що біліли кісточки пальців, чіплялася рукою за край сидіння, щоб випадково не похитнутися, не торкнутися до нього...

Але ж він її чоловік.

Все трапилось так швидко... Марушка пригадала напівпорожню церкву, сонного священика і пекучу краплину воску з вінчальної свічки на руці. Марія і Венцеслав. Його "так" було коротким, гортанним, нетутешнім. Він глянув на неї і посміхнувся — дрібні гострі зуби під невидимими губами, така посмішка повинна приносити нещастя, як обручка, що впала, чи згасла свічка...

Ще раніше, того дня, коли він приїхав. Тоді він уперше посміхнувся ось так — вони сиділи за столом, заставленим найліпшими стравами, які лишень зуміла приготувати матір, він поглинав їжу мовчки, зосереджено, а мати спитала, чи не втомився він з дороги і чи подобається йому тут. Його мати, чаклунка, переклала запитання — але він не відповів, а лиш усміхнувся і вперше за весь вечір подивився просто у вічі Марушці.

— Ти сподобалась йому, — сказала мати ввечері.

— Але ж він зовсім-зовсім не розмовляє по-нашому, — прошепотіла Марушка.

— Навчиться. Адже його мати розмовляє. Та й ти можеш вивчити його мову, це навіть буде краще. А в них родовий замок, і Венцеслав — старший син. Ми домовилися, що ви з ним поїдете туди після весілля. Через тиждень.

За рікою, рікою...

Екіпаж дрібно затрясло — вони виїхали на хисткий дерев'яний міст. Внизу глухо шуміла темна, щойно вільнена від криги ріка, каламутна вода несла якесь гілля, торічне буре листя, закручуючи навколо нього маленькі водоверті.

...Вона плакала і незв'язно повторювала, що не поїде, нікуди не поїде з ним — а мати навіть не втішала її, тільки дивилася відчуженим поглядом, неначе в неї ніколи не було доньки на ім'я Марушка. Він же тепер твій чоловік, чоловік... А чаклунка на прощання приклала до її очей хустинку, змочену якимось відваром — і вони вже не були червоними. І сказала кілька слів Венцикові, своєму любому синові — крім нього, їх ніхто не зрозумів...

Міст закінчився, і екіпаж різко струснуло. Марушка втратила рівновагу, безсило змахнула руками і впала на жорстке, кістляве плече Венцеслава. Відсахнувшись, вона глянула на його обличчя — безтрепетно-різкий профіль з кістлявим тонким носом і щільно стиснутими губами. Він мовби не помічав її, і тому вона продовжувала дивитися на цей жовто-блідий нетутешній профіль, обводячи очима його чіткі контури, один за одним...

І тут Венцеслав повільно, неприродньо повільно повернувся. Їх очі зустрілися.

Марушка завмерла, загіпнотизована дрібними цятками зіниць всередині мутно-зелених вузьких очей. Не рухаючись і не опускаючи повік, вона відчула його сильні пальці на своїх плечах. Венцеслав щось проказав своєю гортанною мовою, голос звучав уривчасто і хрипкувато. Марушка гарячково ковтнула, вона хотіла відповісти, все одно що — лиш би сказати бодай слово, наблизитися бодай на крок до цієї абсолютно чужої, далекої та ворожої людини. Але губи привідкрилися цілком беззвучно, їй наче перекрили повітря...

Венцеслав повільно притягнув її до себе, його обличчя опинилось так близько, що риси безформлено розпливлися — а потім воно опустилося, і Марушка відчула його губи на своїй ніжній шиї. Вони були занадто тонкими і жорсткими, його губи, він робив їй боляче, дуже боляче...

* * *

Ця подорож не могла колись завершитися. День-ніч, дощ-сонце, заїжджий двір — і знов дорога, дорога, дорога... Довгі дні нічим не різнилися один від одного. Спочатку Марушка пробувала слідкувати за їх перебігом, хоча б відзначати неділі, але потім час витягнувся в одну сіру полосу, всепоглинаючу і споконвічно-нескінченну. І до найдрібнішої секунди заповнену ним, ним одним.

