©Яна Дубинянська

Капітан і Анжеліка

— Я Капітан семи Вітрів, — сказав чоловік.

Хлопчик дивився на нього, і тихе немислиме захоплення все яскравіше світилося в його дитячих очах. У свої дев'ять років він досить чітко уявляв собі межу між світом книжок, снів і мрій — і реальністю, але чоловік, який стояв перед ним, самим своїм виглядом розбивав ці уявлення. Без сумніву, він був живий і справжній — але який!

Осінній ліс ронив сухе листя за загнуті поля треуголки, сколотої з одного боку масивною брошкою з тьмяно-фіолетовим каменем. Широкі плечі капітана облягав ліловий камзол з полиском, і з-під жорстких рукавів на обвітрені руки спадали білі, як сніг, мережива з золотою ниткою. Смолисто-чорні чоботи розкривалися вище колін широкими раструбами, і біля срібних пряжок закінчувались піхви величезної шпаги. Її зігнутий ефес, усипаний коштовним камінням, покоївся на широкому поясі, і з-за нього ж стирчали два довгі пістолети. А це обличчя — коричнево-засмагле, перерізане глибоким прямим шрамом, карбовано-тверде, з чорними бровами врозліт і вогненними вугликами очей — не могло належати нікому, крім Капітана Семи Вітрів.

Хлопчик гостював тут уже другий тиждень. Все почалося з того, що він ще в школі підчепив кір, потім було ускладнення, і він прохворів усі літні канікули. І коли він нарешті одужав, мама влаштувала цю поїздку до Норфолку, в село — хоча була вже осінь, і заняття в школі давно йшли. Остання обставина надавала ще більшої приємності цьому відпочинку, цій безмежній волі серед голих колючих полів та розкиданих поміж ними світлих лісків, де на тонкому чорному гіллі ще трималося сухе охристе листя.

Перший тиждень майже весь час йшли дощі, і тільки тепер, коли погода нібито налагодилася, хлопчикові вдалося здійснити цю далеку вилазку до найбільшого з навколішніх лісів. Звичайно, мама не схвалила би таку далеку подорож — але мама лишилася в пансіоні пити чай з господинею і вести нескінченні нудні розмови. Хлопчик пересік навскіс величезне поле, набив чоботи землею та сухими стеблами злаків, без тіні боязні ступив під прозору тінь лісу, лишив шматок куртки на колючому вітті куща, шкереберть скотився по опалому листі в яр — і побачив фантастичного незнайомця, який сказав:

— Я Капітан Семи Вітрів.

— Добридень, — відповів хлопчик, боячись зітхнути і весь час перебігаючи захопленим поглядом від трикутного капелюха капітана до срібних пряжок на його ботфортах. Дивно, неможливо і чудово було взагалі зустріти його — та ще дивніше було зустріти його тут, посеред жовто-охристого осіннього лісу. І зі сміливістю шанобливого страху, змішаного з захопленням, хлопчик спитав:

— А що ви робите тут? Адже тут немає моря...

Капітан Семи Вітрів зітхнув, і в його голосі прозвучав сум.

— Я охороняю скарб.

Скарб! У грудях хлопчика стрибнуло те почуття, яке буває, коли гойдалка з найвищої точки летить вниз. Скарб! Ковані сундуки, набиті золотими піастрами і коштовним камінням, а один з сундуків розсипався від часу, і золото лежить просто грудою, з якої виглядає побілілий череп...

— Мій єдиний скарб, — повільно повторив капітан.

І, поєднавши шкільну ввічливість з нетерплячим азартом пірата-шукача золота, яким він так часто був уві сні, хлопчик попросив:

— Якщо тільки можна, сер... Покажіть!

Капітан подивився на нього довгим поглядом, трохи примруживши очі і звівши густі чіткі брови, між якими половину чола перерізала вертикальна зморшка. Його квадратні коричневі пальці постукували по ефесі шпаги. Хлопчик завмер.

— Як тебе звуть? — запитав капітан.

— Боббі , — і хлопчик довірливо вклав тонкі білі пальчики у простягнену жорстку долоню.

Вони йшли зовсім недовго — це було в сусідньому яру. Нічого подібного на печеру видно не було, і тому, коли хлопчик помітив на дні яра коло, вільне від листя, він вирішив, що це люк — іноді скарби ховають саме так. Але він помилився. Це був портрет.

То було дивно, бо всі портрети, які він коли-небудь бачив раніше, висіли на стінах або були притулені до чогось у вертикальному положенні. Певний час хлопчик стояв перед портретом, не знаючи, як його розглядати. Капітан Семи Вітрів нахилився, навіть опустився на одне коліно і оборежно, ніби торкаючись чогось тендітнішого, ніж кришталь, убрав з портрета кілька впалих сухих листків.

— Анжеліка, — сказав він, і голос його дивно здригнувся.