Навіть на заїжджих дворах, коли Венцеслав ненадовго залишав її одну, Марушка не могла звільнитися від почуття його нездоланної присутності. Інших людей на світі не було — хіба ті сірі тіні, з якими незрозумілими словами перемовлявся чоловік, можна було назвати людьми? А він скоро повертався, може, він і не відходив нікуди, він був поруч постійно, кожної миті дня і ночі.

Він пильно дивився на неї своїми маленькими, нещадно-хижими очима. І повільно, довго цілував її — навіть не цілував, а ніби присмоктувався до неї жадібно і люто. А потім невловимим рухом вузького зміїного язика облизував тонкі губи і посміхався — Марушка відводила очі, але гострозуба, нелюдська усмішка невідступно переслідувала її.

А стовпи і дерева, як завжди, мигтіли за вікном, але будівлі селищ, які зрідка траплялися на дорозі, були тепер зовсім іншими — високими, вузькими, гостроверхими. Деколи вона бачила в далині міста, обгороджені неприступними кам'яними стінами, з-за яких виглядали верхівки веж і шпилів. Чужа країна...

А в країні чужій тій, там люди живуть,

І в жінок чоловіки там...

Здогад був миттєвим і жахливим, і в один момент він перетворився на впевненість. У маленькому дзеркалі тремтів багряний синець на білій шиї. Нерухомими розширеними зіницями дивилася Марушка у дзеркало, аж поки воно з дзенькотом не випало зі знесиленої руки — до того ж ця страшна слабкість щоранку... А Венцеслав безпристрасно сидів поруч, він не нахилився за дзеркалом, здавалося, він узагалі на помічав своєї дружини... доки не надходив час випити ще ковток її крові.

* * *

Це було місто — чуже, дивне, примарне в нерівному білястому тумані. Екіпаж дрібно тремтів на вуличній бруківці, а з боків здіймалися високі, вузькі стіни, які насувалися з обидвох сторін. Дахи будинків розчинялися в тумані, і тільки де-не-де із розірваної пелени виступали гранчасті вежі, готичні куполи, шпилі і чудернацькі ажурні грати.

Марушка дивилась у вікно, безсило відхилившись на спинку сидіння. Кожен рух тепер втомлював її, як важка праця. А він весь час був тут, потроху беручи в неї життя, якого залишилося, вона відчувала, зовсім небагато. І нікуди їй не втекти, не сховатися, це її доля, нещасна доля, навіки пов'язана з чужою, далекою, останньою країною...

Екіпаж в'їхав під масивну кам'яну арку — ніби у пащу чудовиська. Стукіт копит по бруківці лунко відбився від стін. Це — все, раптом гостро усвідомила Марушка, ось так і приходить страшний, невідворотний кінець. Зелені очі Венцеслава блиснули у напівмороці, він повернувся до неї — востаннє, йому залишилося тільки посміхнутись — і все...

Коні зупинилися. Венцеслав підвівся, біля дверей екіпажа озирнувся і мовив кілька незрозумілий слів. Потім він зіскочив з підніжки і закрокував через забрукований двір до будинку.

Завмерла, захолола всім тілом, Марушка проводжала його напруженим поглядом. Ось він тричі грюкнув дерев'яним молотком у важкі різьблені двері, ось вони відчинилися — поволі, туго, такі широкі й товсті. Венцеслав сказав кілька слів чоловікові на порозі і зайшов до будинку.

Марушка аж підскочила. Це було не рішення — вона навіть не встигла подумати, уявити імовірний вихід, зважити шанси. Просто страх, що паралізував її, зник за важкими дверима — залишилося пристрасне божевілля, відчайдушне бажання врятуватися, сховатися, втекти якомога далі звідси...

Гарячкове збудження, яке замінило сили, робило рухи судомно-безладними. На підніжці екіпажа вона спіткнулася, зачепилася одягом і полетіла кудись униз, але простягнені руки зіткнулися з кострубатою стіною, що нависла надто близько. Марушка заметалася під вузьким, задушливим склепінням, кинулася було у двір і тільки потім — до важких воріт з чавунними гратами. Вони здавалися замкненими, але ні — в тумані сірів вузький просвіт між стулками, і Марушка пірнула в нього, не торкнувшись воріт навіть волоссям.

Місто впало на неї всією своєю громадою. Вона бігла вузькими вуличками, ковзаючи і спотикаючись на мокрій бруківці, намагаючись не помічати вузьких високих стін, що в будь-який момент могли зсунутися, розчавити тонкий простір між собою. Клапті туману маскували повороти і тупики, і вона тримала руки витягнутими перед собою — пальці заніміли від холоду, тільки горіли долоні з обідраною шкірою. Не зупинятися, не зупинятися, подалі від нього, це тільки здається, що стіни замикають зачароване коло, невблаганно повертаючи її до місця втечі...

Моторошний лабіринт привів її на широкий майдан, посеред якого височів у тумані величезний готичний собор. Марушка мимоволі сповільнила кроки, зупинилась у хворобливій нерішучості. І вперше побачила довкола людей — раніше місто було порожнім, ніби велетенська пастка для неї одної. Люди виходили з собору, їх було багато, надто багато, вони розмовляли незрозумілою мовою, мовою Венцеслава і його матері-чаклунки, вони всі були її ворогами, всі!

І раптом вона побачила... його. Цього не могло бути, і все-таки то був він — високий, плечистий, у військовому бушлаті з піднятим коміром і синіми, неможливо-синіми очима на простому, мужньому обличчі. Він перетинав площу спокійно і впевнено, з непомітним накульгуванням — як колись вулицю перед їхнім домом — великий, такий надійний і близький.

Він не міг знати її — але Марушка не згадала про це. Єдина людина, про яку вона коли-небудь мріяла, яка могла врятувати її і зробити щасливою — була тут, у цьому страшному, чужому місці. І одним стрімким поривом вона кинулася до нього, пригорнулася обличчям до ворси вологої шинелі. Тепер усе буде гаразд. Він захистить її від цієї чужої країни, від страшного чоловіка, він повезе її додому...

Вона підняла залите сльозами, нещасне, щасливе обличчя. У синіх очах було легке зачудування, але його велика тверда рука вже заспокійливо пестила її волосся. Він опустив світлі вії — і посміхнувся.

Нащо він посміхнувся?! Зіниці Марушки розширилися, відбиваючи ряд його дрібних, хижих, гострих зубів. Його рука лежала на її потилиці, а обличчя почало опускатися, тягнутися до беззахисної шиї. Він був високий, йому треба було як слід нахилитися.

Сама собою, підсвідомо, рука Марушки ковзнула в кишеню, і в руці відчулося щось маленьке й тверде — дерев'яна рибка з круглим отвором замість ока. "А захоче хтось занапастити тебе... візьми його волосину..."

Марушка усміхнулась жалісною, зацькованою посмішкою і обняла його обома руками за плечі. Вона не відчувала своїх пальців, але вони чітко, без слабості і тремтіння робили своє. Жорстка пряма волосина, яка причепилася до коміра... маленький отвір і подвійний вузлик.

Відчужено, без здивування вона побачила, як смертельно зблідло його нахилене обличчя, скривилися чіткі губи, відчула вагу його величезного безсилого тіла і одним коротким рухом відштовхнула його.

Люди, що виходили з собору, повертали голови, зупинялись, тривожно перемовлялися, і невдовзі на майдані утворився натовп. Натовп, у ценрі якого, розкинувшись на мокрій бруківці, лежав великий чоловік у сірій шинелі, а над ним, розгублено розводячи тонкими руками, стояла темноволоса, бліда, виснажена дівчина, вона плакала, повторюючи незв'язні слова незрозумілою мовою.

вгору