І тоді хлопчик побачив. Побачив чарівну жінку, тонке обличчя якої було з усіх боків оточено важким золотим волоссям, кільця й кучері котрого органічно вписувалися в коло. Довгі очі жінки були напівзакриті мідно-каштановими віями, вуста ледь посміхалися, на стрункій шиї серед завитків волосся виблискував жовтий кристал кулона чи амулета. Осіннє листя обрамляло цей портрет, написаний на кострубатому світлому камені, відкритому всім вітрам і зливам, якими фарбами? — хлопчик не питав себе про це. Вона була жива, і вона зачаровувала своєю красою.

— Анжеліка, — повторив Капітан Семи Вітрів, — чарівна Анжеліка... Мій єдиний скарб.

Хлопчик повільно перевів погляд з портрета на обличчя капітана — воно зблідло і здавалося якимось далеким, відстороненим. Порухом вій капітан указав хлопчикові на усипаний листям і тому майже невидимий валун. Сам він теж сів навпроти, і його довга шпага коротко брязкотнула о камінь.

— Спочатку було море, — заговорив капітан. — Дивовижне, вічне і чарівне море . Воно не мало краю, але таїло в своїй немислимій далі незвідані береги. А втім, жоден берег не міг бути таким чарівним, як путь до нього. Сказати, що я любив море — значить нічого не сказати. Оре було моєю релігією, моїм життям, моєю мрією. Тверда земля... вона здавалася мені занадто твердою, байдужою і жорстокою. І тільки на дошках палуби і капітанського мостика, що боягузи звуть їх непевними, я почувався по-справжньому впевненим і спокійним. Ні... Спокійним — це не те слово, адже коли смарагдова океанська хвиля розбивалася о борт судна, і бризки торкалися мого обличчя, мене наскрізь пронизувало те почуття гострого щастя, яке змушує жінок тихо сміятися одними очима.

— Я був на морі минулого року, — сказав хлопчик, — тільки там не було хвиль, самий штиль...

— Саме так сміялася Анжеліка, коли я вперше побачив її. Одними очима... В неї були дивні очі: великі, подовжені — і золоті. За все життя я більше ніколи не зустрічав жінки з золотими очима. Вона була такою ж безмежною, як море — і ще більш чарівною. Вона зачаровувала всіх, хто за фатальною випадковістю опинявся поряд. Скільки великих, грізних, владних людей несміливо мріяли про її кохання... Десятки королів... сотні поетів... тисячі воїнів... і я — Капіта Семи Вітрів. Я не вважав себе гідним її погляду. Але Анжеліка подарувала мені цей погляд... подарувала неземну, сяючу посмішку. Чи не забагато подарунків для похмурого моряка, який звик радіти тільки поривам попутнього вітру? Я не хотів вірити, я відвертався від щастя, що нахлинуло на мене — але був уже приречений на нього. І не в моїй владі було щось міняти. Коли я йшов у своє останнє плавання, Анжеліка сміялася і казала, що не буде на мене чекати, але її очі... Вони казали інше, і я повірив цим довгим золотим очам. Під час того плавання я уникнув тисячі небезпек, і мої супутники почали перешептуватися, що я зачарований. А я просто не міг дозволити собі не повернутися... Я відкрив острів, самотній, нежданий острів у океані, і назвав його островом Чарівної Анжеліки. Це був вулкан, що клокотав зсередини — як і вона. І на моїх очах він пішов під воду...

Коли я повернувся... Краще б усе вже було закінчено! Якийсь барон, жалюгідний нікчема, він не вартував кінчика її вії — викрав Анжеліку та закрив її у підземеллі свого замка. Але про це я дізнався набагато пізніше, вже після його смерті... Анжеліка зникла, не лишивши навіть найтоншого сліду. Потім, зі старих записів сторожа замка я дізнався, що вона своїми руками звела у підземеллі кам"яну стіну і відмовилася бачити і навіть чути барона. Чому вона це зробила? Адже досить було однієї посмішки, одного погляду чаріних золотих очей, що ні до чого б не зобов"язував — і Анжеліка вийшла б з підземелля на днівне світло. І воно осяяло б її! Всі, хто колись знав Анжеліку, розшукували її — хтось із них міг випадково побачити її в цьому замку. Я, я сам, Капітан Семи Вітрів, бував там! Їй варто було тільки... Чому вона не зробила цього? Чому?!

Капітан замовк, відчайдушно відвернувся від портрета, зронив голову на коліна, а потім глухо промовив:

— Це було три з половиною століття тому.

Хлопчик вскинув очі.

— Як?!

Капітан Семи Вітрів різко встав, його рука несвідомим рухом лягла на зігнутий ефес шпаги.

— Ти не віриш мені?

— Я вірю, — схвильовано заспішив хлопчик, — просто ви... ви виглядаєте набагато молодшим.

Капітан опустив голову, його пальці машинально барабанили по ефесі, і мережива манжет ритмично здригалися.

— Усі думають, — повільно сказав він, — що Капітан Семи Вітрів давно вмер... Але хіба я міг вмерти, так і не побачивши Анжеліку? Я досі сподіваюся, що коли-небудь... де-небудь... зовсім випадково... обернуся — і побачу її...

— Жінки не полюбляють гуляти в лісі, — зі щирим бажанням допомогти серйозно сказав хлопчик. — Вони заплутуються волоссям об гілки. Ви підіть до міста — в театр, в кіно... Там їх безліч!

Легкий порив вітру приніс зігнутий сухий листочок, він ліг у кутку вуст чарівної Анжеліки сумною зморшкою. І, шанобливо опустившися на одне коліно, капітан підняв його двома обережними пальцями.

— Але хто оберегатиме її портрет? — запитав він з якимось особливим сумом.

Хлопчик підняв голову і зробив крок уперед.

— Довірте це мені, сер, — промовив він. — Я... я постараюся вас не підвести. Мама, певно, хвилюється... але я прийду сюди завтра, обов"язково прийду!

...— Боббі! — мама ледь підняла голову від чашки з чаєм, але її голос звучав з обуренням і докором. — Де ти був? Де ти міг пропадати так довго? Я дуже — ти розумієш? — дуже хвилювалася.

Хлопчик набрав у легені повітря і гаряче заговорив на видиху:

— Мамо, я ходив у далекий ліс, але ти не турбуйся. Нічого не трапилося, зате я зустрів... Я зустрів Капітана Семи Вітрів!

— Кого?

— Ходить тут один дідуган, — присьорбуючи чай, сказала господиня. — Чіпляється до всіх зі своїми розмовами. А ось він, до речі, йде — бачите, мем? — тим боком вулиці. Звичайно, він не являє собою небезпеки... Хоча те ж саме казали і про того маньяка з Есексу, який вбивав дітей і закопував їх у лісі...

— Роберте, — голос мами задзвенів, — обіцяй мені, що не підеш більше сам до лісу! І ніколи більше не розмовляй з цим чоловіком!

Хлопчик дививсь у вікно на жалюгідного зігнутого старого у лахмітті та невизначеного кольору капелюсі з трикутно загнутими полями...

— А я ніколи і не розмовляв з ним, — тихо сказав він.

* * *

Один з молодих людей весело насвистував і крутив у пальцях мініатюрний геологічний молоток, другий ішов мовчки, заклавши руки за спину.

— Колись я уже був у цих місцях, — сказав він. — Давно, в дитинстві... і теж восени.

— І саме тієї осені в душі хлопчика зародилася мрія стати археологом, — жартома продекламував його супутник, — так, Роберте?

— Нічого подібного. Тоді я мріяв стати моряком... капітаном.

Вони йшли всипаною сухим листям звивистою стежкою у світлому осінньому лісі. Вони більше не розмовляли, скоро і друг Роберта перестав насвистувати, прислухаючись до шурхотіння та шелесту лісу, що коливався під легким вітерцем.

— Дивне місце, — сказав юнак упівголоса, — воно просто-таки настроює на якісь дива...

— Хлопці, це просто диво! — дзвінкий голос юної дівчини органічно влився до звуків лісу цвіріньканням великої пташки. — Поки ви тут прохолоджуєтесь, Майк... Йдемо!

— Що він там ще знайшов, цей Майк?

— Та йдемо ж!

Уся експедиційна група широким колом стояла в яру, і згори було видно невеличкий світлий п"ятачок — центр цього строкатого кола. Розкинувши руки, дівчина яскравою пташкою кинулася вниз. Роберт і його друг спустилися слідом — і окунулися в океан радісно-лихоманкового збудження.

— Присягаюся, це давніше за Стоунхедж!

— Подібне на перуанський календар...

— Я завжди казав, що у Норфолку...

— Та підробка, підробка, невже ви не бачите?

— ... найдавніший центр культури...

— Мене одне дивує: як це ніхто раніше...

— Боже, Майку, ну чому тобі завжди так щастить?

— Нобелевська премія в кишені!

— Та підробка...

— А я вам кажу, що це давніше...

Розсунувши чиїсь плечі, Роберт повільно зробив крок уперед. Кострубатий світлий камінь був грубо обтесаний у вигляді круглого медальйона, і з нього виступало примітивне зображення жіночого обличчя, викарбуване на камені доісоричним знаряддям. Дві довгі борозни зображували очі, подовгаста лінія між ними — ніс, а волоссям були примхливо переплетені завитки, петлі та звиви... У ледь закруглену біля країв борозну вуст забився сухий листок, і, нахилившися, Роберт обережно убрав його.

— Це Анжеліка, — сказав він, і щось у його голосі змусило всіх змовкнути і посерйозніти. — Чарівна Анжеліка, наречена Капітана Семи Вітрів.

вгору